Однією з найтрагічніших сторінок історії України в XX ст. є реалізація політичного курсу Комуністичної партії щодо релігії та церкви впродовж 20-30-х років. Відомо, що спочатку вона займала демократичні позиції у релігійному питанні. Так, у першій програмі Російської соціал-демократичної партії (більшовиків), прийнятій II з'їздом у 1903 р., ставилось за найближче завдання таке: «Необмежену свободу совісті, слова, друку, зборів, страйків і спілок... Скасування станів і повну рівноправність усіх громадян незалежно від статі, релігії, раси і національності... Відокремлення церкви від держави і школи від церкви» [І].
На початку XX ст. РСДРП (б) розгорнула боротьбу по втіленню в життя вимог свободи совісті. В.Ленін особисто обґрунтував політику ставлення більшовицької партії і майбутньої держави нового типу до релігії та церкви. У статті «Соціалізм і релігія» він писав: «Релігія повинна бути оголошена приватною справою — цими словами передають звичайно ставлення соціалістів до релігії. Але значення цих слів треба точно визначити, щоб вони не могли викликати ніяких непорозумінь. Ми вимагаємо, щоб релігія була приватного справою щодо держави, але ми не можемо вважати релігію приватною справою щодо нашої власної партії» [2]. Оскільки, на думку В.Леніна, партія більшовиків є союзом свідомих, передових борців за звільнення робітничого класу, то «такий союз не може і не повинен байдуже ставитися до несвідомості, темноти або мракобісництва у вигляді релігійних вірувань. Ми вимагаємо цілковитого відокремлення церкви від держави, щоб боротися з релігійним туманом чисто ідейною і тільки ідейною зброєю, нашою пресою, нашим словом. Але ми заснували свій союз, РСДРП, між іншим, саме для такої боротьби проти всякого релігійного обдурювання робітників. Для нас же ідейна боротьба не приватна, а загальнопартійна, загально пролетарська справа» [3].
Вимога непримиримого ставлення партії більшовиків до релігії зумовлювалась тим, що програма «комуністів побудована на науковому і, до того ж, саме матеріалістичному світогляді. Тому роз'яснення нашої програми неодмінно вимагає і роз'яснення справжнього історичного і економічного коріння релігійного туману. Наша пропаганда неодмінно вимагає і пропаганду атеїзму...» [4].
Сказане не викликає ніяких принципових заперечень. Дійсно, будь-яка громадсько-політична організація, партія має повне право ввести у свою програму питання про боротьбу з релігією, внести у статут вимогу до членів організації вести пропаганду тих чи інших ідей, котрі не закликають до насильницьких дій та не суперечать чинному законодавству.
У царській Росії заклик до ідейної боротьби з релігією був історично виправданий, оскільки свободи совісті як невід'ємного права громадянина імперія не знала.
На початок 1917 р. у країні брали верх буржуазно-демократичні, антимонархічні настрої середніх та радикально-революційні вимоги нижчих верств населення. Такі настрої переважали і серед духовенства. Після повалення самодержавства Тимчасовий уряд Росії 20 березня 1917 р. приймає постанову про відміну віросповідних та національних обмежень, якою проголошувалася рівність усіх церков ти анулювалися Їх попередні привілеї. Це був перший крок па шляху до прийняття закону про свободу совісті. Тимчасовий уряд надавав широкі права конфесіям в їх богослужбовій, місіонерській, громадсько-політичній, педагогічній діяльності. В Російській православній церкві передбачалося відновити патріаршество, переглянути стосунки церкви і держави. Та наступив жовтень 1917 р., а за ним захоплення влади партією більшовиків. Він започаткував нову сторінку і в сфері державно-церковних стосунків. Більшовицька партія отримала всі можливості для реалізації програмних установок з релігійного питання.
Проте па практиці вийшло інакше. Факти свідчать, що уже з перших місяців після жовтневого перевороту 1917 р. більшовики, хоча й... прийняли декрет про відокремлення церкви від держави і школи від церкви, грубо розтоптали законні права десятків мільйонів власних громадян, особливо прихильників православ'я. Партійні комітети залучали, вірніше, зобов'язували державні органи займатися антирелігійною роботою, яка фактично перетворилася у боротьбу із релігійними організаціями, з Російською православною церквою, з дійсно широким втягуванням у неї силових органів. В окремі періоди боротьба набувала крайніх форм і велась за такими основними напрямками:
1) економічні утиски духовенства, знищення матеріальної бази конфесії;
2) розкольницька діяльність серед духовенства та віруючих;
3) постійні переслідування церковнослужителів та репресії проти них.
Спробуємо аргументувати нашу позицію, посилаючись, в основному, на факти, котрі мали місце в Україні, зокрема на Полтавщині.
У перші роки існування радянської влади найбільш злочинною виявилася кампанія по вилученню церковних коштовностей у 1922 році, проведена під гаслами допомоги голодуючим Поволжя. Останнім часом стали відомими документи, які підтверджують, що вилучення коштовностей було формою боротьби проти могутньої на той час РПЦ, інших релігійних об'єднань. Найголовнішим є лист В.Леніна членам політбюро ЦК РКГІ(б) від 19 березня 1922 року, розісланий під грифом «Суворо таємно». Тотальне вилучення церковних коштовностей, па наш погляд, мало на меті, по-перше, остаточно принизити церкву як духовну структуру, а по-друге, хоча це й не афішувалося, саме за рахунок церкви поліпшити економічне становище держави. Свідчення цьому - повільність у прийнятті постанови Всеросійського Центрального Виконавчого Комітету 23 лютого 1922 р. А в Україні аналогічну постанову прийняли аж 8 березня, коли голод уже охопив переважну більшість губерній і люди гинули тисячами.
До речі, постанова ВУЦВК слово у слово повторила постанову ВЦВК, змінено було хіба що сполучення «у Поволжі». Симптоматично, чи не так? Впровадження постанови ВУЦВК почалося ще пізніше. У Полтаві до вилучення цінностей приступили, наприклад, 23 квітня, у Ромнах - 16 травня, у Зінькові - 1 червня, у Гадячі - 7 червня [5]. Загалом кампанія в Україні пройшла без особливого ентузіазму, мляво, про що з жалем писав у своєму листі 8 листопада 1922 року секретар ЦК КП(б)У Д.Мануїльський [6].
Коштовне майно у кращому випадку передбачалося вилучити протягом місяця. Якщо взяти до уваги необхідність його доставки у центр, закупівлю та транспортування хліба, іншого продовольства за умов ущент зруйнованого залізничного транспорту, то стає очевидним, що золото і срібло для врятування голодуючих Поволжя навряд чи були потрібні, у всякому разі їх тотальне вилучення із церков та монастирів.
Думка про те, що допомога голодуючим не є головною у кампанії, підтверджується і пунктом затверджених 20 березня 1922 р. політбюро ЦК РКП(б) директив, у якому практично заборонялося замість коштовностей вносити їх вартість грошима чи продовольством. Рішення центрального партійного органу негайно продублювали на місцях. Ця директива політбюро ЦК ще раз підтверджує справжню мету вилучення церковних речей — нанести удар по так званому політичному противнику, принизити його в очах мас, особливо сільського населення. Водночас ця акція відволікала народ, зокрема рядових партійців, від невдач внутрішньої та зовнішньої політики.
Ще одну причину розправи з церквою московський автор В.Алексєєв убачає у засиллі тодішніх лівацьких настроїв у партійних і радянських органах. «Ліваки у надії на швидку світову революцію, - пише автор, - намагались швидше зруйнувати «бастіони реакції» у післяжовтневій Росії, що стала, за словами Троцького, «плацдармом прийдешньої світової пожежі». Одним із таких «бастіонів» ліваки вважали релігію» [7]. Вилучення із церков та монастирів виробів із золота, срібла, коштовного каміння мотивувалося в першу чергу політичними потребами. У бажанні встановити монополію на безмежну владу, а відтак право панувати в усіх сферах життя суспільства і кожної людини, зокрема і в її духовному світі, об'єдналися інтереси тодішніх партійних і державних чиновників та лівацьких ультрареволюціонерів. їх жертвою стала церква. Секретар ЦК КП(б)У Д.Мануїльський у листі губкомам партії відверто писав, що вилучення коштовностей було підходом до «розкладання церкви» [8].
Архівні матеріали не засвідчують факту повсюдного у масштабах республік опору духовенства вилученню коштовностей, що впродовж десятиліть стверджувала офіційна ідеологія. В атеїстичній літературі, як правило, наводились одні і ті ж факти про контрреволюційну позицію церковників. На нашу думку, треба говорити про те, що духовенство без ентузіазму зустріло постанову, але більшість з них не виявляла відвертої ворожості діям органів влади. Хоча ще у 1927 р. журнал «Антирелигиозник» повідомляв, що внаслідок дії провокаційного секретного послання патріарха Тихона від 28 лютого 1922 р. у різних місцях країни відбулось
1414 кривавих зіткнень [9]. Й справді, уникнути ексцесів у ряді районів не вдалося. Було б дивно, якби мільйони віруючих змирилися з насильницьким вилученням церковних речей, про що свідчить факт з Лубенського повіту на Полтавщині, де віруючі і духовенство вважали їх своєю власністю, а не надбанням республіки [10]. Але в більшості випадків до конфлікту властей з духовенством, віруючими справа не доходила. Тому кількість кривавих зіткнень, названа «Антирелигиозником», на наш погляд, дещо перебільшена. Так, у Полтавській губернії було порушено три кримінальні справи при проведенні антицерковної кампанії: 1) звинувачення двох селян в агітації проти вилучення коштовностей; 2) звинувачення 6 священиків у приховуванні та знищенні інвентарних книг. Найбільшої гучності набув суд над священиком Троїцької церкви Полтави В. Зеленцовим. Протидія виконанню декрету була лише формальною причиною для його арешту. В ході слідства з’ясувалось, що, не сприйнявши соціалістичної революції, В. Зеленцов у роки громадянської війни у своїх проповідях начебто займався систематичною «антирадянською агітацією та контрреволюційною діяльністю». Незважаючи на те, що на 1922 рік навіть безпосередні учасники білого руху були амністовані, проповідницька діяльність стала основою рішення суду про розстріл В. Зеленцова. Справа В. Зеленцова, до речі, набула хрестоматійного значення, увійшовши до цілого ряду пропагандистських книг і брошур про «контрреволюційну сутність» духовенства. Треба зазначити, що смертний вирок незабаром буде замінено п'ятьма роками тюрми, а в 1925 р. В. Зеленцова достроково звільнили з місць ув'язнення [II]. Віруючі Полтави вважали його «мучеником за християнство».
Навряд чи були вагомими аргументи для притягнення до кримінальної відповідальності селян за агітацію проти вилучення цінностей чи арешт шести священиків за приховування або втрату інвентарних книг, що, як і самі коштовності, могли зникнути у вихорі буремних років громадянської війни.
Православне духовенство Полтави загалом підтримало декрет про вилучення церковних коштовностей, не пов'язаних із безпосередньою культовою відправою, хоча частина священиків та віруючих пропонувала взамін цінностей пожертвування грошима чи продовольством. Так, збори Троїцької громади запропонували проект резолюції загальним зборам парафій міста, в якій зазначалось, що централізована закупівля хліба за вилучені коштовності за кордоном надто довга справа. Тому для допомоги голодуючим необхідний інший шлях. Віруючі вважали, що церковні реліквії замість відправки за кордон можуть бути запропоновані для викупу віруючим за хліб або інші цінності. «Якщо уряд погодиться на таку продажу православних релігійних цінностей місцевому православному населенню, — підкреслювалось у резолюції, — то уряд отримає хліб для голодуючих значно швидше, ніж при продажі цінностей за кордоном, а, з іншого боку, зникне привід для непорозумінь між урядом і православним населенням, яке, викупивши власні святині, поступить з ними згідно з своєю вірою.
Тому загальні збори представників парафіяльних громад М.Полтави ухвалюють: звернутись до радянського уряду із проханням, щоб реквізовані для допомоги голодуючим Поволжя релігійні цінності православних храмів були повернуті для продажі па місцях православному населенню за хліб та цінності домашнього вжитку» [12]. Наступного дня збори парафіяльних громад Полтави прийняли цю резолюцію. Але уряд залишався байдужим до подібних звернень віруючих.
Деякі священики стримували прихожан, які бажали відстояти цінності у храмах. Більше того, в окремих місцях ініціаторами інцидентів виступали не віруючі, а швидше члени комісій по вилученню церковних та монастирських коштовностей.
Звичайно, дрібні сутички траплялися нерідко. Наприклад, у Преображенській церкві Полтави членів комісії оточив натовп збуджених віруючих, які торгували на базарі. Але завдяки тактовній поведінці членів комісії робота по вилученню коштовностей не припинялась і завершилася у той же день. У двох церквах м. Лохвиці, у селах Вовчик та В'язівок Лубенського повіту віруючі теж учинили опір [13].
В цілому кампанія не виправдала себе ні економічно, ні морально-психологічно. Голодуюче населення отримало лише незначну кількість очікуваного хліба. Негативним її результатом стала втрата безцінних пам'яток культури, що повело за собою втрату більш значну — дегуманізацію суспільства.
1929 рік започаткував нову хвилю знищення матеріальної бази — масове закриття церков та молитовних будинків. У ході антирелігійних пропагандистських кампаній за допомогою преси формувалася думка про незчисленні багатства церкви і необхідність їх використання для соціалістичного будівництва. І це незважаючи па вилучення у 1922 р. фактично всіх коштовностей. Для закриття храмів, зняття церковних дзвонів використовувалася будь-яка нагода.
Дзвони знімали, церкви руйнували або перетворювали на школи, культосвітні заклади, віддавали під господарські потреби, щоправда, не вирішуючи проблеми нестачі шкільних чи клубних приміщень. Однак «штурм» 1929-1931 років ще не привів до повної загибелі православної церкви. «Вирішальну атаку» на матеріальну базу РПЦ буде зроблено всередині 30-х років.
Проте найбільш згубним напрямком неоголошеної війни більшовицької держави із церквою стали постійні переслідування духовенства і навіть його фізичні репресії, котрі були започатковані уже з перших днів радянської влади. Не врятувала становище відмова патріарха Тихона благословити у 1919 році «білий рух». Незважаючи на зміцнення становища країни, на політичні установки VIII та IX з'їздів РКП(б) про шкідливість адміністративних атак па церкву, духовенство продовжували утискувати.
Нова хвиля репресій проти духовенства пов'язана із вилученням церковних коштовностей у 1922 році, коли став очевидним провал намірів більшовицьких лідерів збагатитись за рахунок віруючих. Зазнавши невдачі у сумнівній конфронтації з церквою, Її ініціатори зробили все можливе, щоб зняти з себе відповідальність і покласти її на «хитре духовенство», яке зуміло обдурити власті і сховати церковне золото. Кампанія по переслідуванню церковників фактично розпочалася після листа Л.Троцького П.Красикову від 25 квітня 1922 р.
На сьогоднішній день до кінця не з'ясована кількість духовенства, віруючих, притягнених у 20-ті роки до кримінальної відповідальності. У різних джерелах наводяться дані від 700 до 8000 тис. чоловік. Намагаючись усвідомити реальні причини притягнення церковників до відповідальності, все більше схиляємося до висновку, що судові процеси стали логічним продовженням богоборчої за своїм спрямуванням політики Жовтневого перевороту. Переважна більшість віруючих була звинувачена безпідставно, тільки за те, що вони спробували протистояти нарузі над власними святинями, знущанню над вірою, вважали своїм моральним обов’язком всіма наявними у них засобами відстоювати віками установлені традиції.
Подібний курс стосовно духовенства продовжувався і в наступні роки. У другій половині 20-х років суспільство вразила «ярликова хвороба». В основу більшовицького виховання ідеологи поклали класову боротьбу. Під посиленням виховної роботи, про що тоді постійно говорилося, мали па увазі боротьбу проти так званих «ворогів народу». Розпочалося «ідеологічне приборкання» народу. Полтавщина у цьому плані не стала винятком.
У травні 1929 р. арештовують 48-річного священика с. Великий Кобелячок Новосанжарського району П.О.Базилевського. Свідки «показали», що у нього «місцева куркульня» радилася, як зірвати хлібозаготівлю, агітували проти самооподаткування. Сам же П.О.Базилевський начебто заявив: «Не давайте хліба радянській владі, бо вона вивезе його за кордон, щоб увесь люд був панський». Ці слова підтвердили кілька свідків. Проте П.О.Базилевський категорично відкинув обвинувачення. Недостатніми вважала докази слідства і прокуратура, яка па початку червня припинила слідство. Однак справу не закрили. ДПУ направило до прокуратури округу нове обґрунтування соціальної небезпеки священика. Мовляв, його антирадянська агітація привела до зриву хлібозаготівлі у Новосанжарському районі. Біднота залякана до того, що деякі з селян категорично відмовлялися від підпису своїх показань. У зв'язку з цим відділ ДПУ просив санкцію на адміністративне заслання П.О.Базилевського. Окрпрокуратура погодилася з такою постановкою питань. Особлива нарада при колегії ДПУ УСРР 28 жовтня 1929 р. винесла вирок священику — три роки концтабору [14].
Газета «Більшовик Полтавщини» повідомляла, що П.О.Базилевський — один із лідерів місцевої контрреволюції, організаторів антирадянських «христових братств». Вони викриті органами ДПУ як вороги народу [15]. Водночас дісталося й іншим «контрреволюціонерам у рясах». На думку редакції, у читачів не повинні виникати сумніви щодо справедливості арешту священика Осауленка із с. Полузір'я Новосанжарського району, який теж радився з куркулями, як зашкодити радянській владі, щоб їй не було продано ані фунта хліба, а для допомоги куркулям створив підпільне «братство Христове».
Подібне братство у с. Бродщина Кобеляцького району начебто організував священик Солоногорський, якого теж арештували органи ДПУ. За повідомленням «Більшовика Полтавщини», священика Омеляна із с. Попове Новосанжарського району притягнено до відповідальності за розповсюдження листівок проти хлібозаготівель. «Ми збільшили наш наступ на капіталістичні елементи, — робить підсумок газета, — ми жорстоко і завзято боремося зі всіма рештками проклятущого вчорашнього... А тим часом ворог перешиковує лави. Ворог не здається».
Зливою пішли па шпальтах газет повідомлення про викриття «попівських контрреволюційних зграй». Одне з них, як свідчить «Більшовик Полтавщини», було розкрито за допомогою активу с. Петрівки Красноградського району. Священик Д.Раковський, організувавши із числа «релігійне фанатичних осіб» та куркулів «братство і сестринство», вів активну агітацію проти хлібозаготівель та інших державних кампаній. Через це «місцеві органи влади зустрічаються з найвпертішим опором проти всіх заходів і кампаній. Ця потаємна боротьба виливається нарешті у відвертий терор — влаштовується замах па сільського активіста».
Полтавський округовий суд поставив у вину Д.Раковському навіть те, що він проводить читання по окремих хатах релігійних книг, організовує церковні служби із так званими проповідями, під час яких тлумачить релігійні тексти. Останнім часом широко застосовується і «обряд маслособорування, що, по релігії, приміряється лише над людьми хворими і тими, хто чекає смерті, чим готував селян до смерті, паралізував у них активність боротьби з класовим ворогом, з труднощами, гальмував культурний розвиток сільського господарства й селянського життя».
Суд позбавив священика Д.Раковського волі на три роки «без конфіскації майна за відсутністю такого». До різних термінів ув’язнили ще 5 спільників «контрреволюціонера» [16]. Виносилися вироки і страшніші. Скажімо, начебто за зв'язок з куркульством, зрив хлібозаготівель священика Вишняківської церкви Хорольського району Я.Худака засудили до смерті [17].
У середині 1929 р. органи ДПУ заарештували разом із 14 місцевими куркулями і священика с. Милорадово Руновщинського району Д.Давидова як організатора антирадянського угруповання, що чинило «шалений опір... заходам радянської влади на селі, проводячи систематичну агітацію, яка проявилась у розмовах про те, що не потрібно записуватись у ТСОЗи і колективи..., вів агітацію за нездачу дзвонів на потреби індустріалізації... Під впливом антирадянської агітації Давидова більш відстала частина жінок зривала збори, на яких обговорювалося питання про зняття дзвонів, зчиняла шум і галас і висловлювала незадоволення заходами радянської влади».
Одинадцять учасників «контрреволюційної» організації засудили до різних термінів позбавлення волі. Д.Давидова ж суд виправдав за відсутністю доказів його вини [18].
Зрозуміло, що подібні звинувачення були надуманими, як і названі факти - непоодинокими виключеннями. До речі, знайомлячись із оперативними матеріалами ДПУ УСРР про опір селянських мас насильному проведенню колективізації, вилученню хліба, ми не зустрічаємо фактів, які б свідчили про підтримку цих акцій православним духовенством. Жодного слова про реакційну роль церкви не було сказано й на XI з'їзді КП(б)У, що відбувся у червні 1930 року. Лише у сфабрикованих ДПУ справах церковників, статтях войовничих безвірників, їх пропагандистських матеріалах вказується на зв'язок між діями священиків та опором селянства «соціалістичним перетворенням на селі».
Таким чином, наприкінці 20-х - на початку 30-х років складалася двозначна ситуація. З одного боку, широкі маси населення, в тому числі і мільйони віруючих, значна кількість духовенства проймалися довірою до радянської влади, незважаючи на її хибні щодо церкви дії, а з іншого — партійно-державне керівництво, керівники Спілки войовничих безвірників закликали до наступу на релігію, котрий виливався головним чином погромом церкви. Ця ситуація, здавалося б, мала пом'якшитися після березневої 1930 р. постанови ЦК ВКП(б) «Про боротьбу з викривленнями в партлінії в колгоспному русі», у котрій зазначалося, що «ЦК вважає за необхідне відмітити зовсім неприпустимі викривлення партійної лінії в галузі боротьби з релігійними забобонами... Ми маємо на увазі адміністративне закриття церков без згоди переважної більшості села, яке приводить звичайно до посилення релігійних забобонів... Не може бути сумніву, що така практика, впроваджена під прапором «лівих фраз», па ділі ллє воду па млин контрреволюціонерів і не має нічого спільного з політикою нашої партії» [19].
Але це були тільки слова. Згадана постанова була не чим іншим, як політичною декларацією, далекою від практичного втілення. Формувався новий політичний курс. У першій половині 30-х років сталінська система „перейшла до широкого й систематичного терору проти народу, який досяг апогею у 1937-1938 рр. Й.Сталін у цей час проголосив лозунг про те, що у міру зміцнення соціалізму класова боротьба не затихає, а, навпаки, розгортається.
За сумною традицією попередніх років, однією з перших жертв терору стала православна церква, яку все ще не могли знищити ні масове закриття храмів, ні огульне звинувачення у контрреволюційності та судові процеси над духовенством. Незважаючи на гігантські зусилля партійно-державних органів та ДПУ, результати боротьби із релігійністю були незначними. Населення у переважній більшості залишалося віруючим. Тому не випадково не припинялись атаки па «нахабніючу попівщину», котра начебто своїм існуванням розпалює контрреволюційні настрої в країні. Приклад для нової хвилі антицерковної істерії, як і у попередні роки, подав Й.Сталін. У вересні 1932 р. журнал «Молодой авангард» повідомив, що генеральний секретар ЦК ВКП(6) спеціальним рішенням проголосив «безбожну п'ятирічку». До 1937 р. в СРСР мали бути ліквідовані всі релігійні конфесії і різні зовнішні вияви релігійності [20].
Державний маховик по остаточному «викорчовуванню» релігії запрацював на повні оберти. Стосовно православної церкви каральний молох лютував переважно у двох напрямах. Державні, правоохоронні (чи каральні?) органи, власне, нічого нового не застосовували, а розкручували на більш високому рівні пружини добре відпрацьованого механізму — знищення храмів, економічний тиск на духовенство, який переростав у фізичні репресії проти нього. Сталінсько-більшовицька ідеологія відмовляла існуванню у соціалістичному суспільстві будь-яких проявів релігійного життя. Було порушено тисячі кримінальних справ стосовно людей, причетних до релігійного життя.
Полтавського священика І.М.Богдановича співробітники окрвідділу НКВС заарештували у жовтні 1937 року за те, що він «серед жителів м. Полтави проводив агітацію за відкриття церков в м. Полтаві і виявляв антирадянські настрої». Подібне звинувачення пред'явили і полтавському священикові О.І.Петровському, який спільно з І. М.Богдановичем хотів скористатися з «широких», як записав слідчий, демократичних прав сталінської Конституції і висунути на виборах до Верховної Ради СРСР «кандидатуру з середовища віруючих, яка Є захистила права церкви і віруючих». Але це були лише формальні підстави для арешту. Істинні ж причини репресій проти духовенства пояснив І.М.Богдановичу на допиті один із слідчих. Наведемо витяг із скарги священика до Верховного прокурора СРСР, в якій передається суть тієї розмови:
«Якось один із слідчих сказав: «Тебе три рази заарештували, а ти все-таки продовжуєш служити». — «Але служити дозволялося мені», — відповів я. — «Дійсно, це так, — сказав він, — але ж ти людина з освітою і повинен розуміти, що радянська влада (передано дослівно) веде боротьбу з релігією, а ти заважаєш цьому». Скарга була написана І.М.Богдановичем уже після того, як рішенням Особливої трійки УНКВС по Полтавській області від 17-19 листопада 1937 р. його і О.І.Петровського було засуджено до 10 років ув'язнення у виправно-трудових таборах. «Що ж це виходить, — загнічував скаргу І.М.Богданович, — що покараний лише тому, що я священик» [21].
У світлі вивчення матеріалів, аналізу тисяч справ стає зрозуміло, наскільки це риторичне питання. Але у 1937-1938 роках на нього шукали відповідь тисячі арештованих священиків.
Восени 1937 року за «контрреволюційну агітацію» засудили до 10 років виправно-трудових таборів миргородського священика І.Є.Ніколаєнка. У шпигунській діяльності (1) Кобеляцький райвідділ звинуватив священика с. Білики В.А.Грановського, який під тортурами дав свідчення, що за дорученням німця Ф.Царгена створив шпигунську групу з числа колгоспників і поширював чутки про наближення війни. В.А.Грановського розстріляли. До вищої міри покарання у грудні цього ж року засудили також священика із селища Опішне С.Т.Лугового. За даними свідків, він вів паразитичний спосіб життя і ототожнював слова «комуніст» і «антихрист». 27 грудня 1937 р. обірвалося життя священика О.Л.Яковлєва із м. Полтави. Щоб довести його провину, що полягала в «антикомуністичних висловлюваннях», вистачило одного допиту.
Трохи довше велось слідство у справі звинуваченого у ворожих настроях до радянської влади священика із с. Перещепино К.П. Биковця. 7 вересня 1937 р. його заарештували, а вже 1 жовтня — розстріляли. Зазначимо, що О.Л.Яковлєв та К.П.Биковець винними себе не визнали, однак вирок їм заготували заздалегідь.
Над священиком М.М.Юдревським із с. Ватажкове Полтавського району слідство тривало всього сім днів. Він був заарештованим за «антирадянську агітацію» 20 грудня 1937 р. і без будь-яких доказів уже 27 грудня розстріляний. Такий, далеко неповний, список «ворогів» із числа репресованих у 1937 році тільки на Полтавщині.
Разом з тим грудень 1937 року ознаменувався не лише масовими розстрілами «контрреволюціонерів-одинаків» з числа працюючих служителів, а і початком арештів Полтавським окрвідділом НКВС священиків, переважно колишніх, які зусиллями слідчих будуть об'єднані у розгалужену «контрреволюційну організацію». У числі її перших майбутніх членів 15 грудня 1937 р. арештовується Ю.Я.Аронський, який вже давно перебував під наглядом органів ДПУ [22]. До кінця року взяли під варту ще кількох священиків. Проте на цей час слідчі, здається, не мали не лише концепції, а й самої ідеї створення організації церковників, оскільки на кожного із заарештованих заводилась окрема справа. Гадаємо, «організація» почала «формуватися» у лютому 1938 року. 26 лютого до слідчих ізоляторів Полтавського окрвідділу НКВС було кинуто І.С.Яновського, В.І.Любицького, О.С.Степанова, С.С.Самойлова, Н.К.Рудника, Л.В.Лясецького, О.Л. Максимовича, П.О.Базилевського, Т.М.Настенка та ще кількох колишніх полтавських священиків. Незабаром були заарештовані церковнослужителі Г.О.Карпенко, О.М.Капінос, К.Д.Антоненко та ін. Але заарештованих у грудні 1937 року та лютому 1938 року вперше допитали лише 10-12 квітня [23].
На перший погляд, це може здатися дещо дивним. Адже добре відомо, що па початку 1938 року, коли репресивний конвеєр працював на повну потужність, слідчі просто не мали бодай пай-меншої можливості затримувати розслідування справ.
Плани, спущені зверху, були досить «напружені». Проте у даному випадку мова йде не про затримку. Полтавські енкавеесівці розробляли місяць схему неіснуючої фашистської повстанської організації церковників, щоб прозвітувати начальству гучною
справою.
В архіві Управління СБУ по Полтавській області збереглося її графічне зображення, згідно якого підпільна організація охоплювала значну територію європейської частини СРСР. Центр контрреволюційної фашистської організації церковників (КРФОЦ) мав зв'язки із службою гестапо фашистської Німеччини і знаходився у Москві. Очолював його митрополит Сергій. Окрім того, начебто існували обласні центри КРФОЦ у Києві, Курську, Воронежі та Полтаві. У Курській та Полтавській областях на схемі позначені районні відгалуження КРФОЦ, зокрема, Полтавському обласному центру, мовляв, вдалося утворити осередки у Гадяцькому, Миргородському, Зіньківському, Опішнянському, Диканському, Красноградському районах.
Не викликає особливих сумнівів причетність до розробки концепції КРФОЦ начальника УНКВС по Полтавській області О.Волкова, який власноручно створив не одну подібну «контрреволюційну» організацію. Але немало довелося «попрацювати» над легітимізацією організації і слідчим на допитах священиків, заарештованих у Полтаві, щоб добути хоча 6 деякі свідчення про існування районних осередків КРФОЦ, привести зізнання обвинувачених до спільного знаменника, а головне — змусити їх говорити те, що потрібно слідству. Якраз на це і пішло півтора місяця — від кінця лютого до середини квітня 1938 р.
Протоколи допитів більшості заарештованих у справі міфічної КРФОЦ відрізняються один від одного переважно у тій частині, де йдеться про життєвий шлях священиків та обставини їх вступу до «організації». Хоч і тут впадає у вічі надзвичайна легкість, з якою підсудні давали згоду на участь у підпільній боротьбі з радянською владою — як правило, нібито після розмов з кимось уже завербованим до КРФОЦ. І рефреном кочують від протоколу до протоколу слова, сказані чи просто підписані на допиті 9 квітня 1938 року Г.Т. Коваленком: «З початку існування радянської влади я став вороже настроєним до неї. Репресії, яких зазнавало духовенство, викликали в мені ненависть до радянської влади, і тому я вирішив боротися з нею шляхом збройного повстання і відновлення в СРСР капіталістичного ладу з допомогою іноземних держав».
Наведемо ще одне типове зізнання «контрреволюціонера» В.Ф.Геращенка на допиті 29 березня 1938 року: «З перших днів існування радянської влади я не тільки не співчував їй, а, навпаки, був готовий боротися проти неї. Ті репресії, яких зазнав мій батько (куркуль — В.П.), природно, викликали у мене злобу, і я, не бажаючи приносити радянській владі хоч би яку-небудь користь, вирішив кинути вчителювати і перейти у священики.
Мені було добре відомо, що духовенство веде активну боротьбу з радянською владою, і я вирішив включитися у цю боротьбу».
Слідчі сфабрикували навіть безглузді за своїм змістом відповіді. 84-річний колишній дяк М.С.Березовський 2 квітня 1938 року заявив: «Починаючи з 1928 року, я займався антирадянською агітацією, закликаючи населення до збройного повстання, одночасно проводив вербувальну роботу» [24]. Дивно, що десять років велася відкрита підтримка, вербувальна робота серед населення — і тільки один привернутий до контрреволюційної діяльності, та і той надуманий.
Саме такими бачилися слідчим причини незадоволення радянською владою духовенства, і вони без особливих вагань тиражували їх у протоколах допитів різних людей. Можливо, для вигадки чогось оригінального бракувало часу, а швидше — і потреби. Адже більшість заарештованих зізналася у своїй приналежності до КРФОЦ і назвала прізвище її засновника — полтавського єпископа — М.В.Русинова.
Дав «щиросердні» зізнання і сам М.В.Русинов, згідно з якими у 1933 році до повстанської організації його завербував місцеблюститель патріаршого престолу митрополит Сергій. У бесідах він скаржився М.В.Русинову на те, що у капіталістичних країнах духовенство уряди підтримують і що воно користується привілейованим становищем.
Єпископ також розкрився своїми антирадянськими настроями. Після встановлення щирих стосунків митрополит Сергій зізнався, що у 1933 році білогвардійські кола, які мешкають у Німеччині, доручили йому створити із числа духовенства фашистську організацію.
Після цього митрополит Сергій доручив Митрофану Васильовичу «проводити вербувальну роботу, формувати контрреволюційні осередки й агітувати проти радянської влади». Виконуючи доручення митрополита, М.В.Русинов начебто з 1933 по 1936 рік завербував 14 священиків, які згодом склали основу Воронезького обласного центру організації. У 1936 році за завданням митрополита Сергія він виїхав до Курська, де також заклав обласний центр КРФОЦ. Щоправда, тут особисто нічого не встиг зробити, але дав завербованим «завдання організувати бойові терористичні групи для здійснення терористичних актів над керівниками партії та радянської влади, зокрема над Сталіним, Ворошиловим, Кагановичем і Молотовим».
Для виконання цього ж завдання М.В.Русинова переводять до Полтави. На допиті він засвідчив: «Сторогородський (митрополит Сергій — В.П.) повідомив про те, що у Полтаві є значна база для розгортання контрреволюційної повстанської роботи і дав мені завдання закласти у Полтаві так званий обласний центр контрреволюційної повстанської фашистської організації. Розгледівши базу для роботи, я приступив до вербування авторитетних фігур із церковників».
Прихилені до справи єпископом Русиновим отримали право «проводити вербувальну роботу, готуючи повстанські кадри для збройного виступу на .випадок війни». За його завданням «активісти КРФОЦ вербували нових церковників (треба, очевидно, розуміти колишніх — В.П.) — і влаштовували їх на роботу у радянські установи, підприємства та господарські організації».
Відповідаючи на запитання слідчого про терористичні акти, М.В.Русинов заявив, що «не встиг нічого зробити, проте учасників обласного центру контрреволюційної фашистської організації я інформував про терористичне спрямування організації і дав їм завдання створити бойові терористичні групи. Чи зробили вони що-небудь у цьому напрямку, я не знаю, оскільки незабаром розпочалися арешти духовенства» [25].
До речі, окремих членів Полтавської КРФОЦ, незважаючи на відсутність будь-яких причин, притягували до кримінальної відповідальності по кілька разів. Одним із них був колишній священик знищеної сталінським режимом у 1930 р. Української автокефальної православної церкви Б.П.Слухаєвський, вперше засуджений у 1929 році. Вдруге його заарештували у 1937 році, уже як помічника бухгалтера артілі «Леся Українка». Він свідчив на допиті: «У 1932 році, після відбуття покарання, я повернувся до Полтави, де почав налагоджувати старі зв'язки для продовження антирадянської націоналістичної роботи». У Полтаві, згідно з документами кримінальної справи, йому вдалося знайти «спільників» із числа колишніх священиків. Вони «вирішили відновити антирадянську діяльність через УАПЦ шляхом пожвавлення її роботи, і тоді можна буде сконцентрувати антирадянські націоналістичні елементи і вести у подальшому антирадянську роботу» [26].
Не могли підтвердити припущення слідчих про терористичну діяльність організації й інші арештовані. Та і звідки? Більшість «контрреволюціонерів» мали похилий вік: 71-літній І.М. Костецький, 72-літній І.А.Терлецький, 81-літній І.А. Богдановський, 73-літній А.І. Роговенко. Як згадував у 1959 році син останнього, коли енкавеесівці прийшли арештовувати батька, той вже давно був тяжко хворий, і його забрали прямо з ліжка.
Незважаючи па досить солідний вік більшості із 37 чоловік, включених до складу міфічної організації, саме на терористичному її спрямуванні наголошувалося у звинуваченні. «Мета організації, — вказувалось у ньому, — підготовка та здійснення центрального терору стосовно вождя Комуністичної партії т. Сталіна, керівників партії та уряду» [27].
Власне, це був, по суті, смертельний вирок усім членам організації, який 23 квітня 1938 року схвалила Особлива трійка \ НКВС по Полтавській області. Влітку 1938 року він був виконаний.
У 1937 році Полтавське обласне управління НКВС «розкрило» і знищило ще одну «контрреволюційну організацію» церковників у Полтаві, до складу якої входили дві сестри відомого дія-центральної ради та Директорії Симона Петлюри та його племінник С.І.Скрипник. Останній, до речі, був рідним братом патріарха УАПЦ Мстислава І. Що ж ставилося у вину «контрреволюціонерам»? Головним чином їх минуле та родинні зв'язки з С.В.Петлюрою. У матеріалах слідства підкреслюється, що батько Петлюри Феодосії Василівни та Петлюри Марини Василівни володів 2 будинками, мав 12 коней, експлуатував найману працю. Батько Скрипника С.І. був власником 3 будинків та шкіряного заводу. Це, на думку слідчих, і зумовило їх ненависть до влади робітників і селян.
У серпні 1937 р. заарештували Скрипника Сильвестра Івановича, колишнього православного священика, якого у 1930 році засудили за контрреволюційну діяльність. Нині його притягували до відповідальності за те, що проводив контрреволюційну роботу і є племінником Симона Петлюри, а брат Степан Скрипник перебував за кордоном.
У постанові обласної прокуратури від 29 жовтня про арешт Феодосії Василівни Петлюри сказано, що вона «антирадянські настроєна, проживає разом із своєю сестрою Мариною, її квартира є місцем зборища антирадянського елементу. Вона доводиться сестрою відомого отамана Симона Петлюри і підтримує зв'язок із своїм племінником Скрипником, який служив у петлюрівській армії, нині знаходиться у Польщі».
13 листопада заарештували і Петлюру М.В., якій інкримінувалося зокрема те, що «квартира її є місцем зборища біснуватих і антирадянського елементу» [28].
Свідки показали, що сестри, зокрема Феодосія, вихваляли Симона Петлюру і доказували, що «він бажав для українського народу хорошого життя, бажав зробити Україну самостійною республікою, але більшовики перемогли своїм обманом, і український народ тепер нещасний». Оцінюючи податки, страхові платежі, вона начебто обурювалася: «...До яких пір радянська влада буде з нас драти шкіру, уже немає сил платити, замучать прокляті варвари». І тут же, згадуючи про Симона Петлюру, висловлювала контрреволюційні настрої, заявляючи, що «якби був живий Симон і була самостійна Україна, нам би жилось краще, ніж при радянській владі, не мучили 6 ці варвари нас. Симон же бажав для українського народу хорошого життя, і ми б жили тоді краще. Ніхто над нами не знущався б».
В останні роки дім Феодосії перетворився «у збіговисько для антирадянського елементу і черниць, котрі мешкають в її будинку по 2-3 роки, серед яких Петлюра висловлює контрреволюційні настрої, вихваляє Петлюру Симона, як видатного українського діяча і захисника українського народу» [29].
Що ж стосується Скрипника Сильвестра Івановича, на час арешту приймача пряжі на прядильній фабриці, то йому інкримінувався звичайнісінький обман. Мовляв, під час прийому пряжі він зменшував вагу, що створювало умови для крадіжки зі складу необлікованої продукції, очевидно, і самим Скрипником С.І.
На допиті 1 листопада на пропозицію слідчого визнати після З місяців допитів свою вину Скрипник С.І. заявив: «Я припиняю відмежовуватися від звинувачень, переконавшись у безнадійності власною поведінкою на слідстві приховати свою контрреволюційну діяльність. Я визнаю себе винним у тому, що є активним учасником антирадянської націоналістичної організації церковників, в яку був втягнутий у 1929 році...».
У чому полягала ворожа українському народові діяльність Скрипника С.І.? «Я виходець із сім'ї великого власника. — зізнався він на допиті. — Я з малих років вихованець церкви...
У 1927 році я потрапив під вплив єпископа Крамаренка..., який продовжував розвивати у мені ненависть до радянської влади, прищеплював церковні націоналістичні переконання, і з цього часу мої погляди остаточно оформились у контрреволюційному дусі. Під впливом єпископа Крамаренка я став попом і був направлений у с. Жоржівка Шишацького району.
Природно, що моя завершена система контрреволюційних поглядів знаходила свій вияв у практичній роботі як попа Жоржівської церкви, тут уже я активно включився у боротьбу проти радянської влади.
Я повинен прямо заявити, що ці переконання у мене не змінювались до моменту мого арешту (у 1930 році - В. П.)...».
Обвинувачений «зізнається», що у 1930 році під час хлібозаготівель він мусив здати 300 пудів хліба. Незважаючи на можливість виконання завдання, Скрипник С.І. намагався чинити опір властям, виступивши із заявою: «Хліба не здавати». Цей заклик підхопили куркулі села.
Там же, у селі Жоржівка, спільно з куркулями священик начебто неодноразово виступав перед віруючими у контрреволюційному дусі з пропозицією вести роботу проти антирелігійної пропаганди і заходів партії та уряду щодо колгоспного будівництва. Оскільки церкву незабаром закрили, то Скрипник С.І. змушений був переїхати у с. Перещепино Новосанжарського району, де його одразу ж стали обробляти у контрреволюційному дусі, залучати до нелегальних зборів куркулів, церковного активу. Як наслідок цього — ще один арешт. Проте за відсутністю доказів священика через три місяці звільнили.
Три роки Скрипник С.І. був тиловим ополченцем у Владивостоці. Після повернення у 1934 році на Полтавщину зайняв посаду священика у с. Перещепино, але одразу не зміг розгорнути контрреволюційної роботи, оскільки соціальна база контрреволюції була ліквідована, у церкві «залишились із віруючих лише бабки».
«Приїжджаючи у Полтаву, — продовжував «зізнаватися» Скрипник С.І., — я заходив до своїх тіток-сестер Петлюри Марини Василівни і Феодосії Василівни. У них я відводив душу, висловлюючись разом з ними у контрреволюційному дусі. Тітки мої, як і раніше, вороже ставились до існуючого ладу» [30].
16 листопада 1937 року провели по одному допиту сестер, провівши водночас і очні ставки із свідком. Петлюра Ф.В. і Скрипник С.І. визнали себе винними у контрреволюційній діяльності, а Петлюра М.В. відкинула звинувачення. На засіданні Особливої трійки УНКВС по Полтавській області 17-19 листопада було винесено вирок — за контрреволюційну діяльність, родинні зв'язки з Симоном Петлюрою всіх трьох розстріляти. 19 листопада 1937 р. вирок виконали. У 1989 р. Петлюра Ф.В., Петлюра М.В, Скрипник С.І. були реабілітовані. До речі, зазначимо, що УНКВС по Чернігівській області також «розкрило» і ліквідувало «контрреволюційну організацію ветеринарних працівників», до складу якої входили два племінники С.Петлюри — брати Скрипник Андрій Іванович та Скрипник Валер'ян Іванович. Першого розстріляли, а молодшого, Валер'яна, ув'язнили на 10 років. Він, імовірно, і помер на засланні [31].
Немає потреби переконувати у тому, що звинувачення НКВС Петлюр надумані, як і самі контрреволюційні організації церковників та ветпрацівників - міфічні. Єдина причина репресій — родинні зв'язки з С.В.Петлюрою.
Скільки таких вироків стосовно духовенства, переважно колишнього, винесено у 1937-1938 роках на Полтавщині, встановити поки що не вдалося. Певне уявлення про розмах репресій проти духовенства та віруючих дають окремі документи архівів. Лише за жовтень-грудень 1937 року УНКВС по Полтавській області заарештовано 285 «церковників та сектантів», як називались вони у звітах обласного управління. Треба додати сюди й 361 особу вихідців із духовного сану. Не менш вражаючі наслідки боротьби із «контрреволюцією» духовенства області у січні-червні 1938 року — тоді арешту піддали 142 служителів культу [32].
Однак і на цьому репресії проти духовенства не припинилися. 8 червня 1938 року заарештували колишнього священика, чорно-робочого Полтавської панчішної фабрики І.П.Колядинського. Уже наступного дня він підписав свідчення про належність до фашистської організації церковників, а 22 вересня колишнього священика розстріляли [33].
Така ж доля, мабуть, чекала і священика І.Я.Кондратовича.
Його заарештували співробітники Полтавського УНКВС 5 липня 1938 року, через три тижні він зізнався у приналежності до «контрреволюційної організації». Проте незабаром відмовився від своїх показань і протримався па тому до весни 1939 року, коли загальна хвиля репресій пішла дещо на спад. Це, власне, і врятувало І.Я.Кондратовича. Полтавський обласний суд 11 травня 1939 року ув'язнив його па 5 років, а Верховний суд УРСР цю міру зменшив до 3 років [34].
Свавілля і насилля стосовно духовенства було характерним для всієї країни. У кожній республіці, області, районі розкривались свої організації церковників, котрі начебто тільки й мріяли про повалення радянської влади та реставрацію капіталізму, переважно за допомогою фашистської Німеччини.
Таким чином, антицерковні і антирелігійні акції органів державної влади, зумовлені політичним курсом Комуністичної партії, привели у кінцевому рахунку до негативних наслідків, підтвердили, що всякий адміністративний наступ на духовність нації є авантюрою. 20-30-ті роки продемонстрували, що «робітничо-селянська держава» не відповідала своїй суті, вона не була відкритою для мільйонів віруючих громадян, оскільки влада проводила свою політику щодо церкви через масу таємних директив та циркулярів, розроблених на виконання відповідних рішень партійних органів за дверима кабінетів ДПУ, НКВС. Правоохоронні органи, руйнуючи одну систему цінностей, намагались нав'язати іншу, нерідко вдавались до насильства, а згодом і до знищення її пам’ятників та, і це найбільш аморально і злочинно, до носіїв релігійної ідеологи. Оскільки ця політика була варварською, її справжній зміст намагалися маскувати, навішуючи опонентам ярлики «класових ворогів», «контрреволюціонерів» тощо. Гнівні філіппіки на адресу православного духовенства виявились надуманими і облудними. У ставленні держави до православної церкви, духовенства, просто віруючих сповна проявилися риси сталінської тоталітарної системи — масове насильство, цілковита зневага до людської особистості, її прав та свобод, підміна системи загальнолюдських цінностей, носієм яких виступало і православ'я, на абсолютизований сурогат класових потреб.
Останнє, до речі, спотворило у свідомості мас і саму суть атеїзму як різновидності людської культури, перетворило його у «нову релігію», котра насаджувалась руками державних органів досить жорстокими методами, у першу чергу з допомогою засобів масової інформації, через систему освіти тощо.
Система зігнорувала переосмислені у релігійних вченнях загальнолюдські моральні принципи, зразки народного мистецтва, музику, що органічно увійшла у культ. Діалектичний зв'язок між власне релігійними та загальнолюдськими аспектами життя зумовлює те, що релігія може бути цінністю не тільки для віруючого. Вона здатна сприяти прояву у людини активних діяльних начал, які звеличують її духовну гідність, і розвиває здібності, об'єднує зусилля людей різних орієнтацій при розв'язанні загальнозначимих соціальних проблем.
Курс Комуністичної партії та держави щодо православної церкви, який визначався в основному партійними інтересами, політичними амбіціями партійного та державного апарату, зіграв протягом двох десятиліть радянської влади негативну роль у жорстокому ідейному протистоянні і зумовив певною мірою початок дегуманізації суспільства. На боці держави виступали репресивні сили, і їх певною мірою відчули на собі віруючі та духовенство. Наприкінці 30-х можна було говорити про практично повну ліквідацію релігійного життя в СРСР, оскільки з 1935 року припинив функціонувати навіть Священний Синод (дорадчий орган при патріархові, якого також не було - В.П.). Через масові репресії проти духовенства стало неможливим його поповнення. В Україні у кінці 30-х років не було жодного православного єпископа. Партійні органи нищівно переслідували і ту жменьку духовенства, котра перебувала на свободі.
Становлення нової революційної моралі, культури, на жаль, починалося з духовного нігілізму, який відкидав разом із релігією й зв'язану з нею культуру. Із життя суспільства таким чином виключалася духовна музика, ряд шедеврів класичної, світової літератури, пов'язаної із релігією, релігійна філософія, руйнувались кращі зразки церковної архітектури, знищувалися ікони, вироби народного і декоративного мистецтва, картини на євангельські сюжети тощо. Тією чи іншою мірою руйнівний процес стосувався кожної людини і всього суспільства загалом.
Взятий у перші два десятиліття політичний курс щодо православної церкви як виразника специфічних духовних цінностей продовжувався і у наступні роки, фактично аж до останнього часу. Сумні наслідки цього будуть переслідувати нас ще не одне десятиліття...

Примітки

1. КПРС в резолюціях і рішеннях з'їздів, конференцій і пленумів ЦК. -К., 1971. - Т.1. - С. 62.
2. Ленін В.І. Соціалізм і релігія //Повне зібрання творів. - Т.12. - С.133.
3. Там само. - С. 134-135.
4. Там само. - С. 135.
5. Державний архів Полтавської області (далі ДАПО). - Ф.П9032. - Оп.І. - Спр. 50. - Арк. 76, 77.
6. Там само. - Спр. 37. - Арк. 103.
7. Алексеев В. Вначале был декрет //Диалог. - 1991. - №4. - С. 97.
8. ДАПО. - Ф.П9032. - Оп.І. - Спр.37. - Арк. 103.
9. Антирелигиозник. - 1927. - № 3. - С. 59.
10. ДАПО. - Ф.П9032. - Оп.І. - Спр. 50. - Арк. 75.
11. Архів Управління Служби безпеки України по Полтавській області (далі АУСБУПО). - Спр. 275. - Арк. 2.
12. Архів Служби безпеки України (далі АСБУ). — Спр. 7827. - Арк. 218.
13. ДАПО. - Ф.П9032 - Оп.І. - Спр. 50. - Арк. 76, 77.
14. АУСБУПО. - Спр. 4909. - Арк. 1-5, 18-22, 31-37.
15. Більшовик Полтавщини. - 1929. - 15 червня.
16. Там само. - 1930. - 8, 11, 14 січня.
17. Червона Лубенщина. - 1929. - 1 листопада.
18. АУСБУПО. - Спр. 16415. - Арк. 76-81.
19. Законодавство про релігійні культи. - К., 1973. - С. 44.
20. Мартирологія Українських Церков. - Торонто; Балтимор. - 1987. -Т.1. - С. 1037.
21. АУСБУПО. - Спр. 6675. - Арк. 1, 14, 19-20.
22. Там само. - Спр. 16769-С. - Т. 1. - Арк. 378.
23. Там само. - Арк. 323. 332, 344, 371, 382, 389, 418, 470. 493, 503.
24. Там само. - Арк. 324-325, 155, 168.
25. Там само. - Арк. 9, 16-43.
26. Там само. - Арк. 152-153.
27. Там само. - Т. 2. - Арк. 528-529.
28. АУСБУПО. - Спр.13259-С. - Арк. 11, 12, 14.
29. Там само. - Арк. 7.
30. Там само. - Арк. 29-34.
31. Архів Управління СБУ по Чернігівській області. - Спр. 3811. - ФП.
32. АУСБУПО. - Спр. 19533. - Т.7. - Арк. 541, 542.
33. Там само. - Спр. 13320.
34. Там само. - Спр. 608.

<< НА ПЕРШУ