ГОЛОДОМОР. ПРИЧИНИ І НАСЛІДКИ
Спогади інженера Скриль І.Н.

<< НА ПЕРШУ  

Про існування голоду 1932/33 років насмілюються заперечувати лише потайні вороги незалежної України, здебільш агенти Північного сусіда або просто нерозумні люди. Тепер загально визначено і документально доведено, що голод 32/33 років був цілеспрямованою акцією державного апарату проти української нації і саме проти носія української ментальності і культури – українського селянства.

Чому саме проти селянства? У 1922 році теж був голод на Україні в її Південних районах і у Криму і тоді більшовицький уряд Москви все робив для того, щоб використати його для винищення українського етносу. Але в Україні на той час була жива і патріотично працювала українська інтелігенція, яка не давала повністю замовчувати існування голоду в Україні. Враховуючи це, більшовицький режим створеного Радянського Союзу робить наступні кроки по винищенню “хохлів”. За командою із Москви в Україні організуються в кінці 20-х років судові процеси над “учасниками” спілки визволення України і інші процеси, які дозволили винищити у містах все українське, що могло мислити, мати власну думку про процеси побудови соціалізму в Україні. Чому я так кажу? Тому, що у 20-х роках в Україні у містах переважало російськомовне населення переважно із росіян, гебреїв (читай євреїв) і безхребетних українців пристосуванців, але у містах були іще і патріотично налаштовані високоосвічені українці на різних державних посадах. Саме проти них були спрямовані ці процеси.

Знищивши їх і залякавши всих інших опудалом українського буржуазного націоналізму державний апарат більшовицької Росії на чолі зі Сталіним планує і робить наступний крок – влаштовує голодомор 32-33 року проти українського селянства, яке становило на той час 87% від усієї чисельності населення. Розповсюджена думка, що голод був потрібний Й. Сталіну, щоб загнати українське село до колгоспів. Як один із мотивів політики – так, та головна мета була більш вагоміша.
Мало кому відомо, що перший перепис у Росії, в якому зазначалась національність, відбувся напередодні першої світової війни у 1913 році. За даними цього перепису українців у російській імперії (із телепередачі “Вісті” 10.11.1997 р. о 20.00 М.Канішевський) було більше ніж росіян. Коли ці дані стали відомі державцям, вони схватились за голову. Взяли це до відома і більшовики-ленінці. Хто читав Леніна до 1913 і після кінця 13-го року, той зрозуміє, як круто вождь більшовиків повернув до українців. Особливо яскраво його позиція виражена у його сакраментальному вислові про вільну Україну в союзі з робочим класом Росії без такого союзу – “О ней не может быть и речи».

Якби можна було українців кудись вивезти, як татар до Криму, то вони б це зробили ще в 1918-1919 роках, а тому єдине що вони могли зробити – це виморити українців голодом, як у самій Україні, так і на Кубані, Воронезькій, Курській губерніях, близько Саратова, на Далекому Сході у так званому Зеленому Клину і таке інше.

Український селянин куди не приїжджав – зберігав свою мову, пісню, звичаї, українські страви. А найперше, вони були працьовиті, мали про все свою думку, були охайними і від роду до роду здоровими людьми з красивим обличчям і статурою.

Ні, боротися з ними було не так просто. Це побачив Сталін ще під час громадянської війни. Так, тільки голод! Та робити його треба за допомогою самих українців.

Ще Геродот у IV столітті звертав увагу про жителів Подніпров’я, що вони дуже прихильні до іноземців, тобто до чужого. От чужинці й використовували безхребетних хохлів, як холуїв при виконанні брудних справ. В Ічкерії такий голод був би неможливий, а в Україні знайшлись людці, виродки, які допомагали партапарату, переважно єврейському, виконувати обшуки, безчинства.
Моя мама мені розказувала, що до тих бригад, які приходили все забирати, входили приїжджі з району і відомі на всю околицю крадії, лжесвідки, конокради. От вони й безчинствували, вигрібали все, що попадеться.

Доречно сказати, що у телепередачі о 17.00 4 січня 1997 року “Згадаймо роки” ведучий сказав, що на початку 1917 року в Україні налічувалось всього 200 чоловік РСДРП і з них лише 8 українців.
Це важливо знати, що все страхітливе дійство робилося руками місцевого населення під керівництвом мало чисельної групи зайд різного походження зі звіриними серцями типу Шарікова і політиканів типу Кагановича і Молотова.

Наша сім’я, можна сказати, вижила у 33-му році завдяки тому, що мій батько на той час був бригадиром колгоспу і керівництво села дозволило сім’ї залишити корову, гарбузи, буряки, картоплю та інші овочі. А ще треба сказати, моя мама, передбачаючи голод, ще восени порозносила торбинки із зерном по всій окрузі, де у лісі, де у ріллі, як та білка горіхи. А потім вночі ходила і приносила торбинку і варила кутю.

Через два тижні після мого народження у травні 1933 вона захворіла брюшним тифом і ледве вижила. Були пухлі ноги. Дід і баба мої по батькові померли від тифу. Старше покоління по батьківській лінії, його дядьки, тітки, померли у 1933 р. Молодші, кому як прийшлося. Кожен виживав по різному.

Як казала мама, довкола П’ятаків були села, в яких або всі повимирали або вижили одиниці. А П’ятакам напевно повезло більш менш. Люди пережили голод. Козаче село. У цьому селі у 1928 році був організований СОЗ. Його головою був обраний мій батько, як такий, що грамотний, бо закінчив 4 класну церковно-приходську школу, та ще й бідняк. Мама із середняків. Як він тоді керував – не знаю, але в 1929 чи 1930 році районна влада наказала йому виконати додаткову хлібоздачу такого то розміру. Він виконав цей наказ, але через два чи три тижні знову розпорядження про додаткову вже третю хлібоздачу. На це він їм відповів, що я не можу залишити людей без хліба і відмовився. Комуністом він не був. Тоді влада посилає міліціонера з району і він арештовує мого батька і він попадає у районі до КПЗ. Тиждень чи й більше протримали його у Н.Санжарах, а за цей час головою СОЗу назначили партійця з району і він виконав третю поставку хлібу. Після звільнення з в’язниці батько працював у Полтаві кочегаром на хлібопекарні “Красний партизан”, а з організацією у 30 чи 31 році колгоспу його запросили працювати бригадиром колгоспу, що й допомогло вижити в тих умовах.

Мама до колгоспу не вступала, хоч як її туди не примушували вступити. Коли вона у 1959 році прийшла до мене у гості, на квартиру по вул. К.Маркса, 18 у Полтаві, і побачила Іса Єфимовича Тарнопольського, мого сусіду по квартирі, пенсіонера республіканської категорії, то вона мені розказала, що оце той жид, що стукав наганом по столу у Н.Санжарах, обзивав підкуркульницею і стращав, що буде, як вона не вступить до колгоспу. Пізніше я його розпитував за колгоспне будівництво у Н.Санжарському районі, то він мені казав: “Ну эти Скрыли много крови мне попили”. Хоча я думаю він мав на увазі Скрилів, що жили у сусідньому селі “Скрилі”, а мої батьки жили у селі П’ятаки і Скрилів у цьому селі було лише три сім’ї, а всі інші були П’ятаками, Пустками, Бондурами, бо воно ж поруч було із селом Полузір’я. То в цьому селі клопіт був лише з моєю матір’ю.

І що ж ви думаєте Іса Єфимович правду казав, що добра не жди. У 1935 році мій батько кидає бригадирство і повертається на роботу до Полтави. Після цього у 1937 році серед літа виганяють нашу сім’ю із хати, як не колгоспників. Дядько Йосип, наш родич, впустив нас до своєї клуні. Пізно осінню пустив до хати.

Батько щонеділі привозив на велосипеді з Полтави сякі такі харчі, яких вистачало на три-чотири дні, а два інших дні були голодні. Мама було казала – вигрівай живіт на сонечку. Щоб не так їсти хотілося.
Літом 1938 року переїжджаємо до Полтави до тітки, рідної сестри мого батька, в якої вже жила сім’я другої сестри мого батька. То і вийшло, що у трьох кімнатах цієї квартири оселилося три сім’ї. Наша сім’я із 6 чоловік: батько, мати і четверо дітей.

Ці три сім’ї у тому ж 1938 році почали будувати нову хату на три квартири по вул. Тьомно Єлизаветинській (нині вул. Макаренка). Закінчили будівництво пізньої осені 1940 року.

Не встигли хліба наїстися, як почалася війна з Гітлером. За період війни, я не кажу, всім було важко. Але ж війна вже закінчилась, тут і полегшення ніби повинно бути. Аж ні. Настає 1946/47 рік. Я вже був у 6 класі. Щоб якось прожити, я підторговував на ринку сосками, ґудзиками та іншою біжутерією. Виторг за день бував від 50 до 100 руб. Один картопляник коштував 5-10 руб. (я з’їдав на ринку один-два картопляники). Одна хлібина коштувала від 120 до 200 руб. Місячна заробітна плата була 300 руб. До школи я ходив на 14.00, то кожного дня я приносив додому один або два стакани кукурудзяного борошна по 20 руб. за стакан. Мама із нього на сім’ю варила кандьор. Типу киселю, тільки солоного. 900 гр. хліба на трьох “іждивенців” по об’єму дорівнювало, як сьогоднішньої півхлібини, бо той хліб був солоний і вологий. Старша сестра на той час була вже у Львові студенткою, друга старша сестра працювала на воєнній зоні й свої 600 гр. хліба з’їдала там, на роботі, батькова пайка 500 гр. теж додому не попадала.

Жили на Макаренка, а за хлібом у 900 гр., треба було ходити кожного дня на вул. Лютого до Красного Хіміка. Це через усе місто пройти. За це дозволялось з’їсти добавку, якщо вона була, бо хліб важили на вагах і добавка могла бути, а могло й не бути.

У 1946/47 році мама була пухла. Пухлі ноги, як водою налиті і аж блищали. Трісне і вода потече. Врятувало те, що все що цінне було у хаті все відвезли у західну Білорусію за зерно і картоплю. Їздили туди, де ще не було колгоспів. Перший раз батько взяв відпустку і з’їздив сам, а за другим разом вже весною взяв і мене з собою. Їхали головним чином на товарняках. А цих мішечників, а їх сотні – ганяла транспортна міліція. То в Дарниці нас зсадили з батьком, розпитують, чого, куди, чого порушуєте. Документ про відпустку у батька був. Він мені шепоче плач-плач. Прийшлось поскиглити, щоб дядя міліціонер відпустив. То із Дарниці аж до Тетерева чи до Користеня доїхали робочим поїздом з білетом. У Користені ночували у запасних вагонах. Цієї ночі проходив військовий поїзд і хто не спав та спробував чіплятись на нього – то по тих стріляли. Двох чи трьох підстрелили, а під ранок декого пограбували місцеві крадії, то на ранок було плачу і гаму, аж моторошно було.

Далі все було гладко. Та коли приїхали у м. Мости на ярмарок і батько мені каже сиди оце біля усіх цих клунків і сторожи. Мені тоді якраз 14 років виповнилося. Я всю дорогу, що їхали, не спав. Було незвичайно і цікаво. Та батько тільки відійде від мене на 100м. у бік, вертається, а я вже сплю. Коротше, була зі мною морока. А як нас по селах розпитували за наші колгоспи. Батько каже, що добре, колгоспи це добре. А вони: чого ж ви їдете до нас за їжею? То це була ціла комедія, а батько ж приказував. Ти дивись, не будь дурнем, бо хтось питає із чистим серцем, а є серед них і такі потайні, щоб здати нас до НКВС.

То я оце вкінці і питаю себе, які ж наслідки голоду. Те, що це був геноцид українського народу пробують заперечувати лише такі, як Мойсеєнко і П.Симоненко. А що дивуватися, коли вони ігнорують жовто-блакитний прапор і не встають коли грає гімн України. Це нонсенс, що такі відверті вороги України є народними депутатами. Мало того, що голодоубієнні не допрацювали до віку, не залишили нащадків, яких могли залишити, не долюбили, не доспівали. Не залишать доброї спадщини на благо України, а ті, що залишились знову починали своє життя з нуля, але ж психічно травмовані. Я не кажу про тих, що стали канібалами чи трупоїдами. Мені мама казала, що такі люди після голоду довго не протягли. Або з’їхали з глузду, або померли.

Я хочу сказати про інше, що ті що вижили і стали колгоспниками врешті решт стали крадіями. Одні вже крали на весні 1933 року посівне зерно. Дехто з них помер, дехто вижив. Потім крали з поля кукурудзу та буряк, колоски та картоплю, огірки та помідори. Нічого не скажеш, нужденність заставляла. Ця крадіжка мотивувалась тим, що я беру не чуже, а своє. Колгосп наш. Та вже після Сталіна селянин приходив до міста і брав із заводу чи те, чи інше. Кажуть найважче перший раз убити і украсти. Далі простіше все стає. Так до міста перекочувала крадіжка. То ж поступово утворилося суспільство у якому крали масово. Нагорі казали беруть багато, а внизу хто скільки зможе. Відбулася психологічна деформація суспільства.

Голод і репресія призвели до того, що рідко хто говорив те, що думав, а також мало хто робив те, що йому хотілося. Виробився принцип “одобрямс”. Таке суспільство довго існувати не могло. Воно знищило само себе.

Останнє. Чому про голод офіційно заговорили на державному рівні лише на одинадцятому році існування України. Все через те, що в Україні не відбулося зміни влади. Влада помінялася лише кріслами і кабінетами.

15.02.2003 р.

<< НА ПЕРШУ