Я повернувся в своє село Калайдинці Лубенського району після демобілізації з Радянської Армії у грудні 1945 року. Там мене чекали дружина і три доньки шести, восьми і десяти років. Жінка тоді працювала у колгоспі на різних роботах. Як правило, за рік виробляла в середньому 150 трудоднів. У 1945 році на трудодень видали по 200 грамів хліба. Цього було вкрай мало, щоб прохарчуватися. На щастя, наша сім'я мала корову. Молоко, картопля і буряк були основною їжею.

З 1946 року я теж став працювати у колгоспі. Знайти інше місце роботи просто не міг, хоча і жили ми за 14 кілометрів від Лубен. Скрізь панувала розруха, і влаштуватися на якусь роботу без високої кваліфікації було не можливо. У колгоспі люди в основному працювали за їжу, грошей на трудодні майже не нараховували. Їжу в колгоспній їдальні готували так: мололи дерть з відходів зерна і варили заколоту. Варили також і борщ, але не мащений і без будь-яких приправ. В 1945 році ми вдвох з дружиною виробили 420 трудоднів і отримали 160 кг зерна. Грошей колгосп на трудодні зовсім не видав. Довелось продавати більшу частину молока на базарі в Лубнах. 200 літрів молока ми мусили здавати як обов'язкові поставки державі. Окрім того, сплачували сільгоспподаток, обов'язково підписувались на державну позику. Була ще і м'ясоздача — 16 кг на двір, де малась корова. Під час польових робіт ту ж корову забирали для оранки. Одягати і взувати дітей було надзвичайно важко, бо для купівлі найнеобхіднішого грошей не вистачало.

Особливо сутужно стало взимку 1946-1947 року. Їсти було нічого, Я почав опухати. У колгосп ходив лише для того, щоб поїсти заколоти. Вдома м'яли сухе липове листя, розбавляли його водою, з отриманої маси робили ліпеники і пекли їх на сковороді. В їжу йшли різні сушені трави, пили з них настої, щоб притупити відчуття голоду. У нашому селі, коли весною зійшов сніг, люди почали на полях викопувати гнилу картоплю, виварювати з неї крохмаль, домішували туди траву, ліпили щось на зразок оладків.

Мої односельці також їздили в Яготин по мелясу. Цей продукт розбавляли водою та вживали в їжу. Мелясою також приправляли картопляні оладки. З Києва іноді вдавалось привезти висівок. На ті часи це була вже розкіш, бо додавання висівок до будь-якої страви поліпшувало її поживність. Ті колгоспники, які мали гроші, здійснювали таку операцію: їздили в Кіровоградську область і там на базарах скуповували коноплі, потім здавали їх у контору «Заготльону» і за це отримували там трохи пшениці чи кукурудзи. Весною, коли зацвіла акація, люди зривали її цвіт, сушили його і робили з нього оладки.

Виживали люди, хто як міг. Але вижили не всі. У нашому селі з голоду померло троє. В основному ці люди були з сімей, які не мали корів. Багато людей опухли, вони, щоправда, тоді виживали, але набули різних хронічних хвороб, які пізніше вкоротили їм віку.

Коли почав достигати хліб, люди пробували потай зрізати колоски. Але це було небезпечно; кого ловили за цим заняттям, штрафували на великі суми, а двох чоловіків навіть віддали під суд.

Як зібрали врожай Ї947 року, жити стало краще. Хліб з’явився у продажу, почали видавати зерно й на трудодні. Хоча врожай був одержаний непоганий, нашому селу не поталанило Справа в тім, що воно знаходилось в рівнині, і податком обкладались всі землі. А от сусідні села Келенці, Лушники, котрі розташовані на горбистій місцевості, одержували менший план натурального податку, хоч розорювали під засів і частину горбів.

Хоча найгірший період ми пережили в 1947 році, хліба .досхочу переважна більшість колгоспників не наїдалась десь до 1955 року. Відтоді заробітна платня у колгоспі і, особливо, натуроплата вже забезпечували більш-менш нормальне харчування.