Сімдесят років віддаляє нас
від трагічних подій – голодомору 1932-1933р.р. в Україні, нажаль і нині
зустрічаються люди, котрі заперечують цю трагічну сторінку історії
українського народу, або намагаються приховати її.
Дякувати богу, моє покоління не зазнало того лихоліття. Проте, з раннього
дитинства я знала про цю трагедію. А трапилося це так: у селі Голуби
(Решетилівський район), де моя батьківщина, у садку й нині знаходиться
одинока могилка. Вона нічим особливим не відрізняється від тих могил, що
залишилися від старого сільського цвинтаря: дерев’яні хрести на них та квіти
– барвінок, а то і просто польова трава, а серед неї чебрець, васильки... І
лише у поминальні дні з’являлися тут саморобні паперові квіти. Їх моя тьотя
Груня купувала у Полтаві на базарі. Бо виготовляти їх самій у неї не було
часу. Тяжка праця... Цими квітами вона прикрашала могилку, ставила дві
стопки: одну з водою, а другу з самогонкою. Сама вона не “гнала” її, але
пляшку-дві завжди мала. Поряд з ними на тарілці клала що Бог послав:
маленьку паку, крашанку (фарбовану у лушпинні цибулі), пряники, цукерки,
грудочку цукру... а після цього брала мене за руку, а в другій руці вона
несла у білій хустині здебільшого набір таких самих страв. І ми з нею йшли
на старий сільський цвинтар. Він розпочинався відразу за селом – за садибою
Іванків. І здавалося, що ми знаходимося у їхньому дворі. Кожен вклонявся
могилкам своїх рідних... а потім сідали за спільний “стіл”. Ним була
матінка-земля, а скатертиною – молоденька травичка або хусточки біленькі.
Кожен викладав своє... і таким чином вони поминали всіх померлих.
Гомоніли... Іноді переходили на шепіт... А нам, дітлахам, було цікаво: про
що вони там говорять? Іноді ми чули уривки: “Проклятий голод... У Наталки
померло...” У такі хвилини кожен із дорослих намагався нам щось дати...
ситро, печиво, цукерки...
Багато разів я запитувала у своєї тітоньки про ту одиноку могилку. І кожного
разу вона мені не хотіла розповідати про неї. А одного разу, йдучи додому, я
запитала тьотю про голод. Вона на мене якось дивно подивилась, а потім
мовчки обняла і лише після цього сказала: “Ой, дитинко моя, та щоб тобі того
й не дожидати, та щоб тобі й такого не переживати” і саме того дня вона мені
сказала, що то є могила її сестри Моті, котра померла під час голоду. Для
неї не робили труну, а так, загорнувши у якусь ряднину, поховали. Померли
від голоду і дідусь мій Гнат і ще одна тьотя Катерина. Їх поховали вже на
цвинтарі.
Нині, де їх могилки – їздять машини, підводи, ходять люди. А на цьому місці
мав би бути обеліск. Як пам’ять не лише про померлих у селі Голуби під час
голодомору 1932-1933 р.р., але й як пам’ять про померлих у ті роки у таких
селах, як Скирдани, Щербаки, Мусіяки.
То, можливо, у рік скорботи у селі Голуби замість ґрунтової дороги буде
споруджено обеліск жертвам голодомору?
Того дня я поклялася тьоті, що я нікому не розповім про те, що вона мені
розказала, і лише після того, як Україна стала Незалежною, про цю трагічну
сторінку історії нашого села, нашої родини, стали вільно говорити.
Тетяна Заштовт
із козацького роду Дзюбанів
<< НА ПЕРШУ
|
