І треба ж було такому
статись, що рівно через сто років повторилось страшне горе. Але якщо лихо,
яке в 1833 році охопило всю Полтавщину й окремі поселення Слобожанщини, було
наслідком стихії - упродовж весни та літа жодної краплини дощу не випало, то
в 1933 році волею „батька всіх часів і народів" видушено голодною смертю
мільйони й мільйони українців. 1 було вчинено це за середньоврожайного року,
в час, коли ешелони золотої української пшениці безперервно ішли до
гітлерівської Німеччини. Голод і голодомор-геноцид. Так слід кваліфікувати
обидва лихоліття. Дві жахливі картини, але які різні за своїми наслідками.
Ось про це й мова.
1833-й рік
Про масштаби голоду від
нечуваної посухи вдалося довідатись зі звіту полтавського
генерал-губернатора Миколи Григоровича Рєпніна. Лихові 1833 року передувала
ціла низка драматичних подій як в імперії, так і на терені Полтавської
губернії. Виснажлива війна з Туреччиною, епідемія холери, що викосила чимало
сіл і хуторів, трирічний недорід і падіж худоби. Настав 1833-й, Полтавський
люд жив надією, що, нарешті, закінчаться тяжкі випробування. Але сталося
навпаки. На селян і городян чатувало ще страшніше лихо. З квітня й до
серпня- ані краплинки. Сонце, мов розпечена сковорідка, смажило землю, а
постійні суховії доконали все живе. Озимина, не заколосившись, пожовкла і
довелось скосити її худобі. Ярина, хоч місцями й дала сходи, швидко висохла,
згоріла. У такому ж стані перебувала і городина. Поміщицькі гамазеї і
козацькі комори стояли порожніми. У кожній оселі на людей чатувала голодна
смерть.
І ось у такій драматичній
обстановці губернське начальство на чолі з генерал-губернатором Рєпніним не
розгубилось, а в найменших деталях розробило план боротьби з голодом. Почала
активно діяти спеціальна комісія, яку очолив цивільний губернатор Павло
Іванович Могилевський. У повітах задіяли до цієї справи предводителів
дворянства і земських справників. Та найтяжчу ношу узяв на себе Рєпнін. Перш
за все; добився від царя Миколи І, щоб той 28 червня видав указ на виведення
війська, яке дислокувалось в губернії, а від уряду - надання першої грошової
допомоги у розмірі півмільйона карбованців. Щоб своїми очима побачити
загрозу голоду, Микола Григорович особисто побував у п'яти повітах -
Полтавському, Костянтиноградському, Кобеляцькому, Кременчуцькому та
Гадяцькому, побачив, якого лиха завдала стихія, у якій скруті опинились
люди. Інше губернське начальство відвідало решту повітів. Після інспекцій
вималювалась невтішна картина: із 617525 душ, які опинились у великій нужді,
219278 чоловік уже голодували. Це в основному безземельні селяни, які
заробляли для себе хліб на полях багатих козаків та поміщиків за третій чи
четвертий сніп, а тепер лишились ні з чим. Тож їм і надали першочергову
допомогу.
Випалені поміщицькі лани загрожували голодною смертю кріпацьким родинам,
Рєпнін добився від уряду грошової позики, а для поміщиків, щоб ті змогли
придбати хліб, прогодувати своїх селян. Генерал-губернатор навіть замахнувся
на кріпосницькі засади, оголосивши, що та кріпацька сім'я, яка сама себе
прохарчує в це лихоліття, одержить вольну. За таке вільнодумство царські
сановники згодом звинуватять Рєпніна у сепаратизмі. В цю скрутну пору
генерал-губернатор наказав різко скоротити на Полтавщині винокуріння, а той
хліб, що виділявся для цієї мети, пустити в продаж. Три повітові міста
-Лохвиця, Переяслав і Кременчук стали своєрідними центрами заготівлі хліба.
Й звідти він розподілявся по всій губернії. В Лохвицю хліб надходив з
Курської та Орловської губерній, у Переяслав - з Київської та Мінської, а в
Кременчук - з південних губерній.
Адміністрація при закупівлі зерна та борошна суворо стежила, щоб купці не
накручували ціни на людському горі. Це їй вдавалось. У короткий строк
закупили і завезли 1939986 пудів жита, 352253 пуди гречки, 1673777 пудів
пшениці, 112488 пудів ячменю та 83679 пудів вівса. Ця кількість зерна
обійшлась казні в 3185498 карбованців 4 копійки. Яка ретельна точність і
державна дбайливість! Сьогодні можна лише дивуватись. Нинішнім би чиновникам
таку бережливість і чесність, а то безсоромно оббирають до ниточки бідний
люд та ще й лицемірно проголошують з усіх трибун, що вони сумлінно
піклуються про український народ.
До згаданої вище суми, що виділялася на боротьбу з голодом, слід додати ще
911852 карбованці 85 копійок, які уряд виділив під позику поміщицьким
господарствам. Хліб, дорече, закуповували і за кордоном. Генерал-губернатор
доручив полтавському купцю першої гільдії Зеленському придбати в Туреччині
40 тисяч пудів жита. Той провів цю операцію швидко, вигідно. Незабаром зерно
доставили в Одеський порт, а звідти Дніпром до Кременчука. Вартість одного
пуда обійшлася в 2 карбованці 35 копійок, дешевше, ніж вітчизняний. Комісія
народного продовольства провела колосальну роботу по справедливому розподілу
завезеного зерна на харч і на осінній і весняний посів. На кожну дорослу
душу населення губернії на місяць виділялось по ЗО, а на малолітню - по 15
фунтів, тобто 12 і 6 кілограмів. Звичайно, такої кількості хліба було
замало, тому люди змушені були додавати жолуді, березові шишки.
Слід віддати належне Миколі Григоровичу Рєпніну, котрий не тільки вболівав
за людей свого краю, постійно турбуючи царський уряд, щоб той виділяв кошти
на боротьбу з голодом, а й постійно звертався до заможних верств, щоб ті в
скрутну годину виявили милосердя, християнську чуйність до страждань
голодуючих. Заради справедливості додамо, що імператор Микола І особисто
відгукнувся на біду, пожертвував 16 тисяч карбованців. Єпископ полтавський і
переяславський Нафанаіл вніс у фонд нужденних 8 тисяч карбованців.
Ніжинський купець першої гільдії грек Хаджі-Конста пожертвував на ці цілі 2
тисячі карбованців. У Полтавському інституті шляхетних дівчат розіграли
спеціальну лотерею, а виручку в сумі 1339 карбованців віддали голодним.
Інтелігенція Полтави влаштовувала концерти, збори від яких теж передавались
тим, хто потерпав від голоду.
Примітна й така деталь. Полтава на той час була поділена на вісім дільниць,
очолювали Їх поважні полтавські дами. Саме вони організували спеціальні
бараки, де можна було пожити безпритульним людям, так би мовити, сучасним
бомжам, одержуючи за півціни на харч хліб, яловичину. А крім того, багаті
полтавські родини брали на своє утримання тих, кому загрожувала голодна
смерть Архімандрит Хрестовоздвиженського монастиря Гавриїл упродовж шести
місяців годував 50 душ, а полтавський голова, купець Степан Панасенко, на
свій кошт вісім місяців утримував 120 чоловік. Ще більше - 185 душ узяв на
власне забезпечення купець першої гільдії Петро Ворожейкін. Таке ж милосердя
до голодуючих було виявлено і в повітових містах губернії. Одне слово, усім
миром стали на захист тих, кому загрожувала смерть. Біду, яка навалилась на
людей полтавського краю, побороли. Як не страждали поселяни і городяни, але
пухлих не було, й від голоду не помер ніхто.
Весна 1834 року видалась теж не зовсім сприятливою. Через Полтавську
губернію 29 квітня пронісся страшної сели ураган, завдавши чимало руйнувань,
дощів було обмаль. Проте голод лишився хіба що у страшній згадці. Села,
хутори, містечка потроху оживали, повертались до нормального життя.
1933-й рік
Трагедія цього року для мільйонів і мільйонів українців була наслідком не
стихії, не природних катаклізмів. Організували голодомор злочинні дії
керівників партії і, зокрема, тирана Сталіна задля здійснення
соціалістичного будівництва воєнно-комуністичними методами. Й усе це
супроводжувалось, а точніше творилось в ім'я „світлого майбутнього" під
гучними більшовицькими гаслами за рахунок саме тих, для яких ніби будувалось
райське життя. Нісенітницькі комуністичні ідеї вимагали людських жертв, море
крові.
Партійні вожді не гребували нічим, аби досягти своєї мети. Розбійницька
експропріація приватної власності, кількарічна братовбивча війна, червоний
терор, насильницька колективізація, розкуркулення, висилка - на Соловки та
інші гиблі місця тих, хто годував І зодягав країну. Такий драматичний шлях,
що був угодований ленінцями для народу після Лютневої революції.
Більшовицька індустріалізація вимагала величезних коштів, матеріальних і
людських ресурсів. Саме цей непосильний тягар Сталін і його оточення звалили
на знедолені плечі селян. І хоч 1932-й рік був за врожайністю середнім,
заможні та середняцькі родини були вирубані під корінь. Тільки-но створені
примусом колгоспи ще не піднялися на ноги. Й усе, що вродило, вимели під
мітлу. Хліба виявилось замало ~ для власних потреб і для експорту. Тоді
почались повальні хлібозаготівлі. Кожній селянській сім'ї, незалежно від
того, колгоспна вона чи одноосібна, доводився план здачі зерна державі. Коли
ж його хтось виконував, то додавали, ще і ще. Це були нечувані тортури, коли
у глуху ніч посильний стукав у вікно і передавав, щоб хазяїн негайно ішов до
сільради. А там уповноважений по заготівлі хліба матюкався та стукав кулаком
по столу, погрожуючи висилкою із села, як що вранці не буде виконаний план.
Забирали все: жито, пшеницю, овес, ячмінь, просо, кукурудзу, горох і навіть
квасолю. Пригадую /мені тоді було десять літ/, мама постійно бідкалася,
ходила на базар, щоб купити чи виміняти якийсь кілограм зерна для здачі, бо
сільські активісти нагло страхали викинути з хати і вивезти на Соловки, якщо
не виконаємо доведене завдання. А оселя у нас була справді гарна. Рублена, з
високими вікнами і хоч під солом'яним дахом, зате підлога дерев'яна, тоді,
як в основному у селах хати були з долівкою. Заздрісників було чимало, а тих
хто хотів розподіляти чуже майно, - ще більше. З дня на день чекали, що
прийдуть незаможники і викидають нас із дворища, як це зробили з сусідом
Линником, який під час НЕПу мав свою крамничку. Під'їхала пара саней скидали
їхнє збіжжя і вивезли всю сім’ю із села, а в хаті влаштували молочарку.
Не знаю, за що особливо допікала нас гаспидна жінка Оришка Сорокова, яку
по-вуличному прозивали собачім ім'ям Марсік, мабуть, за невеликий зріст і
горласту пельку. Одного разу /було це восени/ вона разом із двома хлопчаками
комсомольцями вихором улетіла в хату й почала шукати хліб. Мама як не
доводила, що нема й зернини, Марсік і слухати не хотіла. Полізла на горище й
там, десь у закутку, знайшла глечик із квасолею. Що було, важко передати.
Активістка лементувала на все село, що Лушка, тобто моя мама, саботажниця,
сховала аж п'ять кілограмів квасолі, що за такий злочин треба Наливайків
вислати на Соловки. Мати, заливаючись гіркими слізьми, пояснювала, що та
квасоля позаторішня, поточена жуками, що вона престо забула про неї. А
Марсік, знай, гнула своєї, звинувачуючи нашу сім'ю у ворожих діях. Не знаю,
чи то в сільраді був поміркований голова, чи, може, те, що мій батько був
робітником, працював на лісокомбінаті, сім'ю не висилили, а до нас поставили
на постій уповноваженого комуніста Кошмана, студента останнього курсу
Харківського Інституту залізничного транспорту. На наше щастя уповноважений
був щирою і чуйною людиною. Як би не він, то, мабуть, не вижили б у той
страшний тридцять третій. Та пре це потім.
Трагедія голодомору насувалась з кожним днем. Сьогодні відомі сотні, тисячі
фактів, що незаперечне доводять геноцидний характер діяльності Надзвичайних
комісій, посланих Сталіним у листопаді 1932 року до Харкова,
Ростова-на-Дону, Саратова із завданням взяти хліб за будь-яку ціну і за
допомогою будь-яких методів. Надзвичайну комісію на Україні очолив Молотов.
Їй належало викачати із села 131 мільйон пудів зерна. Виконавцями своєрідної
контрибуції були сотні й тисячі партійних, радянських, господарських
працівників. Переважна їх більшість "працювала" не за страх, а на совість.
Вони не заготовляли, а відбирали до останньої зернинки, залишаючи людей на
загибель. Що правда, були такі, котрі не поспішали виконувати вказівку з
центру, доводили непосильність планів. Щоб придушити опір вивезення хліба з
голодуючої місцевості Надзвичайна комісія широко застосовувала репресії. У
листопаді 1932 року при Наркоматі юстиції УРСР і в областях створили
спеціальні групи, які цілодобово працювали із хлібозаготівельними органами.
Прокуратуру і суди зобов'язали негайно повідомляти про кожний випадок
„бюрократизму", тяганини і гнилого лібералізму у справі хлібозаготівель з
боку окремих робітників юстиції. За три місяці, з листопада 1932 по січень
1933 року з України було викачано 89,5 мільйона пудів хліба. Село віддали на
голодну смерть. До нового року люди ще сяк-так перебивались на картоплі,
буряках, капусті. Але й городина швидко кінчилась. Замість хліба селяни
пекли оладки з макухи, полови, грушевої кори. Ступи гупали майже в кожній
оселі. Все, що можна було розтовкти, змучені люди пускали в хід. У нас на
горищі лежали дворічної давності сухі лісові груші. Тепер вони нас рятували.
Й сьогодні я свіжо відчуваю смак грушеників, що їх готувала мама. Нічого
добрішого, здається, на світі для мене не було. Батько на роботі одержував
800 грамів хліба, половину порції з'їдав сам, бо праця була не з легких, а
решту приносив нам, мені й мамі. Оті шматочки хліба були рятівними. Та ще
мисочка затірки, що одержував я у школі. Навесні тридцять третього запаси
груш закінчились, стало ще тяжче. Зранку я вирушав на луки чи вигін, аби
розшукати жменю кінського щавлю, кропиви, пучечок кореневищ рогозу. У
пошуках їстівної зелені виходили всі, хто ще міг рухатись. Страшно було
дивитись на жінок, котрі ледве пересували пухлі, немов колоди ноги.
Вигляд села був жахливий. І таким, як наше, вони були по всій Україні. Ні
гомону, ні сміху, ні пісні. Навіть дитячого плачу не чути. На подвір'ях не
горлали півні, не кудкудахкали кури, не ґелґотали гуси, не гавкали собаки,
не нявкали кішки. Всяку живність з'їли. Навесні голод сягнув своєї
кульмінації. У травні /він видався спекотним/ можна було бачити то там, то
там під тином чи кущем опухлих чоловіків, жінок, дітей, котрі помирали в
страшних корчах. А той, хто ще рухався, не звертав на них уваги. Люди брели,
мов манекени. Їх теж чекав жахливий кінець. Щодня повільно котився вулицею
віз у супроводі двох зморених дядьків, які за полумисок затірки підбирали
мертвих, везли їх на цвинтар. Там із наряду голови колгоспу "Серп і Молот"
/а люди його називали "Смерть і голод"/ кілька чоловіків копали мілкі ями,
бо сил не було, куди скидали трупи підібраних. Траплялось і таке, що серед
мертвих були й такі, що ще дихали. Але це нікого не тривожило. За цю працю
дядьки одержували по мисці баланди.
Картини того поголовного голодомору чітко закарбувалися у моїй дитячій
свідомості на все життя. І через багато літ до найменших подробиць вони
відновлюються в уяві, від чого холоне душа і серце. Мов живого бачу діда
Сагуна, високий, широкоплечий, з чорною, мов смола, бородою.
Справжнісінький запорозький козак. Мав гарний садок. Нас, малечу з усього
кутка, пригощав запашними яблуками. Таких соковитих та смачних, як були у
нього, вже ніколи мені не доводилось їсти. Дід Сагун працював сторожем на
молочарні. Сепараторниця не шкодувала для дідуся відвійок. Був би хліб, жив
би він, а то від надмірного споживання рідини спричинилася водянка. Руки й
ноги налилися, стали немов скляні. Ледве рухався. Однієї ночі дід Сагун,
сторожуючи, віддав Богові душу. Вранці прийшли люди, бачать, а він, мов
закам'янілий, сидить на східцях.
А мій дідусь Карпо Наливайко до смерті підготувався завчасно. Добрий тесля,
він, розуміючи, що від голоду не сьогодні-завтра помре, почав лаштувати для
себе домовину. Одного квітнемо дня, по обіді, чую, дідусь гукає мене. Звідки
голос, ніяк не здогадаюсь. На подвір'ї немає, на городі - теж. Я до повітки,
бачу, а він лежить у труні. Вирішив поміряти, чи не мала. Ліг, а піднятись
не може. Допоміг йому вибратись з неї. Через тиждень дідуся не стало.
Поховали ми у тій домовині, що він її для себе зробив.
Та найстрашніше сталось /ця подія і тепер, через стільки літ, мені часто
сниться/, коли тітка Мотря, дружина брата мого батька, порубала своє мертве
дитя і зварила з нього холодець, А починалось усе з того, що дядько Іван
Гнатович мав п'ять десятин землі, пару коней, корівчину та п'ятеро дітей.
Хата, правда, гарна була, велика, під бляхою. Дядько Іван категорично
відмовився вступати у колгосп. Тоді відібрали у нього грунт, коней, корову,
реманент, погрожували висилити на Соловки. Щоб пережити напасть, він узяв
найстаршу доньку Галинку, подався у Харків. Коли активісти вимели до зернини
у коморі, у хаті нічого не лишилось їстівного, опухла тітка, опухли і діти.
За тиждень померло троє. Найменше, півторарічне доживало останні дні. Від
горя тітка втратила розум, вчинила неймовірне, а потім і сама в муках
померла. У дядьковій хаті розмістилась артільна контора. Від колишньої
великої селянської сім'ї лишилось в живих лише двоє. Таке вимирання
спостерігалось у багатьох родинах. Більша частина нашого села переселилась
на цвинтар. А скільки загинуло людей по дорогі в міста, рятуючись від
голоду?!
Ми якимось чудом вижили. Завдяки доброті уповноваженого Кошмана. Одного разу
повернувшись із столиці Харкова в село, він порадив батькові взяти на кілька
днів відпустку, щоб поїхати у місто, на хлібозавод за сухарями. Ті два
лантухи сухарів, що привезли вони, врятували нас від голодної смерті.
Розповідь батька пре те, що йому довелось побачити під час тої поїздки,
пам'ятаю до дрібниць і досі. Виявляється, біля хлібозаводу лежали гори
сухарів, а їх охороняли енкаведовці. Голодні, опухлі люди рачки підповзали
до огорожі, щоб схопити зацвілий сухарик, а охоронці били їх немилосердно
чобітьми по руках, головах. Це була страшна картина. Батько говорив, що
тільки тих сухарів вистачило б на всіх голодуючих. І це так. Країна хліб
мала. Того ж таки 1933 року СРСР експортував за кордон 105,3 мільйона пудів
зерна. Сталін і його підручні все робили, щоб світу довести, що країна Рад
живе заможно і голоду ніякого немає. У січні 1933 року з трибуни об'єднаного
Пленуму ЦК і ЦКК ВКП/б/ великий вождь по-ізуїтськи заявив: „Ми безперечно
добились того, що матеріальне становище робітників і селян поліпшується у
нас рік у рік. У цьому можуть сумніватись хіба тільки закляті вороги
радянської влади". Більше того генсек дав директиву ставитись до голоду як
до неіснуючого явища.
А тим часом лавина голодомору наростала з кожним днем. Це засвідчують
страшні офіційні документи, що надходили з сіл у райкоми партії. Ось один із
них, що надійшов 25 квітня 1933 року в Решетилівській райком партії із
хутора Степового Піщанської сільради: „План заготівель виконано, проте
селяни залишились зовсім без хліба, нема й картоплі, люди пухнуть з голоду".
Жахливі масштаби голоду передає анонімний лист, що надійшов в англійське
посольство в Москві із містечка Злотопіль на Київщині. Процитую уривок з
нього: „Населення зраділо б падлу, та його не можна знайти. Люди їдять трупи
коней, що загинули від сапу, вбивають і поїдають один одного, викопують
мертвяків і їдять їх."
Патологічна жорстокість Сталіна і його опричників до українського народу
чинилась планомірно упродовж 500 днів і яка орієнтовно /точних даних немає/
забрала на той світ до десяти мільйонів людських душ. Коли ж деякі партійці,
бачачи, що цілі села вимирають від голоду, намагались інформувати любимого
вождя, той обізвав їх дурнями, саботажниками. У своїх спогадах Р.Я. Терехов,
яка була надрукована 26 травня 1964 року в газеті „Правда", писав, що він,
будучи на той час секретарем ЦК КП /б/У, секретарем Харківського обкому і
міськкому партії, при зустрічі із Сталіним почав розповідати про голод на
Україні, той різко обірвав бесіду гнівною тирадою: „Нам говорили, що ви,
товаришу Терехов, добрий оратор. Виявляється, що ви добрий розповідач -
вигадали таку казку про голод, думаєте нас залякати, але не вийде! Чи не
краще вам залишити пост секретаря обкому і ЦК КП /б/У і піти працювати до
спілки письменників - будете казки писати, а дурні будуть читати". В січні
1933 року Терехова було звільнено від партійних посад на Україні. Але, як то
кажуть, йому ще поталанило, бо не потрапив у категорію „ворогів народу".
Проти тих, хто проявляв хоч найменший супротив хлібозаготівлям, вживались
найсуворіші покарання. Коли генсекові доповіли, що керівники Оріхівського
району на Дніпропетровщині дозволили колгоспам залишити в себе насіннєві
фонди, він розпорядився „негайно арештувати і нагородити їх по заслугах,
тобто дати їм від 5 до 10 років тюремного ув'язнення кожному". Місцеві
"вожді" виконали з перевищенням. Старший агроном райземуправління був
засуджений до розстрілу, п'ятеро керівників і спеціалістів - 10 років
позбавлення волі в концтаборах, п'ятеро - до восьми років, двоє - до п'яти
років.
Трагедія повального геноциду полишила непоправні наслідки не лише для тисяч
і тисяч селянських родин, а й для всього українського генофонду. І все ж,
певне, з усіх регіонів України найбільш постраждала Полтавщина. А „Курган
скорботи", що встановлений кілька років тому у Лубнах, тривожно нагадує
нинішнім і прийдешнім поколінням про нечуване лихоліття, яке випало на долю
нашого краю. Пишу ці рядки, а від спомину пережитого душа холоне. Бо, якщо
про голод 1883 року я довідався з публікацій дореволюційних видань, то
голодомор 1933 року ятриться раною в кожній клітині мого єства.
І хоч відтоді минуло сімдесят літ, в мені постійно
живе страх, що раптом знову не буде хліба. Мабуть, через це для мене стало
звичним: відрізуючи шматок від запашного буханця, я підбираю крихти у жменю,
щоб потім їх з'їсти. А коли побачу, що хтось кидає окрайчик у смітник чи на
землю, навертаються сльози від такого святотатства. Адже хліб - всьому
голова, божественне творіння людських рук. Недарма в головній молитві
християн „Отче наш" щиросердно говориться: "Хліба
нашого щоденного дай нам на сьогодні." Тож повсякчас цінуймо, бережімо хліб
наш насущний. Дбаймо, щоб завжди були з хлібом, щоб ніколи люди не знали, ще
таке голод.
Післямовний епілог
Як відомо, правда про голодомор 1933-го року уперто замовчувалась партійними
вождями. Більше того, вони категорично стверджували, що в країні Рад ніякого
голоду не було. А відтак в більшовицькій історіографії цей страшний відрізок
часу упродовж багатьох років залишався білою плямою. Тоді як у світі про це
страшне лихо знали досить ґрунтовно. Про геноцид, вчинений Сталіним, було
написано сотні праць. До піввікової річниці голодомору конгрес США утворив
спеціальну „Комісію по голоду на Україні", яка провела і задокументувала
опитування тих, хто бачив і пережив це страшне лихо. Американські
конгресмени констатували, що голод-геноцид був спрямований своїм вістрям
проти українського народу як етносу.
Минали роки, а ця затаврована тема залишалась під суворим табу. І тільки в
період злому тоталітарної системи відкрилися страшні сторінки правди. Й
мимоволі порівнюєш голод 1883 року, що стався на Полтавщині внаслідок
стихії, з голодомором, що був учинений на Україні владою проти власного
нараду. Доходиш до невтішних висновків. Проклятий царський уряд,
кровопивці-поміщики, бездушні чиновники, генерал-губернатори - всі одвічні
експлуататори виявились гуманнішими, не дали померти людям від голодної
смерті, аніж ті, хто іменував себе слугами народу. Це найкраща ілюстрація
тим, котрі і сьогодні прагнуть повернути Україну до тоталітаризму і
комуністичної перспективи, котрі люблять вершити свою чорну справу іменем
того ж таки народу. А чи не час оглянутися на сімдесятирічну історію і
більше не лукавити?
Цього року сповнилось сімдесят літ від тих жахливих людиноненависицьких
подій, жертвами яких стали мільйони й мільйони українців. І як добре, що
врешті-решт на державницькому рівні вирішено щорічно в четверту суботу
листопада відзначати цю трагічну сторінку нашої історії, запалюючи свічки і
молячись за безвинні душі. Схиляючи голови в жалобі по убієнних, ми повинні
дати собі клятву, що такого більше ніколи не повториться.
Іван
Наливайко
журналіст.
<< НА ПЕРШУ
|
