Півень Лаврентій Федорович, спогади

Я, Півень Лаврентій Федорович (Леонід) 1926 року народження по паспорту, Полтавської області Диканського району Байрацької сільради с. Говтва (Ландарі). В 1932 –1933 роках я проживав в с. Говтва Байрацької сільради і це, що написано мною із життя точно взято, хоч це й не все, а скільки того, що запам’ятав сам, а також старші люди розказували про дуже й дуже страшні переживання, які ми, наша і сім’я і таких як ми перехили в ті роки.

Розповідали люди, та й я трохи пам’ятаю, як нашу сім’ю, нас, дітей, викидали у вікна, роззутих в холод, як штовхали бідну нашу матінку, як плакала, умовляла глядячи на нас, як нас, як щенят викидали у вікна, як викидали старе ганчір’я із хати, вибивали вікна, гнали нас із хати, а куди, - куди хочеш. Здихайте – таку відповідь отримала мати, а нас, п’ятеро дітей, і всі малі, і голодні, і голі, а батька вже не було – забрали, і все забрали, що було з хазяйства: корову, порося, курей і вигнали з хати. Це те, що пам’ятаю. І як вигнали з хати нас, то мати ходила по людях просила милостині, але ніхто дуже не давав, бо всі були голодні, а хату нашу один з буксирів, так називали тоді тих людей, хто гнав людей в колгоспи і хто розкуркулював робочих людей, розвалив нашу хату і перевіз в друге село Орданівку, а мати моя нас забрала і пішла в сусіднє село Соколовщину і на краю села одна жінка сама поїхала десь на заробітки, а нас пустила в пусту хату. Ну що робити остається матері? Вона старший моїх сестер Олю і Серафиму віддала в найми до вчителів няньчити дітей. Одну в село Байрак, другу в село Наливайківка.

Другого виходу не було, бо все одно б всі померли з голоду. А сама мама найменшу сестричку взяла з собою. Нас двох, мене і мою меншу сестричку Полю залишила в цій хаті. Сама на руках з малою дитинкою пішла в село Гречківку. Там вроді був організований радгосп і був якийсь не то знайомий, не то далекий родич. Мати думала, що може він поможе заробити грошину чи якоїсь крупи і принести нам з Полею сюди, в село Соколівщину. Ми з сестричкою ходили по полях і луках і рвали різні трави. Молочай, свиріпу, лопухи, козельки, їли листя з липи та вишні. Так ми кормилися. Наберу полови коло скирди, намочу і вона вроді держиться купи, назбираю сухого буряку, затоплю піч і на жерстянці печу блини. А полова як висохне, і розсиплеться, ми згорнемо в руки, і їмо такі блини. Основним продуктом був буряк і різні трави. Ходили в село просити, але ніхто нічого не давав, бо всі були голодні. Правда було трохи якоїсь постелі – рядна поганенькі, подушечки, то ми в селі міняли то на картошечку, то на бурячок.

Коли все це закінчилося, то ми з сестричко. Полею нарвали купу молочаю, сидимо їмо, а сестричка охляла і сидячи на цій траві умерла. Я, звісно, сам дитина і дуже злякався, що робити не знав, тому пішов до однієї жінки в село. Все їй розказав, вона взяла мене за руку і прийшла зі мною до нашої хати. Тут був старий погріб засипаний сміттям. Вона мене за руку взяла і впустила в цей погріб і ми з нею мою сестричку обгорнули в стареньке рядно і опустили в той погріб. Я з одного богу розгріб сміття, і там поховав свою сестричку. Хазяйку було прізвище Путрієха. Я залишився один. Бачать люди, що і я на грані смерті, бо одні люди пухлі, а другі висихали. В мене мошонка наливалася водою, що мені ніяк було ходити, то я ганчірками підв’яжу до шиї, і так пересуваюся.

Люди все це бачили, і казали: іди дитино в район Диканьку, сідай біля міліції, вони тебе віддадуть десь у дітдом. Скільки я днів туди йшов, не знаю. По дорозі рвав трави, ночував під соломою, дороги туди не знав, але знав, що десь є мама з Сашею, та маленькою сестричкою, якої я майже зовсім не знав. Знаю тільки, що звали її Федосія. Але я точно не знав де вони, і чи вони живі. В Диканці від міліції мене гнали. Я походив декілька днів і згадав, що мама з сестричкою Фенею пішла на Гречківку. Вона вже не знала, що нас в селі, де вона нас залишила немає. Я вирішив йти шукати матусю. Найшов Гречківку і скільки не питав людей, чи не бачили ви мою маму, о мені ніхто нічого не міг сказати. Тоді я ще поблукав. Там була кухня, де варили трактористам супи, але супів мені ніхто не давав. Я в помийниці знаходив то горошину, то ще що не будь. Назбираю шкарлупок з картоплі, піду за село, на багатті напечу, які вони були добрі.

Але довго я тут не був, бо проганяли. Так я з кухні перейшов у двір радгоспу, а там було залізу під комору, а та м в шпарину падали то зернина, то крупинка, так і підгодовувався. Люди бачили, що дитина так лазить під коморами, і гнали звідти. А потім мене піймали і вирішило начальство відвезти мене в Полтаву і здати в дітдом. Тоді він називався патронатом. Ну я як був у Бречківці, то деякі люди говорили, що може мати пішла в Полтаву щоб здати дитину в приют. Я це згадав і вирішив втекти від тих людей, які мене хотіли відвезти в Полтаву. Хотів сам знайти матінку, бо боявся що вони мене вб’ють і з’їдять. Не доходячи до Полтави я втік, а їм того й треба. Рухався я до Полтави сам. Дуже заморився, кишки зсохлися, мені дуже захотілося попити водички.

Тоді я вирішив зайти до першої хати під Полтавою попросити попити водички. І підійшов до перших воріт. Постукав, вийшла жінка і так довгенько дивилася на мене, а я все просю дайте попити води, а вона мене все розпитує відкіля я йду і куди. Винесла водички, я попив, хотів іти, а вона позвала господаря і каже: дивись хто це, бо я їй розказав куди йду, кого шукаю, як звати батька, матір. То вона каже чоловікові, що це синок Півня Федора, і тоді зазвав мене в двір, а господар працював ганчірником і міняв ганчірки на макуху. Намочили мені макухи, погодували мене. Я оклигав трохи і оставили мене ночувати в себе. А матір, каже господар, я пошукаю, а ти в мене вдень біля залізної дороги попаcеш конячку, якою він возив ганчірки, бо ти і твій батько нам родич. Ну так попало, і як я ночував у них, то це ціла історія. Вони мене перевдягли, бо мене не можна було пустити в хату, бо вошей було таких, що вони зроду такої кількості не бачили, а мою одежу: штанці, спалили. Ну я і тут довго не був. Від них попав у патронат в Тахтаулово – восьмачки, і там був довго.

А як закінчилась голодовка, бо я матір так і не знайшов, то материного брата жінка, мого дяді Пилипа Кучеренка уже після голодомору розказала, що моя мати, як назбирала кусочків і йшла в Соколовщину до нас з Полею, бо вона не знала де ми і чи ми живі, під селом Буцьківка, між Байраком і Буцьківкою моя мати лежала в болоті в колії на дорозі мертва. Їй сказали люди, Варко, піди загорни Гальку, так звали мою матір, бо її ворони клюють, через це я і не побачив свою матір. А сестричку Феню, де вона ділась, так і не знаю. А батько як відбув строк на будівництві двох каналів Москва-Волга і Балтійсько-Біломорський, відпустили після десяти років ув’язнення і через 8 місяців у 1937 році Єжов знову забрав на 10 років і залишався день до звільнення, в Челябинській області станція Бокал його розстріляли, а в мене зараз є виданий документ, що його реабілітували два рази.

Примітка: Лаврентій Федорович Півень відбув 10 років ув’язненя на Колимі.

<< НА ПЕРШУ