С П И С О К
членів пошукового історико-географічного загону
Харсіцької загальноосвітньої школи І - II ступенів
1. Давиденко Дарина - командир загону
2. Борисенко Станіслав
3. Калініна Марина
4. Лисенко Олена
5. Лисенко Яна
6. Митропан Андрій
7. Підлісний В'ячеслав
8. Пшикало Наталія
9. Самойлік Сергій
ЗАВДАННЯ: Вивчати, досліджувати та висвітлювати трагедію голодомору на
Чорнухинщині на основі матеріалів вітчизняних та зарубіжних істориків та
публікацій місцевої газети "Нова праця", зібрати спогади-свідчення очевидців
та жертв голодомору 1932-1933 р.р. на Чорнухинщині, провести зустріч з
дослідником голодомору на Чорнухинщині Булдою М.І.
В Харсіцькій загальноосвітній школі І - II ступенів постійно діє пошуковий
загін "Горицвіт". Члени його активні учасники Всеукраїнського
туристсько-краєзнавчої експедиції "Краса і біль України" (напрямок "З попелу
забуття"), акції "Збережемо пам'ять про подвиг", "Історія міст і сіл",
експедиції "Сто чудес України" та інші. Тому члени загону "Горицвіт" активно
включились і в обласний конкурс учнівської молоді "Пам'ятай свій рід",
приурочений "Дню пам'яті жертв голодомору", щоб провести свої невеликі
наукові та творчі дослідження.
А люди біднії в селі,
Неначе злякані ягнята,
Позамикалися у хатах
Та й мруть...
Сумують комини без диму
А за городами, за тином
Могили чорнії ростуть.
Гробокопателі в селі
Волочать трупи ланцюгами
За царину і засипають
Без домовини.
Дні минають. Минають місяці.
Село навік замовкло, оніміло.
І кропивою поросло.
Т.Шевченко "Чума"
Ось так у вірші описана картина українського села XIX століття.
В XX столітті протягом чверті століття Україна пережила три голодомори:
1921-1922, 1932-1933, 1946-1947 рр., впродовж яких наша республіка
перебувала в епіцентрі політичних репресій тоталітарного режиму. Вони
виявились найбільш жахливими в тисячолітній історії українського народу.
Народ, який не знає своєї історії, іде в небуття, зникає безслідно. Пам'ять
про батьків тримається в серцях дітей.
Пошуковці історико-географічного загону "Горицвіт", досліджуючи події
голодомору, приклали певні зусилля, щоб дізнатися про трагічні сторінки
історії села, району.
Нам, сучасникам, навіть зараз жахливо слухати про події, які відбувались на
Україні понад 70 років тому.
33-й неісторична минувшина, а незагойна фізична і духовна рана українського
народу, яка жагучим болем пронизує пам'ять багатьох поколінь.
Хліб на столах українців в 2005 році особливий. Він пахне степом і сонцем,
він обіцяє життя, а в 33-му українські хлібороби та їхні діти, помираючи
голодною смертю, марили окрайчиком хліба.
Нам важко зрозуміти, чому на родючій українській землі вмирали голодною
смертю спочатку сотні, тисячі, а потім десятки тисяч, мільйони. Вмирали від
немовляти до вибілених сивиною так і не дочекавшись стиглого колосу на ниві.
Кожна жертва - це обірвана доля, обірвана стежина нашого шляху.
Тому під Лубнами, поблизу Мгарського Спасо-Преображенського монастиря,
відкрито меморіал народної скорботи "Голодомор - 33". На великому дзвоні
напис "Коли відходить одна людина - з нею вмирає цілий неповторний світ.
Коли ж мільйони ідуть у прірву, - тоді вмирає вже ціла галактика".
Курган скорботи
На цій горі, на пагорбі печалі,
Де все болить - від квітки до хреста,
Ідуть дощі вдовиними плачами...
На цій горі, на пагорбі печалі,
Німіє слово і мовчать уста.
Борис Олійник
Краєзнавець з Чорнухинщини Микола Іванович Булда, директор центральної
районної бібліотеки, колишній випускник Харсіцької школи, випустив книгу "Ні
могили, ні хресного знаку", яку подарував на згадку рідній школі.
У чому була провина замучених голодом? З таким запитанням звернулися члени
експедиційного загону "Горицвіт" до Миколи Івановича Булди, дослідника
голодомору на Чорнухинщині.
Микола Іванович відповів: "Провина українців була в тому, що вони любили
рідну землю, рідну мову, мали власний хліб і берегли власні традиції як
власну душу. Але понад півстоліття мовчали історики, були закриті для
дослідників архівні матеріали, недремне око цензури всіляко викреслювало
згадки про голод в творах художньої літератури, кінофільмах виставах тощо. В
ґрунтовних історичних дослідженнях говорилося лише про деякі продовольчі
труднощі пов'язані з недородом."
З розповіді Миколи Івановича, з прочитаних книг, газетних публікацій, стало
зрозуміло, що голодне лихоліття, яке випало на долю українського народу,
найболючіше вразило дітей, бо вони були найменш захищеними, тому помирали
від голоду.
В Чорнухинському районі Полтавської області, як показують офіційні, хоч і
секретні звіти, із січня 1932 по січень 1934 року із населення у 53762 особи
загинуло 7387, майже половина з них - діти.
Вражають факти смерті дітей, які засвідчені в "Записах про смерть"
Мокиївської, Луговицької, Піско-Удайської, Курінської сільських рад
Чорнухинського району.
Для забезпечення життєдіяльності дитячого організму необхідно було мати
щодня: 300 г хліба, склянку молока, пів-яйця, 5 г цукру, жирів і 25 г м'яса.
А такої норми не мали навіть робітники промислових підприємств, а діти тим
паче.
Архівні матеріали з книги "Записів про смерть"
Мокиївської, Луговицької, Піско-Удайської, Курінської сільських рад
Чорнухинського району (додаються)
На Чорнухинщині не має мабуть такої сім'ї яка б не втратила рідних і
близьких у голодному 33-му. Тому і болить серце за чотирма сотнями полеглих
від недоїдання наших земляків - харсічан. Ніколи не загояться рани сердець
які пережили багато пекучих страждань і кривди. Відходять у небуття очевидці
голоду тому спогади-свідчення людей, які пережили голод, порятують усіх від
безпам'ятності і байдужості, застережуть молоде покоління від манкурства.
Пошуковці відвідали сім'ї людей які пам'ятають про голодомор, записали їх
спогади та спогади дітей і внуків жертв голодомору. В ті роки вони були
дітьми, але пережили часи жаху і сліз, втрачали своїх батьків, сестер,
братів, рідних. Страхітливі картини минулого тривожать їхні душі та серця і
понині.
Працюючи з газетними публікаціями "Нової праці" пошуковці були вражені
правдою про голод в нашому селі Харсіки. Глибоко вражає, що навіть зарубіжні
автори, зокрема Роберт Конквест про події голодомору 1932-1933 рр. на
Чорнухинщині знає так багато. Три факти з книги Р. Конквеста "Жнива
скорботи", найбільше засмутили.
Газетні публікації та ксерокопії з книги Роберта Конквеста додаються.
Керівник гуртка "Горицвіт" Завгородня Г.П. записала спогади своєї матері
Степаненко Катерини Дмитрівни, яка народилася в селі Бондарі Чорнухинського
району в 1925 році.
Важким було дитинство дівчинки. Батьки працювали в полі допізна. Батько був
трактористом, тому одержував пайки зерном.
Хотілось дівчинці чимось допомогти батькам. Взялася рубати дрова. Сокирою
дуже розрубала ногу. Сусіди послали за батьками, покликали ветсанітара, бо
лікаря не було, який хоч чимось міг допомогти дитині. Стікаючу кров'ю
дівчинку врятували, а чужого чоловіка, який помер голодною смертю під їхнім
двором, ніхто не врятував. Люди змогли лише поховати того чоловіка на
кладовищі. В цей день ховали когось із села. От бідолаху і підхоронили до
сільського мерця.
Самойлік Сергій записав спогади - свідчення про
сусідку Лисенко Віру Григорівну від її дітей.
Народилася Лисенко Віра Григорівна в селі Вороньки Чорнухинського району в
1918 році. Її сім'ю не обминуло горе. В час голоду померла менша сестра,
мати дворічної, брат та сестра. Пригадали про те, що Віра Григорівна
розповідала про одну сім'ю: "Будинок господарів стояв під лісом. В сім'ї
була донька. І от одного дня вона зникла. Сусіди почали питати, але батьки
говорили, що вона кудись пішла. Згодом виявилось, що батьки вбили дівчинку і
з'їли."
Пшикало Наталія записала спогади Манілової Марії Степанівни, яка народилася
в селі Бондарі Чорнухинського району в 1921 році. Згадала Марія Степанівна
материну сестру, яка мала двох дітей Василя і Володю. Дуже часто менший
Василь просив молока, хліба. Мати не витримала, побігла до сусідів просити
хоч трішки харчів. Не дали. Повернулась додому, син помер. Не було вже сили
ні плакати, ні тужити. Володя теж просив хліба, доки не заснув навіки.
Митропан Андрій записав спогади про Черв'яка Петра Артемовича, який
народився в селі Харсіки Чорнухинського району в 1923 році. Сім'я його
вижила, а от в сусідській, яка складалась з 12 чоловік, залишився лише один.
В сім'ї Петренко Вакули було 6 чоловік, залишилась лише одна дівчинка Катя,
яку згодом доглянула і виростила Мокієнко Марія. У сім'ї Борсука Івана було
5 чоловік. Померли всі. У Окоста Омелька вмерла вся велика рідня. Померлих
скидали на вози, вивозили за село і закопували в одну яму.
Лисенко Яна записала спогади Білан Лідії Миколаївни, яка народилася в селі
Бондарі Чорнухинського району в 1924 році. Її мати працювала в колгоспі,
батько був головою кооперації. Тому міг взяти з магазину пшоно чи гречку. Це
допомогло вижити. А ще вижили ті, які працювали на фермах, де було сіно і
полова. З листя, полови, квітів робили "мантусики" і це вже була якась їжа.
Підлісний В'ячеслав записав спогади-свідчення Зуб Уляни Данилівни, яка
народилася в селі Бондарі Чорнухинського району в 1925 році. В сім'ї Зуба
Данила Петровича і його дружини Устини було 7-ро дітей: Василь, Іван,
Олександр, Денис, Явдоха та Уляна. Щоб вижити в час голоду діти збирали
гнилу картоплю на полях, зривали листки з акації, липи, сушили і пекли
оладки. Батькам в колгоспі давали пайок: стакан гороху і шматок макухи. Але
цього було мало, то міняли одяг і хатні речі на їжу. Вижити вдалось Явдосі,
Василю та Уляні. Батьки та троє дітей померли.
Лисенко Олена записала спогади Стеценко Марії Омелянівни, яка народилася в
селі Харсіки Чорнухинського району в 1927 році. Марія Омелянівна розповіла
про "буксирні бригади" які забирали зерно. Шукали скрізь навіть довбали
речі, домівку. Така бригада під Новий рік прийшла до її батька Борсука
Омелька Давидовича і забрала все до зернини.
Калініна Марина записала спогади Сагури Івана Васильовича, який народився в
селі Харсіки Чорнухинського району в 1927 році. В сім'ї Сагури Василя
Трохимовича було 7 осіб. Вони мали невелику ділянку землі, худобу. Вижили
тому, що батьків двоюрідний брат Сагура Яків Пилипович працював у Москві на
залізниці і передавав борошно, різні крупи. Продукти ж забирали бо батьків
брат Сагура Володимир Трохимович працював у райвиконкомі. Сім'я ділилася чим
могла з сусідами.
Давиденко Дарина записала спогади Зуб Лідії Павлівни, яка народилася в селі
Харсіки Чорнухинського району в 1933 році. Голоду не пам'ятає, бо була дуже
мала. Але її бабуся та мати які голодували розповідали. Варили гичу і їли, а
ще рвали бруньки з ліщини, мішали полову і пекли хліб. У матері ноги
попухли, рани відкривались. Вона над колискою хрестилася, щоб маленька Ліда
померла, бо ніхто не поможе вижити, адже в багатьох людей забирали просо,
гречку, квасолю і навіть хатні речі.
В кількості померлих від голоду оцінки істориків розходяться. Повні
демографічні втрати включаючи зниження народжуваності становлять від 5 до 9
млн. населення. Ряд західних дослідників називають ще більші цифри 14,5 млн.
померлих з них 7 млн. взимку-навесні 1932-33 рр. з них до 3 млн. дітей,
втрати на Полтавщині обчислюються в 1,5 млн чоловік.
У народі існує повір'я: якщо не поховати християнина за звичаєм його душа не
знатиме спокою на тім світі. Чорнухинщина, як і вся Україна пам'ятає і
спокутує тяжкий гріх безпам'ятства.
Перший курган Скорботи в Чорнухинському районі було відкрито в селі
Скибенцях в жовтні 1990 року.
10 вересня 1993 року на місцевому кладовищі в Чорнухах відкрито пам'ятний
знак і Курган Скорботи. Очевидці, яким пощастило врятуватися від голодної
смерті розповіли про пережите. Настоятель Покровської церкви селища Чорнухи
отець Іоан відправив панахиду по померлих найстрашнішою голодною смертю та
освятив пам'ятний знак жертвам голодомору.
"Нова праця" про Дні Скорботи та відкриття і освячення Кургану Скорботи в
Чорнухах 1993 року додається.
<< НА ПЕРШУ
|
