Голод 1946-1947 рр., його причини і наслідки є однією з малодосліджених проблем історії України. В публікаціях радянських істориків до недавнього часу скоромовкою говорилося лише про факт засухи і неврожаю 1946 року. Дехто з дослідників цим обмежувався, а дехто нагадував про «продовольчі ускладнення», викликані суто природними факторами.

Зарубіжна історіографія, позбавлена можливості використання закритих архівних матеріалів, також не могла детально аналізувати цю трагічну сторінку післявоєнної історії України, обмежуючись, по суті, констатацією факту голоду (Жуковський А., Субтельний О. Нарис історії України.— Львів, 1992; Субтельний О. Україна - Історія,— К., 1992).

Лише в останні роки дослідники отримали можливість детальніше вивчити цю проблему. Характерними в цьому відношенні є публікації І.Маковійчука, Ю.Пилявця, І.Біласа, С.Кульчицького, І.Кожукало, І.Воронова, Б.Хандроса та інших.

Перш за все в цих публікаціях дається досить глибокий аналіз тих складних політичних, соціально-економічних умов, які склалися в економіці України після звільнення її території від німецько-фашистських загарбників. У дослідженнях І.Маковійчука, Ю.Пилявця (Голод 1946-1947 рр. в Україні//уіж.- 1990.- N 8), І.Воронова, Ю.Пилявця (Голод 1946-1947 рр-— К., 1991). С.Кульчицького (Новітня історія України//УІЖ.- 1991.— N 10) змальовано кризу в сільському господарстві України в перші повоєнні роки, яка проявлялась не лише в обмеженості матеріально-технічної бази, а передусім у стані економічних відносин і соціальних умов на селі. Адміністративно-командні методи керівництва, жорстка централізація і регламентація всього життя колгоспного села — ось ті основні фактори, що призвели до голоду.

У вказаних вище публікаціях подана широка картина напруженого становища, що склалося в сільському господарстві України в повоєнні роки: слабкість матеріальних ресурсів, передусім трудових і тяглових, низький рівень агротехніки, недостатня кормова база для тваринництва, неправильна заготівельна політика, відсутність заінтересованості колгоспників, мізерне фінансування сільськогосподарського виробництва тощо.

Автори справедливо відзначають, що в 1946-1947 рр. колгоспи України не мали коштів не тільки для розширеного, але і простого відтворення. В цих умовах через посуху і надмірні хлібозаготівлі колгоспам нічим було оплатити трудодні колгоспників.

І.. Кожукало (1946-1947: невідомий голод// Маршрутами історії — К., 1990) звертає увагу на те, що хоча основним засобом для існування багатьох людей лишались тільки підсобні господарства, практика оподаткування їх була такою, що не сприяла їх ефективному використанню. Селянин не був зацікавлений у вирощуванні фруктів, утриманні худоби, птиці, бо податок був у 7,5 разів вищий на посіви городніх культур, ніж зернових

Деякі дослідники підкреслюють трагізм голодомору 1946-1947 рр. у тому, що він у своїй жахливій суті найбільше відбився на беззахисних сім'ях, годувальники котрих не повернулися з фронтів війни (Білас І. Голокост на Україні в 1946-1947рр.// Науковий збірник Українського Вільного Університету - Мюнхен, 1992).

Значний фактичний матеріал про характер голодомору, його прояви на Вінниччині наводиться в публікаціях Б.Хандроса (Голодомор-47. Поділля.// Україна — 1992.— N 24), І. Біласа (Голокост на Україні в 1946-1947 рр.// Науковий збірник Українського Вільного Університету.— Мюнхен, 1992), де аналізується велика кількість інформаційних матеріалів МВС у вищі державні інстанції про голод, у тому числі і по Полтавській області, В.Пахаренка (Третій людомор// Літературна Україна.— 1991.— 17 жовтня) про голод у Наддніпрянщині.

У публікаціях наводиться чимало фактів високої смертності населення від голоду. Люди їли кору дерев, дрібних гризунів, собак тощо. Дистрофія набула великих розмірів. У публікаціях Б.Хандроса наведені дані про наслідки голодомору на Вінниччині. Голодних дітей підкидали на територію сирітських будинків, лишали в селах, лікарнях. На 10 травня 1947 р. на Вінниччині було зареєстровано 101590 дистрофіків, в т.ч. 46109 дітей. Госпіталізовано було всього лише 6809 чол., тобто 6,7% (не вистачало ліжок, лікарів, продуктів, медикаментів). За неповними даними на Вінниччині за 1947 рік пішло з життя 43100 осіб. За даними Міністерства охорони здоров'я УРСР, на 10 травня 1947 р. в республіці було зареєстровано 935 тис. хворих на дистрофію.

Ю.Пилявець (Голод 1946-1947 рр. у містах України.// Старожитності. - 1992.— Січень." N 2) відзначає, що в результаті постанови ЦК ВКП(б) і Ради Міністрів СРСР від 27 вересня 1946 р. про зменшення кількості осіб, що забезпечувалися хлібними картками, з березня по липень 1947 р. в містах республіки щомісяця помирало 23 тис. чоловік (в 1946 р.— 8,5 тис.). За 1947 рік в містах республіки вмерло 40 тис. чоловік. Які ж були загальні втрати населення України в результаті голодомору 1946-1947 рр.? За підрахунками І.Маковійчука і Ю.Пилявця (див. вище вказані публікації) в ті голодні 1946-1947 рр. у 16 східних областях, а також в Ізмаїльській і Чернівецькій областях померло більш як 710 тис-чоловік. І це лише тільки ті випадки, які були офіційно зареєстровані.

М.Коваль (Українська РСР в період відбудови і розвитку народного господарства /1945-1955 рр././/УІЖ.~ 1990.- N 4), а також С.Кульчицький вважають, що від голоду 1946-1947 рр. в Україні загинуло 800 тис. чоловік. Значно зменшені дані приводяться в публікації І.Біласа — померлих 101637 осіб, хворих на дистрофію — 3 млн.203 тис.

Автори публікацій підкреслюють, що в офіційних документах і повідомленнях термін «голод» ніколи не вживався, лише інколи натикалось коротко на «окремі труднощі в післявоєнній відбудові сільського господарства», «тимчасові продовольчі труднощі», «обумовлені несприятливими природними факторами».

Дослідники приходять до єдиного висновку, що голод 1946-1947 рр. був закономірним наслідком свідомого геноциду щодо українського народу, який негативно сприймав аграрну політику більшовицької партії, вів боротьбу з радянським режимом (І.Білас, В.Пахаренко).