1
У травні 1945 року скінчилась війна. Життя увіходило в звичну колію. Країна відсалютувала день Перемоги і без перерви, без перепочинку заходилася залічувати нанесені війною рани.
Але їх було так багато і були вони такими великими і значними, що ніхто не знав, за що й хапатися. Та, мабуть, найглибші, найболючіші рани війна полишила в душах людей.
Війна скінчилася. Люди саджали, косили, молотили, копали, ткали, вибілювали на левадах полотно. Гоїлись навіть на землі рубці та рани. І тільки в серцях людей вони полишаться до скону, передадуться в інше покоління, бо той, хто виріс без батька й матері, та ба, навіть без діда чи дядька, а тільки чув про них, бачив на пожовклій карточці, ніколи не забуде про війну і про заподіяне нею лихо. Переорють траншеї, зрівняються з землею окопи, та сльози батьків, бабусь, дідусів будуть снитися ще хтозна й доки.
Вигнані війною з міст в села, люди знов потягнулися в міста. Залічував, зализував свої рани й хутір Коломійців, вставав з руїн, з пожарищ, вилазив з землянок.
Ішов рік, минав другий, а хутір все будувався. Після війни люди хотіли жити гарно, весело, щасливо. Чи не кожен вважав, що заслужив таке життя після стількох втрат, нещасть і поневірянь.
Рубалися саджені прадідами і прапрадідами дерева, старі, віковічні. Будувалися хати. Не хати, хатинки: під соломою, чаканом, осокою, очеретом. Ніхто не жалів пам’яті пращурів, її витіснила пам’ять полеглих.
Більшість із тих, хто пішов з хутора на війну, не повернулась, загинула. В кожній хаті плач, сум, розпач. Від сліз у вдів і матерів вицвітали очі. З часом плач поступово стихав, душа шкарубла, становилась дубленою, але те тільки так здавалося. Варто було згадати, пом’янути загиблого, як сльози знову встеляли зір.
Усі в хуторі запам’ятали останній день війни. Ідуть діти в школу, а назустріч їм Олена Ригір з залізною заслінкою. Качалкою в неї, наче в бубон б’є.
— Не йдіть, діти в школу, сьогодні війна скінчилась.
Тільки передчасною, недовгою була її радість. Не повернувся син Іван з війни. Виглядає тепер уже баба Олена, бо шістдесят недавно сповнилось, свого сина, вже й очі від чекання та сліз вилиняли. Якби живий був, давно б уже звістку дав. Навіть сліпий додому прибився б. Та й похоронна ще з сорок третього десь у сундуці лежить на дні, і чорнило на ній вицвіло.
За три роки можна було всі жданики поїсти, та чекати для баби Олени означало ще й жити. Дістане баба Олена з сундука сірий папірець, покрутить його в шкарубких пальцях і покладе назад, дякувати Богу, читати не вміє. “Всяке в житті трапляється, мо, в плін попав або боїться повертатися. Іван зроду такий”, — думає баба Олена і знову йде до Дмитра.
— Ми з Іваном в одному окопі були, — вкотре розповідає Дмитро. А проклятий германець лупить і лупить по передовій, світу білого не видно. Не поймеш чи день, чи ніч, земля горить.
— Оце нам, мабуть, тут і все, — каже Іван. — Гилка.
— І тільки він це проказав, мене в руку й поранило. Став я відповзати в тил до санбату, а Іван зостався в окопі. “Ну, прощавай,” — тільки й успів сказати. Більше я його не бачив.
— А може, ти, Дмитре, не признаєшся? Може, бачив, як його вбило?
Дмитро відводить погляд убік, дивиться кудись в небо поверх дерев.
— Ні, бабо, не бачив. Якби бачив, сказав би. Хіба мені важко?
— А як ти думаєш, де він?
— Трудно сказати. Там, кажуть, така бойня була, що в Дніпрі вода червона текла від крові. Може й, безвісти пропав,— зітхає Дмитро. Безвісти,— це ще не значить вбитий. На мене он похоронка приходила, а я, бачите, живий, — закурюючи, гигикнув Дмитро.
Олена прибігла додому радісна, збуджена, помолоділа, попросила Миколу почитати їй похоронну.
Невдоволено сопучи, Микола витяг з сундука сірий папірець, прочитав: «Ваш син Ригір Іван пропав безвісти, в боях при форсуванні Дніпра, поблизу райцентра Семенівка. Командир підрозділу— Густодим Степан».
«Безвісти, безвісти, — рожевіючи, шепоче Олена. Правду казала ворожка: “Повернеться ваш син з чужого краю далекою дорогою в Великий піст. В тяжкому полоні він. Житя, життя. Бач і Степана вбито, хоч і командир».
І стала Олена чекати посту. Жваво моталася по хаті, тіпала на терниці мочені коноплі, взявшись за крайок, м’яла, затверділими від ходьби босоніж п’ятами, прядиво, пряла, мотала на моташки півмітки, тільки мотовило гуло в руках, рахувала пасма, чисниці.
Від м’яття і пряжі шкіра на підошвах і пальцях рук стала тонка й ніжна, наче цигарковий папір.
— Ти ба, як попиросна бумага,— дивувалась Олена і, зачувши, що в хуторі знов об’явилась ворожка, потай від невістки ховала в заполу кусень сала, пару балабух, бігла почути, що скаже вона. Ворожка говорила те ж саме, що й попередня: “Повернеться ваш син дальньою дорогою.” Тільки в строках бувало розбіжаться. Та хіба це так важливо? Головне, що живий, що повернеться, а там вона вже зачекає, не поспіх, більше ждала. Інколи в Олени закрадувався сумнів. Ворожка, як могла, переконувала стару, що говорить правду, а якщо та сумнівається, то вона може й переворожити, може, й справді карта не так упала. Тільки для цього потрібна додаткова плата.
В перші післявоєнні роки, а особливо в голодний сорок шостий, сотні ворожок ходили по хуторах, виманювали в людей останні гроші, сало, хліб. Жодної не пропустила Олена. Одну аж на шляху наздогнала. До чого вже скупа була, а збігала додому за добрячим куснем сала. Для себе, для своїх дітей, внуків пожаліла б, а для ворожки вибрала здоровенний, товщиною в долоню і, ховаючи під полу, мерщій до Густодимової Марії, а то ще піде. Де ти її потім знайдеш? А вона й справді пішла. Наздогнала аж на стовповому.Вісті були втішними.
— Ще б пак! Он який кусень! — сердилась Манька. Зразу після війни вони жили з Миколою в діда Івана.
І правда, чим більший був шматок сала, тим втішнішими були вісті. Та баба Олена і це пояснювала своєрідно, з вигодою для себе. Мовляв, за так в твою сторону ніхто й не плюне, а не те що балакати. А якщо й скаже, то навмисне набреше. А тому, якщо хочеш, щоб все було гаразд, треба добре заплатити. А так хто тобі буде старатись, ламати голову. І хоч побоювалась невістки, платила справно. Добре, що в Великий піст до бочки з салом не заглядали. В перші роки по війні хуторяни придержувались посту. Їсти було не густо, то чому б при нагоді й не попостувати, не заощадити. До того ж, ще й побоювались. Є Бог чи немає, ніхто не знає? Це так більшовики кажуть, що немає, а там хто його знає?! Прогнівиш Бога, а він візьме й скарає: не поверне сина чи чоловіка з полону. Скільки їх таких по селах і хуторах? На Дмитра теж он прийшла похоронна, а він взяв і повернувся. Вже й одплакали, панахиду одслужили в церкві, а воно бач як? Якщо в людини є щастя, то воно і в попелі не заваляється. Вже й коржики поїли, а він тут як тут. Чому б і Іванові не повернутися? В одному пеклі з Дмитром були, навіть в одному окопі сиділи. Та минав один піст, наступав інший, а Іван все не повертався.
На Великдень заглянула Манька в діжку з салом і руки опустились. Бодня була пуста-пустісінька. На дні валялись одні шкуратки. Остовпівши від подиву, Манька сплеснула в долоні. Зозла викидала ті шкуратки, вигребла сіль, накинулась на свекруху.
— Оце так-так! Чим же я тепер борщ засмажуватиму, дитину годуватиму? В мене ж і так молоко пропало, — і гірко, невтішно заплакала.
— Ач як Артема жалко. А в мене хіба не син був?
— Та хіба ж вони вам його вернуть ті ворожки? Все сало вимантачили ще й гроші вициганять. Та хоч би муркнули, а то мовчки. Хто ж думав, що в хаті домашній злодій завівся? Від домашнього вора немає запора. Та лучче б я його собаці викидала!
Манька плакала, а в баби Олени наче полуда з очей зійшла. “А й справді, ворожки найчастіше з’являлися в піст, коли сало було не в ходу. Та й різні поміж ними траплялися. На тім тижні одна ходила. Тільки й того, що в циганське одягнена — така вже білява та гарна, їй-бо наша”. На якусь мить свекрусі стало жалко невістки, та вона не наважувалась її заспокоювати: ще дужче розплачеться.
— Ні, Манько, не кажи. Ні одна не сказала, що Іван вбитий, всі кажуть, що живий.
— Ще б пак! Скільки сала виносити. Боже й Боже, а в мене, як на гріх, молоко пропало. Та й сама я геть уся висохла, йду й від вітру хитаюсь. Чим тепер сина годувати буду? Та й де воно в біса те молоко візьметься, як живеш впроголодь, вовка б з’їв.


2
Зразу після війни з продовольстволм і одежею було дуже скрутно. В одну із неділь хуторяни зібралися і поїхали поїздом у Полтаву на базар. Хтось пробалакав, що там все набагато дешевше ніж у Миргороді. І хоч грошей у кождного не густо, зібралися, поїхали. Полтава вразила хуторян. Всюди розвалля, бідність, та базар працював. Там з рук можна було купити, що завгодно.
Іван Михайлович недорого купив штани і набрав матерії, щоб з свого шити рубашки, блузки. Поклав все те в кошовку, йде роздивляється довкруг. Гамазур непомітно витягнув матеріал, сховав під шинелею.
Семен, як завжди, зажалів грошей, не купив нічого. Ну, а Матвієнко, в того калитка добра, кожуха купив. Кожух довгий, пошитий метеликом, з фалдами і оборками. Примірив, роздивився. Хлопці-продавці згорнули кожуха, в щось замотали, запхнули в мішок, подають Петрові.
— Добрий кожух, хро-хро, — хвалиться Матвієнко.
— Це вже, Петре, на дорозі стовпчиком стоятимеш, не замерзнеш, — сміється Гамазур.
— То хро-хро, не твоє діло.
— Дмитро, дивись он яка баба йде, втдьох не обнімемо. Ото баба, таких у нас немає, — смієється Івн Михайлович.
—Дебела молодиця, тут і казати нічого, погоджується Дмитро.
—Переспати б зтакою, — прицмокує Іван.
— А я б, Іване, з такою не захотів, з худою краще, — лукаво всміхається Дмитро.
— Що ти там понімаєш, Дмитре, — не згоджується Іван.
Дмитро ще довго ходив по базару, видивлявс я порося. Порося купив не дорого, за півціни. Ще й подумав, оце звезло. Несе Дмитро те порося на плечах, а воно по спині бігає й гавкає.
— Та що це в чорта таке?Невже замість поросяти цуценя в мішок вкинули? Наче й дивився, а бач!
Дмитро зупинився, викинув к монахам те цуценя, воно й побігло. Придивився, мішок наче не його. Порося в його мішок кидали, сам бачив. Видно, підмінили, як гроші платив. Дмитро звернув мішок, кинув його під руку.
— Чорт з ним, з тим поросям, зате мішок добрий дали, — каже Дмитро.
На автобусній зупинці залізли в якийсь благенький, фанерний автобус. Матвієнко показав посвідчення інваліда війни. Ще досить молода жінка поступилась Петрові місцем.
Поки добиралися до Київського вокзалу, у Івана Михайловича штани поцупили. Іван кинувся тих штанів тільки на вокзалі. Довго ходив, шукав, думав, може де посіяв.
— От, йоп... — під кінець вилаявся Іван. Йоп — у Івана найкрутіша лайка.
При цих словах, кожен перебирав вузли, рився в котомці. Один лише Матвієнко сидить незворушно, тримає мішок з кожухом на колінах.
— А в мене махорку витягли, — забідкався Семен, швидко занишпорив по кишенях. — А в тебе, Петро?
— В мене, Семен, не витягнуть, — повагом каже Матвієнко.
— А що воно від тебе, Петре, наче від комбайна воняє? — сміється Гамазур.
— То, мать, з твоєї торби воняє. А з моєї воняти не буде, хро-хро.
— Та, ні, з моєї не воняє, на понюхай. — Гамазур відкрив брезентову сумку, ткнув під ніс Матвієнкові.
— А що то в тебе на колінах, — питає Семен.
— Кожух.
— Ану, покажи, а то я за махоркою бігав, не бачив.
— Невдобно розвертати. Нехай, як встанемо.
На вокзалі взяли білети, сіли в поїзд.
Незчулися, як доїхали до Гогольської. Семен, хоч і нетерплячий, в дорозі не нагадував Матвієнкові про кожуха, чекав, поки встануть.
— Ну, так покаж. Приїхали.
— Зараз, хро-хро, — Матвієнко поставив мішок на лаву, розвернув торбу. А там замість кожуха клапоть сукна в мазуті, яким паровози витирають. Отаке базарювання.

3
У Надежди по малому Ванькові світили сорок день. Напровесні, у Матвієнкової Надежди трапилось нещастя. Як завжди вранці, Надежда залишила в хаті сина Ванька, накинула на петлі дверей пробой (Тихона вже не було, завербувався на Донбас), і побігла в бригаду на наряд, примовляючи на ходу: “Старий бригадир, стара й ланкова”. Бігла підперезана платком на попереку, лопотіла своїм дурним язиком, маючи на увазі Петра Грабарку й Росєйку, який весь час терся біля бригадира, і ланкову Ганну Баламут, а попросту Срібниху.
П’ятирічний Ванько прокинувся рано, зліз з печі. В хаті холодно. На припічку лежать сірники. Ванько взяв коробку, витяг сірник, чвиркнув, запалив, дивиться, сміється.
За першим сірником загорівся другий, третій. Ванько обкрутився на одній нозі, шукаючи, що б його ще найти підпалити, щоб подовше горіло і щоб можна було трохи погрітися біля печі. Погляд Ванька впав на кострицю під припічком. Він чвиркнув сірником, підніс полохливий вогник до костриці. Костриця спочатку загорілася, потім задиміла. В хаті зібралося повно диму, а так як верх був закритий, то дим під челюсті не тягло, він слався по долівці, закочувався під лави, під піл, забирався на крайок. Ванько закашлявся, кинувся до дверей, але двері були зачинені. На очах у Ванька виступили сльози, він покрутився і поліз на піч. Там диму було набагато менше. Ванько підліз під рядно, наклав на голову ще й подушку. Так диму не було зовсім. Ванько відкашлявся і потихеньку став засинати.
Коли Надежда повернулася з наряду, відкрила двері, то ледве втрапила в хату, там було повно диму. Ванько лежавв на печі мертвий. Ховали Ванька наступного дня у Надеждиному дворі в садку. Люди стиха гомоніли поза вуглами:
— Боже, таке нещасне дитя, — заплакала Манька Ригір.
— Ще вчора бігало по дворі, сміялося, і немає!
— Боже, так воно й пропало, грішне.
— Того, що в гріху зачате.
— А шо ти з тії Надежди візьмеш, як у неї Тихін на умі?
— А я певна, що то за її гріхи Бог смерть сину послав, — каже Ялисавета. — Так і пропала дитина. А непоганий хлопчик був. Склонний, славний і на Михайла схожий.
— А на кого б же він був похожий? Тихін — Михайлів син.
— Щоб вам виразка на язику наробилася, отаке верзти, — позіхнула Пріська Бужинка.
— А як пропав по-дурному...
— Пропав, як слина. Так воно й должно було бути. Та причинувата Надежда пішла в бригаду на наряд чи, мо, до Бадили Василя в грядку тирлуватись, а Ванька в хаті зачинила. А воно рання весна, холодно в хаті, чи, мо, побалуватись хлопцеві захотілось, цілими днями одне-однісіньке. Зліз з печі, взяв сірники, ходив, ходив по хаті, чвиркав ними, а потім, наслідуючи матір, став розпалювати кострицю під припічком. А її, тії костриці, під піччю повно було, нанесла Надежда на розпал від терниці, щоб просихала.
— Хто там був. Хто його знає, як воно там було. Може, та костриця зігрілася, сама зайнялася, а ви все на хлопця валите, царство йому небесне, — втручається в розмову Біличка. — Ото такечки.
— Е, кажуть, таки підпалив. Сірників багато палених на долівці валялося. А та дурка ще й верх закрила. Може, якби не закрила, то хоч би в челюсті дим тягло. Підпалив, а воно сире, тліє, дим зелений валує, нікуди йому дітись. Двері зачинені, верх закритий.А хлоп’я, дурне, замість того, щоб на двір тікати, на піч і полізло, сховалося під рядна й ліжник, і лежить, — сказала Ялисавета. — Там під рядном наче диму менше. Лежало, поки не задавилося.
— Та, може б, він і надвір втік, якби не холодно було, — заперечила Ригір Олена.
— То воно й правда, не зовсім ще на весну звернуло, хоч і май. Холодно. От і поліз на піч. Зразу під ліжником і рядном наче й дихати можна, а потім, як кістриця розгорілася, не доведи, Господь! — проказала Бужинка.
— Воно, видно, там не стільки горіло, скільки тліло. І отаке-таки дурне хлоп’я, думало, що під рядном спасеться!
— Е, не спасся. Видно, така його доля, така смерть. Так і пропало, бідне, ні за цапову душу. Ото такечки.
— Раз нікому не нужне, його Бог і прибрав, — сказав Тимофій Ододка.
— Так що нічого дуже й за Надежду руку тягнути, — знову встряла в розмову Олена, — може, воно Тимофій і правий. Бо, як ховали Ванька, то я сама, своїми очима бачила, — як завжди відверто сказала Олена. — Його не те, що робити чи бачити, а й казати гріх. Чи то тверде таке, як кремінь, чи то таке безжальне, чи то дурне, намахане, ненормальне. Та хоч би сльозу зронило! Люди всі стоять, плачуть, а вона ходить, всміхається. Я зразу думала — вона ума тронулась, а воно ні.
— Гетьте ви й не кажіть такого! Гріх! Ото такечки! — перебила Олену Біличка.
— Е, Наталко, тут я Олену не стану гудити. Правду каже. То ти не хочеш по сусідству врага наживати, а я сама своїми вухами чула, як їй сторонні люди казали: “Ти хоч трохи здорового глузду тримайся”.
— От іменно, — знову за своє Олена. — Так вона піде за хату, послинить очі і йде до гурту, начебто й вона плакала, а лице усміхнене, аж сяє, прости Господи, що скажеш, — перехрестилась Олена.
— Людей не проведеш... — зітхнув Тимофій.
— Наговорювати на людину теж гріх. Ото такечки.
— У диявольському гріху зачате, така й доля його, царство йому небесне, — сплакнула Ялисавета.
— Може, того й раділа, що боїться: не дай Бог, Михайло повернеться, розбереться, чиє воно те байстря, як дві краплі води на Михайла схоже.
Пом’янули Ванька й розійшлися по домівках.

4
Влітку 45-го на важкому скрипучому протезі повернувся з госпіталю Білик Сашко — менший син діда Івана.Старший — Степан десь згинув у вирі війни. Пішов Степан на початку війни на фронт, і з тих пір ні чутки, ні вістки від Степана. Наче його водою змило. Ходить Сашко по двору, накульгує, скоса дивиться на Миколу з Манькою. Сядеш їсти, в тарілку заглядає. Ще одну Олену, мачуху, може б, і терпів, та й то, як сказати. А її дітей, невісток, онуків. Для чого вони йому? Після повернення Сашка дещо змінилося і у відношенні до них діда Івана. Микола й Манька поважали діда, не вступали в суперечки, і він платив їм тим же. До того ж, Манька виявилась ще й роботящою. Дідові набагато легше стало жити. Та повернення Сашка в дім все корінним чином змінювало. Як би там не було, а Сашко рано чи пізно буде женитися, десь потрібно буде жити. Дві, а точніше, три сім’ї, під одним дахом навряд чи вживуть. Рідні брати й сестри, по собі знала, не вживаються, а чужі — тим більше.Дід Іван то й не виганяв їх, припрошував, щоб залишалися, та вони й самі бачили: залишатися нічого.Олена — то хоч дідова жінка, розписана з дідом, хай живе, поки можна, а вони в діда стали зайвими.
Стали вибиратися від діда, а дід не пускати.
— Живіть, чого ви?
— А як Сашко жениться?
— Хай жениться, всім місця хватить, — невизначено мовив дід.
Дід Іван давно звик до нової сім’ї. Йому подобалась статурна, хазяйновита, чіпка до роботи Манька, а заодно й Микола. Хай і не дуже падковитий до роботи, зате ж і не його Сашко, зарізяки кусок.
— Скільки в гостях не сиди, а додому все одно йти треба, — мовив на ті дідові слова Микола. Він залишатися не збирався.
Микола й Манька пішли від діда, впевнееі, що треба вити своє гніздо. Пішли, попросилися в сарай до Коломійця Андрія. Андрій іще воював на фронті. Стеха, рідна сестра вбитої при налеті авіації Пріськи, жінки Андрія, прийняла їх без вагань. Кликнули діда Любенка, щоб зложив грубку.Так і стали жити в тому сараї з єдиним віконцем, не збільш, ніж на печі, який колись правив Андрієві за саж.
А там, може, якось зіпнуться на хату, тільки де взяти грошей?
Дід Іван сторожував у бригаді, поравсь біля волів, часто ночував у бригаді, а баба Олена залишалась на ніч одна. Звечора Сашко йшов на досвітки і повертавсь додому запізно, довго не міг заснути, чи то війна давалась взнаки, чи щось інше. Сашко ходив по хаті, скрипів протезом, заходив на батькову половину.
— Не інакше, як за душею прийшов. Мабуть, і ніж за халявою, — жахалась баба Олена, та так, тремтячи, вже й лежала, не склеплюючи повік до самого ранку.
— Ти знаєш, я його боюся, — не втерпіла, пожалілась дідові.
— Та він такий, зарізяка. Я його й сам боюсь. Закривайся на защіпку.Може він переспати з тобою хоче.
З тих пір Олена стала защіпатися. Інколи Сашко торгав двері, довго стояв, очікував, потім відходив, нервово ходив по хаті.
Геть вся мокра, в холоднім поту, Олена лежала ні жива, ні мертва. Хіба довго при бажанні зірвати ту защіпку чи у вікно влізти? Ножаку вгонить, і рука не здригнеться. А, мо, думає, що я позаздрюсь на багатство, буду позиватись? Відсуджу півхати, як до сина йтиму, от і надумав порішити.
Прийшовши, ця думка вже не полишала бабу Олену. Коли дід удома, то ще так-сяк, а як немає, цілу ніч очей не зведе. Від кожного Сашкового поруху, шарудіння, здригалась, обмирала, і спокій на всю ніч полишав її. Серце то наче замре, а то знову вискакує з грудей. Від постійного напруження слух і зір до того загострились, що інколи вона чула, як стікає з листя й віконниць на землю роса. Олена терпіла-терпіла, потім махнула на все рукою, покинула, як-то кажуть, печене й варене й у чому була пішла до Миколи з Манькою. Дасть Бог, не виженуть. Цур їм, пек їм з їхнім багатством, хай воно їм за димом все піде.
— Візьми хоч теличку та пару овець. Як-не-як, а більше десяти років хазяйнувала. Тут і твоя доля є, — вмовляв дід.
— Господь з тобою. Не візьму, й не проси.
— Ну, чого ти? Візьми! — наполягав дід.
Але баба Олена й на мову не давалась. Як згадає Сашка, так і мороз поза шкірою. Вона й так страху натерпілася. То такий бузувіряка — і додому прийде та вб’є, й не стріпнешся.
— Хай воно горить синім вогнем те багатство. Щоб ти ним захлинувся, харцизяка, — подумки кляла Олена Сашка.
Окрім душі, Олені нічого не потрібно. Не взяла й тріски, щоб воно їм димом зійшло, за вітром розвіялось.
Так появилося в халупчині чотири роти.
А навесні взнала баба Олена, хтось проказав, у Миргороді фотограф збільшує фотографії, за роботу бере п’ятдесят карбованців. І як тільки взнала, заметушилась.
— Оце як хочте, а я увелічу Іванову карточку.
І гроші наче й невеликі, але на дорозі не валяються. Якщо доточити десятку-другу, то можна купити куфайку, а Манька всю зиму без куфайки проходила, в накидці. Та хто про ту куфайку думав, як молока немає й мале плаче. Копійчина до копійчини, — стяглися.
— Вам якщо примандюриться що-небудь, то хоч нетільний, а телися. От корову купимо, а на слідуючий год і карточку увелічите.
— І таке скажеш. Може, я до слідуючого году не доживу. Хай вона хоч здохне та корова, вона мені без нужди.
— Щоб вам і язик одсох таке казати. Та ми без корови видохнемо. Мелете, аби молоти тим язиком, чи він без кісток!
— А чого ж ти мене збиваєш? До слідуючого году... Я, хай і невелику, а получаю пенсію. І всю до коп’я віддаю. А тепер не дам. За три місяці, дивись, і наскладаю на карточку.
— А їсти що будете?
— Те, що й ви. А не дасте, то й так буду, — стояла на своєму баба Олена і таки домоглась свого. Збільшила карточку. Микола зробив з соснових брусків рамку, вирізав з старої шибки скло і повісив ту картку на стіні.
— Де не стану, куди не піду, а він наче живий, так і водить за мною очима. Все на мене дивиться. От-от заговорить. Ти повіриш, Манько, ноги так до долівки і прикипають. Я тоді перехрещусь — і з хати. Постою в сінях, схаменусь і знову в хату йду. А він, наче живий, з портрета всміхається. Тоді почну з ним розмовляти. На тиждень набалакаюсь. Про все розпитаю. І про життя, і чи не сумує на чужині. Мовчить, а я плачу та приказую: “Коли я вже тебе діждуся, синочок? От патрет, так патрет зробив чоловік. Наче от-от візьме й зійде з стіни”.
Звичайно, Микола був не в захваті, що мати притьопала, як-то кажуть, гола й боса. До того ж він не міг забути образи. Все частіше згадувалось, як мати залишила їх з Іваном, як потім виштовхала в шию в заметіль з балабухою в руках. Пам’яталось тільки це, все інше забулось, не згадувалось, наче й не було нічого гарного. Нужда заставляла заощаджувати на всьому. Тим більше, що народився син. Він не залишить своїх дітей в нужді, як його мати. Микола самотужки навчився робити майже все: майстрував, шив картузи, штани, чоботи, латав черевики, робив столи, стільці, ослони. Просвердлить навскіс в дошці свердельцем три отвори, заб’є кілочки, от і готовий стілець. Треба було якось жити, наскладати хоч трохи грошей. Зазнавши нужденного життя, Микола знав їм ціну. Інколи, здебільшого нетверезий, докоряв матері:
— А як би ж ми з вами жили? Блукали, блукали, а потім прильопали голі й босі...
— А як би ж я взяла? Ти ж теж там жив. Пішов би та й брав, якщо такий розумний. Щоб воно їм за димом пішло те багатство, як ти мені ним вкоряєш. Я ж тобі казала, піди забери двох овець і телицю, дід обіцяє. Так не пішов, а тепер виказуєш.
— Та хіба вони мені нужні ті вівці? Просто так прийшлося в балачці сказати. Справа не в вівцях. Прийшли, так хоч помагали б, а то лежите лежма та на посиденьки ходите.
— Це вже та Бобричка наказала! — лаяла баба Олена невістку. — Щоб вона обліжні лягла, якщо вже я лежу. Щоб їй сто болячок у печінку. Щоб їй тіпун на язик. Пригрів змію за пазухою. Е, не бачив ти смаленого вовка.
З роками все менше синівських почуттів залишалося в серці Миколи. Гадав, багато буде батьківських. Єдине, що ще якось зв’язувало сина й матір, була пам’ять про Івана. Олена була певна, що Микола, поки й живий, не вибачить їй її провини. Та й вона хтозна, чи пробачила б. А раз не вибачить, то й сином не буде, так, щоб можна було відчути турботу й ласку. Ну й що з того, що породила, дала життя, від смерті врятувала? Якби була не понесла в Яроші до Яковенка, як різачкою захворів, то пропав би як слина. Вже б і коржики поїли.
Та на віку, як на довгій ниві. Те, що дала, забулося, бо то обов’язок, а те, що одного разу мало не відібрала — не забудеться до скону. Життя то дала, а от долі не залишила, — плакала ночами баба Олена. Інколи жалкувала, що, йдучи від діда проявила легкодухість. Дають — бери, б’ють — тікай. Давав — треба було брати. Все частіше згадувала Олена залицяння діда Мусія. Якби не дурна була, згодилась, одбисав би дід Мусій багатство і золота, червінців дав би. Оце б іне гризли. Дурка вона, дурка. А тому, щоб якось загладити ту провину, Олена кожного місяця покірно віддавала Миколі пенсію за Івана. Іван по-справжньому любив її, а тому б пробачив їй все. Та хіба б він допустив, щоб вона плакала, вмивалась сльозами. І пилом припасти не дав би. Інколи підраховувала, скільки вона отримала грошей, і чи зможе потім, як Іван повернеться, вернути їх назад у державу. Все продасть, всього збудеться, шкуру з себе зніме, аби тільки Іван повернувся. Ніяк не могло змиритися материнське серце з тим, що Івана немає і ніколи вже не буде. А тому й вигадувала різне, подовжувала життя сина в своїй уяві.
З телиці, яку давав дід, уже б корова виросла. Продала б, от і були б гроші на віддачу. Якщо повернеться скоро, то якось розрахується, а якщо років через десять? Та якби й пенсії не віддавала, то вже чимало наскладала б. Та й Микола, будь вона багатшою, відносився б до неї інакше. Вона не хотіла зізнаватися навіть собі, що ні вівці, ні телиця, ні гроші не загладили б її провини перед сином. До самої смерті стіною між ними буде стояти її зрада. Хай вчинена зі страху, з малодушшя. Вона наче з глузду з’їхала після голоду. Як вона потім тільки жалкувала, скільки передумала, пережила! Тільки кому те потрібно? Та й хто її тепер зрозуміє. От і намагалася відшукати причину в вівцях, в телиці, в багатстві, в грошах. Інколи навіть дивувалася, що нічого не взяла в діда.
— Якби цей ум та тоді.
І знову відчайдушно чіплялась думкою за те, що справа, мабуть, не стільки в розумі, скільки в обставинах. Тепер, у безпеці, коли душа відійшла від страху, як руки від зашпорів, вона була грамотна, взяла б залюбки. А тоді? Тоді б вона не взяла нізащо, ні з теперішнім розумом, ні з тим, який колись буде. От і зараз, якби вона не віддавала Миколі всієї пенсії до останнього гроша, то була у неї під старість чималенька сума. А були б гроші — і її б поважали, а не підкидалися ногами всі, кому не ліньки. А так кому вона потрібна? Та нікому! Собака в курені і той нужніший, бо стереже хату. Поки ще по хаті так-сяк вештається та щось робить: то їсти варить, то курей пасе, щоб Біличка палюрою вікна не повибивала, як у шкоду зайдуть, та й корову ж як-не-як, а догляне, здоїть і в очерідь віджене, то хоч трохи нужна. Господи, святий і прісний, праведний і милосердний, і де та правда у світі? Цілий день товчешся, як головко в погребі, не присідаєш, як у чорта в зубах, а їм все не так, все мало. А воно ж вже і не молода, інколи і прилягти хочеться. Та хіба приляжеш з таким хазяйством, щоб воно видохло. А не дай Бог, Манька побачить, так і почне виказувати:
— Що ви такі сколоздрі? Чи ви за цілісіньку ніч не належитесь?
— Підожди, доживеш до мого, будеш і ти сколоздра.


5
Ішов 1945 рік. Табур Іван Остапович, ще молодий директор МТС, сидів біля вікна, тоскно вдивлявся в напівпорожнє емтеесівське подвір’я, думав: «Посіяти восени, то посіяли, а як вбирати будемо? Техніки ніякої: ні жаток, ні лобогрійок, ні комбайнів. Одні коси. Можна б, звичайно, й косами, не звикати, так косарів немає».
Аж он хтось іде, видно, на роботу проситися. Табур тільки повернувся з фронту. Лице попечене, а деінде ще й полатане, в літаку горів. У двері постукали.
— Заходьте.
На порозі став Білик Семен. Дрібний, невиразний.
— Механізатор я. Комбайнером не візьмете?
— Так, значить, до війни механізатором був? — перепитує Іван Остапович. — Ну, що ж. Нової техніки в нас немає, та, мабуть, скоро й не буде. Ростсільмаш вщент зруйновано, так що доведеться вправлятися косарками, лобогрійками, а в основному — косами. Он, правда, під парканом стоїть якесь розвалля, ще до війни списане. Тоді на металобрухт не встигли здати, а зараз кому він потрібний? Куди не глянь, всюди металобрухт.
— Ото він? — побачивши через прочинене вікно комбайна, підскочив Семен. — Я його оживлю. Куди там його здавати. Та на ньому ще робити й робити, — басом гудів Семен.
Іван Остапович недовірливо подивився на Семена, сказав:
— До війни на комбайн приходилось по 250 гектарів, а зараз всі тисяча. Так що коли зможеш зремонтувати, ремонтуй. Було б непогано, якби зремонтував, тіки навряд.
— Зремонтую. Не зійти мені з цього місця.
— Гаразд. Іди дивись.
Семен встав, пішов до дверей. Іван Остапович болісно всміхнувся: і щоб він там справив, як там і чоловіка немає, одні штани. З одежиною три пуди. Того, мабуть, і в армію не взяли. Підлітки й то дужчі. Штурвал вдвічі більший за нього. А каже ж робив комбайнером. Може бреше?
Але Семен не брехав, він таки полагодив того комбайна. Поморочитися довгенько довелось, але так і не буває, щоб зовсім без труда. А воно вже й жнива на носі.

* * *
Десь після Трійці в хуторі з’явився фотограф. Він ходив по дворах, збирав у вдів і матерів фотокартки загиблих, щоб перефотографувати або збільшити. Люди недовірливо вдивлялися в обличчя прийшлого, дехто навіть відважувався, питав:
— А ви звідки будете? Бува, не з Миргорода?
— Ні, з Мінська.
— Та я й бачу, що не тутешні. Та й далеко ж, мабуть, той Мінськ?
— Так. Не близький світ.
— А чого ж так далеко забилися? Чи у вас там своїх матерів та вдів немає?
Фотограф на мить розгубився, не знаючи, що відповісти, вирішив сказати правду.
— Та випадково сюди заїхав. Товариш тут у Сорочинцях, воювали разом. А заодно вирішив пофотографувати, грошей на дорогу заробити. Живемо вдвох з матір’ю, бідно. В інший раз приїду, привезу фотографії.
Олена Ригір порилася за образами, дістала дві фотографії Іллі, він був сфотографований разом з Бадилою Василем. Одну віддала фотографу. Хай перефотографує. Другу поклала назад. Хотіла віддати й Іванову, щоб збільшив, та побоялася. Не дай Бог загубить, а вона в неї одна. Фотограф взяв ту фотографію й поїхав.
Проходив у Мінську повз «Фотографію» молодий хлопець, глянув на вітрину, фотограф якраз відривав просохлі карточки, а в цей час, де не візьмись, вітер здійнявся, зірвав і кинув фотографію йому під ноги. Хлопець глянув і остовпів.
— Пан Василь!
Хлопець зайшов до фотографії, запитав:
— Звідки у вас це фото?
— А в чім справа?
— Цей чоловік, якщо його можна назвати людиною, вибив мені зуби. Знущався наді мною і десятками таких, як я, розстрілював.
— Не помилився?
— Ні.
— Гаразд, зараз скажу. — Фотограф порився в записнику і назвав адресу.
Хлопець записав адресу й поїхав. Василь Бадила здрастував, наче нічого й не сталося. Хлопець звернувся в НКВС.

6
Хоч до середини літа Манька й Микола відійшли від діда, а жити по суті ніде. По праву батьківська хата належить меншій дочці чі синові. Поки меші сини й дочки підростуть, старші повинні обжитися, встати на ноги, а тому в такому звичаї немає нічого несправедливого, протизаконного. А Маньці не те що жити, їсти нічого. Хоч і хата батьківська є і донедавна дві корови ще було, нею у війну в двір приведені, а не таланить, не фартить Маньці. Останнім часом Манька зовсім схудла, тонка стала, як лозинка.
Манька, як тільки полається з Миколою, бо тижнями додому немає, бере Артема на руки і йде хутором на батьківське подвір’я. Іде та плаче. І дня б не жила з Миколою, якби батько живий був. Коли це назустріч Семенова Оришка.
— Боже й Боже! — зустрівши біля вигону Маньку, бідкається Оришка. Вона, як завжди стоїть на виїзді біля рову, в холодку. — І нашо ти тільки перевелася? Свічку в руки — й готовий мертвяк. А ще й дитину привела, треба годувати. Коли ти вже будеш поправлятися? — питає Оришка. — А й слаба ти, Манько, слаба. Я вже не раз казала Семенові, і за що тобі така доля?
Манька хилить в зажурі голову і йде далі. А Артем, знай своє, теребить цицьку та плаче. А вона ж пуста-пустісінька. А що в тих грудях, як вони в кулачок збіглися? Артем тягає їх, тягає, а потім зозла вкусить, закричить і знову шарить руками, цицьку шукає.
Може б і не пішла Манька в Даценків хутір до сестер, бо ті вовком дивляться, якби можна, то й на поріг не пустили б, та нікуди йти. Живе Манька з Миколою погано, не дай Бог вижене, прийде до них жити. А тому й бояться пускати, для чого вона їм? Кожна з сестер уже мріє, як вона прийме в батьківську хату приймака. На два хутори тільки їхня та Секлетина хата вціліли, мо, хто й позаздриться, як жити ніде буде. А Маньці де дітись, доводиться йти. Бо тільки й родини в Маньки, що сестри. Зайде, було, в хату, стане на порозі, а голову так і верне до помийниці, в ній завжди повно кисляку для свиней. Посидить на лаві, косуючи на помийницю з кисляком і йде, бо добре врізалися в пам’яті дідові Захарькові слова: «Чоловік повинен піти з хати трохи раніш, ніж його попросять». А тому й не жде Манька, поки її видворять. А сестрам й байдуже, що вона голодна. Ніяк образи забути не можуть, наче вона й справді перейшла Мар’ї дорогу. Іде Манька й плаче, бо то батьківська хата, бо кінць-кінцем то кисляк з-під її корови. Вона двох телят в війну зманила у перегонщиків. З тих телят виросло дві корови. А як прийшли, двох корів держати стало не можна, а тому одну продали, а гроші прикарманили. Та хоч би на гостинець Маньці дали.
Маньці робити нічого, збирається і йде з Даценкового на Коломийців, худа, голодна. Хоч би склянку кисляку налили чи шматок хліба дали. І не муркнуть, виштовхають у плечі і йди. А в дворі повно качок, гусей, на озерах вигулюються. І корова в дворі, в хліву порося. Всього невпоїд, а Манька від вітру хитається. Тридцять два кілограми, наче з концтабору. Зайде в копи, сяде, виплачеться.
А не піде, то під вечір сестри з дідом Захарієм виженуть, щоб, бува, жити в них з Артемом не зосталася.
— Геть, іди звідси, до діда Івана і не припарюй! — кричать сестри.
Та цього дня Маньці звезло. Якраз була неділя. Хоч і нахмарювало з Багачки, та добилась Манька до Даценок до дощу. Мар’я й Галька були вдома. Дід Захарій в самій сорочці сидів на крайку, кришив сокирою тютюнове листя. Глянула Манька в бік стовпового. З косогору на хутір суне хмара. Вітер колише, куйовдить, рве на шмаття зелене полотнище дощу. Та що таке літній дощ? Пройшов, одгримів, став калюжами, вияснилось, посвіжіло сонце.
Манька ввійшла в хату і мало не впала на порозі від запаху печеного хліба.
— А, це ти, Манько? Заходь, — припрошує Мар’я. — Тільки ненадовго, бо ми збираємось картоплю полоти. Заросла, не дай Бог. Бур’ян погнало — страшне. Озера ж кругом, моква, та ще й дощі.
Манька й до скрині не дійшла, сіла на лаві скраєчку біля мисника, рядом Артема положила, глядь, а під ногами помийниця.
Боже, праведний і милостивий. Оце й так. В тій помийниці знову, мабуть, відро кисляку висипано. Кисляк тривкий, не розпадається. Якби нікого в хаті не було, упала б біля тії помийниці й їла, поки б не знесиліла. Господи, сподоби одній в хаті лишитися Ще раз глянула в помийницю. А кисляк навіть не слоїться. Лежить суцільною брилою і в рот проситься. Впасти б біля тії діжі й їсти. Невже оце все свині поїдять? У Маньки й голова завернулась, тіло повело вбік, ноги підкосились, впала на солому біля діжі. Добре, що Артема на руках не тримала, лежав на лаві.
— Що з тобою, Манько? Чи ти вчаділа? Чи, мо, пара нанюхалась. Вдихалась. Парко он як, ото так, — каже Галька.
— Та щось нога підвернулась, — брехала Манька, зводячись на ноги.
— Гляди, ще дитину скалічиш! До того не довго, — Галька внесла запари, висипала в помийницю, добавила висівок, розмішала качалкою. Насипала здоровенний чавун, понесла на двір поросяті.
— Ну, то я, мать, пішла, — звелась на ноги Манька. — Політь город, як надумали.Так он , мабуть, знову дощ буде.
Сонце стоїть майже прямовисно, ніде ні шерхне, а під копами прохолодніше, протягом продуває. Хоча б Артема не простудити, бо весь мокрий від Маньчиних сліз. Аж ось і Остап Холоша плуганить зі свого подвір’я. Праву перебиту й вивернуту вбік ногу вперед закидає. Підійшов, питає:
— Манько, чого ти тут сидиш?
— Та так, сіла перепочити.
Остап подивився здивовано, пішов між копи. Манька піднялась і — на дорогу. Після дощу дорога стоптана кінськими копитами і коров’ячими ратицями. Від дрібних грудочок мулько в ноги. Посередині вкатані, аж блищать дві стрічки колії. Деінде на обочині чахне збитий копитами й ратицями, понівечений шорсткими кінськими й коров’ячими язиками подорожник.
Сімейне життя у Маньки складалось нелегко. Жити ніде, бідність, сирітство, а тут ще з’явилася на світ божий Артем. Манька добрела до дороги і прямим ходом додому. Мало не впала на порозі: іти далі було несила. Руки відвалюються, наче не її. На душі боляче й терпко, наче в роті від полину. А чого, вона й сама не знає. Може тому, що дядько Захарій і старші сестри посіли батьківське подвір’я? Якби життя склалося інакше, якби батько не загинув, то може б, вона і не подумала про це. А так, куди б не пішла, що б не робила, куди б не ступила ногою — все ранить, вражає, кривавить серце й душу, ятрить незагоєні рани. Довго думала Манька над своєю долею, життям і нарешті відважилась. У діді Захарія в хатині, у скрині, заховані гроші, заодно й ті, що вторговані за корову. А тут і Микола додому повернувся.
— Треба, Миколо, щось думати. Ні хати, ні корови, як так можна жити? У мене молоко пропало. Ні з чого його тягти. Сам бачиш — нінащо перевелася. Ну, так що будемо робити?
— Що ти придумала?
— Давай украдемо в дядька Захарія гроші. Там і моя доля є. За корову. Я придивилася, де він їх ховає. Там їх багато. Він, мабуть, їм і щоту не знає.
— А як ти їх вкрадеш? — здивувався Микола. — Це ж не кущ картоплі на грядці викопати.
— То вже моє діло, як. Ти зайдеш у хату, погомониш, заб’єш памороки, а я тим часом відвихнусь у хатину, витягну з сундука гроші і теж зайду.
— А він що, в нього не замкнутий?
— Я знаю, де він ключ ховає.
— А якщо переховав?
— Якщо переховав, то погостюємо й прийдемо назад.
— Ну, тоді пішли, — погодився Микола.
Вийшли. В листі кленів шелестіли хрущі. З-за Гнатової гори, прямо над Гнатовою хатою вставав місяць. Жовтий, повновидий, сіяв на землю холодне бліде сяйво. Йшли промежком. На траву впала роса. Нерухомими дідьками стояли над промежком головаті соняшники, наводили острах.
Підійшли обережно, постукали у вікно.
— Ідіть, там відкрито, — озвалась Галька.
До середульшої Гальки якраз прийшов свататись з Байрака Іван Болтушкін — Гамазур. Батько Івана, Кость Ряднинка, в сім’ї не жив й Іван зі старшим братом Василем і матір’ю жили у благенькій хатинці.
Чередник не встиг привітатись, а тут гості. Микола пішов у хату гомоніти, Манька тим часом шаснула в хатину, залізла в скриню, витягла пачку грошей, сховала за пазуху.
Микола увійшов у хату, а там балачка:
— А де ж ви жити збираєтесь? — питає дід Захарько в Івана.
— У матері.
— Вам утрьох у тій халупі тісно. А як Гальку туди приведеш? Дітей наплодите. Чи ви дітей заводити не збираєтесь?
— Та, збираємось...
— Дивний ти чоловік. Жити ніде, а він дітей плодити збирається. Он уже одна пішла, — дід Захарько кивнув на Миколу, — живуть у сусідів. Плаче пошти кожного дня. А так… Ні, ти як хочеш, а Гальку я тобі не віддам. Хай хоч і посивіє в дівках. Сам бачу, що немолода, пора заміж... якби було куди йти, то хай іде. А так... Ні, і не проси, не віддам.
— Чого це? — здивувався Гамазур.
— Як це чого? — обурився дід Захарько. — Я їм всім трьом за батька.
— Ну, якщо так, то я можу і в прийми пристати, — наполягає Іван.
— У прийми, кажеш? — дід Захарько прискалив ліве око, подивився скоса на Івана. — Ні, з приймами теж не вийде.
— Чого?
— Сам посуди, що про тебе можна подумати, як про чоловіка, якщо ти ладен матір покинути в Байраку, а сам іти приставати в прийми? Я таких людей не одобряю. Треба жити своїм умом, а не позиченим.
Хотів сказати ще й за Сидориху, та змовчав.
Над скринею, під самою стелею, горів під абажуром каганець, закіпчував стелини. Через відкриті челюсті видно, як жевріє десь біля пічурки жар. Галька поворушила його. Він весь час збивався у купу, мабуть, на дощ. Дід Захарько від напруженої розмови спітнів, лиса, як коліно, голова з жовтою шкірою маслянисто вилискувала. Манька обмацала себе (чи ж не видно грошей?), увійшла в хату.
— А, от і Манька, — вигукнув дід, а я думав, що Миколай сам. Манька поминула мисник, причепилась скраєчку на лаву, сидить, наче сорока на тернині.
— Та ні, ми удвох, — ніяковіючи, виправдовувався Микола. — То їй в нужник припекло.
Микола та Манька ще трохи погомоніли й пішли додому.
Вдома тремтячими руками, при каганці, Манька кілька разів перерахувала гроші. Рівно шість тисяч шістсот шістдесят сім рублів, як льоду.
Через тиждень дід Захарко зустрів Маньку біля Ододок.
“Їй-бо, битиме”, — злякалася Манька.
Та дід і виду не подав. “Мабуть, ще не бачив”, — подумала Манька і з того часу стала уникати зустрічі з дядьком. На подвір’я до дядька та сестер не ходила.
— Він, і правда, їм щоту не знає, — вирішила Манька і остаточно заспокоїлась.
Десь через тиждень Микола й Манька купили у Миргороді корову сименталку, привели в хутір.
Біля вигону їх зустрів дядько Захарько.
— Куди це ви?
— До Андрія в сарай.
— Хай вам Бог помагає, — і, наблизившись майже впритул до Маньки, пошепки, наче сповіщаючи якусь новину, сказав: — Добре, Манько, що хоч корівчину купили, що гроші даром не пропали, а в діло пішли.
Манька зашарілась, стала червона, наче запаска, не знала, що відповісти.
— Ну, то я пішов, — сказав Захарько. А Манька ще довго стояла і дивилася дядькові вслід, на підкочені майже до колін холоші штанів, на босі, волосаті, вузлуваті в пальцях ноги, забризкані грязюкою, що чвіркала між пальців, з налиплим листям споришу і калачиків.

7
Двоюрідний брат Дмитра Коломійця, Андрій Коломієць, по вуличному Переляка ось уже місяць як повернувся з війни додому. Високий, худий, кістлявий, негарний. Хуторяни лякали ним своїх дітей. Взнавши від Пріщиної сестри Стехи, яка няньчила і доглядала Андрієвих дітей, що Пріську вбито осколком при нальоті радянської авіації і поховано в садку, Андрій сходив у садок, постояв біля свіжого горбика, посумував, поторкав залізного хреста, та тільки з того світу не піднімеш. Андрій зітхнув і пішов додому. Він давно звик до смертей. Їх скільки прийшлось бачити за війну, що й серце задубіло. Андрію давно за сорок, більша і краща частина життя прожита. І хоч відчував себе ще добре, був худим, міцним, ніякі хвороби до нього не чіплялись, не поспішав одружуватись. Андрій з вдячністю дивився на Стеху і навіть не лаяв, що та без його на те дозволу впустила в двір молодих Миколу і Маньку Ригорів. Жили вони в Андрієвому сараї, що колись слугував за саж. Може коли й Стесі у чомусь допомогли, особливо Манька. Маньку Андрій знав, товаришував з її батьком, пам'ятав дідів, знав рідню. Всі порядні, працьовиті, а тому заперечувати не став. Живуть — то хай живуть.
Не подобалось, правда, Андрієві, що Микола часто вів себе не зовсім пристойно, місяцями не бував удома, частенько випивав, а випивши, бешкетував, матюкався, та що ти зробиш. Манька по матері — Бобричка. Якщо раніше, коли жив з матір'ю, Микола стримувався, совістився діда Івана, то тепер ні. Андрій для нього був не указ.
Хутір гудів. Вийдуть люди корів брати і перемивають кісточки Ригорам. Всі, кому не ліньки, давали Ригорам ймення. Баба Олена з легкої Тетяниної руки — Побовтюха, бо прильопала до діда Івана, хтозна й звідки, Микола — Гуркало, бо дуже груба балачка, а ще — Головатий, тому що | дуже груба розмова, а ще – Головатий, Пиріг. Ніяк не могла забути Ганна, як в голодовку Микола забрався в їх з|із| Василем хату і вкрав пироги.
— Ми ненадовго, — виправдовувалась перед Андрієм Манька. — Може, дасть Бог, свою хату зіпнемо.
— Живіть. Колись, дасть Бог, построїте, — Переляка пошкріб правою, без крайніх фаланг на пальцях, рукою щоку й пішов. І більше мови на цю тему не заводив.
Манька весь час відчувала перед сестрами провину за те, що найменша в сім'ї вона всупереч віковим традиціям і їх волі, волі діда Захарія, взяла і першою вийшла заміж, а тому всіляко намагалась її загладити, догодити сестрам. Мар’я і Галька відносилась до Маньки майже вороже. Пагони тієї, ворожості, мабуть, було закладено ще в дитинстві, коли батько, не звертаючи на Мар’ю ніякої уваги, самовіддано демонстрував на виду у всіх любов до Маньки, навіть до Гальки відносячись досить стримано.
Недавно Мар’ї виповнилось двадцять дев’ять, а вона все ще залишалась самотньою, та вже, мабуть, і не надіялася вийти заміж. Пройшла війна, забрала чоловіків. Маньці дев’ятнадцять, а пішла. Це не могло не викликати в сестер заздрощів. Мар’я вважала, що всьому виною Манька. Не перейди вона дороги, не вийди заміж за Миколу, все могло б бути інакше. Та найбільше дратувало сестер те, що Манька виявилась удачливішою, везучішою.
— Ну, що, дівчата, — ніхто не бере? Звісно, кому потрібні сироти? Манька, правда, як гарна, то взяли...— підливали масла в вогонь люди.
Галька й Мар’я знову винуватили Маньку, вишукували вади, заздрили Маньчиному щастю. І видно, заздрість сестер зіграла свою роль: Манька в особистому житті була нещасливою. Тому, проти кого повстають рідні по крові люди, Бог не поспішає розщедриться на щастя.
Влітку, не дожидаючись пострижин, Артема похрестили. Хрещеними батьками взяли Андрієвого Олексія і Маньчину сестру Гальку. Візьмуть, дасть Бог, та поженяться. Олексій гордовитий, зазнайкуватий, навіть не дивився в Гальчин бік. Для чого йому сирота? Та й на Ригорів поглядав зверхньо — розкуркулені, прийшлі, хоч кумувати й не відмовився. Уже одно те, що вони живуть у його дворі, та ще й у сараї, давало йому на це право.
А тут знову в жнива став Матвієнко виганяти Маньку на роботу. Маньці ніде діватись, віднесе Артема Стесі і хай няньчить.
Стеха, сама ще по суті дитина, брала на руки малого Артема, сідала під високим розлогим, крислатим осокором, колихала, співала колискової:
Мальовані бильця
Пішли до Кирильця.
Що Кирилець робить?
Білі письма пише,
Білі письма пише,
Артемка колише.
І чи то самі пісні подобались Артемові, чи, може, Артем відчував до себе любов Стехи, тільки він завжди засинав під її спів. Андрій дивився на Стеху і розумів: вік хазяйнувати у нього в дворі вона не буде. Раз так любить дітей, захоче мати свою дитину, а тому при нагоді вийде заміж.
Подумав Андрій і вирішив одружитися вдруге. Якби хоч одна дочка була, а то три сини. Поросяті нікому зварити. Спочатку вибрав Надежду, став топтати стежку у двір до загиблого Михайла Матвієнка. Сходив кілька разів, переспав. Надежда рознесла новину по всьому хутору. Розповідала про Андрієві здібності у всіх подробицях, нахвалювала струмент. Андрій побачив, що воно причинувате й дурне, і облишив. Взнав про те і Петро Матвієнко, рідний брат загиблого Михайла. З того часу й зав’зались їх долі в тугий вузлик. Нажив Андрій в Петрові ворога злого й запеклого.
Андрій на якийсь час облишив думати про одруження, хто за нього такого піде? Та брат Дмитро нараяв сходити до Одарочки. Ні дитини, ні билини. Довго мучився Андрій, а потім, як зовсім нестерпно стало, пішов свататись. Йшов і боявся, що відмовить.Одарочка гарна, вродлива, на двадцять років молодша за Андрія. Добре хоч не далеко йти, по сусідству. Та, домашня думка в дорогу не годиться. Наслухавшись Надежди, Одарочка не потурала ні на розмови, ні на вік, давно розпускала слухи, що піде за Андрія, аби тільки посватав. За інших умов Одарочка ще хтозна чи й пішла б за Андрія. Але вибирати не доводилось. Тільки-но скінчилась війна, куди не кинь — самі жінки. Чоловіків і на розвід немає. Кожна вдова рада безрукому, безногому, аби в хаті хоч чоловічим духом пахло. А Одарчин чоловік, Яким Федорів, загинув у перший день війни на очах у шваґера Бадили Василя. Якимова сестра Ганна при нагоді і без неї, бо клятуща, ще й на язик гостра, як бритва, гризла невістку, виміщала на ній зло, бо теж залишилась, вважай, вдовою. Василя заарештували, от-от посадять, а може й розстріляють. Одарочці хоч із світу сходь. А тому, коли Андрій запропонував піти за нього, думала не довго. І не прогадала. Після війни таке щастя випадало далеко не кожній дівчині, а не те що вдові.
— І чого ти за того Переляку пішла? — заливисто сміялися заздрісні подруги. — Негарний, старий...
— Ну й нехай. Зате в нього руки золоті, — говорила охочим знати правду хуторянам. Дякуючи Андрієві, Одарочка тепер відносила себе не до молодиць, а до бабусь. На посиденьках, проводах, поминках весь час Андрія нахвалює.
— І поки б вона тим Андрієм вихвалялась? І язик не заболить цілу ніч балакати! —порвернувшись з поминок додому, обурювалась баба Олена. — Наче в хуторі більше й людей немає, крім Андрія. І хазяїн, і руки золоті, і жаліє, і пилом не дає припасти, — перекривляє Олена Одарочку. Бо самій заздрісно й боляче, давно без хазяїна, а Одарочці, бач, звезло. — Тьфу, цілу ніч тільки Одарочку й слухали. Язик об зуби побила. Вже як почне розказувати, то ніхто в балачку не встряне.
Як тільки Одарочка переселилася до Андрія, власна хата стала їй не потрібна і вона продала її Ригорам. Не хатка — хлівець. Благенька, стіни тоненькі, поки топиш, поки й тепло. Перестав топити — й пару з рота видно як дихаєш. Андрій та Одарочка небажаних квартирантів збулися і вісімсот карбованців вторгували. Хатка була така маленька, що навіть удвох в ній було тісно. Колись за хлів правила, а потім, як Яким прорубав спереду два віконця, а третє на причілку — за хату.
— Не хотіла Бадилиха тебе терпіти, хай спробує з Ригорами в одному дворі пожити, — зловтішався Андрій.
—Визволив Андрій Одарочку, і ми тепер з хатою, — радів Микола. Ганна жила окремо від матері й сестри, а тому появлялась на батьківському подвір’ї не часто.
Він почував тепер себе справжнім хазяїном. Своя халупка, благенький, з ліси, обмазаний глиною хлівець для поросяти й курей. При нужді в ньому можна поставити й корову. Покритий кугою погрібничок.
Халупка приліпилася до вигону. На причілку промежок. До старої підсліпуватої Параски в двір стежка. Хати стоять вікно у вікно. Між ними кроків двадцять. Парасчина хата повернута причілком до Ригорових вікон, без тину, без загорожі. Не виходячи з хати, через вікно можна бачити, що робиться в сусідів. Микола, аби якось відгородитися від Параски, щоб не видно було Ганні, що в хаті і в дворі робиться, склав перед хатою хмиз, який натягала Манька від Даценок із спустілих куркульських подвір’їв.
Ховаючись за хмизом, що був своєрідним захистом від дурного Ганниного ока, Микола не скупився на яскраві, здебільшого нецензурні епітети. Пер в адрес Ганни таке хитромудре матюччя, що не тільки картопля і соняшник, але й невибагливий спориш в’янув від тих багатоповерхових слів, а в хмизу і в Парасчинім дворі кудкудакали кури, передчасно несли яйця. Звичайно, Ганні було не видно, що твориться у Ригорів на подвір’ї, в той час як від Ригорів крізь галуззя нещільно складеного хмизу було видно геть усе.
Грядки Ригорів тягнулися від хати вузенькою стьожкою аж до садиби Пилипів. Остача біля Гната, та ще біля Ївги, в смузі. Виїзд з Тетяниного двору, порослий споришем, проходив понад причілком Ригорової халупи. З промежку через причілкове вікно було добре видно, що твориться в хаті Ригорів.
Тетяна не забарилася, показала свій норов.
— І принесло вас у мій двір! Де ви в чорта взялися?
Лайлива, вона надіялась виміщати зло на невістці, а та взяла й підсунула чужих людей. Та й кому б сподобалось, якби якби хто-небудь прийшов і став жити у твоєму дворі, в хаті рідного брата. Манька, як могла, намагалась налагодити відносини з Тетяною! Микола ж або мовчав, або ж пер матюччя.Тільки все те для Тетяни, як батогом по воді. Інколи на Миколу находив благодушний настрій, і він що-небудь мугикав собі під ніс. Репертуар переважав вуличний, засвоєний в патронаті, похабний, то “Бариню” заспіва, то про бабку:
Бабка вгору, бабка вниз,
Та й загнали бабку в хмиз.

8
Якось повертаючись від Даценок Манька хотіла було зайти до діда Івана, вже й на вигін звернула, та передумала. Потрібна вона там, як сідниці прут, якщо там уже Сашко й Наталка, ще й свекруха Маньчина Олена. Вийшла до Ододок на грядку. Дід Іван побачив, вийшов з-за причілка, привітався з Манькою, поручкався з малим Артемом, виніс кислиць, став у вишняку біля гробиків, питає:
— Ну, як, Манько, живеться?
— Та, нічого.
— А я бачу, Манько, що погано. Навіки погано живеш...
— А ви ж як?
— Та я теж погано. Так я вже старий. Своє оджив.
Поки гомоніли-перемовлялися, дивляться — Бужинка йде. Мабуть, з Байрака плутає. По ході видно — втомилася. Думали, пройде мимо, ні, зверта на промежок. Видно, хоче пройти навпростець, щоб не місити тванюки. А може, зайвий раз на очі Іванові потрапити хоче, розізнати про Степана.
І правда, верне на промежки, мабуть, думає піти поза хутором. Підійшла, поздоровкалась, загомоніла. Манька вже хотіла йти, хай собі гомонить, коли це таке, наче свекруху несе. Ще й не видно, а вже добре чути, лає на всі заставки діда Івана.
— І куди його в чорта понесло? Щоб тебе на друзки рознесло.
Баба Олена висунулась із-за хати, побачила діда, стисла в руках ціпок, міцний, горіховий, на мить зупинилась від несподіванки і тут же рішуче пішла до гурту.
— Ну, це буде, — подумала Манька. — І як він її терпить? Ще коли вона тільки вийшла заміж і прийшла до діда жити, їй таким дивним показалося дідове і бабине життя. Такого вона зроду не бачила. Тільки полаються, так і біжить свекруха вішатись у ясенки. Дід спочатку боявся, щоб не повісилась, бігав слідом, а потім плюнув, ляже й лежить собі на полу, хай хоч і засмикнеться. Маньці іншим разом страшно ставало, бігала й вона інколи слідом за свекрухою. Потім зрозуміла: свекруха вішатись не збирається. Покричить, потужить в ясенках, покляне діда і перестане. Іде додому любісінька, наче нічого й не трапилось.
Зніяковіла Манька від такої несподіваної зустрічі, стоїть з Артемом на руках, яблуко дожовує, Артемові жуйку дає. Нічого, вже з голоду не здохне. Знизу і зверху по два зубики вирізались. Пережити б лиху годину. Баба Олена примружила очі, дивиться, хтось стоїть. Таке наче невістка й Бужинка. А їй тільки й треба, щоб хто-небудь сторонній був, слухав прокльони, тужіння. Дарма, баба Олена тужити не буде. А дід і Манька вже давно не звертають на те уваги. Олена підходить ближче, дивиться. Бужинка стоїть боса, ноги в цяточках грязі, під пахвою клеєні калоші, на литках поналипали кашка і листя пирію. Глянула Олена і збагнула, що загалом їй живеться набагато краще, ніж Бужинці, а тому захотілось почванитись, полаяти діда, похизуватись перед Бужинкою, що от у неї, хоч і погані чоботи, а все-таки є. Є й хазяїн, а у Бужинки ні того, ні другого.
Лаючись, Олена витикається із-за дерев і кущів бузку, суне садком до гурту і, не звертаючи уваги на невістку і Бужинку, банітує діда.
— Що ти мені оце пошив, щоб тебе було докупи зшило! Кругом тече! Там, де пальці втікає, біля п’яти витікає. Пропали мої ніженьки, ой, пропали. Пропали, як слина і собака не гавкне! — баба Олена наблизилась до гурту, зняла чоботи, вдарила ними об землю.— На чертей вони мені здалися, сам ходи в них.
“Оскільки його син Степан ходив свого часу до Бужинки, то Олена вважає Бужинку, мало не родичкою, в крайньому випадку посвяченою у всі сімейні справи, інакше б так себе не вела”,— подумав Іван. Йому це не подобається. Та він нічого не каже, мовчить, наче води в рот набрав. Маньці теж незручно. Вона трохи постояла і пішла до сестер.
— Ти, Манько, підожди. Мо, зайдеш пообідаєш? — запрошує дід.
— Та, чого б я заходила? Хіба я голодна? — каже Манька, а в самої від голоду в очах темніє і блювати хочеться. А зелені кола в різні боки пливуть.
— Піду я. А то вже Артем пручається.
— Ну, то дивись, заходь, як відти іти будеш.
— Ну, то й я тоді пішла, — каже Бужинка й поривається йти. — Постояли погомоніли, пора додому, — Бужинка на мить зупиняється, червоніє по саме волосся, запитує у діда. — А що, Степан так і не пише, де він? Чи, мо, він уже вдома?
— А чом би він у мене був, якби й повернувся? У нього он жінка є, Степаниха, іди й питай, — розсердився дід. Він і сам не знає, що з сином. Чи загинув, чи пропав безвісти, чи, мо, де в прийми пристав. А тут ще ті прокляті чоботи.
Ображено підібгавши нижню губу, Бужинка навіть промежком не пішла, повернула назад, на дорогу, мимохідь глянула на свої забризкані багнюкою ноги, подумала: «Їх все одно мити».
Йде Бужинка дорогою, чавкає тванюкою. Зійшла б на Бадилин обніжок, так дерезою поріс. Чути позаду, як баба Олена знов виказує діду за чоботи. Дід, мабуть, мовчить, бо не чути. Бужинка озирнулась, дивиться, дід нагнувся, підняв чоботи, пішов до хати. Слідом Олена.
Олена деякий час продовжувала лаятися ще і в хаті, викликала на лайку діда, але дід терпляче мовчав, а як Олена заспокоїлась, сказав:
— Вчив я тебе, Олено, п’ятнадцять год, та так нічому путньому й не навчив. Чого ти вийшла аж до Ододок, чобітьми кидаєшся?
— Так течуть же, ноги мокрі?
— Та лучче б ти їх мені зараз в пику кинула, чим перед людьми страмиш.
— Прямо там! Возом зачепила. Дожилась! І слова не скажи. Ой, бідна моя головонька, — знову затужила Олена. — Оце й життя, не дай Бог нікому. Хоч умирай, а мовчи! — кричала Олена, вискакуючи надвір.
Дід Іван безнадійно махнув рукою, пішов у хижу. У хижі в діда магазин, по-хутірському лавка. Одне вікно і те взяте на шпугу. В хижі прохолодно. Дід ліг на лаву, руки під голову, замислився. Зітхнув. “І сподобив Бог зв’язатись з такою людиною. Вік живи, вік учись».
Манька знову вийшла в поле. Вітерець ворушив озимину. На узвишші земля протряхла, затужавіла. Озимина викидала колос. Дійшла Манька до торішнього ожереду, впала з Артемом на прілу купу соломи, наплакалась вволю і знову пішла. Одна дорога — додому. Йде Манька, сльози течуть по виду, думає невеселу думу. Що вона бачила в житті? Як дідові Василеві Матвієнко та Остап Холоша в колективызацію на груди плигали? Як матір вбили, а потім кинули стовбула в яму з-під сохи, а згодом і місце те розорали. Тепер навіть могили не знайти. Ні батька, ні матері. Хіба це життя? Собаці в доброго хазяїна, й тому, мабуть, живеться краще, ніж їй. Єдина надія в Маньки: виростуть діти, мо, хоч їм поталанить в житті за її муки й страждання. Мо, хоч вони будуть жити, як люди. Бо що вона знала в житті? Роботу, голод і сльози і більше нічого. А якщо й дітей чекає таке життя, то заради чого мучились на світі її діди, батьки, вона? І взагалі, для чого тоді жити? Господи, невже сестри не бачать? Чи, мо, й досі мстять, заздрять. Та хоч би взяли кухоль молока налили, мо, б і в неї молоко з’явилось? А то Артем шкребе цицьку, а вона холодна й пуста. Манька йде хутором, обпікає Артема сльозами. Бачать і знають, навмисне не дають, щоб не звикала. Сонце схилилось на захід, от-от закотиться за бригадську гору. Довшають тіні. По хатах і городах гомонять люди, лаштуються вечеряти. Люди лаштуються, а в Маньки і крихти хліба в хаті немає, нічого вечеряти. Ех, життя, життя! За що ж ти так караєш. Для чого я на світ народилася? Чого мене так любив батько і так незлюбив Бог? Чи я вже така грішна, нещаслива? Мабуть, що так. Нічого, нехай. Буде і на нашій вулиці свято. Як-то кажуть, і в нашої кози хвіст виросте. Года — що вода, незчуєшся, як і злинуть. А там підросте Артем, буде підмога й опора. Дай то, Бог. Манька хреститься і знову обмиває Артема слізьми. Перехрестя. Доріг багато, а йти нікуди. Манька йде додому в пусту хату спотикається, в передній шибці відбиваються бузкові кущі і червоний диск сонця.
Та хоч би Микола приїхав. Хоч би слово сказав і то б легше стало. В хаті швидко темніє. Манька світить бликуна, присипляє Артема. В мерехтливому світлі язичка колишуться, блукають по хаті, сновигають по кутках тіні. З покуття, з образів суворо дивляться на Маньку вбрані в рушники Микола Угодник, Ісус Христос. Внизу по прошві рушника вишито: “А молодість не вернеться, не вернеться вона”. Так і її молодість. Пройшла, відлетіла.
Манька присипляє Артема. Іде через вигін до баби Дмитрихи, зве, щоб нагляділа за Артемом, а сама швиденько знову в Даценків. Там за бабою Секлетою бурти гнилої картоплі. Назбирала в кагатах крохмалю, по дорозі зірвала два десятки колосків, вим’яла. Молочно-воскової стиглості зерно, розмішала з крохмалем, спекла оладків. От і є чим перекусити сьогодні, ще й на завтра зостанеться. Артем спав і плямкав уві сні губами.Трохи посиділа, полізла до грудей, стала віддавлювати. Пусто. Глянула на Артема й заплакала.

9
В перший післявоєнний рік урожай видався непоганий. Половіли жита, наливалася пшениця. Починалися жнива. Косарі обкошували поля, в’язальниці — Біличка, Манька Ригір в’язали снопи. Гули в полі жатки й лобогрійки, працював на своєму «Комунарі» Білик Семен, на лобогрійці вправлялись Холоша Остап і Андрій Коломієць. Дмитро Дмитрович возив пальне до тракторів. Він тільки-но взимку 1945-го повернувся з війни. Ще в сорок четвертому Дмитро був комісований із-за пальців правої руки, та все не їхав додому. Жив десь під Ростовом, у якоїсь жінки. Знав — дома бідність, злидні, ще гірше, ніж до війни. Старший брат Михайло загинув. Його жінка Ялисавета, в дівоцтві Осаулка, залишилася вдовою, живе із свекрухою, Дмитровою матір’ю. Допомогти б, так нічим. Сіна вкосить, і на тому спасибі. Цієї зими Дмитро сплів Ялисаветі рукавці-двопалки. Дмитро довго й не погоджувався плести, своїм не встигав, одні сплете, а інші вже порвалися, так Ялисавета напряла пряжі й собі, й Дмитрові, прийшла, стала в порогах й мовчить.
— Чого ти прийшла? — питає Дмитро. Мовчить Ялисавета, в руках пряжу тримає. Прийшлося плести, жалко стало жінки. Спробуй поносити того сіна взимку, зашпори хіба раз зайдуть. Та й доля їй випала. Чоловік Михайло, Дмитрів брат, і восьмеро синів на війні загинуло. Один тільки, найменший, Михась, вмер дома від водянки, та ще одного, Віктора, німці зарубали, а Левка осколком у скроню вбило в Срібгій балці. А ті в окопах. Жоден не повернувся. А було одинадцятеро.
Дмитро їде вигоном пароконним ходом. Ялисавета гонить корову на пастівник. Ладимаришин Гриша побачив, сміється: «Сюня, Сюня!» Так прозивають Ялисавету. А чого, ніхто не знає, мабуть, тому що загадка для всіх. Сюня то й Сюня. Ялисавета йде як людина, що взнала життя, а в ньому щось суттєве й важливе, не відоме кривднику, що дає право вибачити. Нерозумний, він ще не знає, не здогадується, що його чекає не краща доля.
Вона навіть Дмитра не помічає, що ходом їде назустріч, цокотить залізними бочками. Везе в Грянчиху на жнива гас, пальне для тракторів.
Біля двору Бадили Дмитро зупинився, прив’язав коней до дерева переждав, поки прогонять корів, пішов у двір. Шумить в берестках вітер. На причілку зупинився, постукав пужалном у верхню шибку.
— Дома хто-небудь є з хазяйнів? Це я — Дмитро.
На поріг вийшла Ганна Бадилиха.
— Тобі, Дмитре, мабуть, Василь нужен?
— Та, нужен.
Ганна поправила на плечах квітчасту картату хустку. Глянула на дорогу. Коні об’їдали на бузині і шорстких берестках листя, мотали хвостами, ганяли докучливих мух.
— А ти що, воловиком уже не робиш? — запитала Ганна.
— Хай їм трясця, зиму одробив, хватить.
— А зараз куди?
— Та, горюче везу до «Універсалів».
— Ну, якщо до «Діверсалів», то там і Василя побачиш. Він там ячмінь обкошує. Чи ти, може, за піджачком для Івана? Так він готовий. Василь вже пошив.
— Та нехай Василь прийде, тоді й заберу.
— Ну, та чого б ти ждав Василя? Василь казав, щоб як побачила, віддала.
— Ну, якщо казав, то неси, бо Іванові ходити ні в чому. Живі будем, не помрем, розщитаємось.
— Не переживай. Не на цьому світі, так на тому розщитаємось.
— Та я б заплатив і зараз, так гроші дома забув.
«І де б вони в тебе взялися, ті гроші, — всміхнулась про себе Ганна, — отака орава дітей», а вголос сказала:
— Нехай, колись віддаси.
— Е, розщитаюсь Ганно! — Дмитро окинув поглядом двір: прип’яте під грушею порося їло груші-гнилички. — А в тебе, Ганно, нічого вже підсвинок. Хоч завтра коли.
— А в тебе що, хуже? Разом же брали.
— Та, зовсім перевелося. Вроді й годуємо добряче, а не росте. Погану синицю хоч на пшеницю.
— Та в нас він теж був нікудишній, а це на грушках від’ївся.
— А в нас нічого не їсть. Щоб не поніс, рилом з корита вигорне і пропало. Вже й кільце вставляв. Дня три нічого, потім звика. Добре, що хоч повітки не підриває. А в Ялисавети пішов оце вставляти кільце, як глянув, а в неї, в тому сажу, наче під Сталінградом. Все зрито. Дивись, якщо будете колоти, мене клич.
— На Різдво обов’язково колотимемо. Позвемо.
Ганна шаснула в сіни і за хвилину появилася знову. В руці згорток.
— Бери ось.
— Спасибі. Ну, то я пішов.
— З Богом.
Дмитро вийшов на дорогу, сів на воза, обережно розгорнув згорток. Піджачок. Якраз на Івана. Дмитро сховав піджачок у солому, вйокнув на коней, риссю потрусив у бік Гнатової. Вже за хутором, біля Ївги не втерпів, знову витяг той піджачок, став роздивлятися уважніше. Ну, й добрячий таки піджачок! Добре таки шиє Василь. Дмитро навіть коней зупинив. Посхилявши голови, аж хомути на них поспадали, коні запаслись у запиленому споришеві. І тут впало Дмитрові в очі, що підкладка на тому піджакові наче не нова. А комірець, борти і рукава трохи потерті. Дмитро встав з воза, став роздивлятися. Обдурив його Василь. Не шиє він нічого. Старий піджачок, у когось забраний. Спочатку Дмитро хотів викинути той піджачок у жито, що половіло пообіч дороги, та передумав. Дуже вже жалко стало, а ще ж розраховуватись треба. Жив Дмитро бідно. Своя сім’я — дюжина ротів, та ще й мати стара, без малу сто років, з невісткою Ялисаветою, — і трави вкоси, і ясла загороди.
Подув вітерець. Над житами летить пилок, скоро косити. Треба лаштувати гребок, клепати косу, якщо «бабку» знайде, щось давно її не бачив. Або в Гната, або діти закинули. Заходжуйся зразу на два двори. Дмитро засунув піджачок за пазуху, став спускатися до Грянчихи. Не доїжджаючи до шляху, побачив крізь осичник прольотку, зупинився біля Якимового колодязя, розгнуздав коней, напоїв з корита, вдивляється. Їдуть двоє стовповим з Багачки парою вороних, одягнуті у військове. «Хто б воно?», — подумав Дмитро, загнуздуючи коней. Хилитаючись на ресорах, дрожки повернули до косарів.
Поле в мареві плахт і квітчастих хусток. Косовиця. Жнива. Дмитро напружив зір і трохи вище на горі, під вітряком, побачив Бадилу Василя. Знявши картуза, він сидів у холодку, витирав ним лисіючого лоба. Коса, ввіткнута ніском жала в землю, стояла поруч. У Дмитра навіть настрій покращав. Зараз він під’їде, скаже Василеві за піджачок. Що він йому підсунув? Крадений, забраний у когось чи, може, з мертвого знятий? Скаже не тому, що піджачок йому не подобається, а щоб збити ціну менш платити.
Дмитро скочив на полудрабок. Коні за звичкою рвонули, винесли передні колеса з баюри. Не встиг Дмитро виїхати на шлях, дивиться — ті двоє прольоткою до Василя під’їжджають. Василь як побачив їх, а побачив давно, хоч і не вірив, скам’янів, і лише тоді, коли ті двоє зупинилися біля в’язальниць, щось запитали і рушили прямо до нього, все зрозумів. Устав, зблід і, не надіваючи картуза, стояв, відчуваючи, як тремтять ноги. Один з них, Кряжев — сухорлявий, високий, в хромових чоботях зіскочив на підніжку, потім на землю, запитав:
— Ви Бадила Василь Федорович?
— Я.
— Ви нам і потрібні. Сідайте!
Без жодного опору, покірно, ніяково усміхаючись, Василь сів у дрожки і ті, не затримуючись, риссю покотили на шлях.
У цей час Дмитро волоком під’їжджав до шляху. Якийсь внутрішній неспокій цупко обхопив серце. НКВС. Дмитро поліз рукою за пазуху, намацав там і витяг піджачок, засунув глибше в солому. Натягуючи віжки, зупинив коней, даючи дорогу вистояним, вгодованим на вівсі, нетерплячим, змиленим у шлеях від лишку енергії жеребцям НКВС. Здіймаючи позад себе стіну пилюги, дрожки покотили стовповим на Багачку. Дмитро ще деякий час постояв, не наважуючись переїжджати дорогу.
— А то хто? — вказуючи на Дмитра, — запитав один з НКВСистів.
Бадила сумно глянув у бік Дмитра, сказав:
— Та то з хутора. Недавно повернувся. Воював. Ранений.
Помітивши, що ним цікавляться, Дмитро зіскочив з воза, взявся за ручицю, для чогось похитав її, начеб там щось зламалося, потім підліз під воза, довго крадькома дивився дрожкам вслід, аж поки ті не добрались до Давидової балки. Гуркотять дрожки стовповим, ріжуть в попелі куряви нечіткий слід. Дмитро ще трохи постояв, наґлиґуючи, потім звично скочив на полудрабок, махнув віжками, поїхав до жниварів. Гнат Ододка побачив Дмитра, кинув косу, зняв картуза, на лиці рясний піт, шкутильгає, помахує поперед себе картузом, наче милостиню просить.
— Бачив, Василя взяли? — розгублено запитав Гнат.
— Коли? Не бачив, — збрехав Дмитро.
— Та тільки що. В тебе перед носом поїхали.
— А, бричкою. Бачив, їхали. А хто, не подивився. Гайка одкрутилася на задньому колесі, ручиця відійшла, прийшлося становитись, закручувати, а то ледь бочок не погубив.
— Матвієнкова, мабуть, робота, — всміхнувся Гнат.
— Та, хто його зна, Гнате Тимофійовичу. На ній не написано.
— Та його й без розпису видно, — просторікує Гнат. — Іди он краще води попий.
* * *
Бадилу Василя привезли в Багачанське відділення НКВС під обід.
— Скільки ниточці не витись, а кінець знайдеться, — зауважив Кряжев і враз посуворішав, грізно запитав:
— Ви признаєте себе винуватим?
— А в чому? — зіщулився Бадила.
— У тому, що служили фашистам, були німецьким посіпакою, — приголомшував Василя звинуваченнями слідчий. — Над моєю двоюрідною сестрою, Степанидою, глумився.
— Признаю, — улесливо відповів Василь і, намагаючись заручитися підтримкою, всміхнувся. — А як не признаєшся?!
— Тоді розповідайте. Тільки все без утайки. Нам все відомо.
Василь хотів зауважити, що якщо їм все відомо, то йому розповідати нічого, та перехопив суворий погляд слідчого, і весь запал пропав. Тільки гірше наробиш. Жартувати тут з ним, по всьому видно, не збираються. І Василь став розповідати, становлячись все розкутішим, ризиковішим, не втаюючи майже нічого, тільки про вбивства мовчав. Особливо про ті, в яких сам брав участь.
— Ну, що ж, четвертна вам забезпечена, — сказав слідчий.
Василь полегшено зітхнув, мовив про себе: «Слава Богу».

10
Наприкінці літа пішла гуляти Байраком чутка, що Гаврило Штим повертався з фронту разом з Степаном Біликом. Поки пішки добирались з Гогольського в Байрак й сонце сіло, а Степану ще в хутір тьопати. «Залишився б ти в мене, Степане. Друзяка!» — припрошує Гаврило. І Степан погодився. Віз Степан додому з Німеччини багатства чимало. Як-не-як, а двоє синів, дочка. Видно забулися за довгі роки Степанишини прокляття. Чхати ми на них хотіли, думав|вважав| Степан. Всю війну пройшов|минув,сплив| і живий|жвавий| залишився, та ще і барахла різного он скільки везу.
Віз то віз, а додому не довіз. Наче у воду впав. Був і нема. Коротше, додому Степан не повернувся.
Багато людей бачило, як Степан ішов з Гогольської. Потім пробалакали, що Гаврило вбив Степана з-за багатства і тіло втопив у ставку. Рідного батька з покійним рідним братом Дмитром за гроші зарізали, а Степана...
І вже друга чутка пішла гуляти селом, що, може, то й не Степан був, а Пилип Коломієць. А може, обоє там знайшли свій кінець. Степаниха й Пилипиха побідкались, поплакали, повиглядали, на тому все й скінчилося.
Люди тільки пробалакали, а Росєйки точно бачили, що Пилип заходив до Штимів. Бачили й промовчали. Досить з них батька Сави Штима. Натерпілися тоді страху.
Велась в домі Качечок мова про те, що Пилип, з усього видно, чоловік багатий. Раз з Германії стільки добра Пилиписі та дочці Явдосі віз, то й вдома, мабуть, не зівав.
До того ж і Андрій, двоюрідний Явдошин брат, хоч і Перелякою прозивають, а додумався, усім вродливим не дійти до такого, не допетрати. Разом із швейною машинкою «Зінгер» привіз Андрій дві валізи швейних голок. Як він тільки його доволік? Кажуть, важучі, мало рук не повідривали. Ще й камінців набрав до запальничок. До того ж і в комендатурі і на кордоні перевіряли. А валізи, валізи провезти можна було. Інші тягли хто машинку, хто запальнички, хто барахло.
Барахло в німців гарне, аж очі розбігаються. Та Андрій цим не спокусився. Хай беруть, кому подобається, а він візьме іннше. Місце займає мало, бачити нічого, легке, а ціна на базарі, що на голки, що на каміньці — шалена. Як голка, так і три червінці. Як камінець, так і полтинник. В одну валізу того добра не одна тисяча влізе. Хоч як на чийсь розсуд, то люди, як завжди, прибріхують. Скільки там та голка важить? Хоч кажуть:в дорозі й голка важка. Ну, та то таке. Головне, продає тепер Андрій свої голки.
Дураки понатягали барахла, пальт, сувоїв, платть кралям, різного краму, одним словом, ганчір’я, непотрібу, хай хоч і гарного і необхідного в господарстві, а все ж... Бо давно вже забули, яке воно й є. За роки війни все обносилось, одне рам’я зосталось, а толку з нього, а тим більш зиску ніякого. Подоривали його коломійчанські молодиці на косовиці та в хлівах, наче й не було.
Згодом про ту Андрієву мудрість узнав весь хутір, а потім і Байрак. Причинувата Одарочка всюди рознесла, як курка звістку про крашанку. Якби таке покійна Пріська зробила, тоАндрій, може б, і побив, а Одарочки й пальцем не торкнув. Андрій їй і пилом не давав припасти, і вітерцю дихнути, а не те, щоб ще бити. І хоч зразу після війни того сміття, як інколи називав Андрій жінок, було повно, на одного чоловіка по дві-три молодиці доводилось, а якщо відкинути всіх тих, що були в парі, і взяти неодружених чоловіків та незаміжніх дівчат і вдів, то на одного такого вдівця- молодця припадало по тридцять, а то й сорок молодиць. Одне слово, було з чого вибирати. І все ж Андрій дорожив Одарочкою. Ходячий скелет. Кожа на кості натягнута. Ніхто його, з легкої Миколиної руки, інакше як Перелякою і не називав. А Одарочка, бач, не подивилась, пішла. Хата в Одарочки на курячих ніжках, та й та у дворі в Коломієць Параски, бо за її сином, Якимом, була.
Петро Росєйка вирішив відшукати Пилипову Явдоху і, якщо та й справді багата, одружитися.

11
Іван Остапович Табур очолив колгосп імені Жовтневої революції майже відразу після війни, в кінці 1946 року. Військовий пілот, він не раз горів у літаку, лікувався по госпіталях, все тіло і лице було полатане, та він повертався у стрій. І лише під Лодзем після тяжкого поранення й контузії, він, нарешті, був демобілізований, повернувся в рідні місця, де й очолив спочатку МТС, потім місцевий колгосп, замінивши на цьому посту Марію Чередник, Остапову дочку. Всі колгоспники прозивали її Циндрею.
Райком довго не затверджував Табура на посаді, бо Табур був безпартійний. І в партію не ліз, знав за собою гріх. Колись, ще в громадянську, по молодості, воював у Махна, а рідний батько, Табур Остап, колишній царьский офіцер, хоч і служив командиром полку майже до початку війни, при німцях був у Байраку старостою. Та вибирати не доводилось, бо ні з кого. До того ж і люди настояли.
Табур был добрым хозяином. Дивно, весь латаний-перелатаний, а носити партквиток не заслужив. Проливати кров, гибіти, вшивіти в окопах — заслужив, а бути головою — ні. Та Табур не ображався. Він добре знав, що навіть загиблий на фронті не завжди заслуговувує прощення радянської влади. А якщо розібратись, то що він зробив — молодий, гарячий, по суті, хлопцем вступив в армію батька Махна. Вступив тому, що всі говорили: Махно за народ, не дозволяє збирати на Україні продподаток, зустрічався з Леніним, якийсь час воював в одних лавах з більшовиками. Та лише після трагедії, що трапилась на Перекопі, Махно порвав з більшовиками.
Кинули армію Махна на Турецький вал в лобову атаку. У тій страшній м’ясорубці загинули майже всі. Поранений Махно відлежувався в тилу, лікував ногу. Більше десяти разів був поранений Махно, та армія воювала й без нього сміливо й самовіддано. Вал було взято, бійці з криками «Ура!» кинулись обіймати один одного, та за наказом Троцького по махновцях було відкрито вогонь. Ще близько п’яти тисяч бійців полягло на перешийку.
Івану Остаповичу вдалося вціліти. Він вислизнув з-під того обстрілу, та тавро зрадника, ворога народу назавжди залишилось у його біографії.
Обрали Табура головою, парторгом призначили бригадира городньої бригади Петра Матвієнка. Матвієнко і Табур свояки, тримали рідних сестер.
Недавно Петра викликали в райком партії. Секретар райкому Штельман походжав по кабінету, пихкав цигаркою. З вікна другого поверху добре було видно село, базарну площу, жінок, які намагалися щось продати, вторгувати якусь копійчину. Штельман прочинив вікно, стало чути, як дрібно тріпоче тополиний лист, лопотить прапор при вході. Хмара цигаркового диму випливла через вікно, розтанула в чистому повітрі. В небі пливли купчасті хмарки, легкий вітерець колихав штори. Десь з піднебесся долітала до вух пісня жайвора.
— Ну, от я й явився, — повагом доповів Петро.
Штельман усміхнувся, підійшов до вікна, струснув пальцем попіл у прочинену фрамугу. Вітер підхопив його і разом з іскрами поніс уздовж стіни. Перед райкомом порожня площа. Ніде нікого. А все ж для певності взяв і причинив обидві половинки вікна. І тільки після цього спокійно, неквапливо повів розмову.
— Тут у нас, а вірніше, у вас, в Байраку, працює головою колгоспу Табур Іван Остапович.
— Так, працює, — мляво погодився Петро.
— Справа в тому, що ми не хотіли обирати його головою колгоспу, але більш було нікого. От і довелося піти на... погодитись з думкою більшості. Сам розумієш, війна, вдови, люди працюють з останніх сил. Та й господар із Табура непоганий. Люди це ще до війни побачили. Такого не те, що в районі, а може, і в області не знайти. Господар то гарний, а от біографія?! Воював колись у банді Махна. Може б, і не виявилось, так стали готувати в партію, наводити довідки. Ти знаєш про це?
— Ні, — подивувався Петро. — Знаю, шо льотчиком був, горів у літаку.
— Те, що був пілотом, горів, ще ні про що не говорить. Ворог є — ворог. Так нас вчить партія Леніна-Сталіна.
— Я думаю, на літаку він міг би перелетіти до німців, якщо б захотів.
— А якщо це не входило в його плани? Можливо, він був потрібний тут, серед нас, як агент. Звичайно, все це припущення, — всміхаючись, говорив Штельман. — Але ми не можемо про них забувати. Партія, товариш Сталін учать нас пильності і ще раз пильності, особливо до тих, хто так чи інакше заплямував свою біографію. Я, зізнаюся, теж коли вчився в школі, з Василем Бадилою за однією партою з ним сидів, а він став поліцаєм. Так що сам розумієш. Я нещодавно говорив з начальником НКВС Кряжевим, і наші думки збігаються, він теж пропонує тебе секретарем парторганізації в колгосп імені Жовтневої революції.
— Але ж ми свояки, держимо рідних сестер, — завагався Петро.
— Ми знаємо про це. І те, що ти не втаїв цього від мене, ще раз підкреслює: ми не помилилися у виборі.
— Але ж я в партії зовсім недавно, — завагався Петро.
— То й що? Зараз такі часи, що вибирати не доводиться. Було б з кого вибрати, хіба б ми поставили Табура головою? Отож то! А то ми тут не думали. Думали й про тебе. Але ти колгосп не потягнеш.
Петро зашарівся, зніяковів.
— А парторгом будеш.
Звичайно, за короткий час Табуром було зроблено чимало. Семен Білик зібрав і довів до ума комбайн «Комунар». Було відремонтовано свинарню й корівник. Колгоспники їздили аж в Архангельськ, заготовляли будівельний ліс.
Заздрячи успіхам свояка, Матвієнко відразу поставив себе відсторонено по відношенню до Табура й правління, поглядав на всіх зверхньо. Його боялися й до війни, а тепер і поготів. Люди принишкли, стали очікувати напасті. І дочекалися. За наказом Матвієнка Надежда написала в обласну міліцію, що Ригір Манька, Семенова Галька і Данилова Явдошка гонять самогонку. Галька і Явдошка — ті інколи гнали, а Маньці з малим дитям було не до того. Та Матвієнко, злий, що Микола не одружився на його дочці Галі, настояв вписати і Маньку. Хай трохи пострахають, потріпають нерви, вона й так вже на ладан дише, може, ґиґне, а Микола візьме й жениться на його любимій дочці Галі.

12
Не минуло й тижня з часу відправлення Надеждою заяви, як в хутір наїхало повно міліції з Полтави й району.
— Самогонку трусять! — зашелестіло хутором від подвір’я до подвір’я. Люди ховали, що в кого було. Хто припасену на випадок іменин чи Різдва півлітру, а хто, мо, й принесений з поля клунок кукурудзи в качанах чи мішок буряків, пшеницю. Як не ховай, як не перемішуй, а колгоспівську кукурудзу чи пшеницю, сонях завжди видно. А воно ж так не обійдеться, щоб нічого з поля не взяти. Чи то сіють, чи збирають, хоч жменю, а всиплеш у відро. А хто пожадливіший, хто звик на дурику жити, то й відро прихопить. Заворушився хутір. Добре, якщо ту жменю посівної пшениці курям згодовано, а якщо ні? Треба переховувати, та так, що бувало сам потім не знайдеш, а міліція знайде.
Дехто, може б, і згодував ту пшеницю курям, так боїться, що протруєна. А спитай, для чого брав, і сам не знає. Інші брали й він узяв. Якось не прийнято повертатись з роботи з порожніми руками.
Якщо в перший повоєнний рік робити це змушувала нужда, бо нічого було їсти, люди голодували,були раді жмені зерна, за яке можна було сісти років на десять або загриміти до Сибіру, та потім це увійшло в звичку, бо працювали за палички. На них майже нічого не отримували. Та й на палички скупилася влада. Якщо на різних роботах заробиш за рік триста, ну, від сили чотириста тих паличок, а отримаєш за кожну по десять копійок і по сто грамів зерна — не густо виходить. Годовий доход тридцять карбованців і тридцять кілограмів хліба — оце і все. Постійні могли виробити й по 500 трудоднів — це 250 рублів. А податку заплати 1200 крб. Здай молоко, м’ясо, вовну, свинячу шкіру і все безкоштовно, за так, за здорово живеш.
Постійним, механізаторам, тваринникам платили більше. По піврубля, а інколи і по рублю за паличку і натуроплатою до кілограма зерна. Жилося їм трохи легше, хоч у неврожай зрізали натуроплату й їм. А що ті копійки без хліба.
Всі в хуторі дивувалися з того, як живе Дмитро. Дев’ятеро дітей, Оришка ніде не працює, сам конюхує. Тридцять трудоднів у місяць. Вважай, нічого. За зароблене Дмитро ніколи б не прожив. Та вовка ноги годують.
— Поле, воно тільки вдень колгоспне, — жартує Дмитро. Інший за такі жарти загримів би років на десять, Дмитрові ж як з гуски вода. Правда, одного разу з ним розмовляв сам Кряжев. Після цього Дмитро став висловлюватись менш визначено і більш загадково.
— Е, хлопці, ніч — мати. Пора йти додому.
А вдома бере мішок і — в поле.
Здавалося б, ті палички — пусте, нічого не варте, а спробуй не виробити мінімуму трудоднів. Добре, якщо отримаєш примусовки, а то й загримиш років на п’ять туди, де Макар телят пасе.
І от приїхала в хутір міліція, наробила переполоху, та хуторяни турбувалися марно. Трусили самогонку тільки за вказаними адресами. І недарма старалися. Найшли ту кляту самогонку і в однієї, і в другої. Правда, в третьої: Маньки Ригір, не знайшли. Завершивши справу, приїхали до Табура в контору, привітались:
— Так от, Іване Остаповичу, ви хоч і недавно на посаді, ще як слід не розібралися, що й до чого, але гонять у вас самогон. Незважаючи на всі ваші запевнення, гонять. І Білик Ганна і Даценко Явдоха. Докази? А он трьохлітрова сулія в машині. Принести?
— Не треба.
— Ну, що ж, — зітхнув старший за званням майор, — доведеться обох арештувати й віддати під суд.
— А ви хоч знаєте, у кого знайшли ту нещасну самогонку? Ви не стійте, сідайте. Раз уже зайшли, то поговоримо. Так от, Манька Ригір найкраща трудівниця, Явдоха — свинарка, Галька — доярка. Цієї весни роздоїла дванадцять первісток. Ви хоч уявляєте, що це таке, — роздоювати первісток? — запитав Табур.
— Не знаємо, та, зрештою, нам це і не потрібно.
— А друга отримала найбільше поросят від ста свиноматок.
— Ну, то й що? Закон для всіх один.
— На папері. Не мені вам розповідати, не вам слухати.
— Ну, це знаєте вільнодумство, — зауважив капітан.
— Це вже пахне політикою. Ви ж голова, а розсуждаєте, — майор хотів сказати “як контра”, але втримався, сказав м'якше: — як людина малоосвічена.
— Не треба мене лякати, я ляканий, — полатане горіле лице Табура з жовто-білими плямами геть побіліло. — Малоосвічені кажуть по-іншому: «Закон, що дишло, куди повернув, туди й вийшло». Не думаю, що вам це в новину. А заарештувати я вам нікого не дам.
Капітан і майор здивовано переглянулись: ти ба, який дивак.
— Ми вам не радимо йти наперекір владі. Між нами кажучи, — майор понизив голос до шепоту, — виступати проти влади всерівно, що с... проти вітру. На тебе ж все й полетить.
— Знаю, але не дозволю, — cпохмурнів Табур.
— Це як розуміти? Як бунт, непокору? — рука майора мимоволі потягнулась до кобури.
— Розумійте, як хочете, але в мене завтра нікому доїти корів. Нікому поратися біля свиней. Півсела полягло. Все держиться тільки на жінках, — Табур глянув у вікно і втомлено присів на стілець. — Отакі-то справи, хлопці.
— То ваші справи, а наша справа заарештувати.
— Зараз голку в стозі сіна легше знайти, ніж зайві робочі руки. Пройдіть селом, подивіться в очі підлітків. Їм по чотирнадцять-п’ятнадцять років, а дати можна всі п’ятдесят.
— Усі пережили війну.
«Щось по вас не видно», — подумав Табур, а вголос сказав:
— Війну пережили десятки, сотні, тисячі, а скільки загинуло. Війна — теж різна була, недарма хтось придумав: «Кому війна, а кому — мати рідна».
— Це самоуправство, — вибухнув капітан. — Ми будемо доповідати.
— Робіть, як знаєте. Але для особливо неповоротких розумом повторюю, арештувати я вам нікого не дозволю. Хіба що пришлете натомість своїх жінок, тоді саджайте.
— Ви тут нам не грубіть.
— Заспокойтесь. Давайте краще ваші відрядження, я їх підпишу і їдьте собі з Богом у Полтаву.
— І що ми доповімо Шкуренку, начальнику обласної міліції?
— Скажете, не знайшли. А якщо не хочете кривити душею, скажіть, що я не дав. А якщо боїтесь, дайте мені номер телефона вашого начальника, я сам йому подзвоню й скажу, що ви не тим займаєтесь…
— Обережніше на поворотах. Як це не тим?
— А так. Отака війна, розруха. В колгоспі десяток справжніх трудівниць. І двох з них, найпрацьовитіших ви хочете відправити в тюрму. Хіба це справедливо?
— Закон — для всіх закон.
— Закон не може бути антилюдським, антидержавним.
— Ти запиши, — кивнув майор на капітана. — За ці слова припаяють тільки так.
— У вас немає свідків. А я можу й відмовитись від сказаних слів. Краще покажіть мені заяву.
— Яку?
— Ну, заяву. Хочу знати, хто написав. Я тут голова, мені треба знати людей.
— Заява анонімна.
— Покажіть. Я вгадаю автора по почерку.
— Ні, — рішуче стоїть на своєму майор.
— Добре. Я й так знаю, що це людина зависна, який-небудь ледар, нероба. Позаздрив трьом трудівницям і настрочив. Тим, хто працює, анонімки писати ніколи. Ні часу, ні сил на це не вистачає. Руки під кінець дня ложки не тримають. Ви хоч уявляєте, що значить бути дояркою?
— Не глузуйте, це кожен школяр знає, — повеселіли офіцери. — Доїти корів, що ж іще?
— Е, хлопці, не все. Це ще й встати кожного дня о третій, четвертій годині ночі, в негоду, дощ, у холод і в жару, в неділю і в будень, — гірко всміхнувся Табур і раптом запитав: — У вас є вихідний?
— Не густо!
— А в них їх зовсім немає. Перш, ніж здоїти корову, треба її нагодувати. Весною солому зі стріх смичуть, бо нічого їсти дати. А як жито змолотять, тоді по новій сараї криють. А напоїти. По три-п’ять відер води кожній. І вранці, і в обід, і ввечері. Попоноси від колодязя. А в кожній групі по 20 голів. Прийде додому опівночі і рада тій подушці, наче спасінню. Але і у ві сні їх руки не віддихають, вони й сонні двигають ними, наче і у ві сні доять корів. А взимку у руки зашпори як позаходять... Попомий їх у холодній воді, поки відійдуть. Попосикаєш, попоплачеш. Можу вас запевнити: ваші жінки тут і дня не витримають.
— У них інші професії.
— І слава Богу, що інші. Були б доярками, давно б ноги витягли.
Майор і капітан спохмурніли, видно, образились.
— Я аж ніяк не хочу принизити працю ваших жінок, — поспішив заспокоїти гостей Табур. — Повірте, не кожна жінка, що зранку й до пізна вергає солому вилами, возить у поле гній, копає силосну яму, чистить, сидячи на мерзлій землі, буряк у той час, як на льоту замерзає дощ і летять білі мухи, витримає таке навантаження, а тим більш, городська, що звикла спати в теплі, в чистих, пахучих простирадлах, а о сьомій ранку ще тільки прокидається.
Офіцери, згоджуючись, захитали головами і, щоб якось загасити непорозуміння, капітан дістав пачку цигарок, протягнув Табуру, запалив сам.
— Товариш майор не вживають, — усміхнувся капітан.
Кабінет наповнився приємним запахом дорогих цигарок. Клуби диму слалися низько, над самим столом, бугристим сизим валом пливли до вікна, витікали через відкриту форточку в зарості бузку. Десь далеко наді Пслом пливли важкі свинцеві хмари, котився сизий туман, непокоїлась Чортова яма, гудів вир. Розмова на деякий час ввірвалася, вмовкла. В цей час до контори ввійшов ще один майор у синьо-голубій формі, стрункий, підтягнутий, пройшов прямо до кабінету.
— Ну що, як справи?
— Та, ніяк. Голова впирається, розвів тут туруси, — виправдався очманілий від тютюну капітан. Погляд вологих очей його був безтямний і відчужений.
Табур усміхнувся, сказав:
— Кажу ж, давайте ваші посвідчення. Я відмічу і їдьте з Богом. А туруси, як ви сказали, так це для того, щоб ви зрозуміли, з ким маєте справу. Ну, знайшли ви у бабів самогонку. Якщо вони її навіть вигнали, а не купили у того ж самого, хто написав заяву, то зрозумійте, що це виняток. Ніколи цим жінкам гнати самогон. Вгору глянути ніколи за роботою, а якщо й зробили, то вночі, за рахунок сну.
Табур вийшов з-за столу, пройшовся до накритого діктиною відра з водою, випив кухоль і знову пішов до столу.
— А раз вигнали, значить, щось підперло. Без чоловіків живуть. І одна й друга. А в хазяйстві багато всякої всячини. То ясла зробити, леваду викосити, загородку загородити. Когось треба кликати, ставити могорича.
— А крамниця для чого?
— У них часу немає хліба в крамниці купити. Живуть у хуторі. До крамниці треба їхати або в Багачку, або в Байрак. А коли? Вночі? У нас вночі поки що крамниці не працюють. Так що вірю, нужда заставила. А ось тих, що фактично роками в колгоспі не працюють, а живуть з того, що гонять той же самогон, крадуть, ви не бачите. Все їм сходить з рук. Ось таких вам треба виявляти, а не саджати під арешт чесних трудівниць. А то так у нас скоро одні самогонники залишаться. І якщо ви не погодитесь зі мною, заарештуєте, я не постісняюсь, подзвоню прямо Шкуренку, а ні — в обком. Ну, так що? Вирішуйте, що будете робити?
— Ви гадаєте, нам дуже хочеться саджати їх у тюрму? — запитав майор.
— Не знаю.
— Справа в тім, що нас спитають, що зроблено по заяві, а що я скажу?
— Скажете, що не знайшли. А ні — кажіть правду. Знайшли, мовляв, по півлітри чи, мо, по літрі, а апарата немає. Стверджують, що куплена. Ну і так далі. Не мені вас учити.
— Ну, гаразд. Підписуйте й ми поїхали.
Капітан і два майори вийшли, а Табур довго сидів і думав, перебирав у пам’яті хуторян, намагався вгадати, чия то робота: Матвієнка, Петра Грабарки? Та так і не зміг дійти певної думки. Отаке лихоліття пережили, а все чогось мало. Чималу допомогу будматеріалами отримали хуторяни і від нього, ті ж Ригори, Чередники, Срібні та й не тільки вони. Ліс приходив аж з Архангельська на станцію Гогольське, звідти перевозився в Коломійців, Байрак. Табур дивився у вікно на від’їжджаючу прольотку з міліціонерами і подумки мріяв про той час, коли колгосп до того розбагатіє, що зможе будувати хати колгоспникам за власний кошт.
13
Іва Костович Болтушкін-Чередник-Гамазур, онук Никона Ряднинки, якось після невдалого сватання до Даценкової Гальки об’явив що ніякий він не Іван, а Іва, і наче крізь землю провалився, ні слуху від нього, ні духу. Всі вважали, що Іва десь пропав. Дехто пускав сльозу, лаяв Грабарку, котрий своїми домаганнями з роботою, можливо, згубив християнську душу. Бо й справді, хлопець ще молодий, в армії не був, в бувальцях теж. Побуде — навилядіє. Не таких армія виправляла, а Іва мухи задарма не обидить. Тільки й того, що жартівник, веселун, непосида. А що вже до пісень та музики вдатний? Варто Іві раз почути пісню, мелодію, і вже сам виспівує, награє. Тільки кому та музика й співи потрібні? Ними ситий не будеш. Тільки мати — сира землиця і може нагодувати. Аби тільки не жалів рук, поту, власного сну, а музика — то пусте.
Мабуть, так би ніхто й не довідався про Івове сховище, якби одного разу не побачила Іва Настя Бадилиха.
Після повернення з Німеччини, куди її завербував брат Василь, пасла Настя колгоспних овець. Коли це аероплан летить в бік Миргорода, гуде. Настя приклала долоню до лоба, мружачись, довго, аж поки голова не почала вернутися і в’язи не заболіли, вдивлялася в небо. Глядь, аж вівці чогось сполошилися, до глинища побігли, мабуть, самольот налякав. На другий аероплан Настя навіть не глянула. Овець треба завертати.
—Биря, биря, кучу, кучу!
Під боком Миргород, аеродром, от і літають, мало не щодня. Ну, й нехай собі. У них своя робота, у неї — своя. Господи, мало не забула, сусіди просили подивитися під’їзд до глинища.
Утворюючи ламану лінію, глинище зяє рясними, рваними отворами під крутизною гори. Скоро й овець в кошару заганяти. Настя підганяє відстаючих: “Куч, биря”, а сама йде попід горою, тіснить овець до балки, заглядає в ями, роздивляється де і як краще глини взяти, звідкіль краще під’їхати. Місць то багато, так кидати високо, та все ж одне вибрала.
— Бир, бир, куди пішли, щоб ви видохли! Биря-биря! — гунула біжка, мало дух не виперло, і вже зібралась гнати овець до села, та наостанок все-таки вирішила заглянути ще в одну яму. Глянула і відсахнулась. На дні ями лежав Іва. Настя його зразу впізнала. В глинищі навіть в жнива прохолодно, повітря свіже, чисте.
— Іван, чого ти тут лежиш на сирому, ще застудишся.
— І принесло тебе, чортяку. Мене тільки що з парашута скинули. Ти що, не бачила, самольот пролітав? Гляди, кому-небудь скажеш, буде тобі годів на десять небо в клєточку.
— Як? — не зрозуміла Настя.
— А так. Замете НКВС, будеш там отчитуваться. Там отвіт держати не просто, це тобі не в бригаді перед бригадиром, покрутила передком, лахи задрала й лади. Я думав, тебе чорт мимо пронесе, взяв приліг, а ти сама нариваєшся. Так от, знай, я зараз на аеродромі працюю. Секретним агентом. І глину не здумай копати. Я тут парашут тільки що зарив, — матюкнувся Іва. — Хотів, щоб ніхто не бачив, а тут тебе чорти піднесли. Ну, так знай, нас тут двоє, гляди бовкнеш кому. Я через два тижні навідаюсь, не дай Бог парашута не буде, головою отвітиш.
Прийшла Настя додому, довго мовчала, а потім таки не втерпіла, розказала чоловікові. Ялисей не повірив у Гамазурові побрехеньки, хотів піти розкопати те місце, переконатись, що Іва бреше, та Настя не звеліла.
— Хай йому грець, тому Болтушкіну, він тобі нужний? Що, не знаєш яке зараз врем’я. Заберуть, і знати не будеш за що.
І Ялисей здрейфив.

14
Зразу пiсля вiйни Остаповi Холоші вiдмовляли платити пенсiю як iнвалiду, бо було невiдомо, де i коли здобув поранення. Лiкувався Остап не в госпiталi, а вдома У Харитини Ригір в Обазовці. А тому нiяких документiв про поранення не було.
— Може, ви дизертирували, а ногу зламали пiсля вiйни, — казали в соцзабезi.
— Та подивiться ж, хiба не видно, що стрiляна рана! — Остап закачував холошу пiд самий пах, показував синю кiстляву ногу.
— А, може, вас в тилу поранило? Може, ви в нiмцiв служили?
— Та ви що, подурiли тут всi? — не витримував Остап. Тут йому зраджувало природнє почуття гумору.
— Я вам охоче вiрю, але нам потрiбен документ, iнакше я можу платити вам пенсiю хiба що зi своєї кишені .
I знову плете в хутiр Остап за сiм верст на перебитiй нозi, яка до того ще й не гнеться i яку треба просто сунути вздовж дорожного полотна. Прийде було до Миколи Ригора та й каже:
— Миколай, можеш спокойно йти в Багачку. Я вже сходив, сніг ногою прогорнув.
Микола сміється.
Iде і в дощ, i в снiг, i в сколiзь. Бува, така слизота, хоч навкарачки становися, а треба йти. Попоходив Остап. I на комiсiї був, i в Полтаву їздив. Нарештi видали Остаповi документ, що те його калiцтво — наслідок поранення. Ото i все. Але на ту довідку в соцзабезi не звертали нiякої уваги i, оскiльки Остап був уже в соцзабезi своєю людиною, запропонували сходити з тим папiрцем в нужник, бiльше вiн нi для чого не придатний.
— Якщо бiльше нiяких документiв немає, то й це не документ. Правда, є один шанс: знайдiть освiчену людину, краще юриста, i напишiть куди слiд. В Мiнiстерство оборони, наприклад, знайдiть свiдкiв.
Остап подумав i прийшов до Миколи Ригора. Микола колись працював у районнiй газетi, писав жваво, легко, переконливо. Це навiть Остап розумiв, хоч сам читати й не вмiв, але чув, як читала дочка Марiя. Микола часто розповідав, як писав листи до уряду, i навiть самому товаришу Сталiну.
— Прийшов оце до тебе, Миколай. У соцзабезi посовiтували написати в Мiнiстерство оборони. Мо, звiдти команду дадуть…
— Ну, давайте, розказуйте.
Остап розказує, а Микола пише.
— Ну, а тепер слухайте! — Микола прочитав написане. В Остапа аж сльози на очах виступили, так йому себе стало жалко. Ну й мастак, отак розписав! Остап навiть сам не здогадувався, який він гарний чоловiк, хоробрий воїн i вiдданий Батькiвщинi солдат. Хоч звання Героя Радянського Союзу присвоюй — не промахнешся.
Через мiсяць прийшла вiдповiдь. Остап прибiг з тим листом до Миколи, навiть конверта не розпечатував.
— Ану почитай, Миколай, що там пишуть.
Микола обережно розiрвав конверт з грифом Мiнiстерства оборони, прочитав: «Громадянину Холоші О. В. У зв’язку з пораненням i необхiднiстю призначити пенсiю вам треба знайти трьох свiдкiв, якi воювали з вами в однiй частинi, щоб вони письмово засвiдчили вашу службу й поранення. З повагою — зав. приймальнею Долотов.»
— Шукай вiтра в полi, — всмiхнувся Остап. — Де я їх знайду? Мене в сорок першому ранило, а до сорок п’ятого їх, може, всіх вибило, — сумно всмiхається Остап i ошаленiло турсучить сиву потилицю. — Завтра поїду в Потеряйки і в Лубни, якщо не вбило, я з них живих не злiзу, а привезу пiдтвердження.
— Спитайте, може вони ще кого-небудь знають? — порадив Микола.
На другий день поїхав Остап в Лубни. По дорозi заїхав в Потеряйки, дiстав перше письмове пiдтвердження. Однополчанин з Лубен теж виявився живим, дав пiдтвердження і адресу третього свiдка. Повернувся Остап у хутiр пiзно. Микола вiд iменi Остапа написав листа третьому Остаповому однополчанину в Бiлу Церкву. I от три пiдтвердження є, а пенсiї не дають. Вимагають справку з госпiталя.
— Я вам охоче вiрю, — переконував Остапа начальник соцзабезу, — але потрiбен документ. Може, ви з передової тiкали й зламали ногу, хто знає?!
— Ну, як же? Однополчани ж пишуть.
— А що вони пишуть? Пишуть, що воювали разом з вами в однiй частинi в сорок першому, а де ви поранення отримали — нiхто й слова.
I знову Остаповi пекельнi муки. Бiдний, до того ж калiка, як жити без пенсiї?
— Треба взяти б пiдтвердження в тих, хто вивозив вас з поля бою.
Поїхав Остап в Абазiвку. Штимова Харитина, яка вивозила пораненего Остапа з поля бою, жила з сім'єю в Харкові на Клочківській, але Марфа і дві її колишні сусідки підтвердили. Завiрили тi свiдчення в сiльрадi. Та в соцзабезi знову вiднайшли якийсь огрiх у тих паперах. Тодi Микола вiдважився i написав листа К. Є. Ворошилову. Виклав усе, як є, описав усi митарства Остапа, всi приниження. Через два тижнi прийшов лист за пiдписом Ворошилова, у якому було всього одна фраза: «Назначити пенсiю по пораненню». А ще через тиждень без проволок, попереджень, викликів у соцзабез, прийшла Остаповi пенсiя.

15
Як не погано жив Іван Михайлович з Марією, як не ображав її на людях, але мало хто з хуторян знав, що незважаючи на все те, Іван ревнує Марію до Бадили Василя. Хоч і ревнувати наче ні до кого, Василь давно десь у в’язниці сидить, та недаром кажуть, кобилячу голову знайди і загнуздай. Був би хоч молодшим. Бо кажуть, хто не був молодим, той не був і дурним. А то ж і вік. Ціну чоловікові складають не тільки по зовнішньому вигляду, а й по вчинках, по тому, як і що він робить, а головне, по жінці, яка поруч із ним. І тут Іван попри всі його достоїнства, програвав, а тому й намагався виставити справу так, начебто його одруження на Марії — чиста випадковість, він гідний набагато ліпшої жінки. Зізнатися, що він просто не зміг знайти собі кращої молодиці, кращі виявилися не по зубах, було прикро й боляче. Кажуть, хто ламається, той ума набирається. Так і Іван розумів, що чоловіки одружуються на тих, кого варті, кого заслужили. Зрештою, ні Марія, ні Іван нікому не були дуже потрібні, а тому коли Бадила на буряках поклепав Марії сапу, Іван покинув прийми й пішов до матері. Секлета день проз день гризе сина, щоб повертався в сім’ю, а Іван лежить у холодку на леваді під кущами бузини, їсть вишні, пострілює кісточками, погладжує живота й гадки не має вертатися назад, до Марії.
— Та в тебе ж он Стьопа є, — вмовляє мати. — Куди тобі вже йти, сорок год.
— Поїду в Подтаву.
— На чорта ти там кому нужний! Вже їздив. Іди до Марії.
— Не піду.
Може б, і не пішов, та Марія попросила сестру. Прийшла Семенова Оришка з старшою дочкою Галькою, впросили. Пішов Іван назад. Так кілька років після одруження й блудив туди-сюди, поки не народилася Параска.
— Нащо ти кому здався? — глузувала Марія.
— Я собі таку молодицю знайду, тільки ахнуть, — переконував Іван не стільки Марію, скільки себе. Але жити якось треба було. Підростали діти, а в колгоспі що ти получиш? Від х... вушки. Думав-думав Іван, як вилізти з післявоєнних злиднів і вирішив шити. Плату за шиття брав невелику, де ті гроші в людей? За спідницю п’ять карбованців, за плаття — сім-десять. Пальто, брезентовий плащ з башликом — двадцять, від сили тридцять. Тим і підробляв, що обшивав з Кіселем хуторян, навколишні села й хутори. Виручала швейна машинка “Зінгер”, яку брат Степан прислав з Німеччини. Малоосвічений, ледь бекає по складах, Іван машинку опанував, навіть ремонтував сам. Була й маслянка, відвертка, але відвертку загубив, замість неї став користуватися нігтем. Закладе його в прорізь і відкрутив шуруп, надавить понівеченим на цегельні пальцем на шпульку — і як там була. Клієнтів після війни було небагато та й шити гаразд було ні з чого. В кого було полотно — намагався шити сам, бо кожна молодиця — швачка. Зимові вечори довгі, часу вдосталь, хоч захлинися. Це хіба що шилося щось на вихід, на свято. Після війни трофейних машинок розвелося мало не в кожному хуторі. І якби не загиблий брат Степан, у Івана тії машинки повік не було б. Недаром кажуть: кравець без штанів ходить, так і Іван, постійно ходив у латаних-перелатаних штанях. Не викроював на штани. Кравцюючи, Іван ходив по хуторах, невеликих селах. Навмисне сходив з дому, щоб менше лаятись. Так вже вийшло, що після Бадили Василя зі своїм струментом Марія не вважає Івана зі своїм горобчиком за скільки-небудь вартого уваги чоловіка, а, мо, й навмисне допікає, бо на всіх весіллях, гульбах Іван гудить Марію, ставить за приклад Сидориху або Бадилиху, рідну сестру Олену, от Марія й платить йому тією ж монетою.
— Хіба ти мужик? Ти — баба, в тебе й вуса не ростуть.
Іван намагався не звертати на те уваги. Були куди драматичніші епізоди: Марія не давала йому їсти, виривала з-під голови подушку.
Одного разу придибав Іван у Кульбашне. Кульбашне — хутір ще менший від Коломійцевого. Ходить від двору до двору, обшиває, поки в одному дворі натрапив прийми. Мати й дочка Христя, обидві незаміжні. Христя ломакувата, висока, до пари Іванові. Тепер у Івана додому й думки немає вертати. Хоч і Христя йому не дуже нужна, давно пішов би до матері, так проганяє. Поки обшивав молодиць, столувався, розповідав про Стьопка, поки став спати з Христею. А потім вже хто його зна й для чого, чи то, щоб Марію подратувати, показати людям на що здатен, похизуватися, привів Христю в хутір та й каже:
— Подивися на Стьопу, який кдасивий, він он на печі лежить.
Христя стала на крайок, дивиться. А там баба Марта біля внука. Коли це й Марія з відром води в хату увійшла. Глядь, а якась молодиця до Стьопка полізла.
— Оце дивись, Христе, з якими я бабами живу. Маде, рябе, страмне. А ось це мій синок Стьопко. Гарний парубок буде, як підросте, красивий. Ну, то як? Забираємо Стьопка та пішли?!
Марія поставила відро біля ніг, злякалася, аж ноги затрусилися.
— Ах ти побовтюха, ах ти ж покритка! — накинулась на молодицю баба Марта.
— Та ми тобі очі повиштрикуємо. Ми тобі сорочку на голові зав’яжемо, так і бігтимеш теличкою посеред зими в Кульбашне! — опанувавши себе, кричить Марія.
Христя розгубилася, не зна, що їй робити.
— А я тобі, Христе, що казав? — незворушно питає Іван. — Бачиш, з якими я бабами живу. Дурні, аж в роті чорно.
Іван стоїть посеред хати і ледь помітно усміхається.
Христя подивилася на нього, на Марію та Марту, та хаміль-хаміль з хати. І втоптаною стежкою бігцем на Човнове, а звідти додому. Всю ніч Марія й на хвилю не давала Іванові заснути, лаялась, плакала, тужила і знову лаялась.
На другий день Іван знову пішов у Кульбашне.
— Ти чого прийшов? — наріпилась Христя.
— Жити.
— Я жити з тобою не буду.
— Чого? — подивувався Іван.
— Не хочу і все.
Іван ще деякий час пом’явся, потім забрав швейну машинку й пішов додому. Довго не могла забути Марія тієї образи.
— У моїй хаті живеш, мій борщ їси, на моїх подушках спиш, ще й усьому мирові мене гудиш, — паленіючи, Марія вирвала в напівсонного Івана подушку з-під голови. — Іди геть, к чортовій матері.
Іван зітхає, встає і йде до Миколи Ригора. Жаліється.
— Що, Іван, плохо?
— Е, пдохо, Миколо. Оце не знаю, що й робити з тими бабами. Гризуть, кляті.
— Та то погано. А ти знаєш, що зроби? Як почнуть лаяти, ти їм шаньки з гречаним попелом на голови поодівай.
— Шаньки, кажеш? Та в бригаді дві є. Я колись виїзним коням шив, щоб в дорозі вівсом годувати, та так і зосталися. Ну то й що? — не схоплює Іван Миколиного задуму.
— Марія тіки відкриє рота, щоб кричати, а попіл як пшакне, так і заб’є дих. Вони тоді швидко перестануть лаятись, а почнуть чхати! — регоче Микола.
— Мабуть, прийдеться так і здобити. Так, кажеш, Миколо, перестануть? Треба буде попробувати.
— Спробуй, — жартує Микола.
— Ти, Микодо, правильно кажеш, прийдеться так і зробити, інакше діла не буде.
Іван встає, йде додому і прямо з порогу, без передмови, сповіщає:
— Микода совітує вам шаньки з попелом на голови понадівати, щоб не лаялись.
— Собі хай одіває! — кричить Марія. — Я зараз піду до того головатого, я йому розкажу. Бач, чому вчить? — погрожує Марія, але не йде, боїться рипатись. Микола може й матюком спровадити так, що і в двері не потрапить. Це не Іван. — Нічого-нічого, я тобі зроблю! Я тобі її ноччю одіну! — палірується Марія — Це добре, що нагадав, підказав.
— Мені? — не второпає Іван. — Я ж не гризусь. Це ж ви гризетесь.
— Як одіну, тоді взнаєш, хто гризеться, а хто ні.

16
Петро Росєйка вперше одружився в тисяча дев’ятсот сорок п’ятому році після повернення з фронту. Не зважаючи на всіляки хитрування, Петрові все-таки вдалося под кінець війни потрапити на фронт. Жінку взяв байрачанську — Біденкову Марину. Після війни жінок — море, бери — не хочу. Жили спочатку непогано, а як Марина привела дитину в сім’ї розпочалися сварки.
— Приспали дитину, хто її тепер буде годувати? — бурчав свекор Дем’ян, бо мале дитя заважало спати. А так в житті сім’ї мало що змінилося. Як спали до обіду до війни, так продовжували й після, а як не сплять, то невістку працювати заставляють.
Дем’ян Петрові й слова не каже, налягає на невістку.Марина дурна до роботи, працьовита, не пара Петрові. Думала, як в невістки взяли, то і обіпрати всіх треба, і город прополоти, і дитину приспати, ще й в колгосп на роботу збігати. Поки Марина наробиться, а вони виспляться, повстають, наїдяться, а вона прийде, пошкребе пустий горщик чи чавунець, з тим і спати ляже.
Терпіла Марина, терпіла й не витерпіла. Добре роздивившись на те життя, взяла та й пішла геть.Грець його бери. Хотіла й малого Ванька з собою забрати, та не віддали. Жалко було Качечкам втрачати такого дармового дурнуватого робітника. А так, надіялись: ніде не дінеться їхня Марина, повернеться, якщо не до Петра, то до дитини. Так воно згодом і вийшло. Марина поверталася в сім’ю кілька разів, але що то за життя, , якщо тобі не дозволяют спати з рідним чоловіком, аби не плодити зайвих ротів, якщо тобі півлітри молока жаліють на роботу налити. А робота в колгоспі цілісінький день від сходу до заходу сонця. А влітку той день наче год, бика б з’їв. Через те в хаті вдень і вночі сварки. Відважилась Марина, махнула на все рукою, наче відрізала й пішла додому. Хай їм риба й озеро
Росєйкам зовсім гірко стало. Раніше прийде Грабарка в двір на роботу в колгосп загадувати, випхнуть невістку, Грабарка й заспокоїться. Один робітник з двору є й досить. Звик тепер клятий Грабарка, що кожного дня з двору хтось є, тепер от і пристає щодняз роботою. Старі одмовляються тим, що онука нянчити нікому, а Петрові одмовиться нічим. Після війни Петро не пішов працювати на залізницю, не взяли, про що останнім часом жалів. Особливо, коли Петро Грабарка дуже вже наполягав. Пристав, як реп’ях до склянки, не відчепишся. Петро вже й ховався від нього клятого й утікав, сходив з дому. Одного разу аж у хутір Коломійців забився. Там і розвідав Петро, що Андрієва двоюрідна сестра Явдоха, Пилипова дочка, живе. Багата, незаміжня. Петро відшукав Явдоху та й каже:
— Якщо даси тридцять тисяч рублів, то женюся.
Явдоха образилась, навіть заплакала.
— Геть, іди з двору, щоб я тебе не бачила.
Вона давно зрозуміла, що її, дівку -переростка, чекає нелегка доля. Хоч і непогана видалась на вроду, а вже от-от тридцять стукне в самотині. До війни не вийшла заміж. А якби вийшла, то, мо, вдовою зосталась би, як Матвієнкова Надежда, інші. Було Явдосі в сорок першому за двадцять. Та так вся молодість і все Явдошине дівоцтво стало приречене на самітність, на війну. А як війна скінчилась, сорок шостий настав, а Явдосі вже під тридцять. Кому вона потрібна, як он скільки молодих дівчат підросло, розбрунькувалось. Як хлопці йшли на війну, то вони ще сопливі бігали по вигону, років по дванадцять, чотирнадцять, і ніхто на них і уваги не звертав. А тепер от повернулися і на тобі. Молодих, правда, повернулося мало. Двадцять третього року народження залишилось менше третини. А молодих і зовсім нічого.Двадцять четвертий-двадцять сьомий теж викосила війна. Хлопці молоді, гарячі. Тільки пішов у перший бій, так і поліг.
Старі вояки: п’ятнадцятого-двадцятого років народження, ті не поспішали. Команда в атаку, а вони ще деякий час лежать, наґлиґують, очікують, приміряються у який бік краще метнутися. Ця мить, може, й недовага, кілька секунд, але перший, найщільніший вогонь, перший залп косив не їх, а молодих, недосвідчених, тих, хто, гублячи розум і голову, тої ж миті зривався з місця і біг назустріч смерті. А коли вогонь трохи вщухав, ставав не таким щільним, витикалися з окопів і вони. І не самі. Майже кожен з них спочатку піднімав на штик каску, шапку, ватник. І тільки після того, як піднятий предмет прошивало декілька куль, а ворог, відстрілявши барабан чи ріжок перезаряджав автомат, вилазили й вони. І не бігли, як вівці, а короткими перебіжками, залягаючи. Звичайно, що смерть косила і їх, але не так.
І все- таки повернулися в хутір молоді нежонаті хлопці. Кисіль, Бужин Павло. Обпалені війною, холодним подихом смерті, вони були не схожі на юнаків. По метриках їм було десь близько двадцяти, а серця, душі тягнули на сорок. А тому Явдосі розраховувати було ні на що. Може, тому Петрові слова й вдарили її в зранене, нікому не потрібне, вистуджене осіннім і зимовим холодом в довгі, нескінченно довгі ночі серце. Глухими, тягучкими ночами воно всю війну, а потім кілька років ще й після війни чекало чоловічої ласки, та так і не дочекавшись, засохло. Можливо, якби в неї були такі гроші, то вона б і не пожаліла.
Поки Петро Росєйка ходив по хуторах, сватався, Марина забула про нього й думати, мало, що свекри не давали їсти, паплюжили, так вони ще й спати з Петром не веліли, аби не плодити зайвих ротів. Поки, було, не виштовхають Марину в плечі в колгосп на роботу, не їдять, а піде — напруться й вікна позавішують хустками, позакривають віконниці й сплять.
Ледачі з сьомого коліна, Качечки жили бідно, а тому Петро й ходив по хуторах і селах, шукав багату наречену, наче її так легко можна було знайти після такої війни.
Ходив, блукав, кружляв, поки знову прибився в Коломійців. З Донбасу в хутір повернулася Гнатишина дочка Оксана. Няньчила Оксана у директора шахти дітей і ділила з господарем не тільки хліб, а й ліжко.
— Кажеш, шахтарі? В шахтарів грошей — кури не клюють, — напучував сина Дем’ян Качечка. — Раз няньчила, то і їй щось перепало.
— Невже ото шахтьори такі багаті? — Петро стояв посеред хати і, як завжди, за звичкою, хитався.
— А то ні? Кажуть, як за зарплатою ідуть, то лантух беруть. А хто зовсім погано заробля, той з мішком плуганить.
— Тоді в Оксани гроші є. В хутір з Донбасу “Волгою” привезли.
Питро виглянув у вікно. Дітвора біга по вигону, покотьоло ганяє.
Сам іти свататись Петро не наважувався, підговорив сватів. Привели свати Петра в Гнатишину хату. Гнатиха поспіхом накрила стіл. Таке щастя Оксані й уві сні не снилось. Вже давно під сорок, а заміж ще й не ходила. Та й виходити вже не збиралася. Де ті чоловіки в хуторі. В Донбасі он скільки їх, і то ніхто не вхопив. Свати випили, погомоніли, зробили свою справу і назад поїхали. Наступного дня приїхав Петро, відвіз наречену в Байрак. Та грошей, на які він сподівався, у Оксани не було.Спочатку він думав, що Оксана обманює, став чекати, коли та засвітиься.
Оксана зразу стала господинею в домі. Встане чуть світ, Росєйки ще сплять, здоїть корову, розіллє молоко по пляшках, пляшок три-чотири зав’яже у вузол на роботу.
— А що ж нам? — добивається свекор.
— А що вам? — бурчить Оксана. І не те, щоб невдоволено, а така вже натура: буркнула та й годі. — Ви дома, нічого не робите, воду пийте.
Хоч стосунки складувались і непросто, Оксана не потурала свекрам. Розпочались сварки довелось переїхати в хутір до мами.
— І чорти його принесли сюди,— бідкалася Олена Ригір — ніде від них, проклятущих, не сховаєшся, як і від Матвієнок.
Оксана й Петро трохи пожили у брата Івана Гнатка та в матері, в колишній Даниловій хаті. Потім перебрались в бригаду, знову ж таки в чужу, Харитонову хату.
Гнатко був то обліковцем, то об’їждчиком, він і призначив Петра сторожем, конюхом і воловником одночасно. Сторожування Петрові нічого не коштувало, бо жив у бригаді. Коні й воли теж під боком. Тільки й діла, що вкинути сіна в ясла, напоїти. Воду тягати Петрові не хочеться, а тому він підбиває хуторянську дітвору.
— Ану, хлопці, хто більше відер витягне?! — сміючись, підбурює Петро. Хлопці малі, дурні, тягають ту воду за охоти, наввипередки, аж очі рогом лізуть.
— А хто швидше? — лукаво всміхаючись, піддрочує Петро. Стоїть, хитається, переступає з ноги на ногу.
Тільки пізньої осені і взимку, коли дітвора ходить в школу і менше товчеться в бригаді, Петрові стає скрутно. Але й тоді виходив з положення. Взимку коні менше п’ють, до того ж у сараях повно овець. Поки Гриша й Анафій Біденко, на прозвище Ляпашко, поналивають повні корита води і йдуть відкривати кошару, а коні вже біля корит.
— Петро, для чого ти коней поодв’язував?
— Та ви що? — здвигує плечима Петро. — Я не відв’язував. Позринали, кляті.
— Так прив’язуй лучче.
Та як не прив’язує Петро коней, вони зринають майже кожного дня.
На поріг виходить син Ванько, ухмиляється. Ванько сирота, а тому балуваний батьком і вредний. Ухопив якось ножа, бо батько направляє, та як полосне Гришу по гумових чоботях. Так і розпанахав халяву. Не довго думаючи, Гриша свиснув Івана по вуху. Той так і посунувся на солому під припічок.
— О, татко, о, татко! — заволав Ванько.
Росєйка скочив з печі, сікається битися. Гриша загнув матюка, скинув чобіт, тиче Росєйці під ніс.
— Оце бачиш? Я нічого не знаю, купуй нові чоботи.
— То ти сам розрізав, — кип’ятиться Росєйка.
На Гришу можна все звернути, бо каліка і на перший погляд несповна розуму.
— А в мене он свідок є.
П’яний Ляпашко сидить за столом, киває лисою, як більярдний шар, головою, рече:
— Ти, Петре, спиняй Ванька, дуже балуваний. І сам не направляй, а то він дума, що ти його захистиш і лізе до старших. Куди воно годиться? Ти не трусися. Тронеш Гришу хоч пальцем — в тюрму сядеш, Гриша — каліка. Ти тут на всі сто винуватий.
Може б і побив Петро Гришу, та злякався Анафія, дав Іванові потиличника.
— Де я тепер грошей візьму на чоботи? — белькоче Гриша.
Не було і в Петра грошей. Та якби й були, за чобітьми в Полтаву треба їхати. Он Дмитро Дмитрович, Іван Михайлович, Матвієнко, Гамазур та Семен їздили.
А тому Петро мирить Гриші, дає ще один потиличник Іванові. Той плаче, скиглить. Пожив Петро трохи в бригаді, мало не приспав з Оксаною дитини і розпочав будуватися. Жив би й дальше, так Оксана насідає. Вдень і вночі бубонить.
— Доки ми в бригаді житимемо? Ти думаєш, Іван вік бригадиром буде? Другий прийде, попросять з бригади. Давай строїтись. Іван і глини поможе привезти, й соломи, і заміс зробити. Коні в руках, люди теж.
— А платити хто буде?
— За те, що хуторяни накопають глини, замісять, викладуть стіни, трудодні запише.
Хата вийшла невелика, але на славу, для них вистачало. Ніхто з хуторян у тій хаті не був після новосілля та входин, Петро не пускав, видно Росєйкам в бригаді набридло жити , як на зарваній вулиці. А тому до Качечок навіть посипати ніхто не ходив. В такий час там ще спали.
Кинув Петро Оксану через рік.
Голота-голотою, Петро утретє брати бідноту не захотів, навіть гадки не мав, щоб іти в злидні. Покрутився трохи в Байраку, роздивився що по чому і навпростець прийшов у хутір Даценків. Хоч і далекувато, та, як кажуть, охота гірша неволі. Даценчани жаліли коней, а тому їдучи в Багачку не завертали на цілу версту в хутір Коломійців, а потім ще на півтори до Буряківщини, а їхали навпростець, мимо озер прямо до Буряківщини.
Прийшов Петро до Гальки тією дорогою, минаючи Коломійців, шум, гам, вулицю. Йшов прямо в Даценків, там на відшибі стояла Гальчина хата: все, що лишилося від Даценкового хутора. Галька була молодша Оксани і Явдохи і безперечно багатша. Там золото шукали ще Петро Матвієнко з Остапом Холошею.
До того ж дід Захарько несподівано пішов у прийми до Мокрини Біденко, переїхав у Байрак.
Росєйчині родичі, споконвічні бідняки, прийшли з Байраку, подивилися — кругом поле, озера, хоч сотню курей і качок заводь, самі прогодуються.
— О, тут, Петре, можна жити! — ,підсумували.
Галька не довго вагалась, вийшла заміж за Петра Качечку.
Життя, як завжди, несло з собою багато змін. Одна тільки Мар’я зоставалася поки що незаміжнею.
Тепер життя сестер дещо змінилося. Особливо, як Захарько пішов у Байрак. З заміжжям Гальки Манька зовсім стала небажаним гостем на батьківському подвір’ї. Захарько все-таки жалів Маньку, стримував гнів сестер.

17
Ще й року дитині не виповнилося, як Матвієнко став виганяти Маньку на роботу. Викличе Петра Грабарку, накаже: “Відведи Ригорам воли, хай Манька везе в Гогольське буряк. Хро-хро.”
— Та як же я поведу, — заперечує Петро, — у неї ж грудна дитина.
— А я тобі кажу, веди! — гне своє Матвієнко.
— А як не захоче їхати?
— А ти що, питати її зібрався? Прив’яжи биків біля берестка і йди, а вона сама хай думає, їхати чи ні.
— Та не можу я так, Петре, не по-людськи так.
— Ти гляди! Не по-людськи! А то я завтра схожу в Багачку і будеш ти там, де Макар телят пасе. Ти ба, найшовся куркульський заступник.
Петро Грабарка не спав усю ніч, а на ранок взяв і повів волів на вигін. Порошив перший сніжок. Воли ратицями зривали тонкий снговий покрив, залишали на білому простирадлі землі, чорні рани слідів. Петро привів волів у двір, постукав у віконце, потім прив’язав волів до берестка й пішов. Не повезеш, — в тюрму посадять. Манька одягається, кидає Артема на свекруху, бере волів за налигач і в поле. Сніг лежить на кагатах. Манька накидає центнерів п’ять буряків, везе . В Гогольське не близький світ, кілометрів двадцять. Іде й плаче всю дорогу. А Артем вдома кричить, розривається голодний, поки й не посиніє.
Баба Олена бігає навколо, виляскує в заполи, кляне пузатого Матвієнка і весь білий світ. Потім замотує в ганчірку “куклу”, засовує Артему до рота. Артем вигорне язиком ту куклу, зайдеться криком посиніє, і голосу не чути, от-от кончиться. Баба Олена затормосить внука, Артем на мить переведе подих і знову в крик.
— Господи, пропала дитина з дурного ума! І чого ти туди поїхала, щоб ти поза Уманню їздила! Та я б нізащо не поїхала! Хай би мене стріляли отут! Отака мала дитина, а вона повіялась. Та хай би мене на шматочки різали і на вогні піджарювали не пішла б і одного дня в той проклятий СОЗ, а вона Матвієнка злякалася, щоб він своєї тіні боявся, щоб він був проклятий! І діти, і внуки його до сьомого коліна. На віки вічні!
Баба Олена падає на коліна перед образами, молиться, шле прокльони.
Манька сидить на санях, підганяє волів: “Цоб-цабе”. Вищать занози в ярмі. Порипує ярмо, скриплять полозки, а воли не спішать. А в Маньки вже й сліз немає. На станції хутенько, не мнихаючись, вигрузила буряк і назад. Додому Манька приїздить опівночі, а то й перед світом. Охриплий, знесилений і голодний Артем давно спить міцним сном, наче після маківки. Наполохана Манька вбіжить у хату, тицяє Артемові пусту цицьку. Він на мить прокидається, сонними губами давить її, але ссати не може. Бракує сил. Кілька разів чмокне і знову засинає.
Та, може, й краще. В Маньки від того плачу й переживань молоко перегоріло й груди опухли. Якби не спав, то хтозна, чим і годувати.
— Може, воно й Петро те зробив не подобрій волі, а по вказівці, — виправдовує Манька Грабарку. Така вже натура, весь час вважає, що людина не здатна на підлість.
Довозилась Манька буряк, поки молоко зовсім пропало. Артем було ссе, ссе, цицьку, а потім починає пручатись, кричати, мотати головою. Прийшлось відлучати. Вирішили годувати Артема «куклою. Розмочить баба Олена сухаря, шкоринку чи м’якушку хліба, пожує яснами, бо всі до одного зуби в голодовку з рота вибрала, намочить в воді, посипле цукром, обмотає той вузлик полотняною ганчіркою, обв’яже суровою ниткою, от тобі й “кукла”. А тоді вже мудрують, як засунути ту “куклу” Артемові до рота. “Кукла” м’яка й округла, наче материна цицька. Артем потягне її раз, вдруге, потім виплюне і репетує. Малий, а розуміє, що обманюють. Та й який там наїдок з черствого хліба, що з нього витягнеш? Вже й у цукор ту “куклу” вмочали, і в маляс. Поки солодке, поки й смокче, а потім виплюне й кричить. Клали в «куклу» й гарбузову кашу, і печеного гарбуза. Кашу і гарбуза Артем брав, все інше викидав.
— Вигорне з рота язиком і хоч ти плач. Нічого, хай хоч і молоко пропало, зате сахару получу, буде з чого Артемові куклу робити. Якось переживемо лиху годину, — зітхає Манька.

18
Різдво. Празник. Прокинулась Манька серед ночі, позіхнула, потягнулась. Хоч і не хотілось, бо в хаті холодно, хоч собак ганяй, вилізла з-під ліжника, підійшла до настінного годинника. До ранку наче ще й довго, а гирка вже скособочилась, лави торкається. Вдень прозівала підтягти. Часи, правда, ще йдуть, але недовго й стати. Манька потягла за вільний кінець цепка з кільцем. Гирка побігла вгору, а слідом за нею й погляд, аж поки не впнувся в циферблат з картиною Шишкіна «Ведмеді в лісі». Тягне Манька гирку, і обов’язково на циферблат зиркне. Цікаво, скільки воно там нацокало? Так би, може, й не глянула, бо, як-то кажуть, часи для краси, а врем’я по сонцю, а підтягуючи гирку, обов’язково глянеш. Та в хаті ше темно. Манька засвітила сірника. Близько третьої години ночі. Як стане годинник, Бог його зна, до кого й бігти взнавати час. У Густодимів і Білички годинника немає. Живуть по сонцю.Годинник — чи не найскладніший у хаті механізм. У Маньки на фермі простіша техніка: носилка, налигач. Манька боязко тягне за цепок, щоб, не дай Бог, гирка дуже високо не підбігла вгору, не вперлась в дерев’яний футляр, бо годинник може зупиниться, то тоді хоч караул кричи.
* * *
Прокинувся Артем. Манька кутала, кутала Артема в різне рам’я, а він гикає й гикає. Навіть на печі холодно, вітрюган хіба ж такий по хаті гуляє, а протопити нічим.
— Що ти його кутаєш, топити треба, — лається свекруха. — В хаті хоч собак ганяй. Микола в бренді пішов, уже два дні додому немає, наче його хто прив’язав у тому Хоролі. І де можна бренькати? Щоб ти був поза Уманню ходив.
Манька визиркнула у вікно, зітхнула — і правда, холодно, хоч зі стріхи смич і топи.
Манька одягається, виходить на вулицю. Знову зітхає, бо дуже вже не хочеться йти по солому. А треба ж хоч носилку принести, не замерзати ж у хаті. Якби вдвох з свекрухою, то вкрилися б ліжником та ряднами й спали б, а то ж мале. А ожеред аж під самісіньким Човновим. А морозяка давить, аж земля тріщить. Поки принесеш тієї соломи, й руки покацубнуть. Манька взяла в катразі носилку і — до Пилипової Явдохи, щоб хоч піддати було кому.
Ніч ясна, місячна, а вкрите молодим снігом поле рябе, наче корова Лиска. Снігу перед Різдвом ввалило мало не в пояс, та після недавньої відлиги сніг зверху підмерз, взявся твердою кіркою, тільки гуготить, наче там під ногами прірва. Здається, і на тому світі чути, не те що в Байраці. Чи воно там, і правда, пусто? Та ні, то, мабуть, так видає від страху, та ще від того, що прислухаєшся. Інколи навіть острах бере, ще чого доброго провалишся, гогонеш. Тоді хіба що на тому світі зупинишся. Але це так, під настрій. А взагалі, по насту порожняком йти гарно. Ідеш собі, — гуп-гуп, рип-рип. І валянки наче биті, а гуде, хай йому трясця, аж на другий кінець хутора чутно. Мабуть, не треба було валянки підшивати.Сірий наст переметений білим молодим сніжком. Сніжок порипує, краще б він не рипів.
Йдуть з Явдохою, стиха гомонять. І все-таки треба бути обережнішим, бо наскочить чого доброго Гнатко, об’їждчик, до чого вже дурне та скажене, тоді горя не обберешся. Тільки-но забачить в полі людину і ну конем топтати.
Манька оглянулась, слідів наче й небагато лишається. По насту їх і зовсім не видно, тільки на переметах. У вітер ті перемети наче переїжджа сваха: то тут, то в іншому місці з’являються.
Аж ось і ожеред під горою стоїть довгий, вкритий снігом. Верхній шар соломи зняли, бо кожна соломина у відлигу вкрилася льодком. У печі той льодок розтане, солома намокне і не буде горіти, та й нести важко. Старанно, оберемок за оберемком, витрушуючи полову, Манька наклала здоровенну, вище голови, носилку. Останній оберемок закинути не змогла, посунувся назад. Манька відшукала віжки, перекинула через поклажу, зайшла з протилежного боку, проділа в дугу, обіперлась в неї коліном, затягла, зв’язала, старанно обсмикала з боків. Носилка здоровенна, наче віз, і в сіни не влізе.Якби ближче, то можна б і двічі сходити: а то ж далеко. От і нагилила носилку.
Манька виважила носилку на плечі, піддала Явдосі. Оддалеки глянути, зразу й не поймеш, чи то Манька солому несе, чи, мо, хто саньми їде. Солома наче й легка, а носилка не дуже, до землі гне. Може б, і менше набила, та яке паливо з соломи? Поки горить, поки й тепло. Глянеш, аж сажа на піднебінні займається, іскрить, летить в бовдур. Добре — сніг на покрівлі, а то недовго й до пожежі.
Манька йде й оглядається, чи добре обсмикала, чи не розтрушується. Бо її, проклятущу, як не вкладай, як не обсмикуй, все одно розтрушуватиметься, чіпляючись, залишатиметься на гілках дерев, гублячись, жовтітиме на снігу аж до самісінької хати. І по тому встеленому соломою й збоїнами сліду, завтра прийдуть прямо в двір. Біля хутора в густому мереживі стежок, слід можна б загубити, якби не спішила і добре обсмикала. Солому то хоч підгребти можна, визбирати, а полова, збоїни як ти не перебирай, не труси, все одно потраплять в носилку, повністю витрусити їх годі й думати, не вдасться. Аж ось і навстріч хтось суне, видно, теж по солому, обминає Маньку й Явдоху, намагається пройти так, щоб не впізнали, а сам придивляється, мабуть, Семен.
Аж ось і берестина. Через кладовище, левадою ввійшли прямо в Явдошин двір.
— Ну, я вже, слава Богу, дома, — тихо зітхнула Явдоха, втягуючи носилки в клуню.
Манька поминула Явдошин двір, попростувала вигоном до хати. Дивиться, з дороги хтось іде. Манька сховала носилку в катрагу, а сама в хату. А в хаті наче ще холодніше стало. Манька довго вихукує у вкритій памороззю, обмерзлій шибці невеликий п’ятачок, вдивляється у вікно, хто ж то пішов мимо їхнього двору. Їй-бо Дмитро Дмитрович. Або від Бадилихи, або з посиденьок, а, мо, в кого порося колов. Таке, наче щось в руках тримає. Видно, сала кусок.
— Слава тобі, Господи, — зітхає Манька. — Вже думала — об’їждчик.
Манька довго відмочує й тре в холодній воді руки, сикає, ойкає. Відходять зашпори. Нестерпно боляче. Впоравшись із руками, втягує носилку в сіни, розв’язує віжки. Солома сягає до стелі. Манька заносить мерзлу, пополам із снігом солому в хату. Хвиля холодного повітря клубами туману закочується в хату .
— Що ти двері роззявила? Дитину простудиш! — кричить з печі баба Олена. — У нього й так гикавка. Оце води дала навхрест з кухля попити, трохи перестала. І де можна ходити? І тіло труситься. Наче вас там поприв’язували.
— Пішли б самі, тоді б і взнали, — сердиться Манька, підпалюючи в челюстях віхоть соломи. Добре протопивши в хаті, Манька віднесла решту соломи в повітчину, склала.

19
Час не має зворотнього ходу. Він іде тільки вперед. А тому нарешті прийшов час отримувати цукор за минулий рік. Кому п’ять, кому шість кілограмів нараховано, а Маньки і в списку немає. Ланкова, Матвієнкова Наталка не вписала. Манька в плач. Пішла в контору й каже:
— Та що ж це таке? Я ж цілу зиму буряки на Гогольське возила!
— Не знаю, не нараховано. Може учотчиця пропустила, взнавай у неї, — сказав бухгалтер Андрій Переляка.
У Андрія хоч і сім класів (секретарі райкомів і обкомів переважно з чотирьма класами), але кмітливий. Розуму того, як-то кажуть, два с..., а три набивало.
Манька йде й за сльозами дороги не бачить. Не заходячи додому, прямо до Матвієнок у двір, до Наталки, вона була учотчиком.
— Наталко, чого ти мені нічого не нарахувала? Я ж цілу зиму буряк возила?
— Не знаю, — ховаючи погляд, сказала Наталка.
— Та хоч би кілограм записала, щоб Артемові було з чого куклу зв’язати, — плаче Манька.
— Іще раз кажу, не знаю. Якби возила, то записала б.
— Та як же так?
— А так, не возила і все, — Наталка хутенько повернулась і тікати в хату.
— Та Бог з тобою й Господь над тобою! Побійся Бога, Наталко! У кого хоч спитай, так возила.
Манька йшла і, обливаючись слізьми, переконувала себе: сама Наталка навряд чи могла до такого додуматись. Скоріш всього батько направив. Мстить за те, що Микола не оженився на Гальці.
Манька повернула назад і знову пішла в контору до Табура. Було образливо й боляче. Отак робила і даром.
Манька не кляла ні Наталки, ні Петра. Вона взагалі цього не робила, плакала і все. В конторі зайшла до Табура, як змогла розповіла. Табур уважно вислухав, сказав:
— І чого він на вас так в’їдає? То від Коломійця Андрія виселяв, тепер з цукром проблема.
— Не знаю, — збрехала Манька.— Мабуть, через Миколу та свекруху. Батько Матвієнка колись із свекрушиним чоловіком побилися. Може того...
— Ми із твоєю свекрухою в тридцять третьому в одній ямі лежали. Сидір Холоша вивіз, — зітхнув Табур
— Та мати розказували, — зізналася Манька.
— Нічого собі історія. Було, було, а це вже й верх вивершило, — сказав Табур.
— Е, вивершило, — погодилась Манька.
Табур встав, пройшовся кабінетом, довірливо мовив:
— Розумієш, я нічого не можу з ним зробити? Немає в мене на нього влади. Хоч вір, хоч ні, а не можу. Тяжкий чоловік. Я вже скільки раз говорив з ним. Хоч держимо рідних сестер, а не в злагоді живемо. Не в злагоді...
— Так що мені тепер робити? До кого йти? — плаче Манька. — В мене ж мала дитина, молоко пропало. На сахар була надія, та й та зникла. Він і так слабенький, наскрізь світиться, а без сахару не виживе, помре. Нічим годувати. Молока немає. Якби знала, що так вийде, не поїхала б з тим буряком, хай хоч і в тюрму саджали б. Все одно.
— Не плач, я тобі й так два кіло цукру випишу. Більше не зможу, а два кіло випишу.
Манька заплакала ще дужче. Її пік сором за подачку. Два кіло. Наче вона не заробила їх своїм трудом, слізьми й потом, а просила милостиню. Табур тим часом викликав бухгалтера Коломійця Андрія, написав резолюцію, тицьнув той папірець Маньці в долоню, сказав:
— Ну, хватить плакати, іди получай.
Манька витерла очі кутиком платка, вийшла з контори, пішла до комір. Хоч і соромно було, але діватись нікуди. Вдома лежав хворий Артем.

20
У першу післявоєнну зиму Устим Вінник, справжнє прізвище Кобзар, син отця Сергія працював на “Серпу і Молоті”, навчався в заводському ФЗУ.
Якось дуже пізно увечері Устим повертався з Мерефи до Харкова. Дороги позамітані, транспорту ніякого. Нічого було і надіятись чимось під’їхати. Одна надія на власні молоді і дужі ноги. Іде Устим до Харкова, ніч темна, снігу в пояс. У місті хоч трохи легше, як не дорога, то стежка натоптана, а у полі — хоч каравул кричи. Вітер і мороз до кісток проймають. Коли це — блим, вогник в степу. Загорівся, наближається. Устим зрадів — не передати. Фари висвітили дорогу, сніп світла, колихаючись, ліг під ноги. А Устимко йде. Видно, й то добре.
Коли це, повільно, перемелюючи сніг, наздоганяє Устима вантажівка. Устимко оступився трохи вбік, і як тільки машина порівняласz, крикнув шоферу:
— Підвези!
Шофер висунувся з кабіни, кричить:
—На ходу плигай. Якщо сплигнеш, підвезу, а ні — звиняй. Якщо стану, в такому снігу, то вже не зрушу.
Устимко людина не горда, ще недавно військова, розігнався, вчепився в задній борт, виважився. Перевалюючись в кузов, відчув під коліньми щось нетривке, благе і пругке, наче диктина. Тріснуло під коліном і провалилось. Так і є, саморобна валіза з фанери. Роздавив Устим ту валізу, і коліно прогрузло. Валіза виявилась пустою-пустісінькою. «Кому ж це я шкоду зробив?»— думає Устим. Дивиться — під кабіною двоє пасажирів сидять. Гомонять, куняють. Побачили Устима, вмовкли. Повщулялись обоє, видно, давно їдуть, встигли замерзнути. Устим не став приховувати шкоду.
— Чий чемодан? — питає.
— Мій, — зводиться на лікті один. — А що?
— Роздавив я його ненароком, як у машину плигав.
— А, таку-перетаку, лізеш, як бегемот, не дивишся під ноги, — розізлився той.
— А чого ж ти його аж у задку кинув?
— То моє діло, де хочу, там і держу, а ти дивись, куди ставати!
Зариваючись в намети, машина йшла важко, юзом, з-під задніх коліс снопами летів сніг, надсадно гудів мотор. Устим підняв понівечену валізу. У тьмянім місячнім світлі й то видно, що не нова. У всіх щілинах сліди блощиць. Глянув Устим на неї, покрутив у руках, сказав:
— Винуватий, вибачаюсь. Даю тридцять рублів. Більше він не стоїть.Чемодан можна відремонтувати. Боковини і низ цілі. Верхню диктину заміни — і все.
Власник валізи, мабуть, сприйняв вибачливість і поступливість Устима як слабкість, взяв на арапа.
— Нічого не знаю, гони полтинник!
— Та він новий стільки не стояв, — подивувався Устим.
— Не патякай, давай! Іван, а ну встань, поясни йому, скільки чамайдан стоїть.
Устим тим часом пробрався трохи вперед, сидить на колесах: от-от печінки повідпадають, так несамовито підкидає.
Іван послухався, встав і, держачись за борт, пробирається до Устима, заміряється носаком.
Устим як мазонув його, так той і полетів стовбула в сніг. Підхопився й хазяїн валізи. Устим і його відправив слідком, а валізу викинув через задній борт у сніг. Шофер чи то почув неладне, чи, мо, дорога пішла важча, топкіша, колеса так і в' язнуть у снігу, буксують, машину водить з боку набік — от-от зупиниться.
Хлопці посхвачувались, кинулись доганяти машину. Довго бігли слідом. Чи то злість на Устима гнала їх в три шияки, чи, мо, страх, що по такій грузькій дорозі доведеться тьопати пішки. Майже два десятки кілометрів, хтозна, чи й до ранку дійдеш. Нарешті хлопці вхоркались, відстали.
За годину Устим Вінник дістався Харкова. Машина звернула в передмістя. До гуртожитку довелося добиратися пішки. Нічого, не вперше.
Іде Устим наче з роботи, з другої зміни, час пізній, дивиться — стоять біля мосту через Лопань хлопці й дівчата, гигикають, простаків ловлять.
Придивився Устим, а по той бік мосту ще гурт стоїть. Переважно, хлопці. Теж теревенять.Устим шкірою відчув небезпеку, але йде , не вертати ж назад. Коли це хтось питає:
— Товаришу, скажіть, будь ласка, котра година?
Устим підняв руку, й повертаючись до ліхтаря, глянув та й каже:
— Без п’яти два.
— Спасибі!
— Будь ласка! — відповів Устим і йде собі далі. Наче нічого й не трапилось. Коли це від гурту молодиків по той бік мосту відділяються двоє і прямують назустріч.
— Ану, дядя, знімай часи!
Устим на мить зупинився, оглянувся. Добре придумано. На початку мосту, на вході, стоять, на виході — теж. Як-то кажуть, ні вперед тепер, ні назад. Хоч з мосту, та в воду. Та, мабуть, у подібній ситуації ніхто й не втікав, а спокійнісінько віддавав те, що в нього вимагали, і йшов далі. Устим зупинився, намагаючись бути спокійним, питає: “Так кому часи?” Випростав з рукава ліву руку, розстібає браслет. Хлопці стоять, чекають, впевнені, що Устиму ніде не дітися, попався. Так що годинник їхній. Наручні, переважно трофейні, годинники тоді були рідкістю навіть серед начальства. Устим не пам’ятав, який годинник був у директора, а в головного інженера був кишеньковий, з відкидною кришкою.
Стоїть Устим, чекає. Коли це від гурту відділилося ще двоє. Перша пара зупинилася на півдорозі, перекрили хід, а ці підходять. Але не жваво, а вальяжно. Якби Устим спробував втекти назад, його б перепинили, він тоді б кинувся вперед, а там теж безвихідь, почав би проситися. Оцінивши ситуацію, всі за і проти, Устим стїть, не мотається. Ті двоє ще й не підійшли, а Устим вже тримає годинника в руках, перепитує: “Так кому часи?” Один із тих двох простягнув руку. Устим вхопив її своїми обома, вдарив об коліно, зламав, і кістки повилазили. Той як заверещить. Його напарник стоїть, наче вкопаний, побілів, ні назад, ні вперед. Устим незворушно питає: “Може, тобі часи? Той злякався, кинувся тікати. Поки решта приходила до тями, Устим перетнув міст. Ніхто його не зупиняв, не гнався. Та й він не набавив кроку, йшов як і раніше.

21
Недарма кажуть: “Як ідеш красти, то знай де й класти.” Понесла Манька вранці в повітку свинячого поросяті, а через півгодини пішла забрала порожню миску. Мороз на дворі січе, аж дерева тріщать, під ногами рипить сніг. Іде Манька і по боках зиркає, по рівних димках, що струмують з димарів, вгадує, хто чим топить: хто соломою, хто плитками, а хто й дровцями. Тільки де тих дров напасешся, як у дворі й деревця немає. Манька внесла гнуту миску в хату, кинула під припічок, коли це щось шльоп на долівку, глядь, а воно жаба з миски плигнула.
— І де ти в Бога взялася?
— То, кажуть люди, на погане, — виглянула з-за комина баба Олена.
— Сидіть хоч ви, наче я не знаю. О, Боже! — Манька сплеснула в долоні, вдарила в заполи і, бліднучи, м’яко опустилась на лаву.
— Що там таке? — чуючи недобре, свекруха спустилася з печі.
Дивиться, Петро Матвієнко неспішно звернув з втоптаної стежки до повітчини і в хату не заходить. У кожусі, в рукавицях, на каракулевім комері і шапці біла паморозь. З рота при диханні білий димок випурхує. Матвієнко відчинив благенькі дверці, витрусив крадену солому у сніг, носилки забрав, як доказ. Манька вибігла за поріг, стала благати. Петро невпросимий і невмолимий. Презирливо кривлячи губи, процідив:
— Судити будемо.
— Та в мене ж дитина хвора, замерзає, а топити нічим.
— Нічим топити, не лупи, — Матвієнко взяв у руки носилку, пішов з двору.
— Ох, горе! — зітхнула свекруха. — Ото не треба було на Різдво йти за тією соломою. Якось би переночували, не померли.
За годину Петро Матвієнко зібрав в Гнатихи весь хутір:
— Я вважаю, Ригіршу треба віддати під суд! Хро-хро.
Хуторяни понахиляли голови, стоять, сопуть, шмигають носами.
— У мене дитя захворіло! Що хочете робіть, тільки додому відпустіть, — благає Манька, а сльози тільки кап-кап на долівку, в перетерту солому. Раптом гаряча хвиля вдарила Маньці в обличчя, а в грудях колихнулось , загупало, наче несамовите, серце, от-от вискоче з грудей. «Господи, за що стільки страму?»
— З ким ходила по солому? — грізно питає Матвієнко.
— Сама.
— Брешеш!
— Можна, я вже піду?
— Не можна!
Манька в натовпі людей побачила Пилипову Явдоху, відчула, як попливла під ногами земля і, щоб не впасти, бліда, знесилена, схопилась за лаву. Явдоха стояла, схиливши голову. У неї або ж не знайшли, а мо, й не шукали. Петро давно хотів, щоб Явдошин брат Іван узяв його меншу дочку Наталю.
Тільки під обід Маньку відпустили додому. Може б, і не пустили, так прийшла свекруха, сповістила: дуже погано з Артемом, треба везти в лікарню. Манька з свекрухою прибігли додому, клали Артемові компреси, розтирали скипидаром. Нічого не допомогло.
Манька серед ночі запрягла конячину в сани, прослала поверх соломи рядно й поїхала в Байрак за лікарем. На Гнатовій зійшов місяць. Приїхала додому, впросила. Всадовила Манька Ганну Гаврилівну, вкутала ліжником ноги і повезла. Тільки поминули Ясенів яр, нахмарилось. Вибрались на згірок, спускаюьтся в Сайкове, а воно таке, наче зосім примеркати стало та ще й кура б’є. А ще ж і назад треба везти. Вночі недовго й заблудитися. На стовповім то нічого — дерева, не страшно, а від Грянчихи до хутора чисте поле. Взяла Манька хворостину і коня попідхвостю. Він як смиконе сани, побіг підтюпцем. Спустилися з гори, коли це Манька чує, наче хтось гукає. Оглянулась, а Гаврилівни немає. Ще на горі, як кінь смикнув, з саней випала. Так вкутана на снігу й сидить. Вернулась назад. Знов всадовила і везе, оглядається. Приїхали в хутір вранці, ввійшли в хату, а Артем сидить на полу (піл завішаний ряднами, щоб і дух холодний не ходив) і Миколиними часами грається, наче й не хворів. Гаврилівна температуру зміряла, послухала — нівроку. А увечері ж жар був... Залишила гірчичник і якихось капель й поїхала. Відвезла її Манька саньми назад.Та Артем одужав не повністю, часто серед ночі прокидався, плакав.
— А що, як дати йому соску, — запропонувала баба Олена. Гумову соску Артем і в рот не взяв, виплюнув зразу. Так-сяк домучились до весни. А на провесні стало трохи легше. Випросять у сусідів стакан молока, і поять Артема. Ну, а літом появилися гарбузи. Баба Олена пекла їх у печі на поду.
Закриє заслінкою, хай вмліває. Потім обережно витягне ріжком рогача, замотає ще паруючі присмажені кусочки в ганчірку, дає внукові. Гарбузову “куклу” Артем брав охочіш, сподобалась.
— Ач, як цмулить. Молодець! — раділа баба Олена. Але радість була передчасною. Артем так звик що-небудь ссати, що без “кукли” вже й нагодувати його не можна було.
— Поки ти вже ту “куклу” тягати будеш. Цмулить і цмулить. Полотна на тебе не настачиш. Тільки взяв, так і прокусив, гемонська душа. Їж вже так, а якщо ссати хочеться, то сси лучче палець, хай тобі абищо. Пальця кусати не будеш, — просторікує баба Олена.
Артем послухав.
— Ну й цмолить, аж пищить, — гордилась баба Олена своїм винаходом. — Щоб ти здоровим ріс.

22
Довго після Марусі ніхто не подобався Гнатові.
Гнатові й зараз, як згадає, стає незручно. Він ніяково посміхається, ще нижче схиляє голову.
Взимку одразу після Різдва одружувався Срібний Василь на Андрія Федорового дочці. Весілля грали в сватів. Людей у хаті напхом напхано. Гнат добре випив, примостився поруч із Степанихою. Не вибирав, сідав, де місце було. Степаниха здригнулася, зашарілась, і від цього та ще від хмелю щось ворухнулось у Гната в грудях. Якось до душі припала йому тоді Степаниха. Чи то лагідністю взяла, чи м’яким норовом. Звичайно, могла б сподобатись Гнатові і Явдоха, якби не така вирва була.
Мар’яна ще замолоду любила чорновусого й чорнобривого Гната. Він здогадувався, вірив і не вірив. Скоріш не вірив.
Після того, як Маруся не захотіла вийти за нього, перевернувся у Гната перед очима світ. Зовсім зневірився в собі. І ось маєш —Мар’яна! Звісно, Гнат не раз помічав, як вона, бувало, накидає на нього оком, але цілковитої певності не мав. Зрештою, в нього її не було ніколи.
А там, на весіллі, за столом раптом став таким відчайдушним та впевненим. І хто його знає, чи то горілка, чи, мо, жар та блідість, що так і мінились на лиці Мар’яни, надали Гнатові сміливості, а з очей наче полуда зійшла. Не загинь Мар’янин Степан на війні, Гнат навіть і не подумав би залицятися, не по-сусідському було б. А так чого б і не позалиця­тися, не позагравати. Залицявся він, правда, невміло й незграбно, але, добре підпивши, не помічав цього.
Перш за все Гнат зробив те, що, бачив, роблять в таких випадках усі чоловіки: вщипнув Степаниху трохи нижче поперека. Степаниха зойкнула, зашарілась, але в гаморі, здається, ніхто цього не помітив.
— Ввечері жди, прийду, — прошелестів над вухом Гнат. — Ну чого ти? Я сурйозно.
— Боюсь я, Явдоха ще, чого доброго, взнає, вікна поб’є. А хто мені їх посклить, ти? Побачить, що пішов, і гуне слідом. Тоді буде нам. Не треба,— проказала тоненьким, плаксивим голосом.
— Не треба, так і не треба, — погодився Гнат.
Та не встигло відшуміти весілля, як Гната наче магнітом потягло до Мар’яни. Не один раз домагався він дозволу провідати її, а вона комизилася, не згоджувалась. Тепер була її воля, її влада. Нехтуючи Гнатом, Мар’яна відчувала неабияку насолоду, розплачуючись за свою нещасливу молодість.
Можливо, що Гнат би й облишив свої домагання, дуже вже плохим уродився, а таким доля не поспішає важити щастя, якби не відчував: дедалі більше скоряється Мар’яна, і та її поступливість розпалювала в Гната жагу, будила щось мстиве щодо Явдохи. Наче мисливець по сліду звіра, Гнат уперше в житті затято й наполегливо йшов до мети.
Одного разу Степаниха не витримала, сказала:
— Приходь, як стемніє. Тільки почуєш, що корову здоїла, так і йди. Двері будуть відчинені. Постелю в сінях, за кліткою хліба. У хаті боюсь. І не обзивайся. Увечері чути бозна й куди.
Цілий вечір Гнат ходив по садку, наче по розпеченому залізу, збирав влежані груші-гнилички й пожадливо їв, не міг діждатися, коли Степаниха біля клуні корову здоїть. Здавалось, минула вічність, а Степаниха ніяк не впорається. Зійшов місяць, на траву молозивом лягла роса.
— Стій мені, не пручайся,— чує Гнат Мар’янин голос. Від напруже­ного чекання він вловлює кожен шерхіт, кожен порух, чує, як ремиґає корова, як дзвенять у відрі цівки молока.
— Ну, от і все,— сказала Мар’яна навмисне голосно й пішла в хату.
«Для мене сказала»,— тенькнуло в передчутті Гнатове серце. Він хотів погамувати раптове серцебиття і не зміг. Виждав цілком достатній час, щоб Мар’яна встигла процідити молоко й поналивати його в глечики, і тремтячою ходою, намагаючись триматися в тіні, підійшов до дверей, цокнув клямкою. Рипнули, наче хто гарбою проїхав, немазані двері. Від переляку зайшлося серце. Мліючи, Гнат ніби провалився в темряву. Важко гупало в скронях, видзвонювали, наче в голого на морозі, зуби.
— Де ти, Мар’яно? — прошепотів самими губами, а здалось, наче закричав на цілий світ.
Навпомацки, гублячи на ходу одяг, став роздягатись.
— Я тут. Іди лишень сюди, — почув з-за клітки плаксивий голос. Зопалу кинувся туди. Випростуючи ноги з холош, протиснувся за клітку. Там сліпуче біліли Мар’янині ноги, живіт.
Приліг, обняв, жагуче поцілував. Серце шалено калатало, от-от вискочить. Відчув, як сохнуть губи, як ходить по них, наче вогник по жарині, пал.
— Мар’яночко, як гарно з тобою.
— А вдома що, гірше? – просто з-під нього Явдоха.
Гнат мало не онімів. І коли над собою в головах почув недобрий, писклявий Мар’янин сміх, ще не розуміючи до пуття, що й до чого, підхопився, жужма, гамузом вхопив одежину і в чому мати народила гунув додому. Ніч напрочуд ясна. Місяць давно зійшов і котився до середини неба. Від дерев, хати, повіток, клуні, колодязя лягли на посріблений росою спориш довгі тіні. Гнат летів додому як на крилах, наче парубок, навіть не кульгав. Ускочивши в хату, шаснув під рядно.
Яким же було здивування Явдохи, коли вона прийшла додому і ще в сінях почула розкотисте Гнатове хропіння.
— Я тебе зараз нахропу. Ох, нахропу. Анциболот! Курваль!
Гнат навіть не поворухнувся. Скора на розправу, Явдоха дістала рогача, штрикнула ним Гната під бік, хотіла штриконути ще й межи очі, та побоялась, що в темряві все одно не влучить, промаже, може й око виколоти.
— Піднімайся! Піднімайся! Кому сказала? Курваль!
— О! Треби тобі такого! Розбудила. Ти що, зовсім здуріла? — напрочуд спокійно мовив Гнат, протираючи очі. Спираючись на лікті й підводячись, сів на ліжку.
Явдоха навіть диву далася: в трусах, у майці.
— Ти, може, скажеш, що і в Степанихи не був?
— Весною, як за розсадою посилала, був, а більш ні,—позіхаючи, мовив Гнат. — Не бачиш, сплю, чи, мо, повилазило?
— Не бреши! Не бреши! — защебетала Явдоха. — Думаєш, я тебе не впізнала? Думаєш, мені повилазило? Чи, мо, скажеш, примарилося?
— Якщо примарюється, то хрестись,— незворушно порадив Гнат.
— Я тебе зараз перехрещу, ох і перехрещу,— репетувала Явдоха, махаючи рогачем перед самим Гнатовим носом,— я тебе так вихрещу, що тебе й піп у купелі так не хрестив.
Один за одним посипались на Гната тумаки, але він навіть не намагався захиститись від них, і це ще більше розпалювало Явдоху, їй хотілось дошкулити чоловікові.
— Степаниха давно вже мені казала, а я, дурка, не вірила. Ну, а сьогодні покликала, щоб пересвідчилась. На тобі! На! На! На!
— Відчепись, собака скажена! — Гнат спокійно відвів рукою рогачильно, встав, пішов за дерев’яну перегородку, в другу хату. Дуже хотілося пити. Вода була у відрі, накритому фанеркою, щоб туди не падали мухи й було де поставити кухоль. Але кухля на місці не виявилося. Гнат довго мацав по лаві, в миснику, потім опустився навколішки, став пити з відра. Він і сам дивувався з своєї поведінки, свого спокою. Душа була геть зморена й виснажена, втратила будь-яку здатність хвилюватися.
Явдоха колотилася майже цілісіньку ніч та ще й після місяців зо два, але їй так і не вдалось вирвати в Гната зізнання, довести, що то він був у Степанихи. Навіть після того, як Мар’яна принесла в двір сірого Гнатового картуза, якого він загубив, утікаючи.
— Може, ще скажеш, що й картуз не твій? — шаленіла Явдоха. — Признавайся! Признавайся, я тобі кажу!
— Картуз то мій,— розважливо мовив Гнат,— тільки як він там опинився — не знаю. Або та зараза вкрала, а мо, ти навмисне підкинула.
— Я тобі зараз покажу навмисне.
— А я тобі пресинг зроблю,— визвірився нарешті Гнат. Очі в Явдохи полізли на лоба, на деякий час вона втратила дар мови, а з ним і агресивність.
Знаючи, що шокує Явдоху, Гнат іноді, особливо в хвилини скрути, любив вживати вчені слівця, запам’ятовуючи найнезрозуміліші.
В перепалках з дружиною, в запереченні очевидного Гнат і сам поступово повірив, що ні в якої Степанихи він не був.
Картуза Явдоха закинула аж на шовковицю. Німим докором він висів там декілька років, доки у нього не згнив і не розлізся верх, а обичайку разом з козирком не скинув вітер. Кілька днів її тягав по двору собака, аж поки десь не затяг.

23
Ще не встигла Манька як слід відійти від пережитого страху, коли упіймав її з соломою Матвієнко, від трусу самогону, та біда, як то кажуть, одна не ходить. Під воскресінську суботу трапилась халепа. У Білички хтось украв свиню. Назавтра збиралися різати, а сьогодні вкрали. Розсерджена, клята до нестями, Біличка, під’южувана Матвієнком і хуторянами, збиралася до Ригорів.
— Та хто б її вкра-а-ав, крім них, — виспівувала своячениця Семенова Оришка, і від хвилювання рябе лице її покривалось блідим рум’янцем. — Ти ж бачиш, яка Манька ходить, як з хреста знята, від вітру хитається. Вони й витягли. Більше нікому. Ми в хуторі всіх наперечьот знаємо. Андрій Переляка своїми вухами чув, як в осиках свиня кричала.
— То, хро-хро, Миколина робота — розпускав плітки Матвієнко. — Не хочеться в міліцію йти. Якби в мене вкрали, то я б заявив.
За звичкою він інколи навідувався до Білички. Захарієвої Ганни в хуторі не було. Завербувалась до Сибіру і ні слуху від неї, ні духу. Наляканий Іван Харитонович ліз тихенько на піч, лягав між коминками, з головою вкривався рядном, щоб не чути гуцикання. Воно йому болить, чи що? Іванові все те байдуже, хай собі, що хочуть, те й роблять. Аби його не займали. Душа дорожча. Болить Іванові господарство, земля, жито, що посіяли, а воно ніяк не сходить. Дві здорові дерев’яні коробки розвіяв по грядках, а воно сидьма сидить і прокльовуватись не збирається. Це хвилює Івана. А те — ні.
Настрополена жінкою брата Оришкою і Матвієнком, Біличка прибігла до Маньки, накинулась з кулаками і прямо в сінцях, стала бити. Манька розгубилась, не знає що робити, куди подітись.
— Чи ви, тітко, сказилися?
Біличка здорова, міцна, будь-якого дядька подужає. А Маньку нічого дужати. Від вітру хитається. Біличка спочатку мовчала, потім стала кричати.
— Ти нашу свинюку з’їла, признавайся, каналюга?!
Манька від переляку й сорому і слова не вимовить. Не робила, а стидно. Та хоч би не кричала, а то всі чують. Звичайно, що всі на них і подумають, що вони вкрали, бо найбідніші в хуторі. Дмитро, ще правда, теж у злиднях живе, так у того хоч хата своя. Та на Дмитра ніхто й не скаже, бо бояться, в нього півхутора родичів, як ощипіряться, не радий будеш і своїй сорочці. Хіба що подумають, а сказати — ні. За Дмитра є кому вступитися, та він і сам за себе постоїть. А вони прийшлі, на них все можна валити. Ніхто й не муркне.
Біличка витягла Маньку з сінців за коси надвір, б’є та приказує:
— Щоб ти, каналюга, свою дитину з’їла. Щоб ти її кісточки пообгризала, як ти на чуже позарилась, — і то кулаком вдарить, то ногою тусне. А як трохи втомилась, втратила пильність, Манька й вирвалась з Біличчиних рук, відбігла на вигін та й каже:
— Хай буде й так, бабо, якщо ми з’їли. Я не проти. А якщо не ми, то хай вас Бог лишить самого найдорожчого.
А тут і Семен біжить, наче змовились — вкрадено бджоли.
— Ви бджоли вкрали, признавайтеся?
— А де б ми їх діли?
— Не знаю! — гримить Семен.
— Хай би на кого-небудь другого наріпились, — сказав Гнат.
Гризуть Маньку, бо кругла сирота. Нікому за Маньку заступитися. Миколи тижнями вдома немає, нікому ні захистити, ні пожаліти. Пожалітись і то нікому. А на кого Бог, на того й люди. Всі близькі родичі теж спочивають в землі, а ті, що лишилися або ж старі, або ж не хочуть і знати про все те, як Мар’я і Галька з хитромудрим Росєйкою. Нічого Маньці робити, ні від кого чекати помочі.

24
Ось уже третій рік Ригори живуть на Параски Коломієць подвір'ї. Спочатку, баба Олена, завзято взялася господарювати, нянчити сина, пекти хліб. Хліб той, правда, чомусь не виходив таким як слід, якісь оклецьки, а не паляниці.
— Щоб ти вже було каменюкою сіло! — лаялась баба Олена. — Це та, зараза бульката, хай їй чорт, бачила, як солому на загніт несла, зурочила, тепер не підходить, — грішила на Густодимову Марію. — Борщ би витягти, так хай ще м’ясо вмліває...
Баба Олена не любила домашньої роботи, а от онука гляділа ревно, а як хворів, то бралась лікувати. Натирала горілкою ядренята, бігала до Одарочки за скипидаром.
— Ой, людоньки добрі, дайте хоч якого-небудь лікарства, Артем помирає!
— Вам м’ятних капель чи шкибинарю? Він гарно осаджує.
— Та, давай вже шкибинарю.
Одарочка стала шукати той шкибинарь, нарешті знайшла, сунула Олені в руку слоїк. Прибігла Олена додому, подає Маньці. Манька відкупорила і мало не впала.
— Оце так-так! Якби була Артема напоїла, то вже б і коржики поїли. Це ж не шкибинарь, а нашатирний спирт.
— Я що, провіряла? Подали — взяла. Давай, я зараз його назад однесу. Я їй розкажу, як давати.
Повернулась Олена зі скипидаром. Манька накапала в кухоль з водою кілька крапель. Артем випив. Незчувся, коли й заснув.
А вранці знову лайка з Ганною Бадилихою, прокльони, господарство, корови, поросята.
На одного тільки Артема й Ганнину дочку Оленку ті сварки дорослих ніяк не діяли. Незважаючи ні на що, вони товаришували, хоч Оленка й була старша від Артема років на сім. Бабі Олені те подобалося, тезки, а Манька сердилась, глузувала з Артема: “Тонконога, стара”.
Всі називали їх не інакше, як молодий і молода. Артемові Оленка подобалась. Хіба раз плакав за нею? А вже як починав гратися в крем’яхи, в ляльки, в м’яча, то до самозабуття. Любив Артем і непримхливу, покладисту норовом Оленчину собаку Куклу. Хоч верхи на неї сідай, така плоха. Хіба що голову поверне в твій бік, а в очах покора й благання. Кукла правила за кобилу, дерев’яне, видовбане з вишні корито — за сани. Запряжуть і їдуть куди заманеться: на базар, в магазин, та хоч на край світу.
На Іллю Артем посварився з Оленкою. Кинув крем’ях від своєї хати й немає шибки в Оленки у причілковому вікні. І так напружені стосунки між двома сім’ями загострилися.
Петро Матвієнко зразу ж і скористався тими чварами. Продовжуючи мстити Миколі за те, що не одружився на Гальці, напучував проти Ригорів Табура, намовляв депутата сільради Білика Сашка, щоб той вирядив Ригорів з Одароччиної хати.
Сашко робити те остерігався, був радий, що Манька й Микола, а заодно й Олена, вибралися від батька.
Табур, інколи в пориві відвертості питав Матвієнка:
— І що вони тобі зробили, що ти на них в’їдаєш?
— Не наравляться і все. До того ж я їх знаю. Люди чужі, прийшлі, з куркулів. Посіли чуже подвір’я, та ще й гризуть матір фронтовика стару Параску і її дочку Ганну. Я б їх виселив.
— А як? — запитав Табур.— Тридцять третій рік, коли людей з хат викидали, минув. Зараз цей номер не пройде.
— Не знаю як, а треба, — стояв на своєму Матвієнко. І хоч сам вчащав до братової жінки Надежди, не проминув облити брудом Миколу.
— Микола дома не живе, по молодицях шляється.
Зрештою, це останнє радувало Петра: добре, що Галька й не вийшла за Миколу.
Зрозумівши, що його скарги ні до чого не привели, Петро сам завітав до Коломієць Параски. Якби дочка Ганна Бадилиха не була замужем за бувшим поліцаєм Бадилою Василем, то краще було б звернутись до неї: бойова, бідова, чорту роги скрутить. А так... Хто її послухає? До того ж і хата, осайба на бабі. Так що їй і карти в руки.
— Іди й насідай на Табура. А ні — в міліцію. Послухаєш мене — виселимо, — наполягає Матвієнко.
— Та я вже думала. Та тільки вони ж хату купили.
— То нічого що купили, а ти йди. Вони на твоїй осайбі живуть. Куркулі бувші. А в тебе городу не хватає.
— Та так, не вистача... Десять соток за берестиною нарізали.
— Хай ідуть за Дмитром строяться. Слухай, що я тобі кажу, — радить Матвієнко. — Тут все по закону. Ніхто тобі й брешеш не скаже.
— А якщо Одарочка гроші Ригорам не поверне?
— Не поверне — то хай не вертає. Твоє діло маленьке. Тобі аби Ригорів здихатись. А на того Переляку я управу найду, — вагомо говорить Матвієнко.
Коломійця Андрія, хоч і бухгалтером в колгоспі, Матвієнко незлюбив за те, що той колись теж вчащав до Надежди, хотів навіть одружитися, і на відміну від нього був худим і рухливим. Не любив Матвієнко Андрія ще й за те, що той виявився в хуторі найспритнішим і замість всякого дріб’язку та ганчір’я привіз з Німеччини повну валізу голок, а ще — швейну машинку “Зінгер”. Машинка, звичайно, коштувала недешево, але й кожна голка йшла в Миргороді і в Полтаві на базарі по тридцять карбованців. Петро прикидав і виходило, що Андрій заробив на тих голках мільйон.
Недовго вагаючись, Параска одягнула новеньку кухвайчину і пішла в Байрак. бо Матвієнко такий, що ще й її виселить, як не послухає.
Біля Даценкових озер і побіля Ївги хтось скосив обочину, і сіно було майже сухе. Параска нахилилась, намірилась розім’яти його на порох, але за ніч воно відійшло і не м’ялося. Згадувались Парасці в дорозі Петрові слова, додавали снаги. Параска зійшла з дороги, пішла босоніж по покосу. Незчулась, як дійшла до Байраку. Там, під Кордонською горою в цегляній, колишній попівській хаті розташувалася контора колгоспу.
Табур був на місці.
— Хочу, щоб ви виселили з мого подвір’я Ригорів.
— А що ж таке?
— Лаються, погрожують, ображають.
Табур відразу зрозумів, звідки вітер дме, приготувався захищати Ригорів. Він сам був зараз не в кращому становищі, ніж Ригори, а тому підсвідомо співчував їм. Колись по молодості Іван Табур деякий час був, як тепер кажуть, у банді Махна. Через це його, незважаючи на те, що він був військовим пілотом, воював, горів у літаку, не приймали до лав Комуністичної партії. Зрештою, може б і прийняли, бо з Табура був гарний хазяїн, та становище ускладнювалося ще й тим, що його батько Остап був царським полковником, а у війну люди обрали ще й старостою Байраку. Якби Табур був поганим господарем, то його б і дня не тримали головою правління. А тут ще став на захист чесних трудівниць. Тепер його й зовсім звинувачують мало не контрреволюційному заколоті, чіпляють всілякі ярлики. Але він поки що тримається. А чи довго протримається — невідомо.
— Так, зрозуміло, але при чому тут я? — ухильно відповів Табур.
— Земля ж ваша, до вас і прийшла. Куди ж мені ще йти, де шукати захисту? — в розпачі сказала Параска.
— Марія Ригір працює в колгоспі, непогана робітниця, осайби лишити ми її не можемо.
— А якщо вони мене вб’ють?
— Не вб’ють, — заспокоїв Параску Табур.
— Вже грозяться.
— Хто погрожує — той ніколи своїх погроз не виконує. Так що, боятись нічого. Ви теж, мабуть, не мовчите.
— А чого б же я мовчала в своєму дворі?
— Ну, от бачите, і ви не святі, — всміхнувся Табур, і шрами від численних опіків на обличчі побіліли ще дужче.
— Я не хочу, щоб вони жили в моєму дворі, — заявила Параска, і її лице стало покриватися плямами.
— Ну, це тоді в сільраду. Ідіть туди, — розвів руками Табур.
— Я прийшла до вас, от ви й рішайте.
— Гаразд, ідіть. Ми тут під вечір зберемо депутатів, правління, може, щось і вирішимо.
Параска пішла, а Табур довго дивився їй вслід, думав: «Невже й це справа рук Матвієнка? Через Матвієнка і в Табура справи погіршали. Не сьогодні-завтра його звільнять з роботи за захист самогонниць. Нажалувались все-таки заїзджі міліціонери на Табура куди слід. А може, й не вони, а Матвієнко. У всякому разі Матвієнко заявив на самогонниць. А якщо не він, то хтось по його вказівці. В хуторі більше нікому. У цьому Табур після розмови з ним у райкомі не сумнівався. Штельман йому так прямо й сказав: «Якби ти був партійним, то за вчинене тобою ми б виключили тебе на бюро з партії, в крайньому разі всукали сувору догану. А оськільки ти позапартійний, то прийдеться, мабуть, звільняти з посади. Так що готуйся».
— Ну, як діла? — зустрів Параску Петро.
— Та, наче, все гаразд.
Параска стала докладно розповідати про розмову з Табуром.
— Ну, от! А я що казав?

25
Баба Олена не встигла як слід попоратись, а тут Гнатко повістку з сільради приніс.В тому папірці Ригорам пропонувалося терміново звільнити подвір’я громадянки Коломієць Параски. Прийшлося йти в Байрак до Табура. Пішла б може й Манька, так з тією проклятою роботою не вирвешся. То проривка, то перевірка, то шаровка буряків, а то довгоносиків треба збирати, дустом, гексахлораном труїти. Понасипають у марлеві мішечки отрути й ходять по плантації, трясуть ними.
Табур не раз просив Миколу, щоб той ішов працювати агрономом у колгосп, та Микола відмовився. Ходу по службі в СОЗі не буде, син розкуркулених. А Матвієнко знову при владі, парторг. Поїхав у Миргород, в “Сортнасіннєовоч,” за направленням, проігнорувавши погрози Табура обрізати грядку. А тому й не хоче Микола потикатись в сільраду. Тільки гірше наробиш. І собі, й сім’ї збитки. До того ж Микола службовець, кожного дня зайнятий на роботі. Спідручніше йти Маньці, город їй нарізано. Відчуваючи провину за те, що прийшла від діда з порожніми руками, баба Олена вирішила хоч подвір’я відстояти. Колись в голодовку в одній ямі з Табуром лежали ледь живі, потім вдвох вибиралися, мо, допоможе, уважить по старій пам'яті.
Вона вже стара жінка, до того ж ще й сина на війні втратила. А її тепер хочуть виставити ночувати посеред неба.
В конторі баба Олена Табура не застала. Була обідня перерва, і Табур був удома. Не роздумуючи, баба Олена пішла до Табура додому. Добрі люди дорогу вказали. Хата Табура недалеко від контори, на Кордонській горі, саманна, крита залізом. Хай і невисока, зате на фундаменті, на полах. У дворі груша-дичка. Баба Олена підняла одну грушку, пом’яла деснами. Груші на смак, як у свекра. Скривилась і виплюнула.
Олена ввійшла в хату, стала в порогах і стоїть, ніяк не наважується ступнути далі. Підлога фарбована, не заслана. Ну й живуть же люди. Куркулям так і не снилося. У Байраку тільки в Сави Штима крашена підлога була, а в усіх інших куркулів — долівка.
Олена пильно обдивилася хату, кутки й закутки і відчула, як гаряча хвиля вдарила в лице і тієї ж миті стріпнулося серце, обірвалося і полетіло кудись донизу, наче вгадало, що десь через тридцять років, поховавши її в хуторі, син і невістка з онуками переселяться саме ось в цю хату. Олена стояла в порогах не в змозі вимовити бодай слово.
Можливо, колись її дух буде приходити сюди, де вона була живою і все бачитиме, чутиме, і ніхто навіть не здогадуватиметься, що вона поруч.
Табур якраз обідав на другій половині, а тому в баби Олени був час роздивитись і подумати, отямитись, бо якось неспокійно, млосно було на душі. Вморилася, а більш за все, мабуть, розгубилася. Коли це й Табур з другої половини вийшов, запитав:
— Ледве впізнав. Це ти, Олено?
— Та я й на службу ходила, а вас немає, рішила додому йти, — розгубилася Олена, обіперлась на горіховий ціпочок і так маленька, згорблена, зробилася ще меншою.
Вона зразу впізнала Табура, хотіла сказати про яму, де їм довелося удвох лежати в голодовку, але Табар мовчав, можливо, не хотів тих споминів, і Олена не наважилась йому про те нагадати.
Табур пройшов до столу, сів на своє звичне місце.
— Проходь. Що привело?
— Ради Бога, не беспокойтесь, чого б я слідила в хаті, — Олена глянула на свої босі ноги, звела пташину голову. Сонце якраз світило в причілкове вікно, сліпило очі. — Я ненадовго. Тут до вас ротата Параска Коломієць приходила, щоб нас виселити, осайбу одібрати. Вона про це давно кричить. Ротяка як верша, роззявить рота — а там чорно. А той пузань Матвієнко направляє. Так от, я, — баба Олена випрямилась, набралась рішучості, — я нікуди не піду. Як хочете. Мій син голову зложив на війні, а мені що, місця на землі немає? Чи як?
— Не тільки ваш син загинув...
— Так, мабуть, такого й клопоту ні в кого немає. У мене ще син і невістка. Куди вони підуть з онуком, як він весь час хиріє? Нікуди не годиться, тільки й того, що червивіє.
— Вас ще ніхто не виселяє.
— А от ця бумажка? — баба Олена розв’язала на впалому животі вузол хустки, якою поперека підперезано, дістала папірець, простягнула Табуру.
Табур пробіг по папірцю очима, вилаявся:
— Казав же Біденку, щоб не відправляв, так він послухав, — Табур склав той папірець вдвоє, порвав на дрібні клаптики, кинув у грубку.
— Оце і все! Ідіть.
Баба Олена завагалась, засмикалась, нарешті відважилась, сказала:
— Ще й той гад, Матвієнко, в’їда. Скільки людей на той світ загнав і все йому мало. Пузело наїв, в шкуру не потовпляється. Нічого, прийде й йому куций край. Е, прийде. Всіх поїдом їсть і не подавиться. І як його тільки земля носить?
Баба Олена заплакала і крізь сльози, наче аж ясніше побачила те, чого спочатку не помітила: портрети. Подумала: “Господи, щоб він поміг цей Табур. В хаті ні образів, ні ікон, одні патрети та карточки під склом. Раніше святі та Ісус Христос висіли, а тепер Ленін та Сталін”. Баба Олена повернулася, щоб іти, і в тісному коридорчику побачила відро з помиями. “А помиї в помийниці, як і в нас”, — промайнуло в голові. Стара остаточно осміліла, запитала:
— Ну, так що нам робити?
— Ідіть і спокійно живіть собі. Ніхто вас не троне.
— І Матвієнко? То такий гад, що й ви на нього управи не знайдете.
— Найдемо.
Баба Олена витерла сльози кутиком хустини, міцніше затисла в руках оріховий ціпочок, проказала:
— От спасибі вам, дай Бог здоров’я, а то я вже і до Одарочки ходила гроші назад требувати. А що Одарочка? Одарочка Матвієнку півкабана віддала, щоб на Андрія не в’їдав і нас не займав, бо гроші за хату стратила, а він все одно в’їда. Скажіть хоч ви йому.
— Добре, скажу.
Баба Олена вийшла на поріг, перехрестилася, обдивилася хату ще й з окола, наче прицінювалась, як будуть жити в ній колись її нащадки, і мимо Біденок видибала на шлях. Добре, що хоч від стовпового недалеко. Скоріш би доплентати додому, порадувати Миколу й Маньку, побачити Артема. Хоч і любить гратися і грається з Оленкою, але за бабою скучає хіба ж так. На стовповім Олена наддала ходу. Сонце давно звернуло з обід; від тополь і осик лягали на грейдер важкі і довгі тіні. В лице то світило сонце, то тріпотіли грайливі тіні. Олена то набавляла крок, то, входячи в тінь, мимоволі стримувала його.

26
Випроводивши Олену Ригір, Табур ще деякий час сидів за столом і ніяк не міг отямитись. Що він витворяє, отой Матвієнко? Невже і управи на нього немає? І в райкомі, і в міліції, і в МДБ — кругом знайомі. Якщо раніше Іван Остапович лише здогадувався, що Петро, щонайменше тайний агент міліції, то тепер в цьому не було ніякого сумніву. Інакше, за які такі заслуги стільки заступництва? Звичайно, Табур був невдоволений на Миколу Ригора, що той не захотів працювати агрономом у колгоспі, але в той же час бачив, як чесно, добросовісно, можна сказати, самовіданно, працює Манька Ригірша. Наче не в колгоспі, а на своєму власному полі. Недарма й на Дошку пошани збираються занести.
Звичайно, в чужому городі, в тому клубку протиріч і пристрастей, — не життя. А тому, мабуть, треба Ригорам будуватися. Іншого виходу немає. Іван Остапович поїхав на буряк, відшукав очима у полі Маньку, прямує до неї.
Манька як побачила Табура, розгубилася і ноги потерпли. Думала, буде лаяти. Бо весь час ішов по її рядку, мо, де помітив брак у роботі, до того недовго. Тоді хоч крізь землю валися. Передовик, теж мені. До того ж, всі полільниці покидали полоти, пороззявляли роти, стоять дивляться, чого це Табур до Ригірші пішов.
Після того, як Петро Матвієнко піймав Маньку з соломою, вона занедужала, стала помисловою.
Серце було як почне ні з того ні з сього колотитися. Кінчається і все. Всіх лікарів обійшла. Де тільки не була: і в Миргороді в Масляка, і в Заморіної, і в Байраку. Ніхто нічого серйозного не визнає, а Манька нездужає, весь час хворіє, часто плаче, мало не кожного дня збирається вмирати.
— Ти з своїм серцем, Маріє, годів сімдесят проживеш, — казала їй Ганна Гаврилівна. А ото у вас там Секлета є, та годів сто житиме. Скільки людей переслухала, а такого серця не чула.
— Здравстуй, Маріє. Що ви там з Ганною Бадилихою не миритесь? — запитав, зупиняючись.
Манька розігнулась на повний зріст, зіперлася на сапу, та так і стояла, бо дуже ломило в попереку.
— Та, свекруха ж казала... — розгубилась Манька.
— Та казала. Бачу, Маріє, ви вже там не вживете. Так от, якщо надумаєте будуватись, то я вам дам гарну осайбу хоч в Байраку, хоч в Коломійцевому, де забажаєте.
Манька трохи оговталась, запитала:
— А де в хуторі осайбу дасте — в Даценковім у пеньках, чи в берестині, як Данилові?
— Данилові не я давав. Якщо в хуторі будеш строїтись, то між Білочкою і Густодимами.
— Так то ж Явдошине.
— А ми Явдосі вашу грядку біля Параски віддамо, а її леваду — вам. У неї буде грядка по місцю, а у вас осайба.
Манька стояла, наче вкопана, й не знала що робити: плакати на радощах чи сміятись, дякувати.
— Я не підганяю. Квапитись нічого, подумай, посовітуйся з Миколою, свекрухою, а тоді вже й скажеш.
Манька на мить уявила ті левади й вишник, грядки, глинище і зрозуміла, що кращого городу й осайби і сподіватись нічого.
Йти в Байрак Манька, звичайно, не хотіла, а в хуторі кращої осайби і бажати не можна було. Куркульська осайба.
— Я згодна, — злякавшись, що Табур передумає і віддасть ту осайбу комусь іншому, сказала Манька. — Будемо строїтись.
— Ну, тоді по свободі приходь в сільраду з шнуровою книгою.
Увечері Манька прийшла з ланки додому та й каже Миколі й свекрусі:
— Поки ми будемо жити в цьому пеклі? Кожен день, як на пороховій бочці.
— А що ти зробиш? — каже Микола.
— Нехай вона мене ще хоч раз троне, щоб вона ума тронулась, я їй розкажу, вибанітую хіба ж так. До нових віників пам’ятатиме, — накручує себе баба Олена.
— Може, вона приймака собі хоче прийняти. До неї часто дід на дерев’яній нозі з Жабокриків приходить, — сказала Манька.
Параска якраз вийшла надвір і, як на гріх, почула ту розмову.
— А, це вже та Побовтюха на мене в’їдає! Нічого, я знайду на тебе управу. І знаю де шукати.
Бабі Олені наче хто жару під хвіст сипонув.
— Знай, знай, щоб ти забула, коли ніч прийде, а день настане. Управу вона найде. Щоб ти своєї смерти шукала і не найшла. Щоб тебе, падлюку, правцем виправило. Щоб тебе на марах понесли.
— Ану, киш-киш! — Параска зпересердя кинула грудку на Ригорових курей, що паслися в споришеві, і та грудка впала мало не біля порога.
— Куди ти кидаєш? Щоб тебе лепом та коростою скидало. І побачить, шейма гола, щоб ти світу білого не бачила. Щоб тобі полуда очі заступила! Думала весь вік царювати. Поліцейша вонюча.
— Треба було ото і в двір не пускати, і все, — бубоніла Параска. — Впустила сусідів на свою голову.
— Щоб ти була духу пустилася. Щоб тебе чорти засмикнули. Найде вона управу. Шукай, щоб ти смерть свою знайшла, — кляла Параску баба Олена. І від тих слів навіть звиклій до всього Маньці, становилось моторошно.
— Огород все вона міряє, щоб тебе очеретиною зміряли! Все вона ховає. Щоб тебе в чотири дошки заховали!
— Хватить вже вам лаятись, ідіть у хату, — попросила Манька, — я вам новину розкажу.
— Та кажи вже тут, хто там почує? — спалахнув Микола.
— Сьогодні Табур на буряки приїздив, дає біля Густодимів осайбу.
— Мені й тут непогано, — відповів на те Микола.
А Олена все банітує Параску і Ганну Бадилиху.
— Хіба це життя? Ні вдень, ні вночі спокою немає. Хоч би прийшов з роботи та віддихнув. Давай построїмось, я хоч год як слід поживу, а тоді і вмирати можна.
Щоденні сварки погіршували Манчине самопочуття. Піти б з цього клятого дворища, може б, воно й здоров’я поправилось.
— Ну, так що мені Табуру казати? Будемо брати осайбу, чи ні?
— Якби я точно знав, що через год помреш, зразу б почав строїтись, — пожартував Микола. Слова чоловіка вразили Маньку в найболючіше місце. Свекруха, зачувши Маньчині слова, нарешті облишила лайку, воно й Олені настогидло бовтатися по чужих хатах, сказала:
— А чого ж, стройтесь. Хіба б я прийшла до цієї проклятущої Параски в двір, хай він згорить синім полум’ям, якби Сашко не вернувся. Повік не прийшла б. Спасибі Богові, що хоч живою вибралась від того причинуватого, а міг би і на той світ спровадити. Хіба Одарочки не бив? Намірився на тій премудрій Парасчиній Наталочці женитися. Вже й хліб обміняли, а Одарочка візьми та й ляпни, що Наталочка, клишонога й кисла. Одним словом нікудишня, ні в тин, ні в ворота. Сашко взнав і пішов вигоном до Одарочки. Ввійшов у хату, зняв залізного протеза і став ним Одарочку молотити. Одарочка вже й просила, і молила, і Бога в свідки призивала. А Сашко й уваги не звертає на ту мову, дає бебехів. Бив, поки втомився, сів передихнути, а Одарочка тим часом хода з хати і до Андрія. Так що з Сашком жарти короткі. Серед білого дня прийде і вб’є.
Олена в чому була, в тому й пішла до невістки і сина. І ось тепер знов опинилася віч-на-віч з Ганною Бадилихою. І хоч Параска не Сашко, але все одно — не життя. Дзяволить і дзяволить. А тому, як тільки почула Маньчину балачку, стала на її бік.
— Стройтеся ото, поки дають осайбу. Бо я старістю не находжусь до Табура. Та й що він поможе? Табур далеко, а ця шейма з Матвієнком рядом. А ні, то я його колись підпалю оце кубло разом з хмизом, щоб згоріло й воно, й Параска. А тоді хай хоч і на кремпілець беруть. Хай хоч і в буцегарню саджають. Оце так і знайте, як допече, підпалю. Я довго терпіти не буду. Оце хай і Параска чує. Як тільки вітер з Гнатової подме, ото в сінях сулія карасіру є, линну на стріху — так лизень і злиже два дворища.
— Ще чого придумайте. Півхутора згорить. В Сибір підете.
— Як з цією шеймою жити, то краще на Соловки.
Параска почула ті слова, трохи примовкла, тон її голосу помітно підупав. Цим голодранцям і справді втрачати нічого. Скільки год бовтались по світу, підуть і далі бовтатись. А їй де тоді жити?
Манька сиділа мовчки на дриветні, сльози котилися по виду, на руках сидів принишклий Артем .Його чорна стрижена голова була мокра від материних сліз.
— Боже й Боже, я ж тебе, синок, і не годувала грудьми як слід, а наче й величенький виріс. Хтозна й від чого? Від сліз чи що?
Того вечора Ригори так і не дійшли згоди.
Баба Олена кожного дня гризла Миколу й Маньку, щоб будувалися, допікала синові.

27
Гнат випадково зайшов до діда Івана, вирішив попросити закурити, побачив у Сашка свіже м’ясо й сало і з необачності запитав, де взяв, бо знав, що своєї свині у Сашка не було.
— Що, свіжиною балуєшся, шашлики їси? — пожартував Гнат.
— Та недавно порося зарізав.
— А що, в тебе хіба було? — запитав Гнат.
— А ти що, не бачив?
— Та, мо, й бачив, та забув, — знітився Гнат і став шукати налигача.
— О, треби тобі такого. І вора не було, і батька вкрадено.
— Що загубив, Гнат Тимофійович? — поскрипуючи протезом, роздратовано запитав Сашко, невдоволений Гнатовою простодушністю. Нужне йому те сало. Побачив і мовчи.
— Та, налигача! — закурюючи, мовив Гнат.
— Та ти його, мабуть, і з дому не брав.
— Та й може, — Гнат затягнувся, виструнчився на одній нозі, здивовано подивився на Сашка. Тютюновий дим здійнявся з кінця цигарки, закрутив у носі. — Апчхи! Апчхи, апчхи! — Ну, то я пішов.
— Іди к такій матері, вдома налигач шукай.
Накульгуючи, Гнат пішов додому: “Порося в нього було. Була в собаки хата, та під дощ згоріла”, — вголос міркує Гнат. Манька Ригірша якраз на грядках картоплю полола.
— Здоров була, Манько. Бог в поміч, — просвітлів Гнат. — Що, полемо?
— Та, заросло. Треба прополоти. Драстуйте, дядьку.
Гнат зупинився, для пристойності трохи погомонів. Йому-то все одно, а багато хуторян недолюблюють Ригорів, бо прийшлі. Що б не сталося — півень у когось пропав, чи курку лисиця затягла, садок чи баштан обнесли, винуваті Ригори.
— На кого Бог, на того й люди, — просторікує Гнат. — Думають, як ти безрідна, то на тебе все й валити можна, — співчуває Гнат. Гнат теж прийшлий, чужак, його теж не поважають у хуторі, насміхаються.
«Та хоч би Микола опорою був», — думає Манька. Майже всім хуторянам ймення й прозвища подавав, а кому це сподобається. Вмів Микола підмічати в людині характерне, розповісти. Напридумує небилиць — не вгадаєш де брехня, а де правда. А прозвищ надавав. Біличчин Василь — Кисіль. Іван Федорович — Узбек, бо чорнявий, аж чорний. Андрія Федоровича зять — Мотор, бо кожного тижня мотається з Миргорода в хутір за сумками. Андрій — Переляка.
Хтось взяв і доніс Андрієві, що Микола його Перелякою величає. Звичайно, Андрій розсердився. Скільки добра зробив і така невдячність. Андрій не застав Миколи, а тому як виганяли в Човнове корів, перепало батога Маньці.
— Та хто нас таких злюбить? — обурювалась Манька. — Всім ймення подавав, а як отвічати — то мені.
— Мені, мені, — повторює Артем. Він примостився на ослінчику, виводить лівою рукою літери. На скрині чадить каганець. Манька й Микола лежать на полу. У глиняну долівку вбито чотири кілки, наслано дошками — от і піл.
— І що з ним робити? Скоро в школу йти, а він лівою рукою пише, — бідкається Манька.
— Нічого, навилядіє, — каже Микола. — Ложку ж відучили брати лівою. Я теж лівша.
Артема й справді відучили їсти лівою рукою. Тільки взяв ложку лівою, так і б’ють по руці. Згодом навчився брати як слід. А от писати поки що ні.
— Нічого, в школі навчать, — заспокоює Микола Маньку. У Миколи настрій гірше нікуди. До того ж, ще й думки наполягають, наче діти обсіли. Микола начебто й не жалкує, що не вступив до інституту, але ж і перспективи попереду ніякої. Манька з малим Артемом не багато заробить. Микола теж завис у повітрі.
Не пройшло й тижня, як виявилося, що Манька ніякого відношення до Біличиної свині не має. Не розтовстіла, не поправилась, а мабуть, ще більше схудла. До того ж, і сліди свині віднайшлися. Гнат Ододка йшов у Суржки в магазин за керосином з сулією, щось мугикав, дійшов до вишки, а тут давленіє. Метнувся Гнат, трохи вбік і мало не впав, посковзнувся на чомусь слизькому, глянув, аж там тельбухи. Від тельбухів над ямою стояв густий сморід. Не продихнути. Табунами роїлися зелені мухи.
— Апчхи! — Гнат як чхнув, так геть всі мухи, що на бандурах сиділи, розлетілися. Гнат злякався, думав, мо, чоловіка зарізали і в Суржки не пішов, повернув до хутора. Біличка, пішла до вишки, і в ямі знайшла не тільки тельбухи, а й свинячі ратиці.
— Ти, теє, Гнат, не второпав, не чоловіка вбито тут, це моя свиня. Осьдечки й ратиці.
— Може я й не допетрав.— Гнат повернувся, рука з порожньою п’ятилітровою балією на попереку, пішов в Суржки.
Тепер ні в кого не було сумніву, що Біличчину свиню зарізав Білик Сашко з дружками. Але Біличка про те ніде й словом не обмовилась. А що тут скажеш, як Сашко, нехай і далекий, а родич. І то, й то — Білики.
Манька як почула те, сама пішла до вишки, щоб пересвідчитися. Прийшла і зразу ж сліди відшукала. Одна нога боса, друга — протез, культя. Тут і дураку ясно, чия це робота. Не може бути, щоб Біличка тих слідів не бачила, а бач, мовчить.
— Невже ви, бабо, там і слідів не бачили, — не втерпіла Манька.
Біличка наче й не чує. Стьобає корову лозиною, поспішає на пастівник. Корова махає хвостом, ганяє надоїдливих мух.
— За що ж мені таке лихо? — заплакала Манька, — Сашко з братчиками зарізав, а мені перепало, як куцому на перелазі. Як то кажуть, хто обкалявся? Звісно хто. Невістка.
Сашко після війни їздив по поїздах, спекулював ходовим товаром, продавав соду, голки. Інвалід, пенсія невелика, а жити якось треба, бо на вбитому в сволок гвіздку вервечки зачеплені. Колишеться на них люлька, а в люльці після Вірочки Наташка пищить. Першим був син, та помер і ось тепер — дочки.
Матвієнко довідався про те, став в’їдати на Сашка.
— Повернеться з армії Іван, хай жениться на моїй Гальці.
Іван і дрібний, в пояс Гальці, чорнявий, всі його Узбеком прозивают.
— Та його ж немає, служить.
— Якщо не ожениться, всіх в тюрму засаджу, — погрожує Петро. Сашко матюкнувся, махнув рукою й пішов геть. На другий день Матвієнко заявив на Сашка.
Наталка Сашчиха, Іванова сестра, як побачила, що міліція в город суне, гукнула чоловіка. Той вихватив з люльки Наташку, а Сашчиха швиденько склала в люльку соду, а відро з самогоном фанеркою прикрила й кухоль зверху поставила. Наташка почала плакати. Сашко кинув її в люльку, стоїть колише. Міліція обшукала все, та так нічого й не знайшла. Сто разів проходили мимо люльки, а полізти в люльку так ніхто й не додумався. Виходячи з хати один з міліціонерів набрав кухлем з відра, думав вода, випив, округленими очима глянув на розгублених господарів і вийшов.
— Ти що п’яний? — питають товариші.
— Та чогось голова завернулась, — збрехав Сахно.
“Спекуляція хоч і прибуткова справа, але й ризикована, — думає Сашко, — можна й на ножа, а то й кулю напоротися, в тюрму загриміти”.
Незважаючи на рішучість і безстрашний характер, одноногий, він був тягарем для своїх братчиків. А тому, подумавши, Сашко вирішив змінити професію. Розвів бджіл, став колгоспним пасічником. І як тільки на пасіці качався мед, першим пригощав Матвієнка. Нагнав-таки Петро страху.

28
Після довгих і бурхливих дебатів і наполягань баби Олени, Ригори, нарешті, дійшли спільної думки і згоди — треба будуватись. Микола, хоч і не зразу, але погодився. Манька пішла в Байрак в сільраду. Через тиждень нарізали Ригорам осайбу. До війни нарізали девяносто соток, тепер сорок одну. Землеміру поставили добрячого могорича, і він замість сорок однієї сотки нарізав сорок п’ять. Справа в тім, що Ригорам мало було грядки; велику площу займали левади, садок, вишняк. Правда, від того садка нічого не лишилось, бо Пилипова Явдоха з братом Іваном, поспилювали всі дерева, в тім числі берестки й кленки на дрова. Яблуні, вишні — теж лягли під сокиру. Хотіла була вирубати й вишняк на ямі біля промежку, відгороджений живоплотом дерези, та баба Олена, стала просити:
— Остав хоч оте галуззя та вишеньку. Артем любить гуги. Одно було біга до баби Дмитрихи. Ти ж знаєш.
— Давай ми тобі віддамо яку-небудь деревину, а я літом, як Бог дасть здоров’я, в Даценковім на бувших куркульських подвір’ях пеньків наб’ю. Тільки вишень не рубай.
— Та нехай росте. Мені то що? Залишу. Не треба мені ніяких дров, скільки там тих дров з тієї вишні.
Так і залишилася вишня, а через кілька літ, на ямі біля вишні піднявся вишняк, не одна, а добрий десяток вишень. З пеньків яблуні, кленків і берестків погнало пагони.
— Воно самим треба легшими бути, менше лаятись, — докоряла свекрусі Манька. — Явдоха б і ті оставила.
Місце для хати вибрали просто на леваді, подалі від вишняка, де вище й сухіше, бо кожної весни з Харитонової, а тепер бригадської гори, тече левадами вода. Дзюрчить понад промежком у вишняк, далі мимо порослого дерезою горба на дорогу, до залитих стікаючою з Човнового водою Андрієвих осик. Далі все це впадає в Срібнишин рів, а ще далі — в Даценкові озера. З озера вода тече на Бутову Долину в ставки, а звідти луговиною до Псла.
Артем підріс, скоро піде в школу, та, як і раніше, то мати, то бабуся дражнять Артема, особливо, коли той задається або набридає.
— У тебе ніс кирпатий, як у Гнатихи.
Артем примовкає, підходить до дзеркала, довго дивиться, потім знаходить безлюдний куточок, береться за носа і щосили тягне донизу. Не дай Бог, і в нього буде такий ніс, як у Гнатихи. Глянеш — і мозок в ніздрі видно.
— А Явдоха, бач, така, як і Пилип, подільчива, — почитувала баба Олена, і таким чином натякаючи, чия заслуга в тім, що в дворі цвітуть вишні. — Та й брат Іван добрий, ні разу в хутір не приїздив без канафет. Тіки в хутір приїде, так дітвора й біжить до нього, як до рідного батька.
— А що ж, як такий чоловік вродився, — погоджувалась Манька. Весною Манька вже не саджала город в лісосмузі, але грядку біля Гната поки що не залишали. Кинуть, як побудуються.
Після невдалого сватання до Даценкової Гальки Гамазур, нарешті, одружився на дочці Остапа Холоші, Марії. Не вжили молоді з Остапами. Не так з Остапом, як з Остапихою і вирішили, як і Ригори, будуватися. Нарізали їм осайбу на одній леваді з Ригорами
— Та хіба з тією Остапихою можна вжити? — йшла на захист Івана й Марії баба Олена. — Воно ж як бутурлим. Піду борг требувати, а воно бурчить.

29
Хутір будувався. Під осінь Секлета поставила на старому подвір’ї хатку. Густодими разом з іншими хуторянами напинали дахи, котрі згоріли під час екзекуції військового коменданта Шнітке, а також під час нальоту радянської авіації.
Захарій теж повернувся в хутір з внуком Антоном. Дочка Ганна прижила перед війною, а з ким, і сама не знає. Захарію, як колишньому куркулеві, наділили город поруч з Данилом, на старому кладовищі. Зіп’ясти хоч би яку-небудь хату, дожити віку. Звичайно, він пішов би і до Гальки, на старе батьківське дворище, якби був один. Галька прийняла б діда на старість літ, а от Петро Росєйка, з Ганною й з приплодом, навряд. Подумав дід, поміркував і став будуватися.
Качечки, по вуличному Росєйки, попервах жили мирно. Інколи, правда, Петро напивався, ганяв Гальку. І на горище, і в Секлети ховалася, а він бігав по Даценковому з ножем, погрожував зарізати. Та, може, й було за що. Коли дівчині двадцять три-двадцять чотири роки, то щось стоїть за тими роками.
Всього один раз порозкошували в Качечок Артем та Манька. Петро й Галька пішли в Байрак на храм, а їх залишили на хазяйстві. Артем як побачив двоє відер та ще й повен здоровенний тазок крашанок, зрадів:
— Ма, оце й ми хоч раз яєчні наїмося!
А вийшло не раз. Цілий тиждень храмували Петро з Галькою.
За тиждень Артем з Манькою з’їли тазок яєць, аж натха напала, прочитали чимало книжок з пересувної бібліотеки, яку розмістили в Качечок. Дві сотні книжок привезли в хутір. Нікому іншому, окрім Качечок, тих книжок не могли довірити. А потім списали й забули. Петрові ті книжки до одного місця, він склав їх у сінях, в кутку, щоб корова, як заводили зимою на отел, не дістала, та так вони там і лежали в кізяках. Спочатку люди ходили, брали книжки, а потім збили оскому й перестали. Хто, хто, а Артем хіба ж так би беріг їх, але йому їх не довірили. Прислухаючись до шуму вітру, до шелесту хрущів в кленках, до кумкання жаб в озерах, Артем просив матір читати в голос. Ніхто не лаяв Маньку, щоб не палила гасу, а тому світила мало не до ранку. Одну чи дві книжки Артем прихопив з собою дочитувати.
— Дивись же, щоб вернув. А то приїдуть забирати, чим я буду розщитуватись? — попереджав Петро.
Рік за роком спливали роки, та про книжки ніхто й словом не натякав. Петро навіть у сільраду бігав, у бібліотеку, але від нього відмахнулися, видно і правда, що ті книжки були списані.
В одну з дуже холодних лютих зим, коли плитки було спалено, Петро взяв і попалив всі ті книжки до єдиної. Хіба що кілька зосталося: не хотілося Петрові ламати гарного курячого сідала, та ще ті, якими Галька накривала глечики.
Зразу після війни в Гальки жили баба Секлета з Оленою і малою Марійкою, згадка про Третяка з Байраку, якого розстріляли у війну як самостріла.
Петро подивився на Секлету й Олену та й питає:
— Ти ж казала, що сама живеш? А це хто?
— Та, сусіди. Хай живуть, вони мені не мішають, хати не перележать.
— Ні, це, Галько, непорядок. Чого вони тут лежать, як в околотку? Хай ідуть додому. Ото те о.
— Пішли б, так дому немає. Німці хату спалили.
— Отаке літо, о. Літом можна спати й на дрючку.
Став Петро посеред двору, роззирається. Вздовж дороги аж до бабиного Секлетиного подвір’я важкими кетягами цвіте акація. В цвіту повзають, зумерять бджоли. Пахне медом і вільгістю. Після недавніх дощів земля затужавіла, протряхла, на дорозі чіткі сліди коров’ячих ратиць і кінських копит, вилискують хвилясті сліди ободів. Від дороги до самого озера тягнуться три ряди дубів і осик. Осикковий пух кружляє по двору, лоскоче обличчя. Двома тарелями виблискує гладь озер, в них дружно кумкають жаби. Інколи подме вітерець, пожене по воді з краю в край світло-зелені гребінці хвиль. За хатою густо цвіте груша, родять на ній здоровенні, з кулак, груші-дулі. Понад дорогою — ряд жерделів, яблуні. Петро дивиться на все те: на яблуні, на жерделі, на зелений оксамит хлібів навколо двору, прислухається до шелесту бджіл в акації, вони так і снують по двору, начебто тут пасіка. “А непогано було б пасіку розвести”, — подумав Петро й запитав:
— Ти ж казала, що в тебе ще й дядьки є, де вони?
— Та, Захарій був в Байраку... А менший, Михайло, на Кавказі.
— А де ж цей... як його, дядько Ригорій, — питає Росєйка.
— Та жив колись у хуторі. А при німцях хата згоріла. Зараз в Миргороді живе на кватирі. Там у нього якийсь добряк є.
— Ну й хай собі живе, — полегшено мовить Петро, а про себе думає: “Аби тільки на цю хату не зазіхав.”
По весні Галька завела гусей, качок. М’яса, яєць — не в поїд.
— Борщ з м’ясом? — питає Петро, бо за війну зголоднів, та й до війни ніколи його не наїдався.
— Хіба вам там нічого й не давали? — питає Галька. Питро таки трохи прихопив війни, як із залізниці потурили.
— Та чого там. Були мериканські та агліцькі консерви, ото те, та хіба ти їх наїсишся?
— А живуть як там в Німетчині?
— Е, живуть добряче. На всі сто живуть. Все там у справі. Тільки ти нікому його не кажи, ото те о. І сестрі Маньці не треба. Десь ляпне, мене ще й в тюрму посадять.
— А в хатах же як, мабуть, все в квітах уквітчано, рушники на образах висять. Скрині здорові.
— Та ні. Скринь там немає, зате столи в залі справні.
— А що це таке? — питає Галька.
— Зала — це главна комната. В них там хати не так, як у нас: сіни й хата, а в нескілько комнат. Найбільша кімната називається зала. Так от столи в залах не такі, як оце в нас: збиті з дошок, а з мореного дуба. Ото те о. І ноги у столів не перехрещені.
— Ну, й який він той дуб? Гарний?
— Темний, як ото дьоготь, а кріпкий, кажуть, його й сокира не бере. В кажнім селі кирпичний завод, хати — з паленої цегли. Е, там люди тільки так живуть..., справно. І чехи, і австріяки живуть добряче. Особенно німці. Ну, а поляки, румуни — ці бідніше. Так як оце й ми. Може, хіба трохи лучче, ото те о.
— Одного разу я чуть було не вкалубився, — розповідав вечорами Петро. — Добре, що заболів, а то й мені б було те, що другим. Лежу в санчасті, в роті все жаром обнесло, обметало губи, язик, а наші якраз город Дессау зайняли. Ввірвалися в город, а на путях цистерни з спиртом стоять. Нарошне німець оставив той спирт, знав руського Івана. Наш Іван як допадеться до спирту, не відірвеш. Той внизу крант крутить, той зверху поліз набирати, поки й сам туди звалився. Ото те о. Це не казка, це істинна правда.
— А чого ж він? Не бачив чи що? — дивується Галька.
— Того, що задихнувся. Дух забило. Нахилися над чаном з брагою, тоді і взнаєш чого. Воно ж парко, весна. Спирт пари хіба ж так уверх гонить, не здишешся. Ото те о. До того ще й голодні, цілий день ссеш ті цигарки. А хлопці молоді, випити хочеться, а як підступитися, не знають. Зверху не візьмеш, дух забиває. Тоді один додумався... отльот видно добрий. З автомата як джирконе по цистерні, так цівки й забили з усіх боків. Хлопці як побачили, біжать з відрами, з котелками, каски підставляють. А тоді, як повпивались, покотом вилягли на путях, наче мертві. А німець тоді — нальот. Пошти всіх вибив, ото те о.
— Ото, їй-бо, такі вже жадні до тієї горілки, — обурюється Галька.
— А що ти хочеш, хлопці молоді, здорові, все в них у справі, хто ж знав, що так получиться. Так по-дурному і полягли. А якби хто-небудь збалтував їх, то, може б, і живі остались.
— І таке скажеш, їй-бо, хто б їх збалтував, як вони так повпивались, що ніхто ні рукою, ні ногою не володає. Тебе дуже збалтуєш, як уп’єшся? Хоч за ноги тягай. Свині в матні ритимуться й не чутимеш.
— Та воно може трохи й зучили. Наші самі давали перед наступлєнієм по сто грам наркомовських.
— Ото ж бач.
— Дьорнеш на голодний жолудок, а закусити нічим. Ото те о. “Підождіть трохи, кухня десь тут близько, на підході. От-от буде”, — вспокоює ротний. А тут команда: “В атаку! Вперед!”
— Ото й так! — дивується Галька.
— А як ти думала? В війну ніхто ні з ким не щитався. Тверезий не полізе під пулі, а випив — і море по коліна. Ото те о. Вискочить п’яний з окопу й біжить, нічого перед собою не бачить. Ото перша пуля й його.
— А ти пив?
— А чого ж , бувало. Пив, як наливали.
— А як же не вбило?
— Та, Бог милував.
— Господи, спаси і одверни, отаке страшне було на тій війні.
— Е, страшне. Двадцять шостий год, можна сказати, весь там остався. — Петро рве прямокутничок газети, йде до глечика з тютюном, бере невеличку пучку, насипає, закурює. Синій, аж сизий дим заходить в очі, видавлює сльозу. — Ну, трясцюка, й скажений.
— Невже ото всі й пили? — допитується Галька.
— Ні, були такі що й не пили, хитрі. Тих більше осталося в живих. Ото те о.
— Біда, їй-Богу. А в плін попадало багато? Он Маньчина свекруха все каже, що Іван не вбитий, а в пліну. А тепер, мо, вже й випустили, так не подає знаку.
— Все може буть, — ствердно каже Петро. — Ми раз лагерь плєнних освобождали. Равенсбрюк.
— Ну, то й як, пораділи?
— Як тільки нас побачили, сльози на очах, і в крик: “Здравствуйте, товариші!” Тоді ротний вийшов наперед і каже: “Які ви нам товариші? Ваші товариші ліс в Сибіру рубають”. Ото те о.
— Боже й боже.
— А як ти думала. Ми кров проливали, а вони в пліну були?
— Та хіба ж вони винуваті? Не по своїй же волі?
— Там не питали. Погрузили швиденько в шалон і поправили прямо в Сибір. А один хлопець так вже плакав, так каявся, що аж мені жалко стало.
— А що ж таке? — домагається Галька.
— Та шо ти. Його мериканський генерал хотів всиновити. У того дітей не було, а цей хлопець припав до вподоби. Та на лихо один був у батька й матері, не схотів, рішив вернутися додому. От і вернувся на свою голову на Колиму, на лісоповал. Ото те о. А якби согласився, то жив би зараз, як смик у генерала.
— Ото ж ба, яке життя: генерал, а своїх дітей немає. Боже, боже. А хлопець бач зумів підсокиритись до генерала.
— Та, видать, зумів. Якби хлопці хоч не підкусювали, то, може б, він і согласився. А то ж... Завидки беруть, от і насміхаються.
— Та так. Та воно ж, мабуть, і додому тягне. Що не кажи, а своє гніздо. Хоч і погане й дране, а своє.
— Невтепний був, як ото дід Чухно. Ото те о. Я б їй-бо, пішов.
— Балакай, аби не нишком. Язик без костєй.
— Їй-бо б остався. Я теж в армії не змикитив, не поступив у партію.
— Нужна вона тобі та партія, далі нікуди.
— Та якби був поступив, то був би оце замість Табура головою, — сердиться Петро.
— І який би тебе дурак поставив? — обурюється Галька.
— Не святі горшки ліплять. Бідняк, партізований, на хронті був, гузнувати не буде. Ото те о. Кажу тобі, поставили б.
— А те, що на мені жонатий? Чи те не в щот, що мої батьки розкуркулені були, а батько ще й репресований?
— Якби був одне змикитив, то й другого б не впустив. Чого б я тоді, дурак, на тобі женився?
— Оце так так! — бідкається Галька. — А я думала, що я тобі нужна.
— От довговолоса! — сердиться Петро. — Я ж кажу — якби! Хіба я знав тоді.
— Так зараз поступай.
— А хто мене зараз прийме? Ти куркулька, батько у війну німців стрічав. Бо більшовики за вбитого Ригорового Альошку сім год даали. І все ж мені довірябть. Оце на днях заходив в контору, — Петро огледів вікна, понизив голос до шепоту, — а Грабарка й каже: “Оце, Петре Дем’яновичу, нікого в вас, у хуторі окрім тебе, й тік поставити сторожувати.Одні куркулі. Все розтягнуть”. Ото те о. Тільки ти його нікому не кажи.
— Та, ради Бога, кому воно нужне?
— Маньці ще ляпнеш. А я ще, може, надумаю в партію вступити.
— Живи ото, поки не займають.
— Та так. Недавно один поступав в партію, а його й питають: “Ти де в війну був?” Той дурак, візьми та й ляпни: “О, во время войни я в бауера робив”.
— Ну й як?
— Та нічого. Вранці і ввечері вмивався, спав у чистому, чотири рази на день їсти давали. В сім часов утра нємка несе в корзинці півлітру молока, бутерброд, а в одинадцять вже дають їсти по-настоящому.
— Послухали його та й вигнали. Чуть не судили. Видно, чийсь родич, того й минулося. Ото те о.
— Та так.
— Дурний. Треба було йому ото молоти? Ото те о.
— Язик без кісток. Ото б і ти взяв ляпнув щось, і вся тобі партія. Думаєш, так і в партію вступати? Ти лучче візьми розчешися. Геть, і не махай. Я тобі ось дам зараз гребішок, а то, їй-бо, волосся таке закушкане, наче в голові лелеки гніздо мостять.
Петро глянув у вмурований в стіну осколок дзеркала, сказав:
— Ладно, давай.
Галька дістала з-під засмальцьованого очіпка гребінець, подала Петрові. Петро довго стояв перед дзеркалом, розчісувався.
30
З самого початку війни Надежда, як і багато жінок, жила самотньо. Правда, один раз сходила заміж за Колька Біденка, тільки не поталанило їй у тому заміжжі. Недарма кажуть: “Як заміж іти, то треба знати: пізно лягати і рано вставати”. Вийшла Надежда заміж, як на погляд хуторян, вдало, за демобілізованого фронтовика. Колька Біденко, правда, був невисокого зросту, сягав Надежді до плеча, та перебирати не доводилось. У Надежди язик не повертався називати його Миколою, такого малого зросту він був. Спасибі, хоч такого Бог послав. До того ж, за перебір, та чорта в двір. Біденко спочатку бригадирував. А бригадирство в хуторі нелегке. Як прийшов загадувати на роботу, так і наливають стакан горілки. Як наряд, так і випивка. А скільки тому Біденку треба? Зайде, вип’є у Ригорів, бо з Миколою Ригором друзі з дитинства, і йде до Білички. Біличка та Параска Матвієва такі, що й поховатися можуть. Наче їх удома немає. Біденко наче підліток тягнеться до вікна, треться об обкладиння, губить медалі, якими завішані вузеньки груди.
Одну таку загублену п’яним Біденком медаль знайшов Артем. Вірніше, не медаль, а колодочку, саму медаль Біденко загубив ще раніше десь в іншому місці. Артем повісив ту колодочку на груди, ходить по двору, носа дере. Губить Біденко медалі, та їх йому не дуже й жалко. Всю війну Біденко охороняв військові склади, так і не скуштував передової, ні разу не був поранений. Але медалі отримував справно. Тоді отримував, тепер губить. Як легко одержував, так легко і позбувався. Ласий до горілки, Біденко плутав хутором від хати до хати коли треба і коли не треба, а потім виявилось, що й споїти його непросто. Інколи міг переплутати й молодицю.
— Ти ба, зростом маленький, а п’є за доброго мужика, — дивувалися хуторяни.
Тільки горілка до добра не доводить. Не довела вона й Біденка. Став скакати в гречку. Надежда заставала його то в однієї, то в іншої молодиці. Одиноких молодиць після війни — хоч греблю гати.
— Ще раз піймаю — яйця відірву і собакам викину, — прямолінійно заявила Надежда.
Нещастя трапилось на Вербну неділю. Надежда пішла в Долину до родичів, пом’янути батька й матір, а п’яний Біденко зібрав у хаті гульби, виставив на скриню горілку, вишкварки, ковбаси. Надежда повернулась додому під вечір. П’яний Микола розправлявся з ковбасою, доїдав останнє кільце. Побачила те Надежда, в долоні сплеснула. Тепер прийдеться цілий рік постувати. Натомлена, роздратована взяла Колька в молебен. Хоч п’яного не дуже й дошкулиш, та у такому обороті він ще не бував. Поки Надежда шукала в кочергах щось вагоме, Біденко бачить — непереливки, вискочив надвір босий, у галіфе, тільки світло-зелені зав’язки миготять, помчав дорогою до Остапа. Надежда з мацюгою слідом. Не розрахувала трохи. Відстає і відстає від Колька, хоч ти лусни, надто вже важка мацюга, швидко не побіжить. Колько заскочив у двір до Остапів. Остап якраз товк у ступі тютюн. Поруч впряжена у бочонок кобила нахиляється, скубе на промежку спориш. З отвору бочонка в дерев’яні ночви разом з водою посівне просо ллється. Тому, забачивши Колька, Остап спочатку злякався. Все-таки бригадир.
— Можна, я до вас у погрібнику заховаюсь? — вихекнув Біденко і, не очікуючи на Остапову відповідь, і не зупиняючись, побіг до дверцят, вскочив у погрібник, зачинився.
— Та ховайся, — не підводячи голови дозволив Остап. Він зразу й не впізнав хто воно такий маленький біжить, думав Семен, та потім придивився: аж воно Колька-бригадир. Остап на мить перестав орудувати деревяною кописткою. Заткнув чопиком отвір, зібрав випущене з бочонка просо. Буде чим зимою курей годувати, з чого кашу варити.
Забирає Остап із поля порожній бочонок, заїде до сівальщиків, насипле повен проса, вдома відкриє чіп і ллє в горловину воду, поки просо разом з водою не витече через отвір. Остап швиденько приховав те просо, все-таки бригадир у дворі, й знову сів, товче в ступі тютюн. Напівпорожній бочонок стоїть поруч, в погрібнику важко сопе Біденко, вхоркався поки добіг. Кобила теж перестала пастись, стоїть, одмахується од жалючих мух, час від часу прислухається до того Біденкового сапу.
Коли це, перевалюючись з боку на бік, як гуска, важко дихаючи, залітає у двір Надежда. “От уже розтрайда,”— подумав Остап.
— Де Колько ? — питає Надежда в Остапа.
— Для чого він тобі?
— Я йому зараз яйця одірву!
— Не знаю, в мене його немає, може, в Байраку на наряді, — сміється Остап.
— Та сюди ж біг. Ви, мабуть, його сховали. Признавайтесь!
— Та хтось біг. Я думав, що то Семен. Як стріла мимо хати пролетів. Вже, мабуть, в Човновому давно, якщо не остановився.
Надежда стоїть, не вірить, знає — Остап такий, що може й збрехати, дорого не візьме.
—Е, це, дядьку, неправда ваша.
— Не віриш, іди в хату, шукай.
Остап хотів дати Надежді поглядом знати, де Біденко, до сліз хотілось побачити, як той буде розставатися з чоловічим причандаллям, та в останню мить втримався. Надежда така схвильована, що навряд чи зрозуміє. Як валашають поросят, каструють бичків, Остап бачив, а от чоловіка — ні, цікаво б подивитися. Та Надежда — то така, на весь район розляпає, ну її к бісам. А Біденко точно взнає, хто їй сказав. Тим часом, недовго думаючи, Надежда за западку і в сіни. Вже й двері зачинила, а потім як закричить, наче її ґвалтують.
— Він, мабуть, у погрібнику. Хай начувається, зараз я його ущучу і все хазяйство по ріпицю відірву.
Колько як почув те, з розгону вдарив головою в солом’яну покрівлю, вирвав парки (слабі перевесла, видно, крутили, як стріху в’язали), пробив стріху і весь у пилюзі і солом’яному дріб’язку рвонув на Човнове. У голові тьохкала думка: “Тепер уже Надежда точно дожене!” Та Колько, видно, народився в сорочці. У сінях, у чужій хаті, в темряві Надежда ніяк не могла віднайти западку. А коли намацала й вискочила, Колько був уже на узвишші і біг по рівному. Надежда з мацюгою — на підйом. Так що шансів наздогнати Колька майже не було, хоч і кричала услід:
— Геть, і не тікай. Все рівно не втечеш, впіймаю. Я тебе попереджала. Не послухав — пеняй на себе. Я тебе луччє ветінара вихолощу, крашанки мацюгою потовчу і в різні боки позакидаю.
Колько почув те, оглянувся, вдвічі набавив крок. Під ноги скатертиною слалося зелене поле озимини, неслось під уклін. Позаду, за спиною в Колька насідав страх, якого він і на війні ні разу не звідав. Біглося напрочуд легко. Зупинився Колько аж по той бік Човнового. Надежда стояла на Татарському кургані, махала чимось, мабуть, ціпом. Колько не міг як слід розгледіти чим, бо від страху і шаленого бігу аж в очах мерехтіло і в голові гупало. І, довго не очікуючи і не роздумуючи, Мимкола помчав дорогою у напрямку Байрака, тільки курява слідом схоплювалася, а там куди крива виведе.
У Байраку Колько пристав у прийми і в хуторі більше не з’являвся.
Остап вицідив з бочонка все просо, повів коня в бригаду.

31
Іван Федорович на прізвисько Узбек, двоюрідний Дмитрів і рідний Андріїв брат, повернувся з армії лише в 1948 році. Сваарки в дворах Ригорів і Коломієць Параски на деякий час втихли.
Останнього призову, дрібний ростом, за що жартома і величали по батюшці, на війні Іван, вважай, не був, та після війни довелося послужити. Сім років тягнув лямку. Фронтовиків демобілізували, а його рік затримали.Строкову теж треба комусь служити.
Балакучий, жартівливий, темношкірий, за що Микола Ригір прозвав його Узбеком, Іван багато розповідав про військову службу в Ленінграді. Було серед тих розповідей більше вигадки і анекдотів, ніж правди, та про те йому мало хто нагадував. Гарячковитий, запальний Іван зразу сікався битися, за що отримав ще двоє прозвищ: “задерика” й зовсім зневажливе “дряпічка”.
Після демобілізації Іван довго ходив по хутору в військовій формі: не було уві що вдітися, та й похвастатися, вистебнутись кортіло.
Іван Михайлович якраз орав за хутором трактором С-100, дивиться — по гороховім полю Узбек ходить.
— Ну, як служилося, Іване? — підійшов Іван Михайлович, весь у пилюці, тільки очі блищать.
— Та ти знаєш, непогано, — Узбек усіх — і старших і менших від себе зневажливо називав на “ти”.
— Годують добде? — не образився Іван Михайлович за фамільярність.
— Та як тобі сказати, Іване. Можна б і лучче. Сім год одслужив і ні разу вволю не наїдався. Особенно, горохового супу. Суп з гороху, їй-бо, найдобріший. Вчора мати наварила, то як допався — як дурний до мила, а він зовсім не такий, як в армії.
— Ну? — не повірив Іван.
— За їй-бо не стою.
— А я думав, щерба з гречаних галушок і затірка — найдобріші.
— Е, Іване, якби тобі оце супу горохового насипав, то й за вуха б не відтяг.
— Ну да? — знову не повірив Іван. — Ти, бува, не горох збираєш?
— А то що ж. Ще в армії мєчтав. Приїду додому, піду в поле, назбираю гороху і хоч раз від пуза наїмся.
— Ти його так сплоха ще й не насобираєш.
— Та ось, бач, назбирав пошти ворочок.
— Тікай скоріш, а то Грабарка наскочить... Такий дудак...
— Хай тільки спробує, — став у позу Іван. — Я Родіну защищав.
— Йому однаково. Він батька рідного не пожаліє.
Іван на мить осікся, перестав гудити Грабарку. Ходять чутки, що Петро топче його вдову сестру. Той невтепний Третяк, Оленин чоловік, руку в війну крізь ганчірку прострелив, так його й пустили на розпил, а Олена тепер постійно хворіє. Піде до дохтурів, а ті в один голос, наче змовились:
— Чоловіка вам доброго треба, ото й усе лікарство.
Іван за сестру переживає, тому й вчасно язика прикусив. Може, хоч Грабарка вилічить. І в гайках лічить, і в озерах: в Човновому і в Великому, на купиннях. Тільки видно, як вигулькують з лепехи задрані догори порепані Оленині п’яти, біліють тугі стегна, злітають налякані крижні.
“От дурак, так дурак, ляпнути отаке! Петро, може, ще візьме та жениться на Олені. А чого, Олена — баба добра”, — картає себе Іван, повертаючись до трактора. Іван давно працював біля прицепки причіплювачем. Важкий, надавить на дрючок і виключить плуга.
Наступного дня Іван Михайлович перестрів біля берестини Івана Федоровича, запитав:
— Ну, як гороховий суп?
Не в змозі завести ділової путньої розмови, Іван чіпляється до випадкових, малозначущих подій, звичайнісіньких дрібниць. Згадав, як Узбек збирав горох, от і запитав.
— Та зварив, Іване, став їсти, а він і трохи не такий, як в армії.
— А що ж таке? —дивується Іван Михайлович. — Може, ти варити не вмієш? Так дав би матері, хай мати б зварила.
— Та давав і матері, а він все одно не такий. Ну, в армії такий вже добрий був, за вуха не відтягнеш. Хто служив — той знає.
Натяк на те, що він не служив, боляче вражає Івана Михайловича. Що він, цей Узбек, хоче сказати, на що натякає?
— Та що ж я? — червоніючи, Іван Михайлович виставляє напоказ скалічений, придавлений в Злодіївці пресом на цегельні палець. — Та тобі, Іване, ще й повезло, що ти не воював. А в мене ось палець чодтів болить. А хто воював, тим не мед. Мій брат Стьопа в день Побєди погиб. —Іван Михайлович поскуб потилицю, згадав, як Манька Ригірша під диктовку матері, баби Секлети, писала Степанові листи.
— А ти думаєш, тільки на війні вбивало? — спалахує Іван Федорович.
— А конєшно.
— Не знаєш ти, Іван, служби.
— Та вже ж.
— Був у нас сержант. Невисокий, а такий вредний, одно в’їда.
— Мабуть, того, що малий, — прямодушно рече Іван Михайлович.
— Не знаю, — спопелів Узбек, бо сам дрібний. — Там ще менші від нього були. Як ніч — так і в караул. Після суток спочинок нужен, а він посилає, слова не скажи. Ще й сердиться, кричить: “На фронті ні дня, ні ночі люди не знають, жизні кладуть, а ти устав требуєш, душа з тебе вон, мать-перемать. Та я тебе в порошок зітру, я тебе завтра в штрафбат отправлю, ти в мене побалакаєш”.
Іван Михайлович не знає, що таке штрафбат, але перебивати Узбека не наважується. Якщо не забуде, запитає потім.
— Коротше, ганя мене з ночі в ніч у караул. Другим хоч якусь передишку дає, а мені ніякої. А тут і осінь прийшла. В Ленінграді і літом дощі, а восени — моква. Вітер, дощ, оце як до тебе, не видно, хоч глаз виколи, їй-бо, тобі не брешу. Стою на посту, а воно так опівночі спати хочеться, сам себе не чуєш, очі так і злипаються. Обіперся плечем об вугол і забувся.
Узбек дивиться на Івана Михайловича знизу вгору, переступає з ноги на ногу, шкірить жовтувато-білі зуби. Лице потворить шрам шириною в два сірники, на лівій щоці, що тягнеться від самого ока до кутика рота.
— Оце, бачиш, пуля зачепила, — Узбек вказує на шрам.
— Куля, то хай буде й куля, — Іван Михайлович стоїть, уважно й недовірливо слухає.
— Ну, й довго ти спав?
— Їй-бо, не знаю. Прокидаюсь, карабін в руках, а затвора нема.
— Пдохі діла, — чухає потилицю Іван Михайлович, хоч толком і не знає, що таке затвор, але не подає виду, а то Узбек зовсім носа задере. — То ще добре, що один затвор взяли, а могли б і вбити.
— Та плохі, Іван, далі нікуди, тіки руського Івана на слизьке не наженеш. Кинувся я до товариша в караулку, так і так, мов, позич затвор. Товариш вірний був, дав.
— А він як же без затвора?
— Та йому, Іване, ще не скоро заступати.
— Повезло тобі, що в тебе вірний товариш був, а то б пдопав.
— Е, пропав. Саме менше три годи тюрми. А по воєнному времені, так і всі десять.
— Сдожна у тебе, Іван, служба була.
— Ото ж. Взяв я той затвор і бігом на місце. Коли це начальник караула з розводящим ідуть пост провіряти. Я побачив, кричу по уставу: “Розводящий ко мне, остальные на месте!” Дивлюсь — не становляться, йдуть, знають, що в мене затвора немає.
— Отака в мухи спина. Хитді хлопці.
— Стой, стрілять буду!
Йдуть. В мене терпець урвався. Як палону. Начальника караула зразу вложив, розводящий — тікати. Підійшов до вбитого, свій затвор з його кармана витяг, вставив у карабін.
— Ну? — не повірив Іван Михайлович. — Ти тоже, бдат, битий.
— Їй-бо, правду, Іване, кажу.
— Е битий. Я б ото й не сообразив. Так би й стояв без затвора. А ти, бач, допетрав.Ушлий!
— Е, Іване, як прижме, то допетраєш. А ти думав...
— Та іще б. Ну, а потом же як?
— Почули в караулці стрільбу, підняли черговий караул, знову йдуть з розводящим. Я знову даю команду: “Розводящий ко мне, остальні на місці”. Розводящий підійшов, я доложив, так мов і так: нападеніє на пост.
Я тоді, Іван, теж добряче перетрусив, думав — судити будуть. Дав Бог, обійшлося. Потягали, потягали, та на тому все й скінчилось.
— А могли судить? — перепитує Іван.
— А ти думав? Запросто. Я должен був перший раз вгору стріляти. Та мені звезло. Розводящий не продав. А, може й, начальник караула не сказав, що витяг у мене затвор. Не вспів. А, мо, хотів похвастатись, який він сміливий. Хтозна, які в нього були наміри? В мертвого не спитаєш.
— Да, сурйозне діло, — погоджується Іван Михайлович.
— Е, Іван, серйозне, разів десять питали, чого вгору не стріляв. А я на своєму сто, кажу, ніколи було й квит. Темно, дощ. Не вспів би.
— А, конєшно, не вспів би.
—Ну, та я, Іван, сержанта шльопнув. А в нас один кадр командира часті, полковника, два часа в калюжі під дощем держав.
— Подковника? Бдешеш, не вірю. Подковника всі бояться.
— Для часового, Іван, немає ні полковника, ні генерала. Хоч хай сам Жуков чи Сталін іде. Так і в уставі написано.
— Не бдеши. А хто ж тоді гдавний?
— Пароль… Слово таке.
— Так що, подковник не знає того слова? Подковник все знає.
— Знати, то, може, й знає, а случай був. Застав полковник сонного часового, витяг магазин з патронами і пішов далі провіряти пости. Солдат прокинувся, скумекав, позичив патрони в товарища, стоїть. Ну, а ті обійшли пости і назад вернулися, думають, зараз ми тебе, голубчик, спопашимо. “Стой, стрілять буду!” — крикнув часовий, а вони йдуть. Він як полосоне поверх голов. Ті так і попадали в калюжу. Полковник хоче звестися, сказати, хто він, а солдат кричить: “Лежать, стріляти буду!”
— Видно бідовий, стерво.
— Е, Іван, бідовий. Провіряючі вже й голов не піднімають, лежать, просять: “Невже не взнаєш? Я твій командир часті, полковник Федорін. А зі мною начальник особливого відділу полковник Шакіров.
— Нічого не знаю, пароль! — кричить чатовий.
— Не може такого буть, щоб ті хлопці пароля не знали, — сумнівається Іван Михайлович.
— Ти знаєш, Іван, може й не знали. Велике начальство так привикло ходити. А якщо й знало, то з переляку забуло. Так от, стали вони фонариками світити на обличчя, погони.
— Ну, а тепер, взнаєш?— питають.
— Може, ви переодіті.
— А обличчя?
— Я звідси не бачу. Лежати!
— Так і пролежали два часа в грязі, поки розводящий з новою зміною не підійшли. По уставу тіки розводящий може до часового підійти.
— То, видно бідовий парень. Такий, як Гамазур, — плюється Іван Михайлович. — Ну, й шо йому було?
— Отпуск дали за бдітєльну службу.
— Ти ба, — прицмокнув язиком Іван Михайлович, — а я думав посадили. Ну, а ти був в отпуску?
— Ні, Іван, я не був. А Ленінград, як в увольнєнії бував, обходив вздовж і впоперек.
— Кдасивий годод?
— Красивий, Іван, не те слово. Всі царі там жили.
— Якщо царі, то конєшно. Царі в поганому жити не будуть. Табур і то як живе. Штельман ще луччє, а про царів і балакати не треба. А Леніна, Сталіна не бачив?
— І таке ти, Іване, скажеш. Сталін в Москві, а Ленін в Мавзолеї лежить.
— Та я знаю . Я думав, мо, ти в Мавзолеї був.
— Ні, Іван, не був. А есерку Каплан, ту, що в Леніна стріляла, бачив.
— Не бреши. Де б ти її бачив? Її ж розстріляли?
— В том то і діло, що ні. Ленін не звелів.
— Ти смотди.
— Каже: “Хай живе в тюрмі, а ви кожного тижня виводьте її на вулиці Ленінграда, хай дивиться, як люди живуть і ріша, хто був прав — я чи есери”. Отакий Ленін завіт дав. Ось уже більше двадцяти год як Леніна немає, а її водять.
— Ну, як молодиця?
— Я її Іван не пробував, — задиристо сміється Узбек, аж шрам на щоці в'ється гадюкою. — Та й зблизька не бачив. Оддалики тіки.
— А може, то й не вона.
— Та, вона. А хто ж.
— В Ленінграді, може, й непогано, є на шо подивитися, — погоджується Іван Михайлович. — Привели б її сюди, хай би подивилася.
Ні Іван Михайлович, ні Коломієць Іван, звичайно, не знали, що зразу ж після замаху на Леніна, двадцятидев’ятирічна есерка Каплан, що відбула десять років царської каторги за замах на царського губернатора, була схоплена і за кількох хвилин без суду і слідства розстріляна під Кремлівською стіною співробітниками ЧК.
Та в народі ще довго ходила легенда про доброго Леніна, який помилував Каплан, дав їй змогу вочевидь пересвідчитись в правоті його вчення. Ця версія довго й успішно підтримувалась офіційною пропагандою.

32
Ще до армії Іван Федорович був безнадійно закоханий в Холошу Марію, Остапову дочку. Гарна, мало не вдвічі вища за Івана, Марія за нього не пішла. Для чого він їй, недомірок, здався? Хоч і бідовий, за словом в кишеню не лізе, ну то й що? Сватався Узбек і до Обичайкіної Маньки, але й та не вийшла, пішла заміж за Кисіля. Обидві вийшли заміж невдало, а потім весь вік жалкували. Гамазур був надто легковажним, Кисіль — інвалід з дитинства.Стоїть Ва­силь під хатою, лицем на південь, ліва нога дивиться прямо, а права приставлена до неї буквою «Т». А буває, що ніски й зовсім на одній лінії: один нісок на схід, другий — на захід дивиться.
Весілля у Кисіля було гучне.
— Добду мододу, хдопці, Василь одхватив, — каже захмелілий Іван Михайлович.
— Добду, — наче папуга повторив Артем.
Іван легенько вдарив Артема по губах пухкою рукою навідліг.
Манька виявилась не дуже беручкою і завзятою до роботи. Зайде було Ригірша до Маньки, щоб разом в бригаду йти, загляне у вікно: Манька на лаві сидить, а Біличка їй на ноги онучі намотує, взуває. Так вже ходить за невісткою, та догоджа, аби тільки та не бубоніла, не в’їдала на Василя. Горе та й годі. Дві каліки в хаті. Василь хворий, а Манька — таке вже невшклепне, таке невдале, трьом курчатам їсти не дасть. Інший разу Ригіршу аж заздрість бере. Отаке Кисілисі життя випало.
Піде Кисілиха в бригаду на роботу, розчервоніється, а чоловіки, найчастіше Іван Федорович та Гнатко, завалять її в сіні, помнуть трохи, полоскочуть. Червона, як стьожка, Кисілиха на людях пручається, бурмотить, лається, а як людей немає, то й слова не вимовить, тільки стогне та жалкує, що не вийшла за Узбека чи Гнатка. Була б зараз бригадиршею. Та й Узбек, хай і малий, миршавий, а по півроку з комбайна не злазить. Літом на зерновому, восени — на бурячному. І хліб, і цукор. Статки.
Прикинув Петро Матвієнко і зрозумів: ніхто на його Гальці, окрім Узбека, не жениться. Спочатку Петро в’їдав на Іванову матір бабу Параску за те, що зять Василь Бадила, поліцай. Потім і до Івана добрався. Хоч всі в хуторі балакали, що Ганна Бадилиха іншої, даценківської породи. Бо і Наталочка кисла, і Іван такий же. А як піймали з снопами Федора, то і до Параски дібралися. От і родилася Ганна.
— Якщо Іван не жениться на Гальці, посаджу, — повагом каже Петро.
—Микола Ригір росу збив, а Іван щоб женився? — Не буде цього — голосила Параска.
— Завтра будете обоє там, де Василь. Ото сіно у дворі сушиться. Де воно взялося? Крадене.
— Та то Іван у садку накосив, а у двір переніс, щоб краще сохло. Хіба воно там, в холодку висохне?
— Не бреши. Хіба його не видно, що на колгоспному кошено, хро-хро.
Матвієнко пішов, запряг в бригаді парокінного хода, приїхав у двір і все сіно до останнього навильника на воза скидав і на розвід не залишив. Гарячковитий Узбек бігав увечері до Матвієнка, хотів забрати сіно назад, сікався битися .
— Тільки тронь, будеш там, де й Василь, — погрожує Петро.
Дісталось за збиту росу і Ригорам.
33
Десь зразу після обіду до Артема в двір прибігла Ганнина Бадилишина Оленка. Худа, тонконога, наскрізь світиться. Ніжки наче палички, от-от поламаються.
— Чи ти нічого не їси, Оленко, чи, мо, така вродилася, — бідкається баба Олена.
— Чого, їм, — і до Артема. — Пішли зі мною в Човнове.
— Пішли, — погодився Артем, — якщо бабуся відпустить.
— Та йди вже, — звеліла баба Олена. — Тіки не купайся.
За півгодини були біля озера. Світило сонце. Погойдуючись під легеньким вітерцем, цвіли, вилягали ромашки. По воді гуляли темно-сині брижі, гойдалася біля берега, навколо озера, у воді, наче колиска з немовлям, осока, кумкали жаби. У її прозорій прохолоді виграють пуголовки. Артем підкотив холоші штанів, забрів у воду по коліна, побовтався.
— Вилізь зараз же, кому сказала, — гримнула Оленка.
Артем виліз, глянув на ноги, по коліно вкриті легким налетом мулу, запропонував:
— Гайда до колодязя.
Колодязь на березі озера, неглибокий. Вербовий зруб від часу потемнів, тхнув пріллю і трухлявим деревом. Артем став навшпиньки, сперся грудьми на верхню полицю, заглянув у колодязь. Таємниче темніла внизу вода. Оленка теж схилилася на зруб.
— Ти тільки подивись, як гарно. І до води близько.
Артемові стало страшно, та цікавість пересилила страх. По дну ходили чорні жмури. Артем побачив у колодязі наче в дзеркалі своє й Оленчине відображення. Невеличка грудочка викотилась з-під зрубу, впала у воду. По воді побігли хвилі, спотворили віддзеркалені обличчя. Оленка потягнула звід. Відро торкнулося води, зруйнувало дзеркало. Оленка витягла відро, запитала:
— Хочеш пити?
Артем схилився до відра. Вода відгонилась травою й болотом.
— Не хочу. Там жаби плавають.
— Думаєш, дома в колодязі не плавають? Ще б пак! На тому тижні мати витягла оттаку завбільшки, як підрешітка. А ти думав. Плавають, ще й як. Хочеш плигну в колодязь, витягну тобі одну?
Оленка знову схилилась над зрубом. Худа, тоненька, як лозинка.
— Не треба! Я не хочу! — заволав Артем. На мить у його очах зблиснули сльози. А коли зрозумів, що та дражниться, в розпачі викрикнув: «Туза, туза»!
Колись, ще малою Оленка замість “коза” говорила “туза”. З тих пір і пішло.
— А я плигну, — дратувала Артема. Вона бачила, що Артемові жалко її, а тому дуже хотілось, щоб він плакав, побивався за нею. Всі давно вже дражнили їх: «Молодий — молода, як собака руда». А тому Артем інколи навіть соромився гратися з Оленкою, хоч і жили поруч, вікно у вікно. Він, мабуть-таки, любив її, не раз мріяв, як вони поженяться і будуть жити. Те помічали не тільки однолітки.
— Ану, лишень, іди сюди. Подивись, он твоя молода пішла. Та й погана ж, — виглядаючи у вікно, глузувала бабуся.
— І щоб ви балакали? Яка там у біса молода? — сердилась Манька. — Вона на сім год старіша. Він ще в школу ходитиме, а вона заміж піде.
Від припущення, що Оленка й справді вийде за когось заміж, Артема охоплював розпач. Хай що хочуть балакають, а для нього Оленка найкраща в світі. Артем виходив на подвір’я, розстібнувши на пальто ґудзики, засовував руки в кишені штанів, як це робив батько і, колесом вигнувши груди, наврозстьобки гоголем ходив за Оленкою.
Тим часом Оленка зіпхнула з полиці зрубу повне відро, воно важко плюхнулось, занурилось у воду. Артем злякався, що Оленка ще чого доброго плигне за відром, метушливо вхопив її за руку, потягнув від колодязя.
А ж ось насунула хмара, затулила сонце, задріботів дощ. Оленка геть про все забула, простягла руки догори долонями. Важкі краплі дощу вдарялися об долоні, розбивались на дрібні бризки. Артем, радіючи, що Оленка не збирається плигати в колодязь, кинувся до неї, обсипав пекучими поцілунками її брудні від дорожнього пилу і трухлявого вербового зрубу долоні.Вона дивилась на нього розгублено й дещо здивовано. В нападі вдячності за те, що вона пожаліла його, не втопилась, Артем був відчайдушно сміливим, тягнув Оленку додому, і вона корилась йому. Через якусь мить вони вже бігли вузькою стежкою до хутора, безладно топтали ногами здоровенні пузирі, що схоплювались на воді в неглибоких калюжах, кричали: «Дощику, дощику, припусти на бабині капусти».

34
Зразу після війни ніхто не дивився скоса, як будували хату. Наробляться всі, сидять в садку, співають. І тоді навіть собаки вмовкають, не гавкають. Пливе балкою пісня розлога, привільна, як степ, і немає їй ні перепон, ні упину.
Навесні в хуторі в хаті Гнатихи зібрали збори. Вибирали бригадира. Микола Ригір запропонував на цю посаду Остапа. Остап яким був бідний, таким і залишився, що було, те до Гнатихи повідносив, що не встиг віднести, пропив.
Чоловік веселий, не злий, не мстивий. Остап отримає папірець з Байрака, а там наряд.
— Ну шо, Остап Васильович, кажіть, шо завтра робити будемо.
— Я зараз забіжу на часину додому, кислячка вип’ю, а тоді вже будемо наряд давати, — хитрить Остап. Сором зінаватися Остапові, що він читати не вміє.
Піде додому, дочка Марія прочитає записку, Остап завчить напам’ять скільки й куди треба послати людей. Приходить в бригаду, всміхається:
— Ну так, молодички, чотири чоловіка гній вивозити, двоє до телят, остальні в луг коноплі мочити. Післязавтра солому скирдувати й до комбайна вісім чоловік на соломокопнітель. А ще двоє ліс з Гогольської возити.
На Гогольську з Архангельська ось уже другий рік приходив будівельний ліс.
Ригори порадились і вирішили будуватися. Манька виписала дерево, заплатила гроші, пішла в сусідній з станцією двір.
Назустріч вийшов чи то дідок, чи чоловік похилого віку.
— Здоровенькі були! Прийшла оце до вас в сусіди проситись, якщо приймете. Оце виписала на станції дерева на хату, так можна його у вас скласти? Як не через день, так через два заберу.
—Можна, а чого ж, — погодився чоловік і пішов з сонця в тінь яблуні.
— А оривка у вас, бува, не знайдеться?
— А он під грушею, біля прикорня.
За півдня Манька перетягла те дерево з станції в двір до дядька й пішки пішла додому. Шлях до хутора неблизький, кілометрів п’ятнадцять. Ще як тягала, вморилась, потім як ішла. Було солоно навіть у роті. Прийшла додому, Миколи й вдома немає, сама свекруха. З досади хоч їй пожалілась.
— А чим я тобі поможу? У тебе он сестри є, поклич одну або другу. А з мене вже такий помошник... Тіки мішати буду.
На другий день Манька запрягла волів на кличку Шпаки і поїхала в Гогольське. “Цоб-цабе!” Заїхала в город до дядька, стягла на хода чотири деревини, стала рушати, а воли не тягнуть. Нічого не вдієш, довелось одну скидати. Під вечір добралась додому. За два тижні перевезла Манька все дерево з Гогольської в хутір. Спершу пішла до Данила, хай і далекий, а родич. Данило саме закінчив мазати долівку, скуб курку.
— Зібралися, дядьку, строїти хату. Прийдете? Ми заплатимо.
Данилові було незручно, що Манька застала його за таким заняттям, мовчав, тільки сопів.
— Щоб він, старий дурило, построїв, — лаяла чоловіка Гаврилинчиха. — Як воно, старе луб’я, як слід і долівки помазати не може.
Маньці теж було ніяково й соромно. Це було зовсім далеке від її життя, але завидки чомусь не брали, навпаки, стало жалко Данила. Що вона ото меле та Данилиха. Тіки й удатна брехні до Двірнички тягати. Всі в хуторі знають: кращого теслі, ніж Данило, немає в усій окрузі.
— Нехай, прийду, — нарешті сказав Данило. Схиливши голову, Манька промежком пішла з двору.
— Оце була в Данила, — пожалілась свекрусі, — а він долівки помазав і курку скубе. І чого я, дурка, пішла! Не могла підождати. І треба ж було нагодитись, — картала себе Манька.
— А то вже й буде скубти, — махнула Олена рукою. — Його як женився, у молодої свати в свою сорочку переодягли. Тепер і маже долівки. Люди не даром примічають.
— Відкіля ви його тільки берете? Я вік у хуторі прожила і не чула, а ви знаєте.
— Ти ж не ходиш на поминки. А там як світять дев’ятини чи сороковини, чого тільки не почуєш. Я вже не знаю, де й чула: чи в Коломійця Дмитра на поминках, чи як Андрієву Пріську ховали. Данило вже, як дід, затягся, а Гаврилинчиха, та ще як дівка: тіки коров виженуть, так і льопа до Двірнички брехні тачати, бо є за ким.
Манька трохи посиділа в хаті і, хоч не дуже й хотілося, зібралася до Матвієнка.
— На чертей він тут здався? — лаялась баба Олена.
— Данило сам не справиться та й струмент весь у Матвієнка той, що у Харитонів свого часу забрав.
— Хро-хро, а Данило буде? — запитав Матвієнко.
— Буде, дядьку, буде.
— Мені то й ніколи. Ну, якщо Данило буде, то й я прийду. За роботу готов чотириста рублів, — повагом проказав Петро й пішов у хату. Ледачий Петро без Данила — ніхто.Данилові без Петра теж не обійтись, бо в того весь Данилів інструмент. Данило робитиме, а Петро командуватиме.

35
З Воскресінської неділі Данило й Матвієнко вже тесали в Ригорів колоди на сволоки. Данило тесав, а Петро вощив крейдою нитку, відбивав лінію, щоб Данилові зручно було тесати, курив люльку. Артем сидів осторонь, слідкував, очікував, коли з’явиться здоровенна тріска, щоб зробити з неї собі лижі. Данило трохи теснув і зарубує збоку. Тільки летять білими метеликами дрібні тріски і пахуча щепа.
Одну тріску Данило відтяв добрячу, суцільну, наче пилкою відпиляну з вершини до окоренка. Артем — весь чекання, жде, коли вийде друга.
Виткнулась з-за копички сіна баба Олена, назбирала трісок у пелену, понесла до кабиці. Варить теслям їсти.
А тим часом Манька з дідом Захарієм перевезла з Гогольської останнє дерево. Дід Захарько хоч і старий, немічний, на восьмий десяток повернуло, не витримав дивитися, як мучиться племінниця, став помагати.
Манька дурна до роботи, хоч би трохи перепочила. Взяла Шпаків, стала возити з бригадської гори глину. А щоб у дворі не скидати лопатою, попросить свекруху, щоб подержала волів, а сама підлізе під воза, обіпреться плечем і переверне хода набік. Щоб було не холодно, а весняна вода не підступала, не мокли долівка й стіни, Манька висипала в долівку глини не менш, як в коліно.
Теслі поставили по кутках і посередині сохи. В кутку покутньої стіни спорудтли хрест, підняли до самого верху, заклали. Обшили ті сохи зсередини латами.
В кінці робочого дня Микола Ригір повертався з роботи додому мимо бригади, дивиться — Остап сокирою дерев’яний елеватор розбиває. Дошки на елеваторі гарні, вишаркані соломою до полірованого блиску. Біля ніг платформа від ваг.
— Що, Остап Васильович, ремонтуємо?
— Воно вже сей год не нужне, — лукавить Остап, — солому, слава Богу, заскиртували.
Перед цим Остап розібрав старі ваги. Колись, як споряджали в Гогольське Червону валку, ними на току зерно в мішках важили.
— А що там у тебе в кладовій? — питає Дмитра. — Віса? Давай їх сюди.
А тут і Матвієнко йде в бригаду. Витяг Остап ваги на рундук, розбирає.
— Оце тобі, Петро Микитович, гирі, в тебе безмін є. Забирай цепки, тяги, крючок — в кузні все згодиться. А я оце заберу, — вказує на платформу, — добре на поріг буде.
Микола ввійшов у двір, а Манька й каже:
— Сходи, спасибі тобі, до Остапа, попроси на завтра підводу й волів, треба очерет привезти.
— Та я його тіки шо бачив, — сказав Микола і знову повернув у бригаду. Та Остапа на місці не застав.
— Тіки що поїхав за сіном, — каже Гриша.
Микола повернувся, пішов до Остапа додому.
Того року був неврожай, суша. У другій половині літа багато хуторян заготовляли сіно. Данило де виривав, де косив на плішинах у кукурудзі й соняшниках мишій і виносив його на промежок.
Остап теж накосив на старих куркульських дворищах аж три копиці. Носити сіно на промежок Остапові важко, а тому він запряг воли й поїхав прямо в соняшники. Гнатко, хоч і в Даниловій хаті живе, як побачив, що Данило сіно носить, розкричався, мало конем не стоптав.
— Сказав би спасибі, що соняшники прополов, мишій повиривав.
— Та я тебе, паразита, під суд, щоб знав. Колгоспна земля, не маєш права.
Остап скидав сіно на гарбу, хотів було їхати обніжком, та передумав, під гору можна й перевернутися. Вирішив їхати прямо, на вдалу. Їде Остап гарбою, тільки соняшники лущать. Гнатко побачив те і до Данила:
— А то хто соняшником їде? Я йому зараз покажу.
— Та то Остап!
— А, Остап! — Гнатко пришпорив коня, поскакав у бригаду.
Колишуться жовтогарячі сонячні голови соняшників, а між головами волячі роги хитаються.
Микола поминув Дмитрів двір, Остапа виглядає.
— Здраствуйте, бабо, — привітався Микола до баби Дмитрихи. Баба вже не жила — доживала віку. Їй, уже за сто років. Аж ось і Остапове дворище.
Дома в Остапа нікого немає. Остапиха в Байрак до сестри пішла, дітвора десь бігає. А хата не зачинена. Остап її ніколи не закриває, йому ніякі злодії не страшні, хай ідуть, хіба що Остапа вкрадуть.
Коли це й Остап виїхав з соняшників, в город править.
— Микола, у тебе гінзуглеї немає?
— Та є.
— Якщо є, то давай закуримо.
— Беріть, — всміхається Микола і простягає попиросу, — а я до вас у справах.
— Жалійся.
— Треба б гарбу й волів. Очерету договорився стіни торчувати. Хату ж строю.
— Та завтра діла, мать, не буде. Такий приказ: все живе й мертве на жнива.
— Та можна б і пізніше, так можуть очерет перехватити. Ситник сказав — завтра не заберу, продасть.
— А півлітра буде?
— Буде.
— Запрягай саму луччу гарбу й воли. Що буде, те й буде. Якось викручусь.Он Матвієнки ланки не пололи — й нічого.Гуртом розполювали.
Манька з Артемом поїхали на Буряківщину по очерет. Склали на гарбу, привезли велику хуру. Петро і Данило кулі очерету до лат прив’язали, щоб хата теплішою була. А потім обхопили ті кулі латами ще й знадвору. Того очерету на стіни вистачило ще й залишилося з півночі на зиму хату обставляти.
Поки Микола складав у технікумі іспити, Срібний Василь викопав колодязь. Манька всю глину й глей витягала з того колодязя. Приїхав Микола, а на леваді вже каркас хати стоїть і колодязь викопано. З джерел у колодязі забила вода.
За тиждень нап’яли крокви, поставили лутки, обшили очеретом. Данило й Матвієнко набили на крокви лати, обв’язали стріху.
А тут і Біличка в двір нагодилась, запропонувала:
— Поїхали, я хоч віз глини допоможу накидати. Хіба ж можна все самій. Мисленне діло, скільки одній перевергати. Не менше трьох колодязів викопала й перевезла. Я в дворі щитала, підвід сорок лягло в долівку.
Полюбила Наталка роботящу Маньку, не те що в неї невістка.
Везла Манька з Біличкою останнього воза, волів, як завше, вела в руках. Навпроти Матвієнків один із Шпаків наступив Маньці на ногу і віддавив середній палець. Палець лежить в пилюзі й ворушиться. На материн крик прибіг Артем, глянув на той палець, злякався. Маньку тим возом і в лікарню відвезли. Побула там Манька три дні й повернулася назад. З воску, живиці, меду й пороху Біличка зробила Маньці мазь. За тиждень палець загоївся.
А тут Артем, катаючи з Степаном Густодимом Ладимаришиного Гришу, прищемив мізинець, і шкіра відстала. Артем біжить додому, шмат шкіри теліпається, плаче, сикає, студить на палець, наче опікся.
— Оце так-так. Отак-таки палець обчухрав. Де тебе в біса носило? Он подивись на нього, — гукнула Олена Маньці.
— Нічого, ми зараз шкуру одріжемо, а палець замотаємо, — сказав Микола, знімаючи з гвіздка ножиці.
— Не ріжте, болітиме! — кричить Артем.
— Ну, якщо ти батькові не віриш, повір мені. Я ж твоя мати. Якщо хоч трохи заболить, більше ніколи не слухатимеш, — переконує Артема Манька. Та Артем не вірить ні батькові, ні матері, ні бабусі.
Тоді батько непомітно підкрався і відхватив ножницями шмат шкіри.
— Ну, що я тобі казала? — мовила мати перев’язуючи палець.
На другий день з-під Гнатової Манька з Артемом возили мажарою солому на хату. Манька накидає, а Артем топче. Хоч і легкий, а щось придавить. Накидали, натоптали, везуть. Тільки поминули Ододку Гната, а тут дід Білик Іван вийшов на промежок та й питає: ”Ну, що, Манько, не послухалась дядька Захарька?” Манька веде воли в руках, мовчить, тільки сльози течуть по виду, скапують у пилюку. Мухи жалять волів, сідають на потерті ярмом шиї. Воли йдуть вперевалку, мотають головами, гублять павутину слини, смикають Маньку за руку. Так всмикалися за день, що й не чує — її рука чи чужа. Ошинені колеса вищать, ріжуть м’який плюш сірого пилу, залишають позаду мажари лискучі сліди. Передок від дьоргання виписує зигзаги, їх перетинає рівний слід від задніх коліс.
— А, ти не сама? — дід нарешті помітив, як хитається зверху над мажарою чорна, стрижена покосами, Артемова голова. Волосся густюще, ткни голкою — в волосину попадеш.
— О, вже помошник! — чути голос діда десь позаду мажари.
Манька не розчула тих слів, бо скрипіли ярмо і ручиці, глухо тупотіли воли. Сльози встеляли зір. Артем хоч і суворий з виду, але при тих дідових словах оглянувся, з погордою з висоти подивився на діда.
Манька була впевнена, що Микола шляється по чужих молодицях, виказувала.
— Ти думаєш, я піду до такої, як Параска Матвійова?— виправдовувався Микола.
Вихований вулицею, патронатом, Микола не вирізнявся стійкими моральними принципами, зовсім не розумівся на сімейному житті.
— А ти думаєш, хвороба може бути тільки в такої, як Параска? Якраз в такої її може і не бути.
— Я сам знаю, — відрізав Микола.
Манька заплакала. Якби були батьки, давно б пішла з Артемом. А так куди ти підеш? Кому вона потрібна з дитиною? Сестри й ті відцуралися. Побудувати б хату, щоб хоч яке-небудь кубло було. Щоб своє, не в Параски в дворі. І жили б воно тоді вдвох з Артемом, а він хай як хоче, хоче, хай живе, не хоче — хай іде куди очі дивляться.
— Ну, от і солома, хро-хро, — тільки-но воли повернули на леваду, — проказав Матвієнко. — Завтра будемо крити.
Данило кинув сокиру, став допомагати Маньці скидати з мажари солому. Матвієнко сидів на колоді, пихкав, димів люлькою.
— Не треба, дядьку, я сама. — Манька встромила вила в плетену лісу мажари, перекинула хуру набік. З неї з’їхала й уся солома. Те, що лишилося на возі, згорнули. Витягли з-під соломи лісу, поставили на гарбу. Манька відвела воли в бригаду. Артем побіг на вигін. Невдовзі прийшла додому й Манька.
— Ох, і наморилася, хоч кислянки вип’ю. — Манька обхватила руками глечик з стоянцем, сметану зібрала ще вчора Миколі, стала пити кисляк прямо з глечика.
— Ти що, навхильки? — всміхнулася свекруха. — Оце проголодалась. А де ж Артем?
— А он він, песиголовець, до Оленки побіг.

36
Надворі ясна, місячна ніч. Одна з тих ночей, які бувають лише в серпні, коли обриваючись, падають з дерев на землю перестиглі плоди, а з оббитих боків проливається в траву солодкий сік.
Мар’я Степаниха ще завидна здоїла корову, запрутила клуню. Процідивши, розлила молоко по глечиках, віджала цідилок, лягла на піл і натомлена зразу ж заснула. Шістнадцятилітня донька Палажка лежить на печі, кашляє, харкає кров’ю і тоді лице йде плямами, покривається нездоровим рум’янцем. Навесні, коли густо, наче вкриті димом, цвіли садки, в Палажки відкрилась чахотка. Степаниха і козячим молоком поїла, і лоєм груди натирала — нічого не допомагає.Кажуть, в Полтаві хворим на сухоти піддування роблять, та як ти до тієї Полтави доб’єшся? Якби хоч ласо їла, побільше жиру пила, щоб виразки на легенях затягувало. Останнім часом наче й п’є і їсть, а толку ніякого. Молода шістнадцятирічна дівчина, а тане, наче свічка. На очах згорає від швидкоплинної чахотки. Ще як людина в літах, то можна вилікуватися. А молодому, вважай, пряма дорога до ями. І Мар’я доволі наслухавшись того, наплакавшись, махнула на все рукою. На все воля Божа. І син у війну згинув, і дочка на Божій дорозі. Може, й за гріхи, що Степан дзвони з церкви скидав. Та, може, їй там і краще буде? Хоч не знатиме зради й жорстокості цього проклятущого життя. Відчуваючи близький кінець, Палажка не поспішає заснути, майже всі ночі проводить в безсонні. Забувалається тільки перед світом.
Сьогодні теж місячно, хоч голки збирай. Палажка дивиться через крайок у причілкове вікно на химерні тіні, що лягли від верб і осик, від колодязя, аж до самісінького порога. І так захотілося Палажці вийти надвір, що вона навіть трохи на лікті звелася, хотіла встати й завмерла. У другій половині хати, там, де порося прив’язане, хтось товкся. Палажка прислухалася. Ні, не порося. Вона давно чула, як в сінях щось наче обережно гупало в задню стіну. Але тяжкі напади кашлю відволікали Палажку від того стуку. Мо, то гупають в садку важкі, перестиглі яблука? І раптом хтось відчутно, так, що заскрипіли тонкі фільончасті двері, потягнув за западку. Без сумніву, в сінях хтось був. Добре, що хоч двері взяті на дві защіпки, одна вгорі, друга — внизу. Та чи довго здоровому мужикові виламати благенькі і двері? А тому, перемагаючи кашель, Палажка гукнула:
— Мамо, чуєте, мамо!
— Чого тобі? — давно готова до найстрашнішого, а тому і чутка уві сні, кинулась Мар’я.
— Ви що, не чуєте? — пошепки обізвалася Палажка. — Вори в сінях. Чуєте, як двері тягне?
— То, мать, порося відірвалося, об двері чухмариться. Я його ось зараз піду прив’яжу.
— Що ви балакаєте? — зашепотіла Палазя — Яке порося? Я теж зразу думала, що порося. Аж воно ні. Я ночами не сплю, знаю, як порося товчеться. Прислухайтесь, — порося хрюкає, людину чує.Там хтось є. А до цього, під стіною, щось гупало. Зразу гріхувала на вітер. Думала, мо, яблука падають, чи, мо, гілка в стіну стукає. Моя вишня прямо біля хати росте. А оце добралась до крайка, дивлюсь — надворі тихо. Листя на осиці й те не тріпоче. А воно, видно, вори лопатою підкоп в задній стіні робили. Тепер влізли в сіни, тягнуть за двері?
— Перестань, Палазю, то в тебе жар. То тобі так здається, всяка всячина верзеться, — тоненьким, писклявим голосом промовила Мар’я. Та все ж потихеньку зсунулась з полу, підійшла до дверей. При світлі місяця побачила, як пругко відходить край дверей від одвірок, вжахнулась.
— Боже й Боже, це я пропала.
— Мамо, в нас же вікно відчиняється, — прошепотіла Палажка. Відкривайте й тікайте. Мені то однаково, а ви тікайте.
Мар’я наблизилась до напільного вікна, нерішуче виглянула надвір і знову сховалася. Важко гупало в скронях, тенькало в вухах, на чолі, під грудьми і в улоговині спини ряснів піт, холодними струмочками стікав вниз.
— Не бійтеся, мамо. Їх небагато. Якщо не один, так двоє. Я всю ніч не сплю, все чула.
Мар’я сторожко відсунула фіранку вправо, прочинила взяте на защіпку двостулкове вікно і в самій сорочці боса вискочила в двір. Збиваючи ногами молозиво роси, намагаючись триматися в тіні дерев, що росли вздовж промежку, щодуху помчала до дороги. Біля колодязя оглянулась на темний, полишений в сріблястому споришеві слід, заволала:
— Люди добрі, рятуйте, вори! — від переляку і стрімкого бігу серце шалено калатало. В голові шуміло, перед очима все пливло. Клепачі на вигоні зачули Мар’їн крик, почали клепати, йшли Мар’ї на допомогу. На дорозі Мар’я ще раз оглянулась, побачила прочинене вікно, фіранку, яку, затягуючи в хату, ледь помітно колихав протяг. Мар’я відвела погляд убік, на узвишшя, що золотіло в місячнім сяйві стернею, вирізнялось рядами акуратно складених кіп і полукіпків і в сяючому крізь хмарину світлі місяця побачила грізну постать статного чолов’яги. Він тільки-но вийшов з Мар’їного садка і, стоячи на скошеному житньому полі, погрожував кулаком. То був Гаврило Штим. Мар’я не могла відірвати від нього погляду.Ноги наче прикипіли до дороги. Гаврило ще трохи погрозився на Мар’їн крик, самої Мар’ї він не бачив у тіні дерев, і наляканий її криком і гавкітнявою, що здійнялася в хуторі від стуку клепачів, розтанув між копами.
Навпроти через дорогу рвався з цепу, гавкав Гнатів собака. В хаті Данила в причілковім вікні блимнуло світло й погасло, видно, хтось запалив сірника, щоб глянути на годинника й знову ліг, було ще дуже рано. Дехто з хуторян прокидався, прислухався до собачого бреху, визирав у вікно, чи бува, ніхто не шляється по подвір’ю і, зморений сном, знову ліз на піч, намагався заснути. Загавкали собаки і в Даценковім. Прокинувся Петро Росєйка, крізь сон подумав: “Мабуть, до Альони вори влазять”. Подумав: «У вас золото, а мені голову підставляй». І знову захропів. Колись серед ночі прибігла Олена до Петра. Постукала в шибку.
— Петре, вийди, вори машиною під’їхали. Вже, мабуть, в хаті.
Росєйка спочатку вхопив сокиру, та прокинулась Галька, розраяла.
— В тебе хата на всі засови закрита і вікна на шпугах, може, вони тебе спеціально привели. Стоять там за причілком і ждуть, коли я відчиню їм хату.
— А що ж мені робити?
— Якщо вже надворі, то біжи до Гната в хутір, там людей більше.
Ховаючись за простінок між двома вікнами, Росєйка так і просидів всю ніч з сокирою на лаві біля вікна.
Мар’я стояла посеред двору, вдивлялася в сіру від плюшевого пилу дорогу поки, нарешті, не побачила двох клепачів, що йшли їй назустріч. То були брати Данило й Іван Харитоновичі.
— Що тут таке?
— Вори, вори! — не володіючи собою, волала Мар’я. — Палазя от-от помре, а я одна. — Руки в Мар’ї ходили ходуном, ноги отерпли й тремтіли. Все тіло трусилося наче в лихоманці.
— Де вони?
— Один он туди на гору побіг, а куди другий — не бачила.
Плач Мар’ї не дуже вплинув на Данила і Івана. За довгі роки звикли. Вона весь час плаче. З роками в неї й мова виробилась відповідна, плачуча. А що поробиш? Такою вродилася. Все плакала, все бідкалась, особливо, як стала в роки входити. Вийде на проміжок до Остапів корову брати, скривить зів’ялі, зімкнуті в неясній усмішці вуста, зробить нещасний вигляд, жаліється:
— О, це вже, мабуть, смерть прийшла, так все болить, так болить, мабуть, і до ранку не доживу! Матка зовсім опустилась. Оце хоч вірте, хоч ні, нікуди не гожуся.
Дітвора сміється. Один Срібний Мишко втримується. Він теж не поминув би пореготати, та Мар’я, хоч і не яка, в все-таки родичка. Рідний Срібнишин брат Степан, Мар’їн чоловік. Хай Степан і не повернувся з війни, але почуття родинності не полишало Біликів. Всі вважали Степаниху за невістку.
— Так ти, значить, через вікно вискочила? І не побоялась? Молодець. Ану, пішли подивимось, що там таке.
Увійшли в город. Тінь, що від колодязних верб доттяглась аж до вікна, відсунулась на причілок. Заспівали треті півні. Першим прокричав Гамазурів півень. Його спів підхопили інші. Хутором понісся приглушений вільгістю передранковий півнячий переклик. Мар’я йти за хату побоялася. Данило й Іван пішли за причілок. Хата позаду була підкопана півколом. Поруч лежав заступ.
— І, правда, влазили, не збрехала, — підкручуючи рудий вус, міркував Данило. — Тіки, мать, не тутешні. Чим в цієї Степанихи можна поживитись? Вдова, дочка при смерті.
— А про сина, що в Ленінграді, забув?
Сарший Степанишин син Кирило жив у Ленінграді, працював водієм на хурах, заробляв добре. От злодій і подумав, що в Мар’ї гроші водяться.
Іван Харитонович прискалив око, заглянув у схожий на пічурку в погребі отвір.
— Що ти там побачиш? Он лопату візьми, шурни лопатою.
— Ти віриш — наскрізь прорито.
Данило й Іван вийшли наперед, гукнули Мар’ю:
— Ану, відкрий хату.
— У мене ключа немає, а Палазя вже не встає.
— Ну, тоді в вікно залазь.
— Боюся. А що, як вони там?
— Не бійся. Ми ж тут. Готуй глину, ми тобі й дірку цеглою закладемо.
Налякана до нестями, Мар’я тільки тепер зрозуміла, що, можливо, уникла видющої смерті. Звезло Мар’ї. Ні в одній хаті в хуторі не було вікна, яке б відчинялось навстіж, як у неї. Кватирки, й ті були не у всіх. Люди боялися робити їх, щоб ніхто нічого в хату не вкинув, А у вікно й влізти недовго. Не хотіла і боялася того й Степаниха. Та Степан гоноровитий, самолюбивий, настояв.
— Робіть не форточку, а вікно, і щоб навстіж відчинялося, — наказав Данилові й покійному Харитонові. Попоплакала тоді Степаниха, попокляла Степана. Вважала, що Степан навмисне зробив проти її волі, щоб допекти. Ночами не спала, підскакувала при кожному шерхоті гілки по шибці, а потім звикла, хоч інколи й обурювалась:
— Переробив би. І що там ота маленька защіпочка втримає?
— Якщо хто надумає влізти, то й пудовий замок не вдержить, — відказував на те Степан і йшов у бригаду. З бригади завертав до Бужинки.
І ось тепер через кілька років по війні Степанове вікно, якого вона все життя так боялася, за яке картала і проклинала Степана, бажала згинути йому від першої кулі, врятувало їй життя.
І все ж не полізла Мар’я в хату, дочекалась, поки розвиднилося, потім влізла через вікно, стала, наче вкопана, перед образами перехрестилася, довго падала на коліна, клала поклони, просила в Бога прощення за прокльони, які посилала Степанові, обливаючись слізьми, повзала по долівці, приказувала:
— Господи, святий і прісний, пробач ти мене нерозумну, якщо можеш, відведи від мене свою караючу десницю. Знаю, то великий гріх просити смерті батькові своїх дітей, але ж ти бачиш, я покаялась. Прости! Може, й життя в мене таке гірке через ті прокльони, скоро сама залишуся. Послухав ти мене, Господи, прибрав чоловіка, потім сина. Скоро і дочку призовеш. Залишився Кирило, і той бозна й де, на краю світа. Господи, як мені тільки важко одній. Господи, неісповідимі твої путі, Всевишній.
— Мамо, шо ви там шепочете?
— Богу молюся, доню, — витираючи очі кутиком хустинки, проказала Мар’я й пішла за хату в садок. Там в жовтій від охри стіні зіяв схожий на челюсті в печі отвір. А он і лопата. Тихенько, видно, копав, щоб не розбудити. Та, спасибі Богу, Палазя не спала, почула. Степаниха спробувала сама влізти в ту дірку. Поросяти в сінях не було, забрано. Мар’я знову вилізла надвір. З яблунь, груш осипались переспілі пахучі плоди. Небо захмарило, накрапав дощ.

37
Мар’я Степаниха відпрутила сарай в котрому гніздились кури, пішла до клуні. Скоро і корову виганяти в череду. Мар’я нахилилася, щоб взяти хворостину, а за серце наче хто сіпнув. Кинулась до оселі, позвала:
— Палазю! Палазю, ти спиш?
У відповідь мовчання. Піднялась на крайок, доторкнулася доччиної ноги і відсахнулась. Нога була нежива. І хоч тепло ще зберігалося в ній, але печать смерті вже торкнулася тіла, відбилася на пожовтілім застиглім обличчі.
— Палазю, ти що, заснула? Прокинься!
Але Палажка вже нічого не чула й не бачила. Вона була мертва.
Пережите хвилювання й страх, можливо, прискорили її смерть, а, може, навпаки, на кілька зайвих годин протримали на цій землі.
Ховали Палажку на другий день за хатою, в садку. Пішла на похорон і баба Олена з чотирирічним Артемом. За кілька хвилин під вишнею виріс жовтий горбик землі з червоним, витесаним з вишні свекром Іваном хрестом. Після похорон поминальний обід, сльози. Люди сидять на лаві, на ослонах. Степаниха ходить вздовж рядів, роздає коржики, хліб. Бабі Олені дісталась балабуха й дві крашанки. Манька Ригірша, як побачила те, мало не викинула надвір.
— Для чого ви його набрали? Нам тільки чахотки не хватає.
— Охмолостайся, дурко. Хіба я там одна була? Всі брали і я брала. Гріх не брати за царство небесне. Та й яка там чахотка на хлібові? Палажка вже місяць з печі не злазила.
— А то ви не знаєте, що вона від чахотки згоріла? Ще взяли й хлопця туди потягли, чиш! І додумалися. Мабуть, ще й за стіл саджали. Та я б тії ложки і в руки не взяла.
— Та саджала. Дасть Бог, не пристане, — призналася баба Олена. — А на кого б я Артема покинула? Сиділа б удома, то я б його й не брала, чиш.
— То ще хто його зна, пристане чи не пристане. Живи й бійся. Недарма кажуть: береженного й Бог береже. Ви що, не знаєте, що чахотка незлічима, чиш? У вашої ж племінниці чоловік хворий, на піддування їздить в Полтаву. Ні, взяти й потягти туди хлопця!
— Там багато людей з дітворою було. Не я одна. І Сашчиха з Вірочкою, і Оришка Дмитрова з Галькою та Іваном. Не бійсь, Оришку з Сашчихою ніхто на кремпілець не бере, як оце ти мене, — злостилась баба Олена.
— Може, ті й саджали. Ну, та в тих хоч їсти нічого. Он люди балакають, що то, Дмитро до Степанихи влазив. А в нас же таки хоч балабуху є з чого спекти.
— А я тобі кажу, якби було на кого цього бузувіра покинути, щоб з ним воловодився, — баба Олена зозла смикнула Артема за руку. І з-за нього й їй дісталося. — Чого б я його брала з собою. І десятому б заказала, чиш.
— Ні на кого покинути — не йдіть.
— Та якби ж я не пішла до дідової Іванової невістки, скільки год в діда прожила. Могла б і ти дома побути.
— А кусати що будете, якщо ще й я дома сяду? Ви сидите і я сидітиму. Ніхто й палець об палець не вдарить. Ні з чого буде й борщу спартолити, отих оклецків заколотити.
— Якщо я не таке печу, то печи його сама, — образилась свекруха.
— А то ви не бачите, що воно не вгодне? Хотіла перемовчати, та раз уже завелися, скажу. Його й так не густо, того хліба, а ви й той переводите.
— А що ти з ним зробиш? Сіло каменюкою і не підходить. Щоб воно маком сіло! Чи то така мука, чи, мо, запарку таку вчинила, — виправдовувалась баба Олена. — А то, чиш, чого захотіла, щоб я нікуди не ходила.
Баба Олена дістала з кишені солодкий, обліплений крихтами коржик, простягнула Артемові.
— Та чи ви не в своїм умі? Чи, мо, нарошне?
Від Маньчиного окрику стара осмикнула руку.
— Ти йому сси у вічі, а він каже: “Дощ іде”. Гетьте, не давайте хоч вдома. Хто його зна, що в тих коржиках. Чахотка — то страшне. Я б його, хоч хай би мене золотом обсипали, їй-бо не взяла б.
— Та як же ти не візьмеш, як дають? Всі люди беруть, а я б не брала. І таке балакаєш, аж противно слухати.
— А якби взяла, то для блізіру. А по дорозі б собакам викинула.
— Он у моєї племінниці Насті чоловік з войни як захворів чахоткою, та й досі хворіє, а Настя ж живе. А ти, я бачу, нажила б чортів пляшку. І Масний Олексій, Артемів хрещений теж чахоточний, а Маша ж, бач, і не кидає.
— І що ви його тулите? Насті за тридцять, та й Олексієві чимало, обоє лічаться. А то ж дитина. Та й чахотка різна бува. І Маша живе, бо не відкрита форма. Олексій же кров’ю не харкає?
— Та так. Хоч, як кажуть, зараза до зарази не пристане. Може, я й не права, може й не треба було Артема з собою брати, — погодилась баба Олена. — Я й сама на тому похороні гидувала їсти з тих ложок, та ще й з однієї миски.
У хуторі ще зберігся давній сімейний звичай, їсти з однієї миски. І родичі, й друзі, і недавні вороги з однієї миски сьорбали капусняк, колупали холодець. Навіть Гриші, хоч з рота постійно текла слина й трусилися руки, ніхто не цурався. Поки донесе ложку до рота, майже все розіллє по клейонці, ще й сусідів пообливає. Сидить за столом, гикає, а з носа віскряки висять.
— Ото ж то й воно, — зітхнула Манька. — Старому чахотка не така страшна, а молодий організм згорить за півгоду. Вік зжили, а очевидних речей не понімаєте.
— Тьфу на тебе, дурку. А на кого б же я Артема оставила? Ти, я бачу, справна тіки зі мною лаятись, а не вспів Матвієнко воли до двору привести, то як ногу вломила.
— Подивилась би я, як би ви зробили, якби вам привели тих волів, покинули в дворі і роби, що хоч.
— Як будеш голову в плечі втягувати, то так і будуть водити. Хай він до Череднички або до Остапа приведе. Ті йому розкажуть, де раки зимують. А вона вбере голову в плечі і їде, щоб ти була коліньми їздила, що хоч, те й роби з малим, а на мене кричить, — палірувалась Олена.
— У них защита є. Є за ким жити, а у мене що? Злидні. Ви прийшли від діда Івана, в заполи вдарили і все. Я заміж ішла, і на руку не плюнули . То вони широкі того, що є за ким широкими бути, а я сирота, та ще й батько репресований. Мені тільки мовчи та диш. Та ще й Микола ...
— А я його й не захищаю, хоч він і мій син. Як такий син, то лучче ніякого. Можеш хоч і завтра передати, я не боюсь. А ти як ото будеш такою, то й будуть на дурці кататися. А я б ото, бувши тобою, раз одмірила, і хай хоч в тюрму саджають. І там люди живуть. В голодовку в тюрмі, мабуть, лучче було, там людей не їли. А про похорон сама подумай. Як би я не пішла? Мені вже не два віки жити? Не дай Бог чого, хто до мене прийде? Як-то кажуть, чужу с... лижеш і свою підставляй.
— Та воно й вам треба легшою бути. То воно тіки так здається, що на все можна плюнути. Плюнеш, а воно ж на тебе й полетить. Підеш на противність, а Гнатко завтра ж пришле обліковця з метровкою, обріжуть город, ще й корови не розрішать в Даценкове вигонити. Тоді і взнаєте як. А то балакати ми всі широкі, а як до діла...
Баба Олена стояла деякий час в нерішучості, спираючись на ціпок, лише по очах було видно, що в голові пульсує думка.
— Щоб їм руки й ноги повідрізало, щоб їх як гору зігнало. І куди той Бог дивиться? Людей поїдом їдять і не захлинуться.

38
Уранці, невміло махаючи крильми, з солом’яної стріхи випало гороб’я. Артем піймав його, погодував з руки, поторкав пальцем жовті заїди. Під вечір Артем взяв горобеня на піл, захотілося погратися. Незчувся, як і заснув. Прокинувся —лежить гороб’я під боком мертве. Мабуть, підлізло під Артема, коли він спав, щоб зігрітися, а він наліг і задавив. Артем довго, аж поки сусідка Оленка не покликала гратись в крем’яхи, плакав. Гра в крем’яхи Артемові швидко набридла, він програвав раз за разом, та й не хлоп’яча це гра. Гасати цілісінький день босяком по дорозі, здіймаючи пилюгу, а чи то місити болотюку після дощів, бродити по калюжах, стріляти тим же болотом — це інша справа. Потім так-сяк помити ноги, щоб вдома не лаяли, і під рядно чи ліжник. А якщо вдасться, то й так, без миття. Потім колись в неділю, як вибереться час, матері довго прийдеться відмивати ту турицю. Добре, якщо на ногах не встигнуть висипати курчата, а то попосичиш, попоплачеш, нахватаєшся потиличників, а воно ж болить, наче хто в воду солі насипав. Артем скімлить, дає матері слово не ходити більше по грязюці, та наступного ж ранку забуває про всі обіцянки і геть про все на світі і знову, як опечений гасає по калюжах.
Оленка бачить, що гра в крем’яхи Артемові набридла, пропонує робити з зеленого бузинового листя гроші. На ньому візерунки найчіткіші. Робити гроші не важко, якщо маєш гарні зуби і хоч який-небудь навик та хист.Артем перегортає бузиновий листок вдвоє, потім вчетверо, а інколи, якщо потрібно, то й вшестеро чи восьмеро, декілька раз легенько, щоб не прокусити наскрізь, кусає кутніми, потім передніми зубами листок вздовж і впоперек, нарешті розгортає і сам дивується, які тільки візерунки гарні. Правда, у Оленки вони завжди багатші, яскравіші, як на піднадзорнику, що біля ліжка. Мабуть, тому, що у неї кращі зуби, рівніші, а в нього так собі, от і виходять у неї гроші, наче намальовані — десятки та сотні, а в Артема рублі та троячки. Та то нічого. В Оленки справжні зуби, а у Артема — молочні. Один, правда, випав. Бабуся підняла його, тицьнула Артемові в долоню, згорнула її вдвоє, повела в сіни, підштовхнула в плечі.
— Кидай зуб на горище і приказуй: мишка, мишка, на тобі костяний зуб, а мені дай залізний.
Артем, звичайно, не вірить, щоб його нікудишній почорнілий зуб міг згодитись мишці, а тим більше, що мишка така вже дурна, що ні за що, ні про що в обмін на нього дасть міцний металевий. Але цікавість перемагає і він повторює: “...на тобі костяний, а мені дай залізний”.
В усьому цьому є щось магічне, таємниче. Особливо, коли стоїш у темних сінях і дивишся в ще темніший отвір над головою і від думки, що зараз на тебе, можливо, уважно з-за димаря поглядає Залізна баба чи Домовий, щоб потім серед ночі не помилитись кого хапати, становиться моторошно. Тим часом Оленка ловить руду, всю в реп’яхах собаку Куклу, яка завжди бігає де їй заманеться, й просить Артема потримати за шию. Поки Артем тримає надто вже ручну Куклу, Оленка знаходить путо, прив’язує його до видовбаного з розпиляної вишні корита, робить посторонки, впрягає Куклу в сани чи віз, це вже як домовляться, що надворі — літо чи зима, й їдуть у магазин. Магазин в осиках під клунею, або посеред вигону, куди знесено іграшки. В кориті дві купи грошей. Менша — Артемова­­­, більша — Оленчина. Треба поспішати, бо гроші примхливі. Особливо узори. Гарними вони тримаються недовго. В холодку ще якось, а на сонці листок зів’яв, потемнів і вже нічого на ньому не розібрати. Оленка веде Куклу на поводі. Артем позаду поганяє її хворостиною. Кукла тягне корито-довбанку, толочить спориш і калачики. За коритом біжать кури. Мабуть, думають, що в кориті зерно або вода. Найсміливіші доганяють, клюють листки в темні візерунки і вертають назад, гребуть, чистять дзьоби, вишукують щось у споришеві. Дивись, і найшлася якась пожива: черв’ячок, мошка, а то й жучок. А як набридне порпатися в споришеві, і припече сонце, кубляться в попільнику на вигоні. То таке вже, як на дощ.
А от і магазин, геть увесь заріс бур’яном. Оленка, як завжди, за лавушницю — починає торгувати. Артем купує. Назад повертаються не впорожні, а з різними трибками, колесами, цепками, крем’яхами, камінцями, ляльками. Артем розглядає калачики, що ростуть обіч стежки серед споришу. Головне — не прозівати, коли вони відцвітуть, і всередині, майже біля самого кореня, появиться біла, кругла і смачна зав’язь.
Кукла зупиняється, важкувато тягнути. Артем бере в руки требки, колеса й цепки й несе додому. Хай хоч той непотріб: кукли та крем’яхи тягне. Він їх нізащо не купив би, а що вдієш — транспорт Оленчин та й гроші, вважай, теж. А от і перша зав’язь. Артем зриває її, розгортає. Вона біла й солодка, як і цукор.
Радісний Артем вбіг у хату, хряпнув дверима і перебив надвоє кота, що впрявся слідом. Баба Олена довго лаялась, потім взяла мертвого кота за задні лапи, щоб однести в бригадську яму. Туди скидали різну дохлятину.Серце Артема стискалось від жалю й провини.
— О-о-о-такий кі-і-іт бу-у-у-в, — хлюпаючи носом, підвиває Артем.
— Був та загув. Кому кажу, перестань рюмсати, а то оцей прут до цурки поб’ю, щоб плакав та знав чого! Кіт, кіт! Чорт з ним, з тим котом. Через тебе й мені тепер клопіт. Де тепер кошеня брати? У Марії он є, так рябі. А нам рябі не в руку. Два рази брала. Раз у Гната, другий раз у Дмитра. Не везе нам на рябих. У Семенової Оришки є сіра кішка, так вона зараз, мабуть, не поросна. Недавно кошенят приводила. Добре, якщо оставили, а то хоч у Багачку йди. Якби взяв ціпок та побив до рук, щоб недаром плакав.
— Візьміть хоч ряб-о-о-го, — скімлить Артем.
— Та чи ти оглух, кому кажу, рябі в нас не держаться. Щоб вас чорт узяв, отак уграти кота. Тепер буде клопоту. Манька прийде, буде лаятись. А де я його візьму? З коліна видовбаю, чи, мо, ригну, щоб ти був ригав і не переставав, — баба Олена спересердя струсонула кота за задні лапи, вилаялась. — І піднесли тебе чорти під ті двері.
У цей час, як на гріх, з загороди вискочило порося. Бабуся пошпурила мертвого кота в спориш, кинулася ловити порося. Порося верещало, наче скажене, вирвалося з рук і тільки смуга лягла в кленки.
— Ач, яке порське, щоб ти здохло! Поможи піймати порося та я вже піду. Віднесу кота в бригаду та зайду, мабуть-таки, до Оришки, може, у неї є. А то без кота миші й вуха пооб’їдають.
Удвох з Артемом порося таки загнали. Бабуся нагнулась, взяла довгого й гнучкого, наче мотузка, кота за задні лапи, пішла, розмахуючи ним через Грицьків город в бригаду. А у Артема знову виступили з очей сльози.
У Матвієнок у дворі розмовляла з Наталкою мати. Кричала в своєму дворі Сидориха. Одно заманює до себе Гамазура. Іван построївся майже поруч, через дорогу і всі були переконані, що та підліткова любов до пишнотілої, міцної статури Ганни, що розпочалася ще у війну, під час нальотів авіації, не скінчилась, і не скінчиться, мабуть, до самого скону.
— Оп’ять шортові парубки шворінь вкрали, — лаялась Ганна, припинаючи козу. Гаврилинчиха йшла до Двірничок точити брехні.

39
Майже одночасно з Ригорами навпроти Матвієнка на полишених куркулями левадах став будуватися і Гамазур. Де тільки не носила Івана примхлива доля. І на півночі побував, і на півдні. Кажуть, працював на шахті в Донбасі, хоч тому ніхто і не йняв віри. Одним словом, звідав по чому окраєць хліба.Ділянку під будівництво Чередникові нарізали через дорогу від Матвієнків, на тій самій леваді, що й Ригорам. Став Іван розбивати хату, а тут Остапиха прильопала, носа вшиляє.
— Ти б Матвієнка кликнув, а то настроїш... — бурчала Векла.
— На фіга? У дворі воняти? Буде висіти, як гріх на шиї.
— Та хоч поки розбивку зробиш, — наполягає Векла. — Наче тут сторона. Чоловік у Багачці ГЕС строїв, прорабом був.
— З нього прораб, як з мого х... плотник.
Остапиха сама сходила в двір до Матвієнків, гукнула. Петро з’явився з шворкою, рулеткою. В зубах масивна люлька, накрита металевою, побитою на дірочки кришкою.
Ходить по леваді, попихкує.
— Ну, що, Іван, давай рубай кілочки. Тіки не хватайся зразу за тупор. Спєшка нужна при ловлі блох. Перш ніж строїти, подумай, хро-хро. Скільки комнат будеш робити? Якщо три, то сім кілочків треба тесати, а якщо чотири...
— Мені й чотирьох кілочків хватить, — Іван ледве стримується, щоб не послати Петра.
— Ну, тоді, хро-хро — неси, будемо розміряти.
Іван затесав чотири кілочки, приніс.
— Так, Іван. На кінець рулетки і йди он туди, до Надежди. Одміряю. Тепер іди в бік Ригорів. Відмічай. Ну, а тепер знов до Надежди. Одміряв? Тепер до Ригорів. Відмічаю. Ну, а тепер ще до Надежди.
— Ми так місяць розбивати будемо, а мені до осені треба в хату ввійти.
Матвієнко наче й не чує, сидить на умовному куті, ганяє Івана.
О пів на дванадцяту Матвієнко пішов пообідати й відпочити. З’явився як сонце посунулось з купола неба, наче шапка з стіжка сіна, розмотав рулетку, кінець простягнув Іванові.
— Ану, хро-хро, йди он туди.
— Іди ти к єдрені фені, — не витримав Гамазур. — І весь хрен до копійки. Щоб я тебе більше і в дворі не бачив, хрокало!
— Ну, строй, хро-хро. Настроїш без мене, — ображений Матвієнко поплив до воріт, тільки сизий димок схвачується з-за потилиці.
— Ну, що ти за людина? — зудить Векла. — Хіба ж так можна з людьми, та ще й по сусідству.
Остапиха одразу не злюбила Iвана. А за що його любити? Зять — аби взять. Векла відчуває свою провину перед зятем. Пішов Іван з двору через неї, а тому не помене нагоди звинуватити, щоб і дураку ясно стало: не вона винна, а Іван.
Гамазур взяв колодязні віжки (відв’язав від відра), проміряв діагоналі, і до вечора викопав траншею під фундамент.
Стіни зводять з глини. Глину беруть на бригадській горі, кілька днів поливають водою, щоб розм’якала, бо така твердюща, наче кам’яна.
Підлітки забираються на коней і місять ту глину, доки й копчики не позбивають.
— Ану, підв’яжіть Сивій хвоста, щоб не забрьохувалась, — вицвьохкуючи батогом, Іван Михайлович пускає коней по кругу. Біличка й Бадилиха, щоб не розтріскувались стіни і хата була не холодною, кидали в заміс торішньої соломи і кінський послід. Чавкають у глині кінські копита.. Чоловіки й молодиці з вилами та лопатами підбирають заміс, щоб не розповзався, скидають глину до середини. Перш ніж качати з глини вальки, мазальники ловлять Івана й Марію, кидають в заміс, щоб стіни міцніші були, щоб у тих стінах щастя трималось, і не випускають із замісу доти, доки ті не відкупляться, не запросять за стіл випити по чарці, перекусити, щоб кров заграла, щоб потягло душу на пісню, а вправні руки — до роботи. А тоді вже жінки з вальками на плечах снуватимуть від замісу до стін майбутньої оселі, наче бджоли до вічка.
Хату Іван зводив невелику, але все ж таки вирішив вистебнутись, щоб не так, як у всіх. Узяв і повернув хату вікнами на схід сонця. Майже усі хати в хуторі дивилися вікнами на південь, кілька на захід, а у Івана — на схід.
— А чого це Сидорихи не кликнули? — питається Бадилиха. — Мазальниця добра.
Бадилиха знає про таємну любов Івана і Сидорихи, яка продовжується й досі.
— А в неї, ги-ги, на с... отакенного чиряка нагнало. Їй-бо, не в мою міру, — показує Надежда стулені кулаки.
— Ну, тій Сидирисі й не везе. То хтось струком між ногами натер, як коноплі в сагах мочили. Цілу ніч біля Псла просиділа, воду між ноги хлюпала, — прозоро натякає на Гамазура Дмитро. — А тепер чиряк підкинувся.
— І додумався! — сміються мазальники.
— А сам же як? Не замочував у Пслі?
— Га-га! Ха-ха! — котиться хутором. А хата росте. Данило й Іван Михайлович, обоє мовчазні, не схильні до жартів, приймають з рук молодиць вальки, вкладають у стіни, розчавлючи їх руками, наче тісто в макітрі. Особливо силкуються в кутках.
— Даниле, коли ти вже знімеш свій балахон? — У Гамазура в очах бісики, на устах примовки та жарти, і шкура на ньому грає.
— А мені не жарко.
— Загорав би он, як Іван Михайлович.
Данило тільки сопе й мовчить. Він, як і Андрій Федорів, не любить Гамазура, але мазати прийшов. Відмовляти не годиться , та й не зручно.
— А ти, Іван, на покуття гроші клав, як худамент робив? — намагається жартувати Іван Михайлович.
— Клав, та, мабуть, прийдеться виймати. Якраз на півлітру... — жартує Гамазур. І знову ги-ги, га-га, до самого заходу сонця.
— Ти, Іван, на покутті, на тому вуглі, де образи будуть висіти, знизу доверху виклади хрест, — радили один з попередодного хуторяни.
— І без хреста стоятиме.
— Ну, як знаєш. Хазяїн-барин.
— Е, там щастя не буде, — рекла баба Олена.
— То ви правду кажете, бабо. Не буде, — підтримала Олену Біличка.
До осені Іван звів стіни, обв’язав околотом стріху, вкрив соломою, прилив верх і кути глиною, під кінець вирізав з жерсті півня і на димарі прибив.
Стали перебиратися від Остапихи в нову хату.Стягли на віз скриню.Тільки рушили, а вона взяла і впала.
— Можна й не їхати, жити не будете, — буркнула Остапиха і наче в воду дивилася.
На Семена справили входини. Гуляли днів три. Потім Іван сів на велосипеда і поїхав до матері. Привіз звідти собаку Тиску. Всі хуторяни дивувалися. Іван їде на велосипеді, а собака, прив’язана вірьовкою до сідла, біжить, висолопивши язика, аж боки від поту змокли й забрьохались.
— Що ти ото, Іван, робиш? — питає в Гамазура Іван Михайлович.
— Іспитанія. Якщо видерже, не здохне — буду держати, а здохне — поїду за другою.
На другий день Іван дістав металеву бочку з-під горючого, вирубав днище. Вийшла кочова універсальна будка.

40
За те, що Артем до Надежди в баштан лазив, Манька добре його одтіпала. Артем розплакався. Маньці стало жалко Артема. Вона підійшла, погладила Артема по голові. Артем уже не міг стримати сліз, заридав.
— Оце у діда Мусія Мокрина така була, як оце ти, — приказувала баба Олена. — Їла, гризла чоловіка, як іржа залізо. І так вона йому впекалася, що як вмерла Мусій вдруге взяв глухоніму.
— Та прямо, — розсердилась Манька.
— Артема того зовсім засмикала. То б’є ні за що по губах, а як хлопець починає плакати — мерщій жаліти. Хто ж так робить? То б’є, то в гузно цілує. От дурка, так дурка. І хоч кажи, хоч плюнь, — лає невістку баба Олена, перед хатою ганяючи ціпурою курей. — Киш, а щоб ви виздихали! Щоб на вас чума напала! — І знову до Маньки: — Вік зжила, а такого не бачила. І по десятеро, і по дванадцятеро дітей було, а такого ніхто не робив. Для чого його бити, як зразу й жаліти? Що воно поможеться?
Манька залишає Артема в ще більш невтішному горі, виходить надвір:
— І поки б ви бубоніли? Поки й губи вистріпаються? Ви вже, як балакаєте, то доказуйте його до кінця. Чи, мо, забули, що дід Мусій і місяця не пожив з тією глухонімою, та й каже:
— Лучче б Мокрина з того світу встала, чим з оцим пеньком жити.
Артем, звичайно, чує ту перепалку, а тому лежить до самого вечора і не встає, хникає. Він не розуміє, за що його покарано, відчуває, що мати неправа, а бабуся на його стороні. Чому б і не попхикати? Мати й бабуся лаються до самого вечора, ще й на завтра вистачить. На заході сонця бабуся приходить, стягує Артема з ліжка.
— Ох ти, Господи, твоя воля, не можна спати, як сонце заходить, бо голова болітиме. Вставай, кажу тобі. Не можна спати, як сонце заходить, а то рано вмреш . Та мармузу вмий, віскряки повитирай, з носа хіба ж так виглядають. Скоро будуть, як у Ладимаришиного Грицька, через губу висіти. Або як у Захарієвого Антосика.
— Ану, вставай їсти, кричить Манька.— Подивись, на кого ти похожий? Шкелет.
Артем встає, але апетит у нього безнадійно зник. Навіть стакан молока випити неспроможний. Мати підходить до полу, Артем чіпляється руками матері за шию, сідає верхи. Мати носить Артема по хаті від столу до дверей, від дверей до столу. Десять раз пронесе, Артем раз ковтне. Так, дивись, до півночі і весь стакан вип’є.
— І поки ти, дурка, отаке будеш робити? Де таке видано? Недавно била, а тепер крами носить, шоб молоко пив. Тьфу на твою дурну голову! — плюється баба Олена. — Ото й буде рости мизявим.
— І губи не поприщить, щоб знали, як плюватись. Щоб воно на вашу голову, — враз скипаючи, лається Манька.
Та Манька ще нічого, ще б і можна жити. Хоч і горить як порох, але душа добра, відходчива. А Микола як набурмоситься, як почне погінку гнати, то не доведи Господь.
— Хоч і невдобно, не дам більше грошей, — зарікається баба Олена. — . Невдобно тільки штани через голову знімати.
Потім відходить, добрішає. А як ти не віддаси? Син же. Прийшла-прильопала, можна сказати, в чому мати народила.
Манька з Миколою хоч і раніше не жили в добрі та злагоді, та як прийшла баба Олена, в сім'ї почалися нові чвари. Свекруха і невістка мали запальну вдачу. Навіть в незначному не вступлять одна одній. Манька лається, а свекруха кругом хати бігає, тужить, щоб люди чули, щоб сором був синові, що не може матері від невістки оборонити.
— Доки ви вже мене будете на кремпілець брати? Щоб мої сльози й на калу не впали. І чом мене Бог не прибере? Вже всі там: і діти, і зовиці. А ти теж, хоч би слово сказав, — звертається стара до Миколи. — Жінок багато, а мати одна. Оце й син!
Микола спочатку мовчав, не знав, за кого й вступатися.
В присутності Миколи свекруха і невістка лаятись остерігаються. Але як тільки Микола йде з дому, надолужують згаяне.
— О, знову собака снився, — розплющивши очі, зітхає баба Олена. Це й дураку ясно, що лайки не обминути, а тому баба Олена довго не зволікає. Краще вже зразу відбути чергу, посваритися з невісткою, аби Бог не призвів з сином. З сином у них і так стосунки напружені. Олена починає шукати привід і майже завжди його знаходить. Сварка починається з ранку і, якщо Манька не йде на роботу, продовжується ціл ий день.
— Сина до рук прибрала, Артема панькаєш!
Поява Миколи на якийсь час припиняє сварку.
— Я вас колись обох закрию в хаті і спалю! — страхає Микола. Сварка на деякий час вщухає, та потім знову спалахує з новою силою.


40
Іван Харитонович, на прозвище зенітчик (батько Харитон служив колись строкову в зенітних військах, бо не дурний був, вмів гарно рахувати) вискочив з хати, ухопив під призьбою ціпок, побіг до Андрієвих осик, на попільник.
— Хлопці, що ото зенітчик робить? — дивлячись у Біличчин двір, питає Гриша.
Дмитро привіз сіно з Човнового, додому йде. Ппочув ту розмову, докинув і свого слова.
— Та я колись в бригаду йшов, дивлюсь, а він мотається навколо жита, що тільки зійшлоі ціпком наче косою махає, белькоче: «Пора, пора косити жито, хліб пропадає ».
— Кажуть, він уже давно ума тронувся. Тільки ніхто не признається, ховають, як находить, щоб і люди не бачили.
— Намучилася Біличка з тим Іваном. — каже Манька Олені. —Я не раз бачила: як ухватить, здорова-таки, як дядько, як кине в сіни та б’є, б'є. Тільки так молотить в сінях ціпурою, аж цур’я летить.
— Скільки там того Івана?
— Е, геть і не кажи. Ти не знаєш, що таке божевільний. У нього, як дуріє, такої сили, не кожен дядько справиться. А вона, бач, скрутить і в сіни вкине. Якось виліз на копичку сіна й кричить: «Зенітки до бою! Вогонь!» Хай Бог милує, страшно дивитися на нього, а як жити — не знаю. Не доведи й сохрани. Он, бач, знову побігла.
Іван Харитонович несподівано вискочив з сіней, забіг на купку обмолоченої соломи, кричить:
— Гвардія, смірно! Зенітки, вогонь! — і знову побіг в осики.
Хлопці дивляться на те видовище, регочуть.
.— Зараз Біличка йому дасть бебіхів, — сміється Ладимаришин Гриша.
— Та, то така, що дасть.
— Та я раз бачив, б’є і качалкою, як скотину.
— А що ти з ним зробиш, як здурів?
— Хай на Шведську в Полтаву одвезуть.
— Біличка, та б давно отправила, так Кисіль не велить.
— Ой, — зойкнула Манька, — мало не впала. Отак-таки голова завернулась.
— Ти, бува не важкою? — подивувалась свекруха.
— Та таке, наче.
А тим часом Біличка вискочила на поріг, добігла до попільника, схопила Івана позаду під сили і понесла поперед себе в хату.
— Он бачиш. А ти кажеш. Я таких здорових людей, як Біличка, стільки й живу, не бачила. А Іван, бач, умом потерявся. Якби звозили в Байрак до Штимової Докії, може б та й вилічила. До неї не таких водили й возили. Та тільки не знаю, може, вже її і в живих немає.
— А що там дивуватися, — зітхнула Манька. — Розкуркулили, з Біличкою розвели. Матвієнко з Біличкою на полу, а Іван на печі. Воно чуже лихо за сахар. Бідний чоловік, скільки Матвієнко за ним гонився, скільки збиткувався.При такому житті, хай воно западеться, недовго й ума тронутись.
— А он уже Манька Харитонівська двері відчинила, жде.
На порозі Біличка ухопила Івана за пояс, поволокла в сіни і двері за собою на засув взяла.
— Нехай, вона йому зараз дасть.
— А он і Харитонівська Галюся в хату побігла. Дитинча.
Змінилося кільки поколінь, як в колективізацію викорчовували Харитонів, а в народі Харитони живуть. Харитонових нещадків називали Харитонівськими. Хоч для останніх Харитон уже був навіть не дідом, а прадідом.
І все ж Івана Харитоновича одвезли в Полтаву на Шведську, а через місяць Цилюрик привіз Івана назад колгоспною машиною полуторатонною в труні.

42
Харитина і Степан Ригір преспокійно жили в Харкові вниз до лугу від Клочківської.
Зразу після війни по комсомольській путівці дочка Олеся завербувалася на будівництво до Сибіру. Там вона і познайомилася з Захарієвою Ганною. Вияснивши, що вони землячки, вирішили триматися купи. Працювати на будові нелегко. З ранку до вечора вергати бетон нелегко навіть чоловікам, а не те що дівчатам. Але це коли говорити взагалі, коли не знати, що таке молодість, надії, сподівання, безмежжя сил і віри. Молодості підвладне все, а тому робота не видавалась надто вже тяжкою.
Якось Ганна поцікавилась, чи Ригори в хуторі Коломійцевому не родичі їй, на що Леся заперечно похитала головою. Спочатку жили в наметах, що рівними рядами стояли під кедрами. Потім побудували житло.
Поселилася Олеся в одному бараці з Ганною, спали під однією ковдрою. Кухня працювала нерегулярно, а тому часто доводилось готувати самим. І та юшка, і пісна каша були найсмачнішими. Коротше, жили, закохувались, розчаровувалися. Та незважаючи на всі труднощі і розчарування, були щасливими. Правда, жодна з них заміж так і не вийшла. Багато хлопців крутилось навкруги, та видно не їхніх. Весіль теж відгуляли немало, та їм чомусь не щастило. Ті, хто міг би на них одружитися, не подобалися дівчатам, а хто подобався — не звертав на них уваги. Взяти й Олесю. Хай і не красуня, але й не погана. Чорні, як шнурок брови, карі очі, чітко окреслений рот, білий разок зубів, рожеві губи. Дехто навіть вважав її вродливою, а от не судилося, не таланило.
Не судилося, то й нехай, в Харкові хлопців вистачить, було б бажання. Хоч і на будові їх було немало, але більшість з них, та й вони самі, не мали наміру осідати в чужих краях, а тим більше кудись їхати. Та й для чого? Олесі, якщо вже на те пішло, не так і багато років. Ще встигне з козами на торг. А Ганні хоч і більше, але не потурає. Та й взагалі, мабуть, заміж виходити не збирається. Леся була вродливіша за Ганну, а тому, мабуть, і гоноровитіша. Скільки разів вона збивала Ганну, щоб та не дружила, а тим більше не виходила заміж тільки тому, що хлопець чи чоловік чимось не подобався їй. І Ганна погоджувалась: це й справді не її суджений. Інколи вони навіть сварились з-за цього, тижнями не розмовляли, але врешті-решт все-таки діходили згоди, мирилися, дивуючись тому, як через такі дрібниці можна було так довго сердитись.
І все ж було одне, досить стійке захоплення, яке об’єднувало обох — це любов до гарних речей, розмаїтих сувоїв матерії, відрізів на плаття, хромових шкір. Гроші дівчата заробляли непогані, а тому скуповували все, що потрапляло під руку. Ведучою в цьому негласному змаганні була Олеся. І недаремно. Виросла Олеся у великому місті, колишній столиці України, з дитинства звикла бачити розкішно і багато вдягнених дам, чоловіків. Батьки Лесі чи не в кожному листі писали дочці, що на даний час користується в місті найбільшим попитом. А тому Олеся і Ганна даремно не гаяли час, скуповувались, запасались ходовим товаром, грошима. Хлопці, думки про заміжжя відійшли на другий план. І не те, що їм було ніколи — часу вистачало, але кожна розуміла, що жениха треба вибирати достойного. Не якого-небудь сявку або ще гірше — сільського віслюка.
Вечорами, вимкнувши світло і вмостившись в ліжкові, Олеся малювала звабливі картини недалекого майбутнього, розповідала Ганні, які мужні, виховані, охайні і зграбні хлопці живуть у їхньому місті, навчаються в “політесі”, університеті. Її розвинена уява була здатна все прикрашувати, а сам стиль мислення під впливом прочитаних книг, де, як правило, діяли тільки відважні лицарі і благородні відчайдушні герої, був спрямований на ідеалізацію. Поряд з цими вигаданими героями їхні знайомі хлопці здавалися пустими й неотесаними. Якщо вже й зав’язувати собі голову, світ, то тільки не з цими, в більшості своїй невихованими й неосвіченими кавалерами.
Думки й устремління були спрямовані в завтрашній день, і вони поступово відокремились, відособились від інших. Інші хай що хочуть, те й роблять: пишно стрічають Новий рік, день народження, різні річниці, хай п’ють, гуляють, купують різний непотріб, а у них є мета.
Леся легко переконала Ганну, що чим багатшою та повернеться в рідні краї, тим кращого, освіченішого кавалера вона зможе потім мати. Ганна всміхалась і погоджувалась.
Якби Леся тільки знала, яке багате на пригоди життя прожила вона до їхнього знайомства, то була б обережнішою в своїх порадах. Ганна далеко не все розповідала Олесі, а та навіть не здогадувалась, яке бурхливе життя веде її знайома, особливо після того, як Ганна вступила на курси шоферів. Вона навіть про Матвієнка Петра забула.

43
Гнат Ододка і в молодості був не дуже вдатний до роботи, а повернувшись по пораненню з війни і подавно. Ліва рука і права нога поранені, а пенсії тієї нічого бачити, кіт наплакав. Та, зрештою, скільки там той Гнат воював? На початку війни потрапив у Хорольську яму, потім визволився з того пекла, дістався додому. Вдруге призвали Гната у 1943 році. Не встиг як слід повоювати, форсувати Дніпро — і нове поранення, полон. Тепер от удома. До роботи в колгоспі, вважай, непридатний, двоє дітей, дружина Явдоха, вже зовсім старий батько.
Явдоха Гната поїдом їсть, спати не дає:
— Вдень і вночі спав би, зараза!
— А що робити? — незворушно питає Гнат.
— А он подивись, що Остап, Дмитро роблять.
— Вдень, як і я, нічого, а вночі не бачу.
— Щоб тобі повилазило. Не бачить він. Цілу ніч крадуть. Як не кукурудзу, так буряк носять, а ти спиш, щоб ти був навіки заснув! — репетує Явдоха.
— Іди й ти крадь! — глузливо каже Гнат. — Як мені не даєш, дай хоч татові поспати! От, проява.
— Не дам, не дам, не дам!
— А я ранетий, я багато не понесу.
— Так пішов би напросився сторожем на тік, а я б уже носила.
Гнат задумався. Цього року тік знову буде біля Човнового. З байрачан ніхто туди сторожувати не піде. А з хуторян? Колишніх куркулів до току і на гарматний постріл не підпустять. А з бідноти... Дмитро і Остап не згодяться, бо далеко. Вони й так накрадуть. А Матвієнку хоч би й у дворі тік зробили — не піде, бо любить уночі спати. Та й біля партійців зараз. А головне, боїться, що вночі вб’ють. Багато страждань і зла людям завдав.
Наступного дня зустрівши Петра Грабарку, Гнат попросився у на сторожування.
— З тебе, Гнате, сторож, як з мого х... плотник.
Гнат ображено всміхнувся, поклав ранену руку на поперек, ні з чим почукикав додому. Явдосі не сказав і слова.
А увечері на наряді обговорювали Гнатову кандидатуру. Більшість правління була проти. Матвієнко Петро навіть згадав, як Гнат не хотів вступати до колгоспу й ховався від них в димарі.
— Ну тоді ти йди сторожуй! — сказав на ті Матвієнкові слова Табур. Пригадування старих гріхів завжди викликало в Табура роздратування. Можливо тому, що сам у молодості мав гріх, служив у батька Махна.
Матвієнко враз притих, зіщулився.
— Окрім Гната більше нікого ставити, — сказав Петро Грабарка. — Остап Холоша — каліка, Дмитро біля коней порається. А Захарьку та Данилу, колишнім куркулям, таку справу доручати не можна.
— А Росєйку Петра для нагляду.
— Це можна.
А десь через два чи три дні Петро Грабарка сам відшукав Гната вдома, сказав:
— Просився на тік, іди сторожуй.
Гнат взявся за роботу завзято. Ще тільки сонце на захід покотилось, а Гнат уже йде, вичукикує до Човнового. Сторожували спочатку удвох з Петром Росєйкою. Дивиться Петро — носять з току зерно. Гнат спить у вагончику, а люди гребуть. Росєйка як крикне:
—Хлопці, ану сюди, он зерно тягнуть!
Злодії лантухи покидали й гира. Петро ще й вистрелив.
— Лягай, а то поб’ю.
Ті тікають, аж лопотить. Росєйка повтягав лантухи в смугу — і на тік, іде до Гната. А там кучі порозгортано, наче свині порилися.
— Гнат, у тебе, мабуть, зерно крали?
— Е ні, я не спав, — Гнат раптом виструнчився, бо захитався вагончик. — Хто воно ото шуткує?
І справді, вагончик ходором ходить, наче його хтось хитає. Вийшов, аж воно дикий кабан ззаду чухається й хрокає. Видно, зерна наївся, почухався і пішов на озеро пити. Гнат вийшов з вагончика, ходить по току. Росєйка у справах пішов додому і більше на сторожування не виходив. Захворів.
Якось годині о четвертій, коли сон найсолодший, у вагончик хтось постукав:
— Яка воно там б..., — вилаявся Гнат.
— Я тебе оштрахую, — почувся голос Петра Грабарки.
— За що?
— За те, шо ти матюки гнеш, а я при ісполнєнії, ти бачиш чи не бачиш?
— А я відкіля знав, що то ти? — всміхається Гнат. — Я так і на суді скажу. Чого ти кістричишся, все буде в справі?
Петро кілька разів провірив службу і перестав.
Комбайни все ще косять майже до півночі, а то й до другої години, особливо той причинуватий Семен. Майже до самого ранку не зупиняється, хіба що роса така впаде, що хліб не обмолочується. Десь з опівночі, як комбайни зупиняться, Гнат чекає Явдоху. До Човнового кілометра два, дивись, до ранку ходки дві-три й зробить. Центнера півтора зерна й притягне в хату. Гнат сидить у бурті, майже під руки обгорнутий зерном, щоб тепліше було, посвистує. Знак Явдосі, що на току окрім Гната нікого немає. Днів, мо, три Явдоха ходила красти сама, а потім стала водити й подруг, Дмитрову Оришку, Остапиху, Матвієнкову Надежду. За ніч зерно на току добре подавалось. Гнат боявся, розгортав бурти, робив їх ширшими, але, здавалося, ніхто не помічав покражі, і Гнат заспокоївся. Справа в тому, що вдень зерно вивозилося на центральний тік і вслідкувати за його плинністю було нелегко. Але ще довго після того, як перестав сторожувати, Гнат боявся неминучої кари. Та непомітно закінчились жнива, наступила осінь, час копання буряків, і Гнат заспокоївся.


44
Артем зібрався в Човнове вчитися плавати.
— Не ходи, кому сказано? Ілько в воду насцяв, а він купатися надумав! Гріх! — лякала бабуся. Насправді ж бабуся боїться, що Артем втопиться.
— А на дорогу можна?
— Сиди вдома.
Артем крутиться по городу, робить вигляд, що загрався, присипляє бабусину пильність. І як тільки бабуся забулася, чкурнув на озеро. Роздівся, вибрав неглибоке місце, набрав повні легені повітря, пірнув, торкнувся підігнутими до грудей ногами дна і відчув, як вода підіймає, виносить тіло вгору, ворушить на голові волосся.
Артем гребнув руками, шубовснув ногами, поплив. Згадавши пророка Іллю, відкрив очі. Вода жовта-жовта. Значить, бабуся не бреше, Ілько, й правда, підпортив воду.
Прибіг до озера Срібнячок, роздягнувся, шубовснув у воду. Артем, хизуючись, проплив десяток метрів по-жаб’ячому, став вчити плавати Мишка.
— А роспрочорти б твого батька та матір! — почув Артем і зів’яв: “Бабуся”. Бабуся й справді стрімко й рішуче наближалась до озера. — Підожди, хіба вечора не буде, все батькові та матері розкажу. Е, розкажу. Вони тебе навчать, як слухати. Розкажу, як і на баштан ходив, і до мосту. Тоді змовчала, дурна, пожаліла, а тепер розкажу — хай хоч і кожу родиму спустять, не жалко. — Владно погрожуючи ціпком, бабуся намагається ввійти у воду. — Я так і знала, що ти з тим бузувіром зв’язався. Вам витребеньки, а мені клопіт. У нього батька немає. Його хай і чорти зашморгнуть, то він нікому не нужний, а мені буде. І поки я буду мучитись? Вмерти б оце й не жити, а ви тоді робіть, що хочете!
Артем і Мишко відпливають подалі від берега. Бабуся кидає ціпок під бік, притискає його ліктем, стукає кулаком об кулак.
— Ану, вилазь, виродок! Он уже на тілі сироти повиступали. Отака вода холоднюча! Та на мені ж усе тіло труситься, щоб тебе трусило й не переставало. Підожди, вилізеш, до канцура ціпок поб’ю.
Бабуся підбирає Артемові труси й майку.
— Нічого, голий у хутір не побіжиш. Прийдеш, як миленький, за одежею.
Мишко регоче, підбиває Артема пливти далі, та Артем не погоджується. Бабуся оцінює це й м’якшає.
— Вилазь, кажу тобі по-хорошому. Хай той бузувіряка плаває, хоч і захлинеться, а ти хоч раз послухай бабусю. От молодець будеш! Їй-бо, не битиму, за їй-бо не стою, — вмовляє бабуся Артема і раптом знову спалахує. — А щоб тебе чорти були засмикнули ще маленьким! Кому сказано, вилазь?!
— Справді не битимете? — перепитує Артем.
— Ні, кажу ж, тільки вилазь.
— Не слухай, битиме, — підбурює Мишко.
Деякий час Артем вагається, потім голий-голісінький вилазить на берег. Бабуся жбурляє Артемові під ноги труси й майку, підгортає їх ціпком ближче до ніг. Ціпок у руці так і бринить, от-от походить по Артемових плечах.
— Піди хоч вмийся в осоці, замазура. І вдівайся. А то як дам зараз — і в носі закрутить. З отакої ковбані виліз. По всьому тілі смуги від мулу, наче пранці. Що з тих трусів та майки буде?
Артем оглядає себе. І справді, ноги по коліна в мулові, груди й руки в брудних крапках-розводах, наче в щетині, особливо там, де повиступали сироти. Артем біжить в лепеху, вмивається. Вода в осоці чиста й прохолодна. Пахне болотом, ікрою й пуголовками. Потягнув вітерець, тіло вкрилося їжаками. Артем метнувся до одежі, натягує труси. Ноги не попадають в холоші.
— Якби дав оце, щоб і ноги задрав. Захворієш, з мене спитають. Та якби лизень зразу лизнув, то й нічого, поплакали б, поплакали та й перестали, а не дай Бог лиха, що тоді робити? Возись тоді з тобою, як дурень з писаною торбою по дохтурах. І ти мучитимешся, поки й годі, і біля тебе.
Над головою в Артема здійнялася палиця. Артем зіщулився, втягнув голову в плечі. Розітнувши повітря, палиця свиснула й, опустившись поруч з Артемовою ногою, вгрузла в м’яку луговину.
— Не бійся, не битиму, щоб тебе руда глина вдарила. Щоб тебе чорна болізнь била й не переставала, як ти отаке витворяєш. Щоб ти був ще маленьким пощез. І не зашморгнули чорти! Щоб ти заснув і не прокинувся, — палірувалась бабуся. З кожним словом рука бабусі слабнула, не так міцно стискала горіховий ціпок. Хилитаючись в руці, він утворював в луговині лійкоподібну ямку.
Значить, бити не буде. Та й батькові не скаже. Їй же й буде за недогляд.
— Ану, марш додому. І щоб ні шагу з двору. І не здумай тікати, а то по жижках так і вчищу.
Артем дрібцює попереду, бабуся кроках у п’яти позаду, назирці, жваво вистукує ціпком. Біля хутора бабуся знову починає лаятись, сипле прокльони, видно, втомилася.
— Щоб тобі руки й ноги відібрало, як ти в мене оце скільки мочі й врем’я забрав. Я його бігаю шукаю по хутору, думаю, він на дорозі, а він он куди вшився. Пішов на озеро, щоб ти був з світу пішов. Уже і в Стьопка була, і в Гриші, а його он куди чорт поніс, щоб тебе носило й не переставало. Йому за іграшки, а ти трусись, щоб тебе лихорадка трясла. Щоб тебе розтрусило, анциболота!
Артем біг попереду й всміхався. Чим більше лайки й прокльонів, тим більш впевненості, що ні батько, ні мати нічого не знатимуть.
— А він ще й сміється, щоб ти був на кутні сміявся!
А ціпок стук-стук-стук-стук об дорогу, от-от дожене Артема.


45
Наприкінці серпня Надежда прийшла до Матвієнків. Вона часто ходила туди то за тим, то за іншим. Михайло, Надежди чоловік, — Петрів рідний брат. Інколи навідувався до братової й Петро, допомогти по господарству, забити кілок, загородити ясла. І доходився. Зв’язок їх став відкритим. Тільки Матвієнчиха пожене в озеро корову, а Петро через дорогу й до Надежди. Петро ходив так повільно, що ганяти корову просто не міг. А тому ніхто й ніколи не бачив Петра з коровою. Матвієнчиха вже й плакала, й кляла Надежду, але та не звертала уваги, вона була з породи тих людей, про яких кажуть: «Ти їй плюй у вічі, а вона каже: дощ іде», а тому й прильопала. Матвієнчиха зняла сукняки, швиденько полізла на піч, щоб і в очі не бачити потаскуху.
—Ги-ги-ги, кума, чого се ви посеред літа на піч полізли, чи, мо, захворіли? А я думала розміняти у вас п’ятдесят рублів.
Матвієнчиха мовчить.
—Ги-ги-ги, а у вас, куме, не найдеться?
— Та в мене, хро-хро, мабуть є, — повагом каже Петро. — Щас подивлюся, — Петро незворушно відкриває пошарпаного, з порепаною кожею гаманця.
— Та мені, ги-ги-ги, Чередничці й Сидорисі треба гроші віддати. Одній руб, другій три.
— Хро-хро, так би й казала зразу. На тобі п’ять рублів і йди віддавай. Матвієнко заховав в гаманець півсотні, Надежді простягнув п’ятірку.
— Ги-ги, це добре, що ви мене виручили.— Надежда така рада, така рада, не передати.— Ну, то я піду.
— Підожди, хро-хро.
— Та я ще, ги-ги, не йду.
— Ти мені дуже й не нужна, можеш іти, тільки як город садитимеш, так баштану не думай задбати. Його в тебе все одно винуздають. Я посаджу і для тебе, і для себе. В мене ружжо, Валєт, до мене не сунуться. А поткнуться, дуплетом огрію. А в тебе посадимо буряки, а мо, овес посіємо.
— Посаджу, ги-ги.
У братової земля добра, кормові буряки ростуть, наче голови, а овес вище пояса. А в Матвієнка земля поганенька, хоч і поруч живуть. Той буряк і овес Матвієнко забере собі. А якщо Надежда прийде серед літа, то, може, коли й кавуна розріже. З’їсть яку скибку й вона.
—Ги-ги-ги, я вже наїлася. Хватить, — відчуваючи непривітний погляд Петра, каже Надежда і йде додому. Один, два кавуни за літо Петро дасть і додому.
— Ну, так щоб не забула, що де сіяти, — наказує Петро.
— Та ні, не забуду. Ги-ги, а я оце хоч зерном розжилася, — похвасталася Надежда.
— Де це ти, хро-хро?
— На току, в Човновім.
— Багато наносила?
— Та на год хватить.
— То, хро-хро, розжилася... — заздрить Матвієнко.
— А що ж. Гнат на току сторожує, а ми з Остапихою і Ододчихою крадемо. Гуртом воно заохотки, — розказує, аж захлинається Надежда.
— Це, Надеждо, діло підсудне, хро-хро. Годів десять тобі пахне.
— Та ви що?
— Якщо не хочеш сидіти, то сьогодні вночі возиком перевези те зерно до мене, а сама піди в Багачку й заяви. А якщо ти не підеш, то я піду.
— А як же зерно? - злякалась Надежда.
— А так! Зерно буде в мене в сохранності. В мене шукати не будуть. Якщо сама заявиш, то тобі багато не дадуть. А то й пройдеш як свідок.
— Ги-ги-ги, як тільки стемніє, все, до зернини, перевезу. А завтра вранці піду.
Опівночі Надежда перетягла до Матвієнків все зерно, а вранці пішла в міліцію, заявила.
Міліція зробила трус в усіх, окрім Надежди, і знайшла колгоспне зерно. Як не викручувалися Явдоха з Остапихою, — не викрутились. Надежда йшла як свідок. До того ж, у Остапів знайшли ще й самогонку.
На якийсь час, поки йшло слідство, шум затих і всі хаспокоїлись: авось минеться.
Всі бідняки, а бідняків нова влада не зобиджає.
— Ми з Сидором магазин ьобікрали і томинулося, — заспокоює свою половину Остап, а про себе думає: «Аби хоч на півгодк посадили, хоч віддихнув би. Тіки не посадят».

46
Наступного дня, рано-вранці, ще й не світало, ще не їла й не пила, Манька пішла в бригаду, зайняла в шкоді Шпаків, впрягла. Хоч і вилазили нехристові душі з ярма, хоч і рано ще, а прокляті мухи вже не сплять, рояться, очі виїдають. Поки всунеш занозу в ярмо, сім потів зійде. І знов: “Цоб-цабе, Шпаки”. Поїхала Манька в Злодіївку по цеглу, бо що то за хата, без печі.
— Бери он біля сушильних сараїв, — порадив бригадир.
Манька наклала сирцю, більше тонни. Зі Злодіївки вниз спуск крутий, опасистий, Манька заштельважила воза, прив’язала заднє колесо до ручиці, щоб ішло юзом і повела волів у руках. З гори спустилась благополучно. Потихеньку доїхали до Гнатової. Від косогору насувала темна хмара, зривався вітер, підіймав дрібний пил; вихор крутив розтрушене сіно й солому. Не встигла й на півгори зібратися, як пустився щільний, аж пилюгу в’яже, дощ. Воли повщуляли вуха, повідвертали вбік голови.
Дощ б’є прямо в лице, навідліг. Манька скосила голову набік, глядь — аж на задньому за- штельваженому колесі шина з’їхала. А з півгори ще й глина. Якщо дорога розкисне, то воли на Гнатову воза нізащо не затягнуть по глині. Боже, що робити? Стояти до ранку, чекати допомоги? А дощ цеглу мочить.Сирець. У таку негоду добрий хазяїн собаки з двору не вижене. Від дощу пилюга стала пупиристою, взялася суцільним коржем. У неглибокому рівчаку виграє вода. Без шини на гору не виїхати, обід лопне і шпиці повисипаються. Манька підлізла під воза, підважила плечем правий бік, так-сяк оділа шину, підрівняла, зв’язала віжками, окинула поглядом обрій. Недалеко заїдеш на тих мотузках. Добре, якщо на гору виїде. Небо, схоже, набурмосилось надовго. Хоч би накидку взяла, а то вже промокла до нитки. Нічого, не глиняна, не розкисне. Нахилилася, щоб взяти впущену хворостину, та поганяти волів, глядь, кусок алюмінієвого дроту лежить, вилискує, дощем відмитий. Взяла Манька ту дротину, в трьох місцях обв’язала шину й поїхала. Поки добилась до осайби, дорогу зовсім розквасило.
Закінчивши підганяти двері, Данило й Матвієнко, в плащах з піднятими башликами складали в дерев’яні ящики інструмент, збиралися додому.
Голодна, зла, виморена, Манька розвантажила цеглу під хатою. Свекруха, видно, була на грядках, несла в руках цибки цибулі. Пройшла мимо, хоч би муркнула. Хоч би кусок хліба або стакан молока винесла. Їсти хочеться, аж тіло болить. Така вже неуважна.
Дощ вщух раптово. Вияснилося сонце. Кури повилазили з-під кленків, бузини, складених в стос дощок, скльовували черв’яків, що витягнувшись, лежали на мокрій землі. Співали півні.
— Артем вдома? — запитала Манька.
— А де б його чорти носили в таку негоду? — буркнула свекруха.
Манька ще раз глянула на викупане, голубе, в темних підпалинах небо і, не переодягаючись, скинула на гарбу плетеного бича, обичайку, заїхала на старе дворище, гукнула Артема, що сидів на печі, сховавшись з котом за макітрою, щоб знову разом їхати мажарою по солому.
Того року хліба були високі, але вітер, дощі, виклали, покрутили їх вихрами, наче табун коней валявся. Такий леж, ледь колоски позрізали.
А солома одна в одну, хоч стріху в’яжи.
Манька нарвала тієї соломи, нагребла копицю, тепер вчасно забрати б, поки чужі люди не прибрали. Гарні копиці склала, не протекло. Манька подає навильник за навильником. Артем топче. Скидали. Манька оглянулася, а того лежу навкруги — страшне. Хоч ще рви. Все одно пройдуть дисками, приорють, і кінець.
— Покинь його, мамо! — благає Артем.
— Підожди, — Манька не втерпіла, нарвала ще кілька оберемків, кинула в мажару.
Тією соломою Данило й Захарій вкрили хату.
— Ну, тепер можна й розщитуватися, — нагадав Матвієнко.
Манька винесла гроші.
— Та ти що? Я не візьму, хоч ти шо хоч, — каже Данило.
Коли це Матвієнко підходить:
— Хро-хро. Вони нехай як знають, а мої чотириста п'ятдесят рублів давай, як договорились, хро-хро.
— Беріть хоч ви, Петре Микитовичу, спасибі вам, а то аж невдобно. Робили-робили й даром. Договор, як той казав, дороже дєнєг.
Данило і дід Захарій мовчки складують інструмент у дерев’яні ящики, йдуть додому. Маньці соромно й незручно, що її вважають бідною. Краще останнє віддати, ніж переживати отаке приниження.
Хата була, вважай, готова. За тиждень Білик Семен поставив піч.
— Ну от, хоч і важко було, а построїлись. Краще вже в своїй хаті жити, ніж в Одарочки. Та хоч би хата була, а то повітка, — не могла нарадуватись Манька, шпаруючи комини, черінь, потім кинула віхоть в чавун з глиною, затопила піч соломкою, щоб просихала.
— Тепер можеш і на піч залазити, — гукнула Артемові. Артем заліз на піч, довго грівся на паруючому черені, дивився, як сходячи паром, утворюється посеред черіня світла пляма.

47
Перш, ніж переселитися в нову оселю, Ригори вирішили зробити входини. Нагнали самогонки, зробили відер п’ять бражки, наварили капусняку, холодцю, підоспіла й квашена капуста.
— Ти як хоч, а я б отих Матвієнків, Остапів і на поріг не пустила б, — вчила Маньку свекруха.
— Як так. Чоловік хату строїв, і не кликнути, — заперечувала Манька. — Бог їм суддя. Хай їх гріхи діти покутують.
— Ну, й чорт з ним, що строїв. Він як строїв, так і гроші взяв.
— Як ви будете кликати, кличте кого завгодно, а я всих кликнула. В кого совість є, той сам знає, йти йому чи ні, а в кого немає, тому ум не заоре, і не кликатимеш, так прильопає.
— А я б ото його не збирала . А проте, моє діло маленьке. Ви молоді, робіть, як знаєте.
— І я кажу, ваше не мелеться, не засипайте. І біля коша не товпіться. Лучче чай з вишнею заваріть.
На відміну від свекрухи й Миколи, Манька вважала, що з людьми треба жити по-людськи. Багато хто з хуторян і так скоса поглядає. Такому відношенню Ригори перш за все повинні були завдячувати Миколі й свекрусі. Микола, той взагалі ні з ким не рахується , веде себе незалежно. Свекруха теж не далеко відкотилась. При першій нагоді могла виказати, а то й вичортувати. Звичайно, що таке ставлення до сусідів було дивним для Маньки, яка намагалася жити з людьми в злагоді.
— Та вам же до тії Білички чи Двірнички треба буде завтра за чимось йти.у Якби ви були такі, щоб у вас все було, тоді б і балакали. А так вік зжили і нічого не навчилися. Біличка чи Матвієнчиха хоч раз до нас за чимось приходили?
Маньчини слова задівали у баби Олени найболючішу струну.
— Та на чертєй вони мені здалися. Мені з ними дітей не хрестити. Треба буде й піду. А те, що не навчилася, так воно мені вже й не нужне. Вчись ти. А я вже як-небудь і так проживу.
— І ото не стидно буде йти? Чи в Сірка очі позичив і пішов?
Тут баба Олена досягала кульмінації.
— Та пропади вони пропадом, всі твої добряки. І Матвієнки, і Остапи. Батька й матір на той світ загнали, а ти їх звеш. Вони на людей плигали і очей не ховають, а я б за дріжжами йшла та ховала. Якщо не дадуть, піду далі. Скільки людей на той світ загнали і не бояться, а я повинна боятись.
Манька зітхала, вмовкала. І не те, щоб вона була згодна з бабою Оленою, ні, але й заперечити не могла.

48
Шестирічним хлопчаком Артем пішов у школу. В полотняній торбі сотня паличок з хмизу нарізана і по десятку складена й перев’язана, ручка з пером одинадцятий номер «Піонер» і чорнильниця «невиливайка». Рахувати Артем навчився швидко, а от з читанням, писанням справа складніша. Розпочиналося те читання з писанням ще в Одароччиній хаті. Сидить Артем пише палички, рука тремтить від напруження й переляку, бо мати стоїть за спиною. Неправильно напишеш, отримаєш ляща. А тому, чим більше Артем старається, тим гірше виходить. То перевів, то не довів волосну лінію, то з лінії збочив. А то вчасно не завернув загогулину. Каліграфія — три, а читання зовсім нікудишнє. Манька стоїть за спиною, нервує, тормошить Артема, згонить злість. Не дай Бог, ще й Артем останеться неуком, як вона, та піде в колгосп волам хвости крутити. А вона ж непогано вчилася. Ех, дурна, дурна! Подруга Ганна Андрія Федорового з трійки на двійку перебивалася, а вивчилася на агронома. А вона заміж поспішила, чи й не щастя. А якби була послухала доброго слова, і вона вивчилась. Дід Захарько недарма віжки вчетверо перегортав, як молоділа. Треба було ті віжки до рук побити.
— Ану, вчи, — нахиляє Манька Артема. — А то підеш в колгосп робити, як оце я, за палички, тоді взнаєш, яке вчення. Відкривай «Буквар», будем читати. Ну, читай ось це.
Артем мовчить.
— Ну, кажи, як буде ер та а?
— Ер і а.
— О, Боже, — втрачає терпіння Манька.
— А без «і» як буде, без «і»?
— Без і буде ера.
— Та не ера, а ра.
— Ра, — наче папуга повторює Артем.
— Ну, а це? — Манька вказує на букви м і а, написані поруч.
Мовчить Артем, наче води в рот набрав. Манька кричить.
— Ну, які це букви? Невже ти досі буков не знаєш?
— Знаю: ем і а.
— Ну, а як буде разом?
— Ема.
— Та, дивись же сюди. Господи, як мені тобі втокмачити?
— Ну, тоді миа.
— Та не миа, а ма.
— Ма, — крізь сльози вимовляє Артем.
Та краще що завгодно, ніж оце читання.
Гніт затріщав так, що аж на печі стало чутно. Баба Олена, що вже дрімала, навіть кинулась.
— Та чи ви карасиру в той каганець зовсім не наливали, чи чого він так тріщить? — обізвалася Манька.
— Е, наливала. Чорт його зна, чого він так тріщить. Того що, мабуть, вода на дні. Гаси його вже к лихій годині, та будемо спати. Хто рано встає, тому Бог дає.
— Та, оце лягла і наче прикіпіла до подушки. Так-таки вставати не хочеться, — жаліється Манька, — а прийдеться.
— Я зараз загашу, — Артем сплигує з крайка на піл, по сундуку перебіг на ліжко, став на бильце, набрав повні легені повітря, дме знизу на решітку. Язичок полум’я видовжується, але не гасне, горить яскравіше.
— Геть, тікай, я сама погашу! — Манька зняла каганець з гвіздка, вбитого в одвірок, дмухнула зверху — і вогник погас. Навпомацки повісила каганець на гвіздок. Деякий час в хаті тиша, чути тільки дихання матері, бабусі, своє власне. За вікном вітер шарпає солому в стрісі, шелестить на причілку кура.
До того ж, Артема ще й батько вилаяв за те, що розмалював зеленим олівцем, взятий з читанки, портрет Сталіна. Розмалював не все, а тільки лише генералісімуський мундир, але батько побачив, забрав той портрет, заховав, накричав на Артема:
— Ти думаєш, що ти робиш? Та якщо хто-небудь побачить оце, мене посадять. Ти знаєш, що Сталіна не кожному художнику дозволяють малювати, а ти хто? Чи ти нічого не думаєш? Та хоч би вже скоріш тринадцять год стукнуло, тоді вже сам сідай. А я в тюрмі не висиджу.
Господи, що воно за день? Не дай Бог батько взнає ще за щось, то буде мені.


49
— Очеретом хата крита, — наспівує Остап. — Очеретом та кулями...
— Що ти ото матючча преш, безбожнику, — кляне Остапа Векла. — Отаке незвичайне. Якби знала, що довіку такий будеш, викинула з безтарки отам за Обазівкою. Лежав би серед поля, поки й жаба цицьки дала.
— А не наравиться моя пісня, можеш не слухати, — виправдовується Остап.
Все було б в Остапа гаразд, якби не дружина Векла. Та у кожного, як кажуть, свій хрест. Так і в Остапа.
— У Ригорів уже п’ять год як сто рублів позичили і ніяк не віддамо, — бурчить Векла. — Та байрачанська побовтюха вже десять разів з ціпурою прибігала, требувала. А де ми їх візьмемо? Хіба що штани й сорочку з себе знімемо й продамо. Тільки нам за них і десятки не дадуть.
— Будуть колись, віддамо! А не буде, то й так буде! Де ж ми візьмемо? Я грошей не малюю.
— Оце якби не полаялись, то пішла б до Ригорів на входини хоч би холодцю наїлася, — бурчить у дворі Остапиха.
— Можна й так піти. Не виженуть. Манька приглашала.Де ті ще входини...
— Приглашала, так стидно йти.
— Стидно, як видно, — відбрикується Остап.
Остап ось уже бiльше року, як позичив у Миколи сто рублiв грошей i досi не вiддав. I Микола приходив, вимагав i Манька, i баба Олена кiлька разiв прибiгала.
— Що ви напали? Прямо вмираєте без тих грошей. Колись вiддамо, — бурчала Векла й iшла в хату. — Нехай ось Остап пенсiю получить, тодi .
—Немає чим віддавати, нiчого й позичати, — стукала цiпком в дверi баба Олена, розмахувала попiдвiконню палюрою, кляла. — Нехай! Я через тиждень прийду. Я знаю, коли пенсiю носять.
Ходила Олена до Остапiв, поки й ноги заболiли. І кляла, i лаяла, й у вiкна грюкала, аж шибки бряжчали, та грошей так i не отримала.
— Ех, Остапе, Остапе! Скільки в людей золота було. Василеві Даценковому на груди плигали, добивалися, де золото. А Захарька вниз головою в криницю за що опускали? І ти теж там був і плигав, і опускав, а золото Матвієнко забрав.
— Та не було там ніякого золота, мать-перемать.
— У них не було, так у других було. Матвієнко, той, не бійсь, набрався, як май груш, а ти тепер розказуєш мені, який ти порядний. Та за те, що ти ото слово повз слово матюччя преш, гріх ще більший.
— Який там гріх? — спохмурнівши, озвавсь Остап.
— І для чого я тебе, дурка, зачепила?
— А я тобі казав: не чіпляйся. А вчепилася, то слухай, — сміється Остап. — Багатства їй захотілося! А мені воно байдуже.
Веклина гризота полишала в душі Остапа не те, щоб невдоволення, а своєрідний комплекс неповноцінності. Він і сам розумів, що згаяв час, що й справді Векла має рацію. В тридцяті роки розбагатіти можна було. Але не Остапові. Вернулося б зараз все, як було, Остап знову б залишився бідняком.
— Та чи в тебе руки драні? В самого кеби нема, так на людей дивися. Як грошей ума немає взяти, так хоч би одежі натягав. А то ходить в шапці, одне вухо ціле, друге відірване.
— Брешеш.
— Чи ти вже й друге вiдiграв? Оце й так, оце й хазяїн.
Iнший на Остаповому мiсцi або ж повiсився б, в кращому разi запив би гiрку, зiйшов з ума, покинув би Веклу, пiшов свiт за очi, але Остап не зробив нi того, нi другого, нi третього. Вiн вiдбувався жартами та ще короткою любов’ю з Гнатихою. Не була б Векла такою занудою, Остап нiзащо не пiшов би до тiєї Гнатихи. Лежиш з нею, а в неї й мозок з носа видно.
Веклини слова якщо й не западали, то все ж таки ранили Остапову душу i поволi, капля камiнь точить, робили свою справу.
I от, хай вона скисне та Векла, вирiшив Остап розбагатiти. Багато варiантiв перебрав Остап, як вибитись із злиднів. Стягнувся з грошима, напозичався, пiдекономив i купив корову. На ту корову пiшла й Ригорова сотня. Всi купували корови, щоб тримати, а Остап вирiшив зробити комерцiю. Купить корову, а через тиждень веде продавати. Якщо на базарi дають хоть на пiвсотнi більше, неодмiнно продає i купує трохи гiршу, так щоб бариша рублiв п’ятсот лишилося, щоб можна було розрахуватися з боргами. Так Остап купив i збув з десяток корiв. Одинадцяту привiв додому, та в повітку завести не встиг. Корова як лягла посеред двору, то бiльше вже й не вставала. Так лежачу й здоїли.
Остап побачив, що прогадав з комерцiєю, хутенько мотнувася в держстрах. Він поспішав, з силою викидав вперед перебиту, повернуту носком в бік ногу, та вона чомусь заточувалась назад і ставала під прямим кутом до правої, тільки трохи попереду носка здорової. І все ж Остап застрахував корову. Повернувшись додому, зняв з лiси бiленьку Веклину хустку, обв’язав нею шию коровi, сів на стiльчику (випростана поранена нога вбiк стирчить), продiв рубель, став закручувати. Потiм взяв ще й качалку, зробив другу закрутку. Корова висолопила язика, тяжко зiтхнула й здохла.Остап дорiзав її, а на другий день пiшов, отримав страховку, розрахувався з боргами. З тих пiр Остап облишив думки про багатство.
Спасибі Богу, що хоч зятя такого як слід Бог послав.послав. Скоро й Остапа переплюне. Що не слово, то й бiсики в очах, то й усмiх, жарти. А що вже грає на всiх iнструментах — такого музики і в окрузі немає. Вiртуоз.
— Свiт зiйди i не знайдеш, — хвалила Iвана Манька Ригір. — Та що там i казати, пальцi по тих кнопках тiки мигтять, наче спицi в колесi.
— Дядьку, можна навчитися грати так, як ви? — питає Артем.
Iван мружить очi, пускає бiсики, каже:
— Якщо будеш вдень i вночi вчитись, всерiвно такi перебори тобi й через десять год не взяти.
Жодне весiлля, жодна гулянка не обходиться без Iвана. I хоч грай, а хоч грошi вiддай.
I якщо бiльшiсть хуторян, зневажали Iвана за легковажність, то Остап був у захопленнi вiд нього i любив, мабуть, бiльше, нiж сина. Вони постiйно змагалися з Iваном на предмет, хто кого бiльше разів обдурить, хто дотепнiше висмiє, загне заковиристiшого матюка. Остап навiть спати не лягав, коли Iван приходив у гостi i дуже хотiв, щоб Iван з дочкою жив неодмiнно в них. I жив би, так Векла вигризла. Андрій Федорiв, що жив через двiр вiд Остапiв, не хотiв про Iвана й слухати. А коли в його присутностi заходила мова про Чередника, розмотував кисета, закурював, казав:
— Се такий чоловiк, що я б про нього при обiдi й не згадував.
А тут і Чередник підійшов. Гамазур з тестем наче рідні брати. А вже як зiйдуться разом, то, як кажуть, роздайся море.Тільки відсміялися і знову ги-ги-ги, га-га-га. Одному за п'ятдесят, другому під тридцять, можна б і ума набратися, а вони все жартують та анекдоти розказують, матюччя пруть.
Остапиха бурчить, а Остап та Iван без угаву смiються, викобенюються.
Остап з Iваном вiдiйшли подалi вiд порога, щоб Остапиха їхньої розмови не чула. У Остапа й Iвана свої секрети. Остап розповiдає Iвановi в усіх подробицях, як вiн учора спав з Гнатихою, а Iван про те, як не так давно м’яв Остапову невістку Сидориху. І знову смiються вдвох, вигигикують.
До Гната недавно прибігала Манька, кликала на входини.
Гнат поставив на вулиці під хатою на лавці кухоль води, вмився, поголився, причепурився, мугикаючи, поранена рука на попереку, пішов. Іде Гнат, міркує: «А що, як і ту пришелепкувату Явдоху принесе наче нарочним. Ригори кликали й її. Нехай іде сама. Хай люди бачать.”
Ближче б було йти через садок, так чи то отави пожалів, чи щоб більше людей побачило, йшов дорогою. Глядь, на промежку сидять Гамазур і Остап і косу на бабці клепають, гомонять. Що, Гнатові не чути. Гомонять і сміються, аж луна хутором розлягається. А чо вони що не в дворі біля колодязя, а на виїзді? Мабуть, щоб не бачити й не чути ту причинувату Веклу. Одно бурчить, все їй не так. Не любить Остапа Векла, та що там не любить, ненавидить за веселий норов, легковажну вдачу, а найбільш, мабуть, за те, що до Гнатихи ходить.
Остапиха — теж штучка, не набагато краща Явдохи, а тому Гнат співчуває Остапові.
Гнат вийшов до дороги, на мить зупинився, повернув вліво, вагається. Може таки, Остап та Гамазур помітять його, побачать, який він наєрефенений. Гнат i справдi давно таким не був: чистий, вибритий, як нова копiйка, наче тільки що із скрині виліз.
Гнат, постояв на дорозі, почув Остапів і Гамазурів смiх, на мить зупинився: хай подивляться Остапи на Гната.
Так i не дочекавшись, поки на нього звернуть увагу, Гнат почимчикував до гурту.
Зразу пiсля того як поженилися, Iван i Марiя на Донбас поїхали, а через два роки назад повернулися. Робити всюди треба, дарма грошей ніде не платят.
— Ну, як там в шахтi, Iване? — питає Остап.
— Харашо.
— Мабуть, брешеш?
— Опустили мене в шахту, а там темно, вода за шию капає. Я i з клєтi не вилазив, кричу: «Пiднiмайте, це льобота не для мне, — Iван бiльш нiж треба пом’якшує «л», шепелявить. — Плийшов у контору й кажу: «Я тiльки на горi робить буду». Це, тату, мiж нами.
— Я так i знав, що в шахтi погано, — смiється Остап. — Що б там було хороше, пiд землею.
— Е, пльохо.
— А ти наче казав, що на Дошцi пошани висiв. Чи теж брешеш? — регоче Остап.
— Висiв, а що? Я стахановцем був.
— Що ж ти робив?
— Секрет. Я пiдписку дав.
— А?! Ну, тодi ясно. Та кажи вже. Ми ж з тобою удвох.
— А он дивіться, Гнат ковиляє. Почує, i тодi менi годів на десять небо в кліточку.
Остап звiв голову — i справдi, Гнат iде.
Мабуть із усіх хуторян тільки сусіда Гнат Ододка по-справжньому поважав Остапа. І навіть більше: заздрив тій легкості, з якою Остап відносився до життя. У свій час Гнат навіть намагався в чомусь наслідувати, копіювати, бути схожим на Остапа, та нічого з того не вийшло. Якийсь він дивакуватий, не такий, як інші. На відміну від решти хуторян, Остап навіть в страшні, перші повоєнні роки хати на ніч не запирав. Хоч до багатьох, до тієї ж Степанихи, що по-сусідству з Остапом живе, злодії влазили. Дехто говорив, що то Остап з Дмитром і влазили, але доказів ні в кого не було.
І зять такий же. Бабій, жартівник, безсоромник. Роздягнеться до пояса і красується. Все тіло в татуюваннях: на спині русалка, на грудях жінка, на руках написи: «Нет счастья в жизни», «Не забуду мать родную».
— Оце в тебе, Іван, і все? — питає Остап. — Не густо.
— Ні не все, ще й муха є.
— А де вона? — дивується Гнат і уважно обдивляється Гамазура з усіх усюд. Брешеш, немає.
Чередник спочатку б’ється об заклад на півлітру, потім знімає сині дігоналеві штани-галіфе, труси і залишається в чому мати народила.
Гнат ходить кругами, уважно придивляється.
Ноги в Чередника обвиті зміями, на сідницях заєць. Варто Іванові рушити йти, як заєць починає стрибати.
— Ти, ба — дивується Гнат, вп’яте обходючи Чередника. — Брешеш, мухи немає.Тоді Чередник заголяє струмент, показує виколоту на ялді муху, одягається.
— Чортів Іван. І додумався на такому місці виколоти. Як ти витерпів?
Гамазур мовчки затискує вказівним пальцем праву ніздрю і, підтримуючи хазяйство, нахиляється, піднімає ліву ногу, роблячи « ластівку», голосно сякається. Потім те ж саме прорабляє з лівою ніздрею, ляпає себе по заду, по колінах. На сідниці у Івана, з дешевого підкладочного матеріалу нашита чирва, на колінах бубна.
— Ти куди це, Гнат, вирядився? — питає Остап.
— До Степанихи женитися, — глузує Iван, натякаючи на Гнатові походеньки до Мар’ї, що й Явдоха застукала. — Гнат, бери й мене, я сватом буду. Щас бриль надiну й пiдемо.
— Та ні, я на входини до Ригорів, каже Гнат.
Гнат намірився йти сам, без Явдохи.
Гнат принципово не хотів брати з собою тієї вирви. Ціле літо в рот собі корову доїть і не захлинеться. Піде Гнат, хоч наїсться добряче. Можна було б і тата взяти, так старі вже, не дійдуть.
Так і не дочекавшись, поки на нього звернуть увагу, Гнат почимчикував до гурту.
— Ти що, Гнате, знову у шкоду до Степанихи зібрався? — сміється Гамазур.
— Та нi, — нiяковіє Гнат. — На входини до Ригорів.
— Ну тодi сiдай, закуримо, — пропонує Остап, — Iван з Марiєю тоже йтимуть. Разом i пiдете.
— Та я щоб з тiєю вирвою не йти, — виправдовується Гнат.
— А, ну тодi ясно, — смiється Остап, переморгується з зятем.
— А ти ж чого не йдеш, — питає в Остапа Гнат.
— Та я оце, Гнат, так ковбас наївся, що аж живiт болить, — бреше Остап.
— А де ж ти взяв? Я б тоже ковбасу їв, — зiзнався Гнат.
— Вже з’їли, Гнат. Прохур посилку прислав. Якщо ковбаси хотiв, треба було вчора приходити.
— Та так, — погоджується Гнат.
— Сьогоднi осталося. Я тобi скажу, немало й було. Кiлограмiв п’ять. Ще й Сiрковi викинули. Бачиш, i досi хвостом виляє.
— А що ж таке? Такий продухт, — попирхнувся димом Гнат, — i собацi.
— У Iвана живiт заболiв, подумали, що спортилась. Посилкаднів п'ять ішла. Побоялися отравитися й викинули. Хай їй грець. Якщо треба буде, напишу Прохуру, вiн ще вишле.
Гнат не знає — вiрити Остаповi, чи нi. Може, бреше, а може, й правду каже. Остап було прибереже шмат сала, намаже ним губы, щоб лоснилися, выйде на вулицю, сяде на лавці й сидить, хизується: дивіться, ми, круглий год сало їмо. Не шантрапа яка-небудь. А що? Прохор був офiцером, служив у чині майора, а тому все може бути...
— Так що я, мабуть, Гнате, на входини не пiду, далекувато, та й нога болить, на погоду, — каже Остап.
Насправді ж Остапові було незручно перед Миколою за невіддані гроші.
Якби не ця халепа, Остап обов’язково пiшов би, випив, наївся вiд пуза, бо, поки розказував Гнатовi про ковбаси, у самого з рота слина текла. Гнат стоїть навшпиньки, цигарковий дим синьою ниткою тягнеться вгору, заходить в очi. Трiщить в цигарцi радак, незримий вогонь поглинає друкованi рядки, літери.
— Ну, що нового, хлопцi? — домагається Гнат.
— Та от з Iваном збираємось в Ленiнград їхати.
— Га? А за чим, якщо не секрет? Може, оселедцi будуть, то й на мене берiть, — Гнат чеше потилицю, мружить очi. Сонце на заходi свiтить Гнатовi прямо в обличчя, став наче й у тiнь, а воно, бач, знов свiтить.
— Нi, Гнат, не за оселедцями. Прохур «Победу» купив. У Ленiнградi машин до чорта, не проїдеш, так Прохур нам вiддає. Будемо з Іваном кататись Коломійцевим.
— Я должен сказати, що це нужне дiло, — посуворiв Гнат. — Може, коли й мене пiдкинете в Багачку. Нога ранита, часто болить, пішком не дійду.
— А чого ж? Пiдкинемо, — смiється Остап.
Iван тим часом доклепав косу, гигикаючи пiшов до порога, взяв кiсце, щоб набити, включив на повну потужнiсть радiприймач, що стояв пiд хатою на ослонi, але приймач мовчав. Там у ньому щось шипiло, трiщало, мабуть, була перерва. Iван набив косу, подає Остаповi.
— Виклепав, тепер сама коситиме, i махати не треба.
Остап взяв з Iванових рук косу, обiперся руками i пiдборiддям на кiсце.
— А Прохур же ким зараз? В отпуск як приїздив, так буцiмто був майором.
— Е, вже пiдполковник, — збрехав Остап.
— О, це здоровчий чин. Це вищий командир. Пiдполковники на службових машинах їздять. У вiйну на «Емках» розкатували, а зараз, мабуть, на «Побєдах», — тягнучи самокрутку, хизувася своєю обізнанiстю Гнат. Цигарка обпiкала пожовтiлi вiд тютюнового диму пальцi. — Так що йому своя машина й не нужна...
— А я ж i кажу, купив, дурак, ту «Побєду», а на другий день пiдполковника дали. Для чого йому тепер двi машини. От ми й збираємось з Iваном забрати.
Iван слухає Остапа, вигигикує. Гнат не зверта на нього нiякої уваги, звiсно, Чередник. В цей час в радiприймачi щось клацнуло:
— Трансляцiя з Москви.
Гнат на мить вмовк, прислухався.
— Ги, що воно ото каже?
— Та ти ж слухав... Каже, що спекуляцiя з Москви їде...
— Та й я вродi таке почув, та подумав, мо, вчулося. Аж он куди забиватися. З Москви в хутiр не близький свiт.
— Якщо менi не вiриш, в Iвана спитай. Вiн ближче був.
— Да, Гнат, спекуляцiя, — пускає з очей бiсики Iван.
— Ти кажеш, Гнат, забиватись. Їм же, не нам, не волами. Що їм поїздом їхати? До Гогольської доберуться, а тут машиною.
— Та й то так, — погоджується Гнат. — Так вони що, тiки в Гогольську, чи й до нас приїдуть?
— Конєшно, до нас. Зразу заїдуть в Грянчиху, потiм в Коломійцiв.
— Невже, — сумнiвається Гнат.
— Наплюєш менi на льоба, — гарячкує Чередник. — Днiв через три i в нас будуть! Як штик
— А ти як думаєш, Остапе?
— Я думаю, що це харашо, якщо спекуляцiя.
— Мо, i в Коломійцiв що пiдкинуть.Кiльки, а мо, оселедцiв. Не прозiвати б, — вже впевнiше каже Гнат. — Добре, що в вас радiо, все знаєте.
— Може, тобi, Гнат, i харашо, якщо грошi є, а в мене грошей немає, так що менi днаково.
— Ну, так ти, того, якщо побачиш, що приїхали, клич i мене.
— Та вони, Гнат, ще не раз передадуть, — запевняє Iван.
— Ото ж, бач, як радiо є...
— Та ото ж на те радiво всi грошi i вгилили, — бреше Остап. Насправдi ж радiоприймач був Iванiв, i вiн його постiйно возив із собою.
— Ну, що, Іван, ти йдеш на входини? Якщо йдеш, то пішли, — пропонує Гнат.
— Та я ще буду додому заходити за Марією, — каже Чередник.
— Та йди вже, якщо думаєш. А я он під осичками бур’янець трохи позбиваю та й піду спочивати. — Остап взяв косу, пішов до дороги. Гамазур і Гнат слідом. Біля Сидорихи Гнат звернув праворуч до Ригорів, Іван Болтушкін пішов додому за Марією.

50
Під вечір у Ригоріва зібрався майже увесь хутір.
Ніяковіючи, Гнат ввійшов у хату, стягнув картуза з голови, пригладив лисого лоба. Хуторяни вже сиділи за столами.
— Проходьте, Гнат Тимофійович, — припрошує Манька.
— Та я тут десь скраю на ослоні примощуся. Звиняйте, що невчасно.
— Чого там невчасно, вчасно, — запевняє Манька.
— Сідай, Гнате, біля мене, — пропонує Іван Михайлович. Він зводиться на ноги високий, здоровий, налягаючи боком, посуває цілий ряд гостей, звільняє Гнатові місце. — А он і Чередник іде.
— Ну, тепер наливайте, — командує Микола.
Чоловіки наповнили склянки, жінки — чарки. А тут і Іван з Марією на поріг.
— Щасливий, чортів Іван. В самий раз явився.
— Манько, штдахну йому наливай. Повний стакан.
Гамір, що здійнявся, поволі втих.
— Вип’єм, щоб у цій хаті мир та щастя були, — виголосила тост Росєйчиха.
Випили, витерли перекошені роти.
— Беріть, закусюйте, а то оп’янчитесь. Он капусняк, холодець. Беріть, що душа бажає, — пропонує Манька.
— Я оце до Остапа зайшов, — говорить Гнат Івану Михайловичу. — А воно по радіо оголошує, ніби до нас на хутори спекуляція з Москви їде.
— Не погано було б, — зрадів Іван Михайлович. — Тільки ти його Гнат нікому не кажи, щоб воно не від тебе вийшдо, а то ще в МГБ до Кряжева викличуть, тягати будуть. У нас спекуляція заборонена. Ну їх к чодту. Та й чим менше людей знати буде, тим нам лучче. Більше товару дістанеться.
— І то так, — погодився Гнат .
— Щось у тебе, Манько, помідори не солоні. Люблю, щоб харашо всоліли або щоб солодкуваті були, — жартує Чередник.
— Хочеш, Іване, я тобі одну притчу розкажу? — пропонує осміліла від випитого Манька.
— Розказуй.
— В одного царя було три дочки, — заговорила розпашіла Манька. — Одного разу цар і питає: “ Ану, дочки, скажіть, як ви мене любите?”
— Видно, не дудний був цар, — зробив висновок захмелілий, бо зранку нічого не їв Іван Михайлович. Як полаються, Марія цілими днями їсти не варить. — Ну й що вони йому сказали?
— Старша каже, люблю, як сахар, середульша — як мед, а найменша каже — люблю, як сіль у страві.
— Дозумні, чортові дівчата, — коментує Іван і кладе кінчик язика в куточок рота.
— При останніх словах цар прямо-таки згорів. Ах ти негідниця, геть з мого палацу. Не буде тобі мого благословіння. — Манька навмисне робить паузу, випробовує терпіння.
— Ну, а далі?
— Дівчина заплакала й пішла. По дорозі зайшла в якесь село, переділася в хлопчаче, щоб мужики не приставали.
— Покоротше, Манько, і так ясно, — каже Гамазур. — А кому не ясно, той хай з півлітрою розбирається.
— Нічого, Іван, послухай, ще вспієм напитися, ніч велика. До того ж, завтра велика Пречиста та ще й неділя, робити все одно не будете.
— Розказуй, Манько, — і вже звертаючись до всіх. — Хай розказує, — наполягає Іван Михайлович.
— Так от, ішла та дівчина довго. Може, й цілий місяць, поки не перейшла границю своєї держави. А потім іще тиждень йшла в новім царстві. І от прийшлося їй, так Бог дав, зустріти гарного хлопця. Подружилися, розгомонілися. Хлопець виявився царевичем.
— Все ясно, — каже Гамазур. — Я бабу, хоч хай вона десять штанів вдіває, взнаю.
— Чодта з два взнаєш.
— Тут вона йому й сказая, за мною, майчик, не гонись, — подав голос захмелілий Кисіль.
— Може ти, Іване, і взнав би, ти опитний, а той хдопець був молодий, дурний, не взнав.
Гамазур сміється. Йому подобається, що його визнали розумнішим за царевича.
— Стала дівчина придивлятися до того хлопця. А як добре взнала, зізналась, що за хлопця себе видавала. І все про себе розказала. Коротше, поженилися вони й стали жити. І от батько царевича збирає бенкет. Запрошує на бенкет всіх бояр, в тому числі й сусіднього царя, батька тієї дівчини.
— Ну їх, тих бояр, — перебиває Маньку Микола. — Ми зараз вип’ємо, тоді докажеш.
— Микодо, не перебаранчай. — Іван — слухач зацікавлений.
— Ну, може, й не бояр. Я там знаю, як вони в тій державі називалися? Коротше, всіх багатих.
Чоловіки налили по склянці, випили.
— Всім на здоров’я, а вам на щастя, — приказує Срібниха. — Щоб ви, кума, жили в цій хаті і горя не знали.
— Ну, а як там мій хрещеник Мишко? - питає Микола.
— Та нівроку.
Дайте, я все-таки докажу своє, — розпинається Манька.
— Так от, сіла вся челядь за столи, всім подають печене, варене, мнясо, борщ, капусту, рибу, а цареві...
— Царі, мабуть, борщу не їдять, — вагомо каже Гнат. — Оселедці — це я повірю, бо чогось їх у нас немає.
— Неважно, Гнат Тимофійович. Я не знаю, що вони там їдять, все діло в тім, що цареві-сусідові подають ті ж самі страви, тільки сахаром посипані, ще й медом политі, хоч би й ті ж оселедці. Всі їдять аж за вухами лящить, а цар тільки дивиться. А спитати не насміє. Думає, може, в цій державі так заведено.
— А що ж він оце дочки не взнав?
— А що тут дивного? Переоділась, причепурилась, оддалеки сидить. А кругом, мо, тисяча людей. Коротше — цар сидить голодний, злий. А як почалося гуляння, розваги, виходить царева дочка, зриває з себе,... — Манька на мить завагалась, — шльома...
— Маску, — поправив Гамазур.
— Ну, хай буде й маску. Тут цар і впізнав свою меншу дочку.
Забрав і дав їй долю царства. Пойняв, що вона любила його найбільше, бо і мед і сахар приїдаються, а сіль у страві ніколи.
— Та, то ти правду кажеш, Манько, — захмелілий Іван Михайлович сідає посередині між Бадилихою й Сидорихою. Вони поруч сидять. — Оце, хдопці, молодиці. Не те, що в мене, бадахло.
— Всі вони, Іван, добрі, як сплять зубами до стіни, — каже Гамазур і скоса поглядає на Сидориху. Мабуть, вже скоро шостий десяток, а як вогонь. Туга, наче налита. Немало молодиць за життя було у Гамазура, а солодшої за Ганну не попадалось. Може, вся справа в роках? Ганна старша від Івана років на тридцять.
— Е, Іван, не кажи, є такі баби, що не підступися, — не погоджується Іван Михайлович.
— Таких, Іване, немає.
— Е, є, — наполягає Іван.
— А я кажу — немає.
— Мені попадались.
— То ти не зумів підійти.
— Споримо.
— Я колись, Іван, з одним отак на гульбах в Байраку поспорив. Не буду казати з ким, його всі тут знають. Весь вечір всім розказував, яка в нього вірна жінка, прямо із шкури вилазив. Я слухав, слухав, а тоді й кажу: «Споримо, Петре, Ярина сьогодні моєю буде».
— Споримо.
— А який це Петро? Бува не Грабарка?
— Та ні. Я нарошне поміняв ймення, щоб не догадалися.
— А?
— Сидимо, випиваємо, куримо. Да, Манько, можна закурити?
— Та, куріть вже, тіки двері в сіни турніть, щоб на горище тягло. А то всі як закурите, то хоч тупор вішай.
Густодимова Марія відчинила двері. Всі крутять самокрутки, а Чередник і Микола витягують цигарки.
— Може, й мені дасте попиросу? — просить у Чередника Гнат.
— Бери, Гнат, поки дають, а б’ють — тікай.
— Миколай, ану дай лишень і мені гінзуглею. Се стерво, Чередник, і брехливе, — сміється Андрій Федорович. — А Іван, дурак, його слухає.
— Так от, Іван, сидимо, випиваємо, коли це Ярина надвір пішла. Якраз сніжок пустився. Я її в суточках згріб, до ліси притис і не пускаю. Вона, правда, трохи попручалася, для годиться, а потім здалася. Заходжу в хату й кажу: «Ну, що, спеклася, Петре, твоя Ярина».
— Не вірю.
— Не віриш, піди надвір перевір.
Довго не хотів мужик виходити, потім вийшов, глянув, вернувся і каже:
— Ну й що? Був я на дворі, нікого там немає.
— А тин повалений бачив?
— Ну, бачив.
Чередник уже не стримується, пускає очами біски, сміється.
— Так от, на тому тину твоя Ярина й спеклася. Став півлітру.
Ото такі вони, Іван, неприступні.
Мужики сміються.
— Бдешеш ти, Іван, я який здоровий і то не зміг би. Баби, вони порські. Он у мене подивися яка, а як кріпко не візмеш, то може й вирваться.
— Бабів, Іване, не силою беруть.
— А чим?
— Не знаю, спитай у Марії. — всміхнувся Чередник.— Не знаю,як у тебе, Іван. Може в тебе вони й виривалися, а в мене ще ні одна несприснула.
Почув ту розмову й Данило. Всього він не зрозумів, бо сидів від Івана Михайловича через Матвієнка й Срібниху, а те, що той похваляється своїм здоров’ям, силою — це почув, і вирішив підохотити Івана.
— Який ти, Іван, не здоровий, а відро бражки не вип’єш, — каже Данило.
— Вип’ю! Споримо!
— Манько, ану неси відро бражки — сміється Срібний Василь. — Як не вип’є, будемо бити.
— Та мені й не жалко, можу й принести, — Манька взяла відро бражки, поставила на стіл перед Іваном. Іван заглянув, чи повне. Хотів взяти стакан, та передумав.
— Ану, подай кухоль! — Не зупиняючись, Іван перехилив підряд одинадцять кухлів бражки й сів. Дванадцятий як набирав, по дну шкріб. Данило заглянув у кухоль, потім у відро.
— От чортів Іван! Пусто.
Іван сидить, мовчить, не здишеться, слова не вимовить, очі рогом лізуть. Взяв кухоль, а встати не може.
— Ти знаєш, Микодо, я, мабуть, бражкою впився, — проказав нарешті Іван.
— Ото така кріпка?
— Їй-бо скажена. В ноги вступила, не піду.
— То ти, Іван, мабуть, важкий дуже став. Відро влив, того й не встанеш, — сміється Гамазур, — Ану, нахиліть відро.
Іван Михайлович набрав з нахиленого відра трохи бражки, решту, все, що зостава лось у відрі Манька вилила в кухоль, але випити не зміг. Бражка мимо рота ллється.
— В тебе, Іван, що, рот драний? — сміються молодиці.
Іван поставив кухоль на стіл, сидить, дивиться, як немовля. Трохи косенький на праве око, він зовсім окосів, ліве око дивиться ліворуч, праве — праворуч.
— Ти, Микодо, як хоч, а я буду добиватися в город, — звертається до Ригора Миколи Іван, наче більш нікого в хаті немає. Микола для Івана авторитет.
— Для чого він тобі, Іван, той город здався. Там жити плохо.
— Зате там, Микодо, баби в ліфах ходять. Була в мене одна в Полтаві, трусики шовковенькі, сорочка на бретельках.
Гриша засміявся.
— А ти, Грицьку, — Іван намагається відшукати поглядом Гришу й не може, — такого рябого й страмного, як оце в мене, не бери. Я вже Стьопі казав. Ну її к манахам.
Марія сидить, міниться. То почервоніє, то побіліє, не знає, що їй робити, чи всміхатися та приймати за жарт, чи, мо, зробити вигляд, що нічого не чує. Іван нарешті звівся на ноги, знову підсів до Сидорихи й Бадилихи, обняв за плечі.
— Оце, Грицьку, дивися. Оце добрі баби. Оце, хдопці, молодиці і я понімаю. А моя, подивіться, слабе, мале!
Івана вже ніхто не слухає, всім набридло, розпочинаються танці.
— Давай циганочку. Іван, чуєш? Грай!
Микола пустився в танок.
— Ти ба, як видєлує?
— А ти, Микодо, молодець, що торчову хату поставив.
Микола закінчив танцювати, підсів до Іванової незаміжньої сестри Олени, загомонів. Микола знав Олениного чоловіка Третяка. Був він з Байрака, ходив з Миколою разом у школу. В сорок першому, як призвали на війну, Третяк обмотав руку ганчіркою, щоб не видно було слідів пороху й палених країв і прострелив руку. Лікарі легко встановили, що то за поранення, і Третяка розстріляли.
— Ти, Микодо, ото бери Олену — ледве володаючи язиком, проказав Іван. — Добра баба, здодова, не те, що Манька. Хата є.
Манька почула ту розмову, почервоніла. Воно наче й жарт, а неприємно.
У хаті шум, гамір.
— Живіть мирно, щасливо, — бажають люди.
— Хай вам на багатство лахвить.
— Багатство — не вічне, злидні — вічні, — зітхає Манька.

51
Після святкування входин у Ригорів Гнат прийшов додому у доброму гуморі, довго щось наспівував собі під ніс, незчувся, коли й заснув. Вранці прокинувся досить таки рано і подивувався — навіть голова не болить на похмілля.
«Гарну горілку вигнали», — похвалив Маньку.
А після обіду поштар вручив Гнатові повістку до суду.

* * *
Приміщення районного суду переповнено, судять Явдоху і Гната. Щоб не роздувати справу, не реєструвати цей випадок, як групову крадіжку колгоспного майна, по суті грабіж, організований бідняками, вирішили судити за зерно тільки Явдоху й Гната. А Остапиху за самогоноваріння окремо. Матвієнкова Надежда повинна пройти на суді як свідок, хоч теж попалася. В серпні всі вони займалися крадіжкою зерна і все, здавалося, благополучно минулося, та після Жовтневих свят, як почали моросити нудні осінні дощі й зривався сніг, всі четверо одержали повістки в суд. Три місяці велося слідство, справу вже хотіли прикрити, і, може б, прикрили, якби не був замішаний Матвієнко. Знали — Матвієнко не зупиниться, буде писати далі.
Суддя сидить за дубовим столом, на стіні герби СРСР і УРСР.
— У вас немає протесту щодо складу суду?
— А аблакат тут? — уточнює Гнат.
— Ви маєте на увазі адвоката? Не хвилюйтеся, тут.
— Ну, тоді все в справі.
— У вас велика сім’я? — запитує народний засідатель.
— Двоє дітей і батько.
— Діти неповнолітні?
— Як ви сказав?
— По скільки їм років?
— Одній вісім, другій два.
Судді давно вирішли повести засідання так, щоб оправдати когось одного з сім’ї. Як-не-як двоє дітей, старий батько, Гнат каліка, інвалід війни, а тому вибір упав на Гната. Його легше всього було виправдати. Звичайно, він винуватий, бо був сторожем. Дати йому рік умовно, а потім підвести під амністію з нагоди Дня Перемоги як учасника війни, інваліда. А тому прокурор і суддя задавали Явдосі і Гнатові запитання, які давали можливість відповідати обдумано, зважено, не припирали до стінки.
— Громадянин Ододка, як ви, фронтовик, докотилися до такого життя, що вчинили злочин, стали красти державну пшеницю?
Гнат, що сидів за бар’єром, рвучко підвівся, обвів поглядом президію, присутніх, ніяковіючи, заговорив.
— Їсти нічого. На трудодні нічого не дають. А я вінвалід. Багато не зароблю. А та, — Гнат зробив красномовний жест у бік Явдохи, — ледацюга, робити не хоче, корову собі в рот доїть.
— Це я, я ледацюга? — підхопилася Явдоха. — А ти ж хто?
— Цить, відсахнись, собако скажена, — отетерів Гнат.
— Сам ти скажений! Підожди, я розкажу суддям, який ти є!
— Громадянко, сядьте! Ми вам слова не давали, запитаємо, тоді будете говорити. Вам ясно?
— Ясно, та не все.
Явдоха підібрала поли спідниці, лаючись, сіла на лаву.
— Продовжуйте, громадянин Ододка.
— Так от, тато старі, двоє малих дітей, а заробітки, можна сказати, ніякі.
— Можна запитання? — звертається до суду адвокат.
— Будь ласка.
— Ви поранення на фронті дістали?
— А де ж іще? — здивувався Гнат.
— І куди вас поранило? — виясняє адвокат.
— В руку і в ногу. Спочатку в ногу, потім в руку, — уточнює Гнат — Тільки поранену ногу спустив в окоп, а він цвьох, стріляє. Цнайпер, мабуть, бо влучив. Я тоді й руку прийняв.
— Я вас запитав про поранення не випадково, громадянин Ододка, — наголосив адвокат і звернувся до суддів. — Ви бачите, що громадянин Ододка не тільки фізично красти й носити пшеницю не міг, але не міг наздогнати й затримати злодія.
— Я весь зранетий, — зрозумівши, куди клонить адвокат, уточнив Гнат.
— Так, громадянин Ододка і справді весь зранений, — натиснув на останньому слові адвокат. — Прошу суд занести до протоколу. Мій підзахисний не міг красти й носити пшеницю.
— Носив, носив, носив! — репетує, аж підскакує Явдоха, гецаючи товстим задом по дерев’яній лаві.
— Що ти мелеш, тріпло? — огризнувся Гнат. — Як би я міг носити? Ти чула, що розумний чоловік сказав?
Прокурор і судді на мить розгубилися. Реально врятувати можна було лише Гната: учасник війни, інвалід, контужений, недочуває, погано бачить. Сам не крав, це кожному ясно. А коли інші крали, не чув і не бачив. Так і повели суд.
— Значить, ви сторожували зерно на току біля озера Човнового? Так?
— Да, сторожував.
— Ну, а хто крав зерно, ви, звичайно, не бачили й не знаєте.
— Чого ж не знаю? — здивувався Гнат. — Надежда, Остапиха й Явдоха, — просторікує Гнат.
— Невже у вас настільки гострий зір, що в отакій темряві, ночі тоді були темні, ви могли їх упізнати? Тим більше, що вони ховалися від вас як від сторожа, — прийшов Гнатові на допомогу прокурор.
— Хто там від нього ховався, — бовкнула Явдоха.
— Та коли темно, не бачу, — погоджується Гнат. — А тоді, ви праві, була послідня четверть.
— Значить, все це вам, я так вважаю, відомо з матеріалів слідства, так?
— Да. Слідства, — ніяковіючи, бо не вміє брехати, невпевнено погоджується Гнат. Він зрозумів, куди хилить прокурор.
— Так, може, ви нічого й не знали про ту крадіжку? Якщо вам вдасться довести це складу суду, то ми вас прямо тут, у залі, звільнимо від відповідальності.
— Та, як вам сказати.., — ніяковіє, наче школяр Гнат. — Я брехати не хочу...
— Бреше він, бреше, все бреше! — підхопилась Явдоха. — Ми договорилися, якщо на току не буде об’їждчика, то Гнат свисне.
— Підождіть, громадянко! — зупинив її суддя. — Ми вам ще дамо слово. Я вважаю, ви зараз робите наклеп на свого чоловіка. Я думаю, що все було не так. Йшли ви навдалу.
— Йшли, бо договорилися. Якщо Гнат свистить, значить, на току нікого немає. Наберемо по мішку і хода. Гнат дерев’яною лопатою підкида, де надібрано, і знову ціла куча.
— Ну-ну, громадянко Ододка, продовжуйте, — заохочує другий народний засідатель, найзапекліший, а тому й не посвячений ні суддею, ні прокурором у суть справи.
— У першу ніч набрали ми раз, вдруге, потім ще і втретє прийшли. А на другий день цілу ніч носили, — відверто зізнається Явдоха.
— Я не вірю, що ви робили це вдвох по домовленості. Ви знаєте, що за групову кражу дають значно більший строк?
— Не знали, не знали, вдвох, вдвох! — кричить Явдоха.
— А що стосується вашого звинувачення, начебто громадянин Ододка свистів, коли не було об’їждчика, то це, я вважаю, вигадка. Невже ви думаєте, що об’їждчик такий дурний, що їхав би прямо на тік? Він міг би зупинитися за скиртою соломи, засісти в лісосмузі, та де завгодно. Так що все це надумано і нічого не варто.
— Свистів, свистів, свистів! — репетує Явдоха.
Гнат стоїть, права рука на попереку, ледь ворушить губами.
— Я знаю, що свистять правою рукою, — продовжує суддя, а в громадянина Ододки права рука постійно на попереку. Як би ж він свистів?
— Все одно свистів!
— Що ти, тріпло, мелеш? — буркнув Гнат.
— Ну, а як він міг почути, що ви йдете? Він же контужений, по суті — глухий?
— Чув, чув, чув! Свистів, свистів, свистів!
— Ну, а ви ж тоді що? — добивається найзапекліший із засідателів.
— Як тільки Гнат свисне, ми йдемо й набираємо зерна.
— А вона самогонку гонить, — випалив Гнат, щоб дошкулити Явдосі. Суддя задзеленчав дзвоником.
— Громадяни, перестаньте безпідставно звинувачувати один одного.
— Ви, мабуть, до того ж, ще й погано живете? — зауважив прокурор.
— Погано, погано, погано! — репетує Явдоха.
— Тоді яка могла бути між вами змова? Не логічно якось виходить.
— Була, була, була! — зрозумівши, що Гната хочуть виправдати, репетує Явдоха.
— Гаразд. Громадянин Ододка, раз вас звинувачує жінка, спробуйте свиснути прямо отут, у залі суда. Хай всі переконаються, вмієте ви свистіти чи ні. Я вам скажу, що це не так просто. Якщо людина не вміє свистіти, то вона нізащо не засвистить. А якщо вміє, то заклавши в рот пальці, обов’язково свисне.
Гнат заклав в рот три пальці, подув.
— Ш-ш-ш-ш!
— Ну от, що я вам казав? — зрадів суддя. — Куди б він свистів?
— Він не тільки свистів, він ще й піддавав всім і сам носив!
— Ну, це вже чиста брехня! — обурився прокурор. — Інвалід другої групи, як він міг піддавати, а тим більше носити мішки? Ось вам, товариші, яскравий приклад нездорових сімейних відносин.
— Піддавав, піддавав! Носив, носив, носив! Свистів, свистів, свистів! — лементує на весь зал Явдоха, впевнена, що Гната хотять вигородити, а її посадити.
Тут уже й прокурор та судді не витримали, розсердились, хоч і не подали виду. А суддя вирішив вдатись до крайнього заходу.
— Якщо ви, громадянко Ододка, робили це вдвох, то це по кримінально- процесуальному кодексу — суддя відшукав потрібну статтю, — не просто крадіжка, а крадіжка групова. А це до десяти років ув’язнення кожному в колонії суворого режиму. Ну, а якщо це робив один з вас, то враховуючи деякі пом’якшуючі обставини, участь у війні, каліцтво — два роки.
— Свистів, свистів, свистів! Нехай хоч і двадцять, а свистів!
— Ви скажіть, як він це робив?
— А так, два пальці в рот заложить і свистить.
— Ану, хай ще раз спробує, — запропонував прокурор. — Що хлопчаки свистять, я повірю, а дорослий чоловік... Я, наприклад, і не інвалід, а вже не свисну.
Гнат заклав в рот два пальці, подув. У відповідь шипіння.
— Я ж казав! — розвів руками суддя.
— Нехай ще раз, — наполягає Явдоха, звертається до Гната — ти пальці в рот глибше засовуй.
Гнат засунув, але й на цей раз нічого не вийшло.
— Ні, ти пальці як тоді засовуй, — наполягає Явдоха. — Отак. А тепер свисти.
Гнат дме — одне шипіння. Явдоха як підштовхне Гната під лікоть, Гнат як свисне на весь зал, аж люди повщулялися.
— А що я вам казала? Свистів, свистів, свистів. Тепер вбідилися? Він і на току свистів так, що аж у Коломійців було чути.
— От дурепа! — розгубився Гнат.
— Свистів, свистів, свистів! Тепер всі почули.
— А вона самогонку гонить, — скривився від обурення Гнат.
— Брешеш, брешеш, брешеш! Ти ж мене й заставляв гнати.
— Брешеш, собака, сама гониш. Ти й свистіти заставляла. Сама й придумала. Я до Гриші ходив, щоб навчитися.
Поки Гнат і Явдоха сперечалися, суд вийшов порадитись.
— А ти буряки крав.
— Брешеш, зараза!
За столом давно нікого немає, а Гнат і Явдоха гризуться. В залі сміх.
— Встати, суд іде. Іменем Української Радянської Соціалістичної республіки громадяни Ододка Гнат і Ододка Явдоха визнані винними в крадіжці зерна і засуджуються до п’яти років ув’язнення в тюрмі загального режиму...
— Йому дайте більше, він буряки й кукурудзу крав! — кричить Явдоха.
— Мовчи, собака, — бурчить Гнат.
Суддя продовжує читати вирок, не звертає на Ододок ніякої уваги. Раз дурні, то хай сидять.
Наступного дня відбулося засідання суду на якому Остаписі за самогоноваріння присудили два роки примусових робіт з відбуванням покарання в Божково. А через кілька днів зняли з посади й Остапа, а на його місце призначили Гнатка.

52
Ще й сонце не здійнялося над косогором, а Іван Михайлович виселком прямує на шлях. На плечах, зв’язані бежевою хусткою, теліпаються кошовка й мішок. В кошовці кури, в мішку — картопля. Якщо приступну ціну дадуть, то продасть, а ні — понесе назад. На зворотному шляху зайде в МДБ до Кряжева. Вчора з сільради нарочним передали, щоб явився на дев’ять годин. І шо йому треба? Іван іде по росі попід осичками, кинута через плече кошовка перед носом гойдається. Кури лежать на дні і не ворушаться, наче видохли, ноги позв’язувані, крила теж. Іван подумки перебирає своє життя, дивується, язиком прицмокує. Нічого він такого не зробив, ніякого криміналу за ним не числиться. Хіба що в війну з Кисілем облишили гармату тягти. Ну то й що? Її, ту гармату, і двоє коней не потягнуть, а Іван, вважай, один волік. А потім ще й колесо спало. Це, скоріш всього, знову буде за Бадилу та Ілька Ригора питати, тільки що там Іван знає, що знав, те давно сказав, а інакше чого б його Кряжев викликав? Може, що баби недавно лаялись та позивались, так те Кряжеву не нужне. А так Іван не замазаний. А, мо, що позику до цих пір не сплатив? Того року Івана з дідом Захарієм ходом до Кряжева возили, бо не хотіли позики підписувати.
— Он Матвієнко бідняк, а на сімсот підписав, — напутньо каже Кряжев.
— Шо Матвієнко? Матвієнкові можна підписувати і на сімсот. Добре в Івана Федоровича цим літом сіном підлатався, — вирвалось у Івана.
Іван прикусив язика та було пізно.
— Ви шо людей підбурюєте?
Люди й справді, хоч не голосно, зашуміли, загомоніли, загули. Зрозуміли, на що натякає Іван. Минулої осені Матвієнко забрав у Узбека все сіно з двору. Половину собі залишив, половину продав.
— То моє сіно, — кричав задиричка-узбек.
— Якби був оженився на Гальці, то було б твоє, — проказав Петро повагом, — а так буде моє.
Іван кинувся до Грабарки: “Порятуйте, шо він ото робе?”
— Сіно колгоспне на мажару скидає.
— Як? — ухопився за груди Іван. — То моє сіно.
— Брешеш! Хіба його не видно, що на колгоспному кошене? Покажи мені сінокос, на якому отаке сіно росте? Отож. А будеш густо балакати, то й торішнє з повітки й клуні заберемо.
Іван Михайлович довго ходив по хутору, прицмокував язиком: “Отакі большовики. Оце й я знаю, хдопці. Такі будуть жити”. Іванів батько помер передчасно на косогорі нагальною смертю, так і не навчивши Івана красти. І Петру Росєйці можна балакати. Приплуганив до Гальки в самих штанях і полотняній сорочці, посів Даценкові озера. Хай і не яке багатство, а щось та залишив Гальці Захарій, як в Байрак ішов у прийми до Біденкової Мокрини. Нехай тільки хату, і ту не будувати. А озера? Озера сто сот стоять. Дві сотні качок та гусей можна тримати. А недавно ще й двадцять п’ять тисяч по позиці виграв. Хай і підписує, якщо такий грамотний! З двадцяти п’яти тисяч п’ятсот рублів можна сплатити. Іван заздрив Росєйці, але інколи жартома казав Миколі:
— А ти б йому, Микодо, як позику провіряв, номер збрехав.
— Та, треба було, — погоджується Микола.
— Ти мені, Микодо, скажи, чого вони до нас впрялися? Хай і виписують ті, що гдають. А ми з тобою ще нічого не вигдали.
У Івана, як і у Миколи Ригора, життя не мед. Хіба Іван не знає, як Маньці овечку дали, як за Миколу заміж ішла, а дві корови ті, що Манька в двір зманила і вигодувала, привласнили. Одну продали в Миргороді, другу собі залишили, а Маньці й на руку не плюнули. Куди вони ті гроші дівали? Там вони в Петра в запічку й лежать. А вони з матір’ю як жили?
У тридцять дев’ятому році постанова Раднаркому вийшла: зселити дрібні хутори у великі села. Пішли з матір’ю в Грянчиху, а тут війна. Знов повернулися в хутір, а жити ніде. Попросилися до Захарька і стали жити всі вкупі: Захарій, Манька, Харитина, Іван, баба Секлета. А під кінець ще й Ганна з Антоном прибилися. Добре, що хоч Галька в сороковому завербувалася на Кавказ, будувала на іранському кордоні укріплення. Тісно стало в хаті. Розпочала баба Секлета будуватися, наче здогадувалась, що після війни ніхто їх не займе, не до того буде. Дід Ригорій подивився на те і теж став строїтись в берестині на попільнику. Вибрав найгірше місце поруч з Данилом. Прийдуть більшовики, мо, хоч на попільник не позаздряться. А по війні хіба не просив дід Ригорій Петра Грабарку:
— Дай мені, Петре, спасибі тобі, коня грядку заборонувати.
— Іди, Ригоран, до прицепки, тоді дам.
— Мені вже скоро сімдесят год, — Ригорій чи то плаче від образи, чи то очі в нього сльозяться. — От спасибі тобі, Петре, шо ти мені роботу дав і грядку заскородити пообіщав.
Грабарка сидить в сідлі, наче вритий, всміхається, на коні виграє.
Таким можна платити. А Іванові що? Як попродає курей та картоплю, то заплатить. Тільки як тоді налог по яйцях виконати? Хоч свої здавай.
Аж ось і базар. Іван став біля лави, заплатив містове. Спродавшись, зайшов до Кряжева.
— Де ви були во врем’я окупації, громадянин Даценко?
— Та я ...
— Отвічайте на вопрос! Василь Федорович Бадила вам який родич?
— Та я ...та ні...
— Ви шо хочете, щоб наша держава не восстановила народне господарство?
— Та я ...
— Тоді йдіть і платіть, і щоб я вас більше не викликав.
— От спасибі. То я піду?
— Ідіть.
Іван вислизнув за двері, пішов до каси. Якби не брат Степан, Герой Радянського союзу, то з Іваном зараз не так би розмовляли.
53
Стояла глибока осінь. Дерева голі, давно облетіло і пошерхло жовтогаряче листя. Лише на дубках у Андрія Федорового воно ще тьмяно зеленіло, наче не було ні приморозків, ні листопаду, ні глибокої осені. Було воно вже не дуже зелене, місцями червоно-багряне, але ще трималося. Остап ішов дорогою, дивився на ті дубки, на Гнатову яблуню, на Гнатишин садок. Він був геть зовсім жовтий, листя так і лежало не згребене. В Данила так не було. Дійшов Остап до Сидорихи, братової жінки. На межі, біля дороги в яскраво-жовтім вбранні стоїть береза. Вона теж ще не роздягнулась, не скинула лист. Остап повернув промежком до Миколи Ригора. Після того, як Остапиху посадили в тюрму, вирішив Остап знову навідатися до Миколи. Микола якраз був у дворі. Постояли, погомоніли, перекурили.
— Знаєш, за чим я до тебе прийшов, Миколай? — усміхаючись, запитав Остап.
— Скажете.
— І не догадуєшся?
— Ні.
— Позич мені двадцять п’ять рублів. З пенсії віддам.
— ?
— Ти ж знаєш, моя баба на курсах в Божково? Хотів поїхати, провідати.Взнати, чим дише, чого вона хоч там навчилася?
Микола всміхнувся недоречному жарту.
— Раз таке діло, зараз винесу, — сказав Микола, а про себе подумав: «Як ти не позтчиш, як бригадир. Та й допомагав, як хату будували» .
Микола дістав з полиці товстелезну, з дерев’яними палітурками книжку «Радянський народ великому Сталіну», витяг звідти четвертну, виніс Остапові.
— Як приїдете, зайдете колись, розкажете.
— Поїду хоч подивлюся, як вона там поживає на курсах.
— Та то курси добрі, — в тон Остапові відповів Микола.
Остап ще трохи постояв і пошкутильгав додому. В дворі у Ододок метушилась молода, досить вродлива жінка. Остап аж зупинився, придивляючись. То була рідна Явдошина сестра Маруся. Маруся, до якої колись безуспішно сватався Гнат. Вона так і не вийша заміж. Діда й дітей треба було нагодувати й обіпрати. Меншу Наталку забрала в Байрак середульша Явдошина сестра, заміжня, а Галька жила з дідом.
Так і жила Маруся одна. Майже всю війну вона прожила в діда. Війна вибила майже всіх чоловіків, йти заміж було ні за кого. А як по війні пішла від діда додому, скінчилося дідове життя, наче й не було його. Тепер уже ніщо не чекало його попереду, окрім хіба що смерті.
Він давно був готовий до неї, ніщо вже не лякало його.
Тимофій сідав між коминами, скидав сорочку й підштаники, залишаючись в чому мати народила, давив нігтями воші в пругах, згадував Марусю. Погляд його світлів, а на старому й негарному обличчі з’являлось щось подібне на усмішку.
І от Маруся знову в дворі і Тимофій ожив. Не булоб щастя, так нещастя помогло.

54
Весілля у Коломійців було в розпалі. Десь після Покрови, як випав перший сніг, видавали Матвієнкову Гальку за Федорового Івана. Дрібний, чорний, узбек-узбеком, Іван повернувся з війни цілим і невредимим. Зібрався чи не весь хутір. Гомоніли. Хто розважливо, хто із запалом. А хто й пошепки.
— Примусив-таки Петро, домігся свого.
— Добився-таки свого Матвієнко. Залякав Івана, припер до стыни — казав Миколі на вухо Іван Михайлович. — Як не кдутився, як не пручався, а жениться.
— Е, Петро, то такий, що доб’ється.
Петро ходив до Ганни Бадилихи, яка доводилась Іванові рідною сестрою, погрожував: “Я до вас доберуся. І до тебе, і до Йвана, і до Андрія Переляки. Твій чоловік фашистам служив, хро-хро.”
Ганна злякалася, впросила Івана, щоб оженився. Зрештою вибір у Івана був не великим.От Іван і жениться. Пожалів сестру. Баба Параска плаче, слізьми вмивається, бо не хоче тієї невістки і в образ бачити.
— Сложна штука жизнь, — повагом рече Іван Михайлович. Іван наче й спокійний, а в душі постійно щось нуртує, підбурює, наче грає десь там у глибині якийсь живчик. Іван Михайлович не дуже й хотів іти на те весілля, та Марія вмовила. Не так давно, ще молодим, коли після випитого грала в жилах кров, ревнував Іван Марію до Василя Бадили. Колись давно Марія кохала Василя і, здавалось Іванові, ладна була зрадити й зараз, вийшовши за нього заміж, та Василя вчасно посадили.
Забачивши у дворі молоду, всі сипонули надвір, щоб роздивитися, чи ж гарна. В хаті лишилися самі куховарки, розставляли по столах страви, та ще Іван. Поки молодого й молоду зустрічали з образами, обсипали на щастя пшеницею, печивом, цукерками й копійками, з десяток самих язикатих і нетерплячих молодиць, серед них і Марія, вбігли в хату і аби догодити мстивому Матвієнку, на всі лади почали розхвалювати Гальку:. «Така вже гарна, така гарна, як намальована».
— Сдабе, погане, як і в мене. Дудак. Такого бадахда хватить. Хай везе назад. Не впущу, — розоряється Іван.
Іван взявся за ручку дверей, тримає. З сіней подьоргали за западку, зашуміли.
— Іван, хіба ж можна так? Одкрий, — умовляють молодиці.
— Баби, то бадахдо.
Останнє зауваження додало жінкам рішучості. Хто за руку, хто за ноги, гуртом вхопили Івана, тягнуть. Іван стоїть наче вкопаний. Великий, без нігтя, прибитий на цегельні палець спокійно лежить на язичкові западки.
— Е, хдопці, не буде діда! Сдабі! — для Івана хоч чоловіки, хоч жінки — все одно хлопці.
Кілька разів Івана невпопад смикнули.
— Ану, дівчата, розчипірюйте йому пальці, — запропонувала Бадилиха.
— А я, хдопці, кажу, не буде діда, — сказала біла.
Четверо чи п’ятеро молодиць кинулись до дверей, стали розгинати Іванові пальці. Розігнуть один, візьмуться за другий, а Іван уже перший зігнув. Більш ніж двох пальців розігнути не вдавалось. Невідомо, скільки б молоді стояли в сінях під дверима, а всі останні, що наче мухи обліпили хату, заглядали б попідвіконню, хто всміхаючись, а хто й обурюючись, якби Бадилиха не знайшла вихід.
— Ану, дівчата, давайте провіримо, з чим він до Надежди ходить? Кілька молодиць гунули розстібати Іванові ширінку. Ті, хто тримав Івана за руку, смикнули. Розгублений Іван поточився, гогонув разом з усіма на долівку. Падаючи, хотів удержатись, та тільки розпанахав гострим язичком западки аж до кісточки скалічений палець. Як із кабана хлюпнула кров. Молодиці заверещали, злякано й розгублено дивились, як цебенить кров. А Іван сидів на долівці, ніяково всміхався, повторював:
— Всьо равно, хдопці, сдабі. Треба було здоровою рукою взятись, не відірвали б.
Тим часом хтось відчинив двері. Свайба валом повалила до хати. Бадилиха знайшла десь коленкору, перев’язала Іванові палець. Іван протверезів, пішов додому. Слідом за ним — Марія.
— От дурак, от ступа. От одоробло, поки ти вже з мене кров питимеш? — банітувала Івана Марія. Їй було приємно відчувати над ним, здоровим, покладистим, фізично сильним, свою владу, і водночас прикро, що не вдалося погуляти на весіллі. Колись вона навіть боялась: такий як обійме, то можна й дух спустити. Шутєйне діло, пудів вісім. З-під такого не виприснеш. Потім зрозуміла, — не такий страшний чорт, як його малюють. Був би Іван миршавим, можливо б, і не сталось такого розчарування, до якого привело розходження між уявою й дійсністю. Зовнішнє враження Марія сприйняла як здібності й помилилася.
— Е, хдопці, не на того нарвалися, — поглядаючи на заюшену кров’ю ганчірку, доброзичливо говорив Іван. По виплутаній нитці прямо в сніг скапує кров.
— Ну й ума ото. Ну й ума, — Марія аж міниться від злості. Найбільше дратувало її оте «хдопці». Те, що Іван не помічав інших жінок, аж ніяк не заспокоювало її, бо він не помічав і її. Хай би вже краще було навпаки.
Марія давно склала ціну Іванові, його здібностям. Вони були не високими. Але в його зовнішності, поведінці було зараз щось таке, що вгамовувало її роздратування. Одне те, що майже всі молодиці заздрили їй і чи не кожна в душі таємно мріяла переспати з Іваном, скоритись його силі, владі, вгамувало її самолюбство. І хоч про це ніхто не говорив відкрито, окрім хіба що вдів, та вона відчувала це інтуїтивно, читала в очах. Хто ще в хуторі має такого чоловіка? Дрібна, непоказна, до пояса Іванові, вона безроздільно володіла такою силою. І це давало змогу, хай і незаслужено, гордитись Іваном, вважати себе щасливою, що було не менш приємним, ніж бути такою насправді. Головне, щоб у це вірили оточуючі.
Не одна з тих, хто так жадала її Івана, марила ним, лежачи в обіймах свого чоловіка, була б жорстоко обманута у своїх сподіваннях, в його здібностях і чоловічій силі, переспавши з Іваном хоч раз, як колись і вона. І в той же час Марії було приємно відчувати на собі заздрісні погляди, бачити приховані зітхання.
Попри всі розмови й пересуди Іван, мабуть, був вірний їй, і це теж імпонувало Марії. Якби він хоч раз зрадив її, то, мабуть, не було б цього загального захвату, всі б давно про все знали. Таке, хай і пошепки, розходиться швидко.
Як тільки Чередничка пішла додому поратись, Двірничка Галька теж зібралась начебто додому. Вона давно подавала Чередникові знаки, що готова віддатися йому. Чередник помітив те, ув’язався за Галькою. Наздогнав у Параски в садку на леваді, розіклав на снігу.
У дощ, в негоду, коли землю встеляли глибокі сніги, люди ходили не дорогою, а протоптаними стежками, через двори, мимо вікон. Ніхто й гадки не мав городити тини, споруджувати паркани, окрім тих, що залишились від старих часів. Але таких було небагато. Переважна більшість хуторян жила без цього. Попрокидаються вранці, а воно снігу за ніч накрутило під саму стріху, і неба не видно, повилазять з хат, прокидають стежку до колодязя, до нужника, до повіток, до промежку. От і сходяться ті стежки — Біличчини з Ригоровими, Івана Федоровича з Дмитровими й Явдошиними. А Явдошини до Паращиних примикають. Так і ходять тими стежками. Це вже потім, як накатають санний слід, осяде, підтане під час відлиги сніг, стежки прокладуть і вздовж дороги, понад дорогою теж люди живуть. Від дороги, здебільшого ліси, старі, підгнилі, трухляві, запліснявілі, побиті шашелем, закуржавілі зеленим грибком. Зеленими коржами вкриті не тільки ліси й трухляві пеньки, а й почорнілі, зітлілі, побиті мохом і зеленню солом’яні покрівлі. Одним словом, люди звикли ходити стежками. Через вигін, осиками, Параскиним садком до Біличок, мимо Ригорових вікон в бригаду. Так і цього разу йшов Дмитро в бригаду коней порати. Поминув те кубло й, посміхаючись, пішов далі.
— Ви там не бачили Івана? — кричить Чередничка з свого городу, бо помітила як поїдають очима Івана дівчата й молодиці. Кожна хоч зараз готова лягти під нього. А на гулянні, в танцях, в музиці, одним словом, у своїй стихії Іван умів себе показати.
— А он у Параски Матвійової в садку п’яний лежить, — злукавив Дмитро.
Марія, як була в гумових чоботях на босу ногу, так і побігла рятувати Івана, щоб не дай Бог не замерз п’яний. Глянула, а вони з Галькою аж парують в снігу, хоч і роздіті, вважай, голі.
— Щоб ваша й путь пощезла. Спутався з цією гнилою. Більше твоєї й ноги в дворі не буде.Нехай, колись і в нашої кози хвіст виросте, — безпорадно плакала Марія і сікалася битися. П’яний Іван ледве не вбив Марію, бо помішала, застукавши на найцікавішому місці.
Іван повернувся на свайбу, як-не-як, а гармоніст, до того ще й званий, кинув гармонію на коліно, наче тільки-но відлучився, гукає:
— Гармоністу шашлик!
— Зараз буде, підожди трохи.
— Ой, що ж воно буде, як свайби не буде? — наярює Іван на гармонії, тільки пальці мерехтять на клавіатурі. Баба Секлета, розчервоніла від випитого, здійняла руки догори, приспівує та танцює, вихляючись, ходить по колу, трясе плечима й стегнами. “Ой гоп, та не дуже, що не год, та все й хуже”.
— А ти чого плигаєш? Не сіпайся поперед батька в пекло, ти вже стара. Мені молодшу треба, — жартує Іван.
* * *
Так Іван Федорович Коломієць, по вуличному Узбек, одружився на Матвієнковій Гальці. З перших днів жили погано, лаялись. Переважно через Миколу Ригора. Іван часто виганяв Гальку з дому. Вип’є і ганяє кругом хати, бува, що й поб’є. Звичайно, в кого воно є, щоб без клопоту, та тільки Іван і Галька не пара. Галька довга, худа як жердина, а Іван маленький, в пояс Гальці. Щоб Іван не кривдив Гальку, шанував тестя, Матвієнко перш за все вирішив забрати у Івана корову. Приїхав, Іван якраз був біля комбайна, прив’язав корову до воза й повів. Іван прийшов з роботи, побачив те, скособочився, запінився, бризкав слиною, потім витяг у двір Гальчину скриню.
— Хай їде і забирає й тебе разом зі скринею! — камінням летіло з перекошеного рота.
На шарварк прибігли Бадилиха, Сащиха, виглядали з дворів сусіди.
Всміхався з двору Дмитро.
— Потоптанка, покритка, геть з мого двору! — репетувала свекруха. Галька за своє манаттячко та мершій до батька. Згодом, на подив, швиденько, прийшов у двір Матвієнко, мовчки вхопив Івана за тонюсіньке, як у гусака горло, став душити. Вертлявий Іван захрипів, посинів і все ж таки вирвався з цупких Матвієнкових рук, вхопив у сінях макогона та як лусне тестя з усього маху. Був би там вайлуватому Матвієнкові каюк, та міцна, дебела Бадилиха вчасно відвела вбік братову руку.
В молодості батько Федір крав у Даценок снопи, піймався. Посадили Федора кілька разів на землю, після чого той трохи похирів і помер. А Параска розрахувалась за крадіжку, натурою, привела Ганну. Гарна, дорідна, міцна, наче глиняна, виросла дівка, та дуракові дісталася. Може, й не дурний, але й не розумний був Василь Бпадила. Треба ж було додуматись, піти в поліцію. Та заднім розумом всі міцні.

55
Молодий, здоровий Василь Баламут одружився до армії. Не одружився — пристав у прийми.
Життя в приймах у Баламута Василя не клеїлось з самого початку, хоч в шуми плигай.
— Ранувато, — гомоніли хуторяни.
Вночі Василь віддавався з дружиною любовним утіхам, а вранці, тільки-но на світ починало благословлятись, Андрій і Одарочка вставали з печі і клац-клац западками, щоб не дуже залежувався. А якщо не допомагало, то й дверима гримнуть. Василя, звичайно, ніхто не будить. Боронь Боже.
Та, незважаючи на все те, Василь розуміє: “Треба вставати”. Щоб не бачити пісних, невдоволених облич тещі й тестя, Василь надягає кухвайку, виходить надвір, бере носилку і йде в Човнове до ожереду соломи. Доки розвидниться — принесе пару носилок, а інший раз, буває, що й три чи чотири. А що Василеві? Здоровий як лут, до того ще й склонний, старається догодити свекрам. Як ішов в прийми, Срібниха наказувала:
— Ти ж гляди там, синок, шануйся. Інчий раз вступи. Покірне телятко дві матки ссе. Не будь впертим. Люди там набожні, спокійні, гляди, Васю.
Не встиг Василь висипати солому, коли це Одарочка із сіней пливе.
— Треба б овець нагодувати та й корову напоїти, — сякаючись, каже теща. Василь мовчки йде й годує овець, поїтькорову. І так привчив, що, як бува випивши, то вже й мулько.
— А якби був розумнішим, то приніс би раз на тиждень відро води в хату і такий би був гарний, — гомоніли хуторяни, — а Андрій і Одарочка б нахвалитись не могли: «Ти бачиш, який хазяїн. Місяць нічого не робив, я вже не знала, що й думати, мо, кидати зібрався. А це води приніс, сла тобі, Господи! Мабуть, думає жити».
Одним словом, і сам би не перетрудився, і репутацыю гарного хазяїна мав би. А то хапався за все, всю роботу на собі тягнув, і хоч здоровий, міцний від природи, а одного разу взяв і випрягся з того ярма. І не те, щоб втомився, ні. Просто видихався. Набридло прислужувати, бути наймитом. Пішов до дядька Сашка, напився, пожалівся.
— Оце додому йти, як на ніж.
— Кидай ти їх к такій матері, — скипів Сашко. — Для чого вони тобі здалися оті кислі й косі.
— Лампадку засвітять і моляться, а я молодий, здоровий, їсти хочу. А в них такий порядок: щоб як їсти, то разом. Самі повечеряють ще завидна, а я прийду, як стемніє, вже й чавуни вверх дном поперевертані.
— Я б там і одного дня не жив. Ти там хто, я тебе питаю, хазяїн чи холуй? — лютує і так злий на Одарочку Сашко. — Оце йди, забирай вещі, і щоб завтра й ноги там твоєї не було.
Сашко весь час ходив по хаті, давив скрипучим протезом долівку, гримав:
— Не послухаєш мене — більше в хату не приходь, щоб і духу твого тут не було.
Василь повернувся від Сашка майже опівночі, п’яний в дрезину. Прийшов у двір, постукав у шибку і, висмикуючи кілки обкладення, звалився біля порога. Навмисне впав. Цікаво Василеві, що ж теща, тесть і молода жона будуть робити? Надворі холодно, вітряно, кура страшна, мороз, аж скалки скачуть. Лежить Василь у снігу, чекає, коли його вийдуть стрічати. Бачить, вже й снігом стало примітати, а ніхто не йде. Коли це чути, рипнули сінешні, потім надвірні двері. Вітер вирвав їх у Андрія з рук, з гуркотом кинув у сіни. Залетіла віхола, закрутила на горище вихори снігу.
— О, Боже, се таке як Василь лежить! Ану, стара, йди лишень сюди, — гукнув у хату Андрій і схилився над зятем. — Василю, се ти лежиш? А ми думали, хто воно в Бога так пізно стукає? Се, стерво, й впилося. Так і пропасти недовго, отака кура надворі! Се добре, що я таки не полінувався, вийшов. А Одарочка мені каже, шо то, мабуть, вікониця неприв’язана грюкає. Боже, що воно в світі Божому діється, — Андрій стоїть над Василем в битих валянках, кожусі, в намет перетворився, вуса й ті побіліли присипані порошею. З-за причілку вискакує вітер і наче несамовитий стьобає, жалить обличчя снігом, рве Андрієві слова. Хуртовина несе їх у поле. Василь хоч і прислухається уважно, але чує не все.
— Ну шо, вставай, будемо в хату йти.
— Не-а-а.
— Ну, се стерво й впилося. Це ти, мабуть, сам уже не встанеш?
— Мгу.
— Ну, тоді я піду Марійку та Одарочку крикну, якось будемо вносити.
Пішов тесть і двері зачинив. Через деякий час вийшли гуртом. Андрій взяв Василя за ноги, Марійка й Одарочка — за руки, потягли до хати.
— Та се й важке, стерво, — каже Андрій, беручи двері на засув. —Дайте хоч трохи відсапатись.
Якийсь час постояли мовчки в сінях, прислухаючись до завивання віхоли, відпочили. В димарі гуде, наче сто чортів гоцки грають.
— Ну, давай вже в хату рушати, — крекче Андрій, піднімаючи зятя.
Тільки через поріг перевалили і знову зупинились.
— Оце так-так, аж дух випирає. Отакий-таки важучий. Хватить, кладіть його під припічком на соломі. Се вже не надворі, в хаті. Се ще трохи передихнемо та будемо стягати на піл. Фу! Таки й важуче стерво, — хитає головою Андрій і йде до скрині, запалює лампадку, сідає на лаву. Колишуться, розтікаються по хаті полохливі сутінки. Марійка й Одарочка чіпляються на ослона, сидять, зітхають. Чи то такі вже заморочені, чи невдоволені. Василь лежить під припічком на соломі, чекає, коли його будуть на піл переносити. А вони сидять, хрестяться на лампадку й думки немає про нього.
Андрій і Одарочка бачать, що Василь придурюється, не такий вже й п’яний, щоб в хату не ввійти. Його й обухом не звалиш, а не те що горілкою. Придурюється, мотає жили, ну й нехай, вони теж не поспішають. Марійка, хоч і жалко їй Василя, не наважується перечити батькам. Не встають, значить, так треба.
Василь чекав-чекав, поки його будуть класти на піл, та як скочить з соломи, як закричить:
— Так оце ви так хазяїна шануєте? Що це я в кочергах лежу?
— А ми се думали, шо ти ні руками, ні ногами не володаєш, — незворушно каже Андрій, — та дурні, аж знадвору поперед себе перли старістю, як щось і путнє. А він, ач який хлопак. Нівроку собі.
— Я вас питаю, хто тут хазяїн? — підігрітий самогонними парами і розмовою з дядьком Сашком, домагається Василь.
— А як ти сам думаєш?
— Я в вас питаю.
— Я, Василю, думаю, що хазяїн тут ти, — Василь на мить вмовк, прислухався, — Та ти, ти! Не вчулося. Тільки се, Василю, добрі хазяїни такого не роблять. Отаку клопотенцію придумати!
Поки Андрій гомонів, докоряв Василеві, Одарочка насипала їсти. Сіли за стіл, кликнули й Василя. Василь трохи заспокоївся, заговорив розважливіше:
— Шо ви мене, тату, на цирли берете. Он Гамазур Марію покинув і нічого. Ще й у церкві вінчався.
— Шо я тобі, Василю, скажу, — студячи на ложку з гарячим борщем мовив Андрій. — Се я б такого чоловіка, як Чередник, за обідом чи вечерею і не згадував.
Василь скоса подивився на Марійку, криво й невесело всміхнувся. З Марійкою Василь жив непогано, але останнім часом в їх життя все частіше стали вмішуватися батьки. Вихована в покорі Марійка приймала їх бік.
Потім пішли діти.
Після первісточки, доньки Ольки, що така вже була схожа на Василеву матір, що її інакше, як Срібнихою й не називали, народився Гриша. Довго не розмовляв, думали, вже, що німим буде. Потім десь у два чи три роки заговорив.
— Гриша, як тебе звати?
— Я Герига, я Кирка.
— Гриша, ти їсти хочеш? — питає Одарочка.
— Баба опутьки і дай борщу, — відповідає Гриша, і розумій як хочеш.
Андрій і Одарочка вважали, що, може, хоч син прив’яже Василя до двору, тільки даремно. Василь все частіше зринав з двору. То на роботу, то на охоту. Заходив і до дядька Сашка, а той не скупився, підливав масла в вогонь.
— Кидай ти тих гнилих богомольних.
— А як же діти?
— Тоді жди, поки третього застругаєш. Та ти ще собі таку молодицю одхватиш — весь хутір ахне.

56
Років два чи три прожив Іван у новій хаті, та після того, як Марія застала його з Двірничкою не стало У Івана життя. Не життя, а суцільні сварки. Це ніяк не вплинуло на їх стосунки з Остапом.
Одного чудового весняного дня, як Марії і вдома не було, зібрав Іван небагаті свої пожитки, фотоапарат, радіоприймач, ночви, дещо з одежі, зв’язане в вузол, повісив на руль, погрузив на велосипед, іде й співає:
«Ой ти ж мене, Маню, та й не шанувала»,
«Повертайся, Ваню, буду шанувати».
Залиш ив Іван у дворі тільки два солом’яних брилі. Діти спочатку гралися ними, а як набридло, позакидали.
І пішов Іван по молодицях. Бувало, інколи привозив чергову наречену в Байрак до матері.
— Знайомтесь, мамо — Наташа.
— О, знову приїхав на мою голову. Скільки ти вже, синок, будеш їх возити? — бідкається Горпина, перестрівши сина де-небудь в суточках.
— Це, ма, послідня.
— Послідня в попа жінка, — скрушно хитає головою Гамазурка. — В батечка вдався.
Кость Ряднинка так і не повернувся з війни додому, мабуть, десь у прийми пристав. Якби загинув, то похоронна прийшла б, а то — нічого.
Минає місяць, два. Іван з новою нареченою живуть, наче голуби.
“Може й правда ума набрався, — думає Горпина і обов’язково зурочить. Ще з осені Іван поставив вздовж стежок з соняшничиння огорожу-лабіринт. А тому Наташа й Горпина чи не кожен день змушені блукати по городу. Соняшничиння здебільш старе, благеньке, турни й полетить, а не можна. Повернеться Іван з посиденьок, буде кричати. Горпина інший раз як ввійде в той лабіринт й блукає півдня, поки виплутається. Бува не втерпить, гукне:
— Господи, як мені звідси вийти?
Потім згадає, що Івана й удома немає, плюне і знову блукає. А що робити? Івана немає, невістки теж, хоч сусідів клич, може, хто почує.
— Біденчихо, іди, лишень, сюди! Чи чого ти мовчиш? Чи ви поснули? Їй-бо, мабуть, і Мокрини дома немає, — розмовляє сама з собою Горпина. — Мо, на роботі, а мо, в гості аж на той край села понесло до Мелашки, або в хуторі в Захарька. То це хоч би з першими півнями прийшли. Ех, горе, горе. А воно уже й ніч скоро. Сутінки налягають. Чи, може, його все к монахам зламати?
Та ламати не наважується. Приїде Іван— лаятись буде. Іван строго-настрого попередив обох: і матір, і жінку:
— Оце построїв заборь, щоб баштану та помідор не крали. Глядіть мені поламаєте — самі строїти будете.
До огорож, як і до жінок, у Івана чи то слабкість, чи манія.
— Та хоч би ж нижче строїв, щоб хоч переглянути можна було. А то наробив переходів. Я наче й не низька і огород знаю, як свої п’ять пальців, а не виберусь. А молодиці ж як?— бідкається Гамазурка.
І справді, в Горпини Гамазурки зріст метер вісімдесять, а не бачить. А як же молодиці ходити?
— По сонцю орієнтуйтесь. А якщо не можете, то з стільцем ходіть. Як заблудитесь, станьте, подивіться, і далі йдіть.
— І таке ти мелеш, аж гидко слухати.
— Мамо, не обижайтесь. Я тут ні при чому. Яких соняшників наростили, такий і заборь, — жартує Іван.
— Так хіба не можна було надрубати?
— Мені надрубувати ніколи. Та й що то за заборь, у пояс?
— А то харашо. Зайде молодиця і по півдня по вгороду блудить. Як я дома та почую, що кричить, то виведу, а як ні, то й до вечора ходитиме. Куди б не пішов, на лісу наткнешся, одні закапелки поробив. Куди воно подобне?
— Я їй компас куплю, — сміється Іван, — Хай по компасу ходить.
— Що ти вигигикуєш, дурносміх. І родила на свою голову. Якби знала, що таким будеш, пішла б лучше до Хтодоски веретеном сколола.
Гамазурка махнула рукою: осінь та зиму якось переживе, а там, дасть Бог, потепліє, тільки й бачили Івана. Років на п’ять зникне. А на зиму те соняшничиння буде як знахідка, тільки так в печі горітиме: і жар від нього, і тепла багато. І наче в воду дивилася.
Через тиждень Іван зліз з печі і ні з того, ні з сього став збиратися в магазин.
— Куди ти, Ваню? — допитується Наташа.
— Та з’їжджу в Багачку попирос куплю. Настогидло табак смалити.
— Так погода ж яка? Кругом замети, снігу в пояс.
— Нічого, якось доберуся.
— І куди тебе несе? — відчуваючи недобре, бідкається мати.
— Та, кажу ж, в Багачку. А ні, в Миргород. Куди машина йтиме, туди й поїду.
Іван іде за поріг.
Вже й пізно, й вечір, вже й північ, треті півні проспівали, не спить молодиця, чекає, хвилюється. “Видать не добрався. Нічого, завтра прийде”. — заспокоює себе, засинаючи перед світом. Та Іван не повернувся ні на другий, ні на третій день, ні через тиждень. Горпина не турбується. Ходить по двору, порається по господарству, наче нічого й не трапилось. А молода жона бідкається, виказує свекрусі:
— Та чи ви кам’яні? Сина вдома немає, а ви й не клопочетесь.
— А що за ним клопотатися? Скільки не клопочись, однаково. Хай сам про себе клопочеться.
— Та як же так? — впадає в розпач невістка. — Він вам що, нерідний, чи ви йому мачуха? Може, де потрапив у біду, захворів, а ви й слова не скажете. Ну, де він в святого Бога може бути?
— А хто його зна, молодице. Мо, до кумів зайшов? Сіли та випили, в карти заграли. Знаєш, як воно в чоловіків буває? — Гамазурка сама ще не втрачає надію. Іван, можливо, ще повернеться, а тому терпляче слухає ті невістчині побивання.
Та проходить тиждень, другий, і, стара остаточно заспокоюється.
Мабуть, Іван знову подався в мандри і весни не діждався. Це було незвично навіть для Гамазурки. І все ж вона не займала той проклятий тин, хай постоїть. Не дай Бог, вернеться, то буде. Дістанеться на пиріжки. Горпина ще трохи повиглядала сина і до невістки:
— Збирайся, мабуть, молодичко, та їдь, звідки приїхала.
— А як же Іван? Ми ж з ним розписувалися.
— Хіба ти одна з ним розписувалась? І розписувались, і вінчались... Коротше, їдь. Івана тепер годів нескілько додому не буде.
— А шо ж таке? Може, запив?
— Ні, ні. Хоч як би не запив, то вже б вернувся. Та й грошей у нього обмаль було, якщо ти не давала.
— Ні, я не давала, — молодиця здивовано стенула плечима. — Мо, щось трапилось?
— А щоб з ним трапилось? Хіба що нову молодицю завів.
— Так він же нікуди не ходив, нічого не брав...
— А в нього, дорога молодичко, нічого й немає. Мені то все одно, можеш лишатися. Мені веселіше буде. Тільки чого ти тут будеш нидіти? Мо, де путній чоловік лучиться. А тут що ти висидиш? Якщо й приїде годів через нескілько, то з другою.
Молодиця ще якийсь час пожила в Гамазурки та й пішла собі геть. А Горпина ще довго ходила тим лабіринтом, поки одного разу не вирішила:
“Хай ще тиждень-два постоїть, а потім зламаю. Скажу, вітер звалив”.
Іван, мабуть, навмисне будував такі тини та паркани, щоб дуже довго не застоювались. Щоб, як через рік другий з’явиться, знову була робота. Так було і в Марії, і в інших молодиць, до яких Іван приставав у прийми. Те ж саме і вдома. Тільки жінка або мати починають гризти, що Іван нічого не робить, як він зразу ж заходжується будувати паркан.
— Мабуть, надовго осідає, — вирішували легковірні.

57
А через тиждень Василь Баламут знову в гостях у дядька Сашка. Зайшли відмітити перший день полювання. Дядько Сашко наповнює стакани горілкою, повчає племінника, ніяк не може простити Одарочці образи Наталі. Василь п’є, слухає. Під сволоком на гвіздку висить дробовик, поруч нього — вбитий заєць. На сірому, не вилинялому боці маленька дірочка від дробини, з неї на долівку скапує кров. Сашко ходить по хаті, скрипить протезом, напучує:
— Ти робиш цілий день і ніч як віл, а вони перед лампадкою сидять. Їм тільки б тебе з язика не спускати, кісточки перемивати. Та я б, бувши на твоєму місці, взяв їх в оборот. Я б їм показав, де раки зимують. Поки вони будуть тебе на цирли брати? Скажи спасибі, не батько я тобі, — закипав дядько Сашко. Дід Іван Білик слухає ті їхні розмови, інколи втручається, частіше стає на бік племінника.
Того дня Василь повернувся додому пізно, добре напідпитку. Прив’язаний до пояса, на вшивальнику теліпається заєць. Василь постукав у вікно. Андрій і Одарочка не відчиняють. Вони, як і Марійка, вважають, що Василь ходить до котроїсь із молодиць.
— Йди туди, де пив. Зараз вже святий вечір.
— Відчиніть! — гримить Василь.
— У нас, слава Богу, всі дома, — ревнуючи, повчає тесть.
— А, богомольні, я зараз вам покажу! — Василь відірвався від вікна, пішов до дверей, глухо загупав прикладом у мерзлі двері. Бив, доки приклад на друзки не розсипався, а в руках одні цівки зосталися. І все ж таки двері трохи подалися. Василь натиснув плечем, вирвав засув, залетів у хату, навпівголих тестя и тещу надвір повигонив, щоб трохи хватнули свіжого морозного повітря, охололи. Може б, на тому все й скінчилося, та Андрій Федорів став виховувати.
— Я тебе оце тут зараз і застрелю, — Василь зводить курки. Андрій натягнув шапку і тікати. Гнався Василь за тестем аж до Човнового. Біг позаду, навмисне тримаючи відстань. Хай пробіжиться, може, трохи порозумнішає. Андрій біжить, оглядається та одно просить Василя:
— Се, Васю, пожалів би ти мене старого.
— Я тебе зараз як дожену, то пожалію.
Вчора Василь випадково підслухав, будучи в клуні, розмову тестя й Одарочки:
— Се ми, стара, прошляпили. Не треба було за Василя Марійці йти, ох, не треба!
Звичайно, вони й на поріг Василя б не пустили, ні за які б гроші Марійку не віддали, та лихо заставило. Мати Марійки, покійга Пріська — рідна Данилова сестра. Андрій Федорів того ж кореня. Андрій з Пріською — троюрідні брат і сестра. Поженили їх з Пріською, щоб багатства не ділити. Ну, а потім грянула революція, колективізація, і все те багатство пішло прахом. А от те, що Пріська і Андрій були братом і сестрою, відбилося на потомстві. Марійка трохи косувала, росла слабенькою, очі ще з дитинства постійно закисали. Василь же був міцного кореня. От і згодились.
Жив Андрій з Пріською дружно, мирно. Їдуть було з поля ходом, а щоб коні чи воли зайве не томилися, їм і так роботи вистачає, на віз не сідають, ідуть позаду, гомонять. Андрієві стане жалко Пріськи. Високий, стрункий підхопить дружину на руки, посадить на воза.
— Відпочинь, Прісюню, втомилася ж.
А сам ухопиться за ручицю, та так і йде поруч до самого хутора. А як підросли дочки, сини, то і зовсім зажили, як голубки. Та Пріську вбило осколком бомби, прийшла Одарочка. Але й мачуха не обижала падчірки.
— Ото й живе Марійка, — заздрили хуторяни, — вдома ні за холодну воду, все батьки.
Марійка пишалася своїми батьками. Чи ланку пополоти, чи солому скиртувати Одарочка таку сумегу наготовить, що й не понесе. Андрій Федорів візьме ту торбу й сам несе до машини. Босий, холоші хоч мокро, хоч сухо, до колін підкочені. Як мокро — щоб не замазувались, а як сухо — щоб не пилилися. Андрій поможе Марійці залізти, виважить сумку й пустить, аж машина хитнеться. А в тій сумці хіба що пташиного молока немає. Одні шиндики-пиндики. Марійці тільки таке й їсти, бо таке вже балуване, таке мазане та мизяве. Вкусить трохи того вушка, скривиться і назад кине. Все їй не таке.
Якось Маньці Ригірші дала спробувати, так не зчулася, де вони й ділися ті вушка. Маньці не вушок, хоч би борщу наїстися, їй ні за ким дуже харчами перебирати. Сім год мак не родив і голоду не робив. Був би хліб, огірок та картопля в кожушках. Дивляться люди, як Марійка харчами перебира і не поймуть, чи то хвора, апетиту немає, бо кожен би оте, що в Марійки, як за себе кинув, чи неголодна. Чого б же вона їла, як вона ще зранку напреться тих вушок та пиріжків із всякою всячиною: солониною, маком, а тоді цілий день не здишиться. А як Одарочка захворіла, де те вередування й ділося. Як ухопить огірок за обидві щоки, тільки хрумтить під зубами.
Потураючи дочці, яка закохалася в високого, бойового і міцного Василя (на другого махни рукою, він і полетів як грак, а Василь іде і на Бога свистить), Андрій і Одарочка зіграли весілля. Один недолік у Василя — п’є горілку. Правда, горілка Василя не бере, хоч і відро вип’є, не п’яний. Та як би хоч не шофером працював.
А тому коли в сім’ї розпочалися скандали. Василь покинув Марійку, пішов до матері. Хотів забрати ще й порося, яке нещодавно привіз, та Андрій не звелів.
— Це наше порося. Ти ж тут не Божим духом жив. Хоч погано, а харчувався.
Василь спересердя вдарив порося ногою, воно й здохло.
— Оце нажив, — допікала Срібниха. — Отакі люди розумні, багаті, а що вже совісні.
— Не можу я з тими богомольними жити.
— Тобі не з ними, з Марійкою жити.
— Через них і з Марійкою не можу.
Срібниха просила, вмовляла — нічого не допомогло. Діти, правда, не відцуралися ні від батька, ні від бабусі, цілими днями пропадали в Срібнихи.

58
Пройшло більше двох років, як по амністії повернувся з тюрми Гнат, а через місяць після Гната повернулася і Остапиха. Потім пішов поговір, що начебто випустили і Явдоху з Божково, і що живе вона з якимось мужиком у Байраку. Перебалакали те весною, а на Покрову, як на землю ліг перший сніг, прибило в хутір і Явдоху. Маруся ще деякий час пожила, обходжуючи та обпираючи чоловіків, а як прийшла Явдоха, пішла додому. У Ододок знову розпочалися сварки. Гнат довідався, що Явдоха жила в Байраку у якогось чоловіка, став проганяти Явдоху з дому. Явдоха ж злостилася, що Гната випустили раніше, а тому весь час дошкуляла:
— Дурак, дурак, якби не дурак був, то строку добув би. А дураки і в тюрмі не нужні. Рідний батько і то каже, що ти дурак, дурак і є. Ви обоє дурні.
— Ех-хе-хе-хе! — проказав дід і в засмальцьованих непраних підштаниках поліз на піч.
Язиката, невитримана Явдоха відкалатала в тюрмі від дзвінка до дзвінка, а тому навіть при натяку на це беленіла, злилась.
Щоб вколоти Явдоху, а заодно і Гната і в той же час не накликати на себе нестримного невістчиного гніву, Тимофій звертався до езопової мови, робив вигляд, що докоряє Гнату, хоч насправді був вдоволений, що син повернувся додому раніше.
— Якби ти вдатний був, то тебе б з острогу раніше строку не випустили,— в запалі гримів старий Тимофій. — Та ти, правда, Гнат, і не викріпив би ото, як Явдоха, п’ять год, — глузує Тимофій і одночасно підкреслює перевагу Гната над Явдохою, — ти два годи одкріпив і вернувся, як з хреста знятий, а Явдоха п’ять год пробула в буцегарні і з тіла не спала. Зад ще кирпатішим став. Два добрих дядьки сядуть і не впадуть.
Тимофій в острозі ніколи не сидів, але чув від людей, що майстровитих хлопців намагаються втримати якомога довше, а всякого сміття позбавляються.
— Мене, як вінваліда войни, раніше випустили. По амністії, — незворушно відповідає Гнат — Та, якби я зразу хорошого аблаката найшов, то взагалі і дня не сидів би, — відповідаючи на батькові і жінчині кпини, всміхається Гнат.
Тимофій красномовно дивиться на невістку, потім переводить погляд на сина, думає: “А він ще не зовсім і дурний”.
— А чого ж ти не найшов? — задіта за живе, ощеряється Явдоха. — Того, шо дурак. Дурак, дурак і ще раз дурак! Тебе і з тюрми викинули того, шо дурний! Дураки і тюрмі не нужні!
— Отака проява! — обурюється Гнат. Він здогадується, що Явдоху найбільш дошкуляє те, що зерно крали вдвох, Гнат, до того, ще й сторожував, був відповідальний, а сидів менше. Збираючись лізти на піч, Тимофій недбало шкрьобав калошами, кидав:
— Баран ти киргизький! Якби на мене баба Горпина отаке сказала, я б її на місці вбив.
В полотняних підштаниках і сорочці навипуск Тимофій йде до полу, збирається на крайок.
Гнат, вважаючи, що так і не переконав ні батька, ні Явдохи, знову талдичить про хорошого “аблаката”. Зрештою, то було й не його, не Гнатове. Гнатові про це сказав начальник тюрми, коли ознайомився з його справою, побачив, що Гнат звичайнісінький собі селянин: совісний, поступливий, можна сказати, навіть забитий і аж ніякий не злочинець. Йому навіть стало шкода Гната, який попав за ґрати через свою слабохарактерність. Не зміг протистояти натиску дружини, яка, користуючись тим, що чоловік сторожує, втягнула його в злочинні дії.
Явдоха, що саме пекла хліб, як почула ті Гнатові виправдовування, заверещала:
— А, значить так! Тоді хай воно маком сяде, я його й пекти не буду! — Явдоха кинула рогач до дверей. Постійно голодний, Гнат став до челюстей допікати хліб.
— От невтрисрака, так невтрисрака, — лаяв невістку дід.
А Явдоха волає на весь хутір:
— І ти дурак, і твій батько дурак! Отак! Обоє дураки! Я це де хоч скажу. Хоч у церкві на сповіді.
Дід Тимофій неквапливо злазить з печі, каже Гнатові:
— Ти їй ума вкороти. А то бігає як сімнадцятка по хутору, славить нас. Така вже слизькоязика.
Скільки раз зарікався нічого при ній не казати. І знайшов — мовчи, і загубив — мовчи. А як сам хліб будеш пекти, то так дураком і вмреш.
В самих підштаниках і полотняній сорочці, почорнілих від часу, дід пішов до відра з водою. І що воно таке? Як тільки полається, так і спрага.

59
Дід Тимофій всю зиму й літо ходив у глибоких гумових калошах й трофейній німецькій шинелі з обгорілою полою. Під сподом полотняні підштаники й сорочка. На голові німецька пілотка. 3 Гнатом вони завдавали чимало прикрощів Явдосі. Хоч і Явдоха добра. Ніколи в бро­ду не стоїть. Лається, чортує, банітує обох. А як ти не лаятимеш, як заробляють. Оце змолола на млинку в Захарька борошенця на паску, поставила в сінях, ввійшла в хату, а Гнат спить.
— Не виспишся ніяк, щоб ти навіки заснув!
Гнат прокинувся, але виду не подав. Явдоха метнулась в хатину, щоб зробити квашу: на тому тижні намочила жито, вже, мабуть, всолодало. Заглянула в макортет: ні жита, ні солоду. Невже поїли? Явдоха відшукала в челюстях хустку з мокрим житом, заколотила гречаним борошном, поставила на під печі, може, хоч сюди не додумаються залізти. Чи, може, його аж в комини в пічурку сховати, туди вже точно не доберуться? Явдоха збігала до колодязя за водою й повернулася в хату.
— Це ти солод поїв? Щоб тебе черви та пранці їли.
У відповідь мовчання. Невже знову заснув? Якби не спав, неодмінно огризнувся б. Явдоха вискочила в сіни, подумала, мо, поліз на горище, але драбина була не місці. Гнат часто спить на горищі. Можна тільки побачити, як ховається в чердачному лазі драбина, бо в хаті Явдоха час проз час будить, не дає виспатись, кидає на Гната, як не рубель, так качалку. Може й чавуна пошпурити. Така вже причинувата. Як прокинулась, так і будить. Хай би вранці, а то й серед ночі. Гнат глип-глип очима, встає, забирає на вікні полумисок, на дні трохи борошна, лізе на горище, набирає у жменю борошна, їсть. А потім і драбину затягує, щоб Явдоха не добралась. Ляже біля теплої лежанки й лежить. Влітку на горищі від черепиці припікає, наче в духовці.
Гнат голодний. 3 п’ятниці, як полаялись, нічого, окрім огірків, не їв. Сьогодні вже середа. Та ні, мабуть, жилавий понеділок. Явдоха навмисне нічого не варить. У четвер увечері як завелась:
— Всі крадуть, а ти на горищі лежиш, щоб ти обліжні ліг.
— Одсахнись, зараза,— Гнат чорний, як грак, зарослий, наче турок, набурмосений. — Одсахнись, я за кражу тюрми звідав, більше не хочу.
— Дурак, дурак! І батько в тебе дурак, і ти дурак!
Довго лаялись. Почув те Тимофій, вийшов у сіни.
— Гнат, що воно таке?
У відповідь мовчання. Прислухався Тимофій, а на горищі наче трактор їздить, так Гнат хропе.
Та на цей раз Явдоха помилилася. Голодний Гнат поминув сіни, пошкандибав до сідала, де кури несуться, жде, поки курка знесе яйце. Поки сонце лягло на захід, знеслося три курки. Ще двоє яєць Гнат відшукав у лопухах. Випив Гнат п’ятеро яєць, заїв огірками, коли це батька чорти несуть.
— Гнат, подивися он, що Явдоха робить.
Гнат виглянув з-за погрібника, Явдоха підлізла під корову і молоко в рот доїть.
— От зараза! І вечері варити не думає.
— Ви всьодно однімете, однімете, однімете! Не буду, не буду, не буду! — репетує Явдоха. Гнат і дід підбігли, взяли Явдоху за руки, за ноги, викинули з-під корови. Гнат вхопив оцинковане відро, став доїти. Смика за дійки, а молока немає. Дід дивиться на сина, гне матюка.
— Дурний ти, Гнате, корови й тії не здоїш.
— Ідіть ви здоїть, якщо такі грамотні,— сердиться Гнат.
— А то думаєш, не здою?
Посідали з Гнатом по обидва боки, тягнуть дійки, рвуть вим’я, а молока катма. Сидять, пруть один на одного матюччя, виривають один у одного з рук дійки. Кожному здається, що саме в іншого та дійка, з якої цівкою заструменить молоко.
— Дай я. Куди ти смикаєш? .
Корова тупцюється, переступає з ноги на ногу, нервує. Час від часу б’є по відру.
— А що, здоїли, здоїли? — радіє Явдоха. — А то розумні, стоять, наґлиґують, поки я здою. А як здою, вирвуть з рук відро і вип’ють. А я тепер на зло в відро доїти не буду. Тільки в рот, в рот!
Треба б відпочити, бо тепер Явдоха спокою не дасть, всю ніч буде штурхати попідбіччю. І сама не спатиме, і йому не дасть, — подумав Гнат і поліз на горище. Їсти, хочеться, аж кишки болять, шлунок судомить, та то нічого, щось воно та буде. Щось Бог пошле. А може Явдоха що-небудь собі зварить, а він тоді й спуститься вниз. А тому Гнат завбачливо й драбини не прибрав, щоб зайвий раз не гуркотіти. Гнат почув кроки, невдоволений голс: «Спиш, не виспишся шоб ти був навіки заснув», глянув у отвір. Явдоха поставила клунок муки, аж гупнуло в сінях, пішла в хату.
Як тільки за Явдохою зачинилися двері, Гнат взяв залізну ключку, схилився над лазом, зачепив оклунок з борошном, потяг на горище.
Брав те борошно жменями, сипав у рот, жував. Потім, щоб не просипати, нахилився, став їсти прямо з мішка, аж поки не відчув, що хватить, а не то вдавиться.
Явдоха виходила до вітру, глянула в куток — немає борошна й сліду, кинулась у хату.
— Господи, то ви борошно прийняли, признавайтеся?! — накинулась на свекра.
— Я б і тебе не бачив.
— Господи, невже хто вкрав? — сплеснула в долоні Явдоха.
— А шо, мо, і вкрав. Вішатись не будем і старців не поведемо,— дід глянув вгору і отетерів: чорний як грак, не бритий і наче аж снігом притрушений, Гнат показався над чердачним отвором і зник. «Чи він посивів за вечір? Від такого житя недовго». Через деякий час, незворушно перетираючи кутніми зубами борошно, Гнат знову показався над лазом ще біліший, сказав: «Я тут, тату».
Гнат, наче забрьоханий собака, труснув головою, борошно посипалось на долівку.
Боячись, що Явдоха забере, кілька разів ухватив ротом муки. Стоїть, кутуляє, борошно з бороди на долівку сиплеться. І тут до діда дійшло: не посивів Гнат, то в нього вся пика в борошні. Поки Явдоха кричала й виляскувала в долоні, Гнат тихенько потяг на горище драбину, аби не залізла Явдоха.
— Де борошно, де борошно ? — репетує Явдоха.
— А он Гнат доїдає, — глузує дід. — Ти ж їсти не вариш,— Тимофій прочинив оббиті драною, наче шашелем побитою на дірки, рядниною двері, пішов у хату. Йде й дивується: — Чорт його зна, як той Гнат не вдавився тим борошном? Чи воно йому все за іграшки?
Явдоха побачила, як ховається на горищі Гнатова вибілена мукою пика разом з драбиною, стиснула кулаки, підплигуючи мало не до стелі, зарепетувала:
— Підожди, підожди, злізеш, я тебе нагодую! — Явдоха взяла довгу хлудину, шпурнула Гнатові в пику, потім почала кидати на горище груддя. Гнат припав до мішка і їсть. Слухає як груддя поруч гупають, лягають, наче снаряди при артобстрілі.
— Я ось піду в Векли Остапової драбину попрошу. Піду, піду!— заметушилась Явдоха.
Гнат, хоч і був впевнений, що ніхто Явдосі драбини не дасть, а все ж ретельніше припав до мішка, жвавіше запрацював щелепами. Борошно, як цемент, не проковтнеш. Явдоха тим часом кудись бігала, зникала, появлялася, шпурляла на горище палену цеглу. Гнат потамував голод, втішений ліг поряд з драбиною й заснув.
Явдоха цілу ніч сиділа в сінях з рублем, макогін лежав поряд, на випадок, якщо зламаєт об Гната рубель, чекаючи, коли Гнат злізе з горища серед ночі. Захоче в нужник або попити води. Але Гнат так і не зліз. Чи то вже такий шлунок міцний, чи сон глибокий, чи може, передчуття підказало, що внизу на ньог чекає мацюга. Прийшлось Явдосі на другий день іти до Захарька ще раз молоти. Був чистий четвер, наближалась страсна п’ятниця. В суботу треба паски пекти. Поки пекла паски й про Гната забула. Взяла в запічку чавун з ковбасами, розвела в кабиці вогонь, поставила. Як тільки смалець трохи розтопився, відійшов по обідку від охопленого полум’ям чавуна, Явдоха взяла качалку, зламала корж смальцю, почала колотити. Та що воно в чорта таке? Під смальцем повинні б бути ковбаси, а воно пусто. А з-під низу невідомо що виступає. Взяла на палець, скуштувала — вода. Боже, та що ж це таке? Невже й ковбаси вибрали, а щоб не видно було, води долили? Оце й посвятила!
Кинулась Явдоха в хату, наріпилась на діда.
— Це ти, ти води в чавун налив!?
Дід вийшов в двір, недовірливо помішав качалкою в чавуні. З-під смальцю виступала вода.
— Ти знаєш, я б до такого й не додумався. Це, мабуть, Гнат. А я думав, він дурний. Значить не зовсім дурний, раз до такого додумався. Його робота. Шо хоч роби з ним, я захищати не буду. Хоч би кільце батькові дав.
Явдоха знову кинулась у сіни. Гнат як трактор хропів на горищі, наче хто по стелі пудовий каток катав.
Явдоха спочатку кричала, тупала ногами, потім плюнула, взяла кусень сала, паску й пішла до сестри Марусі, щоб удвох їхати у Миргород у церкву. По дорозі зайшла до Маньки Ригірші, та теж збиралася паски святити.
Манька пекла в печі паски, хліб. Не багато й допікати зосталось, загнітити й усе. А тут Грабарка в шибку стукає:
— На роботу збирайся!
— Зараз буду! Трохи зосталося.
— Не зараз, а січас! Нікому гній возити від кошар.
Петро увійшов у хату, взяв біля мисника відро з водою, залив в печі вогонь з недопеченими пасками і вигнав Маньку на роботу. Не бійсь полюбовниць не зайняв, як і тих, хто пригощає раз по раз горілкою. Манька заплакала й пішла. Сила солому ломить. Зайшла до Наталки Сашчихи й трохи опізнилися на роботу. Дійшли під Гнатову, коли це Грабарка конем летить. Побачив молодиць, осадив запіненого коня, став перти матюччя.
— Шо ви спізнилися, мать перемать, я вас питаю. Вертайтеся додому, мені такі робочі не нужні! — репетує Петро, аж піна з рота летить. Манька й Наталка пориваються йти, обминути коня, а Петро не пускає, не дає дороги, тіснить до смуги. Та не зважаючи ні на батіг, шенкеля, стусани каблуками попід біччю, кінь не хоче топтати живих людей.
— Пішли, Манько, лучче додому, їй-бо задавить, — радить Наталка.
Тільки рушили назад, а Петро знову дорогу перепиня, конем топче, кричить:
— Куди вертаєтесь, таку-перетаку, мать-перемать, ідіть на роботу. Під суд оддам.
Жінки вагаються, вертаються знову.
— Куди йдете, таку-перетаку, хто дозволив? Я сказав — ідіть додому!
Попомитарив, поки злість зігнав, втішився, а як остогидло знущатися, дозволив все-таки йти на роботу.
Прийшлось Явдосі й Марусі йти в церкву самим, без Маньки.


60
У травні 1951 року розпочалася чергова державна позика на наступний рік. Підписка на позику була не вперше і, як завжди, проводилася організовано. Всі в хуторі здогадувалися, яка розкладка чекає кожного. Хоч іноді й помилялися, бо з кожним роком вона мінялася, збільшуючись. Бригадир Петро Грабарка зібрав хуторян у бригаді. Прийшли Остап і Матвієнко, Данило і дід Ригорій, Срібниха й Ододчиха. Прийшов і дід Тимофій в полотняних підштаниках і сорочці, в німецькій шинелі з обгорілими полами, ще й босяком, щоб менше заставляли підписувати. Та зрештою, у Тимофія і вдіватися дуже було ні в що. Зверху на полі латка нашита. Іде дід по дорозі, грязь поміж кривих вузлуватих, порослих рідким довгим волоссям, пальців чвиркає, хай бачать, який він бідак. Що там підписувати, де там ті гроші? Хіба що вошей можна в діда розжитися. Цього року слідом за дідом прибігла й Явдоха, не довірила підписку дідові, бо підписав, дурень, в минулому році на Великдень аж на триста рублів.
Уповноваженим по підписці — Варшавчик. Тимофій і цього року навідріз відмовився підписувати вказану суму, як і Андрій Коломієць на прізвисько Переляка, та його двоюрідна сестра Явдоха. Не без Матвієнкової допомоги всім було поставлено по тисячі рублів. Не любив Матвієнко Андрія та й з Пилипом були в нього свої рахунки. Декому збавили суму, а Явдосі і Андрієві — ні копійки. Обоє вперлися на своєму і ні з місця. А тут, де не візьмись «чорний ворон» під’їхав, розвернувся й став. Вийшли звідти два міліціонери. Варшавчик кивнув головою Матвієнкові. Той, недовго думаючи, схопив за шиворот худющого, одні кістки та шкіра, Андрія, і тягне до машини.
— Ні дать, ні взять: «Товстий і тонкий» по Чехову, — тихенько глузує Микола Ригір. Андрій худющий, всі кісточки в якому завгодно місці можна перерахувати. Шия тонка і довга, як у гусака, жили на шиї повипиналися, як канати. Матвієнко здоровий, як не лусне, в шкуру не потовпляється,— голова з плечима зрослася, хоч дуги гни. Зв’язали Андрієві руки й ноги, вкинули в «чорний воронок».
— А щоб ти був пощез, пузань! — кляне Явдоха Матвієнка. — Господи, скарай його! Та невже ж Бога немає? Невже людські сльози так тобі й не віділлються? Господи, дочка Галька брюхата ходить, щоб воно їй в череві зогнило.
— А ти чого тут розходилась? — міліціонер Сахно схопив Явдоху, затис їй рота долонею. Гуртом зв’язали й її, кинули в машину. Стоїть машина, чекає слідуючого. Дід Тимофій Ододка глянув на ту машину, не став сперечатися.
— А це ви, діду, восени корову в озимині пасли? — впізнав Тимофія один з міліціонерів.
— Я, синку!
А діло було так. Пасе дід восени корову в озимині. Що їй станеться, як вигнала майже в коліно. Дивиться Тимофій, аж від Даценок секретар райкому Штельман чорною «Побєдою» їде, а слідом міліція. На весь район тільки дві «Побєди»— одна у Штельмана, друга, синя, в Табура. Штельман проїхав, а міліція зупинилася. Дід побачив з вікна, але пізно було йти займати. Зупинилися, йдуть у двір.Тимофій вискочив з хати, а вони навстріч.
— Чого це корова в озимині? До буцегарні захотів?
— Не бачив. Мать відірвалася. Воно ж поруч. З промежку зійшов і колгоспне. Оце вискочив, а воно й ви тут, — збрехав дід і обмер.
На рогах у Квітки був намотаний налигач, не дай Бог, помітять?
— Як фамілія?
— А он читайте.
— Де?
— На кухвайці, — дід повернувся спиною. Глянули, а там латка з посилки з адресою і прізвищем.
Окрім німецької шинелі, була в діда латана, перелатана кухвайчина. Ту кухвайчину хтось викинув, а дід підібрав, привів до порядку. Не було на ній живого місця, латка на латці. Яких тільки кольорів там не було. Бо латки ті з чого завгодно: із жіночих суконь, хусток, спідниць, полотна, — сині, зелені, червоні, білі, коричневі. Не куфайка, а географічна карта.
Колись Тимофій викинув номер з тією куфайкою. Він тоді якраз коров пас біля Ївги. Дивиться, дітвора з Гнатової спускається. На підході. З школи, з Байраку йдуть. Дід хутенько зняв з себе ту куфайчину, кинув трухлою підкладкою на підталу весняну землю, став на коліна і повзає кругом неї. Та так жваво й заклопотано, що дітвора на мить зупинилася: мабуть, щось загубив старий.
— Діду, що ви шукаєте? Може, ми вам поможем? — питає Захаріїв онук Антон.
— А, це ви! Ідіть, дітки сюди, — підзиває дід хлопців вказівним пальцем. Підійшли, стали, дивляться, а дід все навкарачки лазить. Стали й вони повзати навколо тії кухвайки. Може, де гроші, срібняки закотилися? Хоч би гривеника знайти! Поповзали трохи й цікавість стала притухати. Остапів Борис встав, обтрушується, дивиться, що ж буде далі?
— Фу, хай тобі чорт! — нарешті каже дід. — Знайшов.
— А що ж ви шукали? — застрибали навколо діда дітлахи.
— А оце дивіться, — показує на кухвайку дід. — Ось північний полюс, оце Америка. Ось де германець, а оце наче румини. А де Радянський Союз ніяк не знайду. Аж він ось, щоб ти сказився, — показав дід на здорову латку з посилки.
Школярі посміялися й пішли.
І ось тепер дід не знає, що робити, поглядає скоса на «чорний ворон», на уповноваженого, що весь час ховає руки до кишені. Мабуть, і його, Тимофія, зараз заберуть. Перед цим цілу ніч митарили Андрія, Пилипову Явдоху й діда в бригаді. Звечора були там і Данило, Ригорій, Захарій, але до півночі ті підписали, осталося їх троє. Нажимав голова сільради, його підтримував Варшавчик. Він витягав пістолета, клав на стіл перед дідом. Тільки пістолетом діда не залякати. Хто його тільки не лякав: і німці й свої. Тепер ось Варшавчик. Дід на той пістолет і уваги не звертає. Голова сільради безупину шпує діда, вилякує, погрожує обкарнати по саму ріпицю грядку, запроторити в тюрму, заборонити косити сіно й пасти корову. Варшавчик сидить на ріжку стола, куняє, а мо, тільки вдає, бо вже скоро й світатиме.
— Не підпишеш зараз триста, завтра підпишеш три тисячі, — вилякує Біденко.
Варшавчик прокинувся від того крику, та як гахне по столу кулаком:
— Ти будеш платити, таку твою мать, чи ні?
Рука у Варшавчика важкенька, так і прогрузла в фанері. Смикнув раз, вдруге — не витягне. Скалки в руку впиваються, сльози на очах виступили, а виду не подає, бадьориться, смикає ту руку, тіки легше, намагається вивільнити з пастки, не оконфузитись. Тимофієві навіть жалко його стало.
— Зараз я вам допоможу, — кинувся на поміч уповноваженому Микола Біденко. — А ти, діду, йди додому, завтра поговоримо.
Тимофій вислизнув на вулицю і бігом додому. Якби не конфуз, то до ранку тримали б.
Тим часом Біденко з обох сторін надавив на діктину, Варшавчик витягнув втикану в зап’ясті скалками руку, матюкнувався.
— Нічого, заживе як на собаці, — заспокоїв Біденко. — Повезло дідові. Бач, нам нещастя, а людям радість.
— Нічого, завтра я йому пригадаю! — грозиться Варшавчик.
І пригадав.
На другий день босого, в полотняній сорочці й підштаниках діда Тимофія посадили в «чорний ворон».
— А може, все-таки підпишете? — вмовляє Біденко.
— Якщо ви заплатите за мене, то підпишу, а в мене платити нічим.
— Раз так, тоді сідай.
Привезли діда в райвиконком, ввели в кабінет. За довгим столом добрий десяток чоловік відповідальних працівників. Сидять ситі, вдоволені, по боках вздовж стіни теж чимало, не порахувати.
— Ви що вважаєте, що позика — це тільки для нас? — запитав Кряжев.
— Не знаю, не думав.
— А чого ж тоді не підписуєте? Голову морочите?
— Підписати — не штука, та платити нічим.
— Я прекрасно вас розумію, — сказав перший секретар райкому Штельман. — Та країна після війни лежить в руїнах, її треба відбудовувавти, а тому я підписався на тисячу двісті рублів. І мої товариші теж. — Штельман поглядом вказав на присутніх. Хто на тисячу, хто на дев’ятсот. До речі, чого це ви так одіті? Чи вас прямо з постелі витягли і вдітись не дали?
— А я завжди так ходжу, — Тимофієві нараз стало незручно за свій нужденний вид, соромно й гірко за те, що не в змозі допомогти зруйнованій державі, а що поробиш? Вище себе не плигнеш.
— Значить, ви відмовляєтесь підписуватись, допомогти державі?
— Допомогти державі я хочу, але на триста карбованців не підпишусь. — А на скільки б ви хотіли підписатись? — єхидно запитав товстий, не здишеться, в халявах чобіт клинці вшито, бо нога не влазить, голова райвиконкому Бужин.
— Якщо чесно, то ні на скільки.
— Невже у вас нема ніякого доходу. Врешті-решт, ви ж щось вирощуєте на городі, маєте корову, вигодовуєте свиней? Могли б щось і продати.
— Не мені вам розказувати, не вам мене слухати. Хіба ви не знаєте, що ціле літо кожний селянин безплатно носить молоко на молочарню. Виконує налогопоставки. Здає м’ясо, яйця, поросячу шкуру. А крім мене в сім’ї двоє онуків, син інвалід, невістка. Якщо продам свиню, прийдеться купувати м’ясо, щоб план по м’ясу виконати, а де ж я ті гроші візьму? Хіба що невістку Явдоху продати, та на центнер з гаком потяне, так хто її купить? — пожартував Тимофій.
— Син пенсію получає? — не прийнявши жарту, суворо запитав Штельман.
— Аякже. Получає.
— Багато?
— Сорок рублів.
— А кажете грошей немає. Вже й немолодий, в літах, а стали на шлях обману радянської влади. Пишіть йому п’ятсот рублів, хай підписує і йде.
— А не багато? — засумнівався хтось у президії.
— Я не думаю. З однієї пенсії доход чотириста вісімдесят рублів на рік... Живуть з грядки. Двадцятку десь знайдуть.
— А податок пошти тисячу рублів з чого платити? Ви, мабуть, податків не платите…
— А по якому такому праву, йолки-моталки, ти, старий хрен, нам питання ставиш? — подав голос начальник міліції. — Підписуй і живо мотай відціля, не то я опреділю тебе куди слід.
— Ти знав про займ? От і пиши. Корова є?
— Є.
— Продаси! А не захочеш продавати, якось викрутишся.
— Ні, п’ятсот не підпишу, хоч стріляйте. До того ж, я й розписуватись не вмію, хіба що хрестик поставлю.
— Не будеш, значить, в НКВС. Начальник МДБ тут?
— Тут, — глухим голосом відповів Кряжев.
— Ну, що ми з ним будемо робити? — кивнув Штельман на діда.
— Ти — влада, ти і вирішуй...
— Я думаю, розстріляти його...
— Як так, розстріляти? — розгубився Тимофій. — Мене німці в сорок другому розстрілювали, поліцаї, а тепер, виходить, свої?
— Німці не розстріляли, а ми розстріляємо!
— Ви ворог народу! Якби ви були наш, то німці б вас зразу розстріляли, а то, бач, оставили.
— До яру вести чи прямо у дворі, — запитав молодик у військовій формі, видно, помічник Кряжева.
— У дворі. У підвал заведеш і шльопнеш. А як стемніє, на скотомогильник його. Там яма здорова, вчора тільки викопали.
Молодик дістав з кожаної кобури наган, для чогось заглянув в вороноване дуло, наче хотів провірити, сидить там куля чи немає, легенько дмухнув у нього, опустив донизу і вийшов з-за столу. Тимофій впізнав у ньому меншого Цилюрика.
— Я його тихо шльопну, ніхто й не почує, — сказав він присутнім.
— Ну що? Пішли, — кивнув дідові.
Тимофій приреченим поглядом обвів присутніх. Обличчя у всіх суворі, неприступні. Щонайменше двадцять пар очей, і ні в одних Тимофій не прочитав ні співчуття, ні жалю. Молодик зайшов з тилу, боляче штурхонув діда дулом поміж лопаток.
— Ну?! Двигай.
Тимофій хитнувся, але встояв, і чомусь так стало жалко себе, як ніколи не було навіть у молодості. І не те, щоб він боявся смерті. Ні, смерті він не боявся давно, був готовий до зустрічі з нею. Але щоб отак безглуздо померти, бути вбитим своїми і захованим у скотомогильнику? Навіть жорстке серце Тимофія здригнулося від такого припущення. Таке Тимофієві і в найстрашнішому сні не снилося. Він ладен був померти хоч зразу, але по-людськи, щоб після смерті бути похованим на кладовищі, в труні, як усі люди. Він уже й місце вибрав для схову, під старою грушею, яку вдвох з Горпинею посадили. Там і її гробик, там і він ліг би поруч. Тільки не в скотомогильнику. Це було неймовірно. Тимофій хотів, щоб по смерті на його гробик приходили рідні пом’янути. А його поставили перед вибором: підписати або згинути в безвісті. Він прожив нужденне життя, за яким особливо жалкувати не доводилось, та й нічого. Скоріше б до Горпини в могилу.
Все це за якусь мить промайнуло в уяві, відбилося в погляді. Штельман помітив ту боротьбу мотивів і зрозумів: якраз саме час.
— Ну, давай, дід, не затримуй. У нас там ще таких, як ти гаврикыв, десятків за два.
— Підожди, Ігор Васильович, — зупинив молодого енкеведиста Штельман. — Ододка передумав.
Тимофій відхилився від холодного, аж мурашки поза спиною, дула, мовчки підійшов до столу.
— Показуйте де. Я неграмотний.
— Ось тут, — вказав нігтем вказівного пальця незнайомий Тимофійові чоловік.
Тимофій поставив хрестик і вийшов у коридор, хитається від пережитого страху, лице бліде, повіки сіпаються, руки тремтять.
— Ну, як там? — питається в Тимофія Пилипова Явдоха.
— Жмуть! Тіки так жмуть, сукини сини, — тихо каже Тимофій. Двері за спиною Тимофія нечутно прочиняються і знову холодок поза спиною.
— Ододка, верніться!
Тимофій увійшов, босий став за порогом, грязь на ногах підсохла, облущуючись опадала на пофарбовану підлогу. Тимофієві знову стало незручно.
— Так хто вас, Ододка, жме? — суворо запитав Кряжев і пильно подивився Тимофію у вічі. — Ну?
— Ботинки.
Кряжев перевів погляд на босі Тимофієві ноги, зневажливо мовив:
— Ви тут нам казки не розказуйте. Ви ж босий!
— Того ж і босий, що жмуть, — не розгубився Тимофій.
Покрутили, постращали діда Ододку і випустили. Слідуючим зайшов Андрій, високий, худий, цибатий, став на порозі.
— Ви, Коломієць, воювали?
— Воював. З першого і до останнього дня.
— Видать, погано воювали, раз живим лишилися. Хто харашо воював, ті полягли.
Андрій уже й рота роззявив, хотів сказати, що і вони не мертві, теж залишилися живими, але змовчав, зрозумів: тільки гірше собі зробить. Матвієнко й так грозиться засадити Андрія до в’язниці. А ці не кращі за Матвієнка. Посадять і рука не здригнеться. Краще не зв’язуватись.
— Ну, так чого ви мовчите? Чи, може, ви воювали не проти фашистів?
— Та ні.
— А чого ж тепер воюєте проти радянської влади? Ви що, несвідомий, як Ододка? Яка у вас освіта?
— Сім класів.
— Ще й бухгалтером працює, — докинув Біденко.
— Та, працюю. Рахувати вмію. До цього в мене хист.
— Так, значить, свідомий?
— Свідомий. Тільки Матвієнко на мене в’їда, без упину строчить скарги. А як підходить позика, то навпроти моєї фамілії найбільші цифри проставля. Я так не згоден. Як усім, так і мені.
— Який це ще Матвієнко? — запитав Кряжев, начебто зовсім не знав, про кого йде мова.
Штельман схилився до Кряжева, щось тихо шепнув на вухо. Кряжев ствердно хитнув головою.
— Ну, так будьте розумнішим за нього.
Андрій тільки плечима стенув. Він і без Кряжева вважав себе розумнішим від Петра. Зразу після війни працював головним бухгалтером в заготльоні. А як Табур запропонував місце бугалтера в колгоспі, перейшов не вагаючись.Зрештою, Табур його й тримає. Матвієнко, будь його воля, давно б з'їв.
— Підписуйте. Це й буде доказом того, що ви людина розумна. До того ж ви отримуєте жалування, і не мале.
Андрій вагався. Не хотілось вступати Матвієнкові, який в’їдав на Андрія за те, що той кілька разів заночував у Надежди, а ще за те, що худий. Не любив Петро тонкого, як лоза, Андрія.
— Ну, чого ви роздумуєте? Не підпишете тисячу, підпишете дві. Їй-бо добавимо. Пишіть. Скоро й живо. А то тягнете кота за хвіст, наче нам тут займатися нічим. У нас цілий район на плечах.
Андрій підписав і вийшов. Десь під ложечкою млоїло щемно і боляче. Все єство Андрія бунтувало проти Матвієнка. Отака блощиця, отакий негідник, а бач, як втерся в довір’я до влади. Та хіба він один? Ті, що сидять за столом, не кращі за нього. За життя Андрій перебачив чимало людей, але при владі не доводилось зустрічати жодного порядного. Порядна людина сторониться влади, уникає боротись за неї. А всіляке сміття спливає на поверхню. Либонь, порядна людина не випливе. Бо вона вагома, а всяка гидота... Та Бог з ними, Христос над ними.
Ще вчора Андрій грозився не підписувати, а сьогодні побачив, як завертали назад і скручували руки сестрі Явдосі, Тимофієві і підписав. І навіть жалів, що не зробив цього в хуторі. Виставив себе на посміховисько. У кого влада, — у того й сила. Проти сили піском не посипеш. Хочеш, не хочеш, а виб’ють своє. Треба, мабуть, тікати з цього хутора, подалі від Матвієнка. Зрештою, для Андрія це було давно вирішено. Хату в хуторі залишить меншому синові Олексію й Марійці, а сам переселиться в Гогольське, за місцем роботи старшого сина Івана, який давно жив там, працював водієм у нафторозвідці. Все це питання часу. Поки Табур працюватиме, поки буде й він. Але крісло під Табуром останнім часом захиталося, це відчуває навіть він. Отже, треба бути готовим до всього. Спочатку Андрій поживе у сина, а потім приціниться, купить хату. Гроші в Андрія були. За привезені з Німеччини голки вторгував чимало. І на позику не жалко йому було. Якби ту суму було поставлено не під Матвієнкову диктовку, він заплатив би і вдвічі більше, і слова б не сказав. Андрій на слово твердий. Раз уже вирішив залишити хутір, то залишить. І раптом Андрію спало на думку, що й там, в Гогольській, Матвієнко не полишить його в спокої, буде строчити скарги доти, поки той не вмре. Навіть і тоді, коли він працюватиме головним бухгалтером в колгоспі. А тому краще, хай їде у Гогольську син, а він залишиться з дочкою.
Слідом за Андрієм увійшла налякана розповіддю Тимофія Пилипова Явдоха.
— Підписуйте!
— Та я б і підписалась, так багато ж. Дуже ж таки багацько.
— Тищу сто п’ятдесят — хіба це багато? Ми он хто на півтори, хто на тищу двісті попідписувались.
— Та й я б підписалась, якби по справедливості. А то Надежді п’ятдесят, а мені — тищу сто п’ятдесять. Та й Матвієнко кожен год на сімсот рублів підписується, а й копійки ні разу не платить...
— Як це не платить? — зімкнув на переніссі брови Штельман.
— А так. Матвієнко й Остап Холоша підписуються тільки для виду. Про людське око.
— А хто ж по-вашому за них платить?
— А такі дураки, як оце я, брат Андрій, дід Ригорій, Захарій. Кожному накинуть тройну норму, план нами покриють, а самі не платять. Тихенько знімуть з себе ту позику, ніхто й не знає. А облігації получають справно, щоб вигравати. Данило підпише, а Петро забере.
— Якщо ніхто не знає, то відкіль ви все знаєте? — втрутився в розмову Кряжев. — Ви віддаєте відчіт своїм словам. За наклеп на владу ми вас притягнемо до суду. До того ж, кажуть, ви ображали уповноваженого... Так що получите на повну катушку, — суворо сказав Кряжев.
— При чому тут Матвієнко і влада? Раді Бога, я такого і в головах не клала, — злякалась Явдоха.
— Так от, щоб клали, вам пахне щонайменеше десять років таборів. Так що вибирайте. Підписуйте, а ні, то ми дамо справі хід, — дещо стримано зауважив Кряжев.
— Підпишу, підпишу, — злякалась Явдоха. Тільки даремно ви захищаєте Матвієнка. Ви й гадки не маєте, що то за людина! Як його тільки свята земля носить? — перехрестилась Явдоха. — Хай мене грім поб’є, якщо брешу. Не зійти мені з цього місця.
— Ви що, знову за старе?
— Та я хіба що, я нічого, — лопотіла Явдоха, — якби він тільки на мене в’їдав. Він же всіх у хуторі поїдом їсть. Миколу Ригора хотів з хати виселити, бо бач, на його дочці Гальці не оженився. Моя невістка Одарочка півкабана віддала Матвієнкові, щоб не виселяв, бо в такому разі Ригорам треба гроші вертати, а вона стратила.
— Нас це мало обходить, розбирайтесь там самі.
— А на бабу Параску, мою тітку, та сина її Івана попогнав погінку за те, що Паращин і Іванів зять, у поліції був. Наче вона винна. Своїми вухами чула.
— Так Василь Бадила і ваш родич? — запитав Кряжев. — В такому разі вам треба б не тисячу сто п’ятдесят, а всі три виписати.
— О, Боже. За що така напасть.
— Хватить теревенити! Підписуйте!
— Я підпишу, підпишу, — злякалась Явдоха. — А це так. Прийшло на ум. От і розказала, щоб і ви знали, як ми живемо, бо про те, як живемо, ніхто й ніколи не питає, а тільки про роботу, та ще як приходить час позику підписувати, податок платити — тоді питають. А так ніхто й не муркне. Ні в конторі, ні в районі. Ми, хуторяни, нікому не нужні. Вмре чоловік, і ніхто не згадає. А весною, як на ланці кілочок треба вбивати, тоді й до нас черга діходить. Зразу згадують. Та ще в жнива, або як той проклятий буряк копати та чистити треба. Сидиш на мерзлій землі, зад відмірзає, руки покоцюбли, зуб на зуб не попадає... Звиняйте, більше не буду, просто захотілось виказати, що на душі наболіло.
Поверталися додому гуртом.
— Ну, що, пєхом будемо йти? — питає Тимофій.
— Не звикати.
Йшли всю дорогу мовчки, кожен думав свою, одному йому відому думу.

61
Дивиться Остап, біжить промежком біла, наче полотно, Ододчина Галька. Менша, Наталочка, так і жила в тітки, хоч Гнат і Явдоха давно повернулися з тюрми. Коли їх саджали, вона була ще зовсім мала і майже не пам’ятала ні батька, ні матері. А як батьки повернулися, жити з ними не захотіла, вони були їй зовсім чужі, та й вона їм теж. Разів кілька, правда, переночувала вдома й знову пішла в Байрак до тітки. Ні Гнат, ні Явдоха її не затримували, за чварами ніколи було.
— Не хочу я в них жити. Вони як не гризуться, то б’ються, — сказала тітці. Так і не повернулася більше до батьків.
Галька була років на вісім старша сестри і зараз бігла до Остапів чимось дуже схвильована й налякана. Остап устав з бочонка, взявся за повід, поранена нога до здорової буквою “Т” приставлена, смикає за повід, дивиться, намагається вгадати, що ж трапилось.
— Дядьку Остапе, ідіть, тато неньку вбиває.
Остап плюнув, розвернув коня, зібрався їхати в бригаду. Нічого нового Галька Остапові не сповістила. Гнат з Явдохою кожного дня, якщо не гризуться до ножів, то б’ються. Явдоха теж гарна. До чого додумалася, доїть корову собі в рот, щоб свекра і Гната держати в чорному тілі. А ті, звісно, голодні, от і б’ються. Ото тільки й пожили діти, як Гнат та Явдоха в тюрмі сиділи. А Маруся, Явдошина сестра, прийшла до діда. Тимофій тільки те й робив, що нахвалював Марусю:,
— Ти знаєш, Остапе, Маруся наче Явдосі й не рідня. І хазяйка, і пообпера, і їсти наварить.
Весь хутір і в війну і потім, після війни гудів, що Тимофій живе з Марусею. Галька стоїть, тремтить, наче осиковий лист і на нього з надією дивиться. Стало Остапові жалко дівчини. Остап обв’язав віжки навколо горловини, промежком пошкандибав до Ододок у двір, дивиться, хата ціпком запручена.
— Так їх і дома немає, для чого ж ти мене дуриш?
— Та то я палицю в двері вставила, — сказала Галька.
Остап витягнув ту палицю, кинув під шовковицю. Врозтіч кинулись наполохані кури. Війнув рвучкий вітер, задуваючи пір’я, оголяв блідо-рожеве, пупирчасте тіло, зносив убік. Квочка, що сиділа й квоктала біля погрібника в підрешітці, піднялась, розправивши крила, збирала під віяла крил різномастих, наполоханих курчат, що в одну мить померзли на вітрі й жовтими грудками котились до підрешітки. Остап задер голову, побачив вгорі над шовковицею яструба, що шугав над токовищем, надавив на западку, штовхнув двері, увійшов у хату.
Глянув — Явдоха і Гнат мирно лежать собі на полу, займаються любов’ю. Забачивши Остапа, Явдоха скочила, кинулась з кулаками на Гната. Остап загнув матюка і пішов геть з хати. “Причинуваті, видно, не знали, як збутися дитини та послали до мене”.
Остап вийшов з хати, прислухався. Кумкають в озерах жаби. Від них тягне вільгою прохолодою. Вітер морщить дзеркало води, гонить холодні сріблясті брижі, несе ту прохолоду до хутора. Нічого не поробиш, весна. За хатою розпустились і шелестять вербові сережки. Викинули клейкий лист осики. На Гнатовій і на косогорі гудуть трактори, бігають по полю з сівалками. Перебиваючи тлін торішнього листя, травою і свіжістю пахне помолоділа земля. Біжать назустріч по небу білі купчасті хмари, кидають нечітку напівпрозору тінь на дворище. Окрім трави й сонця, земля пахне іще чимось древнім, правічним, вистояним, і від тих запахів незрозумілий хміль бентежить Остапові серце. На душі стає тепло і млосно, і знову, як у молодості, хочеться жити й жити.
А в жнива Матвієнкова Галька вдома народила дитину. В хуторі було не заведено возити породіллю в лікарню. Пішов хутором поговір, що народила Галька хлопчика з собачою мордою. Дійшли, видать, Явдошини прокляття до Бога. Дитинча те задушили і закопали на грядці.
Явдоха, хоч і не раділа з того нещастя сусідів: свого горя вистачає, до тогож Іван двоюрідний брата , а Матвієнкова Галька, виходить, невістка, але все ж про себе таємно думала: «Так їм і треба, виродкам».

62
Непомітно пройшов рік. І от знову позика. Люди стоять наче в воду опущені, погляди у всіх насторожені, чекають, що буде далі. Кожному добре впомку торішне підписування.
Ще вчора всім, окрім бідних, об’явили по тисячі. Варшавчик поїхав, видать, у район, а як повернувся, об’явив: «Ригорам, діду Ригорію, Данилові, Захарію, Біличці, Коломієць Явдосі, Андрію — по тисячі, всім останнім, в тім числі і Ододкам, по п'ятсот рублів. Хотіли й Гальці Росєйчисі виписати тисячу, але Петро Качечка був бідняком, а тому записали п’ятсот.
— Ну, як? Тепер згодні? — запитав Варшавчик.
— Та, згодні, — проказав Захарій. — Утро вечора мудренєй.
Матвієнко, Гнатко й Остап бодряться. Їх ще вчора викликали в сільраду, попередили: — Завтра щоб прийшли на мітинг, позику будемо підписувати.
— Прийдемо, а як же? — згодились ті.
— Не тіки прийдете, а ще й виступите, що підписуєтесь на сімсот рублів кожний.
— А де ми їх візьмемо? — запитав Гнатко.
—Я таких грошей і в руках не держав, — пожартував Остап.
Гнатко, як завжди, брехав, а Остап казав правду. Він і справді був, як кажуть у народі, голий як сокіл.
— А вас ніхто й не заставляє платити, — пояснив голова сільради Біденко. — Ви предложите по сімсот, а насправді заплатите по сто рублів. Сім легко справити на одиницю. Ваше діло загітувати. Мовляв, ми, бідняки і то на сімсот підписуємось, а ви куркулі, зрештою, цього можна й не казати, вони й так знають, хто вони такі, повинні вдвічі більше.
І от нарешті виходить Варшавчик до столу, читає розкладку:
— Коломієць Данило — тисяча рублів, Ригір Микола — тисяча.
— Та й багато, — бідкається Манька.
— Не підпишеш, одріжемо осайбу, — грозиться Грабарка.
Варшавчик добре знає, що бувші розкуркулені ніде не дінуться, заплатять, хоч яку позику не накладай, бояться, щоб не репресували.
— У кого в дворі свиня й корова, теж по тисячі. Підписуй і не озирайся. В кого тільки порося — чотириста. Ну, якщо дітей багато, як у Коломійця Дмитра, то двісті. — Всім зрозуміло? Так що тут ніякої хитрості — все справедливо.
Хуторяни невдоволено загули.
— Можна мені слово взяти? — каже Матвієнко.
— Будь ласка, просимо.
Матвієнко вийшов до столу, розправив руді квелі вуса, повагом заговорив:
— Товариші колгоспники, хуторяни, односельці, не знаю, на скільки ви думаєте підписуватись, хро-хро, а от ми з Остапом вирішили підписати по сімсот рублів кожний. Ви всі нас знаєте. Я бідняк, а Остап ще бідніший. Пройшов імперіалістичну, громадянську, ще й цю війну захватив, а бач, підписує. І я теж всі гроші віддаю.
— Так у тебе ж корова, двоє поросят, тобі й тисячу не мішало б підписати — сердиться Явдоха.
— Ти що, в мене в хліву була, що така грамотна? Свині в мене немає, ще зимою зарізав, а що касаться корови, так давайте подивимося. У мене одна корова на чотирьох.
— На трьох. Галька давно за Іваном у баби Параски живе.
— Як сказати. Галька кожен день приходить за молоком. А у Даценок ще недавно на трьох дві корови було.
«І поки він буде тикати тими коровами?» — обурилась Манька. — Ніяк не вгамується.
— Та корова хто зна коли й була, — каже Петро Росєйка. — Я як до Гальки пристав, то її вже не було.
— Це, Петре, тебе не касається, — повагом сказав Матвієнко. — Захарій ту корову продав, хай і платить. Гроші ніде не ділися, гроші не гниють.
— Пиши, — каже Варшавчик Гнатку. — Даценку Ригорію тищу двісті рублів. Данилу Харитоновичу — тисячу. Даценку Захарію так і буде — теж тисячу.
— Та й багато, — бідкається Захарій, — у мене ж одна коза, онук без батька й матері.
— А де ж Ганна?
— Завербувалась. У Сибіру шоферує, — сказав дід і благально подивився на Матвієнка, може, хоч той захистить. Але Матвієнко наче й не чув нічого.
— Менше треба було тягатися, — злісно сказав Петро.
“Та з тобою ж вона й тягалася, проклятущий”, — подумав Захарько, а вслух сказав:
— Не підпишу я такої суми.
— Не підпишеш, не дамо осайби строїтись, — сказав Гнатко.
— Ще й отой млинок, що Харитон зробив, поб’ємо, — погрожує Матвієнко.
— А як підпишу?
— Тоді дамо.
Дід скрушно скубе потилицю.
— Дамо — то дамо, та тільки тоді ні за що буде строїтись, — невесело говорить Захарій і починає клясти війну, німців. — От проклятий германець. Де він на мою голову взявся? Через нього хата згоріла.
— А як ти думав?
— Та як? У ту війну, бачиш, замирив. А в цю он що. А тепер ходи по сусідах.
— У ту війну германець замирив, бо в Німетчині революція була, — зауважив Варшавчик.
— Та на нього, бусурмана, не одну, а три революції треба.
Захарій жив де прийдеться: то у Миргороді у добряка, то у брата Ригорія Інколи приходилось ночувати і в Росєйок. Та здебільшого жив у Біденкової Мокрини. І все ж хотілося Захарьку мати свою хату.
— Ні, для мене така розкладка непосильна, — каже Захарій. — Якби хоч хата була.
— Он секлетарь райкому на оклад підписався, — каже Матвієнко, — це тобі не шутка: тищу двісті рублів.
— Нус, осе й діло, — каже Захарій. — Я вам не на один, на десять окладів підпишуся. За год триста трудоднів, а на трудодень десять-п’ятнадцять копійок нараховують. Коли тридцятка, коли півсотні виходить. Підписуйте на триста або на п’ятсот.
— Ви, діду, дуже густо балакаєте. Ми вам трохи зняли, підписуйте, а то коли б не прийшлося більше платити.
— Та я що? Я підпишу.
Цього року дід Тимофій Ододка чи то захворів, чи, мо, Явдоха не пустила, бо підписав, дурак, минулого року аж триста карбованців.
— Ну, а ви Ододка, чого не підписуєте? Підписуйте! Вам можна й шістьсот рублів поставити, — звернувся Варшавчик до Явдохи.
— Ні, то багато.
— Ладно, поставимо п'ятсот п'ятдесят і кінці в воду.
Явдоха, згодна підписатися на п'ятсот рублів, стояла на своєму.
— Я тільки на півтори, на півтори, — лепече Явдоха. — На півтори, більше не підпишу, тільки на півтори. У мене діти, діти, а грошей немає, — белькотить Явдоха, думаючи, що півтори — це і є п'ятсот рублів.
— Підписуйся й на півтори, — каже Варшавчик. — Нам-то що? Баба з возу — кобила підтюпцем, — і дописує у відомості одиницю.
Явдоха підходить, бере ручку, ставить якусь загогулину.
— Я що, дурна? Щоб на шістьсот підписувалась? Я тільки на півтори, на півтори.
— Підходьте остальні. Підписуйтесь.
Люди неохоче підходять до столу, ставлять хто підпис, хто хрестик, хто закарлючку.
— Хто не підпишеться на позику, не вздумайте виганяти пасти корів. Це вас касається, Баламут Ганна й Коломієць Ялисавета.
В Ялисавети була поважна причина. Чоловік і десятеро синів загинули на війні, найменший Михась помер від водянки.Залишилась на цім світі одна.
Не підписала позики й Ганна Баламут, бо вдова, двоє дітей, а робить одна. Грабарка іноді вчащав до Ганни. Але корову погнала, чи то навмисне, чи то не розчула. Срібниха була тугувата на вухо. Погнала в Даценкове поза хутором. Дивиться, Грабарка на коні скаче.
— Ти куди гониш? Ти позику підписала?
— Та вчора ж казали, щоб хто не підпише, гнали поза хутором, — виправдовується Срібниха.
— Гони, твою мать, назад! Придумала, поза хутором! Глухе не вчує, так видума! — кричить, аж піниться Грабарка, дає шенкелів коню. Кінь так і виграє, стримуваний трензелями, стає на диби. Грабарка от-от стопче Ганну, наче й не спав, не кохався з нею на тому тижні. Срібниха завернула корову, гонить назад, плаче. Гриша на війні загинув, Василь безпутний, Мишко малий. Тільки кому воно, її горе, нужне? Грабарці? Він і рідного батька задавить, якщо накажуть.
— Позики не підписала — нічого пасти корову на колгоспному, — кричить Петро.
На другий день підписались усі. Дехто підписував прямо тут же, на пастівнику. Дід Захарій впирався поки не звозили в Багачку. Заплатив дід спочатку сімсот карбованців, триста заплатить потім, а позики віддали тільки на двісті. Решту п'ятсот віддали Матвієнкові. Захарій навіть не добивався тих облігацій. Спасибі, що зоставили в спокої, соломи пообіцяли дати хату вкрити. І на тому спасибі.
Надежда, як завжди, підписала на сто рублів, а бач: картоплю саджає під плуг у третю борозну. А тут і лопатою ніколи. День проз день гонять у колгосп на роботу. Ну, а хто не підписався, так, як дід Захарій, тих кидають в «чорний ворон» або саджають на підводу і везуть в Багачку, в міліцію. Там і не захочеш — підпишешся, ще й грядки оратимеш останнім. А якщо підеш на противність, навмисне не даватимуть роботи, щоб не виробив мінімум трудоднів. А мінімуму не буде — під суд підеш. Зате в другий раз будеш розумнішим, обачнішим, підпишеш стільки, скільки скажуть — ніде не дінешся.
Гнат та Тимофій як взнали, що півтори більше, ніж п'ятсот, мало не вбили Явдоху.

63
Нелегким було життя Гната з Явдохою. Та фірса так, було, все обставить, що Гнат завжди залишиться винуватим. Інколи дочки бачили (менша дочка бувало навідувалась в хутір до матері та батечка), що мати неправа, так вона ж зразу якось це вгадувала і починала верзти на нього таке, що й й на голову не натягнеш.ю То, буцімто він її позавчора, як дівчат і дома не було, бив та руки викручував й геть усю зщипав.
— От дурка, так дурка! — болісно всміхається Гнат.
— А що, неправда? Неправда!!! Думаєш, як дітей немає, то все можна робити, — підступається до Гната Явдоха. — Може, й зараз, при дітях, битимеш? На, бий, бий! Щоб тебе чорна болізь вдарила.
Діти починають плакати, а Явдоха непомітно й боляче зозла щипає себе за груди, зойкує, а перегодом показує ті синці дочкам.
— Ось дивіться! Дивіться! Щоб йому й руки повкорочувало!
Гнат у розпачі виходить з хати. Боїться, що й справді не втримається, поб’є. Один раз було. От вони й вірять. А їй, дурочці, що? Їй би тільки набрехати, звинуватити Гната, принизити в очах дітей. Така вже слизькоязика. Тепер, бач, як воно все обернулося. Підступністю й брехнею Явдоха таки домоглась свого. Але ж і дочок ославила перед всім миром. От дурка, так дурка!
Так і зжив Гнат, вважай, все життя, не зрозумілий ніким, навіть батьком та матір’ю. Їм, правда, за злиднями не до того було. А ле ж і дружина, діти, та, зрештою, й люди не розуміють його, і це останнє більш за все смутить Гнатове серце.
Гнатові вже нічого не потрібно, та й він теж нікому, хоч є й жінка, й діти. Є й нема. Для чого він прожив. Вік зжив, а так нічого й не нажив. Ні добра, ні поваги дітей, та, зрештою, й повагу людей втратив.А може, й не мав. Ніхто тебе не розуміє, навіть за людину не вважає. Мабуть, і помре, як собака. Ніхто й не згадає, ніхто й доброго слова не скаже по смерті. Бо з ким би щось кепське не трапилось, так всі й глузують:
— О, ти вже як Гнат.
Наче він і не людина зовсім.
Дві сльози викотились з Гнатових очей, впали в сіру пилюку.
А, зрештою, тому ж Гамазуру, Дмитру хіба краще? У всіх воно, життя, не солодке. Другі он і з війни не повернулись, полягли. Той же Срібний Гриша, Степан Білик. Дітей полишили сиротами. Їм тепер то все одно, а дітям хіба мед?
Гнат іде по корову. У руках у нього налигач, на зворотному шляху — путо. Він або ж вимахує ним, глибоко накульгуючи, або ж, взявшись за кінці, хомутом одіває на плечі. Та, мабуть, найчастіше він носить їх через плече, на спині. Ліваа рука навпроти грудей тримає один кінець, поранена на попереку, в ній затиснуто другий вузол: от-от почне шурувати спину, та ніяк не відважиться на людях. Інколи, вважаючи, що наодинці, він так і робить.
— Що ти, Гнате, чухмаришся, наче порося об саж, — сміється Гриша.
— О, треби тобі такого, — з несподіванки стрепенеться Гнат і йде далі.
От і сьогодні Гнат порається біля волів, думає. Вважай з дитинства в нестатках, бідності, немає в нього талану. Вразливу Гнатову душу завжди ранило горе, болі, несправедливість. Чому одні живуть багато, а інші ні? Чому одному Бог дав усе, а в другого забрав найнеобхідніше? Чому одних люблять, поважають, а з інших глузують? Чому один народився і вродливим, і щасливим, а другий ні? Взяти хоча б його. Мати наче й дала йому яку-не-яку, а все-таки вроду, та не дала долі. Чому одні вмирають в повитку, другі — в дорозі, а треті — на печі уві сні? Чому одному Бог відміряв життя довге й щасливе, а другому нещасне й коротке?
Багато дум і думок у Гната. Вважай, все життя звів на них, та тільки тепер зрозумів, що на більшість з них немає і не буде у нього відповіді. Тому вони й мучать його тепер ще жагучіше, ще невідступніше.
Колись, замолоду, та й ще довго по тому, в зрілі роки Гнатові здавалось, що він розуміє у чому сенс життя. Та спливав рік, другий, третій, а заодно переміщувався в інше місце і сенс життя. Якщо в дитинстві він знаходив щастя в сонці, у ранковій росі, в дитячих ігрищах, у тому, щоб його не карали вдома, то пізніше здавалось, що щастя лиш в тім, щоб його любили дівчата, і перш за все Маруся, і щоб він любив сам, тільки не безотвітно. А тепер? У чому воно тепер? У багатстві, в повазі дітей? Чи, може, в тому, чого не маєш? А тільки отримаєш жадане, як воно зразу ж і перестане бути змістом, суттю, перестане приносити радість. Тоді в чому він, сенс? Чому він рухливий, як ртуть, і в кожну мить різний. Звичайно, є в людей і загальні прагнення: мир, спокій, добробут, але самі по собі вони ще не приносять людині щастя, тому що їх зникнення вже несе людству безмежні горе й страждання. Ці прагнення загальні й необхідні для всіх, вони є умовою життя, приміром, як повітря, присутність якого ще не дає щастя, але відсутність призводить до загибелі. Вони іншого, вищого порядку, ніж те, від чого ми буваємо щасливі. Відчуття щастя нам дають різноманітні приємні дрібниці. А те, що одному приносить радість, другого залишає байдужим.
Гнат неквапливо вибирає з ясел з’їди, весь час думає про отой сон, що сниться татові. Хотів було вчора розказати Дмитрові, та передумав, ще піде однесе татові або візьме лопату й сам одкопає. То такий, що не побоїться.
На клечані свята Гнат, як і всі хуторяни, вирубав у садку три зелених гілки, щоб аж під самісінький щиток фронтона діставали. Затесав, увіткнув перед порогом. Одна тільки Гнатова та ще бригадська, колишня Харитонова хата були вкриті черепицею, аж прогони повгиналися. В колективізацію купив її Тимофій за чисто символічну ціну. А як німці ввійшли в хутір і вигнали Тимофія з хати, жив у вагончику.
Вранці на Трійцю прокинувся старий Тимофій, розбудив Гната ледь світ та й каже:
— Сьогодні вночі, як стемніє, бери заступ і йди в Даценкове озеро. Там велика дупляста верба стоїть обпалена, бачив?
— О, треби тобі такого! Та чи ви здуріли? Чи ви дня не діждтесь, серед ночі треба будити, — обурився Гнат.
— Хватить спати, — гудів з печі Тимофій. — Ти кажи мені, знаєш ту вербу, про яку я тобі товкмачу, чи не знаєш?
— Це яка ще верба? Там їх багато стоїть, тих верб, — невдоволено буркнув Гнат, повертаючись до Явдохи. Явдоха лежала на животі, тихо сопіла, додивлялася ранкові сни.
— Та та, що монія в тім году вдарила.
— А, ту — знаю. Але зараз не піду. Холодно, чого я там не бачив.
— Треба йти, Гнате. Треба. Кажуть, монія — то знак Божий.
Гнат невдоволено пробурчав, перевернувся на другий бік, протяжно, з посвистом захропів.
— На ходу спить. Так все царство небесне можна проспати, — Тимофій спересердя кинув на Гната з печі рубель, яким Явдоха сорочки прасує.
— О, треби тобі такого? — Гнат зойкнув, мабуть, доброго стусана отримав. Протираючи кошлаті брови, звівся на лікті, сонно озвався:
— Це ви, тату, рубель потаскали, чи, мо, та зараза, Явдоха? — Гнат повертається в бік Явдохи, вдивляється в сутінки: спить Явдоха чи прикидається? — Це, мать, ви, тату.
— А хто ж іще. Чи, мо, ти забув, з ким тільки-но балакав?
— Та я подумав, що то мені приснилось, — підводячись і використовуючи ноги як противагу, Гнат сіда на засланому сірою рядниною полу, питає: — Кажіть, навіщо розбудили чуть світ? Чого вам треби? Чого ви телесуєтесь серед ночі? Таку-перетаку. Кажіть швидше, поки сну не розігнав, я, може, ще приляжу, — Гнат виглянув у причілкове, звернене на схід вікно. — Ти ба, ще глупа ніч надворі, і на світ не благословлялося. Чи вам нічого робити? Спали б іще. Чого його ото толокониться? Товчетесь, як головко в погребі.
— Тс-сс! Тихіше. Ти, дурак, — зашипів Тимофій. — А то ще Явдоху розбудиш. А та як взнає, то рознесе по всьому світу, як та язиката Хвеська. Так от, приснилося, тільки не тобі, а мені. Оце якраз перед світом. Наче вийшов я у двір і тільки-но став ширінку розстібати, аж глядь, — прямо на небі, насупроти Даценківського озера, за довгим столом три діди з білими, наче мітли, бородами сидять. А над ними золотий хрест сяє, наче сонце. Ну, думаю, знаменіє. На войну б, так недавно була. Я й про ширінку забув, три персти в пучку склав, до лоба несу. Аж той, що посередині, ну, чисто святий Миколай, що в нас на іконі й каже:
— Опусти руку, безбожник. Перш, ніж хреститися, руки помий, ти де тільки що лазив?
Я так і вкляк на місці.
— Ну, а тепер слухай, — каже той, у якого над головою хрест сяє. — Завтра опівночі бери лопату і йди на озеро. Тільки заспівають перші півні, відміряй одинадцять кроків, ось від цієї верби на схід, — і вказує перстом вниз, на ту саму вербу, в яку в тому році монія вдарила, — і копай. Я глянув униз, потім вгору, ніде нікого. Хто зна, де все й поділося. З переляку й прокинувся.
— Так чого ж ви мене оце розбудили з-за такого пустяка ледь світ, — розсердився Гнат.
— Сам ти пустяк, — спалахнув Тимофій. — Може, там золото зарите. Даценки багато жили. Як стали кулачити, взяли й зарили в землю, а відкопати не вспіли. Бог не теля, бачить і звідтіля, як ми бідуємо, й підказує мені, де ті гроші лежать. Так-то. А я в Бога всігда вірував, — покривив душею Тимофій.— І свічку колись у церкві ставив.
— Для чого б я ото балакав: «Вірував». Матюк на матюкові, ще й матюком поганяє.
— Мовчи, дурак, не гріши. Бог не тобі, а мені місце вказав, значить, не я, а ти грішний.
— Ну, то ідіть і копайте, — розсердився Гнат, — раз показав. А від мене, грішного, золото в землю піде.
— А якщо глибоко копати прийдеться? — шепотів з печі Тимофій. — Або багато золота, чи я ж його допру? Та й для чого воно мені? Мені вже скоро вмирати, а тобі б знадобилося. І Явдоха б менше гризла, якби хазяїном став. — Тимофій спустив ноги з крайка, в полотняній сорочці, в підштаниках, наче привид, схилився до полу.
— Найшли копача! Нога й рука зранеті, багато накопаю.
— Не лінуйся, Гнате, ти ж набагато молодший від мене та й справніший.
— Ну, то й що? Може, той дід зовсім на інчу вербу вказував. Показував з гори, можна сказати знеба, на Даценків аж ген куди, — кивнув Гнат на причілкове вікно, в якому вже почало сіріти. — А ви вже й зблизька не бачите.
— Дурак, чого б я не бачив? Кажу ж тобі, бачив. Воно все в мене наче перед очима було.
— Нічого собі перед очима.
— Не тямиш ти, Гнате, нічого. Ясно, що на ту вербу, що монія вдарила, показував. Монія — це ж Божий знак. Та я б на твоєму місці, та в твої года, біля каждої верби колодязь до води викопав, а найшов би.
— Там їх знаєте скільки тих верб біля озера?
— Знаю, знаю. Тебе ж ніхто в шияку не гонить. Копай собі потихеньку. Сьогодні біля днієї, завтра біля другої. Заморився, віддихни. Нам спішити нікуди. Дивись, і відкопав би. Ну, то як, підеш? Пойми, й мені б легше вмирати було, знаючи, що у вас все гаразд.
Гнат почухав потилицю, подумав, поправив подушку. Мабуть, знов намірився лягти, сказав:
— Справа в тому, що не мені, а вам знаменіє було. Значить, вам і копати треба. А мені клад чи золото, не знаю, що там, може, й не датися.
— Дурний ти, Гнате, як Беркови штани навиворіт. Яка різниця, хто буде копати? Ти ж мій син єдинокровний. А значить, однаково, кому те знаменіє явилось: тобі чи мені.
— Днаково, та не днаково. Короче, не зовсім днаково.
— Ти диви на нього. Та чи зовсім здурів, — Тимофій сплюнув на черінь, хотів було уже загнути добрячого матюка, та вчасно втримався.
Як-не-як про святу справу мова йдеться.
— Добре, якщо там золото, а якщо міна? — вигукнув Гнат і навіть з полу встав, зашкутильгав, заметушився по хаті.
Явдоха чи то прокинулась, чи, мо, тільки перевернулась на другий бік, важко скрипнули дошки полу.
— Тсс-с, Явдоха почує, — на вухо Гнатові мовив Тимофій, в сінях доганяючи сина, — То така вирва, що й чорта не побоїться, не те, що міни. Піде й відкопа, і нам між двох пальців третій покаже. Здорову дулю скрутить. Краще пішли надвір. Я тобі місце те вкажу, де мені все привиділось. Де я стояв, де столи на небі були.
— Хай копа, може, підірветься. Я увєрєн, що там міна, — лукаво осміхається в вуса Гнат. — Ви скільки за життя Богові матюччя нагнули, що він вам тільки міну й міг показати.
Старий Тимофій стоїть під шовковицею, мовчить, сопе, мабуть, думає над Гнатовими словами.
Тануть зорі. Світліє, наливаючись кров'ю, крайнеба.
— Брешеш, сину, — вперше за скільки років так назвав Гната. — Не може такого бути. Я даже в церкві бував, свічку Богові ставив.
— Як вінчали, чи, мо, ще як хрестили? — глузує Гнат.
— Не смійся, ти теж не святий. Що не слово, то й матюк.
— Хіба ви не доведете разом з Явдохою.
— Явдоха тебе доводить, а не я. Ото б і заткнув їй пельку, якби золото викопав. Та й на чорта б вона тобі тоді здалася. Знаєш, скільки б сюди Явдох набігло, якби золото викопав.
— Про що ви балакаєте, тату? Хто б вам те золото показав. За ті гріхи? От я і думаю, що там не золото, а міна. Ви ж самі казали, що з Срібної гори наші німців обстрілювали з мінометів, а міни падали в Даценків. Якась взяла і не зірвалась, спеціально для вас, тату, за все оте матюччя. А ви мене хочете послати.
— І пошлю! — скипів Тимофій.— Невже ти ото, Гнате, такий боягуз? Ти ж на войні був. Даже якщо й міна. Ну, підірвешся! Незчуєшся, де й лихо візьметься, коли й чорти засмикнуть. Помирати все одно раз, зате ж смерть яка легка. А не дай Бог — золото. Га? Рискни! Гнате, ну! Чи тобі тієї Явдохи жалко? Та якби я так жив зі своєю Горпиною, я б нарошне пішов підірвався, аби тільки хто показав, де. А ти боїшся. Що ти втеряєш? Та аж нічого. А придбати можеш.
— Може, ви, тату, й праві.
64
Посеред хутора стоїть, похилившись в Андрієві осоки, дупляста верба. Хутірські хлопчаки біля тієї верби грають у жмура. Інколи хто-небудь заховається і в дупло. В дуплі верби снує вверх-вниз стільки мурашок, що за хвилину вони вкриють тебе з ніг до голови. Здогадавшись, де схованка, жмур не зрушує з місця, преспокійно стоїть біля дерев’яного стовпчика, вкопаного під самісінькою вербою, чекає, поки схованців виселять мурашки, і вони почнуть висовувати з дупла голови. Тут їх можна буде й застукати.
Троюрідний Артемів брат Антон часто відпасував за хуторян чергу, одержував за роботу десять карбованців, інколи ще й чарку та вечерю.
Напередодні Антон пас чергу за Коломійця Андрія. Андрій, по-вуличному Переляка, гукнув Одарочці:
— Піди, нащипай на грядці зелених пірець цибулі та часнику до борщу, а то вже в цибки погнало.
Одарочка вибігла на грядку. Андрій одвихнувся в хижу за бражкою. Рука Антона потягнулась до припічка. Там лежало десятків зо два патронів. Один патрон Антон засунув до кишені.
Днів зо два Антон переховував патрон у пригребиці під картоплею, потім виніс на вигін. Довго думали, що зробити з патроном: розікласти багаття і вкинути в вогонь, чи, мо, розбити.
— Перед тим, як кидати у вогонь, висипте дроб, а то повбиває к манахам, — порадив Гриша. А тут дорогою Остап шкутильгає:
— Гриша, в тебе збруя під замком?
— Під замком. А що?
— Пішли відімкнеш. Думаю у Вошивому сіно забрати. А то коли б дощу не було.
Гриша половив коней, поміг Остапові запрягти, потім ліг на воза з свіжою люцерною і заснув.
А тим часом Антон витягнув пиж, висипав дріб, послухав-таки Гришу. Хтось запропонував забити патрон догори дрига у стовпчик під вербою, потім попробувати чимось гострим роздовбати капсуль. Порох вибухне, і патрон полетить угору, тільки зашелестить.
У стовпчик патрон забили уламком цегли. Антон попробував бити ним по капсулю, але з того нічого не вийшло.
— Мабуть, одсирів у погребі. Якби чим-небудь гострим.
— Я зараз зубок з борони принесу, — пообіцяв Артем і полопотів босоніж додому, тільки курява здійнялась слідом. Прибіг захеканий, шаснув за хату. Батько, мабуть, здогадався, що Артем прибіг неспроста, видно, за чимось хлопці послали, хоче щось поцупити, у нього від нетерплячки все на лобі написано. Микола довго ходив слідом за сином. Але як не слідкував, у глухій кропиві під погрібником Артем таки знайшов зубок, непомітно сунув його до кишені.
Із зубком діло пішло жвавіше. Однією рукою Антон обхватив патрон, другою довба по дну, намагається влучити зубком по капсулю.
Спочатку не дуже впевнено, ще чого доброго, промахнеться, зубком руку розпанаха, потім приноровився, став діяти впевненіше.
Артем із Стьопком сховалися за товстими Семеновими осиками. Стьопко приліг у густій давучкій кропиві, сховав голову за земляним валом. Інколи підійме обліплене торішнім листям веснянкувате обличчя, вигляне крізь бадилки, поріділе плетиво почорнілої ліси на дорогу.
Артем стояв поруч із Стьопком, при кожному цоканні зубка об патрон здригався і ледь помітно присідав. Під кінець Артем стала розбирати нетерплячка, бо патрон не зривався, і він вибіг на дорогу до Антона, схилився над стовпчиком:
— Поки ти будеш клацати?
Оглушливий вибух рвонув тишу. Артем відчув, як обпекло лоба. Щось шелеснуло, шмагонуло вербовим віттям і десь високо вгорі залопотіло листям. Спотикаючись, прокотилась осиками луна й завмерла. Запахло горілим порохом. Спросоння підскочив, кавкнув з переляку на возі сонний Грицько. Хуторяни здивовано виглядали у вікна, дехто виходив надвір.
— Надеждо, хто воно там стріляє. Не Андрій, бува? — запитала Сидориха.
На дорогу висипала малеча.
— Антон, у тебе на руці кров, — злякано сказав Артем.
Антон глянув на свою закривавлену руку, зойкнув, кинувся бігти. Розгублені й налякані хлопці дивляться, як Антон раз-по-раз нахиляється і навмисне, щоб не видно було кровіс ( крові Антон боїться), вмокає закривавлену руку в густу щільну пилюку. Рука покривається товстим шаром пилу, але кров швидко проступає, опливає разом з пилом, скапує на землю, на дорогу, на груддя, на спориш.
— О, бабу! О, бабу! — безперервно і злякано волає Антон.
Поминувши рів, Антон звертає на вигін. Хлопці ніяк не зрозуміють, чому він біжить, мало не в протилежному від домівки напрямку. Та коли Антон звернув до Дмитра, все стало ясно. Дмитро для Антона авторитет, воював, був поранений у руку, може, щось і допоможе.
— Що там таке, Антон! Чого ти кричиш? Що то в тебе з рукою? — питає Дмитро.
— Я руку підняв біля верби, а Переляка з осик як вистрелить!
— А я думав, що воно гахнуло? Ану, давай гляну. Нічого собі. Зараз перев’яжу і біжи додому, хай баба в лікарню веде. Не бійсь, нічого страшного.
Артем і Стьопко стоять на дорозі, бояться йти додому. Артем час від часу торкається гарячого почорнілого лоба. Під шкіру набився горілий порох.
Не минуло й півгодини, як мимо них, держачи Антона за здорову руку, з ціпочком в руках пролетіла баба Мокрина. Поранена рука перев’язана білою в дрібний синій горошок хусткою. Така ж хустка пов’язана за шию. У неї вкладено поранену руку. За годину Антон і баба Мокрина були в лікарні.
— Де ж це тебе так? — промиваючи рану, запитав лікар.
— Підняв на дорозі руку, а Переляка з осик як вистрелить.
— Одури безносого. В тебе рана рвана. До того ж ще й палена. Мабуть, щось у руці розірвалося.



65
Зразу після війни, та й ще років кілька по тому, поки був молодий, чубатий, Гамазурові жилось веселіше. Начеше чуба і йде вулицею села чи хутора, придивляється: де сарай скособочився, хата облуплена, а на вхідних дверях і поріг зогнив. Так і знай — там вдова живе. Іван наблизиться до воріт, візьметься рукою за підгнилий стоян, похитає й стоїть, очікує, поки хазяїни вийдуть. А ж ось і стара з дійницею з повітчини вирнула: “Кого вам, чоловіче, треба?”
— Та мені б Василя, полчанина.
— У нас тільки на нашій вулиці три Василі, якого вам?
— Та не знаю, як вам і сказати. Ми з ним разом воювали.
— А як фамілія? У нас тут Василів, хоч греблю гати. Василь на Василеві сидить ще й Василем поганяє, — пускається в теревені стара. Іванові це подобається, це вже дещо. А їсти хочеться. Зранку не їв. Накурився натщесерце, аж за душу ссе.
— Фамілії не пам’ятаю. Забув, скільки років пройшло.
— А ви що, здалеку?
— Та, як вам сказати. Відтіля, де сонце сходить. З города Кукуя.
— А-а-а, — не второпає стара. — Я зразу побачила, що відтіля. По говірці видно, не тутешній.
— Жалко, що ви не знаєте Василя.
— Та, я їх тут всіх, як облуплених знаю, тільки не знаю якого вам треба? Он один Василь живе, на прозвище Васеля. Бачите, хата яка обшарпана, така як і в нас, вдів. Бо все, що заробить, на горілку спускає. Життя на оковиту проміняв. А напроти, бачите, дом як фортеця, теж Василь живе, по вуличному — Васюган. То такий, що з-під себе поїсть, щоб його родимець вхопив. А он, у самому кутку, ще один Василь живе, — стара побачила, що Іван неуважний, запитала з надією: — Може, ви хоч кличку, прозвище знаєте? Ну, по-вулишному?
— Ні, не знаю, — зітхнув Чередник.
Стара знову починає перебирати Василів, називаючи прізвища і прозвища, мо, згадає чоловік, якщо чув. Але марно. Пам’ять у Івана міцна, але водночас і дірява.
— Може, вам Сороку, Ажажу? — в розпачі пропонує стара. — Он там, на Курках, живе Орленко. Не він? Ну, тоді, може, вам Сірика?
— Ні, мабуть, на голодний шлунок не згадаю. В животі бурчить, в горлі деренчить, треба б його промочить, — сміється Іван.
— От горе, — не на жарт переймається стара. — В отаку далечінь забилися з того Кукуя, я там і не була ніколи, чула тіки, люди балакають, і даром. Та хоч би ж прізвище знали. Хоч на яку букву починається?
— Букву, кажете, — задумався Іван. — Ні, й букву не помню. Чи то “К” чи то “Г”. А фамілія? Щось наче прояснюється. Птича якась, легка.
— Може, Курячий? — зраділа стара. — Він тоже на Курках живе.
— Ні.
— А не Горобець? Цей на Гусинці живе.
— І не Горобець, — Іван пильно вдивляється в двір: “Невже одна стара живе? Так наче казала, що вдвох.”
— Голуб, може? Так це аж на кутку, — з усіх сил намагається допомогти Іванові стара. — Є й ще. Так ті молодші, мабуть, і не воювали. Ти ба, хто ж це може бути? — дивується стара. — Дарино, ану, лишень, іди сюди, чоловік ось прийшов, може, ти поможеш? В тебе пам’ять свіжа, не така дерев’яна й дірява, як у мене, — гукає на все подвір’я стара. — А то в мене вже в голові замакітрилося.
Дарина, видно, готувала їсти, не поспішаючи, вийшла з сіней, витерла об подол спідниці вологі руки.
— Що тут таке?
— Та тут ось чоловік забився в наші краї, полчанина шукає. Василем величають. Я наче всих Василів перебрала і все не ті. Може, ти підкажеш. Іди лишень сюди.
Іван стоїть, чекає, уважно дивиться на Дарину.
— А хто його знає. Ви ж кажете, наче всих назвали. Василів у нас то багато, а який нужен, хтозна? Якби хоч прізвище знати, — Дарина поправила передник, обтрусилася. Іван похитав рукою підгнилий стоян на воротах, сказав:
— Бачу, немає в дворі хазяїна.
— Е, шо немає, то немає, — Дарина зітхає і краєм білої хустини, що зсунулась з покритої очіпком голови на плечі, витирає вологі очі. — Воно тут і роботи небагато, та все якось руки не доходять. Сама не зроблю, а кликнути нікого, треба могорич ставити.
— Та, так, дочко, — підтвердила й стара. — Воно б і сарайчик підправити треба. І хату підкрити, і крильце нове зробити. Та й віконниці треба б перевісити, перекошені висять. Що значить хазяйського ока немає, — зітхає стара.
Іван тамує подих. Якщо мати, а не свекруха, значить діло буде.
— Ну, а вам, чоловіче добрий, — продовжує стара, — не знаю, що й порадити.
— Да! Забився аж он куди і даром, — скрушно каже Іван.
Помітивши бісики в очах Івана, молодиця сміливішає.
— А шо тепер робити, ніч уже, може, в нас заночуєте? А завтра, як коров на прогін вигонять, вийдете, подивитесь. Може, і встрінете того, хто вам потрібен. А шо зараз, на ніч глядячи, можна придумати?
— Та я б його зразу впізнав. Три годи в одному окопі вошей годували,— зраділо заговорив Іван. — Це дєльне предложеніє. А я вас не стісню?
— Ні, що ви? В нас хата велика, хоч конем грай. Так що пішли, повечеряєте трохи і на бокову.
Другого дня, зранку, Іван вийшов на вулицю, пильно вдивлявся в обличчя, але так нікого й не признав. Ходив по двору, удавано сумний, пригнічений.
— Шо, так і не найшли? — питала стара.
— Поки що, не найшов. Завтра схожу на той край села.
— Тільки не думайте, що ми вас виганяємо. Оставайтесь хоч і на тиждень, хати не перележите, — запевнила Івана Дарина.
Наступного дня Іван повернувся ще зніченіший.
— Ну, що? Знову невдача?
— Та, таке, — зітхає Іван. — Не знаю, що й робити. Оце йшов і думав: “Може, він виїхав? Або від ран помер”.
— Помер, кажете? — перепитує стара. — Один Василь і правда на Покрову помер, здається Панасюрка.
— Та то ж його, мамо, по-вулишному так, а настояща фамілія Перепелиця.
— Перепелиця! — вигукнув Іван. — Мабуть, він. Так, значить, помер, бідолаха. Жалко. Лучче б він виїхав, — Іван скрушно похитав головою, почухав потилицю.
— Не вбивайтесь так, сходіть краще до жінки. Тут недалеко. Від вигону третій провулок вправо, фотографію глянете, мо, то й не він. Ще один Перепелиця, й справді, кудись виїхав.
— Ой, що ви, мамо! У нас тих Перепелиць — в горобця палицю кинеш, а в Перепелицю вгодиш. І Василів серед них кілька. Один он там, біля Ліба живе.
— Та й то так, — погоджується стара. — А ви знаєте що? Ви ще між людьми ввечері, як вийдуть коров забирати, підійдіть, походіть, повештайтесь, подивіться. Може, й натрапите на свого полчанина. Вони ж не кожний день збираються, ті Василі, на прогоні.
— Та ні, то, мабуть, мамо, не той. Той, що помер, не воював. Він уже старий був, того, мать, і в армію не брали.
— Ну, що ж, спасибі на добрім слові, порадували. Я вас теж не забуду. А щоб даром хліба не їсти, поки полчанина шукатиму, я вам тут дещо підремонтую.
Іван роздягнувся до пояса і до вечора врив на воротах стоянок, вирівняв перекошені ворота і, треба прямо сказати, без звички вхоркався. Присів навпочіпки, закурив і сам здивувався: видно щось велике в лісі здохло, що так потрудився. Люди йдуть, роздивляються. Не скільки ворота їх цікавлять, вони їх тисячу разів бачили, а Іван. Особливо Іванові татуїровки. Найсміливіші підходять до Івана поближче, забалакують. Іван охоче підтримує розмову, розповідає про свого однополчанина, який десь загубився. Йому співчувають. А ввечері Іван знову виходить на головну вулицю, прогулюється. Люди гонять корів, придивляються до незнайомця. Іван поглядає на них з не меншою цікавістю. З багатьма вітається. За два дні у Івана в селі з’явилося чимало знайомих.
— Он хронтовик, шукає полчанина з наших. Воювали разом, — погейкуючи на корів, перешіптуються молодиці.
Іван прислухається до тих розмов, всміхається.
Вночі Іван перебирається на піл до Дарини.
— Тихіше, матір розбудиш, — нарочито невдоволено обурюється Дарина, а сама аж тріпоче, задихається від бажання, від Іванових обіймів і ласк. А тому й не дивно, що вранці Іван просипає. Розбудив Івана ґвалт випущених старою на волю курей. Іван кинувся після сну, зразу не второпає, де він. А як дійшло, встав, вмився, приступив до господарських справ. Підняв зітлілий поріг, поставив під скособочений сарай підпорку.
— Хазяїн! — скрушно зітхає стара. — Нам би такого.
Стара говорить навмисне голосно, щоб почув Іван. У Івана слух добрий, натренований. Наче й не прислухається, а чує. Іван ще якийсь час пошукав свого полчанина, але вже не так ретельно, потім облишив. Так залишився Іван у Дарини до весни. В одну із травневих ночей, коли в жилах жваво й радісно нуртує кров, Дарина розбудила Івана зрання і стала розказувати, який неприємний сон їй приснився. Потім встала, хотіла напитись, та поцілувала кухлем порожнє відро.
— Ваня, піди принеси води, не пощитай за труд.
Іванові це не сподобалося. Це якщо після кожного сну його будуть ось так будити, а потім півночі розказувати те, що приснилося, для чого воно йому. А тому, як тільки Дарина пішла на роботу, а стара вивела на прогін корову, Іван хутенько змотав антену, приймач укріпив на руль, кинув через плечі фотоапарат, начепив на ніс сонцезахисні окуляри, щоб не стидно було, як когось із знайомих зустріне, знявся з якоря і відчалив на своєму кованому на всі ноги велосипеді в протилежний від вигону бік.
Виїхав Іван за село. Кругом зеленіє, на душі радісно, і пожалів, що поспішаючи, не прихопив з собою ще й кошовки, як винагороду за роботу. Оце б роздягнувся до трусів, склав все у котомку; штани, сорочку і їдь собі, загорай, любуйся природою. Ну, та чорт з нею, з кошовкою, хай живуть, ходять на базар. Іван обійдеться. Зайвого, а тим більше чужого, Іван намагається не брати. Одного разу, правда, Іван поцупив у Марії цинкові ночви, вмостив їх на багажник і через бригаду, вздовж лісосмуги погнав до матері. Там залишив все обтяжливе: ті ж ночви, сумку, авоську з зимовою одежею, і з радіоприймачем на рулі знову вирушив у мандри. У Івана навіть блокнот є, де переписані адреса всіх знайомих молодиць. Про це в хуторі відомо всім, навіть дітворі. Колись Іван показував Антонові, Гриші, Срібному.
— А що то за хрестики? — допитується Гриша.
— А то, Гриша, де хрестик — товста молодиця, така, як Ододчиха. А де хрестика немає — тонка, така, як у мене Марія.
Хлопці сміються.
— А що то за числа навпроти? — зарані смакуючи відповідь, вигигикує Срібний Мишко.
— А то помічено, коли послідній раз був, щоб не промахнутись. Тут все строго по графіку.
В цьому році для Івана наступала черга повертатися до Марії.

66
Тимофій вмовляв Гната цілісінький день і ніч, і таки вмовив. Увечері Гнат взяв лопату, знявся й пішов до озера. Посидів, покурив до дванадцяти, трохи навіть подрімав, забравшись в дупло. Може б і заснув, та мурашки докучали. Десь після опівночі Гнат повернувся додому. Тимофій ще не спав.
— Ну, що там, Гнате, викопав що-небудь?
— Нічого немає, тату, то вам так приверзлося.
— Нічого, копай ще.
Наступного ранку Тимофій знову розбудив Гната, коротко запитав:
— Признайся, копав?
— Копав. Аякже.
— Брешеш, не копав. Ти й до озера йшов, наче за волами. Поплуганив, наче Сірко. Ні, не копав сукин син, бо мені знов той самий сон снився. Оце як знаєш, щоб сьогодні пішов і викопав.
Гнат не став сперечатися. Як тільки стало смеркатися, пішов. Іде Гнат, шкандибає, лопату на плечі крутить. Прийшов до озера, відміряв одинадцять кроків на схід. Вже й заступ увігнав у дерн, та глянув на небо, побачив, як мерехтять далекі зірки, як місяць на негоду галом обгородився і передумав, злякався. Страшно стало і жаль себе. Проживе якось і без золота. Вік жив без нього, а те, що зосталось, якось доживе. Але одурити батька і на цей раз Гнатові не вдалося, хоч і лопату приніс додому брудну, в землі. В третю ніч на Трійцю знову приснився Тимофієві той самий сон. Ще й дід, що сидів посередині, на святого Миколая схожий, вилаяв Тимофія.
— Не робиш того, що раджу. Сьогодні вночі щоб пішов, відміряв одинадцять кроків на схід від верби йі копав. Останній раз кажу.
На цей раз Гнат і до озера не дійшов, накрапав дощ. Гнат пересидів негоду в кукурудзинні, просив у Бога, щоб не приснилось вчетверте батькові золото. Боявся, не дадуть тато спокою. І для чого воно їм те золото? Та вчетверте Тимофію вже нічого не приснилось.
— Ну, що? Копав? — вранці запитав у Гната.
— Я ж казав, нема там нічого, тату. Тільки лопату затупив.
Дід мовчки вдів глибокі ризові калоші, що стояли під лавою, накинув чорну німецьку шинелю поверх давно непраної сорочки і в підштаниках, у німецькій пілотці пішов до озера. В шинелі, в пілотці дід ходив і взимку, і влітку. Більше вдітись було ні у віщо.
Гнат ходив по городу назирці за Явдохою, чекав розплати. Повернувся Тимофій скоро, лаючись, безбожно гнув матюччя, мало не побив Гната.
— От ледащо, так ледащо. А я думав, що він справді копав. А він один скіпець копнув і все. Прийдеться самому йти.
— А я кажу, там міна! Ви, тату, не шуткуйте. Не чого воно вас туди і в празники посилало? Конєшно, щоб зірвалися.
— На які празники? — не допетрав Тимофій.
— Як на які? На Трійцю. Допекли ви Богові.
Тимофій скоса глянув на Гната, мовчки поліз на піч. Довго лежав там, підклавши руку під голову. Перед заходом сонця зліз, довго крутив у руках лопату, потім вилаявся, пожбурив на Гната, мало по голові не рубонув, за козирьок зачепив, з Гната й картуз злетів, і пішов знову в хату. Три дні не злазив з печі, жалівся, що занедужав, похвалявся, що як тільки вихворіється, неодмінно піде в Даценкове озеро і викопає золото, а Гнатові та Явдосі ссукає по дулі. Але, як і здогадувався Гнат, не пішли тато на озеро ні відразу, як одужали, ні потім. Мабуть, теж злякалися. Видюща смерть, вона всім страшна. Старий Тимофій у сорочці і підштаниках, що давно не бачили води і мила, ходив по двору, ласував шовковицею, весь час лаяв Гната.
— І сам не пішов, і мені помішав. І треба ж було отаке придумати дуракові. Міна. Та я б зроду до такого не додумався. Пішов би краще сам копав. А то заставив тебе, ледацюгу. Я й не знав би — міна чи не міна. А тепер як подумаєш, то й страшно. І додумається ж. І для чого, я, дурак, тобі розказав. От дурний, так дурний.

67
Артем заснув рано. Здавалося, ще й не спав, а його вже будять.
— Артемко, вставай вже, он Данило Харитонович в шибку стукає.
Артем, хоч і хотілося спати, встає, треба йти в Багачку по хліб. Колись Данило, Данилів батько і дід продавали хліб, а це ось прийшлось Данилові, колись найбагатшому в хуторі, ходити купувати хліб. Зайде до Ригорів годині о другій ночі і тихенько постукає в шибку. Баба Олена підхвачується, будить Артема. Втрьох ідуть у Багачку. Хутір полишають — ще темно. Повітря чисте й свіже і тиша й рівнина навколо, наче вода в келиху, не хлюпнеться, не бризне, все спить навкруги, наче вимерло. Артем малий, іде і на рівному місці спотикається, нога за ногу чіпляється, бо сонний. В хуторі хліба немає, хоч навкруги й поля колосяться, хліб в Багачці. Ідуть весь час тихо, не перемовляючись без потреби, щоб не накликати біди від злих людей, духів, що, може, причаїлися в житі чи в тій же Човновці: там зарості такі, що не пролізеш, вовки виють. Видно, жили колись люди непогано, садки як зацвітуть, то не пройдеш, щоб не зупинитися, не помилуватись. Краса невимовна так і буяє. Серед степу в улоговині, в миску справжній човен з квітів.
Поминувши Човновку, неквапливо підіймаються на косогір. Артем уже розбуркався, боязко прислухається.
Приходять до магазину, а там уже черга. Хлібний та інші магазини знаходяться в рублених коморах на стоянах. Багачани, їм ближче, вже зайняли чергу. Стали й вони. Стоять, кособочаться, оглядаються на дорогу, аж шия дерев’яніє — чи не везуть. Коли це раптом хтось кричить:
— Везуть, везуть!
Черга вирівнюється, густішає, ущільнюється. Хто до цього сидів в запиленому споришеві, на рундуці, на підташках, а хто й прямо на кам’янці, підклавши під спідницю мішок чи торбину, кидаються в чергу. Черга виштовхує Артема, немов інородне тіло. Баба Олена й Данило Харитонович ледве тримаються. Люди оглядаються, а над натовпом пливе приглушене ранішніми сутінками й прохолодою:
— І правда, везуть!
Тепер уже майже всі, окрім хіба що короткозорих, розрізняють в передранкових сутінках підводу і коней. Коні зрідка хропуть, мотають головами. На передку ледь бовваніє візниця. Він помахує батогом, за спиною в нього дерев’яна будка, а в тій будці хліб. Нарешті підвода підкочує до комори, коні задирають підв’язані хвости, гублять на кам’янці, в споришеві оранжево-зеленуваті яблука посліду. Пахне хлібом і дьоготьком, кінським потом, пометом. Їздовий заїджає з протилежного боку комори, здає назад.
— Тпру, — візниця натягує віжки, закручує їх на ручиці, зіскакує з передка, йде назад, відмикає кілограмовий замок, відкидає шпугу, дістає чорний, наче земля, хліб, подає його в віконце. І ось уже знову завищали колеса, зацокотіли по бруківці копита і підвода розтанула в ранковому присмерку.
Продавщиця відкриває віконце, починає торгувати. Черга налягає на прилавок, заточується. Хтось плаче, лається, доводить своє право стояти в черзі, але його не пускають. Не пройшло й п’яти хвилин, як хліб розпродали і віконце з гуркотом зачиняється...
— Що, вже немає? — глухо обурюються люди.
— Що, не бачите? Я його не ховаю. Всього сорок хлібин привезли.
Продавщиця змовчує, що з десяток хлібин розібрало начальство ще на пекарні, а ще десять приховала сама на той же випадок.
— А коли ж буде?
— Скоро. Як нову випічку спечуть, так і буде, — каже продавщиця і знову роздратовано зачиняє віконце.
— А що ж вони так помалу печуть?
— А хіба ж я знаю? — не потурає продавщиця. — Яка пекарня, так і печуть.
— Боже, якби ми побачили, як той хліб печуть, то ми б його не їли, — бідкається баба Олена.
— Чого? — допитується хтось.
— А того, шо його ногами місять. Хто ноги помиє, а хто так, в кізяках і лізе в заміс.
— Та, ну?
— А то думаєш як? Тут дома хлібин на п’ять-шість вчиниш і то як слід не вимісиш, руки відпадають. Як запара добра і мука гарна, так їй-бо, не витягнеш тих рук з тіста, від плечей одриває. А хто б же його в пекарні руками місив на таку ораву? Та хоч там і сто чоловік робить, їй-Богу, і рук не хватить.
— Та, може, й так, — погоджується Данило. І знову верне голову туди, де зникла підвода, в напруженому чеканні прискалює око. Черга рідшає, розступається, люди знову сідають хто на траву, хто на рундук, гомонять, дрімають. Десь через півгодини знову привозять хліб. Черга знов вирує, штурляється і, викидаючи непокірливих, розбивається об прилавок. Попереду жевріє, половіє схід, розвидняється. Темно-синє на сході небо яскріє, береться полум’ям. Бабі Олені й Данилові і на цей раз не вдається взяти хліба.
Тільки за четвертим чи п’ятим привозом, коли сонце вже добре підбилося, підійшла черга й до хуторян. Візьмуть по одній хлібині, і хоч їж, хоч дивися, більше в одні руки не дають. Це значить, завтра знову прийдеться йти. Тільки вставати доведеться раніше, аби зайняти чергу, щоб ще й на світ не благословилося. Багачани займають чергу десь о третій, а тому, як тільки випечуть першу партію, зразу ж і беруть, а не чекають, як вони, до восьмої чи дев’ятої години ранку.
Данило Харитонович нюхнув хлібину, від задоволення примружив око. До прилавка наближається Артем. Ті, хто подалі в черзі, починають кричати:
— Не давайте хліба отому хлопцеві, він з бабою.
— Продавець, ви що не бачите, що ця баба з хлопцем?
— Одну хлібину на двох давайте. Отака безсовісна, а вже й немолода.
— Відчепіться від мене, ради Бога. Не знаю я ніякого хлопця.
— А де ж він взявся? — допікають голоси позаду.
— А хтозна. Стояв переді мною і все, — баба Олена непомітно підштовхує Артема до вічка.
Артемові соромно й боляче — скільки протьопав, не спав, а йому ще й хліба не дають. Та якби тільки хліба не давали, а то ще й бабуся відрікаються, як святий Петро від Бога.
— Хлопчику, проходь, чуєш, люди кричать? — виглядає з віконця продавщиця. Щоки рожеві, тугі, наче налиті.
Артем стоїть, наче вкопаний.
— Дайте папи, я їсти хочу.
— Так чий це хлопець? — допитується продавщиця.
— Я нічий. Я сам, — бреше Артем і від тієї брехні червоніє ще більше, та страх залишитись без хліба заставляє ще раз пробелькотіти: “Я нічий”.
— Люди добрі, та хіба ви не бачите, він же чорний, як циганча. Ні, це не мій, — кидає на терези останній аргумент баба Олена.
Від тих слів Артем втягує голову в плечі, зіщулюється . З очей у м’яку пилюку — сльози.
— Ти що, й справді циганча?
— Циганча.
— Гоніть його, а то ще щось вкраде!
— Гаразд. На, бери, — нарешті наперекір натовпу, змилостивилась продавщиця. — Тільки гроші наперед, а то чкурнеш, тільки тебе й бачили.
Артем подає у віконце кілька гривеників, хватає хлібину і біжить на гору, до розвилки. Йому боляче й соромно. Згорблений Данило Харитонович, примруживши око, дибає слідом. Баба Олена замотала хлібину в сіру хустку, підв’язала нею поперека й теж ходу.
— Артем, де ти?
— А що я казала? То її хлопець, — вказують в її бік молодиці. Та баба Олена вже нікого не слухає, лається:
— Щоб вас усіх чорт засмикнув, щоб вас правцем виправило! Тягнеться вона руками до хлопця, щоб ти витяглась. Що ти зі мною міряєшся, щоб тебе очеретиною зміряли, — на всі заставки лає баба Олена нетерплячих жінок. — Тобі добре, лавка під боком. А я хіба старістю находжуся?
Дійшли до Тамази, видибали на косогір. Одна гірка, друга.Десь під обід добиваються додому, а не пізніше ніж завтра, в крайньому разі післязавтра знову вставати о другій годині і знову йти за хлібом. Йти на катування, на муки, образи черги. А де ти дінешся? Артем дивиться, як вилягає під вітром світло-коричневими хвилями достигаюча пшениця, запитує:
— А чого біля хутора стільки пшениці росте, а в нас хліба немає?
— Це зараз так. Колись такого не було. У кого хліб родив, у того й був.
Та Артемові те зрозуміти важко, він знову допитується. А десь під вечір, на заході сонця, баба Олена знову тягне Артема в поле збирати колоски. І хоч з Артема помічник ніякий, скільки він там назбирає, але хоч не так страшно, бо, не дай Бог, той придуркуватий Гнатко або Петро Грабарка наскочить, то Бог його знає, що й робити. Одна надія, може, хоч з дитиною не посміє конем топтати. Тільки вийшли, може, з ворочок назбирали, купку розсипаного зерна змели, аж воно й справді Грабарка летить. Запінився, пре матюччя, коня на диби піднімає. Баба Олена той, зроблений з рукава сорочки ворочок, в торішній рів для довгоносиків кинула, потягла Артема додому. Хоч і полотна того небагато і ворочків зайвих не було вдома, не пожаліла.

68
Закінчивши Красногорівський сільськогосподарський технікум і трохи попрацювавши агрономом у Миргороді, Микола Ригір вирішив продовжити навчання, здобути вищу освіту.
Манька, звичайно що, була проти, їй і так набридла майже постійна відсутність чоловіка вдома. То на навчанні, то по роботі, то у відрядженнях, а тепер додадуться ще й сесії.
— Ну так що, я буду поступати, — каже Микола. Свекруха мовчить, а невістка не змовчала.
— Вп’ять за рибу гроші! — спалахнула Манька. І зашарілась від обурення. — Знову все на мені! Коли вже я помочі дождуся. Може, як оці дітки підростуть, — погладила по голові Артема.
Микола більше нічого не сказав, став готуватися до вступних іспитів. Технікум Микола закінчив не так давно, з відзнакою, і мав не тільки міцне теоретичне підґрунтя, але й чималий практичний досвід, а тому готувався до іспитів залюбки, граючись. Вабила Миколу не тільки воля, до якої він давно звик, відсутність контролю з боку дружини, але й можливість удосконалюватись, опановувати науку з вибраного фаху. Знання Миколі даються легко, то чому б і не скористатися такою можливістю, тим більше, що Миколин старший агроном і старший товариш по службі Рудявський весь час наполягає:
— Миколо, мені не два віки жити. Ще якихось п’ять-сім років — і піду на пенсію. А ти б зайняв мою посаду. Якраз часу залишилось на навчання. Отримаєш диплом і призначення заодно. Вчись.
На другий день Микола розповів Маньці про свою розмову з Рудявським і та, скріпивши серце, погодилась.
А ще через день, забравши валізу з книгами і найнеобхіднішими речами, Микола поїхав до Харкова.
Серпень місяць. Зоряні ночі. Останнє тепло і перша нічна прохолода. Чому вибрав Харків, а не Полтаву? Ще як вступав до педагогічного, відразу після війни, не сподобалась Миколі Полтава.
Та й сам інститут у Полтаві видавався Миколі якимось несерйозним, скороспілим, не так давно утвореним, тоді, як від Харківського сільськогосподарського імені Докучаєва віяло академічністю і ґрунтовністю. Навіть, якщо порівняти викладацькі колективи — у Харкові переважно академіки, доктора, а в Полтаві — доценти, кандидати.
І от Микола в Харкові на вулиці Артема. Яким же було здивування Миколи, коли він у перший же день зустрів у коридорах інституту давнього знайомого і земляка Устима Вінника-Кобзаря, сина отця Сергія. Після загибелі батька на Ярошівськім мосту через Псьол, Устимка де тільки не носило.
Відразу ж і згадали, як в Сагайдаку їх обох виловили в тендері паровоза і зняли з поїзда. Згодом їх путі-дороги розійшлися. Микола пішов у хутір до матері, Устимко теж, правда, кілька місяців пожив у хуторі в рідної сестри Тетяни Ладимарихи, що була десь ще з громадянської заміжньою за Ладимарем Густодимом, але довго не вжив і, махнувши на все рукою, знову пішов блукати світом, поки не потрапив у великий індустріальний центр — Харків. Спочатку жив безпритульним, шастав по базарах, по кишенях у трамваях, та згодом зрозумів, що подібний шлях заведе хіба що до в’язниці, а то й спровадить у могилу, вступив до ФЗУ. В училищі годують і одягають безкоштовно. А щоб зовсім загубити слід, не тягти у своє майбутнє життя священицьке минуле батька, змінив навіть прізвище, став Вінником. Так його й записали до списків. Устимко отримав всі документи і поринув у навчання, потім в роботу. Працював до війни та і в війну, і ще кілька років після війни на заводі “Серп і молот”, мав броню.
Хлебнувши вдосталь робітничої закваски, Устим вирішив вчитися. Гени у нього, видно, були непогані, бо за два роки, самотужки, він здобув середню освіту і ось разом із земляком Миколою Ригором має намір вступити до сільськогосподарського інституту.
Спочатку, побачивши Миколу, Устимко злякався, та потім згадавши, що політичне минуле у Миколи не набагато краще: Микола — син куркуля, до того ж, репресованого, заспокоївся. Вони міцно і відразу потоваришували. А після обіду удвох шукали собі квартиру на Харківських околицях. За Устимком, до вступу в інститут, ще зберігався робітничий гуртожиток, але в період складання екзаменів він не хотів там жити. Він одразу відчув, що Микола Ригір має міцні, ґрунтовні знання, як-не-як, а за плечима технікум, а тому вирішив триматись його. А складе іспити — знову піде в гуртожиток.
— Як там мої сестра й племінник?
Микола розповів.
— Я так і знав, що бідують. На ось гроші, побачиш, передаси.
Квартиру на двох вони знайшли на Клочківській: господар приватного будинку був літньою, одинокою, а тому дуже балакучою людиною, платню поклав невелику, цілком приступну.
За два тижні, що прожили там з перервами на екзамени, навчання, прогулянки, вони взнали про Клочківську і її околиці майже все.
— А он, бачите, ЗІМ поїхав, — вказував на чорного кольору, перламутрово вилискуючий лімузин балакучий, як і всі одинокі люди, і ще міцний господар, — то першого секретаря обкому Підгорного машина. Син он того сусіда возить. Самі вони прийшлі, кажуть, бувші куркулі із Сум чи Полтави, тільки тепер не докопатися, раз такого великого чина возять.
— Хіба б куркуля допустили возити секретаря обкому? — виказав сумнів Микола.
Хазяїн пильно подивився на Миколу раз, вдруге, а потім ще й утретє, якусь мить вагаючись, сказав:
— Хтозна, може, й допустили. У нього на лобі не написано, що він куркуль. Це ми так думаємо. І, скажу вам, що я не помиляюсь. Я багато людей перебачив на своєму віку. До того ж я весь свій вік, уже, слава Богу, сімдесят років живу ось тут у цьому будинку на Клочківській. Тут і мій батько жив, і дід, і добре пам’ятаю, як з’явились ось ці, — господар поглядом вказав на будинок навпроти: — Це сталося десь у 1929, ні, брешу, на початку 1930 року. Якраз розкуркулювали людей. І ці теж, з усього видно було, біженці, з села. Я прожив тут стільки, що в змозі відрізнити городську людину від сільської. Була спочатку в них дочка, а потім через кілька років народився син. Он подивіться — пішов до хати, А ви, — глянувши на Миколу, додав господар, — дуже вже схожі на його батька.
— Може, родичі? — недоречно всміхнувся Микола.
— А у вас що, дійсно хтось у Харкові живе, чи, мо, жартуєте?
— Якби хто був, то я б у вас не жив, — сказав Микола і за клопотами невдовзі забув про ту розмову.
В останній день свого перебування в Харкові Миколі випадково, правда, здалеку вдалося побачити свого, за переконанням господаря, двійника. Але нічого схожого на себе Микола в сусідові не помітив, але задітий давніми спогадами, запитав:
— Як його хоч звуть?
— Чесно вам сказати, не знаю. Харків — місто велике. Люди інколи живуть на одній маршовій площадці і не знають один одного, навіть не вітаються. На роботу йдуть і з роботи повертаються в різний час. У гості один до одного не ходять. Весь вільний час проводять або ж за городом, або в квартирі, так що не дивуйтесь. А вам для чого, якщо не рідня?
— Та так просто. Раз дуже схожий, от і поцікавився.
— В душі Миколи знову ворухнувся сумнів: а, може, то Степан? Так ні. Він мене сьогодні б упізнав. І не такі вже ми дуже й схожі з ним були в дитинстві. Він, правда, років на сім-вісім старший за мене, тоді це могло бути й непомітно, а тепер... А що тепер? Він його бачив сьогодні віддалеки. Скільки на світі буває схожих людей. Нісенітниця то все. Микола загнув матюка, став складати валізу. Останнього екзамена з хімії складено, нічого тут сидіти в цьому Харкові, проїдати останні гроші. Згадавши свою відповідь на вступних іспиттах Микола всміхнувся.
— Відчувається, у вас ґрунтовні знання. Де навчалися?
— У технікумі. В Красногорівці.
— Це, здається, Полтавська область. Чому ви вибрали Харківський інститут, а не Полтавський?
— Тому, що там немає спеціальності “Захист рослин”.
— Похвально, похвально, — сказав екзаменатор і вивів у Миколиному екзаменаційному листі: “Відмінно”.
Устим Вінник теж успішно склав екзамени і збирався до себе в гуртожиток.
— Будете, хлопці, вчитися — становіться на квартирю до мене, — сказав господар.
— Обов’язково, — відповіли обидва.

69
Ганна Доценко й Олеся Ригір під’їжджали до Харкова. Смеркалося. Поїзд давно сповільнив хід, усе частіше переходив з стрілки на стрілку. Попереду рідне місто! Рідні, давно небачені обрії. За вікном рідкі переліски, по-осінньому напівспустілі поля. Ганна й Олеся стояли в тамбурі, прочинивши двері і підставивши голову зустрічному вітру, вдихали на повні груди, просякле димом і запахом паленого бур’яну і картоплиння, повітря, відчували на спраглих пошерхлих губах наліт полину й павутини.
Ще як тільки провідник оголосила, що вони під’їжджають до Бєлгорода, обоє позіскакували зі своїх місць, поприлипали до вікон.
Ще якихось півтори години поневірянь, тряски, нервового напруження, монотонного перестуку коліс на стиках і такого ж сонного хилитання вагонів на стрілках частих роз’їздів, і рідний для Олесі Харків! Місто дитинства і юності. Мимо купе йшла провідниця, на мить зупинилась, сказала:
— Хвилин через тридцять Харків.
Провідниця пішла геть, а Олеся кинулась до подруги, повисла на шиї.
— Галю, рідна, ти розумієш мене? — обіймала вона подругу. — Через півгодини я вдома. Від вокзалу п’ятнадцять хвилин їзди на Клочківську — і все. Чого ти така мовчазна, стримана? Ти теж майже вдома.
— Не знаю. Он уже скоро ніч.
Попереду, й правда, густо світились вогні великого міста.
— Чогось наче тривожно, моторошно на душі. Тобі Харків рідний, а от мені ще треба добиратись до Миргорода. Не знаю, як там... Ходять поїзди, чи ні.
— Не переживай. Обійдеться! Якось доберешся! Що ти така стримана, будь живішою. — Олеся, втрачаючи над собою контроль і почуття міри, заспівала: “По реке плывет топор с города Чугуєва, и куда же ты плывеш, железяка...?”
Ганна розсміялася. Олеся сказала: ”Ти не думай, що я легковажна. Та ти мене добре знаєш. Цю пісню я чула колись на Благовєщєнскім базарі, один п’яний співав, а я була мала і не розуміла про що мова, а слова бач, запам’ятала.
Ганна й Олеся сміялися довго й невимушено. От і скінчились їхні поневіряння.
Поїзд весело вистукує на стиках. Пахне туманом і прілим листям. Олеся і Ганна зайшли до купе, стали збиратися.
— Ні, тобі все-таки краще, Лесю! Ти вважай уже вдома, — заздрила Ганна. — А мені треба добиратися до Миргорода, а тоді в хутір Коломійців, там мій батько з мачухою живе.
Леся різко повернулася до подруги, виразно і пильно подивилася в очі, і в тому красномовному погляді Ганна відчула деяку зверхність і співчуття.
— Забудь про свій хутір до завтра. Заїдемо до мене, погостюєш, переночуєш. Геть і не думай, нікуди я тебе не відпущу. Подивись на годинника, прикинь, коли ми приїдемо. На той час з Південного вокзалу й поїзда на Київ не буде.
— За ніч щось та буде, — не погоджується Ганна. Їй як ніколи, хотілося додому. Побачити милий серцю хутір Коломійців, Петра Матієнка, вдихнути на повні груди чисте повітря і, переступивши поріг, обійняти і розцілувати батька, перед яким не раз завинила. Там у Сибіру, на відстані, докори сумління не раз допікали Ганну.
—Але ж ти обіцяла.
—Ну, то й що? Потім колись заїду.
Ганні зараз видавалося пустим. І ті далекі, проведені в мріях вечори і недавні обіцянки, все померхло, потьмяніло, втратило кольори і відтінки.
— Зрозумій, мені так хочеться додому .
— Геть, не хочу й слухати! —клацаючи замками валізи, говорила Олеся. — Навіть і не думай. Пообіцяла — будь добра, виконуй. Та й що важать якісь півдня. Приїдеш додому завтра. Виспишся, відпочинеш і під обід з’явишся. І уяви собі: будеш гомоніти собі цілісінький день до самого вечора, ще й ночі прихопиш. Скільки тут тієї їзди? А так протиняєшся на вокзалі до ранку, а то й довше, а додому доб’єшся ще пізніше, десь годині о другій, розбита, зморена. Що то буде за зустріч? Про що можна говорити о такій порі?
— Ні, Лесю, не вмовляй. Приїду, побуду з тиждень біля батька, відвідаю родичів, знайомих, а потім і до тебе в гості загляну. Познайомиш мене зі своїми батечком та матір’ю, посидимо, погомонимо, потім з братиком.
— Ну, це якщо він буде не зайнятий. Я ж тобі казала, що він возить секретаря обкому партії Підгорного.
— Ну, от хай і покатає нас на ЗІМові.
— Якщо буде вільний, попрошу. Сестричці не відмовить.
— Ну, от і домовились. Через тиждень і зустрінемось. А зараз не час, дуже хочу бачити рідних.
— Підожди! — виструнчилась Олеся. На її лиці були змішані образа і здивування. — Через тиждень — це само собою. Погостюймо у мене, потім поїдемо до тебе, заїдемо в Полтаву. Поводиш мене по місту, покажеш Аракчеєвські постройки, Корпусний, сходимо в музей Полтавської битви, але сьогодні, як хочеш, відпустити тебе я не можу. В глупу ніч. До того, ще й одну. Подумай сама .Чи ти з глузду з’їхала? Знаєш, скільки зараз всякої сявоти? Невже не боїшся здвома чемоданами?
Поїзд давно стишив хід. По обидва боки у вікно і через двері відчиненого купе спалахували на схилах вогні. В’їжджали в передмістя. Поїзд все частіше переходив з однієї колії на іншу, важко гуркотів колесами, брязкав зчіпками. Радісні й схвильовані дівчата припали до шибки лобами, вдивлялися в таємничу сутінь. Десь попереду мерехтіло рясне сяйво вогнів, пропливали напівпорожні полустанки й роз’їзди, переїзди з перекинутими полосатими шлагбаумами, біля них куняли понурі, напівсонні коні з задертими над головами дугами і навислими хомутами. І от нарешті вокзал, платформа. Олеся й Ганна, тягнучи валізи, зайшли до вокзалу і не впізнали. Колись тут був невеличкий вокзал. Недавно за наказом Сталіна, що проїздив з півдня після відпочинку, вокзал був відбудований наново. Уважно роздивившись, вигулькнули на привокзальну площу. Моросив дрібний дощ. Годинник на будинку управління Південної дороги показував п’ять хвилин на одинадцяту. Ганна й Олеся підійшли до каси приміських поїздів.
— Ну, що я тобі казала? — зраділа Олеся. — На Київ поїздів уже немає. Облиш, поїхали до мене. Куди б ти їхала в таку ніч з двома чемоданами, з грошима? Та хто тебе назве розумною? Уяви, був би зараз тут батько, хіба б він звелів тобі їхати? Якщо ти приїдеш серед ночі, ти просто його засмутиш. Може, при зустрічі він тобі цього й не скаже, але про себе подумає, що ти необережна і легковажна. А тому в майбутньому завжди буде переживати, коли тебе подовгу не буде вдома.
Ганна хотіла заперечити подрузі, що батько давно і до всього звик, та вроджена обережність примусила змовчати.
— Подумай, для чого завдавати батькам прикрощів?— переконувала Ганну Олеся.— У них їх і так вистачає. Ти повинна хоч трохи узгоджувати свої вчинки з думкою батька, а не тільки зі своїми бажаннями. Інакше — це затьмарить радість зустрічі. А не дай Бог чомусь трапитись, що вони подумають про мене? Що я, така-сяка, не запросила тебе до себе переночувати. І як потім, після цього, я буду почувати себе? І взагалі, я не засну всю ніч, знаючи, що ти поневіряєшся десь на вокзалі. Розумієш? Я просто не маю морального права відпустити тебе одну серед ночі. Не дай Бог, трапитись нещастю, я собі повік не прощу. Так що поїхали до мене. Спати будемо в окремій кімнаті. Де захочеш, там і ляжеш. Уяви собі, як ти будеш сонна ходити по вокзалу о другій чи третій годині ночі з чемоданами.
І хоч слова подруги здавалися Ганні і логічними, переконливими, тут ні до чого було причепитися, але вона вагалась. Якесь нестримне бажання, якесь відчуття фатальності штовхало її вперед, додому. Якби з Південного вокзалу був поїзд, то ніякі докази Олесі не втримали б її, але поїзда не було.
— Гаразд, зажди, — сказала Ганна і знову побігла до приміських кас. Схилилась біля віконця, запитала:
— З Основи не скажете, відправляється поїзд на Київ? Будь ласка.
— У нас тут не довідкове бюро, — відповіла касир і зачинила віконце.
Ганна повернулася до подруги. Олеся зразу ж, тільки-но забачила Ганну, оцінила ситуацію, як безнадійну.
— Ну, то що? Он наша марка. Побігли?
— Якби ти тільки знала, як мені не хочеться, — підхоплюючи валізи, зітхнула Ганна. — Але діватись нікуди, вважай, що вмовила. З такими грошима і двома чемоданами і справді одній вночі небезпечно.
Дівчата підхопили валізи і по дрібних, неглибоких калюжах, по мокрому й червоному в неоновому світлі ліхтарів асфальту вскочили в напівпорожній причіпний вагон. Поки вони торгувалися, їхати чи не їхати, більшість прибулих пасажирів роз’їхалася. Трамвай трохи постояв і рушив. На поворотах він дзеленчав, іскрив бугелями, губив грона електричних іскр. Дрібний дощик туманом сіявсь на скло, і крізь нього, окрім вогнів і неонових вивісок, нічого не було видно. Від сильного струсу на стиках стекла сльозилиса, а вода, що скупчилась на даху, струмками заливала спітнілі вікна, змивала нечіткі відображення предметів на вулиці.
— Он глянь! Та куди ти дивишся? Дивись прямо. Бачиш Благовєщенський Собор, а далі базар?
— Ой, бачу! Який тільки гарний! А бані ж, мабуть, золоті?
— Золоті.
Тим часом поминули міст через Лопань, повернули ліворуч по Клочківській.
— Ще дві зупинки і ми вдома, — зашарілась Олеся. — Так що не барися.
І от нарешті скрип гальм, настирне дзеленчання дзвоника.
На зупинці снували рідкі перехожі. Було пізно.
— Іди за мною, тут темно, — Леся зупинилась, зачекала Ганну.
Чавкаючи грязюкою, звернули в якийсь провулок. В кінці провулку на стовпі з підпоркою хитався під вітром електричний ліхтар, освітлював цегляний будинок.
— А то, мабуть, і твій дім, — здогадалась Ганна.
— Ти не помилилась.
Зачувши кроки, в освітлених дворах рвались з цепу собаки. В Олесиному домі прочинились двері, хтось вийшов на ґанок.
— Ану, йди, лишень, сюди. Чуєш, батьку? — почувся жіночий голос.
— Що там таке, стара? Чо вони так розриваються? Оце розгавкались.
— Що не бачиш, он хтось іде.
— Ой, Боже, та це, мабуть, Леся! Лесю! Це ти?
— Я, мамо.
Дочка й мати міцно обнялися, розцілувалися. Батько стояв на ганку, раз поз раз жадібно тягнув цигарку.
— Ну, чого ви плачете, мамо? Приїхала ціла, жива.
— Та, хто зна й чого, доцю, котяться сльози і все, — Олеся вислизнула з материнських обіймів, підійшла до батька, повисла на шиї. Степан обняв дочку, поцілував у щоку, сказав стримано:
— Ну, що ж? З приїздом, доцю, заходь у хату.
— А то ж хто? — нарешті помітивши Ганну, що стояла трохи осторонь біля самої хвіртки, запитала Харитина.
— А то ви не знаєте, — обурилася Леся.
— Ну, то хай підходить ближче, може й впізнаємо, — глухим, прокуреним голосом сказав батько.
— Це Галя. Я вам писала про неї. Галю, йди сюди.
— А, Галя! — стріпнулася Харитина. — Чого ж ти, дитино, стоїш біля хвіртки, іди сюди. — Харитина обняла Ганну, розцілувала і знову заплакала. — О, Господи, чого ж це я вас тримаю надворі? Заходьте, будь ласка, в хату, роздягайтесь, будьте як вдома. А то стоїмо на дощі.
— Ну, що я казала? — шепнула Леся на вухо подрузі. — Пішли.
— Та глядіть чемайданів не забудьте, — попередив батько.
— Нічого, в дворі не пропадуть, — збуджено говорила Харитина.

70
Першого серпня — Мокрини. Хай і невеликий празник, а все ж.
— Мокрина покаже, яка осінь буде, гнила чи ні, — каже Біличка.
— Е, покаже. Той год весь день моросило, така й осінь була, — погоджується Манька.
У хуторі в таку осінь нудьга — не передати. Ні пройти, ні проїхати.
Збиралися радіо з Буряківщини провести, вже й стовпа під динамік на вигоні врили, та справа далі не пішла. Газети й ті носять нерегулярно, раз на тиждень. Добре, що хуторяни хоч небагато видань передплачують. Одно-двоє, від сили — троє, хоч не важко нести. Це тільки Матвієнко та Микола Ригір виписують більше, читають. А всі інші то глечики з молоком накривають, щоб мухи не падали, то вікна від сонця завішують тими газетами. Інколи використовують замість шпалери. Прикріпляють газети на кнопках, до стін, щоб крейди не витирати. І висять ті газети до нової побілки, поки не пожовтіють, ніхто в них і слова не прочитає. Ладимаришин Гриша взагалі читати не вміє, а тому газети йдуть на обгортки, на розпал та ще на цигарки. Ладимариха читати вміє, але читає переважно Святе писання. От і пускає Гриша газети на самокрутки. А недавно накупив цигарок, придбав нові черевики. ДядькоУстим гроші Миколою передав.
Погано, коли на газетах багато малюнків. Свинцева фарба, згораючи, перебиває аромат тютюну. Так що газета з портретами, фотографіями на розкур не йде. Якби був у продажу чистий папір, то, мабуть, ніхто б, окрім Ригора та Матвієнка й не виписували тих газет. Остап та Дмитро взагалі жодної не передплачують. Обоє бідні, грошей зайвих немає. А на цигарки в кого-небудь випросять. Газети на тиждень вистачає. Та й що там читати в тих газетах? В них день проз день одне і те ж: плани, постанови, Пленуми. Та й коли їх у біса читати? Не встиг позику виплатити, податки підоспіли, за горло беруть. Не встиг газету на куриво гармошкою скласти, а вже корова реве, поросята вищать. Найбільшим попитом у хуторі користуються газети без малюнків, а ще краще було б і без тексту. Та ще ті, в яких надруковано таблицю тиражу виграшу облігацій, по них можна позику провіряти, бо від позики не втечеш, як від власної тіні.
Гнат теж отримав газету, ходить по двору, гиркає на Явдоху.
— Тріпаєшся як сувітське радіво: півтори, півтори! Тепер сама й плати, де я стільки грошей візьму?
— А я ось підштаники продам, — глузує дід Тимофій, — мо, рублів десять дадуть, якщо випере.
— Дадуть, дадуть, нагонять та ще дадуть, — бурчить Явдоха.
— Хіба, мо, за воші набавлять, — підсумовує Гнат і шкандибає за причілок.
— О, вже пішов дурак, недокурки по дорозі збирати? Ума запахати свого тютюну немає, так він недокурки на дорозі збирає. Аби тільки люди сміялися, — глузує Тимофій.
Гнат почув батькові слова, виглянув з-за причілка, загнув матюка.
— От дурак, так дурак, тільки й навчився в тюрмі матюччя перти. А там усіх ремесел вчать. Я якби хоч півгоду там побув, всьому б навчився.
— Навчилися б чорта лисого.
— Дурак ти, Гнат. Та я якби хоч раз в машині проїхав, я б шофером був. Без малого два годи в тюрмі одсидів і нічого не навчився. Його як людям сказати, так засміють. Ходить, як намаханий, недокурки по дорозі збирає. Того ж воно і Явдоха корову в рот доїть. А ти й корови, дурак, не здоїш.
— А ви здоїте?
— Що ти питаєш в больного здоров’я, я вже старий.
— Ти ба, собака!
— Оце так на батька?
— Слово не лихо.
Гнат, і правда, інший раз іде, вичукикує, ранена рука на попереку, аж до самого стовпового, спочатку по один бік дороги, назад по другий, збирає недопалки.
— Розумному і в тюрмі не погано, а тебе, дурня, і з тюрми витурили раніше строку, — докоряє Явдоха. Те, що Гнат повернувся з тюрми раніше неї — факт для Явдохи найболючіший.
— Мене по амністії випустили, як вінваліда. До мене аблакат приїздив.
— Аблакат до нього приїздив, — глузує Явдоха. — А де корова дівалася? Проїв корову на цукерках.
Гнат і справді, як пішла від них Маруся, продав корову, бо ніхто не вмів доїти — ні він, ні дід.
А вдень Гнат сходить з дому. Іде в Багачку, купує в магазині подушечок, халви. Поки назад вернеться, половину з’їсть.
Спочатку Гнат їв ті подушечки сам, а як трохи вдоволив голод, став ділитись з батьком. Потім повернулась з тюрми Явдоха. Візьмуть з батьком стоянець і їдять вдвох на захватню, щоб Явдоха не побачила.
— Дай і мені, — просить Явдоха.
— Не дам, їж своє.
— Проїв корову на цукерках!
Що було, то було. А тому останні слова Явдохи про цукерки дошкулили. Гнат висмикнув косу, що висіла в рогатині сливи і за Явдохою. Явдоха за причілок і навтьоки, до Остапа біжить, кричить, наче навіжена, аж на другому кінці хутора чутно.
— Дурак, дурак, дурак! Проїв корову на цукерках!
Гроші за корову — святі. На весілля, навіть на похорони ніхто не взяв би й рубля, а не те, що на цукерки.
Гнат не втримавсь, пошпурив косу Явдосі навздогін. Просвистівши в повітрі, коса мало в спину Явдосі не впилась, та вдарившись кісцем об кирпатий Явдошин зад, відскочила, а Явдоха встигла зайвий крок зробити. І сама врятувалась, і Гната спасла від тюрми.Тонко дзенькнувши, коса вп’ялась в суху затверділу землю біля самісіньких порепаних Явдошиних п’ят. Явдоха оглянулась на той жалібний зойк сталі і хоч би трохи покаялась. І думки немає. Біжить через дорогу до Остапів, кричить:
— Дурак, дурак, дурак і ще раз дурак. І батько в тебе дурак, і ти дурак!
Горбатого могила справить.
Побачила Явдоха, що Гнат вернувся, і сама повернула додому.
Гнат ухватив на призьбі коску, Явдоха — навтьоки. Хоч Гнат і накульгує, але товста, огрядна Явдоха не втекла. Гнат повалив її в вербичках, насів і згарячу, бо не на жарт розлютився, не розібравшись, тупим кінцем коски став пиляти Явдосі горло. Остап з двору побачив, сміється:­­
— Я тобі зараз, Гнат, тупор принесу, ти їй голову, як курці відрубай.
Явдоха вищить, як недорізана. Дід Тимофій вибіг на причілок.
— Дурило, що ти робиш, тебе знов у тюрму посадять. Правду каже Явдоха, дурний був, дурним і остався, хоч і в острозі сидів, — допікає Тимофій. — Лучче б ти за городом дивився, бо з такими хазяйками так на пні й зогніє все.
— От собака! — розлютився Гнат, покинув Явдоху, вхопив трьохвідерну діжку з водою (з неї напували корову), надів дідові на голову, щоб не втручався, заодно і Явдоху облив. Тимофій стоїть в самих підштаниках і полотняній сорочці, мокрий, хоч на рогачі суши. З бороди тече, підштаники аж посвітліли, в кало­шах хлюпає, порожня бочка, скапуючи по краях, на голові крутиться.
— Ох-хо-хо-хо-хо, — чути з-під бочки розпачливий Тимофіїв голос. — Додумався, людей он скіко, а він її ріже! Тіки загримиш до острогу! — погрожує Тимофій, ще не знаючи, що він зробить з Гнатом.
— Убивають! Убивають! — зачувши ті свекрові слова, верещить Явдоха.
Гнат відбіг поглядом до дороги, а там, і правда, зібрався, вважай, увесь хутір. Дітвора, літні й старі, чоловіки й жінки по корови в Даценків ідуть, пристають, дивляться.Остап, Степаниха, Данило з дворів виглядають.
Скориставшись розгубленістю Гната, Явдоха підхопилася після того душу, біжить, товстючими ногами меле. Спідниця-шестиклинка закотилася, прилипла вище пояса, а про те, що без трусів, байдуже, й гадки немає. Вибігла Явдоха на дорогу, взяла курс на Даценків. А тим часом хуторяни висипали на дорогу, вирячились на те неподобство. Що вони там роблять?
Ну, а дітвора, парубчаки, дивляться на все те з цікавістю. Таке не кожного дня побачиш. Декотрі намагаються заглянути якомога нижче, запам’ятати те видовище в подробицях.
Тимофій, нарешті, зняв бочку з голови, кинув Гнатові на плесно раненої ноги.
— Я тебе, Гнате, зарубаю.
— От собака, так собака, твою мать! — зойкнувши, завертівся дзигою Гнат.
— Я його від тюрми спас, а він ще й лається, — Ех-хе-хе-хе-хе.
Тимофій викручує з бороди й підштаників воду, нахиляється, виливає воду з однієї, потім з другої калоші. Його трясе від холоду, але водночас він і радий, що все минулося. Явдоха десь аж біля смуги. Хай біжить, щоб ворон і кості сюди не заніс.
— Обидно. Мені скоро вмирати, а ти, Гнат, такий невтьопний. Пропадеш без мене, як слина. І в кого ти такий вродився? Он скоро сивий будеш, а робити нічого не вмієш. Правда, ти раніше й матюків як слід гнути не вмів. Слава Богу, хоч цього в тюрмі навчився. А там же й ремесел вчать, хто не дурний, — вкоряє Тимофій.
— О, бач, і батько каже, що ти дурак, — повертає на промежок Явдоха, світить голим задом. Дурак-дурак, — лящить Явдоха. Спідниця, як і раніше, задрана, прилипла до мокрої спини.
— Ти хоч спідницю опусти. Стидоба отака! — плюється Біличка. Вона прямує дорогою по корову.
— Нехай, нехай задрана!Хай люди бачать, як він наді мною здівається, — лящить Явдоха і пробирається садком на подвір’я. — Я тебе сьогодні нагодую, щоб тебе черви та пранці їли! — погрожує Гнатові.
— Замовкни, сатана. Он скільки людей кругом, а їй ні гори, ні низу, — нітиться Гнат.— Та спідницю опусти, світиш. Вся дітвора слідом бігає. Тьфу, щоб ти скисла.
Гнат бере на призьбі налигача і, накульгуючи, йде промежком до дороги. Теж по корову.

71
В хаті Ригорів на Клочківській було просторо тепло й затишно. Леся ходила з кімнати в кімнату, разом з Ганною роздивлялися обнови, фіксувала, що змінилося за той час, коли її не було вдома, показувала подрузі свою кімнату, речі. Ганні інколи здавалося, що вона тут вже була, вгадувала багато речей, про які в довгі зимові вечори розповідала Леся.
— Боже, який килим! — захоплено вигукнула Ганна.
— І справді, гарний. Мамо, де ви його купили? Коли я їхала з дому його не було.
— То все для тебе, донечко. Довго думали що його купити на ті гроші, що ти вислала і от нарешті рішили. Правда гарний?
— Та що там гарний, надивитись не можна.
— Ну, аби тобі сподобався, нам то що.
Харитина клопоталась біля печі, готувала вечерю, розмовляла з дівчатами.
«І чого я, дурна, не поїхала додому?» — засумувала Ганна, побачивши, як гостинно зустрічають батьки Олесю. Її б теж зустрічали не гірше, а, може, ще й краще. Треба було їхати, а то, мабуть, ждуть там. А, може, й ні. Про свій приїзд вона, як завжди, нікого не сповіщала.
— Нічого, Ганно, переспиш у нас, а завтра додому. Чого б ти виривалась серед ночі? — сказала, наче вгадала Ганнини думки Харитина.— Зараз повечеряєте і можете спочивати.
Харитина швидко накрила стіл. Повечеряли.
Ганна сиділа за столом розморена, млява, з дитинства звикла лягати рано.
— Галю, може ти спати вже будеш? То я зараз, — захвилювалась Олеся.
Харитина перша підхопилася з-за столу, заметушилася.
— Сиди, доню. Я зараз сама. Швиденько, хутенько. Я тобі постелю на твоєму ліжку, а Ганні біля вікна. Ну, як? Не проти? — запитала Харитина.
— Мені все одно, — позіхаючи, відповіла Ганна. — Спати хочу, наче сто год не спала.
— А я ще посиджу, погомонимо, — сказала Леся.
— Ти сиди, гомони, а дівчина хай іде спить, раз спати хоче. Та воно й не дивно. Он яка дорога трудна та далека, — Харитина виглянула у вікно, додала: — Та воно он ще й погода яка. Тільки спати.
— Осінь, мрячить, — погодився Степан.
— Сиди, дитино, гомони з батьком, а я постелюся. Я тобі аж три подушки з качиного пуху зробила. Може, колись заміж будеш іти, буде як знахідка. Без приданого зараз і на вулицю не виходь. Не те, що ми з батьком — склали на сани, що можна було, і втекли від батьків, — мовила Харитина. Навіть тепер, уже дорослій дочці, вона не наважувалась сказати правду, бути відвертою, розповісти про своє минуле, про батька Саву Штима, про вкрадені Степаном у діда Мусія червінці і ще багато чого іншого.
— Воно й раніше не кращі часи були, — буркнув Степан. — Просто своє забувається. Ми то не на широку ногу жили, ну, та ми що? — лукавив Степан. — По нас рівнятися не треба. Зараз і часи, і умови — все інше. Треба жити, як життя підказує, як мій батько часто казав: “Простягай ніжки по своєму ліжку”.
Поки Степан гомонів з дочкою, Харитина слала постіль: Ганні біля вікна, біля батарей парового опалення, дочці — біля старої груби, де вона спала ще змалечку.
Чомусь згадалось Харитині, як ще малою Олеся часто питала в неї про дідусівів, бабусь, братів, сестричок. Якщо рідних немає, то повинні ж бути хоча б двоюрідні? Та, як потім вияснилось, в Олесі не було не тільки братів і сестер, але й тіток і дядьків, ні одного діда й баби. Проте в такому великому місті, як Харків, це було легко приховувати. До того ж, у багатьох її подруг теж поблизу не було родичів. У більшості вони були десь далеко в селі, куди їздили переважно на канікулах, та ще влітку. В літні канікули Леся рідко стрічала подруг. Ті, що в селі, тебе не бачать, ти їх — теж. А тих, які залишилися на літо в місті, не поїхали ні до родичів, ні в піонерський табір — небагато, і їх зовсім не обов’язково стрічати. І Леся не те, що обманювала подруг, вона просто не була з ними до кінця відвертою. Та їй, врешті-решт, нічого й не залишалося робити. Це вже потім у Лесі з’явився братик.
— Ну, як там жилося? Працювалося? — питає Степан.
Голос його рівний, одноманітний, без інтонацій, зразу й не зрозумієш, чи він просто хоче заповнити гнітючу мовчанку, чи дійсно цікавиться тим, про що питає.
— Непогано жилося. Робота заробітна, їсти було що. Так всі три роки в одній кімнаті з Галею й прожили. Приходилось і на одному ліжку спати. Ось так і жили: в кіно, на танці — завжди разом.
— Погано тільки, що заміж не повиходили, — пригладжуючи сивіючу шевелюру, пожартував Степан. — Та, то ще встигнете, ще прийде час.
— Встигнемо з козами на торг, — невпевнено відповіла Ганна.
— А ти як думаєш, дочко?
— А чого б ми там заміж виходили? Вийшли б оце, поїхали хтозна куди. Харків — місто велике, женихів — хоч греблю гати, тут і треба виходити.
— Правильно, дочко, молодець. Здравого ума й за гроші не купиш, — і вже звертаючись до обох, мовив: — Нічого, дівчата, держіть хвіст пістолетом. Зараз ви молоді, з приданим, і неабияким. Я, правда, не бачив вашого посагу, не знаю. Я тільки так, по письмах суджу, що дарма грошей ви не тратили. На дрібниці не розмінювались.
Тим часом зі спальні вийшла Харитина, сказала:
— Фу! Аж вморилась, так спішила. Можеш, дитино, йти відпочивати, — звернулася до Ганни, краєм ока глянула на стінного годинника з шишкінськими ведмедями на циферблаті. — Господи, та воно вже й час пізній, без малого не година. Іди, дитино, спочивай, чого ти будеш маринуватися? Там я біля твого ліжка й табуретку поставила. Будеш роздягатися, одежу складеш.
— Спасибі. Ну, то я пішла, — Ганна позіхнула й пішла до кімнати.
— Іди, дитино, на добраніч. А ми тут з Олесею ще трохи погомонимо, та й теж ляжемо спати.
Ганна роздяглася й пірнула у пухке ліжко. Тільки задрімала, провалюючись у сон, як у м’яку, солодку прірву, в чомусь схожу на небуття, як її наче хто в бік штовхнув. Сон пропав. Ганна прислухалась. В хаті ще гомоніли.
— Якби ти тільки знала, як ми тебе ждали, дитино, і вдень і вночі снилася. Слава Богу, що хоч жива-здорова вернулася, — Харитина обняла Олесю, запитала: — і для чого ти його ото скільки тягла? Ще десь по дорозі обібрали б. Без нічого приїхала б, ми й тому раді були.
— А й правда, що там у тебе в чемоданах? — запитав батько. — Пробував переставляти — важкі.
У якомусь гострому нападі родинних почуттів Леся дістала з-за пазухи ключика, кинулась до однієї з валіз, відкрила.
— Господи, а я й забула! Оце тобі, тату, — Леся дістала з валізи дорогий шевйотовий костюм, подала батькові. — А це тобі, мамо, — Леся дістала черевики на високому підборі, не менш елегантний жіночий костюм.
Степан переодягнувся, приміряв обнову. Довго стояв біля трюмо, повертався то спиною, то боком.
— Гарна річ, нічого не скажеш, як у Підгорного. Скільки ж він хоч коштує?
— Півтори тисячі.
— Ой, леле, такі гроші викинула, краще б на книжку поклала. Дивись, і матері не менш як на півтори накупила: і черевики, і газову косинку, й костюм.
Харитина як вділа все те, так аж розцвіла і, здавалося, помолоділа років на двадцять.
— Ну, це вже, доню, доки й вмирати буду, не зношу. Спасибі, дитино. Такого не те, що носити — бачити не доводилось.
Ганна, що мало не заснула була за столом, стала прислухатись до тих розмов, і щось не сподобалось їй в них. У них вдома, та ще й при зустрічі, хіба говорили б про таке? Про гроші, костюми і мови б ніхто не вів, — подумала Ганна і тут же стала виправдовувати Лесиних батьків: “Що поробиш — городяни”.
Ганнини очі вже призвичаїлись до темряви і вона стала роздивлятись кімнату.
— А подруга ж твоя, що батькам везе? — запитав Степан, і Ганна, що було знову поринула в дрімоту, несподівано прокинулась. Сон наче рукою зняло. Ганна вже й вуха затикала, і голову під подушку засовувала, щоб нічого не чути — не допомагало. Вже й на спину лягала, і на живіт, і на бік — не йде сон і все. Крутилась, вертілась, і хоч розуміла, що негарно так робити, знову стала прислухатись до теревенів у хаті.
— А у нас з Ганною все однаково. Натрапила гарну хустку — купує собі й мені. Я плаття, спіджак — теж пару. І по-дружньому, й не заздрісно, — Леся встала, взяла біля дверей другу валізу, поставила на стіл, повертіла ключиком, клацнули замки: — Ось, дивіться.
— Та тут справжнє багатство! — тремтячим від хвилювання голосом вигукнув Степан. Валіза з низу і до самого верху була набита хромом найвищого ґатунку.
Степан спочатку перебирав той хром, потім, прицмокуючи і хизуючись дочкою, став нюхати, легенько м’яв і навіть обережно, щоб не пошкодити, пробував на зуб, перевертав, дивився зісподу.
— Оце, і я понімаю, хром! Сюди б ще піднаряди добрячі, чоботям би й зносу не було.
— А я хотіла було чобіт накупувати, та Галя, спасибі їй, підказала, що кожі краще, більше влізе, — зраділо говорила Олеся.
— Ну й як дорого?
— Вважай, даром, — всміхнулася Олеся.
— Ну, чого ти? Говори, скільки віддала за все це, невже не рахувала?
— Як же б так, не рахувати, тату? Хіба я не ваша дочка? Ну, а ви б скільки за них дали?
— Що ми? Що ми? У нас тут свої ціни. Спекулянтські. Про них краще не згадувати. Ну, то кажи, не томи душу.
— І таке вже нетерпляче, не дасть дитині й порадіти, — сказала Харитина, все ще роздивляючись себе в дзеркало.
— Оце, тату, десь на дві з половиною тисячі. Навіть, трохи менше.
— А у Галі?
— Я ж вам уже казала — все, що у мене, те й у неї.
— Молодці, молодці, дівчата, — збуджено ходячи по кімнаті, захоплено говорив Степан. — Це і я бачу, що даром часу не теряли. А я думав, що так, для складу в письмах писала. Якщо ці кожі пустити на чоботи, то й то можна взяти неабиякого бариша. Жаль, не сапожник я, а хром і справді як попиросна бумага, — Степан знову нахилився, довго грав ніздрями, нюхав вичинені кожі.
За вікном то переставав, то знову пускався дощ, шелестів у малиннику, дріботів по фільонках віконниць, інколи в розривах хмар з’являвся щербатий місяць.
Час від часу Степан поглядав на темне вікно, наче боявся, що хтось може шастати попідвіконню і бачити все, що коїться в хаті, нарешті сказав:
— Так от, думав я думав і знаєте до чого додумався? — Степан почухав сивіючу потилицю, загадково подивився на Харитину і Лесю.
— Та, кажи вже, старе луб’я, не митар душу.
— З цього хрому можна пошити два хромових пальта, — Степан знову підняв стос хромових шкір, провів наче рахуючи по торцю рукою. На Благбазі хромове пальто зараз п’ятнадцять тисяч. З руками відірвуть. Нічого не поробиш, мода копіювати комісарів не пройшла.
— Ну, а в другому чемайдані що? Показуй вже все, дочко, — звеліла мати.
— Зараз покажу. То хустки то блузки. То шерстяні джемпери, плюшка.
— Не густо ви й заробили, дівчата, якщо на три роки розкинути, — дещо розчаровано сказав Степан.
— Ми ще грошей по тридцять тисяч привезли.
— Та ви що подуріли? І не боялись ото? Як ви додумались? Невже не можна було на книжку покласти?
— А вони на книжках і лежали, а як зібралися їхати додому, познімали з книжок. А Ганна ще й на шофера вивчилась.
— Ну, тоді добре дівчата підлаталися. А шоферувати тобі ні до чого. У тебе он брат шофер. Ну, а які там ціни?
— Старий, хватить тобі вже розпитувати, — втрутилась в розмову Харитина. — Лесю, ти ще не заморилася його слухати? Я вже давно. Кожен день одне і те ж.
— Та я б з вами і до ранку теревенила, та чую, що ми Галі спати мішаємо.
Ганна дійсно не спала. Спочатку її дратували розмови, потім гуркіт трамваїв на Клочківській, якого вона до того чомусь не чула, а тепер невідомо вже й що.
— Піду вже, мабуть, і я ляжу, та хоч раз за стільки год, як слід висплюся вдома, — солодко позіхнула Леся.
— Іди, дитино, спи. Не натомилася за дорогу. Завтра погомонимо. Як то кажуть: “Дасть Бог день, дасть Бог і їжу”.

72
Серпень. Вдень ще тепло. Та осінь все ж таки бере своє. Ночі здебільшого прохолодні. Гнат лежить на горищі біля теплої лежанки в кухвайці, в валянках, шапці-ушанці, поруч драбина, а то ще чого доброго, сюди чорти принесуть битися. Хай уже в хаті з татом воюють. Гнат одкотив одного капелюха, прислухався. Начебто тихо. Мабуть, вже вгамувались, сплять. Тато вже старі, довго не витримують. Хай спочивають. Гнат поринув думками в минуле. Не везе Гнатові в житті. Всі з нього глузують, бо не криється, не ховає від людей недоліків. Десь після повернення з Кременчука ішов Гнат пізньої осені в бригаду, а тут давленіє. Шаснув до Бадилихи в город, присів, чекає, коли наступить полегшення. А воно, як на гріх, люди йдуть, дивляться. На деревах ні листочка, голо. З тих пір не сходить Гнат з язика.
Не раз доводилось Гнатові зникати в лісосмузі, в кукурудзі, в соняшниках, в чужому городі. Щоб не конфузитися перед людьми, ходив один, як перст, бо як припече давленіє, тікай тоді від чоловіка в кущі чи в пашню.
Після того, як мало не заколов Явдоху косою, Гнат вийшов на дорогу, щоб іти по корову, а напроти Остапів вже весь хутір зібрався, дивляться, як Явдоха з свекром б’ється. Не встиг і до смуги дійти, а тут даленіє, видно, зайве понервував. Хоч далі йди, хоч назад вертайся. Гунув Гнат у смугу, а хтось, Гнат так і не розібрав хто, бо дуже вже в животі різало, кричить:
— Куди то Гнат побіг?
— Може, вішатись? — чи то жартує, чи всерйоз каже Гаврилинчиха. — Хіба така жінка не доведе? Ти б, Гриша, слідом пішов. Бачив який в нього налигач? А то ще й справді повіситься.
— Я тоже подивлюсь за ним, — каже молода Двірничка Галя.
Гнат тільки присяде, а Галька за ним. Гнат підхвачує штани й біжить далі. Галька й Гриша слідом. І так мало не на Човнову гору Галька відстала, а Гриша, може б, біг і далі, та вступив у Гнатів кізяк, загнув матюка:
— Якщо сам не повіситься, я його повішу, таку-перетаку, завоняв усю гору.
Наляканий Гнат підхопився й знову побігякомога далі. Біг, поки вистачило духу, аж на горі облегшився, подумав: “Нема луччє красоти, як дивитись з висоти. Зразу полегшало.” В Човновім Гнат налигав корову, пристроївся в середині, остерігався Гриші. Хоч і знав, що Гриша корови не залишить, люди не дадуть, бо вона в нього навіть спутана й стриножена б’ється, а покине, всіх переколе. Гнат поволі заспокоївся, веде, накульгуючи, на налигачі свою Квітку. Рука з вузлом на попереку. Квітка як махне головою, ганяючи кусючих серпневих мух, так Гнат і обкрутився навколо своєї осі. І смикне ж зараза так, що в животі марш починає грати і кольки йдуть, наче ножем ріже. І хоч на дорозі сідай, бо до ріллі хтозна чи й добіжиш. Гнат поспіхом кинув Квітці на роги налигач, але трохи не розрухував, налигач завис на шиї, а сам зник у кукурудзі.
— Гнате, ти хоч скажи, що ти їв? Я і в воді бродив, і об бур’ян ногу тер, не вивонюється. Дома ще карасіром обіллю, може переб'є, — озираючись, до магається Гриша. — Чи тебе вже немає?
— А де це Гнат? — дивується й Надежда.
— А хто його знає, мабуть, у кукурудзі.
— А ми думали, за ним Гриша погнався.
— На таку мать він мені здався, — регоче Гриша.— А черевики, якщо не вивоняються до завтра, в двір принесу, хай нові купує.
Нарешті Гнат таки виринає з кукурудзи десь у середині строю.
— Гнат, що з тобою, де ти був? — добивається Бадилиха.
— Давленіє! — буркнув Гнат. З тих пір і підхопили люди. Тільки-но Гнат де небудь зникне, так і сміються, “У Гната, мабуть, давленіє”.
Усім у хуторі відомо, що після полону і Кременчуцького базару, де Гнат з’їв сто вареників, він став слабкий на втори. Припече Гната в дорозі лиха година і доводиться бігти в кукурудзу, соняшники, чийсь огород чи садок.
Ішов якось Гнат в бригаду поратись, жував яблуко, а тут раптово, можна сказати зненацька, навпроти Данилового городу, застукало Гната давленіє.
Гнат мотнувся в Данилів город під дубки, присів.
— Се, Гнат, ти й стерво, — кричить з городу Данило. — Не міг ти на Бадилині грядки побігти, всю леваду завоняв.
— А що я зроблю, давлєніє в дорозі застало, — натягаючи штани, виправдовувався Гнат.
Данило взяв грабарку, прийшов, вирізав все з травою і на дорогу викинув. Потім ввечері жалівся дружині Одарочці:
— Се й стерво, а не Гнат. Наробив під дубками, щоб його розірвало.
Вирізав Данило ретельно, та, мабуть, не все вирізав, бо на тому місці через год виткнувся пагінець, а років через три виросла яблуня-дичка.
З того часу й пішло. Ніякої яблуні під дубками Данило не садив і садити не збирався. А якби збирався, то посадив би в іншому місці, на просторому, чого б це він пхав її під дубки? Та й не дичку б садив, а каліровку.
— Се ти, Гнат, перед тим, як до мене забігти, мабуть, яблука їв. Це твоя яблуня виросла. Гнат усміхнеться у вуса й мовчить.
Яблунька швиденько звелася на ноги. А як стала плодоносити, Гнатові життя не стало. Хоч з світу сходь. Треба було йому таки збрянчити ту дичку, не доводити до глузу. Та хіба він тоді міг подумати, що таке буде? Та, зрештою, й ніхто не міг того передбачити. Справа в тім, що яблунька виросла незвичною: невисока, крислата і плодоносить кожного року. Яблук, як лепу, і в траві й на промежку, ще й вся дорога вслана ними. Тільки ті яблука такі кислющі, що таких ще ні в кого й ніколи в хуторі не було. Навіть не пам’ятає ніхто. Вже до чого дітвора на кисле ласа, до чого вже невибаглива, їдять таке, що щелепи зводить, навмисне вибирають плоди кислі й недозрілі, бо чим кисліші, тим краще, і то не вцурять. Хто не відкусить кусочок, скривиться, як середа на п’ятницю, і виплюне.
— Що? Москву видно? — пожартує хто-небудь, та спробувавшому не до жартів. В роті потерпло й задубіло.Наче полину наївся.
— Ну, це Гнат і видристав, щоб його розірвало.
Та що там діти. Корови, які вже ласі до яблук, які голодні, як паші немає, нахиляться, понюхають, покачають в пилюзі, захоплять губами, а в рот не беруть. Особливо пожадлива, буває, вхопить, розтрощить і виплюне, запіниться слиною й, довго потім, йдучи до стійла, вивертає верхню губу, мотає головою, а слина з рота клубком валує . Інколи в спеку понюхає, покачає в пилюзі вологим носом і, вгамувавши кислотою спрагу, спокійно прстує далі. Та що там корови? Свині і ті не їдять.
Дехто вже й об заклад бився, та так і не зміг з’їсти жодного яблука.
— Споримо на півлітру, — підбурює Срібний Василь свого начальника колони.— Зараз знайду таке яблуко, що й після четвертої чарки не з’їси.
— Споримо.
Василь посилає Гришу й Ольку до діда Данила, ті приносять краснобокі яблука. Начальник пробує, довго плюється.
Дивно, з’явилася на світ, а ніхто жодного плоду не з’їв. Так і валяються по дорозі поки машини не потрощать, вози не подавлять, коні та корови не порозчавлюють. А на вид такі вже соковиті та гарні, в рот так і просяться. Гриша гонить корову, сміється.
— Гнат, це твої яблука, ану спробуй.
— Сам пробуй.
— Ти ж як ішов на бригаду, їв обикновенне яблуко, а в... таке, що й корови не їдять. Калібровка якась. Видно, наперся перед тим, як дурень за обідом.
— Та то така калібровка, що ніхто не вкраде, — сміється Срібниха.
Гнатко стоїть на пагорбі. У Данила, подвір’я якого посів Гнатко, садок на диво: яблунь сортів двадцять-тридцять. Половина вже повсихала, але й тепер є що сторожувати, щоб дітвора, як женуть корови, не забігали.
— Со, хлопці, яблук хочеться? Їжте он Гнатове, — либиться Гнатко.
Зразу ж за Даниловим виїздом схилилася над дорогою друга яблуня — Гнаткова, вірніше, Данилова. Інший раз, як вітряно, нападає їх бозна скільки, не проступиш. Корови як накинуться на них, поки всі не визбирають, не пройдуть, жодного яблука не залишиться.
— Бачиш, Гнате, ці їдять, а твої — ні.
Гнат іде на себе не схожий, супить чорні брови, а дітвора чує ту мову, сміється, шпурляє в Гната яблуками.
— Артем, ану откуси, мо, Америку побачиш, — сміється Степан. Хлопці кидають яблука в пилюгу. Вони такі, що як откусиш, то не те що Америку — Антарктиду побачиш.
А Гнат у цей час лежить на лежанці, позіхає
— Чого його ждати з моря погоди? — маракує про свою нещасливу долю Гнат, аж доки не засинає.

73
Олеся прочинила двері в свою кімнату, миттю роздяглась, шаснула під пухову ковдру.
Ганна лежала нерухомо, але напружено.
— Галю, ти не спиш?
— Ніяк не засну, хоч ти вбий. Ще такого зі мною не було. Не знаю. Мене наче аж морозить всю. Наче хто снігу за спину насипав.
Леся вилізла з-під одіяла, помацала батареї опалення.
— Та, ні. В хаті тепло і батареї гарячі. Мо, тебе хто зурочив?
— Не знаю, мо, й зурочив. А може, того, що в чужій хаті. Треба було таки додому їхати.
— Ну, тоді знаєш, що? Іди лягай на моє ліжко, в мене тут і пухове одіяло, і взагалі тепліше, а я на твоє ляжу. Я в своїй хаті засну де завгодно, хоч під припічком.
Леся встала, пішла до Ганни.
Леся лягла біля вікна і за хвилину заснула. Ганна перебралася в пухове тепло, але ні лихоманка, ні дрижання, ні якась незрозуміла тривога, передчуття чогось недоброго, невідомо чим і викликані, чи то тим, що вона, як і завжди, підкорилася Лесі і не поїхала додому, чи то обставинами нового помешкання, не давали Ганні спокою. Зрідка вона, забувалася, але її хто-небудь будив: то трамвайний дзвінок, то важкий, навіть в уяві, погляд Лесиного батька. То щось іще.
“Господи, заспокойся,” — лаяла саму себе Ганна. — Спи, спи”.
Але заснути так і не змогла. Ганна почала рахувати. Дорахувала до ста і облишила, сон не йшов. Дратували Ганну і та непідробна цікавість, що виникла у батька Лесі до її заробітків і, взагалі, багато що. Вони й зараз чомусь не лягали спати, їх, мабуть, і в хаті не було. Влаштували глупої ночі якісь справи. В нервовій напрузі Ганна чекала, що варто їй зараз заснути, як батьки Лесі увійдуть у хату, гримнуть дверима, почнуть гомоніти, розбудять. І це очікування виводило її з рівноваги.
Зовсім не такими уявлялися батьки Олесі з листів і розповідей Олесі. Вже не стало чути дзвінків трамваїв на Клочківській, гуркоту напівпорожніх вагонів, а сон не йшов. Ганна крутилася на ліжку, м’яла пухову ковдру і проклинаючи той час, коли погодилась заночувати в чужих людей. Краще б вона митарилась зараз на вокзалі, серед таких же, як і вона, пасажирів, стояла в чергах. У неї була б якась мета і це надавало б сил. Батьків Олесі щось давно не чути, і це теж дратувало Ганну, примушувало очікувати, гадати де вони — в пристройці, у флігелі чи ще десь.
Інколи вона чула гомін в дворі, чавкання чобіт по мокрій землі. І це ще більше непокоїло її. На якусь мить вона відчула свою повну беззахисність. І вперше, не на жарт, злякалась, відчула, як терпне тіло, холонуть лоб і руки. Ганна усім єством сприймала якусь утаємниченість, що панувала навколо неї, якої вона ніяк не могла ні зрозуміти, ні з’ясувати, ні збагнути.
— Лесю, ти спиш? — гукнула до подруги.
Леся не озвалася, вона спала невинним сном дитини. Ладна встати й піти з цієї хати, Ганна тяжко зітхнула. Краще й спокійніше було б зараз іти вулицями спустілого міста, ніж крутитися на ліжку.
А тим часом Степан і Харитина швиденько переклавши з одного місця на інше дрова, поспіхом копали на визволеному п'ятачку яму. Земля була суха й тверда, наче кремінь. Степан зі злістю вганяв заступ у землю, хекаючи, кидав сухе груддя на мокру землю.
— Господи, що ми робимо, гріх-то який, — пошепки говорила йому Харитина.
— Нічого, відмолимо. Сам Бог послав нам таке багатство. Скільки ж можна бідувати? До війни майже вісім років, всю війну і ось уже скільки після війни, — шипів Степан і кидав, кидав з-під ніг землю, наче заведений, підганяв дружину. — Давай, швидше. Тут головне перший сон не прозівати!
— Ні, я не можу! — Харитина кинула заступа на обніжок, стала, наче вкопана.

74
— Обережніш, Харитино, — шепотів Степан, вергаючи землю з ями, — ще побудиш. Чого ти боїшся? Ніхто нічого не взнає. Складемо дрова, як і були, хто здогадається?
— А як Леся завтра спитає, де Галя?
— Скажеш: рано-вранці встала і поїхала, а тебе будити не звеліла. Думаєш, вона їй дуже нужна та Галя? Вони навіть не однолітки? Трохи поклопочеться та й забуде. Нові люди, оточення, робота. Неодмінно забуде.
— А як дома кинуться?
— В перший день, а мо, й тиждень — не кинуться. А через місяць чи два, хай шукають. На роботі скажуть, що виїхала, а де ділась — хто його зна. Дорога від Сибіру далека.
— А якщо до нас стежка приведе?
— Ми й знать нічого не знаємо. До того ж, здається, Олеся казала, що Галя їде додому навдалу, нікого не попередивши.
— А якщо почнуть виясняти з ким дружила?
Степан на мить задумався, навіть копати перестав. Довго турсучив потилицю, нарешті сказав:
— Було б добре, якби ти вмовила Лесю при нагоді сказати, що вони розсталися на вокзалі. Або й взагалі не їхали разом.
Переконай, якщо міліція почне цікавитись, то краще бути подалі від гріха. Мовляв, ти їй нічого не допоможеш, а собі горя наробиш, попотягають на допити. Вона що, дурна, не поніма? Поїхала, мовляв, додому, а де ділась — не знаю, хай шукають. на те вона й міліція. Мо, вбили, зґвалтували, не нам про це знати. А тому промовчати в наших і її, доччиних, інтересах. Мертвої з того світу все одно не піднімеш, а якщо жива, то й сама знайдеться. Завтра вранці зроби натяк, мовляв, встала серед ночі, бо так і не змогла заснути. Хто його зна, чи благополучно доїде, отака-таки ніч. А бандитів, злодюг, кругом — де не посій, там і вродяться. Зарони сумнів. А там через деякий час ще поклопочися. Та й хто її там шукатиме, як вона додому й письом не писала. Живе з батьком і мачухою.
— А як Олеся до Ганни збереться їхати?
— Зараз не пустимо, а там видно буде, щось придумаємо. Туди їхати не близький світ, ти ж знаєш. А якщо поїде, то й що? — виструнчився Степан. — Може, це навіть краще. Повернеться додому, скаже, що Ганни немає, а ти її зразу й настрополи: мовляв, почне міліція ходити, кажи, що й знати не знаєш. На Південному розпрощалися і більше не бачила. А там, Бог його зна, куди її путь проліг.
— Та, то так! А якщо її батькам розкаже, мовляв, ночувала Ганна в нас, а вранці поїхала?
— Треба, щоб не сказала. Зразу попередь, що нікому й нічого казати не треба.А краще не пускай, нехай не їде.
— А як?
— Як-як... Волос довгий, а ум короткий. Я знаю, як? Подумати треба. Скажи, що Ганна сама обіцяла приїхати, як тільки влаштується на роботу, і просила, щоб Леся не забивалася, бо вона збирається до сестри в Казахстан і приїде тільки після Нового року. На зворотньому шляху обовязково сама заїде.
— А якщо Леся знає, що в неї немає ніякої сестри?
— Як це немає? Нема рідної, є двоюрідна, тітка. Ніхто не може всього знати про другого. Не все ж вона розказувала Лесі. А ми тим часом Лесю десь пристроїмо. З’являться нові подруги, нові турботи. Та, згадаєш потім мене — відпаде те все, як кізяк від підошви. Через місяць все забудеться. Леся про Ганну й не згадає. Чи й не подруги: Василь — бабі тітка, — говорив Степан, раз по раз вганяючи заступ в глевку вже від дощу землю. — А ти, між іншим, підкинеш ґедзика, мовляв, не їде, то й не треба. А головне — не бійся. Уяви тільки, в дочки майже на п’ятдесят тисяч багатства. І у неї стільки ж, — ледь чутно прошепотів Степан. — Уявляєш, як ми заживемо?! І наше, і доччине майбутнє, вважай, забезпечене.
— Степане, одумайся! Та чи в нас зовсім пусті кишені? Ще десь і золото діда Мусія є, й батькове.
— Золото, дорога жіночко — то про чорний день. То вже на такий випадок, якого й придумати важко. Голод там чи інше лихо.
— Та ще й крім золота мається.
— Ну то й що? Своя ноша до землі не гне, плечі не відтягує.
Морось, що була звечора, нарешті пройшла, небо зі сходу почало ясніти. Ганна лежала на своєму ліжку. Передчуття чогось страшного й неминучого не полишало її.
І ось, нарешті, кроки на причілку. Тихі, обережні, прямо в хату. Дивно! Обоє ввійшли в хату, а дверей за собою не зачиняють. Невже й зараз не збираються лягати спати? Боже, та що ж це таке? Ганна вже й ноги спустила з ліжка, щоб встати, вийти назустріч і відверто сказати: “Скільки можна товктися, наче Головко в погребі? Мені же завтра, вірніше, уже сьогодні, рано вставати і йти на вокзал до поїзда. Невже не розумієте?» Ганна перебирала босими ногами по підлозі, шукаючи капці, мацала її підошвами, та в останню мить якась незрозуміла сила зупинила Ганну, вклала в ліжко. Бог з ними. Чого я буду лаятись з чужими людьми, ворогів наживати? Якось вже перебуду ніч, скільки тут зосталося. Он уже трамваї по-новій пішли, і вікно зі сходу зарожевіло. У чужий храм, як то кажуть, зі своїми молитвами не ходять. Тільки Ганна подумала те, як двері до їхньої кімнати безшумно прочинилися. Лесин батько стрімко пройшов до доччиного ліжка. В руках у ньог була сокира.
Харитина ввійшла слідом за чоловіком. Степан звів сокиру над головою. Ганна отерпла від страху. Тіло вкрилося рясним потом. Він струмками стікав у впадину грудей, в улоговину спини. У Ганни перехопило подих. Вона міцно зціпила зуби, завмерла. Леся лежала майже поруч, лицем до стіни. Ганна навіть чула її подих. Вона була вкрита ковдрою з головою і снилися їй дивні сни. Наче з татом ловлять вони в ямі наповненій водою сріблястих рибок. Рибки якийсь час тріпочуть в руках, а потім, ні з того, ні з сього, мертвіють, перетворюються в золотих. Кинулась Леся до батька, а його немає, кудись щез, а вона залишилась в ямі одна. Тільки яма вже без риби і без води, а з темної, невідомо де й взялася, хмари, б’є в неї яскрава гілляста блискавка.
Степан вдарив сплячу обухом сокири по голові, наче гвіздок у дошку забив.
Тупий удар обуха прийшовся Лесі по скроні. Противно хруснули кістки. Кілька конвульсивних рухів. Коліна тягнуться до підборіддя, випрямляються. Степан хутко змахнув сокирою вдруге, для вірності звалив на голову ще один глухий удар, обережно поставив сокиру біля шифоньєра, ледь чутно прошепотів Харитині:
— Бери за ноги. Скоріше, щоб кімнату не залило кров’ю.
Степан і Харитина вхопили всю білизну разом з убитою, понесли надвір. Харитина поспіхом, крадькома глянула на ліжко під грубою, тихо сказала:
— Слава тобі, Господи, спить. А я боялася, що розбудимо.
— Натомилася.


75
Увечері до Дмитра на мерехтливий вогник каганця завітав Гнат. У Дмитра часто збираються посиденьки. По-перше, у Дмитра весела вдача, а по-друге, не гордий, бо живе найбідніше. Хто б не зайшов до Дмитра — дивується. У яких тільки злиднях живе чоловік, скільки дітвори, а бач, духом не падає. Подивиться, поміркує прийшлий і сам починає кріпитись, зрівнювати.
— Якщо взяти Дмитра, то я в порівнянні з ним живу дебело. І коровчина в мене є, і кури, а у хліву ще й підсвинок кувікає, кролі попискують. А у Дмитра що? Діти та злидні неприторенні. Важко йому, бідоласі, а живе, носа не вішає. До того ж ще й жартує.
Високий, здоровий, щоки в червоних прожилках, а дивись, за роботу не дуже хапається. Чи ледачкуватий, чи невдатний. Все б йому шуткувати. Інший на його місці весь час плакав би, й сльози не просихали, а він ні. Оришка ж і дня ніде не робила, весь час з дітьми. А що йому?
Воно б, може, й на другу роботу пішов, так рука скалічена. На правій руці немає великого і вказівного пальців. У дійсності вони то є, стирчать, але так покручені, наче в вузол зав’язані, що краще б їх зовсім не було. Дивляться врізнобіч і тільки заважають. Пальці, звичайно, пальцями, без руки чи ноги повертаються і працюють, та робота то дармова, що ти на ній заробиш? Трудодень? Поставить бригадир хімічним олівцем паличку на сірому папері, яким оселедці загортувати й то незручно, і радуйся. А вхоркаєшся за день хіба ж так. Ні рук, ні ніг не чути, в боку шпигає, в голові тенькає. А під кінець року отримаєш на ті палички дулю з маком. Якщо гарний урожай, то по двісті грамів пшениці, мо, й нарахують на трудодень. Потім зріжуть раз, вдруге. Як підійде черга одержувати плату, отримаєш за ті палички по сто грамів висівок за кожну. Не зерно, а сміття. А тому Дмитро й працює конюхом, не вганяється в ту колгоспну роботу.
Поранило Дмитра на Дніпрі, перебило два пальці. І треба ж було невчасно руку підняти. Перев’язав Дмитрові руку в окопі Іван Ригір, став Дмитро відповзати в тил. У санчастині рану промили і зразу хотіли відправити на передову, та вчасно допетрали, що перебиті пальці на правій руці. Дмитро кілька разів сходив на перев’язку, на тому все й скінчилося. От і зрослися пальці, як їм заманулося, не до пальців було у військових госпіталях. І якщо Дмитро про них не думав, то лікарі й поготів.
Гнат наблизився до Дмитрової хати, заглянув у присінешну шибку. Діти в полотняних до п’ят сорочках борюкалися на долівці, висли на лавах. Оришка ськалася. Великим гребенем, на який чіпляють мичку, коли прядуть, Оришка вичісувала розпатлане волосся, час від часу підносила той гребінь до бликуна, ловила на зубках вошей, давила їх між нігтями великих пальців. Дмитро весь час ходив по хаті, щось мугикав. Дітвора, видно, щоб зігрітися, моталася по хаті, аж сорочки лопотіли, від полу до дверей, потім назад стрибала на крайок, лізла на піч. Від дверей в усі шпори і щілини смикало таким холодом з сіней, такий вітер ходуном ходив по нетопленій хаті, що дітвора довго не витримувала.
— Ану, геть звідсіля, саранча! — знявши з себе полотняну сорочку, покрикувала на дітлахів Оришка. Вона підсліпувато придивлялася до сірого від давнього прання полотна, знаходила вошей то в одному прузі, то в іншому, давила.. Гнат хотів було постукати в шибку, та передумав. Тепло вдітий, у валянках, шапці Дмитро нахилився до вікна, мабуть, почув, що хтось стоїть за обкладинням. Гнат підійшов до дверей, торгикнув западкою. Двері у Дмитра, як завжди, не на засуві. Хоч вдень, хоч вночі приходь, нічого в нього не візьмеш, хіба що вошей, так їх після війни у кожного своїх повно. В неділю та в свята хіба ж так вилускують під нігтями у молодиць, наче смажений соняшник на сковороді, а до слідуючої неділі знову кишма кишать.
Гнат обережно натиснув на двері, вони жалібно рипнули й поїхали. Гнат ступнув через поріг у сіни і мало не впав.
— О, треби тобі такого! Чи він яму тут викопав, чи чо воно так глибоко, твою мать, — матюкнувся Гнат, — набираючи рівновагу і чимчикуючи далі, поки не наштовхнувся в темряві на хатні двері. Двері з сіней були оббиті рядном, під рядном товстий шар соломи, щоб у хаті тепліше було. Хіба ти напасешся з тим топливом, як двері раз повз раз рип та рип. Та й яке там топливо? Плитки з коров’ячого гною та ще солома. А що з тієї соломи? Не встиг оглянутись, згоріла, як сірник. Зовсім нікудишнє топливо. Поки топиш, поки й тепло. Після плиток тепло держиться довше, так нікому їх топтати. Як мати-баба Дмитриха та Ялисавета дадуть, то і в Дмитра тепло.
Гнат мацає в темряві рукою по засмальцьованому рядні, шукає западку. Рядно місцями дране, з дрібних дірок сиплеться під ноги солом’яна потерть. Нарешті, Гнат намацав западку, підняв угору, потягнув на себе, разом з клубами пару увійшов у хату.
— Здоров був, Дмитро Дмитрович!
— Драстуй, Гнат Тимофійович, якщо не шуткуєш.
— А чого мені жартувати, — знітився Гнат. — Хай дівчата та хлопці на досвітках шуткують. — Гнат ніяково всміхнувся в темні вислі вуса і почимчикував прямо на Дмитра, до скрині. Дмитро дивиться уважно на Гната, лукаво всміхається.
— А хто тебе знає, Гнат Тимофійович? Мо, тобі надумалось шуткувати? Сідай он на лаву, розказуй. Якщо закурити прийшов, то немає. На одну цигарку зосталось. Листя то є, а за радаком треба на горище лізти.
— Та й у мене немає. Спішив, не вспів захватити, — знову зніяковів Гнат.
— А чого ж ти спішив? — гигикнув Дмитро. — Чи, мо, Явдоха з макогоном гналась.
— Та то така проява, — пожвавішав Гнат. — Ум не заоре. Їй тільки дай потачку.
— Ну, тоді хоч і не хочеться, а таки прийдеться лізти на горище, — всміхнувся Дмитро і до Оришки. — Ти як за соняшником лазила, не приймала з лежанки бадилля?
— Нужне воно мені, як торішній сніг, — обізвалась з печі Оришка, замотуючи на потилиці вузлом волосся і одягаючи очіпок. Вона була вже в сорочці, спідниці, але спускатись в холодну хату не збиралася. Гнат кілька разів перемовився словом з Оришкою про хутірські справи, про погоду, полаяв Явдоху, пожалівся, як їм важко з татом живеться при такій невістці. Явдоха і справді не стояла ні Гнатові, ні свекрові в броду, лаялась на рівних і вони вдвох не могли її приборкати, перелаяти. Останнє слово було завжди за нею. Про це знав увесь хутір, і це саме більше цікавило Оришку.
— А ви б їй їсти не давали, щоб трохи охляла, може б, тоді менше кричала, — жартома пропонувала Оришка.
— Їй хоч рота смолою залий, все одно буде кричати на весь хутір.
Дмитро тим часом злазив на горище, вніс у хату жмут тютюнового бадилля.
— А ти, Гнате, про домашні діла розказуєш? — обізвався Дмитро. — Прийдеться нам, Гнат Тимофійович, ножем табак кришити. Такі-то справи. Хотів у ступці стовкти, так гемонські душі кудись закотили. В темноті не знайти. Хлопці, де ви ступку дівали?
— Ти її сам десь дів, — іронізує Оришка.
— Оце бачиш, Гнат, як буває, як багато хазяїнів. Може, й задівав. Може, ти в ній поросяті винесла?
— Якби було що, то, може, й винесла б.
— Нічого, завтра по видному знайду. Ну й не хочеться ножем різати, тупий, як зараза, а поточити нічим. Був брус, так хлопці десь задівали. Мантачка, правда, десь під стріхою тирчить, та хіба ти її зараз знайдеш. Якщо хоч, на листя, смали, — звернувся Дмитро до Гната.
— Спасибі, не треба. Я ось поліз у карман і на одну-дві цигарки наскрібав, якщо хочеш — закурюй мого, — Гнат поніс пучку до Дмитра.
Той похапцем відірвав клаптик газети, підставив. Гнат скрутив самокрутку, довго шарудів по кишенях, шукаючи кресало, потім устав, підійшов до каганця, потягнув. Язичок хитнувся, видовжився, колихнулися тіні. Звужене місце лампи заволокло чорною кіптявою. Нарешті, цигарка зашкварчала, язичок полум’я осів.
— Це добре, Гнат Тимофійович, що ти тютюнцю назбирав. Мабуть, Тимофій батькович натовкли? Гарний тютюн, — прикурюючи від Гнатової цигарки, — балаболив Дмитро.
— Та, нічого, — погодився Гнат. — Не поганий буцімто. Погано тільки, що сірників у лавці немає. Кругом пусто: і в лавці, і в оптеці. Закоптили ми тобі лампу.
— Нічого, Оришка завтра витре.
— Можна б і кресалом прикурити, так поклав на комин, бо відсиріло. Мабуть, на погоду. Крешиш, крешиш — іскри летять, а трут не горить.
— Не в погоді справа, Гнат Тимофійович. Ось глянь на моє, — Дмитро витягнув з кишені кресало, висік іскру. Від неї зажеврів трут. Дмитро кілька раз дмухнув на нього, щоб розгорівся, запропонував. От і готово, можеш прикурювати. Не жалій, Гнат Тимофійович, полотна на трут, та подовше в гречаному попелі натирай або Явдоху застав, хай хоч попочхає, — реготнув Дмитро.
— Та то так, — погодився Гнат. — Треба заставити.
— А як полотна немає, так Явдошину спідницю або сорочку на трут пусти.
Діти, не звертаючи на Гната ніякої уваги, моталися по хаті, наче скажені. В каганці полощеться, вилягає, сіпається вогник, от-от погасне. Найстаршому з дітлахів — Миколі, років п’ятнадцять. Мишкові півтора, а найменше ще лежить у колисці. В пофарбований у червоне сволок, ще Дмитровим батьком, теж Дмитром, вбито гачок, на ньому висить люлька, ледь гойдається на вервечках. Інколи з неї цівкою цебенить на долівку вода.
— Оришко, злазь, знов набурив, — гиготить Дмитро.
Оришка неохоче злазить з печі, для годиться лається, міняє пелюшки.
— Що вони в тебе так мотаються? — питає у Дмитра Гнат. У нього аж у віччю миготить від тієї біготні. — Чи подуріли.
— А спитай їх. В одних сорочках холодно, от і мотаються. Що ти хоч, дітвора. Це ми з тобою б сиділи й сиділи.
— Та й то так. Твоя правда, Дмитро Дмитрович, — погодився Гнат, — Може, ще закуримо?
— Он бери на скрині листя, — пропонує Дмитро, — а я зараз радаку вкришу.
Гнат теж живе небагато, а все ж таки краще за Дмитра. А як у війну мріялось: тільки б вижити, а там заживемо. А повернулися додому, все те ж, ті ж хати, тільки розвалені, той же колгосп, ті ж повітки, солом’яні стріхи, і злидні ті ж, тільки мабуть ще більші ніж до війни. Куди не кинься — все потребує чоловічих рук. Все ветхе, на ладан дише, а здоров’я давно вже не те. Та й рани дають про себе знати. Не звезло їм з Дмитром. Орденів, медалей у них обмаль, бо не дійшли до Берліна, провалялися в госпіталях. З чим пішли на війну, з тим і назад повернулися.
А хто дійшов та недурний був, чого тільки не понавозив з Німеччини! Правда, те крадене багатство декому боком вийшло. Он Микола Секлетин поліз у якийсь будинок, а там: куди не глянеш — очі розбігаються. Став хапати, а німкеня взяла і з пістолета наповал. Всю війну пройшов і не вдряпнуло, а так по дурному зложив голову. А що ти вдієш? Із-за багатства втіряв життя. Хто ушліший та обережніший, понавозили з тієї Німеччини всякої всячини. Взяти хоча б того ж Андрія Коломійця. Звезло ж Одарочці.
Їм би з Дмитром зараз оту валізу з голками. Однієї б на двох хватило, щоб озолотиться. А шовкові плаття, що? Не те що Андрій — тисяча голок і тридцять тисяч карбованців у кишені.
Гнат закурив, сидить, ворушить губами, підраховує, скільки ж тих голок може поміститися в добрячій діктовій валізі. Задача виявилася для Гната непосильною. Ясно, що не одна тисяча. Розганяючи перед собою їдучий дим, Гнат не переставав роздумувати про те, яким ушлим виявився Андрій. От розумака, так розумака. Недаром же бухгалтером працює.
— А я оце йшов у бригаду, — відкашлюючись, мовить Гнат, — думаю, дай зайду, підемо разом попораємось.
Гнат порався біля волів, Дмитро біля коней.
— Я, Гнат Тимофійович, вже попорався.
— Та й рано ти, Митре Митровичу, сьогодні.
— Та рішив сьогодні не припізнятись. Осінь, темно, як у гузні. То не треба, Гнат Тимофійович, прилежувати. Я сам, буває, полінюсь, а тоді каюсь.
— Та я наче й не спав сьогодні, — оправдовується Гнат. — Ну що ж, тоді я пішов. З Богом. — Гнат підвівся з лави, виструнчився на здоровій нозі, щоб іти в бригаду, та вгледів на комині якусь пачку і другу ж таку на припічку.
— Що воно ото у тебе, Митре Митровичу, таке? З чим його їдять?
— То, я Гнат Тимофійович, дусту купив.
— А для чого він?
— Від вошей та бліх.
— А як ним пользуваться, мо, і я куплю.
— А дуже просто. Піймав вошу чи блоху, насипав їй у рот дусту і сиди жди, поки почне чхати.
— Ти диви! І придумають отаке, — подивувався Гнат. — Треба буде й собі купити, якщо недорого. Я Явдосі черпака всиплю. Де брав?
— В оптеці.
— Шутки шутками, а треба купити, бо воші скоро голову від’їдять.
— Обов’язково купи, — обізвалася з печі Оришка.
— Е, від’їдять, Гнат Тимофійович, — підтримав Гната й Дмитро, — вони зараз наче скажені поробились. Вдень і вночі гризуть, не заснеш.
Дмитро знову, як і перед Гнатовим приходом, замугикав.
Ой, воші, ви мої сіромахи,
Не кусайте ви мене в моїй хаті,
Чи ви мене не знаєте,
Що ви мене кусаєте.
Гнат усміхнувся і, накульгуючи на праву ногу, вийшов.
— Двері там сам причиниш, — крикнув навздогін Дмитро.
— Причиню, а як же, — держачись за западку, відповів із сіней Гнат.
— Що, вже пішов? — запитала з печі Оришка.
— Та, пішов.
76
Паралізована страхом, Ганна деякий час лежала на своєму ліжку і не могла навіть поворухнутись. Але те продовжувалось мить. Не чекаючи, поки роздивляться, що скоїли, прийдуть за нею, Ганна вискочила з-під ковдри і в одній сорочці пробралася спочатку в загальну кімнату, потім в сіни, надвір. Надворі було ще досить темно. Ледь бовваніли за причілковим вікном розмиті метушливі постаті Степана й Харитини. Ганна навкарачки доповзла до хвіртки і тільки тоді звелася на ноги, оглянулась. Степан і Харитина поспіхом загортали яму. Ганна вибралася на Клочківську, дрижачи, вскочила в пустий трамвай, що якраз підійшов. Потім не витримала, вискочила на якійсь зупинці і як на той гріх, зустріла молодика, що повертався від коханої. Хлопець ішов і наспівував щось веселе. Але як тільки побачив босу і майже голу, перелякану Ганну, затих, мабуть, розгубився, а, може, злякався, прийняв або ж за божевільну, або ж за п’яну, вигнану з дому чоловіком.
— Де міліція, не скажеш? — не звертаючи уваги на його стан та й не помічаючи потрясіння на обличчі молодика, запитала Ганна.
— А ось тут поряд, — тихо сказав хлопець. — Бачиш — ліхтар горить. Іди, там тебе ждуть.
Захарієва Ганна кинулася до під’їзду. За столом, (темно-синій картуз з червоною кокардою з’їхав набік), дрімав напівсонний міліціонер. Гуркнули, причиняючись, двері.
— А це ще що за новина? Ану марш звідсіля! — продираючи очі, гаркнув міліціонер і потягнувся до кобури.
— На Клочківскій дочку вбили, тепер закопують, — видихнула Ганна і не сіла, впала на вичовгану до блиску лаву. — Мене теж хотіли, але я втекла.
— Що ти верзеш? Напилася чи що? Чию дочку, твою?
Очі Ганни палахкотіли нездоровим блиском, зуби цокотіли.
Міліціонер натягнув картуза, поправив уніформу, сказав:
— Ану, давай по порядку.
Ганна стала розповідати.
— Адресу знаєш?
Ганна назвала. Пам’ятала з конвертів. Тим часом звідкись взявся ще один міліціонер. Вирішили йти на місце злочину.
— Ти теж ідеш з нами, збирайся.
— Нізащо.
Ганну била дрож. Вона тряслась, наче в лихоманці. Тільки тепер до неї дійшло, хто насправді повинен був лежати в тій ямі. Її всю тіпало, зуб не влучав на зуб, вона блювала, зеленіла і знову блювала.
Наряд міліції появився на подвір’ї Ригорів, коли Степан і Харитина закінчили складати дрова. Харитина, правда, ще підмітала, ховала останні сліди. Обоє натомлені збиралися спати.
Харитина побачила міліціонерів вже біля хвіртки і побіліла, випустила з рук віника. Степан теж став, наче вкопаний.
— Чого не спите, громадяни? — запитали міліціонери.
— Та, щось не спиться, — невпевнено сказав Степан, — повставали і давай по господарству вештатись.
— Щось дуже рано, — зауважив лейтенант. — Ану перекладайте дрова.
— Навіщо? — розгубився Степан і повернувся до Харитини. — Скажи хоч ти їм.
Харитина мовчала.
— Сказано, перекладайте, значить перекладайте. Поступила заява, що в пеньках самогон ховаєте.
— Та, неправда то. Брешуть, от вам святий хрест, — зрадів Степан.
— Розбирайте, а то хуже буде.
— Якщо влада вимагає, то можемо й розібрати, — погодився повеселілий Степан.
Степан і Харитина стали розбирати пеньки, дійшли до половини.
— Ну, що, може, хватить?
— Ні.
— І що за люди? Оце й міліція! Невже не видно, що нічого немає? — Обурився Степан.
Харитина й Степан нехотя розбирали пеньки далі, а міліція тим часом походжала по вгороду.
— Сержант, ану, йди сюди! — гукнув лейтенант.— Дивись, аж де кора валяється. Тут щось не те. — І вже звертаючись до хазяїнів, запитав: — Ви що, всю ніч перекладали пеньки чи чого це кора під ногами?
— Та ви що? Вони там споконвіку лежали.
— Кажеш, споконвіку? Брехня. Навіщо ви їх перекладали в друге місце? Ви що тут переховуєте? Ану розбирайте! А це що за грудочки? Хто копав?
— Ну, от і все, розібрали, — сказав Степан, витираючи піт. Він не стільки вморився, скільки його обливало потом зі страху.
— Знімайте останній ряд
— Для чого? — хіба й так не видно, що самогона немає? — благально мовила Харитина. — Уже рук немає їх вергати.
— Немає сил — ми допоможемо.
— Ну, так що ви вже від нас хочете? Господи, спаси і одверни! Чим же ми провинилися? Нічого і слухом, і духом не знаємо — і на тобі така напасть!
— Знімайте!
— Ну, для чого вам той ряд здався? Хіба так не видно?
— Знімайте.
Степан і Харитина й з місця не зрушили.
— Сержант, поскидай ті пеньки, — наказав лейтенант.
Той наче тільки й чекав наказу, запопадливо кинувся розкидати дрова.
— Ну, от і видно, де вони лежали. Тут земля повинна бути сухіша, чи не так? А вона мокра, — зауважив лейтенант.
— Та так, — погодився Степан. — Ви мене не зрозуміли. Я ж казав, що вони іменно тут і лежать споконвіку.
Світало. Розтікалась по закутках темрява.
— Підождіть, а що це за яма? — запитав лейтенант. Він нахилився, помацав землю. — Недавно копано.
— А Бог його зна, може, хтось викопав серед ночі, що й ми не знали? Ото й тріски валяються. Щось зробив, а в нас у городі закопав,— дерев’яним голосом мовив Степан.
— Розкопуйте.
Степан і Харитина взяли лопати, стали копати. Вже зовсім розвиднилось, коли на дні ями з’явилося щось біле.
— Ну, що там?
— Та тут, мабуть вбито когось, а ми тепер відповідай, — сказав Степан. Він не встигав витирати лоба. Одежа теж була мокра, хоч викручуй, дошкуляли проливні поти.
— Ану, розкривайте! — лейтенант схилився над ямою, сам став розмотувати білизну, розгортати одіяло.
— Доченько, Лесю! — вжахнулась мати. Харитина впала на дно ями, рвала на собі волосся, торсала, обнімала мертву дочку. — Боже, чого ж ти нам наше дитя підсунув? Чи, може, диявол? — Харитина звелася на повний зріст, повернулася на схід, молитовно склала руки на грудях. Потім взяла мертву дочку на руки, стала ходити по ямі з кутка в куток, наче в кімнаті, співала колискової, перериваючи той спів диким сміхом.
.— Ой люлі, закували зозулі, закували в лузі зозулі.
Степан стояв, дивився на все те, руки й ноги в нього тремтіли. Недавно чорне з сивиною волосся на його голові стало геть усе біле.

77
Артем загрався з Срібнячком Мишком і пізно прийшов додому.
— З завтрашнього дня щоб сидів удома. Нічогоз тим Баламутом по чужих садках шастати. Ні шагу з двору, — сердилась бабуся. — А то я ще батькові та матері розкажу.
Ні батькові, ні матері бабуся так нічого і не розповіла. Але по закону справедливості, чи, можливо, несправедливості, Артему в той вечір нагоріло. І головне, за те, що Артем робив майже кожного дня. Раніше все якось сходило з рук, а сьогодні вийшов облом. Він і раніш розкидав по хаті одежу. Насипав на лутках купки пороху з німецьких гільз від кулеметів, яких було достобіса у трофейному вузькому дерев’яному і глибокому ящику, що стояв під полом.
У ньому було повно всякої всячини: ґвинтів, гайок, шайб, цвяхів, дроту, шкуратків, колодок. Були там і молотки, шила з акацієвими ручками.
— Ти що оце наробив? — забачивши на лутках купки пороху, запитав батько. Він збирався до Дмитра і шукав попідвіконню сірники й тютюн.
— А що? — перепитав Артем.
— Та ти розумієш, що це таке? Досить маленької іскри, і хата злетить у повітря, — як завжди перебільшуючи, жахав батько Артема.
Уявивши все це, Артем на мить замислився.
— Оце так, зараз я йду до Дмитра, а ти щоб сьогодні не вечеряв. Взнаю, пеняй на себе.
— А як ти взнаєш? — зухвало запитав Артем.
— Мати скаже.
Порипуючи хромовими чобітьми, Микола зник за причілком.
Мати зразу ж засмажила яєчню на салі.
— Ну, йди, дурний, поїж! — умовляли вдвох з бабусею. Вони сиділи за маленьким круглим столиком, що стояв посеред хати, на ще менших саморобних стільчиках на трьох ніжках. У хаті смачно пахло яєчнею.
— Не хочу.
— Ну, чого ти, дурний? Батько не взна.
— А як узна?
— Ну, як би він узнав? Дурило отакий, — ґлузувала бабуся.
— Догадається, а ні, — так ви самі й скажете. Якщо не сьогодні, то завтра.
— Та Господь з тобою, — заголосила Манька.
Артем не довіряє ні бабусі, ні матері. Обоє тільки обіцяють. А трапиться нагода, так і виляпають, а йому тоді держи одвіт перед батьком. Ніхто не заступиться. Ще й від себе що-небудь додадуть. На й мої п’ять, щоб було десять. А батько в Артема суворий. Не доведи, Господи. Недарма його бояться і мати, і бабуся. Ні, краще він уже сьогодні побуде голодним, ніж покараним.
Так і не вдалося вговорити Артема. А згодом і їсти перехотілось. Підсмажена на салі яєчня так і залишилась стояти на круглому низенькому столику, поки й не захолола.
— От дурне, так дурне, — побивалися мати й бабуся, та Артем нічого того не чув, зморенний, він давно спав.
Вийшовши з хати, Микола пішов до Дмитра. Під кленком біля колодязя наздогнав Гната. Зачувши позаду кроки, Гнат злякано озирнувся.
— О, треби тобі такого! Миколо, це ти?
— Я.
— Ти б коли-небудь прийшов, мені та дідові калоші поклеїв. У тебе ж самокат є, знаю, добре клеїш.
— Нехай, Гнате Тимофійовичу, прийду.
— Ти ж там дивись, не барись дуже, — невпевнено мовить Гнат, — а то ми з татом скоро босі ходити будемо.
— Добре, на днях зайду.
Увійшли в хату до Дмитра. Першим Микола, позаду Гнат. Причиняючи сінешні двері, Гнат забарився.
— Що, вп’ять Гнат вернувся? — запитала Оришка.
— Та ні, це Миколай. Здоров!
— Здоров, Дмитро Дмитрович. Чи в тебе в хаті такий сквозняк, чи що таке? Полум’я в каганці ходуном ходить, неначе його хто на корди переганяє.
Язичок жовтавого світла то приляга аж до самісінької в’юшки гнота, то видовжується, лиже скло, залишаючи на ньому темні плями і пасма кіптяви.
— А хтозна, Миколай, може, й свозняк. А мо, від воздуху. Дітвора ач як мотається по хаті. От і не зна бідний, де діватися.
Тим часом Гнат ніяк не міг причинити двері. Чи то руки замерзли, чи западка відстала. Аж лоб змокрів.
Гнат трохи постояв у сінях, подумав і, повернувшись, пішов додому аби не бути об’єктом нових насмішок і глузувань.
Над Гнатом у хуторі потішалися старі й малі. Одним словом, всі, кому не ліньки. Ніхто не сприймає його всерйоз, як статечну, варту уваги людину. Дивак та й годі. Неохайний, відлюдькуватий, незугарний. Ніхто не розумів Гната. Зрештою, у людей були для цього вагомі підстави. Надмірна цнотливість і сором’язливість віддалила Гната від людей, зробила нетовариським, замкненим. Гнат як був у дитинстві й юнацтві несміливим, полохливим, то таким і залишився. Варто було комусь що-небудь зауважити Гнатові, поґлузувати з нього, як він ніяковів, червонів. Спасибі Богові, що хоч вродився чорний, як грак, не дуже видно, а то хоч крізь землю валися. Таким Гнат був і вдома, в житті: соромився дійсних і надуманих вад, того, що траплялося з ним насправді, і того, що йому приписували.
І від цього тільки потерпав. Кожний, у тім числі й Явдоха, вбачали в його сором’язливості слабкість, вважали за обов’язок поґлузувати. А як батьки, то так і діти. То кілочок з воза витягнуть, на якому Гнат збирається їхати, й колесо спаде де-небудь посеред дороги, то збрую переплутають так, що й сам чорт з усіма чортенятами не розплутає.
— Там десь за мною Гнат ішов, — нагадав Микола.
— А чого ж він не заходить? — Дмитро відчинив навстіж двері, глянув у сіни. Під ноги котились клубки холодного повітря. Сінешні двері теж відчинені, а Гната не видно. Дмитро вибіг аж надвір.
— Гнате, де ти дівся?
Ніде нікого, тільки гавкнув у Ялисавети собака. Чи то від Дмитрового голосу, чи, мо, Гнат мимо прошкутильгав. Дмитро зачинив двері, увійшов у хату.
— Ти подиви, Дмитре, який нагар на ґнотові. Мабуть, розбишаки води в каганець влили.
— Хлопці, хто воду в каганець лив? — суворо запитав Дмитро.
— Так вони тобі й признаються, — загиготів Микола.
Дмитро бере на лаві ганчірку, з лиця не сходить лукавий усміх, знімає з лампи закіптюжене, аж чорне скло і, чекаючи, поки воно охолоне, викручує ґніт. Пальцями знімає з нього твердий нагар. Ґніт тріщить, горить нерівно, боком. Може, й справді хто з хлопців води линнув. Тепер так сплоха не взнаєш. Та Дмитро й не намагається взнати. Дмитро торкається пляшки в найвужчому місці, де вона найгарячіша. Якщо шийка вистигла, то вже кругом холодна. Торкається і починає протирати скло.
— Гляди не роздави, то посліднє, — нагадує Оришка.
— Послідня в попа жінка. Сиди ото не печі, роби своє. Чого б я роздавив.
— Отуди к лихій годині. А в неділю чого роздавив?
Дмитро обережно ставить скло за мережані з проріззю для ґнота ґрати решітки, каже Миколі:
— Оце, Миколай, думаю поїхати туди, де служив.
— Якщо дуже треба, то чого ж? — погоджується Микола.
— Ти хоч трави вкоси, щоб було чим корову годувати, — благає Оришка, — тоді й їдь.
— Сей год зими не буде, цілий год буде пастися, — жартує Дмитро.
У перший рік після війни Дмитро не повернувся, сказав Оришці, що лікувався у госпіталі. Тільки всьому хутору звідкись стало відомо, що жив Дмитро у якоїсь молодиці, аж під Ростовом-на-Дону.
Чого повернувся? Чи то не вжив, чи за дітьми скучив. Міське життя після війни було ще тяжчим, ніж сільське. А тому взимку сорок шостого повернувся Дмитро додому. Прийшла глянути на онука й баба Самодинка.
Зайшла в хату, подивилась, а Дмитро з Оришкою на печі лежать. В хаті холодно. Зима. Різдво. Лежать і з печі не злазять. Нарешті, Дмитро встав з печі, сорочка чорна, як земля, в такій же сорочці й Оришка. Ще в чорніших бігали по хаті діти.
— Ти б, Оришко, хоч сорочки попрала, — сказала бабуся з докором.
— Ми й у чорних лежатимемо.
— А ти, Дмитро?
— І я лежатиму.
— А діти?
— А вони їм за піджаки служать, — відказав Дмитро.
— Ну, якщо тобі, онучок, однаково, то мені й подавно — лежіть, — сказала бабуся й пішла геть з хати.
Одна столітня баба Дмитриха ходила в двір до сина майже щодня, бо дуже любила онуків. Та ні в господарські, ні в інші справи не втручалась. Бавилась з онуками.Не злопам’ятна, балакуча і весела на вдачу, як і Дмитро.
— Що мале, що старе, — сміялась Оришка.
— А скільки вам год, бабо? — питають хлопці.
— Та вже за дев’яносто.
— А ви що? До війни родилися?
— Е, синочок, до війни. Тільки не до цієї. На моїм віку вже три чи чотири війни було. Мені три годочки було, як люди стали вільними.
— А до того ж якими були? Не вільними?
— Панськими були, онучки, панськими.
Згадавши про походеньки Дмитра, Микола трохи ніяковіє, скоса зиркає на піч, чи, бува, не розсердив Оришку, невпевнено повторює:
— Якщо дуже вже треба, то дивіться, Дмитре Дмитровичу.
Дмитро років на п’ятнадцять старший за Миколу, а тому Микола називає його коли на ти, коли на Ви.
— І чого б ти туди їхав? — подає з печі голос Оришка. — Вчорашнього дня шукати?
— Я дивлюся, тут у вас і ходити ні в чому. А в мене там барахла багато воєнного. Я ж воєноплєнних охороняв. Як відтіль їхав, п’ять посилок послав, а їх і по сей день немає, треба б поїхати розібратись. Підбичую й приїду назад.
— Щось вони довго йдуть твої посилки, мабуть, у них уже й ноги поболіли, — ґлузує Оришка й звертається до Миколи, — не слухай, Миколо, нікуди він не поїде, то аби балакати.
— Та якби гроші на поїзд були, то поїхав би, а без грошей куди ти заїдеш? На першому ж роз’їзді зсадять.
— Ото й сиди собі на печі й не рипайся, — радить Оришка.
— Та воно, може, й так, — погоджується Дмитро, і млосно зітхає, видно, згадав щось приємне. — Далеко дуже. Де той хутір, а де Ростов.
І Миколі на мить здається, що в Ростові залишилась у Дмитра не тільки молодиця, а може, хтось із дітей. Колись підвипивши, Дмитро сам хвалився, що там у нього син.
Звичайно, Дмитрові тяжко жити з такою оравою. Що він там заробить біля тих коней? Півтора трудодні? Це хіба що свинарки, доярки та ще комбайнери в жнива зароблять по три, а то й по п’ять трудоднів за день. А на різних роботах один-два трудодні, та й годі. Потім на ті трудодні нарахують по десять копійок грошей та по сто грамів одвійок від гарного зерна. Так що на яку б роботу не пішов, ні хляпа не заробиш. Значить, нічого й рипатись.
Оришка взагалі не працює, та й коли їй працювати, як вона кожного року дитину народжує. Та й куди ти підеш? На кого ти оставиш таку збірню? А тому Дмитро пристосувався: там підсвинка заколе, там свиняку освіжує. Ніч не поспить — вкраде. І хоч всі жили нелегко, та розуміли: Дмитрові живеться зовсім сутужно. А тому кусень м’яса і добрячий шматок сала обов’язково дадуть. Колій. Дивись, на тиждень і вистачить борщ заскоромити. Тридцять дворів — тридцять шматків. А дітей не тільки нагодувати треба, а й забавити, щоб не робили шкоди, гралися. Діти є діти. Як обаранять: «Тату, купи велосипед» і квит. Дмитро б і стягся, купив, так Оришка не дозволяє.
— Катайтеся он на дверіх, — дозволив Дмитро.
Стали по черзі кататись, а Оришка лаятись.
— А на чому ж нам кататися? — хникає дітвора. — Як купите велосипед, тоді будемо на велосипеді кататись.
Відчуваючи батьківську підтримку, діти обаранили двері. Один на сінешних висить, другий повітку відкриває, третій хатні осідлав.
— Е, хлопці, так діла не буде, — каже Дмитро. — На сінешних катайтесь, вони на шпугах. Та й одвірки добре укріплені. А в повітці краще не займайте, а то й одвірки вивалите. Я вам зараз ще й планку приб’ю, щоб краще становитись було.
Дмитро взяв молоток, кілька цвяхів, набив ззаду на двері рейку.
— Тепер катайтесь. А як надоїсть, підемо з ружжа стріляти.
Дмитро мисливець. Мо коли зайця, качку вб'є.
— Тату, ти нам самопал зроби.
— А де ж той, що вчора робив? Загубили?
— Трубку розірвало. Пороху багато зарядили.
— Гаразд, зроблю.
— А мені рогатку.
— Добре, зроблю, тільки не все зразу.
Інколи Дмитро позакриває вікна віконницями і грає з хлопцями в м’яча. Микола приходить до Дмитра, щоб послухати про війну, про Сталінград, про те, як оточили німецькі армії, як брали в полон фельдмаршала Паулюса.
— Мене тоді поранило. Відповз я в тил до польового госпіталя. Поранений не тяжко, після госпіталя додому не відпустили. Прийшлось охороняти плєнних. Генералів тих німецьких бачив, приміром, так, як оце б тебе, Миколай — прибріхував Дмитро. — Після госпіталю служив в охороні НКВС. З Берією як оце з тебою балакав. Простий дядько. Прийде, було, в казарму, сяде на нарах, і давай анікдоти тачати. А потім наші слухати. Ногу в хромових чоботіх під себе підсуне, всядеться на неї, як чучмек, і сидить.
Дмитро, аби було кому тільки слухати, до ранку гомонітиме, розказуватиме. Не переслухаєш. Десь біля Андрія Федорового заклепали клепачі, йдуть у бік вигону, гомонять.
Микола виглянув надвір, вікно хоч і не намерзло, але запотіло, діти надихали, вихукали. Надворі видно, місячно. Майже кожної ночі по хутору ходять клепачі, то в одному, то в іншому місці чутно, вори влізли в хату, обібрали до нитки. Звичайно, що таке діло не обходиться без свого. Дмитро теж прислухався і, мабуть, зрозумівши намір Миколи, запитав:
— Хто там сьогодні клепає, не Іван Харитонович?
— А хто зна.
— Точно, він і Гнат, того й не зайшов. А ти чув, що до Двірничок вори влазили? Отакенний дрючок, — Дмитро на повний розмах розвів руки, — вкинули в хату. Ми з тобою, Миколай, мабуть, і з місця його б не зрушили. Висадили вікно разом з рамами, а слідом за дрючком облитий карасіном клубок валу підпалили і кинули.
— Та чув.
— Стара Двірничка й та Поцька повскакували з полу, а в вікні вже грабарка тирчить, аж до комина, і чужий, незнайомий голос підганяє:
— Якщо хочеш жити, клади гроші на лопату, живо.
І що ти думаєш, прийшлося класти.
— Якщо таке, то й клепачі не поможуть, — сказав Микола.
Дмитро курить, прикахикує...
— Е, Миколо, бояться, — жваво заговорив Дмитро. — Поки клепачів не було, то тут, то там майже кожного тижня влазили. Вкинуть запалений клубок у хату, щоб господарів налякати і самі слідом. До Секлети влізли, зв’язали обох й питають, де гроші заховані.
— І не бояться, що взнають?
— Як ти взнаєш, як вони в масках. А один, видно, свій, мовчки пальцем вказує на припічок. Вдарили тупором по тому місці, вибили цеглу, шасть рукою, а там халяви та переди хромові, піднаряди з білої кожі. Стали ворушити те кубло далі, а там чого тільки немає. І плаття з шовку, і сувої матерії. Степан з Німетчини понасилав хіба ж стільки! Забрали все, а грошей нема. «Де гроші, давай гроші», — наполягає один.
— Немає грошей. Оце і все, що перед вами, — плачуть обидві. — Ну, а той, з своїх, видно, мовчки показує очима під припічок. Взяли лопату, стали копати, а там тих грошей цілий глечик закопано. І все сотенними бумажками.
— Той, видно, знав, — впевнено каже Микола.
— Авжеж! Підлаталися хлопці хіба ж так, — каже Дмитро, всміхаючись і прикахикуючи. — Ясно, що свої були. Я так думаю, що Петра Чухна робота. Жив же колись із Секлетою, от і знав місце схову.
— Звідки б Чухно знав? Він у Секлети ще в голодовку жив. Ні, не він. То кажуть, отой, що показував, бувший Оленин приймак, — мовила з печі Оришка. — Пожив з півгоду, чи мо, трохи більше, все вивідав і покинув, а потім привів дружків.
— От люди! І не бояться. На отчай Божий, можна сказати, йдуть. Піде Олена, заявить, будуть тягати, — сказав Микола.
— А вони пригрозили, якщо заявить або скажуть на кого, то вб’ють. До того ж приймак весь час мовчав і в масці був. Взнай його. Це так кажуть, а може, то й не він був. Мо, кому пробалакався, а той навів, — додала Оришка. — Хто його знає...
— Ну, тоді гімна собачого взнають. Баби полякалися, не скажуть, а міліція пошука, пошука та й забуде, — всміхається Дмитро.
— Лягайте вже спати, поки б ви тирлувалися в бісової матері? — кричить на дітей Оришка.
— Ще виспляться, ніч велика, — всміхається Дмитро. І знову розповідає Миколі про війну. Дмитра аби тільки слухав, до ранку буде розповідати, не переслухаєш. Микола, може б, іще слухав, та завтра на роботу рано вставати. Микола службовець, а тому треба йти, як кажуть хуторяни, на часи. Це не біля коней поратись. Вранці встав, а вдень можна перекімарити дрімоту. Дмитро розуміє це, а тому й не затримує Миколу. Побачивши, що той збирається додому, взявся проводжати. Вийшов з Миколою аж до колодязя, закурили.
— Добра, мабуть, погода завтра буде, ач як зоряно, — каже Дмитро. — Ну, що ж, Миколай, пора й на сідало.
Микола іде додому, Дмитро в хату.
Мати й Манька ще не сплять.
— Що ти отак хлопця налякав? Просили-просили, яєшню з’їсти, та так і ліг голодний, — не втерпіла баба Олена.
— Та хоч би крихту з’їв. І в рот не взяв, — підтвердила Манька.
— Нічого, завтра встане, поїсть, — сказав Микола, знімаючи біля припічка чоботи і розтираючи на ногах пальці. Холод все-таки їх прихватив.
— Хватить уже парубкувати, валянки б удівав і йшов, — каже Манька.
Микола мовчить.
78
Захарієва Ганна, трохи очухавшись, оговтавшись і відійшовши від пережитого страху, все-таки забрала з допомогою міліції в будинку на Клочківській речі: дві здоровенні валізи. Господарі, перш за все Степан, бо Харитина втратила розум і була відправлена до психіатричної лікарні, підтвердив, що то її речі.
Ще раз знявши допит і співставивши її показання з тим, що показав винуватець трагедії, батько загиблої Олесі, Ганну відпустили додому, пообіцявши викликати на суд, як свідка.
Ганна виїхала увечері з Харкова і рано-вранці була вже в Миргороді. Спродала на базарі майже весь товар і до вечора добралася до хутора. Увійшла в батькову хату і не впізнала свого сина Антона. Він добряче підріс, йому було десь близько десяти років. Він теж не впізнавав і сторонився матері. Ганна вручила всім дорогі подарунки.
— Се ми тебе вже й не ждали, ну-с, — повагом сказав Заахарій, одягаючи обнови і повернувся до дружини: — Мокрино, приготуй що-небудь на стіл, як-не-як з дороги, проголодалась.
— Та нічого, окрім борщу, немає в хаті, — невдоволена Мокрина пішла в сіни, слідом за нею побіг Антон, стали молоти на млинку зерно. Потім увійшла в хату з ще теплим борошном, замісила, стала пекти коржики, гарячі подала на стіл до взвару.
— Ну-с, Ганно, розказуй, як жила, що робила?
— Та, бачите ж — не бідувала, — сказала, зверхньо оглядаючи домашніх.
Антон одну за другою кидав до рота дорогі цукерки, печиво. Мачуха приміряла блузки й спідниці, скоса поглядаючи у вмурований в стіну під полицею осколок дзеркала.
— Ну-с, а чим займалася?
—Усім приходилось: і строїла, й бетон та роствор мішала, а останнім часом на машині, касира возила, гроші в банк.
— Багато грошей?
— Мішками, так, як ви пшеницю чи соняшник.
— Ти ба, яка бойова, ну-с, — Захарько почухав потилицю, встаючи з-за столу і витираючи на полотняній сорочці пролитий взвар, запитав: — А не страшно було возити такі гроші?
— Нє-а!
— Ну-с, це ти, мабуть, прибріхуєш.
— Та ні. Ніскільки. Страшно було потім, як приїхала в Харків і заночувала в подруги. Ото був жах.
Всі, в тому числі й Антон, приготувалися слухати. Антон навіть цукерки облишив хрумати.
А Ганна все розповідала й розповідала. У Мокрини від напруження навіть піт на долонях виступив і в животі похололо.
— Боже й Боже! Невже ото рідну дочку зарубав, — бідкалась Мокрина.
У Антона на очах виступили сльози, він час від часу тер очі, хникав, сунувся поближче до бабусі.
— А кров бігла? — нарешті запитав Антон.
— А як же. Там такої кровищі було, — сказала Ганна. Антон заплакав, забився Мокрині під передник.
— Для чого ти його лякаєш, він боїться крові, недавно оце сам руку поранив, попомучились усі, поки загоїлась.
Дід Захарько сидів на ослоні, мовчав, слухав ту розповідь дочки, а як Ганна закінчила розповідати, піднявся зі свого місця і чи то запитав, чи сказав ствердно:
— Ти, я думаю, нікому цього не розказувала в хуторі?
— Та ні, а що?
— А те, що і розказувати більше нікому не треба.
— Чого це?
— А для чого? Мало тобі своєї слави, пусти ще чужу. Ти ж бачиш, що з тобою постійно трапляється тільки щось неблагополучне.
— Як так? При чому тут я?
— Виходить, Антон ні при чому, ну-с, і Матвієнко? До того ж ти казала, що в подруги прізвище Ригір, а моя племінниця Манька, а твоя двоюрідна сестра недавно вийшла за Миколу Ригора заміж. Може, вони й не родичі, я в цьому певен, скоріш за все вони просто однофамільці, але як ти це поясниш у хуторі? Тут усі Коломийці — родичі. Білики — теж, про Даценок і говорити не приходиться. А тому тут свій особливий спосіб мислення. І я б не хотів, щоб мою племінницю Маньку тріпали на всіх вуглах, зборищах і посиденьках, їй і так нелегко живеться. Недавно Біличка мало за свиню не вбила, хоч украв свиню, родич Сашко Білик. Не буде ж вона родича позорити. І ти не позорь. І її, і себе, і нас.
— Я можу й не називати фамілій.
— Все одно, краще помовч. Попала ти, якщо не брешеш, у велику халепу, і ще невідомо, як ти з неї виплутаєшся, ще тебе міліція та суди потягають, а тому краще помовч. Мовчання — золото.
— Ото слухай, Ганно, що батько каже. Він дурного не присовітує.
Ганна подумала і вирішила мовчати. Маньці, своїй двоюрідній сестрі хотіла сказати, аж язик свербів, але втрималась.

79
У той рік хутір занесло снігом під самі стріхи. Ще на Жовтневі свята як насунули, нагорнули хмари з Миргороду, як пустились і полетіли білі мухи, подули вітри, світу білого не видно. У своєму дворі можна заблудитися.
— Ну й кура, світу Божого не видно! А ще треба йти поратись, — зітхнула Олена Ригірша. Олена бере відро, віжки і йде до колодязя. По найденому Артемом і пристосованому Миколою для спуску коліщатку, пробитому кулею, спочатку цокотить ланцюг, потім стрімко летять у колодязь віжки. Олена зап’ята, тільки очі видно. Вітер шуга з-за причілка, крутить снігові вихри, забігає під спідницю. Сніг стовпом осідає в чорну колодязну прірву. В дерев’яній будці на негоду скавучить Бровко. Забачивши бабу Олену, Бровко виліз, підібгав хвіст, благально дивиться голодними очима на стару, думає, мо, несе їсти, та побачивши, що зігрітись нічим, знову лізе назад у будку. Вітрюган такий, що аж зад заносить. Баба Олена напоїла корову, пішла до хати. Аж он і Остап пішов у бригаду.
— Он уже Остап прогорнув калічною ногою стежку в бригаду, — увійшовши в хату сказала невістці.
Малий Артем лазить біля вікна, хукає на чудернацькі, намальовані на склі візерунки, шкребе їх нігтем.
— Гляди, ще шибку видавиш, геть встань відтіля, — лається баба Олена.
— А хто оце понамальовував цяцьки? — питає Артем.
— Морозко. Хто ж іще? Злазь. Багато будеш знати, швидко постарієш. На дворі страшне, наче земля і небо місцями помінялися.
Десь під вечір повернулись додому Манька й Микола. Повечерявши, мовчки повлягалися спати.
— Хоч би муркнули, — виказала з печі баба Олена. — Добрий хазяїн до собаки озивається. А я ж людина. Артема вам гляджу, пораюсь, — трохи помовчала, додала, — Отак-таки, день пропав з дурного ума.
Микола мовчки сопе, наче й не чує, як завжди, озвалася, не втерпіла Манька.
— А що я вам розкажу? Про те, що в нас на днях у колгоспі звітно-виборні збори, так воно вам таке нужне, аж далі нікуди. За день так наморилась та намерзлась, що й губи злипаються. Лишній раз пари з вуст пускати не хочеться.
— Нехай, поживеш з моє, тоді взнаєш, — дорікала свекруха.
— А, страшне вам горе. Сидите в теплі, в добрі. В хаті натоплено, черінь гарячий. Як-то кажуть, що котові, що попові. Що вам треба? Може, вам і хочеться побалакати, а я на ходу засинаю.
Зловісно свистить десь попід стріхою. Протяжно завивало в димарі. Всюди: на обкладеннях, на даху, у дворі було повно снігу, а він все йшов і йшов, наче сухий пісок шелестів по шибках.
Свекруха й невістка на мить вмовкли, прислухались до того моторошного виття й плачу, задумались кожна про своє, а сніг все летів і летів. Грюкала на причілку не прив’язана віконниця. Вітер тріпав, рвав почорнілі, обмерзлі, напівзотлілі стріхи, зривав на причілках невкріплені парки соломи, носив дворами її чорну трухляву потерть, і тут же присипав білим. У стріхах сиділи горобці, все живе поховалось у закутках, принишкло, шукало прихисту. Баба Олена виглянула у віконце на печі, зітхнула.
— Господи, до діда Захарія і то не видно.
— Може, вже спати полягали, не світиться. До діда дочка Ганна приїхала, — вголос сказала, а про себе подумала, щоб і свекруха не знала, зайве не вкоряла: “Бачила вчора. Якась наелекризована, неговірка. Думає, мені з нею хочеться балакати. Рідного батька з Матвієнком на той світ загнали”, — Манька зітхнула, повернулась до стіни.
— Ще рано. У них кожен день довго світиться, а це темно, як у гузні. Оце й погода. Їй-Бо, кінець світу настав. Ех, горе, горе. Не дай Бог померти, хто в таку негоду яму копати буде? Проклянуть.
У кутку між коминами тихо сопів Артем. Баба Олена загасила бликуна, перехрестила Артема, потім себе, подумала: «Збори то й збори, нехай вибирають». Незчулася, коли й заснула.
Рано-вранці призивно часто ревіла голодна корова. Вітер трохи вщух, але сніг все ще йшов: густий, щільний, лапатий. Хати позамітало по самісінькі стріхи, господарі ледь прочиняли двері, не виходили — пролазили надвір.
З усіх хуторян один тільки Гнат Ододка погано спав тії ночі. Він, як узнав про ті звітно-виборні збори, перестав як слід їсти й пити. Давно бачить Гнат неполадки в господарстві. Вони в усьому: і в тому, як правління керує колгоспом, і у ставленні до праці рядових колгоспників, конторських працівників. Не один день і рік думав Гнат над цим.
Зразу по війні не лише Гнатові, а всім здавалося, що життя після Перемоги піде зовсім інакше, люди заживуть щасливо, заможно. Хіба, гибіючи в окопах, годуючи вошей і гниючи на полях у роки війни, вони не заслужили того? Навіть тюрма не притлумила у Гнатові тієї, здобутої на полях Прусії, віри. Та й чи багато, як на погляд Гната, треба для цього: плати людям хоч трохи, і люди оживуть, почнуть краще працювати. Заживуть, заможними стануть. Ну, а ще — не приорювати в полі того, що не встигли зібрати. Хай люди користуються, збирають. Все це наше, не чуже. Для чого його закопувати в землю? Так, Гнат чув, учить партія, товариш Сталін. А раз все навкруг наше, то хай воно нам і буде. Гнат все частіше прокидався серед ночі, думав. Підтримувала Гната спокуслива думка: а що, як узяти та виступити на зборах? А що? Люди в районі приїжджі, чужі, може, й не знають, що твориться довкруги. Хтось же повинен відкрити людям очі і тоді, напевне, заживемо.
Гнат знову брався аналізувати хистке й непевне — знають чи не знають? І після довгих нічних виснажливих роздумів дійшов висновку: ні, не знають! Якби знали, то хіба б допустили, щоб людина була не зацікавлена ні в праці, ні в її результатах? Хіба приорювали б половину врожаю? Хіба ми вороги собі, державі? А як так буде продовжуватись далі, то й державу розвалити недовго. Гнат хоч і неосвічений, хоч і дурний, як кажуть Явдоха й тато, та зрештою і всі хуторяни, а розуміє це. Чому тоді інші мовчать, у рот води понабирали? Це останнє боляче коле Гната в серце.
Можливо, якби в рідних, оточуючих була про Гната думка, як про людину статечну, поважну й розумну, то ще не відомо, чи відважився б Гнат виступити на зборах, але зваживши всі обставини: образи, приниження, які він зазнає мало не кожного дня протягом життя, твердо вирішив — виступлю. Хай послухають і голова, і хуторяни, і уповноважений, тоді й скажуть, чи дурний Гнат, чи, може, розумніший від усіх.
Голові та бригадирам його виступ, звичайно, не сподобається, та то нічого, перекліпають. Їх можна й зрозуміти — кому охота виставляти напоказ власні огріхи, а от уповноважений скаже — як зав’яже. Гнат усміхнувся про себе, десь у глибині свідомості ворухнулась хистка, непевна надія: а що, як уповноважений побачить, який він розумний і запропонує яку-небудь посаду? Хай не в районі, а тут, на місці. Тільки ні. Мало грамоти в Гната. Якби хоч трохи походив до школи, то, мо, й був би бригадиром або обліковцем. А чого? Гнат і в армії, і під час війни, та і в тюрмі бачив різних начальників — і розумних і не дуже. Інший раз, мо, ще дурніших, ніж Гнат. А він, хоч і небагато має розуму, але чуттям наділений щедро.
Так міркуючи, Гнат готувався до виступу, вагався і знову готувався. В основному вночі, подумки, хоч і розумів, що цього замало.
Сором’язливий, нерішучий Гнат стидався Явдохи, батька, хуторян, а тому здебільшого не наважувався висловлювати думки вголос, відчував нагальну потребу в тренуванні. Спробував було потренуватись у повітці, так корова заважає. Тільки розпочне гучно: «Товариші колгоспники!..» й завмирає збитий з пантелику, бо Квітка головою крутить, роги наставляє, аж ясла тріщать, лякається, думає, Гнат на неї кричить.
— Ти ба, здуріла, — проказує Гнат і приголомшений невдачею йде з повітки. Причиняючи, грюкнув дверима. Сніг посипався з-під стріхи йому за комір. Іскриться під зимовим холодним сонцем сніг. Утоптаною стежкою Гнат причимчикував до хати. У хаті він бере каганець, сірники, лізе в погріб. У димарі рівний гул, хоч надворі й порівняно тихо. Гнат спустився в погріб, засвітив каганця, зняв шапку, поклав на запліснявілий камінь на діжці.
— Товариші колгоспники! Ми ще погано з вами працюємо. Так-то товариші й товаришочки! Але я хочу звернутися до товариша уповноваженого. Ви в нас не перший раз уповноваженим, товариш Бодня! А тому я й відважусь вам сказати, товариш Бодня. З нас питають роботу, а я так понімаю, товариші — яка оплата, така й робота. А оплати, як ви самі знаєте, нема ніякої. Правильно я кажу, товариші? Ніякісенької. — Гнат узяв шапку, яка чомусь з’їхала з пліснявого каменя, що притискав кружку, і намокла в розсолі, труснув її кілька разів і наче перед справжніми зборами від хвилювання став м’яти в руках, видавлював під ноги розсіл. — Ну, то як? Що скажете? Чи мо, я не правий? Якщо ні, то я можу зі своїм і назад, — Гнат поклав шапку на камінь, склав на поперека руки, стоїть, дивиться в уявний зал. Від нестачі кисню язичок полум’я тягнеться вгору, закіпчує скло. Гнат набрав повні легені повітря, приготувався держати промову далі. Язичок видовжився, потім приліг, наполохано затріпотів.
Старий Тимофій зібрався до вітру, зліз з печі, взув калоші на босу ногу, вийшов у сіни. Глянув — ляда в погребі відкрита. Подумав що, мо, то Явдоха за капустою полізла, бо недавно ж у хаті була, крутила й запихала в піч віхті, кидала оберемки соломи, топила на ніч піч.
— Закривай двері, тягне. Чи ти найнявся? — лайнулась з хижі Явдоха.
— Погріб треба закривати, якщо лазиш. Мало не впав, — Тимофій загнув матюка, прикрив оббиті старою рядниною двері. Між рядниною й дверима набито соломи, щоб у хаті тепло трималося. Ряднина вже благенька, посічена дрібними дірками. Проріз для западки теж як слід не оббитий, а тому при кожному стукові дверей разом з пилом осипається їдуча солом’яна потерть. Тимофій підійшов до погреба, зі зла хотів було штурхнути ляду, коли це чує:
— А я так скажу, товариш Бодня: яка оплата, така й робота.
Точно, Гнат у погребі.Тимофій навстіж відчинив ляду і при тьмяному полохливому світлі каганця побачив сина. Гнат незворушно стоїть перед діжкою, світить лисиною, щось доводить, розмахує руками. Погляд його то опускається вниз, начебто він щось читає, то здіймається вгору до уявних слухачів. Видиво було незвичайне навіть для звичного до всього Тимофія. Гнат, упевнений, гордий, на устах блукає усміх.
— Ти що там робиш? — гукнув Тимофій.
Гнат не озвався, наче й не до нього, тільки чути: оплата... робота.
Взяв жменю капусти, вкинув до рота, стоїть, жує.
— Їй-Бо, здурів. Вилазь, кажу, не пали карасін. Придумав, серед білого дня карасін палити. Ти по нього в Багачку підеш? — Тимофій нагнувся, заглянув у погріб. Гнат стоїть біля діжки з капустою, щось бурмоче. На камені, яким кружок придавлено, шапка лежить.
— Та чи ти зовсім з ума тронувся? Шо ти там робиш, чого сам з собою балакаєш, мать-перемать.
— О, треби тобі такого? — Гнат підняв голову і побачив батька.
— Шо ти ото робиш?
— Капусту пробую, — збрехав Гнат.
— А балакаєш з ким? Капусту і в темноті, навпомацки можна пробувати. Як клад відкопати, так ума нема, а всякими глупостями заніматься, пожалуста. Вилазь, кажу, а то зараз ляду закрию і мішком придавлю.
— О, треби тобі такого, і тут супокою немає.
— Нічого, не пропадеш, на капусті місяць житимеш, — дід повернувся, пішов надвір. Гнат виліз з погреба, знічений поліз на лежанку та так до ранку й не вставав.



80
А наступного дня рано-вранці Гнат вдягнув нову куфайчину, натягнув облізлу, чинену Дмитром, собачу шапку, надів сплетені Данилом рукавиці-двопалки і через замети пішки на Гнатову гору до шляху, аби встигнути на звітно-виборчі збори. Навіть Явдоху не гукнув. У хутір, у зв’язку з заметами, обіцяли прислати тракторні сани, щоб відвезти коломійчан на збори, але Гнат не став надіятись на Петра Грабарку, знав, яке в того слово. Кинув руку на поперек і, накульгуючи, пошкандибав до шляху. Та сани прийшли вчасно. Трактор дотягнув їх до Грянчихи, а там уже чекала машина. Машина наздогнала Гната аж у Ясеновім яру. Срібний Василь притишив хід, гукнув:
— Що, Гнате Тимофійовичу, на збори?
— Та ні, думав сходити в оптеку, — знітився Гнат.
— По оселедці?
Гнат дійсно колись ходив в аптеку по оселедці і це стало для всіх притчею.
— А що, хіба в оптеці оселедці дають? — почервонів Гнат. І темне від несходячого загару лице його потемніло ще дужче.
— Дають! Га-га-га!
— Ого-го-го! Ха-ха-ха!
Під сміх і жарти Гнат заліз у кузов. Рушили.
— Нехай, смійтеся! — подумки мстиво думав Гнат, спостерігаючи, як з-під коліс летить сніг. Машину водило з боку на бік. Буксували. О другій годині приїхали в Байрак. Байрачани вже сиділи в клубі.
— Оце сільбуд — так сільбуд, нам би такий, — зауважив Іван Михайлович. У клубі було холодно, не топлено. З ротів людей вихоплювались зграйки пару. Люди сиділи, притиснувшись один до одного, грілись. Холодрига, хоч собак ганяй. Поволі, несміло зайшли в клуб і коломійчани, зайняли місця на «камчатці» під кінобудкою. У бокові двері на сцену зайшли голова, члени правління, бригадири, уповноважений райкому Варшавчик. Посідали за довгий, накритий червоною скатертиною стіл.
— А що, Бодня хіба не приїхав? — гукнув Гнат до Маньки Ригірші.
— А, видно ж, ні. Якби приїхав, побачили б, — і вже зовсім тихо, майже пошепки. — Нам, Гнат Тимофійович, з вами все одно чи бодня, чи корито. Слухай та на вус мотай. А скажуть руки підняти — піднімемо, та й поїдемо по домівках.
— Та й то так, — погодився Гнат. — А що ти перед цим казала? Я почув буцімто Бодня чи Корито. Його що, Корито прізвище?
— Кого?
— Та нового уповноваженого. Кого ж іще.
— Глухе не вчує, так видума, каже моя свекруха, так і ви дядьку. Сказала аби не мовчки, до слова прийшлося. А ви вже й повірили. Нужен він вам, як торішній сніг.
— Ти того, не шуткуй, скажи, як його величають?
— Варшавчик чи що? А то ви його не знаєте, він уже не раз у нас був. А колись ще до війни політвідділом у МТС завідував, кулачив.
— Ти ба, — зручніше вмощуючись, подивувався Гнат. — Видать, велике цабе. — По обличчю Гната ковзнув усміх, повів стиснуті губи вліво, потім вправо. — Я теж так думав, буцімто, Варшавчик. А проте, й обшибиться можна. От і спитав, — виправдовувався Гнат. І знову заговорив, на цей раз сам із собою:
— Варшавчик, то й Варшавчик. Це, мабуть, родом з Варшави. Бойовий. Далеко забрався.
— Звідки ви взяли?
— А як же. Коломієць, приміром, з Коломійцевого. Даценко з Даценкового, а Варшавчик з Варшави. Ми в війну під Краковом були, так казали, що до Варшави ще далеко. Попойшли до Кракова. Е, далеко. Це, мабуть, і тато його там. Це ж воно хто, нацмен чи румин? Да. Бойовий! Видно, большовик, — Гнат зняв шапку, похитав лисою, як камінь-голиш, головою, подивувався і знову звернувся до Маньки.
— А по обчеству?
— Що ви кажете, дядьку?
— Та, питаю, як його по обчеству кличуть? — знітився Гнат.
— Е, по батькові, дядьку, не знаю. Їй-Богу, не знаю. Не зійти мені з цього місця. Може, грянчишани чи байрачани знають, спитайте у них.
— Та, мабуть, прийдеться.
— А для чого? Ви що, з ним балакать зібралися?
— Та ні, — зашарівся, наче дівчина, Гнат.
Тим часом на сцені кінчилась метушня, хтось приніс графин з водою, готував трибуну, час від часу задівав занавіс, і він довго колихався, переливаючись червоним шовком і золотим шитвом.
Гуркотіли стільці, чувся приглушений гомін, скрип іржавих пружин, шарудіння взуття. Президія займала свої місця. Хтось незнайомий підійшов до столу, щось шепнув на вухо Варшавчику.
Микола Біденко встав зі свого місця, заїкаючись, оголосив:
— Товариші колгоспники, звітно-виборні збори вважаю відкритими.
У залі бурхливі оплески. Манька підняла голову і, мружачи очі, стала читати напис вгорі над сценою:
«Коммунистом можно стать только лишь тогда, когда обогатишь свою память знанием всех тех богатств, которое выработало человечество. В. И. Ленин».
— Із звітом виступить голова правління Табур Іван Остапович, — страшенно заїкаючись від хвилювання, проказав Грабарка. У залі недружний сміх, усі, окрім хуторян, давно вже звикли до Петрової мови. Сухий і сутулий, в синіх галіфе, Грабарка сів на своє місце, ображено стиснув губи.
Табур з гуркотом відсунув стілець, з текою паперів пішов до трибуни. Заговорив. Гнат, хоч і вслухався в тези звіту: в цифри, проценти, прирости, гектари, приплоди, надої, але мало що розумів з того, зрештою, як і всі. Більшість тих, що сиділи в залі, не куняли тільки тому, що було холодно. Зал дещо пожавішав після того, як Табур став говорити про мінімум трудоднів, називав прізвища тих, хто перевиконав його, хто ні. Потім перейшов до оплати. Зал слухав і не вірив. Говорили наче про них і в той же час не зовсім про них. Із звіту виходило, що вони отримали і зерна, і грошей значно більше, ніж насправді, рівно стільки, скільки обіцяли на минулих зборах.
Табур, мабуть, помітив здивування в залі, став пояснювати, що сюди ввійшла і допомога пенсіонерам та вдовам, а заодно й те, що було видано, як аванс. Табура самого дивували ті цифри. Схоже було, що вони скоріше всього взяті з тих наміток, що були в минулому році в такій от звітній доповіді. Те, що лише намічалося, тепер видавалося за досягнуте. Потім пішли обіцянки-цяцянки на наступний рік. І так уже гарно виходило з доповіді: не життя, а рай, казка чекала колгоспників у наступному році, тільки б дожити. По кілограму хліба і по карбованцю грошей на кожен зароблений трудодень.
— Ну, звичайно, при умові, що ми досягнемо намічених рубежів, — закінчив свою доповідь Табур. — А якщо ні, прийдеться скорегувати й останні цифри, в тім числі і оплату — вона буде від досягнутого.
Табур, звичайно, не міг сказати людям, що на таких цифрах доповіді настояв Варшавчик.
— Обіцяй, а там видно буде. Буде можливість — заплатиш, а ні, — значить, ні. Люди повинні знати, за що вони працюють.
— Та скільки ж можна вже обіцяти? — обурився Табур. — Кожного року обіцяємо, а як осінь прийшла, так і вимели все під мітлу.
— Я чи що вимітаю? Такий наказ. І не розводь мені тут контрреволюцію. Кожну осінь вимітали, а наступної осені, може, й не будуть. А якщо не будуть, буде можливість заплатити?
— Та буде. Чом би не було? Вона й у цьому році була.
— Ну, так і обіцяй. А пообіцяєш по сто чи двісті грамів, люди зовсім перестануть робити. До того ж звикли, що обіцяємо більше, а платимо менше.
— Набридло брехати.
— А скажеш правду — ще гірше буде. Бо привикли вже — хоч би половину від того, що обіцяють, дали. Значить, тоді і по сто грам не буде. Розумієш політику? Ти повинен робити на перспективу. Це тобі земля, природа, стихія. Селянин звик до цього. Думав зібрати один урожай, а зібрав інший. Те ж саме й з обіцянкою. Обіцяли одне, а вийшло інше. Поклопочуться трохи, поки зерно получатимуть, ну ще з місяць після того, і забудуть. А тут уже й нові звітно-виборні збори на підході, вважай на носу, нова перспектива. Людям потрібна надія. А так будуть цілий рік невдоволені. Невже не ясно?
— Та ясно.
Скінчивши доповідь, Табур глянув у переповнений клуб, зійшов з трибуни. В залі піднявся шумок, загомоніли. Виникло пожвавлення. Розпочалися виступи. Гнат уже передумав виходити зі своїм виступом, та коли слідом за членами правління стали виступати бригадири, завфермами, мляво, невиразно повторюючи зади вже сказаного членами правління, раптом зрозумів — він теж може щось сказати. Особливо подивував Гната виступ Петра Грабарки. Тут уже Гнат дещо розумів... Мова йшла про надто звичне й просте, відоме Гнатові.
— Так от, у цьому році, — проголошував Грабарка, — ми вже вивезли на поля півтори тисячі тонн гною. На всіх полях організували снігозатримання, і це вже дало свої результати, але ми на цьому не зупинимось. В наступних місяцях думаємо перевершити ці показники в три- п’ять разів. Набавили надої в цьому році й корови. Держимо більше, ніж у минулому році, свиней. Збільшилось поголів’я свиноматок. Якщо по весні буде досягнуто запланований опорос, то в наступному році збільшимо поголів’я свиней майже вдвічі. Роботу правління пропоную вважати задовільною.
Пожвавлення в залі давно зникло. Люди вже не слухали, позіхали, нетерпляче чекали, коли скінчиться та балаканина, щоб спокійно розійтися по домівках. Можливо, тільки один Гнат слухав Петра уважно. Слухав і дивувався — третя бригада — це їхня бригада, Коломійців.
Тим часом Грабарка закінчив виступ, полишив трибуну. Список підготовлених ораторів скінчився, але головуючий, для порядку, встав, обвів чіпким поглядом зал, вже не заїкаючись, давно опанувавши себе, сказав: «Товариші, хто хоче виступити? Немає бажаючих? Ну, тоді дозвольте підвести черту, тобто риску».
Президія, що теж уже куняла, відчуваючи швидкий кінець, ожила. Один тільки Петро Матвієнко, що сидів по ліву руку від Варшавчика, тихо сопів і, по-всьому видать, продовжував куняти. Грабарка ще не сів, як догори потяглась вугільно-чорна рука.
— Он, здається, Ододка Гнат хоче виступити, — сказав Петрові Табур.
— Ну, що ж, будь ласка, будь ласка, — безбожно заїкаючись, бо Гнат був з його бригади, оголосив Грабарка. На обличчях членів президії пробігла тінь невдоволення, здивування й розгубленості. Навіть Матвієнко прокинувся. У залі знов виникло короткочасне пожвавлення. А тим часом, припадаючи на ліву ногу, Гнат простував до трибуни. Добрався до президії, але на трибуну не зійшов, став збоку, наче підкреслюючи цим, що коли він щось і скаже не так, то що ж? Хай вибачають, він не оратор і зарані просить вибачення. Одну тільки шапку разом з вуглистою рукою поклав Гнат зверху на трибуну.
— Товариші колгоспники! Я не оратель, — ніяковіючи, мовив Гнат.
— Голосніше, нічого не чути! — загуділи звідусіль.
Гнат злякано подивився в зал, ніяково посміхнувся, поворушив стиснутими губами, і від вусів по обличчю пробігло щось схоже на посмішку. Гнат прокашлявся.
— Я до вас звертаюся, товариші колгоспники. Що я вам скажу, громадяни, — втрачаючи рештки впевненості, розгублено мовив Гнат. — У звіті голова правління Табур Іван Остапович сказав, що ми ще недостатньо працюємо. Я так і не зрозумів, гарно це чи погано. Мабуть, погано, кепсько, бо так воно і є, товариші. Я згоден, кепсько. Але я должен сказати, і в першу чергу вам, так, як ви чоловік приїжджий, не тутешній, — повернувся Гнат до президії, відшукав поглядом Варшавчика, — сказати як уповноваженому, щоб ви доклали там, на горі, кому слід.
— Що саме? — розгубився і пішов плямами уповноважений.
— Не спішіть, як-то кажуть, поперед батька в пекло, я все по порядку розкажу, товариш Бодня, звиняюсь, товариш Варшавчик. Тут до вас у нас Бодня був завсігда уповноваженим. Роками був і нічого не мінялось. А це, дивлюсь, ви. Значить, щось змінилося, є надія, що, може, й діло поміняється. Так от, я так скажу нащот роботи: яка оплата, така й робота. Оплати немає ніякої, звідки ж взятися роботі? З такою оплатою дуля з маком буде, а не робота. От і приходиться чесному чоловіку красти.
Гнат побачив, як усміхнувся Табур, і це додало Гнатові впевненості.
З кожним словом він набирав темп. Варшавчик, наливаючись обуренням, незворушно дивився в зал.
— Оце, добрий чоловіче, — звернувся Гнат до Варшавчика, — ви приїжджий і нічого не знаєте: ні про наше життя, ні про наші порядки. За голову нічого не скажу, бо й сам нічого не пойняв з його доповіді. — Табур знову всміхнувся.
— А от про інших скажу. Тут вам битих три часа, як льоду, розказували, що і як вони роблять, скільки вивезено гною, задержано снігу. І так виходить, що вони той гній кожен день вивозять. Не вірте їм, товариш Варшавчик, брешуть і оком не моргнуть. Якщо по правді, то нічого того й близько немає, не робиться те, що казали. Я там живу, ще й на бригаді сторожую і все бачу. Та хоч би одна кучка гною де-небудь чорніла. Та ні однісінької. І на показ немає. Я всі поля нашої третьої бригади знаю, сходив вздовж і впоперек. Карасіну треба — в Суржків ідеш мимо вишки, бува, й по профіліровці шльопаєш. Хліб потрібен — в Багачку чимчикуєш. Ячмінь на оці скочить — треба йти в Кульбашне через Човнове, до баби, щоб пошептала. А якщо що-небудь виписати треба, то йдеш до Байраку, через Грянчиху, — просторікував Гнат. — Та ви й самі як їхали, то бачили, немає його й близько того, що казали.
Варшавчик сидів за столом похмурий, дививсь кудись під ноги. Гнат раз і вдруге глянув на нього і ніяк не зрозуміє, що ж трапилось.
— Ви, добрий чоловіче, не соромтесь, не ви винні. Хай їм стидно буде: Петру Матвієнку, Грабарці. А якщо мені не вірите, так запитайте коломійчан. Вони тут усі в залі сидять. Чи хоч один бачив сьогодні, як у контору їхали, хоч поганеньку копичку? Та хоч би напоказ де була. Ніде нічого не робитися і робитися не збирається. Сплячка.
— Як так? — сполотнів Варшавчик. — Значить, не правління, а ви погано працюєте. Я правильно вас зрозумів?
— Та буцімто так. Звичайно ж, і ми. До правління я нічого не маю. Що стосується голови правління, то голова в нас непоганий. У десять разів гірші були. А от бригадири брешуть і не заїкаються. Мабуть, правду казали тато: «Хто бреше, тому легше». Так і вони. І палець об палець не вдарять, набрешуть і готово. Ну, ми вже привикли, що нас дурять. Якби вас не було, то я б і не виступав. А так мені просто дивно. Я ніколи й подумати не міг, що такого великого і поважного чоловіка, як ви, і теж дурять, так само, як і нас. Ну, хай уже нас, ми звичні, а то ж і вас. Це вже нікуди не годиться. Бо я так понімаю своїм умом: якщо вже й вас дурять, то та брехня іде в район, з району в область і так аж до самого верху добивається. Тому ми так і живемо сутужно. Бо хто про наше життя правду знає? Раз така брехня про державні справи. Раз вас так обдурюють, то нас і подавно.
Там, у Москві, мабуть, думають, що ми тут розкошуємо, у маслі купаємось, інакше хіба б ми так бідували в колгоспі? Сім’єю загалом заробиш двісті рублів за рік, а податку плати тисячу двісті. Я вже не кажу про молоко, м’ясо, шерсть, шкіру, яку приходиться здавати безплатно. Про податок, позику. В тому році моя Явдоха не второпала і замість півтисячі підписалася на півтори. Добре, що телиця добра була та двоє поросят — виручили. А то хоч корову продавай. Да, ще раз про шкуру. Попродали ми телят і поросят, щоб податок виплатити, а про шкіру забули, так до нас оподатковувач Василь Болтушкін попоходив, поповимагав ті шкури. Хоч з себе шкуру знімай та неси здавай. І ніякої віри до тебе. Добре, що сусіда, дід Іван Білик, двох поросят зарізав, у нього прийшлось купувати.
Отак ми живем. Гірке й нужденне наше життя. А нагору, видно, доповідають так, як оце й вам.
На брехні їдуть, ще брехнею і поганяють. А то прямо: і гній возять, і сніг задержують. Будете їхати в район, к слову сказати, я теж звідти родом, — спробував нащупати Гнат хоча якусь спільну точку взаєморозуміння. — Так от, будете їхати й подивитесь, як задержують. Де сам задержався, там і лежить, а на буграх в Сайкового, на Гнатовій — голо, як оце в мене на голові. — Гнат провів п’ятірнею по лисій голові. — І про свиней та корів скажу. Їх половина до весни виздиха. Бачив недавно підсвинків в Грянчисі. І свині, і підсвинки ще з осені худі, наче хорти, були, а тепер, думаєте, поправились? Брехня. Хіба що з куля та в рогожку. Ми на ДКУ з Олексієм Андрійовичем Перелякою, звиняюсь, Коломійцем, та Семеном Біликом січку били з соломи, ну й зламалися під обід. Приводний ремінь лопнув. Семен Білик збрехати не дасть, чисту правду кажу. Семене, ти тут?! — гукнув Гнат у зал. — Он сидить. Так от, нарізав Семен з сиром’ятної кожі вшивальників, я вже казав, у нас приводний ремінь обірвало, треба було зшивати. Так от, нарізав, положив ті вшивальники біля банки з солідолом, а сам пішов. Не знаю куди вже він одвихнувся. Якщо треба, то нехай він сам скаже. Прийшов, ні солідолу, ні вшивальників. Наче їх корова язиком злизала. Отакі в нас поросята. Отакі й приплоди. А ви слухаєте того Грабарку й вірите, що воно й насправді так. Семен таки одного підсвинка примітив, що не вспів ушивальника проковтнути, хотів з рота висмикнути та не нагнав, хоч який не швидкий. Мотнувся, хотів у станок забігти, та ми спинили: «Куди тебе, Семене, несе? Тебе ж за п’ять минут там на куски розтерзають і сліду не лишиться. Буде те, що вшивальникам».
— Що це у вас за незапланований виступ? Як ви готувалися до зборів? — запитав Варшавчик у Матвієнка.
— Та він зроду такий. Нехай, ми його призовем к отвєту, — сказав Петро. — Хватить тобі вже, Гнат, базікати. Треба дотримуватись реґламенту, — закликав Гната до порядку Матвієнко.
— А я й кажу, отакий у нас у колгоспі реглан, — Гнат ніяково посміхнувся і вже було рушив іти на своє місце, як його зупинив Варшавчик.
— Так, значить, ви проти того, щоб головою правління був обраний Табур Іван Остапович? Так?
Варшавчик давно хотів спихнути Табура, цього махновського недобитка, сина колишнього царського полковника і німецького старости. Та попри всі недоліки, це було не так і просто. Табур очолював у районі передовий колгосп.
— З чого ви взяли? Я такого не казав. Я зовсім не проти, навпаки, — усміхнувся Гнат. — Я за Табура. Він старається, але бачу, він теж не все може. Йому помагати треба. Чесному чоловіку серед брехунів важко, — сказав Гнат і рушив проходом на своє місце.
Сонце давно схилилося на захід, світило в наполовину відталі від дихання людей вікна, сліпило Гнатові очі. Він ще дужче став припадати на ліву ногу, приклав до кошлатих брів долоню козирком, відвернувся. Надворі, схоже, прояснилося. Підморожувало. У повітрі з вологи утворювалась блискуча ожеледь, тріпочучи, осипалась на сніг, переливалась сріблом від яскравого світла.
— Не хвилюйтесь, допоможем, — нарешті сказав Варшавчик. — Хто за те, щоб головою правління на наступний рік вибрати Табура Івана Остаповича, прошу голосувати. Одноголосно. На цьому збори вважаю закритими. А вас, — кивнув Гнатові, що ще в розгубленості не встиг дійти до свого місця, на камчатку, — прошу залишитись.
— Мене? — перепитав Гнат.
— Так, вас.
Люди виходили надвір і від білого світу, срібної пороші, яскравого сонця мружили очі.
— Ну й морозяка буде завтра. Та ще й з вітром,— сказала Манька Ригірша. — Ач, як сонце за стіну заходить!
Люди ще не встигли вийти на вулицю, а Гнат, усміхаючись, уже йшов до столу президії. «Мабуть, хоче посовітуватись, — вирішив Гнат. — Ну, та нехай». Варшавчик кивком голови дав знак, щоб Гнат зачекав.
Хуторяни ждать-пождать, немає Гната. А тут машина під’їхала. Срібний Василь уже зібрався рушати, та його зупинила Чередничка, побігла за Гнатом.
Гнат їхати відмовився, сказав, що заночує у Явдошиної сестри. Хтозна на скільки затягнеться розмова з уповноваженим.Хуторяни ще трохи потопталися на морозі, покурили, очікуючи, стали збиратися. Скрипів підмерзлий сніг, від житла тягло паленими плитками, кізяком, горілою соломою. З димарів, підіймаючись вертикально, валував дим. Сонце посунулось за стіну, темну на горизонті хмару. Хуторяни сіли в машину й поїхали.

81
Варшавчик запросив Гната у червоний куточок, причинив двері, сів за стіл, кинув ногу на ногу. Гнат біля порога стоїть, виструнчився на одній нозі, чекає, поки його запросять сісти, та другого стільця щось не видно. Раз на совіт кликнув, то довга розмова повинна б бути.
— Воювали? — зненацька запитав Варшавчик.
— Авжеж. Двома нападами.
— Як це? — не второпав Варшавчик.
— А так. Перший раз у сорок першому призвали. Відступали, в плін попав, в Хорольській ямі сидів, через Кременчук додому вертався, і так їсти хотілося... А тут тітка вареники продає...
— Про вареники не треба, — обрізав Гната Варшавчик.
— Не треби, так і не треби, — образився Гнат. — А потім, як наші верталися, ще раз восени сорок третього року призвали.От вам і два напади.
— Зрозуміло, — Варшавчик пильно подивився на Гната. Завагався на якусь мить. Що з ним робити? Заарештувати? Чи мо, відпустити?
— Можна сісти?
— Нєльзя, стій!
— Так я ранетий. Вінвалід.
— Нічого, постоїш.
«Значить, не для совіту визвав, — впало Гнатове серце. — Тоді для чого?»
Варшавчик витягнув з кишені штанів мотузку, розправив.
— Дєд, що це таке?
Гнатові було ще далеко до діда, але одежа, вуса, смуглість, навіть чорнота шкіри старили його років на десять-п’ятнадцять, а тому Варшавчик, мабуть, подумав, що Гнатові десь під шістдесят, хоча насправді йому було сорок п'ять. Гнат спочатку розгубився, та потім опанував себе, оговтався, всміхнувся у вороні вуса. Здивувало Гната надто вже просте запитання уповноваженого. Хто ж з селян не знає, що таке мотузка? «Не інакше, як ума вивіряє. А потім, може, й до сурйозної розмови перейде».
А тому, недовго думаючи випалив: «Шворка».
— Та ні, ти добре подивись.
— Шворка, — повторив невпевнено.
— Ні, ти гарно глянь.
— А хтозна, тоді не знаю... — розгубився Гнат.
— А може, це проволока? — запитав з нотками прихованої погрози і роздратування в голосі Варшавчик.
— Та, ні, наче шворка, — невпевнено відказав Гнат, та з виразу обличчя уповноваженого зрозумів: відповідь тому не сподобалась, а тому поспішив піти на попятну. — Буцімто шворка.
Варшавчик устав з-за столу, обдаючи запахом одеколону, хрому і дорогих цигарок, підійшов до Гната майже впритул, підніс мотузку Гнатові під самого носа.
— Ні, ти добре подивись, дєд. Може, це все-таки не шворка, а проволока? Не віриш, пощупай руками. Мужик, кажуть, поки не пощупа — не повірить. Ну, не бійся! Щупай! — Уповноважений витягнув коробку «Казбеку», дістав цигарку, постукав по коробці мундштуком. Здуваючи тютюн і кілька разів хрест-навхрест стискуючи пальцями, передавив мундштук, як це роблять парубки, припалив, пройшовся з кутка в куток. Підійшов до столу, відчинив шухляду, витягнув з кармана діагоналевих галіфе пістолет і чомусь поклав його не в шухляду, а на стіл.
Гнат стояв біля порога наче півень на одній нозі, ліва поранена — трохи підігнута й тремтить. Тремтять, перебираючи мотузку, і руки. Не зрозуміло, що він хоче від Гната? Сумніву в Гната немає. Мотузка і є мотузка, і ніякий це не дріт. Може, хіба фокусник — очі одвів? Гнат підніс ту мотузку до самого носа, понюхав. Прядивом пахне. Хотів було на зуб спробувати — якщо залізо, то його чути, хоч як очі не відводь. Та під пильним поглядом уповноваженого руки Гната зупинились на півдорозі до рота, затремтіли ще дужче. Не затремтіли, а ходуном заходили. Особливо поранена рука видавала Гнатове хвилювання і страх. Гнат підвів голову, подивився у холодні й хижі в очікуючому прищурі очі Варшавчика і зблід. Та Варшавчик не помітив того, надто вже чорним був Гнат.
Всім єством Гната оволодів страх. Такого страху він не відчував ні на передовій у війну, ні тоді, коли йшов в атаку. Ні в оточенні, ні навіть у концтаборі в німців, у Хорольській ямі. Лякала абсурдність, незрозумілість всього, що діялось. Гнат відмовлявся розуміти, що від нього хочуть. Не знав, як йому правильно відповідати.
За роки життя він звик називати речі своїми іменами, тут же від нього вимагали неможливого. Він раптом відчув, як по спині, грудях повільно, наче живиця по сосновій дошці стікає холодний і липкий піт. Ще хвилина і він не встоїть. Під жижкою здорової ноги відчувалась неймовірна слабкість, кволість, втома. Нога трусилась, а зранена ліва вибивала підбором об дерев’яну підлогу барабанний дріб і цей стукіт видавав Гната з головою, наганяв жаху.
Погляд Гната був уже не зухвалим, не впевненим, скоріш благальним — швидше б здихатись цієї напасті. І чорт його смикнув полізти до тієї трибуни. Недарма кажуть: пани б’ються, а в холопів чуби тріщать. Так і з ним. Гнат повернув голову трохи набік, відчув, як губи скривились в болісній посмішці, лише очі, як і раніше, були чисті й відверті, як у ягняти або вірного пса. Гнат віддано дивився на Варшавчика і тому, якщо він звернув увагу на вираз Гнатових очей, повинно б було бути все без зайвих питань зрозумілим. Та, з усього видно, Варшавчик не поспішав з висновками.
— Ну, так що? Розібрався? Шворка це, чи, мо, проволока?
— Та, може, й проволока, — нещиро видавив з себе Гнат, і по його чорному виду скотилась сльоза, впала на брудну, нефарбовану, посипану тирсою, підлогу.
Гнат витягнув руки, простягуючи мотузку уповноваженому, але той не поспішав забирати її назад. Гнат теж не наважувався опустити руки і таким чином образити уповноваженого, так і тримав їх перед собою, наче в лікаря на огляді. Поскрипуючи портупеєю і хромовими чобітьми, Варшавчик деякий час ходив по кімнаті, скоса поглядав на Гната і, мабуть, відчуваючи насолоду від пережитого Гнатом страху. Перед ним тремтіли й не такі. Варшавчик підійшов до столу, взяв пістолет і знову засунув до кишені. Потім наблизився до Гната, висмикнув із рук того шворку, недбало кинув:
— Ну, тепер зрозумів?
— Та, буцімто, зрозумів, — полегшено зітхнув Гнат.
— Ладно, йди. Другий раз будеш розумніший, будеш знати, шо болтати. І десятому закажеш.
— Та я ж хотів, як лучче, — Гнат зрадів, що все так обійшлося і його знову потягло на відвертість. — Їй-Богу, не брешу. Чесне слово, перед вами, як на духу, — після нервового напруження Гната прорвало.
— Бачу, нічого ти не зрозумів...
— Та ні, ви що? Все пойняв, — злякано заблагав Гнат.
— Ладно йди. Жалко, що ти вже старий, та ще й інвалід, — вуса й чорнота знову ввели Варшавчика в оману.
Гнат знову впрів, аж на лобі роса виступила. Не вийшов — вилетів надвір, вдихнув на повні груди морозного повітря і мало не впав. Високо в небі світив повновидий місяць, під ногами блищав, поскрипував сніг. Дерева, вкриті ожеледицею, стояли, наче в короні, в оксамиті. Гнат відшукав на небі сузір’я Стожар, вгледівся, вибіг на Кордонську гору і, не зупиняючись, попрямував до хутора. Іде, іде потім підбіжить, оглянеться, чи ніхто слідом не женеться, щоб вернути назад, їм ум не заоре, і знову біжить і так до самого хутора.
Тільки тут, на свіжому повітрі, серед тиші і зірок, Гнат знову відчув ціну життя, непереборну жагу жити. Він увійшов до хати, засунувся на засув, позачинявся на всі защіпки, упав на піл і зразу ж заснув.

82
Того року зима була сніжною, з небувало-веикими заносами. Після заметілі на деякий час прояснялося, підмерзало, інколи сікли дужі морози. Потім наступала відлига, сніг сірів, осідав. За відлигою знову приходив морозяка. Підталий сніг пришерхав, брався міцною кіркою. Ідеш, тільки гуготить під ногами, аж на тому світі чути. А зверху вже летить біла пороша, несе її вітром по сірому насту. Димиться, звивається стоголовим гадюччям біла кура...
Все частіше, виходячи до вітру, хуторяни поглядали на північ, на небо, і серед білої заметілі бачили різне. Самі себе запитували: “І що воно буде? Отака зима!”
Пізно ввечері, перед сном, напередодні від’їзду Миколи в Харків на зимову сесію в сільськогосподарський інститут, вийшла Манька надвір до вітру, а воно з-за причілку так і струже. Манька сховалась у затишок, пильно й довго вдивлялася в зоряне небо, щось там шукала і таки знайшла. Прямо над Густодимовими берестками пливе комета з довгим і розлогим, наче в Жар-птиці хвостом. Манька вжахнулась, вскочила в хату, збуджено мовила:
— Оце виткнулась на причілок, дивлюсь, а за хатою над Гришиною берестиною, навпроти діда Захарія зірка хвостата. Хвіст довгий, наче мітла. Їй-бо, наче не перед добром. Тпрус, щоб ти здох, — гримнула Манька на кота, що дряпав пердніми лапами піднадзорник.
— Комета, чи що? — втручається в розмову Артем.
— Нехай буде й комета. Твоє діло до того маленьке, сиди ото вчи уроки, — роздратовано кинула Манька. Артем схилився над книжкою, похнюпився, сопе, тягає віскряки, аж язичок полум’я в каганці полощеться і вилягає, і від того ходять по хаті, блукають по закутках лякливі, химерні тіні.
— А, мо, то тобі вздрілося? — Запитала з печі баба Олена.
— Та де там! Я вже себе й за руку щипала. Якби привиділось, то не почула б.
— Та люди примічають, — невпевнено подала з печі голос баба Олена.
— Хто примічає, той і отвічає, — буркнув у ніс Артем, не раз чуте від бабаусі.
— Мо, вп’ять на війну? — сумнівається Манька.
— Та ні, наче на війну не похоже. Скоріше якийсь мор на людей буде. Мо, засуха, а, мо, голод. На таке схоже. А на війну — ні. Хіба ти не помниш, як перед війною сичі на кладовищі і в берестині плакали? Їй-Богу, наче малі діти. Вночі хоч надвір не виходь. Моторошно робиться. Аж мороз поза шкурою дере. Я ще тоді дідові казала, що війна буде. Так не вірив, старий дурак. А воно, як-то кажуть, до лиха недовго. Як казала, так і збулося, — баба Олена зітхнула, стала розгладжувати пруг спідниці. — А ночі такі вже тихі та місячні були, а вони ридають. Тепер і дураку ясно: за людьми плакали. А їх, і справді, полягло, де тих і сліз брати. А той премудрий Сталін, щоб йому і на тому світі добра не було, видавив людей в голодовку, а хто вижив, тих війна прибрала. Ех, горе, горе! Всім вона та війна насолила. Всім дошкулила, допекла.
— Е, насолила. Он Срібниха осталась без Гриші. Перед війною притягла на саночках Василя, а тут і Гриша додому вернувся, Мишка на світ пустили. Якби знала, що Гриша не вернеться, може б, і не відважилася. Ох, не пофартило жінці.
— Е, без хазяїна воно так. Я оце скільки живу одна, скільки й плачу.
— То поганий знак, — трохи помовчавши, прорікла свекруха. — Або ж на голод, або ж на війну. А мо, мор на людей. А хвіст куди? Якщо на схід, то, скоріш всього, мор. Правда, воно все гарне, хоч голод, хоч війна, хоч мор. Все одно людім погибель.
— Та ні, наче на Човнове, на північ. Наче аж з Кульбашного тягнеться, як хляки. — Їй-бо на якесь нещастя, — бідкається Манька. — Хвіст аж над нашою хатою, а голова над Биховою балкою.А чого, як на схід, то мор?
— Як ховають покійника, то ногами на схід кладуть. От і думаю: якщо в комети голова на захід, а хвіст на схід, то, скоріш всього, мор буде.
— Таке мелете! Я думала, ви й справді щось знаєте, а ви так, навдалу.
— А щоб я там знала?
— Старі все знають. Тепер, правда, молоді більш від вас знають.
— Що молоді? Молоді вчені, а я темна. Молодим і знати треба, бо їм ще жити. А мені вже пора й те, що знала забувати. Без нужди воно мені. Мені вже все одно: хоч комета, хоч самольот, хоч з хвостом, хоч без хвоста. Все одно вже туди збиратися.
Микола тим часом пакував збиту з дікту валізу, клав туди нехитрі пожитки, пару теплої білизни, мило, зубну щітку, зошити. Слухав ті розмови і проймався роздратуванням. Маньці не дуже подобались його сорокаденні, наче Великий піст, відлучки з дому. По-перше, Микола розвозив гроші. В кожну сесію брав не менше двох-трьох тисяч карбованців. До того ж Манька боялася залишатися сама в глухі й довгі зимові ночі. Та найбільше мучила невідомість. Хтозна, чим він там у Харкові займається? Знайде таку ж, як і сам, агрономшу і полишить її з дитиною й свекрухою. Те, що мати не тримала Миколу біля Маньки, не було ніякого сумніву. Потягнеться за спідницею і додому не навідається. А тому мимоволі голос у Маньки на півтона вищий, і це дратує Миколу. Баба Олена розуміла те, але не втручалася. Хай, що хочуть, те й роблять. Микола наваксив хромові чоботи, приготував сині діагоналеві штани галіфе і такий же кітель. Потім передумав, поміняв кітель на зелену сталінку зі стоячим підшитим плексигласовим комірцем.
— Для чого ти все воєнне одіваєш? — роздратовано запитала Манька.
— А що вдіти?
— Та візьми ж он хоч піджак від костюма, а то все таке, наче з хронту.
Увечері Микола сів на поїзд.

83
З Південного вокзалу Микола поїхав трамваєм на Клочківську, де вони ось уже другий раз збиралися квартирувати зі своїм, тепер уже незмінним, дружком Вінником Устимом, сином отця Сергія.
Коли Микола приїхав на квартиру, Вінник уже був на місці, сидів за столом і щось ретельно переписував.
— А, Миколо, здоров! Я тебе з самого ранку жду. Ти всі контрольні поробив?
— Усі.
— І з ботаніки? Дай списати.
— А чого це в сусідів не світиться й вікна забиті? — запитав Микола.
Господар відразу ж сповістив Миколі й Устиму новину: у тій хаті недавно вбили власну дочку. Переплутали вночі з подругою. Вбили, кажуть, через багатство. Ото, де дрова розкидано — закопали, думали минеться, а тут міліція. Розкопати, розгорнули білизну, а там — дочка. Мати зразу здуріла, а батька посадили. Подвір’я спустіло.
Господар розповідав, а у хлопців волосся дибки ставало. Микола навіть гадки не мав, що то подвір’я його двоюрідного брата Степана Ригора. Одалеки він навіть його бачив у сутінках, але не впізнав, не розгледів. Бачив і його дружину, і тепер дуже жалкував, що не познайомився з такими по-своєму видатними сусідами. Не кожного дня доводиться зустрічатися із вбивцями своїх власних дітей.
Устим знав місто, як свої п’ять пальців.
А ще встиг взнати безліч анекдотів і бувальщин зі студентського життя.
Перший екзамен — ботаніка. Ботаніку в інституті викладав професор Стейн-Стравінський, великий ерудит, містифікатор і забудько. Зрештою, досконале знання вад викладачів полегшувало багатьом студентам складання іспитів і заліків. Треба сказати, що цим уміло користувався і Вінник.
— Якщо успішно хочеш скласти ботаніку — пішли в інститут. Я там недавно був. Стравінський на кафедрі. — Вінник подивився на свого годинника, додав: — Давай, ворушися, бо через півгодини він, як завжди, піде додому.
— Для чого він нам здався, той Стравінський, пішли краще пива вип’ємо.
— Ну, ти як хоч, а я не готувався до іспиту, а тому піду.
— А що це дасть? Скільки не ходи, а як не вчив, то знати не будеш.
— Ти що, не знаєш, що за ним студенти хмарою ходять? Одним словом, пішли, по дорозі розкажу.
Вийшли, сіли в трамвай і — на вулицю Артема — до інституту. Тільки на парадний вхід поткнулися, а тут Стейн-Стравінський назустріч. Хлопці привіталися, постояли трохи і почимчикували слідом. Професор перейшов вулицю, став на трамвайній зупинці, чекає своєї марки. Хлопці стоять трохи осторонь, курять. Гублячи снопи електричних іскор, прогуркотів і зупинився трамвай. Люди посунули до вагона. Пропустивши нетерплячих і притиснувши ліктем до боку карлючку, професор пропихає вперед свій портфель.
— Дивись, зараз буде, — гукнув Миколі Устим.
Перш ніж зайти у трамвай, Стравінський зняв з чобіток калоші, ступив на сходинку. Трамвай рушив, калоші ж залишились на асфальті.
— З ума вижив, — шепнув Микола.
— Може, вижив, а, мо, думає, що в квартиру входить. Хватай калоші й пішли, поки нас не випередили.Студенти за ним постійно ходять, носять забуті калоші, принагідно нагадують про послугу і отримують в заліковій книжці “задовільно”.
Підхопивши калоші, Устим і Микола посунули до дверей, вскочили у вагон. Стоять хлопці біля дверей, стиха перемовляються.
— А, може, він нарошне. Знає, що студенти принесуть, от і скидає. Давай викинемо їх к лихій годині на наступній зупинці в урну. Другий раз не зніматиме.
— Тс-с! Тихіше, він же он стоїть. Куди ти дивишся? Бачиш, спереду пальто з каракулевим коміром?
Професор і справді був майже поруч, на відстані витягнутої руки. Стояв, повернувшись до них спиною, держався вільною рукою за кільце, у правій тримав потертий коричневий портфель з двома накладними замками.
— А я кажу, нарошне! Давай викинемо в урну — і всі діла.
— Давай калоші сюди. У мене на них остання надія. Не знаю, як ти, а я ботаніки не здам. А він же ще й агробіологію буде читати. Ну, а навмисне чи ненавмисне — то його діло. А наша справа — вернути йому калоші і одержати на сесії “задовільно”.
— Не люблю, як видєлуються.
— Та то ж харашо. Якби не видєлувались, то мені б повік ботаніки не здати, а так, може, ще й здам. Може він і залишає їх для таких, як я. Все одно ж треба ставити трійку, так щоб не дарма. Дякуй Богові, що є ще на світі такі люди. А були б всі принципові, то й зовсім жити не можна було б. І взагалі, дарма ти хвилюєшся. Серед учених, професорів скільки різних чудопалів. Візьми хоча б нашого декана Афонського, .який з ранку до пізнього вечора мотається коридорами, виловлює студентів, вмовляє здавати екзамени, не відкладати до наступної сесії. Та тут не тільки у Чехова, тут у Гоголя хисту не хватить, щоб його портрет зобразити. А математик Берин. Як забачить хлібний фургон, дістає з обтріпаного пальта кусок крейди й починає писати ззаду на фургоні формули, видно, думає, що дошка. Напише — зітре рукавом, напише — зітре. Візниця хліб вигрузить, цвьохне батогом: “Но, поїхали!” Коні рвуться з місця, професор біжить слідом, хоч на край Харкова, поки крейду не спише або хлібовоз не втече. А візьми Дулинського, завкафедри ветиренарії. Той вічно ходить по коридору у потертому пальті або в брезентовім плащі і в стоптаних чоботях, кінський дух розносить, начебто він тільки з конюшні вийшов. Фанат! Інтересно, як він тільки його довозить до інституту через увесь Харків? Конюшні бозна й де.
Тим часом трамвай загальмував. Зупинка. Не наважуючись потурбувати, хлопці вискочили слідом за професором. Та як тільки потік перехожих порідшав, відважились, наздогнали.
— Вибачте, ви забули галоші. Візьміть, будь ласка.
Професор на мить зупинився, пильно глянув на них, потім на калоші, і вже потім на власні чобітки, погладив борідку.
— І справді, мої. Спасибі. Ви, молоді люди, не скажете, де я їх хоч залишив?
Хлопці переглянулись.
— На зупинці.
— Ах, так. Схоже. Дуже схоже, — і, постукуючи карлючкою, задріботів до будинку. Хлопці бачили, як він увійшов до під’їзду, гадаючи, скине чи не скине калоші перед порогом. Ні, не скинув.
— А що я казав, — вигукнув Микола. — Якщо хоч, пішли заглянемо в під’їзд. Як у ліфт заходив, обов’язково повинен був скинути.
Ліфт у тому домі і справді був, але він не працював і професор, мабуть, добирався до квартири по сходах.
Хлопці вийшли на вулицю, загомоніли.
— Не знаю, як ти, Миколо, а я ще й історії боюся. Нічого не вчив.
— Мабуть, понадіявся, що лектор сліпий.
— Сліпий, то сліпий, а спробуй списати. По-перше, асистентка очей не зводить, а по-друге, слух у нього — муха пролетить, почує. Та й невдобно якось дурити сліпу людину.
— Хлопці давно вже вчать, а ми з тобою професору калоші носимо, — іронізуючи мовив Микола Ригір.
— Не бійся! Як сказав поет: “Не пропадет наш скорбный труд”. Можеш щитать, що в нас сьогодні удачливий день. Так що, хай хлопці зубрять, а ми пішли поп’єм пивка, ми цього заслужили.

84
Тріпач, хвастун, — людина без певних занять і сталого заробітку, Гамазур хотів, щоб в хуторі його боялися. Він майже кожному розповідав, як сидів у в’язниці (хоч в ніякій тюрьмі він не сидів), показував на напівлисій, бритій голові шрами. Прийшов якось до Ригорів, Миколи і вдома не було. Сидить на лаві, розповідає, вигигикує. Манька весь час у вікно виглядає, приказує: “Скоро й Микола должен прийти, обіщав”. А Іван хизується:
— Заходжу в камеру, коли це один, видно старший, пальцем на парашу вказує: “Твоє місце там”.
Ніхто з Ригорів не розуміє, що таке параша, але не уточнюють. Скоріш би Іван з хати йшов, вже сім раз смеркло, а його не здихаєшся.
— Ще неізвєсно, кажу я, хто буде біля параші спати. Я таких, як ти, в гробу бачив в білих тапочках і в дерев’янім бушлаті, — Іван заразливо сміється, пускає з очей бісики. Манька й баба Олена мало не плачуть, молять Бога, щоб пошвидше вже йшов, поглядають на годинника, натякають Іванові — час пізній: до півночі добирається.
— Тоді старший встав і йде до мене, — Іван наче й не помічає, що ним невдоволені,— пальці на правій руці розчепірив, бачу, очі виколоти хоче.
— А ті ж чого не обороняють? — не втрималась, запитала Манька — може, як буде обзиватись, то швидше піде.
Баба докірливо глянула на невістку. Мовляв, не займай його, хай вже доказує та йде. А Іван сидить собі всміхається і гадки йти додому немає, наче ночувати в Ригорів зібрався. Хоч теж інколи зиркне на годинника.
— І де той Микола в світі Божому, —бідкається баба Олена.
— Та на минутах буде, — заспокоює свекруху Манька.
— А чого б вони обороняли, — знову за своє Іван, — тут борьба за старшинство! Новачок должен спати біля параші. Якби й я согласився спати біля параші, мене б ніхто не зайняв. Вони думали, що я не облітаний горобець. Я тоді знімаю рубашку й майку і кажу: “Ти таке бачив?” Потім спиною повернувся, штани зняв, кота показав на жені. Ну, так хто, питаю, повинен спати біля параші? Це в Бутирках зроблено, а це в Крестах, а це на Колимі. В Союзі такої тюрми немає, де б я не сидів. Бачу, йце не бере. Ну, так що, питаю, битися будемо чи миритися? Повернувсь передки і виколоту на з… і муху показав. Той, що сікався битися, як побачив муху, зразу осів, повернувся спиною й пішов у свій куток. Решта підхватила мене й понесла на руках на почесне місце. Главаря в мені без бійки признали. Ну, а тепер кажу, поки я тут буду, ти будеш спати біля параші.
Манька вже не знає, що й робити, а баба Олена одно до вікна припадає, Миколу виглядає, стиха благає Бога:
— Господи, та хоч би Остапова Марія прийшла та забрала. Глупа ніч на дворі, а він сидить і гадки не має додому йти. Чи, мо, він зібрався нас порішити? Манько, ану подивися, а то я вже погано бачу, он хтось наче йде. Бува не Микола?
Манька прикипіла до шибки, вдивляється в темряву.
— Та, таке наче Микола. — хоч обидві знають, що Микола в Харькові. — А слідом за ним якась жінка. Їй-бо, Іване, мать, Марія йде з ціпурою займати додому.
— Хай іде, аби не худе, — гигоче Іван.
Артему набридло те слухати і він поліз на піч. Нарешті пішов і Іван, Марія зайняла.
Довго лежав Артем і ніяк не міг заснути. Думав про батька. Саме в такі ночі лазять злодії, буревій і слід замете. Хай би уже краще Мухтар вив, ніж отака тиша. Тільки вітер стугонить попід стріхою. Може б, хоч собаки злякалися?
Опівночі в причілкове вікно хтось постукав. Першою від сну відірвалася баба Олена.
— Це ти, Миколо? Підожди, я зараз відчиню.
Від бабусиного голосу прокинувся Артем. На світлому тлі вікна гойднулась велетенська тінь, посунула від причілка до дверей.
— Куди вас несе серед ночі? — Прокинулась Манька, гримнула на свекруху. — Микола давно вже спить, а ви летите.
— А я, їй-бо, не чула, коли він і прийшов. Перший сон, міцно заснула.
Миколи, звичайно, в хаті не було, але злодії чи злодій в ту ніч в хату не влізли, тільки стріху на причілку вирвали. Забрали з горища ковбаси, смалець. Мабуть, свій злодій був, хутірський, і добре знав, де що стоїть.
— Їй-Богу, то Дмитрова робота. Недавно порося різав, а ти ще й хвалилась, що все на горище знесеш, — грішила на Дмитра Коломійця баба Олена.
— Та й статура наче його. Знає, що Микола часто вдома не ночує, а як ночує, то пізно приходить. От і рішив під Миколиною маркою в хату ввійти. У хаті дев’ять ротів.Оришка ніде не робить та й сам не дуже перетрудився. Хіба не перелякав Тетяни Матвієвої сестру, Килину, що і вмерла.
Влітку пізно ввечері, коли добре стемніло, і на городи, вигін, на хутір, вибалки впали густі сутінки, Матвійова Килина, намішала в помийниці поросячого, кинула в корито, понесла в саж свині. Поки постояла біля свині, щоб та носом не вигорнуло, зовсім стемніло. У цей час, в залишені відчиненими сінешні двері, хтось непомітно ввійшов.
Вийшла Килина з сажу, стала посеред двору, подивилась на зоряне небо і росяним споришем побрела в хату. Переступила поріг, стала закривати сінешні двері, а він як ухопив її ззаду, вона й зомліла з переляку. Злодій теж, мабуть, злякався і втік. Хтозна, хто то був, може, який парубок? Килина була незаміжня. Але той жарт закінчився для Килини трагічно. За місяць вона перевелась нінащо. Танула прямо на очах, наче свічка. Повновида, як квітка, вона стала бліднути й худнути, зробилась тоненька як стеблина і зразу після Похвали, перед Паскою, вмерла.
— Ви його отого хоч ніде не кажіть, — благає Манька. — Толком не знаєте хто, а мелете.
— Та я з нього живого не злізу, отак налякати. Я тоді ледве на крайок злізла. До сих пір тіло труситься, щоб він трусився і не переставав. Іди і крадь колгоспівське, а по хатах не лазь. А та одно плодить, щоб воно їй вигнило. Баба Дмитриха хтозна й скільки веретеном посколювала. Хай Бог милує й криє отаке плодюче, як кролиця. Нехай, хіба в бригаду до коней не йтиме, я його перестріну, — хоробрилася баба Олена, хоч знала, що й слова Дмитрові не скаже при зустрічі.
Зразу після війни кожної ночі по хутору ходили “клепачі”, лякали злодюг, а це й “клепачі” не ходять.
Артем боїться, горнеться до матері. Під стелею невиразно тьмяніє жердка. На жердці рядна, ліжник, дідова чумарка й сіряк, суровою ниткою зв’язані за матірчаті вуха й перекинуті через жердку, виблискують хромовими передами кирзові чоботи. Злодії в Артемовій уяві огидні, бридкі й жорстокі потвори, які не мають нічого спільного з людьми.
— Ма, а які вори з себе? — питає Артем. Манька довго й детально пояснює, та ні одне з пояснень не задовольняє Артема, не дає повного й чіткого уявлення. Як на нього, то в хуторі злодюг немає, а є люди.
— Невже ти оце не поймеш?
— Ні, — хникає Артем. Він напружує уяву і здаються йому злодії якимись химерними, не схожими на людей потворними істотами, які живуть в лісі чи в Ясиновім яру, не мають ні батька, ні матері, братів, сестер, навіть родичів і неодмінно сплять штабелями хрест-навхрест, як складені в сараї дрова. Чому саме так, він і сам не знає. Так здається.
— Ну, як ти не можеш такого простого пойняти? — сердиться Манька .
— Ну, оце якби ми з тобою пішли до Данила і що-небудь вкрали. От уже ми з тобою й вори. Зрозумів?
— Ні, — розгублено мовить Артем. Ототожнити себе зі злодіями Артем не міг. Злодіїв він боїться, а себе, матері — ні.
— Ну, тоді, якби до нас прийшов той же Данило або Кисіль і що-небудь вкрав. Ось тобі й готовий вор.
Артем відразу все зрозумів, заспокоївся і тут же безтурботно заснув. Якщо всі вори такі як Данило, то боятися нічого. Хай приходять хоч зараз.



85
Напередодні Різдва, Артемові приснився сон: іде Артем у школу з полотняною торбою. На дні торби чорнильниця, ручка з пером одинадцятого номера, зошити, книжки. Дійшов до вишки, дивиться: батько з якимось дядьком перебігають трамвайну колію, а трамвай слідом за ними. Де вони в Бога взялися? Артем толком і сказати не може, чи витяг батько ноги з-під трамвая, чи, може, вони там і лишилися. Підбіг, глянув, а батько лежить. Лице жовте, бліде, наче опалий лист восени. Ні разу не бачив Артем ні колії, ні трамвая, хіба що на малюнку, а привиділось. Прокинувся серед ночі, встав і не знає де він: надворі темрява, заметіль, навіть віконця не видно. Свище попід стріхою завірюха, завиває в бовдурі. Артем хоче віднайти крайок, та натикається то на комини, то на стіни. Заблудився на печі, і хоч плач. Поки лазив, розбудив бабусю.
—Чого ти? Галамешений. Приснилося що? Лягай спати, Бог з тобою, Христос над тобою, — бабуся перехрестила Артема. Він ліг, став розповідати сон.
— Сон поганий. Може захворів там, — забідкалася бабуся. — Манько, ти чуєш?
— Чого вам?
— Чуєш, Манько, Артемові сон поганий приснився. Мабуть, з Миколою щось трапилось.
— Куди ніч, туди і сон, — спросоння буркнула Манька. Потім відірвала голову від подушки, засвітила бликуна. Артем тим часом розповів сон:
— Дивлюсь: колія, мостова, перехожі, трамвай, блідий батько.
— Нічого, лягай спати, не переживай, — сказала Манька. — Нічого там немає. А про себе подумала: “А, проте, хтозна”.
Якби Артем хоч раз бачив той трамвай, колію, то можна б і уваги не звертати, а то бачити не бачив, а приверзлося. Микола, правда, багато розповідав про Харків, про трамваї. Мабуть, не було такого вечора, щоб він чогось не розказував з того, що з ним було, те, що чув, бачив, що було з іншими. Ну то й що?
Як тільки розвиднилося, Артем видрав лист з зошита в три косих лінійки, став писати батькові листа. Довго думав. Слова в’язнули в тому мереживі ліній, не складалися в речення. Не допомагав і кінчик висунутого в куточок рота язика. З носа викотилась крапля, зависла над аркушем, та Артем навіть не помітив її. Побачила баба Олена.
— Витрись, а то он віскряки з носа висять, як у Антона. Той одно шморга тим носом, тяга їх туди-сюди та язиком підлизує. Скоро вже рівчаки під носом повигнивають. Ото й тобі буде те, витрись, кажу тобі!
— Як сопливий, то щасливий — кажуть люди, — втрутилась в розмову Манька.
— Я письмо батькові пишу, — образився Артем. У душі в нього бриніли сльози.
— Ну, пиши, пиши. Аби то дав Господь, благополучно обійшлося, — зітхнула баба Олена, замирила. — Напишеш — візьми он квасолі поїж. Така добра, аж в роті тане. А то не їси, не їси, а тоді напрешся за трьох дурнів.
Артем дописав листа, побажав батькові здоров’я, передав від усіх по привіту, став шукати конверт, а його немає. Артем взяв листок сірого паперу, зробив конверт. Потім дістав з лутки слоїчок з вишневим клеєм, заклеїв. Написав адресу, став на бильце ліжка, знайшов на прокопченій, підбитій жерстю, щоб не зайнялась від каганця полиці, хрестоматію з російської літератури. Там батько ховав марки. Взяв одну, наклеїв. Віддав листа бабусі, наказав:
— Прийде поштар, віддасте.
А сам допався до квасолі.
— Оце й молодець! Гарний молотник, миска тільки дно показала, — сказала свекруха невістці, що якраз втягла в сіни носилку соломи. Артем напився води, витер рота, поліз на піч дочитувати “Робінзона Крузо” .
Були зимові канікули. Все навкруги занесене снігом, не пролізеш, не розгуляєшся. Через віконце видніється заметене глинище. Артем читав роман Дефо, а думки весь час поверталися до батька. Щоліта, ось уже впродовж трьох років він збирає батькові гербарій. Всі три гербарії — то його, Артема, рук справа. А що йому? Лазить по всіх кущах і бур’янах. Кому ж іще, як не йому, збирати той гербарій?

86
Устим знав Харків, як свої старі чоботи, а тому повів Миколу дворами. Пройшли, може, з квартал, а може трохи більше і натрапили на забігайлівку. Устим у черзі стоїть, Микола за столиком жде. Навпроти трамвайна зупинка. Люди сходять, забігають на вогник. Надворі між будинками повзають сутінки, полонять вулиці. Трамваї зупиняються, скидають з бугелів на рейки кетяги електричних іскор. Микола задивився через вікно на те сяйво і навіть не помітив, як до нього підійшли двоє.
— У вас столик зайнятий?
— Зайнятий, — Микола окинув поглядом незнайомців і хотів було знову повернутись до вікна, як один з них вигукнув:
— А, це ти, голубчик! Ось де я тебе злапав!
— Я вас не знаю. Що ви? — відчуваючи, як холоне в животі, зблід Микола.
— Зате я тебе знаю. Ти думаєш, я забув? Ти думаєш, я був настільки п’яний, що не запомнив тебе? А, воно, бач, зустрілись. Давно тебе шукаю. Живим відсіль ти не вийдеш, — сказав пошепки і разом з товаришем пішов до виходу. Микола засовався на стільці, відчув тяжкість у плечах та ногах. Йому вже й пива перехотілося. Губи від страху пересохли, а пити не хочеться. Сидить, чекає Устима. Не знає, що й робити: «Сидіти й чекати, чи, мо, підійти, сказати про халепу?» Устим — людина надійна, міцна, здорова, не боязка. Микола напружив пам’ять, намагаючись пригадати, де він міг зустрічатись з цими хлопцями, і не зміг. Скоріше за все, обізналися. В Харкова він по суті втретє. Кому б він міг так насолити? Микола поглядом відшукав у черзі Устима, соваєтся на стільці, в ноги знову втупила свинцева тяжкість. «А що, як Устим покине його посеред нічного міста?» — думав Микола, аж спітніло чоло. Не помітив, коли і Устим з пивом підійшов.
— Що трапилось?
Устим поставив келихи з пивом на стіл, присів.
— Постій, а що то за хлопці до тебе підходили?
“Значить, усе бачив, — подумав Микола й злякався ще дужче. — Хто його знає — розказувати чи змовчати? Ще, чого доброго, взнає і відразу ж залишить одного серед нічного міста. І правий буде. Для чого йому себе підставляти?”
— Ну, говори, — наполягає Устим.
— Та так. Погрожували тут розправою, — видавив Микола, — мабуть, випили лишнього.
— Та вони скоріш тверезі, ніж п’яні. Ти їм щось зробив? Стрічався з ними коли-небудь?
— Побий мене Бог, вперше бачу.
— Значить, обізналися. А мо, побачили, що з села, на пушку беруть.
На вулиці загускали сутінки, спалахнуло нічне освітлення. Устим, розташовуючи сіль по обідку бокала, з насолодою п’є пиво. Микола сидить і в руки келиха не бере. Та якби і взяв, то хтозна чи й втримав би.
— Чого сидиш, бери пий, — наполягає Устим.
— Краще ти випий за мене.
— А я тобі кажу, пий. Вони зараз десь стоять і дивляться, як ти себе поводиш, дуже злякався чи ні? Пий, кажу! Не бійся! Я цієї шушвалі бачив-перебачив.
Микола ніяк не міг вирішити, що йому робити: виходити, чи, може, залишатись тут до закриття. Може, до того часу хто з міліції заявиться? Микола взяв келих з пивом, перехилив і несподівано для себе відразу сп’янів.
— Значить, не знаєш? — ще раз перепитав Вінник. — Розумієш, це дуже важливо. Якщо ти їм і справді щось десь завинив, тут справа складніша, а якщо ні...
— Кажу ж тобі, ні.
— Якщо так, то будемо потихеньку вибиратися звідси. Час пізній.
— Та, мабуть, будемо, — голос Миколи знову впав, під грудьми похололо, навіть шкіра на голові стала відчутна, й волосся на ній.
“Тільки вийдемо на вулицю, так і втече” , — майнула в Миколиній голові.
Обережно пробрались до виходу, вийшли на вулицю. Попереду Вінник, позаду — Микола. На тротуарі під стіною троє молодиків. Про щось розмовляють, усміхаються. А тут і трамвай підійшов. Нетерпляче очікуючи, стоять на чатах перед зупинкою легкові автомобілі з підсліпуватими фарами, чекають закінчення посадки, щоб потім, здіймаючи снігову куряву, рвонути і, розтанути в нічному місті. Зимовий вечір оманливий. Ще зовсім недавно були сутінки, а вже темрява. Місто у тьмяному сяйві електричних вогнів.
Микола як забачив трамвай, зразу ж і гунув до підніжки. Хлопці, що стояли осторонь, кинулись на передні двері.
— Ти куди? — зупинив йогоУстим.
— Ти як хоч, а я буду їхати, — розгублено мовить Микола. — Спасіння серед людей.
— Куди? Тобі там, у товкотняві сунуть перо між ребер, не знатимеш і хто.
— Яке ще перо? — не второпав Микола.
— Та вже ж не те, яким пишеш. Фінку.
—Там повно людей.
— Це й добре. Наче людям ти нужен? У кожного свої справи.
І тут Микола, що вже став заспокоюватись серед багатолюддя, злякався вдруге й набагато сильніше ніж уперше, коли вони тільки-но виходили з підвалу. Тоді він боявся, що як тільки пасажири на зупинці сядуть у трамвай, ті троє накинуться на нього, шимонуть ножем і тікати. Ніч темна, місто велике. Серед людей Микола почував себе в безпеці, не боявся, вважаючи, що люди заступляться, допоможуть. Микола уявив, як хтось, пробиваючись у переповненому трамваї по проходу, втикне потай, наче ненавмисне, ніж під ребра й піде далі. І йому знову стало моторошно. Хоч до кінця й не доходило, як це так може бути. Люди ж довкола?
— Ну то й що, що люди? В трамваї він сам до тебе прилипне і заколе, як порося.
— Як так?
— А так. Він зразу шимоне тебе, а ніж передасть іншому. За якусь хвилину чи й швидше, ніж уже буде на передній площадці. І запам’ятай: різати будуть перед зупинкою трамвая. Зрозумів?
— Ні, — остаточно розгубився Микола.
— Господи, який ти нерозторопний. Для них головне — виграти час. Поки тебе виволочуть на свіже повітря, а вони тим часом злиняють. Ні одна собака не найде. Вони добре те місце харкова, де різати будуть, знають. Якщо хочеш вижити — не йди в них на поводу. Давай нав’яжемо їм свої умови, щоб вони трохи розгубилися.
А тим часом підійшов ще один трамвай. Хлопці теж повернулися, не сіли, очікуюче, поглядають на Миколу й Устима. Мабуть, не чекали, що вони удвох, а тому ждуть, поки Микола з Устимом попрощаються і розійдуться.
— Невже люди не допоможуть? — зовсім розгубився Микола й зблід.
— А що люди? Наче вони тебе знають. Тут кожен сам за себе. Та й хто знає, жертва ти чи злодій?
І Микола вперше ясно зрозумів, що випадкові перехожі чи пасажири — просто нічим не об’єднаний збрід.
— А тепер пішли. На людному місці вони не відважаться напасти, ну, а там подивимось. Головне — тримати їх на відстані.
Микола зовсім розгубився. Устимові то що? Не за Устимовим життям охотяться, за його.
— Бачиш, й вони не сідають, нас ждуть. Нам треба потихеньку йти.
— Куди?
— Куди завгодно. Краще, звичайно, додому.
— Ну що ж, пішли, — неохоче погодився Микола. — Якби хоч що-небудь у руках було.
— Нічого, не бійся. Йди.
“Оце тут мені й смерть, — подумав Микола. — Виведе мене Устим на глуху безлюдну вулицю й покине. Та навіть якщо й кидати не буде, то Устим їм не потрібен. Його заріжуть”.
— Ти бачив, за нами рушило троє, — пошепки сповістив Устим.
— Та бачив, — Микола ні живий, ні мертвий.
— Головне, не бійся і не озирайся. Наче вони тебе зовсім не цікавлять. І в той же час не випускай з поля зору. Будеш озиратися, здогадаються, що злякався, стануть діяти нахабніше.
— Ясно.
— Ні, ти все-таки скажи, може, ти чию молодицю пощупав? Я знаю, ти такий, що від чужого не відкажешся.
— Мені не до шуток.
— І нікого не знаєш?
— Та кажу тобі, ні! Всіх оцих трьох жевжиків вперше бачу.
Скрипить під ногами сніг, риплять на морозі Миколині хромові чоботи. Інколи зривається заметіль, срібними метеликами мерехтить у світлі фар проїжджджаючих автомобілів. Аж ось і сквер Руднєва. Переслідувачі за двадцять кроків позаду.
Побачивши, що Микола й Устим звернули до пам’ятника, переслідувачі набавили крок, біжать.
— Зараз, як тільки зайдемо в сутінки, — шепнув Миколі на вухо Устим, — я заверну за пам’ятник, а ти йди прямо. Інакше вони не відчепляться аж до Клочковської.
— Ну то й що? Хай собі йдуть. — Микола забоявся, що Вінник зверне вбік і втече, залишить його напризволяще.
У сквері було тихо й порожньо. Дрібно сіявся сніг.
—Узнають, де живемо, і будуть пасти, поки не прикінчать. Якщо вже розправлятися з ними, то тут. Жаль, мал в Харкові скверів, а то можна було б і раніше.

87
Не встиг Вінник звернути за пам’ятник, як Микола майже відразу відчув позад себе тупіт. Зрозумівши, що напарник злиняв, вірогідніше за все злякався (кому охота нариватися на ножа), хлопці гунули за жертвою.
Микола набавив крок, не витримав, побіг. Хотів навіть крикнути, позвати когось на допомогу, та місце було досить безлюдним. Микола був певен, що Устим, скориставшись темрявою, просто вчасно дременув, відв’язався від нього. Позаду була небезпека, чулось важке дихання. Та й час пізній. Десь далеко, на слабо освітлених вулицях і тротуарах йшли перехожі, і їм не було до нього ніякого діла.
Як тільки перший з нападаючих порівнявся з пам’ятником, Вінник раптом відділився від темного, холодного мармуру, наніс боковий удар одночасно ногою в пах і рукою в голову. Зблиснуло на снігу лезо ножа. Брязнуло об мерзлий асфальт. Навіть Микола, хоч був уже й далеко, почув той брязкіт. Нападаючий, не торкаючись землі, кілька разів перевернувся в повітрі і впав під голими деревами. Другий теж був вчасно збитий з ніг.Устим щосили дав йому кованим чоботом під зад і погнався за першим, який, хоч і хряпнувся об асфальт, але зразу ж скочив на ноги і кинувся втікати. Та все ж, видно, жалко стало ножа, повернувся, щоб схопити його. Вінник у два кроки наздогнав бандита. Ударом руки руба по шиї, положив у сніг, наступив на праву руку, що тяглася до ножа, другою взяв на калган, щосили вдарив в підборіддя. Бандит проорав лицем асфальт, і навтьоки. Вінник підхопив ножа. І лише третій, відчувши непереливки, не добіг кроків десяти до місця сутички, загальмував, і давши доброго кругаля, повернув назад. Надто вже ризикованою була справа. Пахло мокрим.
— Добряча фінка, — сказав Вінник і наступив її володарю на полу сіренького пальто. Шапки на голові вже не було. Вінник взяв бандита під комірець, стис горло, стримано запитав:
— Ти чого, падло, за ним з ножем гнався? — кивком голови Устим вказав на Миколу, який боязно наближався до бандита. — Тебе прямо тут вбити, чи он там, трохи далі?
— Не вбивайте, дядечку, чуєте, не вбивайте! — благає бандит.
— Найшов родича, який я тобі дядечко!
— Зараз от він скаже. Як скаже, так і буде, — рішуче проказав Вінник. — Ну, що, Миколо, тут кончимо, щоб і не писнув?
Зворушений і приголомшений, Микола мовчав.
— На, подивись, який тесак. І не писнув би! Ну, раз жалко, я його зараз сам кончу. — Вінник стис бандита за горло й той захрипів, забелькотів щось незрозуміле, благаюче. — Гаразд. Пішли. Розкажи нам, хто ти і чого гнався за ним. Вбити ми тебе завжди вспіємо. Не здумай тільки вириватися, або кричати, вб’ю зразу. По стіні розмажу, як гниду. І мокрого місця не лишиться. Віриш, чи треба переконувати?
— Вірю, — видихнув бандит.
Вінник був на дві голови вищий і в півтора рази ширший за бандита.
— Якщо вже ти мені попався, то не втечеш, голубчику, — тримаючи бандита за комір, Вінник повернувся до Миколи. — В 46-му, он на тому мосту через Лопань отакі герої хотіли в мене часи з руки зняти. Та я тобі колись розказував. Ось він, цей міст, — Устим на мить зупинився, звернувся до бандита.
— Ти знаєш цього чоловіка? — вказав на Миколу.
— Знаю. Він вдарив мене в пивній. Я був не один, з дівчиною. І вона після того покинула мене.
— Коли це було?
— Перед Новим роком.
— Брешеш, бидло! Цей чоловік сьогодні тільки приїхав до Харкова. І взагалі, чого це я з тобою цяцькаюсь? Молись Богу, прощайся з життям. Я зараз тебе вб’ю і кину в річку, хай потім шукають.
— Дядечку, не вбивайте, я більше не буду, — благає бандит, намагаючись впасти на коліна, але це йому не вдається, так як Вінник міцно тримає його ззаду за комір.
— А за що ж ти хотів вбити цього чоловіка? — знову запитав Устим. — Тільки правда може тебе спасти.
— Я, мабуть, обізнався, це не він. В того на вусі була бородавка і шрам ось тут на бороді. А цей зовсім без вуха.
— А чого ж ти зразу не подивився на вухо, а погнався з ножем?
— Він мене здорово тоді побив. Ну, не цей, а той.
Летів тихий сніг, метеликами мерехтів перед ліхтарями, покривав білою опушшю перила, стовпи, колію, похмурі в темряві покрівлі будинків.
— За що ж він тебе бив?
— Завелися.
Микола уважно дивився на бандита.
— Так може, все-таки це він? — кивнувши в бік Миколи головою, запитав Вінник.
— Та ні.
— А чого ж ти зразу не шукав: ні шрам, ні бородавку. Брешеш шо-то ти, юлиш, викручуєшся. Дивись, тобі ж гірше буде, — сказав Устим і повернувся до Миколи. — Ну, що з ним робити? Кажи. Що скажеш, те й зроблю.
— Простіть, дядечку, обізнався, — впав бандит на коліна перед Миколою.
— Обізнався?! Я тебе зараз розмажу по асфальту, тільки мокре місце останеться — гримнув Вінник. — Батьки є?
— Є, — зіщулився бандит.
— Ну, що вирішив, Миколо?
Микола, хоч і пережив нервове потрясіння, хоч і був недавно на волосок від смерті, та зараз, коли все скінчилось благополучно, в його душі нуртували суперечливі почуття. Зітканий з протиріч, він не міг вирішити долю цього, ще порівняно молодого, хлопця. Йому хотілось карати й милувати, але на вбивство він був не здатний. А тому сказав:
— Дай йому добре по шиї та й хай собі іде.
Вінник, не гаючи й миті, коротко розмахнувся, вдарив невідомого навідліг і тієї ж миті бандит метеликом крутнувся через перила і полетів з мосту в ще незамерзлу Лопань. Десь попереду і позаду, по той бік мосту йшли перехожі, кудись поспішали, про щось розмовляли. Їм було байдуже до Устима й Миколи, що, відкотивши каракулеві комірці пальто, крокували їм назустріч. А тим часом бандит все-таки вибрався з води і, цокочучи зубами, побіг вздовж берега, простоволосий, без шапки.
— Може, й правда обізнався? — зрадів Микола. Йому подобалась подібна версія. Згідно з нею, Миколі нічого не загрожувало ні від цього жалюгідного бандита, ні від його дружків.
— Я думав, він не виборсається з води, а він, як собака. А нащот того, що обізнався, — бреше. Почав молоти про шрами, бородавку. Може, хотіли роздіти, пограбувати, гроші забрати? Ти всі прихопив із собою?
— Дві з половиною тисячі.
— Немало.
З кожною хвилиною здіймався, дужчав вітер, міцнішав мороз. Перехожі, особливо, старші, відкачували не тільки коміри, але й капелюхи шапок-вушанок, міцно підв’язували їх під підборіддям. Летів сніг, густий, лапатий, вітер підхоплював його, ніс по покритій льодком проїжджій частині дороги, по сірих рейках трамвайної колії. Колихалися, скрипіли вгорі ліхтарі, вигойдували чудернацькі тіні, дзеленчали трамваї. Зриваючись з місця на трамвайних зупинках, авто полишали позад себе молочно-сизий дим відпрацьованих газів і сморід. Змішуючи з курою, його несло вузькими вулицями міста.
— Може, ти й правий, а може, й ні, — нарешті сказав Микола.
— Кажи.
— Та я оце й думаю: невже він і справді з моїм двоюрідним братом стрівся? Степан був-таки дуже схожий на мене. Та й хазяїн наш про те казав. Мабуть, моя мати недарма ревнувала батька до зовиці Лукії. І знаєш, шрам у нього був, і бородавка біля вуха. Бородавка — то зроду, а шрам... Дід Олексій колись нас у садку застав. Нам всім тоді вуздечки дісталось, а найстарший Степан з дерева плигнув і бороду об камінь розсік. А бородавка в нього біля самої мочки.
— Так що, ти не знаєш, де твій брат?
— В тім-то й справа, що не знав. А тепер здогадуюсь, це сусід нашого хазяїна, той, що вбив свою дочку. Їй-бо, хоч в міліцію звертайся. Ще в колективізацію кудись виїхав, а куди — ніхто не знає. Наче вода поглинула. Я думаю, що міг зупинитись в Харкові.
— Харків — як сміттєва яма. Тут завжди можна загубитись серед різного люду. Звичайно, якщо втікав, то або ж в Харкові зупинився, або ж на Донбасі. Більше ніде.
— От я тепер і думаю, що він тут і живе.
— Та й може. Ну й діла. Треба було раніше додуматись та спитати в того вурка, де і коли він з ним зустрічався, в якому районі це було, може б, хоч сина знайшли? А так?.. Ладно, пішли додому.
— А може, звернутися в обком, відшукати сина?
— Ти думаєш, він такий дурний, що залишився під своїм прізвищем? До того ж, син жив не з батьком, у нього своя квартира. Може, він коли заїде на батьківське подвір’я?
— Та ні, навряд.
— Пізно згадав. Тепер пішли. А жаліти таких уркаганів, як оце нам попався, не треба. Я теж був колись жалісливий, та життя відучило, ось так, Миколо. З тих пір, як у мене знімали годинника, я зрозумів, що хуліганів жаліти не треба.
Микола зупинився, пальто нарозстебки, дістав з внутрішньої кишені набиту папіросу, схиляючи голову набік, прикурив, ховаючи в міцно стиснутих долонях хиткий вогник. Під ногами крутила, задувала поземка, за комір, під шарф набивало снігу. Микола пихнув фільтром раз, вдруге, аж тенькнуло десь в потилиці. Очманілий від диму і недавно пережитої наруги, сказав:
— Може, ти й правий.
— А то ні? Хочеться пожаліти, пожалій краще скотину. Ну, а додому приїдеш, передавай сестрі Тетяні й племйннику Гриші привіт.
Микола й Устим повернулися на Клочківську пізно. У господаря ще горів вогник. На їх половині теж світилось, було гамірно. Всі мешканці, а їх було п’ятеро, поз’їздились на зимову сесію, сиділи за підручниками.
Десь через кілька днів прийшов від сина лист. Микола прочитав і написав, що й справді був трохи прихворів, але зараз все гаразд.

88
Взимку 1953 року, на Хрещення, до Бужинки влазили злодії, а точніше злодій, Гаврило Штим з Байраку. Сікли люті, під сорок, морози. Зима була сніжною, дороги позамітало і вони стали не проїжджі. В Бужинки клуня Бог його знає й де: в кінці городу, біля колгоспівського, мало не на стовповому.
Того вечора Бужинка, як завжди, скинула рукавицю, помацала в яслах,— порожньо. Кинула в ясла корові оберемок пахучого, вперемішку з снігом, насмиканого залізною ключкою сіна, напоїла, стала доїти. Потім по втоптаній в глибокому снігу стежці рушила в двір, думаючи, що робити: йти чи вернутись. Все-таки вернулася, всмикнула ще оберемок сіна, кинула в ясла, а разом з оберемком і рукавицю. В поспіху й не помітила. Розчервоніла, розпашіла з морозу, кинулась тії рукавиці аж біля порогу і знову вернулась до клуні, може, де в снігу, або в яслах. Мацала, мацала в яслах — немає, побіля ясел — теж. А корова щось жує й жує. Повернулась до корови. Корова почула те, мотнула головою, вкрила Бужинку павутиною слини. Бужинка шаснула рукою корові до рота, а там рукавиця. Ледве витягла. Ні на що зжувала. А міцна була рукавиця, кожею обшита. Кому сказати, так і не повірять Хіба теля колись не зжувало спідниці? Сіла Пріська на днище й пряде, а під припічком мале, ще й пуп не одпав, теля прив’язане. Спочатку те теля мокрим носом до ніг тикалось, потім заспокоїлось, стало й стоїть під ослоном. Пріська вставати, а спідниця наче десь дівається, наче її хто з неї знімає. Прямо розлазиться. Глядь, а теля геть на вухналь спідницю зжувало.
Бужинка всміхнулася тій згадці, пішла до хати. В одній руці дійниця, в другій недожована Сахнова рукавиця. Хата, як завжди, на засув не взята. Ключ десь у миснику валяється. Та хто там до неї зайде і що візьме? Звичайно, Бужинка жила не бідно, і гроші в неї водилися. Син Павло з Талліна висилає. Хай і небагато, тисяча-півтори, але в декого не було й таких. Зрештою, як і у всі часи, для одного й мільйон не гроші, а для другого й гривеник статки. Балакуча, язиката, що на умі, те й на язиці, Бужинка жила надто відкрито. Кожен, навіть хто й не хотів, знав, що твориться в Бужинки в хаті, що вариться в печі: борщ чи пшоняна каша. Не було секретом і те, що до Бужинки вчащає участковий Сахно. Хай провідує. Після війни вдів у хуторі багато, а тому чи не кожну вряди-годи хто-небудь та й провідає. За одну тільки Ялисавету ніхто й поганого слова не скаже, та ще хіба що за Ганну Бадилиху, ну та ще за Сидориху, бо там, якщо живе в хуторі, не вибуває Гамазур. Уже хотів було і Марію кидати та женитись на Ганні. До Гнатихи Остап вчащає, до Степанихи — Данило, а одного разу навіть Гнат відважився. Та тільки оскандалився. Данило побачив Гната в Даценковім, скручуючи цигарку і лукаво всміхаючись, запитав:
— Ну, шо, Гнат, допарубкувався?
— Га?! О, треби тобі такого? — обурився Гнат.
— І що воно за жінка така? — примирливо сказав Данило. — Ти її ї..., а вона плаче.
Гаврилу Штиму здавалося, що він все продумав до найменших подробиць. Хату вибрав давно, обдивився, все розізнав. Жила в тій хаті вдова Бужинка. Був у Пріськи чоловік та помер. Так і залишилась одна. Виходила, правда, за Любенка, та, як кажуть, ненадовго старий жениться. Життя пливло, мінялося, не мінялася тільки Пріська в своїх уподобаннях і звичках та звичаях. Двері в Пріськи завжди навстіж, язик, як помело, а тому всі знали, що в Пріськи водяться гроші, горілка. Чоловіків Пріська приймала охоче, а тому, як тільки хто полається з власною дружиною, так і бреде на вогник, щоб випити, погрітися, побавитись. Одним словом, була Пріська безпечною, навіть, можна сказати, безалаберною. Одним словом, розтрайда, як і її дочка Явдоха, що за Гнатом Ододкою, до якої вона майже ніколи не заходила, як і Явдоха до неї. Наче з одного яйця вилупилися.
До неї і забрався Гаврило Штим. Взимку, під вечір, як стемніло, Бужинка пішла в клуню доїти корову. Прокиданою в снігу стежкою, голова, зап’ята хусткою, то з’явиться, то сховається серед заметів, Пріська йде до клуні. До клуні якихось півсотні метрів, та хати не видно — так замело. Та ще й морозяка на ніч береться, аж двері дощаті порипують і тріщать, наче на них чорти катаються. Та Прісьці те байдуже, сама живе. Дід Любенко ще минулого року помер. Захоче — протопить, ні — спатиме в холодному. Ліжником вкриється з головою — не задубіє до ранку. Воно б і корови не доїла, воно їй те молоко ны до чого, так корова цілу ніч мукатиме, спати не даватиме. Пріська навіть оглянулась, наче смикнув хто за сталку хустки, побачила, наче щось темне поміж дерев крадеться, та, як завжди, не надала значення. Може, Семен заглядає, хмиз на розпал збирає, а тому довго не придивлялася. А тим часом крадій увійшов у хату, заліз під піл, причаївся. Коли це й Бужинка цокотить дійницею. Увійшла в хату. Кіт біля ніг отирається. Пріська розливає по глечиках молоко, розмовляє з котом. Що у відрі лишилось, вицідила в кухоль, остачу — в миску котові. Підвечеряла й лягла спати. Гаврило Штим вичекав трохи. Виліз зі свого сховища, витягнув з-за халяви ножа, яким поросят колов, поклав на скриню, і, щоб не виробити одежу в кров, роззувся, роздягнувся догола і залишився в чому мати народила. Зарані заготованими платками завісив вікна, увімкнув ліхтарик, необачно наступив на миску з молоком. Вона перекинулась, брязнула, занявчав кіт. Він завдав його ногою.Прокинулась Пріська, побачила в хаті голого чоловіка і не може прийти до тями, второпати, хто це. Наче ж нікого не було звечора.
— Світи каганець, живо, — наказує Гаврило Штим.
Бужинка неохоче вилізла з-під ліжника, запитала:
— Це ти Ахтанасій, чи хто воно?Я що, дверей не засунула?
— Ночви є?— запитав прийшлий.
— В хижі, — злякано відповіла Пріська..
— Неси в хату.
— Для чого? — Пріська спросоння протирає очі, не второпаэ, чого від неї хочуть.
— Сказано неси, значить неси! Так треба.
— Вони в хижі. Я їх сама не дістану, там темно. Пішли удвох.
Пріська ще не збагнула, що її хочуть зарізати в тих ночвах, та так, щоб кров не розтеклась по долівці, щоб не наслідити, не полишити доказів, і, хоч була легковажною, та біду відчула. Це останнє не входило в плани Гаврила Штима, він вважав, що ночви знаходяться в хаті, але заради того, щоб не йти додому в закривавлених чоботях, погодився. До того ж боявся, що Бужинка може втекти. Хотів навіть одягтися, та передумав: невдача буде.
Бужинка взяла каганець, пішла до дверей. У сінях було холодно, зловмисника проймали дрижаки. Він намагався не викликати підозри, так легше буде вбивати, не буде проситися, чинити опору. Прикінчить її в кориті, щоб і кров туди зійшла і все. А то, не дай Бог, наступиш і принесеш в Байрак на підошвах. Бужинка прикривала долонею жовтий язичок полум’я, щоб не вилягав. Ляда на горище була не зачинена і в сінях добре тягло, хоч млинок станови. Бідний язичок не знав, куди діватися, от-от погасне. Бужинка зупинилась, полум’я трохи заспокоїлось, прочинила двері хижі, сказала: “Он там, в кутку. Та дивись, діжку з капустою не переверни”.
Видзвонюючи зубами, Гаврило Штим шаснув у хижку, а Бужинка взяла й зачинила двері, ще й дві защіпки накинула, вгорі і внизу. У хижі враз стало темно. Невдаха гунув до дверей, наліг плечем. Не піддаються. Важкі, дубові. Спочатку він бив у двері всім корпусом з розгону, погрожував, думав, може плечем підперла або зачинила на заклинок, тільки марно, двері охололі, задубілі, аж тіло обпікають, але не піддаються. Надворі береться градусів під тридцять, чути, як крокви потріскують, і в хижі ненабагато тепліше. Мозок бідолахи поступово охолов, протверезів, тіло скувало холодом і до свідомості поступово дійшло — це кінець. І чого він не глянув на двері? Побачив би защіпку — не пішов . Він уже не висаджував двері, не гепкалив, не гамселив по них кулаками, не гупав, а тільки безпомічно шкрібся нігтями, намагаючись відшукати хоч шпарину, через яку б пробивалося світло. Світло тепер ототожнювалося для нього з життям, але його не було. Він інтуїтивно відчував — Бужинка стоїть під дверима. Спочатку він погрожував, потім у відчаї став просити:
— Моя ти дорога і золота, випусти мене звідси, нічого я з тобою не зроблю. Христом Богом прошу. Ну випусти! Чи ти не чуєш?
Бужинка й справді стояла в сінях і їй було по-людськи жалко бідолаху, навіть рука неквапливо знялася чи то, щоб відкрити двері, чи то, щоб перевірити, чи міцно причинені. Та виходу не було. На її місці він теж не відчинив би. І все ж, зігнутий в три погибелі, скукожений, він все ще на щось надіявся. Він був певен, що вже не вб’є Бужинки. Йому здавалося, що це повинна розуміти і вона. І якщо добре попрохати, то, може, її душа відійде від страху, як руки від зашпорів. Щоб зігрітися, невдаха танцював, просився, намагався дотягнутись до стелі, плакав, обмацував кожну стелину, чи немає лазу, щоб пробратися на горище, а потім прорвати стріху і втекти, попроситись до людей. Але над головою була суцільна стеля.
Бужинка була жаліслива, а тому стояла під дверима і тихо плакала. Як-не-як, а жива душа гине.
— Дорогенька моя й золотенька, сестрице моя, якщо боїшся, піди поклич людей, парубків з досвіток, поки ще не розійшлися, це ж недалеко, у сусідів. Гаврило Штим, говорив повільно, вслухаючись — скаже слово й мовчить, може, все-таки змилується, озветься, але Бужинка оніміла, наче аршин проковтнула. Вона боялася вступати із злодієм у розмову — розуміла: чим більше вона буде розмовляти з ним, тим настирливіше він буде домагатися, насідати на неї, а вона крок за кроком буде вступати, а разом з цим у нього буде рости впевненість і надія. Під кінець він відважиться на щось таке, чого вона, врешті-решт, не витримає, здасться, відчинить — і тоді каюк. Тим більше боялась Пріська кого-небудь кликати, така була налякана, що вважала — братчики злодія десь надворі.
Висвистує в стрісі вітер-східняк, і крізь той посвист крає душу відчайдушний крик і мольба. Невпевнені, істеричні, позбавлені відчуття міри крики вже не переконують Пріську, але вона мовчить. Варто їй обізватися, як він відчує в її голосі співчуття, сльози, дрож. Сили його удесятеряться, а її — навпаки. Хіба вона не знає, як чоловіки домагаються свого?
— Ну позови кого-небудь. Весь хутір на ноги підніми. Я зовсім задуб. Ні рука, ні нога не володає. Невже в тебе серця немає?
Гаврило вже не плигав, не танцював, не мотався, наче божевільний, по хижі, а сидів під дверима і тихо вищав. Сили полишали його. Він не відчував не те, що рук, ніг, а й власного тіла. Говорити, й то було важко. Від морозу злипалися губи. Гаврило кілька разів ущипнув себе і не відчув болю.
Ось вона й прийшла, розплата за вбивство батька. Може, трохи запізно, але прийшла. Та так воно, врешті-решт, і повинно було бути. До Степанихи влазив — минулося. До Двірничок і Секлети — теж. Начальник пошти загинув — йому ж вдалося втекти. Та ось і йому прийшов кінець. Приречений, Гаврило з останніх сил чіпляється за життя.
— Ти чуєш, я помираю. Гукни чоловіків. Я хотів до тебе в прийми пристати, а якщо не віриш, переспати з тобою. Прямо так зайти не посмів, а тому й пробрався в хату крадькома. Не віриш, позови Ригорів, Миколу, Олену. То ще й родичі.
Тіло Гаврила сповзало все нижче й нижче до землі, він ще сидів навпочіпки, але ноги його вже не тримали.
Пріська зробила відчайдушний крок до дверей хижі і зупинилась, наче вкопана. Якби вона не була налякана, а перед очима не стояв образ видющої смерті, вона б пішла, гукнула людей, Ригорів, але зараз це вже було нікому не потрібне. Гаврило помирав і нічого вже не могло його врятувати. Йти було нікуди й ні за чим, і вона, нечутно ступаючи сукнянками, пішла в хату.
Від страху, боротьби почуттів, мотивів, спонукань, Пріська вкінець знесиліла. Хотіла залізти на піч, та не змогла занести ногу на ослінець. Все тіло трусилося, наче в лихоманці. Навіть на піл важко було зібратися. Бужинка безсило опустилася на стілець та так і просиділа до ранку. А коли порожевіло зі сходу небо, посвітліли причілкові вікна так, що можна було розрізняти контури предметів у хаті, раптом зрозуміла, що їй нічого було боятися. Треба було таки кликнути людей, врятувати людину. Дивно, разом з темрявою зник і страх. Вискочила в сіни, обережно підійшла до дверей хижі, прислухалась, для певності навіть вухо приклала, але по той бік була гнітюча тиша. І все ж відкрити двері побоялася, побігла до Ригорів.
— Шо це на тобі лиця немає? — запитав Микола.
— Цілу ніч не спала, вори влазили. Пішли, глянете.
Микола, не вагаючись вдівся, прийшов, відкрив двері хижі. Скоцюрблений, задубілий на ухналь мертвяк, глухо стукнувшись, з гуркотом впав йому під ноги.
Він ледве встиг одступитися, прибрати чоботи.
— Та це ж Гаврило! — здивовано сказав Микола.
Було моторошно і неприємно. Пріська стала блювати прямо в солому. Микола, повернувшись, пішов геть. На порозі на мить зупинився, хотів щось запитати, та передумав. Його теж канудило.

89
Ще й дитина у Маньки не народилася, а кумів вже облюбовано: Срібний Василь і Данилова Явдошка. Василь погодився відразу, а Явдошка відповідала ухильно. Микола часто заходив до Данила на посиденьки погомоніти, а повертаючись, розповідав:
— Свого хлопця з Суржкового Явдошка, мабуть, скоро наладить. Ухажор новий появився, а того потіснили до мисника. Сьогодні ще був, а завтра, мабуть, вже не прийде.
— Ти ба, як? А таке, наче на свайбу збиралося.
— Чи то такий вже ловкий, чи чого вона Петра покинула? — засумувала Манька. — Петро совісний, взяв би, а цей — хтозна.
— Не знаю, вони для мене однакові. Тільки в цього бахура матня і рот ніколи не закриваються. П’ятий раз бачу і п’ятий раз матня навростьобки, все напоготові.
У пологовому будинку Манька потоваришувала з дружиною дитячого лікаря Бориса Соломоновича Софією. Вранці у Софії народилася дочка, а під вечір у Маньки — син. Борис Соломонович, провідуючи дружину, на мить зупинявся біля Маньчиного ліжка, привертаючи дитячу увагу, ворушив пальцями, проказував:
— Який гарний хлопець! Ох, і хлопець!
Володя ледь всміхнеться і знову лежить, водить очима.
— Будеш нашим зятем, ну? Раз усміхаєшся — значить, будеш.
Погомонить ось так з Володею, а потім уже йде до дочки, до жінки.
Манька спочатку вмовляла Явдошку, потім, перестрівши, виказувала: “Не можна відмовлятися, як кумою просять.”
— І чого ти насвірипилася, хуже червивої редьки, — сердилася баба Олена. — Скільки раз казати: “Не будь нав’язкою”. Вона вже дівчина чи то пак, молодиця, кругом бригади наш двір обходить, аби не стрічатися з тобою.
— Відкіля ви його тільки берете?
— Люди казали. Від людей нічого не сховаєш.
— Люди накажуть.
— Воно трохи легшою треба бути. Як насвіріпиться, хоч нетелений, а телися, не відхрестишся й не відмолишся. Понаравилась їй та Явдошка й квит... тіки й балачок: “От у неї ноги бутилочками, такі вже гарні.” Тьху на твою дурну голову! Та чи ти дядько? Нужні вони тобі, ті бутилочки, та ще й криві?
— На себе гляньте.
— Я вже стара. Думаєш, мені не вредно? Як би не так. Я й тії Явдошки не одобряю. Мислиме діло, допуститись до такого. То її Бог наказав, щоб не гонджувала. А воно так: за двома зайцями погонишся — ні одного не впіймаєш. Хотів ото суржчанський хлопець взяти, треба було йти. А то грамотна. Не понаравився, бо дуже совісний. А той, що понаравився — поглузував і покинув. Хіба ж так посміявся. Дитину, мать, приспав, а тепер он Микола каже, вже хтозна й відколи не показується. Так їй і треба, каналюзі.
Хрестили Володю на Хрещення, Явдошка таки нарешті згодилася. Батюшка опустив немовля в здоровенну глибоку миску з водою, так звану купіль, і тут же витяг.
На другий день Володя захворів. Зранку хникав, а під вечір у нього піднялась температура. Вже й компреси з квасу ставили, і ядренята лоєм та горілкою натирали — нічого не допомагало.
— Подержали холодними руками, скільки там того тільця. Хоч би ж над плитою руки погріли.
Манька зміряла температуру. В розпачі приклала вухо до грудей. Дихання, начебто, чисте, хрипів і пищиків немає, а чогось же кричить, борсається, не влежить на одному місці.
Обмотане пелюшками, зв’язане, а пручається, випростовується, хоче перевернутись на бік. Може б, і перевернулося, якби не було так стриножене.
— А ти б йому ще грудці лоєм витерла, — несміло ввійшла в хатину з порадою баба Олена.
— Ідіть хоч ви відціля, не ганяйте без потреби повітря. Вас тут тільки й не хватало, — роздратовано сказала Манька. — Як вшнипляться в що-небудь.
— І таке. Чи я тебе возом зачепила? Хай тобі чорт! Аж з тварі змінилася, — образилась баба Олена. — Хотіла як луччє, так до неї й вогню не приложиш. Отака клята. І казали ж, дурці, що горе буде, так не вірила, і наче у воду дивилися. Люди ніколи не збрешуть. Сказано, — Бобричка. Треба було таки не звеліти Миколі женитися і хай як хоче. Добре, що хоч Артем не в тебе вдався.
І ось запрягли коней і повезли Володю в Багачку, в лікарню. У приймальному відділенні наказали везти дитину в Байрак. Аж тут в приймальне відділення зайшов дитячий лікар Борис Соломонович, запитав:
— Що таке, мамашо?
— Мале захворіло, а мене не приймають, — крізь сльози проказала Манька. Борис Соломонович зняв стетоскоп, поводив ним перед дитячими очима — ніякої реакції.
— Ану, мамашо, роздіньте його, — лікар довго і уважно слухав, потім сказав:
— Негайно у відділення.
— Вони ж з Коломійцевого. Головний заборонив, — наполягала чергова сестра.
— Напишіть, що з Бутової Долини.
Борис Соломонович не збирався затримуватися в цьому закутку, а тому й не боявся головного лікаря.
Хтозна, як би Борис Соломонович вирішив її долю, якби не те коротке знайомство в пологовому відділенні. Серед ночі прийде в палату, сяде й слухає, дивиться, як беруться в дитини смагою губи. Володя в ліжку розкидає руки, а Манька поруч на стільці сидить, куняє. Одне око спить, а друге відкрите. Так і відсиділа двадцять один день і на мить не прилягла.
Скільки вже Манька тих сліз виплакала, скільки молитов відмолила.
— Ти хоч би вдень, молодичко, прилягла, — радили молодиці. Манька сидить, плаче. Сльози стікають по виду. Коли це чує позаду кроки. Борис Соломонович став позаду, спостерігає за хворим.
— Не плачте, мамашо, виживе ваш хлопець.
— Ви хоч скажіть, що в нього?
— Двостороннє запалення легень. Але організм міцний, одужає. Як ви недогледіли такого парубка?
Манька трохи заспокоїлась, витерла сльози.
— Я найбільше гріхую на хрестини, — сказала нарешті Манька. — Всі з морозу в хату ввійшли, холоду напустили і давай дитину роздягати, на руки брати, а скільки там того тільця? Воно, мов, і руки терли, та з морозу вони все одно холодні. Це треба час, а то й два в хаті сидіти, щоб зігрітися.
Таємно, в душі, вона прокляла і кумів, і попа, і себе, і ті хрестини. Наче б то горіло. Треба було зачекати до літа, або хай би був зовсім не хрещений.
— Ех, горе, горе, якби цей розум та тоді.
І все-таки Володя став поправлятися.
Не встигли виписати, як Володя знову став пручатися. Манька розгорнула пелюшки, думала, мо, туго затягла, перевернула Володю набік. Глянула на спинку і вжахнулася: вся спина в синіх чиряках. На срачині теж штук п’ять і всі здорові, налиті, наче яблука в Спасівку.
— Та й не везе вам, мамашо, — каже Борис Соломонович.
— А ви хоч не будете різати? — бідкається Манька. Уявляючи, як буде боляче дитині, вона дуже боїться хірургічного втручання.
Ніхто в хуторі не вважає лікарів за потрібних людей. Раніше смерті — не вмреш, а прийде смерть — не минеш, і тисяча лікарів не врятують. Так думали хуторяни. Так часто говорила свекруха.
— Дохтурі — то зарізяки, — просторікувала баба Олена. — Оце ти, Артем, хоч і малий, а запомни бабині слова — не женись на врачисі. На кому хоч женися, тільки не на дохтурші. То такі, що хоч придумають, сто раз обдурять і знати не будеш.
— І таке ви балакаєте, — перечила Манька.
— А що, не так?
— Та якби Яковенко Миколі порошка був не дав, то вже давно б і коржики поїли.
— Та що ти згадуєш те? — застукана зненацька, погоджувалась баба Олена. — Такий дохтур, як Яковенко, може, один на весь світ був. А це зарізяки. Послухаєш людей, як не того, так того зарізали. Може б, чоловік ще трохи пожив, так уграли.
Правда, після того, як Володю кілька разів вилікували, баба Олена дещо змінила свою думку про лікарів, але ненадовго. Вона ніколи в своєму житті не зверталася до лікарів, вважаючи, що в кожної людини своя доля, свій час народження і смерті. А лікарі хіба що вкоротять віку. Та й гріх великий втручатися в накреслену Богом долю.
— Ну, так що? Будете різати? — перепитала Манька.
— Якщо для лікування буде потрібно, то будемо, — твердо сказав Борис Соломонович. — Не бійтеся.
Через три тижні виписалась Манька додому. Привезли Володю з лікарні, поклали вкутаного в люльку аж під самою стелею, біля комина в маленькій, відгородженій Миколою кімнатці і двері зачинили. Піч і плиту топили так, що цегла червоніла. Двері в хатинку, були постійно взяті на защіпку, щоб не було протягу, ще й простирадлом завішені, щоб той, хто входить, не доведи Господи, не впустив холодного повітря із загальної хати. А тому спочатку зачинялися двері, а вже потім відгорталася ковдра.
Артем весь вільний час проводив біля люльки, колихав.
— Ти ба, яка нянька, і в кого він тільки вдався? — нахвалювала Артема баба Олена. — Це Іван такий був. Якщо живий де, то хай йому гарно гикнеться.
— При чому тут Іван? Чого ви його тулите,як горбатого до стіни, де треба й де не треба. У кого б же він вдався, як не в Миколу?
— Е, геть, Манько, й не кажи. А то ти луччє від мене знаєш.Та ти ще в гузні була, як я забула те, що ти знаєш. Іван, було, по півдня Миколу й Альошку колише. А Миколу — того було не нагнеш. Все з-під ціпури. Тільки почне колихати, дивись, вже дитина плаче. Придивилась: а він як не вщипне, так вкусить. А Іван, було, колише та співає, колише та співає. Е, якби Іван вернувся, то хіба б я оце так жила?
— А як ви живете?
— А то хіба не бачиш? Іван би мене на поталу не дав. Та Іван якби побачив, як я оце живу у вас, як наймичка, а ходжу, як старець, то він би ні одного дня не звелів тут жити, він би мене одразу до себе забрав. Мо, якщо Бог дасть, вернеться, то побачиш. Тільки, мать, не вернеться. Він мені як на війну йшов, казав, якщо в плін попаду, то не ждіть, не вернуся. Не хочу, щоб за вами Матвієнки та Росєйки гонилися, — баба Олена заплакала, витерла очі кутиком хустини.
— Не тіште ви ото себе дарма. Як-то кажуть, дурак думкою багатіє, так і ви. Де б він у Бога взявся? Якби живий був, то давно б звістку дав.
— Я вже не дуже й вірю, а все ж другий раз думаю, всякого в світі Божому буває. Оце недавно ходила до ворожки, така вже прийомна, гарна та балакуча.
— Що ви вхопились за ту ворожку, як чорт за грішну душу, — обурилася Манька. — І що ж вона вам хоч сказала?
— Сказала — живий.
— А ви їй очі не заплювали. Їй-Богу, таке, як маленькі. Щоб же вона вам казала?
— Та он бабі Секлеті зразу сказала, що Степан вбитий.
Артем колихав Володю, слухав ті розмови і в душі чомусь був на боці бабусі.

90
Того року не тільки Остап та Матвієнко не сплатили позики, але й дід Захарий — бо напровесні помер. Ще перед Великим постом Мокрина кликнула священика, щоб соборував Захарія, а через тиждень діда не стало. Останнім часом дід Захарій слабував на голову, цілими днями, навіть влітку, просиджував у шапці і в кухвайці між копами навпроти сонця. Не минулося дарма те, як у колективізацію вибивав, втікаючи, рами головою. Сидить тепер, мерзне. Холодний і голодний. Мокрина навмисне не дає дідові їсти, щоб скоріше помер. Манька принесе балабуху, аМокрина вихвачує:
— Ти що, хочеш, щоб він сто год жив?
Та дід не прожив і року. В одну із довгих зимових ночей помер.
В ту ніч Борис і Гриша взяли в бригаді дохлого барана з закрученими рогами, приволокли у двір до Надежди, поставили на чотири ноги, вкопали в сніг. Він задубів і стоїть.
Коли це Сидориха зі свого двору кричить:
— Надеждо, ти чула, дід Захарій помер!
Надежда вийшла надвір і мало не знепритомніла.
— О, Боже. Їй-бо, битись буде.
А баран і справді голову підвернув, от-от кинеться на Надежду.
А тут і Петро Матвієнко нагодився. Швиденько зарізав Надеждину козу, взяв за задню ногу й волоче до себе в двір. Витягнув на дорогу, аж воно Остап з бригади хилитає. Завтра в Холош весілля, син Борис жениться, ходив домовлятися за сани і коней. Матвієнко побачив Остапа, засмикався. Не хотів, щоб Остап бачив, що він козу в Надежди забрав. То такий, що на весь хутір висміє. Петро швиденько в Андрієві осики завернув. Остап став, дивиться.
— Інтересно, чого він її туди потяг? — вголос розмірковує Остап. — Повинен би додому волокти, а потяг у двір до Андрія Переляки.
Поки тяг, поки коза в Андрієвому осичнику між осиками рогами зачепилася. Петро взявся обома руками за задні ноги, смикає. Смикав, поки й голову відірвав. Якщо відверто, то Остап не любив Петра. Петро в колективізацію нажився, а Остап яким був бідним, таким і зостався. Що до Гнатихи повідносив, що пропив. Нічим не здобрів. Остап побачив чимось стурбованного малого Артема, що виткнувся з промежка на дорогу, гукнув:
— Ти куди це біжиш?
— Дід Захарій помер, — тільки й встиг сказати.
Була субота. Артем, п'ятикласник, біг на Буряківщину кликати на похорони Мокрининих родичів.
Дзвенів струмками березень, під ногами хрустів почорнілий, таруватий, наче віспою побитий льодок. А Артем ішов стовповим і вперше в житті думав про плинність і недовговічність людського життя.
Учора ввечері діда соборував батюшка, відпускав земні гріхи, а сьогодні вже немає — помер. У Байраку на старій церкві по померлому били дзвони, а Остапів Борис молодів. Ховали Захарія в садку. Прийшла на похорон і Тетяна Ладимариха з Гришею. І хоч Гриша на розум здравий, але з нервами у нього негаразд. Варто тихенько підкрастися ззаду, крикнути, Гриша так і кинеться, наче він на пружинах. І довго потім розгублений і наляканий приходить до тями, пре матюччя. Тетяна каже, що то в нього перехід був. І лікоть на лівій руці подвійний, бо Мартишка — покійний дід Захарій ціпком з берестка збив. Товк начебто дід Захарій під погрібником в артилерійській гільзі, пристосованій під ступку радак, а Гриша виліз на Івана Михайловича бересток, кричить:
— Мартишка, мартишка! — а слина цівкою по засмальцьованій сорочці біжить.
Протоптаною в картоплі стежкою, що вже цвіла синеньким і білим, дід рушив у левади. Захарій думав, що Гриша десь у кущах сидить, а він на бересток заліз. Захарій пошпурив ціпок на бересток. Посипалося шорстке листя. Плутаючись у гіллі, палиця не долетіла до Гриші. Дід замахнувся вдруге. Гриша, сахаючись, перекособочився й зірвався з гілки. Крутячись метеликом, впав з берестка, як той грак: махни на нього палицею, він і полетить.
Насправді ж, після того, як Тетяна захворіла і Ладимар зачастив до Бужинки, вона рвала на собі волосся, а малого Гришу з печі на піл, а з полу на піч кидала, наче ляльку, поки не вибила дитині ручку.
Відчуваючи провину за брехню, прокляття, Тетяна весь час плакала быля труни, молилася.
— Царство йому небесне, земля пухом. А ти, Господи, прости мою грішну душу. Спаси й сохрани! Спаси й сохрани! Спаси й сохрани.
Тетяна звелася з колін випрямилась у попереку і, постукуючи горіховим ціпочком по крихкому дірчастому льодку, пішла додому.
Поховали діда в садку й забули.

91
Майже всю зиму Манька молила Бога: дожити б до весни, а ще краще — до літа, а там, може, діло піде на поправку.
І от прийшла весна, на підході літо, а надії не збулися. На той час у Явдошки виразно позначився живіт. Володя й тижня не побув удома, як знову піднялась температура. Пішла Манька знову в бригаду. А в бригаді, як на той гріх, і хомути замкнені в кладовій. Манька з бригади на вигін до Гнатка.
— Со воно таке? Вчора ж тільки приїхала. Мабуть, вже хватить возитися по лікарнях, пора сіяти. У мене нічим зерна до сівалок підвозити, — з відчуттям беззаперечної правоти говорив Гнатко. Манька заплакала й пішла додому. Закутала Володю в пелюшки й понесла на шлях. Надворі тепло, якось добереться. Та так поперед себе, не зупиняючись, й несла немовля вісім з гаком кілометрів, не міняючи пози. І ось, нарешті, лікарня. Манька переступила поріг дитячого відділення, стала й стоїть.
— Покладіть хворого на кушетку, — сказав черговий лікар.
— Манька нахилилась, хотіла покласти дитину і не змогла, руки наче закам’яніли, зсудомило їх, чи що.
— Ви що, глухі? — зауважила сестра і взяла з Маньчиних рук дитину, стала розгортати пелюшки.
— Чьо там я глуха? Не можу, руки поклякли.
Лікар обслухав дитину, а Манька все ще ніяк не могла розігнути руки, так і тримала їх зігнутими, наче продовжувала нести дитину.
— Що з вами? Чи ви, може, злякалися?
— Несла дитину аж з Коломійцевого. Бригадир підводи не дав.
— А чого ви його сюди принесли з Коломійцевого? Несіть у Байрак, ваша лікарня там.
Маньку охопив розпач: і як вона вбалакалась? Раніше весь час казала, що з Буряківщини, а це мельнула, що з Коломійцевого, мабуть, притупилося відчуття небезпеки. І не дивно, скільки разів тут приймали. Вона вже була тут, як своя.
— Так я ж тут скільки разів лежала, — вжахнулась Манька. — Боже й Боже, і для чого той Матвієнко добився, щоб Коломійців до Байраку був? Ми ж там нікому не нужні. Взяв перевів до Байраку, а кого він питав? — плакала Манька, та лікар був невпросимий і невмолимий.
— Вам що, незрозуміло, мамашо? Везіть у Байрак. Там ваша дільниця, там і лікувати будуть.
— Та невже ж ви такі безчуственні? Хіба ви не бачите, що дитина хвора? То я збрехала, я з Буряківщини...
— Я вас, мамашо, розумію, але зрозумійте й мене. Є порядок. Якщо вам дільнична лікарня дасть направлення сюди, ми приймемо. А так і не вмовляйте.
Манька б ні за що на світі не повезла дитину в Байрак, хватить, що Росєйка возив. Там всіх одними порошками лікують, і тих, кому за сімдесят, і тих, кому й году немає. Туди їхати все одно, що на ножа. У неї й ноги віднялись, як сказали. Манька довго сиділа, не знаючи, що їй робити, нарешті, відважилась, позвала через няню Бориса Соломоновича. Той прийшов, запитав:
— Що, знову захворіли, мамаша?
— Та, захворіли. А тут ще й не приймають.
— Що це ще таке? — запитав Борис Соломонович у чергового лікаря.
— Ця мамаша обманює. Сама з Коломійцевого, а каже, що з Буряківщини, — роздратовано сказав лікар. — Ви ж знаєте, що з Коломійцевого ми не приймаємо. До того ж і вільних місць немає.
— Нічого, я беру відповідальність на себе. Сестра, проведіть мамашу в шосту палату, там, здається, є місце.
У палату Володю внесли без неї.
Так Манька знову опинилась у районній лікарні. І невдовзі переконалася, що, настоявши на своєму, вчинила правильно. Незважаючи на запевнення чергового лікаря, хвороба видалась серйозною. Нарив у горлі став рости, загрожував перекрити дихання. Вперше хоч на хрестини можна було звернути, а тепер хтозна й на що.
Знаючи, що в лікарні є дефіцитні ліки, Борис Соломонович вирішив показати дитину головлікареві.
Гліб Михайлович оглянув хворого, сказав:
— Ну, що ж, будемо оперувати.
— А ліки? — Заперечив Борис Соломонович.
— Закінчились.
Як тільки головний лікар вийшов з палати, Борис Соломонович порадив Маньці:
— Ідіть і просіть. Якщо треба заплатити за ліки. Не жалійте грошей.
Тільки перебалакали, а тут і Микола прийшов.
— Ну, що тут? Як Володя?
— Та, треба б сорок рублів на лікарство, — сказала Манька. — Ти б пішов до Гліба Михайловича, попросив.
Микола пішов до головлікаря. За кілька хвилин принесли ліки. Борис Соломонович металевим шпаделем розщепив хворому рота, надавив. Струмінь аерозолю білим нальотом вкрив горло.
— Ну, а тепер покладіть його на бік, щоб не захлинувся гноєм.
Манька підклала подушку, прослала пелюшку. Чекати довелось недовго. Навіть бувалих людей здивувало: з горла дитини вийшла добра пригорща гною. Манька полежала в лікарні кілька днів, поки загоїлись виразки в горлі і виписалась. Після того, як Володю вдруге привезли з лікарні, Артемові заборонили колисати люльку, щоб не ганяв повітря. Навіть крайок завішувався, щоб не протягло. І знов, кутання, страх дихнути на дитину. Через кожні дві-три години — термометр.

92
Непомітно пройшла ще одна післявоєнна зима. Станув сніг, розпочалася посівна.
Напередодні Першого травня Іван Остапович Табур зібрав правління, запросив актив, бригадирів, комуністів, поздоровив усіх із святом, назвав передовиків. Петро Матвієнко скривився, наче середа на п’ятницю, і Табур вкотре переконався, що вчинив правильно. Якщо він погодить з парторганізацією, а вірніше, з парторгом, кого конкретно занести на Дошку Пошани, буде краще. Хто і як працював, він знає набагато краще за Петра, але вирішувати самому, без комуністів, в його становищі було надто ризиковано. Нічого дражнити гусей. Тут же звинуватять у свавіллі, в ігноруванні ролі партії, а там і до ворога народу недалеко.
«Махновський недобиток!» Він не раз чув це кинуте в спину, тяжке як камінь, звинувачення. Це зараз все просто й зрозуміло, а тоді здавалося, і не тільки йому одному, що тільки Махно й вболіває по-справжньому за простий люд. Недарма ж батьком його прозвали. А що він там задумував проти Леніна, більшовиків, радянської влади — піди розберись? Тепер важко, а тоді йому, шістнадцятирічному хлопцеві і зовсім було не під силу.
Табур обвів поглядом присутніх, і здалося йому, що принаймні половина, якщо не кожний, дивиться на нього дещо іронічно, скептично, як на самозванця, особливо комуністи. Дехто намагався відвести погляд, і це ще більше видавало непотамовану зловтішність: нічого, прийдуть незабаром наші часи. У цих відведених у бік поглядах, у затаєних усмішках було щось схоже на змову. Ні, все-таки він вірно зробив, що зібрав усіх.
Надворі несамовито весело ярилось сонце, відчинену фіранку гойдав вітер, ледь чутно скрипіли іржаві завіски кватирки, пахло прілим листям, медами. Перед спорудженою Дошкою Пошани Біденчиха поливала з лійки півники, полола бур’ян, трусила підметений двір жовтим піском. Десь далеко в лузі, біля Чортової ями худотів одуд, кувала зозуля. Табур зиркнув у вікно, провів поглядом підхоплену вітром зграйку куряви, і, підводячи підсумки свого короткого виступу, запитав:
— Петро Микитович, ну так яка думка парторганізації?
— У парторганізації багато думок, хро-хро, — повагом проказав Петро.
— Я знаю, — вибухнув Табур і тут же замирив. — Мене зараз цікавить одно: кого із колгоспників парторганізація вважає гідним, щоб занести на Дошку пошани?
— Та ми, якщо чесно, ще толком і не збиралися, — спроквола проказав Петро. — Думали, завтра, хро-хро.
— До Першого травня тиждень лишився. Людям треба об’явити, щоб сфотографувалися…
— Та ми можемо й зараз це вирішити. Тут, — Петро оглянув присутніх, — переважна більшість комуністів. Вирішимо, а потім на зборах проведемо намічені кандидатури.
Петро, як завжди, потрапив під магнетичний вплив Табура, за що потім не раз картав себе, злостився.
— О, це інша справа, — зрадів Табур. — Я вже збирав членів правління. Ми дійшли висновку, що найпрацьовитіші й достойні в нас ось ці люди. — Іван Остапович простягнув список Матвієнкові. — Уважно подивись, порадься з комуністами, членами бюро, якщо з кимось не згоден, говори зразу, без недомовок, щоб потім не було ніяких непорозумінь. Дошка пошани — справа серйозна. Ми не маємо права ображати людей: об’явити, а потім не занести, а тому наша розмова, сподіваюсь, не вийде за межі цього кабінета, — Табур сів. По червоній скатертині повзло сонечко, намагалося заповзти на графин, потім, видно, передумало, заповзло Табуру на руку, на ніготь великого пальця, розправило крильця, і Табуру недоречно згадалося дитяче гадання: «Лети, лети туди — де моя молода!» Сонечко здійнялось і полетіло до вікна. Тим часом Петро Матвієнко пробіг очима список, складений на правлінні, кілька разів спіткнувся об небажані прізвища, підкрутив будьоннівського вуса.
— М-м-ги, — і, не посмівши заперечити, поклав той список на стіл.
А мабуть, сонечко правильно вказало, полетіло на схід. Звідти, з Ярошів, привіз Табур дружину. Табур пильно подивився на Петра, запитав:
— Ну, що? З кимось не згоден, хтось не наравится? Якщо не згоден, кажи зразу.
— Та от Марія Ригір, — зам’явся Петро, все ще знаходячись під гіпнозом особистості Табура.
— А що Марія? Марія — найкраща робітниця в колгоспі. Нам би ссотню таких Марій, ми б і горя не знали…
— Батько репресірований, мати розкуркулена... — гнув своє Петро, невдоволений, що Марія відбила у його Ганни Миколу Ригора.
— Ну, то й що? Ми ж не батька й не матір на Дошку пошани заносимо, а її. Чесна, роботяща. Коротше, заслужила. А як батьків розкуркулювали, сам знаєш. Їй тоді сім років було. Та й товариш Сталін, настільки пам’ятаю, говорив: діти за батьків не відповідають. Я теж колись, каюсь, у Махна був, а тепер голова колгоспу. Мені ще й двадцяти не було, що я міг розуміти? Білі, червоні, зелені і всі стріляють. Піди розберись, хто правий, хто винуватий. Бачив, Махно проти білих воює, і я з ним пішов. Знаю, що й Ленін з ним дружбу водив. А коли зрозумів, що й Махно над людьми збиткується, втік. І Ленін з ним порвав, як побачив, що Махно не тільки проти білих, а й проти червоних. У нього навіть лозунг був: «Бий червоних, поки не побіліють, бий білих, поки не почервоніють». Вважаючи, що істина десь посередині між ними.
«Страшні були часи: есери, кадети, зелені, меншовики. Взяли б тоді верх махновці — вішали б зараз комуністів», — подумав Табур. Та й всієї правди про Махна він не скаже, ризиковано.
— Так от, я на другий день втік від Махна. Так у чім, скажи ти, Петре, моя вина, що ви мене й досі в партію не приймаєте? Того, що дитиною був, не розібрався? А ти б розібрався?
— Та, наче й немає вини, і є, хро-хро.
— У чому?
— Воював же.
— Тоді всі воювали. І я воював. І воював проти білих, не проти червоних.
— Не важно. Всерівно в банді Махна, хро-хро.
Табур спохмурнів та виправдовуватись не став. Він уже не раз говорив з Петром. Наче й не чужі, родичі — держать рідних сестер, а вороги — класові інтереси Петро ставить вище родинних.
Змовкла у лузі зозуля. Тільки чутно, як гуде в Чортовій ямі вир. Затуляючи сонце, йшла наді Пслом хмара, накрапав дощ. Табур глянув на Петра, на його закручені вуса, подумав: «Спробував би ти розібратися. Що в них на лобі було написано, хто вони? Тоді стільки було всіляких загинів і перегинів... А скільки загонів, і всі без розпізнавальних знаків, і всі кричать: «За народ!».
— Я, Петре, в молодості відчайдушним був. Одразу кинувся у вир. Хотілося повоювати, хотілося ризику, пригод. Я не боявся, як ти, не очікував, чия візьме, щоб потім вдало приклеїтись. Якби був попав до більшовиків, до того ж Будьонного, то вже генералом був би. А так нічого не поробиш... Доля? Через того клятого Махна попотягали і ВЧК, і НКВС. Так і Ригірша. Що вона розуміла? Вона й зараз нічого не розуміє в тій класовій боротьбі. Та й ти в ній мало що петраєш, тіки вид робиш.
— Так, чи не так, — поважно мовив Петро, — тільки, що люди подумають? Скажуть, оце й влада, своїх ворогів на Дошку пошани вішає. Де ж справедливість?
— А справедливість, я думаю, в тім, що той, хто працює як слід, тому й шана.
— Це ти так думаєш, а там, наверху, думають інакше. Нам ніхто не дозволить втрачати класове чуття. Може, вона працює тільки для того, щоб втертися в довір’я. Як скритий ворог.
— Перестань, Петре, нести нісенітницю, тошно слухати. Манька — ворог! Та вона комахи не обидить. Ти ж у хуторі жив, по-сусідству. Мені люди розказували, що вона курки не заріже. А як порося ріжуть, то зовсім з дому сходить, щоб не чути, як воно кричить. Вуха пальцями затикає і біжить промежком до Сидорихи.
Відстоюючи зараз Маньку, Табур відстоював себе.
— Ну й що з того? Я думаю, краще утриматись.
— Ну, знаєш! — скипів Табур. — Якщо ми кращих людей зневажати будемо, то хто ж робити буде? Ти чи що? Ти тільки язиком робиш, та й то не дуже жваво. Від імені правління наполягаю, щоб і Манька Ригір була на Дошці пошани.
Матвієнко згорів, але виду не подав. Більше того, зваживши на суворий характер голови, погодився.
— Гаразд, хай висить.
— Більше ні до кого претензій немає? — запитав Табур. — То будемо розходитись.
— Та наче немає, — промимрив Петро.
Тінь від хмари чорним крилом лягла на подвір’я. В придорожну пилюку впали перші великі краплі дощу, забарабанили по шибках. Над базарною площею засивіло, наче осінній туман наліг. Злива стрімко, стіною наближалася до приміщення контори. Дробини граду вдарили по віконницях. Брудні від крейди потоки залили вікна.
— Ну, от досиділись, — заїкаючись, сказав Микола Біденко.
Табур наче й не почув того зауваження, причинив вікна. Вітер, що зненацька здійнявся, шматував косе зеленувате полотнище зливи, забивав дощ в усі шпарини. Каламутні струмки разом з крейдою сповзали зі стін, текли до дороги. У брудних калюжах народжувались і лопались пухирі. «Мабуть, надовго задощило», подумав Табур, а вголос сказав:
— Ну, що ж, будемо вважати, що питання погодили. Сьогодні ж, — звернувся він до бригадирів, — передайте людям: хай фотографуються. Завтра о дев’ятій усім збір біля контори.

93
На другий день всі, хто повинен був фотографуватися на Дошку пошани, зібрались біля контори. Відкритою машиною їх повезли у райцентр. Вмите дощем, яскраво світило сонце. Парувала земля і той пар, підхоплений вітерцем, приємно лоскотав ніздрі, дурманив голову. Розбризкуючи калюжі, машина стрімко летіла профіліровкою. Від Байраку до райцентру весь час згори. Пахло росою, медами, бузковим цвітом. Люди, відірвані від роботи, милувались краєвидами, першою яскравою зеленню, широко роздуваючи ніздрі, ловили такі знайомі, мінливі запахи.
— Наче як у полі працюєш, то так і не пахне, — сказала Манька Ригірша.
— Що в полі? В полі там один запах, а тут бачиш, то бузок, то акація, то садки, аж очі розбігаються. Людей уже давно немає, а садки, бач, цвітуть. Ні війна їх не винищила, ні колгосп, — зауважив Данило.
— Хотіли викорчовувати, так техніки немає, — сказав Гамазур. Він їхав попутно, у своїх справах.
— Треба було Данилам кликнути, — пожартував хтось, намекая про те, як Данило вручну викорчував берестину собі під подвір’я й город.
— До того ж, Манько ще й вдихуєшся в полі. Хіба за тією роботою є коли принюхуватися? — погодилась Чередничка.
Незчулись, коли й у райцентр в’їхали. Минули пекарню. Запахло димом і свіжовипеченим хлібом.
— Дивно, отак хліб біля пекарні пахне. А візьми той хліб, розламай, і не чути. Не те, що домашній, — знову сказала Манька.

94
Дошку пошани готували за кілька днів до свят. Харитонів Данило поробив наличники, постругав рамки під фотокартки, пофарбував стенд і пішов до кузні. Жінки приводили в порядок клумбу. Іван Остапович сидів у кабінеті, дивився на ті приготування, на перший клейкий лист тополі під вікном і час від часу крутив ручку телефону, але на тому кінці мовчали, мабуть, нікого не було. Іван Остапович вилаявся, потилицею відчув, що хтось тихо прочинив двері, оглянувся. Біля порога стоїть Петро Матвієнко, за ним товпляться комуністи. Хто нахилив голову, хто, навпаки, зухвало усміхається.
— Іван Остапович, освободіть, пожалуста, кабінет, — запропонував Петро.
— Для чого? — Іван Остапович поклав телефонну трубку на важелі. Дуги його кошлатих брів грізно поповзли вгору.
— Нам треба провести партійні збори. З райкому подзвонили.
— Як ви вже мені остогидли зі своїми зборами. Хотів подзвонити, а тут ви, — роздратовано сказав Табур.
— А де ж нам проводити? Крім вашого кабінету, ніде. Збори закриті.
— Та знаю, що ніде. Треба будувати нову контору, з залом для засідань і для таких от заходів, бо це не діло. У мене своїх справ по горло, а тут ви.
— Ну, а ми тут при чому? — стенув плечима Петро.
— Підождіть! У вас же недавно були збори, — роздратовано сказав Табур.
— Були, а це ще будуть. Термінові, позачергові. Я не маю повноважень посвячувати вас у справи парторганізації, — спроквола сказав Матвієнко.
Останнє зауваження боляче вразило Табура. Хотів було виставити зухвалого Петра за двері, та потім опанував собою, склав папери в шухляду, замкнув на ключ і вийшов з кабінету. Похмурий, зіткнувшись із гуртом комуністів, що чекали під дверима, пройшов, навіть не привітався, роздратований попрямував на ферму. І так щомісяця, а то і частіше. Краще піти до простого люду, поговорити, відвести душу, ніж стрічатися ось з цими, які вважають, що взяли Бога за бороду. Та найбільше дратувало Табура те, що рядові колгоспники, здебільшого з непорядних, дивилися на Табура в такі ось хвилини, коли Петро Матвієнко виселяв його з свого кабінету, дещо зверхньо й зухвало, як на людину другого сорту чи що, а може, йому так здавалося. Йшов Табур з контори ще й тому, щоб не повзли по селу чутки, наче він підглядає в замкову шпару та вислуховує, що там на закритих партійних зборах говорять про нього, яку дають оцінку його роботі. А такі чутки хтось вперто розповсюджував. Може б, і не трапилось цього прикрого для нього випадку, коли тебе виселяють з власного кабінету, якби одного разу Матвієнко не запитав у секретаря райкому Штельмана, де ж йому проводити збори:
— Збори закриті, а приміщення немає.
— А ось тут, у кабінеті голови, — порадив Штельман, мабуть, забувши, що Табур безпартійний. Штельман, може, й забув, та Петро запитав недарма. Бачив, як зачпіає Табура за живе, коли його ось так, наче провинного школяра з класу виставляють за двері власного кабінету. Нічого не поробиш, треба коритися, збори закриті. І все ж нестримні, важкі думки не давали спокою: «Все-таки, хто я? Господар чи хлопчик, якому кожен може вказати на двері?»
Іван Остапович давно незлюбив Матвієнка. Вайлуватий, ледачий, недоумкуватий, а бач, очолює партійну організацію. І доки таке буде? Зрештою, він сам винен, що двері в партію для нього тепер закриті.
— Ох, батько Махно, батько Махно, де ти в святого Бога взявся?
Іван Остапович зайшов до корівника. Семенова Галька і Данилова Явдошка роздавали коровам корм.
— Здорові були, дівчата, — усміхнувся Табур. — Ну що, буде молоко?
Корови стояли худі, зачухані, одна шкіра та кості.
— З таких корів чи надоїмо, — в один голос сказали дівчата, а про себе подумали: хоч би трохи нацяпати, а то тягнеш ті дійки, а з них замість молока кров капає. Та які можуть бути надої, як мало не домкратом підіймають перед тим, як доїти.
— Нічого, скоро підуть на пашу, поправляться після зими, а там і надої піднімуться.
Від доярок Іван Остапович попрямував до кузні.
— Ну, то як? Реманент увесь зремонтував? — запитав у Данила.
Данило роздував ковальські міхи, червоне вугілля в горні схоплювалось білим полум’ям, гуготіло, рожевіло залізо. Данило брав його кліщами, клав на ковадло, бив молотом, аж облітала окалина, потім спрожога кидав у діжку з водою. Відти чулося зміїне шипіння, здіймаючись клубами, валував пар. Данило витер спітніле чорне чоло, привітався. Табур стояв у дверях кузні, вдихав важкі й їдучі запахи паленого вугілля й окалини, чекав, поки Данило закінчить роботу.
— Мені б таку кузню, як у Матвієнка, я б і горя не знав, — сказав Данило. — В усьому районі немає такої кузні. Хіба це міхи, горно? Та й інструмент неважний. А про ремонт не турбуйтесь, злаштую. Он там, за вуглом, пішли подивитесь.
За рогом і справді стояло вісімнадцять готових рал і майже всі борони.
— Оце діло! Буде чим скородити, пари обробляти. А там, дивись, і прополка підоспіє. Якби був не одривав тебе на ту Дошку пошани...
— Нічого. До Першого травня, як і обіцяв, все буде готове. Всі шини на колеса понатягуємо, як і домовлялися.
Данило вважав Табура за порядну людину, співчував його горю.


95
Першого травня на площі біля контори, школи і магазинів, на Дошці пошани, вздовж алеї, зверху на арці майорять червоні прапори і прапірці. Доріжки акуратно посипані жовтим піском, всюди чисто, підметено. Та й природа милує око. Сонце вже зійшло. Пахне зеленню, росами, бузком, яким обсаджено контору. І від цього на серці в Івана Остаповича приємно і благісно. Пурхають, виграють в зелені горобці. З чорного конуса репродуктора лунають бравурні мелодії. Біля контори зібрався народ: передовики, стахановці, члени партії. Іван Остапович хотів було піти прямо в контору, та, забачивши людей, піднявся по сходах, пішов до гурту. Забачивши голову, люди трохи примовкли.
За застарілою звичкою, і в будень, і в вихідний, і в свята Табур прокидався рано і кожного ранку йшов до контори. Та сьгодні тягла його туди ще й цікавість. Все-таки дійшло до Табура, що на партійних зборах розглядали питання про вшанування передовиків. Треба б глянути. Матвієнко, правда, обіцяв, що проведе на зборах погоджене з правлінням рішення, а тому Іван Остапович дуже не турбувався.
— Зі святом вас, будьте здорові, — привітався Іван Остапович.
— Вас теж, — схиляючи голови, люди шанобливо розступалися. Іван Остапович глянув на Дошку пошани. Двох — Ригірші Марії і Даценка Данила Харитоновича на Дошці пошани не було. Іван Остапович навіть зблід від такого зухвалого свавілля партійного секретаря. Він мовчки повернувся до контори, побачив Біденкову Мокрину, що за звичкою протоплювала печі, бризкала на підлогу воду з відра, підмітала.
— Мокрино Анафіївна, сходіть до Матвієнка, позвіть його негайно в контору.
— Зараз, дєтка! Я зараз! Ох, дєтка, — бачу, щось трапилось, — Мокрина не вийшла, вибігла з контори. Хоч до Петра й недалеко, недавно він переселився в Байрак на колишнє батькове дворище, та, мабуть, дуже потрібний голові.
— Чого його там мордує? — невдоволено пробурчав Матвієнко, вислухавши Мокрину. Петро не поспішав, він знав ціну власного слова і власних дій, рішень, та все ж став збиратися, впевнений, що наверху його підтримають. Іван Остапович збуджено ходив по кабінету, підбирав вагомі слова, які він зараз кине в лице цьому зухвальцю.
Матвієнко з’явився в конторі хвилин через десять-п’ятнадцять.
— Ти знаєш, чого я тебе покликав? — майже пошепки, так, що й сам не розчув власного голосу, запитав Табур.
— Здогадуюсь.
— Ми з тобою як домовлялися?
— Домовлялися... Ну то й що?
— І як вирішили? Ти був згоден з тим рішенням, яке пропонувало правління? — голос Івана Остаповича з кожним реченням набирав висоту і пругкість.
— Був.
— Чого тоді поміняв?
— Я нічого не міняв.
— Чого ж тоді на місці Маньки Ригірші висить Матвієнко Надежда, а на місці Данила Даценка твій зять Іван Федорович?
— Гм-гм-ги! — трохи зам’явся Матвієнко, хоч голос його залишався, як і раніше, спокійним і незворушливим. — Так склалося. Тут не те, що Дошка, тут чорту на роги полізеш, — побачивши, що голова не на жарт розгнівався, — похитрував Петро. — Так вийшло. На другий день ми зібрали партійні збори. Вони й вирішили.
— Що ти мені зуби заговорюєш, як Біличка? Я що, вчорашній, не знаю, як ваші збори рішають? Як ти скажеш, так і рішають. Перерішили вони! Чого ж ти мені зразу не сказав? Ми ж з тобою стрічалися, балакали. Ти ж обіцяв, що проведеш на партійних зборах лінію правління і бюро, яке, до речі, було там присутнє. А ти взяв і все переінакшив.
— Не я рішаю, комуністи. Є протокол.
— Я в останній раз питаю: чому ти не зважив на думку правління, чом мене дурником виставив на весь Байрак?
— Так ти ж безпартійний! — безпорадно розвів руками Матвієнко. І це зауваження вкотре боляче вкололо самолюбство Табура.
— Ти повинен був поставити це питання на зборах ще на початку квітня, а потім прийти до мене, погодити. Ти розумієш, що люди їздили фотографуватись, надіялись, і от вони приходять, дивляться і не знаходять себе. Як ти думаєш вони будуть після цього працювати? Як кажуть, аби день до вечора. І ти б так чинив на їх місці. Не розумію, для чого треба було відбивати справжнім трудівникам руки?
— Та, може, й так, — викручувався Петро.
— Це ж тільки додуматись до такого! Повісити, а потім зняти. Як я поясню твої дії людям? Сам я вважаю твої дії, як підрив авторитету голови колгоспу. А я цього не потерплю. Ну, так що будемо робити?
— Не знаю.
— А я знаю, негайно шукай Данила, і щоб через дві години Манька Ригірша і Данило Даценко висіли на Дошці пошани.
— Як? Партзбори ж вирішили...
— Не перебивай, я ще не доказав. Свого ж зятя і свояченицю зніми.
— Вона мені не своячениця, а невістка, — повагом мовив Петро, набиваючи тютюном люльку.
— Мені все рівно, невістка чи своячениця, знімай!
— Так що, хро-хро, зняти?
Прикурюючи, Матвієнко пихнув люлькою раз, вдруге. Вогник від сірника потягнувся вниз, наче намагався заглянути, що там твориться, на самому дні. Петро копіюючи Сталіна, розправив чубуком зелені, прокурені вуса, став посеред кабінету. Люлька в правій зігнутій руці, з отвору в’ється сизий димок.
— Я тобі не раз казав, та, видать, дураку всього не перекажеш. Ти й зараз не розумієш, що значить повісити, а потім зняти. Це значить, що четверо людей перед святом будуть скривджені. Гаразд, хай уже й ті двоє висять, але Марію й Данила повісь. Обов’язково. Зрозумів?
— Зрозумів. Хіба я що? Я не проти, але ж збори.
— Що значить збори. Роби, як я сказав.
— Бачиш, Іван Остапович, справа в тому, що одна була розкуркулена, а другий сидів у тюрмі. До того ж, як вияснилось, місяць при німцях робив бригадиром огородньої бригади, був у хуторі старостою.
— Ти раніше знав про це?
— Та знав. Правда, не зовсім.
— Як це не зовсім? Що ти зі мною в піжмурки граєш? Я тебе наскрізь бачу. Боїшся, щоб Данило Харитонович знову не став бригадиром? Тоді куди ти підеш? З вилами на ферму?
— А при чом тут я?
— Тобі, Петре, доведеться підшукувати іншу роботу.
— Я тепер жалію, що і замісником бригадира до себе Данила взяв, а не те, що на Дошку пошани…
— Кадрами поки що розпоряджаюсь я.
— Іван Остапович, а ви подумали, що скажуть комуністи, коли я нарушу постанову партзборів?
— А ти думав, коли перерішував, що будуть про мене говорити люди? До речі, вони вже говорять, подивися у вікно. Зрештою, хто тут хазяїн — ти чи я?
— Ні, Іване Остаповичу, ти хоч ріж мене, а я не можу. Райком за це по голівці не погладить.
— Я беру відповідальність на себе.
— Не ви, а я буду звітувати в райкомі за свої дії, — Матвієнко зухвало дивився на Табура. По всьому видно було, що Табур не на жарт розсердився і ледве стримував себе.
Іван Остапович, відшукав очима Мокрину, що ще мила підлогу, наказав:
— Покличте нарочного, хай негайно збирає членів правління.
— Я зараз, дєтка, зараз.
Мокрина знову помелась через дорогу. За півгодини зібралися всі члени правління. Сиділи в кабінеті голови, здивовано перешіптувались.
— Поздоровляю вас усіх із святом, — привітав Табур. — Засідання наше термінове, на порядку денному... одне питання: поведінка члена правління, бригадира огородньої бригади товариша Матвієнка Петра Микитовича. Коротко суть справи: ще задовго до свят ми з ним удвох погодили кандидатів на Дошку пошани, потім, як ви вже знаєте, це питання було розглянуте на правлінні. Як член правління, Матвієнко не заперечував, погоджувався. Та на другий день він збирає партійні збори і, спираючись на волю комуністів, переінакшує наше рішення. Я не хочу й не маю права влазити в партійні діла, я не член партії, але я — голова правління, а ви його члени. Я відірвав вас від ваших справ саме з-за цього. Я пропоную за ігнорування рішення правління вивести Матвієнка Петра Микитовича з членів правління, зняти з посади бригадира огородньої бригади і призначити на рядові роботи.
— А огородину х-х-хто буде п-п-підіймати? — заїкаючись, запитав Біденко.
— Пропоную бригадиром огородньої бригади затвердити Даценка Данила Харитоновича. Які будуть пропозиції?
— А як райком на це подивиться? Там усе погоджено? — запитав Петро Грабарка.
— Ми його не з партії виключаємо і не з секретарів знімаємо.
Матвієнко сидить, схиливши голову, зеленкуваті, прокурені вуса кволо звисають, та вигляд у Петра ще досить зухвалий, войовничий.
«Нічого! Ще подивимось, чия візьме. Скажеш «гоп», як перескочиш... Райком усе поставить на свої місця... Махновський недобиток».., — мстиво, уривками думав Петро, а вголос мовив:
— Я буду Штельману скаржитися.
— Скаржся. Але поки я — голова правління, буде так, як вирішить правління, а не так, як тобі заманеться. А тепер будемо голосувати. Хто за мою пропозицію?.. Хто проти. Один утримався? Приймається.

96
Матвієнко довго сидів за столом, збирався з думками, потім підійшов до столу. Обличчя його потемніло, налилося темно-синьою фарбою. Особливо стали помітні темно-червоні прожилки на щоках, носі, вухах.
— Можна, я подзвоню?
— Дзвони! — кивнув Табур.
Петро довго і терпляче крутив ручку апарата. На другому кінці мовчали. Табур сидів за столом, поглядав у вікно. У абрикосовому цвіті кетягами висіли бджоли, пили нектар, зумеріли.
— Альо-альо, Багачка?! — гудів у трубку Петро. — Це Жовтнева, з’єднайте мене з райкомом. Володимир Миколайович зайнятий? Я в терміновій справі. Мене знімають з роботи.
— Зараз я йому доповім, — почулося в трубці. І знову тривалий час легке гудіння.
— Говоріть.
— Альо-альо, це Жовтнева, — трохи жвавіше, ніж звичайно, заговорив Матвієнко. — Доброго здоров’я, Володимире Миколайовичу. Вас теж із святами. Що трапилось? Та тут мене тільки-но з роботи зняли. Хто посмів? Та хто ж іще? Іван Остапович. Ні, я не панікую. Іван Остапович, візьміть трубку.
Табур узяв з рук Петра ще теплу трубку, привітався.
— Табур на проводі. Здрастуйте, Володимире Миколайовичу. Зі святами вас. Ви на мене не кричіть, а вислухайте. Я знаю, що Матвієнко ваша одиниця.
— Ну й залиш його в спокої, ми самі з ним розберемося, — зарокотіло в трубці так, що почув і Петро.
— Партійної роботи його ніхто не лишав, він, як був секретарем, так і залишився, — прогудів Табур.
— Так що ж він, таку-перетаку, жаліється, — знову зарокотіло в трубці. — А я думав, що під твоїм тисом зібрали партійні збори і перевибрали. Так таке рішення, сам знаєш, без затвердження райкомом не дійсне.
— Та ніхто його не відлучав від партійних справ.
— Ясно, — трохи спокійніше озвався на тому боці Штельман. — Трохи не поладили. Нічого, помиритесь, з ким не буває. А ні, зразу після свят я до вас навідаюсь, буду мирити.
— Не тратьте даремно часу, Володимире Миколайовичу, — спокійно відповів Табур. — Не помирите. Марна справа.
— Що там у вас трапилось, таку-перетаку, в гробину мать, — зарокотіло під самим вухом у Табура. — Чи мені зараз до вас їхати? Мать-перемать.
Табур коротко проінформував Штельмана про події останніх днів. Той неодноразово переривав його розповідь матюком.
— Ну, то й що? Ви що, не мужики, не можете знайти спільної мови? Няньку вам треба? З дрібниці он шо роздули.
— А я думаю, це не дрібниця, — стримано відповів Табур. — Ви можете доручати йому які завгодно справи, в тім числі і партійні, а я після такого випадку не можу доручити йому в колгоспі жодної посади. Ви не перебивайте. Коли ви говорили, я вас слухав, вислухайте й мене. Лякати не треба! Я ляканий. Да, я своє місце знаю. А як би ви вчинили з підлеглим, який не виконав вашого розпорядження? Не виконав — це ще м’яко сказано. Я на своєму віку бачив немало людей, ви теж, я не заперечую. Я тільки хочу сказати, що після цього випадку я не можу доручити йому в колгоспі жодної керівної посади, окрім роботи з вилами. Я не правильно висловився? Тоді я вибачаюсь, я мав на увазі рядову роботу. Ні, з секретарства ні. Секретарем нехай буде. Виженете мене, ваша воля, піду, куди скажете. Я звичний. А Матвієнка я сьогодні, як ви вимагаєте, на роботі не поновлю. Та й не я його знімав, правління.
Завтра приїдете, мене знімете, тоді й поновлюйте. А поки я голова правління, буде так, як я сказав, а не так, як хоче Матвієнко. Да, я не дозволю, щоб поза моєю спиною творилися всілякі неподобства. Кожний на своєму місці, і Матвієнко, і ви в тім числі зробили б те ж саме. А уладнати мирно, запити могорича, в цьому нема потреби.
Особисто в нас нічого немає. Ні, Матвієнко не дасть збрехати, ось він тут поруч стоїть, можна спитати, так от ми з ним, Володимире Миколайовичу, в якійсь мірі навіть родичі. Свояки. Так що цей закид не проходить. Ніяких рахунків я з ним не зводив і зводити не збираюсь, хай працює, хай секретарює, але відповідальної справи я йому більш не доручу. І тут мене ніхто не заставить. Ми не вдома, ми робимо важливу державну справу, а Матвієнко, вважаю, для такої справи непридатний. Так що тут справа більш, ніж особиста. Я й так його довго терпів. Так що марно стараєтесь. Не поможуть ні догани, ні просьби, хіба що знімете мене з роботи. Ні, ні, ніякої керівної роботи я йому не довірю, і не просіть. Ні в майстерні, ні в гаражі, ні взагалі будь-де з людьми. Ні, це не примха. Хай іде в поле, попрацює вилами, може, порозумнішає. Питаєте, як члени правління? Члени правління згодні.
— Ну, ми ще подивимось, — рокотів у телефонну трубку Штельман. — Знімемо з роботи, тоді будеш зговірливішим.
— То вже ваша справа, знімайте. Знаю, прискіпатися можна до чого завгодно. Приїдете в поле, глянете, гарбузи не туди щипками лежать, от уже й привід для того, щоб зняти. Для того, хто займається ділом, його довго шукати не доведеться. Моє рішення стосовно Матвієнка остаточне. Поки я голова, посади йому не бачити, як своїх вух.
— Ти там не дуже! Не заривайся. А то ми швидко поставимо тебе на місце. Щипки він згадав торішні. Пожартував тоді. Та ми сотню недоліків знайдемо в твоєму господарстві і їздити далеко не будемо.
— Шукайте. Я не проти.
Деякий час на тому боці мовчали, мабуть, роздумували. Нарешті, почулось покашлювання, і Штельман заговорив зовсім спокійно, по-дружньому.
— Я бачу, ви там добре поскублися. Біда мені з вами. Ну, нічого, не буду вам псувати святкового настрою. Ідіть по домівках, подумайте добре над моїми словами. А після свят я сам до вас завітаю. А може, навіть, раніше. Зараз зателефоную в обком Олександру Михайловичу, якщо не викличе на яку-небудь нараду, примчу. Приготуй добрий дрин, щоб мені не везти, я вас швидко помирю, — сказав Штельман і поклав трубку. Тільки чутно було короткі гудки.
— Бачиш, сам собі лиха накоїв, — спроквола мовив Матвієнко. — Я тобі казав, що цього діла так не залишу.
— Ти що, ще й досі надієшся, що твоя візьме? — піднявся з-за столу Табур. — Керівної роботи я тобі не дам, а секретарем можеш бути. Тут моєї влади замало, але якби було досить, то я б тебе і з секретарства прогнав.
— За що? — Матвієнко повернув голову в бік Табура.
— А що ти партії дав, окрім шкоди? Чув я, як ви з Остапом та Петром Грабаркою людей розкуркулювали. Хіба Сидір Холоша не одвіз мене живого, не скинув у яму для мерців? І не мене одного. Ту ж Олену Ригір.
— Ми що, одні такі? Таке время було.
— Ото ж і погано, що не ви одні. Ти й зараз вважаєш, що правий. І сорому нема. Правда, сором не дим, очі не виїсть. Ось ти прожив не так уже й мало, а що ти зробив для людей, для їх кращого життя? Та нічогісінько. Кажеш, для держави? Якщо чесно, то й на державу тобі наплювати. Все, що ти робив, робив тільки для себе.
Від пережитого нервового напруження Табура прорвало. Він ходив по кабінету, кидав у лице Матвієнкові неприємні, образливі слова, а той незворушливо стояв біля вікна і, тримаючи люльку в правій, зігнутій руці, час від часу пихкав нею. Дим від міцного тютюну слався над столом і, зализуючись вгору, безголовою гадюкою тягнувся за фіранку, випливав через кватирку на вулицю. Петро стояв і ледь помітно усміхався. Він був далекий від докорів сумління. Його не бентежило жодне, кинуте Табуром, слово. Навпаки, в душі він відчував перевагу і зверхність ось над цим гарячкуватим і безпосереднім диваком. Це відчуття було у Петра від глибокої внутрішньої переконаності, від того великого і важливого досвіду класової боротьби, в якій йому довелось брати участь. Бо всі, хто був вище Петра і за посадою, і по освіченості, були такі ж, як і він, а мо, ще й гірші. Такими ж були і ті, що стояли нижче від нього. І не було жодного такого, як Табур. І це останнє додавало Петрові самовпевненості.
— А ти хотів і новий світ збудувати, і рук у багні не випацькувати? — запитав Петро. — Нечисть треба було душити. А в тебе, я бачу, кишка тонка.
— Кажеш, душити? Нечисть? — стріпнувся Табур. — Треба ж було її й душити. А вийшло навпаки, нечисть стала душити людей. Через таких, як ти, і я життя собі зламав. Молодий, дурний, гарячий, шукав справедливості. А її не було ні в білих, ні в червоних. Один тільки Махно бив і тих, і других. Білих, щоб трохи почервоніли, червоних — щоб побіліли. Одним словом, щоб і ті, й другі людьми стали. Тому й опинився в Махна, що ні в кого і ні в віщо було вірити. Куди не кинь — всюди клин. Куди не глянь — кругом такі, як ти: тільки б кров пускати, мстити, калічити, нівечити долі. А я максималістом був, розумів: не для того творилася революція, щоб знущатися над людьми. Щоб на поверхню виплило сміття: ледарі, покидьки, злодії. Ні, не для того. Інакше, грош їй ціна.
— Ти знаєш, що буде з тобою, якщо я доповім куди слід про нашу розмову?
— Знаю. Вишка, але в тебе немає свідків.
97
У перепалці Матвієнко і Табур навіть не помітили, як у двір контори непомітно заїхала і розвернулася біля ґанку чорна райкомівська “Побєда.” З неї вийшов ще доволі молодий, міцний чолов’яга з чорною пишною й кучерявою шевелюрою, пішов до контори.
— Про що ви тут досі спорите? — двері кабінету прочинилися, на порозі стояв Штельман. — От, хлопці! У вихідний не дасте відпочити, таку-перетаку. Що тут у вас трапилось? Давай, докладуй.
Вислухавши Табура, Штельман повернувся до Матвієнка.
— Ну, а ти що скажеш?
— Я зараз все розкажу, — впевнений у своїй правоті, повільно проказав Матвієнко.
— Так,— вислухавши Матвієнка, мовив Штельман, — не знаю, що з вами й робити. Миріться. — Штельман кинув гострий погляд на Матвієнка. — Поміняй уже ті портрети. Зрозумій, ти тут не правий. Якщо вже хотів провести таке рішення, так і справді треба було зробити це раніше, а не після того, як людям об’явили.
— Та я не проти. Я що? Я зараз, — Матвієнко гукнув Біденкову Мокрину, послав за Данилом, щоб той завів на Дошку пошани Ригір Марію і себе. Матвієнко нарешті зрозумів, що над його головою збираються хмари, і що без посади бригадира він, як секретар парторганізації, нічого не вартий. Та й який у нього буде тепер авторитет серед комуністів, якщо доведеться йти на рядову роботу. Та й не виробить він, млявий, вайлуватий, неповороткий, його в роботі будь-хто за пояс заткне. Той же Ододка Гнат. Він завжди буде у відстаючих, пастиме задніх. То який тоді буде з нього секретар? Пугало городнє, а не секретар. Тепер все залежить від Штельмана: наскільки його сила волі і авторитет виявляться сильнішими і вагомішими, ніж у Табура. Ще рік-два тому підім’яти Табура було б неважко, але зараз, коли колгосп імені «Жовтневої революції» визнаний чи не найкращим у районі, а може, і в області, і про це відомо в обкомі партії, зіпхнути Табура не просто, навіть Штельману. Перші автомобілі «Побєда» було виділено йому й Штельману. Будучи безпартійним, Табур уже б давно не був головою колгоспу, якби справи в колгоспі йшли зовсім погано, бо повернулися фронтовики з медалями, орденами, партквитками в кишенях. І хоч Табур теж був військовим пілотом, зробив за війну кількасот вильотів (військові люди знають, що це таке, переважна більшість льотчиків гинула, не зробивши й двох десятків), та це б не врятувало його. Мало хто з пілотів пройшов війну від початку до кінця. Табур теж завершив свій шлях у небі Будапешта, повернувся в село, працювати було нікому. Спочатку очолив МТС, потім колгосп. Холоша Марія, вважай підліток, плакала днями й ночами і нічого не могла вдіяти з господарством. Нічого дивного а тому, що люди обрали його, не було. Ніхто навіть не подумав, що він, фронтовик, майор у відставці, льотчик, — безпартійний. Це вже виявилось потім. Заднім числом кинулись виправляти становище, хотіли прийняти Табура в партію, але той коротенький, у кілька місяців, штришок біографії, де значилось про його перебування в банді Махна, зупинив райкомівських працівників. Вони принишкли, вирішивши: на безриб’ї і рак — риба. Нехай попрацює рік-два, а там повернуться фронтовики, — переоберемо. Ну а зараз не час. Все-таки фронтовик, майор, людина освічена. Були вже демобілізовані й підполковники, та все не те. Деякі й розписатись за себе не вміли. Винищила війна і так не густі кадри, а тому в райкомі чекали підходящої кандидатури. Справа заміни Табура була фактично вирішена. Питання стояло лише коли. І, можливо, що так би воно й трапилось, якби Табур за якийсь рік не підняв колгосп до рівня передових. Обдумавши все це, Матвієнко не на жарт злякався.
— Ану покажіть, де знаходиться ваше непорозуміння? — пожартував Штельман. Вийшли на ґанок, піднялись по сходинках до Дошки пошани. Данило, прикусивши сивуватий прокурений вус, забивав у рамці останні гвіздочки. Штельман виламав у зарослях американських кленків лозину, обчухрав її, повертів у руках, всміхнувся, видно, щось згадуючи, сколупнув на чоботях присохлу грудочку болота.
— Колись яблука-дички ось такими хворостинами кидали, — повертаючись до контори, говорив Штельман. — Я кидав найдалі.
— Я теж, — зізнався Табур.
— Ну, от і все. А ви завелися. Фотографії на місці. З політичної точки зору вони не зовсім на місці, тут Матвієнко правий, але раз було рішення правління, то хай уже буде. Райком закриє на це очі, а на Жовтневі ви їх тихенько знімете. Я думаю, конфлікт вичерпано. Петро Микитович пішов на поступку, ну, а ти, — звернувся він до Табура, — рішення правління скасуй і лади, — постукуючи лозиною по долоні лівої руки всміхнувся Штельман.
— Я рішення правління не скасую. Не маю права.
— Ну от ще? — всміхаючись, говорив Штельман. Він ще не втрачав надії на взаємопорозуміння і прийнятний вихід. — То один вперся, тепер — другий. Як ті барани на кладці. Син недавно читав у читанці, прочитайте й ви.
— Ні, не того. Людині, яка за спиною може поміняти узгоджене, довіряти не збираюсь. Я й так зайве довірився.
— А то ми ще подивимося, — тамуючи погрозу сказав Штельман і наче стеком поплескав лозиною по халявах хромових чобіт, оббиваючи на пришвах пришерхлу грязь районних доріг, потім по долоні лівої руки. — Нічого, райком ще зробить свої висновки, — розсерджений Штельман, навіть не попрощавшись, сів у «Побєду» й поїхав. Не встигла машина Штельмана сховатись за поворотом, як під’їхав Срібний Василь, водій Табура. Роздратований розмовою з секретарем, Табур сів у машину й поїхав у протилежному напрямку. Поїде гляне поля, трохи розвіється.
Матвієнко стояв на посипаному жовтим піском дворищі, всміхаючись у будьоннівські вуса, тріумфував:
«Схоже, моя взяла. Партія махновським недобиткам і всяким контрреволюціонерам Петра в обиду не дасть, так і знайте». Матвієнко зняв картуза, обтрусив павутину, поправив обичайку з дроту і знову надів, повагом пішов додому.
— Ну, що, як? — на виїзді з двору його очікувала дружина Манька.
Манька не підтримувала чоловіка в його безжальній жорстокості до людей, часто плакала, просила вночі:
— Не робив би ти, Петре, того. Люди проклянуть.
— Хай клянуть.
— Бог покарає, ось побачиш.
Петро мовчав, сопів, потім прорікав: “Немає Бога. Якби був, давно б скарав”.
І все ж Манька переживала за чоловіка, чекала, страхалась, а воно, бач, знову все обійшлося благополучно.
А тим часом Штельман мчав по кам’янці, вимощеній ще до революції байрачанським попом Сергієм, у Гогольську, гнув матюччя. Те, що Табура треба знімати з посади, було для нього очевидним. Але як це зробити, щоб і вовки були ситі, і вівці цілі, він ще не знав. Нічого, провітриться, заспокоїться, і рішення прийде. “Перш за все необхідно підключити до цієї справи Кряжева, — думав Штельман. — Іван Табур був, і не один день, у банді Махна, а його батько Остап колишній царський полковник, служив під час окупації у німців старостою. Цього досить, щоб зняти з посади першого і запроторити до в’язниці другого, а то й обох. Кряжев ще подякує мені, як отримає орден і наступне, позачергове звання.”

98
Ось уже скоро сім років, як скінчилась війна. Та справи, пов’язані з нею, ще призводили до непередбачених тяжких наслідків, які відлунюючи, будуть відгукуватись в нових і нових поколіннях, залишаючи на серцях рубці і рани. А неймовірний тягар війни лежатиме на плечах не одного покоління. Та, зрештою, нічого було й чекати від такого лихоліття. Страшним смерчем пройшлася війна по долях людей. Мабуть, не було такої людини, якої б вона так чи інакше не торкнулась. Каральні органи виявляли зрадників, запроданців, що поховалися. Всі поліцаї в Байраку і Коломійцевім були заарештовані, а от байрачанський староста, колишній царський полковник Остап Прокопович Табур продовжував гуляти на волі. Вже немолодий, десь за сімдесят, він ходив по землі надто рівно й бадьоро. Навіть з роками не вивітрилась військова виправка. Остапа Табура перевіряли неодноразово. Нічого компрометуючого не знайшли, бо обрали його старостою самі жителі Байрака, а тому діло закрили. І от через деякий час, у 1952 році справу поновили знову. Начальник багачанського МДБ Кряжев дуже не церемонився. Те, що Табур був у літах, сивий і годився йому в батьки, не дуже бентежило Кряжева.
— Ти, продажна шкура, чого пішов на службу до фашистів?
— Та я вже розповідав. Односельчани вибрали. Не міг відмовити.
— Брешеш, побоявся, що німці розстріляють.
— Я смерті не дуже боюся, не раз дивився їй у вічі. Я професійний військовий. З вісімнадцяти років став під кулі.
— Знайшовся герой. Смерті він не боїться! Ось зараз поставлю тебе до стінки, продажна твоя шкура, і подивлюсь, який ти хоробрий, зразу злякаєшся, — Кряжев вийняв з кобури наган, підніс його до носа Остапу Табуру. Запахло металом і горілим порохом. Табур глянув на Кряжева, погляди їх зустрілися.
— Ану, вставай, сука! Чого вирячився? Зараз ти навіки свої беньки закриєш. Я зараз тебе на розпил пущу і відповідати не буду. Скажу, при спробі нападу. Ти знаєш, що нам тебе списати легше, ніж колгоспне ягня? Спишемо, і квит, і кінці в воду. Пожив, послужив фашистам, досить! Ми ще й сина спитаємо, де він був у громадянську. Або признавайся, або на той світ тільки загримиш. Вибирай одне з двох. Кого з наших фашистам видав?
— У вас все записано, більше нічого додати не можу.
— Брешеш, наволоч! — Кряжев ткнув наган Табуру в зуби так, що дзенькнула сталь.
У своїй ненависті до ворогів Кряжев не знав зупину, він би розчавив цього прилизаного Іуду аби його воля, стер на порошок, та із сотень допитаних ні одного факту, ні одного зізнання проти Табура. Кряжев, звичайно, здогадувався, що Табур ні в чому не винний. Старий, чесний служака, він став старостою у похилому віці, коли знають вартість не тільки надбанням і цінностям, але і втратам. Молодший, може б, щось і натворив, а Остап був уже в такому віці, коли розуміють, що за все доведеться відповідати якщо не перед судом, не перед людьми, то перед власною совістю, а то й перед Богом. Та от біда: в інших, особливо в міських районах, колеги Кряжева виявляли ворогів, зрадників Батьківщини, отримували за це нові звання, підвищення по службі. Кряжев цікавився, як їм це вдається, і з недвозначних натяків зрозумів, що дехто умудрявся відшуковувати зрадників і ворожих прихвоснів навіть там, де їх не було. Була б хоч маленька зачіпка.
— І таланить їм, — заздрив Кряжев.
У густонаселених районах, і правда, легше було загубитись, розчинитись у безликому людському натовпі. Там і справді могли причаїтися всілякі німецькі прихвосні й недобитки. Йому ж дістався невдалий район. Село. З кінця в кінець видно. Всі люди мов на долоні. Всі зрадники і прислужники були виявлені зразу ж після війни. Можна б крутнути Даценка Данила Харитоновича, так того німці самі розстрілювали, дивом уцілів чоловік.
Кряжеву навіть уві сні снились диверсанти, шпигуни, вороги народу. Прокидався серед ночі і не міг заснути до ранку. Так і мине його життя в цій глухомані. Його однолітки вже в полковниках ходять, а він ще й досі капітан. Усіх підозрілих перебрав Кряжев, бо всіх знав напам’ять, поки одного разу не спало на думку, вірніше, запропонував Штельман, а що як розкрутити діло Табура? І не як-небудь, а зв’язати зі службою у царській армії, звинуватити в контактах з німцями ще в Першу світову, а там і до сина Івана, який у Махна був, підібратися, сплести йому личаки. І привід для цього є: Іван Табур покриває колишніх ворогів, висуває їх на посади, в правління, в передовики. І тоді майорська зірочка на погони не забариться, та й скільки можна ходити в капітанах? Ну, а потім робота в Полтаві, а можливо, що і в Києві. Тут головне, щоб помітили. А тоді Кряжев піде. Тоді семафор для нього буде відкритим.
І от Табур знову в його кабінеті, сидить, мовчить, зрідка відповідає, веде себе з гідністю і це більш за все дратує Кряжева.
— Нічого, я з тебе виб’ю юнкерський гонор! А то думав, радянська влада не знайде, не дотягнеться, не добереться, а воно, бач, номер не пройшов. Я ворогів народу і під землею бачу, не те, що зверху. Нічого, ми ще притягнемо тебе до криміналу. Коротше, даю тобі час, папір, ручку, бери й пиши все, що знаєш. Не може такого бути, щоб прослужив майже два роки у німців і нікого не видав.
— Нікого, — вперся Табур.
— А я кажу, пиши!
— Я вже писав і ще напишу, тільки відпустіть мене додому. Я все добре обдумаю і напишу на свободі вдома.
— О, це чоловіча розмова. Гаразд, іди.
Змучений допитами,Табур прийшов додому, сів за стіл, став писати листа:
“Міністру закордонних справ СРСР
тов. Вишинському Андрію Януаровичу.
Шановний Андрію Януаровичу!
Звертається до Вас з проханням Остап Прокопович Табур, людина, яка колись була Вашим командиром. У першу світову війну я командував полком, а ви чесно і самовіддано служили Батьківщині в чині прапорщика, за що неодноразово були відзначені мною і нагороджені. І от на нашу землю прийшло страшне лихо — Друга світова війна. Як ви розумієте, за віком і станом здоров’я я вже не міг воювати проти германця, і не по своїй волі, а тому, що так склалися обставини, залишився на окупованій території. Коли в наше село, де мій батько колись хазяйнував на трьох десятинах землі, увійшли німці, люди, які добре знали мого батька й мене, як людину порядну й освічену, до того ж ще й похилого віку, мабуть, на моє горе, обрали мене старостою. Будучи на цій посаді, якщо так можна це назвати, я нікого не кривдив, не карав, не бив. Зразу після війни, органами НКВС було проведено розслідування, і я був виправданий. І ось тепер, через шість років, начальник МДБ т. Кряжев погрожує мені розправою, майже щоденно викликає на допити, обіцяє притягнути до кримінальної відповідальності, а за що, я й сам не знаю. Я давно виклав усе в письмовій формі, а капітан МДБ тов. Кряжев знову і знову змушує мене писати. Все, що було, я вже написав. А брехати мені не дозволяє совість і честь російського офіцера. Якщо в змозі допомогти, — допоможіть.
З повагою і шаною до Вас — О. П. Табур.”
На другий день Табур поїхав у Гогольське і вкинув того листа в скриньку поштового поїзда Киев-Звєрєв. Звичайній пошті він не довіряв, бо не раз писав листи в різні інстанції, але вони, мабуть, не доходили до своїх адресатів або ж ті вважали не вартим відповідати на них. До Вишинського він звертався вперше. А десь через тиждень Остапа Табура знову викликав до себе Кряжев, запитав:
— Все написали? Давайте сюди.
— Ще не все, — збрехав старий. — Дайте ще кілька днів.
Кряжев довго й пильно дивився на Остапа, але чомусь повірив, правда, попередив:
— Даю тобі тиждень. Не напишеш — пеняй на себе. Я вже дзвонив у Полтаву, вважай, що дозвіл на твій арешт отримано, — лякав Кряжев.
А десь через три дні прийшов Табуру лист з грифом Міністерства закордонних справ. Табур, хоча вже й старий, у літах, багато бачив на своєму віку і високих чинів, немало тримав у руках грізних директив і наказів, але цей лист був для ного найжаданішим і, якщо чесно, то дещо й несподіваним. Навіть відкриваючи депеші фронтового командування, Табур ніколи не відчував такого хвилювання. Він сів за стіл, вперся в нього ліктями, так було певніше, не тремтіли руки, продовжував відкривати пакет. Нарешті, витягнув невеличкий папірець, прочитав:
Громадянину Табуру Остапові Прокоповичу.
Копія: Начальнику Багачанського МДБ Кряжеву
Справу про переслідування громадянина О. П. Табура припинити.
Міністр закордонних справ Вишинський.
— І все? — полегшено зітхаючи, подивувася Табур. Всього шість слів, і спасіння.

99
Баба Олена так і не відчула себе господинею в домі сина. І це було причиною сварок, що час від часу виникали між свекрухою і невісткою. Манька хотіла закріпити, хоч і невеличку, владу над Миколою, баба ж Олена вважала, що та влада по праву належить їй. Але прожите життя, стосунки з сином — все говорило про те, що влада втрачена. Манька докоряла свекрусі за те, що та прильопала від діда пуста-пустісінька, ні сорочки, ні спідниці, у що вдіта, те і її.
— Прожили 14 год, потім по сраці ляснули й пішли.
— Господи, а що б же я брала?
— Та хоч би ікону взяли.
— Старих ікон дід би не дав. А нові — хіба то ікони. Сашко попогнув матюччя, як їх малював. Для чого їх і в хату брати?
— Якщо так россуждати, то воно нічого не треба брати.
— І поки ти вже будеш допікати. Я ж казала Миколі, щоб брав, так не схотів. Дід же давав. А він чи Сашка побоявся, чи, може, нарошне, щоб було потім чим докоряти. Горе, горе. Таке вже розпроклятуще життя. Хоч би вже швидше літо.
Літом баба Олена оживала. Як тільки левада вкривалась травою, а подорожник викидав батоги, баба Олена плела Артемові з тих батогів руґелю, розповідала, як ловлять нею рибу. Тільки де та риба? До річки далеко, а в Човновому хіба що пуголовків наловиш. Не знаходячи порозуміння з сином та невісткою, всю свою любов, на яку було здатне серце, баба Олена перенесла на онука. Згадувала своє дитинство. Часто і просто, доступно для дитячого розуму, просторікувала про нього. Артем сидів у траві, баба Олена поруч. Заодно з руґелею плела вона і свою розповідь. Майстерно, як плів їх колись її батько. Складала, з’єднувала Олена батоги докупи і бачила себе босоногою, бачила вправні батькові руки, відчувала їх жорстку ніжність на своїй голові. Вона могла плести руґелі цілими днями, і тоді наче якась благодать сходила на неї. Вона не кричала, не лаялась. Здавалось, ніщо не турбувало її. Наче вода з-під снігу, неквапливо текла її розповідь про те, як разом з батьком руґелею ловили раків, а в ковбані на Вузькій в’юнів. Інколи попадались, вилискуючи червоно-сріблястою лускою, коропи.
— Збовтаємо з татом воду, щоб мул аж на тілі осідав і піддіваємо руґелею. Дивись, і наловимо відро в’юнів. А батько був у мене гарний, добрий.
А ще любила баба Олена ранню весну. Тільки-но зійде з землі брудний сніг і проб’ється перша трава, проколе землю скрученою трубочкою перший паросток, а на вигоні вже розпочинаються ігрища. Інший раз Артем так набігається за день, що спить потім без задніх ніг, наче після маківки Дістати гилку в хуторі — невелика проблема, а от м’яча. Правда, де в кого зі старших хлопців були гумові м’ячі, перейшли у спадок від братів. Тільки не надувні, а гутаперчеві — звичайнісінька собі кулька литої гуми.
В останні роки бабуся часто скаржилась Артемові на батьків.
— З роботи повертаються сердиті, все тіки б лаятись. І не заціпить. Доки вже мене можна на кремпілець брати? Наплачешся, ото тільки й радості на старість. З Манькою, твоєю матір’ю, ще й можна б жити. Хоч і чужа-чужина, а поганого не скажу. Спече пиріжків, дивись, і мені на піч подасть. Бува, і полустакан наллє. Ні, про Маньку гріх і слово пагане казати. А батько, той як бутурлим. І не обізветься. Думає, Бог не бачить, як він мене, свою матір, шанує. Оце хоч він і твій батько, а мій син, не втерплю, скажу: боюсь п’яного. Як вип’є, або мовчить, або матюччя пре, ні стида, ні совісті. А очі, як у зарізяки, хай Бог простить, що про свого сина таке кажу, — і заметушиться, обметуючи себе дрібними хрестиками.
На той час на вигоні вже проклюнулась перша зелень. Чути гомін, дітвора грає в поля і города. А якщо ще година, тоді Артемові й хуторській дітворі й дня мало за грою.
Але пограти в той день Артемові так і не пощастило. Тільки зібрався на вигін, аж тут мати прийшла з роботи.
— Зараз поїдемо садити город, бо я там одна боюсь.
Артемові не хочеться їхати, але заперечити він не наважується. Город той у лісосмузі, під Гнатовою горою. Манька й Микола поселились у хуторі недавно, а тому город їм нарізали в трьох місцях: біля хати, в полі, і в молодій однорічній лісосмузі. В лісосмузі городи давали всім. Доглядатимуть городи і лісосмугу прополять. Манька взяла велосипед, всадовила Артема на раму.
— Ну, що? Ми поїхали, — гукнула свекрусі.
— Куди ж ти, дурка, їдеш? А картоплю взяла?
— Я вчора не досадила, в ожереді сховала. Там і лопата, якщо ніхто не взяв.
Артем уже змирився, що йому треба їхати, хоч і боязно, бо в самому кінці, якщо мати за що-небудь не вхопиться, прийдеться падати. Мати не вміє вставати з велосипеда. Але те буде не скоро, і Артем заспокоївся. Поминули хутір, Даценкові озера, бабу Секлету. Город біля Ївги. Уже видно. Уявивши, як будуть падати, Артем зарані починає кричати.
— О, мамо, о-о-о!
— Чого ти кричиш, може, за що-небудь вхопимось, — заспокоює Артема мати.
Не вхопились, гепнули, аж курява здійнялась. Незчувся Артем, як і на землі опинився.
— Ну що? Злякався? — питає мати.
— Н-ні! — хлипає Артем. — Не вспів.
— Ну, тоді сиди грайся, а я принесу картоплю.
Артем сів, крутнув переднє колесо, зосереджено дивиться, як зливаються в суцільне коло спиці.

100
Микола Ригір поминув вигін. Уздовж дороги в білій піні садки. У кленках весело гудуть хрущі. В кетягах акацієвого цвіту бджолиний гул. Пахне бузком, медами, акацієвим цвітом. Після недавніх дощів земля сходить паром. Микола пообіцяв поклеїти Гнатові Ододці калоші, а заодно і на грядку зайде, подивиться, чи зійшла картопля, просо. В попільнику біля Гнатка кублились кури, мабуть, знову на дощ. У садку Данила Харитоновича кує зозуля. Микола звернув праворуч і спочатку промежком, потім обніжком добрався до городу. Нестерпно палить сонце. Картопля тільки-но почала вибиватися із землі, викинув два клейких листочки соняшник. В городі Ододок гомін. Дід Ододка Тимофій стоїть під шовковицею в одних підштаниках, лає Гната. Діти — Галька і Наталка, граються, виглядають з-за хати. Інколи вискакують на причілок, гукають Гната:
— Гася, де Тася? Ку-ку.
— О! Треби тобі такого, знов та направля, — обурюється Гнат на неповагу дітей і сам виходить на причілок, перестаючи перекладати соломкою тютюн, щоб не прів і був кріпший, а Галька й Наталка вже на другому причілку виспівують:
— Гася, де Тася? Ку-ку.
Тимофій сів під шовковицю, мне в гречаному попелі полотно.
— Шо, тату, трут робите?
— Трут чи губка, не один хрен. Сам не міг зробити? — гримає Тимофій на Гната. Губка і справді м’яка, наче шовкова, аж переливається в руках. Дід потер губку об пучки, взяв кремінь, вдарив по кресалу. Губка зайнялась, стала тліти.
— Щось воно, мабуть, на дощ, трут одсирів. Атож, воно вже й накрапа.
Поки Микола ходив по городу, найшла хмара, пустився дощ. Микола задер голову. Дощ у самий раз. На грядку добре, краще ростиме, та й посходить усе. Микола обвів поглядом небо, задивився на озеро. Дощ тіки сивіє. З Даценкового, як завжди сутулячись, полосаті штани підкочені трохи нижче колін, на плечіх оривок, з обох боків на груди звисає, в руках обротьки, йде дід Іван Білик. Постриножив, попутав коні, хай пасуться. Шкоди ще немає. А лепеха та трава вже поперли. А дощ все припускає.
— Стерво, треба було хоч башлика взяти, їдять його мухи, — Іван Білик, як завжди, озирнувся через праве плече, подивився, що там позаду твориться на небі, набавив крок.
— Миколай, не мочися, іди закуримо, — позвав Тимофій. Микола ще раз оглянув грядки, поплентався в город до діда. Стали під шовковицею, закурили. Дощ то трохи вщухає , то знову пускається.
— Може, розійдеться, — зівнув Гнат і пішов до хати, — щось на сон потягнуло.
— Та, може, й розгодиниться, — погодився Микола.
Тим часом дід Іван Білик побачив гурт, повернув в огород. Постоїть, погомонить, а тим часом, мо, й дощ перейде.
— От їдять його мухи, і дощ наче невеликий, а плечі мокрі.
Дід Іван привітався, кинув обротьки на плечі до налигача, витяг розшитого кисета, розмотує його назад, шукає кресало, акуратно складену гармошкою газету, відриває прямокутничок без малюнка, скручує цигарку.
— Дивлюсь, а тут закурація, думаю, дай зайду.
— Правильно, Іване, й зробив, що зайшов по-сусідськи, — мовив дід і кишнув на курей, що сиділи під погрібником. — Киш, прокляті, тільки й знаєте кублитись.
— Хто воно тут курей ганяє? — виринув з-за вугла Холоша Остап. — А, тут посиденьки! А я оце йшов і думав, у кого б його закурити? Ану, насипай і мені.
— Що, в жменю? Осе ще мені курій! — сикаючи, каже Білик Іван. — Ти хоч би газету виписав.
— Грошей немає.
— А в кого вони є? Се я понімаю, бува таке, що закурити нічого. Тіки в хорошого курія або газети, або табаку нема. А в тебе, Остап, ні того, ні другого. Мабуть, і прикурити нічим. Миколо, в тебе немає гинзуглеї? — так дід Іван називає цигарки.
Микола витягнув цигарку, простягнув дідові. Той прикурив від самокрутки і кинув її у калюжу, аж зашкварчала.
— Ти б лучче мені її віддав, я б скурив, — каже Остап.
— Може, й вам попиросу?
— Не хочу, — відмахнувся Остап.
— Та бери вже, закурюй, — радий, що йому дали цигарку, розщедрився дід Іван, дістаючи кисета. Зачувши з хати розмову, піднявся з полу й Гнат. Вирвав із шкільного зошита півлистка й шкутильгає з хати, дивиться, чи великий дощ пустився над озерами.
Тимофій побачив Гната, каже:
— Цьому дуракові курити не давай. Ледащо. Не хоче табаку вирощувати. Я сам і саджаю, і доглядаю. Як стовчу, то й Гнат курить.
Дід Іван засміявся і поліз до кишені, аж уздечки на плечах задзвеніли трензелями, дістав, розгортає кисет.
— Хай курить, — великодушнича Іван. — Ого, та й цигарка в тебе, Гнате, здорова. Чи ти місяць курити збираєшся?
Гнат мовчить, підступає поближче, на обличчі лукавий усміх. Дід сипле тютюн Остапові, Гнат підставля й свій папірець.
— Кури вже, куди тебе дінеш? — дід Іван насипає тютюну й Гнатові.
— Я оце як подивлюся, воно, що Гнат, що Остап — обидва дурні, — резюмує Тимофій.
— Чого це ви, діду, так кажете? — сміється Остап. Затягнувся, закашлявся і аж посинів від задухи, витирає непрохані сльози.
— Та ти ще й нічого, хоч так-сяк, ти хоч язиком, як корова хвостом, мелеш. А Гнат, він же дурніший від киргизького барана. Він і в тюрмі строку не добув, вигнали. Я думав, хоч тюрма його справить, а воно, оказується, дураки і в тюрмі не нужні.
Гнат пожадливо потягнув цигарку, та аж затріщала, а на кінці спалахнув вогник і побіг по цупкому паперу вгору, до рота, знищуючи дитячі каракулі, обурився від тих батькових слів, загнув матюка, закашлявся. У кінці свого, рваного кашлем, монологу чітко вимовив: “Диви, який собака!”
— Ото, бач, тільки матюччя перти й навчився. А там же й ремесел вчать, хто не дурний. Та я якби в тюрмі хоч з півгоду посидів, то всяких ремесел навчився б: і шити, й паяти. Та я б відти шофером прийшов. Оце б на машині катався, як на возику. Як ото Срібняк.
Гнат зняв оривок з кілочка, кинув на плечі, іде до гурту. Подув вітер, обтрусив росу з шовковиці, намочив дідові полотняну сорочку.
— Хоч би приспіла, мо, кури б клювали. Скільки добра літом валяється під ногами, а вони в шкоду біжать, в грядках гребуться!
Гнат виструнчився, перебита рука на попереку, зриває ще зелену шовковицю, миє її в калюжі, кидає до рота.
— А вообще, він-то й недурний, вірніше, не зовсім дурний, — пожвавішав Тимофій. — Ось я вам зараз розкажу.
— Ану розкажіть, — усміхнувся в вуса дід Іван.
— Мовчи, собака! — гримнув Гнат.
По небу пливли ліниві хмари. В мокрім листі шелестів вітер. З боку Багачки, від косогору, ясніло небо, розгодинювалось.
— На Різдво, значить, закололи порося. Сало в сальник склали, м’ясо в сінях розвішали, ну, Явдоха ковбас з десяток начинила. А щоб Гнат зразу не поїв, залила у великому чавуні смальцем і в хижу сховала. Ходить, приказує:
Оце так! Оце так! Ковбаси аж на Паску відкриємо.
Рада Явдоха, метушиться по двору. Ну, думаю, на Паску, то хай і на Паску, зараз і без того є що їсти.
Дід Іван ще дужче зігнувся, зіщулився, прислуховується, струшує попіл з цигарки собі під ноги, чекає головного, ударного моменту.
— Незчулись, як і Паска прийшла, — Тимофій пускає ніздрями дим, видно, як ворушаться в різьбленому носі срібні волосинки. — Скільки там від Різдва до Паски? Дивлюся, стала Явдоха в церкву збиратися, поставила на плиту чавун з ковбасами, кидає в топку кукурудзяні качани, вони добрий жар дають, спішить смалець відтопити, щоб ковбасу виловити і в церкві посвятити.
— Що ти паливо сиплеш в плиту, наче в паровоз? — кажу їй. — А взимку що ж?
Явдоха знай собі сипле, калдує щось там над чавуном і навіть не лається.
— Се, мабуть, шось у лісі велике здохло, — зауважив дід Іван.
— Я теж так подумав.
— Не мішай, Іване, хай розказує. — Остап нетерпляче переступив з ноги на ногу.
Крізь розрив хмар виглянуло скупане сонце. Півень залетів на призьбу, залопотівши крилами, голосно заспівав і знову помчав до свого сімейства.
— Сиджу, значить, на ослоні, підштаники латаю, бачу, по краях смалець уже одтав. Явдоха трохи постояла, позаглядала в чавун, взяла черпак, проткнула зверху те, що не розтало, підділа, думала ковбасу вихватить, аж воно не тут то було. Засунула черпак вдруге, стала бовтати. Бовтала, бовтала, наче й не було там нічого.
— Може, не той чавунець взяла? — усміхнувся Остап.
— Він у нас один такий великий і той зі смальцем був.
— Се ти, Тимофій, таке розказуєш, що зразу й не поймеш, де ж та ковбаса дівалася?
— А де б же? Гнат поїв. А чавуна водою долив. Можна було й не воловодиться.
— Ти ба, собака! — лайнувся Гнат.
Микола стоїть, права нога для придания необхідної самостійності і впевненості виставлена трохи вперед, смокче цигарку, цвіркає крізь зуби слиною, всміхається.
— Невже воно зразу не видно було, що там вода? — питає Микола.
Лівою рукою Микола кидає цигарку в калюжу. Гаснучи, вона зашкварчала.
— А не видно, — каже дід. — Як ти його побачиш, як вода вниз пішла.
— Се я б до такого і не додумався, — каже Білик Іван.
— Як же він у холодне лив?
— Атож. Я ж і кажу, що Гнат, він вроді дурний і не зовсім. Я то бачив, як напровесні Гнат чавуна грів, топив смалець, та якось мимо уваги те пропустив, думав, він, як завжди, картоплю варить. Зварить чавун картоплі, виїсть і спить.
— Невже. Цілий чавун? — дивується Остап.
— А як ти думав? Повний-повнісінький. А то, бува, огірків-репаників назбирає відро, сяде біля нього, і не встає, поки відро дна не покаже.
— Так отакий ти, Гнате, хлопак! Се й розумному не додуматись до такого, — всміхаючись, дивується дід Іван.
Сірі хмари знову затягли небо, чутно, як у мокрому листі, оббиваючи шовковицю, знову зашелестів дощ.
Гнат, видно, розсердився, пішов до хати.
До Миколи прибіг Артем, став, треться біля ніг. Гнав з бабусею корову, побачив батька, звернув у двір.
— Та то ще, як кажуть, півбіди, — згодився Тимофій. — Ковбасу і я б їв, якби Гнат дав, і Явдосі не сказав би. А от, щоб борошно їсти, такого, їй-бо, вік прожив, а не бачив. Тут і мене диво взяло.
— Невже Гнат і борошно їсть? — гне матюччя Остап.
— Та, було, — неохоче зізнається Тимофій. — Колись Явдоха змолола оклуночок у діда Захарія на млинку, принесла додому, зробила запарку, щоб учинити вранці. До обід те вчиняння й підійшло. Думає, дай пиріжків спечу. Взяла глибоку полив’яну миску, пішла в сіни до клунка з борошном, а його й слід прохолов. Явдоха туди-сюди — немає. Дивиться, слід веде до драбини. Придивилась, а воно й драбина біла. І тетива, і щаблі.
— Гнате, для чого ти на горище борошно стяг? — питає Явдоха.
Тихо й не шерхне. Явдоха трохи постояла і в хату зібралась. Коли це Гнат з горища виглянув, білий, наче мірошник. Кинулась Явдоха в кочерги за макогоном, а Гнат, не будь дурним, ухопив драбину і потяг на горище, тіки загуркотіла. Явдоха вискочила в сіни, та пізно.
— Се треба було зразу лізти, їдять його мухи.
— Та треба було, — погодився Тимофій. — Якби ж знав, де впадеш, то й соломки б підстелив. Явдоха, вона-то метка, та безтолкова.
Великі краплі дощу, утворюють в калюжах концентричні кола, брижі. Вітер вискакує з-за причілку, жене ті брижі на самий край до погрібника.
— Ну, й як Гнат викрутився?
— А дуже просто: п’ять днів ночував на горищі. Жив там, поки борошно було, а як доїв, спустився. Дивлюсь вранці: мішок у сінях вивернутий лежить і драбина спущена. Коли це й Гнат злазить, зарослий, чорний, вся пика в борошні. Видно, так прямо з мішка й їв, як собака, щоб між пальців не просипати. Як він уже не задавився тим борошном без води, Бог його зна?
— Се, може, він серед ночі злазив попити? То такий хлопак.
— Явдоха всі ночі сиділа в сінях з макогоном, думала, злізе.
— Та Явдоха якби луснула макогоном, то вже й пити не треба було б, — пре матюччя Остап.
— Се ти, Остапе, й не культяпний. Що ти ото верзеш? Он же хлопець малий слухає.
— Хай вчиться. Що я винуватий? Як назвали, так і кличу. Назвали б Явдохою і я б так звав. — Остап підійшов до вікна, постукав, гукнув:
— Гнате, ану йди сюди!
— О, треби тобі такого?! — Гнат наблизився до вікна, нічого не бачить. Шибки в краплях дощу, сльозяться. До того ж ще й запотіли зсередини.
— Хто там, га? — Гнат вийшов на поріг, став на залізному прузі, виструнчився. Права нога підігнута, як у півня, губи стиснуті. Чи то нерішуча усмішка, чи то невпевненість водить їх з боку на бік.
— Невже ти ото, Гнате, такий голодний, що борошно їси! — сміється Остап.
— От собака! — кошлаті брови Гната збіглися на переноссі, поповзли вгору, аж оривок на плечі ворушиться.
— Чи ти з тим оривком і спиш? — ґлузує Остап. — Ні, щоб з Явдохою.
— Та воно й Явдоха добра, — пожалів сина Тимофій, — їсти місяцями не варить. Не то що борошно, свиняче будеш їсти.
— Нарошне не варить, чи шо? Се й стерво, отаке противне, — обурюючись, похитав головою Іван Білик.
— А хто її зна! Мо, й нарошне. А шо противне, то противне, — безнадійно махнув рукою Тимофій. — Така невістка дісталася, що ніхто не позавидує.
— Так се Гнат би вже й з голоду вмер, якби борошна не їв, — сміється дід Іван.
— Як те борошно їсти, то лучче вже молока напитися, — жартує Остап.
— Та якби вона хоч корову доїла. Вона, лярва, й корови не доїть! — обурився Тимофій.
— Та якби не доїла, то корова б уже здохла, — каже Микола.
— Та вона-то доїть, тільки собі в рот, а остачу на землю, аби ми з Гнатом не пили.
— А ви б тоді самі доїли, раз таке, — всміхаючись, радить Микола.
— Та пробували, тільки нічого не виходить, І в рот, і в відро пробували. Гнат вже й за роги держав. Дригається, зараза, не дається. От і бідуємо. А все того, що Явдоха Гната за дурачка щитає. Взяв би та гахнув чим-небудь хоч раз. Сталін он свою жінку утюгом вбив.
— Якщо такий утюг, як у нас, то й не довго, — погодився Гнат.
Всі мовчать, понахиляли голови. Про Сталіна при свідках говорити небезпечно. Це дідові можна, бо вже давно під вісімдесят, не сьогодні — завтра вмирати. А їм? Приїде завтра Кряжев, і поминай як звали.
— Се й стерво, а не Явдоха, — переводить розмову на інше, поміркований і завбачливий сусіда, наче він і не чув: ні про праску, ні про Сталіна.
Зрештою, те, про що розповідав Тимофій, робилося у всіх на очах. Прив’яже Явдоха корову в садку, візьме відро і йде доїти. А Тимофій з Гнатом з-за погрібника виглядають, наґлиґують, поки здоїть. Думають, що їх ніхто й не бачить, а люди теж не дурні, на полові не проведеш, виглядають хто з вікна, хто з дороги, а хто й з власного подвір’я. Той же Іван Білик — з дубків.
Тимофій і Гнат діждуться, поки Явдоха вилізе з-під корови, і ну віднімати відро. Віднімуть і вип’ють. Гнат на себе тягне відро, Тимофій на себе. П’ють наввипередки, на захватню, матюкаються. А під кінець ще й поб’ються, намагаються один одному порожнє відро на голову надіти, бо поки віднімають відро у Явдохи, та один в одного, — половинку молока розхлюпають. Якби не билися, не вихвачували один в одного, то на всіх трьох вистачило б. Воно, звичайно, й Явдоха гарна. Дідові й Гнатові наллє по склянці, а сама надудлиться від пуза, а остачу сховає. Може, того й вихвачують. Подивилась на те Явдоха і стала діяти інакше: підлізе під корову, голову задере і в рот доїть. Гнат з дідом бігають навколо, а вдіяти нічого не можуть. Корова махне головою, і як навмисне по раненій руці Гната завдасть, а то по морді хвостом лясоне так, що хвіст разів зо два навколо шиї обкрутиться. Гнат скоро не побіжить, бо нога зранена. Дід хоча й старий, але прудкіший, от і дістається від корови переважно Гнатові. Бігали так обоє, бігали, а тоді Тимофій додумався.
— Ти, їй-бо, Гнате дурний, — переводячи подих і важко хекаючи, вилаявся дід. — Вона молоко п’є, а ми бігаємо. Придивись добре, як вона доїть корову, і давай, витягай її лярву за ноги, поки не все видоїла.
Вдвох хватають Явдоху за ноги. Явдоха не дається, брикається, меле ногами, аж плахіття на голову задерлося.
— О, треби тобі такого!
— Що таке, Гнат? Чого стоїш, не тягнеш? Остовпів, чи що від голої товстої сраки? Тягни її, сучку в леваду.
— Та мало око не вибила, зараза! — Гнат намагається вхопити Явдоху за ногу. Вхопив, знов тягнуть. А Явдохи без малу півтора центнера, вона відбивається, ще й руками за дійку держиться. А тут ще й корова то рогами, то хвостом поможе. Інший раз витягнуть, тіки вже не до молока обом, не до їжі, повморюються так, що й руками не володають, ледве дишуть. Сил ніяких, скоріш би до полу добратися, а не те, що ще корову за дійки тягти.
На другий день Гнат не пригнав корову в двір, а прив’язав у смузі. Взяв відро і поза хатою, щоб і Явдоха не бачила, пішли з дідом доїти.
Тільки Гнат підлізе, а корова як завдасть по відру, так і покотилося по дорозі, а слідом за ним Гнатів картуз.
— Дурак! Дай я! Ума нема й корови здоїти, — лається Тимофій і від нетерплячки снує взад-вперед, нахиляється, заглядає під вим’я.
— А я вам що, не даю, беріть... — Гнат виліз з-під корови, загнув матюка. Поліз Тимофій. Корова, видно, зла, що не напоїли перед тим, як здоїти, як завдала діда, так і вилетів.
— От проява, мабуть, калдує, — мовить вдоволений тим, що і в батька нічого не вийшло, Гнат.
Явдоха то в повітку загляне, то в бузину побіжить, то ав осички, шукає корову, лається. Гриша й Артем стоять на дорозі, сміються. Коли це чути від смуги, дід і Гнат пруть один на одного матюччя. Гнат веде на налигачі корову. Вона ремигає, ганяючи мух, мотає головою, кидає Гнатові на штани, чорну сорочку-косоворотку, на обличчя павутину слини. Темніє. Над Татарським курганом виколисуючись спливає місяць, розганяє сині сутінки. Тимофій іде позаду, підбичовує ліниву в ході корову хворостиною. Задивився, вступив босою ногою в гарячий корж.
— Зараза, щоб тебе розірвало, — Тимофій хотів витерти ногу об спориш, та передумав, поки дійде додому й так одпаде.
Всі хуторяни знали те, а тому розповідь діда нікого не здивувала.
Дощ потроху вщух. Розпогодилось.
— Закурацію зробили, тепер можна й по домівках. Пішли, Миколай, нам з тобою по дорозі. Хай вони тут з Остапом гомонять, а ми ходімо. Воно вже скоро й обід — каже дід Іван.
— Та я думав дідові калоші поклеїти, — завагався Микола.
— Ну, тоді дивись, се діло нужне. А ми з Остапом підемо.


101
Тимофій з Миколою увійшли в хату. Розпашіла Явдоха порається біля печі, переступає з ноги на ногу. Ходуном х одить широкий, наче припічок, зад. Біла хустка з’їхала на потилицю. В печі палахкотить полум’я, освітлює спітніле обличчя. Гнат сидить за скринею, голиться перед осколком дзеркала. В хаті напружена тиша, видно, полаялись. Біля припічка, прив’язане за шестигранний стовп лежить мале теля, лиже незаживаючого пупа, його безперервно ятрять мухи. Стовп тримає стелю. Під припічком повно костриці. Дід Тимофій знімає глибокі калоші, лізе на піч. Микола бере ті калоші, сідає до лави, витягає клей, рашпіль, шматок велосипедної камери, починає зачищати.
— На ось, коліна застели, — Явдоха кинула якусь ганчірку. Микола піймав її на льоту, заслав штани, сказав:
— Щось у вас теля погане. Довго пуп не гоїться.
— Нічого, ще вимаститься, — щебече Явдоха. — Якби того дурака була не слухала, а зразу внесла в хату, вже б загоївся, — Явдоха як балакає, то аж лящить, захлинається.
Гнат сидить, витирає бритву об газету, наче й не чує.
— Гнате, ти шо сидиш?
— А шо, тату, треба бігати?
— Взяв би та свиснув Явдоху хоч раз макогоном, щоб дураком не взивала.
— Та, треби б. Не помішало б, — погодився Гнат, звернув газету, об яку, бриючись, витирав бритву, кинув під припічок.
— Шо, руки не відтіль повиростали? Не міг зразу в піч кинути? — наріпилась на чоловіка Явдоха.
— О, треби тобі такого? Причинувата! Сама вкинеш. Отаке-таки намахане, — огризнувся Гнат, шкутильгаючи до полу, щоб прилягти.
На горищі в димарі гуде вітер, колише під вікном шовковицю. І від того, та ще від спалахів вогню в печі, блукають по хаті чудернацькі тіні, заважають Миколі накладати латки. Дід Тимофій сидить на печі, дивиться у віконце. Степаниха пішла доїти корову. Остап з відром ішов до колодязя. Микола сидить на стільчику за лавою, клеїть дідові калоші.
— Все. Пошти готові. Будете діду бігати, поки не порвете.
— А в воду можна? — питає Тимофій.
— Можете бродити.
— А яку ж тобі Миколай платню?
— Яка там платня? Розкажіть що-небудь.
— Якщо хоч, розкажу, як молодим ходив у Таврію на заробітки. Чоловік двадцять зберемося і йдемо.
— А чого так багато?
— А того, шо менше не можна. Нападуть, вб’ють десь у дорозі за гривеник, — дід сидить на теплому черіні, вузлуваті ноги обкладені линтварями, бо мерзнуть. Дід тихо гомонить, повагом розповідає про минувщину. Явдоха топить хату, крутиться біля печі, то надвір вийде, то з оберемком соломи або хмизу зайде до хати, варить куліш. Дощ давно вщух. Діти десь за хатою, граються.
— Ну, шо, діду, беріть свої калоші, готові, — каже Микола.
— Ох-хо-хо! — крекче дід, спускаючись з крайка. Тимофій лаштує вустілки, взуває калоші, ходить по хаті в одних підштаниках і сорочці, приказує:
— Спасибі Сталіну-грузину, що обув нас у резину.
— Ну, шо? Давайте, я, мать за одним заходом і ваші поклею, — пропонує Микола, звертаючись до Явдохи.
— Ось мої, мої візьми. А ось Гальчини і Наталчини, — Явдоха взяла свої й дитячі калішки з-під припічка, подала Миколі.
— А чого ж мої оставила, зараза, — розсердився Гнат і пішов у кочерги, приніс звідти власні калоші. — От проява!
Микола швидко поклеїв ті калоші і кинув ганчірку назад під припічок.
— Все, готово.
Явдоха ворушить ріжком рогача жар, витягає чавунець з кулішем під челюсті, бере ганчірку, обхвачує нею чавунець і, не обмітаючи попелу, ставить на стіл. Дістає з-під лави глибоку полив’яну миску, насипає в неї куліш. Дід і Гнат уже давно сидять за столом, цокотять ложками. Явдоха запрошує й Миколу.
— Сідай, Миколо! — Явдоха думала, що Микола не сяде, а він сів.
Дід облизує дерев’яну облізлу ложку, мішає куліш, бо гарячий. Потім набирає повну ложку, студить.
— Оце прожора, оце прожора! Не наїсишся! Тільки б їсти. Аби тіки сів...
Тимофій загнув матюка. Явдоха вхопила миску в обидві руки, хлюпнула гарячого кулішу діду в бороду.
— На їж, щоб ти вдавився!
Дід встав, рукою віджав бороду, рештки пшона і картоплі струснув на солому під припічок, мовчки пішов у кочерги, взяв макогін і йде до столу. Явдоха сидить спиною і уваги не звертає, куліш сьорбає. Дід підійшов поближче та як лусне Явдоху макогоном по голові.
Та так і скрутилася. Дід покинув макогін і з почуттям виконаного обов’язку тихенько забрався на піл, поліз на піч. Тим часом Явдоха очуняла, наріпилась на Гната:
— Це ти направив, ти, ти, твоя робота!
Гнат сидить незворушно, їсть, тільки так наминає той куліш. Явдоха кинулась до крайка, хотіла дістати діда, побачила макогона та як блисне ним Гната. Гнат упав зі стільця, наче мішок з піском звалився.
— Що там таке? — Спускається з печі дід. — Ох-ох-хох! Бачиш оце, Миколо, яка невістка?
— А он Гнат! — не знаючи, як себе поводити в подібній ситуації, розгублено каже Микола. Дід хватає макогона і в одних калошах і в підштаниках біжить за Явдохою. Похитуючись, звівся на ноги й Гнат. Ухватив у кочергах рогача і теж гунув на двір. Вийшов слідом і Микола. Дивиться — дід побіг в один бік, тільки підштаники блиснули за рогом, Гнат — в другий, побачив батька, кричить:
— Бийте, тату, Явдоху!
Дід таки наздогнав нешвидку в бігу Явдоху, як уперіщить рублем, та так і впала, аж земля загула. Тимофій і Гнат на мить розгубилися, думали, що вбили, і прогавили момент. Явдоха розчепірилась не стільки від удару, скільки від того, що підсковзнулась. Поки обоє стояли вражені, Явдоха підхопилась і — до Остапихи.
— Рятуйте, люди добрі! Вбивають! Вбивають!
Тимофій і Гнат гунули слідом, та було пізно. Явдоха перетнула дорогу, бігла вже попід осиками, промежком по траві. У дворі в Холош цокотів відрами Остап, напував корову. Зачувши крик, зупинилась з дійницею Степаниха.
— Бозе й бозе, і як вона з ними живе?

102
Отримавши копію депеші з Міністерства закордонних справ, Кряжев до того розгубився, що по необачності подзвонив по внутрішньому телефону Штельману і коротко проінформувавши того, чого він не мав ні права, ні звички робити, запросив зайти до себе.
Штельман не забарився. Начальник районного відділення МДБ дарма нікого не викликає.
— Ну, що там стряслося, Юрію Стратоновичу? — запитав Штельман.
Кряжев сидів у своєму кабінеті спокійний, стриманий: успів опанувати себе.
— Тут надійшов лист... Я не маю права знайомити вас із ним, — таємниче говорив Кряжев. — Одним словом, справу проти Остапа Табура пропонують припинити. От і все. Ми з вами ні про що не говорили. Зрозумів?
А про себе подумав: “Як не крути, куди не верти, а Вишинський сузерен вождя.”
— Зрозумів, — зітхнувши, відповів Штельман.
Він ще деякий час ніяково покрутився біля дверей, але запитати ще що-небудь не відважився, вийшов. Налягали думки. На душі було неспокійно. Раз так повернулася справа, то тепер хтозна яку політику вести по відношенню до Табура-меншого. Треба було-таки запитати в Юрія Стратоновича про те заступництво, дізнатися, чиє воно, від кого.
Кряжев і Штельман нервували, а Табур, навпаки, заспокоївся.
З тих пір Табура більше не викликали ні в МДБ, ні в міліцію. Він спокійно доживав відпущений йому Богом строк. Зимою здебільшого сидів удома, як і належить старій людині, а починаючи з весни, йшов у бригаду, просився на роботу. То сторожував баштан, то був старшим при посадці лісосмуги.
Посадка лісосмуг розпочалася майже одразу після війни з ініціативи товариша Сталіна. Було намічено поставити надійний заслін суховіям. До того ж вони відігравали величезну роль при затриманні снігу. А тому за посадку взялися дружно. Сам Сталін слідкував, як посуваються справи. Відбивали ті лісосмуги як по шнурку, садили по буграх, на узвишшях.
— Дівчата, глядіть, рівненько саджайте. Дерево не любить, коли з ним неохайно поводяться. А де це Маша?
Дівчата повідвертались, захихикали.
— Ну, чого ви? Кажіть уже.
— Та Олексій Масний бебехів дав учора. Поки вас не було, вона з Гамазуром до вишки пішла, — призналась Марія Ригірша.
— А я ж де був?
— За саджанцями їздили.
— І правда, їздив, — подивувався Табур, — Біда жінці.
— Що й вам понаравилась? — питає Надежда.
— Як до моїх год доживете, тоді взнаєте.
І знову сміх, жарти, веселіше просувається робота.
Остап Табур дивиться на дівчат і трохи заздрить. Молоді, повні сил, життєрадісні. Все їм дивно, все в новину. А для нього все вже давно відоме, нічим його не здивуєш. Ще перед війною вздовж стовпового садили з обох боків дерева, щоб подорожній, як замете шлях, не заблукав, не збився з путі. Для тих, хто добре знає дорогу, і то непросто в заметіль, особливо вночі, а для того, кому шлях незнайомий, хтозна куди їхати. Куди сягає око, довкола біла скатертина. Хоч їдь, хоч стій. Так що ті посадки продиктувало саме життя. Зимою орієнтир, а влітку прохолода, тінь, затишок.
Зими ж сніжні, холодні, курні, одним словом, кляті зими. Завірюха як здійметься, то курить не день, не два, а цілісінький тиждень. В таку куру не те, що в дорозі, а вдома недовго заблукати.
Зима 1953 року видалась особливо суворою й сніжною з усіх післявоєнних зим. Хати позаносило і димарів не видно. Тільки зблизька можна було вгадати, де подвір’я. А так стоїть кучугура снігу, а з неї наче щось курить. Здалеку й не зрозумієш, чи то дим іде, чи, може, вітерець сніжний вихор підняв. Добре, хто на зиму запасся плитками. Є чим топити. А в Ригорів і плиток немає. Може б, і наробили тих плиток — дурна справа не хитра, так де того кізяка взяти, як корови збулися.
— Господи, та хоч би морози пересілися, не так допікали, — благає Манька. А холодина надворі така, що хоч із стріхи смич і топи. Зима на спад не йде, а тільки в силу входить, наче брага, набирається міцності.
Гавриленчиха, чи хай буде Данилиха, заблукала прямо біля свого подвір’я. Довго блудила по горі, аж поки не занесло її аж до Остапа. До Остапа то не далекий світ, а могла піти й далі. Поминула Степанишине подвір’я, у двір до Остапів забрела, постукала в причілкове вікно й питається:
— Скажіть, як пройти до Коломійцевого?
По тому, скільки проходила, скільки виблукала, Одарка думала, що вона в Зайцевім, Забузовім, Грянчисі, а, може, вже і в Жабокриках.
Остап зразу не взнав Данилиху по голосу, бо вітер за причілком свище і в димарі гуде. Одарка теж нічого второпати не може, хоч тисячу раз в Остапів була і в дворі, і в хаті. Блищить десь за намерзлою шибкою бликун, а що там побачиш, як шибка в палець намерзла. Припала Гаврилинчиха до вікна, чекає, мо, хто-небудь підійде. Видно тільки, що вогник хитається, і тіні по хаті снують. Та Остап не до вікна пішов, а надвір вийшов, виглянув за причілок, ніде нікого, бо Одарка тим часом до другого вікна перейшла. Остап постояв, подихав свіжим повітрям і назад до хати. А там, за вікном, шумить, курить, світу білого не видно, може, й вчулося.
— Ну, що там надворі? — грубим мужичим голосом запитала Остапиха. А що вдієш, яким Бог наградив.
— Та там таке, як у пеклі. Якщо була, то должна знать, — жартує Остап.
— Не була, — бурчить Векла, вона не любить жартів, бо з жартів все й починається, з жартів діти бувають. Поки Векла поралась біля печі, Остап роздягнувся, поліз на піч, ліг на теплий черінь, задрімав. Коли це знову хтось стук-стук у вікно.
— Остапе, знов хтось стукає, — турбується Векла.
— Як пройти до хутора Коломійцевого?! Як пройти до хутора Коломійцевого?! — кричить хтось по той бік вікна і голос тонкий, писклявий.
— Та це ж Гавриличчиха. Єдріт її в корінь, — злазячи з печі, матюкнувся Остап. — От зараза, нарошне будить, чи що!
В одних підштаниках Остап підійшов до вікна і спокійно так, наче жартуючи, каже:
— Я ось зараз як вийду, я тобі покажу як пройти. Заглядаєш ночами, спати не даєш. В кровину, в дзендзеля мать.
Одарка набожна, перехрестилася тричі: «Свят-свят». Врешті-решт, до неї дійшло, де вона. Такі матюки гнув на хуторі тільки Остап.
Другого дня Остап прийшов на бригаду рано-вранці і всім все розказав, ще трохи й прибрехав для годиться, так що весь хутір узнав, як Данилиха, ідучи з побрехеньок від Двірнички, не могла втрапити додому. Так забрехалась, що чорт всі стежки переплутав.
— Та се таке, що й недовго, — виправдовував свою половину Данило. — І мені колись було біля Ясинового, — помірковано говорить Данило. — Мабуть, з півдня блукав. Їзджу й їзджу по колу, і все на одне й те саме місце вертаюсь. Як заколдована місцина стала. Е, блудити, то страшне.
Матвієнко сидів, слухав, пихкав люлькою, і коли вже всі висловили свою думку, сказав своє вагоме слово:
— А я ніколи не блудив і блудити не збираюсь, то тільки дураки блудять.
— Та то ще не вгадано, — сказав Гнат.
Та Матвієнко не удостоїв його відповіддю. А десь через тиждень поїхав Матвієнко в Багачку до свояка. Сіли ввечері вдвох у прольотку й поїхали в хутір. Матвієнко за кучера править. Поки їхали стовповим, все нічого було. Під Срібною горою звернули до хутора. Їзди тієї із стовпового до двору наче й небагато, рукою подати, а ніяк не втраплять додому, все наче одна й та сама клуня на дорозі трапляється. Петро встав із саней та й каже:
— Дай я піду в двір спитаю,ь де ми.
Це скільки треба було їздити, щоб ледачий, непідйомний Петро встав із саней. Чи то замерз на вухналь, чи набридло їздити. Петро повагом наблизився до хати, схилився до шибки, щоб постукати, вусами по склу, як тарган, водить.
— У хаті хто є? Куди це ми попали? — запитав Петро і відсахнувся від шибки:
— Та це ж моя хата! Ти ба, отаке! Майже годину кружляв навколо власної клуні і не впізнав.
Сувора було того року зима. Зате весна прийшла дружня, рання. Ще 16 березня, коли дорослі йшли на вибори, не менше, як у метр, лежав сніг, світило сонце, і в тому злежалому снігу деінде пробивалися, дзюрчали перші струмки. Дітвора, Срібний Мишко, Ригір Артем, Даценко Степан пускали паперові кораблики. Вони пливли від бригади до осик. Сонце відбивалося в снігу, сліпило очі.
Вибирали в той рік до Верховної Ради товариша Сталіна — найпершого з усіх кандидатів, і в Палату Національностей Назаренка — директора інституту марксизму-ленінізму при ЦК КПУ. Він був родом з цих місць і в лютому приїхав на зустріч з виборцями. А снігу намело — ні пройти, ні проїхати. Вигнали на станцію людей прочищати дорогу. Роботами керував Остап Табур. Назаренко зійшов з вагона, дивиться — і його батько, 70-літній коваль, з циган, чистить дорогу. Батько був ще міцний, моложавий, жодного сивого пасма. Сів Назаренко в сани, підізвав батька та й питає: “Чого хоч тебе сюди старістю принесло? Без тебе не обійшлись би?”
— А як же б я не пішов. Всі люди йдуть, а я, твій батько, дома б сидів?
Вистояні, вгодовані вороні коні понесли сани. Скрипнули оплони, зашерхотіли по втоптаному снігу полозки. Батько кинув на плечі грабарку, пішов слідом за саньми. Зажирілі на вівсі коні, натягнувши посторонки, били кованими копитами по вальках, здіймали сніжну куряву. Сани водило з боку в бік, зносило в намети. Скрипіли полозки й оплони. Із кінських ніздрів струмував пар, срібнив волоски. Сани летіли до райцентру, сонце котилось на захід. Коні хрипіли, протяжно іржали, з-під кованих копит летів у сани м’який, пахнучий прісною пріллю, сніг.
Остап Табур наздогнав старого цигана, загомонів. Сонце закочувалось за Беєву гору, попереду був добрий десяток кілометрів.
Згадавши зараз про те Табур подивився на молодиць. Він був задоволений їхньою роботою. Через кілька днів закінчать лісопосадку, Табур підняв голову, приклав долоню козирком до лоба. Виринаючи з-за горизонту над косогором, клубочились купчасті хмари. Над Гнатовою здіймалась курява, високий стовп вихору стрімко наближався до хутора. Остап ще трохи постояв, подивився, як чудернацьки міняються обриси хмар, на гаснучий у Даценковім вихор, пішов перебирати саджанці. Це, може, для них, оцих молодих дівчат, що втикали деревця у відталу землю, версія про посадку лісосмуг була переконливою. Микола Ригір навіть вірш написав: «На засуху». Його надрукували, поклали на музику, кілька раз передавали по радіо. Для Табура ж, професійного військового було очевидним інше, про що він здогадувався і мовчав. Не стільки суховії, а війна показала: на відкритій місцині не сховати ні війська, ні техніку, ні тили, все навкруги, як на долоні. А за лісосмугою можна навіть відпочити після бою. Та й під час польових робіт є де спокійно пообідати, куди сховатися зайцю, птиці звити гніздо.
До війни побіля залізниць ставили дерев’яні щити, щоб не перемітало дорогу. Влітку щити складали в стоси. Восени і весною їх пере дощ. Зимою мороз, вітер. Дивись, за кылька років все погнило на вухналь. Видно, таки до когось дійшло, бо вздовж залізниць стали садити лісосмуги. У війну за десяток кілометрів видно, де залізниця. А в лісосмузі піди вгадай. Та й уздовж звичайних доріг зимою хоч яка кура, з дороги не зіб’єшся, якщо є дерева. А зими були страшні. Правда, раніше все робилося якось продуманіше, розумніше. Взяти ті ж самі дороги, думав Табур. Раніше вони завжди йшли через села, бо їздили тоді тільки кіньми. А скільки конем проїдеш без зупинки? Ну, десять, від сили п’ятнадцять кілометрів. І вже треба поїти, а то й самому напитись. Це вже після війни стали ті дороги спрямляти. І от уже пішла дорога повз Білоцерківку, Решетилівку, а далі і зовсім стали робити дороги окружні, обвідні, об’їзні, кільцеві і ще хтозна-які.
Табур посортував саджанці, відібрав десятків два ясенків, поніс на самий край до дороги.
— Дівчата, я ось вам ясенків і жолудів приніс, посадіть скраю, щоб біля хутора діброва була.
— Та ми вже, дядьку, тут білої акації насадили. Весною як зацвіте, знаєте, яка краса буде та пахощі?
— Медами і чабрецем буде пахнути, — додала Марія Чередичка. — Тут у нас на на Харитоновій, а тепер бригадській горі один чабрець росте. А бджоли тут буде!
— А пасіка у вас є? — запитав Табур.
— У нас немає, а в людей є, — сказала Манька, — та й колгоспну сюди часто вивозять. Он Наталчин Сашко Білик пасічникує.
— Наталко, чи чуєш?
— Чую. Що там таке?
— Щоб завтра меду принесла.
— Нехай! — махнула Наталка рукою.
— Так що, ви оце від дороги до Бихової балки все акаціями засадили?
— Та пошти.
— Нічого, посадіть ще й жолудів, ясенків.
— Та в нас там і жовта, і жерделі, рідко, правда, й дубки трапляються, беручи з бригадирових рук саджанці, мовила Манька Ригірша. — Давайте ми й ці посадимо, — і, повернувшись, пішла, розкидаючи саджанці ясенків по одному біля ямок.
— Гей, дівчата, ідіть сюди, жолуді садити будемо. Кажуть, вони сто год ростуть, а тоді сот три стоять, жолуді плодять.


103
Того літа, дуже не надіючись на Миколу, вирішила Манька сама заготувати дров. Скільки можна гибіти взимку. Настогидло мерзнути. Звичайно, влітку дещо можна дістати, а тому Манька не зіває. Напиляє в’язку сухих гілок біля Ївги і пре додому. Донесе до батьківського подвір’я, стане перепочити, дядько Ригорій побачить, вийде піддати.
— Ти що, Манько, й жити не думаєш?! — лає дядько Ригорій. — Вони спочивають, а ти отаке на собі тягаєш, щоб їм тепло було лежати?
Манька заплаче й несе ту в’язку далі, мимо Холош, а там Гамазур і Марія жирують біля колодязя. Один одного водою з відра обливають. Живе Марія тільки так, бо є за ким. Вже й на Донбас з Іваном їздили, і назад повернулися. Як почне розповідати, як там жили, не переслухаєш.
Марія десь через рік після Маньки вийшла заміж. Одружувались за старими звичаями, вінчались з Чередником у байрачанській церкві. Свайба багата була, не те, що у них з Миколою: зійшлись двоє сиріт та й живуть. Стара Гамазурка теж на свайбу прийшла, посиділа за столом, а потім і каже:
— І що воно ото за дурочка, що за нього йде?
— Нехай! Оце тобі й дурочка, отак живе! Казати можна що вгодно, язик без кісток.
Манька заплакала і несе ту в’язку далі, згадує, як Білик Іван з Веклою жили. Ну, Векла та Іван, ті хоч старіші, а Іван і Марія ровесники. Маньці й не присниться так жити. А шо поробиш? Така її доля. Залишалась без батька й матері. З усього видно, Бог обділив її щастям ще змалечку. Спочатку жили з Миколою вдвох, потім свекруха об’явилася. Ще й не стара, тільки б допомагати. Та, мабуть, не діждатись Маньці тії помочі. Свекрусі б тільки спочивати та храмувати, такий же й Микола. До того, ще й удома не ночує. Манька вже й не питає де, і так зрозуміло. Спочатку Манька плакала, потім перестала, байдуже стало.
— Ну, що, багато найшла, як заміж пішла? — часто при зустрічі питає дід Іван.
Спочатку Манька боялась, що Микола залишить її одну з Артемом. Та йшов час, Микола залишати її не збирався, розбурхані почуття вгамувалися, притлумилися, і вона заспокоїлась. Нелегко жилося Маньці. Якась недружна сім’я видалась. Полається вранці Манька з Біличкою чи Матвієнком, а Микола ввечері йде туди на посиденьки. Як заміж виходила, з сестрами перегризлась, з дядьком Захарієм. Тільки й рідні, що тітка, та як ти підеш сама. А як підеш, то тоді хоч додому не вертайся. А свекруха поплентала.Так поволі виносила Манька майже всі кущі з колишніх Даценок. На той рік вже нічого буде носити. Що принесла, взимку все попалять, — думає Манька. Правда, й свекруха влітку, гріх сказати, корчує в Даценковім пеньки, носить у полотняній завісці. Принесе, висипле в сінях, вони світляками горять. Артем закриє двері, дивується, а тим часом баба Олена кинула полотняну завіску під призьбу, пішла до колодязя, нахилилася біля діжки з водою, тилом долоні торкнулась води.
— Та хоч би трохи притеплілась. Хоч би вмилась, а то піт прямо очі виїдає, — витираючи лоба кутиком пов’язаної на голові білої хустинки в горошок, баба Олена вийшла на промежок, виглянула, чи не йдуть по корови Гавриленчиха й Біличка, і пішла до хати.
— Хай йому чорт, отаке пиряти. Не здишешся. Та що мені два віки жити? Погоріли б вони, ті пеньки. Піду, мабуть, у хату, а то де не станеш і віє. Чи то вже кругом протяги, чи то такий скололоздрий, — баба Олена ступила на поріг, увійшла в хату, а Артем, як стояв у сінях, то так і залишився стояти.
Баба Олена трохи полаялась, почортувала, а днів через два взяла маленький тупорець, полотняну завіску і знову в Даценкове на колишні куркульські подвір’я по пеньки. Жили, видно, люди непогано, пеньок на пенькові. Нахилиться, стук-стук обухом, дивись, і вивалився напівзотлілий пеньок. А який не піддається, грушевий, а мо, дубовий, ну що ж, хай стоїть до кращих часів. Так завіску наб’є і додому. Щоб не казали, що дарма хліб їсть. А то куди там.
Поки свекруха корчувала пеньки, Манька виносила від Ївги майже весь хмиз. За пеньки не бралась. З тих перетлілих коренів тепла не більше, ніж від циганського сонця. З паливом справи поліпшились, як стали косити побіля хутора соняшник. Косив Семен. Шапки позрізав, а шпичаки позалишав. Подивився на те поле Табур і вирішив наділити ділянку кожному, хто бажає. Паливо непогане, а в людей топити нічим. Позламують бадилля, приберуть поле, легше буде орати. Наділили ділянку й Маньці. Взяла Манька Артема, стали збирати те соняшничиння вдвох. Соняшник уродив гарний, бадилля товсте, високе. І горить, як порох. Ледве зібрали вдвох той соняшник, потім запрягли мажару, накидали повну і привезли додому. В дворі ні душі. Манька хотіла покинути хуру на Артема, піти хоч вилаяти свекруху, невже важко помогти, та побоялась. Коні голодні, не вистоять на місці, ще стопчуть малого. Викидали вдвох з Артемом всі стебла, час коней і мажару в бригаду правити, коли це й свекруха на поріг.
— Невже б у вас руки повсихали помогти?
— Я й не чула! Їй-Бо. Треба ж було сказати.
— Ви як треба, ніколи не чуєте. Но!
Манька розпрягла коней у бригаді, повернулась додому, впала в закамарку на своєму ліжку й заснула. Тільки-но задрімала, а свекруха за причілок прогупала, наче возом хто проїхав. Манька злякано кинулась і знову поринула в сон. Тільки забулася, знову свекруха гупотить. Ще й ціпочком постукує.
— Чи у вас совісті зовсім немає? — гукнула Манька у вікно, відкривши кватирку.
— А що таке? — здивовано питає баба Олена.
— Та хоч би трохи оддихнути дали. А то, як робити треба, так ви спите, а як я задрімала, так попідвіконню шастаєте.
— Та я ж тихо.
— Вам тихо, а мені наче попідвіконню хто гарбою проїхав.
— Таке балакаєш. Спи, я геть з дому піду. Ходжу ж дивлюсь, щоб до Білички в город кури не пішли, а то буде паліччя аж до порога кидати, хай їй сто чортів у печінку. А курей теж випускати треба, цілий день сидять узаперті. Ну, то я пішла, спи.
Баба Олена пішла, та Манька вже заснути не може. Після того, як піймав її Петро Матвієнко з носилкою соломи, стала Манька нездужати. То серце коле та колотиться, а то не засне серед ночі. Очі ті хоч налигуй. Лежить, дивиться в стелю. Скільки вона сліз виплакала, думала, вмре. Скільки лікарів обійшла, та ніхто нічого загрозливого не визнавав. Один Гліб Михайлович, головлікар, признав у Маньки розширення серця, радив менше працювати. Манька то заспокоювалась, то впадала в розпач. Саджала Артема на коліна, гладила по голові, плакала.
— Вмру, останешся один, кому ти будеш нужен? — Артем пускав сльозу. Йому було боляче й жалко дивитись на матір. Те, що Микола часто не ночував удома, теж нервувало Маньку, призводило до сліз. Забувалась тільки уві сні. Поверховий, неглибокий і неспокійний сон не приносив ні полегшення, ні відпочинку. Варто було кому-небудь шерхнути, заворушитися миші в норі, яких було хтозна й скільки під ліжком, пройти комусь промежком, як вона тут же прокидалась і довго не могла заснути. Лікарі радили поїхати до Полтави полікуватись у воболікарні — не поїхала. Треба кукурдзяне бадилля збирати. Та ще й сни сняться чудернацькі. Дядько Захарій умер, ще й року не минуло, а Маньці приснилось, наче виїздить Захарій на козі з бузку, де похований, і прямо до неї править.
— Це вже, мабуть, вмирати, — бідкається Манька. Не встигла повік склепити, задрімати, хтось наче у вікно постукав та ще й гукнув: «Манько»! Кинулась. Ніде нікого. Стала тужити.
— Чого ти, дурко? — питає з печі баба Олена.
— Того, що умру. Хтось у вікно постукав ще й позвав. Я до вікна, а там нікого. Та ще й сон отакий. Кажуть, як визиває хтось, та ще й з покутнього вікна, то навмируще.
— А ти обзивалась?
— Ні.
— Ну, значить, нічого й не буде, спи.
Баба Олена полізла на піч, задрімала. Манька чує, як нерівно дихає на печі Артем, мабуть, теж щось сниться. Артем прокидається, чує, що мати не спить. Вона б, може, й спала, якби Микола був удома, але Миколи немає. Артем виглядає у віконце на печі, надворі місячно і біло-біло, наче хто полотно вибілювати на грядках прослав. Видно навіть, як неопале листя на берестку у діда Захарія та в баби Мокрини тріпотить, і хату, й колодязь і темні, наче провалля вікна, видно. Ніде не світиться. Тихо. Спить хутір, наче вимер. У тіні хати дрімотно стоять дерева, нечутно шелестить листя. А завтра вранці-рано вставати, збирати кукурудзиння. Вони вже не раз його збирали з матір’ю, навіть дід Іван Білик допомагав. Кукурудзиння якраз за його дворищем. Вийде, було, подивиться і йде, жалко йому Маньки й Артема.
— Ну, що, Артем, не впізнав діда? А жив же у нас.
Артем здивовано дивиться на діда, мовчить.
— Та куди б він вас узнав, він же ще малий був.
— А чого ти такий неговіркий, га? Треба бути бідовим, а то дівчата битимуть, — жартує дід.
Артем горнеться до матері, тупить погляд у землю.
Він зроду такий. Особливо після того, як бабуся за калішки побила. Іде, було, малим і за материну спідницю держиться. А як мати на роботу збирається, у крик:
— Манько, куди ти йдеш?
Баба Олена, як може, заспокоює онука. Коли словом, коли куклою, а коли й лозиною.
— Ото не треба було бити, — дорікає Манька.
— Та не треба, — зітхає свекруха.
— Тебе, мабуть, цигани оставили, як хутором їхали, — ґлузує дід.
Артем знітився ще дужче, прилип до матері, обхопив ногу, стоїть і з місця не зрушить.
Манька часто замислюється і ніяк не може дійти певної думки, чого це дід Іван намагається допомогти їй? Чи то вже так жалко йому Маньки, чи, може, щоб Миколу совість заїла; а може, самого вина точить, що випхнув з двору Олену й Миколу ні з чим. Тільки марно старається. Миколі та свекрусі тільки б спочивати, гуляти та храмувати, совість їх не тлумить і не мучить.


104
Непомітно, з теплом, з яблуками відійшло літо, наближалась похмура, багата на барви осінь. Час збору урожаю і храмових празників. Храм у селі — то найбільше свято, де можна і повеселитись, і погуляти, і поспівати. У кожному селі свій храмовий празник. Празник, у який відкривали в селі церкву чи приход, і був храмовим. У Байраку була Миколаївська церква. У Суржках, Бутовім храм на Івана. На храм з’їжджаються, сходяться всі родичі, знайомі, а бува й незнайомі. Безкоштовно п’ють і їдять. Ходить такий з двору в двір, храмує майже в кожній хаті. Головне, впоратися до Івана з роботою. А Манька впоратися з роботою якраз і не встигає. А теж хочеться поїхати на храм. У Маньки в Бутовім рідна тітка по матері, Оксеня. Ото тільки й родини. Та ще сестри. Манька виходить у двір, прислухається до гомону. Дзвенять дійниці, ремигають корови, гомонять, перемовляються люди, від кабиць над землею тягнеться дим. Небо чисте й прозоре, наче сльоза. На сході з-за Андрійових осик здіймаючись, тягнеться Молочний Шлях, горять Стожари.
— Скоро Івана Плетечого, — каже матері Гриша. — Буду їхати на храм.
Гриша губить слину. Тонкою павутиною вона стікає по заполі піджака.
— Гляди ж там, у Федули не дуже напивайся! — попереджає Ладимариха. — А то я тебе нахрамую.
— Я що, дурний, не знаю? — Гриша сердиться, белькоче щось нерозбірливе. Одні тільки матюки чути розбірливо й виразно.
— Знає він те, що я забула. Кажу тобі, не їдь до Федули. Прокляну! — Тетяна підступається до сина, тупає ногою, погрозливо стукає ціпком об землю, підпирає ним поперека.
— Геть, іди в хату, а не то будеш бита, — Гришу передьоргує, рот запінений.
— А я кажу, не їдь до того Федули на храм. А поїдеш, їй-бо, молебінь найму!
Гриші не подобається несправжня, дещо награно-штучна, глузлива настирність матері. Як тільки він це починаэ розуміти — відходить, усміхається, гикає, белькоче щось нерозбірливе.
Манька пішла за причілок. Бровко побачив її, завиляв хвостом, підстрибуючи, в струну витягнув цеп, лащиться.
— Геть к лихій годині, ще подряпаєш, — Манька підсовує до себе гнуту алюмінієву миску, виливає туди помиї. Бровко поклав голову на землю, в нападі вдячності крутить нею то в один, то в другий бік, вертить хвостом. Манька підсовує миску до будки і йде в хату.
— Скоро храм, можна б і до тітки Оксені сходити? — невпевнено питає-пропонує Манька. — Передавала, щоб приходили.
— Прошлий год Срібний Василь і Гнатко храмували у Долині на Різдво у Гнаткової тещі, — смієтся Микола. — . Випили дома добре, запрягли сани і їдуть. Срібний править.
— Та Срібний то такий, що йде й на Бога свистить, — втрутилась в розмову баба Олена.
Микола, як завжди, не відповів, навіть не зреагував на материне зауваження. Наче її й у хаті не було, продовжував розповідь далі, пересипаючи її вигадками, жартами, на які був мастак, і від яких відома всьому хутору подія раптом ставала незвичною і смішною. Він і сам сміявся до сліз на ударних місцях, яких було завжди багато, а якщо не було, то Микола їх вигадував.
— На храму добавили ще, — Микола, заздалегідь смакуючи події, розсміявся. — Срібняк під кінець випив графин горілої самогонки і каже Гнаткові: «Ану, кумець, сідай! Поїхали! — став на коліна, крутить віжки над головою. — Но! — Коні злякалися і понесли, тільки сніг віялом-віхолою з-під полозків. Підлетіли до Гапиного яру. Гнатко злякався, проситься: «Останови, кумець, я злізу. Там же крутизна, спуск вертикальний, стовбула постановимось». А Баламут кричить: «Кумець, держись за землю». Гнатко хотів виплигнути на ходу, та побоявся розбитися. Глянув вниз, аж ввічю потемніло і знову заплющився. Срібняк гонить коней, озирається. Для Срібняка головне, щоб він на рівному не вискочив, а з гори не плигне, бо там прірва. Гнатко то відкриє очі, то знову заплющить, відкриє й заплющить: «Пропали!»
— Не бійсь, кумець, більше газу-менше ям». Аж ось і яр. Коні пірнули по вуха в сніг, наче в прірву. Гнатко вхопився обома руками за плетену лісу. Коли це: бах, трісь, бах, полозки в один бік, оплони в другий. Гнатка з лісою вліво понесло, Баламут полетів конім через голову, тільки пшакнув у сніг і голови не видно. Вибрався, дивиться, коні стоять, на штельвазі один полозок теліпається, а Гнатко на лісі сидить, держиться, руки з переляку поклякли.
— Одчіпай, руки, кажу! Одчіпай, кажу, руки, дурак!— гримить Василь і смикає Гнатка за куфайку. Гнатко сидить, наче вкляк, пальці не розгинаються, так злякався.— Одчіпай, кажу, руки! — налягає Василь. — А то зараз візьму тупор і буду відрубувати.
Василь пішов до саней, вірніш, до того, що від них зосталося, шукати сокиру. Може, вона в нього й була, а мо, вилякував. Тільки де ти її в снігу знайдеш? Пошукав трохи, а потім вернувся і каже:
— Я тобі їх зараз без тупора повідриваю. Як хоч, або держись, або пускайся. Будеш держатися, пальці в лісі остануться.
Василь наступив чоботом на лісу, потягнув, кажуть, і кожа на лісі пооставалась, а тоді привів до коней і каже: «А тепер, кумець, сідай». А куди там сідати, як один полозок від саней остався. Гнатко боїться, не хоче, вмовляє в руках коней вести, а Баламут насіда: «А я тобі кажу сідай, а то вб’ю».
Срібняк сів попереду, а Гнатко мнеться.
— Сідай, таку твою мать, у тебе он ще оплон є. Боїться він.
Так і доправив Гнатка аж у хутір на полозку ні живого, ні мертвого.
Микола ще трохи посміявся і вмовк, взяв газету, і ні слова про те, чи будуть вони йти з Манькою до тітки на храм у цьому році, чи ні.
Повечеряли борщу, полягали спати.
Непомітно і храмовий день підійшов. Гриша тільки налаштував самокат, щоб їхати, а воно немає чим холошу пристебнути, пішов у хату по булавку. Хлопці вискочили з-за причілка, вхопили велосипед і через терник — на бригаду.
— Давай булавку, — кажу тобі, — мені вже їхати пора, — насідає на матір Гриша.
— Не дам. Не їдь до того Федула, а то прокляну!
Гриша помітив: в матері на грудях застебнута булавкою полотняна сорочка, стоїть, просить. І таки вициганив. Тут же в хаті нахилився, пристебнув холошу. Вийшов надвір, а велосипеда немає. Гриша загнув добрячого матюка, пішов у бригаду. Прийшов, хлопці в хаті сидять, всміхаються, встигли затягти велосипед аж на горище. Гриша обійшов бригадську хату, заглянув у повітки, в хижу. Немає. Злий накинувся на хлопців. Хлопці сміються, позирають один на одного. Гриша матюччя пре, аж піна з рота летить. А тим часом приїхав Росєйка.
— Ну, що, Грицько, зібрався? Я ждати не буду! — Петро, як завжди, з усіма розмовляє в ультимативній формі. Спрожогу Гриша виматюкав і Петра, потім трохи заспокоївся, сказав:
— Куди я поїду, як оці чортолупи велосипед заховали.
— Пошукай в терні, може, там. Подивись у бузині, під хатою.
Росєйка стоїть, всміхається, чистий, наче тільки із скрині виліз, радий, що в Гриші неприємності. На голові новий картуз, прим’яті, ще й нафталіном припахають, піджак і штани, теж нові, сірі, у смужку, обидві холоші булавками пристебнуті, щоб в нігролі не запацьорити.
— Хлопці, не балуйтесь, шукайте велосипед, — наказує Росєйка, — нам пора їхати.
Хлопці Петра і вухом не ведуть. Гриша облазив весь терник, подряпався об колючки, порвав чорну сатинову сорочку, на боку видно трикутничок незагорілої шкіри, поробив затяжки на штаніх, ще десь і шпильку загубив, якою холошу пристебнуто. Виліз Гриша з терну наче з м’ясорубки: у подряпинах, у реп’яхах, один рукав сорочки відкочений, другий — ні. Артемові стало жалко Гришу, і він непомітно пальцем вказав на горище. Гриша кинувся по драбині туди. Походив по горищу, ніде не видно. Так би й зліз ні з чим, якби картузом за велосипед, що висів біля димаря, прив’язаний до бантини, не зачепився. Гриша спересердя рвонув велосипед, мало дах не завалив, підійшов до ляди, а як спустити вниз, не знає.
— За ремішок з штанів прив’яжи, я тут візьму, — радить Росєйка. Гриша витяг ремінь з штанів, став чіпляти велосипед, а штани спадають, бо ґудзика немає. До того, ще й без трусів. Стоїть худий, безпорадний, штани під ногами, а хлопці сміються, печінки вивертають.
— Гриша, підніми штани, а то гусак бубурку відкусить.
— Вдавиться, — буркнув Гриша. Хотів було підняти штани та потім вирішив, що не треба. Немає часу, храм піджимає. Росєйка прийняв велосипед, а Гриша взяв у руки штани, та так і зліз без штанів вниз. Внизу одягнув, підпоясався.
Манька йшла від колодязя, побачила, як Гриша й Петро повели велосипеди на бригадську гору і на мить зупинилася, поставила відро з водою в споришеві, довго дивилась услід. Миколи вдома немає і хтозна, чи скоро й буде, а свекруха ще зранку одяглася по празниковому, збирається йти гостювати в Маляренків до племінниці. А Маньці діватись ніде, треба залишатися на хазяйстві. Боляче до сліз, куди не кинь, всюди клин. Куди б не пішла, що б не зробила, все не так, як у людей.
Олена, хоч вже й немолода, а гулінна. Як тільки весна так і збирається на храм. Як храм, так і до племінниці, чи до Гаврила та зовиць. Гаврила, вже, правда, немає, а зовиці живі. І особливо образливо Маньці, бо піде свекруха до Гаврила, побуде там день-два, кому вона там дуже потрібна, родич їй той Гаврило, як-то кажуть, через дорогу навприсядки, і до Маньчиної тітки Оксені заверне, дивись, днів п’ять і прогуляє. А Маньці і на роботу встигай, і по господарству, і за Артемом дивись. Не раз просила свекруху дома посидіти, самій би до тітки в гості сходити. Тільки куди там. Якби воно було хоч життя таке як слід, щоб батько, мати живі були, сестри вовком не дивилися, то, може б, воно не так і хотілося. Їй би піти хоч пожалітись, слово сказати, заплакати, почути слова втіхи та й назад. Тільки не вирватись, бо хазяйство ні на кого кинути. Скільки вмовляла свекруху:
— Може б, я на храм до тітки Оксені сходила, а ви б попорались?
— Геть і не проси. Я за нього й братись не хочу за те хазяйство, хай хоч і виздиха, — обома руками відмахується баба Олена.
— Ну, так погостюйте, похрамуйте день-два й назад, а я пізніше піду. В мене теж не сім ротів. Та й що там цілий тиждень можна робити старістю?
— Постарієш, тоді взнаєш. А поки ще ноги носять, — баба Олена біга ще як сімнадцятка, — геть і не перебаранчай і не спиняй! — відхрестилась Олена і горіховим ціпком махнула.
Манька в сльози.
— А як же я? У мене теж не двоє життів?
— Твоє ще попереду, підожди трохи. Діти повиростають, тоді й будеш швендяти, — повернулася й пішла. Храмувати, гуляти бабі Олені, що попереду танцювати. Свекруха пішла, а Манька зосталась з Артемом. Артем — жива рідна грудочка, тільки що він розуміє, що вона може йому сказати? Візьме на руки, пригорне до грудей і плаче. Від тих сліз Артем майже кожного дня мокрий. Хай здоровим росте. Море сліз виплакала Манька. Тільки сльозами горю не поможеш.
Баба Олена йде хутором, коли це з-за Надеждиної повітки виткнулась Сидориха, переходить дорогу з порожнім відром. Намагаючись обійти зловмисницю, Олена додала крок, та зрозумівши, що не встигає, зупинила Ганну окриком:
— І куди тебе несе, щоб тебе чорти рознесли. Не бачиш, я йду? Куди ти прешся з пустим відром? Та хоч би молода, а то ж стара. Скажи спасибі, що спішу, ніколи, а то б так вибанітувала, до нових віників впомку було б, преться вона, щоб з тебе дух виперло.
Сидориха зупинилася. Баба Олена обходить її, але настрій остаточно зіпсовано.
— Вже й не молода. Нехай я колись пізніш тобі розкажу. Хіба назад не вернуся. Я тебе навчу, як дорогу переходити. І десятому закажеш.
Можливо, що Сидориха й не бачила баби Олени, бо поспішала, але баба Олена вважала, що та навмисне переходить дорогу з порожнім відром. А тому кляла винуватицю до самого Байрака.
Баба Олена спочатку зайшла до Гаврила в двір, хоч Гаврила вже й серед живих не має, побула, погомоніла з домашніми, завітала до племінниці, похрамувала там до вечора, а потім вирішила провідати Маньчиних родичів. Міцна, ставна, Оксеня любила випити й погуляти. Самогон гнала цілорічно.
Микола Ригір перед храмом ніколи не з’являвся додому. Мабуть, щоб не підвозити матері, та якось воно й не зручно йти на храм з матір’ю, а не з жінкою, та ще й до жінчиних родичів. Олена прощала ту синову неповагу. Не шанує матері, та не балує й жінку. Перед храмом Микола, як завжди, велосипедом їде через Багачку в Хорол на роботу, а звідти повертається через Кротовщину. Далі дорога пролягає через Широку, Бутів і другий уцілілий Даценків. Хоч би й хотів поминути Оксеню, не поминеш. З’являється Микола в Оксені наче ненароком. Мати десь ще в племінниці, бо храм у кожному дворі не один, і не два дні. П’ють і гуляють днів п’ять.
Поки мати до Оксені добереться, Микола вже пішов. Та в цьому році баба Олена чи то посварилась з кимось з рідні, чи просто так співпало. Одне слово, мати вже за столом сиділа в Оксені, коли це й Микола велосипедом у двір.
— Ти звідки, Миколо? — питає Маньчин двоюрідний брат Василь.
— Та їхав оце з Комінтернівського, дивлюсь, гульби, — брехав Микола, вітаючись з батьком Василя Лукашем. Насправді він їхав з Кротовщини. Заздалегідь продумана і вдала відповідь знімала відповідальність за те, що він з’явився без жінки. Їхав з роботи, завітав на вогник. Якби це було вперше, то, може, й повірили б, але подібне повторювалось хто знає вже і вкотре.
— Ну, то став велосипед, заходь, сідай, місця хватить, — припрошує Василь. Микола лізе понад вишкребеними до білого й покритими рушниками ослонами за скриню на покуття, дивиться, а мати вже сидить. Микола навіть знаку не подав, що матір зустрів, хто тут знає його матір. Та Оксеня давно чекала слушного випадку. Огрядна, швидка на ногу і гостра, як і покійна Бобричка, на язик, швидка на розправу, вороже зиркнула на Миколу. В хаті ніде яблуку впасти, зібралися майже всі родичі. Від питва і страв столи ломляться. Храмовий празник. Ніхто нічого не жаліє. Кури, гуси, качки, порося, — все йде під ніж. Микола окинув поглядом стіл. Тільки перед ним добрий десяток графинів горілки і це ж, мабуть, не все. Що не кажи, а вміють люди погуляти.
І от, нарешті, всі розсілися, налили в склянки, випили. Оксеня встала і, долаючи шум і гамір застілля, що знявся після першого, короткого оцепеніння від випитого, (так буває завжди, вип’ють по першій і на деякий час, на кілька хвилин опанує тиша, а потім уже здіймається шум, гамір), запитала:
— Свахо, скажіть, які ви мені родичі?
Приголомшена чаркою, баба Олена спочатку не зрозуміла, що то до неї. Сидить, оглядає посоловілими очима присутніх, поки не зустрілась поглядом з Оксенею.
— Я до вас звертаюся. Які ви мені родичі?
— Як, які? — здивувалась Олена, а її щоки на маленькому пташиному обличчі вже зарум’янились від випитого, аж палахкотять, особливо під очима. — Наша Манька — твоя племінниця, — заплітаючи непокірним язиком, відповіла Олена.
Микола теж почув ту розмову. Від образи й обурення він зразу згорів, хотів було піднятися й піти, та, зрозумівши, що звертаються не до нього, а до матері, втримався: яка вона йому мати? Він давно, ще з дитинства не вважає її за матір. А до нього тут мови поки що немає. Бо хто вона така, та Оксеня? Чи й не що. Хай ще спасибі скаже, що родичається. А якщо їй жалко склянки горілки, то він може встати і піти в яку завгодно хату, йому всюди сьогодні наллють, бо храм. Он десь чути — Срібний і Гнатко виспівують. Мабуть, з Широкої чи Кротовщини йдуть. То такі, що всюди встигнуть. Микола ковзнув поглядом по Оксені, і залишився незадоволений її колючим, майже ворожим поглядом.
«Ще чого не хватало! То було, коли не зайдеш, пригощає, поки стаканів два-три горілки не вип’єш, з хати не випустить, а це наче сказилася. Наче її хто возом зачепив. Сказано, Бобрички. Такі вони й є. Мати права: сім п’ятниць на тиждень і всі в середу. І Манька ж така: то сміється, то ні з сього, ні з того в сльози. Їх сам чорт не пойме». А Микола й розбиратися не збирається. Жінок все одно не зрозумієш, бо у них майже у всьому: в поведінці, в словах відсутня логіка. Бабу просто треба добре тримати в руках, і все. В народі недарма кажуть: голову конячу знайди й загнуздай. Так і жінку.
Оксеня стояла за столом грізна, наче чорна хмара. От-от спалахнуть блискавки і вдарить грім, а дощ ще хтозна чи проллється.
— Манька-то мені племінниця, — скипіла Оксеня. — Якби ж ви хоч раз прийшли разом з Манькою, тоді і ви були мені родичі. А так, які ви мені родичі? Ви мені ніхто.
Микола знову скипів. Він їв холодець, потім взявся за капусняк і його єдине здорове хрящувате вухо, що жваво рухалося під час їди, трохи уповільнило свою ходу. Він став прислухатися. Баба Олена і так червона після випитого, від обурення, образи і гніву розчервонілася ще дужче, стала наче калина.
— Хіба ми її не пускаємо, хай іде, — здвигнула плечима баба Олена. І це «ми» неприємно вразило Миколу, він навіть ложку відклав. До цього часу він сидів на храму повністю відмежований від матері, а вона взяла і записала його до своєї компанії.
— А як же вона піде, як дома дитина й хазяйство? Вона у вас що, не людина? За кого вона у вас там править? За работника, сторожа? Чи мо, ви її за наймита маєте? Як вам тільки не стидно обом? Ви в мене кожен год. Приходите на храм удвох з Миколою без Маньки, п’янствуєте, а вона робить, як катюга. Ну, самі подумали б, нащо ви мені здалися такі гарні? Оце як хочете, хоч обижайтеся, хоч ні, а в мене терпець урвався. Ідіть геть з моїх очей і без Маньки більше не приходьте. І в двір не пущу. А прийдете, собак нацькую.
Олена мовчала, розуміла: Оксеня права. Та прожите життя, досвід переконували: її справа балакати, а наша — слухати. До того ж, і розсердилася Олена не дуже. На віку, як на довгій ниві. І не таке доводилось вислуховувати. До того ж і справедливо. На її місці Олена ще б і не таке сказала. А це, якщо подумати, тьфу, пустяк. Люди б’ються, ріжуться, а потім, дивись, миряться. Слово не лихо, як каже Гнат.
Та, на відміну від матері, Микола прямо-таки згорів після тих слів. Штурхнув миску, і мало не перекинувши графина, став вибиратися з-за столу. Оксеня й бровою не повела, а Василь вийшов слідом, просив, умовляв. Та Микола був невпросимий і невмолимий.
— Ти що, не знаєш мою матір? Вона ж як порох. Покричала, а тепер, може, й жалкує. Оставайся.
— Ніколи, Василю. Я поїхав. Мені завтра на роботу, — Микола хвацько перекинув ногу через сідло й поїхав. В хромових чоботях і в синіх діагоналевих галіфе, спина міцно обтягнута зеленою із стоячим комірцем «сталінкою». Василь ще деякий час постояв у дворі, вдихаючи на повні легені чисте повітря. Думав, мо, Микола пересердиться, вернеться. Довго стояв, курив, глибоко затягуючись, аж поки темрява не поглинула Миколу.

105
Десь тільки через тиждень повернулася з храму Олена, інші коломійчани. Пливло бабине літо. З бригадської гори клубками летіла павутина. Тепло, сонячно, повітря чисте, прозоре. Небо голубе, безхмарне. Артем, Мишко, Степан лежать у глинищі і з ями, наче з колодязя, дивляться в безкрайнє небо. Виглядають, коли Гриша й Росєйка будуть вертатися з храму. Вони й тверезі як їдуть, то не доведи й спаси, а п’яні — то ціле видовище. Такого і в кіно не побачиш. Лежали хлопці в глинищі, доки не набридло, а тоді на шлях побігли. Декому вже й їсти захотілося, кишки марш грають, а Гриші й Росєйки все немає й немає. Стали хлопці спускатись вниз, мимо недавно посадженої акацієвої лісосмуги. В неглибокій балочці вирішили залягти, щоб застукати Росєйку й Гришу зненацька. Коли це баба Олена з терника випірнула біля скотомогильника, маленька, згорблена, з ціпочком.
— Артем! Артем! Кому сказала, іди додому. Щоб тебе трясця взяла. Іди поїж, а тоді шляйся.
Артем встав на повний зріст — стоїть, вагається, йти йому чи зоставатися. Може, пронесе.
— Іди, кажу! Чи там без тебе вода не освятиться? Іди, а то ціпуру до рук поб’ю.
Нічого не поробиш, доводиться йти. Баламут Мишко глузує з Артема і, очікуючи розправи, теж чим не кіно, спускається разом з Артемом до бригади. Баба Олена погрожує побити Артема ціпком до канцура. Поза Ладимаришиним подвір’ям хлопці стежкою метуть до Ригорів. Баба Олена лютує, палірується.
— Хоч би сказав, куди побіг. А та наріпилася — шукай та шукай. А де я тебе найду? Весь хутір оббігала. Ще й ціпок хтось прийняв, щоб його сира земля прийняла. А я вже без ціпка живо не піду.
Мишко скрегоче, забігає наперед, глузує з баби.
— Щоб ти був на кутні скреготав, щоб тобі чорт приснився, — кляне баба Олена Мишка на всі заставки. — О, вже побіг, чортула. Понесло вже! Нестеменний Платон. Щоб тебе на марах понесли.
Хлопці не знають, що воно таке, але по тону відчувають, що погане. Навіть Мишко трохи притих, зніяковів, а баба Олена знай собі зганяє злість.
— А та дурка наріпилась, та ще з таким серцем. Наче я тебе, бусувіряку, відпускала. Їй аби тільки полаятись. Бобричка чортова! А тут уже не до лайки, хресту радий. Та ще й борщ поставила варити. Вже, мабуть, перекипів. А ті, премудрі, скажуть ввечері, що недобрий. А чим його той борщ затовкувати? Одні шкуратки в мішку пооставалися. А то розказує, який вона добрий борщ варить! До доброго борщу і приправу треба добру мати. А де я її візьму — куплю? Чи, мо, с... влуплю? Якби вкинув добрий кусень м’яса, то й борщ би добрий був. Ану, йди лишень в хату, кажи, де був?
Поки Артем звітує, хлопці гасають по промежку.
А в цей час Росєйка і Гриша переїжджають через стовповий, виляючи як віл по дорозі, прямують до хутора. Артем вислизає з хати і біжить з хлопцями на бригадську гору.
— Та хоч би кисляку попив! — кричить навздогін мати.
Як не стережуть хлопці, як не виглядають Гришу й Росєйку кожного року, а обов’язково прогавлять. І на цей раз вибігли на гору, а Гриша з Росєйкою вже лежать на клину в гречці. Росєйка руль затис у руках, аж пальці посиніли. Або ж боїться, щоб велосипед не вкрали, або ж думає, що їде. Матня розстебнута, наче там свині рилися. Гриша теж держить руль у руках, але слабіше. Ноги довгі, наче мотузки, заплутались в рамі. Хлопці спробували розплутати, тільки годі й думати, нічого не виходить. Гриша тільки сопе й гикає. А п’яний Сакала, Гнатів зять, видно, теж з храму явився, їздить мотоциклом у Гриші й Росєйки мало не по головах, у Гриші навіть картуза з голови зняв. Коли це дивляться — хтось від шляху в військовому йде. Мишко зразу впізнав брата Василя й Гнатка. Іван Михайлович якраз був на грядках, гукнув до Маньки:
— Манько, що воно ото за москалі з гори йдуть?
Сонце скотилось на захід, сліпить очі. Манька зажмурилась, приклала долоню до лоба, придивилась та й каже:
— Та то, мать, Василь та Іван Гнатко.
— А чьо вони вдіті як москалі? Туди йшли в гражданському, назад у воєнному?
— А Бог його зна, Іван. Може, для хохми оділись.
— Та, й може, — погоджується Іван. — Воно не вгадано. То большовики.
Ні Іван, ні Василь не були партійними та Іван, називаючи обох більшовиками, мав на увазі лінію їх поведінки; рішучість, безшабашність. Та ні Манька, ні Іван не вгадали. Із Василем й Іваном трапилась оказія. Поверталися вдвох з храму, з Кротовщини. Поки дійшли до Бутів, протверезіли, а тут теж храм. Підійшли до першої хати, постукали в причілкове вікно. В хаті шум, гам.
— Дужче стукай, не чують, — каже Гнатко.
Василь гахнув по рамі, так що нарешті почули. Хтось матюкнувся, але не відчиняють, бачать не гості прийшли — хулігани, тут і своїх бандюг хватає. Срібний вийшов з-за причілку, підійшов до покутнього вікна та як гахне по рамі, так стекла й посипались. В хаті здійнявся переполох, протягом загасило каганець. Хтось запалив сірника. Чоловіки посхвачувались з місць. Гнатко бачить: непереливки, і хутенько на дорогу тікати. Баламут побачив, що в хаті заметушились, гунув до дверей. Першим вискочив надвір господар. Василь не розбирав, хто там: господар чи гість, як блиснув, так той і полетів метеликом через колодязь-крутилку, тільки кавкнув у гарбузах. За господарем висипали гості. Срібний збив з ніг ще чоловік п’ять-шість, решта, чоловік десять, накинулись на Василя. Ще чоловік п’ять кинулись наздоганяти Гнатка. Молотили Василя, поки не вморились. Баламут втратив свідомість. Одмолотили й пішли в хату храмувати. Був би там Срібному каюк, та пустився дощ, відволожив. Василь оклигав, звівся на ноги і знову пішов виясняти стосунки з господарем: “Що це в чорта за храм, що і в хату не впускають?”
Знову колотнеча й бійка. Василь протверезів, відбивався відчайдушно, не давався в руки, та один, як кажуть, в полі не воїн, обірвали на Василеві всю одежу. Від піджака й штанів залишилось одне гноття.
Вибрався Василь на дорогу. Дивиться, в кропиві під лісою Гнатко лежить, крекче, теж добрих бебехів дали, порвали одежу. Розтормошив Василь Івана, підняв на ноги. Рушили йти додому. Глянули один на одного — сором. Від трусів одна резинка лишилася.
— Добре, бачу, хлопці, похрамували. Другий раз не захочеться, — виглядаючи з-за ліси, всміхнувся вже немолодий чоловік. Гукнув: — Оксене приймай гостей.
— А со ти зробис? — розсудливо мовив Гнатко, — Ми со, їх займали?
— Зайдіть у двір, я вам хоч одежу знайду. Син Василь недавно з армії повернувся, якраз на тебе, —сказав Василеві Баламуту. — А твоєму напарнику зараз у сусід попрошу. —Лукаш уважно подивився на Василя, запитав: —А ти часом не Срібний? Дуже на Платона схожий. Колись парубкували вмісті. Добрий друзяка був. Я йому все курки на балалайці грав.
— Він самий і є, — посміхається Василь. — І я тебе впізнав,— Лукаш Даценко.
— По такому случаю я вам зараз ще й півлітру знайду, —каже Лукаш і біжить до сусід. Повертається назад з військовою формою, з півлітрою. Приміряли. На Василя форма якраз, а на Гнатка тісна, бо гладкий, та де ти дінешся? Дареному коню в зуби не дивляться. Випили за знайомство, закусили. Василь зовсім ожив, а Гнатко захирів ще дужче.
— Я зараз піду, я з ними розщитаюсь, —погрожує кривдникам Срібняк. Ледве вмовили. Лукаш провів обох аж на край хутора, боявся, щоб Василь не вернувся. І от обоє, Баламут і Гнатко, спускаються з бригадської гори. Біля двору стоїть, наче туго зав’язаний лантух, пихкає люлькою Матвієнко, приїхав з Байрака в хутір, до дочки Наталки. І хату був залишив, думав заміж вийде, та ніхто не бере. Дивиться Матвієнко на обох, дмухає, аж вуса врізнобіч роздуваються. Срібняк тіки такий жених був би для Наталки.
Сидориха й Надежда теж вийшли на дорогу, вибігли й обидві Двірнички й Гаврилинчиха, що прийшла на посиденьки до Двірнички. Срібному то наплювати. Йому навіть подобається, що його так стрічають, а тому йде по-солдатськи, випнувши груди, карбує крок, а Гнатко, той як собача біжить позаду, сховався за широку Василеву спину. Соромно Іванові від людей, бо побитий, як пес, весь синій, як запаска, живого місця немає. Трохи далі, з осичника, визирають Семен з Оришкою й дівчатами. Андрій Перепеляка стоїть з рушницею в осиках. Кисіль рушив по промежку навперейми, та побачив, що не встигне, зупинився на півдорозі. Біля Надежди стоїть Антон і Данило. Біличка й Харитонівська Манька стоять під вінками цибулі, розвішаними на стінах і віконницях, дивляться на дорогу, хто ж воно йде.
Де ж це вас, хлопці, так вділи, га? — допитується молодша Двірничка.
— На аеродромі, — каже Срібний.
— Так це що? Призвали вас, чи що? Воно там, бува, не война? Ги-ги, —перепитує Надежда.
—Ще не война, но скоро може бути, — жартує Василь.
— От шортові брехуни. Ше, мабуть, вони й шворінь украли, більше нікому, —лає Баламута Василя й Гнатка Сидориха. — Тепер нічим козу припинити. От шортова парубота.
— І хоч Василь і Гнатко давно вже відпарубкували, але, як-то кажуть, ума не набрались.
— Се воно, Василю, нікуди не годиться, що ти робиш, — сказав удома тесть. — Се й стерво! Як себе не жалієш, то хоч нас пожалій.
— Шо? Я здоровий! — гонориться Василь і показує Андрієві оголений біцепс.
— Тобі колись дід Іван казав: “Дуракові, й здоров’я не в пользу”. Се він тіки так сказонув!
А десь місяців через два перед Пилипівкою в Даценковім у тітки Оксені і дядька Лукаша грали свайбу. Одружувався старший син Василь. Кликали всіх родичів: Росєйку Гальку, Антона, Захарія, Харитину, Миколу і Маньку гукав сам Василь. Гуляли цілісінький тиждень. Та не поїхав Микола, і Манька вдома залишилась, не пішла до двоюрідного брата на весілля. Все життя таланило Маньці, як куцому на перелазі. Коли чоловік і свекруха на храму гуляли, ні з ким було йти, тепер свекруха й чоловік не пішли, бо полаялись, й Маньці не звеліли. А сама вона теж не пішла. Сестра Галька та Росєйка розповідали потім навперебій:
— А молода така вже гарна, така гарна, що й надивитися не можна було.
— Скільки живу, такої гарної жінки наче й не бачила. Треба було тобі, Манько, таки піти, все-таки брат. І тітка обижалась, і Василь. Е, треба! Ото так о!
Манька слухала ті розповіді, тамувала обурення й біль, що підіймались десь з глибини грудей, плакала.
— Та я захворіла, Галько. Так серце боліло три дні, — жалілась Манька. — Думала, вже не житиму.

106
Секретар райкому Штельман ось уже кілька тижнів після розмови з Кряжевим терпляче очікував. От і сьогодні він повернувся в кабінет розстроєним, не в настрої. Вирішив оглянути Гогольський район. І не скільки район, стільки завітати в господарство Табура. Як завжди останнім часом, Штельман був дуже збуджений. Щоб якось заспокоїтись, підганяв Срібного, нового водія, заїжджав у інші господарства, шукав, на кому б вимістити роздратування, яке не тамували ні час, ні швидка їзда, ні цигарковий дим. Одну за другою Штельман курив цигарки «Казбек» і весь час картав себе, що свого часу там, на місці не осадив того вискочку Табура, не вказав на своє місце. Якщо говорити відверто, недоліків у Табура було не так уже й багато. Колгосп Табур підняв, можна сказати, з болота витяг. Зараз «Жовтнева», без перебільшення, один з кращих колгоспів району. Та і в області помітили беручкого голову, ще б не помітити — відіслав районну й обласну міліцію, захистив двох трудівниць.Недавно за розпорядженням обкому Табуру дали нову «Побєду». Колгоспники, правда, ще живуть поганенько, але нічого не вдієш, не так давно скінчилась війна. Всі так живуть. Та головне, і це особливо було прикро для Штельмана, Табура люди в господарстві розуміють і поважають. Зрештою, це не так уже й важливо, бо хто б ти не був, яку б посаду не обіймав, а повинен знати, що керівна роль у нашій країні належить партії. Ігнорувати керівну роль партії — це занадто, навіть більше — злочинно.
Штельман мислив логічно й тверезо, як завжди. Безперервне куріння хоч і притупляло емоції, але не здібність до елементарного міркування. Чи то куріння, чи, може, думки поволі заспокоїли Штельмана. Він відкрив бокове вікно, дивився на вкатану лискучу профіліровку і ніяк не міг дійти певної думки щодо Табура: сплести все-таки цьому вискочці, махновському недобитку лико чи не треба? Можна б і сплести, та деякі обставини вимагали від Штельмана обережності. І перш за все, напружені стосунки Штельмана з першим секретарем обкому. Можна б ще раз подзвонити Кряжеву, сказати декілька слів про Табура Івана. Старого правильно, хай він не чіпає, старий Остап Табур нікому вже непотрібний і нікому не загрожує, а от молодий не дає спокійно жити. Подзвонити — і все. І тут уже б не допоміг ні Стахурський, ні Мужицький, та у Штельмана було цілком достатньо розуму, щоб зрозуміти, до яких наслідків і висновків це може призвести. Арешт Табура потягне за собою інші арешти, а тому при всій мстивості, Штельман не міг на це наважитися. Може, ще й тому не міг, що і сам почув себе не у своїй тарілці, не те, що інші секретарі райкомів. Ушлі хлопці, із шкіри вилазять, щоб домогтися визнання і прихилбності першого, служать, як кажуть, вірою і правдою, а здебільшого, неправдою. Хто чесно, а хто й ні. Переважна більшість — нечесно. Хабарів, може, й не дають, але й порожньою обкомівську, а тим більше, машину першого секретаря обкому з району не випустять. Та кожен ладен піврайону завантажити в ту машину, аби заслужити довір’я, прихильність і заступництво, бо, маючи все це, можна потім робити все, що завгодно, і ніхто тобі не указ. Головне, бути на короткій нозі з першим. Якщо навіть скарги будуть, очі закриє і все. Тільки не від кожного він бере. Це ж треба заслужити, як свого роду першу і головну ступінь довір’я. І заслуговує її, як правило, той, хто беззаперечно, а то і бездумно, виконує його волю. Дехто навіть вважає це за честь, та Штельман тримається іншої думки. Бездумним виконавцем чужої волі він не стане. Штельман зітхнув, глибоко затягнувся. Хмарка диму вислизнула через прочинене вікно, лизнула кавову кришу автомобіля.
«Служить бы рад, прислуживаться тошно», — згадалось знане ще з школи. І тільки-но він згадав ці слова, зрадницьки підкралася інша думка: «А що, як і Табур притримується такого ж принципу?» Зрештою, всі ці принципи дещо відносні. Поманив би його зараз перший, поговорив по-людському, пообіцяв, то ще невідомо, де ділися б ті принципи. Побіг би Штельман назустріч і не озирнувся. А побіг би чи ні? Мабуть би, таки побіг. Якщо чесно, то точно, побіг би. Ото такі вони, принципи. Принципи, вони тільки до тих пір тверді, доки нічого іншого немає. А як тільки з’явиться яка-небудь зваблива перспектива, так і забулися. Отакі вони принципи. Хай, може, і не у всіх, але в більшості. А він сам себе відносив до більшості. А от Табур? Куди віднести його? Штельман давно б зняв Табура за ігнорування партійних органів, але ж хазяїн, яких мало. Хазяїн від Бога, від природи, з народження. А тому з Табуром рахується й обком, перший. Теж помітив господарську струнку. Не може ж, врешті-решт, імпонувати йому те, що Табур у свій час був у банді. Не так давно й розмова була про Табура в обкомі. Запросив його Стахурський до себе в кабінет і, не цікавлячись ні справами у районі, ні настроєм, ні здоров’ям, запитав:
— Чому це в тебе в районі голова колгоспу безпартійний? Да, Табур.
— Так у нього ж пляма в біографії, служив свого часу у батька Махна.
Перший якось невизначено всміхнувся, сказав:
— Від того двадцять з лишнім років пройшло.
— Ну, то й що? Біографія від того не помінялася. Та й графу в анкеті поки що ніхто не відміняв.
— Якщо біографія й не помінялася, то людина ще й як міняється, — сказав Стахурський. — Ти що, забув, як Безпалого, який тобі контрольні в інститут робив, в партію приймав? А він палець відрубав, щоб на війну не йти. Отож.
Так і розпрощались, не дійшовши згоди. Перший, як здалося Штельману, залишився невдоволений. Але він, Штельман, тут при чому? Звичайно, те, що Табур єдиний в області безпартійний голова, псує всю обкомівську звітність, у секторі обліку йому вже не раз про це говорили:
— Або приймайте Табура в партію, або зніміть.
— А як ми його приймемо? — стенув плечима Штельман. — Зрештою, ми то можемо прийняти, так ви ж завернете. Ми вже пробували. Як тільки прочитали в парткомісії анкету, так і завернули.
Безсумнівно, Табур користувався довір’ям і авторитетом, умів знайти ту єдину лінію поведінки і тему розмови, яка об’єднувала. Зразу після війни приїхав Штельман в Коломійців на вівчарню, побачив худих, обдертих з присохлими бубряхами на боках овець, запитав:
— Іван Остапович, що це у вас за порода?
Табур подивився на нього іронічно і дещо зухвало відповів:
— Ця порода, Миколайовичу, називається сміття.
Штельман спочатку розгубився, не знав, що йому робити: ображатися на таку відвертість, чи, мо, навпаки. Насправді ж ні ті вівці, ні їх порода не цікавили Штельмана. Табур розумів це, а тому так і відповів. Думав, Штельман образиться, а воно навпаки. З тих пір вони навіть потоваришували. А через рік чи два приїхав Штельман у той же хутір і побачив інших овець, чи то романівської, чи тонкорунної породи. Він не дуже розумівся на них. У грубуватій відвертості Табура була правда життя і це притягувало. Він, нарешті, зрозумів, що Табур зовсім не хотів його образити, просто відверто висловив власну думку. Що там було прикрашувати? Сміття — воно і є сміття.
Була й ще одна деталь, яка їх зближувала. Табур, попри усім своїм діловим якостям, не був і не міг бути конкурентом Штельману в партійній кар’єрі.
Спогади й думки остудили запал і завзяття Штельмана, але кодекс субординації підказував: треба, і неодмінно, провести перевибори в колгоспі ім. Жовтневої революції. Перший секретар обкому Стахурський — людина крута, але теж не хазяїн. На тому тижні подзвонив дружок з обкому:
— Ви там дивіться, до вас зараз Стахурський їде.
— Хай їде, я давно його жду, — надто весело відповів Штельман.
Він ще зранку добре випив, ходить по кабінету, співає.
Секретарша підслухала ту їхню розмову, подзвонила дружині.
— Негайно найди шофера, хай візьме трубку, — наказала Степанида.
— Це я, — взяв трубку шофер, Срібний Василь, якого Штельман недавно забрав у Табура. Штельман добре і давно знав Платона Срібного, один час навіть дружив з ним, а тому не вагшаючисьвзяв його племінника до себе шофером. Хоч і з норовом, зате дужий. Трьох таких як він в баранячий ріг скрутить, не побоїться. А це, інколи, коли Штельман вживає лишку, край необхідно.
— Вася, — загула в телефон Степанида. — Будь там, я зараз прийду. А якщо зможеш, то краще сам бери того дурака в оберемок, кидай у машину і вези додому. Якщо буде погрожувати, не слухай, скажеш, я наказала. Зрозумів?
Не довго вагаючись, Василь зайшов у кабінет, згріб Штельмана в оберемок й несе. Штельман кричить, пре матюччя, ногами меле, грозиться вигнати, та Василь не потурає. Та й жінка сказала, щоб не боявся. Василь так-сяк усадив Штельмана в «Побєду». Тільки почне рушати, а той двері відчиняє, збирається вискакувати.
«Ще вб’ється, дурак, а мені тоді отвічай, — подумав Василь. — Там не будуть питати, тверезий чи п’яний. Припаяють на всю катушку».
Срібний загальмував, витягнув з штанів пасок, прив’язав ним Штельмана до сидіння. Так і довіз додому. Тільки під’їхав до двору з високим парканом, а там уже Степанида біля хвіртки чекає. Штельман хоч і прив’язаний, а пручається, розоряється. Видно, здорово образився. Ледве втягли вдвох у хату. Степанида зачинила його в хаті на замок, набрала райком:
— Це ти, Клава? Приїде Стахурський, скажеш, Володимира Миколайовича немає, десь поїхав по району, — і поклала трубку. — Ну, а ти, — звернулась до водія, — їдь подалі, в найглухіше місце, щоб тебе й не бачив ніхто. Перебудь там лиху годину, а під вечір, як добре стемніє, навідаєшся. Десь по дорозі заїдеш, подзвониш, я скажу, їхати чи ні.
Срібний відшукав глухе плесо в Мисківщині та там і прокупався весь день.
Так що були гріхи і в Штельмана. А в кого їх немає? «Хто ж є на світі, щоб був без гріха», — сказав філософ. Так було раніше, так є й зараз. Та, мабуть, так буде, доки й світ сонця стоятиме. Штельман, звичайно, не вигнав Василь. Завдяки йому він до цього часу катається по району машиною, сидить у м’якому і надійному кріслі. Хоч зробив вигляд, що сердиться, а насправді, в душі був вдячний. Стахурський у той день так і не стрівся зі Штельманом, хоча об’їхав майже весь район. А Штельман на той час уже прохмелився, сидів під домашнім арештом.
— Не вмієш пити, г... їж, — дорікала Степанида. До самого вечора ні їсти, ні пити не дала. — Ще й завтра будеш сидіти на голодному пайку, щоб знав, як пити.
Штельман спочатку погрожував, ображався, потім став проситись. Помилувала. Ні, Степанида в нього молодець, весь час виручала. Правда, одного разу мало не підвела. Наближався Великдень. Дочка Галя, тоді ще маленька, в перший клас пішла, побігла в суботу до подруги, сусідської дівчинки з Бужинів, а мати й питає: «Галя, що мама робить?»
— Паски пече.
Та й язик проковтнула, наче його в гузно потягло. Вже не раді, що й спитали. Дівчинка ще мала, нерозумна, до пуття не знає, що можна казати, а чого ні, а вони ж то добре знають, що можна питати, а чого ні. Хіба одного з партії виключили за те, що святкував Великдень, їв паску або ходив на гробики. Досить було повідомити у той же райком, що дружина якого-небудь відповідального працівника пече або святить паски, яйця, а ще гірше — хрестить дітей, як його тут же викликали на бюро, Штельман відбирав партквиток, а з партквитком і роботу. І живи, як хочеш. Так це у рядового члена партії, а тут жінка Штельмана, того самого Штельмана, який власноручно відбирав партквитки, пече паски. Сусіди вже були й не раді, що запитали, а потім домовились, що такої розмови не було, і вони нічого не чули.
Та Галя прийшла додому і все розповіла. Вони довго роз’яснювали дочці, що можна казати в чужих людей, а чого ні. Галя виявилась здібною ученицею, а сусіди — порядними людьми, ніхто ніде й слова не сказав про те, наче й не було нічого. Зрештою, він не дуже й боявся. Хай би спробували. У Штельмана авторитет, влада, він на все пішов би, аби зняти з себе підозру. Мало що дитина може бовкнути. Може, жінка коржі пекла, а довкола тільки й розмов, що про паску, от нерозумне дитя й бовкнуло, сплутавши коржі з паскою. Хіба вона розуміє, де паска, а де корж?
Чомусь згадалося Штельману, як вони їхали цим же маршрутом навесні, після сутички з Табуром. Машина Штельмана виїхала з Долини на Миргородський тракт. Поминули Буряківщину. Під Срібною горою стоїть одна, як перст, скирта торішніх конопель. Було їх тут з десяток, та вчасно вивезли, видно тільки прілі місця, де вони стояли.
— Гальмуй, — наказав Штельман, подаючи сірники. — Ану, піди підпали.
Василь виліз з машини, пішов до скирти. Скирта стояла на колишньому їхньому подвір'ї. Жалко, скільки конопель, а що поробиш? Не встигли в минулому році здати на Миргородський коноплезавод. Добрий урожай на коноплі був, коноплезавод прямо задихався, не встигав переробляти, тепер доводиться палити. Кому вони потрібні торішні, як торішній сніг. Тим більше, що коноплезавод стратегічного призначення. Василь запалив сірника, підніс до горстки. Після дощу коноплі одсиріли, не займаються.
— Куди ти, мать-перемать, пішов, — кричить Штельман. — Що ти проти вітру палиш? Зайди з іншого боку, стань у затишок.
— Без сопливих знаю, — буркнув Срібний.
З-під вітряної сторони коноплі займаються жвавіше і горять як порох. Не встигли на Срібну гору виїхати, а полум’я здійнялось мало не до неба. Повернули на Бутів, далі Широка Долина. В’їхали в село, там те ж саме. Стоять почорнілі за зиму скирти — штук п’ятнадцять. Кому вони тепер потрібні? Коноплезавод не приймає, скоро підійде новий урожай, а в господарстві що з ними робити? На корм не годиться, на топливо теж, бо до слідуючої зими або ж погниють, або самі загоряться зсередини, ще чого доброго в жнива пожежі нароблять. Та й ніхто колгоспного на паливо брати не дозволить, тим більше, стратегічну сировину. Хай спробує взяти хоч жменю, десять років тюрми з конфіскацією майна забезпечено. А тому краще хай горять. І знову іде Василь до почорнілої скирти.
Скирта спалахнула наче свічка, за нею інші.
Восени пройшли дощі, дороги розкисли, а тому з Широкої, мабуть, так жодної і не вивезли. Там, де поближче від стовпового, хоч трохи повивозили, а тут жодної. А що поробиш: коноплі — стратегічна сировина, а тому й сіють із запасом, на випадок неврожаю. Щоб навіть у найнесприятливіший, недорідний рік виконати план. Хай краще залишиться, ніж не стане. А воно, як на зло, ось уже кілька літ підряд урожай, а потужності коноплезаводу не дозволяють все переробити, от і стоять скирти по всьому району, наче пам’ятники його, Штельмана, безгосподарності. Звичайно, можна б їх комусь віддати чи продати. Але цього навіть Стахурський не може вирішити, бо це справа підсудна, а тому хай краще горять, вдобряють землю. І знову Василь уже в Кротовщині з сірником до почорнілої скирти йде. Підпаливши одну, переходить до іншої, і так, поки не займуться всі. З Широкої Штельман повернув на Суржків, знову виїхав на Срібну гору, але поїхав не вниз, а звернув у хутір на бригаду. Нарешті, добралися до Коломійцевого. Може, хоч тут який непорядок знайде, зжене зло. Повернули з шляху на виселок. Глядь, коні в пашні пасуться. Штельман зупинився на бригаді, подивився навкруги, а там баба Олена в тернику пеньки корчує. Забачила машину, злякалася, кинула завіску й сокиру і ну втікати.
— І чорти його принесли. Ще оштрахує, — баба Олена не знала, хто то, але зрозуміла, раз на машині, значить, великий чин.
— Ви конюха знаєте? — гукнув Штельман.
— Знаю.
— Покличте.— Та його, абуть ідома немає,— сказав Баламут.
— Зараз покличу, якщо вдома. Він, мабуть, кудись поїхав той Гриша, щоб він коліньми їздив, — баба Олена розуміла, що від виконання доручення в якійсь мірі залежить прихильність до неї начальника, а значить, і її доля, якщо вона винна, а тому поспішила до Гриші. Гриші вдома не було. Налякана баба Олена побігла додому. Тим часом Штельман заглянув у кошару, де колись стояли вівці породи «сміття», як висловився Табур, зараз там було порожньо. Десь у самому кінці сараю Даценко Данило різав сікачем майже метрової товщі втоптаний овечий кізяк.
— Що, гарне топливо? — запитав Штельман.
— Ох і горить у печі, наче вугілля. За зіму натоптали з бубряхів і підстилки. Я вже не раз тут ріжу.
Штельман походив по бригаді, пождав, але конюх так і не прийшов. Чи то п’яний, чи взагалі дома немає.
— Заводь, поїхали, — гукнув Срібнякові, — чорт з ними, хай пасуться, а про себе подумав: «Коні колгоспні, посіви теж. Лиш би люди не забиралися до спільного добра, не грабували, не розтринькували, не пускали по вітру». На якусь мить згадка про те, як він нещодавно пустив за вітром працю сотень людей, урожай не з одного десятка гектарів землі, неприємно вразила Штельмана, але він потамував роздратування. Не залишати ж у всіх на виду сліди хай не власної, а йому підзвітних державних органів, безгосподарності. До того ж, і планові органи працюють безвідповідально, страхують себе. Спустили завищений план посіву, на місці ще трохи накинули, а потім на заводі не змогли прийняти всієї продукції. Звичайно, спихають все на недостатні потужності, а про те, що в сезон у них там щось постійно не ладилось, ламалось, про це мовчать. А тому сьогоднішнє знищення конопель — це справа політична. Нехай краще згорить, ніж вороги народу, які ще, на жаль, є, це добре показала війна, і які знов причаїлися, чекаючи слушного часу, не злорадствують над безгосподарністю влади, партії. Зась! Хай краще воно все згорить, з димом піде, ніж така ганьба. Машина тим часом вискочила на місток.
— Куди? — запитав Василь.
— Додому.
Під Срібною горою курилося згарище від скирти. Сонце давно звернуло на захід і світило через скло в спину, котилося в рідких хмарах. У небі виспівували перші жайворонки. Під колеса лягали кілометри профіліровки, пахло клейким листом і вишневим цвітом.
Треба було вночі палити, щоб і люди не бачили. Як він прогавив? Восени думав, мо, вивезуть, а потім прийшла зима, дороги занесло снігом. Попелища негайно треба зорати. Та хіба тільки попелище приорюється? Приорюються колоски, хліб, овочі, все, що не встигли зібрати. Бува, що погода, морози завадять. Робочих рук, техніки не вистачає, а найчастіше, виною всьому безгосподарність. Приорюють, як правило, серед ночі. А що вдієш? Із-за ворогів доводиться йти й не на такі жертви. Набагато суворіші. Хай тільки хто-небудь пискне, що врожай приорали, буде мати справу з Кряжевим і, напевне, отримає років п’ять тюрми. Ворог не повинен цього знати, не повинен зловтішатися над тимчасовими труднощами партії і радянської влади. І хто розпуска подібні чутки, — допомагає ворогу. Штельман хоч і не дуже впевнений, що труднощі тимчасові (нема нічого страшнішого, ніж тимчасове), але так говорять на всіх з’їздах, пленумах, зборах, засіданнях, і він теж повинен так говорити. Не було б довкруг скільки ворогів, ми могли б, звичайно, бути відвертішими. а так... А хіба Табур не прихований ворог? Ні, після Жовтневих свят Штельман неодмінно збере збори, хай колгоспники вирішують.
Штельман майже впевнений, що Табуру на своєму місці не втриматися. Занадто любить порядок, дисципліну, інколи надміру крутим буває, а народ звик до волинки, до розбовтаності. Одним словом, до бардаку. Рядового колгоспника мало цікавлять колгоспні справи. І якщо вони йдуть через пень-колоду, то навіть краще. А тому в Табура повинно бути немало ворогів: явних і потаємних, прихованих і відвертих. Хоч повинно б бути і немало прихильників. Так вважає Штельман. Рекомендувати на місце Табура буде одного з працівників райкому партії — може, навіть Варшавчика. Він, правда, не дуже пнеться очолити колгосп, йому б краще бути в районі, на виду. Посад за життя він перебрав чимало: уповноважений МТС, працівник органів НКВС, інспектор, зав. відділом райкому партії, другий секретар. Тому зараз вибір випав саме на нього. Варшавчика знають у «Жовтневій» ще з часів колективізації. Він часто там бував уповноваженим. Та й відділок МТС знаходиться в Байраку. А він свого часу був там начальником політвідділу. А тому Штельман вважав кандидатуру Варшавчика цілком підходящою. Можна було б запропонувати когось з інструкторів райкому, але Штельман знав це напевно: народ у Байраку після Табура на менш знану кандидатуру, ніж Варшавчик, не згодиться. Отже, його. Десь через тиждень-два, а мо, й раніше будемо сватати, а там видно буде. Прийняте рішення розвеселило Штельмана. Він повернувся до Баламута, скомандував:
— Василь, прав додому! — Штельман спробував пожартувати, так з ним бувало завжди, коли після деякої нерішучості у нього раптом виникало тверде і ясне рішення. Василь охоче виконав наказ, набридло безцільно кружляти по району, палити коноплі. Дві лискучі вологі стрічки профіліровки слалися під колеса, м’яко пружинили. Волога, пригріта сонцем земля ледь парувала, і від неї через бокове віконце йшов свіжий, здоровий дух. Так п’янко пахне чорнозем тільки весною і ранньою осінню.
Срібному не хотілося ні псувати свої стосунки з начальником, ні тим більше, відповідати на його дурнуваті жарти й витівки. Він давно зрозумів: будь-яке зближення з начальством врешті-решт закінчується неприємністю.
Василеві було трохи більше двадцяти, але на своєму короткому віку йому довелось возити різних дурнів. Були й такі, що, випивши, сікались битися. Начальник автобази п’яним обмочувався, але такого дурня, як оце, возити не доводилося. Тільки вип’є, так і вискакує на ходу, або вилазить і мочиться, де йому заманеться. Хоч посеред села. Хазяїн, вождь району, як іменує сам себе Штельман, а розуму, як у новонародженого. Іншим разом не розуміє очевидного. Справна машина чи поламана — їдь! Я хазяїн, нічого не буде. І хоч ти хрести гризи. Ну, це добре, що Штельман — секретар райкому, ніхто його не зупинить: міліція йому не указ. Ну, так міліція не зупинить, зупинить смерть.
Василь возив не тільки секретарів райкому, а й інше начальство. І ті такі ж самі ідіоти! Де вони тільки тієї юшки понабиралися? Їдь і все. А те, що машина на трьох колесах, — його не цікавить. І хай би молоді були, а то вже й підтоптані, у літах. Приміром, от він з вісімнадцяти років шоферує, як тільки перші вантажівки АМО та ГАЗ з’явилися, а ні разу не сів за кермо нетверезим. Навіть пива ніколи не випив, швидкості ніде не перевищив, не виїхав жодного разу несправною машиною з гаража, хоч не раз за це отримував догани, кілька разів навіть звільняли з роботи. Але ніщо не могло його змусити сісти за кермо несправного автомобіля, бо це смерть або його, або чиясь.
Возив колись суддю. Ти йому кажеш: гальма несправні, а він тобі: “Їдь, нам тормозити не треба. Я думав, вона в тебе не заводиться, а раз мотор робить, то поїхали. Тихенько їхатимеш, нічого страшного. А случай чого — у мене в райкомі і в міліції хлопці знайомі, права ніхто не забере”.
— А як уб’ємо когось?
— Не вб’ємо, кажу ж, у мене хлопці знайомі в райкомі.
І нічого ти йому не доведеш, хоч сам, мабуть, не одного шофера засудив за таке.
Василь під’їхав до білого будинку, де жив Штельман, зупинив... Штельман виліз з машини, пішов у двір. Так розпочалися і скінчилися для першого секретаря райкому першотравневі свята.
І все ж провести перевибори після свят ніяк не вдавалося. Прийшлось відкласти до осені.

107
Наближалася Зелена неділя. Манька ще вранці попрала сорочки, повішала на кленках, в обід прийшла додому, помацала.
— Та й линке. Щось зовсім не сохне.
— Е, мабуть, дощ буде, щось всі суглоби крутить, і кульша болить, — зауважила баба Олена, дивлячись, як поміж негустих хмар бреде сонце. А в созі ж що робили?
— Провіряли за Ївгою буряк. А це йшла додому, зайшла по дорозі до Гальки. Кури й півні співають. Качки по двору бігають, радіють на дощ.
— Я на курей якось без уваги, а оце в повітку зайшла, дивлюсь: порося вухами хіба ж так хлопає. Ти казала, що воно похудало. Де там, тіки такий кабанчик зробився, підчинився, як не лусне. — Баба Олена на мить вмовкла, прислухалась. — І в берестині дятел стукає, чуєш? Точно, на дощ. Та й кіт он під призьбою розвалився. Розпарило.
Над Срібною і Бригадською горами нависли темні хмари. І хоч кажуть, що з великої хмари дощу не буде, та над Гнатовою вже йшов дощ.
Вийшов з хати Микола.
— Підожди, хай дощ перейде. Ти диви, над Кордонською горою що робиться. Чисто, небо прорвалося.
— Манько, ти не дивилась? Володя наче знов захворів. Смага на губи так і впала, — вийшовши з хати, стурбовано сповістила баба Олена.
— О, Боже! Знову в лікарню везти?
— Треба б бригадиру сказати.
— Та треба б. Спрос не вдарить в нос.
— Не знаю вже, що й робити, мабуть, іди, Миколо, запрягай.
— Господи, ще й дощ накрапа.
— Може, хай перейде? Горе та й годі, — зітхнула баба Олена. — Артем наче так і не хворів.
— Що ні, то ні, — підтвердила Манька. — Артем і в лікарні ні разу не був. Хтозна, як воно так? А з Володею, бач, яке горе. Горе та й годі.
— Ні, Артем так не хворів, — ствердила й баба Олена. — Правда, разів зо два болів грипом, та позаминулої весни кір був, як босяком побігав з тим причинуватим Срібнячком по промежку в воскресінську суботу.
— Та, може, воно й за гріх. Я якраз тоді картоплю біля Гната садила. Все нам ніколи. Як-то кажуть, люди до церкви йдуть, а ми торби латаємо. Могли б трохи й раніше посадити.
— Бабу, бабу, — заволав Артем.
— Отстань. Не будь нав’язкою.
— Та, воно в нас завжди як на зарваній вулиці. Може, воно того й Володя хворіє. А Артем, мабуть, більше й не хворів. Ні, брешу. Колись улітку, ще малим був, загрався у баби Дмитрихи, прибіг, кричить — вухо болить. Впав і лежить на полу. Я побігла до Одарочки, взяла старого коров’ячого масла, закапала вушко. Зразу й заснув. До заходу сонця де й ділося все, прокинувся ввечері і не згадає що боліло.
— В той год у Гната корову в валянках з хліву вивели. Мабуть, Петро Чухно, і клепачі не допомогли. Помню, прийшли ввечері з картоплі, а воно дощ як врепіжить. Вийшла в двір рядна зняти і за мить стала мокра, як бирка, — сказала Манька й пішла в хату. Слідом за нею назирці баба Олена.
— Шо ти строїш з себе Івана Івановича, — ввійшовши в хату, визвірилась Манька на Артема. Артем стояв посеред хати перед гардеробом, дивився на своє відображення в дзеркалі й кривлявся.
— І таке, як драстуйте. Чого ти насвіріпилась на хлопця? Сказати б перехода, так ні, місяць вповні. Нічого, нехай. Артем скоро виросте, покине вас, а Володя підросте, він вам ворсу витре. Тоді згадаєте мене, та пізно буде.
— Ваше тут не мелеться, не засипайте, — огризнулася Манька й почала плакати. Збиралася в лікарню. Дощ трохи вщух, і Микола побіг в бригаду запрягати коней.
— Ну й затята, — снуючи під вікнами, бубоніла баба Олена. — Нічого, від мене син відцурався, відцурається колись і від тебе. Ти теж гарна, любиш кой-коли ґедзика вкинути.
— Тут дитина хвора, а ви бубоните. Чи ви найнялися, робити нічого?
— А я що, винувата? Вже на того Володю і не дихаю. Казала ж дурці: не бери в куми ту Данилову розтрайду раз одказується. Так вона пристала, як банний лист. А та дурка согласилась. А де їй діватись? Коли не йде було мимо двору, так і перестріваєш. Вона вже дівчина, чи пак молодиця, галасвіта наш двір обходила. Мать, вже важкою була.
— То все єрунда, — відмахувалась Манька.
— Бачиш же, не єрунда. Люди ж бач, примічають: не можна дитину в хрест вводити важкою. Тобі ж, дурці, люди в лікарні казали, що буде хворіти, поки якесь не вмре: або хрещене, або те, що в череві було.
— Господи, та хіба я найгрішніша на цій землі? — плакала Манька. — Та хіба я хотіла, хіба я знала? Господи, що ж тепер робити? Чого ж та Явдошка нічого мені не сказала? — бідкалась Манька, розуміючи, що та й не могла їй нічого сказати. Незаміжня дівка і з пузом. Вона і вдома нічого нікому не казала. Матері, правда, натякнула:
— Мамо, мене Ригори в куми беруть.
— Ну, так іди, це ж не до Матвієнок.
— Не можу.
— Е, Явдошко, як в куми беруть, відмовлятись не гоже, гріх.
— Якби ж я вільна була.
— Оце ще, Господи, — забідкалась Одарочка.
За годину Микола відтарабанив Маньку в лікарню, розпряг коней, ввійшов у хату невтішений. І, мабуть, вперше за скільки років, хоч і не звертаючись прямо, заговорив з матір’ю.
— Мабуть, не буде діла. Знову двостороннє запалення легень. Питав у лікаря, нічого не каже. Мабуть, помре Володя. — Микола сидів за столом і плакав.
— Чого ти побиваєшся? Знають ті дохтурі те, що я забула. Як Бог дасть, то виживе, — сказала баба Олена і пішла в хатину. Артем сидів над книжкою, але давно вже не читав, слухав розмову бабусі і батька. Йому було шкода братика, з очей котилися сльози.
— Господи, та що ж це таке? — побачивши онука в сльозах, впала в розпач баба Олена. — Та кожен же день молюся Всевишньому, вже коліна зболіли від молитов, тіки, мать, не доходять мої слова до Бога. Забув він мене на цій землі. Та й було за що. Господи, прости мене грішну, — осінила себе хрестом баба Олена.
— Чого ви думаєте, що забув? — невпевнено, трохи гундосячи в ніс питає Артем. — Моліться, може, й поможе.
— Е, забув, якби не забув, то вже давно б прибрав. Нажилася й надивилася. Бач, он і батько сидить, плаче. Як на таке дивитися, то луччє б було і не доживати, — баба Олена сплеснула в заполи, пильно подивилась на Артема, вагаючись, сказала: — Артемко, ти малий, не грішний, становись на коліна, молись Богу.
Хлипаючи, Артем увійшов у хату і хоч соромно було перед батьком — батько не вірив у Бога, та і взагалі він соромився батька — мовчки опустився на коліна перед образами і, не звертаючи уваги ні на кого, і відчуваючи, що батько зараз не засуджує його, а навпаки, схвалює, молився і плакав, плакав і молився. Потім ліг на ліжко й заснув.
108
Так в напруженому чеканні минуло декілька днів. Стан здоров’я Володі погіршувався з кожним днем. Температура підскочила до сорока двох. Борис Соломонович днював і ночував у лікарні.
— Господи, якби не ви, — дякувала Манька, — то ми б його вже давно поховали.
Одного разу, як Володі покращало, Манька розгомонілась з сусідами по палаті, почала вихвалятись чоловіком.
— Та я то в колгоспі на ріжних, а чоловік у мене агроном.
— Ну, тоді вам непогано живеться. Агрономші важкої роботи не дадуть, — заздрили молодиці. — Знаємо, як це. В нас теж така є.
Манька не стала вточнювати, що Микола працював не в колгоспі. Якщо вже погано живе, то хай хоч позаздрять. Все-таки приємно й солодко, коли заздрять. Хіба Манька могла подумати, що хто-небудь з оцих жінок знає її Миколу, чого вона буде його ганити?
У одній палаті з Манькою лежала якась жінка з Жабокриків і увечері, як Микола пішов додому, запитала в Маньки:
— То ваш чоловік?
— Мій.
— В Миргороді агрономом працює?
— А звідки ви знаєте? — отетеріла Манька, повиваючи Володю.
— Та його в нас всі знають. Немає такої молодиці, в якої б він не ночував. Інший хоч перебирає, а ваш — ні. Стара, молода, погана, гарна...
Манька слухала всі ті сороміцькі подробиці, і серце її краялось від болю, образи й обурення. Нарешті глянула на хворого Володю, на його страдницький вид, неквапливо проказала:
— Не хочу я його отого всього слухати, — то неправда. Кого хоч можна обганити, — сказала Манька, а про себе подумала: “Заздрить, що лікар гарно відноситься, от і наговорює”.
— Як знаєте. Спитайте в людей, якщо не вірите. Он Марфа в сусідній палаті лежить, вона підтвердить.
Все те трапилось в одній порі: і загострення хвороби, і та розмова. А молодицю тільки поклали. Не встигла Манька як слід погордитися, як піймала облизня. Вчора тільки перебалакали, а сьогодні вже й розкусили, хто вона така.
Після цього на Маньку, мабуть, би дивилися з презирством, та стримувало Маньчине горе. Манька подумала про те і тут же відмела все. Хай що хочуть балакають, аби Володя вихворівся. Ц е зараз для неї найголовніше. А якщо не виживе, помре, Манька забере Артема і піде світ за очі. Хай живе сам, як знає, вона й на день не зостанеться. Куди вона піде? Та хоч на Донбас, на шахти завербується. Здоров’я в неї, слава Богу, поки що є, а тому їй все одно де робити. Манька трохи заспокоїлась, за ті кілька днів в душі все перегоріло, витіснилось синовою хворобою. До того ж, Манька чого тільки не наслухалась в тій лікарні. Не такі люди, як її Микола, і ті не без гріха.
Он головний лікар Гліб Михайлович, який тільки чоловік, а жінку, бач, покинув. В війну медсестра витягла його з поля бою в тяжкому стані, зізналася, що давно кохає його і зробить усе, щоб він залишився жити, а Гліб Михайлович пообіцяв, що в такому разі неодмінно одружиться, хоча в нього є жінка й син. Вона дала йому свою кров, шкіру, виходила, а він дотримав свого слова. Може, воно й було за що, може, б без неї він і не вижив.
Звичайно, що заздрить, — переконувала себе Манька, бо й так тяжко. Лікар зробить обхід, а потім, дивись, знову загляне в палату серед дня, навідається під вечір. Це змагання зі смертю нагадувало якусь затятість, в якій кожен поставив за мету досягти свого. Кілька разів на день Борис Соломонович міняв курс лікування, призначав нові процедури і відміняв старі, але стан хворого з кожним днем погіршувався. Кожного дня вранці в лікарню приходив Микола і, плачучи, невтішеним повертався додому. Надія з кожним днем танула.
Того дня на вранішній обхід Борис Соломонович запросив головного лікаря. Він був спокійним і впевненим, совість його не мучила, він використав весь арсенал засобів і всі знання, які отримав в інституті, в цій нелегкій боротьбі зі смертю, і тепер був безсилий що-небудь вдіяти. Майже кожного дня увечері він перечитував конспекти й підручники, віднаходив нові засоби й ліки, нові процедури, але це нічого не давало. Зрештою, перед смертю ми безсилі. І це останнє заспокоювало, врівноважувало. Совість його була чистою. Він зробив все можливе і неможливе. Випадок складний, винятковий. Залишалось останнє. Хай ще подивиться головлікар, хірург, фронтовик, людина з тридцятирічним стажем, який бачив на своєму віку тисячі смертей. Можливо, досвід що-небудь йому підкаже.
Прямо з ординаторської Борис Соломонович повів всіх у шосту палату. Тільки переступили порігі зразу ж відчув неладне, наблизився до ліжка, притулив долоню до лоба, гукнув:
— Термометр! Негайно! — відчуття небезпеки знову охопило його. — Мамаша, потримайте термометр.
Схилившись, Манька притискала термометр, плакала.
Микола давно приїхав у лікарню. Спочатку він стояв під дверима, в палату його не впускали, потім пішов надвір, наблизився до вікна, припав до шибки, побачив схилену над дитячим ліжком Маньку, відчув загальну напруженість і тривогу і знову заплакав.
Борис Соломонович оглядав хворих, та погляд його весь час був прикутий до Володі. Манька витягла термометр, мружачи очі, подивилась, подала лікареві. Той глянув і зблід, мовчки подав огрядному головному лікареві, запитав сестру: “Яка була температура вранці”?
— Сорок один і три десятих, — відповіла та.
Борис Соломонович стояв і тільки розводив руками. Він вперше по-справжньому розгубився і не знав, що йому робити. Глянув на термометр і головлікар.
— Температура тридцять п’ять і один, упадок сил, тут медицина безсила, — спокійно сказав Гліб Михайлович.
— Спасіть, ви ж лікарі! — тужила Манька.
Микола стояв під вікном і хоч не чув тих слів, але все розумів.
— Нічого не можемо зробити. Поки організм боровся, і ми боролись, а це вже смерть. Перед смертю медицина безсила, — сказав Гліб Михайлович і гукнув сестрам: “Після обходу — в мертвецьку”.
Манька побачила Миколу біля вікна, схилилась до шибки:
— Ну що? — запитав очима Микола.
— Все, — видихнула Манька. — Їдь додому, збирай одежу... — Далі говорити не змогла, осіла, наче ватяна, біля вікна, знепритомніла. Микола гунув до дверей. У коридорі зустрів Гліба Михайловича, став благати:
— Спасіть, помирає ж!
— Смерть — то вже не наша парафія, — сказав той байдуже. Микола повернув назад, вийшов на дорогу, а тут і Василь Холоша з машиною, тільки-но прокурора одвіз. Зупинився, запитав:
— Ти шо, Миколо, плачеш? Що таке?
— Володя померає. Треба одежу взяти.
— Ну, тоді сідай, я підкину.
Микола увійшов у хату чорний, наче земля.
— Ну, що там? — боязко запитала баба Олена.
— Все. Помер Володя. Готуйте одежу. Завтра вранці поїду забирати. Скажіть Данилові, хай гробик зіб’є.
Олена благально глянула на покуття, на ікони, перехрестилась, заплакала.
Захлипав, заридав у хатині Артем. Микола схилився на стіл, підклавши під голову кулаки, плакав, наче мала дитина. Від того плачу в хаті стало моторошно, в ній незримо був присутній покійник.
— Артем, Артемко, — гукнула крізь сльози баба Олена. — Ти чуєш, що каже батько? Іди лишень сюди. Невже таки Володя помре? Ти молився?
— Молюсь, — ствердно хитнув головою Артем і знову заплакав.
Жах і відчай охопив Артемове серце. Надворі після дощу було похмуро і сиро, і це поглиблювало загальний гнітючий настрій. Артем знову опустився на коліна, зашепотів:
— Господи, та я весь вік буду тобі молитися, тільки порятуй братика! Господи, якщо ти є, спаси! Та я буду в школу йти і молитимусь, і зі школи повертатимусь, молитимусь, — благав Артем, дивлячись крізь пелену сліз, що встеляли зір, на дерев’яні ікони. Ікони розпливалися, двоїлися і знову сходились в одну. І здавалося Артемові: що святі на іконах теж плачуть від горя, що поселилося в їхню хату, в його маленькій беззахисній душі. Так і простояв Артем на колінах майже до самої ночі.
А тим часом в лікарні санітарка забрала Володю і понесла до мертвецької. Манька бігла слідом, благала, просила, в розпачі падала і знову вставала. Люди мовчки дивились на все те і, здавалося, нікому не було ніякого діла до її горя. Манька вхопила холонуче тільце сина, сказала:
— Куди ви? Не дам! Я краще піду з ним додому, чого він там буде лежати?
Раптом Борис Соломонович підбіг до Маньки, няньки й сестер, наказав:
— Мамашо, ви поки що йдіть з дитиною в палату, а ви, — звернувся до сестер, — нагрійте води, так, щоб тільки руку можна було витримати.
— Це можна, у нас є кип’яток.
— Ну, от і добре.
За хвилину купіль була готова.
— Мамашо, роздягайте дитину і негайно у ванну. Тримайте стільки, скільки зможете.
— А як спечеться?
— Нам вибирати не доводиться.
Манька опустила хворого сина у ванну. Руки пекло так, що вона ледве витримувала. Дивно їй було, що Володя навіть не пручався, не плакав, навіть жодного разу не зойкнув. Манька все глибше й глибше занурювала дитя у воду, тільки б не захлинувся.
— Ну, що тут? — підійшов лікар.
— Борисе Соломоновичу, скільки тримати?
— Хвилин п’ять, а потім вкутайте в пелюшки, у ковдри. Якщо зігріється, пропотіє, значить житиме. Більше я нічого не можу. Це занепад сил.
Манька витягла дитину з води, закутала в пелюшки, простирадла, ковдри, скільки було, так що на ліжку дитина лежала наче гора, лише маленький отвір залишила для дихання.
А вдома все було, як і раніше. Микола сидів за столом, голова схилена на руки. Артем слухняно стояв на колінах, бив поклони, мовив слова нехитрої, самим придуманої молитви:
— Господи, Матір Божа, Ісус Христос, спасіть мого братика!
Манька стояла в лікарні над вкутаним, наче кокон, дитям і теж плакала, вже ні на кого і ні на що не надіючись, єдине, що вона зараз відчувала, так це каяття. І треба ж було їй наостанок так завинити? І для чого вона згодилась опустити дитя ще в той кип’яток? Та в нього ж і так живого місця на тому тільці немає, кожного дня по десять уколів. А це ще й у кип’яток. Для чого? Хоч би перед смертю не мучила. Вона й то ледве витримала. Скільки вона його там хоч тримала? Хвилин десять чи більше? Вийняла й відчула, як Володя став пручатися.
Борис Соломонович знову зайшов до палати, постояв спостерігаючи.
— Ну що, як? — запитала Манька.
— Ще рано, зачекайте, — сказав лікар і мовчки вийшов. А десь через півгодини Манька ненароком хапнула згорток рукою і виявила, що всі простирадла й ковдра просякли від поту.
Борис Соломонович наказав перемотати хворого. Він стояв біля ліжка і всміхався. Від пережитого напруження на чолі виступив піт.

109
У Ригорів тієї ночі не спали. Рано-вранці Микола запряг підводу, взяв одежину навмируще, поїхав до лікарні. Артем подався до школи. Баба Олена стала чекати. Микола зайшов до лікарні, запитав:
— Ну, що? Збирайся, будемо їхати.
— Ожив Володя, — всміхнулась за скільки місяців Манька. — Мо, дасть Бог, виздоровіє.
Від тих слів Микола враз посвітлішав. Сіре лице проясніло, небриті щоки, що вже почали западати, зарум’янились, заблищали очі. Микола зайшов у палату, глянув на сина і радісний, збуджений повернувся додому.
Відтоді Борис Соломонович ще дужче полюбив Володю. Він постійно підходив до ліжка, привертаючи увагу, ворушив вгорі пальцями, промовляв:
— Ах, хлопчина! Ну й хлопчина!
Володя, звичайно, не розумів, що говорять, але вперше за час перебування в лікарні усміхався.
— Ну, що ж, тепер буде жити.
А другого дня Микола сповістив Маньці новину:
— Позавчора Данилова Явдошка на свинарні в Грянчисі родила дитинча.
— Як? Коли? Ну й як воно?
— Мабуть, щось випила, щоб зійшло. А потім задавила й закопала. Кажуть, уже й пищало. Галька Семенова чула.
— Та ти що? Хай її Бог прощає.
— Може тепер Володя перестане хворіти?
— Дай-то Бог.
З того дня Володя став поправлятися. Кожного дня Борис Соломонович зупинявся біля ліжка, промовляв:
— Ну й хлопчина, ох і хлопчина!
Володя всміхався, жваво водив очима за рукою лікаря.
Молодий випускник медінституту ще й року не минуло, як отримав диплом, Борис Соломонович в критичні моменти перебігу хвороби діяв, як досвідчений лікар. Хтозна, чи й досвідчений додумався б до такого — опустити вмираючого в кип’яток. Гаряча вода віддає свою енергію знесиленому тілу, допомагає відновити втрачений тепловий баланс, вивільняє згасаючі, вже мізерні сили на боротьбу з недугою. Це, звичайно, було переломом у хворобі. А могло б все закінчитися трагічно. Резерви організму були вичерпані. Звичайний занепад сил, після якого неминуче наступала смерть. Хтозна, що б було з цим хлопцем, якби він не народився в один день з його Лілею. Постався він байдуже — і дитина б померла. Звичайно, треба віддати належне спадковості, немовля народилося здоровим, уся спина була в білому нальоті, Манька весь час як була в тяжі, їла крейду, щоб міцнішими були кістки. Як йому прийшло це відчайдушне рішення — опустити немовля в кип’яток? Що це було? Бунтт проти смерті, відчай, а чи, може, протест проти слів головлікаря: “Несіть в мертвецьку”? Дуже багато сил і здоров’я він вклав у цю боротьбу, щоб так просто відступити, здатися. І коли він почув ті слова, йому захотілося зробити щось надзвичайне, неймовірне, відчайдушне, захотілося, щоб трапилось чудо, і от воно трапилось.
Лікар відійшов від ліжка і вперше за скільки днів і місяців пішов додому зі спокійним серцем і чистою совістю. Це була перемога його знань, обдарування.
Звичайно, Борис Соломонович не мав наміру залишатися в цьому селищі на все життя, десь там попереду чекає його ординатура, вчений ступінь. Він повинен ще вчитися. Через кілька днів він пообіцяв виписати Маньку.
— Ну, а тепер дістаньте де-небудь десятків два-три яблук, давайте дитині пити сік.
Легко сказати: “дістаньте”, як надворі травень. Микола кинувся шукати яблука і невдовзі таки знайшов. Артем вважав, що Володю врятували його молитви, бо тільки Бог міг підказати лікареві таке незвичне нестандартне рішення. Артем молився Богу, молилась і баба Олена. Падала на коліна, била поклони.

110
На Вознесіння Артем сам пішов у лікарню провідати братика. Пішов десь в обід. Тільки добрався до лікарні, а тут гроза, дощ. Гуркотіло й виблискувало аж до вечора, поки не стемніло, потім знову дощ мало не до самої півночі. Артем поривався йти додому, але було вже пізно. Під дощ мати не пустила, а як дощ трохи вщух, стало швидко темніти.
— Це там дома будуть переживати, — бідкалась Манька. — Якби хоч ясно було, то воно, може б, і не темніло так швидко, а так в грозу, в дощ, завжди темніє раніше.
Артем поривався йти додому, але Манька не пустила.
— Щоб там в полі вовки розірвали.
Артем злякався й не пішов. Він лежав поруч з Володею в ліжку, дивився у вікно. Вітер гойдав мокрі, викупані в дощі крони дерев, брів поміж хмар повновидий місяць. На душі було якось незвично й тривожно. Артем уперше в житті був у лікарні, чув зойки, стогін, розмови. Незчувся, коли й заснув. А рано-вранці Манька розбудила Артема, довго порпалась у вузлику, де були замотані гроші, шукала дрібних грошей, і, нарешті, дала три карбованці на дорогу, провела за ворота. Артем підкотив холоші штанців вище колін і, чавкаючи тванюкою, пішов. На косогорі стало трохи сухіше. Якийсь здоровкуватий, босяцького вигляду хлопець пас на узбіччі корову, розмахував батожильном. Артем уже зібрався спускатися вниз, як хлопець наздогнав його. Він хвацько лаявся, стьобав батогом по мокрій землі.
— Звідкіля йдеш? — запитав хлопець.
— З лікарні.
— Пішака?
— Та ні. Мати дала три рублі, може, яка машина трапиться, підвезе.
Хоч ніяких машин і не було, дорога була пустельною, ніде нікого, та й сподіватись не доводилось. Шляхи розгасли, а тому, мабуть, всі чекали, поки протряхне і можна буде якось їхати по тій профіліровці.
Хлопець, як почув про ті три карбованці, наче з цепка зірвався, накинувся на Артема і ні з того, ні з сього став стьобати його батогом, кричав, наче несамовитий:
— Віддай гроші! Віддай гроші!
Артем витягнув з кишені три карбованці, кинув їх хлопцеві під ноги. Хлопець ухопив ті гроші і побіг до корови. Від приниження, болю і обурення у Артема на очах бриніли сльози. Мабуть, зажаліла мати. Не пішли ті три карбованці на користь. Артему хотілося виломити палицю, кинутись за кривдником, надавати йому стусанів, але сили були нерівні. Хлопець був здоровкуватий, набагато вищий його і, з усього видно років на п’ять старший за нього, до того ж, у нього був батіг. Навіть сухої гілки, з якої можна було б зробити палицю, ніде не було. Та й не дасть він йому виламати її, заб’є. Ковтаючи сльози й тамуючи образу, Артем ще вище підкотив холоші, побрів додому.
Десь під обід Артем прибився до хутора. В хуторі калюжі стояли ще більші, ніж на стовповому.
— Як же ти добирався? — запитала бабуся. — Ми з батьком всю ніч не спали, думали, мо, заблудився в грозу, пропав.
Артемові було соромно й боляче признаватися, переживати ще раз пекуче приниження, а тому він вперше в житті збрехав:
— Машиною.
— Ти ж хоч спасибі шоферові сказав?
— Для чого? Я йому три рублі дав.
— А де ти їх взяв?
— Мати дала.
І знову Артемові стало прикро. Одна слабкодухість тягла за собою іншу. Чому він злякався, не кинувся на кривдника, не зламав той батіг? А там — що було, те й було б. А тепер треба брехати. Брехати від образи, приниження, від того, що його будуть лаяти за ті три карбованці.

111
Десь через тиждень Маньку виписали і Микола забрав її і сина Володю з лікарні. Віз кіньми. Підручним був караковий жеребець, борозенним — звичайний гнідий маштак. Десь далеко на погоду гуділа Срібна гора.
— Ти бачиш, як схуднув Володя? — запитала у Миколи Манька.
— А як ти хотіла? Хвороба нікого не красить. Нічого, він ще вимаститься. Були б кістки, а м’ясо наросте.
— Та, якби хоч трохи получчав, а то, бідне дитинча, лежить, як з хреста зняте.
— Та хіба він такий вже поганий? Я яблук дістав, соку поп’є, піде на поправку.
Маньці хотілось запитати Миколу про його походеньки, та ніяк не наважувалась. Чого вона тільки не наслухалась в лікарні про свого чоловіка. А що поробиш, на віку — як на довгій ниві, все може трапитись. І це останнє заспокоювало. Манька ще раз перебрала все те в голові і вирішила не задавати зайвих питань. Не час. Головне — Володя живий. Минулого разу, як вони ось так їхали, весна була якраз в порі. Прогонисті тополі й крислаті дуби стояли по коліна в воді. Зараз, вважай, літо. В озимині не те, що грак, теля сховається. А так майже нічого не змінилося. Тільки на Буряківщині край дороги стоїть понівечена, обпалена верба, зламаний, видно, на Трійцю, осокір. Благально тягнуться в небо його понівечені руки. Справа сіріє хрестами й вицвілими білими платочками обшарпане кладовище. Стукаючи палицею об суху дорогу, пройшла бабуся, а десь в небі в’яжуть пісні-узори жайвори і падають в дозрілі жита. Хід загуркотів понад ставком, зблиснув під водою сріблястим боком короп. Сонце вже підбилося, проміння торкнулося води, світлими зайчиками заграло на шершавих стовбурах дерев. Сонячні хвилі бігли від підніжжя до вершини, губились у листі, миготіли на стовбурах, під кронами, куди ще не проникало сонячне світло, тремтіли м’яким, примхливим мереживним світлом. А тим часом нова хвиля світла й узорів, беручи початок від оголеного коріння і прямуючи вгору, колихалась і райдугою котилась до вершини. Горять охоплені сонячним світом верхів’я дерев, краплі роси, народжуються й гаснуть сріблясті цятки.
Манька дивилася на сина й вірила, що тепер, влітку, може, буде все гаразд. Додому приїхали в полудень. Баба Олена так зраділа, що навіть випустила з заполи солому, яку несла на загніт, щоб хліб був тривкіший.
— А я вже думала, що ви не приїдете, — і, уткнувши пташине обличчя в долоні, заплакала. — А тут, як на гріх, Артем захворів. Живіт. Я вже йому ходила в бригаду, проливала крізь дерев’яне колесо з гарби, з коломаззю воду, щоб пив. І грушок сушених давала — ніщо не допомагає. Якби дістати грушок, отаких, як ото у баби Дмитрихи були. Грушки б ті скріпили. Тільки де ти їх зараз візьмеш? Їх, мабуть, і на вказ ніде немає. Хіба що до Білички сходити? У тієї все є: і позаторішній мед, і липа.
— Отож. А у вас нічого немає. Хазяїни. Сходіть хоч до Білички, мо, дасть. Поки ж хлопець буде мучитись?
— Та, десь і в нас були. Тим літом сушила, а вже немає. Може, ти де дівала?
— І де б я їх діла?
— Може, де переложила. Чи то вже пам’ять така худа стала, чи, мо, й справді немає. Так наче й не брала, і взвар не варила, а й на розвід немає. Дві грушки тільки всього й знайшла. Так хіба ти ними завгориш? Їх не те що їсти, бачити нічого. А клала ж наче за лежанкою. І де вони, в чортиного батька, ділися?
— Коли ви їх там сушили?
— Той год. Після Спаса, як з церкви приїхала, цілий лист насушила, а тоді у ворочок зав’язала. Хіба це давно?
— Та, недавно. Від Різдва до колядки.
Тим часом прийшов з бригади Микола, він відводив коней, зняв косу, став шукати вкопані на леваді скіпці, щоб не вкоситися до Івана Михайловича в город. Нарешті знайшов вирубаний глаголь, потім іще один скіпець, відбив межу, помантачив косу, став косити. З хати вийшов Артем.
— Артеме, ану йди сюди, спробуй ти.
Артем, хоч і болів ще живіт, взяв косу, одвів якомога далі назад, змахнув смужку густої трави. Навперемінки косили до самого вечора.
— Артеме, ану біжи сюди, живо, — позвала баба Олена. — Ось на, візьми грушок, — і розгорнула пелену. Артем з’їв кілька запечених в попелі грушок і знову побіг косити, живіт у нього вже не болів.
Сонце котилось на захід. У його променях пломеніли вершки дерев. Від них слалися на леваду довгі тіні. Нараз проміння згасає, губиться в листі дерев. Стоять, не поворухнувшись, крислаті липи. Артем дивиться на захід і бачить червоно-кривавий круг, сріблясті хмари. Одягаючи золоту корону хмар, заходило сонце. Сутеніло. На траву впала роса. На сході з-за хмар викотився повний зеленуватий місяць. Контури навколишнього стали чіткішими. Артем і Микола пішли в хату вечеряти, вперше за довгий час всією сім’єю. На душі було покійно і радісно. Вірилось в краще. Володя лежав у колисці.
— Ану, глянь, як він дивиться? Бува, не вгору? Кажуть, якщо весь час вгору дивиться, то навмируще.
— Ні, не вгору.
— Значить, житиме.

112
Непомітно пройшов майже рік. Як тільки-но пересілися Хрещенські морози, помер Тимофій Ододка. Ще й не старий, років 75, інші он і старіші, а живуть, але смерть, як-то кажуть, паспорта не питає.
Прийшла смерть до Тимофія серед ночі, ще й треті півні не проспівали. Десь за Даценковими озерами лагодилося на схід сонце. Вдень була відлига. Капало зі стріх і в снігу під хатами вибивалися жовті від соломи, наче колоті шилом отвори. Під вечір брався невеликий мороз і вода, що поволі стікала зі стріхи, поступово замерзала, утворюючи жовті чудернацькі сопляки. Ввечері дід ще виходив до вітру, потім увійшов у хату, сказав, наче новину сповістив:
— Е, до весни ще далеко. Морози ще добре держать, — і поліз на піч. Можна сказати, що зразу й заснув. Майже всю ніч снився Тимофію сон: наче він молодий іще повертається з Таврійських степів, а за ним женеться банда. І де вони взялися в світі Божому? Женуться і кричать:
— Ось де він, ловіть! Скільки год пройшло, нарешті, ми його піймали.
Тимофій біжить на косогір і ніяк не здишеться, так йому важко. А бігти треба. Тимофій, хоч і не боязкий, а все ж таки вважає за краще втекти. Чує тільки, як шалено калатає серце, як важко йому дихати, як покривається тіло липким холодним потом. Від того бігу й страху у горлі Тимофія пересохло.
Може б, він і далі біг, та на самій горі в променях якогось невідомого світла побачив: здоровий і зовсім голий чоловік з сокирою, один з тих, що гнався за ним, рубає туші коней, яких він колись крав. А он і Штимів Султан.
— О, це ти?! — побачивши Тимофія, здивувався чоловік. — Іди сюди, на ось м’яса.
— Оце й так. Ні втік, ні догнав, — подумав Тимофій, намагаючись звернути на гоголівський шлях. Той, видно, розгадав його намір, пошпурив сокиру в Тимофія. Вона зблиснула перед очима й застигла в повітрі, наче її хто підвісив на чомусь невидимому. Від того страшного сну Тимофій прокинувся і раптом відчув зле. Було ще темно, брудною плямою світліло вмуроване в стіну віконце. Дід відчув, що йому погано, у грудях щось колихалося і рвалося, і він зрозумів — це кінець. Хотів звестися на лікоть і не зміг. Прислухався, на полу сопіли Гнат і Явдоха. Сумніву не було, прийшла за ним кістлява з косою. Тимофію захотілося розбудити Гната, востаннє почути синів голос, попрощатися, попросити прощення, а ще води. Його мучила страшенна спрага.
— Гнате? — позвав Тимофій. У відповідь мовчання.
— Гнате, чуєш, прокинься! — Тимофій, мабуть, вперше злякався. Сил забракло навіть для того, щоб голосно покликати сина. Тимофій, хоч і не часто, а все ж інколи думав про смерть. І якщо кожний день і не чекав смерті, то був упевнений, що вона рано чи пізно прийде. Не забариться.Якимось сьомим відчуттям Тимофій відчував, скільки б не було навколо співчуваючих, людина завжди помирає в самотині, одинока й беззахисна. Можливо, Тимофій і не турбував би Гната, але зараз він не володів собою. Надворі глупа ніч, темінь, у грудях розлитий біль і страх.
Тимофій конче хотів востаннє почути сина, сказати йому прощальне напутнє слово.
— Гнате, чуєш? Я вмираю, прокинься.
Гнат знай собі спить, похропує, висвистує у дві ніздрі. «Це, мабуть, за гріхи мені така смерть. Ще батько грішив, а на мені окошилося»,— подумав Тимофій і, відчувши, що таки помирає, рвучко схопився, крикнув:
— Гнате, прокинься! — Та зрозумівши, що якщо навіть Гнат прокинеться, то він все одно нічого вже не встигне сказати, у пориві вселенського розпачу, вигукнув:
— Гнате, таку твою мать... — і впав навзнак. Це були його останні слова. Явдоха почула той крик раніше, та спросоння рішила, що дід придурюється і навмисне не розбудила Гната. Та тепер, коли дід затих, заволала на всю хату.
— Ти чуєш, тато померли? А ти спиш, щоб ти був навіки заснув, — Явдоха штурхнула Гната під бік. Гнат заворушився, щось промимрив, звівся на лікоть:
— Га? Що? О, треби тобі такого?! Що воно попідбіччю штурля? — раптово розбуджений Гнат не може второпати де він і що з ним коїться.
— Я думав, теля б’ється, а воно ти, зараза.
— Ти чуєш, тато померли?
— Га? Що? Коли? О, треби тобі такого? А чого ж мене не розбудили?
— Та чого там не будили? Вже так кричали, так кричали: Гнат, Гнат!
А ти лежиш, свистиш, як комбайн.
— От зараза! Отака проява, не розбудила. А де ж тато?
— На печі. Я зараз каганець засвічу, може, вони ще й живі?
Явдоха довго шукала на припічку сірники. Потім-таки засвітила каганець. Тільки що ти при ньому побачиш? Скло давно не витиране, темне від сажі, хоч на сонце крізь нього дивись. Гнат поліз на піч, розлючений заговорив з батьком:
— Тату, тату, ви мене звали? Це я — Гнат. Ну, чого ви мовчите? Тату! Обізвіться. Це я — Гнат, ваш син! Не придурюйтесь. Га? Що? — Гнат доторкнувся правою рукою до батькового плеча, у лівій руці каганець.
— Ну, скажіть що-небудь! Не шуткуйте. Чи ви заснули?
— Та вмер він, — злізла на крайок і Явдоха.
— Не може того буть. Придурюються. Я їх знаю.
— Та він же не дихає. Бачиш, груди не ходять. Він уже давно на ладан дихав.
Гнат нахилився, припав вухом до плоских вузьких грудей з рідким сивим волоссям, що вибивалось з-під старої полотняної сорочки, і тут же відсахнувся. Дотик до мертвого, хоч ще й теплого тіла неприємно вразив Гната.
— Їй-Богу, вмерли, царство їм небесне, — Гнат перехрестився, став одягатися.
— Куди ти?
— До Данила.
Гнат вийшов надвір, закурив. Поскрипував сніжок, тріщала під калошами тоненька крига. Взутий у сукнянки, він обминав замети, ще осінню груду, плакав. Таємниче блимав над головою Чумацький Шлях, сходили, займались Стожари. Гнат увійшов у Данилів двір, підійшов до причілкового вікна, обережно постукав:
— Хто там такий? Це ти, Даниле? — припала до вікна Гаврилинчиха.
— Це я, Гнат. Тато вмерли!
— О Боже! — заплакала Данилиха. Явдошка, що теж прокинулась, підвивала матері. — Казала ж, не ходи сторожувати. Так не послухався. Господи, святий і прісний, прийми до себе його грішну душу.
Данилиха й Явдошка подумали, що, сторожуючи в бригаді, вмер Данило. Інакше чого б Гнат прийшов до них глупої ночі. Гнат стояв під обладинням приголомшений горем і думав: «Видать, гарною людиною були тато, що сторонні люди й ті плачуть». Гнат витер сльозу і, порипуючи льодком й накульгуючи, пішов сповіщати про батькову смерть далі.
А тим часом Явдошка й Данилиха, оговтавшись, вділися.
— А мо, то дід Тимофій помер? — одіваючись, сказала дочка.
— Та, може, й Тимофій, — погодилась Одарка. — Все-таки треба сходити.
Явдошка й Данилиха побігли в бригаду, постукали в причілкову шибку.
— Кого се воно там лиха година носить?
— Тату, це ви? Господи, святий і прісний! — перехрестилася Явдошка. — А то ми вже поперелякувалися, і душі немає. Гнат оце прибіг і каже, що тато вмерли, а ми подумали, що то ви. Ну, тоді ми пішли. То, мабуть, Тимофій...
— Оце так-так, — проказав Данило і витягнув кисета, закурив. — Тимофій помер, царство йому небесне, хлопаку.
— Що ти кажеш, Данило? Який Тимофій? — прокинулась баба Олена. Вони сторожували удвох, щоб не страшно було.
— Ододка.
— Що з ним?
— Помер.
— Царство йому небесне, — перехрестилась на покуття, зводячись на лікоть Олена Ригір.
— Он стара з дочкою приходили, казали, що вмер.
— О, Господи, отак налякати, царство йому небесне, — знову перехрестилась баба Олена. — Не дай Бог серед зими померти. Як тільки важко людям яму копати, попогнуть матюччя. А похорон коли?
— Не казали. Мабуть, післязавтра.
На похорон до Тимофія зібрався весь хутір. Прийшов з бабою Оленою й Артем. Глянув на мертвого діда і під грудьми похололо. Сухий, довгий, дід лежав на лаві, наче колода. Страшним був дід живим, а як помер, став ще страшнішим. Застиглий оскал обличчя, довге й сиве волосся, що тирчало з вух, з різьблених ніздрів, лякали Артема, він горнувся до бабусі. Люди навколо стояли тихі, зосереджені, сумні, про щось думали, приміряли смерть Тимофія на себе. Один лише Срібний Мишко усміхався, начебто у Буряка на уроках, наче й не трапилось нічого. Від потрясіння, усвідомленої і вперше побаченої смерті Артема потягло до Мишка, до його звичного усміху. Йому захотілося куди-небудь втекти від усього цього жахливого суму й тяжкого мовчання. Він не знав, що Мишко теж переживає потрясіння, тільки реагує на нього ось таким чином.
— Ти диви, який він, — скаліченим пальцем Мишко вказував на мертвого, звертаючи увагу то на носа, то на загнуті на ногах нігті, на шанобливо складені на грудях руки. Артем намагався зупинити Мишка, тільки марно. Люди хрестились, тихо снували по хаті, зрідка пошепки перемовлялись. Нарешті в хаті з’явився піп, розмахуючи кадилом, прочитав якусь молитву, і від усього того, від людських тіл, дихання, ладану в хаті стало зовсім нестерпно. Хлопці вийшли надвір. Через деякий час діда винесли з хати, понесли в садок до свіжовиритої ями. На довгому полотні стали опускати труну в яму. Всі чоловіки зняли шапки. Люди кидали в яму мерзлу землю. Тверді грудки, стукаючи по віку падали вниз, і воно, вже мерзле, жалібно і глухо стогнало.

113
Під вечір, на Хрещення, ще й не стемніло, Дмитро Дмитрович Коломієць йшов у бригаду порати коней. Поминув Узбекове й Явдошине подвір’я і осиками мимо Харитонів увійшов у двір до Ригорів. Трусив невеличкий сніжок. Баба Олена ходила по подвір’ю і на всіх дверях, одвірках, віконницях, на зрубові колодязя малювала крейдою хрести. Щоб трафило, не минало щастя, благополучно отелилась корова, і щоб взагалі худобина ішла в руку, а в хаті був спокій і благополуччя. Чи буде так, чи ні, хтозна, але все ж таки є надія, що хто-хто, а нечистий через ті хрести ні в дім, ні на подвір’я не пробереться. А в такі морози він тільки й норовить, щоб в хату вскочити. Тільки до порогу, а воно й на порозі хрест, і на обох одвірках, і на трямку. Можна б на горище заскочити, чи в погріб, так хрести на лядах, і на діжках, глечиках, заслінках, на всіх лавах і стільцях. Баба Олена метушилася, поспішала, бо наступав Святий вечір. Люди ті хрестики вже давно понамальовували, а баба Олена забарилася.
Зайнята справою, баба Олена боковим зором все-таки помітила, як через двір, левадою, хтось проїхав навскоси санчатами. На тих санчатах таке, наче мішок лежав, снігом присипаний, ще й горсткою конопель зверху напнутий. Рука, що ставила останній хрест на трямку, на мить зупинилася. Олена, хоч і не молода вже, десь під сімдесят, а зір гострий, а тому й розгледіла, що понесло через леваду до дороги Бужинчину сестру Оксеню. Всі знали, що Бужинка з дивацтвами, а сестра, та й зовсім ума тронулась, з глузду з’їхала. Про ту й іншу ходили в окрузі анекдоти-бувальщини.
Дмитро забачив бабу Олену, запитав:
— Хто то, бабо, санчатами поїхав?
— Та, таке наче як Оксеня.
— А шо вона ото на санчатах повезла?
— Я б тобі, Дмитре, й сказала, якби роздивилася як слід, а так не хочу й брехати. Виткнулась з сіней, глядь, а вона тіки майнула за вишняком. Бог його зна. Мо, мішок, а мо, й ні. Не хочу й брехати. Гріх на душу брати.
— Та, видно, щось важке повезла, бо з покату санчата аж на ноги набігають. А як на підйом, то мотузок в струну натягується. Ще, мабуть, й горстка конопель зверху.
— Може, що вкрала та накрила, щоб і люди не бачили. То така, профура. Хай Бог простить, що в Святий вечір скажеш.
Постояли так, погомоніли, на тому все й скінчилося. Баба Олена пішла в хату продовжувати далі ставити хрестики на лутках, на дверях, на заслінці, а Дмитро в бригаду почвалав.
А через два дні знайшли Пріську мертвою. Може б, і не знайшли так скоро ( бо кілька днів перед цим мело, світу білого не видно, люди виходили тільки попорати худобу та ще до вітру), але Пріщин собака безперервно вив, ні годована, ні напувана, ревла, аж розривалась корова. Та в перший день ніхто не звернув на те ніякої уваги. Тут аби свою худобу кому накинути, не хватало ще чужої. У дворі є господиня, хай і вправляється. Та й хто так, ні з того ні з сього, полізе в клуню до чужої корови? Реве — значить немає Пріськи вдома. Мо, в лікарню пішла, в родичів заночувала. Прийде, попорає. Останнім часом Бужинка слабувала серцем, ходила разом з Ялисаветою в Байрак на уколи, лікувалася. А тому хуторяни спокійно повкладалися спати. Корова ревла ще й цілісіньку ніч і вранці. Ну, а вдень те ревіння стало нестерпним. До того ж і в хаті не топиться. Дим здимаря ні вранці, ні вдень, ні ввечері не йде. Десь під обід хуторяни позвали з того кінця хутора дочку Явдоху, зятя Гната, зібралися біля хати, стали стукати у вікно, гукати:
— Прісько, чи ти спиш, щоб ти навіки заснула? Відчини, чуєш, корова реве?
Ні гу-гу, наче в мертвецькій. Ні сліду, ні стежини в снігу. Тільки чутно, як шелестить в картоплинні обкладиння сухий сніг та попискують миші. А в стрісі, намагаючись зігрітися, вовтузяться перемерзлі горобці. Хати занесло, одні тільки димарі чорніють. А по сизому димку, що клубочиться над бовдуром, тільки й можна вгадати, де жевріє життя.
— Я вже другий день дивлюся — ні топиться, ні вариться. Нічого. Корова реве, — з запалом повідомляє Галька Двірничка, молода, незаміжня, але з дитиною. Нагуляла з якимось Глечиком з Суржкового. Так тепер і Петька називають.
— І де вона в Бога є? Видно ж, що й не виходила. Двері замело, ніде ніякісіньких слідів. Хоч би до колодязя чи до клуні стежка була протоптана, а то ж ні, кругом цілина.
— Мо, в Байраку у сестри осталась? Застала віхола, там і заночувала.
— Чого б вона там оставалась, чого?— зарепетувала дочка Явдоха.
— Так хоч би ж кому сказала, щоб корову напоїли, чи со, — зауважив Гнатко. —Так що будемо робити? Давайте відчинимо. Мо, вчаділа.
Про те, що Бужинка вмерла, ніхто й гадки не мав. Молода, здорова. А от вчадіти — цього лиха боялися майже всі хуторяни. І не дарма. Дивись, то там, то в іншому місці вчаділа вся сім’я. Особливо траплялося таке в міцні морози, коли гарно топили, а щоб тепло не сходило, якомога раніше засували верх.
Хуторяни позносили ключі, спробували відсунути засув, але з того нічого не вийшло: жоден ключ не підходив. Не найшлось ключа і в дочки. Чоловіки протоптали стежку до клуні. Прив’язана до ясел корова дивилася на допитливу юрбу божевільними, налитими кров’ю очима, заточувалась від жаху вглиб клуні, але налигач, видно, був міцним, прикорень теж. До того ж ще, мабуть, і в землю вмерз. Ясла були обгризені й наче вилизані. За два дні вим’я опухло, набрякло, дійки набубнявіли. Корова на мить вмовкла і знову заревла тривожно й лякливо. Надежда й Сидориха принесли по відру води. Дочка Явдоха насмикала сіна, кинула до ясел. Корова випила кожне відро за один ковток і не облизнулась. Жінки знову побігли по воду. Чоловіки трохи постояли, погомоніли й пішли геть.
— Ні, мабуть, треба-таки влазити, — сказала молодша Двірничка. — Явдохо, ти як?
— Та хіба Явдоха влізе? — гигикнув Гнат. — То треба й лутку вибивати.
Кожен відчував — щось трапилось. Повітря було наелектризоване невідомістю і чеканням.
— Невже вчаділа, чиш? — забідкалась Манька Ригірша.
— Та вона вже днів три не топить, ги-ги!
— А, може, зашнула так? Є ото шплять по тижню й більше.
— Ну, так хто буде лізти? — питає Семен. — Зараз шибку вийму.
Охочих немає. По-перше, боязно, а, по-друге, як ти влізеш в ту хату. Вікна невеличкі, а шибки ще менші.
— Он Галька Двірничка. Молоденька, худенька, пролізе, ото те о, — сказалала Біличкха.
Своєї хати в Двірнички не було, а тому вони тимчасово жили в бригаді, в колишній Харитоновій. Гальчин батько був художником, малював портрети, ікони. Та перед війною був репресований за ті ікони і відправлений до Сибіру. Толком про те ніхто нічого не знав. Двірнички були прийшлі, з Долини. Язикаті, невитримані, вони, проте, мовчали про батька, а якщо хто-небудь допитувався, наполягав, переводили мову на інше.
Сусіда Семен видавив на причілку шибку, Галька зняла плюшку, залишившись в ситцевому платті, полізла.
— О Боже, а тут холодрига, хоч собак ганяй, — сказала, опинившись у хаті. — Кіт он аж під челюсті заліз, сидить, з печі очима світить, — Галька нахилилась, глянула під лаву. — О! А під лавою отакенні коржі ожеледиці понамерзали. — Галька красномовно показала присутнім руками, якої величини коржі наробилися під лавою. — Ій-Богу, не брешу. А он на відрі і ключ від хати лежить, — Галька нагнулась, щоб дістати ключ.
— Ой чудна ж, клята молодиця, — захоплено мовила Ригірша.
— Для чого він тобі, той ключ? Ти й так двері можеш без ключа відкрити. Не ти його туди клала, й не бери.
Галька стоїть посеред хати, вагається, хоче ввести в курс справи хуторян.
— Ну чого ти стоїш? Не бійся, лізь на піч, — згораючи від нетерпіння, кричить знадвору Явдоха. — А ні — відкривай двері.
Галька зняла сукнянки, стала на піл, потім ступила на крайок і вжахнулась:
— О, Боже, люди добрі, рятуйте. Тітка Пріська вбита.
Бужинка лежала розпластана на печі в полотняній, заюшеній кров’ю сорочці. Стіни, комини, стеля забризкані кров’ю. Лице спотворене, не можна впізнати. Суцільне криваве місиво. В ліжнику крихти, видно, кіт окраєць хліба тягав. Поруч з головою — закривавлена ганчірка, видно, нею вбивця накривав лице жертви, щоб не так бризкала кров. Забачивши те, Галька мало з крайка не впала. Взуваючи сукнянки, побачила в запічку скалки з пряжею, цівки, наполовину зв’язані з вовни рукавиці. Галька вискочила надвір, її нудило, вона блювала.
— Ну, що там, розказуй, — добивалися хуторяни, — що тебе так канудить.
— Бужинку вбито. Там на печі кровищі — страшне! Ве!
Галька викидала, виблювала в сніг й те, що вчора їла.
— То Шередник вбив. Він до неї вхожий був, — оголосила Сидориха, зла на Івана за те, що останнім часом він став зраджувати їй. І вона ніяк не могла йому того простити.
Слова Сидорихи про Івана впали на благодатний грунт. Для багатьох хуторян Іван Чередник був загадкою. Всупереч традиціям, Іван не визнавав ніякої осілості, як не був і тим, за кого себе видавав. Час від часу він зникав з хутора, блукав по світу і через це багато хто не довіряв йому і навіть не любив.
Ніхто, окрім найцікавіших, та ще Явдохи, у хату заходити не захотів.
— І чого ви туди полізете? Жінку вбито, може, які сліди лишилися? Міліція приїде, ще й вас буде тягати. Для чого воно вам здалося? — переконувала хуторян Манька Ригірша.
Міліція й справді не забарилася. Приїхала. І дільничний Макар Сахно, і з району. Переляка Андрій мотнувся в Багачку, дав телеграму синові Павлові. Бужинів Павло доводився йому двоюрідним братом. Одарочка збігала в Багачку, оповістила Бужинчиних братів, дочок. Приїхала Маруся. Однієї тільки Оксені ніде не знайшли. Наче розтанула. Хуторян почали тягати на допити. Сидориха й Надежда в один голос заявили слідчому: “Ніхто, окрім Гамазура, покійної вбити не міг”.
— Що б я з цього місця не зійшла, — клялася Сидориха в запалі справедливого обурення. — Штрашний шибеник. Цим літом весь шадок обніс і шворінь украв, чортула. Шкажіть ви, на Божу милість, для чого йому той шворінь нужен? Кожи, щоб припинати, в нього немає. Ото точно тим шворнем він її і гемшелив. Якщо найдете, верніть, спасибі вам, а то мені нічим кожу припинати.
— А в мене, ги-ги, ще й м’ясо вкрав, — кладе своє Надежда.
Дільничний Сахно і слідчий Артур Кряжев впевнені, що напали на вірний слід, пішли до Чередника в двір. Входять, а там прання розвішано. Позривали штани й сорочки з дроту і в хату.
— Для чого ви його ото позривали? —обурилась Марія.
— Або ж крадене, або в крові було, — висунув здогад Сахно, — ми його конфіскуємо. Ану, витягай борщ.
Марія витягла закіптюжений, весь в сажі, чавунець. Сахно бовтав ложкою борщ, шукав м’ясо.
— Що ви хоч в борщі шукаєте?
— У Матвієнко Надежди хтось окіст м’яса вкрав, з сіней.
— А при чому тут ми? Туди багато ходить на досвітки.
— Зараз поймеш, — зловтішаючись, сказав Сахно і витяг з-під лави закривавлену сокиру, мовчки показав слідчому.
— О, це, вещдок. Відправте на експертизу.
— Так і порішимо.Ось чим Бужинку зарубано. Вещдок і до бабки не ходи, — говорив Сахно.
— Що? Який ще док? — кинулась до Сахна Марія. При чому тут Бужинка? Я нею вчора курку рубала.
— Не безпокойтесь, відправимо на експертизу, експертиза все скаже.
— А, ось і ґудзик в крові! — вигукнув Сахно.
— Все ясно, кухвайку теж конфіскуємо, — слідчий обвів поглядом хату, наказав, — Ану, Іван, лізь на піч, живо.
— Та ви що? Шуткуєте? — Іван не подає виду, що злякався, всміхається.
— Я не жартую. Не забувай, я при зброї, — вказав на кобуру. — Набоїв хватить.
Іван трохи повпирався й поліз.
Сидориха, Надежда й Сахно цілісіньку ніч сторожували під хатою, щоб Іван не втік. Другого дня, під обід, прийшли аналізи. Експертиза стверджувала, що кров на сокирі і ґудзику не людська. Але накладений на Івана арешт знімати не поспішали. Підозра залишалася. Постовий стояв біля хатніх дверей, боялися, щоб Іван не злиняв і таким чином не замів сліди. Тіло Бужинки відправили в Багачку на розтин. Слідчий, при допиті хуторян, весь час натякав, що в них є пристрій, за допомогою якого можна встановити вбивцю. Сфотографують очі вбитої, і якщо тільки вона перед смертю бачила убивцю, то він так і остався на дні ока, як відбиток на негативі. Збільшать відбиток і отримають портрет убивці.
— Не повірю, щоб таке в Багачці було, це хіба що в Полтаві, — каже Манька, — а проте, хтозна. Невже й правда в зіницях остається?
— А чьо? Може, й остається, — каже Микола.
З легкої руки слідчого чутки непокоїли хуторян, передавалися з двору в двір, обростали всілякими подробицями, ставали предметом сподівань і пересудів. Дехто вірив у те, але були й такі, що не вірили.
— Нічого вони не взнають. Той, хто вбив, не дурніший від них. Якщо такий прибор і справді є, то він про нього знав, — переконував хуторян Дмитро
— І замітьте собі, перед тим, як вбити її залізякою, він їй ганчірку на пику накинув. — тріщала, переконуючи Василя й Біличку невістка Манька. — Ото і взнають г... собачого. А, мо, вона сонна була, і очей тих не відкривала, бідна. Боже й Боже! Аж мороз поза спиною йде, як згадаєш. Бідна жінка, царство їй небесне. Я, мать, піду до Ригорів спати.
— Та, може, й не взнають, — погоджується Кисіль. — Якщо каганця не світив, в хаті темно буйо. Ночі які. То хоч би й не накйивав, то як би він остався в тих чоовічках? Підождемо, побачимо. А ще як і ганчірку накидав, то ніщо той пйибор не покаже.
— Та, ганчіркою, мо, накривав не того, а щоб кров не бризкала. Господи, яка тільки смерть страшна. І шо вона, бідна жінка, тільки пережила, якби хто знав. А, може, й правда, не чула. Не дай Бог, нікому видющої смерті, — молиться перед образами Біличка.
Подібні розмови точилися і в Ригорів.
— Не знаю, що там кспертиза покаже, — подала з печі голос баба Олена. — Я знаю тільки, що вграла її ота придуркувата Оксеня. Ми з Дмитром бачили, як вона бренькала до Бужинки з санчатами.
— І таке балакаєте, аж противно слухати, — розсердилась Манька.— Чи ви з ума вижили? Ви що не знаєте, що Оксеня їй рідна сестра? Чиш.
— Ну, то й що, шо рідня? Ти ж на поминках не буваєш, не чуєш, що люди балакають. А я як за Тимофієм Ододкою світили, наслухалась.
— Гетьте, не хочу я і слухати такого. Щоб оце я взяла та підняла руку на Гальку чи Мар’ю, або вони на мене? Та в мене рука скоріше відсохне.
— Ти, може, б і не підняла, а друга підніме. Мені сама Пріська, ми рядом сиділи, — на Оксеню жалілась.
— Щоб вона вам там жалілась?
— Каже, прийде серед ночі, постука, а де ти дінешся, треба впускати, рідна ж сестра. А тіки в хату ввійшла, лається. І така ненависна, другий раз я її аж боюсь. Вона колись мене з світу зживе. Ото те. А ти кажеш, сестра. В неї, після того, як з чоловіком розійшлася, в голові щось повредилося. Наче не всі дома. Така що хочеш зробить. Кажуть, рідну дитину задавила, а то б вона Пріську пожаліла.
— А ви бачили ту дитину?
— Люди казали.
— Люди накажуть, слухайте їх побільше. Я думаю, що то хтось із дружків Гаврила Штима Пріську вхекав. Відомстив.

114
Сутеніло. Микола засвітив каганця, читає газету. Загавкав на причілку собака. Від несподіванки Манька здригнулася. І так слабкі нерви в неї здали зовсім. Перед сном вона яскраво, в усіх подробицях, уявляла вбивство Бужинки, а тому спала погано, тривожно. Особливо боялась темряви, а тому намагалась заснути раніше, поки Микола не гасив каганець.
— Там на тих поминках чого тільки не почуєш, — неквапливо розгортала плетиво оповіді баба Олена. Ій набридло сидіти в хаті одній, та ще й мовчки. Втручатися в ділові розмови невістки й сина вона не наважувалась, а ось такі, хутірські новини заохочували до розмови. — Я хоч і стара вже, а другий раз послухаєш, шо вони мелють так, їй-бо, плювати хочеться. Сидимо ми десь опівночі, перші півні проспівали, а Біличка й каже:
— Он дивіться, Тимофійова душа полетіла, мала як муха.
Шукали ми ту муху, шукали, та так і не знайшли. Де вона її побачила? Може, мені й гріх, бо в церкву ходжу, а й мені не віриться, щоб ото душа, як муха по хаті літала. — Олена перехрестилась: — Прости мене, Господи, таки призвели до гріха.
Артем слухав бабусю і гордував. Його атеїстичні проповіді не минули даром. Тільки інколи в Артема виникав сумнів: чи й справді бабуся вірить в те, що каже, чи, мо, навмисне примазується, хоче здаватися освіченою, незабобонною.
— Так от, сидимо ми мовчки, бо вже все перебалакали. На покутті кутя стоїть для діда, свічка запалена, сидимо, дивимось. Коли це по стіні, від причілка ідуть один за одним. Я то не знаю хто й що, а хуторяни ті знають, пальцем показують, ото, мовляв Тимофіїв дід і баба, а то мати й батько, а то Горпина, а то он зігнувся, в три погибелі й сам Тимофій. Ідуть і всі падають на покутті в кутю. Я то тих не знаю, а Тимофій і справді, дуже вже схожий. Високий, голова схилена, плечі згорблені. Оце хоч що ти мені не кажи, а Тимофій був. А за ним ще одна тінь пройшла і впала.
— А то ж хто? —дивується Манька.
— А то той, хто слідом за Тимофієм піде. Ми всі наче й придивлялися добре, а не впізнали. Сказати б, Гнат, так не Гнат. Гнат шкутильгає. Там кой-хто на багачанську рідню грішив. Мо, хто й знає, а я ні.
— Треба було дивитися лучче.
Тільки я не вірю, брехня то, — махнула Манька рукою. Вона-то вірить, та не хоче перед Артемом видаватися неосвіченою.
— Хіба ти роздивишся, як він дійшов і як в воду шубовснув. Скільки того шляху від причілка до покуття?
А на ранок хуторян чекала інша новина: повторна, вже полтавська експертиза підтвердила, що кров на ґудзику свиняча, на сокирі куряча, а тому домашній арешт з Чередника довелося зняти. Відчуваючи, що підозра падає на сестру Оксеню, родичі поспішили заховати Пріську.
— Та як же ховати? Хай же син Павло з Талліна приїде. Тоді вже й ховайте, —заперечували Коломійці Андрій та Одарочка. Після війни Павлу Бужину довелося служити в Талліні, там і залишився на постійне місце проживання, одружився, прижив двоє діток.
Але суржчанські родичі вбитої твердо стояли на своєму. Слідство зайшло в безвихідь. Хутір гудів. У людей, як і в слідства, виникало безліч питань: “Як міг убивця покинути хату, засунувши її на засув, якщо ключ лежав під лавою на відрі? Значить у нього був другий ключ, а покійна знала вбивцю, він був вхожий у хату, а може й, бажаним гостем був”. Хутором котився наче сніговий ком, набираючи ваги поголос, що на санчатах, накритий горсткою конопель, лежав Оксенин бахур, Гаврилів друзяка. Поки Бужинка поралась біля худоби, вони вдвох з Оксенею відчинили двері і сховалися в сінях, або під полом, а вночі вилізли і вбили. Великий переполох здійнявся, коли випадково біля дверей за обкладинням було знайдено рукавицю. Семен, імітуючи вбивцю, постукав у двері, а вона взяла і висунулась із-за обкладення, біля самісіньких дверей. Засуваючи хату, вбивця міг покласти туди рукавицю, а потім в темряві не знайти. Дехто потім говорив, що не тільки рукавиця, а й другий ключ випав із-за обкладення, але то було неправдою.
— Хто знає, чия це рукавиця? — запитав Артур Кряжев.
— Та то ж Сахна? — вигукнув хтось в запалі і тут же прикусив язика.
Сахно частенько ночував у Пріськи, а тому версія про вбивство Бужинки Сахном, хоч і несміло, з замовчуванням, вдома, серед своїх обговорювалась часто.
— Та я теж бачив в тебе такі рукавиці. Як вона сюди потрапила? — запитав Кряжев.
Сахно пополотнів, кров зійшла з обличчя, а потім зашарівся, як дівка. Довго тикався, микався, а потім зізнався, що інколи вчащав до Ганни, а рукавицю загубив давно, з місяць назад, і навіть не знав, де.
— Ну, а чого ж ти раніше не сказав? —Допитувався Кряжев.
— Кажу ж, я й сам не знав, де вона ділася. Пропала, а де й коли, забув. Мо, хто вкрав, а це взяв підкинув. Той же вбивця, щоб на мене підозра впала.
— Або був п’яний, або в гарячці не запам’ятав, куди засунув? Та й як ти її знайдеш серед ночі? Чи не так? — наполягав Кряжев.
Думка хуторян розділилась тепер натроє. Одні стверджували, що Бужинку вбив Сахно, інші — що Оксеня, третя, — що дружки Гаврила. Як перша, так і друга, та й третя версії були спірними, до того ж і висувати їх було небезпечно. Всі чекали, поки приїде син Павло. Його мати, хай і розбирається. Брати покійної дали повторну телеграму в Таллін. Але шлях з Прибалтики неблизький.
Поки Павло зібрався , приїхав, матір уже поховали. Ознайомившись з висновком лікарів: начебто, мати вмерла своєю смертю, що й стало приводом для припинення слідства, Павло обурився. Та діяти далі не став, не дозволили родичі.
Так нічим і скінчилася ця справа. Павло напився на поминках, погрожував дядькам, які не діждавшись його, поспішили заховати матір, аби тільки не повзли плітки про Оксеню й про весь їхній рід. Хотів відкопати труну, та дядьки, теж, мабуть, підозрюючи сестру, не звеліли. Вони вмовили Павла не робити цього, не позорити рід, і той, врешті-решт, згодився.
— Та й той же самий Сахно міг вгамселити, — радо просторікувала Ладимириха. — До тієї Пріськи хто тіки не ходив, в тім числі і мій Ладимарь.
У Пріськи тисяч дві-три грошей вдома було, а вона така, що всім розляпає. Ляпнула й Сахнові, дурка, так він її й хакнув. А, мо, й Оксеня. Так його ж не можна й казати, бо там Бужини горою стоять за Оксеню. Шо ти, отака сила.
Баба Олена-то мовчала, а Дмитро по всьому хутору пустив ясу, ніби сам бачив, як Оксеня везла санчата. А на санях горстка конопель ворушилася. Видно, Оксенин бахур лежав на санях, прикритий горсткою. Ці чутки непокоїли Павла, Прісьчиних братів. Син всоте читав висновок лікарів, в якому стверджувалося, що мати померла від серцево-судинної недостатності, зозла кидав його на вікно.
— Ну, а лице ж як? Пика ж вся розбита... Не вірю! — добивався правди в дядьків.
— Успокойся! — виходили з себе брати. — Кіт голодний у хаті двоє суток сидів, от і покусав мертву.
— А кров? Кров на стелі, на коминах! — не вгавав Павло. Брати з усіх сил намагалися припинити балачки, що каламутною хвилею котилися хутором. З їх легкої руки й пішла хутором версія про голодного кота, але в неї мало хто вірив. Чого б це кіт став гризти обличчя, а не ногу, руку? А головне, чому, як кіт кусав мертву, бризкала на стіни й стелю кров?
Павло ще раз поїхав у райцентр, зайшов у міліцію, в лікарню. Слідство було припинено на основі висновку лікарів. Він, нарешті, теж згодився з тим висновком, поспіхом продав материну хату бездомним Двірничкам за триста рублів, щоб вернути гроші за дорогу, і тільки його й бачили. Таких грошей у Двірничок відразу не знайшлося, а тому виплатили Павлу тільки сімдесят п’ять, остачу обіцяли вислати. Галька, правда, не дуже й хотіла йти жити в ту хату, така була налякана, та стара переконала:
— Ну, чого ти боїшся? Якщо вже там трапилось одне нещастя, то другого не буде.
— Мо, те місце заколдоване? Купили хтозна для чого й шо? Ви хоч грошей більше не висилайте, вона й того не стоїть.
Та стара Двірничка виявилась передбачливішою. В лютому Двірнички поселились в Бужинчиній хаті, а по весні на клуні поселилися лелеки, звили гніздо, вивели лелечат.
— Бачиш, лелеки гніздо в’ють. Кажуть, на щастя.
— Дай-то Бог!

115
Загадкова смерть Бужинки налякала багатьох хуторян. Всі плакали, окрім Білички. Та, як кремінь, з неї й сльози не видавиш. Тепер хуторяни на всі засуви зачиняли хати, защіпали всі защіпки. У Ригорів, коли Миколи не було вдома, Манька ставила поперек дверей рогач, прив’язувала його до дверної ручки. Наче те рогачилно могло кого-небудь вдержати, зупинити чи врятувати. Звичайнісінька собі палиця, яку без особливих зусиль можна було легко зламати об коліно. Та все ж психологічно це впливало на Артема, бабу Олену, створювало ілюзію надійності, міцності.
Зрештою, окрім ілюзії стабільності, надійності, яка заміняла відсутність вдома батька, Артемові більш нічого й не потрібно було. В одну з таких ночей, коли всі вже спали, один тільки Артем не спав, раптом тихенько прочинилися сінешні двері.
— Батько! — зрадів Артем. Узимку батько, як завжди, грав на бригаді в карти. Мати колихала Володю на руках, та так і заснула. Один Артем не спить, читає, чекає батька. Коли це раптом повільно, з вищанням прочиняються сінешні двері. Спочатку Артем думав, що то прийшов батько, але в дворі було тихо. Не йшли, як завжди, з гамором через двір мужики, повертаючись з бригади додому, та й батько барився, не входив до хати, значить злодії. В хатині двері не взяті на защіпку, а тому їм нічого не варто увійти в хату.
Від переляку Артем не міг поворухнутись, але матір розбудив. Манька теж злякалася. Поки батько повернеться з бригади, їх тут і виріжуть. Двері в сінях ще їхали, вищали, потім щось гупнуло, шаснуло в хатину.
— Та то, мабуть, кіт на двері плига, хоче до м’яса добратися, а вони взяли й поїхали, — нарешті дійшла свідомості Манька. — Не бійся. Я зараз піду двері защіпну.
Манька, хоч і не була впевнена, що то кіт, та защіпку защипнула, і так з переляку в уборну захотілося, що хоч посеред хати сідай. Артем перевів дух. Мо, й правда, кіт. У сінях, прив’язаний до стелі, висить на мотузці окіст м’яса, от і плигає. А якщо й злодії, то тепер, щоб в хату увійти, треба двері виламувати, а там, дивись, і батько нагодиться. І страх, що полонив усе тіло, паралізував члени, став поступово відступати.
— Я, мабуть, не витримаю, — заплакала Манька. — Прийдеться або ж на чавун сідати, або надвір іти.
— Сідай на чавун, — благає Артем.
Манька опросталась в ночви, засунула їх під челюсті.
— І що воно там таке в чорта? — прокинулась баба Олена. — Ніт, щоб спати, так вони телесуються цілу ніч.
— Вори в сінях, — видихнула Манька.
— І де б вони там взялися, ти що, сінешніх дверей не закривала? А де ж Микола?
— У карти грає. А Артем он не спав, каже, чув, як хтось двері відчинив. А я оце, хоч ви мене вбийте, не скажу, чи я їх закривала, чи ні. Може, й так покинула.
— Ну, якщо покинула, дурка, то можуть і ввійти. Якогось п’яного внесе. До того не довго. Бужинку, царство їй небесне, хіба не вбили? Та теж кидала, поки докидалась. Воно колись і тебе навчить.
— Сиділи б ото мовчки. А то так і норовите сала за шкуру залити. Пішли б і перевірили, чи закриті, чи ні. Я дитину присипляла.
У цей час у дворі почувся гомін. Порипуючи снігом хтось пройшов мимо вікон, мабуть, Узбек та Кисіль з Масним Олексієм. В хаті полегшено зітхнули. Двері прочинилися. У сіни ввійшов Микола. Манька відщипнула защіпку, клуби пару погорнули з сіней у хату.
— А ми тут полякалися. Щось дверми рипіло. Думали — вори. І зараз не знаємо, що воно таке.
— Ану, я зараз гляну.
Микола взяв сокиру, присвічуючи каганцем, пішов у сіни. В кутку вівця з двома ягнятами, під стелею окіст м’яса, двері в хатину навстіж відчинені.
— То, мабуть, кіт плигнув на окіст, а в темряві не вгадав, промазав, вчепився кігтями в двері, вони й поїхали.
— Ану, подивися кота, чи там?
— А он він під полом сидить, очима світить. Ану, брись відтіля.
Відчуваючи провину, кіт вислизнув у сіни, нявкаючи, подерся по драбині на горище.
— Ото ще та драбина стоїть. Хтось візьме, прорве стріху, залізе на горище, а з горища по драбині вниз спуститься.
З тих пір Манька стала приймати драбину, наче з того горища сплигнути не можна. Та все ж таки це діяло заспокійливо.

116
Грюкнули двері, Артем на мить відірвався від сну і знову впав у нього. Засинаючи, подумав: скоро збиратися до школи. Мати увійшла в хату, повернулась з Багачки з базару. Носила продавати сметану, сир. Таке бувало рідко. Ніхто в сім’ї Ригорів не вмів ні вигідно купити, ні, тим більш, продати. А тому й на базар не вчащали, ходили вряди-годи. Навіть, коли корову збували чи купували нову, завжди звали свояка Петра Росєйку. Той вважав себе знавцем корів, що, між іншим, не завадило йому одного разу купити собі корову майже без вимені. Хтось звернув на те Петрову увагу, на що той відповів:
— Нічого, ще відросте. Що ви хочете? Первітка.
Але вим’я так і не виросло, а навпаки, зсохлося в кулачок, довелось-таки продати ту корівоньку. Єдине, що вмів Петро, так це жваво торгуватися. Із-за п’яти карбованців півдня буде воловодитись і копійки не вступить. А Микола що? Микола, ніж торг затівати, краще п’ятдесят карбованців втратить. Манька, може б, і не пішла на той базар, та корова, як теля привела, стала гарно доїтися, а порося зарізали, молока ніде дівати. Всі гуртом разом з котом та собакою не поїдають молочного. Не пропадати ж добру. Вже й по сусідах носила, в кого корова не отелилася, віддала за так, аби не пропадало. Та в березні майже у всіх поотелювались корови. Всі з молозивом. Нікому її молоко стало не потрібне. А кожної середи, п’ятниці й неділі в Багачці і в Байраку базар. Вибрала Манька час і пішла. Як-не-як, а жалко. Скільки з тією коровою мороки. Ціле літо ганяйся, паси очерідь, сіно заготовляй, зводи у Злодіївку до бика. А потім, як час отелу надійде, попоходи з ліхтарем у повітку. Буває, що й разів по п’ять-сім за ніч. А воно, бува, те теля родиться не побачиш і коли. Та найчастіше, звичайно, вгадаєш, бо перед отелом корова починає зчищатися і то вже сиди, чекай, коли з-під хвоста з’являться рожеві передні ратички.
5 березня 1953 року Манька приїхала на базар, розставила на полицях роблену сметану, збиранку, сир, стоїть, чекає покупців. Не встигла й спродатись, як загомоніло радіо. Вірніше, навіть не загомоніло, заграло. І музика якась журлива. Потім передали урядове повідомлення про смерть Сталіна. Манька йшла додому сама не своя, увійшла в хату, гукнула:
— Миколо, ти чув, Сталін помер? — від такої звістки і гучного материного голосу Артем знову прокинувся.
— Як умер? — підвівся з полу Микола, розбуркався, сон вмить пропав. — Недавно ж голосували.
Голосовка й справді була недавно, і Сталін був названий найпершим з усіх кандидатів. Микола навіть вірша під таким заголовком написав, його надрукувала районна газета, і от на тобі — помер.
— Умер, як усі вмирають. Я зразу теж не повірила.
— Ти не шуткуй.
— Чого б я шуткувала? По радіо, по отому здоровому, що на стовпі, передавали. Я вже й сама прислухалася й людей питала. Таки вмер.
— По отому, що таке, як тарілка? — перепитав Микола.
— Та хай буде й тарілка, хоч миска люмінієва. По тому, що кричить на всю Багачку. Сказав би, глуха не вчує, так видума, так і прапори кругом висять з чорними стьожками. І на райкомі, і на школі.
— Значить, таки помер, — погодився Микола. — А мо, то не він, а хтось другий?
— Та я своїми вухами чула.
— Біда, як же ми тепер будемо жити?
— А хтозна? — невпевнено каже Манька. — Отак жив, жив, і помер
Баба Олена ще спить, Артем давно прокинувся, прислухується. Надворі ще темно. Ледь світліє вмазане в стіну на печі віконце. Артем виглянув у віконце, позад хати, приметені снігом, чорніють дрова і хмиз. А на білому фоні, в Артема зір гострий, видно темні галузки. Далі, аж до подвір'я діда Захарія, біла скатертина грядок. У хаті у Захарія вже світиться, видно, Антон збирається до школи. Захарієва Ганна, мати Антона, давно вже поїхала чи то в Харків, чи, мо, до Сибіру. Каганець блимає прямо на вікні, а може, на скрині. Радіо в хуторі немає ні в кого. В одних Ригорів є приймач та й той детекторний, з навушниками, недавно, правда, купили батерейний, а тому ще ніхто в хуторі, мабуть, не знає, що помер Сталін. Артем узнав про це першим. Артемові не хочеться злізати з теплої печі і йти на холод. До того, ще й мати, як на зло, почне теплою водою вмивати. А від того на морозі тільки гірше.
— Ти кажи, хоч би війни не було, — зітхнула Манька.
— Та тепер хто його зна, як будемо жити? — вагається Микола. — Пропадемо без Сталіна.
— Шо ви за нього печетесь? Одно почитують. Вмер, то хай лежить, туди йому й дорога. Слава Богу, що вмер. А скільки б він жив? Скільки людей на той світ позаганяв, щоб йому й на тім світі добра не було, а ви завели, — озвалась з печі баба Олена. Вона, видать, теж прокинулась і мовчки слухала.
— І таке верзете, — заперечила Манька. — Сталін помер, а ви з прокльонами. Таке, як здрастуйте.
— А що мені, плакати за ним? На чертєй він мені здався? Всіх дітей на той світ загнав.
— Якщо й не плакати, то й не клясти, — знову за своє Манька. — Ви ж у Бога вірите, до церкви кожного году їздите в Миргород на Спаса. Спитайте попа, вам і піп такого не скаже, щоб умер, — Манька хотіла сказати чоловік, але не відважилась. По відношенню до Сталіна це було незвично. Він не був людиною в звичайному розумінні цього слова, а майже Богом, надлюдиною, — щоб умер хто-небудь, а його проклинали, що б він там не зробив, — голос Маньки зрадницьки задрижав.
— Ще заплач. От дурка, так дурка. Він у твоїх батьків душі повиймав, на той світ загнав, а ти за ним плачеш .
— Та хіба то Сталін? То такі, як Остап, Матвієнко.
— Та й ті гарні, хіба я що? А якщо ти ще будеш ощиперятися, то я його й мертвого прокляну, кісточки всі, ото так. А то буде вона мені ще вказувати. Я знаю, що кажу, — набирала розгін баба Олена. І це було першою ознакою, що вночі старій снилися собаки, а тому вона спішила полаятись з невісткою, аби тіки Бог не призвів з сином. Артем зліз із печі, став збиратися до школи. Не встиг як слід одягтися, як у хату ввалився цілий гурт, з десяток хлопців і дівчат, у тім числі й Сашкова Вірочка, Ододчина Галька, що була років на шість старша за Артема і ходила лише в четвертий клас.
Гнат колись казав Миколі:
— Що там твій Артем навчиться в тій школі, як він по одному году в класі сидить?
— Чогось навчиться, — на те Микола.
— А от у мене Галька, ото й я понімаю, вчиться. Ця вже пойме науку. Ти понімаєш, по два годи в кожному класі.
— Зате більше знатиме. Шо там за той рік можна вивчити, — сміється й Микола.
Скочивши на лаву, вигигикував Срібнячок. Нарешті, Артем одягнувся, зібрався. Всі гуртом пішли до Степана. Степан був уже зібраний. Через бригаду простують до вишки, на Суржків. Ще вчора, як поверталися зі школи, була відлига, а сьогодні почорнілий сніг аж гуготить під ногами.
Про те, що вмер Сталін, Артем сказав лише за бригадою. До самої школи йшли похмурки, набусурмлені, дехто не виспався, а дехто просто не розкривав рота, щоб зайвий раз не хапати холодного повітря. Дув зустрічний вітерець, а тому всі вернули голови набік, а дехто навіть ішов задки. Срібнячок і той не вигигикував, як раніш, не зачіпав Гальки, не згадував Гната.
У школі всіх учнів вишикували на лінійці. Посеред зали схилений великий червоний прапор з чорним крепом. Учитель Буряк відкрив траурний мітинг. Всі стояли нахнюплені, дехто плакав. Артем глянув на Срібного Мишка. Той теж похнюпився, навіть постійні бісики в очах зникли.
Поснідавши, Микола й Манька теж зібралися й поїхали в Багачку на траурний мітинг. Взяли з собою ще зовсім малого Володю, хоч баба Олена й не веліла.
Секретар райкому Штельман виголосив траурну промову:
— Товариші! Перестало битися серце великого і мудрого вождя всіх народів, Йосипа Віссаріоновича Сталіна. Сталін — вождь світового пролетаріату, мудрий і великий учитель всіх часів і народів. Йосиф Сталін — це наш прапор, наша слава і гордість. Великий Сталін...
Володя ще малий, сидів у батька на шиї, як почув «Великий Сталін» та як закричить: «Ура! Ура!»
Не встиг Володя прокричати третє «ура», як крізь натовп протиснувся молодик у цивільному, запропонував:
— Попрошу пройти зі мною.
— А що таке? — сполошився Микола.
— Там вам усе пояснять. Я уповноважений НКВС. Прошу!
Микола й Манька слухняно пішли за молодим чоловіком і опинилися у відділенні НКВС.
— Прізвище, ім’я, по батькові?
— Ригір Микола Павлович.
— Ви чого прийшли на площу?
— На мітинг.
— Хто тебе, хлопчику, направив кричати «Ура»?
— Ніхто, я сам.
— Як це сам?
— А він часто радіо слухає. У нас батарейний радіоприймач.Купили літом. Був колись і на мітингу. Коли? Восени й був. На Жовтневі.
— Ну, то й що?
— А те, що як тільки згадували ймення Сталіна, завжди кричали: «Ура». От і він.
— То була зовсім інша ситуація.
— Як це?
— Я думаю, тоді говорилось про живого вождя, а зараз про мертвого. Невже не уловлюєте різницю?
— Я то уловлюю, а от він? Йому й трьох років немає.
— І все ж таки він радіє. Вождь помер, а він радіє. Ви розумієте, що це таке?
— Та ви що? Хто там радів? — Микола глянув у вікно. На оболоні чорнів підталий, забризканий грязюкою сніг. Попідвіконню стрибали горобці, знову капало зі стріх.
— Та він же нічого не понімає. Як радіти, як горювати. Я ж кажу, йому й трьох год нема.
— Ну й що з того, що йому трьох років немає, а ви його вже так виховали, що він радіє смерті вождя всіх часів і народів, — насідав Кряжев разом з молодиком.
— Та нічого він не радів, — не на жарт злякався Микола.
— Ну, якщо нам не вірите, спитайте в нього, — втрутилась у розмову Манька. — Хто б там радів, як я сама півдня проплакала.
— А як ви це можете довести?
— Свекруха бачила, люди...
— Свекруха — родичка. А люди — то інша справа. Хто бачив?
— Та, Іван Михайлович, Надежда. — Називайте прізвища.
Кряжев записав прізвища до протоколу.
— А може, ви плакали з іншого приводу, навмисне?
— Ну, та чого б я брехала? Я не артистка яка-небудь, не циганка.
— За це ви можете згнити у таборах? Розповідайте, як усе було.
— А хтозна і як, — сказала Манька. — Ну, от ви у два-три роки розуміли що-небудь?
— Запитання тут задаю я, а не ви.
— Та це я так сказала, до слова прийшлося. Що ви з тії дитини хочете, як він ще не знає, що те «Ура» й значить, для чого воно? Та й не понімає, що случилось. Для нього, що смерть, що життя — однаково. Та спитайте в кого завгодно, я теж колись у голодовку...
— Яку ще голодовку? — підвищив голос Кряжев.
Манька розгубилася.
— Та я просто хотіла сказати, що й справді, про те, що таке смерть дитина починає понімати годів у шість-сім. Як побачить похорон і те, як закопують людину в землю...
— А він що, оце за три роки ні разу не бачив похорону?
— А де б він його бачив, як у нас у хуторі вже годів шість ніхто не вмирає. Ні, брешу. Дід Тимофій Ододка недавно вмер.Так він на похороні не був, хворів.
Кряжев щось записав до протоколу, сказав:
— Нічого, ми перевіримо.
— Вона права, — підтвердив Микола — Дід Тимофій Ододка як умер, після нього нікого, — пожвавішав Микола. — Ні, ніхто не вмирав. Почув хлопець, що згадують Сталіна, от і закричав здуру «Ура».
— Як це здуру? Як це здуру? — накинувся на Миколу Кряжев. — Пишіть об’яснітельну.
Микола й Манька писали. Володя нічого не розумів, лип до матері, хникав.
— Краще було б не ходити на той мітинг, — жалкував Микола, йдучи додому.
— А ти хоч би про вірші сказав, які писав про Сталіна. Мабуть, не один десяток набереться, ніяк не менше, — натякнула Манька.
— Та чогось на ум не прийшло. А треба було сказати. Забув. Тепер хоч вертайся, — Микола зупинився, довго стояв, вагаючись, на втоптаному снігу.
— Пішли вже лучче додому. Якщо визвуть ще раз, тоді вже і сккажеш, а то ще хуже собі наробиш. Та й хлопець он уже замерз. Пішли. Краще не рипайся. Ти їм свого ума не вставиш. Що захотять, те й зроблять.
Удома Манька розповіла сестрі Гальці про халепу. Та довго бідкалась:
— І для чого його було брати, ще посадять. Точно подумають, що направили.
Маньку й Миколу викликали в НКВС через тиждень. За сім днів Микола схуд, зблід, втратив сон.
— Ну, так що? Признаєте, що ваш син зрадів, почувши про смерть вождя?
— Ні, не признаю, — сказав Микола. — Подивіться ось на газети. Це писав я про Сталіна. Не міг я славити вождя у віршах і одночасно казати синові щось погане про нього, гудити. Та й хто міг знати, що Сталін помре? Ми думали, що він буде жити вічно.
— Ви ще глузуєте?
— Ну, це образно, я в тому смислі, що дуже довго. Так і газети писали, і радіо говорило. Та й як ми могли радіти, як ми вдома плакали?
— Ну, а хто може підтвердити? Ви тут називали Матвієнко Надію, Даценка Івана Михайловича. Перша відмовляється. Каже, не бачила. А Даценко, цей підтвердив. Але один свідок — це не свідок. До того ж сам замазаний. Хто ще бачив?
— Мати. Старший син.
— Це не свідки. До того ж, ваше походження не викликає довір’я. Ваші батьки були розкуркулені.
— Моє відношення до Сталіна не залежить від того. Я виховувався в патронаті.
— Ну, гаразд, ідіть. Треба буде, викличемо.
Попотягали їх тоді, поповикликали до самого літа, а потім усе заспокоїлось, втихло. Микола і Манька ще довго боялися, очікували, що їх одного разу візьмуть та заарештують і посадять до в’язниці.

117
Зранку надворі капотіло з стріх. У влежалому снігу дірочки, наче хто свердельцем попровірчував.
Артем виглядав у вікно на високі, під самісіньку стріху кучугури почорнілого снігу. Нудився. Та й не дивно — майже цілий місяць просидів у хаті. Після смерті Сталіна, як захворів, то бухикає й досі. Вже заметився. Так кортіло надвір, на свіже повітря, на волю — не передати.
— Уже Теплого Олексія, твого хрещеного, а воно й не думає розтавати, — каже бабуся. — Як вона вже й впекалась, ця зима.
Артем глянув на бабусю, потім на жердку, де гойдалося все її багатство: ліжник, троє ряден, чумарка. Баба Олена накручувала на качалку полотно, сорочки, прасувала їх на скрині рублем, тільки гуркотіло. Потім складала все те в скриню. Артем, хворіючи, весь місяць просидів біля бабусі. Артем любить дивитися, як крутиться колесо прядки, аж спиці миготять. Любить слухати, як хурчить у руках старої веретено. А зимою, коли бабуся знімає з мотовила пряжу і надіває на моташку, перемотуючи на клубки, щоб потім робити основинням полотна, ряден, ліжника, зранку й до вечора крутиться в хаті моташка з чотирма кониками на кінцях. Артем любить тих коників, інколи, як моташка зупиняється, торкається їхніх голів.
Мабуть, ніхто не вміє так, як його бабуся, сидячи на днищі, в яке встромлено гребінь з мичкою, хурчати веретеном. Скільки разів Артем прислухався до того хурчання, здавалось, наче кіт лежить на лежанці і розповідає казку. Скрипить у гнізді днища гребінь, виспівує веретено, мерехтить, наче спиці в колесі, його кінець разом з пряжею, то роздвоюючись, то знову зливаючись в одну лінію. Бабуся час від часу спльовує в пучку, смикає мичку, вправно скручуючи, тягне сирову нитку, намотує її на веретено. Потім з відходів прядива з коротким волокном пряде для ряден вал. З вовни — пряжу для ліжника чи чумарки. А коли бабуся кудись відлучається: чи то порося нагодувати, чи корові сінця всмикнути, чи попрати біля колодязя білизну, Артем виглядає у вікно, дивиться, як вибиває бабуся праником сорочки та рядна. Спочатку ті рядна і сорочки випарюють в жлукті, в яшному або гречаному попелі, щоб не заводились воші, а потім вибілюють в талій воді на снігу. Стоять бабуся, тримаються за вишню, а ногою з сорочкою чи рядном водять по снігу, наче танцювати вчаться.
— Ну, й сковзько, хай ти сказишся, — бабуся перестає водити ногою, береться за поперек, розгинається, приказує, — Ох, не годишся, не годишся. І для чого його жити?
Артем тим часом теж бере в руки веретено. Хитне ним кілька разів неповоротко, невміло, і зморилась рука. Не хурчить воно в його невмілій руці, не мерехтить, не роздвоюється.
А як бабуся напряде пряжі повну скалку горою, то бере в руки мотовило. Візьметься за держівно, і пішло: нахилить, випрямить, нахилить, випрямить, а нитка знай собі снує з одного боку перехрестя на ріжки, з ріжок — на другий бік перехрестя, тільки встигай слідкувати. У Артема вже й очі втомились дивитися за рукою, а бабусина рука, бач, ні.
З настанням березня, коли в бабусі вже все попрядено й перемотано, в хату вносять ткацький верстат. Тут вже Артем не може спокійно всидіти.
Поки бабуся вносять в хату кросна, лаштують ткацький верстат, ставлять передні, потім задні коники, Артем крутиться біля неї, допомагає. До вечора бабуся приладнала начиння, набрала основиння. Артем не зводить з верстата очей. Скільки в ньому таємничості, загадковості. Верстат — це вже ціла машина. Чого там тільки немає: і коники, і требки, і воротила, і штак, і персик, і навій, і човник з очеретяними цівками, на які намотують пряжу. Язик не повертається вимовити.
Бабуся перевірила, чи міцно стоїть верстат, ще раз перебрала начиння, перехрестилась на образи.
— Ну, Боже поможи, в час добрий.
Потім сіла на сідалку, і тільки стук-грюк лядою. А човник тільки шмиг-шмиг між основинням. Тут вже знаходяться справи і для Артема. Найбільше хочеться Артему відпустити від песика сучку, — храпове колесо, насаджене на валу, на яке намотують основиння. Песик — храп. Він клинить колесо-сучку, щоб не крутився вал, не розмотувалось основиння. Артем піджидає, коли бабуся почне намотувати требком полотно на нижнє воротило. Основиння натягується, його треба відпускати.
— Геть відси, не мішай, — лається бабуся.
— Ну, чого ви? Я трохи.
— Дивись мені, не пускай зовсім, на один зубець тільки.
І знову снує човник, скриплять підніжки, а начиння шастає зверху вниз, знизу вгору. Он уже і полотно пішло. Ще недавно були нитки, а стало полотно. Артем сидить, дьоргає то за собачку, то за штак.
— Поки тебе вже буде мучити під верстатом? Встань з долівки, а то знов простудишся. Тільки лизень лизне.
— Не простужусь, вже вихворівся. Завтра піду в школу.
— А то ж як! По-твоєму буде. Якби чорти зразу засмикнули, то й не жалко. А як скалічишся, тоді возись з тобою по дохтурах.
— А ви мене вишивати навчіть, мережку робити. Я собі таку сорочку, як у вас, вишию.
— І таке! Для чого тобі бабське? — запитала Баба Олена і виглянула у вікно.
Надворі весь час капотіло зі стріх. Схоже, в природі, в житті Артема і його рідних, та і в житті кожного, всього живого на цій землі наступала така довгождана розталь.

14. 01. 1990 – 8. 03. 1990

<< НА ПЕРШУ