Напевне не так багато
залишилось в живих тих, хто пережив страшний голод 1933 року. Більше як
півстоліття про нього не згадували, не писали про цю трагедію не лише в
нарисах, художній літературі, а й замовчували навіть історики, серед яких
було немало й тих, особливо вихідців із села, які й самі чудом залишились
живими. Тема була закрита. Архівні матеріали, якщо й були, то за семи
замками лежали в темних схоронах.
Але ж це було... На схилі літ до мене приходять спогадом дитячі літа,
нерадісні, беззахисні. Решетилівщина – район, де чи не найбільше померло
селян того жахливого 1933 року. Моє село Голуби, моя “маленька батьківщина”.
Йшов мені тоді сьомий рік, але на все життя запам’ятався день, коли на
сімейній нараді було вирішено, що після чергового візиту до нашої господи
“буксирів”, які забрали майже все, що знайшли в хаті й коморі, – мама й
найстарша сестра підуть “далеко” на Донбас, щоб заробити хоч щось для себе і
для нас, адже залишається нас четверо напівголодних – хворий тато і нас, три
дівчини. Я – найменша.
Як нам жилося, як ми виживали, тільки одному Богові відомо. Ще доки були
буряки та квашена капуста, яких не знайшли “буксири”, якось трималися, а
згодом і цього залишилося на кілька тижнів. Різдво Христове і Новорічні
свята були навіть без куті.
Та десь на Водохрещу завітав у нашу хату Феодосій Ханенко, що повернувся з
Донбасу, і, на радість нам, вручив передачу від мами та сестри – торбинку з
сухарями і пшоном. Це була радість! В той вечір ми за багато голодних днів
повечеряли таким смачним супом і запили чаєм з вареним солодким буряком.
А ще повідомив Ханенко, що віз для нас ще й пляшку олії, але в поїздці її
відібрали в нього міліціонери. Сказав і про те, що незабаром повернуться
додому й мама та сестра, адже тих, хто проживає і працює без паспорта в
шахтарських селищах висилають геть.
А ранньою весною, коли став танути сніг, повернулись додому мама і сестра.
Кілька днів на столі у нас був черствий хліб, варився суп. І знову
голодно...
Мама з старшою сестрою ще якось тримались, а молодші сестри й тато були
опухлі. А коли зазеленіла перша травиця, першою померла Мотя. Її й поховали
дома в садку. На кладовище донести було нікому, та й труни зробити не могли,
дошок не було. Через кілька днів померла й Катерина. З великими труднощами
віднесли сусіди, хто ще міг, на кладовище. (Було розпорядження Голови
сільської Ради, щоб на садибі не хоронили).
Тато ледве пересувався з допомогою палиці, а я, хоч ходити було й тяжко,
йшла на луки, де вже були молоді ростки очерету, які ми називали “спичаками”
та інша трава, що хоч на деякий час тамували голод.
Мама й сестра мусили ходити в колгосп на роботу кожен день. Вихідних не
було. Згодом тим, хто працював, давали на обід якийсь суп чи затірку, але
їсти треба було тільки біля кухні, додому брати не дозволялось. Іноді й мені
із їх пайки перепадала ложка чи дві супу, затірки чи каші. Зовсім нікчемним
став тато. Одного разу він мені сказав: “Що ж, дочко, не загинув в
австрійському полоні, то загину з голоду на рідній землі”. (Він був солдатом
першої світової війни і три роки перебував у полоні). Так і сталося.
Поховали його вже тоді, коли наливалися живильним соком житні колоски. Помер
хлібодар і воїн не дочекавшись кілька тижнів до врожаю жита, яке сам посіяв
восени минулого року.
Страшна хвиля смертей прокотилася по колись квітучому і веселому козацькому
селу з такою ласкавою назвою – Голуби. Цілі родини вмирали в страшних муках.
Сім’я Вовків жила на краю села. Хата їхня стояла на високому пагорбі, де
росло кілька вишень та ще якихось дерев, невеликий город. Всі вони
найпершими сконали у муках – голова сім’ї Гаврило, його дружина, син, дві
дочки, два онуки. Так і хоронили вони одне одного в своєму льоху, хоч
кладовище було за кілька десятків метрів від садиби.
Сім’я Дзюбанів, яких по-вуличному називали Йосипенками, складалася з дев’яти
душ – не залишилось жодного. Така ж доля спіткала й родину Ротаїв, їх було
п’ять чоловік і серед них найстарший красень Василь. Помер з голоду й
“буксир”, Яків Щербак та його сестра Єлизавета, а вдова Євдокія та її син
Каленик сконали в своїй хатині і пролежали там більше тижня, доки сусіди не
натрапили на покійників і поховали їх біля хати, бо везти чи нести на
кладовище вже було не можна.
Кілька молодих хлопців збожеволіли від голоду і десь загинули в степу. Знали
в селах бідну вдову Мотрону Прохватилиху як народну цілительку. Вона зналась
на лікарських травах, рятувала всіх, хто звертався до неї за допомогою,
жаліла й давала прихисток бездомним котам і собакам. Та ніхто не врятував її
та дочки Марфи від голоду. Померла вона в своїй лісовій хатині, а донька
зникла з села. Яка її доля невідомо.
Майже не було в селі сім’ї, де б не горіла поминальна свічка, а часто й
свічок не запалювали, бо й віск поїли. Нищились цілі родини, стояли пусткою
нікому не потрібні хати. Помирали батьки, діти сиділи під хатами голодні,
опухлі, просили у таких же знедолених кусочок хлібця, а його не було...
Помирали чоловіки, діти, а хто якось вижив, назавжди залишався з невигойною
раною в серці.
У моєї двоюрідної сестри Наталії помер чоловік і четверо дітей, тож на все
життя залишилась одинокою і була ласкавою і доброю до чужих дітей. А ночами
лила гіркі сльози за своїми дітками: Іванком, Катрусею, Митею, Марійкою.
Місцева влада вже під осінь того року спохватилась, що багато блукає по
селах обідраних і голодних нічиїх дітей. Тоді було спішно наказано на
території кожної сільської ради створити так званий патронат, тобто дитячий
будинок для дітей-сиріт, батьки яких померли від голоду. Спохватились, та
пізно. Скільки їх померло на вулицях, в бур’янах – одному Богу відомо.
Проживала в селі багатодітна сім’я Дмитренків і підвели її під планку
“куркулів”, хоч найбільше багатство в них – діти. Невідомо чому їх не
відправили на Соловки, чи на Урал, але все, що можна було забрати, забрали
без жалю й співчуття хоч би до дітей. Юхим Дмитренко та його дружина
Парасковія померли, старші дочки, де хто міг, знайшли прихисток, а троє
молодших опинились в патронаті. Виросли вони, але з болючою, незаживаючою
раною в серці назавжди покинули село, яке для них стало мачухою.
Після голодного 33-го року я стала ученицею 1-го класу, разом з нами,
домашніми, навчались і учні, вихованці патронату. Вони наче й не
відрізнялись від нас, але завжди тримались одне одного, зобижати
“патронатів” нікому не давали.
У п’ятому класі вчителька української мови запропонувала написати домашній
твір на тему: “Особливо незабутній день в моєму житті”. Я й написала про той
день, який ніколи не забувався. Це – день, коли хоронили мого тата, коли я
стала напівсиротою, безбатченкою. Прочитала його Варвара Василівна для
всього класу. Правда не знаю чому. Чи тому, що незвична тема, чи, можливо
було небагато помилок. Клас прийняв по різному. Одні засміялись, інші –
притихли і похилили голови. На перерві до мене підійшов Вася – патронатець
і, якось уважно подивився на мене і стиха промовив: “Ти вірно написала про
це, хоч ми – патронатці не посміли б так написати”.
Сирітство... Воно довго відчувалося тими, у кого голодомор забрав батьків.
Ці юнаки і дівчата відчували його на собі, коли стали повнолітніми і після
патронату шукали собі десь прихисток, адже батьківської хати немає, заросла
буряном чи розвалилась. А в період окупації їх першими відправляли на
каторжні роботи до фашистської Німеччини, а хто не став остарбайтером, після
звільнення України від окупантів – поповнили ряди шахтарів Донбасу,
лісорозробки архангельщини, рибні промисли Камчатки. Бо вони – беззахисні.
Юнаки-патронатці, ставши воїнами, й тоді відчували своє сирітство. Їх в роки
війни, та й не тільки, відправляли на самі найризикованіші операції. Один
колишній офіцер так і сказав – у них рідних немає, якщо й загинуть, то дуже
плакати за ними нікому. Правда, хоч і гірка.
Немало з них потім стали посмертно Героями Радянського Союзу.
Повсякчас це відчувала я й на собі. Немає батька, ніхто не захистить ні від
сваволі сусідських хуліганів, ні від тяжкої, часто непосильної праці в
повоєнному колгоспі, ні від безкінечних “планових” виїздів на лісозаготовки
чи ще кудись.
Так і через багато років дає себе відчути страшний геноцид – винищення синів
і дочок козацького роду.
Не так давно в Полтаві був “круглий стіл”, присвячений 70-річчю голодомору.
Коли доручили мені запалити поминальні свічки, я довго не могла це зробити –
трусились руки, так як 70 років тому, коли тримала поминальну свічку над
труною батька. Це не забувається.
Минуло понад 70 років з тієї трагічної весни на Україні. Але вона не
забувається. Про неї повсякчас нагадують дзвони на горі Зажурі під Лубнами,
скромні пам’ятники жертвам голодомору в Решетилівці, Козельщині, інших
містах і селах області.
Багатовікова народна мудрість говорить: “Найбільший гріх – пролити невинну
кров, безкарно відібрати в людини життя, цьому ніколи не було й не буде
прощення.
Тож нам, сущим на цій грішній і багатостраждальній землі, - залишається
тільки одне – запалювати поминальні свічі, згадувати їхні безвинно страчені
душі синів і дочок козацького роду.
Л.Г. Убийвовк
Член спілки екскурсоводів Полтавщини
<< НА ПЕРШУ
|
