У селі Михнівці Лубенського району, де я прожила весь свій вік, у 1943 році, відступаючи, фашисти спалили всі виробничі приміщення колгоспу, вітряки, багато хат колгоспників, були вивезена до Німеччини майже вся робоча і продуктивна худоба. На фронтах Великої Вітчизняної війни поклав голову 161 чоловік — це кращі, найсильніші, найпрацьовитіші люди. Тож мої подруги, солдатські вдови, літні жінки, дівчата, юнаки, підлітки відбудовували господарство, як тепер кажуть, з нуля. Навіть діти десяти-дванадцятирічного віку працювали в будівельних бригадах та виконували польові сільськогосподарські роботи.

Наш колгосп тоді звався імені Кірова (нині це колективне спільне підприємство ім. Мічуріна). Це було одне з кращих господарств району. Спеціалізувалися на вирощуванні зернових культур. А особливий прибуток мали від виробництва конопель. Платили за них добре, та ще й отоварювали зерном. Отже, михнівчани жили трохи краще, ніж інші селяни з сусідніх колгоспів.

Але 1947 рік не минув і село Михнівці. Урожай видався низьким. Найкраще вродив так званий суржик, так звалося зерно з поля, де після озимої пшениці було посіяно жито. А пшеницю зібрали пізно, багато зерна осипалося. Вона потім зійшла і росла із житом. Хліб з того борошна був дуже смачним.

Зібрали урожай 1946 року і майже весь хліб вивезли до державних комор. План хлібоздачі виконали, та за вимогою влади довелося здавати зерно понад план. Колгоспникам лишилося на трудодень тільки по 300 грамів зерна. Це вже не вперше садовили селянина на голодний пайок. Та люди не опускали рук. У їжу йшло все: кормовий буряк, мерзла картопля. Найсмачнішими були деруни і бурячки, їх пекли наші дбайливі жінки з борошна кукурудзи, тертої картоплі чи буряка.

Особливо тяжко доводилося багатодітним сім'ям, бо ніякої допомоги на дітей держава не давала. У школі харчування теж не було і на перервах діти їли ті ж принесені з дому деруни. Діти з тих сімей, що мали змогу обмінювати коноплю на зерно, ласували пиріжками. Начинкою до тих пирогів були: бузина, цукровий буряк, сушені дикі груші, сливи, калина.

У жнива діти збирали колоски. Було навіть таке гасло: «Два колоски на квадратному метрі — пуд хліба з гектара». Навесні діти бродили по болотах, рвали рогіз, молоді пагони інших рослин. На луках збирали щавель, молочай. Все це теж йшло в їжу.

У ті важкі часи в селі діяла взаємодопомога. Не було глухих до чужої біди. Люди ділилися всім, що у кого було. Якщо селянин мав корову, то на свято він обов'язково приносив сусідам молока чи ряжанки. На полі, обідаючи, жінки шматочком сала та часничиною натирали окрайці хліба, хоча сало могло бути лише у якоїсь однієї із жінок. Така взаємовиручка допомагала людям вижити. У 1947 році в нашому селі від голоду ніхто не помер, але недоїдання призвело до підвищеної смертності серед старих людей, чиї ослаблені організми не могли боротися з хворобами. Істотно знизилась народжуваність.

Дай, Боже, щоб ті важкі часи вже ніколи б не повернулись на наші землі, і ні онуки, ні правнуки не знали такої біди. А наша Україна розквітала б і стала могутньою державою.