1
Давно скінчилась громадянська війна. Життя поволі входило в звичну колію і, мабуть, таки ввійшло б, та наступив рік великого перелому. Звістка про те, що рішенням комбіду всіх незаможних і заможних селян-середняків, за винятком куркулів, список яких було затверджено, уточнено і доповнено, мабуть, вже вп’яте, будуть заганяти в колгоспи, блискавично облетіла Байрак, навколишні хутори і села і докотилась до Коломійцевого.
Уповноваженим у районі було призначено Варшавчика – двадцятип’ятитисячника, робітника полтавських майстерень, уродженця цих місць.
Колективізацію на території сільради очолив комбід у складі Петра Матвієнка, Остапа Холоші, його брата Сидора, Дмитра Коломійця, Степана Білика та ще Петра Грабарки.
Остап і Сидір – хлопці жваві, розбитні, Сидір навіть трохи в школу ходив, так-сяк вивчив букви і навіть вмів з горем пополам читати, а тому як тільки-но в хуторі встановили радянську владу і стало питання, кого вибирати головою сільради, вибір впав на Сидора. Найбідніший, бідовий і в той же час грамотний, до того ж без кисті лівої руки. Ще вчора був просто Сидір, всі над ним потішалися, та він і сам любив пожартувати, а сьогодні вже Сидір Васильович.
Треба сказати, що Сидір хоч і підходив на цю посаду по класовій ознаці, але за діловими якостями таку посаду обіймати аж ніяк не міг. Був він людиною товариською, веселою, але дуже вже несерйозною і легковажною, до того ж і випити любив. Як тільки у колишній Харитоновій коморі відкрилася крамниця, Сидір, не вагаючись, призначив у неї продавцем свого рідного брата Остапа. Краму в крамниці було небагато, кіт наплакав, але дещо було: штани, куфайки, мило, горілка, іноді завозили гас у бочках.
На другий день після призначення Сидора головою прийшов у сільраду Петро Матвієнко, огледівся, повагом сказав:
– Це, Сидоре, не по справедливості. Тебе назначили головою сільради, а мене ні. Хро-хро.
– Та становився б ти, мені все одно, – засміявся Сидір.
– Тепер пізно про це балакати, я прийшов до тебе за іншим.
– Кажи за чим.
– Хочу нагадати, щоб не забував про мене.
– Таке ти балакаєш. Йди до мене секретарем. А що?
– Та ні. Не люблю підчинятися, – сказав Петро і вийшов.
І ось, нарешті, Петра Матвієнка призначили головою комнезаму. Утворені, а, по суті, реорганізовані у травні 1920 року з комбідів, комнезами нічим суттєво не відрізнялися від них, а тому селяни продовжували називати їх по-старому – комбідами, а комнезамівців – комбідівцями.
Не пройшло й тижня, а Матвієнко вже доповів у район, що в хуторі організовано СОЗ незаможних. В той СОЗ записався весь комбід і декілька середняків, а тому говорити про нього всерйоз було рано, не було в ньому й третини хуторян. Навіть не всі бідняки записалися. Дід Любенко – бідний як церковна миша, а в СОЗ не поспіша вступати. Любенко – це по-вуличному, прізвище ж у нього Чухно.
– Чого хоч ви, діду, не пишетесь? – добивались в нього хуторяни.
– Батько в СОЗі, а я ні, на хріна воно мені, – відповідав. Особливо наполягали середняки й ті, хто поспішив зі вступом: той же Семен Білик, Микола Даценко, Петро Федорів. Семена, правда, Петро Грабарка, за вказівкою Матвієнка, записав у куркулі і список оголосив, та люди шум підняли.
– Який з Семена куркуль, як у нього і дід, і батько незаможні були?
– Як це який? – перечив Петро. – А Наталка, рідна сестра, хіба не за Харитоновим Іваном заможем? Той куркуляка, значить, і Семен недалеко відбіг.
– Люди добрі, побійтесь Бога, – благав Семен. – Та я ж першим заяву в СОЗ подав, який же я куркуль?
– А що, й правда подав?! – всміхнувся Остап. – Значить, треба приймати.
– А ти думаєш, чого він ту заяву подав? Злякавсь, догадавсь, бестія. Тільки дзуськи, все рівно розкуркулимо, – виважено сказав Мат-вієнко. – А то поріднились з Харитонами, думали, як царі житимуть. Зараз наша влада прийшла.
З натовпу знову почулися голоси.
– Та Семен робітників не наймав, скільки й старі люди пам’ятають.
– Та він такий роботящий, що встигав сам все переробити.
– Е, хдопці, Семен мододець, – гугнявлячи, проказав Іван Михайлович, огрядний, уже не молодий, чи не тридцятирічний парубок майже двометрового зросту, за що й величали по батькові.
І тут нарешті дійшло до комбідівців, мабуть, до першого Сидора:
– Хлопці, підождіть! Петро, не пори гарячку! – гукнув Сидір. – Семена треба приймати і неодмінно.
– Як це приймати? – хотів вибухнути Петро, але замість того заговорив трохи жвавіше звичайного.
– А сам подумай, – схилився до Петрового вуха Сидір. – Ти будеш головою. Остап – замісником, Петро Грабарка – бригадиром, я й так голова сільради. А хто ж робитиме в тому СОЗі? Робити ж нікому буде. А Семен роботящий, він за всіх нас робитиме.
– Да-а! – протяжно сказав Матвієнко. І ще раз повторив: – Да-а...
Дуже вже хотілось Петрові відомстити Харитонам, а заодно і Біликам за те, що в свій час не віддали за нього Наталку. Це ж добре, що так обернулося, і Біликівське, й Харитонівське багатство тепер прахом піде. А якби ні? Як би він жив тоді? Тепер-то йому до тої Наталки байдуже.
Глибоких почуттів у нього до неї ніколи не було, як, зрештою, і до жінки Маньки, з якою зовсім недавно одружився. Але не такий Петро, щоб забувати, а тим більше дарувати образи. Влада над людьми, яку він тепер здобув, до головокруту подобалась Петрові. Карати чи милувати – зараз було в його владі, залежало від його злої чи доброї волі. А тому й наполягав, несхибно стояв на своєму.
– Я проти! Тільки кулачити!
– А ти подумай над моїми словами.
– Ще хтозна, чи нас затвердять на тих посадах... А якщо ні? – завагався Петро.
– Ну то й що? – всміхаючись, знизав плечима Остап. – Хоч затвердять, хоч ні. Все одно у нас в СОЗі робити нікому. Сам зміркуй, всі ледарі, лежебоки. Ні одного роботящого серед тих, хто вступили. Хіба що Петро Федорів, Іван Михайлович, Никифор, Данило, Даценки: Микола, Ригорій, Захарько. Ці ніякої роботи не побояться, хоч дехто і в літах. Треба приймати, Петре. Інакше наш СОЗ і тижня не протримається, в трубу вилетить.
Петрові не сподобались Остапові слова, він сприйняв їх, як натяк на себе. Остап зрозумів це, погузнував назад.
– Ну, я не скажу, що всі ледарі, ми з тобою могли б робити, – лукавив він, – та тільки для чого воно нам? Ми, якщо не головою, так замісником, бригадиром чи ще кимось будемо. За всіх не переробимо, – брехав, не блимаючи сірими очима, Остап.
Ні Петро, ні Остап, звичайно, до справжньої роботи не були здатні. Петро – ледачий, неповороткий, вайлуватий, як слон. Він поки з хати до бригади прийде, то й худоба з голоду видохне. Забарний, не приведи Бог. Повертається, наче ведмідь за горобцями. Ніколи не поспішить. Хіба що на обід. Поки раз обернеться, ледацюга, і рак свисне, й сонце зайде. А тому навіть Харитони, в яких завжди роботи непочатий край, наймали Петра всього кілька разів. Який з нього робітник? Тільки заважати буде. Краще вже самому вправлятися.
Остап хоч і повна протилежність Петрові: живий, на одній нозі крутиться, але слабує здоров’ям, часто простуджується, кашляє. Кажуть, на сухоти хворий. Зрештою, працюють всякі: і здорові, і не дуже. Головне, Остап не може надовго зосередитись на одній роботі, настільки непостійний і легковажний. Махнув навильником, кинув оберемок соломи, і все, інтерес до роботи пропав, видихався, наче й не було його, стоїть вигигикує, анекдоти травить та всілякі смішні бувальщини розповідає. Це в нього виходить гарно. Про Сидора й говорити марно – без руки.
– Да. Це ти діло, Остапе, сказав. Ми за всіх не переробимо, хро-хро.
– От я й кажу...
– Треба викинути з хати Харитона і Ригорів в Байраку. В першій буде бригада, в другій – контора.
Одним словом, думали, маракували, поки таки викреслили Семена з куркульських списків і прийняли в СОЗ, а натомість Миколу, Ригорія, Захарька – вписали.
– Та вони ж бувші червоні партизани, в громадянську кров проливали, – заперечив хтось.
– Було колись. А тепер куркулі, а значить, вороги, – підвів підсумок суперечці Матвієнко.
Так неждано-негадано став Семен колгоспником. А от дід Любенко, якому б там тільки й бути, відмовився. Та ще й цікавим, які зібралися біля нього в гурт, хитро примруживши очі, охоче пророчив:
– Підождіть, воно ще перемелеться. СОЗ – це ненадовго.
– Та як сказати... – вагались люди.
– Ось подивитесь, воно скоро лопне, – наполягав дід.
Хто чув те, розгубився, та швиденько від Любенка додому. Часи важкі, хтозна ще, чим можуть ті балачки обернутися. Дійшла чутка про крамольні дідові слова і до Петра Матвієнка. На другий день діда Прокопа вигнали з хати і відправили на Соловки. Жінка Пріська з п’ятьма дітьми поселилась у бездітної сестри в Багачці, по суті, повернулася в батьківську хату, звідки її взяв Прокіп і де вони прижили сина Павлушу. А через тиждень в хутір з Багачки завітав Тимофій Ододка, по-вуличному Негора. Жив Тимофій у хаті на курячих лапках, а тому довго не думав, купив Любенкову хату в сільраді за тридцять карбованців для сина Гната, вважай за безцінь, і наступного дня перебрався з сім’єю в хутір, застовпив місце. Сам же думав ще деякий час пожити в Багачці. Гнат, хоч і був уже в літах, десь під тридцять, був нежонатий. Ніхто не хотів іти за такого бідака. До того ще й несміливий, мамлакуватий. Он Іван Михайлович, який бардадим, заможний, та й то одинак, хоч і тридцятку розміняв. Батько Іванів, Михайло, недавно помер. Ішов з Багачки, став спускатися з косогору, відчув, як закрутило в животі, присів, спустивши штани на бурячищі, та там і закляк. А мати Секлета що вже не робила – ніяк не оженить.
На краю хутора вигнали з хати Любенка, а в самому центрі – Данила з сім’єю. В Данилову хату по іронії долі вселився рідний Любенків брат – Гнат Чухно, з кирпатою Гнатихою й дітьми.
– Уже б селили в братову хату, хай би там і жив, – гомоніли хуторяни, тільки хто їх слухав.

2
Багато в той час було наплутано і нав’язано вузлів. Багато з тих вузлів розплутає, розрубає війна, а ще більше зостанеться розрубувати на потім. Ті вузли будуть муляти й ятрити душі не тільки батькам і дітям, але й внукам і правнукам.
Зрушували з місць, зривалися з одвічних устоїв села, хутори. Це в місті люди течуть і течуть, і ніхто не знає про іншого більше, ніж на покоління вперед. А в селі... Підіймалися багатовікові пласти образ, передавані з покоління в покоління, випливали на поверхню справжні й вигадані провини батьків, дідів, прадідів до сьомого, а то й десятого коліна, нашарування несправедливості. І нелегкий, часом кривавий рахунок пред’являвся і живим, і мертвим. За борги платили тепер майном, волею, життям.
Мало не в кожному хуторі й селі знаходились люди, які доносили на своїх сусідів, односельців. А доносити було про що. Багато балачок велось пошепки, а ще більше вершилося справ праведних і неправедних. Начальству нелегко було прослідкувати за тим, що творилося в селах і хуторах, а тим більш у кожному дворі. Для цього були потрібні сексоти. І вони знаходились. А якщо не знаходились самі, їх знаходила влада. Тим же, в кого переважала порядність, ятрили старі рани, стравлювали, стикали лобами. І людина не витримувала, починала говорити. Так, потихеньку прощупуючи, влада підбиралась до людських душ.
Петро Матвієнко відразу змикитив, що потрібно новій владі. Ще на початку двадцятих потрапив у Петрові руки листок газети ВЧК «Красный меч», де чорним по білому було написано: «Ми досягли того, що в цілому ряді випадків самі робітники пильно слідкують за діяльністю буржуазії і доносять нам при найменшій підозрі...». Так це було в листопаді вісімнадцятого, а зараз, в листопаді двадцять дев’ятого, спробуй не донеси. Не донесеш ти, донесе інший, а тебе посадять за те, що знав і вчасно не сповістив.
Минулої зими Петро Матвієнко зайшов у Багачці до міліції (міліція в одному приміщенні з ОДПУ), щоб донести на діда Любенка, а заодно і на Данила, Даценка Миколу, Івана Михайловича, інших хуторян. Вияснивши що й до чого, Матвієнка повели до начальника ОДПУ Юрія Кряжева. На стіні, за спиною Кряжева, – великі портрети вождів: Леніна і Сталіна.
– Ну, що ж. Видно, що ви людина віддана справі робітників і селян. Будете у нас нештатним працівником. Ось вам вказівки, інструкції. Почитайте, ознайомтесь. Будуть запитання – не соромтесь, задавайте, – говорив Кряжев. Петро довго сидів, сопів, читав ті інструкції, намагаючись зрозуміти що й до чого. І хоч було написано дещо незвичною мовою, второпав, бо так думав і сам.
– Тепер, я думаю, ви в курсі, – м’яко сказав Кряжев. – Доповідати треба про все: що чули, що бачили. Ми повинні знати, що думають, про що говорять хуторяни. Особливо нас цікавлять ті, хто невдоволений радянською владою, новими порядками. Таких дві категорії. Один невдоволений, але мовчить, а другий навпаки, ходить базікає, агітує. Звичайно, що небезпечніший другий. Але це тільки на поверховий погляд. Перший не менш небезпечний, а може, навіть більш. Базіку ми зразу знешкоджуємо, а мовчун зостається, чекає слушного часу, щоб увігнати нам в спину ножа. То справжній ворог, скритний, затятий. Розпізнати його нелегко, але й неважко. Якщо людина весь час чимось невдоволена, похмура, зразу ясно, хто перед тобою і що йому не подобається.
– Може, в неї вдома щось трапилось? – висунув здогад Петро. – Наприклад, корова здохла.
– Пусте все це. Навіть смерть матері чи батька, дочки, сина не може, не повинна затьмарити радості від того, що навкруги панує радянська влада. Інакше це не наша людина. В кращому разі – це буржуазний елемент, для якого неприємність, власне горе – вищі інтересів народу. Одним словом – власник. А значить – наш ворог. Таких треба викорчовувати безжально, під корінь. Для того ми й будуємо нове життя. Наш великий і мудрий вождь Йосип Віссаріонович Сталін наказав провести на селі суцільну колективізацію. І ми її проведем. І той, хто по-справжньому вболіває за долю нової влади, повинен безжально знищити в собі власника, звести всю худобу до загального стада. От що повинна зробити наша людина!
«А якщо людина захворіла?» – раптом подумав Петро. Бачив, як в громадянську хворів батько. Був він весь час мовчазний, сумний, похмурий. Але Петро вчасно зрозумів недоречність запитання, промовчав. Зрештою, якби батько побачив його зараз, то, може б, і зрадів. А так – чому було радіти? Сім’я жила в злиднях, біликівську Наталку Петрові не засватав. До того ж батькові скоро вмирати, хай їм земля буде пухом, а Петрові треба жити. Ні, такий підхід нової влади подобався Петрові, був йому до душі. Треба, треба вкоротити і не тільки язики.
– Ну, що ж, я думаю, вам все зрозуміло. Будуть питання – заходьте. Хоча часто ходити сюди й не бажано. Тільки в крайньому разі. Виникне необхідність – пишіть. Розберемося. Гроші за роботу отримуватимете в міліції. Хвилину! Ось тут розпишіться. Про нерозголошення. Я думаю, ви розумієте, чим це може обернутися для вас і вашої сім’ї?
Останнє Матвієнкові особливо сподобалось. Він встав, розпростав плечі, в указаному місці поставив закарлючку.
– Якщо в силу своєї малограмотності вам буде де в чому нелегко розібратися, не губіться. Допоможемо. Зрештою, грамота тут ні до чого. Головне в нашій справі – класове чуття. А у вас, я бачу, воно несхибне. На нього й надійтесь. Раз воно вам підказує, що перед вами ворог, значить, так воно і є. Попереджаю, не подумайте що-небудь утаювати від нас. Це найбільший і непростимий гріх. Будемо говорити – провина. Так як гріх – слово церковне, попівське, а ми з вами невіруючі. Бог, гріх – це вигадки наших ворогів. Придумали Бога, щоб самим гарно жити. А ми через рік-два, найбільше через п’ять, заживемо і без Бога. Хіба ж так заживемо! – Кряжев поплескав Петра по плечу. – Нашим ворогам і не снилося так жити. А тому, хто б не був: жінка, син, батько, мати – ми не повинні покривати нікого. Ворог народу не може бути ні сином, ні батьком, ні матір’ю. Ворог – є ворог, ким би він не доводився нам по крові. Запам’ятайте – рано чи пізно хтось сповістить нам про це. І тоді в нас з вами буде інша
розмова.
– В мене батько давно хворіє. Білі побили, мало не вмер. Я там і в анкеті написав, в біографії відмітив, – з гордістю повідав Петро.
– Гаразд, – Кряжев встав з-за столу, поскрипуючи пахучими ременями портупеї, осмикнув гімнастерку, підійшов до Петра майже в
притул.
– Я вірю, ви не підведете нас. Людина ви тямуща і розумієте що й до чого. Головне – ніякої довіри й пощади ворогам радянської влади! Тільки так можна побудувати нове життя! В такому разі, ви завжди можете розраховувати на нашу увагу й підтримку.
Матвієнко скоса зиркнув на портрет Сталіна, в знак згоди кивнув головою. Кряжев перехопив Петрів погляд, врочисто сказав:
– Товариш Сталін завжди буде вдячний таким, як ви. А тепер до побачення. – Кряжев простягнув руку. – Бажаю успіху.
Петро вийшов на хрустке від морозу крильце, ступив на втоптаний сніг і не відчув власної ваги. Додому летів наче на крилах, не чуючи ніг. Нарешті збулося! Скінчилося наймитування. Він став людиною. Тепер, що б він не робив, за що б не брався, за його спиною – міліція і ОДПУ. Він тепер нікого і нічого не боїться. Чи думав дожити до такого? В ОДПУ у нього свої люди? Захоче, тільки пальцем поведе – і прощавай чиясь воля, а може, й життя. Спокусливо й солодко. І від того, що, напевне, йому єдиному в хуторі доручено таку важливу, державної ваги справу, груди переповнялися гордістю. Петро став підряд перебирати всіх хуторян, зважуючи, кому б ще в ОДПУ могли виказати таке довір’я, і не знаходив. Думкам заважали розбурхані почуття, зустрічний вітер. Виходило, що нікому. Тільки йому одному. Анітрохи не мучила Петра й совість. Він не вважав себе ні донощиком, ні сексотом. Всяка влада вимагає, щоб їй слугували. І багато хто вважає це за честь.
Тільки під вечір Петро добрався додому. Ввійшов у хату, сів втомлений на лаву, гукнув Маньку.
– Ану, лишень, Манько, зніми з мене чоботи! – повагом наказав Петро.
– Господи, отак наморився. Заносів кругом, не пройти, – бідкалась Манька, беручись однією рукою за підбор, а другою – за передок. – Чи що з тобою?
Петро мовчав, тільки сопів. Він навіть не хрокав, не спльовував під припічок, як завжди. Сьогодні він став великою людиною, але про це нікому й слова. Петриха більше не стала добиватися правди, раз мовчить, значить, так треба, а тому покірно стягла другий чобіт, витерла обидва ганчіркою, поставила під челюсті сушитись.
– Зараз їсти насипати чи пізніше?
– Дій корову, тоді. А я, поки суть та діло, щось почитаю. Там немає старих газет?
– Господи, для чого вони тобі? Ніколи не читав і в руки не брав, а це наче здурів.
– Зараз треба вчитися.
– Отуди к лихій годині! – Манька взяла дійницю і розтанула в вечірніх сутінках.
– Тепер головне не вшелепатись, – думав Петро.

3
Останнім часом старий Тимофій Ододка мало не щодня шпетив сина.
– Гнате, ти б уже женився, чи що? Доки ти вже будеш хріном груші околачувати?
Гнат ходить по двору, наче та мова й не до нього, щось мугиче собі під ніс, огризається: – Ми з Іваном Михайловичем будем ще парубкувати.
– Дурак!
– А на кому женитися, тату?
– Та невже ж ти оце тридцять год світом паскудиш і ні одна дівчина до душі не припала? Та я, коли таким, як оце ти, був, топтав їх, як півень курей. А ти ходиш, віскряки тягаєш, мать твою так! Невже ж не примітив? А то я сам буду тебе женити...
– На кому, тату?.. – знову за своє Гнат.
– На тому, хто піде! Хто захоче такого йолопа! Тільки й зна – брови підстригати. Тьфу! А це ще й вуса відпустив. Ну, вуса, то нічого, вуса хай будуть. Ну, так кажи, куди сватів засилати? А то оженю на Вигуляровій Прісці, а ні – на Ялосоветі Тимоновій. На отій дурочці, що весь район знає...
– Я, тату, так скажу, якщо можна, то пішли до Бужинів, Марусю сватати. Дуже до душі припала.
Пріська Бужин, по-вуличному Бужинка, хоч і прожила в хуторі за Прокопом Любенком майже десять років, але так і залишилася Бужинкою.
– О, це друге діло. Підемо. Не зі мною, так з дядьком. Якщо гарбуза не дадуть, то висватаємо, – почухав потилицю Тимофій.
– Та як же без вас, тату? – розгубився Гнат.
– Та, бачиш же, вдітися дуже ні вві що. Прийдемо – і я старець старцем, і ти такий же. Хіба що в кого зайняти одежину?
– Стрічають по одежі – проводжають по уму, – зауважив Гнат.
Тимофій з подивом глянув на сина, додав:
– Гаразд, так, мабуть, і зробимо.. Готовся на ту неділю. Хоч і бідні ті Бужини, та й ми не багатші. До таких і йти треба. Якось і будем за гурта микати горе. А микати прийдеться. Скільки живу, стільки
й микаю.
Цілий тиждень Гнат ходив по двору в чистій сорочці, подовгу стояв перед дзеркалом, мугикав, наспівував Кармалюка:
– За Сибіром сонце сходить;
Хлопці, не зівайте,
Та на мене, Кармалюка,
Всю надію майте.
Повернувся я з Сибіру,
Та не маю долі.
Хоч, здається, не в кайданах,
А все ж не на волі.
Маю жінку, маю діток,
Та я їх не бачу.
Як згадаю про їх долю,
Сам гірко заплачу.
– Що ти цілими днями мугичиш? Дурак. Краще б Богу молився, може б, поміг.
Незчулись, як і тиждень пролетів, наче птах перелітний, наступила неділя. Гнат і Тимофій одягнулися в чистеньке, пішли на Куток до Бужинки свататись. Тимофій собі одежу аж в Бутовій Долині позичив у свого товариша, з яким колись ходили в Таврію на заробітки. Обоє чорні, ідуть, наче граки по свіжій ріллі. Збоку подивитись, так наче й нічого: чисто вбрані, поважні. Гнат, правда, помітно хвилюється, то випередить Тимофія, то відстане. Біля двору Бужинів зупинилися, перекурили.
– А може, тату, вернемось?
– Як це, вернемось?
– А так, підемо додому та ще трохи подумаємо. Прийдемо колись другим разом.
– Е, ні, Гнате. Раз уже пішли, то треба йти. А вернемося, невдача буде.
Увійшли в хату. На скрині – ще теплі, бо пахнуть, пироги й хліб, вкутані в хустку, на покуті – вишиті рушники, образи. Гнат став біля порогу наче вкопаний, нічим його не зрушиш. Тимофій пройшов уперед, до скрині. Присів на кутику. Сидить, розгладжує засиджену мухами клейонку, мовчить, супить брови. Після того як Прокопа Любенка спровадили на Соловки, залишилась Пріська одна з сином Павлушею і з п’ятьма дочками, і всі такі, що хоч сьогодні забирай. Гнат стоїть, мне картуза перед матнею, уважно і красномовно дивиться на Марусю. Хоч і чорний, як грак, а помітно, що зашарівся. Маруся перехопила той погляд, ніяковіючи відвернулася до жердки. Гнат же очей не зводить з Марусі.
Тимофій глянув на сина, розсердився: «Ну й остолоп! Навпаки, і уваги б не звертав, а так висватаєш чорта лисого! Господи, отаке недоколихане!» Тимофій мало не сплюнув на долівку, ледь втримався. Стриматися-то стримався, але що-небудь казати перехо-тілося.
– Ну, розказуйте, чого завітали? – заполошно лопотіла Пріська. Тимофій хотів було розпочати про куницю, про красну дівицю, та, глянувши на виряченого Гната, вирішив, що так здалеку заходити нічого, поки закінчить, у того й очі к лихій годині повилазять.
– Йшли оце мимо та й зайшли в гості. У тебе дівчат он скіко, а в мене син. Може, сватами будемо?
– Та хто на... – зашарілась від радості Пріська.
– Дивись. Да – так да, ні – так ні! Набиватися не будемо. Не тіки світу, що в вікні... Підемо он до Бадил просити...
Після загибелі Федора Бадили в громадянську дітей, Настю і Василя, забрала рідна Федорова сестра з Багачки.
– Не знаю, що вам і казати, – оговталася Пріська. – Скажу так: якщо дуже захочете, то будете, – і звела погляд на Гната. – Ну, а чого ж молодий мовчить, нічого не каже?
– А що казати? Тато вже все сказали, – ще більше зніяковів Гнат. І знову очі крадькома на Марусі пасуться.
– Ну а як же не казати? Відкіль ми знаємо, може, ти німий, – за-сміялася Пріська. – Ми ж повинні знати, хоче молодий женитися чи ні. І на кому? Мо, тут йому й дівчини до вподоби немає? Може, то батько хоче, а не молодий?
– Та не знаю, – відповів Гнат ухильно. – Тато заставляють женитися. Кажуть, пора вже.
Скромний, ввічливий Гнат глянув на дівчат, і очі розбіглися. Сказати б про Марусю, так соромно й незручно. Стоїть Гнат, мовчить, ніяково усміхається.
– Ну що це за молодий, як він не знає, на кому йому женитися? Не молодий, а горе. Чи, мо, знаєш?
– Та хтозна, як вам і сказати, – зовсім губиться Гнат, але його перебива Пріська.
– Ну, якщо не знаєш, то я ось дівчат поспитаю. Дівчата, хто піде за нього? Ти, Гапко? Ні. Мо, ти, Векло? Ні. Мо, ти, Марійко? Ні. А ти, Явдохо? Ні...
Всі п’ятеро наче змовились, не хотять йти за Гната. Йому навіть на думку не спадає, що дівчатам теж соромно і незручно. Скаже та ж сама Маруся, що хоче за Гната, а він не візьме. Але Гнат тепер впевнений, що не хотять. Чорний, застаркуватий з виду, суворий. Хоч би пожартував, чи що, або, як свататись ішов, поголився гарно, щоб хоч трохи привітнішим бути.
– Ну, а ти ж кого хочеш? – знову питає у Гната Пріська.
Гнат стоїть ні в тих ні в сих, губи смикаються. Видно, хоче щось сказати, а неспроможний. Чи то так тихо каже, що й не чути в хатньому гаморі.
– Не тіряйсь, Хома, на те ярмарок! – гримнув на сина Тимофій, але Гнат до того розгубився, що нічого вже не чує, стоїть вкрай знічений, не знає, що йому робити.
– Та кажи вже, остолопе, – не втримався Тимофій, – що Марусю хочеш взяти.
– Та, хотів би... І тато заставляють... Треба женитися, – Гнат знову зняв з себе відповідальність за те, що відбувається, і перевалив на батька. Соромно Гнатові. Барва залила обличчя, і від того Гнат став ще непривітнішим, ще чорнішим.
– На Марусі? – ледь розгубилася Пріська.
– Та на ній. Тато кажуть: женись, а я що? – мимрить Гнат. Хай думають, що йому все одно, кого брати, бо дуже вже незручно перед Марусею. А що, як знову відмовить?
– Маруся в нас сама менша, ще встигне. Чи як, Марусино?
Маруся теж зніяковіла, відвернулась до крайка. Гнат їй все-таки чимось подобався, може, навіть більше, ніж подобався. Інколи їй навіть здавалось, що вона любить його. За що? Так ось прямо сказати вона не могла. Ловлячи на собі важкі й гнітючі Гнатові погляди, вона постійно соромилась і не могла зрозуміти чому. Давно помічає, що Гнат не байдужий до неї. В лузі, в полі, на дорозі, на досвітках – де б не стрічалися, між ними наче якась іскра проскакує, викликає потяг. Та хоч би коли-небудь підійшов, заговорив, пожартував. А то тільки дивиться і все. Хтозна, що він думає? А якщо думає, то чому мовчить? Взяв би й сказав, а то все валить на батька. Наче він тут ні при чому, наче йому байдуже. Хтозна, може, він і не хоче її? Скаже вона зараз, що хоче піти за Гната, а він візьме й відмовиться. Маруся повагалась і промовчала.
– Маруся в нас гарна... Та й найменша... Ще вийде... А проте... Воно, як немає пайди, то й за батюшку не йди, – невпевнено сказала Пріська, але, боючись, що свати повернуть і підуть, підвела підсумок розмові: – Іди вже, мабуть, ти, Явдохо.
– А чого це я? Га? Чого? – зраділа Явдоха і до того добалакалась, що навіть бувалий Тимофій розгубився: «Ох і проява! Ця скіснятись і комина колупати не буде».
– Йди, Явдохо. Йому ж, бачиш, однаково, кого брати.
– Та я хотів... – несміло заперечив Гнат.
– Ну так що, що ти хотів? – твердо відказала Пріська. – Поки старші дівчата не вийдуть, Марусю не віддам. Такий звичай. Якщо хочеш, жди.
– Ну, так я ж...
– Не знаю, он Холоша Остап, як хотів оженитись на меншій Веклі, то підговорив товариша, щоб старшу взяв. От і ти чотирьох молодих найди.
– Кого ж я знайду? – безпорадно розвів руками Гнат. – Явдоху, точно знаю, ніхто не візьме. Хлопці балакають...
Явдоха почервоніла, наче запаска.
– Тату, тату, куди це ви? – забачивши, що Тимофій прямує до виходу, Гнат мало картуза не впустив.
– Тоді й я піду... Я сам не хочу... – заволав Гнат.
– Я, Гнат, тільки на одній можу женитися... – спересердя буркнув Тимофій. – А де ще трьох брати? Коротше, я пішов, а ти тут сам рішай, що робити. Як рішиш, так і буде. А я постою, покурю надворі. – Тимофій був певен, що Пріська й Гнат не дійдуть згоди. – Ех, Гнат, Гнат, не постився ти перед великомученицею Катериною.
– Чого ви, свату, чи, мо, розсердились? – знітилась Пріська.
– А чого мені сердитись? Мені з нею жити, чи що? Хай сам думає. Я б і Явдоху взяв. Кріпка, як глиняна. Хазяйнувати буде, якщо не ледача. А на ніч?! На ніч всяка гарна.
Тимофій кахикнув і вийшов за поріг. Забачивши, що Гнат зовсім розгубився від батьківської балачки, Пріська вже не церемонилась. І згадалося Прісці все, що поміж людьми мовилось про Негор. Кажуть, Гната в дитинстві їхній бик побив. Добре, видно, бебехів дав, до сих пір не оклигав? Та, може, воно й краще, а то де б Явдоха собі пару найшла? Може, й правда, що в голові повредилося. Хіба ти його взнаєш? Стоїть уже битий час, ні риба ні м’ясо, слова з ньго не витягнеш. З таким наживе.
Пріська, хоч і не могла того пояснити, але якимось шостим почуттям відчувала: жінка більше любить розумом, а чоловік – серцем. Дядьки, вони такі й є: розхристані, безшабашні, безоглядні. А жінці, окрім всього, треба дивитися ще, щоб і жити можна було, щоб хоч яка-небудь опора, захист був. А яка з Гната опора? Йому самому опора і захист потрібні. Няньку, маму до кінця днів. Якщо піде яка, то наживе за Гнатом чортів пляшку. Хіба що Явдоха. Бойова, язиката, за себе і за Гната постоїть. Якщо не дурна буде, то житиме. До того ж в свою хату вернеться, де колись з Любенком жили. Пріська повернулась до Явдохи, твердо мовила:
– Ну що, Явдохо, ти сама старша, ти і йди. Хто тебе візьме? Добре, що хоч такий лучається, – і повернулась до Гната. – Ну що, братимеш? – питає Пріська Гната. Потім глянула на Явдоху, гримнула: – Ти хоч би для годиться почервоніла, комина поколупала...
– Та, якби не тато... тато заставляють... – знову своєї Гнат. – Візьму й Явдоху, а чого ж, раз Маруся не соглашається.
Маруся хотіла щось сказати, та Пріська цикнула на неї, і та вмовкла. Через місяць зіграли весілля. Розпочалося спільне Гнатове і Явдошине життя.

4
Хутір Коломійців відносився спочатку до Долинської сільради, та зусиллями Матвієнка його перепідпорядкували Байраку. Там жили майже всі Петрові родичі: Петрів свояк, батько. Тепер до сільради добрий десяток кілометрів, тоді як до Долини і двох не було. З часом Долина відійшла до райцентру, а хутір так і залишився. Забутий Богом і нікому не потрібний, він був силоміць нав’язаний Байраку, та так і зостався для нього зайвим до самого скону в сімдесяті.
На загальні збори бідноти визвали активістів з Коломійцевого. Десь під вечір у Байраку, в булій Штимовій хаті, зібралась вся біднота. Прийшов дехто і з куркулів, хоч і не кликали, просто так, з цікавості. Іван Вірич, Ригори. Обох Біденко покликав, мав намір Івана в колгосп записати, бо майстер, яких пошукати, а заодно – й Іванового зятя, Павла Ригора.
В хаті людей напхом напхано. Каганець на скрині притухає й димить. За скринею сидять Іван Табур, Сидір, Матвієнко, Дмитро Коломієць, Петро Грабарка, Остап. Намічався план суцільної колекти-візації. Біля хати походжає міліціонер Ахтанасій Сахно. Остап підкручує гніт. Полум’я ненадовго видовжується, та через брак повітря знову сідає. Миру набилося – не продихнути. От і чахне, пригасає, задихається вогник.
В переднім ряду – дід Никін Ряднинка і баба Устя. Старі, уже десь за вісімдесят. До столу впевненим кроком підійшов уповноважений райкому Варшавчик, з двадцятип’ятитисячників, заговорив дзвінко, рішуче розмахуючи руками:
– Товариші, наше майбутнє тепер тільки в союзі з робітниками! Недарма на нашому прапорі, який майорить над сільрадою, така емблема – серп і молот. Це не що інше, як союз робітників і селян.
Спочатку говорили тихо, сумирно, потім зашуміли, почали
кричати:
– Серп і молот на хаті – смерть і голод у хаті, – тихо сказав Кость Ряднинка, по прозвищу Гамазур. В дитинстві замість «замазура» він говорив «гамазура».
Батько Кості, Никін Ряднинка, бідний, в хаті, окрім рядна, нічого немає. Звідси й прізвисько. Справжнє прізвище, Болтушкін, з часом забулося, вийшло із вжитку. Дітей у Костя Ряднинки двоє. Старший – Іван, менший – Василь, а прозвищ три: Ряднинка, Чередник, Гамазур. В теплу пору року дітвора бігають голі. А взимку сидять на печі. Ніхто з хати й носа не висовує. Все життя Кость нічого не робив, взимку лежав на печі, а влітку сидів цілими днями біля Псла, вудив рибу. Але те ніхто не вважав за роботу. Жінка Горпина ходила по людях, трусила сажу, чистила верхи, димарі, підробляла. Інколи принесе вузол балабух чи пиріжків, шматочок сала. Картопля, городина виростали на своїй грядці, тим і жили. Для зернових землі вже не вистачало.
Краєм вуха Матвієнко почув оте: серп і молот, але кінець речення як слід не розібрав, кинувся виясняти:
– Хто там язиком плеще, перебиває уповноваженого? – грізно запитав Петро.
Варшавчик на мить вмовк. Вогник каганця, що наполохано полоскався й вилягав, став горіти рівніше. Петро трохи пошумів, погрозився в зал, але, так і не віднайшовши винуватця, заспокоївся. Варшавчик закінчив передмову і приступив до головного.
– Ну, а тепер я ставлю на зборах питання про вступ до колгоспу всієї, без виключення, бідноти. Повторюю, всієї, а не тільки комбідівців.
– Давайте! – загули збори.
– Тільки добре став, щоб не впало, – гукнув хтось. По рядах прошелестів смішок.
– У Коломійцевім хуторі он СОЗ розвалився. Поїли, розтринькали все, що до гурту знесли, на тому й кінець. Те й з колгоспами буде...
– Ви що, насміхатися? Над радянською владою? – пополотнів Варшавчик.
– Та ніхто не думав насміхатися, просто так, до слова прийшлося, – зауважив Біденко, і Варшавчик заспокоївся.
– Так от, товариші, в колгоспі заживемо щасливо. Разом будемо господарювати, не буде ні бідних, ні багатих, все буде обще: худоба, реманент. Але для цього треба вступати всім. А так, що у вас за колгосп? Десять дворів?! Не годиться.
– Ну, нащот худоби, реманенту, тут ясно, – розважливо сказав Кость Ряднинка. – А, приміром, жінки теж обчі будуть, чи як? – Чередник схилив набік голову, оглядає президію. – Я, приміром, колись чув, що у Карла Марла, у самого главного вашого, так написано, що буцімто при комунізмі і жінки, і діти обчі будуть. А щоб гріх прикрити, пошиють
на всіх одне велике рядно... Хіба не так у вашому писанії написано?
Варшавчик на мить розгубився, та швидко опанував себе, доводилось чути й не таке.
– Це хто там співає з ворожого голосу? – загримав грізно. – Кожного, хто буде поширювати подібні чутки, радянська влада буде нещадно карати! – Варшавчик відшукав у натовпі Ряднинку, втупив у нього злі сірі очі. – Це ви тут контрреволюцію розводите?
– Та я нічого, – розгубився Ряднинка, – ви ж казали, що все буде обче, от я й рішив спитати, так сказать, прояснити, провентелірувать. А якщо не можна, то я й не буду. Мені то що? Моя хата скраю. Я сам бідний.
Дуже вже не хотілося Гамазуру йти в той клятий колгосп. Так він був вільним, хотів – лежав, хотів – спав, вудив рибу, поступово звик до такого життя і міняти його не збирався, а тепер, чого доброго, й справді прийдеться працювати. Куркулі, господарі, ті звичні пуп надривати, а йому мулько видається. Хай і небагато заробляв, хай і жили впроголодь, бо землі тії зовсім мала латочка була, але звикли, простягали ніжки по своєму ліжку. Десь щось заробляли, щось люди давали. Тепер прийдеться міняти звички. Хоч Кость і Горпина були невибагливі, жили як Бог на душу положить, їли що прийдеться, а все ж тепер, як гуртом будуть робити, хтозна що воно й буде. Коротше кажучи, нічого путнього з цього не вийде. Тут в сім’ї кинься разом щось робити, і то: один робить, а другий спроквола. А в СОЗі... Чомусь згадались частівки, що наспівував Петро Чухно, син Прокопа Любенка:
Ой у СОЗі добре жить,
Один робить, сім лежить.
А як сонце припече,
То і той в кущі втече.
Односельцям Чередника за роботою ніколи було думати ні про життя-буття, ні про смерть. Поверталися пізно ввечері з поля натомлені, вироблені і, ледве встигши щось кинути до рота, замертво падали на піл, щоб вранці знову прокинутись і працювати до знемоги. Кость мав для роздумів часу доволі. Сидячи на березі Псла, він дивився на поплавець і весь час думав. Думав про себе, про інших, перелопачував своє і чуже життя, а з баченого робив
висновки.
– Хто тебе надоумив таке язиком плескати? – спитав у Кості Матвієнко.
– Ніхто. Я сам. А що таке?
– Значить, сам і в буцегарню підеш, – пригрозив Варшавчик. – Старих батька та матір пожалій, дітей, нарешті.
– Якщо така ваша власть, щоб бідних саджати, значить, піду. А казати ніхто не казав, – кривив душею Ряднинка, бо не раз чув те на посиденьках.
– Кажуть, буцімто у Святому писанні написано: «Зійде диявол на землю і буде жерти людей. Багато зіжре, а ті, що лишаться в живих, будуть спати у великій хаті, і все у всіх буде опче: і жінки, і діти...» А спати будемо всі під однією ковдрою, – просторікувала, бувало, Палажка Вірич.
– Так не помістимось! – засумнівається хто-небудь.
– Зшиють таке, що помістимось...
Ряднинка вірив і не вірив тим побрехенькам, а тому, прийшовши на сход, вирішив запитати розумну людину. Запитав, а у відповідь отримав погрози. Оце тобі і нова влада! Оце тобі і новий порядок! Було й інше. Дуже вже хотілося Костеві виказати свою зверхність над заможними. Вони мовчать, голови поопускали, слова не вимовлять, бояться, а Кость що хочеш може тріпати, і нічого йому не буде. Його влада прийшла, не скривдить.
– Залиште ви його, ради Бога, – сказав тихо Дем’ян Качечка, по прозвищу Росєйка, Павла Ригора двоюрідний брат. – Він у нас найбід-ніший і трохи того... звихнутий.
Варшавчик майже заспокоївся, одразу зміцнів голосом.
– Товариші! Робітничий клас, ваш старший брат, наставник і гегемон, пухне в містах від голоду, а куркулі-мироїди закопують хліб у землю, гноять, стравлюють скотам. Ми, комітет бідноти, незаможники, зібралися сьогодні і постановили: вступити всім у колгосп – раз, повернути награбоване народові – два. Тобто здати лишки зерна в державу. Прошу до столу. Ну? Хто перший?..
Мовчить біднота.
– Не вірю, що все здали вже. Певен, є такі, що краще згноять хліб, зсиплять його в нужник, ніж віддадуть владі робітників і селян. Запам’ятайте! – погрозив Варшавчик в зал вказівним пальцем. – В кого є зерно, а він гноїть його в ямах, переховує від трудового народу, нехай не жде пощади. Революція розчавить гідру буржуазії, і її прихвоснів, і попихачів – глитаїв-куркулів. В усьому світі розчавить! – підвищуючи голос, Варшавчик мало не проспівав півнем. – Пролетарі всіх країн, єднайтеся! Ура, товариші!
– Ура! – недружно залунало у відповідь.
Остап і Матвієнко повільно оглядають присутніх. Люди стоять, поскидали шапки, сопуть, схиливши голови.
– Ну, так хто буде вступати до колгоспу?
У відповідь мовчання. Всі поглядають на Костя Чередника, може, хоч він піде. Але Ряднинка не йде. Він і на збори не хотів іти, силоміць притягли. Всі погляди до Костя прикуті. Найбідніший, то хай і вступає.
– Ну, так хто перший? – Варшавчик то в списки дивиться, то поглядає в зал: – Підходьте, буду записувати.
– Мене пишіть, – виштовхується з натовпу Гнат Чухно.
– І мене, – поспішив Пилип Требушний.
– А мені можна? – вигукнув із задніх рядів вже зовсім сивий дядько.
– Прізвище?
– З Віричів я, Іван.
– Як? Як? Вірич? – перепитав Варшавчик і ще раз уважно переглянув списки. – Щось вас у списку не видно. Ви, бува, не з куркулів?
– Не знаю, – знітився Іван.
– Ти що, здурів? Не пишися! – зашипіла над вухом дружина Палажка. – Це ж знову панськими будемо. Люди он кругом балакають, хто не пишеться – вільним буде, хто запишеться – панським стане. Одна дочка зосталась, і та в панщину піде.
– Одліпись! Пристала як реп’ях до склянки, не відчепишся! Шевська смола, та й годі, – гонориться на людях Іван. Вдома він і слова всупереч Палажці не каже, а це розхорохорився, розхоробрився.
– Ну, як знаєш, можеш писатися, а нас з Оленкою не пиши!
– У Олени своя голова на плечах. Павлиші самі розберуться, що й до чого. Он свекор Олексій Ригір сидить, на вус мотає.
Біденко жив по сусідству, грав на їхньому з Павлом весіллі. Музикант він добрий, але бідняк. Музика в селі не давала належного прибутку. Жив тим, що збував на ярмарку з Тимофієм Ододкою перефарбованих крадених коней та грав.
Палажка розпалірувалась, вийшла з хати.
– Цього чоловіка треба вписати, – вступився за Івана Біденко. – Він хоч і з заможних, але майстер на всі руки. І ходи, і брички в усій окрузі його.
– До того ж шорник добрячий, – додав Табур. Він давно уявляв себе головою об’єднаного колгоспу, куди ввійдуть і навколишні хутори. Спав і бачив, як він їде в санях-розвальнях, як пан Дурново, розцяцькованих Іваном. Все життя, з малих літ, мріяв про такі сани. А тому й пішов на захист Івана Вірича.
– Іван жалісливий, людей не зобиджав, – зауважив хтось з бід-ноти.
Приймаючи Івана до колгоспу, згадали, як ходив колись по селу п’яничка на прізвище Прєснов, ніхто його на роботу не брав, чи то з-під Курська, чи з-під Воронежа забився. Гинула людина від голоду й поневірянь. А Іван пожалів, взяв робітником. Так і проробив у Івана до самої колективізації. Набрався з ним Іван клопоту. На Вознесіння вирубав Прєснов з Тимофієм Ододкою з сухої вишні чи груші двоє корит. Якраз свиноматка опоросилася. Линув туди гарячого молока. Свині й поросята раз всього тільки й посьорбали з тих корит і виздихали. Прямо біля корит вилягли.
– Не треба його було в празник рубати! – віхолилась Палажка.
– Ми ж сами й заставили. Думали, гріх йому буде, а воно нам, – вступився за наймита Іван. – Взяла б і не звеліла. Ти ж і призвела.
Палажка хотіла, щоб Іван вигнав Прєснова, та Іван не дозволив. Прєснов був непоганий майстер, поробив залізні пута для коней, ганяв коней в луг.
– Тепер конокради не вкрадуть, пута замикаються.
Та як на той гріх, трапилось нещастя. Кінь зачув на протилежному березі Псла іржання ярошівської кобили в охоті і поплив на той клич плоті. Не доплив і до середини, втоп. Іван плакав наче мала дитина.
– Якби не лінувався, пас коней, то не втонув би, – докоряв Іван Прєснову...
– Ну, гаразд, записую, – погодився Варшавчик, – тільки не наберіть мені тут до нового життя одного сміття, глитаїв. Пам’ятайте: у нас влада робітників і селян. А тому селяни-бідаки й повинні бути в колгоспі. А ворогів і так вистачить. Ми їх скоро зметемо з лиця землі, в порошок зітремо і по вітру розвіємо, – пообіцяв він. – Ну, так хто ще буде вступати?
– Та якби ж знаття, що там краще буде, то чого б і не вступити, – завагався Кость Гамазур. – А то зведеш все хазяйство в колгосп, а воно гірше буде.
– Наче в тебе є що вести, – зауважив хтось. – Кота хіба що.
– А як жити будемо?
– Це вже від нас залежатиме, як робитимемо, так і житимемо, – сказав Требушний.
– Я поки що подивлюся. Якщо воно стояще діло буде, то вступлю. А чого ж... Якщо життя в тих колгоспах буде заможне, хто ж відмовиться.
– Ми тоді таких, як ти, й приймати не будемо. Сьогодні останній день. А жити будете гарно. Добре будете жити. Не може такого бути, щоб самі на себе не робили як слід, – замріявся Варшавчик.
Мовчать люди. Притихли. Може, й правду Кость каже. Краще почекати, подивитись, що воно буде з тим колгоспом. Якщо гарно, то ніколи не пізно буде вступити. Справа добровільна. А ні, то жити особняком, так, як і жили.
Майже всі вони були господарями, хто гіршим, хто кращим. І на відміну від Варшавчика, який ніколи господарем не був, не стільки розуміли, скільки якимось шостим чуттям вгадували, що нічого путнього, толкового з тої колективної праці не вийде. Зведеш своє хазяйство – корів та коней – до загальної стайні, а хто за ними так дивитися буде, як вдома? Призначать того ж Костя воловиком, і воли вік не поєні будуть. Ні, що не кажи, а вдома кожен і напоїть, і нагодує, і догляне. І зайвий раз скотини не вдарить, щоб вона не зробила. Бо вона годувальниця. Скалічиш, тоді хоть сам в плуга впрягайся. Краще вже себе забити, ніж скотину. А в колгоспі будуть молотити хіба ж так. Кому вона потрібна, нічия худоба? А раз бити будуть, а доглядати абияк, то така буде й віддача. Яка шана, така й дяка.
Стоять мужики з непокритими головами, думають. Дехто аж на вулицю вийшов. Курять, гомонять стиха. Тютюновий дим по низу в непричинені двері сизим полотнищем стелиться.
– А чого це Тимофій Ододка мовчить? А Білик Іван, Біденко, Качечка Дем’ян, Петро Чухно, Аністрат Обичайкін, Цилюрик, Сибірський Антон, Пилип Трибушний?
– Я не проти колгоспу, – озвався з натовпу Анафій Біденко. – Та все оце, і вдень, і вночі думаю. Якщо по правді, то жалко вести худобину на опчий двір. Я її дома і напою, і по холці погладжу, приголублю. І ви знаєте, вона мене за версту чує, по ході взнає. А хто там за нею пригляне, хто ходити буде в опчому стаді? Та якщо хочете, то мій кінь навіть жінки та дітей не визнає. Кинуть йому сіна в ясла, а він стоїть, ірже, по мені тоскує. А що про чужого чоловіка казати?
– Ви коротше, а то балу-балу! Кажіть прямо, не юліть, будете вступати до колгоспу чи ні?
– Та думаю, – Біденко почухав потилицю, додав: – А взагалі, не знаю, що й робити. Якби скот не зводити, то можна б і вступити, а так... Мабуть, поки що ні, подивлюся, що з того вийде.
– Ми вас тоді не приймемо. Такі злісні власники в колгоспі не потрібні. Ач, коня йому жалко. А людей? Людей можна й не жаліти? Так, по-твоєму? Хай подихають з голоду?
– Я такого не казав, – розгубився Анафій. – Навпаки, думаю, що той, хто не жаліє скотини, й людини не пожаліє.
– Хватить тут народ підбурювати. Замовкніть!
– А я й не збирався підбурювати, я просто сумнів свій виказав, думку. Думка, вона все одно думається, хоч забороняй, хоч ні. Запитайте зараз оцих людей, в кого кінь чи воли є, взагалі яка-небудь худобина, всі про це думають, кожному свого жалко.
– Ворогам жалко. А пролетаріату теряти нічого... Так сказано в більшовиків, і так буде. А селяни-бідняки – помічники робітників. Їм теж нічого втрачати, а кому є що, значить, це ні те ні се – це класовий ворог. Того й плаче за коровою чи конем. Вражина!
– А як же не плакати? – знову вихватився Анафій Біденко. – Правильно тут дехто каже. Та я свого коня, приміром, як малу дитину винянчив. Кобила вилупила і здохла, а я його і молоком поїв з долоні, і запарою, висівками, сіном обкладав, як замерзало. Та жінка так дітей не гляділа, як я лоша. В хаті натоплю, жеребчика з боків сіном обкладу, щоб не застудився і не пропав. Так як ви думаєте, жалко мені його чи ні? А як будуть інші глядіти, теж знаю. Он Іван Вірич не здря в конюхи мітить. Чого? Скажу. Того, щоб за своєю худобою як слід пригле-діти, душа за нею день і ніч болить. А там хтозна, як воно ще обернеться. Може, ще команда буде назад, по домівках скот розбирати. От Іван і сохранить свою худобину. Не либтесь, хлопці, все може бути. Ми колись з Іваном Віричем орали в складчину. Він он сидить, не дасть збрехати. Запріг Іван свого коня і мою кобильчину, ту, що здохла, і оре. Дивлюся, а він мою кобилу лупцює, а свого коня прижалює. Було таке, Іване? Признавайся, не бери гріх на душу.
– Та було, тіпав, лінивенька, треба сказати, в тебе кобильчина була, – кахикнув Іван, схиляючи сиву голову.
– Та не лінивіша твого коня.
– Побалакай. Я теж бачив, як ти робив. Свою кобильчину і напоїш, і ноги, спину віхтем розітреш, щоб кров не застоювалась, а мого коня тільки б поганяти. На свою і прутом не замахнешся, хіба що муху зігнати, а мого лупцюєш, хоч він і так щирий, тягне за двох, аж з шкури вилазить.
– Було. Вдарив разів нескіко, чого ж брехати. Норовистий, треба сказати, в тебе кінь був, того і втоп.
– Втонув того, що був стриножений, ще й залізним путом спу-таний.
– Нехай. А тепер скажи, Іване, орали ми ще після того в складчину?
– Ні, не орали. Ти старався ще на одного коня стягнутися і стягнувся, обзавівся парою волів, а я своєю орав, поки й не здохла. Хоч і важко було; намагався мільче борозну брати. Прижалював. Давав відпочити. Та хай краще так, ніж дивитися, як твою худобину лупцюють. Душа кров’ю обливається. Все одно що дитину. А ви кажете – нічого теряти?
– Мовчи, вражина!
– Не вражина, злидні неприторенні! – вигукнув хтось із темряви. Мабуть, Петро Чухно.
– У кого нема чого до гурту вести, тому легко в колгосп заступати. Гуртове, що чортове. Та й хіба це по-справедливості буде? Я коня, волів приведу, а Кость Чередник хіба що щеня або кота на мотузку притягне. Оце й рівність, щоб твоя й путь пропала! Так що ви думаєте, він буде як слід глядіти мою худобу, якщо він біля своєї ніколи не порався, бо не було? Та він не зна, з якого боку до неї й приступитися. От я й кажу – не треба поспішати, треба подумати, – підтримав Біденка Дем’ян Росєйка.
– Це контрреволюція! Бунт! Прекратіть підбурювати селян! Інакше арештую. І поїдеш туди, де Макар телят не пас! Вишукався! Радєтєль! Ти не... Та ти не знаєш, хто ти такий! Ти самий справжній ворог. Контра! Вірич он і з кіньми, і з волами, а вступає.
Дем’ян вмовк.
– А годувати в колгоспі будуть? – спитав Гнат Ододка.
– Да, я не сказав. Так от, хто вступить до колгоспу, тому будемо галушки, борщ варити, обувати й одівати.
– Чи було, чи й буде...
– А чоботи будуть давати? – питає Пилипиха.
– Будуть.
– Осе так-так. А Пилипові ж чоботи так-таки нужні, прямо край.
– Замовкни ти зі своїми чобітьми. Тут справи сурйозніші, – висовуючись з ряду, обірвав її Кость Гамазур. – Я хочу знати, з чого галушки будуть варити й борщ. Може, й я впишусь.
– З того, що заробите в СОЗі.
– А хто робити буде?
– Як хто? Ви!
– Ясно, – про щось думаючи, сказав Кость і знову посунувся назад, на своє місце. – Я поки що повременю.
–Ну, я, приміром, буду робити, як і раніше, – як завжди лукавлячи, знову встряв у розмову Дем’ян Росєйка. – Мо, трохи краще, гірше. А от, допустимо, Кость, Біденко, Холоші, вони й на своїй землі як слід не робили, а тепер, як вона стане опча, зовсім робити не будуть.
– Зате ти наробив, як кіт на глині, – огризнувся Анафій Біденко.
– А я переконаний, що на загальне благо, в общий котьол будуть робити удвічі краще. Так нас вчить партія більшовиків, товариш Сталін. Тут головне – свідомість. Ну що? Згодні зі мною? А там і комунізм не за горами.
– Та так, – недружно хором відповіла біднота.
Каганець від випарів немитих тіл і дихання ледве жеврів, язичок полум’я танув на очах, от-от погасне. Варшавчик хитнувся з-за столу, сказав:
– Двері навстіж відчиніть. Хай повітря зайде.
– Ми їх і так розхлябили, – загули байрачани.
Каганець якраз тут і загас, стало темно, хоч в око стрель. Олена Ригір злякалась.
– Прощавайте, пампушки та вареники, та здрастуй, кандьор! – крикнули з дальнього кутку. Почулися смішки.
– Для чого нам той комунізм, як при ньому буде одне на всіх одіяло і обчі жінки?
– Не пишіться, люди добрі, в колгосп, бо знову панськими будете!.. – обізвався хтось.– Невже забули, як кріпосними були? Хто молодший, хай у дідів спитає.
– З ворожого голосу співаєш? Підкулачник! – гаркнув Варшавчик, засвічуючи нарешті лампу. – Так хто тут піднімає бунт? Ану, вийди сюди, якщо такий сміливий! Боїшся? Нічого, ми знайдемо тих крикунів. Не думайте, що так минеться. Радянська влада своїх ворогів карає нещадно. Ми виведемо це осине гніздо на чисту воду.
Люди сиділи принишклі, сумні. Олена Ригір так налякалась того крику, що заказала ходити на збори. Прийшов пізно ввечері додому з тих зборів і Іван Вірич, тільки в хату ввійшов, а Палажка й наріпилась.
– Чого ти туди ходив? Ще й мене потягнув. У колгоспі будемо невільні і ми, і діти. Були ж колись панські? – гризла Палажка Івана, як іржа залізо.
– Дарма ти в колгосп писатися не хочеш, – переконував Іван дружину.
– Та невже ти не бачиш, що воно недовговічне, аби тільки панськими стати. Саме життя викине ті колгоспи, як п’яного з саней.
А тим часом у Штимовій хаті гуло:
– Ну, а тепер про головне, про хліб. Я думаю, що тепер усім ясно, що таке колгосп?
– Ясно.
– Тоді підходь, записуйся. Першими до столу пішли: Дем’ян Качечка, Цилюрик, Ївга Осаулка, дід Логвин. Слідом за ними інші, душ десять активістів. Решта – чекали, наглигували.
– Не знаю, хто і як пойняв все, що тут казали, а я так розумію: «Прощавайте, пиріжки та вареники, да здрастуй, кандьор!» – неголосно сказав Чередник, але Варшавчик почув.
– Хто, вражина, сказав такі слова? Признавайся!
У відповідь – тиша, люди ще нижче понахиляли голови, дивляться в землю, стиха сопуть, мовчать. Лише у дальньому запліснявілому кутку чути стриманий гомін.
– Та то знов Кость, – махнув рукою Дмитро.
– Знов розводить контрреволюцію! – обурився Варшавчик, не помічаючи, як вилягає і полощеться в решітці від його схвильованого подиху язичок полум’я, сичить і потріскує гніт.
– Та то я сказав, – вийшов до столу Ряднинка.
Тут Варшавчик і роздивився на нього. Ноги чорні, не миті, в ликові лапті взуті, волосся зваляне, наче в голові чорт копійку шукав, сам брудний, в сажі. Хоч дітям показуй замість залізної баби. Полотняна сорочка, як торохтун, сіллю просякла. Штани на очкурі, а замість гу-дзиків дерев’яні цурки.
Глянув Варшавчик на Костя і жахнувся тій бідності. А все ж для порядку пригрозив:
– Як ти посмів верзти таке?! В два щоти заарештуємо!
– Все життя бідую, а тому й боюся всього. Колгоспу теж, – Кость покірно схилив голову.
– Чому до колгоспу не вступаєш?
– Туди вспію. Треба подивитися, подумати. Кажу ж, боюся...
– Подумати? – визвірився Варшавчик. – Ти, я бачу, не бідак, а куркульський підголосок! Зараз ви в мене всі подумаєте! Буде час! Підходьте до столу по одному, поки я добрий, і швидше! Решту ж, хто не записався, негайно закрити в комору без води і хліба. Там і подумаєте.
Аністрат Обичайкін оглянувся, побачив у дверях міліціонера, злякався, посунувсь ближче до столу.
– Що, пишешся? – запитав Матвієнко.
– Та пишусь.
– Так би й давно. А ти, Кость?
– Та я ж сказав, подумаю. – Кость поліз до потилиці, довго скуб, куйовдив немите волосся. – Он сестра, Ївга Осаулка, вписалася, а я ще подивлюся.
За Аністратом записалося ще декілька чоловік.
– Все! Решту в комору! – скомандував Варшавчик.

5
За півгодини Штимова комора була повна. Люди в ній стояли так щільно, що й поворухнутися як слід не можна було.
– Та скільки ви вже будете сюди пхати? – крикнув Гаврило Штим.
– Поки всіх не впхнемо.
– О Господи! Оце так-так! Треба було таки писатися.
– Я тебе запишусь, чортяка ти рогатий! – кричить знадвору жінка. – Я тебе запишусь! Впишешся в колгоспі – додому не приходь.
– Скільки нас хоч тут держати будуть? – бідкається Пилип.
– Поки не вступите, – запихаючи в комору чергову жертву, сказав Сахно. – Хто буде тікати, стрілятиму.
– А як їсти або в нужник захочеться?
– Отут тобі і обід, і нужник.
– Невже й води не дадуть?
– А ти як думав?
– Випустіть, я запишусь! – гукнув дід Никін Ряднинка. – Я тут все одно не видержу, до ранку сконаю.
– Виходь, Никін.
Натовп виплюнув з комори вже зовсім старого і сивого, як лунь, дідка, років під вісімдесят. Він був блідий і ледве переставляв ноги.
– Та я б теж зараз записався, їй-бо записався б, так жінка з дому вижене, – зітхнув Кость Ряднинка. Він не звик до неволі. – Так і сказала: запишешся – голову, як курці, відрубаю.
– Горе, не ті жінки, – поспівчував Ряднинці Тимофій Ододка.
– Нічого, посидите тут днів п’ять без води і хліба, підпишите. Ніде не дінетесь.
Розстроєний, засмучений, з горя Кость Ряднинка тихо заспівав:
– Ох і добре в СОЗі жить,
Один робить, сім лежить.
А як сонце припече,
То і той в кущі втече.
Міліціонер заштовхнув в комору останнього – здоров’яка Сибір­ського Антона, зачинив важкі двері, що так і пружинили від людських тіл, накинув шпугу, навісив пудовий замок, клацнув ключем. Ходить, посвистує. Подобається Ахтанасію влада над людьми. А чом би й ні? Вони зараз стоять там, паряться, дихають один одному в обличчя кислою капустою і неперевареним борщем, а він походжа по двору на свіжому повітрі, і все йому ні до чого. Він – влада. Бува, що і йому дістається, але не так, як оцим бідакам. Ахтанасій завернув за ріг комори, прислухався до гавкітняви. У коморі сопуть, лаються. А в Штимовій хаті Варшавчик залишив комбідівців, продовжує збори, настрополяє, дає наганяй.
– Погано ви попрацювали. Скільки дворів записалося в колгосп?
– Зараз прикину. Десь сорок три двори.
– А всього бідняків у околотку?
– Сто тридцять два двори.
– Тепер самі бачите. Робіть висновки.
Члени комбіду поскубли, почухали потилиці, ще нижче посхиляли винуваті голови.
– Ну, а у вас, у Коломійцевім, як діла? – звернувся Варшавчик до хуторян. – Мені що, ще й до вас їхати?
– Та в нас там все в порядку. Ніяких непорозумінь.
– А чого ж в звіті не стопроцентно стоїть?
– Та у нас там один Гнат Ододка не записався. Завтра вступить.
– Глядіть мені, а то завтра зберемо збори, декому не поздоровиться... – попередив Варшавчик. – Штани тільки так налатаємо.
– Та він в нас, той Гнат, недавно й живе, з Багачки переїхав, хро-хро. Ну, ми йому завтра фітіля в зад вставимо.
– Він що? Бідняк?
– З найбідніших. Але людина чужа, прийшла, от і вислизнула з-під контролю. Не турбуйтесь, завтра ми його посватаємо.
– А як колгосп назвали?
– «Незаможник». Хотіли імені Сталіна, так ви ж не дозволили.
– Імені Сталіна вже три колгоспи в районі... Ясно?! Ну, і останнє питання – хліб. Хліб – це головне. Пролетаріат в містах голодає.
– Але ж усе, що можна вибрати, вже вибрали!
– Хто сказав, що все? – рвучко звівся з-за столу Варшавчик. – Ви що, не знаєте, який підступний і підлий ворог куркульство?
– Ми, наприклад, все здали, – дружно відчиталися члени комбіду.
– Про вас і мови немає, – трохи м’якше сказав Варшавчик. – Хоч теж, якщо взнаємо, що переховуєте зерно, не поминути й вам пролетарського суду, так і знайте. Ану, пред’явіть список, хто скільки здав. Чи, мо, немає списків?
– Чого ж немає? Ось список, – простягнув Матвієнко.
– Та що там дивитися, майже всі півтора плани виконали. А Данило, Харитон, Ригорій, Захарій, Микола, Іван Михайлович – по два здали.
– Так. Є розпорядження обложити куркулів додатковим податком. Даценок, Харитона, Ригорів, Штима.
– Та нема в них уже нічого. Дехто вже з голоду пухне. Діти, дорослі, старі з голоду мруть.
– А у нас в Байраку ще гірше. Все вимели, нічого не залишили людям. Пошти все село голодує. Багато таких, що по півтора-два плани виконали, – втрутився в розмову Біденко. В останню мить він таки записався до колгоспу.
– Брешуть! Приховують! Навмисне голодають, пухнуть, щоб ще більш шкоди державі завдати. Треба народові роз’яснити: кожний, хто донесе на сусіда або на когось іншого, вкаже, де в того сховане зерно, буде винагороджений хлібом, грошима. Я абсолютно впевнений – в селі знають один про одного все, тільки мовчать.
– Я бачив, як Гаврило Штим під клунею яму копав. Точно хліб ховав, – вихопився Дем’ян Качечка. Він побоювався Гаврила: в свій час багато страху натерпівся, загубивши в дворі Штимів підківку; і водночас, користуючись нагодою, мстив за всі свої приниження, за наймитування.
– От бачите, а ви кажете – немає. Пішли.
Вийшли на подвір’я. Над головою мерехтить зорями Чумацький Шлях. По той бік дороги, в Штимовій коморі, – шум, гам, лайка, прокльони. Гуде у вільхах вир, непокоїться Чортова яма.
Наступного дня майже половина байрачан, зачинених в Штимову комору, увійшли в колгосп. Хто не вступив, продовжував сидіти далі.

6
Наступного дня Матвієнко, Сидір, Дмитро, Петро Грабарка, інші члени комбіду зібрали в хуторі збори бідноти з метою стопроцентно охопити колективізацією хуторян. Всі були попереджені, кожного оповіщено, в тім числі і Гната Ододку. Навіть Петра Чухна, який шлявся по білу світу, не поминули. Петро жив то в хуторі, то в Долині, то в Байраку, а останнім часом осів приймаком у Секлети.
Як тільки мати прийняла Петра, син Іван Михайлович вирішив завербуватися на Донбас.
Комбідівці сидять за столом у Даниловій хаті. Матвієнко – посередині. Остап, Сидір – по боках.
– Нам, товариші, треба не відставати від Байрачан, хро-хро. Там уже записалися в колгосп всі, а ми все зволікаємо, – брехав Матвієн­ко, бо лише половина тих, хто сидів у Штимовій коморі, записалися до колгоспу. Решта залишилися додумувати далі. – Так от, хро-хро, колись ми були в передовиках, а тепер пасемо задніх?
– Та в нас вже теж всі. Куркулів не приймали, а бідняки, середняки вступили. Навіть найвпертіші – Яків та Ладимарь Густодими.
– Яків, хоч і вступив до колгоспу, але залишився власником... – зауважив Остап.
– А Ододка Гнат бідняк чи ні? – спитав Матвієнко.
– А як же? Бідняк, – підтвердив Грабарка.
– А чого він на збори не з’явився, хворий чи, мо, симулює?
– А хто його зна, ми всіх попереджали, – сказав Білик Степан.
– Попереджати мало, треба було зайти і взнати.
– Та ми поки Петра Чухна з погреба витягли, ніколи вже було. Пора було йти на збори.
– Стоп! А Петро ж де? Петра теж немає! – розгубились комбідівці.
– Втік чортяка, – хихикнув Дмитро Коломієць.
В хуторі люду небагато, особливо працездатних, а тому одна людина важила багато. Особливо в процентах, і це страшенно псувало звітність, тягнуло хутір назад. Два двори – вважай шість процентів. А оскільки Петро Чухно змився і, видно, надовго, треба було йти шукати Гната. Тим більше, що було обіцяно Варшавчику. До Гната командирували Дмитра, Остапа й Сидора, а потім навздогін ще й Петра Грабарку послали.
Ішли по втоптаній стежці один за одним, наче пташиний виводок. На проміжку, в осичнику, майнула Гнатова постать, подаленіла і щезла.
– О, зараз ми його припнемо, – втішався Остап. – Хлопці, давайте зайдемо до мене, вип’ємо по сто грамів, а тоді вже й до Гната. Ніде він не дінеться.
– А як піде куди?
– Хто? Гнат? Нікуди він не піде.
Петро Грабарка пити не схотів, ще з вчорашнього голова боліла й нудило. Звернули в двір до Гната. Хата відчинена, хоч вже й пізно. Почали шукати. Облазили всі закутки. Остап і під піл лазив, і в скриню заглядав, і на горище. Немає ніде, наче випарувався. Уже хотіли назад повертати, та Петро Грабарка шерхіт вгорі почув – щось наче зашкреблося, чи то на горищі, чи, мо, в комині. Прислухалися. Під челюстями наче щось сопе. Петро вийшов у сіни, заглянув у димар. Ніде нікого. Петро поліз на горище, ліг на лежак, слухає. Тим часом Остап і Сидір заглянули під челюсті, дивляться – таке наче жар в печі жевріє, синіми язиками полум’я схвачується. Остап підпалив сірника, глядь, аж воно Явдоха товстими стегнами світить. Трохи протопила й залізла в піч спати, щоб не холодно було. А Гнат хай як хоче собі. Хоч на піч лізе, хоч вдітий спить. Старий Тимофій подивився на те їхнє життя і в Багачку пішов, на старе сідало.
– Ти чого сюди залізла? Сажу трусити чи що? Ану, вилазь, – гукнув Сидір.
Охкаючи, Явдоха вилізла з печі, обтрусилась від попелу.
– А де ж це Гнат?
– Не знаю, не знаю, не знаю!..
– Бачили ж, наче в хату йшов. А це як у воду впав.
– Шукайте, шукайте, шукайте!..
Довго шукали по всій хаті. І під припічок заглядали, і під піл. Остап навіть на піч злазив. А Дмитро, як наймолодший (двадцять виповнилось), не полінувався – в погріб поліз, потім у піч до пояса сунувся, заглянув у комин. Немає Гната. Їй-бо, випарувався чоловік.
– Та він, мабуть, теж десь у печі, раз Явдоха там була, – підморгнув Дмитро. Дмитро з Остапом два чоботи – пара, жартівники. Заглянули, посвітили сірником.
– Та щось не видно...
Коли це в комині чи на горищі щось наче зашкреблося. Знов за-глянули під челюсті – ніде нікого.
– Гнат, то такий, що міг через пічурку і в дальній комин залізти, поки ми тут виясняли що й до чого, – знову своєї Дмитро.
– Ну що ж, тоді полізли на горище.
Вийшли в сіни, стоять, слухають. А тим часом Петро Грабарка облазив горище, обмацав стріху, по коробу пройшовся, весь в пилюці й павутинні, як чортяка. Остап і Сидір видерлися на горище.
– Ну що, немає?
Петро стенув плечима: немає мов.
І до верха припадали. Ніде нікого. Тихо наче у вусі. Петро Грабарка на лежака зліз, вухо приставив, вслухається. У Петра слух гостріший, якщо щось є – почує.
– Ану, тихенько. Там наче щось вовтузиться. Я вже давно замітив, та думав, що то ви внизу шелестите.
Здіймаючи капелюха, припав вухом до лежака і Остап. Трохи послухав, кивнув.
– Їй-бо, хтось дихає.
– А мо, то вітер? – засумнівався Сидір.
– Та який там вітер, як надворі і не шерхне. Їй-бо, тут Гнат сидить. Голову на відруб даю, – регоче Дмитро.
Спустилися вниз, заглянули в дверцята прямого верха. Точно –
Гнат, до конька підбирається, тільки босі ноги біля лежака виглядають.
– Як він туди забрався? Ми ж недавно дивилися. Не інакше як через лежанку. З комина виліз.
– Гнат, злазь, ми тебе вже все одно викрили, – кричить Дмитро.
Мовчить Гнат, наче вмер.
– Злазь, кому сказано! Ти чого від радянської влади ховаєшся? Ми тебе на збори кличемо, а ти в димар заліз.
Ні слова у відповідь.
– Що будемо робити? – запитав Петро у Сидора.
– Давай піч затопимо. Ану, Петро, неси що-небудь з двору, почнемо викурювати, – наказав Сидір.
Остап скручує цигарку, сміється. Такий поворот справи йому до вподоби. Петро швидко відшукав за хатою в обкладинні дві напівзотлілі горстки торішніх мочених конопель, вніс до хати. Одну переламав через коліно, запхнув під челюсті. Стоїть та горстка розкарякою.
– Ану, Остапе, пали.
– Зараз ми йому п’яти погріємо, – нетерпеливиться Дмитро.
Остап чиркнув сірника, підніс до горстки тремтлвий вогник. Коноплі зверху виявилися сухими, і вогонь шугнув угору, аж гуготить в коминах, язики полум’я через пічурку і челюсті в обидва комини зализуються. Та всередині горстка, видно, була волога. Молочно-білий їдучий густий дим раптом попер вгору, в комин, але, видно, не потовпляється там, вискакує, лиже челюсті, проситься в хату. Дмитро вже й другу горстку приготував, запхав у піч, чекає. Коли це раптом:
– Апчхи, апчхи, апчхи! – закашлявся хтось, і щось важке, наче лантух борошна, гепнуло в сінях. Хлопці прожогом кинулись туди. Гнат Ододка лежав внизу. Від задухи посинів, сопів, не в змозі відкашлятись. Весь чорний, у сажі, як чортяка, вуса і брови аж світяться, обгоріли й димлять.
– Я так і думав, що він у верх заховався, – притискаючи обрубок лівої руки до стегна, сміється Сидір.
– Апчхи, апчхи, апчхи! – чхає Гнат.
– А що, викурили, викурили? – зловтішалась Явдоха. – Так тобі і треба, дурневі. Тіки так гогонув. А в колгосп не пишись, не пишись!
– Дурка, не бачиш, такі люди прийшли, а ти кричиш, – огризнувся, віддихавшись, Гнат.
Увійшли до хати. На челюстях догоряла горстка конопель. Волога солома, яку випадково вихопили з-під припічка, диміла. Зелений дим шипів в солом’яних трубках. Явдоха ввійшла в хату з кухлем води, стала заливати вогонь.
– Ти чого туди заліз, від нас ховався, чи що? – спитав Сидір.
– Ми ж тебе попереджали, що збори, що тебе в колгосп приймати будуть? А тепер як ти підеш? Виробився в сажі, як чортяка, обгорів!– сміється Дмитро.
– А може, я не піду? – ніяково всміхнувся Гнат. – В слідуючий раз приймете.
– Ти що? Сказано – доставити живим або мертвим.
– Ти все-таки скажи, що ти там робив? – засміявся Остап.
– Як що? Сажу трусив. Чи треба було ждати, поки хата згорить?
– Не бреши! Ховався! Сажу в тебе Явдоха трусить, – спалахнув Грабарка.
– Явдоха натрусить... Вона в людей трусить, а вдома я їй не довіряю. – Гнат, крекчучи, виліз через дверцята з верха, потягнув за собою трохи диму. Глянув через верх на хмари. Надворі було сиро і тяга була погана. Дим падав до самісінької землі, пахло згарищем.
– Ти, Гнат, дограєшся, незчуєшся, де й лихо візьметься, – зауважив Сидір.
– А я що? Я зараз на збори йду.
– А то ти не знав про збори? Нас ждав, щоб нагадали?
– Знав, та забув. Годинника немає. Тепер згадав і йду.
– Часи – для краси, а врем’я – по сонцю, – суворо зауважив Сидір.
Гнат як був – у сажі, обгорілий, вата на куфайці гидко диміла, воняла – прийшов на збори.
– На, ось це підписуй, не то посаджу, – сказав Матвієнко.
– А може, нехай лучче тато підпишуть?
– Ти тут нам зуби не заговорюй. Не крути, як собака хвостом, – скипівСидір, вкриваючись недобрим рум’янцем. – Ти що, не знаєш, що батько в Багачці живе?
Гнат узяв папір, який йому підсунули, поставив на ньому хрестик і пішов додому.
– Ну що, хлопці? – запитав Матвієнко. – Тепер, здається, і все. Тепер треба братися за куркулів, витрушувати з них хліб. Вимітайте все під чисту. Державі хліб потрібен.
– А якщо хто в колгосп захоче? – невпевнено запитав Дмитро.
– В колгосп? – здивувався Матвієнко. – Ти чув, що казав уповноважений? З куркулів – нікого! Ні душі! Ясно? А от плуги, реманент, худобу, корів, тягло, інше добро треба в них експропро... чорт би його взяв, не вимовиш. Коротше, треба забрати. Того, що звела біднота, мало. Три клячі і десяток корів на сто ротів... Так ми нахазяйнуємо. Розпочнемо з Даценок. Спочатку Миколу потрусимо, Ригорія, Захарія. Потім Харитона потрясем. А там і до Байрака черга дійде... До Ригорів і Штимів... Вони мені багато чого винні. Прийшов час повертати борги...

7
Тривога і невпевненість огорнули землю. На подвір’ях ріс, коло-бродив неспокій, підходила, наче на дріжджах, тривога. Мало хто спав спокійно в ці дні. Душу кожного господаря точив черв’як сумніву, невпевненості. Ночами рипіли в повитих мороком хатах сінешні двері, займались і гасли вогники. Біля повіток й катраг снували невиразні тіні. Інколи заблеїть вівця, замука корова. Люди різали скот. Тільки перед світом, страшенно зморені, забувались, тривога змінювалась надією: «Дасть Бог – обійдеться. Придумала місцева влада, а там дійде чутка про їх самоуправство до Сталіна, і все стане на свої місця».
– А дійде! – гарячкував Харитон. – Гарна чутка далеко чутна, а погана – ще далі.
Домашні скрушно хитали головами, молода невістка Наталя зі-тхала.
– Дай то Бог, ваші слова, тату, та до Бога у вухо.
– Та воно-то так, гарна слава лежить, а погана біжить.
Харитон задумувався, інколи в голові прояснялось, і він чітко розумів: ні, не дійде. Марна надія. Після короткого просвітку душі знову торкався сумнів: «Якщо все це йде з Москви, то невже в Москві зібралися одні дурні? Невже не розуміють, що ні Холоші – Остап та Сидір, ні Петри, Матвієнко та Грабарка не будуть як слід обробляти нічию землю? Вони своєї кревної як слід не обробляли. Хоч землі тієї жменька, кіт наплакав, а кожного року заросте бур’яном – й хат не видно. Знову прийдеться працювати на тій землі йому, Харитону, та таким же господарям, як він. То чи не краще було б залишити все, як і було? Бо і вони ж тоді не будуть почувати себе на тій землі господарями! Та й як можна! Уявити тільки. Нічия земля! Та таке й придумати важко, в голові не вкладається. Божевільний і то б не додумався. Боже й Боже, що ж це твориться, невже кінець світу?» Харитон хапається за голову і йде до клуні. У дворі сусіда Густодима Ладимаря Тетяна підпалила солому. У двір до Харитонів синьою стьожкою стелиться біло-молочний дим. Люди мажарами возять солому з поля, а вони палять. Якби не дурний був Ладимарь, взяв би перегорнув віжки вдвоє та всипав тій причинуватій Ладимарисі по перше число. За одного битого двох небитих дають і не хотять.
Харитон входить у клуню, сідає на ослін. В кутку хомути і збруя. Пахне дьоготьком і кінським потом. Буде з тією землею біда. Як то кажуть, Мотрині – кури, Катрині – яйця. Один буде робити до сьомого поту, а інший – його трудом користуватись. Від тих думок у Харитона починає боліти голова, а по спині, вздовж хребта, повзуть мурашки. Харитон звівся на ноги, пішов у дальній куток, де полова. П’янить запах сіна і чебрецю.
Харитон дістав з барабана старої віялки ключ від вітряка, вдоволено подумав: правильно люди кажуть, далеко покладеш – близько візьмеш. Ще цей вітряк. Що робити з ним? Продати б його кому-небудь, к лихій годині, та тільки хто його тепер купить?
– Треба, однак, вже й вечеряти варити, – проказала, вийшовши на рундук, Наталка. Крикнула на Гальку, щоб та не висла на бантині ґанку. Та Галька не дуже потурає.
– Щоб ти була на гілляці повісилась, розкаряка! Ану спустись! А то я зараз тебе спущу хлудиною!
Наталка – молодець! Хай і негарна, в ластовинні, зате роботяща. Краса, кажуть, до вінця, а натура до кінця. Наталка – любима Харитонова невістка. Харитон зітхнув, пішов до млина. Наталка знов вийшла на ґанок зняти попране ганчір’я.
Мотається як муха в окропі. Тільки дарма, все піде прахом. Взяли Наталку від Біликів, рід покращити, роботящу, бойову. А тепер і їм горе, і Біликам двоє. Поріднилися. Може б, хоч їх не розкуркулювали, а через Харитонів і Біликам тепер дістанеться.
Харитон задер голову, намагаючись по хмарах визначити напрям вітру, краєм ока зачепив липу. Згадав, як торік влітку ось так, боковим зором, побачив рій, що обліпив липу, гукнув:
– Іване, Грицьку, ану несіть рійницю, а то рій може піти.
Іван та Грицько вискочили зі жлуктом. Наталка – з віником і відром води.
– Тату, я його зараз окроплю, – сказала Наталка, занурюючи новий полиновий віник у відро з водою.
– Вода не холодна? – стурбовано запитав Харитон.
– Притеплілась на сонці, а як же. Ще вранці витягла, як в корита наливала.
Грицько поліз на липу, струснув гілку. Рій кім’яхом звалився в рійницю. Глухо гупнувся десь на дні. За півгодини Харитон прилаштував новий вулик-дуплянку.

8
Тепер заклопотаний Харитон йшов по двору й жалкував, що затіяв тоді те вовтузіння з роєм. Сто двадцять сімей бджіл стоїть у дворі. Все одно скоро заберуть. Все піде прахом! Хай би краще летів той рій в Мисківщину, до Псла, в липові ліси, жив на волі.Треба б так, а не виходить. У Харитона ніщо не пропадає дарма: ні хліб, ні бджоли. Бо Харитон – хазяїн. Що на землі виросло, повинно лягти в погріб, в комору, осісти в діжках, липівках. Зима все підбере. Інакше для чого ростити, паскудити землю, гнівити Бога? І хоч дехто, особливо з бідноти, каже, що він й з-під себе б їв, нехай плещуть – собака гавка, вітер носить. Все, що здобуте працею, не повинно гинути. Так вчили Харитона батько й дід. Нелегка то була наука – толокониться день і ніч, але втягнувся, звик, а звичка – друга натура. Харитон, вважай, прожив своє, постарів, підтоптався, тепер черга за синами. Гриша та Данило – ті здорові. Особливо Данило. Як візьмуться що-небудь робити, в руках все так і горить. І роблять швидко, як на гвинтові. От найменший, Іван, невезучий, калічний: на спині горб виріс, невідомо де й взявся. Зате беручкий до роботи. Е, беручкий, гріх і казати. І Наталка, невістка, наче метелиця. Нічого, якось проживуть. Іван та Данило поженились. Данило недавно на відділ пішов, а Іван на господарство стане.
Довго старий Харитон придивлявся до молодих дівчат і таки видивився для Івана Семена Білика Наталку. Угледів і зразу ж об’явив:
– Пішли сватати! Бачиш, там день і ніч Матвієнко крутиться. Ще, чого доброго, задурить дівчині голову.
Пішли, засватали. Стала Наталка Харитонівською, Іванихою, але ні одно з ймень не пристало до неї.
Харитонів батько, Федул, був скупуватий. Харитон молодий, здоровий, як наробиться, вовка б з’їв, від голоду щелепи зводить. А гляне на стіл, а там і бачити нічого, не те що їсти. Він би сам оте все вмолов, а воно на всю сім’ю приготовано. Потім і до цього звик, і нічого, живий. З тих пір і примітив Харитон одну дивину в людині: чим благополучніш та живе, тим охочіш жаліється на нестатки, труднощі, в кожній дрібниці вбачає перепони.
Харитон відімкнув пудовий замок, взявся за вирло, став повертати вітряк по вітру. Десь на тому кінці хутора, в Даценок, завалували собаки. Видно, комбід ходить, агітує вступати до колгоспу. А що їм? Голота! Ходи, оббирай людей до нитки. Це легше, ніж працювати, стягатися на господарство. Харитонові ходити ніколи, а тому він не збирається за так віддати нажите. Це вже хіба силком почнуть забирати. Проти влади Харитон не піде. Проти сили піском не посиплеш. Та хоча б було кому віддавати! Якби оцьому всьому нові хазяїни та дали лад, щоб воно не згинуло, не пропало, то не так би й жалко було. Тільки не дадуть. Все піде за вітром, потече між пальців. Кілька поколінь не жаліли ні крові, ні поту для цього всього, а тепер все щезне, як слина: і млин, і коні. Поля заростуть бур’янами, двір здичавіє... Харитон примружив очі. Гриша й Іван вели з стайні коней до корита. Лиска, торкнувшись води, мотнула головою. Зі скрипом пожувала стікаючу з губ воду.
– Скільки я вас учити буду? Не напувайте худоби холодною водою!
– Та вона не холодна, – Іван нахилився, спробував рукою воду. На спині, під зіпрілою від поту полотняною сорочкою, чітко вирізьбився горб. – Вода, тату, в самий раз.
– А то я не бачу! Чого ж вона так головою мотає?
– Стара вже. Зуби з’їдені, от і заходить в них. Пий, пий! – Іван потріпав Лисуху по гриві. Та нагнула голову, обережно потягнула між зморшок губ воду. Хлопці стоять, насвистують, щоб краще пилось, дивляться, як тремтять на кінських губах рідкі й довгі волоски.
– Ф’юіть, ф’юіть! – Схиливши голови, коні жадібно п’ють воду, і на їх лискучих крутих шиях хвилями ходять тугі кільчасті вали. Харитон діждався, поки хлопці напоять коней, спустився сходнями млина вниз, провертає крила вітряка, надіває, шнуруючи вшивальниками, на ребристі крила чохли.
Гриша повів коней до стайні, Іван, згорбившись, попрямував до інвентаря. Під критим черепицею навісом стоять ходи, сани, інший реманент. Іван підібрав у пилюзі занозу, засунув в ярмо, похитав оплони саней, обмацав полозки. Скоро зима. Погляд його зупинився на старому ходові. Передня ручиця ледь жива. Думав, зламана, за-глянув униз, а вона з гнізда випросталась.
– Ні хляпа собі, отак посадити ручицю?! – подивувався Іван.
– Хто удостоїв? – суворо з-за спини запитав Харитон.
– Та то, мабуть, учора, як гній возили.
– Нагилили, видно, гнояки на один бік, та ще й самі сіли. Скільки попереджав, не сідайте. Хазяїни! Тепер ремонтуйте. І затилок як слід поставте.
– Для чого воно вам, тату, здалося? Он, чуєте, вп’ять по хутору ходять. Заберуть все, нічого не залишать. То хай хоч поламане буде. Не так жалко.
– Кому сказав, ремонтуйте! – гаркнув Харитон. – То ще не вгадано, може, нам на цьому ходові тікати прийдеться.
– Куди? – насторожилися хлопці. – Світ за очі?
– За кудикані гори, – роздратовано крізь зуби процідив Харитон. – В той же Донбас. Там людині загубитись, що голці в стозі сіна. Івана залишимо, він хворий, його не займуть, а нам прийдеться втікати. Самі бачите, ходять хліб забирають, господарство описують. Скоро й до нас доберуться.
Хлопці принишкли. Чути, як валують по той бік хутора собаки. Харитон познімав чохли з крил, молоти, схоже, не доведеться, пішов додому.
– Васько, от шибеник! Ану, не цюкай лопатою землю! – гукнув на внука.
– Чого?
– А тобі батько хіба не казав? – Харитон роздратовано повернувсь до Івана. – Іване, ти що не вчиш сина, що можна робити, а чого ні?
– Та чого там не вчу? Васько, постав заступ!
– А чого ж він не знає, що у дворі цюкати не можна? Скотина ходить. Наступить, будуть ратиці й копита в худоби підсікатись.
Присоромлений Васько поставив заступ на місце. Гриша приніс з катроги під навіс рубанок, пилку, сокиру. Там Дмитро та Іван направляли ручицю, лаштували затилок.
– Кинь ти її! Я зараз з берестка нову зроблю.
– Бери он грушку, лучче буде, – порадив Харитон.
– Лучче, так лучче, – Гриша став майструвати, лаявся, нервував. Йому не хотілось кидати хутір.
– Найдеш на Донбасі собі молоду, забудеш, де й хутір, – сказав Іван.
– Не мели! – огризнувся Гриша.
На ґанок вийшла Наталка, погукала свекра, діверів, зовиць чоловіка.
– Днак пора уже й вечеряти. Чого ви там забарились? Борщ уже готовий, стоїть, вихолоня. Ідіть вже!
– Зараз, Наталко, прийдемо.
– Пішли вже, – бурчить Іван.– Не скигли.
Гриша поставив ручицю, похитав – мертво стоїть, гукнув:
– Ну, тепер пішли.
На невисокому кухонному столику парувала вечеря. Сіли, розі-брали ложки. Розмова не клеїлась. Харитон мовчав, хмурився, їв нехотя. Хлопці, наробившись, зразу налягли на борщ.
– Отакечки проголодались! – усміхнулась Наталка. – Їй-богу, наче з голодного краю.
– Як за трьох дурнів кидають! – подивувалась Харитониха.
– Скоро нічого буде їсти, так що хай наїдаються, – зауважив Харитон. – Он як прийдуть голодранці, опишуть все до послідньої нитки, тоді наїмося.
Харитон обіпер ложку об вінець миски, перехрестився на покуття, витер долонею рота, взявся за западку.
– Куди ви, тату? – зупинила його Наталка.
– Коней попораю, коровам вкину.
– Не ходіть, ми вже вкинули. Там повні ясла люцерни.
– В хазяйстві немає такого, щоб роботи не було, – одказав Харитон і прочинив двері. Прочинив, та так і вкляк на порозі. У двір ішли Матвієнко Петро, Остап і Сидір Холоші, Петро Грабарка, Степан Білик, далекий Наталчин родич, і хтось незнайомий Харитону, видно, уповноважений з району.
– О, вже йдуть! – бліднучи, сказав Харитон. Харитонова рука за-дрижала, затряслась на язичку, і він нервово зацокотів об западку.
– Їй-богу, комбідівці сунуть! – крикнула, виглянувши у вікно, Наталка.
– Прийшла голота – відчиняй ворота, – на одному подиху вимовив Харитон, повертаючись до домашніх.
Дорослі стояли навколо обіднього столика, знічено дивились один на одного, мовчали. Діти посхвачувались з місць, повлипали у вікна.
– Ці нахазяйнують! – вголос подумав Харитон. – І землю загублять, і хутір. Школу вже строїли.

9
У 1924 році в Коломійцевім зібралися будувати на чотири хутори школу. Харитон вже й землю виділив під забудову, десятину за Остапами. Та Петро Матвієнко прибрав її до своїх липучих рук. Поки ходив по районних установах, поки крутив тією земелькою, як циган сонцем, поки їздив до землевпорядника, справу переінакшили: стали будувати школу в Жабокриках.
– Нам школа не потрібна, – заявив Петро на сході. – У нас дітей мало, і землю хорошу займати нічого. Хай строять в Грянчисі, в Жабокриках, в Суржках, в Бутовім чи Буряківщині, то їхнє діло.
Харитон хоч і був землеробом, але вже тоді розумів, що майбутнє за людьми освіченими, а тому й свого сина Грицька віддав в Яроші до гімназії.
Під важким Матвієнком заскрипів рундук.
– Прийшли й до тебе, Харитоне, хро-хро, – глухо сказав Мат-
вієнко.
– Милості просимо, заходьте.
– Будемо робити опис майна. Нічого не втаїв?
– Прийшли, описуйте. Коні в стайні, корови в хліву. Реманент он весь під навісом.
– Реманент ми вже переписали.
– То чого ж ви хочете?
– Описати все, що в хаті.
– В хаті? – завагався Харитон, та, зустрівши безжально-холодний погляд голови комбіду, кивнув: – Проходьте...
Наталка як стояла, так і не зрушила з місця. Степан, Остап і Сидір ретельно рилися в скрині. Петро тягав з жердки ліжники, рядна, чумарки, скидав все те на загальну купу посеред хати. Що краще, кидав окремо біля лави, одбирав для себе.
– Це не все, – глянувши на купу лахміття і попихкуючи люлькою, зауважив Матвієнко. – А де кожухи?
– Які кожухи?
– Кожухи й чоботи. В тебе були, Харитон, я знаю. Цією весною ще ходив.
– А, ті... Як стало скрутно з реманентом, попродав у Миргороді на базарі. Напровесні й одвіз.
– Брешеш! Заховав! Шукай!
– Нічого я не ховав.
– Забожися.
– Чого б я божився? Ви все одно в Бога не вірите.
– Ти що ж, не збирався зимувати, що кожухи збув?
– Чого там? Збирався. Просто рішив, що без кожухів обійдусь.
– Брешеш.
«Хто бреше, тому легше», – подумав Харитон. Він і справді відніс ті чоботи й кожухи на схов до Наталчиного брата Семена. Дещо переправила сама Наталка. Семен – середняк, його займати не будуть. А так пропаде добро ні за цапову душу.
«Невже Матвієнко вислідив Наталку, як відносила? – майнуло в Харитоновій голові. – Чи, може, здогадався? Скоріш за все – здогадався».
Петро давно примірявся до тих Харитонових кожухів, чобіт, плахт. Прийшов одбирати, а їх немає.
«Де подівалися? Звісно ж де. До Семена перенесли. Думає, мо, хоч там вціліють. А кожухи й чоботи були добрі, якраз йому й Петрисі».
Комбідівці не здавалися, шукали до самісінького вечора. А як
стемніло, Наталка засвітила каганець. У керосині, мабуть,
була вода, гніт сичав і потріскував. Час від часу Наталка підщипувала його, витирала пальці об запаску, але вони все одно лоснилися, пахли нагаром і керосином. Під кінець стомлені і злі комбідівці по-
передили:
– Якщо побачимо в кожусі, пиняй на себе.
Гуртом на деякий час вийшли в сіни і за хвилину повернули назад.
– Так от, – невпевнено почав Сидір. – Ми тут посовітувалися і рішили: щоб завтра в хаті і духу нічийого не було. Зрозумів?
– Як так? – обурився Харитон.
– А так! Тут буде бригада. Хата в тебе добра, під черепицею, сараї, стайні теж.
– А чого це ми його будемо ждати до завтра? Сьогодні нехай і забирається геть, – спроквола проказав Матвієнко.
Харитониха та Грицько сиділи наче в воду опущені. Харитон, щоб не впасти, бо дуже трусилися ноги, теж присів на лаву. Іван ще дужче горбився і був схожий на кібця.
– Ну, чого повсідалися? Забирайте саме необхідне і йдіть.
– Як же так? – бідкалась Наталка. – Як же так?
Харитон мовчав. Він давно здогадувався, що, врешті-решт, все повинно так і скінчитися, але не думав, що це буде так швидко, сьогодні.
– А куди ж збиратися? Куди ми підемо? – заголосили жінки.
– До Срібної балки, в Платонову хату, туди всіх куркулів зганяємо. А ні, до сина Данила йдіть.
Платон загинув у громадянську, і хата його на Срібній горі ось уже майже вісім років пустувала. Туди й зганяли зараз всіх розкуркулених.
– А що з собою брати?
– Он ваше, – кивнув Матвієнко на купу ганчір’я і раптом зустрівся очима з Наталкою, не витримав її докірливого погляду, відвів очі. – Вдівайтеся і все. В руки брати нічого не можна. Остача – все наше. То єсть державне. Описане.
Наталка, стара Харитониха стали вдівати Васька та Гальку, намагаючись натягнути по дві-три одежини. Діти не хотіли, скімлили. Те помітили комбідівці, і Петро Грабарка, ступаючи по хаті важкою ходою, заборонив:
– Хватить натягувати, як на цибулину! Оце верхнє зніміть. А ні – ми самі будемо вибирати, що вдівати. Бач, які грамотні! Кровопивці!
– Та віддайте ж хоч мою сорочку! – голосила Наталка, падаючи на купу одежі. Вона встигла натягнути на себе дві спідниці. Петро Грабарка відштовхнув її, суворо сказав:
– Це не твоє. Це ксплуататорське.
В хаті знявся справжній ґвалт. Діти плакали. Жінки нізащо не хо-тіли роздівати їх, скидати з себе зайву одежу.
– Хто вам дозволив грабувати народне добро? Ви що це понатягували на себе? – лютували комбідівці.
А Наталка тим часом обмотала поверх спідниць святкову плахту.
– Та як можна в одній спідничині? – бідкалися жінки. – Та хоч нам та дітям дозвольте. Не дай Бог, за що зачепиться – порветься спідничина. Що ж нам тоді, голими задами світити? Та й як так? Попереду зима, а зимою кожна вдіває по дві-три спідниці, щоб не холодно було. Те ж саме і діти. Та вони вночі, як стемніє, враз замерзають. Як же їх в одній сорочці вести?
– О Боже, що ж його робити, що й казати?! – заголосила стара Харитониха. – Отаке нещастя! Боже й Боже, скарай ти їх, супостатів!
– Гляди, щоб ми тебе не скарали!
– Та куди ж ми йдем і як жити будемо? Де ж ми візьмемо того полотна, щоб хоч страм од людей прикрити?! Боже, а як же зимою?!
– До зими ще далеко, – співчутливо сказав Остап.
– Нічого, стара, переживемо, – сказав Харитон і взяв вузлика.
Вийшли надвір. Хутір оповили сутінки. Харитон з жінкою, синами й онуками йшов, тримаючи вузлика з одежою. Клумак теліпався в Харитонових руках. Дозволили-таки взяти по одній сорочці на кожного для переміни. Звернувши мимо Ладимаревого подвір’я, Харитони йшли єдиною вулицею до сина Данила. На подвір’ях, біля колодязів снували невиразні тіні, брязкали відра,чулися глухі голоси. Деінде спалахували вогники цигарок, тьмяно біліли освітлені жовтими язичками підсліпуватих каганців та бликунів вікна. Люди не спали, очікували напасті. Кожен ждав своєї черги, крутився біля реманенту, плугів, ходів, саней. Все, що було їхнє, скроплене солоним потом і кров’ю, чим жили, до чого прикипіли душею, доводилось відривати від серця по живому. І все ж кожен ще надіявся, дасть Бог, мо, його ще помине ця чаша? Може, це всього-навсього страшний сон? Дай то Бог! В берестині, осиках, на кладовищі кожної ночі кричать, ридають, віщують біду напівсонні сичі.
Харитон оглянувся на своє подвір’я і вперше за багато років за­плакав. Сльози викочувалися з очей, падали в холодну відволожену пилюку. На подвір’ї було тихо і темно. Інколи, як подме вітерець, чутно, як жує, шелестить в яслах травою худоба і, гублячи павутину слини, важко посапує. Над головою мерехтіли зорі. З-за Гнатової хати викочувався червоний, наче кований, місяць.

10
Ось уже, напевне, з півроку, якщо не більше, як Матвієнко живе з Захарієвою дочкою Ганною. В ім’я революції і світлого майбутнього чого тільки не зробиш? Матвієнко з Ганною спить, а вона йому носить відомості з куркульського табору. Матвієнчиха вже й плакала, і проклинала Ганну та Петра, і що тільки не робила – нічого не допомагало. А коли вже дуже набридала, Петро огризався:
– Ти думаєш, вона мені потрібна? У мене душа за діло болить. А будеш докучати – кину.
Важко стрічатися Петру й Ганні. Совість їх не турбує обох, і від людей не соромно, а от місця підходящого немає. В старих покинутих хатах – сажа й бруд. Все розвалене, порушене: і печі, і стіни, ще й долівки покопані, мабуть, не одні вони гроші й золото в колишніх куркульських хатах шукають. А додому не поведеш.
Та і дядько Ригорій, Ригорант, як називає його Петро, а тим більше Захарій, теж не впустять. Позорище! А для них з Ганною – кохання. І ніхто їм не указ: ні батько, ні Петриха, ні дядьки.
Ось і зараз, хоч і не жарко вже, перші заморозки вдарили, лежить Ганна з Петром в Човновому, в торішній копиці сіна, в чому мати народила, і не холодно їй. Сіно, видно, зіпріло, горить, і в їхньому кублі – як на печі. Правда, зверху інколи зривається сніжна крупа. Через день-два і морози цюкнуть.
– І не холодно тобі? – запитує Петро.
– З тобою – ні.
– Оженився б на тобі, так...
– Що – так? – хапається за Петрові слова Ганна.
– А те, що куркуль твій батько. Грошей, мабуть, кури не клюють.
– Та ні, в мого батька грошей нема. Строївся. Земля і все. Та ще хазяйство.
– Брешеш.
– Їй-богу, – божиться Ганна, кладе хрести на голе тіло, на перса. – А може, й є, так я не знаю...
– Треба б його розкуркулити.
– За що? Брати Ригорій та Микола – ті багаті, а не розкуркулюєте...
– Будемо. Дійде й до них черга.
– ?
– Та й хлопці насідають, піняють, мовляв, таскаюсь з тобою.
– Хай балакають – собака гавка, вітер носить.
– Та нехай. Якби ж ти не мовчала, а розказувала.
– Про що?
– А про все. У кого гроші є, золото.
– У дядьків є золото. Червінці.
– Багато?
– Та немало. Півсотні буде.
– А ще в кого? Признавайся, а то покину.
– Та я тобі, Петю, і так все сказала. Ще в дядька Миколи є. Ну, там вони не в нього, а в дядини Явдохи. У неї там і персні золоті , і дукачі, і катеринівки. Чого там тільки немає. Колись бачила, дядина витягувала з скрині, приміряла. Я попросила, вона й мені дала приміряти. Дуже красиво. Боже! Якби ти мене побачив в них, зразу б закохався.
– Дуже ти мені потрібна, шльондра, – стиха пробурчав Петро й відіпхнув Ганну від себе, але вона не образилась, знову припала до Петрового плеча, довго цілувала золоті вуса.
– Ти що як кішка чіпляєшся? Краще б думала, згадувала все, що знаєш. А ні, так сходи до дядьків, спробуй розвідати...
– Е, Петре, цього я, напевне, не зможу.
– Якщо схочеш, то зможеш.
– Ох, і важко, Петю! Зараз такий час, що ніхто і рідному батькові правди не скаже, не те що....
– Якщо розвідаєш, заміж візьму. Сама бачиш, зараз мій час прийшов. Захочу – твого батька в порошок зітру, по вітру розвію, і нічого мені не буде. На днях будемо розкуркулювати.
– Та я знаю, що за тобою не станеться. Тільки брешеш ти все. Ох, і брешеш, Петю!
– Ну, якщо заміж не візьму, – вагомо сказав Петро, – то любити буду.
– Чи було, чи й буде? – недовірливо усміхнулася Ганна й показала Петрові язика. – Гаразд, що зможу, взнаю... А до дядька Миколи, до Ригорія можеш іти хоч зараз, не промахнешся. Хіба ти не бачив, якою Бобричка років два тому ходила? Вдіта як лялечка.
– Ну, тоді одягайся, пішли.
– Куди?
– Я додому, а ти до дядька Ригорія.
Та як не намагалася Ганна вивідати що-небудь у дядьків, це їй не вдавалося, хоч, бувало, тижнями жила і в Ригорія, і в Миколи. З хати
її ніхто не виганяв, але й не довіряв нічого. Знали, Ганна тягається з
Матвієнком, а тому прикушували язика, боялися й слово мовити зайве.
Мабуть, ні для кого не було секретом, чому Матвієнко зволікає з розкуркуленням Захарія.
– Покриваєш багачів, Петре! – жартував Сидір.
– Та Захарій незаможний. Він і на середняка не витягне, – одбивався Петро.
– Там у Ганни ззаду такий припічок, що зразу за все тягне, – сміється й собі Остап.

11
Терпів, терпів Петро жарти товаришів, а потім взяв і повів усіх до Захарія. І треба ж було такому трапитись, напевне, Бог так дав, що Захарій до передніх вікон якраз підійшов, наче його хто за руку взяв і повів. Дивиться – гості проміжком у двір простують від Секлети, щоб їх повік не бачити, а Іван Михайлович услід їм дивиться, либиться.
– Або ж зерно відбирати йдуть, чи й того гірше – арештовувати?
Даценків хутір вже поминули, от-от в нього будуть. Хотів вислизнути в двері й у вербах сховатися, так не дадуть прокляті. Хоча ще й не темніє, а пильно у все вдивляються. А у Матвієнка ще й рушниця через плече. Чого доброго, ще стріляти почне. Захарій заметався по хаті. З хати в хатину вибіг. Взяв у шаплику шапку, хотів одіти, та шкода стало, хромова шапка, добра. Свояк у Миргороді дістав. Зарив шапку під припічком, в кістриці, дивиться – на лаві лахміття. Нашвидку обмотав тим ганчір’ям голову, взяв з полу подушку і, прикриваючи нею обличчя, з розгону плигнув у причілкове вікно, вийшов разом з рамою, тільки скло задзвеніло. Подушку кинув назад у хату, а сам метнувся до верби. Там, за вербами, Ївжине подвір’я, акація, колючки, туди не сунуться. Давно придивився схованку. Ще й яма залишилась від буряків. Тільки в акації помітив Захарій, що голова, обличчя, руки в крові. Порізався об скло. Поки біг, не відчував, а це розболілось, щемить. Огледівся, з порваної подушки пух стовпом у хаті стоїть. Сквознячок носить його понад стінами, крутить на причілку, несе до собачої будки.
– Ану, обходь хату з усіх чотирьох! – командує Матвієнко, рушниця напереваги. – Бачите, курей ріжуть! На гарячому застукаємо. Всіх попереджали, що худобу винищувати заборонено.
– Всіх, а Захарія персонально.
Сидір і Остап побігли в різні боки і на причілку зустрілись.
– Петро, ану йди сюди. Тут вікно вибите.
– Що там ще таке, хро-хро?
– Та Захарій, мабуть, утік.
Матвієнко не хотів, щоб на нього падала підозра, наче він через Ганну попередив Захарія, а тому наказав грізно: «Шукати! Знайдемо – за яйця повісимо!»
Трохи відійшовши від пережитого страху, Захарій покинув акацію і перебіжками, під прикриттям верб, чкурнув у берестину. Там і заховався в дуплі великої старої верби. Сидів, тремтів, терпів, бо нещадно ку-
сали мурашки, думав: «Треба було таки відрубати Ганні голову, а він тіки погрожував, дурень. А Ганна чхати на ті батькові погрози хотіла».
Матвієнко ледачий, боязкий, наблизився до акації, а далі йти не відважився. Заморився, захекався і облишив.
А йшов Петро до Захарія з недобрими намірами. Ганна нарешті розповіла Матвієнку і про гроші, і про те, що батько б’є віжками, погрожує зарубати. Лупить як сидорову козу майже кожного дня. Не вмовчала і про ставлення батька до теперішньої влади. Все розповіла, нічого не втаїла. Останнє Матвієнка не дуже цікавило, справа відома, можна й не розповідати. Допитувався зовсім про інше. Про гроші, золото. Єдиний шанс у житті, коли можна було розбагатіти нічим не ризикуючи. Лозунг більшовиків «Грабуй награбоване!» був у силі і припав Матвієнкові до душі. Та Захарію вдалося втекти. Ну що ж, прийдеться йти до Харитонів, перевірити, чи ж звільнили хату під бригаду.

12
Харитонова хата виявилась пустою.
– Як мітлою вимело, – пожартував Остап.
– Гратись не будемо, хро-хро! Пішли, провідаєм Якова, Ладимаря. Поріднились з попом. Нічого, дійде й до них черга.
Від Харитонів, поминувши Ладимаришин двір, комбідівці завітали до Густодимів. У старого Густодима Якова багатства не-
багато, немає ні коней, ні волів. Яків давно подав заяву про вступ до колгоспу і був прийнятий. Ще кілька років тому його ніхто й пальцем не зайняв би. Недавно дістав Яків овець гарного заводу, породистих, каракулевих, став господарювати. За два роки розплодилося їх чимало. Мав Яків намір розбагатіти на вовні, видати заміж Марію і Наталку, а заодно й Оришці, що за Семеном Біликом замужем, допомогти.
Домовився Яків здавати вовну в Миргород на валяльний завод. До того ж вівці давали непогане молоко. Дружина Марта робила з молока ґляґанку. Одного разу Яків кинув у овече молоко шлунок
тижневого ягняти, ще щось там почаклував із ним, а коли на-
ступив строк, запросив усіх до столу відвідати страви. Марта і дочки спочатку гидували, потім розпробували, а воно таке добре – за вуха не відтягнеш. Була ще в Якова корова й кульгавий кінь, кілька десятин землі.
Матвієнко з Остапом, Сидором і Петром Грабаркою (Білик Степан відпросився і пішов додому до своєї Степанихи) зробили опис майна, перетрясли все, що можна було, в хаті, забрали у баби Марти, які кращі, платки, плахту, спідниці. Сидір правою рукою тяг зі скрині сорочки, не гребував.
– Так, Якове, – сказав Матвієнко, – заяву в колгосп ти то подав, молодець, прийняли ми тебе. Ну, а вівці у дворі – це непорядок. Овець завтра щоб збрянчив. Здав у колгосп.
Яків зблід, але не сказав Матвієнкові й слова. Цілу ніч Яків не спав, а на другий день рано-вранці одвів тридцять овець, серед них десять ярочок, у бригаду, у булу Харитонівську кошару. Довго стояв, дивився в сумні овечі очі. Вівці блеяли, поглядали налитими тугою очима на Якова, тикалися холодними носами в долоні. Яків стояв і плакав. Все! Скінчилися його надії. «Тепер хто їх буде глядіти? Будуть лупцювати, як і всіх, – подумав Яків. – Кому вони потрібні, його вівці?»
– От і пропало все, – видихнувши, вголос сказав Яків, – прощавайте, мої овечки, і простіть.
Серед тих овечок двадцять п’ять було суягних. От-от повинні були окотитися. Були б у Якова маленькі ягнятка. Мале ягня, воно як дитина, хоч в очі йому не зазирай, страшно дивитися. Пригнутий до землі тугою, намагаючись не стрічатись ні з ким із домашніх очима: ні з рябою жінкою Мартою, ні з такими ж, у ластовинні, дочками Марією та Наталкою, Яків, похитуючись, увійшов до хати.
– Ти випив, чи що? – здивувалась Марта.
– Та ні. Мене, либонь, протягло. Щось наче морозить. Ти б, стара, піч розтопила, чи що, може б, зігрівся.
– Та вдосвіта ж, як хліб ґнітила, топила ж. Піч ще не вичахла, лізь.
– Ще вдосвіта. Коли це було? Давно вже вистудило. Он вітрюган який.
Згорблений Яків поліз на піч. Марта пішла за плитками. Солома й кістриця були під припічком.
Сутулячись, Яків сів між коминками і так йому захотілося прилягти на теплому черіні, що не втримався, ліг, а в грудях чомусь неспокійно, наче павук павутину тче. Снує й снує і боляче за щось смикає. Дівчата, що лузали насіння і гомоніли на полу, вмовкли, принишкли.
Увійшла в хату й Марта з повною завіскою кізячних плиток, з гуркотом кинула їх під припічок, гукнула:
– Якове, ну як? Топити чи, може, ти вже й так зігрівся? До весни ще далеко... Того палива не напастися. Чи чого ти мовчиш, заснув, чи що? Чи, мо, тобі заціпило? – стала, прислухалась. – Воно надворі, й правда, таке хурделить, що й змерзнути недовго. Чи чого ти мовчиш? Чи, мо, тебе побили? Матвієнко та Остап – то такі, що можуть і бебехів дати, недорого візьмуть.
Дівчата, збившись у купку, сидять на полу, принишкли.
– Та він, мабуть, спить, мамо. Таке, наче захропли. Не будіть, – попросила Наталка.
– Спить, то хай спить, – сказала Марта, а про себе подумала: «Щоб ти був навіки заснув, не можна його обізватись. Хоча б прийшов розказав, що там і до чого. Не виспиться, ніч як год».
Марта то снувала біля припічка, то носила в завісці кістрицю від терниці, топила піч. Кидала в челюсті все без розбору: солому, кістрицю. Розтопила, аж гуде в коминах, плитки іскрами так і сиплють. Гарний овечий кізяк, перегорів за три роки. А тепла з нього скільки? Ось з такого й треба топтати плитки надалі. Тільки жаль, немає вже овець.
Спересердя натопила Марта піч наче навмисне. Мертвий, і той прокинувся б, а Яків лежить, не озивається. Глянула на годинник-ходики
з трьома ведмедями, а воно вже й вечеряти час підоспів. У годинни-
ку Марта не розуміла, а вечірнє положення стрілок запам’ятала.
– Якове! – гукнула Марта. – Вставай вже вечеряти! Чи ти й досі спиш? – розігнула спину, повела задерев’янілими від довгого стояння біля челюстей плечима. Розпашіла, відійшла від печі. Ноги теж затекли. Марта заторохтіла рогачами, гримнула на дівчат:
– Ви що це знову розходилися як сороки? Святий вечір вже. Ану киш за скриню. Доставайте з макортета хліб, ріжте, зараз будемо вечеряти. Якове, чуєш? Пора вечеряти! Пора та й перепорило,
злазь! – і знову вмовкла, прислухалась. За вікном наче навіжений виє вітер. Рве, куйовдить стріху, шелестить по шибках картопляним бадиллям обкладиння.
То було, як засне, хропе, а це зовсім не чути. З недобрим передчуттям,прямо в сукнянках, гублячи з калош змішані з підстилкою бубряхи й кізяк, скочила на піл, стала на крайок.
– Ви хоча б бурки зняли, – з докором сказала Наталка, але Марті було не до того. Прямо на черені лежав мертвий Яків.
– Господи, та невже ти за тими вівцями отак подосадував! – збиткувалась Марта. – Та не один же ти! Всі вели, а ти помер. Та як же я без хазяїна буду цю ораву годувати та заміж видавати? – перелякана, розгублена, трохи не в собі, стала трясти холонуче тіло. Видно, зразу, як заліз на піч, так і помер. – Господи, та хоча б жалівся коли-небудь! Все, було, порається й мовчить. Та хоча б слово сказав! – побивалася Марта.
Дівчата теж зібралися біля крайка, плачуть.
– Наталко, донечко, побіжи Оришку з Семеном позви. Скажеш, батько померли. А я зараз брата Ладимаря кликну, сусід.
Наталка стала одягатися. Марта пішла кликати на ніч сусідів: Тетяну, Ладимаря, Наталку Біличку, щоб посиділи біля мертвого. Вся в сльозах, похнюплена Марія залишилася одна біля батька.

13
Сніги лягли несподівано, на Покрову. На Покрову, кажуть, натопи хату без дров. Втепли, значить. А тому всі хуторяни, хто залишився жити в своїй власній хаті, до Покрови обклали свої хати картопляним огудинням, втеплили. Одна тільки Харитонова хата та ще декілька в Даценковім хуторі стояли наче сироти, облуплені, неприбрані. Якщо вірити народній прикметі, то від першого снігу до санного шляху шість тижнів строку.
Сніг весь час падає і падає. На зимні Мотрони прийшла справжня зима. Замело. Зима звелась на ноги, налетіли морози.
Останнім часом у хуторі відбулося кілька важливих подій: Харитони разом з синами й невісткою, окрім Івана й Наталки, зникли в невідомому напрямку. Не стало й Баламута Гриші з нареченою Ганною, Білика Івана дочкою. Хата Гриші – на Срібній горі, навпроти Платонової, а тому Гришу частіше кликали Срібним, ніж Баламутом. Його хата тепер пустувала, а в Дмитровій хаті зажили Наталка й Іван. І жили б, якби не Матвієнко. Він замав зараз у себе в селі практично необмежену владу і, користуючись політичним моментом, обездолював і дітей, і дорослих. Особливо не злюбив Харитонів, а через них і Біликів. Розкуркулював усіх підряд. Біличку, її Івана і навіть Семена. Біличку – за те, що за Харитонами була, Семена – через Біличку. Прийдуть розкуркулювати Семена, подивляться, а в нього нічого, окрім торішньої перепрілої соломи, провонялої мишами, в дворі немає. Матвієнко палірується, обіцяє посадити Семена в ДОПР. То в сільраду заявить, то із Багачки комісію викличе, в міліцію відведе. Терпить Семен, бо знає: саджати його ні за що. Помордує Петро Семена, та на тому все й скінчиться.
Якось прийшов Матвієнко ввечері до Наталки, в чоботях, кожусі, за спиною рушниця, гукнув:
– Збирайся, Іване, пішли зі мною!
– Куди?
– Там побачиш. В сільраду визивають.
«Викликають так викликають, – внутрішнє погодився Іван. – Зараз таке врем’я, що можуть і серед ночі викликати».
Іван неквапом одягнувся, пішов. Біличка ненароком виглянула у вікно і побачила, що Петро повів Івана не на стовповий, не навпростець, через вигін, осиками, а в бік Човнового. Серце, видно, почуло біду, йокнуло. Пов’язала на голову поверх очіпка хустку, кинулась слідом, наздогнала аж в берестинві, заголосила:
– Що ти з ним надумав робити?
– Розстріляю зараз як ворога народу, – Петро неквапливо зняв з плеча рушницю, наказав Іванові: – Іди, Іване, он туди, до рову.
Наталка впала Петрові в ноги, стала цілувати чоботи.
– Пощади! Не губи! Пожалій дітей!
– Мене ніхто не пощадив! – зауважив Петро, дивлячись, як підходить Іван до останньої межі.
– Ну прошу тебе, Петре! Що скажеш, те й зроблю.
– Гаразд, – опустив рушницю Петро. – Іване, можеш іти додому, а ти, Наталко... зостанься, – повагом, як завжди, проказав Петро, начебто читав по складах.
З того дня Наталка знову стала жити з Матвієнком. Хто його знає, чи то випадково, чи, мо, Петро й справді любив Наталку, якщо взагалі був здатен любити, але старшу свою дочку теж назвав Наталкою.
Тепер Матвієнко через день та кожний день став вчащати до Білички в хату. А щоб хоч як-небудь прикрити той блуд, брав із собою ще когось із чоловіків, того ж Остапа, Сидора, інколи, було, й Петра Грабарку прихватить. Ідуть у двір до Івана, вигигикують. А як в хату зайдуть, то вимагають випити й закусити.
– Випити є, Наталко? – питає Петро.
– Та є! Є випити, є й закусити!
– Ну, якщо випити є, то й закуски не треба. Ми й дрова їсти бу-
дем, – жартує Остап.
Біличка мотається по хаті, наче муха в окропі. Дістає капусту, огірки, варить на скору руку картоплю в кожушках, наливає олію в блюдце, завбачливо забираючи звідти пірце. Ці хліб пірцем мазати не будуть.
– Я вам зараз ще й сала часточку покладу. Їжте на здоров’я.
Іван, випнувши горб, ходить по хаті, шукає півлітру. Витерся в крейду, білий, наче мана. А їм не одну півлітру треба. Хлопці здорові, цеберку вип’ють.
– Де вона, де вона, де вона ділась, та півлітра?! А десь же була! – жваво розмовляє сам з собою Іван і врешті-решт знаходить десь в кістриці, ставить каламутну, заткнуту кукурудзяним качаном пляшку на скриню, і розпочинається. Хлопці наллють по чарці, вип’ють, починають закушувати. Хліб пірцем не мажуть, вмочають прямо у блюдце. А він у Білички, як завжди, глевкий, хоч коники з нього ліпи. Іван теж підсідає, аби поїсти, бо та олія зараз тільки гавкне. Іванові пити б зовсім не треба, з головою не гаразд після контузії в світову. І на війні не був, снаряд у дворі розірвався. А як ти не вип’єш – примушують. А тільки вип’є, руки шматок хліба не тримають, гублять. Разом з капустою хліб падає на долівку, Іван нахиляється, підіймає, через деякий час знову губить. Біличка сердиться.
– Їй-бо, як свиня. Не з’їсть, поки не виваляє.
– А що я винуватий? – сердиться Іван. Він уже готовий, лика не в’яже. Біличка бачить те, допікає:
– Куди ти отакий габелок м’яса тягнеш? Та чи ти його з’їси? Тільки виваляєш.
– Давай його лучче сюди, хро-хро! – каже Петро, відбираючи у Івана м’ясо. Петрові такий кусок за милу дружку, тільки гавкне.
– І тобі ото, Наталко, не жалко віддавати Петрові такий шматок м’яса? – жартує Остап.
– Нехай їсть. Аби на здоров’я. Старців не поведем.
– Це тривке. Не то що борщ, хро-хро.
Іван образився, поліз на піч. Не полізе, Петро сам відправить через деякий час.
– Іван, ти що, розсердився? – гукає Сидір.
– Нехай сердиться, – махнула рукою Наталка. – Півбіди лиха.
Вона не дуже шанує Івана, а про те, щоб любити, то й мови немає. Пішла свого часу на багатство, бо батьки наполягали, а воно, мо, й гріх. Краще б вона була за Петра пішла – і здоровий, і пригожий, і вдатний. А головне, при своєму розумі. Такому й людське нещастя на користь. В того, в іншого взяв, дивись, з миру по нитці – голому сорочка. Добре погрів руки на чужому горі. А Харитонівське добро за димом пішло, туди йому й дорога. Біличка поставила чавунець прямо біля челюстей, щоб вода притеплілась, кинула рогач в кочерги, глянула на свої натруджені руки: все ніколи, треба хоч ножиці взяти та нігті позрізати, а заодно і задірки, а то позадиралися, аж пече. Прислухалась, а Іван на печі бурчить. Він завжди так, як вип’є, так і поліз на піч.
«Вишколили, як солдата», – подумав Остап.
– Досить вам уже, лягайте, – наполягає Біличка. – Он і Йван уже поліз.
Остап і Матвієнко лягають на піл. Остап – скраю, Матвієнко – від стіни. Біличка гасить каганець, лягає між Петром і Остапом посередині. Петро Грабарка спить на лаві. Сидір з Ганною живе гарно, а тому, при нагоді, намагається чкурнути додому.
Тільки полягали, а тут Іван чогось з печі на крайок тусується.
– Що ти там, хро-хро, товчешся як головко в погребі?
– Та думаю надвір сходити.
– Щоб ти вже був з світу пішов! – лається Біличка.
Іван все одно встає. Настирний. Довго товчеться в ногах у Наталки й Петра. І чи то в темряві оступається, так що аж селезінка йокає, наче в коня, чи, мо, плаче. Чути таке, наче хлипає.
– Ти що, Іване, плачеш? – питає Грабарка.
Іван мовчить. Тільки чути коли не коли: хлип-хлип!
– Заплач, Матвійку, дам копійку, – сміється Остап.
– Він, мабуть, не поїв як слід, – каже Грабарка.
– Хай лапу ссе! – сердиться Біличка.
В хаті хоч і топили недавно, холодно, хоч собак ганяй. Піч тепло не тримає. Біличка й Петро вкриваються ліжником. Під ліжником нічого, можна жити.
– І куди б ти ото, Іване, йшов, хро-хро? – розморено каже Петро. Він уже робить свою справу. – Собак дражнити, чи що? Так там і без тебе є кому. Он парубки по вулиці шляються.
– Їй-бо, на тому вигоні як ярмарковище. Цілісіньку ніч спати не дають, – жаліється Наталка. – Ти б їм, Петре, сказав...
– Нехай, хро-хро! Вони в мене не будуть собак дратувати, – погрожує Петро. Хоч і сам ще достоту не знає, що зробить з тими парубками.
Іван тим часом сходив надвір і повернувся, поліз на піч. А що Іванові? Іванові сиди й мовчи. Батько з братами десь далеко, в Донбасі, а його в один щот візьмуть і викинуть з хати. Та й Наталка, схоже, не на його боці. Петро їй вже всі вуха продудів, щоб розводилась. Та хоч би таївся, а то при Іванові.
– Ти середнячка. А нова влада на боці середняків. Так що тобі нічого не буде! Тобі б тільки з Іваном розвестися. А Іван – класовий во- рог... Бувши на твоєму місці, я давно б так і зробив.
А й справді, для чого їй те куркульство на шию? Тим більше, що тепер ніякого з нього зиску, одні переслідування. Та й Семенові легше буде.
А Іван хтозна як і терпить все те. Сказати б, не здогадується? Так тут і дураку ясно. Чи, мо, такий терплячий? Чи, мо, й правду каже Петро, що в нього голова як решето, нічого в ній не тримається? Що ввечері бачив – до ранку забув. І так, і сяк думає Біличка. Скоріш всього, Іван боїться втратити її, бо хто він без неї? Ніхто. От і мовчить. Сказати б, що вони з Петром ховаються, що ніхто ні сном ні духом не знає, криються від нього й від людей? А то ж все на виду, і все старе, як світ. Нічого тут нового Петро не придумав. Чи, мо, ото такий дурний, що дума, якщо рядом Остап лежить, так між нею і Петром нічого немає? Гляди, Петро так влежить. І від того Наталці неприємно і боляче, і на душі інший раз бридко. Інколи вона й сама не знає, кого вона дурить: чи себе, чи Івана. Один раз тільки й спитав Іван:
– Ти, бува, не з Петром?
– Ти що, Остап же рядом! Голова – два вуха! І треба ж до такого додуматися!
Іван пильно подивився Наталці у вічі, вона витримала той погляд, і нічого більше не сказав. Чи то й правда, повірив тим байкам, чи то так злякався Петра, ще як той водив його на розстріл, що і в голові повредилось, мовчить і слова не скаже. А може, те кляте розкуркулювання. Ні, не такий став Іван. Він і раніше головою слабував, а це, мабуть, зовсім звихнувся. Сяде на ріжку скрині й сидить, щось думає, а голова все нижче, нижче хилиться. А потім як кинеться, наче зі сну, і йде у двір, довго ходить без діла.
– Ти хоч би пішов справився у Ладимиря, хто то наше жито потравив, – каже Біличка.
– А, зараз піду! – спохвачується Іван і йде, тільки не до Ладимаря, а на слободу.
А цією весною взяв на підметі картоплю посадив. Хоч би спитав чи сказав. А так пропали й коноплі, й картопля.
– Це ти на підметі картоплю посадив? – побачивши сходи, вжахнулась Наталка.
– Ні, не я, – незворушно сказав Іван, постояв, подивився на Наталку і завів: – Жито треба косити, жито!
А того жита й бачити нічого, горобцеві по кісточки.
Наталці стало страшно.
Невезучою вродилася вона. Пожити, порозкошувати в багат-
стві не вдалося, тільки хрест нести довелося за чиїсь десятини
землі, будь вони неладні. Хоч яке там розкошування, один піт і труд, труд і піт. І правда, чого вона пішла за Івана? Хоч би не каліка. І батько теж. Тільки й знав: багатство, багатство. А воно й п’ятнадцяти год не пройшло, як одляпалось те багатство, і дух не пішов.
Наталка молода була, бідова, роботяща, як віхола. А Іван що?
Слабосилий, кволий. Побачив, що вона за двох вправляється, і лапки зложив.
Щоб врятуватись, Наталка таки розвелась з Іваном, тільки толку? Кому вона потрібна? Петро її все одно не візьме, хоч і ходить мало не щодня, спати примушує, та ще й ораву водить, щоб від людей не так соромно було. Хоч який у того Петра сором? Водить, ясна річ, для того, щоб було з ким пити та Петриха не довідалась...

14
У Даценковому, колись великому хуторі, що межував, зливаючись, з Коломійцевим, зосталися тільки двори трьох братів: Миколи, Захарія, Ригорія. Решта Даценок була виселена зі своїх хат і відправлена на Соловки. Четвертий, найменший брат, Михайло, на Кавказ чкурнув. Три хати біля озера стоять, та й тих скоро не буде. По всьому видно, підходить і їм кінець.
Так думав Микола Васильович Даценко, повний Георгіївський кавалер, повертаючись із сільради на хутір. Миколу викликали туди за невиконання плану оподаткування. А скільки ж їх можна виконувати? Один виконав, другий, а на третій духу не вистачило. І другий вже нічим було конати. Все, що можна було продати з худоби чи одежі, продав. На вторговані гроші купив зерна, м’яса і таки виконав. А про третій і балачки немає. Хіба це мислимо, тільки грошей 289 карбованців треба заплатити, а ще здати вісім центнерів картоплі, тридцять – зерна, чотири – буряків і капусти, п’ять центнерів м’яса, дванадцять – сіна та ще й центнер прядива. Це і торік, коли урожай був непоганий і план менший, було неможливо, а цього року й поготів.
Комбідівці з шпурами по сорок раз кожну хату перешпарили і все давно дочиста вимели. Колгоспникам, правда, по два пуди картоплі на душу лишили, і живи як хочеш, до нового врожаю. А в куркулів все до фунта – в заготівлю.
А який – він куркуль? Колишній червоний партизан, середняк. Вважай, все життя – і в дев’ятсот п’ятому, і в громадянську – боровся за землю, за ту саму земельку, про яку ті ж самі більшовики на всіх зборищах, на всіх перехрестях торочили, що вона належить працюючим.
Після розгрому банди Пирлика їм, трьом братам: Захарьку, Ригорію і йому – нарізали поміщицької землі. Звичайно, вони й до того не бідували: батько Василь Федулович мав двадцять десятин землі, яку поділили потім на чотирьох. Казали, що їх прадід не вилазив з віко-вічних злиднів, а Микола вже мав свій шматок хліба, приносив користь державі, а його, тільки він зіп’явся на ноги, стали громити, як у свій час не громили чорносотенці. Як не прикро тепер визнавати, а вийшло саме так. Виліз, вибився у люди і згорбатів, покалічив себе в роботі. Надірвала себе надсадною працею і дружина Явдоха. Виснажили себе брати Ригорій та Захарько, бо не знали в роботі межі.
Спочатку їх оголосили середняками, а ось тепер – куркулями. І привід придумали – несплата боргів. Навмисне обіклали таким податком, щоб не можна було сплатити. Це хіба що продати все, і то хтозна б чи сплатив. Потім почали придиратися, що він до колгоспу не хоче вступати, та вчасно схаменулись, бо самі ж і викреслили з списків, записали в куркулі.
Микола добре розуміє, що все це робиться навмисне, щоб задавити селянина, довести до відчаю. Один план виконаєш – другий всукають, і так до тих пір, поки нічим буде конати, а тоді в тюрму тебе, як ворожий елемент. Непогано було б, якби селянин у відчаї висмикнув з ярма занозу і пішов проти влади. Тоді можна було б на всю губернію, а то й на всю країну прокричати: «Ворог! Ату його! Всіх винищити! Ліквідувати як клас!» На це, мабуть, і робиться розрахунок там, на недосяжній для Миколи горі. Тільки дехто прорахувався. Селянин, зазвичай, людина мирна, звична коритися владі. Він і зараз це робить, вигрібає з комори останнє. Влада вимагає – значить, треба.
Микола йшов швидко. Порівняно молодий, дебелий, він не відчував утоми. У двадцять дев’ятому він одним з перших вступив до СОЗу, став працювати конюхом. Та недовго старий жениться. Ось уже й куркулем об’явили, раз по раз у сільраду тягають. А там, дивись, ще й розкуркулять...
Побачив попереду гурт людей. Трохи пристояв на промежку, очікуючи, та потім махнув рукою, пішов у хату. Може, то й не до них. Одначе, не встиг у хату ввійти, словом з дружиною перемовитись, дітям по цукерці дати, дивиться – від Секлети Даценко ідуть. Вийшов назустріч гарний, ставний. Від хвилювання закурив. Явдоха в хаті бідкається.
Попереду гурту – Матвієнко Петро з рушницею напереваги, за
ним – решта. Може, на полювання? А мо, кого в сільраду? Тільки ні. Йшли розкуркулювати...
Степан Білик, Миколин кум, спочатку не погоджувався, суперечив:
– Як хочете, а я не піду. Я в них Маню хрестив.
– Ну то й що, таку-перетаку! – матюкався Грабарка. – Куркулю потурати?!
– Та який він куркуль?
– А то ні? Даценки всі багаті. Харитона візьми.
– Так то родич. А Микола такий, як і всі ми. Воював у громадянську, разом парубкували...
– Тепер це ні до чого, – глузливо посміхнувся Петро Матвієнко. – Ворог – є ворог. А в нас план. Семена викреслили, натомість когось вписувати треба ... – при цьому голова комбіду пильно вдивлявся в Степана, аж тому стало не по собі.
Комбідівці ввійшли у двір.
– Що скажете, хлопці? – запитав Микола.
– Та от, прийшли, будемо описувати господарство.
– Чого раді?
– Твій двір підпадає під розкуркулювання.
– Та ви що? Я ж колгоспник, конюхую.
– Ну, та й що? Налогооблогу не виконав?
– Не виконав. Так мене за це в сільраду визивали.
– Чого не виконав?
– Я там усе пояснив.
– А нам що, не хочеш?
– Нічим було виконувати. Все в державу віддав. Он і Явдоха під-твердить.
На двір вибігли дівчата: Мар’я, Манька, Галька. Забачивши прийшлих, збилися в купку, засоромились. Дрібні, одна в одну, як
кукіль.
– Так-таки і все. Невже, думаєш, повірили. Гноїш десь хліб у ямі...
– На харчі та на посів трохи залишив. Бачите, ще й не хватило.
Явдоха з хати почула ту розмову, облишила поратись біля печі, вийшла надвір:
– Он бачите, біля озера клин темніє – нічим було засіяти, а ви – лишки. Де вони в біса? – сплеснула руками Явдоха, по-вуличному Бобричка.
– Шо, так і буде пустошшю? – питає Петро.
– Не знаю, може, брати Ригорій та Захарько допоможуть.
«Що вони допоможуть, як ні в кого вже й зернини, мабуть, не-
має, – подумав Матвієнко. – Захарько, правда, щось закопав
восени».
Захарій закопував квасолю ще восени перед Покровою. Саме перший сніг на землю ліг. І, видно, трохи необережно обійшовся, просипав. У відлигу сніг підтав, і квасолю стало видно, повилазила. На той час Ганна з Миргорода додому повернулась. Позаглядала по двору, як горобець у стріху, побачила в плішинах проталин квасолю, побігла, донесла Петрові. Так поспішала, що навіть у хаті довго не за-трималась, щоб першою внести у вуха, не опізнитися. Потім рідна Петрова сестра Васька приходила, видивлялася. Захарій, звичайно, не знав, що то Петро послав сестру, щоб хату роздивилась. Захарька скоро розкуркулять і виженуть з двору, а хата сестрі дістанеться. Васьці хата сподобалась, на днях перебереться туди жити. Тоді й квасолю дідову розкопають, щоб ні з ким не ділитись. Нехай Микола не сподівається засадити плішину біля озера тією квасолею. До того часу Матвієнко ту квасолю з’їсть і в нужник віднесе. Та й хто там садитиме? Оці дівчата? Найстаршій Мар’ї годів, мо, чотирнадцять, а ті ще менші. Хіба що Явдоха? Так вона останнім часом хворіє. А більше нікому. Миколу скоро посадять. Не сьогодні-завтра викличуть в ОДПУ. З Багачки він не повернеться, Матвієнко це знає добре, бо сам на нього таке написав, що того не саджати, а розстрілювати треба: і коней колгоспних не глядить, і план налогооблогу не виконує, і влади не поважає. До того ж ще й куркуль. Навмисне написав, щоб забрали Миколу. Спочатку потрясуть Захарька, а там доберуться й до Бобрички. Не він буде, як не витрусить з Даценок золото. А воно там є. І хоч Петро не дуже вірить у Бога, а коли-не-коли та й думає, що, мабуть, таки Господь Бог послав йому Ганну. Все, що не робиться в трьох дворах, йому відомо. Та й полюбовниця добра. Прив’язалась до Петра як реп’ях, не відчепишся. Наче він медом намазаний.
Звичайно, Петро мужик справний, а Ганна ще хтозна чи й вийде за кого-небудь заміж, от і лащиться. Справний-то справний, але щоб від рідні відрікатися, продавати батька, дядьків? Петро такого й від Ганни не чекав. Чи то й справді віддана справі робітничій та селянській? Чи, може, тільки йому? Краще б йому! Так приємніш для самолюбства. Кажуть, що вона декому й з Миргородської міліції не відмовляє. Там робить на Виноградовому млині. Ну та то баловство, а мо, тільки балачки. А Петра – Петра Ганна любить. Скаже Петро – і на край світу піде за ним.
– Так, значить, допоможуть? – лукаво всміхається Петро. – Брешете ви всі. У Захарька, кажуть, зерно закопане. І в Харитона. Підтав сніг на причілку, а там жито проросло. Нічого, скоро ми до вас доберемося, гади. Пролетаріат морити голодом? Задавити хочете? Не вийде! Пролетаріат вас задавить ось оцими руками. Задушить, як гідру. – Матвієнко стиснув свої товсті пальці в кулак. – Ніякої пощади ворогам робітників і селян!
– Та що ж це таке? – обурився Микола. – Я зараз піду в сільраду, а то і в район. Як ви смієте? Я повний Георгіївський кавалер. Кров проливав за Росію! Колгоспник, а ви розкуркулювати прийшли.
– За царя проливав, вражина! Ми тебе виведемо на чисту воду! Хлопці, ану, беріться за справу. Живо! – наказав Матвієнко.
Не довго думаючи, комбідівці на очах приголомшеної дітвори й господарів зламали повітку, клуню, пограбували хату. Витягли з льоху бочку кислої капусти і, сміючись та жартуючи, стали їсти. Грабарка з Остапом повисипали з ворочків останнє пшоно. А під кінець забрали на підводу, яку пригнав Густодим Ладимарь, припасені на зиму дрова.
Господи, такого не робили навіть банди в 1918 році. Тоді за те, що Микола був партизаном, забрали коня й одіж, а ці забрали все: корову, кобилу, пасіку. Все геть чисто вимели.
– А як ти думав? – погрожував Матвієнко. – Не виконав налогооблог – от і реквізували. Ти думав, радянська влада шуткувати з тобою буде? Воював він. Коли то було? А зараз розбагатів, зажирів – значить, ворог. Беріть, хлопці, не стісняйтесь.
Хлопці повантажили в задок воза останнього вулика, повезли з двору. Явдоха журно дивилася на все те, і сльози розпуки і відчаю текли по її вродливому обличчю.
Микола став збиратися в дорогу. Поїде в район, може, хоч там знайде на оцих нелюдей управу.
– Підожди, охолонь, не пори гарячки. Тебе ще визвуть туди. Не забувай, у нас всі повноваження. Ми тут і суд, і закон, і влада. Якщо хочеш, щоб гірше не було, слухайся нас.
– Ну то й що я повинен робити?
– Так от, Миколо, хро-хро. Ти поки що залишайся вдома, нікуди з дому не сходь, жди, а ввечері ми ще навідаємось. Погомонимо, – сказав Матвієнко, гукнув: – Пішли, хлопці!
Вийшли на причілок. В лице вдарила туга хвиля зустрічного вітру. Шелестить в садку гілля, неопале листя. Матвієнко, Петро Грабарка зупинилися під грушею. Шаленів, рвався з цепу собака, цокотів мерзлим цепком об перевернутий казанок.
– Ану, дай я його дуплетом, – Матвієнко зняв з-за спини рушницю, притис до плеча. Собака заметався, перейшов на фальцет і виття.
– Не чіпай хоч його, – попросив Степан Білик.
– Я б їх усіх з уздром постріляв, і рука б не здригнулася.
– Петре, послухай мене, не займай Миколу. Я в нього Маньку хрестив; куми ми з ним! Бачив, хрещениця так і не підійшла, відчула, не з добром прийшов. Гріх мені. Перестань.
Ледве вмовив Петра.
Коли порівнялися з Остаповим подвір’ям, Петро запропонував:
– Давай зайдемо. Остап та Сидір нам знадобляться.
– Сидір, мабуть, в сільраді, а Остап – у лавці.
– Та вдома вони обоє, Сидір вранці до Остапа йшов, сам бачив.
Зайшли. В хаті холодно, не топлено. По коминах, на припічку повзають напівдохлі мухи. Остап і Сидір сидять за скринею. На скрині – пляшка, миска з капустою і солоними огірками; сидять, випивають, заїдають огірками.
– Остапе, Сидоре, збирайтеся, ходімо трясти куркулів...

15
На початку березня, хтозна-де й взялися в Байраку, а потім і в хуторі, з’явилося кілька екземплярів обласної газети «Більшовик Полтавщини», де було передруковано з «Правди» статтю Й.В. Сталіна «Запаморочення від успіхів». Переважна частина людей була малоосвіченою, а тому шукали тих, хто хоч так-сяк вмів читати. В хуторі Коломійцевім таких було небагато: Іван Харитонович, середульший син Харитона Данило, Тетяна Ладимариха – дочка попа Сергія, що була замужем за Ладимарем Густодимом, Даценко Микола і його брат Захарій, теж колись вчилися в церковно-приходській школі, Петро Матвієнко, Іван Білик та ще кілька чоловік.
Ще ніколи друковане слово не збирало стільки зацікавлених, небайдужих людей. Читали газету по закутках, на вигоні, ховаючись і дещо не вірячи, боялись, як би хто не помітив і не доніс владі, Петру Матвієнку.
– Тихо, не перебивайте, слухайте, що там написано, – зривався на крик Петро Чухно, хоч ніхто і не думав шуміти, а тим більш перебивати. Всі й так слухали, наче води в рот понабирали, боячись пропустити бодай і слово, хоч і не все розуміли з прочитаного. Навіть Іван Харитонович, і той незрідка зупинявся, подовгу думав над прочитаним, та так, інший раз, і не міг второпати, що й до чого.
– Чуєте, що товариш Сталін пише?
– Що?!
– А те, що не можна заганяти в колгоспи силою! А в нас як було? Що творили Матвієнко, Сидір?
– Наче воно тіки в нас так було? Поспитай у Багачці, в Байраку, в Зайцевім, в Жабокриках, Маляренковім, Забузовім. Кругом таке.
– На війні не без убитого, – філософськи просторікує Гнат.
– Мовчав би хоч ти! – на півслові обриває його Данило. – Бовтало коров’яче.
Ще Харитонів Іван і до кінця не дійшов, а тільки до того місця, де було вказано про недопустимість чиновного дискредитування колгоспного руху організацією паперових колгоспів, а слухачі вже розділилися на два табори. Одні, до цього суворі, із зведенними до перенісся бровами, повірили в статтю, посвітліли обличчям, розпливлися в посмішці. Інші, таких було менше, передусім то куркулі, стали ще суворішими.
– Правильно пише Сталін. Бач, що під маркою Сталіна витворяли? Тепер колгоспам каюк.
– А то ж, жди!
– Ось подивишся, полізуть по швах, як пріла одежина! – наполягає Іван Харитонович, скалячи око.
– Не буде цього. А якщо буде, то хіба що тоді, як сонце відтіля зійде, – показав Захарій на захід сонця. – Всі вони одного поля ягода. Думаєш, якби не було вказівки зверху, таке б творилося?
– Та чого там, – сумнівався Ладимарь Густодим, – наламали дров, перегнули палицю, дійшло до Сталіна, а він одвіт дає, наставляє на правильну путь...
– Такого бути не може. Скарали б уже Матвієнка. А він ходить, наче ні в чім не бувало, як не лусне, попихкує люлькою.
– Сталіна копірує, – додав і своє слово Гнат.
– Ще накажуть.
– Жди! Хіба що, правильно ото Захарій сказав, сонце з заходу зійде!
– Одна бражка, одна шайка. Що Матвієнко, що Варшавчик, що... – і вмовк, не доказав, побоявся.
А тим часом Іван Харитонович читав: «...кому потрібне це безглузде й шкідливе для справи забігання наперед? Дратувати селянина-колгоспника усуспільненням жилих будівель, всієї молочної худоби, всієї дрібної худоби, домашньої птиці, коли зернова проблема ще не вирішена, коли артільна форма колгоспів ще не закріплена, хіба не ясно, що така політика може бути вигідною тільки нашим за-клятим ворогам?»
Іван Харитонович вмовк, почухав потилицю, задумався.
– Може, нам і тим, кого на Соловки виселили, хати повернуть?
– Чекай... – зауважив Петро Чухно. – Доженуть та ще дадуть. Хто б же сплавляв людей на Соловки, якби такої команди зверху не було? Ти сам подумай, дубова твоя голова. Чи вона в тебе тільки для того, щоб шапку носити?
Так же швидко, як і розгорілася, суперечка втихла, і Іван Харитонович став читати далі: «Один з таких запопадливих усуспільнювачів докочується до того, що дає наказ по артілі в трьохдобовий строк зробити облік всього поголів’я домашньої птиці в кожному дворі: унтер Пришебєєв...»
– А хто такий унтер Пришебєєв? – раптом запитав Гнат.
– Дід Пихто, от хто...
– Ні, хто такий унтер Пришибєєв? – знову своєї Гнат.
– Замовкни. Тріпло!
– Це за птицю точно написано. Значить, хтось доповів товаришу Сталіну. Я так і думав, що він не знав про оце неподобство. Нічого, він гайки попідкручує.
– Кому? Нам?
– Матвієнку, Сидору, Грабарці.
– Жди.
– «Я вже не кажу про тих, з дозволу сказати, революціонерів, які справу організації артілі починають із зняття церковних дзвонів. Зняти дзвони – подумаєш, революційність», – продовжував читати Іван Харитонович, скалячи око.
– Не в бров, а в глаз! По саму ріпицю, – ожив Чухно. – Це наче про нашого Качечку написано.
– Бачиш, все знає товариш Сталін.
– Нічого, він ще наведе порядок.
А тим часом Іван Харитонович дочитав до кінця і повернувся на початок. Особливо турбували душу, збивали з пантелику Івана та й інших, хто до кінця не вірив у щирість написаного, оті незрозумілі слівця і словосполучення: «дискредитація посади», «авантюристичні спроби реакції», «дискредитування» та багато інших. На них зупинялися ще й тому, що інколи здавалося, а дехто був навіть певен: саме в цих словах прихована оманлива підступність написаного, таїться розгадка можливого недалекого перебігу подій, і варто тільки проникнути в таємницю таких слів, як все стане на свої місця. Але, в основному, все було ясно й зрозуміло.
Поки Іван Харитонович з однодумцями маракували, що і як, легковірні подалися в бригаду. Там уже були Матвієнко, Сидір, Грабарка, чекали міліціонера. Коли це й Сахно з’явився. Натягли між дверима (сарай буквою «Г» стоїть) вірьовку, щоб ніхто не зайшов.
У стайню з мужиків ніхто не лізе, стоять очікують, час нерівний, бояться, що посадять. А жінкам хоч би що, репетують:
– Колгосп кончився, віддавай нам наше!
Їх підбурюють чоловіки:
– Лізьте, беріть, вам нічого не буде!
– Звикли, що при цареві жінку не могли ні засудити, ні тим більше винести смертний вирок.
– Давай нам нашу худобу. А то взяли моду. В комору зачинять і тримають сім діб без води й хліба. Кінець колгоспам.
Матвієнко незворушно стоїть на порозі, сопе, побілів від страху. Натовп обхвачує стайню кільцем, наче обручем, підбирається до дверей. В тому натовпі переважно бідняки й середняки. Їм боятися нічого. А ті, хто багатший, стоять за рогом, гомонять, пихкають цигарками.
– Товариш Сталін наказав, вашу мать! – крикнув Гнат Ододка.
При цих словах натовп раптом гунув до дверей, зім’яв налякані, нестійкі ряди комбідівців. Комбідівці просочились крізь натовп, наче вода крізь сито, дременули по домівках. Дехто тупотів ногами, намагався гнатися . Та більшість гунула до ясел, де ремигала худоба.
Впізнаючи своїх недавніх хазяїв, ревли корови, блеяли вівці, іржали, били копитами землю коні. Захарій, Микола Даценко, Харитонів Іван брати худобу не відважувались, бо, зрештою, зрозуміли, що в статті йдеться не про них, а про селян-бідняків. А ті теж так зрозуміли, а тому й не бояться, беруть хто по одній корові, а хто й по дві.
В кого не було, й той бере.
– Петре! – звертається до Росєйки Ладимарь Густодим. – Ти що, слі-пий, чи чого ти береш чужу корову? Он же твоя Квітка. Чи ти переплутав?
– Ну то й що? – всміхається Петро, відв’язуючи Харитонову корову -сементалку. Я б і тобі совітував. Бери, яка на тебе дивиться. Харитону її все одно не вернуть. Чи вам неоднаково, яка в колгоспі зостанеться?
– Та й так, – почухав потилицю Ладимарь. Йому тільки зараз дійшло, що замість своєї поганої худобини, кривої, кульгавої, з вим’­ям, наче кулачок, Петро гарну корову бере. Харитонів Іван бачить те, але мовчить, ні пари з вуст.
Захарій Даценко дивиться, а Дмитро Коломієць його коня зі стайні виводить.
– Осе, Дмитре, ну-с, ти й молодець!
– А шо? Всі беруть, і я взяв, – відбувся жартом Дмитро.
За півгодини стайня наполовину спустіла.
В той день було подано вісімнадцять заяв про вихід з колгоспу.

16
У розпал колективізації байрачанський комбід трохи відстав з розкуркуленням і висилкою людей на Соловки, а тому на підмогу йому був кинутий Петро Матвієнко зі своїми орлами.
Родом з Байрака: батько Петра весь вік прожив на Гнидівці, він добре знав людей, обставини, а тому, підкріпивши комбід Анафієм Біденком, послали його на завдання. Ідуть комбідівці Склепщиною, вигигикують.
– Хто там на черзі? – всміхається Остап.
– Ригір Павло.
– О, це сусід. Зараз ми з нього витрясемо душу, – зловтішається Біденко.
– Е, витрясемо, – потрясає над головою правою стиснутою в кулак рукою Сидір.
Протоптаною в снігу вузенькою стежкою пішли вниз на дорогу. Ліворуч зеленіє лан озимини.
Осінь видалась тепла, жито вигнало в коліно, і навіть сніг його не сховав. Далі – мимо Гамазурового подвір’я.
– Не молов би язиком, зараз з нами ходив би, – зауважив Сидір.
По правий бік дороги, зразу ж за Біденками, живуть два брати-одноосібники Василь та Павло Ригори. Василя вже, правда, викинули з хати, а Павла ще ні. Прямо з дороги завернули у двір. Назустріч вискочила тічка собак. В обох братів садки, наче в Семеренка, от і тримають. У кожного по кілька десятків сортів яблунь, груш, ягід. А у Василя ще й пасіка батькова. Не менше ста дуплянок стоїть в садку. Весною від бджіл цвіту не видно. Хати, правда, в обох очеретом вкриті, але міцні, з дерев’яною половиною для скоту. За місяць-півтора до отелу корову заводять в другу половину хати. І тепліше, і ближче ходити з ліхтарем серед ночі, чекати, поки отелиться. У Василевій хаті зараз колгоспна контора. Павла поки ще не чіпали. Тесть Павла, Вірич Іван, у колгоспі працював.
Під ноги комбідівцям метнувся клубок собак. Матвієнко зняв
з плеча дробовика, незворушно пальнув у той клубок – раз, вдру-
ге. Одна з собак палевої масті завищала, розбризкуючи по снігу червону кров, закрутилася на місці. Інші з виттям і гиком кинулися врозтіч. Ховалися по повітках, кублах, заскакували під комори, під копички сіна й соломи, в давно заготовані й надійні гнізда, й там скавулили.
На постріли вийшла з хати Олена. З-за Олениного плеча виглядає Ілько, найменший Павлів син. Добре, що хоч Галю та Явдошку до Віричів спровадила – перелякали б.
– Чого ви тут, чорти б вас забрали, хазяйнуєте? – сердито запитала Олена.– Ідіть додому й стріляйте.
– Розвела тут псарню, таку-перетаку! – обминаючи суку в калюжі крові, вилаявся Матвієнко.
Сніг від крові підтав, вкрився рожевою кіркою, оголив ще зелений, місцями іржавий спориш. Від лугу, з пагорка, дув вітерець, хитав гілля дубків, шарудів бадиллям обкладиння, шелестів скрученими в спіраль темно-коричневими стручками акації. Від талого снігу й крові тхнуло псиною, нудило. Із цівок Матвієнкового дробовика, закручуючись, витікав сизий димок.
– Пролетаріату їсти нічого, а вона собакам хліб згодовує, лахуд-ра, – сказав Остап.
– Хлібом їх ніхто не годує, – відповіла на те Олена. – А якби й годували, то й що? Все, що вдворі, наше, нами зароблене, нашими руками, потом. Воно само в хату не прийшло. Куди хочемо, туди й дінемо.
– Досить патякати! Заткнись! Клич хазяїна! Хро-хро.
– Павла вдома немає.
– А де?
– Захворів і поїхав десь до бабки, щоб від бешихи пошептала.
– Хай скаже спасибі, що нам в руки не попав, а то б ми йому пошептали. Хро-хро.
– Так і передай, попадеться, на розпил пустимо, – дурнувато всміхаючись, сказав Сидір.
– Вам би тільки жартувати, молоді, здорові, а тут не до жартів, – огризнулась Олена.
Матвієнко по-господарськи пройшовся з рушницею по двору, заглянув у хату, до повіток, обійшов навколо двору, походив у садку, несподівано виринув з-за причілку, запитав:
– А де ж коні? Воли?
– Кажу ж, поїхав у Рахів до бабки. А Іван та Микола волами під Лукою. Сіна прикладок сторгували.
– Хлопці, займайтесь своїм ділом, описуйте майно. Щоб оці виродки куркульські, – Петро поглядом стрельнув у Ілька, – нікому не могли багатство сплавити, – і вже звертаючись до Олени, що стояла, перегородивши дорогу, розп’ята на дверях, наказав: – Ану, ослобони дорогу. Ми не шуткувати прийшли. Ми вас прийшли розкуркулювати.
– Господи, та хоч би Павло був вдома! Та як же це так? – заломивши руки, голосила Олена. І раптом наче підкошена впала на порозі. – Не пущу!
Олена була хоч і немолода вже, але гарна, і навіть сльози й горе не потворили її обличчя. Остап і Сидір переступили непритомну. Білик Степан метушився надворі. Слідом за Остапом і Сидором зайшов до хати Петро Грабарка. Матвієнко стояв біля Олени і повільно, наче паламар, читав настанову.
– Ніщо з двору не повинно нікуди дітися. Гляди, отвічаєш головою. Після опису все здати в колгосп, у бригаду.
А тим часом Остап і Сидір робили опис, потрошили скрині,ски-дали все з печі, знімали з жердки, кидали на долівку, на дві купки. Краще відбирали окремо для себе, а те, що повинно було йти в загальний котел для всієї бідноти, – окремо. Остап ходив по хаті і тільки пальцями тикав, бо писати не вмів. Тикав та сміявся.
Писав все Петро Грабарка. Не гаючи часу, Сидір забрався в пічурку, викидав звідти правою рукою переди, піднаряди для чобіт, червоні сап’янові чоботи, чоботи-витяжки на високому каблуку, Олени-ні. Переривши все й скидавши на купку, стали розбирати на полу
білизну.
Трусили подушки, рядна, ліжник. Що краще, забирали собі. А тим часом Матвієнко залякував Ілька, насідав на Олену. Вона вже трохи отямилася, звелась на ноги.
– Так де Павло, я тебе питаю? – допитувався Матвієнко. – Може, ти, вилупок, знаєш? Зараз постріляю обох, як собак, і на тому кінець. Признавайся!
Блідий Ілько стояв біля матері і тільки хитав головою, плакав і весь час приказував:
– Мамо, не вмирайте! Чуєте, як же я буду? Вони ж мене вб’ють. Жучку он вбили і мене вб’ють.Чуєте, мамо?
Він не знав, що батько, здогадуючись про прихід непроханих гостей, навмисне взяв биків і коней і погнав їх у луг, до Чортової ями.
– Не скигли! – відірвавши Ілька від матері, гримнув Матвієнко і кинув його у дальній куток сіней.
Сторчакуючи, Ілько долетів до тесової стіни і важко гупнувся об неї. Відчув пекучий біль у боці і на якусь мить втратив свідомість, сповз на втоптану кізяком долівку, а коли знову звівся, матері вже не було на порозі. Не видно було й Матвієнка.
У хаті закінчувався опис майна. Комбідівці збиралися додому. Матвієнко зібрав всіх під сливою, біля колодязя, наказував:
– Завтра вранці щоб усі були в зборі, як штик. Глядіть мені, дуже не напивайтеся. Підемо куркулити Захарія Даценка. І барахло не все забирайте. Кожух і валянки залиште мені. А ти, Остапе, бери завтра Миколу Даценка і рано-вранці веди його в Багачку за налогооблог. А зараз ідіть спочивайте, а я ще останусь. Я з неї душу витрясу, – кивнув на Олену, – а взнаю, де Павло...
Зачувши в Ригоровім дворі крик, стрілянину й тужіння, Біденчиха прислала малого Миколу на розвідку.
– Тату, йди вже додому, – гукнув батька Ільків товариш, Біденко Микола.
Комбідівці рушили з двору. Матвієнко трохи постояв, оглядаючись, наказав:
– Ану, Олено, пішли до хати.
Олена боязко увійшла в хату. Вечоріло. В хаті снувала напівтемрява, в кутках, під припічком, в кочергах, клубочилися сизі сутінки.
– Світити не треба, – напрочуд миролюбиво сказав Петро.
Олена кинулась до розпотрошеної скрині, закрила віко. З-під спідниці березово біліли стрункі ноги.
– Ільку, ану, йди з хати, виглядай батька, – наказав Матвієнко і, не чекаючи, поки впертий Ілько виконає його наказ, викинув хлопця
з хати, кинув засув на двері, повалив Олену на піл. Олена мовчки, наче стрепет у сітці, билась у Петрових обіймах, але сили були нерівні.
– Та що ж ти робиш? Я ж тобі в матері годжуся. У мене сини, якби не померли, старші б від тебе були. Твій батько сватавсь до мене.
– То нічого. Люблю таких, хро-хро.
Тим часом Ілько найшов запасного ключа і відкрив засув, вбіг у світлицю, кинувся на Матвієнка, рвав на ньому одежу, кусався і плакав.
Та Петро не звертав на нього ніякої уваги. Тільки після того як від Ількових молочних різців по волосатій Петровій руці потекла кров, не витримав, спроквола і дещо нехотя мовив:
– Я зараз, Олено, застрелю твоє щеня. Отак кусається.
– Синку! Кинь його! Пропадеш же! Обоє пропадемо!
Та Ілько не збирався поступатися. Він кібцем налітав на Петра, що горою височів над матір’ю, і нічого не можна було з ним вдіяти. Та Матвієнко виявився хитрішим. В слушну мить він згріб Ілька однією рукою за в’язи так, що у того мало голова не відпала, завернув назад руки, зв’язав їх ремінцем від штанів. В розпачі і безсиллі Ілько спочатку качався по полу, потім упав на долівку, крутився на соломі, бився в судомах. В запаленому мозку палахкотіло лише одне бажання: «Господи, аби тільки вирости, я тебе, гада, вб’ю!»
Скінчивши справу, Петро однією рукою застібав матню, другою напереваги підняв з долівки Ілька, розв’язав йому набряклі руки, забрав ремінний пасок назад, став неквапливо підперезувати штани. Він був спокійним і умиротвореним. Олена зиркнула на розцяцьковані морозом вікна, гаряче хукала на шибку, намагаючись вихукати хоч п’ятачок, щоб хоч трохи було видно на дорогу.
Лише Ілько ніяк не міг заспокоїтись. Він наче збожеволів. Кілька разів він укусив Петра за руку.
– Ах ти ж виродок! Я зараз тебе остужу! – Петро зняв з-за плеча рушницю, притис Ілька коліном , засунув цівку рушниці хлопцеві до рота.
– Не займай! Не вбивай дитини! Христом Богом тебе прошу! – кинулась на біду Олена, стала між Петром і сином. Розпаліруваний Петро засовував дуло дробовика в рот, кришив Іллі зуби.
– Поворухнешся – застрелю!
– Петре, змилуйся! – заридала Олена.
– Ну, гаразд. Скорилась, уважу. Тільки з очей його прибери. А то ні на що не подивлюся. Я зараз влада. Ніхто мене й питати не буде, – Петро затис рукою покусану долоню, стояв, чекав. Поміж пальців сочилась кров, скапувала на долівку.
Тим часом Олена потягла Ілька в комірчину. Та Ілько не хотів коритися. Він виривався з материних рук, бився в судорогах. Олена за-крила сина в хижі, засунула в пробой прив’язаного на мотузці гвіздка.
Сонце заходило червоно, на вітер, а може, навіть і на хуртечу.
Петро забрав кожуха, валянки, вдоволений почвалав з двору.
Із-за хати Біденок випливав налитий холодним золотом повновидий місяць. З-під хмари дув легкий вітерець. На негоду.
Поминувши колодязь, Петро звернув праворуч, пішов, полишаючи на сріблястій озимині тужавий слід.
Ілько бився в двері комірчини, просив випустити, плакав. Та Олена не відчиняла. І тільки згодом, коли, похрустуючи ще незміцнілим льодком, подаленіла за свекрове подвір’я Матвієнкова постать, коли нечутно стало важких Петрових кроків, хрокання, тільки яскраво спалахнув у вузенькому завулку біля вільшаника вогник ( мабуть, Петро прикурював люльку), коли побачила метелицю іскор, яку час від часу видував з люльки верховий вітер, Олена нарешті відважилася випустити сина. Ілько кинувся до матері в обійми, і вона ніяк не могла його заспокоїти.
А увечері з Ільком трапився нервовий припадок. Олена розгубилася, не знала, що робити.
Павло з синами явилися мало не опівночі. Ілько лежав на полу, вкутаний у ліжник, його лихоманило.
– Що з тобою, Ілюша? – запитав, схиляючись, батько. Та Ілько не відповів, відвернувся до стіни, облизував вкриті смагою губи.
– Не знаю вже, що й робити, – бідкалась Олена. – Вже й до Докії бігала, щоб пошептала, і квас до лоба прикладала. Нічого не помагає. Пропав хлопець! Перелякали!
– Хто? – звалюючись від утоми за скриню, запитав Павло.
– Та, розкуркулювати приходили. Жучку вбили, нас обох мало не по-стріляли... Хіба не бачиш, який розгардіяш у хаті? Все переписали, сказа-
ли, щоб до завтрашнього вечора все здали в бригаду. І коней, і биків.
Обхопивши голову руками, Павло задумався, та так до самого ранку і не встав із-за скрині. Скільки він праці вклав в усе, скільки поту, крові, безсонних ночей! І все це комусь віддати? Павло намагавсь придумати якийсь вихід і не міг.
А вранці у Ілька розпочалася гарячка. Десь з тиждень Ілько ні з ким не розмовляв, відмовлявся від їжі, плакав, впадав в істерику, і це, мабуть, полегшило Олені й Павлу розставання з багатством. А ще через тиждень, зміцнівши в рішенні, Ілько став поправлятися. В розмову ні з ким не вступав, став задумливим, мовчакуватим, наче зразу постарів на десяток років. Якось Олена залишилася в хаті одна. Ілько підійшов до матері і не по-дитячому тверезо, наче давно обдумане й виважене, сказав:
– Як хочете, мамо, а я Матвієнка вб’ю! Скоріш би тільки вирости!
– Господь з тобою, синку, і Господь над тобою! Що ти надумав? Гріх-то який! – сплеснула руками Олена.
– А чого ж він, той гріх, не для всіх?
Олена глянула на сина, наче бачила його вперше, і промовчала, думаючи, що непогано було б віддати Іллю до далеких родичів у Яроші. Хай би там пожив, трохи заспокоївся, забувся.

17
Давно, з тих пір як Ганна залишила дім і подалась у Миргород, Даценко Захарій жив один, а тому був радий будь-кому, хто заходив до нього на вогник, чи то на посиденьки. Посидить, послухає розумної мови, погомонить, проведе нудний зимовий час. А тут і Ганна об’явилась. Хоч і не любив її Захарій, та не будеш же виставляти на вулицю. Зрештою, Ганна довго не засиджується. Носить її по світу, наче вітер перекотиполе. Бойова. Як почне розповідати – не переслухаєш. І трактором вона управляє, і паровою машиною керує, а тепер ось у Сибір збирається завербуватися. Хоче на шофера вивчитися. Ліс у тайзі возити.
– Їдь, тільки дивись. Туди в спідниці поїдеш, а назад без неї повернешся, – Захарій прохав, прохав, скрушно пожалівся на самотність і вмовк. Батькові – горе Господнє.
Після того як померла Катерина, Захарій зовсім роздумав же-нитися, але сам плин хутірського життя, чимале господарство
змушувало. Хоч як не крутився, не вертівся сам, жіночі руки в господарстві були конче потрібні. І около обшпарувати, і долівку змазати, та й корову здоїти, лад дати господарству. Жінка в хуторі
працювала нарівні з чоловіком, але особливо вона була потрібна там, де треба, як то кажуть, дати лад. Її руки і розум тут були особли-
во помітні. Але ще більше впадала в око їх відсутність. І як би не допомагали дідові невістки, племінниці, але його хата була непри-
вітна, обшарпана. Пустка та й годі. Та хоч би діти були як діти, все-таки легше жилося б, буденність скрашувалась. А тому дід За-
харій пожурився, повболівав за Катрею, взяв горіховий ціпок, щоб від собак відбиватись, і напровесні пішов у Байрак. Напитав там со-бі молодицю з Біденок, Анафія Біденка рідну сестру, привів на
господарство.
– Оце, Мокрино, наше хазяйство. Невелике, але по теперешнім временам і за це можуть на Соловки спровадити. Он дід Любенко зовсім був бідний, його хату відси добре видно, а вже давно там кукує. Мужик, а язик – як помело. І ти мені дивись, не дуже патякай, не приведи Господи, обоє будемо там. Дивись, шануйся. Берись за господарство, за тобою воно ляже. Бачиш, я вже старий, вважай, бездітний. Ганна – не в щот. З одного боку погано, а з другого – ротів зайвих менше, спати можна спокійно, як то кажуть, дітки не плачуть. Так що, засукуй рукава і берись, як за своє. Я, дасть Бог, не два віки жити-
му, – і закашлявся. – Бачиш, здоров’я голота вкоротила.
Стала Мокрина на господарство, п’явкою впилася в роботу. В цілому Захарько був задоволений дружиною: беручка, працьовита, от тільки язик гострий. Якби хто надрізав або розпеченими кліщами вирвав і тавро напам’ять випік. Не збалакаєш. А тут якраз і весна прийшла: рання, дружна. Ще на Святого Прокопія став сніг танути, а на Сорок святих і зовсім зійшов. Зійшов і більше не лягав. Вийшов на другий день після празника Захарій до озера і залюбувався: всі три озера в одне злилися. Зняв штани, сів голим задом на зорану землю, трохи посидів, прислухаючись, що воно там в глибині діється. Прийшов додому. Мокрина якраз на терниці горстку конопель тіпала.
– Треба б, Мокрино, город садити, а ти коноплі тіпаєш.
– Та, зав’язки всі вийшли, думала насукати.
– Теж нужне діло, тільки город нужніше. День – год годує.
– Як скажеш, – погодилась дружина. – Тільки, мать, сиро ще, холодно.
– Сьогодні сиро, а завтра повіє вітерець з Багачки, підсохне, і пил закурить. Тоді буде якраз. Мабуть, таки, Мокрино, не перебаранчай, а йди картоплю повкидай, а я біля криниці городину посаджу.
Захарько навмисне зняв картуза – лиса, як більярдна куля, голова виблискує проти сонця – взяв сапу, пішов садити огірки, капусту, баклажани. До вечора впорався з роботою, йде і, як завжди, посвистує від задоволення. Перша ознака, що все гаразд, все ладиться. Дивиться, і в Мокрини діла непогані, всі грядки картоплею засаджені. Роботяща все-таки в нього жінка, хоч і Біденківського поріддя. Не жалко буде і господарство на неї полишити.
Підходить Захарько ближче, глянув – і в душі похололо. Копає Мокрина грядку в чоботях. Оце додумалась! Порве об заступ чобіт, розпанаха лезом лопати. Та якщо навіть і не розпанаха, підметки враз можуть відлетіти, тоді здобрій. Тоді восени, в негоду, а головне, зимою хоч з хати не виходь.
«Оце хазяйка! А я-то думав!»
Захарько набавив крок, ніколи не любив кричати на відстані, і вже як наблизився майже впритул, так, що Мокрина могла почути навіть стишений голос, а сусіди навіть не здогадатися, що вони балакають, запитав:
– Мокрино, ти мені скажи, ти оце по-хазяйськи робиш?
Натомлена Мокрина ледве розігнулась у попереку, прямодушно запитала:
– Що саме?
– А ти не бачиш? Та ти ж поки картоплю посадиш, чоботи вграєш. А щоб чоботи купити, треба пару волів продати. Ота вся робота, ви-срись на неї, що ти зробила, однії підметки не варта. Який хазяїн так робить? Скинь хоч з тієї ноги, якою на заступ давиш. Там уже, мабуть, підошва пополам тріснула. Їй-бо, пожалій. Я тобі не дурне кажу, тобі ж в тих чоботях і ходити. Я других справляти не збираюся.
Мокрина на мить розгубилася. Вона весь час думала, що Захарько похвалить її за гарну роботу, а тому так вже спішила та старалася, щоб більше посадити. Час від часу розгиналася, виглядала Захарь-ка – іде чи не йде. «Ні, не йде, – зітхала Мокрина і знову бралася за лопату. – Ну, і нехай. Це навіть краще. Поки прийде, я ще посаджу». Навіть у думках не було в Мокрини, що Захарько її не похвалить, не пригорне, не поцілує, а тому й не витримала. Спітніла, сердита, невдоволена, Мокрина не на жарт розгнівалась. Спочатку, правда, тільки виправдовувалась, потім виказала:
– Так холодно ж і мулько он як. Як же босою ногою копати? Хіба ж я надавлю на той заступ? І шкура на підошві облізе. Права нога й так болить, а без чобота....
– Господи, твоя воля! Сказано: голова – два вуха. Та хіба ж я кажу, щоб шкура злазила?! Візьми ганчірку, обмотай ногу, зав’яжи й копай, а друга хай уже і в чоботі, – обурювався Захарій.
– І чого б я обмотувала. Сам бери й обмотуй. Розумний! Бач, чого захотів, щоб я йому город боса садила. Я в тебе що, наймичка? І казали люди, як за тебе йшла, що ти скупий, з-під себе б їв, так не вірила, дурка, а це сама вбідилася. Того тебе й рідна дочка покинула. А я-то думала. Не хочу я нічого, хай він тобі на пні вигорить, цей город. Та яка дурка з тобою житиме? Чи ти його в голови все забереш? На ось ще й чоботи.
Мокрина скинула чоботи, кинула їх Захарію під ноги і, провалюючись у ріллі й широко ступаючи,босоніж пішла до хати.
– Такої хазяйки мені не треба, – стримано сказав Захарій. – Не хочеш, можеш іти додому. З Богом, Парасю...
– Не треба, то й не треба, не дуже й жаліти буду. Як за таким хазяїном жити, краще в негоду за пеньком висратись. Пішла я додому, нехай тобі й риба, й озеро, – Мокрина кинула лопату. Та, дзенькнувши об камінець, ввіткнулась в землю біля Захарієвих ніг. Мокрина вбігла в хату, стала хутенько збирати свої небагаті пожитки. Слідом, покашлюючи, ввійшов у хату й Захарій. Якби Захарій хоч зараз, як вона збиралася, не допікав їй за ті чоботи, а попросив, а ще краще пригорнув, то, може б, вона й залишилась. Їй теж не мед жити одній у тім Байраку. Вона вже й сама не рада була, що затіяла сварку, довела її до розв’язку. Не змогла втриматись. Була втомлена і обурена Заха-рієвою невдячністю – скільки роботи перевергала, хоч би спасибі сказав. Із постійно сухих Мокрининих очей викапнула сльоза. Вона зав’язала хустку вузлом й, похитуючи пишними стегнами, пішла.
І знову Захарій залишився один.
В перший же вечір Матвієнко взяв лопату, шпур, щоб на причілку відкопати заховану Захарієм квасолю.

18
Не виявивши на колишньому Захарьковому подвір’ї ні грошей, ні хліба, ні квасолі, ні золота, хоч було перерито все, роздратований Матвієнко не знаходив собі місця. Не витримав, пішов до Остапа, вговорив того піти вдвох і витрясти з Захарька все, що в того є. Більше брати нікого не стали. Чим менше свідків – тим краще. Спочатку Матвієнко вирішив іти сам. Дід старий, ветхий. А потім здрейфив, для певності і відповідальності Остапа прихопив, побоявся, що сам не впорається.
У Захарія, на старому дворищі, на причілку, щоб було чутно, як хто сторонній стане відкопувати, була закопана квасоля й зерно. З тим зерном і квасолею Захарій вчинив передбачливо. Напередодні вночі відкопав, переносив у Кир’янів яр.
Васька прибігла в хату вселятися, дивиться: яма на причілку загорнута, а біля ями зерно й квасоля просипані – і бігом до Матвієнка. Яма, як потім перевірив Петро, була велика. В той же день він відкопав її, але ні зерна, ні квасолі не виявив. Значить, десь переховав, прийдеться спитати. До того ж вчора ввечері прибігла до Петра Ганна, принесла втішні вісті. Прилетіла розпатлана, захекана і, задихаючись і ковтаючи слова, виказала, що в батька й справді залишилось золото й гроші. Сам колись вбалакався, маракуючи про минуле й сперечаючись з братом Ригорієм. Батько Василь всім у спадок золото дав. Ригорій побудувався, Миколине золото, мабуть, Бобричка до рук прибрала, а от куди і на що можна було Захарьку ті гроші стратити, якщо він у батьковій хаті залишився, невідомо.
– Та, батько взагалі ніколи й нічого не тратив, – запевняла Ганна.
– Заберем усе, що знайдемо, й на двох поділимо, – багатіли думкою Петро з Остапом.
– А діда?
– Захарька, якщо треба буде, приберем, хро-хро.
Непомітно увійшли в Срібну балку. Остап у чоботях, Матвієнко у відібраних у Харитона підшитих гумою битих валянках. Десь на самому дні балки, витікаючи з криниці, дзвенить у снігу струмок, шумить перестояний торішній очерет.
Все складається якнайкраще. Нічого, прижмуть діда вдвох з Остапом, нікуди не дінеться. Скаже й те, що забув. І не пікне. Та він душу з того Захарія витрусить і за вітром пустить, а свого доб’ється. А тому, якщо в нього було золото, червінці, то ніде вони ділись. Це ще в Миколи Бобричка могла гроші розхвоськати, та й то бабка надвоє гадала. А тут слід вів їх прямо до Захарька, до золота. Вірний слід.
По небу неслись каламутні хмари, під ногами димилась поземка, гудів схвачений морозом після першої відлиги сніг. Ішли вдвох з Остапом і не боялися. Захарько жив один, ні дитини, ні билини. До того ж на відшибі. Різати будуть – ніхто не почує. Вб’ють – ніхто й знати не буде, а тим більше плакати, побиватись. Ганна й сльози не зронить, давно відреклась від батька.
Спочатку Петро прижме його за квасолю, за зерно, щоб не відкрутився, а потім і за золото спитає.
Поминули криницю, вибрались на узвишшя. Гуде під ногами сніжний наст. Йдуть, виспівують, пруть матюччя. Здавалося, золоті червінці вже в кишені дзвенять. Аж ось і Захарієва хата. Ввійшли в двір, з чотирьох боків обійшли хату. Матвієнко пішов до дверей. Остап, щоб Захарій не втік через вікно, став оддалеки, тримає в полі зору всі вікна, особливо причілкові. Захарій куркуляка тільки такий. Зрештою, що Захарій, що Ригорій – обоє-рябоє. Матвієнко наблизився до вікна, постукав.
– Захарій, агов! Ти вдома?
– Та, вдома, заходьте, – відповів Захарій, бо нікуди діваться. Хоч признавайся, хоч ні, з дверима ввійдуть.
Ввійшли в хату. Першим Матвієнко – сопе, як хряк, за ним – Остап.
– Сідайте, спочиньте трохи.
– Ніколи сидіти.
– Тоді, ну-с, кажіть, за чим пожалували?
– Не підганяй, зараз скажемо. То ти квасолю й зерно в своєму дворі закопав?
– Я, а що?
– Від нової влади ховав?
– Та ні, від себе. Воно, ну-с, коли закопане, то хоч трохи сохранніш. А як під рукою, так зразу й пішло.
– Ну, гаразд. А я думав, брехати будеш.
– А чого ви питаєте? Не ви, бува, відкопали ту квасолю й хліб?
– Та ні. Ми в тебе хочемо спитати, куди ти все дівав?
– А я не знаю. Вранці прокинувся, глянув, а на причілку яма. Встав, засипав. Думав – ви. І жалуватись нікуди не ходив, ну-с. А воно, значить, не комбідівці.
– Мовчи, не твоє діло. Буде він нас питати. Ти от що, давай викладуй сюди золото. П’ятдесят золотих червінців.
«Ганна, – злякано подумав Захарій. – Їй-бо, наче в кармані була». Та враз опанував себе, сказав байдуже:
– Ну-с, було, та загуло.
Захарій окинув прийшлих поглядом, і серце впало. Він думав, що слідом за Остапом ввійдуть в хату ще й однорукий Сидір, Степан Білик, Петро Грабарка – комсюк. Аж воно ні. Погані його справи, ну-с! Їх двоє, а він один. І більше нікого на всій Срібній горі. Точно прийшли золото забрати. А не віддать – вб’ють. Для того й прийшли вдвох, щоб ні з ким не ділитися та менше свідків було. Глянув на одного, на другого. Дивляться недовірливо, спідлоб’я, суворо. Навіть жартівливий Остап насупився.
– Давай, не торгуйся, а то на розпил пустимо. Живо! Викладуй, і ми пішли.
Захарій знову глянув кожному в вічі. Матвієнко витримав той погляд, а Остап совісніший, вбік відвів. І зрозумів враз Захарій: чи віддасть він те золото, чи не віддасть, все одно вб’ють, подляки. Хай воно краще в землі лежить, ніж їм дістанеться. Йому втрачати ні-
чого – ні дітей, ні жінки. Пожив на світі, помучився й досить.
– Ви що, хлопці, белени об’їлися? Нема в мене золота. Ну-с.
– А раз так, тоді одягайся, хро-хро.
– А що мені вдіватись, ну-с. Я оце весь як є перед вами. В хаті холодно, давно одівся.
Вивели Захарія надвір, повели стежкою в Срібну балку. Шелестить в очереті струмок, дном балки тече в Даценкове озеро.
Ступив Захарій на твердий гримучий наст і зрозумів: до криниці ведуть. В Захарія і ноги потерпли. Отут і вб’ють. Скинуть в криницю, і знати ніхто не буде, де й дівся.
– Отут ми тебе й розстріляємо, якщо не скажеш, де золото, – розважливо мовить Петро.
– Нічого казати, хлопці.
– Ні, так діло не піде. Я бачу, якщо стріляти, то смерть для тебе дуже легкою буде, – зле засміявся Матвієнко. – Давай, Остап, ми його в криниці втопимо. Опустимо вниз головою і держатимемо, поки дійде, а тоді в снігу зариємо. Весною, як сніг підтане, найдуть. Скажуть, заблудився, замерз.
– О, це діло підходяще, – зрадів Остап. Він ще й сам не вірить, що Петро виконає свій намір, думав, жартує. Налякати й він був мастак, а от вбивати Захарія не було в Остапа ніякого бажання. Він уже й не радий був, що вв’язався в цю гнилу справу.
Підвели Захарія до криниці. До води зовсім близько, мабуть, і аршина немає. В прозорій воді купаються зорі. Навкруги сніг лежить, але не холодно. Відлига. Поруч в осоці дзюрчить струмок, зверху тихо падає сніг.
– Ану, Остапе, беремо його. Я за одну ногу, ти – за другу.
Взяли, опустили Захарія головою до води.
– Ну що, скажеш?
– Ні.
– Тоді прощайся з світом.
– Господи, прости! – вимовив Захарій і поспіхом перехрестився.
– Кажи, сволоцюга, де золото і хліб закопані?
– Нема золота, а хліб не я одкопував.
– Опускай, Остапе, глибше.
Перед обличчям Захарія хлюпнулись, кинулись врозтіч зорі. Голим черепом Захарій відчув крижану прохолоду. «Ну, от і все», – просвердлило блискавкою мозок.
Захарька опустили в воду по плечі, тримають. Спочатку він терпів, потім став борсатись.
– Нічого, трохи потерпи, хро-хро.
Захарько ще трохи поборсався й перестав, затих.
– Ти думаєш, він ще живий? – затурбувався Остап.
– А чорт його знає. Старий, може, вже й гигнув.
– Піднімай. Якщо живий, то скаже.
– Витягай, щоб тільки голова була вільна, – наказав Петро.
– Ти щось хотів сказати? –питає Матвієнко Захарія.
Захарій ніяк не може відійти від пережитого страху, наруги. Кашляє, відхаркується: з нього сходить вода.
– Та, хотів,– нарешті вимовляє він.
– Кажи, поки ми ще слухаєм.
– Не губіть невинну душу. Не беріть на душу гріх, – прорік Захарій.
– Ти нас не лякай, ми гріха не боїмося. Кажи, де золото закопав.
– Немає в мене золота.
– Ну, тоді опускай, Остап, нехай ще подумає.
Спочатку опустили Захарька по шию, тримають.
– Ну, що, надумав? Може, скажеш?
– Ні! – вибулькнув з води Захарій.
– Ну, тоді давай, Остап, глибше. На цей раз опустили Захарія по пояс. Холодно. Голову наче хто ковальськими кліщами стиснув. От-от жили полопаються.
– Поглибше його, щоб мулу хватнув,– гримить Матвієнко, аж в вухах у Захарія ріже.
Захарько борсається і так, і сяк, аж білі круги в очах пливуть і несамовито гупає в скронях. Борсається, хватає воду, молить Бога, щоб скоріш вже його втопили й не мучили. Скоріше б прийшов кінець всім оцим тортурам. Борсався, поки не втратив свідомість.
Захарій очуняв майже одразу, як тільки його витягли. З голови, з вусів, з бороди разом з мулом стікає вода. В небі мерехтять холодні недоступні зорі.
– Останній раз питаємо, скажеш, де золото, відпустимо. Ні – втопимо. Хвилина для роздуму.
Подумав Захарько і пожалів, що відразу не втопили, здригнувся від думки, що ще раз прийдеться пережити жах видющої смерті, краще б уже. Ще раз виважив на терезах, прикинув, наче на безмені, ну-с, зізнається він зараз, віддасть своїм катам золото. Ну-с, і що з того? Тоді неодмінно втоплять. За те, що вчасно не зізнався, а тому довго воловодились, даремно тратили сили. Так хай воно краще пропаде. Може, Бог дасть, якась добра душа знайде, а йому на тому світі легко гикнеться. Захарько якусь хвилю повагався, якусь долю миті втратив на те, щоб в останнє глянути на цей жорстокий і оманли-
вий світ.
– Ну що, злякався? Зізнавайся!
– Ні в чому мені зізнаватися, я вам все сказав.
– Що?
– Немає в мене золота.
– Опускай нижче, Остапе.
Захарія опустили в воду по самі щиколотки. Деякий час він тіпався, аж ходила брижами в криниці вода, хлюпала в плетиво шелюжинової ліси, непокоїла зорі. Потім дзеркало води розгладилося і наче завмерло. І Захарько в руках затих і обважнів, перестав борсатись.
– Мабуть, і справді немає, – каже Остап. – Якби було, то зізнався б.
Остапові не хотілось вбивати стару людину, навіть за золото. Матвієнко все одно забере собі більше. Він весь час картав себе за те, що погодився йти з Петром.
– Ну, так що? Втопимо?
– Для чого він нам здався? – заперечив Остап.
– А як язиком почне молоти?
– Не буде. Багато їх намололо.
Непритомного Захарька витягли з криниці, кинули в сніг. В головах темніє проталина від джерела, шелестить осока, зеленіє, чахне ще не зовсім вбита морозом трава, дзвенить струмок.
Клянучи й лаючи Ганну, Матвієнко й Остап пішли додому. Не посміла рука відправити діда на той світ. Дуже тверезі були. Якби хоч трохи випили, то спав би дід вже давно в криниці з жабами.
Із-за негустих хмар човном вигойдувався повновидий місяць, висвічував бліде Захарієве обличчя, сплутану, наче водорості, бороду. Нарешті Захарій отямився, глянув на небо, на місяць і зразу зрозумів, де він і що з ним. Ще трохи полежав, приходячи до тями і не вірячи в своє спасіння. «Невже полишили? – думав Захарій. – Чи, мо, пішли за дрином, щоб добити?» Раптом у нього з’явилася така шалена, непереборна жага жити, що він на мить причаївся, а потім поповз, наче змій. Сорочка, штани до самих п’ят були геть мокрі, в головах дзюрчав струмок. З крихкого, напівпрозорого, побитого відлигою, наче шашіллю, льодка, скочуючись, скапувала в струмок вода. Захарій підтягнув ноги до підборіддя, звівся навпочіпки, прислухався, огледівся, подивився, наче бачив уперше, на обгороджену живоплотом криницю, звівся на ноги. На той час місяць пірнув у густу і велику хмару, стало темно. Десь далеко, на півдорозі до Коломійцевого, чулися тужаві Петрові кроки в підшитих гумою битих валянках, приглушений Остапів сміх, голоси.
Балка, наче труба, вловлювала звуки й доносила їх до Захарія. Хитаючись, Захарій поплентався додому. Мимоволі зачинив двері на засув, здригаючись і видзвонюючи зубами, поліз на піч. Довго, поки не зморився, розтирав себе смушком. Нарешті приторкнувся головою до подушки, відчув під собою теплий черінь і від утоми й пережитого зразу ж провалився в сон.

19
Захарько прокинувся несподівано, серед ночі, і довго не міг второпати, де він і що з ним. Світліло в хаті, рожевіли вікна. Вранішні сутінки виповзали з-під лав полу, припічка, товпились по закутках, у кочергах. Всюди снували невиразні тіні. Швидко оговтавшись, Захарько згадав недавні тортури, Матвієнка, Остапа, криницю і від страху, що знову підкотив до серця, мало не втратив свідомість. Коли ж це було? Вчора? Позавчора? Недавно? Звичайно, вчора. Тільки тепер в повній мірі Захарько збагнув, яка смертельна небезпека нависла над ним учора ввечері. Життя його знаходилося на волосок від смерті. Спасибі Богові, відвів біду. І хоч у мозку ще палахкотів страх, Захарько, жахаючись, визирнув з крайка, тричі перехрестився на образи, подякував Богові:
– Слава тобі, Ісусу! Спаси і сохрани! Спасибі тобі, що не дав тим виродкам забрати мою грішну душу.
Захарько прочитав кілька молитов з «Молитвослова», під кінець – «Отче наш» і тільки тоді в танучому присмерку помітив, як на полу під ліжником щось заворушилося.
– Господи, та це ж Ганна?! Дочка!
Останнім часом Ганна рідко ночувала вдома. Все більше у знайомих, подруг, родичів, у дядьків. Товариська, розбитна, смілива, вона легко входила в довіру, будувала довгі, і не зовсім, стосунки зі знайомими і незнайомими їй людьми. І знов защеміло в Захарька серце. На цей раз не від страху, а від сорому, розпуки, болю, образи.
– Оце й діждав родини. Господи, краще б ти прибрав мене учора, аніж бачити таке. Краще б я не знав такого сорому! У мене вчора мало душу не забрали, а вона тягається. І з ким? З моїм катом?!
Несподівано блискавкою осяйнула мозок думка: «Порішити таку нечисть! Взяти сокиру – і обухом. Досить на його сивини страму, принижень».
Захарько спустив босі ноги з крайка, підтримуючи підштаники, тихенько торкнувся ногою полу. Жалібно скрипнула якась дошка й стихла. Ганна щось пробурчала нерозбірливе і, солодко чмокаючи губами, перевернулась на інший бік, обличчям до стіни.
– І уві сні вздрівається, що цілуються з Матвієнком, – подумав Захарько і на мить завмер: не прокинулась би до часу. Та побоювання його були марними. Ганна спала міцно. Весь білий, наче привид, Захарько тремтячою рукою мацав під лавою, шелестів соломою, шукав сокиру і ніяк не міг віднайти. Пам’ять, будь ти неладна! Нарешті згадав, що останній раз, рубаючи на дровітні хмиз, сховав сокиру під скриню.
Захарько впевнено просунув суху волосату руку під арку кутової опори, намацав тупорище. Дістав. Великим зашкарублим пальцем для чогось поторкав лезо. «Гостра», – відмітив про себе. На той час у хаті вже зовсім розвиднилось. М’яко ступаючи, наблизився до полу, розвернув сокиру обухом донизу, щоб менше крові було, замахнувся.
– Тату! Та-а-ту! – пронизливий вереск розітнув присмеркову тишу, приголомшив Захарька, вернув до дійсності.
– Та-ту! Не вбивайте, чуєте?! – захищаючи голову схрещеними руками, благала Ганна.
Сон наче рукою зняло.
– Не дочка ти мені, а я тобі не батько! Повія! Потоптанка! – проказав Захарько, відводячи сокиру. Ганна благально дивилася своїми карими в темних цятках очима на батька. В розширених зіницях палахкотів жах.
– За що, тату?!
– Сама знаєш! – Захарько знов став підводити сокиру, уже щоб налякати, бо добре знав, що ось так, дивлячись у вічі дочці, він не зможе її вбити.
– Не вбивайте, тату, я жити хочу! – Ганна благально дивилась на батька і раптом подалась вперед, плутаючись в ліжнику, поповзла йому назустріч. І в тому рухові дочки було стільки безпомічності, стільки відвертості, стільки чистоти в голосі, в погляді, що Захарько не витримав, відвів погляд убік до причілкового вікна. Там уже рожевів схід. Над озерами клубочився сизий туман. Сокира вислизнула з рук, глухо гупнулась біля ніг.
Чомусь випливло далеке. З дитинства. Він косить в озері лепеху, а Ганна, ще зовсім мале дівча, лазить по покосах, ловить маленьких зелених жабок, що плигають навколо, грається. Вже тоді не дуже боялася. Не дівчисько, а розбишака, хлопчачур. Так її згодом і прозвали – хлопчачур. А що поробиш – майже з пелюшок без материнського тепла і ласки.
– Галю, збігай ген у той край, принеси брус, косу треба помантачити, – попросив Захарько.
Галя рвонула з місця та, зрозумівши, що бігти доведеться далеко, за високу стіну вилягаючого під дужим вітром очерету, чи то наполохалась, чи, мо, просто так зупинилась, запитала для певності:
–Тату, а ти не покинеш мене одну? – в розширених від страху зіницях – надія й благання, як от і зараз.
Захарій тяжко зітхнув, відчув, як полегшало в грудях і стало вільніше дихати. Тільки чути, як грають десь у легенях пищики.
Господи, як все змінилося в дочці! Змінилось до невпізнанності. І голос, і статура, і поведінка. Та й саме життя, будь воно неладне, переінакшилось. А очі ті ж. Допитливі й відверті, як і тоді. Господи, та що ж це таке? Вчора ти відвів від мене руку моїх катів, відведи й мою зараз від тяжкого гріха. Як же так? Рідна ж кров. Отак потьмарився розум! Їй-бо, нечистий поплутав. Спаси, порятуй мене від гріха, а грішну душу від вічних поневірянь. Захарько опустився на хисткий ослін, руки звисають між колін. Біль зливою полоснув по серцю. Від розбурханих почуттів тремтіло тіло, особливо руки, і він навмисне ховав їх, щоб не бачила Ганна. Захарько розімкнув бліді уста, глухо сказав:
– Ти мені не дочка, а я тобі не батько, – потім трохи подумав, додав: – І бити я тебе більше не буду.
Захарій звівся, поніс на місце сокиру. Крок був непевний. Ганна тим часом оговталась, поспіхом стала одягатися. Захарій, наче вражений громом, оглянувся, твердо сказав:
– Підожди, Ганно, нікуди ти з дому не підеш. Хватить світом паскудити! Я тебе породив, я тебе й порішу! Тільки не зараз. Знаю, видюща смерть страшна, та й рука не здійметься. А як заснеш...
– Тату, – прошелестіла враз зів’ялими вустами Ганна.
– Я сказав... повторювати не буду. Мене вчора Матвієнко з Остапом мало в криниці не втопили, а ти... – Захарько пополотнів. – Підстилка в хліву і та чистіша за тебе, будь ти проклята!
Ганна несподівано заридала. Вперше за стільки років Захарій побачив дочку в сльозах. Жалість гадюкою ворухнулась під серцем, та він розчавив її, кинув сокиру під лаву, огледівся, зняв з вбитого в сволок гвіздка міцну зав’язку – готував недавно для мішків, одна зайва лишилась, – наказав:
– Давай сюди руки! Живо.
Ганна підозріло, з докором глянула на батька, але руки простягнула.
– Не так! Руки назад! – скомандував Захарько.
Ганна слухняно повернулась до батька спиною, схрестила руки на попереку. Захарько міцно зв’язав руки дочці, вказав на хижу.
– Туди! Посидь трохи, охолонь. Подумай.
Захарько зачинив за дочкою двері, взяв їх на защіпку й засув, потім трохи подумав, знов відчинив, кинув у хижу ліжника.
– На, вкутайся, а то замерзнеш. Хоч і недовго зосталося тобі жити, а все ж...
І знову писнула защіпка, заскрипів засув.
– Мені, тату, все одно, робіть, що надумали, – якось байдуже, майже недбало, сказала Ганна і кинула ліжник під ноги. Як утопаючий хапається за соломину, так і вона не могла повірити в те, що батько порішить її. Сиділа, думала. Ні, не вб’є. Полякає і відпустить. Не вб’є ж він врешті-решт єдину свою дочку. Хай і непутящу, а дочку. З ким же він тоді залишиться? Та інколи Ганну брав острах. І тоді по тілу повзли мурашки і липкий піт, як і на світанку, коли побачила занесену над головою сокиру, зволожував улоговину спини, впадину грудей. Вона намагалася розірвати пута, визволити руки, але зав’язка була міцною, а вузол надійним.
Захарько увесь день ходив сам не свій, не знав куди подіти себе. Відчував, як поволі зникає ранкова рішучість і впевненість, і не міг остаточно вирішити, що ж йому тепер робити, як вчинити з дочкою. Впоравшись під вечір зі справами, ввійшов у хату, прислухався. В хижі було тихо. Постояв під дверима, нарешті не витримав, гукнув:
– Ганно?
Німотна тиша. Стиха крекчучи, поліз на піч. Сну не було. Сил теж. Чимдалі було до півночі і до того часу, коли треба приймати якесь рішення, тим нестерпніше ставало. В голові дзвеніло, заходилось серце, слух неймовірно загострився. Він чув кожний шерхіт обкладиння по шибці за вікном, писк мишей на горищі, всі мишачі ігрища. Тільки в хижі було, як і раніше, тихо. Невже й справді спить?
Десь далеко за північ, знесилений думками й безсонням, Захарько спустився вниз, зняв защіпку з дверей хижі, відсунув засув, про-казав:
– Бог тобі суддя, дочко, – і, нечутно ступаючи босими холонучими ногами по перетертій на потеруху соломі, якою було притрушено долівку, обметуючи себе хрестами, поліз на крайок, ліг на черінь, полегшено зітхнув і за декілька хвилин провалився в глибокий сон.
Прокинувся Захарько засвіт й зразу ж кинувся до хижі, прочинив двері, гукнув:
– Ганно!
У відповідь підозріло гучна тиша. Захарько метнувся до божниці, взяв свічку, викотив ріжком рогача з печі тліючу вуглину, запалив від неї свічку і, прикриваючи лівою рукою чахлий вогник, щоб не задуло протягом, ввійшов у хижу, присвітив. Ганни в хижі не було. Кинувся у сіни, до дверей. Двері були зачинені, але на засув не взяті. Захарько відчинив їх, побачив сліди від порогу і нечітку, розмиту постать, що бовваніла на снігу в улоговині Срібної балки.
– Ганно, дочко! – розпинаючись на одвірках, щоб не впасти, прошепотів Захарько. – Куди ж ти?
Босий Захарько стояв на снігу і не відчував холоду. По його зморшкуватому, старечому обличчю повільно котилася скупа пекуча сльоза.

20
Давно злий на Біликів, що не видали за нього Наталку, Петро Матвієнко, сто чортів йому в бандури, все-таки доніс у Багачку на Семена Білика, що той переховує куркульське майно.
Семен, видно, відчував те, а тому з дня на день чекав непроханих гостей. Готувався до їхнього приходу Семен давно і ретельно. Дещо, не дуже дороге, розіпхав попід стріхами, приткнув на горищі, в сінях, позамуровував у пічурках. От і сьогодні, напередодні Різдва, ходить Семен по двору, порається, а голову весь час так і верне на шлях. Хоч і зима глибока стоїть, та хіба це їх зупинить. Все одно треба з когось душу витрясати. А тут вечір скоро, Різдво. Дивиться Семен через намерзлу шибку на шлях, коли це йдуть з Багачки. Хтозна, куди вони йдуть, може, і не до нього, але Семен насторожі, продовжує вдив-лятися.
– Доки ти будеш стояти біля того вікна, поки й очі постовпіють? – проспівала Оришка.
– Он хтось іде з Багачки. Коли б не до нас.
– Хай іде, аби не худе. Хто б там до нас ішов? – махнула рукою Оришка.
– Буде тобі не худе, як прийдуть та зачнуть трусити. І несе їх на Різдво.
– Та хто воно там хоть іде? – сполошилась хвора мати.
– Та один таке як міліціонер, мабуть, Ахтанасій Сахно, а тих не впізнаю, далеко.
Розгублений Семен стоїть біля вікна, надіється, що, може, то ще й не до них. Гарячковитий, нетерплячий Семен все-таки не втерпів, накинув на плечі сіряка, вийшов надвір, а воно такий морозяка береться, що аж дерева в Андрія Коломійця в осичнику потріскують. Виглянув Семен на дорогу, а ті вже з промежку в хутір звертають. А назустріч їм Матвієнко суне. У Семена й серце впало. Значить, до них. Він забіг у сіни, постояв, очікуючи, потім взяв порожнє відро, начебто поратися зібрався. Тільки на поріг з тим відром виткнувся, аж тут і гості, чорт їх приніс. Окрім Матвієнка й Петра Грабарки – всі незнайомі.
– Ти куди, Семене? – питає Матвієнко.
– Як куди? Корову напувати. Скоро он сонце зайде. Святвечір.
– Хороші хазяйни вже давно попорались.
– Ну, а я поганий. Все одно треба.
– Та треба, – згодився Матвієнко. Тільки, може, хай корову Оришка напоїть. А в нас до тебе діло є.
– Яке ще діло, на ніч глядючи. Вранці приходьте з ділом.
– Ти нам тут не вказуй, – повагом сказав Петро. – Ми сами знаємо, що робити. Веди в хату.
– Кажіть вже тут, – наполягає Семен.
– А я кажу: пішли в хату. Тут у сутичках ми ні до чого не добала-каємось.
– Пішли, то й пішли, – погодився Семен. – Заходьте.
Семен поставив порожнє відро на вишаркану до блиску лаву, навпочіпки присів біля мисника. Зіщулений, скований, дає зрозуміти, що він увійшов ненадовго, йому ще поратись треба.
– Се-ме-е-е-е-не, ти що, корову напувати й не збираєшся? – речитативом проказала Оришка.
– Та, може б, ти пішла. Тут до мене гості прийшли, – ніяковіючи, несміло запропонував Семен.
– Е, Семене, на мене тіки й не надійся. В мене так-таки правий бік болить і кульша, що не знаю, чи й до ранку доживу. Чим вже не витирала: і майками, й карасіром, і бодягою, – нічого не помагає. Хай вона хоч і ненапована стоїть, – проспівала Оришка.
– Бачите, – розвів руками Семен. – Нікому, окрім мене, поратись.
– Вспієш ще попоратись! У нас єсть відомості, що ти переховуєш куркульське майно, – сказав Петро Грабарка.
– Чиє це?
–Біличине.
– Немає в мене нічого.
– А в нас є свєдєнія, що тут у вас куркульська одежа: чоботи, кожухи, витяжки для чобіт, – зауважив Ахтанасій Сахно.
– Та побійтесь Бога! Немає в мене нічого!
– Ну що ж, тоді будемо шукати, – сказав Сахно.
– Шукайте, ваше право, – махнув рукою Семен й бризнув недопалком під припічок.
Поверховий обшук нічого не дав.
– Ану, відмикай скриню, – налягає Матвієнко.
– Де ключ, Оришко? Ти чуєш? – гукнув на піч Семен.
– А хто його знає, де той ключ. Може, Галя де закинула. Дитина ж. Недавно оце чимось гралась, я й не подивилась, а треба було, – брехала Оришка. Ключ був у неї на шиї, висів на гайтані, поруч з хрестиком.
– Я ось зараз полізу на піч, сам подивлюся, – сказав Семен і як був – одягнутий, взутий – метнувсь звично до полу, потім, видно, опам’я­тався, зупинився, скинув чоботи, босий і в сіряку поліз на крайок.
– Швидше шукайте, в нас немає часу ждати. А загубили, замок ламати будемо, – сказав комсюк Петро Грабарка.
– Для чого б ви ламали, я ось знайшла, – злізла з крайка Оришка, подала ключ Семенові.
Семен відімкнув замок, підняв віко. Зверху лежали червоні й зелені чоботи. Перші – Семенові, другі – материни, в яких та до церкви ходила. Тепер, мать, не знадобляться, підірвалась в колгоспі.– Ану, викидай все, до дна.
– Самі беріть і викидайте, якщо в вас таке право.
– Ти тут не давай нарядів, тут ми командуємо, хро-хро. Сказано – викидай, значить, викидай. І пожвавіше.
Семен скипів, але втримався. Прослав на долівці рядно, став виймати з скрині чоботи, кожушанки.
– Оце чия кожушанка? – питає Петро Грабарка.
– Біличина, хро-хро.
Петро взяв кожушанку й чоботи, відклав убік.
– Яка там Наталчина? Це материна, – заперечує Семен.
Охкаючи, встала з печі хвора й стара баба Явдоха, Семенова мати. Ніяк не оклигає після того, як підняла воза.
Восени везла баба сіно від озера в бригаду, а тут колесо спало. Підлізла стара Явдоха під віз, взялась руками за підвісок, плечима в полудрабок вперлась, підняла воза, ще й колесо оділа. Колесо-то оділа, але сама підірвалася. Кров носом і ротом пішла, мало не вмерла.
– Ні, то моя, – підтвердила стара. – В Наталки не така. Я в тій кожушанці заміж ішла.
Розлючені обшуковці кинулись до скрині, перекидають полотно, сорочки. Полотно та сорочки їм не дуже й потрібні, набрались,та для порядку питають:
– А це чия вишита сорочка?
– Біличина, – знову твердить своє Матвієнко.
– Побійтесь Бога, я в ній у церкву хожу, – хреститься баба Явдо-ха. – То все моє.
– А де, хро-хро, Харитонів кожух?
Нарешті добрались і до кожуха, викинули на рядно, він був на самому низу, перетрушений тютюном, щоб міль не завелась.
– А ось він, хро-хро!
– Та це мій кожух, – наполягає Семен.
– Брешеш! А ну вдівай!
Семен неохоче одягає кожуха. Заполи аж до п’ят теліпаються, і чобіт не видно.
– Ну що, бачите, і підборів не видно, – повертається до Сахна Матвієнко, накидається на Семена:
– Що ж ти оце брешеш, що це твій кожух?
– Мій.
– Він же на тебе великий, хро-хро. На виріст.
– Ну, то й що? В мене батько високий був. Якщо по правді, то це ще його кожух.
– Гаразд, – каже Сахно. – Діло спірне, шукай людину, котра б підтвердила, що це твоя одежа.
Семен завагався, розгублений вийшов за поріг. Навіть кожуха не зняв, чи то забув, чи, мо, побоявся, що як тільки скине, то тільки й бачив його. Став за порогом і думає, до кого б його піти? Надежда й Сидориха скажуть те, що Матвієнко та Сидір.
– Ну, так хто підтвердить? Тільки не з куркулів, з бідноти, – вийшов за поріг міліціонер, видно, Петро Матвієнко послав, щоб, бува, Семен не втік куди-небудь у тому кожусі. Він був певен, що то кожух Харитонівський, і вже уявляв, як він одягне його. Кожух буде на нього якраз.
– Ну, так хто може підтвердити? – повторив питання Сахно. – Якщо кожух твій, то тебе в ньому хтось бачив. Давай, кажи. Клич свідків. Нам довго думати ніколи.
Мозок Семена працює як у лихоманці.
– Остап Холоша! – видихнув Семен.
– Іди, гукай Остапа.
Іде Семен хутором і думає: «А що як не підтвердить? Хана! Заберуть тоді все. Ляпнуть не тільки кожух та чоботи. Може б, краще, якби Остапа вдома не було? Правда, тепер все одно. Поки сходить до Остапа, чоботи й кожушанку заберуть. Матвієнко їх аж під припічок кинув. Бог з ним, що буде, те й буде. Двом смертям не бувати, а однієї не минати. І треба ж було такій халепі під Різдво трапитись?»
Надворі віхола прямо під ноги б’є, зверху невеликий сніжок сіється. «Ну що ж, бовкнув, тепер треба йти до Остапа. Остап хоч і бідний, а підтвердити може. Більше ніхто». Семен виїздом вибрався на дорогу, порівнявся з вигоном. Коли це назустріч наче хтось іде, ще й наспівує:
– Очеретом хата крита, очеретом та кулями
Посередині ... – і знову з іншого боку заходить:
Очеретом хата крита, на вуглі ... прибита
Ніяк Богу помолиться, бо ... цапа становиться.
«Їй-бо, Остап іде, – ожив Семен. – Ще й у доброму настрої. Іде й колядує. Видно, десь уже випив. Кудись уже носив вечерю. Про вовка річ, а він навстріч».
– Хто воно ото суне? Таку-перетаку, – лається Остап.
– Та це я, Остапе Васильовичу, – бідкається Семен.
– А, це ти, Семене? Вечерю несеш?
– Та оце ти знаєш, до тебе пустився. Ніколи кутю носити...
– А що ж таке?
– Та тут діло до тебе, – мнеться Семен.
– Кажи швидше, яке горе заставило, а то я до Сидора спішу. В нього півлітра горілки є. А то ще скисне.
– Горілка і в мене є...
– Добре. Ну, кажи вже.
– Та отаке й отаке діло, Остап Васильович. Прийшли оце з Багачки трусити, Матвієнко привів; кажуть, що я Наталчину одежу переховую. Я їм кажу, що то моє, а вони не вірять. Мовляв, хай хто-небудь підтвердить. От і пустився йти до тебе, щоб посвідчив.
Остап трохи подумав, почухав потилицю з негустою сивіючою чуприною, сказав:
– Пішли, підтверджу, – відвертаючись від колючого вітру, Остап на мить зупинився, запитав. – А півлітра буде? – Остап молодий, ще й тридцяти не має, бідовий.
– Буде. Ще й ковбаса є. На Різдво свиняку зарізали. Скажи тіль-
ки, – говорив Семен, до шепоту понизивши голос.
– Ну, тоді ще й посолонцюємо! – зрадів Остап. – Пішли.
Семен і Остап ввійшли в хату.
– Драстуйте! Що тут таке, хлопці? – по-свійськи привітався Остап.
– Та от переховує чуже добро, – пожалівся Петро Грабарка. Йому теж давно настогидло все це. Вдома ждав кум, півлітра. Хоч і не дозволялося офіційною владою відмічати Різдво, та то нічого. Його й відмічати ніхто не буде, вип’ють і все.
– Ну, а я тут при чому? – запитав Остап.
– Та оце ніяк не рішимо, чиє це майно. Семен каже, що його, а Петро Матвієнко твердить, що то Біличине. Ви обоє місцеві, вам видніше.
– Ану, давайте я ближче гляну, – підступається Остап до купи майна.
– Кожушанка, чоботи й плахта – це зразу бачу – бабини Явдошини. Як тільки празник який, так вона і йде в них мимо мого двору у церкву в Байрак. Так що не раз бачив. Другі червоні чоботи – то Семенові.
Матвієнко стоїть, почервонів, слова не вимовить.
– А кожух?
– Ану, покажіть, який? Дайте гляну.
– А он він на Семенові.
Семен так і не зняв його з себе, стояв посеред хати, чекав вироку.
– Ану, засвіти, Семене, лампадку чи бликуна, я краще роздивлюся!
Оришка засвітила вгорі над скринею лампадку, а потім ще й лампу і поставила її на скриню. Семен роздягнувся. Остап взяв кожуха за комір, то до вікна підійде, то до скрині – уважно роздивляється. Однією рукою тримає, а другою то рукав вбік відведе, то полу.
– Е ні, це не Семенів! Ні, не Семенів! Чи він каже, що це його?
Матвієнко знову ожив, вдоволено всміхається, пихкає люлькою.
– Та ми й самі бачимо, що то не Семенів. Він його вже тут хіба раз придівав.
У Семена й серце впало.
– Я, хлопці, не бачив, як він його придівав, не знаю, – погодився Остап.
– Та хіба його не видно, хро-хро, що він на Семена великий? Це Івана Харитоновича кожух.
Остап випрямив руку, деякий час, вдивляючись, тримає кожуха в витягнутій руці.
– А я й кажу, що це старого Семена кожух, – підтвердив Остап.
Матвієнко стоїть, сопе, слова не скаже.
– А де докази?
– Докази? – перепитав Остап. – А я ось зараз подивлюся. Тут десь на заполі повинна бути або латка, або зшито. Я сам бачив, ще парубчаком був, як на покійного Семена даценківський собака напав. Йшов старий Семен з Байраку, а собака вискочив з-за причілку, вхопив і розірвав. А ось вона.
Остап підняв кожуха над головою, так, щоб всі бачили, вказав на невелику латку на лівій заполі.
Остап не брехав ні про собак, ні про латку, такий випадок дійсно був, тільки не з покійним Семеном, а з Харитоном.
– Ну, тоді все, пішли, – полегшено зітхнув Сахно. Йому самому набрид цей Матвієнко, строчить і строчить скарги на людей, не встигаєш перевіряти.
Експропріатори разом з Остапом вийшли з хати, дружно зади-міли цигарками. В лице вдарила туга хвиля перемішаного з снігом вітру.
– Нічого собі розгулялось, світу білого не видно, – сказав Петро Грабарка, оглядаючись, чи не йде господар. Та Семен навіть прово-джати гостей не пішов, залишився в хаті. Складав все назад, у скриню. Тим часом Остап провів їх хутором. Не доходячи до Матвієнкового подвір’я, звернув у город до брата Сидора. Біля воріт зупинився, поручкався, попрощався з кожним і пішов у двір. Посидів з Сидором хвилин десять, погомонів, розповів про Семена. Випили по чарці і, як тільки обшуковці вийшли від Матвієнка на шлях, Остап поза Бужинчиною хатою пішов до Семена. Не пішов, побрів. Снігу мало не в пояс. Треба було дорогою йти. Біля хати зупинився, обстукав сукнянки. Семен якраз закінчував поратися. Ввійшли у хату. Хвилі холодного повітря покотилися низом, аж до скрині. Семен причинив за собою двері і знову пішов надвір. Розчервоніла Оришка, ластовиння стало ще помітнішим на білявому лиці, смажить вишкварки, ковбаси. На скрині стоїть запотіла пляшка сивухи. Мабуть, тільки з холоду внесена.
– Сідай, Остапе, – припрошує Оришка. – Спасибі тобі, спасибі. Дай Бог тобі й твоїм дітям здоров’я й щастя! Виручив! Я оце кажу Семенові: їй-бо, Остапа Бог послав до нас на Різдво.
Остап, не роздягаючись, тільки зняв з голови засмальцьовану шапку-вушанку, поліз за скриню. А тут і Семен в хату з повним відром.
– Хто буде пити? Кому пересолило?
– Кидай, Семене, ті відра, будем Рожество стрічати, – гукає
Остап.
Десь близько опівночі, з першими півнями, Остап повернувся додому. Тихенько, щоб не будити Веклу, прочинив двері. Та Векла не спала.
– О, вже несуть чорти, – пробубоніла Векла, завжди похмура, набурмосена.
Остап ні вдень, ні вночі не закривав хату на засув, у нього не те що засува, защіпки на дверях не було. Всі хуторяни знали про те дивац-тво, хоча й ставились до нього по-різному. Одні вважали Остапа кінченим, інші – ненормальним, притиреним. А ще інші розуміли, що Остап, зрештою, найбідніший в хуторі. Ну, закриє він хату, а для чого? Щоб воші не розбіглися? Окрім них, не було в тій хаті нічого. Саме рядно, повне вошей. Був Остап до революції бідняком, ним і після революції залишився. Матвієнко, Петро Грабарка, ті не зівали, вони не тільки вилізли з злиднів, а й розбагатіли на людських крові й горі. А Остап – ні. І це, мабуть, було найголовніше, за що остаточно незлюбила його Остапиха. Вона зневажала його, в довгі зимові вечори шпувала, докоряла, як тільки могла.
– Ну, де був? – запитала Остапиха. – Знов у тії кирпатої Гнатихи? Тьху! Глянеш – і мозок видно. Та його страмно на палички взяти, а він ходить! І не зверне Гнат Чухно в’язів?
– Яка там Гнатиха. Семена виручив, – п’яненький Остап сів на піл поруч з дружиною, став докладно розповідати.
– Оце дурак так дурак! – вислухавши ту мову до кінця, обурилась Остапиха. – Такого дурака ще, мабуть, і світ не бачив. Нова влада отаку потачку дала біднякам, отаку владу! Іди, бери в кожного, хто багатший, і тягни додому. Тьху на твою сиву голову. Люди, хто не дурні, понатягували добра, а ти тільки й знаєш з Гнатихою тягатися, щоб твоя й путь пощезла. Подивися он, як Матвієнко живе. А вдвох розкуркулювати ходите. Матвієнко не дурний, а ти проходив і дарма. Тільки чоботи зносив. А так нічого не набув. Ніхто в твій бік і не плюне.
– Мені чуже не нужне, я й так проживу. Чуже – воно все одно в пользу не піде.
– Атож, не піде. Подивись, який Матвієнко. Таких, як ти, треба чотирьох зложити, і то ще хтозна, чи й получиться один Петро. Боже й Боже! – Векла поправила подушку, звелась на лікоть. – Тобі не нужне, так про дітей подумав би. Їх у тебе троє. Чи тобі, окрім Гнатихи, ніхто не нужен?
Векла, за звичкою, починає плакати.
– О, вже завила. Перестань, таку-перетаку і ще раз таку, в дзензеля, в бандури, в кровину мать! Мене батьки не навчили красти.
– Не навчили, не навчили! – обурювалась Векла. – Лучче б вони тебе їсти не навчили. Їсти, не бійсь, тричі на день просиш. І чого я за тебе, дурка, пішла? Сватався ж Петро Грабарка. От дурка так дурка! Понаравився! Веселий, жартівливий – тьху! А тепер і жартуєш все життя, щоб тобі добра не було. Ох, горе, горе! – заломила над головою руки Остапиха.
– Яке там горе? Ніякого горя немає! Живемо й не боїмося. А Матвієнко, не бійсь, ночами не спить, труситься над своїм добром.
– Так лучче вже труситися, чим так жити. Поміг він! Та кому ти зараз поможеш? Не ти забереш, так другий підбере, якщо річ гарна! Думаєш, вони так той кожух і оставили Семену?
– А де вони дінуться?
– Ти вже хоч би не перечив, згоджувався, і то б мені легше було.
– Хватить! Замовкни! Чужого не візьму й не вговоряй. З милим рай і в курені, – сміється Остап. Він довго сердитись не вміє.
– Найшов щастя, живемо, як старці. Та, мабуть, отой старець, що в Миргороді в ликових постолах милостиню просить під церквою, багатший. Кажуть, у нього сто тисяч. Напросив. А у нас з тобою й копійки немає.
– Ну й нехай.
– Ні, ти мені признайся, Остапе, – скидаючи з себе вошиве рядно і зводячись на лікоть, питає Векла: – Ти й справді дурний, чи тільки прикидаєшся? Невже тобі не доходить, що таке, як недавно було, та ще й є, один раз в тисячу літ буває? А мо, і в сотні тисяч. Щоб власть розрішила бідним грабувати багатих. Було і більше не буде. А ми ж найбідніші були. Та якби з умом, то можна було б набрати того добра не то що дітям, внукам і правнукам вистачило б. Знаєш, скільки в людей золота було? Ти ж сам казав, що Матвієнко його переполовинив. А ти так, проходив тінню і все. Руб позичимо в людей, а віддати нічим, – Векла невтішно заплакала.
– Цить! Перестань! Завела, мать-перемать! Марійку й Прохора побудили, – заспокоює Веклу Остап. – Дасть Бог день, дасть Бог і пищу. Проживемо. В душу, в кровину, в дзензеля мать!

21
Векла не перебільшувала. Петро Матвієнко й справді не зівав, на всю використовував лозунг більшовиків «грабуй награбоване». У Миколи забрав клуню, від Харитона привіз горно, міх, спорудив кузню, конфіскував весь слюсарний і столярний інструмент. Тепер у Петра своя кузня. У Захарія забрав добру бричку. Вся розмальована, розцяцькована. Колеса гумою обведені. Кінь, правда, один у Петра, а хотілося б ще одного, та боїться, щоб самого не розкуркулили. Ніяк не заспокоїться Петро, муляють йому очі Харитонові кожухи і кожушанки.
На другий день після того, як провів у Байрак непроханих гостей і добре примерзло, Петро одягнувся потепліше, взяв ружжо і йде до Семена. Прийшов у двір, розпорядився:
– Я тобі, Семене, ось що скажу, хро-хро. Веди до мене свого коня, поїдемо в Багачку.
– Мені в Багачку не треба, – вихопилось у Семена, та, згадавши вчорашній візит Петра, потамував свою нестриманість, майже миролюбиво запитав:
– Верхи, чи що?
– В мене бричка є. Веди свого коня. З’їздимо в район.
Семен вдів на кобилу хомут, розтер віхтем соломи спину, обмотав навколо шиї посторонки, повів.
І правда, стоїть у Петра в дворі парокінна Захарієва бричка, Семен її зразу взнав. Матвієнко ходить, пихкає люлькою, хрокає, плюється в сніг.
– Запрягай, Семене, хро-хро.
Семен хутко запріг коней, стоїть, чекає.
Матвієнко сів у бричку, ресори так і порозгиналися. Перебираючи, Семен розправив пахучі віжки, хотів було сісти поруч з Петром, щоб дорогою гомоніти, та Петро зупинив його.
– Ти, Семене, сюди не разганяйся. Сідай на передок, легше буде правити.
«Так, то й так», – погодився Семен. Сів на передок за кучера, Матвієн­ко позаду, наче пан який. Дуже вже захотілося Матвієнкові проїхати по-панськи, як їздили колись багаті люди. Сів, розвалився на подушках, гукнув:
– Прав, Семене, в Багачку, хро-хро.
– Швидко їхати? – входячи в роль казачка, запитав Семен.
– На стовповій дорозі, може, де й підбіжимо, – повагом, по-панськи нехотя відповів Петро.
– Но! – стьобнув свою кобильчину Семен. Петрову побоявся. Висілком добралися до стовпового.
–Тепер, підбичуй. Їдь бистріше, – наказує Матвієнко. Він сидить позаду, на колінах ружжо, на поясі – патронташ. В роті – люлька. Семен набавив ходу, сидить мовчки, зігнувшись, поганяє, править.
– Куди їхати? – на розвилці, біля Тамази, запитав Семен.
– Прав до міліції.
– До міліції, так до міліції.
– Тпру, стійте! – зупинив Семен коней біля конов’язі. Встав, обтрусився, стоїть, не знає, що йому робити: прив’язувати коней чи не треба.
– Підожди трохи, я зараз, – сказав Петро, звівсь і пішов у міліцію. Семен сидить на передку, чекає. Всякі думки налягають. Вже, мо, й півгодини минуло, а мо, й більше. Коли це міліціонер біжить.
– Ви Семен Білик будете?
– Я.
– Зайдіть в міліцію.
Семен скочив з передка, наче ногу вломив слідом. В коридорі з Петром зустрівся. Завели Семена до кабінету.
– Ви чого негідними ділами займаєтесь? – зразу взяв його в шори Кряжев.
– Якими? – наполохався Семен.
– Крадете. Крадене переховуєте. Ось тут на вас скарга є. Кулацьке збіжжя переховуєте. Знайшли притулок для ворогів.
– Та я...
– Малчать! Якщо переховуєте, щоб здали.
– Та я...
– Малчать! Де ружжо взяв?
– Купив.
– А у нас другі свєдєнія єсть. Самогонку вариш, ружжо не зарегістріровано... крадеш в колгоспі.
Глянув Семен у вікно – Матвієнко сидить на лавці в дворі, люльку розкурює, пихкає, чекає Семена. А Семена жучать, аж чуб змокрів.
– Та не правда то.
– Малчать!
– Та клянусь вам.
– Малчать! Мать-перемать!
Пожучили Семена й випустили. Думав, уже каюк.
– Ну що, їхати будемо? – незворушно питає Матвієнко. – Пора вже додому. Що там у тебе питали?
– Наче ти не знаєш?
– Я ж з тобою не був.
– Та все те ж, – вивернувся Семен.
– Гляди, кому-небудь скажеш.
– Та ти що? – злякався Семен.
– Ну то пішли, походимо по магазинах, – запропонував Петро.
– Пішли, – неохоче погодився Семен. Походили трохи по крамницях і поїхали додому. Вибрались потихеньку на косогір.
– Якщо ще визвуть в міліцію, скажеш мені, – повагом мовить Петро. Він хоче, щоб Семен його боявся. Та Семен його й так боїться. Страх – він як зашпори.
– Нехай.
– А сам, гляди, нікуди не рипайся, зрозумів?
– Угу.
Всю дорогу до хутора їхали мовчки. Петро пробував зав’язати розмову, але Семен мовчав, не озивався. А в цей час в міліції йшло обговорення Петрової заяви.
– Що він, оцей Матвієнко, пише? Все білими нитками шито. Наклеп. І на кого? На середняка. Та хоч би куркуль був, то ми б його зразу за душу – і в кутузку. А так он розпорядження прийшло. За змичку з середняком. Чи він газет не читає, що не розуміє політичного моменту, проголошеного Йосипом Віссаріоновичем Сталіним?
– А ти просвіти його, – порадив Варшавчик.
– Та просвічував. Спочатку все було гаразд, а це хтозна й що. Не пойму.
– Викинь ту бумагу на смітник, – порадив Кряжеву Варшавчик.
– Ще років два тому загримів би Семен Білик за таке на Колиму, або на Соловки, а це пронесло.

22
Даценко Миколка прождав Матвієнка майже до півночі, але ніхто до нього, як обіцяв Матвієнко, в той день не прийшов. Так і ліг. Але сон чомусь не йшов. Тільки вранці склепив повіки. Не встиг забутися, коли це Остап будить.
– Миколо, збирайся в Багачку.
– Чого?
– Ще й питаєш? Не виконав налогооблогу, того! Коню холку збив. Поїдемо, відчитаєшся. Матвієнко приказав...
– Відкіль ти його береш, Остапе? Та в мене всі коні вгодовані, ніде ні подряпини..
– Матвієнко краще знає, йому з погреба видніше, – пожартував Остап.
Микола, лаючись, потихеньку зібрався, вийшов у двір.
Остап одвів його в Багачку, здав у міліцію. Там з Миколи зняли допит. Допитував Кряжев.
– З якою метою ви робите коней непридатними для стройової служби? Ви що, не знаєте, що коні – це фонд РСЧА?
– Знаю. Тому й слідкую за ними, як за дітьми.
– Брешеш ти все. Ти – ворог народу, навмисне збиваєш крупи, натираєш спини. Ти хоч знаєш, чим це пахне? Саме менше – десять років ув’язнення. План по налогооблогу не виконуєш. Ну, так що? Визнаєш себе винуватим?
– Ні, не визнаю.
– Тим гірше для тебе.
На третій чи четвертий день відправили Миколу в тюрму в Полтаву. А ще через деякий час перевели в Харків, на Холодну Гору. На скільки – ніхто не знав. Не знав того й Микола. Йому теж не сказали, посадили і квит. Миколина дружина Явдоха домагалась ясності в Багачці, та залишилась ні з чим.
– Ну що, мамо, взнали? – допитувались діти.
– Нічого не взнала, діточки. Узнаєш там. Треба їхати в Харків, добиватися до високого начальства. А то це так: ні втік, ні догнав.
Явдоха й правда з’їздила в Харків, відвезла золото й викупила чоловіка. Тюремне начальство порадило Миколі їхати на Донбас, щоб і люди не знали й не заявили. Поїхати, відбути там деякий, визначений судимістю строк, а потім уже й повертатися в хутір. Микола так і зробив.
А тим часом у хуторі повним ходом ішла колективізація. А оскільки Матвієнка не вибрали головою наново утвореного колгоспу імені Жовтневої революції, він став домагатися, щоб колгосп, а заодно й хутір, підпорядкували іншій сільраді, найкраще до Жабокриків. Там головував його свояк. Прийшла весна – дружня, рання. В колгоспі розпочалася посівна. Ще й листя на деревах не розбрунькувалося, як упоралися з роботою. Трудолюбивий, дурний до роботи, Білик Семен виходив до сівалок удосвіта і повертався опівночі.
По закінченні посівної в хутір привезли вулик, вівцю й порося. Зібрали хуторян на вигін. Уповноважений Варшавчик тримав слово:
– Ми привезли вулик, вівцю й порося як винагороду, щоб відзначити передових колгоспників.
– Ну що? Мо, хто скаже слово? – питає з президії Остап.
Всі мовчать, понахиляли голови. Хто його зна, що його казати, час непевний. Кожен був свідком того, як викорчували майже всіх Даценок, половину Біликів та й Коломійчан немало і сплавили на Соловки. Кого вислали, а кого просто вигнали з хати за багатство, кого за довгий язик. А Даценкове село стояло як писанка. Тепер і сліду немає. Щезло. А що вдієш? Хай благословить їх Бог на тих розпроклятих Соловках. А вони, доки й світ сонця стоятиме, будуть пам’ятати своїх односельців.
Кожний, хто був присутній на зборах, вважав, що найсправедливіше було б ту премію віддати дітям, які бідували, залишившись майже круглими сиротами, тій же Маньці, Гальці, Мар’ї Даценкам. Батько Микола в тюрмі в Харкові сидить. Бобричка Явдоха приїхала з Харкова, захворіла, і троє дівчат жили надголодь. Можна було наділити поросям бабу Явдоху, Семенову матір. Було бабі на той час, як вона вступила до колгоспу, вже сімдесят п’ять років, та ще працювала.
Стоять люди, мовчать. Баба Явдоха при смерті, а в Семена недавно знов був обшук, Матвієнко наступає. І в цей раз нічого не знайшли, проте всі знають, Матвієнко так від свого не відступиться. Хто його знає, що воно буде, може, ще й розкуркулять Семена, щоб знав, як переховувати куркульське майно. А тому ніхто й не запропонував хоч і гарячкуватого, але дурного до роботи Семена. Семенові можна ту премію й так дати. Але всі мовчать, бояться.
– Ну, якщо ніхто не хоче сказати, то дозвольте мені, – запропонував Сидір. – Я предлагаю вулик, як найбіднішому в хуторі, настоящому бідакові-активісту, комбідівцю, віддати Петру Матвієнку. Ніхто не проти? Бери, Петре, вулика. Ну, а про порося хай скаже хтось інший.
– Можна мені? – вихопився Матвієнко. – Да, хро-хро.
– Давай, Петро, кажи, – заохочує Варшавчик.
– Я вважаю, що порося, оцього підсвинка, ми повинні віддати в надійні руки, і кращої кандидатури, ніж Остап Васильович Холоша, я не бачу. Бідняк. В лавці торгує. Брат – герой Першої світової, з фронту без руки повернувся. Кому ж іще? Бери, Остапе.
– І таке придумають: на війні...
– На якій там війні. Коней крав, поки й руки позбувся, – перешіптувались хуторяни.
– У нас тут ще вівця лишилася, – Петро передихнув, глянув на присутніх, зневажливо подивився в бік вівці, запропонував: – Я предлагаю віддати вівцю Дмитру Дмитровичу Коломійцю. Бідний, тільки що оженився, вівця йому в господарстві в самий раз буде.
– Та чи вони змовились? – гули хуторяни.
– А то ні. Вони його давно поділили.
– Так розібрали б потихеньку поміж собою і квит. Для чого ж нас було ззивати, врем’я забирати, як нас ніхто й не питав? За день і так ноги наб’єш, ще й сюди тягнися.
– А щоб ми вроді вирішили. Для видимості...
– Щоб твоя й путь пощезла, гидко й дивитися на таке.
– Дивна влада! Щоб бути в пошані, треба нічого не робити, – пошепки говорили поміж собою сусіди.
А тим часом Матвієнко забрав вулика з бджолами, Остап – порося, Дмитро – вівцю, і всі потихеньку розійшлися по домівках.

23
У 20-ті – на початку 30-х років Байрак, згідно з адміністративним поділом, було віднесено до Диканьки, а тому Степан Ригір, синок Василя і Лукії, як тільки-но розпочалася колективізація, відразу зрозумів, що справи його кепські. Став Степан вчащати в хутір Коломійців, до голови сільради Сидора Холоші. Сидір любив випити, повеселитися, пожартувати, і це привертало до нього людей. Звичайно, що наливали йому не за веселий норов, жарти, а за діло. Гарна чутка далеко чутна, а погана – ще далі. Докотилась та чутка й до Байрака. Степану багато й не треба. Справку з сільради, що він селянин, з бідняків чи середняків, лишків не має, податок сплатив. А оскільки праця на куркулів-глитаїв йому остогидла, то він і вирішив податися в пролетарі. А пролетарі новій комуністичній державі були потрібні. Маючи кмітливий розум, Степан розумів, що таку справку йому, зятеві Сави Штима, за так ніхто не видасть. До того ж і Степанове по-двір’я підпадало під розкуркулення. Ще з осені Степан частенько ходив на залізницю до двоюрідного брата Івана Ригора, бував у Миргороді, Полтаві. Стрічався й розмовляв з різними людьми, і з тих розмов виніс важливі для себе відомості: якщо збираєшся вижити, а не згинути на Соловках чи лісоповалі, в велике місто чи на Донбас треба подаватися.Правда, під боком Полтава, можна чкурнути й туди, але тут справи гірші. Провінція, затишне, заштатне містечко. Будівництва великого немає і не передбачається, та й байрачани, хай і рідко, а їздять в Полтаву. А в Харків – туди ворон і кості не занесе. В Харкові можна загубитися. Там якраз будується тракторний завод, і робочі руки конче потрібні. Людей беруть, можна сказати, не задумуючись і надто не провіряючи. Але справка потрібна. Без справки не візьмуть. Це Степан теж вивідав. А тому Василь твердо вирішив прямувати туди. Головне – пристосуватися в місті, уникнути знищення. А те, що селян зібралися знищувати, було видно з усього. Батько й мати Степана хай, як хотять, залишаються, а він з Харитиною й дочкою Лесею подасться в місто. В місті не пропаде. Для цього мав Степан чималий капітал: вкрадені в діда Мусія золоті червінці, придане Харитини. І якщо інші ще могли щось роздумувати, то Степанові надіятись ні на що. Батько й діди Харитини були чи не найбагатші в Байраку, а тому ні йому, ні його дітям при новій владі не буде ніякого ходу. Єдиний вихід – загубитися серед людей, стати сірим, непримітним, як і всі.
В Байраку йому не жити. Тут його зневажають – звинувачують у смерті прадіда Мусія. Хоча, якщо розібратися, то ніякого відношення до його смерті він не має.
Ну, й що з того, що він підливав прадіду горілки на своєму весіллі? Не мала дитина, не пив би. Він його не заливав. Онук Павло, син Олексій підливали теж, але їх чомусь не помітили. Звичайно, слава про нього в Байраку негарна. Родичі – через тин. Якби хоч той пришелепкуватий дядько Павло не побився був з Микитою Матвієнком, то ще можна було б на щось розраховувати, якось і тут пристроїтись, у нього є чим відкупитися. Знайшов, дурак, з ким у бійку вступати. А Матвієнко, бач, тепер влада, не підступись до нього. А поряд з ним Біденко, Грабарка. Хіба можна з тими дурнями про щось домовитись? Злі на весь світ. Та най-більше муляли Степанову душу гроші, які він відкопав у діда Мусія. Та ще ті, що покійний тесть Сава Харитині дав. Де і як він їх використає, на що стратить? Варто йому винести на люди хоч один червінець, як його на віки вічні закриють у буцегарню. Кожен, хто має золото, – лютий ворог радянської влади, а тому підлягає знищенню. А нова влада, Степан не дурак, зразу змикитив, вкорінилася кріпко й надовго. Міцно тримається, не зрушиш. А тому не рушити її треба, а пристосовуватись до неї. Раз він уже потрапив у немилість і підлягає розкуркуленню, то найкраще податись кудись на заробітки. Головне – не зволікати. Бо не сьогодні-завтра прийдуть описувати. Під лежачий камінь вода не тече. Треба ворушитися. Тепер майже кожної неділі, а то й серед тижня, брав Степан сулію горілки, кусок сала, буханець хліба і їхав на хутір, шукав Сидора Холошу – пили. Інший раз п’янка розпочиналася в хуторі звечора, а закінчувалася вранці в Бутовій Долині, в сільраді. Не за тиждень Сидір і Степан дійшли згоди.
– Так, значить, домовились. Я прошу в тебе небагато... – хитрував Степан.
– Але й немало.
– Подумаєш, якусь бумажку. Я тобі більше даю.
– Не якусь, а життя, життя! Пойми це, Степан, і заміть: для тебе і твоєї сім’ї – життя! А свою голову під обух кладу.
– Ну, а з мого боку хіба мало? Я взамін тії бумажки даю тобі за так корову, коня з саньми-ґринджолятами й бричку для виїзду. І заміть собі, не прості сани. Їх дід Іван Вірич робив, найкращий в окрузі майстер. Другі такі сани є ще в Ярошах у Яковенка. А треті були у пана Дурново. І це ще не все. Якщо хочеш, переїжджай у Байрак, поселяйся в моїй хаті, мені вже та хата ні до чого. Хочеш, воли бери.
– Там зовсім друга парафія. Друга сільрада.
– Ну, на дрова тоді зламай і забери. Торчова хата.
– І це не підходить, зразу ж всі й узнають, що ми з тобою договорились, – варнякав вже зовсім захмелілий Сидір.
Степан і Сидір сиділи за столом сільської ради, курили. В хаті хоч сокиру вішай, не продихнеш. Пили, дивилися на світ Божий через намерзлі шибки. Степан інколи опускає очі долу, возить пальцем по мокрій від пролитої горілки клейонці, щось малює.
– Ну, так коли буде справка? – запитав після деякої паузи Степан. – Пойми, мені горілки не жалко. Ні горілки, ні хліба, ні сала – це все, як то кажуть, не моє.
– А чиє ж? – буркнув Сидір, дивлячись скоса на Степана.
– Все те наживне. Від Бога. Бог дав – вродило. Не жалко. Так от я до чого веду. Добра мені для тебе жаліти нічого. Не сьогодні-завтра прийдуть, розкуркулять, і все воно піде прахом.
– Не бійся, так здря не прийдуть. Ще є час.
– В кого є, а в кого й немає. Мені ще й слід треба загубити.
– Загубиш. А куди надумав двигатись?
– А, далеко! – невизначено махнув Степан рукою на схід сонця.
– Туди, значить? – перепитав Сидір. – Ясно. В Сибір.
– Відкіля ти взяв, що в Сибір? – усміхнувся Сидоровій наївності захмелілий Степан.
– А як же? Ти куди показав? Ну, правильно, туди. А в пісні як співається: «За Сибіром сонце сходить, хлопці, не зівайте».
– Сходить-то воно сходить, – всміхнувся Степан, – та ще довго потім, як зійде, котиться.
– Ну що ж, не кажеш, твоє діло. Не дам справки.
– Чого там я не кажу? Я й сам ще не знаю куди.
– Ти як хочеш. Ти можеш і не знати, – стукнув Сидір по столу кулаком. – А я мушу знати! Попаде моя справка куди не слід – і все мені! Каюк!
– Не бійся, не попаде, – наповнюючи самогоном склянки, твердо сказав Степан. – Я отвічаю.
– А як все-таки попаде? Давай добавляй ще що-небудь. Мало даєш.
– Ну що тобі ще треба?
– З одежі що-небудь.
– Ну, це зробимо: кожух, валянки, шапку. Вдінемо, одним словом.
– І жінці що-небудь. Бачив, яка в мене жінка? Гарна, здорова, молодцювата, – хвалився Сидір.
– Та бачив. З Харитининого, мабуть, нічого не підійде.
– Ну, тоді прикинь, де його взяти. А ще в мене дочка Явдошка і син Васько. Їм би теж по обновці.
– Не безпокойся, буде. Хоч це вже ти з мене сім шкур дереш. Ми так не домовлялися.
– Ризиковане ж діло! Дуже ризиковане! Я хоч і відчаяка, та другий раз, як прокинуся серед ночі, і острах бере. До ранку не спиш. Ти думаєш, як узнають, по голівці погладять? Не подивляться, що бідняк, без руки. Там, на Соловках, жаба й цицьки дасть.
– Та що ти боїшся? – заспокоює Сидора Степан. – Ніхто й не здогадається. Тут не знатимуть, а в Байраку хто? Був і немає. Щез! А куди – нікому не відомо. І з голови викинь. Я ж теж, не бійсь, думаю. Якщо тебе розоблачать, то й мене на розпил пустять. Так що тут діло таке. Тут ми одною вервечкою пов’язані. Я з усіх сил буду берегти твою голову, бо якщо з твоєї волос впаде, то моя, як качан, відлетить.
– Та, воно-то так. Давай, наливай ще. Вип’ємо!
Степан знову налив по склянці. Випили, закусили салом і капустою. Брали прямо п’ятірнею з полив’яної миски.
– Добра капуста, – хвалив Сидір.
– Ну, ти давай не крути. Кажи, коли буде справка. Я більше ждати не можу. А ні, буду шукати когось іншого.
Сидорові дуже не хотілося розставатися з таким клієнтом, самогоном, і він став примирливішим.
– Питаєш – коли? Та хоч завтра. Тільки ж зразу привозь обіщане.
– О, це вже чоловіча розмова. Жди. Завтра ввечері буду як штик. Хай хоч каміння з неба падає.
– Гроші теж не забудь.
– Обов’язково. Як і домовились. Десять червінців. Золоті. Цар-ської чеканки. Будь певен, не підведу.

24
Наступного дня, в середу, десь близько опівночі до Сидора хтось постукав у причілкове вікно. Сидір із Сидорихою хоч і чекали гостей, але давно вже були на печі, в любов гралися. Сидір спустився з крайка.
Підбіг до вікна в одних підштаниках, сорочці, наче привид.
– Хто там? Степан, ти?
– Відкривай! Не чуєш, чи що? Швої приїхали. Штепан, мабуть, – сказала Сидориха, і голос знадвору підтвердив:
– Та відчиняй вже, свої.
Сидір накинув на плечі чумарку, гукнув у вікно: «Я зараз!» – і побіг відчиняти. Надворі було темно. В небі низько пливли хмари, йшов лапатий сніг, покривав підмерзлу землю пухкою ковдрою, замітав сліди ратиць і копит, санний слід. Сидір давно призвичаївся до темряви, а тому надворі швидко розгледів Степана. Він був не один. А тому Сидір знову злякався.
– Хто там іще?
– Не бійсь, це Харитина.
– Ану, Сірий, перестань! Кому сказав? Розгавкався.
Собака, що без угаву гавкав на причілку, нарешті вмовк. Сидір ще раз прикрикнув на нього, і Сірий завищав, закрутивсь на снігу, намагаючись вкусити себе за спину, мабуть, добре докучали
блохи.
– Схоже, надовго завіхолило. Бач, як його блохи кусають, – наче між іншим, сказала Харитина.
А тим часом Степан уже домовлявся з Сидором.
– Все, як обіцяв, – сказав Степан, показуючи на виїзні санчата з упряжжю. В них було впряжено молодого, схоже, карого, і, по всьому видно, баского жеребця. Він ніяк не міг встояти на місці.
– А корова?
– А он прив’язана до берези. Ще додумався й волів привести. Тільки що ти з ними робитимеш? Ще чого доброго і тебе розкуркулять, – засміявся Степан.
– Слушна твоя мова. Давно бачу, що кумекаєш. Якби бачив, що дурний, і справки б не дав. Не беспокойсь. Одного з Остапом сьогодні вночі заб’ємо на м’ясо, і дух до ранку не піде. А другого в повітці сховаємо на день-два. А потім теж заб’ємо і продамо.
– Варить казан, варить, – похвалив Сидора Степан.
– Ну, а гроші?
– Все тут, – Степан неохоче поліз рукою за пазуху під теплого кожуха, витягнув невеликого вузлика, зв’язаного із зшитого ковбаскою рукава домотканої сорочки, ще й з манишкою, хотів віддати Сидору зразу, та потім передумав, сховав за пазуху.
– Пішли до хати.
– Що, не віриш?
– При чому тут віриш чи не віриш. Ми ж не на досвітках! Я приїхав за справкою, – надто голосно сказав Степан.
– Тс-с-с! – приклав Сидір до губ вказівний палець. – Ти що отак кричиш серед ночі? Рядом он Петро Матвієнко живе, не дай Бог, почує – каюк мені.
– Я ж кажу, пішли в хату, – вже майже пошепки запропонував Сте-пан. – Получу справку, розщитаюсь сповна. Харитино, візьми ву-
зол, – наказав дружині, а сам взяв жбан із салом, попрямував до
дверей.
– Ну, гаразд, пішли, – згодився Сидір.
В хаті Сидориха засвітила каганця, розв’язувала внесені Харитиною вузли, перебирала привезені Степаном обнови. Із-за коминів виглядали ще зовсім малі Васько та Явдошка.
– Це, мабуть, на Явдошку мале буде. А на Вашька якраз, вгадав.
Тим часом Сидір став навколішки біля сундука, притиснувши ко-ліном, відімкнув правою рукою важкого, мало не пудового замка, ді-с­тав звідти давно заготовлену справку, довго хукав на печатку, нареш-ті поставив на справці невиразний відтиск, простягнув Степанові.
– Ну, от і все. Це інша справа. Спасибі тобі, добрий чоловіче. А то вже думав, може, за ніс водиш? А приведу все, властям здаси, – в пориві вдячності Степан обняв Сидора за плечі, на мить зніяковів, розгубився, витягнув з-за пазухи обіцяні гроші, віддав і, схилившись над каганцем, пробіг очима по справці: «Пред’явник цієї справки Ригір Степан Васильович – житель хутора Коломійцевого Бутоводолинської сільради. За походженням – бідняк. Ніякої маєтності й боргів не має». Печатка, підпис.
Поки Степан знайомився зі справкою, Сидір перерахував червінці.
Вийшли надвір. Лапатий сніг майже зовсім обліпив причілкову стіну, дерева, сусідні хати, огорожу.
– Ну, то я поїхав. До ранку, може, доберемося. Сідай, Харитино. Ще раз спасибі! Мо, коли зустрінемось. Гора з горою не сходиться, а люди... – сказав Степан і махнув віжками.
– Богу дякуй. Щасти вам.
Степан ще раз махнув батогом, і маленькі санчата помчали з двору.
Спочатку Степан хотів їхати манівцями, щоб навпростець мчати до Байрака, та Харитина розраяла. Перехрестилася, прочитала «Отче наш», проказала:
– Господи, не заблудитись би. Їдь луччє дорогою. Ти що, навпростець? Кура отака. Світу Божого не видно.
Вила завірюха, гавкали собаки, шелестіли по снігу полозки саней. З-під кованих кінських копит прямо в лице грудками летів спресований сніг.
Тільки на ранок Степан та Харитина добрались додому. Передрімавши, стали готуватися до від’їзду. Степан лаштував сани, Харитина лагодила кадки з салом, смальцем, медом, жбан олії. Складала плахти, сорочки, ліжники, рядна. Відбирала найнеобхідніше. Біля будки, скімлячи, вив собака. Наче й недовго жили, а добра нажили чимало. Степан порався біля коней, готував до від’їзду сани. Приготувавши майже все, ввійшов у хату.
– Ну що, в тебе все готово?
– Та готово. Подивися, може, поспіхом що-небудь забула.
Степан хутенько передивився майже все, що приготувала Харитина до від’їзду, дещо довше перебирав ті речі, які та вирішила оставити, і залишився вдоволеним.
Під покровом темряви все склали на сани, закрили хату на засув, взяли на руки маленьку Лесю.
Майже весь день біля будки вив собака. До останнього часу ніхто на нього не звертав уваги, було ніколи. А вже як стали від’їздити, Степан не витримав:
– Бачиш, Харитино, хоч і німе, скотина, а чує, що їдемо, полишаємо підвір’я.
– Та бачу. Я зразу думала, що він на негоду, на завірюху завиває, а воно ні. Цілісінький тиждень виє, щоб ти на свою голову. Вже що не давала, що не казала, виє й виє, як не перед добром.
– Підожди, я зараз, – Степан раптом зіскочив з саней, передав Харитині віжки. Відвернув лацкан кожуха, де в кожного селянина була встромлена голка з намотаною навхрест ниткою, дістав з діжки кільце ковбаси, засунув голку в кільце, кинув собаці.
– На ось, візьми.
Сірий плигнув, струною натягуючи цеп, на льоту піймав пахучу поживу, ковтнув і зразу якось обм’як, втратив войовничий вид, сторожко озираючись, поліз у будку.
– Ти що, Сірого отруїв? – запитала Харитина.
– Так буде краще. Менше шуму, менше й свідків. Воно не вгадано, відкіль лихо схватиться.
– Та то так. Не шукай причини, вона тебе сама знайде.
Із-за причілку вихоплювався вітер, скрипів віконницями, шелестів обмерзлою соломою обкладиння. Сніг не летів, а валив, налипаючи на обличчя, на збрую. Коні не встигали струшувати з себе білу ковдру.
– Ну що, Харитино, давай попрощаємось з Байраком. Хтозна, чи доведеться повернутися?
Харитина взяла в руки образи, стала на коліна. Поряд неї опустився на коліна Степан.
– Становись і ти, Лесю.
Леся опустилась на коліна поруч з батьком. Харитина тричі вклонилася перед образами. Вслід за нею – Степан і Леся.
– Прощавайте, рідні стіни, рідна земля-годувальниця.
– А ми скоро будемо їхати? – перепитала дівчинка.
– Скоро, Лесю, скоро!
– До бабусі?
– До бабусі.
Харитина і Степан змахнули з очей непрохані сльози. Сіли в сани, набиті всякою всячиною, і рушили. Харитина притискала до грудей Лесю. Гарячі материні сльози скапували на дитяче обличчя, руки.
– Мамо, не плачте. Ви ж казали, що там буде краще.
– Буде, доню, як Бог дасть, – сказала Харитина.
Степан сидів попереду, впевнено правив саньми. Виїхали за ворота. Скрипнувши оплонами, сани повернули на шлях.
– Ну, з Богом, Харитино, тримай Лесю, не давай замерзнути. До ранку й слід прочахне.
Обоє з сумом в очах глянули востаннє на спустіле дворище, на вікна в різьбі віконниць, обліплені снігом. Сірко, з вишкіреною пащею, лежав нерухомо в будці. Два лискучих сліди від ясенових полозків випурхнули з двору і, гублячись вдалині, взяли напрям
на схід.
25
Харитина й Степан уже й рахунок часу втратили. Поминули Решетилівку, Полтаву.
Зупинятися в Полтаві Степан не відважився. По дорозі він весь час розпитував стрічних людей про життя і твердо вирішив добиватися до Харкова. Тепер він з документом і може влаштуватись на яку завгодно роботу. Не куркуль, не підкуркульник, не пораженець у правах.
Степан гнав і гнав коней, наче за ними слідом йшли переслідувачі. Навкруги було запустіння і смерть, як і в Байраку. На постій зупинявся тільки в людей, котрі жили одиноко, на одрубі.
На третій день в’їхали в велике місто. То був Харків. У Харкові Степан швидко зорієнтувався, що й до чого. За кілька днів Степан побував на всіх базарах. Все, що можна продати і що легко могли поцупити, – спродав. Деякий час крутився біля вокзалу. Ушлий, метикуватий, Степан швидко допетрав, що пара коней для нього ні до чого. По-перше, їх чимось треба годувати, по-друге – десь тримати, а тому, не довго думаючи і особливо не жалкуючи, продав Степан на Кінному базарі обох коней, збув і гарні, можна прямо сказати, добрячі сани. Степан ще деякий час покрутився, винюхуючи, що й як. Хотів піти на якесь підприємство, та під кінець забоявся: а що як почнуть перевіряти, справки наводити? Чув, бува таке. Береженого й Бог береже.
Прикинув Степан і так і сяк – все одно ліктя не вкусиш. І знову став крутитися біля вокзалу. Привокзальне життя багато дечому навчило Степана. Бесідуючи з проїжджими з усіх усюд людьми, Степан багато дечого взнав. Зрештою, надто нового нічого й не було. По всій країні те, що і в них, у Байраці. Побачив Степан і інше: безліч людей чекають хуру, щоб відвезти речі. Крутяться біля вокзалу бендюжники, але їх на всіх не вистачає. Робота заробітна і вільна. Ніхто тебе не буде перевіряти, випитувати. Подумав Степан і на тому ж Кінному базарі купив воза на шинах і коня-ваговика володимирської породи. Став підвозити людям то те, то се, працювати. Їздить містом, ні від кого незалежний. Ну, ще вчасно сплачує податок. Зате ніхто за твоєю спиною не стоїть. Якось, підвозячи на Клочківську якогось чолов’ягу, взяв його недалеко від вокзалу, розговорився. Поминули Благовіщенський собор, базар, міст, річку, покотили вулицею.
– Робітнича, – сказав чоловік, чи то з неповагою, чи то з презирством. Степан, поцвьохкуючи батогом, гнав коня, гомонів:
– А я оце кватирю шукаю. А це думаю, хоч вугол би де-небудь знайти.
– Тоді ось тут і шукай. Тут можна недорого найти. Тут ще й осайби нарізають. Можна й построїтись, якщо є за що. Степан довіз незнайомого до собору, повернув назад. По обидва боки попадалися одноповерхові будівлі, одноосібної забудови. Став Степан заходити до людей і за півгодини надибав кімнату. Люди були небагаті, в ціні зійшлися швидко. По карбованцю в тиждень за кожного.
Степан перевіз Лесю й Харитину в нову оселю, стали жити.
Восени Леся пішла до школи. До нового року Харитина влаштувалася в пральню.
Степан працював як проклятий, не знаючи перепочинку ні вдень ні вночі. Брав за узвіз дорого, вибирав пасажирів де багатших, не дешевив і за кілька років надбав грошей. Навесні взяв ділянку в одному з провулків, що спускався луками від Клочківської до пустиря, і за два роки побудував гарний, як на ті часи, дім. Харитина народила сина. Хлопчика нарекли Степаном, в честь батька. Життя, здавалося, йшло якнайкраще, та дитина померла, не доживши й до року.
Всю свою батьківську любов вони перенесли на Лесю.
– Господи, наче за який гріх Бог покарав, – плакала Харитина. Степан втішав її, обіцяв:
– Не плач, будуть у нас іще діти.
І наче зурочив.

26
Наближався лютий 1933 року.
Ще восени у Харитона Даценка відібрали сто сімей бджіл і вітряк. Тепер Данилові без млина – як без рук. Бджоли поділили серед бідняків. Дісталося й Петру Матвієнкові п’ять сімей. Мед під осінь у бджіл Матвієнко весь забрав, вони й видохли.
А от вітряк донедавна ще молов. На початку колективізації вітряк конфіскували. Відібрати-то відібрали, а спеціаліста, який би знався на млинах, не знайшлося, так що останнім часом млин стоїть без вжитку. Інколи, правда, бідняки запускають. Дозапускалися, що млин зіпсувався і вже не меле. Нема коло нього господаря. Запустять млин, а зерна не засипають, торгуються, вигадують, щоб не першому. От і труться жорна одне об одне без зерна, аж поки пісок не почне з коша сипатися. Жалко млина. Від низу до самого верху з батьком самотужки робили. А ось тепер прийшов млинові лабець. На тому тижні млина заклинило. Молов, кажуть, Петро Матвієнко. А який з нього мірошник? Млин – не його парафія. Данило Харитонович ще б зремонтував його, так не кличуть. А самому йти проситися незручно. Та навіть якщо б він і попросився, то ніхто його, куркуля, тепер до народного добра і на гарматний постріл не підпустить. Та, зрештою, зараз млин не дуже й потрібен. Немає в людей чого молоти. А в кого, мо, й є, переважно в бідняків, так ті вдома на жорнах розтирають. Люди наробили собі жорен, жорнують, а млин стоїть. Ховають жорна по погребах. Хоч не яка там мука, а все ж перетирають. Комбідівці, правда, як взнають, що хтось меле зерно на жорнах, то б’ють ті жорна, а зерно забирають.
Дехто з хуторян їздить молоти аж в Байрак, по навколишніх селах, туди, де млини ще не зовсім доламали. Але, схоже, скоро доламають і там. Отаке тепер мливо. А що робити? Хоч би як-небудь змолоти. Хто їздить, а хто й носить. Хто раніше ходив, той тепер їздить, хто їздив – ходить. І що воно діється? Наче білий світ догори дрига перевернувся.
За три роки млин скособочився, поопускав, наче мокра курка, розхитані в пазах крила. Можна б його й знести, щоб очі не муляв, поля не займав, та руки у влади не доходять. Нічого, дійде й до млина черга.
Вже північ, а Данило пре мливо з Байрака. І так важко, та ще й снігу ввалило мало не в пояс. Небагато, як для молодого, й несе, всього п’ять пудів. Все, що було, змолов, якщо заберуть – прийдеться помирати. Поки випер, видерся на Гнатову гору, заморився. Відпочити б. Опустився на праве коліно. Одна нога підігнута, щоб легше було вставати. Закурив. Помел у двох мішках: висять через плече. Один спереду, другий позаду. Скинути мішки не наважився. Скинеш, потім не піднімеш. Треба, щоб хтось піддав, та хто тобі в полі піддасть, та ще й серед ночі? Данило покурив, перемінив ногу, бо під коліном став танути сніг, і знову рушив. Поминув Ївгу, дістався Даценкового, хотів було зайти до двоюрідних братів Захарія і Ригорія, та передумав – хтозна, де вони. Може, їх і вдома немає. Була б жива баба Стеха, то, мо, й зайшов би, а так не варто. Зараз такий час настав, що серед білого дня людину в хату впускати страшно, не те що серед ночі. А тому тільки задарма стежку в снігу проб’єш, та й годі. Всяка нечисть по білому світу тиняється. Та й скільки тут того ходу додому, колись по свободі зайде.
Данило кинув цигарку в сніг, і вона зашкварчала. Чи то від кислої капусти, легкого тютюну, чи то від важкого вантажу – в роті наче оскома від яблук. Данило нахилився, зачерпнув долонею пригорщу снігу, кинув до рота. Прісним холодом обдало щелепи, горло, прокотилося до серця, і наче аж в голові посвітлішало і клунок на плечі полегшав.
Данило порівнявся зі стежкою, що вела в тітчин двір, не вагаючись, пішов дорогою. Якби хоч двоюрідний брат Микола вдома був, то ще б можна було зайти, погомоніти. Як почне розповідати про війну з японцем, не переслухаєш. Пішов Микола на війну безвусим парубчаком, а повернувся повним Георгієвським кавалером. Тільки немає вдома Миколи. Чи то десь працює на примусових роботах, чи, мо, пропав. Може, вже й кістки в землі перетліли.
Данило труснув плечима, поправив мішок, хотів присісти, щоб перекинути його на ліве плече, бо справа натер добрячу мозолину (з тиждень болітиме), та в останню мить передумав. Пішов хутором, провалюючись у снігу. Воно наче й стежка, та тільки Данила вже мішок веде, а не навпаки. Незчуєшся, коли й з дороги зіб’єшся. Хай йому грець. Та й стежка в снігу оманлива. Інший раз ступнеш – і в пояс. Данило поминув двір Тимофія Ододки, Білика Івана. У Бадил ще світилося. А он напроти і колишнє Данилове подвір’я. Данило зітхнув, пішов вигоном навпростець через Пилипів двір, Тетянин осичник. Там, у берестині, Данилова хата.
У двадцять дев’ятому році Данила як куркуля виселили з своєї хати. Став жити в тій хаті Петро Грабарка. Данило молодий був, здоровий, попросив ділянку, побудував нову хату. Матвієнко, мабуть, позаздрив: виселили Данила і звідти. Що залишалося робити? Пішов Данило в Бутову Долину, в сільраду, на жінчину батьківщину, попросив ділянку там. Дали. Там і побудував Данило торчову хату. Дебела хата, нова. Але і в тій хаті не вдалось Данилові затриматись. Дотягнулися Матвієнкові руки і до тієї хати. Залишився Данило з Гаврилинчихою і трьома неповнолітніми дітьми серед зими просто неба. Приютив усіх тесть Гаврило. У Гаврила хата невеличка, але, як кажуть: в тісноті – не в обиді. Та Данило не заспокоївся, набридав у сільраді. Врешті-решт вирішили дати Данилові осайбу в бересті, серед попільників, кущів бузини, осикових та бересткових пеньків. Навмисне там виділили.
– Хай тут спробує построїтись, чи й не майстер! – брали завидки ледачих комбідівців.
Став Данило серед тих корчів і не знає, що йому робити. Потім узяв лопату, сокиру, став рити ями навколо пеньків, підрубувати ко-ріння. За день вибухував трьохметрові ями, кришив корінь і таки викорчовував берестину, а ще через рік на тім місці грядку розробив, поставив благеньку, під соломою хатку, щоб нікому не завидно було. Бог з ними, буде жити і в такій. Город той мало що вродив у перший рік, все в попелі запеклось, вигоріло, та Данило удобряв його перегноєм, курячим послідом, чистив у сусідів нужники, виносив на грядки. Через рік город став родити.
Біля Тетяниного погрібника Данило перевів подих. Погляд ковзнув під Тетяни Матвієвої грушу. Ще літом Данило закопав під її кореневищем гвинтівку, з часів громадянської війни в батька залишилася. Закопав з дальнім прицілом і не на своєму городі. Якщо випадково знайдуть, то хай ще докажуть, чия вона. А поки що хай лежить, чекає кращих часів, мо, колись і знадобиться. Як тому козакові табак та люлька. Візьме і прийде час помсти. Данило з задоволенням пульнув би з неї в Матвієнка. Батька з братом Гришкою аж на Донбас загнав, млин уграв, батькову кузню разом з ковальським міхом і горном до себе додому перетяг. Якби ще хоч у державу був здав, не так би й прикро було. А струменту скільки було: і рубанки, і фуганки, і шерхебелі, і все ковальське причандалля. Харитон добрячим майстром був. Що вже коня підкувати, чи лутки зробити, чи то двері фільончасті. Такого майстра за сім верст не знайдеш. А в того ледацюги той струмент пропаде, поіржавіє і квит. Данило спочатку хотів не закопувати гвинтівки, а відразу пустити Петрові кулю в лоба. Може, якби не на хуторі жили, то й наважився б. А так, скільки тут заможних? Він, дядько його Василь. Ну ще пару дворів набереться. Решта – на Соловках. Ну, ще Семен Білик. Так той не дуже щоб і багатий. Вони допомогли, от і вбився в колодочки, став середняком. Так що, не доведи Господь, щось трапиться, зразу крайнього знайдуть. А якщо не знайдуть, то всіх заможних під гребінку виведуть, як вошей. І хоч Данило за себе не дуже боявся – що буде, те й буде, гірше, як є, вже не буде, – а от інших людей знедолить, занепастить. А тому й вагався. Данило ще трохи постояв, подивився на покритий прозеленню серп місяця, що, пірнаючи, плив у частих розривах рідких хмар, наче в тумані, крякнув і пішов з мішками до клуні. Сховає помел там.
Звичайно, Данило не знав, що якраз у той час вийшов указ про заборону переховувати зброю і обов’язкову здачу її властям. Як не знав і того, що Матвієнко теж закопав гвинтівку, тільки, на відміну від Данила, на своєму подвір’ї біля клуні. Нової влади Петро не боявся. В Петра ніхто ніколи й нічого не буде шукати, хоч що б там він не закопував, що б не трапилось. Бо це Петрова влада. Це в Данила весь двір шпурами зриють, а Петрові боятись нічого і нікого, окрім Харитонів. У свій час Петро забрав у Харитона не тільки бджіл, а й увесь столярний і слюсарний інструмент. Ще й кузню в придачу прихопив. А тому й побоювався, не довелося б повертати. Мало, як воно життя повернеться. Раптом все стане на свої місця. І тоді Данило з Харитоном будуть вимагати повернути награбоване. А Петро і зу-стріне їх свинцем. Повертати назад він нічого не збирається. Та й немає вже й половини того, що було. Взяти б ті ж самі бджоли. Харитон, правда, вже не прийде, бо зовсім недавно втік на Донбас. Жалко. Так і не дочекався, коли відправлять на Соловки за державний кошт. А Данило молодий, здоровий, його і обухом не вб’єш. Данило, то такий, що прийде. Не доведи Господи, тільки влада поміняється, зразу й прибіжить, не припізниться. А тому й копав Петро яму ретельно, подовгу спочивав і навіть не хрокав і не крехтав, як це робив завжди, аби не привернути чиєїсь уваги. А як курити хотілося, то йшов до хати, набивав люльку, смолив. Потім взяв гвинтівку, загорнув у промаслене ганчір’я, обв’язав мішком, висипав у торбу майже дві сотні патронів і все це поклав у яму, ретельно засипав, розрівняв, а зверху ще й соломкою притрусив.
– Ну що? Змолов? – запитала молода, сухотна Данилиха, як тільки Данило увійшов у хату. – Та й довго ж. Вже очі зболіли виглядати.
– А як ти думала – Байрак. Туди й назад пішком, та ще й з клунками.
Скільки вже років з Данилом живе – і ні за холодну воду. Данило дуже й не заставляє, не наламує. І правда, слаба грудьми, невідомо в чому й душа тримається. А люди сміються, що причина зовсім у іншому. Данила, як одружувався, переодягнули в молодої в свою сорочку. От і тре тепер Гаврилинчиха Данилом, як віхтем, і буде терти, доки й не вмре. Данило про те іншої думки. Нехай плещуть: собака гавка – вітер носить.

27
В той день у крамницю привезли крам: сіль, гас, чоловічі прості бумазейні костюми, горілку, фуфайки, мило, різні дрібниці. Остап прийняв той крам, побіг до Сидора.
– Пішли, подивишся, костюми завезли. Тобі б, як голові сільради, треба прибарахлитись.
Ввійшли в крамницю. Зачинили на защіпку двері. Сидір стоїть, роздивляється штани й костюми. Можна й купити, так кусаються, грошей катма.
– Непогані! – погодився Сидір, мнучи полосаті холоші в цупких пальцях. Про червінці він навіть Остапові не сказав, а виручку за волів давно пропив.
– Що робити будем? – запитав Остап.– Давай так, щоб не купувати. Візьмем – і все.
– Як?
– Треба подумати.
Задумались брати, задиміли цигарками. Стоять, обіпершись об прилавок, смалять табак. Тільки радак потріскує.
– А знаєш, Сидоре, як давай зробимо? Під вечір, як стемніє, заберемо горілку, прихватимо по костюму, по фуфайці, а щоб на нас не подумали, дошки в полу підірвемо, хай шукають. Комора на стоянах, подумають, що хтось знизу забрався.
– Молодець, Остап. На нас і так ніхто не подумає. Тіки як із сторожем бути?
– Тоді давай зараз. Сокира є?
– Є.
Зачинили двері на засув. Сидір у щілину дивиться. Остап підриває в полу дошки. Підірвав, зверху шмат газети кинув, в другий – завернув костюми.
– Гляди, горілки не забудь, – попередив Сидір.
– А як винести?
– В кошовку склади.
Так і зробили. Швидко склали пляшки в кошовку. Вийшли. Закрили лавку. Взяли двері на шпугу. Ніде нікого.
Пиячили цілісіньку ніч. Вранці Остап неквапливо, бо з великого перепою, гуркотів шпугою, клацав замком. Ніяк не міг втрапити ключем в отвір. Люди нетерпляче чекали. Кому сірників треба, кому – солі. Нарешті замок гавкнув. Остап з гуркотом відкинув шпугу, прочинив двері. Огледів натовп, побачив Гришу Баламута, Секлету, Тимофія Ододку.
Остап першим увійшов у крамницю, став за прилавок, гукнув:
– Заходьте.
– Мені карасіру. Є карасір?
– А мені монопольки.
– І мені, – загули покупці.
– Вори були. О Боже, вори влазили! – вигукнув Остап. – Ану, Грицьку, метнись у сільраду.
– Горілку давай, тоді й побіжу.
– Які вори? Де? – розгубилися хуторяни.
– Не бачите, он дошки зірвані, – Остап відкинув шмат газети, і всі побачили зяючий отвір й іржаві погнуті цвяхи.
– О Боже! – затурбувалися молодиці.
– Грицьку, біжи до Сидора в сільраду.
Гриша лається, гне матюччя.
– Ладно, не треба. Я сам схожу.
– А як же ми? – розгубилися люди.
– Завтра прийдете. Магазин закривається! Звільніть приміщення. Піду в сільраду, хай Сидір міліцію визиває.
– Так що, й торгувати не будеш?
– Яка торгівля, як не відомо, що вкрадено. Треба ревізію робити.
Остап походив, позаглядав навколо, кілька разів обійшов кругом комори, заглянув під стояни, із знанням справи сказав:
– І додумались. Аж під самий низ підлізли, зірвали дошки. Нічого, визвемо міліцію, розберуться.
Хуторяни трохи пообурювались і стали розходитись по домівках, дивуючись: хто ж наважився обікрасти крамницю. Кісточки всім перемили і зголосилися на тому, що злодії, скоріш всього, не місцеві. А тим часом Остап прибіг до сільради, зайшов у кабінет до Сидора, випалив:
– Сидоре Васильовичу, магазин пограбували! Дзвони в міліцію.
– Як так? – звівся на ноги Сидір.
– А так, пограбували – і квит.
– Хто?
– Якби ж я знав. Дзвони.
– Ну, тоді сідай. Жди, – сказав Сидір і взявся за телефонну трубку, довго крутив ручку виклику, допитувався:
– Магазин закрив?
– Закрив.
– Дошок не займав?
– Ні.
– А вони що, дошки підірвали? – простодушно запитала секретар сільради.
– Та Остап же казав...
– Невже? А я й не чула. Я думала, вони через двері влізли.
– Та там більше нікуди й лізти, як не через піл, – зауважив Остап.
– Підожди, я зараз Дмитра Коломійця в міліцію пошлю. Даром чи що вівцю віддали? Проклятий телефон мовчить, наче в рот води набрав, – сказав Сидір з досадою і повісив трубку.
– Не спішіть, подзвоніть іще. Телефон робить. Я сьогодні дзвони-
ла, – сказала секретар.
Сидір знову взяв трубку, притис обрубком лівої руки до вуха, дуже довго крутив ручку. Нарешті на тому кінці озвалися.
– Алльо! Мені міліцію! Алльо! Тут магазин обікрали!
– Відкіль ви дзвоните?
– З Бутової Долини. Сидір Холоша. У нас лавку обібрали.
Ще й сонце не зайшло, як приїхав слідчий Сахно. Сторож магазину Тимофій Ододка був уже давно в сільраді, його допитували Остап і Сидір.
– Ах ти ж такий-сякий! Видно, спав і не чув, чи де ти був цілісіньку ніч, таку-перетаку?!
– Ясно де! З Горпиною в ліжнику на печі валявся! – гримів Сидір.
– Та побий мене Бог! Христом-Богом клянусь, ось тут під дверима й просидів до світу.
– Значить, спав сидя.
– Та, може, й забувся на якусь хвилю.
– Та, може, й не чув. Дошки старі, гнилі, – вступився за Тимофія Остап. – Вони, чорти, підійшли ззаду, а дід вже тугий на вухо. А воно ще й вітер якраз від крильця був. Я вночі виходив, так-таки дуло з Багачки.
Слідчий вислухав все те, обдивився крамницю з усіх боків, заглянув під стояни, довго ходив навколо, вивчав місцевість, потім зайшов в середину, подивився за прилавок, побачив підірвані дошки, запитав, звертаючись до Остапа:
– Ви завмаг?
– Так точно! – намагаючись жартувати, відповів Остап.
– Ви кому-небудь ключі від магазину давали?
– Ні.
– Тоді несіть награбоване сюди.
– Як? Я не пойняв!
– А що тут розуміти? Знадвору і внизу під стоянами ніяких слідів. Там навіть курячий послід не розтоптано. А ви стверджуєте, що дошки зірвано знизу. Так?
– Так.
– А я стверджую, що зверху, з крамниці. Ось і сліди від сокири на дошках. Сокирою орудували зсередини.
– Гаразд, я зараз принесу костюми і десять пляшок горілки. Остачу випили.
В той же день Остапа й Сидора заарештували й відправили в Багачку. Наступного дня обох під конвоєм поправили своїм ходом на Лубни, в тюрму.
– Тут як ніколи потрібен класовий підхід, – говорив Кряжев. – Обидва бідняки. Крадене повернули, окрім горілки. Хто їх навчив красти? Звісно хто – царат, експлуататори. Значить, треба судити не Остапа й Сидора, а викорчовувати коріння, знищувати куркулів і їхніх прихвоснів.
З тюрми їх випустили через місяць, але в посадах не поновили. Головою сільради призначили Петра Матвієнка.

28
На новій посаді Матвієнко взявся за роботу круто, завзято. Все складалось якнайкраще, та невдовзі в районі взнали, що Степан Ригір разом із сім’єю кудись зник. Петрові Матвієнку за таку зухвалість Ригорів об’явили догану, зняли з посади. Головою сільради призначили заїжджого Кухаря. Петра ж залишили секретарем.
– Оце й нажили добряків, – жалівся своїй половині старий Микита Матвієнко, – прямо напасть. Скільки живу, все вони мені на заваді, все дорогу переходять. Мені – Павло, синові – Степан. Через них Петра й з роботи зняли. Треба було зразу вивести їх під гребінь, і кінець. Ій-бо, як за який-небудь гріх. І як я тоді в окопі промахнувся?
І так злий на Ригорів, Матвієнко став ще злішим.
– Хай хоч як не гріхують на тебе, а без Івана тут не обійшлося. Його робота, – переконував сина Микита Матвієнко.
Прийшовши одного разу, ця думка вже не полишала його. Посилювалась вона ще й тією обставиною, що Іван працював на залізничному роз’їзді стрілочником.
– Оце як хоч, – нашіптував Матвієнко вечорами дружині, – а Іван поміг Степанові втекти. Посадив на поїзд, і шукай вітра в полі.
– А коні ж як? Сани? – сумнівалась дружина.
– Циганам продав. А мо, ще кому. На коней завжди покупець знайдеться.
Недовго думав Микита, поїхав в ОДПУ, заявив. Наступного дня Івана заарештували просто на роботі.
Павлові Ригору хтось сказав про це, і він зранку пішов на роз’їзд. Мав намір побачити якщо й не Івана, то кого-небудь із знайомих, розізнати, що трапилося з сином, та знайомі ніяк не траплялися. Було ще порівняно рано й холодно. Ось-ось повинен був підійти київський поїзд. Людей на роз’їзді небагато. Всюдисущий Петро Чухно ходить біля семафора, наспівує:
– Устань, Ленін, подивися,
Як колгоспи розжилися:
Сарай криво, хата боком,
Три кобили з одним оком.
Срака гола, пика гостра.
Ледве вислизнув з колгоспу.
Павло пройшов мимо Петра не зупиняючись, не хотів встрявати в нову неприємність. Все, що в останній час бачив Павло, не влягалось ні в які рамки, було позбавлене здорового глузду. За п’ять зірваних у полі колосків людям давали п’ять років тюрми. І в той же час зібраний і обмолочений хліб зсипали в кагати, його охороняла міліція. Хліб горів у тих буртах і пропадав. Хліб пропадав, а люди мерли з голоду.
На станції в Заготзерно тріщали від хліба склади. А на зборах бідноти в Байраку майже кожного дня Петро Матвієнко виголошував промови, погрожував:
– По трупах пройдемо, а колективізацію проведем.
Від тих слів багатьом становилось не по собі. Тільки де і в кого шукати захисту, порятунку. Людей морять спрагою й голодом, Івана заарештували. А за що? Павло наблизився до роз’їзду, коли це знову за спиною спів:
– Батько в СОЗі, а я ні,
На хрена воно мені.
Ні корови, ні свині,
Тільки Сталін на стіні.
Сидить боком, сидить в фас –
Це він думає про нас.
Та ось і знайомі – Ялисовета Тимоновна.
– Ялисовето, ти не знаєш, за що Івана заарештували?
– А хто його зна? Степан Ригір втік, от і забрали.
Не встиг Петро Чухно доспівати чергову частівку, як підійшов, попихкуючи перегрітим паром, київський поїзд. Для острашки засвистів, обдав роз’їзд білими клубами пару і зупинився, наче вкопаний. З поїзда встав якийсь досить поважний чолов’яга, видать, не тутешній, на плечах клунок. До нього підійшов міліціонер, зупинивсь, питає:
– Що везеш?
– Кукурудзу.
– Фамілія?
– Даценко Харитон
– Звідки?
– З Донбасу до своїх в хутір Коломійців добиваюсь.
– Люди мруть з голоду, а ти з хлібом по поїздах шастаєш, спекулянт, контра, – відбираючи мішок і ставлячи його біля ноги, лаявся міліціонер.
– Ану, марш відсіль, а то ще й арештую.
Харитон впав на коліна перед міліціонером, просить:
– У мене четверо дітей, внуки, не привезу – помруть з голоду.
Міліціонер наче й не чує. Його увагу привернула якась дівчинка, що вискочила з вагона. В руках у дівчини золотий хрестик. Вона підбігла до Павла Ригора, заглядає у вічі:
– Дядю! Дайте хоч трохи хлібця, а я вам хрестик віддам. Золотий, материн.
– А що ж мама?
– Мама в поїзді вмерли.
Очі в дівчинки великі, налиті тугою, позападали до потилиці, а лице – наче вже й не лице, а череп сірою шкірою обтягнутий.
– Дав би, дитино, так у самого нічого немає, – похитав головою Павло. – В других поспитай.
Дитина дивиться то на одного, то на другого. Люди не витримують того погляду, відвертаються. Кому він зараз потрібний, той хрестик.
Поїзд чмихнув, брязнув зцепками, порахував вагони і поволі, тихенько, непомітно для ока покотився до мосту через Псьол. Паровоз чахнув раз, вдруге. Замурзане обличчя машиніста виглянуло з-за тендера і знову сховалося.
– Їде поїзд за границю,
Везе жито та пшеницю:
..Чах, чах, чах.
Їде поїзд звідтіля,
Везе тільки трюль-ля-ля, – наспівував Чухно.
Харитон піднявся з колін, у розпачі кинувся під поїзд. З останнього вагону вискочив моряк, підскочив до міліціонера, впритул вистрелив і, не засовуючи пістолета до кобури, кинувся навздогін поїзду. Павло разом з людьми витяг понівечений, розітнутий колесами труп, поклав його під крислатою вільхою, з сумом дивився в хвіст зникаючому потягу. Під станційною будкою стояв клунок із зерном, поруч з ним лежав, підпливаючи кров’ю, міліціонер.
Так нічого толком і не взнавши про Івана, повернувся Павло додому, розказав Олені про все бачене і ліг.
Стемніло. Раптом у причілковому вікні наче заграва яка засяяла. В хаті – хоч голки збирай. Тривожно й наполохано бовкнули дзвони.
– Стара, що воно там таке? Ану, виглянь! Чого в дзвони бемкають?
– Та таке, наче пожар. Їй-бо, мабуть, на Кутку. Ні, на Гнидівці. Або в Росєйки, або в Матвієнка.
– Так що, побіжиш гасити?
– А ти?
– Та я, стара, вже, мабуть, не встану. Ноги – наче ватяні, не несуть.
Павло так і не сказав Олені про арешт Івана, боявсь, щоб не переймалась. Хоч і знав, що рано чи пізно все одно скаже.
А тим часом заграва ширилась, розгоралася, били на сполох дзвони. Звіддаля видно було, як, розмахуючи руками й щось викрикуючи, метушилися біля пожарища люди.
Олена припала до вікна, мовила:
– Та, якби знаття, що в кого-небудь другого горить, а не в Матвієн­ка, то й пішла б. А як у Микити, то хай воно хоч усе за димом піде.
– Щось мені погано, Олено. Так погано, як ніколи ще не було,– застогнав Павло.
Здоровий, міцний Павло здавав набагато швидше, ніж худа, наче сірник, слабосила Олена.
Олена, хоч і жила надголодь, не доїдала, але ще бігала, вешталась. Хтозна, де ті й сили брались.
Павло майже все, що можна було здати, здав у державу, виконуючи черговий план оподаткування, і довиконувався до того, що залишився ще в більшім боргу. Щоб хоч якось погасити той борг, через кілька днів прийшли Біденко й Грабарка з ключками разом з премудрим Матвієнком і все вимели.
– Другий раз будеш знати і десятому закажеш, – лаяла Павла Олена.
Павло сидів виправдовувався:
– А що я міг зробити? Довели план до двору...
– Той план кожному приставляли. Штими й половини не здали, а одна шана. Що в нас усе вимели, що в них – до зернини. Не треба було його ото й здавати. А то старався, хотів як лучче, а вийшло як хуже. Все Сірку під хвіст.
Павло слухав те і тільки стенав плечима. Олена права. Ось він тепер не може як слід і на ноги звестися. А були ж і такі, що начхали на той план, і нічого. «А може, то я за всіх за них конав? Може, здане мною вдруге їм записали? – терзався здогадами і сумнівами Павло. – Тому ж Матвієнку, Сидору».
– Тату, вам погано? – підійшла до батька старша дочка Галя. – То давайте, може, я компрес на голову покладу, може, відтягне?
– Не треба, дочко, я трохи полежу, мо, воно полегшає.
Павло чомусь згадав, як колись ударив Івана. Якось прибіг Ванько із школи не такий як завжди – вгинається, голову в плечі втягує. Павло помітив те, запитав:
– Що таке, сину?
– Та «двійку» по німецькій схватив.
– А чого це «два»?
– Не знаю. Я його ніяк не пойму, того німецького.
– А що б він понімав, як він у ті книжки й не заглядає, – підлила масла в огонь Олена.
– Зараз ти в мене все поймеш, – Павло наблизився до сина, та як свисне кулаком у вухо. Іван упав. Олена заголосила. Павло злякався, кинувся до відра з водою. Та Іван устав сам.
Більше Іван «двійок» по німецькій не приносив. Чи то й справді зрозумів, за ум взявся, чи, мо, не давав щоденника.
– Господи, за що я тільки тебе бив, Іванку? – картав себе Павло. Всі думки у Павла зараз були про сина, може, тому дещо холодно й відповів дочці.
Галя пішла в куток тиха, покірна, сидить, вишиває. Теж голодує, але виду не подає. Терпелива, не відомо в кого й вдалася.

29
Зразу після пожежі прийшов Микита Матвієнко в сільраду, побачив однорукого Сидора Холошу, той давно відвіз у яму всіх померлих з голоду, стояв курив, ждав пайки. Після пограбування магазину і зняття з посади Петро Матвієнко призначив Сидора санітаром Байрака.
– Куркулі нам червоного півня пускають, а ми мовчимо. Сьогодні мене підпалили, завтра – твоя черга. Час відсіч дати.
– На кого гріхуєш?
– На Павлишів. Ригір Павло підпалив.
– Ригір? Та який він куркуль? У нього тієї землі кіт наплакав і дітей повен двір.
– А батьки? Про батьків забув? Щось у тебе, Сидоре, пам’ять коротка стала. Покриваєш ворогів. Ти думаєш, чого їх покійний Мусій повідділяв? А того, що про колективізацію здогадувався.
– Як би він здогадувався? Скільки вже років, як Мусія немає?
– Ушлий він був, от і догадувався... А землі в нього двадцять з лишнім десятин було. Хто він, по-твоєму, куркуль чи ні? А раз він, то й діти його, і внуки. Гляди, дозахищаєшся, і тобі те буде. А то пам’ять у нього коротка. Гляди, ми її тобі швидко доточимо.
А наступного дня поповзла Байраком чутка – Микиту Матвієнка хтось спалив.
Олена, як узнала, стала чекати напасті, вмовляла цілими днями:
– Павле, ти б зійшов куди-небудь з дому. Серце біду чує.
– Куди б там я йшов?
– Ти не шуткуй! Якщо нікого не спіймають, Матвієнко на тебе зверне.Чув, яку на тебе погінку гонить? Буцімто ти його повітку спалив.
– Ти ж знаєш, що я її не палив. Вдома був.
– А хто нам повірить? Поки палія знайдуть, і рак свисне. А може, й шукати не будуть. Тебе арештують – і все. Ти хоч би в сосні сховався, поки все минеться.
– Сказано, волос довгий, а ум короткий, – сміється Павло. – Якщо я зараз сховаюсь, то всі скажуть: точно він підпалив. Не думай, люди не дурні, розберуться. Ні, треба було мені таки бігти гасити. Якби гасив, то, може б, і підозра на мене не впала? – зітхнув Павло.
– Може, й так, хіба ти його взнаєш? – погодилась Олена. – І все-таки лучче було б, якби ти на кілька днів зійшов з дому, – твердила своє Олена.
Він мовчав. Міцно збитий, натоптуватий, Павло важко переносив недоїдання. Він уже другий день лежав на полу недвижимий і навіть не думав про те, як розв’яжеться зав’язаний Микитою Матвієнком вузол. Тяжке звинувачення відняло у Павла останні сили, паралізувало волю.

30
Байрак гудів: у Микити Матвієнка повітка згоріла. Невідомо й від чого. Може, недогляд, а може, й підпалили. Секретарюючи в сільраді, його син Петро встиг багатьом залити за шкуру сала. От хтось узяв і пустив червоного півня. Хата, правда, не згоріла, одна повітка, та й ту вчасно загасили, але наступного дня з Багачки до Байраку приїхав слідчий ОДПУ Кряжев, зайшов до Матвієнка в сільраду, там якраз і батько Петра, Микита, був, спитав:
– Ну, як думаєш, хто підпалив? – звернувся Кряжев до Микити.
– А хто його знає? Може, помиляюсь... – здалеку розпочав старший Матвієнко.
– Помилятись не треба. Таке міг вчинити тільки класовий ворог. Думай хто. З ким скандалив, не в миру жив? Хто невдоволення виказував? Згадав?
Матвієнко трохи подумав, повагався і відповів:
– З Ригором Павлом парубками на вулиці побилися. А недавно син його Іван своєму двоюрідному брату допоміг уникнути розкуркулення.
– Так, значить, то його син?
– Його.
– Думай ще. Може, іще хто є такий, що міг підпалити?
– Та наче немає.
– Раз немає, значить, Ригір.
– Ясно, що він, – згодився Микита Матвієнко. – Без всякого сумніву.
– Тоді, Петре, викликай Ригора в сільраду.
Привели Павла в сільраду. Ввійшов блідий, ледь ногами переступає.
Кряжев завів його в окремий кабінет, запитав:
– Так це ви підпалили сарай?
– Ні, я вдома був. Жінка, діти підвердити можуть.
– Родичі – це не свідки.
– Мене й сусіди бачили.
– Тоді як він міг зайнятися?
– Не знаю, може, попіл корові або свині виносили замість підстилки, а він ще не перетлів як слід. Жевріє інший раз у попелі вуглина павичевим оком, і не помітно її. Чи довго від неї зайнятися сухій підстильці? А може, не в попелі діло.
– А в чім? – ухопився за слово Кряжев.
– Може, й підпалив хто. Петро Матвієнко багатьом за шкуру сала залив.
– Ви що, владу будете обсуждати? – визвірився Кряжев.
– Якщо не можна, то й не буду.
– Гаразд, говоріть, – дозволив Кряжев. – Багато людей у Байраку невдоволених радянською владою? Називайте поіменно.
– Я за владу не казав. Я казав про Петра, а не про владу, – уникнув прямої відповіді Павло.
– А Матвієнко – це і є влада. Я знаю, ви з ним не в ладах. Це так?
– Які там нелади, – махнув рукою Павло. – Колись на вулиці з його батьком побилися. По молодості чого не буває. Мабуть, ні одного такого немає в селі, щоб хоч раз з кимось не побився.
– Відповідальності хочете уникнути? Не вийде.
– А що її уникати? Якби я хотів відомстити Матвієнку, то палив би хату, а не повітку, ще б і віконниці позачиняв, і двері знадвору зав’язав, щоб усі на вухналь згоріли. У нас по великій вражді хату палять.
– А якщо не по великій?
– Тоді нічого не палять.
– Що ви хочете цим сказати?
– Нічого. Може, Микита навмисне перевів з старої повітки в нову всю худобу, а потім сам і підпалив, щоб відомстити, а самому ще й штраховку получити.
– Кому відомстити?
– Може, й мені.
– А може, палій побоявся близько до вікна підходити, на світло з’являтися? Ще побачить хто, та й собака може загавкати. А мо, хворий, швидко не побіжить, а повітчина біля дороги стоїть? Пустив під стріху червоного півня в надії, що пожежа на хату перекинеться, і пішов своєю дорогою. Могло таке бути? – запитав Кряжев.
– Звичайно, що могло. Але на кого горе звалилося, як ось на мене, той і врагу його не побажає. Я ледве переступаю, – Павло закотив холоші штанів. – Подивіться на мої ноги, можу я на них далеко зайти? Якби сюди не привезли, то не дійшов би.
Кряжев уважно подивився на Павла і відпустив додому. Охлялий, знесилений голодом, Павло ледве доплентався на Склепщину, ліг на піл і до самого вечора більше не вставав.
Лежав на полу, розповідав Олені про зустріч із слідчим, а мозок свердлила невідступна думка: «Господи, Боже мій, чого я не спитав у нього про Івана?»
Кряжев припирав його запитаннями, а він намагався знайти переконливу відповідь, і думка про Івана то віддалялась, то кудись зникала. Та, мабуть, більш за все втримувало Павла інше: «А що, як своїми запитаннями він тільки нашкодить Івану?» Може, цей задоволений собою і байдужий до людських доль слідчий і не знає Івана? А якщо й знає, то не ставить на один копил, як батька й сина. Тим більше, що вони не схожі. Іван весь в матір, і лицем, і стрункою підтягнутою статурою, манерою розмовляти. Ось тільки слух і голос невідомо від кого. А тут візьме Кряжев і взнає, що вони батько й син. А яблуко від яблуні недалеко падає, як кажуть більшовики. Тут уже ціле сімейство вороги. А тому Павло підсвідомо поклався на Бога. Тільки Бог всьому суддя. І наше життя, і наші думки, наше минуле й майбутнє – все в його волі.
– Я тобі, Оленко, не сказав. Івана заарештували.
– О Боже, – сплеснула руками Олена.
– За що?
– Не знаю.

31
Павло Ригір лежав на полу, журився, що так – ні сіло ні впало – заарештували сина Івана і навіть не сказали, куди повезли. В Багачці він зараз, у Диканьці, в Полтаві? Хто його знає.
– Зостались ми з тобою, стара, сиротами.
Олена стояла біля челюстей, нап’ята поверх очіпка зав’язаним на потилиці білим платочком, палила в печі торішню солому, ворушила ріжком рогача жар, гнітила ліпеники. Навитрушувала муки жменю з старих мішків, замісила на полові, стоїть, чаклує, напучує Павла.
– А хіба Штимового Гаврила не брали? Брали й не раз. Прийдуть, арештують і ведуть у сосну.
– За що, хлопці? – допитується Гаврило.
– Мовчати! Іди, куди ведуть, – і штурхонуть прикладом межи плечі.
– Та я б і мовчав, – жартує Гаврило, – якби ви мене в корчму в Яроші вели, а ви ж стріляти мене зібралися. Хочу знати, за що?
– Агітіруєш, щоб в колгосп не вступали. За те й на розпил підеш. Он кум тебе й шльопне. Провіримо, який він твердий. Веди, Анафій!
І от, нарешті, залишилися вони з кумом удвох у лісі.
– Ну, так що, куме, вб’єш?
– Йди мовчки! – прикрикнув Біденко. І веде Гаврила далі в сосну. Завів у молодняк та й каже:
– Тікай!
Гаврило спочатку злякався, думає: побіжу, а він навздогін кулю пошле.
– Ну, чого ти? Тікай!
Гаврило рвонув, побіг, петляючи, в густому молодняку. Кум ви-
стрелив мимо раз, вдруге. Прийшов у сільраду, сказав:
– Оце, хлопці, хоч розстріляйте. Втік Гаврило.
– Одпустив, сволоцюга! Прошляпив ворога, ляпашко чортів, – вилаявся Матвієнко та так те прозвище і приклеїлось до Анафія.
– Я сказав. Хочете вірте, хочете – ні. Двічі стріляв, та в сосні влучити не зміг. Тіки щепи й кори набив.
– Зараз підемо, перевіримо.
Пішли, перевірили, і справді – кора валяється.
– А ми думали, хто то стріляв, а то ти? Гаразд. На перший раз прощаємо.
Гаврило пересидів лиху годину в своєї двоюрідної сестри в Гогольській і повернувся додому. Так вони ще раз приходили. Гаврило побачив, що йдуть, скочив на вікно, плечем вигатив раму і втік у сосну. Комбідівці постояли на плішині, постріляли навмання і назад повернулися, в сосну йти побоялися. Батька порішив, і рука не здригнулася.
Вони ж там план конають, чи що? Пройшов день, другий і все стихло, заспокоїлось. Набрали скіки треба людей і погнали в Жабокрики. А про Гаврила вже й забули.
– Іван – не Гаврило.
– Та й то так. Може, відпустять, а ні – шукати треба.
Олена вже приготувалась ставити рогач у кочерги, та раптом боковим зором побачила: з Чаївки на Склепщину мимо церкви йде група людей. Придивилася. Точно. Четверо і всі дядьки.
– Павле, вставай мерщій! Буде тобі лежати!
– Чого?
– Та, кажу ж, вставай, щоб ти обліжні ліг, значить, вставай!
– Що там таке?
– Не бачиш, он гурт суне! Видно, по тебе йдуть!
– Таке ти скажеш.
– А чого б їх на Кут несло з Чаївки?
– А що я такого зробив?
– Та хіба щас беруть за те, що щось зробив? Зібрались, побалакали, комусь щось примандюрилось і пішли забирати. Їй-бо, тікай, поки далеко ще. А то пізно буде. Береженого й Бог береже! Господи, оце й часи прийшли, на людей, як на звірів, полюють. Та хоч би сказав – чужі, а то ж свої. Тікай, Павле!
– Я нічого такого не зробив, щоб від людей втікати.
– Господи, та хіба то люди?! То – нелюди. Ти хоч раз бачив, хто там ходить? Одні лацюги. Та їм що в дерево, що в тебе кулю пустити – без різниці. Хто там розбиратись буде? Їм ніхто не нужен. Їм тільки своє болить. Хіба ти їх до сих пір не розкусив? Геть, тікай у вільхи! Он уже близько. Господи! А за ними ще гурт суне.
Павло лежить і слова не мовить Олені.
– А я тобі кажу – не шуткуй, тікай, якщо хочеш жити.
– Та чого б вони сюди йшли. Мене слідчий відпустив, зрозумів, що я правду кажу. Недовго й допитувався. Чесного чоловіка, як того пана по халявах, по пиці видно.
– А я тобі кажу – тікай, бо пощезнеш.
– Нікуди я тікати не буду. І не вговоряй.
– Господи, що ти за товпига? Ти йому – стрижене, а він тобі – смалене. Та я б, бувши тобою, уже б давно в сосні була. Подивися, скільки людей позаду за ними дорогою гонять. Аж пилюка здіймається. Їй-бо, мабуть, набирають на якісь роботи. Та чи ти там виробиш? Ти ж зовсім охляв. Пропадеш, і собака не гавкне.
– Семи смертям не бути, а однії не минути, – зважено сказав Павло, звівся на лікоть, побачив через вікно, як, не вибираючи дороги, прямо грядками, навпростець іде Біденко-Ляпашко, Холоша Сидір, Матвієнко, а трохи далі за виїздом сунуть заарештовані байрачани. Павло придивився уважніше, впізнав кума. Так і є. Розкуркулених гонять, та ще тих, хто не захотів до колгоспу вступити на останніх зборах. Вони-то з Оленою записалися, та, як кажуть, в свинячий голос. Пізно записалися. Може б, воно й не пізно було, може б, і їх прийняли, тесть Іван Вірич працював у колгоспі, шорникував, ремонтував хомути, збрую, вози, все було б гаразд, якби не та причинувата теща. Ходить по селу, гудить колгоспи.
«Не поймеш, кого слухати. Одні вимагають вступати, наганами погрожують, саджають в холодну, інші кричать – не вступай. Чорт їх зараз розбере», – думав Павло. Йому, зрештою, однаково. Міг би і в колгоспі працювати, якщо інакше не можна. Звичайно, краще б було хоч трохи пожити самому, бо настогидло в тому гурті працювати на всіх. Робиш як проклятий, а толку ніякого. Не дарма Олена до цього часу приказує: «Гуртове, що чортове». Не краще воно буде й в колгоспі. Скоріш всього, гірше.
– Ой, біда! – сплеснула Олена в долоні. – До нас йдуть, в город. Он уже з дороги на наш виїзд звернули. Чуєш, Павле, вставай, тікай в сосну. Чого ти лежиш лежнем, горечко ти моє! Я зараз відчиню причілкове вікно – й плигай. Спитають, скажу – пішов до родичів у Яроші.
Та Павло навіть не поворухнувся.
Тим часом комбідівці ввійшли в хату. Павло скосив погляд: взуті добре і всі в чужих чоботях.
– Павло, збирайся! – скомандував Петро Матвієнко.
– Куди?
– Недалеко тут. В Диканьку.
– Він же не дійде, охляв, – вступилася за чоловіка Олена. – Ох, горе! – Олена вдарила руками в заполи, затужила. – Та щоб мені й не дожидати, як самій з дітьми оставатися. Та чи ви не люди? Кажу ж вам, не дійде!
– Дійде, ще й робить буде. Ги-ги-и! Нічого притворятися.
– Чого хоч ти вишкіряєшся, Анафій?! Глумишся з чужого горя. Щоб ти на кутні сміявся. Думаєш, я тебе не взнала? Заховавсь, щоб тебе в чотири дошки заховало.
– Е, буде, бо в нас лозунг: «Хто не працює, той не їсть».
– Казала ж тобі. Тепер збирайся, якщо встанеш. Раніш треба було вставати, – лаяла Павла Олена, подаючи теплий ліпеник.
Павло з’їв ліпеник, ледве звівся на ноги, спираючись на лаву, пішов з хати.
– Не придурюйся, йди, – підбадьорювали стусанами комбідівці.
– Йди, не огинайся!
Павла вивели за причілок і разом з усіма заарештованими погнали сосною в Диканьку.
– Галю, Явдошко, Олено! Хлопці, прощавайте! Мені вже більше вас не побачити! – Павло повернувся, гукнув у розпачі: – Прощавай, Олено! Прощавайте, дітки! Не поминайте лихом!
Павло йшов і плакав від обурення. Чесний від природи, він ніколи й нікому не заподіяв зла, а тому ніяк не міг второпати, за що на нього звалилося стільки напастей.
Міліціонер Афанасій Сахно штовхнув Павла гвинтівкою межи плечі, і він, сторчакуючи, зарився носом у землю. Потім виплюнув разом із кров’ю хрумкий на зубах пісок, звівся на ноги. Не озираючись і похитуючись, пішов назустріч долі. Олена вибігла слідом, кинулась за Павлом. Добігла до піщаної коси, біля плішини зупинилась. На той час заарештовані уже сховалися за косогором, і Олена повернула назад. Довго ходила кругом хати, в розпачі заламувала руки: «Господи, де ти в білому світі є, що не докличешся тебе, не допросишся?! Та й що ж це таке твориться? А кажуть, Сталін добра нам зичить. І Колько, і Альошка з школи прийдуть, та одно його почитують, щоб він щез, той Сталін, щоб він пощез! А сьогодні прийдуть, запитають, де батько. Що я їм скажу?»

32
Тоді багатьом байрачанам присудили примусові роботи. Кому за що. Павлу – за підпал. Гаврилу – за довгий язик і агітацію. Багатьом іншим просто за те, шо на світі живуть. Знесилений, нікудишній Павло робити вже не міг. Вранці їх погнали через Диканьку на роботу, та він не міг уже як слід і йти. Звалився під повіткою у якоїсь молодиці, та так уже більше й не встав, забракло сил.
Стоїть та повітка на краю села, біля курного зіньківського шляху, вкрита очеретом і соломою, обмазана жовтою вохрою, на сохах. Між сохами плетена ліса. В стрісі кубляться горобці. На пагорбі, припорошені пилюкою, лобода і спориш. Лежить Павло під повіткою, пухлі ноги – мало не на проїжджій частині, а дорогою весь час їдуть підводи. Інколи – таке, наче й байрачани, а може, то Павлові так хочеться, тому й ввижається. Павло намагається хоч кого-небудь впізнати й не може. На очах давно сітка.
На роботу його не беруть. Та й про яку роботу можна вести мову. Він не те що не міг робити, а як слід ходити, переставляти налиті водою ноги. Тим, хто працює, дають скибочку хліба товщиною в палець, похльобку. А йому їсти не положено – хто не робить, той не їсть. А тому Павло клянчить у проїжджих не шматочок хліба, не сухарика, не картоплину – все це йому вже не потрібне. Він просить, щоб його за будь-яку платню відвезли в Байрак, до сім’ї. Та ніхто його не бере. Не вистачало ще тягатися з немічним.
– Люди добрі, заради Бога, візьміть мене з собою! – скімлить Павло.
– Куди?
– В Байрак!
– Ми не туди путь держимо.
Огрядний в тілі, постійно голодний, Павло швидко втрачав сили, а заодно й надію. Він навіть нездатний ходити. Тепер лишилося лежати й чекати смерті. Смерті він не боїться. Тяга до життя притупилася, погасла, сил не вистачає навіть на страх. Все байдуже. Єдине, чого він ще хотів, так це побачити дітей, Олену, а там хоч і вмерти – однаково. Ох, якби тільки добратися до своїх! Щоб хоч бути як слід похованим, а не кинутим у рову. Хто прийде сюди, в Диканьку, на його могилу? Та й чи буде вона взагалі? Павло лежить на порослому рідкою чахлою травою горбку, вдихає при-несений вітром гіркувато-терпкий запах полину, благає проїжджих:
– Візьміть і мене з собою. Христом Богом прошу!
А їх немало проторохтить за день, хто на карому, хто на чалому коні.
– Люди добрі, відвезіть мене в Байрак! Дайте біля дітей померти. Нічого не пожалію. Що попросите, те й дам.
– А що в тебе, бідака, є? – запитає хто-небудь і простує далі.
Більшість – мовчать. Навкруги голод, нещастя, і ніхто нікому не потрібен. Скрізь всі тільки чогось просять, благають.
– Люди добрі, візьмете що завгодно, тільки відвезіть! – з останніх сил благає Павло, і по землистому його виду стікають у схожу на попільник землю сльози. На голову, на обличчя сипеться із стріхи дрібна солом’яна потерть і гороб’яче пір’я, що пахне послідом.
Жирують горобці, виспівують, цвірінчать. Весна. Інший раз від безсилля Павло впадає в сон, наче в провалля. Так хоч трохи зберігаються сили. Спав би й спав. У забутті мариться йому минувшина, Байрак.
Малий ще Альошка заліз на хату, ходить по коньку, заглядає в димар, зве до себе Ілька. Цікаво йому, куди вдень дівається залізна баба, та, що в комині живе. Альошка вже і в челюсті заглядав, і в піч лазив – ніде немає клятої баби. І от вирішив у димар заглянути.
Олена якраз надвір вийшла, побачила Альошку верхом на дима-
рі – і обімліла. Впустила сулію з олією, руками сплеснула – і в хату.
– Павле, ану, лишень, вийди надвір, подивись, де твій Альошка лазить, щоб йому очі повилазили, щоб його трясця трясла, як оце я трясусь! Хіба тільки живим не злізе, я йому покажу, як лазити!
– Ти що? Здуріла? Не придумай ще надворі кричати. Налякається, впаде, і все – немає хлопця.
Павло вийшов надвір, задрав голову вгору і зблід. Альошка уже не сидів, а стояв на димарі і дивився вниз, діловито ширяв у димохід довгою штандариною. Розгублений Ілько стояв унизу, плакав.
– Альоша, який ти тільки молодець, – ледве вимовив Павло.
– Чого? – весело обізвався Альоша.
– Аякже. Аж он куди заліз. А я тільки хотів тебе туди посилати.
– Для чого?
– Щоб подивився, чи багато сажі наросло в бовдурі. А ти вже там. Ану, глянь.
Альоша знов заглянув у димар, сказав:
– Та є трохи.
– А ти чого туди лазив?
– Цікаво подивитися, як дим виходить. Та й баба залізна... В печі як затопите, в коминах їй жарко становиться, не вдержатись. От і подумав, мо, вона сюди вилазить дихнути. Дивлюсь, поки що не видно. Вже й штандариною ширяв.
– А як же ти аж он куди без драбини заліз?
– А, тату, це дуже просто. Зразу по причілковій вишні, потім по гілці на хату. Ми з Ільком хіба раз лазили.
– Ну, я ось зараз поставлю на причілку драбинку, а ти злізай вниз, та ще раз покажеш, як ти туди залазив. А штандарину, щоб не заважала, вниз кинь.
– Ага.
Альошка швиденько спустився по трикутній вальмі майже до са-місінької стріхи, гойдаючись, вхопився за чубатку гілку, перебрався на вишню – і вниз.
– Отак, тату.
Олена стояла поруч з чоловіком, смикалась, поривалась щось сказати Альоші, вилаяти, її всю тіпало, але Павло скоса зиркав на неї, цикав, і вона стримувалась.
– От молодець, Альоша, так молодець, – Павло погладив Альошу по вихрастій голові, хотів покарати, та, згадавши, як натурчала в свій час Олена про Івана і скільки він після того картав себе, облишив свій намір. Що з нього взяти? Сім років хлопчикові, а вже такий кмітливий. Звичайно, трохи шальоний, а що поробиш? Хлопець! Підросте, навилядіє. Аби тільки дурної юшки в того песиголовця Ванька Штимового не набрався. Тільки й знає битися.
– Що з тебе виросте, сину? Ти хоч би Іллю такому не вчив.
– Не знаю, тату, мо, велике ледащо.
– І не страшно тобі, Альоша, лазити по хаті?
– Нє-а, – заперечно похитав головою Альоша. – Не страшно.
– А так, взагалі, боїшся?
– Я, тату, нічого не боюся. А чого боятися? – знизав Альоша плечима.
– Я не знаю, сину, чого, а боятися треба.
– Ось я зараз візьму хлудину й поб’ю до рук. Зразу стане страшно, – не стрималась Олена.
Альоша вже й рот роззявив, щоб розповісти батькові про те, як вони з Ілюшею й Кольком пасуть біля лінії коней, та вчасно прикусив язика. Якби не мати, то, може б, і розповів, як вони, забачивши поїзд, мерщій біжать до лінії. Альоша першим видереться на насип, підожде, щоб поїзд зовсім близько підійшов (машиніст уже не раз кричав і лаявся, давав гудки), і падає між рейок голічерева, чекає. Поїзд гуркоче, свистить, а Альоша лежить між рейками, видивляється, що там у нього на животі. Ніхто з хлопців на таке не відважиться, навіть Ілля. Ще й поїзд не підійшов, а вони ноги на плечі і махидрала, тільки порепані п’яти мелькають. Альоша сковтнув слину, потамував подих. Ні, краще не треба, бо буде галасу. Лиха потім не обберешся.
– Ти чого замовк? Злякався? – запитав Павло.
– Нє-а.
– Ну так що, бити?
– Як хочеш.
– Якщо ти його бити не будеш, то я його тільки так одтіпаю, щоб його об суху дорогу било, – тіпалась від гніву Олена і, відпихаючи Іллю, підкралась до Альоші. – І поліз аж он куди, щоб тобі очі повилазили! Я як побачила, думала, і в хату не ввійду. Господи, одверни й помилуй. Отакий-таки шальоний. Це, Павле, так не годиться. Спиняти треба. А ми не спинимо, люди спинять.
Після тії мови у Павла зовсім пропало бажання бити Альошу.
І ось тепер у Диканьці, під повіткою, в самотині, Павло остаточно переконався, що правильно тоді зробив, що пожалів Альошу. Немає у нього зараз докорів сумління щодо меншого сина. Жити Павлові залишилось небагато. Од сили день-два, не більше.
Невже життя дано людині лише для того, щоб робити помилки? Невже тільки на порозі смерті людина може як слід оцінити всі свої вчинки і виміряти своє життя до того невідомою їй мірою? І більше ніколи! Ні в часи вагань і сумнівів, ні в хвилини злету й найвищого щастя. Невже для того, щоб оцінити і зрозуміти життя, обов’язково треба вмерти, в крайньому випадку – підійти до цієї межі? Тоді для чого воно дається Всевишнім? Павло розклепив повіки, побачив перед очима небесну голубінь, пір’ясті хмарки і знову скле-пив їх.
Через деякий час туди, в піднебесся, відлетить і його душа, а грішне тіло залишиться тут, під повіткою, для наруги. Дивно. Раніше Павло ніколи не думав про таке, заважала робота, було просто ніколи, і ось на тобі. Душа вознесеться на небо, а тіло зариють у рову. Ні хреста, ні горбка не буде на тій могилі.
Якщо на Павлове тіло чекає безвість і забуття, то що чекає на його душу? Тут не те що в рай, тут хоч би в пекло втовпитись. Та й там, мабуть, зараз краще, ніж на землі.
Від таких думок Павло зовсім обезсилів, на якусь мить забувся, втратив свідомість. А коли знову прийшов до тями, від повітки навскіс по дорозі слалася довга тінь, було прохолодно, понад стіною гуляв протяг, і Павло мерз.
Тіло, прокляте, грішне тіло не хотіло втрачати навіть крихту тепла. Тепло подовжувало життя. Павло спробував висунутись на сонце, обіперся рукою об соху, скотився з горбка в подорожник. І знову низка думок про оселю, дітей. Нижуться думки, наче намисто. Як там діти, Олена? Знати б, чи випустили хоч Івана? Іван, Микола, Ілля, Альошка. Батьки одні, а діти різні. Миколу, було, не добудишся, щоб корову в луг вигнав пасти до череди, весь ранок плакати буде. А Альоша та Іван – ті співають. Наче з одного яйця вилупились. Один лише Ілля чим доросліш, тим відлюдкуватішим стає. Павло звівся на лікоть: на дорозі парують усіяні зеленими мухами яблука кінського посліду. На ще свіжих коров’ячих коржах сліди копит і коліс. Мабуть, хтось недавно проїхав. Може б, хоч він змилувався, узяв Павла. Тоді б і він знайшов спокій і рівновагу, і не так страшно було б вмирати. Павло трохи пожив, побачив білий світ. А білий світ, що маків цвіт, – казали мати. А Лука, Василько, Петько – вже давно там, куди йому от-от прийдеться зійти. І якщо Петько вмер ще в повитку, нічого по суті не розуміючи, то старшим, мабуть, хотілося жити. І вони теж боялися вмерти.
Павло любив всіх дітей без винятку. Любив мовчазного, зосере-дженого Миколу, любив слухати, як виграє на скрипці Іван, наче по срібній нитці тим смичком водить, але серце Павла було віддане Альо­ші, найменшому і найбідовішому. Павло то повертався до дійсності, то від безсилля і голоду марив, бачив химерні сни. Часто спливали картини з недалекого минулого. І лише майбутнє не відкривалося Павлові в картинах і образах. І, мабуть, у цьому було зараз його спасіння. Бог беріг Павла. І для нього, і для його найближчих нащадків майбутнє було жахливим.
Знай він, що чекає на них, він би і трохи не пожалів, що помирає. А смерть уже стояла за плечима, на чатах, дихала крижаним холодком у потилицю. Інколи, відчуваючи, як не хочеться вмирати, особливо тут, під повіткою, в чужому краю, на безлюдді, він безпорадно змахував рукою, наче намагався нею прогнати смерть. Не тримали його на землі й гріхи. Він ніколи не кривдив людей, а тому розставання з життям обіцяло бути легким. Єдине, що запізнілим каяттям пекло Павлові душу – вина перед Іваном.
– Дітки! Мої рідні, якби ви тільки знали, як я вас любив! Та я ладен був життя віддати за вас! – погляд Павла спіткнувся об заячий холодок на пустирі. І зразу згадалося, як вони колись давно вдвох з Оленою ховалися в полі від дощу ось під таким холодком.
На сьомий день, під вечір, Павло приліг біля стіни, та так і не піднявся більше, затих, задубів.
Баба Хтодоска, жінка Аністрата Обичайкіна з Байраку їздила до свого сина в Диканьку, побачила Павла, але зупинятися не захотіла. Та й не підняти їй одній здорового, пухлого мужика. Повернулась додому, зайшла до Олени, розказала.
– Треба було мені поїхати, забрати, – бідкалась Олена.
– І куди б ти їхала, сама пухла лежиш? Така, мабуть, його лиха, спесива та нещаслива доля. Та й чим би ти поїхала в таку далечінь?
– Царство йому небесне, – перехрестилася Олена.
– Нехай йому земля буде пухом, – заголосила Хтодоска і, витираючи сльози, поспішила з хати.

33
Зиму 1933 року Ригори перезимували, а на весну не вистачило духу. План по оподаткуванню Павло виконав. Комбідівці все вимели підчисту, перевірили залізними шпурами всю землю в дворі і в полі, сколупали всю долівку і, що можна було забрати, забрали. А тому, коли прийшла весна, у Ригорів ніяких харчів уже не було.
Ригори не ховали по ямах ні квасолі, ні зерна, ні тим більше буряків, картоплі. А от борошна трохи було. Ще дід Олексій змолов на власному млині пудів десять, вистачило б до весни. Та як стали ходити по дворах з ключками та шпурами, прийшлося однести те борошно на схов до двоюрідного Павлового брата, Росєйки Дем’яна. Віднесли добрий мішок, а назад взяли двічі по полив’яній мисці. А втретє прийшла Олена, так її й на поріг не пустили.
– Яке борошно? Ви його вже все забрали.
– Щоб ви ним подавились. Щоб ти ним своїх дітей пом’янув, – лаялась Олена. – Оце й родич!
Повернулась Олена додому ні з чим. Вона зовсім ослабла від голоду, ледь трималася на ногах, хоч і надіялась, що переходить. На початку квітня Олена стала пухнути, прилягати. Гноїлись десна, від дотику язика хитались, наче п’яні, витанцьовували в роті зуби, наливались водою ноги.
Десь на п’ятий день голодування в голові Олени завелися воші, і було їх так багато, що волосся від них ворушилося, ходило хвилями. Якщо вже воші беруть гору над людиною – перша ознака того, що скоро вмирати. На шостий чи на сьомий день Олена вибрала з рота всі зуби. Рот затягло всередину – не впізнати. А тут Хтодоска звістку принесла: «Павло в Диканьці помер». Першою з дітей почала пухнути найстарша дочка Галя. Вона зовсім охляла. Потім Явдошка. Хлопці, то що? Після того як Івана відпустили з міліції, дядько влаштував племінника на роботу в радгосп. І хоч Іван там теж не розкошував, а все ж так-сяк харчувався, іноді і додому приносив окраєць хліба. А найчастіше не доносив. Поки йде – щипає той хліб й кидає до рота, поки в кишені залишаться одні крихти. Вдома Ілля, Альоша та Микола вивернуть на скриню Іванові кишені, порахують ті крихти, поділять порівну на п’ятьох: на матір, Галю, Явдошку й на себе. Ті крихтяні копички менше від наперстка, а все ж – хліб. Ситно, поживно, брали й їли. Але Галя була вже пухла, а хлопці – ні. Микола, Ілля й Альоша рятувалися тим, що розоряли пташині гнізда, крали розбовтки з-під квочок, драли під стріхами гороб’ячі яйця, обмазували глиною, пекли їх на вогні і разом з шкаралупою їли. В травні квочки активістів давно вже водили виводки, і поживитись бовтками було ніде. Спробували зелені, тільки скільки там того наїдку? Горобці, миші, коти, собаки – все з’їдено. Дерева стоять голі, вигублено молочай.
У травні Микола й Альошка теж стали пухнути з голоду, тримався лише Ілько. На деревах зазеленіло листя, а в лузі щавель, і люди накинулись на зелень. Переїдали й вмирали. Переважна більшість людей охляла, а щавель та листя були непридатні для людського організму. Інколи Олена пекла ліпеники з береста. З береста ліпеники найтривкіші. Особливо якщо добавити туди муки або макухи. Так і жили.
Прийшли хлопці з лугу додому голодні, злі, бо у щурів яєць не надрали на прямовисних псільських кручах. Хто старший та вищий, давно вже все позабирали. Дивляться, Галя, їхня старша сестра, сидить пухла, та одно припадає до неньки. То набік матері волосся зачеше, то назад, то пробори пробирає.
Так і прогомонять цілісінький день. Хлопці, ті як улиндять зранку з хати, то й до вечора їх не побачиш, а Галя біля матері сидить, наче посаджена на прикорень.
– Гарні ви в мене, мамо.
– Перестань, дочко. Що це з тобою?
– Люблю я вас, мамо, – Галя довго сидить поруч, схиливши голову на плече. І навіть їсти не просить. Доросла вже, чотирнадцять годочків, все розуміє. З ранку і до вечора з матір’ю. То обніме, то пригорне, то цілує, то косу заплітати зачне.
– Геть, не треба плести косу! Дружки на весіллі як розплели, то вже не заплітають.
– Якби мені, мамо, такою гарною, як ви, вирости, то я б більше і не хотіла нічого, – Галя зітхає, кладе голову набік, хилиться до материного плеча. Вже майже доросла, бачила, як любить батько матір, і самій так мріється. Адже дівчинка.
– Не краси в Бога проси, дитино, а щастя. Не дарма кажуть: «Не родись красивою, а родись щасливою». В житті воно, доню, не вгадано. Не завжди життя від того залежить, якою виростеш, гарною чи не дуже. А я хочу, щоб ти щаслива була.
– А я хочу такою, як ви, вродливою!
– Значить, і виростеш. Тільки кріпись, дитя моє. Що це в тебе такі ручки пухлі? Боже й Боже!
– Нехай! Кажуть, прийде Трійця, земля цвітом вкриється, заживемо й ми.
– До неї ще дожити треба, доню.
– Нічого, мамо, я поправлюсь. Тільки ви не лежіть. Давайте я вас ще розчешу. Боже, скільки у вас тут вошей завелось, аж кишить, давайте поськаємось.
– Ськаться, доню, можна, а косу не плети! Хто коси запліта, той, кажуть, розум чоловікові разом з дияволом заплітає. І без очіпка заміжній не можна. Як всі зачнуть без очіпка, простоволосими ходити, то й світ паде.
– Гаразд, не буду.
– А який воно хоч сьогодні день?
– Субота, нене.
– Та в суботу й неділю то й можна розчісуватись, а в інші дні, доню, ні. Якщо в середу чесатимешся – чоловік серед віку помре, а в чет-вер – діти в красі мертимуть.
– А в п’ятницю?
– Гріх і в п’ятницю. Хто в п’ятницю буде чесатись, того ждуть тяжкі роди. Почнеш Бога просити, щоб муки полегшив, а матір Божа й скаже: «Потерпи трохи, поки я ось розчешусь, тоді вже й розродишся». А в суботу й неділю можна, чого ж, – сказала Олена й подумала: «Господи, наче й не розчісувалася в середу та четвер, а чоловік серед віку згинув і діти в красі гинуть, – подумала, зітхнула: – Господи, що ж це я богохульствую. Спаси й сохрани».
– Мамо, ви щось сказали?
– Та так, нічого, доню, то тобі вчулося.
Галя підходить до матері, бере в руки пасмо волосся, вичісує воші, обома великими пальцями з хрустом давить їх між нігтями.
Хлопці дивляться на те, їм стає жалко сестри, але ненадовго, бо в самих шлунки судома зводить. Звідтоді, як у матері завелись воші, Галя не відходила від неї ні на крок, у головах так і просиділа. Якби не сиділа, ходила, то, може б, хоч щось з’їла, а то тільки крихти ті, що Іван приносив. Була вона добра, розумна, некорислива, як і батько Павло. Може, тому першою і почала пухнути. З тих пір як у хаті не стало хліба, вона ні разу не попросила їсти, не заплакала. Сиділа поруч з матір’ю, розчісувала волосся, освідчувалася в любові. Явдошка, менша, лежала на полу і голосу не подавала, байдужа до всього. Так минуло днів п’ять, а на шостий день Галя не витримала. До обіду вона ще сиділа поруч з матір’ю, ськалась
у волоссі, гладила матір по голові, а потім тихенько й непомітно злягла.
– Галю, що з тобою? – запитала Олена. – Чого ти лягла? Ану,
вставай.
– Ні, мамо, я хочу трохи полежати. Можна? – дві великі сльози викотились з її зелених очей. – Нене, чуєте, нене?
– Що тобі, доню?
– Дайте ліпеника.
– Де ж я тобі його в Бога візьму, Галю? Підожди, я зараз, – Олена звелась на пухлі ноги і пішла курною вулицею до Дем’яна Качечки. Ввійшла в двір, взялась за фарбовану віконницю, щоб не впасти, схилилася до вікна, постукала.
– Дайте хоч жменю борошна, Галя вмирає!
– Немає! А своє ви вже все забрали. Роби йди, – крикнули Олені через вікно і в хату не впустили.
– Щоб ти з світу пішов, – Олена ще трохи постояла під вікном, чи то надіючись на щось, чи збираючись на силі, й пішла, не солоно хльобавши, додому.
Йде Олена, і ввижаються їй інші часи, думається жахлива думка: «Можливо, воно й краще, що Василько та Лука раніш померли, не звідавши цього страшного лихоліття».
Котиться поверх вільх по небу, серед хмар, повновиде сонце, шелестить в шелюзі вітер. Олена вдивляється в сутінкові тіні на лузі, в темний вільшаник, і знову точать Олену спомини про минуле. Господи, як тільки тяжко жити на білому світі! Іспанка забрала Петька, Луку й Василя – різачка, Галю забере голод. Хазяїн лишився в Диканьці. А скільки вона молитов відмолила, невже Бог не чує? Нівідкіль Олені чекати ні допомоги, ні поради. Єдина надія була на Бога, батьків. Але, кажуть, батьки теж захляли з голоду. Вчора їх одвезли до ями. Сходити б подивитись, так не дійде. А все через ту причинувату матір. Батько, той зразу в колгосп записався. Вірніше, його самого записали, не подивились, що куркуль. Батько й часини не міг без роботи. В дворі постійно гори стружок, опилок. І вози, і хури, і тачанки, і діліжанси в усій окрузі його. А Дурново і Яковенку на прольотах ще й колеса гумою обтягнув, щоб не трясло. Майстер, яких пошукати. Хату сам збудував. Чи не найкращу в Байраці. Дах, віконниці, двері – всі в різбі. На димарі Іван прилаштував півня. Крутиться за вітром вирізаний з жерсті півень, веселить своїм зухвалим видом перехожих. Водилась у батька й земелька. Та так і пішло все на разтартур.
Коротше, працював би батько в колгоспі й досі, якби мати не збила з пантелику. Навіть коли перестав на роботу ходити, його ще довго вмовляли, не відпускали. І лише після того, як мати стала на всі заставки лаяти й клясти колгоспи, лякати новою панщиною, загальним ліжником, жінками та дітьми, батька вигнали не тільки з колгоспу, а й з хати. Довелось іти жити в шелюжину. Не допоміг і Анафій Біденко. Ляпашко був налаштований лояльно до Ригорів, їхні землі були поруч, і Біденко не раз цим користувався. Батько ніколи не лаяв Біденка, помічаючи потраву, дрібну кражу.
Викидаючи батька з колгоспу, все перекрутили. Те, що він свого часу пожалів людину, допоміг, ставилось йому в провину. Якби Прєснов був вмер з голоду, то й нічого, ніхто б батькові тепер і брешеш не сказав, а коли дав роботу, то, значить, експлуататор. І слово ж придумали яке, не вимовиш. А головне, судили батька ті, хто й пальцем не поворушив, щоб допомогти прийшлому – мстили за доброту, людяність, за те, що виявився вище них, допоміг. За те, що в свій час, приймаючи в колгосп, вмовляли. Не був винятком і Ляпашко.
– Нажився на чужій праці, кровопивця! – ганили Івана комбідівці. А потім і зовсім світ з кругу зійшов: стали брати куркулів. Взяли Павла, Гаврила. Довго переховувався Гаврило у двоюрідної сестри Тетяни в Гогольській. Тетянин чоловік був партійний, визволяв Гаврила. Так і залишився Гаврило Штим живим. А Павло через Матвієнка загинув.
Матвієнко жив на Гнидівці, Ригори – на Склепщині. А побились на Чаївці. Дід Олексій прибіг з ключкою аж на Чаївку, а батько Матвієнка з дрюком – з Гнидівки. Розмирили.
А потім закрутився вир. Петро Матвієнко став секретарем сільради. Писав і поставляв у район списки людей, яких треба було репресувати, бо голови сільради постійно були прийшлими, чужими, то Мазкун, то Кухар, то Кострикін, списками не цікавились, покладались на Матвієнка. І якби не бійка, то Павла б ніхто не розкуркулював: пара коней, корова та ще шість десятин супіску на таку кагалу. Нічого не вдієш! Нема вже серед живих ні батька, ні матері, ні Павла. Кого не буде завтра – невідомо.
Стала Олена посеред дороги і не знає, куди йти. А тут наче хто в плечі натовк, пішла до подруги, Штимової Марти. Жили вони колись з чоловіком Дмитром заможно, дітей у них довго не було, потім народився Ванько, може, хоч крихту хліба дасть. Звичайно, не пішла б і до подруги, та не було сил дивитися, як помирає Галя. Іде Олена, похитуючись, задихається, за кілки ліси хапається, щоб не впасти, наче під гору сім верст пробігла, об паркани чіпляється, ледь ноги тягне. Грудочка під ноги потрапила – і спіткнулась. Ледве не впала. Зробить кілька кроків, зупиниться, на чолі піт витре, ненароком на сонце гляне. А воно яриться, аж плавиться. Під ногами травичка пробивається, а листя на берестках, на вишнях майже всюди пообчухруване, аж страшно дивитися на чорні стовбури дерев. Все пішло на ліпеники. Ось тут, напроти Штимового подвір’я, колись такі кетяги білого цвіту висіли, а це акація гола, й колючки не врятували.
Ледве додибала Олена до Мартиного двору, стежкою в город спустилася, перевела дух і – до шибки. Коли це Марта на поріг вийшла, нівроку собі, запитала:
– Господи, ти ще жива, Олено?
– Та як бачиш.
– А я від сусід чула, що ти вже вмерла.
– Та ні. Опухла, правда. Лежала, лежала, а оце прийшла до тебе.
Марта настрополилась, очі округлились, погляд погострішав.
– В тебе сухарика або ліпеника немає? Дай, спасибі тобі, Галя помирає.
– Про що ти питаєш, Олено? Чи ти в своєму умі? Ми з Дмитром третій день голодні, і ріски в роті не було. А оце вчора полягали спати та й балакаємо, чи не зарізати нам свого Ванька. Він овець в созі пасе, підлізе під матку і ссе молоко. Так-таки підчинився. Такий повненький, опецькуватий бутуз.
Олена спочатку не повірила своїм вухам, скосила погляд набік, намагаючись заглянути Марті в очі, щоб переконатись, чи вона й справді так думає, чи, мо, жартує, та тільки які тут жарти. Дмитра вже скільки років немає серед живих. Боже! Марта повернулася до Олени, погляди їхні зустрілися. Ні, не жартує. Погляд у Марти спокійний, голос рішучий.
– Та ти що, Марто? Ти в своєму умі? – Олена хутенько перехрестилась і мерщій тікати звідти. – Боже, Боже, хіба ж можна до такого дожитися, щоб надумати зарізати власного сина? Невже за гріх, що з свекром злягала. Свят-свят! – і знову обмахнула себе хрестом. А вона не вірила, коли розказували, що дід Цилюрик під Лукою заманив сусідського хлопчика в двір, швиденько порубав, склав у казан і варить. Коли це дивиться, йдуть, мабуть, малого шукати, видно, хтось бачив і сказав. Так він мерщій казан з вогню вихопив, витяг на челюсті, руку недоварену вхопив і гризе. Зрозумів: прийдуть, не дадуть поїсти.
Разом зпонятими увійшов у хату й Кряжев Юрій Стратонович. Всі справи за фактами людожерства вело його відомство. Глянув на чавунець з варевом і вжахнувся.
„А підешь війной проти Мене, дам їсти тобі плоть дочок і синів твоїх”, — згадалися Кряжеву мовлені в далекому 1917 році слова отця Сергія. — Невже то було пророцтво? А чому б і ні? Адже пішли, — подумав Кряжев і вжахнувся крамольності своїх думок.
Вернулась Олена додому ні з чим. Ввійшла в хату майже нечутно, думала – сплять. Але Галя почула, видно, чекала.
– Ну що, мамо, принесли? – запитала ледь чутно.
– Ні, не принесла. Та ти не журися, – Олена опустилася на лаву, відсапалась. – Завтра зранку сходжу до других кумів, у тих повинно б бути, ті не відмовлять.
– Не переживайте, мамо, я підожду. Мені б тільки заснути, а там дасть Бог день, дасть Бог і їжу.
– От молодець! Спи, Галю. Бережи сили.
Галя відвернулась до стіни й заснула.

34
Повесні всіх розкуркулених у Байраку, по хуторах стали зганяти в окремі хати. Ніхто не розумів, навіщо. Брати з дому нічого не дозволялось, окрім найнеобхідніших речей: сорочки, кухля, ложки та ще ікон. Ікони новій владі були не потрібні. Решта майна підлягала обліку, описувалась і ділилась серед комбідівців і бідноти.
В Ригорову хату зігнали чи не весь Кут: Склепщину, Собакіївку, Чаївку. Кращі хати комбідівці повіддавали родичам, знайомим. Чому вибір впав саме на Ригорову хату, невідомо. Тільки не тому, що Олена залишилась одна з чотирма дітьми. Діти, як і дорослі, були приречені. Мабуть, тому, що з усіх куркульських хат хата Ригорів була найгіршою. Хоч і збудована на совість, хоч і на основиння покладена, а все ж багато в чому поступалась іншим. І не стільки хата, як саме місце. І луг недалеко, сосна, вільшаник, кабаржина Псла, а місце плішиве, піщане. Хата на піщаному узвишші стоїть. Не хотіла біднота там селиться.
Не менше п’ятдесяти дітей і дорослих спали на долівці покотом.
Повітря в хаті важке, сперте. Смерділо людським потом і пліснявою, огидним запахом немитих ніг. А надворі буяла весна. Гарно, сонячно, а їсти нічого. Ні в кого з переселенців ніяких харчів немає. Все вийшло.
Прокинуться вранці Микола з Альошкою, бо їсти хочеться, а справа і зліва лежать мерці. Ну й нехай собі лежать. Ніхто їх вже не прибирав, не було снаги. У кожного ноги як билинки, ледве переставляють.
Того ранку Микола прокинувся мало не вдосвіта. Та краще б він був не прокидався. В хаті настояний приторно-солодкий дух мертвечини. Надворі зеленіє трава, цвіте бузок, витьохкує соловейко. Микола повернувся в один, потім в другий бік, мерці лежать всюди. Повна хата мерців. Чи, мо, так сплять, що й щелепи повідвалювалися. Зрештою, живі лякають Миколку більше, аніж мертві. Йому ще й десяти немає, а тому буває моторошно. Наводячи тугу й смуток, нічний присмерк гуляє по хаті, ховається в роззявлені роти, по кутках, під лави, під припічок. А то наче хмарина прошелестить над сплячими, спотворить обличчя. З того часу як в їхню хату зігнали з Склепщини кілька сімей розкуркулених, ще жодного ранку не було, щоб хто небудь не вмер. Спочатку було таких кілька, тепер рахунок іде мало не на десятки. Іще одне зауважив Миколка: мруть переважно старі й малі. Спочатку мерців виносили на двір, тепер не займають, звикли, та й сил нема. Підсунуть під лаву або до мисника – і все. Хай лежать, поки Сидір Холоша приїде підводою забирати. Сидір – справний. Дивись і навідається. За день все село об’їде, збере померлих,одвезе до ями. Біля ями зупинить коней, висмикне з-під споду дошку, вони всі туди й попадають, як грудки. А який не вгадає впасти, а впаде на бруствер або траву, Сидір його ногою зіпхне в яму, і крапка. Микола не раз те бачив. Кожен день за свою роботу Сидір отримує в сільраді буханець хліба. Може б, і не давали стільки, так бояться, щоб Сидір не охляв, бо тоді зовсім нікому буде мертвих ховати. Все село покотом голодне лежить. Платня, звичайно, не дуже велика, як на сім’ю розкинути, та жити можна. Сидір здоровий, огрядний, міг би ту хлібину й сам з’їсти. А йому ж треба мерців не тільки в яму скидати, а й навантажити на гарбу, з хати повиносити. А для цього сили потрібні. Та ще й ліва рука калічна. Інший раз зайде, а там всі, наче підрядилися, покотом лежать.
Ще недавно Сидір не їздив, і посади такої в селі не було. Люди так-сяк справлялися з померлими самі. Ховали в дворах, садках. Та по весні, як розпочався повальний голод і люди стали мерти як мухи, ховати стало нікому. Голодають сім’ями, лежать пластом, над селом стоїть солодкувато-приторний запах мертвечини. Секретар сільради Матвієнко по команді згори, аби не розповсюджувати зарази від трупів, що розкладаються, призначив могильником Байрака свого товариша, бувшого голову сільради Сидора Холошу.
Та останнім часом роботи побільшало, вже і Сидір не вправляється. Зараз Сидір їздить не по всьому селу, а по кутках. Сьогодні Склепщину обслужить, завтра – Чугуївку, післязавтра – Гнидівку. Потім – Ковалівку, Кут, Чаївку. Не встигає, а тому й лежать мертві в хаті впереміжку з живими. В кілька дворів заїхав – і повний віз. А тому інколи поспіхом і живого прихватить. А чого церемонитись, чекати, якщо він вже на Божій дорозі? Йому все одно помирати, а Сидір завтра може й не приїхати, бо на кутку роботи до стобіса, а тіло буде смер-діти. Сидір тепер думає, що хтось завбачливо продумав, щоб усіх до одної хати зігнати. На Склепщині – в одну, на Кутку – в другу. Так легше забирати вантаж. Правда, на Склепщині таких хат не одна, а цілих п’ять, та все одно.
Раніше мертвих в хатах під лаву підсовували, тепер не займають, звикли до такого сусідства. Хто здоровіший був, хто, як кажуть, в руках міри не відчував, охляли першими. Слабкі – зовсім ослабли. Встають одні лише діти, та й ті ненадовго. Останні, хто живий, лежать серед мертвих, бережуть сили, чекають Сидора Холошу. А він все не їде й не їде. І не ледарює – роботи невпрогорт. Не встигає, хоч і працює з ранку до ночі. Інколи хто-небудь з дітвори підхопиться на ноги і – надвір. Переступає через живих і мертвих, а в кого сил менше, то перелізе і йде далі у своїх справах.
Бувають такі дні, що спиш і вдень, і вночі, аби їсти не хотілося.
Он, наприклад, ще недавно Галя так спала. Кажуть, хто так спить – перша ознака, що скоро помре. Всю ніч Миколці страшенно хотілося їсти, і снилися йому чудернацькі сни. Ходять вони з матір’ю під Лукою, хоч їх хата зовсім в іншому місці, на Склепщині, і збирають кінський кізяк. Інколи їм попадаються рожево-зелені яблука кінського помету. Вони ще сходять паром, димлять, хоч коней чомусь не видно.
– Кидай їх, Колько, швидше в відро, – наказує мати. – Молодець, що знайшов. Зараз ось ще трішки назбираємо і підемо додому, будемо їсти.
Миколка уявив, як вони відмиють неперетравлене зерно і будуть їсти. Тільки тут, мабуть, його немає. Хто тепер вівсом коней годує? Раніше його було чимало, а потім, як пішла в ріст трава, зерна в пометі поменшало. Тільки у виїзних, головиних коней можна ще було розжитися зерном. Тих годують. Тільки біля них завжди черга, давка, ждуть, поки опорожняться. Їм туди не добитися. Замріявся Миколка, дивиться, а мати той послід в заміс кидає, около шпарує, щоб не тріскалось. І так йому кізяка жалко стало, як ніколи ще не було.
– А що ж ми їсти будемо? – заплакав Миколка.
– Не журися, Росєйка молока й хліба приніс. Видно, совість заїла, що борошно не вернув.
– А Альоша як же? Його, мабуть, і вдома немає.
– А де ж він? Ви ж завжди вдвох.
– Не знаю.
Альошка – то такий, що не пропаде, щось вициганить.
Ідуть вони з матір’ю додому, а сонце вже над луками схилилося, на захід котиться, і чомусь росяно, і та роса обпікає ноги. Тече вулицею хлібний дух, як перед Паскою. Входять в хату, а на столі хліб і молоко. Миколка ламає той хліб і в молоко вмочає, щоб надовше хватило, і ніяк наїстися не може. А мати знов глину місять, і кінський помет кидають в заміс, щоб стіни не тріскались. Мажуть та приказують:
– Їж, Миколко! Все поїдай, не оставляй на сльози. От молодець, і вилизав.
Так до самого ранку й мучили Миколку сни та голод. То прокинеться, а то знову в сон провалиться. Він уже й не розуміє: в своїй він хаті чи ні. Прокинувся – і моторошно стало. Ні молока, ні хліба, і мати хати не маже. Он лежить біля лави ледь жива. А може, вже й ні. Та ні, наче ще дихає, хоч і темнувато в хаті, а все ж таки видно, як груди ходять: то піднімаються, то опускаються. У Миколки зір ще гострий. Хоч після того як став голодувати, бачить все гірше і гірше. Глянув Миколка – по вікну наче щось повзає. Господи, та то картоплиння вітерець задуває. Їхня хата як стояла ще з осені обкладена картоплинням, так і досі стоїть, нікому розібрати. Хоч уже давно весна, тепло. Правда, не в одних тільки них стоїть – по всьому Байраку. Наче чума село вразила. Обкладиння обшарпане, трохи присіло, під стріхою пусто, але ще тримається. В сонячні дні воно сходить паром. Висохне, легше палити буде. Микола звівся на лікоть, обдивився навкруги. По одну сторону Галька лежить, по другу – Явдошка. Обоє мертві. Ні, Галя таки ще трохи тепла й наче дихає, хоч і не ворушиться вже. Трохи далі, в головах, сопе Альошка. А за ним кілька чоловік зовсім не ворушаться, чи то померли, чи то так міцно сплять? Тихо в предранішній час надворі. Тільки чути, як у лузі, біля Чортової ями, витьохкує соловей, гуде вир. А в бузку, біля вікна, янтаринками краплі роси блищать, переливаються. Трава аж вилягає під вагою роси. Світліє зі сходу вікно. І від тієї тиші, від якогось страшного перелому, що чекає на всіх з пробудженням, від мертвих тіл Миколці робиться якось не по собі. Моторошно і страх бере. Але ненадовго. На це теж сили потрібні. А тіло, видно, не хоче розтрачувати їх даремно, береже. І знову Миколці стає якось байдуже. Ні жалості, ні тривоги. Все одно – померли сестри чи ні, навіть плакати не хочеться. Миколка звівся на тонкі, як билинка, ноги, хитаючись, пішов до вітру. Наступив на чиюсь задубілу руку, вжахнувся. Придивився, а то Галя. Він ще надіявся, що, може, вона ще жива. Мо, притаїлась, тихенько спить. Тепер надія щезла. Миколка нахилився, поруч з Галею лежить Явдошка. Обличчя в Явдошки пильно-сіре й зморщене, як у старої, наче спечене яблуко. В роззявленому роті повзали мухи.
– Мамо, мабуть, і Галя померла, – як про щось звичайне, буденне, сповістив Миколка.
– О, Боже, – забідкалась Олена й тут же заспокоїлась. – Нехай. Мо, Сидір приїде сьогодні та відвезе в яму. А може, ти помилився, мо, вона ще жива.
– Не знаю. Якщо померла, ми її з Альошою біля клуні поховаємо.
Миколка вийшов у двір. Від весняних запахів, свіжого повітря і квіткової зам’яті заточився і мало не впав. Микола так і не зробив малу нужду, нічим було. Обійшов хату навкруг і такий же млявий і сонний повернувся до хати. Миколка йшов, хитаючись, байдуже переступаючи живих і мертвих, вдивлявся в вимучені, випиті голодом обличчя, то пухлі, то загострені, в непомірно здорові животи, вирячені, нерухомі очі, майже нікого не впізнаючи. Дехто прокидався чи, може, вже й не спав; кожного мучив голод, а заодно і життя, яке ще трималося в хилім спотворенім тілі.
Микола намагався не дивитися мертвим в очі. Вони були нерухомі й страшні, лякали своєю остекленілістю. В живих очах – відчай, туга і тупа байдужість. Хіба що інколи зблисне напівбожевільний, злий вогник і знову згасне. Люди лежать, не ворушаться, байдужі до всього: до своїх дітей, до свого, а тим більше до чужого горя. Цікаво, чи розуміють, відчувають вони, що приречені, що їм більше не судилося піднятися, вийти з цієї хати, що, скоріш за все, вивезе їх в загальну яму Сидір Холоша?
Сьогодні Сидір знову припізнився. Позавчора викопав на кладовищі здоровенну яму чоловік на тридцять. Нелегко однією рукою, хоч і пісок. Скоро, мабуть, буде копати і на півсотні чи сто. За день-два буде набиратися стільки, що однієї ями не вистачатиме. Яма не дуже глибока, метра півтора в глибину, зате широка. А що там тії ями: день-два – і знову копай. А де того здоров’я взяти? Хоч кидай роботу. Якби не хліб, то, може б, і кинув. Вже сонце підбилося, а він ще не впорався. Проїхав від Гнидівки в Куток, завернув на Склепщину. Ще й півсела не об’їхав, а віз майже повен. Заїхав у двір до Ригорів, скидав померлих, глянув на Олену, запитав:
– Ти ще жива?
– Та я вже й сама не знаю, – відповіла Олена.
– Ну тоді поїхали, – Сидір підхопив легке Оленине тіло і скинув на воза. Сам сів на передок, махнув батогом. – Но, поїхали.
Хура мерців поторохтіла до центру.
– Куди ти мене, Сидоре, везеш? – Олена не вірить, думає, що Сидір жартує.
– До ями, Олено, куди ж іще? По тобі видно, не жилець ти на цьому світі.
– Та я ж Галі обіщала ліпеника в куми попросити. Сама не дійду, так переказувала, мо, сама прийде, принесе.
– Обійдеться. Хто тобі зараз його дасть?
– А чого ж до церкви їдеш, на цвинтар? – поцікавилась Олена.
Олена звелась на лікоть, побачила на задньому полудрабку замотану в рам’я дівчинку. Невже Явдошка? Так Альоша і Микола віднесли її в клуню. Невже мариться? А де ж Галя? Мабуть, ще жива.
Віз підскакував на вибоїнах, на вм’ятинах від кінських копит і коров’ячих ратиць, неймовірно великі, обтягнуті шкірою дитячі голови бились об полудрабок. «Тепер їм не боляче», – чомусь подумалось Олені і зразу ж забулося, вивітрилось, хтозна-де й дівалось. Та он і Сидір щось каже, ага, чути, вітер доносить.
– ...Заїду он іще до Івана Табура. Вчора заїздив, а він такий поганий був. Зліг, опух, коли б не помер. А ще ж недавно конюхував. Ох, часи, часи! Поїду, заберу, він на відшибі, в незавороті живе. Сьогодні час є, а завтра мені туди не добитися. Та й тебе прихватив, бо на Склепщину не приїду днів два.
«Ну, то й добре, – подумала Олена. – Не сьогодні, то завтра привезуть Галю з Явдошкою, Микольці й Альоші з ними не справитись. Хоч в одній ямі будемо. Все одно помирати – днем раніше, днем пізніше». Не було в Олени, як завжди, тяги до життя, а тому й страху, суцільна байдужість. Це добре, що хоч знатиме, де похована. Олена ще раз звелась на лікоть, обвела поглядом віз, несподівано побачила Марту. В передку лежать з якимось чоловіком.
– Оце й з’їла Ванька!
Придивилася уважніш, ні не Марта.
«Господи, та що ж це таке? З глузду з’їхала, чи що?»
А тим часом Сидір під’їхав до двору Табурів, гукнув:
– Тут є живі?
У сусіднім дворі загавкав собака, а через деякий час скрипнули двері.
– Є! – вийшла на поріг розпатлана Христя. Обличчя наче пилом присипане.
– А Іван де?
– А он, у хаті.
– Живий ще?
–Не сьогодні-завтра помре.
– Це мені завтра аж сюди, в Кут, їхати? Чого? За витрішками? Давай я його сьогодні заберу, щоб завтра й не забиватись. В мене вже в самого сил немає, надірвався.
– Як знаєш, – стенула Христя плечима.
– А де він?
– На печі лежить. Вже третій день не встає.
Сидір увійшов у хату, глянув на образи, запитав:
– Іван, ти на печі?
У відповідь мовчання. Сидір, не роззуваючись, став на крайок, стяг Івана з печі, взяв на руки і здивувався: здоровий був хлопець, а став легкий, наче пір’їна. Іван розплющив повіки і знову склепив. Сидір виніс Івана надвір, поклав у задок поверх мертвих поруч з Оленою, почепився на полудрабок, махнув хлудиною.
– Но, воронії, но! – віз погуркотів дорогою, покриваючи пилюкою, наче хусткою, розпатлану Христю.
– І куди він править? Щоб його правцем виправило, – чи то подумала, чи то насправді вилаялась Олена. – Невже й справді на кладовище? А куди ж іще? – і знову забулася. Але Сидір того не чув. Він сидів спереду, сопів, як ковальський міх, почував себе кепсько. Хоч і годували, хоч і хліб був, але в усьому тілі відчувалася слабкість і втома.
Сидір обережно, щоб не обвалити, під’їхав до самого краю ями. Коні вже не лякалися, як спершу, не косували темними маслинами очей на те провалля, не хропли. Сидір намотав віжки на ручицю, пішов у задок. Звично висмикнув нижню дошку. Мертві, наче груші, посипались у яму. А з ними й Іван та Олена. Мабуть, теж уже мертві – він не придивлявся. Зрештою, яке Сидорові діло: мертві вони чи живі. Все одно не сьогодні, то завтра помруть. Сидір дістав прикріплену на передку лопату, хотів було вже закидати ту яму, але передумав. Замість того опустив лопату донизу, порівняв держак із верхом ями.
«Еге, ще десь на метр, – подумав. – Завтра й засиплю. Та й сонце вже на захід завернуло – треба поспішати за пайкою хліба, а завтра зранку спочатку на Чаївку, потім на Гнидівку».
Раніше Сидір загортав такі ями, та на цей раз вирішив зачекати. Раніше і помирало менше, і сил було більше. Треба, мабуть, просити Ганну, щоб допомагала.
А ввечері у Ригорів померла Галя.
– Це завтра не приїде, – сказав Миколка. – Давай ми, Альошо, їх самі поховаємо.
Явдошку й Галю, як стемніло, поховали в садку під клунею. Так-сяк відкрили, почистили стару, засипану яму з-під буряків, поклали їх обох поруч і загорнули. В хату ввійшли, коли вже смеркалося. Люди лежали покотом на підлозі, просили їсти.
Пізно ввечері у вікно хтось постукав. Микола придивився. Хрещена мати.
– Олено! Де Олена? Я ліпеник принесла.
– Немає, – відповів Микола.
– Ти, мо, сам? А Альоша, Ілько?
– Немає нікого.
– Он як? А ти ж, Миколко, чого сторонишся? Підійди, поцілуй хрещену.
Насуплений Миколка недовірливо дивився на Марту, але з місця не рухався.
– Ну, чого ти, йди, не бійся, – Марта підійшла і сама стала цілувати. Спочатку цілувала, підбиралась до вуха, а потім вкусила, та так, що Микола закричав не своїм голосом.
– Хрещено, ви мені вухо відкусите!
Він вирвався. По щоці текло щось тепле. Лапнув рукою – кров, ще раз помацав – немає вуха...

35
Табур Іван і Олена Ригір, приходячи до тями, довго лежали в ямі серед мерців. Десь після других півнів похолодало, стало знобити. Іван очуняв, став навкарачки. Десь від лугу з-під Луки, від похмурих вільх дихало вільгістю. Над головою темно-синій, без єдиної хмаринки, в алмазному розсипу зірок обрій неба. Іван напружився, хотів звестися на ноги і втратив свідомість. Таке вже було з ним. Намір звестися закінчувався глибокою непритомністю. Перед очима все пливло, витанцьовувало. Він не стільки розумів, скільки відчував, що сповзає вниз. Олена мовчки й байдуже дивилась на те все й лише зрідка молоточками колотилася, стукала в скроні думка: «Кликнути чи не треба?»
– Іване, – гукнула вона, та він, схоже, не чув її.
Іван спробував поворушити головою, роздивитись навкруг, та від кожного руху в скронях стріляло і гупало. Іван поворушив головою взад-вперед і відчув: під потилицею щось гостре, мабуть, чийсь висохлий лікоть. Тільки тепер врешті-решт до нього дійшло, що він лежить на мерцях. Перед очима мерехтіла всіяна зорями глибока й неосяжна синява небес. Іван перевів погляд нижче, розгледів білий стовбур берізки і майже поруч, рукою можна дотягнутися, кущ вишняку, а ще нижче – сіру прямовисну стіну могили. Листя, особливо знизу, встигло вже побуріти. Воно ще не золотилось, не жовтіло, але подих чи то передчасної осені, чи то вселенського тліну торкнувся і його. Не було звичного, заколисуючого шепоту й шереху, не хиталися гілки беріз та вишні, все мерехтіло в Івана перед очима. Він перевів погляд на прямовисну стіну. Сонце давно зайшло, вітер затих. Іван побачив дівчинку років десяти прямо перед собою, загорнуту в якесь лахміття, відчув, як повільно повертається сила. Було холодно. Тіло дрижало наче в лихоманці. Було далеко за північ. Повновидий місяць викотився з-за вільх, що стіною стоять біля Чортової ями, де, як завжди, все гуде і шумить, висвітив куточок могили. Приречена зірка, згораючи, прокреслила на темно-синьому небозводі яскравий слід.
Десь у Байраку співали перші півні. Якщо він сьогодні не вибереться з ями, то завтра вже не зможе. Яма була вщерть заповнена мерцями. Та коли він, плутаючись в лахмітті, звівся на ноги, край ями не сягав йому навіть до пояса. Іван зробив спробу вилізти, але якась невідома, незрозуміла сила тягла його вниз, і він знову зсунувся назад. Так тривало досить довго. Ще трохи – й настане ранок. Зі сходу світліла скибка неба. Народжувався з сутінок кущ вишні. Треба поспішати. Теплий день знесилить його. А Сидір не стане з ним возитися. За ніч він подолав не більше десяти метрів. Приречений на смерть, він раптом відчув тягу до життя.
Він повз, зупинився і знову повз, натикався на чиїсь коліна, руки, носи, обличчя, відчуваючи долонями поцілунок холодних губ, плутався в чиємусь дранті, волоссі, шугав пальцями в провалля відкритих ротів. Він марно намагався знайти опору на цій податливій, наче торфовище, хисткій основі. Нарешті Іван доповз до стіни. Натикаючись на твердий ґрунт, обламував нігті. З-під них час від часу точилася темно-червона сукровиця. Іван став на коліна, вхопився за звисаючий батогом корінь, напружив сили, стис зуби, вхопився за чуб трави, завис на краю ями. Глибоко вдихаючи свіже повітря, зліг грудьми на бруствер. Від зеленої трави лине життєдайний, таємний дух чебрецю й полину. Від лугу тягне гіркуватим запахом вільх. Біля Іванових ніг лежали племінниці. Полотняні, вишиті хрестиком сорочки надто короткі, а кучеряве світле волосся розметене в різні боки. Іван схитнувся, але не впав. Переступив дітей, трохи далі лежить старий дід Симон, Віричі. Іван хотів вивільнити ноги, але трава не витримала, обірвалась, і він посунувся назад. Упав лицем у чиєсь загострене обличчя і на мить розгубився. Обличчя було тепле.
– Хто тут живий?
– Не взнаєш? Це я, Олена.
– Господи, та чи ти з мертвих воскресла!
– Мене сюди живою привезли.
– А чого ж мовчала?
– Я не мовчала. Я тебе кликала, тільки ти не чув. Я вже думала, що ти оглух.
Олені тільки здавалося, що вона кликала, насправді вона ледве шелестіла губами.
– Ну, що ж, якщо виберусь, то й тобі поможу. Ти встати можеш?
– Е, мабуть, ні.
– А ти пробуй, вставай. Як-небудь до кінця ями добирайся, – сказав Іван і відчув, як знесилів від довгого речення. Іван знову встав, вхопився за кущ вишняку-падалиці. Ненароком обшморгав листя. Дрібна зав’язь, разом з зеленим листком, сипонула під ноги. Іван знову вхопився за гілку, важко дихаючи, засопів. А в цей час мимо ями хтось ішов. Мабуть, з поля, колоски стригли. І що воно за хлопці? Став вдивлятися: Ригори – Миколка та Альошка? Та ні.
– Хлопці, йдіть сюди! – гукнув Іван.
Стали, не йдуть, боязко. Побачили, що Іван немічний, стоять, сміються. Нарешті покликали людей. Люди допомогли визволити з ями не тільки Івана, а й Олену. Іван потихеньку покульгав додому, а Олена йти не змогла. Залишилась в якихось далеких родичів.
Ще й сонце не зійшло, як Іван Табур увійшов у хату. Христя, як побачила, перелякалась.
– Свят-свят! Господи, твоя воля! З того світу вернувся! – розгубилася, забігала Христя. Іван мовчки поліз на піч.
На другий день, перш ніж під’їхати до ями і висмикнути з-під низу дошку, Сидір на мить зупинився, став роздивлятись. Чи то ж живі ще Іван та Олена, чи вже померли? Довго видивлявся, та так і не знайшов, смикнув за дошку, висипав новий «урожай», загорнув яму і поїхав через Гнидівку на Куток. Біля подвір’я Табурів зупинився, гукнув:
– Де Іван? Щось я його не бачив в ямі.
Христя, що якраз замикала хату на замок, сказала:
– Не знаю, де він, ти ж вчора відвіз. А що?
– Та нічого, – почухав потилицю Сидір. Він повернув хода і поїхав назад у село. Бреше Христя чи правду каже? Поголос пішов, що Іван вибрався з ями. А мо, то тільки балачки. З того світу не повертаються. Лежить десь під низом так, що й не видно. Але те вже не дуже й хвилювало Сидора. Попереду була робота, а сил чомусь ставало все менше й менше. Чи то якась невідома і невидима хвороба точила Сидора, чи, мо, щось інше. До біди недовго. Важко йому стало останнім часом. Виносив мерця з хати і відчував, як його всього обдає холодним липким потом. Ще день-два, і він хтозна чи й зможе виконувати свою роботу. Їде Сидір на хурі, а перед очима світ хитається. Він уже все передумав. Може, його хто-небудь зурочив? Так хіба він винен у тому, що вони мруть? Все-таки б не треба скидати в одну яму живих із мертвими. Раніше, як було роботи менше і сам був міцніший, справний, він цього не робив. Це вже як занеміг, ослаб, став так чинити. Значить, не в цім справа. Їде Сидір, уже й віжками не махає. Торохтить віз, і в зловісній тиші ні півень не загорлає, ні собака не загавкає, ні кішка дороги не перебіжить: все з’ їдене. Вимерло село, ніхто й з дворів не виглядає. «Господи, якби хоч до вечора якось доробити», – подумав.
Провела Табурова Христя Сидора від хати, вийшла на дорогу. Прямо за хатою половіло жито. Восени останнє зерно вкинула в землю,
а воно, бач, зійшло. Христя нарвала колосків. Бог із ним, все одно
обірвуть до нового врожаю. Навилущувала в ковганку молочного зерна, розім’яла товкачем, натовкла, вимила з ковганки водою в кухоль, подала на піч Івану. За кілька днів Іван оклигав. От і став на ноги. А ще через тиждень побачив його Матвієнко, сказав:
– Сьогодні нікому мертвих возити. Ти, Іване, здоровий, бери й вози.
– А Сидір же де?
– Та щось захворів. Простудився, чи що. Зліг.
Іван запріг парокінний ход, поїхав вулицями збирати мерців. Під’їхав і до двору Сидора Холоші. Сидір тепер жив у хаті Степана Ригора.
– Що з хазяїном? Скоро видужає? – запитав у дружини. – А то мені його роботу накинули.
– Е, вже не видужає, помер, ще й теплий, – озвалась Сидориха.
Іван мовчки взяв мертвого, як беруть сонну дитину – під ноги й під руки, поніс до воза. Десь через годину він загорнув яму з мерцями, витер спітніле чоло і знову поїхав, на цей раз у другий кінець Байраку, збирати страшні жнива скорботи й смерті.

36
Рано-вранці Миколка прокинувся, пробрався через мертвих і живих, що скопом лежали на долівці, так що й не відрізниш, хто живий, а хто мертвий, гукнув:
– Альошо, Ілько, пішли до школи. Може, їсти дадуть?
– Я не піду! – озвався Ілько.
– Не хочу, – відмахнувся Альоша.
Миколка скривився і сам подався до школи. Голова білою хустиною перев’язана. На плечі полотняна торбинка з чорнильними плямами. В тій торбині читанка, дерев’яні палички, а на самому дні ручка й чорнильниця. Село спорожніло, вимерло, надовкіл голод і смерть, та ще майже в кожному дворі бур’яни, наче ліс, аж страшно. Спочатку людей ховали в городі, в садку. А зараз ходять, переступають, ніхто, схоже, нікому не потрібен, ніхто ні за ким не плаче. Возами звозять в яму на кладовище. Біля кладовища сморід. Не продихнеш. І Миколка, проходячи, затуляє носа. Побіля сільради зиркнув крадькома в причілкове вікно, там, як завжди, Кухар і Матвієнко б’ють когось ослінцями, домагаються, хто зерно курям сипле.... Придивився – Штима Гаврила.
Он і Іван Табур випірнув з провулка, везе до кладовища повну хуру мерців. Миколка вдивляється в замотані в рам’я тільця, в непомірно великі голови, що б’ються об полудрабок, і йому стає не по собі. В цій хурі переважно діти, дорослі вже вимерли. У Миколки аж холодок поза спиною пройшов. Не більше як тиждень тому ці хлопці й дівчатка ще виходили на вулицю, гралися в дивні, недитячі ігри: шукали шпурами зерно. А деякі навіть до школи приходили. А з Осаульчиним Ваньком, що лежить у самому задку скрючений, не так давно на прямовисних кручах Псла потрошили щурячі гнізда. Миколка ще раз подивися насвоїх однолітків. Дивно, майже нічого не змінилося.
Тільки, здавалось, побільшали голови й обличчя поробилися застаркуваті. Кліпнув Миколка очима, аж у Ванька одне око, праве, відкрите. І тим оком він наче підморгує. Мовляв, чого ти, Миколко, іди сюди, до нас, разом поїдемо. У Миколки аж волосся під картузом заворушилося. Хто його зна! Не завтра, то післязавтра ось так повезуть і його.
– Но, Сива! – помахує вербовою лозиною Табур. – Но! Все б паслась і паслась. А то я тебе зараз нагодую.
Табур стьобнув кобилу, і та трохи наддала ходу. Сотню саженів пробігла підтюпцем і знову перейшла на крок. Йде, головою помахує, бо мухи надокучають. Інколи зупиниться, зірве м’якими губами на обніжку невисоке стебло, голку трави, аби тільки Іван зазівався, і знову тягне хуру.
Миколка повертає голову і знову бачить віз із мерцями. Тепер він бачить, що поміж дітей лежать і дорослі. Хлопець аж уперед подався. Господи, та то ж он тітка Лукія і дядько Василь. Дядько висох, а тітка пухла, наче налита. Шкіра на литках потріскалась і з тих тріщин сочиться вода.
А в самому задкові воза таке наче Ївга Осаулка і старий Штим Сава лежать, так його вже давно серед живих немає. Миколка аж крок пришвидшив, щоб краще роздивитися, хто ж то, але не встиг. Іван звернув ліворуч, на кладовище. Дорога тополями всаджена. Летить пух, лоскоче обличчя, ноги. Добре, що вітер запах відносить. Дивиться Миколка, аж там, біля ями, люди сидять. Можна б і впізнати кого, так далеко. А то он таке наче дід Олексій збоку примостився.
– Чого б йому там бути?
Миколка хотів повернути на кладовище, запитати, та передумав. Так і в школу можна спізнитися. Хоча зараз, правда, ніхто й не питає, чого спізнився. Ніхто не робить перевірку, про перекличку давно забули. У класах залишилось по кілька учнів. Хто ходить, а хто зовсім забув дорогу до школи. Все одно вмирати. В школі інколи хоч трохи їсти дають. А тому Миколка вирішив забігти до діда Олексія на зворотному шляху. А тим часом Табур приїхав на кладовище, став біля ями, висмикнув з-під низу дошку. Мертві, як груші, попадали в смердючу яму. Один тільки Василь Ригір лежав на задку, видно, за щось зачепився. Іван вдарив по мерцю лопатою і той впав.
– А ви чого сюди поприходили? Сидите, смерті ждете? – питаєТабур.
Мовчать люди. Бо сил немає навіть відповісти. Та й байдуже, не хочеться вже нічого. Ні озиватись, ні щось казати. Сидять біля ями, наче тіні. Живі мерці. Один лише Олексій Ригір знайшов-таки сили, відповів:
– Ти ж мене, Іване, як помру, хоч в яму пхни, щоб мертвого птиці не клювали.
– Пхну, – пообіцяв Табур і додав: – Та чи я б вас з дому не забрав? Прийшли сюди сидіти. Смердить он як.
– Таке пасталакаєш, Іване, аби не нишком. Як же було не йти, як твій напарник на днях помер, і два дні ніхто мертвих не возив. В який двір не зайди – і мертвяк. Ходиш, спотикаєшся об мертвих, от і прийшов, щоб хто-небудь в яму пхнув, як околію, щоб не тягались зі мною та не лаялись. Ти ж бачиш: село майже вимерло, ховати нікому, а я важкий, огрядний. А з ями воняє. Майже тиждень без пригляду, пора б загортати.
– Нехай, ще ось поїду, ось воза наберу, щоб яма повна була, а ввечері, може, й загорнемо, – пообіцяв Табур.
А тим часом Миколка до школи добирається. В який двір не загляне – всюди мертві лежать. Хто біля порога, під призьбою, а хто й прямо посеред двору. Іде Миколка, в двори поглядає, та весь час хустку поправляє на голові. Аж ось і знаменита хата Сибірських, яку всі в селі обминають галасвіта. Дивне розказують про них у Байраку. Вирішили, якщо всім пропадати, то хай хоч хтось виживе. Спочатку гуртом з’їли батька, потім матір, тоді старша сестра меншу. А середульший хлопець зараз, кажуть, старшу сестру доїдає.
Приїхав вчора Іван Табур, щоб мертвих забрати. Зайшов у хату, а там дівоча нога теліпається, за сволок підвішена. А Грицько сидить на лаві, либиться на ту ногу.
Іван вже, здавалося б, до всього звичний, і то волосся на голові заворушилося. Так і вийшов із хати, задкуючи. Боявся спиною до Гриші повернутися.
Вся дітвора ту хату обходить десятою дорогою. Оббіг її й наляканий Миколка. Захеканий, прибіг до школи, а тут на урок подзвонили. Вскочив у клас, сів на своє місце поруч з Устимком Кобзарем і сидить. Устимко хоч і старший, але дітей мало, класи зводять. Перший урок читання. Зайшов учитель Микола Панасович, привітався. Побачив, що Миколка перев’язаний хусткою, запитав:
– В тебе що – голова болить?
– Та ні,– знітився Миколка.
– А чого ж ти цілий тиждень в школу не ходив? Хворів, чи що?
– В мене хрещена вухо відкусила, – побоюючись, що його засміють, Миколка роблено всміхнувся, але ніхто не сміявся.
– Як – відкусила? – пополотнів учитель.
– А так, покликала на вулицю з хати, спочатку обняла, стала цілувати, а тоді схопила зубами за вухо і їсть, а я кричу. Поки дід Никін прибіг, відбив, а вона вухо зовсім з’їла.
В класі запанувала тиша. Миколка опустив очі, винувато потупився в підлогу. Може, не варто було казати про це? Миколка знову подумав, що з нього будуть сміятися, але всі мовчали і тільки допитливо дивилися на нього. Під вагою тих поглядів хлопець не міг підвести голову. Права рука мимоволі потяглася до пов’язки. Він підгорнув нею хустину, спідлоба поглядав на товаришів.
– А коли Альоша й Ілля прибігли, вона те вухо вже проковтнула, злопала, – нарешті сказав Миколка і підвів голову.
Микола Панасович сидить і теж не знає, що йому казати:
– Ну, що ж, Миколко, бери читай. Зможеш?
Хлопець відкриває читанку на заданій сторінці. Там на всю сторінку намальований Сталін з дівчинкою на руках.
– Читай, Миколко.
– Взяв Ста-лін Не-лю і згадав про всіх дітей, – прочитав Миколка по складах і сльози потекли по виду.
– Сідай, молодець! Чого ти плачеш? – питає вчитель. – Мо, в тебе вухо болить, мо, не треба було читати? Так текст гарний, життєстверджуючий.
– Ні, вже не болить, їсти хочеться, – зізнався хлопець.
Після уроків разом з Устимком Миколка зайшов на кладовище, позвав дідуся.
– Дідусю, чого ти тут сидиш? Пішли додому.
– Та мені вже тут краще, онучок. А як ти побачив?
– В школу йшов і побачив. Пішли.
– Та я вже якось тут пересиджу.
– Я без тебе нікуди не піду.
Коли вони з дідусем прийшли додому, людей у хаті помітно поменшало. Іван Табур, видно, приїздив ще й після обіду і всіх, хто помер, забрав. Залишились тільки старі Устя та Никін, та ще брати Альошка й Ілько. Микола приліг на полу, згадав, як зовсім ще недавно вони бігали до Діда Олексія і бабусі Одарки.

37
Якщо до діда Івана і баби Палажки вони бігали, коли заманеться, то до діда Олексія ходили рідше. І приймали їх там гірше, і жили ті вдвічі дальше. Ходили лише по великих празниках з батьками. І тільки коли підросли, бували там і самі.
Бабуся Одарка була доброю і лагідною людиною. Вона вже років п’ять хворіла ревматизмом і майже нікуди не ходила, більше лежала в ліжку. Вона дуже скучала за онуками, а вони за нею. У діда Олексія був за селом млин-вітряк. Як тільки здіймався вітер, дід ішов пускати млина. А до млина він обов’язково йшов мимо їхнього нового по-двір’я. Тільки дід пройде, а вони гайда до баби Одарки. Тільки вбіжать в хату, бабуся помаленьку підведеться з постелі, кожного погладить по голові, хоче наче чогось заплакати, а в неї сліз немає, повисихали. Та й сама вона висохла й почорніла за п’ять років від того проклятого ревматизму. Помаленьку було пройде в чулан, візьме глечичок молока, накладе в тарілку меду, посаджає їх за круглий обідній стіл, а сама сяде на ослінчику близенько-близенько коло них, візьме своїми теплими сухими руками кожного за шию, помацає за вуха, чи не гарячі. А коли всі поїдять, пообмиває їм руки, пообтирає чуби, щоки. А вони питають:
– Бабусю, чого ви так помалу ходите?
– Мочила, онучки, пізньої осени коноплі. А коли тягли, то вже й річка замерзла. Після того й захворіла. Відібрало в мене силу, моч. Через це помалу й ходжу, мої дорогенькі внучки.
На шостому році постільного життя бабусі Одарки не стало.
Так минали труди й дні їхнього бідарського життя. А через рік розпочалася колективізація. Гоніння на людей.
Дід Олексій з бабою Одаркою жив біля лугу, був у нього гарний садок, велика пасіка, добра сотня дуплянок. Як і дід Іван, він ніколи не сидів без діла, був завжди зайнятий, майстрував. То довбав нові вулики-дуплянки, то ремонтував старі. Робив діжки. Одне слово, бондарював. Ранньою весною товкся в садку, вигрібав і палив листя. Готував тічок для пасіки. А як тільки сходив сніг і зацвітали проліски, виставляв вулики. А ще був у діда Олексія широкий і довгий човен. Кожну весну він обсмолював його, конопатив. Біля човна постійно сушилися ятері, пахло водоростями і рибою. Дід любив і вмів рибалити. А тому, як тільки вечоріло, забирав ятері і плив на Вузьку.
Полоскалась, улюлюкалась за бортом вода. В очереті дід зупиняв човна і поміж осокою ставив на ніч ятері. Іноді, як степліється вода, брав у човен онуків.
– А ятері тут? – гукали онуки.
Дід Олексій мовчав. Він був надзвичайно суворим і не залишав без покарання найменшої провини. Особливо перепадало Іванові й бешкетнику Альошці.
Добре пам’ятає Микола такий випадок. Вони вчотирьох з Іваном, Іллею й Альошею були в садку, крутилися біля діда. Дід закінчив роботу, робив комусь діжку, сказав: «Будьте тут, а я піду подивлюся, де коні пасуться, щоб, бува, не пішли куди в шкоду, а заодно і попутаю на ніч, а то ще цигани покрадуть».
Дід кинув на плече два важких залізних пута й пішов на леваду, а вони сидять, виглядають у вікно з хати. Хата була збудована в садку для схову на зиму бджіл, а влітку слугувала за сторожку; там був складений весь пасічницький інвентарь. Коли діда не стало видно за ліском, всі четверо полізли на грушу. Груші на ній були завбільшки з гусяче яйце і називались дулі. Не злазячи з дерева, хлопці їли ще зеленкуваті груші й безтурботно дивились в той бік, звідки повинен був з’явитися дід. Дід з’явився несподівано і зовсім з іншого боку, з двома уздечками в руках і – прямо до них під грушу.
– А ви ось де? Оце ви так слухаєте? Я що вам казав, як ішов до коней? Ану, злазьте додолу. Додумались, зеленець обривати!
Хлопці полякалися, що дід битиме, а тому полізли ще вище.
– Злазьте, кому сказав.
Хлопці почали хлипати, але не злазять. Недалеко від груші, біля високої липи, стоїть драбина. Вдень сів рій, і дід лазив по ній, вбирав його в рійницю. Щоб скоріш позганяти хлопців з груші, дід пішов по драбину. Першим, бо був найнижче, почав злазити Микола, за ним Альоша, Ілля, потім Іван. Миколу, Іллю й Альошу дід бив поводами уздечки, а Івана, як найстаршого, – залізними удилами. Добренько їм перепало того дня. Боячись, що дома добавлять, вирішили не признаватися батькам. Прибігли налякані додому, а мати – в крик.
– Де ви були? Де вас чорти носили?
– Та ніде.
– Брешете!
– Нас бив дід Олексій, – сказав Микола.
– А за що він вас бив? – питає мати.
Хлопці змовились не казати правди батькам, а тому Альоша й каже:
– Та ми по дві сливи в садку вирвали.
Мати зразу хотіла бігти до свекра, та, згадавши, що там живе та премудра Лукія, зупинилася. Жив свекор з найменшим сином Василем і невісткою Лукією.
– Ах ти диявол старий, – лаяла свекра Олена.– Щоб з тебе печінки вирвало, щоб тобі руки та ноги, проклятому, повсихали. Я ж казала, не йдіть у той садок, хай він крізь землю провалиться! Хай він чорним димом задимить. Ану, йди, Альошо, я подивлюся, де він, булькатий, тебе вдарив.
Олена підняла сорочку, а там синяк через усю спину, і знову на діда:
– Щоб тебе, проклятий, об суху дорогу било і ніколи не переставало. Щоб тобі добра не було і на тім світі, як ти отак хлопця побив! – а тоді до нього, найстаршого, Іванка: – Чого ж ти, здоровило, стоїш мовчки? Що ви там робили? За віщо він вас бив?
– Не знаємо. Ми не винуваті, – каже Іван.
– А щоб він не знав, коли день настане, а ніч прийде! Щоб він ходив і не знав, куди йде і куди прийде! Щоб його, проклятого, біла гарячка день і ніч трясла, як оце я трясусь!
А тут якраз і батько пригнав корову з пастівника, прив’язав до ясел біля повітки.
– Павле, а йди лишень сюди.
– Що там таке? – питає Павло.
– Іди подивись, як твій батечко дітей побив і поперелякував, щоб він своєї тіні боявся!
А Павло знову:
– Якби не винуваті були, не робили шкоди, ніхто б їх не бив. А раз побив, значить, було за що. Трохи навчив уму-розуму, а те заживе як на собаці. Після цих слів Павла Олена ще дужче розрепетувалася:
– А чого ж він, трясця йому в бандури, ніколи не б’є того гунявого Васька та Степана? Хай хоч і на голову йому позалазять, а не те, що на грушу! Знаю чого! Бо то діти тієї косолапої, пишнозадої відьми Лукії! А наші діти – це собачата. Я його клястиму, поки він і житиме, а вмре – кістки й душу проклинатиму. Брешеш, чорте-бісе, скоро бджоли вивезеш у поле. А як вивезеш, піду до Віричів, відер десять води закип’ячу в казані і пообливаю ті груші, всі до одної. Щоб він прахом пропав отой садок, як за його отак дітвору побити.
Ще довго в той вечір Олена кляла діда Олексія і Павла за те, що заступився за нього, а потім пішла, взяла дійницю, здоїла корову. Всі повечеряли і мовчки полягали спати.
Всі вже поснули, а дітвора не спить, бо тіло болить, і згадуються чомусь ті казки, які розповідала колись баба Одарка.

38
Вогко, похмуро. В повітрі літає водяний пил. Іван Ригір повертався в Байрак. Нарешті його звільнили з-під арешту. По один бік дороги – потемнілі від вологи тини, по другий – ще темніший вільшаник, зарості шелюги, сплутані ожиною кущі.
Іван поминув колгоспний двір. На голих деревах, на спітнілих з потрісканою фарбою дошках сівалок важкими краплями висить роса. «Гарна погода буде», – подумав Іван. Біля колгоспної конюшні зупинився, тихо покликав:
– Буян!
Кінь радісно заіржав, вдарив копитом об землю. Серце у Івана здригнулось, защеміло від жалю. Налилось тугою. Кінь хоча й безсловесна тварина, а тільки зачув хазяїна, так і заіржав. Іван стояв, обіпершись об штандарину, яку виламав у шелюзі, щоб відбиватись від бродячих бездомних собак, яких останнім часом розплодилося хтозна й скільки. Постояв, посумував, відчув, як, наливаючись сумом, тужавіє серце, пішов Склепщиною повз дідове Олексієве по-двір’я. По-вуличному їх прозивали Мусійками, на честь прадіда Мусія Терентійовича, кликали й по-іншому – Павлишами.
Прийшов Іван додому, ступив на поріг.
– Слава Богу, вернувся, – зустріли його на порозі Устя й Никін.
– А мої ж де? – спитав, не заходячи в хату.
– Матір на цвинтар живу відвезли, а сестер Микола й Альоша біля клуні в старій ямі заховали.
Іван повернувся й мовчки пішов з двору. Ручним возиком він привіз матір додому.
Пізно ввечері, коли зовсім стемніло, до Ригорів завітав Штимів Гаврило, чоловік рідної Олексієвої сестри. «Бач, держить Олексієву сестру і нас не забуває. Мабуть, знову підуть з Іваном стригти колоски», – зрадів Микола.
Мати лежать на печі пухлі, уже й не стогнуть. А Гаврило знай собі гомонить, розповідає то те, то се. Такий вже балакучий, не переслухаєш.
– Оце як хочеш, Олено, а голод той гад Сталін нарошне зробив, щоб його калікою зробило. У нас що – неурожай був? І картопля, і хліб були, тільки вимели все підчисту.
– А що, йому легше від того? – з останніх сил видихає Олена, відчуваючи, як темніє в очах і обертом іде голова.
– А щоб принизити, зачавити, щоб чоловік і рота не розтуляв. Знає, гад, якщо людина голодна і безправна, то роби з нею, що хочеш, хоч мотузку сукай.
– А на залізниці балакають, що всьому вина – неврожай,– каже Іван.
– Слухай їх, вони накажуть,– повертається до нього Гаврило, сухий, жилавий, корчакуватий. – Я оце був у Гогольській в сестри, а до неї дівер з Одеси приїхав, розказував. Так і я чув. В Одесі, каже, кораблі зерном грузять і везуть за море-окіян. А люди, як і всюди, голодні стоять, дивляться на те. А моряки, щоб повеселитися, беруть жменями зерно і кидають в натовп. Інтересно їм, як люди падають, давляться, розгрібаючи землю, шукають зерно. А що їм? Ситі, вгодовані. Глумляться над людьми.
– Та, може, хто й зернину яку знайде та з’їсть, – каже Миколка. – А мо, бреше.
– Е, не бреше. Я в Гогольській сам був, бачив: грузять вагони і правлять кудись. Везуть пшеничку, як золото, а ми тут пухнемо, мремо. Оце тобі і весь сказ, Олено. Отакі діла наші, мать його за ногу. Діла – як сажа біла. Їй-бо, не брешу, сам бачив.
– Боже й Боже...
– Ну, а в тебе, Миколко, вже вухо загоїлося? Оце й хрещена!
– Що ти хоч, з ума вижила. Оце на днях заходила, а вона збирається свого Ванька з твоїм братом Дмитром, якого хтозна й відколи немає серед живих, зарізати. Свят, свят! Господи, отаке лихо на людей.
– Та й її вже, Олено, немає. Табур Іван сьогодні в яму відвіз. Отаке-таки той чорт зробив. Отак люди переводяться.
Дід Никін і баба Устя Гамазури на другій половині хати. В хаті простір, привілля, хоч конем грай. Весна всіх прибрала. Тільки й пам’яті про людей, що ікони на покуті. Всі в футлярах, під склом, з позолоченим або срібним окладом. А по кутках якісь незбагненні квіти з пухирцями, з гронами металевих ягід. Дід Никін почув розмову на другій половині, пішов туди.
– Воно, мабуть, до того йшлося, – обізвався Никін. – Перед самим голодом йшов я під Лукою. Дивлюся, Ялисовета Тимонова яму в садку копає, матері могилу риє. Старі бабусі побачили та й кажуть:
– Що ж ти, Ялисовето, ото робиш? Гріх яму на свого копати. Буде в тебе другий похорон, ось побачиш.
– Який похорон? В мене нікого немає,– витираючи росу з лиця, відповідає дівчина.
Та путі Господні, як кажуть, неісповідимі. Вийшла Ялисовета заміж, а чоловік взяв та й помер на Вербну неділю. Двадцять два рочки тільки й виповнилось. Ото так, Гавриле. Оце вам і знаменіє. Забули люди і про гріх, і про Бога. От він і напомнив нам, вклав пам’ять.
– Да, діла – як сажа біла, – мрійно, дивлячись у вікно, сказав Гаврило. За вікном густа, як дьоготь, темрява.
– Збирайся, Іване, та пішли. Ножиці не забудь і ворочок, – нагадав Гаврило.
– Що б ми й робили без зятя Гаврила? – подумала Олена й, зібравши решту сили, мовила: – Бачиш, Гавриле, що оце зробили? А Ро-сєйка ще й родич, щоб він пощез!
– Нехай, він свого достукається, – зціпив зуби Гаврило. – Прийде й на нашу вулицю празник. Ну що, Ванько, зібрався? Пішли.
За хвилину темрява сховала їх від злого ока.
– Ну що? Не страшно? – пошепки питає Гаврило.
– А чого боятися?
– Твоя правда, – погоджується Гаврило. Ще вчора і ця земля, і це поле було їхнім. Тут їм знайомий кожен пагорб, кожна грудочка. Жита давно поспіли, але далеко. А пшениця – ось вона, під боком. Вус потемнів, як у парубка, зерно молоком наливається.
Тільки розпочали, а тут об’їждчик Дем’ян Росєйка на коні скаче.
– Ану, хто воно там краде народне добро? – гукнув Дем’ян і пустив коня.
– Не підходь, а то вб’ю, – глухо озвався Гаврило. І той окрик зупинив Дем’яна. Зрозумів: уб’є. Від переляку заніміли ноги. Дем’ян осадив коня, полетів назад.
Іван стоїть, тремтить, слова не вимовить – злякався. По небу пливуть важкі хмари, давлять землю. Повітря наелектризоване, пахне грозою.
– Не бійся, раз помирати, – підбадьорив його Гаврило. – Будеш стригти колоски – або виживеш, або ґиґнеш від кулі. А не будеш – точно здохнеш від голоду.
Твердий, урівноважений голос Гаврила заспокоїв Івана. Він трохи заспокоївся і знову почав стригти. Настригли по ворочку й пішли додому.
Не чекаючи ранку, Іван нам’яв молочно-стиглого зерна, боячись загубити бодай зернину, сам став ліпити ліпеники і пекти їх у печі. Потім поділив ті ліпеники порівну на п’ятьох, казав:
– Мамо, беріть їжте й ви.
– Для чого воно вже мені, їжте ви з Ільком, Альошкою та Миколою. Мені все одно помирати.
– Хлопці не пропадуть. Розбовтки обмажуть глиною і печуть, як картоплю. Тушканчиків ловлять і варять, і відвар навхильки п’ють. А я їсти не буду, мені в радгоспі дадуть похльобки, – Іван зліз на крайок, подав матері ліпеника, мати здійняла руку, але дотягтися забракло сил. Іван підніс ліпеника до рота, діждався, поки мати з’їсть, подав другий.
– Їжте, мамо, – підсідаючи до матері, каже й Ілько.
– Чого ти сидиш біля мене, синку? Галя вже сиділа, – вона заплакала, впустила ліпеник на подушку. – Ільку, встань!
– Не беспокойтесь, я живучий...
– Який ти там живучий, наскрізь світишся.
– Їжте, мамо, я підожду, – наполягає Іван.
– Нехай потім, я трохи оддихну, вморилася.
– Ні, їжте зараз, а то ви ще Миколі чи Альошці віддасте. Знаю я вас... Не злізу, поки не з’їсте...
– Я не візьму, – сказав Ілля. – Та й хлопці теж...
– В мене, синочки, вже й їсти сили немає. Бачите, яка я пухла? Як колодка. Де придавлю пальцем, там і ямка, біліє, пухне водяночками, наливається бурою кров’ю.
– Нічого, їжте, тоді й сили появляться.
Так минуло кілька днів. Олена зарум’янилась, посвіжішала, а коли Іван, як завжди, поліз на піч з ліпениками, сказала:
– Ванько, ти бачиш, скільки в мене в голові вошей, аж волосся ворушиться. Раніш вони були мені без діла, а зараз так-таки дошкуляють.
– Давайте, мамо, я вас острижу. А чого? Як так мучитись...
– Ну, тоді бери стрижи. Бог тобі в поміч.
– Іллюшо, неси ножиці.
Олена зняла очіпок, Ілько засвітив каганця, зняв з вбитого в сволок гвіздка ножиці, якими Іван недавно стриг колоски, подав на піч. Іван почав стригти матір. Лискучі ножиці враз посіріли від вошей, вони гасали по ріжках ножиць, наче коні. Ілько ловив їх, давив нігтями.
– І правда, розвелося – ножиці не просунеш, – сказав Іван. Він брав волосся пасмами, обрізав його, складав на черінь. За півгодини Іван остриг матір наголо. Голова матері, й так маленька, зараз стала схожою на дитячий кулачок, та ще й покоси видно.
– Ну як? – запитав Іван.
– От спасибі тобі, синок, полегшало, – вдячна мати хитала пташиною головою, плакала. – Тільки трохи в голову холодно. Ну, та то нічого. Очіпок є, хустку накину.
Ілько палив волосся в челюстях. Чути було, як тріщать на вогні воші.
– Раз полегшало, значить, одужаєте, – заспокоїв матір Іван.
– Дай Боже.
– І тіло, і ноги вже не так поналивалися, – з радістю в голосі проказала Олена.
Іван та Ілько її тільки й послухають, поспівчувають. Найстарший – за батька, все розуміє. А ті песиголовці, Альошка й Миколка, їм все одно. В них ще вітер в голові гуляє.
– Ти ба, й шкіра трохи порозовіла, – дивувалася Олена. – А то була зморщена, пильна, сіра якась, наче нежива. Їй-бо, з твоєю поміччю, Іване, може, ще й оклигаю.
Ще день-два Олена й не думала вижити. Лежала на печі мовчазна, похмура, наче приречена, чекаючи смерті, готувалась до зустрічі на тім світі з ріднею, і ніщо її на цій землі вже не цікавило. Та й вона, схоже, нікого. І от Іван повернув матір до життя. Через кілька днів Олена звелась на лікоть, стала сидіти. Хіба це жарти: дев’ять днів пролежала пухла, як колодка. І от нарешті оклигала, звелась на ноги.
– Спасибі тобі, Іване, підняв матір з того світу.

39
Під кінець вичахлого від спеки дня прийшов до Олени Микита Матвієнко, запитав:
– Ну, як живеться, Олено?
– Що, не бачиш? Очі повилазили.
– Та бачу, погано. Зайшов оце... Переходь до мене жити, інакше пропадеш з своїм виводком.
– Нічого, дасть Бог, якось переживемо, – Олена пильно подивилась на Микиту, запитала: – А чого це тобі примандюрилось?
– А то наче не знаєш, що я тебе кохав? Забула, як з твоїм Павлом побились?
– Не знаю і не здогадувалась. Думала: чогось не поділили.
– Тебе не поділили.
– Он воно що? Так он ти через що хазяїна на той світ загнав!
– Не я, він сам себе загнав. Я йому сірників не давав.
– Не він тебе підпалив. Він дома був. Бог з тобою, Микито.
– Я не виясняти прийшов – винний Павло чи ні, того вже не поправиш. Я тобі серйозно кажу – йди до мене жити.
– І не проси. Загнав Павла, дітей посиротив, а тепер хочеш, щоб я пішла до тебе! А свою ж Хіврю де дінеш?
– Розведусь. Зараз не старі часи.
– Не буде цього, й не надійся. Іди геть краще з двору, щоб я тебе й не бачила. Гріх-то який... А сина якого на світ пустив.
– Якого?
– А ти сам у нього спитай, що він зі мною зробив.
– Горда! Дивись, пожалієш, – процідив крізь зуби.
Олена вже й рот відкрила, щоб відповісти, та в хату ввійшов Миколка, за ним дід Никін, і Матвієнко спішно вийшов.
– Чого він приходив?
– Та так, аби не нишком, – недбало махнувши рукою, сказала Олена.

40
Ще недавно за вікном буяла весна, розпускались садки, рожевий і білий цвіт устеляв землю, бився в шибки. В сагах вдень і вночі кумкали жаби. «Скільки тих жаб, а, бач, ніхто не додумався їсти. А скільки б людей врятувалося, не вмерло», – подумала Олена. Думки її порвав стук западки. В хату влетів Альоша. Сорочка недбало запхнута в штани, в пазусі щось бовтається.
– Що там у тебе? – запитав брат Ілько.
Альошка довго не показував, та потім не витримав, дістав шматочок макухи. Микола не здивувався. На тім тижні Альоша не таке встругнув. Приніс десяток гусячих яєць. Витяг з-під квочки сільрадівського активіста Дем’яна Росєйки.
– Де ти макуху взяв? – спитала Олена.
– Ляпашко дав, – мовив син.
Біденко торгував у магазині, й Олена повірила.
– Пішли, хай і мені дасть хоч половину твого. Я попрошу, – скиглив Миколка.
– Жди, так він тобі й дасть.
– Тобі ж дав!
– А я йому помагав. Не віриш? Півдня тягав ту макуху й крам у магазин, от і дав, – сказав Альоша і подався надвір. Слідом вибіг Миколка. Альошка демонстративно жував ту макуху. Микола ковтнув слину, зблід, погас, і Альошці стало шкода його. Ілля мовчав, але в погляді був докір.
– Там, хлопці, такий замок, що його можна гвіздком відімкнути. Пішли, – озираючись, зашепотів Альошка. – Якщо хочете, наберемо втрьох макухи, скільки захочемо.
Альошка завзятий, меткий і брехливий. Ніхто йому тієї макухи не давав, але він ось уже кілька днів ласував нею, не зізнаючись навіть Миколі. Розпатяка, на тому все й скінчиться.
Альошка ввійде в магазин разом із людьми, і як тільки Біденко одвихнеться за товаром, витягне з дерев’яного ящика трикутний гвіздок, зігне. Відмичка готова. Сидить у сосні, чекає, поки Біденко піде на обід. Щоб зайвий раз не клопотатися, Біденко на шпугу лавку не закриває. Почепить замок – і все. Крамниця стоїть у зручному місці, під сосною, в старій Штимовій коморі на стоянах. Альошка підкрадеться, цвяшком круть-верть той замок і відкрив. Набере макухи, цукерок і тікати. Брав небагато, а тому Біденко поки що нічого не запідозрив.
В обід Ілля, Альошка і Микола пішли до магазину. Покрутилися – ніде нікого.
Магазин зачинено. Збоку хитається під вітром кропива, неохоче хилить в задумі голову самотній будяк. Під магазином кілька порожніх ящиків.
– Ти, Іллюшо, на атасі стій, – наказав Альошка. – А ми підемо.
Альошка викрутив з ящика зігнутий гвіздок, вертів ним у замкові, поки не відчинив. Крадькома ввійшли в магазин. На дерев’яних полицях – горілка, штани, кухвайки, в кутку – одежа, хомути. Пахло чимось незнайомим, їстівним, збруєю й мишами.
– Іди сюди, – покликав Альошка. За перегородкою в кутку на полиці стояли два ящики: один з пряниками, другий – з цукерками.
– Набирай канфет і пряників, – пошепки сказав Альошка і першим почав кидати за пазуху медові пряники й мокрі, підталі від спеки, склеєні в кім’яхи подушечки. Альошка витягнув звідкись порожній мішок, кинули в нього кілька круглів макухи. Мішок був невеликий, а тому макухи було десь з півмішка.
– Це вже на всіх хватить, – радісно мовив Альошка, – понабиваємо жолудки. Жалко, Галя померла.
Миколка й Альошка витягли мішок на поріг, оглянулись. Все гаразд. Ніде нікого. Альошка по-хазяйськи клацнув замком, і він, о чудо, замкнувся сам.
Таке Микола бачив уперше, та дивуватися і захоплюватись було ніколи. От-от повинен був повернутись з обіду Біденко, та й з людей міг хтось навідатися. Спробували нести той мішок на плечах і не змогли. Обох від нього водило. Та й років на двох сімнадцять. Ілля чекає їх за рогом. Вирішили тягти той мішок через сосну кружним шляхом додому. Набивали роти пряниками й цукерками. Тягли наввипередки, по черзі, скільки вистачало сил. Мішок у кутку був трохи драний і луска час від часу просипалася, губилася разом з потертю.
Захекані, спітнілі втягли мішок у сіни, відшукали в кутку вірьовку від колодязя, швиденько приладнали до мішка і втрьох, щоб і мати не бачила, стягли на горище. Пряники й подушечки сховали під стріху. Хотіли стягнути ще й драбину, як на дверях хтось забовванів.
Глянув Ілля і мало не впав з горища. В дверях стояв Біденко. Навіть Альошка розгубився, дивився на Біденка оторопілими очима, не второпає, звідки він взявся, чи то бачив, чи, мо, хто сказав.
Біденко нікого не бачив і ніхто йому не казав. Після тривкого обіду він, як завжди, прийшов до магазину, побачив сліди крадіжки, макуху кидали поспіхом, гублячи труху. Слід від драного мішка був і на рундуку. Біденко вийшов з комори, обійшов навкруг, побачив зламаний бур’янець, прим’яту траву, сліди волочіння по піску. Швиденько зачинив магазин на замок, не пішов, побіг по тому сліду, то гублячи його на твердих місцях, то знову віднаходячи. Він був певен – крали дорослі. І от слід привів на подвір’я Ригорів. Став Біденко на порозі, дивиться, хлопці на горищі вовтузяться. Ясно: макуху ховають. Он і на долівці сліди.
– Ану, підождіть, хлопці! Що ви там ховаєте?
Хлопці сопуть, мовчать, тягнуть драбину, але сили були нерівні. Біденко висмикнув з їхніх рук драбину, заліз на горище, забрав макуху.
– Я вас у цугундер посаджу, тоді знатимете. Хто вам відкрив замок? Де ключ?
– Немає. Ми так.
– Брешете! Давайте ключ. Де мати?
– Я тут! – обізвалася з хати Олена, зачувши Біденків голос.
– Ти знаєш, що твої хлопці магазин обікрали?
– О Боже! – злякалась Олена.
– Розбожкалась...
– Ото не кидай так. Що ти хоч? Діти! Голодні й холодні. Як би вони той замок відкрили?
– Я ж кажу, видно, ключ є, – Біденко обійшов усі прибудови, обдивився замки, мо, де схожий є. Не знайшовши, трохи заспокоївся, сказав: – А ти теж дивись за дітьми, якщо наплодила.
Біденко ще трохи покричав на хлопців, кинув мішок на плече, подався в сосну. Прийшов до магазину, кинув мішок у куток, аж пилюка знялася, і рій наполоханих мух загудів під стелею. Зачинив комору на ключ, пішов у сільраду, до Матвієнка.
– Такі справи, Петре. Ілля, Микола й Альошка Ригори відімкнули магазин і вкрали макуху.
– Це неполадки, хро-хро, розбій, напад на радянську установу.
– Макуху-то я забрав, а оце прийшов у магазин, став робити ревізію і виявив, що вкрадено ще й гроші, – брехав Біденко. Він сам узяв ті гроші. Хлопці не знали, що з ними й робити. Вони їх і в руках ніколи не тримали.
Наступного дня в Байрак приїхав міліціонер Ахтанасій Сахно, за-арештував Олену, Ілька, Альошку й Миколу.
– Це ви направляєте дітей, щоб вони державу обкрадали? – ви-звірився до Олени Ахтанасій.
– Та я їх, чортів, уже так лаю та б’ю кожен Божий день, мочі немає. Батька нема, захляв, хіба вони мене послухають? Мислене діло – красти? У нашому роду ніхто не крав. Чорті в кого воно й викинулось. І не тільки в роду, а й в Байраку таких не було.
– Так, значить, ви не направляєте дітей, щоб вони крали?
– Та ні, що ви? Хіба я їм ворог? Не понімаю, що за крадіжку і вбити можуть? За снопи он Штима Хому хіба не впіймали? Посадили на дорогу, то й тижня не протяг. Та хіба мало такого. Невже ви думаєте, що я їм не мати? Хоч погана, а мати ж. Хіба б я послала дітей на вірну погибель?
Ці слова чомусь образили Матвієнка, а особливо міліціонера і уповноваженого Варшавчика.
– Дивно, мати на кражу не посилає, а діти крадуть. Дивно! Дивно!
– У нас недарма кажуть, – втрутився в розмову Матвієнко:
– Яка клепка – така й бочка,
Яка мати – така й дочка,
Яка хата – такий тин,
Який батько – такий син.
Народ скаже, як зав’яже. Так от, матір цих хлопців ви бачите, а батько репресований, ворог народу. Палій. Червоного півня моєму батькові пустив. А оце діти. Полюбуйтесь. Як бачите, яблучко від яблуні недалеко падає.
– Тепер ясно, – сказав Варшавчик.
– Та побий мене Бог, святим хрестом клянуся, – не втерпіла, вихопилась Олена, – що в той день, як у вас сарай горів, Павло всю ніч був дома і з хати не виходив.
– Так! – єхидно усміхнувся Варшавчик. – Виходить, Петре, батьків сарай від Божого духу зайнявся.
Олена глянула на Матвієнка, і він під тим поглядом зів’яв.
– Не знаю, від духу чи ні, знаю тільки, що Павло його не палив, – стояла на своєму Олена.
– Значить, слідство помилилося, взяли невинного? Так? – гахнув Варшавчик кулаком по столу. – Так от! Запам’ятай! Радянський суд не помиляється! Посадити її в холодну! Негайно!
– Холодної в нас немає, – виправдовувався Матвієнко, ніби й справді був у тому винен. – А в комору можна.
– Значить, в комору. Негайно! Хай посидить, подумає.
Матвієнко встав, щоб вивести Олену в комору, але його зупинив міліціонер.
– Можна, я задам їй кілька запитань?
– Гаразд, питай. Встигнемо ще з козами на торг. Ще насидиться.
– Спершу ми запитаємо оцих виродків, що і де вони крали? Ану йди сюди, – зупинив міліціонер погляд на Ількові, подумав: « Почнемо з меншого, цей признається».
Ілько підійшов.
– Хто брав гроші в магазині? Ти чи він? – грізно вказав пальцем на Миколу.
– Ми не брали.
– Брешеш, – гаркнув Матвієнко і звернувся до міліціонера. – Товаришу міліціонер, не вірте. Оцей хлопець на тім тижні добрався до квоччиного гнізда нашого активіста Качечки і повипивав гусячі яйця, залишив одну шкаралупу. Ті, що не подужав, забрав з собою. Правду я кажу? – запитав грізно.
– Не знаю.
– Що значить – не знаю! Зараз ти в мене взнаєш, босяк. Ану йди сюди! – Матвієнко засунув худу, з синіми прожилками, замурзану Ількову руку в глухий куток дверей, став поволі їх зачиняти.
– Ну як? Брав гроші?
– Ні, – стиснув зуби Ілля.
– А Микола, Альошка брали?
Пальці Ількові хруснули, посиніли.
– Ні! Одпусти, гад! Що ти робиш! Ти ще не таке робив.
– Востаннє питаю, брав? – підступився й Сахно, допомагаючи Петрові зачиняти двері.
– Ні! – Ілля зблід і впав, наче підкошений.
– Боже, та що ж ви зробили? Хлопця вбили, – кинулась до Іллі Олена і не добігла: втратила свідомість.
Микола заплакав. Сахно побіг за водою. Поки Іллю й Олену відливали водою, Микола з Альошкою вислизнули за двері. Вони уже були вдома, коли Ілля й Олена прийшли до тями. Не довго думаючи, обох посадили на три дні в комору без води й хліба.

41
Десь у кінці травня на городах у людей почав зацвітати мак, в’язатись молоденька, з гороб’яче яйце картопля. У Олени не було ні того, ні сього. Нікому було той город садити – лежала пухла. Ілля, Микола й Альошка весь час голодували. Після того як випустили її з комори, Олена прийшла додому, довго не знала, що їй робити. Іван сказав, що в радгоспі, колишньому маєтку Дурново, приймають на роботу людей незалежно від походження. Час вбирати садок, а нікому. Дерева їсть тля, черви точать яблука, груші. Робітникам видають кандьор, пайку хліба.
– Оце так, як на панщині, – дивувалась Олена. – Правду-таки мати казали, що будете панськими.
У садку Олена познайомилась з Мар’єю Даценко, п’ятнадцятирічним підлітком з хутора Коломійцевого, взнала, що на півдорозі до Миргорода стоїть такий хутір і що Мар’я працює в тому радгоспі давно, бо вона й двоє сестер залишились сиротами. Олена чула про цей хутір і раніше. Там жила за Федором Бадилою зовиця Дарина, але сама ніколи там не була. Цілий тиждень вона сидить на кандьорі, складає пайку до пайки, а в суботу несе додому сестрам. Виглядала Мар’я старшою від своїх літ. Обов’язок батька й матері, який вона добросовісно виконувала щодо своїх сестер, поклав на її, все в ластовинні обличчя свій суворий відбиток. Олена ледве встигала за нею. Чи то вони пололи садок, чи збирали падалішні груші та яблука. Олена лишень бачила, як майоріє попереду, вибиваючись з-під хустки, вогняно-руда, схожа на полум’я Мар’їна голова. Інколи менші її сестри, видно, не витримували, прибігали в радгосп. Мар’я давала сестрам по шматочку хліба і спроваджувала додому. Ідуть дівчата з радгоспу, підскакують, щипають по крихті той хлібець, щоб вистачило до Срібної балки. Цю весну вони жили там. А взагалі, де вони тільки не мешкали. І в тітки Оксені в Бутовім, і в Суржковім. Спочатку, як їх вигнали з хати, суржчани змилостивились над сиротами і впустили в хату. Важко жити сиротам у чужому краї. Через деякий час вони придибали знов до хутора. В хуторі поплічники Матвієнка жити їм не дали, спровадили в Срібну балку. Там пустувала Платонова хата.
Дивилась Олена на дівчат, згадувала своїх Іллю, Альошку й Миколу. Іван зараз при ділі, працює стрілочником на залізниці. Та інколи прикрощі брали. Ілля, Альоша й Микола в радгосп не ходили, далекувато, та й для чого? Зрештою, й Олена ненадовго там затрималась, через кілька тижнів повернулася додому слабка, охляла, бо на тому пайку швидко нанівець зійшла, та так, що не могла й норму виконувати. Микола, Ілля та Альошка, залишені напризволяще, все частіше забігали в шкоду і, де тільки можна було вкрасти, крали. Голод – не тітка. Рвали маківки, довбали молоденьку картоплю, щоб хоч самим якось прохарчуватися. Пекли ту картоплю на вогні, розкладаючи в лузі багаття, інколи несли додому. Мати інший раз варила її, не питаючи, де взяли. Свого городу не було й признаку. У дворі ріс величезний бур’ян.

42
У понеділок рано-вранці хлопці посхоплювалися з полу і, наче їх хто в шию погнав, побігли з двору. На вулиці моросив нудний дощик. Хлопці довго бігали по Байраку, шукали, що б його поцупити їстівне, що погано лежить, бо шлунок давно зводила судома. Нарешті вирішили податися до родичів, мо, нагодують. Підуть до двоюрідного батькового брата – Дем’яна Качечки на прізвище Росєйка. Качечки жили в Куті. В 1905 році, коли вели залізницю, Кут відрізали.
– Ти думаєш, вони нам їсти дадуть? – спитав Ілля.
– А чого ж? Мо, й дадуть... Родичі... Борошно должні... – непевно сказав Миколка.
– Ні, не дадуть. Не треба й просити. Давай лучче вкрадемо, то точно поїмо, – запропонував Альошка.
– А що там красти?
–Та в нього маку там! Десятина ціла... І слива-угорка в садку. Що-небудь дзизнемо...
Заговорившись, Ілля підвернув ногу, присів, скиглить.
– Як хочете, а далі я не піду, тільки вам на заваді буду.
Удвох хлопці хутко перетнули залізницю, спустилися з насипу. Від шпал тхнуло креозотом. Не перебивав його й запах дзвіночків, що цвіли синім біля будки стрілочника. Непомітно підкралися до обійстя Качечки, зупинилися. Ілля тим часом сосною шкутильгав додому.
Миколка засів у кущах шелюги, Альошка, сміливіший, побіг у двір. Мак був ще зелений, але цвів пишно. Так і вбирав очі непідробним пурпуровим цвітом. Хлопець зірвав одну голівку, відкусив схожий на королівську корону верх, висипав вміст у рот, став їсти смачний, молочно-солодкий мак. Жує Альошка й не бачить, що в глибині двору стоїть Дем’­ян Росєйка з сусідом Йосипом Грабаркою, про щось розмовляють. Поруч лан картоплі зацвів, покрився білим і синеньким цвітом. Альошка вирвав кущ картоплі, вона тільки-но зав’язувалась, дрібна, як бубряхи. Вирвав другий – і зав’язі немає, самі патла. Першим небезпеку помітив Микола. Ще як Альошка до маку пробирався, побачив, але крикнути, щоб врятувати брата, побоявся, побіг далі в шелюгу.
– Дивись, Дем’яне, он у тебе мак рвуть! – гукнув Йосип.
Росєйка глянув у той бік, куди вказав сусіда, і побачив Альошку. Хлопець якраз потягнувся до другої маківки з рожевими пелюстками, прикипів голодним поглядом до тієї дивної краси.
– Ти біжи прямо до нього, – порадив Грабарка, – а я піду напереріз, сховаюсь за повіткою. Він туди побіжить, більше нікуди.
З гори Микола добре бачив, як дядько Дем’ян побіг до Альоші, а Йосип, ховаючись за повіткою і відрізаючи Альоші шлях до відступу, став за рогом. Під ложечкою у Миколи похололо. Альоша стояв, дивився на ту маківку і не міг відвести погляду.
– Альошо, тікай, чуєш, Альошо! – крикнув Микола, але було пізно.
Відчувши небезпеку, Альоша обернувся і в кількох кроках від себе побачив зле, перекошене люттю обличчя дядька Дем’яна. Метнувся вбік і далі через город, повз повітку, поза клунею. Йосип стояв, чекав. І коли Альошка порівнявся з ним, став у створі, перехопив, згріб в оберемок. Хлопець пручався, бився, як стрепет у клітці, та сили були нерівні. Руки Йосипа міцні, наче кліщі.
– Ну що, ворюга, піймався?
– Дядьку, я ж нічого не вкрав! Я тільки одну маківку, – виправдовувався Альошка.
Ударом кулака Дем’ян повалив Альошу на землю. Хлопець не просився, не плакав, і це ще більше розізлило обох. Микола хоч і був далеко, але добре бачив, як дядько Дем’ян і Йосип потягли Альошу до клуні. Зразу ж за дверима стояв тріснутий кований барок з кільцем. Росєйка вхопив його, віддав сусідові, а сам висмикнув з прикладка сіна залізну ключку.
– Якщо тебе ніхто не спиняє, то ми тебе зараз спинимо, – в запалі бризкаючи слиною, погрожував дядько. Ключкою й барком почали бити. Спочатку Альошка схоплювався на ноги, пробував втекти, але його збивали з ніг, і він падав, стогнучи, ліз під прикладок. Хотів сховатися від болю, полишав на току кров’янисту стежку. Альошку били доти, доки той не втратив свідомість і перестав ворушитися. Першим, наполохавшись, не довелось би відповідати, опам’ятався Йосип. Дем’ян, той хай б’є. Дем’ян у себе в шкоді впіймав, у своєму городі, а йому то що? Воно йому болить, чуже горе?
– Ану, підожди, ми його, бува, не вбили? – запитав Йосип.
– Ні! Бачиш, знов лізе! Бий!
Альошка зупинився, сіпнувся й затих. Сп’янілі від влади над чужим життям, знову били і не помічали, що вже не розлітаються від стогону і нерівного дихання остюки й сінце.
– Прикидається, гад! – бризкаючи слиною, гримів Росєйка, та помітивши, що Альоша давно вже не ворушиться, охолов, прибрав занесену над головою ключку. Витер піт з чола, віддихався. Чоботом перевернув дитяче тільце обличчям догори, а під русявою голівкою – коричнювато-білі бризки, калюжа крові і чубчик на вихру й скронях злипся, а тоненька цівка крові через скривавлений мукою рот із лівого кутика витікає в полову.
Йосип шаснув додому. Наполоханий Росєйка зачепив ключкою холонуче тіло за підтяжку і потяг голічерева з городу до сосни. Синя в клітинку сорочка вибилася з штанів, мела двір. На піщаній плішині Ро-сєйка зупинився, озирнувся, обламуючи нігті, почав рити в піску ямку. Вкляклий від страху Миколка сидів у шелюзі в кількох кроках від того місця, бачив дядькове спітніле чоло.На його скроні поспіхом тіпалась, билася жилка. Серце в грудях шалено калатало, от-от вискочить, і Миколці здавалось, що те калатання почує дядько Дем’ян. Дядькова зітліла на спині сорочка з темними плямами поту на спині і під руками прилипла до лопаток і улоговини спини, чітко вирізьбились м’язи. Микола на мить перевів дух. Дядько Дем’ян поклав Альошу на дно, по-господарськи загорнув вириту ямку, розрівняв місце й пішов. Ляскаючи ключкою по халяві, Росєйка спускався вниз до двору, толочив спориш.
Наляканий Миколка кинувся навтьоки. Прибіг захеканий у двір, за-скочив у хату, заліз на піл, укрився рядном. Не дай Боже, мати запитає про Альошку, то він не знав, що й казати. Лежить Миколка, в куток забився, лихоманка його трясе, Богу молиться, щоб не помітили.

43
Олена, лежала в хатині, дрімала. Та раптом її наче хтось під бік штовхнув. Вона розплющила очі, через прочинені двері побачила сина: лежить, тремтить. Перекупався, мабуть. Хотіла спитати про Альошу, коли це дивиться у вікно – біжить у двір Дем’ян Росєйка, залізною ключкою розмахує. Миколка злякався: по його душу прийшов. Дем’ян підбіг, постукав у двері. Олена звелась на лікоть. Колись вона вибивала у Росєйки соняшник, щоб заробити поїсти, а тут циганка ввійшла в хату, причепилась до Дем’яна: «Дай та дай погадаю». Довго крутилася і таки вкрала три карбованці за образами. Росєйка теж тоді гріхував на циганку, та потім став все валити на Ригорів.
«Може, за грошима, – подумала Олена. – Так я їх не брала».
Олена не помилилася. Впіймавши Альошу в шкоді, Росєйка тепер був переконаний, що і ті гроші взяла ніяка не циганка, а Олена. Летів злий, звинувачував у скоєному злочинові не себе, а потерпілих, всю дорогу гнав погінку.
Не встигла Олена на ноги звестися, відчинити двері, як Росєйка вскочив у хатину і, не кажучи й слова, вдарив Олену ключкою по боці. На стіни, на стелю цівкою бризнула кров. Охаючи, Олена затисла рукою зранений бік, заголосила. Миколка вискочив на той крик з хати, побачив скривавлену матір, гукнув до неї:
– Ма, що з вами скоїлось? – заволав не своїм голосом так, що аж на Гнидівці почули.
– Чого ще цей виблядок репетує! – вилаявся Росєйка. – Я вас обох рішу.
Дем’ян замахнувсь ключкою, дістав Миколку по босій замурзаній нозі, трохи нижче щиколотки, скаженіючи, ще й штрикнув у рану гострим кінцем. Від болю Микола втратив свідомість. Кров цівкою вдарила вгору, заливаючи долівку, шелестіла в соломі. Олена затискала рану на Миколиній нозі, заголосила.
– Ой, люди добрі, та що ж це таке? Вбивають!
Сп’янілий від крові, наляканий скоєним, Росєйка, мов одурілий, вдарив Олену вдруге. Удар прийшовся по руці, якою Олена затисла рану синові, зрикошетив Миколці на ногу. Від удару шкіра тріснула, наче полотно порвалося, і щось тепле потекло Олені в рукав сорочки, до ліктя.
– Потужи в мене. Я тобі не так лупки дам. Розкричалася! Вбивають її! – шаленів Росєйка.
– За що ж ти отак дитину скалічив? – волала Олена.
Микола навкарачки повз від порога до полу, залишаючи на перетертій іржавій соломі кривавий слід. Час від часу оглядався, зойкував, жахаючись того сліду, і вже не кричав, а тільки скиглив:
– Ой, нене! Ой, нене! Допоможіть, помираю!
– Та чим же я тобі, синку, допоможу? Може, бабу Устю гукнути, щоб кров замовила? Вона там ногу направляє Іллі, десь вивихнув. Підожди, я зараз... хоч ногу полотном перев’яжу. Господи, де ті рушники поділися? То самі в руки лізуть, то катма жодного.
Однією рукою Олена затискала бік, що сочився кров’ю, другою – порпалася в ганчірках. Нарешті знайшла те, що шукала, перев’язала Миколі ногу, стягла тугіше.
– Отакі вороги робітничо-селянської влади! – грізно кричав Ро-сєйка. – А на зборах кажуть, що їх можна перевиховати. Ви подивіться на того вилупка! Вовченя! Він усіх перекусає, – кричав Дем’ян. – А зерно таки сховали. От гади! Куркулі прокляті. Нічого, зараз найду гроші,– мовив сам до себе Росєйка. Він зірвав замок на скрині, став перекидати майно. Викидав сувої полотна, сорочки, злежані спідниці й плахти, аж поки не добрався до Павлових хромових чобіт.
Ще в Першу світову подарував їх Павлові у Полтаві Петро Штим за відмінну службу. Прихопивши ті чоботи, Дем’ян переступив непритомного Миколку в калюжі крові, побіг городами до лінії.
Може б, він і повбивав їх, та в двір нагодився дід Никін зі своєю старою й сином Костем. Вони й досі жили у Ригорів на другій половині хати. Це все, що залишилось від переселенців, решту прибрала земля. Про тих людей нагадувала лише купа образів, що стояла на покуті.
Дем’ян вискочив з хати перед самим Никоновим носом. Микола прийшов до тями, роззирнувся. Посеред хати – калюжа крові. Стіни, припічок, лава теж забризкані кров’ю. Поспіхом Дем’ян не встиг причинити двері, і вони рипіли під вітром на незмащених петлях.
Баба Устя зняла закривавлену пов’язку, приклала Миколі до рани листок подорожника, перев’язала рушником. Пов’язка швидко просякла кров’ю.
Устя лікувала колоті і рвані рани в худоби та людей.
– Так-таки вдарив, звірюка! До кістки мнясо зніс. На все життя знак буде. Якщо заросте, то шкура буде тонка, як папіросна бумага, а то ще гноїтись буде. Сходи, Олено, подорожника нарви, парь у березі, вербі. Аби накостниці не було, не підкинулась, – воркувала Устя.
Кілька днів Микола лежав на соломі під припічком, стогнав. Сам вставати не міг, а перенести нікому. Лежав, думав про Альошу. Мати теж весь час клопоталися:
– Господи, Колько, де ж ти Альошу дів? Який уже день нема.
Микола довго мовчав, потім озвався:
– А хіба ми з ним разом ходили?
– А як же? Хіба ти забув? Чи ти, мо, в жару? Перелякався. Так я ось компрес з квасу на голову положу, як рукою зніме, – Олена тулила руку до голови і долонею, і тилом долоні, торкалася губами, примовляла. – Е, таки гаряча. Я ось зараз таки покладу, воно маненько потягне жар.
Олена мочила ганчірку в бордовому квасі, скручувала, прикладала до лоба.
– Ну що? Як? Легше? Ну, потерпи трохи. Воно полегшає. Господи, куди той Альоша запропастився? Чи, мо, де заночував? Скажи хоч, де ви з ним розсталися? То ходили як прив’язані, а це на тобі.
– Та ми з ним у сосні були, суниці шукали. А тоді я додому пішов, а він до родичів,– брехав Микола. – Кликав і мене, та я не схотів.
– Які зараз родичі? Он один тільки що приходив. Зараз ніхто нікому не нужен. Сам собі не нужен, не те, що родичам. А до кого ж хоч він пішов? – невгавала Олена. – Мо, до Віричів? У нас зараз і родичів уже не зосталося. Хіба, мо, з далеких хто? Так ми з ними не родичаємось. Та хіба він там нужен? Чого ж ти не пішов? Ти ж чуєш, як сичі в сагах плачуть. Так і ми будемо плакати. Господи, біди б не трапилось!
– Не знаю. Не пішов – і все. Не захотів...

44
Непомітно текли за днями дні. Десь на четвертий чи п’ятий день Микола звівсь на ноги і сам, без Іллі, пішов у сосну до Альошки. Тягло його туди, наче злочинця на місце злочину. Вночі пройшов теплий грозовий дощ, ранками в лузі слався туман. Ще й сонце не зійшло, як Микола піднявся і, загрібаючи клешнюватими ногами пісок, пошкандибав через сосну в поле. Довго брів піщаними лисинами, плішинами, обходячи кургани. Не зібратись на них Миколі. Від втрати крові у Миколки вернулась голова, погляд час від часу ставав невиразним, тьмянів, в очах двоїлося, от-от втратить свідомість. Наче в тумані, вгледів зарості шелюги, знайому плішину. Слідів на піску не лишилося, змив дощ, шелюжина поламана. Он там він сидів у схованці, а он на плішині щось тьмяніє. Микола підійшов ближче, побачив ліву Альо­шину руку, обличчя, шмат штанини. Дощ вимив. Альошка лежав го-лічерева, так, як притяг його Росєйка. Ліва рука лежить на грудях, нігті посиніли, кров запеклась на губах, мухи повзають по обличчю, в волоссі гуляють мурашки. Синя в клітинку сорочка з-під піску визирає. З лівого плеча навскоси підтяжка сіренька, зшита з старих штанів, груди перехрещує. Щосили Миколка став гребти руками пісок, щоб не видно було мертвого тіла, не витав солодко-приторний дух тліну. Сльози котились і котились з Миколиних очей, скапували в пісок.
У перший день він навіть сльози не зронив, дуже був наляканий. Чи, мо, тільки зараз дійшла до нього глибина втрати і горя. Шкутильгаючи, осліплений від сліз, Миколка ввійшов у хату, підійшов до полу, де спала мати, впав головою на згорнутий у головах ліжник, здригаючись всім тілом, заридав.
– Колько, що з тобою? – затурбувалась Олена.
– Мамо, Альоші немає-е!
– А де ж він? – звелась на лікоть Олена.
– Вбили-и-и! Дем’ян Качечка-а-а. Мак рвав у нього...
Олена більше не сказала й слова, лягла на спину й довго так лежала. По виду струменіли сльози. Потім стала тужити. Те тужіння було чути на весь Куток. Від того плачу на душі Миколки стало моторошно. Він раптом злякався, що й так слабкі мати від того тужіння зігнуться й помруть, обезсилені побоями й голодом. Тоді де і як він буде жити?
– Ма, та то я сказав неправду.
– Де він хоч похований, сердешний? Піду хоч гляну, – Олена спробувала звестися на ноги, зробила крок і, чіпляючись за одвірок, упала.
– Альошо, мій рідненький і дорогенький, та чого ж ти, дитя моє, вмерло, а я ще живу?
Микола кинувся до матері, хотів допомогти звестися і не зміг, бо був слабкий, ледве на ногах тримався. Дід Никін і баба Устя допомогли Олені встати. Одвели до полу, поклали, стали заспокоювати.
– То Микола згарячу таке бовкнув. Перелякав його Росєйка. Переполох треба вилити. От і верзе, що Альошу вбито. Не слухай ти його. Я вчора бачила твого хлопця біля лавки. Живий він. Їй-бо, нівроку.
– І я бачив, – ствердив Ілля, – стояв, милостиню просив біля церкви.
Олена трохи заспокоїлась від тих слів, хоч і не вірила їм.
Так Ілля, Микола й мати зосталися в хаті самі. Іван працював у радгоспі і вдома бував рідко. Для Миколи, хоча й було йому неповних десять літ, починалося доросле життя.

45
Награбувавши в революцію золота, інших цінностей, відібравши все майно в багатих, а потім виславши або ліквідувавши, нова влада, поки не проїла награбованого, деякий час іще трималась. А як тільки проїла, розпочалися безпорядки, розгулявся голод. Усе це було несподіванкою для її вождів.
І знову ж не здоровий глузд і не розум, а старе і до примітивного просте гасло: «Грабуй награбоване» – підказало вихід з критичної ситуації. Були й тверезі голови – відмовляли, переконували, та їх ніхто не слухав, посилаючись на екстреність ситуації, на дефіцит часу. Та й для чого видумувати щось, якщо є неодноразово перевірене і ви-пробуване: відібрати все у тих, в кого є, і поділити між тими, в кого нічого немає. Цей елементарний грабунок не турбував нікого з пролетарських вождів. Навпаки, здавався вершиною справедливості і відновленням багатовікових порушених принципів рівності й братерства. Оглянулись, а грабувати начебто вже нікого й нічого. Але не тут-то було. Як завжди, знайшлися світлі голови на Русі і вказали перстом. А церква?! А її служителі? А золото, а ікони? Вкриті позолотою хрести, бані? Олтарі? Це багатство, та ще й яке! Споконвіку все, що було в людей святого й цінного, вони віддавали церкві. І знову запрацювала «адська машина» і на кілька років врятувала країну від голоду. Була, правда, і розумна спроба попередити біду – неп, але не прижилась. І знову, коли країна почала задихатися від голоду й смертей, знову виникло надійне й випробуване гасло. Тільки тепер уже й у самих безшабашних опустилися руки: грабувати і правда що нікого. Е, ні! А мільйони селян? На цих мільйонах можна було протягти не один рік. Поки зламають хребет селянину, угноять ним землю, пройде чималий час. Щось та придумають. Ті ж самі позики, облігації.
А поки що підкотила нова хвиля відбирання хліба у селян, і уповноважений Варшавчик зібрав у Байраці збори.
– Питання про хліб стоїть зараз прямо і, як ніколи, гостро. Хліб ховають, і всі сусіди-односельці знають про це. У нас є сигнали.
– Та здали ж уже все. По три плани виконали, село вимерло.
– Все одно ховають. Заявляю, хто буде доносити на своїх сусідів, буде нагороджуватись грошима. В найгіршому разі – частиною знайденого. Ну, хто бачив, як заривали в землю зерно?
– Я бачив, як Олена Ригірша під клунею яму копала, – вихопився Дем’ян Качечка. – Мені, як підслідившому, – третина.
– Ось бачите? А ви кажете – ні. Пішли до Ригорів, – скомандував Матвієнко.
Вийшли на подвір’я. Над головою стелиться до Багачки мерех-тливий Чумацький Шлях. З обох боків дороги темніють тини. В Штимовій коморі шум, гам, прокльони. Піщаною лисиною спустилися в двір до Ригорів. Олена на скрині в хатині молола пляшкою сіль. По виду стікали дві сльозинки. Біля Вузької, повиті сувоєм густого сизого туману, хилились, печалились верби. Ввійшли, не привітавшись, запитали:
– Так, значить, ти зерно ховаєш від радянської влади?
– Яке зерно? Побійтесь Бога! От сіль тільки й зосталася. Он діти пухлі, я теж. Двійко вже вмерло. А Альошу вбили.
– Ану, вдівайся, пішли з нами.
Олена накинула поверх очіпка кашеміровий платок, вийшла слідом на вулицю, пішла за комбідівцями до клуні. Тихо, зоряно. Чути, як гуде в Чортовій ямі вир.
– А то що? – спитав Біденко, вказуючи на горбик біля клуні.
– Могилка, діти там.
– А може, зерно?
– Та, Господи твоя воля, нема там зерна, мертві!
– Брешеш.
– Хочете, забожусь?
– Не треба! До ворогів радянської влади у нас довіри немає. Піш-ли! – гукнув Росєйка Біденку і Остапу.
– Та не робіть ви цього, ради Бога. Хай вони хоч на тому світі в супокої будуть. Їй-богу, діти там, чим хочете заприсягнусь.
– Замовкни!
– Хочете, землю буду їсти?! – Олена впала на коліна, взяла грудку глини, стала жувати. – Тільки не руште могили, прошу вас. Гріх! – і поповзла на колінах до Матвієнка.
– Бреше, видно, багато зерна заховано, раз землю їсть. Копайте!
Олена, і так слабка після смерті дітей, хазяїна, дивлячись на те варварство, не витримала, знепритомніла. Росєйка й Біденко не звертають на те уваги, йдуть. Ніде не дінеться, отямиться, а гигне, туди їй і дорога. Радянській владі вороги не потрібні.
– Киньте ви її. Пішли! – гукнув Дем’ян.
– Та куди ж ви підете? Там же могилка! – прийшовши до тями, заголосила Олена. – Не можна ж покійника викопувати. Побійтесь Бога!
– Точно хліб! І багато! – заговорили між собою комбідівці.
Дем’ян і Біденко прихопили на причілку заступи, попрямували до клуні. Олена не втрималася, потяглася слідом. Що вона вже їм не казала, як не просила, і про совість нагадувала, і про гріх, але ніхто й вухом не вів.
Росєйка першим ввігнав заступ у глевку землю, сказав:
– Не пізніш як учора копано. І вспіли ж! Вража порода. Всіх їх к ногтю. Підвести під трибунал.
Олена не могла вже дивитись на все те, поплелась за клуню.
– Боже, що я їм кажу про гріх, про совість?! Де вони? Совість? Гріх? Хто-небудь боїться його тепер? Безбожники! Нехрести! Нелюди! Звірі! Та як же це так? Та що ж скоїлося? Та вони ж хоч младенцями, а теж до церкви ходили. І матері їх у церкві хрестили. Господи, та чи ти є, чи тебе немає? Чи, може, ти уже відвернувся, відрікся від нас. Чи, може, я збожеволіла? Чи, мо, весь світ ума тронувся? Чи, мо, вже на землі не ти, а диявол править? Господи, чого ж ти відрікся від нас?! У чому ж ми так завинили перед тобою? – Олена брела, чіпляючись за дерев’яні стіни клуні, чула, як позад неї летять, гупаючи, грудки, як сопуть від натуги Дем’ян та Біденко.
– Та ви ж їх понівечите заступами, – гукнула Олена і знову кинулась до клуні, в розпачі впала в яму під лопати, на холодну землю.
– Цить, завела, – вилаявся Матвієнко. – Хлопці, викиньте з ями цю божевільну!
Біденко й Росєйка, не роздумуючи, виволокли Олену з ями, копають далі.
– Видно, багато зерничка, бо падає. Ось як викопаємо зерно, тоді й будеш їсти землю, бо нічого буде. А хліб пролетаріату потрібен, – зловтішно сказав Дем’ян і засміявся.
Підійшли ще члени комбіду, Остап, Петро Грабарка, тримають Олену за руки, а вона рветься з їхніх цупких рук, наче перепілка з перебитим крилом у сільці.
Лопата Ляпашка вперлася в щось неподатливе. Нагнувся – клапоть матерії. Дем’ян розгорнув лопатою землю на одежині, розгублено сказав:
– Та ні, мабуть, не бреше, тут щось м’яке.
– Ану, подивись краще.
– Їй-бо, мертва.
– Витягай її за ноги, туди-розтуди, – збуджено лаявся Матвієнко. – Зерно, по всьому видать, під нею. Копайте далі. Забули, як собаками цькувала?
– Та як же так? – виказав сумнів Ляпашко.
– Кажу, тягни! Здохла, туди їй і дорога.
Дві дужих руки витягли Галю, кинули на бруствер. Потім Явдошку. Полотняні спіднички задралися, заголили худі темно-сині ноги. Біденко і Дем’ян копають далі. За хвилину лопати стукнулись об твердий ґрунт.
– Ану, вичищай! Мо, де підкоп, а мо, менша яма! Візьми шпур, пошуруй.
Біденко взяв на бруствері шпур, довго ширяв по боках, у дно. Ще підчистили, стали штрикати землю загостреними ключками. Земля тверда, наче камінь, і ключка не лізе.
– Кидай, ну його к такій матері! А видно ж, недавно тут було зерно, та вспіли розходувати, а мо, переховали. Ану, пошуруйте ще по двору.
Важко дихаючи, Дем’ян і Біденко вилізли з ями. Олена сиділа на землі, тупо дивилась на те святотатство, час від часу схлипувала, наче від холоду. В темних вільхах, наче діти, плачуть сичі, біля Чортової ями грізно гуде вир.
– Цить! Завела! Хватить тобі вити! Закопуй своїх щенят.
Росєйка гидливо зачепив носком чобота дитяче тіло, скинув його на дно ями. Біденко й Дем’ян кинули лопати, роздратовані, разом з Матвієнком пішли від клуні.
– Все одно в неї десь є зерно. Не може бути, щоб не було, – запевняв Росєйка.
– Ану, давай вернемось. Я бачу, що в неї в клуні яшна солома складена.
Зайшли в клуню, роздивились.
– Ану, приймай солому.
Викидали, виносили ту солому, залізними ключками стали штрикати в землю.
– А ось і яма! Давай лопату.
Швидко розкопали, але й там нічого не знайшли.
– Була в собаки хата, – подумала Олена. – Здав той дурбило зерно по оподаткуванню. І сам пощез, і діти пропали. Все пішло прахом...

46
Дід Олексій Ригір збирався до Штима Гаврила. Сходить до зятя й сестри, мо, хоч їсти дадуть. Чув, Штими живуть непогано. Гаврило такий, що з-під землі дістане.
– Ви, тату, глядіть, юпку не забудьте, – нагадує невістка Олена.
Та Олексій не слухає її, збирається мовчки. Без неї знає. Стрічав на днях зятя Гаврила, той просив, щоб набив на стару бочку обручі, а заодно й діжку зробив. Як же без юпки? Не було, мабуть, у Байраку жодної діжки, яку б не він робив. Діжки – любима справа діда Олексія. Що б не робив, чи то баштан сторожує, чи на пасіці чаклує. Тільки вільна хвилина видалась, так і готує клепки, обручі гне з лози. І так, вважай, ціле життя.
Скільки він перетесав їх за сімдесят з лишнім літ життя. Вся вода, що стоїть у сагах, помістилась би в них. Єдина відрада в Олексія – робити діжки.
Олексій навіть не помітив, як доплентався до Штимів. Штими жили на відшибі, в сосні, і по піску Олексієві йти було важко. Прийшов у двір до Гаврила і сестри Марти, не заходячи в хату, викотив стару діжку з повітки, залив водою, щоб перевірити, чи не тече. Потім сів посеред двору й мовчки робить бочку, думає про життя. Он Холоші – Остап та Векла з Коломійцевого – все життя в печі проспали, а сина,Прохора, бач, у військові взяли. Приїхав оце колись у хакових штаніх галіфе, чоботах, гімнастерці. За версту пахне лавкою, мануфактурою, добре вичиненою шкірою.
Селянам, навіть біднякам не дуже довіряють, не дають ходу. Не дозволяють поступати в політехнічний та інші зв’язані з промисло-вістю навчальні заклади. Дід Олексій поклав на землю вже готове дно з вибраними краями, кинув поверх нижній обруч.
Погода гарна, сонячна, тепла, а в затишку навіть припікає. Дід Олексій взяв суконну юпку, визначив центр, акуратно поставив її по центру трубою в середину діжки, щоб можна було клепки набирати, щоб ті клепки не падали всередину, опираючись на юпку, і знову замислився над життям. Такого він ще не знав і не чув ні від батька діда Мусія, ні від діда Терентія, ні від прадідів. Не було просто такого! Скільки він пам’ятає, в Байраку було вбито всього-навсього двох людей: Саву Штима і його сина Дмитра. А шуму скільки було! І поліцейський з Ярошів, і становий пристав Гуржій з Полтави приїздили розбиратися. А зараз люди тисячами гинуть з голоду, інших просто вбивають без суду і слідства, і нікому до того немає ніякого діла. На днях Дем’ян Росєйка вбив онука Альошку, мало не до смерті побив невістку Олену, другого онука Миколу, і нічого йому. Ніхто нікому не потрібен. Люди мруть і гинуть тисячами. Та якби Росєйка був хоч чужим, а то ж родич, від людей сором. Дем’янова мати Марта – дідова Мусійова дочка, а його, Олексійова, рідна сестра. Що не кажи, а трапилось жахливе. Такого не було, доки й світ сонця стоїть. Мартин син вбив Мартиного двоюрідного онука. Боже й Боже, що ж воно в світі Божому діється?
Колись, молодшим, Олексій читав Біблію. Було там і про кінець світу. От він, мабуть, і прийшов. Чого там тільки не написано. Якого тільки страхіття не вичитав. Особливо запам’ятався Олексію опис про те, коли весь світ буде дротом обплутаний, а по небу залізні птахи будуть літати. Вже літають. А ще про людей – розумних і недовговічних. Люди вже й тепер недовговічні; а щоб сказати, що стали розумніші, то й не скажеш. Бозна-де й подівались чемність, чесність, порядність. І сичі кожної ночі кричать на погибель і мор. Та хіба б Альоша пішов до того Росєйки, якби був живий Павло? А так і Павло згинув, і все те добро, яке Олена перенесла до Росєйки, щоб не одібрали. Все присвоїли. А рідна сестра, бач, нічого не сказала. А може, й казала, та хто її там слухав. Господи, та що ж це таке? Та якби вони віддали Олені той клунок муки, який Олена віднесла на схов, то, може б, і Альошка залишився жити. Якось би дотягли до весни. Олексій зітхнув. Краще було нести до чужих. Чужі люди хоч і віддавали з не-охотою, з побоюванням, а майже все повернули.
А Росєйка, бач, нічого не вернув, хоч і родич. І це останнє більше всього смутило серце старого. Як же тоді живе його сестра за Тихоном Росєйкою, якщо в неї такий син? Чи, мо, й сама стала такою, як і вони, скупою, ненажерливою, а головне – безсовісною і безсердечною. Чи, може, так і живе, безголоса, пригнічена.
– Сестро, сестро, – вголос заговорив Олексій. – Невже думаєш, що кров онука вам так минеться, не віділлється? Нічого, прийде розплата. Ну, хай ти не причетна, а що думав Дем’ян? Невже син тебе так не шанує, що твого онука вбив? Невже рука не здригнулася? Не згадалося вкрадене, невіддане борошно, квітчасті Оленині платки? Вони не одну маківку стоять. Вся плантація їх не варта. А плахти, а чоботи, а олія, а мед? Боже й Боже, скарай його, ірода, за Альошку! Для чого було губити безвинну душу? Він хлопець, може, й прийшов до тебе з образи, знаючи, що ти скільки винен йому, об’їдаєшся, а він голодує.
Дома не могли не сказати про це. От і пішли хлопці, щоб відновити справедливість. Обоє, особливо до болю, до відчаю справедливий Альошка. Пішов, може, й не красти. Олексій тепер майже певен у цьому. Він пішов забирати борги, заради братів, матері, сестер, демонструючи протест і неповагу до Росєйки.
– Господи, дитя, чому тебе ніхто не зупинив? Хай тобі, онучок, земля пухом, – перехрестився Олексій.
Та, мабуть, і Росєйка зрозумів це як виклик, як нагадування про борг, тому й убив, інакше б рука не піднялась. Олексій розправив зіткану з грубого домотканого сукна юпку, виставив клепки, накинув ще один обруч, глянув і очам не повірив. По курній дорозі, наспівуючи щось веселе, простував свояк Росєйка.
– Ти ба, про вовка примовка, а він на поріг! – голосно сказав Олексій, але Росєйка не зреагував, йшов далі.
– Дем’яне, ти чого це не здоровкаєшся? – гукнув Олексій.
– Я з куркулями не вітаюся.
– А ти з людьми вітайся. За що Альошку порішив?
– То не я, – затнувся Росєйка.
– Забув, скільки з них взяв? Десятьох дітей можна було прогодувати.
– Хай на своєму харчуються. Я награбоване взяв.
– Ти життя забрав у хлопця. І не буде тобі прощення на цій землі, ні на небі, ні від людей, ні від Бога, й не жди.
– Плювати я хотів на все.
– Нехай, колись згадаєш мої слова.
– Я їх уже забув.
– Нічого, вони самі згадаються.
– Хай не лазить, де не слід! – визвірився Росєйка.
– Вони за своїм прийшли.
Дем’ян вилаявся, загнув заковиристого матюка, пружною ходою простував далі, набавляв крок. Мружачи запливаючі сльозою очі, Олексій довго дивився Росєйці вслід і тепер щиро жалкував, що років п’ять-шість тому на весіллі, в перепалці, а потім і в сутичці, що закінчилась бійкою Росєйки з Гаврилом Штимом, став тоді на захист Дем’­яна. Гаврило був п’яний і з ножем. І не втруться Олексій, напевне, прикінчив би тоді Росєйку. І дух не пішов би. Батька вбив, а Качечка б і не пікнув. Краще б був зарізав, краще б його сестра без сина залишилась. Боже й Боже, до чого жорстокий і невблаганний світ! Господи, якщо ти тільки є, не залишай цього так, покарай! Рано чи пізно кожен з них повинен зрозуміти, що вони нелюди, звірі. Невже в них є майбутнє? Ні, немає. Давно примітив Олексій: все, що розпочалось нечесно, що побудовано на обмані, на фальсифікації, так безславно і скінчиться. Що б з нього путнє вийшло, якщо воно з самого пуп’яха, з початку з брехні і несправедливості, до того ще й на крові замішано. Нова влада – нова тільки в самому підлому, мерзенному, нелюдському, бездушному. Не буде на неї Божого благословіння.
Олексій дістає з кишені пилочку з трьома зубцями й з боковим обмежувачем, неквапливо прорізає з внутрішнього боку клепок втори. Втори повинні бути на однаковій відстані від низу – в них зайде дно.
Олексій неквапливо обходить пилкою по колу, все гаразд. Кінець втор збігається з початком. Вдало прорізав. Так і повинно бути. Звичайне собі везіння. Воно не радує і не смутить. Олексій набиває обручі, стягує клепки. Спочатку нижній, потім верхній, середній. І от нарешті бочка готова до вжитку. Бочка-то готова, а як йому пережити смерть онука? Стид і страм. Олексій хотів звестися на ноги, щоб повертіти бочку в руках, подивитися на сонце, чи не просвічується дно, та раптом відчув, що втрачає рівновагу, завалюється вліво, падає.
Сестра Параска вийшла з повітки, побачила перевернуту посеред двору набік готову бочку, Олексія, що лежав поруч з затиснутою в правиці пилочкою. Відчуваючи недобре, підбігла, затормошила. Брат був мертвий.
– Гавриле! – присідаючи, заволала Параска. – Чуєш?
– Що там таке? – вийшов на поріг Гаврило.
– Брат Олексій помер.
Гаврило мовчки спустився з рундука, приминаючи жорсткий, неподатливий спориш, пішов двором до мертвого.

47
Весна була в розпалі. Людей і худобу допікали комарі й мошкара, яких хтозна й скільки було в лузі. Пізно ввечері дід Никін підізвав Миколу до себе, загомонів.
– Синок, послухай мене, старого. Іллю Віричі взяли, остався Іван та ти. Якщо хочеш жити, не ходи по чужих грядках, бо вб’ють. Іди краще до людей і проси, хто що дасть. А то самі страшні часи пережив, прикро буде, якщо пропадеш як слина.
Микола по-сирітськи зіщулився і нічого не відповів дідові. Але його слова глибоко запали Миколці в душу. Перед очима і вдень і вночі стояли Росєйчина ключка, присипана піском Альошина голубенька сорочка в клітинку, перехрещена підтяжкою, і кров у кутику образливо стиснутого ротика. Микола кілька разів ходив на могилу Альоші, рівняв пісок, щоб лисиці не розрили, і незчувся, як сам ослаб, зліг. З часом вітер повидував на тому горбику пісок, і залишилися від Альоші одні кісточки. Переховати б в інше місце, та нікому. По тих кісточках стали їздити, ходити. Хтось протоптав там дорогу, а потім і місце те загубилося.
З весни в Байрак зачастив слідчий, були випадки людоїдства. Дід Никін прийшов з городу, не витримав, нагадав Олені.
– Чула, слідчий приїхав? Піди заяви на того гада. Кажуть, він ще одного хлопця порішив.
– Не піду. Мене й заарештують за те, що мак крав. Нехай. Бог йому суддя.
Дід Никін пильно подивився на Олену, похитав сивою головою, розсудливо мовив:
– Ну що ж, може, ти й права. Не слідчий – Бог йому суддя.
Пам’ятаючи слова діда Никіна, Микола ходив по селах, хуторах, просив по хатах, хто що дасть. Хто стакан молока, хто насіння, в іншій хаті не пошкодують печеного гарбуза, шматка хліба. Микола поїсть сам і матері принесе. Одного разу Микола повертався додому з нав- колишніх хуторів через Гогольське. Йшов мимо залізниці, щоб не за-блудитись, і вжахнувся тому, що побачив. Хутори, села навколо Гогольського майже повністю вимерли. Над багатьма висіли приспущені чорні прапори. Мертві валялися там і сям. Та мертвих Микола вже не лякався. А ось і Гогольське, перші хати, станція. Тріщать набиті зерном склади. Миші й пацюки, видно, чують, де знаходиться зерно, а тому лізуть і біжать по шпалах, по рейках з вимерлих хуторів, і така їх тьма-тьмуща, що у Миколи волосся заворушилося. Ще, чого доброго, і його з’їдять. Злякався Миколка й заліз на дерево. Такої кількості пацюків і мишей йому ще ніколи не доводилось бачити. Тікають, наче з тонучого корабля. Скільки сягає зір – одні миші й пацюки, навіть рейок не видно. Миколка роззирнувся. До станції наближався поїзд. Стишив хід у тому місці, а потім і зовсім зупинився, щоб не зійти з рейок. А мишам і пацюкам хоч би що. Валять валом, і поїзд їм не страшний. Мало не до самого ранку довелось Миколі сидіти на тому дереві, там і заснув. А як прокинувся, то нічого вже не було. Подумав, що все те привиділось. Чув, таке буває від голоду. Марять. Миколка зліз з дерева, пройшовся вздовж залізниці і побачив понівечені тіла гризунів, місиво, від якого вже починало смердіти, зрозумів – не привиділось, звернув убік.

48
Тільки наприкінці весни Олена по-справжньому звелася на ноги. У неї поступово зійшла пухлина і набряк на боку, а у Миколки затягнулися обидві рани на нозі. Майже два місяці з них виполвзали черви.
Як тільки Олена відійшла від голоду і побоїв, від пережитого жаху, звелась на ноги й пішла. Куди і для чого йшла, не знала. Страх повторного голоду гнав Олену світ за очі. Йшла, лиш би йти. Лиш би подалі від того страшного місця. Чомусь здавалось, що варто відійти від нього, і десь подінеться, щезне весь той кошмар: голод, смерть, пухлі, нікому, в тому числі й самі собі, не потрібні люди. Такого, скільки й світ стоїть, не було. Найстаріші, столітні не пригадують. Ні вони, ні їхні батьки, діди, прадіди не чули подібного. Олена поминула Грянчиху, звернула з стовпового вправо, на виселок. Збираючись на Гнатову гору, відчула, що далеко їй уже не дійти. Ну, та будь що буде. Побачити б, що там за горою. Кажуть, хутір. Олена віддихалась, зібралася на силі, зопалу видерлась вище. Ще зусилля – і вона на узвишші. Попереду маячило чи то село, чи хутір. Насправді ж там було два хутори: Даценків і Коломійців, розділені вузеньким перешийком орного поля. Підставляючи обличчя свіжому вітру, віддихалась. Зір, хоч і притупився під час голоду, все ж був досить гострим. Попереду в садках виднівся Коломійців. Зовсім поруч, рукою подати, розвалля колишнього Даценкового.
Ввійшла Олена туди і вжахнулась: ще гірше, ніж у Байраку. Якомога скоріш поминула його, байдуже оглядаючи спустілі двори, обшарпані хати з роззявленими, перекошеними дверима, з пустими і темними проваллями вікон. Стіни облупились. З-під облізлої побілки жовтіє саман, прожилки напівзітлілої соломи. А он і хати з мертвими на порозі, на призьбі, а може, просто сонними від голоду. Вона ж бо знає, як спиться і мариться голодному. Стежки позапливали споришем. Олена злякано дивилася на все те і все ж вирішила йти далі. Жахливе враження справив на неї Даценків. Всюди запустіння і смерть. Колишуться на вітрі напівзітлілі ганчірки.
Олена поминула наполовину спустілий, вимерлий хутір і зразу за ним побачила другий. То був Коломійців. Олена вибралась на той відрізок дороги, який з’єднував два хутори, задивилась довкруги. Трохи лівіше – стовповий, гора. Тут, схоже, люди жили краще. По правий бік височів пагорб, зліва – обсаджені вербами, сріблясто ви-блискували озера. З тополь і осик облітав білий пух, носився у Олени перед очима, над головою, лоскотав ніздрі, лице. На озерах з качиним криком змагалися жаби. Інколи Олена зупинялась перепочити, озиралась, не вірячи самій собі, дивуючись, що втекла з Байраку. Нічого не вдієш, два тижні, як один день, пролежала на печі пухла і недвижима, як колодка. Ноги поналивалися, аж блищать. Надавиш пальцем, і він прогрузає, наче в тісто. Довго ще на тому місці біліє ямка, поволі спухаючи пухирцями, наливаючись повільною, синювато-бурою кров’ю.
Спасибі Іванові, пошли йому Господь Бог здоров’я і щастя, відволодав, відгодував. Якби не Іван, давно б уже й кури загребли. Настрижуть з Гаврилом Штимом колосків, і годує, наче пташку, з руки. Зерно м’яке, молоко з нього так і бризкає під зубами. Потім воші стали дошкуляти. Спочатку гасом рятувалась. Воші від нього, видно, дуріють і затихають. А потім і карасину не стало. Та Іван врятував, остриг, а одежу стару спалив. З того дня вона наче на світ народилася, стала одужувати.
– Спаси його, Господи! – Олена перехрестилася і знову подибала, спираючись на ціпок. Трохи передихнула й досить. Треба йти. Все ж таки зараз не так важко, як раніш було, як тільки на ноги звелася. Голова хіба так вернулася та паморочилася, хай йому чорт в печінки, а трясця в бандури. Якби за лаву не вхопилася, то хіба б так обемберилась. А тепер що? Тепер жити можна. Тільки й того, що мочі немає і час від часу геть усю потом пробирає. Олена зупиняється і довго стоїть, віддихується, мокра, наче скупана. До того ще й думка невесела гнітить. Як будуть жити Микола та Іван, що вони скажуть, коли виявиться, що її немає? За Ільком родичі приглянуть, а як їм жити?
– Сохрани їх Господь! І їх, і їхні грішні душі! – Олена перехрестилася і пішла, зрозумівши, що повернутися назад у неї не вистачить ні сил, ні духу. – І мене прости, якщо можеш.
З нею вони тільки скоріш згинуть. Господи, що ти наробив? Чому так страшно стало жити на білому світі? Якби знаття, що таке буде, то краще було й не жити, і на світ дітей не пускати в отаке життя. Десятьох народила Олена, а де вони? Залишились Микола, Ілько та Іван. Тільки й родини, що три сини. Та й тим не здатна ладу дати. Немає хазяїна, й ум покоротшав. Не доживати лучче б до такого, щоб без хазяїна остатись, та тільки живосилою в яму не ляжеш. Цілі села повимирали. Маячать над селами чорні прапори. І у ятрівки Лукії згинули всі. Один тільки Степан невідомо де, наче в воду пірнув, ні слуху ні духу.
Олена й зараз не розуміє, як воно вийшло. Лежала на полу, ні про що не думаючи, і раптом пити схотілося. Звелась на ноги, попленталась до відра з водою. Напилася, посиділа трохи на лаві, вийшла надвір, обійшла кругом хати, вхопила ціпок і геть з двору, подалі від голодної наглої смерті. Від цього проклятого місця. Від цього страхіття, від мертвих і живих, від приречених і божевільних. Куди? Вона про це не думала. Вона йшла і йшла, поки несли ноги. І, дякувати Богу, добралась аж ось куди. До якихось далеких і незнайомих їй хуторів. У тому, що вона в цих краях уперше, у Олени не було ніякого сумніву. Колись Павло обіцяв привезти сюди, до Дарини, та не встиг, згинув.
Куди не глянеш – краса, рай, аж око вбирає. Хоч тих чортових пісків немає. Тут, мабуть, і голоду не було. Отака-таки земля гарна, чорноземи, садки, поля. Це тобі не байрачанські піски. В гарний рік і то на них нічого не родить, а в поганий – і поготів, а тому й живуть злидні неприторені, голота. Аби оббирати та куркулити. А тут, схоже, зовсім інше життя. Жита он які вигнало – вершник на коні сховається. Ні, тут голоду бути не могло. Треба знайти тільки пристанище. Треба попроситись до когось на роботу, прясти, ткати, поратись по-господарству. Якось проживе. Якби не Ванько, спасенна його душа, то давно б уже за нею і коржики поїли. Е, Ванько від душі відірве, а їй віддасть. Такий і Ілько, та одна біда – сумний росте. А так, який тільки прихильний, слухняний хлопець. А матір як любить. Одно було приказує та плаче:
– Мамо, не вмирайте, їжте.
Шкода синів, а що вдієш? Краще б було їх і на світ не пускати, як самій потім ховати. Олена зупинилась, мокра, як рибина, трохи перепочила. Від одного спомину про голод у неї паморочилася голова. А як тільки появилась якась капелина сил, зривалася з місця і йшла. Йшла, ні про що не думаючи, не озираючись, не зупиняючись, лиш інколи збавляючи крок. І ось, нарешті, її оріховий ціпок перестав цокотіти об суху дорогу. Олена полегшено зітхнула, оглянулась – Байраку вже не видно. Ледве розгледіла хрести на церкві, маківку дзвіниці, перехрестилася тричі, подумала, що то, мабуть, і не дзвіниця. Привиділось. Перехрестилась тричі ще й на небо, на схід сонця.
– Спаси і сохрани. Святий і прісний. Терпеливий і милосердний, милостивий і страждущий... Гріхи наші тяжкії, спас-таки, – і знову пішла. В голові розвиднилось, проясніло, лиш тяжка туга за дітьми облягла серце. Що їй робити? Вертатись? Нізащо! Вона раптом зрозуміла, що не силою здолала цей шлях – страхом. І тепер, коли страх схлинув, зник, рештки сил полишили її. Про те, щоб повертатись назад, не могло бути й мови. Так буде краще для всіх. І для дітей теж. Трохи поплачуть і заспокояться, дасть Бог, виживуть, а ні, то й вона їх не врятує. За своє життя вона скільки бачила нещасть, смертей, що краще вже нічого не знати, не бачити й не чути. А що дасть дітям її повернення? Тільки гірше буде. Так, мо, хто пожаліє сиріт. А з нею їм гинути. Працювати по-справжньому вона вже не зможе, навіть під примусом. А там, мо, хоч Іван що принесе та Миколі дасть. Мо, якось виживуть. Ілля приглянутий. Миколку в патронат заберуть. Без неї вони сироти, з нею – куркульські діти. Краще хай вони будуть сиротами, ніж згниють у ямі. Хоч, якщо розібратися, то які вони куркулі? Нещасних шість десятин піску. Батьки багатющі були? Так у батьків і дітей достобіса було. Їх же треба було чимось годувати? Ні, тут щось не так. Усе в Матвієнок впирається. Вони Павла загубили. А самі зараз при владі, живі. Як їх тільки земля носить? Знати б, хто їм ту повітку підпалив. А може, й ніхто, самі. Там тії повітки було – одна назва. А може, й так від чогось зайнялась. Хтось цигарку кинув, або гній перегорів та зайнявся, а звернули на Павла.
Олена оглянулась назад і здивувалась: весь Даценків пройшла, ні слуху ні духу – наче вимер, і тільки в крайній хаті, що в акацієвім цвіту купається, зверху дим валує. Люди на вулицю висипали, стоять. А он таке, наче Манька і Галька. Їй-бо, вони. Мар’я – та, мабуть, в радгоспі. Олена вже хотіла повернути назад до знайомих дівчат, та згадавши, що вертатися – дурна прикмета, не відважилась. На якийсь час Олена застряла між двома хуторами, не розуміє, що там, в тій хаті, діється. Постояла, подумала, перехрестилась тричі, зітхнула й пішла своїм шляхом. Щоб там було. Душі з людей витрясають, як і в Байраку. І не помилилася.
49
У Даценка Захарька хату зігнали всіх розкуркулених. Йдуть люди в хату й саме дороге несуть: ікони, образи. Багато нанесли, всі стіни ними обвішані, ще й на покуті гора височіє. Матвієнку й Грабарці ті ікони ні до чого, їм золото подавай. А в Даценок воно є. Всі кажуть. Раз вже в Захарька немає, значить, у батька воно. Матвієнко з братчиками залишив у хаті Даценка Василя, батька Захарія, діда років під вісімдесят. Решту вигнали з хати. Люди стоять на промежку, не знаючи, що їм робити, гомонять. Весна видалась рання, краса навкруги – не передати. Верби, лози, садки зеленіють. Вода тече, з озера в озеро перетікає, з осокою гомонить. Матвієнко з Остапом взяли діда за руки й за ноги, стягли з полу, поклали біля скрині, питають:
– Де золото дівав? Признавайся! Воно тобі ні до чого, все одно здохнеш. Ми всіх допитали, на тебе всі показують.
– Немає в мене золота.
– Брешеш, скотина, скажеш.
Остап, Грабарка – ті худі, а Матвієнко товстий, здоровий, пудів сім, вусатий – наче з нього Тараса Бульбу малювали, заліз на скриню, плигнув у кованих чоботях діду на груди, за ним по черзі інші.
– Тепер скажеш?
– Не скажу! Немає в мене золота, – а кров цівкою з куточка рота в солому шелестить.
– Ну що, довго мовчати будеш? Зізнавайся!
– Христом Богом клянусь, немає. Невже думаєте, що я б перед смертю Богом клявся, гріх на душу брав?
– Не бреши! Було.
– Що було – віддав... забрали... немає... Нехай! Бог все бачить, він вам це так не простить, – і закашлявся кров’ю.
– Так, значить, Бог? Я тобі покажу Бога. В Бога... кровину... мать! – розізлився Матвієнко. – Нема Бога! Ясно? Сувіцька власть ліквідувала Бога.
– Є-є! – прохрипів Василь, втрачаючи свідомість.
– Зараз ми тобі покажемо, є Бог чи немає. Остап, ану давай сюди ікони.
Матвієнко розвів багаття з соломи прямо в челюстях. Бере з Остапових рук ікони, хрясь об коліно – і в огонь. Хрясь – і в огонь.
– Ну що? Де твій Бог? Чого він мене не скарає? Га? Я останній раз питаю: де золото?
Секлета першою помітила, що з верха дим іде, кликнула Маньку та й каже:
– Маню, ти найменша, подивись, що вони там хоч роблять. Бува, не одежу послідню палять?
Манька підбігла до вікна і мало не впала. Рідний дідусь лежить у підштаниках і сорочці біля скрині, з рота кров на солому стікає, а Матвієнко ікони в піч кидає.
– Бог є, а золота немає, – прошелестів синіми вустами дідусь і затих.
І знову полетіли в огонь ікони. А як опам’яталися, побачили, що дід Василь мертвий, відтягнули до стіни й матом:
– Не зізнався, гад, де золото, туди йому й дорога.
Манька біля вікна вклякла.
Голодні діти побачили, що дим з димаря валує, подумали, мабуть, що їсти варять, гунули до дверей. Комбідівці дітей впустили, суворо наказали:
– Глядіть, дідуся не займайте, він вморився, заснув. Хай поспить.
Ніхто його не займав. Діти хоч і малі, а розуміють. До того ж дідусь обличчям до стіни лежить. Займи, гріха потім не оберешся.
Пізно ввечері Манька ненароком торкнулася дідуся, а він холодний.
– Дідусь вмер, – заплакала Маня.
– Біжи, дитино, Матвієнку скажи.
Манька з дітлахами, що жили в їхній хаті, побігли до Петра Матвієн­ка, доповіли, що дідусь вмер. Без Петра ховати не можна, а то ще в тюрму попадеш або на Соловки. І на смерть, і на похорон тепер його воля.
Через деякий час прийшли всією компанією. Грабарка взяв дідові чоботи, Матвієнко – кожуха, та так і ходив у тому кожусі років сорок. Діда вкинули в яму з-під сохи – повітку стару хтось розібрав, сохи дубові повитягував – так навстоячки й загорнули у тій ямі. Ні слави, ні пам’яті. А через рік на тій могилі кущ шипшини виріс, а ще через кілька років зацвів.

50
Тим часом, не гаючи часу, Олена ввійшла в Коломійців. Люди тут жили хоч і не багато, та все ж краще, заможніше, ніж у Байраку, хоч пустуючих хат і тут чимало.
– І поки мені мучитись на цій землі? – подумала Олена, наближаючись до крайньої під черепицею хати. Із-за причілку, з заростів верболозу вийшов справний, молодий, чорновусий і чорнобривий чоловік, щось до батька гукає. То були Тимофій і Гнат Ододки.
– Дядьку, ви не скажете, де тут живе одинокий дід? – спитала Олена.
– О, треба тобі такого? – відірвався від роздумів Гнат і глянув на незнайому. – Дідів тут багато живе. Якого тобі?
– Та, кажу ж, щоб одинокий був. Дід-одинак. Уваж мені, чоловіче добрий.
– А от за нами дід Іван Білик, кріпко живе. Остап з покійним братом Сидором проворувались, тепер у нього лавка. Приторговує дід. Порядок у діда в крамниці. Крам на полицях розкладено, не те що в Остапа було. Он туди йди, – вказав Гнат на вишняк.
Спираючись на палицю, з трепетом і острахом, Олена ввійшла в двір, запитала:
– Хазяїн вдома?
– Вдома. Що тобі треба, молодице? Проходь. У лавку прийшла? Чи, мо, милостиню винести? Бачу, ослабла.
– А відкіль ті сили візьмуться. Голодна... Хазяїн і діти померли...
– Я теж один. Все настобісіло.
– Та якби найнятися щось робити.
– А я й кажу! Залишайся. Роботи хватить, місця теж, так що можеш і заночувати.
– Та можу й остатися, раз сам живеш, – просторікувала Олена, – щоб не так скушно було на старості літ. А ти чого сам живеш?
– Стара померла. Дві дочки й син Степан сімейні. Менший син Сашко школу кинув, десь, мабуть, у вуркагани пошився. То, було, дивишся, тягне хвоста додому, а це вже давно немає. Мо, де в роди-
чів, що й я не знаю. Ждав, ждав, вже й жданики поїв. Ну, а у вас як там?
– Села повимирали. Голод, мор на людей... – розповідала, аж захлиналась Олена. Дід мовчав, слухав, потім сказав:
– Ні, в нас такого голоду, як ти розповідаєш, не було. А сичі, як і у вас, теж кожного дня тужать. І люди, як і у вас, щодня в бригаду бігають, свою худобу підгодовують. Хто з жалості, а ще надіються, що назад вернуть. Ану, лишень зайди в хату, – дід махнув ціпком на двері. – Сядь, трохи відпочинь, а я перекусити щось знайду. Давно не їла?
– З учора, зранку.
Олена трохи повагалась і переступила глиняний поріг, окинула поглядом простору світлицю. Всюди витає хлібний дух – забива памороки. На покутті вбрані в вишиті рушники висять засклені, в квітках і окладах образи. Внизу – скриня, по правий бік – лава, по лівий – піл і піч, дерев’яне ліжко з кониками, на жердці – гаптована сріблом хустка, ліжник, рядна.
– А у вас що, не забирали? В мене теж була така плахта й хустка гаптована, квітчаста. Росєйці віддала, а він своїм полюбовницям повідносив.
– Та, чого там не забирали? Забирали. В мене не забрали. Бо син Степан в комбіді. Та ти не дивись так. Син в комбіді, а дочку Ганну, що за Гришею Баламутом у Срібній балці, розкуркулили: Гриша на Донбасі десь. А твої ж діти як? Всі до одного померли? – звично, по-господарськи підмітаючи полиновим пахучим віником біля припічка, запитав дід.
Олена давно чекала цього запитання, готувалась, а все ж залишитись спокійною, незворушною не змогла, навіть трохи зблідла. Кому зараз потрібні зайві роти? Кругом голод, а дід, схоже, живе непогано. В хаті пахне салом, печеним хлібом, молочною кіркою. В Олени аж голова завернулась від тих запахів. Не пам’ятає вже, коли й нюхала. Хоч би вже їсти дав, а там, чорт з ним, хай виганяє.
– Ти, мабуть, не один день не їла. Посидь, я зараз, – дід наблизився до дверей, відімкнув замок, прочинив двері хижі. На полицях повно різного краму. Аж в очах мерехтить. І правда, у діда вдома лавка.
«Не збрехав чорновусий», – подумала Олена і, щоб не впасти, міцно вхопилась за спинку вичовганої до білого лави. Ні, звідси вона нізащо не піде, хіба що її дід силою викине разом з лавою.
Від всього того видива у Олени звело судомою шлунок. Тим часом дід дістав хліба, сала, поставив все те на скрині.
– Їж!
Олена сидить, вросла в лаву, наче вклякла. Руки наче зсудомило. А що, як дід навмисне приніс все це, щоб подратувати, а як тільки вона пуститься лави – візьме і викине її надвір?
– Ну, чого пишаєшся? Їж!
Олена вивільнила одну руку, вхопила окраєць хліба, часточку сала. Ледве не впустила все те, нахилилась і мало не впала сама. Спочатку їла, допомагаючи однією рукою, потім підвела другу. Як тільки крихти збиралися в жмені, високо задирала голову і кидала їх до рота, старанно вилизувала долоню, час від часу поглядала на діда.
– Ну, так що з дітьми, з сім’єю?
Прийшла, сподобалась Івану з першого погляду, і він був не проти, щоб вона залишилась. Дві дружини померли, пожив трохи сам, скуштував одинокого холостяцького життя – і досить, настогидло. І в той же час дідові Іванові конче хотілося знати, хто вона. Зараз багато людей тиняється. Молода, зі слідами не в’янучої вроди на дрібнім обличчі, мабуть, років на п’ятнадцять молодша. Є осторога, чи, бува, не прибіжить слідом чоловік.
– Немає в мене нікого. Чоловік захляв, діти померли, – брехала Олена, відчуваючи, що треба було б сказати правду: «Залишилось, мовляв, трійко: Ілля, Іван та Микола». Але не змогла, язик не повернувся. Страх втратити пристанище був настільки великим, що вона не володіла собою. Вижене дід, тоді і вона пропаде, і діти. «Головне – влаштуватись, прижитись. А там, згодом, може, й дітям допоможе», – тішила себе Олена примарною надією.
Вона не була брехливою від природи, а тому вимушена брехня була невмілою, мова невпевненою. Дід запримітив те і вирішив з’ясувати все до кінця.
– Молодице, ти якщо не свободна, хтось у тебе є, не обманюй, кажи.
Олена чула все те наче крізь сон. Від однієї тільки згадки про голод, про те, як лежала на печі пухла, наче колодка, як заїдали її воші, як потім Іван постриг її наголо ножицями так, що волосся й досі ще не від-
росло, у Олени знову потьмарився розум, вона ще нижче насунула на
лоба кашемірового платка і, ледь помітно бліднучи, рішуче відповіла:
– Немає!
– Ой, щось ти крутиш, молодице? Скільки тобі? Років, мабуть, десь під півсотні...
– Вгадав, сорок вісім.
– А мені п’ятдесят чотири. Я в один год зі Сталіним родився.
– Не згадуй того бузувіра.
Дід здивовано подивився на Олену, сказав:
– А я думав, ти років на двадцять молодша.
– Мале щеня – все життя цуценя, так і я. А що питаєш, отвічу. Чого ж не було. І діти були, й хазяїн, та померли, царство їм небесне, – злякано сказала Олена, з-під лоба зиркаючи на діда.
– Не брешеш?
– Хочеш, заприсягнуся?
– Боронь Боже, не треба. Не бери гріха на душу.
– А який тут гріх?
– Не поминай ім’я Господа Бога нашого всує, не порушуй запо-відей. Все, вірю. Живи. А якщо, не дай Бог, діти є, хай ідуть, живуть, хата здорова, хоч конем грай, не перележать.
«Еге, немає дурних, – подумала Олена, – навмисне вивіряє ума, а як тільки зізнаюсь, викине геть з двору, як коростявого пса».
– Що ти сидиш? Доїдай. А то як дохла кішка. Он у Гната Явдоха – як налита. Як наїсться, то як тхір.Тьху! Та ти, мабуть, і не знаєш, про кого я кажу: сусіди наші, крайня хата.
– Та чого там, знаю. Мимо йшла, бачила. Чорний такий дядько, як грак, на грядці стояв. Мабуть, її чоловік. Чого ти так дивишся? Я кутуляю.
– Що ти там кутуляєш? Уже б давно все змела з скрині, і дух не пішов.
Так розпочалося в Олени нове життя.
51
Микола довго не знав, де мати, думав, померла. Інколи приходив додому на вихідний брат Іван, а в понеділок раненько ішов у радгосп. Микола жив один.
Надворі тепло, топити не треба, а харчів він собі напросить. Восени уродив гарний урожай і життя пішло веселіше. Люди, котрі пережили голод, давали Миколці хто картоплю, хто гарбуза в руки. Миколка принесе все те додому, а баба Устя зварить і їдят втрьох з дідом Никоном. А вранці Устя добре нагріє під в печі, спече солодкого гарбуза. А пізно восени Миколка вже ходив у сосну за хворостом. Топили в боковушці, спали на печі.
Двір потихеньку заростав бур’яном. Пізніше Микола з Ільком розвели в тому бур’яні кролів. До осені кролі зрили норами увесь двір. Їжа навколо була, і розвелося їх стільки – не перерахуєш. Інколи вдавалося піймати кроля і з’їсти. А поки що вони голодували, перебивалися з хліба на воду.
У Пилипівку прийшла з хутора у Байрак погостювати Біденкова двоюрідна сестра Мокрина, була там замужем за Захарьком, і пустила Байраком ясу, мовляв, бачила в хуторі Олену, Миколину матір. Олена в когось ткала полотно, полола город. Ця чутка швидко ро-зійшлася Байраком. Так Микола взнав, що мати жива. Микола ніколи не був у тому хуторі, не знав, де він. Якось пішов Микола по шматки в радгосп, звідти повернув на Кульбашне. Там йому сказали, куди і як іти на хутір. Микола поминув Маляренків, Рубанів і нарешті потрапив у Зайців. Там, на краю села, в бригаді, й заночував. За день обійшов майже всі хати, напросив хліба, та матері ніде не знайшов. Брехала, видно, Біденчиха.
Морозно, холодно, гуде під ногами підмерзлий наст. Нічого, він відшукає матір, якщо тільки вона жива. Не тут, так в іншому місці.
Десь після Різдва пішов Миколка знову по хуторах. Проти неділі переночував у Мар’янську, а вранці напросив шматків і йде додому кружним шляхом. Аж ось на дорозі незнайомий досі хутір. То був Коломійців. Майже на краю хутора, за Гнатом Ододкою й Іваном Біликом, Василя Бадили хата. Була вона замітка, під залізом, у дворі добротні будівлі. Дай, думає Миколка, зайду. Видно, тут живуть заможні люди. Увійшов у хату, а там нікого, пусто.
– Драстуйте, – сказав тихо й подумав: – «Може, хто на печі?»
Ніхто не обізвався на його голос. В носі лоскоче і голова вернеться від запаху ковбас, свіжого хліба. Микола підійшов до столу, а там повна макітра ще теплих пирогів, а в другій, більшій макітрі, хлібин п’ять здорових-прездорових. Розломив Микола один пиріг, а він з печінкою, розломив другий – з сиром. Микола поклав за пазуху кілька теплих пирогів і вирішив йти. Страшнувато одному в хаті. Виглянув у вікно – ніде нікого. Блискавично промайнула думка: «Дай я надсиплю з торби в макітру своїх шматків, а на їх місце покладу дві-три хлібини – і гайда».
Ще раз виглянув у вікно, висипав із торби половину шматків, під спід поклав три хлібини, вийшов з хати, йде, оглядається. Через кілька сот метрів – Срібна гора, біля дороги – благенька хата. Надворі сонце, сніг виблискує, і людей у дворі повно. «Може, піст наставляють», – подумав Миколка. Аж воно ні. Грицько Баламут і Ганна, Білика Івана дочка, гуляють, справляють малому Васькові Баламуту рік. Пострижини. На тих пострижинах Миколка міг би й з матір’ю стрітись, та, видать, не судьба. Перед пострижинами занедужала Олена, не пішла.
– Хай їм чорт, тим гульбам, іди сам, – роздратовано сказала Іванові.
У дворі грає музика. Білик Семен на скрипці грає, Дмитро Коломієць – на бубні, його двоюрідний брат Андрій Коломієць – на гармонії. Жінки й чоловіки добре напідпитку. Миколка підійшов до того двору й засмикався. Та вулиця одна, ніяк її не обмине, а тут якась тітка гукає: «Йди сюди, хлопчику!» Та Микола вперто прямує далі, в нього в торбині хліб крадений.
– Бадилиха, кинь ти того старця та ходім уже в хату, – гукає Семенова Оришка.
Та Бадилиха не послухалась. П’яненька, вона наздогнала Миколку, повела в хату. В хаті на столах повно всякої їжі, аж у носі свербить від запахів і дух забиває. Людей в хаті небагато. Густодимова Марта з дочками, Явдоха Ододчиха та Остапиха. На дворі танцюють, співають, вигигикують. Миколці дали мисочку теплого борщу, потім капусняку. Миколка ще не поїв, а Бадилиха одно пристає, розпитує:
– А відкіля ти, хлопчику, йдеш?
– З Зайцевого.
– А ти не заходив он в ту крайню хату...
– Ні, – розгубився Микола.
Жінка раптом кудись побігла. В Миколки похолонуло в грудях і віднялись ноги. Він був у тій хаті.
Поки Миколка так-сяк поїв борщу, капусняку, прибігла Бадилиха та в крик:
– Василю, цей прохатор був у нашій хаті, забрав з макітри пироги й хліб. Хоч убий, забула засунути сінешні двері.
Микола кинув їсти і йде з хати. А вона вже надворі гукає:
– Василь, оцей старець у нас пироги й хліб забрав.
Вийшов на поріг високий худорлявий молодий чоловік, чимось на Гаврила Штима схожий, і – до Миколи. Дивиться Миколка: жодного співчутливого погляду.
– Ганно! – гукає чоловік. – Ану, збігай додому і подивись у шинелі... Там гроші двісті карбованців. Може, він і їх забрав?
А тим часом Миколчину торбу зняли з плечей, розв’язали.
– Ось де твій хліб, Василю, – каже Густодимова Марія,– а пиріжків немає.
Марія не байдужа до Василя, давно любить, правда, без взаємності.
– А він заміткий, без вуха. Хто тобі вухо відтяпав? – питає Миколку Дмитро Коломієць.
Миколка хилить голову. Пиріжки в нього в пазусі, а наполохане серце, як у горобця, з грудей вискакує.
Василь – людина військової виправки, може, навіть недавно із армії, п’яний в дим, пішов у сіни, повернувся звідти з дробовиком.
– Ану, розійдіться від цього злодія! Я його розстріляю.
Люди почали відходити. Хто побіг у сіни, хто сховавсь за причілок, щоб не бачити, як будуть дитину вбивати. Німо мовчить виметений безлюддям двір. Миколка побачив, що лишився посеред городу віч-на-віч з убивцею, який цілиться в нього, і почав кричати. А тут на те щастя повернулась і його дружина, Бадилиха, та як заволає:
– Що ти робиш? Гроші цілі, в шинелі!
Василь на мить опускає дробовика. З хати вибіг господар рушниці, дід Білик Іван, здоровий, голомозий, років п’ятдесяти з гаком чолов’яга, забрав у Василя дробовика, пішов у хату. Василь, заточуючись, поплентався слідом.
– Дай мені ружжо, а ні, я піду візьму своє. Я все одно його застрелю.
Микола перелякався, стоїть посеред городу, Бога молить, діда Никона згадує. Чого він не послухався його мови, вкрав?
Василь метнувся додому. Жінка слідом. Тут до Миколи підбігла якась жінка, то була Наталка Біличка, схопила Миколку за руку.
– Бачиш криницю? Ото скоренько йди туди, на низ, і стежкою понад очеретами тікай до озера, бо то такий дурний, що й справді застрелить.
Микола вискочив на стежку, побіг не озираючись. Біг версти зо дві, аж до самого озера. Шматків у нього ніхто не відібрав, пироги були в пазусі.
Микола перейшов дерев’яним містком через струмок, поминув озеро, оглянувся. Нікого не видно. Витяг з пазухи пирога, іде, їсть. Після того він той клятий хутір обминав десятою дорогою.
Повернувшись пізно ввечері додому, дід Іван розповів Олені, як Василь Бадила мало не застрелив якогось хлопчика-жебрака. В Олени і в душі похололо: може, Миколку?

52
Останнім часом Петро Матвієнко почував себе незатишно. Недавно Байрак від Диканьки перекріпили до Багачки. На тому тижні за гроші й сани-ґринджолята та ще за бричку з парою коней, яка стояла зараз у дворі райкому і якою він, наче вітер, прилетів у Багачку, Матвієнко видав Аністрату Обичайкіну з Лісок справку, по якій той міг влаштуватися в місті на яку завгодно роботу. Ніхто до пуття не знав, де зараз знаходиться Аністрат, яка його доля. Зник чоловік, чи то кудись втік, забіг, чи, мо, пощез з голоду, ну й нехай, Бог з ним. Та великі очі у страху. Аністратові сани знали в Байраку всі. Матвієнко, правда, казав, що він їх конфіскував, але йому мало хто вірив. А може, й вірили, тільки Матвієнкові здавалося, що не вірять. Раз Аністрата відпустив, значить, і Степана. Після довгого безсоння, боячись, що його запідозрять, Матвієнко не витримав, поїхав у Багачку до Кряжева в ОДПУ, заявив на Ригора Івана. Мовляв, є дані, що Іван допоміг брату втекти. Івана арештували. Микола залишився один. Неповнолітній, він блукав по хуторах, просив у людей шматки.
На допиті в ОДПУ Іван не міг сказати нічого переконливого, певного, розумного, та цього від нього ніхто й не вимагав. Плутає людина – значить, справа нечиста, сліди замітає. Кряжев на допитах, як міг, допомагав Іванові, але Іван виявився нездібним учнем. Тоді його добре побили і примусили підписати те, що написав слідчий. Тоді зразу, по гарячих слідах, по цій справі він відпустив Івана з Богом. Пожалів. Тільки з роботи звільнив. Та знову надійшов сигнал. Повторний. Необхідно вживати заходів. Заходив Кряжев здалеку. Спочатку в тій писанині було багато про родинні стосунки. Кряжев ставив запитання, Іван відповідав.
– В яких стосунках ви зі своїм двоюрідним братом?
– В нормальних.
– Уточніть: ви його ненавиділи, терпіли чи відносились по-братськи?
– По-братськи.
– А якби братові знадобилась ваша допомога, допомогли б?
– Звичайно.
– Навіть з ризиком для життя?
– Думаю, що поміг би.
– Тоді чому відмовляєтесь, що допомогли йому втекти? Ви працювали на залізниці, могли посадити його на потяг? Могли чи ні?
– Звичайно, що міг. Але він до мене не звертався. Я не знаю, де він.
– А якби звернувся? Посадили б?
– Мабуть, що...
– Так от, я вас звинувачую в посібництві класовому ворогові. І раджу не впиратися, а підписати протокол. Ми тут і не таким язики розв’язували, – потираючи руки, говорив Кряжев. – У нас довго кістричиться не будеш. Ми люди сурйозні і вимагаємо до нової влади поваги, відданості, чесності і порядності. До того ж ваш батько, наскільки мені відомо, був репресований як ворог робітничо-селянської влади, який від контрреволюціонної пропаганди перейшов до терористичних дій, став на шлях підпалу. Це серйозне звинувачення.
– Я знаю, – відповів Іван. – Але батько тут ні при чому, я вам ще тоді казав. В ту ніч, як у Микити Матвієнка зайнялася повітка, він був удома. Я теж був вдома, не спав і все бачив. Він нікого не палив.
– Ти, хлопче, балакай, та не забалакуйся, – грізно обірвав його Кряжев. – По-твоєму, органи ОДПУ помиляються? Ми, та ще пролетарський суд вирішуємо, хто правий, а хто винуватий. Він що, не міг залишити біля повітки що-небудь таке, що зайнялося пізніше, або послати кого-небудь? Тут, можливо, навіть організацією пахне. А ти хочеш сказати, що він не винуватий? Запам’ятай: незізнання, брехня тільки збільшують вину. А зрештою, цього треба було чекати, батько – ворог народу. Яблуко від яблуні недалеко падає. Батько спалив активіста, а ти покриваєш свого брата-втікача.
Кряжев розумів: чим більше ворогів народу справжніх чи вигаданих він викриє, тим швидше отримає підвищення. Так робили всі його колеги. Зброя пролетаріату – безпощадність. А жалість? Її використовують вороги. Нехай краще десять невинних потерпає, ніж один ворог ходитиме по землі. Інколи в ОДПУ до Кряжева заходив худий, наче сірник, уповноважений райкому Варшавчик із впалими щоками і нездоровим рум’янцем. От і сьогодні вони про щось довго між собою пошепки говорили, після чого Кряжев запитав:
– Бачиш, якого птаха піймали в Байраку?
– Та там вони всі такі. То палії, то вбивці. Їх там через одного – і до стінки, остальних – в буцегарню, – сказав Варшавчик, причиняючи за собою двері.
– А чого ви мене тоді випустили? – здивувався Іван. – Зразу б і саджали.
Кряжев пильно подивився на Івана, сказав:
– А то наша справа. Вирішили прослідкувати зв’язки. Може, ти з кимось зв’язаний на залізниці? Ми ще й там пошерстимо.
Судив Івана виїзний суд із Полтави. За використання службового стану і допомогу ворогові народу Іванові дали десять років ув’язнення з наступною поразкою в правах. У той же день Івана відправили до Полтави, посадили на Південному вокзалі в столипінський заґратований вагонзак і повезли в невідомому напрямку. Іван ні з ким не попрощався, нікому нічого не сказав – не дозволили, згине в тюрмі, й знати ніхто не буде, за що. Спати в вагоні всі одночасно лягти не могли, а тому спали по черзі в три яруси.
Тягнулись полустанки й станції, минав час, діло йшло наче до літа, а в вагоні з кожним днем ставало все холодніше й холодніше. Багато людей помирало в дорозі, та навіть безнадійно хворих не висаджували напівдороги. Не було ніякої надії, щоб вони потрапили в яку-небудь лікарню чи лазарет. І Іван уперше в житті зрозумів: голод не був випадковістю, і не недорід тому причина. Люди, а тим більше вороги народу, нікому не потрібні. А в нової влади вороги майже всі. Нехай хоч всі до єдиного вимруть, нікого це не цікавить. Взяти хоча б тих, хто їде разом з ним в вагонзаці. Майже кожний з них приречений двічі. Уперше – судом, вдруге – хворобою. І якщо приреченим навіть раз нова влада не полишала ніякої надії, щоб вижити, то приреченим двічі – й поготів.
Вистукують на стиках колеса, гудуть рейки. Сніг і тайга. Тайга і сніг. Собачий холод і голод. А вночі весь час сниться, що він їсть. Хоч би раз приснилась мати, батько, брати, сестри, Байрак. Попереду Івана Ригора чекав Далекий Схід, лісоповал.

53
Олена помилилась. У хуторі було те ж саме, що і в Байраці. Хіба Матвієнко з Остапом не вбили Бобричку – матір трьох знайомих Олені дітей: Мар’ї, Маньки і Гальки?
Явдоху Бобричку в колгосп не прийняли, а тому працювала вона в Бутовій Долині у людей по найму, за шматок хліба. Прала білизну, полола городи, трусила сажу. Від брудної роботи у Явдохи на руках понароблялися чиряки. Із Бутової Долини до Срібної гори недалеко, а тому Явдоха інколи відпрошувалась у людей, навідувалась додому. Угробивши свекра, комбідівці не заспокоїлись. Невдача тільки розпалила їхній апетит. Золото втікало з рук. Ще Микита Матвієнко, Петрів батько, твердив: в Даценок золота кури не клюють.
Явдоху Остап і Петро знайшли в Долині. Взяли Явдоху за руки і вдвох потягли, сама вона йти не хотіла, опиналась. Що вони тільки з нею не робили! І волосся на голові рвали, і били, при цьому весь час питали, де сховано золото. А Манька й Галька, ще малі, плачуть та просять Матвієнка й Остапа, щоб не били матір. Матвієнко взяв у руки акацієву хлудину й гонить. Обидві руки рвало, крутило вдень і вночі, не давало спати. На лівій руці Петро помітив золоту обручку. Все, що залишилось. Решту Явдоха відвезла в Харків, за чоловіка віддала, та ще дукачі приховала про чорний день для дітей, не дай Бог, сиротами стануть.
– Знімай перстень, – закомандував Матвієнко.
– Та хай хоч чиряки зійдуть...
Матвієнко з Остапом спочатку поглумилися над Явдохою, потім ухопили ту обручку і одірвали разом з пальцем. Наостанок стали бити акацієвим прутом. Прийшла мати додому вся в крові, в колючках, лежить, стогне.
Дівчата забігли у хату, в гурт збилися.
– Ох, пече мене, дітки, зсередини, кругом пече. Підіть, любі, колосків нарвіть, а я трохи посплю.
Явдоха встала, помолилась на образи, важко лягла на скрипучий піл. Дівчата нарвали колосків, сіли на ослін біля полу, тихенько випущують зерно в глечик, сторожко поглядають одна на одну. Явдоха змахнула рукою раз, вдруге.
– Ма, обережно, а то ще глечик розіб’єте.
Явдоха мовчить, тільки видно, як по тілу пішли судомини. Налякані дівчата кинулись до матері.
– Що з вами, мамо? Що таке? – питають дочки.
Мати хоче обізватись, щось сказати і не може, тільки губами ворушить. Мар’я опам’яталась першою, побігла кликати на допомогу. Поки збігала на Срібну гору, мати померла... Закопали її під терниною. Ні хреста, ні могили.
За материні дукачі дівчата виміняли півпуда пшона на крупзаводі в Миргороді.

54
Життя Олени у діда Івана складалось якнайкраще. Вона відійшла від голоду, зарум’янилась, порожевіла, почала входити в тіло, посправнішала. А хіба так давно вона стояла на Божій дорозі? Іван не кривдив її, не докучав розпитами. Здавалося, її минуле зовсім не цікавить його. Такі відносини подобались Олені, вона все більше і більше за-спокоювалась. З розмов, зі скупих розповідей Івана Олена поступово довідалась про дідову сімейку. Старший син Степан, комбідовець, жив тут же, в хуторі, навпроти Гната, з двома дітьми і жінкою Мар’єю Степанихою. Працював Степан бригадиром у колгоспі, в життя батька не втручався, як і дочка Ганна, по чоловікові Срібниха. Жили вони тепер не в Срібній балці, бо Баламутів розкуркулили, а в мазанці, біля батька. Чоловік, Гриша Баламут, менший Платонів брат, подався десь на Донбас, працював, обіцяв заробити грошей і повернутися назад. Ще одна дочка, заміжня, жила в Байраку. З дочками і з сином Степаном Олена скоро перезнайомилась, і вони її особливо не турбували. Тривогу в серці викликав безпутний, неодружений син Сашко. Повернеться – вкаже Олені на двері. За ним стане господарство. Колись приведе невістку, підуть діти, для чого і для кого вона тут буде потрібна? Від подібних думок інколи і впаде Олена в тугу. Що не кажи, а пристанище в неї ненадійне, в будь-який час можуть попросити.
– Ну ти й поправилась, – інколи жартує дід Іван. Олена, як і раніше, була худорлявою, але все ж не такою, як прийшла.
– Сашко прийде, схудну. Сідай і ти полуднуй. Борщ такий тривкий.
– Не побивайся, може, його вже й в живих немає, – заспокоював Олену дід Іван. Бачив – невпевнена, налякана Олена. – Я б на твоєму місці й не думав би про нього.
Олена слухала те, мовчки кивала головою: «А що б ти балакав».
Виходячи на прогін по корову, буваючи між людей, пасучи череду, Олена поступово перезнайомилася з усіма хуторянами, знала всіх по імені і на «ймення» – прізвисько, хто де жив і які має статки. І хоча в хуторі такого голоду, як у Байраці, не було, але люди й тут жили сутужно, надголодь. Тут теж, як і в Байраці, розкуркулювали, заганяли в колгосп, розкуркулених висилали на Соловки. Особливо дісталось Даценковому. Там з двадцяти шести дворів залишився тільки один – діда Захарька. Спочатку там жила Васька, потім зігнали туди всіх розкуркулених. Олена в колгосп не писалася, досить і того, що дід Іван сторожує й конюхує. До того ще й пасинок бригадир.

55
Теплими дощами разом з яблуками відійшло літо. На порозі стояла осінь. Роботи по горло і в полі, і в городі. І картоплю треба копати, і огудиння стягати, і хату картоплинням обкладати. Хіба ти її натопишся зимою? До Покрови вправилася з грядками і взялися за хату. Дід Іван прибиває знадвору гвіздками до сволоків довгі лати. Олена тягає з городу огудиння, обкладає. Дід Іван конопатить пази, промазує рами.
– Дивись, щоб не менш ніж на піваршина було. Он уже білі мухи летять. Та не спіши, втоптуй як слід – на швидку роботу висрись ...– бурчить дід.
Завертало на зиму. Кажуть, Покрова криє землю то листом, то сніжком. На Покрову випав перший сніг. Вдарили морози. По первопутку саньми з’їздили в Миргород на базар. Купили Олені куфайку, дещо з реманенту. Ні вві що було Олені одягатися. Валянки-сукнянки, правда, були майже нові, залишились від покійної Мотрі і прийшлись Олені по нозі. А от куфайка була завелика, на виріст. Олена була згодна носити й таку, вибирати не доводилось. Але дід настояв. До обіду скупилися.
Заметіль піднялася ще в Миргороді, назад поверталися наосліп. Первопуток замело. Хуртовина така, що за три сажені нічого не видно. Раз ступнув і становись, роздивляйся, куди далі ступати. Добре, що хоч стовповий обсадили осичками, а то б заблудилися. Невеличкі ще осички, тільки з землі повитикались, а все ж темніють, не дають збитися з путі. Та й стовпи дротами гудуть. Олена весь час лаяла погоду, кляла діда за те, що вирвався в таку негоду.
– На чертей вона мені здалася, оця куфайка. Отаке піднялося. Всю душу видме.
Додому добилися, вже стало темніти. За дорогу добряче перемерзли. Ледве відкрили хату. Наполовину заметені двері з білими кружалами від морозу довго не піддавалися. В хаті холодно, хоч собак ганяй. Дихнув – і видно. Ледве відігрілися. Вікна за день понамерзали врівень з рамами. А по кутках навіть іней виступив. Вітер вистудив з хати все тепло, живий дух.
– Та чи ти верха зовсім не закрила? – запитав дід. – Все тепло витягло в верх.
– Не знаю, хай йому чорт. Отак-таки холодно. Зуб на зуб не попаде. Ти, як хоч, а я на піч полізла, – сказала Олена. І як була в сукнянках, в куфайчині, так і забралася на піч. Але й там тепла не було, вистудило.
– Ач, як віконце на печі розцяцькувало. Хай йому трясця. До ранку страшний морозяка цюкне. На стіні іней повиступав. Господи, отаке страшне. Он як вікна набурмосилися, врівень з рамами понаганяло.
Олена так перемерзла, що ледве ворушила губами. Посиніла, почорніла; щупла, низенька, невідомо, в чому й життя тримається, де вже тому теплові втриматись. До того ж ще й страх доконав. Отак несподівано, з такими потугами, вже й не надіялась на спасіння, втекла з Байраку від неминучої голодної смерті і вже, здавалось, була в безпеці, а тут не вистачало через якусь куфайку вмерти від застуди. Бачила Олена не раз, як легко помирали люди. Брат Максим зліг з тифом у Першу світову і за тиждень станув як свічка. А від сухот скільки людей пощезло? На дохтурів розраховувати не доводилось. Один тільки раз і була в Миргороді в Заморіної, та ще в Ярошах у Яковенка. Поміг, спасибі йому, і їй, і Миколі від різачки. А зараз хтозна, чи він є там, чи, мо, вже загнали на той світ, щоб їх зогнало, як гору! Та й хто до нього поїде? Не дай Бог простудитися, то вже не оклигаєш. А простудитись Олені дуже просто. З дитинства Олена вутла, врічлива і сколоздра. Протяг ще тільки десь збирається сквозити, а вона вже чхає. А тут отака холодрига. Та ще й цілісінький день на вітрі.
Тим часом дід вніс знадвору оберемок мерзлої соломи, став хукати в руки. Поки насмикав із стіжка, руки геть зовсім закоцюбли й за-шпори зайшли. Не роздягаючись, став пхати в піч віхті соломи, розпалювати дрова, а вона, як на той гріх, ще й не горить, тільки сичить і по солом’яних трубочках молочно-жовтий дим гонить, і від того диму пищить солома. Солома мерзла, пересипана снігом, може, де й канальці забиті. Дід Іван став терти й мити руки, відтирав зашпори. І правда, шибки понамерзали врівень з рамами. Може, й віконце на печі замерзло. В звичайний час це вірна прикмета. Затягнуло під вечір пічне віконце – вранці чекай страшенного морозу. Але сьогодні судити важко, цілий день у хаті нікого не було, нетоплено.
«Оце женився, – роздратовано думав дід. – Жінка в хаті, а ти піч топи».
Нарешті солома зайнялася, розгорілися дрова, схватилися вогнем старі пеньки. Дід підкинув у піч ще й плиток, якими ззаду була обкладена хата, щоб не так холодно було. Брав він їх, правда, з другого ряду, з так званого кружала. Хата стояла вікнами на південь, дивись, до весни і підуть всі плитки, а поки що буде палити зайві, з другої половини хати, куди заводять перед отелом корову. Тепер там нікого немає. Сіни й невтеплені витримають.
Дід Іван так-сяк протопив піч, нагрів черінь і, як полум’я пригасло в печі, ще й кочергою розворушив, щоб скоріш сходив жар і можна було закривати верха, щоб не вчадіти, але жар все-таки залишався. Він збивався в купу, видно, на сніг або ж заметіль. А тому довелося верх не закривати повністю.
– Треба було раніше топити, щоб перегоріло. А так вистудить, к лихій годині, до півночі все тепло з хати, – стиха сказав дід, гукнув через комини до Олени. – Олено, мо, прокинешся серед ночі, верх закрий. Чуєш?
Та Олена не обізвалась, вона давно вже спала. Намерзлась, втомилася за день, до того ж всю дорогу нервувала. Тільки торкнулася щокою подушки, і забулась.
– Нехай, мо, я сам встану, – розмовляє сам з собою дід. Прислухався – надворі розгулялося не на жарт.
Вітер стугонів у коминах, гуркотів віконницями, свистів під стріхою. Стебла обкладиння шкреблися в намерзлі шибки. Наче пісок, шелестів за вікном в обкладинні сухий сніг, осідав кучугурами в затишку. Темно, хоч в око стрель. Вікна в хаті трохи повідтавали, на лутках заблищали калюжі, тихо стікаючи, дзюрчав на долівку струмок. Дід Іван взяв відро, ганчірку, став вимокати воду, віджимав ганчірку в відро. Потім поклав на кожному підвіконні по ганчірці, старанно розправив, щоб вбирали воду і не затікали стіни. Виглянув у вікно – ніде ні вогника. Взимку в гарну погоду з вікон хати завжди було видно крізь голі галузки дерев вогні Буряківщини. Зараз була суцільна темінь і сніг, сніг. Інколи порив вітру донесе гавкітняву собак і стихне. Погодка! Собаки й ті не виють. І знову шелест снігу за вікном і завивання віхоли. Старий загасив сліпець, що горів на місці лампадки, й ліг. Заснув відразу.
Прокинувся дід Іван десь перед світом. Ось-ось треті півні заспівають. Прикрив верх. Хату добре вистудило, а Олена все ще спала.
Вранці Олена прокинулась розгублена, наполохана.
– Іване, ти знаєш, який мені сон снився? Тіки ніяк не пойму, на погане чи на хороше, – турбувалася Олена.
– Куди ніч, туди й сон.
– Е, сон ніколи не збреше, – говорила Олена, щупаючи курку (чи з яйцем?). – Геть, к лихій годині, пуста-пустісінька! – Олена кинула курку, аж пір’я посипалось, і та, кудкудакаючи і провалюючись у снігу, побігла до курятника. Дід прокидав доріжку до виїзду, пішов у клуню. Віхола втихла, небо прояснилось, молодий сніг сліпуче вилискував проти сонця. В затишку було порівняно тепло. Капало з обвішаних «сопляками» стріх.
Цілісінький день дід стругав у клуні рами, вибирав комірці. Олена ходила по двору. Добре, що дід Іван ще вдосвіта попрокидав стежки. Надута, як сич на сиру погоду, насуплена, Олена весь час думала над тим, що їй снилося вночі, потім не витримала, прочинила двері в клуню. В клуні пахне сіном і мишами, відталою стружкою.
– Ні, ти таки послухай, Іване! Я тобі до обід не казала, кажуть, не можна, а тепер розкажу.
– Що там таке? – струшуючи з одежі червону вишневу стружку, запитав дід.
– Сниться, наче весна, повінь. Вода все прибуває і прибуває, прямуючи в озеро, шумує, гуде попідвіконню. Та все ближче, ближче до порогу підступає. От-от сіни заллє. Ну, думаю, вийду зараз, подивлюся, чи гарно двері причинені. Відчинила двері, а вода хлюп-хлюп через поріг, у сіни затікає. Що його робити? Оглянулась – відро під рукою. Почала черпати ту воду, щоб хоч трохи вихлюпати, щоб хоч в хату не набігла. Тільки куди там ти її вичерпаєш відром. Треба двері причинити. Причинила. А тут де не візьмись – собака в сінях. Великий такий, вухатий. Як кинеться спрожогу на мене. Чи то кусатись, чи то лащитись. І де він в Бога взявся? Мабуть, вскочив, як воду черпала? Я вхопила відро та тим відром собаку по голові, а воно взяло і розлетілось на друзки. Господи, оце так-так! І призвів Господь Бог! Одне відро й те розбилось. Ще й подивувалась, череп’яне, чи що? Оце так-так! Розбила відро, і черп’я не збереш. Потім і про собаку згадала, де ж він? Глядь, а собака мертвий лежить. До чого б це?
– А хто його знає? – сказав дід і знову взявся за роботу.
Довго думала Олена, до чого б такий сон, аж голова запаморочилась від тих думок, а ясності ніякої. Відчула – неспроста приснилося. І знову думки, й думки, і неспокій. Серце інший раз заколотиться, замре від тривоги і передчуття, а тут ще й дід став збиратися в бригаду, мабуть, порати коней.
– Ти б не йшов сьогодні, га? – просила Олена, – А то мені моторошно самій.
– Таке придумаєш, не бери дурного в голову. Іди в хату, замикайся й сиди. Корова напоєна, свині порані. То ти перемерзла, напереживалась. Лізь на піч, спочивай.
Після обід сонце закрили рідкі білі хмари. Знову стала збиратися заметіль. Спочатку мела кура, сонце зовсім захмарило. Розгулялося, світу білого не видно. Олена, як і велів дід, пішла в хату. Залізла на піч, навіть бликуна не світила. Треба було хоч лампадку запалити на покутті. Вже збиралась задрімати, коли це хтось стук-стук у шибку. Олена кинулась, сон пропав. А за серце наче хто мотузкою смикнув. Хтось стукає, чи, мо, вчувається? І знову наче щось зашкреблось, несміло постукало в шибку: стук-стук. Олена здригнулась, хутенько злізла з печі, в дідових штанях під спідницею, в піджачку нечутно ступає по затрушеній соломою долівці. Припала до шибки. І правда, під вікном хтось стоїть, а хто – не розібрати, вікна страшне понамерзали. Дитина – не дитина. І знову якийсь острах пройняв Олену від голови до п’ят, і плечі морозом обсипало. Олена стала хукати на шибку, потім спохватилася: чого не неї хукати, шибки так понамерзали, що й до ранку не прохукаєш. Хотіла тихенько полізти на піч, мабуть, хтось по шматки прийшов. Постукає та й піде, подумає, що вдома нікого немає. Та потім згадала, що дід строго-настрого наказував, якщо Степанишин Микола прибіжить, помазок принесе, то щоб забрала. Олена ще раз глянула в вікно, а що побачиш. Мо, Степаниха за чимось прислала, щось примандюрилось. Та ні, мабуть, не Микола. Той ще зовсім малий, а це наче хтось більший. І тут Олену наче хто за руку взяв і в сіни повів. І думка впрялася в мозок: треба вийти подивитись, хто там. Накинула на плечі бежевий платок – і до дверей. В темряві намацала западку, рвучко відчинила сінешні двері і мало не впала.

56
На Дмитра Микола й Гаврилова Параска пішли на Гогольське, до родичів. Там, на бурякопункті, назбирали мерзлих буряків. У дядька Гаврила в Гогольському жила двоюрідна сестра Тетяна, зайшли до неї.
Після обід надворі розгулялась така кура: світу білого не видно. Тітка Параска залишилась у родичів, а Микола вирішив добиватися додому. Знизу мете, зверху б’є, світу білого не видно. Микола дійшов до станції, хотів повернути назад, але вертати було незручно та й далекувато. Та й кому він там потрібен? Микола оглянувся, побачив позаду розмиті, зникаючі в заметілі контури станції, попрямував додому. За плечима полотняна торба, в ній бовтаються мерзлі буряки, б’ють по худих лопатках. А воно ще дужче припускає. Крутяться, ревуть сніжні вихри, а зверху сніг ліпить. Не встиг оглянутись, а слід уже замело. До того ж вечоріє. Тугий вітер боляче шмагає лице. Дороги не видно. Та й яка там дорога? Виселок, санний шлях. Сліди полозків давно занесло. Іде Микола, а тим часом вже зовсім стемніло. Незчувся, як і з дороги збився. Коли виходив, снігу було по пришви, а тепер, куди не ступне, – вище колін, а то й у пояс. І чим далі, тим глибше. Про замети й казати нічого. Лазив Микола, лазив по тому снігу, шукаючи дорогу, мо, годину, мо, дві, поки з сил вибився. Спробуй знайти дорогу, як воно темрява, хоч в око стрель. На якусь мить Миколка зупинився, позіхнув, п’янко й солодко потягнувся і відчув, як його повело, розморило, кинуло в сон. А снігу кругом майже під руки. І в тому снігу тепло, затишно, вітер наскрізь не продуває. Відпочити б трохи, а потім уже й іти. Страшно вморився, аж потом пройняло. Миколка приліг у снігу, відпочиває. І так стрімко потягло Миколку в сон, що він на якусь мить забувся. Спить Миколка, а крізь сон чує, зовсім поряд по дорозі хтось кіньми їде. Іван Табур одвіз колгоспе молоко в Гогольське і повертав назад. Він теж задрімав на погоду, сидить, хитається. Раптом коні схарапудились, нашорошили вуха, стали бокувати, от-от сани перевернуть. Іван розклепив повіки, побачив на снігу чорну цятку, встав із саней, заспокоїв коней, прив’язав віжки до рожна. Провалюючись у снігу, пішов. Миколка був зовсім недалеко від дороги. Іван глянув, що цятка ворушиться, видно, хтось живий. Чи то хоче звестись на ноги, чи то дихає. Іван підійшов ближче, розбудив Миколку, підняв на ноги.
– А, це ти, безвухий?! Чого ти тут? Заблудився, чи що? Ну, пішли, довезу.
Іван забрав Миколу на сани, привіз у бригаду. Наступного дня Миколка пішов до школи. У школі його давно прозвали П’єром Безуховим. Ходив Миколка в школу чотири-п’ять разів на тиждень, з понеділка до п’ятниці, а в суботу – знову по шматки. Зранку встає, чіпляє торбу і гайда на Полив’яне, хутір Гирчин, Голоштанів. Там спить, якщо впустять під припічок, а ні, то заночує на соломі в бригаді, в скирті. В неділю до обід напросить хліба, а під вечір додому повернеться. Жебракує цілу зиму.

57
...Микола давно блукав світом, просив у людей, хто що дасть – шматок хліба, картоплину. Маленький, худенький, котить його вітер по снігу, як грудку куща перекотиполе. Благеньке, гнотом підперезане пальтечко наскрізь продуває вітер. На голові – облізла шкарубка шапка. На ногах – драні чобітки з широкими халявками.
Довго йшов Миколка полем, поки в заметілі не побачив перші хати. Хутір! По обидва боки рівної й широкої вулиці туляться низенькі, з маленькими віконцями, заметені снігом халупки, тільки стріхи чорніють. Вискакує із-за хат, клунь, повіток хуртовина, б’є в лице, насипає за комірець пальта, в чобітки жорсткого снігу.
В хуторі, здавалось, побільшало заметів, потовщало снігу, ноги провалюються все глибше й глибше. Сніг набирається за халявки, дубнуть, дерев’яніють ноги. А далі, попереду, он які кучугури понаносило, понакручувало під самісінькі стріхи, хоч санчатами спускайся. З краю хутора де-не-де темніє чорне плетиво ліс, чорніє крапками кілків мереживо нерівних тинів. Миколка добряче підбився і плівся з останніх сил. Йти далі було несила.
Миколка наблизився до однієї з крайніх хат. Взявся, струшуючи за пазуху сніг, за кілок обкладиння. Встав навшпиньки, підтягнувся, зашелестів сухим картоплинням, хотів заглянути в хату, позвати хазяїнів, але шибка дуже намерзла, нічого не видно. Не наважуючись постукати, Миколка несміло зашерхотів руками по шибці, потім пошкріб нігтем. Нарешті відважився, стукнув скоцюрбленим, зігнутим крючком вказівним пальцем у раму, потім по шибці. По той бік вікна щось ворухнулось, припало до шибки, мабуть, стало хукати, бо на сірому узорчатому тлі з’явилась темна пляма проталини. Та хіба ти побачиш крізь неї, як вікна понамерзали майже в палець. Спробуй дохукатись.
Мабуть, здогадавшись, що хтось-таки стоїть під хатою, від вікна відійшли. Миколка відпустив кілок, попростував до дверей, заліз на поріг, схилився набік, зліг, обіперся об одвірок. Стоїть, жде, поки відчинять.
Б’є, крутить хуртовина, норовить заскочити з-під низу, пройняти до самісіньких кісточок. Та ось нарешті плямкнула западка. В сінях щось зашерхотіло, хтось вилаявся, мабуть, ніяк не знайде западки. Дивно, наче б знайомий голос.
– І де воно той засув? Ніяк не найдеш. І кого там носить? Ну й вітрюган, щоб його чорти рознесли.
Гуркнув сердито засув, цокнула западка, двері розчинилися, з темної пащі сіней війнуло теплом. Миколка на мить розгубився, зойкнув:
– Мамо! – залетів у сіни разом з вихором, сховав лице в пругах спідниці. Віхола вдарила Олені в лице, закружляла в сінях, покрутила на горище. Під руками в Олени – обмерзла, шкарубка, як торохтун, Миколчина шапка, а десь на боці – гарячий подих. Розгублена, так і стояла якусь мить, дивилася на стовповий, що ледве бовванів, на Срібну гору. Сонця, що так яскраво світило зранку, вже давно не видно було з-за хмар. Вітер набивав у сіни сніг, обдавав лице, ноги, плечі пронизливим холодом. Першою оговталась Олена.
– Це ти, Миколко?! Де ти в Бога взявся? Підожди, я зараз, – мовила злякано.
Віддерла, відірвала від себе. Залишивши Миколку в сінях, шаснула в хатину, схватила на полиці ще теплу балабуху, засунула за пазуху і мерщій до хатніх дверей. Гримнула важкими дубовими дверима так, що аж потерть солом’яна з-під поруділого від часу й постійного мацання рядна, яким оббито двері, посипалась. Глянула по кутках і побігла в хижу, щоб, не доведи Господь, і дід не здогадався й не побачив, а то прожене обох. Куди тоді йти, що робити? Ні хати, ні притулку. В отаку віхолу хазяїн з дому собаки не вижене.
– Мамо, а я вас так шукав, думав, уже й не знайду. Нас тільки двоє тепер і зосталося.
– Як двоє, а Ілля, Іван ? Я думала, ти з Іваном. Де він подівся?
– Не знаю, – збрехав Миколка.
– Господи, твоя воля. Де ж це він?
– А хто його зна?
– Пішли в хату, Колько, я тебе хоч нагодую.
Поспіхом ввела в хату, витягла з печі чавунець, насипала теплого борщу. Поклала за пазуху спочатку пиріжок, потім внесла ще й балабуху. Колько їв, наче за себе кидав, а вона весь час розпитувала за Іллю, Івана, з ким Миколка живе, чи ходить до школи.
– Мо, ще?
– Та ні, хватить.
– А я, бачиш, як живу. Дід прийняв. Може б, ти зостався, поки він прийде. Може б, я його вговорила. Чи, мо, в патронат підеш? – сказала мати, і Миколка зрозумів, що вона боїться.
– Та, мабуть, я в патронат піду, – озвався Миколка і боковим зором помітив, як мати зраділа, засвітилась від того несподіваного рішення. Вона так злякалася, що вже нічого не могла вдіяти зі своїм страхом, не відійшла ще розумом від недавно пережитого голоду.
– Підожди, Колько, я зараз ось винесу. А в патронат іди, ти вирішив правильно. Тебе одного хоч в хату пустять, а двох – ніхто. Так що йди в патронат, а то й мені буде лихо. Почує – вижене. А куди ми тоді вдвох – ні хатини, ні билини. А сьогодні он до тієї хати піди попросись переночувати, – вказала рукою на Семена Білика хату. – Малого впустять. А я до ранку, мо, щось придумаю, вговорю діда.
– Не треба нічого. Живіть, – сказав Миколка.
Олена поспіхом знайшла в кутку жерстяний лист, вхопила ковбасу, хай потім рахує, набрала балабух, навіть забула про те, що білим платочком треба нап’ясти і лист, і сковорідку, щоб шкоринка зарум’янилась і м’яка була. Винесла все те в сіни, думала, Миколка ще стоїть, жде. А він пішов. Вирвалась за поріг, а там хурделиця, темрява і стогін.
– Колю, чуєш, Колю?
У відповідь ні звуку, ні стогону, навіть хуртовина притихла. Добре, що хоч перед цим майже силою тицьнула в руки Миколки ще теплу балабуху. І здалось, наче аж у плечі підштовхнула:
– На ось, та йди он туди, до сусід. Іди, Колю, іди, а то як побачить, і тебе вижене, і мене прожене. А куди ми в таку заметіль? Дурка, сказала сама, що всі похляли. Онде хата бовваніє, піди попросись, там впустять, там одна тітка живе, – на цей раз вказала на Бужинчину хату. – Добра тітка. Тільки нікому не кажи, чий ти. І пари з уст не пускай, бо біда буде. Господи, хоч би літо скоріш!
Рука Миколки як була скоцюрблена, такою й залишилась, наче й не жива зовсім. Миколка повернувся й пішов, держачи в руках ще теплу балабуху, нічого ще не розуміючи і водночас розуміючи все.
Через десять кроків хуртовина затулила його від сторонніх очей. Він щез, провалився в тій заметілі.
Хитнувся світ. До очей підступили і вимерзли сльози. Задубіло в грудях.
– Колю, синку?! – гукнула неголосно з теплих сіней. – Ти ж послухай матір, не забивайся далеко, бо пропадеш. Зайди ж до сусід, переночуй, хай тобі Бог помагає! – гукнула Олена ще раз.
Та Миколка вже нічого не чув і не бачив. Така віхола, такий буревій, власного голосу не почуєш. Гула, крутила заметіль, стугоніла вулицями, гуркотіла неприв’язаними віконницями, торохтіла незакріпленою бляхою, свистіла в димарях.
– Господи, оце тобі й сон! Оце й збулося! – Олена стояла в сінях, мимоволі, підсвідомо била руками в заполи, наче птаха крильми, і не знала, що їй робити, зачиняти двері і йти в хату, чи, мо, бігти наздоганяти сина. – Господи, пропав хлопець, пропав!
Олена швидко одягнулася й кинулась надвір.
Сердито й грізно завиває попід стріхами хуртовина, висвистує, стугонить на горищі вітер, кособочиться й жалібно скрипить старий, перемерзлий журавель. А десь там, у колодязі, дзеленчить обмерзлий цепок, хитаючись, гуркотить і протяжно гуде, б’ючись об мерзле, задубіле цямриння порожнє цебро. Між зрубинням свистить і тонко виспівує вітер. Горобці й ті не літають, поховалися по клунях, позалізали в стріхи.
Миколка йшов і не знав, куди й для чого йде, куди прийде. Йому було однаково, куди йти. Важкими були плечі, благеньке пальтечко і навіть шапка. Важкими, наче чавунними, видавалися мерзлі чобітки. Один чобіток був драний на заднику, світив онучею. З невеликої дірочки вилазила, губилася в снігу перетерта на труху солом’яна устілка. Від утоми й розпачу в Миколки заплітались, підгиналися ноги. Але ще важчим було життя, що непосильним тягарем лягло Миколці на плечі, пригнуло до землі. Вітер хитав Миколку з боку в бік. Йти далі не було сил. Та й для чого? Куди? Кругом стугоніло. Попереду була безвість, позаду – безнадія. Ні стежок, ні доріг – все позамітано.

58
Пізно ввечері дід Іван повернувся з Багачки. Він тільки сказав Олені, що іде в бригаду, щоб не переймалась, а насправді їздив у Багачку по крам. Побачив прочинені двері, запитав:
– Ти що тут, стара, до сих пір хазяйнуєш? Чи де ти є, що не обзиваєшся? – дід Іван залишив коней у дворі, зайшов у хату, запалив лампадку, гукнув на піч: – Ти чого дверей не зачиняєш, ждеш, поки вовки на піч вберуться?
В хаті тихо і моторошно.
– К-о-олю! – гукнула Олена на цей раз біля клуні. Не чути. Вбігла в хату, пов’язала на голову платок, вдягла куфайку.
– Ти куди це в таку негоду? – гукнув дід Іван.
– Син, син! Пропаде! Замете його в таку негоду! З дурного ума! Будь воно прокляте, таке життя!
Вискочила за поріг, а Миколки й слід прохолов.
– А щоб тобі й добра не було! Щоб воно димом зійшло, оце багатство, чорт йому рад. Пропав хлопець! Пропав хлопець! Пропав!
Кинулась до сусідки – немає!
– Синочку, рідний, де ж тебе шукати й відкіля виглядати?!
До самісінької ночі бігала кругом хутора, ридала, голосила. Та хіба ти перекричиш, переридаєш пургу?
А Миколка вийшов, видибав на стовповий. До шляху метрів триста, не більше. Дорогою гуляла, котила заметіль, темніло в очах. Широка дорога, а йти нікуди. Миколка підійшов до стовпа, хоч якийсь затишок, присів, скоцюрбився. Миколці не хотілося нікуди йти, не хотілося жити. Боліло відкушене вухо. Порвана благенька одежина мало захищала від морозу й вітру. Сховати б скоцюрюблені руки в халявки чобіт, так зайняті, тримають балабуху. Мати десь поруч і її немає. Тепер уже назавжди. А він так шукав її, вірив. Роки витратив на пошуки. Краще було б і не знаходити. Він давно вважав, що мати померла з голоду, так йому сказали в Байраці. Походив біля ями, в яку звозили померлих, і пішов блукати світом. Ні, краще б він був вмер. Сльози викочуються з Миколиних очей, падають, білими грудочками, замерзають на балабусі.
Миколка потихеньку замерзав під стовпом, а за сотню кроків сліпа й безпорадна від сліз, кружляючи в заметілі, металась по полю його мати.
Тільки даремно. Хуртовина давно замела всі сліди.

1981 рік, грудень 1989-го – 13 лютого 1990 року


<< НА ПЕРШУ