Всеукраїнська туристсько – краєзнавча експедиція
 „Краса і біль України”

<< НА ПЕРШУ

„З попелу забуття”

тема пошуку „Голодомор у нашому селі”
Батьківська загальноосвітня школа І - III ступенів Зіньківського району Полтавської області
Пошуковий загін “Вербиченька"
Керівник – вчитель історії Вегуляр Людмила Іванівна
2003 рік

Особовий склад пошукового загону “Вербиченька”

Маліченко Олександр – командир пошукового загону
Запорожченко Олексій – замісник командира
Вегуляр Оксана – відповідальна за звукозапис
Фурсікова Елеонора – відповідальна за збір фотографій
Волощенко Юлія – пошуковець
Кандзюба Лілія – пошуковець
Яременко Євгенія – пошуковець
Стеблівська Тетяна – пошуковець
Стрілець Ірина – пошуковець
Лох Ірина – пошуковець
Канзюба Тетяна – відповідальна за оформлення зібраного матеріалу

23 листопада 2003 року в Україні День пам'яті жертв голодомору.


Учні нашої школи готувались до відзначення цього дня. В одній з газет ми натрапили на ось це звернення письменника Олександра Міщенка до жителів Полтавщини.

„Дорогі мої співвітчизники! Зверталося до вас з приводу сумного і трагічного: небувалого голоду на Україні 1932-1933 роках. Страшні, нелюдські жертви, горе і страждання випали на долю нашої України, адже люди вимирали цілими сім'ями, в багатьох родинах по двоє, троє, а то і більше чоловік. Найдужче потерпіли діти, немічні старі люди. Потерпіло працездатне населення, а отже, ніби за безжальним розрахунком сатани було жорстко підрізане коріння українського народу, розчавлена й отруєна віками уставлена й вироблювана мораль. Розкуркулюючи доброчесних, дбайливих хліборобів, виконавці волі „вождя всіх часів і народів" насаджували, несли терор, сіяли підозри, ненависть, винищували безневинних людей фізично, засилали їх за Урал, на холодну Північ або на Соловки. Цей „великий перелом" дає про себе знати й сьогодні...

Трагічна пам'ять про голодомор - то як чорний, незглибимий колодязь, у який, можливо, і не хотілося заглядати, бо ж побачимо себе далеко не такими, якими б хотіли бачити. Але мусимо подивитися в цей колодязь чесно, нічого не приховуючи, аби очистити власні душі від скверни, самовисповідатися і покаятися, аби не повторилося найстрашніше за всю історію України штучне насильницьке винищення людей.

У видавництві „Молодь" (1991 р.) вийшла друком моя книга „Безкровна війна" - свідчення про голодомор з одного - єдиного, рідного Козельщннського району. Враховуючи те, що очевидці всенародного лиха-люди похилого віку, і їхні розповіді втрачаються щодень назавжди..., а також зважаючи на практичну неможливість зустрітися з кожним очевидцем особисто, щоб записати пережите, прошу надсилати розповіді (письмові, чи на магнітній плівці), фотодокументи, вирізки з місцевих газет тощо на моє ім'я. Дехто за станом здоров'я вже не може зафіксувати на папір тих страшних вражень - нехай це зроблять їх діти, онуки."

У нашому шкільному музеї ми знайшли книгу Олександра Міщенка „Безкровна війна". Цю книгу автор особисто подарував жителю нашого села Ткачу Володимиру Петровичу в 1991 році. А Володимир Петрович передав її в дар музею.

Група учнів середніх і старших класів нашої школи зацікавилась цією проблемою. Так в школі виник пошуковий загін „Вербиченька".

Ми поставили перед собою такі завдання:

1. З'ясувати причини голодомору в Україні.
2. Розшукати в нашому селі старожилів, які були жертвами голодомору і можуть розповісти про нього.
3. Записати спогади цих людей на магнітофонну плівку» відредагувати, надрукувати їх і передати на збереження до шкільного музею.

Зібраний нами матеріал може бути використаний для написання історії нашого села, а також для проведення класних годин та інших заходів, присвячених Голодомору.

Щоб з'ясувати причини голодомору на Україні, ми звернулись до підручників історії та газетних публікацій, присвячених 70- річчю цієї трагічної події.

Виходячи з опрацьованого матеріалу, ми прийшли до висновку, що голод 1932-1933 років став закономірним результатом антирадянської політики насильницької колективізації та хлібозаготівель, що проводилася сталінським керівництвом заради вирішення завдання форсованої індустріалізації крадіж і зміцнення власної влади.

Передумови селянської трагедії склалися в 1930-1931 роках. Селяни одержали досвід реального, а не декларованого сталінською пропагандою життя в колгоспах, коли за свою працю вони фактично нічого не одержували, оскільки з колгоспів у рахунок держпостачань був вивезений вирощений ними хліб та інша продукція.

Ситуація збільшилася примусовим усуспільненням особистої худоби, й масовою загибеллю. Ці факти зробили найбільший негативний вплив на психологічний стан хліборобів та обумовили настання серйозної кризи в 1932 році. Особливо гострою вона стала в Україні в 1932 ропі, коли почався масовий голод і неконтрольована міграція населення в більш сприятливі райони.

Голод не був викликаний природними причинами як такими. У 1932 році не було посухи, що призводили до повсюдної загибелі посівів, врожай був вирощений середній, у порівнянні з попередніми роками, і цілком достатній, щоб не допустити масового голоду.

Колективізація сама по собі не призвела б до такого трагічного результату в 1933 ропі, якби не хлібозаготівельна кампанія 1932 року. Сталінський режим використав усю свою міць, щоб узяти із села хліб, усвідомлено прирікаючи тим самим селян на голод. Хлібозаготівлі 1932 року – безпосередня причина голодомору – 33.

Причини високої смертності в 1933 році випливали і з результатів сталінської політики, що зруйнувала традиційну систему виживання селян в умовах голоду. Такими способами виживання було жебракування і міграція населення з районів охоплених голодом.

22 січня 1933 року на місця була розіслана директива ЦК ВКП(б) і РНК СРСР, написана Сталіним, у якій зазначалося, що в Україні почався масовий виїзд селян „по хліб" в інші райони країни. „ЦК ВКП(б) і РНК СРСР не сумніваються, - говорилося в директиві, - що цей виїзд селян, організований ворогами Радянської влади, есерами й агентами Польщі з метою агітації через селян у північних районах СРСР проти колгоспів і взагалі проти Радянської влади." Пропонувалося „негайно заарештовувати селян, що пробиралися на північ".

Відповідно до цієї директиви в Україні було заарештовано близько 38 тисяч чоловік. Частину їх було кинуто до в'язниць, а частину повернуто в місця постійного проживання, де вони були приречені на смерть від голоду.

16 лютого 1933 р., коли голод набрав нечуваних масштабів на місця надійшла ще одна директива: „Категорично заборонити будь-якій організації вести реєстрацію випадків опухання і смерті на основі голоду, крім органів ОДПУ". Сільрадам було дане розпорядження при реєстрації смерті не вказувати її причини. У 1934 році надійшло нове розпорядження: усі книги ЗАГС про реєстрації смертей за 1932-1933 рр. вислати в спецчастини, де вони, ймовірно, і були знищені.

В енциклопедичному довіднику „Полтавщина" за редакцією А.В.Кудрицького сторінка 46 ми вичитали такі статистичні дані, що в селі Батьки Полтавської області Зіньківського району від голоду 1932-1933 років померло 300 чоловік. Наша пошукова робота дає нам привід сумніватися у достовірності цієї цифри.

Старожили села, з якими: ми зустрілись, стверджують, що в нашому селі в роки голодомору померло від третини до половини жителів, а в ті часи в Батьках проживало до 5 тис. чоловік.
В процесі нашої пошукової роботи велику допомогу по збору матеріалу нам надав житель нашого села, колишній репресований, нині реабілітований Гетало Микола Іванович. З грудня 1991 року він складає список батьківців, померлих під час голодомору. В цьому списку 140 чоловік. Багато прізвищ та імен відсутні, а вказано лише прізвище родини і кількість членів сім'ї, що померли. Половина померлих - діти.
Микола Іванович розповів нам про те, що сам чув від старих людей, яких вже немає серед живих.

Сакун Явдокія Іванівна розповідала, як збожеволіли батько і мати у сім’ї Тимошенків. Порізали двох своїх діток і кинулись самі в колодязь.

Китриш Катерина вбила своїх чотирьох дітей, щоб не бачити, як вони голодні страждали. Сама збожеволіла і померла.

Розпутько, батько трьох дітей, коли забирали збіжжя, збожеволів. Вибіг з подвір'я, дуже кричав, пробіг 1-1,5 км, впав і помер.

Сім'я Біликів. Коли зайшли в їхню хату, то від них залишились уже самі кістки. Їх кістки позбирали і вкинули в погріб.

Микола Іванович рекомендував нам зустрітись із старожилами села Запорожець Наталією Сергіївною та Стеблівською Таїсією Афанасіївною.

Ось їхні спогади, які ми спочатку записали на магнітофонну плівку, а потім віддрукували. Магнітофонні плівки з записами передано нами до шкільного музею.

Спогади жительки села Батьки Запорожець Наталії Сергіївни 1914 року народження.

„Коли в селі масово почали відбирати у селян хліб, батько зрозумів, що не тільки хліб, а і нашу худобу відберуть. У нас були порося, корова і теля. Спочатку батько вирішив зарізати порося. Щоб м'ясо не пропало, потрібно було його посолити, і мене, як старшу з дітей (у сім'ї нас було восьмеро), послали на базар в Охтирку по сіль. Разом з групою батьківців ми пішки рушили до Охтирки.
Мені тоді йшов 18-й рік.

Дорогою всю їжу, що брала з собою, з’їла. Батько на сіль дав мені гроші, тож вирішила викроїти копійку щоб купити собі ліпеника. Якась жінка продавала на базарі коржики з висівок, їх і називали ліпениками. Не встигла я взяти того ліпеника в руки, як на мене накинулись якісь люди (двоє чи троє) і стали вихвачувати його з рук. Порятували односельці, що стояли поруч.

В цей день рушати додому не стали, вирішили переночувати в Охтирці на взуттєвому заводі, що був неподалік базару. Стали йти до того заводу, а ті нападники, що на мене накинулись на базарі, йдуть за мною слідом. У мене ще залишались гроші, то, мабуть хотіли їх у мене відібрати. Тоді батьківці оточили мене з усіх боків, і всю дорогу до заводу я так і йшла посередині.

Нашу сім'ю від голоду врятувала корова, а під весну ми ще й теля зарізали. Отак і вижили.

А в інших сім'ях люди мерли, як мухи.

На Гиряні (назва однієї з окраїн села) жила сім'я, яку прозивали Шкури. У сім'ї було семеро дітей. То померли всі, вся сім'я.

У родині Гавів батько десь вкрав лоша. Всі понаїдались м'яса з того лошати і померли. Мертвих вкинули у погріб і закрили ляду.

Багатьох померли тоді в погребах хоронили.

Прийшла якось до мене подруга Марія Кандзюба і розповідає: „Щось біля нас з сусідньої хати вже три дні ніхто не виходить. Пішла я подивитись. Зайшла в ту хату, а там всі мертві, а жива лише маленька дитинка, років з 2 їй. Лазить по тілу матері і смокче її груди. Я усіх померлих вкинула в погріб, перехрестилась і слідом і ту дитинку за матір'ю вкинула. На смерть перелякана, впхала в той погріб ще й прядку, закрила ляду і побігла додому".

Людоїдство у нашому селі теж було. Коли ходили в колгосп на роботу, то Марія Кандзюба розповідала, що одного разу понесла до Тимошів (вуличне прозвище) глечик молока. У цій родині живими залишались доросла сестра і 6-річний братик Ванько, „ Заходжу, - каже Марія, - в хату, а сестра щось на плиті варить і очі в неї, як скляні. Питаю:" А що ти вариш?„ „Ванька нашого варю," - відповіла та." Перелякана Марія, як вогнем обпечена, вискочила з тієї хати. Невдовзі ця сестра втратила розум і померла.

Старшим у комісії, що відбирала хліб, був високий, здоровий чорноволосий чоловік на прізвище Шапіров. Такий гад був! І в коминах хліб знаходив, і на грядках, в землю закопаний, знаходив.
Перед тим, як приходили хліб відбирати, люди різали худобу. М'ясо носили вночі в ліс і закопували. А деякі закопували його на грядках."

Спогади жительки села Батьки Костенко Ганни Семенівни 1914 року народження (вмерла 10 січня 2001 року)

“Присланий начальник викачки хліба Шапіров повторював – “Вы, хохлы, все подохните от голода“.
Розпутько Палажка – невістка Розпутька Петра Федоровича, яка в селі Батьки викачувала хліб, знала де чоловікового брата закопаний хліб. Відкопали хліб і брат збожеволів. Божевільний біг поки не витримало серце і вмер. Сама ж Палажка дітей не мала, була в опалі селян, ходила потім божевільна і в 1980 році вмерла в полі в снігу, закопали як собаку.

Спогади жительки села Батьки Стеблівської Таїсії Афанасіївни

”Я народилась 3 липня 1925 року. Хоч в роки голодомору мені було 7-8 років я дещо пам'ятаю про ті страшні часи.

На початку голодомору наша сім'я була величенька: мати –Пишненко Явдоха Семенівна, батько – Пишненко Афанасій Іванович, мої дві сестри, два брати і я. Я пам'ятаю, як у 1932 ропі померли дві сім'ї, що жили біля нас по сусідству, але не пам'ятаю їхніх прізвищ.

Я боялася ходити у школу, бо в селі пройшла така чутка, що люди, яким не було чим харчуватися, викрадали маленьких дітей і їли їх.

В ті роки їсти було нічого. Спочатку в нашій родині вирізали всю худобу та птицю, а коли харчі закінчилися, ми рвали листя берези, м'яли те листя і мати робила з нього щось подібне до хліба, називаючи його „хлібчиком" або „хлібцем". Крім листя берези, ми їли листя з липи. З нього також робили „хлібчики". Отак і жили. Всі ходили голодні, похмурі, не чути було сміху.

У 1933 роді почастішали в нашому селі випадки людоїдства. Вже ніхто не ходив у школу, бо ті, хто були живі, ледве рухались. Багато людей в цей час виживали за рахунок крадіжок.

Одного разу наша мати знайшла у погребі цукровий буряк, то це була велика радість для всіх дітей нашої сім’ї. Я пам'ятаю як мама варила той буряк і ділила його між дітьми. Мама працювала в колгоспі дояркою. Інколи приносила додому трохи молока. Це і врятувало нашу родину від смерті.

Я ніколи не думала, що ось так сидітиму, а переді мною лежатиме хлібина і мені не хотітиметься її з'їсти. А в ті часи так хотілось їсти! Особливо хліба. В мене навіть у мріях не було, що колись я наїмся хліба досхочу.

У нашій сім'ї в роки голодомору ніхто не помер. Я від усієї душі бажаю щоб вам ніколи в житті не довелось дізнатись, що таке голод."

ВИСНОВКИ

Зібраний пошуковим загоном „Вербиченька„ матеріал (магнітофонні касети, віддруковані спогади старожилів села, фотографії) передано на зберігання до шкільного музею. Ці матеріали були використані при підготовці й проведенні усного журналу „Безкровна війна" в школі 1 грудня 2003 року.

Новим у нашій пошуковій роботі було те, що ми вперше почали робити магнітофонні записи, збираючи матеріал від свідків подій. Під час проведення усного журналу „Безкровна війна" прозвучали ці записи.

Інформація, зібрана нами, використана для написання „Історії села Батьки", над якою зараз працює керівник нашого пошукового загону Вегуляр Людмила Іванівна.


Кажуть, що історії властиво повторюватися. Наше завдання зробити так, щоб таких трагедій ніколи більше не було. Занадто болить і досі незагоєна рана втрат, надто турбує нас запалена від спогадів пам'ять тих, що залишилися в живих. Україна досі змиває кров невинних жертв. Дуже багато лиха довелося витерпіти нашому народові. Невже ж він не має права на щастя?

<< НА ПЕРШУ