Політика голодоморів на Полтавщині:
пам'ять і застереження
Безотосний М Т.

<< НА ПЕРШУ  
 

Верховна Рада України ухвалила постанову про 70-у річницю початку голодомору в Україні 1932-1933 р.р. У вищих та середніх навчальних закладах потрібно впроваджувати в навчальному процесі різні форми і методи для засвоєння молоддю цих трагічних подій.

За мінімальними підрахунками в Україні у ті роки загинуло 5-6 млн. наших громадян. Деякі наукові дослідники стверджують, що у ті чорні роки в Україні загинуло майже 8 млн. чоловік. Ми мусимо розглядати їх смерть, як акт запланованого вбивства. Смерть від кулі, тортур чи свідомого організованого голодомору має єдине визначення - вбивство. Організаторів та виконавців саме такого геноциду в Україні ми мусимо трактувати не лише як національних, а й вселюдських злочинців, які посягнули на найсвятіше - життя людини, життя українського народу як нації. Об'єктивний історик, соціолог, політолог мусить глибоко й вичерпно дослідити, як і чому саме українське сало стало головною експериментальною народовбивчою лабораторією облудної й злочинної догми Маркса та його послідовників - більшовицьких догматиків Росії. Цей злочин як за кількістю жертв, так і за наслідками великої руїни усього національного буття українського народу не має рівних серед інших злочинів проти народів цивілізованого світу.

У Росії селяни ніколи не володіли землею як приватні власники. Земля належала „общині" („міру"), яку народники вважали зародком майбутнього соціалізму. В Україні (особливо на Полтавщині) - навпаки. Тут віками існували сильні землевласницькі традиції. Земля була власністю родини і передавалась із покоління у покоління - у спадок.

Тоді, восени 1932 року, в Україні, і на Полтавщині зокрема, був небувалий урожай - стодоли і засіки ломились від пахучого зерна. Ніщо не вказувало на біду. Але біда прийшла в більшовицькому мундирі, у зашморганій Московській куфайці, з наганом і багнетом у руці. Ця біда хотіла їсти. Але не те, що зробила, а те, що відібрала. Якби вона вірила в Бога, вона, може, трохи хліба залишали б дітям. Але її богом був Ленін і чорт. Вона ненавиділа тих, хто мав чисті душі. Більше, вона ненавиділа тих, хто жив на землі, що називається Україна.

Голодомор 1932-33 р.р. був навмисно створений Москвою. Для доказу такого твердження можна навести безліч незаперечних факторів. За браком місця і часу наведемо певні із них: 6-го липня 1932р. на нарадах третьої конференції КП(б)У в Харкові голова Уряду СРСР Молотов і Каганович, другий секретар і чл. Політбюро ЦК ВКП(б), у своїх промовах категорично заявили, що „нема і не буде жодних концесій Україні. Плани хлібозаготівель і колективізація будь-якою ціною мусять бути виконанні". У той час в Україні і особливо на її Лівобережній частині вже вимирали цілі села, а награбоване насильними хлібозаготівлями зерно в селах вивозилось у 1932-33 роках за кордон і продавалось за безцінь, щоб за державну валюту купували техніку, а одночасно й дурити світ, що голоду в Україні немає. Лише в 1933 році кількість задушених голодом перевищує загальну кількість жертв Першої світової війни.

В Україні від голоду помирали люди, але це не завадило керівництву країни вживати заходів для вивозу з республіки хліба. 13 грудня 1932 р. ЦК КП(б)У видав директиву секретарям обкомів партії про вжиття заходів проти куркульських і антирадянських елементів, винних в організаціях саботажу хлібозаготівель. В постанові ті комуністи, що хотіли не допустити голоду і пропонували залишити у себе частину хліба для харчування, називалися зрадниками і шпигунами.

Не тільки в газетах, а й у документах офіційних установ у ті роки становище на селі висвітлювалося вибірково. Зовнішня обстановка видимого спокою дезорієнтувала радянських людей, не кажучи вже про іноземних громадян, що приїжджали в нашу країну. Так, відомий німецький письменник-емігрант Артур Кестлер, перебуваючи взимку 1932-1933 р.р. на Полтавщині та інших регіонах України, на жаль, не зміг побачити реального життя. Проглядаючи місцеві газети з фотографіями усміхнених молодих людей під прапорами під час урочистостей на честь завершень ударних бригад, він не побачив бодай хоча б якоїсь непевної згадки про голод, епідемію, вимирання сіл. Згадуючи через багато років про почуття, яке тоді охопило його, Кестлер у своїй праці „Сліпуча темрява" занотував: „Величезну Україну покрила ковдра тиші"1.Демократія і гласність у республіці були відсутні.

Сільське господарство республіки в 1932-1933 роках знаходилося у такому стані, що неспроможне було справитись навіть із зменшеним планом хлібоздачі. Ще й у травні 1932 р. жодного кілограма зерна не видали колгоспникам 15 процентів господарств Харківської області (Полтавщина в той час входила до Харківської області). Зрозуміло, що при вичерпності хлібних ресурсів план навис над селянами домокловим мечем. У с.Салівка Кременчуцького району під час обговорення плану хлібозаготівлі голова місцевого колгоспу П.Редько на засіданні правління сказав: „Ми цей план будемо приймати і роз'яснювати в масах. Але самі знаємо, що він нереальний". А рахівник І.Геращенко додав: „Якщо вивеземо весь хліб, що є в колгоспі, і фуражне зерно, і насінний фонд, тоді, може, план виконаємо"2. Такі ж заяви були зроблені головами колгоспів і сільрад у більшості сіл на Полтавщині.

Жахливі наслідки голодомору хутора Силки (нині с. Вільниця) Чутівського району на Полтавщині. Село із славними козацькими традиціями (тут народився наказний гетьман України XVII ст. Іван Силка) було втягнуте у вир колективізації в 1928 р. названий імені Петровського. Хутір Силки входив до складу Фльорівської сільради, на території якої було створено 12 колгоспів. Крім колгоспу імені Петровського непосильні хлібозаготівлі впроваджувалися в колгоспі „Новий шлях", імені Ворошилова та в багатьох інших. Газета „Комуніст" за 4 березня 1931 р. розповідає про діяльність активістів хлібозаготівель на території Фльорівської сільради Максименка Х.П., Чернетенка Г.П., Гриня П.Т. та інших поплічників Сталіна в здійсненні голодомору в цьому регіоні в 1932-1933 роках. Ініціаторами непосильних хлібозаготівель в х. Силки в 1932-1933 рр. були Лисенко Сергій, Меланченко Никифор, Неділько Пилип, Ляшик Василь, Олійник Юхим та інші. Для здіснення контролю по виконанню хлібозаготівель із інших сіл Чупвський райком КП(б)У направив у хутір Силки уповноважених. Із села Бедратово приїхав Селезень (ім'я якого ніхто із односельців не пам'ятає). Із с. Іскровка в х.Силки біли направлені комсомольські активісти Крицький Павло і Галина. Частими „гостями" по організації хлібозаготівель були „летючі комсомольські загони" із с. Сторожове та інших сіл Чутівського району. Ці заїжджі „гості" особливо спиралися, щоб забрати в селян все із продуктів і люди помирали з голоду. Для контролю над здісненням хлібозаготівель у хутір Силки часто приїжджали міліцейські загони із райцентру Чутове.

Особливих тортур в період голодомору у х.Силки зазнали заможні селяни. Сталінські помічники на селі в період непосильних хлібозаготівель вигнали із села Беотосного Логвина Петровича і забрали його чесно нажите добро. Знесилений чесний хлібороб у період голодомору ледь прийшов на свою землю і помер на ній від голоду. Такі випадки були непоодинокі. Кожний третій житель х. Силки помер від голодомору. В знак „шаноби" до радянської міліції, яка пильно контролювала непосильні хлібозаготівлі в 1932-1933 рр., з ініціативи Чутівського райкому КП(б)У ТОЗ імені Петровського після голодомору перейменований в колгосп імені ДПУ3.

За 12 років, з 1926 р. по 1939 р., які пройшли між двома демографічними переписами, кількість мешканців Полтавщини не тільки не зросла, а навпаки, скоротилася на 414,2 тис. чол., або на 15,7 проценти 4.

Це підтверджують документальні факти, результати порівняння даних переписів 1926 та 1939 років.

З таблиці, складеної на основі аналізу статей енциклопедичного довідника „Полтавщина", бачимо, що кількість жертв голодомору становила від 9% до 60% загальної кількості жителів того чи іншого населеного пункту Полтавщини (в середньому ця цифра становить 23-33%).Деякі дані (графа 4) взято за результатами переписів, хоча ми розуміємо, що вони приблизні. Проте, якщо враховувати, що з 1926 по 1931 р.р. пройшло 5 років, а з 1934 по 1939 - стільки ж, то можна говорити про наближення даних у бік об'єктивності. Знак „-" може означати як дефіцит народжуваності за цей період, так і цифру прямих людських втрат.

Не треба забувати також про ще один аспект голодомору - зміну кількості населених пунктів у бік зменшення. Так, з регіону зникали хутори і села: у Селещині Машівського району - Костівка, Низька, Вакулівка, у Фрунзівці Глобинського району - Василежине, Даниленки, Михайлики, у Павлівці Машівського району - Яловежине, Шевченки і т. ін. Їх зникнення, як свідчать очевидці подій, пов'язане, у першу чергу, з тим, що жителі цих сіл та хуторів або були розкуркулені та вислані, або померли під час голодомору. Як висновок, слід відзначити:

а) природні умови степових районів Полтавщини дозволяли у 1931 та 1932 роках зібрати урожай зернових культур, що забезпечив би прожитковий мінімум продуктів харчування для населення регіону;
б) в наслідок політики геноциду у різних районах Полтавщини загинуло 23-33% сільського населення;
в) у документах того часу факти часто перекручувалися, а цифри, що виражали кількість жертв, зменшувались, тому остаточні втрати часів голодомору в регіоні встановити не вдасться;
г) за часи голодомору суттєво змінилася карта регіону: з неї зникли хутори і навіть цілі села, населення яких вимерло або було розкуркулене.

Проте в Україні велася боротьба зі свавіллям, інколи селяни, особливо жінки, на очах яких згасали їхні діти, пробували силою відбити хліб. Збереглися відомості про жіноче повстання в с. Пелюшки на Полтавщині. Багатьох жінок під час штурму зернового складу вбили, а тих, хто вцілів, заслали. Коли опір селянських мас такій „революції згори" набирав особливо великої сили, відступали, готуючись до чергового наступу. Коли боротьба проти непосильних хлібозаготівель на місцях не приносила успіху, то селянам залишалося тільки одне - прихований і малоефективний саботаж розкладки, сприянню так званому „розбазарюванню хліба". У середовищі селян в 20-30-х роках ще активно пульсувала пам'ять про визвольні змагання. Чимало їх учасників, які залишилися живими, несли дух боротьби, який час від часу давав про себе знати в селянському середовищі. Українське селянство у 1929-1932-х роках чинило запалений опір колективізації й запровадженню більшовицького режиму на селі. У ЦК надходили листи з Полтавщини, в яких селяни писали про наслідки голодомору на місцях і засуджували винуватців цієї трагедії. Виробничі відносини у колгоспах того періоду більше нагадували рабовласницьке суспільство.

Проти надмірних хлібозаготівель в Україні, і на Полтавщині зокрема, виступали цілі села, але ЦК Компартії України заносив їх на „чорну дошку". 6 грудня 1932 р. на таку „дошку" були занесені село Люсеньки Гадяцького району і село Кам'яні Потоки Кременчуцького району.

Насильницькі методи здійснення хлібозаготівель в Україні, що стали причиною страшного голодомору на початку 30-х років, викликали в селян протест. У Чутівському та інших районах Полтавщини у зв'язку із поганим забезпеченням селян продуктами в червні 1932 р. спостерігались відмови колгоспників від виходу на роботу. Були часті випадки, коли в села приїжджали агітбригади по пропаганді хлібозаготівель, то колгоспники зривали культвечори і критикували керівників держави, зокрема Сталіна, за організацію непосильних хлібозаготівель.

Як бачимо, сталінська система досить успішно перейняла методи розправи, геноциду проти українців, запроваджені Петром І, продовжені Катериною II і радянсько-більшовицькою системою, яка могла триматись на страхові і покорі.

З крахом СРСР і тоталітаризму спали окови й з нас. Ми намагаємося будувати демократичну Україну, але діємо ще в умовах жорсткої конкуренції. Ми ще не створили в Україні політичну еліту – патріотів України. Вона корумпована і не бачить бід і страждання свого народу. Молодь повинна бути пильною до необачливих кроків всіх владних структур держави і не допустити повторення геноциду 30-х років. Нагадаємо, що за роки незалежності Україна втратила близько 4млн. співгромадян. Потрібно творити Україну українську і бути народу господарем держави з розвиненим почуттям національної гідності і самоповаги.

А втім, вічна пам'ять мученикам і вічна ганьба нам, якщо ми не вивчимо цей урок до кінця і не складемо іспит. Історія любить повторюватись...

Безотосний М Т., зав. кафедри соціально-гуманітарних дисциплін Полтавського інституту економіки і права, кандидат історичних наук, доцент.

м. Полтава     т. 7-54-50 д.,     т; 52-25-94 д.

Примітка

1. Хлевнюк О.В. 1937-й. Сталин, НКВД й советское общество - М.: Республика. 1992-С. 13-14.
2. Євселевський Л.І. Голод: і чому і як? Голодомор 1932-1933 років на Кременчуччинні. Матеріали наукової конференції - Кременчук. 1993-с. 7.
3. Із спогадів селян с. Вільниця Алексєєвої М.П., Безотосної В.С. Салогуб К.П.
4. Євселевський Л.І. Вказ. праця. - с. 10.
5. Сталінізм на Україні: 20-30-ті роки // Даниленко В.М. та інші - К.: Дніпро. 1991-С.117-118.
6. Волкогонов Д. Ленин. Политический потреб : В 2-х кн. - М.: Новости. 1994. Кн.ІІ.-с. 170.
7. Голод 1932-1933 на Україні: очима істориків. Мовою документів 0 К.:
Політвидав України 1990- - с. 191, 193, 304, 319.

<< НА ПЕРШУ