|
Радянські концтабори для дітей під час
Голодомору 1932-1933 років
|
|
|
Американця Вайтінга Вільямса, фахівця з
трудових відносин і журналіста, який відвідав СРСР у 1933 році, буквально
вразили “орди” безпритульних і голодних дітей, яких він повсюдно бачив в
українських містах: “Вони жили і помирали, наче дикі звірі”. В Харкові
Вільямс спостерігав за хлопчиком, який сидів на базарі посеред купи сміття,
вибираючи шкаралупу з яєць і намагаючись щось звідти дістати. Наступного дня
хлопчик знов був на тому ж місці, але вже нерухомий. Дітей відловлювали і відвозили у дитячі притулки. Там було голодно, а смертність сягала 30%. Тому багато хто втікав
знову на вулицю. Вільямсу, серед іншого, вдалося сфотографувати, як міліція
везе на підводі безпритульних дітей. Іноді, траплялося, дітей садили в
вагони, а потім випускали в чистому полі. Вільямс писав про те, як три вагони
з малими безхатьками відігнали на запасну колію і забули про них. Коли ж на
третій день відкрили, всі діти були мертві. Інший свідок, австрійський інженер Александр
Вінербергер, якому вдалося сфотографувати наслідки
Голодомору в Харкові навіть попри загрозу арешту, писав: “Коли людина бачить,
як збирають трупи на вулиці, у нього в жилах холоне кров. Мертвих дітей
виривали у матерів, які вили від болю, а живих забирали від сухих грудей вже
безмовних матерів. Діти кричали і стогнали”. Александр
Вінербергер є автором фотографії опухлої з голоду
дівчинки з Харкова, яка є однією з найбільш упізнаваних
світлин Голодомору. Дітей, чиї батьки померли з голоду, кого знаходили у містах або
поблизу них, радянська влада утримувала за колючим дротом у спеціальних
таборах. На місці колишнього “дитячого концтабору” діє музей-пам’яті
Голодомору, свідчення про який його директор Олександр Джунь
збирав тривалий час і опублікував у книзі “Чорні роки Миргородщини”.
Знайшлися свідки, які розповіли, що обстрижених, ледь одягнених дітей тут
утримували за колючим дротом у невеликому будинку-бараку поряд з церквою.
Голод та хвороби шансів на життя не давали. Щоранку дитячі тіла вкидали у
вигрібну яму та козацькі порохові погреби. Коли старий колодязь заповнили
трупами вщент, їх почали штабелювати на березі річки. У “концтаборі”, або “інтернаті”, як називала це радянська влада,
утримували сиріт з навколишніх сіл, “відфільтрованих” біженців із
залізничного вокзалу, та дітей “куркулів”, арештованих за непокору при
хлібоздачі. Зерно, за споминами очевидців, звозили до зруйнованого храму. Під
пильним оком охоронців, воно, намочене снігом та дощем, пріло і гнило. “Якраз у 1932 році із “Країни Рад”, це Личанський
колгосп так називався, сюди в церкву засипали зерно. Тут скільки загинуло
народу, бо зерна не давали. Коли почалася весна 1933 року, діти виповзали на
чотирьох, “паслися”, і тут же ж помирали, бо рання
трава дуже різуча була”, – розповідає Олександр Джунь. Дізнатися напевне, скільки дітей утримували у миргородському таборі і
скільки померло, не вдалося. Радянська влада ретельно фальсифікувала й
приховувала такі дані.Радянські концтабори для
дітей під час Голодомору 1932-1933 років “Діток, як дрова, поскидають і вивезуть десь у яму” Радіо “Свобода” розшукало на Полтавщині жінку, яка була в іншому
подібному таборі. Надія Лебідь перебувала 10-річною дівчинкою разом із молодшим братом
за сто кілометрів від Миргорода в таборі-інтернаті села Диканька. Їм
пощастило вижити, бо в інтернаті хоч трохи годували... Більше можна
прочитати тут: Ukraine People Magazine
|
|
