Михайлівка, що за 18 кілометрів від районного центру Велика Багачка, простяглося двома лініями обабіч колись ґрунтової дороги із заходу на схід ліворуч долини, по якій плутав свої сліди струмок річечки Вовнянки. Ця річечка зародилась на Миргородщині, вливалась у ставок села Мар'янського і потім, ліниво пробиваючи собі русло долиною Михайлівки, вливалась за селом Устивицею у річку Псел. У перші повоєнні роки Михайлівка була невеликою, всього дворів на шістдесят. Праворуч долини, майже навпроти Михайлівки, тулилося ще менше село Оленівка. Жителі обох цих сіл, а це переважно жінки та підлітки, були закріплені за колгоспами імені Сталіна. Деяка частина трудівників Михайлівки, садиби яких розміщувалися переважно у східній частині села, працювали в радгоспі, що носив тоді ім'я Будьонного.

Саме в цих краях мені й довелося відчути, що таке недоїдання і голод. Літо 1946 року видалось неймовірно засушливим. Вигорала трава, в'януло листя на деревах. Виснажена за роки війни земля, яка кілька років не знала належного обробітку, не могла дати ні посівам хлібів, ні плантаціям під картоплею чи буряками життєдайних соків. Про якусь культуру землеробства не могло бути й мови, адже катастрофічно не вистачало тяглової сили, реманенту. Не лише на присадибних ділянках, але й на колгоспних полях селяни змушені були використовувати домашніх корів, якщо хто їх мав. Нерідко люди й самі впрягались в борони. Такою запам'яталась мені Михайлівка повоєнних сорок шостого і сорок сьомого років.

До війни наш батько, Василь Григорович, працював у радгоспі. Робітники радгоспу були вільнішими, ніж колгоспники, їм краще платили за працю, до того ж грішми, а не мізерною натуроплатою за трудодень, як у колгоспі. Радгосп спеціалізувався на вирощуванні племінних свиней миргородської породи і був, мабуть, зразковим господарством, бо, пригадується, на його базі проводились всесоюзні семінари спеціалістів свинарства. З війни батько не повернувся, і нашій матері Марині Ільківні, яка працювала в колгоспі, дуже важко довелось піднімати і ставити на ноги трьох дітей. У 1946 році мені виповнилося десять років, меншій сестрі — п'ять, а старшій Вірі - дев'ятнадцять. Вона тоді закінчувала навчатися у Хомутецькому ветзоотехнікумі і проходила навчальну практику в радгоспі.

Продовольча скрута починалась уже влітку 1946 року, а зима й весна 1947 року стали часом жахливих випробувань. Жнива сорок шостого року тривали під пекучим сонцем, убогий хліб скошували переважно вручну, косами. Денна норма матері була 0,5 гектара. Від важкої і виснажливої праці пухли боки. Зібраний урожай майже повністю був вивезений у державні засіки, а колгоспні комори стали порожніми. Із жалюгідного врожаю одержаного на присадибних ділянках потрібно було віддати частину в рахунок продподатку. Тим, хто виробив установлений мінімум трудоднів, з колгоспу під кінець жнив дали по 100 грамів на трудодень. Для моєї матері, яка часто хворіла, це становило близько 40 кг. Цим хлібом потрібно було прогодувати сім'ю до нового врожаю. Отож, до кінця сорок шостого року продовольчі запаси в людей почали вичерпуватися. Зачастили захворювання, особливо дитячі. Мене і молодшу сестру жорстоко вразила золотуха, від якої пішли ускладнення на зір — сестра майже перестала бачити, а я не міг дивитися на світло. Щоб врятувати нас, мати ходила за 12 км на базар до Миргорода, міняла там на домоткане полотно чи минулорічне прядиво кілька стаканів зерна, потім молола його на ручних жорнах, робила якісь домішки і пекла по оладку на день. Лікувала риб'ячим жиром, роздобутим у Миргороді. Він же слугував і за приправу до страви, хоч був дуже несмачним.

Ще болючіше вдарив по нас 1947 рік, особливо зима і весна. У мене почали пухнути ноги. Трохи врятувало те, що з радгоспної їдальні почали давати робітникам юшку з макухи та кількох солоних огірків. За пайкою сестри Віри інколи бігав і я. Правда, це мені не завжди доручалося, бо я не міг триматися, щоб по дорозі не випити її і тим самим нічого не залишити меншій сестрі.

Пішли чутки, що у сусідніх селах люди почали вживати замість звичних страв якось виловлені молюски і навіть жаби. В моєму селі до цього не дійшли, багатьох від голодної смерті врятувало інше. Зараз уже ніхто не скаже, хто першим пригадав, що ще в роки війни у полі у великих траншеях кагатували картоплю. По селу швидко покотилася звістка про те, що у цих траншеях тепер крохмаль. Люди з лопатами й юшками кинулися шукати ті траншеї. Першим пощастило. Вони роздобули темно-сіру крохмальну масу і запаслися нею побільше. Ходили і ми, причому робили це вночі, адже радгоспне керівництво суворо забороняло псувати посіви озимини. Особливо завзято переслідував усіх, «хто зазіхав на народне добро», уповноважений з райкому партії Єгоров Правда, тодішній директор радгоспу Дмитро Терещенко наполіг на тому, щоб надати людям можливість вибрати крохмальну масу. Відтоді щодня під наглядом об’їждчиків траншеї розривалися організовано, з найменшою шкодою для посівів. Раніше, під час нічних рейдів голодних, мою сестру було привалило в траншеї. Добре, що люди були поруч, допомогли їй вибратись.

Із чорно-сірого крохмального порошку після промивки водою і з частковими домішками якогось іншого злаку випікали подобу оладків. Вони й стали основним продуктом, який врятував багатьох від голодної смерті.

У другій половині травня та в червні у колгоспі розпочалися роботи по заготівлі сіна. Валка підвід у кінній упряжці, з косарями, косами, граблями та деяким запасом продуктів вирушила з Михайлівки, щоб на луках під Матяшівкою. яка знаходилась у долині Псла, розпочати сінокос. Взяли й мене, щоб я підносив воду косарям. Це означало, що й мене було поставлено на деяке продовольче забезпечення, як і косарів, Про це потурбувався хтось із рідних. Перебування на роботі по сінозаготівлі протягом майже місяця стало для мене остаточним порятунком і пам'ятною сторінкою дитинства По-перше, там уже не відчував пекучого болю голоду, бо щоденно був приварок із затіркою або юшка з рибою, виловленою в сагах. Крім того, дехто з косарів підгодовував деякими продуктами, взятими з дому. А, по-друге, незабутнє враження справила на мене буйна природа, розкішні луки з травами вище моєї голови, п'янке повітря, настояне на травах, теплі ночі і сон у куренях, зроблених з гілок та сіна. Крізь сон лиш чувся стукіт коліс на залізниці та надокучливе зудіння комарів. Душевний стан опанував спокій від того, що нарешті перестав думати лише про крихітку хліба. А потім, у другій половині липня, був перший справжній хліб із нового врожаю, якого люди чекали, здається, вічність.

Голод 1947 року в моєму селі не був таким трагічно важким своїми наслідками, як у 1933 році. Померло лише кілька осіб, переважно похилого віку. Серед них Ващенко Павло Іванович, Січиокно Марія Марківна та ряд інших. До речі, чоловік останньої Юхим та їхній син Кирило померли з голоду ще у 1933 році.

Можна з упевненістю сказати, що життя багатьох моїх односельців врятувала чорно-сіра крохмальна маса, видобута ними з-під землі і перетворена на основний продукт харчування. Тепер усі добре знають, що тодішній сталінський режим в ім'я світової соціалістичної революції вивозив за кордон сотні тисяч тонн хліба та інших продуктів, залишивши свій народ, особливо сільський люд, на поталу.