На долю полтавців, як і всього українського народу, в період радянської влади випало чимало важких випробувань, серед яких слід згадати і голод двох перших післявоєнних років — 1946 і 1947. Люди старших поколінь ще й досі пам’ятають виснажену від спраги землю, рідкі колоски на колгоспній ниві, голодний блиск запалих очей односельців, опухлих дітей, жінок, стариків, передчасні могили жертв дистрофії.

Трагедія розігралася невдовзі після переможного завершення Великої Вітчизняної війни, коли трудівники села, напружуючи останні сили, відбудовували зруйноване в роки воєнного лихоліття господарство. А матеріальні витрати, нанесені війною сільськогосподарському виробництву, були величезні. Німецькі фашисти зруйнували і розграбували 77 машинно-тракторних станцій, 53 радгоспи, спалили понад 36,4 тис. колгоспних будівель і 107 тис. дворів колгоспників.¹ Якщо в 1941 р. в МТС і радгоспах області було 6497 тракторів, то після визволення Полтавщини їх залишилося 2198, кількість комбайнів відповідно зменшилася з 2040 до 886, вантажних автомашин з 4068 до 31.² Майже вся робоча і продуктивна худоба була знищена або вивезена до Німеччини. Поголів’я коней в області зменшилося в 4 рази, великої рогатої худоби — у 8 разів, свиней — у 20, а овець і кіз - у 50.³

Та найтяжчими були людські витрати. На 1 січня 1941 р. в Полтавській області проживало 2217,3 тис. чоловік, на 1 січня 1946 р. — 1760,7 тис. Сільське населення за вказаний час скоротилося майже на 20%-⁴ Важко тоді було на селі знайти сім'ю, у якій би хтось із близьких не загинув на війні. Відбудова сільського господарства Полтавщини в основному лягла на жіночі плечі. Із 537142 колгоспників працездатного віку в 1946 р. тільки 28,4% становили чоловіки.⁵ Звичайно, такий низький відсоток чоловіків-колгоспників пояснюється насамперед масовою загибеллю їх в час війни. Однак не тільки цим. Чимало чоловіків з колгоспів було залучено в промисловість, на будівництво, лісозаготівлі, відбудову вугільних шахт Донбасу. Щороку тисячі осіб сільської молоді мобілізували до промислових ремісничих училищ та шкіл ФЗН. За період із 1943 р. по 1947 р. тільки в школі ФЗН вугільної промисловості з сіл Полтавщини було направлено 20,8 тис. юнаків і підлітків.⁶ Після навчання в РУ та ФЗН їх випускники додому, як правило, вже не поверталися.

Перші два роки після визволення Полтавщини від німецько-фашистських загарбників надлюдськими зусиллями працівників сільського господарства забезпечувався досить високий рівень заготівлі зерна. В 1944 р., коли посівні площі області становили 77% довоєнних, Полтавщина дала державі 36826 тис. пудів зерна (82% рівня 1940 р.), або 1/10 всього заготовленого хліба в республіці,⁷

Та на одному голому ентузіазмі людей, які в роки війни і в тилу працювали по-фронтовому, влада тривалий час свою політику на селі будувати не могла. Для отримання стабільних врожаїв і нормального надходження хліба в державні засіки потрібні були серйозні заходи по зміцненню матеріально-технічної бази сільськогосподарського виробництва, економічні важелі стимулювання праці колгоспників. Між тим, відбудова сільського господарства без належних капіталовкладень йшла повільно. В 1946 р. колгоспи області освоїли 1738,4 тис. гектарів землі, що складало 85,6% довоєнної пло­щі.⁸ Із 2461 колгоспи відновили і ввели правильні сівозміни тільки в 1062 колгоспах-⁹ У порівнянні з 1940 роком значно зменшилася оранка на зяб, серйозно скоротилося травосіяння, Все це не могло не позначитися на зниженні врожайності. Якщо на початку 1941 р. в колгоспах було 44,3 тис. голів корів, то на початку 1946 р. — тільки 14,1 тис., свиней відповідно 298,9 і 93,8 тис., овець і кіз — 170,7 і 40,7 голів-¹⁰ На початок 1946 р. 11377 колгоспних сімей жили в землянках, у тимчасово пристосованих для житла приміщеннях проживало ще 11065 сімей, тобто не мали власних хат 45593 сім'ї.¹¹

Адміністративні методи керівництва сільськогосподарським виробництвом, коли голови колгоспів та агрономи змушені були починати оранку, сівбу, прополку та збір врожаю за прямою директивою райкомів партії, звичайно ж, негативно позначилися на агротехніці, сковували ініціативу хліборобів. Виступаючи на XVIII пленумі Полтавського обкому КП(б)У в березні 1947 р., де слухалось питання про піднесення сільського господарства, перший секретар обкому В.С.Марков дорікав тим головам колгоспів, які в 1946 році, так би мовити, «обдурювали» партію: «Мали місце такі випадки, коли деякі працівники починали проводити сівбу, і, боячись, щоб їх не викрили в тому, що вони рано починали вести роботу, на один-два дні раніше, приховують це, і тільки тоді, коли починають з'являтися зведення, вони виключають всю цю роботу в зведення і тому вони є передовими».¹²

Керівні колгоспні кадри призначалися за прямою вказівкою партійних органів, а їх формальне обрання на посади зборами членів артілей перетворювалось у пародію на принципи демократії. Головами колгоспів нерідко ставали люди випадкові, без належної освіти. За найменший непослух перед владними структурами, спроби захистити інтереси колгоспу чи колгоспників голова негайно позбавлявся посади. У зв’язку з цим плинність кадрів була величезною. В 1944 р. з 2161 голови колгоспів на Полтавщині змінилося 705 осіб, в 1945 р. - 956,¹³ в 1946 р.- 977.¹⁴ На 1 січня 1947 р. тільки 10% голів правлінь сільськогосподарських артілей мали стаж роботи на цих посадах понад трьох років.¹⁵

У колгоспах був надто розбухлий адміністративно-управлінський апарат. З матеріалів річних звітів колгоспів області за 1944-1945 рр. видно, що витрати на утримання управлінців у декілька разів перевищували передбачені Статутом сільськогосподарської артілі. В 1944 р. з цієї причини було перевитрачено 2,4 мли. трудоднів і в 1945 р. — понад 2,5 млн.¹⁶

Для колгоспного селянства були встановлені драконівські закони, що карали за крадіжку кількох кілограмів зерна, картоплі чи оберемка соломи на довготермінові строки ув'язнення. Зате представники партноменклатури всіх рангів без будь-якого сорому залазили до комор колгоспів, як у свою власну кишеню. Користуючись повною безкарністю і зловживаючи своїм службовим становищем, вони безкоштовно або за сміховинними цінами брали в колгоспах зерно та іншу сільськогосподарську продукцію. Так, у 1945 р., після завершення збирання врожаю за завданням завідуючого фінансово-господарським сектором Полтавського обкому КП(б)У Ф.М.Шелудька, у райони області виїхали представники обкому для закупівлі за низькими цінами зерна для потреб відповідальних партпрацівників. У Котелевському районі перший секретар райкому партії дав вказівку голові колгоспу ім. Будьонного відпустити для обкому 2 тонни пшениці. Зерно було виділено під розписку без оплати його вартості в колгоспну касу. В той же час Шелудько звернувся ще й до секретаря Покровобагачанського райкому партії з проханням відпустити 3 тонни пшениці. З колгоспу ім. Куйбишева знову ж таки під розписку відпустили 1,3 тонни хліба. Ці факти виявили представники ЦК КП(б)У вже восени 1946 р., коли проводилась кампанія проти «розбазарювання колгоспного майна».¹⁷ Однак справа ця врешті-решт була спущена на гальмах, ніхто з винних у зловживаннях не поніс кримінальної відповідальності.

Районні керівники теж нічим не відрізнялись від своїх колег з обкому партії. У Пирятинському районі за 1945 рік та за перше півріччя 1946 року з відома та при сприянні першого секретаря райкому КП(б)У з 69 колгоспів району було безкоштовно або за зниженими цінами відпущено особам, які не мали жодного відношення до колгоспного виробництва, 41,5 тонн зерна, 17,8 тонн муки, 9 тонн соняшника, 1 тонну олії, 42 тонни картоплі та багато іншої сільськогосподарської продукції. По Лубенському району за вказаний час з 26 перевірених колгоспів було продано за безцінь для працівників райкому партії зерна 2,7 тонни, райвиконкому відповідно 1,1 тонни, райземвідділу — 2,3 тонни, райвідділу МДБ — 0,3 тонни, райвідділу міліції — 1,1 тонни.¹⁸

Зрозуміло, що всі ці зловживання підривали основу добробуту колгоспників, розкладали керівні колгоспні кадри, штовхали їх у свою чергу на всілякі беззаконня.

За свою важку працю в сільськогосподарському виробництві колгоспники отримували чисто символічну оплату. В 1945 р. в середньому по Україні члени колгоспів республіки мали по 400 грамів зерна на трудодень. Ще гірше становище склалося у неврожайному 1946 році, коли пересічно працюючий колгоспник по республіці отримав два пуди зерна.¹⁹ Характерно, що натуральну і ще більш мізерну грошову оплату колгоспники отримували в кінці року, після виконання колгоспом своїх зобов'язань перед державою. Нерідко члени артілі роками не могли одержати зароблене ними. Так, у колгоспі «Червоний партизан» Полтавського району в 1945 р. їм було нараховано по 80 грамів хліба на трудодень.²⁰ І таких колгоспів по області було чимало.

Від безперспективності роботи в колгоспі у людей опускались руки. Незважаючи на різні репресивні заходи, колгоспники намагались уникати праці у колгоспному виробництві, отримуючи засоби до життя від заробітків на стороні чи власному городі. З кожним роком збільшувалась кількість селян, що не виконували встановленого мінімуму трудових затрат у колгоспі (150 трудоднів). В 1945 р. таких колгоспників по області було 65 тис.,²¹ в 1946 р. вже 69 тис.²²

Не маючи належного прибутку від праці в колгоспному виробництві, селяни розраховували, насамперед, на свою присадибну ділянку, яка давала їм 3/4 грошового доходу, майже всю тваринницьку продукцію, картоплю та овочі. Тому для колгоспників, а також для робітників і службовців, що проживали на селі, кожна зайва сотка землі була засобом до виживання. А держава в свою чергу прагнула всіляко обмежити «приватновласницькі інстинкти» селянина шляхом скорочення присадибних ділянок і примусити його від зорі і до зорі працювати в колгоспі. Цій меті, зокрема, служила податкова політика, яка зводилась до обкладання податком кожного дерева і куща у садку колгоспника, встановлення обтяжливих норм здавання державі м'яса, молока і зерна з присадибного господарства.

19 вересня 1946 р. ЦК ВКП(б) і Рада Міністрів прийняла постанову «Про заходи по ліквідації порушень Статуту сільськогосподарської артілі в колгоспах», згідно з якою у колгоспників вилучались «надлишки» землі понад встановлених Статутом норм. Виконання цієї постанови здійснювалось із винятковою наполегливістю та у надзвичайно короткі строки. Вже на 20 листопада 1946 р. був здійснений обмір присадибних ділянок по всіх колгоспах Полтавської області. В результаті цього заходу у 111824 дворах колгоспників, робітників і службовців виявили «незаконно захоплені» землі загальною площею 15433 га (тобто в середньому 13 соток на двір).²³ Вилучені в цих дворах земельні ділянки, як правило, не могли бути включені до масиву колгоспних земель внаслідок черезсмужжя. Звичайно, такі непопулярні заходи викликали справедливе обурення з боку колгоспників. Типовим у цьому плані є висловлювання жителя села Котельви П.І. Коростаєва: «Колгоспи відрізають присадибні ділянки, а самі до ума їх не доводять, люди голодні, а місцеві органи влади не йдуть їм назустріч, а, навпаки, намагаються загнати в могилу».²⁴

Всі зазначені об'єктивні і суб'єктивні причини, що ускладнювали процес відбудови села, у повній мірі далися взнаки і у 1946 сільськогосподарському році. На цей рік Й.Сталін і його політичне оточення покладали особливі надії, розраховуючи шляхом максимального розширення посівних площ та збільшення норм хлібоздачі державі всіма категоріями господарств, отримати таку кількість зерна, яка б забезпечувала амбіційні плани зростання промислового і оборонного потенціалу Радянського Союзу, надання продовольчої допомоги своїм сателітам з табору країн «народної демократії» та скасування карткової системи постачання населення, введеної ще в період війни.

Комплекс польових сільськогосподарських робіт у Полтавській області, як і в цілому по країні, довелося виконувати з великим напруженням. Не вистачало всього: техніки, пального, робочої худоби, насіння, фуражу, продовольства для хліборобів. У Лохвицькому районі для посіву зернових культур потрібно було 28 тис. центнерів зерна, а у наявності виявилось тільки 12 тис., решту зібрали колгоспники з власних запасів.²⁵

На початку квітня 1946 р. секретар Лубенського райкому КП(б)У Д.В.Хейло у листі в Полтавський обком партії повідомляв: «У більшості сіл району в справі харчування колгоспників теж важке становище. Одержаний колгоспниками на трудодні хліб у більшості вже спожитий, а в колгоспах хлібних фондів, за рахунок яких можна було б організувати спільне харчування на час польових робіт, немає. До цього потрібно додати, що уже є зареєстровані випадки захворювання людей на ґрунті недоїдання». У кінці листа містилося прохання виділити для харчування населення колгоспів 200 тонн зерна з умовою повернення його з урожаю 1946 р.²⁶

З аналогічним проханням звертався до обкому 26 травня 1946 р. і секретар Великокринківського райкому КП(б)У О.І. Поварицин: «Переконливо прошу допомогти нам у наданні продовольчої позики у розмірі 50-60 тонн. Щоденно до мене приходять голови колгоспів ім. Чапаєва та ім. Комінтерну та інших і просять продовольчу позику. У колгоспі ім. Чапаєва є до 15 сімей, діти яких починають пухнути. Є такі сім'ї у інших колгоспах. Всередині району немає ресурсів для перекидання з колгоспу до колгоспу. Вчора приходили секретарі парторганізацій і теж прохали надати насіннєву позику»-²⁷

У машинно-тракторній станції області за весь 1946 рік надійшло 74 трактори. 3523 машини, що складали тракторний парк МТС, були випущеними ще до війни і повністю зношені колісні трактори У-2 та ХТЗ. У колгоспах області налічувалось 57457 коней та 48133 воли, що у переводі на умовні кінські сили складало 67170 к.с. Всього ж енергетична потужність МТС і колгоспів становила 119841 к.с. Навантаження на одну умовну кінську силу складало 14,5 гектари або 179% до навантаження 1940 р. (8,1 га). Оскільки тракторів та робочої худоби для оранки колгоспних площ не вистачало, на весняні польові роботи у 1946 р. було задіяно ще і 80 тис. корів колгоспників.²⁸

Зменшення за роки війни поголів'я робочої і продуктивної худоби не дозволяло належним чином забезпечувати ґрунт органікою. Якщо в 1940 р. колгоспи області внесли пересічно на гектар ріллі 2 тонни органічних і 31 кг мінеральних добрив, то під урожай 1946 року було закладено лише 0,37 тонн гною та 1,3 кг мінеральних добрив.²⁹

Незважаючи на всі вказані труднощі, завдяки зусиллям працівників сільського господарства план весняного посіву зернових культур був виконаний у стислі строки на 100,4%.³⁰ Вчасно провели прополку посівів та інші необхідні агротехнічні заходи. Та надії на одержання принаймні посереднього врожаю не справдилися.

Свої корективи у завищені державні плани хлібоздачі та скромні сподівання простих хліборобів внесла природа. У більшості районів України, особливо південних та південно-східних ще взимку 1945/1946 рр. склались несприятливі метеорологічні умови. Сніговий покрив був дуже невеликий, часто відбувалися відлиги. Це призвело до загибелі значних площ озимих зернових культур. Весна і літо видалися посушливими. А такої спеки, як у літні місяці 1946 р., на Україні у XX столітті зафіксовано не було.

В 1946 р. на території Полтавської області спостереження за погодою вели 7 метеорологічних станцій (Гребінка, Лубни, Полтава, Веселий Поділ, Гадяч, Миргород, Кобеляки). Однак дані за той рік по метеостанціям Миргорода і Кобеляк не збереглися. Та й відомостей по п'яти переліченим станціям цілком достатньо, щоб уявити агрокліматичні умови того часу. Зима на Полтавщині видалась з нормальним сніговим покривом. Середньомісячна температура в області за період з травня по серпень 1946 р. теж не була надто високою — +20,4 (за відповідний період 1945 р. — +18 ), хоча в окремі дні і тижні зростала до +30+35 С. Однак опадів у січні-серпні 1946 р. випало катастрофічне мало. Середньомісячна кількість опадів за цей час становила 25,6 мм, а за січень-серпень 1945 р.— 49,2 мм.³¹ Очевидці пригадують, що від посухи земля на полях потріскалась і перетворилась на каменюку.

В зв'язку з несприятливими кліматичними умовами зернові культури визріли на два-три тижні раніше і, відповідно, на такий же термін пересунулись вперед строки збирання врожаю. План збирання за площею засіву був виконаний на 100%. Після косовиці і вивезення снопів колгоспники, сільські службовці, діти по 2-3 рази прочісували вже порожні лани, збираючи там загублені колоски. Спеціальні бригади розкопували нори польових мишей і ховрахів з метою пошуку зерна. Все зібране негайно обліковувалось і звозилось до колгоспних комор.³²

І все ж врожай у Полтавській області, як і в цілому по Україні, був одержаний вкрай низький. Якщо в останній передвоєнний 1940 рік на Полтавщині в середньому з гектару зібрали по 17,1 центнера, в 1945 р.— 11,0 ц., то в 1946 р. лише 7,2 ц.³³ При цьому слід мати на увазі, що в перші післявоєнні роки врожайність визначалась за так званим видовим принципом, коли напередодні косовиці спеціальні державні чиновники на окремих ланах тієї чи іншої місцевості на око, вибірково встановлювали передбачувану кількість зерна, що його мали отримати з гектару. Одержані результати інтерполювали на всі площі колгоспу, сільради, району, області. На основі таких сумнівних і, як правило, явно завищених на 30-40% даних про врожайність врешті-решт встановлювалися плани здачі зерна державі.

1946 рік виявився неврожайним у 16 східних областях республіки (включаючи і Полтавську), а також у Ізмаїльській та Чернівецькій областях. Здавалося б, в таких умовах уряд СРСР повинен був якщо не надати якісь пільги, то, принаймні, зменшити плани хлібозаготівлі на Україні. Та Й. Сталін, не бажаючи відмовлятися від своїх амбіційних накреслень, на це не пішов. Навпаки, в кінці липня 1946 р. державний план, за яким Україні передбачалося здати 340 млн. пудів хліба, був збільшений до 362,7 млн. пудів.³⁴

Для Полтавської області остаточний план здачі хліба в державні засіки встановлювався у розмірі 28781 тис. пудів. У вказану цифру входили як обов'язкові поставки хліба, так і натуральна оплата колгоспами робіт, виконаних державними машинно-тракторними станціями, повернення насіннєвих позик, натуральний (гарнцевий) збір за помел зерна на млинах. Обсяги цих поставок видно з нижченаведеної таблиці.³⁵

______________________________________________________________________

NN      Найменування секторів                                                          Річний план,

пп       та джерел надходження зерна                                               тис. пуд

__________________________________________________________________________

1.    Обов'язкові поставки державі                                                 18130

        в т.ч. колгоспами                                                                     17700

        індивідуальними здавачами                                                   430

2.    Натуроплата за роботи МТС                                                   7620

3.    Повернення насіннєвих позик радгоспами                            14

4.    Повернення насіннєвих позик колгоспами                             500

5.    Обов'язкові поставки радгоспами                                          1367

6.    Обов’язкові поставки підсобними господарствами               100

7.    Гарнцевий збір                                                                         550

       Всього                                                                                       28781

__________________________________________________________________________

Хлібозаготівельна кампанія 1946 року почалась заздалегідь відпрацьованою у попередній час схемою: різного роду наради і збори напередодні косовиці, агітаційний галас на шпальтах газет, соціалістичне змагання за право отримати першу квитанцію про здавання хліба державі тощо. Все це йшло зверху, а на низу — в колгоспах, радгоспах, одноосібних селянських господарствах була реальна важка боротьба за хліб. Перші два місяці хлібозаготівельної кампанії (серпень-вересень) завжди вважалися вирішальними. У врожайні роки в ці місяці в державні засіки надходило до 80% зібраного хліба. Та у 1946 р. ситуація склалась інакше: на кінець вересня план хлібоздачі по області був виконаний лише наполовину. По суті, колгоспи здали державі все, що вони могли реально здати, залишивши собі мінімум зерна на насіння, харчування та фураж. Виконання явно нереального плану означало одне — поставити село на межу вимирання, різко скоротити поголів'я худоби, позбавити колгоспи насіння для весняної посівної кампанії 1947 року. Це було очевидним керівникам всіх рангів: від першого секретаря обкому до голови колгоспу.

Та ЦК ВКП(б) і ЦК КП(б)У вимагали від бюро Полтавського обкому партії негайного виконання всіх зобов'язань по хлібозаготівлі. В жовтні 1946 р. у постановах ЦК ВКП(б) Полтавська область двічі згадувалась у числі відстаючих по хлібоздачі державі.³⁶ В цей же період, 3 і 14 жовтня ЦК КП(б)У у своїх постановах відзначав незадовільну роботу керівництва області по хлібозаготівлях. 22 жовтня спеціально розглянуто звіт першого секретаря обкому партії В.С.Маркова та уповноваженого міністерства заготівель по Полтавській області на політбюро ЦК КП(б)У.³⁷

В Полтавську область був направлений уповноважений ЦК ВКП(б) по хлібозаготівлі — перший заступник голови Ради Міністрів УРСР Л.Р.Корнієць, групи керівних працівників ЦК ВКП(б) і ЦК КП(б)У. Вони виїздили на місця, обстежували хід хлібозаготівлі не тільки в окремих районах, але й в окремих колгоспах та радгоспах. За їх поданням у жовтні 1946 року на бюро Полтавського обкому КГТ(б)У стояли питання про стан хлібоздачі в Іркліївському, Глобинському, Новосанжарському, Пирятинському, Великокринківському, Оболонському і Диканському районах.³⁸

Для роботи по хлібозаготівлі у райони терміном на 2-3 місяці також направлялись уповноважені з числа відповідальних працівників обкому партії і облвиконкому. Перед ними ставилось єдине завдання: за всяку ціну домогтись виконання плану хлібоздачі. Заради цього уповноважені не зупинялись перед крайніми заходами щодо притягнення до партійної, адміністративної чи навіть судової відповідальності керівників нижчого рангу, які намагались зберегти, принаймні, мінімальну кількість зерна в своєму колгоспі, сільраді чи районі. Доповідної уповноваженого на такого керівника - “опортуніста” в обком КП(б)У було достатньо, щоб через кілька днів людина опинилася без партквитка і без роботи. Ось типова інформація уповноваженого по хлібозаготівлям в Козельщинському районі завідуючого сектором партійних кадрів Полтавського обкому КП(6)У М.М.Сухініна від 10 січня 1947 р., яка дає уявлення про методи його роботи: «Все було поставлено на службу хлібозаготівель. В сільрадах і колгоспах були закріплені уповноважені райкому КП(б)У і райвиконкому (члени бюро райкому і районний актив). Встановлена щоденна інформація райкому КП(б)У з боку уповноважених райкому, голів сільрад і колгоспів. Окремі несумлінні уповноважені за моїм наполяганням були суворо покарані.» Такі методи, на думку Сухініна, «давали змогу тримати потрібну напругу у роботі по хлібозаготівлях і домогтися за півтора місяці приросту на 20% до плану хлібозаготівель».³⁹

За підганялами - уповноваженими по хлібозаготівлях з обкому і райкомів партії в свою чергу наглядали контролери з органів МДБ і МВС, які надсилали «компромат» вже на них. У доповідній записці начальника управління МВС по Полтавській області М.Я. Приходченка В.С.Маркову від 4 листопада 1946 р. повідомлялось: «Уповноважені райкомів партії у колгоспах (Машівського і Чутівського районів — Ред.) діють ще недостатньо енергійно, в результаті чого належні до здачі державі зернові і олійні культури вивозяться слабко. Ще не подоланий опір керівників ряду колгоспів». Далі йшов перелік тих посадових осіб, які не виявили належної «активності» по викачуванню хліба.⁴⁰

Та, незважаючи на всі партійно-організаційні заходи, хліба в колгоспах і радгоспах від них не більшало. Станом на 25 жовтня 1946 р. Полтавська область виконала план хлібо­заготівлі на 57,8%. В одинадцяти районах області — Гельмязівському, Карлівському, Миргородському, Золотоніському, Драбівському, Пирятинському, Градизькому, Згурівському, Козельщинському, Чутівському, Котелевському план виконаний був тільки на 40-50%.⁴¹ 27 жовтня 1946 р. у Полтаві була скликана нарада секретарів райкомів партії, голів райвиконкомів, уповноважених міністерства заготівель з питання виконання плану хлібоздачі. Виступаючий на ній Л.Р. Корнієць погрожував різними карами вже не тільки низовим працівникам, а й першим керівним особам області: «Особисто тов. Маркову і тов. Мартиненку (голова облвиконкому — Ред.) потрібно покінчити з методом переконання і перейти до більшовицької вимогливості і рішучих заходів. І якщо цього зроблено не буде, то, безумовно, будуть зроблені відповідні висновки як з обласними керівниками, так і районними». Далі Корнієць вимагав, щоб колгоспи, які виконали план хлібоздачі, здавали аванс натуроплати в рахунок 1947 р. Таким чином, навіть сильні господарства опинялися без хліба і колгоспники в них були приречені на голодування. Корнієць також дав вказівку не давати колгоспникам після виконання плану хлібопоставок якісного зерна на трудодні, а розраховуватись з ними зерновідходами.⁴²

Після цієї наради посилилися судові репресії щодо голів колгоспів, голів сільрад та інших низових працівників, які намагалися залишити в колгоспних коморах навіть мізерну кількість зерна. В прокуратурі Полтавської області була створена спеціальна група з 7 прокурорів, які виїздили у райони з низьким відсотком виконання хлібопоставок для порушення кримінальних справ проти голів колгоспів, що не здали весь хліб.⁴³ Зокрема, до судової відповідальності були притягнуті голова колгоспу «Степовик» Новосанжарського району Герасименко, який приховав у коморі 90 ц ячменю. За аналогічний вчинок пішов під суд і голова колгоспу ім. Кірова Покровобагачанського району Кишко, котрий не оприходував 100 ц пшениці.⁴⁴

Одночасно з цим почали здійснюватися жорсткі заходи по так званій «економії» хліба, що виділявся на продовольче забезпечення населення. З часу війни склалося три види цін на хліб в залежності від форми його реалізації: державна пайкова, державна комерційна і ринкова. До вересня 1946 р. кілограмова пшенична хлібина за пайковою ціною коштувала 1 крб. 50 коп., за комерційною —15 крб. А на ринку вартість такої ж хлібини вже дорівнювала 30-40 крб.⁴⁵ За пайковими цінами постачалися робітники та службовці державних підприємств і установ та їх утриманці. Цей контингент споживачів був обмежений, як і норма відпуску їм хліба за картками. Державні комерційні магазини, де ціни були приблизно в 10 разів вищими за державні пайкові, хліб продавали без карток, але з обмеженням відпуску в одні руки. Купувати хліб в комерційних магазинах могли за списками теж визначені категорії робітників, службовців, інтелігенції, пенсіонерів.

З початку вересня 1946 р. за рішенням директивних органів пайкові ціни на хліб і хлібопродукти були збільшені в 3-3,5 рази при одночасному знижені комерційних цін на 10-20%. Це боляче вдарило по кишені рядових споживачів.⁴⁶ З 1 жовтня норми витрат борошна і крупи для пайкового постачання населення по країні зменшилося на 21% у порівнянні з вересневою нормою. На 57,7% урізалася реалізація борошна за комерційними цінами, призначеного для сільського населення. З пайкового нормованого постачання знімалися робітники і службовці радгоспів, МТС та їх утриманці.⁴⁷

У жовтні 1946 р. у Полтавській області хліб по карткам за державними цінами отримували тільки 315,5 тис. осіб (тобто 20% жителів області), з них у містах 261,5 тис. осіб (131 тис. працюючих, 51,2 тис. утриманців, 79,3 тис. дітей) і у сільській місцевості 51,4 тис. осіб.⁴⁸ На селі нормовані пайки отримували Герої Радянського Союзу, голови сільрад, невелика частина інвалідів Великої Вітчизняної війни і круглих сиріт. Картки були різних розрядів: працюючі робітники і службовці в залежності від характеру виконуваної ними роботи отримували на добу 700, 650, 600, 500, 450, і 400 грамів хліба. Утриманці і діти мали половинну норму.⁴⁹ За даними Полтавського обласного центру «Укрголовхліб» хліб для населення випікався низької якості, вологий, з домішками кукурудзи та зернових відходів (до 40%),⁵⁰

У жовтні 1946 р. була проведена тотальна перевірка правильності витрачання хліба, визначеного для нормованого пайкового постачання населення. З цією метою були створені районні комісії в складі голови райвиконкому, секретаря райкому партії, начальника райвідділу МВС, райпрокурора та завідуючого районного відділу торгівлі. Конкретно перевірку розподілу хлібних карток по підприємствах і установах здійснювали спеціальні бригади (130 бригад, 796 перевіряючих). Було перевірено 478 підприємств, 1112 установ, 46 будинко-управлінь, 640 інших організацій. В ході перевірки було виявлено чимало зловживань з боку службових осіб, які розподіляли і отоварювали картки. Наприклад, в деяких будинко-управліннях Полтави окремі співробітники мали по 3 картки на особу. У військовому госпіталі Миргорода привласнювались картки хворих, а потім перепродавались на чорному ринку.⁵¹ Але загальна тенденція перевірки зводилась до того, щоб зменшити контингент осіб, що перебували на нормованому постачанні хлібом, або ж перевести їх у нижчі розряди постачання. З постачання зняли понад 4 тис. осіб, в тому числі 570 утриманців та 917 дітей.⁵² Більшість інвалідів війни, сиріт пайкового хліба не отримували. У важкому становищі опинилася і сільська інтелігенція. Продовольчі фонди цільового призначення, з яких велось постачання вчителів, медиків, культпрацівників, використовувалось не за призначенням. У Чутівському, Великобагачанському, Котелевському, Великокринківському, Нехворощанському, Диканському районах видачу борошна вчителям затримували по 2-3 місяці.⁵³

У зв'язку з неврожаєм у колгоспах і радгоспах області склалось вкрай незадовільне становище з кормами для худоби. Якщо на 1 січня 1946 р. в колгоспах було в наявності 57,5 тис. центнерів концентратів, то на 1 січня 1947 р. лише 7,8 тис. Картоплі і коренеплодів відповідно було заготовлено 344,4 і 98,6 тис., соломи ярової — 339,3 і 178,3 тис. У перерахунку на кормові одиниці наявність кормів скоротилась на 20,7%.⁵⁴ Внаслідок такого становища з кормами взимку 1946/1947 р., а також виключно поганих умов пасовищного утримання почався падіж худоби. Щоб не допустити цього, влада дозволила масовий забій тварин. Колгоспникам, які виконали план м’ясоздачі за 1946 рік, дозволялось здавати м'ясо в рахунок 1947 року. Внаслідок цього поголів'я великої рогатої худоби в колгоспах Полтавської області з 1 січня 1946 р. по 1 липня 1947 р. скоротилося з 245,5 тис. голів до 219,4 тис., свиней, відповідно, з 93,8 тис. голів до 36,2 тис.⁵⁵

Максимальна «економія» хліба шляхом скорочення пайкового його продажу, затримання видачі колгоспам зерна на трудодні, майже повне припинення використання зерна на фураж бажаних заходів не дали. Не зважаючи на всі зусилля партійно-радянського керівництва, річний план хлібоздачі у Полтавській області був виконаний на 63,1%. У ряді районів області — Карлівському, Згурівському, Миргородському, Козельщинському, Комишнянському, Пирятинському, Градизькому відсоток виконання плану не перевищував 50-55.³⁶

Повне ігнорування життєвих потреб людей, прагнення владних структур будь-якою ціною виконати спущений згори план хлібоздачі, у повній мірі далися взнаки вже в грудні 1946 р., коли партійно-радянське керівництво Полтавської області сам-на-сам залишилося з проблемою, де взяти продовольство для голодуючого населення. 28 грудня 1946 р. перший секретар обкому партії В.С.Марков і голова облвиконкому М.М.Мартиненко звернулись з листом до секретаря ЦК КП(б)У Д.С.Коротченка і голови Ради Міністрів УРСР М.С.Хрущова, у якому повідомляли, «що більшість колгоспних дворів потребує допомоги продовольством, оскільки продукти, зібрані з городів та отримані на трудодні, підходять до кінця. Тому просимо ЦК КП(б)У поставити питання в Уряді СРСР про виділення продовольчої позики в розмірі 20000 тонн, з розрахунку 1/2 центнера на колгоспне господарство до початку збирання врожаю».⁵⁷

У грудні 1946 — січні 1947 рр. у селах Полтавської області з'явилися десятки тисяч опухлих від недоїдання людей, з міських лікарень почали надходити повідомлення про померлих від дистрофії. На нараді голів виконкомів сільрад 17 січня 1947 р. про наслідки сільськогосподарського 1946 року та завдання на 1947 рік партійному керівництву області довелося визнати факт початку масового голоду, хоча його причини пояснювались тільки засухою та неврожаєм. Виступаючи на нараді, перший секретар Полтавського обкому КП(б)У В.С.Марков заявив: < Тепер потрібно, товариші, сім'ї, що погані на вигляд, що потрапили у скрутні матеріальні умови підтримати... Можна знайти засіб і можливість врятувати людину, якщо вона, навіть, має опухлість». У побажальному плані Марков радив головам сільрад організовувати на місцях їдальні для голодуючих, ловити у ставках і річках рибу, вирощувати ранню городину, налагодити по селах харчову взаємодопомогу.⁵⁸ Звичайно ж, працівники низового радянського апарату, які щодня зустрічалися з проблемою, чим зарадити голодуючим, подібними «порадами» першого секретаря не задовольнялись. У своїх виступах вони говорили про жахливу ситуацію в селах і прохали одного — надати конкретну продовольчу допомогу.

У період з грудня 1946 р. по березень 1947 р. системою облспоживспілки на Полтавщині було розгорнуто мережу харчових пунктів на 26 тис. осіб, де людина раз на день мала змогу з'їсти гаряче блюдо (суп чи затірку) та 100 гр. хліба. З 15 березня 1947 р. контингент людей, що харчувалися у цих пунктах, збільшився до 50 тис. осіб, а відпуск хліба зріс до 200 гр. на людину.⁵⁹ Хліб та інші продовольчі продукти для харчових пунктів надходили з підсобних господарств споживспілки та закуповувались у населення за середньо ринковими цінами. Їдалень системи облспоживспілки було явно недостатньо для того, що забезпечити голодуюче населення. До того ж користуватися їх послугами могли далеко не всі бажаючі, бо хліб там відпускався за високими комерційними цінами. У період весняних польових робіт 1947 р. у більшості колгоспів теж було налагоджене громадське харчування для працюючих у полі, але обід складався, як правило, з миски супу чи борщу без хліба. В їжу йшло м'ясо дорізаної помираючої від нестачі корму худоби. Весною люди збирали та їли молоде листя, траву, кору. За найбільший делікатес для сільської дитини вважався шматок макухи чи ложка меляси, паростки рогозу та очерету.

Шукаючи порятунку від голоду, тисячі колгоспників із східних і південних областей їздили у західноукраїнські області, де врожай видався набагато кращим, і купували хліб або вимінювали його на носильні речі. З травня 1995 р. республіканська газета «Голос України» опублікувала кілька доповідних записок, направлених в 1946 р. секретарем Львівського обкому партії І.С.Грушецьким та завідуючим сільськогосподарським відділом ЦК КП(б)У В.Я.Варшавським секретарю ЦК КП(б)У Д.С.Коротченку. У них повідомлялось про величезний наплив колгоспників з Одеської, Київської, Полтавської, Харківської областей, а також з півдня Російської Федерації вже влітку 1946 р. Особливо непокоїла партійних можновладців та обставина, що особи, які прибули із східних областей, розповідали правду про становище у своїх колгоспах та голод. Такі «провокаційні» розповіді ускладнювали проведення владою агітації серед західноукраїнського селянства за колективізацію сільського господарства. Для того, щоб не допускати приїзду колгоспників зі сходу, у Львівській та інших областях Західної України на залізничних станціях діяли оперативні загороджувальні групи співробітників транспортної міліції. Людей знімали з поїздів і відправляли назад, за місцем проживання, конфісковували закуплений хліб, штрафували.⁶⁰

Щоб прохарчуватися, люди несли на базар останню одежину, сподіваючись продати або обміняти на щось їстівне. Ціна хлібини на чорному ринку доходила до середньомісячної заробітної платні робітника чи службовця. Доведені до відчаю люди переступали моральні принципи, йшли на злочин. Крадіжки, грабунки стали звичайним явищем. Криміногенну ситуацію, що склалася тоді на селі, досить яскраво охарактеризував В.С.Марков на вже згаданій нараді голів сільрад у січні 1947 р. «Ми дали вказівку відповідним службам,— говорив він,— про створення в кожному населеному пункті, в кожному колгоспі з чесних, сумлінних людей, комуністів, комсомольців, передових людей-колгоспників груп самооборони з озброєнням цих людей. Щоб вони були не просто озброєні якимось дрючком, щоб вони були озброєні по-справжньому, і, якщо потрібно, то могли б навести належний порядок, щоб вони були під руками. Цю сторону потрібно мати на увазі, бо почастішали випадки грабунків і нападів на громадську, соціалістичну власність, на власність колгоспів, кооперації, інших державних і громадських організацій».⁶¹

Страх голодної смерті ставив людину на межу божевілля, штовхав на жахливі вчинки. Не одне покоління українських учнів вивчало в школі сумне оповідання В.Стефаника «Новина», де йшла мова про вбивство бідним селянином - галичанином своєї маленької доньки через те, що він не мав змоги її прогодувати. Тисячі вчителів української літератури на цьому оповіданні виховували у дітей ненависть до «проклятого капіталістичного минулого». В той же час у радянському селі 1946-1947 років розігрались трагедії, які і не снилися В.Стефанику. 26 січня 1947 р. у Козельщинський райвідділ міліції надійшла інформація про те, що в селі Бережівка у колгоспника Василя Хейла зникло двоє дітей. Міліцейським слідчим Хейло пояснив, що двох із своїх п'ятьох дітей — п’ятнадцятирічного Сашка та тринадцятирічну Надійку — він тимчасово віддав на утримання родичам. Та перевірка показала інше. Виявилося, що і сина, і доньку В. Хейло вбив та закопав у садку. Цей жахливий злочин вчинив тому, що не мав чим годувати всіх своїх дітей.⁶² На жаль, такі випадки на Полтавщині були не поодинокими.

Мали місце у нашому краю і акти канібалізму. 24 березня 1947 р. начальник управління внутрішніх справ Полтавської області підполковник міліції М.Я. Приходченко навіть звернувся до міністерства внутрішніх справ УРСР з проханням роз'яснити порядок розгляду справ стосовно осіб, звинувачуваних у людоїдстві. Оскільки факти таких злочинів вважалися вкрай небажаними для розголосу, було прийнято рішення справи про канібалізм розглядати позасудовим порядком через особливу нараду при МВС СРСР.⁶³

Влітку 1947 р., коли достигав хліб нового врожаю, почалися масові крадіжки зерна. За двадцять днів липня в Україні було викрито 4138 випадків крадіжок, з них найбільше в Полтавській області — 353. Характерно, що у своїй більшості це були зрізування недостиглих колосків. З них люди готували затірку і таким чином рятувалися від голодної смерті.⁶⁴ Та це був надто дорогий спосіб виживання. Адже кожний заарештований за дрібні крадіжки зерна, згідно із законом від 7 серпня 1932 р., що дістав у народі назву «закону про п'ять колосків», отримував строки ув'язнення від 5 до 10 років.

Голод, що охопив Полтавщину, співпав у часі з проведенням такої важливої політичної кампанії, як вибори до Верховної Ради УРСР, Партійне керівництво області виявило особливе занепокоєння тим, щоб невдоволення людей продовольчим становищем не позначилося на заздалегідь запрограмованих результатах виборчої кампанії. Про це прямо говорив перший секретар Полтавського обкому партії В.С. Марков на одному з партактивів у січні 1947 р.: «Труднощі, які тепер маються, можуть бути подолані, якщо до цього буде прикладена більшовицька рука, особливо зараз, у зв'язку з виборами до Верховної Ради УРСР. Якщо не будемо самі вести такої роботи, то її будуть вести вороги і відкрито, і замасковано».⁶⁵

Полтавський обком та райкоми КП(б)У робили все залежне від них, щоб виборча кампанія пройшла без будь-яких інцидентів. Скликалися спеціальні пленуми і наради парткомів всіх рангів, збори пропагандистів і агітаторів, де йшов інструктаж, як «нейтралізувати» протести людей проти тоталітарної системи, що в мирний час довела країну до голоду. Вибори пройшли зовні спокійно. За «блок комуністів і безпартійних» проголосували, як завжди, 99,9% виборців. Але з інформаційному повідомленні до ЦК КП(б)У про підсумки виборів на Полтавщині від 7 лютого 1947 р. секретар Полтавського обкому партії по пропаганді В.С.Волгін змушений був констатувати, що в багатьох бюлетенях, вилучених з виборчих урн, були такі типові приписки, зроблені виборцями: «Дайте хліба, хочу їсти!», «Я буду голосувати за того, хто дає життя, а не голод», «Товаришу депутат! Дайте хліба — гину!»⁶⁶

Органи безпеки та внутрішніх справ з тривогою інформували партійне керівництво Полтави і Києва про наростання невдоволення трудящих у зв'язку з відсутністю продуктів харчування в містах і селах на початку 1947 р. Ось типові висловлювання людей. Колгоспник сільськогосподарської артілі «Певний шлях» Кобеляцького району Ф.П.Колісник у приватній розмові заявив: «Нам говорили, коли ми їхали з фронту: ви будете забезпечені і ваші сім'ї також. Ось нас і забезпечили. Так, питається, за що ж ми воювали, за що ми стали каліками, а інші голови поклали? За те, щоб бути голодними і пухнути з голоду ?«⁶⁷ Ще більш категорично сформулювала свої думки жителька Полтави М.І.Андрусенко: «Просто вирішили виморити людей голодом; наша держава має достатню кількість хліба, але зовсім не проявляє піклування про людей».⁶⁸

Страхітливі наслідки голоду стали особливо відчутними навесні 1947 р., коли були вичерпані останні продовольчі запаси. Надавати належну допомогу хворим на дистрофію медична служба області не мала змоги, бо не вистачало лікарняних ліжок в сільських лікувальних закладах (в 1947 р. їх було 2432 проти 2623 лікарняних ліжок у 1940 р.)⁶⁹, продуктів харчування для хворих, ліків, вітамінів. У міські лікарні хворих від недоїдання з села майже не брали через перевантаженість міськими голодуючими. За даними облуправління внутрішніх справ весною 1947 р. із загальної кількості захворілих на дистрофію, у Кременчуцькому районі налічувалося 1141 осіб, в тому числі 849 дітей, але лише троє хворих — голодуючих з села були госпіталізовані, а решта знаходилась вдома і не мала належної медичної допомоги.⁷⁰ Дещо кращим було становище в Миргородському районі, де із 1700 від недоїдання у березні 1947 р. 200 дистрофіків поклали до лікарні-⁷¹

Потрапити до лікарні хворій на дистрофію людині, ще не означало врятуватися. Адже для хворого від голодування насамперед потрібне було повноцінне дієтичне харчування, а в багатьох лікарнях організувати його не було змоги. Наприклад, начальник Полтавського облуправління МДБ М.Я.Чередниченко повідомляв обком партії, що в травні 1947 р. в Диканьському районі у трьох лікарнях, де лікувалися хворі на дистрофію, добовий раціон харчування складався з 250 грамів хліба та тарілки супу.⁷²

В офіційних звітах органів охорони здоров'я Полтавської області (до речі, не призначених для опублікування) захворюваність на дистрофію та смертність (летальність) від неї навіть не фіксувалися. Так, у звіті про роботу сільських лікарняних установ області за 1947 р. безапеляційно стверджується: «Смертність у порівнянні з 1946 р. за всіма видами захворювань зменшилася, за виключенням терапевтичної смертності, збільшення якої пояснюється надходженням важкого контингенту хворих у сільські лікарні».⁷³ Насправді ж, відсоток летальності на 100 ліжко-місць в 1947 році різко збільшився у порівнянні з 1946 роком і з 1948 роком. У 1946 р. кількість летальних випадків на 100 ліжко-місць становила 3,6%, у 1947 р.- 5,9%, у 1948 р- 2,8%.⁷⁴

Матеріали демографічної статистики дають змогу приблизно визначити загальну кількість померлих від голоду 1946-1947 рр. у тогочасних територіальних межах Полтавської області. Для цього потрібно звернутися до порівняльної таблиці про смертність населення області в 1946 і 1947 роках. ⁷⁵

Як видно з таблиці, смертність населення Полтавської області в 1947 році у порівнянні з 1946 роком збільшилась на 1406З випадки, або на 199%. Зокрема, смертність у містах зросла вдвічі, у селах — на 153%. Найбільша кількість померлих була зафіксована у лютому-вересні 1947 року. Після того, як люди отримали хліб з нового врожаю, обстановка стабілізувалася і смертність населення області увійшла з жовтня 1947 р. у нормальні рамки. Для з'ясування природного руху населення Полтавської області в 1947 році звернемося до такого демографічного показника, як коефіцієнт смертності на 1000 душ населення. У 1945 р. цей коефіцієнт становив 9,6 в 1946 р. — 9,9 і в 1947 р. — 15,9⁷⁶ Найбільший коефіцієнт смертності був у Кременчуцькому (30,1), Зіньківському (21,1). Сенчанському (21,1), Гадяцькому (19,0) і Комишнянському (18,50) районах. Ніяких епідемій чи інших причин різкого підвищення смертності населення області, окрім голоду в 1947 році, не було, і тому 10-12 тис. осіб померлих, що перевищило рівень смертності в 1946 році, можна орієнтовно вважати жертвами голоду. Оскільки коефіцієнт народжуваності у перші післявоєнні роки залишався ще досить значним, то природний рух населення Полтавської області в 1947 році виявився плюсовим. Того року природний приріст по області становив +2,8 тис. осіб, а в 1946 році відповідно +19,1 тис. осіб.⁷⁷

На відміну від 1932-1933 рр., коли на Полтавщині питома вага померлих від голоду була чи не найбільшою в Україні, під час голоду 1947-1947 рр. кількість жертв в області була значно меншою. Але це ні в якій мірі не знімає відповідальності з партійно-радянського керівництва Радянського Союзу, УРСР і області за народну трагедію.

На жаль, сумні роковини голоду 1946-1947 рр. ми відзначаємо в умовах четвертої демографічної кризи, яку за XX століття переживає народ України. Починаючи з 1991 р., смертність на Україні і в Полтавській області перевищила народжуваність (у 1994 р. по області населення зменшилось на 12 тис. осіб, у 1995 р.— на 14 тис.), що можна віднести за рахунок погіршення соціально-економічної ситуації і життєвого рівня людей, забруднення навколишнього середовища, Чорнобильської катастрофи, поширення соціальної апатії.

Покажчик джерел

1.        Державний архів Полтавської області (далі ДАЛО).— Ф.Р-4085.— Оп.З.- Спр.230.- Арк.4.

2.        Там же - Ф.Р-3938.- Оп.2- Спр.40.- Арк.16.

3.        Історія міст і сіл Української РСР Полтавська область.— К.: Голов­на редакція УРЕАН У РСР, 1967- С.51.

4.        ДАПО.- Ф.Р-3938.- Оп.1.- Спр.225.- Арк.139.- Оп.2.-Спр.334.- Арк.1.

5.        Там же - Ф.Р-3400- Оп.2- Спр.130- Арк.2.

6.        Там же - Ф.Р-4085-Оп.З- Спр.230- Арк.10.

7.        Там же.— Арк.11; Голос України.— 1995.— З червня.

8.        Там же - Ф.П-15- Оп.1- Спр.341.- Арк.1.

9.        Там же.— Арк.70. .

10.    Там же.— Спр.711.— Арк.49.

11.    Там же,- Оп.1.- Спр.343- Арк.16.

12.    Там же

13.    Там же,- Спр.343- Арк.215.

14.    Там же.- Спр.341.- Арк.83.

15.    Там же.- Спр.463.- Арк.92.

16.    Там же.— Арк.ЗЗ.

17.    Там же.- Оп.2.- Спр.518- Арк.37.

18.    Там же.— Оп.1.— Спр.440.— Арк.47.

19.    Маковійчук ЇМ., Пилявець Ю.Г. Голод 1946-1947 рр. в Україні//Сторінки історії України XX століття: Посібник для вчителя.—К.:0світа, 1992.- С.172, 188.

20.    ДАПО- Ф.П-15- Оп.2- Спр.712- Арк.50.

21.    Там же. — Оп. 1.— Спр. 114. ~ Арк. 7.

22.    Там же.- Ф.Р-3400- Оп.2.- Спр.130.- Арк.2.

23.    Там же- Ф.П-15-Оп.1- Спр.341- Арк.74.

24.    Білас І. Голокост на Україні в 1946-1947 роках. Особливості діяльності карального апарату // Науковий збірник Українського Вільного Університету. Ювілейне видання з приводу 70-ліття УВУ- Мюнхен, 1992.- С.68.

25.    ДАПО- Ф.П-15- Оп.2- Спр.601- Арк.39.

26.    Там же — Арк.25.

27.    Там же — Арк.31.

28.    Там же — Оп.1.— Спр.341.— Арк.63.

29.    Там же – Спр.343- Арк.20.

30.    Там же.— Спр.341.— Арк.65.

31.    Довідка Державного комітету України по гідрометеорології N 03-45 М/209 від 4 серпня 1995 р.

32.    ДАПО- Ф.П-15- Оп.1- Спр341- Арк.70.

33.    Там же - Спр.463.- Арк.9.

34.    Маковійчук 1.М., Пилявець Ю.Г. Вказ. праця.— С.176, 177.

35.    ДАПО- ФЛ-15- Оп.1- Спр.446- Арк.11.

36. Там же

37. Там же

38. Там же – Арк.5.

39. Там же – Оп.2- Спр.595- Арк.17.

40. Там же – Арк.119.

41. Там же – Оп.16.~ Спр.446- Арк.11.

42. Там же - Арк.131, 138, 139.

43. Там же - Арк. 122, 123.

44. Там же.— Арк. 13, 16.

45. Там же - Оп.2.- Спр.509- Арк.9.

46. Там же

47. Кожукало 1. 1946-1947 роки: невідомий голод// Радянська освіта.— 1990— 19 січня.

48. ДАЛО- Ф.П-15- Оп.2- Спр.717- Арк.38.

49. Там же .- Арк.112.

50. Там же .- Арк.122.

51. Там же .- Оп.1.- Спр.447.- Арк.14, 15, ЗО.

52. Там же - Оп.2.- Спр.717.- Арк.116.

53. Там же - Арк.117, 118.

54. Там же - Ф.Р-3938- Оп.2- Спр.661- Арк.42.

55. Там же - Спр.660.- Арк.6.

56. Там же - Ф.П-15- Оп.16- Спр.463.- Арк.92.

57. Там же ,- Оп.2.- Спр.518.- Арк.49.

58. Там же - Ф.Р-4085- Оп.З- Спр295- Арк.44-46.

59. Там же - Оп.16- Спр.463.- Арк.99.

60. Голос України.— 1995.— З червня.

61. ПОДА- Ф.Р.-4085- Оп.3- Спр.295- Арк.44.

62. Білас І. Вказ. праця.— С.66.

63. Там же - С.70, 71.

64. ПОДА- П-35- Оп.1- Спр.110- Арк.131.

65. Там же - Ф.П-15- Оп.2- Спр.518- Арк.47.

66. Там же .- Спр.628.- Арк.45.

67. Архів УСБУ по Полтавській області.— Спр.26.— Арк.10.

68. Білас І. Вказ. праця.— С.68.

69. ПОДА.- Ф.П-15.- Оп.1- Спр.463- Арк.47,48.

70. Білас І. Вказ. праця,— С.68.

71. Там же

72. Архів УСБУ по Полтавській області.— Спр.26.— Арк.70.

73. ПОДА- Ф.Р-4388.- Оп.2- Спр.37- Арк.2.

74. Там же - Спр.57.- Арк.219.

75. Там же ,- Ф.Р-3938.- Оп.1.- Спр.225.- Арк.63.- Оп.2,-Спр.742- Арк.1-3.

76. Там же .- Оп.2.- Спр.536- Арк.63.- Спр.742- Арк.1-3.

77. Там же - Спр.537- Арк.13-14- Спр.742- Арк.7-8.