|
Церковно-релігійне життя Полтавщини в період Другої світової війни протягом
багатьох років було забороненою темою для дослідників. У силу
заідеологізованості історичної науки все, що не відповідало офіційній точці
зору або було їй вороже, не заслуговувало на детальне вивчення.
У наш час, коли зникли ідеологічні обмеження і з'явився вільний доступ до
закритих раніше архівних джерел та недоступних вітчизняним науковцям видань,
виникла потреба більш виважено підійти до вивчення цієї проблеми.
Питання відродження православної церкви на Полтавщині у роки гітлерівської
окупації порушувалось і раніше в працях істориків діаспори: Д.Бурка,
І.Власовського, О.Вороніна та ін. Однак до сих пір, в силу об'єктивних
причин, вони залишаються недоступними для широкого кола читачів. До того ж
вказані автори в більшості випадків самі були учасниками подій, що вносить
певний суб'єктивізм у трактування ними окремих фактів. Крім того, працюючи в
умовах еміграції, вони були обмежені у використанні джерел. Тому надзвичайно
цінними є відкриті зараз для дослідників спецфонди Державного архіву
Полтавської області та центральних державних архівів України. Значну
кількість цікавої інформації містить і періодична преса того періоду.
Враховуючи вищеназвані джерела, спробуємо розглянути процес відродження
православ'я на Полтавщині у 1941-1943 роках.
Загальновідомо, що 30-ті роки були одними з найтрагічніших в історії
православної церкви на Україні. Виходячи з псевдонаукової концепції, що
релігію можна знищити адміністративними методами, "войовничі безбожники"
прагнули ліквідувати все, що було пов'язане з церковним життям. У результаті
до 1940 р. на Полтавщині не залишилось жодної української автокефальної
парафії і лише одна патріаршої орієнтації [1]. Але, незважаючи на такий
сильний тиск, більшовицький режим так і не зміг досягти своєї мети - значна
частина населення залишалася віруючою.
З приходом німецько-фашистських загарбників релігійна ситуація на Полтавщині
помітно змінилася. Намагаючись здобути політичний уплив серед місцевого
населення, гітлерівці не перешкоджали відродженню Православної Церкви. Але в
їхні плани не входило і створення сильної православної організації
загальноукраїнського характеру [2]. Відносна свобода викликала відродження
релігійного життя. Його розвиток на Полтавщині, як і по всій Україні,
відбувався у двох напрямках: відродження Української Автокефальної
Православної Церкви (УАПЦ) та створення Автономної Православної Церкви (АЦ),
що вважала себе канонічне пов'язаною з Московською патріархією. Цей розкол в
українському Православ'ї був вигідним для загарбників, які вдало
використовували суперечки між Церквами для досягнення своїх політичних
цілей.
Невдовзі після приходу німецьких військ на початку жовтня 1941 року в
Полтаві була організована Українська Церковна Рада. Її очолив немолодий уже
священик - М.Шевченко. Рада створювалась як тимчасовий орган для керівництва
церковним життям на Полтавщині. Вона мала діяти до скликання єпархіального
з'їзду в Полтаві та Церковного Собору в Києві, що повинні були розробити і
затвердити систему устрою та керівництва УАПЦ.
Заходами Української Церковної Ради в Полтаві було відкрито ряд церков,
зокрема: Спаську, Покровську, Соборну при Хрестовоздвиженському монастирі та
Сампсонівську біля Шведської могили [3]. З середини грудня розпочали
богослужіння Преображенська [4] та Миколаївська церкви [5]. Служба Божа у
всіх вищезгаданих храмах правилася українською, а не церковнослов’янською
мовою [б]. За твердженням відомого історика УАПЦ І.Власовського,
автокефальної орієнтації дотримувались і дві церкви в передмістях: Юріївська
в Нижніх Млинах та Андріївська за Південним вокзалом [7].
Процес відкриття церков охопив усю область. Майже в кожному випуску газети
"Голос Полтавщини" того часу вміщувалося повідомлення про відкриття нових
храмів. Так, наприклад, в газеті за 4 грудня повідомлялося про відкриття
церкви в Диканьці [8], а за 7 грудня - в Руновщині [9]. Всього ж у 1941 році
на Полтавщині було відкрито 74 церкви [10].
З пропагандистською метою активну участь у цьому намагалася брати і нова
влада. На освяченнях храмів нерідко були присутні представники німецького
командування та місцевої адміністрації. Для надання більшої урочистості
таким заходам вони інколи вдавалися навіть до скорочення робочого дня.
Наприклад, у м. Зінькові в зв'язку з освяченням церкви 29 листопада 1941 р.
робочий день за наказом голови райуправи мав закінчитись о 14-й годині [11].
Наприкінці грудня 1941 року в Полтаві було створене єпархіальне управління
Української Автокефальної Православної Церкви. Очолив його відомий у 20-ті
роки діяч УАПЦ - протоієрей О.Потульницький [12]. У 1929 р. він був головою
Кам'янець-Подільської окружної Церковної Ради. Під час розгрому УАПЦ його
заарештували і засудили до 10-ти років таборів. Після відбуття покарання
О.Потульницький оселився в Полтаві і відійшов від релігійної діяльності
[13].
Заступником голови став настоятель Спаської церкви о. П. Бойко - один з
колишніх активістів автокефального руху на Полтавщині. До війни він теж
піддавався репресіям за релігійну діяльність з боку влади [14]. Обов'язки
секретаря виконував Д. Бурко, який з травня 1942 р. став ще й настоятелем
Миколаївської церкви [15]. Розмістилось єпархіальне управління на вулиці
Олександрівській (зараз Жовтнева - Ю.В.), №16 [16]. У січні 1942 р. воно
оголосило про взяття на себе функцій управління єпархією УАПЦ [17].
Свого апогею відродження УАПЦ досягло у 1942 році. Всього в області тоді
відкрилося 193 православні церкви [18]. До літа в районах діяло вже по 10-15
парафій УАПЦ, об'єднаних у церковні округи. Для керівництва ними єпархіальне
управління призначило благочинних [19].
Таким чином, у середині 1942 р. на Полтавщині було завершено організацію
єпархії УАПЦ. Віруючі вперше за багато років знову дістали можливість
задовольняти свої релігійні потреби. Саме у той час, порівняно з довоєнними
роками, різко зросла кількість відправлення різних релігійних обрядів.
Правда, серед людей, які відвідували богослужіння, переважали представники
старшого покоління [20]. Молодь, яка виховувалась у дусі безбожництва, як
правило, не виявляла великого інтересу до релігії.
Єпархіальне управління АЦ розпочало свою діяльність у Полтаві майже
одночасно з автокефальним - на початку 1942 року. Спочатку його очолював
протоієрей Беневський, а у серпні 1942 року на полтавську кафедру призначили
одного з найактивніших діячів АЦ єпископа Веніаміна (Новицького) із титулом
Полтавський і Кременчуцький [21]. Його поява значно активізувала діяльність
автономістів.
У Полтаві до АЦ належало три церкви - Макаріївська, Всіх Святих та відібрана
за допомогою гітлерівців в УАПЦ Спаська [22]. Основна ж кількість автономних
приходів знаходилась, як правило, в містах та промислових центрах.
Значні труднощі для успішного розвитку українського Православ’я на
Полтавщині створювала відсутність єпископа. Правда, адміністратор УАПЦ
архієпископ Полікарп (Сікорський) призначив на Полтавську кафедру єпископа
Ігоря (Губу), але окупаційна адміністрація заборонила йому їхати до Полтави
[23]. Причина такої поведінки німців криється, на нашу думку, у прагненні за
всяку ціну перешкодити створенню загальноукраїнської Автокефальної
Православної Церкви під проводом митрополита. Бо автокефалія Української
Церкви, за висловом самих німців, була "... завжди в самій суті пов'язана з
самостійним державництвом" [24].
Найбільшою проблемою, що постала перед єпархіальним управлінням, була
нестача духовенства. За даними церковної ради, яка провела в жовтні 1941 р.
реєстрацію духовенства, на Полтавщині уціліло 89 священиків [25].
Здебільшого це були люди старшого покоління. Молоді серед них майже зовсім
не було, бо протягом багатьох років перед війною духовні семінарії не
працювали.
Для вирішення цього складного питання єпархіальне управління, з дозволу
окупантів, прийняло рішення про відкриття короткочасних богословських
курсів. Як свідчить оголошення, вміщене в "Голосі Полтавщини", крім
теологічних дисциплін, на них планувалось викладання філософії, психології,
німецької мови та інших предметів. Слухачами зараховувались особи не молодші
25 років з середньою та вищою освітою [26].
Заняття на цих курсах розпочались у травні 1942 року. Було набрано близько
40 осіб, переважно з вищою освітою. До викладання вдалось залучити необхідну
кількість кваліфікованих спеціалістів [27]. Ректором став єпископ Лубенський
Сильвестр (Гаєвський). До війни він працював професором літератури в
Кременчуцькому педінституті й був членом Академії наук УРСР [28]. Після
закінчення навчання 34 слухачі отримали священицький сан [29]. На жаль,
вдалося здійснити лише один випуск курсантів. Занепокоєні широким розмахом
відродження УАПЦ, у вересні 1942 р. гітлерівці заборонили подальший набір
слухачів. З ініціативи єпископа Веніаміна АЦ також організувала богословські
курси у Полтаві. Вони розпочали свою діяльність у серпні 1943 р., за півтора
місяці до вигнання окупантів [30]. Здійснити хоча б один випуск слухачів
автономістам очевидно не вдалось у зв'язку з відступом німців. Єпископ
планував також відкриття у Кременчуці духовної семінарії [31].
Зрозуміло, що ці заходи не могли задовольнити зростаючої потреби в
духовенстві. Щоб якось вийти з такого скрутного становища, єпархіальне
управління практикувало висвяту на священиків більш-менш підготовлених осіб.
Як правило, це були представники інтелігенції - колишні учні духовних
семінарій, учителі, викладачі вузів і т. п. За браком власного єпископа
висвяту кандидатів здійснювали Лубенський єпископ Сильвестр та Харківський
митрополит Феофіл (Булдовський). До 20-ти чоловік висвятив і Переяславський
єпископ Мстислав (Скрипник) під час відвідин Полтави в липні 1942 року [32].
Значною перешкодою в справі відбудови УАПЦ було те, що не в усіх селах
уціліли закриті в 30-ті роки храми. Частина з них була зруйнована, а
більшість використовувалась не за призначенням. З цієї причини новостворені
церковні громади нерідко займали пустуючі державні та колгоспні приміщення.
Крім цього, за свідченням німецьких спецслужб, по всій Полтавщині населення
вдавалось до відбудови напівзруйнованих храмів [33]. Силами віруючих було
відбудовано церкву Всіх Святих у селі Котельві, Успенську Соборну церкву в
м. Миргороді [34] та церкви в селах Хомутець та Зубівка Миргородського
району [35].
Як відомо, антирелігійна кампанія супроводжувалась вилученням церковних
цінностей та розграбуванням предметів культу. Тому відчувалася нестача
церковного начиння, одягу для священиків, богослужбової літератури та ін.
Виходили з такого становища, як могли - дещо зберегли віруючі, а частину
взяли в атеїстичних музеях. Чималу допомогу щодо цього надав директор
Полтавського краєзнавчого музею К.Мощенко. Він дозволив єпархіальному
управлінню УАІЩ взяти частину церковних речей з фондів музею [36].
Певних успіхів досягло Полтавське єпархіальне управління і у видавничій
діяльності. На початку 1942 р. йому вдалося видати Євангеліє та Молитовник.
Загальний наклад видань становив близько 50 тисяч примірників [37].
Поряд з організацією церковного життя керівництво єпархії намагалось
налагодити і релігійне виховання дітей. За його ініціативою до навчального
плану початкових українських шкіл було внесено, як обов'язкову дисципліну,
Закон Божий [38]. В усіх чотирьох класах на його вивчення відводилось по 2
години на тиждень [39]. Показово, що в навчальних планах, розісланих
шкільним відділом Київської генеральної округи для використання в
українських школах, ця дисципліна відсутня [40]. Окупанти не вважали
доцільним запроваджувати релігійне виховання. Потурбувалось єпархіальне
управління і про відповідні підручники. У 1942 р. в школах області з'явились
букварі та читанки з елементами Святого Письма [41].
Видатною подією в житті Полтавської єпархії УАПЦ став приїзд до Полтави у
липні 1942 р. єпископа Переяславського Мстислава. Будучи одним з
найактивніших ієрархів УАПЦ, він здійснював тоді місійну подорож по
Лівобережній Україні. Метою цієї подорожі було приєднання до Адміністратури
УАПЦ під керівництвом архієпископа Полікарпа лівобережних парафій.
Полтавщина займала особливе місце в житті єпископа Мстислава. Саме тут він
народився та провів дитячі і юнацькі роки. Походив Степан Скрипник (таким
було мирське ім'я єпископа - Ю.В.) з родини Петлюр і доводився племінником
Головному Отаманові військ УНР.
Перебуваючи на батьківщині, єпископ Мстислав багато в чому допоміг
єпархіальному управлінню. Він брав участь у масових хрещеннях народу,
висвяті священиків, виданні богословської літератури. Користуючись нагодою,
єпархіальне управління ухвалило спеціальну постанову.
У ній говорилося: "Просити владику Мстислава про належні його заходи перед
заступником Адміністратора Української Православної Автокефальної Церкви,
Преосвященним Никанором, аби в Полтавську єпархію в найближчі дні прибув
владика Ігор, що призначений на керівника нашої єпархії, або якщо він не
зможе прибути, щоб призначеним був інший єпископ" [42]. Але і ця спроба
отримати єпископа наштовхнулася на заборону окупаційної адміністрації.
Керувати Полтавською єпархією продовжував протоієрей О.Потульницький, а
після його арешту наприкінці року [43] - архімандрит Досифей.
Досить активно розвивалося церковне життя па Кременчуччині. Першою в м.
Кременчуці була відкрита, в жовтні 1941 р., Покровська церква. Приблизно в
той же час розпочали свою діяльність церкви в селах Келеберда, Дмитрівка
[44], Богомолівка та два храми в Крюкові [45]. Через рік у Кременчуці діяло
вже три церкви [46], а 29 грудня 1942 р. відбулось освячення Успенського
Собору. Урочисту службу правив керуючий Полтавською єпархією Автономної
Церкви - єпископ Веніамін [47].
На жаль, ми не маємо точних даних, до якого з двох напрямків Православ'я
належала більшість церков. Відомо лише, що Хрестовоздвиженська церква в
Крюкові підпорядкувалась УАПЦ [48]. Такої ж орієнтації дотримувалась,
мабуть, і значна кількість сільських церков, як це було майже по всій
території України. Церкви м. Кременчука належали, очевидно, переважно до
Автономної Церкви. Про це свідчить німецьке повідомлення від 24 листопада
1941 р., в якому говорилось, що лише невелика частина мешканців міста прагла
до заснування "української національної церкви з українською мовою..." [49].
На пашу думку, це підтверджує і факт перебування в руках автономістів
Успенського Собору.
Помітну роль у процесі відродження Православ'я на Полтавщині відігравала
Лубенська єпархія УАПЦ. Очолював її вже згадуваний нами єпископ Сильвестр.
За свідченням І.Власовського, під його керівництвом перебувало близько ста
парафій [50]. Всього ж на Полтавщині у роки окупації було відкрито 176
автокефальних храмів [51]. Співвідношення конфесійної приналежності церков у
роки війни було на користь УАПЦ. За даними уповноваженого в справах РПЦ по
Полтавській області, у 1941-1954 рр. відновили свою діяльність 342 церкви і
молитовні будинки та З монастирі. Якщо відкинути храми, що розпочали
богослужіння у 1944 (28) та 1945 (3), то залишиться 311 церков. З цієї
кількості вирахуємо храми, що належали до УАПЦ. Таким чином, АЦ мала у
своєму розпорядженні 135 церков [52]. Їй же належали і всі монастирі.
Після видання 1 червня 1942 р. "Розпорядження рейхскомісара України про
правові відносини релігійних організацій" [53] гітлерівські загарбники
почали грубо втручатись як у внутрішні справи Церкви, так і у відносини між
двома православними течіями. У своїй політиці окупанти керувались таємною
інструкцією, де було прямо сказано: "Церкви не допустити згоди" [54].
Виходячи з цього, вони діяли за принципом: "Розділяй і владарюй". Там, де
був сильніший осередок Автономної Церкви, вони підтримували Автокефальну, і
навпаки. Це значно загострило і без того непрості відносини між Церквами.
На Полтавщині, як уже зазначалось, УАПЦ мала набагато міцніше становище, ніж
Автономна Церква, тому нацисти були на боці останньої. Ось кілька конкретних
прикладів. У червні 1942 р. автономні священики подали німецькому
комендантові Полтави скаргу на священиків-автокефалістів. У ній вони
звинувачували останніх у зайнятті "російської святині" - Спаської церкви, де
молився Петро І після перемоги над шведами. У зв'язку з цим окупанти
поставили перед єпархіальним управлінням УАПЦ вимогу передати церкву
автономістам. Коли ж єпархіальне управління відмовилось це зробити, його
керівникам пригрозили арештом і церкву забрали силою [55]. У 1943 р. померла
дружина Панаса Мирного. Нацисти заборонили ховати її зі священиком УАПЦ, а
відправлення панахиди доручили протоієрею Беневському, який до пуття не вмів
говорити українською мовою [56].
У 1942 р. населення області уже повною мірою відчуло на собі всі "принади"
німецького "нового порядку". Переважна частина духовенства, особливо
парафіяльного, тісно зв'язаного з народом, почала усвідомлювати, що його
надії на створення за допомогою окупантів загальноукраїнської Православної
Церкви не виправдаються. Окупанти дозволяли діяльність Церкви лише
настільки, наскільки це відповідало їхнім інтересам. Виходячи з них,
німецька адміністрація скорочувала кількість релігійних свят або переносила
час їх святкування. Духовенство, яке порушувало цей наказ, притягувалось до
суворої відповідальності [57]. Наприклад, наказом кременчуцького
гебітскомісара церквам рекомендувалось перенести різдвяні свята на 24, 25,
30 грудня 1942 року. Святкувати ж їх за православним звичаєм на початку
січня 1943 р. було заборонено. Це, на думку загарбників, відривало б
населення від праці на благо Рейху [58].
З 1943 р. діяльність духовенства була поставлена під ще більш суворий
контроль. Священнослужителі всіх релігійних напрямків мали зареєструватись в
гебітскомісаріаті до 1 січня і отримати дозвіл на подальшу діяльність. Без
нього відправлення богослужінь заборонялось. Спеціальний дозвіл
гебітскомісара потрібен був тепер і для відкриття нових церков [59].
Розпочавши депортацію українського населення на роботи до Німеччини,
загарбники примусили керівництво обох Православних Церков Полтавщини
допомагати їм у цій нелюдській справі. Під тиском влади єпископ Автономної
Церкви Веніамін видав у листопаді 1942 р. відповідну відозву до населення
області. У ній говорилось (стилістику та правопис оригіналу збережено -
Ю.В.): "Знову сьогодні звертаюся до Вас українські робітники й селяни
відозвою дати на робочий фронт свою силу через запис до виїзду на роботи до
Німеччини. Німецька влада не хоче змушувати в такій самозрозумілій під
сучасний момент акції для добра Нової Європи. Тому, хай кожен український
робітник зрозуміє свій довг супроти тих, які на фронті віддають своє життя
за добробут усіх" [60]. З подібним закликом вимушений був звернутися до
віруючих і архімандрит Досифей [61].
Розглядаючи цю проблему, необхідно відзначити той факт, що, видаючи
вищеназвані відозви, керівники православних єпархій не знали дійсного
становища українських робітників у Німеччині. Основним джерелом їхньої
інформації були німецька адміністрація та окупаційна преса. Для більш
досконалого з'ясування ситуації Адміністратор УАПЦ митрополит Полікарп
звернувся до керівників рейхскомісаріату з проханням направити священиків
для духовної опіки над робітниками. Це, на його думку, дало б змогу наочно
пересвідчитись, що робітникам у Німеччині живеться добре [62]. Але
загарбники не задовольнили прохання митрополита.
Результатом втручання окупаційної адміністрації у внутрішні справи Церкви,
розпалювання міжконфесійної ворожнечі та проведення геноциду проти
українського народу стало зростання невдоволення духовенства УАПЦ політикою
гітлерівців. Невдоволення виказували не лише рядові священики, а й
представники ви-лої ієрархії. Так, наприклад, єпископ Мстислав під час
відвідин Харкова у липні 1942 р. скаржився, "...що не завжди політика німців
відповідає настрою українського суспільства, потрібно чекати великих і
менших конфліктів з німцями та бути готовими до всього". Подібні настрої
виказував і єпископ Сильвестр. Він, зокрема, говорив: "...Німці так
настроїли проти себе населення, що зараз неможливо говорити про них як
визволителів, а їх втручання в справи Церкви, прагнення підвести її і
духовенство під ранжир своїх військових закладів і своїх унтер-офіцерів,
фельдфебелів, зневажає і Церкву і віруючих та робить перебування німців в
Україні чим далі - все більш нестерпним".
Єпископ Сильвестр наводив конкретні приклади - рейхскомісаріат видав
розпорядження, за яким єпископи були прикріплені до своїх єпархій і не мали
права нікуди виїздити. Київському архієпископу Никанору (Абрамовичу) було
наказано негайно залишити Київ і виїхати на Схід, а Житомирський єпископ
Григорій (Огійчук) за свої виступи був заарештований і ув'язнений [63].
Як бачимо, ставлення православного духовенства до гітлерівців зазнало
кардинальних змін. Якщо на початку окупації чимала його частина зустрічала
прихід нацистів як визволення, то вже влітку 1942 р. воно дивилось на "новий
порядок" іншими очима. Гітлерівський режим мало в чому відрізнявся від
сталінського.
Єпархіальні управління обох церков припинили свою діяльність на території
області напередодні відступу німецько-фашистських військ. Частина їхнього
керівництва, побоюючись репресій з боку радянської влади, виїхала на Захід.
Єпископ Веніамін та переважна більшість парафіяльного духовенства залишилась
на своїх місцях і продовжувала відправляти богослужіння. Незабаром, після
закінчення війни, владика був репресований і відбув 10 років таборів [64].
Церковне відродження на окупованих ворогом територіях та патріотична робота,
яку розгорнула Православна Церква в СРСР, вплинули на зміну ставлення
радянського керівництва до релігійних організацій. На початку вересня 1943
р. влада дозволила РПЦ, після багатолітньої перерви, вибрати патріарха. А 25
листопада 1943 р. Рада Народних Комісарів СРСР ухвалила Постанову "Про
порядок реєстрації церков". За нею заборонялось припиняти діяльність храмів,
відкритих в роки окупації. Завдяки цьому відкриті в 1941-1943 рр. на
Полтавщині церкви дістали можливість продовжувати свою діяльність. Правда,
для цього всі вони вимушені були підпорядкуватися РПЦ.
Примітки.
1. Державний архів Полтавської області (далі - ДАПО). - Ф.4085. -Оп.4. -
Спр.79. - Арк. 168.
2. Косик В. Україна і Німеччина у другій світовій війні. - Париж; Нью-Йорк;
Львів. - 1993. - С. 506.
3. Волинь. - (Рівне). - 1941. - 20 листопада.
4. Голос Полтавщини. - (Полтава). - 1941. - 14 грудня.
5. Там само. - 25 грудня.
6. Центральний державний архів громадських об'єднань України (далі -ЦДАГО
України). - Ф.1. - Оп.23. - Спр.688. - Арк. 19.
7. Власовський І. Нарис історії Української Православної Церкви. - Т. IV, ч.
2. - Нью-Йорк - Бавдн-Брук, 1966. - С. 233.
8. Голос Полтавщини. - 1941. - 4 грудня.
9. Там само. - 9 грудня.
10. ДАПО. - Ф.-4085. - Оп.4. - Спр.95. - Арк. 5.
11. Там само. - Ф.2702. - Оп.1. - Спр.7. - Арк. 16.
12. ЦДАГО України. - Ф.1. - Оп.23. - Спр.688. - Арк. 19.
13..Гарба В. Протопресвітер о. О.Потульницький //Українське Православне
Слово. - (Саут Бавдн-Брук), 1974. - Ч. 11-12.
14. ДАПО. - Ф.4085. - Оп.4. - Спр.79. - Арк. 173.
15. Бурко Д. Українська Автокефальна Православна Церква - вічне джерело
життя. - Саут Бавдн-Брук, 1988. - С. 391.
16. ЦДАГО України - Ф.1. - Оп.23. - Спр. 688. - Арк. 19.
17. Голос Полтавщини. - 1942. - 15 січня.
18. ДАПО. - Ф.4085. - Оп.4. - Спр.98. - Арк.5.
19. Бурко Д. Вказана праця. - С. 210.
20. ЦДАГО України. - Ф.1. - Оп.23. - Спр.688. - Арк.18.
21. Волошин Ю. Українська автокефальна православна церква (1941-1944 рр.)
(короткий історичний довідник). - Полтава, 1999. - С. 8.
22. Волошин Ю. Українська православна церква в роки нацистської окупації
(1941-1944 рр.). - Полтава, 1997. - С. 54.
23. Мартирологія Українських Церков. - Т.1. - Торонто-Балтимор, 1987. - С.
671.
24. Там само. - С. 745.
25. Бурко Д. Відродження Української Церкви в 1941-1943 роках //Рідна Церква
(Новий Ульм). - 1963. - 4.56. - С.5.
26. Голос Полтавщини. - 1942. - 16 квітня.
27. Там само. - 3 липня.
28. ДАПО. - Ф.4085. - Оп.4. - Спр.95. - Арк. 62.
29. Бурко Д. Українська Автокефальна Православна Церква... - С. 209.
30. Там само. - 1943. - 21 серпня.
31. Теодорович Н. Російська православна церква в Україні //Український
збірник. - Вип.16. - Мюнхен, 1959. - С. 79.
32. Українське православне Слово. - (Бавнд-Брук), 1974. - 4.11-12. - С. 10.
33. Центральний державний архів вищих органів влади та органів державного
управління України (далі - ЦДАВО України). - Ф.КМФ-8. - Оп.2. - Спр.156. -
Арк. 279.
34. Бурко Д. Відродження Української Церкви в 1941-1943 роках. - С. 209.
35. Миргородські вісті. - (Миргород). - 1943. - 22 серпня.
36. Українське Православне Слово. - 1974. - 4.11-12. - С. 6.
37. Воронін О. Відродження у вирі війни //Український православний календар
(видання Української Православної Церкви в США). - 1988. - С.10.
38. Голос Полтавщини. - 1941. - 9 листопада.
39. ДАПО. - Ф.2228. - Оп.іа. - Спр.1. - Арк. 26.
40. Там само. - Арк. 98.
41. Бурко Д. Українська Автокефальна Православна Церква... - С. 209.
42. Мартирологія Українських Церков. - Т.І. - С. 728.
43. Волошин Ю. Українська автокефальна православна церква (1941-1944 рр.)
(короткий історичний довідник). - Полтава, 1999. - С. 38.
44. Дніпрова Хвиля. - (Кременчук). - 1942. - 5 квітня.
45. Там само. - 1941. - 16 листопада.
46. ДАПО. - Ф.2642. - Оп.1. - Спр.5. - Арк. 300, 346.
47. Дніпрова Хвиля. - 1942. - 19 грудня.
48. ДАПО. - Ф.2642. - Оп.1. - Спр.5. - Арк. 346.
49. ЦДАВО України. - Ф.КМФ-8. - Оп.2. - Спр.157. - Арк. 242.
50. Власовський І. Вказана праця. - С.324.
51. ДАПО. - Ф.4085. - Оп.4. - Спр.130. - Арк. 121.
52. Там само. - Спр.95. - Арк.5.
53. Мартирологія Українських Церков. - Т.І. - С. 747.
54. Косик В. Вказана праця. - С. 587.
55. Бурко Д. Відродження Української Церкви в 1941-1943 роках. - С.4.
56. ЦДАВО України. - Ф.3833. - Оп.1. - Спр.113. - Арк. 42.
57. Німецько-фашистський окупаційний режим на Україні (36 докум.). -К.,
1963. - С. 163.
58. ДАПО. - Ф.2642. - Оп.1. - Спр.19. - Арк. 36.
59. Там само. - Арк. 21.
60. Дніпрова Хвиля. - 1942. - 28 листопада.
61. Нова Україна. - (Харків). - 1943. - 1 серпня.
62. ЦДАВО України. - Ф.3833. - Оп.1. - Спр.90. - Арк. 17.
63. ЦДАГО України. - Ф.1. - Оп.23. - Спр.90. - Арк.23.
64. Волошин Ю. Українська автокефальна православна церква (1941-1944 рр.)
(короткий історичний довідник). - Полтава, 1999. - С .8.
<< НА ПЕРШУ |
