У повоєнні роки в сільському господарстві на старій технічній основі поступово відновлювалася вкрай неефективна колгоспно-радгоспна система. Через відсутність тракторів, автомашин і робочої худоби подекуди доводилося впрягати у тягло навіть корів. Оплата праці колгоспників була мізерною. Не вистачало буквально всього. І до цього додалася ще й жорстока засуха 1946 року.

Посуха спричинила різке падіння урожайності всіх сільськогосподарських культур. У колгоспі ім. Т.Г.Шевченка - Миргородського району (сусіднє з моїм рідним хутором Підруда село Хомутець) у 1946 році зібрали зернових всього по 4,5 центнера з гектара, а цукрових буряків — по 28,8 центнера. У тому ж році на кожен зароблений трудодень колгоспникам видали по 200 грамів зернових, 400 грамів картоплі і 100 грамів овочів. У занедбаному стані перебувало тваринництво. На 1 січня 1947 року у колгоспі налічувалося: корів – 1, волів — 28, коней — 51, свиней — 19, овець — 32, птиці – 141.

Незважаючи на неврожай, держава провела примусову хлібозаготівельну кампанію, внаслідок чого селяни були позбавлені будь-яких засобів для існування. За цих умов розпочався голод. Його зумовили не тільки об'єктивні природнокліматичні труднощі, а й згубна політика керівних партійних і радянських органів.

З першими ознаками лиха я познайомився вже влітку 1946 року, коли після закінчення 7 класів Зубівської середньої школи з дідусем Карпом Пантелеймоновичем поїхав у Полтаву з наміром поступити в медичне училище. Полтава тоді ще лежала в руїнах. У приміщенні училища нам зустрілася привітна жінка-прибиральниця, яка розповіла про умови життя студентів і викладачів, про карткову систему і таке інше. Після цієї розмови ми твердо вирішили документів не подавати, а швидше повертатися додому. Увечері до нашого вагона увійшла група озброєних злодіїв і, погасивши каганець, почала грабувати пасажирів. Чекаючи своєї черги, усі мовчали. До нас, правда, ця черга чомусь не дійшла.

Пік голоду припав на зиму 1946 року та зиму і весну 1947 року. Саме в той час моя мати Тетяна Степанівна, як і інші односельці, збиралася їхати кудись в Західну Україну міняти прядиво на хліб. Але поїздка не відбулася. Довелося задовольнитися тим, що було. А було дуже мало.

Приблизно один раз на тиждень ми брали торбинку ячменю чи кукурудзи і йшли до сусіда Матвія Федотовича Шпака молоти це зерно на жорнах (пізніше у нас появилися і свої жорна). До борошна домішували картоплю, буряки тощо.

Після 1933 року наших людей завжди переслідував «синдром страху» голоду. І мудрі селяни, в тому числі і моя рідня, намагались щось приховати «на чорний день». У нас на горищі, наприклад, постійно зберігалися якісь залишки пшениці чи ячменю, качани кукурудзи, просо, квасоля, соняшник, сушені яблука і груші, старе «іржаве» сало і, звичайно, цибуля і часник. Це й допомогло вижити.

Картоплі було мало. В хід ішли стара макуха, а навесні — всілякі квіточки і зелень. Із гілочок вишні варили чай. Але найбільше виручали кормові буряки.

Суттєву допомогу в подоланні голоду відігравало те, що майже у кожному селянському дворі була корова і якась птиця. При цьому слід підкреслити, що люди виживали не стільки за рахунок худоби, а разом з нею.

У «боротьбі за існування» використовувалася найменша можливість знайти щось їстівне. Якось, ідучи до школи в Зубівку, ми, учні з Підпруди, помітили невеликі кагати. То була прикопана морква. З того часу ми щодня ласували хоч і підмерзлою, але дуже смачною солодкою морквою.

Порятунком для багатьох підпрудян була риба (в'юни і карасі), яку вони могли ловити практично всю зиму. Крім того, по заболоченій річечці Руді можна було без обмеження заготовляти паливо (вільха, лоза, очерет, осока).

Для підготовки цього матеріалу мною використано, крім власних спостережень, також спогади Віктора Павловича Гулія (Хомутець), Віталія Михайловича Браженка (Полтава) та інших. Вони свідчать, що особисто бачили десятки пухлих від голоду людей. Нашу ж сім'ю це нещастя якимось чином обійшло. Я, зокрема, продовжував навчатися у Зубівській середній школі (6 кілометрів від Підпруди).

На завершення відзначимо ще й таке: у 1946-1947 роках в невеликому хуторі Підпруді було дуже важко, ще важче було у великих селах і зовсім нестерпно у містах.