Однією з характерних рис сучасного стану історичної науки є поява серйозних публікацій, що стосуються проблем суті і змісту державно-церковних відносин повоєнного періоду радянської доби. Подолання ідеологічно тенденційних підходів, які впродовж десятиріч наперед визначали результати наукових розвідок, відкриття значних масивів, раніше недоступних для дослідників архівних матеріалів, створили сприятливі можливості для відтворення повноцінної та об'єктивної картини взаємовідносин держави і церкви.
Переважна більшість науковців сходяться на думці, що в середині 40-х років XX ст. відбулася кардинальна зміна курсу сталінського режиму в церковній політиці. Його здійснення в Україні мало свої особливості та суттєві відмінності, що зумовлювалися РЯДОМ обставин і, не в останню чергу, тими істотними змінами, які відбулися в релігійному житті після Другої світової війни. Йдеться, насамперед, про зростання релігійності населення, збільшення кількості віруючих, спонтанне відродження релігійного життя під час окупації на східних теренах, відновлення церков, майже повністю знищених режимом у передвоєнні роки.
Очевидно, що в нових умовах не могли бути застосовані широко апробовані методи "войовничого атеїзму" 20-30-х років. Відігравши важливу роль в консолідації суспільства в роки війни, доклавши чимало зусиль для зміцнення обороноздатності країни, церковні інституції поступово перетворилися в реально існуючий фактор, з яким не рахуватися вже було неможливо. За таких обставин режиму не залишалося нічого іншого, як подолати традиційну відразу до релігії і церкви та вдатися до інтриг за участю конформістські налаштованих ієрархів.
Природно, що саме правлячій еліті РПЦ, у переважній більшості своїй, відводилась роль основного провідника державної релігійної політики. Самій же Російській Православній Церкві судилося стати тим своєрідним абсорбентом, що поглинув догматично близькі та канонічне незалежні релігійні течії і об єднання, максимально спростив, на догоду владі, розмаїття конфесійного простору та позбавив його самобутніх і неповторних ознак.
До цього слід також додати, що сталінське керівництво особливо не приховувало намірів якомога ширше використати ієрархію РПЦ в реалізації своїх далекосяжних планів. Завоювання сфер впливу в Центральній і Західній Європі, подолання значного ідеологічного бар'єру між її народами передбачалося здійснити не інакше, як шляхом активного використання східно-європейських православних церков та утвердження виключної ролі РПЦ у світовому православному просторі.
Цілком очевидно, що згадані вище обставини обумовлювали необхідність істотних змін у ставленні держави до існуючих інституцій РПЦ. Вони знайшли свій вияв не лише у відновленні патріаршества, а і в проголошенні певної свободи релігійного життя (відкриття храмів та молитовних будинків, наданні дозволу на заснування духовних навчальних закладів тощо).
Водночас будь-яка діяльність РПЦ ставилась під жорсткий контроль щойно запровадженого у відповідності з новими потребами механізму державного нагляду за церквою. Організована згідно з постановою РНК СРСР від 14 вересня 1943 р. Рада у справах РПЦ (РС РПЦ) через своїх уповноважених па місцях (як правило, колишніх співробітників органів держбезпеки) мала "опікуватися питаннями реєстрації церковних громад та відкриття нових парафій, вивчати стан і перебіг внутрішньоцерковних процесів, неодмінно доповідати про них вищим партійним і державним органам [1]. Повна залежність РПЦ від пануючого режиму, як вже відзначалося, забезпечувалася і примиренською позицією її вищих сановників. Саме такі принципи складали підґрунтя своєрідного "конкордату" - угоди між атеїстичною державою та Церквою, яка, з одного боку, перетворювалась у беззаперечну прислужницю світської влади, а з іншого - отримувала від неї статус державної, а також права, яких, у переважній більшості, позбавлялися всі інші релігійні конфесії.
Досить широкий віросповідний спектр суспільства, зумовлений, насамперед, його етнічною строкатістю, вимагав організації самостійного, незалежного від РС РПЦ органу тотального контролю за життям громад інших конфесійних угруповань. Тому здійснення зв'язку між державними органами та керівниками релігійних об'єднань - вірменсько-григоріанської, старообрядської, греко-католицької, лютеранської церков, мусульманського, юдейського, буддійського віросповідань та сектантськими організаціями постановою союзного уряду від 19 травня 1944 р. покладалося на Раду у справах релігійних культів (РСРК) при Раднаркомі СРСР [2].
Разом з тим, певні зміни у сфері державної політики щодо церковних інституцій носили суто тактичний характер і не означали відмови атеїстичного режиму від усталених ідеологічних засад у ставленні до релігії та церкви. Тож не дивно, що вже у вересні 1944 р. вище політичне керівництво країни нагадало членам партії про необхідність "посилення антирелігійної пропаганди шляхом пропаганди наукового світогляду", а у постанові 1945 р., з метою активізації боротьби з пережитками минулого, зажадало повної мобілізації зусиль і засобів масової інформації [3].
Значно відвертіше про подібні речі йшла мова у "Закритому листі ЦК КП(6)У у питаннях релігії", надісланому 1945 р. партійним організаціям республіки. Застерігаючи їх керівників від втручання у внутрішньоцерковні справи та підкреслюючи, що питання свободи сумління гарантовані Конституцією, ЦК КП(6)У в той же час наголошував: "Наша партія і уряд не змінювали свого ставлення до релігії і церкви, а в ході Вітчизняної війни церква змінила своє ставлення до радянської держави, і оскільки церква у своїй діяльності ставить за мету надати допомогу нашому народу у боротьбі за остаточний розгром гітлерівської Німеччини..., тому і радянська громадськість, радянська держава по суті оцінюють цей бік діяльності церкви...
Але ми, комуністи, ні на хвилину не повинні забувати, що ідеологія церкви суперечить нашому науковому марксистсько-ленінському світогляду, що вона глибоко реакційна і в кінцевому рахунку повинна були подолана" [4].
В контексті згаданого, цілком логічним видається те, що зміцнення пріоритетів державної політики у ставленні до церкви не вимагало внесення істотних поправок до існуючої законодавчої та нормативної бази державно-церковних взаємин. Відповідним чином сформована ще у 20-30-х роках та перетворена у надійний засіб нищення релігійних і церковних установ, вона в основі своїй залишалася незмінною і в повоєнний час.
Відомо, що легітимного законодавства про релігійні культи, прийнятого вищими законодавчими органами на республіканському чи союзному рівні, не існувало, а спроб створити його, принаймні, в перші п'ятнадцять повоєнних років, навіть не робилося.
Неодмінною умовою функціонування релігійних громад була їх обов'язкова реєстрація в органах державної влади. Тому однією з перших серед урядових рішень про релігію та церкву стала постанова Раднаркому СРСР № 1325 від 28 листопада 1943 р. «Про порядок відкриття церков». Механізм подібної процедури передбачав подання на затвердження цілого ряду документів, в яких обґрунтовувалися не лише основні напрямки діяльності об'єднань, що не мали виходити за межі дозволеного, але й вказувалися повні дані про актив громади, склад її виконавчих органів та особу священнослужителя [5].
19 листопада 1944 р. вийшла постанова союзного уряду № 1603 "Про порядок відкриття споруд релігійних культів", що стосувалася клопотання віруючих релігійних об'єднань вірмено-григоріанської, старообрядської, греко-католицької, католицької, лютеранської церков, мусульманського, юдейського, буддійського віросповідань і сектантських організацій про відкриття молитовних споруд (церков, костьолів, кірх, мечетей, синагог, храмів) [б].
Наведені постанови разом з "Інструкцією Ради у справах Російської Православної церкви при РНК СРСР" уповноваженим Ради від 5 лютого 1944 р. мали регулювати процес обліку та реєстрації релігійних громад, відкриття нових приходів. В основу процесу було покладено механізм сповільненої дії, що створював безліч перепон для кількісного зростання релігійних громад, поширення впливу церкви у суспільстві. Реєстрації та офіційному державному визнанню передувала активна і копітка діяльність контролюючих органів щодо встановлення справжнього "політичного обличчя" та позиції, якої притримувалися вони за часів окупації, ступеню лояльності до політики радянської влади.
На початок 1945 р. в Україні взято на облік 5739 православних храмів патріаршої юрисдикції, 38 обновленських, 36 автокефальних церков та 423 недіючих культових споруд [7]. На той час було зареєстровано близько 1900 діючих храмів і молитовних будинків, взято па облік обласними уповноваженими 4073 священики, 333 диякони, 1848 псаломщиків [8]. На кінець III чверті 1945 р. облік та реєстрацію православних громад і культових приміщень у східних, центральних та південних регіонах України було майже закінчено.
Певні особливості згаданого процесу мали місце па території Полтавської області. Відомо, що па початок 20-х років на Полтавщині діяло більш ніж 900 православних храмів і 9 монастирів. На кінець 30-х років, в результаті здійснення сталінської антицерковної політики, залишилося лише 7 діючих церков, а па 1941 р. практично всі вони припинили своє існування. Лише у період німецької окупації в краї знову відновили своє існування 376 православних церков і молитовних будинків та 3 монастирі [9].
На кінець III кварталу 1945 р. на Полтавщині взято на облік і зареєстровано 360 церков і молитовних будинків, з яких 146 донедавна знаходились в юрисдикції УАПЦ, а 2 - обновленської церкви. При цьому слід зауважити, що не всі релігійні громади, які займали їх під богослужіння, пройшли реєстрацію, порушуючи тим самим чинне законодавство, що стало приводом для позбавлення їх права користування культовими приміщеннями [10]. До того ж, вилучалися із користування прихожан і будівлі господарського, культосвітнього, оздоровчого призначення, зайняті вірними для відкриття богослужінь у період окупації. Вилучення "громадських" споруд, раніше збудованих у переважній більшості як храми, та переобладнаних у 30-х роках для інших потреб, носило характер принципово політичного курсу, здійснювалось жорсткими методами, не допускаючи будь-яких виключень. Вже на кінець .'II кварталу 1944 р. з 44 громадських будівель, зайнятих під храми, 22 було вилучено, 5 приміщень надано державою замість вилучених, а 16 громади підшукали для оренди. Одна релігійна громада була розпущена у зв'язку з вилученням культової споруди і неможливістю підшукати нове приміщення [11].
Тож не дивно, що вже в перші повоєнні роки культових приміщень, наявність яких була неодмінною умовою реєстрації релігійних громад, явно бракувало, і їх дефіцит з року в рік зростав. На І квартал 1958 р. на обліку знаходилося лише 262 православних церкви і молитовних будинків. Їх скорочення відбулося за рахунок зняття з реєстрації 55 громад у зв'язку з "розпадом", а 43 громади відійшли до території новоутвореної Черкаської області. У користуванні громад знаходилося лише 157 типових церковних споруд. Решта ж використовували цивільні приміщення, з яких 20 орендували у місцевих органів влади, 47-у приватних осіб і 38 придбали до 1951 р. шляхом купівлі з дозволу уповноваженого Ради. Переважна більшість церков і молитовних будинків (235) розташовувалась у сільській місцевості, 22-у містах, 5-у робітничих селищах. Що ж стосується змісту діяльності релігійних громад, то вона не відзначалася особливою активністю. Так, із 262 церков і молитовних будинків лише у 2-х служба проводилася щоденно, у 215 - один раз на тиждень, а в решті - досить нерегулярно, близько 3-6 разів на рік. Подібне становище головним чином обумовлювалося відсутністю необхідної кількості священиків [12].
Обмежена кількість культових приміщень змушувала вірних звертатися до різних інстанцій з клопотанням про відкриття нових приходів. Вже на 1 червня 1944 р. до уповноваженого РС РГІЦ при РНК УРСР П.Ходченка надійшла 61 заява з цього приводу, у тому числі 7-з Полтавської області. За 1945 р. прохань про відкриття церков і молитовних будинків надійшло 31, з яких 12 розглянуто на початок 1946 р. і лише 1 задоволене [13]. У дещо меншій кількості заяви вірних про задоволення їх релігійних потреб надходили і в наступні роки. Усе це свідчило про зволікання, бюрократичну тяганину в ході їх розгляду. Позитивне вирішення питань було швидше виключенням, ніж правилом. По лінії органів влади здійснювалося всіляке гальмування процесів суверенізації релігійних громад та інститутів церкви. Подібна тенденція чітко простежувалася і у ставленні владних структур до кадрових проблем РПЦ.
Проблема кадрів православного духовенства з особливою гостротою постала в роки війни у зв'язку з активізацією релігійного життя. В період окупації церковнослужителями стала значна кількість осіб, які не мали відповідної освіти і підготовки. Запровадження обов'язкової реєстрації священиків радянськими державними органами відсіювало тих, хто не мав відповідних підстав займати посаду священнослужителя.
На середину 1945 р. на Полтавщині зареєстровано 1 діючого єпископа, 403 священики, 5 дияконів та 148 псаломщиків. Архієрейський корпус РПЦ був представлений в області архієпископом Харківським і Богодухівським Стефаном (Проценко), який працював у Полтавській єпархії на посаді єпархіального єпископа з квітня 1944 р. до лютого 1946 р. Репресований у 1933 -1934 рр., єпархіальний архієрей в Уфі, зусиллями Патріарха Сергія був повернутий з місць ув'язнення й переведений в Україну.
Кількість діячів релігійного культу, що знаходилися на реєстрації, неухильно скорочувалася. Якщо у 1947 р. число служителів культу становило 358, то на квітень 1958 р. залишилося лише 220 священиків і 6 дияконів. Підтримка мінімально необхідної кількості церковнослужителів відбувалася не за рахунок надходження випускників духовних навчальних закладів, а, в основному, внаслідок рукопокладення нових священиків та реєстрації тих пастирів, які вирішили не ухилятися від активного церковного життя за нових умов. Так, із загального складу духовенства (226 чол.) 94 було висвячено в сан священика в період німецької окупації, 21 чол. - у 1945-1950 рр., 29 чол. - у 1951-1956 рр. Досить низьким був освітній рівень духовенства. Якщо у 1947 р. із 358 чол. 236 мали середню духовну і 4 вищу духовну освіту, то у 1958 р. із 226 чол. середню і вищу духовну освіту мали лише 67 чол. [14].
На 1957 р. на території області несли священицьку службу 41 чол., які відбули різні терміни покарання за звинуваченням у "ножичних злочинах". Саме до даної категорії діячів культу і була прикута особлива увага державних наглядачів. Окрему частину священицького капору складали ті з них, які прибули на Полтавщину із західних областей України (13 чол.). Даючи оцінку їх діяльності, уповноважений РС РПЦ по Полтавській області М. Базавлук відзначав: "Священики-західники більш грамотні, розвинуті, найактивніші церковники. Хитрі і спритні, вміло пристосовуються і використовують обставини у своїх церковних і особливо особистих інтересах. Вони більш парадно і урочисто проводять церковну службу, особливо у великі свята. Усі проповіді у церквах вони читають особисто і дякуючи цьому їм краще вдається підтримувати релігійні настрої, підвищувати прибутковість церкви" [15].
Та все ж зняти гостроту кадрової проблеми незначній групі священиків - вихідців із західних земель, не вдалося. Не мали особливого успіху і спроби єпископа Палладія налагодити систему підготовки кадрів священнослужителів із числа найбільш активних дияконів та псаломщиків. Вони були розцінені державними наглядачами як порушення чинного законодавства. Відсутність необхідної кількості діячів релігійного культу, належного рівня їх підготовки і освіти негативно впливала на задоволення релігійних потреб віруючих краю, призводила до закриття православних храмів і зняття з реєстрації релігійних громад.
Невід'ємною складовою державної церковної політики перших повоєнних років стали заходи, пов'язані із зміною статусу монастирів та становища їх насельників. У зв'язку з приєднанням 1939 р. західних областей України, де знаходилась значна кількість монастирів, а також відродження їх на тимчасово окупованій території (в т.ч. в Київській обл. - 6, Одеській - 3, Полтавській - 3, Вінницькій - 2, Хмельницькій - 2, Житомирській - 1 і Чернігівській - 1), в Україні на 1947 р. діяло 59 монастирів, в яких нараховувалося понад 2,5 тис. чоловік [16].
Певному піднесенню монастирського життя сприяла постанова РНК СРСР № 2215 від 29 серпня 1945 р., яка звільняла монастирі від сплати земельної ренти та податку з будівель. Цією ж постановою насельники звільнялися від сплати податку па одиноких та малосімейних громадян. Особливі ж надії покладалися ними на постанову Ради Міністрів СРСР "Про православні монастирі" від 29 травня 1946 р., якою місцеві органи влади зобов'язувалися передати у користування останнім певні земельні наділи і звільнити монастирські приміщення від установ і організацій, що там перебували.
На превеликий жаль, практика засвідчує, що урядові рішення всіляко саботувалися місцевою владою. Для виправдання наводилися найрізноманітніші аргументи. Зокрема, уповноважений РС РПЦ по Полтавській області у звіті за І квартал 1948 р. відзначав:
"Стосовно виконання постанови Ради Міністрів СРСР "Про православні монастирі" від 29 травня 1946 р., то істотних змін не відбулося. За жодним монастирем області, земля не закріплена за причини відсутності вільних земель держфонду, а тимчасово під городи надавали із неосвоєних земель колгоспників. У цьому році такої можливості не буде, так як колгоспники освоюють свою землю повністю" [17].
Для з'ясування реального стану справ РС РПЦ при Раді Міністрів СРСР листом за № 121/С від 3 лютого 1949 р. запропонувала уповноваженим на місцях в найкоротші терміни (до 1 березня) подати інформацію про виконання вже згаданого урядового рішення [18]. Звіти, що згодом надійшли, виявили досить невтішну картину. Нелегке становище багатьох монастирів, у тому числі Полтавського, Козельщинського і Золотоніського жіночих монастирів, обумовлювалося, в першу чергу, відсутністю необхідних площ земельних угідь, що позбавляло їх можливості забезпечити своїх насельників достатньою кількістю продуктів харчування. Не могли змінити становище на краще і ті незначні кошти, які в ряді випадків поступали від єпархіальних управлінь та монастирських церков. Безумовно, що доцільність подальшого існування таких "економічно неспроможних" та невеликих за кількістю насельників монастирів вже тоді було поставлено під значний сумнів. До того ж, не на користь останніх вирішувалося і питання звільнення монастирських приміщень від різного роду установ і організацій (шкіл, дитячих будинків, музеїв тощо). У таких випадках, як правило, виселенню і переведенню в інші монастирі підлягали самі насельники. Відверта упередженість посадових осіб до існування інституту церкви лягла в основу загальної кампанії скорочення монастирської мережі у подальші роки.
Особливою пильністю відзначалися заходи органів державної влади у ставленні до громад, створених етнічними групами населення України, протестантських релігійних об'єднань та інших церковних угруповань, що знаходилися у віданні ради РСРК при Радпаркомі (Раді Міністрів) СРСР. Загнані у підпілля великі і малі конфесії відновили свою діяльність в часи існування окупаційного режиму, а після звільнення українських земель прагнули знайти свою нішу в системі державно-церковних відносин. У свою чергу, радянський режим вдавався до різного роду профілактичних та упереджувальних дій стосовно етнорелігійних об'єднань і культів, спрямованих на стримування активності релігійних громад, скорочення Їх мережі і, навіть, ліквідацію небажаних церковних угруповань.
Як довідуємось із звіту уповноваженого РС РК по Полтавській області Новикова, лише за 1946 р. надійшло 73 заяви про реєстрацію від громад різних угруповань. Задоволене заяви від 50 громад, а 23-м відмовлено в реєстрації. Найчисельнішими серед зареєстрованих були 47 громад євангельських християн-баптистів (ЄХБ), які нараховували 2206 членів і діяли у м.м.Полтава, Кременчук, Золотоноша, Миргород, Пирятин, Полтавському, Новосанжарському, Машівському, Миргородському, Лубенському та інших районах області. До тих, що підлягали реєстрації, були віднесені також громади юдейського віровизнання і адвентистів сьомого дня (АСД) у М.Полтава та старообрядців (білокриницької згоди) у м. Кременчук.
Причинами відмови у реєстрації трьох юдейських громад (М.М.Лубни, Пирятин, Золотоноша) стали відсутність приміщень для молитовних зібрань та їх виразна "сіоністська спрямованість". За своєї малочисельності не отримали дозволу па реєстрацію три групи АСД Карлівського та Диканського районів, а також група вірних старообрядців-безпопівців м.Полтава. Позбавлені можливості самостійного існування і ряд громад ЄХБ Гадяцького, Гребінківського, Полтавського, Машівського, Лохвицького та інших районів, які, за планами уповноваженого, мали бути приєднані до більш чисельних громад, що діяли за десятки кілометрів в інших населених пунктах [19]. Подібне свавілля з боку уповноваженого Новикова не знало меж. З метою "упорядкування" релігійної мережі державний куратор видав розпорядження про заборону молитовних зібрань ЄХБ у приватних будинках, вимагаючи від керівництва громад купувати чи будувати нові молитовні споруди. Реагуючи на потік скарг, що надійшли від вірних ЄХБ Полтавської області, уповноважений РС РК при РМ УРСР П.Вільховий змушений був вдатися до кадрових змін, звільнивши Новикова від виконання свої обов'язків [20]. Новим уповноваженим Ради по Полтавській області за погодженням з ЦК КП(6)У 1947 р. було призначено І.Алексєєва.
Наведені факти не стали виключенням для Полтавщини. Вони мали місце і в інших регіонах України, ставали логічним продовженням курсу владних структур на стискування мережі релігійних громад. Її скорочення, як засіб всебічного нівелювання самобутніх рис церковних угруповань та поступового досягнення одноманітності конфесійної структури, широко використовувалося і в наступні роки.
Таким чином, досвід державної політики у сфері релігійного життя впродовж першого повоєнного десятиріччя переконливо свідчить, що режим, формально визнаючи засади відокремлення церкви від держави, свободи релігійних культів, як водночас і свободи антирелігійної пропаганди, насправді дотримувався курсу упослідження релігійного життя, підтримки атеїстичних чинників та відвертого адміністративного втручання у справи віросповідань. Певна лібералізація взаємин з РПЦ та рядом інших "лояльних" об'єднань поєднувалася з активним поборюванням українських національних церков (УАПЦ, УГКЦ) та тих релігійних угруповань, що мали специфічні етнічні та віросповідні ознаки.
Симптоми нового курсу у ставленні до церкви виявили себе вже в середині 50-х років. Особливості його зумовлювалися тим, що союзні уряди, які очолювали Г.Маленков (1953-1955 рр.) та М.Булганін (1955-1958 рр.), у своїй діяльності все більше і більше дистанціювались від вирішення проблем релігійного життя в країні. Вказуючи на причини такого явища, один з відомих дослідників проблеми державно-церковних взаємин М.І.Одинцов відзначав: "Це пояснювалось не тільки тим, що вони не вважали даний аспект державної діяльності важливим, але і тим, що і в державному, і в партійному апаратах відбувалася переорієнтація у ставленні до релігійного питання. Якщо для Сталіна і Молотова в церковній політиці не потрібно було санкцій партійних органів, більше того, у відносинах з релігійними організаціями вони підкреслено виступали від імені радянської держави, то з 1954 р. питання церковної політики поступово переміщуються в сферу партійного впливу і ув'язуються з цілями і завданнями антирелігійної роботи" [21].
Ідеологічний базис останньої обґрунтовувався у постанові ЦК КПРС від 7 липня 1954 р. "Про значні недоліки в науково-атеїстичній пропаганді і заходи її поліпшення". Констатуючи факт активізації діяльності церкви, партійна директива недвозначно наголошувала на необхідності реалізації цілого комплексу пропагандистських заходів антирелігійного спрямування, висувала відповідні вимоги перед партійними і радянськими органами, громадськими організаціями, культурно-освітніми закладами. В ній різкій критиці піддавалися партійні організації за відсутність воюючого і наступального характеру пропаганди" та вимагалося в найкоротші терміни ліквідувати вказані недоліки. По суті дана постанова свідчила про наявність у вищих ешелонах партійної влади відвертих прихильників повернення до стереотипів і догм "антирелігійної роботи" 30-х років [22].
Водночас прибічники іншого підходу засуджували всіляке адміністрування стосовно віруючих і релігійних організацій, наполягали на чіткому розмежуванні партійної і державної ліній в релігійному питанні. Саме такі ідеї висловлювались в іншому партійному документі - постанові ЦК КПРС від 10 листопада 1954 р. "Про помилки в проведенні науково-атеїстичної пропаганди серед населення". В пій стверджувалось, що "більшість церковнослужителів займають тепер лояльну позицію до радянської влади", а неупереджена науково-атеїстична пропаганда серед віруючих дозволить з часом остаточно звільнитись від релігійних пережитків [23].
Здавалось, що остання партійна директива, скріплена підписом самого М.Хрущова, стане своєрідним ідеологічним обгрунтуванням зваженої позиції нової партійної еліти у відношенні релігії і церкви. Проте, як переконує подальший хід подій, звільнення від релігійних пережитків" набрало прискорених темпів, а форсована атеїзація суспільства стала ідеологічним підґрунтям нищення церкви і релігійного життя.
Перевірка, проведена за дорученням ЦК Компартії України в липні 1957 р., "виявила" кричущі факти занедбаності атеїстичного виховання трудящих та неправильне розуміння рядом партійних і радянських працівників основних принципів політики партії і держави у питаннях релігії. У підготовленій за її результатами записці відділу пропаганди і агітації ЦК Компартії України від З серпня 1957 р. зазначалось, що невірно сприйняті застереження ЦК КПРС від адміністративного втручання у релігійні справи, недооцінка шкідливості релігійної ідеології, призвели до зміцнення позицій церкви і посилення п впливу. Наголосивши, що в умовах республіки релігійне питання є "одним з гострих питань ідеологічної роботи", ЦК Компартії України зобов'язав партійні органи "ґрунтовно розібратися зі станом справ", визначити практичні заходи щодо істотного посилення атеїстичної пропаганди [24].
Остаточно край дотеперішньому "релігійному НЕПу" було покладено постановою ЦК КПРС від 4 жовтня 1958 р. "Про записку Відділу пропаганди і агітації ЦК КПРС "Про недоліки науково-атеїстичної пропаганди" та рішеннями листопадового (1958 р.) пленуму ЦК КПРС, які фактично санкціонували кардинальну зміну партійної тактики у релігійному питанні. Постанова ЦК КПРС ще раз наголошувала, що релігія є одним з найбільших пережитків класових формацій у свідомості людей. А звільнення віруючих з-під її впливу визначалося найвідповідальнішим завданням ідеологічної роботи партії. Варто зауважити, що партійна директива чи не вперше за повоєнний період піддавала різкій критиці діяльність державних органів нагляду за церквою, насамперед, Рад у справах РПЦ та релігійних культів при РМ СРСР. Йшлося про неправильне розуміння апаратами Рад та їх уповноваженими па місцях своїх функцій, несвоєчасне інформування партійних і радянських органів щодо діяльності служителів культу, релігійних сект і громад і, навіть, зроблено закид у потуранні духовенству, підтримці його необґрунтованих вимог [25].
Новий напрям релігійної політики, набираючи все чіткіших обрисів, був остаточно стверджений XXII з'їздом КПРС (1961 р.), на якому з "культом особи", окрім всього іншого, пов'язувалося і відродження релігії в СРСР, а повернення до ленінських норм і принципів законодавства про культи, взаємовідносини держави і церкви визнавалося основоположним і невідкладним завданням. Проголошення ж курсу на будівництво комунізму автоматично позбавляло права релігії і церковних інституцій на своє існування на рівні "вищої фази" комуністичної формації.
Своєрідними підбурювачами чергових директив і рішень, які у раз частіше надсилалися на місця "для неухильного керівництва і виконання", ставали різного роду доповідні записки. Вони у масовому порядку надходили у партійні та урядові інстанції, містили детальний аналіз релігійної ситуації на місцях, засвідчували активізацію церковної діяльності, визначали "найболючіші проблеми" і обов’язково конкретні практичні рекомендації щодо їх розв’язання.
Про зростання матеріальної бази православних громад, посилення впливу церкви на віруючих, активізацію дій церковних інституцій на Полтавщині постійно доповідав своїм керівним органам у кінці 50-х років уповноважений РС РПЦ по Полтавській області М.Базавлук. Особливо непокоїло його зростання прибутків церков, які у 1957 р., порівняно з 1952 р., збільшились па 15 відсотків і становили 6418552 крб. Серед церков, які домоглися найбільшого приросту прибутків, вказувались в інформаціях Всіхсвятська церква у м.Гадяч, Успенська у с.Веприк Гадяцького району, Георгіївська у с.Бірки Зіньківського, Богословська у с.Хитці Лубенського, Успенська у смт Шишаки Хорольского районів, Троїцька у м. Лубни та інші. Збільшення грошових надходжень давало можливість здійснювати ремонти церков. Переважна більшість церковних приміщень знаходилась у прекрасному стані. Особливо значні кошти на ремонт та обладнання культових приміщень виділялися священнослужителями та церковним активом у Гадяцькому, Новосанжарському, Лохвицькому, Хорольському районах. Не перебільшуючи значення подібних факторів у формуванні релігійної атмосфери в регіоні, все ж слід визнати, що поряд з іншими вони значною мірою сприяли прилученню населення до церкви, зростанню його релігійності. Подібне знайшло свій вплив як у високому рівні відвідувань віруючими церков, так і здійсненні ними різних релігійних обрядів. У 1957 р. із 24800 зареєстрованих новонароджених дітей 70 відсотків було охрещено за волею батьків. Більш ніж 40 відсотків поховань померлих відбувалося за церковним обрядом [26]. Як бачимо, реальний хід подій повністю суперечив прогнозам па поступове "відмирання релігійних пережитків", які за всяку ціну намагалися обґрунтувати ідеологи атеїстичного режиму.
Активізація церкви та посилення її виливу на віруючих у Полтавській області хвилювали не лише місцевих чиновників, а й центральне керівництво. У травні 1958 р., для ознайомлення із станом справ на місці та влаштування комплексної перевірки роботи уповноваженого, до Полтави було відряджено старшого інспектора РС РПЦ при Раді міністрів СРСР О.Пашкіна. В результаті встановлено, що за "останні 2-3 роки релігійні громади значно зміцнили своє фінансове становище". Як відзначалося у доповідній записці, активізації церковної діяльності у Полтавській області сприяв колишній єпископ Серафим. Прибувши па Полтавську кафедру у листопаді 1952 р. з посади єпископа Ульянівського, 74-х річний єпископ "... вживав всіх заходів до того, щоб більше залучити на церковні служби віруючих. Для цього ним організовувались часті виїзди в райони з великою свитою супроводжуючих священиків і церковним хором кафедрального собору. Все це обставлялося урочисто і зовні, звичайно, створювало відповідний ефект, що приваблювало не лише віруючих, але й допитливих... У Полтавській області Серафим допускав надмірності в церковній діяльності, які не обмежувались, а це потрібно було робити, тим більше, що такі дії не схвалював навіть патріарх" [27]. Ще в грудні 1956 р. уповноважений РС РПЦ при РМ СРСР Г.Корчовий у листі на ім’я голови Ради Г.Карнова відзначав, що "Серафим і його секретар Похильчук умисно, відчуваючи свою безкарність, здійснюють заходи, спрямовані на активізацію віруючих, які в ряді випадків носять шкідливий характер". Г.Корчовий вважав, що єпископа Серафима, враховуючи характер його діяльності і похилий вік, далі залишати на Полтавській кафедрі неможливо [28]. Про негайне звільнення єпископа Серафима порушувала клопотання перед РС РПЦ при РМ СРСР і місцева влада в особі голови виконкому обласної ради депутатів трудящих О.Черченка [29].
Звинувачений у діяльності, яка, начебто, "виходила за рамки законодавства", єпископ Серафим (Шарапов Олексій Сергійович), не захищений вищою церковною елітою, змушений був залишити обійману посаду. Згідно Указу Патріарха Московського і всія Руси Алексія від 15 червня 1958 р. єпископом Полтавським і Кременчуцьким було призначено Аліпія (Хотовицький Антон Антонович)[30].
Принципово нові завдання державної політики щодо церкви вимагали радикальних кадрових змін і в самому апараті РС РПЦ при РМ СРСР. Тривалий час у високих посадовців викликали нарікання методи діяльності уповноваженого Ради по Полтавській області Соляника. Питання про результати його роботи стали предметом обговорення на засіданнях РС РПЦ при РМ СРСР 26 жовтня 1951 р. та 7 жовтня 1953 р.
Своїми постановами Рада неодноразово звертала увагу Соляника на недопустимість застосування адміністративних методів впливу па діяльність релігійних громад, відвертого втручання у внутришньоцерковні справи, проявів власної недисциплінованості [31]. Побувавши у відрядженні до Полтавської області у червні 1953 р., заступник уповноваженого РС РПЦ при РМ СРСР по УРСР Г.Катунін у доповідній записці керівництву Ради повідомляв: "Я вважав би правильним і своєчасним звільнення тов.Соляника від роботи уповноваженого Ради по Полтавській області, оскільки твердо переконаний, що подальше його перебування на цій роботі неминуче призведе до нових небажаних нам конфліктів і непорозумінь між церковниками і місцевими органами влади" [32]. На жаль, нам невідомі причини ще тривалого перебування Соляника на обійманій посаді. Лише у серпні 1957 р. уповноваженим РС РПЦ по Полтавській області було призначено М.Базавлука.
Викликаний у грудні 1957 р. до Москви на розширене засідання Ради, М.Базавлук отримав перші настанови з питань своєї роботи. Результати діяльності нового уповноваженого, особливо на початковому етапі, не задовольняли керівництво Ради. Виявилось, що М.Базавлук не зовсім чітко розбирається в ряді завдань, а вказівки Ради зрозумів не так, як було б потрібно [33].
Цими обставинами, певною мірою, і була зумовлена згадувана раніше інспекційна поїздка до Полтави у травні 1958 р. старшого інспектора Ради О.Пашкіна. Вислухавши деякі критичні зауваження та рекомендації щодо усунення наявних недоліків, М.Базавлуку на цей раз вдалося залишити позитивні враження про свою роботу. Особливо схвальної оцінки перевіряючого отримали заходи уповноваженого на встановлення тісних стосунків з органами партійної і радянської влади, "довірчих" відносин з місцевим духовенством. "Роботу з духовенством, - доповідав інспектор керівникам Ради, - М.Базавлук лише розпочинає проводити. Позитивно те, що він правильно розуміє це завдання, встановлює відповідний контакт з благочинними і єпархіальним управлінням, за допомогою якого планує в межах можливого стримувати розширення діяльності церкви" [34].
Звітну доповідь уповноваженого по Полтавській області М.Базавлука та співдоповідь старшого інспектора О.Пашкіна було заслухано на засіданні РС РПЦ 28-30 червня 1958 р. Констатувавши, що "т.Базавлук в основному правильно здійснює нагляд за виконанням законів, що стосуються церкви", Рада ухвалила:
"1. Зобов'язати М.Базавлука в найкоротші терміни усунути вказані недоліки в його роботі, всебічно вивчати діяльність церкви, виявляти методи, форми і засоби, які використовуються служителями культу з метою зміцнення церкви і її впливу на віруюче населення, своєчасно підмічати нові процеси, що відбуваються в діяльності церкви, аналізувати їх, правильно робити висновки і інформувати керівні органи області і Раду.
2. При вивченні діяльності єпархіального управління звертати особливу увагу на заходи, спрямовані на розширення діяльності церкви. Зокрема, більше цікавитись фінансово-господарською діяльністю, з'ясовуючи - з чого складаються церковні прибутки і на що витрачаються грошові засоби, не допускаючи надмірностей, що сприяють зростанню церковного впливу..." [35].
Вищезгадані Настанови РС РПЦ були прийняті уповноваженим по Полтавській області до їх безумовного виконання. З плану його роботи на період з 1 травня по 31 грудня 1958 р. довідуємось, що найголовнішими напрямками своєї діяльності М.Базавлук вважав "посилення вивчення і виявлення форм і методів релігійної пропаганди, що застосовувались священиками і церковним активом, виявлення причин активізації релігійних громад та зростання їх прибутків, встановлення особливого нагляду за діяльністю церкви в Полтаві, Гадяцькому, Лубенському і Миргородському районах"[36].
Своєрідною програмою дій державного механізму можна по праву вважати і інформаційний лист, розісланий на місця 13 серпня 1958 р. за підписом голови РС РПЦ Г.Карпова. Викладений на 10 аркушах машинописного тексту, він містив у собі детальний аналіз "значної активізації церкви, що відбулася в багатьох напрямках", а також вимагав від уповноважених більш глибокого і всебічного підходу до вивчення її життя, здійснення необхідних заходів щодо упередження зростання впливу церкви на віруючі маси. Водночас Рада нагадувала, що "... проводячи на місцях всю цю роботу, уповноважені Ради повинні керуватися існуючими законами і вказівками Ради, що стосуються церкви, підходити до вирішення питань обережно, ні в якому разі не допускаючи адміністративного втручання в діяльність церкви, щоб не порушувати нормальних відносин з церквою, що склалися в практиці нашої роботи і в той же час вмілою і продуманою роботою проводити необхідні нам заходи" [37].
Проте, подібні застереження щодо необхідності збереження нормальних стосунків з церквою вже найближчим часом виявилися цілком марними і недоречними. Адже нічого спільного з ними не мали ті брутальні нападки на священиків, викриття їх "антисоціальної і нелегальної діяльності", які особливо поширились у засобах масової інформації після листопадового (1958 р.) Пленуму ЦК КПРС. Особливого розповсюдження в цей час отримали журнали "Наука и религия", "Войовничий атеїст" (пізніше отримав назву "Людина і світ"). Звинувачення церкви у порушенні радянського законодавства, у тому, що "релігія стоїть на перешкоді побудови комунізму", були відверто висловлені і газетою "Правда" [38]. До антирелігійного ґвалту, зчиненого центральними засобами масової інформації, приєдналася і місцева преса. Надуманість опублікованих у "Зорі Полтавщини" (14.02.1958 р.) і "Соціалістичній Хорольщині" (2.03.1958 р.) замовних фейлетонів про "хуліганські" вчинки священиків була настільки очевидною, що навіть партійні функціонери при обговоренні їх змісту в обкомі партії змушені були визнати їх за такі, що "не відповідають дійсності" [39].
Паралельно з пресовою кампанією партійне і радянське керівництво вжило радикальних заходів до перебудови стилю роботи РС РПЦ та РСРК при Раді Міністрів СРСР. Закид про досить тривале сприяння ними "нелегальній" діяльності священиків і сектантів, про введення в оману партії і держави мав безпосереднім наслідком увільнення Г.Карпова з обійманої ним посади та призначення головою РС РПЦ В.Куроєдова.
Різке посилення антирелігійної кампанії викликало прийняття постанови ЦК КПРС від 13 січня 1960 р. "Про заходи по ліквідації порушень духовенством законодавства про культи" та відповідної постанови ЦК Компартії України від 19 березня 1960 р. Відверте переслідування релігії і церкви, санкціоноване політичною владою під приводом відновлення ленінської "соціалістичної законності, зумовлювало необхідність певної корекції діючої законодавчої та нормативної бази, приведення п у відповідність з назрілими потребами. Саме такими обставинами пояснювалось прийняття постанови Ради Міністрів СРСР від 16 березня 1961 р. "Про посилення контролю за виконанням законодавства про культи" та відповідної постанови уряду УРСР від 29 квітня 1961 р.
Віднині реєстрація і зняття з реєстрації релігійних об єднань, відкриття і закриття молитовних будинків всіх культів мали здійснюватися не за ухвалою центральних органів, а за рішенням виконкомів обласних рад депутатів трудящих і погодженням з РС РПЦ та РСРК при РМ СРСР. Подібна зміна пояснювалась насамперед необхідністю спростити та прискорити процедуру закриття церков і зняття з реєстрації релігійних громад. Разом з тим, незаперечним було намагання владних структур максимально перекласти на місцеві органи всю відповідальність за беззаконня, що викликали всезростаюче невдоволення віруючих.
Не відповідало назрілим потребам державної політики і затверджене постановою РИК СРСР 1945 р. "Положення про управління Російською Православною Церквою", яке надавало служителям культу право одноосібного управління релігійними громадами. За настійними рекомендаціями РС РПЦ Московська патріархія змушена була переглянути церковні статути і положення та "привести" їх у відповідність з чинним законодавством. Архієрейський собор РПЦ, що відбувся 18 липня 1961 р., прийняв вироблені і погоджені з державними органами зміни до "Положення про управління Російською Православною Церквою", якими розмежовувались обов'язки кліра і виконавчих органів. Відтепер настоятелі зосереджувались лише на духовному керівництві парафіями і повністю звільнялися від участі у господарській і фінансовій діяльності громад, яка покладалася на виконавчі органи. Прийнятими поправками духовенство фактично позбавлялося будь-яких юридичних підстав впливати на вирішення питань внутрішнього життя релігійних громад [40]. Такий порядок управління парафіями, затверджений Помісним собором РПЦ 1971 р., проіснував більш ніж чверть століття і був скасований лише у червні 1988 р. з прийняттям нового статуту про управління РПЦ.
Активний процес "коригування" законодавчої і нормативної бази державно-церковних відносин, безліч змін і доповнень, привнесених в неї в кінці 50-х - на поч. 60-х років, обумовлювали необхідність розробки спеціальних інструктивних документів, які б викладали зміст діючих законів та роз'яснювали механізм їх застосування. 16 березня 1961 р. РС РПЦ і РСРК при Раді Міністрів СРСР прийняли "Інструкцію про застосування законодавства про культи", вироблену за дорученням ЦК КПРС і погоджену з керівними органами союзних республік та Юридичною комісією при Раді Міністрів СРСР. Вона була обов'язковою для службового користування і у відкритому друці не публікувалася. Невідома для широкого загалу віруючих і духовенства, закрита "Інструкція" впродовж багатьох років (скасована лише у січні 1985 р.). слугувала надійним інструментом істотного обмеження віросповідних прав, дріб'язкового регламентування діяльності релігійних організацій, позбавляла права на існування цілі релігійні напрями, що налічували десятки тисяч віруючих, відкривала шлях до свавілля і тотального нагляду за діяльністю церкви та релігійним життям.
Особливої уваги в реалізації планів антирелігійної кампанії надавалося питанням формування її широкого громадського активу. На виконання постанов союзного і республіканського урядів Полтавським облвиконкомом у 1963 р. на адресу райвиконкомів та парткомів виробничих колективів було направлено листа про необхідність створення на громадських засадах комісій сприяння роботі уповноваженого Ради у питаннях дотримання законодавства про культи. Вже найближчим часом подібні комісії були сформовані при Лохвицькому, Лубенському, Гадяцькому, Глобинському та ряді інших райвиконкомів [41].
Щоб краще зрозуміти їх функціональне призначення, місце в арсеналі засобів боротьби проти церкви, вдамося до аналізу інструктивного листа РС РІЩ "Основні питання діяльності комісій сприяння виконкомам міських і районних Рад депутатів трудящих по контролю за дотриманням законодавства про культи". В ньому, зокрема, вказувалось, що до складу комісій мають входити особи "політичне підготовлені, які зі знанням справи могли б контролювати, спостерігати за виконанням релігійними громадами радянського законодавства про культи". На думку відповідальних працівників Ради, такі особи могли бути залучені з числа депутатів місцевих Рад, працівників культосвітніх установ, фінансових органів та органів освіти, пропагандистів, пенсіонерів та ін. Головами комісій повинні призначатися заступники голів чи секретарі міськрайвиконкомів, а самий їх склад в обов'язковому порядку затверджуватися виконкомами місцевих Рад.
Звертає на себе увагу і коло обов'язків "комісій сприяння":
а) систематично вивчати релігійну ситуацію в селах, містах, робітничих селищах (незалежно від наявності чи відсутності офіційно діючої релігійної громади), збирати і аналізувати дані про відвідування віруючими молитовних зібрань, вивчати контингент осіб, що відвідують церкву, справляють релігійні обряди, хрещення, вінчання, відспівування, сповідання, ступінь впливу релігійних громад і служителів культу на залучення молоді і дітей до релігії і обрядів, перевіряти правильність обліку релігійних обрядів, покласти край випадкам хрещень дітей без згоди обох батьків;
б) постійно вивчати ідеологічну діяльність церкви: проповідництво і пристосовництво, методи і способи служителів культу... Виявляти осіб із числа молоді, яких служителі культу намагаються підготувати і залучити до релігійної діяльності...;
г) вивчати склад релігійних громад (церковних виконавчих органів), виявляти найбільш активних їх членів;
д) ... виявляти спроби з боку служителів культу порушувати радянські закони і своєчасно інформувати про це виконкоми;
ж) виявляти осіб (незареєстрованих служителів культу), що нелегально з'являються в населених пунктах і справляють релігійні обряди, та повідомляти про них у виконкоми.
Одним з найважливіших завдань комісій мало бути "вишукування шляхів і внесення конкретних пропозицій, спрямованих на обмеження і послаблення діяльності релігійних громад і служителів культу (в рамках закону).
Члени комісій систематично інформують про свою роботу голову комісії і акуратно виконують його доручення [42].
Як бачимо, в кінці 50-х - на початку 60-х років органами партійної та державної влади проведено значну роботу не лише з ідеологічного обґрунтування нового політичного курсу, але й вжито найрішучіших заходів щодо посилення механізму контролю за релігійним життям, нейтралізації діячів релігійного культу та упередження очікуваного з їх боку опору і невдоволення.
Особливо широких масштабів та брутальних форм акція нищення церкви набрала в Україні. За спеціальними вказівками імперського центру в республіці було розроблено і втілено у життя плани заходів щодо масового закриття церков і молитовних будинків та зняття з реєстрації православних громад. Якщо на 1 січня 1960 р. в Україні діяло 8207 церков і молитовних будинків РПЦ, то станом на 1 січня 1965 р. їх залишилось лише 4565 (1960 р. закрито 747, 1961 р. - 993, 1962 р. - 1144, 1963 р. - 398. 1964 р. -360). За п'ять років мережа православних культових споруд у республіці скоротилася на 2642 одиниці, що складало 45 відсотків від їх загальної кількості на 1 січня 1960 р. [43].
Типовим у даному плані було становище релігійного життя на Полтавщині. Якщо на початок 1958 р. в регіоні нараховувалось 262 церкви і молитовних будинки, що знаходились у користуванні православних громад, то на 1 січня 1965 р. на державному обліку їх залишилось лише 62 [44]. Найбільш інтенсивно процес скорочення відбувався впродовж 1960-1964 рр., коли за різних обставин припинили свою діяльність 174 церкви, що складало 76 відсотків від їх загальної кількості на початок 1960 р. [45]. Про справжні масштаби руйнації церкви та її установ в області свідчить і той факт, що за даним показником вона знаходилась у числі перших після Миколаївської (89 відсотків), Дніпропетровської (86) та Запорізької (84) областей [46].
Подібна доля серед багатьох інших спіткала і Полтавський Преображенський кафедральний собор. Зведений у 1859-1870 рр. коштом купця Панасенка, С.Андреєвича, М.Данчича, П.Трегубова, він у 30-х роках XX ст. був не лише закритий для прихожан, але й частково зруйнований (бічні намети і дзвіниця).
Відродивши свою діяльність у період окупації Полтави німецькими військами, Преображенський собор згодом стає однією з найбільш відомих релігійних установ області, отримує статус соборної церкви м.Полтава. Та вже 1961 р., розташований в районі нинішнього міського ринку (вул. Новий Базар), він "стає на заваді" здійсненню генерального плану реконструкції міста, згідно якого на місці собору мало розпочатися будівництво центрального критого ринку.
Саме такі мотиви лежали в основі рішення міськради № 186 від 1 березня 1961 р. про закриття і знесення кафедрального собору. Воно було підтримано на засіданні виконкому Полтавської обласної ради 8 грудня 1961 р., яка, окрім іншого, зобов'язала міськраду провести попередньо роз'яснювальну роботу серед населення, особливо серед віруючих, і звернулася до РС РПЦ при Раді Міністрів СРСР за дозволом на знесення церкви. Заслухавши дане питання 1 березня 1962 р., РС РПЦ погодилась з позицією місцевих органів влади, враховуючи, що вона "не суперечить чинному законодавству про культи" [47].
Відверто бездіяльну угодовську позицію в даному питанні, як і в цілому ряді інших, йому подібних, зайняли місцеві архієреї. Інакше як можна зрозуміти той факт, що єпископ Полтавський і Кременчуцький Аліпій не лише не став на захист Преображенського собору, а й виступив безпосереднім ініціатором його закриття. Звертаючись до віруючих по закінченню останньої служби, проведеної в соборі 21 січня 1962 р., єпископ Аліпій наголошував: ...генеральний план реконструкції міста - це документ великої державної ваги, ніякі претензії до нього успіху мати не можуть... і як духовний отець, я закликаю вас не піднімати паніку, не хвилюватися, а погодитися з тим, що віднині кафедральний собор буде в Макаріївській церкві. В минулому він вже був там. А служили там полтавські маститі архіпастирі. Наступна архієрейська служба відбудеться у неділю 28 січня в Макаріївській церкві, туди і прошу вас пожалувати". Детальну мотивацію причин перенесення кафедрального собору єпископ Аліпій виклав і в рапорті на ім'я патріарха Алексія від 29 січня 1962 р. "... Дворічні розмови про перенесення собору, - запевняв Аліпій, - цілком підготували віруючих до такої події. Проте, звичайно, як завжди в таких випадках буває, знайдуться особи, які кинуться зі скаргами до Вашого священства і до світських властей..." [48].
Не помилявся полтавський архіпастир лише в одному - "фанатично настроєні особи" дійсно знайшлися. Але ні лист на ім'я М.Хрущова з проханням залишити собор на своєму місці, підписаний Лідією Боровик, Ганною Ільєнко, Григорієм Раєм та іншими членами "двадцятки", ні численні протести прихожан не могли завадити знесенню церкви. Хоча, заради справедливості, слід зазначити, що наглядачі за церквою і в даному випадку, як це годиться, "відреагували" на сигнали з місць. Прибувши у березні 1962 р. до М.Полтава, старший інспектор РС РПЦ О.Пашкін "переконався", що деяка активізація віруючих з приводу закриття Преображенського собору була лише справою невеликої групи осіб, ніде не працюючих похилого віку жінок-домогосподарок". Остаточно ж заспокоїли перевіряючого запевнення секретаря обкому КП України М.Кириченка в тому, що "споруда кафедрального собору буде капітально переобладнана під торгівельний павільйон "критого центрального колгоспного ринку" [49].
Проте, перебіг наступних подій засвідчував протилежне. 26 березня 1962 р. весь культовий інвентар Преображенського собору було перевезено до Макаріївської церкви, а згодом, не без допомоги вибухівки, споруду собору було повністю зруйновано.
Історія Полтавського Преображенського кафедрального собору є відображенням тієї трагічної долі переважної більшості релігійних установ кінця 50-х - першої половини 60-х років, коли в умовах тотальної атеїзації суспільства активно проводилась у життя спланована широкомасштабна акція ліквідації церкви як соціального інституту.
Засоби, що використовувалися для закриття церков і зняття з реєстрації релігійних громад, були найрізноманітніші. Високі фінансові зобов'язання та орендна плата, які накладалися відповідними комісіями на релігійні громади за користування культовими приміщеннями [50], у багатьох випадках були не під силу віруючим, що зрештою призводило до закриття парафій.
Досить поширеною була практика "самоліквідації" релігійних б єднань, яка наступала внаслідок відходу з двадцятки п членів та через відмову місцевих органів влади зареєстровувати на їх місце нових. До того ж, сам відхід був не випадковим, а безпосереднім наслідком тієї "індивідуальної" роботи, яка проводилась як із віруючими, так і з членами їх сімей. Подібна атеїзація "двадцяток" нерідко досягала таких результатів, що закриття релігійних установ... вимагали самі органи церковного управління.
Непоодиноким було і таке явище, як "консервація" церков:
звинувачення священнослужителів у порушенні законодавства про релігійні культи автоматично призводило до зняття їх з реєстрації і увільнення за штат. Всілякі перепони із призначенням нового священика вели до остаточного припинення богослужінь. Останнє ж слугувало мотивом для зняття з реєстрації самої релігійної громади як такої, що "припинила своє існування".
Відверте адміністрування, нехтування елементарними нормами моралі було характерним і звичайним для більшості відповідальних працівників місцевих партійних і державних органів. Не обійшлося навіть без спеціального листа виконкому Полтавської обласної (сільської) Ради депутатів трудящих, надісланому місцевим радам 7 травня 1963 р. В ньому підводились підсумки виконання урядових рішень стосовно посилення контролю за дотриманням законодавства про культи впродовж 1961-1963 рр., "викривались" недоліки практичної діяльності ряду виконкомів районних і сільських Рад, а також ставилась вимога вжити найрішучіших заходів до закриття решти церков, що продовжували діяти в області. Виконуючи вказівку виконкому обласної ради, керівництво Кобеляцького району, яке, за наявності найбільшої кількості діючих церков, неодноразово піддавалося різкій критиці, змушене було звернутися до уповноваженого РС РПЦ М.Базавлука з проханням надати практичну допомогу у скороченні районної церковної мережі [51].
Досить прозорі цілі переслідувалися державою і в процесі неухильного скорочення інституту служителів культу. На 1 січня 1965 р. 4565 православних громад обслуговували лише 3278 священиків, число яких за 5 попередніх років зменшилося на 1428 чоловік [52]. Більш ніж вдвічі у порівнянні з 1958 р. скоротилася кількість православного духовенства на Полтавщині, яка становила на 1 січня 1966 р. 97 чоловік, 57 із яких були священиками [53]. Значна кількість парафій, позбавлених можливостей постійного обслуговування, зараховувались у категорію "недіючих" і підлягали негайній ліквідації. Послаблення інституту священнослужителів здійснювалося як шляхом зняття їх з реєстрації за всілякі "порушення" законодавства про культи, так і за рахунок стримування вступу в духовні навчальні заклади (особливо ж вихідців ?з західних областей), різкого скорочення планів набору, а згодом - і повного закриття Київської і Луцької духовних семінарій.
Невід'ємною складовою антирелігійних акцій в Україні стала ліквідація православних монастирів. Постановою Ради Міністрів СРСР № 1159 від 16 жовтня 1958 р. "Про монастирі в СРСР" передбачалося значне скорочення розмірів земельних угідь, якими вони користувалися. Натомість, органам влади на місцях доручалося в 6-місячний термін вивчити питання про можливості скорочення монастирів і скитів та внести до Ради Міністрів СРСР погоджені пропозиції [54].
Детальні плани закриття монастирів, розроблені за вказівкою відділу пропаганди і агітації ЦК Компартії України партійними і радянськими органами на місцях, враховували не лише конкретні особливості того чи іншого монастиря, кількість насельників, їх вік, стан релігійності населення навколишніх населених пунктів, але й передбачали комплекс заходів "по забезпеченню громадського порядку".
Типовими в цьому питанні можна вважати заходи по закриттю Полтавського жіночого монастиря, затверджені бюро обкому Компартії України ЗО червня 1960 р. Чітко визначивши дату закриття монастиря (8 липня 1960 р.) бюро обкому доручило міськкому і Ленінському райкому м.Полтава "забезпечити порядок і організованість при закритті монастиря". Окремий пункт постанови зобов'язував уповноваженого РС РПЦ по Полтавській області "встановити суворий контроль за тим, щоб закриття монастиря було проведено в цілковитій відповідності з радянським законодавством про релігійні культи" [55].
Для керівництва всією роботою по закриттю і переведенню монастиря в Лебединський (Миколаївський) жіночий монастир Шполянського району Черкаської області було утворено т.зв. ініціативну групу у складі секретаря Полтавського міськкому КП України, голови виконкому міськради, секретаря Ленінського РК КПУ М.Полтава, заступника завідуючого відділом пропаганди і агітації ОК КПУ, начальника обласного управління КДБ та уповноваженого РС РПЦ по Полтавській області. Зрозуміло, що включення до даної групи високих посадових осіб з місцевого керівництва обумовлювалось, насамперед, неординарністю самої запланованої акції.
Цими ж обставинами пояснювалась і досить активна контрпропагандистська робота, проведена напередодні закриття монастиря. Так, питанню про посилення науково-атеїстичної пропаганди серед населення, що проживало навколо монастиря, було присвячено нараду агітаторів Ленінського району М.Полтава 2 липня 1960 р. Загальні напрямки масово-роз'яснювальної роботи серед населення у зв'язку із закриттям монастиря визначено на спеціально скликаних 5 липня зборах комуністів, що проживали в навколишніх населених пунктах. На їх же мешканців обрушився черговий шквал загальної атеїзації: на організованих агітмайданчиках та агітпунктах майже безперебійно "працювали" кращі агітатори і лектори-атеїсти; більше 10 кінопересувних установок та агітмашин забезпечували демонстрування кінофільмів на науково-атеїстичні теми на території Ленінського та північної частини Жовтневого районів міста. Відповідний інструктаж пройшли 20 комсомолок-студенток сільськогосподарського інституту, "виділених для допомоги монахиням в укладці своїх речей" та 20 комуністів і комсомольців - робітників Полтавського паровозоремонтного заводу, яким доручалося вантажити і супроводжувати машини з майном до Лебединського монастиря.
Не забули організатори даного заходу потурбуватися і про належну охорону громадського порядку: в піч з 7 на 8 липня н забезпечувала народна дружина Ленінського району в складі 80-100 чоловік та переодягнений у цивільне посилений наряд міліції [56].
Саме завдячуючи подібній організаційній та масово-політичній роботі партійних і радянських органів на місцях, як довідуємося з інформаційних довідок уповноважених РС РГЩ, закриття монастирів, як правило, відбувалося без зайвих ексцесів. Відповідно зорієнтований та добре налагоджений механізм і на цей раз спрацював відмінно. Акцію боротьби з "центрами релігійного мракобісся" вдалося витримати лише 9 монастирським обителям, що продовжували існувати в Україні на кінець 60-х років [57].
Більш ніж п'ятирічне переслідування релігії і церкви в Україні за часів так званої "хрущовської відлиги" мало б у перспективі своїй завершитись повним і остаточним н знищенням. Цілком вірогідно, що стан цей, виходячи із ідеологічного постулату про недопустимість релігії у комуністичному суспільстві, мав хронологічно співпадати із часом завершення його будівництва. На користь цього говорять і ті численні звіти та інформації в партійні і урядові інстанції, в яких розклад релігійних громад і закриття церков, припинення діяльності духовних навчальних закладів та злиття монастирів пояснювалось не інакше, як всезростаючим відходом віруючих від релігії та її замиранням.
Між тим, реальний стан справ менш усього стверджував подібні висновки. На масове закриття церков і молитовних будинків, адміністративне втручання у внутрішні справи Церкви, дискримінацію і переслідування віруючі і духовенство відповідали потоком скарг, заяв па адресу партійних і урядових органів, центральних установ, редакцій газет і журналів. Лише за 1962 р. уповноваженому РС РПЦ по Україні надійшло 375 скарг з вимогою відновлення обліку знятих з реєстрації релігійних громад і священиків, повернення раніше вилучених з користування культових споруд, призначення священиків та ін. [58]. З Полтавщини за 1963 та перше півріччя 1964 р. Радою було отримало 71 подібну заяву [59].
Перевірка скарг віруючих Полтавщини, що надійшли на адресу ЦК КПРС, Президії Верховної Ради СРСР, Ради Міністрів СРСР, Генерального Прокурора СРСР, РС РПЦ та Уповноваженого РС РПЦ по Україні виявила кричущі факти незаконного закриття церков, які відвідувалися значною кількістю вірних, відкликання служителів культу, переведення їх на інші парафії, звільнення за штат, тимчасове припинення богослужінь з подальшим зняттям з реєстрації релігійних громад як таких, що "припинили свою діяльність". Як зазначалося у доповідній записці старшого інспектора Уповноваженого РС РПЦ по Україні С.Голубаня від 18 серпня 1964 р., в області нараховувалося 13 релігійних громад, з яких, без будь-яких законних підстав, священики переведені, а церкви фактично закриті. Серед них - громади в смт Диканька, с.с.Ковалівка Диканського; Климівка Карлівського, Василівка Полтавського, Великий Кобелячок Новосанжарського, Білоцерківка Великобагачанського, Вереміївка та Очеретувате Семенівського, Бреусівка Козельщинського, Зуївці Миргородського, Вельбівка Гадяцького районів [60].
Визнавши подібні факти, перевіряючий обмежився цілком формальним і, як годиться в таких випадках, нічим не зобов’язуючим висновком: "По всіх скаргах уповноваженим Ради по Полтавській області тов.Базавлуком М.Я. давались відповідні відповіді віруючим через райміськвиконкоми і на прийомах у себе. А також т.Базавлук М.Я. письмово інформував обком КП України з пропозицією про дачу вказівок відповідним партійним і радянським органам не перешкоджати у відновленні церковних служб, а що стосується несвоєчасних відповідей про результати розгляду скарг Раді і уповноваженому Ради по УРСР, то М.Я.Базавлук виявив недисциплінованість у розв'язанні даних питань, і надалі рекомендовано т.Базавлуку подібних випадків не допускати" [61].
Скарги віруючих на захист своїх релігійних уподобань засвідчували існування соціального опору, спрямованого проти атеїстичного режиму. Своєрідною формою такого протесту стала і матеріальна підтримка прихожанами діючих церков. Нечувано, але факт, що в найскрутніші роки для православної церкви на Полта-вщині, коли кількість релігійних громад значно скоротилась, її прибутки продовжували зростати. Так, за перше півріччя 1962 р. у порівнянні із тим же періодом 1963 р. вони складали відповідно 186,5 і 236,6 тис. крб. (по районах: Лохвицький - 7500 і 12053 крб., Зіньківський - 14344 і 21248 крб, Гадяцький - 12743 і 16895 крб., Кобеляцький - 21042 і 28643 крб. Досить високою продовжувала залишатись і релігійна обрядність населення. Так, у 1962 р. із 25327 новонароджених в області було охрещено 8518 чоловік, що складало 35 відсотків [62].
Разом з тим, затяті атеїсти з владних структур добре розуміли, що у боротьбі з переконаннями віруючих потрібні більш новіші і дієвіші засоби наступу на релігійні традиції, обряди, ритуали, форми побуту. Окрему увагу цим питанням присвятили червневий (1963 р.) Пленум ЦК КПРС та липневий (1963 р.) Пленум ЦК Компартії України. В їх рішеннях справа впровадження нових обрядів, народних звичаїв і традицій з комуністичним, не релігійним змістом визначалася як одна з найважливіших ділянок ідеологічної роботи.
26 липня 1963 р. Полтавським (промисловим) обкомом Компартії України і облвиконкомом було прийнято спільне рішення "Про покращення роботи міських і районних бюро загсів і впровадження нової обрядності в побут радянських людей". Його змістом стало визначення цілого комплексу завдань, реалізація яких мала забезпечити безумовне виконання вказівок партії [63]. Вже згодом "полтавський досвід" запровадження нових обрядів і свят отримав схвалення на різноманітних нарадах і семінарах.
Початок 60-х років відзначався посиленням переслідування вірних і інших релігійних культів, що виявилося не лише в різкому скороченні зареєстрованих громад та служителів культу, але й у відвертих репресивних заходах, до яких активно долучалися правоохоронні органи республіки.
Так, на серпень 1957 р. на Полтавщині діяло 44 зареєстровані релігійні громади, що знаходилися у віданні РСРК при РМ СРСР. Серед них: громад ЄХБ - 38, АСД - 2, юдеїв - 3, старообрядців білокриницької згоди - 1. Нараховувалося в них близько 2800 вірних. Разом з тим, на території області підпільно діяли незареєстровані групи ЄХБ (9), п'ятидесятників (7), АСД (3), ІПХ (5), старообрядців (2) та юдеїв (3), членами яких були 3500 вірних.
Якщо з початку реєстрації (1944 р.) і до 1957 р. було закрито 13 молитовних будинків, а їх громади знято з реєстрації, то лише за період 1958-1962 рр. права на існування і діяльність було позбавлено 19 релігійних громад. На 1 січня 1963 р. в області вже нараховувалося лише 25 громад у віданні РСРК (у т.ч. ЄХБ - 24, АСД - 1), 5 з яких не мали своїх служителів культу [64]. Як бачимо, саме тоді найбільших втрат понесли євангельські християни-баптисти, зникли офіційно діючі громади юдеїв, старообрядців інших конфесій і деномінацій.
Загальна акція переслідування релігії і Церкви в Україні супроводжувалася низкою судових процесів, як правило, над віруючими громад ЄХБ, АСД, представниками незареєстрованих груп, насамперед єговістів та п'ятидесятників. Практика судочинства першої половини 60-х років стосувалася переважно розгляду кримінальних справ, порушених щодо керівників та активних учасників нелегальних сектантських організацій у відповідності зі ст.209 КК України. Вона передбачала кримінальну відповідальність за посягання на особу і права громадян під приводом здійснення релігійних обрядів і проведення релігійних вірувань. За ст.209 КК України було засуджено у 1962 р. 295 чоловік, 1963 р. - 80, першому півріччі 1964 р. - 30. Найбільшу кількість вироків винесено судами Чернівецької, Дніпропетровської, Донецької, Одеської та Харківської областей [65]. Матеріали перевірки Верховного Суду СРСР свідчили про численні порушення, допущені судовими органами України. Мали місце факти необґрунтованого засудження громадян. В ряді випадків застосовувалась надто жорстка кара, допускалися помилки при кваліфікації дій підсудних. Віруючі безпідставно притягалися до карної відповідальності за вигаданими звинуваченнями у дармоїдстві (на основі відповідного Указу Президії Верховної Ради УРСР).
Безпосереднім результатом антирелігійної політики стало те, що з метою збереження впливу на віруючих, підтримку їх релігійних уподобань Церква змушена була пристосовуватись до реальної дійсності, змінюючи тактику і форми своєї діяльності. Запровадження нової практики заочного відправлення релігійних обрядів, завуальований зміст проповідей пізніше будуть названі радянськими релігієзнавцями своєрідною "модернізацією" церковного життя, яке значно важче піддавалося державному контролю. Очевидними були і поширення підпільних форм існування Церкви, активізація сектантських організацій та наростання опозиційних настроїв, що стали відповіддю віруючих на антирелігійну спрямованість політики держави. Особливо активний вияв віднайшли вони в середовищі баптистського братства.
Відомо, що 1960 р. Всесоюзна Рада ЄХБ, за вказівкою атеїстів-можновладців, розіслала в секретному порядку старшим пресвітерам два документи - "Нове положення ВРЄХБ" та "Інструктивний лист", які принципово мали змінити життя баптистських громад. Заборона місіонерської діяльності діячів культу, відвідування інших громад, взаємодопомоги між їх членами, регламентація порядку богослужінь і відверте стримування поповнення громад новими членами - такі далеко не повні обмеження, що містилися в них і суперечили основним принципам баптистського віросповідання [66]. Зрозуміло, що подібні "заходи" "духовного центру", який безумовно Слідував у фарватері державної антирелігійної політики, самим негативним чином позначилися на становищі баптистської церкви. Така цілеспрямована і далекосяжна програма н нищення об’єктивно мала привести до виникнення і наростання опору в середовищі баптистського братства, в першу чергу у відношенні церковного керівництва, покірного владі. "Ця боротьба в середині баптистської церкви, - як справедливо зауважує Л.Алексєєва, - по суті була не догматичною, а громадянською; розходження були лише у питанні про взаємовідносини між церквою і світською владою" [67].
У травні 1960 р. серед прибічників самостійної церкви ЄХБ виникає Ініціативна група, організаторами якої стали О.Прокофьєв, Г.Крючков та Г.Вінс. Не отримавши від керівництва ВРЄХБ відповіді на свій лист, в якому містився заклик до каяття перед єдиновірцями, члени Ініціативної групи розмножили серед баптистських громад текст "Інструктивного листа". Одночасно закликали віруючих звернутися до влади за дозволом провести з'їзд для вирішення внутрішньоцерковних справ і виходу Церкви з кризи, в якій вона опинилася. Згодом, широка підтримка віруючих, їх вимоги на проведення з'їзду переконали "ініціативників" у необхідності більш рішучих дій. 25 лютого 1962 р. Ініціативна група була перетворена в Оргкомітет по скликанню Всесоюзного з’їзду ЄХБ.
Масові арешти прихильників з'їзду, проведені упродовж 1960-1963 рр., не дали бажаних результатів. Авторитет ВРЄХБ падав з кожним днем, одна за одною громади письмово заявляли про вихід з-під її підпорядкування. Влада розуміла, що далі зволікати з вимогами віруючих було неможливо. З дозволу РСРК 15 жовтня 1963 р. було скликано нараду ВРЄХБ, яка, найменувавши себе з’їздом, скасувала "Нове положення" та "Інструктивний лист" і замінила їх на менш антиєвангельський за своїм змістом Статут ВРЄХБ.
Громади, що підтримували Оргкомітет, до участі в роботі наради допущені не були. Втративши будь-яку надію скликання з’їзду представників усіх громад ЄХБ, останні вирішили утворити самостійну церкву. У вересні 1965 р. вони обрали постійний керівний орган - Раду Церков Євангельських християн-баптистів (РЦЄХБ), до складу якого у переважній більшості увійшли члени Оргкомітету.
Саме така історія виникнення Незалежної баптистської церкви, яка, незважаючи два постійні переслідування атеїстичного режиму, залишилась вірною принципам євангельського віросповідання. Великою активністю була позначена позиція її послідовників і на Полтавщині.
Громаду євангельських християн-баптистів М.Миргород зареєстровано ще в жовтні 1945 р. За станом на 20 квітня 1962 р. в ній налічувалося 89 вірних, з яких 47 чол. проживали у місті, а решта - 42 чол., були жителями 12 інших населених пунктів району. Кількість членів громада з року в рік зростала. За період з 1945 по 1959 рр. шляхом водного хрещення в неї вступило 44 чоловіки. Частково до миргородців приєдналися і вірні громади із с. Малі Сорочинці, знятої в минулому з реєстрації. До загальної кількості членів громада жінки складали 83 відсотки. Переважна більшість - 87 відсотків, мали вік більше 40 років. В громаді діяв досить міцний актив проповідників євангельської віри. Крім пресвітера Д.Портянченка, до нього входили Д.Михличенко, П.Даценко, В.Походун, Л.Бакало, В.Єрмоленко та ін. Майже не спостерігалося фактів розриву її членів з вірою [68].
Та в умовах зростаючої насильницької атеїзації суспільства все більш відчутними ставали переслідування з боку офіційної влади. В минулому за "анти радянську сектантську діяльність" довелося відбути покарання пресвітеру Дмитру Портянченко. Нелегка доля спіткала і сім'ю Василя Походуна, що проживала на хуторі Марченки Гоголівської селищної Ради Великобагачанського району і відвідувала молитовний будинок М.Миргород. Прийнявши хрещення 1948 р. у громаді ЄХБ, Василь Походун 1950 р. за відмову брати в руки зброю при мобілізації до лав Радянської Армії був засуджений до ув'язнення у таборах, звідки повернувся лише 1956 р. [69].
Того ж 1948 р., закінчивши школу фармацевтів у М.Полтава, прийняла хрещення і його дружина Євдокія Тимофіївна. З 1953 р., після повернення в Полтавську область з м.Чортків на Тернопільщині, де перебувала за направленням, працювала керуючою аптекою № 83 у Гоголівському районі, а з 1954 р. - в аптеці №11 селища Гоголево. За добросовісне і творче ставлення до праці неодноразово отримувала подяки та грошові премії. Проте, 10 червня 1958 р. Євдокію Походун було викликано в райком КП України. Як повідомляла Євдокія Тимофіївна у своїй заяві на їм я старшого пресвітера по Полтавській області А.Теслюка, секретар райкому партії у присутності 6 чоловік умовляв н залишити секту баптистів, дати відповідну підписку і погрожував зняти з роботи. А 27 червня того ж року наказом по обласному аптечному управлінню "за грубі порушення і невиконання наказів Міністерства охорони здоров'я", що були "виявлені" 23 червня в ході ревізії фармацевтичного господарства, Євдокію Походун увільнено з посади [70].
З надією на захист від свавілля місцевих можновладців звертався до старшого пресвітера і Микола Пономаренко, якого під погрозою звільнення з роботи та ув'язнення намагалися схилити до відмови від своїх переконань. Невідомо, що завадило самозваним суддям винести остаточний вирок проповіднику громади ЄХБ у с. Великі Сорочинці, сину колишнього керівника незареєстрованої групи ЄХБ у Карлівському районі Федора Івановича Пономаренка. Можливо, Миколі Федоровичу, в ході влаштованого йому допиту, вдалось переконати представників партійної влади у тому, що ніякої "підпільної організації баптистів не існує і підпільно ніде баптисти не збираються, а всі віруючі, що проживають на ст. Гоголево, належать до зареєстрованих громад, відомих радянській владі". Можливо, подіяло зауваження інструктору Великобагачанського райкому КП України Коломійцю та іншим партпрацівникам щодо "їх неправильної поведінки у розмовах з віруючими", зроблене уповноваженим Ради по Полтавській області М.Конєйкіним у ході перевірки скарг. В усякому разі Микола Пономаренко і надалі продовжував працювати на своєму робочому місці [71].
Подібна індивідуальна обробка членів громад не була єдиною в арсеналі засобів обмеження їх релігійної діяльності. Досить широко застосовувались і різноманітні методи стримування зростання їх членів. "Інструктивним листом" ВРЄХБ настійно рекомендувалося старшим пресвітерам "зжити нездорову практику гонитви за новими членами", заборонялося хрестити людей до 18 років, а старше цього віку - лише після суворого двох-трьохрічного випробувального терміну. Списки "наближених", або кандидатів для схрещення, що складалися в громадах, подавалися на розгляд старшому пресвітеру області, а через нього - обласному уповноваженому РСРК [72]. Як засвідчує практика, після такої "чистки" право прийняти хрещення отримували лише одиниці.
Активно застосовувався подібний підхід і стосовно миргородської громади. Як довідуємось з довідки "Про діяльність сектантів громади баптистів М.Миргород Полтавської області", надісланої Уповноваженому Ради по Україні К.Полоннику уповноваженим по Полтавській області Ї.Алексєєвим 26 квітня 1962 р., "у зв'язку з посиленням атеїстичної пропаганди серед місцевого населення зростання кількості віруючих в громаді за останні два роки не спостерігалося. Осіб, підготовлених активом баптистів до водного хрещення, не існує, хоча заходи в цьому відношенні ними вживаються досить активні" [73].
Прикрі події у житті громади, що мали свої драматичні наслідки, були пов'язані зі смертю віруючої О.Кузнєцової. Незважаючи на свій досить молодий вік (на 1961 р. їй виповнилося лише 36 років), Олександра тривалий час хворіла, перебувала в лікарнях Миргорода і Полтави. Та незважаючи на всі незгоди, ніколи не поривала з Богом, періодично відвідувала молитовний будинок. На квартиру до неї, а також у лікарню приходили сестри по громаді висловити скорботу з приводу хвороби, підтримати добрим словом, допомогти. В останні години життя знову пішла в молитовний будинок. Так і померла, з молитвою на вустах, благаючи Господа не залишити сиротами її дітей.
Обставинами смерті Олександри Кузнєцової затяті атеїсти вирішили скористатися не зразу, а значно пізніше, майже через півроку, коли на це була дана відповідна вказівка. Тоді в обласній газеті "Зоря Полтавщини" від 21 березня 1962 р. за підписом завідуючого Миргородським районним відділом народної освіти В. Масного з'явилася стаття з досить гучною і красномовною назвою "Жертва "братів по Христу", у якій автор без тіні сумніву звинувачував у передчасній смерті Олександри Кузнєцової віруючих і проповідників місцевої громади. "Давно відбулися похорони, а пресвітер Портянченко і його поплічники, - читаємо в ній, - не зазнавши кари за страчене життя, безсоромно продовжують задурманювати голови людям біблійними легендами, проповідують загробне життя, відриваючи несвідомих людей від активної участі в прискоренні побудови комунізму". Не утримався автор і від заклику до громадського осуду, пригадавши відбуте Дмитром Портянченком покарання за т.зв. "антирадянські дії" [74].
Упередженість даного допису цілком очевидна. За існуючою на той час практикою він обов'язково повинен був мати своє логічне продовження. Вже 11 квітня 1962 р., ознайомившись зі змістом статті, уповноважений РСРК по Україні К.Полонник зобов’язував своїх підопічних в області перевірити наведені в кореспонденції факти і, в разі їх підтвердження, зняти з реєстрації пресвітера та членів виконавчого органу громади, а про результати перевірки та вжиті заходи доповісти до 1 травня [75]. В ході перевірки, вчиненої уповноваженим по Полтавській області І.Алексєєвим, з'ясувалося, що для О.Кузнєцової, яка "знаходилась в тяжкому фізичному і моральному стані, віра в бога негативно позначилась на її підірваному і слабкому здоров'ї, діяла на нервову систему і прискорила її смерть".
Виявилось, що для пропаганди релігійного віровчення "сектанти" користувалися можливостями не лише молитовного будинку, а й за його межами. Так, як трибуну для виступів з проповідями релігійного змісту, було використано пресвітером Д.Портянченком, проповідниками В.Походуном та В.Єрмоленком і кладовище під час поховання померлої 4 жовтня 1961 р. Перевіряючим були відмічені також факти, коли окремі віруючі, відвідуючи один одного на квартирах, займалися читанням і вивченням релігійної літератури. Порушення закону керівництвом громади полягало і в тому, що 18 лютого 1962 р., без дозволу місцевих органів влади, проведено збори громади по виборах виконавчого органу та ревізійної комісії. До складу останньої було обрано відомих активних "проповідників-фанатів" В.Походуна та В.Єрмоленка. Вище перелічені мотиви стали головними при вирішенні питання про зняття пресвітера громади Д.Портянченка з реєстрації та виведенні зі складу ревкомісії В.Походуна і В.Єрмоленка, які тим самим позбавлялися і права виступів з проповідями. Про становище в громаді ЄХБ М.Миргород уповноважений І.Алексєєв проінформував місцеві партійні органи, зажадавши від них "посилення атеїстичної роботи у боротьбі проти сектантів" [76].
Подібні заходи з боку місцевої влади остаточно переповнили чашу терпіння віруючих. Наростало невдоволення і позицією ВРЄХБ, яка, розіславши "Нове положення" та "Інструктивний лист старшим пресвітерам" відверто антиєвангельського змісту, остаточно виявила себе як знаряддя атеїзму. Все більшого поширення і підтримки набирали заклики членів "Ініціативної групи" та "Оргкомітету" про непокору духовному центру і скликання загальносоюзного з'їзду церкви ЄХБ. За таких обставин у зареєстрованій громаді М.Миргород відбувається розкол, результатом якого стало утворення самостійної групи на чолі з пресвітером В.Походуном, яка активно підтримувала ідею з'їзду.
Подібні групи віруючих, що відкололися від громад ЄХБ і стали на позиції підтримки "Ініціативної групи", а пізніше Оргкомітету по скликанню Всесоюзного з'їзду ЄХБ та Ради церков ЄХБ, окрім Миргорода, існували в містах Пирятин, Зіньків, Кременчук, Полтава, селищі Гоголеве Великобагачанського, с. Великі Сорочинці Миргородського та ст.Абазівка Полтавського районів. На 1964 р. в Україні вже діяло 178 релігійних громад і груп, що звільнилися з-під впливу ВРЄХБ і стали на позиції Оргкомітету [77]. Найбільш активними прибічниками незалежної церкви ЄХБ в області були В.Походун, О.Касперов, І.Ковпак (М.Миргород), І.Дудницький, І.Полонський (с. Великі Сорочинці), В.Капетій, К.Масленко, І.Павленко (м.Пирятин), Й.Кравченко (сел. Гоголеве), І.Зуй (Зіньківський район) та ін.
Доповідаючи на обласній нараді пресвітерів і проповідників громад ЄХБ, що проходила 16 листопада 1965 р. за участю заступника старшого пресвітера ВРЄХБ по Україні М.Мельникова, член церковної ради громади М.Миргород П.Даценко відзначав, що в результаті розкольницької роботи "Оргкомітету", проведеної В.Походуном, громада ЄХБ залишилась у слабкому стані, втративши працівників, що вміли вести духовну роботу [78].
Дещо інша атмосфера і настрої панували в групі т.зв. "розкольників". 1963 р. під керівництвом В.Походуна була організована недільна школа для навчання дітей релігії, що категорично заборонялось чинним законодавством. Молитовні збори проводились як невеликими групами для надійнішої конспірації в різних місцях району, особливо у сусідньому Хорольському лісі, так і чисельними громадами за участю приїжджих братів і сестер, зокрема, з Харкова. Неодноразово Миргород відвідували відомі "ініціативники" Г.Вінс, Г.Коваленко та ін. [79].
Виявленню ефективних форм і методів роботи з "розкольниками" для їх повсюдного застосування була присвячена нарада партійного активу та працівників держапарату, проведена в Миргороді 1966 р. Старший інспектор РСРК при Раді Міністрів СРСР О.Доброхотов, який брав участь у роботі наради, закликав присутніх більше уваги надавати питанням індивідуальної роботи з віруючими, рекомендував не захоплюватись методами адміністрування [80].
Проте, реальний перебіг подій диктував для владних структур свої вимоги. Як доповідав про результати свого службового відрядження до Полтавської області інспектор Уповноваженого Ради по Україні М.Палажченко, "атеїстична пропаганда і робота по контролю за розкольниками в районі (Миргородському - авт.) ведеться систематично. До неї залучено багато молоді і активу району. Але бесіди, роз'яснення радянського законодавства про культи ніякого результату не дали - розкольники продовжують свою діяльність нелегально і реєструватися не бажають" [81]. Не завжди приносили бажані результати і методи адміністративного впливу. Застосування стягнень (наприклад, штраф) до однієї і тієї ж особи по 3-4 рази призводило часто до того, що віруючі переставали з'являтися на засідання адміністративних комісій. Що ж стосується найбільш активних членів незареєстрованих груп, то тут не утримувалися і від кримінальних покарань.
Особливо активізувалися переслідування віруючих незареєстрованих громад з утворенням у вересні 1965 р. Ради Церков євангельських християн-баптистів (РЦЄХБ) як незалежного від ВРЄХБ і постійно діючого органу. Ряд спеціально прийнятих нормативних і законодавчих актів розв'язували руки правоохоронним органам. Так, Указ Президії Верховної Ради УРСР від 26 березня 1966 р. передбачав кримінальну відповідальність за дії, що порушували законодавство про релігійні культи. Лише в 1966 р. на його основі, за даними РЦЄХБ, правоохоронними органами країни було притягнуто до кримінальної відповідальності близько 40 баптистів [82]. Ще в 1964 р. правоохоронними органами було порушено кримінальну справу на керівника прибічників Ради Церков ЄХБ у М.Миргород та інших районах області В.А. Походу на. Того ж року, за вказівкою Генеральної прокуратури України, його звільнено з-під варти, а кримінальну справу припинено. Проте, як згодом виявилось, профілактичні заходи не спрацювали. У доповідній записці на ім'я Уповноваженого РСРК при раді Міністрів УРСР К.З.Литвина від 12 липня 1965 р. уповноважений по Полтавській обл. Г.Алексєєв повідомляв, що "Походун продовжує активну антигромадську діяльність і є фактично керівником сектантів баптистів-розкольників на території області". Дещо пізніше, 10 серпня 1966 р., постановою Миргородського народного суду В.А.Походуна за ст.138 КК УРСР звинувачено у порушенні законодавства про відокремлення церкви від держави і засуджено до З років позбавлення волі [83].
Масові арешти євангельських християн-баптистів продовжувались і наступного 1967 року. Уповноважений Ради у справах релігій при Раді Міністрів СРСР по УРСР К.Литвин повідомляв секретаря ЦК КПУ А.Скабу, що лише за період з червня 1966 р. по квітень 1967 р. в республіці до кримінальної відповідальності притягнуто 55, до адміністративної - 502 особи [84].
У відповідь на широко розгорнуту в кінці 60-х - першій половині 70-х років петиційну кампанію прибічників РЦЄХБ влада відповідала черговими репресивними заходами. Таємною постановою ЦК КПУ від 10 жовтня 1973 року "Про посилення боротьби з незареєстрованими релігійними сектами" доручалось Прокуратурі УРСР, Міністерству внутрішніх справ УРСР, Міністерству юстиції УРСР, Верховному Суду УРСР, КДБ при РМ УРСР активізувати викриття нелегально діючих релігійних сект, вимагалось притягати до відповідальності їх ватажків, узагальнити практику розгляду судами справ про порушення радянського законодавства незареєстрованими релігійними об'єднаннями і дати необхідні рекомендації районним та обласним судам [85]. Про ретельне виконання вказівок ЦК КПУ свідчать наступні статистичні дані. Якщо в 1970 році за правопорушення на релігійному ґрунті було засуджено 18 осіб, 1971 - 26, 1972 - 30, то у 1973 році до кримінальної відповідальності було притягнуто вже 55 чоловік [86].
У червні 1972 р. Пирятинською районною прокуратурою Полтавської області було порушено кримінальну справу на В.В.Капетія - одного з керівників громади ЄХБ м.Пирятин, що підтримувала Раду Церков ЄХБ. У ході судового засідання, яке відбулося 14-15 серпня 1972 р. у м.Пирятин, виявилося, що Капетій В. В. "з 1969 р. систематично організовував і проводив збори сектантів баптистів-розкольників, на яких у проповідях і іншим шляхом виховував своїх єдиновірців у дусі невиконання законодавства про культи, проводив роботу по відриву віруючих від участі в громадсько-політичному житті країни, змушував своїх дітей та дітей інших віруючих до участі у релігійному хорі та струнному оркестрі. ... Отримував і розповсюджував серед віруючих літературу у ряді випадків наклепницького і провокаційного змісту, яка видавалася т.зв. "РЦ ЄХБ". Саме ці та інші факти "злочинної" діяльності В.Капетія і було покладено в основу постанови суду про засудження його до 3-х років позбавлення волі згідно ст.138 КК УРСР [87].
В кінці 70-х - на початку 80-х років правоохоронними органами України здійснено ряд операцій, внаслідок яких було вилучено тисячі примірників самвидавської літератури, викрито і розгромлено ряд друкарських пунктів. Всього за різного роду релігійну діяльність, пов'язану з РЦЄХБ, у 1980-1981 роках було засуджено 28 євангельських християн-баптистів [88]. Підставами для арештів і ув'язнення, як і раніше, стали звинувачення віруючих у порушенні ними законодавства про культи. Лише за 1982 р. в Україні задокументовано 587 різноманітних "порушень", що в середньому припадало по 5 на кожну групу. Більше половини з них - за "здійснення обрядів з порушенням встановленого порядку" та організоване навчання дітей релігії і змушення неповнолітніх до участі в здійсненні релігійних обрядів". Так, 29 березня 1980 р. на квартирі братів Павла та Анатолія Шкаровських у м. Полтава правоохоронними органами зафіксовано проведення нелегального зібрання прибічників Ради Церков ЄХБ, у якому, крім господарів, брали участь Антонов Павло з М.Кіровограда (син члена Ради Церков ЄХБ Антонова І.Я., вкотре засудженого у 1979 р.) та "10 дітей шкільного і дошкільного віку". У той же день в ході обшуку, проведеного у квартирі Шкаровських, було вилучено велику кількість літератури зарубіжних видавництв та видавництва "Християнин", друкарський та копіювальний папір, картон, віск та інші приладдя друкарського змісту [89].
Як бачимо, форми опозиційного руху у Церкві ЄХБ носили досить різноманітний характер: від виступів окремих вірних з вимогою задоволення віросповідних прав до влаштування нелегальних молитовних зібрань, облаштування підпільних типографій, широко розгорнутих петиційних кампаній і, навіть, утворення окремої самостійної опозиційної Церкви на чолі з Радою Церков ЄХБ. У тій чи іншій мірі названі форми вияву духовної позиції спостерігалися і в практиці інших віросповідних течій. Як не дивно, але наростання опозиційних настроїв відчувалося і в лоні РПЦ. Особливою причиною для цього послужило прийняття в липні 1961 р. на Архієрейському соборі змін до парафіяльного статуту.
Його прийняття викликало невдоволення ряду представників вищого духовенства, численних священнослужителів, вірних. Уже 1965 р. група з 8-ми архієпископів на чолі з архієпископом Калузьким Гермогеном звернулася до Патріарха Московського і всія Руси Алексія з проханням скасувати парафіяльний статут, оскільки він негативно впливав на церковне життя. З відповіддю Патріарх Алексій не забарився - архієпископ Гермоген був позбавлений єпархії і засланий до монастиря. Всі ж інші автори листа змушені були зректися своїх підписів [90]. Незважаючи на те, що згаданий документ не мав відкритого характеру, він був широко розповсюдженим серед кліру і добре відомий в українських єпархіях.
Не увінчалися успіхом і зусилля молодих православних священиків М.Ешлімана та Г. Якуніна, які 1965 р. поширили відкриті листи до Патріарха, всіх єпископів, Голови Президії Верховної Ради СРСР М.Підгорного, голови Ради Міністрів СРСР О.Косигіна, Генерального прокурора СРСР М.Руденка, в яких рішуче засуджували встановлені Московським патріархом норми церковного життя, вимагали припинити втручання Ради у справах релігії та н уповноважених у церковне життя, апелювали до закону про відокремлення церкви від держави і конституційних гарантій свободи віросповідання. Листи Г.Якуніна та М.Ешлімана отримали Чернігівський, Львівський, Закарпатський, Одеський, Чернівецький архієреї [91].
В кінці 60-х років опозиційна течія в РПЦ зробила спробу свого організаційного оформлення. У грудні 1969 р. Уповноважений Ради у справах релігій при Раді Міністрів СРСР по Українській РСР К.З.Литвин повідомляв ЦК Компартії України про те, що "... в Руській Православній церкві продовжує діяти підпільна група, яка виступає проти Патріарха Алексія і радянського законодавства про культи" [92].
Згадана група бунтарів, що називала себе "Центральним Дорадчим Органом об'єднаних груп дій єпископів, духовенства і мирян на захист канонічних і громадських прав Руської Православної Церкви в Радянському Союзі", зібрала і узагальнила численні повідомлення з місць, проаналізувала документи вищих органів державної влади та управління, Ради у справах релігій при Раді Міністрів СРСР. У документах групи відзначалося, що "наростаючий опір виявив повсюдність і єдину координацію дій, відображених у численних скаргах, доповідях як єпископів, рядового духовенства, так і мирян. Протести і скарги відображають загибельну для церкви дійсність у страшних фактах грубого насильства над нормальним церковним життям атеїстичних сил, заохочуваних і підтримуваних владою на місцях, безумовно інспірованих тими ж атеїстичними силами нагорі Влади..." [93]. Для нормалізації церковного життя опозиція пропонувала усунути від керівництва церквою священний Синод РПЦ, утворивши замість нього Комітет відновлення Церкви і боротьби за її канонічну чистоту, а також обґрунтовувала конкретну програму виправлення становища, в якому опинилася РПЦ [94].
Цілком очевидно, що "Комітет відновлення Церкви" не зміг розгорнути своєї діяльності. Проти нього єдиним фронтом виступили і Московська Патріархія, і Рада у справах релігій, і відповідні підрозділи спецорганів. Однак, навіть викладені нами факти красномовно свідчать, що на рубежі 60-70-х років опозиційні течив російському православ'ї перейшли від розрізнених окремих виступів до створення організаційних форм.
Зусилля Комітету ще більше приносили певне розшарування серед архієреїв РПЦ, сприяли наростанню опозиційних настроїв в єпархіях республіки. На це, до речі, звернула увагу Рада у справах релігій при Раді Міністрів СРСР, яка за лояльністю поділила українських архієреїв на три основні категорії:
1. Архієреї, які і па словах, і на практиці "є лояльними до радянської влади", "не виявляють особливої активності в поширенні впливів православ'я серед населення", - митрополит Сергій (Одеса), архієпископ Никодим (Харків), архієпископ Григорій (Мукачеве), архієпископ Аліпій (Вінниця), архієпископ Леонтій (Сімферополь);
2. Архієреї, які "стоять па лояльних позиціях до держави", "прагнуть активізувати служителів культу, церковний актив, виступають за підвищення ролі церкви в особистому, сімейному і в суспільному житті", - митрополит Філарет (Київ), архієпископ Йосиф (Івано-Франківськ), архієпископ Дем'ян (Волинь), єпископ Феодосій (Полтава);
3. Архієреї, у яких в "різний час проявлялися і проявляються спроби обійти закон про культи", "деякі з них релігійне консервативні", - митрополит Миколай (Львів), архієпископ Палладій (Житомир), єпископ Савва (Чернівці) [95].
Як бачимо, серед тих, хто прагнув активізувати релігійне життя, підвищити роль Церкви у суспільстві, був і молодий Полтавський єпископ Феодосій (Митрофан Дикун) [96]. До того, як отримати 1967 р. призначення па Полтавську кафедру, владика пройшов складний і тернистий шлях від послушника Почаївської Лаври до ректора Одеської духовної семінарії, остаточно ствердивши себе па теренах служіння Богу. Хіротонія Феодосія в єпископи відбулася 4 червня 1967 р. у Володимирському соборі Києва за участю близько 3 тис. віруючих та митрополитів Пимена і Никодима, архієпископів Філарета (Київ), Сергія (Одеса), Пантелеймона (Канада), Веніаміна (Іркутськ), Миколая (Львів) та Йосифа (Івано-Франківськ) [97].
У досить складних умовах доводилося розпочинати Феодосію єпископське служіння на Полтавській кафедрі. Єпархія кіпця 60-х років мала вигляд своєрідного полігону після щойно проведеної битви, у якій застосовувалися самі різноманітні засоби нищення Церкви. Так, за період 1948-1967 рр. на території області знято з реєстрації і закрито 250 православних церков і молитовних будинків, з яких 124 розібрано як аварійні. Із 126, що залишились, 113, після відповідної перебудови, використовувались під клуби, школи, майстерні, музеї та різного роду складські приміщення [98].
На 1 січня 1967 р. в області нараховувалося лише 62 зареєстровані громади РПЦ. В одному кафедральному соборі служби проводились щоденно, у 52 церквах і молитовних будинках - по вихідним та релігійним святам, а в 10 з них - не проводились за причин "розпаду" громад від 3-х і більше років. "Церковні служби в цих затухаючих парафіях, - як повідомляв високе керівництво уповноважений області М.Базавлук, - не здійснюються тривалий час. Релігійні громади розпались, приміщення церков і молитовних будинків напівзруйновані, ключі церковними старостами віддані в сільські ради, обов'язкові платежі з цих громад не стягуються, якої-небудь підвищеної активності щодо відновлення служб в церквах і молитовних будинках не відзначається". Уповноважений вважав за доцільне якомога швидше вирішити питання про закриття вказаних церков і зняття з реєстрації релігійних громад, а надто високому рівню релігійної обрядовості і, особливо, в таких районах, як Котелевський, Зіньківський, Гадяцький, Новосанжарський, Кобеляцький, Хорольський, пропонувалося протиставити подальше "посилення антирелігійної пропаганди серед місцевого населення" [99].
На 1975 р. при 52 зареєстрованих громадах РПЦ в області нараховувалося вже 7 т.зв. "безрелігійних районів" (Гребінківський, Кременчуцький, Машівський, Полтавський, Решетилівський, Чутівський, Шишацький), па території яких не діяло жодної церкви чи молитовного будинку [100]. А чергові перевірки відповідальних посадових осіб продовжували фіксувати масові звернення вірних за послугами Церкви, численні скарги в різні інстанції з приводу незаконного закриття церков. Такі листи надходили із Диканьки, сіл В.Кобелячок Новосанжарського, Хитці Гадяцького, Мелюшки Хорольського, Бреусівка Кобеляцького, Лютенські Будища Зіньківського, Василівка Полтавського, Ковалівка Шишацького районів. У переважній більшості своїй вони залишалися без задоволення.
Саме такі обставини і спонукали єпископа Феодосія звернутися листовно до Генерального секретаря ЦК КПРС Л.Брежнєва, сподіваючись па його підтримку у припиненні наруги над вірними та запобіганні остаточної катастрофи Православної Церкви. Як засвідчує автор ряду монографій з історії православ’я в Україні В.Пащенко, перша редакція такого листа обсягом 30 сторінок машинопису була підготовлена 1974 р. Проте, за деяких обставин, головними з яких, як вважає В.Пащенко, стали умовляння ієрархів та частки священиків не відсилати листа з-за можливих переслідувань автора, послання у Москву на той час не потрапило [101].
Широковідомим став відкритий лист єпископа Полтавського і Кременчуцького Феодосія до Генерального секретаря ЦК КПРС Л.Брежнєва, Патріарха Пимена та екзарха України митрополита Філарета від 26 жовтня 1977 р. За сприяння Християнського комітету захисту прав віруючих в СРСР, утвореного наприкінці 1976 р. за участю Г.Якуніна, В.Афанасьєва, В.Капітанчука, В.Щеглова, В.Хайбуліна та ін., лист потрапив за кордон, був перекладений різними іноземними мовами, став надбанням світової громадськості.
Пізніше, у січні 1990 р., у розмові з А.Безсмертним, архієпископ Астраханський і Єпотаївський Феодосій наступним чином пояснював причини свого мужнього кроку: "Так, адже мені нічого не залишалося. На Церкву тиснули, порушувалась елементарна законність. Я нагадував тоді генеральному секретарю на початку листа про прямі хрущовські гоніння на релігію в 1958-1964 роках. Писав, що, починаючи з цього часу, уповноважені у справах релігій, зійшовши зі своїх нейтральних позицій, що передбачалися радянським законодавством, відкрито стали па чолі самих запопадливих атеїстів, що намагалися правдами і неправдами стерти з лиця землі не лише релігію, але і все, що з нею пов'язане. В основному, це за їх вини і руйнувались храми, було знищено чимало пам’яток старовини, і багато хто із духовних осіб, обмовлених у пресі, позбавлялись права па служіння. З залишенням М.С.Хрущовим посади першого секретаря ЦК партії церковні справи дещо покращились. Але ненадовго. Адже мета уповноважених, як представників безбожжя, залишилась та ж сама, але до неї почали підходити більш делікатним шляхом. Говорю "більш делікатним" у порівнянні з минулими роками, але по суті своїй далеко не делікатним" [102].
У листі наводились численні приклади жалюгідного становища православних громад на Полтавщині, вказувалось на грубе і безцеремонне втручання держави у справи Церкви, пропагувалось припинити насильство над вірними, не закривати храмів, збільшити наклад видань духовної літератури тощо.
Пропагуючи діалог між вірними та атеїстами, ратуючи за спільне благо, братерство, більшу згуртованість народу, єпископ Феодосій пропонував наступне:
а) припинити принизливу антизаконну реєстрацію треб у церкві;
б) дати можливість архієреям висвячувати стільки священиків, скільки цього вимагають обставини;
в) не заважати здійсненню ремонту храмів і молитовних будинків;
г) уповноваженим Раду у справах релігій відмовитись від антирелігійної діяльності і залишатися нейтральними у питаннях віри, як того вимагає радянське законодавство;
д) не закривати храми насильним шляхом;
е) не чинити духовенству перепон у виборі місця проживання та служіння;
ж не робити в пресі різких випадів проти релігії, котрі сіють ворожнечу до віруючих з боку атеїстів, не ображати релігійних почуттів віруючих;
з) захистити Церкву від утисків уповноважених Ради у справах релігій та ширшими правами у справах віри наділити єпископів.
Завершуючи листа, єпископ Феодосій писав: "Адже як було б протиприродне, щоб справи комуністів вирішували антикомуністи, так безглуздо бачити, як невіруючі в особі уповноважених вирішують справи віруючих. Нехай все стане на свої місця. Такий закон правди" [10З].
Як бачимо, нічого антидержавного у змісті листа не містилося. Лише цілком природні бажання і думки людини, яка присвятила себе служінню Богові і вірним. Проте державні наглядачі за Церквою і релігійним життям не звикли до таких відверто висловлених висновків і пропозицій, які, до того ж, стали відомими далеко за межами країни.
Вже в листопаді 1977 р. до Полтави прибула бригада Ради у справах релігій при Раді Міністрів СРСР на чолі з її старшим інспектором Ю.Дегтярьовим для перевірки фактів, викладених у листі єпископа Полтавського і Кременчуцького Феодосія. Як і слід було очікувати, головним винуватцем виявився архієрей, який, виходячи із окремих, поодиноких прикладів, зробив узагальнений висновок про становище релігії і церкви в крани.
Так, у доповідній записці за результатами перевірки заперечуються факти перепон з боку обласного уповноваженого І.Нечитайла у висвяченні нових священиків. Адже за період 1974-1976 рр. в єпархії було рукоположено 7 чоловік, а їх відсутність у 1977 р. пояснювалася браком належно підготовлених кандидатів. Разом з тим, перевіряючі визнавали, що з боку уповноваженого проводилась робота по обмеженню висвят нових служителів культу із числа практиків, які не мали відповідної духовної освіти. Безпідставними виявилися і твердження Феодосія про заборону приймати духовенство з інших єпархій, оскільки більшість з кандидатів нелояльне ставилася до радянської влади і схильна до порушень законодавства про культи.
Більше того, у подібних гріхах було звинувачено самого єпископа, який без оформлення реєстраційних документів практикував направлення у вільні парафії па разові служби інших священиків. Неабияку активність виявляв він і в підбурюванні віруючих направляти різні скарги, здирництві громад на користь єпархіального управління. За його вказівки в ряді церковних громад, зокрема, в Полтавському кафедральному соборі, практикувалося благодійництво, надання матеріальної допомоги церковникам, існувала система грошових премій та подарунків священикам і церковному активу. З його відома при Полтавському кафедральному соборі діяла у замаскованій формі школа-практикум, що готувала кандидатів па служителів культу.
Завершувалася доповідна записка досить лаконічним і цілком логічним висновком: "Єпископ Феодосій (Дикун Митрофан Никонович) за своїми переконаннями фанатично налаштований екстреміст і подекуди порушує законодавство про культи..." [104].
Звичайно, подібне самоуправство єпископа, його самостійність не могли залишитися без наслідків. Звинувачений у порушенні законодавства про культи, архієпископ Феодосій постановою Священного Синоду від 4 жовтня 1979 р. "задля користі служби преосвященних архієреїв" був призначений ієрархом Вологодської єпархії [105]. Дане рішення, прийняте під тиском і наполяганням державних кураторів Церкви, не враховувало заяви архієрея про поганий стан здоров'я і неможливість проживати у зоні холодного клімату. Лише у грудні 1979 р., взявши до уваги висновок лікарів, що "організм хворого ослаблений повторними кровотечами, а акліматизація в умовах Півночі протипоказана його здоров'ю" [106], Священний Синод перепризначив архієпископа Феодосія в не менш віддалену, але з м'яким кліматом Астраханську єпархію [107]. В Україну владика Феодосій повернувся лише 1990 р., ставши правлячим архієреєм Івано-Франківської єпархії, а 1992 р. знову переведений на Полтавську кафедру.
Релігійна ситуація на Полтавщині, як і в Україні в цілому, у наступні роки істотно не змінилася. Продовжували діяти 50 зареєстрованих громад РПЦ, можливості яких не могли задовольнити потреб православних краю. Досить спрощеною і одноманітною виглядала офіційно діюча конфесійна структура інших релігійних культів. На кінець 1979 р. в області із зареєстрованих залишилися лише 21 громада ЄХБ та 1 громада АСД з центром у м. Полтава [108]. Проте подібна картина була далеко неповною. Навіть на середину 80-х років в області ще продовжувало існувати релігійне підпілля з числа раніше знятих з реєстрації громад, які не мали офіційного статусу. Так, у М.Кременчук упродовж декількох років діяла поза реєстрацією група віруючих (близько 100 чол.), що вийшла із складу зареєстрованої громади ЄХБ. Ще в 70-х роках знята з реєстрації група ЄХБ в с.Оріхівка Лубенського району продовжувала і надалі діяти як окреме об'єднання. Проводили свою діяльність заборонені до існування об'єднання п’ятидесятників в с.Минівка Полтавського району (40 чол.), с.Хитці Гадяцького району (близько 30 чол.) та смт Чутове (15 чол.) [109].
Поруч з цим реальним існував і міфічний світ "суцільної атеїзації суспільства", в якому діяла досить складна система різноманітних чинників атеїстичного спрямування. На виконання постанов вищих партійних органів у кабінетах різних рівнів розроблялися комплексні плани атеїстичної роботи, до виконання яких залучався широкий актив партійних і радянських працівників, лекторів, пропагандистів, керівників обласних служб, працівників адмінорганів, ЗМІ, культури і освіти. На початок 80-х років атеїстичну роботу в області проводили 2578 агітаторів і лекторів-атеїстів, діяло 99 шкіл партійної та 136 комсомольської політосвіти. На атеїстичну тему для населення області щорічно читалось більше 10 тис. лекцій. В будинках культури та клубах діяло 319 кімнат урочистих подій, 265 обрядових вокально-хорових колективів, функціонувало 25 пересувних клубів "Атеїст". Як довідуємось із численних довідок партійних органів області на адресу ЦК Компартії України, результатом такої діяльності було не що інше, як істотне скорочення кількості віруючих та зменшення релігійної обрядності [110].
Лише процеси демократизації, що розгорнулися в крани наприкінці 80-х - початку 90-х років, принесли суттєві зміни в релігійну сферу. Прискорення процесів реєстрації релігійних громад, у тому числі і раніше заборонених, удосконалення законодавчої бази державно-церковних взаємин стали сприятливими факторами розширення та урізноманітнення церковної мережі, більш повного задоволення релігійних потреб населення краю.



Примітки.

1. Державний архів Російської Федерації (далі ДАРФ). - Ф. 6991. -Оп.2. - Спр.1. - Арк. 2.
2. Там само. - Арк. 38.
3. Поспеловский Д.В. Русская православная церковь в XX веке. - М., 1995. - С. 256.
4. Центральний державний архів громадських об'єднань України (далі -ЦДАГО України). - Ф.1. - Оп.23. - Спр.1641. - Арк. 28-29. ЗО.
5. ДАРФ. - Ф. 6991. - Оп.2. - Спр.1. - Арк. 25-27.
6. Там само. - Арк. 57-60.
7. Центральний державний архів вищих органів влади України (далі ЦДАВО України). - Ф.4648. - Оп.З. - Спр.З. - Арк. 69.
8. Там само. - Арк. 70.
9. Державний архів Полтавської області (далі ДАПО). - Ф. 4085. - Оп.4. - Спр.228. - Арк. 74.
10. Лисенко О.Є. Церковне життя в Україні. 1943-1946 рр. - К., 1998. -С.123; ЦДАВО України. - Ф.4648. - Оп.3. - Спр.12. - Арк. 92.
11. ЦДАВО України. - Ф.4648. - Оп.3. - Спр.3. - Арк. 72.
12. ДАПО. - Ф.4085. - Оп.4. - Спр.228. - Арк. 74.
13. ЦДАВО України. - Ф.4648. - Оп.3. - Спр.3. - Арк. 6; Спр.12. - Арк. 113.
14. ДАПО. - Ф. 4085. - Оп.4. - Спр.228. - Арк. 75.
15. Там само. - Арк. 89.
16. ЦДАГО України. - Ф.1. - Оп.31. - Спр.3833. - Арк 121.
17. ЦДАВО України. - Ф. 4648. - Оп.3. - Спр.55. - Арк. 151.
18. Там само. - Спр.75. - Арк. 1, 2.
19. Там само. - Оп.4. - Спр.23. - Арк. 67, 68.
20. ЦДАГО України. - Ф.1. - Оп.23. - Спр.5069. - Арк. 5.
21. Одинцов М.И. Государство и церковь в России: XX век. - М., 1994. - С. 116.
22. КПРС в резолюціях і рішеннях з'їздів, конференцій і пленумів ЦК. -Т.6. - К„ 1980. - С. 499-502.
23 Правда. - 1954. - 11 листопада.
24. ЦДАГО України. - Ф.1. - Оп.8. - Спр.2426. - Арк. 87, 99, 100.
25. Там само. - Оп.24. - Спр.5028. - Арк. 100, 104.
26. ДАПО. - Ф.4085. - Ап.4. - Спр.228. - Арк. 91, 92, 94, 96, 97.
27. Там само. - Арк. 83, 79.
28. ЦДАВО України. - Ф.4648. - Оп.3. - Спр.196. - Арк. 170, 172.
29. Там само. - Спр.203. - Арк. 139.
30. Єпископ Полтавський і Кременчуцький Аліпій (Хотовицький Антон Антонович) народився 1901 р. у с.Доросини Рожищенського р-ну Вепської області у сім'ї священика. Після закінчення Житомирської духовної семінарії служив псаломщиком і дияконом. 1923 р. висвячений в сан священика і до 1937 р. виконував обов'язки настоятеля православних храмів. 1937-1941 рр. - мав перерву у священицькій дія-юності, працював робочим і службовцем на хлібозаводі М.Житомир, в облавтотресті. 1941-1946 рр. - священик в С.Левків Житомирського р-ну Житомирської області. 1947-1955 рр. - настоятель церкви і благочинний в м. Бердичів. З 1956 р. - настоятель Михайлівської церкви в М.Житомир та секретар єпархіального управління. До суду не притягувався. (ДАПО. - Ф.4085. - Оп.4. - Спр.228. - Арк. 90, 91).
31. ЦДАВО України. - Ф. 4648. - Оп.3. - Спр.108. - Арк. 93; Спр.141. -Арк. 45, 46.
32. Там само. - Спр.126. - Арк. 130.
33. ДАПО. - Ф. 4085. - Оп.4. - Спр.228. - Арк. 83.
34. Там само. - Арк. 82.
35. Там само. - Арк. 103.
36. Там само. - Арк. 47.
37. Там само. - Арк. 156.
38. Правда. - 1959. - 21 серпня.
39. ДАПО. - Ф. 4085. - Оп.4. - Спр.228. - Арк. 80, 81.
40. Панков Г. О политике Советского государства в отношении к Русской православной церкви на рубеже 50-60-х годов //Религия и демократия: на пути к свободе совести. - Вытт. II. - М., 1993. - С. 226.
41. ОДАВО України. - Ф.4648. - Оп.1. - Спр.375. - Арк. 143.
42. Там само. - Спр.421. - Арк. 108-110.
43. ЦДАГО України. - Ф.1. - Оп.24. - Спр.5663. - Арк. 96; Спр.6007. -Арк. 4, 5; ЦДАВО України. - Ф.4648. - Оп.3. - Спр.284. - Арк. 103.
44. ЦДАВО України. - Ф:4648. - Оп.1. - Спр.433. - Арк. 1.
45. Там само. - Спр.375. - Арк. 144.
46. Там само. - Спр.433. - Арк. 1.
47. Там само. - Спр.323. - Арк.7.
48. Там само. - Арк. 8.
49. Там само. - Арк. 9.
50. Споруджені в свій час руками і на кошти прихожан храми в 20-30-х роках були націоналізовані і передані державі на господарські та інші потреби. Саме такими обставинами пояснювалось те, що в середині 40-х років органи влади, реєструючи релігійні громади, в обов’язковому порядку зобов'язували їх укладати угоди на оренду т.зв. "націоналізованих приміщень", повернутих віруючим в роки окупації.
51. ЦДАВО України. - Ф. 4648. - Оп.1. - Спр.375. - Арк. 151.
52. ДЦАГО України. - Ф.1. - Оп.24. - Спр.6007. - Арк. 8. 53; Володимир Баран. Україна 1950-1960-х рр.: еволюція тоталітарної системи. - Львів, 1996. - С. 423.
54. ЦДАГО України. - Ф.1. - Оп.24. - Спр.5028. - Арк. 73.
55. Там само. - Спр.5116. - Арк. 176.
56. Там само. - Арк. 177, 178, 180.
57. Там само. - Спр.5297. - Арк. 152.
58. Там само. - Спр.5663. - Арк. 48.
59. ЦДАВО України. - Ф.4648. - Оп.3. - Спр.294. - Арк. 14.
60. Там само. - Спр.422. - Арк. 229, 230.
61. Там само. - Оп.1. - Спр.422. - Арк. 233.
62. Там само. - Спр.375. - Арк. 148.
63. Там само. - Арк. 144.
64. Там само. - Оп.4. - Спр.223. - Арк. 36, 37; Спр.313. - Арк. 89.
65. ДА Хмельницької обл. - Ф.338. - Оп.9. - Спр.156. - Арк. 259.
66. Сучасність. - 1968. - 4.6. - С. 91-92.
67. Алексеева Л. История инакомыслия в СССР. Новейший период. -Вильнюс-Москва, 1992. - С. 142.
68. ЦДАВО України. - Ф.4648. - Оп.2. - Спр.371. - Арк. 40, 41, 42.
69. Там само. - Спр.254. - Арк. 83.
70. Там само. - Арк. 87, 82.
71. Там само. - Арк. 86, 83.
72. Сучасність. - 1968. - 4.6. - С. 91, 92.
73. ЦДАВО України. - Ф.4648. - Оп.2. - Спр.371. - Арк. 40.
74. Зоря Полтавщини. - 1962. - 21 березня.
75. ЦДАВО України. - Ф.4648. - Оп.2. - Спр.371. - Арк. 34.
76. Там само. - Арк. 43, 44, 45.
77. Бажан О., Данилюк Ю. Випробування вірою. Боротьба за реалізацію прав і свобод віруючих в Україні в другій половині 50-х - 1980-ті рр. - К„ 2000. - С .69.
78. ЦДАВО України. - ф.4648. - Оп.2. - Спр.453. - Арк. 125.
79. Там само. - Оп.5. - Спр.6. - Арк. 57.
80. Там само. - Арк. 58.
81. Там само. - Арк. 57.
82. Там само. - Спр.72. - Арк. 18-19.
83. Там само. - Оп. 4. - Спр.373. - Арк. 109; Оп.6. - Спр.6. - Арк. 76.
84. ЦДАГО України. - Ф.1. - Оп.24. - Спр.6291. - Арк. 26.
85. Там само. - Оп.10. - Спр.1475. - Арк. 79.
86. Там само. - Спр.1479. - Арк. 105.
87. ЦДАВО України. - Ф.4648. - Оп.5. - Спр.321. - Арк. 53, 54.
88. ЦДАГО України. - Ф.1. - Оп.25. - Спр.2403. - Арк. 52.
89. ЦДАВО України. - Ф.4648. - Оп.7. - Спр.133. - Арк. 50.
90. ЦДАГО України. - Ф.1. - Оп.24. - Спр.5744. - Арк. 195-196.
91. Там само. - Оп.31. - Спр.2972. - Арк. 1, 2.
92. Там само. - Спр.3833. - Арк. 130.
93. Там само. - Арк. 132.
94. Там само. - Арк. 134.
95. Бажан Олег. До питання про опозиційний рух в середовищі Російської Православної Церкви в Україні в 1950-80-х рр. //Історія релігій в Україні. Праці Х-ої Міжнародної наукової конференції (Львів, 16-19 травня 2000 року). Кн.І. - Львів: "Логос", 2000. - С. 54.
96. Архієпископ Феодосій (Митрофан Дикун) народився 1926 р. у селянській сім'ї, в с.Чорниця Корсцького р-ну Рівненської обл. 1943 р., під час гітлерівської окупації, поступив послушником у Почаївську Лавру. Після звільнення України вступив до Загорської семінарії, а з її закінченням отримує духовну освіту в академії. Кандидат богослов'я. 1955 р. рукопокладений в ієромонахи. Після дворічного служіння у Володимирі, що на Волині, став викладачем, а потім секретарем правління Волинської духовної семінари. Чинив енергійний спротив н закриттю. Ректор Одеської духовної семінарії, вікарний єпископ Київської єпархії. Висвячений на єпископа 1967 р. З того ж часу - єпископ Полтавський і Кременчуцький. Після листа Л.І.Брежнєву з протестом проти переслідувань віруючих 1979 р. переведений на Вологодську і Великоустюжську кафедри, а 1980 р. - в Астрахань. 1987 р. звернувся з листом до М.С.Горбачова з закликом щодо найшвидшої нормалізації становища Церкви. 1990 р. Синодом РПЦ переведений на Україну в Івано-Франківськ. З 1992 р. - архієпископ Полтавський і Кременчуцький, митрополит, член Синоду УПЦ.
97. ЦДАВО України. - Ф.4648. - Оп.6. ~ Спр.18. - Арк. 40.
98. Там само. - Спр.73. " Арк. 73.
99. Там само. ~ Оп.6. - Спр.6. ~ Арк. 65, 79, 73.
100. Там само. - Оп.7. - Спр.9. - Арк. 33, 34.
101. Пащенко Володимир. Два листи митрополита Феодосія //Історія релігій в Україні. Праці Х-ої Міжнародної наукової конференції (Львів, 16-19 травня 2000 року). Кн.І. - Львів, 2000. - С. 287.
102. Российское православие сегодня. Беседа с архиепископом Астраханским и Енотаевским Феодосием //Религия и демократия. На пути к свободе совести. II. - М., 1993. - С. 235.
103. Там само. " С. 237-238.
104. ЦДАВО України. - Ф.4648. - Оп.7. - Спр.55. -Арк. 76-81.
105. Православний вісник. - 1980. - № 2. - С. 3~4.
106. ЦДАВО України. - Ф.4648. - Оп.7. " Спр.101. - Арк. 60.
107. Православний вісник. - 1980. - № 4. - С. 5.
108. ЦДАВО України. - Ф.4648. - Оп.7. - Спр.102. - Арк. 104, 106.
109. ДА Тернопільської обл. - Ф.3241. - Оп.2. " Спр.119. - Арк. 40.
110. ЦДАГО України. - Ф.1. - Оп.11. " Спр.279. - Арк. 156-159.

<< НА ПЕРШУ