1
У другій половині червня 1941 року Микола Ригір подався з Коломійцевого в Байрак. Чомусь потягло його до однокласників, патронатівських хлопців. Заняття в Сорочинському педтехнікумі давно скінчилися, в матрикулі стояли одні п’ятірки; якщо зустріне когось з колишніх учителів, не соромно буде похвалитися успіхами.
Микола поминув центральну площу, пішов до лугу, там у вільхах, біля Чортової ями, двоє Штимових і двоє Біденкових хлопців пасли корів. Тільки закурили, дивляться, а в Байраку наче переполох якийсь. Люди йдуть до сільради, збираються на майдані. Хлопці зайняли корів і мимо Вузької попаски до села гонять. Той гомін докочується до лугу.
— Війна! — вийшовши на поріг, в розпачі сказав голова сільради Кухар.
— А я думаю, чого воно від сільради г... воняє, — пожартував Остап Холоша.
— О, Боже... війна... германець... мобілізація! — заголосили на майдані перед сільрадою жінки.
Висвічує, виграє полум’ям навпроти сонця колишній панський маєток, тяжко зітхає вир.
Микола побіг у хутір. Біля Даценок наздогнав гурт людей. То поверталися з лугу косарі. Прибіг додому захеканий, хотів сповістити матері новину, але мати, мабуть, вже все знала, вона ходила кругом хати, голосила:
— Господи! Тільки Іван повернувся! Хоч би трохи дали пожити. Ні, прийдеться йти на ту кляту війну. Сичі не даром ридали в берестині.
Дід Іван заспокоював її, розраював:
— Мо, ще воно минеться, замирить германець.
— Значить, і ви чули новину? — запитав Микола.
— Та чули, щоб їй повік не чути, — зітхнув дід Білик Іван і став наче вкопаний, довго й пильно вдивлявся в дорогу. — Олено, подивись, таке, наче Ілько йде!
— Де б він в Бога взявся!?— приклавши долоню козирком до лоба, зітхнула Олена.
— Та чого, може, й випустили. Відсидів своє й прийшов.
— І треба ж було йому того Матвієнка займати, щоб його займа зайняла. Ану ти дивись, Миколо, ти бачущий.
— Вгадали! Ілько. Брат!
— Боже, синок! Миколо, біжи, стрічай!
— Ти як хоч, Іване, а я таки піду Іллю стріну! — сіпнулася Олена.
— Та йди вже. Я, бувши тобою, давно б побіг.

* * *
Та не один лише Ілля прибився додому. Перед самісінькою війною після десяти років ув’язнення повернулися в хутір Прокіп Чухно, Масний Андрій, Данило Харитонович, Іван Ригір, а також повернулася з примусових робіт Явдоха Ододчиха.
Довідавшись, що в його хаті живуть Гнат і Явдоха Ододки з батьком — старим Тимофієм, Любенко пішов до дружини Пріськи Бужинки. Хоч міг залишитися і в своїй рідній хаті, хай, і не яка, а все ж рідня. Явдоха — Прісьчина дочка. Пріська жила біля Сидорихи.Те, що в Пріськи виріс здоровий синок Павлуша, зустрів незворушно, наче нічого й не трапилось; його син, його кров. Тільки не довго жила Явдоха з чоловіком і свекром. Язиката, лайлива, ні їсти зварити, ні білизну попрати вона весь час сварилася зГнатом і свекром, а потім зібралася й пішла жити в Байрак до рідної тітки.
Після теплої зворушливої зустрічі Ілько приліг відпочити і так йому захотілось, щоб кляті німці таки дійшли до їхніх місць, до хутора, Байраку! “Тільки не дійдуть, дуже вже ми сильні! — думалось Ількові. — А якби дійшли, то було б не погано. Тоді б вони з Миколою підкралися до гармат і накидали б в їх жерла болота. Хай потім рвуться на друзки”. З цими думками й заснув. Прокинувся аж увечері і зразу ж пішов на вулицю, потім у Бутів на чужу. На бригадській горі зустріли Захарієву Ганну. Вона поверталася в хутір з Миргорода з нагуляним дитям. Біденкова Мокрина п’ятидесятилітня дружина Захарія, швидка на ногу, сухотна й лайлива підхопила те немовля і віднесла назад у Миргород. Там в соборі й похрестили. Піп дав маляті ім’я Антон. Хоч і не солодко жити з молодою і гострою на язик мачухою, та Ганна теж не дарунок.
На другий день після початку війни розпочалася мобілізація. Брали в перший призов 1905-1918 роки народження, а заодно всіх тих, хто повинен був служити строкову, але з якоїсь причини мав відстрочку. В перший призов попав і Яким Федорів, Іван Ригір, Сашко і Степан Білик.Калтан. Брали нашвидку. Формували підрозділи у військкоматі. Тих, хто мав фізичні вади, перевіряла медична комісія. Безвухого Миколу Ригора комісували по короткозорості, видали вовчий білет.
Десь на другий чи на третій день принесли в хутір перші повістки в військкомат. Не минула та повістка й Івана Ригора.
І нехай для Івана хутір так і не став рідним, бо повернувся в нього з в’язниці перед самісінькою війною, але ж і не чужий. Іван будував на Далекому Сході порти, плавав по Амуру, був у Манчьжурії. Повернувся звідти, відшукав в хуторі матір з Миколою, познайомився з Даценковою Мар’єю, кілька разів навіть провів вулицею до Даценок. Як зараз пам’ятає: була рання весна, пахло медом і білою акацією. Весь Даценків засаджено нею. Іван ще й пожартував: “Чи ви її їсте?” Іван зірвав гроно білого цвіту, став їсти.
— Гм! Ну й смачно!
— Та як голод був, то нам ця акація добре помогла. Добре, що Матвієнко та Остап не додумалися вирубати, а то померли б.
Навесні Іван пішов у Байрак, щоб влаштовуватись на роботу, та повернувся ні з чим. Кілька років перед ув’язненням Іван працював стрілочником на залізниці. Не брали Івана на роботу після в’язниці. Він ще рипався декілька разів, але марно хоч матері й сказав, що взяли. В Байраку тепер його вже нічого не тримало. Брати і сестри померли в голодовку. Батько захляв в Диканці під повіткою. Згинув, як і всі, кого зачепив своєю немилосердною косою голод. Товаришів у Байраку теж, вважай, не лишилося. Хто захляв, хто помер, а хто й виїхав.
Скільки ж тут пройшло? Півроку немає. Навіть не пожив на волі, як слід, не надихався п’янким повітрям рідних країв.
— Господи, та що ж це за життя! Будь ти тричі прокляте й закляте. Тільки з тюрми вернувся, не вспів відійти, в хаті переспати, а тут знову збирайся. Господи, та чи він мені її перележав ту хату? Та що ж це діється в світі? Господи, твоя й воля, цариця небесна, — голосила Олена. — Синок, та що ж його робити, що й казати? Тільки встроївся на залізницю стрілочником і забрали. Та як же мені одній жити? — Олена ходила по двору майже цілу ніч. І дідові Іванові, і сусідам: Білику Семенові, Бадилисі, Гриші Баламуту, що теж збирався з першим призовом, та, зрештою, і всім хуторянам, здавалося, що вона втратила розум.
А наступного дня разом з іншими хуторянами Іван Ригір збирався на війну.
Десять років Іван одбув за двоюрідного брата Степана, який безслідно зник в колективізацію. І до цього часу ніхто не знає, де він і що з ним. Ні слуху від нього, ні духу.
Та особливо було прикро тим, хто напередодні війни поєднав свої долі. Не налюбилися ще, не накохалися, а доводиться розлучатися. Невідомо й на скільки. Можливо, навіть, навіки. Тільки зіграли свайбу Михайло Матвієнко й Надежда, а тут і війна підоспіла, сум’яття в душах, плач, сум. Такий розпач стоїть над хутором, навіть сичі повмовкали.
Якщо раніше, бувало, посміювалися, то тепер майже всі в хуторі співчували Степанисі й Степанові Біликам, бо у всіх все, як у людей, а у них, тошно й згадувати.
Степаниха давно здогадувалася про Степанові походеньки, а перед війною,завдяки Бужинчиному синові Павлові, пересвідчилась. День проз день гризла Степана:
— Ото Катря Грабарчиха потовкла Платону крашанки... Щоб знав, як стрибати в чужу гречку. Треба було й тобі таке зробити. І казали люди!
— О, це й добре, що війна почалася. Як з тобою жити, лучче на войну йти,— з притаманною йому відвертістю зраділо сказав Степан.
— Щоб ти пощез, щоб тебе в першому бою вбило, осоружний!
Степанові хоч і боляче було таке слухати, а все ж всміхався, цідив крізь зуби:
— Раз так, то хоч вб’ють, хоч живим зостануся, а додому не повернуся, так і знай
Степан пригорнув безруку Палазю, поцілував синів Миклу й Кирила, витер сльозу, пішов попрощатися з батьком — Біликом Іваном, з мачухою Оленою. Ішов і, мабуть,уперше жалів,що колись ікони палив та хрести з храму скидав, а дочка, бач, без рук народилася. Всі люди кажуть, що через те, та й він тепер інколи так думає. Та Бог все-таки пожалів нещасну до скону віку душу; Божа благодать все-таки спустилась на дитину. Ноги замінили Палазі руки. Вона тримала ними ложку, вмивалася, втиралася, сякалась,чистила великим пальцем вуха і навіть вишивала.
У всіх дворах плач, тужіння. Одна тільки Мар’я Степаниха кляне свого невірного чоловіка.
— О, це звезло! Е, звезло, — кричить Степан Білик прямо в обличчя Степанисі.
— Щоб ти не вернувся! Щоб тебе перша куля не минула й гостра шабля шименула, будь ти проклятий!
— Ну й нехай, — розважливо рече Степан, хоч від того Мар’їного плачу й прокльонів на душі кішки шкребуть. Степан усміхався, наспівував щось веселе і здавалося, що йому начхати і на війну, і на Мар’їни прокльони і геть на все на світі. Все йому трин-трава. — А додому не жди, не вернуся, будь він проклятий! — Степан вдарив картузом об землю і пішов з двору.


2
Частина, в якій служив Бадила Василь і куди попали Коломійці - Андрій і Яким, Федорів син, першою зустрівши німця і не витримавши натиску, тепер спішно і безладно відступала на схід.
Усі вони служили під Мінськом в артилерійській батареї молодого Якова Джугашвілі. Яків, скромний, ввічливий, зразу й не скажеш, що син Сталіна. Були набагато гірші, зліші й несправедливіші командири. А про те, щоб солдатів жаліти і мови не було. Хоч як і кого там можна було жаліти? Себе й то не пожалієш. Звичайно, ніхто з хуторян про це не знав, як і про те, що на мінському напрямі, як і на ленінградському фронті, була не менша нерозбериха, ніж в заплавах Дніпра, і що Мінськ був зданий нашими військами на п’ятий день після початку війни.
А Бадила Василь, разом з товаришами, благополучно пробираючись від села до села, вже давно прямував додому, до Ганни, в Коломійців. Невеселі думки полонили його серце й свідомість. Якщо вже Мінськ здався, якщо тікають як вівці і здаються без бою цілі підрозділи, і при цьому не які-небудь, а відбірні, то що буде далі? Василь твердо вирішив: радянській владі капець — не витримає вона довго такого натиску. Практичний і метикуватий від природи Василь вважав, що на тому напрямку, де воює син Сталіна Яків, повинна б бути стіна.
Так, мабуть, вважав і сам Сталін. Який батько випхне свого сина без під­тримки в безвість? А воно та стіна не встояла. Яків, кажуть, потрапив у полон. Василь був буквально паралізований баченим. Це було щось страшне, неймовірне. Ніхто з бійців, так само, як і Василь Бадила, не знав, що 29 генералів винні в здачі Мінська, були в той же день відізвані до Москви й за наказом Сталіна без суду й слідства розстріляні. Чи то кара за здачу Мінська, чи, може, за Якова, що потрапив у полон, чи, може, і за те, і за друге одночасно.
Десь на п’ятий день війни німці зайняли Мінськ. Топтали кованими чобітьми бруківку, толочили Білорусію, підбиралися до Києва. Бадила Василь скептично дивився на все те, прислухався до розмов і робив дещо невтішні висновки. Ні, не встояти більшовикам! Навала була страшною. Може, таке враження складалося від раптовості нападу, але танки, броня, літаки, автомати наперевіс, порядок у всьому, не залишали сумнівів. З усього видно: німці ступили на цю землю не як гості, а як господарі. Та, зрештою, так і вели себе на ній. Василь трохи погорював з того й заспокоївся. Всяку напасть можна, врешті-решт, повернути собі на користь. Дивлячись, як легко було зім'ято, полонено радянські частини, що протистояли німцям у перші дні війні, а ще більше розсіяно по лісах, прийшов твердого висновку: не встояти совєтам і комісарам супроти такої сили. Сила солому ломить. Багато колишніх бійців-червоноармійців вешталось по лісах, пробиваючись до своїх, а, можливо, тільки казало, вдавало, що до своїх. Були й такі, що йшли прямо додому і не таїли цього ні від кого. Здавалося, все: війна скінчилася, не встигнувши, як слід розпочатись.
Василь інколи вступав в розмови з такими ж, як він, червоноармійцями, допитувався, хто і що думає робити, вивідував ума, хитрував. А зовсім поруч на дорогах і просіках суцільною стіною сунули замасковані під кленове листя армади німецьких танків. Котили на захід автомашини, до краю заповнені автоматниками. Тягачі тягли артилерію, літаки, наче граки, хмарою вкривали небо. Андрій Коломієць хоч і не належав до слабкодухих, але часто і тяжко зітхав:
— Хана Червоній армії! Лабець! Не протриматись їй і до осені... Пішли, хлопці, додому.
— А я думаю добиватись до лінії фронту, — лукавив Василь.
— А де ти її зараз знайдеш? Лінія фронту втіка від нас на машинах. Хіба ж ми її в обмотках наздоженем?—Підтримував Андрія Яким Федорів.
— А німчура вдіта бачиш як?
—Та добряче!
— Як з іголочки. Не те, що ми ...
— Готувались, гади, видно, не один год.
— Отставить разговорчики! Вперед! — інколи чути твердий командирський голос. — За паніку і пораженчеські розмови — розстріл, — попереджа голос молодшого командира Степана Густодима.
Хуторяни кілька днів дивилися на все те: на армади танків і зграї літаків, що котилися і летіли на схід і, здавалося, не буде їм кінця. Якщо Червона Армія не встояла спочатку, то тепер тим більше не встоїть. Так чи ж варто дарма проливати кров, марно наражати себе на небезпеку? В такій ситуації найрозумнішим буде — взяти і скоритися силі. Це рішення в мозку Василя визріло майже блискавично. В гущавині лісу, серед ночі Василь зняв гвинтівку, кинув її в багно, щоб легше йти було, дістав з нагрудної кишені книжечку червоноармійця і партійний квиток, закопав під крислатою липою й пішов, орієнтуючись вже не по зорях, а по напрямку руху німецької техніки, на схід, додому, до Ганни. Які тепер можуть бути сумніви? Нарешті-таки прийшов кінець більшовикам. І хоч у Василя й не було великих рахунків до більшовиків, але й симпатій, захоплення великого вони в нього не викликали. Батька Федора розкуркулили хтозна й за що. Землю, коня, реманент — все відібрали. Те, що названа мати Дарина загинула на лісоповалі у пана, заднім числом, правда, хотіли врахувати, та не встигли. Батько Федір пропав у громадянську, а Василя забрали на дійсну військову службу. Василеві, зрештою, все одно при якій владі жити. Аби життя було гарним та жити можна було. На його віку була вже не одна влада. Був цар, Керенський, більшовики. Тепер німці. Більшовики, врешті-решт, були найгірші. А якщо німці й справді почнуть господарювати, то влада теж буде сувора, по голівці гладити не будуть, може, навіть де в чому суворіша, ніж більшовицька. За кілька днів війни Василь надивився і на вбитих, і на страчених. Одна надія: може, хоч справедливіше буде. Не може такого бути, щоб німці забрали в справжнього господаря все і віддали ледарюзі. Нова влада голоті та всяким голодранцям потурати не буде.
А так, як Василь у свій час постраждав за совітів, то, дивись, ще й поблажка, скидка якась Василеві вийде. А люди скрізь одинакові. Тільки вчасно треба виказати свою прихильність, відданість. А там і йому щось перепаде від німців. Василь, звичайно, не був у великому захваті від німців, розумів, що для того, щоб і йому щось перепало, доведеться служити й служити, як мідному казанку. Звичайно, краще було б, якби повернулися свої, але тільки не більшовики, хоч зараз вибирати не доводилось. А проте, хто його зна. Така сила, така техніка, така культура. Та тільки глянути, як вони одягнені. Рядові краще від наших офіцерів. Та така держава і нас може вперед двинути. Заживемо тоді.
Звичайно, що подібні думки у Василя народжувалися не на пустому місці. Чи не кожної ночі згадувався Василеві покійний батько Федір, його розповіді про могутню Германію, порядок (орднунг), статки, багатство. Немало чув Василь розповідей від рідного батька Федора, який побував у германському полоні.
Збиралися в Федора такі ж, як він, чоловіки-однолітки і вели ті розмови, захоплюючись німецькою чистотою, акуратністю. Василь, затаївши подих, сидів на печі з Настею. Настя, правда, здебільшого спала, а Василь всотував ті розмови, наче губка воду. Так це коли було?! В першу світову, більше двадцяти років тому. І ось тепер Василь пересвідчився, що німці, навіть в порівнянні з тим, що розповідав батько, пішли далеко вперед. А тому головне зараз — добитися додому, пристроїтись до нової влади, виказати свою прихильність, відданість. А Василь на це був здатен з дитинства.
Василь ішов попереду невеличкої групки таких же, як він, невдах, хлюпав болотом, ганяв настирних докучливих комарів, пробивався розгаслими від дощів дорогами. Відступали, ішли, котилися на схід, до своїх. Ряди оточенців рідшали. Вчора загинуло чимало червоноармійців, в тому числі і Яким Коломієць, Федорів син. Дехто відставав, дехто залишався в білоруських селах, бо був поранений, в тому числі й Коломієць Андрій, а були й такі, що просто розбігалися по домівках. А попереду були сотні кілометрів невідомості. Маячив дім і надія.

3
До осені сорок першого року забрали 1908-1922 рік народження. Загребли навіть тих, що були комісовані раніше.
Зранку надворі було прохолодно — учора пройшов добрячий дощ з градом, на профіліровці стали калюжі. Транспорт і до війни погано ходив у Багачку, а тепер і подавно. Кожен добирався в райцентр, як міг. Хто пішки, хто їхав підводою, якщо на те була бригадирова милість.
Приїхали з хутора на медичну комісію в військкомат і Іван Харитонович із братом Данилом.
Іван Харитонович зайшов на комісію і зразу ж надувся, від чого горб на Івановій спині виріс до неймовірних розмірів прямо на очах здивованих лікарів.
— І давно це у вас?
— Від народження.
— Вдягайтесь. Скільки вам років?
— Сорок сім.
Ловлячи дрижаки і не попадаючи ногою в холошу, Іван натягав штани.
Лікарі порадилися і дійшли єдиної думки: «Комісувати».
Стримуючи радість і збудження, Іван вислизнув у коридор.
— Ну, як справи, Іван? — питає Данило.
— Та, все гаразд, комісували.
— Ну, тоді будемо їхати.
Спокійний, урівноважений Данило навіть зараз не виявляв нетерплячки, хоч на завтра йому наказано з’явитися на збірний пункт.
— Я ще до Аріона заїду,— невзмозі потамувати радість гоноіпиться Іван.
— До Аріона й завтра вспієш. А мені треба зібратися, з дітьми: Якимом та Явдошкою, з жінкою попрощатись.
В Данила час обмежений, а тому й поспішає. Іван навпаки, почуває себе вільно, тягне час, зволікає.
— Хватить тобі вже тинятися, поїхали! Мені завтра раненько з торбою йти, — наполягає Данило. Іван несподівано вхопився за віжки, чим немало здивував Данила, сюди правив він.Та хіба ти одразу збагнеш людину. Може, у чоловіка совість заговорила, як-не-як, а Данилові завтра на війну йти. Піде, а чи повернеться — невідомо. От і вирішив провезти брата з вітерцем.
Відвертаючись від вітру, Данило зручніше вмостився на задку, заспокоюючись, задимів цигаркою, неквапливо думає про життя.
Не пожаліла Данила доля. В 1933 році по весні, як половіють жита, Петро Матвієнко й Петро Грабарка заарештували Данила. Десять років від дзвінка до дзвінка відкалатав, наче один день. Де тільки не довелося побувати. Багато розказувати, та мало слухати. Випускаючи, підписку взяли, попередили про нерозголошення. Навіть Одарочці всього не розповідає. Побоюється. В Одарочки язик, що в лисиці хвіст. Як піде по хутору брехні тягати, хай їй грець.Одним помахом стеле другим — підмітає. Потягне хвоста до тієї причинуватої Двірнички (аякже, з одного села, сусіди) на посиденьки і що-небудь вибовта. А його тоді за гузир на штанях і назад в кутузку. А пережитого на три життя б вистачило. Добре, що по натурі неговіркий, а то міг би й ще сидіти. За цим у совітів не затримається.
Біля Тамази Данило раптом помітив, що Іван став вернути не до косогору, а вліво, на Багачанський кут. Їй-бо, до Аріона вирішив заїхати. Он чого він взявся за віжки!
— Куди ти, Іване, правиш?
—Та, думаю, до родака заїхати, — Іван стоїть на колінах, махає віжками.
— Та чи ти здурів? Мені ж завтра на збірний! Чи в тебе другого врем’я не буде заїхати до Аріона?
— Та тут недалеко, — чи то жартує, чи серйозно каже Іван, намацуючи хворостину, щоб стьобнути коня.
— Ні, Іване, верни додому! До родака й пішки сходиш, — Данило вхопився за віжок, потягнув праворуч. Засмикана кобила стала, наче вкопана.
— Геть! Я правлю! — розсердився Іван, намагаючись вирвати віжки з цупких Данилових рук. Данило держить не дуже й міцно, але владно. Іван налягає на віжки грудьми. Данило бачить, що справи кепські, теж звівся на коліна, потягнув праву сталку на себе, Іван до себе. Вскочили в баюру. Данило висмикнув з Іванових рук віжки, зіпхнув Івана з воза прямо в калюжу. Падаючи, Іван встиг вхопити цупкий, гострий, з берези рожен від саней, що невідомо й як завалявся на возі.
Данило вйокнув на коня. Віз, наче з ополонки, вискочив з баюри, понісся профіліровкою. Іван звівся на ноги, прогрузаючи і сковзаючись, побіг слідом. У вибалку воза кинуло вбік. Данило, що стояв коліньми на вкритому соломою дні (ватяні штани в остюках) і гнав коня щодуху, мало не впав. Іван бачить, що не наздогнати воза, спересердя, мітячи в спину, жбурляє рожен вслід Данилові. Але на цей раз щастя всміхнулося Данилові. Віз хитнувся вбік, Данило колихнувся і заноза, просвистівши над головою, впала попереду коня. Кінь шарахнувся вбік. Данило оглянувся. Рожен гострий і важучий, якби попав, спину б наскрізь пробив. Помітно відстаючи, позаду Іван біжить, хекає, лице перекошене люттю, кляне Данила на всі заставки, горб на спині наче аж побільшав, ліве око прискалене. Це останнє чомусь розвеселило Данила. Хотів зупинитися, провчити Івана, та передумав. Зв’яжись з г..., потім ще й везти його прийдеться. Хай трохи пройдеться, охолоне. Данило рішуче змахнув віжками, закрутив ними над головою. Кінь наддав ходу. Нічого, я тебе й так провчу.
Іван гнався за Данилом до самого косогору, потім став відставати.
Наступного дня Данило Даценко з сидором був у військоматі. Долі, мабуть, було завгодно, щоб він попав на Ленінградський фронт, майже в ті самі місця, де колись прийшлося сидіти.

4
Разом з однолітками загребли і Секлетиного Івана Михайловича. І, мабуть, таки прийшлося б Іванові зложити свої кості на безкраїх полях Вітчизни, та трапилося непередбачене. Форсувавши Дніпро, німець стрімко пішов у наступ. Багачанський військкомат довелося спішно евакуювати.
Новобранцям вказали маршрут, призначили старших і, беззбройних і як слід не сформованих, відправили назустріч німецькій армаді. В їхній групі командиром призначили Баламута Гришу, на прозвище Срібний, наказали вести новобранців понаді Пслом, у бік Білоцерківки. Срібний построїв свою команду і повів навпростець, назустріч з 306 піхотним полком. Спочатку на Жабокрики, Байрак, потім лугом на Білоцерківку. Біля дороги на Федунку група зупинилась. Вчинили першу перекличку.
— Білик Семен.
— Я.
— Даценко Іван.
— Я.
Не дорахувались чоловік тридцять; розбіглись по домівках. Дехто попросився забігти в село попрощатися з рідними, та так і не повернувся. Новобранці весь час збивались в гурти, неголосно перемовлялися.
— Далі, хлопці, йти нічого. Кругом німці, попадемо в лабети, постріляють і квит.
Десь зовсім поряд почулась стрілянина. Найхоробріші, на чолі з Срібним Гришею, підлізали аж до краю дороги, виглядають з сосни на шлях.
— Сила воєнних іде. Орудія тягнуть, — сказав Баламут, — а наші чи німці — не пойму. Курява.
Вечоріло. Вирішили сидіти поки не стемніє. Чекати прийшлось не довго, в лісі темніє швидко. На дорозі гамір, нерозбірлива мова — чи то наші, чи то німці. Та й достобіса. Уже й смеркатися стало, а потік не перепиняється. Машинами, кіньми тягнуть кудись гармати.
— Та це ж наші! — вигукнув Гриша Баламут.
— Та ні, наче джеркотять!
— Хто там джеркотить. Наші. Тільки чогось командири злі, кричать на солдат.
— А як ти не злим будеш, як відступати приходиться?
— Нам би хоч одну таку пушку, — каже Іван Михайлович.
— А що б ти з нею, дурак, робив? По горобцях стріляв? — сміється Гриша.
Налякані криком, матом командирів, нерозберихою відступу, хлопці принишкли, причаїлись в схованці, не знають, що їм робити, виходити чи ні. Та, напевне, це й не та військова частина, про яку було сказано в військкоматі. За всіма прикметами не та. В в 306 піхотному полку повинна б була бути піхота. А тут якийсь шарварок. Аголовне, не хотілося виходити, незвично і боязно було кидатися в прірву в невідомість, де кожно годня, кожної хвилини, а то й миті тебе чекатиме поранення або смерть.
Нарешті потік техніки і військових став поволі перепинятися, поки зовсім не скінчився. За ним довго й нерухомо стояв, покриваючи хлопців в своїй схованці шлейф важкої в’їдливої куряви. Мабуть, використовуючи її прикриття кілька чоловіків, в тім числі і Іван Михайлович з Кисілем, зовсім ще молодим хлопцем, метнулись через дорогу Київ — Харків, намагаючись перебратись до білоцерківського лісу. Але до лісу добігти не встигли. Шлях їм перепинив офіцер на білім коні з чорною зіркою на лобі і в таких же панчохах. Невідомо де й взявся. Наче з того світу з’явився. Видно, чогось відстав, їхав позаду.
— Стій, руки вгору!
Але хлопці, на щось надіючись, по інерції ще бігли.
—Стій! Стрілятиму! — повторив командир погрозу. — Та стій же таку-перетаку!
Дехто встиг сховатися в сосні. Іван Михайлович і Кисіль зупинилися. Офіцер зміряв Івана поглядом.
—Здоровий, — сказав бездоганною російською мовою. — Солдата вбито, конюшого, будеш верховим! Ясно!
— Я верхи не вмію.
— Не розговарівать. Значить, поведеш в поводу!
Іван злякався, побіг наздоганяти стрій. Аж ось показався хвіст колони. Іван підхопив коня за вуздечку, повів, дивлячись, куди б втекти. Тільки як ти втечеш, коли офіцер безперервно вздовж строю на коні скаче: від голови до хвоста, від хвоста до голови. Перевіряє. А тут у Івана халепа трапилась — як на зло: колесо в гармати спало, стрій поламався. Офіцер помітив затримку, підскочив до Івана.
— Розгільдяй, врєдітель! Розстріляю на місці!
Іван злякався, підняв колесо, виважив гармату, одним махом надів колесо ступицею на вісь, ще й притику в отвір вшилив. Стрій знову рушив. Ввечері, як зовсім стемніло, а курява, здавалося, стала ще густішою, ще в’їдливішою, до Івана підійшов Біличчин Василь, на прізвисько Кисіль.
— Для чого воно вам, дядьку, здалося оце, щоб на вас ще й кйичали? Давайте куди-небудь тікати.
Кисіль, на відміну від Івана, або випускає звук «р», або ж замінює його на короткий звук «й», або «о».
Тим часом вже добре смеркло, понад лісом покотив туман. Іван з Кисілем улучили момент, покинули коней, ноги на плечі й гира додому. Пережидали небезпеку в хащах, поки пройшла військова колона, стих, закотився за перевали, вщух в байраках глухий тупіт копит і гомін.
Не встигла за строєм відступаючих осісти курява, стихнути глухий серед пісків тупіт копит, малозрозуміла Іванові, схожа на лайку російська мова, Іван і Кисіль вийшли на дорогу, обтрусились. Сонце вже давно зайшло, добре стемніло, і по небу, наче хто з рукава розсипав, висіялось зоряне просо. Неспішно, наче нічого й не трапилось в світі, плив по небу в кучерявих хмарах щербатий місяць.
— Пішли, мабуть, Іване, — тихо сказав Кисіль.
Іван кинув на спину клунок з харчами, рушили. Кілометрів через три забованніли білі хатки-мазанки. Видно на узліссі було якесь село.
— Василь, куди ми пдийшли?
— А чойт його зна? Кудись пийши.
Крайня хата стояла майже в лісі, ясніла в темряві побіленим околом, жовтіла вохрою засиджена курми призьба, чорніли примарами, наче дідьки, поставлені для підтримки сволоків зовнішні сохи-стовпи.
У дворі вештався якийсь дядько, вправлявся з роботою. Забачивши Василя та Йвана, на мить зупинився, пильно глянув на пізніх подорожніх, але на дорогу не вийшов, йдучи до хати, буркнув: «Блукають тут всякі, хто його зна, що воно за люди».
— І як він ото в лісі не боїться жити? — питає Іван Василя.
— Пйивик. А шо, я б теж жив!
— Бдешеш!
Чоловік заховався в хаті, Іван і Василь зупинились біля перелазу.
— Аріон. Он люди щось хотять, — гукнула чоловіка жінка.
— А, — махнув рукою чоловік, — мало їх зараз шляється!
— Це, Іване, ще й даєекий йодич: батьків свояк, та заходити не будемо, нікойи.
Тим часом Василь і Іван радилися, що їм робити. Іти далі в темний незнайомий ліс, чи, може, до когось напроситись ночувати?
— Підем дойогою, кудись вийдемо! — наполягає Кисіль.
— А чодт його зна, куди та дорога веде, може, на Подтаву. Протьопаємо всю ніч, а як розвидниться, тоді вертайся. Пдохо нам пдийдеться.
— А що ж йобити?
— Тдеба йти питати.
— Ти ж бачиш, які вємена настали? Люди один одного стали боятися.
— Ти чув, як командир казав, орієнтуйтеся по зірках, — звертаючись до Василя, каже Іван і піднімає голову. — Та й до чодта ж їх. Куди тут орієнтуватися? Якби хоч дві-три, щоб одна на хутір, друга — на Багачку.
— Орієнтуйся, не орієнтуйся, а ми, мабуть, Іване, в Байраці, або в Жабокриках.
— Ні, хдобці, це не Байрак, це Мала Решетилівка, — впевнено каже Іван.
— Яка там Решетилівка? Я в Решетилівку на чужу їздив. Там і близько такого не було.
На поріг нечутно вийшла молодиця, прислухалась до розмови, запитала.
— Вам куди, хлопці?
— Від колони відбилися, до своїх пробираємося, — невизначено сказав хитріший Кисіль.
— У Багачку, чи що?
— В Багачку. А це що за село?
— Довгалівка. А там далі Мала Решетилівка.
З торбами, повними харчів, за плечима Іван та Василь попрямували далі. Йшли переважно мовчки. Пізно було та й важко, розмовляти не хотілось. Інколи перехопляться словом і знову обережно втикають натомлені ноги в плюшеву пилюку.
— А й п’явду ти, Іван, казав, Мала Решетилівка. Як я не взнав? Я он на той куток ходив. Он ліса, дривітня. Вулиця там збиралася. А зараз, видно, нікому. Хлопців забрали. Кисіль прискалив око, глянув: «Е, ні! Хтось сидить. А ну пішли, Іван, пйовідаєм».
— Та ну його к чодту, заморився. Пішли вже додому. Хто б там був?
Під лісою щось заворушилося, загигикало.
— Їй-бо, хтось сидить. Пішли, хоч оддихнем, перекуримо.
Підійшли ближче, привіталися. Сидять на дривітні під лісою, за кропивою й не видно, п’ятеро дівчат і троє підлітків.
— Здодов, хдопці .
— Драстуйте, якщо не шуткуєте.
— Здоов до коов, а до людей драстуйте! — шепелявлячи пожартував Кисіль.
— Нехай і так, сідайте, хлопці, до нас на вулицю.
— А шо? Й сядемо, — каже Кисіль. —Може, більше й не пийдеться. А Насті немає?
— А це ти, Василь!? А я й не взнала. Е, Насті немає. Батька на війну забрали, а мати з Настею зібралися і поїхали до батьків в Красногорівку.
— Ну, то що, поспіваємо?
— Тут не до співу, до плачу, — каже незнайома, але говірка дівчина.
— І все ж, співати треба, — сказала друга й затягла.
«Ой цветет калина в поле у ручья», потім «Ой напій коня, каре оченя».
Попереду вдалині сагайдаком вигнувся Псьол. Вода повільно набігала на пісок, хлюпалась, невтомно билась об крутий правий берег, несла на хвилях до Дніпра тужну дівочу пісню.
Василь та Іван посиділи трохи, відпочили, знялися й пішли. І хоч довго радились, як і куди йти, тільки-но вийшли за Малу Решетилівку, так знову і засперечалися. Іван стояв на тому, щоб іти Миргородським шляхом прямо до хутора, бо інакше знову прийдеться блудити, Василь навпаки — лісом.
— А як знову на цей раз вже на німців напоремось? — змикитив хитрий Кисіль. — Ти як хоч, а я пішов на Злодіївку.
Іван злякався і згодився. Не дай Бог, другий раз прийдеться тягти гармату, не витримає. В животі й зараз болить, пуп мало не розв’язався.
Вийшли поволі на гору і понад лісом пішли на Злодіївку. Поминули Стігло, Мисківщину. Злодіївка залишилась десь по праву руку, а тому взяли вліво, на Грянчиху. Від Злодіївки до Грянчихи — рукою подати. Біля мосту спустились вниз до свинарників, перейшли стовповий. Тут навіть Іван, що став уже приставати в своїх юхтових чоботях, невідомо якого розміру, набавив крок. Залишилось піднятись на Гнатову, поминути Ївгу і ось тобі рідний Даценків хутір. Материна хата на самому краю хутора. Киселеві, правда, трохи далі, в Коломійців, та то нічого, дійде — Кисіль молодший, вважай, ще хлопчак.
— Ну, от ми і вдома, — забачивши з гори хутір й переводячи подих, сказав Іван.
Світало. Десь позаду, з-за лісу, із-за Злодіївки вставало важке чавунно-червоне сонце.

5
Німецькі війська танковими клинами розчленували наші дивізії в районі ЛЬвова і тепер брали їх в кліщі, розсіюючи по навколишніх полях, лісах і перелісках. 42-а піхотна дивізія під командуванням Петра Штима і окремий 306-й полк, в якому воював Іван Ригір, потрапили в оточення під Бродами. На якусь днину-дві зайняли оборону, але довго та оборона не протрималась, знову довелось відступати на зарані підготовлені позиції. Завбачливі командири зв’язувались з місцевим керівництвом, ті мобілізовували населення, рили протитанкові рови, ходи сполучення, будували бліндажі.
Бійці йшли похмурі, злі, низько схиливши голови, в обмотках зі скатками за плечима. Йшли наче приречені. Впевнено почувались тільки в глибоких окопах, бліндажах. Трохи оживали лише після того, як польова кухня дещо з запізненням привозила обід. Не встигли як слід пообідати, помити казанки, як знову обстріл. Передова.
Починаючи від Пінська, їхній підрозділ не раз попадав в оточення і не раз з нього виходив. Дмитро Коломієць, Петро Грабарка, Петро і Михайло Матвієнки, Володя Штельман, Іван Ригір, Гнат Ододка ішли дорогою. Розмахуючи пістолетом, попереду простував комісар Михайло Варшавчик. Половіли, стояли в людський зріст жита. Та що там людський? Кінний в’їде, сховається, не побачиш, де й дівся.
Невідомо й чому, пригадався Іванові голод тридцять третього, стрижені колоски, Гаврило Штим. Скільки людей можна було б врятувати від голодної смерті ось цими колосками? Їх з Гаврилом мало не вбили за десяток таких колосків, а зараз валяється їх під ногами на гарбу не складеш, скільки їх посічено кулями автоматних і кулеметних черг.
.А від лісу густими клубами вже встає, горнеться, котиться чорний дим. Горять жита, пахне печеним хлібом. Скільки його згорить?! І нікому по суті воно не потрібне. Ні Іванові, який пережив голод, ні переляканому на смерть Матвієнкові, ні Гнату, що лежить в окопі, одні закаблуки чобіт виглядають. Ось вона поруч колишеться стіна жита! Іван мимоволі підняв з землі, взяв на долоню десяток колосків і тут же викинув. Не до колосків. Колись вони врятували його від смерті. І не тільки його, а й Миколу, Іллю, матір, Альошу. І водночас мало не коштували життя. Ось вона ціна життя! Дивно, що вони зараз нікому не потрібні. Ні ось це жито, ні людське життя, яке теж нічого не варте. Врешті-решт ціна життя не змінилася. Змінилася тільки ціна жита. Та й усе навкруги з кожним часом міняє свою ціну! Для нас, для них. А взагалі, для Бога, для Всевишнього? Чи для нього теж все це нічого не варте? І ми для нього важимо не більш, ніж ота мурашня? Боже, Боже, як жити далі? В що вірити? Сумніву у Івана більше не було: кільце оточення невпинно і впевнено звужується. Лінія фронту відкотилась, вже десь далеко на сході. Наче відлуння далекої грози, попереду гримлять гармати, відсвічують вночі криваво-червоними загравами вибухи й постріли.
«Добрий би урожай був у цьому році», — з сумом думає Іван і на душі чомусь стає гірко і щемно. Спалять все, столочать. А люди ж ростили, чекали. І дочекалися.
Майже від самого кордону рила і палила хліба артилерія, міномети, толочили танки, піхота. Відступаючі частини, перетворювані страхом в потолоч, втрачали людей, військову техніку, обози. І нікому й ні до чого, здавалося, не було ніякого діла.
Іван Ригір знову вслухається, як знайомо, тихо й розлого шумить жито. І від того шуму щем проймає хлопцеве серце, болить душа. Жито — від слова жити.
— Через день-два від сили через тиждень косити б треба — зітхає Іван, ховаючись в житі, за ним поринає в пашню Гнат.
Іван з першого дня війни на передовій. Він добре розуміє, виходу, практично, немає і сподіватись можна хіба що на Бога і щасливий випадок. Тільки чи можна на це розраховувати? Все життя, до останнього часу, йому не таланило, й навряд, що пощастить зараз. Ні, їм не вибратись з кільця. А якщо навіть і вдалося б вибратися, у німецьких тилах великим загоном далеко не зайдеш, не проб’єшся без провіанту, боєприпасів, навіть зі зброєю. Чого вони без них варті? Ну, вода ще так-сяк, напоять добрі люди. За воду поки що подушне не беруть. Пий від пуза, хоч залийся, скільки душа прийме. Хай хоч і живіт лопне, пуп ров’яжеться, не жалко.
А от нагодувати чималий загін, особливо зараз, коли гарматами і танками толочаться хліба, коли осипаються на землю зрізані автоматними і кулеметними чергами колоски, коли полями, луками, городами гребуться, рвуть бідну землю, полишаючи на ній глибокі рани, німецькі самохідки, мотоцикли, автомашини, нелегко. Хоч би самим найти що поїсти. Німці інший раз навмисне палять хліб, аби в ньому не ховалися червоноармійці, що потрапили після перших навальних боїв в оточення.
Таку збірню, таку ораву, збіговисько, не зможе прогодувати жодне село. Та й хто залишився в тих селах: жінки, діти, діди? Навіть якщо б врожай залишився незайманим, то догледіти його, зібрати переполовиненими силами було б нелегко. Тієї техніки і перед війною було небагато, а тепер і ту забрали. Машини, трактори, коні — все це фонд РСЧА. Все там. Залишились одні лише натруджені жіночі руки. Слабкі, немічні, кволі. А тому, який би загін не вирвався з оточення, якщо пощастить, перш за все потрібно буде розбитись на маленькі мобільні групи по три-п’ять чоловік і пробиватися на схід до своїх, до лінії фронту. Така установка, так домовлено. Хто проб’ється — розповість про інших. Але навіть і в такому випадку ніхто не гарантований від несподіванки, зради. Візьме хто-небудь і покаже пальцем, здасть поліцаям. Таких людців розвелося останнім часом чимало. У кожному хуторі, селі знайдуться. Війна чітко розмежувала людей, показала, хто є хто. Перед війною майже всі були патріотами, в крайньому разі, видавали себе за таких. А щоб краще і легше було, використовуючи закон творити беззаконня, була чітка межа. От вороги: колишні куркулі й ті, хто їм співчував, а он патріоти — недавні бідняки. Та як тільки-но розпочалася війна, все переплуталось, змістилось і в свідомості людей, і в їхніх душах. Та і в самому житті все переінакшилось. Багато з тих, хто вважався запеклим ворогом радянської влади, в скрутну для Батьківщини годину ворогом для неї не став. Зате чимало з тих, хто бив себе в груди, клявся у вірності й відданості, стали зрадниками. Трапилось те, чого ніхто з більшовицьких вождів не чекав, не думав і в головах не клав. Зрада тих, на кого надіялись, в кого вірили, й вірність тих, кого переслідували, в кого стріляли, нищили, була несподіваною і для багатьох незрозумілою. Дехто не на жарт розгубився, втратив душевну рівновагу. І хоч такі випадки навмисне приховувались, але це тільки шкодило справі. Немало виявилось ворогів і серед куркульства, хоч більшість пішла на службу до ворога тільки з жадоби помсти. Дуже багато горя, незаслужених образ принесла селянству радянська влада. Мабуть, ні в одну з воєн, які коли-небудь вела Росія, не було такої кількості зрадників і ворожих прихвостнів, як в цю. Батьківщина, Росія, Україна — ці поняття залишалися для багатьох такими ж святими, як і для їх предків. Жадоба помсти тьмарила в таких людей розум, позбавляла здорового глузду. Роками тільки й жили тим, щоб помститися за охлялих і скинутих, неначе худоба, в одну загальну яму батьків, матерів, братів, сестер, дідів. І майже в кожного був конкретний кривдник.
Відтоді, як вони попали в оточення, Іван не раз роздумував над тим, з ким йому було б краще виходити з оточення, якщо б стали розбиватись на групи. Зі своїми чи чужими? Чужі мало що знають про нього, а тому нічого й не скажуть, не видадуть, але водночас не зовсім і зручно. Весь час будеш відчувати себе дещо напружено, скуто, бо й ти не знаєш їх як слід. Зате своїх знаєш, як облуплених, не гірше за свої старі чоботи, а тому знаєш, що й від кого можна чекати заздалегідь.
Їхня частина хоч і в кільці, але веде жорстокі бої, намагається прорватися з оточення то в одному, то в іншому місці, використовуючи місцевість, болота, природну непрохідність лісів і ніяк не може здійснити свого наміру.
І хоч жито надто високе, Гнат і Іван окопуються, розуміють, що варто пройтись по ньому щільному вогню німців і будеш лежати вже не в укритті, а наче на голій і гарячій сковорідці, відкритий всім вітрам і кулям.
Скільки воює Іван, весь час не полишають його невеселі думки, як не полишали вони його й там, на Амурі, коли він кинувся в льодяну воду, аби приєднати трос до трактора, що провалився під лід. Ледве оклигав потім. Якби не добрі люди, не спирт, не лежанка, то не знав би він ні оцих боліт, ні лісів, ні бентежного посвисту куль над головою, ні оцих проклятих страждань. Йому, сину розкуркуленого, маючи родичем біглого двоюрідного брата Степана, попадати в полон аж ніяк не можна. Тоді вже все: хана і ненці, і Миколі, і Іллі. Як і на війну йшов, то сказав матері: “Дуже й не ждіть”.
— Чого, сину? — забідкалась, заголосила Олена Ригір.
— Того, що доля така. Якщо не вб’ють, в полон попаду — не повернуся. Не хочу, щоб за вами ще раз Матвієнки гонилися. А вижити ... Вижити, мабуть, не поталанить.
Всі роки ув’язнення, вночі і вдень думав Іван: де ж він хоч запропастився той Степан. З тих пір, як покинув Байрак: втік з сім’єю парою коней на санях, ні слуху від нього, ні духу. Чи живий, чи, може, теж згинув і кісточки дощами вибілило. Таке життя. Не розібратись в ньому. Не збагнути найголовнішого, найсуттєвішого. І чим більше думав, маракував Іван над Божим промислом, над роллю в ньому кожного з нас, тим все впевненіше приходив до висновку, що нічим суттєвим життя людини від життя тієї ж мурашки, бджоли не відрізняється. Повзаємо по землі, щось робимо, а для чого, до пуття так ніхто і не знає. Любимо, ненавидимо, милуємо, вбиваємо.
Іван прицілився, вистрелив по німцеві, що з’явився на узліссі. Німець впав. Чи то вбитий, чи, мо, заліг. Атака давно видихалась, захлинулась, заглухла. У небі, на бриючому польоті вив мессершмітт. Іван перевернувся на спину і прямо перед собою побачив раму.
— О, мамочко, о, рятуйте, я пропав! — заволав хтось майже поруч.
— Невже він знову з нами? — запитав у Гната.
— А де б же він дівся, той Матвієнко? Держиться нас, як блоха кожуха.
— Перестань! — гаркнув Іван на Матвієнка. — І так волосся дибом дереться.
Але Петро, здавалося, нічого не чув і не бачив. Він вислизнув з окопу, безладно петляючи, побіг полем, хто його знає й куди. Мабуть, назустріч смерті. Гнат Ододка хотів втримати Петра за ногу, але не зміг. Петро дригнув ногою, мало Гнатові нігті не обірвав. Іван миттю вискочив з окопа, наздогнав Петра, повалив, притис до землі. Кроках в десяти голічерева лежав, мабуть, убитий Михайло Матвієнко. Очі у Михайла були відкриті, спокійні й нерухомі; на лобі виступила невелика крапля крові. Збиваючи кулеметними чергами зграйки куряви зі страшним моторошним виттям пронісся над ними, мало не торкаючись голів, жовтий мессершмітт. Іван зразу здогадався, що мессершмітт має намір зайти на друге коло і тоді все. Кулеметна черга й так прошила землю зовсім поруч. На спину падали грудочки сухої землі, зрізане кулеметною чергою важке, налите зерном колосся. Все свідчило про те, що кільце оточення звужується. Не долітаючи до лісу, мессершмітт зблиснув на сонці жовтим підчерев’ям, ліг на крило і, йдучи на бриючому польоті, знову дав кулеметну чергу. Впали на голову зрізані кулями колоски, посипалось за вуха добірне молочно-стигле зерно.
А німці з’являються то справа, то зліва, то десь позаду, методично і впевнено звужуючи кільце, намагаються стиснути, знищити рештки оточених радянських військ.
Іван лежить у житі поряд з Петром Матвієнком і Гнатом Ододкою, чекає, коли скінчиться наліт. Та літаки, здавалося, й не думали полишати іржаве, похмуре небо над великим полем із залеглими на ньому там-сям бійцями. Скільки з них зараз підніметься й піде далі, а скільки зостанеться лежати назавжди, ніхто й ніколи не порахує. У Байраку з шістсот п’ятдесяти дворів після голоду залишилось двісті. А були й такі села, що вимерли зовсім. Щезли з лиця землі. А скільки б з тих захлялих, загублених життів виросло бійців, цього теж ніхто не лічив. Та й кому це потрібно. Ось тут покладуть усіх і теж рахувати ніхто не буде.
Ревли, розвертаючись на крутих віражах, мотори танків, летіли й летіли остюками ниць зрізані, наче ножицями, колоски. Рвалися бомби. Вибуховою хвилею Івана Ригора й Петра Матвієнка знову підкинуло, ще зовсім недавно ворогів, а зараз хоч і не друзів, але людей, об’єднаних однією метою — вижити. Іван міцно притис Петра до землі.
— О мамочко, о мамочко, спаси, я пропав! — Матвієнко вирвався з цупких Іванових обіймів і, наче навіжений, петляючи, наче заєць, що губить сліди, побіг зраненим полем. Іван задер голову. Знижуючись, так, що можна було розгледіти риси обличчя і зловтішну врочистість пілота, месершміт на бриючому польоті ішов прямо на Петра.
— Що ти робиш? Ляж! — кричить Іван, та Петро нічого не чує й не бачить. Він наче божевільний хоче сховатися від неминучої смерті, а насправді біжить їй навстріч.
Пілот недобре усміхнувся, вишкірив зуби, вирівняв машину. Кулеметник припав до приціла. Іванові раптом здалося, що літак на якусь хвилю зупинився, завис у повітрі, і тієї ж миті вдарила кулеметна черга. Бризки землі разом з колосками полетіли високо вгору. Великою плавною дугою черга прошила поле. Петро Матвієнко раптом похитнувся, наче спіткнувся об щось неподатливе й тверде і впав. Кулеметна черга переплеснула пилюку й груддя через Петра, пішла кремсати землю далі. У ту ж мить Іван упав у жито, припав до мурашника, злився з землею. Мурашки вмить обліпили його з ніг до голови. Німці рідко стріляють по тих, кого вважають мертвим. Та й не так помітно, коли лежиш нерухомо. А за тим, хто метається по полю, німці ганяються, наче навіжені — жива мішень збуджує. Ще й неабияке задоволення отримують, бо це вже не війна, а полювання. Та й азарт в жилах, в крові нуртує, а в голові думка вилущується: таких нестриманих, розпачливих ми обов’язково переможемо.
Звичайно, Петра важко винуватити в тому, що з ним коїться під час нальотів ворожої авіації, не один він такий. Іван повоював, набачився. Інший тільки зачує рокіт мотора, весь зіщулиться і тремтить, а не дай Бог, спіймає напруженим слухом посвист бомби чи кулеметну чергу, зривається і біжить, поки не скосить осколок чи куля. У перервах між боями не раз розмовляв з такими, намагався зрозуміти, що з ними діється. Він теж боявся нальотів, але до такого тваринного жаху ніколи не доходив. І от що вияснилось: кожному з таких бійців, та й йому теж, здавалося, скинута вгорі бомба летить по ходу літака і падає прямісінько на нього, і якщо він негайно не втече, то обов’язково вцілить. Відбіжить такий на добру відстань, гляне вгору. Господи, знову на нього летить, наче її хто рукою веде. Подивишся на людину в іншій ситуації: і розсудлива, і хоробра. Але варто тільки зачути посвист бомби — і немає чоловіка, наче його хто підмінив. А тому німці, для того, щоб деморалізувати частину саме таких бійців, скидають з літаків пробиті кулями навиліт порожні металеві бочки. Повітря зі свистом рветься в ті дірки, а моторошне виття над землею довкруги стелеться, та так, що навіть у найхоробріших серця здригаються.
Іван ще деякий час полежав, відійшов від пережитого страху, прислухався: чи немає нової загрози. Начебто тихо. Підняв голову. Літаки з хрестами геть пішли, тільки мріє в сивому від спеки і диму небі.
Іван піднявся і короткими перебіжками побіг до улоговини, де недавно поруч з Петром Матвієнком впав Петро Грабарка. Зпрожогу Іван, мабуть, поминув би Петра, та раптом почув, як в осоці біля струмка щось застогнало.
— Живий, Петре? — запитав схиляючись. — Я питаю, ви живі?
— Не знаю, начебто живий, — Матвієнко побачив Івана, зрадів.
Блідий, губи сіпаються, сів, обмацав всього себе — цілий. Тільки на лобі крапля крові виступила, мабуть, як падав, об щось вколовся.
— А я вже думав, вбито.
— Я сам думав. Біжу, а мене наче хтось з того світу зове: “Петре, ти куди, зупинись!” Їй-бо, мати. А потім, наче хтось — смик за ногу. Ну, я й гепнувся, як кажуть, з усіх чотирьох. Серце аж під горло стрибнуло. Впав і не дихаю. Ну, думаю, все, гаплик, скосило. Прощавай Петрихо, дітки. Пройшло урем’я, лежу, не вмираю. Ну, думаю, живий. Тоді від чого ж упав? Невже перечепився?
Іван глянув і мало не розсміявся. Ноги Петра заплутались в цупкому віниччі, сплелися в житі.
Петро Грабарка, що поруч у житі лежить, теж бачив, як Іван до Петра Матвієнка побіг, а сам не бійсь, не підвівся. Мамлакуватий і боязкий, як і Матвієнко. Видно, не так воно легко воювати з справжнім ворогом. Це тобі не з безправними хуторянами, бабами й дідами, а то й з дітьми.
Розкуркулювати, та на діда Василя Даценка плигати, аби довідатися, де той золото та дукачі сховав, було набагато легше. А хоч спитав хто за те? Та ніхто! І не спитає. А от Івана сім років питали, а він і зараз не знає, що. І найдивніше, що Іван воює й не боїться, бо такого за життя набачився, стільки пережив, що просто гріх чогось боятися. Матвієнко, бач, як боїться. Видно, непогане життя було. А Іванові, аби тільки земля розступилася, хоч сьогодні згоден на той світ, і не страшно, бо такого просто не може бути, щоб на тому світі було ще гірше, ще страшніше, ніж тут.
Тільки ось тут, в оточенні, Іван відчув якусь невідому йому до цього часу зверхність над Матвієнком. Він був набагато сміливішим, зграбнішим і вправнішим від вайлуватого Петра. Але зла на Петра в душі не тримав. Не було його й там, на Амурі. В той же час і не надіявся на Петра. Гнат Ододка хоч і слабший за Петра Матвієнка, але надійніший; на Гната можна було покластися в скруту. Набагато простіший, не такий хитрий, як Петро, Гнат значно менше думає про себе, про власну вигоду. Петро безкорисливо й крока не ступить. Ні, краще все-таки зупинити вибір на своїх, а не на чужих. Що не говори, а все ж таки не чужим був для нього Коломійців.
І це останнє спонукало Івана триматися хуторян, було тією дуже важливою для нього, можна сказати, головною обставиною, що тримала його на землі, бо Іван не мав права ні попасти в полон, ні пропасти безвісти. В такому разі всі будуть вважати його зрадником, і хто знає, як після цього складеться життя Миколи, Іллі, матері. Отже, він повинен або загинути, або виходити з оточення тільки зі своїми. Щоб усі бачили: живим залишиться, значить живим, загине, так загине.
У такому разі хоч надія залишається, що хтось із хуторянської п’ятірки: Гнат чи Прокіп Любенко, який теж відсидів стільки ж, як і він, чи, можливо, Степан і Сашко Білики, Петро Грабарка, Прохур Холоша, хто-небудь та вийде, розповість хуторянам, як і де він загинув, бо якщо випаде здаватися в полон або загинути, то він вибере останнє. А якщо вже судилося загинути в цьому мішку всім, то що ж, тут нічого не вдієш, така його доля. Тільки не може вона бути в усіх однаковою. Хтось та вийде, врятується. А тому з чужими він не піде. Хто віднайде хутір, якщо він загине, хто розповість матері правду?
Та не так судилося, як думалося. Після короткої тиші знову почувся рокіт моторів.
— Іване, то земля дрижить чи, мо, мені так вздрівається? — запитав Гнат.
Іван висунувся з наспіх виритого окопу і похолов.
“Танки”! Самих танків ще не було видно. Але Іван не помилився. Вилізаючи з баюри на пагорб, перевалюючись з пагорба на горбок, з-за лісу, в поле, в жита йшли танки. Наближався найсумніший, найнебезпечніший і найстрашніший для них час. Найлютіший ворог ішов зараз прямо на них, щоб залишити по них одне лише криваве місиво.
Іван Ригір, Гнат, Степан Білик, Баламут Гриша піднялися, пригинаючись, побігли високими житами відшукувати своїх, десь щез Петро Матвієнко. Схилившись, Білик Степан біжить житом, а Мар’їні слова й прокльони дзвенять в голові, свердлять мозок: “Перша куля... Гостра шабля ... Перша ... Остання”.
Зліва виднілась неширока польова дорога, справа — високий, лисий пагорб. Десь позаду залишилось поросле осокою озеро, ставок, а, можливо, й сага. Тут біля річки, в заплаві Псла, біля Дніпра було чимало озер, саг, а зліва, попереду, не так щоб і далеко, бовванів справжній ліс. Але між тим лісом і житом, яке от-от мало скінчитись, було чимале картоплище. Мабуть, краще було б відступати в інший бік, до води, звідти ближче до лісу. Там в болотах, в осоці, в заплаві, в заростях очерету легше було сховатися. Але страх гнав їх чомусь навкіс, по прямій.
Німецькі танки з великими сірими хрестами на баштах вже йшли по картоплищу, відрізаючи їм шлях до відступу, намотували на гусениці і кидали далеко назад і вгору зелене огудиння, бур’ян, потрощені гарбузи, груддя. Башти танків водили жерлами в різні боки, начебто щось винюхували, видивлялися, шукали на цьому напівспустілому тлі поля. А над самим житом літали жовтоголові мессершмітти, колупали кулеметними чергами пересохлу землю, сікли налиті молочно-стиглим зерном колоски.
— Он, мабуть, і Петро Матвієнко лежить, здоровий, як гора, ворушить вусами. Хай тобі біс, привиділось.
— Та ні, то наче не Петро, то, мабуть, ховрахи чи миші наточили купи землі. Присипали вівсюгом та житом, а вуса — хитромудро повтикані в землю чи то хом’яками, чи то кулеметною чергою колосся.
Танки йшли не швидко — чи зумисне не помічали їх, чи то гнали, як зайців. Це давало якусь надію. Німці не поспішали їх розстрілювати, водили жерлами, наче намагались відшукати більш пристойніші цілі, але їх ніде не було. Невже просто граються, своєрідно жаліють, великодушно дають пожити, дихнути ще деякий час? Так грається кіт з мишею, коли та в його повній владі.
Майже кожен з них зараз жалкував, що попав на цей клятий фронт, у це пекло. А тим часом, проклинаючи все на світі, металися в житі бійці, намагалися сховатися від напасті. Жито високе — вершник на коні сховається. А тому, можливо, й справді їх не бачили німецькі танкісти.
Раптом, наче з-під землі, виринув їх однохуторянин Прохур Холоша, заступник командира взводу.
— Ви чого бігаєте по полю? Не бачите чи що — танки йдуть! Швидко в окопи, в щілини, приготуватись до бою! Відступати тільки по команді, в напрямку лісу. Він же вас тут видавить на голому місці, як бліх.
Прохур Холоша був кадровим військовим. Три роки служив у Миргороді з однохуторянином Степаном Даценком, потім у кавалерійсь­кому полку під Білою Церквою, там його й застала 22 червня війна. І ось зараз, при відступі регулярних частин, доля знову звела його з хуторянами.
— Та ми Петра Матвієнка шукаємо, — спробував виправдати­ся Іван Ригір. — Був чоловік і наче в воду впав.
— Нічого його шукати, він давно в траншеї.
Іван Ригір, Гнат Ододка, Степан Білик, Гриша Баламут, пригинаючись, теж побігли до траншеї, у тому напрямі, куди вказував Прохур Холоша. Вскочили, тремтять, чекають бою.
— Все-таки добре, що викопали рів, — сказав Степан Білик.
— А дехто був проти.
— Перемолов би зараз германець гусеницями, як клопів.
— Ви що, подуріли, що побігли? — запитав замкомвзводу.
— А хто його зна, як лучче? Заїде на траншеї, позавалює і готова могила, й копати не треба, — каже Гнат.
— Не каркай, ворона. А то ще збудеться. Ти й так чорний, як грак.
— О, треби тобі такого!? — визвірився Гнат.
Не звиклі до опору танки йшли житами, то ховаючись в вибалках серед стиглого колосся, то знову виринали, збираючись на пагорби, вкри­ваючи узлісся стьожками темно-синього диму. Всюди гуркіт моторів, брязкіт гусениць. Хуторяни роздивилися — і справді, Матвієнко в траншеї курить, мабуть, немало наляканий, бо говорить набагато жвавіше, ніж звичайно.
— Добре, що знайшлися, хро-хро, а то я вже не знав, що і думати. Скільки ж їх суне на нас, га? Передавлять, гади.
Кожен лаштував гранати. По дві, більше не було, і пляшки з запалювальною сумішшю, коктейль Молотова. Пляшок було трохи більше, Матвієнко витягнув лопату, став вкопуватись глибше. Видно, не збирався вилазити з ходів сполучення. Танків було не те, щоб і багато, але одночасно стільки вони бачили вперше і це наводило жах.
— Мотаються, не перещитаєш! — гукнув, резюмуючи, Петро Грабарка.
— Чого там не пощитаєш. Десятків зо два. Я рахував, — відповів Іван Ригір і, скоріше для того, щоб підкреслити свою незалежність і впевненість, взяв у руки дві пляшки горючої суміші. Граната-лимонка, прив’язана до пояса, недбало теліпалася біля самісінької матні. Танки, що весь час до цього утюжили пшеницю, круто розвернулися, пішли в напрямку лінії оборони, Іван вмить виважився на руках, легко вихопився в поруділий мишій, що колихався на вітрі, покинув окоп.
— Ти куди? Вернись! Загинеш! — заволав Гнат Ододка. — Все одно відступати­мемо! Може, вони ще мимо пройдуть.
— Прекратить пораженчеські настроєнія, Ододка! А ні — під трибунал підеш, — гаркнув Прохур Холоша.
Іван, маючи таємний намір, чи то не чув, чи навмисне не відповідав.
Танки тим часом наближалися, вже чутно було, як здригається під їх важкими тілами й гусеницями ходуном ходить земля, як жвавіше заколихалася трава і гілки на деревах недалекого і такого жаданого лісу.
Іван напружив зір, декілька танків вирвалися трохи вперед і йшли, опустивши жерла трохи донизу, наче слони хоботи, немов щось вишукували в траві, перли, здавалось, прямо на нього. Позаду танків невідомо й звідки з’явились руді автоматники, наче їх хто десантом викинув. Іван побачив те і завагався: може, й справді краще повернути назад? Та повертатися до небезпеки беззбройною, незахищеною спиною було ще страшніше. Брав знайомий ще з дитинства острах. Від напруження і страху змокріло під руками, спина й долоні, свербіло тіло. Вже виразно було чутно глухі вихлопи потужних моторів, рідкі й глухі, схожі на тріскотню коників в надвечір’я, автоматні черги. В повітрі пахло керосином, порохом, паленим житом. Іван проповз кілька кроків вперед, оглянувся. Траншея, хоч і була не так-то вже й далеко позаду, щезла з виду. Чи то від вітру, від гуркоту металу, а, можливо, від людських неспокійних тіл всюди ворушилося жито, начебто хто повзав у ньому, намагаючись сховатися або втекти. Іван не спускав очей з переднього танка. Зір був напруженим до втоми, до виснаження. Раптом на якусь мить танк зупинився, підстрибнув і, задерши башту догори, вистрілив. Стріляли десь у тилу гармати. Перший постріл ліг десь позаду траншеї, за ним другий, третій. Іван уже не вдивлявся, куди лягають снаряди. Тим часом перший танк підійшов на відстань кидка гранати рукою. Іван кинув пляшку з запалювальною сумішшю, вона вибух­нула поруч танка, напівпрозорий червоний вогонь лизнув землю, побіг до гусениці. Танк злякано зупинився, здивовано крутнув баштою, наче намагався краще розгледіти зухвальця, котрий відважився на таке.
Виминаючи зерно з колосків, розчавлюючи груддя, танк рвонув вперед. Друга пляшка лягла в ціль. Танк загорівся спочатку несміливо, потім все яскравіше і, нарешті, спалахнув наче факел.
— Я підбив! Я підбив! — кричав десь далеко з траншеї Матвієнко.
— Чим би ти його підбив? То он Іван, — поглузував Ододка Гнат.
— Іван не влучив, а в мене бронебійний патрон був.
Застрочили кулемети, залягли в житах автоматники. Танкісти в шоломах, джеркочучи, вискочили з палаючого танка, залягли поруч з автоматниками.
Все навкруги ревло і гуділо і в цьому содомі майже нечутно шили автомати. Хтось щось кричав, всюди стріляли, над лісом шумів горовий вітер, пахло полином, чебрецем, землею і, здавалось, що ніде й нічого немає: ні смертей, ні горя, ні війни, один лише сон, марення. І раптом Іван відчув, як гаря­ча яскраво-сліпуча хвиля відірвала його від землі, підняла, наче мати на руки, якусь мить потримала і кинула в прірву. Скільки він летів у ту прірву, Іван не пам’ятає. Він втратив свідомість.
Танки грізно і безжально рвали землю, цокотіли гусеницями, стріляли. Над полем стояв сморід, запах пороху й мазуту. Бійці в окопах приниш­кли. Вискакувати ніхто не наважувався. Он один дурак вискочив. Чи то такий вже сміливий чи, може, від нетерплячки, з переляку.
— А чьо, мо, й бойовий! — висунув здогад Ододка Гнат. — В тюрмі сидів, там хлопці шальонні.
Хтось із бійців завбачливо висунув з рову пілотку, підняту на гвинтівці. Її тієї ж миті прошила автоматна черга.
—Вперед! — скомандував Прохур Холоша.
— Куди там вперед? Тут і носа не висунеш...
Але все ж дехто трохи піднімав голову і через улоговину в бруствері намагався роздивитися поле бою.
— Каюк Іванові!
Майже всі хуторяни, в тім числі й Петро Матвієнко побачили, як до Івана, поливаючи землю вогнем, наблизились автоматники, щось поджеркотіли між собою, але танк горів так яскраво і скільки слалося від нього чорного їдучого мазутного диму, що толком розібрати, що там коїться, ніяк не можна було. Хуторяни з надією дивилися в небо. Хоч би один наш літак де-небудь з’явився в небі, порятував. Але, окрім розвідувальної рами, що зависла біля самого горизонту і жовтоголових мессершміттів, нічого не видно було. Не видно було й своїх танків. Мало чи не кожен сидів у траншеї, втиснувшись у який-небудь куток, щілину і ждав неминучого кінця. Від кожного пострілу, струсу двигтіла земля і дрібні грудочки сипались бійцям за комірці, в траншею, розкочувались по дну. Прохур Холоша бігав ходами сполучення, підбадьорював бійців, показував палаючий танк, запевняв, що всі танки можуть отак просто горіти. Але хлопці бачили не тільки танк, що горить, але й думали про Івана, який, напевне, уже давно віддав Богу душу. Кожен в душі молив Бога, щоб пронесло. Кілометрах в півсот­ні-сто були рідні краї, хутір. А тому безглуздо помирати нікому не хотілося. І, видно, не дарма молилися. Танки раптом розійшлися врізнобіч, залишаючи їх у своєму тилу, і, гуркочучи, стекли в улоговину.


6
Петро Штим зібрав командирів підрозділів, наказав пробиватися до лінії фронту.Йшли приголомшені, розгублені, кожний згадував комісарів, котрі не шкодували ні красномовства, ні слів, запевняючи бійців та, зрештою, й командирів, що наш по­вітряний і морський флот наймогутніший і найкращий у світі, що зброя у нас надійна й сучасна. І якщо трапиться, не дай Бог (ці останні два слова вголос, звичайно, не вимовлялися, а тільки малися на увазі) війна, то будемо бити ворога на його території. Ну, а таких потенційних ворогів, як япошки, так і того простіше — закидаємо шапками. На кожного японця впаде не менше ста шапок і каюк йому. І от трапилось. І всі побачили, що повітряного флоту, тобто літаків, які б прикрили бійців згори, немає. Майже вся авіація була ви­нищена в перший же день війни на аеродромах, так і не піднявшись у повітря. Зброя теж виявилась нікудишньою. Ту, про яку говорили, показували на нав­чаннях, невідомо де й дівалася, автомати, що були тільки в охоронців штабів та деяких довірених осіб, заїдали при попаданні піску. Кулемети в спеку без охолодження стріляли погано, не стріляли — плювалися кулями. А як затріщали морози, то перестали стріляти як слід і гвин­тівки. Капсуль або ж зовсім не запалював пороховий заряд, а якщо й запалював, то якість пороху була такою, що кулі, не маючи ніякої убивчої сили, падали майже зразу за бруствером. Єдине, що ще так-сяк виручало бійців, так це гвинтівки Мосіна зразка 1891-ІЗ років. Ця зброя діяла безвідмовно, але її не вистачало. Кожний поглядав на небо, чекав літаків, вертів головою, наче журавель, видивлявся, чи не з'являться на обрії танки. Але ні того, ні другого не було. А гвинтівки аж ніяк не могли протистояти німецьким автоматам.
Тоді, як радянські бійці рахували майже кожен патрон, німці поливали російські позиції щільним вогнем, не даючи звести голову, відірватись від землі. Та якби хоч гвинтівок на всіх вистачало. Наберуть новобранців і посилають у бій без зброї. На відділення, а то й на цілий взвод видавалася одна-дві гвинтівки.
— Не бійтесь. Нічого страшного. Кожен із вас знає: в усякому бою є вбиті й поранені. Головне — попасти на поле бою. Побачив убитого, бери його гвинтівку чи автомат і стріляй. А як будемо тут сидіти, то й того не буде.
— Так у нас же їх тільки дві на все відділення. У кого ж брати? — зауважив Гнат Ододка.
— Отставить пораженческі разговори і настроєнія, — гаркнув Прохур. Хто сказав, що треба відбирати у своїх? Відбирати треба у німців.
— А хто ж німця вб’є, як стріляти ні з чого?
— Отставить, мовчати, іначе під трибунал. В атаку, вперед!
Після такої атаки залишалася жменька бійців.
— О, це вже зовсім небагато оружія треба, — іронічно замітив Гнат Ододка. — Ще раз сходимо в атаку, німці й наші гвинтівки підберуть.
Ніхто не міг зрозуміти, як це можна голими руками вбити озброєного до зубів німця і забрати в нього зброю. Тут хоч би в обороні триматись. Дехто відважувався, питав, чому це їх посилають наче на убій, без зброї, та потім, як розстріляли кількох сміливців, решта вже не осмілювалась питати, а слухняно, жалібно, начеягнята, дивилася на командирів і врешті-решт ішла в бій, навіть в атаку на танки. Наказ. Не виконав наказу — трибунал і розстріл.
Ну, а про те, як захоплювати в полон ворожі танки в бою, велися спеціальні, хай і короткі в польових умовах, заняття.
— Для захвату ворожого танка зброя зовсім не потрібна, — повчав командирів Прохур — Звичайна протипіхотна граната для танка, що блощиця для слона. А протитанкових поки що не підвезли, скоро будуть.
— Та як же можна йти на танки без нічого? Хай уже проти піхоти...
— А що тут особливого? — пояснює Прохур Холоша. — Є наказ, а наказ треба виконувати. Будову протитанкових гранат ви добре засвоїли, а тому, як тільки підвезуть, будете користуватися. А поки що задача така: відділенням оточити танк ззаду і з боків, де він не страшний, а потім одному-двом: вам Коломієць Матвію і вам Ододка треба забратися на башту. Спустити вниз плащ-палатку, щоб механік-водій через смотрову щілину і в перископ нічого не побачив і діло в шляпі. Танк трохи покрутиться, погарцює на місці, а потім фріци, бо нікуди їм буде діватися, почнуть вилазити через люк. А руському, солдату сміливості і винахідливості не позичати. Саперні лопатки є в кожного. Шарахнув нею фріца по калгану, а ні — по мармузі і під гусениці його, а зброю собі. Німецький екіпаж, як правило, три — п’ять чоловік. От вам і п’ять автоматів. А ви боєтесь. Воювати треба, а не боятися.
— А патрони? — заїкнувся Гнат Ододка.
— Молчать! Я тобі покажу патрони? Будуть патрони.
— А де ж ваша зброя? — знову запитав Гнат.
— Хто це провокаційні питання задає? А це ти, Ододка? Що, в штрафбат хочеш?
— Та ні, просто вирвалось. На початку ж війни казали, що в нас усе є.
— Казали та не зав’язали, — розуміючи, що запитання не провокаційне, а результат душевної простоти, трохи м’якшає Прохур Холоша. А що поробиш, командир. Взявся за гуж, не кажи, що не дуж. — А зброя наша на перегоні, скоро буде, була б і раніше, так вчора ешелон на підході до станції розбомбили, — підтверджує слова командира політрук.
І бійці, і Прохур прекрасно знають, що то чистісінька брехня, лиш би їх заспокоїти, бо ніякої зброї там у тому ешелоні не було, а може, не було й самого ешелону, і все ж людська природа така, що більшість бійців вагається, вірить, думає, а може, й правда, розбомбили? А раз розбомбили, значить була і є. Значить скоро підійде другий ешелон, буде легше.
Треба було якось втриматись. Це розуміли всі. Відступати, по суті, було нікуди. Білорусія, Прибалтика, Молдавія, половина України вже здані. А тому треба виждати час. А там, можливо, з’являться й літаки, танки і більш надійна зброя.
Були, звичайно, офіцери зі своїм розумінням військової честі, які відмовлялись вести беззбройних у бій. Таких штабні автоматники розстрілювали на місці. Більшість офіцерів вела, Прохур теж вів. І зараз відчував провину за те, бо знав, скільки їх полягло, беззбройних солдат. Вони так нічого й не встигли зробити, як і той же Матвій Коломієць. Полягли даремно, безтолково, не принісши користі Батьківщині.


7
Снилося Іванові, чи то марилося, начебто їде він з батьком гарбою по труській дорозі в Яроші. Іван лежить на полудрабках, підклавши під голову руки, босі ноги звисають мало не до землі, чіпляють на узбіччі полин і віниччя. У світлому, голубому, майже прозорому небі шугають лелеки, зависа, прямо над обличчям і жалить ненависна мошкара. У сагах кумкають жаби, поруч на узліссі витьохкує соловей. Десь трохи далі під горою старається одуд: “Худо-тут, худо-тут!”
— Правильно кажеш, худо тут. А де воно в лихої години краще? — зітхає батько. — Хіба що там, де я! Поїхали, мабуть, сину, зі мною.
Віз загуркотів по дерев’яному містку, виїхав на затужавілу після недавніх дощів землю і батька не стало чутно. Щось говорить, а що — не дібрати.
— Не знаю, тату, мені поки що і тут непогано. А тому я, мабуть, з вами не поїду. — Іван звівся на лікоть і раптом побачив в передку на правій ручиці не батька в своїй звичній згорбленій позі, а Тимофія Ододку. Звідки він в Бога взявся? А, та це ж він підвозить його малого в Яроші по горілку.
— Шнель! Шнель! Хенде хох! Швайне! — Наче крізь сон чує Іван напівзнайомі слова. Важкі, тупі , болючі стусани попідбіччю.
Господи, невже це знову батько вчить його німецької мови? Невже він ще й досі школяр? А де ж мати?
Іван прийшов до тями від криків і пекучого болю — хтось штурхав його кованим чоботом у бік. Іван розплющив очі, побачив перед собою нечіткі, перекошені чи то сміхом, чи люттю обличчя автоматників. Він намагається второпати, що трапилось, та ніяк не зрозуміє де він і що з ним. Нарешті до свідомості доходить їх джеркотіння і Іван жахається: “Що це? Дурний сон, чи він і справді в полоні?”
Світ колихнувся перед Івановими очима, спотворений наче в кривому дзеркалі, готовий згаснути, і знову вирівнявся. Іван дивився в небо, але бачив лише нечіткі, розмиті відображення сірих в касках автоматників, наче в потривоженій хвилями воді. Іван скосив очі, відвів погляд до своїх позицій. Ніде нікого, жодної живої душі, жодного знайомого обличчя, одні чужинці. Лише сплутані і перехрещені житні колоски по-свійськи скрушно й з докором хитають пообіч головами: “Ну що ж ти так по-дурному попався?” І раптом серед цього німого безлюддя здалось Іванові: ідуть йому на виручку хуторяни. Він щосили напружив зір і знову мало не втратив свідомість. Ніхто не йде, то просто гойдається, колишеться жито. Жито — від слова жити, знову майнуло в голові. Поряд про щось джеркотіли, сміялись, схиляючись з автоматами наперевіс з засуканими по лікті рукавами німці, Іван напружив слух, і до свідомості долинуло:
— Вставай! Швидше! Шнель! Шнель!
Іван болісно всміхнувся, ствердно кивнув головою. Мовляв, зрозумів, зараз встану. Виходить, недарма вчив його батько німецькій мові. От і знадобилась наука. Краще б їй було не знадоблятись. Іван напружився, став зводитись на ноги. Деякий час стояв, похитуючись, наче п’яний. І знову попливло перед очима: Байрак, узлісся, похмурі вільхи, Вузька, Чортова яма, риба, щури на прямовисному березі Псла. Панський маєток у вранішньому полум'ї. Чи був там час для німецької? Інколи, правда, брався, зубрив, читав, хотів надолужити згаяне, але, як то кажуть, ні в зуб ногою. Батькові, мабуть, набридло майже кожного тижня ходити в школу, слухати материні нарікання про непослух.
— І щоб він знав, як він тих книжок і в руки не бере, — бідкалась мати. І таки настрополила батька. Прийшов якось додому, як ніколи сердитий, злий, та як присвітить Іванові кулаком по вусі, щоб не було таким тугим до чужої мови. Іван на мить втратив свідомість, підручник випав з рук.
Книжка то випала, а от німецькі слова після того почали вільніше входити до вуха, в голову і там осідати, наче батько якийсь клапан чи перетинку, що заважала як слід все сприймати, відчинив.
Але то було потім, а спочатку Іван не на жарт образився на батька. Ніколи й пальцем не торкнув, а це на тобі. Три дні й три ночі не було Івана вдома. Ночував, де прийдеться. Найчастіше в лузі. Спав у пахучих копицях сіна. Вдома не на жарт сполошилися, перестали спати, шукали, на смерть поперелякувались. Мати, хоч раніше й піджиговувала, тепер винуватила в усьому Павла, лаяла й кляла на всі заставки.
— Та хіба ж так бити? Щоб тебе об суху дорогу било й не переставало. Ніт, щоб лиснути, а він кулаком у вухо. Ума того...
Одним словом, добре налякалися і батько, й мати. Потім знайшли Івана. Але чужа мова пішла після того в голову, як по маслу.
Батько потім не раз, гордуючи, похвалявся:
— А наш Ванько оце екзамента по німецькому на “добре” здав.
—Та й трудне ж, мабуть, стерво, — димлячи цигарками, шкребли потилиці чоловіки. — Чули, як у вісімнадцятім германець приходив, нічого не поймеш, джерк оче — і все. Молодець!
Батько до того нажахався за ті три довгі, як год, дні, коли Івана не було вдома, що після того не тільки Івана, а й Миколу, Іллю, покійних Альошу та Галю ніколи не бив і пальцем не торкнув. Кажуть, що до них ще були Лука, Василь та Петько, але Іван їх не пам’ятає і не знає. Давно померли. Хто тоді міг думати, що так несподівано знадобляться знання німецької. У цей час щось тенькнуло у Івана у вусі, наче струна обірвалася, і Іван остаточно вирівнявся, стверднув на ногах, побачив на повен зріст своїх ворогів. Більшість з них були такого ж, як і він, зросту й віку, років двадцяти трьох-двадцяти шести. Декотрі старші.
— Шнель! Шнель! Іди! Іди!
Іван і це зрозумів, перевів погляд убік і зліва, на курному шляху при битій дорозі побачив велику й довгу колону таких же, як і він, невдах. “Все, полон!” — обірвалося серце й похололо в грудях. Колона полонених тупцювалася посеред дороги, збивала пилюку, а він, спотикаючись в житі на нетвердих ще ногах, ішов їм назустріч. Цікаво, є там хто-небудь зі своїх? Десь далеко позаду гуркотіло наче після затяжної грози. Чулися канонада, рідка стрілянина.
Німцям подобалась метикуватість полоненого. Вони, мабуть, відчували, що він розуміє їх, а можливо, навіть, знає їхню мову. Усміхаючись, автоматники йшли слідом за ним і навіть не штурляли в спину холодними вороненими дулами автоматів.
Тим часом Іван наблизився до колони, окинув її поглядом від голови до хвоста, й став позаду. З хуторян і байрачан в колоні, схоже, нікого не було. Чи повернеться він коли небудь додому, в рідний хутір? Чи побачить матір, Даценківську Мар’ю? А чого? Може й повернеться, якщо Бог поможе та віку протягне. Один з німців, видно, старший, щось швидко заджеркотів своїм підлеглим, і ті розбіглися, зайняли свої місця. Двоє, автомати напереваги, стали спереду колони, ще двоє — позаду, решта — по боках. У всіх без винятку засукані по самі лікті рукава. Оголені, з рудою щетиною, руки лежать на автоматах. Автомати, спущені на ременях, звисають через шию, навпроти грудей. Тільки тепер по-справжньому дійшло до Івана, що надворі нестерпно жарко. Стояв, палив спекою, клубочився тонким їдучим пилом, кивав, шелестів важким понурим колоссям липень сорок першого року. На сьогодні-завтра, найбільше через кілька днів липень непомітно сповзе в серпень, а жнива хтозна й де забарилися, блукаючи по вибоїстих, баюристих дорогах війни.
Старший конвою, схоже, лейтенант, наскільки Іван запам’ятав німецькі відзнаки, подав команду підтягнутися. Колона спочатку підрівнялась і, починаючи чомусь з голови, розтягуючись, рушила з місця. Німці підганяли відстаючих. Колона то стискалася, то розтягувалась, наче міхи гармоні, або на гілці тіло гусениці. Іван ледве йшов. Хитався перед очима світ. Іван намагався ні про що не думати. У голові час від часу дзвеніло, здавалося, мозок розпирав череп, підіймався, наче опара в макітрі. У вухах стріляло. Мабуть, його оглушило, а, може, й контузило.
Іван спробував було загомоніти з сусідом, дізнатися, хто він і звідки родом, куди їх гонять, але почув за спиною грубий окрик : “Не розмовляти!” Ну що ж, прийдеться зачекати привалу або ночі. Та його сподівання виявились марними. На коротенькому привалі скоріше для німців (полонені, як і раніше, стояли в колоні), щоб перекусити, покурити, збігати в кущі по нужді, Іван толком нічого не взнав. Він запитав одного, другого, але куди й для чого їх ведуть нікому й нічого не було відомо. Іван ще раз обвів поглядом обличчя полонених, пильно вдивляючись в дещо змінені риси, як-не-як в таких обставинах людина міняється, інший раз до невпізнання. Але як не видивлявся Іван, як не прагнув відшукати хоч кого-небудь з близьких чи знайомих, але ні хуторян, ні байрачан серед полонених не було, хоча інший раз, здавалось, попадались наче й знайомі обличчя. Не встигли трохи перепочити, як знову лунає команда рухатися вперед, знову окрики, стусани, суворі злі обличчя, воронені дула автоматів. Серед полонених була переважно молодь. Не більше тридцяти. Невже ніхто з старших не потрапив у полон? Звичайно, його підрозділ відступив до лісу, а, може, залишився на місці, загинув, а комусь, можливо, все-таки вдасться пробитись і до своїх. Що вони скажуть потім про нього? Та нічого. Іван похнюпився і, ковтаючи сухий їдучий пил, неохоче поплівся далі. Видно, долі й справді не обманути!



8
Їх гнали вже декілька днів. Тепер Іван уже стояв не в кінці колони, а по ранжиру, десь у середині строю. Спочатку Іван рахував дні, потім збився з рахунку й облишив. Гнали переважно полями, далеко обминаючи ліси, переліски, гаї, великі села, міста. Чи то боялися нападу, чи, можливо, остерігалися, щоб хто-небудь не втік. Зрештою, про втечу не варто було й думати. На добру тисячу метрів було видно, місцевість прострілювалась. До того ж, у конвойних, після того, як поминули якесь велике місто, з’явились вівчарки. Тільки спробуй — на шматки розтерзають. Та й куди втечеш, кволий, немічний, виснажений думками, вкрай поганою їжею, безперервною дорогою? Змінюючись, конвой гнав їх навіть серед ночі, і тільки коли ставало зовсім темно, їм давали трохи перепочити. Одного разу Іван заснув на ходу. Як вже він ішов сонний, одному Богу відомо. Прокинеться, почує що йде в строю, а поруч з ним такі ж, як і він, і знову засинає.
Іван добре пам’ятає: стояли вони спочатку на околиці села. Хати з фарбованими віконницями, білими, підведеними жовтою вохрою стінами, з критими очеретом покрівлями, з дерев’яною половиною для скотини. Церква. Дзвіниця. На пагорбі крислата груша.
Потім він наче в небуття провалився, а коли знову прийшов до тями, вони підходили вже до якогось хутора. Оглянувся назад — наче в тумані бовваніла маківка дзвіниці і ніде ніякої груші, наче й не було її, наче вона примарилася йому в дивному сні. Виходить, він дійсно на якийсь час відключився, заснув на ходу і проспав, може, й з півгодини, а, може, й більше, а ноги, знай собі, дрібцюють по дорозі, йдуть, не сплять. Раніше, якби йому хто-небудь таке сказав, він би сам здивувався, не повірив.
А от якби він упав, пристрелили б його чи ні? Від такого припущення стало трохи моторошно, але не дуже. Але від іншої думки, що він, син розкуркуленого, репресований і запроторений до в’язниці, зараз перебуває у фашистському полоні, було нестерпно, сон пропадав. Все ж таки цікаво, чи живий Степан Ригір? А якщо живий, то де перебуває зараз? Тоді, у двадцять дев’ятому, він зник серед ночі, і ось уже добрий десяток років ні слуху про нього, ні духу.
А колона, витягуючись по-зміїному на спусках, то стискаючись на підйомах, рухається далі. Куди їх ведуть? Кожного, мабуть, турбує подібна думка, але всі мовчать. По-перше, ніхто не знає куди, а по-друге, так краще. Чим менше знаєш, тим легше дихати. А будеш знати, що трапиться з тобою в недалекому майбутньому, недовго й ума позбутися.
Іван придивляється до німців. Коли мовчать, то, здається, такі ж люди, як і він. Одним словом, люди як люди. Тільки й того, що в іншій одежі, озброєні. Але як тільки починають що-небудь джеркотати, так холодом і війне поза спиною. Ні, треба щось робити. А що? Тікати! Тільки не втечеш. Не встигнеш і кроку вбік ступити — вб’ють.
Гонять їх як худобу, зморених, голодних, сміються. Веселі і безтурботні, впевнені в своїй блискавичній перемозі. Часто в розмові чути слово “Москва”. Іван прислухався. Розмовляють поміж собою про те, що скоро буде наступ на Москву, і парад їхніх військ на Красній площі закінчиться набагато раніше, аніж вони доконвоюють ось цих полонених до Німеччини. Від такого зухвалого припущення кожен із них задоволений і бадьоро регоче.
Тепер цілими днями Іван тільки те й знає, що намагається слухати розмови конвойних, вивуджує відомості. І хоч знання мови в нього таке собі, а, дивись, якесь слово, речення й зрозуміє. А від того слова тягне догадку, припущення: “Схід”, “Захід”, “Фронт”, “Перемога”, “Велика Німеччина”, “Арбайтен” — робити значить. Він і раніше, орієнтуючись по сонцю, по зорях здогадувався, що ведуть їх майже прямо на захід. Та й куди б вони мали йти? На схід, чи що? Значить, їх женуть в Німеччину. Що вони будуть там робити? Скоріш за все, будуть працювати на бауерів, чи як там їх? Сумнів вкінець розтанув, коли Іван почув зовсім незнайому мову — чи то польську, чи румунську. Ось тобі й маєш. Виходить, вони вже давно полишили Україну! Іван сказав про це найближчим товаришам, які не раз підтримували його сонного в строю, натякнув про підслухані розмови. Дехто виказував бажання втікати. Домовились, зголосилися, але нічого з того не вийшло. Двох, ще порівняно молодих хлопців німці пристрелили, решта залишилась в колоні. Звичайно, що працювати на якогось бауера, бути в нього за раба, а чи то довбати камінь в каменоломнях ніхто не хотів. Але навіть цей випадок зі спробою втечі дуже не вплинув на настрій німців. Вони були такі ж веселі, збуджені, безтурботні, як і раніше. Поки їх товариші накладають головами на фронті, вони живуть собі, нічим особливо не ризикуючи. І дякувати Богу за це. А коли приведуть у Велику Німеччину оцей робочий скот, війна, напевне, скінчиться. Кожному залишиться тільки чекати свого наділу десь на Україні чи, може, в Білорусії, на Смоленщині. Так чому б і не повеселитись, не порадіти, не побути великодушним. Недорого коштує, особливо, коли ти в повній безпеці і тобі нічого не загрожує. Німці не поспішали, видно було, що особливо поспішати їм нікуди. Не сьогодні так через місяць, а все одно прийдуть. Полонені все частіше збавляли темп, приставали. По своїй землі йти ще так-сяк, а по чужій зовсім несила. Не встиг на землю стати, а ноги, здається, так і прикипають, кляті до дороги, не хочуть іти і хоч ти їм чорта дай! Але, як то кажуть, сила солому ломить. Будеш іти, ніде не дінешся, коли на тебе час від часу суворе дуло автомата зиркає. А німців, здається, це зовсім не обходить. У них свої думки. Все ближче до домівки, все благодушніший настрій. Схоже, не обходить німчуру і те, скільки вони приведуть полонених. Трохи менше, трохи більше, кого це обходить? Скільки приведуть скільки і буде. Наче той, хто буде приймати їх на роботу, оцих російських і українських хлопців рахував їх, коли виловлював в житах та по хатах. Не рахував, а тому ніякого звіту ніхто давати не буде. Не доведуть вони, — доведуть інші. Таких колон, по всій Росії зараз, бозна й скільки тягнеться на захід. Головне, кожен з них знає, що скоро їх жде домівка, перемога товаришів на фронті, і що відповідати їм ні за що не доведеться. Навіть якщо приведуть тільки половину того, що є. Війна не сьогодні-завтра скінчиться, так що при потребі можна буде брати в майбутньому таких хлопців скільки завгодно. А цих вони просто завбачливо ізолюють, щоб не заважали, не плутались під ногами, тому що більшість із них, німців, навіть всю оту стрілянину з допотопних гвинтівок взірця 1891-13 року, якими переважно була озброєна радянська піхота, не вважали за що-небудь варте уваги в порівнянні з їхньою нездоланною міццю, танками, літаками, гарматами, це було ніщо, бузинові пукалки. А тому чому б і не радіти, не веселитися?
До того ж, більшість з них вважало, що, визволяючи ось цих молодих хлопців з більшовицького пекла, вони роблять добру і благородну справу. Скоро вони приведуть їх в німецький рай. Хай подивляться, що таке справжнє життя, робота, порядок, харч, культура. Зрештою, харч може і не такий вже гарний, як у них, але ж набагато кращий, ніж був у Росії. І за це вони, оці похмурі віслюки, що зараз нехотя плуганять строєм, повинні день і ніч дякувати кожному з них. Пройде зовсім небагато часу, і вони самі переконаються у всьому і тоді ще скажуть: “Данке шон”. І не один раз. Хіба вони не бачили, хоч і небагато були на східному фронті, як жили оці українці і росіяни в селах та містах? Переважно як худоба. Навіть тубільці, і ті живуть краще. І це не перебільшення. Про це кожен з них з великим подивом писав на батьківщину, до рейху. Всякий мало мальськи дбайливий хазяїн живе в одній хаті з коровою, з поросям. Сам у хаті, а корова в сінях. Посеред хати порося копирсає носом долівку, а буває, що ще й кілька овець в кочергах або біля припічка труться. Особливо взимку, коли худоба мерзне й хворіє, а вівці окочуються. Ото тільки й простору для господарів, що дерев’яний піл і піч. Та інколи й туди було беруть мале ягня, вкладають прямо на черінь, щоб зігрілося, а самі туляться по кутках. Так чим після всього цього людське життя краще від скотського? У них в Германії такого немає, і ці телепні скоро переконаються в тому.
Іван уже за звичкою дослухався німецьких розмов. Що розумів, про що тільки здогадувався. Та лише одна думка не полишала його майже з самого початку, як тільки він як слід очуняв і прийшов до тями: він не має права потрапляти в полон. Полон для Івана — це катастрофа, а не спасіння, як вважає дехто. І перш за все катастрофа для його близьких, рідних. Хто повірить, що він потрапив у полон випадково, а не здався добровільно, щоб служити німцям? А тому поволі, на ходу, коли думається особливо легко й тверезо викристалізувалася думка, визрів план. На перший погляд дуже надійний план. Німці, начебто, поки що не дуже злі, скоріш, ніякі. Іван поглядає на своїх конвойних, однолітків з автоматами. І по виразу обличчя, по злету брів на пісню, на пташиний спів, бачить, що більшість з них, будь на те їх воля, не воювали б. Кому потрібна ця важка й невдячна справа? Хлопцям би до рудих, сухорлявих німкень ходити, хазяйнувати, а тут доводиться стріляти, вбивати таких же юних і безвусих, як самі. А це ж гріх. Для того, щоб це декому сподобалось, потрібен був деякий час жорстокості й бездушшя. Час, щоб побродити в крові. Але час жорстокості і бездушшя ще не прийшов, і сп’яніння від бродіння по крові ще теж було попереду. А тому Іван поволі став приставати, все частіше, ламаючись навпіл, хапався за живіт. У нього й справді болів живіт, аж піт виступав на чолі.
— Не приставай. Виб’єшся з сил, розпустиш себе, пристрелять. Опирайся! — підставив сусід плече. — Треба якось перетерпіти, може, переболить.
Іван послухав, обіперся на гостре, майже дитяче плече (сусід Івана був молодший на кілька років), трохи пройшовся і знову став відставати, благати хлопця:
— Покинь мене, хлопче, мені вже все одно, — сказав байдуже.
Колона підходила до крутого пагорба. Ще деякий час — і вона зламається. Половина залишиться по один бік пагорба, друга — по інший.
“Або зараз, або ніколи”, — подумав Іван. Голова колони, наче гусінь на вершину гілочки, видерлась на маківку пагорба і, розтягуючись й переламуючись надвоє, поповзла вниз. Іван знову відстав. Конвойні, ті, що позаду, заметушилися, забігали. Іван впав на узбіччя, начебто об щось спіткнувся. Від густого споришу й подорожника пахло дорогою й пилом. Іван трохи прокотився узбіччям і потрапив у неглибокий, наче для нього вимитий дощами, ровик. Ухопився за живіт, качається по землі, корчиться, від нестерпного болю. Брудний, спітнілий лоб наміткою вкрила пилюка, лице посіріло. По кишках наче рашпілем терли. Один з конвойних зупинився, для порядку штурхонув Івана чоботом під бік.
— Вставай! Шнель!
Та Іван наче й не чує нічого. Він зовсім не зреагував на той окрик і той стусан. Будь що буде. Тільки карлючився й, стогнучи, качався по землі. На якусь мить конвойний розгубився. Хвіст колони вже зникав за пагорбом, переламуючись як гусінь на вершечку гілки, слідом за ним вставала, тягнулася брудною шлеєю стіна сірого пилу. Конвойний ще кілька разів штурхонув Івана кованим чоботом, але не боляче, мовляв, давай, вставай, іди.
— Шнель! Шнель!
— Не можу! Болить, — відповів Іван по-німецькому. Він лежав і тільки стогнав. На якусь мить Іван скоріше відчув, ніж побачив, як темне, наче зловісна зіниця, око автомата холодно глянуло йому в обличчя, обсипало серед спеки морозом, навіть піт холодний виступив по всьому тілі. Але Іван уже давно вирішив — якщо погибати, то краще вже тут, щоб більше не мучитись. Далі він нікуди не піде, нехай хоч смерть.
— Шнель! Шнель! — кричить конвойний. Але марно. Іван не звертає на нього ніякої уваги. Конвойний розгублено роззирнувся, ще щось заджеркотів, вилаявся:
— Доннер веттер! — і кинув стривожений погляд на дорогу. Колони вже й слід прочах. І пил, збитий сотнями ніг і обтяжений передвечірньою вільгістю, швидко і давно осів. Тепер прийдеться наздоганяти. А бігти не дуже хочеться, розлінувався в конвої. Смерть кожної миті не чигає, а тому й не поспішає. От як смерть поруч, тоді не встоїш, побіжиш. Тоді чого ж оцей слов’янин не біжить? Чи, може, й справді дуже захворів? Зрештою, хворі Великій Німеччині не потрібні.
— Шнель! Шнель! — поквапливо забелькотів німець.
— Живіт. Тиф, — проказав по-німецьки Іван.
Чорне вічко автомата знову заблукало по Іванові і нарешті зупинилось на рівні грудей. Німець зовсім розгубився. Хотів пристрелити і не зміг, облишив. Ще не звик вбивати нізащо, просто так.
“А, все одно йому каюк”, — подумав конвойний і, відводячи дуло вбік, надавив на гашетку. Вдарила коротка автоматна черга, бризнули врізнобіч грудки рудої землі. Конвойний відняв палець від спускового гачка, кинув автомат за спину й побіг наздоганяти стрій.
Вечоріло. Сонце червоно скочувалось за горизонт, мабуть, на вітер, а тому треба було поспішати. Попереду маячив ліс, ще, чого доброго, почнуть розбігатися. Та й від командира може влетіти. Захеканий, за перевалом він наздогнав колону.


9
Дід Тимофій Ододка на прізвисько Негора з початком війни все частіше навідувався з хутора в Багачку. Тимофія в Багачці поважали, охоче вступали в розмову. Замолоду негордий, він брався за всіляку роботу. Падло драти, так падло. Падло, воно падло і є. Особливо, коли ще й прикмети, схожі на сибірську язву, прозвану в народі “сибіркою” маються. Заразишся — вірна смерть. А тому й просив Тимофій за свою роботу коли руб, а коли й троячку. Хтозна, як він ні разу не заразився, не захворів. Правда, у підозрілих випадках дуже берігся, замотував рот, натирав руки різними травами, мазями, дьогтем.
Зустрічаючи знайомих, з якими колись парубкував, крав коней, ходив на заробітки в Таврію, драв дохлих коней, яких вже ніхто і ні за які гроші не згоджувався драти, заводив розмови про війну, неодмінно запитував:
— Інтересно, де зараз хрунт?
— А хто його зна. Недавно був під Перемишлем, сьогодні, кажуть — біля Києва. Дивись, до осені й тут буде, — говорив знайомий і поспішно оглядався. Ще, чого доброго, почують, загребуть в кутузку за розповсюдження пораженських настроїв.
Син Тимофія, Гнат, воював десь на Західному фронті, і старий Тимофій гордився цією обставиною перед земляками, бо, зрештою, ніхто ні з сусідів, ні зі знайомих ніколи не вважав, що з Гната вийде що-небудь путяще.
Зрештою, про те, що фронт з блискавичною швидкістю наближається до рідних країв, до хутора, було відомо не лише Тимофію, а всім. Військові частини одна за другою відступали. І де вони проходили, поселявся неспокій, невпевненість, тривога. Правда, були такі, що й раділи, але їх було небагато.
Коломійчани днів зо два спостерігали, як втікають з Миргорода в напрямі Полтави, на схід, спочатку великі командири на “емках”, потім менші на “полуторках”, які он прямо стікають із Срібної гори вниз до Буряківщини. Тільки димок закручується з вихлопних, гублячись в густій літній зелені. Потім своїм ходом, пішки, потяглися рядові. Видно, теж розходяться по домівках. Хто групами, хто поодинці.
Потяглися на схід обози відступаючих розпорошених частин. Евакуйовували не тільки підприємства, людей, але й худобу.
Влітку сорок першого року скот гнали через хутір кудись на схід: на Диканьку, Полтаву, Харків. Скот ще в хуторі, а німці вже в Ярошах. Попередили. Погоничі як почули, що німці в Ярошах, забідкались:
— Господи, кудою нам тепер добиватись? Беріть, якщо хочете, собі корову чи телицю, вседно пропадуть. Аж з-під Чернігова гонимо. Тудою на схід нам уже не пробитись. Жалко буде, якщо пропадуть, — припрошують хуторян молодиці-погоничі.
Пропонували корову й Тимофієві, та він не взяв. Для чого вона йому одному? Хто її буде пасти? Гната взяли на війну. Явдоха до свекра повертатися не захотіла. Так і жила у тітки в Байраку з якимось мужиком.
Біля Даценок вийшла на дорогу до того гурту худоби і Даценкова Манька, шістнадцятилітній підліток.
— Бери хоч ти, дівчино, теля або корову, — наполягають погоничі. Скот, видно, весь час в дорозі, голодний. Одна маленька теличка побачила дівчину, задерши хвоста, гунула до неї. Манька взяла і простягла палець, а воно вхопило той палець і ссати. Тут і друге підбігло, вона і другому дала палець і йде додому. А вони слідом в двір, наче прив’язані . Пальців не викидають, ссуть і за нею біжать.
Спочатку Манька боялась, що погоничі лаяти будуть за двох, а вони навпаки:
— Бери, дівчино, обох, все одно пропадуть, — сказала якась немолода жінка, завертаючи телят, щоб не йшли в шкоду. Вона, видно, була б рада віддати всіх їх, аби не гнати на схід та скоріш повернутися додому.
— Будеш, Манько, заміж іти, корову в придане візьмеш, — приказує задоволений дід Захарько.— Двох телят в двір заманила. Я б їх нізащо не приманив.
Манці подобається похвала дядька, і в той же час розуміє, що вона тут зайва. І про заміжжя натякає недарма. А Манька вже й молодого собі примітила. Миколу Ригора.
Погостювавши в рідні Тимофій зайшов до Явдошиної сестри Марусі, попросив, щоб на Семена прийшла копати картоплю.

10
Частина, в якій воював Гнат, відступала, вважай, без боїв від самого. Перемишля. Спочатку відступали організовано, потім, після нищівної поразки в танковій атаці німців, всіма полишені бійці розосередилися, розбилися на невеликі групи, пішли назад, в тил, а потім, насамкінець, втративши всяку надію, і зовсім розпорошилися на мізерні групки, розтікаючись, розгалужуючись по стежках, дорогах, висілках, поки нарешті Гнат не залишився один.
Довго так ішов Гнат, поки не притомився, а притомившись, сів при дорозі. Дивиться — на лузі таке, наче кінь пасеться. Який не який, а транспорт. Хоч німа, а все-таки душа. Гнат наблизився до коня спереду, бо ззаду страшно, ще, чого доброго, лигне. Кінь видався спокійним. До того ще й вуздечка є і повід недбало обмотаний навколо шиї теліпається. Чи то так невміло, чи то так давно, що вже став розплутуватись, спускатися вниз. Кінь от-от наступить на нього.
Щоб спіймати коня, Гнатові знадобилося кілька хвилин.
“Спіймати коня — то спіймав, якби ще й однокінного воза де із збруєю знайти”, — подумав Гнат. Бо хоч і з конем, а все одно доводиться йти пішки. Гнат взяв коня і веде на поводі, розмовляє то сам із собою, то з конем. Пробував було сісти верхи, та ніяк не сяде, бо верхи ніколи не їздив. Якби хоч сідло було, може б, у сідлі вдержався, а так попробував раз, удруге і облишив. Кінь весь час оступається. Ніяк не здерешся на нього. Пробував уже й до горбика підводити, й до дривітні, до пенька. Тільки збереться Гнат сідати, а кінь відійшов, зад відставив. Якби умів їздити, то скільки тут додому добиватися? А так приходиться пішки тьопати. Одна надія, що десь віз трапиться. Та навіть, якщо б Гнат і сів на того коня, то хіба що ступою міг би їхати. З Гната кавалерист, як з х... тесляр.
Днів кілька вів Гнат коня на поводі і нарешті вийшов у Веселому Подолі якраз між Хоролом і Кременчуком на Київський тракт. “Хватить плутати польовими дорогами, — вирішив Гнат, — і кінь менше запасатися буде і йти легше”. Всмикався за дорогу. Учора Гнат, навіть хотів покинути коня, та передумав. Схоже, німці завоюють більшовиків. Отака сила! А раз завоюють, то й хазяйнувати дозволять. Це тільки більшовики все забороняли. А у Гната ось уже й кінь свій, некупований, на хазяйство. Приведе додому, тато і Явдоха подивуються. А то все тільки й знають: Гнат дурний, Гнат причинуватий. А Гнат з фронту коня веде. Хазяїн. Довго чи не зовсім ішов Гнат трактом у напрямі Хоролу, а там від Хоролу до хутора рукою подати. Навпростець якісь півсотні кілометрів, не більше. Коли це дивиться — замаячила позаду підвода.
— О, треби тобі такого! — подивувався Гнат. — Ще, мабуть, і запряжена парою коней наздоганяє.
За півгодини підвода і справді наздогнала Гната. Нові хомути, збруя. На підводі не менше тридцяти товстих засургучених мішків. У передку, на полудрабках, зверху мішків, сидять два командири: високий і низкий. Забачили Гната, хоч і звернув узбіч, але сховатись у кукурудзі не встиг, гукнули:
— Товариш боєць, іди сюди!
Гнат підійшов, кінь на поводі.
— Давай сюди коня!
— Так це ж мій, — спробував заперечити Гнат.
— Отставить разговорчики! Виконуй наказ! Чи, може, під трибунал хочеш?
Гнат слухняно простягнув повід, ніяково усміхнувся, промимрив щось у своє виправдання, але командири не звертали на нього ніякої уваги. Вони взяли добру Гнатову кобилу, свою погану підручну, що ледве тягла воза і весь час приставала, випрягли й покинули.
— Сідай на облучок і прав кіньми! — наказав Гнатові один із них, видно, старший.
Гнат подивився на ще зовсім молодого високого статуристого хлопця з двома кубиками в петлицях. “Мабуть, молодший командир або політрук, — подумав Гнат. — По всьому видать, що на возі старший”.
Другий був теж ще молодий, можливо, одноліток першому, але Гнат навіть як слід не розгледів його, хоч і помітив, що в того був один кубик в петлицях, а в того, що наказував — два. “Значить йому й служити прийдеться”.
Не звиклий сперечатися, безвідмовний, Гнат беззаперечно підкорився чужій волі, взяв коротенький батіжок із рук меншого командира, сів на передок, править кіньми. Для Гната діло звичне. До того ж, ще й відпочиває. Чорт з ним з тим конем, раз не судьба, то хоч під’їде трохи.
Гнат править справно, весь час посвистує. Командири, не церемонячись, про щось гомонять, сміючись відкупорюють сухі офіцерські пайки в бляшаних банках, полуднують. Гнат навмисне вйокає на коней, аби не слухати тієї цинічно-відвертої розмови. Незручно Гнатові, а що поробиш, так завик. Він уже й коней шмагав батіжком, гнав риссю, аби колеса жвавіше котилися й гуркотіли, дужче цокотіли штельвага й полудрабки, а командири, не бійсь, не церемоняться, не соромляться. Навмисне вголос розмовляють, наче Гната й поблизу немає. І Гнату від того ніяково й боляче. Навіть за людину його не вважають. Якби вважали — то говорили б стиха, остерігаючись. Довго так їхав Гнат, радий провалитися, крізь землю, а тоді враз теж якось збайдужів — чи то притомився, чи, може, вирішив відплатити тією ж монетою. Став потихеньку прислухатися до тих розмов; як не відвертай вуха, все одно чути, і за короткий час зрозумів, що він, Гнат, зовсім не їхньої частини, а їдуть з ним командири якоїсь іншої дивізії. Один начфін, другий — помічник, і потрібен він їм лише для того, щоб правити кіньми. Зрозумівши те, Гнат трохи осмілів; якщо до нього по-свинськи, то й він так. Можливо, вперше за якусь годину їзди Гнат оглянувся. На возі повно мішків.
— Мабуть, овес для коней, — подумав Гнат. Непомітно помацав один, другий — тверде. Здвигнув плечима, подивувався, ніяк не второпає. А тут уже й вечір наближається. А тим часом віз видерся на узвишшя. Внизу в улоговині, під наміткою туману, підковою простелилося велике село, врізалося в узгір'я.
— Куди їхати? —питає Гнат.
— Прямо. Дорогою, — наказує старший.
Хвилин через десять, здіймаючи товсту і їдучу куряву, в’їхали в село. Хати в селі благенькі, як і у них в хуторі, плетені почорнілі тини попідгнивали, недбало покосилися. Саме плетиво сточив шашіль. Придорожні городи, кропива, напівстоптаний, понівечений спориш і подорожник на узбіччі зі слідами коров’ячих ратиць і кінських копит, густо припали пилом. Обчухрана дітворою бузина вже давно відцвіла і теж стоїть наче в воду опущена, вся в пилюці, дозріває. Ще не всі, правда, кетяги побуріли є й зелені, але пиріжки вже пекти можна. Гнат більше за все любить пиріжки з бузиною.
Біля комір товпляться люди. Розбирають по домівках овес, хліб, розмітають рештки колгоспівського добра. Трохи далі, в коморі на стоянах, сільська крамниця. Під’їхали до розвилки. Одна дорога веде в село, друга — відгалужується чи то на Кут, чи то до лугу. Ще як були на узвишші, Гнат помітив справа таке наче як луки. Мабуть, Хорольські болота, комиші.
— Куди правити? — розгубився Гнат.
— Їдь прямо. Зупинишся он там, біля магазину, — сказав старший, і вже звертаючись до напарника, запитав: — Інтересно, там горілка є?
— Який ще магазин? — розгублено питає Гнат. Сільську лавку то він побачив, а магазину щось не видно. Може, де в іншому місці?
— А он, дивись, мурло, де бочка з карасіром закопана. Там і магазин.
— Но, воронії, — хотів сказати прокляті, та не посмів. Досить, що його ображають. Він до такого не опуститься. Гнат хвацько під’їхав до комори, що правила в селі за магазин, по-сільському до лавки, натягнув віжки зупинився. Погляд Гната був прикутий до бочки з гасом. І як він не помітив її? Дав привід оцим хлопчакам ображати себе. Як-не-як, а йому тридцять шість років. Якби він ловив гав, дивився за воронами, як вони то, може б, і помітив, а він при ділі, кіньми править. Ніколи йому придивлятися до всіляких бочок, гаяти час на дрібниці. Гасу в бочці, видно, вже не було. Або ж розпродали, або ж розібрали. Металева бочка не заткнута, гайка-завертка збоку валяється, але гас, мабуть, недавно ще був, бо гайка масна, аж лосниться навпроти повновидого місяця, що недавно зійшов. Та й земля навколо бочок темна, наче в олійниці.
Зморені коні стали наче вкопані. Важко ходять лискучі від поту змилені боки, впалі вздуховини. Від довгого сидіння у командирів позатікали ноги, спина. Встали з воза, стоять розминаються. Нарешті пішли в магазин. У лавці як у всякій сільській крамниці цукерки, крам. У дерев’яному засіку видно колись була сіль. Тут же поруч, в закрамі, сокира і лом. Хочеш солі — бери рубай, ні — довбай ломом. Видно, колись оптом завезли, років на кілька, от і стояла. Від вологи вона, мабуть, встигла збитися в грудки. А став наближатись фронт, розмели все: і цукерки, і сіль, одні тільки крупинки на дні тьмяно вилискують.
На дерев’яних стінах павуки тчуть схожу на невід сіть. Де-не-де темніють випиті павуками мухи, котрі необачно потрапили в ті сіті. На трикутних і квадратних рубаних гвіздках, вбитих в дерев’яну стіну висять хомути, збруя, упряж. Легкий запах дьогтю, прянощів і мануфактури змішується в коморі з чимось приємним. На дерев’яних полицях черевики, чвертки, півлітри, шкалики. Горілка, як і у всякому селі, не дуже в ходу. Беруть переважно чвертку на двох і дуже рідко — півлітру. А зараз і зовсім нікому брати.
— Ну, що, як? Торгівля йде? — запитав ротний чи, може, взводний в молоденьких продавщиць. Гнат так і не зміг визначити хто.
— Та, як бачите, хомутів і горілки ніхто не бере, а карасир, сіль, розібрали.
— Давайте горілку сюди. Живо, — наказав старший.
— Платіть гроші й беріть.
— Кому зараз потрібні ті гроші? В Веселому Подолі вже німці! — засміявся той, що був з одним кубиком в петлиці.
— У нас он повен віз грошей, тільки кому вони нужні? — недбало махнув рукою начфін. Армійську касу везем.
— Шуткуєте, хлопці?
— Які можуть бути жарти? Німець за Дніпром. Завтра у вас буде.
— А як же ми? Ми не хочемо під німцем зоставатися! — заголосили дівчата.
— Не хочете, їдьте з нами. Місце знайдеться.
— Ну, тоді що хочете, те й беріть! — обидві поспіхом стали виставляти пляшки на вичовганий до солом’яної білизни прилавок.
— А як вас хоч звати?
— Мене Клава її Тетяна, — сказала старша.
— А мене Дімою. А ось його Едуардом, будем знайомі! — сказав начфін, високий, майже двометрового зросту зовсім ще молодий хлопець з рязанщини. — Діма Романов, земляк Єсєніна з містечка Сасово.
— Ти їх хоч в хустку зав’яжи, щоб не видно було, — порадила Ніна.
Ніна прослала велику кашемірову хустку, жваво ставила пляшки, навхрест зв'язувала сталки .
— Ви, мабуть, голодні, хлопці? — запитала Тетяна.
— Та, не мішало б перекусити. На сухому пайку далеко не заїдеш. Так, Едуард? — пожартував Діма.
— Та так, — погодився той.
— Тоді підемо до мене. Я тут поряд живу, через дорогу. Он моя хата з червоними віконницями під черепицею, бачите? І собака на вуглі прив’язаний гавкає. Піджарю зараз яєчню, картоплі, достану капусти, сала, трохи заморите черв’яка, — запропонувала Таня.
Веселі, розчервонілі командири разом з дівчатами-продавщицями вийшли на хиткий ґанок.
— Товаришу боєць, розпрягай коней, хай попасуться, — наказав начфін. — Хомутів не знімай, не треба, а посторонки позв’язуй і закинь на спину. Ми тут поруч будемо. Воза ні в якому разі не полишай. Гляди. Охороняй мішки. Не дай Бог хоч один де-небудь дінеться, розстріляю на місці, як врага народу, — начфін розстебнув кобуру, витягнув пістолета, кинув угору, ледве піймав на льоту і знову до кобури сховав.
Розгублений Гнат злякано дивився на все те. Ба, навіть пістолет витягнув і погрозив. Гнат спочатку стояв біля воза, потім сів і сидить, а як зовсім стемніло, зліг на мішки, начебто хотів прикрити їх власним тілом. Командири з продавщицями давно пішли в хату навпроти, в обох здоровенні вузли в руках, ідуть, жартують, наче й не війна. Гнат подивився на них, ніяково усміхнувся. Знову стало совісно за командирів. Довго думав, шукаючи виправдання, і нарешті знайшов, вирішивши, що нічого тут вже такого страшного й не трапилось. Ну, пішли хлопці в хату, може, їсти захотілося. За півгодини перехватять і далі поїдемо. Може, й розпрягати не варто було? Але наказ є наказ. Гнат ще в Миргороді в терчасті на Великдень усвоїв — наказ треба виконувати. Гнат зліз з воза, половив коней, обмотав віжки біля ручиці, прив’язав до полудрабка, не забув і посторонки на спинах позв’язувати, щоб не затоптали та не пообривали, чого доброго. Кинув сіна, плиг на воза і знову сидить на полудрабку, від задоволення ногами вимахує та меле. Хай тепер ідуть, перевіряють. Гнатові дуже хотілося, щоб хто-небудь з командирів вийшов, подивився, як він ретельно в точності виконав їх наказ і похвалив, а ні, то хоч відмітив. Ні, ніхто не йде і в мшибку не виглядає, наче вимерли за тим вікном. Гнат ще трохи підождав. Може-таки вийдуть та їхати будуть, чого його засиджуватись. Не вдома. Німець он насідає, гирка, але ніхто не йде, наче їх там поприв’язували. “Нічого, з минути на минуту будуть”, — заспокоює себе Гнат, майже впевнений, що якби збиралися ночувати, то і його б, Гната, кликнули. Все ж таки не скотина. До того ж ще й голодний. Позвали б. Молодший міг би підмінити його. Та навіщо там підміняти? Гукнули б у вікно, Гнат підбіг би, ухопив окраєць хліба, кусень сала і назад, до воза, сторожувати, а вони вже хай і в хаті відпочивають, як-не-як командири. Раз не звуть, значить, неодмінно їхати будуть.
А тим часом непомітно стемніло. Гнат вже й ногами махати перестав. Полишила Гната впевненість, навіть трохи духом занепав. Коли це в хаті світло засвітилося.
— Слава тобі, Господи, збираються, — зрадів Гнат.
Але радість його була завчасною. Придивився Гнат ще пильніше, воно хоч і вітерець невеликий, якесь деревце, мабуть, вишня, колишеться, напливає на вікно, а все ж видно. Сидять взводний і ротний за столом обличчям до Гната, посоловілі. Навпроти — продавщиці. Одна по один бік причілкового вікна, друга — по другий, на покутті. Сидять, п’ють, їдять, сміються, співають. Гнат сидить на возі, тільки слинку ковтає, аж ноги потерпли від тієї сидні. Встав з хода, розім’яв ноги, лякаючи коней, обійшов кілька разів навколо воза. Ті сторонилися Гната, гублячи сіно, хропли, харапудились.
— Безсовісні! Хоч би позвали, спитали, чи їв? З учора ріски в роті не було. Самі пики понаїдали.
Не зчувсь Гнат, як і перші півні заспівали. Задрав голову. Над головою мерехтять здорові, наче налиті зорі. Такими вони бувають тільки у серпні, перед грозою. Нарешті в хаті погасло світло. Закотився за перелісок, чи, може, за пагорб зеленкуватий місяць. Гнат сів на воза, сторожує, хоч і не знає толком що. Покинути б, так ще доженуть, пристрелять. Він все-таки пішки, а вони кіньми. Гнат, може б, теж задрімав, але боїться. До того ж, весь час чекає — от-от вийдуть.
Під ранок світло знову замиготіло по шибках, мабуть, хтось чиркнув сірника або запальничку. Потім, видно, в темряві спросоння, намацали-таки каганець, засвітили, від чого причілкове вікно стало яскраво-жовтим. Хтось вийшов надвір, справив з порога малу нужду, покликав Гната:
— Їздовий, а ти чого там сидиш? Іди сюди.
“Згадали”, — всміхнувся Гнат і ввійшов до хати, роззирнувся. Там була ще одна молодиця, третя, видно, погукали для Гната.
Молодиця, як на оцінку Гната, була руда й погана. Гнат глянув на неї й засоромився, не знає, що йому робити. Чомусь згадалась Гнатові Явдоха, і такою вона зараз видалась йому гарною та вродливою, навіть не вірилось. Наче в якомусь сні приснилась. А було колись, снився Гнатові сон: дивиться, йде в хату таке наче Явдоха з відром води, мабуть забрала від колодязя, щоб Гнат не напився. І видом і статурою схожа, а тільки трохи м’якша в рухах і рисами обличчя. Глянув Гнат і аж серце зайшлося: цариця та й годі! Господи! Та це ж Маруся! Явдошина сестра!
— Сідай, поїж! — наказав ротний. Так визначив його, нарешті, Гнат.
— Можна хліба? — несміливо запитав Гнат.
— Бери! — усміхнувся той.
Гнат хотів взяти на столі буханець, вже й рука смикнулася в той бік, де він лежав, але не наважився. А не погано б було. Не з’їв би зараз, так про запас зосталося б. Натомість Гнат повів дрижачою рукою понад столом наче факір який, нарешті взяв з столу півхлібини, встав, рушив іти надвір.
— Куди ж ти? — зупинив його старший. — Сядь, поїж по-людськи!
— Я ж на посту. Не можу! — каже Гнат і знову прямує до дверей.
— Кому він нужен той пост? — мовив, заохочуючи старший і красномовно вказуючи очима на молодицю. Гнат зрозумів той натяк, але вирішив зробити вигляд, що не второпав.
— Увечері ви самі погрожували мені оружієм, якщо полишу пост. Дозвольте йти!
— Іди, вахлак! Осел! — роздратовано сказав командир. — Йому діло предлагають, а він носа верне. Не сьогодні-завтра вб’ють, ніхто й не згада.
Гнат вийшов надвір, вдихнув тонкими чутливими ніздрями нічну, майже вранішню прохолоду, запах пахучого сіна, кінської сечі, пішов до воза. Перед очима чомусь стояла Явдоха. Гнат сів на полудрабок, їсть. Коні почули запах хліба, потягнулися теплими мордами до Гнатового вуха. Залоск отали шию й щоку пухнастими волосками, торкнулися м'якими губами, захропли.
— Одчепись, собака скажена! — вилаявся Гнат. — Сіно жуй. Розумний який. І ти не лащись.
Коні подмухали, похропли, побринчали губами біля Гнатової голови. У Гната аж вуха позакладало від того храпу й бринчання. Не довго думаючи, Гнат пересів на другий полудрабок. Коні протяжно і зазивно заіржали: мовляв, чого ти втік, іди сюди. Та Гнатові було не до коней. В душу закрадалась підозра, невпевненість, страх.
— А, нічого мені не буде, що не захотів тієї рудої та поганої?
Після такого припущення якось зразу пропав апетит.
— Треби тобі такого! Як слід не опреділив моменту. Може, треба було згодитися, чорт з нею! — картав себе Гнат. — Як-не-як командири шукали, припрошукували. А він здумав коверзувати. Бач, як старший розсердився. Ще й обізвав, якось незрозуміло, по-кацапськи: вахлаком чи ослом. Гнат не знав, що те означає, але здогадувався: напевне, щось погане. Гнат схилив голову, аж підборіддя в груди вперлося. Хіба ти взнаєш, шо його треба робити?
А з другого боку як би це виглядало? По-перше, Гнат не думав зраджувати Явдоху, хоч і одружився не по любові. Не думав — і все. Раз вже оженився, злигався, то живи. Перша жінка — від Бога, всі інші від чорта. А тому не хотів Гнат робити цього навіть на війні, як це часто й густо робили інші і його заохочували. Ну й що, що війна? Війна війною, а людина людиною. Гнат, приміром, нітрохи не змінився в порівнянні з тим, яким був у хуторі, окрім хіба що одежі. Одежа змінилася. Ну, приміром, якби Гнатові наказали переспати з тією рудою, то він би виконав наказ, переспав. І не Явдоха його втримувала від зради, а щось інше, внутрішнє, стержневе, через що він не міг переступити. А якби він був одружений на Марусі, то навіть і по наказу не ліг би, не тільки з тією рудою, а ні з ким. Десь в іншому місці, один на один, напідпитку, при погашеному світлі, пересилюючи сором, ніяковість і відразу, Гнат, можливо, й ліг би з тією рудою, але там, в хаті, в присутності чотирьох свідків, двох офіцерів і ще двох молодиць це було абсолютно неможливо для Гната. Він відчував би себе в таких умовах так ніяково і скуто, що навіть не зміг би роздітись до білизни, а не те, що ще щось витворяти з незнайомою, чужою й некоханою жінкою. Це таке таїнство двох, ну приміром, як сповідь, хай Бог простить за таке порівняння, і повинно відбуватись тільки один на один, а не в гурті.
Гнат щиро дивувався з своїх начальників і ніяк не міг второпати, як вони могли в одній, не розділеній стіною, чи хай хоч перегородкою, хаті, спати зі своїми жінками, випадковими стрічними. Хай в темряві вочевидь і не видно, але ж чути шепіт, стогін, поцілунки. Ні! Гнат на таке не здатен. Тому й відмовився. Але як це їм пояснити? Пояснити він теж був не здатен. Серцем відчував, а пояснити словами не міг. Так, згорбившись, і просидів Гнат на полудрабку, то картаючи себе за нерішучість, то виправдовуючи за цнотливість і ніяк не міг дійти якоїсь певної думки, наблизитись до чогось визначеного, усталеного.



11
Гнат ледь діждався ранку, і як тільки розвиднилось, запріг коней, приготувався в дорогу. Сів на полудрабок, натягнув віжки, чекає команди. Десь через годину і командири вийшли з хати, посідали на воза, начищені кубики в петлицях так і сяють проти сонця.
— Но! Поїхали! — вйокнув Гнат.
— Підожди! Вспієш з козами на торг! Зараз молодиць заберем.
Гнат тримає віжки, жде коли вийдуть молодиці. Ті недовго й барилися, невдовзі вийшли з вузлами, гарно одягнені, зап’яті в теплі кашемірові хустки. Посідали в задку поруч офіцерів, сміються, жартують.
Гнат вйокнув на коней, замахнувся віжками. Рушили. Виїхали за село. Коли це позаду машина наздоганяє, гуркотить, сигналить. Ротний зіскочив з воза, дає знак зупинитися. Не збавляючи ходу, машина обминає воза. Ротний витягнув з кобури пістолет, кілька разів вистрелив по машині.
— Останови, сволоч! Ми гроші везем. Армійська каса, мільйони рублів.
Шофер чи то почув слова ротного, чи то постріли подіяли, зупинив. Раз стріляє, значить має право. Здає назад. В кабіні сидить якийсь офіцер в пенсне чи в окулярах і чи то дрімає, чи, може, не звертає на все те ніякої уваги.
« Оце так-так! А я, дурак, не знав, що цілісіньку ніч отакі гроші сторожував», — чухаючи потилицю, подивувавсь Гнат.
— Давай назад, живо! Ти чо, сволоч, зразу не остановив?
— Та, німці ж позаду насідають! Ще вчора були у Веселому Подолі. Не встигнемо за пагорб сховатися — тут будуть! Ледве сам втік від видющої смерті. Як побачив живих фриців, як надавив на газ, ногу наче зсудомило, не відірвати. Летів наче скажений. Куди тут становитися?
— А як я стріляти почав? — усміхнувся начфін.
— Тоді враз ногу відклинило. Натис на тормоз і став. Давайте живіш, а то їй-бо попадем німцям в лабети. Хай мене грім поб’є, недалеко, якщо відірвався кілометра на три, то й добре.
Гнат разом з командирами хутенько скидали мішки на машину. Офіцери попідсаджували в кузов жінок, позалазили самі, скомандували:
— Ну, тоді гони, брат, на всю! — наказав ротний.
Гнат дивиться: командири сіли, їх ухажорки теж. Гнат, як завжди, не лізе вперед, не товпиться, жде жданого. Думає, і його зараз покличуть, запропонують, а воно таке наче в метушні забули. Гнат стояв-стояв, потім-таки вирішив нагадати про себе. Може, люди й не винні. Війна! Кожен повинен за себе думати.
— Товариш командир, а мене ж як? Візьміть і мене, — проситься Гнат.
— Бачиш, нікуди! — гримнув ротний і знову до шофера. — Повний вперед!
У кузові півторатонки й справді знаходилось кілька бійців, мішки з грошима і їх четверо, двоє офіцерів і дві молодиці. А, може, бійців і зовсім не було, а просто так видалося Гнатові, щоб для душі була якась полегкість, щоб не так соромно було за них, нечутливих і байдужих. Неприємно визнавати, що ти став зайвим і тебе просто як непотріб залишили, не захотіли взяти. Коні стояли на узбіччі, схиливши голови підпасалися. Нарешті на курній дорозі здійнялася курява, вкутала Гнат пилюкою і відпрацьованими газами. Гнат пішов до порожнього воза, розібрав пахучі ремінні віжки, вйокнув:
— Но, поїхали. Тепер легше буде! — Гнат махнув батогом, витер вугільно-чорною рукою непрошену сльозу, поліз до кишені за тютюном.
Гублячи круглий, наче яблука, паруючий послід, коні затрусили по дорозі, загуркотіла ошиненими колесами по сухому тракту підвода. Гнат звернув на глуху польову дорогу, може, й правда позаду німці. Наздоженуть, то ще й розстріляють. І так, не поспішаючи, виселками підтюпцем поминув кілька сіл. Виїхав за околицю, побачив вкритий квітами луг, тихенько зітхнув: “А от і Хорол”.
Гнат не встиг і до лугу доїхати, як його знову наздогнали якісь офіцери.
— Стой, таку-перетаку! Ти що это, мерзавець, стройового коня в телегу впряг? Коня немедленно сюда! Живо! Расстрелять бы тебя, сукиного сына, да некогда!
Не встиг Гнат оглянутись, як коня випрягли й помчали на ньому вскач.
Гнат трохи постояв біля воза, випряг к лихій годині кобилу, пустив у луг. Хай пасеться! А сам пішов пішки в напрямку Полтави, а то ще чого доброго, вб’ють за ту кобилу, хай їй грець. Всі наче навіжені. Що в колективізацію, що зараз. Зараз навіть гірше. Не встиг Гнат перейти по хиткому містку річку, як відчув позаду гуркіт. Із-за спини насувалась на Гната армада машин. Лунала чужа, незнайома мова.
— Русіш зольдат, здавайся! Хальт! Хенде хох! Швайне!
Гнат покірно підняв руки.


12
У серпні, не очікуючи свята Семена, Маруся прийшла допомогти дідові Тимофію, вбрати город, вибрати картоплю. Дід копав, Маруся — вибирала. Копали не швидко. Може воно ще й рано, та аби не було пізно. Дід Тимофій, хоч уже скор й осінь, ходив по двору і по городу в одних підштаниках і в сорочці. Стара одіж давно обносилась, а ту, що була новіша, дід беріг на свято. Він давно жив сам: ні жінки, ні невістки. Ґудзики на матні повідривалися, та він і не думав їх пришивати. Марусі інший раз було незручно. Погляд її раз по раз чіплявся за щось важуче й довге. Тимофій помічав той тоскний погляд, але мовчав. Зсипали в погріб картоплю, буряк і старий ліг спочивати. Маруся примусила Тимофія переодягнутися, попришивала ґудзики, постелила собі окремо на лаві. Десь у вересні, не чекаючи коли полетять білі мухи і вкриють пухкою ковдрою землю, Маруся обклала картоплинням хату, попрала збіжжя, зібралася додому.
— Куди ти спішиш? Залишайся. Не знаю, чим я буду топити? Я вже тії соломи з Даценкового не принесу.
Маруся згодилася. Тягла її до діда якась нездорова, незрозуміла цікавість. Розтопили піч, лягли спати на печі. Маруся відгородилася ліжником.
— Чого ти сахаєшся? Горнись до мене, Марусино, не бійся. Хоч я й старий, хоч і кров вже не гріє, а все ж таки буде тепліше...
Маруся підкорилася. Вона лежала і ніяк не могла заснути, то червоніла, то біліла, та в темряві нічого цього не було видно. Щось лякало її у завиванні вітру на вулиці, в тінях, що снували по хаті в місячному сяйві, в самому Тимофієві, і водночас викликало нездорову цікавість.
— Ну, чого ти?
— Боюсь. Не витримаю. Я не кобила, — випалила в темряві і зашарілась до самих ключиць.
Дід намацав Марусине плече, притис. Маруся не противилась.
— Дарма боїшся, мені не двадцять год. Мені спішити нікуди.
— Ой, що ви? Боюсь!
— Не бійсь, я сумирний. Ну що, так тепліше? — запитав Тимофій, пригортаючись до оголеного заду Марусі. Вона зойкнула й вмовкла. Лежала на боку і тільки стогнала. Потім довго гомоніли в темряві.
— Дурна, не пішла за Гната, — зітхав Тимофій. — І мені б легше жилося. Явдоха — то не людина, змія.
— Може, й дурна! — Погодилась Маруся. — Молода була, мати не звеліли.
— Оставайся жити зі мною, — запропонував Тимофій. — Яка тобі різниця, дома чи тут? Дома тіки гризтимуть. А мені без тебе не обійтись. І обпереш, і їсти звариш.
Маруся згодилась.


13
Десь під осінь, в серпні місяці, зразу ж після відступу радянських військ, німецькі частини ввіходили в Байрак, займали навколишні хутори й села.
Вже кілька тижнів котили Срібною горою німецькі автомобілі на Полтаву, рідше — на Миргород. Та й люди балакали, що німці уже давно в Багачці, Байраку. Тільки в хуторі їх щось довго не було — мабуть, німці не вважали хутір важливим стратегічним населеним пунктом, а може, взагалі і на картах такого генштабісти не нанесли. Останнє, правда, не підтвердилось.
Німці ввійшли в хутір Коломійці 14 серпня 1941 року з стовпового, від Багачки, якраз на Маковія, і зупинилися спочатку в бригаді. Ще від косогору чути було, як натужно гудуть, вуркотять мотори.То був якийсь тиловий підрозділ, але і він не бажав ночувати в убогих, солом’яних хатках без підлоги, з глиняною, засланою соломою долівкою.Тиловики, як правило, були або старші за віком, або з якимись вадами чи хворобами, списані після лікування в госпіталях по пораненню, але пихи переможців їм поки що було не позичати. Йшли хутором наче по берлінській бруківці. Забачивши старих, затягнутих роботою, згорблених в три погибелі жінок, німці вказували на них пальцями, жахались, вважаючи їх не за людей, а за якихось примар.
Німці тільки ввійшли в хутір і зразу ж повели себе, як господарі. Не потураючи на війну, хуторяни готувались до свята. В кожному дворі пеклися прісні коржі на шулики, терся мак. Взявши між ніг неполив’яні горшки, макітри, чавуни, жінки вправно орудували качалками, дивились на шлях, на прийшлих чужинців розширеними від жаху і подиву очима. Диво та й годі. Німецькі стройові частини давно вже пройшли, прокотили з Миргорода в напрямі на Полтаву, вели бої десь на підступах до Харкова, Бєлгорода. В хутір же ввійшла одна з тилових, обозних частин. Олена Ригір, як побачила чужинців, розгубилася. Вона як сиділа з затиснутим між коліньми відерним чавуном під призьбою, та так і вклякла. Руки з піднятою над чавуном, затиснутою в долонях качалкою завмерли на півдорозі. Виїздом йшла у двір до діда Івана гурт німців. Четверо чоловік звернуло до Ганни Срібнихи, ще стільки ж до Бадил. Олена думала, може, й інші підуть туди, ні, в город сунуться.
— І несе вас сюди нечистий! — роздратовано сказала Олена. — Наробиш тепер чортів пляшку. Тільки гріха наберешся ради празника. Не дадуть і маку зім’яти. Чорти отакі. На чортів і похожі, прости Господи. — Олена обхватила великим і вказівним пальцями качалку, зсунула ними молочно-сизий мак з качалки в чавун, поспіхом облизала пальці, потім качалку, кинула й її в чавунець. Олена б уже й за бабу зійшла, бо під шістдесят та й замужем за дідом, та не вийшла статурою. Мала, дрібна, ще й на вид моложава. Недарма кажуть: мале щеня весь вік цуценя. Німці щось джеркотять по-своєму, сміються, вказують пальцями на Олену.
— Щоб ваші зуби грали, а очі плигали, щоб ви на кутні сміялися! — вилаялась Олена, хутенько здійнялася на ноги і, тримаючи важучий чавун, поперла його поперед себе, полопотіла накрохмаленою спідницею прямо в хату. Ради празника накрохмалила, а воно, бач, який празник. На порозі спіткнулась і мало не впала. Німці голосно зареготали, закричали.
— Яйка, млеко! Млеко, млеко! Яйка! Млеко!
Олена оглянулася на той крик розгублена і водночас сердита.
— Щоб ви на поминках своїх дітей скалились, як ви з мене смієтесь! Щоб вас чорти засмикнули в Срібній балці. Щоб вас були ще в повитку очеретиною зміряли. — Олена на мить зупинилась, злякано і водночас вороже подивилась на чужинців, торкнула западку, ввійшла в хату. Кинула чавун під лаву, аж хряпнув, руки від напруження і переляку тремтіли, і вона, щоб якось вгамувати оте хвилювання, притискала їх до стегон. Збоку подивитись, стоїть жінка, руки по швах, наче вартовий по команді струнко.
— Щоб вас чорт на той світ прибрав. Та я вас усіх до єдиного прокляну. Прости, Господи, що в отакий празник приходиться черкати, так винуждають же, — Олена перехрестилась на образи. — Господи, матір Божа, Цариця небесна, до чого ви допустилися: знов отакі гади будуть над нами глумитися. То свої глумилися, а це чужі — і знов обметнула себе хрестами. — І того нема. Чорти понесли в ту бригаду, не згоріла б вона тобі. А я тепер розхльобуйся. Був би дома сам, робив би що хотів і знав, а я їм що? Чорта дам? Їх он скільки, а я одна, — Олена зачинила наглухо двері, накинула защіпку.
Тим часом німці вже господарювали в дворі, по сараях, забралися в курник, несли звідти яйця. Голосно й наполохано кричали, кудкудакали кури, лопотіли крильми.
— Який їх там чорт мордує? — Олена схилилася до вікна, але роздивитись, як слід, не встигла. В двері поторгали, потім загупали важкими кованими чобітьми.
— Щоб тобі, чортула, в голові отак стукало і не переставало, як ти оце гупаєш! — Олена на мить втратила самовладання і знову віднайшла його, взяла себе в руки, виглянула у вікно, може, побачить, хто воно гупає. Кумедно вистрибуючи, німці ганяли курей, хапаючи їх за хвости і намагаючись накрити, падали.
— От гад! Їй-бо, двері висадить, щоб з тебе душу виперло, — вилаялась Олена і пішла відчиняти.
— Млеко, яйка! Млеко, яйка! — всміхаючись, розтолковував їй молодий німець, перехиляючи уявний кухоль з молоком в рот, потім, так же уявно розбиваючи неіснуюче яйце, сколупував на ньому шкаралупу, виціджував вміст його в рот. Смикаючись то вправо, то вліво, він намагався обійти Олену і ввійти в хату, мабуть, вважаючи, що молоко й яйця знаходяться там.
Забачивши, що двері, нарешті, відчинилися, підскочило ще кілька німців з тим же белькотінням і з тією ж наполегливою вимогою:
— Млеко, яйка!
І знову через деякий час:
— Млеко, яйка!
— Та чи ви подуріли? Де я вам в біса візьму того молока, — нарешті допатрала Олена, — як корова он ялова в повітці стоїть? Вим’я в кулак зсохлося. Та відьма Секлета як глипнула на пастівнику своїми беньками — вим’я враз напрягло, між ніг не поміщається. Іде попаски, а молоко з дійок капає. Не минуло й тижня , як збіглося те вим’я в кулачок. А тепер дуля з маком, а не молоко. Пропало молоко. Он у повітці ідіть, дивіться. Чи, мо, вам повилазило? А в хаті у мене нічого немає. Я його з колодязя не тягаю. А що є, то он хай хазяїн приходить і розпоряджається. Я тут така хазяйка, як і ви, а, мо, ще й менша.
Німці кивають головами, сміються, джеркотять, вказують на Олену, намагаються підтримати розмову. Хоч і не все розуміють, а молоко — це зрозуміло, про нього говорить господиня.
— Яйка, млеко?! Йа! — вважаючи, що Олена зрозуміла, чого вони хотять, підтверджують німці.
— Яйка, млеко! — перекривила Олена.
— Я! Я! Яйка, млеко, пан, — показує німець на пальцях, — ко-ко, му-му.
— Уже й не молодий, мабуть, моїх годів, якщо не старший, а отаке верзе, наче на досвітках. Ніт, щоб сказати крашанки, так він яйка. Оце добалакались! І не стидно! Тьфу, щоб ваша й путь пощезла.
В хуторі та й у Байраку і справді з виховних та етичних міркувань не прийнято було курячі яйця називати яйцями, всі називали їх крашанками. А яйця — це щось стидне, навіть сироміцьке, заборонене для повсякденної вимови і практично не вживане.
Німець, мабуть, нічого не зрозумів з Олениної тиради, окрім слова “молоко” і того, що та хоче щось їм пояснити, хоч чимось і невдоволена. Німець засміявся, відштовхнув Олену з дороги і пішов у хату. Раз не дає, самі візьмемо. Олена хотіла піти слідом за зухвальцем, не дай Бог візьме там ще що-небудь, може, воно й сто год нікому не нужне: старий помазок чи бритву, дід уже хтозна й коли ними брився, а буде потім лаятись, докоряти, та побоялась, бо за першим німцем вскочив у хату ще й другий.
— Отакі скорі, так і скакають, щоб вам очі повискакували. Беріть, якщо знайдете. Щоб вам руки й ноги поодбирало.
І тут раптом чує Олена: постріли в хуторі лунають, вищать, наче недорізані свині, ґвалтують собаки. Невже у когось свиней стріляють? А що їм робити? Щось же їсти треба, щоб вас черви та пранці їли!
Олена повернулась, ступила на поріг хати, хотіла зайти в світлицю, аж дивиться: німці сувої вибіленого домотканого полотна з скрині викидають, рядна, чумарки та сміються над хутірською бідністю, бо в скрині й близько нічого немає такого, щоб поживитися.
Олена подивилась на те, повернулась і пішла геть з хати надвір.
— Чорт з ними, хай кидають, воно що її? Щоб вас лепом та коростою скидало. А він теж добрий, лишив скриню відкритою! Хай не кида. Щоб тебе так кинуло, щоб і не встав. А що я їм зроблю, чорта дам? Пруть в хату, як скажені. Щоб з них дух виперло! — про себе стиха лаялась Олена, виходячи на подвір’я. — Хай хоч і з скринею заберуть. Щоб їм руки й ноги повідбирало. Вона й дивитись на те не хоче.
Але те, що довелось Олені побачити в дворі, було, як то кажуть, не приведи, Господи, і помилуй. В курник, в повітку німці заходили обережно, нахиляючись, щоб не зачепитись головою за трямок, остерігаючись, набратися вошурів. Назад же вискакували в пір’ї, вимазані в курячому посліді, сміялися, несли в руках повні крашанок каски. В дворі скидали з себе одежу, чухмарилися.
— Це вже точно дід буде лаяти. — Олена рішуче махнула рукою. — А що б він в дідька робив? Я їм що, дорогу перепиню? Чорта дам? Хай би сам спробував, а то розумний!
По всьому подвір’ї, наче на Покрову сніг, літало пір’я і пух. Ще троє німців були в повітці біля корови. Двері повітки були навстіж відчинені, а може, й зняті з петель, і Олені було добре видно всіх трьох: один тримав корову за роги, другий, сівши навпочіпки і тримаючи між коліньми казанок, намагався ту корову здоїти, смикав її за дійки, а третій, відвівши хвоста вбік, мабуть, визначав, з ким вони мають справу, дуже вже мале вим’я було, як для корови. А, може, тримав навмисне, щоб, ганяючи мух, корова не лиснула дояра по пиці хвостом.
— Щоб вас всіх на цвинтар поодносили, як ви ті крашанки несете! — бідкалась Олена, била себе в заполи. — Я й то по скільки не набираю, щоб вас трясця взяла ще маленькими! Отаке-таки витворяють агели прокляті.
Німці не розуміли Олениної лайки, а тому й не прислухалися. Їм було байдуже. Балакає, то хай балакає, звісно ж, що побивається, жалко. А їм теж треба млеко і яйка, яйка і млеко.
— І чорти вас не придержали хоч трохи, не засмикнули в дорозі. Прийшов би дід додому, тоді вже й брали б, а я тут не хазяйка. Я тут ніхто. Повернеться зараз додому, що він мені скаже?
Від безсилля й люті, від того, що вона нічого не може вдіяти, Олену трясло, наче в лихоманці.
— Щоб з вас усіх душі повитрясало, з ваших дітей, жінок, матерів, онуків і правнуків аж до сьомого коліна. Щоб вони весь свій вік отак тряслися, як оце я трясуся, щоб їх трусило вдень і вночі і не переставало. Щоб їх очі грали, а зуби плигали, як ви оце мене старістю заставляєте труситися. Щоб вас черви та пранці поїли, як ви оце такі голодні.
Спираючись за звичкою на на вирізану з терну палицю, баба Олена пішла по двору, лаючись і сиплячи прокльони. Може, хоч перед дідовим приходом вгамуються кляті, тільки де там?
— Щоб мої й очі такого не бачили! І де вони в чорта взялися на мою голову? Вік зжила, а такого не бачила. Як чортуляки! Як на таке дивитись, то лучче вмерти. Не доведи Господи! Страшного суда на вас немає, іроди прокляті, — банітувала Олена німців.
Та німці, здавалось, зовсім не помічали баби Олени, не розуміли її прокльонів.
— Їй-бо, мабуть, скоро Страшний Суд! Господи, та що мені робити, що й казати?!
Німці, незважаючи ні на що, хазяйнували в дворі, як у себе вдома. Троє доярів нарешті вибігли з повітки, навхильки по черзі пили з казанка піняве молоко. Той казанок деякий час ходив по колу, потім, видно, на всіх не вистачило і двоє німців, не тих, а може, й тих самих, що були, вже в повітці (для неї вони всі на одне лице: руді й цибаті) знову пішли туди. Тягли Квітку за дійки, але молока, видно, вже не було й признаки. Квітці, видно, було боляче, вона брикалась і жалібно ревла, звала на допомогу, і з її великих темних очей викочувались сльози.
— І що вони творять? Страшно дивитися! Хай Бог милує й криє! Боже праведний, пошли на них сто болячок у печінку і Страшний Суд! — обметуючи себе хрестами, просила баба Олена, косуючи очима на виїзд, чекала з бригади діда Івана. Якби його Господь взяв і приніс, то у неї й гора з плечей. Хай сам тоді що хоче, те й робить. Хіба це люди? Дияволи! Сатани!
Про всяк випадок, баба Олена ходила назирці по двору, щоб дід, якщо прийде, побачив, як вона печеться, хоч насправді воно їй все це багатство ні до чого, хай воно хоч і з димом зійде, вона його наживала чи що, а як йому потрібне, то хай сидить дома.
А тим часом по двору, осідаючи, крутилося, носилося в повітрі, вибілюючи траву, висмикане і розтріпане крильми пір’я і пух. Німці наче навіжені, джеркочучи, ганялися за курми по подвір’ю, леваді, садку, городі, поза повітками, падали, толочили картоплю, збивали гарбузове огудиння. Кури намагалися сховатися в городі, але й там їм не було порятунку.
— Щоб ти впав і не встав. Щоб тебе правцем виправило у тій картоплі. Щоб тебе нагнало, як гору, як ти за ними ганяєшся! — бідкалась баба Олена. — Ганяйтесь, чорт з вами, — і махнула рукою. — Воно моє, чи що, що я душею тлію? Щоб з вас дух повигонило. Щоб за вашими душами отак ганялися! Щоб ви до самісінького Страшного суду бігали і не переставали. Чи, може, воно вже кінець світу прийшов? І не скарає Господь Бог, Пречиста діва Марія, — Олена здіймає руки вгору, задирає до неба голову. — Щоб вас родимець ухопив! Щоб за вами матері коржики поїли.
Був би дід удома, тоді хай роблять, що хочуть, а так одна, що вона їм зробить, чорта дасть? Та чи вони її послухають? А тому Олена весь час бідкалась, лаяла й кляла німців, і від цього, як завжди, відчувала деяку полегкість.
А тим часом один немолодий уже німець, в літах, поліз по драбині на горище, туди залетіла наполохана зозуляста курка. На горищі валявся усякий непотріб, зберігалось найкраще, припасене для годівлі корови під час отелення сіно.
— Куди ти поліз, бусувіряка? Щоб тобі очі повилазили! — баба Олена несміливо смикнула драбину. Чужинець подивився вниз, махнув кованим чоботом у Олени над головою. Ще б трохи — і зніс черепок. Але зайнятий полюванням на курку, не став затримуватись, поліз вище. А тим часом інший німець впіймав курку, що заскочила, дурна у повітчину, пошукав щось очима, побачив у сінях Олену, підійшов, висмикнув з рук ціпок і пішов мимо клуні в садок:
— Щоб ти із світу пішов! Віддай ціпок!
Німець примостив курку в щілині між двох гілок, що росли рогачильном і з усього маху вдарив. Куряча голова відлетіла, загубилась у траві, із шиї, пульсуючим фонтаном, вдарила кров. Безголове тіло билось в корчах, судорожно згиналися і розгиналися холонучі лапи. Кров цівкою лилась між галузок, скроплювала зелене листя, бруднила пір’я, одіж, але він не звертав на те ніякої уваги. Ухопивши курку, що ще тіпалась, за крила, він, всміхаючись, поніс її у двір. Кров уже не пульсувала, не била цівкою, а лише скапувала на спориш, від чого він становився рудим і тьмяним.
— Щоб тобі руки повкорчувало! Щоб тебе руда глина вдарила! Щоб тебе чорна болізнь била.
Тим часом у повітці щось тріснуло. Під німцем, що ліз за куркою на сінник, зламався щабель, і він, щоб не впасти, вхопився за бантину, на мить завис, не знаючи, що робити далі: чи виважитись і залізти на сідало, чи сплигнути.
— Щоб ти був на гілляці повісився! — виглядаючи діда, нетерпеливилась баба Олена. — І де можна ходити? Щоб тебе чорти зашморгнули, як ти не йдеш. Остався б сам, що хотів би, те й робив. А тут он ця німчура що робить, щоб їх каліками поробило. Що ви були, гади, видавились тими крашанками, щоб вас понос та натха напала.
А тим часом чужинці не гаялись. Під клунею вже лежала чимала купа набитих курей, та німці не вгавали, лазили по кущах, шукаючи курячі гнізда, носили яйця. Уже добрий казанок набрався.
— Ач, як прилаштували вилку на дереві, б’ють ціпком, аж земля двигтить. Щоб вам очі повибивало! Щоб ви світу білого не побачили, не те, що курей.
Двоє чужинців ретельно рахували крашанки, набитих курей.
— Ач, переміряють, щоб вас очеретиною зміряло, — баба Олена навіть заплакала від безсилля. — Щоб ви плакали і не переставали, щоб ваші матері й батьки вдень і вночі слізьми вмивалися. Ач, як курей за ноги хапає, щоб тебе хап ухопив, щоб ти впав і не встав. Що я дідові скажу? Побоїще отаке в дворі. Чи, може, й мені з дому піти, щоб ви з ума та з толку посходили? Щоб ваша й путь пропала! Щоб вам і вашим нащадкам добра не було, доки й світ сонця стоятиме! Щоб ви кров’ю блювали й не переставали. Щоб ви під себе ходили.
Баба Олена виглядала діда Івана, дивилася на промежок, поки й очі постовпіли, а потім не витримала, пішла в хату.
— Щоб ти був з світу та з толку пішов, — вилаяла діда.
Олена трохи посмикалась й вирішила іти з двору до Ододок.
Посеред двору у Ододок в одних підштаниках стояв Тимофій і, звертаючись до німців, щось говорив, пер матюччя. Німці сміялися, джеркотіли щось своє, кивали головами, всміхались, показували пальцями на діда, видно, російський мат був їм знайомий. По всьому хутору кудкудакали, голосили кури, кричали свині.
— Невже і свиней ріжуть? — вжахнулася баба Олена. Вона тепер уже не знала, що й робити! Йти на дорогу, до вигона, чи, може, залишатися вдома. На вигоні, посеред хутора, німці викопали яму, через короткі проміжки кинули впоперек ями десятка зо два дощок і сідають, світять білими задами, ні стида, ні страму. Хоч би обгородили чим-небудь. Боже й Боже! Чи вони нас і за людей не щитають? Звір і той ховається, як нужду справляє. А ці ... Наче не серед людей, а в якій-небудь пустелі. Вилупить на тебе очі і дзеленчить пряжкою, штани знімає. Ні, туди вона не піде. Олена була вже рушила йти в протилежний бік, до Даценок, та згадала, що хата на засув не взята. А в хаті, напевне, господарюють німці. А тому й вернулась. Тепер можна вже й не йти. Вернулась — діла все одно не буде.
Олена вийшла на причілок, глядь, цибатий, довгов’язий німець несе в руках горня з молоком. Вчора дідова дочка, Срібниха Ганна, принесла татові стоянець. Другий, — чавунець з маком пре, регоче, рот як верша, щоб ти на кутні сміявся і не переставав, геть уся пика в мак обмазана. А йому хоч би що, йде, запихається. Виніс-таки, щоб твою душу на бовдур винесло. Оце тобі й шулики, будь вони неладні, оце тобі й стоянець татові. Ще й горща розіб’є. Оце б якраз можна й хату закрити, щоб їм світ полудою закрився, щоб їх очі навіки позакривалися й на той світ позападали. Олена посмикалась, посмикалась і не наважилась зачинити двері, все одно виб’ють. Хай, мабуть, стоять так, чорти їх не вхоплять. Все одно з дому вже не йтиму, бо чавун і горщик надворі. Треба патрувати. І видивився, щоб твої очі полудою зійшли. Їжте та на вигін ідіть, щоб вас порозривало. Чого ти прешся з чавунцем, а ти з глечиком? Чого стоїш, вирячився, щоб ти в ката стовпом став, чи знову в хату збираєшся? Обплутані павутиною, сіном, присипані солом’яною трухою, покриті пилом, курячим пометом і пір’ям, німці рискають по двору, шукають поживу, важко дихаючи, вилазять з повіток, з клуні, час від часу чухаються, видно, понабиралися вошурів. Вискакують з-за сараїв, погрібника, зморені, спітнілі, не звертаючи ніякої уваги на Олену, роздягаються догола, витрушують сірий, як миша, одяг, товпляться біля колодязя, кидають з усього лету крутілку з відром, з гиком і висвистом тягнуть воду і тут же, прямо біля колодязя, купаються.
— Щоб вас лепом та коростою скидало, як ви ото крутілку кидаєте, воду розливаєте, ковбаню робите. Там і так мокро, а тепер вбитися можна буде. Щоб вас руда глина била. Наробили багна, щоб вас каліками поробило. Щоб вам руки повсихали, миєтесь одно, щоб вас помили та й на лаві положили.
Дехто з чужинців, особливо старіших, бачив, помічав, щось балакає стара, звертається до них, але впевнені в своїй силі і владі, не звертали на неї ніякісінької уваги. Нікому і в голову не могло прийти, що оця вже немолода жінка може їх, переможців, лаяти. Ні, скоріш за все молиться Богу. А Олена тим часом продовжувала.
— А той гад прямо під копичкою ліг в холодочку й потягається, як кіт, їй-бо завалить, а мені тоді складай. Щоб ти був витягнувся! Щоб тебе зсудомило, завалив таки, паразит. Тепер встає, поправля, видно, хоче ще полежати. Щоб ти обліжні ліг! Щоб ти ліг і не встав. Щоб тебе правцем виправило! Щоб ти окочурився! Ще й сміється. Щоб ти на кутні сміявся! І лизень не лизне, прости Господи!
Олена боялася вже власної тіні.
— Що мені оце тепер буде? Що мені дід скаже, як прийде? Курей майже всіх вибили! Щоб вас об суху дорогу било й не переставало. — Олена оглянулась, ще хто-небудь знов у хату зайде. Дивиться, а якийсь довготелесий німець, той, мабуть, що в скрині рився, виходить з хати. На плечах у німця Оленин піджак, він натягає його на себе, сміється. Так-сяк натягнув аж по швах тріщить. Рукава й ліктів не закрили. Олена дрібна, плечі вузенькі, а це — здоровань.
— Господи, один був празниковий піджак і той забрав. Щоб тебе було взяло з рук, з ніг, з плечей і з очей. Щоб ти на гілляці був почепився, як ти його ото начепив. Господи, та що ж це за напасть така?
Німець завернув за причілок, пішов за хату, гигоче, здіймає догори руки.
— Клейст! Клейст!— гукають до нього товариші.
— Їй-бо занесе! — Олена сплеснула в долоні, кинулась слідом за чужинцем. Поткнулась за вугол, а там другий. Чи то спить, щоб ти навіки був заснув, чи, мо, так лежить, вивалив хазяйство. Олена розгубилась, не знає, що їй робити: чи назад вертатися, чи за довготелесим іти. Хоч би побачити, де він той піджак діне, мо, викине. Собі ж не забере? Він хоч і нічого ще, новенький, але ж малий і в плечах, і в талії. Для чого він йому нужен?
Олена відвертає погляд убік, бо соромно. А німцеві хоч би що. Однією рукою губну гармошку тримає, а другою хазяйство перебирає, та хоч би ж оте неподобство сховав чи прийняв, щоб тебе сира земля прийняла. Щоб тебе в чотири дошки заховало. Щоб ви прокляті й закляті були. Щоб вас холера забрала!
—Gans, anfstehen1,— гукаэ до нього Клейст ы ще дужче натягуэ на лыкты ы плечах Оленин пыджачок.
Олена лаялась, в розпачі бігала по двору. А німець ходить у піджачку, всім демонструє Оленин одяг, гигоче. Його товариші теж сміються.
Тепер вже точно пропала. Вижене дід. Отаке натворили! Наче після погрому. В дворі, в хаті, як на зарваній вулиці.
Як завжди в гарячці Олена не могла тверезо й розумно оцінити ситуацію, визначити в ній міру своєї вини і міру стихійності, неминучості того, що відбувається. Згарячу їй здавалось, що в усьому винна тільки вона, бо допустила таке, чого дід би не дозволив. Втомлена, не знаючи що робити, Олена почала збирати по двору пір’я від забитих курей, може, хоч на подушку буде. Хоч трохи, а відквитає збитки дідові. Ех, горе, а не це заміжжя. Був би хазяїн, хіба б я допустилась до такого? Чужинці, дивлячись на те, показували на неї пальцями, реготали.
— Щоб вас займа зайняла, як ви чуже займаєте! Щоб вам руки й ноги повкорчувало, — з-під ліб’я зиркаючи на німців, лаялась баба Олена. А тим часом здоровань у піджачку вирнув з-за другого причілка, пританцьовуючи, показував оголені до ліктів руки, намагався застебнути той піджачок хоч на один ґудзик, але з того нічого не виходило. Ґудзик бренькнув і полетів далеко в траву. Олена побачила те, розігнулась в попереку, в обох руках пір’я, обвела глумителів жалібним поглядом, від чого ті зареготали ще дужче, і пішла до порогу.
— Чорт з ним, з тим багатством! Хай що хотять, те й роблять! Воно що, моє? Що я їм чорта дам? Якщо знав таке, з дому не йшов би. Попросити, тільки хто там її послуха? Стоять, гади, джеркочуть, як жаби в Даценковому озері.
Олена трохи заспокоїлась, і тільки тут до її слуху й свідомості дійшло, що кури кричать не тільки в діда в дворі, а по всьому хутору, всюди верещать, розриваються поросята.
— Та на чєртєй воно мені здалося це вонюче хазяйство, щоб за ним отак тліти? Хай воно горить синім полум’ям. Чи воно мною нажите, для моїх дітей приготоване? Хай хоч і вікна повибивають, —вилаялась Олена і пішла в хату.

1—Gans, anfstehen ( нім.)— Ганс, вставай.

14
На другий чи на третій день після того, як у хутір увійшли німці, у діда Івана Білика поселився капітан Вольф Шнітке з денщиком Хуго. Поруч з Байраком ліс, а тому дещо помисловий Шнітке, мабуть, боявся нападу партизан, перші відомості про яких з'явилися у німецькій кінохроніці.І якщо у зовнішності офіцера вирізьблювались риси берлінського інтелігента, то Хуго був типовий громила, фашист з бюргерськими замашками, а тому стосунки Миколи з Хуго складалися важко. Можливо, ще й тому, що Микола відчував: Шнітке йому боятись нічого, а від Хуго можна сподіватись чого завгодно. Цей несосвітенний негідник і мерзотник, здатний на будь-яку підлість.
У Шнітке був патефон. За наказом Шнітке Хуго вдень і вночі крутив його, ставив і міняв пластинки з німецькими мелодіями. Найчастіше звучав фокстрот “Роза Монде”. І тільки увечері, коли Шнітке читав, у хаті запановувала довгожданна мертва тиша.
Микола теж діставав підручник німецької мови, читав стиха вголос:
Унзер роте,
Фане веен,
Ін Нев-Йорк
Унд ін Шанхай.
Даруш лібен
Вір ін шютцен
Совєтланд
Діх ретестад!1
Хуго стояв біля плити, готувався пекти млинці чи коржі, що він робив кожного вечора, почув те читання, вихватив з Миколиних рук підручник, погортав, несподівано зупинився, підізвав Миколу пальцем поближче, повертаючи підручник, наказав:
— Читай дальше.
Микола перегорнув кілька сторінок і зупинився на добре знайомому ще зі школи тексті. Майже на всю сторінку малюнок. На ньому було зображено печеру. На виході з печери стояв сліпий одноокий велетень, циклоп, і, обмацуючи кожну вівцю, аби не випустити ворога, по черзі випускав їх із печери.
Капітан і Хуго побачили те чудовисько, обидва ткнули в нього пальцем, вигукнули:
— Це Сталін?!
Микола прочитав текст і постарався здихатись неприємного товариства, пішов на другу половину хати. Не пройшло й хвилини, як його відшукав Хуго, намагаючись словами і жестами пояснити, що він хоче від Миколи.
— У тебе є патефонні голки? Наші закінчились, а капітан хоче слухати фокстрот “Роза Монде”. Зрозумів? — вказуючи і торкаючи пальцем головку патефона і тупу голку в ній, пояснював Хуго, та Микола зрозумів його і без цього красномовного жесту, задумався. У них патефона не було, а тому Микола звернувся до діда Івана.
— У хуторі в кого-небудь був патефон?
— Се хіба що в Андрія Коломійця і Пріськи, а для чого він тобі?
— Та он питають, — кивнув Микола у бік німців.
— А! — здогадався дід. — Тоді збігай, тут недалеко.
— Я зараз, — сказав Микола і вийшов з хати. Пріська майже одразу знайшла голки у старому патефоні, що давно припадав пилом на комині.
За п’ять хвилин Микола повернувся з коробочкою голок.
Микола віддав голки Хуго, капітану віддати не посмів, повернувся й пішов.
— Підожди, на ось шоколад, — Хуго взяв з рук капітана плитку шоколаду і простягнув Миколі.
— Не треба, — сказав Микола й заперечно похитав головою. Обидва чужинці скочили на ноги, було добре видно по виразу облич — злому у Хуго й розгубленому у Шнітке, що Микола їх дуже образив. Микола якусь мить повагався й взяв. Німці зайняли свої звичні місця: Хуго біля плити, Шнітке у ліжку.
Микола сховав шоколад за пазуху, дістав з-під лави шмат макухи. Хуго безцеремонно підійшов, понюхав, сміючись вигукнув: “Сталінброт”.
— Сталінський хліб! — переклав Микола.
— Та в голодовку й того не було! — не втерпіла, сказала баба Олена, зрозумівши й без перекладача, що мав на увазі Хуго, мабуть сказав, що то сталінська їда.
Дід Іван сидить з бабою Оленою на лаві, теж слухає німецькі мелодії. І Хуго і Шнітке це подобається.
Хуго знову крутиться біля плити, пече з білого борошна тоненькі коржі і, хизуючись сам собою, крутить сковороду над головою, майстерно складає коржі в рівненьку купку, при цьому безперервно сміється й приказує: “Хуго шпеціалішт!” Не проходить і хвилини, як корж знову лягає в стос, а денщик від передчуття смачної вечері знову з викликом проголошує :”Хуго шпеціалішт!”
Так продовжувалось досить довго. Справа наближалася до кінця, стос коржів був уже досить високий, удвох за раз не з’їсти, та Хуго все було мало, він уже не міг зупинитися, йому подобалось власне штукарство, і те, якими очима дивляться на нього ось ці тубільці. Хуго крутнув сковорідку над головою, хотів майстерно покласти в стос чергового коржа, та сковорідка вирвалася з його рук, брязнулась об долівку.
— Хуго ніхт шпеціаліст! — вигукнув зраділо Микола. Йому давно настогидли хвастощі Хуго.
Хуго навіть сковорідки не підняв, злий кинувся на Миколу, готовий задушити, розтерзати хлопця. У виразі його обличчя було скільки ненависті, що Олена кинулась до Шнітке:
— Пан не треба! Пан не треба!
Шнітке виглянув з-за комина і зразу все зрозумів, гукнув:
— Хуго, вас іст дас?
Хуго тієї ж миті облишив Миколу, поплуганив до плити, довго глипав на Миколу злими, ворожими очима.
1. Наш червоний прапор майорить над Нью-Йорком і Шанхаєм. Ось чому ми любимо і поважаємо нашу радянську державу!

15
Десь під осінь, ще задовго до Семена, коли б не на Прокіп’я, як тільки-но почали копати картоплі, повернувся в хутір, виходячи з оточення Бадила Василь. Це була в хуторі, мабуть, поки що єдина новина за довгі місяці після початку війни і вступу німців у хутір.
Василь позаглядав трохи хутором і подався в поліцію. Бадилу Василя прийняли в поліцію охоче: молодий, міцний, здоровий, у свій час скривджений більшовиками, служив, на таких і робилася ставка нової влади. Василь начепив чорну шинель, повісив на плече гвинтівку і став на службу.
Оокрім десятка дідів ще дореволюційної закваски і кількох поліцаїв, був у хуторі іще один чоловік, який з нетерпінням чекав приходу німців — це Ілля Ригір. До радянської влади Ілля не мав особливих рахунків і претензій, своє покарання вважав цілком заслуженим.
Травмований у дитинстві насильством Матвієнка над матір'ю, Ілля аби якось відгородитися від цього жорстокого і невблаганного світу поринув у інший: рожевий, казковий, вигаданий. Знаходив він його у власних мріях, в книжках. Цим і жив. Особливо захоплювали Іллю справедливі і сміливі герої громадянської війни. А ще мріяв Ілько про небо, хотів стати пілотом.
І от нарешті німці добралися і до їхніх країв. Німці-то дійшли, та до німецьких гармат, щоб позабивати багном жерла, добратися було непросто. Якщо й не читала німчура Петра Панча, то врахувала помилки громадянської. Скільки не думай, а придумати чи скоїти таке, щоб добряче напакостити німцям, не вдавалося. Хлопці під носом у німців крали патрони, снаряди, хотіли навіть підірвати міст через Псьол, та міст добре охоронявся. Не знайшовши боєприпасам належного застосування, кинули їх під рейки. Потім вирішили зірвати комендатуру, колишній маєток Дурново, але й те їм не вдалося. Ілько крізь пальці дивився на витівки своїх однолітків, він давно змужнів.
У колишній колгоспній бригаді німці утворили склад. Лежав там порох для снарядів.На початку війни німці були дуже безпечні. Навіть військові склади охороняли абияк. І тільки коли пішла пошесть на партизан, коли почали вибухати ешелони, німці стали пильнувати, бачити небезпеку навіть там, де її й близько не було. Хлопці крали складений і запакований у спеціальних ворочках і шовкових мішечках порох, набивали ним шапки, картузи, носили за пазухою, потім палили. Довгий, шпичакуватий , наче макаронина, порох підпалювали з одного боку, втикали в землю. Він загасав, шипів і несподівано починав літати, наче ракета. Одного разу вони мало не підпалили ним хату Бадили Василя.
З тим порохом і піймав його Бадила Василь, арештував, веде в комендатуру. Розстрілляли б Іллю і дух не пішов, та нагодилась Бадилиха.
— Василю, не роби цього, не наживай ворогів. Він і так від більшовиків постраждав. Сусіда.
— Мені може за нього орден, а той Залізного Хреста дадуть. А у кого Хрест, тому обовязково наділ землі будуть нарізати.
— Не смій, Василю!
І тут Василя осяяло.
— Так Ілля, або в комендатуру і тебе завтра повісять за крадіжку, або в поліцію.
— В поліцію не піду.
— Дурний. Хоч з Матвієнком поквитаєшся за те, шо він твою матір сильничав.
Ілько почервонів як рак і згодився. Німці були ненависні йому, але Петро Матвієнко був ще ненависнішим. Василь поговорив в управі з старостою Остапом Табуром, потім з начальником районної поліції, запропонував:
— Ось ще й хлопця привів. Не дивіться, що молодий, зате завзятий, дуже на совєти й більшовиків злий.
Ілька спочатку довго не приймали, вагались, та Василь Бадила вговорив. На другий день Василь чуть світ одягнувся в чорну шинельчину, дружина Ганна пов’язала на правий рукав пов’язку щуцмана, начепив на плече гвинтівку, причепурився перед вмурованим у стіну дзеркалом, сказав переконано Ганні:
— Совєтам проти такої сили не встояти. Я ж, ти знаєш Галю, даром не скажу, не кинусь куди здря. Повоював, побачив, брехати не буду. Хана совєтам. І дух не піде з них до Нового року. Не вспіють оговтатись, як германець Москву візьме.
— Ти хоч із своїми людьми не ворогуй. А то як не вб’ють, то спалять. Та й сам дуже не наривайся, Ригорового Ілька тримайся. Це добре, що напарники є. А тихотів розстріляти. Жінку слухай.
— Який там з нього напарник. З Ілька поліцай, як з г... пуля. Це якби Іван, брат його вернувся, а Ілько все жде, не діждеться, щоб з Петром Матвієнком за матір помститися.
— Та Олена там вчора попотужила, попоплакала. Не хоче, щоб Ілля німцям служив. Їй- бо, наче похорон у дворі в діда Івана. Вона тебе прокляне. Ти хоч вже в те діло не встрявай. То їхня справа. Хай квитається, хай що хоче, те й робить. Хоч ти й кажеш, що совєти не вернуться, а воно не вгадано, все може бути, всі під Богом ходимо. А в Бога, як то кажуть, все готово, і його воля від нашої аж ніяк не залежить.
— А я кажу: совєтам і до Нового году не протриматись. Як би ти побачила, що там на фронті твориться! Не армія, набрід. Ні одежі, ні взувачки на всіх немає. Бійці в обмотках, наче старці які, без гвинтівок, без патронів, без самольотів, без гармат. А в німців ти бачила які армади летять? Куди нам з ними тягатися? Ти подивися в хуторі, які вони справні, всі з голочки вдягнені, а ті чоботи наваксовані, аж риплять. А в нас і в командирів таких чобіт немає. Кажуть, наш командир полку замість підпису хрестик ставив. А ти хочеш, щоб який-небудь толк був. А в німців, кажуть, командири батальйонів і ті академії покончали. Наші академії, в Москві. До війни в нас багато німців вчилося. Навчили на свою голову. А у нас хто дурніший, той і командує. А хто хоч трохи кумека, якщо не розстріляли, то по тюрмах сидять. Тепер декого, кажуть, визволяють, бо командувати нікому. Тільки кого там визволяти, як їх уже більше половини постріляли. А кого визволять, хтозна за кого він ще воювати буде: мо, за нас, а мо, за німців.
— Звідки ти його береш, Василю?
— Та, чув. Солдати, де грамотніші, молодші командири проміж собою стиха балакають, бо вголос і зараз, за півсотні кроків від німців, нічого казати не можна. Заберуть в особий відділ, і тільки тебе й бачили. Ні, на цей раз Росії прийде капець, ось побачиш.
— Сліпий казав, побачимо, та й досі не бачить, так і ти. Гляди, не прогадай.
— Нехай, воно покаже, я хіба протів. Вони й нам не мало насолили ті більшовики: і батькам нашим, і дідам.
— Аби то Бог дав, твої слова та збулися.
— Е, Галю, збудуться, — сказав Василь і, повернувшись до дружини, запитав. — За Івана Ригора нічого не чула, не повернувся?
— Та наче ні. А для чого він тобі? Олена й так тебе кляне за Іллю.
— Хай кляне. У Іллі своя голова на в’язіх.
— Шо там у тій голові, як йому, мать, ще й шістнадцяти немає. Дитина.
— Ти що, зовсім не понімаєш, шо й до чого? — Василь вказівним пальцем покрутив біля виска.
— Ні! — похитала головою Ганна, повногруда, тонка в стану, наче оса, повела звабливо-широкими стегнами. Василь міцно обняв дружину, поцілував.
— Ну, як я в новій формі, Галю? Нічого?
— Для такого молодця — все до лиця!
— Мені б не Іллю, мені б Івана Ригора в напарники. Іван Ригір мені конче потрібен, ми б з ним такі діла провертали. Дід Іван Білик мені дещо розповідав про Олену. Так от, Ригори прийшлі, чужі, дуже скривджені радянською владою. Батько їхній захляв десь аж в Диканьці, а Іван, здається, сидів перед війною в тюрмі. Не знаю, правда, за що, та це й неважно. Головне, що сидів. А раз сидів, значить злий на совєти. Воював, пропах порохом. От таких мені і треба в мою команду. Щоб рука не здригнулась, случай чого.
— А ти б у Іллі розпитав. Ілля більше розкаже.
— Шо Ілля? Ілля, по суті, ще дитина. Спитаєш шо-небудь, зашаріється, як дівка, стоїть, мовчить. Сопе в дві дірки, слова з нього не витягнеш. Я й сам не знаю, для чого я його взяв у ту поліцію. Взяв, бо більш нікого було. Як би Іван був, то й мови б з Ільком не вів.
Василь Бадила прочинив двері, вислизнув на вулицю. Йшов по хутору в чорній шинелі з пов’язкою щуцмана. На голові пілотка набакир, на плечі гвинтівка.
— Он, щуцман знову в бригаду йде. І Іллю збив, гад, щоб йому й добра не було. Мабуть, кудись їхати зібрався, — зітхає Олена, розтопляючи піч. Бадила Василь тим часом виходить виїздом на дорогу.
— А чого ж? Та премудра Бадилиха що не день, то й нову сукню чи спідницю, платок вдягає, — заздрить Олена. Василь Бадила з дідом Іваном живуть двір у двір, а тому все, що творилося в дворі Бадил, добре видно Олені.
— Ти б краще за своїм двором дивилась, — буркнув дід.
— Ілько не те що людини, мухи не обидить. А цей, ач як прижився при новій владі? — поправляючи очіпок, зітхнула Олена. — Ілько здуру туди пішов, захотілось ружжом погратися. Подивишся, він його скоро покине. Я другого боюсь. Василь на днях про Івана питав. Що це йому примандюрилось? Може, хоче Івана завербувати? Так Іван на війні.
— А хто його зна. Може повернеться. Василь же повернувся.
— Іван в тюрмі одсидів, може піти, наробити лиха. А може, він арештувати Івана хоче, — губилась в догадках Олена, — так за шо?
Дід Іван послухав ту завжди з острахом, з чеканням напасті, мову Олени, пішов поратись по господарству.
— Чужа душа — темна хата! — сказав уголос, відчиняючи двері в клуню. Василь Бадила тим часом вийшов на дорогу, поминув вигін, Сидоришине подвір’я, Матвієнків, звернув у бригаду, прямує до стайні.
— Та й рано ж ви, — сказала Густодимова Марія. — А я ще й коней не впорала як слід. Недавно в ясла кинула, тільки розохотились.
З тих пір, як майже всіх чоловіків замела війна, Марія поралась біля коней. Робота хай і чоловіча, трохи незвична, але, вважай, по-домашньому.
Помине Ладимаришин двір і в бригаді. Подвір’я двох рідних братів: Ладимаря і покійного Якова, Маріїного батька, були поруч.
В темному кутку біля ясел лежав добрячий огребок сіна. Згарячу, спрожогу внесла в конюшню, а він не влазить у ясла. Марія підгорнула його в куток, вирішивши вкинути за другим заходом, як коні трохи зіб’ють оскому. А поки що, орудуючи мітлою й грабаркою, Марія вичищала зі станків рештки гною.
— Нічого, я підожду. Мені спішити нікуди. В самий раз буде, — улесливо всміхнувся Василь. — Ану, лишень, підійди сюди.
Зачепившись спідницею за цимбалину, Марія спіткнулась і мало не впала, обійшла купку паруючого посліду, обіперши, поставила мітлу біля плетених ясел, несміливо підійшла до Василя. Як-не-як, а Василь влада, а владі треба коритись.
— Ну, що скажете? — запитала знічено.
— Та хочу запитати, поки вже ти дівуватимеш? — улесливо всміхнувся Василь.
— А хтозна, — стенула плечима Марія і відвела погляд убік, невизначено всміхнулась, втупила очі в долівку.
— Невже ні одного охотника не знайшлося після мене?
— Та як бачите, — не підводячи очей, відповіла Марія.
— Мабуть, того, що ротата дуже. Нічого, зараз перевіримо, — Василь спокійно зняв гвинтівку, поставив у куток, поруч з мітлою, впевнено згріб Марію, кинув на копичку сіна, як вовк кидає вівцю на спину, а вона навіть не пручалась. Зробила спробу вирватись з цупких Василевих рук, довести, що не чекала подібного, що все це застало її зненацька, і не змогла. Маленька, щупленька, хіба вона в змозі встояти проти такого чоловіка? До того ж, при владі, зброї. Вона і опам’ятатись не встигла, як опинилася у Василевих обіймах, скорилася його владі. І хоч і не судила в душі Василя, бо колись у дівоцтві і справді любила його, але дуже й не раділа, бо та любов була крадена, без взаємності, давно відгоріла, пройшла. Безпомічна перед Василевою вправністю, силою, нахабством, скорилася, віддалася.
Нехай буде, як буде, на все воля Божа, не буде себе потім картати. Правда, те, що Василь став поліцаєм, віддаляло Марію від Василя, робило чужим і далеким, сковувало. Лежала, облизуючи пересохлі губи, стиха стогнала, а коли прийшла до тями, Василь застібав ширіньку, переступаючи з ноги на ногу, поправляв матню, затягував добротним ременем казенні штани. Марія ще деякий час лежала на зім’ятому сіні, бліда, з покусаними пересохлими устами, продовжувала ледь чутно стогнати і ніяк не могла звестись на ноги. Коні, як і раніше, шелестіли в яслах люцерною, важко дмухаючи м’якими, теплими носами, роздували сіно, жували, час від часу поглядали на Марію, на її оголені ноги, налитими байдужістю до всього того очима. Василь тим часом вивів зі стайні коня, запряг у дрожки, затягуючи дугу, кинув недбалий і водночас уважний погляд на Марію, що зводилась на ноги, усміхнувся.
— Ну от і все. А ти, дурна, боялась.
Марія не відповіла. Василь скочив на підніжку, сів у дрожки, махнув батогом, відпустив віжки:
— Но!
Під’їхавши до колодязя і напоївши коня, передумав, зіскочив на землю, випряг коня і запряг його у воза, шаснув у конюшню, скинув оберемок сіна в задок, під ноги, вмощуючись, сів на сидіння, цьвохнув батогом — і на хутори, тільки загуркотіло.
Густодимова Марія тихенько добралась до свого двору, мовчки полізла на піч, щоб і мати не здогадалась, страшно зморена, розбита, не в собі. Їй було якось байдуже до всього. І вся вона була схожа зараз на висотану, нікому не потрібну річ. Та згодом стали з’являтися думки-перестороги: “А що, як Ганна взнає? То така, що й очі виштрикає”.
А Василь тим часом вибрався на стовповий, летів шляхом у Байрак. Розступаючись по боках, розбігались і полишались позаду осики.
Як і чому він, колишній червоноармієць, став поліцаєм? Тут багато дечого переплелося. По-перше, у нього були давні і серйозні рахунки з радянською владою. Батько Федір після трагічної смерті мачухи Дарини Ригір воював у громадянську й загинув від рук червоноармійців. Василь вважав це великою несправедливістю, як і те, що він зовсім ще малим залишився круглим сиротою, виховувався у Багачці в тітки там спіткало Василя ще одне горе — нещаслива любов. А колись вони були багаті. Були й значно багатші від них. Щоправда, й ті Соловків не минули, згинули. Кожен відповідає за себе. Дехто з них, схоже, вибачив радянській владі і навіть служить їй, але Василь не з таких. Василь нікому й нічого не прощає. І хотів би простити, та не може. Зрештою, таке людське життя. Добрі, лагідні, покірні гинуть. Виживають хижаки. Так серед звірів, так і серед людей. Деякий час Василь теж слугував радянській владі, навіть воював проти німців. Але то було примусово, одна видимість. Насправді ж все було навпаки. Василь не зробив жодного влучного пострілу. Палив з тієї трофейної гвинтівки мимо, в “молоко”.
Батько Федір, як воював проти німців, то знав за що: за нього, Настю, за землю, за Дарину. А за що повинен був воювати Василь, як і земля, і худоба — все забрано у Василя? Тому так і воював: лежав і голови не висовував з окопу, пуляв з гвинтівки в небо. Потім відступав, тікав додому і от, схоже, настали інші часи. Ушлий, метикуватий і водночас скупий, пожадливий до грошей і всього, що має вартість, Василь відразу зрозумів: можна скористатися моментом. В колективізацію біднота пограбувала його, а тепер він одквитає своє. Правда, в хуторі Василь не займав нікого, не бив, не знущався, навіть якщо хтось заслуговував покарання, обминав такого, як міг, стримував себе. Хоч німецька влада й сильна, це показали перші дні війни, тікали вони від самого кордону аж додому, як вівці, але й ненадійна, чужа. І все ж, примазатись до неї можна. Улесливому, метикуватому від природи Василеві це нічого не варто. Чи то в суперечці, чи в бійці Василь з дитинства становився не на бік слабкішого, а на бік сильного. А в тому, що німець сильніший, не могло бути ніякого сумніву, це стало ясно зразу, з початку війни, і як тільки-но Василь зрозумів це, він кинув гвинтівку в Поліських болотах і пішов додому. Дома теж часу не гаяв, не зівав, не ловив гав. Війна може скінчитись через місяць-два, а тоді що? Тоді разом з усіма в рабство. А в рабство Василь не хотів. Треба було негайно вибирати і він вибрав, бо добре розумів; німці прийшли сюди не для того, щоб звільнити народ від більшовиків, все це блеф, вигадка для довірливих. Німці самі прагнули стати господарями, а не робити господарів з недоумкуватих хохлів та кацапів. Досить. Час показав, не буде з них путніх господарів, особливо з останніх. Одне лише було незрозуміле німцям: за що так щедро винагородив Господь Бог цей лінивий, неповороткий і безтолковий народ, такою багатющою на поклади, родючою землю. На іншій, піснішій землі, в інших, набагато суворіших умовах, вони б або згинули, що було б історично справедливо, або ж навпаки, стали роботящими, ощадливішими, дисциплінованішими. Скоріш за все багаті природні умови, роздолля і зробили цей народ млявим і неповоротким, лінивим і до всього байдужим. Хіба не буває і в них такого у багатих сім’ях? Виходить, що сприятливі умови, простір, роздолля здатні розбестити навіть цілі народи і навпаки: скутість, убогість, нужда, всілякі обмеження – дисциплінують.
А тому навіть у найкращому випадку Василь навряд чи заслуговує кращої долі, ніж доля раба. Але якщо з самого початку він належним чином покаже себе, стане на службу до німців, то ця доля може бути дещо іншою. Якщо він буде й не господарем, то в крайньому разі прикажчиком, погоничем. Ця роль йому забезпечена, тільки не зівай, Хома, на те ярмарок. Хитрий, спритний і меткий розум підказав Василеві, що в своєму хуторі, серед своїх людей ні при якій владі не варто робити людям зле. По- перше, прийдеться дивитись кожний день людям в очі, по-друге, можуть і вбити, спалити подвір’я. Життя мінливе. В колективізацію у Василя було забрано все, а тепер ось прийшов час, коли можна легко розбагатіти, і Василь не жалів для цього ні часу, ні сил. Де б Василь не був і щоб не робив, він завжди на службі.


16
Перше, що впадало людям у вічі з приходом німців, — це сила силенна зрадників. Насправді їх було не так і багато, але людям, які протягом років звикли до пропаганди, до запевнень у газетах і радіо, що радянське суспільство міцне і єдине, монолітне і непорушне, а класова боротьба хоч і продовжується, хоч і загострюється, але з повною й остаточною перемогою соціалізму, майже всіх основних ворогів винищено, то навіть якийсь десяток здавався безліччю. Від колишніх ворогів, розкуркулених, звичайно, що не приходилось чекати нічого хорошого, та на превеликий подив загін зрадників поповнювався з них мало, а от із колишньої голоти, яка ходила й розкуркулювала багатших, охочих служити німцям виявилось достоту.
Не встигли в Байрак увійти німці, як назустріч їм вийшла свита дідів. Попереду свити суне Дем’ян Качечка. Він тільки-но повернувся з ув’язнення за вбивство Ригорового Альошки і Штимового хлопця. Улесливий, чепурний, в чистих штанях, вишитій українській сорочці. В руках у Дем’яна такий же вишитий хрестиками рушник, а на ньому хлібина білого хліба, сіль. Несе ту хлібину Дем’ян на витягнутих руках, до комендатури, дрібцює, щоб не спіткнутися. Поруч з ним дід Любенко. Комендатура спочатку находилася у бувшій сільраді, в колишній Ригоровій хаті, тепер, коли Шнітке призначили комендантом Байраку, у маєтку Дурново.
Забачивши депутацію селян, комендант Шнітке разом зі свитою, старостою, начальником поліції, Василем Бадилою, який теж тут ошивається, вийшов на поріг. Байрачани перебрали всіх тих дідів, пильно вдивляючись в руді попелясті бороди, сиві голови і ні одного заможного серед них не виявили. Хто його зна, як би воно було в іншій ситуації, бо майже всі ті заможні давно згинули, зітліли на Соловках, на лісоповалі, на Біломорканалі в начинених динамітом шпурах, у вагонзаках, на Колимі. А хто якимось чудом залишився, вцілів і носа з хати не висовує, боїться й тіні, а, може, вважає бридким служити чужеземцям. Небагато куркулів було і серед поліцаїв.
Забачивши коменданта, свиту, Дем’ян тричі вклонився до самої землі, впав на коліна, прямо Шнітке в ноги, трохи випростав голову, щоб бачити, якщо й не обличчя, то хоча б портупею з двоголовим орлом, та й каже, врочисто вимовляючи кожне слово.
— Рідні наші визволителі! Як же ми вас тільки довго й ждали. Вже думали, що й не діждемось, а воно, бач, путі Господні неісповідимі! Спасибі вам і Богові, що прийшли. Щастя і успіхів вам на нашій землі! Хай допоможе вам Господь Бог у вашій борні проти супостата. Прийміть від нас цей хліб і сіль, а з ним і наше визнання... Уклін від усього стражденного люду.
Шнітке стоїть і не знає, що йому робити. Української мови Шнітке як слід не розуміє, а гарним перекладачем ще не обзавівся. Послали за вчителем німецької мови, а його вдома немає. Точніше її. Пішла десь до рідні. А що каже ось цей сивий дідуган, хто його знає? Може, просить допомоги, виказує відданість, а може, навпаки, знаючи, що він нічого не розуміє, глумиться. Як би говорив по-російськи, то Шнітке б багато чого зрозумів. А тому на лиці коменданта самовдоволена блукаюча усмішка час від часу змінюється суворістю, в залежності від того, як реагує натовп. І все ж таки яким не підозріливим був Шнітке, але й його суворе солдатське серце пом’якшила віддана поведінка ось цих старих дідів.
Шнітке прийняв хліб із рук Дем’яна, передав помічнику, коротко, ледь помітно вклонився дідам. Дем’ян зрадів такому вияву уваги, стоїть, розпинається, розповідає своїм прибічникам:
— Совєтам тепер капут. Скоро сплетуть лапті. Свояк із Кременчука недавно в Байрак прибився, так казав, що німці ще й до Кременчука не дійшли, як уже хтось рокети пускав над мостом, щоб німцям видіше було, куди бомби кидати.
— Наводив значить, — сказав один із поплічників.
— Та пів – Росії штики проти більшовиків повернуть, — додав другий.
Шнітке хотів зразу спровадити цих непроханих доброїдів, та потім передумав, запросив у приміщення, сам сів за стіл, заговорив:
— Німецька доблесна армія зараз на підступах до Москви. Руський зольдат капут.
— Чуєте? — пожвавішав Дем’ян. — Москві капут. А я що вам казав?
— Та германця ми знаєм ще як в вісімнадцятім году приходив. Сила! Нам не встояти.
— Е, не встояти. Сила солому ломить.
— Ахтунг, ахтунг! Я вас попрошу арбайтен, работать. І ще раз арбатейн. І слюшать. А ті, русіш швайне, хто не хоче работать, буде розстрілян. Піф-паф, —показав пальцем Шнітке, як це робиться, аж діди полякалися, хоч здавалося б уже й боятися нічого, позадкували до порогу. І це, сподобалось коменданту. Шнітке ще раз продемонстрував, — піф-паф, крикнув: «Хенде хох!» — і вмить випроставсь, звівся на повний зріст, викинув праву руку вперед, для вітання, гаркнув: «Хайль, Гітлер!»
— Хайль! — недружно відповіли діди і один за одним позадкували з хати. Один лише Любенко залишився. Діди ще трохи потоптались біля комендатури і розійшлися по домівках.
— Жалься, з чим прийшов? — запитав Табур Любенка.
— Повернувся з тюрми, а жити ніде. Бужинка виганяє.
Остап Табур щось тихенько сказав Шнітке, любенко навіть не розчув.
— А за що ж хоч ви діду постраждали? — запитав Шнітке у Любенка. — Ви ж бідняк.
— Та, — розплакався дід, — сказав колись, що колгосп — це ненадовго, та довго сидіти довелося.
Наступного дня Шнітке відновив справедливість, повернув хати, відібрані в колективізацію, їх законним господарям. У тому числі Любенкові й Данилисі. Довелось Тимофієві Ододці йти у вагончик, а Гнатисі з дітьми до сестри у Байрак.



17
Захарій Даценко у той день якраз був у Байраку. Десь напередодні війни він нарешті зійшовся вдруге, чи хай буде вже втретє з Біденковою Мокриною. Чи то пристав у прийми, чи то забрав до себе, ніхто толком не знав, бо жили вони на два двори. І ось Мокрина чогось занемогла. Вже третій день стогне, не встає, а тому й послала Захарька в Байрак в аптеку за лікарством. Дід Захарій життя зжив, а так і не знав, де вона та аптека. Ходив по селу, питав:
— Оптека не скажете де? Баба захворіла.
— Он там за бувшою братською могилою, біля клубу. Тільки шо там зараз в тій оптеці?
Простуючи в аптеку, Захарій випадково помітив те вселенське посміховище на базарній площі, зупинився. Довго дивився Захарій, потім ще й в аптеку зайшов та все в вікно поглядав. А коли вийшов надвір, депутація вже розходилась по домівках. Пішов туди поближче й Захарко, побачив Дем’яна Росєйку, зупинився, запитав:
— А ти ж, Дем’яне, чого тут, ти ж бідняк?
Захарій запам’ятав Дем’яна ще з тих пір, як Дем’ян в картузі ходив у Коломійців на досвітки.
— Та, нову владу стрічали, — відповів знічев’я Дем’ян.
— Для чого вона тобі та нова влада здалася, та ще й чужа, — озирнувся дід Захарій.
— Не боїшся, що піду однесу?
— Ні. Все, чого можна було боятися, я відбоявся ще при совітах. Ці не страшніші.
— А як візьмуть і розстріляють?
— Ну, й нехай. Мені вже, Дем’яне, все одно помирати скоро. Ех-хе-хе. Казав я тобі, Дем’яне, і зараз кажу, держись ти покріпше совіцької власті, а то не дай Бог не стане, то по шматки підеш. Казав чи не казав?
— Казав, ну то й що? Шо ти мені за указ? Багато ти понімаєш, як їдять та тобі не дають.
— Казав і ще раз кажу: держись совітів, як вош кожуха, випадеш — пропав. Бо ти ж і палець об палець не вдариш, а такі тільки при сувітах живуть. А при новій владі робити прийдеться. І не як-небудь.
— З чого ти взяв? Німці — народ культурний, акуратний, чепурний. Ти знаєш, Захарій, — вагаючись, казати чи не казати, Дем’ян поліз до потилиці, довго шкріб рідіючу шевелюру. —Я часто сам собі думаю, особливо коли не спиться. Та буває і вдень. Я, мать, таки, Захарку, теж їхньої породи. Ніхто в Байраку так чисто й акуратно не вдівається, як я. От і думаю, може, мене який німець зробив? Ото тео. Скільки вони разів на Росію ходили? Того й тулюся до них, якщо вже хочеш знати, що й до чого.
— Так коли б це було? — всміхаючись, подивувався Захарько. — В гражданську, в вісімнадцятому ти вже був.
— Значить, раніше.
— Ти ж десь з 1885. А тоді німців не було.
— Значить, раніше. Мо, не я, а мій батько від німця. А я в діда вдався.
— Не знаю в кого ти вдався, тільки не в німця.
— Чого це?
— Того, що дуже ледачий, недолугий до роботи. А німці всі роботящі. Ледащих жодна влада, окрім совітської, не любить і не привічає. Це тільки сувітська власть лайдакам все віддала: і землі, і фабрики, і заводи, носиться, панькається з ними, як дурень з торбою. Того й бур’яни кругом ростуть. Поки куркулі на тій землі робили, то й родило на ній, а тепер вийдеш в поле і не поймеш, що там посаджено чи посіяно. А тому й совітую: держись совітської власті. Там у них прямо про таких, як ти, написано: “Пролетарі всіх країн єднайтеся”! Я толком не знаю, шо то таке, пролетарі, але думаю що голота. Ще й у пісні співають: хто був нічим, той стане всім. Так що гляди, втеряєш, з торбою по шматки підеш. Це тільки при сувітській власті можна нічого не робити й жити. Більше ні при якій. Так що совітська власть якраз для тебе. Якщо не так, мо, що, сказав — звиняй. Ну, що ж, я пішов. До хутора далеко, поки дійду й сонце зайде.
За півгодини базарна площа спустіла. Після урочистостей у комендатурі всі потихеньку розійшлися по домівках.
На другий день всіх байрачан зібрали на майдані, запитали:
— Хто з церкви хрести знімав?
— Калтан. Білик Степан, — загув натовп.
— Він тут є? Все ясно, немає.Тоді батько. Хай ставить хрест на місце, а то розстріляють, — наказав староста, Остап Табур.
У той же день Білик Іван витяг з Харитонової могили хрест, поставив на церкву.




18
А через кілька днів наліт на приватні курятники повторився. Так само пронизливо верещали свині, голосно кричали кури, качки, гуси. І якщо в перший день дехто з німців скручував курям голови чи шукав сокиру, то тепер, обмінявшись один з одним досвідом, майже всі добували собі їжу одинаково. Клали впійману курку, гуску чи качку головою в рогачилно в дереві і били по шиї ціпком, бо сокири господарі завбачливо ховали.
Німці забрали яйця, набитих курей і пішли в бригаду. В колишній Харитоновій хаті склали ті яйця в дев’ятивідерний казан, вмурований в черінь, залили водою. Нарубали в тернику сушняку, розтопили. Вогонь в печі здіймається вгору, лиже чорне, закіпчене дно казана. Розвели ще вогонь і за хатою, зробили кабицю, патрають, смажать курей на веретені, варять яйця в казанках. Наймолодші обпатрювали, обносили в садку ягоди, варили компот. Хай рвуть, щоб їх розірвало — цього добра нікому не жалко. Нарешті, в хуторі вщух курячий лемент і свинячий вереск. Тільки довго після того ще ґвалтували собаки. З усіх усюд нісся крик, лайка, прокльони, інколи чутно було стрілянину і пронизливе, краюче душу виття підстрелених собак.
Спочатку на дрова йшов сушняк, потім старі ліси, припасене на зиму гілля, хмиз, хомути, вози, ярма. З краю в край носило над хутором качиний і курячий пух, непокоїло душу виття недобитих собак, схоже на лайку джеркотіння чужинців. Хутір принишк, причаївся, чекав ще більшого нещастя: прийшла біда — відчиняй ворота.
З дня на день хуторяни чекали: не сьогодні, завтра німці знімуться і підуть далі, та минув один тиждень, настав другий, а все залишалося, як і було.
Зачувши галас, джеркотіння німчури, Ладимаришин Гриша, підліток років восьми, наляканий ховався в тернику біля бригади (Ладимарева хата поруч з бригадською) і, сидячи в його заростях, подовгу спостерігав, як німці ласують курми й яйцями. Інколи випадковий подих вітру донесе запах смажені, і тоді слина, що весь час струменить з куточка Гришиного рота на засмальцьований, припалий пилом ветхий піджачок, ллється цівкою. Довго так сидів Гриша у своїй схованці, потім не витримав, виповз з терну на галявину. Терен давно вже відцвів, зав’язався. Щоб потамувати голод, Гриша рве недозрілу, терпку зав’язь, кидає до рота. І від того зеленцю зводить щелепи, терпне язик, піниться слина.
Гриша стоїть в благенькій одежині під терном, а з бригади так вже смачно, духмяно пахне, що аж шлунок зводить, і слина не потовпляється в роті. Таким вродився. Вижив, і на тому спасибі Богові.
Тетяна Ладимариха народила чотирнадцятеро дітей. Тринадцять померло, а от чотирнадцятий Гриша чудом вцілів. Хоч і не такий як слід, каліка, а все ж живий. Було як почне Тетяна всіх за упокій писати — ґраматки не вистачає. Це ж тільки сказати, чотирнадцять дітей, а рідні скільки? Батько — отець Сергій, мати, діди, бабусі. Всіх і не пам’ятає. Одну дітвору і то нелегко запомнити. Двоє Василів, дві Гальки, два Петри, дві Катрі. Решта по одному. Чи то Тетяна навмисне так давала ймення, щоб легше було запам’ятовувати, чи, може, в надії, що раз вже одна Катря померла, то, може, хоч друга буде жити. Сама Тетяна дійшла до цього, чи, може, хтось напоумив, тільки тринадцят дитя, наречене Гришою, народилося і померло, а чотирнадцяте, теж Гриша, бач, вижило. А всьому причина — бридка хвороба якою Тетяна заразилась в громадянську. Подарував його легковажній Тетяні молодий і веселий білогвардійський офіцер Платон Баламут, що весь час метався то до білих, то до червоних. За те, що переспала з ним у лузі, подарував Платон Тетяні набірну вуздечку, а на додачу — й хворобу, в народі відому, як пранці, а серед лікарів – сифіліс. І пішла та хвороба гуляти хутором. Небагато, правда, й заразилося, всього чоловік кілька, в тім числі і Коломійці —Матвій, Андрій на прозвище Переляка і його брат Пилип, двоюрідний брат Михайло. Хтось нараяв Тетяні поїхати в Миргород до Заморіної, на прозвище Метельчиха. Матвія й Андрія й Михайла Заморіна вилікувала, а Тетяну тільки підлічила, бо хвороба була дуже запущена. А тому й народився Гриша не таким, як слід. Довго не розмовляв , а тільки белькотів щось невиразне й незрозуміле, наче рот був постійно набитий їжею. З рота невпинно текла слина. Від кожного різкого звуку чи руху Гриша здригався, кидався, наче несамовитий.
Стоїть Гриша, скособочився біля ровика, сховавсь під терном, прислухається. Бригада-то поруч, все чути, тільки нічого не розібрати. Окрім хіба що сміху. Та й Гриша як забалака, то хтозна чи й зрозуміє хто-небудь, окрім матері. А так — ніхто. Ні одна жива душа. Німець та й годі. Белькоче щось нерозбірливе, й квит, та час від часу сміхом заливається, як дурень сироваткою, слину пускає. Скособочений Гриша боязко виглядає з-за терника, і боком, косуючи, йде в бригаду. Мати кожен день лякає його німцями, але йому чомусь не боязно. Аби тільки ззаду ніхто не підкрався, не крикнув, не стусонув у плече. Від такої несподіванки Гришу всього підкидає, а слина починає текти так, що аж страшно дивитись. Валує, наче з скаженого собаки. А що поробиш? Кажуть, біда одна не ходить, а з собою й лихо водить. Окрім всього, у Гриші ще й ліва рука з подвійним ліктем. Вона набагато слабша від правої і наче аж всохла трохи. На правій руці біцепс здоровий, розвинутий не по літах, а на лівій сухий, в’ялий. Ладимариха каже, що то у Гриші в дитинстві перехід був, а насправді Ладимар Густодим, як узнав, що Тетяна хвора, став вчащати до Пріськи Бужинки. Ладимариха, як взнала, що Ладимар з Бужинкою у відкриту любляться, стала ревнувати. Візьме в оберемок малого Гришу і з печі на піл навмисне кидає, щоб Ладимареві допекти, а дитинча те кричить, розривається. І докидалась. Вибила дитині руку, а звернула на Ригорія. Видно, така його доля! Та й років Гриші малувато: всього шість чи сім. Він би й рад слідкувати, щоб слина не текла, та не виходить. Інколи хто-небудь зауважить Гриші, вкаже на ваду. На якусь мить він збере в кулак всю свою волю, тримається хвилину, дві, а потім чи то забуде, чи, мо, терпіння не вистачає, ніяк не може подовгу зосереджуватись на чомусь одному. Перескакує з п’ятого, на десяте, як горобець з гілки на гілку.
Вирнувши з терника, Гриша наближається до німців, підступається поближче до казана. Та й пахне ж смачно! Аж в носі крутить. Та чим ближче до німців, тим більше кособочиться Гриша, тим дужче тече, струмує цівкою з лівого кутика рота слина. А спитай як звуть, так відповість, що навряд чи й зрозумієш зразу.
— Ком зі гер! Кнабе! Кнабе! Русіш Кнабе! — сміються аж захлинаються німці, і від їх сміху Гриша здригається, на мить зупиняється, підбирає тягучку слину.
— Ком, Ком! — пальцем підзивають його німці, ласуючи яйцями.
Гриша йде неохоче, та голод не тітка, тільки так штурляє межи плечі поближче до казанка. Якби Бог, окрім всього, обділив Гришу ще й розумом, лишив здорового глузду, то, може, б, воно й краще було, ходив би всміхався, радів життю, кожному сонячному променю, ранку, днині. Але Гриша все розуміє, порівнює, бачить, що він не такий, як інші. І від цього йому становиться боляче й прикро. Розумом Гриша здравий, а от з слиною, з волею нічого не може вдіяти: вроджене.
— Ком, ком! Ком зі гер? — ласкаво й дещо довірливо повторює високий довготелесий худорлявий німець, на ім’я Клейст, і показує Гриші варене яйце, крутить його на долоні. Гриша деякий час вагається, потім відважується, підходить ближче, недовірливо дивлячись у вічі німцеві, бере з простягнутої долоні яйце. Одежина бідна, драна, в очах голодний смуток. Та побоювання його марні. Гублячи шкаралупу в брунатному від мазути споришеві, Гриша обчищає тремтячими руками яйце, намагається цілим вкинути до рота, давлячись ковтає, боїться, що в нього його віднімуть. Після чого довго чхає, відкашлюється. Особливо важко проковтнути сухий жовток. Якби яйце не круто зварене, було б легше. Німці знову голосно й дружно регочуть. І від того реготу Гриша вщуляється, здригається, втягує голову в плечі, кліпає невиразними очима, та зрозумівши, що йому ніщо не загрожує, теж неголосно сміється. Він давно навчився дивитись на себе начебто збоку, разом з усіма сміятися з себе, зі свого каліцтва. Раз вам смішно, то чого ж, смійтеся і я з вами повеселюся. Так було краще й легше, хоч підсвідомо і розумів: для стороннього ока він тільки забава, предмет для розваги. Німці захоплено дивляться на Гришу, джеркочуть, всміхаються, вказують на нього іншим, тим, хто підходить. Та Гриша й так розуміє, що говорять про нього. І навіть знає, здогадується, що саме, хоч і не розуміє німецької мови. А що б вони говорили? Те ж саме, що й хуторяни, тільки й того, що не може дібрати жодного слова з їхньої лайливої мови. І дивно якось Гриші, всі жахаються їх, бояться, при зустрічі впадають у розпач: “Німці прийшли, німці прийшли!”, а вони, ці німці, звичайні собі люди, тільки й того, що не по-нашому розмовляють. І навіть добрі: добріші від деяких хуторян. Особливо ось цей білявий, що простягає Гриші на долоні вихвачене з казана друге куряче яйце. Така щедрість насторожує Гришу. Давно зрозумів, дарма ніхто й нічого давати не буде. Гриша, несміливо озираючись, очікуючи ляпас чи ще якої-небудь халепи, бере, але все обходиться якнайкраще. Гриша, звичайно, не знає, що у німців юродиві, дурні, причинні вважаються Божими людьми і кожний вважає за обов’язок зробити такому що-небудь приємне. Ну, а якщо й посміються інколи, то незлобиво. Місцеві кривдники були, можливо, не гірші німців, але то були свої і образи від них були болючіші. А чужі? Від чужих Гриша нічого доброго й не чекав і не чекає. А вони виявились ще й непоганими, товариськими, пригостили. І це порівняння було не на користь деяких хуторян, які, принижуючи його, намагалися самі піднестися. Чужим Гриша все прощає, своїм — ні. І хоч це не збивало Гришу з пантелику, але видавалося дивним, неприродним. Чекав від зустрічі з німцями самого гіршого, а наткнувся на людяність, милосердя. Хай не відверте, не від щирого серця, а все ж. Гриша якось враз внутрішньо випростався, став почувати себе набагато вільніше. Схоже, напасти чекати було нівідкіля. Рухи його стали розкутішими, він уже не вщулявся, не кособочився, не кидався, хіба що інколи, коли німці починали несподівано голосно реготати.
Гриші знову простягують яйце. Уже третє. Гриша вже не церемониться, шукає об що його стукнути, наколоти шкаралупу. На відміну від перших двох, третє яйце видалось надто твердим. Скільки б не стукав ним Гриша об гостре коліно — не піддавалось. Тільки й того, що коліно заболіло й посиніло. А яйцю аж нічогісінько. Гриша навіть холошу штанів закатав, щоб було зручніше стукати по чашечці. Німці дивляться на ту замурзану в курятах ногу, всміхаються, хитають головами. Дивно їм, мабуть, щось у ньому, але що, Гриша ніяк не може второпати. Нога, як нога, худа, замурзана, ще й курчата понападали. Такою вона була тиждень, місяць, рік тому. Нічого дивного. І ця надмірна увага німців знову насторожує Гришу. Може, вони дивуються з того, що він б’є яйце об коліно, так він і раніше так робив. Гриша довго крутиться, шукає поглядом що-небудь у спориші. Кусок черепичини, цеглину, крем’ях, але нічого не знаходить. Можна б підійти, стукнути об казан, але йому не пропонують цього, а сам він не наважується. Нарешті Гриша відважується, всміхаючись підходить до колишнього Харитонового рундука, стукає гострішим кінцем яйця об різьблену стойку, трохи облущує його і вже, мабуть, не скільки з голоду, скільки від довгого напруження, розгубленості і якоїсь невпевненості доїдає те яйце необлущеним. Німці дивляться, як він по-собачому вигризає яйце прямо з шкаралупи, регочуть: “Кнабе. Кнабе. Русіш кнабе”.
— Кнабе, ком, яйка, — гигочучи, німці кидають Гриші з казана ще одне гаряче яйце. Гриша ловить його, сикаючи, впускає на землю. Німці сміються. Гриша, наче собака, качає вже розбите яйце в траві і ніяк не може взяти в руки. Інколи пригостят недоїденими консервами, шматком хліба. Гриша радий і тому. Жили Густодими бідно. Батько Ладимар недавно повернувся з відступаючими і захворів. Лежав і не вставав, мучила його якась невиліковна, схожа на сухоти, хвороба. Він весь час кашляв, відхаркував з кров’ю мокроти. Плював на долоню, довго роздивлявся їх на світло і, побачивши чіткі прожилки крові, сумний, мовчки відвертався до стіни, вкривався ковдрою і довго так лежав, дивлячись у стелю. Тетяна не дуже пеклась за Ладимарем, не могла забути Пріськи Бужинки, а Гриша, дивлячись на те, теж не обтяжував батька увагою. Та й що малому хлопцеві робити біля хворого батька? Та зрештою, він і не розумів, чому батько лежить і не встає. Лежить — значить заморився, відпочиває. Він взагалі намагався про те не думати. Лежить, то й хай собі лежить, раз йому так хочеться. А Гриші хочеться бігати, виглядати, роздивлятися, одним словом, пізнавати світ.Хтось протягує Гриші шматок хліба з ковбасою. Може б, дали й супу, так все одно розгубить, рот драний. З ковбасою Гриша розправляється швидше, такого смачного він ще ніколи не їв.
Як не знущаються, як не глузують з людини, а варто всміхнутися, як і вона вже розтанула, дивиться впевнено і довірливо. Так і Гриша. Деякий час над Гришею ще потішаються, вказують на нього пальцями, порухом голови. Це не подобається Гриші. Він знову вшуляється, боїться: ще, чого доброго, почнуть бити. Тільки таких дадуть бебехів. Хтозна, що у них на умі. Люди, взагалі, такі непевні. Спочатку наче й по-доброму, а потім ні з того, ні з сього робляться злі. Гриша слухає, як ґелготять німці, мовчить, озирається. Голод потамовано, можна й тікати. Вже наче й освоївся, а все ж мова чужа, гавкаюча, і від цього якось незатишно. Краще бути подалі від гріха. Вже наче й звик біля німців, і на думку ні разу не спадало, що це вороги. А німцям, видно, цікаво, які брудні, замурзані і нечепурні діти у цій дикій неосяжній країні. Тим краще. Легше буде зробити з них слухняних рабів.
А тим часом Хуго, один із наймолодший, видно, весельчак, жартівник, почав підбадьорювати Гришу, жестами показує, що він повинен робити. Гриша стоїть, вирячивши очі, й нічого не розуміє. Тоді Хуго рушив у танок, жестом руки припрошує й Гришу. Скособочившись і гублячи слину, Гриша пішов навприсядки. Пройшовся раз, удруге, знову став осторонь. Ганс Шредер, так звали іншого німця, став розповідати, як вони з Хуго уперше побачили чоловіка в ополонці. На їх прохання він купався, а вони, вважаючи його божевільним, давали йому консерви, шпроти, галети. На якусь мить цікавість до Гриші щезла. Гриша дивиться, як ґелґочуть німці, мовчить, длубається пальцем у носі, дістав кіз, розминає їх пальцями. Потім несміливо протягує дитячу руку, хоче отримати яйце про чорний день. У Гриші в хаті і так не густо, а німці геть усе винуздали. Так що він їсть свої крашанки. Ганс Шредер зачерпує в казані ополовником ще гаряче яйце, кидає в дитячу долоню. Гриша здригається, осмикує руку і, зірвавшись з місця, з плачем і вереском, наче навіжений, біжить додому. Німці довго й захоплено сміються.


19
Дехто з хуторян, добре навчений, оговтавшись після першого переполоху, став хитрувати. Майже цілісінький день з ранку й до вечора сидів біля курячого гнізда, вибирав яйця, ховав їх подальше: хто в погріб, хто на горище. А хто навіть в нужник спускав у відрі. Хіба мало схованок у кожному дворі. З кожним разом врожай на крашанки падав. Німці вимагали, погрожували, але нічого вдіяти не могли.
Тимофій Ододка теж наскладав чимало яєць. Поросяти в діда не було і яйця були єдиною більш-менш тривкою їжею. Жив Тимофій крайнім від Даценок, і німці, що завертали з стовпового шляху, інший раз не добирались до нього, аж на протилежний край хутора. Та одного разу нагрянули. Забрали всі яйця під чисту. Не довго думаючи, Тимофій поліз за образи, дістав вицвілий папірець, покладений туди про всяк випадок, років п’ять тому.
— Пан, пан! — звертаючись до німця, Тимофій показує жестами, що треба зробити.
— Візьміть ось цю бумагу і напишіть, що ви забрали в мене яйця. А то не сьогодні, завтра прийдуть другі, той же Бадила Василь, щуцман, і будуть з мене, зі старого душу витрясати.
Один з тих німців чи то розумів російську мову, чи, мо, зрозумів, чого хоче, Тимофій, підійшов до діда, дав знак, що напише, тільки спочатку давай ще яйка.
— Ну, що ж, якщо напишете, дам, — дід пішов за погрібник, відхилив лапате листя лопухів. Набрав майже повну підрешітку яєць, приніс.
Німець усміхнувся, написав розписку, забрав яйця, рушив іти. Дід повертів ту розписку в руках, глянув недовірливо з-під лоба на німця:
— Найн, найн, гут, гут! — заспокоює той діда, мовляв, не хвилюйся, не фальшива.
Дід відніс той папірець в хату, показав Марусі, поклав за божницю.
— Кажуть, що німці розумні, а я їх, Марусинко, обдурив.
— Як так? — злякалась Маруся. — Ще прийдуть, розстріляють обох.
— А дуже просто. Розписку взяв, а крашанки віддав не всі.
Тільки перебалакали, аж гульк, у двір знов німці йдуть. У Марусі й серце отерпло.
— Млеко, яйка, млеко, яйка.
— Та й швидко ж, щоб вас чорт забрав, ще й сліди не охололи, — вилаявся дід і стриб на лаву за папірцем. Витягнув його з-за божниці, виніс надвір, дав старшому.
— В мене тільки що взяли яйка, ось розписка.
Тимофій дивиться на старшого, мовляв, як хочете, а з мене взятки гладкі, нічого брати. Той уважно подивився на папірець, всміхнувся:
— Зер гут, зер гут, — і повернув папірець. Німці повернули від порогу й пішли геть. Дід поплугунив у хату, притис папірець до грудей.
— Це наше спасіння, Марусинко, треба його сховати надійніше.
Тимофій поклав папірець за образ Спасителя, зліз з лави і через брудне зеленувате від часу скло побачив німців. Німці ще трохи для виду походили по двору і — в лопухи під погрібник. Все- таки знайшли схованку.
— Ну, тепер розстріляють. Мені то не страшно, оджив своє, а ти ще молода, ще й не пожила, не накохалася, — розпачливо сказав Тимофій.
— А за що розстріляють? — злякано сплеснула в долоні Маруся.
— За те, що збрехав, — Тимофій затаївся, принишк. Сидить, чекає, як віл обуха, коли німці прийдуть по його душу. А тим часом німці вибрали з гнізда крашанки, десятків зо два, випили прямо під погрібником і, регочучи, пішли з двору.
— Сла тобі, Господи, — зітхнув Тимофій. — Одвів таки на цей раз Господь Бог видющу смерть.
В той вечір Тимофій навіть не матюкався, чим дуже здивував Марусю. Ходив по хаті знічений, з прояснілим лицем, про щось думав, розмовляв сам з собою. Боявся, що німці повернуться, потягнуть на вигін, на вішалку. Якщо совєти не підвели під розстріл, то ці підведуть.
Повечеряли при бликуні. Тимофію кусок в горло не лізе. В хаті холодно, нетоплено, дихнеш — пара з рота в світлиці гуляє, а тому спали з Марусею вдвох під одним ліжником, на полу, щоб тепліше було. Маруся заснула одразу. Тимофій діждав перших півнів і теж заснув. Куди ніч, туди й клопіт. Довго не ходив Тимофій під погрібник в лопухи, наче те місце закляте було. Інший раз побачить, як біжить курка, а потім через деякий час вискакує, голосно сокочучи, і одвертається.
— Їй-бо як не перед добром несуться, — пожалівся Тимофій Марусі і загнув заковиристого матюка.
Днів зо три дід не заходив в ті лопухи і Марусі не дозволяв, а на четвертий не витримав, пішов, глянув, а там повне гніздо крашанок. Хотів було поміняти схованку, та потім облишив. Бог з ними, хай несуться. Кому примандюриться шукати яйця під лопухами? Собаки б тільки вночі не поїли. Зрештою, собак боятись нічого, їх майже всіх вистріляли німці, остачу добив той премудрий Бадила Василь. Якщо добре подумати, то вони не дуже й потрібні, їсти нічого, та й сторожувати дуже нема чого. А хоч би й було, зараз такі злодії ходять, що ніякий собака не встереже. А як на Тимофія, то він і хати не закриває. Що в нього взяти? Хіба підштаники. Хай бере, дідові не жалко. Це добре, що Маруся хоч трохи пообпирала. А Явдоха, то хуже напасти. То мила в неї немає, то часу.
— Мила немає, в жлукті випар, в гречаному попелі. Раніше того мила ніхто не знав і не бачив і обходились.
— Попіл є, попіл є, урем’я немає, урем’я немає, — кричить було Явдоха.
—А лаятись урем’я всігда вдосталь, — зауважує дід і лізе на піч. — І треба ж було такого чорта в хату взяти, прости, Господи. Тріпається круглосуточно, як сувіцьке радіо.
Тимофій пригнув лопуховий листок, каплі роси збіглись в одну і наче розпечене олово жолобом котилися по листку, падали на землю, ртуттю розтікались в траві. Не встиг дід увійти в хату, як в дворі знову появились німці. Дід за папірець і до них. Німці подивились на той папірець і пішли прямо в бур’яни до погрібника. Вигребли всі яйця й спокійнісінько пішли з двору.
І тільки тоді допетрав Тимофій, що написано в тій бумажці. Та все ж вирішив перевірити ще раз.
Через кілька днів повторилося те ж саме. Приходять німці в двір. Тимофій підсовує їм папірець. Старший читає: “Хлопці, — яйця знаходяться в лопухах під погрібником. Єфрейтор третього батальону Клейст”. Клейст підморгує товаришам і йде до погрібника. Тимофій спересердя порвав ту розписку на дрібні клаптики і кинув у помийницю, під припічок.
А на другий день принесло в хутір, наче хвилею до берега прибило, Явдоху. Явдоха як узнала від сестри про яйця, мало не била діда. Розсерджена пішла до матері.
Пріська Бужинка як побачила Явдоху, мало не впала. Не висточало їй ще Явдохи. То вона жила як заманеться: хотіла лежала, хотіла спала, приймала чоловіків. Не хватало їй клопотів. Язикату, нестриману старшу дочку вона давно не долюблювала.

20
Хоч і бідний був Дем’ян Росєйка, а радянської влади ніколи, не празнував, навіть більше, не любив і не любив ще затятіше, ніж дід Захарій і всі куркулі разом узяті. А за що її любити? За колгоспи, за палички , за трудодні? За те, що посадила Дем’яна на сім років за якихось куркульських вилупків. Не любив Дем’ян і працювати А на опче благо, до того ще й задаром, і поготів. Город в Дем’яна дев’яносто соток, господарство: кури, свиня, корова. Встануть, поснідають, погомонять, а як сонце трохи підіб’ється, так що в вікна починає світити і в зад припікати (хата вікнами на схід стоїть) позавішують вікна хустками, двері в сіни відчинять, щоб не так душно в хаті було, й сплять цілісінький день. А ввечері, по холодку, дивись, коли й грядку прополють. Городу взагалі вистачало, хоч жили й не багато. Не багатше, ніж за царя. А головне, і жити краще не хотіли. Щоб краще жити, треба добре, а то й гірко працювати, щось робити, а робити леле, вава. Синові Петру вже тридцять років, а він все в жмурки грається та по бур’янах ховається. Прийде бригадир Петро Грабарка в колгосп загадувати на яку-небудь роботу, а Дем’ян йому й каже:
— А хто ж піде на ту роботу? Я вже старий. Баба теж.
— Ще б пак, — підтримує Дем’яна стара.
— А Петро?
— Та він же ще малий. Йому ще в піжмурки гратися, в м’яча, а не на роботу. Він же ще навіть не жонатий.
— Та як же це так? На года він, мать, за мене старший. На три чи чотири класи від мене вперед ходив.
Не знаю, — здвигує Дем’ян плечима. — Куди його такого на роботу, як він двом курчатам їсти не дасть. Ще бик на ногу наступить або кінь вдарить. Ти ж кажеш, що там щось треба возити? Ну, от, возом переїде, скалічить, хто отвічати буде?
Так і ховався Петро по бур’янах до тридцяти шести років. Правда перед самісінькою війною попрацював кілька місяців на залізниці. Дуже вже захотілось Петрові покататись на поїзді, а грошей на квиток немає. А як хочеться то, кажуть, хуже, ніж болить. Наче біду почув. А може, й Дем’ян, щоб бригадир не приставав, направив. Пішов Петро в Гогольське на станцію, попросився, взяли провідником товарних потягів. Поїздив місяців два, а тут війна. За кілька днів мобілізували перший призов, потім дійшла черга й до другого, третього. Дем’яна вже не брали, шістдесят один рік. А Петра б загребли, бо з одинадцятого. Загребли б, так на залізниці працює, відстрочка від призову мається. Покатався Петро на залізниці ще кілька місяців, поки німці не ввійшли в Байрак, і знову став жити з батьками.
Дем’ян Росєйка так уже надіявся, що німець не сьогодні-завтра розпустить колгоспи, впекались вони йому в печінки, що від нетерплячки спати перестав. Що не день, так і суне той Петро Грабарка. І ховались від нього, й двері засували й платками вікна завішували, нічого не допомагає. Таке вже незвичайне: прийде й стукає у вікна, будить, добре стукає, ще чого доброго шибку розіб’є, а за що її купувати? Зайвих грошей у Дем’яна немає.В селі їх ні в кого немає, а в Дем’яна й поготів, бо ніхто не працює. Живуть з городу, з господарства.
Та Дем’ян прорахувався. Німець не тільки не розпустив колгоспи, а навпаки: наступного дня призначив бригадирів, і ті запопадливо стали виганяти всіх на роботу.
Багатьох, в тому числі і бідняків, хто й при більшовиках нічого не робив, німці прийняли в колгосп і заставили працювати.
У Коломійцевім хуторі старостою і бригадиром призначили Данила, що тільки повернувся з Ленінградського фронту. Люди так захотіли. Чоловік непоганий, совісний. Може поспівчувати, зрозуміти. Німці погодились: вибрали самі, значить, будуть слухатись.

21

Здивовані, Дем’ян Росєйка з сином Петром на другий день знову прийшли до комендатури. Дем’ян то вже був у комендата, а Петро ще ні. А тому й послав Петра наперед. Німці не тільки не розпустили колгоспи, це сталінське зло, як вважав дехто, а навпаки, наступного ж дня призначили бригадирів і ті з завидною запопадливістю стали виганяти людей на работу. Петро, як завжди, задавакувато входить та й каже:
— Пане комендант, я й одного дня в колгоспі не робив!
Петро надіявся, що комендант його похвалить, а то й нагородить за те, що в свій час саботував радянський стрій, колгоспи. Шнітке глянув на перекладача, колишнього вчителя, мовляв, що він сказав? Вчитель знав мову поганенько, а все ж переклав. Зміст доніс. Шнітке, як почув те, як опереже Петра нагайкою, і сорочка на правому плечі лопнула.
Якщо Петро вважав, що з приходом німців він стане господарем, паном то Вольф Шнітке володів іншою інформацією: цей народ приречений бути робочою худобою.
— Ах ти ж лінтяй! Негайно йди додому і завтра щоб був на роботі!
Вискочив Петро на ґанок, сльози з очей течуть, праве плече голе й кровоточить.
— Оце й нова влада? Я при совєтах нічого не робив, а при німцях прийдеться, — жалівся батькові.
— А шо ти казав? — запитав Дем’ян.
— Та колгосп гудив, — схлипуючи від болю й образи, відповів Петро.
— Тоді не може бути. Тут щось не те.
— Та й я так думаю.
— Може той причинуватий Оверко не так переклав.
— Та й, може.
Розстроєні, не в настрої, Петро й Дем’ян повернулися додому, а по сусідству німець нагайкою в колгосп приймає.
На другий день приїхав до Росєйок німець на мотоциклі, видно, старший по сільгоспроботах, запитав:
— А ви чого, пан, не на роботі?
Робота була терміновою. Як виявилось потім. треба було навести зірваний радянськими військами при відступі залізничний міст через Псьол.
— Та колгосп то—посліднє. Сталін придумав єрунду. Мій батько всю жисть був щетильником і я щетильник, — зробив Петро ще одну спробу ухилитись від роботи. Може, й правда комендант не зрозумів, не так переклали. Може, хоч цей второпає.
Німець розмотав батуру та як вчистить раз і вдруге. Так дві гадюки й звелися на Петровій спині.
— Вернусь, щоб був на роботі!
— О, Боже, синок, та за що ж це таке? — схопилась за голову Пріська. — Давай я тобі подорожника прикладу.
— Потім будете лічити! — відмахнувся Петро й гунув з хати. Зрозумів, вернеться німець — вб’є.
Петро сплюнув у засиджений курми спориш, стиха про себе вилаявся й побіг на роботу. Свині не до поросят, як її ріжуть. А стара Росєйчиха кричить навздогін:
— Петю, вернись, я ж хоть жиром змажу.
— Та воно вже й не болить, — махнув рукою Петро і наче ногу вломив.
А після обід такі, як він, може, трохи старіші, може, молодші хлопці наводили міст через Псьол. Робота, як для селян не важка. Треба було подавати по ходу, вручну, прямокутні дерев’яні бруси.
Стали біля того бруса Росєйка, Іван Михайлович, Микола Ригір, Петро Матвієнко, який тільки-но повернувся з оточення, всього чоловік тридцять.
Німець в пенсне, видно, інженер, бо в іншій, сірішій формі, та й відзнаки не такі, як у всіх, керує роботами. Микола придивився і впізнав Шнітке.
— Ахтунг!Ахтунг! Арбайтен! — Вольф Шнітке. Гуртом взялися за той брус, а брус ні з місця.
— Арбайтен, русіш швайне! — Знову кричить Вольф Шнітке, час від часу постукуючи стеком по халявах хромових чобіт. Хлопці знову ухопилися за брус, та він, як і раніше, залишається на місці. Ні Росєйка, ні Матвієнко, ні Микола Ригір, ні Іван Михайлович, ні ВасильКисіль — ніхто толком не розуміє, чого він ото кричить. Видно, хоче щоб робили, посували брус вперед, по ходу, на вбиті палі.
— Що він ото, Микодо, каже? — питає Іван Михайлович.
Ригір Микола вчив німецьку мову і в школі, і в Сорочинцях в педтехнікумі, а тому дещо зрозумів.
— Та, каже, Іван, щоб робили.
Німець знову вказує стеком на брус. Хлопці знову вхопилися за брус, а він ні з місця, навіть не повурухнувся.
— Та й важке, чодт, зітхає Іван.— Їй-бо, мабуть, товще, ніж сволок.
— Конєшно, товще. То ж на стелю, а тут поїзд ітиме. Ти б його, Іван, і сам потяг.
— Може б, і потяг, та не хочу грижу наживати, — відказує Іван і боязко поглядає на німця, але той, мабуть, і справді нічого не зрозумів. Він не звертає на їх розмову ніякої уваги. Стоїть, щось думає, прикидає щось в умі. Спочатку хотів було оперезати одного та другого по плечах, та передумав. Вирішив діяти логікою, переконанням. Вольф Шнітке, видно, й справді досвідчений інженер, подивився якусь хвилю на той брус, на гурт молодих, дужих хлопців, поворушив губами, мабуть, вилаявся, потім витягнув з нагрудної кишені складний метр, підійшов до найдовшого бруса, на виду у всіх проміряв його. Потім порахував хлопців.
— Айн, цвай, драй, фюр, фюн, ...цванцік... драйсік, — закінчивши рахувати, знову щось прикинув в умі та як гаркне: — Ахтунг! Ахтунг! — Схилившись, Вольф Шнітке показує руками на брусі відрізок довжиною півметра. Мовляв, на кожного, приходиться ось по такому кусочку. Беріть і тягніть.
— Шнель!Шнель! — кричить Вольф Шнітке.
Налякані хлопці взяли той брус і потягли прямо на залізничну колію. За першим пішов другий, потім третій. Німець дивиться, що робота пішла жвавіше, трохи одвихнувся, задивився в папери, і зразу ж бруси поважчали, та так, що їх ледве зрушували з місця. Та Шнітке не довго видивлявся в свої папери, знову взявсь керувати роботами.
— Їй-бо, хдопці, хтось з нас тільки держиться, — зробив відкриття Іван Михайлович. — Це, мабуть, ти, Петдо, — гріхує Іван Михайлович на Матвієнка.
Всі мовчать, тільки сопуть, ніхто й слова зайвого не скаже. Хто тягне брус, тому й казати нічого, а хто тільки держиться, теж намагається не забігати наперед в розмові, тримає язик за зубами. Петро Росєйка тільки тоді, коли німець кричить, робить вигляд, що тужиться з усієї сили. Насправді ж, те все показне. Навіть Петро Матвієнко з ляку й прожогу ухопився за брус і з усієї сили потяг на себе. Чомусь згадалося Матвієнку, як його на військових зборах в терчасті, в Миргороді провчили з добавкою. Ну, ті хоч обіцяли, а ці й не обіцяють. Цим аби тільки робив. А тому Петро знов став хитрувати. Для чого його надриватися. Тридцять один чоловік. Якщо він один не натужиться, то що там решті дістанеться. Ну, хай він центнер з місця зрушить. Якщо на всіх розкинути, то кожному по три кілограми додається. Понесуть і без нього. Іван Михайлович помітив, що Матвієнко сачкує, попередив:
— Петдо, не хитди.
А Росєйка тут як тут.
— Правильно ти кажеш, Іване. Я давно придивляюся; хитрий таки Петро Мантачка. Зовсім не береться. Ти пуп надривай, а він тільки держиться, — Росєйка загнув матюка, ще за щось висміяв Петра, пройшовся по ньому вздовж і впоперек, а сам тільки й того, що тримається за брус. Тридцять один чоловік, а якщо чоловік двадцять – двадцять п’ять несе, то й добре, і то в півсили. Іван Михайлович так злякався німця в пенсне, що вже сам тягне і той брус, і всіх працюючих. У Івана разів у два-три побільшало сил, після того, як Вольф Шнітке накричав. От і працює! Росєйки Іван не знає, бо той байрачанський, та й позаду стоїть.
— Ти того Матвієнка, Іване, ганяй, хай трохи жир розтрусить, — сміється Росєйка.
За два дні міст було відновлено, і по ньому пішли поїзди.

22
.Даремно Гнат Ододка жалкувув, що не сів у машину з Дімою, Едуардом і продавщицями. Можливо тому, що вчинили несправедливо по відношенню до Гната, кинувши того напризволяще, вони не встигли далеко від'їхати. Кілометрів через три їхню машину було розстріляно з розвідувальної рами, від чого бак у машини загорівся і машина разом з грішми запалала як смолоскип, зірвалася. Всі, хто був у машині кинулись врозтіч, сховалися в двох гайках. Кількох чоловік було вбито, у тому числі й Тетяну. Потрапивши в оточення, Діма й Едуард з кількома вцілівшими бійцями, що знаходились на машині, рішили пробиватися до лінії фронту. Домівки їхні були далеко, а тому залишатися тут не було ніякої рації. Клава, уже як медсестра і полюбовниця Діми, невідступно йшла з ним. Вдень вони переховувалися в лісах і перелісках, а вночі йшли, пробивалися до лінії фронту, поки одного дня не опинилися в хуторі Коломійців.
Для того, щоб німці могли спокійно ночувати, проходячи хутір, Василь Бадила і Ілля Ригір виселили з хат декілька сімей. Тих, у кого хати були справніші, чистіші й просторніші. Люди переселилися в повітки, в клуні. Дід Тимофій Ододка з Марусею і невісткою Явдохою став жити в покинутому механізаторами ще до війни вагончику. В кого дозволяли умови, а таких було більше, потіснилися. Дід Іван Білик з сімейством переселилися на другу половину хати, в хижу, по той бік сіней, де колись була лавка. Спільними з німцями були тільки сіни
У кінці серпня серед ночі до Білика Івана Діма постукав у причілкове вікно. Німців у хуторі було чимало. Чоловік двадцять поселилося у діда Івана і майже стільки ж в кожній звільненій хаті. Звечора німці наносили в світлицю в коліно пахучого сіна, заслали його одіялами і полягали спати. Вартовий на два двори ходить: від діда Івана до Василя Бадили.
Микола Ригір не раз згадував першу зустріч в хуторі з Василем Бадилою: ”Це ти, безвухий, колись у мене в хаті хліб забрав? — запитав Василь.
— Я, а що? — не зміг збрехати Микола.
— А те, що вбив би тоді, п’яний, і рука б не здригнулась, — хижо всміхнувсь Василь.—Відки мені було знати, що тітка Дарина, яку я вважав за матір, твоя тітка?
Десь близько опівночі вартовий на щастя десь затримався, мабуть, застряв у Василя, а може, присів на дриветні, задрімав. Тишина, спокій. Ніч стоїть місячна, зоряна. По споришу росяне срібло. Серпень. Падають зорі. Місяць уже покотився на захід. Микола Ригір якраз прийшов з вулиці і попрямував до клуні. Влітку вони і раніше з Ільком спали там. А зараз, як у хаті на постої німці, тим більше. Микола взявся за кільце дверей, та владний стук у вікно зупинив його. Микола огледівся. Дивиться, кілька чоловік шастає попідвіконню. Та сміливо так, по-хазяйськи, не скрадаючись, на повний зріст. Підійшов ближче до клуні, а там в тіні під клунею ще троє стоять. Роздивився краще: двоє чоловіків і жінка, спутники Діми.
— Хто це? — Ніяк не впізнає Микола, він думає, що хтось із хуторян. Пидійшов ближче, роздивляється.
Німці, вважаючи, що знаходяться в глибокому тилу, в безпеці, спали міцно. Зачувши вимогливий стук у шибку, першим відірвався від сну дід Іван, кинувся до вікна.
— Хто там?
— Это мы выходи! Я командир! — дід Іван все зрозумів, гунув до дверей. Ніяк не може намацати западку. Тільки б не почули німці. По споришу роса, наче молозиво. Наче налиті сяють мерехтливі зорі.
— Хто тут? — дід Іван побачив групу людей чоловік п’ять-шість запитав. — Що вам треба?
— Це свої.
— Ідіть подалі від хати.В хаті повно німців. Он там біля клуні Микола, він вам все розкаже.
— Хто він такий? Ким вам доводиться? — перепитав командир.
— Сином.
Із-за дідового Іванового плеча виглянула заспана Олена, перепитала: “Хто там?”
— Свої, — сказав, обертаючись через плече дід Іван.
— Носить їх лиха година серед ночі. Іди вже спати.
— Тихіше ти, а то ще німців побудиш. Зараз прийду.
Микола почув ту розмову біля порога і зразу все зрозумів.
— Так значить свої?
— Свої. Німці в хаті є? — запитала в Миколи жінка.
— Повно.
— Може, швиргонути гранату? — сказав один з двома кубиками в петлицях, мабуть, старший.
— В хаті ще дід та баба. До того ж, у хуторі повно німців.
— Тоді не треба.
— Як нам перебратись через Псьол? Ми окруженці. Наздоганяємо своїх.
Ті, що були біля дверей з дідом Іваном, озираючись, перейшли через освітлений місяцем двір, сховалися в тінь під клуню.
— Ні, я таки потаскаю гранату, — гарячкує командир.
— А чого боятися? — сказав другий з планшеткою, мабуть, штабіст.
— Не треба, Діма, — попросила жінка, санінструктор, а можливо, що й лікар, бо через плече сумка з червоним хрестом. — Кажуть же тобі: повен хутір німців. Ти чи вб’єш чи ні, а вони спалять завтра хутір і сліду не лишиться, а заодно й людей, стариків, дітей постріляють.
— Тебе, Клава, послухаю.
Дід Іван, мабуть, почув, що хтось вовтузиться ще і в дворі в дворі, зрозумів, що вже не засне, та й у бригаду скоро вже йти поратись, теж підійшов до клуні.
— Хто тут гомонить?
— Та це я , — озвався Микола. — Тихіше. Тут десь часовий.
В місячному світлі, хоч і намагалися стояти в тіні дерев, клуні та повіток, дід помітив ще трьох незнайомих. Клаву, Едуарда і Шофера «полуторатонки»
Невдоволений, що йому не дали кинути в хату, де спало стільки німців, гранату, а скоріш для того, щоб похизуватись перед жінкою, яка з усього, видать, була його полюбовницею, ППД (похідно – польова дружина), як прийнято було називати таких жінок на фронті, старший став прискіпуватись до діда.
— Ты дед русский? — розмахуючи пістолетом, запитав командир.
— Руський, а шо?
— Тоді зачем ти німців у хату впустив? Пригрів фашистів у хаті, а кажеш руський? Ми зараз тебе в розход пустимо, — командир взяв діда за петельки, потягнув на себе, обпалив діда гарячим хмільним подихом. Погляди їх, хоч і темнувато було, зустрілися.
— Ти, синок, тут пістолетом не махай. Не я їх пригрів, не я пустив. Це ви їх до мене в двір впустили. А вони викинули з хати і мене, і матір ось цих хлопців. У мене пістоля немає, остановити нічим. Кілком хіба що.
— Розумний, бачу, — офіцер труснув діда за петельки так, що ґудзики пообривались і наче горох посипалися в спориш. — А ти ж почему не воюєш? В тилу одсижуєшся?
— Я, синок, своє давно відвоював. Дві війни пройшов, а тепер ти воюй.
Дужі руки тримали діда вже не так міцно. Він впевнено вивільнився з цупких рук, повернувся, щоб іти в бригаду.
— Ну, чого ти, Діма, кип’ятишся? — накинулись на старшого його супутники, всі в хромових чоботях, в портупеях, з кубиками в петлицях, мабуть, теж офіцери. Хіба нам зараз це потрібно? Га? Гроші он які пропали, а це.
— Гаразд, гаразд, — здався той.
— А що дід зробить? Як ти їх в хату не впустиш? Візьмуть постріляють і все, — сказав з темряви хтось розсудливіший. — Давай краще діло робити, поки нас тут німці не обнаружили та не обаранили.
— Коротше, нам на Яроші, Диканьку, Охтирку, в сторону Харкова.
— Гаразд, я проведу вас, — погодився Микола.
— Куди будеш вести?
— На Злодіївку, Жабокрики.
— А там німці є?
— В Злодіївці точно немає.
— Ти так думаєш чи знаєш?
— Впевнений. Там воно таке, наче в мішку. Коротше, невзавороті. Ні залізниці, ні шосе, кругом ліс. А німці лісу бояться. Он в хуторі хотіли у Андрія й Данила осики вирубати, де гущавина. Так скільки тут того дерева?
— Ладно, проведи нас до Ярошів і хватить. А далі ми й сами втрапимо.
— Люди знайомі є в Ярошах?
— Аякже? Я там недалеко, в Байраку, народився. А в Ярошах бував. Родичі там живуть. Хрещений.
— Надійні?
— Як найнадійніші. Радянську владу на селі встановлювали. І човен у них є.
— Ну, молодець, хлопець! Веди.
— А закурити в тебе, бува, не знайдеться? — запитав той, кого звали Дімкою. Він уже притих, заспокоївся.
— Шо, вуха попухли? — іронічно запитала Клава.
— Пішли вже, а то ще чого доброго, вартовий появиться, здійме тривогу. В полі закуримо, — запропонував Микола.
— А ми його не боїмося, — сказав старший.
— Ну, чого ти, Діма? Кажуть же тобі, люди тут місцеві, все знають. Нічого на рожен лізти, — стали благати супутники. — Відійдемо трохи, потім закуримо. Хлопець правий. Повний хутір німців, якщо по хатах рахувати, то не менше як сот три, а нас шестеро. Клава не в щот. Куди нам рипатись? Сам же бачиш, сили нерівні.
Вартового й справді довго не було, мабуть, довше, ніж завжди. Він часто йшов у двір Бадил, сідав там на дривітні під погрібником, дрімав.
Микола одягнувся тепліше, повів червоноармійців поза осичником в поле, до Даценкових озер. Тьмяно блищала вода. В повній тиші, в безвітрі, шумів волоттям очерет. Дід Іван пішов у бригаду. Олена повернулася в хату додивлятися сни.
Микола зупинився біля озера, дістав жменю тютюну, запитав:
— Газета є? Підставляйте!
Закурили, трохи пристояли й пішли.
А тим часом Микола з червоноармійцями поминули озера.
— Ну, тепер, здається, в безпеці,— оглянувшись, сказав Микола.
— Їй-бо вуха попухли без курива, — зітхнув один з червоноармійців, з насолодою потягуючи цигарку. — Гарний табак.
— Та який є, — пришвидшуючи крок, мовить Микола. Нарешті вийшли на край Даценкового хутора. Даценки були розкуркулені майже всі, двори пустували, стирчали з глинищ, наче каліки-мерці, почорнілі печі. Садки наполовину вирубано, викорчувано, понівечено. Добралися до Ївги. Зайшли у двір. Колодязь у дворі ще стояв. Миколі стало враз страшно і моторошно. Німців він не так боявся, як Ївги, котра давно повісилась, і, кажуть, опівночі розпатлана блукає по двору, голосить. Тут можна було попити води, посидіти, відпочити на колоді і відкрито, не криючись, покурити. Окруженці, особливо Клава, здорово притомились. Сіли, сонно загомоніли. З їхньої розмови Микола зрозумів, що вони мали намір заночувати в хуторі. Та присутність німців сплутала їхні плани і наміри. А тепер де вони переночують? Бог його зна? Якщо не в Ярошах, то в лісі. А чого? Можна і в Ярошах. Тільки спробуй ти ще добитися до тих Ярошів. Червоноармійці трохи перепочили, напилися води. Надворі було тепло, гарно. Жовте місячне сяйво сіялось крізь гілля, було добре видно, як у відрі від подиху губ ходять по воді брижі. По команді звелися, бур’янами вийшли до стовпового. Стовповий вів у Байрак. Поруч Грянчиха. Прямо балкою — Мисківщина, трохи далі,— Злодіївка, Жабокрики. З боку Багачки небо враз зайнялось яскравим сяйвом. Кілька німецьких машин прогуркотіло дорогою, і знову тиша.
— Ану, сходи подивись, що там? Німців, бува, немає? — наказав старший.
На місяць набігла хмара, стемніло.
Микола пірнув у тінь дерев, розтанув у темряві.
— Ще, чого доброго, втече, — сказав Діма.
— Та ні. Не повинен би.
Пройшло кілька нестерпних і тягучих в чеканні хвилин, поки Микола повернувся назад.
— Можна йти, нічого страшного. То, мабуть, хтось з німців проскочив. А зараз ніде нікого.
— А що це за село бовваніє?
— Грянчиха.
Діма кинув на коліна планшетку, хотів, видно, відкрити карту, щоб уточнити, та на нього зашуміли.
— Ти що, не віриш хлопцеві? Для чого нам та карта? Він тут знає всі ходи й виходи, хай веде. Чого ми будемо зря врем’я теряти?
Діма щось невдоволено пробурчав, але погодився. Пішли вибалком у Мисківщину. Там, на плесі біля коряг, Микола відшукав човна, на ньому й переправились на другий берег саги. Щоб не попасти в халепу, Микола вирішив вести червоноармійців у Яроші не кругаля, а навпростець, лугом. Дивись, кілометрів десять й зріжуть.



23
У Байрак добралися перед світом. Спочатку Микола зайшов у двір до Штимів, спитав господаря. Тітка Параска, підсліпувата й короткозора, сказала, що Гаврило з самого початку на війні і з тих пір немає від нього ні слуху, ні духу.
— Жодної вісточки не прийшло. А Васько, племінник, пішов десь у Яроші і теж уже два дні немає.
— Та нам би човен, через Псьол переправитись.
— А, човен? Човен хтось украв, — зітхнула Параска з якимось полегшенням. — З замком вирвав. Комусь, мабуть, нужніш було. Переправився на той бік, а човен, видать, пустив вниз по течії. Шукала, шукала, то так і не знайшла. За ніч його течія бозна куди відволоче. Мо, десь аж в Злодіївці або в Стіглі піймали, в Жабокриках. А, мо, де на кабаржині на мілину сів.
— А в вас, хреще, нічого не знайдеться перекусити? Я тут не сам.
Параска доводилась хрещеною Ількові, але ще за дитячою звичкою Микола продовжував називати її хрещеною.
— Підожди, я зараз. Хтозна що вам і давати. Я зараз сама, нічого собі не варю. Їм, що прийдеться, то з грядки що-небудь: огірок, баклажан, а то молока вип’ю. Те й вам дам. Овочі ще не одійшли, зараз подивлюся. Що найду, те й вам принесу, другого нема, так що звиняйте.
Через деякий час тітка Параска винесла глечик молока, хлібину, кухоль. Поки окруженці їли той хліб та запивали молоком, Микола вголос згадував, як дядько Гаврило колись подавав снопи в барабан парової машини. На весь Байрак не було такого подавальника. Тітка Параска трохи просльозилась, витерла очі кутиком білої хустини, сказала:
— Ну, хай вам Бог помагає. В час добрий...
— А німці в Ярошах є? — запитав Микола.
— А де їх немає, синок? Ідіть он до річки, поки туман налягає, може, де човна знайдете.
Микола оглянувся — і справді, від лісу, від похмурих вільх, котилась молочно-бузково-синя стіна туману.
— А ви не посовітуєте, до кого б піти? Я хоч тут і народився, і багатьох знаю, але люди дуже помінялися, коли б не напоротися на зраду.
— Посовітувати б то й можна, тільки зараз час такий лихий, боюсь... Не дай Бог чого... Не хочу гріх на душу брати. Ну, йдіть вже з Богом. Не маю права більше вас тримати, для вас кожна мить дорога, — і крадькома, наче від когось криючись, пішла в хату. Микола хотів було провести групу червоноармійців до Матвієнок. Дійшов аж до самісінького двору і зупинився. Згадав, як Микита Матвієнко на батька звернув, що той сарай підпалив і зневірилось Миколине серце. Раз старий Матвієнко зміг тоді сказати неправду, оговорити, то як можна покластися на нього зараз? Чомусь згадалось, як в патронаті Манька Матвієнчиха била його й не давала їсти. Заставляла відносити додому молоко, яке виділялось для патронованих, а потім виливала те молоко свиням. До того ще й примушувала мовчати, щоб нікому й слова не казали. І мовчали. А де їм було діватись? У Матвієнків і влада, і суд. А потім вже, перед самою війною, не купували йому одягу, хоч він вступив до Сорочинського педтехнікуму. Так би й вигнали, мабуть, якби не написав листа Сталіну. Ні, на таких людей зараз покластися не можна. Микола поминув Матвієнків пройшов ще трохи вулицею, знову знайомі. Родичі. Качечки, чи хай буде Росєйки і знову неприємні спомини ятрять Миколину душу. Нараз спливло в уяві, як Качечка вбив, а потім тяг за підтяжку мертвого Альошу, як вдарив його залізною ключкою по нозі, а матір по руці, аж кров цвіркнула цівкою на стелю. Добре, що дід Никін і баба Устя Ряднинки чи хай буде Чередники, нагодилися, а то був би обом каюк. Згадав те Микола і, не роздумуючи, повернув праворуч, в провулок.
Микола ще трохи пройшов вулицею і зупинився. Зачувши незнайомого, недружно гавкали напівсонні собаки. Десь над Беєвою горою, над Жабокриками зоріло небо. Сонце ще не викотилось з-за обрію, але вже горів край неба, було тривожно і моторошно, як завжди буває в передранковий час. Дехто, прокинувшись, підводився, виходив до вітру. Недовго думаючи, Микола повернув у двір до баби Усті і діда Никона Болтушкіних, по-вуличному Ряднинок:
— Діду, діду!? Ви не спите?
— Агов. Хто там так рано? — випростався перед вікном сивий і згорблений дід Никін.
— Це я, Микола. Вийдіть на хвилину.
Дід боязко виглянув у вікно, намагаючись краще розгледіти подвір’я з усіх боків, та, мабуть, пересвідчившись, що перед ним свої, пішов до дверей. Довго вовтузився з засувом, нарешті вийшов на поріг.
— А, це ти, Миколко?! А я відразу тебе і не впізнав. Вижив-таки.
— Та, живий, спасибі вам.
— Богу дякуй.
— Та мені б, дідусю, човен... Там он наші. Треба через річку переправитись.
— А-а-а! — трохи вагаючись, протягнув дід. — Підожди, зараз проведу. Ось тільки вдягнуся і все.
Дід на мить зупинився, подумав, почухав сиву й гостру потилицю, глянув на горизонт, на село, що вже прокидалось від сну. І хоч хата його була на краю села, не поспішав. В центрі повно німців, не дай Бог хто-небудь побачить, донесе. Дід Никін швиденько шаснув у хату, думав взагалі вже не виходити надвір, та пожалів хлопця. Як-не-як, а Павло був його хрещеником. Дістав з-за божниці ключа, виніс надвір, сунув Миколці в руку, наказав:
— Човен на старому місці, під вільхами. Відімкнеш, переправитесь і назад. Ключа не занось, полиш там. Я ось тобі хрокало винесу, щоб як хто побачив, то подумав, що рибу ганяєте. В нього й ключа засунеш. А хрокало сховаєш в шелюзі, навпроти дуба. А краще в дуплі. А ні, то засунь у щілину під кормовою дошкою. Гаразд? Ні, хрокала не треба брати, далеко чути, візьми ось весло.
І по розмові, і по блідих, порослих рідким волоссям руках було видно, що дід поспішає, нервує. До того ж весь час озирається, наче чогось боїться. Добре, що хоч надворі нікого поблизу немає, ніхто і з хат не виходить. Але те ще ні про що не говорить. Надворі може й не бути, а в вікна виглядають. А потім візьмуть і донесуть. Здобрій тоді, думає дід. Вони то переправляться, а його почнуть тягати, на цугундер брати. А такий, як Василь Бадила, поліцаяка проклятий, де їх таких відкопують, ще й на калган візьме. Не подивиться, що старий. Та ось і в селі, і в сусід заворушились, заснували по дворах невиразні в ранішнім тумані тіні, заскрипіли немазані в петлях двері. Завищали хвіртки, зацокотіли відра. Молодиці поспішали доїти корів. Голосно, заполошно співали запізнілі треті півні. Загомоніли затримані туманом на сідалах кури. Тривожно мукали корови. Вузенькою вуличкою плив пряний і тягучий запах парного молока і коров’ячих кізяків. З димарів підіймався кучерявий димок, скочувався по дахах вниз, слався вулицею до лугу. На дощ.
— На, ось бери весло і йди в соняшничиння. Щоб менше бачило.
Миколка шаснув туди, куди вказав дід Никін, і в мить щез із виду. Червоноармійці чекали його біля берега в шелюзі. Пройшли трохи вздовж річки, але човен одразу відшукати не вдалося.
Микола підкотив штани, піщаним плесом оббіг схожий на сагайдак вигин ріки, час від часу зупиняючись. Холоші смугастих штанів від стрімкого бігу весь час відкочувались і забрьохувались росою і ряскою. Микола біг так швидко, що на піску залишались відбитки самих лише пальців. Слідом за ним назирці йшов Діма, та, видно, переконавшись, що Микола не підведе, зупинився. Микола тим часом зайшов у воду, озирнувся на Діму, трохи повагався, потім скинув штани і, залишивсь в чому мати народила, пішов, широко поводячи вузькими стегнами, в воду, а як та сягнула під руки, поплив. На протилежому березі, в глибокій заводі, серед осоки, стояла плоскодонка з коротким переламаним веслом. Микола швидко справився з заіржавілим замком, одягнув штани, підкотивши холоші, ступив у човен, занурюючи у воду весло став гребти. Човен хитнувся. Від бортів по воді побігли хвилі.
За хвилину Микола причалив до берега.
— Куди преш, табань веслом.
— Сам знаю, — образився Микола. — На Пслі виріс, а ви, мабуть, і плавати не вмієте.
— Ти язика не розпускай.
— Сідайте двоє, а краще по одному, більше не витримає.
Клава і старший командир Діма, ступили у човен. Від невпевнених кроків човен захитався, от-от перевернеться. Корма присіла, торкнулася дна. Ледь не зачерпнули води. По воді дрібні брижі.
— Та сідайте вже, ради Бога, — гримнув Микола.
Командир глянув на Миколу недобре, але промовчав, сів. Поруч з ним примостилась Клава. Микола стояв на кормі, правив веслом в рукав саги. З листя латаття одна за другою шубовснули в воду дві жаби. Шелестить під вранішнім вітерцем осока, стоять у воді, вирячивши булькаті очі, сонні жаби, гуде вир, непокоїться Чортова яма. Шумить очерет, кіль тирчить вгору. Микола вигріб на середину Вузької, пустив човен на бистрину.
— Пошвидше греби, без потреби не табань.
— Спробували б ви, а я б подивився. Самі ж бачите, плоскодонка, ледве на воді тримається, до того ж ще й протікає. Ви скоріш воду банкою черпайте, а то потонемо.
— Це котелок, а не банка, — поправив Миколу командир.
Течія винесла їх до лівого берега. Микола стоїть на кормі, веслом направляє човна. Нарешті підігріб, табанячи веслом, причалив до берега, висадив Клаву і Діму і повернув назад. Не поспішаючи, по двоє, а то й по одному, Микола переправив оточенців на протилежний берег, під кінець втомлений зіперся підбріддям на весло. Під скупими променями сонця весело парувало, висихало весло.
— Ну, що ж, спасибі тобі, хлопче, — подякував Діма. — Ось тобі за роботу. — Діма кинув на кормову лавку якусь пачку.
— Ось тобі галети.
— Спасибі, — кивнув Микола. — А я думав, цигарки. “Делі” надоєлі, а “Ракету” курять взрослиє і дєті, — всміхаючись, говорив Микола.
— Ти ж знаєш, що курива в нас немає.
Вправно орудуючи веслом то з правого, то з лівого борту, Микола правив човен в порослий очеретом рукав саги. Шелестить осока, з латаття на латаття стрибають жаби. Кіль задерся вгору, як ніс у Гнатихи Чухно. В гущавині Микола зупинився, припнув човна, поклав на дно весло
— Таке, як Ригір Микола! Схоже, тієї байрачанської побовтюхи синок, — нарешті впізнав Микита Матвієнко, що давно вже спостерігав за ним із заростів шипшини й глоду. Треба б доповісти куди слід.
Хоч дуже й не вірив Микита, що більшовики повернуться, та інколи задумувався, шкріб потилицю.Треба бути обережним, хто його зна, як ще все обернеться.
Переправивши на той бік останню пару, Микола прив’язав човна, замкнув на замок, ключ же сховав у щілину. Дістав сховану, видно, дідом Никоном Чередником вудочку. Микола примітив її, ще коли відв'язував човна. Микола пішов, звично ступаючи то по жорстві, то по дну, то здіймався вплав, аж поки не дістався берега.
Повудить рибу, скупається. Мотиля, правда, не було, та це не бентежило Миколу. У Пслі стільки щурів. Їх тут чомусь називають сцекізками. Микола йде по мілководдю вздовж берега, проти течії й обережно, щоб менше здіймати мулу, тупає ногами. Налякані щури вилазять з піску і постоявши трохи проти течії, знову загвинчуються в дно.Тут- то Микола і бере їх рукою зі своїх схованок. На них гарно беруть окуні. Поки Микола добував принаду, на узліссі невідомо й звідки з'явилася череда злодіївських корів з пастушком, хлопчиною років тринадцяти. Солнце давно підбилося, припікало не по-осінньому, але вода була вже прохолодною. Оводи шугали наче скажені, навіжені падали до води. Інколи жалили мокрого Миколу. Микола ляскав себе по жіночо- білих литках, бив оводів, наспівував:
Дан приказ ему на запад,
Ей в другую сторону.
Уходили комсомольцы
На гражданскую войну.
Десь під обід корови узліссям попаски пішли до села. Час від часу в Пслі скидалася велика риба, омахом бив важким хвостом по воді сом.
Микола не зводить очей, стереже неспокійний на хвилі поплавок. Не бере і на щура. Не клює, видно, буде дощ. Задумався Микола і не помітив, як якийсь немолодий уже чоловік, підкрався ззаду, майже впритул, став в тіні крислатого дуба, гукнув:
— Ей ти, безвухий, ану йди сюди!
Микола ляснув чергового овода долонею, озирнувся. На піску лежали нанизані крізь зябра на шелюжину і прикриті лопухом окуні, красноперка, щука, осторонь валялись бички. На них паслися мухи. Чоловік був незнайомий Миколі. Зрозумівши, що має справу з якимось бродягою, або ж бандитом, Микола злякався, але знаку не подав. Озирнувся довкруг, підтримки чекати було нівідкіль. Мисок, ліс, гора, протилежний берег Псла — вилизані безлюддям. Микола трохи повагався, поправив вже підсихаюче листя лопухів, якими було прикрито улов і, озираючись по боках, пішов назустріч незнайомцю. Було трохи боязно, хоч був день і той був один, але Микола почував себе скуто. Прийшлому, мабуть, було байдуже до переживань, вагань і почуттів Миколи. Він присів під крислатим деревом. Вусатий, неголений сидів навпочіпки під могутнім дубом, скручував самокрутку. І ця знайома з дитинства поза викликала довіру, заспокоювала. Так же непоспішливо незнайомий витягнув трут, кресало, пом’яв його, креснув. Від іскри трут затлівся, незнайомець прикурив. З-під густих затьмарених тютюновим димком острішків брів на Миколу дививилися спокійні сірі очі. Хмарка синього диму, видовжуючись в нитку, тягнулася в кущі ліщини, танула.
Микола подивився пильніше і в гущавині помітив ще двох незнайомих чоловіків. У Миколи й серце отерпло.Везе ж йому, як куцому на перелазі. Недавно червоноармійців переправив, а це, мабуть, якісь бродяги.
— Хлопче, ти не переправиш нас на той берег?
— А ви роздягайтесь і вплав.
— Це ми й без тебе знаємо. Ану живо. Ти кого недавно переправляв?
— Не знаю, — стенув Микола плечима. — Попросили, я й перевіз. А ви ж хто будете?
— Будеш багато знати, швидко постарієш.
— Ну, тоді ждіть.
— Ти не корч з себе дурника. Якщо човна не буде, розтріляємо. Не здумай тікати або сказати кому-небудь, і на тому світі знайдемо, з-під землі дістанемо.
— Так би й сказали зразу, — стенув плечима Микола.— Тут недалеко лісник живе, зараз піду, спитаю. Ждіть.
Незнайомці переглянулись. — Я ж вам казав, він нас не знає, — сказав Варшавчик своїм супутникам Кряжеву, Кухару і Штельману.— Даром боялися, хлопці.
Микола пішов відмикати човна, думаючи, що, можливо, це й на краще. Побачить хтось, скаже: перевозив якихось бродяг.
Микола вважав, що вранці, як він переправляв червоноармійців, його ніхто не бачив. Та Микола помилявся. Рано-вранці Микита Матвієнко повертався від річки і побачив Миколу, хоч гаразд і не впізнав. Давно злий на Ригорів, Микита ледве дочекався восьмої ранку. Того ж дня він пішов у комендатуру і заявив, що якийсь хлопець, схоже, що Ригір Микола (він його толком не впізнав, за сім років хлопець змужнів, підріс) на човні діда Никона Болтушкіна переправив на той бік річки до лісу червоноармійців. Миколу одразу не знайшли, а діда Никона з бабою Устею арештували.
Наступного дня діда Никона з бабою Устею повісили на вигоні, на старій груші.
Десять днів, від Успіння до Явтуха, гойдалися на мотузці їхні сухі, старечі тіла.


24
Тепер, коли в хуторі курей, а значить і яєць значно поменшало, німці зобов’язали Бадилу Василя збирати яйця по навколишніх хуторах і селах. Василь кинувся виконувати наказ з особливою запопадливістю. Спочатку ходив по хуторах пішки, цокотів відром, потім став їздити. Забачивши Василя, люди зачиняли двері, ховалися по хатах, погребах, наче від чуми. Василь не церемонився, гупав прикладом у двері, а інколи, коли надто довго не відчиняли, то і по рамах, — тільки стекла осипалися. Доводилося Василеві ходити з відром і в своєму хуторі. Василь починав свій хресний хід від Тимофія Ододки, довго стукав у вікно. Старий Тимофій з сивою в пояс бородою неохоче відкривав Василеві двері, божився, що спав і нічого не чув. Вислухавши Василеву лайку, виправдовувався:
— Доживеш до моїх літ — свого голосу не почуєш, не те що чужого. А десяток яєць он там, в підрешітці, візьми.
— А ти сам не покладеш? — уїдливо всміхнувся Василь і раптом згорів. — Ану, бери й клади! Живо! А то я тебе швидко навчу, як нову владу шанувати. Це тобі не більшовики.
— Для мене, Василю, вже без разниці чи більшовики, чи німці. — Тимофій стояв на порозі в самих кальсонах, сорочці, на ногах глибокі гумові калоші.
— Як це так?
— А так. Доживеш до моїх літ, тоді поймеш. Це ти молодий ще, хорохоришся, а як стукне годів вісімдесят, тоді поймеш, що, окрім Божої влади і волі, немає на землі більш ніякої. Решта — від лукавого.
— Не мели лишнього. Роби, що кажу, а то не подивлюсь, що старий. Бери й складай крашанки в кошовку. Кому сказано?!
— Ти, мабуть, Василю, боїшся, що як тільки нахилишся, я візьму і обухом по голові вдарю. Не бійсь! — хижо звузив очі Тимофій, але яйця все ж таки до корзини поклав. Василь теж зрозумів, що трохи погарячкував, намагався загладити непорозуміння.
— Я шо, по добрій волі? Заставляють. Сьогодні я ходжу, завтра — тебе пошлють і ніде не дінешся, підеш. Так що, післязавтра знов прийду, щоб ще були.
— Василь, чи ти зовсім здурів, хай уже німці не понімають, а ти ж у хуторі виріс, знаєш, що курка тричі на день не несеться.
— Ну, ну, поговори у мене. Не їж, складай, тоді й наскладаєш.
— Сам подумай, де вони візьмуться ті яйця? — обурився Тимофій, — курей пошти всіх вибили, нехай он курчата підростуть, мо, тоді. Чи, мо, мені накажеш на сідало сідати? До такого, Василю, й більшовики не додумувалися.
Зачувши суперечку, вийшла Маруся, найменша Явдошина сестра.
— Старий, старий, а молодицю он яку завів, — всміхнувся Бадила Василь. — Знаємо ми вас таких старих.
— Пасталакаєш таке, що і на голову не налізе, — всміхнувся Тимофій. — Це ж Явдошина рідна сестра. Хіба я один вправлюся з таким хазяйством? І їсти треба зварити й попрати. Це добре, шо Гальку й Наталку сваха забрала. А то ж і за ними догляд вела.
Наче в підтвердження Василевих слів Маруся звабливо повела плечима, позіхнула, солодко потягнулась, оголюючи свої стрункі ноги, стегна, інші принади, і Василь остаточно переконався: бреше, чортів дід. Точно живе клятий з Марусею, хоч та й молодша від нього років на тридцять з гаком, а, мо, й, на сорок. А що поробиш? Як чоловіків вибило на війні, то і дід згодиться. Недаром весь хутір гуде. Смерті, як і поговору, без причини не буває.
— Он Марусю бери й саджай на сідало, нехай несе, — пожартував Василь, підморгнув Марусі і пішов з двору.
— А ти чого виперлась з хати? Мужичий дух почула і вже готова переметнутись? — гримнув на Марусю дід і грайливо шльопнув сухою, кістлявою п’ятірнею по широченному заду, аж виляски пішли. Не втерпів, обхватив рукою за тонку осину талію, потягнув у хату до полу.
— Та чи ти здурів? Тільки ж учора ...
— Ну, й що?
— Оце як би Гнат узнав, — солодко стогнучи під старим, шепотіла Маруся. — Як ти думаєш, він мене й досі любить?
— Шо я тобі скажу, Марусино? Кажуть, свого судити гріх, а все ж скажу, не втерплю, дурний Гнат, хоч і син мені.
— Чого ти так?
— А того, шо дурний. Якби був розумний, то на тобі б оженився, а не на тій причинуватій Явдосі. Настояв би, добився свого. Ти ж як лялечка.
— Невже? — шепоче Маруся, обіймаючи Тимофія.
— Не брешу. Моїй Горпині до тебе далеко. Ти мені ще тоді, як сватати приходили, понаравилась. А Явдоха, то шльондра. Хоч обижайся, хоч ні. Сама бачиш, як вийшла з тюрми так і пішла до тітки в Байрак. Живе там з якимось хахалем. Своє дворище покинула й пішла. Хіба то хазяйка? Приблуда. Нахаба. Повія. Побовтюха.
— І все ж таки не сказав — любить мене Гнат і досі, чи, мо, вже розлюбив.
— Чьо там я не сказав?
— Ти сказав тільки, що він дурний.
— А хіба цього мало? Дурний, того й любить. А шо то за любов, як він тебе ні разу не обняв.
Шелестить за вікном вітер, падає на землю, на токовище в пил перестигла шовковиця. Пасуться в спориші кури. Шумить, хвилюється під вітром в шафраннім розливі осока в Даценкових озерах.
Одна радість зараз в хуторян: німці подовгу не затримуються в хуторі. Ввійдуть, трохи постоять і йдуть далі.
У своєму хуторі Василь здебільшого тримався улесливо, як лис, інколи навіть становився на захист хуторян, щось там пояснюючи через перекладача. Спробуй пояснити , розтолкувати чужинцю, що курей вибили інші, а курчата ще не несуться.
В глибоку осінь частин, котрі проходили через хутір, становилося все більше. Нічого не поробиш: хутір біля Миргородського тракту лежить. Мабуть, справи у німців під Москвою були не дуже блискучими, а скоріш за все кепськими. Частини помітно поспішали, котились битою дорогою, не забуваючи між іншим вимагати млеко, яйка, шпек.


25
Миколу заарештував на другий чи на третій день Бадила Василь. А це йому зробити було не важко, бо жив з дідом Біликом Іваном двір у двір.
— А що, не казав я тобі безвухий, як ти періжки у мене в голодовку вкрав, що ти погано кінчиш? — поправляючи на плечі рушницю говорив Бадила Василь. — Знову вліз у халепу. Хоч і тітку твою покійну, а свою матір шаную й поважаю, а допомогти нічим не можу. Більшовики не любили жартів, а німці тим більше. Бабу й діда вчора повісили, тебе розстріляють, якщо кулі не пожаліють.
Спочатку Миколу кинули до підвалу колишньго маєтку пана Дурново, куди він колись так хотів потрапити, бо за розповідями чого тут тільки не було заховано і золото і дорогоцінності, і скільки з ним було пов'язано таємниць, що голова йшла обертом. Тепер Миколі було не до золота. Свині не до поросят, коли її смалять. Тут тепер знаходилось гестапо й комендатура. Микола пробув у підвалі недовго. Видно, переконавшись, що перед ними неабиякий злочинець з тим же Бадилою Василем і єфрейтором Клейстом, Миколу невдовзі на мотоциклі відправили до Миргородського гестапо. Повітове гестапо знаходилося на другому поверсі житлового будинку соцмістечка. Начальник районного гестапо Альфред Фріче, немолодий, огрядний, лисіючий, німець: халяви чобіт на литках розшиті і туди вставлено клинці, вислухавши докладну доповідь єфрейтора Клейста, ознайомившись з паперами попереднього допиту штурхонув Миколу до камери, вилаявся:
— Гоф еранген! Русіш швайне! — і причинив двері.
Як тільки двері за ним зачинилися, Микола відчув, що приречений. Раз вже начальник гестапо сказав повісити російську свиню, то так воно й буде. Заарештований, а він був у камері один, уважно оглянув місце свого ув’язнення. Камера була невеликою, до війни слугувала помешканням, можливо, навіть, спальнею, і, з усього видать, під в’язницю була обладнана наспіх. Єдине вікно, що виходило в замкнутий (з усіх чотирьох боків стояли такі ж самі будинки) двір, було затулено двома сітками від ліжок, котрі, мабуть, і стояли в цій кімнаті. Сітки були прибиті до стіни великими гвіздками. У вікні була кватирка. Вона, як і вікно, була обклеєна на зиму стьожками сірого газетного паперу. Микола крізь вузькі ґрати глянув у двір, там метушилися поліцаї, і оцінив свою ситуацію, як безнадійну. Альфред Фріче хотів уже було позвати арештанта на допит, та в цей час у двері його кабінету, яким слугувала вітальня, завели групу злодіїв, спійманих на крадіжці, а точніше, на торгівлі німецькими чобітьми, які були викрадені з німецької вантажівки; а тому Альфред тільки заглянув до Миколиної камери і знову зачинив двері, мабуть, вирішив спочатку розібратися з примітивними, але ненависними самому германському духові, крадіями, а тоді вже особисто зайнятися ось цим хлопцем, затятим зубром, який, як стало відомо від єфрейтора Клейста і з документів, допоміг переправитись чи то військовим, чи, може, партизанам(це йому доведеться вияснити) на протилежний берег річки Псла. Таким чином у Миколи несподівано з’явився короткий перепочинок і час для роздумів. Треба якось втікати звідси, але як? Микола підійшов до сіток, що затуляли вікна, взявся за головку загнутого цвяха, хотів покрутити, але гвіздок сидів у стіні досить міцно і не ворушився. Тоді він спробував повернути туди-сюди другий, і після довгих зусиль відчув, як цвях у його пальцях став потроху хитатися. Це вселяло надію, і в’язень з усіх сил взявся розхитувати гвіздок, поки той нарешті не витягнувся з стіни. Хлопець хотів кинути його під ноги, та вчасно втримався, сунув до отвору, зморений нервовим напруженням, присів на єдиний стілець, торкаючись русявим чубом ґрат, схилився на підвіконня.
Якраз в цей час до кімнати знову зазирнув начальник гестапо, він, мабуть, вважав Миколу за вартого уваги злочинця, бо час від часу відчиняв двері, уважно дивився, чим зайнятий, і кожного разу заставав його схиленим на підвіконня і це, мабуть, трохи заспокоїло підозріливого Альфреда, наштовхнуло на думку, що той врешті-решт змирився зі своїм становищем пасинка долі, а тому став зазирати до кімнати рідше. По той бік дверей було чути зойки і крики, мабуть, там когось лупцювали канчуками, і при кожному ударі і зойку Микола теж мимоволі здригався, вщулявся, начебто били його.
За короткий час Микола встиг викрутити ще один цвях і одна із сіток вже відходила так, що в’язень міг легко протиснути своє худе, дрібне тіло між сіткою і стіною і стати на підвіконня. Микола поспішав. Ккожної миті до кімнати міг заглянути німець, а тому хлопець знову в безнадії присів біля вікна. Не пройшло й хвилини, як роздратований, розлючений Альфред Фріче знову, про всяк випадок, зазирнув до камери: повністю довіряти не можна навіть собі. В’язень так само приречено сидів біля вікна, і задоволений Фріче знову зачинив двері. Ще хвилин десять-п’ятнадцять і він розкрутить цих крадіїв і займеться справжнім злочинцем. Як тільки німець зачинив за собою двері, Микола витяг розхитані гвіздки, відхилив сітку, проліз на підвіконня, став на повний зріст, обмацав кватирку, вона теж була забита, тільки значно меншим гвіздком, з яким він вправився набагато швидше, аніж з першими двома. Спробував відчинити кватирку, потягнув за защіпку раз, удруге і раптом почув звук схожий на постріл (обірвався папір, яким кватирка була заклеєна) і не на жарт злякався. Серце шалено калатало. Хотів було повернутися на своє попереднє місце біля вікна, навіть кватирку зачинив, (не дай Бог, німець почув і зайде), вже й сітку відхилив, щоб стрибнути вниз, та передумав. Пройшло цілком досить часу, щоб зрозуміти: в гаморі, криках і стенаннях, що доносилися до Миколи із кабінету начальника гестапо, Альфред нічого не чув, інакше б уже давно був тут. Микола поспіхом відчинив кватирку, вона була досить великою, ступив однією ногою за межі в’язниці і завмер: у дворі двоє поліцаїв вибивали матраци. Що робити? Дороги назад немає, але ж і вперед... Куди? Плигати майже з третього поверху (кватирка майже під стелею) ризиковано. Справа, навпроти, побачив труби для стоку води, але до них не дотягнутися, короткі руки. Та головне — поліцаї. Не встигне опинитися на землі, як його тут же і схоплять. Та поліцаї, мабуть, були дуже лінивими або ж вибивали не свої матраци. За якусь хвилину згорнув матрац і сховався в будинку праворуч один поліцай, за ним поспішив другий. Серце у хлопця калатало так шалено, що здавалося, його стук почують не тільки в приміщенні гестапо, але і в дворі. Микола ледве діждався, коли третій, видно найдобросовісніший із трьох поліцаїв, поніс згорнутий матрац до будинку, і, тримаючись за виступ стіни, став другою ногою на раму, відштовхнувся і, вхопившись обома руками за водостічну трубу, став швидко спускатися вниз. Він не встиг дістатися рівня вікон першого поверху, як проіржавіла труба раптом обірвалася, і Микола в обнімку з куском труби полетів донизу, гепнувся сідницею об землю, аж голова запаморочилась і зрозумів: він так забився, що не зможе звестися на ноги.
В гестапо, в тому шарварку, криках і стенаннях катованих, мабуть, ніхто нічого не почув, але його падіння могли бачити з вікон поліцаї, могли чути, і напевне, чули гуркіт заліза, а тому обов’язково з хвилини на хвилину побачать його серед тієї купи обірваних, обшарпаних поіржавілих труб, і тоді каюк.
Страх смерті виявився сильнішим, і Микола за якусь мить оговтався, схопився на ноги, через арочний під’їзд вихопився на вулицю, щодуху помчав майже пустельною вулицею, весь час озираючись, чи немає погоні. Не встиг Микрла відбігти три сотні метрів, як на дорогу вискочив лінивий поліцай з карабіном і, видно, розуміючи, що на такій відстані йому, напевне, не вцілити, а тим більше не наздогнати втікача, присів, став цілитись з коліна. Відчуваючи, що він на прицілі і його от-от прошиє куля, Микола впав і тієї ж миті, низько, над стриженою головою проспівала куля і метрах в семи-десяти попереду, здіймаючи хмарки куряви, вп’ялася в бруківку. Хлопець звівся на ноги і що було сил помчав далі. Часу було зовсім обмаль. За мить поліцай перезарядить карабін і прицілиться знову. Не встиг Микола про це подумати, як праворуч, по ходу побачив прочинену хвіртку, чкурнув туди, почув другий постріл, і вже не дивлячись під ноги, городами побіг у бік Хоролу, довго летів понад берегом в густій траві. Одягнений кинувся в річку, переплив на протилежний берег і знову побіг. Біг, поки його не полишили сили. Зупинився аж на околиці міста, біля залізниці. Там так тхнуло від шпал креозотом, що навіть собаки не візьмуть його сліду. Але й тут він міг легко попасти в лабети до німців, а тому швидко звернув з колії в лісосмугу, а потім знову в поле, побіг.
Там, на виході із негустого переліску, його і зловили поліцаї.
— Ти чого шляєшся?Звідки ти?
— З Байраку.
— В Багачку його, Бадилі Василю,— порадив напарник.
— Натворив, мабуть, щось, Що аж сюди забіг? Чи чого мовчиш?
— А шо казати? Я до дядька ходив.До Івана Харитоновича. Він на переїзді стоїть. Горб на спині.
— Є там такий,— підтвердив напарник.— А чогож ти аж сюди забрів?
— Хотів навпростець піти й заблудився,— брехав Микола.
— Відпускай його, хай іде,— наказав старший.
Поліцаї повернули в бік дороги, пішли у своїх справах. Микола ж простував полем, боявся погоні з Миргорода. Треба було десь шукати пристанище. Повертатися у Байрак було небезпечно.


26
Минув місяць з того часу, як Гнат попав у полон і сидів у Хорольській ямі разом з такими, як і він сам, небораками. Там Гнат зустрів Андрія і Михайла Коломійців. Вони попали в полон під Лохвицею.
Колись до війни тут був кар’єр цегельного заводу. Глину вибрали, утворилась здоровенна яма. В ту яму і загнали полонених, щоб краще було охороняти. Ніякої загорожі не треба. Вартовий зверху ходить навколо ями, а полонені внизу сидять. Вночі кілька вартових, бо яма здоровенна і в ній не сто, не тисяча, а тисяч десять, якщо не більше полонених. Табір, звичайно, тимчасовий.
А тому для чого втрачатися? Досить і цього.
Грозою табору були гебіткомісар Ейзенах, начальник гестапо Дітман, комендант Зігнер, та найбільше вони боялися єфрейтора Нідерайна.
Спочатку Гнат рахував дні, та десь на п’ятому чи шостому дні збився з рахунку. Та, зрештою, це мало хвилювало Гната. В часі орієнтувався по погоді. Листя ще не зовсім опало, значить, не глибока осінь. А який по календарю день, число, то він, як і в хуторі жив, не завжди знав які.
В Хорольській ямі під керівництвом гебіткомісара Ейзенаха німці утворили звичайний собі концтабір, Дулаз № 160. Німці ще були впевнені в блискавичній своїй перемозі і в тому, що відступати їм не доведеться, а тому переважна більшість концтаборів були досить примітивними. Ніхто з німців не думав і в головах не клав, що ось цим бідолахам, які сидять просто посеред неба в ямі, навіть не обнесені колючим дротом, ще доведеться проти них воювати. В подібне ніхто не вірив і не думав, а тому й охороняли абияк.
Німці були впевнені, що на Жовтневі свята, на більшовицьку річницю, вони дійдуть до Москви, завоюють, підкорять; столиця азіатів впаде до їх ніг, і тоді всіх оцих бувалих вояк, щоб зайве не морочити голову, вони розпустят по домівках. А тому оцим мужикуватим селянам не доведеться більше брати зброю, та ніхто їм її більше й не дасть. Не сьогодні-завтра війна скінчиться, руським прийде капут, а тому в канцеляріях рейху мова йшла не про загрозу, а про те, що на величезних російських просторах наближається осінь, земля пустує і її треба засівати. Вермахту були потрібні хліб, м’ясо, а тому було вирішено не ліквідовувати навіть колгоспів. Людям в них працювати звично, а тому хай поки що працюють.
Ліквідуєш – значить треба шукати землі нових господарів. Віддаси легко, та потім, як показав час, відбирати важко, не проста то справа. Для чого зайві клопоти, спротив, бунти. А тому віддавати таку землю споконвічним господарям не входило у плани вермахта. Для чого тоді було воювати? Сталін, спасибі йому, розкуркулив й знищив одну частину селянства, а другу перетворив у рабочу худобу, полегшив для німців задачу і вони у глибині душі були йому вдячні. Тепер ця земля буде належати арійцям, і покірна рабоча худоба вже готова. Після перемоги й розпочнеться остаточний переділ землі.
Майже по всіх таборах військовополонених їздили представники місцевої влади, брали знайомих на поруки. В сільському господарстві не вистачало робочих рук. Хай ідуть працюють на третій рейх поки що на колгоспних, а згодом, звичайно ж, на їхніх власних наділах, як і обіцяв фюрер. А тому знищувати цей людський матеріал ніхто не збирався. Українці—народ працьовитий, хай плодяться, тільки в розумних межах.
В таборі поки що не передбачалося ніяких робіт. А раз робіт ніяких, то й їсти нічого. Згідно лозунга більшовиків: «Хто не працює, той не їсть». Самі придумали, хай згідно нього й живуть. Полонені, правда, інколи назбирають у полі цукрових буряків, німці зварять його і кинуть на дно. Неочищений, брудний, в землі. Хто схопив, той з’їв. А хто ні — і так переб’ється. Інколи баланди зварять, подадуть. Взагалі ж, відповідальність за харчування полонених було покладене на місцеве населення. Кожного дня кілька полонених на чолі з вартовим ходили по Хоролу, навколишніх селах, хуторах, просили в людей, хто що дасть. Збиране несли в табір. Окрім того, багато людей приходило до тієї ями з вузлами, видивлялися, шукали своїх, може син чи чоловік сидить?! Розпитували, хто в якій частині служив. Викрикували прізвища й імена, номера військових частин, може, хто з тих, хто в ямі знає про долю батька, сина, чоловіка? Інколи й справді такі траплялися, але рідко. Люди приносили і передавали в яму в вузликах хліб, пиріжки, яйця, балабухи. Тим і перебивалися полонені. Із усього було видно, що утримання радянських полонених коштом третього рейху було не передбачено. Така стаття в параграфі видатків була відсутня. Та, мабуть, і німецьке командування, попри все: і знищення верхівки командного складу радянської армії, і раптовість нападу, не чекало такої кількості полонених, такої повальної втечі регулярних частин і масової здачі в полон. А тому й тримали полонених де прийдеться. Поки люди ходили й приносили хто що міг, полоненим жилось непогано. Та потім, чи то хтось втік з табору, чи то об’явилися партизани, але прийшов циркуляр і доступ населення до полонених було припинено. І це далося взнаки. Становище полонених різко погіршилось. А тут іще задощило. І один день дощ, і другий, і третій. Мокнуть полонені серед відкритого неба, а просохнути ніде; мруть від хвороб і голоду. Тільки виглянуло сонце — і знову дощ. Не просихає небо. Яму від тих дощів залило, розквасило.
По команді єфрейтора Нідерайна, буває іноді, кинуть німці на дно ями брудних недоварених буряків. Всі як гунуть до них, дивись, у тому стовковищі й задавлять кілька десятків чоловік, тих, хто слабкіший або голодніший. А дощ, знай собі, пірчить. Мабуть, згідно притчі: Бог призвав до себе Іллю та й каже: “Негайно пошли дощ туди, де просять!” Ілля не розчув, послав туди, де косять.
Гнат намагається не лізти в ту гущу, хай йому грець, краще вже голодному бути. А Нідерайн, наче навмисне, робить витримку, подовше не дає команди, щоб кидали буряки, хай зголодніють, тоді більше задавлять, а ще більше захворіє й помре.
Але так продовжувалось недовго. Гнат швидко охляв, втратив сили. І вже навіть не ходив, а все частіше лежав в тій ямі під стіною, де сухіше.
Кожного дня в табір військовополонених, за вказівкою місцевих комендатур навідувались представники з різних усюд, визволяли людей. Спочатку брали тільки своїх, кого знали, таке було розпорядження німців. Вважалося, що всі відступаючі поверталися в рідні краї, розходились по домівках. То хай собі йдуть. А тому, коли приїздив який-небудь представник і ходив по табору, впізнавав своїх людей, до нього липли десятки й сотні чужих. Велика була спокуса вибратись на волю.
З початком війни мобілізували не тільки чоловіків, а майже і всіх коней. Жінки в колгоспі правили і за тяглову силу, себто за скот і за косарів. Впевнені, що Радянська Армія вже не повернеться, що совєтам капут, німці вертали людей до землі, хай працюють. Солдати вермахту теж їсти хотять. Ніхто й гадки не мав, що вертають солдатів. Вермахту була потрібна дармова робоча сила.
Одного разу завітали до концтабору і староста Остап Табур з Байраку зі своїми підлеглими. Нікому в колгоспі робити, хоч плач. В’язальниці є, а косарів, вважай немає. Запитали: «Хто з Багачанського району? Виходьте!» Вийшло багато.
Остап Табур і Василь Бадила швидко відібрали своїх людей.
— Хто ще з Багачанського району? — питає Табур.
— Я з Багачки, — прокинувшись і очунявши, гукнув Гнат.
— Виходь, — позвав Остап.
Гнат поспіхом вийшов. Табур глянув на нього і пожалів, що викликав. Хотів було вже вернути цей скелет у яму, додихати. До того ж ще й непривабливий якийсь. Весь заріс чорною аж сизою щетиною і сам чорний, як грак. Не те що на українця, на людину не схожий. Циган— не циган, нацмен— не нацмен. Негр з Африки. Гнат стоїть і мало не плаче, зразу зрозумів, що можуть відмовити, а тому став проситися.
— Візьміть, будьте ласкаві. Пропаду тут. Скільки разів кидали їсти, мені ніколи не дістається. Інші все розгребуть, а я голодний.
Глянув на нього Табур, завагався. Коли це підійшло двоє поліцейських. Гнат придивився і зразу взнав обох:
— Василю, це ти? Господи, а це таке буцімто Ілько Ригір, сусіда. Візьміть мене, не залишайте тут на поталу. Пропаду.
— Ви шо, його знаєте? — питає Табур.
— Так, це наш Гнат Ододка з Коломійцевого.
Всіх відібраних строєм вивели з розташування табору, поправили на київський тракт. Гнат так охляв, що не міг триматися на ногах. Він не любив строю ще коли служив, а тепер і поготів. Та Василь Бадила, гвинтівка на плечі, голосно покрикував, вів бранців. За Хоролом стрій поламався. Охлялий Гнат збочив з дороги. Та ніхто й не тримав його, не прив’язував. Знали, кожен піде додому. Іншої дороги ні в кого немає. Гнат непомітно відстав. Недавні в’язні простують десь аж за Хоролом по тракту, а Гнат ще й на дорогу не виплутав.
Дістався Гнат перших хат. Їсти хочеться, аж голова вернеться. Гнат роззирнувся на всі боки. Попереду і справа таке, наче якась “туча,” мабуть, товкучка або базар.
— Ну, що ж, піду, — вслух подумав Гнат. — Мо, хто їсти дасть.
Гнат пройшов сотню метрів і потрапив прямо на хорольський базар. На базарі люди рояться. Щось перепродують, чимось торгують, переважно барахлом, одягом. Рідше їжею. Гнат побачив збиті з неструганих дощок довжелезні базарні столи, пішов вздовж рядів. Недовго і йшов, дивиться: стоїть за столом, наче за прилавком, огрядна молодиця. А перед нею здоровенна макітра. Над макітрою пара сходить, клубочиться. Гнат не втерпів, ступнув, заглянув до тієї макітри. Так і є, не помилився, молодиця вареники з сиром продає. Свіжі вареники, гарні. Тільки що зварені. В рот так і просяться, дражнять неможливими запахами. Гнат знову роззирнувся, аби визначити, де та тітка живе, хоч і так видно, що недалеко, бо вареники парують, видно, ще й гарячі, не вичахли. А їсти хочеться, аж живіт судомою зводить. Далі по ряду теж чимось їстівним торгують, але Гната те вже не цікавить: очі Гната прикуті до макортета.
— Проходь, чого заглядаєш, як сорока в стріху, — гримнула на нього молодиця, бо зразу побачила, Гнат не покупець. — Шляються тут всякі.
Гнат гунув уперед. А там фрукти, овочі, сирий гарбуз. Гнат окинув поглядом все те, і його наче магнітом потягло назад, до макітри з варениками. Пройшов мимо раз, вдруге і знову не втерпів, заглянув у макітру чи ж не поменшало? А вареники в тій макітрі не сільські— здорові, як лапті, а на продаж — дрібні, зугарні, городські, чепурними руками ліплені, плавають в маслі, дражнять Гната.
“Та Бог з ними,” — подумав Гнат і знову глянув на тітку. Здорова, незугарна, як і його Явдоха. Е, ця так не дасть. І просити не варто. Погляд у тітки важкий і водночас гострий, як лезо бритви.
“Ні, не дасть”, — зів’яв Гнат. Красти він не наважується, та в такої й не вкрадеш. А їсти хочеться, аж душа болить.Чи, може, й справді взяти? Хапонути в жменю і навтьоки? Тітка далеко бігти не наважиться, побоїться макортет кинути, бо зразу заметуть, а він, може, й утече. Хто його тут тримати буде? Гнат оцінююче глянув, на тітку. Рухи в молодиці жваві й точні. Якщо вхопить Гната за руку, то не вирветься, зразу викрутить. Хтозна, чи наважився б Гнат вкрасти вареника чи ні, в крайнощах він іноді бував відчайдушним. Може, що й ні, бо тітка весь час пантрує його, очей не зводить. Бачить, голодний і без грошей. А ж тут до тітки підійшли двоє молодиків, видно, знайомі, погомоніли, посміялися, взяли по п’ять вареників. Гнат уже зібрався йти геть від того місця; та після буряків, якими годували, тут пахло так, що не зміг, ноги не слухаються. Хлопці стоять, їдять вареники. По підборіддю, по пальцях, масло тече. Вареники, видать, м’які, на тарелі парують, а в роті тануть. Гнат стоїть, заглядає в рот то одному, то другому. Чутливими ніздрями ловить запахи, аж крила носа розходяться й виграють. Гнат заглянув у макітру: чи ж багато зосталося? Йому раптом стало жаль з’їдених хлопцями вареників. Пара ударила в ніс, і від того букету запахів Гнат мало не зомлів.
— Ви чого заглядаєте? — почув, наче крізь сон, чоловічий голос і зразу ж зрозумів, кому він належить. Поруч з тіткою двоє молодиків стоять. Доїдають вареники, облизують пальці, всміхаються.
— Що, дядьку, вареників хочеться? — запитав чорнявий.
— Та хочеться.
— Ну, як хочеться, то беріть. За чим остановка?
—Беріть, спробуйте, дуже хороші. Бачите: ще й пара з них іде. Теплі, солодкі, — похвалив другий.
— Та я б і не протів, — зам’явся Гнат.
— Ну, так чого ж? Голодні, мабуть? Беріть! Не прогадаєте. Заморите черв’яка. Вареники, во! — підняв великий масний палець чорнявий.
— Та я б і взяв, — знову зам’явся Гнат, — їсти хочеться, аж живіт злипся, та біда — грошей нема. Оце тільки з пліну вийшов, з Хорольської ями. А вареники добрі, звідати б можна, чого ж.
— Нічого, беріть пару, покуштуйте.
— Як це, беріть?! А гроші? — обурилась тітка.
— Не бійтесь, ми за пару заплатимо.
— Платіть зразу, — попереджає тітка.
Хлопці заплатили, всміхаються. Гнат дещо недовірливо, наче щось зважуючи, подивився на хлопців. Чорна, як крук, рука сама шаснула в макортет.
— Ти ба, який швидкий. Підожди, я сама, — визвірилась на Гната тітка, подаючи два вареники. Маленькі, зморщені — не те, що їсти, дивитись ні на що. Гнат кинув їх до рота, незчувся, коли й ковтнув, і не зачепилось ніде.
— Ну, як? — питають хлопці.
— Та як би вам сказати? Я як слід і не розпробував. Спасибі велике, що пригостили, добрі вареники. Я б їх усі поїв! Увесь макортет, — оговтавшись, у відчаї зізнався Гнат.
Хлопці переглянулися, всміхнулися один до одного, звернулись до перекупки:
— Скільки їх там у вас є? — запитав русявий.
— Та було, як виносила сто з хвостиком, чи сто десять, чи сто одинадцять, вже й не пам’ятаю. Десь десяток ви з’їли, два він, — бридливо кивнула в бік Гната. — решта — тут, в макітрі. — І теж удавано розчулилась, навіть сльозу пустила. — Бідний чолов’яга! Отакий-таки голодний. Якби не на базарі, а вдома, то я б чимось пригостила, нагодувала. Хтозна, скільки доведеться стояти з цими варениками. Треба ж і копійчину якусь вторгувати... За так жалко віддавати, не хліб же, не гарбуз, — виправдовувалась тітка.
— Ну, так що, їстимете? — питають у Гната хлопці.
— Їсти б можна, так грошей немає… — зітхає Гнат.
Хлопці перезирнулись і знову засміялись.
— Нічого, ми заплатимо. Тільки, щоб усі поїв. Інакше бить будемо. Згодні?
— Уговор дорожче золота, — промимрив Гнат, заточуючись від передчуття, що ось зараз візьме і від пуза наїсться вареників, а там хай хоч і вб’ють.
Тітка, наче квочка крилом курчат, прикрила руками макортет.
— Не бійтесь, хай їсть, ми заплатимо. Тільки щоб усі зразу поїв, — вдруге попереджують хлопці, відраховуючи гроші. — Ставте перед ним макортет.
Тітка, вагаючись, поставила. Гнат накинувся на той макортет, наче з голодного краю. Десятків, мабуть, з п’ять наче за себе кинув, проковтнув і не помітив, пішли й сліду не полишили. Хтозна де й поділися. Та після шістьдесяти з гаком став їсти трохи повільніше. З’їв ще два десятки. І раптом відчув: нікуди. Не здишеться. Стоїть, озирається по боках, куди б втекти. Добре роздивився, нікуди тікати. До того ж ще й поважчав, ослаб. А хлопці, знай собі, стоять назирці, чекають, гомонять поміж собою, жартують, лякають Гната.
— Якщо буде їсти, то хай їсть. А ні, макітру на голові розіб’ємо. Ось вам гроші за макітру вперед, — і знову стиха перемовляються.
Гнат хитнувся на прилавок, заглянув у макортет, а там ще, мабуть, штук десять лежить, найбільш поживні, в маслі купаються. Від того видива у Гната й очі округлились, з орбіт полізли.
— Хлопці, може, ви доїсте? — благає Гнат. — Невже вам грошей не жалко, ви ж платили?
— Їж! Уговор дорожче дєнєг, — насідають хлопці.
Гнат заплющив очі, навмання шаснув рукою в макортет, взяв і через силу з’їв ще п’ять вареників. Потім вкинув до рота ще одного, але він вже не пролазив, так і лежав у роті. Можна б ще один чи два за щоки покласти, так дихати ніяк буде. Він і так не здишеться. “Все, смерть!” — подумав Гнат і заплющив очі.
— Не можу, хлопці. Звиняйте вже...— винувато всміхається Гнат.
— Їж! Ми за всі гроші платили.
Гнат бачить, що жартом тут не одбутися, хлопці сурйозні, от-от бити будуть. З переляку, видно, щось трапилось в Гнатових травних шляхах і шлунку, порятувало невдаху. Гнат проковтнув вареник, що був у роті і, окрім нього, з переляку — ще три. Передихнув, глянув, а в макітрі вже тільки три плаває. Ковтнув іще одного, потім — другого, передостаннього, теж хотів проковтнути, та він став каменем поперек горла і квит. Хоч пальцем його пропихай. Хлопці стоять на ізготовці, готові до бою. От-от на калган візьмуть. Останнього вареника Гнат взяв до рота й стоїть, тримає за щокою. Може ж-таки, не будуть рота роздирати? А хлопці стоять, не відходять, зуби щирять, перепитують:
— Ну, як вареники? Добрі?
— Умгу, — сказав Гнат і пішов геть з базару.
Поки йшов вузькими вуличками міста, проковтнув і того, останньго, ходьба втрясла. Вийшов, вибрався за місто і відчув — скрутило живіт. Напала на Гната швидка. А воно вже глибока осінь, городи майже всі повбирали, ніде ні кущика — і присісти ні за чим. Де колись була пашня або ж зорано, або стерня від недавніх дощів поіржавіла, стирчить. Навіть картоплиння — і того не видно. Щоправда, он соняшники. Головки позрізувані, листя зів’яло майже опало, одне тільки сіре соняшничиння кілками з землі стримить. Хоч і не яка схованка, а діватись нікуди. Забіг Гнат у ті соняшники, присів, посидів трохи — наче полегшало, іде далі. Дивиться — якась жінка картоплю копає. Добре, що хоч спиною до Гната. Гнат знову присів, припекло хіба ж так! А далі таке пішло — не передати. Живіт зсередини наче вогнем палить. Гнат не встигає штанів знімати, крок ступив і сідає. Хтозна, що й робити. Гнат нарешті плюнув на все, зняв штани (підштаників вже давно не було), штани через плече кинув і йде в самій сорочці. Треба сісти — сів. І знов, не затримуючись, простує дорогою. Добре, що хоч сорочка полотняна, довгенька, як і прийнято в селі: до колін не сягає, коротша, але срам і спереду, і ззаду все-таки прикриває. Дивиться Гнат — а назустріч йому колона німецьких вантажівок суне.
— О, треби тобі такого!
Гнат хотів було звернути на узбіччя, натягнути штани, та в животі знову наче свердельцем закрутило, довелося знову присідати.
— Чорт з ними, хай їдуть, — вголос подумав Гнат, а слідом інша думка майнула: почну штани вдівати — тільки увагу приверну. Не дай Бог припече, що тоді робити? Хай думають, що хочуть! — махнув рукою Гнат. — Не буду й позоритись. Наче я їх боюся. — Гнат встав і йде. Штани з одного плеча на інше перекладає, хвилюється. Тим часом колона порівнялася з Гнатом. Німці повертають голови в Гнатів бік, сміються, джеркотять, вказують пальцями.
— Що, пан, до матки? — питають німці, і, вказуючи пальцем нижче пояса, гигочуть, кричать: — Гут, гут, пан!
Останніх слів Гнат не розуміє, а перші, чого ж, пойняті, а тому відповідає:
— До матки, до матки, — і раптом знову біжить на обочину, сідає. І крізь муки і різь в животі чує гомеричний регіт.



27
Трохи заспокоївшись, Микола вирішив не заходити в хутір. На деякий час треба втекти, сховатися. Перебуде у когось з родичів лиху годину, а там все перемелеться, мука буде.
Блукаючи по світу, Микола потрапив аж до до Полтави. По той бік міста по Ворсклі стояли червоні, по цей бік на горі були німці. Хтось нарадив зайти в крайню хату. Господар зміряв прийшлого уважним поглядом з ніг до голови, запитав:
—Звідки мандруєш?
— Та міняю дещо на хліб.
— А чого ж у тебе нічого немає?
— Та все вже поміняв.
— Он як!
Микола став розповідати про свої поневіряння. Про те, як потрапив у гестапо.
— Так, може, тебе переправити туди, на другий бік, до красних?
— Та можна, — погодився Микола.
— Ну, тоді лягай спати, а вночі... Коротшее, ранок вечора мудріший.
Микола прокинувся від яскравого світла, що било йому прямо у лице, почув чужу незнайому мову, тупотіння кованих чобіт, крики.
— Хау! Вставай!
Микола звівся на ноги, трохи оговтався і зразу зрозумів, що господар помешкання видав його німцям. Не давши опам’ятатись, Миколу повезли до місцевої польової жандармерії, добре побили, бо на жодне запитання він не міг дати німцям задовільної відповіді.
— Ти партізанен, связной?
— Ні.
— Чого ж хотів перебратись на той бік?
— Того, що голодний, а там велике місто, базар. Можна попросити, а то й вкрасти.
— Слідуюче велике місто Харків. До нього не близький світ. Та й красть не карашо.
Микола промовчав.
Кинули Миколу до загальної камери, де знаходилося душ дванадцять заарештованих в’язнів. Микола відразу впізнав тих, кого він переправляв на той бік Псла. То були Володимир Миколайович Штельман, Михайло Якович Варшавчик і голова сільради Кухар Івн Семенович. Вийшовши з оточення іне в змозі дістатися лінії Фронту, вони, остерігаючись зради, боялися повертатися додому. Поки було тепліше переховувалися то в лісі, то ще де небудь, шлялися по глухих селах хуторах, поки не попалися німцям в лабети. Микола добре знав тільки Кухара, але так як ніхто не подавав виду, що вони знають його, Микола теж мовчав.
Всі вони, окрім здорованя Гаврила, зверталися один до одного на ім’я та по батькові, і це в такій ситуації було дещо смішно, неприродньо і, здавалося Миколі, награно.
— Іване Семеновичу, ви не знаєте, кого це до нас поселили?
— Абсолютно ні, Михайле Яковичу.
Микола лежав під стіною, стогнав. Після тяжких побоїв йому було зовсім не до них. Та й вони, мабуть, розуміли це, а тому зайве не запитували. Чи то, за виключениям Кухара, було якесь начальство, колишні райкомівські та міськкомівські чини — невідомо, та й байдуже для Миколи. Тут хоч би самому якось вижити, оклигати і, якщо вдасться, втекти.
Увечері повернувся звідкись Гаврило, приніс півхлібини, поклав на вікно, попередив:
— Якщо хтось вкраде хліб, приб’ю.
Микола повернувся на знайомий голос і відразу впізнав Штима Гаврила, хотів було погукати чи, може, краще встати, підійти, але побите тіло боліло, як спечене, та й необачно було виказувати для всіх, що вони знайомі.
Як потрапив сюди Гаврило, чи то як військовополонений, чи просто служив у німців по добрій волі, було невідомо.
Микола уважно придивлявся до сусідів по камері і помітив, що вони дуже повні, хоч і недоїдають, як і він, бо що то за їжа. Заварена на висівках і поганому борошні баланда, тільки й того, що не чиста вода. Інколи вкинуть у неї дрібно порізаний бурячок. Дивись, комусь і попаде дрібний, як сірник, шматочок, але й це становилось у камері предметом заздрощів:
— Вам, Михайле Яковичу, повезло, вам сьогодні бурячок попався.
Після такого обіду їсти хотілося ще дужче, ніж перед обідом і багато хто з ув’язнених сідав до столу, де стояла звичайна кухонна сіль, брав кристалики, зернина по зернині, розкушував і їв. І від тієї солі і так слабкі дистрофічні тіла наливалися водою, але зовні це виглядало, як ознака здоров’я, заспокоювало.
Миколу ще кілька разів викликали на допит, давали добрячих бебехів, та, мабуть, зрозумівши, що він не має ніякого відношення до партизанів, а тим більше до розвідки, залишили в спокої і більше не викликали, хоч і не звільнили з-під варти, залишили на невизначений час у камері Полтавської в’язниці. Десь на другий день помітив Миколу й Гаврило, запропонував роботу:
— Підеш до мене помічником.
— А що робити?
— Завтра побачиш. Будеш топити на вошебойці.
Гаврило, як потім виявилось, пропарював одежу.
До гестапо привозили євреїв, забирали в них одяг і, обіцяючи, що везуть влаштовувати на роботу, переодягали в усе поношене, старе, залишаючи при гестапо неповнолітніх дітей, віком до 12-13 років, решту саджали в спеціально обладнані машини-душегубки і везли начебто на роботу. У дорозі приречені перетворювалися в мерців. Їх скидали у який-небудь ярок, яму, іноді навіть не обтяжуючи себе тим, щоб загорнути, щоб трупи не смерділи, а пропущену через вошебойку одежу потім відсилали своїм фрау і кіндерам. Євреї, здебільшого, мали гарний одяг, взувалися і одягалися зі смаком. Неповнолітніх дітей потім виводили на прогулянку в порослий бур’яном двір. Там колись стояв кількаповерховий будинок. Після нальоту авіації й пожежі залишилася від нього тільки одна передня стіна і сходи. По них і вели дітвору. На верхній маршевій площадці стріляли ззаду в голови, і діти, наче недозрілі ягоди, падали в той бур’ян, а потім, під вечір, обливали тіла бензином і підпалювали. І хоч вікна в камеру були щільно причинені, сморід від горілих дитячих тіл разом з їдким, приторно-солодким, чорно-зеленим з жовтизною димком якось проникав у невідомі щілини, утруднював дихання.
Побачивши те, Микола вирішив втікати. Хоч цим він, можливо, й підводив Гаврила, а що було робити.
Робота у Миколи була не важкою — допомагати Гаврилові пиляти й колоти дрова і підкладати їх у вошебойню. Гаврила час від часу викликали у різних справах, а Микола повинен був слідкувати, щоб у вошебойках не згасав вогонь.
— Я тут довго не витримаю, — зізнавався він Гаврилові.
— Та й я такий, щоб втекти звідси, та хліб дають, — бурчав Гаврило.
Перепадало на скибочку того хліба й Миколі. Кожного вечора Гаврило приносив буханець хліба в камеру, клав на вікно, попереджав про відповідальність, якщо хтось надумає поласувати його заробітком. Та хліб час від часу, можна сказати, через день, пропадав. Гаврило домагався, хто винуватець, але все було марно. Гаврило лютував, хоч не виказував цього вочевидь. Можливо, він би й поділився хлібом, та його бісила, настрополяла проти цих людей, по суті, таких, як і він, в’язнів, ота зверхність, інтелігентська закваска, намагання говорити вишукано, культурно, ввічливо навіть тут, знаходячись віч-на-віч зі смертю, а ще, підкреслено зневажливе ставлення до нього, як до людини другого сорту, віслюка, селянина, і в той же час абсолютна власна непристосованість до звичайного життя. Всі вони були для Гаврила скроєні на один копил, наче не від світу цього, зовсім нездатні до фізичної праці, ні для того, щоб вижити в тяжких умовах. Вони чимось нагадували Гаврилові генералів, які, опинившись на безлюдному острові, померли з голоду, хоч там було все для того, щоб вижити, не було лише вміння й простого, незбоченого мужичого розуму, а тому Гаврило дивився на них і в глибині душі ненавидів. Ось вони, ті, які ще не так давно ганялися за людськими душами, можливо, що й не самі, вони й на це не здатні, але через них ішли потрібні настанови Качечкам, Біденкам, Матвієнкам, Холошам. І ось тепер вони нездатні врятувати самих себе, приречені. А Гаврило і тоді працював на своїй землі і зараз сам пиляє й коле дрова, топить, заробляє собі на шматок хліба. Це зовсім недавно він взяв собі в помічники Миколу, якого йому сам Бог послав. Він і раніше міг взяти когось із них, оцих застільних ціцеронів, краснобаїв, які, окрім того, що вміють гарно говорити, не можуть і не вміють більше нічого, та передумав. Це за вказівкою ось таких по ньому стріляв у сосні рідний кум, це вони хотіли стерти його з лиця землі, і ось тепер, начебто за гріхи, самі стали приреченими на загибель, на розстріл, хоч таких німці не розстрілюють, а вішають. До жодного з них Гаврило не відчував жалю, а саму лише злість і ненависть. Ще недавно, в тридцять третьому, та й потім вони були його ворогами, такими й залишились. Півсела померло через них, чого він повинен їх жаліти, ділитися з ними хлібом? Вони ділилися з ним, сковирюючи шпурами двір, хату, повітку, клуню, комору, вимітаючи останнє, не залишаючи навіть крихти для пухлих осиротілих дітей? Ні! Так само буде чинити і він. Яке їхало — таке й здибало. Борги треба повертати! Він міг би здати їх німцям і їх би сьогодні ж розстріляли. Тільки для чого? Дуже легко їм буде. Хай трохи помучаться. У німців за стратою не затримаєтья. Встигнуть. А ще боявся Гаврило за Миколу, який не знаючи в обличчя катів своїх батьків і дідів, з необачності переправив ось цих бузівків через Псьол.Взнавши, що перед ними за птиці, німці почнуть їх допитувати. як і чому вони опинилися тут, далеко від рідних місць, і вони не витримають, здадуть Миколу, свого перевізчика. А тому Гаврило зачекає.От і прийшов час. Ніщо в цьому світі не минає безкарно. А тому Гаврило навмисне кладе чесно чи нечесно, а зароблений хліб на підвіконня, попереджає:
— Хто з’їсть уночі хліб, уб’ю!
Були інакші часи, коли в Гаврила й крихти не було, а в них було все. Зараз справа дещо змінилася. У Гаврила є хоч хліб, а в них, окрім солі, що стоїть на столі, немає нічого. А тому він і не думає ділитися своїм хлібом з катами. Колись ходили в районному начальстві, приїздили уповноваженими до Байрака. А хліб хай лежить. Хай покортить і їм.
Та на ранок хліба знову не стало. Гаврило прокинувся, побачив пропажу, наказав:
— Ану, відкривайте роти!
Гаврило підійшов до одного, другого, третього, а біля Кухаря Івана Семеновича затримався дещо довше:
— Ти, сволота, з’їв мій хліб, — сказав Гаврило і вдарив Кухаря по обличчю. Потім дістав десь з-під нар велосипедну покришку, він розтоплював гумою вошебойку, перегорнув вчетверо і став бити. Бив і приказував:— Пм'ятаєш, як ти мене бив ослоном у сільраді, щоб зізнався, хто в Байраку курей зерном годує? А пригадуєш, як з Матієнком вигрібали в людей останнє?Як забрали в мене останній ворочок квасолі, примусили пухнути? Це ви посилали мого кума, щоб пристрелив мене в сосні. Звик брати чуже, жити на дурику при совєтах, думав і пр німцяхможна! Минулася коту масляна. Добре одмолотивши злодія, Гаврило заспокоївся, додав: — Хоч ти й хотів мене розстріляти, — знову звернувся він до Кухарч, що тихенько лежав на нарах,— я не збираюся мстити, хоч міг би всіх вас здати німцям, але не зроблю цього. Не вашої породи. Живіть. Бог вам суддя.
У камері запанувала тиша.Дехто полегшено зітхнув.
У Миколи закрався сумнів: а чи й правда той нещасний Кухар Іван Семенович, якого він так і не впізнав, злопав півхлібини?
— Він, — зло й роздратовано кинув Гаврило. — Я вчора увечері настругав хімічного олівця і запхнув непомітно в буханець. А вранці, як всі відкрили роти, побачив, що у того в роті геть синьо. Тут і до Самодинки не йди, і так ясно, хто поцупив.
Чи то від голоду, чи від отриманих побоїв через тиждень Кухар тихо помер уночі.
А ще через тиждень Микола й Гаврило втекли.
За короткий час Микола обстежив весь двір, загорожу. Тут, як і в Миргороді, будинок чи то школи, чи райкому був розташований буквою П. Четверта, вільна сторона двору була загороджена. Та Микола вирішив втікати не через ту загорожу, (вона вся була на виду у німців), а через частину будинку, від якого залишилась одна лише передня стіна, а все дворище і прилегла територія поросли бур’яном. До того ж і вошебойка була розташована під стіною. Втекти можна було через пройму дверей або вікна. Микола поки поволі вибирав цеглу біля вошебойки, вивільнюючи для дров і роботи більше місця, поки не дістався засипаного лазу.
Якось рано-вранці, вибравши слушний момент, він пірнув у той лаз, слідом за ним Гаврило. Бур’янами повзли до дороги, а тут німецька машина пре прямо на них, чути виття сирени, мабуть, наліт авіації, а, може, артобстріл. Налякані Микола й Гаврило попадали на бруківку. Вантажівка, мало не переїхавши, зупинилася біля їхніх голів.
— Доннер веттер, русіш швайне, шойзе менч, — лаявся водій. У них і серця похололи. — Сідайте, живо, зараз тут будуть падати бомби, — кричав досить ще молодий німець.
Микола й Гаврило стрибнули на машину, рушили і раптом почули гавкотіння. Мабуть, німці пустили голодних собак на їх пошуки і розтерзання. Та вони вже, дякувати Богу, були далеко від того місця.
Німець зупинив машину далеко за містом, біля негустого гайка, наказав:
— Тікайте!
Микола й Гаврило, переховуючись, на другий день під вечір дісталися Байрака. Микола розповів Гаврилові все, що з ним трапилось.
— А ти, раз такі справи, дуже не появляйся на люди, — радив Миколі Гаврило. — Бачиш, який Матвієнко. Такі вони всі. Поки вигідно, поки й служать. То служили совєтам, тепер — німцям.
Миколі не звикати поневірятись. З дитинства по чужих людях та по патронатах. Піде до Лукіїного сина, а свого двоюрідного брата. Він десь на околиці міста живе.
Втой день, скориставшись нерозберихою, втекли Волдя Штельман і Михайло Варшавчик.


28
Іван Ригір дещо помилився в своїх розрахунках. Полк Петра Штима, в якому служив Прохур Холоша, все-таки якимось чудом прорвався крізь німецькі заслони і вийшов до своїх. Біля Жабокриків до них приєдналася група Діми і Едуарда разом з Клавою і кількома бійцями. Місцеві жителі провели полк, а точніше те, що від нього лишилося після кровопролитних боїв, до передової. Після ретельної перевірки органами НКВС, переполовинивши і так не густі ряди бійців, тих, хто лишився, знову кинули на передову.
Снаряди рвалися поруч, то справа, то зліва. Від вибухів давно позакладало вуха. Прохур бачив тільки яскраві спалахи, вивернуті вгору шмаття землі і хмари пилу.
Звістка про те, що одному з офіцерів треба терміново відправлятися в Москву і що вибір впав на Прохура Холошу (саме його викликають в столицю Батьківщини) знайшла комроти Холошу в третьому взводі на передовій. Командир дивізії Петро Штим особисто сповістив свого підлеглого по зв’язку ВЧ. А йому вказівку передав зі Смершу начальник особового відділу Кряжев. Захоплений ходом бою, дещо приголомшений натиском артилерії, а потім і танків, що з’явились на невеличкому узліссі, Петро Штим не втрачав зв’язку з підрозділами. Тільки з батальйоном Даценка Степана зв’язок весь час порушувався, там без угаву била німецька артилерія. Командир взводу Холоша не знав, що йому й думати. Жарт це чи якийсь розиграш, чи, може, десь там напартачив зв’язок і ввів в оману командування. Чомусь згадалось, як перед війною грали на вулиці в “зіпсований телефон”. Прохур усміхнувся й подумав: “Хто мене може знати в Москві? Неодмінно помилка”.
— В яку Москву? — кричав він у трубку сиплим до хрипоти від безперервних команд голосом. Кричав і не чуввласного голосу
— Так що збирайся в столицю, — гучно лунав голос на тому боці.
— Хто це говорить? — недовірливо перепитав Прохур. — Тут щось наплутано. Як можна в Москву ... з такого пекла? Хто це? Хто на проводі?
— Я, чорт побери, — вилаявся Петро Штим. — Ти що, оглух?
— Слухаюсь, товариш комдив, нарешті взнав ваш голос. Хіба тут не оглухнеш, чорт візьми. Господи, думав, вже каюк. Мабуть, міна або бомба садонула прямо в бліндаж.
Прохур озирнувся, підняв голову. Через щілини в міцно вкладеному накаті десятками тоненьких цівок, разом з піском і глиною сіється земля, попадає за комір. На кряжах накату помітно свіжі, блідо-жовті тріщини і сколи. Одна з невеличких трісочок впилась Прохуру в руку біля мізинного пальця. Проступила кров. Прохур навіть не помітив скалки. Від далеких і близь­ких вибухів двигтить земля, і тоді цівки, що точаться з стелі, товщають, а на дні бліндажа, на столі, наче в пісочному годиннику, ростуть конусики дрібного пилу. Прохур час від часу байдуже, майже механічно змітає ту пилюку зі столу. Помітивши в руці занозу, висмикнув.
Від безперервного двигтіння землі язичок полум’я в лампі, що була підвішена на вбитий в кряж гвіздок і весь час колихалась, вилягав, тьмянів, присідаючи від пилюки, струсу, димів, закопчував скло. В землянці напівтемрява. Ходуном ходила під ногами земля. Ховались по закутках, метались по бліндажу, по обшитих дресвою стінах, химерні тіні.
— Ну, що там ще таке? — перепитав командир.
— Та вже нічого.
— Ну от. Через п’ятнадцять хвилин щоб був на командному. Командування підрозділу передай Баламуту Григорію, а сам негайно сюди. Запам’я­тай — про поїздку нікому й слова.
На тому кінці проводу вмовкли. Командир погамував подих, додав:
— На роздуми й збори, на передачу підрозділу — п’ять хвилин. Через півгодини на Москву відлітає транспортний літак. Чекати не будуть.
— А як же висота, позиції?
— Я ж сказав: передай! Все!— командир дивізії Петро Штим кинув трубку на важелі. Прохур ще деякий час вслухався в канонаду, в зумеріння апарату. У метушні він не зразу й помітив другу тріску, що стриміла в шиї, а коли помітив, висмикнув, притис до рани кусочок жовтої, вологої, змоченої слиною глини, щоб не кровила ранка. Так завжди в дитинстві вчила Прохура мати. От і знадобилась наука. Прохур знову підняв трубку. Деякий час в нерішучості тримав її, чув далеке нечітке зумеріння, потім і сам спересердя кинув трубку на важелі, позвав Баламута Гришу, наказав:
— Мене викликають до штабу.
— Слухаю, — відповів Гриша.
— Так от, приймай командування. Розпорядження комдива. Зрозуміло?
— Єсть! — відрапортував Баламут і вийшов. На порозі на мить зупинився, запитав по-свійськи, як земляка:
— А ти?
— Сказав же, викликають в штаб, більше нічого не знаю, — коротко відрізав Прохур.
До штабу Прохур прибув вчасно. У стройовій частині лежали давно заготовле­ні документи. Все було ретельно оформлено: продовольчий атестат, військове посвідчення, нове обмундирування.
— Ви хоч скажіть, для чого мене туди викликають?
— Це мені невідомо. І, думаю, що нікому тут. Так же як і те, коли повернешся назад і чи повернешся взагалі.
—Невже така таємниця? — усміхнувся Прохур. Він і сам не вірив. Простий хуторянський хлопець, кому він міг знадобитися?
— Окрім того, що сказав, нічого не знаю. Долетиш, там все взнаєш. Скільки тут того лету?
Прохур хутко вийшов з штабу, літак стояв готовий до злету, всі чотири мотори було запущено, але трап був ще неприбраний, когось чекали. Мабуть, його. Було під вечір, смеркалось.

29
Літак летить уже майже годину. Прохору чомусь весь час здавалося, що вони перетинають лінію фронту. Мабуть, і його вибрали, щоб закинути в тил. “В тил, так в тил. Де наше не пропадало?” – подумав Прохур і став оглядати освітлений салон. Десь вгорі тьмяно блищала маленька, наче в ліхтарику лампа і нікого не можна було як слід розгледіти. Навіть порахувати, скільки в салоні пасажирів не вдавалося. Літак кидало, хилитало в повітрі з боку на бік. У небі, то схрещуючись, то розходячись, прощупуючи кожен дюйм, нишпорили снопи прожекторів, били зенітки.
— Не дай Бог попасти в той хрест, тоді каюк, — думав Прохур.
Від вибухів зеніток літак трясло, наче в лихоманці, кидало з однієї повітряної ями в іншу. Мотори ревли рівно і впевнено. І ця впевненість передавалась пасажирам. Прохур став придивлятись до своїх супутників більш ретельно. У погано освітленому, тьмяному салоні їх було зовсім небагато. Не більш десяти і, схоже, він нікого не знав в обличчя, окрім приєднавшогося під час відступу, колишнього начфіна Діми, який сидів поряд з ним і теж нічого не знав. Видно, набрали з різних частин, подумав Прохур і знову втупив погляд в ілюмінатор. Кожен, як і він, про щось думав, мовчав, намагався не вступати в розмови. Мабуть, кожного, зрештою, як і його, попередили, щоб не бовкав зайвого, без причини не молов язиком. З усього видно, збирали їх для якогось важливого завдання. А для якого — ніхто не знав. Прохур спробував запитати товариша, що сидів попереду, але той тільки стенув плечима. Чи то не розчув, чи не захотів, а, може, взагалі не мав наміру вступати в розмову. То був Прохурів земляк син Харитона Даценко Гриша. Але він так змінився, змужнів за останні роки, що Прохур його просто не впізнав. Мабуть, усі були такі ж обізнані, як і він, вирішив Прохур і більше з розпитами ні до кого не звертався.Нічого, скоро прилетять, взнають.
Менш як за дві години літак приземлився на одному з польових аеродромів. Пілот відчинив двері, опустив трап. Внизу їх чекала крита машина. Вештались якісь військові. За кілька хвилин всі вони сиділи в кузові машини. Військовий у чині комісара НКВС проінструктував, призначив старшого, бортових. Під кінець сів у кабіну і машина, пробуксовуючи і викидаючи з-під черева відпрацьовані гази і пил, покотила, полишаючи льотне поле. Інколи в брезентові віконця можна було бачити майже пустинні, безлюдні вулиці. Тьмяно освітлені, перехрещені наклеєним папером вікна. З усього видно, Москва теж чекала нападу, маскувалась, готувалась до найгіршого. Темне небо зрідка просвічували прожектори, інколи можна було помітити нерухомі, здоровенні гондоли аеростатів. Між ними було натягнуто металеві сітки, щоб ворожий літак міг заплутатись в них і впасти, а бомба, навпаки, затриматись. Вулиці були нерівні, у вибоях, машину весь час трясло. Мабуть, їхали далекими від центру околицями. Нарешті, машина зупинилась біля якоїсь окованої залізом брами з вибитими червоними п’ятикутними зорями. Старший, у чині комісара НКВС, щось гукнув з кабіни. Кілька солдат заметушилось біля воріт, відчинили. Їх завезли всередину огородженого високим кам’яним муром двору з кількома дво- і триповерховими будинками. Машина, гальмуючи, притишила хід, зупинилась. Пролунала команда:
— Зліва по одному за бортовим, марш.
За лічені секунди всі вже стояли на плацу.
—Шикуйсь! Струнко!
Тільки тепер Прохур роздивився товаришів. Майже всі вони були офіцери. Було досить пізно. Зводивши в лазню, всіх повели до казарми. Біля вхідних дверей стояв зі штиком на поясі днювальний. У невеликій казармі, схоже, всі спали. Кожному з них показали місце, наказали роздягатись і лягати відпочивати. “Ну що ж, як то кажуть, ранок вечора мудріший”, — подумав Прохур, залазячи на другий ярус. Ліг і зразу ж провалився в сон.


30
Василь їздив по хуторах, придивлявся до дворів, хто замашніше живе. Брав такі хати на замітку, грабував. З тих пір, як Ілько Ригір став віддалятися від Василя, знаходячи втіху в горілці, Василь засумував. І хоч не було такого дня, щоб Василь чогось не привозив додому: то сідло, то збрую, то плуга, (в господарстві все знадобиться), але й це останнім часом не приносило Василеві відчутного задоволення. Найчастіше привозив Василь додому всяке барахло: плахти, хустки, спідниці, сорочки, взувачку. І Ганні буде, і дітям. А їх у нього двоє: Марія і Оленка. Не сьогодні-завтра німці доберуться до Москви. Совєти накриються, а нова влада, дивись, і Василя згадає. Береться нова влада, як то кажуть, кріпко за гузир. Ще війна йде, навкруги розор і запустіння, а германець на перспективу працює, відкриває школи. Василь теж отримав вказівку: відшукати вчителів і відкрити у Байраку, навколишніх хуторах школи. Будуть вчити Закону Божого, читати, писати, рахувати.
Василь стьобнув коня попідхвостю, щоб не барився, вибрався риссю на бригадську гору, повернув Миргородським шляхом на Багачку. На околиці села звернув вуличкою вліво. Нею він ходив до школи. Після загибелі батька Федора Василь жив у Багачці, у рідної тітки. Аж ось і царина, знайоме подвір’я. Хата нівроку, як церква, живуть заможно. Василь знав Володю Штельмана і його жінку Степаниду ще зі школи, в один і клас ходили.То була його, Володі хата. Жінку Володя взяв теж з Багачки, Якова Варшавчика дочку Степаниду.
— Тпру, скажений, — Василь притримав коня, зліз із воза, прив’язав віжками до воріт, розгнуздав, по-хазяйськи кинув оберемок сіна коневі під ноги: “Їж!” Кінь нахилився до сіна, задзеленчав трензелями.
Василь недбало начепив гвинтівку на плече, обтрусив сіно, пішов до хати. Хазяйка була вдома. Забачивши, що в двір іде поліцай, Степанида хутко відкрила двері, вибігла на поріг, остовпіла.
— Василю, це ти?
— Я, Степанидо, — в свою чергу здивувався Василь.
— Звідки ти? Хотіла запитати, чого в такій шинелі, та передумала. І так ясно.
— На службі я. А де хазяїн?
— Там, де і всі — на війні. А ти ж чого у німців?
— То моя справа, вона тебе не обходить, — намагаючись не зустрічатись з Степанидою поглядом, сказав Василь, обминаючи господиню і проходячи в хату.
— А тебе ж тоже наче брали?
— Брали, та не взяли, — єхидно всміхнувся Василь. Він стояв посеред хати, чіпким, натренованим оком оглядав стіл, стіни, шафу, гардероб, запіччя.
— Так як же так? — не вгавала Степанида.
— Так треба. Не твоє діло. Хіба не бачиш, яка в них сила? Скоро всі німецькі будемо. Не сьогодні-завтра німець Москву візьме.
— Та ти, Василю, сідай, чого стоїш? — відчуваючи в липкому обмацуючому погляді Василя щось лихе, недобре, Степанида заметушилась, довго шукала стілець і так і не не знайшовши, подала з запіччя табуретку.
— Може, проголодався, то скажи, я зараз приготую перекусити. Якби Володя був, то можна б і випити. А для себе не тримаю, так що звиняй.
— Давай перехватимо, — зрадів несподіваній знахідці Василь, потираючи долоні, і сів чомусь не на поданий Степанидою стілець, а на лаву. Знову навтішавшись у повітці з Марією, він добряче зголоднів. Вовка б з’їв. На якусь мить Василь розгубився. Степанида — однокласниця, перша багачанська красуня, яку він колись палко, і самовіддано кохав, і від чого почував себе зараз дещо сковано, давно заміжня. Треба було щось робити, на тягнути час, і перш за все зібратися з думками, з силами, щоб приступити до головного. Василь підсунувся по вичовганій до блиску лаві на край столу, дістав складену газету, тютюн, трут, кресало, закурив. Хоч і сірники були, і запальничку отримав від німців, та все ніяк не міг призвичаїтись до цих атрибутів цивілізації й культури. Про всяк випадок брав у дорогу трут і кресало. Запальничкою ж користувався в хуторі, серед знайомих, щоб показати: він не такий вже й простий, як вони вважають. Василь любив наголосити на цьому, це допомогало ввійти в довір’я.
Струшуючи попіл на підлогу, Василь звів погляд на рівень карнизу коминів і раптом зустрівся з двома парами допитливих дитячих очей. Хлопчик і дівчинка злякано поховали голови, а через деякий час, як Степанида внесла й поставила на стіл мащену олією картоплю, капусту, хліб, часточку сала, півлітру сивого самогону в заткнутій кукурудзяним качаном пляшці, несміливо всміхаючись, і штовхаючи один одного, стали допитливо визирати з крайка.
— Ну, чого виглядаєте, сорочата? Дядька злякалися? Спускайтеся обідати? — улесливо припрошує Василь.
Дітлахи птахами злетіли з крайка і, наче падалішні груші попадали на піл. Та далі йти не наважувались, тримали дистанцію, уважно, з цікавістю розглядали дядька з гвинтівкою, котру він, обіперши об лаву, тримав між коліньми поперед себе.
— Ти їж, Василю, — припрошує Степанида. — Звиняй, що на скору руку... — витираючи ганчіркою руки, виправдовується Степанида. — Бери он свіже, прямо з морозу, сальце. Порося тільки зарізали... Можна б і гаряченького чого, та зараз немає. Борщ збиралась на вечерю варити... Гостей не чекала, так що звиняй, — знітилась Степанида.
— А ти ж чого? Сідай чарчину вип’єш, — жартує Василь.
— На проводи Володі як перепила, то й досі з душі верне.
— За мою службу, — наполягає Василь, — За удачу.
— Та кажу ж тобі не йде, — Степанида хотіла не подати знаку, а все ж якась тінь промайнула по виду, і Василь те помітив.
— Ну, не хочеш за мою службу, талан, випий за своє здоров’я.
— Я на здоров’я поки шо не жаліюсь.
— Ну, якщо за своє здоров’я не хочеш, випий за здоров’я Володі.
“Тільки не з тобою,” — подумала Степанида, а в голос сказала:
— Ні,ні. Ні в якому разі.
— Нарешті можна ж випити за кумпанії. Кажуть, за кумпанію жид повісився.
Улесливість, що непомітно перейшла в безцеремонність і безцеремонність неприємно дряпнула Степаниді душу. Вона була наполовину єврейкою.
— Та я, Василю, взагалі не хочу... Діти дивляться. Що подумають про матір? Скажуть, п’є з чужим дядьком. Та й люди навкруги. Почнуть судити. А там, дасть Бог, війна скінчиться, Володя живим додому повернеться. Що я йому скажу? Який отвіт держать буду? Дітей спитає, і діти підтвердять: пила. Краще вже не буду... — Степанида підняла схилену в покорі голову, звела сумні очі на Василя. І на душі похололо. Василь дивився на неї вже не ніжно, улесливість де й дівалась, а важко і якось недобре, майже вороже.
— Ну, якщо вже так хочеш, посиджу, пригублю, за компанії, — здалась Степанида.
В хаті запанувала гнітюча тиша. Діти, відчуваючи лихе, теж принишкли, посунулись до крайка.
— Галю, полізли на піч, — захникав Андрійко.
— Чого? Сиди, — заспокоїла його сестричка. Але Андрійко не слухався.
А тим часом Василь наповнив два стакани горілки, один підсунув Степаниді, другий взяв собі.
— Ну, будьмо! — Василь перехилив стакан, тільки забулькало десь у кадикастому горлі, взяв пальцями пучку капусти, довго нюхав, потім кинув до рота. Степанида пригубила свій і поставила на стіл. Василь уже не звертав на неї уваги, їв. А коли пляшка показала дно, відсунув миску з капустою, закурив.
— Непогано живеш, Степанидо, — очі Василя маслянисто блищали, в них час від часу засвічувались і гасли лихі, недобрі вогники.
— Та вже як Бог дав, — погодилась Степанида.
— Бог дав, Бог і взяти може, — філософськи-іронічно зауважив Василь, і очі його враз стали хижими, а голос неприємним, жорстким. Він глянув на Степанидині ноги, взуті в гарні сап’янові чоботи, подумав: “Накрали в колективізацію”.
— Ти знаєш, Степанидо, чого я до тебе заїхав? — запитав стримано.
— Не знаю, скажеш.
— І не здогадуєшся?
— Ні, Василю, не здогадуюсь. Думаю по старій пам’яті. В школу разом ходили. А воно, мабуть, ні.
— Та ходили, — з якимось жалем чи то надломом в душі видихнув Бадила і так красномовно подивився на дітей, що ті зів’яли під його поглядом й вилягли, наче скошена трава. Степанида перехопила той погляд і в якомусь недоброму передчутті і остраху за дітей гримнула на Андрійка й Галинку:
— Ану, киш на піч, кому сказала? Моду взяли... Хто б не прийшов, роти пороззявляють, як галченята й слухають.
Діти пострибали на крайок, причаїлись між коминами на теплому черіні, принишкли. Сидять, слухають.
— А я думав: Володя вже вдома, — піднявся з-за скрині Василь. — Хотів загітувати і його на службу. Як-не-як, а колись товаришували. А то одному якось нудно, незатишно.
Василь не брехав. Йому й справді останнім часом було недобре. Ілько Ригір не опора. Окрім Матвієнка, його ніхто і ніщо не хвилює, не цікавить. Та й надто молодий, щоб Василь міг ділитися з ним наболілим. Ходить, горобців лякає по хутору, а Олена слідом бігає, вмовляє. В тому, що совєтам прийшов кінець, Василь не сумнівався ні на мить. І все ж хотілось знайти підтвердження своїм надіям і думкам в оточуючих, а він не знаходив. Ні в хуторі, ні деінде в іншому місці. Більшість людей вагалась, певна, що совєти все ж повернуться. Звичайно, вони, оці недалекі хуторяни, байрачани, не бачили й сотої долі того, що бачив він, Василь: танкової броні, армад літаків, озброєних до зубів німців і безпомічного проти такої сили з гвинтівкою взірця 1891-1913 років, в обмотках російського солдата. “Чи так вже привчились прикидатися при совєтах, чи такі залякані, що думають одне, а кажуть інше”, — думав Василь. Та інколи Василеві становилось не по собі. Кінець кінцем, вони теж бачили німців, їхню зброю, силу, а чомусь не вірять. Чому? Взяти ту ж Олену Ригіршу. Вдень і вночі шпує Іллю. Той уже бідний хлопець з лиця спав, шинелі не одягає, гвинтівки не носить. Кілька разів Василь заводив з Оленою мову про Івана.
— Іван на війні, а ти б, Василю, краще до нас не ходив. Хватить, що Іллю з пантелику збив. Дитина ж іще. Вернуться красні, буде нам, — злякано і щиросердо бідкалась Олена.
Василь нітився, розгублений ішов додому і майже цілісіньку ніч не спав. А й справді, що буде, як вернуться? Путі Господні несповідимі, все може бути. Василь встав з полу, гахнув по скрині кулаком.
— Ні, не може такого бути! Ніколи не вернуться!
І все ж сумнів весь час гриз, точив Василеву впевненість, лишав спокою, насолоди від хмільної і несподіваної влади. Інший раз у хвилини відчаю йому здавалось, що він збожеволів. Всі навколо нормальні, а він чокнутий або ж навпаки. Останнім часом Василь особливо гостро відчував потребу у спільнику, який би поділяв його віру і впевненість. Таким спільником міг бути або Іван Ригір, або Володя Штельман — кореш, однокласник.
— Ну, так чого мовчиш?
— Та чи ти, Василю, здурів? Та хіба б же Володя пішов у поліцію?
— А чого б і ні? Поліція — влада. А нова влада вкоріниться не на рік-два, а, може, на всі сто літ. Навічно. Зрозуміла? А у кого влада, у того все.
— Таке балакаєш, і на голову не натягнеш. Їх уже багато на Росію ходило, та назад вертало, — заперечила Степанида.
— А я тобі кажу — капець совєтам. Незборима сила йде. Нізащо не встояти. Скажеш тоді, що я брехав. Ну що ж, не віриш — твоя справа. Давай вийдемо, Степанидо, в двір.
Степанида накинула на плечі теплий кашеміровий платок, похитуючи крутими стегнами, пішла до дверей. Повернувшись боком, натиснула плечем на охололі двері. Надворі було сиро, і двері набрякли, не відчинялись. Очі Василя знову замаслились.
— Ну що ж? Показуй хазяйство, — улесливо усміхнувся Василь. — А я, ти знаєш, і не знав, що ти за Штельманом, — брехав Василь. — Все ніколи було — то робота, то клопоти, то клята армія. Строкову в Перемишлі служив.
Вийшли в сіни. По кутках темрява. Біля хижі, димаря і дверей невиразні сутінки.
— А то куди двері? Не партизан, бува, переховуєш?
— Та то ж хижа.
— Відчини.
— Роздайся море, г.. пливе, — всміхнулась Степанида.
— А я кажу — відчиняй! — гримнув Василь прикладом у двері.
Степанида повагалась і прочинила двері. Увійшла. За нею, пригинаючи голову і знімаючи з бантини павутину, Василь. У кутках накрита линтварями стояла діжа з м’ясом, куфа, повна зерна. У промасленому мішку-сальнику — сало, напівпорожня бодня стояла біля вікна. У глухому кутку прикрите линтварем і куфайкою — дерев’яне ліжко. Колись, ще до війни, Степанида влітку спала тут з Володею. Пораючись по господарству і добре втомившись, відпочивала тут, підклавши куфайку в голови, Степанидина свекруха. А на Введення померла, царство їй небесне. На причілку тьмяніло невелике віконце. Василь окинув все те метким оцінюючим поглядом, і очі його хижо звузились, стали холодні й гострі, наче лезо бритви.
— А ти певна, що Володя не захоче?
— Певна.
Не підозрюючи того, Степанида зачепила найболючішу Василеву струну. Василь шукав і ніяк не міг віднайти в своїй зраді ні спільників, ні виправдання. А тому не на жарт розізлився:
— Ти, Степанидо, не дуже проти нової влади, а то можу й заарештувати, — стримуючи важкий подих, сказав Василь, важачи, куди краще поставити гвинтівку. — А то густо балакаєш. Ба, не захоче він! Та ти ще взнай, чи захоче його нова влада!
— Та хіба я що? — погодилась Степанида, вирішивши, що з Василем краще вести себе за принципом : не займай г... — не буде воняти. І взагалі, чого він прив’язався до Володі, може, його вже й живого немає.
Василь наче прочитав її думку, запитав:
— Похоронку не получала?
— Та ні, похоронки не було. Зате є повідомлення, що пропав безвісти. Або ж загинув, або ж в полон взяли. Одного тільки листа й отримала. Не знаю, що думати, що й казати, а ти зі своїми погрозами. — Зі Степанидиних очей на землю — сльози. Поспіхом, сором’язливо, притиснула до виду кутик хустини, осушила очі. Василь глянув на її стрункі, міцні ноги, засмагле, вродливе обличчя, білий разок зубів, доладну статуру, чепурні руки і відчув, як десь під сонячним сплетінням ворухнулось бажання володіти цією красунею, яку колись до безтями кохав. За якусь мить в голові промайнула низка спогадів. Колись, ще до війни, приходячи зі школи, розпитував тітку Марію, в якої жив у Багачці, про Варшавчиків. Степанида по матері була якоюсь далекою родичкою Бадилам у четвертому чи п’ятому коліні, та Василь навіть слухати про те не хотів. І ось зараз стоїть перед ним Степанида, слабка, беззахисна, на очах сльози, потребує його захисту й ласки. Василь кинув гвинтівку на мішок з пшеницею, гвинтівка стукнулась об стіну і мало не впала, та Василь не звернув на те ніякої уваги. Він рвучко обійняв Степаниду, притис до заслону грудей, якусь мить потримав, відірвав від землі, поніс до ліжка.
— Не переживай, дасть Бог, обійдеться. Такій вродливій, як ти, плакати не до лиця, — жагуче шепотів біля вуха Василь. Степанида слабко пручалася у Василевих обіймах, але він не звертав на те ніякої уваги. Опір Степаниди тільки розбурхував Василеву жагу. Жінка й повинна пручатися, інакше чого б вона була варта, якби зразу віддалася.
Василь хоч і ніс Степаниду до полу, а все ж не був певен у собі, бо вночі, а потім ще й уранці кілька разів вдовольнив дружину, а в бригаді перестарався з Густодимовою Марією. І тепер в душі проклинав той день і час, коли зійшовся з нею: ряба, дрібна, незугарна, вся від голови до п’ят у ластовинні. І пожаднився, дурень. Чи, може, пожалів — не раз помічав: любить його Марія. А тепер от і сам не радий, що не втерпів, зґвалтував у конюшні, на пахучому сіні. Перестань зараз Степанида пручатися — і в нього може пропасти всяке бажання. Не підвернись Марія — він би зараз показав Степаниді, на що здатен. Хай би тоді зрівнювала зі своїм Штельманом. Мабуть, не раз би пожалкувала, що свого часу невийшла за нього. І все ж Василь був певен, що все й так повинно б обійтися. Василь кинув Степаниду на ліжко, розперезався. Степанида вже навіть не пручалася. Холодна рука Василя поповзла до грудей, а звідти до ніг, паху. Інтуїтивно відчувши Василеву слабкість і нерішучість, Степанида на мить все виважила і все вирішила. З силою вперлась Василеві в груди:
— Геть!
— Ну, чого пручаєшся? — зашепотів Василь, втрачаючи рештки впевненості.
— Прошу тебе, не треба.
— Мамо, — прочинивши двері в сіни, заволав Андрійко.
Василя наче хто серпом по причинному місці різонув. Тієї ж миті Степанида з силою відштовхнула його, метнулась в хату.
— Ну, я тобі зараз покажу, — заправляючи в штани сорочку і підперізуючи їх паском, злостивився Василь. Він ухопив гвинтівку, кинув на плече мішок з салом, пішов до воза.
“Треба було перегодити, не поспішати, підкотитися іншим разом”, — картав себе Василь. Звичайно, якби не та ряба, оката Марія, він би добився від Степаниди свого, як би вона не пручалася.
Попручалась би трохи й затихла. А так конфуз вийшов. Мало не опозорився. І де вона в біса взялася та ряба стерва? Збивна ній оскому, розгубив запал. І піднесло її. Василь проклинав себе, Марію, сьогоднішній ранок, на знав, як дошкулити Степаниді. Йому чомусь і на думку не спадало, що не опір Степаниди, а десь підсвідомо нуртуюче почуття чистої юнацької любові до неї відгукнулося на її благання, зробило його на мить безсилим перед нею. Та Василеві ніколи було прислухатися до внутрішнього голосу. Він весь час злостився, розпалюючи в собі ненависть, жорстокість, і поки Степанида вкладала дітей спати, виніс з хижі линтварі, бодню, діжку з м’ясом, поставив все те на воза. Злий до безтями, він вмить заглушив у собі все людське і, поборовши рештки невпевненості, жалю, відчайдушно-рішуче ступив до хати. Його вже нічого не зупиняло. Все, що ще недавно було в нього людського стосовно Степаниди, було загнано на самісіньке дно.
Василь відчинив двері. Дітвора, що лежала на дерев’янім полу, забачивши Василя, зістрибнула на крайок, сховалася на печі між коминами. Не роззуваючись, Василь ступив на піл кованими чобітьми, зняв з жердки чоловіче пальто, кунтуш, з гардероба дістав Степанидину плахту, кожуха, запаски, корсетки, сорочки, ковдри, поніс з хати. Розгублена Степанида кинулась за Василем, наздогнала на вулиці, обливаючись слізьми, заголосила:
— Віддай! Христом Богом прошу!
— А воно твоє? — визвірився Василь. Награбували в колективізацію, а тепер нова влада конфісковує. Наказ.
— Та там же все наше!
— Наше?— обурився Василь.
Степанида намагалася відібрати у Василя пожитки, але Василь не дав. Він турнув Степаниду в груди, і вона, заточуючись, посторчакувала до колодязя. Василь склав на воза майно і знову посунув до хати. Помітивши на скрині, що стояла у кутку, замок, вдарив по ньому прикладом. Замок бренькнув, одлетів, загуркотів під лаву. Василь відчинив сундук. У ніс вдарило затхлим духом старого злежалого одягу і нафталіном.
— Награбували, гади! — скрипів зубами Василь. — Думаєш, я не знаю, що твій чоловік розкуркулював людей. Ач, скільки добра! І хрому, і чобіт, і полотна. І все це, кажеш, ваше? Злидота! Людське все це. Нова влада вирішила повернути все законним господарям. А будеш артачитись, чинити опір — застрелю, як собаку.
Поки Степанида благала й плакала, вмовляла пожаліти дітей, Василь переносив майже все з сундука: чоботи, відрізи на костюми, сувої полотна, пальта, кухвайки, навіть рядна, ліжники, сорочки, потім все, що було в гардеробі, на полу. За якісь півгодини хата спорожніла.
— Василю, пожалій! Ми ж разом з тобою в школу ходили! Ти ж товаришував з Володею. Він же тобі життя спас. Невже забув?
— Спас, а потім одібрав... Геть з дороги!
Спогад про Штельмана найбільше допікав Василя. Він і справді врятував життя Василеві. Василя мало не вбив племінний бугай. А Штельман не побоявся, одігнав. Ну, то й що? Він свого часу теж чимало зробив для нього. Що було, те минулося — і сліду не лишилось.
Василь виніс білизну, подушки, дібрався до дитячого одягу, забрав гарний Андріїв піджачок, майже все, чим було заслано піл, ліжко, залишивши голі дошки. Андрій і зовсім ще мала Галинка, що спочатку злякано і здивовано визирали з-за комина, тепер причаїлись, забились у куток, вкрились ковдрою з головою, може, хоч цього не забере. Спочатку лежали оціпенілі, потім стали труситись та схлипувати, наче в лихоманці.
Віз уже був набитий горою. Степанида падала перед Василем на коліна, благала не забирати всього, залишити хоч трохи одягу. Сп’янілий від її сліз і власної, ніким не обмеженої влади над Степанидою, Василь не знав упину. Те, що Степанида і Володя Штельман були однокласниками, тільки ще більше розпалювало його, будило до часу приховану злу природжену жорстокість. І ця злість і жорстокість глушили відчуття власної провини й незручності перед Степанидою, її дітьми, чоловіком. Звичайно, дещо можна було б повернути Степаниді, якби не так далеко зайшов у своїй жадобі помсти, але було пізно, та й не для того він їхав сюди. Не для того. І щоб раз і назавжди покінчити з відчуттям власної провини, Василь навмисне уважно прислухався до прокльонів Степаниди, що безперервно сипались на нього, намагаючись вловити найболючіші, найобразливіші, щоб розлютившись вкрай, розтоптати в душі рештки сумління; яке потім довго, протягом років може непокоїти душу. А якщо вже на те пішло, то він, відкинувши всі сумніви, щодо справедливості вчиненого, може й покарати.
— Та будь ти проклятий, Іуда! Щоб ти похорон на ньому справив, захлинувся в моїх сльозах і горі, — тужила Степанида, відшуковуючи найобразливіші, найдошкульніші слова і прокльони. І це остаточно заспокоїло Василя.
— Я гад, але й ти не краща. Який вже я не є, а такого послідньому ворогу не побажаю. Та в яке порівняння йде життя, з оцим ганчір’ям? Та ні в яке!
— Нехай! Дасть Бог, повернеться Володя, він тобі пригадає.
Колись він кохав Степаниду, молитися на неї? Він кохав, а вона, бач, що верзе.
— Злидень, щоб ти пощез! — непритомніючи і знову зводячись на ноги, волала Степанида. — Виродок. Щоб тобі добра не було!
Бач, як вона заговорила. Ось вона, плата за його самовіддану любов. Та вона все життя глумилась наді мною. Хіба не познущалась, не посміялась, вийшовши заміж за Володю? Та він за такі слова не знає, що зараз зробить з нею. Та її мало вбити за це. А він, бач, терпить. Бог терпів і нам велів. І те, що він, як на його власну думку, виявився набагато терплячішим, великодушнішим за Степаниду, зовсім заспокоїло Василя. А те, що забрав, то все тут справедливо. Воно не їхнє. Як прийшло, так і пішло. Вони награбували в людей, чого він повинен їм дарувати? Зараз візьме вб’є Степаниду і відповідати не буде.
— Васю, голубчику, пожалій хоч діточок, вони ж ні в чому не винні. Віддай одежу. Їм же ні в чому буде й надвір вийти.
А тим часом, розпалюючись, Василь вивів з повітки корову, прив’язав позаду до ручиці, тамуючи роздратування, глухо сказав:
— Бач, як заговорила? Розбагатіли на крові і горі!
— Та як же ми будемо тепер жити? Та чи в тебе і матері не було? Та як тебе земля носить? Щоб вона під тобою розступилася. Нічого, Бог бачить! Нічого, ще віділлються тобі наші сльози, — Степанида то проклинала Василя, то знову впадала в розпач, просила: — Василю, соколику, ріднесенький, пожалій! На голодну смерть, на загибель не прирікай. Та ми ж ще й родичі з тобою по матері. Хочеш, пішли в хижу. Куди скажеш, туди й піду.
Василь на мить розгубився, а Степанида тим часом кинулась відв’язувати корову. Їй чомусь здавалось, що Василь зрозумів її, зжалівся.
— Відійди! Чуєш, відійди. Кому сказав, курва. Родичі? Які ми з тобою родичі?
— Прабабуся, — полотніючи, вимовила Степанида. І, мліючи, обіперлась об полудрабок.
— Ач, згадала прабабусю! А тоді, як розкуркулювали, не родичались. Забули що й родичі. Скільки років і в двір не потикалась, а це об’явилась родичка. Пізно. Тепер моя влада. Ваша скінчилася. Голота вошива. Думали довіку ваше зверху буде. Відійди! — Василь відштовхнув прикладом Степаниду від воза, вона заточилась і впала.
— Убив, убив! — заголосила Степанида на весь кут. — Христопродавець! Іуда! Будь ти проклятий і заклятий! Хіба Бога немає, він тебе покарає.
— О, тепер і Бога згадала, як приспічило. Забулося, як церковні дзвони та хрести скидали! Тоді Бога не згадували. Думали, ваш верх буде, ваше й заткало! Та я тебе зараз застрелю падлюку, — переходячи на зловісний шепіт, просичав Василь, блідими, тремтячими від люті губами, зняв гвинтівку, тицьнув холодне вороноване дуло Степаниді в обличчя. Степанида відверталась, у Василя в дрібній остуді тремтіли руки.
— Краще вбий, аніж так жити, — прохрипіла Степанида.
Вже майже не володіючи собою, Василь намагався просунути дуло гвинтівки крізь міцно стиснуті Степанидині зуби, наразвідчув неприємний, наче залізом по склу, скрегіт металу, з силою надавив. Дуло без опору, ввійшло в рот, в податливу м’якіть. Степанида зойкнула і вмовкла, втратила свідомість. Василь зняв з неї чоботи.
Не осмілюючись вийти на вулицю, наполохані її криком, виглядали з хат сусіди. Зі Степанидиного рота в рудий спориш цівкою стікала кров. Василь визволив дуло з рота, відв’язав коня від воріт, вйокнув. Важка хура глухо загуркотіла колесами по вузькій вулиці.
Степанида прийшла до тями, побачила, як віддаляється від двору її корова, звелась на ноги. Спотикаючись, наче п’яна, поплелась слідом за підводою. З хат на вулицю висипали люди, жінки, діти, старі, мовчки дивилися на все те. З наближенням чорної шинелі і хури хрестилися, ховалися по дворах.
Василь навіть на воза не сідав, не було місця, вів коня за поводи.
Кінь тягнув хуру; чітко вирізнялись на грудях розвинені м’язи. Василь ішов поруч хури, трохи зігнувшись, але ступав широко, важко, з притиском, наче у борозні за плугом. Гвинтівка теліпалась на боці, боляче стукалась прикладом об коліно. Василь час від часу поправляв її, щось про себе бубонів, видно, лаявся, а вона чомусь сповзала з плеча, начебто праве плече було значно нижче лівого. Степанида набавила крок, наздогнала Василя, впала на коліна, поповзла слідом, намагаючись ухопитись за Василеві ноги.
— Що хоч бери, тільки корову залиш! — в пориві відданості Степанида намагалась поцілувати своїм спотвореним, вже підпухлим закривавленим ротом Василеві чоботи, залишала на чужому, запиленому хромі, криваво червоні плями, випльовувала в брунатний спориш біле в розовій піні крошево зубів.



31
У хутір Василь в’їхав разом з сутінками. Не вигадував, не пристоював, так вийшло. І хоч він нічого й нікого не боявся, нікому і ні перед ким не звітував, але, чим менше людей буде бачити його й знати, що він привіз, тим краще. Життя вчить бути обачливим. Не раз доводилось бачити: сьогодні ось ця людина від тебе залежна, завтра — ти від неї.
— Корову прив’яжемо в повітці, подивимось, яка краща, і залишимо собі, а другу продамо. Сіна не вистачить двох годувати? Та й для чого? — розпоряджалась збуджена Ганна.
— Про сіно не безпокойсь, скільки треба буде, стільки й привезу.
Ганна ластівкою креслила двір, давала лад всьому. Їй допомагали дочки. Старша Марійка і справді допомагала, а менша, Оленка, тільки плуталась під ногами, схлипувала.
— Мамо, дай моні!
Василь дивився на свою хазяйновиту половину, час від часу погладжував принадні місця, ласкаво пощипував, шльопав долонею нижче пояса, аж виляски йшли хутором. Зрештою, він любив Ганну, хоч інколи і вчащав до чужих молодиць. Але то було вряди-годи. Оце тільки від Марії ніяк не відчепиться. А так жили вони з Ганною гарно, хоч і були в нього до неї деякі рахунки. Перш за все, це старша, майже доросла дочка Марійка, до якої він давно терпляче шукав і ніяк не міг віднайти підхід. В хуторі давно стиха балакали, що Ганна не Коломійця Федора дочка, а Даценківського поріддя, і Марійка в неї нагуляна хтозна й з ким. Василь мучився здогадами й підозрами, а тому й відносився до старшої дочки дещо прохолодно. Таке відношення ще змалу глибоко запало Марійці в душу. Вітчима, не дивлячись на його улесливість, Марійка побоювалась і відносилась дещо насторожено, наче до чужого і, не зважаючи на всі його потуги й намагання порозумітися, була схожа на вовченя. Спочатку в них з Ганною виникали непорозуміння й сварки, та потім все стихло, загоїлось, зарубцювалось, як виразка, і тільки зрідка свербіло. Сваритися з Ганою Василь більше не наважувався, та наче й не було за що. Все ще відчував себе не в своїй упряжці. Наче його хто возом зачепив. Ходив сумний, похмурий, перевантажений думками, порався біля худоби, незлобиво лаявся. Такий настрій панував до тих пір, поки не траплялась якась молодиця, до якої Василь починав підбивати клинці. Нарешті, відводив душу і знову життя текло безхмарно і звично. Здавалось, ніщо не затьмарювало щастя, а дехто з хуторян навіть заздрив подружжю. Та, зрештою, й було чому. З роками хвилини внутрішнього розладу в душі траплялися у Василя все рідше й рідше. Марія вимастилась. З дівчини перетворилась в дівку на виданні і все більш скидалась на матір. Особливо злоязикі хуторяни, перемиваючи на посиденьках кісточки всім відсутнім, інший раз наважувались зауважити:
— Сьогодні виходила Марійка Бадилина по корову, їй-бо вже така гарна дівка.
— Е, гарна. Тільки там Бадилівського дрібна капля, а то й тії немає.
— Та, кажуть, вона Даценківська, — схиляючись до гурту і понизивши голос до шепоту, просторікувала Олена Ригірша.
Хуторяни схвально хитали головами, інші робили вигляд, що не розчули. Ніхто не хотів зв’язуватись з Василем, будь він неладен. Хай йому грець і сто чортів у печінку. Хіба не перестрівав ось таких, як Олена, за довгий язик? Олена прийшла — не знає. А тому й прикушували язика. Та багатьом було не до того, не до Марійки, дошкуляли інші, більш невідкладні справи. Життя крутилось наче навіжене, і той крутіж вимагав сил, нервів, пожертви.
І ось тепер після стількох років все загоїлось затяглося, зарубцювалося, зарівнялося, як яма на тихому псільському плесі. Василь намагався не згадувати те, Ганна теж.
Василь увійшов у хату, засвітив каганець, поставив його на вікні, щоб було видно в дворі. Вдвох з Ганною стали розвантажувати хуру. В руки Ганні попала кашемірова хустка, дитячий піджачок.
— Ну й гарна яка, — накидаючи хустку на плечі, раділа Ганна. Вона навіть не питала Василя звідки й чия вона. Раз колись запитала і зрозуміла, що Василеві це не подобається, а тому й вмовкла. Знала, здогадувалась, що служба у чоловіка нелегка, небезпечна, а тому нащо встрявати в подробиці, ятрити душу. Головне — що все є і що все це — тепер їхнє. А де і як добуте, то не її бабського розуму справа. У жінки волос довгий, а ум короткий. Чим менше вона буде знати, тим краще для неї. Можуть колись і запитати. А так її хата з краю. Вона нічого не знає й не відає. Видно, не дурний чоловік колись сказав, а люди похватили і тепер на кожному кроці почитують: “Багато знатимеш — швидко постарієш”. А швидко! Бо все треба пережити: і приємне, й неприємне. Все наше життя — не що інше, як низка переживань у часі і просторі.
Ганна й Василь швидко знайшли притулок майну. Ганнина скриня давно вже була повна і в неї нічого не поміщалось. На днях Василь привіз нову. І її наполовину заповнили. А тому в хату внесли тільки білизну й кожуха, щоб міль не з’їла, а рядна, ліжник, плахти скидали в хижу. Сало занесли в сіни. У Василя весь час був піднесений настрій, він і сам не міг зрозуміти чому. Сказати б, через Марію, так ні. Через те, що помстився Володі й Степаниді? Теж ні. Може, через добрий куш, так у Василя були й інші, більш прибуткові дні, коли він привозив всякої всячини достоту, а от такого настрою не пам’ятає. Скоріш всього положення планет і зірок було для Василя сьогодні надто сприятливим, спонукало до відвертості: щирості, безперервного, наче на крилах, лету душі. Таке буває хіба що в дитинстві та ще юності, коли почуваєш себе міцним, здоровим і здається, що все тобі підвладне, все під силу, а життю не буде кінця. І кожна клітинка, кожний мускул, кожний нерв кричить: “Я безсмертний”! Щось подібне було зараз і з Василем. Він взагалі мав добрий гумор, покладистий, як для сім’ї, норов, толерантний характер. Він рідко підвищував голос на дружину, дітей, скоріш за все, не робив цього взагалі. В усій його зовнішності тільки лише улесливість і готовність служити дружині, дочкам. На людях Василь був зовсім іншою, дволикою людиною. По відношенню до німців, а інколи й до хуторян — улесливий, а до декого й жорстокий.
— Ну, а тепер поїхали, Ганнусю. Я тебе зараз на вороних прокатаю, моя квітко! — вмощуючись на воза і підбираючи ремінні віжки, гукнув Василь.
— І куди ти мене повезеш? — вдоволено всміхнулась Ганна. Вона так і не зняла з плечей квітчастої кашемірової хустки, так вона їй сподобалася. До того ж, була до лиця. Ходила по двору, стенаючи плечима і похитуючи пишними стегнами, повертала голову то вправо, то вліво, любувалась собою. Ноги під нею як стояни, статура міцна і водночас гарна. Озиралася на Василя: чи ж погляда, милується, викликала в чоловіка хіть.
— Куди надумав?
— Десь поїдемо, сідай. Хоч би і в берестину, до кладовища. Знаєш, скільки там ожини? Кислого захотілося.
— Темно вже.
Василь вдивлявся в сутінки. По той бік дороги, в Даниловій хаті, на чорному тлі шибки зблиснув хупавий вогник. Василь думав, що хтось каганця, лампадку, чи, може, сірника засвітив, аж воно ні. Із-за Білика Івана хати сходив місяць, відбивався в Данилових шибках. Над хутором тиша, ніде ні шелесне. Люди сплять. Собаки не гавкають, бо немає, всіх постріляли німці. Мертва тиша оповила хутір. І все ж у Данила рипнули сінешні двері. З тих пір, як в хутір увійшли німці, Данилиха залишила в берестині свою халупку і переселився разом з двома синами й дочкою Явдошкою в свою хату. В дворі щось дзенькнуло, потім хлюпнуло, мабуть, Данилиха помила дійницю або глечик і вилила на квітник воду. Тим часом Ганна почепилась на воза. Василь натягнув віжки. Вигоном через Пилипів город, дорога веде в берестину, до кладовища. Майже поруч два двори — Федора й Дмитра Коломійців, — рідних братів, прямих нащадків Ларивона, якого свого часу пан Дурново переселив із Байраку в хутір для нагляду за Даценком Федулом. Василь взяв трохи вправо, понад Дмитровим двором. Дмитро десь воює, в хаті сама Оришка з дітьми.
Василь заїхав до Ганниної матері, прив’язав коней до старої дуплястої груші. Рогатий жук виповз з дупла, вчепився Василеві в руку. Василь вилаявся, розчіпляючи, зламав роги, кинув жука під ноги, розтоптав чоботом, ще й розітер, щоб і сліду не лишилося. Ввійшли в хату. Теща знайшла під припічком стоянець, кинулась пригощати зятя. Менша дочка, Наталка, допомагала матері. Похмуро дивився з засидженої мухами фотокартки, що висіла на стіні проти комина, покійний Федір, Василів тесть. Син Іван теж десь в окопах гибіє. Останнім часом не було від Івана ніякої звістки. Василь поцілував в щоку тещу, потім Наталку, потім наче в якійсь провині знову підійшов до тещі, обійняв, розцілував навхрест у губи так, що та аж знітилася, зашарілася, витерла свої закислі очі, бадьоріше подивилася на світ Божий. А Василь одно цілує та приказує:
— Спасибі ж вам, мамо, що ви мені таку солодку, як мед, жіночку викохали.
— Та хватить уже тобі, розійшовся, — зашарілась Ганна.
Дрібна маленька Параска увільнилась з Василевих обіймів, знай собі очі витирає та на стіл лагодить. Від тих зятевих слів Палажку сльоза пройняла. Наче й не стара ще, щоб зовсім стара, років під шістдесят, а очі весь час сльозяться, позакисали, у кутиках сліди білого гною. Слабує Параска очима з давніх-давен. Де ти їх вилікуєш зараз ті очі? Таким невиразним і покійний Федір був. Недарма, мабуть, кажуть, що Ганна Бадилиха не їхнього поріддя, а Даценківського. Міцна, дебела, наче глиняна. Ще, мабуть, як Федора зі снопами впіймали, Ганну понесла. Та воно й по дітях видно. Взяти того ж Івана на прозвище Узбек або сестру Наталку — обоє дрібні, як кукіль, миршаві, кривоногі, циганкуваті й кислі, як Параска. Івана й з каблуками півтора метра не набереться. Невідомо, як його в армію взяли. Взяли, правда, не у діючу, а в обоз. Особливо кривонога Наталка. Зате беручкі. Та Василя це мало обходить. Йому з ними не жити. Хай бачить теща, як він любить Ганну. Сіли за скриню, перехрестили роти, випили по чарчині, загомоніли. Василь весь час нахвалював Ганну, іншої розмови не було. Та якби й не нахвалював, Параска й так бачить: гарна, викохана, он в якому квітчастому платку. Параска за своє життя такого і в руках не тримала. Та що там і казати — наряджає Василь Ганну, як царицю.
— А що?! Мені для неї нічого не жалко, — наче підслухавши хід тещиних думок, запевняє Василь. — Та я для Ганни себе не пожалію.
Так і протеревенили цілий вечір. Хитрий Василь розумів: нахвалюючи Ганну, він нахвалює і себе. Про нього, як про чоловіка, а заодно й про його здібності теж складається певна думка.
— Ну що ж, мамо, — Василь знов став цілувати тещу, — спасибі вам за гостину. Ми з Галею ще погуляємо. Садком можна проїхати?
— Та куди хоч їдь, — дозволила розчулена Параска. Хотіла додати: “Хоч по голові”, та вчасно втрималась. Василь і Ганна перехрестили роти після вечері, звелися з-за скрині. Ганна ще про щось гомоніла з сестрою, а тим часом Василь вийшов надвір, відв’язав коня, хотів гукнути Ганну, та передумав, став чекати, поки сама вийде. Ганна не забарилась.
Сіли на воза — і садком до берестини.
— Поїхали, мабуть, в Човнове.
— З тобою хоч на край світу.
У Човновім Василь напоїв коня, роздягнувся, скупався. Вмовляв і Ганну, але та не відважилась, було прохолодно.
— Та ти тільки погляди, яка вода тепла, — переконував дружину Василь. І на доказ своїх слів то пірнав у ямі, то перевертався на спину. На синьому полотні небес рясно визрівали серпневі зорі. Ніч була ясна, місячна, видно наче вдень, аж на миргородський шлях.
— Ну, що ж, не хочеш — як хочеш. Вольному — воля, блаженному — рай, — пірнаючи в яму, сказав Василь.
— Підожди, я зараз, — Ганна скинула з себе все манаття і залишилась в чому мати народила. Василь, що саме виринув з води, продер очі, глянув і остовпів. На темному тлі ночі досконале Ганнине тіло, здавалось, було ще красивішим, таємничішим, досконалішим і привабливішим. Василь зачекав, поки Ганна увійде в воду й скупається, потім забрів у яму, взяв Ганну на руки, виніс, поклав на пахуче сіно, стис в обіймах.
Довго й солодко стогнала Ганна у Василевих обіймах, а в її то примружених, то широко відкритих очах мерехтіли налиті, перезрілі серпневі зорі.
Десь за півгодини, розвернувши коня, що понуро стояв, щипаючи траву, повернулися в берестину до кладовища.
— А хто це тут ходить? Стій! Стріляти буду!
—Та хай тобі чорт, отак-таки злякати, аж ноги потерпли, — озвалась Олена Ригірша. Уранці повернувся додому, виходячи з оточення, Іван, і Олена прийшла набити пеньків, щоб протопити хату, спекти пиріжків, хліба та балабух.
— А, це ви, бабо, — всміхнувся Василь. Олена роками ще й не баба, але раз вже за дідом, то хай буде баба. Олена наклала в хустку пеньків і вже зібралася йти додому, а тут цього гада нечистий підніс.
— Ну що, Івана ще немає додому? — запитав Василь.
Олена хоч і дожила, можна сказати, до похилого віку, та так і не навчилась як слід брехати.
— Та як тобі, Василю, сказати, — Олена хотіла збрехати, та передумала, бо та брехня завтра ж і виявиться. Не буде ж Іван сидіти в хаті взаперті, а тому призналась: — Сьогодні вранці прийшов. Оце пеньків набила, хоч в хаті протоплю, а то вночі вже холодно.
Василь ожив, настрополився, аж наче зсередини посвітлів, як оті трухляві пеньки- світляки в Олениній хустці. Ось де знайде він однодумця і прибічника. Іван — не Ілько. Служив, воював, дещо бачив, а Ілько— хлопчак. Тільки й знає, що ходить до Матвієнків, виглядає Петра, коли той прийде, щоб помститися. Звихнувся, їй-Богу. Хутором давно йшли чутки, що в колективізацію Петро зґвалтував його матір Олену Ригір у Ілька на очах. Ну то й що? Помститься ще прийде час, але ж треба й про інше думати, про інше дбати. Так би мовити, про завтрашній день. А Ілько не думає. Тільки тим і живе, що кожний день до Матвієнків бігає, а Олена слідом мететься та просить, щоб не займав хоч сім’ї. Вони не винні. Ні Матвієнчиха, ні Петрові діти Галька та Наталка. Ілько вже так знервувався від нетерплячки, що й їх готовий постріляти.
— Та боронь тебе Боже, синок! Для чого тобі такий гріх на душу брати? Чужа кров. Схаменися, не роби цього. Ти втечеш з німцями, а нам тут жити. Чуєш? Ніхто не має права на цій землі судити іншого, окрім Бога. Прийде час — Бог сам його покарає.
— Ждіть. Я вже сім год жду.
— Значить, не прийшов ще час, не гарячкуй, прийде...
— Не треба, мамо, не вговоряйте. Я хочу його своїми руками порішити.
— Боже й Боже, який це тільки гріх! — бідкалась Олена і знову плуганила слідом за Ільком аж до самого подвір’я Матвієнків.
Ні, Ілько Василеві не товариш. Не по дорозі їм. Василь пробував говорити з ним, вмовляв, та з того нічого не вийшло. А от Іван, той повинен згодитись. Може, й на Ілька вплине. Повоював, побачив, знає по чому фунт лиха, на чиєму боці сила.
— Так, значить, повернувся, — заговорив Василь. — Я так і знав: скоро всі повернуться, порозгонить німець всіх по домівках.
— Та повернувся. Я оце й пеньків прийшла набити, хочу піч як слід протопити, хай хоч трохи нагріється, — знову за своє Олена, — бо тільки так натерпівся лиха. Схуд, обірвався весь. Я зразу й не взнала, аж доки не обізвався. Вдень не пішла, бо дуже скучила, та й хотіла, щоб ніхто не знав, що Іван повернувся, — з притаманною їй відвертістю просторікувала Олена, — думала, вже ввечері, як стемніє, піду, а воно, бач, тебе чорти піднесли.
— Ну, та то нічого, я нікому не скажу, — заспокоїв Олену Василь, а вголос подумав: — А що Іван повернувся, то добре. Я завтра виберу час, заскочу, погомонимо.
— Та хай хоч віддихне трохи, — попрохала Олена. — Він аж з польської чи волинської землі додому добивався. В пліну був.
— У полоні?! — подивувався Василь. — Як же він від німців вирвався?
У Олени аж душа зайнялася від обвального страху й передчуття. І треба ж було тим дурним язиком теліпнути, що син у полоні був, та ще й кому, Бадилі? Завтра ж піде, донесе німцям і заберуть Івана туди, де Макар телята пасе.
“Тьху на твою дурну голову! — подумки картала себе Олена.— Господи, отаке врем’я кляте, — гарячково думала Олена, — отак-таки Бадилі довірилась, не подумала. Треба якось справлятися, виходити з положення”.
— А я, Василю, не знаю, як воно там і було. Каже, в дорозі захворів, може, він ніде й не був. Як-то кажуть, глухе не дочує, так видумає, так і я. Хіба я його понімаю, шо воно і до чого. Може, мужик, то й пойняв би, а я намолола тобі тут сім міхів горіхів гречаної вовни і всі неповні. Прийдеш, та сам і побалакаєш, — Олена ще трохи посмикалась, повагалась, нарешті сказала: — Ну, то я піду, а то вже плечі болять від пеньків. Ви вже звиняйте, — сказала, звертаючись вже до Ганни, й пішла через кладовище, далі вигоном додому. Василь, не поспішаючи, запалив цигарку, взяв з воза залишену білу ношену Степанидину сорочку, кинув її під кущ глоду, зняв з плеча гвинтівку, відійшов кроків на двадцять, вистрілив. Кінь здригнувся, задзеленчав збруєю.
— Ану, глянь, є пробоїна? — звернувся до Ганни.
Ганна пішла до куща, довго розглядала, нарешті відповіла:
— Є.
— А тепер ти бери, — Василь простягнув гвинтівку Ганні.
— Для чого воно мені?
— Вчися, пригодиться. Його за плечима не носити. Все може бути.
— Та й то так.
— Може, ще прийдеться відстрілюватись від совєтів. — всміхнувся Василь — Від хуторянських...
Василь довго пояснював Ганні, як треба цілитись. Нарешті, Ганна взяла гвинтівку, вистрілила раз, вдруге.
Тим часом Олена прийшла додому, кинула під припічок пеньки, сказала Іванові й дідові, що сиділи на лаві й гомоніли:
— Завтра Василь Бадила прийде, так ти хоч не кажи, що в пліну був, хай йому грець, а то я вже вбалакалась, а тоді таки вибрехалась, сказала, що не пойняла. А то ще заберуть.
— А чого це його принесе? — запитав дід Іван.
— Та хіба ж я знаю? — обурилась Олена. Після пережитого нервового напруження зігнала на дідові зло. — Чи я його приглашала? Я його ні сном, ні духом не знала, поки ти не вказав. Це ж твій сусіда. Щоб йому руки й ноги повкорчувало. Он з Ганною вдвох стріляють в берестині, чуєш? Всіх собак, що ще залишились в хуторі, зґвалтували. І не засмикнуть чорти. А Ілько ж де? І Миколи немає ось уже скльки. Василь бачив, але не питав, вернувся, чи не вернувся. Мо вже забулося.
— А хтозна. Ілько казав, піде на вулицю, — відповів дід. — А Микола ж видно боїться вертатись додому. Та мабуть і не даром, той поліцаяка так і шниряе по двору, видно, хоче вивідати. Так, що дуже не вір.
Ні Іван, ні Олена нічого не знали про справжній намір Ілька, він не зізнавався, не говорив їм правди, весь час крився. Ніхто толком не знав, де й Микола.
Олена на всі заставки лаяла Василя, якого хтозна й для чого чорт принесе завтра чуть світ. Повечерявши, Ілько й Іван теж пішли на вулицю. Вулиця, як завжди, збиралась на вигоні. Досвітки колись були в Одарочки, тепер в Надежди, жінки Матвієнкового брата Михайла. Михайло Матвієнко на війні і Надежда стала впускати парубків та дівчат. На вулицю ходити дуже нікому, всіх забрала війна, залишились самі підлітки та дівчата. Та й тих на пальцях можна порахувати.


32
Десь під кінець літа багато мобілізованих повернулося з оточення. Д овидавшись, що німці на деякий час полишили хутір, повернувся додому після переховувань і блукань по світу і Микола Ригір.
В хуторі, на вигоні стала збиратись вулиця. І знову сміх, гам, лапання. Все як і раніше. Ночі теплі, а тому досвітки поки що не збиралися. Правда, дівчата вимазали Надежді хату, щоб та впустила на зиму досвітки.
Іван та Микола Ригори прийшли промежком мимо Срібнишиного двору прямо на вигін, а там уже “свайба” зібралася. Даценківська Марія і Мар’я, Секлетин Іван. Тридцять три роки хлопцеві, вже дехто з молодих величає його Іваном Михайловичем, а він ніяк не ожениться. Високий, здоровий, огрядний, більше схожий на дядька, ніж на хлопця. Такий же й Павло Бужинів. Той ще огрядніший, хоч і молодший за віком і трохи дуракуватий. Якщо Івана Михайловича вивести з себе дуже важко, то Павла неможливо. Тільки один раз і бачили його розгубленим, — це як матір застав у хаті з Степаном Біликом. Лежить Павло на возі в бригаді, а Іван Федорович, на прозвище Узбек, Ганнин Бадилишин рідний брат, малий, дряпічка, бігає навколо воза, дратує Павла. Павло здоровий, а Іван малий, а тому наче нечиста сила спокушує його зайняти Павла, а потім дивитися, що з того вийде.
Павло лежить, дрімає, наче й не до нього. Точнісінько, як у тій байці про Слона і Моську. А коли вже Іван зовсім нагліє, Павло відкриває одне око, тихо проказує:
— Іван, відстань, бо я тебе як ударю, то вб’ю.
Павло не бреше, кулак у нього більший, ніж у Івана голова. А Іван, бач, яке затяте, одно заїдається. Ніт би й ліз до таких, як сам.
Якщо Секлетиного Івана величають по батькові того, що дуже здоровий, то Узбека через те, що дуже дрібний.
Павло набагато молодший Івана Михайловича, ще й двадцяти немає, а такий же гладкий і опасистий. Під тином сидить Густодимова Марія, Матвієнкові Галька й Наталка. Густодимова Марія вже теж немолода, тридцятку розміняла. Матвієнкова Наталка й Галька не дуже празнують Даценківських дівчат і не те, щоб триматися осторонь чи проганяти, а якось вже так склалося: куркульські діти сходяться в один гурт, діти тих, хто розкуркулював, тримаються іншого. Через деякий час із тих двох гуртів робиться один. Дівчата посекретничають, погомонять, а тоді вже й сходяться. В гурті, де Матвієнкові Наталка і Галька, Густодимова Марія, ще кілька дівчат — гомін. Однієї тільки Марії не чути. Вона якась трохи не в собі. Сьогодні вранці у неї знову таке трапилось з Бадилою Василем, що Марія мовчить і пари з вуст не пускає, їй здається, що всі і все вже знають про цей її гріх і падіння. Зрештою, вона того й прийшла на вулицю, щоб розвідати, чи не будуть гомоніти про неї? Поки що Марія нічого не може зрозуміти, начебто ні, а там, хто його знає. Деякий час вона сидить і тільки зиркає, переводячи погляд з однієї подруги на іншу, мовчить, наче в рот води набрала. Та в подруг скільки новин і побрехень, що вони деякий час не помічають її мовчання, стрекочуть наввипередки, наче сороки.
— А ти, Марійко, захворіла чи що? — нарешті озвалась Матвієнкова Галька.
— Та ні. Щоб захворіла — то й не захворіла, щось в боку коле.
— А я й бачу, що ти мовчиш. То така була балакуча, не переслухаєш, а це хоч кліщами за язик тягни.
Микола і Іван Ригори наблизились до гурту, придивляються, де сидять хлопці, вітаються з кожним за руку. Ілля сидить на дриветні трохи осторонь, весь час курить. Ригори для коломійчан, по суті, чужі. Микола з’явився у хуторі трохи раніше, а Іван недавно повернувся із в’язниці. Повернувся, а тут війна. Забрали обох. Миколу комісували, а Іван трохи повоював, попав у полон, повернувся додому і на вулиці був чи не вперше. Колись він працював на залізниці стрілочником, жив у Байраці, тепер ось у хуторі. Привіталися, стали гомоніти. Коли це чути десь у берестині стрілянину. Всі спочатку принишкли, повертаючи в той бік голови, стали зводитись на ноги.
— Господи, хто воно там стріляє? Бува, не німці?
— Вже і вночі спокою немає.
— Та не бійтеся, то не німці, — заспокоїв усіх Іван Ригір. — У німців автомати. Мати казали, що то Бадила.
Хлопці й дівчата трохи потопталися на місці, стали знову вмощуватись на цупкому споришеві. Від берестини на Багачку простягся усіяний зоряним пилком Чумацький шлях. Над головою Віз — Велика Ведмедиця. Інколи несподівано і наполохано падали в яскравих сполохах вистиглі зорі. Над Даниловим садком спинається, наче на ноги маля, місяць. У дворі поблискує вогник цигарки, хтось курить, час від часу кашляє, мабуть, повернувся з Ленінградського фронту Данило. Його кашель. Після того, як повернувся з будівництва Біломорсько-Балтійського каналу, так і бухикає. Чи то простудився, чи схопив силікозу на кар’єрних роботах, чи, може, в тюрмі тельбухи повідбивали. Ніхто нічого не знає. Данило зроду мовчкуватий, рот на замку, слова з нього не витягнеш. Тільки-но заведуть мову про в’язницю, Данило або ж звертає на іншу тему, або ж зводиться на ноги і йде геть, бо давав розписку.
— Хватить тобі, старий дурило, курити, — глухо, видно з сіней, озвалась Гаврилинчиха. Голос у Данилихи гучний, дзвінкий. Данило щось відповів Данилисі, а що — не дібрати.
Мабуть, тому, що ще до війни брату Миколі подобалась Даценкова Марія, Іван Ригір взяв і звернув увагу на Мар’ю, рідну Маріїну сестру. Довго так чогось задивився, наче вивчав. Мар’я помітила той погляд і без зайвих слів, бо, мабуть, прийняла його за вияв почуттів, закохалась у Івана. Просто так, особливо ні на що не розраховуючи. Вдавала закохану на тих вечорницях у Секлетиного Івана і Густодимова Марія. Як тільки поверне Іван голову, скосить своє криве око на гурт дівчат, Марія наче тільки й дивиться на нього, очей не зводить. А Іванові байдуже. Дивиться, то й хай собі. Ніхто не забороняє. Хоч інший раз і незручно стає, не по собі, бо, і відвернувшись, Іван потилицею відчуває той погляд. Марії давно заміж пора, а тому й дивиться. А чом би їй і не дивитися на Івана, тим більше, що й дивитися більше ні на кого. На дітвору чи що? Подруги вже давно заміжні. Хоч не скільки там тієї любові (зрештою, Іван з виду й непоганий, якби не шепелявий та не косий, то можна було б сказати, що гарний, доречі, він їй трохи подобається), але Марії зараз не до любові, бо вже давно все одлюблено і перелюблено. А тому й вирячила Марія очі (вони в неї і так булькаті) не з великого кохання, а тому, що заміж пора, дає зрозуміти Іванові, що вона б за нього пішла. Тільки Іван чи то не розуміє, чи нехтує Маріїною увагою, хоч женитися теж давно пора. Пора, пора, ще й перепорило. А окрім Марії в хуторі уже й ні на кому. Решта дівчат набагато, років на десять-п’ятнадцять, молодші за Івана, а тому, вважає Іван, за нього не підуть, і Марія це відчуває. Насправді ж, чи не кожна згодилася б вийти за Івана. Високий, здоровий, спокійний, врівноважений. Це дівоча доля така: жди жданого, поки хто-небудь запропонує, покличе. Не будеш же сама на шию вішатись. А тому Марія інший раз, дивлячись на Івана, аж зубами скрегоче: “От дурень набитий, тільки й зна либитися. Я б, бувши ним, всіх дівчат перетоптала”. А Іван сидить, мовчить. Поки гомоніли, прогуркотіли возом Василь та Ганна. Мабуть, добре хильнули, обнялись, співають. Іван Ригір крадькома глянув на Мар’ю. Дуже дивно йому: менша сестра Манька чорнява, гарна, мовчазна, небалакуча. При кожному грубому слові червоніє. Мар’я — повна протилежність. Лице в ластовинні, волосся руде, аж вогнисте. Правда, вдача весела, товариська, навіть трохи грубувата, як і голос. Господи, та ніхто сторонній не скаже, що вони рідні сестри. Іван не раз казав про це Миколі, але того чомусь це мало обходить. Мабуть, і правда, вона не Даценківського поріддя.Трохи позалицявшись, погомонівши, принишкли. Заспівали перші півні, місяць покотився за Харитонову гору. Першою позіхнула Густодимова Марія. Немолода вже. Матвієнкова Галька пожартувала: “Позіх, перейди на всіх”. І всі дівчата, наче по команді, стали позіхати, зводитись на ноги. Першою підхопилась Марія. Слідом за Марією — хаміль, хаміль, нехотя, покректуючи, звівся Секлетин Іван. Пішов наче проводжати, але тримається на відстані, наче закоханий підліток. Може б і не пішов, так хлопці стали наполягати.
— Та ти ж, Іване, обіщав...
— Чорт з вами, піду вже, — бурчить Іван. Здоровий, високий, не парубок, а дебелий дядько. У таких уже по п’ятеро дітей в запічку, попід лавами та в кочергах гуляє. А він, бач, ще байдикує, ще не знайшов пари. І сила є, і здоров’я, а розуму, мабуть, недохват, а, може, й не розуму, а самостійності, твердої й певної думки, хисту залицятися. Микола Ригір знає Івана не так давно, може, з рік, а може, й того менше, а теж бачить, що Іван якийсь невиразний, вайлуватий не тільки в рухах, а й розумом, без свого власного погляду на життя, обставини, оточуючих. Чи то таким народився, чи в таких умовах ріс. Микола як був безпритульним, їздив на поїздах, в тендерах паровозів, жив у патронаті, з дитинства надивився на зворотній бік життя, так би мовити, на його підкладку, то дещо розуміє. А тому поведінка Івана здавалась Миколі дещо дивною, незрозумілою, в крайньому разі не чоловічою.. Та й з дівчатами Микола не цяцькався. Позалицявся трохи до Даценкової Маньки, а потім побачив, що та ціну набиває, носом крутить, розсердився, став лапати Матвієнкову Гальку.
— Ану, не простягай рук! — Галька навмисно голосно, на виду у всіх демонструє те залицяння, б’є Миколу по руках, розпалює жагу, а потім, вибравши зручний момент, втікає, впевнена, що добре заведений Микола, неодмінно піде за нею слідом. Галька не помилилась. Микола хутко звівся на ноги, закурив у Степанишиного Кирила, підлітка років чотирнадцяти, і швидко зник у сутінках.
— Миколо, вернись! — гукнув Ілля, але Микола тільки махнув рукою, мовляв, відстань, чого причепився. Ілля мало не заплакав з досади.
Матвієнкова Галька набагато вища за Миколу, та й на вроду гірша від Маньки. І все ж, було в неї щось таке, що притягувало до неї чоловіків. Вдача, чи що? Коли Галька всміхалась, то в кутиках очей збиралася густа сітка зморшок, а з очей іскри сипались, стрибали веселі бісики. Може, це й подобалось Миколі. Мабуть, що так. Подобалась удавана суворість, за якою вгадувалась доступність та веселий жартівливий норов. Якби не лукаві очі, не та усмішка, то Микола, мабуть, не звернув би на неї ніякої уваги. Висока, цибата, довгонога і рівна, як горстка конопель. Ніякої привабливості ні в обличчі, ні в статурі. Манька, та щось корчить із себе, ну й хай собі. Микола відчував, що подобається Гальці, хотів дошкулити тим Маньці, але десь там, на денці душі, у підсвідомості було ще й інше, що змусило Миколу іти зараз за Галькою — це класове чуття. Микола був сином розкуркуленого, батько репресований, але життя йшло й переконувало: колесо історії назад не крутиться. Микола постійно відчував власну ущербність, неповноцінність. Галька була дочкою бідняка. Чому б і не поріднитися? Врешті-решт, сама дружба, залицяння до Гальки вже щось піднімали в Миколиній душі, давали можливість випростатися і хоч у власних очах стати людиною. А що Манька? Така ж, як і він, сирота. Він, щоправда, напівсирота, а вона — кругла. Мати вбита чи вмерла, батько репресований. Зійдуться вони обоє обездолені владою, світом, людьми, то так і будуть жити обездоленими. Нічого гарного їх не чекає. І хоч Микола не любив Гальку, та думка про те, щоб поріднитися з біднотою, вабила. Ще в Сорочинському педтехнікумі, навіть раніше, в патронаті, тоді ще, як ходив по шматки, Микола зрозумів, що для дітей бідноти дорога всюди відкрита, а для таких як він, семафор закритий наглухо. А тому й метався між Манькою і Галькою. Зразу ж, як тільки Микола пішов до Матвієнкової Гальки, Манька знялась і пішла. Мар’я навмисне відстала, може, хто проведе... Той же Іван. І не помилилась.ван Ригір став проводжати Мар’ю. Йому не сподобалась Миколина вихватка.
Манька йшла і мало не плакала від образи. Тепер вона була переконана, що любить Миколу. Ні, тепер це їй не здавалось, як раніше. Вона любила зовсім по-іншому, ніж Микола і розуміла — це кохання. Їй не подобалась грубість, лайка, плоскі жарти, лапання. Це обурювало її і водночас присоромлювало. А головне, вона ніяк не могла второпати, чого жадає, чого хоче від неї Микола. Дивно було їй і незрозуміло, чого він мотається між двома, чого прагне? Любиш Гальку, ну, і йди до неї. Подвійна гра Миколи була недоступна її розумінню. Здавалося, ну що гарного вона знайшла в Миколі? Почне говорити, мать-перемать, двох слів без матюка не зв’яже. З дівчатами поводиться грубо, брутально. Одно б тільки лапати. Нічого серйозного, одна легковажність. Все б, здавалось, повинно відштовхувати, відвертати її від Миколи, а воно навпаки. Розумом вона це й робила, а душа водночас і протестувала, і чомусь линула до нього. Тим більше, що нічим подібним вона не володіла. Не вміла і не могла так вести себе. І це не те, що подобалось, ні. Це скоріш обурювало Маньку і водночас приваблювало.
Мар’я і Іван вже поминули двір Бадил, добивались до Гната Ододки, а все ніяк не могли нащупати теми для спільної мови. Іван говорив неохоче, невпопад, Мар’я ж, навпаки, поспіхом, наче боялась втеряти щось важливе або сказати не те. Нарешті стала розпитувати Івана про війну, лаяла Маньку за те, що дуже копилить носа, вдає з себе недоторкану.
— Вона в нас з малих літ така приндикова. Аякже, батькова доця, — лопотіла Мар’я. Подумаєш, цяця! Думаєш, він за тобою так і побіжить! — кричала навздогін сестрі Мар’я. — Побігла, наче ногу вломила. Та кому ти нужна?
Манька розплакалась від образи, не знала, що їй робити, бо й справді, кому вона потрібна? Ні батька, ні матері. Так і залишиться одна однісінька. Будуть дядько Захарій та Мар’я вкоряти куском хліба. А він тоді такий жорсткий, в рот не лізе. Боже й Боже, та що ж це за життя таке? Та чи я в такий день нещасливий народилась, що немає мені ні життя, ні спокою? “Господи, поможи мені!» — проказала вголос і набавила крок.



33
Ранок у Москві мало чим відрізняється від ранку в тому ж хуторі Коломійцевому. Хіба що пахне не травою, не росами, не яблуками чи вишневим листям і цвітом, а чимось незрозумілим і не завжди приємним. Від нагрітого плацу разило асфальтом, тхнуло теплою водою.
На другий день рано-вранці всіх курсантів школи зібрали в актовому залі. На подив Прохура Холоші виявилося їх тут чимало. Точно кілька сот, а може, й тисяча. Зал був хоч і місткий, але переповнений. За столом, покритим червоним сукном, сиділи військові. Один з них, мабуть, начальник або заступник начальника школи, з двома кубиками в петлицях, піднявся з–за столу, поправив портупею, підтягнув ремінь, розправив позаду складки гімнастерки. І, мабуть, всі звернули увагу, що він сидів поруч з невисокою, приземкуватою, зовсім лисою людиною в блискучому пенсне, на великому з широкими крилами носі. В ньому майже всі впізнали наркома внутрішніх справ Лаврентія Павловича Берія.
Берія сидів, трохи зіщулившись, наче хотів сховати голову в плечі. Всі, хто був присутній у залі, на мить вмовкли, потім по рядах прошелестів неспокій, наче легкий вітерець пройшовся по залу. І раптом всі встали і в якійсь шанобливій повазі до несподівано високого гостя, що так раптом з’явився перед ними, віддано схилили голови; але той, дивлячись з-під лоба дещо підозріло і недружелюбно, м’яко осадив їх коротким кивком пухкої випещеної долоні. Всі з трепетним полегшенням зітхнули й сіли, чекають чогось незвичайного, втаємниченого. Усе: і раптовий від’їзд з фронту, і ця зустріч, і сама ситуація — говорили, що тут зараз відбудеться щось вельми важливе до фантастичного, бо в той час, коли йде війна і ворог наближається до стін столиці, людей з фронту просто так не забирають. Зрештою, більша половина зібраних тут були співробітниками НКВС, входили до особливої дивізії, решта фронтовики.
— Ми зібрали вас тут у важку для нашої Вітчизни, партії і її вождя годину. В час, коли ллється кров наших батьків, братів, сестер. Зібрали не для прогулянки, — військовий з двома кубиками в петлицях наголосив на двох останніх словах, уважно оглянув бранців. Всі, хто був присутній у залі, нашорошились, повитягували довгі, як у гусаків, худі кадикуваті шиї. Прохур Холоша роззирнувся по боках і ще раз пересвідчився, що переважна більшість, якщо не всі були, як і він, молоді і біляві, жодного чорнявого. До того ж всі високого зросту. Він, мабуть, був в тій компанії найнижчим. Принаймні всі були вищі за метр сімдесят, а дехто сягав двохметрового зросту.
— Рішенням нашого уряду, — набравши до легень побільше повітря, на одній ноті продовжував військовий, — в цей нелегкий для нашого народу час, вирішено утворити мобільну, постійно діючу дивізію НКВС для проведення термінових операцій в тилу ворога.
Промовець на мить зупинився, перевів подих, видно розраховуючи на здивування чи шквал запитань, але ніхто не випустив і пари з вуст. Всі чекали, що промовець скаже далі. Берія грізно і підозріло впився стеклами пенсне в зал. І теж видно нічого підозрілого не помітив. Нарешті він дещо розкуто усміхнувся, випростався, обм’як, задоволений підібраними особістами кадрами: “Кадри вирішують усе”, — сказав одного разу Сталін. Кадри завжди були болючим, вразливим місцем Берія. Але вишкіл в органах був настільки чітким, дисципліна до того високою і строгою, а скоріше жорстокою, що кадри ніколи його не підводили, не завдавали клопотів, прикрощів, як от і зараз. Посмішка Берія була настільки відчутною і матеріальною в мертвій тиші залу, що викликала подих полегшення. Якась тяжка незрозуміла напруга враз спала, визволяючи ряд за рядом то посмішкою, то жестом, то словом. Прошуміла і вмовкла. І знову в залі мертвотна тиша.
— Ми недаром зібрали вас, бувших фронтовиків, тих, хто нюхнув пороху. Це конче буде потрібно вам в зовсім недалекому майбутньому. Перш за все, вас тут навчать прийомам самооборони, досконало, по-справжньому володіти зброєю, — і знову пауза, ледь чутний подих. — І, як вам це не дивно слухати, німецькою мовою. В потрібних межах. Старших більше, підлеглих — менше. Одним словом, все буде залежати від обстановки і, перш за все, від положення справ на фронтах. Ясно? Решту зрозумієте на заняттях. Військова наука, ви самі добре це знаєте, доходить не тільки через голову, а й через ноги, а декому й ще через щось.
І, можливо, вперше за весь час легкий смішок прошелестів по залу. Зникла скованість, настала якась переконуюча довірою розкутість. За кілька хвилин, змалювавши у яскравих тонах умови життя і побуту курсантів, військовий з двома кубиками в петлицях завершив промову словами:
— Ну, а тепер встати і повзводно, поротно на заняття.



34
Іван повернувся додому, мати ще не спала, глухо мовив:
— Я вже казав Миколі, скажіть ще ви.
— А що таке?
— А ви що, не знаєте, мамо? Микола скоро нам невістку в хату приведе.
— Не знаю. А кого ж це?
— Матвієнкову Гальку, — Іван зробив красномовну паузу, додав: — Хай він не ганьбить нас, не ходить туди.
— Та чи він здурів? — замотуючи в вузол пучок поріділого волосся і ховаючи його під очіпок, звелась на лікоть Олена. — Та я його прокляну й закляну, хай так і знає. Не хочу і в дворі тих вонючих Матвієнок бачити. Знущалися над людьми, гонилися за душами, він що, не бачив, щоб йому очі позападали, — палірувалась Олена. — Нехай тільки прийде, я йому розкажу, хіба ж так вибатькую. Та чи в нього не всі вдома? А Ілля знає? — запитала майже пошепки.
— Знає. Ілля не пускав.
— Боже й Боже, — обхопила руками голову Олена. Що ж це воно буде? Їй-бо, світ перевернувся. А я й бачу, що Ілля прийшов якийсь не такий, наче побитий.
— Ви тільки не кажіть Миколі, що то я вам сказав.
— Не скажу, Ванько, мій синочок золотенький і дорогенький. Не скажу.
Не встигли переговорити, в хату ввійшов Микола веселий, і як завжди останнім часом, жартівливий. Похмурий Ілля виглянув з хатини, сказав:
— Ти як хочеш, можеш ходити до тієї цибатої, я тобі ума не вставлю, раз мати не дала, але як тільки Матвієнко вернеться додому, я його все одно порішу.
Олена зблиснула очима на Іллю, заголосила:
— Господи, та що мені з вами робити? Був би живим батько, хай би давав лад. Не марай, синку, руки в чужій крові, а ти, — звернулась до Миколи, — не ходи туди, облиш і думати. І що ти найшов у тій каналюзі, чим вона тебе приворожила? Та її ж страмно на палички взяти, а не те що... Тьху! Та я б з нею на одному гектарі не сіла, а він женихатись. Геть, і не думай, і дорогу туди забудь. Не буде тобі мого благословення.
Зачувши сварку, з клуні в хату ввійшов дід Іван.
— Шо ви тут завели базар, — глухо обізвався він, — аж в клуню чути.
— Та це ми своє.


35
Рано-вранці, поки Микола та Ілля ще спали, Іван знову гомонів з матір’ю.
— Мамо, побалакайте з Миколою. Хай він її покине.
— Нехай. Побалакаю.
— Тіки не покине. Не послуха, — зітхнув Іван.
Олені наче хто жару під хвіст сипнув:
— На чєртєй собачих вона нам здалася! Я її і в двір не пущу, — шаленіла Олена, мотаючись з чавунами по двору і не знаючи, що з ними робити. Нарешті нарвала жменю споришу, стала відтирати ним чорні, закіптюжені боки.
Від материного крику прокинувся Микола. Потягнувся, позіхнув, звівся на ноги. У хаті пахло печеним гарбузом, кропом, вареною шкарупою. По кутках, в залишеному ще з Трійці пересохлому клечанні, засунутому за сволок, за образи, гуділи злі й кусючі спасівські мухи.
— Чого, бабо, лаємось? — виткнувся з-за погрібника Василь Бадила. Забачивши Івана, що метав на леваді стіжок сіна, догідливо привітався: — Доброго здоров’я, Іван! Як воно там на хронті?
— Драстуй, якщо не шуткуєш. Питаєш, як на фронті? Не знаю. Давно звідти. А ти ж від своїх хазяїв хіба не чув? Що, не кажуть?
— Та кажуть, чого там не кажуть, — розважливо повів мову Василь, знімаючи з плеча гвинтівку і ставлячи її біля ніг. — Погані в совєтів діла, дуже погані. Хуже нікуди, — зітхнув Василь, спираючись поголеною до синяви бородою на дуло. — Дуже погані, — повторив Василь. — Того й прийшов до тебе погомоніти. А до кого ж мені йти? Живем по-сусідськи...
Іван підняв добрячий навильник сіна так, що й самого не стало видно, і ноги поховалися, і погирив до копиці, кинув на верх, обходячи навколо поправив, причесав поклажу вилами, зважено сказав:
— Я ось зараз закінчу. Погомонимо. А чого ж?
Василь зиркнув на Олену. Та не зводила з нього наляканих очей.
— Ти б його, Василю, не займав. Не збивав. Хватить з нас Ілька.
— Та ви що, тітко? — захихотів Василь. — У нас тут своя балачка. Як-не-як фронтовики. Давай, Іване, відійдемо он туди, до клуні.
Іван встромив вила лискучими зубками в землю, пішов слідом за Василем. Стали на причілку, закурили. Василь довго слинив газету, скручував цигарку, по всьому видно — вагався, і від того його руки ледь помітно тремтіли. Ще довше видобував з кресала вогонь, ніяк не міг підкурити, нарешті дістав німецьку запальничку, чвиркнув. Вогник шугнув, здійнявся вгору і тут же присів.
— Бачиш, як роблять?! А нашою якби чиркнув, то і брови б пообпалював, — всміхнувся Василь, підніс підкурити Іванові, підкурив сам, затягнувся пожадливо й глибоко, аж у голові тенькнуло. Насолоджуючись, довго тримав дим у легенях, потім пустив трьома довгими стьожками з ніздрів і з рота. Василеве лице мінилося, йшло плямами, губи сохли, наче перед відповідальним екзаменом. У Василя й справді було недобре передчуття. І все ж тягнути далі не було сил, та й нікуди.
— Знаєш, Іване, ти тільки не сердься, я хотів тобі предложити — іди до нас в поліцію. А то шо з того Ілька? Ні те, ні се. Ні Богові свічка, ні чортові кочерга. Тільки й зна, що стереже Матвієнка, коли той повернеться.
Іван звів погляд угору, задивився на крислату, обліплену граками, мабуть, перед негодою, липу, заперечно похитав головою.
— Ні. Не піду.
— Чого ти зразу? — знітився Василь. — Не поспішай, подумай. Дадуть шинелю, гвинтівку. Всі дівчата твої. А головне — влада. Невже не розумієш? Все, що очі бачать, те й твоє. До того ж, вдвох будемо. Так я один на хутір, Ілько не вщот. А двоє — це вже сила. Та ми тут такі справи розвернемо. Ахнуть всі. І не думай довго, йди. Як-то кажуть: «Не зівай, Хома, на те ярмарок».
— Не піду я, Василю, ти вже звиняй, — якомога м’якше відмовив Іван, потім уже цілком твердо, як про остаточно вирішене, сказав: — Не піду! — І знову відвів погляд трохи вбік і вгору. З Багачки на Буряківщину, до хутора тяглась широкою, наче Чумацький шлях, стьожкою зграя ворон. Всюди, припадаючи до землі, літали ластівки, креслили гострими чорними крилами двір, вигін, промежок.
Василь деякий час мовчав. Він чекав і водночас не чекав такої відповіді. Значить, і Іван туди ж — не вірить. А для нього дороги назад немає. На якусь мить Василь позаздрив Іванові. Хоч він і зараз не сумнівався в тому, що німці отримають верх, а все ж щось підсвідомо золило Василя, пригнічувало, тлумило. Раніше чомусь не думалось про те, що його майже всюди будуть зутрічати вороже. Думалось — навпаки. Перед війною, здавалось, всі були невдоволені совєтами, а тому, якщо й не радітимуть, то зустрічатимуть доброзичливо. Але цього не сталося. Василь довго думав чому. І дійшов висновку — заздрять. Заздрять і бояться. І все ж, це не переконувало. Ну, нехай заздрять жінки, що їх чоловіки та сини десь воюють, а, може, вже й кості зложили, а Василь при владі. Але ж чоловіки теж туди. От і Іван коверзує. Чи, може, набиває ціну? Хоче виклянчити якусь вигоду? Хто його знає. Недаром кажуть: “Чужа душа — сутінки”.
— А я думав: ти розумніший, — затягуючись цигаркою, що вже обпікала жовті, аж чорні пальці, невесело проказав Василь, смикнув недопалок раз, вдруге, кинув його до видовбаного з липи корита з водою і той, гаснучи, зашкварчав. — Ти подумай сам, щастя прямо в руки пливе, а ти носа вернеш. Кого ще так совєти обидили, як тебе? Розкуркулили, батька на той світ загнали. Братів і сестер згубили. Сам у тюрязі сім год ні за що, ні про що від дзвінка до дзвінка відкалатав. І Ілько не менше. Якраз момент відомстити... А ти... Ну, чого ти? Доля до рук пливе. Хапай!
— Не вмовляй, Василю, не піду.
— А я на тебе надіявся, як на кам’яну гору, — невтішно зітхнув Василь.
— Ну, що ж. Я тобі нічого не обіщав.
— Скажи ж хоч, чого не хочеш?
— Не хочу ще раз сидіти, — невесело усміхнувся Іван.
— Та чи ти здурів?! Невже ти думаєш, що совєти повернуться? Та ніколи цьому не бути. Хана совєтам!
— Хтозна, чи повернуться, чи не повернуться, а я так думаю, шо должні повернутись. І Ількові кожен день кажу.
— Та ти що? Німець не сьогодні-завтра у Москві буде, совєтам капут.
— Нє-а, — заперечно похитав головою Іван.
— Хоч би зло на кому зігнав.
— Немає в мене зла на людей, Василю.
— А в мене є..
—Твоя справа.
— Ну так що, підеш у поліцію? — розсердився Василь. — Останній раз питаю. Будеш сам проситися, та пізно буде, не візьму.
— Не знаю, може, й так, тільки не піду.
— Налякали тебе тюрмою, зламали, тепер капець тобі, — зловтішався Василь. — Ілько, той, бач, кріпшим видався.
Іван знову задрав голову до неба, звідти вже накрапав, мрячив тихий дощ. А граки все летять і летять у бік Човнового, на Бихову балку. І не видно тій зграї ні кінця, ні краю.
— Ні, Василю, не тюрма тут причиною. Збрехав я. Не тюрми я боюся. Ілька теж відговорю. Піде він від вас. Він ще дитина, неповнолітній. Захотілось гвинтівку потягати.
— Тоді чого ж? Скажи хоч причину! — хвилюючись, Василь знову скрутив самокрутку, але руки чомусь не слухались, рвали газету, тютюн просипався на землю. Від обурення і злості Василя тіпало. Нічого, він підожде день-другий і заарештує Миколу. А міг би й перегодити, вказівки про арешт немає. Німцям, видать, не до Миколи. Видно, забули.
Господи, та чи вони всі дурні, показилися, нічого не розуміють? Ну, нехай інші не погоджувались. Василь агітував не одного Івана, багатьох. Заводив мову в різних селах, хуторах, але охочих віднайшлось небагато. Не біжать на службу до німців, то й хай, — зловтішався Василь. — Налякані совєтами, страх у душу, наче зашпори в руки, зайшов. Нехай чекають боягузи мерзенні.
Та думки знову повертались на старе коло, непокоїли, допікали.
Ну, нехай ті не пішли, Василь їх не знав, та, мабуть, і совєти їм нічого поганого не зробили. Це зрозуміло, такі й не повинні йти, а от Іван... чи такі, як Іван, теж не поспішають вислужитись перед германцем? Скоріше навпаки, з тих, кого радянська влада обездолила, репресувала, вважай, ні один не погодився служити німцям, якщо не рахувати Ілька, та й у того рахунки лише до Матвієнка. І що дивно: в поліцію здебільшого йшли ті, хто розкуркулював, а ще раніше бідував і кому радянська влада дала все. Це було дуже важко, підчас неможливо зрозуміти Василеві. Спочатку він не довіряв таким, а потім побачив: довіряти їм можна більше, ніж будь-кому. Завзяті, запопадливі. Будь-кого на розпил пустять, не пожаліють. Чи то в колективізацію звикли торгувати, віяти чужими долями, життям, та так, що й при німцях захотілось робити те ж саме, чи якась інша тому причина. Є, кажуть, потенційні вбивці, садисти. І якщо вже такому раз вдалося вбити когось, поглумитися, то він уже без цього просто не може. Можливо, що прийшли в поліцію й такі. Та, мабуть, були й інші: ті, що в колективізацію гунули, наче свині до іншого корита, до дармової щасливої долі, до портфелів, а нова влада не всім догодила, декого обідила посадою, увагою, винагородою. А тому, як тільки-но влада помінялась, зразу ж і переметнулись в інший бік, аби догодити новим господарям, протовпитись до корита. Так це було, чи не так, хтозна, та Василь інтуїтивно відчував, що так. Кому не хочеться жити по-людськи? Він теж, зрештою, пішов не з однієї лише помсти, а ще й тому, щоб краще жити в майбутньому. Так і інші. Окрім деяких розкуркулених. Того ж Ілька.
— Ну, так що, придумав чого? — перепитав Василь Івана.
— Не знаю, як тобі й сказати. В хуторі мені ніхто не заподіяв зла. Кому ж я буду мститися? Ні, Василю, не можу я проти своїх людей іти. В очі не зможу дивитись, розумієш.
— А я думав, ти кріпший. Шо ж ти такий сколоздрий? Не може він. А вони могли?! Вони думали, коли нас з хат викидали, коли вбивали наших батьків, братів, сестер, морили голодом нас і наших дітей? Вони, значить, могли, а ти ні? Значить, ти прощаєш їм те, що вони гонились за нашими душами? Прощаєш?! — Бризкаючи слиною, полотнів Василь. При цьому його руки так міцно стискали гвинтівку, аж побіліли в суглобах пальці. — Ну, жалій, жалільник. А ти знаєш, що дехто з тих, хто знущався тоді над нами, зараз в поліції?! Да, да, в поліції, не дивись на мене так. Вони і тоді знущались над нами і тепер будуть знущатися. Ти цього хотів? Я б їх усіх порішив, та руки короткі. Як би хоч ти був поруч... Ну, соглашайся. Два дні тобі на роздуми.
— Нічого я не хочу. За них я не в отвіті. Я сказав за себе. От і ти, Василю, кажеш, гонились за нами. А тепер скажи: погано чи добре нам було? Погано! Може, ще й тому не хочу, що знаю, як це погано. Тому, що на своїй шкурі все це звідав. Та зрештою, багато для цього причин, всих не перекажеш. Знаю одне: не піду.
— Хазяїн-барин. Дивись, не пожалій. — Василь нарешті-таки скрутив самокрутку, підпалив її від запальнички, пихнув, пелена диму захмарила обличчя, зайшла в очі, видавила сльозу. — З тобою все ясно. Не думав, що ти побоїшся полихосрачити своїх катів. Дивись, не промахнись.Воно не вгадано. Прийдуть завтра бувші кати і на розпил пустять.
Іван звернув за причілок, пішов додому. Повернувся з бригади з сторожування й дід Іван. Микола й Ілля вмивалися в кориті біля колодязя.
— Ну, що, Ваню? Шо він тобі хоч казав? — допитувалась мати.
—Та нічого, — недбало махнув рукою Іван, — підбивав іти в поліцію служити.
— Ну, і як ти, согласився? — мати важко розігнуласьу попереку, повісила на кілок ліси вимитий чавунець.
— Та ви, мамо, що? Ви в своєму умі? Мало з вас Іллі?
— А чого б? Пішов би, хоч тим гадам, що над нами здівалися, батька загнали на той світ, морди понабивав.
— Та чи ти зовсім здуріла? — обурився дід Іван.
— Та мені то шо? Хай не йде. Я тобі, синок, зла не хочу. Тільки подивишся, як Бадили живуть і завидки беруть. А тут, як у наймах. Нічого свого немає. А жити ж треба. І Ілля! — махнула Олена рукою, — аби щот!
— А це ж чиє воно? — показуючи на город, безпорадно розвів руками дід Іван.
— Та вже ж не моє! — обурилась Олена. — Я ж не кажу йому, щоб він людей стріляв. Він то хай як хоче. Хай і не йде. А я б, якби мені предложили, й хвилини б не вагалась. Зразу б пішла. А на другий день в Байрак. Кому-кому, а тому проклятому Качечці, щоб під ним земля розступилася, очі б за Альошу повитягала, по кусочку б різала і рука б не здригнулась. Кажуть, уже одсидів, вернувся. А Альошка не вернеться. Немає Бога. Якби був, то скарав би.
Микола й Ілля стояли, слухали ту перепалку і не могли второпати, що й до чого, поки-таки нарешті дійшло.
— Нічого, мамо, якось проживемо. А про таке й думати облиште. А як наші вернуться, тоді шо? Мені то все одно погибель, а вам же місця не буде на цій землі. І вам, і Миколі, і його дітям, і внукам. Ви думаєте, що ви кажете? Та й як можна іти проти своїх людей?
— А ми що? Не люди були? Як вони могли? Я поки і вмру, не забуду, як Явдошку і Галю з ями викидали. Боже й Боже! Хіба ж я кажу проти людей? Проти нелюдей. Проти отих звірів! Пішов, хоч би шинельчину дали, а то і вдітись ні в вішо і в тебе, і в Миколи. А я за шо вам куплю?
— Мамо, та ви що? Хіба б же я її одів? В мене й очі від сорому повилазять, не те що... Ви ж тільки вчора Іллю одговоряли.
— Не сердься, синок. Ради Бога! Хіба я тебе силую? Звиняй, вирвалось ненароком. Я й сама не хочу, щоб ти в тій шинелі ходив, чорний, як грак. Я їх німчуру ту сама ненавиджу з громадянської. А так взяла, бовкнула, аби не нишком. Нате й мої п’ять, щоб було десять. І Іллю день і ніч гризу, а воно ото правильно мій хазяїн, а ваш батько казав, нехай йому там земля пухом : “Не знаєш що присовітувати, краще мовчи”. Хтозна. Цієї ночі приснився, наче ми з ним сіно в лузі косимо та в копички складаємо. І так їх багато тих копичок, таке гарне сіно вродило, а я радію та приказую: ”Кидай ти вже його косити, тут того сіна не на год, на п’ять вистачить, а то я вже вморилась згрібати”. А він осміхнувся, мовчить, дивиться. Так і прокинулась серед ночі. А воно, мабуть, на дощ. Он уже капає. Балабушок треба спекти та людям роздати за спомин душі. Давно вже не поминала а треба. Церкви всі поваляли, не підеш. Хоч би так пом’янути, бо і раніше снився, таке наче їсти просив. Пом’яну, мо, перестане снитися. Так я оце, Ванько, зранку як вийшла на двір, так все й думаю про вашого батька. І таке зло бере. Здоровий, молодий був, і зносу йому б не було. Ні, загнали на той світ, щоб їх зігнало, як гору. Той же премудрий Матвієнко. А ти тепер поневіряйся в чужих людей. Хіба таке може забутися? Хіба серце таке може простити? А голод? А побитий бік? Альошу? Дівчат? Та й вас залишила напризволяще одних, а все через тих гадів, — Олена впустила чавунець в спориш, заплакала: — Ти прости мене, Ваню! Прости! Вибач свою матір, що вона тобі таке насовітувала: іти служити до німців, тьфу, та якби їм, тим гадам, життя немилим стало, як оце мені, то я й не заікнулась би. Господи, та що ж це таке? Та як я могла? Прости мене, Господи, прости, сину! Олена схилилась на зруб, забилась в істериці.
Іван підійшов, обняв матір за вузенькі плечі.
— Не плачте, мамо. Не переживайте. Не треба. Що поробиш — таке життя. І за те, що ви нас одних полишили, не казніться. Хіба ви хотіли? Голод, будь він проклятий. Та, може, воно й краще, що так. Мене на залізницю стрілочником взяли, Миколу в патронат забрали. А були б з нами, хтозна як би воно ще обернулось. Може б, в десять разів гірше було.
Від тих синових слів Олена трохи заспокоїлась, витерла подолом сорочки сльози, спітніле чоло.
— Звиняйте, дітки, Бог бачить, я не хотіла вам зла. І ти, Ілля, скидай ту шинельчину к манахам , однеси і здай гвинтівку. Не нужне воно.
Ілля зашарівся, мовчки схилив голову.
— Я теж багато передумав. І в тюрмі поки сидів, і потім дорогою, коли добирався додому з полону. І про вас, мамо, і про батька, царство їм небесне, хай їм там земля буде пухом. І про Миколу, і про Іллю, про Альошу, про всіх. Робити нічого, ідеш і думаєш. І про тих, хто гонився, теж не мало думав. Зразу, ще коли сидів в тюрмі, велике зло було, хотілось помститись, а тепер немає. Душа чиста і прозора, як сльоза. Пусто зараз в душі. Бо зрозумів, не винуваті й вони, бо не по своїй волі те творили. Так вимагали обставини, влада.
— Анцихристова влада, — перебила Івана Олена. — Бог давно відрікся від нас, тепер антихрист миром править.
— Ну, а якщо вони й винні, то не нам їх судити, мамо. Для цього Бог є. Не про те, мамо, треба думати, як помститися, а про те, як жити далі. Всяке зло, помста, не дають вільно жити. Ні, я зовсім не хочу, щоб ви навіки забули про те. Про те забувати не гоже й не слід. Думаю весь час про те, як би нам надалі не розлучатися. А розлучитися прийдеться. Це і непокоїть. І ще, мамо, думаю, скінчилась би тільки війна, а там якось зажили б. Іллю б тільки з болота витягти. Якби ви знали, скільки там в зоні на лісоповалі я думав про вас, картав себе за те, що не звозив у свій час, як був стрілочником, у Полтаву. Ну, та то нічого. Тепер, дасть Бог, скінчиться війна, обов’язково звожу. Хоч подивитесь, який гарний город. Ви ж, мабуть, далі Ярошів та Миргорода і не були ніде. А світ он який широкий, великий та гарний.
—Для чого мені сину, та Полтава? — знову заплакала мати. — Були б ви живі, прожила б якось і без Полтави.
— Е, неодмінно звожу. А як тільки жити як слід почнемо, не згинемо, і ви не пропадете, заберемо до себе. Якщо не я, то Микола, Ілля.
Олена благально глянула на Івана, прошепотіла:
— Господи, синок, чого в тебе такі думки? Чого ти все про смерть балакаєш? Наче ти й жити не збираєшся.
— Не знаю. Думаю, що прийдеться ще воювати. Наші повернуться, хоч Василь і пасталакає. Та то його діло. Сам себе заспокоює, вговоря, щоб не страшно було. Та от, прийдеться ще воювати. А тому й кажу: якщо мене вб’ють, то Микола або Ілько забере. — Іван зиркнув на Миколу й Іллю, що мовчки стояли біля колодязя, не зронивши й слова, додав:
— Так шо, не горюйте. Не вік же вам поневірятись в чужих людей?! — Іван озирнувся, чи немає поблизу діда Івана, але діда не було. Він щось майстрував у клуні, мабуть, робив Бадилі Василю вулики, а, мо, рами на вікна. Надворі, в садку, в листі глухо й настирно шелестів дощ. Дід Іван вийшов з клуні, взяв вила. Микола й Іван пішли допомагати дідові складати сіно. Олена шаснула в хату. Ілля стояв на дощі й співав: “Дощику, дощику, припусти, на бабини капусти!”


36
Благодушний настрій був у німців все літо і осінь, аж до повного провалу наступу на Москву. Тільки тоді до багатьох, і то не до всіх дійшло, що доведеться зложити ще не одну голову на східному фронті. А он ще й брат підроста і старший син. І хлюпнулася раптом в їх зашкарублих серцях справжня ненависть до оцих напівлюдей, які чомусь так довго, всупереч тому, що пророкувалося, обіцялось, чинять опір, а іноді й боляче б’ють. А найголовніше, і це найбільше дивувало німців, не хочуть полишати комуністичної тюрми, рабства і прилучатись до німецької культури, цивілізації. З того часу їх великодушність і благодушність зникла навіть у найщиріших, найвеликодушніших, а натомість з’явилася вперта невблаганна жорстокість. Легко бути великодушним, людяним, коли ти переможець, коли перед тобою запопадливо кланяються, поспіхом знімають кашкета, а коли чинять опір, то тут треба бути тільки жорстоким.
Пізньої осені і взимку чужаків у хуторі не було і тільки на весні в хутір знову ввійшли німці. Бадила Василь так і не доніс на Миколу в комендатуру за ньго це зробив Петро Матвієнко. Він довго вагався, бо боявся Ілька, а потім таки не витримав, пішов і знову заявив, що бачив, як Микола Ригір переправляв партизан на той берег Псла, і що Микола, який довгий час був у бігах, знову повернувся додому. Доставитии зловмисника в комендатуру доручили Бадилі Василю. Він якраз привів кількох заарештованих в комендатуру і збирався повернутися назад, у хутір. Василь, злий на Івана, в гості не забарився. Іван Ригір якраз порався у діда в городі, коли це Бадила в двір суне.Микол якраз був удома.
— Ну що, Миколо, збирайся. Сам пан комендант хоче з тобою познайомитись. Зарані попереджую: не здумай тікати, стрілятиму без предупрежденія. Попрощайся з ріднею, брата Івана подякуй. Не захотів іти на службу, тепепр хай здобріє. Був би Іван в поліції, ніхто б тебе й пальцем зараз не тронув. Матвієнко тебе здав, такий як Матвієнко й повісить.
Микола зібрався і Василь поправив його своїм ходом до Байраку.
Ілля якраз був у комендатурі, як привели Миколу. Він не брав участі ні в арешті, ні в доставці арештованого. Серце його рвалося навпіл. Ледве дістався додому.
А вдома він, як і кожного дня, добряче напився, шаленіючи, погрожував спалити комендатуру, розстріляти Матвієнка.
— Я зараз піду йому в ротяку гвинтівку по самий затвор в рот упхну. За що він Миколу здав? — кричав Ілько. Він був злий на Матвієнка мало не з дитинства. Ілля був ще зовсім малим, коли молодий Матвієнко на його очах зґвалтував матір, а йому, впихаючи до рота гвинтівку, викришив два передніх зуба.
Олена падала перед сином на коліна, хапала Іллю за ноги, просила:
— Синочок, не займай його, ірода, повернуться красні, погибель і тобі, і нам усім.
Брат Іван був іще категоричнішим.
— Я воював, з полону втік, а ти в поліцаї пішов. Мене теж вговоряли, і не раз, — і більше не розмовляв з братом, наче його зовсім не було.
Після тих слів і материного тужіння Ілько наче кам’янів, а коли опам’ятовувався, сідав за скриню, плакав.
— Ви думаєте, я б пішов у поліцію, якби не Матвієнко та його прихвосні? Та нізащо! І Йван мене не понімає?
— Заспокойся, синку! — благала Олена. — Хіба я не розумію? Молодий, гарячий, кров нуртує, хочеться помститися. Але пойми, німці ненадовго...
— Мамо, скажіть мені, за що вони так над нами глумились? Що ми їм такого зробили? А Микола? Додумався до Матієнкової Гальки залицятися. Оце найшли сватів?— Ілько встав з-за скрині, поривався йти.
— Забудь, синок, то такий час був, — Олена хапала Ілька за поли чорної шинелі, не пускала, перегороджуючи шлях, падала на порозі.
— Ні, ви мені, мамо, зізнайтесь, я зараз дорослий чи ні?
— Ну, то й що?
— Маю я право вирішувати, що мені робити? Ви коли-небудь вкрали в них що-небудь, скривдили?
— Боронь, Боже, сину, про що ти? Навпаки, в скрутну хвилину допомагали. А шо вони такі невдячні, такі незвичайні, то хай вони держать отвіт перед Богом. А ти про нас подумай.
— Так чому тоді така наруга?
— Не треба, синок, не лихослов, іншим було гірше. Інші згинули, зі світу пішли, а ми вижили.
— Ну, то й що?
— А те, що гріх. Може, Бог нам всім іспит послав і витримати його ми повинні достойно. А карати чи милувати в цьому світі, окрім Бога, ніхто не вправі. Один він. На все його згода й воля. І те, що від людей іде, теж його. Недарма кажуть, на кого Бог, на того й люди. А тому треба набратись терпіння й жити. Бог терпів і нам велів. Він сам пошле погибель на того Матвієнка.
— Хіба це життя, мамо? Не хочу так жити! Поки не відомщ у, не вспокоюсь, — Ілько хапається за гвинтівку, що стоїть обіперта об діжу, рипається йти.
— Синок, Христом Богом прошу, охолонь! Не дай, Бог, вб’єш, не буде тоді життя ні мені, ні тобі, ні твоїм дітям та внукам.
— Мамо, невже ви не розумієте, через що я став запроданцем? Через тих виродків. — в нападі істерії волав на всю хату Ілько.
Надворі, нашорошивши голови і стріпуючи гребенями, пили з калюжі воду, кричали, сокорили кури, наполохано співали півні. З косогору дув теплий, майже весняний вітер, шелестів обкладенням, під його різкими поривами скрипів почорнілий від вологи журавель. Видзвонюючи, калатало об цямриння порожнє відро.
— Ні, не думаю так, сину. Перестань, не плач, ну чого ти? Батько захляв, хто ж буде хазяйнувати, якщо ще й тебе вб’ють? Пішов би он краще відро за гвіздок зачепив, а то до світу поб’є. А де ти його зараз купиш? Ну, чого ти? Перестань!
— Того, мамо, що душа болить...
— Болить, кажеш. А ти думаєш, у тих батьків, чиїх дітей ви з Василем в Германію відправили, не болить? Думаєш, вона в мене не болить? Не пий оковитої, вона й боліти не буде. Ось послухай мене, свою матір.Перестань.
— Коли не п’ю, ще дужче болить. Все кипить в ній, нуртує, начебто її хто кип’ятком ошпарив. Не вмовляйте мене, мамо. Тепер я багато чого розумію. Я тоді був дуже малий в тридцять другому.
— А звісно, що невеликий. Я вже точно його й не зложу, — Олена заворушила мерхлими, вицвілими губами. В очах щось зблиснуло й погасло. І було видно, що те ворушіння і той зблиск в очах зовсім не стосуються одне одного, вони про різне. — Та таке, наче порахувала, всього вісім років тільки й виповнилося, — Олена підсунулася до Ілька поближче, стала наче в дитинстві гладити його русяву голову з непокірним волоссям.
— Я вже не один день його шукаю і ніяк не знайду. Почув, мабуть, лиху годину й ховається. Я знаю, що й батько передчасно зійшли в могилу через нього.
— Господи, відкіль ти впав? І таке ти балакаєш, Ілля. Батько захляв у Диканьці.
— Це ви так, як ото в тій приказці: не вмер Данило, так болячка задавила. А захляв чого? Того, що глумилися всі. Хіба не Матвієнко його туди випроводив. Поки життя було, як життя, батько міцнішим були, їм би і зносу не було. А як пішло все на розтартур, так і захворіли, злягли. Від Пречистої вже дев’ять років. Я повинен вбити Матвієнка і все.
— Не займав би ти його, синок, чуєш?
— Чого ви за нього заступаєтесь? — Ілько вже не плакав, тільки схлипував. Голова його глухо стукалась об скриню, плечі здригалися.
— Кажеш чого захищаю? Того, що життя прожила. Ти бачиш тільки одне, а про те, що буде потім не думаєш.
— Чого ви мене лякаєте, мамо?
— А ну, як повернуться совіти, тоді як?
— Буде якось, не переживайте.
— Отож, якось. Тебе в тюрму, а то й на той світ спровадять, а за тобою й нас. Якби тільки мене, то й хай уже, а то ж і Івана, Миколу. Хіба мені краще, легше буде, як ви всі загинете? То хоч батько та Альоша з сестрами лежать в сирій землі, а то й ви рядочком вилягаєте. Того й захищаю. Я не його, а тебе, я вас, своїх дітей захищаю від погибелі.
— Миколу може й так стратять, — зітхнув Ілько. — Мамо, я не можу більше! Думаєте, я не бачу, якими очима дивляться на мене люди? Сьогодні привели в комендатуру Миколу, бачили б ви, якими очима він на мене дивився. Якби не Василь Бадила, то я б його відбив.
— Господи, треба йти в Байрак Миколу визволяти, а ти таке надумав.
— Все одно я Матвієнка вб’ю.
— Синок, та хіба тобі людей вбивати? В тебе ще й вус не посіявся. Кинь оту службу к лихій годині.
— Ех, мамо, мамо! І ви мене не розумієте! Невже не бачите, що немає в мене тепер дороги ні вперед, ні назад. Куди не поткнусь, кругом стіна. Кам’яна. Глухий кут. Хоч головою бийся, хоч ногами, не проб’єш. Будь воно прокляте таке життя! Хотів стати пілотом, а ким став?
— Чого ти? Заспокойся, посидь, вгомонись!
— Чогось мені дихати важко, мамо, пустіть, піду хоч свіжим повітрям дихну. Там сьогодні таке, наче на весну. — Ілько рішуче звівся на ноги. Мати одступилася вбік. Ілько виліз з-за скрині, взяв гвинтівку за ремінець і непевним кроком пішов з хати.
Вийшов на ґанок, обличчя обдало м’яким вітерцем. Підійшов до колодязя, зачепив дужку відра за зігнутий цвях, щоб не тарабанило, пішов на причілок. Від косогору дув теплий вітер. В Даценковому і Човновому гамірно і тривожно кумкали жаби. По небу між негустих хмар брело сонце, його проміння, так і не сягаючи землі, ламалось, губилось в купчастих хмарах. Ілько обвів поглядом сумне, непривітне небо, подивився в бік Даценкового, звідки вітер котив грудку перекотиполя. За Ододками, по зяблевій оранці стрибав наполоханий заєць, стрімголов летів в бік сімейного кладовища до почорнілих від часу і вологи хрестів. Вітер шарпав на них напівзотлілі платочки, хустки, свистів у щілинах поміж хрестами, в прим’ятій траві. Десь з Срібної гори, з південного заходу, ледь помітний в височині, розтягнувся журавлиний ключ. В садку темніли вагомі, набубнявілі бруньки, от-от вибухнуть гострим листом, вищали коти. Життя йшло, котилося перекотиполем, летіло журавлиним ключем, як і сьогодні, як і завжди, як правічно. І, здавалося, нікому і нічим його не зупинити.
Ілько обіперся спиною об обкладиння, поставив біля ніг гвинтівку, нахилившись, засунув запотіле вороноване дуло в рот, подумав: “Усі вважають мене зрадником, навіть мати, але мертві не зраджують”. Ілько сіпнувся і натиснув на спусковий гачок.
Від того пострілу хитнулася у Олени хата, а заодно із нею й світ. Вона в розпачі кинулась на той звук, вискочила за причілок. Ілько, — її захист і надія, лежав під обкладенням. Руки, наче в судомі, міцно стиснули дуло гвинтівки, з рота бугристим валом, поштовхами лилася кров, красила в червоне копичку обмолоченої соломи, сніп околоту, що лежав поруч, ще з літа. Ще дрібно, наче в ознобі, тремтіли Ількові, взуті в чужі чоботи ноги. Із-за рогу тягнув протяг, куйовдив пшеничне волосся, що вже потемніло на потилиці і злиплось від крові. Втрачаючи свідомість, Олена вже не чула, як валують зґвалтовані пострілом хутірські собаки, і як потім над хутором запанувала незвична мертва тиша.
Над головою неслися, клубочилися хмари. Від Даценкових озер накочувався на берег туман, кумкали жаби, а з півдня, від Багачки, тяглися журавлині ключі. Ододка Тимофій, зачувши постріл, вилаявся, загнув матюка і знову пішов у хату. Гнат, який весь день лежав з Явдохою на полу, звівся на лікоть, проказав:
— О, треба тобі такого?!
Усім було байдуже і до непритомної Олени, і до мертвого Ілька.
Ладимаришин Гриша крутився біля німців, підбирав об’їдки. А Олена, на мить прийшовши до тями, знову втрачала свідомість. Вона, здавалося, втратила розум і ніщо на цьому світі її вже не обходило, не хвилювало. Під вечір Олена втягнула мертвого Ілька до хати, де тільки й сили взялися. Стягла на піл, запалила лампадку. А як стемніло, покликала сусідів. Під вечір повернувся Іван, довідавшись про все, довго й невтішно плакав. Вранці Гнат Ододка і Харитонів Данило викопали в садку яму і поклали Ілька в труну, зроблену дідом Іваном для себе. Німці взимку все спалили, а домовину залишили, побоялись.
— Бач, готував для себе, а знадобилась тобі, синку.
— Краще б її німці були спалили, ні, оставили, наче навмисне, — тужила Олена і безперервно мліла.

37
Микола вже другий день був у комендатурі. За наказом коменданта Шнітке його чи не кожну годину допитували, вибивали зуби, намагалися зламати ребра, погрожували відрізати друге вухо.
Він навіть не знав, що поховали Ілька.
— Кого ти перевозив через річку? Айн, цвай, драй, цюрюк! — кричав, горланив довготелесий Хуго, рахував до десяти, поки скаже.
— Нікого я не возив.
— Брешеш! Ану, шуцман, всип йому, — звернувся через перекладача до Бадили. — Твій брат у нас служить, а ти партизанам помагаєш?
Микола несподівано отримав доброго ляпаса й опинився на підлозі.
— Ну що, признаєшся?
— Я катався на човні...
— Чого ти там катався, в Байраку?
— Там ятері чужі стояли. Хотів потрусити. Я ж колись у Байраку жив.
— Брешеш. Всипте йому ще й за брехню. Ти що, не знаєш, що красти не можна?
І знову за вказівкою Шнітке поліцаї били Миколу. Били до безтями, до безпам’ятства. Сил у нього вже не було, але інстинкт самозахисту не дрімав. Життєвий досвід підказував: якщо тільки зізнається, що перевозив партизанів — так і пустять на розпил. Та й як він може таке казати.Він і сам не знає толком кого. А тому й вирішив мовчати до скону. Може, не заб’ють на смерть, виживе. Вибору не було: або — або. Він хоч і не воював, не був у полоні, але кілька років жив у патронаті, блукав, а тому звик до суворого обходження. Але те, що творили з ним тут, переходило всілякі межі. Його били доти, доки він не втрачав свідомість.
Непритомного одливали водою, відтягали в підвал. Там, на цегляній підлозі, Микола приходив до тями. Все тіло боліло, і тільки чомусь свербіло відкушене вухо.Лежачи на викладеній цеглою підлозі, Микола вирішив, що б там не трапилось після війни, якщо тільки залишиться живим, він обов’язково буде вчитися, щоб багато знати, щоб можна було зверхньо дивитися на таких, як Шнітке, а там хай хоч і конюхом буде.
Олена, як тільки заховали Ілька, згадала, що Миколу забрали в комендатуру, (одна біда не ходить), а тому на другий день встала й пішла в Байрак. Спочатку вирішила зайти до родичів порадитися, а потім уже й до коменданта піде. Перш за все Олена вирішила зайти до Штимового Гаврила. Зовиця Параска вислухала її мову та й каже:
— А ти б сходила до пана Дурново. Ти ж колись з ним у хорі співала, може б, допоміг.
Параска не сказала, що напередодні Микола заходив до них, просив човен, щоб когось переправити по той бік Псла.
— Де він у Бога взявся, той Дурново?
— Кажуть, приїхав подивитися, як на його землях хазяйнують. Ну, то як, підеш?
— А де діватись? Піду. Де він хоч живе?
— Кажуть, у маєтку, там зараз комендатура. Йти туди далекувато, та він часто буває і в поліції.
Олена, швидка на ногу, знялась і пішла.
Біля комендатури, колишнього маєтку Дурново, патрував Бадила Василь. Олена трохи покрутилась на майдані й пішла до коменданта. Хтось з людей підказав Олені, що Дурново зараз там. Біля воріт, вистукуючи об рундук гвинтівкою, хизуючись формою шуцмана, швендяв туди-сюди Бадила Василь, охороняв комендатуру. Він спочатку не пропускав Олени, робив вигляд що не впізнає, та Олена добре попросила, і Василь - таки, спасибі йому, зволив. Олена ввійшла, стала на порозі, глянула на присутніх. В невеликій кімнаті сиділо троє чоловіків: комендант, штурмбанфюрер Шнітке, начальник поліції Табур Остап Прокопович і Павло Петрович Дурново, колишній володар маєтку і навколишніх земель. Вони сиділи і про щось стиха гомоніли. Всіх трьох вона знала, навіть і коменданта Шнітке, який квартирував у них з дідом, разом з тим причинуватим Хуго.
В комендатуру ввійшло кілька німецьких офіцерів.
— Олено, невже це ти? — почула вона знайомий голос.
— Павле Петровичу, — від несподіванки Олена ледь на ногах встояла. — Це ви?
— Так, це я. Як бачиш. Що, не думала й в живих побачити?
— Та чого там? — розгубилася Олена.— Я що? Мені все одно. Живіть собі.
— Спасибі, що дозволяєш, — всміхнувся Павло. — А чого ти сюди прийшла? Що привело?
Німці, що ввійшли разом з перекладачем, здивовано дивились на обох, в тому числі й комендант. Перекладач жваво переклав їх розмову і в міру того, як він це робив, обличчя в присутніх світлішали.
— А пам’ятаєш, Олено, як ми з тобою на пару співали в хорі?
— Пам’ятаю, — зітхнула Олена й заплакала.
— А кор, кор, это корошо, — хизуючись своєю вимовою, сказав по-російськи комендант Шнітке.
— Хорошо, то хорошо, — погодилась, тамуючи сльози і витираючи рукою очі й обличчя Олена, та тільки біда в мене. Хазяїн і трійко дітей в голодовку захляли, а Альошу в картоплі вбили. За мак. Дем’ян Росєйка вбив. Один син недавно застрелився, а другого в комендатурі вбивають. Господи, спаси й сохрани, — перехрестилась Олена. — Вже, мабуть, і ребра поламали. А, може, вже і вбили, — і заплакала знову. Невтішно, нестримно, не ховаючи сліз. — Тих більшовики, совєти голодом видавили разом з хазяїном, не знаю, де й поховані, дев’ятеро було. А тепер і останнього позбудуся. Господи, та чи є ти на цьому світі? На небі? А якщо є, то куди ти дивишся? Господи, спаси й помилуй: вб’ють Миколу, і мені не жити.
— Що вона тут волає? — Запитав комендант. — Чого вона плаче? Що трапилось?
— Та син її, каже, до вас попався. Партизанів чи то солдат на той берег Псла перевозив, — втрутився в розмову Бадила Василь, який щойно ввійшов.
— А хто бачив, хто каже? — запитав Шнітке.
— Матвієнко.
— Матвієнко? — перепитав Дурново, — Знаю такого. Ледащо неприторенне. Комбідівець. Ходив розкуркулював.
— Ну, то й що з того? — заперечив комендант. — Він нам, як речовий доказ, човен показав.
— Та тут човен, вважай, у кожного в куширах стоїть. Рибу з човнів споконвіку байрачани ловлять. Беруть хрокало і плавають, лякають рибу, наганяють в ятері.
— Так то син цієї жінки? — перепитав комендант, він давно впізнав і Олену й Миколу.— Кажуть, він плавав на ньому?
— Ну, то й що? Може, й плавав. Тут всі плавають. Як тільки на світ народився, так і плаває. Пас хлопець корів і плавав, дивився, де краща трава. Я впевнений, що Матвієнко зозла обмовив хлопця.
— Ми вияснил. Дєло в том, что он тут нє жил, а потому коров пасть нє мог. Он жил в хуторє Коломійці. Так я сказал? — коверкаючи слова, запитав Шнітке в старости Остапа Табура.
— Та так, так, —погодився Дурново.
— А ви не цікавилися, чого він тут не живе? Я знав Ригорів. В Байраку жили всі його предки: і діди, і прадіди, і прапрадіди. А зараз жодного Ригора в Байраку немає. Під корінь більшовики вивели. Ось тому й не живе. І вивів не хто інший, як Матвієнко. Так чого б він їх переправляв? А те, що плавав на човні, так він же тут скільки прожив. Захотілося хлопцеві покататися, згадати дитинство. Та й човен його, мабуть, десь тут, біля якоїсь коряги приткнутий. Все позабирала голота. Відпустіть, будь ласка, хлопця, штурмбанфюрер Шнітке! Раді Бога! Під мою відповідальність. Прошу, — звівся в шанобливому поклоні зі свого місця Дурново.
— Ніхт! Ніхт, найн! Не можу. Закон воєнного часу вимагає страти зрадника.
— Та я знаю сім’ю цього хлопця, ось його мати стоїть.
Шнітке глянув на босу, бідно вдягнену жінку, худющу, дрібну й відвів погляд убік. Він відразу впізнав її. Кілька тижнів на початку війни він був у них на постої.
— Найн! Не можу!
— Ми колись ще в хорі разом співали з Оленою, матір’ю того хлопця. Ні, не міг він партизанам служити! Набрехав Матвієнко.
— Я карашо понімаю. Молодость, романтика, кор, — вставши з-за столу і, походжаючи по кабінету Шнітке, зловісно поблискував пенсне, пильно вдивлявся в Олену.— Я карашо понімаю, но пойміть і ви мене. Я виполняю указанія фюрера і здесь кор безсілєн. Кстаті, ето вопрос делікатний, конечно, — звернувся він знову до Дурново, зблиснувши пенсне. — Он, случайно, не ваш родной син? Так сказать, от… — на якусь мить Шнітке зам’явся, видно було, що він шукає потрібне слово і не може його знайти, — от моргантіческого брака?— нарешті знайшовся він. —Ілі как это у вас прінято говоріть? —Чоло його прорізали зморшки, вени на висках набрякли.
— Називається! — шепнув Табур Остап.
— Вот, вот, как это у вас називається? —підхопив Шнітке і наче аж посвітлішав від вдало знайденого слова. — Ну что! — засміявся Шнітке, — моргантіческій брак... Грєхі молодості? Не так лі? Только не возражайтє. От етого многоє, очень многоє завісіт, — здіймаючи руку догори з випростаним вперед вказівним пальцем, говорив Шнітке. Він зовсім непогано говорив по-російськи, до війни навчався в одній із наших академій, і це багатьох здивувало. В Росії він міг би вільно обійтись без перекладача, але тут, в Малоросії —ні. Та й взагалі, чому він повинен обходитись? Якщо йому перекладач належить по штату.
— Так-от, — продовжував Шнітке, — даже і в таком случає мнє будєт отчєнь, нелегко, а можєт, і нєвозможно что-нібудь для вас ісдєлать.
— Ні, не син.
— Найн? Нє син!
— Нє забивайтє, штурмбанфюрер Шнітке, — несподівано перейшов на російський і Дурново. — Я старий рускій дворянін. Мой род бєрьот начало в 16 вєкє, от Васілія Юрьєвіча Толстого. Я нє позволю так с собой разговарівать.
—Обідєлісь? Нічого, пройдьот. Я ізвіняюсь за неловкую шутку. Так сказать.
Олена стояла поруч, прислухалась до тієї розмови і нічого не могла зрозуміти.
— Ладно. Ісключітєльно уважая вас, ваше проісхождєніє я прикажу визвать доносчика і устроіть с арєстованим очную ставку. Вас ето устроіт? — запитав Шнітке.
— Мене влаштує лише справедливість. Хлопець, який потерпав від совєтів, не міг служити партизанам. Його батько з братами й сестрами захляв, матір били... — Дурново кивнув Олені, і та заголила перевиту червоним, багровим рубцем руку.
— А на боку якби ще побачили, — заголосила Олена.
Шнітке, видно, злякався, що Олена почне показувати бік, піднімати плахіття, наказав Василеві Бадилі:
— Ану, введіть сюда арестованого.
Бадила склався вдвоє, наче віжки, в шанобливім поклоні і, задкуючи, покинув комендатуру, заскрипів рундуком, пішов до дверей підвалу, колись там був вхідний погріб. Повернув ключем скрипучий заіржавілий замок, кинув під ноги шпугу, гукнув:
— Миколо, ти ще там живий? Виходь.
Та Микола йти не збирався. Чи то й справді спав, чи, може, вже не міг звестися, відтягував час розплати. Ніщо гарне там, зверху, його не чекає.
— Кому сказано! — гаркнув Бадила, прислухався, матюкаючись, загуркотів кованими чобітьми вниз по східцях.
— Вилежуєшся тут, як Сталін. Ану, вилазь! Пан комендант кличуть!
— Та, йду вже, — Микола звівся на ноги й, тиняючись, крекчучи, поліз навкарачки по сходах.
Василь увів Миколу в комендатуру, запопадливо клацнув каблуками і щоб остаточно доказати свою відданість німцям, заслужити похвалу, штовхнув Миколу межи плечі так, що той, сторчакуючи, долетів до столу й мало не впав.
— Ну, так що, переправляв партизан? — недобре блиснув скельцями пенсне Шнітке.
— Ні.
— То кажи, що з тобою зробили совєти?
Микола заголив праву ногу, показав вкриту тонкою, наче цигарковий папір, шкірою, кісточку.
— Бачите, як їх винагородили совєти?! Тепер ще й ви їх вивішайте.
— Єслі віноват, повєсім! — незворушно сказав Шнітке.
Через деякий час ввели Петра Матвієнка.
— Ну, що скажеш, перевозив цей хлопець партизанів? Ти бачив?
— Я бачив якихось людей і Миколу на човні.
— Так ти бачив його в одному човні з партизанами?
— Разом не бачив, — злякавшись, что при такій кількості свідків його зізнання може стати відомо багатьом, юлив Матвієнко.
— Бити обох, поки не зізнаються, — розпорядився Шнітке.
— Господи, що мені робити, що й казати, — заголосила Олена. — Матвієнко здоровий, як не лусне, видержить, а Микола як з хреста знятий, невідомо в чому й душа тримається. Віддасть Богу душу. Відпустіть, Христом Богом прошу.
— Йди, мабуть, додому, Олено, та молись Богу, — порадив Дурново. — Якось воно та буде.
Петра Матвієнка і Миколу випустили тільки ввечері.
Микола ледве доповз додому, впав на вслану соломою долівку під припічок, та так до наступного обіду і не вставав. Всю ніч стогнав, ойкав. Олена клала до тіла подорожник, мила рани в чистотілі, годувала з ложки. Після побоїв в комендатурі Микола довгий час був таким слабким, що не міг і з полу звестися.Та страх виявився непоганим лікарем. Чим страшніше було знаходитися в хаті, тим швидше одужував. Одного бомбардування було досить, щоб Микола сповз з полу і де на чотирьох, де на двох пішов з хати. Наука, яку задали німці в комендатурі, не минула для Миколи даром. В нього було досить часу, щоб подумати над тим, що таке життя і що таке смерть, щоб визначити свою подальшу долю.
Пройшов деякий час і Микола потроху став оклигувати.
— Ото, шоб знав, як перевозити. Вони пішли, а тобі всі печінки повідбивали. Ти бачиш, який Матвієнко. За людьми гонився, а тепер іч шо витворяє? Якби не пан, то і кісточки б твої зогнили. Господи, спаси й одверни. Ілька свята земля прийняла. Де той в Бога ще Іван. Оце й життя, вмерти й не жити! — бідкалась Олена.



38
Програма занять у школі НКВС була напруженою, як і повинно бути за таких обставин. Війна. Німець скоро заволодіє Москвою. Зайняття розпочинались удосвіта і закінчувались пізно ввечері. Для особистих справ виділялась усього лише година з десятої до одинадцятої. Година, коли тебе ніхто не міг ні потривожити, ні покарати. Година, коли можна було пришити ґудзика, написати листа, а то й просто погомоніти з товаришами.
У перший же день кожному видали зброю — німецькі автомати “шмайсери”. Переодягнули в руду німецьку форму. Говорити рідною мовою під час занять не дозволялось. Не знаєш німецької — краще мовчи, або волай загальновідомі, похоплені ще в окопах на передовій, в коротких сутичках з ворогом окремі слова, окрики, лайку. Щось на кшталт “хальт”, “хенде хох”, “ком зі гер”, “швайне”, “яволь”, “доннер ветер”, “капут” і таке інше. У масових сценах атак, нападів вимагалося, побільше шуму і лайки. Десь через кілька днів появилось поповнення.
Сусідом Прохура по ліжку, а точніше, по нарах, хоч і акуратно засланих ковдрами, був високий, двохметрового зросту зовсім ще молодий хлопець з Рязанщини Діма Романов, з містечка Сасово. Він уперше розповів Прохуру про Єсеніна. Діма навіть кілька віршів знав, розказував напам’ять. Прохорові вони дуже сподобалися, бо про село, про сіножаті. Про те, що не так давно полишив і він, опинившись, наче в кам’яному мішку, в столиці держави. Згодом над Дімою стали збиткуватись і поміж собою, з легкої руки Степана Ригора, кликали не інакше, як царем, Миколою Другим. Діма не тільки статурою, ростом, але й з виду був, як дві краплі води, схожий на останнього царя. Степан, як тільки побачив Діму, так і згадав Миколу Романова, зображеного на старому дореволюційному портреті, що висів на половині у діда Мусія. Він, забираючи удіда Мусія червінці, назавжди запам'ятав докірливий вираз його обличчя. Декому здавалося це дивним. Як могли Діму Романова з такою разючою схожістю на царя взяти в школу НКВС. Та потім зрозуміли: Діма був сміливим і відчайдушним. Відважний і водночас доброзичливий, він притягував до себе оточуючих. Тому, мабуть, і потягнувся до нього Прохур. Та й не тільки він. Десь через тиждень вся школа ходила у Дімки Романова в друзях.
Ліжко іншого сусіда Прохура стояло впритул до стіни. На ньому спав Едік-начфін, друг Діми, потім Степан Ригір з України, земляк. Як виявилось потім у відвертих розмовах, де тільки не побував Степан до війни. По ньому зразу було помітно – хитра бестія, і в ступі не влучиш. Коли Степана в чомусь звинувачували товариші, він тільки посміювався.
— А в Одесі простаків кондукторами не брали.
І всі розуміли, що з квитками було так: кому дав, а в кого тільки гроші забрав, а замість квитка — дулю. Одне слово, у Степана від постійного спілкування по роботі з різними людьми око було несхибне, наметане, він зразу вирізняв серед будь-якого гурту чи натовпу чесного простака. Це дуже допомагало йому на початку війни, та й взагалі у житті.
— Ось побачите, хлопці, будемо скоро стріляти. Автомати, та ще й німецькі шмайсери, так здря не дають, розгладжуючи складки гімнастерки, пахучі ремінці уніформи й прицмокуючи, Степан Ригір перекидав з руки в руку новенький, з вороненним дулом, ще в мастилі автомат шмайсер, гладив, пестив його і навіть якось спробував поцілувати, чим викликав бурю невдоволення і праведний гнів:
— Це що за мода, цілувати чужу зброю?
Та на Степана це не подіяло. У пориві якоїсь незрозумілої відвертості він якось сказав:
— Найнадійніша зброя, — і поплескав автомат по цівці. — Хочете вірте, хочете ні, у нас в дивізії тільки в мене був автомат. Ну, ще в охоронців штабу.
— Брешеш.
— Ні, не брешу.
— А що ж ти з ним робив?
— Як що? Розстрілював ворогів народу.
— Кого?
— Ворогів. А у вас хіба не розстрілювали?
— Та, було, — невизначено сказав хтось.
— Я в основному розстрілював офіцерів, які відмовлялись вести в бій неозброєних бійців, — сказав Степан і тихенько, сумно розсміявся скрипучим сміхом, виказав невдоволення. — Дураки, полягли ні за цапову душу, а могли бути тут, з нами.
Майже кожен, хто почув те, здригнувся від Степанових слів і надовго вмовк, задумався.
За тиждень Прохур Холоша уже знав багатьох своїх товаришів по новій службі в Москві, в дивізії НКВС. Багатьох він зустрів тут уперше. Вони виявились загадковими хлопцями. Наприклад, Степан Ригір: спочатку биндюжникував у Харкові і в Одесі. Ставши потім кондуктором і збувши коней, продавав у трамваях квитки. Робота кондуктора виявилась прибутковішою і набагато легшою. Квитки Степан давав через одного. А перед війною встиг навіть у Сибіру побувати. На початку війни довелося йому працювати в Новосибірську в дитячому будинку-прийомнику. З усіх усюд везли в Новосибірск евакуйовану дітвору. І як потім випадково відкрилось, Степан якось сам вибовкав: що бачив, як хтось тягав зі складу продукти, не додавав пайки дітям, торгував ними на новосибірському товчку, але Прохур не дурний, допетрав, що те робив не хтось, а Степан. Спочатку Прохур хотів було доповісти по команді, та передумав. З нього вистачить і тих гріхів, що є. До того ж, не пійманий — не злодій. І ось тепер цей Степан Ригір опинився тут, у Москві в дивізії НКВС, поруч з ним, Прохором, який все-таки нюхнув пороху. Як на погляд Прохура, обкрадати дітей заради грошей було ще огиднішим, ніж за чиїмось наказом розстрілювати невинних офіцерів.
Решта, кого знав Прохур, нічим особливим не вирізнялися з загалу, той же Даценко Гриша, який невідомо як і потрапив сюди.
В напружених заняттях, навчанні пройшло, а точніше пролетіло кілька місяців. Неабиякий упор робився на німецьку мову, лайку, стрільбу, стрибки з парашутом, підпали макетів будівель, а найбільше — на політичні заняття. На них безперервно повторювалось, вдовбувалось в свідомість так, щоб дійшло аж до півдсвідомості: «Ті, хто залишився в тилу ворога, зараз роблять не що інше, як всіма силами і засобами допомагають ворогові, бо вони давно продалися за пайку хліба і банку консервів фашистам, а тому гірші ворогів. Таким нема ніякого прощення від радянської влади і народу. Особливо багато зрадництва в глухих лісових місцевостях. Партизанам не допомагають, а служать німцям, бо бояться. Щоб спасти свою барабанячу шкуру, віддають їм усе. Таких необхідно знищувати, бо це потенційні вороги. Вони затримують, утруднюють нашу перемогу, та й німці в таких місцях більш лояльні. А де німцям чиниться опір, там вони звіріють, і це піднімає народ на боротьбу. Одним словом, там, де німці мало розстрілюють, для несвідомої частини населення не на користь, а на зло — це породжує ворогів. Зрештою, їх ще немало й залишилося, бувших куркулів та їх прихвоснів. Думаєте, вони перевиховались? Ні. Як відомо з оперативних даних, вони поховалися в лісах, забилися в глухомані, і їх звідти треба дістати, викурити, бо вони співробітничають з німцями, допомагають ворогові. Ви не повинні думати, що стріляєте в своїх. Це вороги, бувші куркулі, шпіони, одним словом нечисть, що в свій час сховалась від справедливої кари, а ворогам у нас ніколи не було й не буде ніякої пощади. Скоро вас закинуть в тил ворога і ми надіємось, що ні в одного бійця не здригнеться рука, а тим більш серце. А вони хай вважають, що їх знищують німці, яким вони служили і служать. А ті, хто залишиться жити, а такі обов’язково повинні бути, хай потім розповідають, які німці благодійники, які культурні й порядні».


39
Тепер кожного дня, як тільки-но прокидався, Гриша летів у бригаду. Не доходячи до ґанку на безпечну відстань, зупинявся, схиляв голову набік, прислухався до незнайомої, схожої на лайку мови. Мовчки спостерігав за технікою, якої бозна й скільки нагнали в бригадський двір. І від тієї цікавості на мить забувався, а з рота на землю — цівкою слина. А техніки було чимало. Мабуть, німці навмисне вибрали цей невеличкий хутір в далекім тилу, аби якось приховати від совєтів підготовку наступу на Москву та Сталінград. Величезні вантажні автомашини, яких Гриші ніколи не доводилось бачити, були вщерть набиті якимось добром, схоже, обмундируванням. Гриша з цікавістю спостерігав, як німці обслуговують техніку, стояв, чекав, коли у великому десятивідерному казані, вмазаному в черінь, будуть варити крашанки. Німці не проганяли Гришу, вважаючи, що юродивий — це Божа людина. Хоч Гриша у повному розумінні цього слова юродивим і не був, проте, зовні справляв таке враження. Насправді ж він все розумів, мав добру чіпку пам’ять, жвавий, рухливий розум. Звичайно, німці не знали й не здогадувались, що у цього, на перший погляд переляканого, нещасного хлопця вроджений сифіліс.
Згодом Гриша осмілів, став підходити ближче, лазив у пилюці під колесами автомобілів, біля гармат, гусениць танків і його, на відміну від інших, не займали, не проганяли. У той час, як всякого іншого і на гарматний постріл не підпустили б до техніки. Ті такі, що можуть і міну підкласти, а Гриша — ні. Тепер німців у хуторі стало значно менше і вони жили переважно в хатах діда Івана і Тимофія Ододки, куди поселив їх Бадила Василь.
Звичайно, Гриша не знав та й не міг знати про те, що частина, яка зараз мирно квартирує в хуторі, з настанням холодів буде кинута в наступ під Сталінград.Таких резервних і поки що відпочиваючих частин було багато розкидано по хуторах і містечках. Навіть самі німці не знали, куди їх згодом кине примхлива військова доля, хоч переважна більшість розуміла: тримають їх тут для якогось важливого, вирішального наступу. Дехто надіявся, що цього наступу може й не бути, бо війна от-от скінчиться. Покликані на військову службу від верстатів, полів, не гестапо і не СД, вони були інколи хай навіть і зверхно, але доброзичливо налаштовані до місцевого населення, як це й належить бути майбутнім переможцям. Але багато було й таких, що не вважали хуторян за людей. Звиклих до культури, до чистих простирадл, німців дивувало майже туземне життя хуторян, які сплять на дерев’янім полу, вкритім сірими ряднами, а на ніч вкриваються домотканими, які називають ліжниками, вовняними ковдрами. А хуторяни, дивлячись, як німці не соромляться справляти малу й велику нужду на виду у старих і малих, як звільняються від накопичених в кишках газів прямо за столом, в присутності жінок, дітей і своїх товаришів, теж в свою чергу вважали їх дикунами. Ну, якщо вони вже не вважають їх за людей, то хоч би самих себе соромились.
— Скот та й годі. Де їсть, там і... — обурювалась Ригір Олена.
І все ж, ця взаємна неприязнь не заважала молодим лоботрясам оббирати місцеве населення, поповнювати свій і так не бідний пайок птицею, молоком, яйцями.
Стоїть Гриша біля терника, уважно слідкує за німцями. Аж ось двоє: Курт і Ганс вийшли з порожніми відрами з колишньої Харитонової хати. У обох посмішка до вух, в руках по двоє відер. Гриша теж всміхнувся, значить, збираються йти в хутір по яйця. Скоро обід, перепаде що-небудь і йому. Раптом на порозі з’явився ще один німець, видно командир, в офіцерському мундирі і наврозтьобки, з плетеними золотим шитвом погонами, лискучими ґудзиками. Командир швидко і голосно забелькотів, наказав обом.
— Та пошвидше там, не церемоньтесь!
— Зер гут, зер гут, — відповідали ті, і як тільки командир сховався знову в хаті, стрімголов кинулись у хутір.
Гриші, видно, набридло стояти. До того ж, і обід ще не скоро. І він сів на землю. Взяв схожу на копистку паличку, видовбав в траві неглибоку ямку. Підрівняв краї, прописав палицею доріжку і став заганяти в ту ямку по доріжці божу коровку. А як і це набридло, сидів, світив крізь драні штани і брудну мокру від слини сорочку замурзаним тілом, дивився на німців, мружив очі. Всміхався чомусь, лише одному йому відомому, губив слину.
Раптом із-за Срібної гори на бриючому польоті виткнулись три літаки з червоними зорями на крилах. Вони йшли так низько, що здавалось, зачеплять верхівки дерев. Забачивши літаки, німці заметушились, стали розбігатись. Гриша теж зірвався з місця. Чкурнув через терник додому . Та грізний рокіт і свист, здавалось, сідав йому на загривок, наганяв страх, і від того страху Гриша зіщулився, втягнув голову в плечі.
Не чуючи ніг, Гриша забіг у хату, впав під лаву, затіпався. Хуторяни наче вівці бігли хто куди, ховалися по погребах.
Перша бомба впала спереду Ладимаревої хати. Рвонуло. Повилітали шибки, затряслась земля, посипались клапті крейди зі стелі. Стіни, як осиковий лист, тремтять.
Переляканий Гриша поліз у темний куток. Друга бомба рвонула позаду хати. У Гриші і в очах потемніло.
Десь в бригаді знову рвонуло раз, вдруге, задрижала, заходила ходуном земля, посипалось скло.
— О, Боже, що воно таке? — зойкнула Тетяна.
— Не чуєш — самольоти, — глухо сказав Ладимар, — загорнуло б нас оце з тобою в цій хаті і будь-що-буде, хлопця тільки жалко.
Гриша мовчав. Ні батько, ні мати зараз не існували для нього. Небо і земля тряслись наче в лихоманці, здавалися Гриші хисткими, ненадійними. Все довкруги стугоніло, вібрувало, дрижало, і та дрож передавалась Гриші.
Рокіт і свист поволі віддалявся, та через деяний час знову рвонуло десь аж біля Бихової балки. Літаки за Човновим зробили розворот і знову лягли звичним курсом на хутір. Від перших вибухів у бригаді все вже давно горіло: машини, зенітки, танки, мотоцикли. Німці розбігалися хто куди. Пілоти, видно, побачили, що німці розбігаються по хутору, наче руді миші, вдарили по бригаді, по вигону. Одна бомба впала аж за Любенками, біля Ододок, друга — навпроти Андрійового і Данилового подвір’їв.
Завдяки коменданту Шнітке, вийшовши з оточення, Данило повернувся на рідне обійстя. Василь Бадила давно виселив з Данилової хати брата Любенка Гната і його кирпату Гнатиху.
Данило вийшов на поріг, щоб на літаки подивитись. Дивиться — Андрієва Пріська з хати вискочила, біжить до погреба. Дітвора, Олексій та Іван, забажали кислянки, а в погребі глечик зі стоянцем. Тут і ахнула бомба посеред вигону. Пріську осколком вбило наповал. І зойкнути не встигла. Лежить посеред двору, глечик — цілий-цілісінький, до грудей притискає, на білій кофтині пляма червона, наче ружа приколота, а на губах здивований усміх. Данила в ногу поранило, стікаючи кров’ю, він рачки поліз у хату. Осколком тієї бомби вбило ще й Курта, котрий біг осичником до вигону з порожніми відрами в пошуках яєць.
Ще одна бомба впала на причілку в Густодимів. Зайнялась покрівля на хаті. Та ніхто її й не гасив, не до того було. Покрівля згоріла дотла. Три бомби впало в городі Ладимирихи. Від вибухів утворилися глибокі вирви. І знову майже пряме попадання в бригаді. Рвонуло, рознесло на шматки автомобіль з обмундируванням. Ковдри, шинелі, пілотки, штани й військові мундири валялись по двору, подрані, посічені осколками, обгорілі. Димляче дрантя ледь помітно ворушив вітер, від однієї бомби, що впала трохи вище на бригадській горі, зайнялась дерев'яна вкрита очеретом колишня Харитонова клуня і згоріла, наче свічка.У клуні, як завжди, було повно сіна. За півгодини від клуні не лишилось і сліду.
Десь над косогором літаки розвернулися і вдруге, на бриючому польоті, пронеслися над хутором. Наполоханий шумом, вийшов надвір в одних підштаниках глянути, що воно діється у світі Божому, дід Тимофій побачив у дворі Остапиху, запитав:
— Ну, як там Остап, не пише? Де воно хоч зараз хрунт?
— Е, не пише, — відповіла Остапиха і зойкнула, присіла, бо в цей час знову десь рвонуло. Пріську наступного дня поховали в садку. На могилі поставили залізний хрест, який приготував для себе свекор. Готував собі, а знадобилось Прісьці. На похорон з Байраку приїхала менша незаміжня Прісчина сестра Стеха, та так і зосталася доглядати Прісчиних і Андрійових дітей, давати лад господарству, гсподі.
Курта спочатку закопали на вигоні біля дороги. Наступного дня німці відкопали останки Курта, машиною відвезли в Миргород на німецьке кладовище.


40
На бригаді ще довго після того побоїща диміла понівечена техніка, валялось, тліло повсюди розкидане обмундирування.
Іван Білик послав босого, холоші штанів до колін підкочені, онука, Степаншиного Миколу, взнати, чи, бува, не побило коней. Микола повернувся з бригади захеканий, але радісний, збуджений. Коні вціліли, сам живий, а німців йому не жалко.
— Ну, як там? — питає дід. — Шо з кіньми? Побило?
— Та ні, не побило. Коні хвости позадирали і побігли в Човнове.— захоплено сповіщав Микола. — А машин багато побило. Кругом одежа валяється, тліє, димить. А одного німця в осиках вбило.
Єфрейтор Клейст як почув те, підскочив, викришуючи Миколі зуби, пістолет до рота засовує, кричить:
— Шнель, шнель! — і тягне Миколу за рукав надвір. По всьому видно, хоче розстріляти. Чи то такий знервований нальотом, що в істерику впав, чи, може, російську мову знав, чи слово “німець” образило. Зрозумів — мова йде про вбитого друга, і головне, Микола сповіщає про це з радістю. Німець кричить, погрожує. Коли це забіга в хату комендант Шнітке, приїхав у справах, заглянув у своє колишнє помешкання, побачив, що фельдфебель тягне на розстріл хлопця, запитав:
— За що?
— Радіє, що Курта вбило, — відповів Клейст.
— Не смій! Припинити! — гаркнув Шнітке. Фельдфебель Клейст виструнчився і залишив Миколу в спокої. Микола скоріше інтуїтивно відчув, ніж зрозумів, що в безпеці і гунув промежком додому. Заліз на піч та так і не злазив. Три дні зуби зі страху цокотіли. Як тільки згадає, що могли розстріляти — і цокотять.
— Та чи ти ніяк не нагрієшся? — бідкається Степаниха. — Гляди там, Палазі не обижай.
А Рано вранці наліт повторився. Дід Іван і Олена з дітьми — Миколою та Іваном спали в повітчині, прилаштованій під хату. В хаті було повно німців.
Бомба впала на повітчину посеред ночі, пробила покрівлю, стелю, ввійшла в землю по оперення біля самісінького полу і не вибухнула. Прокинувся Іван Ригір серед ночі — наче свіжо. Глянув, а над головою шматок неба, зірки мерехтять. Зразу подумав, що в окопі на війні, розбудив Миколу, матір, діда, роздивився, а поруч з полом хвостове оперення стирчить.
За три дюйми пройшла від ліжка і не зірвалась. Налякані, покинули повітку, пішли в клуню, та так вже й не змогли заснути.

41
Після того, як у Данила загоїлась нога, хуторяни забажали обрати його старостою. Данило довго й не погоджувався, не хотів бути старостою, та де ти дінешся, як люди обрали. Німці дуже й не заперечували. Знали, якщо простий люд поважає старосту, значить і слухати буде. Легше буде спитати в такого старости за стан справ на ввіреній дільниці.
Данило бути старостою, та люди обрали. Німці дуже й не заперечували. Знали, якщо простий люд поважає старосту, значить і слухати буде. Легше буде спитати в такого старости за стан справ на ввіреній дільниці.
Німці дуже й не заперечували. Знали, якщо простий люд поважає старосту, значить і слухати буде. Легше буде спитати в такого старости за стан справ на ввіреній дільниці.
В цей час Холоша Остап лежав в Абазівці на дерев’яному полу в чужій хаті, поглядав на свою скривлену ногу і радів: слава Богу, одвоювався. Хоч і калікою на весь вік залишився, зате тепер не прийдеться вшивіти, мерзнути в тих проклятих окопах. Хай інші воюють. І не те, щоб Остап зловтішався чи бажав тим, хто зараз на передовій якогось зла, ні. Просто він, як і всяка жива істота, радів, що залишився живим. Залишився справедливо, на законних підставах. І тепер, якби й хотів, його ніхто вже не візьме навіть у найзадрипанішу тилову частину. Совість Остапа не мучила. Під час відступу армії генерала Кирпоноса попав Остап в Абазівці під артобстріл і був поранений в ногу. Поранених ніхто не підбирав, не до того було. Лежить Остап біля старої дуплястої верби на луговині, а німці мимо біжать, стріляють, переступають через живих і полеглих, через Остапа. Остап то прийде до свідомості, то знову втратить її. Так і пролежав цілісінький день на полі бою. А ввечері, на заході сонця, як пройшли німці, прогуркотіли передові й тилові частини, проплівся обоз, якась молодиця йшла з лугу, збирала лікарські трави, чує — наче хтось стогне під вербою. Підійшла поближче, запитала:
— Живий, чи що?
Остап і очі відкрив. Харитина, так звали молодицю, спробувала допомогти Остапові звестись на ноги, та невдовзі облишила свій намір. Остап криком кричить і матюччя пре, бо одна нога вперед дивиться, друга — назад. Скільки й живе Харитина, а таких заковиристих матюків не чула, хоч прожила від Остапа, мабуть, вдвічі більше. А може, й ні. Подивитися — з лиця наче й моложавий, молодцюватий, десь під тридцять, а волосся геть усе сиве.
— Підожди, чоловіче добрий. Я ось піду подругу кликну, бо одній мені з тобою не впоратись.
Остап глянув на Харитину, подумав: “Піде і не повернеться. На хрена я їй здався.”
Харитина йшла й раділа: “Отак звезло. Чоловік Степан Ригір, мабуть, уже не повернеться, загинув. На тому тижні й похоронна прийшла, а цього виходжу, мій буде, хоч і каліка. Він каліка, я, вважай, баба. Зараз не час мужиками розкидатись.
Остап лежить, стогне, пре матюччя. Коли це, й правда, наче хтось возиком торохтить і розмову чути. Остап голову вбік повернув, вдивляється, прислухається. І правда, вдвох. Під’їхали, завалили возика набік, обережно скотили на нього Остапа, привезли в хату, вклали на піл.
— Як тебе хоч звати? — належне одматюкавшись, запитав Остап.
— Харитина. Харитина Ригір.
— А мене Остапом Холошею, — і вмовк, бо від болю забракло сил.
А Харитина вже картала себе, що назвала своє прізвище незнайомому. А зрештою, яке це тепер має значення? Все пройшло, минулося. Те, що вона дочка Сави Штима, зараз нічим їй не загрожує. Брат Гаврило живе десь в Байраку і нічого. Її теж тягне на батьківщину, де вона хтозна й коли була, та, мабуть, не судилося. Степана забрали в армію, на фронт, де він і загинув, он і похоронка за образами.
Харитина, звичайно, не знала, що Степан живий, а похоронка, яка прийшла на нього, липова, бо Степан попав служити в особливу дивізію НКВС, про яку жодна жива душа не повинна була знати, і листування звідки було категорично заборонене, на всі листи цензурою накладувався арешт. А попереду всіх їх чекала неминуча смерть.
Перед самісінькою війною в Абазівці померла якась далека Сави Штима родичка і відписала свою хату їй, внучатій племінниці Харитині, і коли в Харкові стало важко з продовольством, Харитина здала свій дім на Клочківській знайомим молодятам, а сама, аби не вмерти з голоду, подалася в рідні краї. На батьківщину. Від Абазівки до Байраку півсотні кілометрів. Дочку Олесю Харитина залишила в добрих своїх знайомих. Обживеться на новому місці, приїде забере. А коли знову через тиждень повернулася до Харкова за Олесею, тієї вже не було. Евакуювалася разом зі школою, в якій навчалася. Харитина трохи пожурилася і заспокоїлась.
Багато бійців попало під Абазівкою в полон, а ще більше загинуло. Тепер Остап лежав, стогнав, картав себе, що не послухався хлопців, як проходили, відступаючи, мимо Байрака. Дійшли до Багачки, стали розходитись по домівках. Шість чоловік з Перещепино, ще троє з Головача, чоловік п’ять байрачан і двоє з Коломійцевого: Петро Матвієнко і Густодим Ладимар. Останній зовсім хворий. Умовляли й їх з Сашком і Степаном Біликом. Степан і Сашко — рідні брати.
— Пішли, хлопці, додому. У кожного ж сім'ї.
— У мене сім’ї немає, — всміхнувся Сашко.— Батько з Оленою Ригіршою живе. Я там лишній.
— І я не піду, — сказав, наче відрізав Степан, згадавши прокльони Степанихи і свою обіцянку ні в якому разі додому не повертатися.
Остап трохи подумав, почухав сивіючу потилицю, згадав свою нудотну Веклу і теж відмовився. Прийдеш — Векла знову почне скніти, за Гнатиху допікати. День і ніч точитиме, як іржа залізо. “Та хай їй грець,” — подумав Остап і пішов з Степаном і Сашком Біликами.
І хоч хутір був ось він, поруч, відступали зі своєю частиною далі.
Остап вже відвоювався. А Сашко й Степан десь ще воюють, а, може, й полягли, наклали головами.
Все було б нічого, та рана не давала спокою. Харитина, видно, добре розумілась на травах, бо Остап швидко став поправлятись. Остапові б, крім ліків, ще й хірурга, травматолога, по-народному, костоправа, щоб направив вибиту ногу, та тільки де ти його візьмеш? Харитина хотіла зробити те саме, та Остап не дався. Зростеться ще, чого доброго, як слід, і тоді знову в пекло. З нього досить. А тому кричав, пер матюччя, погрожував, як тільки зростеться нога, прибити Харитину і зробити ще дещо. Останню погрозу, після того як трохи поправився, він виконав з особливим задоволенням. Як тільки но біль в нозі вщух, вгамувався , перестало боліти в боку, Остап, розуміючи, яка все-таки, щаслива випала йому доля, безперервно жартував, сміявся, при нагоді з виляском шльопав по широкому Харитининому заду. На ноги він ще не зводився — поранена нога дивилася чомусь вбік, під прямим кутом до здорової, але це мало турбувало Остапа. Буде дивитися прямо — знову доведеться воювати, гибіти в окопах, наражатися на небезпеку. Харитина, правда, приносила невтішні вісті: люди гомоніли, що німець вже, мабуть, під Москвою. Але й це мало обходило Остапа, він був оптимістом. Головне, щоб не було кінця світу, а він поки що не передбачався. Остап поправився, зміцнів. Рана хоч іноді й дошкуляла, але майже повністю зажила, затягнулася.
— Не бійсь, Харитино, можеш і не прикладати нічого, заживе, як на собаці, — запевняв Остап.
І правда, зажило. Може б, Остап і залишився у тієї одинокої молодиці в Абазівці, здихався б тієї ненависної, триклятої Векли, та тільки від долі не втечеш. Лежить Остап з Харитиною на полу, і наче вже й нога не болить. А Харитина вже так впадає біля нього та турбується. Харитинин чоловік Степан загинув, і похоронка прийшла, а тут знов доля всміхнулася. Не ходить Харитина — на крилах літає. Мужик вдома. Хоч трохи й не такий як слід, бо нога набік зрослася, а все ж краще, ніж коли нема ніякого. Остап лежить, в стелю попльовує та сороміцькі пісні виспівує. На них він мастак.
— Ну чого ти такий? — лагідно питає Харитина.
— Хіба я винуватий? Дав би її Бог ймення Маруся, я б її теж так називав.
І знов затягнув:
Очеретом хата крита,
На вуглі... прибита,
Ніяк Богу помолиться,
Бо... цапа становиться.
— Якби знала, що ти такий безсоромник, то і не взяла б, — лукавила Харитина, бо саме таким він і подобався їй, — краще здихав би на полі. Такий недолугий був, а це розійшовся, в мішок не вбереш, наче холодний самовар. Ій-бо, наче не перед добром.
— Не здох би! Не ти, так друга б підібрала, — сказав Остап і знову заспівав, вигигикуючи:
Очеретом хата крита,
Очеретом та кулями,
Посередині...
Коли це западка — клац, двері — рип.
— Можна? Що воно тут за такий веселий чолов'яга живе? — заходячи в хату й пригинаючись на порозі, щоб не зачепитись за трямок, запитав незнайомий, привітався. — Драстуйте у вашуй хаті.
— А що робити? Лежи та співай. Радій, що війна для тебе вже скінчилася, і хай хоч як оця нога стирчить, аби струмент куди треба стирчав, — сміється Остап.
— А ви хто такі будете? — з осторогою питає Харитина. — Щось я тут таких не стрічала.
— Дай погомоню з чоловіком, закурацію зробимо, тоді вже й питай, мать-перемать, — вилаявся Остап.
Харитина поправила хустку на голові, крадькома глянула в дзеркало, причепурилася, сказала:
— У нього й тютюну немає. Підождіть, я зараз пошукаю. Десь чоловіків оставався, — Харитина полізла в скриню, дістала ворочок тютюну. Один такий Остап вже скурив, а це другий.
Остап звівся на лікоть, сів, обіперся спиною об стіну, показує ногу з-під рядна.
— Бачиш, куди хрен її вивернув?
— Куди?
— Що, не бачиш? Надвір. Ще й у коліні, зараза, не гнеться.
— Не переживай, другі зовсім каліки, без рук, без ніг, та й то думають якось жити.
— Ну, а ви ж, добрий чоловіче, звідкіля? — пристає наче не перед добром Харитина.
— З города Кукуя, хто питає, тому ..— відповів за незнайомого Остап, заходячись глухим довгим кашлем. Плоскогрудий, слабкий на легені Остап був удушливим, часто простуджувався, кашляв, але курити не кидав.
— Що ти ті цигарки ссеш? — побивається Харитина. — Смутиш серце тим табачищем. Ти його ссеш, а він — твою душу...
— Не твого ума діло, ми тут самі розберемося.
— Як хоч. Інчий би послухав доброго слова, а ти, як знаєш. Як-то кажуть, хороше й хорошого слова послухає, — безнадійно махнула рукою Харитина і знову пильно подивилась на прийшлого. — Так шо воно оце до нас за гость прибився такий? Ви шо, знайомі, чи як? Шось я вас не пойму.
— Ти зразу погодуй чоловіка, а потім питай. Може, його й питати не треба буде, він сам розкаже.
— І то так. Сідайте їсти. Доброго нічого немає, а борщу всиплю. Чим хата багата, тим і рада, — подаючи на стіл, примовляла Харитина, метушилась. — З одної миски їсти будете?
— А конєшно, з одної, — Остап звівся з полу, пошкандибав до скрині.
— Підождіть, я ось ще й по сто грам найшла.
Випили, придавили борщем. Сидять, соловіють за столом.
— Може, вам ще добавити? — заметушилась Харитина і краєм ока окинула двір. — О, Боже, коза відв’язалася. Піду прив’яжу. Ви вже тут без мене якось... — Харитина вискочила на подвір'я. Коза ходила понад лісою, об’їдала листя з дерев, інколи ставала передніми ногами на тин, діставала якнайвище.
— Ось я тобі дам! От причинувата отака худобина, — Харитина ухватила шворінь, потягнула козу на вигін. Та впиралась, мотала головою, погрожувала рогами, але йшла. Інколи намагалась піддіти Харитину на роги.
Припнувши козу, Харитина повернулася в хату.Ппосоловілі хлопці сиділи, диміли цигарками, про щось гомоніли. На мить розмова урвалася. Харитина окинула обох поглядом і побачила, що очі в обох подобрішали. Знов хотіла запитати про те, що ятрило душу, та незнайомий заговорив сам.
— Так от, дорога тітонько, хотіли взнати хто я? Слухай.
— Слухаю, а чого ж, — зручніше вмощуючись на лаві і всміхаючись, сказала Харитина.
— Кличуть мене Володимиром, а прізвище Штельман. Під Полтавою попав в окруженіє, думав вже каюк, та вдалося загубитися в лісі. Потім, діватися ніде, голод не тітка, пішов у город. Там теж, якщо шурупаєш, можна загубитися. Одне слово, мало в плін не попав, а тепер от вирішив добиватись додому., — приховуючи, що він втік з полтавської жандармерії, брехав прийшлий.
— А далеко? — підібравши губи, запитала Харитина.
— Та далеко. Відсіль не видно.
— Так може в нас, або он у Марфи заночуєте? Сама жінка живе.
— А чого ж? Якщо сама, то можна й заночувати. Ану, зви її сюди, таку-перетаку, — загорівся Остап.
— Та мені однаково де спати, — знітився прийшлий. — Можу й у вас.
— А он і Марфа надвір вийшла, бачите? Зараз позву. Марфо, ану, лишень, зайди сюди, — вибігла на поріг Харитина. — Тут чоловік забився, переночувати ніде. Мо, уважиш?
— Ну, так чого? Хай іде. Прийму. І не тільки заночувати, — гукнула з двору Марфа так, що й Штельман почув.
— Ну, так скажи, хоч відкільродом? — запитала в прийшлого Харитина.
— Та, в Багачку йду. Може, чула?
— Та ти шо? — матюкнувся Остап. І мало з лави не впав, так розхвилювався. — А я з Коломійцевого хутора. А чого ж я тебе не взнав? Я багачан багатьох знаю.
— Не знаю, а я тебе зразу впізнав. Думав і ти впізнаєш. А ти мовчиш.
— Ти ба, таку-перетаку, мать-перемать, — збуджено гудів зраділий Остап.
— Справа в тому, що сам я хоч і з Багачки родом, але довго там не жив. Перебрався перед самісінькою війною, то, може, й не знаєш.
— Кого держиш?
— Степаниду. Якова Варшавчика дочку.
— Чув таких. І Якова Варшавчика і його сина Михайла добре знаю. Я ще й на свайбі у вас був, а бач, чи то ти змінився, чи пам’ять дірява стала. Коротше, мені тут ще довго прийдеться кукурікати, а ти, може, скоро доб’єшся додому, зайди, спасибі тобі, скажи бабі, мовляв, так і так, Остап в Абазівці на курорті. Скільки там того ходу. Моя хата крайня від Даценок.
— А чого ж, зайду скажу!
Штельман переночував у Марфи, а через два дні вранці вже був у Коломійцевім. Зайшов до Векли Остапихи, переказав про Остапа і пішов додому в Багачку. Тільки вийшов, а тут наліт. Літаки з червоними зірками на бриючому польоті йшли над хутором, скидали на техніку, що ще стояла в бригаді, бомби. Штельман упав у кущах біля Бадилиного виїзду. Бадила Василь вийшов з гвинтівкою на поріг, побачив літаки і теж заховався. Німці полякалися, тікають хто куди, ховаються по хатах, в погреби. Дід Іван і Микола якраз заносили і складали в клуні сіно. Німці підбігли до них, схопили за фалди і тягнуть в хату, кричать:
— Бом, бом! Рус, рус!
Літаки пройшлися до Човнового, розвернулися над Маляренковим, скинули останню бомбу над Биховою балкою і пішли на другий захід.
Тільки-но закінчилася тривога й переполох, Штельман пішов додому. Остапиха подалася в бригаду. Підіймаючись на бригадську гору, до вишки, Штельман побачив, як хтось білий, наче привид, ходить по колишньому Харитоновому дворі, розбирає розметане, тріпотливе під легким вітерцем обпалене ганчір’я. Воно ще тліло, димілось і від того вітер доносив до Штельмана запахи горілої бавовни, нафталіну й мастила. Штельман поминув стороною бригадське подвір’я, придивляється пильніше. Ій-бо, Ододка Тимофій. Він колись жив недалеко від них, дер у яру і привозив батькові і Якову Варшавчику конячі шкури. Ходить Тимофій в самій сорочці й підштаниках по згарищу, щось шукає.
Остапиха тим часом, спитавши в Данила, запрягла безтарку, накидала туди повно сіна, добре втоптала і поїхала в Абазівку. Під вечір добралася, зайшла у вказану хату. Харитина, як побачила Остапиху, зразу все зрозуміла, пополотніла, розгубилася. Остапиха крізь зуби привіталася і зразу ж, без передмови до Остапа:
— Збирайся, поїхали додому! Поки ти тут будеш лежати в лихої години?
Сувора, непривітна, допомогла Остапові встати, вивела надвір.
— Може вам допомогти? — запитала Харитина.
— Не треба, ми якось самі, — ревниво сказала Векла, допомагаючи Остапові забратись у безтарку.
— Куди ж ми, таку-перетаку мать-перемать, серед ночі? — лаявся Остап.
— Но! — всідаючись на передок, Векла махнула довгою лозиною, і коні риссю пішли з двору. Остап підвівся на лікті, махнув Харитині, сказав: “Прощавай!” — і знову ліг. Від напруги на чолі виступив піт. Отак-таки натрудив ногу.
На другий день вранці Остапиха привезла Остапа додому. А ще через два тижні Остап вже ходив. Молодий, веселий, він, здавалось, не звертав на ногу ніякої уваги.

42
Густодимова Марія тепер тільки і жила, що думками про Бадилу Василя. Маленька, рябенька, кому вона потрібна? А Василь, бач, полюбив, не погребував. Ще й задоволений лишився. Довгими осінніми вечорами, коли надворі мрячив дощ, було сиро, незатишно й брудно, Марія лежала на печі і, закривши очі, мріяла. Їй постійно здавалося, що Василь от-от постукає в шибку. Мати гуне відчиняти двері, а там, на порозі, в чорній шинелі з гвинтівкою через плече — Василь. Покинув Ганну і прийшов до неї, молодшої. Підсліпувата баба Марта вже не знає, що й казати, що й думати, чи впускати гостя серед ночі, чи, може, ні. Та Марія, зачувши знайомий голос, метелицею злітає з печі і — в сіни.
— Впустіть, мамо, хіба ви не бачите, що це до мене.
— Як до тебе? — здивовано стенаючи плечима, дивляться на неї мати.
— Господи, хіба я вам не казала. Оце так-так, значить, забулася, проходь, Васю.
Вдень і вночі мріялось: прийде Василь і заживуть вони в любові та злагоді. Та Василь не приходив. Не було його ні влітку, ні восени, ні під Новий рік, ні на Різдво. Він, мабуть, і думати забув про рябу, наче зозуляста курка, Марію. Сусідка, Тетяна Ладимариха, інакше й не кличе її, як полаються. От і зараз щось її мордує.
— Ти бачив, Ладимарю, ота оката, зозуляста води нам з колодязя тягти не дає. Орел горбоносий! Візьми хоч ти їй скажи.
Марія ходить по двору, вщуляється від тих слів. Виглядає то з-за одного, то з-за іншого причілка. Чи, бува, не стали свідками її страму сусіди?
Та наче ні. І до Біличок, і до Матвієнкової Надежди, та, зрештою, й до Матвієнка і Сидорихи далеко. А в дворі наче нікого немає. Марія ховається в хаті, хай їй біс, тій Тетяні, може, хоч перестане лаятись та клясти.
Після тих кількох пам’ятних днів пройшло вже кілька місяців. Марія навіть на досвітки не ходила. Жила своїми мріями, наче в тумані. Та й що їй на тих досвітках робити? Як он уже племінниця, Семенова Галька, скоро почне на досвітки бігати. А їй вже й соромно. Воно, правда, й не дуже помітно Маріїн вік: мала, дрібна. Дівчисько, та й годі. Воно то на перший погляд так, але ж люди знають. Господи, та що ж це таке? Де вона в біса взялась ця Ладимариха? Он уже знову кричить.
— Поки ти вже на ті досвітки будеш ходити, тридцятка?
Щоб не чути лайки, прокльонів, Марія знімає з ніг сукнянки в глибоких клеєних калошах, наче приречена, лізе на піч. Лягла на черінь, заплакала. “Господи, так і спливло життя. Не зчулася, як і тридцять розміняла. Он уже й волосся посивіло в дівках. Аби тільки хто запропонував, очі б закрила й пішла хоч на край світу. Тільки не нужна я ні Василеві, нікому!”
Наревівшись вволю, Марія тихо спустила ноги з крайка, ступила на скрипучий дерев’яний піл, витерла червоні, що наче аж побільшали від плачу, очі, вступила ногами в сукнянки, стала заспокоювати себе: а кому зараз добре? Он, Матвієнкова Надежда народила дитинча, а на другий день похоронку на Михайла отримала і не потурає: “Ги-ги, га-га!” Ото таке воно заміжжя перед війною.
— Ти що, Маріє, плакала? — запитала стара Марта.
— А як же мені, мамо, не плакати? Тридцять год стукнуло, а я все одна, як билина. І так хлопців небагато було, а це й тих на війні виб’ють.
Не знаючи, як і чим втішити доньку, Марта стенула плечима, запропонувала:
— Так чого ж ти сидиш на печі вечорами? Ще виспишся. Ніч як год. Іди он на досвітки. Хлопці ж, чоловіки в хуторі ще є. Мо, якому й приглянешся. А сидітимеш вдома, як печериця, то так і останешся в дівках.
Марія на мить принишкла, затамувала подих. Невже мати нічого не розуміють? А Марія за довгі вечори багато дечого передумала і зараз не втрималась, виказала все матері.
— Чоловіків, які є, війна виб’є! Мені тоді повік заміж не вийти, мамо! Так в дівках і вік звікувати прийдеться, — і, закриваючи обличчя руками, заголосила.
— Дурка ти, дурка, — Марта підійшла, обняла дочку, пригорнула до сухотних грудей, зашепотіла на вухо. — А ти, не будь дурна, підсокирся до Секлетиного Івана. Здоровий, гарний. Уже під сорок, а нежонатий. І на війну його, судячи з усього, не візьмуть через палець.

— Нужна я Іванові, як с... прут! Він на мене й не гляне. Одвернеться і хоч вовк траву їж.
— А як би він дивився на тебе, як косий. Його трудно й пойняти, куди він дивиться. Один глаз на Кавказ, а другий — на Сєвєр. Та ще й мамалакуватий. Він ні на кого не дивиться. А ти візьми й подивись, підсунься. Слухай, що каже мати. Не плач, іди на досвітки. Хай тобі Бог помагає, Марійко. Дасть Бог, всміхнеться і нам щастя. Чи, мо, тобі хтось інший наравиться?
— Та наравиться багато, тільки я їм не подобаюсь.
— Викинь ти їх всіх з голови. Всі вони молодші за тебе, а Іван якраз. До того ж, його точно на війну не візьмуть. У нього око криве і палець калічний. На цегельні в Злодіївці пресом понівечив. А война ще хтозна скільки протягнеться. Мо, год, а мо, й усі два. А ти вже четвертий десяток розміняла. Вийдеш заміж за того, хто до вподоби, а його на війну заберуть...
— Я якось про це й не подумала...
— Так подумай. Наші як повернуться назад, якщо, правда, повернуться, знову чоловіків на войну брати почнуть...
— І то так, — погодилась Марія. — Ну, тоді я пішла.
— Марія одягнула новеньку кухвайчину, запнулась білою в синій горошок хустиною, обмотала вільний кінець навколо шиї, запхнула під підборіддям.
— З Богом!
Марія вийшла надвір. Приємно шелестить під ногами опале, перемішане зі снігом листя. В морозному повітрі яскраво мерехтять налиті зорі, виблискує алмазним шитвом Чумацький шлях. Протоптаною в першому неглубокому снігу стежкою, в сукнянках, Марія прийшла до Надежди на досвітки. Над скринею в жерстяному абажурі приторочений до дерев’яного сволока висить каганець. Хлопці і дівчата, майже всі по парах, сидять навколо скрині, гомонять, сміються. Над головами колишеться, здіймаючись вгору, і хвилями пливе, тютюновий дим. Від гучних розмов коливається, полощеться, вилягаючи, лиже вінця решітки язичок полум’я, спотворює круглу, наче тареля, тінь від абажура. Іван Болтушкін, на прозвище Ряднинка, Чередник, Гамазур, скручує цигарку, зводиться на ноги, прикурює через верх скла від лампи. Язичок полум’я тремтить, видовжується, чіпляється за кінець цигарки, закіпчує скло.
Надежда босоніж ходить по висланій соломою долівці, щось смажить у печі, час від часу засовує туди віхті соломи, кострицю, чути, як гуготить в коминах вогонь. Маленький Ванько попискує в підвішеній до сволока люльці. Хоч уже майже два роки, а завик спати в люльці, там і спить.Даценкова Манька сидить поруч з Ригором Миколою. Микола підсів до Маньки, жартує, сміється, намагається обняти.
— Не займай, нав’язка, — відбивається Манька. — Іди он до Матвієнкової Гальки. Матвієнкова Галька надулася, як не лусне, чи то на Миколу, чи на Маньку, не зрозуміло. Холоша Марія слухає Чередника. Іван так і сипле бісиками з очей, жартами, примовками, анекдотами. Він то сидить, то зіскакує на долівку, крутиться по хаті маховим колесом… В руках у Гамазура балалайка. Навтішавшись, намагається задки всістися на лаву, але лави в Надежди високі, а ростом Іван не вдався. Стрибав разів декілька, поки не ввів усіх в конфуз.
— Що, Іван, на втори слабий? — сміється Надежда.
— Я сю ніч до тебе на піч прилізу, тоді взнаєш, слабий чи ні, — не розгубився Чередник. — А зараз танцюй гопака. — Іван зіскочив з лави, пішов навприсядки. Подобається Ряднинці весела, як і Остап, щира на вдачу Марія. Іван теж веселий, непосидющий. То на лаву залізе, то сплигне, та в танок піде, в руках балалайка, а ноги таке виробляють, що не приведи Господь, аж в віччю мерехтить. Скочив Гамазур на ноги, вдарив себе по сідниці, сплеснув у долоні, ляснув по колінах, а балалайка в руці над головою крутиться, висвистує, і знову навприсядки “Бариню” виробляє.
— Іван, іди сюди, поможи, — кричить Чередник Секлетиному Івану. Іван Михайлович здоровий, огрядний, а тому не любить танцювати “Бариню”, це хіба що, як вип’є. А зараз Іван тверезий. Іван Михайлович незворушно сидить на лаві біля полу, де темніше. Високий, здоровий, кремезний, три Чередники з нього вийде. А сором’язливий і цнотливий, як дівчина. Іван Михайлович давно вже почав лисіти, а тому весь час сидить у картузі, хоч в хаті й не холодно, і всі хлопці давно познімали головні убори. Козирок аж на очі насунув, боїться, щоб хтось, жартуючи, картуза не зняв. Він тоді згорить від сорому. Може б, Іван і балакав, у нього є що розказати, так соромиться, бо шепелявить. Тільки почне балакати, так зразу хто-небудь і знайдеться непоштивий, почн перекривляти. А Іванові тоді хоч крізь землю валися, краще вже сидіти й мовчати. Хай йому грець. Говорити Іван наважується тільки серед людей, яких добре знає, і які намагаються не помічати його вад. Зовні подивитися, так Чередникові б тркба було мати Іванову натуру, а Івану Михайловичу — Чередникову. Якби Іван Михайлович був такий дрібний, миршавий, та ще й повітря зіпсував, як оце недавно Чередник, на лаву злазячи, тоді хоч зі світу сходь, з хутора втікай. І Надежда прямо в вічі сказала, а він до Надежди на піч набивається, наче то й не він тільки що на лаву стрибав. А Іван Михайлович не стрибав, а тільки почув і почервонів, соромно стало за Гамазура, ще подумають, що і він на таке здатен. А Череднику хоч би що, виграє, наярює на балалайці, Надежді підморгує. То за зад вщипне, як та до челюстей схилиться, то спідницю задере мало не на голову, дивіться хлопці, хто ще не бачив. А Надежда, знай собі, вигигикує. Чоловік Михайло, схоже, на фронті згинув, бо ні чутки, ні звістки від нього, а їй хоч би що, їй до того й діла немає. А чого б вона сумувала, як її пасинок Тихін обслуговує. І дитя те, що в люльці, кажуть, його. Іванові Михайловичу тридцять два, а Надежді двадцять два. Іван і сьогодні, як завжди, сидить на лаві біля полу:
— Іване, ти, я бачу, вже занудився. Лягай он на піл, спочинь трохи, — пропонує Надежда в надії , що Іван ляже і задрімає. А якщо й не задрімає, то прикинеться, що спить, доки всі не розійдуться, і залишиться на ніч у неї.
Та хіба він додумається до такого? Голова й два вуха. Тільки картуза носити. Простий, як два пальці. У нього, видать, і правда, клепки не хватає. Чередник, чи хай буде Гамазур, сам набивається. Тільки для чого він Надежді здався? Підліток, віскряки через плече тягає. У неї один такий є.А вона жінка заміжня. Хай он іде до дівчат, хай втирачки вишивають. Зрештою, Надежда й проти Гамазура нічого не має . Тільки не вірить вона Чередникові. Теліпає язиком, а кинься до діла — втече. Надежді Іван Михайлович подобається, та ніяк не вкоськає, як-то кажуть, близько лікоть, а не вкусиш. Ще й та оката Марія як прийде, сяде на лаву й очей не зводить з Івана.
— Іване, давай танцювати,— Чередник хватає Івана за руку, тягне на середину хати. Подобається Чередникові дратувати здорового й вайлуватого Івана.
— Пішов к чодту, — виривається Іван Михайлович з Чередникових рук.
Аж ось з темних сіней ввійшла в хату і Густодимова Марія. Стала на порозі, мружить очі, роздивляється, вибирає місце де б їй краще сісти. Всі сидять парами, один тільки Іван, як пеньок. Марія прямує до полу, сідає поруч.
— Це ти, Мадіє?
— Я, — всміхається Марія. — А ти ж чого не танцюєш?
— Ну його к чодту. Буду йти додому, — зводиться на ноги Іван, бо й справді, ще той причинуватий Гамазур танцювати змусить. Пристане, як шевська смола, не відчепишся, хуже червивої собаки.Краще вже додому йти. А то вже дехто починає звертати увагу, дивиться на Івана, всміхається. І від тих поглядів Іван ніяковіє. Всі бачать, що Іван соромиться, не наважується йти в танок, а так вийде, що Іванові просто ніколи, додому треба.
— Та й я ненадовго, — зів’яла Марія.
— Ну, ти як хоч, а я пішов. Ти можеш ще сидіти, ти тільки пдийшла.
Марія теж поривається йти, та Іван Михайлович зупиняє її.
— Ти, Мадіє, гуляй. Куди тобі спішити? А я зараз пдикурю й піду.
Іван Михайлович бачить, що йому ні з ким погомоніти. Микола від Маньки не відходить. Іван Федорович на прозвище Узбек до Матвієнкової Гальки заграє. Мале, дрібне, смугле аж чорне, а завтяте, не приведи Господь. Одним словом, задерика. Скажи слово накриво, битись сікається. Мабуть того й по батюшці величають. Іван Михайлович з ним повік би не розмовляв. І не завидно Іванові, що Узбек Гальку лапає. Одне слово, нічого йому тут робити, краще піде поспить.
— Ти шо, Іван, пішов? — питає Микола Ригір.
— Ги-ги. Хай іде, — погляда з-під руки від припічка Надежда. — Вдома хоч виспиться. Ви, може, тут всю ніч товктись будете.
— Та, піду, Микодо, — Іван на мить зупиняється, берется за западку.
Він уже не знає чи йти, чи, може, вернутись.
— Якщо хочеш, залишайся. Якщо спати захотілось, он на полу приляж, — забачивши, що Іван вагається, пропонує Надежда. Вона б не проти загнуздати Івана. Його, правда, й загнуздувати нічого. Хай хоч раз переспати залишиться і готовий. Може, тому й тягне Надежду до Івана, що Іван спокійний, урівноважений. Він так і випромінює силу, надійність. А Чередник — то слизняк. Його й в ступі не влучиш.
— Та ні, Надеждо, я, мабуть, піду.
Щоб не зачепитися головою за трямок одвірка, Іван нагинається, пірнає в сінешну темряву і прохолоду. В хату понад долівкою хвилею котиться холодний туман.
— Зачиняй вже двері, а то як возом їдеш, — кричить Чередник і знову пускається навприсядки.
— Підожди, я теж зараз, — підхопилась Густодимова Марія.
— А ти, Маріє, що, теж ідеш? Ти ж тільки прийшла, — дивуються дівчата.
– Та я від сестри Оришки йшла, — зашарілась Марія. — Дивлюсь, каганець горить, думаю, дай забіжу, подивлюсь хто тут, поздоровкаюсь та й додому. Мама злягли, хворі дуже. Е, хворі. Такі хворі, що страшне, хтозна чи й до ранку доживуть. Попорались вчора вранці, а ввечері злягли. Піду картоплі зварю в кожушках, хай ліжником вкриваються та добре попаряться: груди, горло прогріють. Мо, воно й пройде, — виправдовує свій короткий візит Марія.
— Іди вже, як зібралася, — гукає з сіней Іван.
— Та, йду, — озвалась Марія і шаснула слідом за Іваном.
Скрипнули сінешні двері.
— Добра погода, — вийшовши за поріг, роззирнувся Іван. І щоб якось розрядити неловкість, що виникла між ним і Марією, додав: — Е, добда.
Марія мовчки попередила Івана, сховала обидві руки в рукава кухвайки.
— Шо, холодно? — з ввічливості питає Іван.
— Та, страшне, — наїжачилась Марія. — Господи, і чого я зайшла? Ніч отака глупа надворі, а ще додому йти треба аж он куди. Страшно одній.
— Та воно-то темно, — погодився Іван.
— Аби ти був гарним кавалером, та взяв би провів, а то їй-Богу, боюся.
— Пішли, проведу. Мені робити нічого.
Марія мерзлякувато, як в’юнок до дуба, притислась до Івана, взяла під руку. Маленька, дрібна, в пояс Іванові, повела до себе додому. Всю дорогу Марія сикала, запопадливо заглядала Іванові у вічі, може, здогадається, погріє, та Іван неквапливо і широко міряв дорогу, наче топав у борозні за плугом. На один Іванів крок Марія робила три своїх маленьких гороб’ячих: скік-скок-скік. Йшла поруч покірна, тиха, готова виконати будь-яку Іванову забаганку.
Від Надежди до Густодимів шлях не далекий. Якщо навпростець, через левади, то два рази палицею кинути, а якщо по дорозі — то три. Треба поминути Сидориху, Матвієнок і десь через тридцять саженів поворот направо, і далі левадою в двір. Марія повела Івана круговою дорогою. Так прийнято. Стара прикмета. В перший раз іти додому з молодим навпростець ніяк не можна, тільки кругаля, інакше життя буде невдале.
Не дійшли й до Матвієнків, як Іван наче між іншим запропонував:
— Ти вже, Мадіє, мабуть, і сама дійдеш, тут недадеко.
— Оце кавалер! — Ледь тамуючи злість і образу, криво усміхнулась Марія.
— Ну, хадашо, пішли, де тебе дінеш.
Біля двору Марія зупинилась.
— Пішли вже, доведу до дверей та піду додому, — каже Іван, а десь підсвідомо турбує, непокоїть Івана інша думка, і він не стримує себе, виказує її вголос:
— Ти, мабуть, Мадіє, брешеш, що боїшся сама йти. Їй-бо, брешеш, я не повірю. Не може буть. Скільки тут того ходу?
Марія мовчить, зашарілась, розсердилась, а Івана все непокоїть нав’язливий сумнів: ”Бдеше, чи правду каже?”
— Коли ти вже, Іване, женитись збираєшся? — перебиває його Марія. — Я тобі зараз як на духу скажу, якщо ти отакий будеш, як оце зі мною, то ніяка дурка за тебе не піде.
— Який?
— Такий, як є.
— Піде, де вона дінеться? — каже Іван і тут же задумується: “А що, як і правда, не піде?” А тому питає: —Чого ти так, Мадіє, думаєш?
— Якийсь ти, Іване не такий, як інші хлопці. Ні обняти, ні поцілувати. Другі тільки того й добиваються, як проводжати підуть. Одно лапаються, не відіб’єшся від них.
— А ти відкіль знаєш? — дивується Іван.
— Дівчата розказували.
— А! — протяжно й здивовано мовить Іван.


43
Після вдалого нальоту радянської авіації німецька частина з останками техніки і провіанту спішно залишала хутір. Розгромлену, понівечену техніку, рознесені вщент машини з обмундируванням залишали напризволяще.
Тимофій Ододка, як тільки взнав, що у бригаді розбомбило машини з одягом і провіантом, в одних підштаниках і полотняній сорочці вийшов з вагончика, в якому останнім часом жив, заклав руки за спину і пішов у бригаду. Там можна було, нічим не ризикуючи, розжитись на одежину й взувачку. Проходячи мимо власної хати, помітив деякі зміни в поведінці німців. Тепер вони були вже не такі безпечні, як раніше. У хаті було повно німців, позаду хати стояв замаскований в осичнику кулемет. Біля кулемета весь час знаходився вартовий. Тимофій глянув на вартового, відвернувся до Остапів. Якби не ті кляті німці, то Бадила б не виселив діда Тимофія з хати, та й більшовики б не послухали старого Любенка. Бо батько діда Любенка, старий Чухно хоч і примазався до бідняків, але бідним не був. Свого часу побудував добру хату, вкрив черепицею.
Забачивши діда в чорних, як земля, підштаниках і сорочці, вартовий Курт засміявся, весело закричав Тимофієві:
— Гут, гут!
Навіть на звиклих до всього хуторян таке вбрання Тимофія справляло незабутнє враження. Та він у ньому мало й ходив по хутору, здебільшого в дворі. Курту ж, який жив у великому місті, це було диво дивне. Тимофій Ододка, не звертаючи ніякої уваги на молодого лоботряса і, навіть не задумуючись, чого він ірже, йшов прямим шляхом у бригаду. Тимофій поминув вигін, Матвієнка, Густодима Ладимаря, а от і колишній Харитонів двір. Тимофій ішов швидко, навіть трохи втомився, спітнів і аж у роті пересохло й солоно стало. Хоч і знав, що недобра, все-таки вирішив попити води з бригадського колодязя. Витягнув відро з водою, ковтнув раз, удруге, після чого довго потім плювався. Вода відгонила собачиною. Харитонів колодязь давно завалився, там добра вода була, джерельна, у грудях холодком розходилась. А цей колодязь по наряду копав перед війною Дмитро Коломієць. Дмитра люди не кликали копати колодязі. Чоловік, який копає колодязі, повинен бути чистим, такий звичай, а Дмитро драв убитих собак. Тимофій витер мерхлі губи, йде згарищем, роздивляється. У бригаді німців вже не було. Хтось незнайомий Тимофію обходив бригаду стороною, прямував на Багачку. То був Володя Штельман. Та Тимофію не було до того ніякого діла. Посеред двору зяяли дві вирви від вибухів. Двір сходив, курився димом. Тимофій довго бродив серед обпаленого шмаття, рваного, понівеченого заліза. Від баченого у Тимофія розбігались очі. Такого багатства він ніде і ніколи в своєму житті ще не бачив. Зовсім ціле, справне, німці, видно, забрали з собою, а що підходило Тимофію, було понівечене, обгоріле. Тимофій знайшов чорну німецьку ковдру, накидав у неї посічені, присмалені, але ще придатні до вжитку ботинки, годні чоботи, черевики, кітелі, штани, білизну. Тимофій не поспішав. Кожну річ роздивлявся, по десять разів обмацував, а, бувало, що й на зуб пробував. І завжди залишався вдоволеним, прицмокував: «Добре зроблено, їтіт твою наліво, хоч сокирою рубай. З добрячого матеріала шиють, бісові душі». Десять речей відкине, одну візьме. А потім знову повертається до тих відкинутих. Спробуй все перебрати. Під кінець зав’язав чотири сталки, підважив злегка — добрячий вузол вийшов. Вибирав Тимофій, звичайно, де краще, таке, що можна було підлатати, а якщо траплялося, то й зовсім ціле, ледь-ледь пропахле димком. Хотів було вже йти додому, та передумав, озирнувся навкруги: що б його ще взяти? Походивши трохи, знайшов майже цілу, з обпаленою полою чорну шинель. Одягнув на сорочку, все гаразд, по росту, як на нього шито. Тимофій був високим на зріст, а тому знайти обмундирування на себе було нелегко. Та шинельчина була гарна, прийшлася дідові якраз трохи нижче колін. Їй-бо на нього шита. А щоб не йти додому босим, Тимофій взув глибокі, на виріст ботинки, на голову начепив німецьку пілотку, взяв у руку вузол і пішов. Йшов і радів: оце так звезло. Якщо Бог віку протягне, то цього одягу вистачить йому до самої смерті. Він навіть на похорон відібрав, де краще, на саме дно поклав. Тимофій глянув на захід сонця, а воно вже й сіло десь між Суржками і Бутовим, скотилося за горизонт. Довго вовтузився. Наче, як сюди йшов, був ще полудень, а це вже скоро й вечір.
— Господи, хто воно такий іде? Німець, не німець, — виглядаючи з вікон, теревенять охочі до всього нового, незвичного молодиці.
— Та, може, то Бадила Василь до Матвієнка йде за душею.
— Та наче ні. Не Василь, — витираючи руки об ганчірку, каже Семенова Оришка. — Господи, Семене, та то ж Тимофій Ододка. Та чи його, мо, німці призвали?
— Та чи ти зовсім дурна, він уже своє давно відслужив.
— А чого ж він так вдітий? Ще й пілотка на голові. Їй-бо, мабуть, призвали. Тікай, Семене, геть з дому, а то ще й тебе в москалі заберуть.
— І що ти ото мелеш? — плюється Семен. — Може, то й не Тимофій.
— Ну, йди, подивися.
Семен підбіг до вікна — і правда, Тимофій суне, ще й з якимось вузлом, тільки й того, що гвинтівки за плечима нема. А так москаль москалем.
В уявленні хуторян, москаль, значить— військовий.
— І правда. Хто його так одів? Невже, німці?
— А чого, може, й німці. Своїх не хватає, наших беруть.
А тим часом Тимофій порівнявся с Бужинчиним подвір'ям, гукнув весело Прісці, що, попоравшись, стояла біля клуні.
— Привіт свахо!
Та Пріська й бровою не повела. Чи то не розчула, чи не впізнала, а , може, не хоче визнавати Тимофія за родича. Хутором уже давно повзе чутка, що старий Тимофій живе з її дочкою Марусею.
Німці теж виглядають з хат. Двоє перестріли діда біля вигона, подивились здивовано, всміхнулись і, мабуть, все зрозумівши, пішли геть. Хіба вони не бачать, як бідно живуть хуторяни, в якій жебрацькій одежі ходять?
Дід поволі, не зупиняючись, дочвалав додому. У хаті повно німців, та він в неї і не йде, простує до вагончика. Знайомий вартовий біля кулемета помітив, що дід в шинелі, в пілотці, та ще й з дебелим вузлом, вхопив діда за фалду шинелі і тягне, турляє за причілок.
— Гут, гут, — показує на одежу, а потім рукою на природну яму у вербах за хатою. Ось сюди, в яму сип. Під верби, щоб оті в хаті, — показує на хату, — не бачили. Я вартовий, відповідаю, гут, гут.
Тимофій опинається. Він нічого не хоче слухати. Тимофій що, дурний? Зсипле зараз отаке добро під вербами, тільки його й бачив. Дзуськи. Тимофій хоч і старий, але розізлився, рвонувся з лабет вартового і — до себе у вагончик попер. Сам собі він поки що хазяїн. Німці як побачили діда, поприлипали до вікон, регочуть. Ну й хай собі, зате він з одежею. Дід увійшов у вагончик, кинув вузол біля буржуйки і знову вирнув надвір. Дивиться — вартовий у хату помчав. У осичнику, недалеко від погрібника, кулемет стоїть. Вартовий тільки в хату, а Тимофій кулемет за колеса і в соняшниках сховав. Спересердя, на зло, що штовхав його, старого й смикав за поли на причілку. За мародерство, за законами військового часу його могли б і розстріляти, але ж він її не з мертвих знімав, а назбирав на побоїщі. Дід затягнув кулемета в соняшники, а сам прийшов до колодязя, сів на колоду й сидить, відпочиває. Глядь, коли це вершник на білому коні з хутора в двір скаче. Прив’язав коня у вербичках, залетів у хату, щось проджеркотів. Дід уважно дивиться у вікна. Хоч і темне і немите скло, а все ж видно, що німці заметушилися. Підперізуються ременями, застібаються на всі ґудзики і вискакують надвір. Мабуть, щось трапилось. Вилетів на подвір'я як пробка і вартовий. Шаснув за причілок — немає кулемета. Оббіг навколо хати, кругом погрібника, підскакує до діда, імітує вказівним пальцем правої руки натискання на спусковий гачок:
— Пуф-пуф, — і допитливо дивиться на діда. Вартовому навіть на думку не могло спасти, що у пропажі кулемета винен оцей старий. Дід Тимофій матюкнувся, стенув плечима, мовляв, а я тут при чому?
— Не знаю, де твій кулемет. Я б і тебе не бачив! Хрен тебе приніс у мою хату.
Німці забігали, заметушились по двору, не до кулемета стало. Вартовий знову метнувся до діда, та командир щось накричав на нього, мабуть, щоб швидше збирався і вартовий повернув назад. А сказати про кулемета командирові, побоявся, надіючись списати його на те побоїще. За кілька хвилин німці були в зборі, а ще за хвилину виступили.
— Ну, слава Богу, подалися. Тепер можна надіятись, що і одежа вціліє.
Як тільки-но за чужинцями осіла курява і навіть хвіст колони закотився за Гнатову гору, дід витягнув з соняшників кулемета, закопав його в напівобваленому, ще довоєнному бурячному рові. Пригортав землею і зловтішався.
— Підожди, тебе ще спитають за кулемета. Будеш знати, як смикати діда за заполи.
А під вечір, полишаючи свої насиджені місця, покотили у бік Миргорода інші військові частини. Чи то Червона армія переходила в наступ, а німці відходили, чи навпаки. Зраділий, дід Тимофій увійшов у вагончик, гукнув Марусю:
— Ну що, Марусино, пішли в хату, будемо жити там.
— А ми ж де, тату? — гукнув Гнат, що якраз прибився з хорольської ями додому.
— А ви з Явдохою живіть тут. А то ще чого доброго, повернуться німці — розстріляють тебе, дурака, за те, що вселився. Мене старого, може, не займуть. А якщо й займуть, то вже не страшно, я вже своє оджив, — сказав Тимофій і пішов з Марусею у свою хату. Німці того року в хутір більше не входили.


44
А в цей час у Підмосков’ї закінчувались заняття у школі НКВС. І от, нарешті, настав вирішальний час. Всіх курсантів школи розбили на групи. Прохур Холоша попав у групу під керівництвом Діми Романова. Група була невеликою, десь близько двадцяти чоловік. Усіх курсантів зібрали в клубі. Комісар з кубиками в петлицях розпочав інструктаж.
— Сьогодні вночі вас викинуть переодягнутих в німецьку форму за лінію фронту в одне із сіл, вірніше, хутір, назвемо його Н-ськ.
Курсанти попіднімали голови, допитливо дивляться на інструктора, вони ще як слід не розуміють, що їм там прийдеться робити в тому Н-ську.
Політрук досвідчений, зразу помітив те, пояснив:
— Населення цього села, як і багатьох інших, в усьому потурає німцям. Там всі чоловіки поголовно поліцаї, а жінки — доносчики і наложниці німецьких офіцерів. Так що жаліти нічого. Якщо хто й повинен вціліти, то не більше кількох чоловік, щоб могли розказати іншим, як німці самі нищать своїх посіпак, зрозуміло?
— Та наче.
— Раз вороги, то чого ж? Можна, — згодився Діма.
— Не тільки постріляти, але й дотла спалити село. Головне — побільше крику, німецької лайки. Хай знають, що творять німці. Ясно?
— Так точно, ясно.
— Вас ми на другий день підберем літаком. Ось тут, — вказав на карту, — база партизанського загону Ковпака. Зіллєтесь з ним, там уже все про вас відомо. Провіант, документи, зброя — все буде при вас. На кожного по каністрі бензину.
Літак У-2, а по простому кукурудзяник, з курсантами злетів у повітря пізно ввечері. Фронт був під самою Москвою. Але, не зважаючи на світло прожекторів, вдало маневруючи, то спускаючись майже до самої землі, то злітаючи, У-2 непомітно перетнув лінію фронту. Десь через дві години літак описав коло, стишив хід, і всі вони один за одним повискакували вниз з парашутами, приземлилися на великій галявині. А ще через півгодини зібралися на околиці невеличкого села Степановичі під Вітебськом.
Старший групи Діма Романов присвітив ліхтариком на карті, підтвердив:
— Здається, тут. Почнемо!
Бійці, одягнені в німецьку форму, автомати “Шмайсери” на грудях, в руках по каністрі бензину, оточили село. Кинулись до крайніх хат, облили їх бензином, підпалили. За якісь п’ять-десять хвилин село палало. Тренування не пропали дарма. Всюди крики, плач, прокляття. З покритих очеретом і соломою, скособочених хат вискакували в одних полотняних сорочках, в підштаниках діди, розпатлані, в сльозах жінки, налякані до смерті діти, судячи з вимови — білоруси. Кілька недавніх курсантів продовжували палити будівлі, а стрій автоматників з криками: “Хальт! Хенде хох!” йшов з автоматами напереваги з засуканими по лікоть рукавами, косив бідолах, не давши як слід опам’ятатися. Надто впертих кидали в колодязі. В очах сполохи вогню і злість. Всюди сморід, крики, стенання.
— Пожалєйце, не вбивайцє, Господи!
Через кілька хвилин справа була закінчена. Дотлівали, розсипаючи снопи іскор, вкриті попелом головешки. Пахло кров’ю, паленим м’ясом, запліснявілим старим житлом, згарищем. На все те в пригасаючому вогні, в присмерку страшно було дивитися. Майже всі, окрім командира і Степана Ригора, були шоковані. Кожен чекав побачити зрадників, ворогів, дужих, хитрих, опасистих, а їм назустріч вибігали розгублені, безпорадні жінки, діти, дідусі. Може, село переплутали? Так ні. Степановичі. Двоє тремтячих дітлахів, в обпалених сорочках із присмаленими головами стверджують, що це й є Степановичі. А там далі — Росяне.
Першою думкою, що прийшла чи не кожному після пережитого потрясіння, був намір попроситися на фронт, на передову, бо в тому, щоб вбивати своїх людей: жінок, дітей, немічних, було щось протиприродне. Страшне. Від чого можна було спасти з розуму. Страшна то була нелюдська робота.
Повернулася група на базу через тиждень. Своєчасно не відшукали базу партизанського загону. Повернувшись, дехто подав рапорт з проханням відправити на фронт.
Були й такі, що зрозуміли: фронт — це загибель, а тут можна вижити. На другий день зібрали усіх, попередили:
— Хто буде наполягати з відправкою на фронт, тих жде штрафбат.



45
В суботу, якраз після нападу загону НКВС на Степановичі і похорону вбитих, прийшов до діда Тимофія Ододки Василь Бадила. Тимофій сидів голий, без підштаників під погрібником. Латав сорочку,кальсони, думав:
—Добре, що Гната і Явдохи в хаті немає. А то як зачнуть битися, то бідний вагончик ходором ходить. Після тих побоїщ у Гната половину волосся висмикано з голови, а у Явдохи губи потріскаються й понапухають, як балабухи. Ну й хай тепер виясняють собі стосунки в тому вагончику, а він, слава Богу, ввійшов у свою хату.
Василь побачив, що дід під повіткою голий, в чому мати народила сидить, завернув у садок, питає:
— Ну, як поживаєш, Тимофію?
— Та, ще нічого, вештаюсь. Дай тобі Бог здоров’я, ще брикаюся.
— А чого це з вагончика виселився? Я ж казав, щоб ти там жив. Тут німці будуть жити.
— Та як з тим Гнатом та Явдохою жити, то краще вже з німцями. З німцями легше.
— А шо, Явдоха вдома?
— Та вернулася на днях. Гнат з Байрака забрав, — зітхнув дід і запитав. —Ти, Василю, не скажеш, де зараз хрунт? Ти должен знати.
— Під Сталінградом. Там зараз трудно.
— А як же? Звісно, що трудно. На хрунті всігда трудно. А ти ж чого це прийшов?
— Та, хочу знову тебе з хати виселити. Що це таке, властям не підчиняєшся? А заодно й корову забрати.
— Для чого вона тобі? —нащорошився дід Тимофій.
— Не для мене, а для германської армії, для фронту, — бреше Василь, щоб нагнати на діда більше страху.
— Не дам.
— Як це не даси? Я тебе й питати не буду, — не звертаючи уваги на голого Тимофія, Василь Бадила повернув до повітки, ступив на поріг, нахилився, щоб головою за трямок не зачепитися, не набратися вошурів, пішов до ясел. Корова помахувала хвостом, ремигала. Зачувши кроки, повернула голову в бік Василя, подивилася холодними, байдужими очима на чужинця і, зрозумівши, що той іде до ясел з недобрим наміром, загрозливо мотнула головою, а все ж повернула зад, оступилася в місиво гною, сечі й кізяків. Правду мачуха Дарина казала: скотина й та повольняється, а ми ж люди. Брудна рідина чвиркнула між роздоєних ратиць, забризкала вим’я, живіт, Василеві чорну шинель, ялові чоботи.
— От мать-перемать, — вилаявся Василь, повертаючись до отвору дверей, на світлі стираючи з заполи бруд рукавом. Потім ухопив під ногами віхоть сіна, потер ще й ним, обтрусився і знову йде. Корова дмухнула, збираючись піддіти Василя на роги, недружелюбно, наче хотіла попередити про небезпеку, махнула головою. Василь підійшов зовсім близько, простягнув руку, позвав: «Мань, Мань!» Корова натягла налигач, от-от вирве ясла з кілком, до якого прив’язана.
Забачивши, що Василь пірнув у повітку, дід підхопився на ноги, натягнув підштаники і рушив слідом. Зайшов, випростався.
Знімаючи чорною пілоткою запилену павутину в стрісі, Василь відлигав корову й веде. Не довго думаючи, Тимофій, ще не забулися кулачні бої в Таврії, як свисне Василя у вухо. Той так і впав у ясла і ноги догори задрав. Кілки ясел прийшлися Василеві якраз під жижки. Якби не те плетиво ясел, то, може б, Василь і встояв, бо в діда вже сили не ті, що замолоду.
Впав Василь, а вузол налигача міцно тримає, не викидає. Тимофій, не роздумуючи, вхопив вила трійчатка, що стриміли ввіткнуті в кучі гною і до Василя.
— Я тебе зараз вилами заколю. Шию так і проткну! — Тимофій заніс з-за голови вила, от-от опустить Василеві на голову чи груди.
— Ти шо, здурів? — пополотнів Василь. — Прийде начальство, розстріляє.
— Хай іде. Мені без корови все одно вмирати. А поки начальство приїде, то я тебе тут в повітці й зарию. Гната зараз покличу. Ніхто не знатиме де й дівся.
— Прибери вила, не шуткуй, — випускаючи з рук вузол налигача благає Василь.
Тимофій відвів вила вбік, стоїть дивиться на Василя. Раніше хоч у чужих брав, тепер добрався до своїх, все йому мало. Бере, щоб потім одвести на базар і продати, а гроші в кишеню покласти. Зрештою, дідові було однаково, для кого він бере: для германської армії чи для себе. Йому і в тому, і в іншому випадку залишатись без молока. І все ж упевненість, що не німці послали Василя, а він сам робить це з власної волі і ініціативи, змусило діда вжити рішучих дій, придавало впевненості. Ніхто й знать не знає про Василеве самоуправство. А тому й шукати Василів труп у діда ніхто не буде. Зник і все. Хіба мало навкруги невдоволених. По-друге, з Василем можна боротися, з німцями — ні. Якщо німці накажуть конфіскувати у всіх корови, марна справа противитись. Все одно заберуть. Василь не візьме, інших пришлють, з душею витрясуть.
— Ну, так шо, заключимо мирову? — підводячись з ясел і обтрушуючись від підстилки, сіна й сухих кізяків, улесливо пропонує Василь.
— Мирова так мирова, — погоджується Тимофій. — Тільки ти спершу корову до ясел прив’яжи. Тоді вже й мирова.
Василь, не гаючись, прив’язує до ясел корову. Тимофій втикає в гній вила. Голий, в самих підштаниках, все-таки встиг натягти на худі кістляві ноги, стоїть, тримається за навильник, чекає, коли Василь вийде з повітки. Василь скоса подивляється на діда, виходить з повітки, прямує додому. Згорблений, принижений. Не чекав він від діда такого опору, а тому й явився без гвинтівки. Живуть, вважай, по сусідству. По дорозі, з лівого боку, як іти від Даценок, наступна за Тимофієвою, Василева хата. Хата діда Івана між ними, тільки трохи в глиб поля. Василь, може б, і забрав у діда корову, та час зараз не певний. Німецькому пануванню може скоро каюк прийти. Щось вони останнім часом скритні, від колишньої безпечності і сліду не лишилося. Для чого він пішов у поліцію? Та тільки тепер нічого не поробиш, не переінакшиш. Дороги назад немає. Василь хитрий, ушлий. В хуторі він не наважується творити неподобств, бути жорстоким, бо вб’ють або спалять. А як свої повернуться (Василь уже припускався такої думки), може, хоч люди вступляться. А якщо й не вступляться, то дуже не будуть нарікати. Скажуть, походив для порядку з гвинтівкою, на тому і скінчилося все, нічого такого поганого людям не зробив. Може, уникне кари.
Слідом за Василем з повітки виходить Тимофій, запручує двері, зав’язує вузлом і чомусь знову подумалось про Гната. Для чого його хоч в ту армію брали? Який з нього в біса вояка. Як з г... куля. Гарматне м’ясо. Подумав, а вголос запитав, ні до кого конкретно не звертаючись: “Інтересно, де воно зараз той хрунт?”


46
Наближався Новий рік. Василь Бадила, як і раніше, мотався в темній шинельчині по хуторах, грабував і одночасно переписував усіх тих, кого можна було мобілізувати на роботи до Німеччини. Десь там, в штабах вермахту, вже визрівав план Курської битви. Добра половина хуторян знаходилась на фронті, інші повернулися, бо попали в оточення. Та біда одна не ходить. Всіх молодих хуторян: хлопців і дівчат забирали до Великої Германії. Поки перевіряли списки, минуло літо, прийшла осінь. Десь на Жовтневі свята Василь Бадила зібрав у бригаді всіх хуторян: Миколу Ригора, Біличину Гальку, Даценкову Маньку та свою рідну сестру Настю, Пилипову Явдоху, Андрійового Олексія, Матвієнкову Гальку. Відправляючи до Рейху рідну сестру Настю, сподівався заслужити прихильність і ласку начальства. Та найчастіше Василь мріяв про те, щоб отримати німецький “Залізний хрест”. Чув, дають інколи й поліцаям за бойові заслуги. Якби дали і йому, то б він не боявся, на випадок поразки втік би з німцями у Велику Германію, а там уже й Настя — сестра прижилася. Зрештою, начальник районної поліції про всяк випадок обіцяє й так забрати його, тільки Василь нутром відчуває, що то не що інше, як обіцянка-цяцянка. Ще хтозна, чи й його візьмуть німці.
Настя спочатку не хотіла, плакала, опиналася, та Василь наполіг. Він то вмовляв, переконував, то раптом робився злим, наказував:
— Поїдеш! Ти знаєш, що таке Германія? За чим ти плачеш? За злиднями? За блощицями? Прогодувала вісімнадцять год вошей, поїдеш подивишся хоч, як люди живуть, світу побачиш..
— Не хочу я такого світу, мені і тут непогано.
— А шо тоді скажуть про мене? Всіх одправив, а сестру ні?! Збирайся. Хтозна, ще як життя обернеться, дасть Бог, може, ще й ми з Ганною в Германію мотнемо, а ти вже там будеш. А шо?
Настя плакала й просила, і в коліна братові падала, нічого не допомогло. Василь був невпросимий і невмолимий. Тільки такий служака.
— Господи, та я ж твоя сестра! — побивалася в братових ногах Настя.
— А я тобі кажу, поїдеш! Потім ще спасибі мені скажеш.
Дев’ятого жовтня Бадила Василь всадовив усіх хуторян, записаних на роботи до Вермахту, на воза і повіз їх в Гогольське до поїзда. В шинелі, з пов’язкою шуцмана, (за спиною рушниця), сидів спереду, помахував батіжком, теревенив, розхвалював Німеччину, обіцяв райське життя, жалкував, що він і за віком, і за посадою не може поїхати разом з ними, інакше б він перший записався.
— Які ви тільки щасливі, молодята! Мені б ваші годи, я б і горя не знав. Нерозумні ви, нерозумні! Нерозумні, як сліпі кошенята, хтозна шо думаєте, а я німців кожен день бачу. Та в них тут усе є: і носовики, і запальнички, і всілякий дріб’язок, непотріб. А там, дорогенькі, не життя, а рай.
Дівчата й хлопці сиділи набурмосені, слухали ті теревені. Вважай, всю дорогу мовчали. Василь весь час говорив, махав хворостиною, озирався до них, а вони зовсім невеселі, перешіптувались про щось своє, зітхали.
— І чого ви крила поопускали, як мокрі кури? Га? — улесливо питав Бадила. Не переживайте. Не раз потім мене згадаєте. Ще дякувати будете дядькові. Світу побачите, взнаєте, що таке настоящий порядок, культура... Шо ви забули в цьому хуторі? Колгосп та безплатні трудодні.
— Нам і вдома було непогано, — сказав на те Микола Ригор.
— Непогано? Ти ще не знаєш, як це непогано. Хіба при совєтах життя було? Думаєте я вам ворог? Я он Настю в плечі виштовхав. Теж, як і ви, не хоче. А дарма. Хіба я не бачу, як німці живуть? Та що там ходити далеко. Подивіться в хуторі. Далеко куцому до зайця. Та в них рядовий солдат краще споряджений, ніж в нас полковник, — Василь повернувся, усміхнений, бадьорий, сказав з максимальною відвертістю. — Та я б сам з задоволенням поїхав у Велику Німеччину. Їй-бо, не брешу, — і невесело зітхнув, — та не відпускають. Тут потрібен. Служба. Но, проклята! Не барися! — Василь цвьохнув кобилу попідхвостю, і та неохоче затрусила по глевкій дорозі риссю. Не зчулися, як під’їхали до станції.
— Тепер вже не виприснеш, — думав Микола. — Треба було раніше тікати. А куди?
Та й дівчата, особливо Даценківська Манька, теж їхали неохоче. Хоч як не розхвалював Василь німецький рай, та нікому не хотілось покидати рідні краї, матір, батька. А Даценковій Маньці, хоч і не було ні батька, ні матері, і жалкувати наче було ні за чим, хіба що за дядьком Захарьком, який правив замість батька, теж чомусь жалко було кидати батьківщину. Смутило Маньку інше. Сирота, не звідавши батьківської ласки, вона встигла закохатися в Ригора Миколу. Дивно, чого це і його взяли? Хоч і ховався, і блукав світом, не жив у матері та діда Івана і давно звик до бродячого життя, все одно попався. Хоч удвох будуть, втішала думка.
Поминули залізничний переїзд. Звернули ліворуч до станції. На станції сила силенна підвід, мабуть, десь більше сотні. Ними звозили молодь з навколишніх сіл і хуторів. Стояли, чекали. Десь тільки після обіду подали вагон-скотовоз, розпочалась посадка. Василь поспіхом попрощався з Настею і поторохтів возом назад у хутір. Десь за півгодини причахкав паровоз. До нього підчепили два вагони, клацнули зчіпки, гримнув замок. Тишу розітнув гудок. Пар встелив привокзальну площу. Всі поприпадали до щілин, до маленького, загратованого вікна. І от, нарешті, поштовх: один, другий, третій, протяжний, без зупинки. Рушили в дорогу. Хвилин через двадцять-тридцять заскрипіли гальма, — зупинка. Всі виглядають, що воно за станція.
— Миргород, — кинув хтось, — виходь на переформування.
В Миргороді нашвидку, але ґрунтовно всіх переформували, зробили перекличку і знову в дорогу. Свисток паровоза, брязкіт зчепок і знову стукотять під ногами рейки. Гуде земля.
Хтось, надто веселий, затягнув жартуючи:
Їде поїзд за границю,
Везе жито та пшеницю,
Чах-чах-чах.
Але його не підтримали. Після переформування всіх розтасували по різних вагонах. Хлопці й дівчата стиха перемовляються, довідуються, хто звідки, шукають односельців, знайомих, земляків. Тихо в вагоні, тільки рейки під колесами гудуть і стогнуть, вистукують на стиках невеселу пісню, “тук-так, так-тук, тук-так”. Інколи наполохано рве тишу протяжний гудок паровоза. Всі на мить вмовкають, прислухаються. Десь далеко, високо в небі гудуть літаки. Раптом чий-то голос заспівав: “ Ой ти, Галю, Галю молодая” і його тут же підтримав весь вагон.
Кілька разів поїзд бомбили, але з вагонів нікого не випускали. Боялися, щоб не порозбігалися.
Десь на другий день під обід їх привезли в Дарницю. Вночі знову падав сніг, було сиро, прохолодно. Всіх тимчасово вивантажили з вагонів, вишикували в неструнку колону, повели в табір для військовополонених. Табір знаходився біля спиртзавода, на території військового соцмістечка.
— Ей, ти чорнявочка! — озвався до Маньки якийсь бідовий хлопець. — Як тебе звати?
— А для чого?
— Хочу побалакати. Я з Дарниці, звуть Мишком. А тебе?
— Манькою.
Хлопець підійшов до неї, майже впритул, запитав:
— Втекти хочеш?
— Звісно, що хочу.
— В общім так, хто хоче втекти, готовте по п’ятдесят рублів з душі. Як стемніє, підійдете до огорожі зі сходу. Я вас виведу.
— А поліцаї? Охорона?
— То вже мій клопіт, гроші не даром беру, — хлопець хотів сказати ще щось, та один з поліцаїв, що супроводжував колону, гримнув на нього, відтер від строю.
— Ану, марш відсіль, кавалер, а то зараз не тільки ребра, а й зуби пощитаю.
І німці, і поліцаї ще не були занадто злими, бо все клеїлось, все йшло, як і планувалось. Сталінград от-от повинен був впасти до їхніх ніг, а тому надмірної строгості і жорстокості, яку встановлять десь через півроку, ще не було. На Україну дивились, як на завойовану країну, на людей — як на робочу худобу, а гарний хазяїн дарма худобу бити й неволити не буде. До того ж, мабуть, ще й підробляли. Мишко гроші збирав не вперше і не тільки для себе.
Хлопець послав Маньці повітряний поцілунок і розчинився, зник в негустому натовпі.
Пізно ввечері Манька обходила подруг, знайомих, пропонувала на вухо:
— Дівчата, хто хоче тікати?
— Я.
— І я.
— Гоніть кожна по п’ятдесят рублів.
Дівчата, хто з пазухи, а хто й з трусів витягали дбайливо замотані вузлики з грошима, розгортали платочки, відраховували. Манька зібрала гроші, кудись пішла. Через деякий час повернулась весела, збуджена, попередила:
— Нікуди не розходьтесь. Ждіть команди.
— А ти, Насте, чого мнешся? Чи, мо, грошей немає, так я дам? — питає Манька.
— Я, Маню, тікати не буду. Мене Василь все одно завербує. Я вже краще поїду, — кривила душею Настя. Василь все-таки встиг її де в чому переконати. І хоч і не дуже хотілось їхати, та повертатися хотілось ще менше. Як би там не було, а вона розуміла: брат на службі. Гарній, поганій то вже інша справа. І якщо вона, рідна сестра, втече, то ще невідомо, що буде з Василем. Та, зрештою, і з нею. Ще, чого доброго, візьмуть і потурять з роботи. Це в кращому разі, а в гіршому можуть і розстріляти. Німці чикаться не люблять.
— А чого ти взагалі їдеш? Чого згодилась? Твій год же не брали? — запитала Біличчина Галька.
— А мене Василь замість Наталочки, рідної Ганниної сестри, завербував. Така, видно, вже моя доля, — зітхнула Настя.
Ще трохи погомоніли, попечалились, пожурились за домівкою і вмовкли.
— Це вже в хуторі, мабуть, всі на вулицю посходились. А ми тут нидієм, — зітхнула Манька. — Як згадаєш хутір, так і плакати хочеться.
Спати лягли в колишніх казармах просто на підлозі. Навіть соломи не було, щоб підіслати. Руку чи кухвайку під голови — і спи. Дехто, виморений за дорогу, заснув одразу. Захропів. Але ті, що намірились втікати, лежали на досить холодній дерев’яній підлозі, бо в казармах ще не топилося, наче на розпеченому залізі. Не всі й вірили, що з того що-небудь вийде, думали — потеревенив хлопець, при нагоді забере гроші, на тому все й скінчиться. А все ж чогось чекали: надія вмирає останньою. Манька лежала поруч з Галькою. Стугоніло у скронях наполохане серце, палахкотіло в мозку. У голову стукала нерівна, досить непевна надія, плутались думки. Манька встала і кудись пішла. За хвилину повернулась назад, сказала:
— Ідіть всі за мною в глухий кут, до огорожі.
Було десь близько першої години ночі. Душ двадцять один за другим піднялися й пішли з казарми. Михась і справді чекав по той бік огорожі. Поверх огорожі зверху три ряди колючого дроту. Михась кожній допоміг зідертися на дерев’яний паркан. Дівчата, наче груші, падали в його обійми. Останньою перелізла на другий бік Манька.
Манька, Микола, Галька весь час трималися купи. З паркану по черзі пострибали на землю і зразу опинилися в якійсь загороді. У ній було повно сміття. Довго ходили, снували туди-сюди, поки нарешті побачили ворота. Ворота були просторі, улоговисті. На воротах стояв поліцай. Знайомий їм Михась наблизився до поліцая, щось сказав.
— Мишко, це ти? — запитав той.
— Ось гроші, візьми.
— Тут всі?
— Всі.
— Гаразд, вірю, перещитувати не буду, — і, повернувшись трохи вбік, показав рукою. — Он туди йдіть, там лаз, — і все ж мимоволі порахував усіх. — Так, двадцять душ, — сказав поліцай і пішов далі.
Юрбою підійшли до вказаного місця, по черзі стали підлазити під новий паркан.
— Ну й вичовгано, наче хто вилизав, — не втримався Микола.
І справді, лаз був вишарканий десятками, а може, й сотнями тіл. Видно, пролазили тут не вперше.
— Ну, тепер все, — зрадів Микола.
— Тихіше, — зацикали на нього.
Та й дійсно, все ще було попереду: і труднощі, й небезпека. Тільки перебралися на другий бік паркану, постановились в якомусь закутку, чекають решту. Аж ось і останній, двадцятий, проліз під парканом. Та втікачі не поспішають. Вони часто зупиняються, не знають, що їм робити, куди йти далі. Навкруги плетиво вулиць, а на вулицях німці патрують. Праворуч, по ходу, ще один паркан, а тут поліцай біжить, стріляє. Може, й той самий, що їх пропустив. Перерахував гроші, виявив, що обдурили, біжить, пострілює. А може, навмисне здійняв переполох, щоб не подумали, що він сам пропустив втікачів. Одночасно імітує і втечу, й погоню.
— Ой, Боже, пропали ми тут! — заголосив хтось. І знову шум, тріскотнява пострілів. Манька глянула по той бік паркану, побачила в ямі дахи якихось будівель. Зліва на перехресті поліцай. Він сторожко оглянувся і побіг у тому напрямку, звідкіль чути було стрілянину.
Втікачі, наче груші, посипались вниз. Упала на якийсь дах і Манька. Глянула, а нижче ще дах, а ще нижче — ще один. Будинки були на різних рівнях, і дахи збігали вниз каскадом, як водоспад.
Перебираючись з одного даху на інший, добралась до неосвітленої глухої вулиці. Біля низенького паркану причаїлися, розбилися на маленькі групи, стали перебігати вулицю, ще чого доброго, помітить вартовий, підстрелить. І хоч ніде не було видно ні вартового, ні поліцая, та й погоні теж не було видно, але береженого й Бог береже. Поліцая, вартового то не видно, а страх — завжди з тобою, серце калатається, наче в наполоханого горобця, от-от вискочить.
Кілька груп перебігло на той бік вулиці, розтануло в пітьмі. Коломійчани залишалися поки що у схованці. І за той час, поки чекали своєї черги, мало душі не лишилися. Микола Ригір дістав з кишені піджака кишенькового годинника на довгому ланцюжку, повертаючись до відблисків світла, що сіялось з вулиці, мружачись, придивився.
— Ого, без чверті два, — сказав Микола, — треба кудись іти, а то нас тут і ранок застукає.
Перетнули вулицю, заспішили тротуаром в тіні будинків. І чи то з переляку, чи від недосвідченості стали блудити, наче витоптані в снігу стежки чорт перепутав і вони незбагненно ппереплелись. Ідуть, ідуть і знову до цехів спиртзаводу вертаються на те саме місце, звідки вийшли.
— Хай ти луснеш, отака напасть. Хоч назад іди просися, — роздратовано сказав Микола. — Не знаю, як ви, а я ніг вже не чую. Наче вони не мої. Чи то натрудив так, чи ще чогось поболіли.
— Та хіба тільки в тебе? В усіх так.Немов дерев’яні поробилися. Давайте не будемо метушитися, а роздивимося як слід, — запропонувала Матвієнкова Галька.
Послухались Гальку, стали роздивлятися.
— Он Дарниця, он там Київ. А нам ось сюди, на схід, — сказала Манька. — Он уже розвиднятись почало. Волосожар зайнявся, Стожари, на них і підемо.
— А чого ти рішила, що нам на схід? — засумнівався Микола. Галька теж подивилась на Маньку недовірливо.
— У школі колись казали, що Київ від нас на захід. Значить, нам треба йти на схід.
— Ну, тоді й пішли, — махнув рукою Микола.
— Пішли, бо вже й справді розвидняється, — заметушилась Галька.
Так без пригод пройшли, можливо, з кілометр, а може, й більше. Ідуть нашорошені, тривожно вдивляються в темряву. З бокової вулиці їм напереріз виринув якийсь чоловік, видно, на роботу поспішає. Забачивши хуторян-втікачів, ні в кого нічого не розпитуючи, видно, здогадався звідки, тактовно і водночас весело запитав:
— Що, заблудилися? Ідіть за мною, я вас до Дніпра виведу.
Коломійчани збавили крок, принишкли, не знають, що їм робити. Вони чомусь думали, що знаходяться по лівий бік Дніпра, що Дніпро в них позаду, а вийшло, що попереду. Невже табір був не в Дарниці?
— А як же там? — стурбовано запитав Микола. — Мости охороняються, а Дніпро, мабуть, ще не замерз.
— Не бійтеся, я все розкажу, — піджидаючи дівчат, чоловік зупинився. — Тільки не всі разом ідіть. Тут зовсім недалеко село, слобідка, поліцаї... Ідіть краще дозорцем.
— Ну що ж, підемо й назирці...
Микола пішов з чоловіком, Манька й Галька слідом за ними.
Таким побитом пройшли далеченько. За цей час майже зовсім розвиднилось. Пройшли слобідку. Було дуже рано і поліції, мабуть, ще спали. За слобідкою провожатий з Миколою зупинилися, дочекалися дівчат.
— Ну, а тепер ідіть сюдою. Ось ця вулиця виведе вас прямо до Дніпра. Там уже добре примерзло, є кладка, не бійтесь, перейдете. Он мороз який скубе, так що не сумнівайтесь.
Пішли вулицею, нікуди не звертаючи. Вулиця й справді вивела їх до Дніпра. Дніпро вразив їх своєю величчю. Від берега до берега бозна й скільки. Підійшли поближче. Дніпро вже одягнувся в крижаний панцир. Праворуч бовваніє зруйнований міст. По той бік річки якийсь населений пункт: чи то Дарниця, чи, може, ще щось.
Недовго думаючи, пішли по притрушеній снігом кризі. Спочатку обережно, потім сміливіше. Крига була надто міцною. Не добралися й до середини, як невідомо й звідки з’явилась велика й довга, не обійти, промоїна. Течія була скорою і Дніпро не замерз. З криги на кригу через промоїну лежить довга й товста дошка. Постояли, повагались і по одному пішли по тій дошці. Раз дошка лежить, значить, люди ходять, по той бік промоїни видно сліди, добре втоптаний сніг. Манька ступила на дошку. Дійшла до середини, дошка вгинається, вода сягає за кісточки. Схитнеться — і загудеш під кригу.
Нарешті перейшли ту вимоїну, збилися в гурт, не знають, як бути далі. Швиденько добралися по кризі до протилежного берега. По набережній вийшли на якусь вулицю. Була вже восьма година, добре розвидніло. На вулицях почали з’являтися німці. Втікачі злякалися так, що й ноги потерпли. Та дивляться, що німці не звертають на них ніякої уваги, пішли сміливіше. Трохи далі, біля розбитого мосту, дорога перегороджена, видно, пропускник, стоять два поліцаї. Чим ближче до пропускника, тим ноги стають неслухнянішими, холонуть від страху, не несуть, але нічого не вдієш, треба йти.
— Що, дівчата? Додому? Одбули, одслужили своє, — гигочуть поліцаї. — А де ваш аусвайс?
Хуторяни зупинилися, не знають, що відповісти. Чули таке слово, а що воно означає, не знають. Поліцаї переглянулись, всміхнулись.
— Дослужилися, їті вашу мать! Гаразд. Ідіть оцією вулицею.
Налякані, пішли, втуляючи голови в плечі. Через деякий час вибрались на простір. Попереду бовваніє присипана снігом скирта соломи. Не змовляючись, попрямували туди. Добрели до тієї копиці, попадали, наче підкошені на купку соломи й з місця не зрушать, так потомилися й ослабли від ходьби, нервового напруження, пережитого страху. А як трохи відпочили, захотілося їсти. Кинулись шукати по торбах та вузлах, а їсти нічого, сало саме, хліб давно скінчився. Спробували їсти сало, а воно не їсться.
— Е, дурне сало без хліба, — пожартував Микола. — Раніше, як батько казали, ніяк не міг второпати, чого дурне, а тепер дійшло.
Микола наче ненароком поторкав пальцями рук праву ногу, по якій колись ключкою вдарив Качечка, злякано сказав:
— Дівчата, а в мене нога опухла!
— І в мене теж, — здивувалась Галька.
Микола глянув на ліву ногу і трохи заспокоївся. З лівою все гаразд.
— Ну що ж, відпочили, треба йти, — звелась на ноги Манька.
— А може, ще трохи оддихнемо?
— А як гнатися почнуть? В таборі вже, мабуть, кинулись пропажі?
Налякані звелися, рушили йти. Щоб не напоротись на німців, великі села обходили стороною. Біля дрібних населених пунктів інколи зупинялися, питали в людей дорогу, а так, в основному, брели навмання, на схід сонця. Дивись, і доберуться додому.



47
Ось уже який день втікачі ідуть, навмання добиваються додому, з рахунку збилися. Може б, і не збилися, якби не Микола. З Миколою трапилося нещастя. Десь на другий чи на третій день, ідучи манівцями, коломійчани увійшли в Чернігівську область, і тут виявилось, що у Миколи нога не просто опухла, її розігнало, як колодку. Ледве чобіт стягнули. Стали радитись, що робити. Хотіли кинути Миколу десь у людей, але як ти покинеш, свій? До того ж проситься, мало не плаче. А йти як слід не може.
Добралися до залізничної станції. Вздовж залізничного полотна доріжка, легше йти.
— Це, мабуть, дорога прямо на Миргород, — сказав Микола.
— Та, таке.
— Спирайся на нас, Миколо, — Манька й Галька підставили кожна своє плече і повели, а точніше, понесли Миколу, бо він зовсім не міг ступати на праву ногу. Стрибає на одній лівій, наче каліка. П’ять хвилин несуть Миколу на плечах, десять — відпочивають. Один чобіт на нозі, другий — у руці. Та навіть і така ходьба була йому не під силу. Микола впадав у відчай, втрачав віру у власні сили.
— Покиньте мене, дівчата, для чого я вам? Сам замучився і вас мордую. Без мене давно б уже дійшли.
— Нічого, Колю, терпи. Треба ж хоч до села дійти. Як ми тебе посеред поля кинемо?
— Та ви ж і голодні. Де у вас сили беруться?
— А ти наче ситий? Нічого. Ось дійдемо до якого-небудь села і поїмо.
— Колись батько казав: “Не бачив ти ще смаленого вовка.” Так оце, дівчата, я побачив його, — сказав Микола і заплакав.
— Перестань, — вмовляє Галька.
Попереду показалось село. А ще далі — неосяжна рівнина.
— Як зветься село? — запитали в зустрічного.
— Баранівка.
— Гляньте, дівчата, яка рівнина, наче стіл, — зраділо мовив Микола. — На десятки кілометрів видно довкруг.
— Як рінню посипано.
І справді, перед очима хуторян відкрилась така далеч, що і уявити неможливо, тільки мріє. Морська гладінь і та, здавалося, не така рівна.
Дуже, до різі в животах, хотілося їсти. За весь час, що вони йшли, по-справжньому їли всього двічі. Хоч і сало було при собі, але були голодні, аж очі позападали. Самого сала не в’їси. Лише двічі завертали на якісь хутори, поміняли сало на хліб і поїли. Раніше в такі села, як Баранівка, вони не заходили, боялись потрапити на очі поліцаям. У великих селах поліцаїв завжди багато, аж кишить. А по їхній обірваній, зім’ятій одежі, бо ночувати доводилось, переважно, в скиртах соломи, по Миколиній нозі, по всьому їхньому виду навіть найдовірливішому простаку було ясно, що перед ним втікачі. І ось перед очима Баранівка. Заходити чи не заходити — це питання вже не стояло перед ними. Їсти хотілося так, що шлунок зводило судомою. Кожному було вже однаково, що буде потім. Не змовляючись, повернули в село, йшли на відчай Божий: що буде, те й буде. Хай хоч і порозстрілюють. Та й потомилися так, що вже й ноги не несуть, не переступають, хоч відрубуй. І здорові дівчата, а з сил вибились, бо проволокли Миколу Ригора на собі не менше, як добру сотню кілометрів, а може, й більше.
Забачивши незнайомих, люди виходили з хат, подовгу стояли, не криючись, розглядали прийшлих. Кожен розумів, що перед ним втікачі. Якась милосердна жінка направила дівчат в одну з крайніх хат.
— Там у Феодосія син ховається від німців, ідіть до нього, він поможе.
Попід почорнілими від часу і осінніх дощів тинами добралися до вкритої очеретом хати, постукали.
— Заходьте, двері не засунуті, — гукнув прокурений чоловічий голос у брудне від потьоків вікно.
І правда, не засунуті. Зайшли, привіталися.
— Що з хлопцем? — запитав чоловік. — Ранений чи вивих?
— А хто його зна! — відповіла Манька. — Нагнало, і все.
— Ану, посадіть його на табуретку, — наказав чоловік, ставлячи посеред хати нефарбований табурет.
Дівчата всадовили на нього Миколу, самі стоять, перемовляються.
— Ану, мамо, подивіться цього хлопця, — гукнув чоловік до матері, яка виглядувала з крайка. — А ти, стара, — звернувся до жінки, — лаштуй їсти, нагодуй добре. Бачу, голодні, аж очі світяться.
Метка, тямовита молодиця насипала полив’яну миску борщу, подала на скриню, поставила варити в піч картоплю в кожушках. У печі не топилося, але жар ще не вистиг, не вкрився попелом, блимав павичевим оком з-під челюстей. Катря, так звали жінку, сипнула за заслінку костриці, і вона загорілась. Коломійчани дістали з вузлів домашнє сало, їли, заїдаючи хлібом й запиваючи борщем, а тут і картопля вмліла.
— Ось ще й молоком запийте, — припрошує Катерина, ставлячи на скриню глечика.
— Ну то як? Заморили черв’ячка? — весело запитав Феодосій.
Звідкись, наче з неба впав чи то з погреба виліз, чи то з горища спустився хазяйський син.
— Бачу, що втікаєте. Мого сина теж хочуть в Німеччину забрати, а він у нас один. Тепер от ховається.
Хлопець теж трохи перекусив, погомонів і знову поліз у свою схованку.
Через деякий час мати Феодосія внесла в хату замішану на кінському кізяку, нагріту, аж парувала, глину, влила в неї півлітри самогонки, ретельно перемішала все те в кориті і стала місити, наче тісто в макітрі, аж піт на чолі виступив. Нарешті розігнулась, видно, поперек заболів, прибираючи посивіле пасмо волосся з лоба, сказала:
— Ану, хлопче, давай, лишень, сюди свою ногу. Хворяка.
Микола, ойкаючи, став розкушкувати обмотану ганчіркою синю, аж сизу, ногу. Йому допомагали дівчата.
— Боже, синочку, як же ти йшов? — бідкалась Катря. — Шкіра на нозі аж блищить, так, бідна, понапиналася.
Стара обережно помацала пальцями Миколину ногу і швидко, майстерно, наче робила це все життя, обіклала її глиною, обв’язала теплою хусткою, сказала:
— А тепер, онучок, лізь на піч, поспи. Дівчата, поможіть йому.
Дівчата кинулись помагати. Потім повсідалися на лаву. На вулиці почало сутеніти і за півгодини смеркло. Манька і Галька ще трохи посиділи на лаві, погомоніли з господарями, і вже б такі, що спати без задніх ніг. На ходу засинають.. Катерина, мабуть, помітила те, сказала:
— Хай уже йдуть відпочивати.
— Зараз підуть. Скажіть хоч звідки родом?
— Аж з-під Миргорода.
— А, знаю, був, — збуджений Феодосій встав з табуретки, пішов до печі, відкрив заслінку, взяв рогач, вигорнув з притухлого багаття жевріючу вуглину, довго качав її по долоні, прикурюючи. — Я так і думав, — випихкуючи з рота клуби цигаркового диму, говорив Феодосій. — Миргородська говірка.
Чоловік ще розпитав дівчат про те, про се і повів на другу половину хати.
— А батьки ж оце як? — запитав наостанок.
— У мене батьків немає. Сирота, — сказала Манька.
— А мої перетерплять, — усміхнулась Галька.
— А де ж твої, дочко, батько й мати? — звернувся до Маньки.
— Мати в голодовку померла, а батька в тридцять восьмому забрали. Ні слуху, ні духу.
— А, тоді багато померло. У нас в тридцять третьому півсела як корова язиком злизала. Ну, нічого, кріпіться, спочивайте. З Богом! — Феодосій нечутно причинив за собою двері, вийшов.
Дівчата тільки торкнулися щокою подушки, так і поснули, наче вбиті.
Прокинулись рано-вранці. Спалося добре, без сновидінь. Микола до того часу вже встав, повеселілий ходив по хаті. Хоч і накульгував трохи, та нога помітно відпухла.
Катря нагодувала всіх трьох, напоїла, ще і в дорогу дала здоровенну хлібину. Дівчата її в хусточку загорнули і попід рукою через плече Маньці на спині зав’язали.
— Беріть, згодиться. Сало у вас є, якось переб’єтеся, а там, може, ще в кого попросите.
— Спасибі вам, дядьку й тітко, — хором подякували коломійчани.
— Богу дякуйте.
Феодосій вдягнувся, вивів усіх трьох за село, вказав дорогу.
— Ідіть сюдою. Хай вам Бог помагає.
— Спасибі вам іще раз за все. Дай бог здоров’я й благополуччя, а синові щастя і молодої гарної, — дякували дівчата.
Хоч і хлібина за спиною теліпалася, але йти стало легше. Своя ноша до землі не тягне. Микола не обтяжував плечі. Йшли цілий день, не відпочиваючи. Заночували на околиці Гребінки. На другий день добились до Гаркушинець. Під вечір у Миколи знову розболілась нога, та все ж видибали за околицю, добрались до Миргорода. Микола побачив, що вже вдома, зрадів.
— Все, дівчата, отчина, хватить вам мучитись. Кидайте мене, я далі не піду.
— Як так?
— Доїду з кимсь. Люди стовповим їздять, підвезуть. А ви йдіть, за мене не бійтесь.
— Скільки йшли разом, то тепер вже якось дійдемо, — сказала Манька.Стали спина до спини, щоб не впасти, й стоять, вядпочивають, бо сідати бояться. Сядуть — не встануть.
У хутір прийшли серед ночі. Домовились на люди не показуватись, ховатися, хто як зможе.


48
Манька ховалася у діда Захарька. Якщо бачила, що з Коломійцевого до Даценок плуганить Бадила, тікала до баби Секлети, ховалася на печі. Та Василь проїздив мимо, простував, мабуть, на Байрак і до Захарька не було у нього ніякої справи. Ховалася вдома і Галька. Біличка була ще кріпкою, робила за двох, як воляка. Син Василь після поранення лікувався в госпіталі. Біличка, як і раніше, вправлялася по хазяйству одна, а тому ніхто навіть не помітив, що Галька повернулась додому. Сидів на печі й Микола, лікував ногу.
Так в чеканні арешту, в напруженні, минув сорок другий рік і настав сорок третій. І, навіть, Різдво Христове хоч і справляли за звичкою з кутею, з колядками, але якось сумно й безрадісно. Колядувала, в основному, дітвора, а такого свята, колядок, як раніше — із звіздою, вже не було. Нікому було ходити. Чоловіки були на фронті, і в кожному дворі з дня на день чекали похоронки. Можливо, що й знайшлися б хлопці для колядки, та вночі дуже ходити боялися, бо забороняли німці. А тому пробігли дітвора хутором з ранку до обіду, і на тому все й скінчилося.
— Колядувати?
— Нічого давати.
— Коляда, коляда, дід на бабу погляда.
Справа в тому, що зима сорок другого-сорок третього років видалася незвично холодною. Навіть старі люди не пам’ятали таких холодів. За грудень місяць спалили все паливо. Топити було нічим, особливо потерпали від того холоду німці. Те, що можна було спалити, було спалене. Хмиз, сушняк, обаполи, ліси, тини — все пішло на паливо. А коли не стало й того, німці почали рубати й палити в печах корита, прядки, гребені, днища, рубали лави, скрині. У Ододок в хаті було спалено все дотла. Німці зрубали в садку кілька дерев, але вони були сирі, мерзлі і зовсім не хотіли горіти, навіть не тліли. Тоді Ганс додумався, поліз на горище. Дивиться — дві домовини дубові, важкі, добротно зроблені, без жодної щілини, лезо бритви не всунеш. Ганс подивився на них, спробував підняти, але воно ні, важучі, наче з каменя вирубані. Ще, чого доброго, пуп розв’яжеться. Ганс підійшов до лазу, покликав товаришів. Ті заджеркотіли, вагаючись, звернулись до командира.
— Шнель, ніхт! Век! — гримнув командир і всіх наче вітром здуло з горища. Ганс, правда, марно часу не втрачав, випиляв кілька бантин на кроквах, а злізши, спересердя розбив драбину і теж кинув у піч. А дві труни так і лишилися лежати на горищі.
Проховалися вони майже всю зиму і нічого такого не трапилось. А як прийшла весна-красна з пташиним гомоном, з піснею, з квітом, як ти всидиш на тій печі? Заметилися в хаті за зиму. А тому втікачі не витримували, виходили вночі подихати свіжим повітрям, весняними пахощами. Хтось вночі і побачив Миколу.
— Значить, всі дома! — пішло хутором. Дійшли ті чутки й до Бадили Василя. Василь зачастив в обійстя Деценка Захарія, Харитонів, Коломійця Андрія, подовгу гомонів, а потім ні з того, ні з сього запитував:
— Ну, як там в Німеччині? Пишуть що-небудь?
— Та наче нічого, — відповідає Захарій.
Ходив Василь Бадила визнавав, а потім вирішив зробити обшук.



49
Літо було в розпалі. Надворі був серпень 1943 року. Манька вже обвикла вдома, полола город, обгортала картоплю. Коли це до діда Захарка в город ідуть троє з Байраку. Манька побачила їх ще здалеку, під Гнатовою, та чомусь не подумала, що то до них. Огледілась, а вони вже біля двору. Остап Табур, Данило, недавно відпустив вуса, ледве впізнала, і Бадила Василь. Манька побачила, що гості в двір сунуть і непомітно осичником з-за причілку в хату — шасть. Сховалася на піч, й сидить. Остап Табур напучує Бадилу:
— Ну, що? Раз такі справи, злови і відвези біглянку в район.
— Та її, мать, і вдома немає, вона ж в Німеччині, де б вона в Бога взялася? Се ми коли б не даром сюди прийшли, — завважив Данило.
Дядько Захарко і Марія злякано переглянулись, поопускали очі долу, стоять похнюплені, мовчать.
— Ну, так що скажете? Де Манька? — грізно запитав Табур.
Захарій підняв голову, перебігаючи поглядом від одного до другого, мовчить і слова не вимовить. І не те, щоб за себе злякався, своє Захарько давно відбоявся, ще як в криницю вниз головою Матвієнко із Остапом опускали. Страшно стало за свою племінницю, що на печі сховалась. Хоч кажи, хоч не кажи, все одно знайдуть. Ще, чого доброго, бити зачнуть, дураки, за те, що переховує, а здоров’я в Захарька вже не густо. Якщо добре одмолотять, то й гигнути може. Деякий час в душі Захарія йшла боротьба мотивів, в результаті якої прийшло остаточне, неупереджене рішення: хай хоч і вб’ють - не скажу.
— Немає Маньки,— прорік Захарій.
— Ясно, — сказав Василь Бадила і поліз на крайок.
Данило схилив сивіючу голову, мовчить.
— Ну, що там, — стиха запитав Табур.
— Все тут ясно, — з печі сказав Василь Бадила. — Кажеш немає. Ось вона. Гріх брехати старістю. А ну, злазь, поїхали в Багачку на комісію.
Німці без лікарняного обстеження не вербували людей, боялись всіляких болячок, зарази.
— Дайте, хоч вдінусь, — благає Манька. Вона не знає, що їй робити. Як згадає про ті муки, що випали їй по дорозі на Київ і назад, коли втікали, моторошно становиться.
— Нус, мабуть, пішли на двір. Хай дівчина вдінеться, не їхати ж теличкою, — помітивши зніченість Маньки, сказав Данило і першим рушив до дверей. Слідом за ним поплуганили Табур і Бадила.
Манька одягнулась, звертаючись до Захарія, попросила:
— Дядьку, найдіть пляшку горілки, якщо можна.
— Навіщо?
— Вип’ю, може, хоч трохи температура підніметься.
Вона добре знала, як панічно бояться німці різних хвороб, особливо лишаїв, сипу, простуди.
Дід Захарько поліз під челюсті, потім, мабуть, передумав, шаснув рукою в нішу під припічок, дістав звідти заткнуту кукурудзяним качаном пляшку:
— Первак!
Манька швиденько вибулькала пляшку в кухоль, випила. Вийшла надвір, а в дворі вже й віз стоїть запряжений. Василів помічник приїхав ним прямо в двір. Посадили Маньку на воза й повезли в Багачку на комісію. Бачачи те, Захарько накинув на плечі кухвайчину, пішов слідом, наздогнав, попросився. Взяли й його. Жалко сироту, нікому вона не потрібна. Їде дід Захарько в Багачку, думає нелегку думу: “Червоні були — переслідували, німці — теж. Що його робити, як визволити Маньку з біди?”
В Багачці Маньку,перш за все, повели до лікаря. Зайшли в кабінет, там сидять двоє в халатах: чоловік і жінка. Лікарка зла, аж зуби стенає, отрутою бризкає:
— Значить вас уже раз брали до Великої Германії?
— Брали, — злякано відповіла Манька, розуміючи що від цієї жінки чекати добра не доводиться.
— А чого ж ти втекла?
— Всі тікали, й я побігла.
— А як би другі вішалися і ти б теж?
— Ти що хвора, чи що з тобою? — запитав у Маньки другий лікар-чоловік.
— Не знаю, ви дохтурі, вам видніше.
— Сідай, зміряємо температуру. Візьми градусник, — лікар простягнув Маньці термометр.
Манька потримала його хвилин п’ять і повернула назад.
Лікар мовчки подивилася термометр, простягує колезі.
— Дивно, температура наче нормальна, а на вид, таке, наче хвора.
Від власної безпомічності вона ще більше розлютилася.
— Германії помагати треба, а ви тікаєте. А мені тепер вовтузься тут з вами. Вже раз проходили комісію, тепер знову. Хай батько платить два рублі за вхід. Кінчилась безплатна медицина.
— У мене немає батька, — тихо сказала Манька.
— А де ж він подівся?
— Репресований.
— А з ким живеш? — втрутився в розмову лікар-чоловік.
— З дядьком.
— Тоді вас і брати не будемо, — дещо зраділо сказав лікар-чоловік. Сходіть справку в комендатурі візьміть і все. Є такий закон: не брати, раз сирота.
Манька вийшла на двір, а дядько Захарько й питає:
— Ну що, Манько, як діла? Чув: сиріт не беруть, ну-с.
— Ох, діла не буде дядьку! Ох, не буде! У нас же ще Галька й Мар’я. Як, бува, подивляться в шнурову книгу, пропали ми.
Та Манька хвилювалася передчасно. В шнурову книгу ніхто не дивився, не до того було. Армія Паулюса була оточена під Сталінградом ще минулої зими, завершилась перемогою радянських військ Курська битва. В війні давно намітився перелом. Радянська армія переходила в наступ. Передові частини були вже під Харковом. На сході зовсім поруч гриміла артилерія, гули гармати. Війська підбиралися до Полтави. Готувалося її визволення. Манька вийшла з комендатури, сіла на воза.
— Ну, як? — запитав дядько.
— Все гаразд.
— Ну, тоді слава Богу. Поїхали! Но! Є таки Бог на світі! Е, є!
Дядько Захарій і Бадила Василь з напарником одноконкою везли Маньку назад у хутір. Було тепло, сонячно, обіч дороги наливався, половів овес. Стовповий був майже пустим. Двома сірими стьожками тягнулися в бік Миргорода накатана, лискуча після недавніх дощів дорога. Там і сям жовтіла стерня, колихалася під легким вітерцем нескошене поле.
Бадила вйокнув на коня, і він побіг риссю. Манька сиділа на полудрабку, тряслась на вибоях, дивилась в синє, без жодної хмарини небо. В небесній глибочині ледь мріє, безтурботно виспівує жайворон. І здавалося Манці, що немає йому ніякого діла ні до стрілянини, ні до війни, ні до тисяч і мільйонів загиблих, ні до сліз матерів, сестер, жінок, наче навкруги немає ні горя, ні турбот, ні печалі. Наче нічого в цьому житті й не сталося. Манька дивилася на птаха, і їй стало чомусь заздрісно і в той же час весело й радісно на душі.


50
В хутір Коломийців на мотоциклах залетів німецький загін. В’їхали неблагополучно, так і виїхали. Перший мотоцикліст зупинився біля Матвієнок, його помітила дітвора. Ладимаришин Гриша, Василь Сидорів, Холоша Борис якраз сиділи на леваді, гралися.
— Кіндер, — вигукнув той, що був за кермом, — ком зі гер. Ком, ком, ком! — позвав пальцем хлопчаків.
Хлопці сиділи принишклі, налякані. Ніхто нічого не міг второпати. Гриша звівся на ноги, дивиться: німець зве його до себе пальцем. Звичний з бригади до таких знаків уваги, вихляючись і озираючись, Гриша, опинаючись, нехотя, наче загіпнотизована чорногузом жаба, наблизився.
— Ком! Шнель! — знову заджеркотів німець.
Гриша зупинився, стоїть, чекає. Може, щось зрозуміліше скажуть, а може, їсти дадуть. Раніше ж давали.
Особливо щедрими німці були минулої осені. Вже почало примерзати, а Гриша, знай собі, шльопає босоніж по калюжах. Штани підкочені, між пальцями тванюка чвиркає. Чвирк-чвирк. Ноги немиті, курята ті ніколи не сходять. Німці сміються, джеркочуть між собою щось незрозуміле, заохочують, вказуючи пальцями, куди Гриша повинен іти. Якщо Гриша не розуміє чи не хоче, то кидають в те місце консерви або ще що-небудь їстівне. Гриші тільки того й треба. Не вибираючи дороги, Гриша біжить на здобич, наче собака на дичину.
Німці вказують пальцями на невеличке озерце, утворене в ямі проливними дощами, жестами імітують, як треба обливати себе водою. Водять руками над головою, труть плечі, груди, показуют, примушують Гришу скупатися. Повагавшись, Гриша, не роздягаючись, стрімголов лізе в холодну воду, присідає в тій ямі по шию, здригається і вискакує наче опечений, дрижить і скімлить, наче побита собака. Німці захоплено сміються і нагороджують Гришу пайком.
Вдоволений Гриша біжить додому, а німці довго регочуть йому навздогін, крутять пальцями побіля виска.
— Юродивий!
До таких у німців відношення, як до людей Божих, а тому й не кривдять. Але на цей раз Гришу, здається, пригощати ніхто не збирається, так що даремно він підхопився на ноги. На цей раз покликали його з іншого приводу.
— Много кілометр Грянчиха?
Гриша напружує слух, увагу, всю свою кмітливість, щось метикує, нарешті белькоче.
— Три кілометри.
— А Бутів?
— Три.
Німець допитливо подивився на Гришу, промовчав. Зрештою, все може бути. І до Грянчихи три, і до Бутового три. А тут якраз на другому мотоциклі під’їхав командир.
Німець, що тільки-но питав у Гриші про відстань, став доповідати.
— Господин штумбанфюрер, кіндер говорит три кілометр до Грянчихи.
— А до Бутова?
І до Бутова три.
Не встаючи з мотоцикла, офіцер дістав планшетку, відкрив карту, довго водив по ній пальцем, нарешті оголосив:
— До Бутова два з половиною, до Грянчихи — три з половиною, кіндер врьот, — і вже звертаючись до Гриші, запитав: — Ти зачем обмануєш німецькій зольдат? Ти хто, партизан?
— Я не обманую. Три кілометри, — нерозбірливо белькоче Гриша, розмазує по брудному обличчю сльози.
— Ти тут живеш, ти должен знать точно. Ти спеціально вводиш в заблуждєніє германську армію. Повісить його. Це партизан.
Хлопців, що сиділи на пагорбі, наче вітром здуло. Два німці, що сиділи позаду на одному й другому мотоциклі, попідхвачувались зі своїх місць, повели Гришу в кленки . Гриша опинається, кричить, розмазує на обличчі соплі, губить сльози. Поки вирішували, як краще вчинити: повісити чи, може, розстріляти Гришу, бо при собі не знайшлося підходящого оривка, прийшлось посилати до Густодимів, зібралися люди. Прибіг Василь Бадила, поліцай, господар хутора, винувато втягує голову в плечі. На його дільниці трапилось непорозуміння. До того ж, промашку допустив, опізнився стрічати німців.
— Та шо вони хотять з того хлопця, — забідкались люди. — Ви ж бачите, що воно не таке, як слід. Каліка.
— Он врьот. Каже, що до Грянчихи і до Бутова три кілометр, — протираючи запотілі стекла пенсне, зауважив штурмбанфюрер.
— Та в нас тут всі кажуть, що три кілометри до Грянчихи, а хто там його міряв. Мо, три, а мо, й менше, — сказала Олена Ригір.
— Нічого не знайт, — стоїть на своєму німець.
Люди почали благати, переконувати, що хлопець від народження хворий, не вміє ні читати, ні писати, ні рахувати. До того ж вони всі теж так вважають. А Гриша не знає що таке й кілометр, так само, як і вони, грішні. Верста, то інша справа, а кілометр...
Німці завагались. Ускладнювати стосунки з мирним населенням не входило в їхні плани, але і партизанщини вони не потерплять. Хоч в тутешніх краях партизанів начебто й не чути, але те, що вони бачили в пропагандистських, спеціально створених фільмах, в кадрах кінохроніки, лякало їх. Найбільше турбувало німців те, що партизани діють зухвало, підступно, не визнаючи ніяких правил і законів війни. Німецька армія звикла мати справу з прямим, відкритим ворогом, а ті, хто таємно підриває в тилу залізничні колії, мости, нападає на обози, труїть худобу, здійснює теракти, стоять поза законом. Штумбанфюрер глянув через пенсне на поліцая.
— Люди правду кажуть. Хлопець хворий. Вроджений сифіліс, — підтвердив Бадила Василь. — А партизан тут і близько немає.
Німці уважно подивилися на Гришу — і справді хворий. Рот наопашки, перекошений, а з рота цівкою слина на підборіддя. От-от губа вигниє. Мокра доріжка від слини на брудній полотняній сорочці припадає пилом, почорніла наче земля.
—Ну що ж, шуцман. Якщо збрехав, тебе розстріляємо, — сказав штурмбанфюрер, постукуючи стеком по халявах брудних чобіт.
— Їй-бо, не брешу, — полотніючи, перехрестився Бадила Василь.
Крізь виблискуючі скельця пенсне штурмбанфюрер ще раз глянув на Гришу і наче прозрів.
— Юродивий, що ти в нього хотів добитися? — сказав штурмбанфюрер, звертаючись до першого мотоцикліста.


51
Невеликий підрозділ німців залишився на ночівлю в хуторі, решта рушила дорогою на Байрак. Бадила Василь поселив німців у Гнатову хату. Уночі майже у всіх населених пунктах, де останнім часом доводилося зупинятися німцям, оголошувалася комендантська година.У хуторі, правда, комендантську годину не оголошували, кому ти її тут об’явиш? Але комендантська година сама собою розумілася.Тепер німці вели себе інакше, ніж на початку війни. Минули безтурботні дні, прийшов кінець німецькій безпечності. Не один німецький вояка поплатився за свою безтурботність головою, наклав життям.Тепер вони вже не довіряли Бадилі Василеві своєї охорони, а виставляли на ніч свій караул, свого вартового. Вартовий Ганс Шредер спочатку ходив хутором, заходячи в нього то з боку Даценкового, то від вигону, потім проходив біля Гнатової хати, де стояли німці, обходив її навколо і знову йшов до Даценок, патрував дорогу, що вела на Грянчиху. Другий вартовий охороняв спокій на вигоні. Ходив від кладовища, мимо Узбека, Пилипихи, Дмитра мимо Андрієвого й Данилового подвір’їв до виїзду Срібних. Третій чатував біля бригади, стеріг перехрестя доріг.
Ганс Шредер, двадцятидворічний баварець, надивившись пропагандистських фільмів про партизанів, Космодем’янську Зою, інших, ніс службу справно: час від часу прочісував садок, грядки, наближався до вагончика, у якому жили запобігливо виселені місцевим шуцманом господарі. Потомствений, з діда-прадіда селянин, Ганс інколи нахилявся, брав у пучку грудку вологої землі, розминав її в пальцях, довго принюхувався, прицмокував, зітхав. Такої землі не знайти в усій Німеччині. Не земля — масло. Плюнь в неї, кілок вбий, — ліс виросте. Недарма її вивозять вагонами і насипають на пісних німецьких землях. На них постійно ростуть камінці. Сей рік визбирав, на наступний — знов збирай. Хтозна, де вони й беруться. Ростуть, наче гриби в лісі.Останнім часом Ганса вже не дивувало нужденне, злиденне, майже жебрацьке життя її господарів хуторян. Вроджений хазяїн, потомственний землероб, Ганс швидко у всьому розібрався і зрозумів: на цій землі просто не має справжнього господаря, яким міг би стати на ній він, Ганс.
Ганс нахилився, витер руки об спориш і знову думки про Баварію, жінку Грету, про двох крихітних діток і про те, що не фартить йому останнім часом, на службі у фюрера. Жодної нагороди за два роки служби. Жодного дня відпустки з фронту. Правда, дякувати Богу, його жодного разу й не поранило за цей час. Але те, що він залишався ще живим, тоді, як його товариші, з якими він розпочинав службу в одній частині або ж загинули, або ж були комісовані по пораненню, відправлені на передову в самісіньке пекло, в м’ясорубку, до уваги не бралося. Усім єством Ганса зараз володіли невеселі думки, вони поглинали всі його помисли, волю. От-от німецька армія закінчить свій “бліцкріг”. Блискавичний удар по Москві провалився, але перемога не за горами. А там розпочнеться розподіл окупованої землі. І йому, Гансу, в тому розподілі дістанеться найменша пайка, від х.. вушки. А тим, що на передовій, звичайно ж, з тих, хто живий залишиться, як винагорода — наділ. Як Залізний хрест — так і ще додатковий наділ. Два хрести — ще надбавка. Тільки де він його тут в тилу заробить? Проситися на передову небезпечно і страшно. А Гансу дуже вже хотілося мати гарний наділ. І найкраще, саме в цих краях, на ось цій благословенній землі.
А тому як тільки його товариші вляглися відпочивати, Ганс обійшов свою дільницю, дістав саперну лопатку і на Тимофієвих грядках став копати землю. Його розбирала вроджена цікавість. В Баварії через якийсь штих або два з'являлася глина. Ганс копав, час від часу присвічував ліхтариком. Він уже по пояс сховався у тій ямі і ніяк не міг добратись до глини, змокрів, втомився, а її все немає й немає. Таким товстим, могутнім був у цих краях шар чорнозему.
Ганс уже вкопася по шию, і вирішив скінчити копати яму і йти до Даценок, востаннє о глянути свою дільницю, переконатися, що все гаразд, і хвилин через десять здати варту напарникові. Ночувати Ганс мав намір у найближчій, Тимофієвій хаті. Зачувши шум, Ганс наблизився до вагончика. Там старий Тимофій знову лаявся і бився з молодими..
Гнат і Явдоха билися майже кожен день. Старий дивився на Гнатове і Явдошине життя, тяжко зітхав. Інколи, правда, як іскра, спалахувала між ними короткочасна любов, після чого наступав нетривкий мир. Одне необережне слово — й знову літали по хаті миски, порожні відра, чавуни, качалки, рублі. Явдоха вискакувала з вагончика надвір, голосила на весь хутір. Ганс з товаришами, обриваючи шовковицю, дивилися на те, наче на якесь видовище, цирк, а як тільки бійка втихала, ховалися в хату, грали в карти, співали, підігруючи на губній гармонії.
В той день і прийшло в голову Степанисі послати свого чотирнадцятирічного сина Миколу до свекра Івана Білика за керосином. Кинулась увечері, аж воно в хаті ні топити, ні світити нічим. Та й нутро розболілось.Випила б керосину, мо, притишилось би. Ті нутрощі в Степанихи болять давно. Як заміж за Степана вискочила, так і захворіла. То живіт у неї пеком пече, то кишки обкручуються одна навколо одної. То матка опускається от-от загубить. Так і нидіє весь свій вік. Вся в хворості, в недузі , невідомо в чому й душа тримається. Вже настогидла і Степанові, і дітям, та й хуторянам теж. І голос такий же неоптимістичний, писклявий. Все в ній до єдиної клітини плаче, жаліється:
— Ой,Бозе, Бозе, це вже вмирати буду, так в животі пече, так пече, мабуть, і до ранку не доживу.
А тому увечері Степаниха наріпилась на Миколу:
— Сходи, синок, до дідуся Івана, хай хоч карасиру дасть. Вип’ю ложку, другу, мо, трошки оклигаю. Бозе й Бозе, як так жити, то луччє вмерти.
Микола хутенько зібрався й пішов. Діда вдома не було, порався в бригаді. А тому Микола тихенько, вважаючи, що в хаті повно німців,підізвав бабу Олену, попросив керосину.
— Де я його тобі візьму? Тут у самої в грудях млоїть. Цілу балсанку випила, не помагає, — невдоволено сказала Олена.
— Якщо немає, то я й піду, — зам’явся Микола.
Олена завагалась, ще чого доброго, прийде дід, буде лаяти, що не дала.
— І де його чорти носять? Все ховає, наче я його краду. Щоб тебе в чотири дошки заховало.Оце даси, а тоді ще й винуватим будеш. Сам би йшов і давав. Воно моє чи що? На ось, бери, хай його сі та ті візьмуть, — сказала Олена, відшукавши в закутку неповну, заткнуту качаном півлітрову пляшку, подала Миколі і знову заходилась лаяти діда. На чому світ кляла німців, тяжке життя, яке й на крихту не стало легшим після стількох поневірянь. Микола, взявши в Олени гас, гомонів біля клуні з Олениними хлопцями. Після того, як повітку пробила бомба (там і досі з долівки стирчав стабілізатор бомби, що не вибухнула), всі ночували в клуні.
— Я піду подивлюся, — наполягає Степанів Микола.
— Не ходи, а то ще розірветься, — лається Олена. — Якби сам підірвався, то чорт з тобою, а то ж і нас зірвеш. Мало тобі того, шо пістоль німець в рот засував?
Та Микола не послухавсь, пішов. Наче намірився випробувати долю. Обійшов навколо бомби, закрив очі, обережно доторкнувсь до стабілізатора. Трохи постояв, подивився і пішов додому. Тепер і каганець засвітять, і мати полічаться. Вже добре стемніло. Наляканий темрявою, Микола вигулькнув за причілок і стежкою, потім проміжком побіг навпростець через грядки до дороги, до кута, де Ододки Тимофія садок розпочинається. Сотня метрів. Потім ще стільки ж дорогою і промежком до себе в двір.
Микола добіг до рогу, стежка вела через левади в тінь крислатих дерев. Почув, наче хтось землю копає у Тимофія в городі. Може, нужник Гнат риє. Не встиг ще й на дорогу вибігти, як з-під райок, що росли на Гнатовому подвір’ї, вирнула на дорогу постать вартового.
— Хальт! Ком зі гер! — вартсовий клацнув затвором. — Хенде хох!
З несподіванки Микола зупинився, перевів подих.Серце билось десь аж у горлі. Страх морозом пройшов по тілу, докотився до п’ят. Руки й ноги тремтіли, зуб не попадав на зуб. В правій руці була затиснута пляшка з гасом, ліва піднята.
— Ком зі гер, ком, ком, — вартовий Ганс Шредер вказав пальцем на пляшку, поманив пальцем Миколу.
Микола хотів куди-небудь чкурнути, та окинувши поглядом простір довкола себе, зрозумів марність свого наміру. Поблизу не було ні високих дерев, ні буйних городів, в яких можна було б низькорослому, як і батько, Миколі, сховатися з головою. А тому Миколі не залишалось нічого іншого, ніж скоритися чужому, грізному голосу.
Микола підійшов до Ганса, пильно подивився на німця, в очах острах і надія.
— Партизанен? — глухо запитав Ганс, розгледівши у Миколиних руках пляшку гасу.
— Ні. Додому несу, нічим каганець світити! — щиросердо зізнався Микола.
— Партизанен шваль! Партизанен шваль! — лаявся Ганс.
Впевнений, що його не розуміють, Микола стояв на промежку, переступав з ноги на ногу, намагався пояснити німцеві суть справи. Микола пальцем показував то на пляшку з гасом, то на свою хату, на місяць, що зійшов над садком і котився поміж рідких хмар у бік вигону.
— Мати послали. Світити нічим, — Микола знову показав на місяць.
Але німець, видно, не розумів його, а мо й не хотів розуміти, наставляв на Миколу автомат, тіснив до садка. Микола остаточно розгубився, засунув пляшку з гасом під руку, притис, після чого зробив красномовний жест обома руками, начебто запалював сірника.
— Яволь, яволь! Партизанен! Пах-пах! — Ганс тряс автоматом, начебто стріляв і знову визвірився: — Шнель! Шнель!
Ганс добре пам’ятає недавні заняття, де їм пояснювали, як поводити себе з місцевим населенням. Потім показували фільм про якусь російську дівчину Зою з Підмосков’я, яка намагалася підпалити німецькі конюшні й казарми, була спіймана, а потім страчена. А того, хто спіймав, проявив пильність, нагородили, надали відпустку. І ось тепер Бог посилає Гансу аналогічний випадок, а разом з ним, можливо, і Залізний хрест, відпустку. Вочевидь, цей тубільський хлопець теж ні більш, ні менш, як партизан. Он і гас у пляшці. І руками показує — палити збирався. Звичайно, що гас він, як і та дівчина, несе, щоб підпалити хату, в якій сплять зараз його товариші.
Ганс добре розумів, що якщо він зараз арештує цього хлопця і приведе до командира, який скоріш за все давно вже спить, а якщо не спить, то грає з з офіцерами в карти, то в кращому разі він вилає його як придурка, а хлопця відпустить. Те, що хлопець — партизан, необхідно ще довести. Мозок Ганса блискавично працював, прораховуючи ситуації. Він розумів, що цей хлопець не має ніякого відношення ні до партизанів, ні до підпалу. Лісів поблизу немає, та й партизанів не чути. А тому Ганс зважив всі “за” і “проти”, скомандував:
— Ком! Шнель! Шнель! — і штурхонув Миколу в спину межи плечі так, що той мало не впав і не впустив пляшку з гасом. Біль пройняв Миколине тіло: наче розпечена стріла впилась між лопаток і, зробивши крутий зигзаг, дійшла до паху.
— Ну, ком! Ком! Шнель!
Ще не розуміючи, що сталося, Микола, озираючись і благаючи, йшов, підкоряючись чужій злій волі вперед, до вигону. Ішов і мало не плакав:
— Відпустіть, я більше не буду!
— Бозе й Бозе, де ж це Колько? — затурбувалася Степаниха. — Палазю, ти спиш?
Палажка не обізвалась. Вже майже дівка, та біда, без рук. Мар’я взяла на підвіконні ключ, закрила двері на засув і потихеньку, ойкаючи, час від часу зупиняючись і прислухаючись до власного нутра, пішла Миколі назустріч. Дійшла до дороги. Під осиками трохи пристояла, вдивляючись в обидва кінці дороги, в кожній тіні вгадуючи Миколу, та, переконавшись, що помилилась, зітхала, бідкалась.
— Щоб ти був з ума та з толку пішов! — нарешті вилаялась Мар’я і, поправляючи на голові хустку, повернулась, пішла додому. Болить у неї не тільки живіт, не тільки матка опускається, а й голова гуде, наче церковний дзвін. Інший раз пеком її пече, а тому й запинається Мар’я низько, аж до самих брів, щоб, не дай Бог, не протягло. Ще на ногах вештаєшся, і то нікому не нужний. Той проклятий Степан, щоб йому ні дна, ні покришки, щоб його перша куля не минула, чи в бригаду йде, чи з бригади повертається, так і норовить до Бужинки заскочити. Діда Любенка в колективізацію забрали, а та, було, всіх приймає. І Ладимаря, і Степана. Мар’я хіба раз присліджувала. Та хоч би раз мимо пройшов, не заходив
Поки Степаниха згадувала прожите, Ганс довів Миколу до вигона під Бадилині берестки, крикнув:
— Хенде хох! — і натиснув на гашетку.
Микола зойкнув, підстрибнув, скособочився, скроплюючи яскраво-червоною кров’ю спориш, завалився на лівий бік, ткнувся русявою головою в кущ припорошеної пилом кропиви. Бадила в самих підштаниках вискочив на той постріл, запитав:
— Що трапилося?
— Партизенен, партизанен! — волав Ганс.
Мар’я чекала сина майже до півночі.
Чомусь згадались їй останні сни — тяжкі, недобрі. Ще на тому тижні приснилось Мар’ї, наче увійшла вона в хату, а там мух, мух — шибок не видно, позасідали. Навстіж відчинила хатні й сінешні двері, позганяла з шибок, позавішувала вікна. Взяла в одну руку Степанів рушник, в другу — Миколину сорочку й махає, виганяє мух з хати. Та так уже весело та вміло орудує тим рушником і сорочкою, щоб на світло летіли, аж самій сподобалось. А їх наче в хаті ще більше стало. По всіх кутках сидять, особливо багато на покутті. Вигнала Мар’я тих мух і прокинулась. І страшно стало Мар’ї — не інакше, як на смерть такий сон приснився.
“Вигнала з хати Степана”, — з жалем подумала Мар’я. Не спала до ранку, крутилася на печі, а тут Палазя прокинулась, а може, й не спала, бо на легені слабує — сухоти. Прокинулась та й питає:
— Мамо, ви не спите?
— Ні. А що?
— Та мені такий поганий сон привидівся, начебто тато з Миколою надвір пішли. Не встигли за поріг ступити, як стеля в сінях обвалилася і накрила обох. Коли б біди не було, мамо! Якось моторошно мені. Миколі, мо, й нічого, а тато ж на війні.
— Куди ніч, туди й сон, дочко. Перехрестися, помолись Богу на образи, та й усе, — сказала Мар’я й задумалась: “Їй-бо, щось трапилось. Такі негарні сни”.
А на цьому тижні, кажись, учора, знову приснилося Мар’ї: начебто стоять вони з Миколкою біля Даценок на дорозі, а на Гнатовій горі, під грушею, хоч ніякою груші там немає й ніколи не було, її мати покійні стоять і кличуть Миколу:
— Онучку, іди до мене.
Мар’я хотіла зупинити сина, придержати і не встигла; Микола зірвався і побіг до бабусі, тільки жовті п’яти миготять. Стали удвох на горі, помахали рукою й пішли вниз до Грянчихи, тільки їх і бачила. Мар’я як прокинулась, то вже й не спала до самого ранку. І ось тепер наче щось смикнуло за серце, побігла до свекра.
— Був, сказав дід. — Олена он карасіру налила в пляшку й пішов. Давненько вже, мене ще й вдома не було.
Дід Іван та Мар’я ринулись на вигін, та Бадила перегородив їм дорогу.
— Заждіть, Миколу вважають партизаном. Нехай розберуться, тоді й підете, а то ще й вас постріляють.
Степаниха злякалась і облишила йти на вигін. Ішла додому, вся в сльозах, весь час примовляла: “І для чого я тебе послала, синочок, по той карасір?”



51
Останнім часом Іван Михайлович працював у Миргороді на аеродромі. Бадила заставив. Німці-інваліди, списані з фронту по пораненню, з якою-небудь вадою, без пальця, а то й без кисті, обслуговували літаки, а Іван і такі, як він працювали на господарських роботах: принеси— подай.
Ведуть хлопців на аеродром через Миргород, а вони співають.
А як доводять до комендатури, супроводжуючий німець обов’язково просить, щоб хлопці заспівали пісню: «Їхав козак містом».
Їхав козак містом,
Під копитом камінь тріснув.
Люди, які поруч з комендатурою живуть, як тільки почують цю пісню, на дахи повилазять і слухають, як тільки гарно співають хлопці. Декотрі навіть плачуть. Німці — і ті все кидають, хоч які дисципліновані, стоять з роззявленими ротами.
Порядки в німців були, мабуть, ще суворішими, ніж при більшовиках. Якийсь вірмен убив свою жінку в Миргороді й закопав. Німці знайшли його й повісили на базарній площі. Щоб всі бачили. Сьогодні зайшов Іван в город, дивиться, на виїзді з базару, біля воріт шибениця. На ній висить хтось з українців. Внизу на дощечці написано: «Цей руський вор украв у германського солдата портсигар». Іван трохи постояв, почухав потилицю і пішов.
З городу додому Іван завжди добирається переважно пішки. От і сьогодні вийшов, дивиться: якась машина “джіп” чи “мерседес” котить, а в тій машині німецький генерал сидить. Стали, взяли Івана. Мабуть, зацікавив німецького вояку російський богатир.
Іван довго потім розповідав про ту поїздку. А як в хутір ввійшли радянські військ а— перестав.
Окрім Івана, на аеродромі працює багато коломійчан. Олексій Коломієць, найменший Андрія Переляки син, на прозвище Масний, прозваний так, мабуть, того, що був худий, як тріска, Микола Ригір, Данилів Петро. Робити приходиться важко й напружено. Німці не терплят ледачих. Як тільки побачить німець - бригадир, що хто-небудь увилює від роботи, як опереже канчуком, так і кожа лусне. Особливо дістається Олексієві. Олексій, правда, слабкий на легені, схоже, чахоточний, може інколи й перепочити необхідно. Як тільки зупинився, так і одержав по спині батогом. Потім став побоюватись. Ударив сьогодні німець Олексія канчуком, аж сорочка лопнула. Олексій пригрозив, що пожаліється коменданту, так той злякався, приніс Олексію німецьку форму, ще й позвинявся. І багато хто зрозумів, що бити робочих німецьким командуваниям забороняєтся.
Особливо вражала Івана дисципліна, якій підкорялися всі служби на аеродромі. Тягне німець що-небудь: той же обапіл чи мішок, почув гонг на обід і там, де йшов, там і покинув поклажу. Спочатку це здавалось смішним і навіть наводило на думку про недисциплінованість, погану організацію праці. Кожен з них, українців, мабуть, таки відніс би той обапіл, а тоді вже і йшов на обід, а після обіду міг би й спізнитися. Німці ж навпаки. Скінчився обід, повертаються на те місце, де залишив ношу, підбирає й несе вперед, по ходу, туди, куди ніс її до обіду.



52
Отримавши наганяй від коменданта Шнітке за вбивство хлопця і погрозу посадити під арешт, Ганс пробкою вилетів надвір. Ішов на постій, вдихав свіже повітря, спостерігав за дорогою, дивився на мерехтливі зорі. Двоє товаришів Ганса давно вже спали на засланій товстим шаром соломи долівці. Ганс поставив в куток зброю, зняв ремені, не роздягаючись приліг на м’яку, пахучу солому і не зчувся, коли провалився в сон.Зснув, наче вмер. Не турбували його ні докори сумління, ні совість, спав спокійно, наче в дитинстві. Як і веліла Гебельсівська пропаганда, Ганс вважав ось цих принижених, забитих, бідних, убогих, безправних в гіркій своїй долі, схожих на примар істот за тубільців, нижчу расу. Так легше було вбивати. Навіть зовні вони були мало схожі на людей: сірі, брудні, невиразні постаті, звиклі длубатися в землі. А хто з землі вийшов, той в землю і піде, так сказано в Святому писанії. А тому спав Ганс з відчуттям старанно виконаного обов’язку. На варті стояв Гансів товариш і начальник єфрейтор Клейст, його повинен був змінити Хуго. Було далеко за північ, Клейста хилило в сон. Присів під грушею, куняє.
Десь о першій ночі в двір до діда Івана, бо хата на відшибі, крайня від стовпового, прямо з шляху ввійшли партизани загону Варшавчика, який базувався в місцевих лісах. Спочатку заглянули в хату, в повітку, пішли до клуніі, постукали в двері.
— Хто там? — запитав Микола.
— Свої! Виходь, а то зірвемо!
Микола прочинив двері. Біля дверей троє в цивільному.
— А, це ти, безвухий? Німці в хуторі є? — запитав один, і Микола взнав у ньому Варшавчика.
— Небагато, але є.
Микола вивів партизан на причілок, показав на Гнатову хату.
— Он в тій хаті.
— Багато їх там?
— Та, десь чоловік п’ять-шість. Було з півсотні, але ті ввечері поїхали десь на Грянчиху.
— Точно?
— А хто їх знає? Вони переді мною не відчитувались. Так, думаю, що на Грянчиху, бо за Грянчиху питали.
— Гаразд, іди!
Позіхаючи, Микола пішов у клуню додивлятися сни. Пприліг, задрімав. Снився Миколі хутір. Тільки не таким, яким він був зараз, а таким, яким побачив його Микола вперше, ідучи просити в діда Івана шматки. Темне мереживо тинів: ліс, хатки, занесені снігом. Завивання вітру в суточках, хата в обкладенні, прочинені двері, материні руки. Раптом гучну тишу розітнув вибух. Кинувши першу гранату в хату, партизани побачили в спалахові вибуху мотоцикл, що стояв під вербичками. Спочатку хотіли завести його й поїхати, та не вистачило кеби. Жоден з них не вмів не те, що управляти технікою, але не знав, з якого боку до неї й підступитися. Якби стояв прив’язаний в осичнику кінь, впряжений в підводу — то інша справа. Викотили мотоцикл на дорогу, намагалися завести з буксира, та він не заводився. Тоді, не довго думаючи, пожбурили гранату, ще і в мотоцикла, а самі, не барячись, стали відходити до озер. Ніч була світла, місячна і в оточенні верб, дзеркала озер було добре видно на відстані. Прокинувшись, Микола ще не встиг як слід розбуркатись, як за першим вибухом пролунав другий. Вибіг надвір. В Гнатовій хаті спалахували відблиски світла, з двору до дороги славя дим. В сполохах вогню побачив, як втікають в бік Данкових озер партизани. Ій-бо, кинули гранату. В Гнатовій хаті ночувало всього декілька німців. Хуго й Ганса, вбило наповал. В живих, лишився один лише Клейст, і то злегка поранений в руку. На місце пригоди прибіг наляканий поліцай Бадила Василь і староста Харитонів Данило.
Наляканий, закіптюжений, весь у крейді, з голови до п’ят в сажі, вискочив Клейст. Ну, крейда, зрозуміло, з стелі посипалась, а сажу, мабуть, вибуховою хвилею з челюстей винесло. Клейст кричав на Бадилу Василя, намагався з'ясувати, що трапилось. Випадковість, чи, може, прихована помста за вбивство хлопця його підлеглим Гансом. «Ну й йолоп цей Ганс. Сам лежить біля порогу, без голови і його, Клейста, голову мало не підставив», — лаявся Клейст, лютий від безсилля і пережитого страху. Тепер зганяв все це на услужливому телепні поліцаєві і серйозному, спокійному старості. Він не давав нікому й слова вшилити. Кричав, шаленів, погрожував всіх перестріляти. І, мабуть-таки перестріляв, якби партизани не підірвали мотоцикла. Він стояв на дорозі вщен т розбитий, понівечений. Його не можна було впізнати.
Вимістивши на двох місцевих телепнях весь свій гнів і обурення, Клейст наказав старості і поліцаєві негайно запрягати коней і везти його, поки ще не розвиднилось в Байрак. Підганяв Клейста й страх. Візьмуть його оці двоє і прикінчать, а звернуть на партизан. Переляк був настільки сильним, що в Клейста зволожились долоні, а на спині і в паху виступив липкий піт.
— Ідіть! — наказав поліцаєві й старості.
Данило і Василь Бадила пішли в бригаду, а Клейст все ніяк не міг заспокоїтись. Він тільки тепер зрозумів, чого уникнув. Його охопив тваринний жах. Клейст сховався в хаті, закрив на засув двері, хатні ж кинув на защіпку. Зібрав всю зброю, три автомати, і причаївся біля вікна. Клейсту на мить здалося, що поліцай і староста пішли кликати людей, аби прикінчити його одного в цьому дикому заклятому місці, а тому твердо вирішив: прийдуть, живим не дамся, всіх постріляю. За першою думкою з’явилася друга, третя: постріляти то він постріляє, а якщо ті і до вікон не підходитимуть, а зав’яжуть знадвору двері, а хату підпалять? Прийдеться вистрибувати з вікна. А там його вже чекатиме чи то поліцайська куля, чи, може, сокира, обух.
А тим часом Данило і Василь Бадила запрягли пару коней, під’їхали до Гнатового подвір’я. В дворі, як і раніше, валялися вибиті шибки. З пустих очиць вікон курився їдкий вонючий димок, видно, дотлівало якесь ганчір’я. Переконавшись, що окрім поліцая і старости, в дворі нікого немає, Клейст вийшов надвір, сів на воза в самий задок. Василь Бадила охороняє Клейста, а Данило править. Вибрались на стовповий ще затемна, а на світанку підвода вже цокотіла по попівскій бруківці. По обидва боки Сорочинської вулиці ліпились приземкуваті хатки. Поминули клуб, добралися до базару. Але ось, в колишньому маєтку Дурново комендатура. Село ще спало. Де-не-де схвачувались хупаві вогники каганців та валували в слід подорожнім чутливі собаки. Через кілька хвилин Клейст доповідав черговому по комендатурі, про те, що трапилося в хуторі.

53
Опівдні в хутір ввійшов каральний загін. Невістка Коломійця Дмитра Ялисавета, в дівоцтві Осаулка, зранку вправлялась по господарству: спочатку товкла в ступі пшоно, потім вичищала з повітки гній, поралася. В цей час у двір забіг син Віктор, захеканий, зголоднілий.
— Ма, шо їсти?
— Немає нічого. Бачиш, гнояку вигортаю. Голова, як чавун. Ніт, щоб помогти, так він шляється. Лікті кусай, — вилаяла Віктора Ялисовета.
— Скільки, ви мене, мамо, будете лаяти? Дайте їсти, а тоді вже й лайте.
— Не дам і не проси. Поки гній не вигорну, і не заїкайся про їжу. Он ще й Левко не їв і Михась.
— Та мені хоч би кислянки.
— Поросяті висипала.
В двір увійшов дід Дмитро. На плечах дві вуздечки. Запахло дьогтем і кінським потом. Чоловіків в хуторі лишилось небагато, а тому, незважаючи на свій похилий вік, давно за вісімдесят, Дмитро на пару з Біликом Іваном конюхує.
— Пішли, Вікторе, коней в озера відженемо, — запропонував Дмитро.
— Зараз, діду. Поїм, і підемо.
— Потім поїси.
— Роби, що дідусь велять, — наказала Ялисавета, а сама пішла в хату, розтопила в печі. Довго палила на поді печі дрівця, пеньки, потім відібрала пригорщу гарного жару, засипала в праску. Дістала попрані сорочки, розіслала на скрині, прасує. Праска рухається взад-вперед, жарини обдає зустрічним потоком повітря і вони, трохи припалі попелом, схвачуються леткими язичками полум’я.
Вдвох зібрали коней, погнали до озера. Погода видалась сирою і прохолодною. Віктору не хотілось виходити з хати. Спочатку він хникав, потім примовк, став допомагати дідові. До Даценкових озер рукою подати, швидко дістались. Віктор весь час насвистує, щоб коні краще пили. На зворотному шляху їх наздогнали німці, оточили.
— Ти кинув гранату?
— Ти вбив солдат фюрера?
Дід і внук тільки плечима здвигують.
— Шнель, швайне, не озиратись!
Побачила те Остапиха, побігла до Ялисавети в двір. Прибігла, постукала в засиджене мухами і обплутане павутиною причілкове вікно. Не озивається. Грюкнула в шибку, аж замазка посипалась. Дзенькнула вправлена в почорнілу нефарбовану раму шибка.
— Ялисавето, чуєш, чи ти глуха?
— Що там таке? — схилилась до вікна Ялисавета. Чорний платок насунутий низько, аж на самі очі, щоб не простудитись. До лиха недовго. Відсахнешся від гарячих челюстей в холодні сіни і готово. А в неї й так постійно голова болить. Тільки тепер Остапиха розгледіла через брудну шибку Ялисавету.
— Ялисавето, твого Віктора й свекра німці кудись повели.
Ялисавета стоїть біля скрині, наче засватана, в руках, поблискуючи тліючим вуглинами, шипить праска.
— Ти чуєш, товпиго, німці Віктора повели?
Ялисавета, наче й не до неї, знай собі, водить праскою, тюжить Віктору сорочку, час від часу змахує з чола піт.
— Та чи ти глушпека, чи не доходить до тебе, — бурчить Векла, зла, невдоволена на Остапа і на весь світ. Ялисавета хоч і сама не з веселого десятка, завжди замкнута, тиха, покірна, а недолюблює Веклу. Та й на життя, на світ не злиться, як Векла, бо то, кажуть, великий гріх.
— Та ти чуєш, чи ні? Віктора, мо, вбивати повели! — крикнула Векла.— Миколу Степанового хіба не вбили?
Крізь позеленілу від часу шибку й шипіння праски до Ялисаветі нарешті дійшли останні Веклині слова, хоч вона їм і не йняла віри. За що б його вбивали, як він нічого не зробив? Правда, й Микола нічого не зробив, а розстріляли. Так той хоч по хутору з керосином шлявся. Не треба було никати так пізно.А її Віктор зі свекром коней поять.
— За що їх могли забрати? — не повірила Ялисавета.
— Німців вночі в Гнатовій хаті повбивано. От і забрали.
— Ну, той що? Віктор вночі дома був.
— Піди їм розкажи. Розумна. Біля озера впіймали й повели. Біжи, якщо хочеш живими застати.
— Шо ти за людина? Звуть же — вийди погомони, — прошамкотіла зів’ялими губами баба Дмитриха. Дмитрисі без малого дев’яносто років, ще при кріпосному праві народилася.
Ялисавета поставилала праску під челюсті, щоб не диміла. Жалко було. Поки збігає, ті вуглини в попіл перетліють. Знову прийдеться ясенові дрова в ятрівки Оришки Дмитрової просити. Виметнулась Ялисавета на край хутора, побачила на березі озера свекра й сина Віктора. Стоять, втуляються, збилися в гурт, руки вгору здійняли, наче захищатись збираються. А німці над головами шаблюками махають.
Ялисавета побачила, як відлетіла й покотилась, наче м’яч, до води Вікторова голова, потім друга, дідова. Ялисавета, наче скошена, сіла на землю.
— Господи, за що? — прошепотіла , стукаючись головою об сиру тужаву дорогу. Не відчуваючи болю, обламуючи нігті, гребла землю руками, червонила неглибокі борозни кров’ю. А коли трохи відійшла, сіла, довго дивилася на воду. Брижі хвиль набігали на берег, колихались під вітром очерет і осока. На душі в Ялисавети було так прикро, розпачливо, порожньо й невтішно, що вона здійняла руки до неба, заголосила.
— Якби була дала пообідати, то остався б живим. Господи, та якби ж хоч не лаяла.

54
Хоч ще й не пізня осінь, уночі на землю випав перший сніг. Після обіду за наказом коменданта Шнітке поліцаї вигнали всіх хуторян на вигін під стару Дмитрову грушу.
— Розстріляти! Усіх! — наказав офіцер, постукуючи стеком по халявах хромових чобіт.
— Можна мені сказати? — попросив слова Бадила Василь.
— Яволь! — дозволив Шнітке. Він був ще досить молодим, та на своєму віку бачив багато зла і недолі. Особливо тут, на Східному фронті. На тому тижні їхав Шнітке на Сорочинці, дивиться — ось цей поліцай зупинив гарно вдягнуту жінку з дитиною, став зривати з голови хустку, Та не давалася. Тоді шуцман вихопив з рук жінки дитину і спересердя, взявшись за ноги, мало не розірвав надвоє. Шнітке на якусь мить уявив свою Гертруду з немовлям на руках і не витримав, захистив жінку від звіра. Довго потім вночі думав над загадкою жорстокості ось цих людей.
Василь став перед натовпом розгублених, наляканих хуторян, заговорив:
— Я знаю, що серед вас партизанів немає, але ж хтось вказав їм, де знаходяться солдати доблесної, непереможної німецької армії? Ви бачите, як вас підвели ті добряки. Вбили одного німецького солдата, за це розстріляють весь хутір.
— Цвай, цвай, — поправив офіцер через перекладача.
— Так от, пан офіцер каже, що вбили не одного, а двох. Вбили двох, а отвіт прийдеться держати всім. Зараз вас всіх: батьків, матерів, братів, сестер, дочок, синів буде розстріляно. Що я вам пораджу? Просіть прощення.
.Василь відійшов трохи вбік натовпу, став осторонь, під крислатою грушею, справа від карателів. Перекладач переклав ті слова Шнітке і хоч той і без перекладача все зрозумів, дивлячись під ноги, схвально хитав головою, а під кінець, звертаючись до Бадили, сказав:
— Тебе теж треба розстріляти.
— За що, пане офіцере? — Василь випростався, зблід, пополотнів, втупився в Шнітке, погляди їх зустрілися. — Я служив. Вірою і правдою.
— Погано служив! Становись разом з усіма, — наказв Шнітке.
— За що? Ви ж мене добре знаєте,— промимрив Василь, впав на коліна і так, прямо стоячи на колінах, поповз до офіцера.
А тим часом з гурту вийшов наперед Остап Табур.
— Ви що? Теж хочете щось сказати? — поправляючи пенсне, запитав офіцер.
Остап Табур на мить зам’явся, затурсучив потилицю.
— Я хочу сказати, що ці люди ніякого відношення до криміналу не мають. Се не нашого поля ягода натворила такого лиха.
Шнітке спочатку не дуже уважно слухав його, потім нашорошився і, навіть, пенсне зняв. Дістав з кишені байку, витер запотілі стекла, ще раз пильно подивився на Табура.
— Як це не мають?
— А так, не мають і все. Ся паршива вівця не з нашої череди. Я згоден, сорну траву з поля — вон! Але се буде помилкою. Я голову на відруб даю, що ні один із сих бідаків не винен.
Перекладач довго вагався, перекладаючи останнє речення, але все-таки переклав:
— Він головою своєю ручається, шо ці люди не винні.
— Головою? — перепитав Шнітке .
— Значить, йому своєї голови не жалко? Так ми можемо й так зробити: знімемо з нього голову й на кілок посадимо. А ці, — кивнув на натовп, — хай ідуть. Переклади йому.
Вислухавши перекладача, Табур ледь помітно зблід, і навіть вуса опустилися. Але все ж вирішив триматися свого берега, своєї точки зору.
— Ваша воля. Але я ручаюся, партизани не з нашого села. У нас усі люди на місці. А ті, хто вбив германських солдат, ніякого відношення до нас не мають. То люди чужі, прийшлі, ми їх не знаємо, — закінчив свою мову Табур.
Перекладач якомога точніше переклав його слова офіцерові. Шнітке подивився на Табура, сказав, звертаючись до перекладача:
— Передай йому: якщо партизани не з їхнього села, то як вони могли знати, в якій хаті квартирують солдати фюрера?
Перекладач ретельно виконав наказ, додав від себе:
— Вам зрозуміло, про що питає пан офіцер?
— І ще б, — заспішив Табур. — Про те, як взнали партизани, де ночують німці — се мені в подробицях невідомо, але, гадаю, що по мотоциклу, який стояв у дворі... Більше ніяк.
— Цей абориген все сказав? — запитав Шнітке, звертаючись до перекладача.
— Ви нічого не хочете додати? — запитав перекладач у Табура.
— Нічого. Все сказано.
Офіцер окинув поглядом натовп, зупинив його на Остапові. Та спокійний, сповнений почуття власної гідності погляд Табура переінакшив намір Шнітке. Якусь мить він вагався. У нього вже не було такої чіткої і незаперечної впевненості, як раніше. Шнітке, філософ і психолог, ніколи не опуститься, до такої ницості, на яку здатні оці місцеві холуї. Він солдат, а не кат. Вольф Шнітке з презирством глянув під ноги на Василя Бадилу. Гублячи слину, Василь, наче несамовитий, повзав біля його ніг, цілував чоботи Шнітке ще раз уважно подивився на нього зблизька і відсахнувся. Повний обурення й огиди Шнітке відштовхнув Василя чоботом, але той грібся в припорошеній снігом траві, повз і повз до нього, наче навіжений.
— Заберіть його, — наказав солдатам. Двоє солдат підхопили Василя і майже непритомного поволокли до груші.
Стояв у тому натовпі й тремтів від страху і Микола Ригір. В мозку без упину палахкотіла думка: а що, як взнають, хто вказав партизанам місце постою німців?
А тим часом Шнітке, опанував себе, наказав перекладачеві, аби той переклав хуторянам:
— Я всіх вислухав. Якщо ще хтось має щось сказати, то я весь увага. А ні, всі ви зараз будете страчені.
— Ви будете розстріляні, говоріть, — переклав той.
Та збиті в гурт, наче вівці, люди і так все зрозуміли. Солдати звели автомати, клацали затворами.
Та Шнітке чомусь зволікав, щось зважував. Йому, психологу, подобались подібні експерименти з людьми, цікавила їхня поведінка в екстремальній ситуації. Нарешті Вольф запитав:
— Хто староста цього хутора?
Данило підійшов до офіцера, вклонився.
— Я, — сказав Данило, а про себе подумав: “Ну що ж, пожив, побачив, намучився, попадусь більшовикам — все одно розстріляють за те, що у німців на службі був.
— Вважаю, що староста першим повинен нести покарання за те, що сталося. А тому ми першим повісимо його, — сказав, поблискуючи пенсне, Шнітке і вмовк. Данило зблід.
Скільки разів смерть кружляла навколо Данила і в громадянську, і в колективізацію, і в таборах, на Біломорсько-Балтійському каналі. А тому оцей німець хай краще стратить його. Хай краще чужі, ніж потім свої. Хоч якщо по великому рахунку, то які вони свої? Можливо, що й рідним краще житиметься після того, як його повісятьть німці, як свого ворога.
Шнітке уважно вислухав перекладача, деякий час стояв, думав. Потім підізвав єфрейтора Клейста, наказав:
— Бренен!
Німці кинулись в різні кінці хутора палити хати.
— Цюрюк, цюрюк! — крикнув офіцер. — Я вам дарую життя! На коліна!
— На коліна! — визвірився перекладач. Хуторяни, наче снопи, попадали у неглибокий сніг. У чоловіків, дідів, хлопців хоч штани, а жінки так і стояли голими коліньми в снігу, благально дивилися на коменданта, чекали порятунку. А тим часом справа, зліва, спереду і ззаду сяйнула заграва. Хтось із жінок зойкнув, знепритомнів, хтось закричав:
— Ой, люди добрі, моя хата горить!
Запалахкотіли смолоскипами хати. Здіймаючи догори червоні язики, загуготіло полум’я, затріщала мокра під снігом солома. Клуби чорного диму пливли над хутором, скупчувались над вигоном . Легкий зойк пройшовся над натовпом. Хутір палав. Олена Ригір стояла на колінах поруч з синами Миколою та Іваном. Здавалося, наступив кінець світу. З неба спустився ангел і почав битися з сатаною. Бризнула кров і від тієї крові загорілись земля.
Хутір палав, горіли повітки й хати, злякано ревіли корови й телята. Темна хмара диму закрила холодне сонце чорним крилом. Стемніло. Співали, наче опівночі півні. Вищали, наче недорізані свині.
Так і простояли хуторяни навколішках, поки хутір не згорів дотла. В деяких хатах згоріла тільки покрівля, в інших — пообвалювалась стеля, лякали мертвотною голістю чорні остови печей.
Хуторяни мовчки плакали.
— Дякуйте пану офіцеру, — сказав перекладач, — за те, що подарував вам життя.
Зрештою, дякувати можна було тільки за дітей, які навіть не плакали, а стояли поруч з батьками на колінах, мовчазні й покірні. Хуторяни ворушили злиплими від жаху й холоду губами і чи то дякували Шнітке, чи проклинали.
Офіцер вказав стеком на Данила.
— Повісити.
Двоє солдат підхопиллили Данила під руки, хотіли повісити на груші, та потім побоялися, що груша стара і гілка не витримає, а тому повели до Андрійового, вкритого червоною черепицею і вимазаного жовтою вохрою, сарая. Там ріс міцний ясенок. Данило, схиливши голову, став під стіною обличчям до односельців.
І тут трапилось непередбачене. Від Багачки просто на вигін ішли літаки з червоними зорями на крилах. Німці заметушилися.
— Дас феуер ауфнегмен! — поспіхом скомандував Шнітке.
Коротка автоматна черга скосила Данила. Німці хутенько розбігалися. Заливаючи кров’ю притрушений першою сніговою порошею спориш, Данило упав на коліна, востаннє глянув на свою хату і завалився набік.
«До війни свої переслідували, погрожували, гноїли в тюрмах, дуло гвинтівки в рот вставляли, тепер німці ... Ніхто не заступився за Данила ні тоді, коли його товкли, переслідували, ні коли відбирали збудовані хати, вели до межі, ні тепер».
Розбігаючись, люди на мить зупинялись біля нерухомого Данила, знімали шапки, хрестились, шептали:
— Царство небесне, чоловіче добрий, що ти врятував нас і наших дітей від видющої смерті, — і поспіхом йшли далі.
Не наважившись відкрити вогонь, літаки пронеслись над хутором, розвернулися.
У декого з жінок розпочалась істерика, дехто невтішно ридав. Сонце скотилось за горизонт, заходило червоно за хмару. На вітер або на заметіль. Хто ще не зовсім втратив розум і волю, вештались по двору, приводили до ладу що можна було привести, шукали небагатий скарб, гроші. Від талого снігу всюди стояли калюжі. Чорна і жирна, наче смалець, земля, підтала, розм’якла. Вогонь, що недавно палахкотів над хутором, з’їв майже весь сніг, а за кілька десятків метрів від хат і будівель висушив землю. Сніг білів острівками тільки на грядках, на вигоні, на пустошах.
Люди, наче сновиди, тягнулись до своїх згарищ, розмовляли самі з собою, впадали в розпач, голосили. Довкруг не залишилось нічого живого, навіть собак. Ті, яких не встигли постріляти німці й Бадила Василь, згоріли, порозбігалися, позабігали на край світу і не скоро, мабуть, повернуться. Здавалося б, треба радіти, що їм даровано життя, але радості не було.Оговтавшись, люди шукали різне обгоріле причандалля, дорізали напівспечених, обсмажених корів, телят, складали все те в погреби, а ті, в кого погріб завалився, копали землянку чи яму, складали туди. Якось перезимують, переживуть лиху годину, а прийде весна-красна поставлять крокви. В кого ж обвалилась стеля, натягнуть, вкриють і знову, дякуючи Богові, заживуть. А то й їм би горіти в тому вогні. Розстріл — почесна солдатська смерть. А оскільки всім їм належало бути страченими, а шибениць для всіх не вистачило б, то прийшлось би горіти разом з коровами й кролями. Зігнали б усіх у якусь одну хату, підпалили б і на тому кінець. І попіл би вітер розвіяв.
За кілька днів, віднайшовши ломи й лопати, люди видовбали землянки і так-сяк зажили. А хто не зовсім згорів, у кого вціліла стеля, ті намагались зіп’ясти покрівлю, відновити хату.
Непомітно, в трудах, горі, стражданнях минув іще один воєнний рік. Так і не нюхнувши пороху, в хутір повернувся Іван Узбек



55
Тієї ночі снилось Дімі Романову містечко Сасово в червоних плямах квітів чи крові, луг, а десь вдалині, намагаючись випростатись з тісних берегів, виконуючи довічну свою роботу, несла свої води річка Цна.
Прохору Холоші снився хутір Коломійців, мати, батько. Чи ж доведеться зустрітися? Мало хто з них вірив, що стріляли вони у ворогів, скоріше — вдавали, що вірять. Розуміли — так легше вижити.
— Видно, молоді здогадались і повтікали, а матері та батьки зосталися, туди їм, клятим, і дорога.
Навмисне так казали, щоб ніхто не запідозрив у співчутті або ще в чомусь гіршому. Але більшість мовчала, понуривши голови, важко зітхала. Нелегко було пережити таке. Все частіше снилися власні руки, одежа — все в крові. Прокидалися в холодному поту і довго потім не могли заснути. Згадували, як забрав їх з умовної галявини викликаний по рації двомоторний літак, і трохи відтавали душами — все-таки не підвели, потурбувалися, може, вони й праві. Начальству видніше. А якщо й помилка трапилась, ну так що ж?!
Розуміючи, в якому група стані після виконання завдання, дали з тиждень для того, щоб оговтатись, прийти в себе. Знову заповнювали час непотрібними заняттями, аби тільки не виникало думок, сумнівів. Двох чоловік, які й справді не витримали такого випробування, поклали до лікарні. Більше вони звідти не повернулися. А через тиждень — нове село, нові діти й жінки, плач, мольби про прощення, прокльони. Так минуло кілька місяців, а можливо, й рік, півтора. У кожного — по десятку орденів, медалей. Навіть в газетах писали, друкували, що Прохор Холоша і Діма Романов нагороджені орденами Вітчизняної війни третього ступеня за бої на Іжевському напрямку. За цей час не один звихнувся, часто тихо плакав уві сні.
— Я не хочу медалей за кров, за вбивство!
Таких відраховували з загону, забирали до лікарні і більше їх ніхто й ніколи не бачив. Інші, щоб вижити, весь час переконували себе, що мають справу із справжніми ворогами. Такі згодом звіріли, ставали немилосердно жорстокими, доказуючи свою запопадливість, бо добре розуміли, що тут, як мовиться, і гроші, і харчі хороші, а на фронті, на передовій, в першім же бою вб’ють, а тому боялися фронту, як вогню. Служили, вислужувались, та тільки марно. Доля і нарком НКВС Лаврентій Павлович Берія розпорядились інакше.



56
І знову потепліло, на дворі бабине літо.З самого раннього ранку на сході били гармати, гуділи літаки, ревли мотори танків. Микола прокинувся, ледь світ, побачив спалахи, вочевидь почув гуркіт, що тягнувся, здавалось, зі сну, став чекати ранку. Сумніву не було: радянські війська перейшли у наступ і були на підході.
Хутір знаходився в улоговині, а тому не був для німців важливим стратегічним пунктом, опорною висотою, а тому й вцілів. Якби не зумисна пожежа, яку вчинив комендант Шнітке, було і зовсім добре. Але якщо хутір не був стратегічним пунктом, то околиці: Гнатова, Бригадська, Срібна гора, навпаки, були високо піднесені, і там можна було довго протриматись.
Німці поспіхом стягли туди техніку, танки, живу силу, озброєну автоматами і кулеметами. Видно, відступати без бою не збиралися. Люди, хто так-сяк підправив хату, знову переселилися в погреби, а дехто навчений гірким досвідом, вибрався з дітьми аж в Мисківщину, до лісу, і там викопував собі землянку. Кожного дня на розташування німецьких частин і підрозділів робила нальоти радянська авіація.
Сидоришин Василь, хлопчак років дванадцяти, так налякався того бомбардування, що день і ніч прикро сидів у землянці і ніякі: ні земні, ні потойбічні сили навіть уночі не могли витягнути його звідти на поверхню. Після чергового нальоту люди вибирались з землянок на поверхню і спали просто проти неба.
Зрештою, всі хуторяни боялися тих нальотів. Микола Ригір наче й в Бога не визнавав, ще в патронаті вибили віру, а як налетять було літаки, то тільки й чути:
— О, Господи, спаси ! Господи, пронеси!
А надворі тільки — бух та ух, земля двигтить і ходором ходить. А в землянці тільки й чути: “Господи, спаси! Господи, сохрани.”
Іван Болтушкін, на прозвище Гамазур, сидить мовчки, либиться. А як тільки літак кине бомбу, і вона починає свистіти в повітрі, попре матюка і Ганні Сидорисі під спідницю з головою пірне. Сидить там, начеб то переляканий, а насправді жіночі принади розглядає. Ганна, як і всі жінки, без трусів ходить. Іван роздивляється, пальцем по семену водить, лоскоче. Сидориха хоч і злякана, а ноги розставляє. А потім, як прийде до тями, незручно їй стане, бо син Василь, дочка Явдошка інша дітвора довкола сидять, дивляться: вже й бомбардування пройшло, а Іван із-під спідниці не вилазить, мне коханку.
— Шортяка, шо ти туди жаліз, вилазь одбомбили, — для виду кричить Сидориха. Сидорисі — за сорок, а Іванові немає й п’ятнадцяти. Іван неохоче вилазить, а ввечері, як усі просто неба полягають спати, Гамазур поруч з Ганною норовить лягти, а потім в темряві, як вкриються рядном, до Ганни лізе, між ногами рукою шастає. А та мовчить. То затисне руку ногами, то відпустить. А як всі поснуть, Іван забереться верхи на пишнотілу Ганну і, обвивши її хмелем, до самого ранку не злазить, тремтить і тріпоче на ній, наче осиковий листок. А вона, бідна, лежить, слова не вимовить від насолоди і захвату. Тільки стогне, ойкає та зітхає . Так і з чоловіком не було. Забудеться Ганна хіба що перед світом, як розвиднятися почне, нехотя стягне з себе Івана, вік би під ним лежала, іде, кличе з землянки Василя. Той впирається, але виходить, сірий, блідий, худий, немічний, весь час кахикає, харкає кров’ю. Дивиться на нього Сидориха й плаче. Передрімає годину, другу, гляне, а воно геть все рядно інеєм та снігом присипане. Пізня осінь. Коли струсне, а коли й ні, сил немає, так і сплять.
— Ше, мабуть, мені за гріхи, — плаче, бідкається Ганна, дивлячись на сина. А тільки забачить, що Гамазур пішов у ліс збирати ліщину, так і ревнує. Походить, походить окаляса і не втерпить, йде слідом. А Гамазур уже давно чекає її в заростях ялівцю і ліщини, готовий, настовбурчений, валить міцну, широкозаду Ганну в торішнє листя і робить з нею все що захоче. На якусь чверть години Ганна втрачає розум, потім нехотя, зумисне спихає з себе Івана, зводиться навкарачки, світить сліпуче білими стегнами розпалює жагу. Тоді Іван схоплюється на ноги, заголює спідницю ззаду і, видзвонюючи зубами, припадає до неохватного, тлустого заду, з рожевими попругами від сухого паліччя і листя суниць, а вона перестає навіть ворушитися, завмирає, і тільки стогне, кусаючи спраглі уста, а потім, опам’ятавшись, довго стоїть на колінах, молиться. А як остаточно зведеться на ноги, на м’яких колінах з виразними ямочками, на литках, видно рожеві сліди від паліччя, трави, суничного і малинового листя.
— Господи, прошти мене, грішну. Шоб його грець узяв, — і, мабуть, впевнена, що Бог все-таки зняв з неї якщо і не всі, то частину гріхів, провинно зітхає раз, вдруге. Вдруге від полегшення, що Сидір все-таки загинув у колективізацію і більше ніколи не повернеться, а тому не доведеться держати отвіт. Тільки перед одним Богом.
А це, як здавалось Сидорисі, набагато простіше, ніж перед Сидором. Вона певна, що всі і про все знають. Разом з Сидорихою в землянці четверо таких, як Іван хлопчаків.То племінники, то родичі. Звичайно, що всі вони, навіть неповнолітні, здогадуються про їхню любов з Іваном. А, може, Іван кому й язиком плеще. Але Сидорисі байдуже. Іван для неї найдорожчий.



57
Останніми з хутора пішли Ригори — Микола, Іван та Олена.
Йшли Ригори в Грянчиху, потім улоговиною в Мисківщину. Не встигли вийти до бувшого Ївжиного подвір’я, як розпочалась стрілянина. Ледве добігли до Даценкових озер, поховалися в вербах, та сховище виявилось ненадійним. Віття, кулями зрізане, так і летить, наче січене, осипається, наче восени листя. Верби стоять пообчухрувані, гілля під ногами валяється. Побігли з матір’ю до очерету, може хоч там сховається, а крупнокаліберні кулі тільки цвох-цвох по воді .
Микола від переляку на березі впав, мати перечепилася — та на нього. Обоє заніміли від страху, не можуть звестися. Зверху їх поливає вогнем. Кулемети з літака строчать, б’ють, як не перед добром. Наче кінець світу настав. А кулі поруч лягають, стьобають по воді: цвьох-цвьох, шльоп-шльоп, наче жаби в дощ стрибають з купиння, аж бульбашки схвачуються.
— Їй-бо кінець, — проказала мати.
Так нерухомо пролежали в очереті, може, з годину-півтори, може, менше, може, більше, бо відчуття часу в таких обставинах часто повністю втрачається. Лежать і бачать, як правильно зробили, що не сховалися в благеньких дуплястих вербах. Кулі так і пронизують їх наскрізь, проходячи, наче вода крізь сито. Декотрі верби вже починають горіти, димлять від розривних куль. Як тільки постріли вщухли, рушили далі.
Дійшли до Грянчихи. По той бік стовпового, на правому крутому березі Псла, ще гірше, ніж у них в хуторі. Безнастанно б’ють гармати. Небо від вибухів, диму і спалахів ракет кроваво-червоне. Земля двигтить, не перестає. Постояли біля стовпового і повернули назад, в хутір.
А на другий день радянські війська окопались на Срібній горі.
Іван Гамазур, Ялисаветин Левко, Павло Бужинів, Коломійці, сини Андрія Переляки: Олексій та Іван, Микола та Іван Ригір, Іван Михайлович допомагають червоноармійцям підвозити снаряди до сімдесятишестиміліметрових гармат. Прибіг туди і Ладимаришин Гриша. Всім хлопцям видали бувше у вжитку обмундирування, щоб хлопчаки не кидались, не впадали у вічі німецьким снайперам. Ладимаришин Гриша і Гамазур —найменші. Чоботи на ногах здорові, онучі збиваються в нісок, штани мало не по шию, рукава гімнастерки по землі волочаться.
Возили снаряди з Бихової балки, на Срібну гору на військових возах, бричках, за кілька кілометрів від передової. Особовий склад підрозділу, переважно узбеки, казахи. Хлопці мало що розуміли з їх пояснень ламаною російською мовою. Радянська артилерія стояла прямо перед мінним, шириною в двісті-триста метрів, полем, яке тяглося понад стовповим, аж до самої Буряківщини. Ким воно було залишене? Нашими, німцями — ніхто про те не знав і не відав, але воно рятувало всіх.
Гриша, Іван та Микола з дідом Іваном Біликом возили снаряди до озер, там був перший ешелон передової.
Східний берег озера високий, самі тільки вільхи чорніють. Колись там в улоговині стояла терниця Даценка Василя. Вода падала, вибила яму.
Хлопці вже підвезли не менше п’ятнадцяти возів снарядів. Спустилися у Срібну балку, їдуть ярком. Аж тут — сирена. Дивляться з боку Багачки летят жовтоносі месершміти-бомбовози. Попереду обозу їде Іван Ригір, позаду — Гриша. У ярку — поросла терном улоговина. Хлопці покидали коней, полізли в терник. Колючки жалять наче оси.
— Хлопці, яма, — крикнув Гриша. Хлопціі пострибали в ту яму, вкрилися торішнім листям, принишкли.Гриша заліз в дупло одинокої груші. У повітрі над головою протяжне, противне виття. І раптом вибух — один, другий, третій. Падають бомби. Вибух і виття, виття і вибух.
Розпочався обстріл Срібної балки. Микола упав у яму, лежить, здригається від кожного пострілу. А на Срібній горі точиться запеклий бій. Після безладної стрілянини, окутані клубами чорного диму пішли німецькі танки. Танки то вихоплювалися з густого їдучого диму, то знову пірнали в димову завісу. Прямо в лоб танкам били сховані на Харитоновім пагорбі і на татарському кургані гармати.
Від прямого попадання в лобову броню танки тільки здригалися, на мить втрачали орієнтацію в часі і просторі і знову повзли; снаряди не могли їх зупинити.
Танки дійшли до мінних полів, рушили далі. Після того, як один невдаха підірвався на мінному полі, інші, круто повернувшись на дев’яносто градусів і підставляючи під вогонь незахищені боки, пішли в обхід. Артилеристи, бачать, що нічого не можуть вдіяти, поміняли звичайні снаряди на бронебійні. Вдарили. Місце було пристріляне, а тому били напевне. Башти, як слід незахищені бронею з боків, пробивало наскрізь, мов фанеру, інколи навиліт. Загорівся один, другий, третій танк. Захоплені зненацька, німці відкрили мінометний вогонь. Зачувши противне виття, хлопці, що почали вже витикатися зі схованки, знову попадали в яму. Міни падають і рвуться набагато жахливіше, ніж бомби. Це справжній кінець світу. Так і хочеться засунути голову в якусь щілину, під коріння вільх, осокорів, а краще — дуба. Осколки мін гострі, наче лезо бритви. Вони ріжуть землю. Земля після такого обстрілу наче плугами зорана.
Микола засунув голову під коріння акації в пісок, а якась приблудна собака теж туди голову тиче. Наче інші частини тіла менш вразливі.
За півгодини мінометний обстріл закінчився. Хлопці і бійці знову повилазили зі своїх схованок. На узвишші горіло дев’ять підбитих танків. Із покорьожених, неприродно повернутих башт курився димок. Решта танків повернула назад. Вони йшли нешвидко, скоріш, повзли, відстрілюючись з повернутих назад башт, доки не залізли на свої мінні поля, “їжаки” і надовби.
Іван Ригір, він лежав зверху, відчув, як раптом стало тихо. Бомбардування і обстріл закінчився і хлопці вилізли зі своєї схованки, глянули навколо — і волосся на голові заворушилося. Там скривавлена, в пилюці коняча нога валяється, там колесо, кінська голова в порваній обгорілій вуздечці. Хлопці й так налякані тим видивом, злякалися ще більше. Небо, ще недавно прозоро-синє, потемніло, стало темно-червоним. Від кущів терну, в яких вони недавно ховалися від видющої смерті, немає й признаків, наче їх хто косою викосив, бритвою зрізав і зарівняв разом з улоговиною. Сховайсь вони в цьому тернику, і сліду б від них не лишилося. Устами Грицька Бог зберіг їх усіх. І від того припущення неприємний мороз пройшовся по спині між лопаток. Небезпека й зараз чатувала їх на кожному кроці. Поширюється балкою кислуватий дух піроксиліну. Від того запаху стає противно в роті, наче чогось кислого поїв. Ладимарашин Гриша останнім виліз з дупла. Він не встиг добігти до ями, заліз у дупло груші і, бач, теж вцілів. Дим хмарою стелиться по небу. Сонце невесело проглядає з-за диму. Іванової і ще кількох підвід немає, все розметано, а була ж ціла валка. Все рознесло вщент. Навколо жодної живої душі. Чи то бомба влучила в якусь підводу і снаряди вибухнули, чи, може, в снаряди вдарив осколок. Тільки біля глибокої ями, що утворилая від розриву бомби, стирчить націлене в небо і придавлене груддям дишло, валяються полудрабки, червоні шматки кінського м’яса. І один узбек, видно, вбитий чи то лежить, чи обіперся об рештки воза. Другий — без головного убору, босий, волосся наче наелектризоване, в усі боки стирчить, біжить, вирячивши очі по тому самому місці, де колись були кущі в бік передової, до мінного поля, тримає в руках штани й нічого не бачачи й не тямлячи, кричить: “Аллах! Аллах!” В обличчі ані кровинки. Бійці намагаються зупинити його, тільки марно. Там де був терник тепер чисто, бігти можна, тільки гаром з-під ніг дихає, а і з землі, схоплюючись, закручуються сині цівочки диму. Ще один з червоноармійців висить на полудрабку. Тіло понівечене, голова розколена і пуста, наче казан. Мозок криваво-сірими плямами розбризкано по траві, по полудрабках, по мішках. Ще інший червоноармієць валяється на землі. У десяти кроках позад себе Гриша побачив Ялисаветиного Левка. Лежить наче ще й живий, ворушиться. Підбігли, поторсали:
— Левко, Левко, — а він уже мертвий. Довго гуртом шукали рани. І на грудях і на животі розстібали сорочку, перевертали на спину — ніде ні кровинки. Бужинчин Павло глянув, а на скроні, на рівні очей краплина крові виступила з вузесенької, наче голкою проколотої, ранки.
— Все, вбито! Бачите, осколком у висок! — закричав Павло. Левко був його найліпшим товаришем.
Павло Бужин, як був у довгих штанях і сорочці-гімнастерці, услав з переляку до села. Прибіг наляканий у хутір, чекає, піт градом котить, а Бужинка ще в погребі сидить, боїться вилізти на світ Божий, так налякалася. Гукнув Павло матір, щоб вилазила, а та не спішить.
— Ти б і сам сюди заліз, пересидів лиху годину, — вмовляє сина налякана Пріська.
— Каюк німцям. Наші он в хутір увійшли.
— Ну то й що? Як прийшли, так і підуть. Німці можуть у будь-який час з’явитись. А не німці, так самольоти налетять. Закажеш їм, чи що? Лізь, кажу, в погріб.
— Ніколи! Мені ще Левка треба перевезти.
— Господи, а що ж таке?
— Вбито. Осколком у скроню. Он, здається, хлопці везуть вже із Срібної гори.
— О, Боже! Оце так-так! — сплеснула в заполи Бужинка. — Одинадцятеро дітей. Тих на війні, а цього вдома. Михайло, правда, лишився, так і він вже не жилець на цьому світі. У нього таке, як водянка. Не сьогодні-завтра помре.
Хлопці привезли в хутір на хурі мертвого Левка. Ладимаришин Гриша встав із воза навпроти бригади і, підмітаючи дорогу, в довжелезних штанях і гімнастерці не за зростом, побіг до двору. Хата у Гриші хоч і не спалена дотла, а от сарай, прокляті німці спалили, щоб їм добра не було.
— Господи, думала — згоримо, — бідкалась Ладимариха, не зводячись з колін. — Господи, матір Божа, Неопалима купина! Спасіть, не дайте зійти вогнем, — молилася Ладимариха на ікону, впевнена, що якщо молитись Неопалимій купині, то хай хоч каміння з неба падає, грім і блискавка б’є в хату, вона не загориться, а якщо й загориться — то дощем заллє. Тоді як ніякий дощ підпаленого блискавкою не гасить.
Тільки під вечір всі хлопці повернулися додому. Кожен відчував себе учасником справжнього бою й подвигу. Вночі Миколі весь час снився рудий собака. Він намагався сховати свою голову йому під бік, будив. “Чому саме голову ховає в час великої небезпеки людина та і все живе?” — думав Микола, та так і не міг придумати, хоч багато читав подібних епізодів у книгах.
А наступного дня в садку, поряд з Віктором Ялисавета поховала Левка. Заплакана, з підпухлим від горя лицем, увійшла в хату, подивилася на хворого Михася, стала перед іконами на коліна. Довго, майже до півночі молилася, просила вберегти останнього сина й чоловіка, який, на щастя, недавно повернувся додому.



58
Сходив нанівець 1943 рік. 23 вересня тисяча дев’ятсот сорок третього року була визволена Полтавщина. У хутір ввійшли радянські війська. Зразу ж були організовані польові військкомати по мобілізації чоловічого населення на війну. Взяли й Данила. Данило, мабуть, народився в сорочці. І на цей раз він залишився живим. Стріляли в Данила під час нальоту поспіхом, а тому життєво важливі органи були неушкоджені. Тільки й того, що втратив багато крові, а так оклигав, видужав. Замели майже всіх дорослих чоловіків. Переважно тих, хто був у полоні, хто відступав у нещасливому сорок першому році і на біду чи мо на щастя повернувся додому. До того ж, за два роки підросло нове поповнення. Молоді хлопці: Павло Бужинчин, Дмитрів Михайло, Іван Федорів, інші, побрали соняшничиння, поприв’язували, хто вірьовкою, а хто й валом за спини на кшталт гвинтівок, марширують хутором, вигигикують, наспівують:

Если враг нападет,
Мы его разобьем,
Ничего от него не оставим.
— Ми того німця в один момент попхнемо,— погрожує Узбек.
Хлопці помарширували ось так хутором і розійшлися. А в обід принесли повістки у військкомат в Багачку. Викликали переважно немолодих, другий призов: Баламута Гришу, Білика Семена, Гната. Молодші засумували, думали вже, що про них забули. На другий день прийшли повістки і їм. Першим її отримав Іван Ригір, Микола, Біличчин Василь, Узбек.
Олена Ригір підходить до Миколи, обнімає, але той скупий на прилюдний вияв почуттів, відсторонив матір. Мати облишила меншого сина, пішла до Івана. Іван дуже сумний. Прощається з матір’ю та приказує:
— Ну, що ж, мамо, хтось з нас та вернеться. Не я, то Микола. Якось житимете.
Непритомніючи, Олена падає Іванові на груди. Іван вмовляє, просить, заспокоює матір, а у самого на душі кішки шкребуть, гризе якесь тоскне передчуття.
До того ж, виходячи з дому, ще й спіткнувся за порогом. Прямо на рівному місці, ніколи з ним такого не було. А тому ішов Іван у Багачку, наче у воду опущений.
— Як подумаю, що знову на передову йти, так лучче зразу смерть, — каже Іван, а хлопці, які пороху не нюхали, жирують, вигигикують. У кожного за плечима соняшничина замість гвинтівки приторочена. Павло Бужинів, Іван Федорів, по вуличному Узбек, маленький, плюгавий, циганистий, задерикуватий до Павло пристає, боротись нав’язується, сікається битися. А той спокійний, незворушний, час від часу підносить Іванові під ніс здоровий, як горня, в півтора раза більший за Узбекову голову кулак.
Хлопці сміються, вигигикують, погрожують погнати німця назад.
Олена Ригір провела Івана й Миколу аж на стовповий. Йде і весь час плаче.
А молоді хлопці ідуть на Багачку з сидрами за плечима, жартують, сміються, весело їм. Одну пісню полишать співати, другу розпочнуть.
Дан приказ ему на Запад,
Ей в другую сторону,
Уходили комсомольцы
На гражданскую войну.
— Е, ми покажемо німцям, як воювати. Побіг уже від Москви. Аж до нас докотився. Тепер тільки залопотить додому, — хвастає Узбек і знову чіпляється до Бужинчиного Павла. — Ей, ти, здоровило, давай “Катюшу”.
Расцветали яблони и груши,
Поплыли туманы над рекой
Вы-хо-дила на берег Катюша,
На высокий берег, на крутой.
Хлопці співають, а Іван мало не плаче. Коли його призивали вперше, чомусь не було цього дикого й жорстокого відчуття приреченості. Не було страху за життя, матір. А це якесь дивне і гостре передчуття охопило все єство: на цей раз живим не повернутися.
Ще й сон снився напередодні. Наче біжить він лугом до косарів, а ті, знай собі, косами вимахують, аж трава шелестить і лягає в тугі валки. Біг, біг і впав, провалився в яму. Задер голову вгору: чи ж дуже глибоко, хотів на небо подивитися, а неба немає. Суцільна темрява, хоч в око стрель. Прокинувся і зрозумів: “Оце і все”.
Поруч іде Баламут Гриша. Як-не-як, а Іванова мати за Гришиним тестем живе. Гриша співає веселиться, згадує брата Платона, а Іван печалиться. Поляжуть, можливо, обоє, бо та Гришина веселість від відчуття приреченості. На душі у Гриші теж кішки скребуть, та він намагається заглушити те передчуття веселістю, показною бравадою. От і співає. Відчуття в обох одне, а вияв різний.
Срібному Гриші теж не хочеться йти на війну. Видно по ньому, йде як на убій.
У Ганни от-от буде дитина. Не через день-два, так через тиждень. Побачить би. А то ще візьмуть і вб’ють. Гриша хоч і жартує, але теж намагається приховати свій справжній настрій і це помітно. Гриша сипле прокльонами, пре матюччя, а голову невпинно свердлить думка: невже його вб’ють? І йому так і не вдасться хоч раз, хоч одним оком глянути на новонародженого.
— Ванько, як же я без тебе? — десь позаду ридає мати.
Миколі трохи незручно, що мати не турбується про нього.
— Не плачте, мамо, якось воно та буде. Якщо не я, так Микола вернеться.
Іван Федорович знову прискіпується до Бужинового Павла.
— Відстань! — огризається Павло і рішуче відштовхує Івана від себе.
— Е, хлопці, не знаєте ви ще, що таке війна — зітхає Іван Ригір.
— Е, що там та війна! Що та війна? — задерикувато озивається Узбек. — Война серед г...
— Нічого, побачите ще.
— Ми їм дамо п’їкуйить. П’явда, Іван? — озивається Біличчин Василь, на прізвисько Кисіль. — Ми їм пійя обіб’єм.
Хто молодший, сміється, старші скрушно хитають головами. Більшості з них не хочеться йти на війну. У свій час вони вже понюхали пороху, зіткнулися з жорстокою невблаганною силою, і кожному, хоч раз, дихнула в обличчя смерть. Раніше вони навіть не думали про неї, а тепер ось не могли заспокоїтись, віднайти рівновагу.
— Молоді що? Молодим, як попереду танцювати. Вони, бач, поміж собою стиха жартують, — каже Ялисаветин Михайло.
— Це вам мойодиць кидати не хочеться, з теплої постеї вилазити...
— Я б теж не радів, якби в мене була мануха, — жартує Узбек.
Вголос судити старших, хлопці не наважуються. Можна й по соплях заробити. Іван Ригір почув ту мову, сказав:
— Не те ви кажете, хлопці. Зовсім не те. Я ось нежонатий, а вдруге йти під кулі не хочеться.
— А чого? Невже не інтересно, постріляти, повоювати?
— Хіба смерть, кров можуть бути інтересними?
— І все ж таки, чого? — добивається задерикуватий Узбек. — Скажи.
— Хоч вір, хоч ні, не знаю, — Іван знову намружив лоба, додав. — Одне тільки можу сказати твердо: якби знав, шо ще раз прийдеться йти на війну, нізащо б у полон не здався. Бився б поки не пропав, або навмисне б тікав, щоб вбили. І в хутір би ніколи не прийшов, добивався б до лінії фронту. А от чого, пояснити не можу. Лучче б я загинув, ніж ще раз судьбу спитувати. — Іван був невеселий, похмурий, йшов наче в воду опущений, чи то сльози матері на нього так вплинули, чи то й справді відчував подих долі, її жорстокий перст, і це, мабуть, вгадувалось в інтонації. Хлопці раптом притихли, заспокоїлись, присмиріли. Кожного точив якийсь сумнів. Узбек намагався жартувати, та чим далі була домівка, тим частіше озиралися. Інколи візьме та й пройме думка: “А що, як більше не повернуся сюди, згину не побачу ні хутора, ні батька, ні матері”? І так замлоїть, засмокче десь під ложечкою, так захочеться озирнутися востаннє назад, що не втримається, оглянеться. До того ж, і примічка є, якщо озираєшся, то повернешся. Гляне і щемно стане десь у грудях під серцем, біля сонячного сплетіння.
Хутір ще стоїть в розлогих зелених шатах. Деінде вже жовтіє і осипається листя, вилягає мерхла трава. Не зчулись, як поминули Буряківщину. Тепер уже вмовкав і озирався кожний, бо душу огортав смуток. Та тільки пізно, хутора вже не було видно, та мабуть, вже й не буде видно скільки б не йшов. Тепер хіба що уві сні примариться. І чим далі віддалялися чоловіки й хлопці від рідних місць, тим сумнішими ставали. Навіть самі завзяті: той же Кисіль, Узбек — присмиріли. Небезпека була ще далеко попереду, але й дім був вже хтозна й де. Так і дійшли до військкомату, перемовляючись, інколи невесело жартуючи і знову надовго вмовкали, присмирілі, сумні. Військкомат знаходився на березі Псла, біля водяних млинів. Млини окрім одного, не працювали, їх колеса оберталися в холосту. По той бік Псла тривожно шумів сосновий бір. Колись у цьому, обнесеному цегляним муром будинку жив один із нащадків Дурново. На високій брамі гострі, наче піки, шпилі.
Не пройшло й години, як двір військкомату заполонили люди: призовники, батьки, матері, сестри, молодші брати. І не тільки двір, а майже весь правий , вкритий піщаними плесами берег Псла, що примикав до будівлі. Трохи нижче по течії електростанція: шумує й гуде в турбінах вода. На протилежному березі, на порослому шелюжиною плесі гуляє вітер, в річці плавають гуси, по небу течуть брудні хмари.
Хто вміє плавати, купається. Багато хлопців сидить на палях мостів і водяних млинів, перемовляються з мірошником. Один млин все-таки працює. Наче й молоти дуже нічого, а мірошник в борошні, білий стоїть, засипає в кіш золоте зерно, вибирає біле, наче сніг, борошно. Життя є життя і навіть війна його не зупинила.
На поріг вийшов суворий не тільки на вид, але й в розмові, скупий на слова і рухи військовий, наказав построїтись, став робити перекличку.
Спочатку чомусь робили перекличку молодих, потім стали викликати старіших.
— Білик Семен!
— Я
— Ким працювали до війни?
— Комбайнером.
— Вийти з строю.
Олена, як почула те, зразу ж підбігла до Івана:
— Скажи, що ти робив на стрілці. Чула, — хто робив на залізниці, тих не беруть.
— Ригір Іван? — вигукує командир.
— Я.
— Ким працювали до війни?
— Всюди доводилось. Останнім часом в колгоспі.
— Стати в стрій!
Олена ходить навколо Івана, вмовляє:
— Ну, чого ти такий проханий? Їй-бо, як батько. Он Семен сказав, що на комбайні був і відпустили. Піди й ти скажи, що був стрілочником. І тебе не візьмуть.
— Не буду я нічого казати, мамо.
— Ну, чого ти? Живий же залишився. А так пропадеш ні за цапову душу, а я за тобою душею зітлію.Скажи, спасибі тобі, що на стрілці робив.
— Нічого, мамо, не переживайте, якось воно буде.
— Сину, ну що ти кажеш? Залізо треба кувати, поки гаряче. Ти бачиш скількох вернули? І залізничників, і комбайнерів, і трактористів. Семена он...
— Нехай, комусь і воювати треба...
— Іване, ну чого ти такий? Тобі що, важко сказати? Спрос не вдарить в нос. Чи мало ти натерпівся? Мало я пережила? З дев’яти двоє лишилося. З ким віку доживати прийдеться?
— Я б і сказав, мамо, та язик не повертається.
— Господи, чого ти затявся?
— Скажуть ще, що куркуль, за чужі спини ховаюся. До того ж, сидів, в пліну був, хто мене залишить? НКВД почне тягати, прискіпуватись.
— Та що ти кажеш, сину?
— Те, що чуєте, мамо.
— Прошу тебе, молю, скажи, синок! Скажи!
— Чую, мамо. Не плачте, хтось та зостанеться в живих. Скільки ви вже переплакали?! Нас багато, а ви одна.
У цей час вийшов до строю воєнком, крикнув:
– Стройся! Рівняйсь! Струнко! Вільно.
Розпочалася медична комісія. Дехто з хуторян, в тому числі і Микола Ригір, повернулися в хутір. Микола був комісований по короткозорості, інші як механізатори. Відпустили на день з польового військкомату й Срібного Гришу. Прийшла звістка, що в нього син народився. Забіг Гриша в хату, поцілував Ганну, роздивляється немовля.
— Господи, син! Ну, що ж, назви його Михасем. Ти знаєш, що значить Михайло?
— Ні.
— Колись батюшка в церкві казав — Михайло по-нашому означає — такий, як Бог.
Гриша подивився на новонародженого, переспав вдома, а рано вранці повернувся у військкомат. На другий день знову всіх вишикували.
— У мене є дані, що частина з вас навмисне приховала свої мирні професії.— заговорив командир.— Хто був комбайнером, трактористом, працював на залізниці — вийти із строю. Ворог панічно біжить, відступає. Під його ногами горить земля. Ми вже розгромимо його й без вас Ваші умілі руки й мозок не менш потрібні тут, щоб ростити й збирати хліб, виплавляти сталь, водити поїзди, орати землю. Тут вони принесуть значно більшу користь, ніж на передовій. Перемога кується не тільки на фронті, але й в тилу. А тому повторюю, хто працював на залізниці, комбайнером, механізатором — три кроки вперед, шагом арш!
Кілька чоловік вийшло з шеренги. Офіцер дав знак відійти вбік.
— Іване, виходь! — моторошно закричала Олена. — Ти чуєш?
Якесь тяжке передчуття стисло Оленине серце, а мозок, душу огорнула страшенна туга.
— Це ще не всі, — пролунав дзвінкий голос командира. — Повторю востаннє. Хто має вищеназвані професії — вийти зі строю. Звичайно, якщо ви бажаєте захищати Батьківщину з гвинтівкою в руках, ми не маємо права лишити вас цієї можливості. Але запам’ятайте, на фронті вже обійдуться й без вас.
Іван стояв у шерензі, і недобрі передчуття полонили його серце. Він міг би вийти, якби не судимість. Його, сина куркуля і ворога народу, який п’ять років відбув на Далекому Сході, не візьмуть тепер на залізницю. Почнуть розбиратися, тягати в НКВС. Якби він хоч в полоні не був. А от на фронті, на передовій ніхто його не буде його питати, хто він і що він. Ні, там він ні перед ким не підзвітний. А тут в НКВС зразу ж і запитають: а чого здався в полон? Чому пішов додому, а не відстрілювався до останнього патрона. Чому не пробивався далі, до лінії фронту, до своїх, якщо треба, то й до Москви, а майже два роки сидів удома? Це зараз ніхто й нічого не питає, бо господарює фронтове, військкоматівське начальство. І ніхто й не запитає, бо їх гонять на передову, на смерть. А перед смертю всі однакові, смерть всіх рівняє. Іванові не треба розказувати, він добре знає, що це таке — вірна смерть. Її подих відчуваєш щомиті, в зловісному посвисті куль, витті мінометів і бомб.
А якщо він зараз вийде, залишиться, зразу ж і запитають. І штрафний батальйон йому забезпечений. За один тільки полон, за те, що нарушив присягу, залишившись вдома. Майже всі, кого зараз беруть, окрім, хіба що, молодих, теж нарушили присягу, але вони підуть спокутувати її власною кров’ю на передову. А Семен? Семен не був у полоні, та й взагалі, не воював із-за малого зросту.
— Виходь! — знову чути слова командира.
— Іване, чуєш? — Лине материн голос. — Отакий і Павло був, та так і пощез, — сказала в розпачі Олена і пожалкувала: таке, наче прокляла.
Та Іван незворушно стоїть у шерензі.
— Батальйон, рівняйсь, струнко! На лі-во! Кроком руш!
Непритомніючи, Олена впала на решітчасту металеву огорожу, якою було обнесено військкомат.
— Ну, що ж, — підійшов до неї командир, — наказати я не маю права. — І повів стрій. —Раз, два, раз, два, раз-два-три! Рядовий Ригір, вийти зі строю. Через п’ять хвилин щоб був на місці.
Іван вискочив зі строю, підбіг до матері, став заспокоювати.
— Мамо, не треба плакати. Не бійтесь, якось воно та буде. Я тільки за одним жалію. Треба було мені таки не здаватись живим у плін, не повертатися в хутір, а йти до своїх. І оце б зараз я був уже не на передовій, а десь у другому чи третьому ешелоні. Головне, своєї частини не теряти. А втеряв, знову прийдеться на передову. Як згадаю ту передову, так по кожі мурашки повзають і волосся на голові ворушиться.
— Ну, чого ти, синок, мене не послухав, — плаче мати, — чого заживо себе хорониш.
— Так треба, мамо. Суждьонний я. Хто мене, ворога, на залізницю прийме?
— А може, б і прийняли?
— Ні, мамо, не приймуть. Я ходив перед війною, тільки вам не казав, не взяли. Не хотів, щоб ви переживали, а тепер от кажу...
А тим часом стрій поминув ворота і, здіймаючи куряву, постугонів до центру, прямим ходом на Хорол, на Семенівну, до Дніпра. Там Верховним командуванням намічалися вирішальні бої, форсування Дніпра.
— Ой, сину, сину, моя ти дитино, — плакала Олена. — Та й для чого ж я на світ тебе породила в нещасливу годину?
— Нічого, мамо, хтось та повернеться, — заспокоює матір Іван. Він був певен, що додому йому вже не повернутися. У військкоматі приснився Іванові сон: наче збирається він орати. Коли це в хату покійний дід Олексій входять, сідло вносять.
— А це що таке? — питає Іван.
— А ти ж їхати збирався?
— Та, збирався, а ви відки знаєте? — питає Іван діда. А в руках у діда окрім сідла ще й дві вуздечки, от-от буде бити вудилами, а через плече, як завжди, обротька перекинута і залізне путо звисає.
— Дідусю, ти що, мене бити надумав? Ми в садок не лазили, — попередив Іван і виглянув у вікно. А там двоє коней вороних осідланих стоять.
— Це ти, дідусю, коней привів?
— А хто ж іще? Звісно, я.
— А для чого ж тоді сідло? Коні ж осідлані?
— Дивно, а хто ж їх осідлав? — сказав дідусь і в очах його Іван помітив лукаві бісики. — Дивно, дивно!
— А другий же кінь для кого? — питає Іван.
— А ти думав сам їхати? Поїдемо, онучок, удвох.
— Правду кажете, думав сам.
— Справа в тім, що ти дороги не знаєш. А я вкажу.
Тільки вийшли з хати, за стремена взялись. Іван кинув своє юнацьке тіло в сідло, хотів глянути на діда й прокинувсь.
Зібрався розповісти сон матері та передумав — тільки переживати буде. Та й не радять розповідати поганий сон, особливо до обіду. І треба ж було привидітись такому — і коні, й сідло, і покійний дідусь. Звісно, хто його коня осідлав. Смерть, осідлала. Та так воно й повинно, зрештою, бути. Два рази з пекла не повертаються.
Іван обняв матір, поцілував, і вона знову забилась своєю дрібною пташиною головою об його груди.
— Простіть мене, мамо, що я так нічого й не зміг для вас зробити. Така, видно, моя доля. Не плачте, якось воно та буде, не я один. Он бачите, скільки попереду пішло. — Іван легенько визволився з материних обіймів, махнув рукою і побіг доганяти стрій.
Швидка на ходу, Олена йшла за строєм аж на самий край Багачки. Тягнулися за строєм і інші, та командир весь час пришвидшував крок, відтираючи близьких і рідних, полишаючи їх на обочинах шляху в запиленому мерхлому споришеві.
Стояла глибока осінь. Зморена від вибухів і гусениць танків земля чекала зерна, як молода жінка запліднення. У тому, що німці вже не повернуться, ні в кого не було ніякого сумніву. У хуторі війна, вважай, скінчилася, та до справжнього кінця війни залишалось ще довгих півтора року, багато нещасть, сліз і смертей.
Розуміючи, що навіть вона не встигає, Олена зморено зупинилася, впала на коліна, довго молилася на схід сонця, хоч сонце вже давно повернуло на захід.
Олена звелась на ноги і разом з іншими небораками неспішно пішла додому.



59
Після того як забрали Івана, Олена Ригір, як і багато інших матерів, днями простоювала на колінах перед образами, клала на покутті поклони.
— Господи, спаси і сохрани його грішну душу. Вбережи від рани і смерті, ая вже муду молитися тобі скільки в мене залишиться попереду днів. Пішла б і в церкву помолилася, так сам бачиш, що ті басурмани наробили. Все понищили, щоб їм добра не було. Та хіба я раніше не ходила. Пішла якось перед війною в Миргород на Личанку. Страшно було дивитися на дітей, в червоних галстуках, що глузували з нас, віруючих, біля церкви. Як вони тільки зневажали нас. Такого скільки й світ стоїть не було. Кінець світу та й годі. Що з них виросло? Розбишаки, вбивці? Хіба можна з таким змиритися? А ти, Господи, вчиш нас прощати їм. Хіба можна простити їм смерть хазяїна, дітей, будь вони неладні, — слала Олена прокльони і в той же час стримувалась, розуміючи, що, врешті-решт, ті прокльони обернуться проти її сина. Як би там не було, воювати йому доведеться не тільки за свою землю, але й за справу ось цих безбожників, бузувірів, які понищили все її минуле, дитинство, юність. Забрали хазяїна, дітей.
Врешті-решт, Олена була не такою вже й богомольною. В Бога вона вірила, але не так, як дехто, не до абсурду. Інший раз їй здавалося, що вони, оті горласті баби, що розпинаються на всіх поминках і проводах, самі не вірять в те, що кажуть, а просто роблять набожний вигляд. А Біличка до чого додумалась — сказала одного разу, що вочевидь бачила, як відлітає з тіла душа.
— А яка вона? — запитала здивовано Олена.
— Така, як муха. Он вона полетіла.
І Олена зрозуміла, що Біличка бреше. Хоче, мабуть, щоб вважали її святою й боялись. Хотіла сказати їй це прямо в очі, але змовчала. Це вже потім, прийшовши додому, довго плювалася і обурювалася.
— Тьху, яка там душа? То вже як помер чоловік, то йому і все. Закопають і хай собі лежить. А то прямо... Душа! Така, як муха... — перекривляє Біличку Олена. — Хай мене Бог простить, грішну, — і, повертаючись до образів, перехрестилась.
З ліквідацією церкви в Олени і таких, як вона, було, по суті, віднято все, у що вони вірили, чим жили, чому вчили їх батьки, бабусі, діди і прадіди. Все згинуло.
“Може, воно й не зовсім праведно попи живуть, — погоджувалася в душі з новою владою Олена, — та люди те давно зрозуміли, а тому й кажуть: “Роби не так, як піп робить, а так, як каже”. Всі ми люди, а значить, всі грішні.
Десь там, за тією межею, залишилось її дитинство, юність, молодість, вважай, все життя. А те, що чекало попереду, її вже не цікавило. До того ж, ніяк не могла Олена змиритися з тим, що і її діди й прадіди були круглими дурнями і нічого не розуміли в цьому житті. По тому, як господарюють, як живуть зараз і тоді, Олена бачить, що раніше було краще, розумніше, розміреніше.
Тоді люди рахувалися з життям, обставинами, а зараз ніхто ні з ким. Може воно того і війна приключилася, — подумала Олена і знову стала класти поклони, гаряче шепотіти:
— Господи, прости мене за все, що, мо, не так подумала, сказала. Хай осйнить твоє благословіння сина Івана. Збережи його, Господи, на всих шляхах його. Хай продляться на цій землї дні його».


60
Довідавшись з листів, що майже всі мобілізовані по другому призову, знаходяться в резерві Другого Українського фронту в районі села Семенівки, багато коломійчан, байрачан, жителів інших сіл і хуторів їхали до Дніпра може востаннє побачити своїх братів, батьків, дітей. До Семенівки не далекий світ. Не сторона. Від Багачки до Хоролу десь півсотні, від Хоролу до Семенівки трохи менше. А якщо навпростець польовими дорогами, то й того не буде, вранці виїдеш, а ввечері вже й там будеш. До того ж, в листах сповіщалося: поки що всі живі, на передову нікого не відправили. Але всі розуміли, прийде час, і всіх кинуть у бій, у вогняне пекло; і хто вціліє в ньому, одному Богу звісно. А тому, поки ще живі, не гріх і з’їздити. Не жалкувати б потім. Як завжди, в такій справі віднайшлися найрішучіші. Зібрали злодіївчан, байрачан, коломійчан і виїхали в невідому путь. Бо хоч та Семенівна була й недалеко, але не в завороті, а тому ніхто й ніколи в ній не був, справ для хуторян там не водилося. Та й дороги ніхто не знав. Їхали навдалу, обсівши воза, наче мухи кізяк. Кілька чоловік сиділо всередині, по три-чотири на передку і стільки ж в задку. Останні почіплялися на полудрабки, наче реп’яхи до кожуха.
Виїхали гуртом, щоб не так страшно вночі було. Їхали, роздивлялися довколо й дивувалися скільки сіл і хуторів порушила війна, перетворила в згарища, в попелище, скільки наробила калік Можна було побачити чоловіків без ніг, на візках, на берестяних і кленових ступах замість ніг. Були вони поки що не злі, вдоволені життям. Зло прийде потім, після війни. Ходили наче сновиди серед мертвих кітяків печей поки ще життєрадісні й веселі. Хоч і каліка, а все-таки залишився живим. Можна жити, радіти, любити, ростити дітей. А тим, хто на передовій, в сто раз гірше. І ще хтозна якими вони повернуться. Та й чи повернуться взагалі. І хоч кажуть, що на чужому горі свого щастя не побудуєш, а все ж людина влаштована так, що загальне горе зменшує своє власне. Слава Богу, що хоч таким повернувся, буває й гірше. Сидять хуторяни на возі, судачать.
— Та цим що? Це мужики, цим лафа. Без рук, без ніг, люба краля забере, люба красуня не відмовиться. Аби струмент справний був, — жартує Тимофій Ододка.
Тимофій сидить на полудрабку в самих підштаниках і полотняній сорочці без ґудзиків, взутий в глибокі калоші. Поруч на полудрабку, німецька пілотка й обгоріла шинельчина.
— І таке ви мелете, діду! — обурюються молодиці. Особливо не подобались подібні речі стриманій, віруючій Ялисоветі.
— Це не я такий, Ялисовето, це життя таке...
— Та якби оце мій дід Любенко повернувся, — лопотіла Бужинка, — то прийняла б без рук, без ніг і без очей.
— А без струменту б прийняла? — гиготить Тимофій.
— А думаєте ні? — вихопилась Бужинка.
Тимофій зрозумів, жінкам подобається розмова на цю тему, а тому навмисне став загострювати її.
— Хоч ти Прісько й сваха мені, а скажу. То ти, мать, того й Степана Білика при живому мужикові приймала, що тобі однаково. А тепер, як Степана на війну взяли, з молодим Макаром Сахномом тягаєшся. Він же ще дитина.
— Гетьте ви його, свате, й не балакайте, — зашарілась Пріська, згадавши, як Тимофій і Гнат приходили сватати Марусю.
— А Надежду Матвієнкову візьми. Прийняла до себе чоловікового сина Тихона.. В хаті холодно, поки тулились один до одного, щоб зігрітися, поки й дитинча прижили.
— Добре пригрілися, — сказав хтось.
— Син нерідний, а робить хіба ж так, хоч Михайла виганяй, якщо повернеться. А Сидориха з Іваном Чередником путається.
— Гарний пацан: і Сидориху, і Марію Холошу обслужує.
— Зайшов раз Михайло, а рідний синок Надежду тягне.
— Що, синок, ї...ш?
— Угу.
— Ну, ї...и.
— Якщо Михайла не вб’ють, повернеться, то мать, кудись з Тихоном втечуть.
— Ой, не брешіть, діду.
— Не хочете, не слухайте, — гигикнув Тимофій і стьобнув борозенного. — А поліцаяка чортів, Василь Бадила, мало йому Густодимової Марії, так він ще й до Надежди охочий. Іде було з бригади і забіжить. Надежда, може б, і не згодилась з Бадилою тирлуватись, так куди ти дінешся, влада, не смій і слова перечити.
— Гетьте, перестаньте верзти таке, — обурюється набожна Ялисавета, — а то я з воза встану.
— А то ти, Ялисавето, не знаєш, що Тихін з Бадилою побилися за Надежду. Василь Тихона батурою як опереже, а Тихін зуби зціпив і сопе, та зубами скрегоче. “А, поліцаяка, туди-розтуди”!
— Та, може, й правду чоловік каже, — погодилась на ту мову Олена Ригір. — Чого ви всі на нього наріпились? Не Михайлове то дитя в Надежди — Тихонове. Я не раз щитала, не виходить, щоб Михайлове було.
Їдуть, хуторяни, теревенять, перемивають кісточки сусідам, односельцям. З гірки — в балку, з балки — на гірку.
Аж ось і перші прикмети недавніх боїв. Можна й людей не питати, що таке війна: і день їдуть, і ніч, а ніде ні хатки, ні билинки, все вигоріло. І земля обвуглилась.
— Гріх нам і нарікати ще на свою долю. Бачите, як нужденно люди живуть. Наче хто утюгом по землі пройшовся, — каже Біличка.
В першу ніч заночували в якомусь селі. Села немає, самі землянки довкруг стоять, іноді з них не надовго вислизають люди і знову ховаються. Яких тільки страхіть не розказували хуторянам люди, що чудом лишились живими. Дніпро, вважай, поруч. Колись тут люди розкошували біля річки. Тут навіть і голоду в 33-му не було. На одній рибі можна було вижити. А от в війну те щастя ввірвалось, обернулось подвійним горем. Німці ніяк не хотіли вступати Дніпра, а тому бої були страшні: вдень і вночі земля горіла. Село не менше двадцяти разів переходило із рук в руки. Не встигнуть радянські війська вибити німців, як німці вже знову назад повернулися, відбили. Інші села, хутори теж по десять-двадцять разів переходили з рук в руки, а тому й не дивно, що від них нічого не лишилося. І якщо на передовій скрутно солдатам, то як жінкам, дітям, старим. Дивно, люди навіть не плакали. Більшість давно змирилася з тим, що трапилось. Кожен радів, що лишився живим. Бо не зважаючи не те, що німці, й радянські війська виселили мирних жителів з місця боїв, в тому пеклі вціліти було не просто.
— Оце так і живемо, — каже жвава, гарненька жіночка. Вона сидить на невеличкому ослінчику, до неї туляться двоє діток хлопчик і дівчинка. — Якби тільки хазяїн повернувся, то нічого й не треба.
— А яке ж це село у вас?
— Штола. Боже й Боже, як сюди переходили, то вода червона в Дніпрі текла, а як туди йтимуть, то хто зна що й буде...
— А де ж Веселий Поділ? — добиваються хуторяни.
— А он там, — вказала на захід сонця жінка,— десь зразу за Веселим Подолом — Семенівна.
Так-сяк переночували в землянці, а вранці знову в дорогу.
— Наталко, ти не чула, як жінка називала своє село? — звертається до Білички Олена.
— Та чи Подоляне, чи Смоляне. Ото тоєчки. Забула. Для чого воно тобі?
— Та, може, ж назад будемо вертатися, то хоч знатимемо, куди їхати. А то як сліпі.
Праворуч і ліворуч, попереду й позаду на десятки кілометрів одні згарища, і орієнтуватися серед них було майже неможливо. Суцільна пустеля.
Так ніхто й не зміг згадати назви села, в якому ночували, так скоро воно всім забулося. Та й не до того було. Всі жили майбутньою зустріччю, яка от-от повинна була статися. Увага і погляди всіх були прикуті на захід сонця, там, де палахкотіло небо, кресали блискавиці, забарвлюючи небо в усі кольори райдуги, гриміли гармати, наче десь далеко за байраком, гримотів грім.
— А я вам що казав? — знову заводив мову Тимофій. — Чули, що жінка казала? Я теж воював, знаю. Яке б важке поранення не було, мужик видужає. А якщо в струмент осколок попаде, все, пропав. Не від ран помре, сам себе доконає. Добре впомку у нас в полку був случай. Ранило в третьому взводі одного, як у вас в бабів прийнято казати, в ядренята. І що ж ви думаєте? Вижив? Ні, пропав. Якби в голову, в руку, то вижив би, а так пропав чоловік ні за цапову душу. Ото й подумайте тепер, що воно таке мужича сила.
— Перестав би ти Тимофій, старістю нісенітниці верзти.
— Яка це нісенітниця, — постукуючи взутими на босу ногу калошами, обурюється Тимофій.— Ох, життя, життя. Якби ви тільки знали, яким ловким був той чолов’яга. Баба тільки гляне, так і закохалася, такий був вдатний на вроду. Вмирали за ним баби. І от таке нещастя. Лічили його, лічили, нічого не помогло. Найшли двох гарних, кров з молоком, молоденьких дівчат з медперсоналу. Таких, що і в мертвого піднімуть.
— От страмота, їй-бо прийдеться пішки йти, — злізла з воза Ялисовета.
— Поклали рядом з ним в чому мати народила, — не зважає на те Тимофій, — Що вони вже з ним не робили: і обнімали, й цілували, і ласкали, й гладили — нічого не помагає. Парняга не витримав застрелився.
Жінки, в літах, плюються, ганять Тимофія.
— Брешеш ти, Тимофію, видумуєш всяку-всячину, — страмота отака, — удавно сердиться й Пріська Бужинка.
— Істий хрест, не брешу.
— Хто б хрестився!? Ти ж, сват, без матюка й слова не скажеш...
— Ну, то й що? А в Бога вірю.
— Брешеш.
— Чого ви так завикли: брешеш, брешеш, — підтримала Тимофія Олена, бо згадала; як вперше входила в хутір в тридцять третьому. Саме Гнат їй вказав пристанище, а Тимофій стояв у дворі, курив. — А, може, й не бреше чоловік. В житті всякого буває. Забули, як на початку війни жила в бригаді кацапка з трьома дітьми. Молода. Мабуть, і двадцяти не було. Бригадир Петро Грабарка став залицятися, допомагав, коротше, за чоловіка правив. Хтозна, мо, думав, шо чоловік на війні згине, а він його назовсім замінить. Аж воно чоловік взяв і відшукався, дав знати про себе. Поки з Петром жила, весь час гудила свого чоловіка: він і такий, і сякий, і невдалий, і не потрібний їй, і, взагалі, вона тільки й світу побачила, як з Петром стала жити. А він і вуха розвісив. Жінка — є жінка. А вона ще й ушла була. Молола, бо жити якось треба було. А Петро, бригадир, якщо інколи й на роботу пошле, то де легше, а то й зовсім не посилає, а трудодні пише. От вона йому й каже: з’їжджу, на дітей подивлюся, і до тебе повернуся. Ну, й поїхала. Ждать-пождать — немає. Петра нетерплячка розбирає, став Петро письма писати, натякав, мовляв, чого довго не їдеш, скучив. Довго відповіді не було, а тоді прийшла. Взяв Петро те письмо і пішов до друзяки Петра Матвієнка, щоб той прочитав, що ж там його полюбовниця пише.
Матвієнко закурив, пихнув люлькою, читає:
—Невже ти, Петре, не понімаєш, що ти дурак, дурак, дурак і ще раз дурак, — повагом, наче по складах, прочитав Петро. Грабарка спочатку подумав, що то Матвієнко сам на нього таке верзе, мало не побилися. Валєт побачив, гавка, з цепу рветься.
— Іди геть з двору хро-хро, щоб я тебе тут не бачив, — спопелів Петро і попихкуючи люлькою, повагом пішов до порогу, гукнув: “Манько, Наталко, Галько, хто там в хаті, ану швидше йдіть сюди. Спустіть Валєта хай він оцьому дураку штани полатає”.
Матвієнко завжди держав злих–презлих собак, бо боявся. Та й було чого. Горя немало людям завдав.
Петро Грабарка ще посидів якусь хвилю, видно, до нього таки дійшло, почухав потилицю, сказав:
— Отак! З одного дурка десять зробила.
Галька й до будки не вспіла дійти, як Петро Грабарка змотав удочки. Валєт гавка, з цепу рветься, не так сплоха його відпустити, кожен по собі знає. Сам скоріш зірне.
Десь під обід хуторяни дісталися передової. Боїв помітних не було, по всьому фронту стоїть тиша, наче перед бурею. Німці спішно готувались до оборони, радянські війська — до наступу. Мобілізованих бійців вчили рити окопи, скручувати скатку, перезаряджати гвинтівку.
Хуторяни наблизились до розташування військової частини. Новобранці сиділи в траві з казанками, цокотіли алюмінієвими ложками й мисками, обідали, жартували. Майже всі коломійчани відшукали своїх. Олена побачили Івана. Він теж уздрів її, підійшов.
— Ну, як ти тут? — запитала Олена у Івана й заплакала.— Прямо душа нидіє.
— Не плачте. Як і всі. Не думайте нічого поганого, якось воно та буде. Спасибі, що приїхали, провідали, — заспокоїв матір Іван.
— Ну, як там Микола? Ходить до Гальки?
— Та ні.
Поруч з Ригорами гомонить Тимофій Ододка з Гнатом. Гнат стоїть, ніяковіє. Незручно йому, що батько приїхав до нього, наче до малого.
— Ну що, Гнате, охмолостався? — говорить Тимофій.
— Та ви б, тату, не беспокоїлись. Здря ви забились аж он куди. Якщо піде на пропасть, то рук не підложете...
— Та то так, — погоджується Тимофій. — А ти ж дивись, воюй. Не спи на ходу, а то ще сонного вб’ють. Дивись кругом, може, й виживеш. А будеш гав ловити, пропадеш, як слина. Береженого й Бог береже.
— Та ви, тату, таке кажете, буцімто я маленький.
— А то я тебе, Гнат, не знаю. Знаю, як облупленого, того й кажу. Шевелися. Де впав, де прилежав вчасно. Дивись, і обійде смерть.
Ялисавета теж, як і всі, дивилась на свого Михайла, тихо, нечутно плакала.
— Сини голови зложили, повертайся хоч ти, Михайле. Несила більш жити. Ти ж знаєш, як я тебе поважала. Одинадцять синів-соколів від тебе родила, десятьох Бог прибрав. Один ти лишився та Михась, повертайся.
Ще не встигли як слід погомоніти, коли це командир на білому коні скаче. Підлетів, цьвохнув батогом по землі, аж виляски пішли, закричав:
— Обід закончився, строїться1 В строй, в строй! Кому сказано! Посторонні, вшивайтесь звідси.
— Ну, прощавайте, мамо, — сумно сказав Іван, відбіг на пагорб, оглянувся, а в очах сльози.
— Кому сказано, в строй! В строй, таку вашу мать1 Розпустилися.
Іван не витримав, зробив кілька кроків назустріч матері, сказав стиха:
— Як добре, мамо, що ви приїхали. Прощавайте. Звиняйте. Хтозна, може, вже й не побачимось...
Тим часом стрій швидко вишикувався. Командир крутився на коні. Кінь іржав, ставав дибки, губив піну. Вітер ніс її прямо на стрій, в обличчя солдат. Іван рвонувся, відчуваючи свою провину, підбіг до командира, той покрив його брутальною лайкою, крикнув: “Рівняйсь! Струнко! Наліво! Кроком руш”!
Стрій вирівнявся і, здіймаючи куряву, пішов туди, де зеленів ліс, спроквола гриміли гармати, спалахували блискавки й точились жорстокі бої.
Дехто з бійців намагався востаннє озирнутись, помахати на прощання рукою. Командир кібцем налітав на порушника, обкладав його брудною лайкою, та, бачачи, що це не допомагає, годі й слова тратити, дав команду: “Бігом”.
За якусь мить хвіст колони сховався за пагорбом, і про його існування нагадувала тільки густа стіна здійнятої пилюки. Вона підіймалася все вище й вище, завішуючи спини бійців, потужним стовпом сходила до неба. Хуторяни дивились на той стовп здійнятої пилюки, і це було зараз єдиним, що зв’язувало їх зі своїми батьками, синами. По обличчю котились гіркі солоні сльози. Скільки проїхали, а не дали й півгодини поговомонти. Дехто хотіва піти в тому напрямку, куди пішов стрій, близькі й рідні, та вартовий, вирнувши наче з-під землі, перепинив їм дорогу.


61
Поки точились бої за Донбас і Дніпро, доки лягали в сиру землю робітники і селяни, батьки й брати. Семен з Захарієвою Ганною ганяв трактори з-за Дону. Після того, як Захарієва Ганна народила Антона, відношення їх з Матвієнком стали прохолодними. Не те, щоб Петро уникав її, але робив вигляд, що не помічає. А Ганні що? Народила того Антона, а глядіти якби хтось глядів. Добре, що дід Захарій знову зійшовся з Біденковою Мокриною. Захарію вже за шістдесят, а Мокрині сорок. А пішла. А де діватись? До війни ще так-сяк надіялась вискочити заміж. Хоч і немолода вже, та надія полишає людину останньою. А як почали сипатися, наче груші, похоронки, як вигребли всіх мужиків під чисту, починаючи з тисяча вісімсот дев’яностого і по тисяча дев'ятсот двадцять шостий рік народження, останні надії вмерли. Якщо до війни ніхто не кинувся, то тепер і поготів. Добре, що хоч дід бере. Стала Мокрина няньчити Антона. Ганна зі першого дня й думати забула про дитину, й дня не годувала грудьми. Мокрина прив’язалась до дитини, наче до рідної. Ганну стала зживати з світу.
А тим часом хуторяни збиралася вдруге їхати у Веселий Поділ, до Дніпра.
Микола вирішив самостійно провідати Івана. Манівцями, не звикати, дійшов до Холролу. Дивиться: радянська тилова частина натягує ферми мосту, ла штує залізну дорогу. Першим помітив Миколу командир:
— Ану, йди сюди! Ти чого шляєшся, не воюєш?
— Не призовного возросту, — збрехав Микола.
Чорний, застаркуватий, він виглядав набагато старшим свого віку.
— Брешеш. Другі кров проливають, а ти байдикуєш, таку-перетаку мать-перемать. Ану, бери канат, натягуй ферму, а ввечері здамо в особий відділ. Смерш розбереться.
“Все, пропав, шльопнуть особісти, ніхто й розбиратись не буде”, — обпік Миколу здогад.
Тягне Микола канат, аж жили напинаються, старається, присипляє пильність командира. І не захочеш — тягтимеш, як тебе поглядом спопеляють. Та згодом, переконавшись, що хлопець попався старанний і кмітливий, командир ослабив увагу. Микола влучив слушну хвилину, шурхнув у високі соняшники і бігом, подалі від погибелі. Біг, не зупиняючись, мабуть, з годину, а може, й більше, з острахом, навкарачки перетинаючи виселки, польові дороги, десятою дорогою обходячи хутори, села, не дай Бог ще раз наразитись на небезпеку. Микола поринав з одного поля в інше, з соняшника в кукурудзу, в пшениці, тримався подалі від шляху. Поки біжить, то наче й нічого, а зупинивсь і зразу чує, як тремтить від переляку тіло.
Біг довго, очікуючи погоні, але ніхто за ним не гнався. Червоноармійцям на мосту було не до нього. Ніколи та й нікому було влаштовувати погоню. Командиру було наказано в стислі строки навести міст, а тому, забачивши Миколу, він просто взяв його на арапа, налякав особливим відділом і Смершем. Зрештою, насамкінець він би й здав його туди, але Микола втік. Він навіть пожалкувати як слід не встиг, заважали нагальні справи. А тим часом Микола біг вже вівсом, хекав, губив піт з чола. До вечора додому добрався. Страх — не рідний брат. Смертьзнову поминула Миколу. Микола став на порозі, вагаючись, заходити йому в хату чи ні. Гнітило душу, горбило плечі відчуття провини за старшого брата Івана.
— Ну, як там Іван? — заполошно запитала мати.
— Та, нічого, уклін передав, — збрехав Микола.
— Ну, тоді я, мать, і їхати не буду. Хуторяни -то збираються. І злодіївчани, і грянчишани — теж. А я оце й не знаю. Мар’я Бобриччина прив’язалась, хоче їхати.
— Чого?
— Як це чого? До Івана. Манька тепер то не поїде, ти дома, так Мар’я прив’яжеться. То така, що так просто не відчепишся. Сором мені з невістками возитись, що люди подумають? Скажуть: понасаджувала невісток на воза. Тут хоч би батькам поїхати, матерям місця немає, ще й невісткам. От я й думаю: мабуть, я не поїду.
Олена хоч і працювала колись з Мар’єю в радгоспі і та подобалась їй за легку незлобиву вдачу, за працелюбство, про що й повідала у свій час хуторянам, та хуторяни стільки встигли наказати, внести Олені у вуха всілякого про Явдоху Бобричку, так налякали, що Олена стала сахатись навіть Мар’ї. Та й що вона знала про неї. Щоб взнати людину треба з нею пуд солі з'їсти, а то й того мало. Людина — це цілий світ. Буває, зживає людина життя, а той хто рядом з нею, так і не знає, з ким він живе. Так і це. Незлюбила Олена майбутньих невісток. Ще як слід не знаючи обох, вона вже була настроєна проти них. Та більше за все непокоїло Олену те, що свого часу, полишивши синів одних, вона тепер наче вогню боялася їх відчуження, особливо норовливого, вовкуватого Миколи. Розуміла, що цим відчуженням неодмінно скористаються невістки, і тоді Олені хоч очі зав’язуй і в прірву. Тим більше не могла вона з’явитися з ними на людях. Побачать і зразу почнуть гудити: ми ж попереджали. Не в її силах було противитись людському осуду. І якби не страх, що Микола звяже свою долю з Галею Матвієнко, то вона б давно відучила його від Маньки.
Наступного дня майже всі коломійчани й злодіївчани знову поїхали у Веселий Поділ.
Обстановка у Веселому Подолі була ще напруженішою, ніж в перший приїзд. Стрілянина, вибухи снарядів, галас гармат, виття мінометів, вогонь зеніток були поруч. Пахло кров’ю, паленим порохом і піроксиліном. Десь зовсім недалеко, за узліссям, шили, наче швейні машинки, кулемети. Всюди галас, стрільба, шиття автоматів і кулеметів, але й на цей раз хуторянам повезло. Хоч навчання й скінчилося, і їх рідних кидали в бій — вони побачили своїх близьких.
Іван першим забачив хуторян, облапуючи поглядом кожного, кинувся до воза. Десь зовсім поруч, наче навіжені, строчили автомати, пахло димом і смертю. Знову оббіг поглядом всіх і враз обм’як, впав духом, запитав невідомо і в кого:
— А чого ж мати не приїхали?
— А хтозна... Може, що передати?
— Передайте, що ми більше не зустрінемось з нею на цьому світі!
Іван заплакав і побіг у стрій.


62
Йшов 1943 рік. Широкий, розлогий Дніпро котив свої води до моря. Наче не було на землі ні війни , ні стражданнь. Ододка Гнат сидів на дні окопу, згадував дім, батька, Явдоху, інколи задумувався над Тим, як він буде форсувати Дніпро, якщо він зовсім не вміє плавати. А може, відмінять, залишать його і таких, як він на лівому березі? Звісно, що залишать. Хто б же їх топив ні за що ні про що в Дніпрі? Та Гнату повезло. Бог наче почув його думки. У першому ж бою на світанку Гната поранило в руку і в ногу. Наче всі ще в передранковій тиші сиділи в окопах, дрімали. Ніхто наче й носа не висовував, не йшов у наступ, а поранило. По ходах сполучення вже металися необстріляні Бужинів Павло і Іван Федорів — Узбек. Справа в окопі Іван Ригір і Дмитро Коломієць, по лівий бік від Гната Матвієнко, Ялисаветин чоловік і брат Дмитра Михайло, інші хуторяни. І раптом Ггната наче велетенська оса вжалила в руку і в ногу.
— Їй-бо, мабуть, цнайпер, — вголос подумав Гнат і не помилився. Недалеко від передової знаходилось невелике село у якому на превеликий подив ще залишилась стояти церква й дзвіниця. Навіть Гнат здивувався. На тій дзвіниці і причаївся снайпер. Оглядаючи позиції зверху, він і вибирав цілі, що знаходилися в окопах. Така вже, видно, була доля тих нещасних грішників, що, творячи зло, ховалися по церквах і дзвіницях, раз вже Бог не жалів церков і соборів, аби знищити те зло. Так було і під час наступу німців, а особливо під час відступу.
Під час наступу ніхто з радянських бійців не ховався в церквах. Хіба що знову ж спостерігачі, снайпери. Та справа в тому, що німці, в основі своїй віруючі, не наважувались стріляти з гармат по церквах та дзвіницях. Якщо ж треба було усунути снайпера, то часто це робилося або ж зненацька, або за допомогою свого снайпера. Бували й виняткові випадки. При виконанні особливих стратегічних завдань ніхто: ні росіяни, ні німці не звертали уваги на якусь там церковку. Війна нищила не тільки народ, але й ті культові споруди, які не встигли зруйнувати більшовики у 29-37 роках. А після відступу німецьких військ по навколишніх селах, хуторах не залишилось жодної церкви. Не було її ні в Байраку, ні в Багачці, ні в Ярошах. Залишилась, казали, тільки в Миргороді одна-однісінька, а другу — собор, наче збиралися відкрити на вимогу союзників, але відкриття чомусь затримувалось, зволікалось.Згинула і красуня церква в Байраку. Ніхто чомусь не задумувався над тим, що зараз церква, як ніколи, потрібна людям. Чоловіки, сини, брати, наречені воювали на війні й кожному б не завадило помолитися в церкві за упокій чи за здравіє. Допоможе чи ні, але тільки таким чином можна було полегшити собі душу, страждання, гіркоту розлуки, але нічого цього ні в хуторі, ні в Байраку не можливо було зробити. Люди молилися переважно вдома.
У всі часи церкви й дзвіниці будувалися на переважаючих висотах, на найвищому і видному місці, а тому німецький снайпер і вибирав для свого схову саме їх, вважаючи, що Бог збереже йому життя. А тому радянська артилерія дуже часто й без промаху била по церковних куполах. Тільки правічна пилюка осідала на тому місці і довго потім стояв сморід і задуха від фресок і фарб, що, враз перетворилися на пил.
І ось німець перейшов у наступ, накрив руські позиції мінометним вогнем, загуркотіла артилерія. Так тривало з півгодини. Гнат ще деякий час терпів, та як побачив, що на їх позиції сунуть німецькі танки, вискочив з окопу, хотів повзти в тил, і не може. Рука й нога поранені, болять, не слухаються.
— Санітари, де ви? — кричить Гнат. — Санітари! Чуєте?
Аж тут підбігає взводний, Степан Густодим, пістолетом розмахує.
— Ти шо орьош? Я тебе щас пристрелю.
— Ой, ой, санітари, де ви? — волає Гнат.
— Ти ж нас всіх видаєш. Нас через тебе обнаружать, — погрожуючи пістолетом, кричить командир.
— О, треби тобі такого?
— Замовчи!
— Я не тебе зву, я сестру милосердя, — обурився Гнат. — Казали ж, якщо поранить, щоб звав.
— А чорт з тобою, — командир махнув затиснутим у руці пістолетом, побіг назад в окопи.
— Господи, мамо! — волає Гнат. — Санітари, де ви? — Гнат знову зробив спробу поворухнутись, відповзти хоча б трохи в тил і не зміг.
Танки були зовсім близько, водили по полю, наче когось шукаючи, чорними жерлами гармат, а Гнатові здавалося, що шукають його. Дехто з новобранців не витримував, вискакував з окопів, кричав, поривався бігти. Командири зупиняли слабкодухих, силою зброї примушували повернутись в окопи. От-от повинен був розігратися справжній бій.

63
Восени спеціальний загін НКВС викинули над хутором Яновичі. Гриша Даценко відразу впізнав знайомі, майже рідні місця, куди вони переселилися з Донбасу після смерті батька Харитона, щоб врятуватися. Оце й врятувалися! Від більшовиків порятунку немає.
— Хлопці, не паліть! Це ж мій хутір, я тут жив. Он в тій хаті моя мати живе! — став кричати Харитонівський Гриша.
Спочатку його ніхто не слухав, але те, що він кричав не по–німецьки, а по-російськи, видавало їх всіх з головою. І тільки сильний західний вітер, що зносив той крик убік і назад, якось рятував становище. Гришу попередили, але він і далі продовжував кричати, наче очманілий. І тоді Діма Романов не витримав, дав чергу із шмайсера по крикуну. Гриша пробіг за інерцією ще кроків десять і ліг, наче скошена косою трава. У цей час зблиснула блискавка, розітнула небо. Страшний дощ, злива, наче прорвалося небо, линув на землю, загасив полум’я на Харитоновій хаті.
Дещо шоковані вбивством власного товариша хлопці зупинилися.
— Закопайте його он там, у рову, — наказав Діма Романов. Під шквалом зливи хлопці відтягли зрешеченого Гришу до неглибокого рову, вирили саперними лопатками неглибоку, в коліно яму, загорнули. Боячись, що Гришин крик могли почути, вони спалили хутір дотла, не залишивши в живих жодного свідка і відступили на вказаний зарані плацдарм.
А десь аж у грудні їх востаннє закинули в білоруські ліси.
Вони чисто зробили свою справу і чекали літака, що мав забрати їх у Москву. Але, видно, вони були вже непотрібні, а тому приречені. Лінія фронту наближалась до кордонів Білорусії, німець відступав. Розпалювати в місцевого населення ненависть до окупантів не було потреби, та й самих окупантів, вважай, вже не було, а тому необхідність у їхньому загоні відпала. Кожен з них багато бачив і знав, багато міг розповісти. І все ж, не зважаючи на це, ніхто не чекав такої підступності від своїх господарів, а повинні б. Бо те, що творили вони, хіба не було такою ж підлістю й підступністю? Здатні вбити батька, матір, брата, вони були гірші за чужинців.А тому невикликали співчуття. Сиділи на лавках з дерну, автомати, як завжди, на грудях або ж затиснуті між колін. Аж тут і літак. Забачив їх, знижується, йде на посадку. За кілька годин вони були в Москві. Кожного з них довго і уважно обстужували лікарі. Тих. хто впав духом, переводили до спеціального військового госпіталю НКВС. Звідти вони безслідно зникали. З Діми Романова Прохура Холоші, Степана Ригора і ще кількох чоловік взяли суворі підписки про не розголошення і направили в «Смерш».
Так була майже цілком винищена спеціальна дивізія НКВС
Хто залишився в живих — мовчав.

64
Бій на Дніпрі розпочався рано-вранці, тільки-но почало світати, з артилерійської підготовки і продовжувався без перерви до самої ночі. Артобстріл то вщухав, то наростав, ставав нестерпним. Від суцільної зливи заліза й вогню куріла й димилась земля, було нестерпно жарко. Інколи здавалося, що наступив Апокаліпсис.
Іван сидів у окопі, з’єднаним ходом сполучення з іншими, поруч з Коломійцем Дмитром і Петром Матвієнком. Гната легко поранило на початку бою, а Петро й Дмитро були ще поряд. В перші дні війни Іван багато чого встиг побачити, але такого, здавалося, ще не було з дня створення світу. Все навкруги горіло, палало, димилось, гуркотіло, земля під ногами ходила й тряслася, наче груди приреченого на смерть тяжкохворого, здавалось, небо падало на землю.
— Мамо, Господи, спасіть мене в цій м’ясорубці, — просив Іван вголос і не чув власної мови. Поруч, зліва, Дмитрів окоп. Дмитро теж щось говорить, кричить, але Іван не чує, а бачить тільки, як той ворушить губами. Чи то молиться, чи пре матюччя. Найзапекліші бузувіри-боговідступники навряд чи наважаться в такий час сквернословити. Інший раз здається, що життя на землі скінчилося, наступив Страшний Суд і розверзлась земля, а Господь Бог знову зійшов на землю, підняв з гробів всіх померлих. І стали ангели ділити померлих і живих на праведних і грішних. По праву руку від Господа стали праведні, по ліву — грішні, аж земля вгинається.
— Я прийшов вас судити за скоєні гріхи, судом святим і праведним.
З неба спустились дванадцять ангелів і дванадцять апостолів-мучеників, архангели заграли в золоті ієрихонські труби.
Раптом прямо перед Богом невідомо й звідки взявся диявол. Ніхто й ніколи не бачив його, але всі живі й мертві зрозуміли, що то він. Звідкись з високості, з піднебесся, знову почувся голос:
— Перед вами ваш спокусник. Він теж винен у ваших гріхах. Суд без нього був би несправедливим. Багато віків йшла на землі боротьба між добром і злом, та під кінець стало перемагати зло. А тому я й призвав вас, живих і мертвих на Страшний Суд. Зараз повинно вирішитись, хто стане переможцем: добро чи зло. Якщо добро, то житіє буде продовжуватись, якщо зло, то настане ніч і морок. Всі, хто по праву руку від мене, вознесуться в рай, хто по ліву — спустяться в пекло.
Всі завмерли, очікуючи найстрашнішого. Одні залишаться з Богом, інші — з дияволом.
Іван теж стоїть серед того натовпу і ніяк не може зрозуміти, в голові все переплуталось, по яку руку він від Бога: по ліву, чи по праву. Якщо стане лицем до натовпу — то по праву, якщо спиною — по ліву. Він, як і всі, чекає рішучої визначальної миті, Страшного Суду. І от засурмили архангели в золоті ієрихонські труби, і спустився Архангел Гавриїл з небес, сів одесну Бога, а два ангели-помічники спустились Богові один на ліве, другий, — на праве плече, а третій — на правицю. Архангел Михаїл став на прю з Дияволом. І почали вони битися. Диявол уже зовсім знесилів, от-от Архангел Михаїл переможе, та зібрав Диявол останні сили і вдарив Архангела Михаїла по лівому крилу, і капнула, пролилася на землю кров, і загорілася земля. На останок вдарив Архангел Михаїл Диявола по правому крилу і розступилась, розверзлась земля, поглинула всіх грішних: живих і воскреслих. А всі, хто лишився, побачили, як згинули вони в гієні огненній, щоб потім вічно кипіти в розплавленій смолі.
Вдарив Архангел вже конаючого Диявола, і всі почули глас Божий:
— Вам за вашу праведність і доброчесність я обіцяю Царствіє Небесне.
Іван чує ті слова Бога, значить він ще тут на землі, а не в гієні огненній. Земля, що спочатку розступилась, знову зступилася і горить страшним невгасним вогнем. Ангели знялися і злетіли в небо, а слідом за ними праведники. Залишився тільки Іван. Земля горить, і серед цього вогню і страхіття стоїть лише він один. Іван теж хоче злетіти і не може. Не вистачає, в нього духу. Чи то не виросли крила, чи тяжіють, не пускають гріхи. А мозок обпікає думка: “Що ж це таке? І на небо не взяли і в пекло забули спустити”.
— Іване, ти що задрімав? — штовхнув його в плече Дмитро.
— Та, таке. Забувся на хвилину, приверзлося страхіття.
— Страшне?
— Страшне.
— Невже страшніше, ніж наяву, — кричав біля самого вуха Дмитро.
— Та, хтозна, трудно сказати. І те страшне, а це, мабуть, ще страшніше. А де це Петро Матвієнко, він же поруч з тобою був?
— Та, в ногу поранило, поповз в тил.
Петро Матвієнко не витримав напруження, вискочив з окопу, тут його й пораненило у ногу, в м’якоть. Відразу в гарячці він не відчув того і ще деякий час біг. Перше, що дійшло до свідомості — хлюпання у правому чоботі і тепло. Здивувався, зупинився. Чобіт був повен крові. Холоша штанів теж червоніла, юшилася кров’ю. Петро злякано присів, став кликати санітара.
— Санітар! Санітар! Болить! О це встрелив гад! О, мамо!
Кричить Петро, що є мочі, тільки хто його чує? Коли це підскакує командир, хтозна де й взявся, наче з землі виріс.
— Я тебе зараз пристрелю, подлєц! Шо ти видаєш наші позиції, гад?!
— О-о-о!
— Та не ори ти.
— Хіба вона почує, та санітарка, в такому гармидері?
— Я ж почув.
— Так я ж не вас зву, санітара. Всігда так, хто не нужен, той чує, а кого треба — не докличешся, хро-хро.
Капітан Степан Даценко вирішив, мабуть, що має справу з ненормальним, або контуженим, а тому махнув рукою і, пригинаючись, побіг у своїх командирських справах до ходів сполучення, то припадаючи до землі, то знову встаючи.
Світило сонце, лунали рідкі постріли, хрипле «ура», пахло піроксиліном. Комбат вів бійців в атаку. Німці відстрілювались, кулі впивались, загвинчуючись, у землю, бризкали твердою, наче кремінь, примерзлою землею. Дехто, видно, поранений падав і повз назад, подалі від вогню. Інші валились, наче снопи, щоб уже більше не підвестися. Петро приліг, втиснувся в землю, і слідом за першим переляком душу охопила таємнича радість — він живий. Форсувати Дніпро не прийдеться. Петро дивився поперед себе, водив тугою шиєю, намагався розгледіти санітара. Іноді погляд зупинявся на спинах бійців, і він по бігові намагався вгадати своїх. Он, здається, Гнат поповз. А трохи лівіше — Коломієць Дмитро з Іваном Ригором. Петро спробував поворушити ногою й не зміг. Страшний біль пронизав усього, він зойкнув і на якусь мить втратив свідомість. У цей час його й підібрали санітари.
А в цей час Дмитро і Іван, втуляючись при кожному вибухові, не помічаючи, як шелестять, закочуючись від безперервного дрижання землі в хід сполучення дрібні грудочки землі, гомоніли.
— Оце нам тут, Дмитре, і каюк, — зітхає Іван.
— Та й правда, наче кінець світу, мать-перемать, — погоджується Дмитро.
— Живими нам звідси не вибратись.
— Та ти хоч плавати вмієш? — Дмитро піднімає на гвинтівці пілотку над головою, і вона за мить становиться зрешеченою.
— Та, вмію. Тільки, мабуть, не доведеться пливти...
— А я, як тупор... А Дніпро широкий...
— Нічого. Як Бог дасть, якось перепливемо.
— Ти чув, як командир казав. Хто першим форсує Дніпро, тому будуть давати Героя.
— Тут би переправитись, а Герой чи не Герой — не важно.
В цей час артобстріл погустішав, снаряди лягали так щільно один біля одного перед самим ходом сполучення, що й голови не звести. Від вибухів здригалась земля, обвалюючись засипала окопи.
— Куди тут перепливти, земля он горить. І Дніпро википить, — рече Дмитро і знову висовує каску над траншеєю, на цей раз в руці, зойкує.
— Що таке, Дмитре? — сполошився Іван.
— В руку ранило, мать-перемать. Буду одповзати в тил, до санбату. Бачиш, як кров цебенить, — Дмитро виліз з бліндажа і поповз в тил. Іван відчув себе одиноко й незатишно. Оглянувся назад, розгледів у диму Дмитра, гукнув:
— Дмитре, якщо виживеш, розкажи матері, як ми тут відбивалися від німців.
— Нехай, передам! — відповів Дмитро, і в його голосі Іван відчув чи то полегшення, чи то радість від того, що тепер вже не доведеться пливти через Дніпро.
— Ну, прощавай, Дмитре, ти, може, й виживеш, а мені тут погибель, тут і загорне в цій траншеї. Прощавай, не судилось, мать, зустрітися з двоюрідним братом Степаном, за якого дарма відсидів скільки, не привелося.
– Прощавай і прости, Іване, — чи то й справді сказав Дмитро, чи мо, Іванові вчулося.
А Степан Ригір в цей час сидів в окопі в кількох сотнях метрів позаду, трохи вище по течії Дніпра і теж тремтів від страху. Він був у “заградотряді” і мав чіткий наказ стріляти у відступаючих червоноармійців.
Іван зіщулився, серце його полонила розпука, душу і мозок охопив розпач. Навкруги творилося таке, що несила було терпіти. Поруч убило брата Дмитра, Михайла.
— Господи, спаси і сохрани, відведи і помилуй, — молиться Іван, відчуваючи, що ніщо вже не спасе, не порятує його в цьому пеклі. То хоч поруч були Михайло, Дмитро та Гнат, і від того було веселіше: як-не-як, а все ж здружився за ті кілька місяців перед війною, що судилося прожити разом в Коломійцевім. А на миру й смерть красна. Іван відчував, як дихає холодком йому в потилицю смерть. В ньому боролося бажання переповзти з цього місця в інше, вбік, вправо чи вліво, туди, де безпечніше. Може, якось врятується, вціліє. Передчуття було несхибним, диктувало правильно, та Іван нехтував ним, мозок свердлила думка: а що це дасть? Наче там менше рветься снарядів. “Долі й на коні не об’їдеш”— подумав Іван і, твердо пам’ятаючи наказ командира: ні в якому разі не полишати своїх позицій, вирішив залишитись на своєму місці.
— Вань, тікай! — почув він під завивання мін материн голос, злякано оглянувся, і тієї ж миті крупнокаліберний снаряд накрив Іванів окоп і хід сполучення.
Вранці, з туманом, ті хто вціліли, переправились на плотах, колодах на той берег Дніпра, зайняли плацдарм. Та згодом німець як нажав, що не витримали, кинулись назад. Правий берег крутий, стрибати страшно, але смерть страшніша, багато з тих, хто добре вмів плавати і не дуже добре, пострибали у воду. Хто добре плавав — виплив, а за багатьма тільки бульби посхвачувались.
Даценко Степан, Івана Михайловича брат, теж разом з усіма добіг до берега, глянув з кручі, і аж голова закрутилася. Внизу вірна смерть, бо Степан плавати так і не навчився. Попереду теж смерть, але не одразу, можна якийсь час відстрілюватись, а там воно покаже, мо, підмога звідкись з’явиться. А в Дніпро вниз головою — неминуча погибіль.
Степан постягав кинуту зброю, автомати, кулемети, перебігає з місця на місце, відстрілюється. Німці трохи зупинилися, відступили, а тут новий десант висадився. Німці той десант артилерійським вогнем накрили, а Степанові повезло: його позиція, в мертвій зоні була. Плацдарм радянські війська зайняли, а Степана за нечуваний героїзм присвоїли звання Героя Радянського Союзу.



6 5
Стояла вже глибока осінь, коли Ригори отримали на Івана похоронну. В ній коротко сповіщалось: “Пропав безвісти”. Микола як прочитав те, як заліз на піч, та так і проплакав два дні, не злазячи з печі. Олена теж ридала, втрачала свідомість, час від часу просила Миколу, щоб ще раз прочитав ті страшні слова, бо сама читати не вміла. Микола брав з комина той жовтий листок газетного паперу, читав: «Ваш син Ригір Іван пропав безвісти в боях при форсуванні Дніпра поблизу райцентра Семенівка. Командир підрозділу — Густодим Степан».
Олена довго плакала, а коли скінчалися сльози і наступало щось схоже на полегшення, з’являлось просвітління в голові, знов перепитувала Миколу, висувала здогад:
— А, може, він ще й живий. Там же не написано, що вбитий. А ну, ще раз подивись. Може, він в плін до німців попав, або в госпіталь. Он на Дмитра теж похоронка прийшла, а це письмо Оришка отримала, лежить в госпіталі поранений. Так що не побивайся дуже, — заспокоювала вона Миколу, а сама знов починала плакати.
— Господи, синочок, та що ж я буду без тебе робити? Куди я свою біду голівоньку приклоню? Та краще б мене на марах понесли, ніж ти оце десь лежиш в полі, а тобі ворон очі викльовує.
Виплакавшись, знову починала хапатись за соломинку, переконувала себе і таки переконала, вмовила, обдурила материнське серце, бо відчувала, якщо не повірить, що Іван живий, то воно в неї не витримає, розірветься на друзки. Стала Олена поволі переконувати себе, що Іван живий. Скоріш всього — в полоні.
— Хто б там його брав у плін на Дніпрі? — невпевнено перечив Микола, але йому й самому хотілось вірити в те.
— А ти там знаєш?
Дід Іван теж згодився на ту думку, переконуючи заодно Олену й Миколу.
Олена чіпко слідкувала за снами, знала: є віщі сни. Може, що-небудь присниться, підкаже їй: живий Іван чи ні. Довго їй нічого не снилося, а потім таки став снитися Іван. Та якби він не приснився Олені, вона завжди схилялася до того, що сон підтверджує її версію, завжди сниться живим, наче вони про щось розмовляють, одне тільки незрозуміло, майже в кожному сні Іван чомусь сумний, інколи буває, що й плаче. Олена прокидається і до ранку не може склепити очей. Перша думка — немає Івана в живих. Та слідом за нею друга першу перебиває — ні, живий, живий! А що сумний, плаче, значить за домівкою сумує, за нею, скучає. Звісно, в чужому краю не мед. А ще переконувала Олену, що Іван не повинен загинути, її віра в Бога, віра в долю. Чомусь думалось Олені, якщо Бог забрав у неї хазяїна і майже всіх дітей, якщо він послав їй скільки випробовувань на цьому віку: і голод, і побої, і нещастя, то невже він забере в неї останнє, найдорожче — Івана? Ні? Такого не може бути. Олена ніколи не вважала себе надто вже богомільною і праведною, знала — в неї чимало гріхів і Бог повинен її покарати, але ж не так, не до такої міри. Вона ще не знала, які випробовування чекають її попереду.
Найстрашнішим було те, що повернувшись, Микола знову загорівся женитися на Матвієнковій Гальці.
— Тільки на Гальці, — твердив розгубленій матері. — Може мені так хоч яка-небудь дорога в житті відкриється, а раз мені, то й дітям. А ні — все закрито буде.
— А ти думаєш, як на тій носатій тридцятці женишся, то нова влада дасть тобі дорогу? Та ні хляпа з того не вийде.
— Що ви там знаєте?
— Та хай хоч сто доріг відкриваються, а дивися, на кому женитися. Та вони ж отак за людьми гонилися, хіба одного на той світ загнали? Та я тебе прокляну й закляну, хоч ти й син мені, — лаялась баба Олена. — Вони з людей кров пили, знущалися, а ти візьми й женися. Та то ж голота! Той воюючий Матвієнко тільки й знав, що за людськими душами гонився. А ти візьми, та всунь туди свою дурну голову, щоб і тебе люди прокляли! Боже й Боже, один син остався, та й той не такий, як слід, — тужила Олена. — Он що витворя. Та я б з ними, ледацюгами, на одному гектарі не сіла, а він женитися. Та невже ж в тебе Бога в душі немає? Хіба ти не бачив, що вони зробили з Альошкою, Галькою, з твоїм батьком, зі мною? Невже ти не бачив, як той причинуватий Качечка мене залізним ціпком по боку увірвав, кров цівкою так і бризнула, залила стелю, долівку, піл, а тобі по нозі дісталось. А як Василеві Даценку на груди плигали, поки Богу й душу віддав? Невже ти простив їм?
— Не знаю. Простив, не простив... тоді таке врем’я було, а зараз інакше, треба якось жити.
— Мо, ти й простив, а я не прощу! Вони, ледарювали все життя, а ми все життя робили. А потім, як настав час, як став той проклятий Сталін царювати, прийшлось відбирати зароблене. Нікуди діватися, відали, проти сили піском не посиплеш. Так їм нашого багатства, щоб вони ним захлинулися, видалося мало. Вони ще й кров з нас стали пити. І не захлинулися. Нічого, прийде час, захлинуться. На людських сльозах та горі не забагатіють. Гади! Мало їм нашого багатства. Так вони ще й життя людське стали забирати. Що їм твій батько зробив? Та в них же руки по лікті в крові. Ти думаєш, чого той Матвієнко в забродчиських чоботях ходить? Того, що по крові звик бродити, — баба Олена задерла своє пташине обличчя догори, заволала: — Господи, якщо ти є, скарай його, супостата. Ілько через нього теж зі світу пішов. Господи, чи тебе, мо, немає, чи ти відрікся від нас? Другий раз дивлюся і думаю: “Господи, як їх та бідна земля носить? І не розверзнеться, не розступиться, не поглине! Пам’яттю твого батька прошу: не женись! Страшно навіть подумати: Матвієнко — мій сват. Та я луччє повішуся, щоб мої й очі того не бачили.
Може б, Микола й не послухав матері, бо не вважав за матір, виріс сиротою, норовливим, та, на щастя, й Гальки — високої, цибатої, довготелесої, не любив по-справжньому. Ще як з Києва втрьох ішли — зрозумів: Манька сердечніша, доброзичливіша. І коли у червні 1944 року закохався в Маньку, баба Олена полегшено зітхнула.
— Слава Богу, хоч не Матвієнкова. Нехай хоч і сирота, зате батьки людям зла не чинили. Не витворяли, як той бусувіряка. Мати в Маньки, Бобричка, хоч і клята була, її всі знають, і всі в одну душу: “Страшне клятуща! Як вогонь.” Баба Олена відчула те майже одразу, як тільки Манька стала невісткою. Хай буде й клята, аби не Галька.



66
Непомітно минула зима і наступила весна 1944 року. Олена ходила по двору, наче сновида вдень і вночі, її голова була повернута до шляху, наче в соняшника до сонця. В кожному перехожому марився їй Іван, та проходив час і вона розуміла, що помилилась. Повернувся навіть Микола Біденко, хоч і був у штрафбаті, а Івана все не було.
Глянула Олена, а з шляху таке наче Матвієнко йде, накульгує. Скільки зла людям зробив, а живий. А Івана немає. Ось тобі й справедливість.
Майже два місяці пролежав Петро у госпіталі. Рана була не страшною, бо ні кістка, ні нерв не задіті, але гоїлась чомусь дуже довго.
— Не розумію, м’якиш прострелений, здавалося б, усе гаразд, а не гоїться, — дивувався лікар. — Може, інфекція занесена?
— А, може, то отруйною кулею стріляли, — повагом говорить Петро.
— Не видумуйте, ради Бога, — відмахувався лікар.
Невідомо вже як, чи то гроші допомогли, чи Петро сам щось робив з ногою, але на подив усім, нога довго гноїлась, і в кінці 1943-го він був комісований, визнаний нездатним до стройової служби. Допоміг Петрові комісуватись співробітник НКВС. На фронті Петро за звичкою втерся в довір’я в особливий відділ, доносив на своїх товаришів. Може б, і не відпустили, та була підозра, що стріляв у нього хтось із своїх. Куля увійшла в ногу ззаду. А розсекречений агент уже не агент.
Петро навіть не дуже й шкандибав, ходив як і раніше, повагом, неквапливо, можливо, трохи повільніше, ніж до поранення. Але на фронт більше не потрапив, повернувся додому. Вдома, тут уже свої, Петро був визнаний інвалідом другої групи, йому була встановлена військова пенсія. «Та Богн з ним»,— подумала про Петра Олена. І знову свої думки налягають. Нещаслива в Олени доля, хоч наче й не грішила дуже.
Іванове Біликове хазяйство їй зовсім не потрібне. Все своє вона давно втратила: і хазяїна, і дітей, і землю й хазяйство, а тому жила, як в гостях, одним днем та ще надією. Чекала Івана. Микола молодий, пережити втрату брата йому було легше, розважали хлопці, дівчата. Тепер майже всі вечори Микола проводив з Даценковою Манькою, і Олена не перечила тому, бо було не до того. Свині не до поросят, як її ріжуть. Манька була вродлива, гарна, і це подобалось Миколі, відволікало від сумних думок, журби.А те, що вона була круглою сиротою, як і він, викликало жалість і співчуття.
Після загибелі брата Івана Микола відчув себе круглим сиротою, дарма, що була жива мати, але після того, як вона залишила його одного в Байраку, Микола не відчував до неї ніяких родинних почуттів, хоч вочевидь і не відрікався. Єдине, що їх зв’язувало, — це Іван. І ось тепер вони з Манькою вдвох одинокі й гнані на цьому світі. А тому, як тільки настала весна сорок четвертого року, Микола вирішив одружитися. Чомусь не думав Микола над тим, що врешті-решт мати-таки вигризла його, і він покинув Матвієнкову Гальку — довгу й худу, як жердина. Манька теж не дуже подобалась Олені, але з двох зол довелось вибирати менше. Хай буде клята Бобричка, ніж та цибата Галька. Та вона нізащо навіть на одному гектарі не сяде з тим душогубом Матвієнком.
Незважаючи на те, що Микола й Манька полюбили одне одного, не все так легко складалось в їх відносинах. Чоловік любить жінку серцем, а жінка вухами, і нічого поганого ні в тому, ні в іншому випадку немає. Для чоловіка дуже багато важить жіноча краса. Жінка ж навпаки, придивляється, чи зможе прожити за цим чоловіком життя, чи можна покластися на нього в скрутну хвилину. А тому і люблять жінки сміливих, відчайдушних, самостійних, настирних, таких, що б взяв і не вагаючись, повів на край світу, а не якого-небудь рохлю, який не знає, що йому робити з самим собою, а не те, що з нею. З таким наживе. З таким вона почуває себе наче на семи вітрах. Віють, дмуть на неї з усіх боків. А тому й вибирає жінка чоловіка, щоб хазяїн був, не ледар, не п’яниця. Вибирала Манька і не вгадала.Один тільки дядько Захарій розкусив, що Микола надто вже легковажний чоловік, і одного разу, як Манька наважилась завести мову про заміжжя, мовчки відшукав колодязні віжки, перегорнув вчетверо і став вчити Маньку уму-розуму.
— Та ти ж краще всіх дівчат вчилася. Та кінч хоч вісім класів, а тоді вже й заміж. Та й де ви житимете? І він сирота, і ти. У діда Івана? А Сашко повернеться? Олена теж без дому, без притулку — байрачанська побовтюха. І ти хочеш туди ж? Жалко, не батько я тобі. Подумай, куди голову всуваєш. Туди всунеш, назад не витягнеш.
А за дідом Захарьком і дівчата загули: Мар’я, а потім і Галька, яка щойно, тільки-но німців вирядили і повернуло на весну, повернулася з Кавказу. Всі дружно кинулися перевиховувати Маньку.
Якби Манька була не сиротою, якби не відчула себе непотрібною в чужому домі, якби Галька й Мар’я не накинулися так дружно й завзято на неї, а вона по їх голосу, інтонації не відчула, що вони їй заздрять, особливо Мар’я, без малого не тридцять, а незаміжня, то ще невідомо, чи вийшла б Манька за Миколу. Ніщо так не притягує людуну, як заборона. Окрім того, що всі були проти її заміжжя, виникло й інше ускладнення. В сорок четвертому стали вербувати молодь на шахти Донбасу, на комсомольські будови. Майже кожного дня Володя Штельман і Петро Грабарка ходили по хатах, агітували вербуватись. Ще років зо два тому, вони збирали яйця для німецької армії, агітуючи і переконуючи, як необхідні робочі руки Германії, тепер переконували як конче потрібні радянській владі, для відбудови зруйнованих шахт, молоді й працьовиті Маньчині руки. Манька раз вже звідала вербовки при німцях, а тому вдруге вирішила не випробовувати долю. Сімейних не вербували, а тому Манька вирішила наперекір волі дядька Захарька й старших сестер вийти заміж, хоч в народі й існує повір’я — якщо старші сестри незаміжні і їх попередить найменша, то так їм і вікувати самим на білому світі. Манці виповнилось дев’ятнадцять, Гальці — двадцять три, а Мар’ї двадцять дев’ять, вважай перестарки. Чоловіків забрала війна і повертати назад не збиралася. А ті, що повернулися, вціліли, хоч би молодим та гарним залишились, та й то, мабуть, не всім вистачить. Каліка, без рук, без ніг — перший кавалер. Навіть про таких багатьом залишилось тільки мріяти. Одним словом, вибирати не доводилось. Таке життя, така жіноча доля. Чоловіків вибило, жінкам — мучитись. А тому в Даценок розпочалась мало не бійка.
— Та невже ж ти своїй старшій сестрі дорогу перейдеш? — плачучи, вмовляла Галька Маньку, молодшу сестру, маючи на увазі Івана та Мар’ю, і не в останню чергу, звичайно, себе, бо приїхала з Кавказу, де будували фортеці і теж не дуже надіялась на заміжжя. Тай за кого ти вийдеш? Чоловіки не повернулися, хлопців вибило. Особливо викосила війна її ровесників 20-23 року народження.
— Та про що ти кажеш, Галько? За якого вона Івана піде, як на нього похоронка прийшла?
— Якби ж ви з Миколою не грішили, так, може б, і не прийшла. Дорогу не треба переходити. То вже як за Миколу підеш, то Мар’ї хоч і Іван повернеться, йти за нього не можна.
— Чого там не можна?
— А того, що родичі будемо. А за родичів виходити заміж гріх, — толком не знаючи, що й до чого, перечила Галька.
Галька й Мар’я тужать. Манька — плаче. Інший раз їй здавалось, що треба послухатись сестер. Можливо, що вона так і зробила б, якби не відчула ледве приховану жорстоку заздрість до того, що ось вона така молода, а вже йде заміж, а їм так і доведеться посивіти в дівках. Вони з дитинства заздрили їй. Батько весь час наголошував, що Манька в них найвродливіша, вони тоді не вірили, а тепер виявилось, що вони й справді старі й негарні, і тепер їм доведеться самим кукувати до схилу віку. Якщо вже залишатись одиноким, то всім. Хоч це було і жорстоко й несправедливо по відношенню до Маньки, але така логіка егоїзму.
— Та, підожди трохи, може, ще Іван повернеться. Хай війна кончиться.
— І скільки ж я буду по-вашому ждати? — відбивалась від тих напосідань Манька. — Поки й посивію? Поки Штельман та Грабарка на шахти завербують?
Дівчата наче ненароком з острахом поглядали на свої поріділі коси. Сивини ще не було, але вона от-от могла з’явитись. Манька знов починала плакати. На цей раз від образи, бо відчувала: не було в сестер до неї ні доброти, ні ласки, ні співчуття, одна заздрість, та ще страх тієї давньої перестороги, що стільки віків і тисячолітть переслідує жінок. Страх залишитись на весь вік самотньою.
— А якщо вже Микола так дуже хоче женитися, то хай бере Мар’ю, — розпиналася Галька, записуючи старшу сестру в свої спільники.
— Зараз, після війни, Микола кого захоче, того й візьме. Для чого йому Мар’я, вона ж старша за нього аж на сім год.
— Ах ти ж, сучка, отака! — кинулась на сестру Галька, вона теж любила Миколу. — Не підеш! Не підеш нікуди, каналюга, ми тебе вб’ємо і квит. Ото так.
Вдвох з Мар’єю били Маньку чим прийдеться. Гальку не можна було втримати. Манька намагалась вирватися з цупких рук сестер, уникнути знущань, приниження, але марно. За порадою Гальки, Мар’я зав’язала віжками двері. Мар’я хоч і була трохи стриманішою, бо старша й не така завзята як Галька, та їй не хотілось, щоб Манька подумала, наче вона воює виключно за себе. Галька ж не знала упину, для виду воюючи за старшу сестру, а насправді за себе.
— Подумай, за кого ти йдеш? Приблуда. Ні кола, ні двора!
Ту злостиву суперечку розрішив дядько Захарій. В розпал побоїща він увійшов у хату.
— Не звелите, повішуся, — плакала Манька.
— Кому ти завгориш! — зітхнув Захарій і повелів: — Киньте. Не треба її неволити. Бачите, вона вже важкою. Хай іде з Богом. Плохо буде — хай на себе пеняє.



67
«Сини мої, соколи, а я ваша мати», — часто приказує Ялисавета й нечутно плаче.Вчора Ялисавета отримала похоронну на чоловіка Михайла. А не так давно, ще й сорок день не одсвітили, поховала найменшого сина Михася. Від самого початку війни й до останнього дня молилася Ялисавета Богові, всім святим, угодникам, щоб захистили, вберегли її синів. Не вберегли, не захистили. Чи то вже така грішна, чи так тихо молилася, тільки не дійшли Ялисаветини молитви до Бога. В ті роки молилися всі, сотні мільйонів, кричать, просять, благають. Хто б там почув ту Ялисавету? Така неговірка вродилася. В цілковитій тиші вухо треба наставляли до Ялисавети, щоб почути, що вона каже. Чи така вже несмілива, чи совісна дуже. Видно тільки, що губи ворушаться, а що каже — не розбереш. Та й на мову скупа. За день може й слова не зронити. Мовчить. Дивувалися хуторяни з такої вдачі. Тиха, лагідна, води не скаламутить, скупа на усміх та на радість. Сиротою виросла в Байраку, заміж пішла в Коломійців. Обсипалась дітьми, — не до веселощів. Ні вдень, ні вночі спати не дають. А люди жартують: «Не печалься Ялисавето! Зараз, поки малі, спати не дають, а підростуть — жити не будуть давати». Так і сталося. Підросли і майже всі згинули в кривавому вирі війни. Один тільки найменший, Михась, помер удома. Ялисавета грішила на недогляд. Весною вийшов у садок, земля якраз паром сходила, набігався, загрався, від утоми та того весняного хмелю, що від землі паром сходив, стало клонити Михася в сон. Під вишнею і заснув. Недовго й спав наче, Ялисавета розбудила, та простудився, захворів. Все спробувала Ялисавета: і лоєм натирала, і над картоплею в кожушках парився — нічого не допомогло. Ще вчора любісінький хлопець був, а то знидів, став згасати прямо на очах, живіт став водою наливатися. Сидить під призьбою, а живіт на колінах лежить. Ялисавета бачить, що справи кепські, побігла до Матвієнка просити підводу, щоб відвезти Михася в лікарню.
— Немає підводи, — незворушно сказав Матвієнко. — Зараз посівна, ніколи.
Ялисавета заплакала, вбита горем, схиливши голову, пішла додому. Не змогла Ялисавета постояти ні за себе, ні за сина. А тепер жалкує: «Може б дохтурі таки вилічили? Хто його знає. Треба було-таки звозити в лікарню. Якби ж Матвієнко був дав підводу, то й повезла б. Не понесеш же на руках, бо здоровенький виріс. Парубчак. П’ятнадцятий рік пішов. Михась тижнів два похирів та так під призьбою і вмер. Живіт такий здоровий став, що аж страшно дивитися, надувся, як барабан. Поховали Михася навесні сорок п'ятого. Ще й п’ятнадцяти років не було.
Давно заведено в хуторі. Вмре людина, ікону в труну кладуть. Михасеві, Вікторові, Левкові, поклала, решті не довелось, зайвими виявились, бо де ті могили — невідомо.
Чи йде куди, чи корову веде, чи з пастівника повертається — ні до кого не загомонить, все мовчки. Зосталась на світі одна, як перст. Все загублено, все втрачено. Ніщо її не цікавить, самі лише думки та страждання допікають. Від них у неї й голова болить.
З тих пір, як отримала похоронну на старшого сина Петра, запеклася. Петро в громадянську народився, а перед війною служив кадрову в Перемишлі офіцером. Думала, сподівалась: звісно, ті рядові, то й побило, може, хоч Петро живим зостанеться, офіцер все-таки. Не повернувся. Відтоді й вмовкла Ялисавета, мовчить і тільки плаче. Думала, мо, хоч хазяїн повернеться. Не збулося. А тому, як тільки отримала Ялисавета похоронну на останнього сина, злізла на лаву, познімала рушники з ікон, потім познімала з стін й ікони. Всі, що залишились; по іконі на кожного загиблого, а також на себе, винесла їх всі в повітку і, не змітаючи пилюки й не оббираючи павутиння, поставила в кутку біля ступи.
— Я вам і вдень, і вночі молилася за синів та хазяїна, щоб хоч один повернувся, а ви не вберегли, тепер тут стійте.
У хаті залишила лише бабині. Хотіла й їх винести, та баба Дмитриха не звеліла. Гарні були ікони. В окладах, під склом. Лежать тепер, припадають пилом. А Ялисавета ходить по хутору мовчазна, убита горем. Насуне сірий платок аж на рота і йде. З дитинства не звикла жалітись, бо нікому було. Та й на кого жалітись? На Бога?


6 8
Ще не скінчилась війна, ще Білик Сашко не то воював, не то десь мотався по білому світу. Чи то в тюрмі сидів, чи десь у банді був. Білик Іван і думати забув про сина. Пропав — туди йому й дорога, щоб знав, як слухатись та шанувати батька.
Микола трохи пожив у діда і одружився на круглій сироті Даценковій Манці. Батько у Маньки пропав безвісти, мати захляла. На весілля кликнули всіх знайомих. Було тепло, і Манька молоділа в самій вишитій сорочці і плахті.
— Тепер не будеш скучати, — говорив Миколі дід.
Пішла Манька в двір до діда Івана. Вийшла заміж в двічі чужу хату, до чужих людей. Так і не перепало Манці нічого з хазяйства. Дядько Захарій з дівчатами не те що корови, образа не дали, не було на що й перехреститися. А з тих двох маленьких телят, яких вона зманила в двір, виросли за війну гарні корови симентальського заводу. І Микола сирота, без хати, без притулку, і його мати, і вона теж. Дід Захарко, може б, і дав що-небудь, та дівчата наполягли, вмовили, а вмовити неважко було. Скупуватий був Захарій. Зайвого не віддасть.
Після весілля Микола й Манька деякий час жили у діда Івана. Хоч дід, начебто, був і не обтяжений їх присутністю, та обоє розуміли, що вони тут чужі. Треба вити своє гніздо. Хоч би матір не вигнав. Окрім них, у діда було ще дві дочки: Срібна Ганна, — заміжня за Гришею Баламутом, жила в хуторі, двір у двір, і , звичайно, ж була не в захваті від того, що якісь прийшлі з Байрака посіли батьківське подвір’я. Ганна лаяла батька, котрий разом з Оленою впустив і дітей, і тепер малому Мишкові немає на батьковім подвір’ї місця. Дивилася Ганна на те і в душі сподівалася: повернеться брат Сашко і наладить бабу Олену, а з нею й Маньку та Миколу.
Артем народився вдосвіта, десь після третьої години ночі. Прийшла баба Дмитриха, зав’язала пупа суровою ниткою, сказала:
— Важко йому буде, небораці, знайшовся весь пуповиною перевитий, наче зв’язаний. Так шо готуйся, небого. Так і в житті буде.
Микола й Манька, для годиться, послухали тієї Дмитришиної мови, пускаючи її мимо вух, ніхто не звернув на неї щонайменшої уваги. Наче їм легко? Такого, щоб мужикові легко було, ніколи не було і хтозна чи й буде коли. Значить така його доля, весь вік роби й роби, а що матимеш натомість — невідомо.
— Як хоч, а я б назвала онука Іваном.Таке гарне ймення, та ще й на Івана народився. Кажуть, на Обертенного Івана птиця з теплих країв носами додому повертається, — вговоряла Олена невістку, дуже вже їй хотілось повсяк час чути в хаті ім’я загиблого сина.
— І таке! Хіба ж можна називати дитину йменням померлого? — не звеліла Манька.
— Та чого ти, дурка, мерщій померлий, померлий! Може, він ще живий.
— Знов за рибу гроші. Вже б об’явився. Тоді й дитина буде недовговічна. Візьме, помре, тоді й здобрій вами.
— І де ти набралася тих примічок? Якщо назвати дитину в честь загиблого, то вона перейме його щастя й долю. Ти як думаєш, були вони в мого сина? Може, й були, — зітхнула баба Олена, — тільки не судилось їх зжити. Не вірю що Бог не дав Іванові щастя. І куди ти запропастився, мій синочку, мій соколе ясний? Невже твої кості вже й круки рознесли, і вітер по полю розвіяв, дощі змили? Та де ж мені тебе шукати й звідки виглядати? Чом я собі смерть не заподіяла, як тільки взнала, що тебе немає? Для чого живу? Щоб мучитись на цім світі? І що ж мені робити, що й казати? Та й що ти бачив на своєму віку? Голод, потім тюрму, а потім забрали, зложив десь свою голівоньку, мій голубе сизокрилий. Ні, не вірю, що тебе немає в живих, хай хоч скільки ця дурка каже. Хіба ж можна таке верзти. Бува такий час — скажеш і як зав’яжеш.
Баба Олена й «за упокій» не писала Івана.
Та Манька не згоджувалась. І не те, що б для неї було дуже важливо, як назвати сина, просто не хотіла вступати. Раз зменшишся, так і будуть по тобі кататися весь вік, дірки затикатимуть, тому й не піддавалась, натискала на те, що син помре і баба Олена відступила.
— Як так, то хай буде й так. Може, й справді тут так примічають.
— А як ви думали?
— Та питала в людей — наче ні. Ну, та Бог з тобою.
Як тільки у Маньки та Миколи на світ появився Артем, Срібний Мишко, що вже звівся на ноги і цілісінькими днями в діда Івана пропадає, то вщипне Артема, то вкусить, шибеник, одним словом баламут. Баба Олена кинеться до колиски, заспокоїть онука, і не туди, що то Мишкова робота. Тільки відійшла, а Артем знову в плач. Мишко хоч і малий, ще й трьох років не виповнилось, а розуміє, що мати лає діда, а з ним і його нахлібників. От і намагається напакостити. Прибіг якось Срібнишин Мишко, заглянув у хату, а на полу лежить, виплутався з пелюшок, Артем. Баба Олена кудись відвихнулась, Артем ніжки задрав, ступні до рота тягне, цмолить на нозі великий палець. Мишко взяв в кочергах хворостину, якою баба Олена котів з-під скрині виштрикує, і, ну ширяти нею Артема. Артем спочатку сміявся, хапався дрібною руцею за край тієї хворостини. Мишко ляпає хворостиною швидше, щоб Артем не вхопив, і мабуть-таки добре цьвохнув, бо Артем закричав. Тоді Мишко став тією хворостиною у Артема між ногами вертіти. Артем зайшовся плачем. А тут якраз і баба Олена нагодилася. Побачила, вжахнулася. Вихопила в Мишка ту хворостину і ну по голій срачині тіпати. Била, поки не обкалявся. Дід Іван якраз у хату ввійшов, невдоволено повів бровою. Баба Олена вже не знала, кому й годити. Все одно крайнім, будеш — не перед одним, так перед другим завиниш.. Ех, горе, горе! Отаке розпроклятуще життя. Боїться баба Олена і діда Івана, і Миколу, й Маньку. Бо немає в Олени ніякого захисту — одна, як перст. Був би живий хазяїн, він би її на поталу не дав. І хоч дід Іван і брешеш не каже ні Миколі, ні Маньці, ні Олені, але всі почувають себе незручно. Якби хоч робили, а то одна Манька капірує, Олена давно записала себе в бабусі, Миколі примандюрилося вчитися. Війна от-от скінчиться, скоро дідів син Сашко додому повернеться, заведе сім’ю. Зрештою, дід до них ставився непогано, навіть сорочки Артемові сам шив, але, як би там не було, а чужа хата — мачуха. Трохи оговтавшись, баба Олена не втрималась, побігла до Ганни.
— Я тебе, Ганно, тільки так вибатькую. Мишко Артема набив, так я його так оттіпала, і всцявся.
— Невгодно у батька жити — ідіть геть у свій Байрак! — вирвалося у Ганни з уст. Вона навіть заплакала. Григорій загинув на війні, Мишко залишився сиротою, було прикро й боляче. Так і будуть зобижати хлопця. Скоріш би повертався брат Сашко.
Мабуть, про те ж саме думали й Манька з Миколою. Жити утрьох у діда Івана, коли ось-ось заявиться Сашко, було ризиковано. Микола, може б, ще й жив, та Манька наполягала вити своє гніздо. До того ж, якось треба було годувати сім’ю. Думали-думали Микола та Манька і вирішили вибиратися від діда. Свекруха, та хай як хоче, хоче — хай живе, не хоче — йде, а їм з Артемом — треба.
Манька працювала в колгоспі, Микола йти в колгосп не захотів. Кілька разів сходив у бригаду: вантажив з Іваном Михайловичем гній, потім розтрушував вилами по полю, полаявся з Матвієнком, натомився. Увечері прийшов додому і твердо заявив:
— Більше я возити гній не піду. Що я, дурніший за одвірки, по яких всі, кому не ліньки, грюкають?
А коли Матвієнко став не на жарт в’їдати, мстити за те, що Микола не одружився на його довготелесій дочці Гальці, Микола тут же й кинув роботу в колгоспі. До війни він навчався в педагогічному технікумі в Сорочинцах. Піде, довчиться на педагога або на агронома вивчиться, а Матвієнкові п’яти лизати не буде. А в кінці навчання поїде на роботу за призначенням.
Ще до війни Микола навчався в Сорочинській педшколі, спробував було поновитися студентом, та Сорочинці були дотла спалені німцями, згоріла й педшкола, і в найближчий час ніхто не збирався її відбудовувати. Повернувся Микола з Сорочинець у сум’ятті почуттів. Надії на продовження навчання ніякої. У Маньки й поготів ніякої освіти. Закінчила вісім класів — і все. Зрештою, з такою освітою можна було б продовжувати вчитися, якби було за ким, якби не кругла сирота, а на руках не було ляльки. Манька вчилася непогано, без трійок. Подруга, Данила Харитонового Ганна, з двійки на трійку перебивалась, а бач, вступила до сільськогосподарського технікуму. А чого б і не вчитися, як є батько й мати. Якщо вже Ганна склала іспити, то вона б і поготів. Зав’язала собі світ. Дід Захарій недарма віжки вчетверо перегортав, не пускав заміж. Якби не поспішила з заміжжям, то, може б, і вона вчилася. А так що? Лопата, навильник, оце її. Микола скуштував того хліба і вирішив вступати до Полтавського педагогічного інституту. В інституті зажадали документ про середню освіту. Такої освіти у Миколи не було, закінчити технікум не дала війна. Всього лише три курси педшколи. Микола прикинув, що після такої війни важко буде встановити, яка в нього освіта. Частина документів і архівів була евакуйована, інша частина згоріла, загубилася під час бомбардувань на станціях і полустанках. Микола поїхав у Сорочинці за документами. Приїхав, а там майже нікого з старих викладачів не залишилося: той умер, той загинув. Прийшов у канцелярію, звернувся до директора.
— Я навчався у вас на п’ятому курсі, мені б справку.
— Оскільки всі архіви згоріли, — сказав Миколі новий директор педшколи, Пацея вже не було, — то ми зможемо видати вам довідку тільки згідно показів свідків. Знайдіть двох-трьох старих викладачів, нехай вони письмово підтвердять, що ви навчалися на п’ятому курсі — і ви отримаєте таку довідку. А у вас не залишилося матрикула?
— Ні, — збрехав Микола.
Матрикул у нього залишився. Там стояло лише “відмінно”, та Микола навмисне не показував його. Для вступу до педінституту потрібна була середня освіта, а три курси педшколи такої освіти не давали. Микола звернувся до викладача фізики.
— А чого ж? Підтверджу, а от на якому курсі навчався — не пам’ятаю. На якому, кажеш? На п’ятому? Так і напишу. До другого викладача Микола йшов з острахом — а що, як згадає? Та все обійшлося благополучно. Можливо, хтось із них і пам’ятав, але зробив вигляд, що забув. Раз вже хлопцеві треба, то хай іде навчається. Пройшла отака війна, документи пропали, а хлопцеві, видно, край треба документ, то хай бере. Повного курсу він не закінчив, випускникам були видані дипломи, а ця довідка, зрештою, ні до чого не зобов’язувала. Хай здає хлопець екзамени. Якщо вона в нього та освіта є, — то здасть, а якщо немає, то й довідка не допоможе.
Микола зібрався й поїхав у Полтаву. Вздовж залізничного полотна — суцільні згарища. Микола їхав у поїзді, в дерев’янім вагоні з дерев’яними лавочками, дивився у вікно і серце його проймав сум. Села навкруги спалені або зруйновані, дороги захаращені, малопроїжджі. По вагонах шастають уркагани, злочинці в законі. Не обходиться без того, щоб кого-небудь не обікрали, не порізали, не скинули з поїзда. Та найбільше вразила Миколу Полтава. Усе місто в руїнах, розвалене, в проломах звисає арматурне пруття, валяється бита цегла, щебінь. Знайти квартиру майже неможливо. Їсти практично нічого. Полтавчани якось-то пристосувались, а приїжджому хоч захлявай. Приїхав Микола здавати документи, а в нього вимагають атестат зрілості, а який у нього атестат, як він всього сім класів закінчив та ще три курси педшколи. Недарма, видно, Миколі приснився сон, наче на небі, там, де Сорочинці, сидять три святих за столом, і один з них, той, що посередині, заклеює конверт, в якому його, Миколи, документи. Невідомо на чому вже той стіл тримається: чи то на хмарі стоїть, чи просто неба висить.
Повернув Микола голоблі назад. А на другий день — знову в Сорочинці.
— Мені б ще справку.
— Так ми ж дали.
— Дали то дали, та тільки в Полтаві кажуть, що вона не дійсна.
— Не може бути, — подивувався директор. — А ну, дайте, я ще раз подивлюся, — директор уважно пробіг очима ту довідку, потім ще раз. Нарешті сказав: — Тут все правильно.
— Треба б дописати, що в мене середня освіта.
— Так курс же вказано.
Все одно не вірять.
— Ну гаразд, допишемо.
Взяв Микола нову довідку і знов поїхав до педінституту. Порівняно легко склав вступні іспити, одягнув материн піджачок, який німець у війну придівав, і поїхав на заняття. Манька ждать-пождать — немає Миколи. А тут ще думки напосідають: “Найде там собі другу і не вернеться, а, може, вже й знайшов. Після війни одиноких жінок — море.”
— Не печалься, Манько. Хто не був молодим, той не був і дурним, — втішав Маньку дід Іван. — Перемелеться — мука буде.
Так воно і вийшло. Повчився Микола трохи в Полтаві і втік. Голод — не тітка.
Під Новий рік, серед зими Микола залишив педінститут, повернувся в хутір. У вщент розваленій Полтаві голодно й холодно.
— Правильно й зробив. Який з тебе вчитель, як у тебе що не слово то й матюк,— раділа Манька.
Микола ніяково усміхався , наче його похвалили.
А восени Микола вступив навчатись до сільськогосподарського технікуму в Красногорівці. Непомітно минула зима, наступила весна. Дороги розгасли, сніг тане, вода біжить, болото непролазне, і до Багачки не дійдеш, голова в багнюці буде, а де та в Бога Красногорівка. А Манька сидить з малим на печі, виглядає Миколу та плаче.

69
Після одруження Миколи Ригора Іван Михайлович зовсім занепав духом. І вмудрився так швидко окрутити. Іван теж давно подумував над тим, щоб одружитися, тільки не знав на кому. Дівчата навколо зовсім молоді, двадцять п’ятого року народження, а він з дев’ятсот восьмого, на сімнадцять років старіший. Вже й на досвітки соромно ходити. Але де ти дінешся? Межи людей, в гурті, воно якось краще.
Багато вад справжніх і надуманих було у Івана. А так як Івана мав помисловий характер, то їх з кожним днем ставало все більше, хоч зі світу сходь. І найперше — це балачка. Замість хлопці — хдопці, замість “р” і “л” — “д”. І так небагатослівний, сором’язливий Іван став мовчазним. Інколи вирветься в пориві захвату, невдоволений чиєюсь вихваткою, щось на кшалт: “От чодтови хдопці”, і зразу зашарівся вмовк. Дошкуляло Іванові ще й те, що його не взяли на війну. Не взяли з-за пальця, якого віддавив під пресом на цегельні. Скільки років пройшло, а він все такий же синій, опецькуватий, без нігтя. А якщо ніготь і відроста, то невеличкий, такий як крапка. Звичайно, Іван дуже не печалився, що його не взяли на війну, особливо, коли залишався один на один з собою. Та коли приходилось іти на досвітки чи зустрічатись з дівчатами, то це зразу поставало вадою. Поверталися в хутір чоловіки з медалями, орденами, той же Дмитро, Микола Біденко, що пристав до Надежди, і Іван заздрив їм. Так вже вийшло, що працювати й на досвітки ходити Іванові довелось з молодшими хлопцями. А чим він міг похвалитися?
Хлопці вже давно жартома підбивали Івана одружитися на Густодимовій Марії. Бо як не затягувала, бідна, хустку на попереку, якого здорового вузла не в’язала збоку, все рівно було помітно, що вагітна.
— Іване, то мабуть, твоя робота. Женися, — жартували хлопці.
— І як ти отакий дядько влип?
— Е, хдопці, підростете, взнаєте. Вареником одудила. Ох, і одудила.
Хлопці сміються. Лише Іванові не до сміху.
Повернувся з армії й Кісіль.
Служивпив Василь не в стройовій частині, а в господарській, в обозі. Можна сказати, не воював, всього кілька місяців побув і то не в самому пеклі, а в тилу, а, дивись, трапилося нещастя. Зморений переходом задрімав на узбіччі, а полуторка взяла й переїхала. Добре, що сніг був, трохи вдавило, а то й таз потрощило б. Пролежав Василь кілька місяців у госпіталі й комісувався. Там і закохалася у Василя медсестра, можна було і одружитися, та Василь залишатися в місті не захотів, тягнуло в хутір, до рідної хати, оселі, до землі. Та хоч би й не був калікою, хоч би і ноги, і поперек були справні.
У хуторі Василь з городу якось проживе, а в місті хтозна, як його жити. До того ж, Василь довіряв матері. Виходила, вважай, з того світу підняла. Здорова, двожильна, за трьох дядьків впорається. Чи траву в леваді, чи жито, косить, як заправський дядько. Чи, мо, пасічникувати? Та не було такої мужичої роботи, якої б вона не зуміла, чи не змогла зробити. А як візьметься, снопи в’язати — всім чортам тошно стає. З матір’ю Василь не пропаде, а любов — то пусте. Відцвіте, одшумує, як вишневий цвіт по весні і облетить, опаде. А тому повернувся Василь з шпиталю в рідну домівку.
Микола Ригір і Біличин Василь згодилися бояринувати на Івановому весіллі. Микола кріпко потоваришував з Іваном. Дуже вже подобалось Іванові те, як недбало відносився Микола до дівчат. Кисіль і Микола взялися за справу рішуче.
Кажуть, якщо чоловік до тридцяти років не одружився, то його вже й сам чорт не оженить. Іванові виповнилось тридцять шість. А тому всі Маріїни родичі: Семен, його дружина Оришка, сестра Наталка Бутяжиха, що жила в Байраку і була не раз вчена життям, незаміжня, всі бабині Мартині родичі з Багачки вмовляли Миколу і Василя аби ті пішли на досвітки, забрали Івана й вели прямо до Густодимів у двір. За це їм було обіцяно могорича. Весілля як такого не намічалося. Не було його і в Миколи Ригора: зійшлися родичі, товариші, подруги от і все.
Хлопці пішли, а Наталка одно напучує Марію:
— Ти шо, за Василем Бадилою сохнеш, дурко. Я он вийшла в Байрак за молодого, а він в армію пішов, оженився і назад не вернувся. Навіть власну хату покинув. Невже ти думаєш, що Василь Ганну кине? Отаку молодицю! Струнка, ставна.
А тим часом Микола й Василь прийшли на досвітки. Іван тільки-но приїхав з Полтави, стоїть надворі, курить.
— Пішли, Іван, з нами.
— Куди? — запитує Іван, хоч, мабуть, і здогадується, що прийшли по його душу. А тому чкурнув поспіхом у хату до Надежди, ліг і лежить на полу.
— Тебе ж он хлопці кличуть, — вигигикує Надежда. — Іди.
— Та, щось не хочеться.
Хлопці входять у хату, беруть Івана за руки, хоч і побоюються. Ще чого доброго, мазоне по загривку. Але й випити хочеться, і це додає рішучості.
— Вставай, Іване, хватить тобі вже лежати. Під лежачий камінь вода не тече.
— А, може, завтра підемо, га? — питає Іван. — Туди й завтра не пізно, — він все-таки знає собі ціну.
— Е, Іване, не балуйся. Вже он смеркатися починає, пора йти. Ну, чого ти? Відбудемо вже сьогодні, а тоді роби, що хочеш.
— Не піду, — Іван наче кінь, коли його заводять в голоблі, рішуче мотає головою. І це дещо дивно. Ніхто не бачив Івана таким рішучим.
— Нам сказали, щоб без тебе не поверталися. Могорич пообіцяли...
— Якщо вам дуже випити хочеться, то пішли в Даценків до матері, там теж є що випити, нагнали.
— Пішли й до Секлети, — погоджується Микола. — Заодно й до діда Захарька зайдемо, якщо вдома .
А тим часом надворі пустився сніг. Микола виглянув у вікно — справжня зима. Така кура — Андрієвих осик не видно. Правда, на причілку Бужинчиної хати наче щось бовваніє. Побовваніло й посунуло в двір. Мабуть, міліціонер Сахно до Бужинки приїхав. А, може, здалося... Одним словом, страшне б’є, наче не перед добром.
Іван, чи то згадав якусь важливу прикмету, вговорили, бо все-таки встав.
— Бери он шапку, надворі холодно.
— Нехай лежить, вона їсти не просить, ми ще вернемося, — каже Іван і, нахиляючись, щоб не зачепити трямок одвірка, виходить на вулицю.Іван тільки такий чудопал.
Кисіль згріб Іванову шапку в жменю, йдуть з Миколою: один по один бік, другий — по другий, стережуть, щоб не втік.
— Ну й струже, — каже Іван, вщуляючись. Кисіль натягує на Іванову лису голову шапку.
У Густодимів у хаті повно гостей, наїхали саньми з кошовками з Багачки, звідти родом баба Марта, Маріїна мати. Музика грає, на весь хутір чути. Іван спочатку йшов, та біля колодязя несподівано повертає назад.
— Пішли, хлопці, до матері.
Хлопцям нікуди діватись, ідуть. Хоч і вдвох, а Івана не здужають. Прийшли в Даценків. У баби Секлети в гостях син Микола і рідна сестра Романченчиха. Сіли, випили.
— Це вже, хлопці, я нікуди не піду, — захмелівши, каже Іван.
— Та там же свайба... ждуть. Іди вже, ради Бога, — каже мати і киває хлопцям. Утрьох одягнули на Івана бушлат, шапку, вивели за поріг.
— Бушлаку не треба, — верзе неслухняним язиком Іван.
Іван в бушлаті, рукавицях, в’язаних на два пальці. Він би й не одягав їх, так палець, роздавлений на цегельні, мерзне.
Пішли.
Знов зайшли до Надежди. А в Густодимів свайба гуде. Ждуть-не діждуться Івана. Йти туди Іванові, як на убій, до того ще й соромиться, не вірить, що він комусь потрібен, що його ждуть в Густодимів. Ще, чого доброго, прийде до Марії, а його не признають, виставлять за поріг. А тому й чекав якогось слушного випадку, нового підтвердження від молодої, одним словом, гінця.
Семенова Оришка не витримала, одягнула кухвайчину, подалась до Секлети.
— Він вже давно пішов, — лепече Секлета.
— А куди? Сказав?
— Та на свайбу ж, — запевнила Секлета й пішла в хату. Оришка мотнулась назад. А тим часом, на досвітках у Надежди хлопці вмовляють Івана. Як-не-як, а діло зроблене, люди зібрались, треба відбути чергу.
— Пішли, Іване.
— Ви як хочете, хдопці, йдіть, а я, мабуть, йти не буду.
—Та чи ти здурів? Ти ж нас підводиш. Ми ж обіцяли.
Поспішаючи від Даценок, Оришка забігла по сусідству до Захарька, думала, що, може, з Миколою Ригором зайшли туди випити.
— Я б і тебе не бачив, небого, — прорік Захарій.
— Та, може, ви бачили хоч, як мимо йшов? — втрачає останню надію Оришка.
— Нічого мені більше робити, окрім як слідити, хто бовтається по дорозі. Я б і тобі совітував не швендяти, а що-небудь робити.
Оришка стоїть, наґлиґує ні в тих ні в сих. Вона все ще не вірить дідові Захарьку, думає, що той бреше, а хлопці з Іваном десь поховалися.
— Йди вже, Оришко, геть з двору, не дратуй, — сердиться Захарько.
— А може, ви не кажете?
— Якщо так, то подумай і так. Якщо не кажу, то вже й не скажу. Чи, може, в тебе грошей дуже багато, за простій заплатиш? Ніколи мені з тобою теревенити, геть з мого двору, ледащо. Хазяйство он яке, а хто йому раду дасть?
Оришка побігла до Надежди, відчинила навстіж двері. У хату клубами гунуло морозяне повітря, обдало прохолодою Іванову лису голову. Він все ще спочивав у Надежди на полу, тримав наверле якусь німецьку газету, роздивлявся, відбивався від Миколи й Василя. Микола вже зібрався йти додому, а тут Оришка увійшла, мало не на коліна впала перед Іваном.
— Ну, чого ти, Іване, не йдеш?
Іван уздрів Оришку на колінах, звівся на лікоть, сказав:
— Ну що, пішли, хлопці.
. Не поспішаючи, бо Іван опинається, дійшли до Густодимів. Хоч і темніти почало, а свайба в дворі гуде. Музики як побачили Івана, бояр, грати перестали, поховалися в хаті.
— Чого вони ховаються? — дивується Іван.
— Може, померзли...
Увійшли в двір, роззирнулися. Ніде нікого, всі поховалися. Сторонніх людей на весіллі не було. Одні лише родичі та музики.
Микола й Василь Кисіль пропустили Івана вперед, в хату, а самі стоять, чекають, поки їх запросять. Не встиг Іван переступити поріг, як його вхопили Бадилиха й Оришка з Сидорихою, разом з багачанами втягли в сіни, майже внесли в хату.
— Хдопці, сюди ідіть! Шо вони зі мною роблять?!
Іванау, як тільки потрапив у хату, зразу налили повний стакан з Марусиним пояском і його, видно, добряче розібрало.
— А вам тут робити нічого, — невдоволено сказала Семенова Оришка, Миколі, впевнена, що це вони одмовляли Івана йти на свайбу й перед самим носом зачинила двері, не пустивши Миколу та Василя й на поріг, хоч останній доводився родичем Густодимам. Обіцяний могорич залишився в хаті. Збиралися погрітися, а воно не вийшло. Але так чи інакше — вони бояри. І весілля за правилом гуляється в двох дворах. Василь та Микола повернули й пішли до Секлети. Прийшли в Даценків, а там у хаті темно й каганець не горить.
— Оце й свайба, — обурюються бояри, — пішли назад.
Прийшли знову до Густодимів. А там і віконниці зачинені. В щілини ледь пробивається світло, чути шум, гам. Постукали. Щось наче припало до шибки, потім почулися кроки. Спочатку в хаті, потім у сінях. Хлопці стоять, чекають. Коли це вийшов на поріг бабин Мартин брат з Багачки, запитав:
— Хлопці, ви хто? Бояри?
— А хто ж іще?
— Де ви пропали? Ми вас уже шукали-шукали, а ви наче в воду попадали. Заходьте.
Хлопці зайшли в хату, роззирнулися. З темряви очі мружать на світло. Незвично. Людей в хаті негусто, але є. Більшість незнайомих. Багачани. В дружках теж багачани, незнайомі ні їм, ні Іванові. У коси дружкам вплетені різнокольорові стьожки. Вони звисають аж д пят. Поверх голів, як і в молодої, вінки. Тільки простіші. Боярів посадили поруч з дружками. Видно, Іван реабілітував хлопців, бо дивляться на них привітніше. Іван уже добре випив. Хтось зауважив, що так сідати не годиться, і Оришка стала розсаджувати. По один бік від Івана посадили Миколу, по другий — Василя. Іван сидить і ніякісінької уваги не звертає на Марію, наче її й в хаті немає. За весь час ні разу не заговорив, не обізвався. Сидить їсть холодець, кісточки обсмоктує та на скриню в копичку складає, хизується, балакає, чи то звертаючись до хлопців, чи, може, сам до себе, нахвалює холодець. А Марія сидить невесела, наче в воду опущена.
Поруч хлопці, а тому Іван вже не стримується.
— Ну, таки й рябе та погане, — і знов для певності звертається до бояр за підтримкою, — правда ж, хлопці?
Хлопцям незручно, а тому вони намагаються зам’яти неприємність. Їхнє діло маленьке. Згодився, то хай живе, а їм аби випити та й додому, щоб люди не лаяли.
— Їж, Іване, — каже Микола. — Добрий холодець.
— Ну, таки й погане, — знову за своє Іван.
— Ти бери, Іване, он капустою закусюй, — пропонує Кисіль, аби перевести розмову в інше русло.
— Ви мені не мішайте, не перебаранчайте, — сердиться Іван.
— Іване, може, ти ще вип’єш? — заспокоює Івана Оришка, бо ще, чого доброго, зніметься й піде. Поки не було Василя й Миколи, Іван вів себе зовсім не так. Був тихіше води, нижче трави. А це розійшовся, прямо нікуди. На Марію, правда, уваги не звертав і тоді, але мовчав, а це при хлопцях розхоробрився. Треба б якось видворити цих бояр. Без них він зовсім інший, не такий широкий. Іванові не хочеться показувати хлопцям, що він такий вахлак і так мало важить, що йому до пари змогла підійти тільки ось оця дрібна й ряба Марія. Випивши ще стакан, Іван поволі заспокоюється, втрачає перервану нитку розмови. Хлопці розходяться, а Іван залишається в хаті.
— Ненадовго старий жениться, — каже Микола Кисілеві.

***
Гнат Ододка, що потрапив після поранення в полон, а потім в концтабір, працював у Німеччині в бауера Шульца Шнітке. Чорний, циганкуватий, Гнат одразу не сподобався новому господареві. Хтозна, як би воно було, та тут якраз і син Вольф приїхав додому у відпустку, став переконувати батька, мовляв, там не Європа, там — туземці, а тому дивуватись нічого. Трохи посперечались і вирішили відмити Гната в бані. Дали Гнатові кусок мила і зачинили під душем. Змилив Гнат той кусок мила і вийшов з бані ще чорніший, ніж був. Глянув Шнітке-молодший — наче щось знайоме, та не став придивлятися, хоч Гнаті впізнав його одразу, але бачить, що хазяїн не впізнає й сам мовчить. Шнітке дав ще один кусок, Гнат повернув знову в баню, миється, тільки марно. Вийшов Гнат звідти чорним, як і був.
— І рус не гут, і милу капут, — з досадою сказав молодший Шнітке, плюнув під ноги і пішов у дім.

***
Один лише Сидоришин Василь навіть по закінченні боїв, коли війна відкотилась далеко на захід, ще довгий час сидів у землянці. А коли до нього підходили, щоб визволити з земляного полону, весь трусився від переляку й плакав. І все ж його витягли звідти. Страх залишитися одному в лісі в темній сирій землянці з жабами, особливо вночі, був значно більшим, ніж страх бомбардування, якого, доречі, вже давно не було. До того ж, постійно перебуваючи в землянці, Василь застудився давно і довго кашляв, харкав кров’ю. Коли в хутір ввійшли радянські війська, кількох солдат попросили зайти до землянки, щоб Василь остаточно пересвідчився, що німців давно вже немає. Та було вже пізно. Безнадійно хворий головою, застуджений, невиліковно хворий на туберкульоз, Василь танув на очах. Мабуть, спадковість зіграла тут не останню роль.
З 1944 року коломійчанська дітвора: Ододчина Галька, Бадили: Марія і Варка, Остапів Борис та Галька, Дмитрових троє чи четверо і Ладимаришин Гриша стали ходити в Суржків у школу.
Правда, Гриша пробув у тій школі тиждень. Від кожного звуку чи стуку парти здригався, щулився, слина цівкою стікала на парту, з парти на підлогу. Їй-бо, рот вигниє. Рука дрижить, ручки, як слід, не тримає. Якби ще хоч діти не сміялися, та навмисне не лякали Гришу на уроці, щоб посмішити інших і самим посміятися, то, може б, і більше продержався. Хуторянська дітвора, та звична, хоч і теж не проти, щоб поглузувати — нічого не вдієш, переростки. А чужі, так ті взагалі з Гриші очей не зводять. Не на вчителя дивляться, а на нього. Буряк і Сіроклин, так були прізвища вчителів, думали, що воно минеться, аж ні. Одного разу хтось штурхонув Гришу ззаду. Гриша підскочив і, не довго думаючи, загнув такого заковиристого матюка, що Сіроклин, немолодий вже, в роках, контужений, на фронті був, всякого бачив, вважай, вік зжив, а такого не чув. А тому, не довго думаючи, взяв і вигнав Гришу зі ш коли. Гриша трохи покособочився й пішов, і більше в школу не приходив.

***
Під кінець війни Василь Бадила опинився аж у Мінську, там якийсь час служив строкову, проходив курс молодого бійця, охороняв військовополонених.
Було у нього в погляді, характері щось звірине, що німці зразу оцінили, а тому перевели подалі від рідних місць. Додому повертатися Василь не хотів, втік на захід з відступаючими частинами вермахту.
Перебуваючи на службі у Мінську Василь жорстоко пив, згадував, як одного разу шукав Матвієнка, хотів застрелити, помститися за нещасного Іллю, та Ганна впросила не займати.
— Скоро голодранці прийдуть. Подумай, як нам жити. Не займай. Прошу тебе. Не тобі над ним суд вершити.
— А кому? — скаженів Василь.
— Для цього Бог є.
Василь плюнув, махнув рукою і пішов з хати.
А як Червона Армія погнала німців до кордонів держави, тим стало не до Василя. Звичайно, Василя, ніхто не залишав напризволяще. Він був ще потрібен, щоб при відступі виконувати криваву роботу. Видно, нелегко давалася ця праця Василеві. Він пив все більше й більше, розуміючи, що ні своїм, ні німцям він більше не потрібен і біля кордону його просто залишать, як сміття. Та, зрештою, і німці були не потрібні йому. Він прагнув помститися за свою нещасливу, гірку долю, але до пуття не знав кому, а тому проливав річки крові. “Так склалося життя, — часто в розпачі думав Василь, — і тепер нічого не вдієш”. Прийшли більшовики, і він став нікому не потрібен. І ось тепер разом з такими, як сам, втікає з німцями.
Відступаючи, дійшли до Перемишля. Василь нарешті одумався, залишився і під виглядом військовополоненого приєднався до лав Червоної Армії.По закінченню війни Василь , може б, і не повернувся додому, та тягло до Ганни, дочок.

***
А тим часом наступила весна. До одуріння, до запаморочення цвіте й пахне медами біла акація. У важких кетягах суцвіть гудуть, копошаться бджоли, аж гілки похитуються.
Йшла війна, гинули люди.
Даценкова Манька під диктовку баби Секлети, яка останнім часом жила у Даценок, бо свою хата згоріла під час пожежі вчиненої німцями, писала Секлетиному синові Степану листи. От і сьогодні.
— Напиши, Маню, хай Степан вишле посилку, а то вже на цьому рам’ї й латки не держаться, одпадають.
Скупий, падковитий до багатства Степан слав додому не тільки посилки, з шовком, хромом, одежею, але й гроші. У офіцерів жалування було непогане. За те, що писала листи, дала баба Секлета й Маньці квітчастенького ситцю на плаття.
В останній день війни поліз Секлетин Микола до якоїсь німкені за багатством. У нього, хуторянського, прямо очі розбігалися від нього і отримав кулю в потилицю.
Ну а після загибелі Степана стала Секлета отримувати за сина чималу пенсію.
Читала Манька бабі Секлеті й того останнього листа: “Висилаємо вам чоботи, двоє пальт хромових, тужурку, ручні часи і сорок п’ять тисяч рублів на книжці і онучі, в які був востаннє взутий”, — писали бойові товариші. Десь наприкінці війни загинув і Степан Густодим, а тому, як тільки-но під осінь у Марії народилось дитя, нарекли його Степаном, в честь Маріїного рідного брата.
— Бачите, і не побоялися, — дорікала Олена синові й невістці.
Вцілів тільки Прохор Холоша, дослужився до майора. Жартівник, як і батько.
Був справжній сонячний день. Травень. Весна. Зазеленіла трава, зацвіли абрикоси. У бригаді, в білій піні цвіту вирував терен. Дітвора на вигоні зібралася, щоб іти до школи. Дійшли до Данилового подвір’я. Олена Ригірша вискочила на попільник з залізною заслінкою, б’є по ній качалкою, витанцьовує та приказує:
— Дітки, не йдіть сьогодні в школу. Сьогодні війна скінчилася.
Олена зайшла в хату, глянула в дзеркало і в пасмі волосся, що спадало з лоба, побачила першу сиву волосину.

21.12.1989 – 18. 02. 1990 р.

<< НА ПЕРШУ