В нашому дворі
було весело, справжній дитячий садок. А по вечорам до батька та його братів
приходили друзі. Батько добре грав на скрипці, а дядя Федя на мандоліні.
Була й гітара. Ніщо не віщувало біди. Аж ось я почув дивні слова: хтось із
моїх дідусів, спочиваючи на ослоні після роботи, проказав, що “хліб горить”.
Це була осінь 1932 року. На залізничну станцію завезли величезні купи зерна,
відібраного в селян. Зерно, звичайно ж, зігрілося й загорілося. Вартові
охороняли зерно на перонах, щоб не було порушень соціалістичної законності.
Трохи раніше була встановлена карткова система. Хліб та деякі крупи й цукор
можна було викупити тільки в певний день – талони були позначені цифрами –
числами місяця. Не взявши хліба сьогодні, завтра його вже не візьмеш.
З’явились величезні черги біля хлібних магазинів.
А селяни давно вже бідували. З навколишніх сел приходили люди до міських
магазинів попросити хоча б шматочок хліба. Але дарма. Ті пайки були такі
мізерні, що й дивитись ні на що. Мої дідусі продовжували працювати
візниками, один в Міськпаливі, а другий на станції Київська. Робота тяжка,
бо візники були й вантажниками.
На нашій Щемилівській почали помирати люди. Це сталось якось одразу.
Сусідами з боку вул. Фрунзе були Цибульники. Їх було п’ятеро. Якось влітку
ми “паслися” у дворі всілякою зеленню та квітками акації. Прибігла сестричка
Лідка й сповістила про те, що в провулку лежить тітка Марина. “Тітці” було
років з 18. Вона лежала навзнак з відкритими волошковими очима, по яким
бігали мурашки. Відчуваючи кінець, вона вдяглась в шовкову сукню небесного
кольору, начепила гарне червонясте намисто на шию й нові “фільдеперсові”
панчохи, та й пішла на вулицю помирати. Черевички не взула, бо розпухли з
голоду ноги... Вона була остання в тій сім’ї. Правда, найменша дівчинка
Дуся, вижила, бо її забрали бездітні родичі Цибульників раніше.
До крамниці в чергу за хлібом треба було йти десь о четвертій годині дня.
Бабуся Мотря, як і всі інші, брала мене з собою, бо дітей викрадали на їжу.
Колишні гицелі – ловці бродячих собак, не лишились без роботи, хоча собак та
кішок вже не стало. Тепер гицелі були вдягнені в сіро-голубі халати і їздили
по двоє. Коли ще собаки бігали, гицель, озброєний довгою вудкою з дротяною
петлею, вправно накидав ту петлю на шию, та й закидав тварину до високої
скрині позаду воза. З настанням нових часів гицель перетворився на санітара,
високу скриню закинули, а воза оздобили широкою пласкою платформою з бортами
сантиметрів 30, та гумовими шинами. Високе сідало тепер слугувало двом
гицелям, пробачте, - санітарам. Побачивши десь у кущах тіло, вони із
серйозним виглядом злазили, брали нещасну людину за руки й за ноги, та й
кидали на купу таких же мертвих і напівживих бідолах... Люди в черзі
хрестились, плакали. Плакали і мовчали...
Дідусь Микита Антонович вже не працював – не було сили. Одержав картки
утриманця (здається 450 г. хліба на день). Його невістка, Ліда, принесла
йому хліб та тюльку. Цілу добу мучився і помер від перитоніту – не витримали
такої їжі стінки кишок. Старий солдат. А точніше – драгун російської армії
струнко лежав на столі, міцно заплющивши очі і тримаючи свічку в руках.
Дідуся Сергія Степановича ми з бабусею Мотрею пішли провідати до обласної
лікарні, де він помирав від дистрофії. По дорозі побачили жінку в
селянському вбранні, що присіла на ганку напроти могили Котляревського.
Дідусь лежав на другому поверсі нар лівого крила лікарні (на другому поверсі
будинку, не тільки нар). Те місце під вікном я пізнав через 54 роки,
відвідуючи побитого в міліції колегу. Бабуся підняла мене до дідуся
поближче, але він нічого не відповідав, тільки сльоза побігла по щоці. Помер
дід Сергій вранці наступного дня. Звечора до нього приходила моя матінка –
його дочка, яка працювала поруч – в бальнеології.
Всіх померлих від голоду в лікарні, чи на вулиці, звозили до загальної
могили, а точніше – до ями. Багато з них були напівмертвими (чи
напівживими).
Бабуся Мотря навесні 1934 року зібрала у хустинку золоті хрестики сімейні,
сережки, каблучки та вінчальні кільця. Все це було спадкове, але більша
частина була пам’яттю про родину доктора Скліфосовського. Повернулась бабуся
з торбинкою пшона. Те пшоно дали їй в славнозвісному “Торгсині” за золоті
прикраси. Двадцять фунтів пшона – це вісім кілограмів. В результаті ми
вижили. Бабусі Мотрі не стало через два роки.
Наближалася нова лиха година.
В 1937 “забрали” багатьох приятелів і просто знайомих моїх батьків. А 18
березня 1938 року маминого брата Григорія і батькового приятеля Михайла
Кисіль.
Останнім моїм дитячим враженням був шоковий стан від вигляду двох спалених
на станції Лозова вагонів, вщент набитих ув’язненими. Це було 18 вересня
1941 року.
Підворчан-Нетудихата Юрій Георгійович – краєзнавець, лозоходець.
<< НА ПЕРШУ
|
