Інна Шишова ПРИГАДУЮЧИ ГОЛОДНІ ТРИДЦЯТІ...

Новорічні зимові свята у моїй родині завжди особливо приємні: таємничо виблискують іграшки на гілочках ялинки, за вікном потріскує морозець, на небі з’являється перша зірка, яка нагадує про вічність Різдва Христового. Шостого січня 2004 року ми також зібралися навколо столу, на якому, дякуючи Богові, були всі 12 обрядових свят, серед яких кутя, узвар, пиріжки з капустою, горохом, вишнями, пісний борщ, приготовлені люблячими руками бабусі і мами. Проте у такі дні пригадується і складне минуле, непросте як для нашої сім"ї, так і всієї України.

1932 рік. Невеличке квітуче містечко Лубни, Полтавщина, батьківщина оспіваної Олександром Сергійовичем Пушкіним, чудовим російським поетом, у вірші "Я помню чудное мгновенье..." Ганни Петрівни Керн. Та тільки про це у далекі тридцяті роки минулого століття рідко хто пригадував у Лубнах.

Осінь 1932 року. Моя бабуся, та ні, яка ж вона бабуся, зовсім юна красуня Маруся Демченко – студентка Лубенського технікуму лікарських рослин, що розташований у 5 кілометрах від самих Лубен, в селі Терни. Технікум має всесоюзне значення, бо ж тут готують рідкісних і значущих фахівців – агрономів для всього Радянського Союзу. Майбутні агрономи, як і майже всі студенти тих далеких часів, допомагають колгоспам збирати врожай.

До речі, врожай восени 1932 року, за бабусиними словами, зібрали досить непоганий, було вдосталь і зерна, і різної городини. Проте, людей зобов'язували сплачувати державі величезні податки на все власноруч вирощене й зібране. Так, наприклад, якщо виростили 100 центнерів пшениці, то ніяк не менше треба здати у "Заготзерно". Активною була політика погроз і вмовлянь: селами їздили й ходили бригади з активістів, працівників райкому партії, уповноважені, залучали і студентів із тим, щоб селян агітували здавати все державі, їм, немов потім повертатимуть стільки, скільки необхідно. Казали: "Ви повинні здати, це для держави". І люди здавали.

До пунктів приймання врожаю стояли величезні черги: машини, підводи, люди тижнями чекали, щоб здати, виконати свій начебто борг. Деякі дійсно вірили, були патріотами. Хто був багатший, хитріший чи далекоглядніший, той намагався приховати: закопували в огородах, у лісі, та хіба ж у селі щось особливо приховаєш! Крім цього люди ще й боялися – це ж була розстрільна стаття. Де все воно потім поділося – невідомо, майже всі думали, що повивозили у Росію.

"А тією осінню, розповідає бабуся, -як і звичайно, посіяли озимину. Проте вже наприкінці листопада - на початку грудня почали відчувати нестачу їстівного: городину з'їдено, та скільки його там і було, адже кожна капустина, кожний кущик будь-чого були обкладені податком. Живність перед цим позабирали у колгоспи, то вже не було нічого.

Насувалася зима, тому і ліс вже не міг допомогти, якби літо, люди б, звичайно, не пропали. Лісів раніше було багато, вони оточували і Лубни, і прилеглі села. Хоча і тоді вже, хоча й екологічна ситуація начебто ще не була такою непростою, як зараз, було чимало отруєнь грибами, цілі сім'ї труїлися. Можливо, тому що вимушені були збирати ті гриби, не розбираючи, хоча причиною могло стати і те, що їли гриби на голодний шлунок, без хліба, картоплі, як звичайно це було. Хліба ставало все менше й менше, а потім він і зовсім зник.

Мої батьки на цей час уже декілька років як переїхали жити до Лубен. Батько, Давид Григорович, працював у різних місцях, то на невеличких фабриках, то на заводах. Мама, Єфросінья Якимівна, була домогосподаркою. Коли почав відчуватися голод, нестача продуктів, батькові на роботі стали видавати 300-400 грамів хліба. Звичайно, якщо більш нічого немає, то такої кількості замало. Та і випікався цей хліб із меленого гороху, соломи, відходів зернових культур.

На знімку 1934 року моя бабуся, Демченко Марія Давидівна,
та її батьки - Єфросінья Якимівна та Давид Григорович.

В селах почали бідувати ще раніше, і до батьків прийшли жити близькі родичі – мамина сестра тьотя Галя, батькова мати. Тому мама, дізнавшись, що у центрі міста відкрили Торгсін (буквально – торгівля з іноземцями), такий магазин, у якому можна виміняти на золото крупу, почали відносити туди все краще, що залишалося у сім'ї. Незважаючи, що ми й перед цим особливо не розкошували, проте у мами була золота обручка, а в мене золоті серги – ґудзики, ці речі і пішли у Торгсін першими. Така ж доля осягнула і коштовності всіх наших родичів. Селяни несли в ці магазини останнє. Звичайно, ті крупи допомогли протриматися деякий час, але недовго. Проте майже все золото у людей було забране.

Люди із сіл поволі, а пізніше масово почали тягнутися у місто. Спочатку намагалися влаштуватися на роботу, а потім у відчаї, коли не виходило, адже без міської прописки ніде не приймали, ходили будинками, просили. У селах же не мали і краплі їстівного – усе ж забрано.

Я у ці роки жила окремо від батьків, у гуртожитку технікуму. Хоча і було дуже голодно, ми все ж таки продовжували навчатися. У технікумі нас намагалися підкормити: директор десь дістав трохи зерна, лушпиння картоплі, із яких на кухні нам, студентам, варили заколоту. Я отримувала стипендію, 19 карбованців, яку вираховували на харчування. До того ж нам на день видавали по 100 грамів хліба, хоча і не всім. Ми дружили з Галею Мироненко. Її батьки жили в Березоточі, вони вважалися середняками, тому до революції і ще в перші роки радянської влади мали сіялку, віялку, хоча на цей час, про який ми говоримо, у них вже все було відібране, крім того, у родині п'ятеро дітей. Але на це тоді не дивилися, вважали заможними, і Галі не було ні стипендії, на харчування. Так ми знаходили вихід: брали в їдальні одну тарілку із заколотою і дві ложки і так їли. Одного разу, провідавши батьків, Галя прийшла особливо стурбована: її мама почала пухнути з голоду. Так ми два дні обходилися однією заколотою, а хліб економили, а потім Галя понесла його додому. Криза минула, цей хліб допоміг і Галіна мама таки вижила. До речі, саме так робили багато студентів, вони задовольнялися тим, що давали у їдальні, а хліб несли додому.

Пам'ятаю ще один випадок. Мої батьки десь випадково дістали трішечки рослинної олії. Мама відразу ж зібралися до мене в технікум. Принесли, трішечки побули й пішли. А нас, дівчат, у двох кімнатах 15 чоловік, і всі голодні. мама тільки за поріг, ми вилили в мисочку олію, туди хліб покришили, і влаштували собі ціле свято.

Інколи я весь тиждень їла тільки технікумівську заколоту, а хліб економила, щоб пригостити родину у Лубнах. Одного разу йду додому, майже біжу, тому що ходити було страшно, люди вмирали прямо на вулицях і деякий час лежали там, поховати їх відразу не встигали, хоча і були спеціальні бригади, вже майже поряд із будинком, несу підручники, а поверх них шматочки хліба у газеті. Коли на мене майже впав чоловік: очі божевільні, а сам він такий слабкий від голоду, що не було сил навіть підбігти до мене, щоб забрати той хліб. Я думаю, що могла б і втекти, але побачила: він опухлий, хитається, кажу: "Візьміть, поїжте трохи". Так поділилася. Проте злякалася дуже і обличчя якось стерлося з пам'яті. А вже наприкінці весни чи влітку на тому ж місці вітається зі мною чоловік, раз, другий, я відповідаю, але не впізнаю. Він підійшов і признався, хто він, як хотів забрати у мене хліб під час голоду.

Я вже казала, що студенти намагалися щось зекономити, для того, щоб підтримати своїх родичів-селян. До моїх однокурсників приходили матері, батьки, приводили маленьких сестричок, братиків, і студенти ділилися своєю невеличкою пайкою. Пам'ятаю, як до Даринки Халамидник прийшли мати з братиком років шести-семи. В селі, де ті жили, вже померли тато із сестричкою. Даринка трішечки їх підкормила, але ж весь час вони не могли тут бути і тому мусили повертатися. Досить скоро матері не стало.

Зима 1932-1933 років виявилася не тільки голодною, але й холодною. Люди не витримували таких умов, хворіли. До голоду додався тиф, почали вмирати від нього. Поступово навкруги Лубен вимирали цілі села, і які села! Доглянуті, чистенькі, охайні, ті, що "як писанка". Зовсім недавно тут вирувало життя, народжувалися діти, збирали врожай і співали пісень дорослі.

Недалеко від технікуму було село із символічною, як мені тепер здається, назвою, Губське. На початку весни 1933 року нас, студентів, привезли сюди засівати поле (а саджали, в основному, або елітне насінне лікарських рослин, або ж лушпиння картоплі, при цьому не дай Боже хтось приховає жменьку, у кращому випадку виганяли з технікуму, декількох студентів таки і відрахували). Ми йшли по селу і бачили: земля починає відходити від холоду, пробуджується вся природа, але навкруги немає ні однієї живої істоти, ніхто не витримав голоду, всі хати порожні. Вимерло все село, ніхто не вижив. У цей же час селами їздили спеціальні бригади – збирали трупи.

Звичайно, весною ситуація стала трішечки легшою: ті, хто вижив, почали сподіватися на краще, на деревах поступово з'являлися бруньки, квіти, потім зацвіла акація, потихеньку їли все, що виростало. Зазеленіли, заколосилися озиминою поля. Проте їх ретельно охороняли, багатьох людей судили за те, що декілька колосків зірвали і намагалися з'їсти або забрати із собою додому. Мій однокурсник Грицько Дуб був гарний математиком, добре вчився. Знаючи, що родина у селі пухне з голоду бувши у наряді взяв жменьку зерна, за що його відрахували з технікуму. Він поїхав додому, у село Крутий Берег Пирятинського району, і там помер.

Колгоспники і мешканці міст сподівалися на гарний урожай, але тепер не дозволяла радіти погода: літо виявилося на рідкість дощовим, те, що виросло, вимушені були збирати в дуже складних умовах.

У наступному, 1934 році, мене разом із майбутнім чоловіком, Данилом Журавлем, студентом цього ж технікуму, відправили на переддипломну практику до Вірменії, у радгосп "Кетеван", Степанаванського району. Як тільки ми приїхали, місцеві жителі досить швидко ланцюжком дізналися, що ми з України, почали розпитувати. Одним з перших їхніх запитань було: "Невже правда те, що дійсно ваша республіка пережила такий страшний голод?" Сюди дійшли чутки про те, що Україна дуже потерпала, проте ніхто не міг повірити, адже всі знали про родючі українські землі, гарні врожаї, і раптом таке... Проте ми з Данилом відмовчувалися, адже перед від'їздом дали розписку, що нікому нічого в Арменії не розповімо."

1934 рік. Вірменія. На знімку мої майбутні бабуся і дідусь

З тих днів пройшло немало часу, проте забути їх неможливо. Особливо нахлинули спогади до бабусі у цьому році, коли у зв'язку з негативними погодними умовами менший, ніж завжди, очікується врожай озимини. Проте причиною голоду у далеких тридцятих стали не погодні умови, а люди, які, граючи в свою політику, намагалися знищувати цілі народи, заздрили українській хазяйновитості, заможності, чорноземам.

Я живу і працюю у Кіровограді, доцент, кандидат педагогічних наук.

Ви робите цікаву і надзвичайно важливу справу. Сподіваюся, що спогади моєї 93-річної бабусі, яка живе разом з нами, зацікавлять і вас.
Під час війни також загинули і мої дідусь - Журавель Данило Федорович та прадідусь - Демченко Давид Григорович. Вони були розстріляні фашистами у Лубнах.

Інна Шишова
shishovainna@rambler.ru

Надсилаю фото своєї бабусі, зроблене цієї весни. Вона, дякуючи Богові жива, відносно здорова, адже все ж таки народилася 1 лютого 1914 року. Разом із тим недочуває, не дуже гарно бачить. Мешкає разом із нами, в Кіровограді. Хату, де жила раніше, в Ромодані, вже зруйновано.

†Бабуся померла 16 липня 2008р.
СВІТЛА ЇЙ ПАМ’ЯТЬ!

Щодо підписки про нерозголошення, яку давали дідусь і бабуся, то їх спеціально викликали до Лубень, у ГПУ.

Детальніше пишу про долю дідуся і прадідуся. Їхні прізвища викарбувано на пам’ятнику у Ромодані і в Лубнах, біля Хорольского спуску.

Журавель Данило Федорович, народився 30. 12. 1906 року. Поляк. Директор радгоспу, агроном. Розстріляний нацистами 22 лютого 1942 року о 15 годині у Лубнах, на території військового містечка.

Демченко Давид Григорович, народився 12. 07. 1892 року. Поляк. Нарядчик на вузловій залізничній станції, Ромодан. Розстріляний нацистами 24. 05. 1942 року в Лубнах.

Пишу про події війни у хронологічному порядку. Дідуся вбили раніше, тому про нього спочатку.

Мій дідусь, Журавель Данило Федорович, 30. 12. 1906 р. н., народився у селі Фарбованому, Яготинського району. Його батько помер дуже рано, родина бідувала, але Данило закінчив лікнеп, працював у селі на тракторі, потім його рекомендували на навчання до Лубенського сільськогосподарського технікуму, до якого і зарахували без вступних іспитів, за направленням. Там навчалася і бабуся. Пізніше дідусь заочно отримав і вищу освіту, у 1933-1936 роках працював директором радгоспу, агрономом у Кононівці.

До початку Великої Вітчизняної війни, ще у 1940 році, він проходив у місті Києві інструктаж щодо дій під час війни, зустрічався із Хрущовим. Він та інші люди, в основному керівники колгоспів, радгоспів, мали створювати партизанські загони і воювати в тилу у ворога, який поки що був уявним. Проте, коли дійсно відбувся нечувано швидкий наступ гітлерівців, організувати роботу не судилося. Керівник райкому партії на прізвище Цима, який мав очолити всю діяльність, зачинив усі документи, карти, плани розташування майбутніх партизан у лісі, місць збереження зброї, продуктів, одягу, явки, списки і адреси родин керівників (їх мали евакуювати у першу чергу) у своєму кабінеті, а сам забрав ключі, гроші і зник разом із своєю сім’єю на єдиному автомобілі. Вже набагато пізніше його знайшли у Казахстані, засудили на 25 років. Чоловіки, за бабусиними словами, дуже благали евакуювати їхні родини, але він тягнув до останнього, запевняв, що ось-ось все зробить, щоб не нагнітали атмосферу, адже небезпеки немає.

Дідусь саме був у райкомі партії, коли у двір заїхали німці. Намагався виламати двері в той кабінет, думав познищувати документи, але вже не встигав, ті все робили миттєво. При цьому він не знав, що є такі списки, що там його прізвище, всі відомості про його родину.

Буквально за декілька днів майже всіх цих чоловіків, що залишалися для партизанської та підпільної роботи, у кількості 70 осіб, було заарештовано, дідуся також. Арештовували вдома у батьків дружини, в Ромодані, в цей момент жили тут, бо почали будувати хату в Лубнах, був уже й фундамент, ліс, все, що треба, потім його сусіди все й розікрали. Можна було б десь і переховатися, проте вже в сім’ї дізналися, що у німців є списки родин з адресами, а на руках було двоє зовсім маленьких донечок, мої мама і тьотя, та ще й старенькі батьки дружини.

На 5 день його розстріляли разом із Кротовим, Марком Цимбалом (суддя із Круглика), Олександром Масюком (родич по дружині), М. Кривуленком та іншими. За ці дні дідуся в гестапо встигли провідати, віднести передачу (моя прабабуся ходила в Лубни носила їсти з Ромодану). На 6 день, 23 лютого 1942 року родичка, що жила в Лубнах, Демченко Оксана Антонівна, пішла віднести продукти і речі, але сказали, що вже не треба, вчора розстріляли, о 15 годині дня, на території військового містечка. Начебто, там тепер є пам’ятний знак, точно не знаю. Всі ці люди лежали у спільній могилі, дуже багато. Знайти своїх намагалися, але поки прийшли з Ромодану, вже розібратися там було неможливо.

Після того, як розстріляли всіх 70 керівників, почали знищувати їхні родини. У Лубнах забрали 30 сімей, зачиняли їх у машинах і пускали газ, люди помирали. До нашої родини не дісталися, бабуся думає, що, може, тому що почали з Лубенського району, а Ромодан у той час був Миргородського. Хоча її взяли на облік, вона не мала права відходити від Ромодану більше, ніж за 3 кілометри, відмічалася у поліції.

Доля прадідуся, Демченка Давида Григоровича, є такою. Народився він 12. 07. 1892 року у Круглику, неподалік від Лубен. Довго там і жили, потім купили хату в Ромодані, недалеко від залізничної станції, вулиця Радянська, 8. У 40-ві роки працював нарядчиком на станції. Не пройшло і 3 місяців після вбивства Данила Федоровича, як заарештували і його. Начебто він агітував йти в партизани, в чому ми дуже сумніваємося. Разом з ним сидів під арештом і також був розстріляний чоловік на прізвище Якуба, який працював головою колгоспу. Коли прадідуся везли на машині на розстріл, йому вдалося викинути записку: на носовичку чорнильним олівцем він написав, що з гітлерівцями співпрацювала Надія Довбня, вона їм і розповіла, де він живе. У записці були домашня адреса і адреса родичів у Лубнах. Якась жінка знайшла і принесла тим родичам. Після війни з’ясувалося, що допомагав нацистам, видавав інших вантажник зі станції Микола Панченко, його потім розстріляли.

З повагою
Інна Шишова.

<< НА ПЕРШУ