1
Баба Олена сиділа на лаві, грілася на березневому скупому сонці, що пробивалося крізь тьмяне віконце, виглядала Миколу та Маньку, які ще зранку поїхали в Байрак купувати хату.
Скільки можна тянути з переселенням, он уже вода в осиках шумує.
Коли вже купувати, то незгайно, щоб і город на новому місці посадити. А хату, хвалилася невістка, напитали гарну. Та й пора вже. Ось уже майже п’ятнадцять років Ригори тільки й знають, що ведуть балачки про нову оселю, прицінюються до хат, переливаючи з пустого в порожнє, все не дійдуть згоди. Перша труднація, для вирішення якої знадобилися роки, це місце майбутньої оселі. Микола — службовець, а тому забажав, щоб тільки в Багачку, в райцентр, Манька –– в Байрак, бо працювала в місцевому колгоспі, вважай, ціле життя.
–– І що ти прив’язався до тієї Багачки? –– обурювалась Манька. –– Хто нас там знає? Сам у Миргороді робив, я в Байраку, а хату хочеш купувати в Багачці. Хто нам там трактора дасть, щоб грядку зорати, чи машину, щоб вугілля привезти? Та ніхто в наш бік і не плюне. Правда, там і орати нічого буде, бо город по саме нікуди обріжуть, по ріпицю. Та й мені вже скоро на пенсію, де я буду доробляти?
— Десь доробиш, — не погоджувався Микола, наголошуючи на тому, що у нього в Багачці чимало знайомих. Але що то за знайомі? Прості, такі ж, як і він, люди, від яких ніколи нічого не залежало і не буде залежати.
У Байраку в Миколи Ригора знайомих було не менше, а, можливо, навіть більше, ніж у Багачці, та він не хотів би повертатися туди, де пройшло його нещасливе, голодне, ображене дитинство, де чи не кожен при нагоді міг нагадати про те, чий він син; наче він мало натерпівся в свій час утисків і принижень від подібних натяків. Ще будучи в патронаті, всі: починаючи з прибиральниці і, кінчаючи директором, зловживали цим. Ніхто не називав його інакше, як куркульський вилупок. Куркулями,а точніше розкуркуленими, були Миколині батьки, а розплачуватись за все те доводиться весь вік йому, розпочинаючи чи не з дитячих літ, коли він пішов у світ.
Там, на цвинтарі, лежать його брати й сестри, померлі в голодний 33-й рік . А десь, недалеко від Штимового подвір’я, під сосною, в шелюзі перетліли кісточки Альоші, вбитого дядьком Дем’яном Росєйкою за зірвану маківку.
Там, на байрачанському кладовищі, знайшов останнє своє пристановище й брат Ілля, пустивши собі з німецької гвинтівки кулю в рот, так і не відомстивши ні Росейкам за Альошу, ні Петру Матієнку за зґвалтовану колись у дитинстві на його очах матір. Там, вважай, вся далека й близька рідня. Лише батько Павло захляв десь у Диканьці під повіткою, та брат Іван десь спокійно собі спочиває на крутому березі Дніпра, згинувши в нещадному вирі війни.
Може, саме тому Микола ні разу й не згодився на пропозицію Табура працювати у місцевому колгоспі.
— Табур працює і нічого, — переконувала Миколу Манька.
— Табур працює, а я не можу, — відмахувався Микола.
День проз день до самої півночі точаться на другій половині розмови.
Баба Олена з онуком Володею лежать у хатині, прислухаються. Тільки що там почуєш? Між хатиною і хатою піч. Чути тільки, що гомонять, а що –– не дібрати. Маньку, буває, почуєш: щось доводить, розпинається. Звісно що. Відстоює Байрак.
–– Ну, купимо ми хату в Багачці. А далі як? У Байраку хоч люди свої. Та й до поля недалеко: і трави ввірвати кролям, і кукурудзи назбирати. Та що там казати, все знайоме, домашнє. А в Багачці все куплене, все з базару. Як там жити, як ні курей, ні гусей, ні поросяти і шість соток городу з будівлями. А там і осайбу дадуть. На сорока сотках картоплі посадимо, та хоч свинюку вигодуємо. А ціни візьми. В Байраку добра хата дві –– дві з половиною тисячі, а в Багачці за таку ціну і не заїкайся, і розвалля не купиш. Що ти хочеш? Район! Купи осайбу і розпочинай строїтись. А в мене вже здоров,я не має.
–– Воно і там таке, –– невпевнено заперечує Микола.
–– Таке, та не зовсім. В Байраку мені колгосп хату дасть. Відроблю, і з книжки грошей знімати не будемо.
Це останнє переконує Миколу, хоча за інерцією він ще продовжує стояти на своєму.
Бабі Олені однаково: чи Байрак, чи Багачка. Тільки б тут не залишатись напризволяще. Вмерти б уже на новому місці, щоб хоч могилка була. Може, коли не син, то хоч онуки Артем та Володя прийшли б, правнуків привели. Ще рік-два, від сили три –– і від хутора й сліду не лишиться. А років через п’ять й кладовище згорнуть. Кому воно буде потрібне? Якби хоч церква була, то, мо, не посміли б, а так…
Не хочеться бабі Олені згинути в безвісті. Може, все-таки Бог дасть, переїдуть. І знову прислухається до розмови в тій хаті.
–– Володю, ти не чуєш, про що вони там гомонять?
–– Ні.
Баба Олена зітхає, мовчить.
Так у роздумах і спогадах і просиділа біля вікна до заходу сонця. Зачувши хруст льоду, кроки біля колодязя, підхопилася з лави, думала, Микола та Манька повернулися, аж воно Ладимаришин Гриша та Петрусь Росєйка йдуть через двір у бригаду до телят поратись.
–– Здрастуйте, бабо!
–– Здорові були!
Хлопці зупинилися.
–– Бабо, ви чули, що в цім году страшний мор буде? Через місяць-два люди будуть дохнути як мухи, –– лякає Петро.
–– І таке ти, Петре, скажеш, –– розсердилася стара, –– чого б це вони мерли?
–– А чого в тридцять третьому мерли?
–– Що ти рівняєш? –– зітхнула баба Олена. –– То ж таке розпроклятуще врем’я було. В колгосп заганяли, щоб їх зігнало як гору. На станції від зерна склади тріщали, а люди мерли. Сталін голод зробив, щоб його було калікою зробило.
–– От бачите, тоді хоч вродило, а в цім году і родити нічому.
–– Геть, не хочу я його й слухати, –– відмахнулась баба Олена, але в її душі вже щось зрушилося з місця. Скільки років минуло, а вона все ще боїться голоду. Петро про це знає, а тому під’юджує:
–– А хіба ви не чули, що озимина кругом повимерзала?
–– Невже? –– баба Олена помітно нервується, серце терпне від давно пережитого страху. Вона хоче заспокоїтись, і не може. Страх не підвладний їй.
–– Е, повимерзав, і не тільки у нас. Вчора був у Байраку, кругом чорно, як на дорозі. Хоч би де стебло прокинулось.
–– Та якось воно буде, держава велика, –– зронила стара, схиляючи голову.
–– Що буде? Голод буде! Ось побачите. По сто рублів пуд пшениці буде. Я-то якось перезимую, в мене пшениці вистачить. Ну, ще, може, Іван Михайлович та Семен видержать.
Гриша слухає те, всміхається.
–– Нехай! –– каже баба Олена. –– Дасть Бог, і ми не помрем. Нам Микола з Миргорода принесе.
–– А де він його візьме, як і в Миргороді не буде? Та хіба ви не знаєте, як була голодовка? –– вилякує Петро бабу Олену.
–– Та знаю, аби його нікому не знати, — у баби Олени аж язик засвербів і засіпався, так захотілося виказати Петрові за батька Дем’яна Качечку, котрий убив сина Альошку, а її і Миколу мало не скалічив ключкою, та вчасно втрималась.
Зійшла таки кара Божа і на Дем’яна. Пішов минулого року Дем’ян до Чортової ями з онуком Ваньком вудити рибу. Сиділи, дивились на поплавки, аж тут щось шубовснуло у воду, таке наче брила землі відвалилася, глянув Дем’ян, аж воно онук Ванько у воді борсається, зве на допомогу. Дем’ян кинувся на порятунок, але допомогти не зміг, так удвох й сховалися навіки в тій круговерті. Петро мало ума не тронувсь, а це ожив.
— Все-таки є Бог, — узнавши те, прорекла баба Олена.
— А у вас ото і все, що в сінях? — лукаво всміхається Петро.
–– Та все! Ти ж постійний, в тебе, мо, і є. А на ріжних не дуже заробиш, –– наче виправдовуючись, каже баба Олена. –– З осені було більше і в нас, так премудра ж хазяйка пороздавала курям та кролям. Одно сипле. Щоб її лепом зсипало.
–– Будете тепер, бабо, знати, як хліб глядіти. Ото-те. Недовго вже й ждати, недовго. Літо прийде, воно покаже, як треба хазяйнувати.
Петрові так-таки хочеться, щоб люди страждали та купувала в нього пшеницю, аж серце заходиться. Він хоче ще щось сказати, та баба Олена його не слухає, лає невістку:
–– Нехай, хіба не прийде, я їй розкажу. Буде знати, як хліб розхвоськувати.
–– Досить уже тобі молоти! Ходім, –– каже Петрові Гриша.
Тільки-но Петро і Гриша рушили з двору, як з-за кленків виткнулись Микола та Манька.
–– Ви чули, що голод буде? А ти пшеницю сієш-вієш, –– як завжди, без передмови розпочала баба Олена. –– Ладимариха й та на курей кричить: «Киш-киш! На колхозне йдіть! На колхозне!» А ти широка.
–– Хіба він у вас уже раз був, той голод. Він у вас щороку, –– обурилася Манька.
–– Петро он на бригаду йшов, казав, озимина кругом повимерзала. Він-то заробить, а ми?
–– Якщо Гриша заробить, то й він їстиме, ледащо. Та чи ви зовсім здуріли? Росєйка бреше, а ви слухаєте.
–– Нехай. Ти ще мала була, не знаєш, а я в тридцять третім пухла, як колодка лежала. Отакий урожай був, хто думав, що голод буде. Е, Манько, до того не довго. А я б ото не сипала зерна курям, хай вони виздихають, дітей пожалій, дурко.
–– Коли мені не вірите, сходіть під Гнатову, подивіться, яка там озимина стоїть. Як дзвін.
–– Та він що, глумитися з мене здумав? В тридцять третьому батько Дем’ян, тепер син. Нехай! Хіба забуду, хіба через двір іти не будеш, ще й як вибатькую, не подивлюсь, що родич. І про батька згадаю, й про матір. І не припариш більше в двір. А ти Гальці скажи, що він ото меле.
Микола не став слухати ту балачку, пішов у хату. Баба Олена крадькома глянула на сина, вмовкла. Раніше б вона хіба ж так вибатькувала невістку за зерно, та тепер замирила. Дочекалась, поки Манька витерла ноги, запитала:
–– Ну, як з’їздили?
–– Та ніяк. Хіба нам хату купувати? Ми видохнемо в тій Багачці на п’ятнадцяти сотках городу. Он Біличка: дочка в Багачці, так вона й город попорає, і гусей та курей догляне, і порося вигодує. Або візьміть Сидориху. Як вихідний, так і їдуть сюди по торбу.
–– Та хіба мені, Манько, до Білички рівнятись? Біличка ще як дівка. А Сидориха й зовсім молода, чоловіків приймає. Чи давно Анафій Ляпашко був? А Гамазур, мабуть, і досі ходить.
–– Я ж кажу, що нам прикро сидіти на с… і з місця не рипатись. З Миколиною зарплатою ми в Багачці не проживемо. А я що? Яка в мене спеціальність? Хіба що піду в якусь установу підлогу мити.
–– Якось проживете. А з мене й Іванової пенсії стане.
–– Скільки там тії пенсії! Аби балакати. Сімнадцять рублів? А там все купити треба. Люди з копійки живуть.
–– Та хіба мені що? Мені однаково. Самі ж казали, що купувати. От і спитала.
–– Казали, та не зав’язали. В ціні не зійшлися. Там поряд ще одна хата продається. Дешевше.
–– Дешева рибка, та погана юшка. Ви б хоч завдаток дали для певності, а то ще перехоплять.
–– За що там давати? Город поганенький, колодязя в дворі немає. А хто його буде копати? Та й повітка благенька, покрівлю хоч сьогодні перекривай. Викинь отакі гроші, а потім розпочинай будуватись. То вже як купувати, то таке, щоб увійшов і жив.
–– І що ви за купці отакі? Вам сам чорт не вгодить. А як ви хотіли? Мулько. Та й що б у тій Багачці було? Як не глинище, так попільник. Так, як в хуторі, вже ніде не буде. Глядіть тільки, зовсім нікудишнього не купіть. А я б ото купувала. Аби тільки не благе зовсім. Іван Михайлович он, кажуть, добру хату наторгував. Так і стоїть же! А ви хочете, щоб і гроші цілі були, і хату купити. За добру хату і гроші добрі треба платити.
Манька зняла з кілка відро, пішла доїти корову. Баба Олена нерішуче ступила на поріг, почовгала в хату. Ще недавно після таких ось поїздок всі збиралися до гурту. Манька або Микола розказували, яку напитали хату. Онуки Артем та Володя інколи вставляли слово. Вона ж здебільшого мовчала. Баба Олена підійшла до печі, відкрила заслінку, трохи повагавшись, запитала:
–– Миколо, будеш борщ їсти, то я насиплю… Чи, може, тобі крашанок спрягти?
Стара гадала, що Микола за перегородкою, але для певності все ж таки зазирнула в двері. Микола лежав на ліжку, читав газету.
Баба Олена зняла сукнянки, полізла на піч, поворушила на коминах і лежанці сухарі і, переконавшись, що вони сухі, дістала з-під подушки наповнений сухарями ворочок, висипала, відібравши цвілі і застарілі, розділила їх на дві купки. Поєднавши нові і гарні старі, згребла і ті і інші на купку, і обережно зсипала їх усі у ворочок, злізла з печі. Цвілі і застарілі сухарі віднесла Мухтареві. Манька побачила з повітки, запитала:
— Знову сухарі сушите? Не бійтесь, голоду вже не буде.
— А то ти знаєш. Тоді тоже казали, що голоду не буде, а воно бач, що.
Після кожного снідання, обіду, вечері баба Олена не доїдала шматочок хліба, несла на піч, сушила на комині. Інколи, коли Микола не приносив хліба чи й взагалі не приїздив додому, вони й, справді, знадоблялися.
— Немає хліба, давайте, мабуть, свої сухарі, — пропонувала Манька.
— Бачиш, і знадобилися, а ти кажеш, щоб не сушила.
Баба Олена знову увійшла в дім, трохи постояла, прислухаючись, потім повернулася і, згорблена, мовчки пішла з хати. Син, а ніколи не обізветься, наче німий. Млоїло під серцем. Скільки вже можна мені докоряти? Скільки я вже буду плакати? Щоб мої сльози на калу не впали. Баба Олена увійшла в хатину, лягла на піл та так вже до самого вечора і не вставала.
Гриша й Петро Качечка поралися в бригаді. Гриша носив мішками січку й силос, Петро піддавав. Поки їли телята, перекурили.
–– Добре я Ригіршу налякав?
–– Та, нічого. Я б її не займав, прокляне.
–– А, нехай. Я не боюся. Може, вже будемо напувати?
–– Зараз докурю, і підемо. А то мені завтра до матері в лікарню треба поїхати. –– Грицько загасив недопалок об підошву гумового чобота, звівся на ноги, почвалав до сараїв.
–– Тоді натягуй воду, а я піду відв’язувати телят, –– запропонував Петро.
–– Ну, й хитрий чортів Росєйка, –– сердито пробелькотів Гриша.
–– Що ти сказав? –– недочув Петро, бо був далеченько. А Гришу, й поруч будеш, не зразу добереш, що каже: це хіба що матюччя пре, то так чітко кожне слово вимовляє, наче диктор. А з другого боку, добре, що й не розчув, бо ще б побилися. Петро не любить, як його прозивають, бо прізвисько Росєйка було дане не йому, а ще прадіду-солдату за російську вимову. Носитимуть же його і Петрові внуки, і правнуки. Так уже заведено в хуторі.
Повернувшись із армії, Петрів прадід Антип Качечка довго “чтокав”, хизувався. От і прозвали його Росєйкою, щоб не задавався.
Тим часом Манька здоїла корову, внесла в хату молоко, стала цідити по глечиках.
–– Вставайте вечеряти. Чи ви вже повечеряли? –– спитала свекруху.
–– Повечеряла й поснідала, спасибі синові. Дума, Бог не бачить, як він матір шанує. Нехай! Ще будуть і його зневажати, і до нього не будуть балакати, як Бог віку протягне. –– І заплакала. –– І за що ж мені така кара Господня? Чим же я перед тобою завинила? Хіба ж можна отак жити? Як тільки взнав, що я борщ зварила, так і не їсть, наче я отрути туди всипала. Та хіба ж я ворог йому?
–– І таке балакаєте, аж гидко слухати. Хіба він того не їсть, що ви зварили?
–– А то чого ж ?
–– Оце хоч гнівайтесь, хоч ні, а скажу. Його й їсти не можна. Другий раз зуби зціпиш і їси. Знаку не подаєш. Завжди щось плаває в тім борщі. Як не муха, то нитка, волосина. Тільки вам же казати не можна. Робите все, як нерідному батькові. Хіба колись не зварили в борщі ганчірку, що й Артем отруївся, захворів?
–– Не знаю, може, ти й добріший вариш, мені вже не сімнадцять літ, може, вже й нечепурна, може, чогось і недобачила. Колись, як молодша була, трактористам варила, то й Табур хвалив, а то диви…
–– Ну, так і не кажіть дарма, гріх старістю.
–– А вам брати мене на кремпілець не гріх? –– І вже сердито: –– А якщо я не так варю, то вари його сама. Я з завтрашнього дня й за чавунець не візьмусь. Хоч хай вони й стовбула постають. Хоч грій, хоч вари, а я й з печі не злізу.
–– Знову все на одну Маньку. Як тільки зима прийшла, так все й на мені, а ви на піч залізете й сидите.
–– Скажи спасибі, що хоч так вештаюсь, що хоч домар є. Мені вже вісімдесят літ. Цього году вже, мабуть, не переживу. Е, вже скоро вмирати.
–– Чи у вас другої балачки немає? Як тільки до вас прийшла, як почали балакати про смерть, і по сьогодні. Тридцять год уже скоро.
Баба Олена розуміла, що Манька найменше винна в її настрої, проте виказала. Може перекаже Миколі.
–– Все не віриш? Я й справді вже до зими не доживу. Вже всі, хто старші за мене, повмирали. Тепер моя черга.
–– Доживете, де ви дінетесь! –– сказала Манька й, гримнувши дверима, пішла в хату.
–– Колись і я, як була молода, не вірила свекрусі. Нічого, доживете й ви до мого. Е, доживете!
Баба Олена підібрала під себе ноги, сіла, розправила ліжник, задумалась. Рипнули, розчиняючись у хатину двері.
–– Чого ви, бабу, зажурилися?
–– А, це ти, Володько? Отак налякати, аж тіло затрусилося.
–– Я. Не спите?
–– Ще рано.
–– Батько та мати приїхали?
–– Хіба не чуєш, он гомонять.
–– Хату купили?
–– Ні, онучок. Хто б її купував? Може, якби я вмерла, так і купили б, а поки жива, не хочуть. Я їм там мішати буду.
–– І таке балакаєте, аби не нишком.
–– А то ні? Стара я вже, нечепурна. Може, й правда, мене сором везти межи люди? Вже якби думали, то купили б. І ти, і Артем їздили вибирати, а їм все хати не такі. Не хочуть мене брати. Ждуть, поки вмру.
–– Ніде не подінуться, куплять.
–– Та як припече, то, може, й куплять, –– погоджується стара. –– Ти вже, Володю, настій, щоб купили, щоб я відсіль поїхала. Вони тебе послухають.
–– Гаразд, бабу, настою.
–– От спасибі тобі, мій онучок дорогенький і золотенький. Настій. А я буду за тебе день і ніч Богу молити. Артема, може, й не послухають, а тебе послухають, –– зраділа баба Олена. –– Твоя мати часто мені дорікає то Біличкою, то Сидорихою. Так я оце думала… Я й тут останусь на літо. Якось картоплю прополю. Ви тільки купуйте.
–– Чого б ви тут оставалися?
–– Нічого, онучок, останусь, дай Бог тобі здоров’я.
Володя роздягнувся, ліг на ліжко, задрімав. Баба Олена довго не спала, переверталася з боку на бік, усе ніяк не могла заснути. Згадалося Олені минуле, Дем’ян Качечка, Матієнко. Вона так і не заснула до самого ранку, переверталася з боку на бік, думала: «Усе-таки Бог є. Усіх, хто знущався з людей, за людськими душами ганявся, чорти зашморгнули. І Сидора, і Остапа, і Росєйку, так так, що в багатьох і рід припинився. Залишився один Матієнко, як його тільки земля носить, та ще Грабарка, але він зла людям не робив».

2
Ось уже більше тридцяти років хутір Коломійців стоїть під висілком. Ще в 1939 році збиралися знести. Розпочали з поріділих Даценок, а тут війна. Тепер знову беруться. Про це йшлося майже на кожних колгоспних зборах. Хуторяни, звичайно, не погоджувалися переселятися, а коли зрозуміли, що їх і питати ніхто не збирається, принишкли: зселятимуть, то хай зселяють, сила солому ломить. Згодом розмови вмовкли, життя начебто ввійшло в свою колію, звичну, наїжджену. Але то тільки так здавалося. Душі людей, впевненість у завтрашнім дні роз’їдала ерозія невпевненості, зневіри. Дівчата намагалися вийти заміж в Байрак або Яроші.
–– Скоро всі там будемо, –– повчали дітей батьки.
Відгулявши весілля, молоді деякий час жили в хуторі, потім брали в сільраді ділянку, будувалися.
Життя в хуторі завмерло. Навіть покрівель ніхто не перекривав. Понапинавшись почорнілими солом’яними стріхами, хати вростали в землю. А тим часом у повітках нищився придбаний колись для покрівель шифер, дошки, колоди точив на порох шашіль, доїдав грибок. Хутір жив сонно, спроквола. Ніхто нікуди не поспішав. Всі чогось очікували, виглядали. Спливали з повіддю роки, та все залишалося, як було. І опускалися руки, що споконвіку не знали утоми.
У сільраді, мабуть, вважали, що рано чи пізно хуторяни примиряться з думкою про зселення і самі один за одним підуть з хутора в Байрак. Але ніхто нікуди йти не збирався. Спливали у вічність роки, та все залишалось, як було. Хуторяни міцно трималися землі, батьківських і дідівських могил, чогось ждали, на щось сподівались, подейкували:
–– А мо, то й неправда? Балачки самі. Пустив якийсь дурень ясу, не інакше, щоб голові клопіт був. Недаром кажуть: за дурною головою і ногам нема спокою.
На більше ніхто не відважувався. Один тільки Білик Семен, незважаючи на заборони, взяв і побудував поруч із старою хатою новий цегляний будинок під бляшаним дахом, сподіваючись, що коли й не всі, то переважна більшість хуторян підтримає його і теж почне будуватись. Тоді хай спробують зселити. Чорта лисого!
Напередодні Зеленої неділі до Семена зайшов свояк Іван Михайлович. Іван з Семеном держали рідних сестер, іноді ходили один до одного в гості, і хай не часто, Семен недолюблював Івана, у розмові були відвертими.
–– Пдакади твої гдошики, Семене! Е, пдакади! Пдийдеться дозбидати, зседять к чодтовій матері, –– під’юджував Семена Іван, вимовляючи «р» і «л» як «д».
–– Вже двадцять год зселяють, таку їх мать, –– фарбуючи дах у зелений колір, буркотів Семен. –– Ждемо й ждемо, вже всі жданики поїли, а хутір як стояв, так і стоїть. І буде стояти. Ось побачиш. Скажеш тоді, що я брехав. Ще не раз крига скресне...
–– Ти й зараз бдешеш, –– невпевнено каже Іван, дивлячись, як Семен злазить із хати. Іван схиляє голову набік, кладе в куточок рота кінчик язика, –– признайся ж, бдешеш? Я Стьопі однаково в Ярошах хату куплю. Рядом станція, промисел, газ. Чабак, друг мій, совітує.
–– Ну й дурний. Очі мені заплюєш, коли брешу. Хуторові п’ять віків. Не мають такого права, щоб зселити, –– розлючений Семен бігає по двору, б’є себе у впалі груди.
Ввечері Семен пофарбував ще й підлогу й замкнув будинок на ключ. І підлогу, і дах Семен фарбував двічі на рік: навесні і восени.
–– Семе-е-е-не! Для чого ти її построїв, щоб стояла? І не надоїло жити в повітчині? –– присідаючи на лаву, голосила Оришка. –– Зсе-е-е-лять же. Хоч тро-о-охи б пожили по людьськи-и!
–– Не відімкну, і не проси. Троє дочок он. Галька вже четвертий десяток розміняла, та й Любці під тридцять. Навіть входини робити не будемо, –– скипів Семен. –– Входини зробимо, значить, для себе будували. А так подумають –– для котроїсь із дочок. Мо, приймак якийсь лучиться. Зрозуміла?
Збігло п’ять років, жодна з дочок так і не вийшла заміж.
Оришка день крізь день гризла Семена.
–– Згниє-є-є ж. На вухналь згниє-є-є!
–– Мовчи! –– шаленів Семен.
Ніщо так не непокоїло Семена, як долі дочок. Але що він міг удіяти, окрім того, що думав, не спав, мучився.
Одного разу, коли Семен уже був ладен поступитися Оришці і вселитися в нову хату, сяйнула несподівана думка, що, як тільки він зробить це, жодна з дівчат ніколи заміж не вийде. Семен злякався й сказав Оришці, що загубив від хати ключа.
Шкода їй хати! А йому не шкода? Стоїть пусткою, облуплюється. Нехай облуплюється. Нехай вона краще згниє, ніж він дітей знедолить.
Майже щодня Семен бігав хутором, поширював чутки, що переселення відмінили і хутір як не сей год, то на той год будуть населяти. Поки бігав, переконував інших, і сам повірив у свою балаканину, навіть на душі полегшало. А ввечері на Семена напосідає Оришка, хоч додому не вертайся.
–– Семе-е-е-не, послу-у-у-у-хай мене хоч раз. Ну, де той прий-ма-а-ак візьметься? Ми ж, як старці-і-і, живе-емо. Весь мир гуде, якщо хата рік пусту-у-є, то так вже й залишиться пу-у-у-сткою.
–– То все дурне, бабські примічки. Балака, аби не нишком, –– твердо стоїть на своєму Семен і раптом лякається: –– А й справді, може, лишиться.
Наступного дня Семен вирішив людській примічці протиставити свою. Насипав клунок зерна, прив’язав мотузкою за гузир, зліз по драбині на горище й тягне. За день все горище засипав. А щоб жуки не заводились, Семен те зерно зубками часнику нашпигував.
Заробляв Семен на комбайні непогано. Дівчата теж працювали постійними: Любка поралася біля телят, Галька –– на свинарні. Було що тягти. Від зерна сволоки повигиналися.
–– Водиться в хаті хліб –– значить і внуки будуть. Зерно –– це життя. Воно всьому початок дає. Дасть і новому родові. Ось побачиш, дасть. Е, дасть! –– ночами переконував Семен Оришку. –– Голову на відруб даю, моя правда буде. Бог на моє виведе.
–– Чи, мо, в тебе в голов-і-і що-небудь повреди-и-лось? Наче ти аж забалакуватись ста-ав, –– виспівувала Оришка.
Згодом став Семен підбурювати хуторян будуватися. А коли хто-небудь відважувався підправити чи перекрити хату, Семен радів, наче мала дитина. Сам безплатно брався ладнати покрівлю, аби тільки люди не розбігались, жили. І хоч вкривав Семен не дуже гарно, зате надійно, старанно. Де хата соломою накидана так, що й верха не видно, –– Семен вкривав, його робота. Василь Баламут каже, що то Семен навмисне так робить, аби його хата на весь хутір вирізнялась, щоб хто не їхав, не йшов, питав: «І чия воно ото хата така гарна, хоч в прийми приставай».
Так це, чи ні, хто його зна. Срібняк –– то такий, що може й придумати. Восени холодно, а Семен в самій куфайчині ходить по хаті, вмощує солому та грабельками розчісує.
–– Тіки розпочнете строїтись, як хутір стануть населяти. Та й хто б нас у біса зселяв, якби ми самі не розбігались, як руді миші? Та ніхто, –– Семен лазить по покрівлі, заглядає, наче лелека, в димар, розважливо говорить. –– Семен брехуном ніколи не був і не буде. Не вірите, ну й живіть собі в курниках. Ну, чого ви мнетесь? Поховали гроші і трясетесь над ними. Тут тіки відважитись треба. Якби кожен взяв та побудував добрячий будинок, а поруч ще й сарай, колодязь викопав, то начальство про зселення забуло б і думати. Люди живуть справно, твердо. Чого іще треба? Бича? Чи, мо, болячки? А там, гляди, стали б ще й осайби нарізати.
–– Плети, плети, –– неголосно подейкували хуторяни зводом, подаючи в лещатах важкі оберемки вологої соломи. –– Звісно, в тебе три дочки на відданні. Може, хоч на багатство хто позаздриться, а нам ризикувати нічого. Так можна і грошей, і хати позбутися.
Семен поливає розведеною глиною верх, кути, потім чіпляє порожнє відро до зводу, гукає:
–– Ану, розколотіть ще, трохи вугли проллю, а то вітер розкриє. Та й ще одні лещата соломи не завадили б.
А сам тим часом встановлює на кутах ключки.
–– Ще років десять постоїть, –– спускаючись униз, запевняє Семен. –– А як хутір будуть населяти, то тоді дадуть і шифер, і залізо. Геологи ще вернуться. Я чув, нахта пішла сюди жилою з Гогольської. Скільки тут? Кілометрів п’ятнадцять. А як навпростець, то десять.
Люди притихли, причаїлися, очікували змін. А тим часом Семена спіткало горе: на горищі завелися миші, розточили його вздовж і впоперек, і все зерно сотнями цівок вицідилося в стелю.
Семен скрушно хитав головою, скуб сивіючу потилицю. Отак! Жаль хати. Прикро, не вдалося пожити ні йому, ні дочкам.
–– Сам винуват, дурило, –– допікала Оришка. –– Казала ж тобі, давай вселятися, а він зарядив своєї: «Не вийдуть». Сказано, дурний піп, дурна його й молитва. Візьмуть, зселять, так і пропаде хата. За лікоть ладен будеш себе вкусити, та не дістанеш.
–– Не зселять.
–– Не зселять, так люди самі потікають! Чи, мо, зупиниш їх? Отож! Останешся посеред поля сам, як вовк. А люди підуть, хто в Байрак, хто в Багачку, а хто, мо, і в город.
Іншого міста, окрім Миргорода, поблизу не було, а тому всі хуторяни називали Миргород городом. І коротше, і зручніше, та й зрозуміло всім. Полтава — то Полтава. Лубни — то Лубни, а Миргород — найчастіше город.
–– Та вс…ю вірьовкою нікого туди не затягнеш, калачем не заманиш.
–– Аби тільки чутки розпускати. Та чи ти найнялася? –– роздратовано каже Семен і йде з дому.
Звичайно, ніхто не хотів покидати хутір самохіть. Це вже якщо силком почнуть виселяти, то тут вже, звісно, ніде не подінешся. Проти сили, як кажуть, піском не посиплеш. А щоб самим? Та ні за які гроші ніхто не піде навіть у райцентра, не те що у Байрак.

* * *
Семен давно пішов, а Оришка сіла біля плити, обминаючи кукурудзяні качани, згадала, як у незатишний, холодний і страшний грудневий вечір, обібраний Матієнком і комбідівцями, вмер від розливу серця її батько Яків Густодим.

3
Не думав і не гадав Семен Білик, що ранньою й холодною весною, як тільки-но з землі зійде останній сніг, потепліє і трохи посвітлішає небо, окрім клопотів, пов’язаних з переселенням хутора, на нього звалиться ще один: він залишиться без роботи.
Скандал у тракторній бригаді визрів давно. Ось уже декілька років підряд колгосп одержував нові комбайни, і за розпорядженням згори всі «Сталінці» були списані. На весь колгосп лишився тільки Семенів, на якому він відпрацював замалим двадцять літ. Але цього року списали і його, і бригадир Петро Грабарка чекав лише весни, щоб можна було під’їхати до тракторної, зачепити той «Сталінець» і відтягти в металобрухт.
Семен ніколи не наполягав, щоб йому дали нового комбайна: відремонтує старий і косить.Зразу після війни та й ще років з десять - п’ятнадцять по тому таке ставлення Семена до нової техніки влаштовувало всіх. Не хоче нового, хай працює на старому. Баба з воза — кобилі легше, іншим більше припаде. Молодь за нову техніку мало не б’ється. Тільки біда — ще обмаль її. І от нарешті списано останнього «Сталінця», Семен, правда, не погоджувався, тільки хто там його слухав. Наче Петро Грабарка не розуміє, що то Семен собі ціну набиває. Аякже! Десять років відмовлявся, то тепер якось незручно задкувати. Нічого, при членах правління згодиться. Всі рвуться до нової техніки: і ремонтувати менше, а значить і в пилюзі менше валятися. Та й на жнивах не простоюватимеш, заробиш якусь копійчину.
З нагоди вручення нової техніки в бригаду приїхав голова, члени правління, секретар парторганізації. На правлінні вирішили вручити нові комбайни ветеранам праці. Хоч і до пенсії залишилось декому мало, та хай вже попрацюють на новій техніці, відчують, що й про них дбають. Начальство, воно хоч і в клопотах, та ветеранів не забуває.
У червоному кутку стіл заслано червоною матерією. За столом механізатори. Голова правління Іван Остапович Табур відкрив збори. Члени правління надали обличчям якомога більшої врочистості.
–– Товариші! От і настав час потурбуватись про ветеранів, вшанувати їхню багаторічну, сумлінну працю. Сьогодні ми вручаємо три нових комбайни. Баламуту Василю Григоровичу, Коломійцю Івану Федоровичу і найстарішому, –– голова зробив паузу, усміхнені і трохи заздрісні погляди зупинились на Семенові, –– Білику Семену Семеновичу!
Голова, а за ним і всі присутні зааплодували. Василь та Іван дякували правлінню, і лише Семен сидів за червоною скатертиною згорблений, насуплений, від чого здавався ще меншим, тільки сива голова виглядала з-за столу. На обличчі ні радості, ні здивування.
–– Від імені правління я вручаю ключ від нового комбайна Білику Семену Семеновичу! Побажаємо ж, товариші, Семену Семеновичу нових трудових успіхів!
Всі знову заплескали в долоні, але не так дружно.
–– Семене Семеновичу, прошу до столу!
Та Семен як сидів понуро, то так і залишився сидіти.
–– Не візьму я нового комбайна, –– відказав твердо. –– Відроблю вже, скільки залишилось, на старому.
–– Як це не візьму? –– розгубився голова. –– Ми ж, можна сказати, заради вас сюди й приїхали. Негарно виходить — ми до вас з усією душею, а ви до нас виявили таку невдячність. –– Іван Остапович подивився на членів правління, мовляв, ви бачили таке? Не знаю як ви, а я нічого не розумію.
–– От чудопал, –– не витримав Срібний Василь.
–– Якщо заради мене їхали, то чого ж зі мною не посовітувались, не спитали? –– обурився Семен, привертаючи до себе недовірливі, розгублені погляди. –– Я ж не раз і Петру Осиповичу казав, –– глянув недружелюбно на бригадира.
Голова запитливо подивився на Петра Грабарку.
–– Та казав. Тільки я думав, що він чваниться, –– спробував був виправдатись Петро.
–– Мені не двадцять років, щоб ламатися. Дівка, чи що?
–– Таких дурних ще й не було, щоб від нової техніки відмовлялись, –– докинув хтось з механізаторів, мабуть Узбек. –– І доки можна на тому залізяччі трястися?
–– От і їздіть на нових, а Семенові залиште старий. Мені й на старому непогано.
Семен хотів сказати, що за двадцять років зріднився із своїм «Сталінцем», звик і він став йому близьким, та не посмів — посоромився.
–– Як же ми його залишимо, коли він списаний? На нього вже й план по металобрухту встановлено. Хіба що тебе замість комбайна здамо. Так ти ж не потягнеш разом із своєю брезентухою й півцентнера, –– спробував Петро звести неприємну розмову на жарт.
Механізатори дружно зареготали.
Десь одразу по війні Семен як пошив собі брезентового піджака й штани з транспортерного, знятого з хедера полотна, та так і ходить у ньому на роботу ось уже більше ніж двадцять літ.
–– Та чи ви подуріли? Отакий комбайн — і на металолом. Та його ж іще як підремонтувати, так куди тому новому, –– дивувався Семен.
–– До нього як до путнього отакі люди приїхали, а воно, звиняйте на слові… — загомоніли поміж собою механізатори.
–– От чортів Семен. Був куркулем –– куркулем і вмре. Все йому жалко. Дають — бери, б’ють — тікай. Держава отаку техніку випускає, за нас дбає, а він носом крутить, чи й не що, –– обурився Срібний Василь.
— Не куркуль, а куркуляка, скрита контра, — підтримав Баламута бригадир.
–– Ти мене, Петре, куркулем і контрою не взивай, а то не подивлюся що бригадир, –– шаленів від образи й люті Семен. –– Мене тіки в списки внесли. Ти ж з Матієнком і вніс, а люди закреслили.
–– Чого ж ти тоді на новий комбайн не сідаєш? Хочеш жнива в колгоспі зірвати, весь район назад потягти?
–– Ти мені політики не ший. Це ж мислиме діло — отаку техніку ганчірнику на залізяччя здати. Хай дітвора залізяччя на глиняні свистуни тягає. Чи, може, й ти свистуна захотів? –– глузував Семен.
–– Та чи ти розумом вистарів? –– стенув плечима Петро.
— Самі вистаріли, мать вашу… Хазяїни мені, –– підколов Семен. –– У нас колись сіялка була, ще покійний дідусь купили, то вона дідові служила, потім батькові, ще й до мене перейшла. А потім, як в утворений колгосп весь реманент здали, ще й у бригаді років з дванадцять на ній працювали. А свого комбайна я не віддам, –– з металевими нотками в голосі відрізав Семен, взяв відро з ключами й вийшов надвір.
— Семене Семеновичу, жарти жартами, а хвіст набік, одумайся. Та чи ти здурів? –– догнав його за порогом Петро Грабарка. –– А як же з правлінням бути? Нехай їдуть, чи що?
–– То їхня справа. Я їх сюди не кликав.
–– Ти ж усіх нас без ножа ріжеш. Невже не розумієш, що тепер через тебе колгосп буде пасти задніх. За металобрухт Івана Остаповича потягнуть на народний контроль, а то й догану на бюро всукають. Ти думаєш, він тебе за це по голівці погладить? Авжеж! Жди.
–– А ми його вночі заберемо, –– виходячи слідом за Петром, сказав член правління Василь Болтушкін. Семен на мить зупинився, повернувся до Болтушкіна, суворо проказав:
–– Зараз не заберете. Болотюга, під’їхати ніяк, а як дорога протряхне, в таборі ночуватиму. Хай тільки хто спробує, голову молотком провалю, –– останні слова Семен сказав напрочуд спокійно, аж сам здивувався.
У цей час на поріг вийшли Табур, голова сільради Біденко, інші члени правління. Слідом за ними комбайнери. За багато років вони пересвідчилися, що з Семеном жарти небажані, а тому краще не жартувати. Буде таки старий ночувати, і спробуй тоді підійти до комбайна.
–– От дурень! –– обурювався Петро. –– На пенсії, а отаке витворя!
–– А я ще не збирався йти на пенсію. Я ще думаю годів десять робити, –– відрізав Семен. –– Поки здоров’я, та він, — Семен показав на комбайн, — на ходу буде.
–– Ти колись у полі розсиплешся к бісової матері разом із своїм старцем, –– глузує Петро.
–– Я ще й тебе, дасть Бог, переживу, хоч ти й на десять років молодший, — відповів на те Семен і, повернувшись, пішов аж у самий край польового стану, до свого комбайна.
Поки Табур з членами правління прискіпливо оглядали техніку, Семен попідтягував решета, взявся за барабан.
— За тиждень щоб найшов на новий комбайн доброго комбайнера, а ні, заберу. Я б його зараз забрав, та боюсь, що Семен вам накосить на своєму старцеві. Зірве жнива, з тебе спитаємо, — підкреслено стримано говорив Грабарці Табур.
— Та ми його і в поле не випустимо, хай собі ремонтує. Я й за ремонт платити не збираюсь. На балансі він не стоїть, та й запчастин до нього немає.
Закінчивши огляд, голова з членами правління сіли в машину і поїхали до контори. Табур всю дорогу мовчав. Почував себе дещо незручно. Отак зопалу потрапити в незручне становище. Недарма кажуть, якби знав де впадеш, і соломки б підстелив. Звичайно, можна було звільнити Семена, та не хотілось псувати врочистості моменту. Ні, навіть не це. Чомусь весь час згадувався Табуру 1944 рік, те, як Семен відновив, по суті з металобрухту, старий комбайн.
Прокосив Семен на тому “Комунарі” аж до 1947 року. А як в МТС стали надходити нові комбайни, сів на “Сталінця”. Іван Остапович запам’ятав Семена і першого комбайна наділив йому. Так і працював на тому “Сталінці”, вважай, двадцять років з хвостиком, аж до самісінької пенсії.
Машина стрімко летіла по тільки-но вкладеному асфальту. Тільки чутно, як гудуть по гудрону шини та інколи б’ються в вітрове скло жучки.
Правда, Петро не сам, а по вказівці Матієнка записав його в куркулі, вже і список оголосили, та люди підняли шум.
Довго думали, кумекали і таки викреслили Семена з тих куркульських списків і прийняли в колгосп, а Миколу Доценка вписали.

* * *
Семен лазив під комбайном, підтягував решета, згадував як Петро Матієнко, сто чортів йому в бандури, доніс у Багачку, начебто він переховує куркульське добро, і як потім у хаті усе перевернули догори дном, так так нічого і не знайшли.

4
Останнім часом ближче до літа в хутір унадився голова сільської ради Микола Біденко. Подовгу зупинявся біля підвір’їв, агітував:
–– Переселяйтесь. В Байраку і електрика, і радіо. Жити будете, як у Бога за пазухою, в теплі та в добрі.
–– Дали б уже нам тут повмирати, а тоді робіть, як знаєте, –– обурювались старі жінки. –– Пощо нам та електрика, радіво? Життя без них зжили, скільки вже тут зосталося. Та ми не знаємо, як з нею, з тією лектрикою, й бути? Колись при каганці рушники вишивали і живі були, а тепер, бач, лектрика. Нам однак вже, що при каганці, що при лектриці — нічого не видно. Наче куряча сліпота понападала.
–– Авжеж, ложку до вуха і при каганці не понесем, –– гомоніли старі й молодші, зібравшись на вигоні на посиденьки.
— Хай і не в культурі, зате дома, на просторі. А там і в нужник не сходиш, щоб сусіди не почули, –– не вгавала Ладимариха. Вона хоч і була родом із Байрака, дочкою попа Сергія, та за хутір стояла горою.
–– Ні, ми вже тут якось доживемо свого віку. Отакечки. Тут народлися, вік звікували, тутечки й помрем. А молоді хай як хочуть! –– підсумувала Біличка.
Всі трохи заспокоїлись і ожили, коли восени побіля хутора стали їздити геологи.
Їздили вони майже цілу зиму, та, мабуть, нічого не виїздили. Семен не ходив –– підскакував, наче гумовий м’яч, доводив своє:
–– Знайдуть нахту! Знайдуть!
–– Ти глянь на нього, як ризовий Федько: дарма, що старий, –– хвалилась онукам баба Олена.
Володя то радів, то інколи сумував, йому не хотілося залишати хутір, а от Артема не дуже хвилювали розмови про переселення, а тим більше якогось там Семена. Хто такий Семен?
Артем вчився у політехнічному і давно подумки обірвав усі нитки, які зв’язували його з хутором, з цим маленьким клаптиком рідної землі.
Будуть зселяти хутір, чи не будуть, Артема це не обходило. В хутір йому не повертатись, він металург. І геологи хай собі їздять, скільки хочуть, то їхня справа. І що вони там шукають?
Іван Михайлович теж хотів було дізнатися про геологів. Кілька разів навіть на промисел їздив до Чабака, все розпитував, та повертався ні з чим. Чи то не второпав, чи, мо, Чабак нічого толком і не сказав Іванові.
–– Ну, що, Іване, добився? –– питали хуторяни.
–– Та вроді розвідку роблять, нахту шукають, –– не знімаючи картуза, Іван чухав лисого лоба. –– Я, хдопці, Чабакові вірю, страшно розумний чодовік. Нам, хдопці, до нього дадеко. Е, дадеко.
–– А зселяти ж як, будуть? Чого доброго, знайдуть нахту під самісіньким хутором… –– бідкалася Надежда.
–– А то вже не знаю. Поки що ні, а далі воно саме покаже.
–– То ж добре, Іване, що ти до такої людини вхожий.
–– Е, Надеждо, великий чодовік. Їй-бо, не бдешу.
Іванові повірили, заспокоїлись,а тому до геологів, ні тим більше в сільраду вже ніхто не звертавсь. Тільки Семена не вдовольнила Іванова мова. Він сам побіг аж під Гнатову гору, довго про щось розпитував геологів і таки домігся свого, бо як тільки повернувся, зразу ж і пішов хутором.
–– А що я вам казав? Геологи їздять недаром. Населятимуть хутір. Побачите, плюнете тоді мені межи очі. А ті дурні повтікали. –– Мались на увазі ті три сім’ї, що, не очікуючи команди, переселились у райцентр. Дочка чи син побудувались, жили там, звали до себе батьків. Переїхала до сина Василя і Сидориха. Василь - таки не загинув. Залічив чахотку, залив лоєм.
–– А то вони перший раз тут їздять, ті геологи, –– багатозначно всміхнувся в чорні вуса Гнат.
–– Отож-бо й ба! Якби нічого не знайшли, то більш би не приїжджали, –– не вгавав Семен. –– А вони , щоб ти знав, аж до нахти докопалися. Мені їхній самий заглавний казав. Основну жилу на Гнатовій знайшли.
Семенові вірили й не вірили. І тільки після того, як геологи з якимось мудрацьким приладом вздовж і поперек пройшли хутором і понатикали кілочків, з недовірдливих почали глузувати.
–– Ну, тепер пересвідчились? А я вам що казав? Так ви не вірили. Нагадай козі смерть… Тепер про пересилку облишите й думати, –– підбадьорював Семен недовірливих. –– Ото де кілочки повбивано, поставлять вишки і будуть бурити, –– пояснював Семен. –– Я знаю.
–– А чо? Мо, й справді нахту знайшли. А ти, Гнат, як був Хомою, так і зостався, –– кепкували хуторяни. Ніяковіючи, Гнат іде додому.
— Хома невіруючий, — летить навздогін.
Іван Михайлович як побачив забитого геологами кілочка на своїх грядках, так і остовпів, мало мови не втратив.
–– Пропав город. Весь глиною спаскудять.
Іван ледве дочекався вечора. Виждав, поки смеркне, і крадькома, щоб і Марія не бачила, дістав з-під стріхи молоток, пішов на грядку. Навпомацки відшукав кілочок, витяг, старанно загорнув ямку, ще й долонею зарівняв для певності. Кілочок спочатку заховав у стріху, як нажмуть, то поставить на місце, потім поніс через дорогу на колгоспну землю. Тихенько, щоб ніхто не чув, забив.
–– Отут хай і стримить. Хай бурять на колгоспівському, –– проказав тихо й подумав: «А що, як кинуться того кілочка, а його немає? Почнуть питати. Викличуть в КДБ до Кряжева».
Іван аж упрів з переляку. Хотів уже був віднести кілочок назад, та в останню мить передумав.
–– Коли що, скажу — дітвора, парубчаки. То такі жолдаки, хату за ніч перетягнуть, не те що кілочок, –– повертаючись додому, вголос заспокоював себе Іван. –– Ніщо їх не зупинить.
Для певності зайшов у сарай, узяв граблі, повернувся на грядку, старанно загріб її грабельками.
–– Тепер хай попробують взнати. Сам чорт не вгадає, де він стримів.
Іван осміхнувся, не знімаючи картуза, почухав спітнілу лисину.
Минув рік. Бурильники чи то забули й думати про свої кілочки, чи то, може, забивали їх з якимось іншим наміром, бо вишок, як пророкував Семен, ніхто не встановлював, та Іван цілу зиму мовчав, боявся, не довелось би відповідати.

5
Хоч як налягав на Семена Петро, щоб той кидав роботу, хоч як проганяв з бригади, нічого не вийшло. Щодня рано-вранці Семен ліз під комбайна, щось так крутив, ладнав, а коли добре замерзав, вилазив, відходив далі, палив промащене ганчір’я, відігрівався і таки відремонтував. Петро не записав Семенові за ремонт жодного трудодня. Мовляв, комбайн списано, ремонту не підлягає і планом техоглядів не передбачений.
Семен закінчив ремонт раніше, ніж дехто приступив до нього. Міг би вже й дома посидіти, так ні. Щодня біга на польовий стан, мабуть, боїться, що одного разу візьмуть його комбайн і відтягнуть на металобрухт. А як трохи підсохло й протряхли дороги, Семен навіть ночувати залишався в таборі.
–– Отакий ти, Семене, товкучий чоловік, –– дивувались комбайнери.
Одного разу Семен залишився вдома, щоб посадити грядку.
–– Здрастуй, Семене Семеновичу. А ти чого вдома? –– через рів гукнув до нього Срібний Василь. –– Ти що, дозволив, щоб твій комбайн грузили?
–– Як грузили? –– стрепенувся Семен, вганяючи заступ у вологу, глевку землю.
–– Васи-и-и-лю, ось не займа-а-а-ай його, –– благає Оришка.
–– Хедер уже повезли, –– не звертаючи уваги на Оришку, казав Василь. –– Зараз грузять соломокопнувач.
Семен кинув заступа і, наче з цепу зірвався. Як був босий і голий до пояса, в самих синіх діагоналевих галіфе побіг.
–– Куди ти , зажди, –– гукнув Василь, та Семен, мабуть, не почув, бо біг, аж вітер у вухах свистів.
–– Васи-и-и—лю, хіба ж можна так із старої людини глумиться?
–– Та хіба ж я думав, що він отакий дурний, старістю побіжить аж у Грянчиху до табора. Шуток не розуміє, –– винувато проказав Василь і пішов додому. Він не любив винитися.
Тим часом Семен вибіг на Гнатову гору, побачив: стоїть його комбайн, як і стояв, і хедер на місці, соломокопнувач також.
— От чортів Баламут! — вилаявся Семен.
Семен зупинився, перевів дух, від серця відлягло. «А мо, побачили мене, поховалися?» Семен спустився з гори в бригаду, побачив комбайн зблизька, ніде нікого. Наливаючись обуренням і злістю, довго сидів у вагончику.
«Я йому покажу, таку його мать», –– лютував Семен. І хоч боявся молодого і міцного Василя Баламута, біг майже всю дорогу і назад, придивляючись до своїх слідів у пилюзі, намагався ступати слід у слід, і не міг, дуже вже широко ступав, як біг у бригаду. Що він буде робити з Василем, як зустріне, Семен не знав, але спинитися не міг, всю дорогу назад гнав погінку. Перед хутором відчув, як змокрів чуб й полегшало на душі. Охолов. Забачив у дворі Срібниху, гукнув:
–– Василь удома?
–– Е, нема. Десь мотоциклетом поїхав.
Семен прождав Василя до півночі, та так ні з чим і пішов додому, а згодом забув про прикрість, напосідали інші клопоти. Ночами не спав, думав, що готує йому бригадир у цьому році. Добре, якщо перед виїздом у поле махне рукою, мовляв, їдь, коси і призначить Семенові в помічники, як і в минулому році, Росєйку Петра, а тягати комбайн –– Сашка Матієнка або Сашка Захарова.
Сашко Матієнко, більмастий й порівняно ще молодий хлопець, був у бригаді новачком. Він тільки-но відслужив строкову, став працювати на тракторі. Захаров недавно повернувся з ув’язнення.
Семен згоден вже й на таке. Хоч, коли розібратися, який з того Росєйки помічник? Він же ключа від гайки не відрізнить. Такий вже недотепа. Мабуть, на світ народився, як Бог спав. Його й до Гальки, жінки, яка була років на п’ять старша, за десять кілометрів, як кота в мішку, привезли. Одне слово, нікудишній чоловік, хоч і не молодий уже. В минулому році Сашко Матієнко та Володя Ригір послали Росєйку в табір за компресією, то йому наклали в торбу залізяччя, ледве допер. Семен вилаяв хлопців, наказав Петрові:
–– Принеси мені ключа на двадцять два. Поки я підтягую решета, змаж комбайна. –– Потім узявся за торбу. –– Господи, як ти її пер? Центнер, не менше.
Росєйка назбирав у ящику двадцять два ключі, приніс Семенові, а того, що треба, не взяв. Семен вилаяв Петра, пішов шукати ключ сам.
Семен попідтягував решета, гульк, аж Петро на соломокопнувачі гайки й болти шприцює.
–– Що ти ото робиш , одоробло? Весь комбайн у солідол запацьорив, а маслянки як були сухі, так і зосталися.
–– А хтозна, як його треба робити. Сказав би, якщо такий розумний, –– буркнув Росєйка.
Семен вихопив з ящика розвідного ключа і до Росєйки. Той навтіки. Кілометрів два гнався. Хай Богу дякує, що старий став, ноги не ті. Може, хоч на соломокопнувач добросовісних поставить, –– Маньку Ригіршу, Наталку Матвієнкову, Надежду, вдову загиблого на війні Михайла Матієнка, Марію Харитонівську, на бункері Ригора Володю. Тягати ж комбайна, окрім Сашка Захарова, з трактористів ніхто не захоче.
Трактористові оплата йде від скошеної площі, а тому кожен хоче добре заробити, на те й жнива. Пам’ятає, як у минулому році гули:
–– Такий комбайн, як у тебе Семене, один на весь район залишився.
— Ні, є ще один. В музеї.
— Га-га-га!
–– Комбайна списали, якби хто взяв, ще й Семена списав.
–– І брезентову куртку заодно.
Семен скреготів зубами, мовчав, натягував полотно, лаштував брезентовий тент від сонця. Коли вже все було готове, запустив мотор, прокрутив комбайн, всміхнувся, потягнув за дріт. Пронизливий сюрчок розпоров тишу.
–– Ідіот! –– вилаявся Петро Грабарка. –– Чи ти змалився?
–– Так, хто мене буде тягати? –– злазячи з містка, питає Семен.
–– А он Сашко Матієнко.
Сашко згодився тягати Семена без зайвих вагань, правда попередив:
–– Тільки, Семене Семеновичу, щоб не стояти. Ми це поле вмиг уберем.
–– Я тобі дам вмиг, –– Семен розчепірив два пальці, потряс у Сашка перед носом. –– Друга швидкість і на пониженому газу! Зрозумів?
–– Так точно! –– по-військовому відрапортував Сашко.
У поле виїхали хутко. На Гнатовій горі пшениця була невисока, рідка, і валки лежали тоненькі.
Петро наділив Семенові найгірше поле. Срібняк косив біля хутора, Іван Федорович Узбек у Човновому.
«Скільки проробив — і така недовіра», –– ображено думав Семен. Навіть зла зігнати ні на кому, хіба що на Росєйці. Зрештою, треба підбирати й це. Сашко, як і домовились, тягав Семена на другій швидкості й на пониженому газу. Якби не дратував Срібний, то, мабуть, так би й тягав. Поки вони з Семеном робили один круг, Василь Баламут встигав зробити півтора, а інколи й два, і Сашко крадькома почав потроху набавляти швидкість. Спочатку газом. Хіба він, той Семен, дочується, як поруч свій мотор, та й цепи, решета гуркотять. Потім став непомітно перемикати швидкість.
–– Працює, як часи, –– піднявши вгору великого пальця, показував Сашко на комбайна.
Перша халепа трапилась ввечері. Підгортаючи до шнека зерно, Володя ненароком сунув туди дерев’яну лопату. Лопата тріснула, шнек заклинило, злетів цеп. Семен вилаявся, надів цеп, включив реверс. Поламану лопату викинуло назад в бункер. Семен трохи покричав на Володю, та що ти з хлопця візьмеш, може, вже й спати захотілось.
Опівночі забився барабан.
–– Я ж тобі, остолопе, казав, щоб на другій їхав, на другій! –– кричав Семен на розгубленого Сашка.
–– А я на другій і їхав.
–– Брешеш! Якби другою їхав, не забилось би.
–– Одсиріло, от і забилось. Роса ж яка.
–– Забилось того, що на третій гониш.
–– Такого, Семене Семеновичу, не може бути.
–– Так може статься! –– викидаючи жмут пшениці з-під барабана, біснувався Семен. –– Барабан зламається –– день, а то й три стояти доведеться. Куди спішиш?
–– Клянусь, Семене Семеновичу, на другій їхав.
–– Брешеш, як цуцик.
–– Побійтесь Бога, Семене Семеновичу, який мені резон брехати. Маленький, чи що, не понімаю, як треба робить?
Семен трохи заспокоївся, запустив комбайн, взяв у Ригірші вила.
–– Дядьку, ось давайте я, –– запропонувала Манька, відчуваючи провину за Володю.
–– Нічого, я сам.
Барабан з натугою проковтнув останній жмут пшениці і знову впевнено загудів. Семен віддав вила, поліз на місток.
Другого дня Сашко почав хитрувати з самого ранку. На підйомі він непомітно скидав газ, вмикав третю швидкість. Семен весь час заворожено дивився на хедер, не помічав, як Сашко додавав газу. І лише коли комбайн почав підстрибувати, наче на вибоях, а мотовило закрутилося як скажене, аж в очах миготить, рука Семена звично потяглася до дроту. Різкий гудок розітнув небо. Сашко зупинив трактора, виглянув з кабіни в заднє віконце. Погрожуючи кулаком, Семен швидко ворушив губами, мабуть, матюкався. Потім розчепірив на руці середній і вказівний пальці, лаючись, довго тряс ними в себе перед очима.
–– Ясно, ясно, –– винувато всміхнувся Сашко, відпускаючи педаль зчеплення. Кругів три обійшли на другій швидкості. На четвертому Сашко знову включив третю. Семен рвучко потяг дріт на себе і не відпускав, аж доки комбайн не став наче вкопаний.
–– Що трапилось? –– Сашко виключає швидкість, вискакує на стерню. –– Невже знову швидко?
–– Я ж казав –– на другій, чи ти руського язика не понімаєш? –– бездимним порохом вибухнув Семен.
–– А я на другій і йшов.
–– А я кажу, на третій.
–– Що ви людей смішите, Семене Семеновичу. Для чого б я дурив вас?
–– А то я не бачу. Комбайн летить, наче несамовитий, на містку не встоїш.
–– Так це ж тому, що спадина.
–– Гальмуй! Не пускай у спад. Ми не в іграшки граємо. Хіба ж можна так знущатися з хліба. Половина зерна в полову йде. Тобі аби пробігти, аби більше трудоднів нахапати, а що хліб не обмолочується, пропадає, тобі байдуже.
Семен спустився з містка, взяв пригоршню збоїн, довго перебирав їх брудними вузлуватими пальцями.
–– Так і є. Зерно в полову йде.
–– Смієтеся, Семене Семеновичу. Дві зернини знайшли і вже: «Йде». Воно у всіх так іде. Проте вони не чикаються.
–– То їхнє діло. Нехай спішать. А я своє поле як слід вберу.
–– Що в полову йде, що з валків на землю висиплеться, один біс, –– буркотів Сашко, залізаючи в кабіну. –– Ні, Семене Семеновичу, не так ми робимо. Повзаєм, як черепахи.
–– Не бійся, з валків не висиплеться. Менше б комбайнів списували. Підремонтували оце б ще ті, що в минулому році списали, от і була б поміч. Про хліб треба думати, а не про власну вигоду та заробітки. Тоді воно й висипатись не буде. А так чи не так, перетакувать не будем. Будеш робити, як я скажу! А ні - геть к такій матері! Я краще стояти буду. Я з тебе витрясу армійську жилку.
–– Гаразд, Семене Семеновичу, їдемо.
Сашко їхав нешвидко, час від часу виглядав у заднє віконце. Ні, з Семеном, будь він тричі проклятий разом із своїм «Сталінцем», він нічого не заробить. Та й від людей сором. Он на сусідньому полі хлопці хіба ж так гасають. Завтра закінчать. А тут ні кінця, не краю. А будь що буде. Сашко декілька разів вмикає третю швидкість. Ввімкне, проїде трохи і знову вимкне. Семен, схоже, не поміча. Сашко знову включає третю, збавляє газ. Ось уже майже цілі гони вони йдуть на третій. Сашко весь час озирається. Від пронизливого свисту здригається, давить на педаль зчеплення.
Ні, здається, пронесло, барабан не забився. Вчасно став.
Поїхали далі. Інколи Семен все-таки турбує Сашка коротким і тонким, як лезо бритви, посвистом сюрчка.
–– І чого він боїться, –– нервується Сашко. –– Нічого з його комбайном не станеться.
Після обіду переїхали на нову загінку. Пшениця тут стояла добра, висока, густа. Звалити її в валки не встигли, а тому, переобладнавши комбайна, косили напряму. Барабан ледве встигав ковтати.
Володя дивиться, як, пульсуючи, сиплеться в бункер тугий потік зерна, тільки встигай повертатися, рівняє його лопатою. Він навіть змокрів. Один круг обійшли, а вже повен бункер. Оглянувшись на соломокопнувач, хотів побачити матір. Але на соломокопнувачі теж побільшало роботи, та ще й вітерець вщух. То хоч з одного боку була пилюка, зараз з обох. За пилюкою й остюками зовсім нікого не видно.
«Добрий намолот буде», –– захоплено думає Семен.
Раптом комбайн кавкнув, наче вдавився, затрясся, задрижав всіма цепами, трибками й решетами. Барабан зупинився, наче вкляк, а полотно все несе й несе пшеницю в його ненажерливу пащу. Нарешті зупинилося й воно. Семен рвонув дротину сюрчка, вхопив молоток, злетів з містка. Сашко вистрибнув з трактора просто в пшеницю. Поки Семен оббіг трактора, Сашко був уже далеко. Семен спересердя кинув молоток навздогін, потім взяв вила, став розтягати валок, чистити барабан. Аж тут і Біличка, рідна Семенова сестра, під’їхала, привезла обід. Наталка давно на пенсії, та ж Табур попросив покуховарити на час жнив.
–– Що тут у вас сталось? Ти чого за Сашком ганявся? –– запитала Біличка, –– Ще подумає, що мстиш.
–– Хай думають, –– огризнувся Семен.
–– Пожалів би, сиротою хлопець виріс, без батька, –– напоумнювала Біличка.
Семен не відповів, не хотілось.
Важко, звичайно, буде, та Семен згоден косити і з Сашком.

Погодувавши механізаторів, Наталя їхала в табір, перебирала віжки, підганяла коней. Пригадувалося Наталі не таке вже і далеке минуле. Розкуркулювання. Її ганебний зв’язок з Матієнком.

6
Семен лежав поруч з Оришкою, думав над Наталчиними словами і тут же відкидав їх. Пусте! Це тільки дурень міг подумати, що він прогнав Сашка з помсти. За діло прогнав. А те, що колись було, те було.
Давно, років сорок тому Петро Матієнко, дід Сашка, розкуркулював Семена. Хоч батько Семена і середняком був. Розкуркулював за те, що сестра Наталка вийшла заміж не за нього, а за Харитонового Івана. Харитони на той час були найбагатші в хуторі. Семен, звичайно, не забув нічого, та й як можна забути: страшні то були часи. Той же Матієнко міг згубити чиє хочеш життя і губив при нагоді. Губив, бо знав: відповідати перед владою не доведеться, хіба що перед Богом, якщо він є. Та в Бога Петро не вірив давно… Страшна людина. А як владою користувався! Знав, влада на його боці. На кого б пальцем не вказав чи анонімку настрочив, зразу ж заберуть, а Петрові почесті. Бідний був, ледачий, а в колективізацію нажився. Корову привів з Гряничихи, клуню і кузню теж забрав у когось і перевіз. Такої кузні і в колгоспі немає, як у Матієнка. Столярний інструмент у Харитона забрав.
Одного разу прийшов увечері до Наталки в чоботях, в кожусі, за спиною рушниця. Не вітаючись, оглянувся.
–– Пішли зі мною, Іване, –– гукнув чоловікові.
–– Куди?
–– Там побачиш. В сільраду викликають. — Помітивши Іванове здивування, додав: — Зараз врем’я таке, можуть і серед ночі викликати.
Іван неквапливо одягся, пішов. Біличка визирнула у вікно і побачила, що Петро повів Івана не на вигін через осики, а берестиною, в бік Човнового. Серце, видно, почуло біду. Наталка пов’язала на голову хустку, кинулася слідом, наздогнала, заголосила:
–– Що ти з ним надумав зробити?
–– Розстріляю зараз, як ворога народу, –– Петро неквапливо зняв з плеча рушницю, наказав Іванові: –– Іди он туди до рову. –– Наталка впала Петрові в ноги, стала цілувати чоботи.
–– Пощади! Не губи! Пожалій дітей.
–– Мене ніхто не пощадить.
–– Ну, прошу тебе, Петре! Що скажеш, те й зроблю.
–– Гаразд, –– опустив рушницю Петро. –– Іване, можеш іти додому, а ти, Наталко, зостанься, –– повагом, як завжди, проказав Петро, начебто читав по складах.
З того дня Наталка стала жити з Матієнком. Хто його знає, чи то випадково, чи, мо, Петро й справді любив Наталку, якщо взагалі був здатен любити, але старшу свою дочку, матір Сашка, теж назвав Наталкою. В хуторі нема, мабуть, жодної сім’ї, з якої б він не познущався. Хіба один раз арештовував Семена і возив у міліцію? Та хіба тільки Семена? Половину хутора. Сам напише анонімку, а потім іде й арештовує. А як жалив Ригора Миколу за те, що той з Галькою, меншою Петровою дочкою, не одружився. Та що там чужі люди для нього? Він і з рідних збиткувався. Матієнчиха й прокляла його за те, що до Надежди ходив. Матієнчиха було тільки пожене корову в озеро, а Петро до Надежди. А хлопці — Артем, Володя та Гриша — під хату, стоять, слухають, як важко сопуть в сінях на мішках з зерном Петро з Надеждою.
Зрештою, і Надежду Петро не жалів, хоч і дружина рідного брата. Прийде Надежда до Матвієнка:
— Кума, ги-ги, у вас немає п’ятдесяти карбованців розміняти?
— Немає, — відповідає Матієнчиха. Вона не переварює Надежду.
— А у вас, кум?
— Та у мене десь є. Зараз розміняю, хро-хро. Давай гроші.
Матієнко забирає гроші, простягає п’ятірку карбованцями.
— Вистачить?
— Вистачить, вистачить. Ги-ги. Хоч борг віддам Сидорисі. Ги-ги. Ну, то я пішла додому.
— Остачу іншим разом віддам, — обіцяє Петро.
— Нехай.
Так так вони ті гроші в Матієнка і залишаться. Те за скошений овес, то за те, що переспить з Надеждою.
Надежда зустрічає ненависний погляд Матієнчихи, поривається йти.
— Почекай трохи, Надеждо, хро-хро,— зупиняє братову Петро.
— Ги-ги. Та я ще не йду.
—Хро-хро. Ти мені не потрібна, можеш іти. Але коли будеш город саджати, то баштан у себе не здумай дбати. У тебе його хлопці винуздають. Я посаджу в себе. На двох. У мене і рушниця, і Валет. Нехай тільки сунуться. Та й земля якраз під баштан. А ти для мене посади картоплю, буряк кормовий, вівса посій.
— Ги-ги, посаджу, — невідомо чому радіє Надежда.
Матієнко ціле літо кавуни їсть, буває, що і Надежді дасть, такий, як кулачок, а восени бере візок і їде до Надежди копати картоплю. Перевезе ледве не всі грядки, і є чим цілу зиму і собі годуватися, і порося годувати.
— Я давно придивляюся, Надеждо, у тебе геть сіно, та й овес гнити незабаром почнуть. Корову ти вже не тримаєш. Навіщо воно тобі?
— А коза?
— Коза? Скільки тій козі треба. Я його, мабуть, заберу.
— Так беріть, ги-ги. У мене ще кукурудзяні стебла в снопи зв’язані, прогодую.
— А їх у тебе не вкрадуть? Краще я їх до себе заберу. Будеш потроху в мене брати. Скільки тій козі треба. Так надійніше буде. Я за сохранність та за містове недорого візьму.
Так і забере Матієнко і сіно, і овес, і кукурудзиння. А потім і козу заріже і тягне осичняком, роги за стовбури дерев чіпляються.

7
Семен зітхає, лягає на бік. З головою вкривається ліжником. В причілкове вікно цідиться рідке й чахле місячне сяйво. За вікном сутінки й морок. Від Даценкових озер сувоєм налягає туман. Семен згортається калачиком, голова його ще довго чманіє від думок, гучної тиші.
Не довелося того року Семенові покосити ні з Сашком, ні з Росєйкою.
Другого дня підкликав Семена до себе бригадир Петро Грабарка та так, без передмови й сказав:
–– Ну, що ж, Семене Семеновичу, настав твій час. Ліквідували ми твого «Сталінця». Ну, а тобі доведеться таки йти на пенсію. Та й пора вже, скоро сімдесят років. Як тебе проводжати –– врочисто в клубі чи так? Як скажеш, так і буде, –– лагідно всміхаючись, казав Петро.
–– А як же комбайн? Я ж його зремонтував, –– затурбувався Семен.
–– Нічого, нічого, не хвилюйся, –– заспокоїв його Петро.
Семен оглянувся і остовпів. Його «Сталінця» у дворі не було. Як він не помітив цього раніше? Ще темно було, як ішов, та й зір уже не той.
–– Де мій комбайн, я питаю, Петре Йосиповичу?
–– Вчора ввечері на металолом одтягли.
–– Без мене?
–– Не тільки без тебе, а й без мене, –– збрехав Петро, –– Іван Остапович наказав. Отак. Мені то все одно. Робив би ще, мені то що, –– винувато тупцювався на місці Петро.
Семен ішов додому, не вибираючи дороги, по пришви загрузав у багнюку. Йшов і плакав, хоч розумів, що, зрештою, Петро правий — йому й, справді, пора на пенсію, але на душі було боляче, — от і непотрібний став. Списали обох — і його, і комбайна. А хіба ж той перший, відновлений ним у війну комбайн, був кращий?
Семен був уже під Гнатовою. Тут було трохи сухіше. Ішов та й згадував то довоєнні роки, то саму війну.
Добре впомку Семенові, як із Захарієвою Ганною гнав у війну свого «Універсала» до Дону, щоб німцям не дістався. На переправі командує молодий, безвусий капітан, майже хлопчак. Спочатку пройшли військові, потім стали переправляти техніку. Вже майже всі переправились, а Семен зоставсь на правому березі, чекає своєї черги. А тут знову колона військових підійшла. Семен підбігає і в крик:
–– Товаришу капітан, переправте мій трактор! Він теж державний, емтеесівський.
Капітан і слухати не хоче.
–– Видишь, война! Не до тракторов, Нет горючего. Бросай его и возвращайся домой.
–– Як же я покину, як он німці, чути, недалеко вже стріляють. Як же так, товаришу капітан, емтеесівський трактор, та німцям дістанеться? Вони ж ним пушки свої тягати будуть.
Капітан глянув на Семена, ледь помітно всміхнувся, скомандував:
–– Ну, чего стоишь? Давай быстрее на ту сторону.
Семен знову заплакав. Сльози з очей кап-кап. А онде і хутір показався. Спочатку бувший Даценків, потім Коломійців, вигін, а ген і його хата бовваніє.
–– Ну, от я й пенсіонер, приймай, Орисю, –– сказав насуплено, переступив поріг, витер очі…
–– Пе-ре-ста-а-а-ань. Воно вже й пора. Скільки можна на тому комба-а-айні ги-и-и-біти. Поки й ота брезентина на плечах зітлі-і-іє. Он уже на-а-авскрізь сві-і-ітишся.
–– Що ти понімаєш?
Днів п’ять Семен ходив сам не свій, не знав куди подітися, до чого прикласти руки.
–– І поки ти вже душею будеш тлі-і-ти за тим комбайном. Щоб він був згорі-і-ів, –– докоряла Оришка.
–– А що я вдома буду робити цілими днями? Горобцям дулі даватиму? День як год.
–– А то дома робо-о-о-ти не-ма-а-ає. Воно тільки домашньої роботи не видно. Дома хоч день і ніч ро-би-и-и, а все як у прі-і-ірву.

8
Нетерпляче чекала баба Олена весни того року і таки, дякувати Бога, діждалась. А тільки потепліло, виходила надвір разом з сонцем, вмощувалась на лавці під хатою і, поки воно не закочувалось, милувалась травою, листям, білим світом. Подовгу дивилась, як зеленіють левади, набирають білої піни садки, на поле в шафраннім розливі озимини, час від часу приказувала:
–– Як гарно, очі так і вбирає. А озимина як вруниться.
–– Їй-бо, наче маленькі. Що б ви ото й робили? –– дивлячись на свекруху, роздратовано озивалася Манька.
Баба Олена мовчала. Весною вона навіть не сварилася. Домашні дивувалися з баби Олени, а вона дивувалася з листя, з сонця, з вишневого цвіту. Ніколи, навіть замолоду, світ не здавався їй таким дивовижним і водночас зрозумілим. Тоді не до нього було: хазяйство, діти. А тепер баба Олена не обтяжувала себе зайвою роботою. Молодою не надивилась, тепер надолужувала згаяне. Баба Олена була переконана, що бачить всю цю красу востаннє. Тільки кого це обходить? Кому болить? Скільки прожила, ні разу в житті не дорожила так кожним днем, як зараз. Вона навіть не ображалась на домашніх. Хіба вони зрозуміють її турботи, її думи, такі завжди заклопотані, стурбовані, самовпевнені? Відмахнуться, скажуть — пусте. Вони, мабуть, і досі вважають, що у неї бозна скільки весен попереду. Нехай.
І знову мовчки, жадібно вбирала очима Божий світ, вдивлялася в кожну травинку, в кожен пелюсток, в кожну росинку, намагаючись збагнути, як вона народжується і як щезає. Бо, зрештою, і людина як роса, та й усе на цій землі, що народилось обов’язково відійде. Тільки й того, що у кожного свій строк. А тому дивилась пильно, намагаючись зрозуміти, а головне запам’ятати, бо там уже нічого цього не буде: ні квітів, ні роси, навіть щіпки трави.
Окрім неї та Бога, звичайно, ніхто не знає, що це остання її весна тут, на землі. Та й навіщо це потрібно знати ще комусь, окрім неї.
Їй, а не їм, треба підготовити в останню путь себе, свою душу. Туди теж негоже йти ні з чим, ой, негоже! Це вже не в гості — додому, і зійти туди вона мусить, як і належить людині, що прожила довге й не безгрішне життя.
Прийде вона до своїх дітей, родичів, а там її й запитають, що бачила, що чула, як жила? Соромно буде мовчати. А тому принесе вона всім своїм, що давно спочивають там, не те, що чула й бачила, на цій землі доброго почуєш і побачиш мало, та вони й самі це добре знають, а те, що ввібрала в душу.

9
Десь на початку літа Дмитрів Василь зробив самопал. Дмитро побачив та й каже:
— О, це добре діло. Тільки сірники не переводь, на ось бездимного пороху.
Ходять хлопці по двору, пострілюють. І дострілялися, поки курку вбили. Оришка побачила і в крик.
— Нічого. Не єрепенься, — зупинив її Дмитро. — Це добре, що вбили, різати не треба, обскубеш і в борщ.
Дмитро давно вже не їв нічого скоромного.
Інший, взнавши, що хлопці курять, кричав би, а Дмитро ні. Він навіть голосу не підвищив. Добре знає, що таке цигарка і як пухнуть вуха, як немає курити, а тому марно й думати, щоб той, хто курить, взяв і залишив дурну звичку, із-за того, що на нього накричали.
— Оце так, хлопці, — сказав Дмитро, — якщо вже курите, то куріть, не ховайтесь в катразі, а то ще повітку спалите. Її-то й не жалко, скоро переїздити будемо, а все ж не паліть. — Дмитро простягнув згорнуту газету, наказав: — Ану, беріть, не соромтесь, я ось зараз і табаку насиплю.
Хлопці ніяковіють, бояться, що то батько навмисне ума вивідує, а тільки закурять, почне бити. Дмитро продемонстрував, як правильно вертіти цигарки, наказав:
— Беріть і крутіть, нічого соромитись.
Скоса, боязко поглядаючи на батька, хлопці поспіхом скручують цигарки.
— О, молодці. А тепер смаліть, — і дав кожному прикурити від власної цигарки.
Хлопці сидять, курять. Дмитро пішов до погрібника, дістав відро дрібної картоплі, поставив у споришеві, гукає:
— Ану, хлопці, хто далі?
Василь і Володя Ригір нанизують картоплю й дрібні грушки-гнилиці, що там і сям валяються попід ногами на гнучке хворостиння, розмахуються й жбурляють вгору, в напрямку Узбекового двору. Прути гнучкі, з американського кленка, аж свистять. На поріг виповза Оришка.
— Шо вони ото роблять? Ану, беріть відра. Поки не назбираєте по відру яблук, не нарвете свирбигузу кролям, їсти не приходьте.
— Нехай, ще нарвуть, — обіцяє Дмитро. — Що ти хочеш, діти.
— Діти, діти, на вас н…, — приказує Оришка, наливаючи миску борщу і витягуючи з чавуна курячу ногу. — Їх багато, а я одна. З’їдять, шо останеться.
Гуркотить від падаючих груш у Івана Федоровича бляшана покрівля. Іван прокидається, виходить на поріг, задирає догори голову, дрібна картоплина скочується з покрівлі, падає на горбатого носа. Василь ще малий, і мало що розуміє в дорослих справах, а тому в захваті кричить:
— Тату, дивіться задиричка на порозі! Узбек!
Дмитро стоїть поруч, сміється. А Василь знову репетує:
— Узбек! Узбек! Узбек!
На цей раз почув той племінників крик Іван Федорович. Повернув голову в бік Дмитрового подвір’я, стоїть, мовчить, боїться двоюрідного брата Дмитра. А хлопці стараються іще дужче. Покрівля вже гуркотить так часто, начебто добрий дощ або град пустився. Іван ховається в хату, буде спиняти, ще й вікна поб’ють.
— Узбек! Узбек! Узбек!
— Хватить вам вже кидати, — каже Дмитро. — Он дивіться, які кавунці в Івана Федоровича за погрібником ростуть.
Дмитро розвертається і, на ходу скручуючи цигарку, йде до хати. Хлопці деякий час заворожено дивляться на сусідський баштан. Тепер головне діждатися вечора. Як тільки стемніє, ті кавуни перекочують з Іванового городу в Дмитрів. Підуть і не оглянуться, як в минулому році Росєйчини. Петро Качечка у двір прибігав. Хотів повести, приміряти ступні, та Василь злякався, пішов, розказав усе батькові.
— Чого ти, дурний, побоявся? Становився б наверле і квит.
— Як це?
— П’ятою на пальці, а пальцями на п’яту.
І знову гуркотить в Івана Федоровича покрівля. З-за причілка виткнулась зап’ята білим в горошок платочком Оришка, несе ще одне порожнє відро.
— Хватить вам вже балуватись. Ідіть кролям ввірвіть, а то їй-бо їсти не дам.
— Та ми ще трохи покидаємо. Постав відро. Нарвемо.
— Оце так-так. Помогли матері! — глузує Оришка.
— Що ти до них пристала? Нарвуть! — вступається за синів Дмитро.
— Так вже он кролі клітки пообгризали, такі голодні.
— Ну то й харашо, трохи перекусили, тепер підождуть, — регоче Дмитро.
— Гаразд, хлопці, кидайте ще по десять штук картоплин кожний і йдіть рвіть, а я вам ось рогатки пороблю.
Хлопці підхопили відра й побігли в берестину рвати свербигуз. А тим часом Дмитро поробив хлопцям рогатки. Він з дитинства привчав хлопців до полювання, до зброї.
За півгодини захекані хлопці прибігли з берестини з оберемками трави й повними відрами люцерни, заходились кидати все те в клітки, поки не нагодилась Оришка.
— Е, такі хазяїни мені не нужні. А то нагодуєте. Лобода попаде, або росяний свербигуз зразу видохнуть, до вечора й ноги повідкидають.
Дмитро вдає, що не чує тії мови, лаштує біля колодязя мішень, ставить на пеньок старе відро без дна.
— Ану, хлопці, збирайте камінці й сюди. Хто цілкіший!
Хлопці з усіх ніг летять до батька, розпочинаються змагання. Дмитро задер догори голову, дивиться, на ясенок сіла сорока.
— Мишко, ти старший, ану винось ружжо та палони, — вказуючи на сороку, пропонує Дмитро, — вже он прилетіла по курчат.
Хлопці запихають рогатки за пояс, ходять по двору, при нагоді стріляють. Мишко виносить дробовика, стріляє мало не з Ялисаветиного двору. Сорока злітає, летить у напрямку берестини. Іван Федорович, що крадькома вправляється по господарству, ховається в хату, ще чого доброго вб’ють. Вб’ють і відповідати не будуть, скільки там того Мишка, з-за зрубу не видно.
— Погано, Василь, стріляєш, ану палони разів нескілько по відру.
За кілька хвилин відро перетворюється в решето. Пальба закінчується. Іван Федорович ще деякий час боязко виглядає у вікно, бо можуть і по вікнах бабахнути. Інший раз дріб аж в споришеві перед порогом лягає. Добре чути як шелестить, вилягає й колишеться наче під вітром, спориш. Узбек виходить на промежок, невпевнено гомонить до Дмитра.
— Дядьку Дмитре, для чого ви ото даєте їм ружжо, воно ж ще дітвора?
Дмитро хоч і двоюрідним братом Іванові доводиться, але набагато старший, років, мабуть, на вісімнадцять, от і приходиться звертатися на ви.
— Нічого, хай вчаться, — всміхається Дмитро. — на старість як знахідка буде.
— Та й то так, — кособочячи за звичкою голову й, дивлячись на Дмитра знизу вгору, погоджується Іван.
— Ось на Івана, як поз’їжджаються старші хлопці Іван та Микола, постріляємо, — веселішає Дмитро. — Треба тільки дробу накатати та патронів побільше наробити.
Зачувши те, Іван Федорович боязко втягує голову в плечі, кособочиться. Як тільки наступає великий празник — Іванові хоч з світу сходь. Цього року на проводи зими, коли ту кляту зиму розстрілювали з дробовиків, у дворі в Дмитра зібралися старші хлопці. Дмитро розвішав мішені, розпочалися змагання. Стріляли по черзі, хто більше виб’є, а дріб чомусь весь час лягає у Івана на причілку, хоч з двору сходь. Так то хоч старші, а це, виходить, на Івана, всі від малого до великого стрілятимуть.
Дмитро, побачивши якими очима дивляться на все те Артем і Володя, дозволив стрельнути і їм. Вони, звичайно, промазали, і цим ще більш налякали Івана Федоровича, бо дріб покотився аж до порога, а слідом за ним у траву сипонули кури, мабуть, подумали, що хтось кинув зерна.
Дмитро переломив дробовика, глянув навпроти неба в ще димлячі стволи, наказав:
— Добре нагрілись! Неси його, Василь, у хату. Увечері почищу. Будемо збиратися в Багачку, хватить тут жити.
10
Того ж таки року Семенові поталанило. Десь на початку зими віддалася найменша Катька. На радощах Семен покликав на весілля весь хутір. Баба Олена по такій негоді і на похорони не пішла б, не те що на весілля, а Микола й Манька –– ті пішли. Три дні свайбували.
— Оце гулінні, так гулінні! Корова реве, порося кричить, розривається, а в них і думки немає додому йти. Як такі свайбові, то хоч би шкарупи зварили, а я б уже винесла, та й сіна б всмикнули. Руки б не повідпадали. Хіба я його вскубу по такому морозяці? — лаялась баба Олена і йшла поратись. А за осичником біля вигона гула свайба. Семен ходив по двору радісний, збуджений.
–– Ну, от і побралися, –– казав вдоволено дружині. –– Добре, що я хату приберіг, тепер як знахідка буде, а то як найнялася: «Спустіє, спустіє!» Ніхто не спустіє. А якби був тебе послухав? Отож!
Та Семен радів передчасно, молоді пожили до літа в новій хаті і переїхали в райцентр, ближче до роботи. Зять Сашко працював в автопарку шофером, Катька продавцем у магазині.
Тільки-но молоді перебралися в райцентр, як вийшла заміж середульша, Любка.
–– Ну, цей уже зять, Семене, житиме в новій хаті, –– посміювались хуторяни.
–– Е, не буде. Віктор городський, –– хвалився Семен, –– ледве окрутила Любка. То хата для Гальки.
Віктор, звичайно, народився не в місті, жив десь з батьками поблизу Миргорода, але то дрібниці. До того ж і хату довелось купувати в Миргороді. Так забажала Любка. Вона вже кілька років працювала в санаторії, там десь і познайомилась з Віктором.
Очманілий від щастя Семен ходив по городу і цілими днями співав, а ввечері, коли ставало прохолодно, перебирався в нову хату, без угаву співав там.
Голос у Семена гарний, глибокий, наче срібний дзвіночок. Оришка вже й просила, і благала, тільки куди там. Семен і вухом не вів. Співав, та й годі. Мабуть, уперше після того, як відпарубкував і одружився з Оришкою.
Інколи Оришці здавалось, що Семен з’їхав з глузду. Лихо, недолю — все переніс, а от радості не зміг. Розслабився, і все пережите до цього взяло й підкосило бідолаху. Може, й справді, розум відбіг?
Повідчиняє Семен двері в усіх п’яти кімнатах і ходить, заглядає з однієї в одну та все співає.

11
На весіллі в Семена задавакуватий Росєйка став вихвалятися, який у нього злий собака. Грицько вже п’яненький почув те і вирішив битися з Росєйкою об заклад.
— Я до твого собаки не тільки підійду, а й за хвоста можу взяти.
— Споримо на бутилку, не підійдеш, — єрепениться Петро.
— Розбивай, Іване, — звернувся Петро до Івана Михайловича.
Гриша випив ще стакан самогону і п’яний, хитаючись, пішов просто до Росєйки в двір, наблизився до будки. Шарко спочатку гавкав, потім став скавучати. Надворі зима, холодно. У Гриші на тілі сироти повиступали від холоду, бо в одних штанях і куфайці. Від того холоду Гриша скукожився, скарьожився. Шарко злякався і мерщій в будку. Вліз, а розвернутися не встиг, дуже тісно. Не довго думаючи, Гриша піймав Шарка за хвоста і поволік з будки. Витяг і кинув посеред двору.
— Ти ба, який! — досадує Качечка.
— Ти зуби не забалакуй, став могорич, — лається Гриша.
— Та, доведеться, — жалібно всміхаючись і похитуючись, каже Петро.
Поки запивали могорич, гомоніли (Росєйка все-таки поставив півлітра) Гриша зовсім сп’янів. Качечка непомітно вислизнув надвір, відпустив Шарка, в мстивій надії, що злий на Гришу (собаки роками пам’ятають свого кривдника) Шарко, як тільки п’яний в димину Гриша вийде на поріг, уже не підкача, вхопить його за одні-єдині штани і спустить до п’ят, обнесе і друзки не залишиться. А, можливо, якщо Гриша перечепиться й впаде, то й сорочку стягне. Зайшов Росєйка в хату веселий і одно підливає Гриші.
— Пий, Грицьку.
— Ми, мабуть, вже півлітра випили, — нагадав Гриша. В нього нарешті заговорила совість, бо допивали вони вже другу. Після першої Гриша скромно змовчав.
— Та, нічого, пий, для хорошого чоловіка не жалко. Та й празник як-не-як, колядка. Ану колядуй, а то більше не наллю.
— Коляд, коляд, колядниця, — белькоче Гриша, — добра з медом паляниця, а без меду не така, налий, Петре, первака, а не оце палене г…, яке ти підсовуєш.
Пили, поки стемніло. Гриша вже й голови не тримає. Сидить за скринею наче немовля, очі під лоба пускає, п’яніший від горілки, рукавом наче віхтем по клейонці тре, ялозить, квашену капусту змітає.
— Ну, Гришо, мабуть, пішли вже.
— Ага! — кавкнув Гриша і знову очі під лоба пустив.
Вивів Качечка Гришу надвір, темно, хоч в око ткни. Десь біля Даценкового скрипить сніг, чуються кроки. В Степанишинім дворі гавкає собака. Холодно. З-за причілка, наче батогом, стьобає в обличчя вітер.
Сколком льоду мерехтять вгорі недосяжні зорі.
— Шарко, Шарко, косє, — тихо зве Росєйка.
— Ти щось там кажеш, чи чого ти бубониш? — хапнувши морозного повітря, пробелькотів Гриша.
— Та, нічого, це я своє. Шарка зву. Шарко! Шарко, де ти? Косє, — знову зве Петро, але навкруги тихо. Тільки гуготить під вітром мерзла покрівля. Росєйка до будки, а Шарко вже й задубів. Видно, сховався в будку, й здох від переляку. Тим часом кроки поближчали. І справді, хтось ішов.
— От мать-перемать з Грицьком! Ти його, мабуть, як кидав, убив. Я тебе вб’ю.
Гриша стоїть, сміється.
— Ги-ги, — потім через деякий час знову, — ги-ги.
— Вон к такій матері з двору, щоб і не воняло.
— Не матюкайся, сьогодні празник.
— Гриша, то ти там? — озвався з дороги Дмитро. — Чого він ото на тебе кричить?
— А хрен його зна! — белькоче Гриша.
Петро почув Дмитрів голос й чкурнув у хату, а то, мабуть, би й справді, бив Гришу.

12
Минулої осені становище трохи змінилося на користь хуторян. Ще й слід не прохолов за бурильниками, як у хутір приїхали електрики, почали копати ямки, ставити стовпи, чіпляючи на білі чашечки, тягли дроти.
–– Бач, електрики їздять. Мабуть, команда з Москви поступила. Достукались-таки. Я ж вам, дурням, казав. По-моєму вийшло, –– Семен бігав по хутору від хати до хати, радів, як мала дитина. –– Бачите, свєт тягнуть? Як ви думаєте, для чого? Га? Щоб дихати видніше було? Е, ні. Для промислу. Каганцем мотор не покрутиш.
Хуторяни ожили. Нарешті й вони заживуть, як люди. Може, й справді, з Москви розпорядження надійшло.
–– Може, таки дадуть дома вмерти, –– розмірковували старі.
–– Уважили.
–– Звісно, дадуть, старість у нас поважають. Та й хто б оце свєт тягнув за три кілометри на півроку?
–– Кажуть, Семен кудись писав. Мать, таки дійшла та бумага до високого начальства.
–– Не на півроку, то на рік, –– встряв у розмову Гнат Ододка.
–– Дурний піп, дурна й його молитва, –– сердиться Семен.
–– А ти, Семене, не шкварчи. Раз совіцька власть вирішила зселити, то зселить, я це кріпко ще в тюрмі усвоїв, –– наполягав Гнат. –– А свєт, я чув у сільраді, буцімто ведуть на річницю народження Леніна. Щоб, значиться, і ми, темні, побачили лампочку Ілліча. Сто років Леніну в тім году сповняється.
–– А я тобі кажу, що це команда з Москви.
–– Може, й з Москви, –– погодився Гнат.
–– Значить, у Москві про наш хутір взнали. Якби нічого не знайшли, хто б про нього знав? Три нещасних десятки дворів, та й ті неповні. Зараз, мабуть, в усій державі не знайдеться такого села чи хутора, де б не було електрики. Думаєте, до нас не провели б? Давно б провели. Не проводили того, що зселяти думали. А тепер подивились, а воно не зселяти, а населяти треба. Не я буду, якщо в сільраду бумага не прийшла з Москви, –– запевняв Семен хуторян.
–– Бачите, як швидко тягнуть. Через місяць-два і в нас будуть.
–– А чого ж твої тоді потікали?
–– Нічого, ще повернуться, в мене є де жити.
Семен не помилився. До Жовтневих свят в хутір провели електрику. Коли стали підключати, виникло ускладнення. Багато хат так повростало в землю, що до дротів можна було дотягнутись рукою, а тому багатьом довелось діставати гусака. Почувши про таку халепу, до Гриші з Байрака заїхав Гамазур.
–– Гришо, став могорич, я гусака привіз, –– каже Гамазур.
–– Клади його на стіл, щас найду, –– зрадів Гриша, бо не їв нічого з учорашнього дня. А гусячого м’яса взагалі ні разу в житті не куштував.
Гамазур заніс залізного гусака. Гриша як побачив, розлютився:
–– Не дам випити! Геть з хати!
–– Ну, тоді будеш без світла. Всім проведуть, а тобі –– ні, –– сміється Іван. Він прояснив Гриші ситуацію.
Гриша трохи повагався і згодився. Але в Гриші навіть гусак мало допомагав. Дуже вже низько була стріха.
–– А ви йому через димар втягніть, –– сміється Сашко Матієнко.
–– Я тебе втягну, –– нахваляється Гриша і дає Сашкові потиличника.
Сашко — ще з дитинства шибеник не приведи Господи. Мабуть, тому що нагуляний, а може, що в батька, Срібного Василя, вдався. Кажуть, що й з дідом Петром Матієнком в роги береться. Ніхто гаразд не знає, хто батько Сашка, кажуть тільки, що Срібний Василь. Він тоді в Байраку жив, часто до Наталки навідувався машиною. Ольці було каже:
–– Я зараз машину в гараж віджену. –– Завів і поїхав.
Одного разу ввечері Олька лягла в кузов самоскида і приїхала з Василем до Коломійців. Зупинились біля Матієнків. Тільки Василь у двір, а Олька як закричить:
–– Ти куди? Оце ти так машину в гараж ставиш?
–– А ти чого тут?
Посварилися. Правда, Василь викрутився, сказав, що до Петра в кузню приїжджав по інструмент.
І от нарешті, в хутір провели електрику.
–– І оце без карасіру буде горіти? –– дивувалась баба Олена.
Вона бачила електрику в Байраку, в родичів, і в Миргороді, як їздила говіти. Стара ніяк не могла подолати в собі відчуття якоїсь внутрішньої переваги, так притаманної людям малоосвіченим, перед освіченими, особливо, як що вони прожили нелегке життя. А тому й заперечувала, а то й відкидала все нове, вважаючи, що пуста освіченість не йде ні в яке порівняння зі знанням життя, а новий мінливий і нетривкий спосіб життя багато в чому поступається перед старим, патріархальним, вивіреним віками.
Як і всі люди її покоління, вона вважала своє життя важким, вартим поваги, а все нове надто вже легким, а тому й ставилась до нього трохи зневажливо. Електрика, звичайно, річ гарна, але якщо подивитися з другого боку, то навіщо вона? З людини досить і сонця, щоб наробитися вволю. А з електрикою чорт зна що інколи виходить: вночі роблять, а вдень сплять. А воно недарма кажуть: «Хто рано встає, тому й Бог дає».
Володя натиснув на вимикач, світло залило хату.
–– Та й гарно ж як, наче вдень, якби ті, що померли, повставали, глянули, то й не повірили б , от би подивувались, –– захоплено сказала бабуся. –– Тільки провели пізно, погано бачу, мабуть, скоро вмирати.
–– Туди ще встигнете, живіть, –– великодушно дозволяє Володя. –– Дивіться, це вам не бликун і навіть не дванадцятилінійна лампа.
Врешті-решт, як і водиться серед людей, усі трохи пораділи й звикли. Не обійшлось, звичайно, без прикрощів. Якось увечері надавила баба Олена на вимикач, посипались іскри.
— Хай тобі чорт! Кресонуло, як монія, — лайнулась баба Олена і з тих пір більше до вимикача не підходила, боялася. Хоч як не темно було, чекала сина, невістку, онука. Ну, а якщо вони дуже довго затримувалися, брала в кочергах рогач, і, як радив Володя, оддалеки ширяла ним у вимикач.
На другий день Ригори купили телевізор і тижнів зо два, коли не більше, цілими днями просиджували біля екрана. Інколи злазила з печі і баба Олена. Короткозоро вдивлялась в метушню не екрані, прорікала:
–– Нечиста сила! Як є, нечиста! Ач, як вистрибує, диявол!
Баба Олена постійно відчувала, яка вона неосвічена, безнадійно відстала від життя, а тому й задівала. Може, хоч онук почне пояснювати. Колись таке саме казала вона й про кіно. Ще й додавала:
–– Хай його вдень спробують показати.
І ось тепер, коли в хаті серед білого дня замиготів голубий екран, крити бабі Олені було нічим.
А сперечалась — так дуже вже погомоніти хотілось: а то сидиш собі сидьма цілісінькими днями один, як палець, ждеш ночі, як віл обуха, а вночі знову сам зі своїми думами. Бува, що за тиждень ніхто й словом не обмовиться. Хіба Мухтар, спасибі йому, обізветься, котрийсь раз гавкне, а то Гриша мимо хати йде, зупиниться, погомонить. Спитати, як воно ото показує, –– хіба ж скажуть. Ніхто й не муркне, начебто й не до них. Ні невістка, ні син навіть вухом не поведуть, мовляв, щоб ви там понімали, сидіть ото мовчки й дивіться. А як скажеш, що то нечиста сила, усі гуртом накинуться на неї, почнуть переконувати, пояснювати, як воно все оте працює, чому й звідки показує, хоч і самі, мабуть, до пуття не знають. Баба Олена уважно слухає, погоджується, хоч нічого й не розуміє. Вислухавши все те, виходить надвір, бере оберемок соломи. На загніт. І хліб зарум’яниться, та й черінь трохи нагріється. Все ж спати не так мулько буде. Кісточки на теплому розімліють, не так болітимуть.
Але чи то вже руки в баби Олени стали не ті, чи, може, вітер подужчав, різкішим став, вирвав у баби Олени з рук всю солому, поніс по двору.
–– А щоб тебе рознесло, як ти оце носиш. Їй-бо, вже й на небі чорти правлять, добрались і туди. –– Баба Олена входить в хату, згадує всіх святих, лається. –– І де вже та смерть ходить? І не прибере Господь Бог.
–– І чого це ви по ту солому пішли, лізете не в своє діло? Чи я б не загнітила без вас? –– обурюється Манька. –– Сиділи б ото на печі й не рипались.
–– Як я подивлюсь, то мого вже діла немає ніде. Дожилась вже до куцого краю, –– відказує баба Олена і лізе на крайок. –– Хай йому чорт, отаке скажене. Ну й віхола, мало рук не позбулась. І бачила ж уранці: кіт так дряпавсь об ліжник, на вітер, а пішла.
Та скільки не сиди на тій печі, нічого не висидиш, та й погомоніти хочеться. Баба Олена наче ненароком зачіпає онука. Володя не образиться, не накричить, буде довго й докладно пояснювати, хіба що Манька втрутиться.
–– Володю, ти в хаті?
–– А що таке?
–– Та оце думаю: не може такого бути, щоб оце в хуторі бачили, що діється в Москві чи в Києві, –– прорекла з-за комина баба Олена й на мить вмовкла. –– Бог тільки все бачить. А то, диви, придумали! Де та в лихої години Москва, Київ…
Володя всміхнувся, промовчав, задивився на екран.
–– А ви підіть до сусідів, подивіться у них, там таке ж саме показує, –– відповіла Манька.
Баба Олена наморщує лоба, наче збирається з думами, неквапливо відказує:
–– Не хочу й ніг бити! Хай нас покаже, або город, церкву. Я б тоді й не ходила в неї.
–– Нас не покаже.
–– А те, що вдень, так зараз усі такі безбожники, що нечиста сила вже й удень не боїться з’являтися. Церкви нема, в Бога не вірять. От Бог і відрікся від людей, передав сатані, хай править. А те, що ти, Манько, кажеш, мовляв, у всіх однаково показує, так на те він і нечистий. Він усіх з ума однаково зводить. То тільки вам так видається, що то люди вистрибують, ось придивись. Інший раз так тебе і обмарить. Я сама і в хаті боюсь зоставатись, як воно ото стрибає. Хай йому чорт.
–– І таке балакаєте. Обмарить. Аби не мовчки. Прожити дев’яносто год, і не захочеш, так обмарить. –– обурювалась Манька.
–– Та дев’яносто ще немає, а вісімдесят є.
— Та чого там немає, є.
І Манька, й Володя кожен в душі жалів бабу Олену. Вік зжила, а що бачила. За все життя баба Олена далі Миргорода не була. Син Іван колись обіцяв повезти в Полтаву, та не встиг, загинув на війні. А тому в уяві баби Олени Полтава і то була хтозна-де, а Москва — вважай, край світу.

13
В кінці листопада бабу Олену розбив параліч. Вийшла увечері надвір по малій нужді та просто за порогом і впала. Син і невістка не зразу й похопились.
–– Щось довго бабусі немає, –– затурбувався Володя.
–– Ану вигляни, Миколо, –– попросила Манька.
Микола посидів ще трохи, потім таки вийшов за поріг, глядь –– а мати лежить біля сінешніх дверей.
–– Чого ви? Впали, чи що?
–– Та впала. Наче мене хто кинув.
Микола поміг матері підвестися, завів у хату.
З тиждень відлежувалась баба Олена, потім таки оклигала, підвелась. Глянути — так нічого наче й не сталось, тільки праву щоку немов скосило та рот трохи повело вліво, а так вроді й нівроку, ще вешталась, поралась по господарству, поки й сніг не впав. А як лягли сніги, залізла на піч, та більше вже й не злазила, стала зовсім немічна. Всі її розмови тепер були тільки про весну й про смерть.
–– Дожити б до весни, то можна б уже й вмирати. Не приведи Господь Бог в холодну домовину лягати. Та й людям хіба мед буде в мерзлому яму копати? Проклянуть. Не хочеться, щоб в останню путь люди з прокльонами проводжали. Матюків нагнуть, яму копаючи, я їх і так за свій вік наслухалась. А мені ж лежати в ній до самого Страшного суду. То вже мій дім.
–– Воно вже скоро потепліє, –– втішала Манька.
–– Е, не скоро. Кіт он на лежанку заліз. Завтра морозяка хіба ж такий буде, аж земля репатиметься.
Але весна все-таки настала.

14
Баба Олена сиділа на лавці, бачила, як оживав, метушився хутір. Біличка, Ладимариха, Матієнчиха, Двірничка, Данилиха, Срібниха, Надежда –– всі копали городи, тільки їй це було ні до чого. Життя бабі Олені, як і хутора, добігало кінця, а люди, бач, не вірять, копошаться, турбуються. Он Іван Михайлович встав, мабуть, удосвіта, притягнув з бригади борону, рало. Зробив із згорнутих удвоє віжок посторонки, впрігся і тягає по ріллі, тільки курява позаду схвачується. Поралив, поборонував, засіяв добру латку просом. Перечепив віжки до триметрового осикового котка, став укачувати. Один край котка набагато тонший, а тому коток весь час тягне вбік. Та Іван уже призвичаївся –– тягав той коток до самого вечора, зате вкатав добре, розім’яв груду. Як він його витягав? Той коток такий важучий, що його, мабуть, в хуторі ніхто й з місця не зрушить. Семен колись пробував. Смикав, смикав за віжки, а коток і не ворухнувся.
Іван уже хотів випрягтись з котка, а ж тут Срібний Василь нагодився, йшов з шляху, став і дивиться.
–– Ти, Іване, як трактор. Я тобі, мать, залізний коток привезу.
–– Думав, Василю, конячиною, та хіба ти її діждешся. Сьогодні Гнат скододить, завтра Степаниха, –– зніяковів Іван, зморено присівши на коток.–– Вморився, хай йому чодт.
–– Та таке, цілий день як попотягати, то вморишся, хоч і не захочеш, –– рушаючи додому, всміхнувсь Василь.
Іван ствердно прицмокнув язиком, поліз рукою під картуза, не знімаючи, почухав спітнілу лисину. Потім підвівся, почвалав слідом за Василем, мабуть, до Семена.
«І навіщо його надриватися?» –– каже подумки баба Олена.

Іванові тягати важке не звикати. У сорок першому, у третій призов разом з іншими хуторянами взяли й Івана Михайловича.
Захопивши Київ і форсувавши Дніпро, німці стрімко пішли в наступ. Багачанський військкомат довелося спішно евакуювати. Новобранцям призначили старших, вказали маршрут і беззбройних відправили назустріч німецькій армаді. Срібний Гриша, призначений старшим, повів їх лісом уздовж Псла, вбік Білоцерківки, назустріч з 305-им піхотним полком. Біля дороги на Федунку зробили перший переклик. Недорахувалися чоловік двадцять. Новобранці збивалися в купи, нарікали.
— Далі йти нічого, навкруги німці.
Майже поруч чути стрілянину. Найсміливші підповзли до краю дороги.
— Тьма військових йде. А наші чи німці, не зрозумію,— передає від дороги Срібний Гриша.
Вирішили сидіти в сосні, поки не стемніє. На дорозі шум, гамір.
— Так це ж наші! — гукнув Гриша.
— Та ні, хіба не чуєш, як джеркотять? — сумнівається Гнат.
— Нам би хоч одну таку гадмату, — прицмокнув язиком Іван Михайлович.
— По горобцях стріляти...
Нарешті, потік урвався, за ним, довго не осідаючи, тягся шлейф пилу.
Кілька чоловік, у тому числі й Іван Михайлович, метнулися
через дорогу. Шлях їм перепинив офіцер на білому коні.
— Стой! Руки вгору!
Офіцер оцінююче подивився на Івана, сказав:
— Солдата вбито. Конюшого. Будеш за верхового.
— Я верхи не вмію.
— Не розмовляти. Поведеш в поводу.
Переляканий Іван побіг доганяти стрій. Узяв за вуздечку коня, по боках поглядає, як би дати деру. Офіцер уздовж строю на коні скаче, поглядає. А тут, як на зло, колесо в гармати спало, стрій поламався. Офіцер підскочив до Івана, закричав:
— Нехлюй! Шкідник!
З переляку Іван підняв гармату за один край, надів колесо. Пізно ввечері, коли зовсім стемніло, а пил, здавалося, став ще густішим, ще уїдливішим, до Івана підійшов Біличин Василь, на прізвисько Кисіль.
— Для чого воно нам, дядьку, потрібно, щоб на нас кйичали. Давайте тікати.
Коли зовсім стемніло, а лісом став стелитися туман, Іван з Василем кинули коней, сховалися в хащі. Перечекавши небезпеку, вийшли на дорогу. Важкий, їдкий пил осів. Колона давно пройшла, затих, закотився за перевалом, станув у байраках глухий гомін, тупіт копит. По небу, начебто хто з ворочка висипав, висіялося зоряне просо. Між кучерявеньких хмар, начебто нічого і не трапилося у світі, плив щербатий місяць.

15
Закатавши котком город, Іван ішов до Семена радісний, збуджений. Семен якраз скінчив фарбувати дах. Сіли, розгомонілись.
— Жалься, Іване, чого прийшов, — усміхнувся Семен.
–– Щось, Семене, ніхто нічого не бурить.
–– Підожди, зберуть урожай і почнуть, –– впевнено проказав Семен.
–– Ти вже, Семене, грядки посадив?
–– Аякже.
–– А я оце овес і пдосо посіяв і катком закатав, хай досте. Вийшов сіяти, дивлюсь, на гдядці щось стидчить. Підійшов ближче — кідочок. –– брехав Іван, він давно відніс його. — Е, думаю, хдопці, діда не буде. Не хватало ще, щоб в городі гудо. У Подтаві нагудося. Взяв я той кідочок і переніс, –– похвалився Іван. Хай знає Семен, який він хитрий і метикуватий, а то всі вважають його простаком.
–– Ступа ти, Іване, от що я тобі скажу. Жаль, що ти ще й родич мені. Був ступою, нею і зостався, –– спалахнув Семен.
–– Ти того… не меди, –– розгубився Іван, –– А то як вдіжу, то вмдеш. Меде й меде, як мдин.
–– Я тебе вріжу, –– гарячкував Семен.
Маслакуватий, майже двометрового зросту, Іван вайлуватий і незграбний не тільки в руках, а й розумом. Ні хитрості, ні кмітливості. Зате й вивести з рівноваги Івана не легко. За це Івана поважали і навіть поза очі в розмові всі звали тільки Іваном Михайловичем.
Семен хоч і старший роками, проте по батькові його величали рідко. Маленький, вертлявий, в пояс Іванові, до того ж ще й гарячкуватий.
На поріг вийшла Оришка. Лице, руки, ноги — все в ластовинні. Оришка ніколи й ніде не працювала, весь час хворіла, та так, що зайвий раз і борщу лінувалася зварити.
–– Семе-е-е-не! Чи ти ввесь і борщ по-ї-ї-їв? А що ж я Га-а-а-альці сипатиму?
–– Та хіба ж я знав, я думав — ще є, –– винувато похнюпився Семен.
Таке запитання Семен чув майже щодня, а тому звик. Та зараз, у присутності Івана, йому чомусь стало незручно. Якби хоч Іван удав, що не помітив, а то осміхнувся, засоромився.
Коли хтось потрапляв у незручне становище, як-от Семен, Іван завжди ніяковів, начебто не сторонній, а він сам вскочив у халепу.
Скільки Семен того борщу з’їсть, тарілку? Іван бачив як він їсть. Як погане кошеня. Про з’їдений борщ давно було відомо в хуторі і старому, і малому. А тому, коли хто-небудь хотів поглузувати з Оришки й Семена (особливо любив це робити вічний парубок, Ладимаришин Гриша), то завжди починав з борщу: «Семе-е-е-не! Чи ти весь і борщ по-ї-ї-їв, а що ж дівчатам буде?» Потім уже додавав щось своє, новеньке. Гриша безбожно перекручував слова, і вся вулиця чи то досвітки вилягали від реготу. Звичайно, Семен знав про це, але те, що Іван став свідком домашніх чвар, Іванова винувата усмішка вкрай розлютило його.
–– В тебе, Іване, мабуть, не всі дома.
–– Нічого, колись посходяться.
–– Не посходяться, бо ти дурень. Однеси кілочок на місце, де брав, чуєш?
Семен схопився і прожогом до Івана. От-от битиме.
–– Семене. Чого ти кипиш, як літровий самовар? Не пдигай, а то задавдю, –– удавано суворо каже Іван. При цьому не перестає всміхатись добродушно, ніяково і трохи здивовано. Звичайно, бити Семена Іван не збирається. Ну, що там бити? Стусонеш раз –– і душа відлетить.
–– Через тебе, дурню, може хутір пропасти, –– не вгамовувався Семен. –– Почнуть бурити там, де ти кілочки поставив, і зіб’ються з жили. Нахта — як і вода. Натрапиш на жилу — буде. Поминеш — дулю з маком получиш.
–– Ти розумний, а як хату звалять? Поставлять вишку на причілку. Якби тобі біля нової хати поставили?
–– У Гогольській тоді дадуть на другому поверсі.
–– Сам живи в двоетажній.
–– Попросиш, вони можуть і одступити. Тепер такі машини, що і з Човнового потягнуть. Чом би вони тут свердловини били. Тут город будуть строїти.
–– Все’дно, Семене, з-під хати тягтимуть. Ще хата сяде.
–– Ну, що тобі, Іване, казати? Я вже все сказав. Сьогодні щоб відніс кілочок на місце, а то поб’ю. –– Семен оступився, для певності взяв у руки навильник.
–– Ти? Бити? Мене? –– дивується Іван. –– Не тдинди, Семене. Ти ж сдабий, як модква.
–– Битиму, їй-бо, битиму! За їй-бо постою. А не поможе –– заявлю.
Семен розумів, що справи тут не в пакільці, пробурять, як надумають, і без нього. Його обурювало, що Іван не вболіває за долю хутора, а тому свідомо чи несвідомо здатен причинити йому зле. До того ж своїм зізнанням Іван нагадав про майже втрачену надію на відкриття поблизу хутора промислу, якої Семен уперто тримався і підтримував в інших і яка через отаких дурнів, як Іван, от-от зникне. Хутір ще чи зселять, чи ні, а от віру в його майбутнє перенесений пакілець може підірвати. Почнеться розбрід, паніка. Ніхто й зселяти не буде, самі побіжать, як вівці, аби тільки хто-небудь тюкнув. Немає нічого страшнішого, ніж зневіра.
Іван перестав всміхатись, спроквола встав з стільця, недовірливо глянув на Семена. А що, й заявить. Йому ум не заоре.
–– Чи ти, Семене, звихнувся на тому пакільці. Їй-бо здурів! Увечері скажу Мадії, хай принесе.
Звичайно, Іван і гадки не мав розповідати Марії про якийсь там кілочок, ще чого не вистачало, сам перенесе. Але в той же час не хотілось ось так просто поступатися, задкувати перед Семеном. Ще подумає, що злякався. Ти ба! Отаке миршаве, а в броду не стоїть!
–– Ти вже краще сам. Марія там знає, де він стояв, –– змирився Семен.
–– Добде. Ходьом по домах, –– запропонував Іван і, відчувши, що бовкнув не те, Семен був удома, розгубився, зніяковів.
Ішов дорогою й лаяв Семена: «От дурак. Такого дурака світ не бачив. Їй-бо мішком з-за вугла намаханий. Тріпло.Та що там казати. Він і замолоду таким був. Ані трохи не порозумнішав під старість. Тьху, нажив собі родича — вилаявся Іван.— Безперечно, це він йому тоді спортив косу».

* * *
У ту неділю майже всі хуторяни косили в лузі траву. Недавно пройшов дощ, подекуди в траві вода стоїть. Псьол поруч, чутно як шумить вода. Сонце стоїть прямовисно. Усі мужики роздягнулися до пояса. Один Іван Михайлович у темній сатиновій сорочці і кашкеті першим жене ручку. Іван косить силою. Іноді зупиниться, погострить косу і кладе валок далі. Слідом йдуть Дмитро Коломієць, Срібний Гриша.
— Ти Іван, із землею ріжеш, хро-хро. Ручка начебто поголена. У тебе й отава рости не буде.
Матієнко йде останнім. Відстав.
— На гада вона здалася, та отава.
Іван навмисно не згадує чорта, щоб зайвий раз не шепелявити. У густій щетинистій траві пурхають метелики, скрекочуть коники. Біля яру кує зозуля.
—Ти, Іван, хро-хро, про Полтаву розкажи, — наміряючись збити Івана з ритму, пропонує Матієнко.
— Е хдопці, в Подтаві баби не те, що в хуторі, — рече Іван. —Не те, що Марія.
— А чому ж ти, дурень, не женився в Полтаві, — сердиться Семен. Він не любить, коли Іван привселюдно паплюжить Марію. Хоч у свій час і ховався в бур’янах, щоб на Оришці не оженили. Хоч і стрибав потім у гречку, але зараз Семен живе в родині. А тінь, що Іван кидає на Марію, лягає і на його дочку Галю. Галя, вилита Марія, начебто з одного яйця вилупилися.
— Попросила мене одна в Подтаві провести проводку, — не звертаючи на Семена ніякої уваги, розповідає Іван.
— Ну і як?
— Один раз робив допізна, залишився ночувати. Прокидаюся серед ночі, а вона поруч лежить. Не пойму, в чому справа. Лягав начебто один...Дивлюся в стелю, чедт його знає, що робити. Думаю, може, трохи полежить та й піде, а я ще посплю.
— Га-га-га-га! – іржуть мужики.
— Невже і, правда, не знав, що робити?
— Скільки ж тобі хоч годочків було?
— Та десь під тридцять.
І знову: «Га-га-га! Го-го- го!».
— А коли ж зрозумів? Га-га-га!
— Через два тижні, після того як пдогнала. — Іван оглянувся, сказав: — Слабаки!
— Ти ще що-небудь розкажи, ми і зовсім відстанемо.
Спереду видніються Яроші. Крута стрімка гора. Над горою текуче марево.
Іван закінчив ручку, знімає сорочку, гарячий, спітнілий йде до води.
Велика волоока жаба плюхнулася у воду, обдала Івана бризками.
— У-у-ух! — здригнувся Іван, шльопаючи рукою по голому тілу, тільки луна лугом йде.
— Що, комарі кусають? — сміється Гамазур. Врахуй, Іван, не комар, а комариха кров п’є.
— Тепер зрозуміло, чого баби такі злі, — розважливо каже Іван.
— Може, викупаємося? — пропонує Дмитро. — Ти Іван, нас всіх заганяв. Матієнко он мантачку загубив, і досі шукає.
— Так воно вже й обід, їдять його мухи, — вклинився в розмову Андрій Федорович. — Можна і викупатися.
— Нехай вода степлиться. — Іван сідає на косовицю, розв’язує вузол з харчами. Семен бачить, що Івана все-таки поважають, заговорив:
—У тебе, Іване, напевно, коса дуже гостра, увесь час перед ведеш, дай спробую.
Іван витягнув ввіткнуту носком у землю косу, подав Семенові. Семен махнув. Коса ввійшла в траву і застрягла.
— Ти, Семене, слабий, ти хоча б семиручкою косив.
— Так, ти її, мабуть, зроду не клепав, не потягнеш.
— Не бреши, у мене коса, як бритва. Може, треба трохи погострити, — Іван дістає з правої кишені, закочених до колін штанів, брус, йде до Семена. Білі, начебто молоком облиті литки, обліплені ряскою і комарами.
—Хіба зараз коси, — підійшов до гурта Матієнко. — Ведеш жалом по нігті, а вона повзе, нігтя не дряпає.
Іван повісив косу на кущ глоду, пішов у кущі по нужді.
— Семен, а ну, відбий йому косу, — жартує Дмитро.
Поки Іван оглядав узлісся, прикидаючи, де б йому присісти, Семен приладив між ніг бабку, узяв молоток, клепає та посвистує.
Тим часом мужики понаходили кожен свій сидір, дістають відтіля хліб, цибулю, молоко, сало. В одного тільки Матієнка в сидорі десяток зварених яєць. П’ятеро — круто, п’ятеро — всмятку. Поки їли, повернувся Іван.
Присів навпочіпки, доїв хліб і сало.
— О, це молотник, — подивувався Андрій Федорович.
— Мугу, — мурчить Іван, рот хлібом і салом набитий, і знімає з куща косу, займає ручку.
Як махне косою, так і обкрутився навколо власної осі. Мужики позаду тісняться, ще чого доброго підріже.
-— Що ви з нею зробили? От дудаки, узяли, зіпсували косу. І хто вас просив? — Іван кинув косу, плюється.
-— Бери он у Матієнка Петра, він все рівно ходить, заглядає.
А ні, — побий жало молотком, — сміється Гамазур. Іван узяв свою косу, і так-сяк, пристосувавши, докосив до вечора.
Стомлені, пішли на Псьол купатися. Знявши штани і підштаники, позалазили у воду. Срібний Гриша і Дмитро запливли на середину, стоять, руками непомітно перебирають. Іван на голову вище їх.
— Гдицьку, там глибоко? — До Дмитра Іван не звертається, сердиться через косу.
— Та ні, — лукавить Гриша, — йди, не бійся.
— А ну, Іван, покажи, як сокири плавають, — сміється Семен. Він, як і Іван, плавати не вміє.
— Сам ти тупор. Я, де Гриша пройшов, завжди пройду.
Іван у підштаниках забрів у воду, пішов до Гриші. Вода вже під руки сягає, а він йде, вважає, що Гриша на дні стоїть. І раптом, у Івана начебто хто з під ніг дно висмикнув; голова зникла, тільки буруни пішли. Дмитро кинув у воду віжки, кричить.
— Лови гузир!
— Ну, що, накупався? — витягнувши Івана з ями, сміються хлопці.
— Ну, і підвів ти мене, Гдицьку, —обурюється Іван. — На тиждень напився.
Семен стоїть осторонь, натягає на долоню рукав домотканої сорочки, витирає піт. Він так і не купався.
У хутір поверталися пізно. Підійшли до містка, а там саме настил змінюють. Дошки врозкид, у шаховому порядку кинуті. Усі, хто плавав, — перейшли. Семен теж переборов той вутлий місток, а от Іван Михайлович і Петро Матієнко зупинилися, чекають, поки інші подалі відійдуть. Від плину води голова вернеться, хоч назад повертайся. Не змовляючись, стали на коліна, тримаючись за дошки, переповзли на протилежний берег. Пітні, в пилюці, обличчя від страху посіріли.
— Ну і слабак, — глузує з Івана Семен.
— Я сьогодні ледве не втопився. І ти б злякався. Я сьогодні гектар
викосив. А ти? Тільки й знаєш косу портити, — звівся на ноги Іван.
— Я не менше твого косив.
— Де косив, там і гривки позоставляв.
Іван і Семен зчепилися, довелося рознімати. У хутір увійшли разом з темрявою, а там плач, начебто по померлому. Жінки вибігають на дорогу, голосять. Чітко чутне слово: війна.

16
Іван не пішов додому, а завернув до Миколи Ригора, з яким жив по-сусідськи. Колись Микола бояринував на Івановому весіллі. Тепер же, коли Артем і Степан стали прикордонниками, Іван чи не щодня заходив до Ригорів.
— Ото тільки й людини. А що вже розумний, то не згірш Чабака, — нахвалював Миколу Іван.
Баба Олена була якраз надворі, сиділа на лавочці, ганяла хлудиною курей, щоб не вибивали кубел.
–– Хазяйнуєте, бабо? –– запитав Іван.
–– Яке вже там хазяйнування, як здоров’я немає!
–– То так. А Микола дома?
–– Десь у хаті. Газети читає.
Іван зайшов у хату, привітався, запитав:
–– Микодо, не будо від Артема письма?
–– Е, не було, Іване,–– випередила Миколу Манька.
–– І від Стьопи немає. Погані діла, –– зітхає Іван і лізе під картуза, шкребе лисину.
–– Не переживай, Іване, може, воно там ніколи. Напишуть, –– підтримав розмову Микола.
–– Я вчора так задумалась, що несла запарку поросяті, а висипала корові в ясла, –– журилася Манька.
–– Микодо, ти мені хоч на карті покажи, де вони служать? –– вкотре питає Іван.
Микола дістає з-за братового Іванового портрета добряче пошарпану, згорнуту в трубку карту, розгортає на столі. Ріжки, щоб не загиналися, притиснув Артемовими підручниками, тицьнув пальцем десь аж у самім низу.
–– Оце тут, Іване, дивись.
–– А ми ж де?
–– А ось тут, –– Миколин палець поповз догори.
Іван водить скаліченим пальцем слідом за Миколою, зітхає, чухає лисого лоба під картузом, скубе потилицю, скрушно хитає головою.
–– Та й дадеко, –– Іван робить паузу. –– Я так понімаю, Микодо, там теж треба сторожувати. Погане діло, Микодо, навіки погане. На бдигаді в гдупу ніч і то стдашно, а там? Добре, як сдабий ітиме, а коли такий здодовий, як Сдібний?
— Коли такий, як Баламут, то погано, –– всміхнувся Микола.
Якось узимку Баламут Василь вкрав на бригаді мішок силосу і йде. Аж тут йому назустріч Іван. Підходить ближче, придивляється:
–– Що це воно тут за ворики?
Василь перехопив мішок однією рукою та як огріє кулаком Івана в вухо.
–– О, тепер упізнав! Це, мать, Сдібняк.
Ніхто в хуторі не посмів би вдарити Івана, а Василь навіть не озирнувся.
–– І пдидумали вночі ту гдяницю охданяти. Послали б лучче нас, Микодо. Ми б за місяць викопали гдибокий рів, хай ідуть. А вданці, як дозвидниться, ловили б тих, хто вночі впав.
–– Ми вже з тобою, Іване, молодого не впіймаємо, хіба такого, як самі.
–– Днів тди посидів би в тому дову, охляв, швидко б не побіг. У Гдицька он кодова б’ється, а як постоїть день гододна й непоєна, така пдоха становиться, хоч за роги її бери. Так-то хдопці!
Послухати Івана, то й не збагнеш, чи жартує, чи, мо, й справді вірить, що можна оточити себе ровом, щоб марно не лізти під кулі.
–– Іване, ходімо в бригаду, в карти зіграємо, розгонимо смуток.
— Ходьом, –– згодився Іван. Так чи інакше, а в бригаду йому треба йти.
Вже декілька років Іван порався біля худоби. Це взимку, коли на бригаду в старі кошари переганяли овець чи телят, ближче до кормів. А влітку, коли овець та телят пасуть аж у лузі під Байраком, працював на різних роботах, старшим куди пошлють. Найчастіше возив воду, інша робота траплялась рідко.
Того року в бригаді були телята. Вдень Іван порався, помагав Гриші та Росєйці, вночі сторожував. Дуже вже хотілося Іванові заробити добру пенсію. А чому б і ні? Почувався Іван ще добре і після виходу на пенсію планував порвати з колгоспом й піти на цегельню. Заробить грошей, купить Стьопкові хату, а якщо буде здоров’я, випише цегли, то, мо, ще й побудується в Байраці, на станції або в райцентрі.
Останнім часом в Івана тільки й розмов було що про хату та про Стьопка. Про Параску не думав. Через Марію Іван вважав усіх жінок першопричиною зла на землі, напастю для всього чоловічого роду, а тому до дочки ставився прохолодно. Всі страждання й невдачі, халепи й незгоди, яких Іван зазнав за життя, він подумки переносив і приміряв на сина. Йому ставало шкода Стьопка, а разом і себе. На очі навертались сльози. І, як на Степана переносилось усе лихо, так підсвідомо Параска ставала в його очах носієм того зла, яке на довгому віку заподіяли йому жінки. Звичайно, Іван розумів, що дочка не повинна в тому злі. Він намагався переконати себе, що жінки — то жінки, а Параска його дочка, його кров, його часточка, але до кінця перебороти себе так і не зміг. І десь там у душі, де мала бути любов до дочки, були пустота й байдужість. Так і не зміг Іван відокремити в своїм серці дочку від жіноцтва, і все, що було пов’язане з ним, мучило, викликало недовір’я. Навіть те, що змалечку вона більше горнулась до матері, переконувало: він не помиляється, одного поля ягоди. Спочатку це непокоїло Івана, потім перестало. Звик. Чоловік повинен бути з чоловіками, жінка — з жінками. Марія навіть не здогадувалась, що до такого ставлення Івана до дочки спричинилася вона. Якби не вона то Іван, можливо б, любив дочку більше ніж сина. Упродовж більш ніж двох десятиліть вона чимало залила йому за шкуру сала. Марію це мало обходило, навпаки, таке ставлення Івана до дочки було їй на руку. Протягом усього життя, не вибираючи засобів, вона воювала за душі дітей і багато чого досягла. Не тільки Параска, а навіть Степан, незважаючи на батькову сліпу й самовіддану любов, не любив його.
Марія в душі звинувачувала Івана в усіх гріхах, і так вже виходило, що все гарне в дітях від неї, а все погане — від нього. Діти дедалі більше тягнулись до матері, дедалі більше не любили й зневажали батька. Чи варто поважати батька, у якого всі вади як на долоні. Читати і то не вміє. По друкованому ще так-сяк, а по писаному і не питай. Та що там читати, хоч би розмовляв як слід, а то всі хуторяни сміються. І це було найвразливішим. Степан не розумів жартів, а тому, намагаючись відмежуватись від батька, сам, бувало, сміявся з нього. Іноді Іван дорікав Степанові, ставлячи Артема за взірець. Степан не злюбив Артема, хоч і жили по сусідству, дружби з ним не водив ні в школі, ні потім, коли стали дорослі. З роками відчуження ставало помітнішим і мало не переросло у ворожнечу. Степан навіть інститут вибрав той самий, що й Артем, таке велике було бажання довести, що він здатен не тільки вступити, а й вчитись незгірш від Артема чи того ж Чабака.
Правда, в перший рік після закінчення школи Степан до інституту не вступив. Працював у Кременчуці на будівництві нафтопереробного заводу. Багато пережив і передумав Іван за той рік. У нього тільки й розмов було, що про Степана. Скрізь: в автобусі, на базарі, на зупинці — Іван заводив розмову із знайомими і незнайомими людьми, жалівся, що син не вступив до вузу і тепер от має працювати.
–– І що воно задаз у тих гододах робиться. І гдоші добрі заробляють, а додому приїхав у самих тдусах. Все попдопивав чодтів хлопець. Якби вчився, пити нікоди б будо.
–– Хто зараз так вступає? –– дивується співрозмовник.
–– Та по сусідству один вступив.
–– Гроші добрі сунули, то й вступив.
–– Гдоші, кажеш? Не віриться, добре вчився. А проте, мо, й гдоші.
З тих пір і задумався Іван.
Наступного року, щоб не ризикувати, під тиском батька подався Степан до технікуму. Іван вирішив більше не випробувати долю, сам поїхав у технікум, «сунув» завучу півтори сотні, а нотомість одержав запевнення, що син його неодмінно буде вчитися. Іван ледве діждався вересня. Степан і справді став учитися. Іспит він здав успішно, а тому й був зарахований студентом.
Іван довго не зізнавався в скоєному, ходив радісний, збуджений, ждав слушного випадку, щоб з кимось поділитись своєю радістю.
–– Як там Стьопко вчиться? –– одного разу запитала Івана Манька.
–– Іди сюди ближче, –– проказав схвильовано.
У Івана навіть язик засвербів, не терпілось йому похизуватись своїм умінням знаходити потрібні двері. До того ж своїм зізнанням Іван хотів викликати на відвертість Маньку, дізнатися, скільки ж сунули вони. А в цьому він тепер, як Степанові відкрилися двері в технікум, був упевненний.
Манька підійшла.
–– Я, Манько, Стьопу пдистроїв, –– понизивши голос до шепоту, сказав Іван. –– Якби не я, то був би він зараз у Кременчуці або волам хвости кдутив би в бдигаді. А то взяв гдоші й поїхав у Подтаву. Стдашно було, та я вже рішив: або пан, або пдопав. Зайшов до завпеда, тепер і вчиться. Добре, хороший чоловік лучився, гдоші взяв, а другий міг би і в міліцію подзвонити.
На деякий час Іван вмовк, нерішуче запитав:
–– А ви, коли Артема встроювали, скільки одвезли? Бач, мені й не сказали. Був би і Стьопа в інституті. Я б гдошей для Стьопи не пожалів.
–– Та Господь з тобою й Господь над тобою, Іване, нічого ми не возили.
–– Бдешеш…
–– Та не зійти мені з цього місця. Чим хочеш можу тобі заприсягнутись.
Іван ніяково ворушить губами і не знає, що йому робити, вірити чи не вірити. Так і пішов додому ні з чим.
–– Тільки що зізнався Маньці, що гдоші в технікум возив, –– чухаючи лисого лоба, сказав Марії.
–– От дурило, так дурило. Як тепер хлопцеві вчитися?
–– Та я ж думав, що й вона признається, а вона не призналась. Розумна.
–– Та вже ж не така дурна, як ти. Стьопа й без твоїх грошей вступив би, –– зводила Марія нанівець його турботу про сина.
В суперечці Степан ставав на бік матері, вважаючи, що вступ до технікуму був його, а не батьковою заслугою.
–– Якби не одвіз, то не вступив би, –– сердився Іван.
–– Що одвіз, що в нужник укинув. Ти ж не знаєш, кому їх і віддав. Мо, якому сторожеві. Я б ото, бувши Стьопою, і не вчилася у ньому, –– підзуджувала Марія.
–– Я його тепер і так покину, –– запалився Стьопко. –– Всі тепер знатимуть.
— Та я пдосив Маньку, щоб не казала.
–– Атож! –– підпряглась Марія.
Другого дня Іван перепитав Миколу:
–– Мо, ти, Микодо, возив, що й Манька не знала?
–– Ні, Іване, не возив.
–– Ви ж тільки нікому не кажіть, а то я вже не рад і своїй сорочці.
Іван не вірив ні Маньці, ні Миколі і, зустрічаючи людей, здебільшого незнайомих, ділився своїми сумнівами. Але й ті не вносили ясності в його сум’ятну душу. Радів тільки тоді, як отримував від сина листа. Параска вголос читала того листа, коментувала:
–– Бачите, Стьопа пише, що все нормально.
–– А то він напише, як погано. Такого з гданиці писати не можна. Я й так знаю, що охороняти погано. Пдопав хдопець.
–– А як ти думав? Це тобі не телят порати на бригаді, та й то по пиці схопив, –– глузує Марія.
Тим часом Микола зібрався. Вийшли надвір. А там вже справжня весна. Зоряно, прохолодно. Хрумтить льодок. Дивно, хутір майже розпався, а бригада ще існує. Була саме неділя, і на бригаді зібрались картярі. В учнів розпочались весняні канікули, і бригадир, як завжди, вивісив на стіні листок з четвертними оцінками всіх хутірських школярів. Іван довго вдивлявся в той загальний табель, водив по ньому пухким пальцем, натужно ворушив губами.
–– Ну, й почедк. Микодо, ти гдамотний. Іди подивись, як тут моя Падаска занімається. Якби по печатному, може й пдочитав би, а по писаному не пойму.
Іван поважав Миколу, дослухався його думки, а тому неодмінно хотів побачити, яке враження справить на того успішність його дочки.
Раз цей триклятий табель вивісили перед усім миром, то про нього взнають усі, в тім числі й Микола, а тому вже краще хай це буде на його очах. Так він хоч буде знати, як Микола ставиться до цього.
–– А хіба вона табель не приносила?
–– Ні, каже, не давали кадточки.
–– Бреше.
Микола знайшов у табелі потрібну графу.
–– Оце, Іване, твоя Параска. Дивись сам.
Іван прискалив око, став читати:
–– Тди, тди, тди, тди. Та що це в чодтового батька? В десятому класі, — і самі трійки? Куди ж вона піде після школи? Микодо, а ти, бува, не помилився? Зажди, тут ось і чотиди. Ще чотиди, п’ять.
–– Та то, Іване, четвірки по фізкультурі і по труду, а п’ять по поведінці.
–– Та що ти кажеш, Микодо? Треба трохи гайки попідкручувати. Стид і стдам. Ану, Микодо, дай я подивлюсь, як там Сашка Білика Вірка занімається.
–– Та пошти, Іване, так, як і Параска. Недаром в один і клас ходять.
Це трохи заспокоїло Івана, але ненадовго. Він трохи посидів на лаві, і тільки-но розпочалась гра, пішов додому. Довго ходив по хаті похмурий, на подив Марії, навіть злий.

17
–– Де це Падаска? –– питає сердито Іван.
–– Пішла десь до Сашкової Вірочки. А може, в м’яча на вигоні грають, кричать он, аж сюди чути, –– відповіла Марія і тут же накинулась на Івана. –– І де його можна никати? Вдома нічого не роблено, корова ні годована, ні напована, коли я її в трясцюки буду доїти? Надворі вже меркне. Чуєш он, як реве, а в нього й думки немає прийти додому.
Іван навіть про дочку забув.
–– Хай деве.
–– Хай деве! –– передражнила Марія. –– Оце так-так. Оце так хазяїн, –– лютувала Марія. –– Щоб тобі й добра не було. Тільки й знає бренькати. Щоб ти був поза Уманню ходив. Ой, людоньки добрі, що мені робити, що й казати? –– заголосила Марія на всю хату. –– Ой, пропала моя бідна голівонька.
–– Не кдичи. Взяда моду. Задаз напою, –– буркнув Іван, взяв під лавою біля мисника порожні відра, поцокотів з хати.
Темніло, хутір покривав присмерк, затягували, з’їдали сутінки.
Іван давно не жив з Марією. Ішов до колодязя і дивувався, чого це Марія наріпилась на нього? Він ні в чому і ні перед ким не завинив, а тим більше перед Марією.
Іван витяг води, зайшов у повітку. Квітка стояла і ремиґала. Зачувши кроки, повернулась. Іван нахилився, обмацав рукою ясла. Самі з’їдини.
–– Отаке стедво мале, а отаке бдехливе, –– вголос вилаяв Марію і усміхнувся, підставив відро. –– Пий, Квітко, пий.
Іван протягнув руку, погладив корову по здухвинах. Вони врівні з крупом.
–– Добре налупилась. Аж вздухи вирівнялись. Ще води принести?
На знак згоди Квітка повернула до нього голову. Іван взяв її за єдиного рога, Квітка була шута, ласкаво мовив:
–– Зараз принесу.
–– Тиняєшся по Надеждах, як ледащиця, –– нарікала з сіней Марія.
Іван шаснув з повітки в вечірні сутінки, поринув у спомини. Згадав, як колись замолоду, бувало, стрибав і він у гречку, та тоді Марія навіть не здогадувалась. Років з десять-п’ятнадцять тому, коли він інколи забігав до Надежди, йому здавалось, що Марія геть про все знає. Обманювати він не міг, а тому повертавсь наче на голках і одного разу, коли Марія чогось накинулась на нього так-от, як зараз, з переляку мало не сказав правди.
–– І де можна тинятися. Глупа ніч надворі. Вже он перші півні співають, а він швендяє й швендяє.
Іван уже й рота відкрив, щоб сказати, мовляв, заходив до Надежди. Попросила полагодити повітку, стягнути бантиння, а тому й затримався. Та Марія, ні про що не здогадуючись, сама ж і виручила його:
–– Ну що, виграв?
–– Кого? –– розгубився Іван.
–– Не закогокуй. В карти, питаю, виграв?
Вечорами чоловіки часто збирались на бригаді або в Миколи Ригора в хаті, грали в карти, коротали зимовий час. Іван звичайно, грати не відважувався. Це хіба що дуже попросять, а просять його тільки тоді, коли немає четвертого.
–– А, в кадти? –– зрадів несподіваній помочі Іван і розгублено відповів: –– Пдогдав. –– І це була правда. Іван так часто і безнадійно програвав, що навіть коли б сьогодні й справді грав, неодмінно б програв.
–– Ото й не ходи. Який з тебе в біса картьожник. Нема ума, нічого й никати, сиди краще вдома. Аби сміялись тіки, –– вилазячи з-під ліжника, повчала Марія.
Якби не так нудно було вдома з Марією, Іван, може б, нікуди й не пішов, а так коли-не-коли й загляне до гравців. Посидить, подивиться й додому. Інколи й до Надежди заверне.
–– Ги, ги, це ти, Ваня? Заходь, давно тебе не було. А я оце, ги-ги, самогонки вигнала і коржиків напекла. Сідай, я зараз.
Іван сунеться по вичовганій до слизоти лаві на покуття під образи, щоб, бува, не побачив ніхто з дороги, підкручує гасову лампу. Від Іванового важкого подиху язичок полум’я здригається, полохливо вилягає, закіпчує скло.
Надежда підтикає спідницю так, щоб було видно вишиту на сорочці вузеньку прошву. Довго чиргикає кочергами, потім встає навколішки, світить тугими, налитими стегнами, неквапливо вигрібає з-під припічка кострицю, сміття, розтоплює піч, поправляючи волосся, зиркає з-під пахви на Івана. Нарешті дістає з мисника квашену капусту, ставить на скриню. Довго порпається над лавою, цокотить порожніми пляшками, роздивляється на світло заткнуту кукурудзяним качаном півлітру каламутної рідини, нарешті, встає, бере на лутці склянку й чарчину.
–– Тобі, Іване, стакан, ти здоровий, ги-ги, а мені й полустакана стане. Ну, ги-ги, за минувші празники. –– Надежда наливає, цокається з Іваном. –– До дна.
–– Ну, й скажена, чодтяка. Як ти її тільки гониш, Надеждо, –– витираючи перекошеного рота, питає Іван і тягнеться пучкою до миски з капустою.
–– Підожди, я осьдечки ще коржиків знайду, ги-ги, –– Надежда вибирається на лаву, стає навшпиньки, довго шарудить рукою по полиці, скоса слідкує за Іваном: чи ж дивиться на її оголені стрункі ноги?
Іван наминає капусту, аж за вухами лящить, й не звертає на Надежду ніякої уваги. Надежда ніби ненароком ще вище підсмикує спідницю, тягнеться під самісіньку стелю, хоче зазирнути на полицю. Литки на ногах напружуються, оголені стегна товщають, робляться тугі, наче налиті.
–– Не знайду, ги-ги! Іване, ти вищий, встань, подивись, –– просить Надежда й зітхає: «Може, хоч тепер гляне».
Сп’янілий Іван на мить відривається від капусти. Вставати йому не хочеться, його вже добре разморило.
–– Ну їх к чодту, ті коржики. Не треба ніяких коджиків, злазь з лави, Надеждо!
Надежда злазить, зів’яла сідає поруч.
–– Добда в тебе капуста, Надеждо, –– розважливо каже Іван. –– Тдеба сказати Мадії, хай і собі таку зробить.
–– Може, ще вип’єш? –– уже безнадійно питає Надежда.
–– Можна, а чого ж. Добда горілка. Надий гдам сто.
–– А не оп’янчишся, ги-ги?
–– Та ні, не бійся.
Сказати, щоб Івана дуже вже тягнуло до чужих молодиць, то й не скажеш. І до Надежди ходив скоріш знічев’я, та ще тому, що ніколи не любив Марії. Надежда відчувала це, під’юджувала.
–– Отакий ти, Іване, челядин, а таке барахло взяв. І куди ти в біса дивився?
Марію, звичайно, вродливою не назвеш: худенька, маленька, в пояс Іванові. Обличчя гостре, пташине, геть усе в ластовинні. Ніс довгий, загострений, до того ж ще й з горбинкою, як у яструба. Ладимариха недарма орлом прозвала. Та якби ж тільки обличчя, а то геть усе тіло у ластовинні, наче віспою побите.
–– Мале, слабе, рябе, страмне, дрібне. –– погоджувався Іван.
Згоджувався не тому, що насправді сам так думав, а тому, що наполягала Надежда. Дуже вже хотілось Іванові залишитись в її очах челядином. Зустрівши Марію на пастівнику, біля корів, Надежда передавала їй слова Івана і добавляла:
–– На біса ти такого дурня прийняла?
Між Іваном і Марією щораз частіше виникали сварки. Іван знов став топтати стежку до Надежди.
–– Ну, я пішов до матері, –– буркне було, хряпне дверима –– і на дорогу.
Біля Надеждиного двору зупиниться, озирнеться, почухає лисину під шапкою чи то під картузом і позадкує в город, щоб заплутати слід. Хай вважають, що слід веде з хати і не придивляються. Бо як тільки придивляться, зразу й поймуть, хто залишив його. Бо хто ж в хуторі не знає Іванового розміру, сорок шостого розтоптаного.
Одного разу Іван мало не попався. Тільки зайшов у двір до Надежди, а тут Семенову Оришку чорти піднесли. У Івана й серце впало: побачить, зразу ж і віднесе Марії –– рідна ж сестра.
Набагато вища й дебеліша від Марії, але, мабуть, ще рябіша, бо була білява, Оришка простувала дорогою. Іван тільки-но забачив своячку, позадкував у сіни. А Оришка, як на зло, повертає, повертає свою гусячу голову в бік двору, короткозоро придивляється, мружить підсліпувате око, хто ж там шаснув до Надежди в сіни, чи не Іван? Хотіла вже було завернути в двір, спитати, що він там робить, та передумала: мо, то й не він, чого б він там був?
Тим часом Надежда відчинила ляду погреба, полізла по капусту. Іван оступився та як шелесне. Добре, що Надежда встигла одвихнутись, Івана пудів сім, убив би.
–– Чодти б тебе забрали, твою мать, –– вовтузячись, вилаявся Іван. Лаятись міцніше Іван не вмів. Ніколи не було у нього до цього ні хисту, ні бажання. Лаявся тому, що лаялись інші. І хоч до пуття не вмів скрутити цигарку, інколи навіть курив, щоб хоч трохи мужиком пахло, бо коли не п’єш, не куриш, то який з тебе мужик.
–– Ти ба, як обмарило: був чоловік і наче крізь землю провалився.
Підсліпувато мружачи очі, Оришка трохи постояла на дорозі й пішла до Марії.
А Іван ще довго лежав у погребі на холодному, кректав, гладив обідраного бока. Кректав ще довго й вдома.
–– Чого ти крекчеш? –– допитувалась Марія.
–– Та вчора як солому телятам возили з Човнового, Гдицьків собака як вискочить з повітки, а я якдаз коней в поводу вів. Сива як злякалась, як двонула. А мене ручицею по боку як шмагоне, от і кдекчу.
–– От роззява, так роззява, вічно в тебе не як у людей. Сьогодні бік обідрав, завтра без голови прийдеш.
–– А що ти їм зробиш, тим коням? Як понесли , не вдержиш, стригун аж на стовповий забіг, –– скаржився Іван. –– Попробувала б сама. Я який здоровий, а не вдержав.
Придумати таке у Івана не вистачило б фантазії, подібний випадок, тільки трохи раніше, з нам справді трапився.
З того часу Іван до Надежди більше не ходив, підростали діти, радували. А радості в його житті саме й не вистачало. От і шукав її то в Надежди, то ще десь…
Іван напоїв корову, кинув у ясла оберемок сіна і хотів був вже йти в хату, як у повітку ввійшла Марія. Дзенькнула порожнім відром, присіла. Корова оступилась.
–– Стій, щоб ти здохла, норов який взяла.
–– Може, в неї дійки потдіскались, –– висунув здогад Іван. –– Підмивати тдеба.
–– Якби в тебе язик пополам тріснув, воно б легше було. Геть, іди вже з моїх очей.
Іван нахилився, щоб не зачепитись головою за трямок одвірка, мовчки пішов у хату. Хотів був засвітити каганця, електрика чогось погасла, та передумав, і так гасу немає, для керогазу не напасешся, та й пізно вже. Не роздягаючись, приліг на дерев’яний піл, руки під голову. Ще, чого доброго, прийде та причинувата Марія, вириватиме з-під голови подушки, зла ж, аж зелена, ще й кричатиме, як бувало замолоду, коли він кидав її.
–– У моїй хаті живеш, на моїх подушках спиш, мій борщ ще й моєю ложкою їси. Не пий води моїм кухлем, кому сказала?
Іван задумався поринув у спогади. Якби не Стьопа, давно б покинув. Він тільки й тримає його в сім’ї, та й на землі теж. Скільки разів Марія їсти не давала? Місяцями борщу не варила.
З голоду Іван, правда, не вмирав. Хліба заробляв багато. Мішки з пшеницею як складе у сінях в клітку, то аж до самісінької стелі, ще й на другу клітку залишалось. Цілий рік потім міняв на крупчатку в Миргороді, у Виноградовім млині. Та й свиней, вважай, сам вигодовував. Хоч борщу не їв місяцями, а до хліба й сала тут уже він хазяїн.
Сьогодні теж, мабуть, вечеряти не прийдеться.
Іван встав з полу навпомацки в сінях знайшов бодню з салом, відрізав шматок, узяв з макітри кусень хліба, такий що руку от-от зломить, пішов на грядку. Сів навпочіпки біля часника та цибулі, що тільки зійшли, наскуб пірець і хіба ж так наминає. «Жити можна», –– подумав уголос.
Повечерявши, згадав про дочку, пішов у хату. Параска була вже дома, сиділа за скринею, щось читала при каганці. Марія цідила з дійниці по глечиках молоко.
–– Ти чого так погано занімаєшся, стедво, –– гукнув з порога.
–– Не займай дівчини. Мо, вона не понімає.
Якби від Степана хоч яка-небудь звістка прийшла, то, можливо, усе обійшлося б гаразд. Полаяв би Іван Параску, та на тому б усе й скінчилось.
–– Не мішайсь! Я ж до тебе не мішаюсь, як ти їх б’єш? –– відстоював свої батьківські права Іван.
–– Тобі їх не жалко, того й не мішаєшся.
–– Я хочу, щоб з них люди виросли, а не жоддаки.
–– Сам ти жолдак. Вік зжив, а балакати як слід не вмієш. Піди до Срібних у Кольки повчись. Три годи дитині, і лучче від тебе балакає.
–– Коди така грамотна, то беди сама й учи. Тіки чого ти навчиш, як ти сама дудна, як сінешні двері. Як одвірки, –– болісно всміхаючись, уточнив Іван.
–– Сам дурило! Артема та Володьку не Манька вчила, а Микола. А Манька пошти така ж, як і я, грамотна. Одну ланку полемо.
–– Не підпрягайся, а то барки обмажеш.
–– Сам баран, а хоче щоб діти розумні були. Микола он як розумний, то у нього й діти на п’ятьорки вчаться. Ти йому, Пашо, більш письом від Стьопи не читай, хай сам читає, баран.
–– Бадан, бадан, –– розгублено повторював Іван. –– Я б теж вивчився, та нікому було вчити. Тепер цілий вік і ходжу в датаних штанях. А Падаску я задаз вивчу. І алгебду, і геометдію, зразу пойме. Більше гдошей я не повезу. Хватить, що за Стьопу возив. Однаково не в ту дяку.
Іван розстебнув ремінець, за пряжку став витягувати з штанів. Параска заверещала та навтіки.
–– Дадеко не втечеш. Спати додому пдийдеш, –– розважливо сказав Іван, не знаючи, чи заправляти пасок назад, чи, мо, держати його в руках, і ця нерішучість, мабуть, найбільше дратувала Марію.
–– От дурило, так дурило. Підожди, хіба Стьопа не приїде, я йому все розкажу. Він тобі покаже, де раки зимують.
–– Стьопа? –– знітився Іван, –– Стьопа — мій син. Стьопа мене пойме, –– сказав Іван, та слова Марії , мабуть, подіяли, став заправляти пасок.
–– А то ти раз його ганяв. Думаєш, він забув?
–– Якби знав, що на гдяниці буде служити, й пальцем не тронув би.
Іванові на очі навернулися сльози, він поспіхом вийшов із хати, попрямував у бригаду.
Марія позвала Параску, наказала:
–– Пиши Стьопі письмо.
Під диктовку Марії Параска писала Степанові:
«Здрастуй, дорогий синочок, братик і онучок Стьопа! Палкий привіт тобі від Паші, бабусі, й від мене. Чого від тебе немає письом? Ми вже тут всі журимось, днями і ночами плачемо, а батько ще й спати не дає. Цілісіньку ніч проганявсь, щоб його зогнало, як гору. Обиджає дуже мене й Пашу. Другий день тіло труситься. Та хоч би за діло ганяв, а то так. Та ти сам знаєш, як він тебе лаяв та в примір того головатого Ригора ставив. А на старість так зовсім здурів. Ми всі вже ждемо тебе, синок, нашого защитника, та хтозна, чи й діждемось. Якщо не повбиває, то самі повмираємо. Пишемо тобі письмо, і всі плачемо. Я вже йому казала: «Хіба Стьопа не приїде, він тобі очки вставить». Тільки хто нас слуха? І за вухом не веде. Ти вже, синок, пропиши йому, та так, щоб надовго запам’ятав. Ждемо отвєта, як соловей лєта. Твої мама, Паша, бабуся. До свіданія».
Іван йшов у бригаду, шкодував за прожитим життям.
І чого він, дурень, оженився на Марії? Адже не хотів. Видно, доля. Навіть у день весілля був у Надежди на вечорницях, лежав на полу.
— Пішли, Іван, з нами, — насідають Микола Ригір і Кисіль. — Уставай! Під лежачий камінь вода не тече.
— А, може, завтра підемо? — відмовляється Іван. — Туди і завтра не пізно.
— Ти, Іван, не балуйся. Там вже усі в зборі. Чекають. Пішли, відбудеш чергу, а там роби, що хочеш.
— Якщо вам випити треба, те пішли в Даценків, до матері.
Вийшли на вулицю. Хлопці по сторонах, Іван посередині, щоб не втік. Заметіль розігралася, і осичняка не бачити. Іванові не холодно. У бушлаті, у в’язаних на два пальці рукавицях. У Секлети сіли, випили.
— Ну, що синок, пора, — зітхає мати, нахлобучує на Івана шапку. — Там уже давно свайбують.
Іван знову завернув до Надежди в двір. Семенова Оришка не витримала, пішла до Секлети.
— Де Іван?
—Та він уже давно пішов, — залепетала Секлета.
Оришка по дорозі забігла до сусіда Секлети, Захарія. Може, випити зайшли.
— Я б і тебе не бачив, — сказав Захарій. — Нічого мені більше робити, як стежити, хто бовтається по дорозі. Я б і тобі радив займатися справою.
Тим часом Іван передихнув, побачивши Оришку у вікні, сказав:
— Ну що, пішли.
Він і сам не знав, що йому робити. Марія йому не подобалася, та й він їй, але женитися треба було, давно перевалило за тридцять. До того ж дошкуляли сумніви. Прийде до Марії, а його і на поріг не пустять.
Увійшли в двір до Густодимів. Музиканти як побачили Івана, бояр, грати перестали, поховалися в хаті.
Сидориха й Оришка вчепилися в Івана, потягнули в хату, закрили на засув двері, бояр і на поріг не пустили. На порозі Іванові налили повну склянку «з Марусиним» пояском.
Микола і Кисіль бачать, такі справи, пішли в Даценків до Секлети. Прийшли, а там темно, і каганець не горить.
— Оце весілля!
Потопталися біля хати, пішли назад. Цього разу Густодими їх пустили. Іван сидить за скринею і не звертає на Марію ніякої уваги, начебто її й у хаті немає, їсть холодець, обсмоктує кісточки, складає їх гіркою на клейонці. Його вже добряче развезло.
— Рябе, пдохе, правда, хдопці, — звертається Іван до бояр за підтримкою. Принижуючи Марію, він самозатверджується. Боярам незручно, вони намагаються перевести розмову в інше русло. Їхня справа маленька, погодився, то нехай живе.
— Гарний холодець, — нахвалює Микола.
— Не перебаранчай, — сердиться Іван.
— Іван, може, ти ще вип’єш, — пропонує Оришка, а то ще, чого доброго, встане і піде.

18
Тілько-но розпочалась посівна і побіля хутора загули трактори, Семен не міг всидіти у хаті, хоч ти його прив’язуй, одно виглядає з-за клуні та жаліється Оришці:
–– Та й сіють же погано, аби щот, аби поле не пустувало. От, їдять його мухи! Зворота так зовсім не засівають. Мабуть, піду, –– Семен поривається йти. Оришка не пускає.
–– І не ри-и-пайся! Та чи воно тобі ну-у-ужне вже. Он геть си-и-вий увесь.
Семен цілий день ходив по городу та все поглядав на поле, прислухався.
Пізно ввечері до сівачів приїхав Петро Грабарка.
–– Кров з носа, а щоб сьогодні клин засіяли. А ти, Сашко, щоб до ранку трактора з сівалками до Даценкового перегнав. Не вистачало й завтра тут ще товктись, –– звертається бригадир до Сашка Матієнка.
–– Петре Йосиповичу, так воно ж темно вже. Маркера не видно, –– в одну душу не згоджувались сівачі.
–– Дивіться добре.
«Оце вже насіють, так насіють», –– обурився Семен.
Другого дня, ще й сонце не зійшло, Семен уже ходив по полю. Він і не спав як слід цілу ніч, не встигне забутись, а перед очима сівалки й трактор і сошники, сошники.
Ходить Семен по полю і мало не плаче від обурення й злості, бо всяке нехлюйство в роботі сприймає як власну образу. Чому це він цілий вік повинен був працювати як слід, вкладати в роботу всю душу, а якесь, звиняйте, сміття робить як-небудь. Шкода Семенові землі, зерна, марно затраченої праці.
Звичайно, маркера вже не видно було, от Сашко Матієнків і зробив «балалайку». Та й на зворотах огріхів позоставляли.
Семен прямує до сівачів.
–– Що ви ото зерно гракам по дорозі розкидаєте? –– Семен наламав бур’яну, зробив віник, назмітав повний картуз ячменю, одніс додому, хай хоч кури поїдять, знову пішов у поле.
–– Чого ти прийшов? –– питає Петро Грабарка.
–– Як чого? Сіяти.
–– У мене агрегат повністю укомплектований, що я тобі писатиму?
–– Хай буде, Петре Йосиповичу, не писано. У мене ж пенсія, садок, бджоли, телиця, корова, кролі, качки, двоє поросят. Не нужна мені твоя писанина. Хочу, щоб біля хутора як слід було посіяно, щоб літом можна було дивитись, як воно зеленіє.
–– Посіють і без тебе, –– киває Петро на Надежду, Матієнкову Наталку, Маньку, Харитонівську Марію.
–– Та тут ще багато сіяти. Ще як косив, знаю - двісті гектарів.
–– Ти вже, Семене, і на сіяльці не встоїш. Впадеш, а мені відповідай, –– не згоджується Петро.
–– Не впаду, –– радіє Семен, здогадуючись, що його таки допустять до сівалок. –– Я буду держатись. Я ще кріпкий.
–– Який ти там кріпкий, як тобі вже годів, мабуть, сімдесят. –– А про себе подумав: «От чоловік, і малий, і сили в нього небагато, а йде. А Матієнко, той як бугай, а не виженеш».
–– Ну, то й що? Я цілий вік тільки й знав, що косив та сіяв.
–– Глядіть, щоб він, бува, під борони не впав, –– тихенько сказав молодцям, але Семен почув.
–– Я легкий.
–– Ну, то й що?
–– Легкому легше вдержатись. Ну, то я поїхав?
–– Та їдь уже.
Засипали зерном сівалки, розпочали сіяти.
–– Ти гляди мені, зворота гарно засівай, –– кричить Семен на Сашка. –– А ви по дорозі не губіть, не розсівайте, сіялки вимикайте, –– гримнув на молодиць. –– Воно ж пропаде: машини вкатають, і птиця не склює.
Тільки-но повернули від Даценкового до дороги, дивиться Семен — Гнат іде стовповим з Багачки, вичукикує. Гнат теж придивляється, розмірковує: «Ну, хто воно ото такий маленький поруч з Манькою за сівалкою стоїть? Невже Володя? Так ні. Наче як Семен».
Тим часом сівачі поминули Матієнків, до дороги підступають…
–– Гнате, чого ти бродиш? Ти ж молодий, іди сіяти, –– гукає Семен.
–– А я вінвалід, –– відказує Гнат і чимчикує далі, міркуючи вголос: –– І нащо воно ото йому. Весною на сіяльці, а з осені аж до самого нового року, хоч дощ, хоч сніг, як не по Срібного горі никає між поваленого кукурудзиння, качани з снігу видовбує, так буряки під Гнатовою збирає. Ще й мимо його двору носить, щоб Явдоха бачила та сварилась. От куркуляка, так куркуляка. Все багатіє.
Невисокого зросту, худорлявий, Семен, як сіють побіля хутора, то й обідати додому не йде, ніколи та й Оришка ще хтозна чи й зварила той борщ. Хоч би на вечерю вспів. Повечеряє й засинає, як убитий, а вранці ледь світ знову в поле. Раніш від усіх приїздить і пізніше від усіх додому вертається. Трактор не витримав, зламався, а Семен день і ніч довбеться. Поки ще біля хутора сіяли, Оришка інколи приносила їсти, потім перестала. Хуторяни, знай, глузують з Семена:
— Ти думаєш, Семен обідати не ходить, щоб час не згаяти?
— А чого ж?
— Щоб лишнього не з’їсти.
Мо, й правда, заощаджує Семен. Тільки яка там ощадливість? Якщо поїсть те, що куховарки в поле привезуть, все одно вирахують. І доробився Семен до того, що лікарі забракували на медогляді.
— Вам не можна на комбайні працювати, у вас серце хворе.
— Я й слухати тії балачки не хочу. Це до вас вчора Оришка прибігала й підмовила.
— Не знаємо ми ніякої Оришки. Ви шо, хочете померти на тракторі? У вас серцева недостатність.
— Не може того бути, я здоровий.
Семен прибіг додому і в розпачі мало не застрелив Оришку, допитувався.
— Це ти бігала в лікарню, жалілась?
Оришка клялась і божилась, стояла на колінах, присягалась, що не ходила. Хтозна, чи злякалась Оришка Семена, а діти так полякалися, що як і підросли, боялися. Але на трактор Семена в той рік не допустили. Табур не дозволив. Від сівби до жнив Семен працював сторожем, а потім знову пішов на комбайн, добився-таки свого.
* * *
Манька стояла на сівальці згадували, як не так давно, взимку, Гнат виступав на зборах, а Гнат про те, як років п’ять тому назад, узимку, викликали Гната в сільраду, і він ось так само, припадаючи не поранену ногу, повертався з Байрака. З владою жарти короткі, а тому Гнат усю дорогу хвилювався, думав, перебирав у пам’яті минулий і поточний рік. Усе начебто було гаразд: податок і позика сплачені, молоко, м’ясо Явдоха здає, свинячу шкіру сам відніс в заготконтору, причепитися начебто ні до чого. Йде Гнат чисто одягнений, начебто із скрині виліз, посвистує. У новій куфайці, і в таких же новісіньких кирзаках, костюмі. Шапка, щоправда, трохи ношена, припахає нафталіном, як і весь одяг. Мороз міцний береться, тільки дерева уздовж профіліровки видзвонюють і потріскують. Буде час, може, і до дочки з зятем загляне. За думками незчувсь, як і в Байрак добрався. Аж ось і базарна площа, сільрада. Зайшов, хвилюючись у сільраду, до голови Миколи Біденка, а він його вперше з посмішкою зустрічає. Гнат на мить розгубився, вкляк біля порога, та в наступну мить рішуче пішов до столу, назустріч голові.
— Ну що ж, Гнат Тимофійович,— дивлячись кудись у стіл сказав Біденко. — Поздоровляю з заслуженою нагородою,— і простягнув руку. Гнат мало мови не лишився, став здивований. Такого він, звиклий в сільраді до накачок, доган, штрафів, не очікував. Згадав, як у колективізацію били в сільраді байрачан і хуторян. Матвієнко ослінцем, а його помічник Анафій Біденко, батько Миколи — битим валянком із вкладеною туди гирею, щоб зізнавалися, хто курям зерно сипле. Дісталося одного разу і Гнатові. Після того валянка голова місяців два гуділа.
— Знімай куфайку,— розвіюючи Гнатови спомини, наказав Біденко.
Гнат слухняно зняв. Біденко вийшов з-за столу, приколов до лацкана сірого в смужку піджака ювілейну медаль: «ХХ років Перемоги У Великій Вітчизняній війні 1941-1945р.р.)». Нарешті збулося. Гнат так розгубився, що навіть забув подякувати. Тримаючи кухвайку у правій здоровый руці, хутко ( і в молодості таким прудким і проворним не був), вислизнув з приміщення сільради. Зима, мороз, а він летить Байраком, припадаючи на ранену ногу, в самому піджачку, наче на крилах додому, ніг під собою не чує. На лацкані піджака цокотить, вилискуючи проти сонця, ювілейна медаль.
Двадцять п’ять років, як скінчилась війна, а бач не забули про Гната. Так вже вийшло, невідомо й з чиєї вини, чи то Гнатової, чи штабістів, але маючи два поранення в руку і в ногу, ставши інвалідом, Гнат так і не отримав жодної нагороди. Тоді, як воював, не думав про це; залишитися б живим, а як повернувся, стало соромно. На перше чи 9 травня хоч не виходь на люди. Вийде на вигін, у всіх нагороди, особливо багато медалей у здорованя Матієнка Іде здоровий, пикатий Матієнко, груди завішані орденами й медалями, а у Гната хоч би одна поганенька медалька. Немає жодної. Хоч би на розвід за скалічені руку й ногу. Хто нагліший, ушліший і цілі лишилися й нагород нахапали, а Гнат завжди втягував голову в плечі, от і зостався ні з чим. Той же Матвієнко сидів у штабі, у війну в нагородному відділі служив, виписував нагородні листи. Одну комусь випише, другу — собі. І ось, нарешті, збулося те, про що мріялося. Відсутність нагород — було постійним докором, приводило Гната в сум’яття, особливо у свята. І от справедливість перемогла, згадали й про Гната. Тепер і Гнатові не соромно на люди показатися. Гнат іде й пишається, при зустрічі підбирає живіт, випинає груди. На грудях сяє медаль, що заслужив за війну, за каліцтво.
— Дивіться, і я воював, недаром в окопах гибів. Держава не забула, нагородила.
Так і пройшов Гнат в легкому піджачку по морозі з Байрака в хутір, щоб усі бачили нагороду.
Ввійшовши в хутір, Гнат навіть крок сповільнив. Хоч і зуби уже видзвонювали від холоду і зводило лопатки, пройшовся неквапливо хутором уздовж і впоперек і, не заходячи додому, пішов прямо в бригаду.
— Ти дивися, Гнат при регаліях, — сміється Гриша.
Гнат мовчить, входить у хату.
— І в Срібного Мишка така медаль, — дивується Гриша.
Гнат остовпів. Невже? Мишко ж не був на фронті. У війну народився. Дивиться, аж воно така сама медаль і у Артема Ригора, хоч той і не нюхав пороху, недавно в відпустку приїхав. Гнат трохи покрутився, одягнув куфайку і пішов додому.
Він уже йшов одягненим, ґудзиків, щоправда, не застібав, щоб було видно нагороду, хто там знає, яка вона і за що?
19
Уперше Василь Баламут одружився до армії з Марійкою. Ріс Василь без батька, здоровим, норовливим, розпусним, а тому його стосунки в новій сім’ї, де всі звикли до розміреності й порядку, де було заведено поважати старших і майже в усьому панував домострой, складалися важко. Марійку Василь любив, але постійно сварився з тещею Одарочкою, тестем Андрієм Федоровичем. Вихована в покорі, Марійка ставала на бік батьків. Василь лютував, йшов до дядька Сашка, чоловікові інколи й з чоловіком треба порадитись…
–– І чого ти, Василю, журишся? Отакий ти, Василю, парубок, можна сказати, на всю парафію, та що там балакати, на всі сто, а взяв отаке слабе, косе, до того ж ще й очі позакисали. Чи ти п’яний був, як женився, чи куди ти дивився? Покинь ти її, поки не пізно. Ти ще собі таку молодицю вподобаєш, Коломійці тільки ахнуть.
–– А діти ж як? –– сумнівався Василь.
–– Діти, діти! Ну, жди тоді, поки третє застругаєш.
У словах дядька була частка правди. Марійка й, справді, була м’яка вдачею. Ходила теж якось незугарно, трохи косувала. Одне плече було завжди чомусь попереду і наче аж вище. Якщо не придивлятись, то й нічого, а придивишся, так, і справді, боком іде.
–– Про дітей не турбуйся, виростуть, –– повчав Сашко. –– Кидай ти її к такій матері, поки не пізно. Сам подивись, вона ж негодна. А оті богомільні Андрій та Одарочка? Як ти тільки з ними живеш? Покинь, не страми мене, свого дядька. Я ж тобі не ворог, добра зичу.
Василь схиляє голову, думає. Сашко підіймається, важко ступаючи по долівці, скрипить протезом, давить землю.
–– Шкода, не батько я тобі! –– розпалюється Сашко.
Після таких повчань розлад у сім’ї зростав. Андрій і Одарочка лаяли Сашка, гримали на Василя. Все, щоб не зробив Василь, було не так. Василь дедалі більше відчував невдоволеність життям. Сашко ставав ще затятішим.
–– А я тобі кажу: кидай! З тими богомільними все ’дно не вживеш. А таку кислу ти собі де хоч знайдеш. Вийдеш, крикнеш у дворі, і сто прибіжить.
Василь послухав дядька, залишив прийми, пішов до матері. Кликав за собою й Марійку, але та не захотіла, не звеліли батьки.
Років з п’ять, чи, може, й сім після розлучення з Марійкою, Василь не одружувався, парубкував. Потім побудував з Мишком нову хату, скуштував приймів, досить, і тільки після того, як справили входини, привів з Байрака жінку. Незаміжню, але з дитиною. Ну, та то байдуже. Василь теж не без хвоста.
Після другого одруження Василь наче здурів, став заглядати в чарку, проте залишався людяним, товариським.
Перш за все нова дружина Ольга не захотіла визнавати Василевих дітей. Василь дітей любив. Вони, можна сказати, й виросли в Срібнишиному дворі. А Галя, онука, була така вже схожа на бабусю, що її інакше, як Срібнихою, ніхто в хуторі й не називав.
Ольга перечила недовго. Срібниха швидко вкоротила їй язика.
–– Це моя осайба, кого захочу, той і буде ходити. Ти хто мені? Ніхто! Приший –– пристьобай. А вони мої онуки.
Ольга стала в’їдати на Василя, день крізь день шпує було:
–– Он Семен усе строїться, усе багатіє, дві хати в дворі, а тобі б тільки пити.
Вона, мабуть, того й заміж за Василя пішла, сподівалась розбагатіти. З Василевим здоров’ям гроші можна було лопатою загрібати. Тільки б бажання. Чоловік на всі руки: і заробити, і вкрасти, а що з характером, випиває — не біда. Вона теж жох-баба. Не таким роги скручувала. Може, тому й заміж вчасно не вийшла. Все якісь недійшлі чоловіки траплялись. Не чоловіки, — горе Господнє. Тільки й того, що в штанях. А візьми його за барки, — хирлявий, кволий. А Василь, Василь — цей нічого. Ціле життя шукала такого і таки знайшла. Правда, трохи запізно. Та краще вже пізно, ніж ніколи. Головне — щоб життя заладилось. Але життя не заладилось. Ольга весь час думала тільки про себе, про гроші, про те, як забагатіти, щоб вивести в люди свого нагуляного сина, який вдався у неї і постаттю, й характером.
Але якщо для неї гроші були на першому місці, то для Василя гроші важили зовсім мало. Скільки треба буде, стільки й заробить, бо здоровий, як брус. Та й заробив уже чимало. Тільки ніколи тих грошей не тримався. А Ользі й зовсім лишалось з його заробітку те, що крізь пальці протікає. Та й для чого триматись? Хай тримається їх той, хто кволий, немічний. А Василеві що? Василеві, як щось робити чи комусь допомагати, то як попереду танцювати. Немає такої роботи, від якої б Василь відмовився. Вугілля навантажити й привезти — то вугілля, дрова — то дрова. Колодязь комусь треба викопати — викопає, нічого не варто.
Грошей за свою роботу Василь ні з кого не брав. Навіть мови ніколи не заводив, а коли заводили інші — сердився.
–– Я тобі сьогодні допоміг, ти мені завтра. От і квит. На віку — як на довгій ниві. То тільки гора з горою не сходиться…
Правда, Василь по допомогу ні до кого не звертався, вправлявся сам. Навіть коли хату будували, то людей покликав тільки на толоку — місити глину, валькувати й мазати. Решту робили вдвох, з Мишком, і фундамент, і дах. Дехто намагався силоміць сунути Василеві гроші, бо не так вже й заможно живе Василь, щоб вередувати, до того з дитинства без батька.
–– Ну, візьми хоч про людське око, для блізіру. Невдобно ж так.
–– З сусіда та щоб я гроші брав? –– обурювався Василь.
–– Так воно ж і вода під землю піде, якщо за так.
–– Гукнеш, я підчищу.
І так у нього всі. Той сусіда, той родич, той кум, той сват. А той просто гарний чоловік. До поганого Василь і колодязь копати не піде. Так з кого ж тоді гроші брати? Хіба що з Ладимаришиного Грицька? Так у того хіба що вошей, а не грошей візьмеш.
Згодом до цього звикли, і вже ніхто не наважувався розплачуватись з Василем грошима, запрошували пообідати. Василь не відмовлявся. Мається у Василя здоров’я і неабияке. Так чому б і не перехилити чарчину — другу? Хоч і здоровий, як лут, але як вибехкаєш за день колодязь метрів на десять - дванадцять, то наче трохи і вхоркаєшся, охлянеш. А вип’єш, погомониш, і знову, здається, колодязь копав би, де тільки й сила береться.
Ні, не міг Василь без роботи. Коли випадав якийсь день, що не було чого робити, ходив похмурий, роздратований, інколи напрошувався сам:
–– Кумець, давай колодязь підчистю. Ти колись казав.
–– Та ж сьогодні, Василю, неділя. Та й грошей зараз немає. І випити нізащо буде –– не згоджувався Микола Ригір.
–– Дарма. Як будуть, тоді вип’ємо. Не прокисне.
Вволю наробившись, завжди відчував полегшення, радість, безмежжя сил і здоров’я. Здавалось, немає на світі такого, чого б він не зміг, не здолав, що було б йому непідвладне. І чим важча була робота, тим сильнішим, виразнішим було це відчуття. Додому повертався, як бог.
Любив Василь дарувати свою працю людям. Мовляв, нате, беріть. Вам це потрібно, та несила, а для мене нічого не варто.
–– Люди ондечки гроші які беруть! Як колодязь, так триста рублів, а ти за стакан самогонки, –– шпувала Василя Ольга.
Це сердило Василя.
–– Що гроші? Гроші — то папір. Якщо вони лежать без діла, як у Семена, то яка з них користь? Не більше, ніж з отих газет, що в кутку.
Та Ольжина безперервна гризота зробила своє діло. Не злюбив Василь Семена.
Буває між сусідами: то курка в город забіжить, часник чи цибулю вигребе, то порося із загороди вилізе, картоплю підриє, наче вдома картопля не така. Ну, що ж, полаялись — помирились. У них з Семеном складніше. Картопля Василеві байдуже, хай хоч і всю вигорне. Василь не скупий, не заздрісний. Семен скупіший. Хоч і не такий, що як ото кажуть і снігу серед зими не випросиш, але й не щедрий. Василь останню сорочку з себе зніме й віддасть, Семен — подумає. І хоч Василь ніколи не бажав, а тим більше не робив Семенові навмисне якогось зла, хіба що як вип’є, прискіпуватись почне: то куркулем Семена обізве, то жмотом, та стосунки були між ними напруженими. Можливо, якби не Ольга, то і з Семеном у них було б інакше, раніше ж було. Раніш Василь якось байдуже відносився до Семенових вад. Багатієш, то й багатій. Кожному своє.

20
Навесні, на Переплавну, коли пріллю торішнього листя пахне відмерзла земля, коли сутінки ще такі довгі й тривожні, відслуживши строкову, повернувся в хутір Срібний Мишко. Василь обійшов весь хутір, кликав усіх підряд, не покликав лише Семена. Хоч і не по-сусідськи, не по-хуторянськи вийшло, а що вдієш? Не злюбив Василь Семена. Мишко навіть не помітив того. Про свої стосунки з Семеном Василь не казав, мати теж мовчала. Наче ні про що більше говорити.
Семен весь час ходив понад ровом у своєму довгому, мабуть, ще довоєнному, Іваном Михайловичем зшитому кожусі, чекав нагоди. Хоч воно й не сезон, але як своя кров не гріє, що поробиш? До того ж діло напровесні, ночі холодні, особливо після недавніх дощів.
Під вечір у Срібних зібрався весь хутір. Було що випити, було чим і закусити. Частував Василь. Посиділи трохи за столами, вийшли надвір перекурити. Коли це Семен зі свого двору:
–– Ну, як тобі, Мишко, служилось?
— Семен Семенович? Ідіть сюди, тут і розкажу.
Мишко, звичайно, не знав, що Семен Василеві кісткою поперек горла став. Семен на радощах плиг через рів і в дворі. Стосунки з Василем давно непокоїли Семена, а тут така нагода, мо, ще й помиряться, зап’ють могорича, а що?
–– Ну, що, Мишко, відслужив уже чи в отпуск? –– запитав Семен.
–– Відслужив. А ви чого в хату не йдете?
Семен підбадьорився, став до гурту, жваво прилучився до розмови.
–– Та, Василь, бува, гримить. Не ладимо ми з ним.
–– Нічого, поладите. Ідіть у хату, хай штрафний наливає. А ми зараз докуримо й теж будемо заходити.
Помітивши, що Семен не наважується іти в хату, Мишко всміхнувся:
–– Я знаю, Василь як вип’є, любить пошуміти, та він ще тверезий.
–– Та я, мабуть, вже разом з вами, а то ще вижене.
–– Не вижене, йдіть.
Семен трохи пом’явся, рушив до хати.
–– А цього куркуля хто покликав? –– гримнув Василь з порога. –– Ану, геть з двора к такій матері. Понастроїв церков, іди й сиди в них.
Семен хотів було порскнути через рів, та втрутився Мишко.
–– Нехай іде в хату. Дядько ж .
Василь умовк. Семен і справді через Біликів був Срібним якимось далеким родичем у третьому, чи четвертому коліні.
— А, так це ти покликав цього бідняка? — спитав Василь і до Семена. — Зараз я лопату найду, полізеш колодязь чистити.
Колись молодим Семен, хоч і не часто, бо за роботою ніколи було, теж підчищав колодязі. Нелегка то робота. Довбеш той глей, а дихати нічим.
— А що, й полізу, — прийняв виклик Семен.
На тому все й скінчилося. Василь не став перечити волі брата. Зрештою, він тут зараз хазяїн і має повне право запрошувати, кого йому заманеться. Василь не розсердився на брата, але залишився чимось невдоволений, хтозна й чим.
Срібниха помітила його роздратування, покликала з сіней.
–– Василю, ану йди, лишень, сюди. Живо!
–– Чого?
–– Та просив же щоб капусти поставили, а вона наче засняділа. Візьми попробуй, мо, не така.
–– Вас тут двоє бабів, беріть і пробуйте, –– махнув рукою Василь і пішов надвір до гурту, став зазивати в хату.
–– Покурили, пора й за столи.
Ввійшли, сіли за столи, загомоніли.
–– Ти, Миша, в Москві сдужив, тобі дегше, а в Стьопи сдужба тдудна, на гдяниці, –– зітхає Іван.
–– Нічого, одслужить і Степан.
–– А де це Гриша Ладимаришин? –– оглянувши гостей, запитав Василь.
–– Впився, стерво. Посеред двору лежить, хоч домкратом підіймай.
–– Проспиться, прийде. А тобі, Семене Семеновичу, ось штрафний, –– Василь налив повну склянку, простягнув Семенові. Семен випив, сп’янів. Співати, правда, не наважувався. Побоювався Василя.
Випили за те, щоб Мишкові гарно жилося, потім за те, щоб привів у дім вродливу невістку і щоб не було війни, нарешті, за здоров’я господарів. Семен виліз з-за столу, підійшов до Срібнихи. Йому хотілося загладити давнє непорозуміння, виправдати свою ощадливість, щиро вказати Василеві на його промахи, застерегти від марнотратства, бо дуже вже прикро й боляче дивитись Семенові, як живе Василь, як задарма гине отака сила.
–– Е, Ганно, Василь таки не хазяїн. І машина у нього в руках, і при здоров’ї, а не хазяїн. Мені б таке здоров’я, я б гори вернув, –– наче продовжуючи перервану суперечку, розважливо рече Семен.
–– Вам що, дядьку, ні про що балакати? Замовкніть! –– обірвала його Срібниха. –– Не дай Бог, почує Василь, буде і вам, і мені.
–– Жалко ж. Отака сила даремно гине.
Ганна встала і пішла в сіни, стала подавати на столи холодець. Мо, Семен забудеться, почне гомоніти про щось інше. І так у сина з Ольгою постійні свари через Семена.
У хаті тепло, накурено, і Семена розбирало все більш і більш. Він зняв піджак, засукав до ліктів рукави сатинової сорочки, став ходити по хаті туди-сюди, намагаючись де-небудь перейняти Срібниху, що снувала то з холодцем, то з капусняком, то з горілкою, й продовжити перервану розмову, довести, що в своїй недоброзичливості до нього Василь не правий і що він, Семен, зичить йому тільки добра, інакше б він і мови не вів.
Піймати Срібниху Семенові ніяк не вдавалось. Вона наче й не бачила його і на мову не давалась. Крутилась, як муха в окропі. То ставила на стіл повні миски, то забирала порожні й відносила кудись надвір.
–– Дядьку Семене, сідайте вже за стіл. Хоч покуштуйте, якого я холодцю наварила. Ну, чого ви не вгамуєтеся? –– вмовляла Срібниха.
Та Семенові той холодець і на дух не неси, і на очі не показуй, не до нього. Семенові дай зараз поміркувати, виговоритись. Недарма кажуть, що у тверезого на умі, те у п’яного на язиці.
–– Е, не хазяїн, –– кинувши на плечі піджака і снуючи туди-сюди по хаті, розмовляє сам з собою Семен. –– Курей майже всіх вирізав, качок збрянчив, порося заколов. За день усе поїдять, а зимою що ж?
Краєм вуха Василь почув оте «не хазяїн», став прислухатись до Семенового розумування.
Семен, знай собі ходить по хаті, про щось патякає, до всіх чіпляється, мабуть, шукає співбесідника. Хай собі патякає. Для того й зібралися, щоб вибалакатись, виспіватись, викричатись, а хто може й виплакатись. Як кажуть, вольному воля, блаженному рай. Василь поважав право й волю кожного, та слово “хазяїн” його зачепило.
–– Що він сказав? –– запитав у Гната.
–– Та таке каже, буцімто ти, Василю, та не хазяїн, –– осміхнувся Гнат.
Василь виліз з-за столу, зняв з бильця ліжка ремінь, об який правив бритву та й стьобнув Семена по жижках. Семен присів, злякано оглянувся і навтіки.
–– Отак, махидрала! –– регоче Мишко. Він чув Семенові балачки і не схвалював їх.
Тим часом Василь згріб Семенові манатки: піджак, шапку –– і викинув надвір. Щоб і в хаті не смерділо. Потім зняв з вішалки кожуха, викинув і його, зверху посадив чотирирічного сина Колька, суворо наказав:
–– Як тільки Семен за кожухом прийде, зразу мене клич.
Семен ходить по той бік рову, благає:
–– Колько, віддай кожуха, я тобі кетьки куплю.
–– Я зараз татка покличу. Татко-о-о-о! –– волає Колька.
Василь вискочив надвір, та Семен зник, наче крізь землю провалився.
В хату Василь повернувся не в настрої. Звичайно, що ту Семенову балаканину чула і Ольга. Ще б не чути. Така вже пройда ушла, й з того світу почує. А уважна! Зразу помітила, що Василя наче хто возом зачепив.
Тим часом хуторяни, хто цікавіший, стали допитуватись у Мишка, що він думає робити після армії.
–– Побуду днів десять удома, потім до Москви поїду, влаштую свої справи і додому на старе своє місце, на тракторну.
–– І чого б ти, синку, їздив?
–– Атож, буде по-вашому. Може, в нього там молода, –– заперечила Ригірша.
–– Якщо хороша,то вези сюди.
–– Та, мабуть, там така гарна, як квітка, як намальована, — лепече Харитонівська Манька.
–– А то вона приїде в хутір. В мене була в Подтаві, знаю. Сорочки на бретельках, тдусики шовковенькі, така, хдопці, ланки полоти не буде.
–– Іване, ти п’яний, перестань, і не стидно? –– вмовляє Марія.
–– А я кажу, Мишко, не слухай нікого, оставайся в Москві, хутір скоро зселять. Тіки в пдийми не йди.
–– То ще, Іване, вилами по воді писано, –– заперечив Микола. –– Якщо є дівчина, хай везе.
–– А чом і ні, синку. Місця всим стане. Половина хати твоя. Вдвох з Василем строїли, ніхто не помагав, –– воркує біля сина мати та одно припрошує: –– Їжте, люди добрі, пийте. Де мені його дівати, марно готували, чи що? Якби хоч порося було, то, може б, поїло, так немає, а ми його й за місяць не з’їмо.
Ольку наче оса вжалила: не вистачало ще, щоб Мишко тут жив, тут і так повернутись ніде. Їй раптом до того стало шкода зарізаного поросяти, качок, що аж голова розболілась. Ольга зиркнула на Срібниху, погляди їхні зустрілись.
–– Ех, горе, горе, –– зітхає Срібниха і йде в погріб.
Срібниха не любить Ольки: груба, скупа, корислива. Тільки й мови, що про гроші, про багатство. Марійка Андрія Федоровича, ото вже людина була, а через того причинуватого Сашка, хоч і рідним братом доводиться, та ще через свій дурний розум і розлучився. А що взяв натомість –– змію підколодну?
–– Олько, де ти? –– позвав Василь.
–– Повилазило, чи що? Не бачиш, холодець несу.
Василь згорів, але втримався.
–– Тут холодцю й так доста, ти горілки давай, –– сказав стримано.
–– Горілки немає. Останній графин поставила.
–– Нічого не знаю. Щоб була, –– гаркнув Василь.
–– Де я її візьму, з колодязя витягну?
— Де хоч бери, хоч з коліна видовбуй, а щоб була. Я вам казав, женіть так, щоб вистачило. До мене брат приїхав.
Мишко зніяковів. Ще посваряться через нього.
–– Василю, чого ти кричиш на неї? Мо, й справді, немає, –– вступився він за Ольку.
–– Бреше, там ще на тиждень пити.
–– Раз є, значить, принесе, –– примирливо сказав Мишко.
— А ти не лізь не в своє діло. Я тут вгощаю, і тверезим відціль ніхто не піде.
Олька таки й справді, невдовзі принесла сулію горілки, поствила на стіл.
–– На! Пий, хоч залийся!
Сама підійшла до Мишка, стала увиватися біля нього: то ласий шматочок покладе в тарілку, то на вухо щось непристойне шепне, що Мишко аж почервоніє, то грудьми об погон тернеться, а то й зовсім складе їх Мишкові на плечі, наче там і були. Як-не-як, а невістка. Не штурхнеш же, та й не біля Гната ж чи Івана Михайловича увивається, до нього –– Василевого брата, припадає. Значить, любить, поважає Василя.
–– Василю, що вона ото робить? –– каже Іван Михайлович. — Ти її пдедупреди.
Василя наче хто вдарив.
–– Ану, відійди, сука!
Василь гахнув кулаком по столу, аж ложки забряжчали. Олька ледь помітно всміхнулась, потягла хвоста до дверей. Червоний як рак Мишко підхопився з місця.
–– Василю, не смій!
–– А, так, значить, ви заодно?! –– скипів Василь. –– Більше ти нікуди не поїдеш.
Василь ухопив ножа, яким колов поросят, і до Мишка. Всі злякано принишкли. Мишко то почервоніє, то побіліє, як стіна.
Василь замахнувся. Мишко хитнувся вбік, заломив Василеві руку. В мертвій тиші, десь позаду Мишка, брязнув ніж, наче бомба розірвалась. Всі полегшено зітхнули. Як уже Мишко примудрився вибити у Василя того ножа, Богу лиш відомо. В хаті зчинилась товкотнява, почавсь розгардіяш. Василь кинувся шукати ножа, але його вчасно хтось сховав. Всі одразу протверезіли, гулянка розладналась. Люди один за одним виходили з хати, покидали двір. Такого в хуторі ще не було. Брат брата мало не зарізав.
–– Оце й гульби. Не треби його ото й збиратися.
–– Раніш не збиралися й живі були.
–– Їй-бо, здудів чоловік, –– Іван глянув на небо, зітхнув. –– І як там оце Стьопа? Отака ніч темна.
Мишко заплакав, став збиратися. Ольга злораділа.
–– Та ти ж тільки, Мишко, день і побув, –– вмовляли його хуторяни.
–– Не видумуй, оставайся.
Та Мишко й слухати нікого не хотів, пакував валізу, клацав замками.
–– Ти, Мишко, не спішив би, –– підійшов до нього Микола Ригір, –– Василь напився, що ти з нього хочеш. З ким не буває. П’яний свічки не поставить.
–– Все одно я тут не зостанусь.
–– А куди ж ти поїдеш, та ще й опівночі? Послухай хрещеного батька. Зараз вже ні машини, ні автобуси не ходять. Я на станцію б відвіз, так випивши. Ще де-небудь вшеретуємось.
–– Піду пішки, а не зостанусь! –– затявся Мишко.
–– А я тобі, синок, совітую переночувати. Якщо не передумаєш, завтра одвезу. Тіки я думаю, мо, до завтрього воно якось устаткується. А зараз пішли надвір, покуримо, погомонимо. Та й Василь он уже вгамувався. Ольку не ганяє, а то був розходивсь, просто страшно. Синок, послухай. облиш складати чамайдан.
Чи то таке звичайне й неймовірно просте –– «синок», яке він уперше в житті почув з чоловічих вуст, –– рідного батька Мишко навіть не пам’ятає, який він і є, бо йому ще й року не минуло, як батько загинув на війні, чи, мо, розважлива мова хрещеного зупинили його. Мишко раптом відчув, як в грудях у нього щось перевернулося, стислось.
Щоб якось заглушити той біль і розпач, що підіймався з глибини грудей, Мишко взяв зі столу вщерть налиту пляшку горілки, крутнув рукою, не відриваючись, почав пити з горла. Потім вийшов з хрещеним з хати, закурив, став гомоніти про те, про се, згадав Артема, який теж десь служив.
Докуривши, зморений , Мишко присів на землю і тут же, під шовковицею, і заснув.
–– От каналюга, так каналюга, –– плакала Срібниха. –– Таки звела патолоч. Мало того, що без батька повиростали, так вона ще й ґедзика викинула, розбрат посіяла. Нацькувала-таки, гадюка окаянна, щоб тобі й добра не було.
Гості майже всі порозходились. Мишко спав під шовковицею, а Василь сидів за столом, наливав сам собі, ховав сльози. В хату не впускав ні Срібнихи, ні Ольки. Важкі думи гнули його плечі. Дурень, покинув Марійку, послухав того розумака Сашка. І таке зло взяло Василя. Він знову налив повну склянку горілки, хотів був випити, та передумав, кинув на стіл. Склянка перекинулась, горілка залила клейонку, потекла на долівку. Василь турнув стіл, вискочив надвір.
–– Дядько Сашко тут?
Сашко стояв під шовковицею і про щось розмовляв із Срібнихою.
–– Що, силою хочеш помірятись? –– озвався з викликом. –– Так ми вже мірялись. Я зараз як зніму свою залізну ногу та як вибехкаю тебе, дурня, до нових віників пам’ятатимеш.
Сашко відшукав очима дружину, наказав:
–– Наталко, йди додому.
–– Я тебе, гада, зараз ухехелю, –– Василь рвонув до дядька, підсковзнувся на чомусь слизькому, впав.
Сашко скипів, копнув Василя залізною ногою.
Срібниха кинулася до Сашка, відштовхнула, заступила Василя.
–– Убив! Убив! Я тебе прокляну, хоч ти й брат мені, –– тужила Срібниха.
Василь скочив на ноги, вхопив відро з вугіллям, що стояло під призьбою, мабуть, мати не встигла внести в хату, і до Сашка. Той навтьоки.
Василь, хоч і мерехтіло ще в очах, і стріляло десь в голові, у вухах, догнав дядька, черкнув відром по голові. Відро, закотивши вушком великий шмат шкіри, вирвалося з Василевих рук. Линула кров. Сашко похитнувся, але не впав.
–– Василю, синочку, не займай. Тебе ж в тюрму посадять! –– доганяючи Василя, голосила Срібниха.
Та Василь вже нічого не чув і не бачив. Жадоба помсти жила в кожній його клітині, в кожному рухові. Поки Василь, судорожно обмацуючи руками землю і натикаючись в темряві на важкі грудки недавньої оранки, шукав у ріллі відро, заюшений кров’ю Сашко влетів у хату, зірвав із стіни дробовика, вискочив на вулицю.
–– Господи твоя воля, що ти надумав? У тюрмі згниєш, –– перелякана Наталка вискочила слідом, вхопила Сашка за пояс, потягла в хату. Та він устиг пальнути з однієї, потім з другої цівки, кинувся шукати набої.
— Я його зараз, гада, жаканом!
— Підожди, я хоч голову перев’яжу, вся пика заюшена. Цибенить, як з кабана, — заспокоювала дружина Наталка.
Від пострілів і прокльонів матері прокинувся Мишко.
— Стріляти, сволота! Я його зараз вб’ю, депутата вонючого! — не знайшовши відра, Василь беззбройний ішов до дядька Сашка в двір.
— Синочок, одумайся, послухай, одна ж кров! — благала Срібниха.
–– Що тут таке? — підбіг Мишко.
— З дядьком Сашком побилися,— плачучи, сказала мати.
— Васю, куди ти? — Мишко вхопив брата за руку, і чи оте «Васю», чи то, може, відчуття власної провини вгамувало його.
— Василю, і справді, куди тебе несе?— наче з-під землі з’явилась Ольга.
Її поява подіяла на Василя збудливо.
— Ні! Я таки з ним поквитаюсь,— погрожував Василь у бік Сашкового двору.
— Геть, хоч ти йди з очей. Аби тільки піджиговувати, — гримнула на невістку Срібниха.
— Васю, ходім додому,— майже лагідно попросив Мишко.
— Ти брат мені, тебе, Миша, послухаю, а ви всі йдіть геть звідсіля! — гримнув на матір і Ольгу. — Я з Мишею прийду!
Та Срібниха довго ще стояла, боялась, щоб Василь не передумав, не повернув назад. Щоб, не дай Бог, не понесло його знову до Сашка в двір. Тоді вже комусь погибель, а комусь тюрма. Та й стида скільки. Рідні ж. Страму потім не обберешся, хоч із світу сходь.
— Кому сказав, ідіть геть! — гримнув Василь.
— Ідіть, ми зараз прийдемо,— пообіцяв Мишко.
Василь обняв Мишка, стис, прохрипів:
— Брат мій! Брат мій! Чуєш, ти брат мій! — на очах у Василя бриніли сльози.
Часто озираючись, Срібниха попленталась додому.
Зовні Василь і Мишко начебто й помирились, в хату обидва повернулись веселі, збуджені, сіли за стіл, та так, розмовляючи, й просиділи майже до самісінького ранку. А через тиждень хрещений батько відвіз Мишка в Миргород на станцію. В хутір він уже не повернувся.

21
Весна була в розпалі. Всюди зеленіла трава, набирали білої піни садки, в кленках гули хрущі, губили на листі зелений послід. На дорозі в пилюзі гралась дітвора.
Посівна скінчилась, і в неділю на вигоні зібрались дядьки, щоб пограти в підкидного. У чорній сорочці навипуск, підперезаний сиром’ятним ремінцем, прийшов на вигін і Гнат. Сів на згорнутий калачиком налигач. І хоч красти налигача наче й нікому, дітвори поблизу немає, та нічого не зробиш — звичка. Гнат взяв налигача ще зранку, щоб уже й додому не заходити, не зустрічатись з тією причинуватою Явдохою, а йти одразу по корову. Рідко коли йшов Гнат на посиденьки, а як ішов, то не для того, щоб поговорити, вкинути й своє слово в розмову, як-то кажуть, нате й мої п’ять, щоб було десять, а щоб розвіятись, послухати розумних людей, почути щось нове.
Підійшов і Йван Михайлович, сів навпочіпки. Зібралось наче й багатенько, а грати нікому. Іван Михайлович та Гнат грати до пуття не вміють, а тому спостерігають, як грають інші.
Данило, як завжди, став навколішки, роздає. Ото так на колінах і вистоїть до вечора, хоч і не молодий уже, теж десь за сімдесят. Тим часом підійшов Матієнко.
— Бери, Іване Михайловичу, карти, поки хто-небудь підійде,— каже Матієнко.
Петро знає, що Данило в парі з ним грати не буде, хіба що проти. Петро й Данило вороги з колективізації. Матієнко грає погано, та коли гратиме проти Івана, то виграє.
— А ви, хлопці, підіть Семена гукніть,— пропонує Іван.
— Е, Семенові ніколи, його й вдома немає. Він там за своїм двором хазяйнує,— спроквола, наче вчиться читати по складах, каже Петро, збираючи в споришеві карти.
— А що він там може хазяйнувати? –– питає Микола Ригір.
— Мабуть, ячмінь насіває. В одній руці шапка, другою маха-є. Хро-хро.
— Ну, тоді я загдаю.
Іван бере карти.
— Що в тебе там за масть, Іване? — питає Данило.
— Як седце,— каже Іван, впевнений, що надійно закодував карти.
— У мене козирна шостака, я ходжу,— оголошує Данило. — Ну й карта скверна.
— Якби пішов на вічко вище, і мене б висмикнув,— зітхає Іван.
— Як так грати, Іване Михайловичу, то лучче не треба,— зауважує Матієнко. І поки він це проказує, гра обходить коло. Тепер уже Данило ходить під Івана, й тому доводиться відбиватися. Права рука перебирає карти, зупиняється. Іванів великий палець на правій руці, придавлений пресом на цегельні, без нігтя, опецькуватий і аж блищить, стирчить в бік грудей. Мало чутливий до того, що Іван без наперстка шив ним, протикаючи в шитво голку. Але карти йому він не довіряє, надійно не притисне, впустить, висвітлить козиря. Карту Іван завжди висмикує середнім і вказівним пальцями. Трохи повагавшись, б’є. Але цього разу Іванові відбитись не вдалося. Він потягнув всю лашпачню й програв.
— Якби ти, Даниле, зразу був походив на вічко вище, були б виграли,— виправдується Іван.
— А що там у тебе осталось?
— Десятка така, як седце.
Де не взявся, до гурту підійшов Семен.
— Ну, що ти ото, Семене, робив за двором, хро-хро? — питає Матієнко, посміхаючись у вислі, прокурені вуса. — Одно наче рукою махав, хро-хро.
— Огріхи насівав.
— А де ж ти ячменю взяв, хро-хро?
— Та хотів було вже йти додому, свого брати, а тут дивлюсь — на зворотах одна купка, друга. Так я прослав куфайчину, наламав віниччя, назмітав. Разом з землею пошти два відра набралось.
— Який тебе дурень заставляв ото, хро-хро?
— Та, ніякий, сам,— знітився Семен. — Воно вже ж сходити почало, а перед двором отакі огріхи, от я й вирішив засіяти. Хотів був Петра Грабарку побачити, показати, де маркер ішов, щоб знав, як сіяти ввечері і на хуторян не грішив, так хіба ти його зараз упіймаєш. Це твій онук, Петре, огріхів наробив.
— У колгоспі, Семене Семеновичу, хватить, хро-хро, і без твого, — сказав Петро, пропускаючи зауваження про онука мимо вух.
— А я хіба кажу — не хватить, так земля ж незасіяна пустуватиме. Та й стидно ж, як біля городу ціле літо бур’ян рости буде. Тепер якби дощику, і те прийметься, піде в ріст.
— На, Семене, мабуть, погдай, а, я піду додому. Он поштар пішов, може, від Стьопи письмо прийшло? — Іван вже тричі програв і почував себе ніяково перед Данилом. Семен охоче підсів до гурту.
Деякий час Іван пристоює, цікаво, як гратиме Семен, краще чи гірше за нього. Так і є. Семен бере. Данило лається.
— Корольом козидним бий,— підказує Іван.
— Іди вже, не мішай! — сердиться Семен. Він шкодує відкидати добру карту в відбій, навіть якщо є чим бити.
— Бий королем, не жалій! — наполягає Данило. — Бий, я кажу.
— Якби ж він був, той король, — підбираючи в споришеві карти, буркотить Семен.
— І куди б ти, Семене, вигдав, як у тебе отакий бдиль кадт,— вдоволено каже Іван і йде додому.
Ціле життя Іван заздрив тим, хто ходить у брилі. Сам колись мріяв купити, та пожалів грошей, а тут ще й Марія:
— Аби тільки сміялися. У брилях розумні люди ходять, а ти начепиш на свою дурну голову. Ходи вже в картузі.
Тільки-но Іван рушив додому, а назустріч йому Грицько, йде, ламається. Що вдієш, таким мати народила. Подивитись — каліка, а на розум здравий. По черзі обійшов картярів.
— А ти що, Гнате, боїшся, що налигач вкрадуть? — гигоче.
Гнат мовчки став на коліна, присів на ноги, налигач поклав на коліна, сидить, наче й мова не до нього, тільки губами ворушить, слідкує за грою, інколи щось зауважить і знову вмовка.
— О! Вп’ять Семен дурнем зостанеться, повна жменя козирів,— зробив висновок Гриша.
— Ти, Грицьку, якщо піддивився карту, так мовчи, а то по шиї заробиш,— сердиться Семен.
Семен уже відбив п’ять карт, залишалась шоста, сидить, тримається за козирного туза.
— Семене, чого ти смикаєшся, бий уже,— наполягає Данило.
— Та дуже вже добра карта. Я, мабуть, візьму.
— З ким же ти гратимеш? Сам з собою? Бий!
— Так немає чим. То Грицько бреше.
— Тузом козирним бий.
––Хіба що кулаком.
Козирного туза, коли в нього ще є карти, Семен ніколи не викине. Залишиться дурнем, а не викине. А тому, здаючи карти, Семенові часто підтасовують його навмисне. Тоді можна грати спокійно.
— Так і є. Я ж казав, дурнем будеш,— сміється Грицько. — Якби одна лашпачня була, то, мо, й виграв би.
— А він хіба тільки карт, він, хро-хро, всього жаліє. В хаті не живе. Ячмінь насіва. Меду годами не качає. У минулому ж году не качав?
— Ні. І в цім не буду.
— А я качав аж двічі, хро-хро.
— В тебе, Петре, мо, бджоли добрі. А в мене хіба що головою покачаєш. Я якби викачав, то пропали б. Я краще без меду буду, як так качати.
— Геть, Семене, вставай,— регочучи, наказує Гриша.
— Семене, в тебе туз козирний був? Щось я не бачив, щоб він виходив,— допитується Данило. Він, як завжди, слідкує за картою.
— Не знаю. В мене не було,— відповідає Семен. — Може, в Петра? — натякає Семен. Знає, у Петра Данило справлятись не буде.
— В нього туз був,— сміється Грицько.
Срібний Василь почув, що на вигоні грають у карти, вийшов з двору.
— Семене, ану роздай карти. Живо! Чуєш?
— Та ти не кричи, тут не глухі,— храбрує Семен і про всяк випадок, щоб краще було втікати, встає на коліна. Руки у Семена тремтять, гублять карти.
–– Здавай, як положено, не висвічуй! — гримає Срібняк.
— Та, Боже, що ж це таке? — бідкається Семен. — І чого він на мене в’ївся?
Семен озирається, приміряється, куди краще чкурнути. Біга він ще добре, мо, й втече. Це не взимку в бригаді. Там Семен було і слова Срібному накриво не скаже, бо Василь на дверях стоїть.
Дізнавшись, що Семен насівав ячмінь, Срібняк облишив його, став прискіпуватись до Матієнка. Василя завжди дратує, коли люди отак безцільно, в неробстві гайнують час. Він і дня не може, щоб не працювати.
— А чого цей пузань на вигін прийшов? Ану, Гришо, дай ножика, я йому пузо розпущу.
— В мене, Василю, нема,— відказує Грицько, порпаючись в кишенях.
— А в кого є? В кого, я питаю?!
— В мене ось складаний, тіки не кричи,— підхоплюється Семен.
Він з давніх-давен не любить ледачого Матієнка.
— Та ось і в мене є, знайшов, — озвався Гриша.
— Чого побілів, хрокало? Зараз ти в мене тільки так хрокнеш,— великим пальцем лівої руки Василь пробує жало. — Я з тебе, як з м’яча, дух випущу, пузо зразу поменшає.
— Ти йому тим ножиком і здору не проколеш,— сміється Грицько. — Я ось тобі зараз більший дам.
Матієнко сидить, наче вс…, пополотнів, слова не вимовить.
— Василю, не займай його,— вмовляють чоловіки. — Випив, йди спочивай.
— Прийдеш ти в бригаду мопед ремонтувати, тоді я тебе й збрянчу,— погоджується Василь. — Гришо, ходім до мене вечеряти.
Грицько кинув карти, підхопився і — за Василем. Останнім часом дедалі частіше кличуть у гості по знатності. А Василь навпаки.
— Для чого ти зачепив того Матієнка? — питає Грицько в дворі.
Василь і сам не знає для чого. Мабуть, тому, що всі його бояться. Петро вмів відомстити кривдникові: скаргу настрочить, що самогонку гониш або кукурудзу, силос крадеш. Ну й нехай. Василь не боїться. Не любить Петра і не приховує цього. Бидло, ледацюга. Колись признався: «Я той колгосп для вас строїв, от і робіть».
Ввійшли у двір.
— Він же людей поїдом їсть, а ви всі боїтесь,— сказав Василь.
— Гляди, він ще й на тебе анонімку напише.
— Хай тільки спробує! Отоді вже я з нього точно дух випущу.
Грицько сміється.
— Ти, Гришо, кролятину їстимеш? — питає Василь.
— Що поставиш, те і їстиму.
Гриша неперебірливий. Все життя живе бідно, надголодь.
— Олько, ти бачиш, хто до нас у гості прийшов? — запитав дружину.
— Не сліпа.
— Тоді жар кроля.
Ольга б того Гришу й на поріг не пустила, якби не Василь. Баламут давно помітив, що людину поважають не за те, яка вона, а за те, яку посаду обіймає. Це останнє, завжди дратувало його. І хоч Гриша був, можна сказати, останньою людиною в хуторі, приймає його Василь, наче самого дорогого гостя. Голодний і холодний, живіт до спини присох, Гриша ніколи вволю не наїдався. Олька хоч і бурчить, а таки заріже кроля, а Грицько з’їсть. Василь хіба шматочок візьме. Та на цей раз Ольга вирішила все поставити на свої місця.
— Ніколи,— сказала Ольга, а про себе подумала: не вистачало ще того слинявого Грицька годувати.
— Сказав — жар.
— Не буду.
— Тоді я сам їх пожарю.
Василь підійшов до старої хати, там стояли клітки з кролями, дістав сірники, чиркнув, підніс до купки соломи, поскиданої під самою стріхою. Вогник довго розгорався на місці, потім побіг угору, затріщала солома.
Ольга кинулась гасити вогонь, але Василь не дав. Ольга повернулась, незворушно пішла в хату.
— Ну, й пали, воно твоє.
Тим часом вогонь добрався до димаря, гогонув угору, відірвався, перекинувсь на повітку. Клуби чорного диму пливли над хутором. До рову вискочив Семен, за ним Данило, Микола, Матієнко.
— Що там, Василю, таке? Що горить?
— Я тебе, багач, спалю.
До двору почали збігатися люди — з вилами, відрами, граблями.
— Хто буде гасити, вб’ю,— перекрикуючи шум і гуготіння полум’я, погрожує Василь.
Всі завмерли, злякано принишкли, слухають, як гуде вогонь, тріщать охоплені вогнем крокви, сичить стара солома.
— Як Семен згорить, тоді гасіть,— незворушно проказав Василь. Марійчин Гриша непомітно шмигнув у двері, звідти вже валував зеленувато-синій дим, повитягав надвір клітки з кролями. Синові Василь не сказав і слова.
Багаття підіймається дедалі вище, відривається й летить клубками до неба. Іскри падають на Семенове подвір’я, від них займаються повітки, клуня. Люди кидаються туди, ллють воду, вкривають будівлі мокрими ряднами.
Тим часом приїхала пожежна машина. Поки Василь Болтушкін з пожежниками розкручували пожарні рукава, пожежу загасили, але стара хата згоріла дотла. Стали складати протокола.
— Хто підпалив? — питає Болтушкін.
— Я,— зізнався Василь.
Срібниха відіпхнула Василя, вийшла наперед.
— Хай не бреше. Я підпалила.
— Як? — доскіпується Болтушкін.
— Та як? На керогазі їсти поставила варити під хатою, щоб вітер не задував, а воно й зайнялося. Розвела, стара роззява, вогонь під стріхою.
— Не бреши, Ганно, кажи правду,— наполягає Болтушкін.
— Та чого б же я старістю брехала?
— Для чого його ото хоч вигороджувати,— бурчала зоддалік собі під ніс Ольга.
Болтушкін, мабуть, почув. Довго й прискіпливо розпитував присутніх, але так нічого й не добився, бо ніхто нічого не знав. Люди, як тільки вогонь загасили, розійшлися. Свідків, окрім Грицька, не було. Болтушкін хотів розпитати в нього, але Грицько мовчав, тільки гикав. Гриша не дуже боявся Василя Болтушку, бо тільки вчора напував рідного Василевого брата Гамазура Івана.
— Скажи спасибі матері, а то сидів би в тюрмі. А треба б було дурня посадити, та матері жалко. Мало сусіда не спалив.


22
Іван Михайлович прийшов додому вчасно. Не встиг переступити порога, аж тут і поштар із хати.
— Там, Іване, лист від сина.
— Спасибі. Зараз пдочитаємо.
Іван увійшов у хату, сів скраєчку на лаві, очікуючи, посміхався, голова набік, язик в куточку відкритого рота. Параска розірвала конверт, дістала листа, стала вголос читати:
«Привіт з кордону мамі, Паші, бабусі. Прочитав вашого листа й розстроївся. Нічого, не горюйте, через півроку я буду вдома. Я йому покажу, як обиджати...»
У Івана спіткнулось серце, наче він захлинувся.
— Ану, Падаско, дай сюди письмо. Бдешете, не може бути, щоб Стьопа так написав.
Іван наопашки одягнув засмальцьовану куфайку, в якій порався біля телят, і, не застібаючи ґудзиків, з листом в руках пішов до Миколи. В Іванових очах бриніли сльози.
— Що з тобою, Іване? — запитав Микола.
— Та получив оце від Стьопи письмо, так ти пдочитай, а то вони бдешуть.
Микола прочитав.
— Ти, Микодо, добде подивись. Невже й пдивіту мені ніде не написано?
— Та наче не видно, — намагаючись перевести розмову в інше русло, запитав. — Ти чув, Срібний мало Семена не спалив?
— Не чув.
Йому було не до того.
Іван узяв того листа й пішов додому. В хату заходити не став, завернув до погрібника, сів там на дровітні та так і проплакав до самого ранку.
Раніше Іван ніколи не задумувався: любить його син чи ні? Степан ніколи не перечив Іванові, робив, як веліли, а головне, був поруч, і Іван ніколи не відчував потреби що небудь дізнаватися в нього, вияснити. І ось тепер, коли така можливість зникла, Іван відчув гостру потрібність порозумітися з сином, розповісти, як він живе і як він його любить.

23
Із усіх хуторян тільки Данило Харитонович анітрохи не вірив у Семенові балачки. За роки життя впевнився — нова влада не вміє і не хоче міняти рішення, хоч якими б безглуздими вони були. Навіть якщо нафту знайдуть, зселять. Раз уже сказано, то рано чи пізно буде зроблено. І так, на погляд Данила, довго зволікають. Ще років десять тому, коли в Коломійцевім стали будувати нову бригаду, хуторяни ожили: «Будують, значить, хутір зселяти не думають». Нікому і на думку не могло спасти, що збудувати бригаду для влади нічого не варте, сьогодні збудували, завтра розвалять.
Та на відміну від інших, того ж Гната, Росєйки, Данило ніде і ніколи не піддавав сумніву Семенові слова й докази. Знав, що важать для людини надія і віра. Вони і йому потрібні, та тільки де їх взяти. Споконвічні майстри, вони з батьком Харитоном побудували вважай весь хутір. Кожна друга хата в навколишніх селах теж їхня. Ну, а після війни, як хутір майже весь згорів в окупацію, відбудовував без батька, старий Харитон на той час загинув.
Спокійний, мовчазний, поміркований, Данило, бува, за день і слова не промовить, і не тому, що Данилові нічого сказати, він пережив — не переказати й не переслухати, а тому що правди не скажеш, а брехати, кривити душею Данило так і не навчився. Скільки живе на світі, бачить тільки смерть, кров і несправедливість.
У двадцять дев’ятому році Данила, як куркуля, виселили з своєї хати, вселився у неї Гнат Чухно. Данило молодий був, здоровий. Попросив ділянку, побудував нову хату. Матієнко, мабуть, позаздрив на нову хату. Виселили Данила і звідти. Що залишалося робити? Пішов Данило в Бутову Долину, в сільраду, на жінчину батьківщину, попросив ділянку там. Дали. Там побудував торцеву хату. Але і в ній не вдалось пожити. Дотяглися Матієнкові руки і до цієї хати. Залишився Данило з дружиною і трьома неповнолітніми дітьми взимку просто неба. Прихистив усіх тесть Гаврило. У нього хата невеличка, але, кажуть, в тісноті, та не в обиді. Данило, проте не заспокоюється, набридає в сільраді. Нарешті дали Данилові ділянку в берестині, серед попільників, бузини, кущів, осикових та берестових пеньків, навмисне там наділили.
— Хай тут спробує построїти,— зловтішалися ледачі комбідівці.
Данило ж узяв лопату, сокиру і став рити ями навколо пеньків, підрубувати коріння. Майже два роки викорчовував ті пеньки. За день вибухував триметрові ями, кришив корінь і таки викорчував берестину, а ще через рік на тім місці грядку розкопав, поставив благеньку, під соломою, хатку, щоб нікому заздрісно не було. Бог з ними, буде жити і в такій.
Город той мало що дав у перший рік, все в попелі запеклось, вигоріло, та Данило удобрював його перегноєм, курячим послідом, чистив у сусід нужники, виносив на грядку. Город став родити. Можна б і жити. Не довелося. Посадили на десять років. В хутір повернувся на початку війни. Там все було як і раніше: Матієнко глумився з Білички, Андрія, взагалі з усіх, з кого можна було поглумитися. Данило думав, що його сім’ю і на цей раз викинуть з хати. Матієнко прискіпувався, наполягав у сільраді, та його не послухали. Самоуправством займатись не веліли. Мабуть, побоялись. Як не є — четверо дітей.
Зачувши в берестині гомін, Микола Ригір іде туди. Він інколи заходить до Данила погомоніти. Мабуть, лише Миколі Данило й довіряє.
— На кого ви тут гримаєте, Даниле Харитоновичу? — запитує Микола.
— Та Русійка бочонком їхав, став і просо рве. То я прогнав, ще подумають, що то я. Вирядив і сказав: «Ще раз упіймаю, через хомут протягну». Напроти себе таки ж не рве.
Учора ввечері Росєйка взяв мішок і, розсовуючи соняшники, пішов грядкою до берестини. На ногах гумові чоботи на виріст. Недавно пройшов дощ, на кожному чоботі багнюки по півпуда. Він уже не переступає, а тягне чоботи, тільки чути, як вони хрокають. Петро зайшов у просо і рве зозла прямо з корінням. Рве й кидає в мішок, бурчить. Данило сидить на колоді, придивляється, а проти його городу волотки порвані. Ще подумають, що то він порвав. Росєйка наблизився до Данилового двору, став і рве в мішок. Та хоч би мішок, як рве, підіймав, не толочив, а то наче хто по тому просі проїхав. Данило раз сказав, вдруге, Петро й вухом не веде, ходить, бурчить.
— Я тобі вуса накручу, розумака.
— Ти ото не тюж мішком дорогу, а то заробиш.
Данило хоч і старий, за сімдесят, а ще міцний, наче дуб. Він би Росєйці швидко в’язи скрутив, та боїться, не прийшлось би відповідати. Данило не вперше попереджає Росєйку, щоб той шкоди не робив, та Петро, видно, вирішив: що Данило його боїться, ба, навіть з двору не виходить, як він просо рве. Росєйка зовсім розперезався, в мішок не вбереш, ходить, погрожує:
— Я тому Данилові вуса накручу. Е, накручу.
Данило почув те, не витерпів, вийшов на промежок.
— Шо ти оце, Петре, шкоду робиш?
— А воно тобі нужне? Воно твоє? Воно колгоспівське.
— Якщо колгоспівське, то йди й проти свого городу рви. А тут щоб я тебе не бачив.
— Не гавкай, зараза! Гавка й гавка. Розумака найшовся, — бурчить Росєйка.
— Я тебе, Петре, зараз через хомут протягну, щоб ти трохи ума набрався, — недобре усміхається у вуса Данило.
— Та ти розумний.
— Зараз і ти порозумнішаєш. Кажу, йди і проти свого городу рви. Чи як з обліковця зняли, можна все робити?
— Не гавкай, зараза! Гавка й гавка, — Петро дивиться собі під ноги, зриває волотки, кида в мішок, волочить його за собою. Вдома виб’є просо й є шо курям їсти. Данило дивиться й душа болить, не скільки зірвав, скільки потолочив.
— Чого стоїш, скривився, як середа на п’ятницю. А то я тобі зараз вуса втру.
— Тебе й у землі скільки, як зверху? — питає Данило.
— Шо? — не второпав Петро. — Зараза!
Він смикає мішок, але той поважчав. Інший раз не всмикне, заточиться, з боку глянути, танцює навколо мішка.
— І не бігай мені у просі, а то я тебе зараз побіжу.
Данило відняв у Росєйки мішок, витряс волотки, витяг Петра з чобіт, кинув у мішок, зав’язав і в саж одніс. Постояв, подивися, а він і в мішку розоряється: бурчить, погрожує. Тоді Данило взяв той мішок, розкрутив, та як потаскає через межу до Тетяни в садок, а слідом і чоботи. Тільки ляснули. Тетяна дивиться, щось в мішку по садку лазить, злякалась.
На поріг вийшла Данилиха, винесла пиріжків.
— А я ось пиріжків напекла. Бери й ти, Миколо. Думаю, дай винесу, а то наш дід ще зранку не їв. Одно ті карти. Аби хоч грати вмів. А то таке, сидить там старий дурило, мух годує. Ну, як Миколо, пиріжки?
Одарку, як почне говорити, не переслухаєш. І Данила називає дурилом з любов’ю і трохи глузуючи.
— Та нічого,— каже Микола.
— А мені так наче трохи не вдалися.
— Мабуть, дрова були криві,—жартує Данило і звертається до Миколи: — Я, Миколо, може, й не доживу, а ти повинен. Прийде врем’я, будуть роздавати землю, та брати її ніхто не захоче.
— Ні, мабуть, такого не буде, як ви кажете.
— Буде, Миколо, буде, за твого життя буде. Бачиш же, все бур’яном зароста без хазяїна. Ми теж, як строїли Біломор-канал, думали, що не повернемося. Повернулися. А скільки загинуло! Пробуримо шпури, закладемо вибухівку, а воно не все зірвалося. Знову бурять. Добре, як на старий шпур не попадуть. А як попали, так і злетіли всі в повітря. Думаю тепер — навмисне так робилося, не всі шпури підключалися. А ти думав! Ось так і було. Тепер я певен, навмисне так робили. А в карцері які умови? Сидиш по коліно в воді, ні сісти, ні лягти, дно воронкою, а зверху капа на голений череп: кап-кап...
Микола слухає, перепитує:
— А втекти не можна було?
— Чого не можна? Можна, тільки ризик великий. Були і в нас одчаяки, їх у вагон з деревом закладали. Сьогодні закладуть, а завтра вже у Фінляндії. Потім допетрали. Мабуть, хтось доніс. Стали заганяти вагони в тупик, щоб здох з голоду, а ні — то замерз. Я не відважився, вирішив додому добиватись. — Данило вмовк, сидить, –– поклав корчуваті руки між колін, про щось думає.
Одарка відчиняє повітку. Біжать на сідало кури. Над грядками низько стелиться дим, мабуть, на дощ. Пахне гречкою і динями. Данило скручує цигарку, каже:
— Да, одсирів тютюн. Буде ще й завтра дощ,— і знову заглиблюється в спомини.
* * *
У травні 1939 року, як тільки відсіялися, майже всіх коломійчан призвали на військові збори в Миргород, у терчастину. Потрапили туди й Іван, Семен, Данило, Матієнко.
З страсної суботи на Великдень Гнатові випало днювалити на стайні. Весь день Гнат порався біля коней, чистив стійла, посипав піском, замочував у кориті овес, щоб коні не билися, підтягував цимбалини, ставив коней на короткий чумбур, вигрібав гребком гній. До вечора, коли дволітровим кухлем Гнат розвісив замочений з ранку, щоб не здувало животи, овес, пригнали з казарм майже весь особовий склад на вечірнє годинне чищення.
Дивно, — думав Гнат — їм на весь ескадрон видають брусок господарського мила. Мився, не мився, через двадцять п’ять хвилин вилітай, а наступного дня, ранком, у неділю, кожному видають по шматку мила і ведуть усіх на стайню, мити коней. Здається, усе вже вимив, і гриву, і хвіст, і крайню плоть обдав водою, пора командиру на огляд вести. Привів. Командир глянув, знайшов у хвості лупу, а на щітках бруд, і знову все спочатку.
А з конем попораєшся, за сідло берися. Натирай цеглою до блиску стремена, трензеля на вуздечці, а на ранок знову в стайню чистити скребницями спини, ноги, хвости.
Коні переступали з ноги на ногу, прислухалися, пряли вухами, шелестіли, вибираючи з годівниць овес, били ногами по цимбалинах, іржали.
У Гната попереду ніч. Після чергування, на Христову неділю в Гната випадав вихідний. Гнат, солодко позіхнувши, подумав, що сьогодні, напередодні свята, службу, напевно, перевіряти не будуть, чого б їх носило в ніч на неділю, і як тільки стемніло, заліз у жолоб. Там на ароматному сіні, під хрускіт кінських зубів, спалось особливо солодко. Нило, не давало заснути ліве плече. На тім тижні Гнат упав з поперечини, забив дух. Не встигне кінь закульгати, уся ветслужба на ногах, а Гнат ледь голови не позбувся, ніхто і не заглянув, ні лікар, ні сестра, ще й в наряд послали. Хворого призначили.
Заглушаючи шум стайні, Гнат з высвистом захріп. Коні спочатку шарахалися, хропли, потім звикли. Головне, перший сон благополучно проспати, а потім до ранку можна очей не стуляти.
Снилося Гнатові всяке чортовиння: убивства, переслідування. Прокинувся в холодному поті, серце несамовито билося. Біля вуха щось хрумтіло, чутний був важкий сап. «Невже убивця», — здригнувся Гнат, ще не розуміючи, де він і що з ним.
Гнат відчув на щоці теплу кінську губу з лоскотливими волосками, пчихнув:
— Апчхи, апчхи, апчхи!
Налякані коні натягали чумбура, били копитами по кованих цимбалинах.
Їжачись від прохолоди, Гнат швидко розніс по годівницях сіно, овес, вийшов на вулицю.
— Піду краще в Багачку, провідаю тата, а в понеділок ранком повернуся, ніхто і знати не буде, — уголос міркував Гнат. Гнат залишив частину, і кривими вуличками міста пішов до переїзду.
У соборі, біля курорту правилося, йшла заутреня.
— Скільки тут ходу? Двадцять верст. Ще і служба не скінчиться, як у двері постукаю, — міркував Гнат. — Розговіюся, паски окраєць, писане яєчко з’їм, може, і не одне, спробую ковбаси, сала, — Гнат навіть крок прискорив.
На переїзді чергував Іван Харитонович. Роботи в колгоспі Іванові не давали, приходилося закривати і відкривати шлагбаум. Гнат обійшов його, не здороваючись. Думки Гната постійно поверталися до паски, до сала, яєць. Порівнявшись з хутором, хотів завернути до Явдохи, та передумав. То така, фірса, що, може, і їсти не дати, а може, і паски не пекла. Ні, треба домагатися в Багачку, до тата.
Над косогором палахкотіла ранкова зоря. Мерехтіли, притухаючи, Стожари. Розвиднювалося. З косогору спуститися, а там і Багачка.
Відсутність Гната виявилася на ранковій перевірці.
— Ододка! Де Ододка? — запитав командир ескадрону Табур.
— Так він же днювальний.
— Білик Семен, збігай на стайню.
— Немає його там, — повернувся Семен.
— А де?
— Так він додому збирався, хро-хро.
— А чому мені не доповіли? — визвірився Табур.
— Я думав, він пожартував.
— Гарні жарти. Доповідайте, як справа була?
— Так так і було. Говорить — не заважало б до тата сходити, яєчок великодніх поїсти, пасок.
— Хто знає, де його батько живе?
— Я знаю,— вибіг з строю Семен, — що батько в Багачці на Ямах живе, а там запитаємо, покажуть.
— Заводі машину, негайно.
Семен завів полуторатонку. Підтримуючи лівою рукою, темляк шашки, Табур підходив до машини.
Гнат тим часом здерся на косогір, зупинився, закурив. До Багачки рукою подати, версти дві. Відчув, як утомився. Ніяк двадцять верст відмахав. До того ж як слід не виспався. Який там сон у жолобі. Гнат кинув недокурок, хотів рухатися далі, коли це хур-хур за спиною. Гнат оглянувся — полуторатонка. У кабіні за мутним, жовтуватим склом двоє.
— Не могли раніш наздогнати, ноги гудуть, — зупиняючись, пробурчав Гнат і підняв руку. — Хоч небагато, а підвезуть. Це добре, що на косогір вибрався.
Піднімаючись на косогір, машина загурчала проворніш. Не доїжджаючи до Гната, стишила хід.
— Таке, як стає.
Щоб даремно не гаяти час, Гнат побіг назустріч машині, учепився за правий борт.
— От спасибі. Хоч небагато, а підвезете. До Тамази. А там я вже й пішки дійду.
Гнат намагається встати ногою на колесо, щоб забратися в кузов, але машина потихеньку рухається і нога зсковзує.
— Почекай, притиш трохи, я ще не заліз. Куди поспішаєш, устигнемо, тут уже недалеко.
Машина тим часом узяла вправо, стала розвертатися.
— Ей, куди ви! — підбігаючи до кабіни, крикнув Гнат. — Ви правильно їхали. У Багачку сюди. Зупиніться. Я на ходу не залізу. Семен, це ти? — нарешті впізнає Гнат. — Чого ж ти мені не сказав, що на Великдень додому їхати будеш. А я скільки пішки протьопав, ноги набив, аж гудуть. Підкинь, спасибі тобі, хоч у Багачку до тата, а тоді й у хутір їзжай, а? Чого тобі коштує? Поруч з тобою хто? Не Матієнко?
— Рядовий Ододка, сідаєте в кузов, — гаркнув Табур.
Отут тільки Гнат розгледів свого командира, але не розгубився. У нього сьогодні вихідний. Навіщо він йому потрібний. Мабуть, добра людина. Побачив, що вморився і зупинив, тепер підвезуть.
— А я думав, хто з тобою, — залазячи в кузов, тарабарив Гнат. — А тут усі свої. Я чув, ви теж з наших країв, товариш старший політрук. І правильно робите, що на Великдень додому їдете і мене підкинете, а я думав, прийдеться йти.
— Не розмовляти!
— Навіщо ти, Семен, розвернувся, на Багачку прямо, чи ти забув? Ви, товариш командир, вкладіть йому пам’ять, а то він начебто спросоння.
— Мовчати! — гаркнув Табур.
— Ну, куди ви їдете? Підкинули б мене в Багачку, тоді й їдьте собі. Чи вам важко?
Гнат ледь не плаче. Семен звернув на узбіччя.
— Ну що ж, їдьте, а я піду, — Гнат заніс ногу над бортом, щоб встати.
— Назад! Мать-перемать, — лаявся Табур, але Гнат уже був на землі.
— Ну, так що, мені йти, чи ви передумали, вирішили підкинути, я вас щось не зрозумію; сім п’ятниць на тиждень і всі у середу. Навіщо було машину гнати? — обурився Гнат.
— Я вас на гауптвахту... — задихнувся від обурення Табур.
— За що? — щиро здивувався Гнат.
— За самовільну відлучку з частини.
— Так я ж вихідний. Навіщо я вам потрібний. Аби харчі переводити. А так я дома пообідаю. Тата провідаю.
— Усе рівно посаджу.
— Якщо інакше не можна, нехай. Я в понеділок ранком прийду, відсиджу.
Гнат витер рукавом непрошену сльозу, намірився йти. У нього навіть і в думках не було, щоб після того, як він опинився в двох кроках від будинку, його можна було повернути назад. Він уже так звикся з думкою про батька, матір.
— Сідаєте! — наказав командир.
— От спасибі, дай Вам Бог здоров’я. А я думав, ви жартуєте. Я, може, до полудня й вправлюся. Похристосуюся з татом, мамою, поїм паски і назад у частину. Так що ти, Семен, даремно поперек дороги став. Чув, що командир говорить? Так стій ти вже, не смикайся, печена Параска, а то я ще під колеса попаду заради свята, і тата з мамою не побачу. Чи ти хочеш на Багачку розвернутися, так розвертайся.
— Сідай уже, тоді і розвернуся.
Гнат незграбно вчепився в дошки кузова, перевалився через борт, радісно крикнув: «Давай, рухай»! На дні кузова тонкий шар піску. Ось уже тиждень пісок возили в частину, посипали доріжки, готувалися до інспекторської перевірки.
Не розвертаючись, машина тихо покотилася з косогору.
— Ти куди, Семен? — кинувся вліво Гнат, потім переметнувся вправо. — Товариш командир, куди ви? Підкиньте мене до Тамази й їдьте собі. Скільки отут тієї їзди? Скажіть тому причинуватому Семенові, куди це він править, чому він Вас не слухає? Самоуправством займається. Табур сидів, мовчав.
— Оце добрий! — подумав Гнат. — Якщо вже такий поспіх, те хоча б у двір заїхали, похристосались, пообідали і назад у частину. А то і сам не гам і іншому не дам...
— Семен, зупини, я сам дійду! — що є сили застукав Гнат по кабіні.
— Мовчати! Під трибунал підеш!
І тільки тепер дійшло до Гната, що Табур і Семен їхали не у своїх справах, а спеціально за ним. Дурні. Гнати за ним машину. Та хіба б він сам не прийшов у понеділок?
— Він що, блаженний? — запитав у Семена Табур.
— Так трошки. Він і правда так думає.
Табур полегшено зітхнув. За півгодини в’їжджали в розташування частини.
— Ну що, Гнат, наївся паски? — сміються бійці.
— Тут поїсти,— буркнув Гнат, злазячи з машини.
Усю ніч на гауптвахті Гнат не спав, думав про дім, Явдоху, Марусю.
Наступний день, як завжди, почався з побудки і ранкової перевірки. Командир ще не закінчив переклички, як стало відомо, що в частину прибула інспекторська перевірка. Тільки в їдальню ввійшли, команда:
— Устати! Строїтись!
Через годину весь полк стояв на плацу.
— Рівняйсь, струнко! — почувся зичний командирський голос. — Товариш бригадний комісар, особовий склад терчастини по вашому наказу построєно! Командир частини комроти Табур.
— Здрастуйте, товариші бійці!
— Здра жела товариш бригадний комісар!
— Вільно.
Комісія в складі дев’яти чоловік, причепливо оглядаючи обмундирування, пройшлася уздовж строю.
У першому ряді Данило, Матієнко, Росєйка. Інші хуторяни розташувалися на лівому фланзі. Усі голодні, тільки очі блищать. Ранком не поснідали, тепер пообідати б як слід. Домашні запаси давно вийшли, до солдатської пайки не пристосувалися. Хтось з почту, видно, помітив голодний блиск в очах, запитав:
—Ну, як вас, орли, тут годують?
— Добре!
— Молодці орли! — комкор оглянувся, перекинувся словом зі свитою, ті згідно закивали.
— Багато хто з вас недавно з дому — незвично на казенних харчах. Так що якщо кому не вистачає, не соромтеся, просіть добавки.
У строю тихо загомоніли.
—Ну, чого примовкли, соромитесь чи що? — підбадьорював другий, із трьома кубиками в петлицях. Стрій завмер, чутно тільки важкий, стриманий, переривчастий подих.
— Як ти, Даниле? — запитує Семен.
— Так само, як і ти. Голодний.
— Ну, так що, вийдемо?
— Не знаю, — завагався Данило.
— Рівняйсь! Смирно! Хто не наїдається, три кроки вперед кроком руш.
Стрій колихнувся, але залишився стояти на місці. Данило навіть не поворухнувся. Життєвий досвід підказував йому, що це добром не скінчиться. Скільки таких комісій у табори приїжджало, а кому допомогли? Тому, хто скаржився, життя потім не було. Вискочив на лівому фланзі з строю Семен і відразу сховався назад. Матієнко побачив Семена, теж вийшов. За ним ще кілька чоловік.
— Вам що, пайки не вистачає?
— Та начебто!
— Треба відповідати: так точно ілі нікак нєт. Як ваше прізвище?
— Матієнко.
— Боєць Матієнко, хто ваш командир відділення?
— Я товариш, бригадний комісар, — вийшов з строю Семен.
— Цьому бійцю зараз повну викладку і по-пластунськи до стайні і назад.
За хвилину Іван Михайлович і Росєйка принесли на плац лопату, скатку, підсумок, казанок, протигаз, речмішок. Усе це начепили на Петра.
— Вещмішок набити піском, — наказав командир, — і щодня поповзом до стаєнь і назад. Йому схуднути треба.
Матієнко подивився на той шлях, і ледь мови не позбавився. Оце добавка. Іван і Семен кинулися набивати речмішок піском. Матієнко став на карачки. Хлопці кинули на спину Петрові речмішок, стали в стрій. Матієнко водить вусами по піску, як тарган, крекче.
— По-пластунськи до стайні, марш! — командує Семен.
— Засікайте час.
Матієнко дивиться з-під лоба, намагається лізти на карачках. Речмішок бовтається на спині, смикає зі сторони убік.
— Назад, на вихідну позицію! — скомандував командир. Рухатися поповзом, як наказано. Чи вас не учили?
Матієнко оглянувся, вуси вже не стирчать угору, а безпомічно звисають униз, обличчя позеленіло. Поки повернувся, спітнів, гімнастерка промокла. На вихідному рубежі ліг на живіт. Мішок міцно пригорнув Петра до землі. Роздуваючи важким подихом пісок, поповз. Руді вуси обпали, мляво волочилися по піску, креслили ледь помітний нерівний слід. Мішок з піском, перевалюючись з боку на бік, налазив на голову, тикав носом у землю. Роздуваючи пил і пісок, Петро не доповз і до середини, в очах сутеніє, із брів піт капає. Чутно, командир кричить:
— Швидше. Час повертатися назад.
Петро ледь повернувся. Піт обличчя заливає, у роті сухо, начебто наждаком витерто. Живіт з боків обпав. У голові, у носі, у роті повно піску, навіть на зубах скрипить, губи спеклись, не розняти, перед очима пливуть фіолетові кола.
— Боєць Матієнко, ви не вклалися в час. Уперед, марш!
Матієнко, похитуючи, упав на вихідному рубежі, поповз.
Товариші по службі, що спочатку посміювалися над Петром, тепер притихли, дивилися на все це з деяким жалем. З кожним може трапитися.
Баламут Гриша як і раніше вскагакував, щирив у широкій посмішці великі зуби. Петро доповз до половини, зупинився.
— Нехай хоч уб’ють, — Петро останнім зусиллям скинув із пліч мішок, поволік до казарми. Гнат дивився на Петра крізь заґратоване вікно, посміхався.
— Увечері повторити, — сказав командир, скомандував: — Вільно! Розійдися!


24
Десь у середині квітня уперіщив силенний дощ. В ярках, вибалках, баюрах стала вода. Як тільки розхмарилось небо, Гриша накинув на двері замок, пішов у Байрак, в лікарню, провідати матір, та й голова давно вже обіцяв Гриші порося.
За вікном квітень, і якщо вже брати порося, то зараз саме враз. За літо підросте, до осені стане підсвинком, а на Різдво можна буде й колоти.
Гриша взув нові черевики. Та хіба ти в тих черевиках далеко зайдеш, як воно тебе на кожному кроці роззуває. Не менш як по пуду багнюки поначіплялось. Кайдани, та й годі.
На Гнатовій горі Гриша пообчищав кописткою ту багнюку, зняв черевики, помив у калюжі, підкотив якомога вище холоші, зв’язав шнурки, кинув черевики через плече й простує босоніж. Холодно, правда, та Гриші не звикати. Багнюка тільки чвирк-чвирк поміж пальцями. Провідавши матір, пішов до контори. Помив у калюжі ще й ноги, одкотив холоші й до голови.
— Іване Остаповичу, ви мені порося обіцяли. Одкидча.
— Зараз немає підходящого. Підійдеш у четвер. Яке це в нас число буде? — звернувся до голови сільради Біденка. Йому зараз було не до поросяти, поспішали в район на нараду.
— Двадцять третє.
— Не знаю, яке там у вас число буде, знаю, що буде чистий четвер,— роздратовано сказав Гриша і вийшов з контори.
Скільки босоніж протьопати — і все марно. Та нічого не вдієш. Гриша зайшов у сільмаг, купив на руб двадцять десять пачок «Прибою», закурив, полегшено зітхнув, почвалав у хутір. Пройшовши половину відстані, заспокоївся. Тепер уже неодмінно випише. До четверга залишався майже тиждень, не забути б. Гриша міг сплутати, а то й не знати, яке того чи того дня буде число, але празники знав геть усі, краще від деяких бабок. Від матері перейняв. І коли з цього приводу в хуторі виникала суперечка, тепер, коли мати була в лікарні, Гриша був останньою інстанцією.
Вдруге Гриша прийшов до голови, як і домовлялись, та голова знову був чимось заклопотаний і, як потім з’ясувалось, ще й роздратований. Клопотів у хазяйстві завжди вдосталь.
— Ну, так як нащот поросяти? — не сходячи з порога, нагадав про себе Гриша.
— Ти, мабуть, щось переплутав. Я ж тобі казав, щоб ти прийшов двадцять восьмого, а тебе, звиняй, чорти принесли сьогодні,— спробував скористатися з Гришиної неосвіченості Іван Остапович.
— У нас зараз стільки роботи, збори з передовиками, рейд народних контролерів. Ніколи вгору глянути,— підпрягся Біденко.
На ці слова Гришу так перекосило й стало хитати в різні боки, що навіть Іван Остапович, у минулому військовий пілот, розгубився.
— Ш-ш-ш-о, що ж ви за дурні отакі,— страшенно заїкаючись, кричав Гриша, та, відчувши, що взяв правильний тон, заспокоївся. — Мабуть, ще й інститути покінчали і радіво слухаєте, а не знаєте, яке сьогодні число? Я неграмотний — і то знаю, що сьогодні чистий четвер. А ви ж на четвер мені обіщали, їті вашу мать.
Голова й парторг переглянулися, всміхнулись.
— Підожди, не лайся. Тут, Гришо, ось у чім справа. Ми недавно зібралися в сільраді, порадились і думаємо вас зовсім зселити в цьому році. Щоб і признаки на лишилось. Так ти подумай, може, того поросяти й брати не треба? Тяганини скільки. Переїдеш у Байрак там і візьмеш. А мо, й так будеш. Тут тобі і їдальня, й буфет.
— У мене грошей немає на хату.
— Ми тобі безплатно хату знайдемо. Поїдеш?
— Якщо всі будуть їхати, то і я поїду, де мені подітись, а порося виписуйте. В Байраку теж щось кусати треба.
Голова всміхнувся, щось черконув на папері, подав Гриші.
— Зайдеш в бухгалтерію, хай випишуть, потім на ферму, до Цилюрика.
На фермі Грицько вибрав порскеньке порося, вкинув у мішок і попростував шляхом додому.
Вдома його чекали дільничний Макар Сахно у формі й при зброї і другий у цивільному. Грицько його зразу впізнав: Болтушкін, рідний брат Гамазура. Низенький, плюгавий, кривобокий. До того ж ще й накульгує. Може, нагадати про Івана, тільки вчора пили з ним.
— Ви гражданін Густодим Григорій?
— Я, а що? — мимоволі визвірився Гриша, бо заморився. В Байрак пішки і назад таким же робом. До того ж ще й порося товклося в лантусі й бігало по плечах.
Гриша кинув лантух під ноги прибулим так, що порося аж кавкнуло, Сахно вправним рухом плеча метнув планшетку на коліно, витягнув папірець.
— У нас ось заява, що ти гониш самогонку. Подивись.
Гриша перекособочився, стенув плечима.
— Я все одно читати не вмію.
— Відчиняй двері, будемо трусити.
Від хвилювання Грицько ніяк не міг попасти ключем в отвір замка.
На Великодні свята Грицько вигнав самогону. Свого апарата не мав, попросив у Росєйки, і наче передчуття якесь було, взяв, про всяк випадок сховав під стріху змійовичок, корито заплішив, налив у нього води, щоб пили кури, горілку налив у пляшки, позатикав їх кукурудзяними качанами, склав у відро, спустив на віжках у колодязь до води разом з дріжджами, щоб не псувалися. Єдине, що було не сховане, то це брага на поминки. Вона ще тільки вистигала, а тому ніяка сила не могла змусити Грицька зняти чавун з печі, яку він час від часу протоплював. Міліція ще чи прийде, чи ні, а добро пропаде.
Нарешті Гриша відімкнув замок, кинув його під призьбу. Сахно й Болтушкін всі кутки обнишпорили, навіть у нужник зазирнули, та ні апарата, ні самогону не знайшли. Під кінець, сердиті, замащені, в павутинні, стали прискіпуватись до Грицька.
— На бригаді ти сторожуєш?
— Я. А що?
— Признавайся, хто силос носить?
— На моєму сторожуванні ніхто, а в Івана не знаю. Ви міліція, ви й слідіть, а я до вас на півставки не наймався.
Обидва ще зліші знов кинулися шукати.
— Ану, вилізь на піч, там подивись,— сказав Сахно Болтушці.
Сахно був здоровий, пикатий, широкозадий, сам на піч забратись не міг. Болтушкін виліз, побачив накритий линтварем, здоровенний чавун. Побачити то побачив, а зняти не зніме. Важкий. Болтушкін довго кректав, потім визирнув з-за комина.
— Гришо, ану, знімай чавуна.
— Вам треба, ви й знімайте.
— А він що, повний?
— Та повний.
— Тоді прямо там виливай,— командує Сахно. Грицько злякавсь, що зараз вивернуть чавун і пропаде не тільки брага, а й піч, поліз знімати.
— Показуй, що там у чавуні?
Грицько підняв кожушанку. В ніздрі вдарило концентрованим спиртом.
— Так, брага.
Сахно відкрив планшетку, щось там занотував. Мабуть, заніс до протоколу.
— Яка там брага? Іван Остапович на тому тижні пообіцяв порося, так я нарізав буряків та так і забув,— брехав Грицько.
— Не викручуйся,— пригрозив Болтушкін.
— А чо мені викручуватись? Он воно в лантусі.
— Добре. Бери чавун і неси надвір, там виллєш. Порося однаково його тепер не їстиме.
Грицько виніс чавун за хату, поставив у бур’яні, сам став біля нього навколішки. Шкода стало цукру, кілограмів п’ять усипав. Невже Матієнко заявив? Треба було не давати ножика Срібному Василеві.
Сахно і Болтушкін почали радитися, чи складати на нього акта, чи ні, а якщо складати, то чи конфісковувати чавуна.
— Треба складати,— наполягає заповзятливий Болтушкін.
— А толку? — не погоджується Сахно. — Ти ж був у хаті. Дерев’яний піл, подушка, рядно, дві ікони, скриня. Бідність. До того ж ще й каліка, мати в лікарні.
Болтушкін зморщився, слово «каліка» ображало його.
— Нічого. До одвіту притягнемо, буде знати, — наполягає запальний Болтушкін.
— Що ти хочеш з Грицька,— заперечив поміркований Сахно. — З нього як з гуся вода. Тим більше що ні самогону, ні апарату ми не знайшли.
— А брага? Цього досить, щоб оштрафувати.
Поки вони сперечалися, минуло з півгодини.
— Цікаво, де це Гриша? Ану, піди подивись, що він там робить? — наказав Сахно.
Болтушкін завернув за причілок, зник у торішньому бур’яні.
— Гришо! Куди ти чкурнув?
Тихо. Ніде нікого.
— Гришо, де ти в чорта подівся? Обзивайся! Під лапатою яблунею щось кавкнуло, поперхнулося. Болтушкін пошкутильгав туди. Гульк — а Грицько брагу з чавуна допиває.
— Що ти робиш?
— Га? — ледве вимовив той, бо вже й язиком не володав.
— Я тебе питаю, що ти тут робиш?
Грицько важко звівся на ноги, заточуючись, виткнувся з-за при­чілка.
Болтушкін перевернув напівпорожній чавун.
— Ти що, ото все й випив? — запитав здивований Болтушкін.
— Кого випив? — не зрозумів Сахно.
— Поки ми тут протокола складали, а він брагу вицмулив,— трагічно, наче про вбивство, сповістив Болтушкін. — Я ж казав: треба конфіскувати.
Грицько не розумів, про що вони розмовляють, і тільки гикав.
— Добре, йди забирай чавун,— погодився Сахно.
— Не д-дам... ч-ч-чавуна,— ледве вимовив Грицько.
Дільничний кивнув. Болтушкін пішов за хату.
— Беріть, мать вашу так, якщо в вас таке право,— белькотів Грицько, радий, що не знайшли апарат. Незручно було б перед Росєйкою, якби забрали. — А я завтра до прокурора поїду. Я в тому чавуні поросяті варю. У мене лишніх грошей немає новий чавун купувати.
— Вернись, не треба! — гримнув Сахно.
Болтушкін нехотя повернув назад.
— Збирайсь, поїхали.
Увечері до Грицька заїхали голова колгоспу Табур і голова сільради Біденко.
— Ну, що, Гришо? Зосталось вас тут півтори... — Табур хотів сказати: «каліки», та вчасно втримався,— півтора двори. Гамазур — і той переселився, а ви сидите. Чого? З моря погоди ждете? Збирайся й ти на осінь. Переїдеш у Байрак, в кіно ходитимеш. Ще собі таку молодицю підхопиш, ого-го. А ми за літо хату тобі підготуємо. Жінки вимажуть, вибілять, в’їдеш, як у нову.
— На хрена вона мені здалась. Мені і в цій не мулько. В цім году не поїду, а в слідуючому тим більше, високосний.
Гришу, як просто так говорить, то зразу й не зрозумієш, що він каже, а як лається, матюччя пре, то так виразно вимовляє кожне слово, наче диктор.
— Нічого не зробиш, Гришо, доведеться. Скільки вже тут дворів зосталось? Ану, подивись там,— для порядку звернувся до Біденка. Він і сам добре знав скільки.
— Що ви там будете дивитись? Я й без вас знаю. Біличка, Семен, Гнат, Густодими, Ригори.
— У цьому році всіх переселимо. Бригаду закриємо, коней заберем, конюхувати буде ні біля чого. Що будеш робити?
— А що я в вашому Байраку робитиму?
— Щось будеш, знайдемо,— невпевнено відповів голова. — Телят у лузі пастимеш.
— Телят можна.
— Ну, от.
Табур з Біденком сіли в машину, здорові, як смики, машина аж присіла, і покотили на стовповий, тільки курява знялася.
Гриша пішов у хату. Не хотілося Гриші залишати хутір. Одному без родини йти в Байрак усе рівно, що на ніж, а тому Гриша збирався залишати хутір останнім.
У хуторі він уже звик, пристосувався, а там хто його знає, як складеться життя, які будуть навколо люди. Недарма Гнат говорив: «Купуй не хату, а сусідів». А головне, не буде такого роздолля, волі. Будеш ходити по Байраку, серед чужих людей, начебто зв’язаний. Хоч і погана в Гриші хата, сотню років відстояла, але він би ще жив у ній. Але ж дід і мати Гриші, колись жили в Байраку.

* * *
Дід Гриші до колективізації служив у байрачанській церкві священиком.
Була весна. Тепло, сонячно. Отець Сергій правив недільну службу. Люди не містилися в церкві, юрбилися біля входу на паперті. Малі, Устин і Тетяна, вискочили в бічний притвор, побігли до дзвіниці. Тетяна залишилася внизу, а Устин став підніматися нагору по скрипливих сходах.
— Он дивися, Устимко до дзвонів підбирається, — смикнув Павло Ригір дружину Олену за рукав вишиванки.
Йдучи по колу, Устин затримався в арковому прорізі, подивився вниз. Біля паперті плазували, метушилися дрібні, начебто мурахи, люди, задирали голови, вказували на нього пальцями. Він раптом відчув якусь перевагу над ними, підстрибнув, схопився обома руками за балдахін, підтягся, став на підвіконня і знову подивився вниз. Унизу вже ніхто не снував, не ворушився. Усі злякано дивилися вгору.
— Господи, і як його туди занесло? — зітхала юрба.
— Упаде, розіб’ється. Тільки мокре місце залишиться. Господи, врятуй його ангельську душу.
Хтось, голосячи, побіг шукати старосту. Тільки староста міг підійти до вівтаря, сказати про все панотцю. Почувши у дворі ремство, люди потягнулися з церкви.
— Устимко на дзвіниці! Устимко на дзвіниці! — хвилею покотилося до царських врат. Руки віруючих, з пальцями складеними в триперстя, на мить зупинялися, губи блідли. Староста підійшов до панотця, щось шепнув на вухо. На криласі заспівали півчі. Отець Сергій сполотнів, руки його ледь помітно тремтіли, голос погустів.
— Благословенний Бог наш і нині, і прісно, і вовекі вєков, амінь!
Отець Сергій повернувся до іконостаса, до кінця служби було ще далеко. Він зрозумів, що Бог не даремно послав йому цей іспит, а тому продовжував службу далі. Тільки після того як він тричі прокаже: «Христос воскрес», він зможе зійти з вівтаря. Якщо він зараз залишить молитву, щоб бігти рятувати сина, може трапитися непоправне. Порятунок Устина в молитві. Тільки Бог може його врятувати.
Устин якийсь час дивився вниз, на розгублених людей, і йому захотілося налякати їх ще більше. Хапаючись руками то за фронтон, то за балдахін, тримаючись за виступи простінків, кутів, Устин швидко йшов по зовнішньому карнизі.
— Пішов, — ойкнула юрба.
— Павло, зніми його відтіля, — просила чоловіка Олена Ригір.
— А якщо злякається, відпустить руки, що я тоді скажу панотцю?
Устин уже не йшов, а біг по карнизі, навпомацки, жваво перебираючи руками і ногами. Під ногами гриміла напівзотліла, з’їдена іржею жерсть, сипався вниз пісок, потерть, пташиний кал, порохняве сіно і солома старих гнізд. Устин раптом спіткнувся, ледь не зірвався вниз, але вчасно схопився руками за колону. Юрба ойкнула. Отець Сергій дочитав до Христа, тричі сказав: «Христос воскрес!». З юрби віруючих відокремився юродивий, вибіг на дзвіницю, побачивши Устина, засміявся, понадив пальцем. Устин не вагаючись, зстрибнув з карниза усередину. Юрба полегшено зітхнула. Отець Сергій, в миру Кобзар вийшов через бічний притвор на вулицю, побачив живого і неушкодженого сина, сполотнів, тричі перехрестився, взявши Устина на руки, мовчки поніс до хати.

25
Напровесні овець і телят з бригади перегнали в луг, аж під Байрак, і Петро Грабарка попросив Івана Михайловича повозити воду полільни­цям. Розпочиналось поління буряків. Другої роботи в бригаді не було, і Іван згодився, бо переробив уже на віку всякої роботи достоту.
Років п’ятнадцять підряд, аж поки не з’явилась навісна техніка, Іван працював на оранці причіплювачем. Здоровий, важкий, наляже на дрючок й вимкне плуга, щоб дороги не орав.
Може б, Іван і зараз працював біля причепа, та з’явилась навісна техніка і потреба у Івановій професії відпала.
Іван сидів на бочонку верхи, помахував хворостиною, ганяв мух, що роїлись над крупом коня. Раптом з-за земляного валу, з осичника, на дорогу вискочив Семен. В руках у Семена батіг. Кінь здригнувся, шарпнувся вбік. Щоб не злетіти з бочонка, Іван однією рукою вхопився за горловину, другою щосили натягнув віжки.
Батіг свиснув десь над головою і опустився на Іванові плечі. Кінь захропів, мало не вискочив з голобель.
— Переніс кілочок, брехун?! Дай я тебе хоч раз гарно вчищу. Ось тобі за кілочок, а ось це за дурня.
— Тпру-у! Семене, не гдайся!— Іван намотав віжки на руку, натягнув повід.
Задираючи голоблі й витягуючи голову, кінь задкував, бочонок кресав заднім брусом землю. В Семенових руках гуло пужално, свистів батіг.
— До рук поб’ю,— палірувався Семен. — В міліцію заявлю.
— Семене, не гдайся! Я задаз як встану, пдохо тобі буде.
З дворів уже виглядали молодиці, дехто аж на дорогу вийшов. Замість того щоб встати з бочонка, Іван відпустив віжки. Кінь зопалу рвонув, та, зрозумівши, що йому нічого не загрожує, пішов ступою.
Здіймаючи пилюгу, Семен біг за бочонком і, полишаючи на запиленому піджаку довгі, рівні смуги, стьобав Івана по плечах. А той навіть не озирався, знічев’я всміхаючись, вдавав, що нічого особливого не сталося. Вважав, що за його широкою спиною люди не помітять Семена, а якщо й помітять, то не зрозуміють, що діється.
— Ось ідіть сюди! Швидше! Семен Івана б’є,— гукала Двірничка Надежду і Сидориху.
Іван боявсь поговору. Людям тільки потрап на язик. Не встигнеш і до бригади доїхати, як вже піде хутором: «Оце так-так, свояки побилися». З Семена що спитаєш? Дряпічка, недомірок. А Іванові незручно й соромно, навіть дуже соромно, а тому й сидить на бочонку рівно, навіть не щулиться, мовляв, чого ви повитріщались, нічого особливого тут немає, так що можете розходитись по домівках. А якщо когось цікавить, чому Семен біжить за бочонком і розмахує батурою, так того він, Іван, і сам не знає. Може, здурів чоловік. А люди все виходять і виходять на дорогу.
Іван ніяково всміхається до людей, сподівається, що Семен зрозуміє його стан й одв’язне, їде навмисно повільно, легенько смикає за віжки, покрикує на коня:
— І куди ти детиш? Ще не вечір, вспіємо.
Старі жінки й діти дивляться на все це розширеними від подиву очима й ніяк не можуть второпати, що сталось.
Іван, як і раніше, не звертає ніякої уваги на Семена, і це вводить всіх в оману, ще дужче злостить Семена.
Із нещільно заткнутої горловини хлюпає вода, мочить штани. Семен стьобнув Івана по мокрих штанях. Іван підскочив, наче вжалений, та виду не подав, хай думають, що на вибої.
Нарешті бочонок рівняється з людьми, і всі бачать, що Семен не жартує, а стьобає Івана по плечах.
— Іване?! Нащо він ото тебе б’є? — дивуються молодиці. Іван озирнувся.
— А я думав, ти вже одстряв. Мабуть, таки доведеться встати.
Іван уже звертається не до Семена, а до молодиць, очікує, що скажуть ті: вставати чи, може, не треба. Тієї ж миті батіг обвивається навколо Іванової шиї.
Тамуючи біль, Іван посміхається, стинає плечима. Мовляв, що з нього візьмеш, дряпічка. Він смикає за батіг, вириває у Семена грушеве пужално, ламає його й закидає разом з батогом в кущі бузини, що ростуть обіч дороги.
— Догдався? — повернувся він до Семена. — Казав же тобі, не гдайся.
Семен поліз в припорошену пилом кропиву за батогом. Іван вйокнув на коня, стьобнув його хворостиною й покотив далі. Біля двору зупинив воза.
— Ну його к чодту, дудня. Ще, чого доброго, і справді, заявить,— Іван відшукав на обніжку чудом вцілілий кілочок, витяг, переніс на старе місце.
— Доброго здоров’я, Іване Михайловичу. Що ти там поробляєш? — почув голос Гната Тимофійовича.
— Та нічого.
— На грядки дощу треба.
— Е, треба.
Ододка Гнат стояв на дорозі, як завжди, на одній нозі. Друга, коротша, ледь торкалась носком сірої, щільної, як плющ, пилюги. У здоровій руці просто перед собою Гнат тримав кавуна і посміхався в підстрижені вуса. Друга поранена лежала на попереку.
Гнатові, як інвалідові війни, недавно додали пенсію. Тепер кожного місяця він одержував сімдесят карбованців, став чистіше вдягатися і ні разу не повертався з райцентру чи з Ярошів, щоб чогось не купити.
І не так купівля тішила Гната, як те, що його всі бачать. Він ішов хутором з одного кінця в другий, тримав у простягнутій руці покупку й, всміхаючись, мовчки кепкував з хуторян: ви завжди потішалися з мене, насміхалися, а держава мене поцінувала, пенцію прибавила.
— Здодово, Гнате Тимофійовичу. Відкіля йдеш?
— Та був оце в райцентрі. Купив ось, тепер чимчикую додому.
— Добде тобі живеться, Гнате.
— Непогано. Держава добру пенцію платить. На місяць хватає.
— А ти хіба вже на пенсії?
— Аякже. Я ж на скільки від тебе старший, вінвалід.
— Не тренди, Гнате,— став кепкувати Іван. — Я з дев’ятсот восьмого, а ти?
— А я з п’ятого. Тоді як перша революція потрясла Росію, найшовся. Семен тіки трохи старший, він найшовся на Семена в вересні, а я на Різдвяні святки.
Гнат ще трохи постояв, сміючись самими очима, і, накульгуючи, пошкандибав додому.
Упоравшись з кілочком, Іван вийшов на дорогу, одмотав віжки, сів на бочонка:
— Но! Поїхали.
Біля попільника зупинився, дивиться, як Біличка ганяє Ригорових курей. Недолюблював Іван жінок, але де ти подінешся від них у хуторі.
— Киш, киш! А щоб ви були виздихали. Тіки й знаєте кублитись. Киш! Киш! — І пошпурила ціпок. Кури, сокочучи, сипонули до Ригорів у бур’ян.
— Добда, бабо Бідичко, кадтопля в цім году буде,— притримуючи віжки, каже Іван.
— Буде, як Бог дощу пошле та кури не повибивають. Ач, проклятущі, не вслідиш за ними. Завтра, мо, й дощ буде.
— А як ви, бабо, взнали?
— Як проживеш, Іване, з моє, то й ти взнаєш.
— І то так.
— Е, так. Дасть Бог день, дасть Бог і харч.
— Іван Остапович учода на збодах казав, що Бога немає.
— Хай каже. Його діло казати, а наше слухати. Може, того зараз і хвороб, і нещасть на землі побільшало, що люди забули своє одвічне діло на землі: посіяти, приглянути, попросити в Бога дощу, а полізли до неба, стали втручатися в Божі справи. Зараз усе наперед знають, усе передба­чають, і погоду, і врожай, а працювати розучились. Роблять, аби робити, як мокре горить, так-сяк, як нерідному батькові. Як кажуть, аби не мовчки, а воно ж гріх. Господи, спаси й одверни,— Біличка тричі перехрестилася на схід сонця.
— Хай пдодокують.
— А я так думаю, роби, що вмієш і знаєш, а чого не вмієш, туди краще не лізь.
— Е, хдопці, на те вони й большовики, щоб мішатись.
— А ти ж куди, Іване, воду везеш? — несподівано міняє Наталка тему розмови.
— В Човнове.
— А Марія ж де це? Щось не видно в дворі.
— Пішла до баби в Кульбашне, щоб пошептала, попедек заболів. Но, сива! Одно б паслась, но!

Іван їхав у Човнове путівцем, трясся на бочонку, думаючи над Наталчиними словами, згадував, як приймали Гната в колгосп. А хто зараз у тім колгоспі сумлінно працює? Права Наталя, працюють аби як, пуп ніхто не надриває…


26
У травні в хуторі знову з’явились геологи. Іван кілька днів ходив по городу назирці, гордував, що зберіг кілочок, але марно. Ніяких кілочків геологи не шукали і шукати не збирались. Пробурили декілька свердловин на пустоші й поїхали.
— Дудак, от дудак,—лаючи Семена, плювався Іван.
І знову хутором пішов розбрід. І знову Семен став відраювати. Дехто, хто вже був намірився переїздити, під впливом чуток, що розпускав Семен, очікуючи змін, на невизначений час облишили свій намір. Через знайомих і родичів чутки докочувались до колишніх хуторян, які тепер жили в Ярошах, Багачці, Байраку, і трохи змінені повертались назад.
Бувші коломійчани при зустрічі з земляками скрушно хитали головами, прицмокували язиками, жалкували, що поспішили залишити хутір.
— Всюди слухи ходять, що хутір буцімто населяти будуть, даром балакати не будуть.
— Та й то так.
— Здря зірвалися. Ви ото сидіть прикро на с… і не рипайтесь. Воно кругом гарно, де нас немає. Чого ви тут не бачили, старців? Поки на ноги зіпнетесь, то й жити ніколи. Ні, нам якби оце старе вернулося, то ні за якісінькі гроші не переїхали б у Багачку.
Нарешті дійшли ці чутки й до Семена.
— А що я вам казав? Оті молоді, що повтікали з хутора, ще каятись будуть. Не кожного ще приймуть назад на поселення. А хутір населяти будуть, тут і сумніватись нічого. Робити ж на промислі комусь треба буде, чи як ви думаєте? Кажуть, бурильники, крім нахти, ще газ і вугілля знайшли. От і перестали бурити. Запрос у Москву послали: як бути? Промисел відкривати чи, мо, шахти. Поки там розберуться, годів, мо, й два, ніяк не менше, мине,— висловив припущення Семен.
Фантазування Семена спростував Володя Ригір і нажив у Семенові лютого ворога.
— Не може такого бути, щоб вугілля, нафта й газ все в одному місці було,— щиросерде переконував хуторян Володя.
— Та він нічогісінько не тямить. Подумаєш, грамотій. Я з самим заглавним начальником балакав, а він... Хто він такий? — питав Семен.
— Тут і з попом не розберешся,— зітхали засмучені хуторяни. В душах людей знову з’явилось сум’яття, неспокій.
— Не сперечався б ти з старим чоловіком,— радила Володі баба Олена.
— А що ж він ото меле! Нахта, газ, вугілля! Чи не багато?
— Однаково, не треба. Він старший, не в батьки, в діди тобі годиться.
— Ну й хай собі. Якщо старший, то, виходить, можна й брехати? Наче я не бачу, що то розвідувальні свердловини, їх потім сейсмікою перевіряють. Опускають всередину заряд, підривають, записують коли­вання землі й дивляться, є що-небудь чи немає.
— Геть і не розказуй, бо я всьодно нічого не пойму. Набурили тих дірок, хоч греблю гати, ще хтось упаде,— махнула рукою баба Олена. — Та й борщ пора варити, Микола та Манька скоро прийдуть.
Володя непомітно вислизнув з хати, пішов з хлопцями на пустош. Знайшовши свіжу свердловину, хлопці підходили до отвору, кидали туди сухі грудки землі. Кинеш грудку й рахуєш, поки вона пльохнеться об дно. Дехто встигав дорахувати до десяти, а то й більше. Виходить, що свердловини були не такі вже й глибокі: щонайбільше метрів п’ятсот. Володі порахувати не важко. Накидавшись, Володя прибіг додому. Час і по корову йти.
— І для чого вони ото скільки набурили? — питається бабуся Володю. Питає, аби питати, аби не мовчки. Дуже вже хочеться погомоніти з онуком.
— А то ви не знаєте,— невдоволено відповідає Володя.
Бабуся зиркнула на онука, але не розсердилася.
— У Семена тільки про нахту й балачок. Помішався на тій нахті.
— А чого? Якби знайшли, не погано було б,— бадьоро проказав Володя.
— А як на мене, так краще б її не знайшли.
— Чого це?
— А що там хорошого? Отаку землю мазутом споганять, таку красоту загублять. Була колись на табурі, бачила. Мабуть, в метр земля солідолом та бельзіном просякла. Смердить, хоч із світу сходь. На скільки вони метрів хоч довбуть ото?
— Півкілометра.
— Хай Бог милує й криє, ти при своєму розумі?
— Пусте! Зараз уже бурять на п’ятнадцять кілометрів, а там, дивись, і навскрізь шарик провертять. Долото аж в Америці вилізе.
— Господи, спаси й сохрани до такого доживати. Що ти мелеш? Де та Америка, а де ми. Вона хіба під нами, чи як? Ми ж туди ще попадаєм к лихій годині, в ту діромаху.
— Не бійтесь, не попадаєм. Земля кругла, до того ж ще й крутиться.
— Не мели вже хоч такого, не насміхайся із старості, гріх. Мислене діло, отаке верзти? — Баба Олена взяла в кочергах рогач, краєм, бо не брав, підсунула аж до челюстей чавуна, накритого зверху половинкою гарбуза, обмотала його ганчіркою, вхопила в руки, гримнула на Володю:
— Ану, відчини двері! Живо!
Володя турнув двері, і вони, співаючи, розчинились.
— Та відійди, не стій насупроти. — І бігцем, бо пропікало через ганчірку, понесла чавун у сіни, щоб вичахав, сходив паром.
— Не знаю, і чого ви не вірите, що земля крутиться? — Володя почепився на двері, поїхав слідом за бабусею.
— В голові у тебе крутиться, бусувіряка, в голові! — удавано суворо проказала баба Олена. — А я ще його й у церкву брала. Возилась, дурна, як з чимось путнім. Другий раз ти в мене поїдеш. Щоб ти коліньми їздив, безбожник, через тебе обпеклася. — Баба Олена кинула чавун на долівку. Він хитнувся, але не перекинувся, встояв.
— Ану, не вішайся на двері, щоб ти був на гілці повісився. Перекосиш, зачинятись не будуть. Отакий розпутний. Більше ніколи в церкву не візьму.
— А я й сам не поїду. Бога все одно нема,— допікав Володя.
— Це вас у школі так вчать? Не думай, що тіки ви розумні. Раніш люди теж не дурні були, а ніхто до такого не додумався, щоб сказати, буцімто Бога немає. Думаєте, як Бога не видно, так його й немає? Еге! Воздуху теж не видно, а чоловік без нього й трохи не проживе. Так і без Бога. Бог теж себе являє. Е, являє.
— Живуть же люди, ще й як живуть.
— А ти подивись, як живуть. Ні буднів, ні празників не знають, все роблять, роблять. Без радості живуть. А колись було як вийдуть, як заспівають. А зараз чи не вміють, чи не до співу. Старших не поважають, глузують. Це ж тільки придумати отаке,— сплеснула в долоні баба Олена. — Земля кругла та ще й крутиться. Та хіба ж я б встояла на ній? Голова б зразу завернулась. Ти набагато молодший, візьми та й постій цілий день на гарбузі, тоді й узнаєш. Та ще якби й догори ногами.
— Так земля ж здорова он яка.
— Те, що здорова, я й сама бачу, а що кругла... Геть не втовкмачуй мені дурного в голову. В мене вона вже й так дурна. Мислимо отаке верзти. По-твоєму виходить, що я пошти півдня догори дрига стою? Та любий чоловік заллється, а я старістю і подавно. А хата? І хата, по-твоєму, сторчма, вниз димарем стає? Так вона давно б полетіла з уздром до чорта в зуби, як у прірву, тільки б її й бачили.
— Так земля ж притягує. Від цього низ і верх, — робить Володя ще одну спробу пояснити бабусі будову Всесвіту.
— Хай хоч як притягує. — заговорила після тривалого роздуму баба Олена. —Грудка — й та летить, як кинеш, а то хата. Он яка важуча. Де тії держави взяти. Ти думаєш, що балакаєш? Та ми її й гуртом не вдержимо, полетить, аж гавкне.
Звичайно, баба Олена не раз чула і по радіо, і від Володі, що земля кругла й крутиться, і десь у душі вірила, що так воно і є, але ніяк не могла собі цього уявити. Просто сприймала на віру та й годі. А тому зараз їй хотілось посперечатись з онуком. Молоді тепер і так верх взяли, носа деруть, думають, що вони Бога за бороду схопили, а коли з ними в усьому погоджуватись, що буде?
На якусь мить баба Олена уявила, що земля обкручується й пере­вертається шкереберть, а спідниця разом з усім плахіттям їй на голову, й вжахнулась, вхопилася за поли, підозріливо подивилася на онука. Вона носила дві спідниці. Одну чисту під низом, зверху подерту, латану, щоб не жалко було замащувати.
— Тьху на твою дурну голову. Я й слухати такого не хочу. Он чого вони по тих школах вчаться, щоб вам добра не було, стид який. Боже й Боже! Пресвята Богородиця, спаси, сохрани й одверни від такого. Подумати — й то страшно. Хай краще Страшний суд, ніж таке. Пречиста діво Маріє,— зашепотіла баба Олена, обметуючи себе хрестами. — Не допусти... спаси й сохрани... нечистої сили... — долинало до Володі. Бабуся скінчила молитву, тупнула ногою: — Геть з моїх очей, поганцю! Сатана!
— А, нічого ви не зрозуміли,— ображено махнув рукою Володя. — Правду кажуть у школі, що старі забобонні й дурні. Після своєї та вп’ять своєї.
Від гордості, що він набагато розумніший від бабусі, яка хоч і вік зжила, а ніяк не може второпати, що земля крутиться, у Володі перехопило подих, і він великодушно вирішив зробити останню спробу.
— Та як ви не розумієте, що верх, низ — це тільки на землі, а в космосі немає ні гори, ні низу.
— Воно й видно! Для вас зараз ні гори, ні низу немає. Що з бабусею балакати, що з Параскою чи Стьопком. Бога не бояться, людей не стидяться, — обурювалась баба Олена,— живуть, як скот. Нема на вас кари Божої. Не доведи Господи, доживати до такого. Ото спасенна душа, хто вмер.
Останні слова бабусі розсердили Володю, і він, навмисне перебиваючи її, став голосно наспівувати:
Весь світ насильства ми зруйнуєм
Аж до основи, а затим
Ми наш, ми новий світ збудуєм,
Хто був ніким, той стане всім.
Ось так. Хай знає наших. Гордість і перевага над бабусею переповню­вала Володині груди.
— Ох і ло-о-о-овко! Щоб поламати старе, великого ума не треба, а нове збудувати ох і важко. Добре, якщо краще збудуєте.
— Нове завжди краще.
— Е, не завжди. Я на своєму віку багато нового бачила, яке і в підметки старому не годиться. Та й з ким ти збираєшся строїти? З Артемом? Той теж таке верз, набрався юшки. Чи, мо, з отим причинуватим Гришею Срібняком? То ж харцизяка. Пальто наопашки, розхристаний, і душу видно. Ходить, загляда, як сорока в стріху, та скрегоче одно, а ти на нього дивишся та й собі те ж саме витворяєш. З ним построїш, як воно з пуп’янка отаке?
— Построїмо!
— Про мене, Семене... Стройте, ламайте, живіть, як знаєте, мені вже небагато лишилось. Може, воно й на краще. Бога забули, сільбудів настроїли. Тільки як ви без Бога жити будете? Недарма кажуть: де страх, там і Бог, де Бог, там і совість. Не бачили ви ще смаленого вовка. Нічого, поживете, побачите. Е, побачите. Не смійся, не глузуй. Отакий розпутний став. А я вже теж, скоро, хай Бог простить, як комсомолка буду.
Володя перестав усміхатись: от темнота, так темнота. Та що з неї візьмеш, вона навіть читати не вміє. Колись Володя хотів був навчити. Баба Олена згодилась. Хтозна, чи то Володя був поганим учителем, чи баба Олена нездібним учнем, але далі літер діло не пішло. Ніяк не хотіли, кляті, складатись у склади.
— Як так мучитись, то краще вже без грамоти бути. Прожила без неї більше, решту як-небудь доживу, скільки тут зосталось.
— Дуже вже у вас, бабу, мозок затвердів,— зробив висновок Володя.
— Він, мабуть, у мене твердий і був.
— А може, ще спробуємо?
— Не хочу. Треба було вчитися, як молодою була.
— А чого ж ви не вчились?
— Того, що дурна була. Мо, якби не такий причинуватий учитель трапився, то й вивчилась би, а то тільки один раз до школи й сходила. Не знаю вже, чи крутнулась, чи одвихнулась, чи, мо, до кого обізвалась, а він як цвьохне лінійкою, руба по кісточках, аж пальці сині стали. Прийшла додому і в плач: «Хоч убийте, а в школу більше не піду». Мати як глянули на мою руку,— яка вже клятуща була, щоб їй і на тому світі добра не було,— заплакала. Не хочеш, каже, і не ходи. Як отак бити, то щоб його било й не переставало.
— Що ж то за вчитель, що б’ється? Та його зараз би з школи вигнали, ще й в тюрму посадили,— брав верх Володя.
— Який там учитель? Дяк. Хіба тоді як зараз було?
— Отож бачите. А ви все Бог, Бог,— вів Володя антирелігійну пропаганду, перевиховуючи бабусю, як того вимагали в школі. — Чому ж тоді його Бог не покарав? — знайшов вразливе місце. — Він же бив вас ні за що.
— Та бив, щоб його об суху дорогу вдарило.
— А Бог бачив все це і не покарав.
— Звідки ти знаєш? Може, й покарав. Його, мабуть, витурили з школи. — Баба Олена витягла із скрині полотно, відшукала в прискрин­ку чорний футляр, дістала окуляри, почепила плетені дужки за вуха, почала вишивати. І Володя зрозумів: з наукою покінчено назавжди.


27
Під вечір Семен повернувся додому веселий, збуджений, сказав:
— Он в поле воду возити нікому. Піду водовозом. Петро Грабарка просить.
— А де ж Іван?
— Покинув. Траву в лузі косить.
— Доки ти товкти-и-мешся, старе луб’я?
Та Семен уже не слухав Оришки, збирався на роботу. Воду Семенові довелось возити разом з Петром Росєйкою, сам не вправлявся. Якраз підоспіли буряки, кукурудза, люди цілими днями в полі.
Коні після зими такі затягані, такі вже заїжджені, що страмно, як кажуть, і на палички взяти, а не те що ще їздити на них. Самі маслаки, до того ж ще й брудні, виваляні в кізяках. Шерсть на боках скошлатіла, позсихалась, під животами бубряхи, наче намисто висить. В перший же день Семен привів свою кобилу в порядок, виказав Росєйці:
— І невже ото не стидно на люди з’являтися? Ледащо неприторенне, хоч би раз почистив. Де вона хоч в тебе бевзалась, ноги по саме тулово вироблені.
Скільки пам’ятає Семен, Росєйка то сторожує було, то воду возить, то біля коней порається. Родич бригадиром, от і в нього робота непогана.
Семен вичистив свою кобилу, простягнув скребницю Росєйці.
— Вона, зараза, однаково у кізяках виваляється.
— Не комизись, бери,— розсердився Семен. — З тобою ж стидно рядом їхати.
— Гаразд, давай,— згодився Петро.
Росєйка взяв скребницю, трохи повозив нею по крупу, подивився на Семена. Треба трохи під животом пооббивати, так ліньки нахилятись. Поки Росєйка примірявся до тих бубряхів, Семен майже наповнив бочонок.
— Семене, ти, мабуть, мій бочонок налив? — спохопився Росєйка.
— А чого ж ти раніше не сказав?
— Взівав. Покинь, я вже сам дотягну.
Семен натягав у бочонок води ще й собі. Поїхали до табора. Під Гнатовою горою встав, повів коня за повід. Росєйка глянув на нього, всміхнувся, сидить на бочонку, як печериця. Кобильчина аж перериваєть­ся, всі жили понапинались, і ноги дрижать. Семен ще з бригади сердитий, вхопив батога та до Петра.
— Злазь, ледащо! Не бачиш, кобила з ніг падає!
— Та чи ти, Семене, здурів? — улесливо всміхається Росєйка. — Нічого з нею не станеться! І нам хватить, і після нас зостанеться.
— Злазь, а то пужално до рук поб’ю.
Росєйка лінькувато зліз.
В полі Семен попас кобилу на обніжку, повернувся до своєї сивої, пригладив шерсть.
— Ну, що, наїлась? Будемо рушати далі. — Семен поплескав кобилу по загривку, впряг у бочонок. — Но! Поїхали!
У Вошивому озері Семен дістав скісочок, вкосив трави, вкинув у мішок. Тепер сидіти м’якше, не так трясе, та й погодувати є чим, а що кобила не доїсть, одвезе додому кролям.
За думками незчувсь, як і в бригаду приїхав.
— Гришо, ти тут? Мою кобилу можеш не годувати і не напувати, зразу до жолоба в’яжи, хай оддихає.
— Це ти, Семене? Хомута не знімай. Зараз буду їхати по пашу.
— Я тобі покажу пашу. Вона й так наробилась за день. Та, гляди, в неділю в млин не давай, бо як узнаю, битиму. Чого смієшся, їй-бо, битиму.
— А що, я тебе запряжу? Три каліки зосталось.
— Не знаю, ти конюх, ти й добивайся. Запрягай одноконку. Поки не поїдеш, я з бригади не піду.
Грицько довго муляється, але Семенову кобилу запрягти не наважується.
Згодом, коли в полі стали косити овес та люцерну, Семен перестав брати навіть скісок. Візьме в охапку вівса, вкине в мішок і їде.
Не минуло й місяця, як Семенова кобила стала підправлятися, округлилась, шерсть на ній посвітлішала, аж блищить, а в Росєйки як була худюща, такою й залишилась, тільки здухвини наче ще більше позападали, а на куприку й на спині геть усі кісточки й ребра можна порахувати. А від чого вона поправиться? Скільки не їздить Семен мимо Росєйчиного двору в обід, кобила в дворі стоїть прив’язана, бочонок гризе, а Росєйка в хаті комара давить. А тому в полі, варто Росєйці десь одвихнутись чи з кимось забалакати, як кобила вже в шкоді, бува, що й віжки порве. Нема звички за горловину прив’язувати.
Та не довго довелося возити воду Семенові. Може б, і до осені побув водовозом, так Оришка стала поїдем їсти. Особливо після того, як Росєйка сонний впав з бочонка й зламав ключицю.
— І до-о-о-ки ти будеш отаки-и-и-ий дурни-и-и-ий! Чи тобі більше від усіх тре-е-е-ба? Весь вік без вихідни-и-и-их. Мислене ді-і-і-ло, цілісінький день на отому бочо-о-о-онку труситись, та ще й голо-о-о-одному. Ти ж уже на-а-а-аскрізь світишся. Колись упаде-е-е-еш під ко-о-о-олесо, як ото Петро, й зада-а-а-авить. — Семен щосили одбивався від Оришки, але та перестріла бригадира.
— Ти вже відбери-и-и-и, спаси-и-и-бі тобі, в Семе-е-е-ена той бочонок. Вб’ється — позиватись буду. Він же сидить на ньому й хита-а-а-ється, аж страшно диви-и-и-тись. Та вже ж скоро сімдесят.
Грабарка подумав, подумав й вдовольнив Орисьчине бажання. Хай йому грець, ще й справді, скалічиться.
Залишившись без роботи, Семен навіть захворів. Звичайно, він розумів, що бригадир правий. Який з нього водовоз? Поки наллє той бочонок, половину води розхлюпає, бо й горловини тієї вже як слід не бачить, та й руки трясуться. Побув Семен удома з тиждень, що можна було поробити по хазяйству, поробив і знову подавсь на бригаду. Лагодив збрую, хомути, вкрив конюшню, допоміг вивезти гній. Як наряд, так і пішов. І Оришка махнула на нього рукою,— горбатого могила виправить.


28
Був спекотний літній день. На грядці хилилися під пекучим сонцем соняшник, картопля. Скручувався в трубку кукурудзяний лист. Ні шелесне. Тільки на Срібній горі струмує текуче марево.
Гнат дістав печатне мило, рушник, пішов надвір, вмився біля корита. Поголений, у нових смугастих штанях і в темній сорочці-косоворотці навипуск, підперезаний сиром’ятним ремінцем, поклавши руку з налига­чем на поперек і високо задерши голову, ішов хутором, гордував: ну що, знову скажете — нечепурний? Знову будете про всіх і кожного казати: «Ходить, як Гнат?» Пора б уже й забувати.
Хоч як намагався Гнат слідкувати за собою, а десь та замаститься. Як не лікоть, так плече, а то, бува, й уся спина в крейді. Дуже він потерпав від цього, чимало кпинів натерпівсь од Явдохи. І хоч нелегко похитнути репутацію, що склалася протягом років, останнім часом, як стали жити багатше, Гнат вирішив змінити в хуторян уявлення про себе як про людину нечепурну.
Легко набираючи швидкість, Гнат наздоганяв хуторян, примірявся, якою стороною краще їх обійти, нарешті відважився, вітаючись, випередив. Далеко попереду, нахиливши голову, з налигачем на шиї йшов Данило, а тому Гнат удав, що доганяє його. Мало які в них можуть бути справи. Ну, приміром, разом закурити. Всі, правда, знають, що в Данила тютюн водиться завжди, а от у Гната часто буває, що й нема. Ну, та хай думають. Біля озера Гнат теж дістане кисета. Звичайно, Данило був потрібен Гнатові не більше, ніж Гнат йому, та щоб наздогнати його, Гнат напружив останні сили.
— Гнате, чи ти всю крейду в хуторі забрав? — ошелешує його Надежда.
— Га? — Впевнений, що Надежда розігрує його, Гнат навіть не зупинився. Пройшовши півсотні кроків, не втерпів, глянув через ліве, потім через праве плече: і справді, вся спина в крейді. О, треби тобі такого? І де він устиг так замаститись? Перед тим, як вийти, навіть у дзеркало себе розглядав, і ось маєш. Про щось задумався і десь, видно, тернувся так, що й не помітив. Скоріш за все на причілку. З тих пір, як Явдоха перестала звертати на нього увагу, Гнат поринув у глибоку задуму. Все, що він мав і міг би сказати Явдосі, прокручувалося в уяві. Він то всміхавсь, то похмурнів від дум, напружено ворушив губами. В такі хвилини життя довкола Гната не існувало. Він нічого не бачив і не чув, а коли хто-небудь гукав його, здригався, ніяково й розгублено посміхавсь. Гнат чи не єдина в хуторі людина над якою, відчуваючи зверхність, навіть Гриша може позбиткуватись.
Забачивши, що Гнат, задумавшись, чвалає, як завжди, посеред дороги, Гриша навмисне під’їхав упритул і відпустив віжки. Зачувши волю, коні смикнули й мало не збили Гната.
—Ти що, заснув? Ану, зійди з дороги к такій матері,— вилаявся Гриша.
— О, треби тобі такого, отаке намахане? — розгублений, наляканий Гнат відскакує на обочину.— Їй-бо з глузду з’їхав.
— Другий раз підлізеш, задавлю.
— Їй-бо, не всі вдома, отаке причинувате,— обурюється Гнат. — Точно з глузду з’їхав.
— Ну як, вчора добре погрівся?—перекрикуючи гуркіт воза, питає Гриша.
Гриша регоче, пре матюччя, стьобає коней хворостиною, крутить віжками над головою. Віз гуркоче колесами, торохтить полудрабками, вкрива Гната хмарою куряви. Нарешті цокіт копит і гуркіт коліс віддаляються, стихає, й Гнат знову поринає в спогади, ятрить уяву, ворушить думки, розмовляє сам з собою, сперечається з Явдохою. Він знову нічого не чує й не бачить за три кроки від себе.
Вчора Гнат довго очікував поки стемніє. Хоч і весна, а в хаті прохолодно, протопити не завадить, та й Явдоха день крізь день гримає.
— Люди крадуть, а ти ходиш, никаєш.
Гнат набрав у яслах повні носилки з’їдів, поніс додому. Темно, хоч в око стрель. Навпомацки стежкою добрався до дороги. Напроти Матвієнків раптом наче трохи посвітлішало, спочатку під ногами, потім по боках, спереду. Гната взяв острах.
— Хто воно там світить? Мо, бригадир? Чи, мо, Матієнко? То такий, що зразу заявить.
Упевнившись, що ззаду ніхто не йде, Гнат пошкандибав далі. Поминув Надеждине, Семенове подвір’я. А воно все дужче й дужче світить. Подивився вгору на небо. Мо, місяць зійшов? Та ні ж, небо глибоке й темне.
Обмарило, не інакше. Раптом з-поза спини потягло гарячим вітерцем. Оглянувся, аж носилки із з’їдами на спині горять. З несподіванки Гнат кинув їх і навтьоки. Носилки розпались, вогонь гугонув угору. За десять хвилин і сліду не лишилось. Вранці Гнат розкидав той попіл по баюрах, пішов додому.
Тепер ясно, хто підпалив Гнатові ноші.
Гнат ніколи не ховав від людей своїх помилок, як це робили інші. Але почуття приховував, боявся образи, глузування, давав їм волю, хіба що коли залишався наодинці. Він навіть лаятись як слід не вмів. Начебто лаятись було привілеєм справжніх чоловіків, до яких Гнат відносити себе не наважувався. А тому кожний вважав за обов’язок показати над Гнатом свою перевагу, поглузувати.
Гнат ставився до таких з неповагою, бо через те людське глузування і Явдоха ставиться до нього презирливо, та, зрештою, і він сам не може почуватися статечно, поважно, як і належить чоловікам. Він не любить гурту, весіль, уникає бувати на людях. Хтось інший програє в карти чи в крейду вимаститься, то й нічого, а коли він — попоглузують.
Наздогнавши Данила, Гнат привітався. Незчулись, як добрались до озера. Сіли. Гнат, як завжди, на налигач, а Данило на траву. Дітвора навколо Гната так і в’ється, чекає нагоди, щоб висмикнути налигача, але Гнат сидить твердо, незворушно, навіть не здвигнеться. Данило дістав кисета.
— Закуримо, Гнате Тимофійовичу?
— Давай, Даниле Харитоновичу. — Гнат обмацує кишені. — Ти ба, забув.
Він дістає згорнуту прямокутником газету, відриває клаптика, стаючи на коліна, тягнеться до Данила. Дітлашні тільки того й треба. Срібний Гриша висмикнув налигача й вистрибом побіг у лісосмугу.
— Осе, Гнате, прийдеться тобі гнати корівчину без налигача.
Відчуваючи повну свою нікчемність, Гнат почвалав у смугу згорблений, пригнічений, і тільки десь у глибині душі ворушиться розтоптане й зім’яте почуття переваги й зверхності над багатьма. Тим часом до гурту підійшов Іван Михайлович.
— Осе й ходак, аж чуб змокрів, — всміхається в прокурені вуса Андрій Переляка. Іван зніяковів: отак поспішав, а воно ще й корів ніхто не розбирає, сидять, теревенять.
— Здодов, хдопці! — «Хлопці» у Івана слово розхоже. Хоч чоловіки, хоч жінки — однаково «хлопці».
— Здоров, Іване!
— А чого ж до нас, Іване, не здоровкаєшся,— питає Надежда.
— Баби — то бадахдо. Дай, Андрію, закудити.
— Оце так-так,— бідкаються молодиці, обурені, що Іван навіть, за людей їх не визнає.
— Се, Іване, ти й сказонув. Се не треба б тобі й закурити давати,— всміхаючись у вуса, каже Коломієць Андрій, але тютюну насипає в згорнутий ровиком папірець.
Один за одним хуторяни розбирають корів.
Весь у павутинні, без налигача, осміхаючись, зі смуги вилазить Гнат.
— Поки ми се з тобою, Іване, закурацію робили, а корови вже он у шкоді. — Андрій знімає зі згорблених плечей налигача, поривається йти.
— А он він, ваш налигач, на берестку,— підказує Володя розгублено­му Гнатові.
— Та й високо. Треби тобі такого, аж он куди закинули.
— Заждіть, я зараз дістану. — Володя лізе на бересток.
— Андрію, куди ти пішов, дай пдикудити,—кричить навздогін Іван Михайлович. Андрій зупиняється.
— І що ти за курець такий, ні тютюну в тебе, ні сірників,— сердиться Андрій, але підкурити дає. Іван тягне, та спалахує чомусь сама газета, обпікає губи. Іван як слід не загорнув край цигарки, і тютюн геть увесь висипався.
— Ну його к чодту,— плюється Іван. На губах у нього вискочила водянка.
— То тобі, Іване, за гріх,— сміється Надежда. — Молодиці зурочили. Давно щось ти в гості не заходив. Завітав би по свободі.
Іван глянув, як Гнат виринув з лісосмуги, і не відповів.
За довгі роки Гнат зморився відповідати на образи, глузування. Вони вже не дратували його, як колись. Образи були самі по собі, Гнат сам по собі. Чужа хата — що мачуха, так і люди. Ну й що з того, що вони вміють дотепно лаятись, жваво грають у карти? Але чи вміють вони так по­чувати, любити, вірити? Рідні й то не розуміли його. Батько, дід Тимофій, поки й не вмерли, вважали Гната за дурня. Дедалі частіш і частіш почувався Гнат ізгоєм серед людей, поки не втомився, а тому зараз Гнатові було байдуже навіть до тих, хто, принижуючи його гідність, намагався піднестися в очах оточення. Може, тому найпевніше почувається Гнат серед незнайомих людей. Серед них він як усі. А останнім часом ще й самотність жене його до людей, хоч як багато зла вони йому заподіяли. Гнат змалку вважав усіх людей добрими, а коли зрозумів, що це не так, було пізно. Він був притиснутий людською злобою й черствістю до землі обома лопатками, і вже несила було вивернутися. Маючи чутливу душу, Гнат не міг не відчувати людської обмеженості, і це давало йому змогу зверхньо ставитись до таких, хоч ніхто й не помічав цього, бо його зверхність не виходила за межі посмішки. Довгі роки пригнічення й невпевненості в собі навчили Гната виразно сміятись очима. Чорні, аж антрацитові, очі палахкотіли, їм допомагали брови, вуса, губи. У такій посмішці було чимало зневаги і презирства, але ніхто навіть і не здогадувався, що Гнат, хай навіть у душі, може з когось глузувати. Хіба Гнат здатен на таке?
Гонить Гнат корову, налигач у руках, розмовляє сам з собою, згадує тата. Уже будучи в літах, знімуть було з себе полотняні підштаники і, залишившись в чому мати народила, сідають під погрібником латати, щоб усі хуторяни бачили, які вони справні, який могутній, мало не до колін, мають струмент.
А дітлахи, тоді ще малі: Артем, Степан, Гриша — назбирають на грядці торішніх корінців з соняшника й ну жбурляти з дороги на діда. Цікаво їм і смішно, що дід голий. А між ногами наче камера з велосипеда на землі лежить накачана.
Найстаршому Гриші років десять, найменшому Артемові років чотири. Дід спочатку бурмотить щось незрозуміле, потім, розсердившись, пре матюччя. Хлопці сміються ще дужче, кидають корінці та груддя, знають, песиголовці, що, будучи голим, дід гнатись не наважиться. Корінці падають у садку й не дістають діда, а все ж прикро. Гриша, той, може, і докинув би до погрібника, та каліка. Побачить те Гнат, прожене хлопчаків, тільки хіба ти за ними вженешся.
Ні, не розуміли тато ні його душі, ні думок. Так і не пробачили, що не зумів підкорити собі Явдоху, щоб вона могла і їсти приготувати, й попрати, й полатати дрантя. Не такої невістки чекали вони, а тому вважали Гната невдахою. До того ж йому ще й не везло, завжди вскочить у яку-небудь халепу. Хіба люди не підведуть під монастир?
Та найбільше віддалив Гната від своїх людей коломійчан своєрідний хід думок, котрий, аби уникнути нових глузувань, не дозволяв Гнатові ні з ким із оточуючих ділитися наболілим.
Гнат, звичайно, не мав у душі зла на людей, але водночас не відчував до них і особливої приязні, любові, вважав за краще залишатись наодинці зі своїми думками...
А думки у Гната не веселі. Скільки років б’ється над тим, хто з хуторян убив його тещу Бужинку, і ніяк не може дійти певної думки. Хоч і картають Сахна, мовляв, ледарюга, нічого не робить, в шкуру не потовпляється,а хай би спробували самі знайти вбивцю.
Гнат піднімає голову. Під копицями на сонці сидить у шапці, вуха підв’язані, дід Дем’ян Росейка. Допарубкувався в картузі. Ходив на досвітки з Байрака в хутір у шапці, у хуторі надягав картуз, а шапку ховав у стозі сіна. Хлопці вистежили, переховали шапку. Поки дійшов у Водохресні морози додому, і вуха відмерзли. Тепер от і влітку в шапці. Хлопці дивляться на діда, сміються. Дід відвертається, жваво ворушить губами, видно, лається. Котиться дорогою регіт. Хлопчиська покрикують на корів, посміюються над Гнатом. Корови трубно ревуть, стомлено плетуться хутором. Піднімаючи пил, біжать уквітчані «їжаками» телята. Пахне молоком і кізяками. На носах у телят «їжаки», один страшніш другого, щоб не підбиралися до вимені, не ссали молоко. На пасовищі нікому обмазувати соски кізяком. Тим часом хлопці саджають Срібного Гришу на теля. Воно збрикує, скидає Гришу на дорогу. Боляче. Спасибі Богу, хоч штани цілі залишилися.
— Жваве, — усміхаєтся у вуса Гнат і раптово супить брови, зникає в лісосмузі.
— Де це Гнат? — сміється Гриша
—Я б і тебе не бачив, — відповідає Володя, — напевно, у кущах. Давленіє.
Зринув Гнат у середині строю. Тупіт, пил, поспішають до водопою корови. Стіна пахучого світло-сірого пилу пливе хутором. Гнат чіпляє корові на роги налигач. Рука з затиснутим вузлом лягає на поперек. Ганяючи мух, корова змахнула головою. Гнат обкрутився навколо своєї осі, вирік:
—О, треби тобі такого! Зараза!

* * *
В остаточному підсумку, тато, царство їм небесне, були багато в чому провидцем.
Якось прокинувся старий Тимофій рано ранком на Трійцю, розбудив Гната і говорить:
— Сьогодні вночі бери заступ і йди в Даценково озеро, там велика дупласта верба стоїть, блискавкою спалена, бачив?
— О, треби тобі такого! Тату, ви зовсім з розуму вижили. Ви що, дня б не дочекалися, серед ночі будите, — обурюється Гнат.
— Стачить, Гнат, спати,— гудів з печі Тимофій. — Зі спання не буде коня. Ти мені точно скажи, знаєш ту вербу, про яку я тобі торочу, чи ні?
— Там їх багато тих верб, — позіхнув Гнат, повертаючи до Явдохи. Явдоха лежала на череві, тихо сопіла, додивлялася ранкові сни.
— Я про ту, у яку блискавка вдарила, чи чим ти слухав?
— А, ту знаю. Але серед ночі не піду. Чого я там не бачив.
— Треба Гнат йти, треба. Говорять, блискавка — це знак Божий.
Гнат щось невдоволено пробурчав, перевернувся на правий бік, протяжно, з посвистом захріп.
— Так усе царство небесне проспати можна. — Роздратований Тимофій кинув на Гната дерев’яний рубель, яким Явдоха катала білизну. Гнат охнув, піднявся на лікті, сонно запитав:
— Це ви, тату, рубель потаскали, чи та зараза Явдоха. — Гнат повертається до Явдохи, вдивляється в сутінь. Напевно, ви.
— Звичайно я, хто ж ще. Ти що, забув з ким тільки що говорив?
Використовуючи підняті ноги як противагу, Гнат сідає на застеленому сірою ряднинкою дерев’янім полу.
— Кажіть, навіщо розбудили спозаранку? Чого вам треба? — Гнат виглянув у покутнє вікно, пробурчав:
—За вікном глупа ніч, ще і на світ не благословляється. Чи вам робити нічого? Чого його серед ночі товктися, тату, таку-перетаку, — загнув Гнат матюка. — Говоріть швидше, поки сну не розігнав, навіщо розбудили? Я, може, ще приляжу.
—Тихіше, ти, дурень, а то ще Явдоху розбудиш. Так от, приснилося мені на світанку. Начебто вийшов я в двір і тільки став малу нужду справляти, дивлюся, а на небі, саме навпроти Даценкових озер, три бородатих діди сидять. І над ними золотий хрест світиться. На війну б, так недавно була. З переляку хотів перехреститися, а той, що посередині, і говорить:
— Опусти руку, безбожник. Перш ніж хрест класти, треба руки помити. Ти ними, де недавно лазив?
— Я так і остовпів.
— Ну а тепер слухай далі. Завтра увечорі бери лопату і йди до озера. Опівночі відміряй одинадцять кроків від цієї верби на схід, — і показує перстом униз на ту саму вербу, у яку торік влучила блискавка, — і копай.
Я подивився вниз, потім нагору. Ніде нікого. З переляку і прокинувся.
—Так навіщо ви мене через таку дурницю підняли ледве світло?
— Сам ти дрібниця, — спалахнув Тимофій. — Може, там золото зарите. Даценки багато жили. А як стали кулачити, відкопати не встигли. Бог бачить, як ми бідуємо, і підказує, де ті гроші лежать. А я в Бога завжди вірував.
— Для чого його язиком молоти, чи він без кісток: «Вірував». Матюк на матюкові і матюком поганяє.
— Мовчи, дурень. Не тобі, мені Бог місце вказав.
— Ну, то йдіть і копайте.
— А якщо глибоко копати прийдеться, — шепотів з печі Тимофій, — чи багато золота зарито... Хіба ж я його донесу? Та й навіщо воно мені. Мені вже незабаром умирати, а тобі б придалося. Та й Явдоха менше б гризла, якби хазяїном став. — Тимофій спустив ноги з крайка, сидить у домотканій сорочці, підштаниках, начебто примара.
— Знайшли копача. Рука і нога поранені. Багато накопаю. Може, він і не на ту вербу вказував.
— Так я б на твоєму місці, та у твої-то роки біля кожної верби колодязь вирив би. Тебе ж ніхто в шию не жене, копай потихеньку. Дивишся, і відкопав би. Ну, то як, підеш? Зрозумій, Гнат, і мені легше б помирати було, знаючи, що в тебе все добре.
Гнат почухав потилицю, норовлячи заснути, поправив подушку.
— Справа в тім, що вам знамення було, виходить, вам і копати треба.
— Дурний ти, Гнат, однак. Яка різниця, хто копати буде. Ти ж мій син єдинокровний, значить, однаково кому знамення було. — Тимофій спересердя плюнув, хотів завернути крутого матюка, так вчасно втримався. Ніяк про святу справу мова йде.
—Однаково, так не зовсім. Добре якщо там золото, а якщо міна? — від збудження, викликаного подібним припущенням, Гнат піднявся з полу, шкандибаючи покрокував по світлиці. Сіріли вікна.
Явдоха перевернулася на бік, важко заскрипіли дошки полу.
— Дурень, — доганяючи сина біля дверей, шепотів на вухо Тимофій. — То така вирва, самого чорта не побоїться, піде і вириє, а нам з тобою між двох пальців третій покаже. Велику дулю піднесе. Пішли краще на вулицю, там погомонимо. Я тобі і місце вкажу, де стояв, де столи були... Не приведи Бог, Явдоха довідається, тоді хана.
— Нехай копає. Я майже упевнений, що там міна, — лукаво посміхається у вуса Гнат. — Ви за своє життя стільки Богу матюків нагнули, що він вам міну тільки і міг показати.
Старий Тимофій стояв серед двору під шовковицею, думав над синовими словами. Танули зірки.
— Брешеш, сучий син. Я навіть у церкві бував, свічку Богові ставив.
— Коли вінчалися, чи, може, коли мене хрестили?
— Не смійся, ти теж не святий, що не слово, то і матюк.
— А то ви не доведете вдвох з Явдохою.
— Явдоха тебе доводить, а не я. От би і заткнув їй рот, якби золото відкопав. Та й навіщо вона тобі потрібна була б, якби золото викопав. Знаєш, скільки б сюди Явдох набігло?
— Про що ви, тату? Хто б вам золото вказав? Ви ж самі розказували, як з Срібної гори наші німців обстрілювали з мінометів, а міни в Даценковім падали. Якась взяла і не вибухнула, спеціально для вас, тату, за усі ваші матюки.
— Невже, Гнат, ти такий боягуз? Ти ж на війні був. Навіть якщо і міна. Ну, підірвешся. Не встигнеш опам’ятатися, як чорти до себе заберуть. Помирати все рівно раз, зате смерть, яка легка. А раптом золото! Га? Ризикни! Невже Явдоху залишити боїшся? Та якщо б я зі своєю Горпиною так жив, навмисне пішов би підірвався, аби тільки хто вказав, де. А ти боїшся. Що ти втрачаєш? Та нічого. А придбати можеш!
Тимофій умовляв Гната цілий день і цілу ніч і таки умовив. Увечері, як стемніло, Гнат узяв лопату і пішов до озер. Посидів, покурив. Трохи навіть подрімав, а коли стало холодно, заліз у дупло, там було тепліше, можна було спати до ранку, якби не докучали мурахи. Після перших півнів повернувся додому.
— Ну, що? — зустрів його на порозі Тимофій. — Чи ти не копав? Мені знову той самий сон снився.
— Чого там не копав...
— Добре, завтра ввечері знову підеш. А зараз спати.
Гнат не став сперечатися. Наступного дня ввечері знову пішов до озер. Йде, чикиляє, лопата на плечі вертиться. Прийшов, відміряв одинадцять кроків, лопату в дерен увігнав. Якби на небо не глянув, може, і копав би, а то подивився, побачив, як мерехтять далекі, недосяжні зірки, як місяць на непогоду галом обгородився і злякався. Шкода стало себе. Вік зжив без золота, а те, що залишилося, як-небудь доживе.
А вночі Тимофію знову приснився той самий сон.
— Не робиш те, що кажу, — говорив у сні Тимофію дід. — Сьогодні щоб пішов, відміряв одинадцять кроків і копав. Останній раз попереджаю.
У третю ніч Гнат і зовсім не пішов до озера. Мрячив дощ. Гнат сидів під погрібником, напнувшись башликом, просив у Бога гарного дощу. І навіщо воно їм те золото?
— Ну, що, копав? — запитав ранком у Гната Тимофій.
— Я ж вам говорив тату, немає там нічого, тільки лопату затупив.
Тимофій мовчки взув глибокі гумові калоші, накинув на плечі німецьку чорну шинель з обгорілою полою, поверх невипраної сорочки і таких же підштаників, пішов до озера.
— От ледащо так ледащо, — лаявся Тимофій.
— Верніться, тату, там міна, не жартуйте. Чого вас туди у свято несе. Звичайно, щоб підірвалися.
— Яке ще свято, — оглянувся Тимофій.
— Як яке? Трійця. Допекли ви Богу.
Тимофій зняв із плеча лопату, крутонув у руках, кинув на Гната, ледь голови не зрубав, козирок картуза врятував, і пішов у хату.
Три дні Тимофій не злазив з печі, занедужав. Грозився.
— Тільки оклигаю, так і піду в озеро, відкопаю, а тобі дулю зсукаю.
Але, як і припускався Гнат, батько нікуди не пішов. Видужавши, ходив по дворі, лакомився шовковицею, лаяв Гната.
— І сам не пішов, і мені не дав. І треба ж було таке придумати, дурню,— міна. Так я б зроду до такого не додумався. Треба було самому йти. А те заставив лодирюгу. Дивися, і викопав би золото, а ні, підірвався. А тепер як подумаєш, так страшно стає. І додумався! І навіщо я тобі розповів. От дурень так дурень.


29
Після того як кинуло її за порогом, баба Олена стала швидко здавати. Старіла просто на очах. Ще недавно рівна, як струна, наче й роки не про неї, вона згиналась, скаржилась на очі. Зір останнім часом покидав бабу Олену, а тому найбільше й найчастіше непокоїв стару. Значить, це вже все — кінець. Напровесні Володя повернувся зі школи, ввійшов у хату. Баба Олена виглянула з-за комина, запитала:
— Це ти, Артем? Стривай, я зараз злізу. — Баба Олена по ході взнала, хто ввійшов у хату, але вдала, що не впізнала. Їй хотілось пожалітись онукові, що вона вже нічого не бачить, почути від нього співчуття. На нього в неї остання надія, але онук мовчав.
— Чи, може, це ти, Миколо?
— Хіба ви не бачите?
— А, Володя! Мій ти онучок дорогенький. А я вже не бачу, по голосу тільки й впізнала. — Тремтячими руками баба Олена бере руку Володі, припадає до неї губами. З вицвілих очей на руку падають сльози.
— Ну, чого ви? Таке як змалились. Не треба.
Володя ніяковіє, нерішуче вивільняє руку. Його обурюють і бабусини сльози, і її бажання викликати співчуття. Бачать же, а обманюють. Навіщо ото придурюватися? Ніхто не каже, може, вже й не мед, й погано, але ж і не так, щоб не відрізнити його від батька. Та й роки ж. У нього й то зір — хоч сьогодні окуляри надівай, а в її роки й дивуватись нічого.
— І чого його ото прикидатись? Бачите ж хоч трохи? — сердиться Володя.
— Е, онучок, дньом ще кой-як, а при світлі вже не бачу, наче полуда очі заступила. Та й удень що там уже бачиш в лихої години, як воно все наче в тумані. Як ото б хто сітку на очі взяв і сплів, як колись на ятері покійні тато плели, тіки вічка дрібніші. А ти, онучок, з школи?
— З школи.
— От і добре, а то, не доведи Господи, вмерти, а ти заїдеш.
— Забудьте й думати про таке. Живіть ще.
— Можна б ще й пожити,— присідаючи на лаву й опускаючи очі долу, неохоче погоджується баба Олена, розгладжуючи складки спідниці. — та як ти житимеш, як воно вже не те, що людям, сам собі не рад. Здоров’я нема, моч одібрало. Чоловік поки робить, поки й потрібен, а так... — бабуся вмовкла, стала жувати розмочену у воді шкуринку. — Хоч би зуби були. Дурна, молодою не вставила, пожаліла грошей. А що ти тими яснами в’їси. Поссеш, поссеш та й покинеш. А воно другий раз і сала кортить. З’їв би, та нічим. А це вже й верх вивершило, пошти сліпа стала.
З боку глянути, так не здоров’я, а зір непокоїть бабусю. Бо що там говорити про те здоров’я? Його ще замолоду не густо було, звикла, а от очі...
— Ще недавно нитку в вушко голки без окулярів ушиляла, а тепер і рогача в кочергах не бачиш.
Та й ходити бабуся стали не так, як раніше, якось наче боком. Ще рік-два тому було як підхопляться, як візьмуть в руки ціпочок і стук-стук по дорозі, стук-стук до ворожки за десяток кілометрів, щоб сказала, коли повернеться Іван. Швидкі на ходу були. Не кожний молодий встигав. А тепер…
Одного разу, готуючись до іспитів, Володя боковим зором побачив, як щось наче майнуло за причілковим вікном і зникло. Вийшов надвір, обійшов хату з причілка і за хатою, між погрібником і повіткою, де було звалено обаполи й хмиз, побачив бабусю, що поривались бігти. Голова з маленьким пташиним обличчям подалась уперед, легеньке тіло напружилось, лише ноги безнадійно заплітались, відставали. От-от підломляться. Чи то для того, щоб допомогти собі, чи, можливо, від безпорадності, бабуся кілька разів змахнули руками, наче хотіли злетіти, і зупинились. На чолі росою висипав піт. Наполохані кури порозліталися в хмиз, перелякано кричали в сухому вишневому галуззі. Гамір такий, наче всі кури, що ще лишились в хуторі, водночас знеслися і сповіщали про це своїх господарів. Від нервової перевтоми Володя голосно засміявся. Кури сполошились ще дужче і, перекрикуючи одна одну, кудкудакали довго й протяжно.
— Щоб ти на кутні сміявся, шибеник, песиголовець,— спалахнула захоплена зненацька баба Олена. — Гигочеш. Ротяка — як верша, всіх курей наполохав, та й мене злякав, ніяк не відійду, все тіло труситься, трохи не зсудомило, хай тебе сі та ті візьмуть.
Володя засміявся ще голосніше, потягнувся до бабусиного ціпка.
— Не займай, щоб тебе займа зайняла. Кому сказано? Ну й гарно. — Та на Володю наче щось найшло, він продовжував реготати. Йому подобалось дратувати бабусю, чути від неї грубувату, незлобливу лайку. Бабуся подивилась на нього недовірливо і чи то від його силуваного нервового реготу, чи від безпорадності зніяковіла.
— Бачиш, онучок, ноги вже не несуть. Спробувала бігти — ні, не побіжу, сили немає. Стою оце й думаю, як так жити, то краще вмерти.
— Чого там! Живіть! — перестаючи сміятись, великодушно дозволив Володя. — А бігати вам ні до чого, ходіть собі тишком-нишком, куди вам спішити?
— І спішити нікуди, і жити ні для чого. Правнуків би ще діждати, то й помирати б можна. Кому я потрібна, аби тільки світ паскудити. Поки ви з Артемом ще малі були, тулились до баби, гомоніли, розпитували, і я жила, а як пішли в світ, загубилися, не до мене вам стало, й у мене життя не стало. Миколі та Маньці я не нужна: з дому йдуть мовчки і додому вертаються мовчки. У них свого клопоту по зав’язку. Ото поникаєш, поникаєш по двору, погомониш з курями, з Мухтаром і в хату. Нікому до мене немає діла. Всі заклопотані. Якби ще хоч один онук був, то, може б, і я трохи подержалась. А так до слідуючої зими вже, мабуть, не доживу. Боюсь я її, клятої зими, більше від смерті. Сидиш на тій печі, як в острозі.
— А ви про смерть не думайте, живіть.
— Спасибі, онучок, хоч ти пожалів. Тільки як ти його не думатимеш, коли воно уже й пора. Як-то кажуть, пора, пора, та й перепорило. Всі вже там: і батьки, й дядьки, і дядини, і брати, й сестри, і ятрівки й зовиці, і хазяїн, і діти, та й подруги - всі там, одна я задержалась на цьому світі, ніяк не одмучусь. Е, задержалась. Нічого, скоро і я вже там буду. Жалко, не діждалась Івана, та, мабуть, уже й не діждусь. Якби знаття, що повернеться, мо, ще б пожила. Та тіки не повернеться, попав, мать, у полон і живе тепер десь у Німетчині, боїться й вісточку дати. Перший раз утік, а вдруге, видать, не пощастило. Він як і на війну йшов, то казав, що коли в полон попаду, а втекти не вдасться, додому не ждіть, не повернуся, не хочу, щоб Матієнки та Росєйки, чи хай буде Качечки, знову за вами ганялись та в очі штрикали.
Володя хотів заперечити, сказати, що дядько Іван загинув на Дніпрі, про що он і похоронна є, лежить у скрині, та не посмів.
Щастя бабусі, що неписьменні, а тому й ніколи не прочитають тих страшних слів на зітлілому аркуші сірого паперу: «Пропав безвісти». Хай краще думають, що Іван живий. Можливо, що оця надія і тримає їх на землі. Та й не повірять йому бабуся.
— Сходжу до Дмитра,— кажуть бабуся.
Майже тридцять років минуло, як відгриміла війна, а бабуся все чекає, все виглядає. Не вірить.
Від Дмитра бабуся повертаються повеселілі, збуджені.
Прийшла додому з буряків на обід і Манька.
— Ні, таки живий Іван. Он і Дмитро каже, що живий. Бачив. Ото точно в плін попав, а вертатися додому не посмів. На Дмитра он теж похоронка приходила, а він живий. Живий і Іван. Тільки я вже, мабуть, не діждуся, помру.
— І скільки про ту смерть можна балакати? — сердиться Манька.
— Як до мого доживеш, будеш і ти балакати. Е, будеш. Ніде не подінешся. А то розумна. А не будеш, то твоє діло, може, ти два віки житимеш. А мої вже года щитані. Я теж, як була молодою, свекрусі не вірила, а тепер часто згадую, царство їм небесне. Згадаєте й мене. Е, згадаєте! Думаєте, отак і будете бігати? Незчуєтесь, де все й подінеться. Як різцем одріже. Та хіба я замолоду такою була? А зараз що не ступну, та все наче й ямка, що не год, то й ледачіша стаю. Все тебе до землі тягне,— продовжувала баба Олена розмову з невісткою, що, вже пообідавши, збиралась на роботу.
Як тільки мати пішла полоти буряк, Володя сів, задумався.
Ні, дядько Іван все-таки загинув. Ні в який полон, коли наші форсували Дніпро, він попасти не міг. І Дмитро навмисне так говорить, щоб хоч яка-небудь надія залишилась.
В цей час у дворі щось заголосило. Баба Олена визирнула у вікно.
— О, вп’ять та зараза співа, щоб ти на свою голову. Зараз піду заріжу. Я її давно примітила, зозуляста, з примороженим гребенем.
Баба Олена взяла на лаві коску, вийшла в сіни, набрала в кухві жменю пшениці, пішла в повітку скликати курей.
— Тю-тю-тю-тю-тю-ю. Щоб ви були видохли. Вже й пшениці не хочуть, отакі грамотні. — І знову: — Тю-тю-тю-тю-ю!
Кілька курочок, а разом з ними й зозуляста з побілілим гребенем, забігло в повітку. Баба Олена швидко, як для своїх років, причинила двері, вхопила за ногу зозулясту курку, потім, щоб не лопотіла, перехопила за крила, крутнула шию. Від покрівлі гостро пахне полином. Ним обв’язана стріха.
— Попалася. Більше співати не будеш. Я тобі живо очки вставлю. Ось голову отчинбарю, тоді й співай.
В повітці зчинився гамір, вереск, стоїть давучкий запах здійнятої пилюги й терпкого полину.
— А щоб ви видохли! Фу! Не продихнеш.
Зрозумівши, що жертва в старої в руках, кури трохи заспокоїлись, перестали злякано лопотіти крильми, наполохано снували по повітці, зупинялись, сокорили, голосно покрикували, повертали до старої голови, мружили око. Вся в пір’ї з ніг до голови, баба Олена вийшла з повітки. Притискуючи ліктем до бедра, лівою рукою вона міцно тримала курку за голову, правою, в якій була затиснута іржава коска, — за ноги. Намагаючись втягнути в тулово, курка злякано крутила головою, час від часу мружила око, сокотіла.
Володі стало шкода безвинної курки, якій чомусь здумалось співати на півнячий лад. Хоч як на нього, то нічого схожого на спів півня він і не чув. Але в бабусі на курячий спів слух ідеальний. На її глибоке переко­нання, курка, що співає, накликає смерть, а тому краще її зарізати. От і вийде, що співала на свою голову.
— Важка, добрий борщ буде,— виходячи з-під повітки, мовила бабуся, наче й не було у них з невісткою ніякої розмови про старість, смерть.
— Не ріжте, мені її жалко,— благає Володя.
І примандюрилось їй співати. Тепер бабуся заріже ні за що, ні про що.
— Геть звідси, жалільник! — розсердилась баба Олена. —Гріх жаліти.
Володя зневажливо глянув на бабусю, повернувся й пішов до перекладки. Йому не хотілося бути свідком безглуздої розправи. Він кілька разів підтягнувся, зробив підйом переворотом, потім повис на одній руці, покрутився в різні боки, сплигнув на землю. І так щодня.
Перекладка стоїть як дзвін. Володя сам її зробив з старої труби. Всі казали, що труба зігнеться, а вона, бач, стоїть.
Увагу Володі привернула гучна лайка баби Олени. Він озирнувся, вийшов із свого укриття. Курка била крильми об землю, повзла Володі під ноги. З перерізаного горла на спориш, на строкате пір’я, поштовхами лилася кров, забарвлюючи їх у яскраво-червоний колір, дрібно тремтіли холонучі лапи.
— Казала ж, не жалій, так йому хоч кілок на голові теши. Бачиш, ніяк не дійде. М’ясо погане буде,— сердиться баба Олена.
— А що, як мені її й справді, жаль,—виправдовувався Володя. — Може, вона й не співала. Може, то вам вчулося?
— Одв’язни. І де ти взявся на мою голову,— лаяла баба Олена онука. — Йому жалко, а вона, бач, не доходить. Чого його ото лізти не в своє діло. Я в твою грамоту не лізу, не лізь і ти в мою. Другий раз ріжу — і не стріпнеться, а це як нарошне. Заставити б тебе оце скубти. Знав би, як прижалювати. Її тепер, проклятущу, не вскубеш на колодочках, та ще з моїми пучками й очима.
— Як-небудь обпатраєте. Кипнем ошпарте.
— Без тебе знаю. Грамотій.
Взяла ще тріпочучу курку за ногу, кинула під призьбу, пішла в сіни.
— Щоб тебе чорт узяв, отакий поріг високий, не вилізеш. Мало не впала. Е, стара вже. І не високо, а ноги не занесу.
Довго кушкалася в сінях, щось шукала. Вийшла з рядниною, розіслала її під призьбою, сіла, простягнула ноги, взялася за курку.
Надворі була весна, припікало сонце.
— Тьху! Наче й нічого не робила, а вморилась. Хіба ж так ухоркалась.
— А й справді, захекались. Ану, дайте руку, я перевірю, як б’ється ваше серце.
Стара недовірливо глянула на онука, але руку подала.
— О, сто років житимете. Як часи,— намацавши пульс, заспокоїв Володя стару.
— Де там! — відказує баба Олена і вперше в житті намагається сама знайти пульс, обмацує руку, але даремно. — Хай йому трясця. Треба он курку скубти, а то задубіє зовсім, вона й так синя.
Сяк-так доскубши пір’я й обібравши колодочки, баба Олена стала потрошити курку. Розрізаючи пупа, ненароком врізала руку.
— А щоб тобі й добра не було, коли треба що-небудь різати, то як тупиця, а як палець, так зразу розпанаха.
Баба Олена кинула кіску під призьбу, правою рукою обхопила вказівний палець, затисла рану. Густа й чорна, як мазут, кров сочилася між пальців, скапувала на землю.
— Е, скоро вмирати. Воно вже й кров не така. Ач, цебенить, чорна, як земля,— баба Олена торгикнула дверима, ввійшла в сіни.
— То ви вену порізали, того вона й чорна, якби артерію...
— Якби тобі язика надрізати,— обізвалася з сіней. — Як молодша була, то хоч вену, хоч антерію, що б не врізала, кров червоною бігла, а це ач, як сажа. Куди воно хоч той карасір у чорта подівся. Ще й двері… Щоб їх чорт узяв. Ану, відкрий навстіж, а то не видно, може, він за діжкою стоїть. І ховала ж півлітра, та хіба ти від неї заховаєш, щоб тебе в чотири дошки заховало, як ти його ховаєш,— лаяла вона невістку. — Уже комусь віддала, мабуть, тій окатій Марії. Хазяйка. Тепер чим я його заллю? Що не візьме, ухвоськає.
— Та чого б вона тій Марії віддавала. Іван Михайлович недавно цілу каністру привіз,— вступився за матір Володя.
Нарешті баба Олена знайшла аж у хижі заткнуту кукурудзяним качаном пляшку з гасом. Залила рану, подивувалась:
— Раніш хоч щеміло, а тепер і не чути, наче й не моє тіло.
— А як ви хотіли? Це скільки вам? Років дев’яносто? Колись, Володя тоді ще був малий, приходили з сільради з книгою перепису, він і піддивився, коли народилась бабуся.
— Дев’яносто ще немає, а годів вісімдесят є. Біличці, недавно казала, сімдесят п’ять, а вона від мене тіки трохи молодша.
Баба Олена сіла на лавці під хатою, задумалась. Володя сів навпроти під берестками.
— А ви хоч знаєте, з якого ви року? — питає Володя, йому дуже хочеться, щоб бабуся була довгожителька.
— Якби ж знала.
— З тисяча вісімсот вісімдесят п’ятого.
— Ну, то й скільки мені тепер?
— Дев’яностий.
— Неправда, стільки немає. Е, нема.
— Гордились би, що прожили стільки. Чудні, їй-Богу. Давайте пощитаємо.
— Геть! Не кажи мені про года. Я в них не понімаю. Я знаю, що якби старші Лука та Василь не померли, то вже б десь за шістдесят їм було. Та й Іванові вже б з півсотні, а мо, й більше було. В тім году, як ввіходили німці, знайшовся, добре в помку. Мені тоді годів тридцять, мо, було, а, мо, й більше. Е, багато вже. Це тільки подумати.
Володя живо прикинув подумки — тридцять три.
— А годів через п’ять після Івана знайшовся твій премудрий батько. От і щитай скільки,— зітхнула баба Олена. — Хоч щитай, хоч покинь, а багато вже. Вісімдесят вже є.
Володя про себе всміхнувся. Ніяк не хочеться бабусі, та й страшно переходити вісімдесят, бо там, за тією межею, для неї вже смерть.
Добре, що не знають, ні в якому році народились, ні рахувати як слід не вміють. А можливо, і вміють, та не хочуть. Для чого зайвий раз гнітити себе. Іншого клопоту не вистачає, чи що?
— Ні, дев’яносто ще немає, де б воно в Бога взялося стіки,— невпевнено повторила баба Олена і знов заходилася рахувати.
— В шістнадцять років заміж пішла, у сімнадцять народився Лука, а ще через два роки Василь. Лука і Василь померли парубчаками. Луці, як клали в домовину, батькову сорочку вдівали. Мо, років чотирнадцять було. А потім... — баба Олена задумалась. — Ні, скіки, як ти кажеш, немає. Ох ти, Господи, цариця небесна,— розгинаючись, зойкнула вона. — Отак-таки поперек розболівся, будь ти неладен, мало мені напасті на мою бідну голову.
Баба Олена встала, пішла за кленки, в густих заростях бузини нарвала жмут кропиви-жалиці, вибираючи найдрібнішу, з круглим листям. Нажалила спочатку руку, потім ногу, бік, поперек.
— Ну, й скажена, аж водянки посхвачувались. Тепер, може, й пройде.
Гас та ще кропива у баби Олени — найперші ліки. Чи то рану залити, чи випити, як у животі марудить або під грудьми млоїть, чи бік або кульшу потерти, як болить.
Володя сидів, думав. Він без баби Олени знає, що було потім, не раз чув.
Десь років три у них з Павлом не було дітей. Думали, вже й не буде. Павло ночами ходив у клуню, плакав. Олена боялась, що збожеволіє. Потім народився Іван і врятував Павла та, зрештою, і її. Може, тому він і був улюблений, бо був, як ніхто, жаданий. Іван приніс у сім’ю радість, спокій, розвіяв смуток. Ну, а потім народився Микола, а ще через два роки Альошка, Ілько, потім Петько, Галька, Явдошка.
Все пам’ятає баба Олена. Це зараз їй здається, що коли народився Іван, їй було тридцять. Коли те було? Більш ніж піввіку минуло. Може, вона просто забула, а рік чи два, коли не було дітей, за три видались. Потихеньку баба Олена стала збавляти собі роки. Хотілося ще хоч трохи пожити, подивитись на білий світ, бо не всі ще справи в ньому влаштовані. Діждатись би Івана, а тоді вже можна й туди. Не страшно.
Увечері до Володі зайшов Гриша і Дмитрів Мишко, Двірниччин Петько.
— Все читаєш?
— Та читаю,— неохоче відповів Володя. — Завтра іспити. На стежці з’явилась Манька, привітавшись з хлопцями, повісила в кленках сапу, гукнула:
— Ма, де ви там є? Хоч би кролям свиріпи ввірвали. Скоро клітки поїдять. Дерево он уже геть усе пообгризали. Я б сама пішла, так борщ зараз розпочну варити.
— Пішла б, то йди. Мені вже не два віки жити, хай вони виздихають, їм скільки не рви, все мало. Скажіть спасибі, що хоч так вештаюсь,— сердилась баба Олена. — Он поперека скрутило, не розігнусь, мабуть, десь протягло. Воно вже як не годишся, так все чіпляється,— бурмотіла вона, але відро взяла, попленталась на промежок.
— А то б я не нарвала, вас ждала. Може ще в Суржків у млин поїду. Бабусина та Харитонівська Манька давно вже збираються. Треба б і собі з’їздити, дерти поросяті змолоти. Якби знаття, що не завізно, сама б запрягла й поїхала. Той раз так сутужно було, млива того, не доступишся, ледве діждались черги, а суржчани такі вже нахабні: відпихають від коша, хоч ти плач. Якби взяв та турнув, щоб і ноги задрало.
Останнім часом баба Олена не затягувала себе роботою, хоч по-домашньому ще вешталась. То кролям свербигузу чи березки нарве, то сіна корові в ясла вкине, бува, що й води витягне, корову здоїть.
— Сиділи б ото на лавці, я б сам нарвав,— сказав навздогін бабусі Володя.
Бабуся не відповіла. Не хотілось їй сидіти на лавці, не хотілось бути немічною, їй хотілось вірити, що вона ще комусь потрібна, як і її непомітна, але така потрібна в господарстві праця.
Впоравшись з роботою, баба Олена прилягла на полу, довго лопатила минуле життя. Усе це їй за гріхи. Ілля!
Вона рідко вголос згадувала його. Знала, у його загибелі є і її провина. Це через неї в нього така доля.

* * *
Йшов 1942-й рік. Останнім часом Ілля увесь час погрожував убити Матієнка. Для цього й у поліцію пішов.
— Синок, не займай його, ірода, повернуться червоні, і нам, і тобі погибель, — голосила мати. Брат Іван був категоричніший.
— Я з полону втік, а ти в поліцію пішов. Не брат ти мені, — і більше не розмовляв.
Ілля сідав за скриню, кам’янів.
— Забудь синок, такий час був, — благала Олена.
—Нехай Іван і Микола нічого не знають, але ви то знаєте, — обурювався Ілля.
На вулиці, нашорошивши голови і струшуючи гребенями, пили в калюжах талу воду кури, заполошно кричали півні. З косогору дув теплий, майже весняний вітер. Під його різкими поривами скрипів потемнілий від вологи журавель, шелестіло по стеклах вікон відвологле обкладення, билося об порохнявий зруб порожнє цебро.
Олена підсунулася ближче, начебто в дитинстві гладить русяву, з непокірними вихрами, голову сина.
— Синочок, ти ж зовсім малим був тоді, що ти міг зробити. А тепер пізно. Не займай його.
— Навіщо ви його захищаєте?
— Того, що життя прожила. Ти тільки одне бачиш, а про те, що буде потім, не думаєш. Хіба мені краще буде, якщо ви усі пропадете, і Іван, і Микола. Я не його, я тебе, вас, своїх дітей захищаю від вірної загибелі. Заприсягнися, що не займеш його!
— Мамо, я не можу більше так жити. Думаєте, я не бачу, якими очима дивляться на мене люди? Хіба я думав носити цю шинель, гвинтівку? Я ще тоді заприсягся, що уб’ю його, — Ілля зводився на ноги, поривався йти. Олена хапала його за відлоги шинелі, не пускала.
— Синок, хіба тобі людей убивати? У тебе ще і вус не посіявся. Кинь ти свою службу чортів собачам. Івана теж агітували йти в поліцію, не пішов же...
— Ех, мамо, мамо,! І ви мене не розумієте. Невже не бачите, що немає в мене тепер дороги ні вперед, ні назад. Куди не тикнуся, навкруги стіна, хоч головою бийся, не проб’єш. Хіба я думав, що стану зрадником, мамо? Усе життя хотів стати льотчиком, а ким став? Пустіть мене на вулицю, хочу дихнути свіжим повітрям. Ілля рішуче піднявся на ноги, волочачи за собою гвинтівку, поплівся з хати.
Вийшов на ґанок. Обличчя обдало м’яким вітерцем. Підійшов до колодязя, зачепив дужку цебра за вбитий у зруб зігнутий цвях, щоб не тарабанило, вийшов на причілок.
Від косогору дув вологий вітер. Гамірно і тривожно кумкали в Даценковім і Човновім жаби. По небу, між негустих хмар брело сонце. Його промені, не досягаючи землі, ламаючись, губилися в негустій хмарності. Ілля обвів поглядом сумне, непривітне небо, подивився убік Човнового, відкіля вологий вітер котив купку торішнього, невідомо звідки взявшогося перекотиполя. За Ододками по свіжому зябу стрибав наляканий заєць. Вітер тріпав потемнілі від часу і весняної вологи дерев’яні хрести сімейного цвинтаря, свистів у тонких щілинах дверей.
Десь від Срібної гори, ледь помітний, йдучи до Човнового, простягся журавлиний ключ. Звертало на весну.
У саду сутеніли вагомі, набряклі бруньки — от-от вибухнуть гострим, клейким листом, верещали коти. Життя йшло, котилася перекотиполем, летіло журавлиним ключем, як і сьогодні, як і завжди, як правічно. І, здавалося, нічим не зупинити його.
Ілля притулився спиною до кілків обкладення, поставив гвинтівку біля ніг, нахиляючись, засунув спітніле вороноване дуло в рот, натиснув на курок. Від пострілу хитнувся в Олени світ. Вона вискочила на причілок. Ілля, її захист, біль і надія, лежав під обкладенням. З рота горбистим валом лилася кров, фарбувала в червоний колір жмут житньої соломи. Руки Іллі міцно стискали гвинтівку, ноги, начебто в ознобі, дрібно тремтіли, тіло здригалося. Над хутором стояла мертва тиша. Через кут тягло протягом, ворушило пшеничний волос, що вже потемнів і злипся на потилиці від крові, що підтікає.
Втрачаючи свідомість, Олена вже не чула, як вили, налякані пострілом, хутірські собаки, як пронизливо свистів у підталому за день обкладенні рвучкий весняний вітер.


30
І знову настали жнива. З Москви від Мишка приїхала Срібниха. Тепер вона весь час жила у меншого сина. Мишко був одружений, жив у Москві, працював на будові. Два чи й три роки разом з жінкою й дитиною тулились по гуртожитках, спочатку у змішаному, потім у сімейному. Там все-таки краще, більше порядку та й тихше.
Вона й раніше частенько їздила до сина, а коли життя Василя з Ольгою зовсім зайшло в безвихідь і Василь цілими ночами став толоконитись, не давав спати ні їй, ні Ользі, покинула все, хай воно горить, і поїхала до Мишка назовсім. Жила у сина цілу зиму, до весни, а весною не втерпіла, повернулася в хутір.
Вийде, було, напровесні в московський двір, почує, як пахне відмерзла земля, підтале листя, і засумує. Ходить день, ходить два, сама не своя, а потім кидає все і їде на хутір, до землі, до грядок, саджає город. І тоді ні Ольга, ні Василь якось не обходять її. Не зима, можна ночувати й надворі, хай живуть, як хотять.
Василь так ні разу й не поїхав у гості до брата, хоч і похвалявся. Цієї весни теж довго розпитував Срібниху про Мишкове життя, під кінець навіть розсердився.
— В хуторі вилупився, тут і живи. А то забрався на той дев’ятий поверх і скніє. Нічого, одержу відпустку, поїду, я його швидко відтіль зніму. Он тільки у Байраку скільки хат пустує. А то позалазили один на одного, як кури в курнику, і сидять, ледацюги. Зніму, їй-бо, зніму, не я буду.
Але й цього року не судилось Василеві побачити Мишка. Перед самими жнивами приїхав у табір голова, виліз з машини, запитав роздратовано:
— А чого це не в полі? Сонце он уже під обід підбилося, а ви стоїте чогось, наґлигуєте.
— Так воно, Іване Остаповичу, як не те, так те недороблене.
— Раніше треба було думати. Зараз сюди їде представник райкому. Всі до одного щоб виїхали.
Один за одним хлопці запускали мотори, виїздили. Через п’ять хвилин табір спустів. Тільки Василь Баламут все ще лежав під комбайном на старій подраній куфайці, з якої вибивалась брудна вата.
— А ти, Василю, що, персонального запрошення ждеш? — розсердив­ся Іван Остапович. —Я бачу, ти ума так і не набрався.
Табур був невдоволений, що свого часу Василь залишив його і переметнувся до Штельмана.
— Я ще несправний. До обіду виїду.
— А чого це воно так? Всі справні, один ти несправний.
— Вони такі ж справні, як і я. Зупиняться в полі і стоятимуть. Так тут і інструмент, і гайка під рукою.
— Ти не балакай багато, а вилазь і виїзди. Жнива.
— Нікуди я не поїду, поки не зремонтую.
— А я тобі кажу, їдь. Краще в полі стій, ніж тут. В полі — значить, при роботі.
— Сказав, до обіду не поїду.
— А я сказав, поїдеш.
— Пішов ти... — вилаявся Срібняк,— іди і командуй в конторі бабами, а біля комбайна я хазяїн.
— Ти, Василю, балакай, та не забалакуйся. Хазяїн знайшовся. Тепер я бачу,що не помилився, звільнивши тебе з персональних водіїв.
Василь мовчав, і це ще більше дратувало голову. Він і сам не знав, чому завівся й не може стриматись.
— Вилізай з-під комбайна! Приїде представник райкому, скажу що комбайнера нема. Комбайн завтра ж віддам Сашку Матієнку. А ти готов вила, підеш солому з бабами скиртувати. Отам і покомандуєш. Запам’ятай, поки я головою, другої роботи тобі не бачити.
Табур був певен, що Василь почне проситися. Вдосталь навтішавшись його приниженням, він потім вибачить йому, щоб знав і другим заказав, та голова помилився. Інший може б і просився, тільки не Василь. Гонору того й самолюбства, як кажуть, десятьом важилось, а одному дісталось.
Того ж дня за невиконання розпорядження Табур зняв Срібного з роботи. Василь як тільки взнав про це від бригадира Петра Грабарки, так і пішов у контору.
— Ну, що скажеш,— всміхається Табур. Він був певен, що Срібний прийшов проситись.
— Приніс заяву на рощот,— простягнув Василь папірець.
— І далеко надумав? — спохмурнів Табур. Василь був кращий комбайнер у колгоспі. Та й водій непоганий.
— Та то вже моя справа. Хай вона вам не болить.
— Нічого, обійдемось. Тільки далеко ти, Василю, не зайдеш. Ще будеш проситися. Тільки знай, назад не візьму.
— Якби знав, що не обійдетесь, не звільнявся б. А проситись не прийду. — Він повернувся і, не попрощавшись, вийшов.

31

Серед літа, зразу після дощів Явдоха покинула Гната й пішла в Байрак до дочки.
— От холера, так холера. А як же я? — вголос міркував Гнат.
— Як хочеш. А я тебе не візьму. Ти мішком з-за вугла прибитий. Та й дочка тебе не прийме. Остогидло слухати твою гризню! — відрізала Явдоха.
— Раз таким кандибобером повертається діло, то я й сам не піду,— відповів Гнат.
— Скіки разів ти зобиджав мене? Думаєш, воно забулось, га? Забулось? Ні, не забулось,— викрикувала Явдоха вже за порогом.
— Тебе не те що обиджати, тобі б голову сокирою одрубати і собаці викинути, й того мало.
Але Явдоха вже не дослухалась до Гнатових слів, пішла.
Накульгуючи, Гнат вийшов слідом. Явдоха промежком йшла до дороги. Легко вдягнена, боса, в руках дебелий вузол. Не раз, ховаючись від Гната, носила в Байрак отакі вузли. Гнат інколи бачив це, та якось не звертав уваги, до дочки ж іде, не до чужих людей.
— Йди, йди. Ти скоро назад прийдеш,— всміхаючись у темні вуса, докинув навздогін Гнат.
— Не прийду, не прийду! — викрикнула Явдоха з-поза соняшників.
— Думаєш, ти там комусь нужна? Ждуть там тебе не діждуться.
—Нужна! Нужна! Ждуть! Ждуть!—перекривляючи Гната, ле­ментувала Явдоха.
— Ти ба! Нахаба! Побігла й землі під собою не чує. Ще й розпатякує. Пір’їну б у гузно — й полетіла б, як рокета.
Виструнчившись на одній нозі, наче півень, друга, поранена й коротша, була трохи підігнута й не торкалась землі, Гнат стояв на причілку й тоскно дивився вслід Явдосі, жадібно тягнув цигарку, підсвідомо крутив у руках хворостину, ворушив нею на току солому.
— Господи вишній, чи я в тебе лишній? Ідля чого я з нею одружився?

* * *
Колись в молодості батько чи не щодня дошкуляв Гнатові.
— Гнат, ти б вже одружувався? До яких пір ти будеш х...груши оббивати. А ні, я сам скоро тебе одружу...
— На кому, тату?
— На Ялисоветі Тимоновій. На тій дурці, яку вся волость знає.
— Я, тату, так скажу. Якщо можна, то підемо до Бужинів, Марусю сватати.
— Ну, це інша розмова. Якщо гарбуза не дадуть, висватаєм, — почухав потилицю Тимофій.— Одягнутися тільки не в що. Прийдемо — і я старець, і ти не краще.
— Зустрічають по одягу, а проводжають по розуму, — філософськи помітив Гнат.
— Тоді у наступну неділю готуйся, підемо. Які самі, до таких і підемо.
Не встигли озирнутися, пройшов тиждень. Недільним ранком Гнат з батьком одягнулися, пішли на Кут свататися. Йдуть неквапливо, розмірено, ніби граки по свіжій оранці.
— А, може, тату, назад повернемося, ще подумаємо?
— Э, ні, Гнат, раз вже вийшли, треба йти.
Обтерши ноги, постукали у вікно, увійшли до хати. Тимофій пройшов до скрині. Сів на краю, розглядає забруднену клейонку, прикидає з чого почати. Гнат стоїть у порозі, біля посудника, дивиться на Марусю.
„Ну і дурень, інший би і уваги не звертав, а він вилупив баньки. Таке недоколихане”.
— Ну, розповідайте, яким вітром? — залопотала Пріська.
— А що розповідати. У тебе дівчаток он скільки, у мене син. Дивися, може, поріднимося? Одним словом, вирішуй. Так, — значить, так, ні — значить, ні. Набиватися не будемо.
— Не знаю, якщо дуже захочете, то будете, — і обернулася до Гната. — Ну, а чого ж жених мовчить?
— А що говорити? Тато все сказали.
Гнат поглянув, на дівчаток і очі розбіглися. Сказати б про Марусю, так соромно.
— Господи, що це за жених, що не знає на кому йому одружуватися. Ну, що ж, якщо не знаєш, то я зараз дівчатзапитаю. Дівчата, хто за нього піде? Ти, Гапко? Ні? Може, ти, Векло? Ні? Тоді, може, Марія? Господи, і ця не хоче. Ну, а ти, Явдохо?
— Так я Марусю хтів, — лепече Гнат.
— Маруся найменша, ще вийдее. Йди вже ти, Явдохо.
— А чому це я?— зраділа Явдоха і до того добалакалася, що навіть Тимофій сторопів.
— Йому ж, бачиш, все одно кого брати.
— Так я хтів, — несміло запротестував Гнат.
— Ну і що, що ти хотів? — обірвала його Пріська. — Поки старші дівчатка не вийдуть, Марусю не віддам. Такий звичай. Он Холоша Остап, якщо хотів Веклу узяти, то намовив товариша, щоб старшу сестру висватав.
— А кого ж я знайду? Явдоху точно знаю, ніхто не візьме.
Явдоха почервоніла, ніби запаска.
— Я, Гнат, тільки на одній можу одружитися, — в серцях докинув Тимофій. — А де ще трьох знайти? Ех, Гнат, Гнат, не постив ти перед Великомученицею Катериною.
— Ну, що ж, Явдохо, йди! Хто тебе візьме. Добре, що хоч такої лучаєтся.
Маруся хотіла щось сказати, але Пріська прикрила їй рот.
Через місяць зіграли весілля. Почалася сумісне Гната і Явдохи життя.
От дурка, так дурка! — хворобливо усміхався Гнат.
Після Марусі довго ніхто не подобався Гнату. Не віддала Пріська Бужинка Марусю за Гната, а потім і сама згинула.

Трапилося це в 1952 році. Надвечір, на Хрещення, ще і не стемніло, Дмитро Дмитрович Коломієць йшов в бригаду прибирати коней. Йшов невеликий сніжок. Баба Олена ходила по двору і на всіх дверях, одвірках, віконницях, на зрубинах колодязя малювала крейдою хрести. Щоб трафило, не минало щастя, благополучно розтелилася корова, і щоб взагалі худобина йшла в руку, а в домі був спокій і благополуччя. Чи буде так, чи ні, хтозна, але все таки є надія, що хто-хто, а нечистий через ті хрести ні в дім, ні в двір не пробереться. А в такі морози він тільки і норовить, щоб в дім вскочити. Баба Олена метушилася, поспішала, тому, що наступав Святий вечір. Люди ті хрестики вже давно понамальовували, а баба Олена забарилася.
Зайнята справою, баба Олена бічним зором все-таки помітила, як через двір, левадой, хтось проїхав навскоси саньми. На тих санях таке, неначе мішок лежав, снігом присипаний, ще і горсткою конопель зверху накритий. Рука, яка ставила останній хрест на трямку, на мить зупинилася. Олена, хоч і не молода вже, десь під сімдесят, а зір гострий, а тому і розгледіла, що понесло через леваду до дороги Бужинчину сестру Ксеню.
— Хто то, бабо, саньми поїхав?— запитав Дмитро.
— Так таке, ніби як Ксеня.
— А шо вона на санях повезла?
— Я б тобі, Дмитре, і сказала, якби розгледіла, як слід, а так не хочу і брехати.
— Та, видно, щось важке повезла, тому що з похилу сани аж на ноги набігають. А як на підйом, то мотузок в струну витягується. Ще, мабуть, і горстка конопель зверху.
— Може, що вкрала і накрила, щоб і люди не бачили. То така, профура. Хай Бог пробачить, що в Святий вечір скажеш.
Постояли так, поговорили, на тому все і закінчилося.
А через два дні знайшли Пріську мертвою. Може, і не знайшли б так скоро, але собака безперервно вив, ні годована, ні поєная, ревла, аж розривалася корова.
Десь під обід хуторяни покликали з того кінця хутора дочку Явдоху, зятя Гната, зібралися біля хати, стали стукати у вікно, звати:
— Прісько, ти спиш, щоб ти навіки заснула? Відчини, чуєш, корова реве?
Ні гу-гу, ніби в морзі. Ні сліду, ні стежини в снігу. Тільки чутно, як шелестить в картоплинні обкладиння сухий сніг, попискують миші, а в солом'яній покрівлі, намагаючись зігрітися, вовтузяться перемерзлі горобці. Хати занесло, одні тільки димарі чорніють. Лише по сизому димку, який кублиться над бовдуром, тільки і можна вгадати, де жевріє життя.
— Я вже другий день дивлюся — ні топиться, ні вариться. Нічого. Корова реве, — із запалом повідомляє Галька Дворничка, молода, незамужня, але з дитиною.
— І де вона у Бога є? Видно ж, що і не виходила. Двері замело, ніде рішуче ніяких слідів. Хоч би до колодязя або до клуні стежина була уторована, а то ж ні, навколо цілина.
— Може, в Байраку в сестри залишилася? Застала завірюха, там і заночувала.
— Чого б вона там залишалася, чого?— зарепетувала дочка Явдоха.
— Так хоч би ж кому сказала, щоб корову напоїли, чи со, — зауважив Гнатко. — Так що робитимемо? Давайте відчинимо. Може, вчадііла.
Хуторяни позносили ключі, спробували відсунути засув, але з того нічого не вийшло: жоден ключ не підходив. Не знайшлося ключа і в дочки Явдохи. Мужики протоптали стежину до клуні. Прив'язана до ясел корова дивилася на допитливий натовп божевільними, налитими кров'ю очима, заточувалася від жаху углиб клуні, але налигач, видно, був міцним, прікорень теж. До того ж ще, мабуть, і в землю вмерз. Ясла були обгризені і наче вилизані. Корова на мить замовкла і знову заревла тривожно і полохливо. Надежда і Сидориха принесли по відру води. Дочка Явдоха насмикала сіна, кинула в ясла. Корова випила кожне відро за один ковток і не облизнулася. Жінки знову побігли по воду.
— Ні, мабуть, потрібно-таки влізати, — сказала Дворничка. — Явдохо, ти як?
— Так хіба Явдоха влізе? — реготнул Гнат. — Тоді потрібно і лутки вибивати.
Кожен відчував — щось трапилося. Повітря було наелектризоване невідомістю і очікуванням.
— Невже учаділа, чиш? — заохала Манька Рігорша.
— Так вона вже три дні не топить, ги-ги!
— А, може, зашнула так? Адже є шплят по тижню і більше.
— Ну, так хто лізтиме? — питає Семен. — Зараз шибку вийму.
— Он Галька Дворничка. Молоденька, худенька, пролізе, — вирішила дочка Явдоха.
Сусід Семен видавив на прічилку шибку, Галька зняла плюшку, залишившись в ситцевому платті, полізла.
— О Боже, а тут холодрига, хоч собак ганяй, — сказала, опинившись в хаті. — Кіт он аж під челюсті заліз, сидить, з печі очима світить, — Галька нахилилася, глянула під лаву. —О! А під лавою ось такі коржі ожеледі понамерзали. — Галька красномовно показала присутнім руками, якої величини коржі утворилися під лавою. —Їй-бо, не брешу. А он на відрі і ключ від хати лежить.
— Для чого він тобі, той ключ? Ти тепер і так двері можеш відкрити, без ключа. Не ти його туди клала, і не бери.
— Ну чого ти стоїш? Не бійся, лізь на піч, — згораючи від нетерпіння, кричить знадвору Явдоха. — А ні — відкривай двері.
Галька зняла сукнянки, стала на піл, потім ступила на крайок і жахнулася:
— О, Боже, люди добрі, рятуйте. Тітка Пріська убита.
Бужинка лежала розпластана на печі в полотняній, заюшеній кров'ю сорочці. Стіни, комини, стеля забризкані кров'ю. Обличчя спотворене, не можна впіізнати. Суцільне криваве місиво. На покривалі крихти, видно, кіт окраєць хліба тягав. Поряд з головою — закривавлена ганчірка, видно, нею вбивця не простак, накривав обличчя жертви, щоб не так бризкала кров. Углядівши те, Галька мало з крайка не впала. Взуваючи сукнянки, побачила в запіччі качалки з пряжею, наполовину зв'язані з шерсті рукавиці. Галька вискочила на вулицю, її нудило, вона блювала.
— Ну, що там, розповідай, — добивалися хуторяни, — що тебе так канудить.
— Бужинку вбито. Там на печі кровіщі — жах! Ве!
Галька викидала, вибльовувала в сніг і те, що вчора їла.

* * *
А тим часом Явдоха зникла за соняшниками, що росли обабіч дороги, і тепер про те, де вона, можна було тільки здогадуватись по піднятій вітром куряві, яку вона збивала своїми товстими ногами, та ще по квітчастій хустці, яка то здіймалась, коли Явдоха виходила на горбок, то знову зникала, наче падала в яму. Гнат сплюнув, присів на призьбу. До горла підступали сльози, і його чорні, аж блискучі очі заблищали ще дужче. Кошлаті брови нависали над ними хмарами.
Колись, ще парубком, став Гнат підстригати свої густі брови, щоб сподобатись Марусі. Знав, люблять дівчата чорнобрових, про це навіть у пісні співається, та не знав, що до чорних брів ще й веселу вдачу треба мати. Підстриг раз, вдруге, і стали вони рости наче волосся на голові, довгі й кошлаті.
— Немає любові, нічого й жити,— час від часу повторює про себе Гнат. — От і Явдоха пішла... Поки була любов, жила. Не стало — пішла. Для чого він їй тепер?
Гнат глянув у той бік, куди пішла Явдоха, і нічого не побачив. Уже, мабуть, на Гнатовій.
— Нічого, ще прийдеш, ще вернешся,— бубонів сам до себе,— дуже ти там потрібна у Гальки.
З Багачки дихнуло прохолодою. Від косогору швидко йшла на хутір темна хмара. Загомонів грім. Спочатку десь далеко, а потім ближче й ближче.
Гнат схопився, поскладав у полукіпок снопи, підмів і зсипав у дерев’яну коробку зерно, відніс у хижу. Під стіжком сіна відшукав важкеньку колоду, кинув її на солому. Копичка зразу присіла. Кілька цурпалок і обаполів пішли туди ж. Вітер, як зніметься, то рознесе солому, тільки її й бачили.
Над Срібною горою вже періщив дощ пускався стовповим, накрапав над хутором. Кілька здоровенних капель упало Гнатові на руку. Важко застукотіло на току, парувала нагріта черепична покрівля. Накульгуючи, Гнат пішов у погрібник по тютюн. Ляда була відчинена, і Гнат спрожогу мало не впав у погріб. «Нишпорила й тут, твою мать, щоб тобі очі повилазили»,— вилаявся подумки. Потім обережно причинив ляду, зняв з бантини в’язанку тютюну. Листя відсиріло і майже не м’ялось. Гнат обережно відділив його від бадилля, склав на купку. Бадилля поламав і вкидав в артилерійську гільзу, пристосовану під ступку. Потім узяв ломик, сів на високий поріг, став товкти радак. Кілька разів просіяв його, нам’яв відволоженого листя. Те, що не м’ялось, порізав, перемішав з радаком. Від тютюну в погрібнику в’їдлива пилюка. Дуже хотілось курити. Гнат підвів голову, просто над головою побачив суху, наче порох, обплутану павутиною солому, подумав уголос:
— А, хай горить. Кому воно тепер потрібне? Одного нужника тільки й жалко. Та й то... Хіба що зимою, та ще як дощ іде. А так іди собі в поле, ніхто тебе й не побачить.
Гнат відірвав від газети невеличкого прямокутничка, склав його ровиком, насипав тютюну, довго скручував самокрутку. Чи то на погоду, чи, мо, від нервового напруження трусились руки, нили побиті кістки й суглоби.
Хоч як гірко жилося з Явдохою, а все ж не самому. Бодай погиркатись, побитись було з ким, а тепер і погомоніти ні з ким, залишився один, як палець, як ось ця цигарка. Явдоха, правда, ні в лайці, ні в бійці не стояла Гнатові в броду, та то таке.
У відчинені двері забивав дощ, мочив спину. Гнат запалив цигарку, встав з порога. Намагаючись не намокнути, визирнув з погрібника. Дощ не вщухав.
— Ач, як репіжить,— сказав вдоволено. — Аж пищить.
Срібної балки й гори, та що там гори, шляху й то не було видно, суцільна стіна зливи, а десь за нею вуркотіння грому. Хмари вже перейшли хутір, і дощ спускався десь, мабуть, аж в Човновому, над Биховою балкою, шелестів у соняшниках на грядці, оббивав шовковицю. Ото буде що курям їсти. Правда, вони не дуже охочі до неї, та коли не дати зерна, будуть їсти, ніде не подінуться. В кутку валявся нікому не потрібний самогонний апарат, два старих відра, минулого року зсипали ними в погріб картоплю. Гнат узяв їх, перевернув догори дном, поклав обапіл, сів, усміхнувся: от тобі й лавка, правда, нікудишня, обапіл у корі, неструганий, та то байдуже, сидіти можна. Хотів було окорити, та не знайшов під рукою сокири. Десь високо над головою гуркотів грім.
У відчинені двері, зализуючись під самий верх одвірка синьою ниткою тягнувся дим від цигарки. На токовищі, в спориші заблищали калюжі. В них народжувались і тут же вмирали бульбашки. Значить, ще довго буде лити. Обложний, чи що? Хіба ж так пірчить. Антрацитово вилискує мокрий чорнозем. Картоплиння стоїть мокре й лискуче. З листя по огудині стікає вода. Добереться аж до самісінького кореня. Від курива Гнат трохи заспокоївся, став уголос сварити Явдоху. Він давно вже отак розмовляє сам з собою, радиться.
— Пішла в бреньки, як ногу вломила. Приблуда. Ну й блукай, щоб ти поза Уманню ходила. Хай тебе хоч дощ попере. Бог, природа — і ті супроти тебе. — Гнат умовк, уявив: сидить зараз його Явдоха в лісосмузі на вузлі, як мокра курка, й полегшено зітхнув. — А що, як злякається грози та повернеться? Ні, не повернеться, побоїться невдачі. Пересидить негоду в лісосмузі або в копичці чи ожереді. Солому зараз кругом скиртують, не зима. Та й чого б вона верталась? Щоб завтра знову піти? Ні, вже краще хай сьогодні йде. За сорок років так упеклась, що далі нікуди. Гірш од червивої редьки. Дуже ти потрібна там, у того губошльопа. Так тебе й ждуть. Держи торбу ширше. Мене б і кликали, не пішов би. Лучче своє латане, ніж чуже хватане. — Гнат посміхнувся у вуса, висунув голову надвір, подивися на Гнатову гору, чи не повертається Явдоха, і тут же заховався назад у погрібник.
Десь у глибині душі він плекав надію, що завтра ж прибіжить у хутір старша Галька, наче нарочний, покличе:
— А ви чого, тату, зостались тут самі, як перст? Ідіть до нас. Хати не перележите, всім місця вистачить.
Згодиться він чи ні, то вже його справа, але якби так лучилося, то було б, як кажуть, по-Божому. Можна було б похвалитися, погордувати, похизуватись перед хуторянами, а так стидоба. Залишитись самому при живих дітях. Якби Явдоха була з ним, то ще б байдуже, все-таки вдвох. А то виходить, що її діти забрали, а від нього відцуралися. Вона рідна, а він чужий. Цілий вік був чужий, чужим і наостанку зостався. Звичайно, Явдоха не вернеться. Прийде до дітей, то не виженуть. От дурна, так дурна. Невже не розуміє, що, полишивши його самого, вона перш за все дітей ославила: її взяли, його — ні. Мабуть, ще й вихваляється, що її забрали, а його полишили. Він поганий, а вона гарна. Ніколи ні про кого не подумає, тільки б її зверху було. Діждалася б вже, коли вмру, та й йшла б хоч світ за очі. Хтозна, може, й Галька коли запросила або той губатий зять. Так, до речі припало, а вона вже й подумала, що то сурйозно. А як ти її не запросиш, скільки сліз вилила: Гнат, мовляв, зовсім здурів на старість, б’є, лається. Вже й слова не скажи. Слово — не лихо. А так хто її займає? Та вона сама гірша від скаженої собаки. Як прив’язне, як почне гризтись, не відче­пишся. Та якось вже так між людей повелось, що хто перший бовкне, тому й віра.
Гнат не любив ні розповідати про домашні справи, ні тим більше скаржитись. Якщо й зайде було коли в гості до дочки, то сяде на лаві скраю, біля дверей. Не лізе, як Явдоха, аж на покуття. Посидить, розпитає, як життя, і додому. А якщо, бува, його запитають, то всміхнеться самими очима й вусами і відповість стисло, одним словом. А що там розводитись. Начебто вони не знають, як удома. Як було, так і залишилось. Галька ж не від чужих людей, з дому заміж ішла, та й жила ще скільки після заміжжя разом з зятем Петром, знає. А Явдоха піде, набреше, Гнат такий і сякий, а потім його й у гості не кличуть, і за батька не визнають, а одного разу й у хату не впустили. Гнат повернувся й, гірко всміхаючись, покульгав додому.
Якби знав і не забивався б за десяток кілометрів на куток. Вона і удома, фірса, так все обставляла, що Гнат завжди залишався винен. Він і бив її, і руки викручував, і щипав.
— А що, неправда? Не правда! Думаєш, якщо дітей немає, то все можна робити, — підступалася Явдоха до Гната. — Може, і зараз бити будеш? На, бий, щоб тебе чорна хвороба била.— Явдоха непомітно щипала себе за груди, потім показувала ті синці дочкам.
— Ось дивитеся, дивитеся! Щоб у нього руки віднялися.
Гнат виходив з хатини. Боявся, що і справді поб'є. А їй, дурці, лише б тільки набрехати, звинуватити, принизити Гната. Підступністю і брехнею Явдоха добилася свого, але і дочок ославила перед всім світом.
Так і прожив Гнат життя, ніким не зрозумілий. Ні батьком, ні матір'ю. Їм, правда, за роботою не до того було, але ж і дружина, діти, та, нарешті, і люди не розуміють його, і це останнє найбільше гнітить Гнатову душу.
Подув вітер, порвав щільну запону дощу, заніс у погрібник, линув Гнатові в обличчя, замочив вуса. Цигарка зашкварчала й погасла. Гнат хотів запалити її знову, та вона геть-чисто розмокла й розповзлась. Гнат щільно причинив двері, тилом долоні витер обличчя, довго не знав, куди подіти мокру руку. Нарешті витер її об штани, скрутив ще одну цигарку, задимів. Вітер шматував полотнище дощу, носив його по двору. Дощ забивав у щілини, бив об двері, заливав стіни, змивав крейду, і вона білими патьоками сповзала на підведену жовтою вохрою призьбу — в спориш. На залитому водою подвір’ї густо, одна повз одну схоплювались і зникали бульбашки.
— Нічого, ще прийдеш проситися. Наживеш ти там батька лисого, чортів пляшку. І не так через того губатого Петра, як через дочку. Бач, що придумала. Буцімто я її кривдив. Отак! Та, може, ти мене більше зобиджала, так я на тебе й не скаржусь, бо хто вік звікував так, щоб нікого не скривдити?
«Он подивись, як Матієнко, Семен живе», — кричить було Явдоха, як різана, а того й не розуміє, що в людей, як-то кажуть, хата покришка і ніхто не віда, що хто обіда, а в неї все навростьобки і душа розхристана. Тільки хіба ж до неї можна підступитися, як вона й на мову не дається? До неї ж і вогню не приложиш.
А може, все це через Степаниху?
Гнатові й зараз, як згадає, стає незручно. Гнат ніяково посміхається, ще нижче схиляє голову.
Після Марусі довго ніхто не подобався Гнатові.

32
Сталося це взимку. Одружувався тоді Баламут Василь. Весілля грали в сватів. Людей у хаті напхом напхано. Гнат добре випив, примостився поруч із Степанихою. Не вибирав, сідав, де місце було. Степаниха якось немов аж здригнулась, зашарілась, і від цього та ще від хмелю щось ворухнулось у Гната в грудях. Якось до душі припала йому тоді Степаниха. Чи то лагідністю взяла, чи м’яким норовом. Звичайно, що могла б сподобатись Гнатові і Явдоха, якби не така вирва була.
Мар’яна ще замолоду любила чорновусого й чорнобривого Гната. Він здогадувався, вірив і не вірив. Скоріш не вірив.
Після того як Маруся не захотіла вийти за нього, перевернувся у Гната світ перед очима. Зовсім зневірився в собі. І ось маєш — Мар’яна! Звісно, Гнат не раз помічав, як вона, бувало, накидає на нього оком, але цілковитої певності не мав. Зрештою, в нього її не було ніколи.
А там, на весіллі, за столом раптом став таким відчайдушним та впевненим. І хто його знає, чи то горілка, чи, мо, жар та блідість, що так і мінялись на лиці Мар’яни, надали Гнатові сміливості, а з очей наче полуда зійшла. Не загинь Мар’янин Степан на війні, Гнат би навіть і не подумав залицятися, не по-сусідському було б. А так чого б і не позалицятися. Залицявся він, правда, невміло й незграбно, але, добре підпивши, не помічав цього.
Перш за все Гнат зробив те, що, бачив, роблять в таких випадках усі чоловіки: вщипнув Степаниху трохи нижче поперека. Степаниха зойкнула, зашарілась, але в гаморі, здається, ніхто цього не помітив.
— Ввечері жди, прийду, — прошелестів над вухом Гнат. — Ну чого ти? Я сурйозно.
— Боюсь я, Явдоха ще, чого доброго, взнає, вікна поб’є. А хто мені їх посклить, ти? Побачить, що пішов, і гуне слідом. Тоді буде нам. Не треба,— проказала тоненьким, плаксивим голосом.
— Не треба, так і не треба, — погодився Гнат.
Та не встигло відшуміти весілля, як Гната наче магнітом потягло до Мар’яни. Не один раз домагався він дозволу провідати її, а вона комизилася, не згоджувалась. Тепер була її воля, її влада. Нехтуючи Гнатом, Мар’яна відчувала неабияку насолоду, розплачуючись за свою нещасливу молодість.
Можливо, що Гнат би й облишив свої домагання, дуже вже полохливим уродився, а таким доля не поспішає важити щастя, якби не відчував: дедалі більше скоряється Мар’яна. Її поступливість розпалювала в Гната жагу, будила щось мстиве щодо Явдохи. Наче мисливець по сліду звіра, Гнат вперше у житті затято й наполегливо йшов до мети.
Одного разу Степаниха не витримала, сказала:
— Приходь, як стемніє. Тільки почуєш, що корову здоїла, так і йди. Двері будуть відчинені. Постелю в сінях, за кліткою хліба. У хаті боюсь. І не обзивайся. Увечері чути бозна й куди.
Цілий вечір Гнат ходив по садку, наче по розпеченому залізу, збирав влежані груші-гнилички й пожадливо їв, не міг діждатися, коли Степаниха біля клуні корову здоїть. Здавалось, минула вічність, а Степаниха ніяк не впорається. Зійшов місяць, на траву молозивом лягла роса.
— Стій мені, не пручайся,— чує Гнат Мар’янин голос. Від напруже­ного чекання він вловлює кожен шерхіт, кожен порух, чує, як ремиґає корова, як дзвенять у відрі цівки молока.
— Ну, от і все,— сказала Мар’яна навмисне голосно й пішла в хату.
«Для мене сказала»,— тенькнуло в передчутті Гнатове серце. Він хотів погамувати раптове серцебиття і не зміг. Виждав цілком достатній час, щоб Мар’яна встигла процідити молоко й поналивати його в глечики, і тремтячою ходою, намагаючись триматися в тіні, підійшов до дверей, цокнув клямкою. Рипнули, наче хто гарбою проїхав, немазані двері. Від переляку зайшлося серце. Мліючи, Гнат ніби провалився в темряву. Важко гупало в скронях, видзвонювали, наче в голого на морозі, зуби.
— Де ти, Мар’яно? — прошепотів самими губами, а здалось, наче закричав на цілий світ.
Навпомацки, гублячи на ходу одяг, став роздягатись.
— Я тут. Іди лишень сюди, — почув з-за клітки плаксивий голос. Зопалу кинувся туди. Випростуючи ноги з холош, протиснувся за клітку. Там сліпуче біліли Мар’янині ноги, живіт.
Приліг, обняв, жагуче поцілував. Серце шалено калатало, от-от вискочить. Відчув, як сохнуть губи, як ходить по них, наче вогник по жарині, пал.
— Мар’яночко, як гарно з тобою.
— А вдома що, гірше? – просто з-під нього Явдоха.
Гнат мало не онімів. І коли над собою в головах почув недобрий, писклявий Мар’янин сміх, ще не розуміючи до пуття, що й до чого, підхопився, жужма, гамузом вхопив одежину і в чому мати народила гунув додому. Ніч напрочуд ясна. Місяць давно зійшов і котився до середини неба. Від дерев, хати, повіток, клуні, колодязя лягли на посріблений росою спориш довгі тіні. Гнат летів додому як на крилах, наче парубок, навіть не кульгав. Ускочивши в хату, шаснув під рядно.
Яким же було здивування Явдохи, коли вона прийшла додому і ще в сінях почула розкотисте Гнатове хропіння.
— Я тебе зараз нахропу. Ох, нахропу. Анциболот! Курваль!
Гнат навіть не поворухнувся. Скора на розправу, Явдоха дістала рогача, штрикнула ним Гната під бік, хотіла штриконути ще межи очі, та зрозуміла, що в темряві може промазати, виколоти око.
— Піднімайся! Піднімайся! Кому сказала? Курваль!
— О! Треби тобі такого! Розбудила. Ти що, зовсім здуріла? — напрочуд спокійно мовив Гнат, протираючи очі. Спираючись на лікті й підводячись, сів на ліжку.
Явдоха навіть диву далася: в трусах, у майці.
— Ти, може, скажеш, що і в Степанихи не був?
— Весною, як за розсадою посилала, був, а більш ні,— позіхаючи, мовив Гнат. — Не бачиш, сплю, чи, мо, повилазило?
— Не бреши! Не бреши! — защебетала Явдоха. — Думаєш, я тебе не впізнала? Думаєш, мені повилазило? Чи, мо, скажеш, примарилося?
— Якщо примарюється, то хрестись,— незворушно порадив Гнат.
— Я тебе зараз перехрещу, ох і перехрещу,— репетувала Явдоха, махаючи рогачем перед самим Гнатовим носом,— я тебе так вихрещу, що тебе й піп так не хрестив.
Один за одним посипались на Гната тумаки, але він навіть не намагався захиститись від них, і це ще більше розпалювало Явдоху, їй хотілось дошкулити чоловікові.
— Степаниха давно вже мені казала, а я, дурка, не вірила. Ну, а сьогодні покликала, щоб пересвідчилась. На тобі! На! На! На!
— Відчепись, собака скажена! — Гнат спокійно відвів рукою рогачильно, встав, пішов за дерев’яну перегородку, в другу хату. Дуже хотілося пити. Вода була у відрі, накритому фанеркою, щоб туди не падали мухи й було де поставити кухоль. Але кухля на місці не виявилося. Гнат довго мацав по лаві, в миснику, потім спустився навколішки, став пити з відра. Він і сам дивувався з своєї поведінки, свого спокою. Душа була геть зморена й виснажена, втратила будь-яку здатність хвилюватися.
Явдоха колотилася майже цілісіньку ніч та ще й після місяців зо два, але їй так і не вдалось вирвати в Гната зізнання, довести, що то він був у Степанихи. Навіть після того, як Мар’яна принесла в двір сірого Гнатового картуза, якого він загубив, утікаючи.
— Може, ще скажеш, що й картуз не твій? — шаленіла Явдоха. — Признавайся! Признавайся, я тобі кажу!
— Картуз то мій,— розважливо мовив Гнат,— тільки як він там опинився - не знаю. Або та зараза вкрала, а мо, ти навмисне підкинула.
— Я тобі зараз покажу навмисне.
— А я тобі пресинг зроблю,— визвірився нарешті Гнат. Очі в Явдохи полізли на лоба, на деякий час вона втратила дар мови, а з ним і агресивність.
Знаючи, що шокує Явдоху, Гнат іноді, особливо в хвилини скрути, любив вживати вчені слівця, запам’ятовуючи найнезрозуміліші.
В перепалках з дружиною, в запереченні очевидного Гнат і сам поступово повірив, що ні в якої Степанихи він не був.
Картуза Явдоха закинула аж на шовковицю. Німим докором він висів там декілька років, доки у нього не згнив і не розлізся верх.
Не треба було тоді на свайбі залицятися до Степанихи, ходити до неї.
Попогризла його тоді Явдоха, а от тепер пішла. Назавжди. Тільки Гната не одуриш. Він знає, що Явдоха, мстить йому не за Степаниху, а за те, що він ніколи не любив її. Так і зжив життя. Тілом був з Явдохою, а душею з Марусею. Привели його до Марусі сватати, Гнат став на порозі чорний, як грак, зніяковів, а його й питають: «Ну, що скажеш? Женитися надумав, чи що?» — «Тато заставляють, пора вже». — «А з ким?» — «З Марусею».
А мати Марусі й каже: «Маруся гарна, ще вийде, а в нас он ще три. Дочки, хто за нього піде?» Мовчать. Ніхто не хоче, наче змовились. Тоді мати й мовить: «Ти, Явдохо, найстарша і йди, хто тебе візьме? Добре, що хоч такий лучається».
Йому, мабуть, треба було якось приховувати свої почуття до Марусі, брехати, та він не вмів. А те, що до Степанихи залицявся, так то хто його знає коли й було. Пора б уже й забути, — перебирав свої провини Гнат.
Нічого їй нарікати на свою долю. Хоч і не по любові жив, а вважай за ціле життя ні разу не зрадив. Всю війну пройшов. У полоні був. У Хорольській ямі три місяці просидів, поки добрі люди не визволили. Потім близько місяця мандрував, добивався додому, до Явдохи. Доводилось і в молодиць ночувати, куди не кинь - одні молодиці, а не зрадив Явдохи. Не знає й чому. Чи то сміливості не вистачало, чи, мо, совість не дозволила?
От і зараз вкотре знов прикидає, приміряє Гнат, як би воно жилось, коли б він одружився не з Явдохою, а з Марусею? Він розуміє, що життя було б інше. І видавалось воно йому набагато кращим від дійсного.
У тому уявному, омріяному житті його любили й поважали, а сам він був у ньому не теперішнім Гнатом, яким його зробили обставини, люди, Явдоха, а гарним, сміливим і обов’язково щасливим. Варто було заплющити очі, як Гнат бачив Марусю, обіймав, голубив її, пестив, говорив слова любові. І вчинки, і відчуття його були зовсім інші, ніж насправді, та й закінчувалось усе, далебі, не так, як у житті. Не було б ні тюрми, ні самотності, ні оцих думок. Та й відчуження дітей, онуків теж не було б. Так уже вийшло, що того, чого він найбільше хотів, не дав йому Бог. Не дав, і квит. І тепер уже й не дасть, бо долю, як і вроду, важать кожному змалечку.
Гнат шукав у своєму житті гріхи й провини, які б варто було спокутувати, і не знаходив. Тоді ж за що його скривджено? Чому він і для Семена, і для Грицька, та, зрештою, і для всієї дітлашні, навіть тієї, що ще бігає без штанців, всього-на-всього Гнат? Чому майже ніхто не величає його Гнатом Тимофійовичем? Хіба його життя не варте того?
Що частіше думав Гнат про власну долю, то більше засмучувався. Відчував, що нічогісінько не петрає в цьому житті, та й жити зовсім не вміє. Хотів був узяти Марусю — не звеліли. Одружився з Явдохою. І як кажуть, доки не женився, доти й не журився.
Дощ потроху вщухав. Стихло лопотіння на току і в калюжах, не так шуміло і шелестіло листя, та й у погрібнику посвітлішало. Десь у хуторі протяжно завив собака. Гнат прочинив дверцята, виглянув. Ніде нікого. Тільки чутно, як пірчить дощ та на подвір’ї Ригорів виє Мухтар.
— Як не перед добром.
Гнатові стало моторошно й щемно на серці.
— А хіба я зараз не скиглю, як отой пес? — подумав Гнат. — Хіба моє серце менш стискається й болить? У кожного на цій землі своя туга. У мене своя, у Семена — своя, у Мухтара — своя.
Чомусь знову згадалась покійна сваха, чи то пак теща. І все ж таки, хто її вбив? Гамазур, Оксеня з своїм бахуром, чи, може, хтось інший? Сахно, бідолаха, хоч і міліціонер, страж порядку, ач як до всього прискіпується, за всім слідкує,а бач, не розкрив цієї справи. Найменший непорядок попереджує, спуску нікому не дає. Недавно в Грицька самогон хіба ж так трусив, а тут не вцурив. То куди тут Гнатові розібратися. А може, то Сахнова робота? До тещі ходив, і рукавицю його за обкладинням знайшли. Думи мої, думи,горе мені з вами,— зітхає Гнат.
А дощ чистить і чистить. Зарядив, мабуть, на цілісінький тиждень.

* * *
Але тоді на весіллі зі Степанихою він був вже в літах, а раніш були ж вони молодими. На початку війни Гнатові було 35 років. Меженний чоловік.
Майже усю війну пройшов. У полоні був, у Хорольскій ямі місяця три сидів, поки добрі люди не визволили. Потім більше місяця блукав, домагаючись додому, до Явдохи. Приходилося й у молодиць ночувати, куди не кинь — самі молодиці, а не змінив Явдосі. Не знає і чому. Чи то сміливості не вистачило, чи то совість не дозволила, мріяв скоріше добратися додому.
Хуторяни кілька днів підряд спостерігали, як з Миргорода, у східному напрямку, котять на «емках» великі командири, слідом за ними на полуторатонках і ЗІС-5 стікають з Срібної гори, тільки сизий димок з вихлопних, завихрюючись, губиться в густій літній зелені, чини поменше. Ну, а потім уже, через якийсь час, невеликими групами, потягнулися рядові.
— Де воно зараз, хрунт? — турбується Ододка Тимофій, і сам собі відповідає:
— Напевно, недалеко, раз командири біжать, мать-перемать.
Розбиті наголову, розвіяні німцями в танковій атаці, частини червоної Армії безладно відступали. Разом з усіма відступав і Гнат. На початку організовано, та після нищівної поразки під Перемишлем розосередилися на невеликі групи і, розтікаючись по путівцях, розсіялися. І от Гнат залишився один. Дивиться, на лузі кінь пасеться. Повід, недбало обмотаний навколо шиї, розплутався, от-от наступить, порве. Гнат піймав коня, спробував сісти на спину і не зміг. Ніколи не їздив верхи. Якби хоч сідло було. Все спробував Гнат. І до горбка підводив, на пеньок становився. Тільки надумає сідати, а кінь відійшов. Так і веде на поводі. Хоч і транспорт у руках, а приходиться пішки плестися. А якби верхи, то, скільки тут до дому. Тільки кавалерист із Гната, як з х... тесля. Одна надія в Гната: десь по шляху віз підвернеться. До вечора Гнат вийшов на Київський тракт. Досить петляти польовими дорогами, манівцями вирішив Гнат, і кінь менше запасатися буде, і йти легше. Хотів, було, кинути коня, та передумав. У німців така сила. Схоже, не устояти більшовикам. А якщо німці завоюють Росію, то, можливо, і хазяювати дозволять. Це тільки більшовики усе забороняли. А в Гната вже і кінь свій на господарство. Приведе додому, батько й Явдоха здивуються. А то тільки і знають: Гнат дурний, причинний. А Гнат із фронту коня додому веде. Хазяїн. Чи довго коротко йшов Гнат трактом у напрямку до Хоролу, — від Хоролу до хутора рукою подати. Йде оглядається. Дивиться, ззаду підвода замаячіла.
— О, треби тобі такого, — подивувався Гнат. — Ще і доганяють.
Гнат хотів сховатися в кукурудзі, але було пізно. На підводі мішки із сургучевими печатками. Поверх мішків двоє зі шпалами в петлицях. По усьому видно командири. Порівнявшись з Гнатом, зупинилися.
— Товариш боєць, до мене! — скомандував старший.
Гнат підійшов.
— Давай сюди коня.
— Так це ж мій, — спробував заперечити Гнат, звик за два дні до коня. Хоч і наморився.
— Відставити разговорчики! Виконуй наказ.
Гнат слухняно простягнув повід. Ніяково посміхаючись, говорив щось у своє виправдання, але його ніхто не слухав. Удвох командири швидко замінили приставшу підручну, Гнатовою.
— Сідай на передок, прав.
Гнат подивився на молодого задиристого хлопця, подумав: «Напевно, старший чи командир, чи політрук. Напарник теж зовсім молодий, напевно, Гнатів годок.— Гнат як слід, не роздивився, хоча помітив, що в того одна шпала в петлицях, а в іншого, котрий наказував — дві.— Виходить, йому і служити прийдеться», — подумав Гнат і мовчки взяв віжки, сів на передок, править. Справа звична. Чорт із ним, з тим конем. Раз вже не судьба, то хоч під’їде трохи.
Командири, посміюючись, відкорковують сухі офіцерські пайки, полуднують, бовтають язиками. Гнат покрикує на коней, аби не бути свідком відверто - цинічної розмови. А їм хоч би що, сміються, скабрезничають, начебто Гната й у спомині немає. Гнатові від цього незручно і боляче. Зовсім за людину його не вважають. Якби вважали, то розмовляли б неголосно, остерігалися.
Довго так їхав Гнат, готовий провалитися крізь землю, поки їм не опанувала повна байдужість. Чи то утома здолала, чи то вирішив відплатити тією же монетою, став мимоволі прислухатися до тієї балаканини й у короткий час зрозумів: їдуть з ним командири невідомої йому дивізії. Один — начфін, інший — помічник, і потрібний він їм тільки для того, щоб керувати конями. Гнат трохи осмілів. Якщо до нього по-свинськи, то і він так. Борг – платежем червоний. Напевно, уперше за минулу годину Гнат оглянулася, подивився на мішки: «Напевно, овес» — подумав Гнат. Пощупав один, інший — тверді. Подивувався. А воно вже і вечір із синіми сутінками на підході.
Віз піднявся на узвишшя. Сонце котилося до заходу. У балці причаїлося село. Тини підгнили і покосилися. Саме плетиво випив шашіль. При шляхові городи, кропива, потоптані, знівечені кінськими і коров’ячими копитами спориш і подорожник покриті пилом. Бузина давно перецвіла, зріє. Ще не усі грона стемніли, є зелені, але пиріжки вже пекти можна. Гнат дуже любить пиріжки з бузиною. Біля комір юрбляться люди, розбирають по хатах хліб, овес, залишки колгоспного добра. Вікна в сільраді відкриті, легкий вітерець носить по вулицях нікому не потрібні квитанції, папери. Одна дорога веде до центра села, інша відгалужується до лугу.
— Біля магазина зупиниш, — наказав старший.
— А де він? — розгубився Гнат.
— А он дивися, мурло, де бочка з гасом зарита.
Гнат хоробро підкотив до магазина, розташованого в дерев’яній каморі на стоянках, натягнув віжки. Погляд його був прикутий до бочки з гасом. Як він не помітив її, дав привід цим жовторотим молодикам ображати себе? Якби і він, як вони, ловив ворон, то, можливо, і помітив би, а він при справі, конями править. Ніколи по боках дивитися, ї...торгувати. Натомлені коні стали начебто вкопані, командири пішли в магазин. У крамниці — цукерки, матерія, у дерев’яному засіку сіль, поруч стоять сокира, лом, на випадок, якщо в шматки зіб’ється. Колись оптом завезли, років три лежала, та з наближенням фронту розмели, одні тільки крупинки тьмяно поблискують на дні ящика.
У куті павук тче схожу на невід сітку. На вбитих у стіну трикутних і квадратних цвяхах висять хомути, упряж, на дерев’яних полках горілка. Півлітра, четвертинки, шкалики.
— Ну, як торгівля? — запитав начфін.
— Так не дуже. Хомутів і горілки не беруть, а цукерки, сіль давно розібрали.
— Горілку давай сюди. Жваво!
— Платіть гроші, і беріть хоч усю.
— Кому зараз вони потрібні. Он у Веселому Подолі німці. Завтра тут будуть.
— А як же ми? Ми не хочем під німцем залишатися, — затурбувалися дівчата.
— Будете зговорчивіш, із собою візьмемо. Візьмемо, Едік?
— Яка розмова, Артур? Звичайно, візьмемо.
Ніна і Тетяна — так кликали дівчат, квапливо виставляли пляшки з горілкою на вишарканний до солом’яної жовтизни прилавок, зав’язували їх у кашемірові хустки.
— Ви хлопці, напевно, проголодались? — сказала Тетяна. Підемте до мене, що-небудь приготуємо. Тут поруч живу. Он моя хата з червоними віконницями.
Веселі, розпашілі від збудження командири з дівчатами вийшли на ґанок. У дівчат у руках дебелі вузли, начебто і війни немає.
— Товариш боєць, на вигоні випряжи коней, нехай пасуться, — наказав начфін. — Хомутів не знімай. Посторонки зв’яжи і на спину. Ми тут поруч будемо. Сам біля воза будь, сторожи мішки. Не дай Боже, що пропаде, розстріляю на місці. Начфін витягнув з кобури пістолет, підкинув його вгору, піймав на лету і знову сунув у кобуру.
Спочатку Гнат стояв біля воза по струнці, потім сів. Сидить, дивиться за конями. Командири, напевно, перекусити пішли, трохи перехоплять і поїдемо. Не варто було і розпрягати. Але наказ є наказ. Гнат ще в Миргороді засвоїв — наказ треба виконувати. Гнат половив коней, обмотав віжки біля ручиці, кинув сіна в затилок і знову сидить на полудрабку, ногами бовтає, задоволений, що в точності виконав наказ, на вікна хати поглядає. Дуже хотілося Гнатові, щоб хто-небудь вийшов, похвалив, чи хоча б відзначив його старанність. Але ніхто не йде, — начебто вимерли там за вікнами. І чого там сидіти?
Як стемніло, у хаті запалили світло.
— Слава тобі, Господи, збираються. Та й чого розсиджуватися? Не дома.
Гнат придивився. Хоч вітерець і колише вишню, гілки напливають на вікна, застять, а все-таки видно. Сидять командири з продавщицями і п’ють, їдять, сміються.
— Безсовісні. Хоча б вийшли, запитали, чи їв.
З учорашнього дня в Гната макової росинки в роті не було.
Над головою мерехтять великі, начебто тільки дозріли, серпневі зірки.
До лугу, в очерети, сідає зеленуватий місяць. Проспівали перші півні. У хаті згасло світло. Хтось вийшов на рундук, справив малу нужду.
—Ей, ти, їздовий! Ти чого там сидиш, йди сюди!
— Я на посту.
— Відставити розговорчики. Сказано йди, значить іди.
Гнат ввійшов у хату. При світлі каганця озирнувся. Там сиділа ще одна молодиця, третя.
—Ти, мабуть, голодний? Сядь, поїж.
— Можна хліба? — несміливо попросив Гнат.
—Бери, — дозволив начфін.
Гнат узяв невеликий окраєць хліба, заспішив до виходу.
— Куди ти? Сядь, поїж по-людському, — зупинив його молодший по чину.
— Не можу. Я на варті, — говорить Гнат і знову йде до дверей.
—Кому він потрібний той пост, — посміхається начфін і заохочувально вказує очима на молодицю. Гнат зрозумів натяк, засоромився. Чомусь згадалася Явдоха. І показалася вона йому такою гарною та пригожою.
—Дозвольте йти на службу!
—Йди, вахлак, осел! — розсердився начфін. — Завтра уб’ють, ніхто і не згадає.
Гнат вийшов на вулицю, потягнув тонкими, чуттєвими ніздрями нічну прохолоду, пішов до воза. Коні, уловивши запах хліба, потягнулися теплими, м’якими носами до Гнатового вуха, залоскотали.
— Відстань, собака скажена! Сіно жуй, розумний. І ти не лестися, — відшив Гнат коней і пересів на передок. Коні заклично і протяжно заіржали. Мовляв, куди ти втік. Йди до нас.
Гнат квапливо дожовував хліб, думав: «А нічого мені не буде, що не захотів з тією рудою»?
На сході займалася зоря. На світанку Гнат запряг коней, чекає. На ґанок вийшли молодиці з командирами, жартують, сміються. Сіли на підводу. Гнат вйокнув на коней. Рушили. Раптом відкіля не візьмися, машина. Начфін зіскочив з воза, дає знак зупинитися. Машина пронеслася мимо. Начфін дістав пістолет, кілька разів вистрілив по машині.
— Зупини, сволота! Ми гроші веземо. Армійську касу. Мільйон карбованців.
— От це так! А я дурень і не знав, що сторожував, — журився Гнат. Шофер вантажівки зупинився, дав задній хід.
—Давай швидше. Німці позаду насідають. Не встигнемо за бугор скотитися, тут будуть.
У кабіні якийсь начальник. Гнат разом з командирами швидко скидали мішки в машину. Командири з дівчатами пострибали в кузов.
— Жени щосили, — скомандував начфін.
— А як же я? — нагадав про себе Гнат.
Він, як завжди, не ліз уперед, не штовхався, чекав наказу. Але було пізно, машина рушила.
Він і сам не знає, чому не змінив Явдосі. Адже не Явдоха утримувала його, а щось інше, що гніздилося в ньому самому.
Звичайно, якби Гнатові наказали переспати з тією рудою, він виконав би наказ. Ну, а якщо б женився на Марусі, те навіть і за наказом не ліг би, нехай хоч стріляють. Та й як можна. Десь, один на один, без світла, переборюючи незручність і сором, Гнат, можливо, і зогрішив би, але там, у хаті, у присутності командирів і жінок, він не зміг би роздягнутися до нижньої білизни, а не те, що лягти в постіль з незнайомою йому жінкою.
Гнат щиро дивувався зі своїх командирів і ніяк не міг зрозуміти, як вони могли в одній, не розділеній перегородкою хаті, спати зі своїми дівчатами. Адже все чутно: шепіт, стогін, поцілунки на печі.
Коні стояли на узбіччі, косили поглядами. Гнат сіл у віз, змахнув віжки, править далі. Якщо німці позаду, то треба щось робити. На першому ж путівці. Гнат звернув уліво, поїхав глухими польовими дорогами. Минувши кілька сіл, виїхав до лугу. Дерев’яним містком перебрався на лівий берег ріки Хорол і відчув себе у відносній безпеці. А тут, відкіля не візьмися, знову командири, щоправда, інші.
—Стій, мать-перемать. Ти що це, негідник, стройового коня у віз упряг. Випрягай, живо! — розмахуючи пістолетом, репетував командир. — Розстріляти б тебе, сукиного сина, так патрона шкода.
Не встиг Гнат оглянутися, як його коня випрягли, погнали навскач. Гнат якийсь час постояв у розгубленості біля воза, випряг кобилу, пустив у леваду. Нехай пасеться. Ще чого доброго уб’ють за коня. Не встиг Гнат вийти на дорогу, як почув позаду шум. Оглянувся. На нього рухалася армада машин, чутна була чужа, незнайома мова.
—Русишь зольдат! Хальт! Хенде хох! Швайне! Яволь!
Гнат покірно підняв руки.


33
Зразу після жнив у хутір приїхав Баламут Мишко з Москви у відпустку. Приїхала з Мишком і Срібниха.
— Дав мені Миша п’ятак і каже, — розповідає Ганна хуторянам, — «Ідіть слідком, п’ятак киньте туди, куди й я». Дивлюся, кругом люди снують, потім на Мишу задивилася, щоб не втеряти. Ума не приберу, як я вже впустила грошину. Покотився той п’ятак по ходу вперед, хотіла вхопити, нахилилася, а воно як лисне по пиці. Я назад. А п’ятак прокотився трохи і впав. Шо нахилюся, щоб дістати, а воно як хлобисне по голові. Господи, шо воно таке, чого воно б’ється?
— Того, що грошей не вкинула, — сміється Мишко.
— А? Ну, тоді я зараз вкину, — і знову потягнулась за п’ятаком, будь він неладен. А люди позаду насідають, а другого п’ятака в платочку немає. Тільки потягнулася, а воно з обох боків тільки лясь по морді.
— Оце так-так, мало голови не відбило.
— Не лізьте, а то вб’є, — кричить Мишко, — хай він горить той п’ятак, — і простягає мені ще один. А я таки за своє, знов нахиляюся.
Думаю, отак пику набило і ні за шо, хоч п’ятак візьму. Так Мишко підставив ногу, підсунув мені той п’ятак. Взяла я його, вкинула в щілинку, тіки тоді пройшла. А то не пускає, хоч плач.
— Оце й Москва, — дивуються хуторяни. — І чого тебе туди понесло? У нас тут теж буває, як понапиваються, б’ються, але щоб морду за п’ятак бити, — такого не чули. Не було такого.
— Та перший раз так дало, що аж в очах потемніло, — пишається Срібниха, — а другий і третій, — не дуже. Одне слово, хіба ж так набило морду старій дурці за п’ятак. Як звелась на ноги, не пойму куди і йти. Воно ж там під землею те метро, лектрика кругом світить, а в мене в очах каганці. Боже й Боже. Поки доїхали, трохи-таки відійшла. А Мишко одно лає: «Я ж вам казав, будьте уважні, дивіться. Це вам не хутір».
Хуторяни уважно слухають Ганнину розповідь, дивуються:
— Ти ба, отаке повидумували!
А тим часом Артем з Мишком повернулися з Суржкового, привезли горілки. Сіли в садку, випивають, а тут і Василь нагодився. Він мотався по хутору, заходив у кожен двір, загадував, щоб приходили увечері в гості. Олька ходить по двору, палірується:
— Будеш пити, їй-Богу покину.
— Можеш зразу йти, — від рову гукає Василь.
— Та хто з тобою таким житиме?
— Та я хоч зараз поїду, наберу самоскид бабів, привезу в двір, виверну, спитаю: «Хто зі мною буде жити?»
— Та яка дурка буде з таким жити? — глузує Ольга.
— А, ніхто!? Вон к такій матері! Заведу машину, поїду, привезу ще самоскид, висиплю в спориш. І так возитиму доти, доки не знайду ту, яка буде зі мною жити.
— Мели, щоб більше дали, — махнула рукою Ольга.
— Перестань лаятись, — каже Мишко. — Ось послухай, що зі мною було.
Василеві трохи незручно, як-не-як, а він старший брат, і теж бувалий: і на Сахаліні був, і на цілині. Тільки в чорта в зубах не бував. Випили, закурили.
— Шо Москва? В Москві я не був, не знаю, — каже Василь. — Ти б побув на цілині. Другий Сахалін. Бува таке б’є, що хоч по линві ходи, не то замете. Скільки там техніки згинуло в снігах, заіржавіло, розбили по п’яній лавочці. Влетіла нам та цілина в копієчку.
Мишко уважно слухає Василя, не перебиває.
Поїхали якось в аул, підкотилися до казашок. Зчинилася бійка. Слабкі, я вам скажу, казахи, хлопці. Береш у кожну руку по мужику, піднімаєш і лобами. Добре ми їм всипали і повернулися додому. Сидимо в вагончику, п’ємо, гуляємо. Вже й сонце на захід. Дивимось, скачуть на конях чоловік п’ятсот. А нас і півсотні немає. Позакривалися в вагончиках і сидимо, думали, мо, штурмом почнуть брати, вікна вибивати, двері, тут ми їм могли ще показати. Хай би тільки спробували. А вони розсипалися по двору, бельзін виціджують з бочок і вагончики обливають, збираються палити, — Василь на мить вмовк, попросив. — Дай, Артем, попиросу, а то згадав і аж в роті пересохло.
— Ну, а далі ж що?
— А далі жми на педалі. Спалили б нас були казахи, і дим не пішов, та директор радгоспу нагодився. Зібрав нас, як ті потікали, і каже:
— Переїздіть, хлопці, в другий радгосп, інакше спалять. Я вас не встережу. Отакі запеклі. Прийшлось переїздити.
— А то вони вас там не могли найти?
— Шукай вітра в полі! Це тобі не в Багачці. Там радгосп від радгоспу двісті кілометрів. А в який ми бік поїхали, ніхто не знає. Для них головне, що ми втекли, злякалися.
— А чого ти не написав, що дідусь Іван помер? Я оце тільки від дядька Сашка взнав, — виказав Мишко.
— Ніколи було, — розсердився Василь. — Це тобі не в Москві на дев’ятому поверсі. А тут як не сіно коси, то дерть мели. То город, то хата, то люди йдуть. Тому колодязь викопай, тому підчисть, а тому хату перекрий, вугілля привези. Так і крутишся з ранку до вечора. А тут ще й хязяйка кричить, чуєш? Бува вморишся, так випить хочеться, а що ти їй скажеш. Того й не написав.
— Ну, а як дідусь доживали?
— Та як! Слабий вже був. Лежить обісц… на линтварях, а дівчата Вірка, Наташка, Надька тягають по вгороду на возику.
— Якби син доглядав, мо б іще пожив, — зітхнула Срібниха.
— Навряд. Доля і на печі знайде.
— А де поховали?
— У вишняку, біля Ригорових грядок. Поряд з бабою Мокриною.
— Пішли, Артем, подивишся на свої грядки, а я дідуся провідаю. — Мишко взяв пляшку, звівся на ноги. — Хоч гляну, де поховані. Та й ти провідай. Твоя бабуся й ти малим у нього жили.
Артем здійнявся, чуть не перекинув засланий рядниною ослін, пішов. У вишняку чотири гробики: свіжий діда Івана, Мотрі й Мокрини, і зовсім маленький Сашкового сина. На трьох горбках хрести зверху взяті в корсет, так що утворилися трикутники. Пахне відволоженою глиною, сосновою смолою, вишневим клеєм, пріллю торішнього листя, кладовищенським тліном.
Мишко сів на дідусів гробик, п’є пиво з горла, сміється:
— За царство небесне. Спи, дідусю. Чуєш, до тебе онук прийшов.
Артема коробить Мишкове святотатство, та він мовчить. Зрештою, це не його дід.
— Де б його ще випити? — питає Мишко.
— Пішли до Гриші, в того самогонка є.
Йшли через Артемове подвір’я. Баба Олена сидить в споришеві, між коліньми затиснуто макітру, тре мак. Сказати б на шулики, так до Маковія ще далеко. Мабуть, на пиріжки.
— О, це ти, Мишко, драстуй, з приїздом тебе. А я зразу тебе і не впізнала. Багатим будеш.
— Здрастуйте, ось вам, — Мишко простягнув легеньку хустину.
— За що ж це? — розчулена баба Олена мало качалки не впустила. Вона навіть не згадає, щоб хто-небудь їй щось дарував.
— За те, що били, — посміхнувся Мишко.
— Е, шо била, то била, — зізналась баба Олена. — Звиняй. Хоч і била, а дивись, здоровий виріс. Ти-таки малим і вредний був. А за хусточку спасибі, це вже нехай на смерть буде.
— Носіть. На смерть я вам ще привезу.
— Е, я вже, мабуть, не діждусь. Заїхав далеко, вдома рідко буваєш. Е, ти, таки, Мишко, людина, не те, що Василь.
— А що Василь? — сміється Мишко.
Срібний Василь часто дошкуляв бабі Олені. Все життя вона боялася смерті. Василь знав про це ще з тих часів, коли баба Олена жила в діда Івана. Василь хоч і був тоді малим, але чув ті розмови і про яр, в який сини матерів відвозять, і про смерть. Олена було прийде з посиденьок від Одарочки, ляже і плаче: «Оце я вже буду вмирати». Дід переполошиться, бігає, не знає, що робити. Баба Олена полежить день-два, дивись, жива. Запали ті сцени у Василеву пам’ять. Полається Олена з дідом, вискочить з хати і біжить на поле в бік Буряківщини, тужить: «Повішусь! Не життя!» Василеві те було таке дивне, ніде більше такого не бачив, та, мабуть, і бачити не доведеться.
Прийде було Василь до Ригорів, питає:
— Ну, як, кумець. Колодязь чистити будемо?
— Ще рано.
— О, чорти вже принесли, — тихенько каже баба Олена і мерщій лізе на піч.
— Вставай, бабо, з печі, я тебе зараз в Ясенів яр відвезу.
— Матір свою вези, — ледь чутно каже баба Олена. Вона боїться Василя.
— Ну, шо, не поїдеш? — строжить Василь.
Баба Олена мовчить, наче води в рот набрала.
— Ну, як хочеш. Не хочеш, сиди на печі. А як умреш, я тобі таку яму вибехкаю, не вилізеш.
Баба Олена не стерпіла, висовуючись з-за комина, сказала:
— Як оце тобі, Василю, не гріх таке казати, я ж тебе няньчила? Чи ти, мо, думаєш, що тобі й смерті не буде? Нічого, колись візьме й тебе. Ухопить хап і тебе. Хоч який не здоровий. Не бійсь, я твоєї ями не заляжу.
— Все одно я тобі яму копатиму.
— Е, Василю, не копай другому яму, бо сам упадеш.
— Та, таке, Василю, що скоро в хуторі й яму нікому буде викопати, як хто вмре, — каже Микола Ригір. — Дожилися.
— Ну, тоді, кумець, звиняй, я пішов, випити в тебе, бачу, нічого немає?
— Е, немає.
Василь іде додому. Не до вподоби Василеві такий кум. Та нічого не вдієш. Василеві аби пити й пити. А як тільки Василь піде, баба Олена чортує!
— Щоб тобі й добра не було, бусувіряка. Яму він мені викопає, щоб ти сам у неї впав. Воно ще не вгадано, хто перший в неї завалиться. Як прийде в хату, так і починає варити воду. То давай я тебе, бабо, в Ясенів яр відвезу, то вмирай швидше, я яму викопаю. Нічого, колись і на нього викопають. А то дума йому й віку не буде.
— Та то він, мать, шуткує, — сказав Срібний Мишко, а сам подумав: «Баба Олена, як жила в діда Івана, то весь час вмирала, а бач і досі жива, а діда вже немає. От Василь тепер і глузує».
— Які там шутки. Нехай жартує на досвідках, якшо такий шутливий. Ми що, з ним товаришували? То так, аби поглумитися.
— Нехай, я йому скажу.
— Геть, не треба, а то ще гірш буде. І для чого я дурка сказала? Скільки вже раз зарікалася, мовчи та диш. А ви ж куди? До Гриші? Ти, Артем, хоч би зайшов поїв.
— Поїм ще, — відмахнувся Артем.
Гриша був удома. З нагоди приїзду Мишка, дістав з-під челюстей дві сімсотграмові пляшки самогону. Одну поставив на скриню, другу поніс у сіни, сховав. Гриша був добре напідпитку, а тому поки ходив, Артем і Мишко випили по склянці, решту розлили на трьох.
— Неси, Гришо, і ту пляшку. Куди ти її дівав?
— Немає, то порожня була. Лучче розкажи, як живеш.
— Можна б лучче, та нікуди.
Мишко не ганив ні Москви, ні життя. Він був оптимістом. Звичайно, ні Артемові, ні Гриші він не міг сказати, що не так уже й весело живеться в Москві і що перш ніж залишитись там, він довго вагався. І якби хто-небудь з однокласників залишився в хуторі, то він би теж вибрав хутір. А так залишився в Москві, одружився. Навіть брата Василя на весілля не кликнув. Василь як вип’є, скандальний робиться. Піде було до діда Івана, як той ще живим був, руку зігне й показує біцепс.
— Діду, подивись, який я здоровий.
— Дуракові й здоров’я не в пользу, — відповідає на те дід Іван.
— Ти, діду, нічого не знаєш.
— Я, Василю, те, шо ти знаєш, давно забув.
— Ні, ти подивись, подивись, не одвертайся, — насідає на діда Василь, — бачиш яка сила?
— Без толку та сила, коли душа міри не знає.
Так воно й вийшло, посиротив двох дітей, розійшовся з Марійкою. І здоров’я ввірвалося. Минулим літом спробував з Артемом силою мірятись. Час був, ждали підводу на баштан їхати. Сіпнувся й назад, бачить, не подужає Артема. Навіть руки не зломив. Почав виправдовуватись.
— Шо значить горілка. Ти ж оце не п’єш. Якби випив, їй-бо зборов би.
Минулого року Василь побудувався й переїхав у Байрак. А як мати перебралася до Мишка в Москву, став жити на два двори. В хуторі по місяцю і по два не бував. А щоб ніхто не повитягав дверей та луток, останнім часом, як хутір став розпадатися, таке траплялося, написав на дверях: «Хто в хату ввійде, вб’ю. Баламут». Полається з Олькою, прийде переночувати в хутір, ніде буде й переспати. Та й мати ще хтозна чи вживе з московською невісткою. Їм самим жити ніде. Він би й до себе матір забрав, так не поїде. Хіба раз кликав?
— Якби благополучний був, пішла б, а то вип’єш і цілу ніч телесуєшся. А в мене вже здоров’я немає ночами не спати. Візьмеш, не вживеш з Ольгою, знімешся й поїдеш на цілину або на Донбас завербуєшся. А мені куди? Ні, я вже тут буду, і не проси.
Василь хоч і образився, та про себе вирішив: мати права. Хай собі живе, як хоче. Василеві, й справді, не везе. В хуторі Семен зі своїми церквами, а в Байраку Цилюрик Василь навпроти побудувався; щоб якось розрізняти їх, Цилюрика прозвали Васюганом. Срібного стали називати Васелею. Васюган у сто крат гірший за Семена, з дитинства все тягне, багатіє. Срібний завжди веселий, любить випити, допомогти. Одному допомагав будуватись, іншому хату перекрив, підчищав колодязь, ще іншому — копав. Васюган і скіпця ніде не копне, а живе всім на завидки. Хата як фортеця: два поверхи, триметровий паркан. А Василь живе небагато, а тому Ольга й гризе.
Мишко встає з лави, підходить до Гриші, гучно сплескує в долоні біля Гришиного вуха.
— Гриша, подйом!
Ніякої реакції.
Мишко бере Гришу за петельки, піднімає над скринею.
— Де горілка?
Повіки у Гриші відкриваються, але зіниці йдуть під лоба.
— Не знаю, немає, — белькоче Гриша, його голова безвільно падає на плече. З рота на стіл — цівкою слина.
— Кинь його, — пропонує Артем. — Пішли шукати. Він десь сховав.
За півгодини облазили майже всі сіни. Навіть у верх лазили, дивилися.
— А он діжка з огірками, може там?
Тягнучи за губами слину, Гриша підняв голову, мабуть, почув про огірки, але голови не втримав, бухнувся нею об скриню.
Мишко закотив рукав до плеча, поліз.
— Що, немає?
— Рука дна не дістає. Дуже глибока.
— Якого хрена лазити? — пускаючи очі під лоба, визвірився Гриша.
— Прокидається, значить там.
Мишко перевернув діжку набік, вилив розсіл з огірками під ноги, розгріб.
— Даром вилив, немає.
— Шо ти ото шкоду зробив? — матюкається Гриша. — Зложіть огірки назад в бочку, тоді поставлю. А ні, йдіть к такій матері, щоб я вас не бачив.
Гриша пішов до колодязя, відв’язав прив’язані до зрубу віжки, витяг спущене до води відро. У відрі горілка. Випили й ту. Повернулася з церкви Ладимариха.
— Шо ви тут, Гришуня, розлили?
Гриша трохи очуняв, сміється.
Ладимариха підперлась ззаду ціпком, нижче поперека, стоїть наґлиґує.
— Поїхали, Гриша, в Човновку, — наполягає Мишко.
— Нам овощі не нужні, — озлилась Тетяна. Гриша знову сміється.
Вони часто ходили в Човновку по ягоди. Там садки страшенні. Густі, здичавілі, ходиш, наче в лісі. Садки і глинища. Добре, видно, колись люди жили, а де поділися, невідомо. Таких садків і в хуторі немає. Людей розкуркулили, від хат залишились самі глинища. Жодного двору не залишилось, а садки стоять. Страшно й заходити, так все заросло, здичавіло. Тільки злодіям ховатися. А заберешся в гущавину, то вже й не страшно. Гілки схилилися до самісінької землі, можна спускатись. Страшнувато тільки, як гілка одчахнеться. Ех, побачили б ті люди, які колись тут жили! Чи вцілів хто з них, живе на білому світі, чи немає? А справа їх рук, бач, ще стоїть і ще довго стоятиме.
— Ну, тоді поїхали в Стігло, в Макортет.
— Шо, до тії горбатої? — визвіряється Ладимариха. — В Мигулине не їдь! — (Так Тетятна називає Стігло.) Ладимариха стукає ціпком, строжить Гришу, звертається до Срібного, — Мишко, невже він до тієї горбатої ходить? Господи, для чого вона йому нужна, — хреститься Тетяна. — Я його ріщу, їй-бо, ріщу.
— Ну, все, Грицьку, пішли.
Хлопці виходять на промежок, слідом за ними Тетяна.
— Кажу, в Мигулене не їдьте, а то всіх прокляну.
Біля терника стоїть гребчик. Дуті обода проржавіли. Осипаючись, іржа вкрила землю. Гребчик давній, мабуть, ще Харитонівський, або Семенів. Ось уже кілька років він стоїть без ужитку.
— А я ж на ньому колись гріб, — зітхає Мишко.
Срібняк умостивсь на металеве сідло, тисне на педаль, дирчить.
— Якщо в Мигулене не можна, поїдемо кіньми на баштан, — жартує Мишко.
— А хто в бригаді сторожує? Гнат?
— Я зараз збігаю за мішками, — обіцяє Артем.
Тільки прибіг додому, а там вечеряти збираються.
— Шо ви його ото несете, наче вкрали, — гнівається на свекруху Манька.
— А шо мало?
— А то багато.
— Прокурор добавить, — сміється Артем.
— Оце прийшов, сядь, поїж, а то знов побіжиш у бреньки.
— Мені, бабу, аби шуликів?
— Та, мак десь є, на пиріжки м’яла, ще й коржа спекла, наче знала, що попросиш. Коли б ти оце й поїв?
Артем сів, став поспіхом їсти.
— Оце й молотник. Їсть, наче за себе кида.
Артем повечеряв, встав.
— І шо воно буде, отака суша стоїть? — зітхає баба Олена.
— Щось буде, — витираючи ганчіркою лаву, каже Манька й питає в Артема. — Ну, шо, одстрілявся?
— Як бачиш.
Артем пірнув у сіни, вхопив якийсь мішок, побіг. У дворі Івана Михайловича гомін. Іван купається в дерев’яних ночвах, тре битою цеглою п’яти. В бригаді, окрім Мишка та Гриші, зібралися Глечик Петько, Степан, Дмитрів Василь, на прозвище Дмитрішка.
Хлопці винесли з комірчини хомути, упряж. Пахне дьоготьком, мишами, кінською збруєю. Гнат сидить в кутку, щось мугикає. Він ніколи не сідає навпроти вікна, ще хто-небудь камінь в вікно потаскає. Срібний підкрався до вікна, прислухався.
— Приступайте, Гнат хропака давить, аж шибки бряжчать.
Іван, Мишко, Артем, Степан полягали біля коліс, котять воза за спиці. Гнат почув гомін у дворі, прокинувся, виглянув у вікно.
— О, треби тобі такого?!
Ніч місячна, видно Срібну гору, шлях. Дві лискуче вкатаних стрічки дороги біліють навпроти місяця. Від дороги промежком хтось іде в хутір. Мо, Микола Ригір, а мо, Чередник. У дворі гнітюча, лякаюча тиша. Гнат нахилився, припав до вікна, влип у шибку.
— Ти ба, віз їде?
Постояв, подивився ще трохи.
— Мабуть, спросоння вздрівається. Нікого немає, а він котиться.
Гнат позіхнув і знову ліг на лаву. Полежав трохи, хотів уже задрімати, очі так солодко злипаються. На якусь мить він забувся. Раптом його наче хто під дих вдарив чи в спину штовхнув. Гнат прокинувся. Дивиться Гнат і очам своїм не вірить: і правда покотивсь віз. Сказати б, у віччю мерехтить, чи, мо, голова завернулася, так ні. Видно. Дишло на ямках підплигує , і зграйки пилюки здіймаються.
— Їй-бо вздрівається. Ніде нікого, а віз їде.
Гнат ще трохи постояв біля вікна й ліг, захропів, остаточно переконаний, що то мана. А тим часом хлопці викотили воза на причілок, вивели коней, запрягли й поїхали. Поминули дуплясту вербу, вигін, колись там у вербовому дуплі був склад цигарок, сірників, недопалків, там ховалися, коли грали в жмура. Застукували ж на вбитому під вербою стовпчику. На тому стовпчику Антонові патроном розірвало руку. Аж ось і вигін. Колись тут була вулиця. Хлопці навіть лавочку зробили, щоб не сидіти в траві. Але її постійно хтось витягав. Тоді хлопці внизу зробили перехрестя й закопали. Після чого її вже ніхто не витягав. Під осінь хлопці чомусь не помирилися з Семеновою Любкою і при землі спиляли лавку. Дівчатам стало ні на чому сидіти і вулиця розбіглась. Поруч Гнатків садок, колишнє Данилове подвір’я. Далі подвір’я Андрія Федоровича Переляки й Одарочки. Хоч Срібний Василь і розійшовсь з Марійкою, Мишко до Андрія Федорового в садок красти не піде.
— Давай яблук у Гнатка нарвемо, — пропонує Мишко.
Колись ще при Данилові Харитоновичу це був найкращий в хуторі садок. Яких тільки яблук та груш в ньому не водилося. Кілька дестків сортів яблук, від райок до Семеренка, антонівка, білий налив, червонобокі, як писанка, каліровка, груші-дулі, малі й великі, червонобокі й зелені, тверді й м’які, баргамоти, калина, горіхи, чого тут тільки не росло. А під деревами стояло не менше, як сто дуплянок з бджільми. При новому господареві садок виродився, здичавів. Під ногами в леваді опалий сушняк. Правда, собака прив’язаний, бо яблук в садку ще й зараз, як гною.
Пішли, продираючись через бур’яни. Собака спочатку гавкав, та потім, як побачив Срібного, що наближався до нього навприсядки, розчепіривши руки, заскавучав, сховався під яблуню.
— Ану, йди сюди, — кричить Мишко. Собака в струну натягнув цеп, харчить, от-от задавиться. Срібний взяв його рукою за нашийник, під самісінький писок.
— Ах, ти, суконка!
— Вью-вьі, — виляючи хвостом, жалібно виє пес.
Хлопці понаривали повні пазухи й картузи яблук, зсипали на віз у солому.
— Чого ми будемо їхати в ту Злодіївку на баштан? Поїхали в Зайців.
Гриша розвертає на вигоні коней, пре матюччя. За садком біліє нап’ята соломою хата, темніють вікна. У когось в хаті, мабуть, у Переляки Андрія, завищали двері. Хтось вийшов надвір по нужді, гомонить сам з собою. Мабуть, нахвалює погоду. В Андрієвім садку під сливою темніє увитий хмелем залізний хрест. Там похована Андрієва Пріська , Олексієва мати. Гриша вйокнув коней, віз загуркотів дорогою. Поминули бригаду, понад лісосмугою висілком покотили до Бихової балки. По правий бік Човнове, дві ями. Одна в лепесі, друга — в осоці-різусі. Як збовтають воду, повилазять, а на тілі темними хвилями муляка. Тоді шубовсь в осоку. В осоці вода завджи чиста й холодна. Пахне пуголовками. Згадали, як в неділю на толоці у волейбол грали.
— Я тебе, Артем, зараз тапочком як вріжу, будеш знати! — злий, бо програв, Гамазур знімає тапочок і за Артемом. Артем тікає. Гамазур кинув тапочок і влучив.
— А шо я тобі казав? Від мене не втечеш, — сміється Іван.
— Я на вас заявлю, що ви б’єтесь, — погрожує Артем. В нього болить спина. Гарно тапочок прилип.
— Мені нічого не буде, — сміється Чередник. — Я Герой Радянського Союзу.
— А де ж ваша зірка!
— Вперше попав у плін, під Єльнею, але втік. А під Лозовенькою не виприснув. Там дев’ятсот наших офіцерів і генералів взято. Я до посліднього відстірлювався. Останній патрон для себе залишив, але не втримався, натис на гашетку. “Получай німчура!”. Отак і попав. А тим, хто в пліну був, Героя не востанавлювали. Приказ Сталіна.
Поминули Зайців, обсаджене тополями Снітове озеро. За ним баштан. Коней залишили на промежку під вербами. За коновода Дмитрішка. Розсуваючи галузки гілок, вийшли до баштану. Мишко й Артем піщли з мішками мало не до куреня, там кавуни більші. Петько та Степан ходять побіля дороги, поглядають на воза, мо, ще прийдеться втікати. Тримають по два кавунці величиною з кулак.
— Ви б ще й у пістон штук по три поклали, — глузує Гриша.
З північного заходу насунула хмара, вдарив грім. Гриша, хоч і глузує з хлопців, а сам теж дуже далеко не йде, бо дістався білий мішок. Раптом над головою метнулося полум’я, пролунав постріл. Гриша біжить баштаном, сопе й гикає, наче кінь. На спині білий мішок з кавунами підплигує і з боку в бік мотається. Готова мішень. Василь почув той переполох, стрілянину, підхопив коні в Снітовому й тікати. Зупинився аж біля обгородженого соняшниками Гамазурового подвір’я. Коні зненацька наткнулися на те плетиво з соняшничиння, схарапудились. Гриша біжить за возом, мішок на плечах, пре матюччя. На перехресті доріг коні нашорошили вуха, бокують. Придивилися, а воно мотоциклом хтось стоїть. Порівнялися, аж воно однокласник Петро Перетятько обламався. Гуртом скинули мотоцикла на воза в самий задок, їдуть. Дивляться, попереду ГАЗ-63 підфарниками блимає.
— Тпру! Це мать голова. Його машина, — злякано сказав Гриша.
Степана й Петра Глечика наче вітром з воза здуло. На перехресті й правда стояв голова сусіднього колгоспу.
— Куди це кіньми прямуєте, хлопці? А і ти, Петько, тут? — побачивши Петра, (батько Петра бригадирував) подивувася голова.
— Та мотоцикл зламався. Хлопці помогли, а то прийшлось би тягти, — сказав Петро.
Голова подивися уважно, і справді, в задку щось чорніє, сів і поїхав.
Блиснула блискавка, тріснув, покотився над горою грім. М’яко зашелестів листям у лісосмузі дощ. Десь попереду виблискувало й шуміло. Наближалася злива, пружинисто бив у лице рвучикй вітер. Спалахи блискавиць вихвачували скручене вітром полегле жито. Воно, здавалось, так і лежало, не ворушилось, хоч вітер дув їм назустріч, кидав в обличчя сухе листя й пилюку. Навкруг пахло пилом, дощем, полином і берестом.

34
На другий день до вечора дороги протряхли, і хлопці велосипедами поїхали в Стігло до Захарієвого Антона. Антон давно був жонатий на Варці, мав двох дітей: сина Артура і дочку Ярину.
— Для чого ви Гришуню в Мигулене везете? — кричить Ладимариха.
З бригади назустріч хлопцям дибає Андрій Переляка.
— Се ти, Грицьку, далеко? А то мені коней треба буде.
— В Стігло, дядьку, до Антона, — відповідає Артем. Антон Артемів троюрідний брат.
— Се воно, Антон, стерво й дурне. Ходило, ходило до Семенової Гальки, а потім взяв й оженився в Стіглі.
— Е, шо дурне, то дурне, — вийшла з кукурудзи з в’язкою мишію в картатій хустці Манька. — Їй-бо, взяв би ото Семенову Гальку і горя б не знав. Та ще й розтіялось строїтись, бідне. Хто йому, сироті, допоможе? А в Семена он дві хати, входь і живи. Сказати б там писанку взяв, не так би й прикро було. А то і косе, і сліпе й хворе, до того ще й бідне. Вчора прибігав гроші позичати.
Манька Антонові двоюрідна тітка, ще й мати хрещена.
— І вибігав собачою стежкою, — обурюється Андрій. — А ти шо, мишієць рвеш?
— Та, оце нарвала. Хотіла більше ввірвати та рука так-таки болить в зап’ясті прямо не сила. І шо воно з нею зробилося? Мо, розвелась?
— Та, мабуть, Манько, гризь. То треба вранці і ввечері зубами погризти. Краще аби хто з дітей. За тиждень, не збачишся де й дінеться.
— Дивлюся, хлопці поїхали. Та хай би мені золоті гори обіцяли, я б туди не пішла. А їм, бач, охота, ну, та хай їдуть. Микола часто, було, мені каже: “Іду вранці, а Антосик з Стігла собачою стежкою біжить”.
— Микола такий, що скаже.
— Я думала, він сміється, а воно он шо.
— З сміху, Манько, люди бувають.
— Та так.
— Микола ж по службі кожен день на стовповий іде, може, й бачив. І бач-таки стерво, поки бігало, поки добігалось, їдять його мухи.
— Та хіба йому один казав? На бригаді було зійдуться хлопці в карти грати, та одно Антонові кісточки перемивають. Дмитро Дмитрович не раз казав, хоч той, правда, й лукавий: “Антон, поки ти в той Макортет їздитимеш?” А це й хлопців туди збив. Ще й ті в тому жлукті молодих собі понаходять.
Стігло розташоване в улоговині, на правому березі Псла, наче в макортеті. Правий берег неймовірно високий і крутий.
З гори з’їхали тільки Мишко та Артем. Гриша та Степан зводили велосипеди. Прийшли до Антона в двір. Гриша розхитався посеред двору, не зупиниться. Антонова теща, жінка в літах, вирішила, що з ним щось трапилось, сидить, молиться, обметує себе хрестами. Антон, вдоволений, що його провідали, поставив на стіл кварту горілки.
— Ви хоч отому хлопцеві не наливайте, — застерігає стара, — у нього коли б не чорна болізь.
Та не зважаючи на засторогу, Гриша п’є. Антон випив і почав розповідати, не поймеш де брехня, а де правда. Таке вже брехливе та плутане. Довго розказував, а потім заплакав. Боляче й образливо Антонові, що він сирота. Скільки він сліз вилив за матір’ю. А в неї й думки немає додому вертати. Десь аж у Красноярську шоферує. Від Антона пішли до стіглянської горбатої Вірки на досвітки. Випили ще й там. Гриша стоїть посеред хати, хитається. В кутку ліжко із збитими подушками, в білих наче сніг наволочках. Дві купки. Одна в головах, друга в ногах. Ще й мереживним простирадлом нап’яті. Срібний як був у чоботах, так і ліг у ліжко. Голова на одній купі подушок, ноги — на другій. Одне бильце біля вікна, друге — біля крайка печі. Вірка спочатку кричала на Мишка, потім перестала: він і вухом її не вів. Нічого, попере. Зате Вірчина мати, бабуся років під дев’яносто з острахом виглядає з-за комина, щось шепоче, мабуть, шле на Мишка прокльони. Вік зжила, а такого зухвальства бачити не доводилось. Бабуся на якусь мить вмовкне і знову щось шепоче вицвілими, зморшкуватими вустами. Срібний лежить на подушках, сміється, скрегоче, кричить чуте на політзаняттях:
— Це пролетарьят! Гегемон!
Баба хреститься ще затятіше, ще проникливіше.
— Господи, це, мабуть, вже моя смерть прийшла, — шепочуть знекровлені, мерхлі мов осіннє листя, старечі губи. — Це вже, мабуть, кінець світу настав. Архангел Гавриїл затрубив в трубу і перевернувся світ. Та хіба ж таке коли-небудь було, щоб отак старість не поважали? Господи, спаси і сохрани, одверни од лукавого, матір Божа, цариця небесна, архангел Михаїл, ослобони від нечистого.
— А як ви думали? Це вам пролетарьят, гегемон! — І знову сміх, регіт, неконтрольоване хитання Гриші.
— Ви, бабо, пролетарьят коли-небудь бачили? Так оце він, пролетарьят, гегемон!
І так без кінця, наче не перед добром. Мишко надивився на той пролетаріат у Москві. А тому зараз, вирішуючи для себе нелегку проблему: назавжди примкнути до нього, чи знов стати селянином, впадав то у відчай, то в щось схоже на істерику і ніяк не міг зробити остаточний вибір.
Баба нахилилася з печі, хотіла взяти хоч одну, вишиту її руками, оздоблену мереживами, подушку з-під Мишкових ніг.
— Боже й Боже, я на піч не беру тих подушок, руку кістляву під голову і сплю, а він безбожник, бузувіряка, безсоромник, ноги в наваксованих чоботах склав і вигигикує. Господи, твоя воля, цариця небесна, їй-Богу нечиста сила.
Звичайно, вона бачила, що Срібний випивши, а п’яний свічки не поставить, а тому й намагалася визволити хоч одну подушку, а потім, як удасться, мо, й другу. Потроху й перетягає всі на піч. Вже й за ріжок взялася, та Мишко як закричить:
— Пролетарьят! Гегемон! А ну тікай відсіль, а то як дам зараз, так на небо й полетиш! — Мишко зробив красномовний жест ногою і знову лежить, скрегоче. Баба заховалася в дальній кут печі, сидить, молиться. Хлопці сміються. Вірка весело лає Мишка:
— Ну, шо ти ото робиш, га? Хіба ж я його доперуся після твоїх наваксованих чобіт. Матір перелякав.
— Хай не лізе. Мої чоботи чистіше від твоїх подушок. — І знову глянув на бабу, що наче кіт світила з кутка очима, замахнувся ногою.
— Ану, зникни, а то полетиш на небесі, Божий одуванчик.
— Свят, свят, — баба сховалася за коминок, довго сиділа в кутку між коминами, била поклони, молилася, накликала на голову Срібняка гнів всіх святих і дванадцяти апостолів.
— Шо ти там шепчеш, а то зараз як дам і комини полетять.
— Та, хватить уже тобі, — сміється Вірка. — А то мати цілу ніч не спатимуть.
Хлопці сміються. Гриша розхитався посеред хати, голова то біля комина, то біля лави.
— Сьогодні і додому їхати не будемо! — командує Баламут.
— А спати ж де? — питає Степан. Він би й сам поїхав, так боїться темряви.
— Ти чисто вдітий, лягай на лаву, а хлопці й долі полягають. Вірка рядно кине й спатимуть. Кинеш же? — звертається Мишко до Вірки.
— Та, кину, де ж вас, чортів, дінеш?
Степан довго м’явся, та Срібний все-таки вклав його на лаву. Сам же так і спав на ліжку одягнений, взутий. А вдома Мишка, наче за скоєний гріх, чекала сумна, приголомшуюча звістка.
В Ленінграді під час операції на шлунку помер двоюрідний брат Білик Кирило. Ще зовсім недавно, місяців три тому, Кирило приїздив у відпустку, боровся з усіма бажаючими, в тім числі й з Василем та Артемом.
Чисто одягнений, невисокий, кремезний, міцний наче дуб, червоний, як стьожка, здавалося йому й віку не буде, а воно, бач, прийшов. Та й не старий ще, сорок два тільки виповнилось. Хутір гудів, наче вулик. Хуторяни добре пам’ятали Кирилового батька, Степана. Згадували, як той скидав з церкви дзвони, бригадируючи, ходив до Бужинки. У війну Кирило мало не загинув.
— Бач, воно як. Там поминув смерть, а вона його в іншому місці спопашила, — пізнавала філософію життя баба Олена. — Друге, дивись, весь вік червивіє, а живе. А то отакий здоровий, червоний, як ружа і на тобі.
— І не в Степаниху викинувся, та весь вік червивіє, а в Біликівське поріддя, — зауважила Манька.
— Господи, твоя й воля. Тут кожнісінький день собі смерті просиш, а Бог наче й не чує. Отаких молодих, здорових забирає, а мене тримає. Для чого? Щоб мучитись? Так я вже за всіх чортів відмучилась, і живих, і мертвих, — зітхає баба Олена. — А кому я нужна на цьому світі, як то кажуть, ні дитини, ні билини, аби тільки світом нудити. Та живосилом в яму не ляжеш.
— Смерть та родини не ждуть години.
— Та, воно то так, — погоджується баба Олена, — що поіменовано, того й на коні, кажуть, не об’їдеш. Доля й під лавою знайде. Та хоч ти шо хоч роби, а як тобі судилося отут вмерти, то ні одпросишся, ні одмолишся. Та ні однієї лишньої хвилиночки на цьому світі не затримаєшся. Не треба було Степанові дзвони з церкви скидати. Ох, не треба. Палажка народилась без рук й від чахотки вмерла. Миколу німець убив. Сам на війні пощез. А це ще й Кирило.
Хуторяни погомоніли, погомоніли і вирішили, що у Кирила приключився рак.
— Ото розрізали, подивилися і зашили.
— А чого ж кажуть, під час операції?
— Хіба в тих Біликів правди доб’єшся? Ті про себе нічого поганого не скажуть.
— Брехня. Як би він в отакого здорового приключився? — сумнівається Семен, Кирилів дальній родак.
— О, Боже. Та хіба до того довго? Мо, шось таке з’їв або випив. Він же, кажуть, шоферував. Весь час у дорозі. А хіба до лиха довго? Болізь не по дереву, по людях ходить, — заперечував Росєйка-Качечка.
— Та й то так, — погоджується нехотя Гнат.
— А як ти думав? Їв в сухом’ятку, а курив добре. Та ще й натщесерце. Я бачила, як він курить. Цілий день ссе ті цигарки, на біса б вони здалися. Я ще тоді, як до нас приходив, вдивилася. Отак весь день душечку травити тим табачищем. А бельзин? Бачила, як інчий раз тягнуть ротом через резинову шлангу. Бува, коли й нічого, тільки в рот набере, а коли й ковтне. Думаєш, то добро, — підтримує чоловіка Галька.
— Та, цигарки то так. Мені Масляк колись казав: “У тебе, Петре, все в справі. Ото те, о. Не сси отих цигарок. Не смути серця”. А в дорозі так воно і є. Коли поїв, а коли й так. А цигарки цмолить. А натощак воно погано. Другий раз закуриш натщесерце, так довго після того в роті паленою щетиною воняє. Може, й рак. Кажуть, і в Донбасі двоє Срібнишиних братів від раку померли.
— І всі від першої дідової Іванової жінки. І Степан від неї. Мо, якби на війну не забрали, та не вбили, то теж би вже вмер. І ти ото ними не труїсь. Я їх викидаю к монахам отуди в рів до Секлетів, — погрожує Галька.
Степаниха, на подив усім хуторянам, на похорони сина не поїхала. Дехто набирався сміливості, питав:
— Мар’я, чого ж ти на похорони сина не поїхала?
— А на кого ж я козу покину? — плаче Мар’я.
— Та шо ви питаєте в больного здоров’я? Воно зроду таке. Ти його люби, а воно плаче, — махнув рукою Данило.
До дев’яноста літ, поки й не вмерла, плакала Мар’я. Кирила з того світу вже не піднімеш, а тому буде краще, коли вона не бачитиме ні труни, ні могили.
— Та вони такі й є оті Білики, — вголос міркує баба Олена. — Дід Іван то ще й нічого був, царство йому небесне, а той Сашунчик, — зарізяка. В чоловіка ніж загородить і рука не здригнеться. На батькових поминках як напився, таке хоч співати. Добре, що Біличка та Остапиха затюкали, а то б співав. Я вже й не касалась туди, Бог з ними, Христос над ними. А Платон, царство йому небесне, хіба не такий був. Іде, було, і на Бога свистить. Василь Баламут як з ока випав, нестеменний Платон, вихватки всі Платонові.
— І куди ви хоч того Платона тулите? Та й Сашка теж? Які вони родичі Степанисі: Василь бабі тітка. То ж зовсім друге поріддя.
— Воно зараз ірод світом править. Анцихрист. А шо не так? Такого раніше не було. Хіба ото син не одвіз матір в Ясинів яр? І просила, і молила, і руки цілувала. Такий же й Василь.
Мишко і Василь як узнали, що Кирило помер, вирішили їхати на похорон. Пішли до дядька Сашка.
— На таку мать він мені здався. У мене грошей немає. Якби я вмер, ніхто б не приїхав з Ленінграда, не поїду й я.
Василь Баламут полаявся з Сашком і з тіткою Степанихою, весь час виказував:
— Хоч би рід не позорили. Скільки живу, не чув, щоб до сина на похорон мати не поїхала.
Василь зібрався і поїхав удвох з Мишком.

35
Степаниха хоч і не поїхала в Ленінград на похорони сина, та дев’ять день одсвітила. На поминки кликнула майже весь хутір. З молодших прийшли Семен, Гнатко, Росєйка, Двірничка, Секлетина Олена. Срібного Василя Мар’я не гукнула, бо полаялися перед цим через той похорон. Злий на Мар’ю, Василь добре випив, взяв ножа й сам пішов до Степанихи. Переступив поріг, побачив Двірничку. Семен маленький, непомітний сховався під стіл, начебто нахилився, щоб щось дістати, та так і присів, мо, минеться.
— І ти, гнила, прийшла поминати мого брата? — суворо запитав Василь Двірничку.
Мовчить Двірничка, ні пари з уст, як в рот води набрала. Нікому б не подарувала образи, така язиката, а Баламуту змовчала, побоялася.
— Моліть Бога, зараз буду всіх вирізати, — Василь витяг з-за халяви ножа.
— Васько, та ти ж хороший, — вмовляє Ладимариха.
— А ти, богомільна, чого не молишся? Становись на коліна і читай молитву.
— Буду читати, дєтка, буду. Васильку, буду! До ранку читатиму, — поспішила виявити свою прихильність до Василя Ладимариха і почала хреститись, молитись, бити поклони.
— Вголос читай, щоб і я чув. А то в Божий дім одвезу.
— Я вже була в церкві, Васильку, — засуєтилась Тетяна.
— Ще раз побудеш. Зараз піду, заведу машину і повезу.
І тут раптом Василь побачив Семена. Семен чує, що Василь чіпляється до інших, виліз з-під столу. Може, сьогодні його й не займе.
— І ти, бідняк, прийшов випити на дурняк? Всі тут зібралися мого брата поминати?
— Нехай, нехай, поминають, Василю. Дай Бог і тобі здоров’я, що прийшов, ото такечки, — заспокоює Василя Біличка.
— Оце так, — каже Василь, — хто тут в хаті є тут і останетесь, — Срібний впав на порозі й лежить. — Хто через мене переступить — вб’ю.
Першою, зі страху, обмочилась Секлетина Олена.
— Можна мені в уборну? — хитрить Семен.
— Шо тобі, як поганому солдату перед боєм в уборну хочеться? Терпи! — гримить Василь і вже на Ладимариху. — Ану, співай божественну! — Василь встає, йде до столу. Поклав руку на ріжок, нікого не випускає. — Я вас зараз всіх тут виріжу.
— Я тобі, Васильку, всю ніч буду співати, ти тільки нас не займай.
— Я сказав, виріжу!
— Я буду за тебе Богу молитися і співати.
— Гаразд, співай, тебе різать не буду, а остальних, як кролів збрянчу. Як поганий завід виведу. Семена першого.
— От спасибі тобі, Васильку, дай Бог тобі здоров’я. Золоті ти слова кажеш, їй-Богу, — лепече Тетяна, бо теж зла на заможного Семена, який не віддає своїх дочок за її Гришуню.
— А я й кажу, першого Семена порішу. Чого сидиш, тремтиш? Жити хочеш? Ти вже нажився. А ти, богомільна, не сиди, читай молитву стоячи! Я всіх зараз буду різать. За упокой читай.
Так і просиділи за скринею всю ніч до самого ранку. Лише перед світом Василь задрімав.
— Ти, Петре, прийми його руку, тебе він не битиме, — каже Семен Росєйці.
— Я, Семене Семеновичу, боюся. Не дай Бог прокинеться, то буде мені.
Семен маленький, тихенько проліз попід столом, щоб корову вигнати, більше Василь нікого не пустив. Хто тільки спробує вилізти, а Василь око відкриє й дивиться.
— А ти не сиди, співай божественної, — гримає на Ладимариху.
— Та, я й так співаю, Васильку.
— Погано співаєш, не чути.
— Чого ти, Васильку, на мене кричиш, я вже охрипла.
— Як прийшли поминати, так слухайте, а ні, то виріжу всіх до одного.
Так і проспівала Ладимариха мало не до сьомої години ранку.
Василь трохи передрімав, звівся на ноги, знову причепився до Тетяни.
— Зараз я тебе в монастир відвезу.
— Та ти шо, Васильку, я вже стара.
— Зараз машину прижену, гляди, щоб була тут.
— Васильку, та я співала, як ти велів.
— Я ж і кажу, ти туди годишся.

36
Над хутором гудуть літаки. Летять з аеродрому на полігон. Вранці на вигоні ревуть корови. Світить сонце і йде дощ.
— Сліпий дощ, — каже баба Олена. — В таку погоду гадюки лупляться.
Володя Ригір вигнав корову, підійшла черга пасти череду. Хутірським хлопцям було завидно, що зовсім недавно першим покинули хутір найбідніші Дмитро з Оришкою, а з ними і їхня менша дітвора: Василь та Мишко. Старша вже давно була в Байраку, в Багачці, в Миргороді. Їм тоді було завидно, а Мишкові та Василеві не дуже хотілось покидати хутір, місце, де проминуло їхнє дитинство, і їхати в безвість, жити серед чужих людей. І те, що старші брати та сестри: Галька, Іван, Микола жили далеко, за межами хутора, бо так склалося життя, радувало мало. Рано чи пізно хутір зселять. Збиралися ще в 1939 році, та війна завадила. Зразу після війни не до того було, довкруж суцільні руїни, пожарища. Та на початку і всередині п’ятидесятих, як трохи підняли країну з руїн, знову заговорили про переселення. Спочатку люди вірили в ті побрехеньки, та з кожним роком думка про переселення все глибше вкорінювалася в свідомості хуторян. Та й відношення сільради, правління колгоспу до хутора та його мешканців було прохолодним, якщо не сказати байдужим. На хуторян поглядали скоса, як на людей нижчого сорту, бачили в них потенційних власників, куркулів. І будь ти хоч яким чесним, все одно тобі ніхто не повірить, бо живеш у полі. Микола Ригір нічого не брав не тільки у полі, але й на дорозі, а якщо приносила Манька — лаяв, погрожував заявити. А хто вважав його за чесну людину? Не крав би — не жив би в хуторі, до того ще й з вищою освітою. І нікому не спадало на думку, що якщо людина чесна, то де б вона не жила: в полі-роздоллі, чи взагалі одна-однісінька посеред острова, як Робінзон Крузо, вона чужого не візьме. Така думка склалася у членів правління, в депутатів. Такою вона передавалась і до району, області. Десь там, на горі, мабуть, і виникла ідея про зселення хуторів. Ліквідувати спокусу, відучити селян від дурних звичок і залучити їх до культури, так було поставлено питання ще за часів Сталіна. Зразу по війні не до того було, до хуторів руки не доходили, а в шістдесяті, сімдесяті — дійшли.
Приклав свою руку до долі хутора і Петро Матієнко в тридцяті, від’єднавши його від Долини й Багачки, до яких хутір примикав природно. Для Байрака ж хутір був, як більмо на оці. Від загальної колгоспної площі на декілька кілометрів вузькою смужкою тягнувся апендикс, лиш би поглинути хутір. Таке було й відношення. Байрачани вважали хуторян дикими, неосвіченими, забитими людьми з якогось середньовіччя,а можливо, ще й далі.
Голова сільради Микола Біденко і бригадир Петро Грабарка, не церемонячись, прорікали:
— Коломійчанський чоловік дурніший байрачанського барана.
Шофер Табура, Цилюрик, захльобуючись додавав:
— Хуторянські діти перебігають дорогу оддалеки, за добру сотню метрів, а от байрачанські сміливіші.
І до того було добалакається, що начебто байрачанська дітвора починає перебігати дорогу перед передніми колесами, а закінчує, вискакуючи з-під задніх.
Одне слово, нелегким було життя хуторян. Неуважне, презирливе до байдужості, до зневаги ставлення місцевої влади та й самих байрачан до хутора ускладнювали ситуацію, але хутір все-таки жив, існував, а хуторяни, що давно вже звикли до такого ставлення, сприймали його як належне, Богом дане, на більше вони й не заслуговують. Навіть крихта уваги — це велика даність, аванс, який ще треба відпрацювати, повернути. Тепер, можливо б, назвали це дискримінацією, але тоді цього слова ще не було у вжитку. Кожен вважав за необхідне виказати свою зверхність над хуторянами. Глум, неповага супроводжували хуторян на протязі всього життя, від народження до могили, що в свою чергу породжувало в молодшому поколінні небажання жити в хуторі, неповагу до нього, невпевненість, надмірну сором’язливість, намагання приховати від оточуючих своє походження. А тому й не дивно, що останнім часом хутір став хиріти, розпадатись, гинути.
Майже всі бачили й розуміли, що жити в хуторі лишилось не довго, а тому, не наважуючись зриватись з насиджених місць, очікували вказівок. Все частіше буденні розмови звертали в невеселу колію майбутнього переселення.
— Треба, Дмитре, перебиратися, — каже Оришка.
— Вспіємо ще з козами на торг.
— А як всі гунуть у Байрак? Уявляєш, по скільки тоді будуть хати? А де в нас гроші? Не те, що лишніх, ніяких немає.
Це останнє остаточно переконало Дмитра. Почав Дмитро потихеньку розбирати господарську половину хати, де споконвіку тримають корову, овець, порося. Як і всі старі хати, була вона складена з плах, розпиляних навпіл стовбурів дерев. Так за зиму Дмитро спалив половину хати; менше буде перевозити.
— А я оце нову рубашенцію вдів і йду горою по корову. Дивлюся, а в тебе півхати немає. Що ти осе, Дмитре, робиш? — питає двоюрідний брат Андрій Переляка. — Вважай, по сусідству живемо, а взівав. — Дмитро живе від Андрія через два двори. — З тебе он уже всі хлопаки сміються. Се воно, Дмитре, не по-хазяйськи. Отаке викинути. А я думав, Дмитре, ти розумніший.
Поступово добрався Дмитро до горища, почав випилювати на розпал крокви. Зимою обмерзла хата ще стояла, а навесні, як земля підтанула, стала падати.
— Ну, тепер вже будемо переїздити, — сказав Дмитро, — бо ще чого доброго, привалить.
Під осінь переїхав Дмитро в Багачку. Син Василь ще довго навідувався в хутір, приїздив до Ялисавети, ночував у дядини, ходив на вулицю, разом з Двірниччиним Петром фотографував хутір на пам’ять. Не подобалось Василеві в Багачці. Ні з ким було товаришувати, а тому й тягло в хутір. Увечері бігали на вулицю, вдень грали з малим Киселем в ґудзики. Батько Кисіля був кравцем і навмисне підохочував сина грати. Навиграє Васько ґудзиків і є що пришивати до спідниць та штанів.
Спочатку кидають ґудзики над неглибокою ямкою. Першим упав у ямку Васильків ґудзик. Малий Кисіль прискалює око, його взяла, заганяє чужі ґудзики своїм. Ґудзики, що попадали в ямку, виграні.
Кисіль, видно, постійно тренується вдома, а тому грає добре. Він виграв у Двірниччиного Петька всі ґудзики. Петро хоче відігратися, а ґудзиків немає.
— А ти від матроски повідривай, — радить Кисіль.
Петро повідривав ґудзики від нової матроски, але не відігравсь — програв і ті. Кисіль вигріб з ямки ґудзики, утік додому. Вилитий батько. День і ніч буде грати в шахмати, поки не виграє, а як виграв — тікає.
Повернувсь Петько додому невеселим. Стара Двірничка як побачила, що на матросці жодного ґудзика немає, сказала дочці. Галька кинулась бити сина, але Петро був напоготові, втік.
— Гляди, попадешся в руки, голову відірву. Додумався дурило повідривати від нової матроски пувички.
А ґудзики й справді, були гарні, металеві, блискучі, нікельовані, з якорями. Якраз Кисілисі на блузку.
Матроска теж була особлива. Таких у хуторі ні в кого не було. Галька навмисне купила. Якщо вже батька в дитини немає, то хай вже хоч матроска буде така, щоб всі заздрили, а він взяв і он шо зробив.
— Е, не тікай, все одно не втечеш.
— Поки ти мене битимеш, поки й вуса виростуть? — обзивається з промежка Петько.
— Розказуй, де дівав пувички?
— Кисілеві програв.
На другий день понесла Галька матроску до Кисіля.
— Оце як хоч, а щоб пувички на місці були.

37
Непомітно підкрався серпень. Майже кожного вечора баба Олена сідає на піл, підмостить під спину яку-небудь ряднину, щоб спина від стіни не мерзла, згадує прожите. Цілісіньку ніч розмовляє з Володею, аби тільки не спати. Хоч нагомониться. Та й Володя скоро поїде вчитися, тоді вже мовчатиме. Розказує до світу. А як розвидниться, трохи приляже, задрімає. Останнім часом у старої з’явився острах: засне вона вночі і вві сні помре. Так і не попрощається з сином, не скаже останнього слова, яке ось уже скільки років береже наостанок. Микола зараз її і слухати не захоче. Але як вже буде помирати, то ніде не подінеться, вислухає. А сказати є що. А поки що гомонить з онуком.
— Ти питаєш, Володю, як у старовину було? — зручніше вмощую­чись, перепитує баба Олена. — Всякого було. Будь воно прокляте, таке життя. Ото щасливі люди, що померли. А тут Бог ніяк смерті не пошле.
— Живіть. Чого туди спішите?
— Та я й не спішу, але вже й тут остогидло. Якби кому-небудь потрібний був, а так тільки вам на заваді. Уже б давно переїхали. Старі люди нікому не нужні. І раніш так було, а тепер і поготів. Раніш хоч Бога боялися і хазяйство в старих було. А тепер що в мене? Сімнадцять рублів пенсії? Так я їх ні разу на себе не стратила, Миколі, твоєму батькові, все віддаю. А що зробиш? Хіба діда Мусія, свекрового батька, не вбили через багатство? А ти хочеш на цім світі добра,— баба Олена зітхнула, прислухалась. Хтось, чи Манька, чи Микола, вийшов надвір.
— Зжила, Володю, життя, а що бачила? Далі Миргорода не була. Іван обіцяв повезти в Полтаву, та зложив голову на війні. А я, бач, досі мучуся. Краще б я вмерла, а він хай би жив. Ех, горе, горе! Голівонька моя сива та нещаслива. Казали ж мати, не йди ти до тих слинявих Павлишів, не послухалась, пішла. Ще й шістнадцяти не було, як собі світ зав’язала. А там діти пішли, хазяйство, робота. Потім стали діти хворіти, одно вмерло, друге, третє. Скільки я тих сліз виплакала. А зараз, бува, хочу заплакати, та сліз немає, висохли. Ти не спиш, Володю?
— Ні, бабу.
Він не раз чув цю розповідь. І зараз не міг уторопати: чи то вибалакатись, чи висповідатись бабусі захотілось. Чи просто не спиться. І так ніч у ніч уже з місяць. Вранці трохи придрімне і знову вештається. Володя коли слухає, а коли й засне, тоді бабуся його обережно будять. От і зараз уже за північ, а вона все розповідає.
— А як діти померли, твій дід мало з глузду не з’їхав. Спасибі Богу, послав Івана, потім батька вашого, Альошку, Іллю, Гальку, Явдошку — баба Олена вмовка, щось згадуючи, недоречно сказала: — Хоч би Артем приїхав, чи що.
— Він зараз на практиці.
— А ти ж коли будеш у Полтаву їхати?
— Десь через тиждень, перед першим вересня.
— Пропала я тоді сама в хатині. Ніхто зі мною й балакати не буде. Ото хіба Гриша коли присяде та погомонить. Нічого, прийде час, і до них балакати не будуть. Вже й ждати недовго, — баба Олена важко зітхнула, мовила далі: — Оце ви вдвох з Артемом і держите мене на цьому світі. Був би ще хоч один онук, може б, і я ще пожила. А так поїдеш у Полтаву, ніхто до мене й не муркне. І для чого його до такого доживати? Синові, а твоєму батькові я не нужна. Все жде, не діждеться, коли вмру. Нехай, я його ями не заляжу. Прости мене, Господи, й сохрани, пречиста діво Маріє… Воно, правда, й Манька добра, любить деколи ґедзики вкинути, так хай не слухає, дурак, щоб йому й добра не було. Жінок на світі багато, а мати одна, всіх не переслухаєш. Думає, я йому ворог. Якби не я, то давно б пощез. Вже й коржики б поїли. Дурна, перла поперед себе, аж он куди, як різачкою захворів. Дохтур Яковенко, спасибі йому, хай йому на тому світі легенько ікнеться, дав три порошки й як рукою зняло. Так він тепер віддячує. Не знаю, як і жити. Ви пороз’їздились, зосталась сама. Хоч би Бог смерть скоріш послав, а то ні смерті немає, ні життя. Спасенні ото люди, що повмирали замолоду. Вони хоч комусь нужні були. А тут як умреш, то ніхто й сльози не зронить. — Безсилий шо-небудь переінакшити, допомогти Володя не підтримував подібних розмов. Бабуся, мабуть, розуміла онука, додавала: — І в голодовку не вмерла. Пухла була, як колодка, а, бач, вижила. І зовиці, і ятрівки, і хазяїн, і діти померли, а я зосталась. Нащо? Іван було з Гаврилом Штимом настриже в полі житніх колосків, напече ліпеників і мені подасть. А мені вже й їсти не хочеться. То він силою в рот запхне. Якби не Іван, давно б уже і кості зітліли. Страшно! Не дай, Боже, нікому таке пережити. В моєї зовиці одинадцятеро дітей було. Перший опух і вмер чоловік. Пішла бідна до голови колгоспу кіло муки попросити, щоб галушок зварити, бо за так ніхто ями не хоче копати, а мо, дітей хоч раз хотіла нагодувати. Прийшла, заплакала. Голова такий уже, що й дати, а тут нагодився Варшавчик та й каже: «Помер враг народу, а ви хочете його з почестями заховати? Не давай!» Так і пішла ні з чим. А потім і діти похляли, так вона взяла й повісилась. Чого тільки не бачила, не пережила на віку. Цилюриків хлопець, такий, як ти, на года, бачить, що мати й сестра вже зовсім опухли, доходять, взяв і загорнув обох живцем у погребі, щоб не мучились, чи, мо, сам стратив розум. А я теж пухла, як гора була. Шутка, дев’ять день не їсти. Тіло аж синє, де не придавиш, там і ямка. А в голові вошей, аж волосся ворушиться. Попросила Івана, так він, спасибі йому, наголо мене обстриг ножичками. Трохи полегшало. Царство йому небесне
Е, страшне було. Людей, дітей своїх їли. Один дід з-під Луки заманив до себе сусідського хлопчика, зарубав, зложив у чавун і став варити. Коли це дивиться — ідуть у двір. Так ти думаєш він ховатися став? Ухватив з чавуна недоварену ручку, став їсти. Боявсь, що віднімуть. Збожеволів чоловік. Та хіба тіки він? Зайшла якось до подруги Марти, що за Дмитром Штимом була, дівували разом. Травень, весна, а на деревах листя немає, геть усе на ліпеники пообшморгували. Боже й Боже, отаке пережити! Хай воно ніколи не вертається. А тепер хочеш, щоб здоровий був. Дивлюсь на Марту, а вона й каже: «Ми оце з Дмитром балакали вчора, мать заріжемо свого Ванька. Він такий повненький, опецькуватий. Овець колгоспних пасе, підлізе під матку й ссе молоко». Я перехрестилась та ходу звідти. Боже, Дмитра ще в п’ятнадцятім годі конокради з рундука на аркані витягли, а вона верзе. Ума тронулась. Та так і захляла, бідна. А Ванько вижив. А як війна прийшла, забрали і вбили. Паразити, як їх тільки земля носить. Скільки людей голодом видушили, а тих, хто вижив, на війні вибило, щоб їм добра не було. Ти казав колись, що Сталіна з Мавзолею винесли. Так правильно й зробили, скільки людей загубив. У нас дев’ятеро дітей було, а залишився тільки Микола. І так кругом, не доведи Господи, останньому врагу такого не побажаю! Господи, спаси і одверни от такого, як тільки глумилися з людей. Закриють було в Гаврилову комору і держать без води й хліба, поки не згодяться вступати в колгосп.
— Треба було й вам вступати.
— Та треба. Тепер всі розумні. А тоді хто його знає, онучок. Як воно таке врем’я було. Батько мій і вписався. А мати така скажена була, як наріпиться, не пишись. Батько взяв і виписався. А тоді вже й просилися, та назад не взяли. А потім якась бумага від Сталіна прийшла. Стали розбігатися з того колгоспу. Хто багатший, стоять на причілку, гомонять, а хто бідніший, ті не бояться, розбирають худобу, кричать: «Кончився колгосп, віддавай нам наше». В кого не було й ті беруть. А хто замість своєї поганої гарну бере. А на другий день Варшавчик приїхав знов у колгосп загонити.
— Ото ж дурні. Кончився колгосп. Де він там кончився.
— Е, шо дурні, то дурні. Щоб і нам було не слухати тії дурки, та писатись, може б, і діти живі були.
— Ну так чого ж?
— Того, що Матієнко в комбіді був, потім в сільраді. А дід ваш парубком з старим Матієнком побилися. А тут повітка у Матвієнків згоріла, звернули на Павла. Так і захляв, бідний, під сараєм у Диканьці. Я казала: «Тікай в сосну». Не послухався, каже: «Розберуться, я не палив». А хто тоді розбирався? Взяли й погнали сосною в Диканьку на роботу. А яка з нього пухлого робота? Гаврило Штимів, бідовий, вікно головою висадив і втік.
— А я думаю чого це Сашко Матвієнків так відноситься до мене, наче винуватий,— сказав Володя.
— Він то й не винуватий, а дід, — зітхнула баба Олена. — Господи! Життя, життя, бодай його нікому не дожидати такого. А ти кажеш, чого не писалися? Боялися колгоспу, як чорт ладану. А як я тепер подивлюся, так колгосп краще. Одробив своє, і хоч вовк траву їж. Чи зійшло, чи ні, вижило, чи здохло — однаково. А то дурні, багатіли, копійчину до копійчини складали, а самі чорним шматком хліба давилися. Куркулі з… Душею тліли за тим хазяйством. А зараз живи — не хочу. Держава задбає, і в нас є. Всі білий хліб їмо і ні в кого душа не болить. Хоч хай воно до тла все вигорить. А то було те теля чи лоша з рук не спускають, наче малу дитину. А зараз скотину хіба ж так гамселять ціпурою. А раніш — ні. Хіба що вкусити. За три дні, дивись, зарубцювалося, загоїлось і струп зійшов.
Володя тихо засопів.
— Володю, ти вже спиш?
— Та ні, а що? — кинувся Володя. — Може б, і ви вже лягали?
— Та ще розкажу. Вже небагато зосталося. Ех, життя, життя, будь ти неладне! А що той Матієнко з Остапом та Петром Грабаркою витівали! Твого прадіда, а материного дідуся поклали біля скрині, а він уже бідолаха так охляв, що й звестися не може. Поклали й питають:
— Де золото заховав? Признавайся, все одно здохнеш.
— Немає в мене ніякого золота.
— Брешеш, скажеш.
Остап та Петро Грабарка — ті худі, а Матієнко й тоді товстий був, бо ледачий, мо, пудів шість,— першим залазить на скриню і кованими чобітьми плигає дідові на груди.
— Тепер скажеш?
— Не скажу, бо немає.
А кров цівкою з куточка рота на долівку тільки шелестить у солому. А вони одно плигають уже по черзі. А мати твоя ще мала з сестрами заглядають в вікна та плачуть.
— Признавайся, де золото сховав?
— Христом Богом клянусь, немає в мене ніякого золота. Невже ви думаєте, що я б перед смертю Богом клявся, гріх на душу брав? Бог все бачить, він вам цього не подарує,— і захлинувся, закашлявся кров’ю.
— А, Бог! Я тобі покажу Бога! В Бога... кровину мать,— розсердився Матієнко. — Нема Бога, нема, ясно тобі? Радянська влада скасувала Бога.
— Є, є Бог,— прохрипів, непритомніючи, Василь.
— Зараз ми тобі покажемо, є Бог чи немає. Остапе, ану давай сюди ікони!
Петро розклав багаття з соломи просто в челюстях, бере з рук Остапа ікону, хрясь об коліно — і в огонь, хрясь — і в огонь.
— Ну, що? Де твій Бог? Чого ж він мене не скарав, якщо він є? Чого? Га? Я тебе останній раз питаю, де сховав золото?
— Бог є, а золота немає,— блідими устами прошепотів Василь і затих.
І знову полетіли у вогонь ікони. А коли оглянулись, побачили, що Василь мертвий, відтягли до стіни і матом:
— Не признався, гад, де золото сховав, туди йому й дорога, куркуляці.
Що ти хочеш, нелюди. І як їх бідна земля носить? Хоч того ж і Матієнка. Може, воно й гріх старістю, а другий раз подумаєш, може, й справді Бога немає. Господи, спаси й одверни, — баба Олена перехрести­лась тричі, зітхнула. — Діти побачили, що дим валує з димаря, подумали, мабуть, що їсти варять, голодні ж, і — до дверей. Дітей, правда, впустили, сказали: «Ви не займайте дідуся, він притомився, заснув, хай спить». Та хіба тільки вашого прадіда той пузатий на той світ загнав? А ваш батько хотів було женитись на його дочці Гальці. Та я не звеліла. Сказала, що прокляну. Послухався-таки. Боже й Боже, отаке пережити. Скільки людей померло. Яму викопають в два зрости, і за тиждень уже повна. Їздить було возом Сидір Холоша по дворах, збирає померлих, щоб мертві не розкладалися, зарази не розносили, бо ніхто вже нікого не ховав. Та й нікому було вже ховати. Ще й пайку хліба Сидору давали. Під’їде до ями, дошку спідсподу висмикне, мертві й попадають. А в двір до Табура приїхав, спитав у жінки, чи не вмер чоловік, а та й каже: «Ще не вмер, але до завтра вмре». Так він його взяв живого, скинув на воза і одвіз до тієї ями, а потім і мене прихопив. Щоб на другий день не заїздити.
— Ну й як?
— Та як. Очуняв Табур серед ночі, став вибиратися з ями, мені поміг. І не глибоко, з півметра, а сил немає. Хто його зна, як нас Сидір тоді не засипав. Мо, не захотів, а мо, сил не було. Півметра — вже засипали. Діти йшли, побачили, так підійти бояться. Гукнули людей, витягли. Вижив Табур, ще й на війні воював, а Сидір чи то вмер, чи захляв. Туди йому й дорога, щоб людей живими у могилу не звозив. Отакий голод зробили, а хліб же був. В Гогольській від зерна склади тріщали. А тут війна підоспіла. Забрали обох. Микола, той скоро повернувся, а Іван пішов.
Але попав-таки, втік, повернувся додому. А вже другий раз як мобілізація була, просто до Дніпра погнали. Раз і я їздила з хуторянами. Село, де частина стояла, вщент спалене. Люди в землянках живуть. І ми в землянці ночували. Іван побачив мене, вийшов із строю. Я в плач.
— Не плачте, мамо, хтось із нас та повернеться, не я, так Микола. А командир як крикне: «Строїться!»
— Прощавайте, мамо! — сказав Іван і як ногу вломив. Командир скомандував, і всі пішли, тільки курява здійнялася. Селяни потім ще раз їздили, а я не поїхала, дурка. Поки й жива буду, не прощу собі. Іван, кажуть, питав. А як взнав, що мене немає, заплакав. Каже: «Передайте їй уклін, більше ми з нею не побачимось». Ти спиш, Володю?
Баба Олена прислухалась, Володя спав. Світало. На причілку займалися вікна. Стара підвелася з полу, тихенько вийшла надвір, так же тихо ввійшла в хату, але сну не було. Почувши, як заворушився Володя, запитала:
— Володя?
— Чого вам? Спіть уже.
— Ти не одвіз би мене на велосипеді в Байрак? Хотілось перед смертю подивитись, де народилася. Хотіла батька просити, так не захоче.
— Коли вас одвезти?
— Та коли час буде...
Другого дня Володя вивів велосипед, покликав бабусю.
— Ідіть сідайте, відвезу вас у Байрак.
— Підожди, онучок, зараз одягнусь.
Хвилин через десять вийшла, сіла на раму, легка, маленька. Доїхали до причілка.
— Мать, зупини.
— Чого? Не зручно сидіти?
— Та ні. Роздумала їхати. Вмру так. А то люди побачать, будуть сміятися, скажуть: „Не відвіз би син моциклетом”. Ех, був би живий Іван, він би мене відвіз.

* * *
Відбувши на Далекому Сході термін, Іван Ригір на металевих, зваренних із труб санях, повертався додому. Попереду далекий несходимий Сибір. Ніч. Зоряно. Мороз під тридцять градусів. Амур скований метровим шаром льоду. Глибокі сніжні замети зробили місцевість непроїзджою і тільки по льоду можна якось просуватися вперед. Перед саней, на деякій відстані один від одного, пострілюючи синіми кільцями диму, йдуть в одній упряжі, два спарених ЧТЗ. На санях шестидесятитонні цистерни з пальним, інший вантаж. Сидять прикордонники, цивільні, люди з-під конвою. Позаду, на пристойній відстані, йдуть точно такі ж сани, колишеться світло фар. Від морозу потріскує лід. У повітрі дрібна, що росте з розчиненої в повітрі вологи, голчаста паморозь. Праворуч в Амур впадає Пронга. Іван сидить на санях, вдивляється в сутінки, мріє про дім, прислухається до рокоту моторів. Ніч яса, місячна, зірки висять гронами.
Попереду почувся тріск, начебто кришилося і валилося саме небо. Сани раптом зупинилися, поверх льоду заюшила вода.
— Що там таке? — підхоплюючись із саней, затурбувалися прикордонники.
— Хлопці, дивіться, перший трактор під лід пішов!
У світлі фар було гарно видно, як перший трактор усе глибше і глибше занурюється у воду. Тракторист ледь встиг вискочити на лід. По обидва боки стирчать осколками в небо дві величезні крижини. Перший трактор занурився у воду по платформу кабіни, другий забрів у воду до середини гусениць. Щось тренькнуло, начебто перетягнена струна, трос вдарився об крижину.
— Що робити будемо? — затурбувалися прикордонники.
Начальник вантажу розгубився, слова не вимовить, тракторист, що врятувався, стоїть на крижині і ледь не плаче, він вже і не рад, що живий. Його трактор у воді, одну кабіну видно, десять років в’язниці забезпечено.
— Треба здати назад, спробувати витягнути трактор, — сказав хтось, — а ні, об’їхати і рухатися далі.
— Як ти його витягнеш, трос обрізало, мать-перемать? — перебуваючи, в ейфорії від того, що йому повезло і він у безпеці, лаявся другий тракторист.
Занурюючись у воду, перший трактор ударився сергою об лід, шворінь вибило, і трос, вислизнувши, зміївся біля гусениць заднього ЧТЗ. Тепер уже можна було здати назад. На санях переполох.
— Треба скоріше здавати назад і від’їжджати, а то і ми тут потопнемо, он вода підступає.
Тракторист включив задній хід. Трактор, начебто у воді, молов гусеницями, перемелював траками в біле кришиво лід, але сани назад не рухалися.
— От тобі і санний шлях, їті його мать!
— Невже Амур такий мілкий? — запитав хтось, дивлячись на затонулий по кабіну трактор.
— Так ні, на льоду стоїть. Таке тут часто буває. Тільки скує лід ріку, а у верхів’ях приток, сніги тануть, дощ піде, прорве де-небудь лід чи в приплив вітер воду пожене з океану. От і утворюється кілька шарів льоду. Цього року Амур замерз, а вода з Пронги поверх пішла. От передній трактор і сів на перший лід, — пояснив літній чоловік, пасажир, видно, з місцевих.
Усі трохи заспокоїлися, злізли з саней, стоять, дивляться на звитий спіраллю трос. Перший трактор не витягнути, а один ЧТЗ не тягне саней, хоч цистерну зливай. Вирішили чекати другі сани. Постраждалий тракторист ледь не плаче:
— Люди добрі, що тепер буде? Мене ж посадять. Я ж ні в чому не винуватий. Ви ж самі бачили. Сказали їдь, я й поїхав. І навіщо я поїхав першим? Хотів же помінятися, начебто почував. Може, якби вдень, те побачив би, що тут Пронга, вчасно б зупинився.
— Треба було дивитися! — кричав переляканий начальник.— Я за тебе відповідати не збираюся!
— Звичайно, Пронга лід підмила.
А тим часом під’їхали ще два ЧТЗ, зачепили перші сани, відтягнули на безпечну відстань, трос послабшав, бризнув у воду, — не знайти. Навели фари, дивляться.
— Хіба ти його зараз побачиш? Треба було раніш відчепити.
— Нічого, прокурор розбереться, — грозить потерпілому начальник.
Іванові стало шкода молодого, по всьому видно, сільського хлопця, якому грозили незаслуженою в’язницею. Він мовчки підійшов до краю облому. Трактор стояв під кутом. Позаду лід утворив похилу площину. Іван відшукав обмерзлий кінець троса, повертів його в руках, запитав у тракториста:
— Запасний шворінь є?
— Є, а що? — перемагаючи шум мотора, здивовано запитав той.
— Давай сюди.
Іван мовчки узяв шворінь, що так і прикипів до рук, скинув із себе фуфайку, піджак і штани, залишившись в одних підштаниках, не роздумуючи, спустився у воду. Трактор і, правда, стояв на льоді. Крижана вода, що досягла пахв, начебто закрутіле тісто, зв’язувала рухи. Серце підкотило до горла і не опускалося. Трос і шворінь Іван тримав у воді, щоб морозом не прихопило руки. Він намацав сергу ногою, набрав у груди побільше повітря, пірнув. Тільки за третім разом вдалося зачепити трос. Іван вибрався на лід. З його стікала вода, голова моментально покрилася інеєм. Він скинув мокрі підштаники і став удягатися.
Усі здивовано дивилися на Івана. Ніхто не розумів, навіщо він це зробив. Нарешті, заціпеніння пройшло. Другий тракторист відчепив сани, під’їхав до облому, заднім ходом виволік по льодовому спуску перший ЧТЗ.
Обрадуваний тракторист, не знаючи як дякувати Івана, запустив мотор, але їхати першим навідріз відмовився.
Нарешті, рушили. Звернувши круто вліво, об’їхали ополонку. Глухо і дружно застукали траками по льоду. Сани йшли слід у слід, скрипіли полозами.
— Тобі б зігрітися. Візьми шинель, — запропонував прикордонник. — Ну і молодець ти.
Іван і сам не зрозумів, що штовхнуло його на такий крок. Жалість? Бажання довести ось цим хлопцям, майже ровесникам, що він зовсім не ворог народу і відсидів термін за здорово живеш? І так, і ні. Скоріше за все, усьому виною його швидка зустріч з рідними. Хоча тепер він може і не доїхати.
По ходу, на правом березі, показалися вутлі вогники. Село! Трактористи різко узяли вправо, попросилися в першу хату. Хазяїн дістав пляшку спирту, вилив в алюмінієвий кухоль, Іван випив, попросив ще.
— Ну, а тепер роздягайся, — наказав хазяїн.
Залишком спирту Івана розтерли, укутали в ковдру, вклали спати на печі.
Хоч і пропонували хазяїни Іванові залишитися, побоюючись застуди, ранком наступного дня він рушив у дорогу. Дорога далека, чекати наступних саней не приходилося.

38
Минало літо, й однієї серпневої ночі несподівано для хуторян, трактори оборали озера. Їх оборювали й раніше, але ж не так, не до самісінької води.
— Се літо не було де пасти худобину, а наступного року і зовсім ніде буде, все бур’яном поросте, завошивіє, — жалілись хуторяни один одному. — Якби на тому зораному хоч що-небудь сіяли, не так би й досадно було, а то розводять бур’яни. Того чортополоху та будяків і так хватає.
— Тепер хочеш не хочеш, а корівчину таки доведеться вести на базу. Чим її в лихої години годувати? Сінця вкосити ніде,— бідкалися люди.
— Це хіба що кожен сам по собі,— обурювалась Біличка. — Отакечки підкували хуторян. Ми вже для них наче й не люди.
— А що тут вдієш? Владі не вкажеш,— посміхаючись, розмірковував Гнат.
— Піду похвалюсь бабусиній, — сказала Семенова Галька. Баба Марта доводилась їй бабусею, а тому Густодимову Марію, свою рідну тітку, вона звала бабусиною.
— Добде тобі, Гнате, бадакати, ти на пенції, міг би і на стовповому пасти, а мені тдеба пдодавати.
— Продавати, і неодмінно. Де її тепер, тії паші, в трясцюки можна набрати,— підтримувала Івана Ригірша.
— Оце тобі й Москва, оце тобі й населятимуть хутір. Отак, о!— гарячкував Петро Росєйка.
Хутір знову загув, люди заметушилися, стали готуватися до переселення. Хоч кожний у душі й надіявся: а може, якось обійдеться, пронесе, може, вказівка запізнилась.
— А я вам так скажу, нічого нам тут у бур’яні сидіти, мух годувати. Підем в Байрак, хоч турицю пообмиваємо в Пслі. Самі бачите, в хуторі робити нам нічого, хро-хро, — повагом, по складах вимовляючи кожне слово, агітував хуторян Петро Матієнко.
— Якщо тут робити нічого, то в Байраку й поготів. Не підемо,— підбурював хуторян Василь Баламут. Він працював у сусідньому колгоспі, будувався, але жив поки що в хуторі. — Матієнко що тут нічого не робив, то й в Байраку не буде.
Микола Ригір взяв і написав до газети. Через місяць прийшла відповідь. Читали всім хутором.
«На ваш запит роз’яснюєм, що згідно з постановою райвиконкому про впорядкування населених пунктів, хутір Коломійців вважається не­перспективним, а тому підлягає переселенню. Голова райвиконкому Варшавчик».
— От тобі й маєш. Значить, таки зселятимуть,— заметушився Росєйка. — Я таки давно змикитив, підготувався. Дерево попиляв, плитки склав. Як тільки команда поступить, так і поїду. З усього видно, манкірувать довго не будем.
Росєйка випросив у Миколи той папірець, побіг до Семена, показував, тицяв папірця під ніс. Семен здивовано дивився на Росєйку, нічого не міг уторопати.
— Ось на, читай. Переселяти будуть. Чорним по білому написано. Тепер блошнювати не будеш, а то пустив ясу: «населятимуть, населяти­муть», ось тобі й населятимуть.
— Сходи з ним в нужник,— зрозумівши нарешті, в чім справа, сказав Семен. — Ніхто нас, Петре, зселяти не буде. Не мають права. Просто лякають. Все від нас залежить. Побіжимо самі, значить, дурні. А ні, то ніхто нас і пальцем не займе.
— А як же нахта? Геологи? Брехав, значить? — прискіпувався Росєйка.
— Не брехав. Мабуть, ще не прийшла з Москви бумага. А тіки прийде, зразу ж і покриє оту бумагу, що в тебе в руках. — Семен відвернувся і заспівав голосно, дзвінко, на весь хутір.
Занепокоївся Семен тільки тоді, як побачив вщент переорані озера. Великого, Вошивого, Котишиного, Голубового й двох Даценкових фактично не існувало. Залишилось Човнове, та й від нього зосталась десята часточка, найглибші місця, де вода майже ніколи не пересиха. З того часу, як озеро стали потроху оборювати, його заосило мулом, воно міліло й хиріло. Хутір гув, наче потривожений вулик. До Семена повернувся колишній глузд, він переставав співати.
З усього було видно — хутір доживав своє. Тільки Гришу переселення не обходило. Щось воно та буде. Що іншим, те й йому. Грошей на хату у нього не було, а тому він певен, що для нього, каліки, колгосп хату знайде. Байрак — село здорове, й пустих хат у ньому достобіса, та й голова обіцяв, а не знайде, то буде жити і в цій, хай у них голова болить.
Вдень, увечері хутір ще живе, світиться вікнами. Тільки у Біличок темно, наче в них і електрики немає. Скільки пам’ятає Гриша, Біличка встає і лягає разом з сонцем.
Гриша завісив материними хустками вікна, загнув матюка, гукнув:
— Володя, лаштуй апарат.
— Зараз.
Збиралися гнати самогон. Раніше Гриша було запряже коні, назбирає вночі віз буряків чи кукурудзи і везе по навколишніх хуторах міняти на горілку. Чим не життя? Та й що ще лишалось робити в цьому забутому Богом і людьми хуторі, до того ж ще й самотньому чоловікові. А так, дивись, як є випити, і в гості хто-небудь завітає. Як не Семен, то Гамазур. Невідомо звідки й з’являться, наче з неба впадуть.
Восени і взимку ще так-сяк можна було жити, а весною, літом, якщо немає грошей, ніхто тобі й чарки задаром не наллє. На Йвана, правда, можна набратись, бо по навколишніх хуторах храм. Мати було поповиглядає Грицька з храму, а його не чути й не видно. І як вони, було, п’яні з Росєйкою до хутора добиваються? Проїдуть перехрестя доріг, поминуть стовповий шлях і, як почнуть з’їжджати з гори, на клину між трьох доріг неодмінно попадають. Росєйка лежить в горохові, затиснувши руля, аж руки посиніли, а Гриша упреться в свій, одіпхне його ногами й спить.
Зараз мати в лікарні. До Гриші завітав Володя.
— Як красти буряк і соняшник та продавати за безцінь, краще розжитись на свій апарат. І дешевше, та й горілка своя, не водою розведена. Одне слово, яку захочеш, таку й матимеш, — порадив Володя.
Зробити свій апарат не просто, а тому вирішили поцупити у когось готовий. Знали: в хуторі не один самогонний апарат. Правда, всі вони лежали добряче заховані, під замками.
Володя розвідав, що у Гната в погрібнику припадає пилюкою новісінький. І хоч Гнат не тільки погрібника, а й навіть хати на замок не замикав, вішав на петлі “учбовий”, красти серед білого дня не наважувались. Та й де ти його сховаєш удень, хіба що в бур’яні. А воно, як на той гріх, когось туди і поведе, наче за руку.
Пішли вночі. Ліхтарика не взяли, довелося світити сірниками. Поки знайшли й витягли надвір змійовик, дубові, майже пудові ночви, бак, мало погрібника не спалили. Павутина – як порох. Та якби й згорів, кому він потрібен. Скоро весь хутір згорить к бісовій матері. Тільки дим піде. Ну, хай ще рік, два – і амба. Поки шукали круга, яким бак накривають, геть усі сірники перевели. Володя вже й по два, й по три сірники палив, всі кутки обнишпорив, а круга немає.
— Пали його вже к такій матері, оцей погрібник, — регоче Грицько.
— А круг?
— Ти ж бачиш, немає. Гнат його давно на дрова порубав.
— Якби круг порубав, то й ночов не пожалів би.
Володя відчинив ляду, поліз у погріб.
— Ось він. Огірки ним накриті.
Помаленьку, ніч довга, перенесли всю рахубу на дорогу. Поставили під Андрія Федорового дубками, а самі вирішили скуштувати Гнатових груш. Володя заліз на дерево, трусонув, коли це:
— Кахи, кахи, кахи-и-и! Апчхи! Ап-чхи-и-и! Ач, як росяно.
— Володю, чуєш, Гнат іде. — Гриша гикнув під грушею, засопів. Побачивши, що Гнат суне в садок, втік на дорогу. Володя причаївся на груші.
— Погода добра! — подивився на небо Гнат. — Мать, завтра й дощу не буде. Піду в Багачку, пообідаю.
Поклавши руку на поперека, Гнат чвалає садком.
“І чорти його сюди несуть”, — подумав Володя.
Гнат пройшов під самісінькою грушею, забрів по коліна в картоплиння, спустив до колін штани, сів і, задерши голову вгору, став роздивлятись усіяне зірками небо.
— Е, таки гарна погодка. Зірок он стільки, не визбираєш.
Володя зірвав тверду грушу та бабах нею Гната по голові.
— О, треби тобі такого. Мабуть, уже спіла, бо пада.
Гнат довго нишпорив у картоплинні, нарешті знайшов, попробував, довго плювався.
— Ти ба, зелена, а пада. Мабуть, червива.
Гнат ще трохи посидів, поміркував:
— Ач, як у цім году груш рясно, як лепу. Таки нікому їсти. Явдохи немає, а в мене од них давлєніє, багато не з’їм. Пропадуть, –– Гнат підвівся, пішов у хату.
Звістка про те, що в Гриші діє “гуральня”, швидко облетіла хутір.
Наполохані хуторяни стали перевіряти схованки. Ще, чого доброго, Матієнко знов заявить, вловлять, запитають, де взяв.
Поліз у погрібник і Гнат. Давно не лазив, он скільки там пилюги й павутиння.
— О, треби тобі такого! Невже в мене вкрали?
Весь обплутаний сірою брудною павутиною, Гнат виліз з погрібника, почимчикував до Грицька. Ззаду садком, терном, бур’янами прокрався до хати, тихенько підступив до вікна. Всі вікна позавішувані чорними хустками.
У хаті стриманий, діловий гомін, рівно гуде примус. Гнат зупинився, не знає, що йому робити, здіймати шум чи не треба. Потрібний йому той апарат як сідниці прут. Прийшов, а чого, й сам не знає, аби вдома не сидіти. Ще Гриша виматюка. Хто його зна, де він той апарат узяв. Хотів було повернути назад, та якось наче незручно. Плуганився аж з другого кінця хутора, й дарма. Як хто взнає то щей сміятися буде. Гнат рішуче наблизився до вікна. В хаті розмова, регіт, аж хустки гойдаються.
Гнат ще трохи постояв, подумав, зняв з брів павутину, нерішуче постукав у вікно, раз, вдруге, уявляючи, яким буде Гришине обличчя, коли той відхилить хустку і побачить Гната. Сміх і розмови в хаті вмовкли, наче їх обрізало. Тільки чутно було, як сичить, наче навіжений, примус. Розкочегарили хіба ж так. Гнат стукнув ще раз, та хустки й цього разу ніхто не відхилив. Наче вимерли там, по той бік вікна. Гнат ще трохи постояв і пішов до дверей. Поторгикав — не відчиняються, і знову до вікна.
— Гришо, відчини. Чуєш?
Мовчать.
— Кажу тобі, відчини. Чи ти оглух? За вікном щось кавкнуло, почувся голос:
— Сюди не можна.
Гнат постояв, подумав, знову заглядаючи в шибку, побачив павутиння. Цього разу на картузі.
— Гришо, ти не шуткуй. Віддай апарат. Ти на моєму гониш.
Гриша розкотисто засміявся і кудись, куди саме, важко було зрозуміти через регіт і шум примуса, послав Гната.
— Не шуткуй, чуєш. А ні, так в міліцію заявляю, їй-бо, заявлю. А то ти дуже грамотний, та не дрюкований. Тоді взнаєш, як одвіт перед судом держать будеш.
У хаті вмовкли, причаїлися. Гнат довго стояв мовчки, наґлиґував, нарешті зібравсь було вже чвалати додому. У хаті, мабуть, вирішили, що Гнат пішов, і Володя вискочив до колодязя, мабуть, настав час міняти воду в ночвах. Гнат тим часом шасть у хату.
— Я ж казав тобі, Грицько, це мій апарат. На моєму гониш. — Гриша послав Гната так виразно, що навіть Володя, дарма, що надворі був, почув.
— Ти того, Грицько, не дуже. А то заявлю, дадуть примусовки.
— Іди, заявляй, хоч зараз,— белькотів Гриша. — Мені нічого не буде, а тебе ж, дурака, й посадять. Апарат твій. Раз сидів, посидиш іще,— гиготить Грицько.
Як сидіти, Гнат добре знає, сидів раз. Правда, недовго, та надовго в помку. Ворогу не побажає.
Гнат мовчки сів на лаву. А й справді, який з Гриші спрос: Гриша хай хоч і бригаду разом з усіма повітками підпалить, то йому нічого не буде. Каліка. Інвалід. Він як розхвилюється на допиті, як почне заїкатися й карьожиться, то його будь-який суд виправдає. Не доведи Господи, впіймає Грицька міліція, а Грицько візьме та й бовкне, що то Гнатів апарат. Будуть тоді йому непереливки. Добре, якщо штрафом одбудеться, а то ще й у допр посадять.
Від переляку Гнат аж зблід , став настирним, (не йде додому й квит вже й з хати його виносили), і тільки монотонно й настирно повторю­є:
— Гришо, віддай апарат, не шуткуй, а то в тюрму сядем... — Гриша гигоче, пре матюччя а Гнат знову своє, — Віддай, кажу, апарат, віддай, чуєш, а то тюрми звідаєш.
Гриша ж ніби й не чує його бубоніння. Його увага зараз прикута до тонесенького струмочка, що, зблискуючи, пестить зашерхлу душу.

* * *
Трапилося це відразу після війни.
Приміщення районного суду переповнено, судять Явдоху і Гната за крадіжку з току колгоспного зерна. Надежда проходить на суді як свідок. Хоч і носила зерно з току, де сторожував Гнат, разом з Явдохою, але сама ж і заявила під тиском Матієнка Петра.
— Та я оце хоч зерном розжилася, — похвасталася якось Надежда. — Гнат на току сторожує, а ми з Явдохою та Степанихою носимо ги-ги!
— Це справа підсудна. Хро-хро. Років десять тобі пахне. Якщо не бажаєш у в’язниці сидіти, перевези уночі візком те зерно до мене, у мене шукати не будуть, а сама піди і заяви, а ні, то я сам заявлю, хро-хро.
Опівночі Надежда перевезла зерно, а ранком пішла в міліцію, заявила.
Щоб не роздувати справу в групову (Остап бідняк, Гнат інвалід), Остапиху посадили на два роки за самогоноваріння. Знайшли при обшуку ще і самогонний апарат. За крадіжку зерна вирішили судити тільки Гната й Явдоху. Гнат був сторожем на току, його ніяк не обійдеш, Явдоха — супружниця.
— У вас немає відводу до складу суду? — запитує суддя.
— А облакат тут? — запитує Гнат.
— Тут.
— Ну, тоді усе в справі.
Судді вирішили повести засідання так, щоб виручити когось з родини. Як-не-як, а двоє малолітніх дітей. Одній вісім років, іншій два, на утриманні старий батько. Гнат інвалід війни, а тому вибір припав на нього. Дати йому рік умовно, а потім підвести під амністію з нагоди дня Перемоги; а тому прокурор і судді задавали Явдосі і Гнатові питання, що давали можливість відповідати виважено, обдумано, не припирали до стінки.
— Громадянин Ододка, як ви, фронтовик, докотилися до того, що стали красти колгоспне зерно?
Гнат, що весь час сидів за бар’єром, схиливши голову, рвучко встав, оглянув присутніх, президію, ніяково заговорив.
— Їсти ж нічого. На трудодні нічого не дають, а я , багато не зароблю. А та, — Гнат зробив красномовний жест убік Явдохи, — лінується працювати, корову собі в рот доїть, щоб нам з татом нічого не залишилося.
— Це я ледаща? — розлютовувалася Явдоха.
— Сядьте, громадянко, ми вам слова не давали. Запитаємо, тоді будете відповідати. Продовжуйте, громадянин Ододка.
—Так от, тато в літах, двоє дітей, а заробітків ніяких.
— Можна питання? — звертається до суду адвокат.
— Запитуйте.
— Ви на фронті одержали поранення?
— У руку й у ногу. Тільки в окоп ногу заніс, а він цьвох, стріляє. Цнайпер, мабуть, бо влучив.
— Я запитав про поранення не випадково, — підкреслив адвокат, звертаючись до суддів, — тепер ви бачите, що громадянин Ододка не тільки не міг красти і носити зерно, але наздогнати й затримати розкрадачів соціалістичної власності теж не міг.
— Так я весь зранетий, — зрозумівши, куди хилить адвокат, уточнив Гнат.
— Носив, носив, носив! — репетує, підскакуючи і бухаючи товстим задом по дерев’яній лаві, Явдоха.
— Що ти мелеш, тріпло. Як би я міг носити? Слухай, що розумні люди кажуть, — огризається Гнат.
Заспокоюючи обох, суддя поставив нове запитання.
— Ви сторожували зерно на току біля Човнового, так?
— Так.
— І хто крав, ви, звичайно, не бачили і не знаєте?
— Чому не знаю? — подивувався Гнат. — Надежда, Остапиха, Явдоха.
— Невже у вас настільки гострий зір, що в темряві ви могли когось впізнати? До того ж вони ховалися від вас, — прийшов Гнатові на допомогу прокурор.
— Звичайно, — погоджується Гнат.
— Значить усе це вам відомо з матеріалів слідства, чи не так?
— Так, слідства, — розуміючи, куди хилить прокурор, погоджується Гнат.
— Якщо ви зможете довести це складу суду, то ми вас звільнимо від відповідальності.
— Та як вам сказати, — бентежиться Гнат, — я брехати не хочу...
— Бреше він, — підхопилася Явдоха, — ми домовлялися: якщо на току нікого не буде, те він свисне.
— О, треби тобі такого!
— Почекайте, громадянко, ми вам ще дамо слово, не зводьте наклеп на чоловіка. Я вважаю, що ви йшли навмання.
— Так, навдалу, — підтримав прокурора Гнат.
— Ні, йшли на свист. Наберемо по мішку, Гнат дерев’яною лопатою підрівняє, де надібрано, ще і мішок піддасть...
— Ну-ну, громадянко, продовжуйте, — заохочує Явдоху один із засідателів, найзатятіший, а тому і не посвячений у суть справи ні суддею, ні прокурором.
— У першу ніч по троє мішків набрали, а в другу носили до самого ранку, — відверто зізнається Явдоха. — А Гнат допомагав насипати мішки.
— Ну, це слідством не встановлено, матеріалами розслідування не доведено, — перебиває її суддя, а що стосується обвинувачення, нібито громадянин Ододка, свистів, те я не вірю.
— Свистів, свистів! — репетує Явдоха.
Гнат стоїть за бар’єром, права поранена рука на попереку.
— Свистять, зазвичай, правою рукою, а в громадянина Ододки вона поранена, — наполягає суддя. — Як би він свистів?
— Свистів, свистів!
— Що ти мелеш, тріпло, — обурюється Гнат.
— Допустимо, свистів. Ну, а як він міг почути ваше наближення, він же контужений, по суті глухий.
— Чув, чув! Свистів, свистів!
— А вона самогонку жене, — випалив роздратовано Гнат.
Суддя задзвонив у дзвоник.
— Перестаньте обвинувачувати один одного. Ви, мабуть, погано живете.
— Погано, погано, погано! — репетує Явдоха.
— Тоді як ви могли домовитися. Не логічно якось виходить.
— Домовилися, домовилися!
— Добре. Раз уже вас дружина обвинувачує в тім, що ви свистіли, спробуйте зробити це в приміщенні суду. Я впевнений, що нічого з цього не вийде.
Гнат заклав три пальці в рот, подув.
— Ну, що я вам говорив, — зрадів суддя. — Куди там йому свистіти.
— Він не тільки свистів, він ще і красти допомагав, і сам носив.
— Ну, це вже наклеп! — обурився прокурор. — Прийдеться, громадянко, призвати вас до порядку, інвалід другої групи не міг піддавати, а тим більше носити мішки з зерном.
— Носив, піддавав, носив, піддавав! — волає Явдоха, впевнена, що Гната хочуть вигородити, а її посадити.
— Якщо ви це робили, як говорите, то це не просте злодійство, а групове і, відповідно до закону, вам світить до десяти років позбавлення волі, а якщо справа була так, як говорить ваш чоловік, то, з огляду на деякі пом’якшувальні обставини: участь у війні, неповнолітні діти, поранення — два роки.
— Нехай хоч і двадцять, а свистів, — кричить Явдоха.
— Але він же не вміє.
— Уміє. Ще й як уміє. Нехай не три, а два пальці в рот кладе.
— Добре, спробуйте ще раз, — звертається прокурор до Гната. — Це дітвора свистить, а дорослий... Я і не інвалід, а вже не свисну.
Гнат заклав у рот два пальці, подув.
— Глибше, глибше засовуй, — командує Явдоха, — як тоді.
Гнат як свисне на весь зал, навіть люди попригинались.
— От бачите, він і тоді так свистів.
— От дурка, — вилаявся Гнат. — Призвела. А ти буряк крадеш.
Суд пішов на нараду, а Гнат і Явдоха лаються.
Гната й Явдоху засудили до п’яти років позбавлення волі.
— Йому більше дайте, він буряк і кукурудзу краде! — репетує Явдоха.
— Мовчи, собака, — обурюється Гнат.


39
Повернувся з армії Артем. Ідучи мимо кладовища, роздивлявся довкола. Погляд ковзнув по вершечках хрестів, і ні на чому особливо не затримуючись, двори спустіли, дерева і садки вирубано, відбіг аж до самісінької дороги.
Життєвий шлях Артема у мріях, у розмовах батьків ще з першого класу пролягав мимо хутора. Він ніколи не покладав на нього ніяких надій, не зв’язував з ним ніяких сподівань, а тому взяв і викреслив його зі своїх думок і свого життя раз і назавжди. І ось зараз на кладовищі раптом зрозумів, що хутірське життя, від якого він колись втікав, було в чомусь і розумнішим і розміренішим міського. І що, можливо, всі оті витребеньки, оте все, що він колись вважав за пусте, чим зневажав, якраз і є те головне, без чого неможливе в людині справжнє.
На сьогодні в хуторі залишився десяток дворів. Живуть в них переважно старі. Через рік-два не залишиться нікого. Багато дворів поросло бур’янами, жовтіло глинищами. Вітер здіймав сірі хмари задушливого пилу з побитого шашелем і грибком трухлявого дерева, солому з повалених на землю напівзотлілих, вкритих павутиною покрівель, носив над дорогою, вигоном. Запах гнилі і старого житла висів над кладовищем.
Колись на проводи і у Великдень вони бігали на кладовище збирати крашанки — крашені яйця — ходили разом з бабусями на гробики поминати померлих. Спочатку осичником, потім вигоном, городами, садками. Поки доберешся до кладовища хіба ж так ухоркаєшся.
І ось тепер, коли хати розібрано, садки і осичник вирубано, дорога, здавалось, була поруч, начебто її хто взяв і перемістив принаймні наполовину ближче. Тільки стара верба при дорозі невідомо як і вціліла. Граючи в жмура він не раз ховався в її просторому дуплі. Тут з Антоном і Степаном зривали вкрадений у Андрія Переляки патрон.
Давно те було. Немає вже в хуторі його шкільних товаришів. Роз’їхались — хто в Байрак, хто в Полтаву, а хто і далі. Про молодих і говорити не варто. Ті мало не з колиски настроюються втікати з хутора.
Артем пройшовся напівспустілим хутором, пішов додому.
Хутір гинув. У цьому вже не було ніякого сумніву. Одних це бентежило, других кидало в розпач, треті готувались до переселення, дехто не витримував, заливав і турботи, і розпач горілкою. Тільки бабу Олену все це мало обходило. І хоч після паралічу не минуло й року, вона відчувала — смерть не за горами, і старанно готувалась до зустрічі з нею.
Баба Олена, як і раніше, сиділа під хатою на лавочці, вдивлялась у грайливе текуче марево, думала свою думу. А думи її були невеселі. Одна смутніша за одну.
Ціле життя, поки ще почувала себе не дуже кепсько, вона боялась смерті, а тому й заводила інколи мову про неї, сподівалась, що Бог почує, змилується й відведе смерть.
І тільки в останній рік після паралічу, коли стала вже справді немічна, баба Олена ніби збайдужіла до життя. Боятися смерті вона, звичайно, не переставала й тепер, але на це в неї були зовсім інші підстави, — вона боялась вмерти, не попрощавшись з сином, не сказавши йому останнього слова, яке виношувала в душі протягом усього життя й берегла наостанок. І цей страх, мабуть, теж вкоротив їй віку.
Десь, починаючи з жнив, у старої стали наливатися ноги. Раніше тонкі, сухі, вони тепер були лискучими, товстими й незграбними. Баба Олена обмацувала їх, давила пальцями, від чого на ногах надовго залишались ямки-сліди, наче на тісті.
Манька стала давати свекрусі меду. Стара їла його неохоче, не любила меду з дитинства. Невідомо, чи то від меду, чи то від сонця вона таки й справді трохи подужчала, посвітлішала, ожила, сіре лице зарум’яни­лось, ноги стухли. Ходила по городу, ганяла курей, щоб не вибивали в картоплі кубел, менше говорила про смерть.
— От бачите, стали поправлятися. Дивись, ще год-другий поживе­те,— підбадьорювала свекруху невістка.
— Облиш, облиш мене, Манько. Не хочу вже жити. Спасибі тобі, дай Бог тобі здоров’я за все. Нажилася за свій вік, надивилась. Якби повертало на весну, то можна б було ще трохи пожити, а в зиму йти не хочу, боюся. Не дай Бог вмру, і вам клопіт, і людям.
В одну з серпневих ночей бабі Олені привидівся чоловік. Вона його зразу впізнала. Колись, мало не шістдесят років тому, Він так само серед ночі став на дверях з двома снопами околоту і забрав з собою двох синів — Луку й Василя.
Олені не було і тридцяти. Дошкуляв жарою серпень, а тому спали з Павлом на земляній підлозі, ще і двері в сіни навстіж відкриті.
В одну з ночей Павло, як завжди, заснув, а Олена не спала, переверталася з боку на бік. Дивиться, а із сіней в хату суне величезний дядько з двома снопами околоту; став на порозі, заслонив пройму дверей. Олена злякалася, нахилилася до Павла, штовхнула під бік, зашептала:
— Павло, дивися, який дядько на порозі стоїть.
— Де? — піднявся на лікті Павло. — Нікого немає.
— Та он же, невже не бачиш?
— Спи краще. Не спиш, воно тобі і вздрівається, — сказав Павло і відвернувся. Олена ще раз глянула на двері, але нікого не побачила. Може, Павло і правий. Потихеньку задрімала.
Не пройшло й тижня, як від різачки вмер старший син Василь, а ще через девять днів, молодший Лука.
— От тобі і два снопи околоту. Це мені знак був, — ридала Олена.
І от знову став з’являтися той дядько. Цього разу за її душею прийшов. Дивно, що Він зовсім не постарів. Тепер майже кожну ніч Він знов з’являвся в дверях, потім ховався в куток, а коли вона стуляла повіки, підходив до самісіньких ніг, очікував, коли засне. Варто було їй забутися, як Він сідав поруч на піл, починав говорити, і тоді вона прокидалась, розплющувала очі, а Він знову тікав у куток.
— Ось глянь, Манько, який дядько в дверях стоїть, об одвірок обіперся,— гукнула невістку.
— Хто б там стояв? Нікого немає. То вам так видається. Спіть ото. Пізно вже.
— Е, не вздрівається. І невже ти ото не бачиш? Ти ж молодша від мене. Он Він! Від дверей у куток посунувся. Я його впізнала, Манько, їй-бо, це Той самий, що забрав Луку й Василя. Тепер по мене прийшов. Ач, всміхається. Почув. Правду, значить, кажу.
Інколи, щоб заспокоїти бабу Олену, Манька лягала спати разом з нею в хатині. В такі ночі ніхто не турбував бабу Олену, вона спала спокійно.
Але як тільки почались нічні зорепади, як тільки вечори, а особливо ночі стали прохолодні, а на спориш замість роси став висипати сріблястий іній, бабі Олені знову погіршало. До того ж пройшли дощі. Осені, з її дощами, холодом, а інколи і заметілями, баба Олена не любила, навіть коли була молода.
— О, знов наступає каторга,— скаржилася вона. — Ні погуляти, ні на світ Божий помилуватися.
Щупленька, мерзлякувата, баба Олена щораз частіше забиралась на піч, на теплий черінь і злазила звідти тільки поїсти та сходити до вітру.
Сходить і знову лізе на піч.
— Щось мене, Манько, наче аж морозить.
— У хаті тепло. Посидьте хоч трохи на лаві.
— Е, мабуть, я таки полізу на піч.
Вона просто боялася застудитися і вмерти від простуди. — Щоб отак день і ніч на печі сидіти, воляче здоров’я треба мати. Я й тижня б не витримала.
— Е, хай, Манько, хоч як тепло, а як своя кров не гріє, від чужого тепла не зігрієшся. Та й де воно, те тепло. Дихаєш — і пару видко.
І от нарешті після дощів знову потепліло. Плив павутиною вересень. Сходило теплом бабине літо. Баба Олена знову перебралася в хатину, де мешкала з ранньої весни і до пізньої осені колись з онуками, тепер сама.
У вересні їй стало зовсім погано. Ноги налилися, аж блищали. Дедалі важче і важче ставало ходити, і баба Олена зрозуміла, що нової каторги, себто зими, вона не переживе. А коли помирати зимою, то краще вже зараз. Помилувалась весною, надивилась на літо, з ними і піде до своїх. Місяцем пізніше, місяцем раніше, яке вже це має значення для такого довгого, як у неї, життя.
— Вмру, покинете мене отут одну серед поля, а самі поїдете,— часто скаржилась баба Олена.
— І чого б ви вмирали,— заспокоювала свекруху Манька.
— Того, що вже смерть прийшла. А ви тільки й ждете, коли я вмру, щоб не возитися. Та, може, воно й правильно. Куди мені старістю їхати? Буду потім лежати серед чужих? Краще вже тут. От тільки кладовища не стане. Годів через десять зорють його й признаку не лишиться, тільки жито наді мною шумітиме.
— Не зорють,— невпевнено сказала невістка, бо після того як зорали озера, на яких і через десять років буде плодитись самий бур’ян після того, як викорчували дерева, якими ті озера були обсаджені, розорали обніжки, де ще можна було хоч так-сяк випасати худобу, ніхто і ні в чому не міг бути впевненим.
Люди ще трималися на місцях, але в душах було сум’яття. Наче якась пошесть, чума чи холера, колобродячи душі, ходили хутором неспокій, невпевненість. Хуторяни ладні були тікати куди завгодно, хоч світ за очі, та не за горами була зима. А проти зими вириватись не кожний наважувався. До того ж треба було впорати грядки, зсипати в погреби урожай. Та, мабуть, найміцніше тримала всіх земля, на якій вони народилися, виросли і в яку повростали так, що й не зрушити. Земля, на якій працювали й зжили вік їхні батьки і батьки їхніх батьків, аж до десятого коліна і в яку вони колись ляжуть.
Бачила все це і баба Олена, хоч і розуміла, що Микола й Манька лишилися тільки через неї. А як тільки вона помре, зберуть свої манатки, збіжжя, знімуться й поїдуть звідси в Запсілля чи Байрак. Похідний, дорожній настрій відчувався в усьому. Корову продали ще весною. Хазяї! Порося, правда, ще держать, та хіба його довго зарізати? Все зайве, обтяжливе було продане, в тім числі й шифер, яким колись збирались перекривати хату. А під осінь знайшовся покупець і на стіжок сіна, який за півтора року помітно осів, і варто було подути вітрові, як від стіжка несло пріллю й мишами.
Ні погрібника, ні повіток ніхто не лагодив, навіть не мазав. Та й хата давно вже бачила щітку, навіть зокола. Ніхто її не шпарував, не білив. Інколи, правда, Манька брала віхоть, мазала долівку, черінь, перетрушу­вала всю одежу в хаті й хатині, постіль. З усього було видно, ждали її. Вона була на заваді і від цього почувала себе дуже незручно.
Уночі у напівспустілому дворі протяжно вив біля обшарпаної будки Мухтар. Собака — й той відчував наближення змін, йому, мабуть, теж не хотілося, та й шкода було залишати домівку, хоч і погану, зате свою.
А Манька й Микола все прицінювалися до хат то в Байраку, то в Запсіллі, то в Багачці, та ніяк не могли вибрати. То в ціні не сходилися, то в чомусь іншому. В однім місці не подобалася садиба, дворище, в іншому не було погреба, колодязя. Ще десь сутужно з роботою. Звичайно, що все так і було, та баба Олена добре розуміла — єдине, що по-справжньому тримає невістку й сина в хуторі, це її життя. Через неї вони не наважуються зриватися з місця. Для чого тягнути за собою зайвий тягар. Тут і дурневі ясно, чекають її, бо все вже давно складене, пов’язане в вузли й вузлики, готове до від’їзду. Ніхто й ні до чого не докладав рук. Не вистачало лише останнього поштовху, її смерті. Але ж у яму живцем не ляжеш. Колись вона пекла невдатний хліб, тепер ось невдатна в потрібний час умерти.
Зрештою, баба Олена дуже й не нарікала на долю. Кожен повинен отримати своє, кожному рано чи пізно воздається за все. В цьому, мабуть, і полягає вся премудрість і справедливість життя. Колись давно вона залишила малого сина в Байраку, тепер він залишить її серед степу.
Вона те зробила не з доброї волі, а він хіба з доброї? Так склалося життя.
Щодалі частіше баба Олена мацала пульс, онук таки навчив, перевіряла, чи б’ється серце. Серце билося слабкими поштовхами, ледь чутно, то часто раз по раз наче кудись зникало.
— Чи його там чорти зашморгнули? — думала роздратовано. Відчуваючи, як невблаганно насувається смерть, баба Олена перестала спати, вимотувала безсонням рештки своїх і так невеликих сил.
Гість, який раніше з’являвся в хатині вряди-годи, тепер приходив майже щоночі. Бабу Олену брав острах. Ще чого доброго застане сонну зненацька. В збудженій уяві спливало давнє, ще в дівоцтві почуте, що сон — це та сама смерть. Коли людина вмирає, душа полишає тіло назавжди, під час сну — ненадовго, щоб прогулятись. А що, як Отой, що кожної ночі стоїть в кутку, і є смерть? Може, Він тільки й чекає, коли вона засне. І як тільки душа залишить тіло, Він ввійде в неї і більше не впустить її. Надто вже вона слабка й немічна, щоб боронитися.
З початком сутінок, майже разом з курми, баба Олена лягала на піл, згадувала своє життя, всіх тих, хто вже давно був там, подумки розмовляла з ними, розпитувала, як там — гарно чи погано, вивідувала, чи приймуть, чи не зобиджатимуть. Інколи не помічала, як і засинала.
— Ні, ти ще не все зробила на землі. Іди геть від нас,— проганяв її покійний чоловік Павло.
— Е вже все, Павле. Присягаюсь, як на духу, клянусь як на сповіді. Ну, чого ти мене гониш? Візьми вже до себе.
— Ні, не все. А син? Про сина забула?
Баба Олена здригалась, розплющувала очі, підхоплювалась з полу і ніяк не могла второпати, чи це їй просто привиділось, чи, мо, вона на мить забулась і їй все це приснилось. Спускала на долівку босі ноги, ставала на коліна, подовгу клала поклони, обмахувала себе хрестами:
— Господи, святий і прісний, всемогутній і милосердний, ти одна моя віра й надія, не дай зійти, не попрощавшись. Який тільки гріх, мати Божа, цариця... свята заступниця, простіть, дайте спокутувати...
Скінчивши молитву, підводилася і, щоб ненароком не заснути, намощувала в головах всякої всячини — качалку, рубель, кидала на них старий, засмальцьований піджак, складала порожні пляшки, накривала все це подушкою.
Лежала напружено, придержуючи споруду рукою, щоб не роз’їхалась. Варто було розслабитись, задрімати, як вся ця рахуба з гуркотом розкочува­лась, падала на долівку.
Баба Олена прокидалась, шукала очима Його. А Він наче навмисне стояв у кутку, всміхаючись, чекав, коли вона міцно засне, щоб ввійти в неї і приспати навіки.
— Все стоїш, щоб Ти в ката стовпом став, ніяк не діждешся? Щоб Ти так своєї смерті ждав! Щоб з Тебе дух вигнало, щоб Тебе зігнало, як гору, як Ти за моєю душею ганяєшся,— слала прокльони, а Він наче тільки й чекав на них, стояв, усміхався.
Спала тепер баба Олена здебільшого вдень. Засинала, коли надворі видніло, і Він зникав. У хаті, в сінях починали ходити Микола та Манька, товклися, гомоніли, і їй було зовсім не страшно. Інколи, зачувши кроки, підхоплювалась, виходила в сіни.
— А, це ти, Манько? А Микола ще не пішов?
— Ні.
Баба Олена боязко прочиняла двері, нерішуче, боком входила в хату. Продівши за ніжку лави широкий пасок, Микола однією рукою натягував його, другою швидко, так що миготіло в очах, правив бритву.
— Ти ж, Миколо, гляди, не заходь далеко, а то не дай Бог, умру, не діждусь,— нерішуче нагадує баба Олена.
— Не вмрете. Ви вже сорок років вмираєте,— відказує Микола, круговими рухами намилюючи щоки, бороду, шию.
— Ніяк не діждешся. Не бійсь, я твоєї ями не заляжу,— каже з образою на сина й нечутно сунеться назад, у сіни.
Безсонні ночі дедалі більше давалися взнаки. Остаточно знесилівши, баба Олена одного разу пізно ввечері прийшла в хату, просто біля порога кинула на долівку линтвар, вмощуючись спати, виправдовувалась:
— Знову Той по мою душу прийшов.
— І чого ви ото вмощуєтесь під припічком. Лізте вже на піч, а то наче ми вас з хати виганяємо.
— Не лай мене, Манько. Мені вже недовго з вами бути. Хоч трохи біля вас полежу,— сказала, а про себе подумала: «Якби Микола попросив, полізла б. Де б сказав, там і лягла, хоч за порогом».
— І що б ви ото балакали?
Знову Манька. Микола майже ніколи до неї не озивається, хіба як вип’є. А яка в п’яного мова — сама лайка. Та нехай, і на тому спасибі.
— Е, ні, вже скоро. Скільки ж можна жити? Шкода мені з вами розставатись, та нічого не вдієш. Покинете мене тут саму серед поля,— і заплакала, тихо, нечутно, не витираючи сліз. Був би живий Іван, він би її не залишив.
* * *
На Теплого Олексія, повертаючись з Далекого Сходу, Іван прийшов додому. Капало з стріх. На дірчастому крихкому льоді, синіли калюжі. Сніг темнів, насичувався вологою. Іван вийшов з вагона й очманів з радості. Йшов по топкій, ненадійній дорозі в Байрак, не звикати. Зайшов до Штимів.
— А що ми тобі скажемо, — говорив Гаврило. — Микола учиться в Сорочинцях, мати ходить по хуторах, підробляє. За Альошу ти, мабуть, знаєш, убив його Качечка, Ілля в родичів.
— А батько? — напружуючись, запитав Іван. Він уже зрозумів, відчув кожною порою шкіри, кожною клітинкою, що батька немає, і в той же час продовжував вірити в чудо. Але роки, проведені в таборах, руйнували, спростовували цю віру, переконували — чуда не буде.
— Батьку! — спалахнуло в мозку, запекло під сонячним сплетенням, обпекло обличчя. — Де він похований? — сухі спазми зжали Іванові горло, перехопили подих, кадик судорожно заходив по горлу.
— Того, Іване, ніхто не знає. Забрали в Диканьку, там десь під повіткою і згинув. Ти не переживай. Що поробиш, життя. Тут половина байрачан не знають, де хто похований.
Наступного дня Іван відшукав Миколу, матір.
— Де ж ти, синок, подівся? Я вже думала і не дочекаюся, — ридала, падаючи на Іванові груди, Олена.
Кілька днів Іван гостював у матері. Олена не могла нарадуватися сином. Радується, радується, а потім раптом засумує. Птахи навперебій щебечуть, співають, а в берестині по ночах сичі тужать.
— Ох, не до добра! — галасливо зітхає Олена. — Так-таки плачуть, що б вони видохли, а берестина всохла. Бути війні. Голод минув. А вони не вмовкають. Рідні мої, синочки, навіщо я вас на світ народила?
Ішла весна 1941 року. Чекати залишалося не довго.

40
Після того як Явдоха полишила Гната і пішла до дочки, Гнат довго не знав, що йому робити, до чого докласти розум, руки. Сидів, сумував у хаті. Довідавшись, що хуторяни майже кожної неділі їздять кіньми в Миргород на базар, Гнат однієї з таких неділь прив’язав свою корівчину й телицю до ручиці, сів на воза й поїхав. До обіду збув обох. Може, дійдуть чутки, прибіжить.
Гроші, які вторгував, майже тисячу, склав у банку, закопав у погребі.
— Не дам нікому, хай краще згниють.
Тепер Гнат кожного ранку прокидається вдосвіта. Ніяк не звикне до самотності. Моторошно самому в хаті. Лежить, чекає того ранку, як Бога. Вже і на вулицю виходить, і під хатою, буває, сидить, жде, коли розвидниться, а воно все ніяк на світ не благословляється.
Аж ось нарешті посвітлішали вікна, зарожевіла причілкова шибка. Гнат повагом піднявся, одягнув сірі, в смужку штани й темну сатинову сорочку-косоворотку навипуск із стоячим комірцем, підійшов до дзеркала, задер голову, застебнув збоку на два білих ґудзики. В таких же сорочках і штанях Гнат ходив і по хутору. Він завжди всього купував по парі: одна на вихід, друга на щодень.
Гнат ще трохи постояв перед дзеркалом, оцінюючи себе поглядом, пішов надвір. Запрутив ціпком двері, щоб видно було, що в хаті нікого немає, і висілком на шлях. Надумалось Гнатові піти в райцентр. Нещодавно Гнат одержав пенсію, мо, що купить. Можна б, звичайно, і в Байрак зайти до дочки, якби Явдоха не скоїла отаке. А так хто його там чекає? Наказала, набрехала сім міхів горіхів, гречаної вовни, і всі неповні, можна й не перевіряти.
— Урем’я раннє, — Гнат озирнувся, набавив крок.
Вийшов на світанку — не хотілося, щоб його бачили хуторяни. Скажуть, пішов пропивати гроші.
Ще зовсім недавно разом з усіма ходив Гнат по корову. В руках у нього був налигач, на зворотному шляху - путо. Він або ж вимахував ними, глибоко накульгуючи, або ж, взявшись за кінці, хомутом накидав на плечі. Та, мабуть, найчастіше він носив їх через плече: одна рука навпроти грудей, поранена на попереку, от-от почне шарити спину, та ніяк не відважиться на людях.
— Що ти, Гнате, чумаришся, як порося об саж, — сміється Гриша.
— О, треби тобі такого! — стрепенеться Гнат і йде далі.
Аж ось і стовповий шлях. Гнат звернув на грейдер, як завжди щось мугикаючи собі під ніс.
— Хоч би машина йшла, абощо,— подумав уголос. Але замість машини прошелестів асфальтом автобус, став на зупинці. Гнат навіть кроку не прискорив. На автобуси Гнат давно не сідав, принципово, попутна — то інша річ. Хоч зупинить, де скажеш.
Років з десять тому, тільки-но проклали асфальтовий шлях і почали ходити перші автобуси, сів в автобус і Гнат. Не встигли доїхати до Косогора, як Гнатові приспічило до вітру.
— О, треби тобі такого, вп’ять давленіє,— проказав Гнат і до шофера: — Ей ти, зупини, треба вийти.
Шофер був набагато молодший за Гната, хлопчак, а тому Гнат і звернувся до нього по-простому, на «ти», як зробив би це в хуторі.
Шофер навіть голови не повернув у його бік, і Гнат подумав, що той, мабуть, тугуватий на вухо, не розчув, інакше б чого йому так вестися. Гнат поставив себе на місце шофера і остаточно вирішив: не розчув.
— Ти, того, я не шуткую,— повторив він. — Зупини, а то можу оскандалитись. Дуже вже сильне давлєніє,— Гнат нетерпляче переступає з ноги на ногу, жалібно поглядає на шофера. Ремінець на штанях, уже розстебнутий, дзеленчить пряжкою.
— В дорозі не маю права. Тільки на зупинці,— обертаючись, озвався шофер. — До того ж ще й спізнююсь, туман он який.
— Ну, ти вже пожалій. Дуже тебе прошу. Ще покійні тато казали, що я слабкий на втори, а після того, як на базарі в Хоролі з’їв сто вареників з сиром, зовсім розсупонився, їй-бо, не витримаю. Зупини.
Гнат почав розстібати штани.
— А хто вас заставляв їсти скільки? — всміхнувся шофер. — А тепер голову морочите.
— Так договорено було. Або всі сто безплатно, або ні одного. Я й погодився. Дуже вже голодний був, з полону йшов, а грошей, щоб купити, не було. Якби не з’їв, побили б.
Тим часом автобус вибрався на косогір й почав спускатися до розвилки. Шофер знову всміхнувся, глянув на Гната.
— Тоді я за себе не ручаюсь, я попереджав,— ображено й болісно сказав Гнат, тримаючи в здоровій руці розстебнуті штани. Лице в Гната стало сіро-землистого кольору. Шофер, мабуть, таки зрозумів, що пасажир не з примхи домагається, щоб він посеред поля зупинив автобус, загальмував.
— Може, ще й підождати? — поглузував, відчиняючи двері.
— Спасибі, не треба! — зовсім серйозно відповів Гнат, скачуючись із грейдера в улоговину. Присів. Під ноги клубами накочувався туман.

* * *
Був кінець літа 1941 року. Гнат уже місяць був у полоні, сидів у хорольській ямі. На початку він рахував дні, але після шостого чи сьомого збився з ліку. В часі, орієнтувався по погоді. Листя не жовтіє, не обпадає, виходить, ще не осінь. А яке в той чи інший день було число, мало хвилювало Гната. Він і в хуторі не завжди знав, яке.
Колись тут був кар’єр, цегельний завод брав глину. Тепер — концтабір. Звичайна яма, на дні якої сиділо кілька тисяч таких само бідолах, як він. Німці були переконані, що до початку зими Москва упаде, і полонених розпустять по домівках. За кого доручиться місцева влада, староста, бургомістр, звільняли прямо зараз, без запинки.
Годувалися полонені, чим прийдеться. Кидали в яму буряк, картоплю. Хто меткіший, той і схопив. Іноді баланди зварять, подадуть. Для того, щоб поліпшити харчування, були створені спеціальні бригади з військовополонених. У супроводі охорони, переважно поліцейських, вони ходили по околишніх селах і хуторах, випрошували в людей хто що дасть. Незабаром люди самі стали приходити до табору, кидали в яму вузли з хлібом, пирогами, яйцями, та незабаром, побоюючись передачі зброї, доступ мирного населення до ями був припинений, а харчування військовополонених статтею Третього Рейха, з усього видно, було не передбачене.
Задощилось. Полонені почали голодувати, хворіти. Яму залило, розквасило. Кинуть німці буряк, голодні полонені кинуться туди юрбою, втолочать у землю, буває, і задавлять кого. Гнат намагається не лізти в ту веремію, краще голодним бути.
Щодня в табір навідувалися представники з околишніх сіл, прилеглих районів, брали під розписку своїх, а іноді і чужих. Німці відпускали. У селі була потрібна робоча сила, приспіло збирати врожай.
Приїхали представники і з Байрака. Зарослий чорною аж сизою щетиною вийшов і Гнат. Усіх відібраних вивели на київський тракт. Гнат незабаром відстав, завернув до дворів, може, хто поїсти дасть, і незабаром потрапив на хорольський базар, пішов уздовж збитих з дощок столів. Біля огрядної молодиці з макітрою зупинився. У макітрі помащені маслом вареники із сиром парують.
— Проходь, чого заглядаєш, як сорока в стріху, — жохнула Гната молодиця, відразу визначивши, що Гнат не покупець.
Гнат слухняно пішов уздовж рядів із фруктами, овочами і повернувся назад, ще раз заглянув у макітру. Вареники в макітрі були не сільські, а дрібні, міські. Гнат глянув на тітку. Ця не дасть. Така, як і його Явдоха. Погляд гострий, суворий, з усього видно, сварлива баба, а їсти хочеться аж душа болить. А, може, украсти? Хапнути в жменю і бігти? Гнатися тітка не наважиться, побоїться кидати макітру. Гнат знову глянув на тітку. Рухи в молодиці точні, швидкі, очей не зводить із Гната. Якщо раптом піймає за руку, то без руки залишиться, викрутить.
До тітки підійшли двоє хлопців, узяли по три вареника, стоять, уплітають за обидві щоки. Гнат очей не зводить з хлопців, тільки жовна катаються та ніздрі грають, всмоктуючи неймовірні дражливі запахи.
— Що, вареників хочеться? — сміються хлопці. — Беріть, гарні, м’які, теплі!
— Узяти б, так грошей немає, — ковтнув слину Гнат. — А вареники, бачу, не погані, звідати можна б. Голодний, з полону йду.
—Ну, так беріть пару, покуштуйте. Ми заплатимо.
Гнат з’їв два вареники, і пальці облизав, стоїть, дивиться на макітру.
— Спасибі, що почастували. Я б їх усі з’їв до одного, — винувато посміхнувся Гнат.
— Скільки їх там у вас? — запитали хлопці в торговки?
— Так було сто з хвостиком, чи то сто десять, чи то сто одинадцять. Десяток продала...
— Ну, то як, будете їсти? — запитують хлопці. — Тільки щоб усі, інакше бити будемо, — сміються.
— Договір дорожче грошей, — пробубнів Гнат. Що буде, те і буде, хоч наїсться досхочу, а там нехай хоч і вб’ють.
— От вам гроші, ставте макітру, — посміхаються хлопці.
Гнат накинувся на макітру. Десятків п’ять вареників кинув у рот і не зачепилися ніде. З’їв ще десятка півтора — два, але вже повільніше. Передихнув, з’їв ще десяток і раптом відчув — нікуди. Дихати немає чим. Стоїть, поглядає по сторонах, куди б змитися.
— Якщо не з’їсть, макітру на голову одягнемо, — всміхаючись, гомонять проміж собою хлопці.
Гнат хитнувся до прилавка, заглянув у макітру, а там ще десятка два залишилося, в маслі плавають, і аж нудно стало. Гнат глянув на хлопців, закрив очі, шаснув навмання в макітру рукою, силуючи себе, з’їв ще десяток. Під кінець поклав у рот ще один, а він уже не пролазить, так у роті й лежить. Можна б ще пару за обидві щоки покласти, але дихати зовсім нічим буде, він і так ледь дихає. «Усе — смерть», — подумав Гнат і закрив очі.
—Не можу, хлопці, не розрахував малість.
— Договір дорожче грошей, — хлопці підступаються до Гната ближче. Тільки так зараз відметелять. От-от на калган візьмуть. З переляку Гнат проковтнув той вареник, що був у роті, і з’їв ще вісім. У макітрі залишився один. Він поклав його в рот і, бачачи, що хлопці задоволені, пішов. Так і йшов, оглядаючись, з вареником у роті, не маючи сил проковтнути і боячись виплюнути, раптом хлопці слідкують за ним? За містечком проковтнув і той і раптом відчув, як його скрутило, занедужав на живіт, а присісти ніде. Городи прибрані, ніде ні кущика. Ліворуч стирчить іржава від недавніх дощів стерня, далі оранка, поперед бадилля соняшника. Гнат присів, відчув, як полегшало, пішов далі. У крайньому дворі побачив: жінка картоплю забирає, добре, що хоч спиною до нього. А Гната припекло — не передати. У животі, начебто розпечене вугілля катається, вогнем палить. Гнат уже не встигає штани знімати, крок ступив і сідає, невідомо, що й робити. Гнат зняв штани, узув чоботи на босі ноги, кинув штани через плече, йде в одній натільній сорочці. Аж тут німці на машинах назустріч рухаються. «Ну і чорт із ними», — подумав Гнат. Порівнялися з Гнатом, сміються, пальцем указують, гогочуть:
— Що, пан, до матки? Гут, гут!— вказують пальцями нижче пояса.
— До матки, до матки, — відповідає Гнат, і біжить на узбіччя, сідає і крізь різь у животі і муки, чує гомеричний регіт.

* * *
З тих пір і не сідає Гнат в автобуси. Гнат не те, що в райцентр, по корівку вдвох ходити не любить, захопить зненацька «давленіє» і біжи чи в лісосмугу чи в кукурудзиння. Коли сам йдеш, те й нічого, а коли вдвох, сорому не оберешся. А навіщо? Над ним і так весь хутір потішається.
Легкий ранковий вітерець пройшовся по верхівках дерев, дрібно затріпотів в осиковому листі, струсив Гнатові на плечі разом з росою нічну прохолоду.
— О! Треби тобі такого. — Гнат звернув з-під осик на грейдер. Набавив крок. Над косогором зійшло сонце.
На зупинці Гнат побачив Баламута Василя. Той будував хату в райцентрі, працював у місцевому колгоспі. В хутір навідувався рідко. Те, що мати жила в Мишка, переживав боляче, носив у душі затамовану образу.
— Здоров, Гнате, а ти чого тут? — подивувався Василь.
— Та думаю любительної випити.
Зайшли до буфету.
— Ей, ти! — гукнув Гнат на продавщицю. — Мені стакан любитель­ної! Можна?
— Рано ще. Порядку не знаєте?
Під сердитим поглядом молодої вродливої буфетниці Гнат зніяковів.
— Мені можна. Я на пенції. Вінвалід.
— Ну й що? — буркнула продавщиця, але таки налила. Гнат випив, втерся, відійшов від прилавка. Права рука на попереку вверх долонею.
— А закусити чого ж не береш? — подивувався Василь. — Сп’янієш.
— Оп’янчитись — то не оп’янчусь, а як закусю, то можу оскандали­тись. Сильне давленіє.
— А-а-а! — засміявсь Василь.
Гнат трохи постояв, подумав, попрямував до залу.
— Піду, мабуть, два стакана чаю вип’ю. Для держави.
— Що, зніма?
— Га? Та трохи бидто зніма.
Як і все геніальне, ліки від «давлєнія» були в Гната дуже простими. Склянка горілки і дві склянки чаю. Вип’є Гнат склянку «Любительської» або «Стрілецької», скріпить чаєм і йде було з самісінької Багачки хоч би тобі що. Де й держава береться. Не так, як раніше: по десять разів забігав у ріллю. Тоді Гнат навіть і по дорозі не йшов, а все попід деревами. Ближче до поля держався. Та після того як Явдоха залишила Гната напризволяще, ненадійними стали і ці ліки. Нема, нема — та й підведуть.
— О, треби тобі такого! — дивується Гнат і біжить у пшеницю. — Мабуть, понервувався.
Гнат ввійшов до зали, взяв підноса, посунув до роздачі. За стойкою стояла Івана Михайловича Параска. Вона вчилась на курсах поварів і була в чайній на практиці.
— Здорово, Параско! Мені аби чаю гаряченького, та ще й кріпкого,— попросив Гнат.
— Здрастуйте, дядьку! А перше та друге не берете?
— Га? Ні, не беру,— нерішуче, ще, чого доброго, Параска тепер його і за знайомого не признає, сказав Гнат і просто біля роздачі став пити чай.
Параска всміхнулась. Гарна, здорова, а головне — повар. Думав Іван, якнайгірше буде з дочкою, а воно вийшло навпаки.
— Я чув, Степан буцімто побрався в армії? — запитав Гнат.
— То неправда, дядьку. Батько його не раз оженить кругом хати.
Гнат перевернув порожні склянки догори дном, поставив на пластиковий піднос, рушив до виходу.
— А платити хто буде? Пушкін? — гукнули від каси.
— Га? А, звиняйте. Я зараз. — І простягнув десять копійок.
— До свіданія, дядьку,— гукнула Параска.
— А, це ти? До свіданія.
Срібний Василь, мабуть, вже пішов на роботу, а Гнат спустився зі східців і через дорогу пошкутильгав до лотка. Там продавали кавуни. Гнат зайняв чергу. Міг би взяти й без черги, та куди йому поспішати? Вибравши рябого кавуна, попрошкував у хутір. Іде додому, міркує:
— Не треба його й вчитися. На чорта вони, ті інститути, здалися. Параска он два місяці на курсах побула, а як живе! Здорова зробилась, як кухва. А Стьопко і в технікумі, а грошей не має і сам як з хреста знятий. П’ять год голову морочили, а толку? «Кудси — то сила», — каже тепер Іван.
Зжив Гнат життя, та так і не розібрався в ньому. Спробуй ти його зрозумій, як воно кожного дня інше, кожного року та й складніше. І те, що сьогодні здається правильним, завтра ні.
Вдома Гнат відкрив мисника, назустріч йому гунув рій мух. Гнат поклав туди кавуна, ліг і задумався над життям. І так йому стало шкода себе, так замлоїло під серцем, що мало не заплакав. Нічого в його житті не було доброго. Глум, знущання, голодовка, війна, тюрма і знову те ж саме, тільки вдома. Ні радості, ні добра. Так хіба він не має права хоч тепер випити стакан «Любительської», що дехто його мало не за п’яницю вважає? Явдоха покинула, діти зреклися, відмовились, як святий Петро від Бога. Ні, все-таки зреклись. Так буде точніше. Від цього слова пекуче защеміло під серцем, а головне, було жалкіш себе. Зреклися, а все та фірса. Зуміла таки настроїти проти нього дітей. А він навіть не протестував ніколи, не намагався внести ясність. Думав, підростуть діти, самі розберуться що й до чого. Та й не було ще наче в хуторі такого, щоб діти батька рідного зрікалися. Вже як погано жили вони з татом, а Гнат таки до останнього вважав його за батька, не кидав, з хати не виганяв.
Нічого, заспокоював сам себе Гнат. Покинуть і тебе. Вже коли виростили ми дітей, які ні з того ні з сього, ні за що ні про що зреклися батька, то й матері вони не пожалують. Швидко вони тебе, хвойду, вирядять звідти. І кому ти нужна, окрім мене? Дочці? Чи тому губатому зятеві? Гнат посміхнувся в чорні вуса. Незважаючи на старість, і вуса, і чуб залишились у Гната чорні, як воронове крило. Хіба що де-не-де на скронях уплелося трохи сивини. Нічого, ще притьопаєш, а я тоді подивлюся, приймати тебе чи ні. Гнат замугикав, перевернувся на спину, підняв ноги, використовуючи їх як противагу, хитнувся. Ноги пішли вниз, потягли вгору тулуб. Гнат трохи підміг ліктем здорової руки, сів. Звичайно, можна б встати і набік, спустивши ноги з полу, та болить ранена рука. Витягнув з мисника кавуна, з’їв полови­ну, другу накрив газетою. Здоровою рукою згріб зі столу скибки й насіння у відро, висипав поросяті в загороду. Постояв трохи, послухав, як воно хрумтить, всміхнувся й пішов до Срібнихи. Чув, наче Мишко приїхав, треба б провідати.

41
Під осінь багато хат пустувало в хуторі. Іноді хтось з’явиться, поживе трохи, відпочине і знову на нове сідало.
Приїхала на старе своє подвір’я й Срібниха.
— Ну, як вам, свахо, в Москві живеться? — запитав Срібниху, хоч ніякою свахою Гнатові вона й не доводилась.
— Та непогано. Але тут було б краще.
— А що ж таке? Знову невістка не така?
Срібниха давно вже недочувала. Хуторяни за очі звали її хто глушпекою, хто глухою тетерею, та коли мова заходила про невісток, недочування було, як знахідка.
— Е, Мишко золота людина, можна б жити, — нахвалювала вона меншого сина, начебто питали про нього. — Тільки мені там зайнятись нічим. По магазинах походиш, їсти приготуєш і день пройшов. Поки зберешся на той дев’ятий поверх, особливо, як ліхт не робить, так геть весь дух з тебе випирає. Та й погомоніти ні з ким, кругом одна кацапня.
— Чую, і Василь тут, — сказав Гнат.
— А он з Мишком.
Останнім часом Баламут Василь появлявся в хуторі тільки як Мишко приїздив у відпустку або коли треба було копати комусь могилу. Срібниха кожної весни приїжджала на старе подвір’я, заводила таке-сяке хазяйство, ждала поки приїде у відпустку Мишко, а на зиму знову їхала до меншого сина. Не дуже подобалось Ганні життя у великому місті, та де ти дінешся. З Василем би вона може й вжила, а от з невісткою? Не клеїлось у сина життя з Ольгою, а раз у сина, то значить і в неї. Довелось їхати на край світу. Те, що мати надала перевагу не йому, а Мишкові, Василь переживав боляче. Довго носив в душі затамовану образу, а на кого і сам не знав. Життя пішло шкереберть і він все частіше відчував свою непотрібність в ньому. Ні жінці, ні дітям, а тепер, навіть, матері не потрібен. Та й з Мишком якось негарно вийшло. Справжній разбрат. Пропало життя ні за цапову душу, і собака не гавкнув.
Василь розумів: послухай він матір, а не дядька Сашка, живи зараз з Марійкою, мати б нізащо не покинула б його й онуків. І це розуміння найбільш гнітило Василя. Виходило, в усьому винуватий він один. І в тому, що діти неприкаяні ходять по світу, та, мабуть, і в тому, що подружнє життя не склалось — теж. Єдина втіха — син Петько, та й той під впливом матері став останнім часом віддалятися від нього. А коли Петькові виповнилось п’ятнадцять років, Василь остаточно зрозумів, вони з сином чужі.
Одного разу вдвох з матір’ю збирались побити його. Хіба то син?
Серцем Василь все частіше був там, біля покинутих своїх дітей, та, як кажуть, є каяття, та немає вороття. Можливо, що Василь зовсім озлився б на життя, та мав щиру вдачу, чуйне серце. В години скрути йшов до людей, допомагав чим міг і цим розраював душу.
В розмові з Мишком Василь ніколи не нагадував про ту давню сварку, та в душі завжди відчував провину, картав себе. А тому, як тільки Мишко приїздив у відпустку, Василь кидав роботу і кілька днів, не просихаючи, пив з братом. Син Гриша з ранку до вечора мотався в магазин, бідний мопед не вичахав.
— Що, вже Мишко приїхав? — питала продавщиця Женька.
— Та, приїхав.
Василь і раніш не цурався сина. Тепер він і ночував у батька. Василь і нагодує, й погомонить, і грошей дасть, а як школу закінчив, то й на роботу влаштував.
Гнат побачив Василя й Мишка, вони сиділи в садку, почукикав туди.
— Ще не забув хутора? — питає Василь у Мишка.
— Не забув, — зітхає Мишко, — часто сниться хата, вулиця, Човнове, хоч вертайся.
— Куди тут вертатися. Хутора, вважай, немає. Скоро один Семен залишиться.
— Значить, і Семен побіжить.
— Не знаєш ти, Мишко, Семена.
Зачувши, що про нього згадують, Семен іде до Срібнихи в город.
— Здоров були, хлопці.
— Здоров, Семене, ану, заспівай нам про Кармалюгу, — наказує Василь. Він помішує дерев’яною ложкою в казані, варить бульйон.
За туманом сонце сходить,
Хлопці, не зівайте,
Та й на мене, Кармалюка,
Всю надію майте, — тягне у вишняку Семен.
— На тебе? Надію? — обпікши руку, сердиться Василь. — Куркуляка! Церков настроїв. А тепер співай про полонину, а ви, мамо, наливайте бульйон. Гнат Тимофійович, іди сюди, зараз будемо обідати.
— Та йду.
Срібниха розлила бульйон в тарілки, сіли за стіл. Семен примостився скраю.
— Ну, й везучий ти, Семене, — жартує Василь.
— Та який я там везучий, — виправдовується Семен. Про Василя ніхто в хуторі не скаже, що він везучий, та зрештою й про Семена: три дочки, а одна тільки замужем. І все ж Семен боїться Василевого гніву, заздрощів, ще чого доброго, візьме причепиться.
— Ні, везучий. Я думав, що ти тоді згориш, а воно вітер взяв і втих.
— Та й пожежка вчасно приїхала. До других приїдуть то без води, то без рукавів, а до тебе, як часи, — підпрягся Гнат.
— Жалієте? — болісно всміхається Семен.
— Та ні, Семене Семеновичу, я ніколи й ні за чим не жалів. Живи.
— А що? Й житиму. Хутір ще населяти будуть.
Гнат і хлопці сміються.
— Горілку пив, бульйон їв? Тепер танцюй, а то битиму, — наказує Василь.
Семен починає танцювати «Яблучко», дрібцює, довго не витримує, бо вже старий. Срібниха ходить по двору, нервується. Їм молодим нічого, а їй і відпочити треба. На світанку який вже там сон. Не встиг задрімати, а вже й вставати пора. Срібниха звикла підійматися разом з сонцем. Чи виспавсь, чи ні, а вставай.
Не встигли випити по другій склянці, як в хутір приїхав Ольжин нагуляний син.
— Мама казали, щоб їхав додому.
— Ніхто не поїде! Пити будемо! — сердиться Василь. — До мене брат приїхав.
Ні Василь, ні Мишко ні разу не згадали про сварку, про дядька Сашка. Жив дядько Сашко вже не в хуторі, а в Ярошах, хворів.
— Я, мабуть, таки піду здам пляшки, — Срібниха шукає в сінях мішок, поривається йти.
— Ще чого придумали, не позорьтесь з-за тих копійок?! — обурюється Мишко.
Та Срібниха не слухає його, визбирує по городу пляшки, скидає їх до мішка.
— Та хіба мені ті гроші нужні? Наб’єте скла, землю спаскудите.
Срібниха поблажливо відноситься до синів. П’ють, то й нехай, аби ума не пропивали, хто її зараз не п’є? Тим більш обоє здорові, як смики, ніколи не впиваються, та й п’ють не за крадені, не за позичені, за свої кревні. Як згадає Ганна, що росли без батька, напівсиротами, то й серце зайдеться. Хай вип’ють, одведуть душу, як-не-як брати, а як гроші скінчаться, пити не будуть, одвезе Гриша мопедом порожні пляшки, привезе похмелитися, на тому й кінець.
Семен трохи випив і намірився тікати від Баламутів. Це не зимою в бригаді. Там Семен і слова Василеві накриво не скаже. Весь час в вікно поглядає, чи не йде Василь і обов’язково взіва. А Василь підійде до вікна, побачить Семена і кричить знадвору:
— Де Семен? Семен тут? Тут я питаю, чи немає?
— Васий, він дома, — каже Семенів племінник Кисіль.
— Брешеш, кумець. Я тіки з дому. Оришка сказала, що тут.
— І чого він в мене в’ївся? — бідкається Семен і зривається з-за столу. Подалі від гріха. Причепиться той Василь, не відчепишся.
— Пусти мене, Гриша!
— Зараз він тобі дасть, — сміється Гриша і навмисне не пускає Семена. Та хіба ти його вдержиш? Малий, порський, пірнув під стіл і біля дверей стоїть, чекає. Василь неквапливо відкриває двері, входить в хату, роздивляється. А Семен тим часом шмиг поза Василевою спиною, чути тільки, як невичениний кожух лопотить.
— Стій, кому кажу? — удавано грізно кричить навздогін Василь.
Семен наддає духу. Зупиняється аж біля Надежди, оглядається. Гнатися за Семеном Василь не збирається. Налякав і досить.
Деякий час Семен не ходить в бригаду, боїться Василя, потім появляється знову. Тільки сів грати, а тут Василь нагодився. Та ще не сам, а з Росєйкою.
— Ану, іди в хату, шукай Семена. А я на дверях стану, — навмисне грізно кричить Василь, так щоб чути було в хату.
— Сам шукай. Розумака, — опинається Росєйка. Качечка завжди робить виклик сильнішому від себе, сперечається, аби тільки приховати свою невпевненість, неповноцінність.
— Тоді становись знадвору, — згоджується Василь, — та дивись мені, як тільки Семен буде вискакувати, хватай за полу й держи.
Росєйка побоюється Семена, але залишається біля дверей, бо Василя боїться дужче.
— Де Семен? — кричить Василь, заходячи в хату.
Семен, як завжди, проскочив поза Василевою спиною, кулею прошмигнув мимо Росєйки.
— От зе-ре-е-за! — лається Росєйка і йде в хату. Він навіть руки здійняти не встиг.
— Ану, марш з хати. Хона. Семена вловиш, тоді прийдеш, — гримнув Василь.
— Зереза! Розумака! Ще й дражниться, — тихенько проказує Росєйка і йде додому.
— Ну, то я пішов, мені вже на роботу пора, — бреше Семен, перехиливши третю склянку, аби відв’язатись від п’яного Василя.
Удвох з Петром Росєйкою вони сторожують під Гнатовою баштан. Увечері, як стемніло, Василь і Мишко сіли в машину, поїхали під Гнатову. Мишко зилишився в машині, а Василь через лісосмугу пішов на баштан.
— Тут сторожі є? Де тут сторожі, я питаю?
— Їй-бо Срібняк! Бити прийшов, — Семен пробив головою задню стінку, вискочив з куреня, біжить, (дробовик у руці, ремінцем об ложе цокотить) солому з голови й плечей губить. Побачив скирту, і за мить на ожеред почорнілої торішньої соломи забіг.
— Я питаю, де сторожі? Де Семен? Чого я кавунів біля куреня не бачу? — кричить Василь.
З куреня вийшов Петро Росєйка.
— Це ти, Василю? Ти чьо розоряєшся? Якщо тобі кавунів треба, то візьми он за куренем.
— Мені не кавуни нужні, мені Семен нужен. Я по Семенову душу прийшов.
Семен, як почув те, мало не зомлів. Сидить, тремтить, вставні щелепи цокотять, і ожеред ходором ходить. І чого він став таким лякливим під старість? Молодим наче не таким був. І смерть була не страшна, а тепер Василя боїться?
— А що воно там на ожереді сопе і зубами цокотить? Я тебе питаю. Петре?
— Та то собака. Набродився по баштану, забрьохався, змерз. Тепер гріється. А Семен сьогодні дома, я один сторожую.
— Я зараз перевірю.
— Та геть, не ходи туди, а то гавкітняву підніме. Бери скоріш кавуни й їдь. А то й тобі й мені буде. Зараз міліція з Болтушкіним під’їде.
— О, якщо Болтушка, то я підожду. Я йому послідні ребра доламаю. У мене з ним давні рахунки.
— Та Болтушкіна, може й, не буде, а з районної міліції хтось приїде, мабуть, разом з Табуром. Їдь-бо вже, — благає Петро.
Василь бере пару кавунів і йде до машини.

* * *
У 1948 році, у переддень Першого травня, Табур зібрав правління, запросив актив: бригадирів, ланкових, секретаря парторганізації Матієнко. Разом з іншими вирішили занести на Дошку пошани Даценко Данила, Маньку Ригір. Табур, напевно, єдиний голова в районі, а може й в області, був безпартійним. Шістнадцятирічним хлопцем кілька днів був у банді батька Махно. Тримали його тому, що був він хазяїном, яких пошукати.
На вулиці яріло сонце, відкриту кватирку качав вітер, ледь чутно поскрипували іржаві навіси, пахнуло бузком, медом, і чомусь білою акацією. Біля спорудженої Данилом Дошки пошани господарювала Біденчиха, поливала з лійки півники, полола траву, посипала двір жовтим піском.
Десь далеко на лузі гудів Чортовий вир, кувала зозуля, кричав одуд. Табур провів поглядом підняту вітром зграйку пилу, запитав.
— Що думає з цього приводу парторганізація?
— Ми ще не збиралися, хро-хро.
— До Першого травня два тижні залишився, людям треба сфотографуватися.
— Так ми тут і вирішимо хро-хро, а потім на зборах проведемо кандидатури. Тут усі члени партії, крім рядових комуністів, — Матієнко, як бувало вже не один раз, потрапив під магнетичний вплив Табура, про що завжди потім шкодував.
— Якщо не згодний, говори.
— Так от Марія Ригір, Данило, обоє з куркулів.
— Ну і що? Я теж воював у Махно. А Марії в колективізацію сім років було. Що вона розуміла? Товариш Сталін говорить, що діти за батьків не відповідають.
— Так, говорив, хро-хро, — з огляду на круту вдачу голови, погодився Петро.
Накриваючи чорним крилом Байрак, від лугу йшла темна хмара, пускався дощ, тарабанив по вікнах, дряпаввіконниці.
— Таких трудяг, як Манька і Данило ще пошукати треба.
Вітер рвав косе полотнище дощу, носив по дворі.
Наступного дня Данило обновляв Дошку пошани, робив лиштви, стругав рамки під фотографії Біденчиха упорядковувала клумбу. Пахнуло росою, медами, бузковим цвітом. Зацвітали сади. «Людей давно вже немає, а сади, бач, цвітуть», — збираючи інструмент, подумав Данило. — Ні війна їх не знищила, ні колгосп.
Табур дивився з вікна на всі ті приготування, на перший клейкий лист верби під вікнами, час від часу крутив ручку телефону, але на тім кінці проводу мовчали. І раптом двері відкрилися. На порозі встав Петро Матієнко, за ним юрбилися комуністи.
— Іван Остапович, звільніть кабінет, хро-хро, нам треба провести закриті партійні збори.
Табур невдоволено поморщився, подумки вилаявся і вийшов. Треба будувати нову контору. Як збори, так і йдуть до нього в кабінет, начебто навмисно, щоб уразити його самолюбство, виставляють за двері. Збори всі закриті, його на них не запрошують. Утім, іншого просторого приміщення, крім його кабінету, у конторі і немає, а тому і пруться щораз до нього.
Табур йшов на ближню ферму, подалі від гріха, щоб не повзли по селу чутки, начебто він підглядає в замкову шпару, підслуховує, що там, на закритих партійних зборах говорять про нього комуністи. А такі слухи завзято поширювалися кимсь по селу. Один раз він хотів прикрити цю крамничку, не пустити самозванців у кабінет, але настояв райком.
«Зрештою, хто я, хазяїн, чи хлопчик на побігеньках, якому ледачий, недоумкуватий Матієнко може вказати на двері?» — закипав образою Табур. З ферми Табур завернув у кузню. Данило вже був там, роздував ковальські міха. Червоне від жару вугілля в горні схоплювалося білим вогнем, гоготало полум’ям, рожевіли зубки борін і рал. Данило брав їх кліщами, клав на ковадло, бив молотом, потім кидав у бочку з водою.
За причілком, у заростях бур’яну і бузини, стояло два десятки відремонтованих рал, борони. Так у турботах і закінчився робочий день.
Першого травня Табур звично піднявся, пішов до контори. Біля контори, на площі, біля школи і магазина, уздовж алеї, на Дошці пошани, на арці біля входу червоніють червоні прапори. Доріжки акуратно посипані жовтим піском. Усюди чистота і порядок. На серце приємно і млосно. З чорної тарілки репродуктора чутні бравурні мелодії. Біля Дошки пошани пурхають, грають у листі горобці. Біля контори передовики, стахановці, члени партії.
— Зі святом вас! — привітався Табур. Люди відповідали на вітання, шанобливо розступалися. Табур глянув на Дошку пошани. Двох — Ригір Марії і Данила Харитоновича — на Дошці не було. Табур побачив Біденчиху, що по звичці ще протоплювала печі, бризкала з цебра на підлогу, підмітала, сказав:
— Тетяна Сергіївна, покличте Матієнка.
—Зараз, детка, — витираючи руки об поділ фартуха, заквапилася Біденчиха.
— Ми як з тобою домовлялися? — суворо запитав Табур, коли увійшов Петро. — Чому Данила і Маньки немає на Дошці пошани?
— Так вирішили партійні збори, — спокійно відповів Петро, набиваючи тютюном люльку.
— Чому тяг із зборами до останнього, не погодив зі мною і навіть не сказав, чому мене підставив? Я тут хто? Голова, чи... — і не доказав, задихнувся від обурення і злості. — Яке ти мав право знімати їх? Даю тобі дві години, щоб вони тут висіли, а своїх: зятя і своячку — зніми!
— Добре, — прикурюючи, Матієнко пихнув люлькою, вогник від сірника потягнувся вниз, начебто хотів заглянути на саме дно люльки.
Петро розправив чубуком зелені прокурені вуси, випускаючи сизий дим, сказав:
— Райком нас не зрозуміє. Одна була розкуркулена, інший при німцях був бригадиром городньої бригади і навіть старостою в німців.
— А за що ж його тоді німці розстрілювали? Я зараз зберу правління і за непокору, невиконання розпорядження, підрив мого авторитету, звільню тебе з бригадирів городньої бригади.
— Я в райком подзвоню.
— Твоє право. Але поки я голова колгоспу, буде так, як вирішить правління.
У той же день Матієнко був звільнений від посади.
— Можна я Штельману подзвоню? — попросився Матієнко.
— Дзвони.
Матієнко довго крутив ручку. Нарешті, на тім кінці проводу відгукнулися.
— Зі святом вас, Володимир Миколайович. Що случилося? Та тут мене тільки що з роботи зняли. Хто посмів? Іван Остапович. Ні, я не панікую. Передати йому трубку? Зараз.
Табур узяв з рук Петра трубку.
— Зі святом і вас. Ви не кричіть, а вислухайте. Я знаю, що Матієнко — ваша одиниця.
— А раз знаєш, залиш його в спокої, ми самі з ним розберемося, — рокотало в трубці так, що і Петро почув.
— Партійної посади його ніхто не позбавляє, — прогудів Табур.
— Так чого ж він, мать його в дишель, скаржиться?
Табур як міг, виклав суть справи.
— Ясно,— набагато спокійніше відгукнувся на тім кінці Штельман, — трохи не поладили. Нічого, помиритесь, з ким не буває?
— Миритися не збираюся.
— Чому, таку-розтаку, в дзендзеля, в гробину мать, — зарокотало біля самого вуха. — Ви що, не мужики? Мені, чи що, мирити вас треба? Нянька потрібна? З дрібниці он що роздули!
— Це не дрібниця. Ви можете доручати йому що завгодно, — стримано говорив Табур, — але я, після того, як він не виконав рішення правління, не можу доручити йому жоднієї посади, крім роботи з вилами, перепрошую, рядової роботи. А секретарем нехай буде. Зніміть мене, піду, куди скажете. А Матієнко на роботі не відновлю. Ви на моєму місці зробили б те ж саме. Ні, ніяких рахунків у нас немає. Ми навіть у деякому роді навіть родичі. Але після того, що случилося, відповідальної справи я йому не доручу, ні в майстерні, ні в гаражі, хіба що з роботи зніміть.
— Ми ще подивимося! — рокотав у трубку Штельман. — З роботи знімемо, тільки загудеш.
— Ваша справа, знімайте. Причепитися можна до чого завгодно. Приїдете, а в гарбузів щипки не в ту сторону дивляться...
— Ти не заривайся, а то ми швидко поставимо тебе на місце. Щипки він згадав. Та ми сотню інших порушень знайдемо.
Якийсь час телефон мовчав, напевно, Штельман роздумував, потім знову заговорив, уже спокійніше:
— Горе мені з вами. Добре, не буду псувати вам святкового настрою. Йдіть, добре подумайте, а після свят поговоримо, — і поклав трубку.
Матієнко зрозумів, що над його головою згущаються хмари. Без посади бригадира він нічого не вартий. Який буде в нього авторитет, як секретаря, якщо він буде загинатися на рядовій роботі? Неповороткий, ледачий, його кожний за пояс заткне в роботі. Лякало городнє, а не секретар, а тому Петро вирішив виправити помилку. До вечора повісив на Дошку пошани фотографії Марії і Петра. Але Табур залишився, непохитний. Штельман хотів зняти Табура з роботи, але не наважився. За якийсь рік-два після війни Табур підняв колгосп до рівня передових, про нього було відомо в області, а вступати в конфлікт із секретарем обкому він не збирався. Аджеж тримають же його головою безпартійного, єдиного в області, а може, і в країні. Ну і нехай.
Зрозумівши, що Табур не вступить і конфлікт йому не улагодити, Штельман вирішив негайно переобрати Табура.
Тільки відсіялися, зібрали позачергові колгоспні збори. У президії Штельман, начальник міліції, районне керівництво. Табур теж примостився скраю. Петро Грабарка веде збори, закликає до порядку, бухає по столі куркулем. У руках, про всяк випадок, шворінь, — збори вже тягнуться тиждень. Кого вже тільки не пропонували.
— Тут мова не тільки про голову, а про все правління. Якщо курка вивела курчат, то квочку виносять з хати, а разом з нею й обичайку з розбовтками викидають на смітник, хро-хро.
— Ти кого пропонуєш? — кричить із залу Гнат.
— Я нікого не пропоную, тут пропонує райком. А я міг би запропонувати Івана Білика.
— Так йому ж сімдесят два роки! — гикнув Остап.
— Давайте Івана! – кричить хтось із залу, — а чого? Сімдесят два роки? Вважай, якраз.
Штельман бачить, що збори перетворюються в балаган, пропонує після проваленого вчора зборами інструктора райкому, голову райвиконкому Варшавчика. Варшавчик, як і інструктор, розумів: колгосп — це останнє. На його пам’яті не було випадку, щоб голова колгоспу куди-небудь висунувся. Його постійно за щось лають. Практично за все. Лають — за власні недогляди, за те, що не йде над його господарством дощ, за всі недоліки колгоспної системи, а тому Варшавчику якщо і бачилося крісло, то тільки не голови колгоспу, а вище, десь в обкомі партії, на худий кінець в обкомі союзу.
— Так він же коня у віз задом наперед ставить! — уїдливо сказав хтось на адресу Варшавчика. — Нам хазяїн потрібний, селянин.
В інший раз Варшавчик образився б, але зараз це зауваження змусило його посміхнутися, може, усе-таки не виберуть? Як не розхвалював Штельман Варшавчика, чулися вигуки, глухе ремство.
— Та ви що? — обурювався в перерві Варшавчик. — Та в мене постійно з головою щось робиться. До того ж я ніколи не був на самостійній керівній роботі, завжди в підлеглих. Не потягну.
Колгоспники, у переважній більшості, були за Табура, а тому Гнат на восьмий день зборів крикнув:
— Якщо хочете, щоб ми Табура переобрали, давайте нам Штельмана. Штельмана ми оберемо.
Штельман стоїть, сполотнів, слова не вимовить. У цей час до нього підійшов начальник міліції Кряжев і говорить:
— Давайте кінчати цю справу.
— Добре, так і бути, залишаємо вам Табура, а восени готуйтеся до переобрання.
— Якщо ще і восени вибори будуть, те краще вже зараз, — настоює зал. — Якщо ви не хочете, тоді давайте нам прокурора.
— Я вмію тільки судити, — розгубився той. — Я юрист, а не агроном, виберете, усіх пересаджаю, — лякає прокурор. — Ви тут усі злодії! Злодій на злодії сидить і злодієм поганяє!
Так і поїхав Штельман з почтом ні з чим.
А через тиждень Матієнка переобрали. А ще через рік виключили з партії за відмову працювати рядовим колгоспником.

42
Після того як продав корову, Гнат з тиждень не виходив у хутір, між люди, боявся, що з нього глузуватимуть: взяти й продати корову, та хто ж без корови живе? Нарешті таки відважився, вийшов з хати. Може б, іще сидів, так відро в колодязь упало, води нічим витягти. Хотів було зайти до кого-небудь з хуторян, та передумав. «Краще піду в Байрак або в Багачку, там і нап’юся. Витерплю. Зрештою, в Байраку мені робити нічого, ще хто-небудь побачить, скаже, що прийшов по Явдоху». Гнат ще трохи подумав і попрямував на шлях. Біля мосту побачив Дмитра Дмитровича Коломійця, усміхнувся.
— Ну, як, Митре, жисть на новому місці? — гукнув зоддаля.
— Живем не горюєм, хліба не купуєм. А ти куди розігнався?
— Та вирішив трохи провітритись. Набридло самому в хаті. Галасвіта забіг би.
— А Явдоха де ж?
— Повіялася десь в мандри до дочки. А я не піду. Думаю сам жити,— казав Гнат, наче його теж запрошували. — Хоча, якщо розібратися, то, мо, й Явдохи не звали. Поперлася сама. То така нав’язка, що не відчепишся. Хуже шевської смоли.
Гнат відчув, що ніяковіє від власної брехні. От діти, так діти, ще й червоніти на старості приходиться, їх виправдовуючи. Та краще вже, мабуть, червоніти від брехні, ніж від такого.
— Правильно, й не ходи,— підтримав Дмитро.
— Сумно тільки самому, Митре Митровичу, сидиш у чотирьох стінах один як палець.
— Ну, тоді ходімо до мене, хоч погомонимо.
Не широким вигоном — доріжка просто до Дмитра в город.
— Не бійся, довго вона там не засидиться, вернеться,— всміхається Дмитро.
В дворі Дмитро дістав кисета з тютюном.
— Мо, й ти, Гнате Тимофійовичу, мого кріпачка закуриш, щоб вдома не журились? Чого стоїш? Сідай он на пеньок.
— Та журитися нікому,— ще дужче ніяковіє Гнат й сідає. — Сам зостався.
— Все одно закурюй. — Дмитро сідає навпроти Гната, закидає ногу на ногу. — Закуримо, Гнате Тимофійовичу, затабачимо, мо, й Америку побачимо. На, тримай,— Дмитро відриває від складеної на цигарки газети невеличкий прямокутничок, простягає Гнатові.
Гнат лукаво всміхається, схиляючись, тягнеться по газету.
— Якщо не жалко, то давай. Закурю. А чого ж?
Дмитро насипає тютюну спочатку Гнатові, потім собі. Закурили. Гнат потягнув, закашлявся, витер сльози.
— Ну, як тютюнець?
— Кріпкий, чортяка.
— Мармелики ще не видно? — регоче Дмитро.
— Америки? Та начебто ще ні,— закашлявся Гнат.
— А я ж казав тобі, сьогорічний кріпачок,— розважливо каже Дмитро, і усмішка блукає по обличчю, то до очей побіжить, то до рота.
— Та так,— погоджується Гнат. В голові паморочиться і тенькає. — Та ще й сорт, мабуть, добрячий, дюбек чи, мо, штамбур?
— І не дюбек, і не штамбур, Гнате Тимофійовичу. У свояка розсаду брав. Не знаю, як і називається, мабуть, вергун. У нього б ти закурив. Ох і робить, чортяка, тютюн! Тіки гадюк труїти.
— Мабуть, сінцем перекладає, як сушить?
— Перекладає. А головне, як тіки підросте, наструже дерев’яних кілочків і навхрест кожний стовбур внизу проткне, щоб нікотин вгору йшов, і одно пасинкує. Ні одного жовтого листка не побачиш. А як висохне, зразу в мішок і на горище.
— Покійні тато теж так робили.
— А я не роблю. Його тоді не вкуриш, чортяку. Сушу, правда, в холодку. В цім году його Мишко з Василем і садили, й рубали, і в копички складали, а тютюнець нічого. Кажу, якщо вже курите, то й садіть, і глядіть, та так, щоб і батькові було. Як я садив, курили ж.
— А чого ж, хай доглядають,— погодився Гнат і зітхнув. — А я оце сам залишився та й думаю: немає любові, нічого й жити. — Остаточно очманілий від цигаркового диму Гнат сидів навпроти Дмитра, очі його волого блищали. — Та й Явдоха, думаю, що не вернеться.
— Чого це? — не зрозумів Дмитро. — Вернеться. Де їй діватися? А не вернеться, то не дуже й нужна. Он Надежду бери. Та зразу прибіжить, тіки тюкни.
— Та я вже, Митре Митровичу, нікому не нужний, не хочу й гукати. Поки любов була, то й Явдоха нікуди не ходила, а не стало любові, пішла в бренді,— розгублено казав Гнат. — Ще в війну давали лікарство від любові, аж тепер подіяло.
— Давай я Надежду гукну, якщо сам боїшся. А чо? Та, правда, без любові теж жити не буде. Нічого, стриножимо.
Гнат благальне дивиться на Дмитра. Чорні очі антрацитово блищать, всміхаються, вуса ворушаться. Гнат завжди відчуває свою зверхність, коли люди не розуміють очевидного, хоч ніколи й не виказує цього вочевидь.
Та Дмитро, здається, зрозумів.
— Все одно печалитись нічого,— проказав Дмитро стримано.
Відчуваючи, що розмова зійшла нанівець, Гнат встав.
— Митре, в тебе кішки, бува, нема? Ще на тому тижні, як відро в колодязь упало, треби б витягти.
— Ти що, оце цілий тиждень не пивши? — реготнув Дмитро. — Ти вже, Гнате, як верблюд.
— Та ні, вчора два стакани чаю випив у Багачці.
— Он у мене на колодязі відро з водою, візьми попий.
— Спасибі,— Гнат пошкутильгав до колодязя. — Вчора, ти знаєш, цілий день був не пимши. До сусідів іти незручно, а на бригаду далеко, та ще й нога розболілась, мать, на погоду. Так і заснув.
Гнат нахилив відро.
— Доров пий, — гукнув Дмитро і пішов до хати.
У сінях Дмитро довго торохтів порожніми відрами, шукав кішку. Нарешті знайшов, повернувся до колодязя. Витираючи вуса, Гнат взяв з рук Дмитра схожу на корабельний якір кішку з двома гачками, третій давно одламався, і, мугикаючи щось собі під ніс, рушив додому ловити відро.
— Гляди кішку біля відра не остав, — гукнув Дмитро.
— Га? — Гнат зненацька зупинився, витягнувся на здоровій нозі. Коротша була трохи підігнута і від напруги ледь помітно дрижала.
З першого кроку, поринувши в думки, він нічого не второпав, спантеличено й боязко дивився з-під чорних острішків брів на Дмитра.
— Мо, вона тобі, Митре, нужна? — Гнат жалібно подивився на кішку, протягнув Дмитрові. — Так на.
— Та йди вже, йди,— всміхнувся Дмитро. — Пошуткував я. Для чого вона мені? Відро он на колодязі, ти ж сам тільки що з нього пив. Будеш в Багачці, занесеш.
— Атож,— розгублено мовив Гнат і трохи аж присів, наче збирався скочити на ясенок, що стояв біля самісінького колодязя, щоб вочевидь упевнитися, що в колодязі й справді нічого немає, як каже Дмитро. Коротшою ногою Гнат торкався землі й від відчуття власної мізерності болісно кривився.
— Так я піду. Авжеж. — Гнат трохи постояв посеред городу на одній нозі, наче півень серед курей, і рушив. Ступив крок і знову зупинився як укопаний.
— Чи ти вчорашнього дня шукаєш? Чи, мо, що забув? — жартує Дмитро. Він з усіма такий лукавий, а тому Гнат не ображається. Хоч і семеро дітей, і працює один, до того ж ще й пальці на правій руці поскручувано з війни, наче їх хто вузлом зав’язав, а бач, усе всміхається, усе йому весело. Мабуть, добре живеться.
— Та, думаю оце, Митре Митровичу, кому б його порося продати. Для чого воно мені? Цілу ніч кричить, як різане, спати не дає. Мо, ти, Митре, купиш? В тебе сім’я велика, з’їдять.
Гнат завагався, губи його болісно складуючись у невиразну посмішку, скривились, забігали в різні боки.
— Діти, їм що не дай, все з’їдять. Чорта положи — не збачишся, де й подівся. У мене, Гнате Тимофійовичу, он своє біга, як хорт. Годувати нічим. Таке прожорливе, стерво, по двоє відер кожного дня з’їда, і все йому мало. Я вже казав Оришці, ти йому вже глину колоти та підсипай. Вона важка, як наїсться, то хоч швидко не побіжить, а то ввечері не заженеш, — поливає Дмитро. — Ще й взяв оце коней возити гнояку на грядку. Хотів запахати. Тут грядка нікудишня, треба вдобряти. Плиток все одно не топчемо. Он брикету півсарая, та й ноги вже в Оришки болять топтати. Вивіз гній, ну, думаю, хай коні спочинуть, а я тим часом черв’яка заморю. Розсупонив обох і в хату. Не встиг кухлик кисляка випити, як воно, гемонське, обидві супоні повідкушувало. Що робити? Понаходив мішки, знаю, добрячі зав’язки той год ставив, довелося знімати. Грицько матюччя попогнув, як побачив. Кажу, як буду різати, прийдеш з ковбасою забереш, а ні, бери Кисіля або Матієнка і йди бери зараз, доки ще не перетравились. Тільки то такі охотники, що не влучать. Кисіль, той може б і влучив, а хрокало ні.
Гнат зрозумів, що далі продовжувати розмову немає рації, заговорив поспіхом, невпопад:
— А я оце, Митре, корову продав і гроші так заховав, що й сам чорт не знайде, не те що Явдоха та діти. І вмру — не знайдуть. Пішла, хвойда, тинятись: покинули батька, ось їм, а не гроші!—Гнат склав пальці красномовним вузликом, зніяковів. — Ото ж тобі і кажу. Для чого воно мені, оте хазяйство, здалося? Мені держава пенцію платить. На любительну вистачить. Проживу як-небудь.
У розмові Гнат трохи відкопилював нижню губу, натискав на «ж» і «б». Інколи здавалось, що він до когось прискіпується.
— Гроші, якщо лишні, неси,— гигоче Дмитро,— на цигарки пустимо, бо я в цім году газети не виписав, а порося он своє з гори летить. Давай будемо розбігатись, а то й нам супоні повідкушує. Тоді вже точно Явдоха не вернеться,— регоче Дмитро.
— Ну, тоді я пошкандибав,— Гнат обома руками, одна спереду, друга ззаду, підтягнув штани, поклав поранену руку трохи нижче поперека і, час від часу, озираючись, поплентавсь додому.
— Бувай,— озвався Дмитро, але Гнат уже не чув його, він уголос лаяв Явдоху:
— От зайда, так зайда. Тільки б і знала бренькати та язиком плескати. Тріпається, як сувітське радіо, а зять, діти, бач, вірять.
Десь після обід Гнат ввіходив у хутір. Біля Семенової садиби уповільнив кроки. Тепер поспішати нікуди, кішка в руках, відро витягне. Гнат поважав Семена за працелюбство, ніколи не сидить чоловік без роботи, але інколи й глузував, вважаючи надто скупим.
— Ти до Семена? Он там у садку товчеться,— кивнула Оришка й шаснула в сіни, сховала від сонця своє бліде й рябе лице. Гнат обійшов майже весь садок, але Семена ніде не було. «Мабуть, обдурила. Така ж, як і Явдоха!» — подумав про Оришку і раптом почув, як хтось у заростях раз і вдруге зашелестів бур’янцем.
— Доброго здоров’ячка, — кинув Гнат навмання, аби викрити Семена, бо в такому бур’яні його можна шукати цілий день і не знайти.
— Хто там мене шукає? Це ти, Гнате? — почулося з бур’яну. — Обзивайся, а то косою черкну.
Гнатові хочеться подратувати дрібного, як кукіль Семена, що лазить зараз у бур’яні наче в лісі і не може віднайти Гната, що причаївся.
Гнат виліз з бур’яну. Ще, чого доброго, підріже.
— Та йшов оце з Багачки, дай, думаю, зайду до Семена провідаю,— всміхнувся у вуса Гнат. — Що ти все товчешся, як головко в погребі? Вилазь.
Семен вибрався з бур’яну. В галіфе, босий і в картузі. Зав’язки штанів порозв’язувались, мокрі тяглися слідом.
Посідали на призьбі під старою хатою, проти сонця. Гнат, цокаючи кільцем, поставив кішку перед собою, поліз чорною вуглистою рукою до кишені за тютюнцем. Семен підв’язав зав’язки штанів сказав:
— Я, мабуть, Гнате Тимофійовичу, все-таки піду, докошу отой бур’янець, тоді вже й погомонимо, а то наче не все дороблено. Балачка підожде. Та й клеїтись не буде. Недавно наче й косив, так дощі ж які. Пре, як з води,— совається Семен на призьбі.
— Бур’ян не втече. Та й я до тебе ненадовго.
— Нічого, якщо треба, підождеш,— підхопився Семен.
Гнат закурив удруге, довго дивився, як, здригаючись, лягає під косою бур’ян.
Упоравшись, Семен увіткнув косу ріжком у землю, витер долонею мокре полотно. Коса тонко дзенькнула, захиталась, але встояла.
— Ну, як здоровля, Семене Семеновичу?
— Бог милував. Бачиш же, що вештаюсь. — Семен витер картузом піт.
— Та бачу,— кивнув Гнат .— Ти, бува б, не купив у мене поросяти? Га?
— Ти про здоров’я прийшов справляться чи порося продавати? — розсердився Семен.
— Та як тобі сказати. І те, й те,— розгубився Гнат.
— А ти що, зовсім не думаєш нічого держати чи, мо, в тебе їх десятеро?
— А для чого вони мені? Та зайда десь повіялась, а мені воно й одне не потрібне.
— Я вже давно до тебе придивляюсь. Не хазяїн ти, Гнате, не хазяїн.
— А вона ото хазяйка? Пішла, повіялась, шльондра! Повія, нахаба, побовтюха.
— А хто з тобою, отаким, буде жити? Тебе без Явдохи й кури загребуть.
Гнат образився, спохмурнів. Очі його волого заблищали, і він навмисне, щоб Семен, бува, не побачив сліз, пустив дим просто собі в обличчя. Якщо побачить, хай дума, що від диму. Гнат закашлявся, чорною, як дьоготь, рукою став розганяти дим, терти очі.
— Значить, не купиш?
— Ні, Гнате, я не покупець. У мене своїх троє,— відказує Семен. — Чи тобі ото нічого робити, як без діла цілими днями тинятися по хутору та по Багачці. І сам нічого не робиш й другим заважаєш,— сердито промовив Семен і скочив на ноги, навпочіпки присів навпроти Гната, як сорока на тернині.
— Значить, дарма я приходив, — у задумі проказав Гнат і, зблиснувши антрацитовими очима, глузливо запитав: — Семене Семено­вичу, ти вже перебрався в нову хату?
З того часу як Семен звів нову хату, він не жив там жодного дня. Ось уже років з десять чи, мо, й п’ятнадцять хата пустувала. Семен жив у старій.
— Чого б я туди переселявся. Там дочка живе.
— Чи ти, Семене, здурів? Їй-бо, здурів, — всміхнувся Гнат. — Всі ж дочки розбіглися. Любка в Миргороді, Галька в Байраці, Катька — в Багачці. — Гнат зовсім осмілів і наче аж повищав, підріс. — І чого ти ото сидиш, як ворона на гілляці, сідай на призьбу. Лавку б зробив.
— А для чого вона? Мені ніколи розсиджуватись. Передихнув трохи, і хватить. Он треба жито йти косити, а то вже горобці вибивають. І опудало ставив посеред городу, й стріляв, нічого не бояться. Б’ють, прокляті, і квит. Мало їм колгоспівського.
Семен легко звівся на ноги, подрібцював до коси, висмикнув її з землі. Полотно тонко й протяжне заспівало.
— Так що ти порішив з хатою, Семене Семеновичу? Будеш ждати, поки зовсім розвалиться, чи, мо, сам житимеш? — глузує Гнат.
— Тебе, дурака, забув спитати, — розсердився Семен. — Сказано ж тобі, дочки житимуть.
— Ти, Семене, при своєму умі? Де ж ті дочки? Немає ж їх. Жодної немає.
— Нема, так будуть. Як тільки почнуть населяти хутір, так зразу всі й позбігаються. Прийдеться ще одну хату зводити на два ходи. Я чув, у Москві вже...
— Се-ме-е-е-не-е! Іди вже в ха-а-ту,— кликнула з порога Оришка.
— Зараз іду, — Семен повісив косу на дерево, попрошкував до дверей.
— Ну, ти звиняй,— звівся на ноги й Гнат. — Мо, помішав. Піду. — Він ще трохи потупцювався перед порогом, поклав руку трохи нижче поперека й виїздом пошкандибав до дороги.
— Кішку гляди не забудь, роззява,— крикнув з хати Семен.
— Га?
— Кішку, питаю, не забув?
— Ти ба, й справді забув, забалакався. Треби тобі такого. А все через ту вирву. Пішла в бренді й шалається. Ну, чого його ото никати поза Уманню?
Не прибираючи руки з поперека, Гнат нахилився, взяв у ліву руку кішку й пошкутильгав на дорогу, бурмочучи:
— Їй-бо, Семен здурів. З глузду з’їхав через те переселення. Меле таке, що й на голову не натягнеш, наче мала дитина. — Біля рову Гнат озирнувся. Семен вештався по двору, лаштував до коси гребок, збирався косити жито.
— І для чого воно ото йому нужне, ще оте жито? — знизав плечима. — Цілий вік на комбайні проробив. Повна хата кліток з зерном, а й ще косить. Хай би вже горобці його й добивали, їм теж щось треба їсти. Та й не стільки там того жита, скільки роботи. От уже товкучий чоловік, так товкучий. Товкучий і скупий. Зароблене миші будуть точити, а він жито косить. І пенцію йому добрячу платять. Заробив. Вдень на комбайні, а вночі на току. Так ні, ще на роботу йде, причинуватий. Все йому мало. Хоч Семен і каже, що він не хазяїн, та якщо розібратися, то для чого воно йому вінваліду потрібне? Та пройда повіялась, а йому й пенції хватить.
Гнат раптом відчув ріжучий біль у животі, вхопився за штани, побіг в осики.
— Вп’ять давленіє. Нанервувався. Де він в чорта взявся, той Семен.
Гнат вийшов з кущів, на ходу застібаючи штани, довго цокотів пряжкою.
Опам’ятався аж удома. «Давленіє» вибило з голови геть усе. Зупинився біля колодязя. Що ж він думав робити? А, витягти відро й продати порося, нарешті згадав Гнат. А де ж кішка? Забув. Та ні. Кішка в руках.
Гнат довго водив нею по дну, ніяк не міг зачепити дужку відра. Мо, перевернулось догори дном. В глеї за тиждень як присмоктало, то там йому жаба й цицьки дала. Прийдеться купувати нове. Аж ось нарешті щось дзенькнуло, вірьовка колихнулась і натяглася, по воді побігли брижі. Гнат обережно, щоб не зірнуло відро, потягнув вірьовку вгору. Вщерть наповнене водою, обертаючись навколо своєї осі, відро зринуло на поверхню. Гнат витяг відро, поставив його на зруб і, ледь-ледь нахиливши, припав спраглими губами до води. Хотів був защепнути відро собачкою, приладнати його до віжок, та передумав, решту води вилив на помідори, пішов на город, назбирав піввідра огірків, сів і їсть. Їв, поки не побачив дно.
— Проголодався за день. Коли б оп’ять не було давленія, — подумав уголос. Гнат ще раз, для годиться пройшовся з порожнім відром, зупинився біля колодязя, причепив відро до віжок. Дома робити було нічого, і Гнат причинивши двері, накинув для блізіру на петлі учбовий замок, котрий вже давно поіржавів і не замикався, кишнув на курей, почвалав на бригаду. По дорозі завернув до Матвієнків. Може, той пузань порося купить? Багато їсть. Йому й трьох кабанів мало.
Надворі було спекотно, а тому Петро сидів у погребі, охолоджувався.
— Агов, Петре! — заглядаючи в темний отвір погреба, гукнув Гнат. — Ти в мене поросяти не купиш?
— Пху, пху, це ти не по адресу,— почулося знизу, як з бочки. Гнат придивився. Поруч з Петром виднівся п’ятилітровий бідончик з молоком, води Петро принципово не вживав, і повна яєць емальована миска. Петро взяв з миски яйце, стукнув об ріжок драбини, сколупнув шкаралупу, з присвистом втягнув у себе. Потім дістав з пічурки стоянець, сьорбнув сметани.
— Ти, Гнате Ти-мо-фі-йо-вичу, мені світла не застуй, тут і так темно, як у погребі.
— До вуха не понесеш, — озвався Гнат. — Так як нащот поросяти?
— Ти ба-чиш чи не бачиш, що мені ні-ко-ли! Я ще сьогодні й газет не ди-вив-ся, хро-хро. Ма-а-а-нько! Пош-та-та-ря ще не бу-ло?!
Петро важко дихав, живіт лежав на колінах, здригався при кожному слові. «Мо, він і говорить повільно, щоб живота не турбувати? — подумки кепкував з Петра Гнат. — Так він і молодим проворнішим не був».
— А ти не лопнеш, Петре, як усі оті крашанки поїси та молоко вип’єш? — під’юдив Гнат.
— А ме-ні спі-ши-ти ні-куди. Поїм — так поїм, а ні — так ні. На­завтра будуть як знахідка.
За довге життя Гнат звик до неповаги, і водночас його обурювало, що Петро навіть не збирається виповзати з погреба, щоб по-людському поговорити з ним. Навіть голови ні разу не підняв, полінувався.
— Апчхи, апчхи, апчхи-и-и-и! — зачхався Гнат. — О! Треби тобі такого, сирістю протягло. Мать, піду, — сказав він і, накульгуючи, почвалав з двору. «Ледащо неприторенне, одно б тільки їв, щоб тебе розірвало, — думав з обуренням. — А бач же, жінка й не кида». Гнат вийшов на дорогу в тінь акації, ступив у м’яку, теплу пилюку.
Назустріч йому, похитуючи вгору-вниз головою, йшов з бригади Росєйка. Час від часу він вицвьохкував по пилюзі батогом, усміхався сам до себе. З плеча звисав якийсь оривок. Водовоз! Такого хитрого ледаря, як Росєйка, світ не бачив.
— Чого ти головою мотаєш, як Мирон од мух,— запитав Гнат. Він не любив Росєйку, хоч той і сусіда, а тому й не проминав нагоди посміятися з нього.
Росєйка підняв голову, матюкнувся:
— Що, батури хочеш?
— Попробуй, — лукаво сказав Гнат. — Гляди, щоб вона по тобі не походила. Ти диви, який грамотний. Мирон! Росєйка-Косєйка. Я тобі покажу батуру. Я весь зранетий, воював, мені за це держава пенцію платить. Ти де на початку війни був? По бур’янах ховався? А батько твій? Отож! Я тебе вдарю!
Росєйка нерішуче тупцюється на однім місці.
— Пшоно товчеш, чи гречку? — всміхається Гнат. — Ти хоч Мирона до жолоба прив’язав, чи так пустив? — обходячи Петра, питає Гнат. Від люті Петро шаленіє. Окрім Росєйки Гнат придумав ще Мирона, щоб не хитався, не товк, й Косєйку. А що? Для гарної людини не жалко. Гнат поминув Росєйку, і пішов у бригаду
Росєйка і Гнат не жили через дорогу, двір у двір. Гнат поруч із Степанихою, Росєйка в Даценковім. Скільки років прожив Росєйка в хуторі, та так свого колодязя й не викопав. То в Степанихи витягне, то до Гната внадиться. І ні, щоб іти по стежці, так норовить навпростець, через садок, по траві. За літо й витопче. До Гната Росєйка спочатку ходив не часто, але з тих пір як Степаниха купила в Байраці халупу за три сотні і її колодязь без догляду завалився, зачастив сюди. Ще й не світає, а Росєйка вже цокотить відрами. Це щоб, значить, з Гнатом не зустрічатися. Бува, що й опівночі розбудить. Прийде й порядкує біля колодязя, як у своєму дворі. А тому в мирі вони ніколи й не жили. Води набере, а ляди на зрубові ніколи не закриє. А скупе, самолюбиве, далі нікуди. Так хоч би здоровкався, як по воду ходиш, а то все крадькома.
Якось узимку, побачивши, що в Петра засвітилось удосвіта, Гнат намочив десять карбованців і кинув біля зрубу колодязя. Мороз миттю прихопив їх. А Росєйка вже через дорогу цокотить, розмовляючи сам з собою, головою хита. В легкому піджачку, наче парубок. Гнат сховався в сіни, стоїть, дивиться: що буде далі. Петро підійшов до колодязя, відчинив ляду, витягнув відро води, глядь під ноги, аж там десятка, хтось загубив. Звісно хто, Гнат! Роззява! Петро нахиливсь, щоб узяти ту десятку, а вона примерзла. Хотів було з кригою сколупнути, щоб не порвати, а тут де не візьмись Гнат з хати суне: в шапці, у кожушанці. Чорти його несуть! Петро взяв і наступив на десятку ногою.
— Здоров був, Петре. По воду прийшов?
— Та по воду. Куди ж тепер підеш? Окрім тебе, нікуди,— каже Петро і озирається, чи ніхто, бува, не покличе Гната. Оглянувся. Ніде нікого.
— А я оце теж встав. Дай, думаю, свіжим повітрям подихаю, а тут і ти нагодився. Якби добре вдітий був, то можна було б і пристояти, погомоні­ти, так мороз он який скубе, аж під носом замерзає.
Петро стоїть, труситься. На обличчі благальна посмішка: «Ну, чого ти стоїш, ну йди вже!» А Гнат знай собі стоїть. Куди йому поспішати?
— Ти, мать, Петре, вже змерз. Га? Чи як? Якщо змерз, то йди.
— Та нічого. Я ще трохи постою. Давно ми з тобою не б-б-б-б-ба-ба-чились, наче якось аж інт-те-те-ресно поб-ба-ба-лакати з то-б-б-бо-бо-ю.
Росєйка тремтить весь, посинів, зуб на зуб не попаде, та добре бачить, що Гнат не вірить йому, і знов повторює:
— Ї-їй-й-бо-бо, ін-т-те-те-ресно.
— Ну, тоді постій, погомонимо.
Стоять. Гнат червоний, як стьожка. Петро почорнів, як земля.
— Гм, Петре?
— Що, Гнате Тимофійовичу? — Росєйка раніше ніколи не називав Гната по батькові.
— Ти, мабуть, Петре, газети почитуєш, радіво слухаєш?
— Відкіль ти взяв? — не розуміючи, куди гне сусід, запитує Петро.
— А що ж ти робиш? Дома ні за холодну воду. От і подумав, мо, хоч газети читаєш, радіво слухаєш, — глузує Гнат.
— Та, бува, почитую,— знітився Петро. Він їх і в руках не тримав, хіба що як в нужник треба йти.
— Не чув, як там бессараби воюють?
— Хто, хто, Гнате Тимофійовичу? — ворухнув посинілими губами Росєйка, бо мороз припікав-таки добрячий.
— Бессараби.
— А?! — нарешті збагнув Росєйка. — Ти, мать, Гнате Тимофійовичу, хочеш знати, як там діла у арабів?
— Да. Про бессарабів.
Гнат був певен, що мова йде про бесарабів. У війну Гнат там був, бачив. А Петро, як і диктор радіо чи кореспондент, ні, от і плутають.
— Там порядок, — сказав Петро і подивився в бік Степанишиного двору. — Якби мені оце взнати, якого батька ледащо Степанишин колодязь завалив, то я б йому не те що ноги, руки й голову б відкрутив,— збиваючись на жартівливий лад, белькотів Петро і раптом зрозумів, що більше сказати нічого вже не зможе. Дрижаки пройшли, все тіло подерев’яніло, а губи так наче вже й змерзатись почали. Він уже не рад був і своїй сорочці, а не те що червонцеві. Зрозумів це й Гнат, а тому й пожалів Петра. Однаково його не переробиш, бурулькою стане, пропаде біля тієї десятки, а з місця не зрушить.
— Гм, Петре, спасибі, що просвітив. Якщо хочеш, то можеш ще стояти, а я пішов. Раз у бессарабів все нормально, то тоді і в нас війни не повинно б бути,— гудів Гнат.
Петро почекав, поки за Гнатом не зачинились двері, і таки відірвав ту десятку. Даром стояв, чи що? На другий день зліг з двостороннім запаленням легенів. Два місяці провалявся в лікарні.
— З воспалєнієм дурощів,— усміхався Гнат. — Ото щоб не був скупий.
Гнат ніскільки не жалкував, що подарував Петрові десятку. Він хоч би ті гроші, що зосталися, витратив.
Виписався Петро з лікарні під весну. Після хвороби він став підозріливим, помисловим. По воду до Гната більше не ходив. Ще чого доброго, візьме Гнат і отрути у відро сипоне. А чого? У нього розуму вистачить.
* * *
Микола Ригір йшов до Ододки. Гнат попросив поклеїти діду Тимофію гумові калоші. Уздовж дороги, у білій піні сади. Перша мирна післявоєнна весна.
Микола зайшов на грядку, чи не зійшли картопля, просо. У зольнику, біля Гната, видно на дощ, кублились кури. Тимофій Ододка стоїть в підштаниках у дворі, під шовковицею, лає Гната. Діти — Наталя і Галя — граються.
З Даценкового озера, на плечах налигач, у руках обротька, йде Андрій Федорович. Через кут зринув Холоша Остап. Пішов у двір до Ододок і Микола. Стали в коло, закурили, гомонять. Почувши розмову, з хати вийшов і Гнат. У руках половина сторінки з учнівського зошита.
— Ти цьому дурилу тютюну не давай, — кивнув Тимофій убік сина.
— Та нехай уже курить, — великодушничає Андрій. — Ого! Ну і папірець у тебе! Чи ти місяць збираєшся курити? — говорить Андрій, але тютюн сипле.
— Я оце, як подивлюся, — міркує Тимофій, — воно що Гнат, що Остап, обоє дурні.
— Чого це? — сміється Остап.
— Та ти ще нічого, хоч язиком, як помелом вертиш, а Гнат той дурніший киргизького барана. Він і у в’язниці строку не добув. Дурні, виявляється, і у в’язниці не потрібні.
— Ти, дивися, собака! — обурений Гнат потягнув цигарку, тютюн затріщав, вогник що спалахнув, побіг по папері нагору до губ. Гнат загнув матюка, довго плювався.
— Тільки матюкаться, і навчився, а там і ремесел учать. Так я б, якби у в’язниці з півроку посидів, на машині катався б, як на візку. А вазагалі він і не зовсім щоб дурний. Я вам зараз розповім...
— Мовчи, собака! — лайнувся Гнат.
По небу пливли ледачі хмари, у мокрому після недавнього дощу листі шелестів вітер, обривав переспілу шовковицю, мазав Тимофію полотняну сорочку.
— На Різдво зарізали поросят, сало в сальник склали, м’ясо в коморі розвішали, а ковбаси, щоб Гнат не поїв, Явдоха у великому чавуні смальцем залила. Непомітно підійшла Великдень. Явдоха в церкву збирається.
Поставила чавун з ковбасами на вогонь, підкидає кукурудзяні качани — вони добрий жар дають.
— Що ти їх сиплеш, начебто в паровоз? — обурюється Гнат.
— Я сиджу на ослоні, підштаники штопаю, бачу, смалець підтанув по краях, Явдоха проткнула його черпаком, піддігла, наміряючись витягти ковбасу, а там порожньо.
— Оце так! — зайнявся Андрій. — А де ж вона поділася?
— Гнат поїв. А щоб ніхто не помітив, у чавунець води долив.
— Та тут не кожен розумний додумається до такого, — почухав Андрій потилиця.
— А я й кажу, — погодився Тимофій. — Ну, це, як говорять, півбіди. Ковбасу і я їв би, якби Гнат дав, і Явдосі б не сказав. Але щоб борошно з мішка їсти, вік прожив, а такого не бачив.
— От собака! — вилаявся Гнат і пішов у хату.
— Невже? — пре матюки Остап.
— Зібралася Явдоха хліба спекти, а мішка з борошном не має. Дивиться, а слід прямо на горище веде — щаблі від борошна білі.
— Гнат, ти що, на горище борошно сховав? — запитує Явдоха.
А тут і Гнат у отвір виглянув, морда від борошна біла, начебто в мірошника. Мабуть, прямо з мішка їв, як собака. Гнат схопив драбину, тільки загуділа на горище. А днів через п’ять, дивлюся, мішок у сінях валяється, навиворіт вивернутий, а Гнат по дворі ходить.
— Треба було не питати, а лізти, їдять його мухи, — прицмокуючи язиком, обурюється Андрій.
— Та, треба було, — погоджується Тимофій. — Не знаю, як він не задушився тим борошном без води.
— А, може, він уночі злазив, — посміхався Микола.
— Навряд чи. Явдоха всі ночі до ранку сиділа в сінях з макогоном. Якби луснула, то і вода б не знадобилася.
— Гнат, а ну, йди сюди, мать твою за ногу, — кличе Остап.
Гнат вийшов за поріг, став на залізному прузі, витягнувся на одній нозі.
— Невже, Гнат, ти настільки голодний, що мішок борошна, з’їв їдріт твою в корінь? — посміхаючись, лається Остап.
— От собака, — Гнат невдоволено покосився на батька.
— На місяць поросяті вистачило б підсипати, а ти за тиждень ум’яв. Нус, і хлопак, — посміюється Андрій.
— Та воно й Явдоха не подарунок, місяцями їсти не варить, — пожалів сина Тимофій. — Хоча б молоко було, а те подоїть корову собі в рот, а нам із Гнатом між двох пальців третій покаже.
— Ну, і противна, стерво! — обурився Андрій.
— Не те слово. Якби в мене Горпина такою була, жахнув би рублем по голові і хоч у Сибір. А Гнат, дурень, терпить.
Багато хто і не один раз бачили, як Тимофій і Гнат чекають за погребицею, поки Явдоха корову здоїть. Потім віднімуть цебро з молоком і вип’ють навхильки, на захватню. Матюкаючись і, віднімаючи один у другого цебро, половину розіллють, поб’ються, а під кінець Тимофій порожнє цебро Гнатові на голову одіне.
Воно й Явдоха добра, наллє, було, Гнатові і свекру по кухліїю, решту сховає. От і стали віднімати. А Явдоха подивилася на те, почала доїти корову собі в рот. Підлізе під корову і доїть. Гнат з батьком схоплять Явдоху за ноги, виволочуть з-під корови. Явдоха волає, меле ногами, плаття на голову задерлося, світить товстим задом.
Пробували доїти корову самі — не виходить. Гублячи павутину слини, корова буцається, б’є хвостом навідліг Гната по очах, лупить по цебру.
— Дурень! Дай я. Немає розуму і корову здоїти.
— А я вам що, не даю? Беріть, — Гнат виліз, обтрусився.
Тимофій, лаючись, поліз до вимені. Корова, видно, зла, так буцнула Тимофія, що той вилетів разом з цебром і під корову більше не лазив.
— Ну і проява. Напевно, чаклує, — задоволено помітив Гнат.
— Ну, що ж, погомоніли, зробили закурацію, пора і по домах, — сказав Андрій.
— Почекай, мать твою в дишель, — весело лається Остап. — Разом з Миколою і підемо.
— Та ні, я думаю ще діду калоші поклеїть, а то босий ходить.
— Ну, дивися. Пішли, Андрій.
Остап і Андрій пішли на причілок, а Микола з Тимофієм у хату. Розчервоніла Явдоха порається біля печі, переступає з ноги на ногу, ходуном ходить широкий, немов припіччя, зад. Біла хусточка з’їхала на потилицю, на чолі проступив піт. Гнат сидить за скринею, голиться перед осколком дзеркала. У хаті напружена тиша, видно, лаялись. Під припічком, прив’язане за шестигранний дерев’яний стовп, лежить теля, лиже шорстким язиком незагойну пуповину. Дід дістає з-під лави глибокі калоші, подає їх Миколі. Микола сідає на стільчик, дістає клей, рашпіль, шматочок гуми, зачищає.
— На от коліна прикрий, — Явдоха кинула Миколі якусь ганчірку. Микола піймав її, задоволено сказав:
— Щось у вас теля погане, довго пуп не гоїться.
— Нічого, вимаститься, — защебетала Явдоха. — Якби тих дурнів не слухала, а відразу внесла в хату, уже б загоївся.
Гнат сидить, витирає бритву листом з зошита, начебто і не про нього мова.
— Гнат, ти чого сидиш?
— А що, тату, бігти треба?
— Узяв би та хоч раз свиснув Явдоху макогоном, щоб дурнем не обзивала.
— Та треба б, — звертаючи зошитовий лист і, кидаючи під припічок, погоджується Гнат.
— Що, руки не відтіля виросли, не міг відразу в піч кинути, — накинулася на нього Явдоха.
— О, треби тобі такого! Таке недоколихане. Сама вкинеш, — припадаючи на ліву ногу, огризається Гнат, направляючись до полу, щоб прилягти.
На горищі гуде вітер, колише в дворі шовковицю, сполохи вогню з печі блукають по стінах. Тимофій подивився в пічне віконце. Степаниха пішла доїти корову. Остап з цебрами йшов до колодязя. Микола поклеїв калоші, сказав:
—Все, діду, готові, будете носити, поки не порвете. Зараз ще і дитячі поклею.
— Ех, хо-хо, хо-хо, — спускаючись з крайка, крекче дід, ламаючи солому, готує устілки, взувається, — спасибі Сталіну-грузину, що обув нас у резину.
Явдоха ріжком рогача витягає чавунець під челюсті, бере ганчірку і, не обмітаючи попелу, ставить на столик. Дістає з мисника полив’яну миску, насипає в неї куліш.
Дід і Гнат давно сидять за столом, цокають ложками.
— Сідай і ти, Миколо, — запрошує Явдоха.
Дід набирає повну ложку кулешу, несе до рота.
— Ну і прожора! — Буркоче Явдоха.
Тимофій загнув матюка. Явдоха схопила миску, хлюпнула гарячого кулешу свекру на бороду. Тимофій повільно піднявся, віджав бороду руками, залишки пшона і картоплі струсив на солому, під припічок, мовчки пішов до миснику, дістав великий пест, яким розтирають мак, йде до столу. Явдоха сидить до свекра спиною, дме на паруючий у ложці куліш, потроху присьорбує. Дід урізав Явдоху пестом, та і скрутилася, кинув пест на місце, з почуттям виконаного обов,язку поліз на піч. Явдоха отямилася, накинулася з докорами на Гната.
— Це ти направив, ти, ти!
Гнат незворушно їсть куліш, начебто за плече кидає.
Явдоха метнулася до крайка, хотіла дістати діда, побачила пест, садикнула їм Гната. Гнат звалився на долівку, начебто лантух з борошном. Явдоха метнулася на вулицю.
— Що там таке? — спускаючи ноги з крайка, подав голос дід. Ох-хо-хох! Бачиш, Миколо, яка невістка?
Дід схопив кинутий невісткою пест, погнався за Явдохою. Гнат, що прийшов у себе, з рогачем вискочив слідом за батьком.
— Рятуйте, люди добрі! — волає Явдоха. — Убивають!
Гнат схопив косу, кинув вслід Явдосі. Полотно впилося в землю біля Явдошиних п’ят, тонко дзенькаючи, довго колихалося разом з осиковим кісцем.
— Біжи сюди, у дишель, в кровину мать, — сміється Остап.
Дзенькотячи цебрами, вийшла з повітки Степаниха. Вдивляючись, притулила козирком до чола долоню, зітхнула.
— Бозе й Бозе, і як вона тільки з ними живе.

43
Степан повернувся з армії на початку вересня. Повернувся несподівано. навіть листа не написав.
Хуторяни якраз на Гнатовій горі скиртували солому, і Іван був на скирті.
— Ну, як, Іване, ярмаркувалось? — підштрикували його молодиці.
— Е, хдопці, чого там тільки немає, аби гдоші.
— Ну, а на стовп, ги-ги, лазять? — питає Надежда.
— Та лазять. І як вони на нього в чодта лізуть, слизький, як склянка.
Іван ніколи раніше не їздив на Сорочинський ярмарок, жалів грошей, а це відважився. Не минуло ще й тижня, як був. Може б, і в цьому році не поїхав, так прийде було після ярмарку та дряпічка Семен і плете всілякі нісенітниці. Іван сидить, одну ногу під сідницю підклав, слухає:
— Там, Іване, чого тільки не побачиш,— розказує було Семен. — Хлопці по виструганому сорокаметровому стовпу лазять за призами.
— Не бдеши. Без когтєй на такий стовп ніхто не злізе,— впевнено заперечує Іван. — Я в Подтаві як связістом робив, теж лазив, так нам когті видавали, і то тдудно було. П’ять метдів — і то голова кдутиться.
— Тобі, може, й трудно, а я, якби молодший був, то аж на верх вибрався б.
— Таке бадакаєш. Ну й задавака. В Содочинці два дази з’їздив, а й в мішок не вбедеш.
Та Іван і в Полтаві працював, і на Донбасі, а такого, щоб без кігтів на сорок метрів лазити, зроду не чув і не бачив. Поки з кігтями видряпаєшся на стовп і то вморишся, а то прямо. Він навіть слухати не хотів, так ні, воно ще й палірується, сікається биться. Вирішив поспитати в людей. Дивно, кажуть — правда. І один, і другий. Чи, може, їх Семен підмовив? А коли йому і в Багачці сказали те ж саме, вирішив поїхати сам і пересвідчитись.
Їхав з таємною надією, що то брехня, вдивлявся в ярмарковище. Ще здалеку Іван помітив височенну щоглу. Хтось зовсім голий, мабуть, тільки в трусах, вибирався по ній вгору. На верхівці щогли ледь виднілась гітара. Хлопець, мабуть, той самий, стрімко спускався вниз. Добрий десяток дужих молодиків, попльовуючи в долоні, стояли осторонь в самих плавках, чекали своєї черги.
Шестеро не добрались і до середини. Сьомий, невисокий, дрібний, як Семен, обхватив стовп руками й ногами, впевнено подерся вгору. «Цей слабий, не вилізе»,— подумав Іван. Та хлопець навіть не відпочивав. Лише двічі зупинявся, останній раз в кінці. Іван не зводив з нього очей.
Хлопець підтягнувся, простягнув руку по гітару, навіть торкнувся її, але зняти не зміг. Хотів ще підтягтися, та не втримався, стрімко ковзнув униз.
Іван стояв довго, аж поки не зняли приз. Подивувався, прицмокнув язиком, пішов по рядах.
— У вас є ботинки?— запитав у продавщиці.
— А ось беріть, які на вас дивляться. Вам який розмір?
Іван аж почервонів від обурення. Хіба по ньому не видно, який? В магазинах взуття на Івана не було, сам шив на колодку. Мабуть, і тут немає. Бреше Семен, що є хлопці здоровіші за нього.
— Найбільший,— випалив Іван.
Продавщиця подала йому сорок шостий, і не приміряючи, видно й так, що не малі, він узяв ті ботинки, загорнув у хустку.
— Іване, що ти ото купив? — питає Надежда.
— Добдячі ботинки купив.
— Що, найшов свій сорок п’ятий розтоптаний? Ану, покажи.
— Нехай біля машини.
Іван перевалився через борт, присів на лавку, став прибувати ботинки.
— То вони тобі, Іване, на виріст, — сміється Надежда.
Довго лаявся Іван, але здавати назад не пішов. Соромився продавщиці.
— Це, мабуть, зимні, для городських жевжиків. Устілку постелю та добрячу онучу намотаю, будуть якраз, — заспокоював себе Іван, ховаючи ботинки разом з хусткою до кошовки.
— Ну, а ботинки чого ж не носиш? — приймаючи з Іванових вил солому, питає Надежда.
— На святки бережу, — Іван підняв голову і прямо перед собою побачив Семена. Виструнчившись, Семен стояв на волокуші і, не зводячи очей, дивився на Івана.
У Івана й серце похололо: щось трапилось. Семен під’їхав на волокуші до скирти, крикнув:
— Іван, ти чув, кажуть, Стьопко приїхав?
Вила вислизнули з Іванових рук. Він як стояв, так і з’їхав задом з скирти, і то бігом, то ходою додому.
— Наскирдувався, Іван?
— Стьопа пдиїхав.
— А!?
Іван поспішав додому. Уявляв, яка буде зустріч з сином. Перебирав у пам’яті всі свої слова, вчинки, і не знаходив провини. Згадував Степана, силкувався пригадати хоч що-небудь, що б стверджува­ло любов сина до нього, і також не знаходив. А що, як Стьопа ніколи не любив його? І тільки він припустив таке, як відчув, що став любити сина ще більше, ще самовідданіше.
Іван ішов і згадував, як за першим листом надійшов другий, потім третій, і в кожному були погрози, лайки. Степан уже писав таке, що в Івана не вистачало терпцю вислуховувати все те до кінця, і він ішов геть з хати. Ні від Параски, ні тим більше від Марії, та й взагалі від жінок він давно не чекав добра. Злість і неповага Марії, байдужість дочки не хвилювали Івана. Але Степан? На нього він покладав усі надії, Степан тримав його на цім світі, зв’язував з землею, з життям.
Зрозумівши, що знайшла найболючіше місце, Марія тільки й знала, що скаржилась синові. Згодом усе це, мабуть, набридло їм, і вони перестали не те що читати, показувати Іванові Степанові листи, брехали, що не пише, що через нього він і від них відцурався.
Іван удався в страшну тугу. Не заходячи в хату, залізе було в погрібник і реве, як поранений звір. Вже й Микола вмовляв, і Манька, й родичі. Іван згадував все пережите, обдумував. Одну за одною він знімав з сина провини: його неуважність, байдужість, погрози, вважав їх непорозумінням. Він жив для Степана і тільки заради нього. Зараз він прийде додому. Степан тільки гляне на нього й зразу зрозуміє, як він тут жив, як чекав його.
Захеканий, спітнілий, Іван ввійшов у хату, став на порозі. Параска, Марія, баба Марта вже крутилися біля Степана, пускали сльозу.
— Вернувся, Стьопа! Як ми тільки виглядали, синочок. Думали, вже й не діждемось, повмираємо.
— Здодов, синок! — Іван простягнув руки назустріч синові. Але Степан навіть не ворухнувся. Тільки й того, що сказав: «Здрастуйте», — і знову повернувся до матері, бабусі, Параски, загомонів, начебто Івана і в хаті не було. У Івана й мову відібрало, й руки опустились. А проте радість від повернення сина була така велика, що її ніщо не могло затьмарити. Головне — Стьопко тепер удома, подумки погамував образу.
Іван якусь мить постояв біля порога, пішов: кликав усіх, не поминав нікого.
За годину в хаті зібрався весь хутір. Степан охоче розповідав людям про службу на кордоні, зверхньо оглядав цікавих, охочих до всякої новини хуторян. Іван спочатку частував, потім сів, поклав язик в куточок роззявленого рота і, схиливши набік голову, не зводив з сина очей. Слухав, дивувався і гордував. За цілий вечір Степан навіть не глянув в батькову сторону. Та Іван не ображався. Ще наговоряться, буде час. Вперше у житті відчув перевагу сина над собою, але й це не зачепило його. А що? Так і повинно бути. Відслужив, змужнів, технікум через рік скінчить. А йому вже хвости волам докручувати. І знову гордість виповнила Іванові груди.
Пізно ввечері, коли всі порозходилися, Іван підсів до сина.
— Що думаєш робити? — запитав, підкреслено правильно вимовляючи слова й пильно вдивляючись в синове обличчя.
— Погуляю трохи, а там видно буде.
— Коли вже тут гуляти? Їдь у Полтаву, в технікум.
— Я вирішив технікум кинути. На той рік вступатиму до інституту. А поки те та се, зароблю грошей, вдягнуся.
— На одяг я гдошей дам. Ти подумай, оходонь. Я отакі гдоші вгатив, а він кидати. Поробиш на тракторі, тоді взнаєш, як вчитися.
Степан трохи посперечався й згодився. Пізно ввечері, коли всі порозходилися, Степан з хлопцями гайнув за хутір на дорогу. За Матієнками солома була ще не заскиртована, в копичках. Степан запустив освітлювальну ракету. Ракета піднялась трохи вище хат і впала, зашкварчала в стерні. Іван як побачив, що зайнялась стерня, перелякався. Ухопив з дачки в погрібнику рядно, намочив його в ночвах з водою, добре, корова всієї води не випила, і на стерню. Біга Іван з мокрим рядном, гасить вогонь, а хлопці сміються.
— От дурак, так дурак, армію одслужив, а ума немає. А якби на копичку впала, або на Матієнкову хату?
— Не впала ж, — примирливо сказав Степан.
Додому повертались ще відчужені, але вже чимось зближені.
За два тижні Іван обійшов усі навколишні села. Прицінювався до хат. Та з хатою Іванові не таланило. На добру не вистачало грошей, а поганої і сам не хотів. Зважився попросити у матері. Знав: усі гроші, які отримує за вбитого сина, вона кладе на книжку. А ще ж свиней і телят здає на базу. Там грошей не на одну, на три хати вистачить.
— Не дам,— відмовила мати. — Хай Стьопко вивчиться, поїде на роботу, тоді й купуй хату. Може, він у ній і жити не захоче.
Іван плямкав губами, зітхав, невтішений йшов додому. Він добре знав, що на ті гроші давно вже накинув оком Борис Холоша, внуччин приймак. Та якби тільки для себе брав, а то й рідній сестрі Марії Чередничці хату збудував. Занепав Іван духом. Тяжкі думи налягли на нього. Сяде в бригаді біля вікна, відчужений, зосереджений задумається, не чує, як і в хату хто-небудь ввійде.
Останні надії вщент розвіялися. І хоч Степан запевняв, що хата йому не потрібна, що він одержить квартиру в місті, Іван не заспокоювався.
Марія підтакувала синові. Хай бачить Степан, яка вона розумна і який дурний Іван.
— Скільки тобі Стьопа про кватирю втовкмачує, а ти не второпаєш. Курка й та розумніша,— відверто глузувала вона з чоловіка. — Ти його, Стьопа, не слухай, що він ото, дурило, меле.
— Меди, меди, щоб більш дади. А я тіки вийду на пенцію, піду на цегельню, задоблю гдошенят, цегли й почну будуватись. А кватирю? Попдобуй ти її подучити. Чабак мені колись розказував, як ті кватирі получають,— заперечував Іван.
— Молодим спеціалістам зразу дають, — стоїть на своєму Степан.
— Багато він знає, твій Чабак. Слухай он, що Стьопа каже,— розпиналася Марія, зводячи нанівець батьківський авторитет.
Іван мовчки одягався, йшов з хати. Хто, хто, а він знав, як це жити в чужій хаті.
«Балакайте, а я Стьопі будь-що хату куплю, не я буду,— пересту­пивши порога, думав Іван. — Досить, що я цілий вік прожив у чужій. Знаю. Кіт — і той тебе обидить, хіба що не захоче, бо він набагато більший хазяїн, ніж ти. Поки всім курчатам ноги не перемиєш, спати не ляжеш. От що значить — не своя хата. Я все це спізнав на своїй шкурі».
А все тому, що не любила Марія Івана. Усе життя за Бадилою Василем сохнула.
* * *
У війну, через брак чоловіків, Марія поралася біля коней.
У бригаду прийшов Бадила Василь, поліцай, збирався кудись їхати. У кутку біля ясел лежав великий оберемок сіна. Марія вирішила вкинути його за другим заходом, щоб коні не так розкидали і затоптували.
— Маріє, іди сюди, — покликав Василь.
Орудуючи мітлою і лопатою, Марія дочищала верстати, потім поставила усе біля стіни, спотикаючись, пішла. Як-не-як, а Василь влада, а владі треба підкорятися.
— Щось ти в дівках засиділася, — посміхнувся Василь, — невже жодного охотника не знайшлося після мене?
— Як бачите, — не піднімаючи очей, відповіла Марія. Вона колись не на жарт закохалася у Василя.
— Ти, напевно, ротата дуже. Нічого, зараз перевіримо, — Василь зняв із плеча гвинтівку, поставив її в куток, потім згріб Марію в оберемок, кинув на сіно. Вона навіть не пручалась. І не тому, що колись любила без взаємності, а тому, що все це застало її раптово, зненацька. Вона була беззбройна перед його силою, вмінням, нахабністю, нарешті, владою.
Опам’яталася тільки тоді, коли Василь, застібаючи матню, звівся на ноги, затягував добротним ремінцем казенні штани. Вона ще довгий час лежала на зім’ятому сіні, бліда, з покусаними губами, ледве чутно стогнала, не в змозі встати на ногах, начебто її гарбою переїхали, зовсім роздавлена і спустошена.
Коні весь час шелестіли в яслах сіном, важко посапуючи м’якими, теплими носами, так що воно розліталося, байдуже поглядали на Марію, на її худі оголені ноги, жували.
Василь тим часом виводив зі стайні коня, впрягав у прольотку.
— Ну, от і всі, а ти дурна, боялася, — Василь махнув кийком, відпустив віжки.
Марія звелася на ноги, заточуючись, пішла додому.

44
Ближчала осінь. Бабі Олені все ставало байдужим. Вона зрозуміла, що ніщо вже не тримає її на цій землі. І по мірі того як слабшали її зв’язки з людьми, з землею, з рідними, зменшувалась у серці і жага до життя.
В останній рік життя баба Олена зрозуміла, що смерть їй зовсім не чужа. Вони навіть народились разом, тільки й того, що далекувато одна від одної. Ну, то й що з того? З першого дня від народження вони пішли назустріч одна одній, і з кожним днем відстань між ними скорочувалась і скорочувалась. Тепер лишилось зовсім небагато. Скоро вони зустрінуться і зіллються в єдине ціле.
І з цим нічого не вдієш. Рано чи пізно, а так повинно бути, а тому пощо марно витрачати сили, час? За довге життя вона звикла до думки, що зі всякою доконечністю найліпше погодитись, бо кожна з них від долі, від природи, від Бога.
Відтоді як баба Олена зрозуміла, що смерть доконечність набагато більша й невблаганніша, ніж народження, вона звиклась із думкою про неї, заспокоїлась і навіть притомилась, очікуючи.
Народження — це перш за все великий і своєрідний дарунок, за який людина повинна розраховуватись смертю, бо кожен, хто прийшов у цей світ, повинен зробити визначений кругообіг справ, щоб потім залишити його, зійти в небуття. Звичайно, зробити не тільки для себе. Бо щоб не робила людина на цій землі, чинить вона добро чи зло, справедливість чи несправедливість, це так чи інакше відбивається й на тих, хто поруч з нею. І навіть тоді, коли вона нічого не робить або коли живе тільки для себе: багатіє, радіє, любить, страждає, в одних вона заслуговує осуду, у інших схвалення. А тому навіть найгірше, найнещасливіше життя — це такий великий дарунок, така щаслива випадковість, що смерть навіть мала плата за нього.
Страшно навіть подумати, що вона могла б не народитись. Тоді б не було ні Івана, ні Миколи, ні онуків, ні тих, хто прийде слідом за ними. Десятки, сотні, а може, й тисячі з’являться на світ тільки тому, що була вона. І коли в неї, в дітей, онуків і навіть правнуків буде хай і не зовсім щасливе життя, то не може ж так тривати довічно? Може, хоч один з прийдешніх коли-небудь та буде щасливий. Тоді чим, окрім смерті, можна оплатити такий безмежний дарунок?
Разом з нею претендували на народження тисячі, а може, й мільйони, тьма-тьмуща таких, як вона. І з цієї тьми, з цього безмежжя можливих доль лише їй Бог дарував щастя пізнати солодкість і гіркоту життя, побачити сонце, росу, траву, дихати, любити, сподіватись, відчувати.
І чи така вже велика плата за все це смерть! І чи варто було б жити вічно?
Прагнути безсмертя — означає прагнути, щоб ті, хто мав прийти, не прийшли, їх і так, тих, хто не прийде, багато —- мільярди, секстильйони, як каже Володя. Для неї — все це тьма-тьмуща. Але заради тих десяти чи ста, які повинні прийти з волі Божої, варто, навіть конче потрібно вмерти. Претендентів на життя мільярди, а дарується воно десяткам, сотням, як ніким ще незрозумілий, неоцінений і до кінця неусвідомлений дар. Але для того, щоб прийшли ці десятки, сотні, вона, що звідала гіркоту і радість життя, повинна поступитися своїм місцем.
Виходить, що смерть потрібніша за життя. До того ж вони невід’ємні одне від одного. Життя існує тільки тому, що існує смерть. І якби люди жили вічно, то це вже й не сприймалось би ними як життя.
Скоро баба Олена зрозуміла, що смерть невід’ємна частина її існування і перестала її боятися. Та й чи треба лякатись того, що неминуче? Та й не вмре вона зовсім, не щезне безслідно. Якась краплинка, частка її, її розуму, її звичок, напевне, навіть її рухів будуть жити в онуках, правнуках, а на її могилі виросте трава, кущ горобини, будуть зріти суниці, і в кожній ягоді теж буде її часточка. Ягоди розклюють птахи, і буде вона жити в багатьох. І так до безкраю.
На якусь мить бабі Олені здалось, що смерть не втрапила до неї, десь по дорозі заблукала, поминула її. А й справді, якби так сталось, що тоді робити, сумувати чи, мо, радіти? Колись вона була не проти, щоб жити довго, навіть дуже довго, але за однії умови: залишатися весь час молодою. А немічною, хворою, нікому не потрібною — ні. Та й навіщо? В житті горя набагато більше, ніж радощів, щастя. Та так воно, зрештою, й повинно бути — за одну мить щастя людина розраховується тижнями, а то й роками невдач, бо, тільки випивши чашу горя, можна по-справжньому оцінити краплину радості. Так бджола із тисячі суцвіть добуває краплину меду. У неї теж було так, а тому вона вважає, що горе і щастя в її житті були врівноважені. За довге й нелегке життя баба Олена помітила, що у невблаганному плині років смуток і радощі, щастя й нещастя розподіле­ні нерівномірно. Щастя більше замолоду, горя і смутку в кінці життя, щоб не хотілося людині жити два віки. Та й що б чекало її попереду, коли б вона жила довго? Піщинки радості, які все меншають і меншають, і море смутку, яке виповнюється, поступово перетворюючись в океан. Ну, сплило б ще сто, двісті, ну, нехай п’ятсот років, а смерті все немає й немає. І найстрашніше не в тім, що немає, а в тім, що й не буде, а значить, ти приречений на вічні муки. Тут ніхто не витримає. Сам побіжиш шукати смерті, вдень і вночі будеш просити Бога, щоб прибрав до себе. Ні, людина повинна знати, що кінець все-таки існує. Без цього не варто й народжува­тись. Життя не легке. І якщо тіло хоч під час сну має перепочинок, то душа ніколи. Горе, втрати, образи — все в ній накопичується. А душі теж хочеться перепочити. Чим-чим, а болями, горем вона виповнена по самісінькі вінця, вщерть. Звичайно, пожити, подивитись на світ хочеться кожному якомога довше, і все-таки смерть — краще нехай вона буде, ніж не буде зовсім. Бо що б зробила людина на цій землі, знай, що вона вічна? Тільки страх і відчуття неминучості смерті спонукає її любити, народжувати, шкодувати, вибачати, бути людиною, примушує чогось досягти. В іншому разі нічого б було й поспішати, ще встигнеш, ніде і ніщо не подінеться. Відчуття смерті людині так само потрібне, як і саме життя. І якщо людина ще не втратила совісті, сорому, співчуття, жалю й доброти, людської подоби, гідності, то якоюсь мірою, коли не перш за все, завдячуючи цьому відчуттю.
Відтоді як баба Олена зрозуміла все це, як уявила, що чекає її попереду і на які страждання й муки прирекло б її безсмертя, вона з кожним днем втрачала інтерес до життя. Вона давно вже готувалась до смерті, а тому зараз і чекала її як найдорожчого гостя. Та й з якої речі боятись, чого баритися?
Для смерті, окрім труни, в неї вже все готове. Домовина — то вже не її рук справа. Все, що залежить від неї, вона приготувала, окрім хіба що душі, а вони хай хоч і голою в яму вкинуть, хай хоч в рову загорнуть, викинуть собакам, їй уже буде однаково. Вона нічого не знатиме, не чутиме й не бачитиме. Можливо, що голою було б навіть краще. Лягти б у землю, в чому мати народила, без усієї оцієї облуди, до якої людина звикає протягом усього свого життя, та так і не може звикнути, бо немає, мабуть, нічого кращого, ніж відчуття повної волі, легкості нічим не покритого тіла. Людина з’являється на світ голою, такою б мала й піти з нього. Одна тільки біда, з’являється гарною, а йде спотвореною життям, працею, роками, хворобами. Тому, мабуть, і прикривають тіло від стороннього ока. Зрештою, людям видніше. І коли за життя важко змінити щось усталене, то по смерті й поготів.
Баба Олена відчиняє віко скрині, витяга чорну сатинову спідницю, піджачок, полотняну сорочку з вишитою прошвою й вузенькою мережкою, довго розглядає все це. В прискринку жовтаво тьмяніє кружок воску: для свічок.
Хіба раз Манька лаяла її за цю сорочку.
— Тільки щоб люди сміялись. Хіба ж я вам коленкору не набрала б? А то стид і срам, в наше врем’я в полотні ховати.
— Я все приготувала, а ви як хочете, хоч за ноги на кладовище одтягніть, мені однаково, не мені, вам буде стидно,— відказувала на те баба Олена, бо так і не змогла звикнути до коленкору. Хоч як у пальці візьмеш, то й м’якше, але водночас якесь і чуже, холодне, аж слизьке наче. Полотно було, звичайно, грубіше, але ж і рідніше, і надійніше. Все в ньому, починаючи з прядива, нитки, все від її ніг, рук, пучок, нервів, поту та ще від сонця, все нею виткане, вибілене на сонці, нею й зшите. На ньому знайомий кожний пруг, прутик, кожна цяточка. Та й сорочка, яку вона приберегла на смерть, не звичайна, не яка-небудь, а ще та, в якій дівувала. Як вийшла з-під вінця, прийшла додому, як поклала її на дно скрині, так і пролежала вона більш як сімдесят років, а тепер ось знадобилась.
І хоч рідко прала та прасувала її рублем, намотавши на качалку, але полотно на сорочці стало м’яке, наче шовк. Від часу не тільки полотно, людина м’якшає. Та що там людина - камінь.
Готуватись до смерті баба Олена почала давно, років з тридцять тому, вважай, з того часу, як стала про неї говорити. Здавалось би, цілком досить було часу, щоб підготуватись як слід, навіть аж забагато.
Нічого гріха таїти, ще не так давно стара теж так вважала. І тільки зовсім недавно, стоячи на порозі смерті, вже занісши над ямою одну ногу, зрозуміла, що почала готуватись до смерті надто пізно. До смерті людині належить готуватись ціле життя, починаючи від дня народження, з того часу як ти став усвідомлювати себе людиною і довідався, що смертний. Інакше не обійти лиха, гріхів, розчарувань, не зможеш в останній свій день сам собі відповісти, що зробив, для чого жив і взагалі для чого приходив. А навіщо Бог пустив у світ її? Чи не марно згайнувала відведений їй на землі час, чи не примножила горя, якого й так на землі он скільки? Чи не посіла вона даремно чиєсь місце? Можливо, що хтось інший приніс би в цей світ більше щастя й радості, та так і не народився. Хто зна? Єдине, що вона твердо усвідомила, це те, що якби вона була почала готуватись до смерті раніше, не довелось би тепер боятись умерти, не попрощавшись, боронь Боже, з сином. Ні, не так треба було жити, тоді б і вмирати було не страшно. А як? Хто їй дасть відповідь на це? Та ніхто. Людина зживає вік, та так і не знає, як треба було жити, хоч, бува, і впевнена, що знає. Бо коли б жила вона так, як зараз думає, ще невідомо, що б з того вийшло. Подумки прожити життя і насправді — різні речі. Подумки людина проживає життя принаймні двічі. Вперше у дитинстві, отроцтві чи на початку дівоцтва, хто як. Вона, приміром, прожила своє життя в думках якщо і не до смерті, то надто довго, аж до старості, але ж у кого воно збувається те, про що мріялось? Хіба вона, як молоділа, думала, що в сорок п’ять років залишиться вдовою і що з дев’яти дітей серед живих лишиться тільки один? А життя, бач, все переінакшило, бо ти в ньому не один, а поруч з тобою й інші люди, друзі й вороги, добрі й злі, а на додачу ще голод і холод, хвороби й смерть, війни й нещастя, які чомусь не брались до уваги в мріях. Здавалось, що вони не для тебе, тебе вони обов’язково обійдуть, поминуть. Не поминули...
Вдруге подумки баба Олена, як, зрештою, й всі, проживала життя під кінець. І знову їй здавалось, що якби вона тоді-то й тоді-то зробила не так, а інакше, то була б набагато щасливіша. «Ні, треба було йти іншим шляхом!» — часто шкодує вона. Можливо. Але ж ніхто не певний, що на іншій дорозі життя б не втрутилося в твою долю, не звело її нанівець, не поставило б перед тим чи іншим вибором. І ще не відомо, як би вона вчинила, що вибрала. Життя неможливо повторити. А тому вартість всякого життя залежить, мабуть, не так від обраної дороги, як від здатності і вміння вибирати між добром і злом, вірністю і зрадою, мужністю і боягузтвом, ницістю і високістю. Врешті-решт, усе це є на кожній життєвій дорозі. Баба Олена не завжди вміла вибирати.
І ось тепер вона чекає смерті, старанно готується до неї, намагається надолужити згаяне. Онуки й син з невісткою тільки всміхаються.
Смійтесь, смійтесь. Ви молоді, ваше діло сміятись, а моє готуватись. Доки й світ сонця, всі будуть готуватись туди, бо то вже не в гості йдеш, а додому, і йдеш назовсім, навіки.
— І що б ви оце робили? Що старе, що мале, однаково,— інколи дивлячись на приготування старої, сердиться Манька.
— Не вчи вченого їсти хліба печеного. Я своє прожила. Гарно чи погано, то вже мій клопіт, дай Бог вам дожити до моїх літ, більше я вам нічого не зичу. Тоді й узнаєте, яке воно, життя. Думаєте, гріхів менше буде? Наберетеся, як май груш. А як ще й діти почнуть докоряти та ногами підкидатися, як ви мною, тоді взнаєте, по чім Савчин дьоготь. Згадаєте тоді й мене, та пізно буде.
— І таке! Аби не мовчки, аби молоти. Язик, правда, без кісток. Та сини мені й слова поганого не скажуть, що один, що другий.
— Е, скажуть. Та хіба ж так скажуть. Одним кулаком завдадуть, а другим підхоплять. За Артема не знаю, а Володя, хай тіки підросте, він вам ворсу витре. Е, витре.
— А я вам ще раз кажу, не скаже й Володя. За що він мені буде казати?
— А мені за що цілий вік докоряє? Тебе в гузно цілує, а мене й матір’ю не зве. А я куди не йду, то все й плачу, все й побиваюсь. Від сліз вже осліпла. Господи, щоб мої сльози й на калу не впали, — обметуючи себе хрестами, голосила баба Олена. — Та я ж йому життя дала. Чого ж я весь вік так катуюся?
— Значить же такі мати були?
— Підожди трохи, будеш і ти не така. Е, будеш. Нехай. Воно вже недовго ждати. Діждешся й ти. Е, діждешся. Хіба ж так віддячать. Бачиш, як оце мені, а вам в десять разів гірше буде.
— Гетьте, не хочу я його слухати. Я своїх дітей не покинула, як ото ви.
— Ти, Манько, того не займай, не твого ума діло. Ти думаєш, я хотіла? Тоді таке розпроклятуще врем’я було. Сам собі не нужен був, не те що хтось. Як кажуть, в добрий час сказати, а в лихий промовчати, хай воно ніколи не вертається, запеклому ворогу не побажаю. Якби вернулось те врем’я, то бозна-як би й ти зробила.
— Та так, як ви, ніколи! Та я б вмерла, а дітей не покинула.
— А то ще не вгадано. Підожди, поживете з моє. З вас і свого часу вистачить.
— Не хочу я його й слухати. Мені хлопці й «брешеш» не скажуть, як виростуть. Я на ваших очах їх виняньчила. Вам старістю гріх і казати таке. Невже я така погана мати була своїм дітям? Та я їх обох на руках виносила. А того вже Володю як попоносила по лікарнях, хай Бог милує й криє. Хіба раз у Багачку на руках перла?
— А то я Миколи не носила? Якби не понесла, як різачкою захворів, у Яроші до Яковенка, то так би жаба й цицьки дала, так би й пощез ще в повитку. Чорти б давно зашморгнули. Та й внуків я не менше твого няньчила, гріх і казати.
— Та хіба я кажу, що не носили, не няньчили?
В хату ввійшов Микола, розмова урвалася. Баба Олена заплакала: може, хоч син запитає чого? Та Микола мовчки пройшов на свою половину.
За довге життя вона так і не змогла порозумітися з сином і від того заголосила ще дужче.
— І чого б ото? Наче з вами тут бозна-що й роблять, наче вас тут хто ріже або катує.
— А скільки ж можна мені вже й докоряти? Восьмеро дітей поховати, хазяїна, якось усе це треба було пережити, а тут ще й ви. Душа вже геть уся зітліла. Та хіба я колись така була, як зараз? Чи ви не бачите, повилазило вам, що я ні на що перевелась, стала як тріска? В голодовку і то не такою була. Е, був би живий Іван, він би мене на поталу не дав.
— Та годі вже вам, перестаньте, — просить Манька.
Баба Олена вмовкла, довго сиділа, сховавши пташине обличчя в долонях. Нарешті підвела голову, заговорила спокійно, врівноважено:
— Колись прийшла до своєї подруги, Штимової Марти, ми з нею дівували разом, ледве допленталась, бо вже пухла була, як колодка, ледь на ногах трималася. Глянула, дерева в дворі голі, листя на берестках геть усе пообчухруване на ліпеники, а Марта й каже: «А ми оце з чоловіком Дмитром думаємо, чи не зарізати нам свого Ванька? Він у созі вівці пасе, підлізає під матку, молока нассеться, такий повненький».
Я перехрестилася: свят, свят. Та ходу звідти. Бачу, не в своїм умі жінка.
— Скільки ви вже його будете розказувати?— запитала роздратовано Манька.
— Та так, прийшлося, згадала.
А й справді, вкотре вона вже про це розповідає? Може, таки Микола усвідомить жорстокість і невблаганність обставин, які відбирали в людей життя, розум, і зрозуміє, що порівняно з цим гріхом її гріх не такий уже й великий?
Хіба вона винна, що обставини життя виявилися сильнішими за неї. Та хіба тільки за неї, — сильнішими за багатьох. Спасибі Івану, підняв матір з того світу.
* * *
Снилося чи марилося Іванові — їдуть вони з батьком гарбою по купинястій дорозі в Яроші. Іван лежить на полудрабках, підклавши під голову руки, босий, ноги звисають з гарби мало не до землі. У небі ні хмарини. Над головою ширяють під хмарами два лелеки, у переліску заливається соловей. Десь під горою в заростях глоду з кимсь змагається в доведенні істини одуд: «Зле отут, зле отут...»
— Правильно, зле. А де воно в лихого батька краще? — зітхає Павло. — Хіба, що там, де я? Поїхали, синок, зі мною.
Гарба проторохтіла по дерев’яному містку і загрузла шинами в закрутілому болоті.
— Мені, тату, поки ще і тут не погано, — Іван піднімає голову і не бачить батька.
— Шнель, шнель! Хенде хох! Швайне! — начебто крізь сон чує Іван, почуваючи пекучий біль. Хтось штовхав його кутим чоботом у бік. Іван відкрив очі, побачив сплетені житні колосся, неясні обличчя, автомати напереваги. Світло качнулося перед очима. Німці! Іван піднявся на ноги, якийсь час стояв, похитуючись, начебто п’яний. Після недавнього бою земля курилася, пахнуло гаром, піроксиліном, смаленим хлібом. Десь загуркотіло, начебто після минулої грози, чулися рідкі постріли. Іван перевів погляд і ліворуч, на дорозі, побачив колону військовополонених. Виходить, його оглушило вибухом, контузило і він у полоні.
Трохи отвердівши в ногах, підштовхуваний автоматом, Іван пішов до колони, став у хвості. Закінчувався червень сорок першого.
Рушили. Іван ледь йшов. Світ качався в нього перед очима. Що поробиш, долі, видно, не обійти. Так вони йшли кілька днів. Спочатку Іван рахував дні, потім перестав. Він прислухається до чужої розмови, ловить слова, уривки фраз: «схід», «захід», «фронт», «велика Німеччина», «роботи».
Схоже, їх женуть у Німеччину. Хто повірить йому, що він потрапив у полон, а не здався добровільно? Іван поглядає на конвойних, у голові поступово зріє план: «чи зараз, чи ніколи», подумав він, побачивши, як голова колони, начебто гусениця на вістря гілочки, піднялася на курган і, розтягуючись, поповзла вниз.
Пристаючи, Іван упав на узбіччі, хапаючись за живіт, покотився. Від густого споришу і подорожника пахнуло кінським калом і пилом. Конвойний підскочив до Івана, штовхнув чоботом.
— Уставай! Шнель!
Іван не відреагував. Він катався по землі, стогнав.
Хвіст колони ховався за бугром, за нею тягся шлейф сірого пилу. На якусь мить Іван побачив наведену на нього лиховісну зіницю автомата. Нехай хоч смерть, а далі він не піде.
— Шнель! Шнель! — репетував конвойний. — Доннер веттер!
Але Іван не звертав на його лайки ніякої уваги.
Колона сховалася за пригірком. Обтяжена передвечірньою вологою, швидко осідала пилюка.
—Живіт. Тиф, — по-німецькому проговорив Іван.
Воронована зіниця автомата знову блукає по Іванові, нарешті, зупиняється на рівні грудей. «Все одно йому гинути» — подумав конвойний, відвів автомат убік, натиснув на курок. Через два тижні Іван повернувся в хутір.
45
Одного разу опівночі Гриша не витримав Гнатових домагань і викинув ще гарячий самогонний апарат за поріг. Цілісіньку ніч Гнат носив його на Гнатову, на скотомогильник. Разом з хлопцями, Гриша швидко злаштував власний.
Надпиляли бригадське, зроблене для овець корито, все одно ним ніхто не користується, та й користуватись, мабуть, уже не збирається, одрізаний бік забили, просвердлили отвори під змійовик. Володя змотався на мопеді в автоколону, де Чередник колись городив паркан, розжився на мідну трубку. Діло стало за баком. Вирішили купити два п’ятивідерних чавуни. На другий день на велосипедах поїхали в Багачку за чавунами. Чавуни везли Володя і Гриша. Петро Двірниччин на прозвище Глечик, жирує, балується: то наперед виїде, перед самим носом у Гриші і загальмує, то впоперек дороги стане. Гриша вихиляється, от-от упаде, лається, пре матюччя. І догралися. Педаль Петрового велосипеда попала Гриші в переднє колесо. Обоє попадали. Чавун зірвався з руля, покотився узбіччям. Хлопці поставали, не знають що робити; чи за чавуном бігти, чи до Гриші. Бідний тільки крекче. З штанів виглядає худе, гостре коліно. Падаючи, Гриша стукнувся коліном об асфальт, і штани наче прогоріли, наче їх хто молотком пробив об залізо.
— Гриша, вставай, а то машини й вуха повіддавлюють.
Гриша лежить на асфальті, добряче, мабуть, забився, тільки гикає: “Ги”, через деякий час знову: “Ги”. Машини йдуть мало не по голові, а все ж обминають, не давлять.
Гуртом взялися витрушувати Гришу з велосипеда. Та як ти його звільниш, як ноги й руки переплуталися. До того ж важучий, хоч і худий. Нарешті таки витрусили. Гриша обтрусився, став ганятися за Петром.
— Дивись, он машини чавун роздавлять! — кричить Петро.
Зрозумівши, що Петра йому не наздогнати, Гриша кинувся за чавуном, що ледь-ледь вихляв по дорозі, наздогнав, взяв у руки. Для вірності підніс до вуха, хряпнув кулаком, прислухався чи не бряжчить. Ні, цілий, дзвенить. Тепер апарат у Грицька не вичахає. Після першої «плавки» починається друга. Виробництво майже потокове, та трапилась халепа. Під кінець тижня ніжки в примуса взяли й порозпаювались. Чавуни полетіли шкереберть, примус зайнявся, брага вилилась. Бензин спалахнув. Зайнялась скриня, лава. Гриша зняв штани й ну махати ними, поки й холоші не пообгоряли, але вогонь таки вдалося загасити. Нового примуса кожні дві години виключали.
Семен як тільки дізнався, що у Грицька горілка не вибуває, так і внадився. Ніколи не пив, за роботою ніколи було, а під старість чому б і не випити.
— Чи там ка-а-ша зако-о-о-пана у того Грицька,— обурювалась Оришка.
Гриша спочатку наливав Семенові, та коли Оришка стала коренити Гришу на всі заставки й погрожувати, що заявить, прогнав.
— Ану, геть з хати! Привик жити на халяву. Де вчора був? На поминках? Туди й похмелятись іди.
— Не кричи, Гриша, кричати не треба. Тут не глухі.
Для переконливості Гриша навстіж відчинив двері, показав на сіни. Підкріплений матюком, цей жест надав Гришиній вимозі особливу вагу. Семен проситься, вмовляє, поривається стати на коліна.
— Тоді гони гроші, на півлітра. На книжках, мабуть, мільйон лежить?
— Ти, Гриша, не кричи. Тут не глухі. Немає в мене грошей. Оришка забрала. Нехай другим разом, як пенцію получу.
— Давай, а то битиму, — гигоче Гриша.
Семен засунув руки в кишені галіфе, глянув на чоботи, в яких ще парубкував і які раніше взував тільки в великі свята, на Різдво там чи на Великдень, а тепер тягає щодня. Чоботи — сап’янові витяжки, і зносу їм немає. Колись вони були червоні, а тепер посіріли, вилиняли на передках, піднаряди зотліли, розлізлись та й підошва геть покоробилась. З роками нога в Семена всохла, носки в чобіт позадиралися, не чоботи — полозки: слизькі, гостроносі. Семен би їх іще прижалював, не взу­вав, так боїться, що вмре, а чоботи залишаться разом з брезентовими штаньми й піджаком.
Ввійшовши у старість, Семен став боязким, помисливим. Візьме Гриша й почне бити його. І судити Гришу не будуть. Він про це знає, а тому й поводить себе нахабно. Хіба ж так одмолотить, саме цур’я сипатиметься. Скинути б років із п’ять, Семен ще б потягався з Грицьком, помірявся силою, тільки не зараз. А тому Семен хаміль-хаміль з хати й утік.
З того часу як почав гнати самогон, Гриша відчув владу над багатьма. Тепер до нього йшли люди, йшли випити, відвести душу. А воно її, ту душу, завжди є від чого відводити. То з жінкою погиркаєшся, то курку лисиця вкраде. Раніше лисиця чи інший там звір не наважувався серед білого дня навіть заходити в хутір. Тепер же в хуторі розвелось немало пустирів, і стільки по них росло бур’яну, що можна було непомітно підкрастись чи не до кожного подвір’я. В одного Гамазура пущі. За літо аж під самісіньку стріху виростав бур’ян, а коли ще дощі йдуть, то й хати не видно. Іван, звичайно, і дня не робив у колгоспі, в хутір тільки наїжджав на старе материне подвір’я. Цим літом Табур застав Гамазура в хуторі, глузливо сказав:
— Ти б, Іване, хоч город собі посадив.
— Не садив і садити не буду,— відповів той. Потім виніс з хати гармошку і вслід голові, що пробирався бур’янами до дороги, став виспівувати частівки: «Мати в СОЗІ, а я ні, на фіга воно мені?»
— Я тебе, Іване, за такі пісні в тюрму посаджу,— озирнувся голова. Іван всміхнувся, змінив репертуар:
Мы манали, не пропали
И теперь не пропадем,
Нам милиция знакома,
А тюрьма — родимый дом.
Другого дня до Іванового двору під’їхав трактор «Бєларусь», оборав хату. Господар вийшов, сів на лавці під призьбою і заграв з переборами спочатку гопака, потім бариню.
— Он диви, Іван хіба ж так наярює, — дивуються хуторяни. А Іван виграє, головою трактористові киває, всміхається, підбадьорює. А той уже й не знає, що робити, чи й йому всміхатися, чи тримати марку — бути сурйозним. Біля порога тракторист зупинив трактора, виліз з кабіни.
— Треба було раніше приїхати, а то сиджу в цьому бур’яні, наче в тюрмі,— Іван вдячно потис трактористові руку, а коли той став від’їздити, заграв марш «Прощання слов’янки».

46
Інколи Іван теж навідувався до Гриші. І, можливо, вперше в житті Гриша відчув себе людиною, хазяїном: щедра рука не зубожіє. Та й наливати чи не наливати, тепер повністю залежало від нього. Скільки й хутір стоїть, а такої самогонки, як у Гриші, ні в кого ще не було. І це теж звеличувало його у власних очах, давало змогу виявити характер. І він виявляв. Інколи хіба ж так! Бувало, що й з необхідності, а найчастіше просто так: хотілось виявити, от і виявляв.
Другодень Семен прибіг до Грицька похмелитися, став посеред хати й хитається.
— Ну, що, Семене, скажеш? Сідай! — наче вони ніколи й не сварилися, запрошує Гриша.
Семен упав на лаву, посунувся за скриню аж на покуття, під образи.
— Пити будеш? — питає Гриша.
Він стоїть за скринею і теж хитається, бо добре випив, зверхньо поглядає на Семена, наче вирішує: страчувати Семена чи милувати. Нарешті шаснув під челюсті, дістав звідти добрий бутель первака.
— Пий, Семене, мать твою за ногу, — Гриша поставив бутель на скриню. Якби скло було трохи тоншим, то в руках хіба шийка б лишилася.
Примирення було гарячим, відвертим і взаємним, таким, як, зрештою, й повинно бути після нічим не вмотивованих безглуздих сварок.
Чарок Гриша принципово не признавав, і на розвід не було того дріб’язку, а тому налив в склянки. Собі до половини. Семенові плеснув на денце. Семен хотів попросити, щоб добавив, та втримався, глянув на Гришу й знітився. Гриша те зрозумів і, регочучи, трохи линув. Десь на палець. По повному Гриша наливає рідко. Бажаний гість — приймай повний, а не дуже — наллє на палець чи на два й досить. А зовсім небежаному можна й на двері вказати.
— За твоє здоров’я, Семен.
— Скільки ж тут того здоров’я, долий ще. А то цяпнув грамину.
Гриша наливає, набавляючи собі й Семенові.
Випили. Семен осмілів, потягнувся рукою до пляшки.
Гриша присунув пляшку поближче до себе. Та потім подобрішав, дозволив наливати самому. Про недавню сварку ніхто й не згадував. Семен допався до горілки, як дурний до мила, іншого такого разу може й не бути. Спочатку, побоюючись Гришиного гніву, налив півсклянки, випив, а закусити нічим. Була, правда, миска капусти, та вже поїли. Залишились гірчиця й хліб. Гриша з Семеном схилилися над скринею під образами, обнялися, наче брати, гірчицею хліб мажуть, закусюють. Семен впився, потягнув «Кармалюка», потім «Дорошенка», «Катюшу». « По-о-пле-лись ту-ма-ны над рекой», — невміло підтягує Гриша.
Чому саме “поплелись”, а не “поплыли” було невідомо ні Семенові, ні Гриші. Та, й зрештою, яка різниця? Головне, що душа співає, що тумани і не тільки над річкою, а і в голові. І вони, не зголошуючись, сходяться на тому, що туман чи не найприємніша в світі річ. А тому не встигли скінчити за одні тумани, затягли про інші, густіші:
За ту-ма-а-ном ні-чо-го й не видно,
За ста-каном ні-чо-го й не вид-но, за ста-ка-ном.
Тільки й вид-но-о-о дуба зе-ле-но-го, тільки
Й ви-и-дно-о… — срібною нитокю потягнув Семен, а слідом за ним, обмацуючи Семена за вузькі, майже дитячі плечі, підхопив Гриша:
Під тим ду-у-бом кри-ни-ця сто-яла,
Під тим ду-у-бом…
Ні, все таки непогано, коли нічого не видно, коли можна хоч на мить забути про переселення хутора, сирітство, гірку й нещасливу долю.
Гриша недбало підсовує до себе напівпорожню пляшку, зсовуючи склянки докупи, підливає то в одну, то в іншу, рівняє.
— Пий, Семене. Щоб твої діти грому не боялись.
— Та, діти, діти вже якось пристроєні.
— Значить онуки.
— А ти ж як? Коли женитись думаєш? Скоро вже сорок.
— Ніколи! Ясно тобі? Ніколи! — Гриша стукнув кулаком по столу, впав щокою на брудну скриню.
Семен не втішав Гриші, заспівав. Рипнули двері, в хату увійшов поштар. Гриша підвів голову. На вологій щоці рясніли червоні підпруги, виднілось маленьке гірчичне п’ятно, прилип шматочок капустини. Поштар кинув на живіт брезентову сумку. Мабуть, приніс пенсію, газету він і під дверима міг залишити, здогадався Гриша.
— Не знаю, чи тобі, Семене, давати пенсію, чи, мо, бабі.
— Давай мені.
— І коли ви вже переїдете звідси? Не находишся до вас. Ноги болять.
— Е, ще не раз крига скресне, — відповів на те Семен і знову заспівав.
Поштар завагався, п’яний візьме, загубить гроші. Гриша підніс поштареві повну склянку. Той випив, закректав, витер тилом долоні губи і тут же на скрині відрахував Семенові сімдесят, Гриші — шістнадцять карбованців пенсії. Там, де підпис, Семен поставив невиразну загогулину, за Гришу поштар, як і завжди, розписався сам, кинув сумку на спину й пішов.
Семен доки засовував неслухняними пальцями гроші до кишені брезентових штанів, доки й впустив їх на долівку. Впустив і забув, впевнений, що засунув. Гриша побачив під ногами гроші, завдав їх скрученим дротиною черевиком під скриню. З усіх господарських справ шиття найменше вдавалось Гриші, тремтіли руки, а тому коли чоботи й черевики просили їсти, Гриша пробивав підошву й передок гвіздком, продівав дротину, брав обценьки, скручував, наче вставляв поросяті кільце, те ж саме проробляв з штаньми. Прошиє тонкою дротиною від манжет до пояса й готово. Що не кажи, а міцніше від ниток.
Радий, що отримав пенсію, Семен сидить на лаві й виспівує, аж на другому кінці хутора чутно.
— Будеш спати в мене, — наказує Гриша.
— Не хочу, везіть додому.
— На х… верхи, — глузує Гриша.
Семен любить, коли його, наче пана везуть возиком, а він сидить, а якщо добре п’яний, то лежить, співає. Голова б’ється об дно, несамовито підскакує, можна й з голосу збиться. Та Семен, знай, співає. Збити з голосу можна кого завгодно, тільки не його.
Коли Семен починає вередувати, хлопці вивезуть його за пагорб і перекинуть, хай трохи перепочине. А Семенові діла до того немає, співає ще дужче, ще голосніше. Хлопці знову посадять його на возик, скільки там того Семена, і везуть. Того дня хлопців не було, Гриша сам везти не захотів, та й не міг. Налигався, сукин кот, як квач. Семен вийшов за поріг, хлюп у возик і сидить, чекає, коли будуть везти. Сидів, доки й змерз, а потім знову пішов у хату. Гриша на скриню схилився, хропе, мабуть, заснув. Та тільки-но Семен потягнувся до пляшки, зразу й прокинувся, вдарив Семена по руці, щоб не забував, хто тут хазяїн. Побачивши, що Семен змерз, аж посинів, Гриша налив йому пальців, мо, на два, собі трохи більше. Семен як випив, то вже й не встане. Сидить, дивиться, як немовля, то на стелю, то на стіни, то на Гришу. Потім трохи очуняв, став по лаві сунутися. Висунувся на край скрині, обіперся об ріжок, хотів встати, щоб іти до возика, тепер-то напевно повезуть, та ногою за ногу перечепився, впав. Гриша скинув на піч кухвайку, допоміг Семенові злізти на крайок, сам ліг на полу.
— Гляди мені закваску не переверни, — бурчить Гриша, та Семен вже не чує, хропе.
Прокинувся Семен, як завжди, рано й зразу подавсь додому. Стежкою, бур’янами, обніжками, як Сірко. Семен винуватий. Оришка, мабуть, шукає. Прибіг додому і зразу до води припав. Ковтнув раз, вдруге, таке наче верхньої вставної щелепи немає. Для певності помацав рукою. Таки немає.
— Як же так, — подивувався Семен. — Чи десь загубив?
Семен трохи постояв, розмірковуючи, — і до Гриші.
Гриша прокинувся слідом за Семеном. Може й не прокинувся б, та Семен як з печі злазив, наступив Гриші на чуба. Гриша згадав про загублені Семеном гроші, дістав їх з-під скрині, сховав до кишені. Потім зліз на крайок, подивився чи не перевернув Семен браги, не виробив куфайки. На печі було ще темно. Світло ледь пробивається крізь брудне віконечко. Чавун то видно, стоїть, а куфайку ні. Гриша намацав рукав, шарпонув куфайку додолу. Там і роздивиться. Куфайка впала на долівку. Гриша зліз з крайка, і зразу ж на щось наступив, начебто материн гребінець зламав.
— Де він узявся, — матюкнувся Гриша.
Глянув, а то Семенова щелепа.
— Ну й хрен з нею. Тепер уже не стулиш.
Гриша взяв лопату, віник, згріб щелепу на лопату, викинув у терник. Не встиг сховати лопату, як прибіг захеканий, наче за ним сто чортів гналося, Семен.
— Гриша, ти, бува, не бачив моєї щелепи?
— Ні, не бачив.
— А, мо, вона на печі?
— Лізь, дивися.
Семен поліз. Довго нишпорив по закутках між чавуном з закваскою й коминами, та так нічого й не винишпорив.
— А, мо, ти таки її бачив?
Семен стояв навкарачки, виглядав з крайка.
— Я б і тебе не бачив, якби не прийшов, — сердиться Гриша.
— Гриша, признавайся, ти, мабуть, таки її заховав.
— На таку мать вона мені здалася, щоб я її ще ховав. Може, ти без неї й приходив?
— А як би ж я їв?
— Значить, по дорозі і загубив.
— Так дивився ж. Наче немає. — Семен трохи подумав, сказав, звертаючись до себе. — Треба таки взяти косу та скосити понад стежкою бур’ян. Мо, де в бур’яні.
— А де ж їй ще бути, — реготнув Гриша. — А поки суд та діло, давай руб, похмелимося. Пенсію ж получив.
Гриша навмисне нагадав Семенові про гроші, хай пошукає, побідкається, щоб не був роззявою, дивився куди класти. Гриша уже й до кишені поліз, щоб повернути пенсію, та Семен той жест розцінив по-своєму: Гриша дістає карбованця, значить треба й йому; обіцяв.
— В мене, ти знаєш, Гриша, й шага немає. Всі до коп’я Оришка забрала, — збрехав Семен.
Рука Гриші вклякла біля кишені. Тепер уже якось незручно було повертати гроші, привселюдно ловити старого чоловіка на брехні, та й провчити б треба, щоб не скупів, не брехав старістю.
А тут якраз Володя нагодився.
— Якщо в тебе немає, в мене є, — Гриша витягнув з кишені Семенову десятку.
— Володя! Ану, бери мопед, мотнись по горілку.
За півгодини Володя повернувся з двома пляшками горілки й пляшкою вина. Семен сидить за скринею, наче посаджений батько, співає. Так гарно Семен, мабуть, ще ніколи не співав. Радіє: який все-таки Гриша дурний: поїть його за свої гроші хтозна й нащо. Семен ніколи б такого не зробив, хоч і балакають всі, що він з ума вижив, а хай хто-небудь спробує провести. Та й поважають його і старе й мале. Кого ще по хутору возиком возять? А кого ще, окрім нього, пригощає Гриша за свою інвалідську пенсію? Гриша змішує вино й горілку — робить йоржика. Він не жаліє Семенові ні вина, ні горілки, і це особливо приємно Семенові.
— Мо, ще, Семене Семеновичу, чи хватить.
— Та ще трохи лини.
Гриша ллє, а Семен виспівує, наче парубок. А чом би і не поспівати? Не якогось там, звиняйте, г… наливає, а казьонки. Семен якщо за все життя пив ту казьонку разів зо два, то й добре. Свої кревні шкода було, а з чужих хто пригостить? Одного разу, повертаючись з Сорочинського ярмарку, взяв Семен у чайній у Миргороді сто п’ятдесят грам казьонки попробувати, всі хуторяни пили та нахвалювали, випив. Та й міцна ж, трясцюка її бери, аж в ноги вступила. Поки дійшов до переїзду, прохмелів, і до того Семенові грошей шкода стало, так подосадував, що й автобуса облишив ждати, пішов додому пішки, аби хоч трохи вернути пропите. Потім разів п’ять сходив у Багачку туди й назад, і таки отквитав. А тепер от і є за що дочкам хати купувати.
Гриша налив Семенові мало не повну склянку.
— Може ще, Семене.
— Лий!
Гриша налив по вінця. Випили. Семен глядь у вікно, аж воно Оришка біжить. Підбігла до вікна, прикипіла до шибки, видивляється, шукає очима Семена. Спробуй знайти, як в хаті накурено, наче в погребі, хоч сокиру вішай.
— Семене, ти в хаті? На днях поштар пенцію носив. Ти гроші по-лу-чи-и-в?
— Получив, а як же?
— А де-е-е ж вони? — Оришка протирає скло рукавом, намагається побачити Семена.
— Дома.
— Дома не-ма-а-є.
Семен підхопився, побіг до дверей, біля порога заточився, вдарився плечима об мисник.
— Мисник звалиш, твою мать, — лається Гриша.
— І поки ти з тим слинявим Грицьком будеш пи-ти-и-и? Та я б з ним на одному гекта-а-рі не сі-і-ла… А він п’є-є-е. Та там же ні ложки, ні тарілки-и-и не ми-и-ті. Допився до ру-у-учки. Вчора дивлюсь вся одежа: вільветовий піджак, брезентина, чоботи посеред городу лежать, а він в одних підштаниках босий глупої ночі по двору хо-о-дить. Тьфу! Скоро до білої гарячки доп’єшся.
Спотикаючись, Семен іде попереду, Оришка трохи позаду, лає Семена на всі заставки, вимахує хворостиною.
— Та то ж я щоб чобіт не вимазувати, роззувся. Мокро ж, дощ позавчора пройшов, — виправдовується Семен.
— Тьфу, на твою дурну голову, — сердиться Оришка.
— Тьфу, то й тьфу, — згоджується Семен. За життя уже звик згоджуватись, то чому сперечатись зараз?
Поки Оришка розмірковувала з чого б його розпочати наступ, Семен затягнув пісню. Співав аж до двору.
Обшукали вдвох всю хату, але грошей не знайшли. Семен знову побіг до Гриші.
— Грицьку, ти моїх грошей не бачив?
— Я б і тебе не бачив. Ти ж казав, що оддав Оришці.
Деякий час Семен стоїть ні в сих, ні в тих, наче остовпів.
— Чи на тебе, Семен, стовбняк напав? — сміється Гриша. — Чи хто мокрим рядном накрив?
— Та, думав, в Оришки, а воно ні, — Семен повертається, простує додому.
— Підожди! — гукає Гриша і лізе до кишені, дістає гроші. — Роззява!


47
Баба Олена лежала в хатині на полу, подумки вже вкотре перебирала своє життя. Після голоду баба Олена довго ще не розуміла себе. То їй здавалось, що вона така як слід, то згодом, вдумуючись у події тих днів, щораз частіше ловила себе на думці, що не все відчувала й робила, як належить здоровій людині. Певно, розум на деякий час полишав її і, вибираючи між життям і смертю, вона вибрала життя. Вибрала не тому, що хотіла вижити, вона й тоді вже просила в Бога смерті, та смерті Бог не посилав.
Пам’ятає, як Іван приносив настрижені ножицями колоски першого урожаю, перетирав їх на муку, замішував листям, пік ліпеники і подавав їх на піч, з якої вона вже не злазила та й злазити не збиралася.
— Їжте, мамо.
— Навіщо? Мені все одно вмирати, їжте ви.
Іван брав ліпеник, силою примушував їсти.
— А вам же з Кольком що?
— Ви про нас не турбуйтесь. Ми з Кольком поїли, не подохнемо, он животи які, — брехав Іван. — А як вас не стане, як тоді жити. — Баба Олена з’їдала один ліпеник, другий ховала Миколці. Іван вже собі їжу добуде, майже дорослий. З нею Миколці так чи інакше вмирати, а залишиться сам — виживе. Люди не дадуть вмерти, а їй уже як прийдеться. А тут якраз почула, що сиріт, безпритульних забирають у патронат. Чи так вона тоді думала, чи, мо, ні, хто його знає, без малого не піввіку спливло. Пам’ятає тільки, що як оклигала й зіп’ялась на ноги,— пішла, хитаючись од вітру, куди очі дивились. Зупинилась аж у хуторі, кілометрів за двадцять, в молодого ще діда-вдівця.
Як уже потім доля звела їх з сином в одній хаті, одному тільки Богові звісно. Олена впустила Миколу в хату, дала поїсти, впхнула в руку кілька балабух і випроводила з хати. Побоялася, що дід вижене і його і її випроводить. Потім одумалась, кинулась шукати, та пізно. Миколин і слід прочах.
Тієї ночі, шукаючи сина, вона мало не заблукала, ледве втрапила додому. Прийшла розпатлана, заплакана, тільки й того, що жива. Хустка з’їхала на потилицю, очіпок присипало снігом. Не втерпіла, накинулась на діда, геть усе виказала...
— Через тебе Колько пропаде. Сам у полі. Пропаде як слина. Та що ж мені робити, що й казати? Та будь ти неладне, отаке життя. Прийшов, а я його в плечі... в отаку хуртовину!
— Чого ж ти раніш не сказала? Я так і здогадувався, що в тебе є діти, не вісімнадцять-бо років.
— Не знаю й сама чого. З дурного розуму. Страшно було. Краще не питай,— хитаючи головою, тужила Олена, рвала на собі волосся, голосила:— Та де ж ти оце ходиш? Де тебе шукати й відкіль виглядати? Та я вже й так геть уся душею зітліла. Чом моя доля отака нещаслива, отака розпроклятуща? Краще б мене на марах понесли, ніж тебе, синочку, занесе снігом. Ой бідна моя головонька, ой що ж мені робити, що й казати?!
— Оце б дати тобі доброї пранки, щоб знала. Чого ж ти мені раніш не сказала? Та хіба б я відмовився від твого сина, хіба б він нам завадив? Лишнього шматка хліба не знайшлося б, чи що? Мої діти по світу розійшлись. Сашко десь тиняється. Мабуть, у вуркагани пошився. Словом, так, якщо не пропаде хлопець, знайдеться, то хай іде, живе, а шукати зараз марно. У нього одна дорога, а в тебе тисяча. Кругом люди, може, хтось та впустить переночувати, не побивайся так.
Дід сплюнув, вилаявся, пішов з хати.
Миколка й справді тоді не пропав.
Тимофій Ододка якраз повертався з Багачки. Під Срібною горою коні стали й не йдуть. Він шморгонув їх кілька раз віжками, коні хропуть, вилазять з посторонок, косують очима. Глядь, аж воно щось чорніє. Може, вовк? Тимофій встав, пішов до стовпа. Ледь теплий, наполовину вже занесений снігом, Миколка сидів під стовпом з балабухою в руках. Тимофій посадив скоцюрбленого Миколку на сани, повіз назад, у ближній хутір до баби Горпини, своєї матері. Вона відтерла Миколку горілкою, виходила.
Зима того року була люта: в долоню тріскалась від морозу земля. За зиму Олена всі очі видивила, душею зітліла. Інколи підхоплювалась серед ночі, вчувалось їй, що Миколка обмерзлий, весь білий від інею, шкрябаєть­ся закоцюблими руками в двері. Днями ходила вона навколо хутора, та Миколка більше не з’являвся. Ночами не склеплювала очей. Від напруже­ного чекання вчувався їй то Миколчин голос, то кроки, то шарудіння. Вискакувала на причілок. Нікого. Входила в хату і знову чула, як рипить сніг, а то наче хто в вікно постукає. Але, окрім перехожих, окрім стуку віконниць, нікого й нічого не було.
Олена вірила, що син не пропав, не загинув, а бродить десь поруч, просить шматка, і не помилилась. Так воно й було. Але щоразу Миколку проносило мимо хутора. Варто було йому забачити перші хати, як у серці закипала образа, на очах бриніли сльози, і ноги самі несли його стороною, то до Човнового, то до Даценок. Тільки б подалі від цього ненависного йому місця. Їв, що дадуть, спав, де прийдеться. Якщо в хату хто впустить переночувати, переночує, а ні, то в ожереді соломи або ж до коней у ясла залізе. Там попросить, там вкраде, а влітку і зовсім можна жити, їжа, вважай, на кожному кроці, під ногами валяється.

* * *
У вересні 1943 року хутір був звільнений частинами Червоної Армії, усюди були організовані польові військкомати. Багато з тих, хто потрапив у полон, хто відступав у нещасливому сорок першому році, повернулися додому. До того ж, за два роки підросло нове покоління. Майже усім прийшли повістки у військкомат. Молоді хлопці, що ще не нюхали пороху, забрали соняшникове паліччя, прив’язавши мотузки, приторочили за спину, начебто гвинтівки, марширують хутором, співають, гигочут:
Если враг нападет,
Ми его разабъем,
Ничего от него не оставим.
— Ми того німця в момент попхнемо, — грозяться хлопці.
В усіх подвір’ях плач, голосіння, одна тільки Мар’я Степаниха кляне свого невірного чоловіка за Бужинку. Не весело було і мужикам, хто нюхнув пороху. Засмучувався Срібний Гриша, Іван Ригір, Гнат, Семен. Один тільки Степан Білик радувався, кричав в обличчя Степанисі:
— Це повезло! Е, звезло! Це добре, що війна! Уб’ють, живий буду, а додому не чекай, не повернуся, — Степан ударив кашкетом об землю, пішов з двору. Іван Ригір теж не веселий. Прощається з матір’ю, приказує:
— Ну, що, мамо, хтось повернеться. Не я, так Микола. Як подумаю, що знову на передову йти прийдеться, краще б я тоді в сорок першому згинув.
Хлопці сміються, вскагакуют. У кожного за спиною сидір. А замість гвинтівки ціпок приторочений. Тільки в Івана Ригора та Срібного Гриші якесь почуття приреченості. Іван, виходячи з будинку, спіткнувся на рівному місці.
— Е, ми покажемо німцям, як воювати! Утік від Москви, до нас докотився, тепер тільки зашелестить додому, — похваляються хлопці.
— Е, не знаєте, ви, хлопці, що таке війна, — говорить Іван.
— Ми їм дамо пьикуить, п’явда Іване, — озивається Біличин Василь. — Мойодиць боїтеся залишити. Невже не цікаво постріляти?
— Ні, Василь, я і не одружений, а страшно. Якби знав, що ще раз прийдеться йти, нізащо б живим у полон не здався. Думав, застрелить німець, як упаду, ні, пожалів.
Хутір, у зеленому розкидистому вбранні, залишився позаду. Подекуди жовтіло й обсипалося листя, мерхнула трава. Не встигли опам’ятатися, як прийшли в Багачку. Військкомат розташовувався на березі Псла, біля водяних млинів. На протилежному березі тривожно гудів сосновий бір. Трохи нижче за течією шумить у турбінах вода. На порослому червоним верболозом плесі гуляє вітер. Навколо паль плавають гуси. Вітер задуває їм хвости, розвертає проти плину. На високих металевих воротах військкомату гострі піки. Двір заповнений людьми. Багато хто з чоловіків купаються в ріці, сидять на палях, переговорюються з мірошником.
Роздалася команда строїться. Суворий на вид, скупий на слова і рухи військовий робив переклик:
— Білик Семен!
— Я.
— До війни працював комбайнером?
— Так.
— Вийти з строю!
Олена Ригір як почула, підбігла до сина.
— Скажи, що працював на стрільці! Бачиш, навіть комбайнерів не беруть. Геть і Семена відпустили.
— Ригір Іван!
— Я.
— Ким працював до війни?
— Усюди приходилося. Останнім часом у колгоспі.
— Стати в стрій!
Мати ходила біля Івана, вмовляла:
— Ну, чого ти, синок, такий? Скажи.
— Не буду.
—Подивися, скільки повернули залізничників, трактористів, комбайнерів.
— Нехай! Комусь і воювати треба.
— Господи! Чого ти впираєшся? Мало я горя натерпілася, з дев’ятьох двоє залишилося. З ким буду віку доживати?
— Он Миколу комісували по короткозорості...
— А тобі важко сказати, синок.
— Я б сказала, так язик не повертається. Скажуть, куркульський син... за чужі спини ховається. До того ж сидів, у полоні був. Хто мене залишить? Не плачте, мамо, нас багато, а ви одна.
Мати не стерпіла, підійшла до військового, заговорила.
— У нас є дані, що частина з вас навмисно приховала свої мирні професії.… Повторюю, хто був комбайнером, трактористом, працював на залізниці, вийдіть з строю. Звичайно, якщо ви хочете захищати Батьківщину з гвинтівкою в руках, я нічого не маю, залишайтеся в строю, наказати не можу.
Кілька чоловік вийшло з строю. Військком дав знак, щоб вони відійшли убік. Іван як і раніше стояв у строю. Суперечливі почуття боролися в ньому. Але, уявивши, як його знову будуть допитувати в НКВС, з’ясовувати, чому потрапив у полон, чому повернувся додому, а не пробивався до лінії фронту, передумав. Ще й у дисбат потрапить. Нехай! Що буде, те і буде.
— Виході! – знову чує він голос командира.
— Іван, чуєш? — доноситься до нього голос матері. — Такий і Павло, батько твій був, так так і пощез. Виходь!
Іван стоїть в строю.
— Батальйон равняйсь! Смірна! На ле-во! Кроком руш!
Олена упала на ґратчасту огорожу, заголосила.
— Ох, сину, сину, навіщо я тебе на світ народила в нещасливу годину?
— Ну, що ж, — підійшов до неї командир. — Наказувати я не маю права. — І знову повів стрій. — Рас. Рас, два, три. Рас...
Іван вискочив з строю, підбіг до матері, обійняв. Дрібна, пташина голова матері забилася у сина на грудях.
— Простіть мене, мама, бачите така моя доля. Не плачте, не я один. Бачите, скільки пішло перед, — Іван легенько звільнився з материнських обійм, побіг доганяти стрій. Швидка на ногу, Олена йшла за строєм на самий край Багачки. Тяглися за строєм і інші, але командир прискорював і прискорював крок, відтираючи рідних і близьких на узбіччя в запилений тьмяний спориш.

48
Ось уже кілька років Гамазур не одружувався. Кому, кому, а Гриші, звісно, як це жити самому. Літом ще терпимо, а зимою сутужно.
Гриша злаштував апарат, вигнав самогонку, поїхав до Гамазура. Вони часто з Семеном до нього навідуються, невідомо звідки й з’являються, наче з неба впадуть, так чому б і йому не поїхати. Приїхав Гриша, а в Гамазура весь город бур’яном заріс.
— Невже ліньки прополоти? — виказав Гриша.
— Там, Гриша, кавуни посаджені, а бур’ян для маскіровки, щоб ніхто не знав. Хочеш і тобі кавуна вирву?
— А чого ж, неси, з’їмо. В мене півлітра є.
Довго ходив Гамазур по тому баштану, а все ж зірвав пару пуп’янків, приніс.
Випили, погомоніли.
— Добре, їдь вже додому, а то мені поратись треба, порося і хату рознесе, — брехав Іван. Насправді ж нічого в нього не було.
І от прийшла зима. Сидить Гриша, дивиться у вікно на стовповий, сумує, а там завірюха надворі, тільки мріє. Гриша запряг конячину, взяв дві пляшки вина, завернув до Гамазура. Цукру немає, самогон гнати ні з чого. Підійшов до причілкового вікна, постукав, хотів у хату заглянути, тільки куди там, шибки в долоню понамерзали. Іван відчинив двері — в битих валянках, в пальто.
— Здоров, Гриша, заходь.
В хаті холоднеча, собака не вдержиться. Вкриті ожеледдю стіни і навіть піч пофарбував у голубий колір. На глухій стіні висять вряд бубна, мандоліна, балалайка, гітара. На покуті, вкритий хусткою, баян. Лампочки горять у дворі, в сараї, погрібнику і, що саме дивне для Гриші, в нужнику. Гриша хоч і був калікою від народження, та домашнє господарство вів справно: і вугілля привезе, і протопить. І їсти зварить, і курку заріже, обскубе і розчинить, порося вигодує. І огірки в Гриші водяться; як не одна, так дві бочки засолені. І хата помазана, це вже коли приготувався втікати й став гнати самогонку, стіни й стеля до того почорніли від диму, що хоч маж, хоч покинь. А що вже грядки доглянуті і картопля, і городина. Не в кожної господині такі чисті та впорані, як у Гриші. А тому, незважаючи на читосту і показну культуру, Гриша відчував зверхність і перевагу над Гамазуром.
— У тебе, Іване, що в хаті, що надворі. Як ти тут держишся? Я вдітий і то замерз. Їй-бо, як на північному полюсі. Чи ти вдітий і спиш?
— Наливай та погріємось, — Гамазур весело зблиснув на Гришу очима. Вони в нього так і грають, так і бризкають іскрами.
Випили вина, а закусити нічим. Іван зігрівся, розв’язав під підборіддям капелюхи.
— А де ж твій кіт? —питає Гриша.
— То не кіт, а чорт, — сміється Іван. — Вчора двері як відкрив, так він як рвонув, тіки його й бачили.
— А чого ж він?
Гамазур засміявся протяжно і заразливо.
— Слабий, не видержав. В таких умовах тільки я можу. Недаром колись в космонавти брали. Якби не война, зараз би мої портрети кругом висіли, а не Гагаріна.
— А де ж твої кури, порося?
— В дворі.
— Та я бачив, там курка й півень, а ти казав два десятки.
— Решту збрянчив.
— Ти б уже й цих порізав, — сміється Гриша.
— А будити хто мене буде? У мене півень замість часів.
— Ріж тоді курку.
— А курка, Гришо, щоб півню не скучно було. Як тільки курку заріжу, то він мене, Гриша, й будити перестане, піде десь у прийми.
Іван невдоволено засміявся, скинув з голови шапку, підкотив вуха, зав’язав їх зверху, мабуть, зігрівся.
Зняв з стіни балалайку, заграв “Яблучко”, потім «Бариню», “Коробушку”, щось зовсім невідоме Гриші, і знов повернувся до «Яблучка». На баяні заграв вальс “На сопках Маньчжурії”.
— Гриша, танцюй! Чого сидиш?
— Не хочу. Я бачу, ти тут цілими днями танцюєш. У тебе ж в хаті й собака не вдержиться. Ти хоч би раз в день топив.
— Скажи, Гриша, хоч би раз в тиждень, — сміється Чередник. — Я б топив, та боюсь краска на коминах пообліза. Воно вже скоро весна, а там, дивись, морози пересядуться. Прогнозу не чув? — Іван перестав грати, виглянув у вікно, ввімкнув радіо, зареготав, — давай послухаєм, що розумні люди кажуть.
— В тебе хоч вода є, — спитав Гриша, впевнений, що Іван навіть води лінується витягти.
— А он там у відрі.
Гриша взяв кухоль, хотів набрати води, повернувся до Івана, щоб запитати про порося. Кухоль глухо стукнувся об щось тверде. Глянув - крига. Кілька разів гахнув важким чавунним кухлем по кризі, загнув матюка, та Іван, мабуть, не почув, швидко, віртуозно, з переборами грав на баяні, підспівував.
— Ти коли її тяг, твою мать?! — намагаючись пробити кригу, Гриша гамселив по ній кухлем, — Чи до дна промерзло?
Іван перестав грати, сказав:
— Не знаю, я п’ю не часто, мені відра на місяць хватає. А в тебе що, діабет?
Нарешті, Гриша добрався до води. Крига була не дуже товста.
Вода холодна, аж в зуби заходить.
— Чим ти, Іване, порося годуєш, як тобі самому їсти нічого?
— А я його восени Матієнку продав, — сказав Іван, і знову заграв “Комарицької”.
— Брешеш, таку-перетаку, в тебе його й не було.
— Не віриш, піди спитай, — не перестаючи награвати, всміхається Іван.
А вдома Гришу чекав Володя. Він тепер часто приїздив з Байрака в хутір, наче його туди магнітом тягло.

49
Грицько готувався до переїзду в Байрак. Все складене, впаковане, окрім самогонного апарата. Хоч на плечах його неси. Він і поніс би, та далеко, до того ще й важучий, куди к лихій годині. Гриша витягнув із скрині сувій полотна, сорочки, материну плахту, батькову чумарку, склав туди чавуни, корито. Влізли, як там і були. Ну, а тепер за справу. Треба востаннє самогону вигнати. На дворі вересень. Неділя. Гриша поставив примус в тернику, під дощатим, вкритим толем гаражем для мопеда, розкочегарив, чекає, поки почне капати, дихає свіжим повітрям. Гриша, звичайно, міг би вигнати і в хаті, так темно, до того ж і незручно. Стеля і стіни сажею закіптюжені, комини чорні, наче їх хто повивертав, на долівці в коліно ями, примуса ніде ставити. Весь час протікало корито. Що вже з ним, клятим, не робили, а воно тече. Долівка слизька, а воду в кориті треба міняти безперервно. Тільки ступнув з відром води, так і впав. Почали хлопці підчищати долівку лопатою й виносити грязюку надвір. За півмісяця в хаті ям наробили в коліно, чорт і той ногу зламає. На дев’яносто третьому бензині примус гуде, наче скажений. Так і дивись, брагу в трубу пожене. Правда, в Грицька слух натренований. З точністю до секунди вгадує, коли починає закипати. Аж ось нарешті й закапало, задзюрчало з сурової нитки в кухоль.
Прийшов Степан. Грицько сховав останню пляшку горілки й хотів виключити примуса, бо по нитці бігла вже не горілка, а чорті й що, тільки й того, що гірке. Хіба що для Семена націдити, а то днює й ночує в Грицька, наче прописаний. Йому однаково, що пити, аби в роті гір­чило. Грицько наче ненадовго й відвихнувся, пішов у хату шукати пляш­ку, коли це чує, Степан кричить:
— Гриша, бельзін тече!
Вискочив Гриша, дивиться, й справді, тече. Мабуть, багато налив, нагрівся й витік. Бензин пихнув, запалахкотів, вогонь побіг по землі, перекинувся на гараж. Степана наче вітром здуло. Грицько оглянувся, скособочився, а що ти вже зробиш, як горить, тільки дошки тріщать. Горить, то хай собі горить.
Хуторяни як побачили те, поперелякувались. Не доведи Господь, ще й до них вогонь перекинеться. Пропав хутір. Першою прибігла Густодимова Марія. Гриша стоїть, дивиться на вогонь, через рівні проміжки часу гикає, наче на нього гикавка напала. Йому боятись нічого, хай хоч і хата займеться. Марія, Біличка, Ригірша, Сидориха, Іван Михайлович, Володя, Микола спочатку розгубились. Оточили гараж і кидають, хто землю, а хто й хмиз. Потім забігали з відрами, воду носять, ллють, хоч і здалеку. Та хіба ти його навкидь загасиш. Степан біля колодязя тягне воду, відра по вервечці передає то Біличці, то Сидоросі. Вогонь трохи притихне і знову гуготить. За десять хвилин гараж згорів ущент. Від мопе­да тільки рама залишилась, спиці й ті погоріли. Нарешті вогонь ущух, присів. Всі побачили посеред згарища молочарський бідон. Стоїть червоний як жар, пал по ньому так і ходить. Стоїть, то й хай собі стоїть. Воно-то так, якби бідон був порожній, а то ж з бензином. І хоч не так там того бензину багато, літрів, мо, п’ять, десять, а рвоне хіба ж так. І в Байраку шибки повилі­тають.
Степан, звичайно, зна, що в бідоні, а тому дуже близько й не підходить, держиться осторонь. Тягає з колодязя воду, передає жінкам. Жінки спокійнісінько підходять до бідона, роздивляються, дивуються.
— Ти тіки глянь, Маріє, як битон почервонів. Наче аж наскрізь світиться.
Гриша теж знає, що в бідоні. Жінки ті, звичайно, не знають. Та й на що воно їм? Будуть знати, то й тушити нікому буде. Якщо бідон, не доведи Господи, зірветься, то й не взнають, особливо ті, хто поблизу стоять, в тім числі й Марія, Степанова мати. Степан кликнув матір, щоб від нього брала відра, та передавала, так не слуха, своя хата близько, боїться, щоб не згоріла. А воно того, що як кажуть, наіменовано, не вбоїшся.
Жінки ллють воду на згарище, на бідон. Вода й до бідона не доліта, сичить, сходить паром. Розпечене жариння аж шкварчить.
— Сюди, хдопці, лийте,— командує Іван.
Нарешті, бідон чорніє.
Люди ще трохи постояли, погомоніли і порозходились.
Гриша з хлопцями перетягнув самогонний апарат в інше місце. На бригаді наче щось гуркнуло. Приїхали Табур і Біденко, вилізли з машини, роззирнулись, дивляться на терник. Звідти валує зелений дим. Гриша стоїть, спиною повернувся і чи то їсти варить на кабиці, чи то листя палить. Осінь видалась рання, і листя майже на всіх деревах пооблітало. Гриша й справді підкинув на згарище свіжого листя. Стоїть, з місця не зрушить, як укопаний. Виключати апарат і не думає, якщо вже гараж згорів, то хоч лишню півлітру візьме. Все одно нічого робити в бригаді. Там того госопдарства — всього-навсього дві поганенькі конячини й збруя. Поки мати не хворіла, числилась по бригаді нічним сторожем, Гриша — денним і по сумісництву конюхом, а як захиріла, Гриша зайняв обидві посади, хоч останнім часом і не стеріг. Та й що там сторожувати: два хомути та збрую? Кому вони потрібні? Хутір згинув, а бригада, якщо і згорить, то хай собі. Кому вона тепер потрібна, тільки спасибі скажуть. Рано чи пізно їй все одно горіти. Якщо встигне, то хомути й збрую Гриша витягне, а якщо ні, то біс із ним, хай горять, після хомута хомут і буде.
Коней Гриша, може б, ще й пас, так де ти їх в лихої години пастимеш, як бригаду оборано по саму ріпицю, аж до самісінької хати. А що лишилось необоране, вигоріло, на старих попільниках самий полиняка росте. Якби біля бригади не росла кукурудза, то хтозна-що з тими кіньми й робити, хоч вибивай. А щоб коні дуже вже далеко не залазили в шкоду, Гриша їх путав, триножив, та помагало це мало. Як забредуть, було, в кукурудзу, як почнуть плутати, то знайдеш хіба в Човновім або в Биховій балці. А воно, як на той гріх, хтось захворів, край треба везти в лікарню. Якщо старий, то чорт з ним, а якщо дитина, то треба бігти, шукати. Поки знайдеш тих коней, то й сонце зайде.
Одного разу Гриша зняв з старого воза двоє коліс, замочив, прив’язав кожній до задньої ноги по колесу, хай тягають. Брешуть, тепер далеко не зайдуть. Замочене колесо важезне, його по рівному не потягнеш, а в кукурудзі годі й думати. Тепер коли й зайдуть в кукурудзу, то пасуться скраю. То й що там шукати? Вчорашнього дня? Кукурудза, вона кругом кукурудза, скраю, на цілині, навіть краща, соковитіша. Скільки років телята та вівці в бригаді були? Гній якщо й вивозили, то кагатували біля поля, і земля там просякла гноєм в метр, а мо, й більше. А тому про коней у Гриші тепер і думки немає, завжди на очах. Треба там кудись комусь їхати, бери, лови, надівай вуздечки, відв’язуй колеса, впрягай і їдь, куди твоїй душі забагнеться. До того ж і ловити легко, не втікають. Аби тільки ногою не лигнула, та, то вже не будь роззявою, дивись, а ні, так підлазь під живіт. Зрештою, коням до того набридло тягати ті колеса, що вони і дригати розучилися. Стоять, очікують, поки нарешті, їх звільнять від того триклятого тягаря, бо як надригаєшся за цілісінький день тією ногою, тягаючи колесо, то впав би й не жив.
Тепер уже ніхто не лаяв Грицька. Якщо комусь треба було кудись нагальне їхати, коні ось вони, поруч. Жаль тільки, пізно придумав. Хутір зникав, і бажаючих куди-небудь їздити з кожним днем ставало все менше й менше.
Іван Остапович як побачив ті колеса і до Біденка.
— Ану, поклич Грицька.
Біденко непомітно підійшов до Грицька ззаду, зненацька запитав:
— Гриша, що ти тут робиш?
— Га? — Гриша стрепенувся, підстрибнув, хотів ще й матюка загнути, спересердя, та вчасно стримався.
— Іди, он Іван Остапович хоче тебе бачити.
Гриша вийшов з терну й стоїть, думає, йти йому чи ні. Без нагляду вся оця мудрація може і в повітря злетіти. Ні за понюх тютюну. Як гогоне, тіки її й бачили. Гриша постояв на стежці, подивився на голову, голова на Гришу, й знову пішов у терник, до свого святого діла. Що вони з ним зроблять? Засудять? Примусовки дадуть? Ніхто його, каліку, не посадить. Гришу Табур побачив, коні теж на виду. А якщо йому Гриша потрібен, то сам прийде, трохи жир розтрусить, а то як не лусне. Гриші, як порося потрібне було, то аж двічі ходив.
Поява голови колгоспу і голови сільради не дуже стурбувала Гришу. Може, коні хоче забрати, то хай бере, он вони пасуться. А хутору підходить кінець, розорили. От дурні, так дурні, безголові. Який хутір був! І від того, що обидва голови на повірку виявилися безголовими, Гриша зневажав їх: не піду, хай як хочуть. Табур, мабуть, зрозумів, що Гриша не збирається йти, трохи повагався і пішов у терник сам.
— Що ти оце, Грицьку, робиш? — запитав роздратовано Табур, навіть не привітавшись.
— А ви що, не бачите? — скорчився й випростався Гриша, наче через нього пропустили струм.
— Та бачу. На тебе вже не раз заявляли. Мабуть, треба-таки тебе посадити, щоб трохи ума набрався. — Гриша знову хитнувся, зламався, як ламається відбиття дерев у річці, коли по ній пробігають хвилі.
— Та ви ж мені самі казали, що будете перевозити в Байрак.
— Будемо. Казав.
— А чим я людей пригощу? Та й на входини треба буде когось кликнути. За що я куплю горілки? За шістнадцять рублів пенції? Я в вас на казьонку не заробив. Ви більше від мене получаєте, та й то не завжди купуєте.
Голови перезирнулися.
— А в тебе що там, дуже багато перевозити? — подивувався Табур.
— Та не так, щоб і багато, лави, скриня, мисник, піл, образи, хліб, порося, вила, лопати, діжка з огірками, кури, собака. Як все зібрати, то на машину набереться. А ще он картопля, капуста...
— Ну й хай. За те, що погрузять, бригадир трудодні запише.
— Хай пише. Трудодні — то не в мою дяку. Раз мене будуть перевозити, то я маю людей вгостити, — болісно скривився Гриша. — Ви, мабуть, своїм синам та дочкам входини не за трудодні справляли? А я що, з лопуцька?
— Не придумай ще апарат на машину вантажити, як переїздити­меш,— попередив Дакало. — Я сам перевірю, як приїдеш.
— А що в тебе ото за згарище?— запитав Табур.
— Де? — Гришу знову пересмикнуло.
— А он в тернику.
— Кабиця. Я там їсти варю.
— Брешеш ти, Гришо. — Голова сільради попрямував до згарища. — О, тут і бідон молочарський, і залізяччя. Їй-бо, мопед спалив. Гляди, хоч хати не підпали.
— Вона в нього старовинна, дерев’яна, добре буде горіти. Хай палить, — всміхнувся Табур. — Не буде машину просити перевозитись.
— Ви що, мені дров випишете, як згорить? — розсердився Гриша.
— А ми що тобі кажемо, — всміхнувся Табур. — Завтра щоб був удома, — сказав голова, — коней заберемо. Не доглядаєш як слід. І колеса мені негайно повід’язуй. Додумався. А днів через два перевеземо й тебе. Так що готуйся. До зими всіх перевеземо, щоб і сліду від хутора не лишилося. Ми вже його і в списках закреслили, а ви все живете.
— Мене, може, й перевезете, а Гнат та Семен не поїдуть. Та й Іван Михайлович також.
— Ти з ними говорив?— запитав Табур у Біденка.
— Та говорив, хіба раз. Не знаю, що вже з ними й робити,— обізвавсь голова сільради. — Не хочуть, хоч ти вбий. Особливо Семен. Хоч силою виселяй. Не дай Бог перевірять. Я вже давно відзвітував.
— А ти як, Гришо, думаєш, чого вони не їдуть?— запитав Табур.
— За Гната й Івана точно не знаю, а Семен не поїде. Як умре, тоді хіба що перевезете. Мертвого.
— Нічого, як остануться зимою самі в хуторі, без бригади, без коней, захочуть. Не пойму, що вас тут держить? Ні магазина, ні клуба. Гамазур вже давно в Байрак утік.
— Люди без магазина віки проживали, свій хліб пекли, та хіба такий!? Куди тому лавушному. А Гамазур? Був я в нього.
— Ну, і що він каже? Краще в Байраку?
— А я його не питав. Воно й так видно. Поки було паливо, яке ще баба заготовила, та, що до Йвана в хаті жила, то й Іван потроху топив, економив, щоб на всю зиму хватило. Протопить, щоб тільки плита тепленька була, кине кухвайку і спить на плиті. А як не стало, то в шапці і в пальті спав. Як він тільки видержував?
Голови посміялись і пішли.

У травні 1947 року розпочалася чергова державна позика. Бригадир Петро Грабарка зібрав хуторян у бригаді. Прийшли всі, крім Тимофія Ододки. Торік Явдоха з’явилася сама, власною персоною, не довірила свекру, тому що підписався, старий дурень, аж на триста карбованців.
— Я так, як той старий дурак торік на п’ятсот не підпишу, я тіки на півтори, — лементувала Явдоха, думаючи, що мова йде про півтори сотні.
Не допомогли ні гумові калоші ні німецькі підштаники, у яких дід, через брак одягу, ходив цілий рік, ні німецька шинель з обгорілою полою. А коли калоші продірявилися, ходив дід босий. Йде в бригаду, матюкається, бруд між кривих, вузлуватих пальців чавкає. На кощавих плечах обгоріла вся в різнобарвних латках шинель. Не шинель — географічна карта. Біля вигону дід кинув шинель у спориш, став на карачки, плазує.
— Ви що, гроші втратили? Може, допомогти? — запитує дітвора. І теж починає плазувати навколо шинелі. Може, де гривеник відшукають.
— Фу ти ну ти, знайшов, — зітхнув, зводячись на ноги, дід.
— А що, що знайшли? — застрибала дітвора. — Покажіть і нам.
— А от, дивіться. Ось Північний полюс. А це Америка. Тут германець, от це Румунія. А де Радянський Союз, не знайду. Аж он він де, щоб ти сказився, — указав дід на велику червону латку з-під посилки.
Хлопці посміялися і пішли, а дід підняв шинель і в бригаду. Там уже був Варшавчик, сидів за столом. На столі лежав пістолет для острашки. Матієнко з Петром Грабаркою розписали колишнім заможникам по тисячі карбованців позики, куркулям — по півтори, іншим по п’ятсот, сімсот. Собі і зовсім нічого. Хоча на папері і проставили, але заплатять ті гроші інші. До вечора підписалися майже всі, особливо після того, як до ґанку під’їхав «чорний воронок». Не підписали трьох: Ригорія, Захарія і його — Ододку. До півночі підписали і Даценки. Один Тимофій не здається. Варшавчик крутить пістолет у руці, на вказівному пальці, тільки Тимофія тим пістолетом не злякати. Хто його тільки не лякав: і німці, і свої. Тепер от — Варшавчик. Петро Грабарка грозиться обкраяти грядки, запроторити у в’язницю, заборонити випасати корову і заготовлювати сіно.
Варшавчик сидить на куті столу, клює носом, незабаром уже світати почне, а Тимофій не здається.
— Сьогодні триста карбованців не підпишеш, завтра підпишеш три тисячі, — погрожує Петро.
Варшавчик прокинувся від того лементу, спросоння гахнув по столі кулаком.
— Ти будеш платити, таку твою мать, чи ні?
Важка рука Варшавчика пробила фанерну стільницю, застрягла в проламі. Смикнув раз, другий, скалки в руку впиваються, з очей сльози виступили.
— Я вам зараз допоможу, — кинувся на допомогу уповноваженому Петро, надавив по обидва боки від руки на стільницю, і Варшавчик визволив з капкана утикану дрібними скалками руку.
А на ранок «чорний ворон» відвіз Тимофія в Багачку. Завели діда в кабінет. За довгим столом сидять не менше двох десятків начальників. Ситі, задоволені.
— Чому не підписуєтеся на позику, чи вважаєте, що позика це тільки для нас?
—Підписати не штука, та платити нічим.
— Як це. Країна в руїнах, її треба відбудовувати, — сказав Штельман. — Я, наприклад, підписався на тисячу двісті. А ви чому симулюєте? Невже у вас немає ніякого доходу? Могли б щось продати з господарства, свиню, теля.
—Не мені говорити, не вам слухати. А де я візьму м’ясо, шкіру? Із себе зніму? Їх же теж треба здавати. Тоді ви за них мене сюди привезете. У мене ще двоє онуків, син інвалід, невістка.
— Син одержує пенсію?
— Сорок карбованців.
— А ви говорите, грошей немає. Пишіть йому п’ятсот карбованців, і нехай іде.
— А не багато? — засумнівався хтось.
— Я не думаю. З однієї пенсії доход чотириста вісімдесят карбованців у рік. Живуть з городу. Двадцятку де-небудь знайдуть.
— А податок, майже тисячу карбованців, з чого платити? — розсердився Тимофій.
— А по якому такому праву ти, старий хрін, нам питання задаєш? — розлютився начальник міліції. — Підписуй і жваво мотай звідси, а то я швидко визначу тебе, куди слід.
— На п’ятсот не підпишу.
— Начальник МДБ тут? — запитав Штельман.
— Тут.
— Що ми з ним будемо робити? — кивнув Штельман убік Тимофія.
— Я думаю, на розпил його.
— Як це? — розгубився Тимофій. — Мене німці в сорок другому розстрілювали, поліцаї, а тепер, виходить, свої?
— Німці не розстріляли, а ми розстріляємо.
— У дворі його, чи до яру вести? — запитав молодий військовий, видно, помічник Кряжева.
—У підвал заведеш і шльопнеш. А коли стемніє, звезеш на скотомогильник. Там яма глибока, метрів десять, учора тільки викопали.
Помічник дістав з кобури наган, для чогось заглянув у вороноване дуло, немов хотів переконатися, сидить там куля чи ні, і сховав назад, вийшов з-за столу, сказав:
— Я його тихенько шльопну, ніхто і не почує. Ну що, пішли! — сказав діду. Тимофій приреченим поглядом обвів присутніх. Обличчя у всіх суворі. Двадцять пар очей дивилися на Тимофія, і ні в одних він не прочитав ні співчуття, ні жалості.
Помічник Кряжева зайшов з тилу, боляче штовхнув Тимофія пістолетом між лопаток.
— Давай! Рухай!
Тимофій хитнувся, але встояв. Смерті він не боявся. Лякало Тимофія інше. Бути вбитим своїми, і скинутим у скотомогильник. Навіть у найстрашнішому сні таке не снилося. Він вже і місце собі визначив під грушею, поруч з Горпиною, і труну собі приготував. За минулим життям Тимофій теж не шкодував. Нема чого, і все-таки коливався.
Штельман помітив в очах Тимофія внутрішню боротьбу, сказав:
— Давай, дід, не затримуй. У нас там, таких як ти, ще десятка два, так що квапся.
Тимофій підійшов до столу, у зазначеному місці поставив закарлюку, вийшов у коридор.
— Ну, як там? — запитала його Явдоха.
— Ох, і жмуть!
У цей час двері відкрилися, чийсь голос покликав Тимофія.
— Ододка, повернись.
Босий Тимофій став біля порога. Бруд на ногах підсох, лущився, обсипався на фарбовану підлогу.
— Так хто вас, Ододка, жме? — суворо запитав Кряжев.
— Черевики.
— Але ви ж босий!
— Тому і босий, що жмуть.
Покрутили, пострахали діда і випустили.

50
Другого дня, як і обіцяли,Табур і Біденко, забрали з бригади коней. Повіток і сараїв, правда, не валяли, окрім старих. Дерево, де краще, перевезли в Байрак, де гірше — на дрова до табору, їсти механізаторам теж на чомусь треба готувати. Зостались в хуторі бригада, сараї та одна благенька повітчина. Колись там була воловня, потім конюшня. А скільки років їй, так ніхто й не знає. Ще покійний Харитон построїв для овець. За роки гною в ній наросло в метр. До бантини рукою можна дістати. Стіни теж благенькі. Колись поставили сохи, між сохами заплели лісу, обмазали от і все.
Дерево в повітці згнило, перетліло на порох. Лати під соломою повигинались, страшно заходити. Кілька разів покрівлю перекривали. Ніхто не хоче лізти на дах. Один Семен. Легенький, лазить, вкриває. Понакидає соломи на ями, поллє розведеною глиною й наче нічого, наче нова. Семен любив крити соломою хати та повітки, та зараз і він уже, мабуть, не поліз би, покрівля не витримає, хоч який не легкий.
Більш ніж піввіку простояла та повітка, пора, як кажуть, і честь знати. І чи то вже не хотіли її валяти, чи, мо, побоялись, в неї ж і заходити страшно, ще привалить, постояли байрачани, погомоніли та й поїхали. Другодні приїхав на бригаду голова. Подивився на ту повітчину і, чи то насправді, чи жартома, мо, хотів ума вивідати у Гриші, підізвав та й питає:
— У тебе, Грицьку, сірники є?
— Є. А що?
— Піди підпали он ту повітку.
— Самі беріть і паліть, я сірники дам.
Голова уважно подивився на Гришу й, нічого не сказавши, поїхав. Повітки палити не став. Мабуть, подумав, що до весни вона й сама впаде. А днів через два приїхала в хутір машина з бригадиром, завернула до Гриші в двір, Петро Грабарка гукнув людей.
— Ну, що, до дверей підганяти чи в двір будете виносити?— питає молодиць шофер.
Вирішили, що виноситимуть у двір. Скільки там у того Гриші добра. Бідний, як церковна миша.
Окрім Петра Грабарки й шофера, ще п’ять молодиць приготувались вантажити, а з чого починати, не знають.
— Давайте зразу скриню винесем, у хаті стане просторо, що хоч, те й бери, — запропонувала Ригорова Манька.
— Скриню останньою візьмемо, щоб у нову хату першою ввійшла, — звелів Гриша.
— Так, то й так, перетакувать не будем, — згодилась Манька.
— Він хазяїн, то хай і командує. Мо, в хлопця яка примічка є, що і за чим виносити з хати. Мо, на новому місці намірився хлопець женитись, от і загадав. Так же, Гришо? Люди примічають. Збудеться чи ні, а раніш строку нічого відбирати в хлопця надію, — забелькотіла Харитонівська Манька.
— Угу, — буркнув Грицько. — Хто приміча, той і отвіча.
Та ніхто навіть і не подумав поглузувати з Гриші, мовляв, дядько, а отакий марновір. Наче вони не такі. Ніхто в хуторі не розпочне будуватись в високосний рік. А як будують хату, то чого тільки не придумують. І гроші на покутті під фундамент на щастя кладуть, а перш ніж самим в хату ввійти, кота попереду впускають. Чи допоможе, чи ні, а роблять. Та й повинен же бути в усьому якийсь порядок. Покійника ховати так, в хату входити — інакше.
— Ну, а кіт у тебе є? — питає Петро Грабарка. — Будемо першого кота впускати, а тоді вже скриню внесемо.
І хоч хата, в яку в’їжджав Гриша, була така ж нова, як і та, з якої виїжджав, тільки й того, що вимазана, жила в ній до Гриші якась бабуся, та вмерла, а таки новосілля, входини.
— Якщо не забіг, то десь є.
Кота знайшли під скринею, вигнали звідти рогачем.
— Ти ба, який чорнявий! А шерсть аж вилискує. Чи ти його, Гришо, м’ясом годуєш? Півпуда, — кидаючи кота в кабіну, щоб не втік, каже Матвієнкова Наталка.
— Я його й сам не бачу, того мняса.
— Дівчата, хто знає, якої масті кота треба впускати, щоб Гриша тільки приїхав у Байрак, так і оженився? — питає Петро Грабарка.
— А хто його зна, Петре Йосиповичу, — стинають плечима молоди­ці. — Головне, щоб який тут був, такий і там в хату ввійшов.
Спочатку повантажили на машину хліб у мішках, за ним пішов мисник, лави, дерев’яний піл, одежа, різне лахміття, дріб’язок, діжки, відра, рогачі. Гриша стояв посередині хати, показував пальцем, що нести. Нарешті, хата трохи спустіла. Взялися за скриню. А вона ні з місця.
— Гришо, що там у тебе? Отака важуча. Відмикай, ми її так не перенесем.
— Ги-и! Несіть. Я ключа загубив, — сміється Гриша.
Хоч скільки лаялись, домагались молодиці, ключа Гриша не дав. Довелося братися шоферові й Грабарці. Гуртом ледве виважили на машину.
— Ну й важуча, проклятуща! Мало духу не виперло.
Гриша тільки всміхається.
Поки з хати винесли, тричі відпочивали. Поки закривали борти, Гриша ввійшов у хату, роззирнувся, мо, що забули. Ступив на поріг, і аж обпекло його десь під грудьми, замлоїло, боляче стислось серце. Раніше Гриша не знав, де воно й є, а це аж у віччю потемніло.
У цій хаті він народився, зжив майже сорок років, погано чи добре, це вже інша справа. Як на роду було написано, так і прожив, а тепер ось усе треба кидати, кудись їхати. Для чого? Навіщо? Гриша враз відчув, як в грудях, наче брила землі біля Псла, відвалилося щось важке, полегшуюче душу і в той же час необхідне, без чого він хтозна чи й зможе жити далі. На душі стало спокійно і пусто до байдужості.
Гриша востаннє обвів поглядом своє житло. Не багато зазнав тут щастя, а попереду лишилось ще менше. На якусь мить хвиля вдячності до оцих закіптюжених спустілих стін піднялася десь знизу, від сонячного сплетення прокотилась грудьми до горла, гаряче вдарила в голову. На пам’ять весь час навертались якісь слова, які він знав і чув і які люди завжди кажуть у таких випадках, прощаючись з чимось назавжди, але вони не складалися в його голові в щось певне, струнке, доцільне, що б він міг сказати оцим спустілим закіптюженим стінам, куткам, вікнам, і таким чином полегшити для себе мить прощання. Від хаосу слів і почуттів під серцем болісно ворухнулось щось гаряче. Тільки серце зайшлося. Гриша розтулив рота, щоб щось сказати, та спіткнувся на першому ж слові, незлобливо вилаявся і, змахнувши брудною рукою непрошену сльозу, вийшов геть з хати.
— Ну, так що там у тебе в скрині? — запитав Петро Грабарка.
— Що є, все моє, — буркнув Гриша, і всі зрозуміли, що він не в настрої.
— Що, не хочеться їхати в Байрак?
— Навіщо він мені здався, ваш Байрак, що я в ньому забув? — обурився Гриша. — Чоловік де народився, там і вмерти повинен. Це тільки собак та котів завозять. Та й ті додому повертаються. А ми, люди... — Гриша не доказав, одвернувся, став дивитися на стовповий.
— Нічого, знайдемо тобі молодицю. Забудеш де Коломійців і був.
— Для чого його язиком теліпати. Він правда без кісток, стерпить, — розсердився Гриша.
До самого Байрака їхали мовчки. Нове житло залишило Гришу байдужим. Хата як хата, чисто вимазана. Хтось із молодиць впустив у хату кота. Почали розвантажувати машину. Скриня за дорогу, здавалось, наче аж поважчала. Молодиці порозставляли все по вказаних Гришею місцях і розійшлися по домівках.
— Увечері приходьте на входини, — запрошує Гриша.
— Спасибі, прийдемо, — відповіла за всіх Матвієнкова Наталка, теж незаміжня.
— Ось тобі готова й жінка, — жартує Петро. — Наталко, підеш за Грицька.
— А чого ж, — відповідає та.
Молодиці розбіглися. Петро Грабарка знов за своє, пристає до Грицька:
— Поки не покажеш, що там у тебе, додому не піду, — вперся Петро.
— І чого ти наріпився? Пшеницю зсипав, у мішки не влазила.
— Брешеш! Показуй!
— Не покажу, — Гриша рішуче мотнув головою, пішов до дверей.
— Ти ба, й на мову не дається, — дивується Петро. — І що він там заховав? Ясно. Крадене переховуєш. Я зараз участкового покличу, хай перевірить.
— А ти нікому не скажеш? — змовницьки запитав Гриша.
— Їй-бо, не скажу. Обіцяю.
Гриша трохи повагався, відімкнув замок, підняв віко.
У скрині, присипані пшеницею, лежали чавуни, важелезні дубові ночви, змійовик, сулія горілки на входини.
— Тільки ж гляди, нікому й слова.
— Гаразд, — погодився Петро, поплескав Гришу по плечах. Від несподіванки Гриша вщулився, декілька разів кинувся.
Другого дня весь Байрак знав, як Гриша перевозив з хутора самогонний апарат. Увечері прийшли Сахно й Болтушкін з понятими, конфіскували апарат.

Отець Сергій, Гришин дід, збирався в Яроші. Там помирав друг Івана Буніна, поміщик Яковенко, і його давній, ще по Ярошівскій гімназії, однокашник.
— А може, ти краще завтра б пішов, пізно вже, — умовляла матінка.
— А що? Я священик, мене ніхто не займе, — отець Сергій поправив під рясою срібний хрест, відійшов від дзеркала.
— Нехай ідуть, — сказав Устимко, — татка усі бояться.
Отець Сергій і справді нікого не боявся. Ніхто, навіть останній безбожник не насмілиться заподіяти йому зло. Не спізнитися б. Смерть не стане чекати навіть його, священика. Сергій прихопив усе необхідне для соборування, пішов. Вийшов за околицю. Біля сосни, важко поскрипуючи чоботями, пройшов секретар сільради Матієнко. Він тримав шлях до моста, квапився. Через халяву брудного чобота стирчала рукоять ножівки. Усі було продумано зарані, але, як говориться, домашня думка в дорогу не годиться.
Спочатку Петро мав намір перепиляти дошки пішохода посередині моста, та передумав. Хоч і високо, але все-таки берег, сніг. Вибрав місце посередині ріки, але щось знову зупинило Петра. Хто знає, яка там глибина? Щось було в цій операції недодумано. Нарешті, Петро згадав, що по обидва боки моста мається гранітний укіс — хвилеріз. Кам’яний хвилеріз був найбільш надійним. Висота теж достатня, більш п’яти метрів, а тому можна було бути впевненим, що при падінні з такої висоти на каміння людина неодмінно розіб’ється.
Нарешті, Петро вибрав місце, став пиляти. Від напруженої роботи в Петра спітніло чоло. А раптом він піде не по цій стороні? Тоді прийдеться підпиляти і на протилежній стороні. Буде повертатися назад, — моста йому не минати.
До моста наближався потяг. Петро хотів сховатися в нішу для пішоходів, але злякався, скотився вниз з укосу, сховався в прибережних лозах. На підході до моста потяг зменшив хід, прогуркотів рейками.
Час тягся довго і нудно. Від нервової напруги сохнуло в роті, посилено билося серце.
Петро спробував відвернутися, прислухався. Улюлюкала, відриваючись від паль, вода, грізно гудів Чортів вир, ледь чутно шелестів верболіз.
Угорі почулися швидкі кроки. Шелестіли під ногами перемішані зі снігом пісок і галька, скачувалися з укосу прямо до Петра. Ще напружена хвилина чекання, і кроки заторохтіли вже по дерев’яному містку. Петро хотів цілком розібрати проліт пішохода, але побоявся, що на тлі снігу, якого хто знає, і скільки було нанесено внизу, піп Сергій помітить проріз, вчасно зупиниться.
Серце штовхнулося в груди, затріпотіло в міжреберрі й завмерло.
Почувся тріск, зойк, важке падіння і знову тиша.
Матієнко витримав деяку мить, став спускатися вниз.
Тіло попа Сергія скотилося до самої води, лежало нерухомо. Петро доторкнувся до ще теплої руки священика і відразу осмикнув руку. Щось було в цьому дотику від тліну, від смерті. Над Жабокриками вирізьбився золотавий серп місяця.
Петро йшов швидко, поспішав, поскрипував під ногами сніг. Іноді він нахилявся, діставав сніг рукою, кидав у рот.
Біля будинку передихнув, відкрив засув, ввійшов у світлицю. На земляній, вистеленій соломою підлозі , перехрещеній рамою, білий квадрат світла. У вікно заглядає місяць. Обережно роздягнувся, ліг. Манька не спала, чекала. «Чорт сім пар постолів стоптав, перш ніж їх до купи зібрав», — подумав, провалюючись в сон.
Рано ранком Петро був у Багачці. Він неквапливо походжав перед двоповерховим будинком райкому, намагався зігрітися. Коней прив’язав біля конов’язі. Край шапки і комір пальто в опуші білого інею. Петро час від часу намотував на товсту двопалу рукавицю пужално, струшував держалном з чорних битих валянків примерзлі горошини снігу, тер напалком червоний, м’ясистий ніс.
Петро не відразу помітив вирнувшого з-за причілку Варшавчика.
— Ну, що там у вас у Байраку?
— Усе нормально.
— Ну, а конкретно. Добре, підемо в кабінет.
— Піп Сергій учора ввечері п’яний зірвався з моста.
— Ясно. А чого він там шлявся?
— До молодиці в Яроші йшов. А чоловік, видно, прознав, підпиляв дошки.
— Туди йому й дорога.


51
Після трусу в Грицька Густодима самогону Макар Сахно повернувся додому дещо не в настрої, роздратованим. Вдома на Сахна чекала телеграма : «Приїздіть. Розбився син». У Сахна й повіки похололи, й у животі отерпло, запекло десь під сонячним сплетінням.
— Розбився! Женя ! Синок !— в розпачі заплакав Сахно і поспіхом став збиратися в дорогу, не звертаючи уваги на дружину (все їй мало було), яка божевільно металась по хаті, рвучи на собі посивіле волосся. За півгодини Сахно був на станції. Робочим поїздом дістався Ромодану, вбитий горем, чекав ленінгрдського потяга. Білети на «проходящі» продавались не раніше, як за годину до їх прибуття на станцію. Та білет Макару взяти вдалося. Не на весілля поспішає людина. Сахно сидів в залі чекання приголомшений, вбитий несподіваною звісткою, очікував об’яви, але ії не було, поїзд спізнювався. І попливли невеселі спогади. Скільки років не згадував, проганяв від себе, а це заполонили, наче повінь у березні. Молодий, веселий, відчайдушний він тоді зазнайомився з Бужиновою Пріською. Чого він вибрав її? Вдів після війни — море, а він хлопець хоч куди, до того ж при владі. Жодна б не відмовила. Роззявкувата і язиката, як і її дочка Явдоха, що за Гнатом Ододкою, Бужинка була простою тільки на перший погляд. Та від Сахна Пріська не крилась. Високий, дужий, вродливий—це не Прокіп Чухно — Макар відразу полонив її серце. Пріська не на жарт закохалася в нього. Побачивши, що Макар падковитий до грошей і, зрозумівши, що своєю в’янучою вродою їй не втримати міцного статуристого Макара, Пріська аби відстрочити розставання, почала плести всілякі нісенітниці, вигадувати, що наче б то у неї є гроші, дісталися у спадок, але віддасть вона їх тільки тому, хто згодиться поєднатись з нею життя і долю. Сахно намагався вивідати в неї місце схову грошей, але з того нічого не вийшло. Місце схову весь час мінялося, а може, Бужинка просто брехала. Інколи не надовго Пріська залишала Макара одного в хаті, йшла порати корову, чи то до вітру. Макар кидався в те місце, де повинні б бути гроші , але нічого не знаходив. Закохана Пріська, аби знову бути з Макаром, довго не затримувалась на дворі: здоївши корову чи справивши нужду, чимдуж бігла до хати. Макара ніколи не турбувала совість, не допікали думки про зраду, він вважав, що дбає про сім’ю, про сина Женю, який з дитинства марив автомобілями. Тим більше, що Пріську він не любив. Хабарів, які Макар брав то за знайдений самогон, то за крадені в колгоспі буряки, кукурудзу, не вистачало дружині на парфуми і взувачку, а про те, щоб купити сину автомашину і говорити не приходилось. А тому гроші Бужинки не давали Макару спокою ні в день, ні в ночі. Пріська те помітила і дала зрозуміти,що грошей у неї не одна тисяча. Д о того ж ще й син Гриша з Естонії майже кожен місяць висилає по сто рублів. Одним словом, грошей цілком досить, хай тільки кидає свою благовірну і переходить до неї.
В одну із довгих зимових ночей, коли після бурхливих любощів Пріська заснула міцним сном, Макар убив її на печі пальцем від гусеничного трака. Бив, кинувши на обличчя білу в горошок хустину, поки тіло не перестало здригатися, витягнулось і обм’якло. Бив, не помічаючи забризканих кров’ю коминів, стелі, напіввідкритого верха. Кинута на обличчя хустка набрякла від крові, сповзла на черінь. Ще й десяти не було, як Макар закінчив брудну справу, став шукати гроші. Він перерив усю хату, але обіцяних Бужинкою грошей так і не знайшов. Тисячу рублів лежало на дні скрині, та ще триста схованих відшукав за образами. Оце і все. Переконавшись, що більше нічого не знайде (за п’ятнадцять років роботи в міліції знав як і, де шукати), Макар кинув Бужинчин ключ під лаву, щоб відразу помітили і тихенько зачинив хатні потім сінешні двері, закрив хату на засув. Бужинчин ключ лежав під лавою біля мисника, другий (його Макар замовив у кузні, начебто запасний ключ для себе, а насправді від вхідних Бужинчиних дверей), Макар засунув за халяву чобіт. У хуторі співали перші півні; до ранку було ще далеко. Сахно після пережитого хвилювання трохи заспокоївся, роззирнувся, руки вже майже не тремтіли. Макар був впевнений, що на нього підозра не впаде. Навіть ніхто не подумає, що міліціонер може вбити одиноку жінку, бідну вдову. Довкруги мело, била хуртовина — світу білого не видно. «Це добре,— подумав Макар. — занесе, замете будь-який слід». Макар видибав на дорогу, попрямував на Байрак. Вже за хутором, під Гнатовою,мацнув одну, потім другу кишеню: нема рукавиці. «Невже загубив?»—подумав злякано і майже тієї миті згадав: «Як брав хату на засув, рукавицю засунув за обкладення»,— і полегшено зітхнув:— «Слава Богу. Аби тільки не випала. Чи, може, вернутись, забрати? Та ні. Невдача буде. Та й ранок скоро. Не наробити б гірше». Біля Ясенового яру зупинився, аби викинути ключ, та передумав, пішов далі. Викинути б в ополонку, що на ставку, але чи він її знайде в такій заметілі?Проходячи мимо колгоспного двору, вкинув ключ у колодязь,тільки чутно, як, чмокнувши, розступилась і зімкнулась,назавжди ховаючи доказ злочину, в темряві вода.
Сахно згадував у всіх подробицях той вечір, ніч, те, як довго билося в конвульсіях Бужинчине тіло,а серце пекла думка: у тій машині, на якій розбився Женя, і Бужинчині гроші. Це мене Бог скарав. Це за мої гріхи Женя заплатив життям. І тільки він це подумав, серце його стислося, пекучий біль охопив груди, сягнув живота, голови, паху. Макар похилився на лаву, рука безвільно опустилась майже до самої підлоги. Більше він нічого не чув. По радіо об,явили про прихід ленінградського поїзда.


52
У вересні зовсім неждано й негадано до Гната повернулась Явдоха. Гнат сидів на лаві, співав:
У сусіда хата біла,
У сусіда жінка мила,
А у мене ні хатини,
Нема жінки, ні дитини.
Аж тут за причілком кроки: Явдоха?! Мабуть, совість заїла, люди ж сміються, в очі штрикають, що покинула Гната самого. От і притягла хвоста. Погризлася з дочкою й зятем, знялась та й попленталась, щоб і дочці насолити, і в Гната грошенята за корову та теля вимантачити.
Через день після повернення Явдохи з Гнатом приключилася оказія. Воно як не везе, то не везе. Як нема щастя з повитку, то не буде й довіку, так і Гнатові.
За звичкою він, як і раніше, нічого не замикав. В сараї, там де в загороді порося прив’язане, кілочок в петлю встромить, і хай собі хрюкає, аби спати не заважало.
Проти неділі, тільки Гнат і Явдоха перший сон додивились, по дорозі, наче по голові, машина: «Гур!» Прогуркотіла й стала. Аж ось хтось у вікно постукав, спочатку несміливо, потім сильніше, наполегливіше. Гнат прокинувся, задер ноги догори, хитнувся, ноги потягли його вниз. Гнат спустив ноги з полу, підійшов до вікна.
— Хазяїн є? — запитав голос по той бік вікна. Гнат промовчав, підтягнувся на здоровій нозі, наблизився майже впритул до шибки.
— Є. А ви хто будете? Що вам треба? Чого глупої ночі фуліганствуєте? — намагаючись впізнати, хто воно там, по той бік вікна, бува не Грицько придурюється, Гнат напружено вдивляється в темряву.
— Ви вже звиняйте, що розбудили серед ночі, — озвався улесливий чоловічий голос.
Гнат напружив зір, розгледів обіч вікна ще одного. Обидва незнайомі.
— Ми тут порося в Миргород на базар веземо, а воно, кляте, взяло й вискочило, задній борт відкрився. Казав же тобі,— звернувся до напарника,— давай прив’яжемо.
Голос по той бік вікна на мить умовк, потім почулося благальне:
— То, мо, ви допоможете? А то вдвох не вправимось. Заразом кличте й бабу. Хоч краплю, а підмогне. І як він устобіса відкрився?
— Заждіть, я зараз, — сказав Гнат і став будити Явдоху: — Чуєш, ти, вставай! Розляглася. Он люди приїхали, просять. Треба допомогти.
Після того як Явдоха повернулася з мандрів, Гнат уже не називав її на ім’я, а тільки «ти», «чуєш», «гей», «іди сюди», “товаряка”.
— Їздять і їздять, щоб ви коліньми їздили. До пуття й виспатись не дадуть, — Явдоха вдягнулася, позіхнула, пішла до дверей.
На дорозі під вербичками стояла машина, обіч двоє людей Задній борт відкритий, біля ніг терлося об колесо порося.
— Добра свиня, сутужно буде піднімати, — оцінив ситуацію Гнат.
— Хватить вже тобі чухмариться, дочухмарилось, що й борт одкрило. Зараз поїдемо, — незнайомий тягне порося за мотузяник. — Ану, підмогніть.
Мабуть, старший, визначив Гнат, бо й до вікна посилає й тут розпоряджається.
Гнат і Явдоха взяли його за передні ноги, хлопці — за задні. Ледве вкинули у кузов. Порося, що спочатку верещало, мирно захрюкало.
— Оце порося, — сказав Гнат, віддихуючись. — Це і в мене таке, центнерів на півтора, добра свиня буде, допомогаючи закрити задній борт гудів Гнат.
Хлопці ще й вірьовкою борт обв’язали, звернулись до господарів.
— Велике спасибі, — подякували подорожні. — Тепер вже до Мирго­рода не вилізе. Ви вже звиняйте, що серед ночі потурбували.
— Та тут, на цім краю вважай уже нікого й немає. Степаниха пересилилась, Остап теж.
— Нічого, нічого, їдьте з Богом, — залопотіла Явдоха. Хлопці сіли в машину й поїхали.
— Таким і допомогти не гріх, — вертаючись в хату, вголос міркував Гнат. — Зразу видно, освічені, культурні. І позвинялись, і спасибі сказали. Другі б дулю скрутили й поїхали, а ці, бач, ні.
У хаті ще трохи погомоніли та й поснули. Уперше мирно. Вранці Явдоха раненько взяла відро з запаркою, понесла в сарай до свині. Заглянула в загородку, аж там пусто.
— О Боже! Та це ж ми свою свиню повантажили!
Явдоха впустила відро, сплеснула в долоні та мерщій у хату. Вхопила сонного Гната за чуба, відірвала від подушки.
— Оце й так! Оце дохазяйнувались, людям стидно сказати. Оце й культурні!
— О, треби тобі такого?! Собака скажена. Одсахнись!
— Сам ти дурень. Свою свиню погрузив. — Явдоха як ухопила Гната за волосся, то так і тримала, наче в неї руки поклякли.
— Як свою?! — Гнат звівся на лікоть, вирячив очі на Явдоху. — Ти сурйозно чи шуткуєш? Не може бути. Брешеш, собака. Отакі хлопці мирові! — Гнат вирвався з Явдошиних рук.
У першу мить Явдоха навіть не розуміла, що сталось. Пальці її тримали жмут волосся, а тому вона, мабуть, думала, що ще тримається за Гнатову чуприну. Тим часом Гнат виструнчився, наче півень на одній нозі, і до повітки. Як побачив пусту загороду, мало не заплакав від образи.
— Хай я не впізнала, так я ж тут скільки не жила. А як ж ти, ступа, своєї свині не впізнав?
— Якби вдень діло було, а то ж уночі, темно.
— Геть, сходь з дому! Корову й телицю продав, гроші пропив, тепер за так свиняку віддали.
— Ач, собака скажена. Ти ба, аж з тварі змінилася. Ти її годувала? Захотів і віддав, — дратував, допікав Явдоху Гнат, — щоб тобі не дісталась. Чи ти мо, не чула, як я казав, що в мене точно така свиня?
Йому було досадно й боляче. Довірився, допоміг людям, а вони отак підвели. Ні сивини, ні старості не пожаліли. Звичайно, якби та фірса не забила йому памороки своєю появою, то, може, й впізнав би. Не пальцем роблений. А так не спить Гнат ночами, думає, чого б це її принесло? З дочкою погризлася, чи з тим губатим не вжила? Та й тут, з усього видно, не збирається надовго затримуватись. Долівка і хата немазані. Про топливо й не заїкається. Значить не думає залишатись на зиму. За грошима прийшла.
— Охмолостався, роззява! — гризла Гната Явдоха.
Якби добре вхоркалась, то впала б і спала. А то завикла, як не погризеться, то й спати не буде. І не так за порося, щоб воно було здохло ще маленьким, як за ті гроші, що Гнат вторгував за корову й телицю. Гнат за життя так звик до гризні, що в перші дні, як покинула Явдоха, навіть моторошно становилось.
— Значить, підемо в міліцію, — сказав Гнат.
Явдоха і мови лишилась. Може, на неї заявляти зібрався? Не чисті думки носила в душі Явдоха.
Не раз думала: «Гнат уже в роках, скільки йому там жити лишилося. Як умре, то ніхто дуже й не здивується. На трясцюки він кому нужен? А люди побалакають, побалакають, та й перестануть. Тоді можна буде й до дочки повернутись, і в очі ніхто штрикати не буде».
Наступного дня Гнат пішов у Багачку в міліцію й через півгодини розповідав старшині, як приїхали вночі і забрали порося з повітки.
Старшина час від часу схилявся над столом, щось записував, і це страшенно сподобалося Гнатові. Усі вважають, що він верзе самі дурниці, а от чоловік, уповноважений владою, сидить і записує і розмовляє з ним лагідно, поважно, ввічливо. «Побачила б зараз усе це пришелепкувата Явдоха, — думав Гнат, — від заздрощів луснула б».
— А ви впевнені, що то ЗІЛ був? — перепитав старшина.
— Ну, да, ЗІЛ. Широченька така кабіна. Ще, помню, й борти начебто зелені.
— А може, не ЗІЛ, а ГАЗ-53? Вони теж зараз тупоносі.
— Мо, й ГАЗ. Я дуже не придивлявся. Якби ж знаття. Гнат спробував посміхнутися, але під суворим поглядом старшини знітився, посмішка вийшла надто скованою.
— Так, так, — не зводив очей з Гната старшина. — А номера машини, бува, не помітили? Ніч, як стверджуєте, була місячна.
— Як не помітити? Помітив, — аж здивувався такій наївності Гнат.
— Ну, так чого ж ви голову морочите? З цього б і починали ,— зрадів старшина. — Кажіть номер, ми їх швиденько розшукаємо.
— Добре помню, що ПОА, ще й дві вірьовки ззаду. Ми ними борт обв’язували, щоб порося не випало.
Посміялися з Гната в міліції, з тим і пішов додому.
Хотів був зайти в чайну пообідати, та що в тій чайній за обід. Гнат раз обідав. Що обідав, що радіо слухав. Зайти б до кого-небудь розраяти душу, так знову ж, до кого ти зайдеш, з ким розраїш? Хіба що з Семеном? Той цілими днями корову на шляху пасе. Так він з розуму, кажуть, вже вижив. Грицько в Байраку. Миколи немає, на роботі. Іван Михайлович все хату шукає по грошах для Стьопка.
Біля чайної Гнат зустрів Срібного Василя.
— Ти що, Гнате, все полову носиш? Вся спина в остюках?
— А для чого мені та полова? Кури полови не їдять. Хіба що Явдосі?
Гнат невпевнено всміхнувся, глянув через плече на спину. Бреше, чортів Срібняк, і не скривиться.
Повернувся Гнат додому ні з чим. Явдоха, уже не криючись, вдень і вночі вивідувала в нього про гроші. Вивідувала, правда, не прямо, а наздогад, мовляв, на тобі пиріжків, щоб дали капусту.
— І де його можна отакі гроші подіти? Без малого не тисяча. Чи ото всі й пропив, чи, мо, пороздавав? Їй-бо, пороздавав. Мабуть, отому слинявому Грицькові за горілку виносив? — провокували Явдоха Гната на відвертість. Гнат і на мову не давався, мовчав, наче в рот води набрав. Довго сидів, потім запитав.
— Їсти є?
— На їж, щоб тебе черви та пранці їли! Щоб на тебе швидка напала!
— Я в космос летіти не збираюся, — підсідаючи до столу, незворушно відповів Гнат. — Тріпаєшся як сувіцьке радіо.
Гнат мовчки поїв, встав, погладив живота, хотів був прилягти, відпочити, та не дійшов і до полу. В животі наче ножем різонуло.
— О, треби тобі такого! Вп’ять давленіє.
Гнат вискочив надвір, присів у соняшниках. Посидів хвилин п’ять, десять, а воно просто пеком все нутро пече, і від того страшного болю стискається серце. «Невже отруїла?» — зринула думка.
Десь далеко завив собака.
— О, треби тобі такого. Наче не перед добром. Не інакше Ригорів Мухтар.
Накрапав дощ. Мухтар сховався під схиленим перекотиполем, наче під дахом, скімлить.
— Чого його ото скімлити? Га! Мо, занедужав як і я, не інакше, — мимоволі подумав Гнат.
Він ледве звівся на ноги. Руки дрижали, затягнути ремінця не було сил. Ступнув через поріг у хату, блідий, обсипаний потом, наче в росі викупаний.
— Явдохо, ти тут? Отвіть. Не крийся. Бити не буду. Я попрощатись прийшов. Чуєш?
Та в хаті Явдохи, мабуть, не було, ніхто не озивався до Гната. Хапаючись за стіни й одвірки вологими, слабнучими руками, вибрався надвір. Страх наглої смерті гнав його з задушливої темряви ночі на простір. У голові наморочилось, як колись давно, коли вони вдвох з Явдохою на вигоні злітали на гойдалці. Гнат спіткнувся об поріг і ледве втримався, щоб не впасти. Місяць холодно і байдуже дивився на землю, на Гната. Гнат спіткнувся вдруге, впав. Відчув під пальцями холодний пруг залізного, відволоженого дощем кільця, яким обведено поріг, лизнув вологу металеву прохолоду губами, язиком, та спраги не потамував. Напружуючи останні сили, поповз до колодязя. Все важче й важче становилося дихати, в голові стріляло й спалахувало, як на мінному полі. Добратися б до корита.
— Явдохо! — позвав тихим голосом. — Гроші під бочкою. Віддаси дітям.
Щось скрипнуло, зашерхотіло, і знову тиша.
У Гната раптом виникла така жагуча, непереборна жадоба жити, що він напружив рештки сил і знову поповз. Швидше до води. Добратися б до колодязя, промити шлунок, поки отрута повністю не розсмокталась, не увійшла в кров. Аж он і відро на лаві, недавно витяг. Якщо Явдоха не вилила, то вода є, де їй дітися. Гнат побачив, чи може примарилось, як блищить у відрі проти місяця вода. Ще трохи і він врятується.. Але того вже йому не судилося здійснити.
Явдоха вийшла з-за погрібника, стягла мертвого на солому, перевернула обличчям догори, прикрила очі. Потім взяла лопату, полізла в погріб, відкопала гроші, перерахувала. Тепер не скажуть, що прийшла до них з пустими руками, подумала про дочку й зятя.
Явдоха витерла чоло, поправила під хусткою волосся і, здіймаючи крик, побігла до Семена, постукала в причілкове вікно.
— Семене Семеновичу, Семене Семеновичу! Гнат умер. Гнат умер!
— Вмер? Як? Підожди, я зараз, — обізвався з хати Семен.
— Ідіть, ідіть, швидше, швидше.
— А може, то він кріпко заснув, я ж його сьогодні бачив.
— Е, вмер, вмер! Ідіть за мною через садок.
Семен і Явдоха вийшли на подвір’я. Вкритий росою, сріблясто блищав спориш. Гнат лежав на соломі за два кроки від колодязя. Лежав і всміхався своєю затаєною усмішкою, яку протягом усього життя боявся виказувати на людях. А зараз наче промовляв: дивіться, і я вмію сміятись, як і ви, і мені тепер однаково, що ви про мене подумаєте.
Семен підійшов ближче, нахилився, погладив Гнатового лоба.
— Наче теплий, — сказав Семен і смикнув Гната за ногу. По безвільному тілу пройшла судорога.
— Таки мертвий, — сказав Семен і, нічого більше не кажучи Явдосі, пішов додому.


53
Наступного дня вранці зняли з горища зроблену ще старим Тимофієм труну, яку мало не спалили у війну німці, поклали в неї Гната.
На похорони Гната в хутір приїхав Табур, мабуть, згадав, як колись Гнат виступав на зборах.

Тоді хутір занесло снігом під самі стріхи. Ще на жовтневі накотили хмари з Миргорода, задуло.
Вітер рвав почорнілі, напівзотлілі стріхи, носив подвір,ями чорну потерть, гримотів неприв’язаними віконницями.
До ранку вітер затих, але сніг ще валив густий, лапатий. Гнат як довідався про звітно-виборні колгоспні збори, перестав спокійно спати.
Він давно бачив неполадки в господарстві. Сподівався, що після Перемоги життя потече щасливіше, але не виходило. А що як виступити на зборах, допомогти колгоспам вилізти із злиднів? У керівництва районом — люди чужі, приїжджі, може, і не знають, що діється в глибинці, а про Сталіна і говорити не слід. Варто відкрити начальству очі, і тоді заживемо.
«Звичайно, не знають, — переконував сам себе Гнат. — Якби знали, те хіба б допустили, щоб людина була не зацікавлена в результатах своєї праці, хіба б переорювали наполовину прибрані поля?» Послухають Гната хуторяни, начальство, а тоді нехай і роблять висновки. Голові і бригадирам його виступ, швидше за все, не сподобається, ну так то нічого, переморгають. Гнат посміхнувся, десь у глибині свідомості ворухнулась примарна надія: а що як уповноважений побачить його розум, державний підхід до справи і запропонує яку-небудь посаду? Грамоти, щоправда, у Гната обмаль. Якби був, у свій час учився, то давно б уже був бригадиром. За своє життя Гнат бачив різних начальників. І розумних, і не дуже. А тому став старанно готуватися до виступу. Щоб ніхто не заважав і не бачив, пішов у повітку.
— Товариші колгоспники! — пробасив біля ясел і завмер у розгубленості.
Корова, думаючи, що Гнат кричить на неї, ледь ясел не винесла з переляку. Тоді Гнат пішов у хату, узяв каганець, сірники, поліз у льох. Каганець поставив біля пічурки, зняв шапку, поклав її на покритий цвіллю камінь на діжці, погладив лисину, заговорив:
— Товариші! Ми ще погано працюємо. Про це й уповноважений говорив. Але я скажу так: яка оплата, така й робота. А оплати, вважай, ніякої. Звідки ж узятись роботі? Хіба не так?
Гнат поправив шапку, що чомусь з’їхала з каменю і намокнула в розсолі.
— Якщо я не правий, то я можу зі своїм і назад. — Гнат склав руки на попереку, подивився в уявлюваний зал.
Старий Тимофій, виходячи в підштаниках і калолшах на босу ногу в двір по нужді, ледь не звалився в льох.
Спочатку подумав, що то Явдоха за квашеною капустою полізла, вилаявся, причинив оббиті ряднинкою двері. Між дверима і ряднинкою напхано соломи, щоб не так вистигала хата.
Солома від часу постаріла, перетерлася, при кожнім стукоті дверей відтіля сипалися крізь побиту діряву ряднину їдуча солом’яна потерть. Тимофій зі зла хотів турнути ляду, але раптом почув:
— А я так скажу, товариш Бодня, яка оплата, така й робота.
Тимофій заглянув до льоху і при неясному, полохливому світлі каганця побачив сина, що то зводив руки вперед і вгору, до уявлюваних слухачів, то, стискаючи шапку, з якої капав розсіл, опускав униз.
— Ти що там бурчиш? Вылазь, не пали даремно гас, ти, чи що по нього підеш у Багачку? Що ти там робиш?
— Капусту куштую, — Гнат кинув у рот щіпку капусти, стоїть, жує.
— Капусту й у темряві пробувати можна. Вылазь, а то ляду закрию і мішками придавлю.
— О, треби тобі такого. І тут супокою немає.
Наступного дня Гнат одягнувся в новеньку куфайку, натягягнув на руки сплетені Андрієм Федоровим рукавиці-двопалки, пішов на збори. Гнат не став сподіватися на машину, яку обіцяв надіслати Петро Грабарка, знав яке в того слово, йшов, припадаючи на поранену ногу, права рука на попереку, наспівував.
Машина з хуторянами нагнала Гната в Ясеновім яру.
— Що, Гнат, на збори?
— Та ні, хотів сходити в оптеку, — нітиться Гнат.
— За оселедцем?
Колись Гнат ходив в аптеку за оселедцем, направили, і це стало притчою на язиці.
У сільбуді було холодно, хоч собак ганяй. Люди пхекали в долоні, грілися. Хуторяни примостилися на камчатці, під кінобудкою.
— А Бодня, що, не приїхав? — уточнив Гнат.
— Видно ж ні, — відповіла Манька Ригір і, понизивши голос до шепоту, додала. — Нам з вами, Гнат Тимофійович, однаково, що бодня, що корито, слухай та на вус мотай. А скажуть руки підняти — піднімемо, та й по домах. Замість Бодні Варшавчика прислали.
— Варшавчик? Напевно, з Варшави. Бойовий. Далеко забрався, — Гнат зняв шапку, покачав лисою, як більярдна куля, головою, уточнив. — А по обчеству?
— Що ви сказали?
— Запитую, як його по обчеству величають?
— Не знаю. Запитаєте у байрачан. Яковичем, начебто.
Тим часом на сцені закінчувалися останні приготування, президія займала місця.
— Товариші, звітно-виборні збори вважаю відкритими, — проголосив Петро Грабарка. Слово для доповіді має голова, Табур Іван Остапович.
Табур вийшов на трибуну, заговорив.
Гнат хоч і вслухувався в тези доповіді: цифри, відсотки, прирости, приплоди, але мало що розумів, у тім, як і всі інші. Зал трохи ожив, коли Табур перейшов до оплати, слухав і не вірив. Говорилося ніби-то і про них, і в той же час не зовсім. Виходило, що вони одержали і зерна, і грошей набагато більше, ніж насправді. Табур помітив пожвавлення в залі, став пояснювати, що туди ввійшла допомога пенсіонерам і вдовам, і те, що було видано, як аванс. Його самого дивували ті цифри. Схоже, що вони були узяті, швидше за все, з торішніх позначок і, таким чином, бажане видавалося за дійсне. Потім пішли обіцянки на наступний рік. Цифри були нереальними, на них настояв Варшавчик.
— Обіцяй, а там видно буде. Люди повинні знати, за що працюють.
— Так скільки можна обіцяти? Щороку обіцяємо, а як підійшла осінь, так все і вимели підчисту, — обурився Табур.
— А правду скажеш, ще гірше наробиш. Люди вже звикли до того, що з обіцяного хоча б половину дали. Це тобі земля, природа, стихія. Припускав зібрати один врожай, а вродило менше. Те ж саме і з обіцянками. Обіцяли одне, а вийшло інше. Селянин звик до цього. Пожуряться і перестануть, а там і нові збори. Навіщо людей позбавляти надії?
— І то так, — погодився Табур.
Після доповіді почалися виступи. Особливо здивував Гната виступ Петра Грабарки.
— Цього року ми вивезли на поля дві тисячі тонн перегною. На всіх полях організували снігозатримання, і це не межа. В оставшомуся до посівної місяці думаємо збільшити ці показники в три, п’ять разів. Підскочили удої. Виросло поголів’я свиней, збільшився приплід овець. До майбутнього року він подвоїться...
Пожвавлення в залі давно зникло. Люди давно вже не слухали, позіхали, з нетерпінням очікували, коли закінчиться говорильня. Напевно, тільки Гнат слухав Петра уважно, а як тільки той зійшов із трибуни, попросив слово.
— Товариші колгоспники, я не оратель, — втрачаючи впевненість, заговорив Гнат.
— Тут у доповіді було сказано, що ми недостатньо працюємо, я так і не зрозумів, добре це чи погано, але думаю — погано. Я думаю, що уповноважений, людина приїжджа і докладе там, на горі, кому положено.
— Що саме? — сполотнів Варшавчик.
— Не кваптеся поперед батьки в пекло, товариш Бодня, перепрошую, товариш Варшавчик. До вас у нас зазавжди уповноваженим був Бодня, а тепер ви. Перемінився уповноважений, може, і справа поміняється. Отож на счьот роботи. Я думаю, яка оплата, така і робота. Оплати, вважай, ніякої, відкіля ж узятися роботі? Дуля буде, а не робота, — побачивши, як посміхнувся Табур, Гнат зміцнів духом, звернувся до Варшавчика, який тупо дивився в зал. — Ви тут людина нова і нічого не знаєте, ні про наше життя, ні про порядки. За голову поганого нічого не скажу, бо нічого не зрозумів з його доповіді, а про інших не витримаю. Вам отут биту годину розповідали, скільки вивезено гною, затримано снігу. Не вірте їм, товариш Бодня, те пак Варшавчик, брешуть і оком не моргнуть. Я в бригаді сторожую, бачу. Та хоча б одна купка перегною в полі чорніла. Ні однієї, і на показ немає. Та ви самі, коли їхали до нас, могли переконатися...
Варшавчик, потупившись, дивився під ноги.
— Ви, добрий человіче, не соромтеся! — вів далі Гнат. — Нехай їм соромно буде — Петрові Матієнку, Грабарці.
— Виходить, не правління, а ви погано працюєте? Я вас правильно зрозумів? — спалахнув Варшавчик.
— Що стосується голови, поганого не скажу. У десять разів гірші були, а от бригадири.… Так уже звикли нас дурити, що і вас не посоромилися. А виходить, та брехня йде аж на самий верх, до товариша Сталіну. Там нагорі думають, що ми в маслі купаємося. Інакше, хіба б ми так бідували. Двісті карбованців заплатять, а податку нарахують тисячу двісті, плюс тисячу позики. Я вже не говорю про м’ясо, молоко, вовну, шкіру, що приходиться безкоштовно здавати. Будете їхати додому в район, я, до речі, теж відтіля родом,— спробував підластитися Гнат, намацати хоч яку-небудь загальну тему взаєморозуміння. — Подивитеся, як сніг затримують, де сам затримався, там і лежить, а на буграх голо, як у мене на голові. І за свиней, корів скажу. Половина до весни виздиха, годувати нічим. Семен може підтвердити. Ми недавно із Семеном січку били. Семен ти тута?
— Тута!
До обіду приводний ремінь порвався. Семен нарізав ушивальників з шкіри-сирцю, дістав банку солідолу, кудись відлучився на хвилину. Повернувся — ні солідолу, ні ушивальників. Поросята усі з’їли. Худючі, кісточки порахувати можна. От такі от приплоди.
—Що це у вас за незапланований виступ? — обурився Варшавчик.
— Так він зроду такий, — відповів Грабарка. — Закінчуй, Гнат. Треба дотримувати регламенту, — осадили його з президії.
Спочатку головуючий Біденко розгубився, але, відчувши підтримку Варшавчика, осмілів.
— От такий у нас у колгоспі реглан, товариш Варшавчик, — сказав Гнат і рушив на своє місце.
— Виходить, ви проти, щоб головою правління був обраний Табур?
— Так ні, я за. Хоч одна чесна людина в правлінні, а то і того не буде.
Сонце котилося до обрію. Сліпило через вікна очі. Підморожувало.
—Ви, громадянин Ододка, після зборів залиштеся, — сказав Варшавчик.
Більше звичайного припадаючи на ліву ногу, Гнат пішов на своє місце.
Після зборів Варшавчик викликав Гната в червоний куточок, запитав:
— Воювали?
— Звичайно. Двома нападами.
— Як це?
— У сорок першому потрапив у полон, у хорольской ямі сидів, додому повернувся, потім у сорок третьому знову. Сісти можна? У мене нога ниє.
— Стояти!
«Виходить, не для ради викликав», — мигнуло в Гнатовій голові.
Тим часом Варшавчик дістав звідкись з кишені шворку, запитав:
—Дід, що це таке?
Гнатові було ще далеко до діда, але одяг, вуси, смаглявість, що доходить до чорності, старили його років на десять-п’ятнадцять.
Він спочатку розгубився, але потім опанував собою, посміхнувся. Дивував Гната занадто просте, можна сказати, дитяче питання. Хто в селі не знає, що таке шворка. Швидше за все, розуму вывіряє, щоб потім перейти до серйозної розмови, а, тому, не довго думаючи, Гнат випалив:
— Шворка!
— Ні, ти краще подивися.
— Там і дивитися нічого, шворка, — сказав Гнат уже не так впевнено.
— Ні, ти як слід, подивися.
— Ну, тоді не знаю, — розгубився Гнат, — на перший погляд таке, начебто шворка, а там хто його знає.
— А, може, це дріт? — з нотками неприхованої погрози запитав Варшавчик. Він піднявся з-за столу, обдаючи Гната запахом одеколону, хрому і дорогих цигарок, підійшов впритул, тикнув Гнатові під ніс шворку: «Ну? Глянь! Мужик, говорять, поки не пощупає — не повірить».
Варшавчик підійшов до столу, дістав з кобури пістолет, поклав його на стільницю. Гнат стояв у порога, піджавши поранену ногу, що весь час тремтіла, руками перебирав шворку. Шворка, вона і є шворка, ніякий це не дріт. Хіба що, може, фокусник, відвів очі. Гнат підніс шворку до носа, нюхнув, хотів на зуб спробувати, якщо дріт, те чутно, хоч як очі не відводь. Але під пильним поглядом Варшавчика руки зупинилися на півдорозі, затремтіли ще сильніше. Йому раптом стало страшно. Такого страху Гнат не відчував ні на передовий, ні коли піднімався в атаку, ні в оточенні, ні коли сидів у концтаборі. Там він був не один і знав, відкіля йому загрожує небезпека. Піднята нога від страху вибивала дріб, і це видавало Гната з головою.
— Та, може, й дріт, — сказав непевно.
— Добре, йди. Шкода, що ти вже старий.
Гнат не вийшов, вибіг на Кордонску гору і, не оглядаючись, бігцем до хутора.

І от Гнат помер. Іван Остапович зайшов у хату. Стіни пооблуплювані, долівка сковиряна, з стелі осипалась крейда.
— Хоч би долівки позамазували та хату зокола пошпарували, — сказав дочкам. — Нігті, бач, понакрашували, а ні одна не приїхала до батька сорочку випрати, їсти зварити. В такі важкі роки виросли, а без душі.
Глянув в обличчя одній, потім другій, та обидві дивилися кудись мимо, і очі в обох були сухі й холодні.
Ховали Гната в Байраку на колгоспний кошт. Гнат лежав у труні, чорний, як грак, безпорадно й винувато всміхався.
Біля труни стояли похнюплені дочки та Явдоха. Настала хвилина прощання, кожна нахилялась над труною, та, так і не поцілувавши Гната, поспіхом відходила від труни. Жоден не звернувся до них зі словами втіхи, співчуття. Ні те, ні інше було їм не потрібне.
Ніхто не знав, що вони думали, та й нікого це не цікавило. За кілька хвилин на кладовищі виріс горбок сірої глини. Люди розходились. Дехто зітхав, витирав очі. Явдоха разом з дочками намагалась іти з усіма, та люди чомусь сторонилися їх.

54
Баба Олена встала з лави, відчинила скриню, стала перебирати своє останнє віно.
І попливли спогади. Згадала дітей, матір, брата, сестер, хазяїна, родичів, невісток, зовиць.
— Підождіть трохи, скоро і я буду з вами. Е, скоро.
Баба Олена притисла до грудей сорочку, і згадалось їй, як колись вінчались з Павлом у церкві наперекір рідній матері і всій рідні. Прокляла її тоді рідна мати. А навіщо? От і вона вже дійшла до межі. Якби був живий Павло, хіба б вона так жила? Скільки сліз вилила за ним! Помилилися мати. Бач, воно не вгадано. Павло жалів її, шанував, не давав і пилині впасти. Не те, що син. Був би зараз живий хазяїн, Микола б не посмів би на неї і слова накриво сказати. Не те що кривдити.
— Хазяїне мій, рідненький і дорогенький, забери вже мене до себе, як я й намучилась на цьому розпроклятому світі. Давно вже збираюсь до тебе, соколе ясний, а Бог чогось бариться, не відпускає. Господи, праведний і милосердний, чи я найгрішніша, найзаклятіша на цій землі, що ти вже й смерті мені не даєш? Хіба ти не бачиш, як я живу? Скільки я вже буду нидіти на цьому світі? Господи, всемогутній і всевидющий, змилуйся наді мною, прийми до себе мою грішну й нещасну душу, — заголосила стара.
— Таке як маленькі. Аби не мовчки, — буркнула невістка. — Хіба ж можна смерті в Бога просити? Гріх великий, якщо віруєте, а якщо ні, то нічого його й згадувати. І не набридне днями про смерть балакати? Жили б ото, поки можна жити.
— Е, Манько, не набридло. Я багато смертей бачила на своєму віку, не боюсь. Боюсь тільки нагальної смерті. Боронь Боже, спаси й одверни, щоб смерть людину зненацька застала. Це хіба що за такий тяжкий гріх, якого й придумати не можна.
— Та в вас же ще й волосся не посивіло. А ноги, мо, ще й відтухнуть.
— Волосся то, може, й не дуже посивіло, твоя правда, — баба Олена зняла очіпок, розмотала поріділу косу, зітхнула. — Чом там не посивіло? Вже хватить сивини. Хай ще не пасмами, вроздріб, а є. Та й хіба тільки по волоссю судять? Моя ятрівка зовсім сива була, а здоров’я було. А тут всю моч одібрало, щоб його забрало і з рук, і з ніг, з плечей і з очей. Бачиш же, я вже й дома не гожуся. Що не день, то й ледачіша. Та що вам казати? Що мені казати, що вам слухати, хіба ви самі не бачите, який з мене домар? Раніше було як іду, то й землі не торкаюся, а тепер і ноги наче не мої, сині, як печінка. І де воно в трясцюки візьметься отаке лихо. Вже й балакати важко. Виключіть хоч те радіво, я його й так наслухаюсь за день.
Ото так і живеш. Як немає вітру, то ще так-сяк вештаюсь, а як є, то вже й не піду насупроти, з ніг так і валяє, скажений. Все дивлюсь, коли кіт буде дряпатись на вітер. Не бійсь, ніколи не збреше. Ох, не годишся, не годишся! — зітхнула баба Олена.
— А може, давайте, я вас в лікарню відвезу? — запропонувала Манька.
— Для чого? Щоб швидше закололи? Ні разу в ній не була і зараз не піду. Хочу дома вмерти.
Олена все вже приготувала на смерть: і хустку, й спідницю, й піджак, і навіть кружок воску, а от душу?.. На душу все чомусь не вистачало часу. Ось і сьогодні мало не полаялась з невісткою, взяла на душу гріх. З душі, а не з одежі треба було починати. А тому не все зуміла, не все зробила, не з усіма порозумілася на цій землі, бо туди негоже нести провини, йти, не попрощавшись, а тим більше кимось не прощеною або когось не простивши. А таке завжди буває, коли смерть застає людину зненацька. Та й хіба прийме Бог до себе її грішну душу, та й чи признають її як рівню померлі? А тому і одяг, і провини, і гріхи людина повинна лишити на землі.
Звичайно, краще б їх було не робити зовсім, ніж тепер покутувати. Та коли вже й зробив, то хоч замоли, врівноваж добром.
Ех, якби можна було комусь вирішувати, кого пускати в світ. Добрий — іди, лихий — зачекай. Нараз баба Олена відчула, що так думати гріх. Не їй вирішувати таке, втручатися в Божі справи. Задля чогось же пускає він у світ і тих, і тих, для чогось вони потрібні, інакше хто б їх пускав? Знать, на все воля Божа. Вся справа, мабуть, у тім, що люди не народжуються добрими чи злими, такими їх робить життя.
Баба Олена опустилась на коліна перед образами, потихеньку стала класти поклони. До людей у неї не було рахунків. Все і всім прощено й забуто, а от сама залишилась непрощеною, і це гнітило її серце. Виходить, не так жила, не по-божому.
Море сліз пролила вона, тисячу молитов відмовила, та провина не зменшувалась, гнула до землі. Колись вона не витримала жорстокого випробування голодом, запаморочився в неї розум, і між життям і смертю вона вибрала життя, взяла на душу тяжкий гріх. Тільки смерть робила її безгрішною, але Бог не зважив на її прохання, мабуть, були інші гріхи. Гріхи — вони чи не найміцніше тримають нас на землі. Рано й легко ідуть з життя безгрішні, якщо такі на землі є взагалі. А тому вона й турбується, непокоїться, поспішає. Це молодим здається, що до смерті можна підготуватись за день, щонайбільше за тиждень, а насправді інколи для цього замало життя. Рано чи пізно вона помре, а як будуть жити Микола, Манька, онуки? Що залишиться після неї? Їй хотілося сягнути думками в майбутнє, куди тільки думка й має доступ, і хоч таким чином подовжити життя. Вона була певна, що слідом за нею вмре оцей дім, дворище. Микола з Манькою знімуться з цього рідного їм місця і подадуться шукати щастя в іншому краї, а вона залишиться тут. Та може це й на краще, що вона буде захована тут, в тиші, де пройшла значна частина її життя.
Баба Олена опустила віко, зачинила скриню, вийшла за поріг, сіла на лавці. Гаряче пригрівало скупе сонце. Снували під ногами мурашки, заповзали на ноги, але баба Олена не чула лоскоту, товсті, обважнілі ноги стали майже не чутливими.
Вона уявила собі, як замре дворище, стихне пташиний гамір, виття Мухтара, який, мабуть, чує і її смерть, і скоре розставання з домівкою, а тому й виє без угаву. А вона не те що не б’є його, навіть не лає, як раніше, однаково помирати. Потім умре хутір. Ніде нікого. А вона лежатиме серед поля і навіть не чутиме, як шумітимуть над нею обсипані місячною позолотою жита. Смерть, як і життя, невблаганна. Вона не вибирає часу, кому й де легше померти, де лягти. Баба Олена знала, що Микола не простив їй і не простить до самісінької смерті за те, що вона виштовхнула його в заметіль ще малого трохи не в плечі. Вона навіть не заводила з ним мови про це. Знала, за життя таке не прощають, а тому надіялась: може, хоч перед смертю...
Тільки б діждатися. Це тримало її на землі міцніше, ніж чекання сина Івана. Так чи інакше, Івана вона вже не дочекається, а тому нічого так не боялась баба Олена, як померти наодинці, нічого не сказавши Миколі, не попросивши прощення за свій гріх.
Кожного вечора вона тяглася в хату, вмощувала в головах пляшки. Не дай Бог не почує, як смерть з косою прийде, тоді буде так, як Тимофієві. Гукав, гукав Гната, а потім спересердя загнув матюка і вмер.
В хаті, якщо й стане їй дуже важко, що несила буде й звестись, якось покличе Миколу, скаже останнє слово. Воно в неї одне.
Кожного ранку, як тільки Микола йшов з дому, баба Олена сідала на лавку й дивилася на шлях, поки й очі не постовпіють. Від напруження очі сходили сльозою, зір туманився. Інколи бабі Олені ввижався Микола.
— Господи, тільки б діждатися! Хто ж то йде? І не впізнаєш зразу. Далеко ж як, ще й сльоза напливає. Та наче ж хода його. Слава Богу!

* * *
Довідавшись з листів, що майже всі мобілізовані знаходяться в резерві Другого Українського фронту в околицях села Семенівки, багато хто з байрачан, хуторян їхали до Дніпра побачити близьких. Поїхала й Олена Ригір. Чим ближче було до Дніпра, тим невтішніше відкривалося видовище. Земля спалена, начебто по ній хто праскою пройшовся. Хуторяни їдуть возом, балабонять, перемивають кісточки сусідів, судять Надежду, у якої недавно син задихнувся. Підпалив під припічком сиру кострицю, та задимила, Ванько злякався, сховався на піч, заліз під ліжник. Там і знайшли його мертвим. Коли ховали, Надежда і сльози не зронила.
— Сусіди плачуть, а вона піде на причілок, послинить очі, щоб від людей не соромно було. Чи то таке жорстоке серце, чи таке безжалісне, — зітхає Олена.
— У диявольському гріху зачато, така й доля, — сплакнула Ялисавета.
— Усі говорили, що дитя понесла не від чоловіка — Михайла Матієнка, а від його сина Тихона.
— Може, того й радувалась, що боялася Михайла.
Ночували в селі. Замість хат — землянки. По десять-двадцять разів село переходило із рук в руки.
Наступного дня добралися до передової. Іван як побачив матір, підбіг. У руках алюмінієва миска і ложка.
— Ну як ти тут? — запитала Олена й заплакала.
— Не переживайте. Якось воно буде. Спасибі, що приїхали провідати.
Поруч розмовляє Ододка Тимофій із Гнатом.
— Ви, тату, не турбуйтеся. Даремно ви забилися в таку далечінь. Якщо піде на прірву, рук не підкладете.
— Так то так, — погоджується Тимофій, — а ти дивися, воюй, не спи на ходу, а то ще сонного вб’ють. Дивися навколо, може, і виживеш, а будеш ґав ловити, як слина пропадеш. Береженого і Бог береже.
— Так ви, тату, таке кажете, начебто я маленький.
— А то я тебе, Гнат, не знаю. Знаю, як облупленого, того і говорю, дивися, пошевелюйся. Де упав, де приліг вчасно, дивишся, і обійде смерть.
Ялисавета стояла на горбку, дивилася на свого Михайла, плакала.
— Усі сини голови склали, повертайся хоч ти. Ти не знаєш, як я тебе поважала. Одинадцять синів-соколів від тебе родила. І всіх Бог прибрав, повертайся!
Хотіла сказати, що в знак протесту днями винесла з хати в повітку всі ікони, але не наважилася, витерла сльозу, ще щільніше стисла бляклі губи.
У цей час на білому коні підскочив командир, стьобнув батогом по землі, гаркнув:
— Обід закінчився, строїтись!
— Ну, прощайте, мама, — невесело проговорив Іван. Відбіг до бугра, оглянувся, а в очах сльози блищать. На мить зупинився.
— Ставай, таку вашу мать!
Іван не стерпів, зробив кілька кроків назустріч матері, сказав тихо:
— Як добре, мамо, що ви приїхали. Прощайте. Хто знає, чи доведеться ще побачитися?
Тим часом стрій витягнувся в струну. Командир мотався уздовж строю на коні. Кінь іржав, губив з трензелів піну, і вітер ніс її прямо на новобранців.
— Рівняйсь! Смирно! На пра-во!
Здіймаючи пил, стрій віддалявся до лісу, туди, де в ранковому небі були видні зблиски від розривів снарядів, гуркотіли гармати. Хуторяни кинулися слідом, але дорогу їм перепинив, що виріс, начебто з-під землі, вартовий.
У першому ж бою Гната поранило в ногу й у руку. Начебто і не визирав з окопу, а ранило.
— Напевно, цнайпер, — про себе сказав Гнат і став кликати санітарів.
— Санітари, де ви?
— Ти що репетуєш? Я тебе пристрелю! — грозився командир.
— Я не тебе кличу, а санітарів, — обурився Гнат. — Говорили ж, якщо ранить, щоб кликали.
— А чорт з тобою! — махнув рукою командир і побіг ходом сполучення.
— Господи, мамо! Санітари, де ви? — репетує Гнат.
Атака продовжувалася. Танки були вже зовсім близько, водили чорними жерлами гармат по полю, немов когось шукали. Дехто не витримував, вискакував з окопів. Пострілювали заградотряди. Командири зупиняли панікерів, силою зброї повертали назад. Гнат спробував відповзти в тил і не зміг. Разом з усіма чекав своєї долі.
Байрачани потім ще раз їздили до Дніпра. Олена захворіла і не поїхала. Іван довго очима шукав матір, не знайшовши, змарнів, засумував, сказав:
— Передайте їй уклін, більше ми з нею не побачимося.

55
На Воздвиження день видався напрочуд теплий і сонячний. Коли хто-небудь вмирає в такий день, кажуть, гарна людина була, бо душа в неї така ж світла і ясна, як день.
Баба Олена була іншої думки про свою грішну душу, а тому в такий день вмирати й не збиралась. Але ще зранку стара відчула, що це, мабуть, її останній день на землі, і розгубилась. А зрештою, хіба довго нахмари­тись?
Стара не помилилась. Це був її останній день, якого ніхто з тих, для кого він останній, не пам’ятає, як і день свого народження. Пам’ятний він тільки для тих, хто лишається.
Зранку їй стало дуже важко, нестерпно давило в грудях, нічим було дихати. Стара підвелась, спроквола вийшла надвір. Щоб не впасти, обіперлась об причілок. Микола й Манька збиралися на роботу.
— Ти ж, Миколо, сьогодні не заходь далеко, — сказала несміло. Їй було боляче й незручно перед сином, вмирає вже цілий тиждень і ніяк не може вмерти.
Син зиркнув на матір. І справді, зовсім квола, але не відповів, як завжди, пішов на шлях.
А мати як сіла на лавці проти сонця, та так і не вставала вже. Не було сили. Терпли ноги. Вона слинила долоню, терла нею жижки, та ніщо вже не допомагало. Десь під обід з’явився звідкілясь кіт, сів навпроти в споришеві, став вмиватися.
— Е, до мене вже ніхто не прийде в гості, хіба що смерть, — зітхнула баба Олена. — Господи святий і праведний, великодушний і милосердний, Пресвята Богородице, змилуйтесь наді мною, не дайте мені вмерти, не діждавшись Миколи, — ворушила стара посинілими, холодними губами, берегла сили. Смерть декілька разів підступалась до неї, серце, здавалось, от-от зупиниться, а Миколи не видно й не чути, наче в воду впав.
Ні, вона повинна діждатись. Не має права вмерти, не попрощавшись.
Серце старої то зупинялось, то знову пускалося йти.
— Господи, ти не даси мені відійти. Я знаю, на все твоя воля і твоя згода. І ти, як ніхто знаєш, — я повинна побачити сина, інакше як ти приймеш до себе на притулок мою грішну, непрощену душу?
Баба Олена хотіла опуститись на коліна, але не змогла, сили зовсім полишили її. Щоб не впасти ненароком з лавки, обіперлась спиною об стіну. Все вже в неї відходило, вмирало. Життя поступово полишало ноги, руки, тулуб. Єдине, що ще жило в ній,— це пам’ять, надія. Вся життєва енергія, яка ще залишалась у ній, безсилій і немічній, перемістилась до мозку, напружила волю. Вона пильно вдивлялася в дорогу, сподівалась, вірила. Навіть бачити стала краще. Надія і зір ввібрали в ній усе. Щоб не розтрачувати силу, перестала ворушити губами, молилась подумки, напружено вдивлялася в дорогу, надіялась, переконуючи себе молитвою, що не має права вмерти, не попрощавшись. На цій вірі і трималося зараз її життя. Вона чіпко тримала в собі рештки сил, не даючи їм полишити тіло, розтрачуючи їх дуже малими дозами, тільки на дихання, на зір, на надію, на молитву, на чекання. В усьому, що було поза цим, життя для неї вже не існувало.
Десь під обід смерть знову впритул підступила до неї, і було схоже, що тепер уже так просто не відступиться. Серце старої спотикалося. Інколи, ненадовго, зупинялось зовсім і якимсь чудом пускалося знову. Смерть то кудись зникала, то знову з’являлась, гралася з нею, як кіт з кволою мишею, то відпустить, то знову придавить лапою, вхопить зубами. В тому, що вона сьогодні вмре, не було вже ніякого сумніву. А тому смерті стара не боялась, вона боялась не дочекатися сина. Скріплена молитвою воля допомогла протриматись старій до обід. І як тільки смерть не крутилась біля неї, як тільки не заходилось кволе серце, стара витримала.
По обіді старій зовсім погрішало. Серце завмирало, причаювалось, а то наче наполохане тарабанило невпопад: тра-та-тах-тах-тах, потім стихало.
Та, не зважаючи на все це, баба Олена знала, розуміла і вірила, що це розуміння дане їй неспроста, а від Бога, який-таки почув її молитву і тепер укріпля її тіло й дух, щоб вона діждалась сина, скільки і де б він блукав. Ця віра допомагала старій протриматися ще кілька післяобідніх годин. Та як тільки сонце шапкою з’їхало з середини неба й стало прохолодніше, мурашник під ногами порідів, вона вже не відчувала ні повзання мурашок, ні прохолоди, ні косих сонячних променів, не чула сокотання наполоханих курей, виття Мухтара, протяжного ревіння корови, чиєїсь розмови на вигоні, лайки.
Єдине, що вона відчувала, так це час. Він то прискорювався разом з серцем, то завмирав, тягнувся довго і нудно. Та вона вже була певна, що не помре, дочекається.
Кожної миті Бога просять тисячі, але в першу чергу він звертає увагу на тих, хто має зійти до нього. І Бог почув її, інакше б вона вмерла десь в обід, в той тяжкий до нестерпності час, коли серце, здавалось, зупинилося назовсім і більше вже не заб’ється.
Вона з останніх сил напружила зір, та Миколи ніде не було видно.
З’явився Микола несподівано. Прийшов стежкою звідти, звідки вона його не чекала, мабуть, встав на горі.
Сонце висіло над димарем Іванової хати, було близько четвертої години дня. — Спасибі Богу, діждалась,— вона хотіла підвестися, та мало не впала.
— Поможи мені, Миколо, ввійти в хату.
Син мовчки взяв матір під руку, підняв легке, висохле тіло, вів до дверей.
— Поможи мені ще й лягти. От спасибі. А тепер сядь біля мене, сину, — звернулась так уперше, як став дорослим.
Микола ніколи не називав її матір’ю, вона його сином. Він узяв стілець, сів у головах.
— От і добре, що я тебе діждалась, синку... Я ж приказувала тобі, щоб не заходив далеко, та то вже нічого. Бог почув. Ти повернувся, і я можу вмерти.
— Таке балакаєте. Чого б ви вмирали?
Мати глянула на сина сухими, вицвілими очима, тихо сказала:
— Е, буду. Хлопцям телеграму не забудь відбити.
— Володька в суботу і так приїде, а Артемові дамо. Тільки чи відпустять з роботи?
— Я до суботи не доживу, а сьогодні ж ще тіки четвер. Сьогодні й піду. Колю, синочку, прости мені... за все... чуєш? — Хотіла дотягнутись рукою, щоб погладити по голові, та не зуміла. Суха, жовта, наче віск, рука тільки ледь ворухнулась, але відірватись від ковдри не змогла.
— І ви простіть, мамо.
Мати полегшено зітхнула, хотіла попросити, щоб син нахилився, поцілував, і не посміла. А що, як не поцілує? Темрява встеляла погляд. Все бачила, наче в тумані. Зрозуміла, що відходить.
Микола сидів поруч і все ще не вірив, що мати вмирає. Ось так просто й легко розстається з життям. Він знав, що нічим вже не допоможе, а тому сидів мовчки.
Ціле життя старої наостанку було зосереджене в погляді, в надії на прощення. І от вона прощена, і погляд згас. Навкруги клубочиться чорний туман. Крізь нього майже нічого не видно, темрява застеляє очі.
— Ти тут, сину? — запитала для певності.
— Тут, мамо.
— Поховаєте мене, а тоді... — не доказала, вмовкла, зрозуміла — це не головне, це вже давно вирішено без неї, а тим часом в очах темніло. Вона напружила останні сили, промовила: — А якщо Іван повернеться, передайте йому уклін, хай звиняє, що не діждалась, що така непоштива в нього мати... — Напружилась, наче хотіла звестись, болісно всміхну­лась. — А от і Іван. Ваня, ну, чого ти стоїш на порозі? Йди до мене. Бачиш, вмираю. Ну, йди ж, глянь. І сподобив-таки Господь зустрітися. Успів-таки, синку... Спасибі тобі... Легкий на спомин... Ну, йди ж ближче. Дай я тебе, синочку, поцілую, — намагалася підвестися, здійняти руки, щоб пригорнути.
— Не сильтесь, ма. Де ви його побачили? Який Іван? Нікого немає. — Та вона вже не чула Миколи.
— Нарешті діждалась. Все життя... Синочку мій, Іване... голубе. — Микола підвівся, злякано озирнувся.
— Спасибі тобі, синку, яка я щаслива...
Губи матері шепотіли вже щось зовсім безладне, незрозуміле.
— Мамо! — в розпачі крикнув Микола й вибіг на вулицю. Трохи заспокоївся, витер очі, пішов до Івана Михайловича сказати, що вмерла мати.
Повернувся через кілька хвилин разом з Марією. Івана вдома не було. Мати лежала спокійна, усміхнена, наче тільки заснула. Відвікувала свій вік, і ніщо вже не неволило її, не цікавило, не хвилювало, ні золотаве листя, що падало в садку, ні вітер, ні шум кленків під хатою, ні журавлині ключі, що потяглися у вирій, навіть сонце, що холодно завмерло над бригадирською горою.
— Піду, кликну бабок. Треба ж обмити, — сказала Марія, — та й не годиться покійнику самому в хаті лежати, а ти йди, куди зібрався.
— Та треба телеграми дати хлопцям, замовити труну, — сказав Микола і навпростець ріллею пішов до шляху.

56
Артем посварився з дружиною. Другий тиждень не розмовляли, наче води в рот понабирали.
Артем вже давно помітив одну дивну закономірність: чим дужчим і глибшим був розлад в сім’ї, тим частіше і відчайдушніше він заглиблювався у спомини, згадував дитинство, хутір і якомога довше залишався там. Там він завжди віднаходив рівновагу і захист. Кожен спомин спливав несподівано, тягнув за собою інший, а той ще інший і так без кінця. Це допомагало Артемові зберегти рівновагу, захищало від зневіри в житті.
Одружився Артем ще в інституті на однокурсниці Соні. Сімейне життя спочатку йшло рівно, але останнім часом все частіше й частіше виникали непорозуміння, сварки. Якщо розібратися, то ні з чого.
Артем хоч і давно жив у місті, та все ніяк не міг призвичаїтись до міського життя, в якому чогось не вистачало Артемові. Мабуть, у ньому самому було щось таке, чого не можна було змінити, переінакшити, і це щось гризло й принижувало Артема у власних очах. Хутірське походження давало про себе знати в усьому. Артем побоювався начальства, дружини, не знав багатьох простих речей, які вкрай необхідно було знати. Незначний керівник здавався Артемові не простим, не від світу цього, а головне — набагато розумнішим за нього.
Артем давно не розмовляв з Сонею, а в душі змовницьки ворушаться спомини. Іноді, особливо опівночі, їх буває так багато, що їм здається і ради не можна дати. Вони наче весняна повінь заповнюють усі шпарини, закапелки його душі й свідомості, течуть, розливаються, бентежать, не підкоряються. Спробуй перепинити, зібрати в струмок, якщо їх може вмістити хіба що море.
Невже минуле було кращим, невже те холодне й голодне дитинство було привабливішим? Невже? Тоді чому в дитинстві так хотілося скоріше стати дорослим? А, може, ми просто не вміємо цінувати те, що маємо? Ні життя, ні друзів, ні щастя. Хутірське життя, від якого він колись так втікав, було в чомусь і розумнішим, і розміренішим. І тепер, особливо після сварок з дружиною, воно здавалось йому привабливим і навіть романтичним.
В хвилини роздумів і непорозумінь, Артем все частіше згадував бабусю. Як там вона? Зовсім, мабуть, старою стала. Хіба раз, коли бабуся скаржилась на здоров’я, Артем, щоб трохи підбадьорити, а, можливо, й щоб подратувати, навмисне наспівував «Старость меня дома не застанет, я в дороге, я в пути». Мов, бачите, як люди, а ви зовсім розклеїлись.
— Е, брешеш, застане. Не зчуєшся, де й візьметься. Колись і я думала, що не застане.
Тепер він розуміє, що бабуся були праві. Йому ще немає й тридцяти, а вже хворіє. Ноги в суглобах тріщать, в серце штрикає. От тобі й маєш. Не доспав. Понервувався, та й фіззарядку треба робити, а то сидиш цілий день на роботі, як печериця. Додому прийдеш, знову газету в руки. Дружина має рацію: треба й вдома інколи допомагати, нічого валити все на одні руки.
Відразу ж після школи, навіть раніше, коли він ще готувався до випускних іспитів на атестат зрілості, Артем твердо знав, бо був відмінником, що вступить до ВУЗу, а після його закінчення буде жити у великому місті. З роками ця впевненість росла. У восьмому класі він уже вибрав ВУЗ, до якого вступить.
Напередодні випускних іспитів, про свій намір залишити хутір, він сповістив Срібному Мишкові. Той тільки-но закінчив школу механізації, працював у рідному колгоспі трактористом, вважав свою працю потрібною людям, а тому розсердився. Не подобалось йому Артемове задавання. Чи й не професор!
— Ніде ти не дінешся, залишишся в хуторі, — відказав, як відрізав.
— Ні за які гроші. Чого я тут не бачив? Тільки закінчу школу і в інститут, — образився Артем і прозоро натякнув: — а волам хвости крутити найдеться кому й без мене.
— Нікуди ти не поступиш, — скипів ображений Мишко.
— А от і поступлю, — спокійно, з відчуттям зверхності і переваги над товаришем відповів Артем.
Б’ємося
— Грицьку, розбивай.
Гриша трахнув кулаком по плетиву рук.
В інститут Артем вступив того ж таки року. Закінчив. Працює. Інколи навідується в хутір. Хутір поволі вмирає. Раніш йому було зовсім байдуже до всього цього. Мишко, Кисіль, батьки хочуть, хай собі живуть у хуторі, не хочуть, нехай переселяються, то їх справа, а от йому робити в хуторі нічого. Справжнє життя чекає його десь попереду і, звичайно ж, що в іншому місці. А бригада, коні, озера, Кисіль, доміно, дитячі ігри — це так — витребеньки. В цьому він впевнений мало не з дитинства. Він ніколи не покладав на хутір ніяких надій, не зв’язував з ним ніяких сподівань. А тому взяв і викреслив його з свого життя й думок раз і назавжди. З того часу, як хутір перестав існувати в його думках, Артем бажав йому якнайскорішого зникнення з лиця землі, щоб і сліду не лишилося. Але останнім часом, коли в нього виникли нелади на роботі, непорозуміння й чвари з дружиною, Артем все частіше згадував саме його, друзів, односельчан.
Все-таки хоч і пізно, дійшло до нього, що, можливо, оті витребеньки, оте все, що він колись вважав за пусте, чим зневажав, якраз і є те головне, без чого неможливе справжнє життя.
Багато років він жде від життя чогось значущого, що неодмінно повинно чекати його десь попереду, на вершинах його досягнень, здобутків, кар’єри. Невже це тільки омана і в майбутньому вже нічого окрім надії не лишилося? Звичайно, людині притаманно сподіватись, що краще там, попереду, очікує її за якимось життєвим поворотом, на вершинах його досягнень, здобутків, кар’єри, та минає один поворот, інший, а краще не приходить. Ми озираємось назад, пильно вдивляємось в минуле і надто пізно починаємо розуміти, те, що залишилось попереду, не обіцяє нам нічого певного, а тим, що дійсно було гарного й справжнього в житті, ми бездумно знехтували,не поцінували, в зазнайстві не помітили, і тепер його ні повернути, ні наздогнати. Воно минуло даремно, спливло безслідно.
А життя летить. Інколи ми скаржимось на нього, а деякі дні навіть проклинаємо, не розуміючи, що, можливо, це найкращі, найщасливіші дні, а ми прожили їх марно, використали безглуздо. Як часто надія й зазнайство вводять людину в оману. Якби кожний знав, що чекає його попереду, як би він цінував те, чим живе зараз. Можливо б, що тоді найнещасливіші і найбезглуздіші, на наш погляд дні, виповнилися б таким щастям, таким глибоким змістом, яких не можуть дати нам ні наше сьогодні, ні завтра та яких, зрештою, небагато було і в минулому. Ми б забули тоді про всі чвари, про все дріб’язкове, нице, негідне людини, яким так часто багата повсякденність, а жили б, дихали, відчували насолоду й щастя в усьому, що зараз нам здається надто вже буденним, звичним, і чого завтра, через рік, ми вже не зможемо мати, яку б високу ціну за нього ми не запропонували. Хіба для вмираючого не щастя нехай з муками, але розуміти, бачити, дихати, відчувати? Так чого ж тоді щастя, радість ми так часто свідомо перетворюємо в муку? Чого?
Де в чому його Соня, можливо, і має рацію. Десь Артем і справді, не допоміг, не проявив належної уваги, доброти, чутливості, але якби тільки його в тому була провина, їх скільки не проявляй, однаково мало. Та й хіба він весь час був таким?
Так і топчемо один одного, на всі боки розхлюпуємо щастя, а тоді ще й обурюємося: мало, немає. Кожний живе наче в нього принаймні двоє життів. Будь ми трохи розважливіші, невже б нам не вистачило всього того, чим наділила природа, життя?
Самі ж себе і обкрадаємо, бо не вміємо радіти з ранку, з роси, з сонця, з подиху вітру, нехтуємо добрим словом, наче їх бозна й скільки попереду. А потім приходить час — раді б були якому-небудь аби тільки хто обізвавсь. Згодні навіть на темряву, аби тільки жити.
І знову спомини виповняють душу, виносять в море минулого, сягають в дитинство.
Він, звичайно, багато чого не пам’ятає, забув, з тих тяжких повоєнних років. Нелегким було дитинство після війни: і хворів, і не доїдав, було всього. Згадалося чомусь Артемові, як з солом’яної стріхи випало гороб’я. Він кожного дня годував його з руки, торкав пальцями жовті заїди. Якось Артем взяв його на піл погратися і заснув. Гороб’я весь час підлазило під нього, щоб зігрітися, а він наліг і задавив. Довго він плакав за тим гороб’ям.
— Е, Артем у нас жалісливий, — зітхнувши, проказала бабуся.
Невже він і справді став бездушним, як каже дружина, а його жалість до всього живого: до того ж гороб’яти, кота, теляти, яке здохло маленьким і за яким він цілий день невтішно плакав, втрачені! Ні, він любив все живе, а якщо деколи й зобиджав когось, то ненавмисне.
Якось він спробував пояснити все те дружині Соні, але та й слухати його не захотіла.
— Горобців може й жалів, а людей ні, — сказала, наче відрізала, і Артем на мить розгубився: мо, й так. Артем згадав подругу дитинства Оленку. Про те, як вони, взявшись за руки, бігли з Човнового вузькою стежкою до хутора, безладно топтали ногами здоровенні пузирі, що так і схвачувались в неглибоких калюжах.
І хоч давно те було: і колодязь, і гороб’ята, і перша смішна і наївна, дитяча любов, але ж було. І якщо всі ми родом з дитинства, то і любов теж. Як на нього, то щось повинно було залишитись в душі, не дати їй очерствіти. Чомусь знову задалось дитинство.
Майже кожного вечора батько йшов до Гната чи Дмитра погомоніти, наказував:
— Артема не обижайте, він у нас не десятий.
Артем чув це й гордився. Ходить по двору, руки в кишенях, і через губу не плюне, поки мати не нажалілась батькові. Так інколи, через матір, перепадало Артемові й від батька.
Артем закриває очі і наче уві сні бачить хутір. Він сниться Артемові чи не кожної ночі таким, яким він бачив його в дитинстві. Артем прокидається і знову заплющує очі, йому хочеться, щоб цей сон продовжувався нескінченно довго. Але це уві сні. А сьогодні Артемові привидівся хутір таким, яким він є зараз: похилені хати, обшарпане кладовище.
Погляд Артема ковзнув по вершечках хрестів, і ні на чому не зупиняючись: двори спустілі, дерева й садки вирубано, відбіг до дороги. Он там біля Матієнок віл відтоптав матері палець. А на розі біля вигону було закопано вбитого німця. Скільки він вибігав по тій дорозі, якби хто-небудь взяв і прилаштував спідометра до п’ят? Мабуть, не одну тисячу. Під товстою дуплястою вербою вони грали в жмура; чи сухо, чи дощ, завжди босоніж. Після дощу ліпили з болота вальки, видавлювали п’ятою ямки, плювали на дно, розмазували пальцями. Потім піднімали над головою і бах об землю. Стиснуте повітря вибухає, з гуркотом розриває вальок. Настрілявшись, болотом гасали по калюжах, видовбували з бузинових паличок білу м’якіть, майстрували пугачі. Увечері на вигоні грає гармонія, танцюють, співають.
І ось хутір скоро згине. Артема це не дуже обходить, а от інших, хто зжив тут вік, постарів, хоч би й тому ж Семенові, непереливки.
Давно вже немає в хуторі ні Антона, ні Стьопка, — роз’їхались. Антон в Макортет, Степан в Полтаву. Про молодших і говорити не варто. Ті мало не з колиски збираються втікати. під’юджують
Артем знову аналізує свої стосунки з Сонею і не може зрозуміти хто ж все-таки першопричина непорядку, зла. Хто більше винуватий у тому, що в сім’ї щез мир, спокій. А, може, справа не в ньому і, навіть, не в Соні, а в тому, як складується життя? Кожен приніс в сім’ю свій тягар, свій досвід життя і вимагає від іншого поваги до нього, а той не хоче його сприймати? От і війна.
Якщо розібратися, то що для Соні хутір, хуторяни, солом’яні стріхи, кособокі хатки, брудна дорога. Для Соні це пустий звук, навіть того менше, а для Артема — двадцять років життя. Його болі, образи, сльози, радощі — все там. Хутір увійшов в його кров і єство. Звідти бере початок дорога в життя та, зрештою, і все життя в якійсь мірі залежить від тих днів і ночей, від синього неба, польових стежок і квітів. Та і кожен свій крок у житті Артем мимоволі звіряє з тією першою, єдиною хутірською дорогою, яку він виміряв босоніж вздовж і впоперек. А поки що в хуторі цвітуть садки, шумлять осики і ківш Великої Ведмедиці висить над вигоном, в темно-синьому, вимитому дощами, прозорому небі. Шумлять ті осики і верби і в Артемовій уяві, в душі. І як би він, в свій час, не хотів викреслити хутір з свого життя, не залишивши про нього й згадки — все те — марні потуги. Відокремити себе від хутора, приєднатись до іншого життя важко, а без опори на минулий досвід — неможливо.


57
Рано-вранці Володя хтозна й для чого, — раніше ніколи цього не робив, — вийшов на маршову площадку і, наче хто його туди підштовхнув, заглянув у поштову скриньку. На дні скриньки лежала телеграма. Володя дістав, прочитав: «Приїжджай, померла бабуся».
На пошті, мабуть, вирішили, що бабуся невелика родичка і вручати телеграму не обов’язково. Відбігала бабуся своє, відметушилась, послав-таки Бог і їй смерть. На душі було тоскно.
Володя швидко зібрався, але на похорон не встиг.
На причілку біля будки сидів Мухтар, вправно клацав зубами, ловив кусючих, докучливих мух. Забачивши Володю, почав гавкати, рвався з ланцюга. В дворі пусто й тихо, сінешні двері відчинено.
— Мухтар! Не впізнав? — озвався Володя.
Собака крутнув хвостом раз, вдруге, став лащитися, винувато заглядав у очі. Володя боязко переступив поріг. У хаті нікого. На скатертині, на лаві, де лежала покійна, напливи воску, недогарки свічок. Відчуваючи, як підступають до горла сльози, Володя пішов на кладовище.
Він не встиг як слід роздивитися, як з промежка почувся гомін. Поверталися з кладовища.
— Не підождали!
Бабуся прожила то не мало, кожному б стільки, і це в якійсь мірі примиряло Володю зі смертю, але на очі просилися сльози.
— Володя, не переживай, — заспокоїла його Густодимова Марія.
Відчуваючи, як підступають до горла сльози, Володя витер очі, пішов на цвинтар.
Біля свіжого горбка жовто-бурої глини зупинився. Над головою шумів вітер. Від білого хреста пахло живицею, розплавленим воском. Років десять берегла бабуся ті два замотані в хустку кружечки воску, а запах, бач, не вивітрився.
Все врешті-решт вмирає, така жорстока невблаганність життя, заспокоював себе Володя. От і бабуся, якій здавалось і віку не буде, вмерла, і осики, які невеличким гайочком зеленіли посеред хутора теж, та й сам хутір, незабаром вмре. А там, дивись, вмре і ота дорога, якій бозна й скільки років. Багато коліс і кінських копит, коров’ячих і волячих ратиць перецілувала вона, немало крові ввібрала,перебачила смертей. А прийде час і її не стане, не лишиться й признаки, переорють, засіють пшеницею і наче так і було. Ну, поживе вона ще деякий час у пам’яті тих, хто її знав, а потім таки щезне. Ті, хто не торкався дороги своїми ногами, не приймуть її до своєї пам’яті. Так було і так буде, та чи варто впадати у розпач, наводити на себе журу.
У Володі з очей викочувались сльози, скапували на глину. Звичайно, з тих, хто залишився на землі, обов’язково знайдуться винні перед тим, хто пішов. І цю провину не можна ні виправдати, ні покутувати.
— Бабусю, ти теж не в усьому була права. Але то було за життя. Мертві не бувають. винуватими. Винуватими можуть бути тільки живі, бо смерть сама по собі знищує всі провини. Тепер зовсім по-іншому глянув він на свої дитячі витівки й пустощі. Скільки разів бабуся знервувалася через нього? Виходить, він теж вкоротив їй віку, пришвидшив її смерть. Звичайно, життя влаштоване так, що якщо не те, то інше вкоротило б його. Так чи інакше, два віки жити не будеш. Але це мало тішило Володю. Інший, чи інші, хай і відповідають, і відповідатимуть кожен за себе, а він повинен відповісти за себе. Бо якби кожен, хто живе на землі, прагнув не робити ближньому зла, а ще краще не робив його взагалі, хто його зна, можливо б, життя людей на землі й подовшало б?
Біля свіжого горбка жовто-бурої глини Володя зупинився.
— Прости мені, бабусю. Багато прикрощів я завдав тобі, бешкетую­чи. — Володя опустився на коліна. Волога грудочка землі скотилась з горбика, замастила штани. — Не встиг я до тебе. Не моя провина. А в чім моя — вибачай.
— Гаразд, — почулося Володі звідкись з високості. Він озирнувся, прислухався, але окрім шелесту листя нічого більше не почув.
Володі нараз здалося, що мертві знають про нас набагато більше, ніж живі, бо їхній дух літає над нами навіть і тоді, коли ми залишаємось один на один з собою, коли робимо щось негідне, погано про когось думаємо. А коли ми вмремо і прийдемо до них, вони тоді нам і пред’являть рахунок, запитають. І хочеш не хочеш, доведеться відповідати за все те зле, й нице, що зроблено нами на грішній землі. І доки людина живе поруч, вона, можливо, й не здогадується, що про неї думають, говорять. І тільки там, на тому світі, вона взнає все, і, мабуть, дуже подивується, довідавшись, як ти подумки лаяв її, чи можливо, таємно любив її дочку, дружину. Позбавлена можливості діяти, душа покійника здатна все знати й відчувати, — думав Володя. — Якщо, вмираючи, людина йде до Бога, то повинна ж вона мати і щось властиве йому: всепроникність, всебачення, всепочуття? Володі дуже хотілося вірити, що бабуся зараз знає, що він хоч і запізно, а все ж прийшов попрощатися з нею.
— Діждатися б правнуків, то можна б уже й вмирати, — не раз казали бабуся. Не дочекалась. Всевишньому, мабуть, видніше, хто повинен дочекатися, а хто ні.
Думаючи так про померлих, вважаючи, що їх душі не що інше, як совість, що полишається по них на землі, щоб чатувати на кожен вірний чи невірний крок живих, Володя був певен, — так думає більшість людей. Принаймні ті, що ходять на кладовище, повинні б так думати й вірити, що померлий чекає на його прихід й неодмінно радіє, що в нашій уяві, в наших думках він ще живе і житиме доти, доки є пам’ять, доки живі й ми. Наділяючи померлих здатністю все бачити й розуміти, підносячи їх душі до Бога, надіючись на зустріч з ними, ми полегшуємо собі не тільки розлуку з ними на землі, а й розставання з цим світом, а заодно і з тими, кого полишаємо тут на землі. Вони теж не безсмертні, теж гості, а тому рано чи пізно зійдуть до тих, хто давно вже там. В те безмежжя, яке починається зі смертю тіла, і яке дає безсмертя душі, є завдяки якому ми будемо знати і відчувати все, що буде діятись на землі, хто буде приходити до нас, плакати, радіти. І хай ця віра непевна й хитка, але в хвилини важких втрат і випробувань вона допомагає людині вистояти.
Стоячи на колінах біля свіжої могили, Володя подумки перебирав у пам’яті всі гріхи й провини перед бабусею і був певен, що вона, як ніколи, розуміє його. Боячись, що спохватку батько й мати не зробили цього, він перебрав і їхні провини перед бабусею, які тільки згадав і знав, і попросив прощення й за них. І поруч з могилою, поруч зі смертю, яка, здавалось, ще не вляглась разом з бабусею в домовину, а блукала десь поміж могил і хрестів, вишукуючи нову жертву, Володя раптом відчув якщо і не марність, то мізерність кожного людського життя перед величчю смерті і нескінченністю небуття до народження і після смерті.
Від такого жорстокого припущення неприємний холодок пройшовся поза спиною і осів в грудях. Як все-таки безглуздо живуть люди, гайнують час, сили, начебто вони безсмертні, або принаймні у них кілька життів. Інакше хто б згодився витрачати життя на пусті й нікчемні справи, мізерність яких безперечна? Чому ми намагаємось протиставити себе рідним, близьким? Чи не тому, що майже перед кожним стоїть не завжди вдалий, гідний наслідування приклад батьків, який переконує нас: треба жити інакше, і нічого не говорить, як саме. От ми й вибираємо в житті інший відмінний від батьківського шлях і помиляємося, бо про те, як належить жити, не говорить навіть приклад всіх попередніх поколінь. А тому наше життя складується не тільки не краще, а де в чому навіть гірше від батьківського. А ми сподівались, що воно буде вдалішим, щасливішим. Не вийшло. Нікому не вдається котитися по землі бездумним і безтурботним колобком. За кожну бездумність людину чекає розплата. Якби хоч одна людина на землі була по-справжньому щаслива, то всі б стали наслідувати її. Якби була відома хоч одна дорога, що неодмінно приводить до щастя, то всі б гунули по ній і ніхто б нічого не шукав, і життя кожного було б, схоже на тисячі й мільйони інших, по суті завмерло б, стало нецікавим. Бо те, що одному приносить радість, щастя, для другого пусте й безглузде. І як не гірко усвідомлювати, але все ж таки не щастя й благополуччя стимулюють життя, а труднощі й страждання. Гартуючи волю, вони очищають нас від різної скверни, лінощів, розпусти, ницості. Вони примушують іти вперед, боротись, в той час, як щастя й благополуччя розслаблюють, хоч кожен і прагне досягти їх. А тому, мабуть, так само, як отрута вони й дані людині в обмеженій кількості. Кожен надіється, що, можливо, його шлях буде вдалішим, а він нерідко виявляється ще безперспективнішим. Може б, краще було наслідувати батьків і таким чином уникнути хоч очевидних помилок, яких завжди наробиш, ідучи ще ніким неторованим шляхом? Можливо б, що й так, якби кожне нове покоління жило в тих же, а не в нових, зовсім відмінних умовах, не стикалось з новими обставинами, іншими й по іншому вихованими людьми. Виходить, що протиставляти себе батькам, дітям у свою чергу, своїм батькам, і так одвічно, — нерозумно.
Чи так вже багато змінилось від того, що мати намагалась виховати їх по-своєму? Уникла одних помилок, наробила інших, і хто зна ще, які гірші, які більш зашкодять в їхньому житті. Та й чого досягла? Не чує одних нарікань, чує інші.
Володя, мабуть, уперше гостро відчув незбагненну владу над людьми часу і того тісного і трагічного зв’язку поколінь, який все-таки існує, хоч як би люди не намагались відмежуватись одне від одного. Не було б голоду, не залишала б бабуся батька, по-іншому склалися б і їх стосунки. Можливо, тоді й мати не протиставляла б себе бабусі.
Звичайно, що вчинками матері керувала перш за все любов. Але було й честолюбство, егоїзм, намагання зробити не так, як свекруха, сподобатись чоловікові, відвернути від інших жінок. А хіба він зараз належно веде себе, не протиставля себе батькам? В цьому, мабуть, і проявляється жорстокість і невблаганність життя. Людина робить помилки й сама розраховується за них. Життя зводить рахунки з нею, а людина віддячує за все це своїм близьким, бо її життя найтісніше зв’язане саме з ними. Може, тому жорстокість життя найчастіше й сприймається, як жорстокість близьких. Так було в батька з бабусею, в матері й батька. Життя зводило рахунки з ними, а вони одне з одним. Прийде час, появляться діти в нього, і він, протиставляючи себе своїм батькам, вже не дисципліною, а надмірною поблажливістю спричинить зло їм. Вони в свою чергу своїм дітям. І ніхто не знає де, в я кому поколінні закінчиться, і коли зникне те зло, якщо воно взагалі зникне, яке видозмінюючись, передається від одного поріддя до іншого, можливо, ще з часів Адама і Єви, робить ворогами найближчих людей.
Зрештою, й зло вражає не всіх однаково. Найбільше воно шкодить тим, у кого є якась надмірність, в чому б вона не проявлялася: в суворості, ніжності, в сліпій любові. Якби людині було дано знати межу, яка розділяє надмірність і нестачу. З почуттям міри, з цим найціннішим даром на землі, який в якійсь мірі захищає від зла, скоріше народжуються. Та біда в тому, що майже кожен вважає, що чим-чим, а почуттям міри він володіє вповні. Та оскільки для кожного своє життя і свій досвід і є тією першою мірою, яку людина й бере за основу, то будь-яка інша міра видається їй надмірністю, або ж нестачею. Досить зіставити ці міри в двох людей, щоб переконатись, які вони різні.
Нічого не зникає на землі безслідно, — думав Володя, все переходить від одного покоління до іншого. Кожна людина несе в собі досвід багатьох епох. І все це так чи інакше відбивається в наших душах, вчинках, житті. І наше життя теж не виняток. Затихаючою луною воно відіб’ється на прийдешніх поколіннях. А тому кожна людина не вільна повністю в виборі свого життєвого шляху. Разом з генами вона успадковує не тільки хвороби й звички, але й відгомін минулого, переплетіння епох, трагедію й біль історичних катаклізмів, збочень і перекручень. А тому не в усьому, що вона несе й передає нащадкам, її цілковита провина чи заслуга. Бо ніхто на цій землі не є початком чогось, а всього-навсього тільки невеликим продовженням, кільцем ланцюга, в який багато і багатьма вкладено мимо її свідомості й волі попередніми поколіннями. А тому вже при народженні кожній людині випадає свій вантаж, який вона повинна пронести до могили і передати в дещо зміненому вигляді іншим.
В наскільки зміненому, залежить від неї. Тільки мало кому вдається змінити його до невпізнанності. І якщо в материнському лоні, задовго до народження, людина проходить всі без винятку стадії розвитку від клітини до найскладнішого організму, то вантаж соціальних напластувань і збочень вона несе, починаючи від дня народження і до самої смерті».
— Тільки ти одна мене розумієш, бабуся, адже так?
— Так, так, так-так, — долетіло згори.
Володя задер голову і прямо над головою побачив шпака. Він летів низько, ледве не торкаючись крильми хрестів, і клацав дзьобом. На якусь мить Володі здалося, що то бабусина душа перевтілилась в птаха, випурхнула з могили і літає над кладовищем.
— Прости мені, бабуню, — сказав тихо, — вибач нам усім. — Він підвівся, обтрусив землю з колін, повинився:
— А тепер, мабуть, піду, ти вже не сердься. Заговорився я з тобою, мертвою не так, як останнім часом з живою. — Володя зітхнув і неквапливою ходою пішов додому. Ввійшов у двір, а назустріч йому Артем.


58
Ще й зима не настала, а Ригори перебралися в Байрак. Корову й теля давно здали на базу, а тому зібрали нехитрі пожитки й переїхали на нову садибу. Сказати про садибу нова, — буде неправильно. Насправді, садиба й хата та й інші будови були старі, куплені по приступній ціні, але для них можна було вважати їх новими. На нове подвір’я взяли десятків зо два курей, решту вирізали й поїли в хуторі, невеличке порося й собаку Мухтара.
Хотіли забрати ще й кота, але він, мабуть, зачувши лихе, десь забіг. Ну, й хай собі біжить, ніхто за ним особливо не жалкував. Корови не стало, а без кота якось проживуть, а ні, заведуть нового, невеликий клопіт.
— Без кота миші й вуха пооб’їдають, — бідкалась Манька, та Микола не звертав на те уваги.
Першим у Байраку засумував Мухтар. Звечора заводив він свою тужну пісню і не полишав її до самісінького ранку. Моторошно було від його виття на новому дворищі.
— А щоб ти був здох. Аж волосся диба становиться. Я тебе ось зараз повию.
Манька бере в руку хворостину, йде до будки.
— Пішло вон. Щоб ти на свою голову.
Мухтар прилягає на передні лапи, люб’язно виляє хвостом. А коли Манька починає стьобати по землі хворостиною, качає на лапах кудлату голову, мружить очі. Нарешті ховається в будку, жалібно хилить голову спочатку вправо, потім вліво, дивиться налитими тугою очима на Маньку, на світ, жалібно скавучить. Навіть курей, що оравою накидаються на гнуту алюмінієву миску, в яку Манька насипає їжу, не проганяє.
Так минув тиждень. Мухтар, як і раніше вив жалібно й пронизливо. Його виття краяло душу.
— Прямо по душі дере. Тут і без тебе тошно, кішки по серці щкребуть, а ти ще з своїм виттям, — жалілась Манька.
— А ти йому їсти давала? — питає Микола.
— А то ж як. Тебе б ждала, поки скажеш. Вже б здох, якби не їв. І хліба виносила, і поросячого готувала. Раніш хіба ж так хлебтав, а зараз майже нічого не їсть. Бог його зна, що з ним.
— А ти його відпусти. Може, він захворів? — висунув здогад Микола. — Кажуть собака сам знаходить собі потрібну траву, щоб вилікуватись. Жалко все-таки, добрий собака.
— Вилічиться, якщо не смерть. Зараз піду відпущу.
Мухтар, видно, здогадався, що йому дарують волю, плигаючи назустріч Маньці, в струну натягував цеп.
Манька зняла з кільця нашийника собачку, з брязкотом кинула разом з цепком на дерев’яну будку.
Відчувши волю, Мухтар разів зо три чвалом оббіг подвір’я і зник у непроглядній темряві.


59
Мухтар не повернувся додому ні через тиждень, ні через місяць, наче у воду впав.
Манька з Миколою й Володькою трохи поклопотались, пожурились і зійшлися на тому, що Мухтар скоріш всього здох, а можливо що хтось і вбив, люди хіба які. А, мо, прибили. Потягав, потягав бідний десь у полі зад, та й пропав, така вже собача доля. А тому через деякий час забули про нього й думати. Клопотів вистачало й без Мухтара. Входили в зиму, треба було заготувати дрова, запастись вугіллям, коротше кажучи, було про що турбуватись значно необхідніше й важливіше.
Зима того року видалась лютою, сніжною. Зв’язок з хутором обірвався. Байрачанам в хуторі зимою робити нічого. Це навесні, літом, навколо хутора то буряк, то кукурудза, так що хоч, не хоч, а зустрічатись доводиться. Хуторяни й байрачани давно вже працювали в одній бригаді, а останнім часом, як в хуторі поменшало людей, то в одній і ланці. А зимою стрічалися рідко, це хіба що хуторянам забагнеться навідатися в Байрак. Якщо щось треба купити, то всі їдуть в Багачку, в райцентр, і добиратись туди легше, простіше, і краму різного більше.
Байрак, Багачка і хутір утворюють трикутник. Якщо вершини трикутника сполучити лініями, то лінія хутір-райцентр буде найкоротшою. А якщо ще зважити на те, що під Срібною горою, за якусь сотню метрів від хутора, вилискує асфальтовий шлях Полтава-Миргород, то не лишиться ніяких сумнівів, як і куди краще їхати. Сім, від сили десять хвилин і в райцентрі.
До Байрака треба добиратись або ж кружним шляхом через Багачку, або ж іти навпростець по бездоріжжю, під пахви провалюючись в заметах, аж до табору в Грянчиху. Там проходить асфальтовий шлях, що веде з райцентра в Байрак. Тільки хто тим шляхом їздить зимою? Разів зо два на день прохурчить, обкурюючи замети біло-голубим димком з вихлопної автобус, і знову анітелень. А проґавив автобус, хочеш добирайся пішки, не хочеш — повертай назад. А ні, кружляй околяса через райцентр, щоб, як кажуть, нічого не снилось. І, мабуть, вірно кажуть, бо як накинеш той гак, кілометрів в десять, то будеш спати, як убитий, і ніщо тобі не присниться, а якщо й присниться що-небудь, то навряд чи й згадаєш.
Коротше, мало хто з хуторян забивався взимку в Байрак. А якщо й забивався, то не наважувався провідувати колишніх хуторян-переселенців: по-перше, з принципу, по-друге, з-за короткого зимового дня. Кожний, хто залишився в хуторі, помилково вважав, що ті, хто втекли з нього, зазнались і тепер, якщо й стрінуться, то хтозна чи й розмовляти захочуть.
Насправді ж, кожний почував себе самотньо, ізольовано. Старі зв’язки, що налагоджувались протягом років, важко й болісно було зруйновано, а налагодити нові було непросто. На це потрібен був час. Розуміючи це, дехто й не збирався їх налагоджувати, подумки губив: «Доживу вже свій вік і так. Гарні друзі чи сусіди рідко бувають новими».
Та кожен, хто опинився за межами хутора, радий був зустрітися з кимось із хуторян, поговорити, відвести душу, щось нараяти своїм землякам. Але ті, хто залишився в хуторі, не розуміли цього, вважали колишніх своїх однохуторців мало не зрадниками і відносились до них не зовсім прихильно і доброзичливо, і хоч розуміли, що їм у хуторі вже не вік вікувати, трохи м’якшали, примірялися, де й собі б на старість знайти притулок.
Та найбільше підганяв хуторян час. Кожний, хто з тієї чи іншої нагоди забивався до Байрака, а такі, звичайно, були: то в контору приходили щось виписати, то в сільраду заплатити податок, встаткувавши свої справи якомога швидше намагалися тікати на хутір. До Коломійцевого не близький світ. А зимою скільки там того дня, не встиг оглянутися, а воно вже й вечір, сутінки налягають, підбичовують, щоб поспішав, не затримувався. Глупа ніч в полі, та ще й зимою, не рідна мати.
Мабуть, так би й вважали Ригори, що Мухтар пощез, можливо, навіть і кісточок не зосталося, вибілило їх дощами, розвіяло вітром, рознесли круки, розтягли вовки та лисиці, якби в посівну, Харитонівська Марія не розповіла Маньці, що бачила Мухтара в хуторі.
— Стріляв, стріляв по ньому пузатий Матвієнко, сама бачила, — поспішала, аж захлиналась Марія словами.
Те ж саме говорив і Семен, але ніхто з певністю не міг підтвердити, що то був Мухтар.
— Глянути збоку, то наче й схожий, а так то наче й ні, — казала Бабусина. — Та хіба ж ти його роздивишся, як слід, здалека та ще й у сутінках. А близько до себе він нікого не підпускав. Людину через рік стрінеш, можеш не впізнати, а собаку й подавно. Хтозна Манька, мо, Мухтар, а, мо, й ні.
Манька відважилась, пішла до Петра Матієнка. Якщо стріляв, то й бачив. Мо, скаже?
— Я, Манько, ва-шо-го Мухтара зна-аю, то не ві-і-ін, — сказав Матвієнко. — То справжній вовк був. Я й ви-стре-лив кар-теч-чю.

60
Останнім часом Іван поспішав, нервувався. Доробити б два місяці до пенсії, а там він віднайде гроші. В крайньому разі піде на цегельню, заробить.
Іван знову вкотре перерахував гроші, але їх, як і раніш, на добру хату не вистачало. Вдень і вночі думав Іван, як вийти з скрути, не спав, та нічого придумати не міг. Варто було йому тільки уявити, що Степана чекає така ж самісінька доля, таке саме нікчемне життя, як і у нього, у Йвана на чолі проступав піт. Він все більш замикався в собі, часто був розгубленим, неуважним, і тоді з нього сміялись, глузували. Що може бути простішим, аніж з когось поглузувати? Глузування хоч втіху дає, а розуміння? Тільки зайвий клопіт для голови.
«Якщо в Стьопка буде власна хата в селищі чи в місті, а не квартира, — думав Іван, — то він буде людиною, хазяїном і йому не прийдеться зазнати тії кривди, образ, котрі випали на його долю. А те, що не хоче, так це зараз. А там, покрутиться, покрутиться без житла, та й піде в хату, ніде не дінеться. Житло, воно всіх прив’язує».
Була середина грудня, цюкнули морози, аж земля потріскалась, долоню просунути можна. Іван знявся й пішки, в одному картузі пішов в контору. Треба довідки на пенсію зібрати.
— Оце й пенсіонер? — дивувалися в конторі.
Влаштувавши свої справи, Іван повертався в хутір. Не заходячи додому, попрямував у бригаду. За день шибки в бригаді понамерзали врівень з рамами. Іван спробував нігтями поздирати ту ожеледь, та побоявся видавити шибку, в сінях було повно хворих телят, а скла немає ні в райцентрі, ні в Байраку. Прийдеться подушкою затуляти, як в минулому році удома.
Іван повагався й вирішив затопити. Нахололо за день, хоч собак ганяй. Ще й піч якийсь дурак зложив, поки топиш, поки й тепло. Горить, правда, нічого, тіки гуготить, та все тепло разом з димом у бовдур тягне. Добре, що з’їдів багато, топи хоч цілісінький день і ніч. Іван приніс в хату добрячі носилки, потім взяв оривок, приволік ще й в’язанку. Висипав перед челюстями на долівку, мало не під стелю, порохнява у носі крутить. Рогача в бригаді немає, не передбачено по штату, а з дому Марія не дає, то Іван впихає з’їди в піч руками. Вони в нього довгі, то й обходиться. Поки Іван крутив верчики та в піч засовував, кожного разу відсахуючись, бо верчик як пихне, то й брови к монахам пообгоряють, а вони у Івана й так рідкі, до того ж ще й біляві, хтось постукав. В бригаду ввійшли хлопці Гриша й Володя, приїхали з Байрака. Побачили в сінях біля дверей носилку, скинули її на горище, оривок теж сховали. Шукай тепер. Їм, хлопцям, тільки дай, тільки покажи слабинку.
— Ну як там, хдопці, в Байраку?
— Та, нічого, жити можна.
Іван пішов у сіни, дивиться, й там немає носилки.
— Хлопці, не шуткуйте, де носилку діли? — спохватився Іван.
— Ми б і тебе не бачили. Мо, ти її біля ясел забув, — гикає Гриша.
Тим часом шибки трохи повідтавали, з луток на долівку задзюрчала вода. Від челюстей аж пашить.
— Хватить уже тобі топити, твою мать. Верх он червоний, як жар, хату спалиш. Ти дотопишся, — сміючись, лається Гриша.
— А ти, Володя, до Стьопи? Стьопи немає. В Подтаві, — зітхає Іван.
— Приїде Степан, а ти хату спалиш, — сміється Гриша. — Заплатиш тисяч п’ять, тоді взнаєш.
Від тих слів Івана пройняв острах.
— Гдицьку, не бдеши! Бдешеш же, що верх червоний.
— Не віриш, піди подивися, — реготнув Гриша.
Іван впевнений, що Гриша бреше, а все ж виходить надвір, задирає голову. Не може Іван не вірити людині, така натура. Гриша каже, що верх червоний? Може, й справді червоний, бо усе тепло вгору таскає. А якщо ще й сажа зайнялась... Іван притримує картуза, щоб не впав, роздивляється. Валує з верха дим, сідає на вкритий снігом дах, скочується донизу. Летять з димаря іскри, сажі, мабуть, багато, потрусити б. Іван ніяк не зрозуміє, почервонів димар, чи ні. Викладено димар з паленої цегли, до того ж ще й сонце червоно заходить. Чи його драбину взяти та полізти поглядіти рукою? Так покрівля зараз така слизька, і до димаря не долізеш, млинком мелькнеш додолу.
— От чодтів Гдицько. От бдехун, так бдехун, — заспокоює себе Іван, але в душі зостається сумнів-острах, — якщо сажа зайнялася, то недалеко й до пожежі. А якщо, не дай Бог, згорить хата, то прийдеться платити. І знову налягають думки про Стьопка, про хату, про гроші. Іван ще деякий час стоїть в нерішучості, розмірковує, чого це його винесло на вулицю. Нарешті згадує про ноші. У Івана в голові зараз стільки думок, що, може, й справді де-небудь поставив та й забув, як каже Грицько. Думки наче діти обсіли. Снують, вихоплюються одна поперед одної. Скільки разів було йдеш в одне місце, а приходиш в інше. А потім стоїш, думаєш, потилицю чухаєш: чого ти сюди прильопав і куди тобі треба було йти. Бува, згадаєш, а бува, що й ні. Іван повертає в хату, зазирає в кладовку, обшарює стіни, торохтить хомутами, бряжчить збруєю. Пахне в кладовці дьогтем і кінським потом. Іван виходить надвір, обходить хату, мо, та носилка де за причілком стоїть. Переконавшись, що немає — іде в терник. Може, сукини сини туди закинули. А тут, ох, і нанесло снігу. Іван вже й в чоботи понабирав. Ходить по тернику, провалюючись аж під пахви. Може, хлопці пожаліють та викинуть носилку за поріг, або в сінях виставлять, наче вона там і була. Іван згоден, він і слова не скаже. Хлопці є хлопці. А що їм робити? Іван витикається з-за причілка і виразно чує, як в хаті сміються. Гриша вкинув у піч оривок, і він догорає, схвачується білими, леткими вогниками.
— От жолдаки, так жолдаки,тіки й знають жирувати.
Іванові враз спадає на думку, що хлопці сміються з нього. Атож. Заховали носилку й сміються. Іван до хати.
— Ну, як, червоний верх? — сміється Грицько.
— Що ти заливаєшся, як дудак сироваткою. Кажи, де носилка. Хдопці, не гдайтеся! Он в печі геть усе витухло. Треба топити. Мені тут стодожувати цілу ніч, холодно, як в льоху, — удавано суворо каже Іван.
— Сторожуй, хто тобі не дає, — гигоче Гриша.
— Ти в мене догдаєшся… — невпевнено погрожує Іван.
Хлопці знову сміються. Іван лається, лазить під столом, під лавами, по кутках. Знайти б хоч оривок.
— Ти ба, й одивка чортма, наче його кодова язиком злизала.
Від стримуваного сміху хлопці вилягають на столі. Іван іде в повітку. Приніс в руках два оберемки з’їдів, висипав біля припічка, і челюстей не видно.
— Тобі, Іван, і носилки не треба! — вигигикує Гриша.
— Ти в мене, Гдицьку, догдаєшся, — Іван крутить верчик, засовує в піч. Якщо до захід сонця шибки зовсім і не повідтають, то хоч візерунки щезнуть. Дивись і повиднішає в хаті, проб’ється крізь прозорий льодок промінчик світла. А то понамерзало врівень з рамами.
— Хватить тобі вже топити, Іване. Ти лучче на лутках багаття порозкладай, — сміється Гриша. І знову рот наопашки, а під стіл цівкою на заслану соломою долівку слина.
— Ач, який гдамотний, — рушаючи додому вечеряти, каже Іван.
Сільбуду немає, от і тирлуються в бригаді. Вредні, чортові хлопці, та без них занудився б. Весь день з телятами — розуму можна лишитися. А то, дивись, розважать, розвеселять, відвернуть від дум. Вдень хлопці, увечері картярі. А там, роз’їдуться з вихідного, хто вчитись, хто на роботу, і так стане сумно. Нехай жирують. Погано тільки, що Стьопа не приїхав. Мабуть, на слідуючу неділю приїде. Давно не було.
Поки Іван вечеряв, Володя насмикав з стіжка сирого горошиння, запхнув у димохід. Повернувся Іван в бригаду веселий, збуджений, балакучий, мабуть, гарно повечеряв.
— Ну що, хдопці, сидимо? Чого в кадти не гдаємо? Померзли? Зараз нагдіємось.
Іван піднімає шапку, шкребе лисого лоба, часто й економно спльовує під припічок, — або ж в доброму настрої, або ж закурити хоче. Так і є, шукає газету.
Курій з Івана нікудишній. Якщо є, що курити, то курить, а немає, то може й так обійтися. Своє куриво у Йвана хтозна коли й було. Постійно старцює.
Якби не Марія, то Іван зовсім би не курив, а, може, й не пив би. А то інший раз як заведе:
— Ти не чоловік. У тебе й щетина не росте. В Наталки Матвієнкової на верхній губі більше волосся. Ти в тридцять шість год і оженився того, що тобі жінки не нужні. Для чого вони тобі, як ти сам баба.
Іван слуха, всміхається. Колись йому гадали на планету й сказали, що всі, хто народився в січні, одружуються пізно. Так що він тут ні при чому. Марії хоч кілок на голові теши. Іван ніколи не любив Марію, а тепер навіть не поважає. Зрештою, як і всіх жінок. Кляте сім’я оті жінки. Взяти хоча б і Марію. Отаке мале, страмне, а не вдовольниш. А тому, щоб не бути в очах хуторян бабою, Іван, якщо не забуде, то закурить. Видаватися в очах людей для Івана набагато важливіше, ніж бути насправді.
Іван одірвав здоровенький клапоть газети, склав його ровиком і йде, простягнувши руку, до Гриші.
— З простягнутою рукою під церкву. Не дам. Воно тобі не нужне. У мене на таку цигарку табаку немає, — сміється, аж захлинається Гриша.
— Ну, й вдедний ти, Гдицьку, — сором’язливо всміхається Іван і надриває газету, робить менший прямокутничок.
— Послідній раз, Іване, більше не дам, — попереджує Гриша, але табак сипле.
— Послідня в попа жінка, — прикуруючи Іван всміхається, кашляє. — Кдіпкий, чодтяка!
Не маючи поваги вдома, відчуваючи постійне приниження з боку Марії, яка весь час переконувала, що чоловік він нікудишній, Іван дуже дорожив репутацією найміцнішого в хуторі дядька. Заради цього він ладен був курити, випити графин паленої горілки чи відро бражки, тягати каток, самому пиляти поперечною пилкою дрова.
Так-сяк докуривши цигарку, Іван неквапливо скрутив верчика, засунув у піч, підпалив. Дим з челюстей прямо в хату валує. В хаті не продихнеш. Відкрити б двері, так на вулиці морозяка, аж земля тріщить.
— Йо-о-оп, — вилаявся Іван. — Ти диви, як дим іде. Це ти, Гдицьку, щось здобив. Це твоя добота.
— Ги-ги-ги, — гиготить Гриша.
— Я тобі сурйозно кажу, зроби так, щоб горіло.
У відповідь знову, ги-ги-ги, тільки голосніше. Від того реготу піч здригається, а з коминів у челюсті сажа сиплеться.
Без тяги вогонь пригасає, диму в хаті більшає. Один одного вже не бачать. Іван відчиняє двері. Гриша кашляє. Володя смикнув, що діла неважні, та хаміль, хаміль з хати. Слідом за ним притьмом вискочив Грицько.
— Гдиша, я кому сказав, здоби як було. Їй-бо, Гдицьку, будеш битий.
Іван навпомацки підступається до столу, та Грицька вже й слід прохолов.
— От жоддаки, так жоддаки. Що з ними зробиш? Жоддачня!
Іван провітрює хату, розкладає вогонь прямо в челюстях. Горошиння в димоході підсохло й впало.
— Он вони до чого додумалися, сукини діти.
Думки Івана знов повертаються до сина.
Звичайно, жити в Полтаві чи в Миргороді було б непогано, та якщо він за все життя не заробив і на половину міської хати, то вже, мабуть, і не заробить.
Була у Йвана надія на матір, та вмерла. Хіба спробувати побудуватися? Тільки хто йому ділянку в городі наріже. Становище було майже безвихідним. Після кількох безсонних, проведених у бригаді ночей, не заходячи додому, Іван пішов на стовповий. Походить, попитає в Миргороді продажню хату. Тим більш, що вночі сон приснився, наче купив Іван хату та таку гарну. А чо, мо, де й напитає подешевше. Мо, хто виїздити зібрався або батьки померли, а торгуватися часу обмаль, от і продасть. Буває ж везе людям, чого б і йому не звезти? Іван ще здалеку, аж за Буряківщиною, побачив автобус, гунув бігти.
Зимою день короткий, та й телят увечері треба порати. Іван добіг до шляху, та під Срібною горою автобус не зупинився, прогуркотів мимо. Іван почув себе зле: «Мабуть, уморився», — подумав про себе й пішов до зупинки. На зупинці Семенів зять Віктор стоїть, в райцентр зібрався.
— Дай закурити, — не знаючи, що йому потрібно, попросив Іван.
Віктор простягнув цигарку. Іван потягнув два рази й звалився.


61
Після того як не стало баби Олени, смерть частіше стала навідуватися в хутір, і він почав вмирати прямо на очах. Наче хто наслу наслав. Смерть косила не тільки старих, а й порівняно молодих. Такого не було давно. Звичайно, коли не брати до уваги голодного тридцять третього року та ще хіба війни. Тоді не повернулось багато хуторян. А так, гомоніли старі, Бог милував. Смерть довго обходила хутір, мабуть, були в неї справи нагальніші, важливіші, місця більш заслуговуючі уваги. Інколи вона не навідувалась сюди роками. Люди втомились, чекаючи, рік два, а то й п’ять, хто на черзі, хто повинен померти, а смерть бариться, не йде. Чи то ніколи, чи, мо, десь затрималась, забилась далеко, забула про хутір.
Інколи, правда, чого гріха крити, забрідала і в хутір, відбирала чиєсь життя, яке ледь трималося в тілі й знову зникала років на п’ять, а то й десять. Між іншим, те тіло давно вже не трималося життя, бо дожилося, як-то кажуть, до куцого краю, коли вже не радий і своїй сорочці. А тому, забираючи душу, що давно змучилась в немічному тілі, смерть, треба сказати, робила потрібну справу. Душа звільнялась і летіла до неба, а тіло, натруджене й немічне, йшло на спочинок. І кожний був вдоволений. Особливо близькі та рідні. Не легко впродовж років ходити за немічним, а смерті все немає й немає, та й не звісно, коли буде. Аж ось, нарешті, з’явилась. Спасибі Богу, прибрав. Почув таки праведний і милосердний, змилувався.
Але те було колись. Тепер же все круто змінилось. Хутір став розпадатися, вмирати.
Натрапивши одного разу на це спустошення, руйнацію, смерть вирішила допомогти хуторянам, щоб не нарікали, начебто вона обходить їх своєю увагою. Її давно вже точили сумніви, непокоїла совість за те, що вона забуває завернути в цю тиху улоговину. Звичайно, квапили нагальніші справи, та попри все, вона вирішила надолужити згаяне, виявити свою милість. Тим більше, самі обставини спонукали її зупинитися в хуторі. Їй тут тепер подобалось. Вона завжди там, де зникає, руйнується живе й неживе. Якщо людям нікого й нічого не шкода, то їй і Бог велів не жаліти. Її для того й послано на землю.
Інколи, наприклад, в голод, в війну, у неї з’являлась надмірна жорстокість: вона запопадливо й ненажерливо відбирала одне життя за другим. Та згодом, відчувши, що перестаралась, перебрала, збавляла темп, і знову все йшло своїм звичаєм.
Після нападів службового завзяття у неї раптом наступала апатія, лінощі і навіть відраза до своєї роботи. На деякий час вона вгамовувалась, дозволяла лікарям робити свою чорну справу. Але то був не відступ, а лише перепочинок, бо як тільки люди починали плодитися, як їм і скільки їм заманеться, вона знову бралася за своє ремесло, ретельно, старанно, запопадливо,облюбовуючи то одні, то інші місця, а такі, наприклад, як хутір, взагалі обходячи, з’являючись туди вряди-годи, як рідкий гість. Та тепер, коли люди самі стали нищити своє кубло, смерть взялася за свою справу без вагань і докорів сумління. Зрештою, вона завжди забирала того, хто вже став непотрібен ні собі, ні людям. Та коли їй і це набридало, несподівано відбирала у когось найдорожче. Щоб знали, поважали й боялися. Тішилась насолодою від безмежжя влади і жаху, який наводила на людей своєю несподіваною появою, п’яніла від сліз, голосіння, розпачу.
І ось тепер, дивлячись, як не пожаліли хутір самі його мешканці, залишаючи по собі запустіння й руйнацію, вона наче чмелена, за зиму забрала декілька життів, чого в хуторі ніколи не було.
Раніш в хуторі вона забирала тільки тих, кому за вісімдесят і дуже рідко, кому за сімдесят.
Першим, кого спіткала смерть з порівняно молодих, був Іван Михайлович. Лише місяця не дожив до шістдесяти років. Смерть його була настільки раптовою, несподіваною й непередбаченою, що якби не була на людях, то, мабуть, ніхто б і не повірив, що Іван вмер своєю смертю.
Ховали Івана всім хутором, дехто аж з Байрака приїхав. Був кінець грудня. Від морозів потріскували дерева, іскрився сніг. День був погожий, сонячний. Нікому Іван не заподіяв нічого лихого, всі плакали, кожному було шкода чоловіка, не вірилось — ще вчора розмовляв, сміявся, а сьогодні вже немає.
— Ач, який день гарний, — мовила Біличка. — Кажуть, який день, така й людина була.
— І що з ним могло статись?
— А Господь його знає. Отакий здоровий був, і маєш, — дивувались хуторяни.
— І як же я тепер без хазяїна, — мліла Марія. — Ой, що ж мені робити, що й казати?
— Мамо, не плачте, а то ще й вам погано буде, — вмовляє матір Степан.
— Хазяїн ти мій, дорогенький і золотенький, — голосить над труною Марія й мліє. Її відливають водою. Ціле життя Марія вважала, що Іванові й віку не буде, а він, бач, прийшов.
Іван лежить в сосновій труні і чи то всміхається, чи дивується. Він, мабуть, і сам не зрозумів, що з ним трапилось.
Параска стоїть біля труни, хлипає. Останньою на похорон приїхала з Байрака Ладимариха, стала навколішки в головах у покійного, нашвидку обмахуючи себе хрестами, прочитала молитву, повинилась:
— Прости мене, Ванько, лаяла я тебе, та ще й взивала по-всякому. То Гергулем, то пузатим. Осподи… причиста діво, пресвята Богородиця… спаси… сохрани… спаси… сохрани… спаси… сохрани, — обметуючи себе хрестами, шепотіла Тетяна, потім звелась на ноги, заголосила.
Тим часом Семен, Кисіль, Гриша, Микола винесли з хати труну, поставили на сани. Коні рушили. Скрипнули сани, зашелестіли по снігу полозки.
Біля ями зупинились. Труну спускали на рушниках. Кожний брав повну, навпіл із снігом, пригорщ землі, обережно, щоб не підсковзнутись, наближався до ями. З сухим шелестом земля сипалася в яму, з гуркотом бились об домовину мерзлі грудки.
Поки яму загорнули, зайшло сонце. Додому поверталися в сутінках, мовчазні, засмучені.
Майже всю зиму тягнувся двома лискучими стрічками до кладовища санний слід, нагадував усім, що Івана немає.


62
Зима того року видалась лютою, сніжною. Зв’язок з хутором обірвався.
Ригори переселилися в Байрак. Мухтар втік з дому в хутір. Майже цілу зиму він прожив біля Човнового в старому ожереді соломи. Спочатку Мухтар прибігав на своє подвір’я, коли йому заманеться. Та після того, як Матвієнко раз і вдруге стріляв по ньому, серед дня забігати в хутір не наважувався. Тепер кожного разу Мухтар наближався до хутора з боку кладовища, довго шастав там, нишпорив, снував туди-сюди, щось шукав, винюхував, або ж зариту в снігу кістку, мерзлий буряк, картоплину. Мухтар бігав навколо кладовища, рив лапами сніг і, задерши догори голову, вив протяжно й жалісно. Моторошно ставало на душі в хуторян від того виття. Нарешті Мухтар вмовкав і, кружляючи навколо хутора, доки й не стемніє, намагався відшукати безпечний шлях на своє подвір’я. Інколи зупиниться, подивиться, чи не можна, бува, без ризику пробратися на старе дворище і в розпачі заскавучить, пройме душу виттям і знову трусить далі. Довго й обережно шукав Мухтар безпечний шлях додому. То з одного боку зайде, то з іншого, а то зупиниться, довго стоїть, схиливши голову, щось роздумує, нарешті повертає назад. Інколи так і кружляє навколо хутора цілісінький день. І лише, коли смеркне, впевнено пробирається на старе дворище, радісно і здивовано скімлить, мотається туди-сюди, обнюхує кожну грудочку, кожний обмерзлий кущик.
За довгі й холодні зимові місяці відлюдкуватого життя в Мухтара з’явилось багато нових, невідомих раніше звичок і рухів. Біг Мухтара став чіткішим, впевненішим, рухи жвавіші, легші. Спина вигнута, живіт підібраний. Зір і нюх загострилися. Одна тільки шерсть стала кошлатіша. В ній завжди було повно остюків.
Тепер він став обачнішим, обережнішим, хитрішим. І коли й раніше він не дуже довіряв людям, то тепер ставився до них приховано-вороже. Він давно не чекав добра від людей. Люди були хитрі й підступні, і він остаточно втратив у них віру. Вони були здатні кинути йому шматок хліба і чекати, коли він кинеться до нього, щоб потім встрелити. А тому, щоб вижити, йому треба було стати набагато хитрішим і чутливішим від людей. Звідавши людської підступності, Мухтар останнім часом нічого не брав у хуторі, як би приємно воно не пахло, — чи то був кусень мерзлого хліба, чи кістка, чи вилиті за рогом свіжі помиї. У кожній з цих знад на Мухтара могла чекати прихована небезпека. Мухтар живився переважно мишами, яких було хтозна й скільки в ожереді соломи, та ще тим, чим можна було розжитись у полі. Інколи йому вдавалось впіймати зайця-підранка, вислідити й з’їсти знесилену від холоду й голоду пташку, а то й відрити щось у снігу. І хоч нове життя давалось Мухтарові не легко, але до середини зими він дечого в ньому досяг. У його м’якій ході, ощадливих рухах, у тому, як він сторожко поводив вухами, повертав голову, навіть у тому, як стояв на снігу, трохи підігнувши задні й випроставши передні лапи, весь напружений, готовий кожної миті до нападу, до стрибка, було щось дике, вороже, вовче. Мухтар відчував, а можливо, навіть і розумів, що найстрашніше з’являється завжди зненацька, а тому кожної миті був готовий зустріти небезпеку. Зовні глянути, зігнувся, припав до землі від холоду, а насправді, щоб ввести ворогів в оману, бути менш помітним і завжди готовим до стрибка, до нападу.
Відтоді, як Микола й Манька покинули хутір, своє подвір’я, вони перестали існувати для Мухтара. І не тому, що чимось завинили перед ним, а тому, що були в безпеці. Мухтар, звичайно, не вмів рахувати, але зорова пам’ять в нього була виняткова. Він добре пам’ятає, що окрім цих двох, на новому подвір’ї повинні бути й інші: Володя, стара, Артем. Звичайно, Мухтар не вмів вимовляти людські імена, але на слух відрізняв. Досить було в його присутності сказати: “Володя” і він лащився, виляв хвостом. Володя чи не найбільше морочився з ним, розмовляв, тріпав за вуха, пригладжував його колись пухнасту й лискучу шерсть. Мухтар багато чого розумів і пам’ятав, а тому й не забув, що там, на новому подвір’ї має бути ще й стара, яка часто, мало не завжди, виносила йому їсти, і яку Микола й Манька чомусь називали бабою. Зависаючи на цепу, він плигав їй на груди, а вона лаялась голосно й незлобиво. Мухтар тонко відчував хто і як лається, як вимовляє слова. З тисяч інтонацій він міг вирізнити одну, з сотень тисяч запахів знайти потрібний. Він уловлював його ще здалеку і ніколи не помилявся, не сплутував з іншими. Де поділись ті троє, Мухтар не знав. Він добре навчився розпізнавати голоси, постаті, кроки, клички. Він і зараз тримає їх у пам’яті, і певен, що ніколи не сплутає. Йому інколи навіть дивно з людей, як це вони, такі розумні, не можуть зрозуміти очевидного. Мухтар, напевне, знав, що на новому подвір’ї не вистачає трьох, а хазяям чомусь байдуже, вони навіть не турбуються. Артем, який і раніше надовго пропадав з дому і рідко й ненадовго з’являвся в хуторі, теж мало обходив Мухтара, а от Володя, стара, тепло рук яких він пам’ятає й досі, і які були завжди вдома, озивалися до нього, а тепер десь поділися, бо не було ні їхніх голосів, ні запаху, непокоїли Мухтара.
На новому подвір’ї Мухтар довго сидів на прив’язі, вив від безпорадності й безсилля і страшенно дивувався: чому це тих двох не обходить, що вони приїхали самі, залишивши тих трьох у хуторі? А може, вони загубилися в дорозі? Все може бути. Своїм виттям, скавучанням Мухтар намагався привернути їхню увагу, нагадати Маньці й Миколі, що їх треба шукати, але його ніхто не слухав. Ще й гримають. Мухтар не міг ні зрозуміти цього, ні змиритися, він впав у тяжку тугу, перестав їсти, пити. Він був певен, що вони десь там, у хуторі, на старому подвір’ї. Забуті, залишені, а головне не знають сюди дороги, а тому він мусить відшукати їх, вказати їм шлях, привести на нове подвір’я. Тільки він може зібрати всіх докупи, як це було раніш, інакше вони загинуть.
Це тільки вдома вони грізні й всевладні. Та варто людині залишитись опівночі у відкритому полі, віч-на-віч з природою, як вона стає до того немічна і безпорадна, що не знає, куди йти, як бути. Де тільки й дівається її пихатість, обізнаність. В той час, як він безпомилково вгадує тисячі запахів, чує сотні звуків, людина, здається, нічого не чує й не бачить.
Ось тут пробіг заєць, там пропищала миша, а кроках в двадцяти звідси, присипаний снігом, бовваніє слід хазяїна. По ньому так легко віднайти дорогу додому, а хазяїн лається, збочує, забирає вліво, кличе його в зовсім протилежний бік.
Спробуй не підкоритись.
Мухтар не знав і не розумів законів людського життя, а тому довіряв своїм, за якими він жив і за якими жили його пращури. І ці закони здавались йому надійними і несхибними. Сюди належали і такі прості, як нюх, зір, слух, передчуття і набагато складніші, такі, як пам’ять, вірність. Усі ці почуття начебто має і людина, але набагато меншою мірою. Зате вона наділена розумом і здатністю вибирати краще і гірше, менше зло перед більшим.
Мухтар вибирати не вмів. Пам’ять, яку берегли його зір, нюх, слух, бентежила й непокоїла його. Згідно зі своїми законами Мухтар не міг залишити серед степу тих, хто з тієї чи іншої причини не повернувся сюди. А тому, як тільки Манька відв’язала його, він обкрутився навколо двору і дременув навпростець до хутора. Він знайшов би хутір навіть з зав’язаними очима, нюх у нього виключний, несхибний. Навіть коли б дорогу чимось посипали, щоб він не міг віднайти потрібних і тільки йому відомих запахів, він відшукав би хутір без зору й слуху по відомих лише йому неповторних звуках, які зберегла його досконала пам’ять і які неодмінно довели б його туди, куди йому потрібно. Він міг угадати де він, навіть по тому, як стукотять колеса, по висоті і чергуванні звуків, по тому, як пахне земля. А пахне вона в кожному місці по-різному. А де і як і після якого запаху повинен з’явитися потрібний, знає тільки він. Це вже його справа, його собаче діло. На те він і Мухтар, на те він і вибігав стільки по землі, щоб досконало на всьому розумітися. Запахи, як і звуки, теж чергуються, і це теж записано в його довершеній пам’яті.
З наближенням Мухтара до хутора, його розбирала нетерплячка, але він не поспішав, він був уже досвідченим псом і розумів, що поспіхом, у метушні можна й загубити потрібний запах чи звук. А тому він стримував себе, терпів. Аж ось і хутір! Мухтар пробіг сонною вулицею, відшукав своє подвір’я. Але потрібних йому запахів, які б переконливо стверджували, що стара і Володя в хуторі, не було й тут, а коли іноді й траплялися, то такі слабкі, що Мухтар розумів — це не ті запахи. Вони будуть тут ще довго. На якусь мить Мухтар розгубився. Потім декілька разів обкружляв подвір’я, накидаючи і накидаючи дедалі більші концентричні кола. Коли доводиться ловити мишей чи зайця, то, бігаючи по колу, легше натрапити на слід, перетнувши його. Мухтар декілька разів оббіг навколо хутора і пересвідчився, що ніхто з тих, хто його цікавить, не приходив сюди. Тисячі запахів лоскотали ніздрі, але між ними не було жодного, який би зацікавив його. Зійшовши з кола, Мухтар чвалом, навпростець, тисячу разів вивіреним, найкоротшим шляхом безпомилково вибіг на подвір’я, але й це нічого не дало. Він сів під кленом, задер голову, заскавулів, спочатку тихо, нерішуче, а потім голосніше й голосніше, аж поки його скавучання не перетворилося в моторошне й безпорадне виття. Він ще сподівався, що ті, кого він зараз шукає, десь недалеко, а тому неодмінно почують його виття, прийдуть, а він потім уже поведе їх до нової оселі.
Мухтар на мить перевів подих.
Від повітки потягло вільгістю. Мухтар підвівся, струсив з сірої, кошлатої шерсті разом з росою вранішню прохолоду й потрусив у бік Човнового. Не один раз там, у Човновому, серед сотень запахів, він натикався на знайомий запах корови й кізяків, який завжди був у дворі і яким його зараз обдало біля повітки. Поруч з тим запахом Мухтар завжди вгадував інший, — запах Володі. А тому зараз Мухтар біг, хоч і стримуючи себе, не гоже поважній собаці вести себе, як цуценяті, але все ж таки з вистрибом. Мухтар був певен, що в Човновім він неодмінно відшукає той знайомий кізячний запах, перетне слід і поруч з ним віднайде інший — Володі. В пам’яті Мухтара вони завжди були поруч. В озері, правда, він іноді віднаходив тільки коров’ячий, але за озером, на промежку, вони завжди були поряд. Йому б тільки натрапити на слід, а потім то вже його справа, його собаче діло, як віднайти його власника. Для цього він уже не пошкодує ні ніг, ні сил.
Мухтар перетнув вкрите кригою й снігом озеро і пішов по колу, щораз розширюючи й розширюючи його. Але нічого знайомого йому не траплялось. Мухтар трохи збавив біг, пішов ступою. Але й це нічого не дало. На останньому колі запахло мишами. Мухтар побачив надібраний, обшарпаний ожеред соломи й почвалав туди мокрий, забрьоханий, виморений, сховався за ожередом так, щоб не задував вітер, трохи постояв, смачно позіхнув і зморений поліз у солому. Там у прілій і від того теплій соломі приснився Мухтарові сон. Сидить він прив’язаний біля своєї будки, цокотить цепком, а стара несе йому їсти. Він виплигує, крутить хвостом, як свердельцем, клацаючи зубами, відганяє курей і мух, що валом валять до погнутої алюмінієвої миски, кожному хочеться вхопити ласий кусочок. Раптом невідомо й звідки з’явився Володя. Мухтар завищав, кинувся до нього, цеп натягнувся, як струна і розірвався. Мухтар винувато завиляв хвостом. Аякже, порвав цеп, хоч і ненавмисне, але наробив шкоди, тепер прийдеться відповідати. Та Володя навіть не гримнув на нього. Він стояв і гладив його своїми теплими й м’якими долонями, грів спину, ноги, шию, голову. Руки у Володі лагідні, як і язик Мухтаревої матері, яким колись у дитинстві вона вилизувала його всього, поки він геть зовсім не ставав мокрим й не починав дрижати від холоду. Тоді він ліз матері під бік. Він добре пам’ятає той язик, шорсткий і лагідний.
Мухтар уві сні ворушить лапами, виграє носом. Під склепленими повіками жваво бігають очі, на морді вираз блаженства й покори, а Володя все гладить, все пестить. Долоні в нього великі й червоні. Мухтару раптом захотілося лизнути їх, та Володя здійняв руки високо вгору. Мухтар підстрибнув, хотів лизнути Володю в лице, та Володя, як часто це робив серед ночі, ввімкнув ліхтарика, засліпив очі.
Мухтар прокинувся. Прямо в очі йому світило сонце. Ніде нікого. А, може, Володя сховався від нього? Мухтар підхопився, принюхуючись, оббіг навколо скирти, чвалом пустився в хутір. Можливо, що Володя вже там. Та сподівання його були марними. В хуторі Володі не було. Не було там і старої, Артема.
Так минуло декілька днів, а може й тижнів. Мухтар не вмів вимірювати час, та це було йому й непотрібно. Зустріти, віднайти тих трьох, стало для Мухтара невід’ємним від його життя. Він вірив, що хтось-таки та має з’явитися тут. Він неодмінно їх дочекається, зустріне, хоч як довго не довелося б чекати. Що-що, а чекати він уміє. Назад без них він не повернеться. Та й що скажуть хазяї? Дармоїд. А для того, щоб його почули ті троє, він вив на подвір’ї і вдень, і вночі.
Одного сонячного дня й пролунав постріл, засліпив очі, обпалив шерсть. Мухтар метнувся в один, потім у другий бік, дременув з подвір’я. Другий постріл наздогнав його за повіткою, дихнув смертю. Що таке смерть, Мухтар не знав. Вона завжди наближалась до нього разом зі страхом, ототожнювалася з ним. Майже два дні Мухтар не вилазив зі своєї схованки. Але пам’ять і вірність виявилися сильнішими за страх. На третій день вони знову погнали Мухтара в хутір. Сахаючись від кожного різкого звуку й шерхоту, тримаючись ближче до поля, дерев, кущів, бур’яну, Мухтар майже навшпиньки пробрався на своє подвір’я. Через кілька днів відважився прибігти вдень. І знову по ньому стріляли, і знову він ледве виніс ноги.
Тепер серед білого дня Мухтар в хутір з’являтись не відважувався. Та й не було в цьому нагальної потреби. Якщо добре постаратись, то йому вистачить і ночі. Він мав для цього досить добрий зір, слух і прудкі ноги. Йому було досить опівночі оббігти навколо хутора, щоб зрозуміти, що ніхто з тих, на кого він очікує і без кого ніяк не може повернутися назад, якщо навіть тут йому судилось загинути, не входив і ні виходив з хутора. Ні Володчиного, ні Артемового, ні тим більш сліду старої, він ніде так і не перетнув.
Інколи ввечері він кружляв і кружляв навколо хутора і лише опівночі наважувався наблизитись до свого подвір’я. А вдень вибирав схованку, звідки йому й так було геть усе видно. Листя з дерев давно пообпадало і він сидів, злившись з хрестом на кладовищі, чи десь на пагорку, на проталині, і геть усе бачив.
Звичайно, що тепер Мухтарові було набагато легше слідкувати за хутором. Невідомих людських і других слідів і запахів, які раніше збивали з пантелику, плутали і яких він тепер боявся, бо деякі з них були зв’язані зі страхом, зі смертю, навколо хутора, та й у самому хуторі лишалось все менше й менше. Мухтар помітив це давно, але спершу якось не надав значення. І тільки під кінець зими він відчув неабияке полегшення. Він давно не чув пострілів, менше стало звуків. І запахи, й звуки зникали не одразу, а поступово. Інколи серед ночі, забігши на своє подвір’я, Мухтар вив, як і раніше, й не боявся. В нього вже ніхто не стріляв. В Мухтара було таке відчуття, що навіть якщо він з’явиться вдень, в нього вже ніхто не вистрелить. Зір, нюх, слух страшенно вигострились у нього. Пам’ять і вірність мучили, примушували чекати терпляче й самовіддано.
В лютому впали на землю великі сніги. Дошкуляв мороз. Мухтар перебрався в іншу, нову скирту, але й там не міг нагріти місця, і там було холодно, до того ж в новій скирті майже не було мишей, чи то поздихали на недорід, чи, може, померзли, а, мо, поховались так глибоко в солому, що й не дістати.
Мухтар дедалі частіше страждав від холоду й голоду, забігав в навколишні села й хутори. У Маляренковім хуторі стара бабуся, чимось схожа на його стару, пожаліла бездомного пса з журними вологими й темними очима. Вона здогадувалась, звідки він, а тому, не довго думаючи, налила повну полив’яну миску молока, винесла надвір. Мухтар довго не підходив до їжі, лежав на снігу, зіщулившись, поклавши морду на лапи, ловив запахи, грав носом.
— Ач, аж куди забився, — сказала стара й пішла в хату. Мухтар довго лежав нерухомо, потім повискуючи, поповз до миски. Стара винесла молока вдруге.
Через тиждень Мухтар уже підпускав стару до себе, а ще через тиждень вона посадила його на прикорень. Після волі на ланцюгу було дуже незручно. І коли ще зовсім недавно його мучив голод, то тепер він страждав від неволі й туги по хутору, сумував за тими, хто, можливо, чекає зараз на його допомогу. Мухтар розганявся, рвався з цепу, але він був міцний, а мерзлий нашийник боляче стискав горло, валив навзнак у сніг.
Після кількох невдалих спроб зірнути, Мухтар, підібгавши під себе хвоста, сідав на сніг і тихенько починав скімлити, жалітись на долю. Скімлення згодом переходило в виття, безнадійне й тужливе. Воно котилось над селом, над сніговою пустелею, докочувалось до Коломійцевого, але там його ніхто не чув, окрім хіба що таких одиноких, як він сам собак. Підібгавши під себе пухнастого хвоста, вони вмощувались на снігу і тихенько підвивали Мухтарові.
— Мабуть-таки погибель прийшла хуторові, ач як собаки виють, — зітхали хуторяни. Згодом Мухтар переконався, що порвати ланцюг чи витягти прикорень з мерзлої землі — справа безнадійна, а тому облишив свої намагання. Одного разу він спробував був навіть гризти ланцюг, та марно. Він сів і заплакав, уперше за стільки років, тужно і безпорадно. Так жити далі було несила. Сльози падали на сніг, замерзали. Вгамувавши голод, Мухтар жадав волі.
Одного разу, намагаючись перервати цеп, Мухтар витягнувся в струну і відчув, що нашийник перемістився з шиї на голову, аж до самісіньких вух, і назад не повертається. Тепер він стискав голову, щемив вуха. Нашийник був міцний і шорсткий від холоду. Щоб якось позбутися болю, Мухтар з усієї сили натягнув ланцюг, обережно повертів головою. Нестрепний біль змушував його зіщулюватись, витягуватись в струну. І, ось, нарешті, Мухтар відчув, що нашийник наповзає на вуха. Вухам стало так боляче, як не було ніколи в житті, навіть тоді, коли мати кусала його за них, щоб він не відповзав далеко від будки, не бешкетував і не колошматив своїх братів і сестер. Але, що нестерпнішим ставав біль, то швидше й нетерплячіше Мухтар мотав головою. Осліплий від болю, він нічого не чув і не бачив, він тільки у відчаї крутив і крутив головою й жалібно скавучав. Очі Мухтара були примружені, налились кров’ю. В них безперервно вистрибували сліпучо-гарячі вогники. І ось нарешті біль вщух. Нашийник переповз через вуха і легко посунувсь до носа, впав, стукнувшись об мерзлий сніг. Мухтар зірнув і весело гавкнувши, поскулюючи і вистрибуючи, рвонув до Коломійцевого. Було ще досить рано. Дворами, закрайками вибіг на околицю і аж тільки тоді озирнувся, пішов інохіддю. Біль у вухах хоч ще й тримався, але був вже не таким нестерпним, він майже не відчував його. Весело підвиваючи в заметах, Мухтар збивався з темпу, а коли відчув під собою твердий наст, переходив з іноході в намет. З радісним виттям і гиком залетів на знайоме подвір’я, і хоч воно було зораним, безпомилково вгадував не тільки місце своєї будки, а й місце усіх будівель, які були давно розібрані на дрова й перевезені.
Прийшли б сюди зараз хазяї і ніхто: ні Артем, ні Володя, ні навіть Микола й Манька, та що там вони, стара й та не змогла б точно вказати, де стояла їх хата.
Мухтар підвівся і за давно встановленим правилом, зробив два кола навколо хутора. Декілька раз перетнув хутір в одному, потім в іншому напрямку. Багато чого змінилось у хуторі за той час, коли його не було. Багато зникло, а натомість з’явилось чимало нових запахів. Мухтар сів на своєму подвір’ї під високою бур’яниною і, дивлячись на місяць, завив протяжно і тужно. І нікому не було діла до його туги.
Ніхто навіть не почув його виття. Всі, хто був ще живий у цьому хуторі, давно вже спали.
Пахло весною. Було далеко за північ. А попереду Мухтара чекали місяці й місяці шукань.


63
Останнім часом Росєйці, який після трагічної смерті сина переселився в хутір, чомусь здавалось, що його принижують, тіснять. То когось з дітвори поганяє, то пригрозить. Дядьків Петро боявся, а з Тетяною, та теж клята, лаявся до ножів, то за межу, то за курей. Тетяна Матвійова одна-однісінька, якщо не рахувати дочки Оленки та матері Софії.
— От зараза! — каже Росєйка. — Знову кури кубла в картоплі повибивали. Самій ніколи, хай та Туза пасе.
Колись в дитинстві, як ще бігала з Артемом у Човнове, Оленка казала не «коза», а «туза» от і прозвали. Оленка давно в Макортет вийшла заміж, пожила з рік, народила сина й розійшлася. А як син Сергійко підріс, старші хлопці стали направляти, щоб матір Тузою прозивав. Петро й почув.
Сам страшно невшклепний, навіть на велосипеді як слід не навчився їздити, де сів, там і впав. Артем і Срібний Мишко довго вчили його, Срібняк так і норовить пхнути Росєйку в зарості кропиви чи дерези. Якби не Артем, то давно б уже вбив. Артем не дає. Артемові Петро родич: по батьківській і по материній лінії. На правій нозі, там де цеп, холоша у Росєйки до колін підкочена. Оголена нога постійно від того вчення в крові. Срібняк як турне велосипед у двір до Надежди, Росєйка як гепне на попільнику, стовп куряви здійме. Надежда вискочить і нікого не бачить.
— Грицьку, що ти ото твориш? Я в сільраду заявлю. Чи то Гамазур?
— От зараза! — лається Петро.
Курява тим часом осідає і з попільника вилазить чорний, наче мара, не впізнати, схожий на чорта, Петро.
— О, Боже, хто ж воно такий? — б’є в заполи Надежда.
Срібний стоїть на дорозі, сміється, палить сірники і гасить їх об власний язик. Або ж засовує до рота, щільно змикає губи. Росєйка витріщив очі, дивиться, навіть обтрушуватись перестав:
— Оце фокусник.
— Ну, що, зробите так? — питає Мишко.
— Хтона. Не знаю. Мать ні.
Так і пішло з тих пір Хона по хутору. І вже ніхто не називав Росєйку Петром, а тільки Хоною. Та ще товкачем. Петро, звичайно, не здогадується чиїх рук справа, його закривавлена нога і колючки. Він вважає, що Мишко його вчить по-справжньому.
Хлопці часто грають у м’яча. А Петро таке противне — гра в розпалі, а його чорти несуть з велосипедом. І хоч постійно в крові після того вчення, не відступить. Звичайно, якби Артем не стримував, не спрямовував велосипед в протилежний, ніж того хотів би Мишко, бік, то був би Петро вже, мабуть, не тільки в синяках, а й без голови.
Влітку вночі Росєйка часто сидить на порозі і ключем від засуву по порожньому відру стукає, щоб парубки чули, хазяїн не спить, не дрімає, і не йшли в садок. Але хлопці все одно йдуть, ще й чужих ведуть. У Петра гарні груші - дулі, здорові й солодкі, наче мед. Ніч ясна, місячна.
— Де б його яблук нарвати? — питають хлопці.
— Пішли, — гигоче Гриша.
Заходять до Росєйки в город. Петро, видно, вже спить, тихо, місячно. Підійшли до груші, а там собака на довгому цепку прив’язаний, щоб і ту грушку, що впала не можна було дістати. Собака як забачив гурт людей і язик проковтнув, стоїть, труситься. Слабкий на втори видався. Не витримав, побіг навколо груші, намотуючи на стовбур цеп, все прискорюючи і прискорюючи рух, і водночас звужуючи коло. З усього маху вдарився об грушу, зірвався й побіг по дотичній в бік Човнового. Ніхто його після того більше не бачив.


64
Під осінь Петро Росєйка влаштувався дорожнім робітником. Свою роботу Петро розпочав з заміни дороговказів: Широка Долина, Бутова Долина. Петро їх попереплутував, а дороговказ на Коломійців наверле повісив. Більше Петрові відповідальної роботи не доручали. Влітку і восени косив бур’яни, а взимку посипав дорогу піском. Наділили Петрові ділянку від Багачки до Суржків. Головне — Срібна гора, косогір.
Того року зима видалась холодною, морозною і Петро застудився. В ожеледь йде Петро з лопатою під Срібну гору, за щоку тримається. Аж ось і машина їде. Петро підняв руку. За кермом вантажівки Срібний Василь. Побачив — дорожник. Надавив на гальма.
Останнім часом Василь, може тому, що не ладилось життя з Ольгою, став відчувати якусь незбагненну насолоду, задоволення стрічаючись з нерішучими, боязкими людьми. Які вони всі ниці, як тільки дорожать своїм нікчемним життям. Інколи у нього виникало бажання поглумитись з такого. І як тільки бачив, що перед ним боягуз, втрачав до такої людини повагу. І чого вони бояться, дрижать? Тільки щось заболіло, так зразу і в лікарню.
Василь скільки разів бував у бувальцях, що тепер інколи стане й стоїть, бо ноги не несуть, відібрало по пояс. Василь не лякається, постояв трохи, почекав, поки відпустить, і йде далі.
— Чого тобі? — питає в Росєйки Срібний Василь.
— Дай закурити
— Я не курю, — відповідає Василь.
А це ти? А я не взнав, хто їде. Якби знав, був би й не спиняв.
— А шо ти не бачиш, шо гора, ожеледиця?
— Не становився б, розумака.
— А ти чого за щоку держишся? — питає Василь.
— Зуби болять. Дай закурити, мо, перестануть.
Росєйка на куриві економив, бо таке життя, такі заробітки.
— Немає в мене закурити.
— Ну тоді я пішов, — Росєйка поривається йти на гору.
— Ану, йди сюди! — гукає Василь.
— Чого тобі? Думаєш побоюся. Прийду!
— Бери лантух, набирай піску, прив’язуй через плече, сідай на буфер і сип під передні колеса, поки я на гору не виїду, раз зупиняв, а то я тепер не рушу.
— А як же. Розумака! — образився Петро.
— Сядеш на буфер і будеш посипати по жмені під колесо.
— Та ти розумний. В мене й так зуб болить, простудився, треба в лікарню їхати виривати.
— Давай я його тобі виб’ю.
— Так ти, розумний, на бий. В тюрмі сидітимеш. Розумака.
Срібний як трахне Петра по щоці, аж кров бризнула на асфальт. Росєйка виплюнув зуба на подраний лід, пішов до Матієнка полоскати рот.
Увечері Василь повернувся в Багачку, поставив в райпо машину, заходить в ресторан, аж там і Росєйка сидить, випив пива, заїдає пиріжком.
— А ти чого тут? —Срібний ухопив Петра разом з стільцем і несе до вікна. — Я тебе зараз у вікно з другого поверху викину.
— Підожди, я хоч пиріжок доїм.
— В дорозі доїси.

65
Не дарма кажуть, думки за морями, а смерть за плечами. Слідом за Іваном Михайловичем пішли Андрій Федорович й Одарочка. Прихопивши горілки, примчав з Миргорода в хутір на Різдвяні святки приймак, меншої доньки. По тричі на день мотався в хутір. Нагилить харчами здоровенні сумки й тягне на автобус. Такий моторний, що Микола Ригір охрестив його Мотором. Андрій Федорів, хоч і прихворів, але порося заколов. Мотор собі налив стакан, тестеві половину.
— Та, се вона в тебе й холодна, стерво, — відмовляється Андрій.
— Пийте, не бійтесь, — наполягає Мотор.
— Може, давайте, я підігрію, — втрутилась Одарочка.
— І таке придумали. Що тепла горілка, що пітна жінка. — Градуси геть усі к лихій годині вийдуть. А головне, автобус пішов у Багачку. Хвилин через двадцять назад вертатиметься. Пийте вже, не кривіться, — напосідає зять. Андрій довго вагався, потім-таки випив, не відмовиш же зятеві.
Автобус, звичайно, був не останній, але Мотор мав намір навідатись в хутір ще раз. Дуже вже гарне порося було. А для чого воно їм, старим? Склероз наживати? Вони й так вже все забувають. Та й хіба вони його з’їдять, переведуть тільки.
— Отак би й раніше, а то холодна, холодна. В животі нагріється, — закусюючи вишкварками, нахвалює тестя Мотор. — Я, мабуть, собі ще наллю на дорогу, а то дуже вже холодно, трясця його матері. Мо, й ви, тату?
— Та ні. Се й так багато.
На другий день Андрій Федорів зліг, а ще через місяць помер. Одарочка дотягнула до літа. Навесні. саджаючи грядку, наступила на іржавий гвіздок,підкинувся правець.
Можна сказати, що через горілку вмер і Данило. До нього теж навідався зять Микола, Явдошка таки нарешті вийшла заміж, Данило захворів, а тому як не провідати тестя? Гріх. Дітей у Миколи і Явдошки не було і не передбачалося, то , чому б і не випити? Куди ті гроші дівати? Зять з нього загалом був непоганий, Данила поважав. Завжди, незважаючи на зайнятість, віднайде час, щоб провідати тестя. От і зараз взнав, що Данило прихворів, і прилетів, як на крилах. Прихопив і ліки.
— Немає, тату, таких хвороб, щоб оце лікарство не брало, — запевнив Данила.
Данило відмовлявся, та півсклянки все-таки вихилив. Вроді нічого. Микола налив ще.
— Тату, та ви ще кріпкі, ану перехиліть.
Недовго думаючи, Данило відірвав голову від подушки, перехилив і тут же помер. На Божій дорозі, схоже, був і Кисіль. Все життя прохворів, не працював, часто лікувався по лікарнях, але те, видно, допомагало мало. І от Василь знову прикро захворів.
Взнавши про хворобу двоюрідного брата, приїхав з Білорусії у хутір Гриша, лікар. Василь уже й не встає, боїться вмерти, і не їсть нічого, лікарі заборонили: один радить одне, другий — інше. Зайшов Гриша в хату, послухав Василя, та й каже:
— Ану, вставай! Не бійся, не помреш.
Василь піднявся й пішов. Повеселів. Запитав:
— А їсти можна?
— Можна все, тільки потроху.
— А квашену капусту?
— Підіть, тітко, принесіть йому квашеної капусти, — гукнув Гриша до Білички. — А завтра поїдеш зі мною. Обстежимо, там видно буде.
За два тижні Василя обстежили й виписали. Справи його були кепські.
Гриша провів Василя до Південного вокзалу, знайшли вільний столик, взяли по сто грам.
— А, може, не треба, — завагався Кисіль.
— Пий, — сказав Гриша, він знав, що тому залишилось вже недовго топтати ряст, але забороняти не став.
Артем приїхав у відпустку, разом з Ладимаришиним Грицьком зайшли до Кисіля.
— Здрастуйте, — привітався Артем.
— Здоов, був. А це ти, Артем? По голосу тільки і взнав. Я вже не бачу.
З уст Василя Артем дізнався, що у війну його переїхала полуторатонка, понівечила нирку. Поки лікувався в госпіталі, поки молодший був, то наче й нічого, а під старість і та, що справна була, відмовила.
— Йому вже однаково капець, — засміявся п’яненький Грицько.
Василь почув те, але й бровою не повів. Артемові стало незручно.
— Грицьку, хіба ж можна так, — обурився Артем за порогом.
— Він і сам знає, що скоро помре, — виправдовувався Грицько.
— Ну що, мамо, пожив, діти повиростали, можна і вмирати, — сказав увечері Біличці.
— Та чого б ти вмирав, слухай того причинуватого Грицька.
А наступного дня у хутір прийшла звістка, що померла Бужинова Оксеня, скінчила своє життя, як було написано на роду. Десь за рік чи два до смерті взяла і з необережності спалила власну хату. Хата згоріла дотла. А Оксеня лежала п’яна в кропиві. Поки весна, тепло, то й нічого, та літо промайнуло швидко, настала осінь, а потім і зима. Холодна. Сніжна. Оксеня ходила по людях, просилася переночувати. Сердобольні люди співчували Оксені, впускали, давали притулок, та після того, як Оксеня попалася на крадіжці — перестали. Недаром кажуть: «Гарна слава летить, а погана біжить». Спала тепер Оксеня в чужих людей біля теплих лежанок, по повітках. Перезимувала. А потім уже влітку роздягнулась і, залишившись в чому мати народила, лягла в рів, та так і вклякла.
— Е, хвороба не по дереву, по людях ходить, — говорив Гнат.
— То за гріх їй.
— А де ж її дочка поділася?
— Дівер забрав.

66
Серед літа Гришу приїхали провідати Степан та Володька. На радощах Гриша запряг коней, хай попрощаються з хутором, з вольницею. Стьобнув батогом підручного, потім борозенного. Поїхали. За Гапиним яром сіно. Під копичками ще й вила хтось залишив.
— Ну що, накидаємо? — запропонував Володя.
— Давай, — погодився Гриша. — Позаріз потрібні гроші. Чавун лопнув.
— А кому вони не потрібні, Гриша. Гроші їсти не просять.
Нашвидку накидали добрячого воза, обібрали, щоб не тягти сліду й поїхали. Біля яру зупинилися, заштельважили задні колеса, почали спускатися. Гриша зверху сидить, править, Степан і Володя з боків ідуть, підтримують сіно вилами. На одному з коліс обірвався гальмівний цепок. Віз, кособочачись, став хутко скочуватись вниз, сіно шапкою з’їхало з воза разом з Гришею. Гора-горою. А десь на дні тієї гори сидить Гриша, гикає: “Ги! Ги! Ги!”. Хлопці навалились на ту шапку, вона поїхала на дно яру. Те, що залишилось, розкидали, добрались до Гриші, витягли. Потім зібрали в темряві сіно, повезли в Бутів.
Збули сіно за півціни в першім дворі і наче б аж на душі полегшало, начебто їм хто гріхи відпустив. Якби не такі налякані та зморені були, може б, і поторгувались, а так і тому були раді. Здихались, нарешті, того осоружного сіна.
На другий день привіз Гриша шапки з соняхів. Цілий день вибивали. Насіння під стелю летить, не вибуває. Десятеро не вспіло впасти, а сотня вже злетіла. Намолотили мішків десять. Увечері Гриша повіз продавати.
— По скільки попродав? — питають хлопці.
— По десять, — збрехав Гриша. — Прийшло махом і пішло прахом. Дарованому коню в зуби не дивляться. Два мішки скинув у Надежди, думав, мо, горілки винесе, змерз як цуцик, а вона суне три десятки.
— Значить, збрехав, — по п’ятнадцять.
— Ну, збрехав, — погодився Гриша.
Наступного дня поїхали до Псла відпочивати. Хлопці на велосипедах, Гриша — мопедом. Сидить на ньому, аж страшно дивитися. Голова і сідниця навпроти сідла, а тулово, наче лук, дугою вигнуте. Біля Псла трапилась халепа. Зібрались додому їхати, а мопед не заводиться.
— Ти його й не заведеш, — каже Володя. Тросик газу обірвався. — Давай витягнемо заслінку і попхнем.
— Витягай, к такій матері, — командує Гриша.
Гриша всівсь на мопед, широко розставив ноги, жде, коли будуть попихати. Мотор ухватив, попер Гришу мимо санаторію. Як він увернувся на перехресті доріг в Багачці на такій швидкості та ще й з гори, одному Богу звісно. Виніс Гришу мопед, наче вихор, до розвилки. А там на розвилці Дмитрів Мишко. Одна дорога на Миргород, друга – на Байрак. І де вже той автоінспектор в лихої години взявся? Чорти його піднесли. Дивиться, летить хтось, наче несамовитий, на мопеді скособочений від переляку й напруження.
— Ви його, товариш лейтенант, не спиняйте, а то буде нещастя. Я його знаю, то Гриша, — попереджує Мишко.
Варто Гришу зненацька гукнути, як він становиться наче загіпнотизований, його руки вже в той бік і вернутимуть. І то вже хоч тікай, хоч ні, буде їхати, наче прив’язаний, поки не зіб’є або сам не впаде.
Їхали якось хлопці з Гришею в Багачці тротуаром мимо колонки, а там якраз бабуся воду брала.
— І куди вас лиха година та нещаслива несе? Дороги вам мало? Скоро вже по головах їздитимете!
Гриша здригнувся, глянув і поїхав. А бабуся й не туди, знай собі спокійнісінько відра на коромисло чіпляє. Спохопилася, та пізно. Хотіла втекти, а Гриша за нею. Ще невідомо для кого та година нещаслива. Гриша б і радий вбік звернути, та тільки тягне його до бабусі наче магнітом.
Наступної миті Гриша як піддав їй ті відра, тільки бренькнули, одне Гриші на голову, друге покотилось, зацокотіло по асфальту. Підплигуючи, потанцювало на дорогу коромисло, та тільки хрясь під машиною. Бабуся лежить під вербою, крекче, пополотніла наче стіна, а кульша вже так болить, що й не питай, як спечена.
Гриша лежить по другий бік тротуару, у велосипеді ногами заплутався, матюччя пре. Його й так не поймеш до пуття, що він каже, а з-під відра й поготів.
Автоінспектор не став слухати якогось там Мишка, підняв жезл.
Гриша як побачив ту смугасту палицю і прямо на неї попер. Автоінспектору взяти б та викинути її к лихій годині, так ні ж, в руках тримає, вірить у її магічну силу. Як йому, бідному, вдалося вислизнути з-під коліс, до цього часу залишається загадкою навіть для Гриші. Десь-таки завалялося чиєсь щастя, мо, жінчине, а, мо, дітей, бо такого не повинно було бути. Скільки разів хлопці пускали назустріч Гриші, як він велосипедом їде, колесо з воза. Виляє те колесо по дорозі, а Гриша синхронно рулем водить, і таки влучить, впаде, аж кавкне. Жодного разу не промахнувся. А тому й дивно, що автоінспектор залишився живим. Гриша тільки рулем його трохи зачепив, вискочив на узбіччя, перелетів торішній рів для довгоносиків і на повному газу залетів у пшеничне поле. Мчить полем, тільки колоски вгору летять, наче їх хто стриже. Нарешті мотор натужно, наче хотів проковтнути щось непомірно велике, заревів, щось тріснуло в ньому, кавкнуло і вмовкло. Тільки видно, як крутиться на узвишші задране догори, обплутане соломою переднє колесо.


67
Ще задовго до Нового року Параска влаштувалася працювати в їдальні поваром. Степан залишив технікум. Одружився. Марія перебралась у Байрак.
Слідом за Іваном напровесні захворіла і вмерла Матієнчиха.
— Щось у покійної тіло м’яке, не захолоняє, хтось із рідні помре до року, — гомоніли хуторяни.
— А який я їй родич, — почувши ту мову, обурювався Матвієнко.
На початку березня зовсім ще молодим, і п’ятдесяти не було, вмер Кисіль, відмовила нирка. Та ніхто дуже й не дивувався, вважай, ціле життя прохворів чоловік.
Перед самою смертю приснився Василеві сон. Наче впав він у яму, а там хмелю, хмелю. Та такий зелений увесь, тільки в’язатись почав. Довго він виплутувався з того хмелю і таки виплутався. Прокинувся, розказав сон матері.
— Ото виплутаєшся з хвороби, синок, — запевняла сина Біличка.
А ще через два дні Василь помер. Виплутався і з хвороби, і з життя. Бо хміль — то життя.
На сороковини прийшов пом’янути племінника й дядько Семен. Семен взагалі був маленький, а тепер і зовсім присів. Здалеку глянути, то й не скажеш, що то дядько, скоріш подумаєш: «І чиє воно ото хлоп’я чимчикує?» До того ж іще й хода швидка, як у підлітка. Оришка гризла Семена, щоб не впивався. Та Семен пив. Та й як було не пити. Хутір розвалювався, гинув просто на очах. Починаючи з осені, майже кожного місяця дві, три, а то й п’ять сімей переїздило з хутора в Байрак, в Багачку, в райцентр. Двори пустіли, заростали дрімучими бур’янами. Проходячи мимо спустілих подвір’їв, Семен або ж одвертався, або ж дивився під ноги. Ще рік тому чи не кожен запевняв, що не продасть корови, бо для чого тоді й жити. Та й як, коли їхні батьки і їхні діди мали корів? Тепер же восени Семен один-однісінький тягав корову вздовж стовпового, шукав обніжки, заготовляв сіно на зиму, а ті, хто збувся корови, забули, що й держали.
Першим одвів корову на базу Дмитро, за ним вервечкою потяглися інші. Старе життя, зв’язки, уподобання здавались тепер докучливими і надто обтяжливими. А тому Семенові, який день у день з рання і до пізна тягався з коровою, не гріх було й випити. Не зчувся, як і сп’янів. З ранку й ріски в роті не було. А як сп’янів, то забув, де він і є. Потягло Семена на співи.
Ой на го-рі та й женці жну-у-уть, — затягнув Семен на всю хату.
На нього зашуміли, зацикали, на якусь мить він розгубився, вмовк, довго куйовдив рукою сиву, майже білу потилицю, нарешті його очі проясніли, він знову заспівав:
Цві-і-те те-е-е-рен, цві-і-і-те терен,
Ще-е й цвіт о-о-о-опа-да-а-є.
— Цить! — Оришка сердито смикнула Семена за рукав. Семен заспівав ще дужче, ще голосніше. Оришка намагається затулити йому рота, але Семен пручається, тягне далі:
Хто-о-о з лю-бо-о-ов’ю не-е знає-є-ється,
Той го-о-оря не зна-а-а-є.
— Чи ти зовсім здурів. Перестань, щоб тобі заціпило. Ти на поминках, чи де?
— Завидки беруть. Тут ніхто не заспіває так, як я, — не звертаючи на Оришку ніякої уваги, похваляється Семен.
Та чи ти сказився? — лається Оришка. — Від людей стидно.
— Стидно, як видно, — відказує на те Семен і тягне далі, аж луна хутором розходиться.
Біличка зиркає на Семена, мовчить. Хтось додумався налити Семенові чарку. На деякий час Семен вгамовується, включається в загальну розмову про царство небесне, про померлих, про грішну душу, а потім знову вертається до попередньої мови.
— Се-ме-е-не, пішли вже додому. Он Катька з Сашком приї-ї-хали.
— Приїхали? Де? — Семен підхоплюється, накидає наопашки кожуха. Вибігає надвір. Оришка ледве встигає за ним.
Ой на го-о-рі та й женці жну-у-уть.
А попід горо-о-ою, яром, долиною, козаки йду-у-уть, — тягне Семен.
— Тобі б тіки співа-а-ти. Корови нема й ду-у-умки па-а-асти, чи тільки мені одній з тією коровою тяга-а-атись, а тобі тільки молоко пи-и-и-ти? — зудить Оришка, хоч за все життя корови не пасла жодного разу, а зараз тим більше. Квітка стояла прив’язана до ясел, ремиґала. Трава тільки проклюнулась — курка й та не вщипне.
Та в Семена до того були забиті памороки, що він ніяк не міг второпати, яка зараз пора року.
— Ви вже, люди добрі, звиняйте, і на Семена уніманія дуже не беріть, закусюйте на здоровля. Отакечки. А померлим царство небесне. Хай їм там земля пухом, — приказує Біличка.
Люди мовчки кивають головами. Воно й справді в Семена життя не мед, то дочки, то кляте переселення. Не довго й звихнутися.
Тієї весни віджила свій вік і Ладимариха, Гришина мати.
Після смерті матері Гриша сумував недовго. Правда, як опускали труну, пустив сльозу, матюкнувся на свою нещасливу долю та й пішов додому в пусту хату.
Тепер уже ніхто не виглядатиме Гришу з храму. Лежатиме на клину біля бригади, а губатий Петро, Гнатів зять, на мотоциклі гасатиме біля самісінької голови, тільки й того, що на вуха не наїжджатиме.
Підганяючи двері в новій, купленій в Байраку хаті, копошивсь Матвієнко. Якраз на осінні свята прийшов до нього Микола.
— Мабуть, сьогодні вже робити не буду, віддихну, он уже і в Москві празник, — сказав Петро і сів до столу.
Микола не встиг відсвяткувати, як з двору кричать:
— Петра вбили! Вчора в хуторі найшли.


68
Петро Матієнко загинув, можна сказати, при дещо загадкових обставинах. Поїхав чогось у хутір на старе своє дворище і назад не повернувся.
В останній рік свого життя в хуторі до Петра часто заїздили молоді хлопці, переважно дачники за свіжим медом, привозили півлітра, наливали й Петрові.
Петро випивав, хвалився:
— Я б хлопці не одну таку машину купив, як оце у вас, хро-хро, та тільки вона мені вже не нужна.
— Не брешіть, де б вони у вас ті гроші взялися, — не вірив старший, Сергій.
— А мед, хро-хро! — недовірливий і підозрілий Матієнко , розуміючи, що бовкнув зайве, вмовкав.
— Та скільки на тім меду того навару? — під’юджував Сергій.
— Скільки б не було, весь мій, — закривався наче равлик Петро і більше про гроші ні слова.
Тільки хлопці дарма часу не гаяли, довідались, що в колективізацію Петро нахапався у людей чимало золота, а тому більше не заводили з Матієнком розмов про гроші і той заспокоївся.
В той вечір ще завидна приїхали хлопці в гості до Петра, постукали у вікно.
— Хто там, хро-хро?
— Це я, Сергій, відкривайте. Півлітра є, а закусити нічим.
Петро подивився на годинника,ще не пізно, та й сонце он ще не зайшло. До того ж ні грошей, ні золота давно вже тут не було. Все, що було, в тому числі і золото, давно перекочувало на нове подвір’я. Петро подумав, повагався і впустив. Поки випили, закусили, зайшло сонце, почало темніти. Увімкнули світло, приготувались налити по другій. Тільки розлили по склянках, погасло світло, довелось світити ліхтариком.
— Це, хро-хро, давно такого не було, — не на жарт злякався Матієнко, але знаку не подав. Випили, майже, в темряві, закусили.
— Ну, а тепер, діду, показуй де твої гроші, золото? — жартома і водночас грізно наказав Сергій.
У Матієнка й серце отерпло, наче передчуття якесь,мабуть, зрозумів — це кінець. Світло вони теж вимкнули, більше нікому, щоб ніхто й на поріг не вийшов. Та й кому вже тут виходити. У хуторі суцільна темрява. Матієнко хотів встати й не зміг. Ноги не корилися йому.
— Не треба вставати,— жестом зупинив його Сергій. — Кажи де, ми самі візьмемо.
Двоє Сергійових напарників стоять поруч, один з лопатою, другий з ножем. Матієнко як побачив те, мало не втратив свідомість: один заріже, другий закопає.
— Немає в мене, хро-хро, - то я пожартував, — прийшовши до тями, пробелькотів Петро.
— Цей номер у нас не пройде. Славко, знімай з нього сорочку. Славко кинувся виконувати наказ. За якусь мить Петро сидів за столом роздітий до пояса.
— Ну а тепер здирайте з нього шкуру, доки не признається. Нестерпний біль тривав,здавалося,вічність,доки Петро не втратив свідомість. А коли знову прийшов у себе, то побачив спущену з грудей мало не від шиї до живота смужку шкіри шириною в три пальці. Понівечене тіло пекло, наче на вогні, сочилася кров.
— Он там, закопано в дворі, — втрачаючи свідомість, пробелькотів Петро. Йому дали понюхати нашатирного спирту.
— Пішли надвір. Крикнеш, вб’ємо.
Вийшли, стали копати, куди вказував Петро. Вкопалися на півметра, немає нічого.
— Набрехав? Пішли в хату.
— Та ні, я в темряві помилився, копайте отут, — благає Петро, аби тільки відтягти катування.
Запрацювали лопати.
Але й там нічого не знайшли.
Петра завели в хату, спустили ще одну стрічку шкіри на спині. Після цього викопали пару ям і знов тортури.
Знайшли Петра в дворі наступного дня геть усього синього, на спині і грудях звисало шість спущених до самого пояса стрічок шкіри. Рот і обличчя спотворені стражданням. Увесь город, долівка, скопані. Видно, щоб подовжити життя, не піддавати себе тортурам, Петро вже навмання вказував, де треба копати, аби хоч на мить відтягти катування і муки. А як стали спускати з грудей сьому стрічку, серце Петра не витримало.
Тільки відсвітили Петрові сороковини, як померла дочка Наталка. Син Сашко якраз був на військових зборах, і подвір’я геть зовсім спустіло. Тільки собака Валет лишився. Кілька днів тоскно завивав, потім кудись забіг.
Манька Ригірша стояла біля Наталчиної труни, плакала. Хоч і хворіла Наталка давно, але смерть її була все ж таки несподіваною. Манька була вражена: як-не-як, а скільки прожити разом в хуторі. Та й в Байраку їх хати були поруч, а тому Манька товаришувала з Наталкою. В хуторі було з ким товаришувати, а тут в Байраку на Горі виявилось, що Наталка чи не найближча людина, мало не подруга.
— Померли, як за руки побралися, — гомоніли люди.
— Мабуть, і награбоване золото пропало. Відкопали злодії.
Стали забивати віко труни. Недружний перестук молотків.
— Все тобі прощаю, Наталко, хай і Бог простить, — тихо сказала Манька. І згадалося: в їх хату зігнали всіх розкуркулених. Йдуть люди в хату, і як саме найдорожче ікони й образи несуть. Багато нанесли. Всі стіни завішані, ще й на покутті в стоси складено. Остап, Сидір, Матієнко й Петро Грабарка вигнали всіх із хати, залишили тільки дідуся. Люди стоять на промежку. Весна рання, навкруги краса, не передати: верби, лози, садки зеленіють. З озера в озеро вода тече, з осокою розмовляє. Коли це з димаря дим повалив.
— Піди, Манько, ти найменша, тебе може на займуть, подивись, що вони там роблять? Чи не одежу останню палять? — каже Секлета.
Підбігла, глянула в вікно і мало не впала: дідусь лежить на долівці, з кутика рота кров в солому шелестить. Матієнко плигає з скрині дідусеві на груди, а Остап принесені людьми ікони в піч кидає. Увечері дідусь померли. Побігли до Матієнка. Без Матієнка ховати не можна. Вкинули дідуся в яму з під сохи й загорнули. Ні слави, ні пам’яті. Згодом там кущ шипшини виріс. Матієнко вмер у дідусевому кожусі.
Після війни Матієнко весь час погрожував виселити їх з хати. А потім вже, як Артем народився, і зовсім життя не стало. Приведе, було, пару волів до хати, прив’яже між кленками, і хоч вези буряки на станцію, хоч — ні, твоя справа. А надворі вже сніг ліг. Не повезеш, в тюрмі сидітимеш. Бере Манька воли й їде на плантацію, накидає на сани центнерів п’ять буряків і везе.
Цоб-цобе, а до Гоголівської не близький світ, більше п’ятнадцяти кілометрів, їде було й плаче всю дорогу. А Артем удома кричить, цицьки ніяк не діждеться, аж поки не посиніє. І всю дорогу вчувається Маньці той крик.
Повернеться Манька десь опівночі, а Артема вже крик приспав. До молока, до цицьки, а молоко від сліз і переживань перегоріло. А згодом і зовсім пропало. Прийшлось відлучати від цицьки. Одна надія — на цукор. Місяць возила Манька буряки в Гоголівську, щось дадуть, а Наталка, царство їй небесне, обліковцем була, й дня не записала. І грамини цукру не дали. Люди одержували цукор, а Маньці нічого.
— Хоч би трохи дали, щоб Артемові було з чого «куклу» зв’язати, — бідкалась Манька.
— Якби возила, то записали б, — каже Наталка і йде геть.
Звичайно, покійна б до такого не додумалась, батько направив. Господи, скільки він тільки людям зла вчинив!
Після того, як поховали дідуся Василя в ямі з-під сохи, пішла мати робити до людей за шматок хліба. Шпарує, маже, білить, пере. Заробить і їм принесе. Від брудної роботи на пальці утворилася виразка, потім чиряк скочив. Матієнко взнав, що мати в Грянчисі працює, вдвох з Остапом привели в хутір, почали бити. Б’ють та допитуються: «Де золото?» Як вони з Галькою й Мар’єю тільки просили, щоб не били матір. А вони візьмуть акацієву хворостину і гонять їх. Потім побачили у матері на пальці обручку, почали зривати. З розірваного чиряка тече сукровиця. Мати плаче, а вони взяли ціпки і знову б’ють. Вповзла мати в хату ледве жива.
— Ой пече, мене, діточки, кругом, ой, пече!
Кинулися до неї втрьох: «Мамо, мамочко, що з вами?» А матері вже зовсім погано, хоче озватися і не може, тільки губами ворушить. Налякані, побігли гукати на допомогу людей, повернулися, а мати вже спала.
А тим часом труну з Наталкою опустили в яму. Хтось заплакав: «Весь вік прожило одне, без чоловіка».
— Спасибі Богу, що хоч сина виростила, на ноги поставила.
І знову згадалося Маньці. Прийшла Наталка до них вже хвора й питає:
— Миколо, в тебе мотоцикл на ходу?
— Не ходу, а що?
— Поїхали, спасибі тобі, Сашка пошукаємо. Пішов десь на вулицю ще ввечері до дівчат, скоро ранок, а його немає.
«Так і зотліло, бідне, на ходу. — Манька повернулася до образів, перехрестилася. — Господи, прости її за все. Вона, бідна, й не винна, що в неї такий батько був, — помовчала, подумки додала, — Все тобі, Наталко, прощаю, аби тільки виздоровіла. Щоб хлопцеві мати була».
Серце стислося, жалко було Наталку в ту мить, як сестру.
— Поїдь, Миколо, уваж. Одно, як свічка, бідне, — сказала, витираючи очі.
І ось тіло Наталки спущене в яму. Інші почуття долають душу Маньки.
— Царство тобі небесне, земля пухом, — в яму летить груддя. Манька теж розтуляє долоню.
— Все тобі прощаю, — тихо сказала Манька. — Скільки я просила тобі в Бога здоров’я, а воно, бач, не по-нашому вийшло, а по-Божому. Хоч ти й не винувата, що батько твій катюга був. Батьки нами не порадувались, а ти сином. Тільки на ноги зіп’явся й померла.

69
Семен з Оришкою перезимували благополучно. Оришка майже цілу зиму жила в Миргороді у дочки й зятя. Семен у Миргород їхати не захотів.
З приходом весни подвір’я зазеленіло, проклюнулось травою, зацвів садок, загули бджоли. Семен, як і раніше, пас уздовж стовпового корову, ходив по грейдеру, вицьвохкував батогом, співав. Навколо подвір’я метушились, гули трактори. Оришка з дочкою наполягали, щоб Семен кидав хутір, переїздив у місто. Та Семен не зважав на ту мову.
Степан тим часом розлучився.
— Ото не треба було женитися, поки батькові рік не вийшов. Одсвітили б год, тоді й женись. А то в батька ще й ноги не захололи, а він свайбу. Я зразу казала, що життя не буде. Ти хоч, Параско, не задумай молодіти, — повчала Біличка.
Матвієнкову хату розібрали, подвір’я розкидали, наче так і було. Біличка з весни переїхала в Байрак. Маленьким острівком серед поля бовваніло тільки подвір’я Семена.
Одного разу прокинувся він опівночі. І присниться отаке. Стоять вони з покійним Іваном Михайловичем на дорозі, біля Надеждиного городу, коли це стежкою Ладимариха йде. Поминула Ригорів город, леваду, Біличчин двір і через осики прямує до кладовища. А кроків за десять за нею плентається Гриша.
— Гришо, куди ти? — гукнув Семен.
Та Гриша навіть не оглянувся. Мабуть, не розчув, бо було далеко.
«Коли б чого з Гришею не сталось»,— подумав Семен. А проте, що там з ним буде? Він хлопець здоровий, десятьох переживе. Хіба, мо, випив, заснув, одежа зайнялась.
А через три дні Гриша втопився в Чортовій ямі. З осені Гриша глядів у лузі телят. В землянці й спав, аж доки й сніги не впали. Не звикати. Переходячи по хиткому порому на другий берег Псла до телят, не втримався, потрапив у вир. Метрів за тисячу вниз по течії прибило його до берега. Знайшли його через тиждень. А до цього ніхто навіть і не кинувся.
Семен приїхав з похорону, ввійшов у хату, а воно і Оришка тут як тут.
— Ну, доки ти бу-у-деш ни-икати з коровою по шля-я-ху-у? Вмреш, ніхто й не взнає, — дорікнула чоловікові.
Семен нічого не сказав, мовчки взяв відро, пішов доїти.
За коровою Семен, і справді, ходив наче за дитиною. Тепер їх було двоє живих серед поля, він і вона. Він доїв її вже років з десять, з тих пір, як одного разу Оришка заявила:
— Се-ме-е-ене, ти б прода-а-в коро-о-ву, чи що. Я вже її не здою-у. Ру-у-ки боля-я-ть. А дійки такі тверді-і, такі тверді-і, наче кам’яні.
Після обід Оришка поїхала в Миргород.
А десь через тиждень Любка й Віктор взяли відпустку, приїхали машиною в хутір і майже силоміць забрали в Миргород і Семена. За місяць звикне на новому місці, можна буде й корову продати.
Він утік через два дні. Виспівуючи, Семен спускався з бригадської гори. Любка й Віктор забирали його ще кілька разів. Потім махнули рукою. Як хоче, так хай і живе. Може йому влітку в хуторі й краще, ніж у тому вонючому місті. Семен згодився переселитися в місто тільки після того, як видасть заміж найстаршу дочку Гальку. .А це значить, що ніколи. Так сам собі загадав, щоб одв’язли і залишили в спокої. Та путі Господні, як кажуть, несповідимі. Ще й літо не минуло, а галька об’явила, що виходить заміж. Виходила за вдівця на трьох дітей, як-то кажуть, хоч за старця, аби в дівках не зостаться.
— Хочу, щоб дочка йшла заміж зі свого подвір’я, — сказав Оришці Семен. Вона згодилась. Правда за умови, що Семен зразу ж після весілля перебереться в Миргород, до середульшої дочки Любки. Семен обіцяв.
А в хуторі й справді, простір. Ні тобі транспорту. Ні міліції. Гуляй, скільки душа забажає.
Семем як випив, так і поліз цілуватися. Цілувався з усіма підряд.
— Семе-е-не, ну, що ти ото ро-о-биш? — вмовляє Оришка. — Старий, гидки-и-й. Може, кому й одворо-о-тно.
Та Семен не зветрає на Оришку ніякої уваги.
Нарешті всі вийшли на подвір’я, стали танцювати, співати. Семен теж заспівав.
Потім відшукав десь рядняні половики, перекинув їх через плече, наче ризи, дістав кадило, розвів у ньому вогонь, пішов на кладовище. Ходить поміж гробків, спотикається об трухляві хрести, співа молитов, розмахує кадилом, а дітлахи слідом бігають, підспівують, сміються. Здійснилося найзаповітніше бажання Семена: остання найстарша дочка виходить заміж.
— Ану, киш відціль! — Семен повертається в усі боки, ще ширше розмахує кадилом. Діти розбігаються, потім знову йдуть до Семена. Оришка з дочками, як побачили, вжахнулись:
— Зовсім розум втратив!
— Он дивись, Семен одів простьолки, похорон по комусь править, — каже Володя Артемові.
— А й справді, ще й кадилом розмахує. Здрастуйте, дядьку Семене!
Та він ніби й не чує, править похорон далі. Чи то по собі, чи, мо, по хутору, чи по обом зразу. Бо тільки вмре він, зникне й хутір.
Хлопці зупинились біля бабусиного горбка, постояли хвилину мовчки й пішли в хутір.
До весілля Семен ще тримався, а як справив свій батьківський обов’язок, видав заміж останню дочку, так і зліг.
Восени Любка приїхала в хутір до батька зла, роздратована, сказала:
— Тату, будемо продавати корову. Я з города за двадцять кілометрів не наїжджусь.
— Підожди трохи, мо, я ще оклигаю, сам одведу.
Днів через десять Семен вів попаски корову на базу, розмовляв, прощався: «Вибач, Лиско, ти ж знаєш, я не хотів, так вийшло».
Туди йшов — плакав і назад повертався — плакав.
Та другого дня Любка забрала батька в Миргород.
За тиждень зяті розібрали і стару, й нову хати. Дерево, яке можна було використати, позабирали собі, а яке ні, продали на дрова, а то й так повіддавали за горілку.
Семен сидів у теплій і чистій хаті, дивився у вікно, згадував свою рябу Лиску й плакав. Останнім часом він зовсім перестав співати, часто вискакував надвір, поривався їхати в хутір, але його ловили, повертали назад. Деякий час він сидів, щось думав, потім починав ходити по двору і, не знаходячи ніякої роботи рукам, зовсім занепадав духом. Він намагався бути корисним: робив то держак до лопати, то сокирище, але згодом бачив, що його праця марна, — ні те, ні інше не потрібне було в господарстві.
— Хоч би дров привезли. Наколов би, чи що, — скаржився він. — А то вже заметився в цій хаті.
— Сидіть уже, спочивайте в теплі та в добрі. Чи не наробилися за свій вік? У хаті газ, — невдоволено бурчала Любка.
— Газ, газ. А як візьме та скінчиться, тоді як буде? А у вас і сокири нема, нічим і дров нарубати.
Семен не міг всидіти на місці, весь час намагався щось зробити, допомогти і тільки заважав, викликав загальне невдоволення, замість вдячності чув жінчині та доччині вмовляння, нарікання, прокльони.
Декілька раз Семен втікав, та його вчасно ловили, вертали.
Того дня Любка повернулася з роботи раніше, загомоніла до матері:
— Дивлюсь я, тато вже наче звикли, не рвуться до роботи, затихли, вспокоїлись. А ви боялись, що не звикне.
— То ти, Любко? — запитав у дочки Семен. Почув-таки.
— Я. А що?
— Загостювався я, дочко. Ти, Оришко, як хочеш, сиди, а я, мабуть, буду збиратися додому. Щось душа не на місці. Ключ від хати в тебе чи, мо, й не замикала? — Семен пошукав у кишенях, полегшено зітхнув. — Слава Богу, в мене.
Він підвівся, пішов до дверей.
— Ну, куди ви, їй-бо? От товкучі, так товкучі. Там он хмара насуває. Дощ буде, гроза. Куди б ви йшли? — з докором сказала Любка.
— Додому, до хати.
— Який дім, яка хата? Ми ж її давно розібрали.
— Це в вас хати немає, а в мене є. Осьдечки ключ, бачите! — Семен витягнув з кишені й показав шнурок від ключа, наче боявся, що в нього його віднімуть.
— І що ви товчетесь, як головко в погребі? — невдоволено буркотіла Любка. — Куди ви підете, глупа ніч надворі! Сідайте он телевізора дивіться.
Гуртом Семена всадовили на диван.
— Оце так, оце так. А Лиску хто ж напоїть? Хазяї, — бубонів Семен. — Та й й отава у дворі осталась не згребена. А надворі вже он дощ накрапа. Оришко, ти де граблі поділа? — метушився Семен. — Піду таки сінце згребу, намочить же.
— Се-ме-е-не, перестань, яка коро-о-ва, які граблі-і? Чи ти за-бу-ув? Ти ж сам і одвів Лиску на ба-а-зу. Вів — пла-а-акав і звідти йшов, пла-а-акав, — вмовляє Оришка.
Семен здивовано й наче з недовірою глянув на Оришку й Любку, потім на Віктора, всміхнувся.
— Та я ж її ще вчора на шляху пас. Чи ви насміхаєтесь? — десь на дні Семенових очей ворухнувся сумнів і погас. — Ні, ти щось наплутала. Не водив я Лиску на базу. Телицю водив, а Лиску ні. І не плакав я. Чого б мені плакати? — і на доказ своїх слів засміявся.
— Семене, перестань,охоло-о-нь тро-о-хи, завтра й пі-і-деш, сьогодні вже й автобуси, мать, перейшли. Ох, Господи, зовсім звихнувся, — зітхнула Оришка.
— Е, Семен колись був справжній хазяїн, — хвалив сам себе. — А тут Семен, хто? — питав себе і сам же відповідав. — Ніхто!
Семен починав мугикати щось сумне, нерозбірливе. В хаті він давно вже нічого не чіпав, відучили. Всюди килими, поліровка. Від сходу й до заходу сонця товкся в дворі.
Семен умовк і зручніше вмостився на дивані. Незчувся, коли й заснув.
Прокинувся опівночі. За вікном шелестів дощ. Тихенько, щоб нікого не розбудити, встав, одягнувся, взув чоботи, накинув брезентовий плащ з башликом, вийшов на вулицю.
— Отакий дощ періщить, а Лиска стоїть ненапоєна. Оце хазяї?!
Семен побачив під ринвою повне відро, вилив з нього воду і, хлюпаючи багнюкою, пішов до дороги.
— Казав же, треба було йти раніше, як автобуси ходили, — відчиняючи хвіртку, розмовляв сам до себе. — Нічого, до ранку дійду.
Семен оглянувся, тихо причинив хвіртку.
Ішов довго. Інколи йому вчувалось: десь поруч реве його Лиска. Семен радів, наче дитина, наддавав ходи, але радість була передчасна. Знайомого повороту на хутір все не було й не було. А він усе поспішав, аж цокотіло порожнє відро.
Аж ось і знайоме перехрестя, клин, бригадська гора. Десь далеко вчувається Семенові: часто й бентежно реве його Лиска.
— Підожди т-трохи, зараз напою, — каже Семен і пускається бігти…
Знайшли його вранці. Закляклий Семен лежав у траві біля колодязя. В правій руці тримав відро з водою, ліва була випростана. В розчепірених пальцях під нігтями набилось повно землі. Оришка хотіла забрати в мертвого відро, але пальці вже задубіли й не розчепилися. Тоді зять Віктор нахилив відро, вилив воду так, щоб вона не потекла під мертвого. І між долонею і пальцями обережно просунув дужку відра. Руки в Віктора помітно тремтіли, порожнє відро вирвалось з неслухняних рук. Воно брязнулось об землю, покотилося в густий спориш, і його сумний дзвін довго плив над спустілим хутором.


70
Артем і Володя, зібравшись удома, вирішили провідати Коломійців. Пішли навпростець, манівцями.
Не доходячи до Човнового, забрели в Маляренків. В хуторі, видно, когось ховали, до кладовища тягнулась похоронна процесія. Видно, Семен помер.
Наблизились до крайньої хати, ввійшли у двір. Старий і немічний лежав біля будки собака і навіть мух, що повзали по вологому носі, не ганяв. Забачивши хлопців, все-таки гавкнув. І раптом зіщулився, впав на передні лапи, став лащитись, валятися в траві, жалібно заскавучав. Очі його волого блищали. От він і знайшов двох із тих трьох, кого так довго і безнадійно шукав впродовж років.
Володя й Артем на мить розгубилися, а він переводив жвавий, осмислений погляд з одного на другого, лащився, віддано й захоплено заглядав у очі.
— Та це ж Мухтар, ти дивись, живий, — вигукнув Володя, — А ми думали, він пропав, а він нівроку. Мухтар, до мене!
Вони гладили його густу, зваляну, кошлату шерсть, приказували: «Мухтар! Наш Мухтар». Собака радісно скавулів, і його вологі очі блищали від сліз. В цей час на порозі з’явилась стара. Вона оторопіло дивилась на хлопців. Нарешті зійшла з підташок, суворо запитала:
— Вам кого?
— Попити не знайдеться?
— Он в колодязі.
Стара шаснула в сіни й тут же повернулася з кухлем.
— Спасибі, гарна вода, — сказав Артем.
— Богу дякуйте, — стара зміряла обох суворим, допитливим поглядом. — Ну, а тепер ідіть геть, мені ніколи. Сірко, марш у будку.
Мухтар неохоче скорився, поліз у будку.
Стара все зрозуміла, але твердо вирішила ні за що не віддавати собаки.
— Давай заберем, — наче здогадавшись про Мухтареву тугу, запропонував Володя.
— Навіщо. Їх тепер залишилось двоє старих серед поля — він і вона. Нехай доживають. Та й куди? Ні ти, ні я в Байраку жити не будемо.
На промежку Артем і Володя оглянулись. Мухтар знову стояв біля будки, тоскно дивився їм вслід і плакав. Ті, кого він так довго шукав, назавжди полишали його, старого і немічного, зраджували, як це завжди робили з ним люди. Та він був щасливий, що знайшов їх — вірне Мухтареве серце не могло збагнути людської зради.


ЕПІЛОГ
Пройшли роки. У в’язниці помер Степан Ригір, а його дружина Харитина скінчила свої дні у божевільні. Так і не дочекавшись у гості дочки Мар’ї, відійшов у вічність Йосип Грабарка. А Іван-Іва Болтушкін-Ряднинка-Гамазур-Чередник залишився під кінець один і тихо помер. Жодна з числених жінок, так, як ніхто і з дітей, на Іванів похорон не приїхали.
Трагічно склалась доля Захарієвого роду, його безпутної дочки Ганни і онука Антона, правнуків. Скільки він, бідний, сліз виплакав за матір’ю, починаючи з дитинства. Нелегкою була сирітська доля без батька, при живій матері. Тільки й радості було, що дідусь та нерідна баба Мокрина. І в тієї серце не витримувало. Виріс Антон гарним, вродливим. Жінки, дівчата, молодиці так і липли до нього. Не встояв Антон, загуляв. А де гульки, там і горілка. Дружина Варка, вірна, але негарна, підсліпувата, погрожувала отруїти Антона, та все марно. Антон і вухом її не вів. Підростало двоє діток. Син Артур — вилитий Антон і дочка Ярина, жива бідова, але невиразна, вродою схожа на матір. Ще Антонові сорок не виповнилось, а син уже одружився, привів невісткою дочку Цилюрика, гарну, але ліниву, порочну. Через кілька років, після смерті Захарка приїхала з Сибіру до єдиного сина Антона Ганна, та Антон не захотів визнавати її за матір. Не довго гостювала Ганна в Антона, зібралась і поїхала назад до Сибіру. Там через півроку і померла в гуртожитку. А через півтора року навесні спіткала смерть і Антона. Він лежав у власному, своїми руками збудованому будинку і помирав від раку, невтішно плакав, жалівся хрещеній Маньці Ригір:
— Це мені за гріх, що матір не прийняв.
А надворі, як колись в 37-у, коли батько Маньки, Микола сидів у Миргородській в’язниці, буяла весна, на всі лади витьохкував соловейко, пінились в білім, розовім цвіті сади.
Не встигли поховати Антона, як трапилось ще одне нещастя. Вийшла вісімнадцятирічна Ярина на шлях, зупинила перед Косогором машину «жигулі», щоб їхати в Миргород на роботу. А через триста метрів, на косогорі, ті «жигулі» під’їхали під Краз.
На Петра поховали Ярину, а 9 вересня двоє друзів, запросили Артура ловити рибу в ставку біля Мисківщини, а наступного дня вранці привезли Артура бортовою машиною мертвого. Сказали, що Артур плигнув у холодну воду і втопився, схопила судорога. А води там не більш ніж під руки. До того ж в легенях Артура лікарі не виявили й каплі води. Значить, у воду він потрапив уже мертвим, а може й не був у ній. Грянчишани згодом пробалакали, що пізно ввечері чули відчайдушний крик: «Людоньки, порятуйте! Чуєте, люди-и-и-и!» Ніхто не порятував. Вбили. А потім один із вбивць, по професії ветлікар, котрий і раніше часто, мало не щодня, навідувався до Артура, лікував то порося, то теля, то кролів, одружився на Артуровій вдові Інні, і став жити в Антоновій хаті. Як потім виявилось, він ще в школі любив Інну і потім, затесавшись у друзі, заволодів нею і усунув з дороги Артура. Дружина Антона, Варка, синя почорніла від горя, ходить по Багачці. Не легко жити під одним дахом з катом сина, а що поробиш? Хотіла вигнати і облишила. Виженеш убивцю, піде й Інна, а разом з нею і троє маленьких онуків, все, що лишилось від сина. Десь через рік чи два так воно й трапилось.

16.11.1983 — 26.03.1984 р.р.


<< НА ПЕРШУ