ХРУЩОВСЬКА ВІДЛИГА НА УКРАЇНСЬКОМУ ХУТОРІ

І. Роман «Розталь» у структурі творчості Михайла Олефіренка

Важко писати передмови до творів, які є частиною більшого художнього цілого. Справа в тому, що роман «Розталь» увіходить до великої епопеї, яку написав Михайло Олефіренко з історії українського селянства. Він дав їй загальну назву «Пора цвітіння терну». Дія епопеї розпочинається задовго до початку Першої світової війни (приблизно це час масового заснування в Україні хуторів у відповідності до столипінської реформи) і закінчується в 1970-х роках (коли хутори внаслідок укрупнення господарств у такому ж масовому порядку примусово знищувалися). Романові «Розталь» передують п’ять романів: «Стожари», «Чорторий», «Сатанинська круговерть», «Мертві не зраджують», «Жорна». А слідує за ним ще один роман: «Хуторяни».
Я думаю, що читач має право і навіть певним чином зобов’язаний знати, що він тримає в руках щосту книжку з великого епічного циклу й розуміти, що він знайомиться з частиною значно більшої художньої картини. У допитливого читача попереду знайомство з іншими творами цієї епопеї, які він, безсумнівно, розшукає й познайомиться з ними. А відтак, його очікує читацька насолода від сприйняття творів талановитого письменника Михайла Олефіренка, який вміє глибоко відобразити епоху в людині, розуміється на індивідуалізації характерів, побудові сюжету й художнього конфлікту, пише дотепно й соковито.
Разом з тим читачеві слід розуміти й те, що кожний роман цієї епопеї являє собою цілком самодостатній твір, який присвячений конкретній історичній добі, має свій окремий предмет відображення, художню завершеність. Автор потурбувався про те, щоб читач у тексті отримав усю потрібну інформацію, яка дозволить йому сприйняти роман повноцінно, все у ньому зрозуміти без додаткових пояснень.
Сучасна ситуація в українському книговиданні не дозволяє М. Олефіренкові видати усі сім романів одночасно. Доводиться чекати для виходу кожного роману певної нагоди. Я ж, будучи вже кількарічним читачем М. Олефіренка, твердо переконаний, що його епопея «Пора цвітіння терну» – видатне явище в сучасній українській літературі, гідне достойно репрезентувати її перед світовою літературною й читацькою спільнотою. У будь-якій іншій, значно багатшій, літературі такий твір став би, безперечно, предметом національної гордості й був наділений ознаками державного визнання. В українському ж суспільстві видання творів Михайла Олефіренка залишається його приватною справою: він сам відшукує спонсорів для їх видання або заробляє й вкладає у видання свої власні кошти. Через це його книжки мають локальний розголос, виходять рідко й незначними тиражами. Зрозуміло, це аж ніяк не позначається на їх художній вартості, яка не залежить ні від накладу, ні від якості паперу, оскільки художня творчість узагалі не залежить ні від яких зовнішніх чинників, а є справою внутрішньої організації особистості письменника.
Роман «Розталь» хронологічно охоплює період 1953–1964 років. Це час, який увійшов в нашу історію під назвою Хрущовської відлиги. Учені, які стоять на засадах наукового пуризму, вказують на те, що ця назва є більше метафорою, ніж науковим поняттям, а відтак її вживання не правомірне. М. Олефіренко ж відкидає ці зауваження заголовком свого твору. Якщо ми зазирнемо в «Словник української мови», то побачимо, що слово «розталь» витлумачується в ньому приблизно так: «Те ж саме, що й відлига». Отже, автор свідомо вказує нам на тотожність назви роману з певним періодом життя радянського народу. Звичайно, за хронологією стоїть не просто відрізок у часі, а цілком якісно визначений період із своїми внутрішніми вимірами й закономірностями. Можливо, найбільш точно його сутність можна передати поняттям десталінізації радянського суспільства.

ІІ. «Розталь» Іллі Еренбурга

Сучасні електронні комунікації актуалізували поняття ключових слів. Це такі слова, які передають основний зміст тексту, є базовими, опорними в ньому. Через такі слова користувач може легко знайти потрібний текст за його ідентифікаційними ознаками. Безумовно, для роману Михайла Олефіренка таким ключовим поняттям є винесене в заголовок слово «Розталь» (або «Відлига»), тому йому потрібно приділити пильну увагу.
Поняття «відлиги» традиційне для Росії з її поліцейським режимом, суворим географічним і політичним кліматом. Послаблення тиску держави на особистість тут завжди асоціювалося з потеплінням, зменшенням морозів і викликало асоціацію з відлигою. Ще у ХІХ століття Михайло Драгоманов називав реформи на початку царювання Олександра ІІ (кінець 1850-х – початок 1860-х років) «либеральной оттепелью» .
У постсталінському СРСР першим слово «Відлига» («Розталь») вжив відомий російський радянський письменник єврейського походження Ілля Еренбург (1891–1967). Це був один з провідних діячів літературного процесу того часу, якого можна віднести до законодавців моди. Навряд чи він затримається в історії російської літератури, але в час зрілості свого таланту він був двічі лауреатом Сталінської премії (1942, 1947), кореспондентом газети «Известия»; наснажена вірнопідданським публіцистичним пафосом його художня творчість відповідала магістральному напрямку розвитку радянської літератури, служила маяком для решти учасників літературного процесу.
У числі п’ятому 1954 року провідного на той час російського журналу «Знамя» він опублікував першу частину повісті «Відлига» («Оттепель»), над якою працював від пізньої осені 1953 року. Друга частина вийшла в світ через два роки («Знамя», 1956, № 4).
Уже перша частина справила на літературний процес і суспільне життя колосальне враження. Сучасним читачам цієї загалом пересічної повісті важко зрозуміти той душевний трепет, з яким цей художній твір читала тоталітарна людина сталінського суспільства. Традиційним для радянської літератури було зображення людини службової, виробничої, функціональної. Зображати героя на виробництві або як партійного чи радянського діяча – це було головним в системі вимог соціалістичної естетики.
І. Еренбург зруйнував радянську традицію, повернувшись до зображення приватної людини. Окрім директора заводу Журавльова, важко сказати, які посади займають інші герої повісті. Зате всі вони знемагають від порожнечі свого професійного виробничого життя, бо в ньому немає місця для кохання. У відповідності з настановами тоталітарного суспільства вони соромляться його, вважають другорядними аспекти особистого життя. Але переробити себе на догоду ідеологічним догмам неможливо, а відтак у їхніх серцях розпалюються почуття.
У повісті не відображалася жодна історична подія, яка дала б підстави точно визначити час її дії. Але переважна більшість героїв переживала внутрішню відлигу, з них спадали кайдани ідеологічної догми: людина несамодостатня істота, вона мусить служити державі, партії, виробництву. Герої повісті доводили протилежне: людське життя порожнє, якщо воно не зігріте теплом кохання, родинного затишку, любові між батьками й дітьми. Ніякі виробничі успіхи й високі посади не здатні подарувати людині щастя.
І ще в одному аспекті відображалося в повісті торжество природності. Художник Пухов, що своєю творчістю сумлінно служив владі, змушений був визнати безплідність свого мистецтва, а його забутий товариш Субуров, завдяки природному таланту, виявлявся творцем справжніх мистецьких цінностей. Його життя було осяяне головним: коханням; він був глибоко закоханий у свою дружину Глашу, яку час від часу малював. Головним його жанром був пейзаж. Жила їх родина бідно, переважно на зарплату дружини, і все ж вони були щасливі.
Уся повість, таким чином, втілювала непереможну відлигу, настання весни, торжество природності, яке неминуче повинне було настати в радянському суспільстві. Вона була написана на засадах нової гуманістичної естетики. Це відразу відчула ортодоксальна критика, письменникові дорікали незвичайним аспектом у зображенні позитивних героїв, перебільшенням негативного. Дискусія захопила і Другий з’їзд радянських письменників, що проходив улітку 1954 року. Але дискусія тільки сприяла популярності твору. Назва для нових явищ, яких очікувало радянське суспільство, вже злетіла з вуст. Витримавши в Радянському Союзі лише одне видання, повість мала шалений успіх за кордоном, де була перекладена англійською (1955, 1961, 1962), угорською (1955), румунською (1955), грецькою (1955, 1956), данською (1954, 1963), іспанською (1954, 1956, 1957), португальською (1958, 1959), італійською (1955, 1957, 1960, 1963), німецькою (1957), польською (1955, 1956), французькою (1957), японською (1955, 1956) та деякими іншими мовами. Слово «Відлига» набуло міжнародного поширення і перетворилося на поняття, яким позначали нові явища в суспільному житті Радянського Союзу. Із закордону воно прийшло в СРСР і стало вживатися нормативно у внутрішньому лексиконі.
Зрозуміла річ, мовами народів СРСР (у тому числі й українською) повість І. Еренбурга не перекладалася, але якби такий переклад з’явився, то на обкладинці книги могло б стояти слово, вжите й М. Олефіренком для назви свого твору, – «Розталь».

ІІІ. Рівень історизму в творі

Події роману «Розталь» відділяють від часу його написання 30–40 років і 50–60 – від нашого часу. Приблизно стільки часу відділяло епопею Льва Толстого «Війна і мир» від описаних у ній подій. Про це варто нагадати, щоб зрозуміти: перед нами історичний роман.
Історичний роман, наділений певною своєрідністю. «Розталь» – історичний роман без історичних героїв і без історичних подій. Його головні герої – приватні особи. Вони не є суб’єктами історії, вони – об’єкти історії. Це звичайні українські люди, які й складають українську націю.
Мені здається, що в допитливого читача обов’язково виникне питання: для чого такі твори взагалі пишуться? Адже цей час Хрущовської відлиги докладно відображений сучасниками не в одному літературному творі. Чи не краще черпати знання про ту епоху з сучасних, а не історичних творів? Адже звідти брали ці знання сучасники. Чим ми гірші за них?
Можливо, для якоїсь іншої епохи поданий рецепт і виглядав би виправданим. Але в межах радянської дійсності він зовсім не працює. Це була абсурдна дійсність. Радянська влада послідовно й свідомо підтримувала прірву між реальністю та публічним словом (журналістикою, художньою літературою), яке цю реальність за визначенням мало б відображати. У публічному слові створювався викривлений, неадекватний до дійсності образ, який радянська влада намагалася видати саме за документальний, істинний образ, який достовірно відображає сучасність.
Початок відображуваного в романі «Розталь» періоду припав на подолання в літературі так званої «теорії» безконфліктності. У художній творчості дещо послабилися суворі вимоги соціалістичного реалізму, який був проголошений головним і єдиним методом радянської літератури. Він вимагав від письменника відображення життя в його революційному розвитку. Окрім цього письменник не мав права писати ні про що. Але хрущовська відлига принесла можливість писати про приватну людину, кохання, побут, родину. Структура літератури й літературної творчості змінилася.
Незважаючи на це, у цілому над літературою й надалі панувала комуністична ідеологія, червона цензура суворо контролювала друковане слово. Особливо діставалося українським письменникам. Раз у раз у Спілці письменників відбувалися нагінки й проробки письменників, які на думку керівництва порушували ідеологічну чистоту, допускали в своїх творах такі картини, які давали підстави читачам для вільнодумства, засудження радянської політичної чи господарської системи.
Історія літератури цього часу знає чимало випадків, коли через редакторські втручання спотворювалися найкращі письменницькі задуми, книжки не виходили в світ, на кілька десятиліть залишалися шухлядними творами. Найгірше ж полягало в тому, що всередині кожного письменника сидів внутрішній цензор, який нищив його талант, перешкоджав авторові писати про що він хоче і так, як він хоче. Нехай простять мені письменники і знавці літератури того часу за таку думку: я не бачу жодного твору того часу (1953–1964), який можна беззастережно назвати правдивим, у якому правда життя втілена як така, без поправок на ідеологію, тобто лише в світлі власного авторського ідеалу. Це стосується і А. Дімарова, і П. Загребельного, і Б. Антоненка-Давидовича, і О. Сизоненка. І багатьох інших.
Історики недарма виробили для себе формулу: історія пишеться через сто років. Лише через сто років, коли охолонуть пристрасті, настане час для неупередженого, безстороннього встановлення історичної правди. Історії сучасності не може бути. Тобто вона є, але це ще не історія, а журналістика.
Художня література через сто років – це вже історичний роман. Письменник у ньому працює як історик. Вивчає документи. джерела. Але він не може спертися на власні спостереження, живі образи. Між цими двома відстанями є прикордонна територія, коли письменник може спертися на образи людей, бачених ним у дитинстві, школярській юності, родинні перекази; на підставі не документів і джерел, а на підставі почутих розповідей живих свідків (членів родини, односельців) відтворити свіжу в своїй правдивості картину дійсності минулих літ.
Михайло Олефіренко бачиться мені таким письменником, який розмістився на цій прикордонній території. Йому не потрібно ставати істориком, щоб писати історичні романи. Він їх пише як останній із могікан. Колись С. Єсенін назвав себе останнім поетом села («Я последний поэт деревни»). М. Олефіренко – останній письменник українського хутора. Наступні, щоб розповісти про це ж саме, вже будуть вивчати матеріал з документів і джерел, а він ще може спертися на власний досвід і власні спостереження.
У цьому величезний сенс його творчості. Хтось повинен був про це розповісти: про український хутір та його мешканців, про їхнє життя упродовж практично всього ХХ століття. Цим «хтось» і став Михайло Олефіренко.

ІV. Вимір хутора

У романі «Розталь» письменник свідомо окреслив себе простором Коломійцевого хутора, що побіля стовпового шляху, який іде через село Байрак, розташоване на межі Великобагачанського й Миргородського районів Полтавщини. Починається твір з повідомлення про смерть Сталіна, а закінчується повідомленням про усунення від влади Хрущова. Якщо в попередніх романах дія й так рідко виходила за межі хутірського життя, то в цьому творі якось особливо нарочито письменник тримається свого улюбленого замкнутого простору.
Незважаючи на те, що на початку роману мовиться про очікувані зміни у зв’язку зі смертю тирана, насправді ці зміни в селянське хутірське життя приходити не поспішають. Герої по-старому живуть у хатах і ведуть патріархальне селянське життя. На хуторі немає електрики, не проведене радіо, ніхто й не чув про телебачення. Газету передплачують лише Петро Матвієнко й Микола Ригір. Решта героїв залишаються в межах усної комунікації.
Один з хуторян на пропозицію поштаря передплатити газету цілком щиро обурився: «Ти ж знаєш, що я некурящий». Йому й у голову не прийшло, що газету можна використовувати для іншої мети, аніж крутити з неї самокрутки. Незважаючи на це (а, можливо, й завдяки цьому) хуторяни живуть у стані цілковитої інформаційної прозорості, вони знають один про одного все: які в кого достатки, хто чим обідав, хто в кого підночував і т. д.
Хтось із письменників (здається, Микола Руденко в мемуарному романі «Найбільше диво – життя») висловив думку про те, що так як для людини неможливо довго тримати міцно стиснутий кулак, так і для держави неможливо без кінця чинити насильство над своїми громадянами; рано чи пізно державний кулак розімкнеться, настане полегшення. Уперше за Радянської влади таке полегшення прийшло під час Хрущовської відлиги. Люди перестали безслідно зникати. За ідеологічні провини вже нікого не кидали в тюрму.
Якось вранці на щоглі для прапора й репродуктора (дротове радіо таки сподівалися провести в хутір) хуторяни побачили повішену курку. До стовпа був пришпилений папірець, на якому друкованими літерами було написано: «В моїй смерті прошу нікого не винити. Не виконала плану по яйценоскості і вирішила повіситись. Зозуляста».
Ця подія стала підставою для обговорення селянами свого становища: «Та воно й нам таке, хоч вішайся, — казала Ялисавета Даценко. – Центнер картоплі, шістдесят кілограмів жита віддай, молока чотириста дванадцять літрів і сто двадцять яєць віднеси, порося заріж –– шкуру і сорок три кілограми м’яса віддай, і все за так».
На хутір прибув відомий читачам з інших романів начальник райвідділу державної безпеки Юрій Кряжев провадити слідство. Але його заходи не дали ніяких результатів. Зловмисника так і не знайшли й обмежилися констатацією, що це пожартували «чужі хлопці». А оскільки ніхто з хуторян не погодився лізти знімати повішену курку (щоб потім не сказали, що він її й повісив), то начальство вирішило спиляти стовп. Так хуторяни залишилися без щогли для прапора, а заодно й без радіо.
Проте, попри деякі нові риси, в цілому життя хуторян не змінилося. Його змістом і надалі залишилася рабська праця в колгоспі, а проживання забезпечувало власне господарство, а не заробіток. Щоправда, від певного часу все ж таки стали видавати натуроплату на трудодні, але вона не розв’язувала справу забезпечення родини. Микола Ригір після закінчення інституту працює в об’єднанні «Сортнасінняовоч» у Миргороді, це єдиний, хто отримує зарплату грошима. Певна річ, йому й у голову не спадає повернутися в колгосп, де працює його дружина Манька.
Колгоспна власність сприймається героями як чужа. Багатьма з них ще й досі впізнаються свої речі серед колгоспного майна, відібрані в них у колективізацію. Їх свідомість не відпускає з пам’яті минуле. Жоден сторож не спроможний захистити колгоспну власність від крадіжок місцевих жителів, бо вони сприймають її не як свою, а як чужу; розуміють, що постала вона з їхньої неоплаченої праці, а відтак вони мають цілковите право на неї. Народна мораль, у межах якої крадіжка чужого вважалася страшним злочином, виправдовує крадіжку колгоспного майна. Дивовижна й незрозуміла річ, якщо дивитися на неї абстрактно. І цілком вмотивована, якщо врахувати всі обставини життя українського селянства в ХХ столітті.
Красномовний епізод описаний письменником укінці роману. Увесь день бригада (хутір становить окрему бригаду в колгоспі імені Жовтневої революції) вивершувала з соломи великий ожеред. А вночі мешканці хутора прийшли з носилками узяти соломи додому. Семен натоптав таку носилку, що й самого не видно. Іван Михайлович порадив йому надібрати трохи, бо не донесе її додому проти вітру. Але той легковажно відмахнувся. І от його вітром завертає в двори до кожного з хуторян. Ніхто не дивується його крадіжці, допомагають вийти з двору на промежок, рухатися далі. Проте носилки додому він так і не доніс, залишив у Явдошиному садку, щоб уранці, як стихне вітер забрати. Але вранці нічого на її місці не знайшов – хтось попорався до нього.
Вкрадене в колгоспі вже не вважається чужим, перетворюється на своє. Одного разу голова колгоспу Іван Табур отримав таку заяву: «Я, Ододка Явдоха, вкрала мішок силосу в той день, як сторожував Гнат. Товаришу голова, Табур, я понімаю, що вчинила нечесно, але Густодимова Марія, моя напарниця, ми вдвох пораємо телят, вчинила ще нечесніше, ще ганебніше, вона вкрала на тому тижні мій мішок з силосом, котрий я сховала в бур’яні під терном. Я вкрала колгоспне, то єсть наше спільне, а вона — моє власне. Визвіть її на правління, добре проробіть і спитайте, де у неї совість. Я думаю, що її в неї ніколи й не було». Дивовижний текст, який свідчить про трансформації в народній моралі, де суворо розрізнялися приватна й колгоспна власність, при чому право недоторканості першої беззастережно визнавалося, а другої – ні.
Не змінилося не лише становище селян у колгоспі, але й ставлення Радянської влади до своїх громадян. Воно так само визначається поняттями байдужості, цілковитого ігнорування їхніх потреб, ставленням до них як до злодіїв, що тільки й мають на меті розтягти колгоспне майно. М. Олефіренко подав красномовну картину: на десятиліття перемоги, 9 травня 1955 року, Ялисавета Коломієць (хутір же Коломійців) і Олега Ригір йдуть у сільраду просити матеріальної допомоги. Заяви вони вже подали, а тепер мають її отримати. В Ялисавети «одинадцять синів-соколів війна забрала, ще й чоловіка Михайла на додачу». В Олени з величезної (дев’ять синів і дочок і чоловік, якого вона не називає інакше, як «хазяїн») родини залишився один-єдиний син, з яким вона й доживає віку.
У сільраді Микола Біденко й Петро Грабарка висміяли жінок Олену за саме прохання при живому сині, Ялисавету за стару одежу, яку не слід надівати в сільраду. Так і пішли жінки ні з чим. Парторг Біденко ще й прокоментував: «Хіба ти не знаєш тих коломійчан, то куркулі, узурпатори, особливо старі. Вже на ладан дише, а йде, пороги оббиває, поміч виписати просить». Цей епізод краще за наукові праці показує рівень сприйняття владою звичайного простого громадянина.
Багатоплановий і багатогеройний роман має все ж наскрізний сюжет – це життя родини Ригорів. Іноді авторові можна навіть зауважити певний натуралізм (зокрема й мовний) у зображенні побутових сцен у родині Ригорів. Здається, він занадто старанно прагне передати всі нюанси в спілкуванні невістки й свекрухи, бабусі й онуків. Але, замислившись над цими особливостями художнього світу М. Олефіренка, приходиш до висновків, що й вони не позбавлені сенсу. Автор прагне в первозданному вигляді подати побут родини, на засадах улюбленої постмодерністами повсякденності зобразити звичайну українську людину. Зрештою, і мовний натуралізм — як прийом доступний тільки великим талантам. Автор філігранний у передачі мовних особливостей своїх героїв. Їх не сплутаєш ні з ким вже завдяки їхній мові.
Про що б інше не розповідав письменник, він постійно повертається до родини Ригорів. І до цього наскрізного сюжету «пришиваються» (й зовсім не білими нитками) як вставні епізоди, різноманітні історії з життя інших персонажів: про те, як Гнат Ододка пішов у райком з клунком зерна, щоб змолоти; і про те, як Іван Михайлович сідав на дієту; і про повішену курку; і про перевибори голови колгоспу Табура. І т. д., і т. п.
Така композиція твору допомагає письменникові розв’язати його стратегічне завдання – відобразити життя великого колективу хутора, у якому кожна особа має свій характер, свої особливості поведінки й мовлення, життєву долю. Письменник нікого з них не обділив своєю увагою.
Найяскравішим, певна річ, пощастило найбільше.
Це Іван Чередник (на прізвисько Гамазур) – вічне перекотиполе. У його природі – схильність до зміни місць проживання, постійне перебування в дорозі, пошук пригод, без яких він не може жити. Зрозуміло, що за цим стоїть зруйнована родина, куди він прибивається ненадовго час від часу, щоб згодом знову вирушити в дорогу.
У цьому потягові до мандрувань він чимось нагадує Дон-Кіхота з однойменного роману М. Сервантеса. Як і Дон-Кіхот, він живе в двох вимірах: буденної реальності і своєї романтичної вигадки. На підставі радянського публічного дискурсу він безкінечно вигадує своє життя: то розповідає про своє минуле розвідника, то удає з себе Героя Радянського Союзу, який за певних обставин втратив Золоту Зірку Героя, а тепер не може нічого довести кабінетним чинушам; то у своїх розповідях він перетворюється на підводника, який у Севастополі піднімає з морського дна затонулі кораблі. І так без кінця і краю.
Прикметний епізод: безгрошів’я примусило його найнятися спорудити навколо нафтобази паркан. Після обіду глянув начальник у двір, а там – жодна машина не виїхала на маршрут, бригада водіїв розсілася навколо Івана Чередника й слухає його теревені, які швидше нагадують пригодницький роман, аніж буденне життя радянської людини. І солодко й незвично слухати водіям захоплюючі розповіді випадково зустрітого чоловіка. Двоє з них починають за нього виконувати його роботу, аби лиш він не припиняв свою розповідь.
Однак, коли Іван закінчив лагодити паркан і прийшов за грошима, начальник зажадав, щоб він той паркан пофарбував, а після цього заявив, що гроші будуть через два тижні в получку. Так і пішов Іван далі, не отримавши цих грошей. Проте в світлі його слави зміг покупатися Артем Ригір (син Миколи й Маньки). Випадково заїхав він на автобазу до односельчанина, але того вже не застав. Зате шофери, довідавшись, що перед ними земляк Івана Чередника, не тільки заправили його мотоцикл бензином, але й запросили завжди запросто заїжджати на базу, пообіцявши заправляти безкоштовно.
Не менш колоритна фігура – Гнат Ододка. Цей чоловік, навпаки, живе в світі повсякденної реальності, сприймаючи буквально всі сказані йому слова. Через це він неодноразово потрапляє в надзвичайні ситуації. Відвідавши в Багачці перукарню, він побачив там на вікні загорнуті в газету оселедці. Спитав у знайомого перукаря, де брав, а той взяв і пожартував: «В аптеці». Гнат без сумніву вирушив до аптеки й зажадав, щоб йому загорнули пару оселедців. Коли йому відмовили й розповіли, що то над ним пожартували, він так і не повірив у пояснення й залишився переконаним, що для начальства в аптеці оселедці таки держать.
Іншим разом довго шукаючи з клунком зерна, де б його змолоти (а млини, як на зло, всі на ремонті), він повірив пораді зустрічного знайомого, що за цим треба йти в райком. Прийшов до першого секретаря й поставив клунок на піл: «Ось, змолоти приніс». Ледве встиг Володимир Штельман викликати чергового міліціонера, який заарештував бідного Гната. Дали йому десять діб арешту за дрібне хуліганство. Однак ці пригоди мало чому навчають Гната.
Сторожуючи в бригаді, він одного разу пішов прикурити до вовка, який світив у темряві очима. Гнат думав, що то якісь хлопці стоять і палять цигарки. Хлопці й справді люблять пожартувати з Гната: то зачинити його в сторожці, то викотити а лісосмугу воза, де він заснув під час чергування.
Так можна розповідати про багатьох персонажів, які увіходять у читацьку свідомість зі своїм портретом (як внутрішнім, так і зовнішнім), мовною партитурою й навіть філософією.
Михайло Олефіренко однозначно не належить до ідеологічних письменників, тобто таких, для яких вираження певної ідейної позиції важливіше за зображення самого життя. Ні, для нього первинне саме життя, а не його концептуальна інтерпретація. Іншими словами: він імпресіоніст, а не експресіоніст. Але справа в тому, що з реалістичних картин дійсності, з її адекватного відображення самі собою випливають певні ідеологічні конструкції, які відображене життя пояснюють. Проте це пояснення не нав’язане тенденційно письменником своєму творові, а перебуває в полі його читацького сприйняття, належить вже інтерпретаційному, а не інформаційному планові.
Про частину з таких ідей вже довелося сказати, зараз скажемо про дуже важливу для автора засадничу річ. Незважаючи на деякі послаблення, буття української людини і в епоху Хрущовської відлиги визначав страх перед чужою державою, перед владою. Народна свідомість утримує в пам’яті винищення українського народу під час голодомору й політичних репресій. Це стає зрозуміло з розмови школяра Артема Ригора з Андрієм Даценком (на прізвисько Переляка).
Розмова відбувається на пасовиську, де обидва герої випасають хуторянську череду. Артем готується до випускного іспиту, читає «Кобзаря» Т. Шевченка. Дядько просить його почитати йому книжку – все одно зайнятися нічим. Артем читає поему «Сон», саме те місце, де поет описує царський двір, і розповідає далі, що за це Шевченко був жорстоко покараний: «цар заслав його на десять років в солдати на Арал без права писати й малювати». Проте дядько, замість того, щоб поспівчувати Шевченкові, зробив зовсім інші, несподівані висновки: «Се я тобі, Артеме, знаєш, шо скажу, – говорить він. – Се якби ти зараз таке написав, про теперішніх царів, то не тільки б тебе, а всіх твоїх родаків до сьомого коліна завтра б вибрали. Ніхто б не знав, де й ділися. Люди он, — Андрій повів навколо себе рукою, — не писали нічого, тільки й гріха, що хазяйнували, та робили, як воли, до сьомого поту, а де вони?»
Лише цим почуттям страху, яке тотальним чином пронизує все суспільне життя, можна пояснити відмінності в долях деяких негативних героїв. Василь Бадила, колишній (за німецької окупації) поліцай повернувся з ув’язнення, відбувши належний термін покарання. Проте, виявилося, односельчани не забули йому його злочини, ревне служіння окупантам. Як тільки він вийшов на роботу в колгоспі, як ні в чому не бувало, кілька чоловіків відкликали його в сторожку й побили так, що він невдовзі помер.
Інші ж негативні герої – Петро Матвієнко, Петро Грабарка, Дем’ян Росєйка, – які збиткувалися над односельцями під час колективізації й у наступний період, особисто вибивали людей чи за їхніми доносами їх заарештовували й вони зникали безслідно, не відторгаються категорично селянською спільнотою. Лідером у цьому колі є, певна річ, Петро Матвієнко. Тривалий час він залишається на керівній посаді колгоспного парторга (працює в колгоспі бригадиром і Петро Грабарка). Конфлікт з головою колгоспу Іваном Табуром завершився для Петра Матвієнка звільненням з керівної посади, проте рядовим колгоспником він працювати не пішов, оформив собі пенсію. Він і зараз продовжує шкодити хуторянам. Це засвідчує напівкомічний епізод: Петро Матвієнко лягає під машину з вугіллям, яка прямує до двору Ригорів. Вугілля виписав з роботи Микола, але Матвієнко обурився з цього приводу: на його думку, не повинна родина розкуркулених отримати вугілля. І він таки перешкодив машині доїхати до місця призначення.
Проте незважаючи на свою злочинну сутність, Петро Матвієнко не відгороджений стіною неприйняття односельцями, з ним розмовляють сусіди, приймають грати в карти чоловіки, ходять з ним на полювання. Поглянувши збоку, можна сказати, що він живе нормальним життям громадянина, хоча з об’єктивного погляду він нічим не кращий за Василя Бадилу. Чому так не сталося?
Проте письменник обережно й м’яко, ненав’язливо роз’яснює нам сутність справи. Матвієнка (та іже з ним) селяни просто бояться. Він залишається нештатним співробітником міліції й служби безпеки, не догодиш йому – настрочить доноса. Громадяни й далі відчувають себе безправними, а Петра Матвієнка вважають силою. Тому внутрішньо зневажаючи й ненавидячи його, не виявляють цього ні в словах, ні в зовнішній поведінці, лиш іноді з підсвідомості у думках прорветься їхнє справжнє ставлення до Петра.
І все ж письменник стоїть на засадах великої художньої справедливості. У його світі покарання за злочини наздоганяє антигероїв, подається як акт Божої відплати. Якось Дем’ян Росєйка з онуком пішли на риболовлю й зірвалися з кручі у вир, так що жоден не врятувався. Ця подія сприймається в контексті роману як здійснення Божої справедливості, відомста за колишні злочини Дем’яна.
А природне життя йде своїм шляхом, і не здатні його спинити ніякі ідеології та їхні вірнопіддані апологети. Як завжди, несподівано приходить кохання й облагороджує життя земних людей. Анафій Біденко (на прізвисько Ляпашко), миршавий і поганий з виду, випадково підночувавши в Ганни Чередник, закохався в неї так, що став усміхатися, як не усміхався сорок років. І Ганна відповіла йому взаємністю. Анафієві за шістдесят, Ганні – за п’ятдесят. Але вік не перешкода для кохання. «Я тебе кохаю, – говорить Біденко Ганні. – З жінкою сорок год прожив, в молодості до дівчат бігав, а що таке любов, взнав лише зараз, з тобою, як за шійсят перевалило».
І ми віримо письменникові. Віримо в те, що виявлена в коханні стихія народного життя непереможна, прокладає собі шлях через будь-які ідеологічні виверти, які насправді минущі, тимчасові. Оце відчуття непереможної й непереборної народної стихії потужно резонує в романі й вселяє віру в незнищенність духовної першооснови народного життя.

V. Простір поза хутором

М. Олефіренко дуже рідко виходить у простір поза межами хутора, пов’язуючи такі виходи з долями його мешканців. Микола Ригір працює в об’єднанні «Сортнасінняовоч», отож разом з ним до сюжету вводиться вставна новела про голову цього об’єднання Олександра Григоровича Черкасова. Головний мотив цієї новели – самодурство великих чиновників, які почували себе удільними князями на своїх посадах. Програвши в доміно своєму підлеглому, він вирішив вигнати його з роботи. Можна лише дивуватися, чому, отримавши від міністра сільського господарства України розпорядження відвантажити західним областям призначені для них обсяги насіння картоплі, Черкасов вирішив його не виконувати. Як доброго знайомого, його взяв під свій захист перший секретар обкому Мужицький. Автор спинився на мотивах цього вчинку: тут переміг місцевий патріотизм (не віддамо свого), а центральний орган нам не указ. Історія з картоплею дійшла до Голови Ради Міністрів УРСР, і лише його втручання припинило сваволю Черкесова, якого відправили на пенсію.
Здавалося б, це малозначущий епізод у художньому цілому роману, до того ж інородний. Але насправді він потрібний письменникові. Лише з нього видно, що країною в радянські часи керували не ради, а комуністична партія; вага першого секретаря обкому була більшою, ніж вага міністра. Розпорядження міністерства можна не виконувати, якщо тебе захищає обком. Зрештою, таке становище – неминучий наслідок ідеологічного зґвалтування життя.
На прикладі перевиборів голови колгоспу імені Жовтневої революції М. Олефіренко все ж показав, що в добу Хрущова справа вже не виглядала так беззастережно й однозначно. Петро Матвієнко (парторг) на підставі рішення партійних зборів, яке він сам і інспірував, зірвав з дошки пошани портрети Марії Ригір та Данила Даценка: мовляв, нічого шанувати колишніх куркулів та ворогів народу. Але Іван Табур (голова) зняв його з посади за порушення ухвали правління колгоспу. Райком вирішив розв’язати конфлікт шляхом усунення Табура з посади голови. Проте за це повинні були проголосувати колгоспні збори. До того ж зборам необхідно було запропонувати надійну кандидатуру нового голови. Обминаючи численні комічні й драматичні колізії боротьби райкому з народом, про які читач довідається з самої книжки, відзначимо, що завершилася ця боротьба перемогою народу – за нового голову збори не проголосували, а відтак Іван Табур і далі залишився на своїй посаді, а Матвієнкові довелося зійти з дороги. Івана Табура колгоспники любили, вбачаючи в ньому доброго господарника, який шанує трудівника.
Про рівень інтелектуального розвитку партійних керівників (найвищого рангу) у Радянському Союзі ходили анекдоти. На один з них перетворилася подія з роману М. Олефіренка. У засіданні правління йде прийом нових членів до колгоспу з числа випускників місцевої школи. На свято приїздить представник райкому Варшавчик. Голова сільради Микола Біденко вирішив виступати російською мовою. Він привітав молодь із вступом до рядів колгоспного селянства. «И эта среда, – сказав він, – в которую вы сегодня вступаете, если хотите, самая честная и нужная». Михайло Варшавчик помітив неточність у промові колеги й вирішив виправити його: «Навіщо ви збиваєте всіх присутніх з пантелику, тим більше, що цей день нашій юні запам’ятається на все життя. Чи, може, ви самі забули, що сьогодні у нас не середа, а четвер. Не в середу вони вступають в колгосп, а в четвер. Якби ви один раз повторили це слово, то я б промовчав, а так, звиняйте, прийшлось зауважити».
Присутнім довелося лише ніяково посміхатися. Посміхається й читач, розуміючи, які кадри опинилися на чолі народу.

VI. Стихія комічного в романі

У порівнянні з попередніми романами, витриманими в тональності драматичного й трагічного естетичного відношення митця до дійсності, «Розталь» відзначається значно більшою мірою комічного. Про частину епізодів, пов’язаних з Іваном Чередником, Гнатом Ододкою вже йшлося. Але тут важливо відзначити, що сміхова стихія – властивість не лише окремих героїв, але й авторового погляду на світ. Народна психологія й мораль «диктує» письменникові підмічати в житті моменти, мимо яких пройшла б інша людина.
Цей сміховий план наділений певною філософією. Сучасному читачеві, якому важко уявити людську оселю без радіо. телевізора, телефону, комп’ютера, підключеного до мережі Інтернет, неможливо вже без труднощів подолати стереотип сприйняття життя півстолітньої давності. Мешканці Коломійцевого хутора відрізані від благ цивілізації, ведуть мало не патріархальний спосіб життя. Мимохідь автор розповідає, що вперше кіно хуторяни побачили тоді, коли в бригаді працювали солдати і з військової частини їм привезли кіноустановку й показали художній фільм. Тоді його подивилися й хуторяни. Якби не ця випадковість, то такої події ніколи й не сталося б, радянська влада про це не потурбувалася б.
У цій ситуації, коли розваги не були ще в кожному домі у вигляді телевізора, хутір розважався власними силами, всілякими витівками й жартами, які потім бурхливо обговорювалися, переказувалися з уст в уста, міцно відбивалися в пам’яті кожного односельця. Наприклад, крадіжка кавунів з баштану в негоду, у суцільній нічній темряві постає як вияв лицарства, доблесті, демонстрація своїх умінь і можливостей, протистоїть жадібності господарів, спонукає їх до подільчивості, щедрості. Найчастіше ж місцеві жителі зазіхають не на майно один одного, а на колгоспну власність, яка в їхній свідомості наділена статусом нічийної. Думається, що й епізод з повішеною куркою, виростає з цього мотиву розважальності, демонстрації доблесті, а не з ідеологічного свідомого протесту проти непосильних податків.
Звичайно, «Розталь» не сатиричний роман. Сатиричний сміх спрямований на знищення предмета сатири, цілковите заперечення висміюваних явищ. Є, звичайно, в романі й такий сміх. Він особливо помітний тоді, коли автор пише про районне чи й обласне начальство. Коли ж цей сміх спрямовується не на суспільну вертикаль, а на горизонталь, присвячений хуторянам, то він набуває характеру доброзичливої усмішки Остапа Вишні, він розташовується всередині того середовища, яке ці комічні епізоди породжує. Сміх автора, як правило, не заперечує життя, а стверджує його, висміюючи окремі вади героїв; найчастіше їхню легковірність, необізнаність з реаліями життя поза хутором.
Наприклад, прийшов Іван Михайлович до лікарні, а лікар радить йому сісти на дієту. Іван Михайлович уперше почув про таке; досі слово «сидіти» вживалось Іваном, та з рештою й усіма хуторянами в єдиному значенні. А тому Іванові здавалося, що сідати на дієту — треба приміром так, як квочка сідає на крашанки: «А спати ж як? – запитує він. – Невже і ноччю треба сидіти? Я не видержу».
Або Петро Грабарка розповідає як ловко здав іспити в сільськогосподарський технікум. На математиці викладач запитав його: скільки буде два в квадраті. Якийсь дурень показував з-під парти на пальцях: чотири; мабуть, хотів завалити; але Петро тертий калач, попросив дозволу намалювати відповідь, накреслив на дошці квадрат і вписав туди двійку – от вам і два в квадраті. Так само впорався він і з задачею про два в кубі. Не менш комічні відповіді він дав і на запитання з інших предметів. Тим не менше був прийнятий на навчання за направленням колгоспу.
Комічний ефект справляє опис мало не єдиної історичної події – заміни грошей з 1 січня 1961 року. Герої роману не вірять, що грошова реформа здійснюється в інтересах народу. У магазині розкуповуються всі товари, аби не лишитися на руках з готівкою. «Іван Михайлович, – розповідає письменник, – накупив у магазині чобіт. Сорок перший і сорок другий розмір, ходові, давно розібрали. Залишились тільки сорок п’ятий та сорок шостий, та й ті розпарки. Для Івана пройдуть. Порветься один, в замін другий є. Іван набрав чобіт на одну ногу і гумових, і кирзових, а потім на ті гроші, що лишилися, ще й вуздечку купив».
Найголовніше, що ті чоботи на одну ногу потім таки знадобилися Івану Михайловичу. Як він працював водовозом, то весь час обливав одну ногу водою. І щоб не ходити в мокрому чоботові, час від часу міняв його на сухий. А відволожений тимчасом просушував. Так те, що було первісно абсурдним, знайшло своє виправдання в радянському житті.
В есеї «Іван Котляревський сміється» Євген Сверстюк відзначив, що сміх для українців був способом їх екзистенції в стихійно-ірраціональному світі, що без нього, без сміху, «ніякою логікою не пояснити нам наших відроджень після поразок і самого факту нашого національного існування» . Так і сміх Михайла Олефіренка є ознакою нашого національного здоров’я, утвердження в тому, що український народ незнищенний як спільнота працьовитих, мудрих, талановитих людей.
Не сумніваюся, що читачів цього роману чекає велика читацька насолода від ознайомлення з ним.

Ігор Михайлин,
доктор філологічних наук професор,
завідувач кафедри журналістики Харківського
національного університету імені В. Н. Каразіна,
член Національної спілки письменників України.


ІСТОРІЯ І ЛЮДИНА
В ХУДОЖНЬОМУ СВІТІ МИХАЙЛА ОЛЕФІРЕНКА

І. Загальні уваги

Знавці теорії літератури знають, що історія і людина – то предмет епопеї, а епопея – королева епосу. Наявністю епопеї вимірюється зрілість національної літератури. Є багато літератур, які не мають творів у такому жанрі, що визначає їх місцевий, регіональний статус. З жанром епопеї словесність претендує на місце серед світових літератур, входить у коло вибраних. «Українська літературна енциклопедія» у статті «Епопея» називає всього три твори як приклади цього жанру в українській літературі: «Артем Гармаш» А. Головка, «Прапороносці» О. Гончара та «Сестри Річинські» І. Вільде. Щоправда у кінці переліку стоїть обнадійливе «та ін.», але все одно зрозуміло, що це рідкісний складний жанр, доступний лише особливо обдарованому письменникові.
До числа таких належить і Михайло Олефіренко. Прикрощі нашого часу, криза книговидання, орієнтація видавців на розважальні книжки невеликого формату призвели до того, що епопея М. Олефіренка, написана понад двадцять років тому, й досі залишається невидана в повному обсягові, хоча й виходили в світ її окремі твори. Загальна назва, яку дав їй письменник, – «Пора цвітіння терну»; а до її складу увіходять сім романів: «Стожари», «Чорторий», «Сатанинська круговерть», «Мертві не зраджують», «Жорна», «Розталь» та «Хуторяни». У них охоплене життя українського села від початку Першої світової війни до 1970-х років.
Головні події зосереджені в просторі хуторів Коломійцевого й Даценкового, що розташовані в просторах Полтавщини між Миргородом і великою Багачкою. На кожному хуторі налічується щось із двадцять дворів, це двадцять великих хліборобських родин, члени яких і стають головними героями та персонажами цієї низки романів. Якщо поглянути на хутір як історичну категорію в історичній площині, то зрозуміло, що письменник відтворив його історію приблизно від часу заснування в період столипінських реформ до його зникнення в період радянської гігантоманії, укрупнення господарств і знищення малих населених пунктів.
Кожний з романів, крім того, що є частиною більшого цілого, становить собою самодостатнє художнє полотно зі своєю темою, сюжетом, історичною епохою. Романи, які складають цю книгу, послідовно в часі охоплюють другу половину тридцятих років – першу половину сорокових років ХХ століття, тобто приблизно десятиліття. Для читачів, які, безумовно, знають радянську історію, зрозуміло, що в першому романі предметом відображення є епоха сталінських репресій, а в другому – радянсько-німецької війни. Перед тим, як говорити про кожний роман зокрема, варто сказати про творчий метод М. Олефіренка в цілому.
Він майстер реалістичного, соковитого письма з увагою до побутових деталей і подробиць; він знає в усіх нюансах селянську працю. М. Олефіренко – спостережливий митець у відображенні характерів, він знає про своїх героїв усе. Але це знання – не його особистий здобуток, а наслідок всезнання, яким володіє кожний мешканець хутора, де приватне життя людини завдяки прозорості стосунків майже відразу набуває публічного характеру, оскільки перебуває на виду у всіх.
Теоретично кожен з нас розуміє, що художній твір відрізняється від документального тим, що в ньому весь художній світ створений уявою письменника. Іншими словами, журналістика – це достовірний виклад інформації про конкретний одиничний факт чи випадок, а література – це вигадка автора, але така, яка містить у собі через типізацію можливість пізнання світу. Журналістика пізнає світ через реально відтворений факт, література – через синтезований художній образ, створений у світлі авторського ідеалу. Література не вимагає визнання своїх творів за дійсність, журналістика – вимагає.
Попри все це при читанні прози М. Олефіренка створюється стійке уявлення, що він жодної історії не вигадав, а розповів нам те, що добре знав з життя своїх родичів чи сусідів. Швидкість, з якою були написані романи (а про це свідчать дати початку й закінчення роботи над їх текстами), не залишають сумнівів у тому, що ці твори не потребували етапу попередньої розробки сюжету, а були створені на одному подихові. Так буває тільки тоді, коли автор описує настільки добре відомі події та знайомі характери, що йому спеціально нічого непотрібно придумувати, а тільки записувати те, що вже наявне в пам’яті.
Лише недосвідченому розумові може знатися така робота легкою й невимушеною. Насправді ж вона потребує величезних зусиль, праці, напруження таланту. Це знає кожен, хто має стосунок до художньої творчості. Досягти враження достовірності, бачення читачем своїх героїв, домогтися, щоб читач повірив, що письменник не вигадує, а розповідає про реальні події й людей, – це і є найвищий рівень майстерності, якого може досягти художня література. М. Олефіренко зміг цього домогтися.

ІІ. «Сатанинська круговерть»

Роман «Сатанинська круговерть» охоплює час приблизно в п’ять років: 1936–1941. Для Радянського Союзу – це кульмінація сталінських репресій. Автор, проте, не оперує науковими даними, цифрами, фактами; він залишається в межах рівня селянського життя і з точки зору селянина висвітлює історичні події. Його мало цікавить, що там відбувалося в Москві, Києві, Харкові чи навіть Полтаві. Його цікавлять його хутори, найближче село Байрак, райцентр, іноді Миргород. Це його принципова настанова – репрезентація епохи в призмі селянської горизонталі; він засадничо відмовляється від вертикальної оптики. Він прагне показати, як епоха котилася через хутір, ламаючи й підминаючи людські долі.
Лише один раз на початку роману, у другому розділі, письменник виніс дію в Кремль, де на доповідь до Сталіна викликаний генеральний прокурор Андрій Вишинський. Спочатку цей поодинокий розділ здається цілком чужорідним тілом у художньому світі роману. Але чимдалі, тим більш упевнено починаєш розуміти, що він відіграє роль ліхтарика в творі. Без нього б не була ясна першопричина «сатанинської круговерті». Але письменник з непомильністю художньої інтуїції показав нам того «сатану», який організував в усій країні описану «сатанинську круговерть». Те, що творилося в Москві по відношенню до ленінської гвардії, старих, перевірених класовою боротьбою, відданих справі будівництва нового ладу комуністів, оберталося на місцях шабашем беззаконня стосовно конкретної маленької людини, яка ніяким чином себе захистити перед більшовицькою державою не могла. І ніхто їй не міг допомогти.
Якщо спробувати відшукати головну проблематику цього багатошарового твору, то її можна сформулювати в словах: людина і влада. Злочинна влада розпочинає беззаконня в Кремлі і безкінечними нитками воно тягнеться на так звані «місця», де перетворюється на тотальну громадянську війну із своїм народом, війну на винищення кожного, хто вміє мислити, мати свою думку та наважитися її висловити.
Влада опинилася в руках безграмотних, некомпетентних шахраїв, від яких вимагалося тільки одне – не думати над розпорядженнями згори, а сліпо й сумлінно їх виконувати. У «Сатанинській круговерті» владу уособлює секретар райкому Варшавчик, двадцятип’ятитисячник, колишній робітник полтавських механічних майстерень. Він патологічно ненавидить українське селянство. Воно постає в його уяві хитрим і лінивим дядьком, який спить і уві сні бачить, як обдурити Радянську владу, залишити голодним робітничий клас, здійснити якесь шкідництво.
Автор недаремно підкреслив, що селянська праця складається з низки таких знань та умінь, яким людина навчається змалечку, перебуваючи в колі спілкування з батьками, виконуючи свої родинні обов’язки. Стороння людина не може охопити проблематики селянської праці, зрозуміти її. А ще й тоді, коли вона навчатися не хоче, не усвідомлює потреби навчатися, в кожному селянинові, навіть на керівній посаді голови колгоспу, бачить лише ворога, то тоді такий керівник без кінця потраплятиме в кумедні ситуації, ставатиме посміховиськом для людей, які знають свою справу.
М. Олефіренко не скупиться висміювати керівника району. Він весь час сам створює для себе кумедні ситуації. Одного разу він вимагав від голови колгоспу імені Жовтневої революції Івана Табура і директора МТС Біденка розпочати негайно оранку. А ті, розуміючи, що починати польові роботи ще рано, але знаючи, що не зможуть його переконати силою селянської логіки, послалися на те, що плуги несправні: з одного боку коліщатко велике, а з другого мале, отже плуг буде перекошеним на полі. Варшавчик скликав районний актив і почав навчати голів колгоспу й директорів МТС: поміняйте колеса, велике поставте до великого, мале до малого; плуги будуть різнокаліберні, зате їхатимуть рівно. Ледве вдалося роз’яснити йому, що велике колесо котиться в борозні, а мале по цілині, тому вони й різні, а плуг завдяки цій різниці котиться рівно.
Другим разом він запідозрив у шкідництві жінок, які вибирали плоскінь і залишали на полі не вирвані до кінця стебла. Усе, що робилося правильно, викликало в нього сумніви. А якось приїхавши на ферму й почувши, що кнур кнура вбив і що таке частенько трапляється, він несамовитіє від обурення і вимагає: «Негайно сповістити в міліцію, винуватого в кайдани і до в’язниці».
У таких вчинках розкриває М. Олефіренко характер свого героя, який уособлює в районі найвищу партійну владу. Показово, що поруч з ним другим репрезентантом влади виступає не голова райвиконкому, а начальник райвідділу НКВД Юрій Кряжев. Автор ніби хоче нам сказати, що в руках цих осіб і була зосереджена вся реальна влада, інші просто виконували роль декорації, тому їх і немає в романі.
Некомпетентність Михайла Варшавчика була настільки очевидною, що з часом його замінив на посаді секретаря райкому Володя Штельман. А втім письменник не показав його в активних діях. Він був гуманніший за свого попередника, виріс у райцентрі, був знайомий з сільським господарством, у кумедні ситуації не потрапляв. Він став знаком деякого пом’якшення диктатури, прийшов тоді, коли хвиля репресій пішла на спад. Основна причина зміни керівника полягала в тому, що всі мислячі люди вже були пересаджені й винищені, далі саджати вже було нікого, тому й настав час Володі Штельмана.
Як почуває себе звичайна людина в умовах безжальної диктатури влади й тоталітарних репресій?
Її почуття можна висловити одним словом – страх, якщо можна передати міру цього почуття, то потрібно написати «Страх» або навіть «СТРАХ». Люди тікали на Донбас, щоб заховатися там, де їх ніхто не знає. Проте Грища Харитон навіть у Донбасі не почував себе спокійно. «Останнім часом Гриша працював на шахті, – розповідає автор, – отримав паспорт, мав стабільні і гарні заробітки, але страх чомусь не полишав його ні вдень, ні вночі». Цей страх жене його шукати ще кращу схованку. Він піднімає родину на переїзд у Білорусію. При цьому зберігаються умови найвищої конспірації. Жодний член родини не знає, куди їде. До кінця маршруту батько так і не розповів нікому про кінцеву станцію призначення.
Цей страх панує не тільки над звичайними селянами, але й над інтелігенцією. Якось побіля сільради з’явився аркуш із учнівського зошита, на якому дитячим почерком було написано: «Я б теж правив державою, як Сталін. Хай би він попробував воду возити». Приїхав Кряжев розслідувати диверсію. Прийшли у школу «За півгодини директор посірів, втратив впевненість, а після того як Кряжев дістав папірець і поклав його на директорський стіл, пополотнів і мало не втратив свідомість». Ніхто в цій країні не міг почувати себе впевненим, захищеним. У будь-яку мить він міг бути схоплений і звинувачений у тому, чого не тільки ніколи не робив, але й ніколи не думав робити. Ще й судили його на підставі власних «добровільно» даних показів.
Механізм здійснення репресій і фабрикування карних справ за неймовірними статтями «повалення Радянської влади» демонструє письменник у сюжеті про долю Миколи Даценка. Дружина його померла в голодовку 1933 року, залишалося троє дітей – усе дівчата. Він уцілів тільки тому, що був кинутий у тюрму ще раніше – за зрив хлібозаготівель. Додому відразу не повернувся – ховався три роки на Донбасі. А після повернення його чекали нові випробування. Якось він розповів братові Захарію, що його донька Ганна стала коханкою Петра Матвієнка. Той провчив дівчину віжками. Вона затаїла злобу. За порадою свого коханця, бідняцького активіста, а зараз – секретаря сільради, вона викрала в дядька документи й донесла про їх зникнення. Коли Миколу заарештували, то зробили учасником підпільної організації з п’ятдесяти шести чоловік, які, нібито, готували повалення Радянської влади. Микола твердо вирішив не давати свідчень проти самого себе. Але і його зламала система. Він був розстріляний; троє доньок залишилися круглими сиротами.
Сам Петро Матвієнко вбиває священика отця Сергія. Після того, як церкву було закрито, батюшка залишався в селі незаперечним авторитетом; він правив службу в хатах, відспівував мертвих, хрестив дітей; до нього йшли за порадою. І от Петро Матвієнко отримав від Варшавчика наказ – знищити його. Він підпиляв дошки на мосту, по якому батюшка мав іти соборувати свого давнього товариша. Священик упав на каміння й розбився. Жодного слідства в справі його загибелі не провадилося.
На тлі політичних репресій, коли люди зникали невідомо куди, знищувалися за дріб’язок і без причини, розквітала справжня кримінальна злочинність, торжествувало зло, жадібність, жорстокість. Лише заява комполку Петра Штима спричинила розслідування в справі убивства Дем’яном Качечкою кількох дітей, яких він упіймав у своєму городі. Над ним і справді відбувся суд, але дали йому сім років. «По одному рокові за кожний череп», – говорили в селі. І це милосердя держави до карного злочинця яскраво відтінює її жорстокість по відношенню до невинних людей.
Дехто з них, щоправда, потрапивши в радянські табори, зрозумів прихований смисл запущеного маховика репресій. Крім, звичайно, боротьби за владу й усування конкурентів, репресії вмотивовувалися ще й потребами побудови соціалізму. Данило Даценко (брат Миколи) був засуджений на десять років за те, що Петро Матвієнко захопив його біля поля в той момент, коли він хотів припалити цигарку, і звинуватив у тому, що той запалив сірника, щоб спалити хліб. «Тепер Данило розуміє, в таборі дійшло, – роз’яснив письменник, – що справа тут була не в хлібові, не в підпалі і, може, навіть не в Матвієнкові. Державі треба було будувати Біломорсько-Балтійський канал. Терміново була потрібна робоча сила, щоб будувати його задарма, зайвих грошей не було, от і саджали всіх, хто під руку підвернеться. Особливо міцних, працелюбних, таких, як Данило, – за що б не взявся, в руках все так і горить».
Таку ж думку склав Данило й про Донбас, де ховався його брат Микола. «Єдине місце, де можна загубитися, – це Донбас, міркував він. – Воно, мабуть, навмисне було так зроблено, бо на тих шахтах в Донбасі, кажуть, нікому працювати. От і саджають ні за що ні про що людей, а потім випускають і вказують, куди тікати. Видно, там край руки робочі потрібні».
Отак на безкоштовній праці міцних, працелюбних хліборобів будувався сталінський соціалізм. Механізм його побудови з усією очевидністю й розкрив перед читачем у романі «Сатанинська круговерть» Михайло Олефіренко.
Яких же людей винищує радянська соціалістична система? Письменник занурює нас у народну ментальну стихію. Навіть антигуманному ладові не вдається поки що випалити з свідомості українського народу його первинні риси: працьовитість і навіть працьовиту героїчність, добродушний незлобливий гумор. Травмовані, пошкоджені засади народної моралі раз у раз відновлюються. Навіть у несподіваних ситуаціях.
Данило Даценко і Гаврило Штим, перебуваючи в таборі, який узимку був відрізаний від решти світу, коли закінчилися продукти, визвалися добровільно сходити «до сусідів» по харчі. Їх відпустили, бо втекти вони не могли, а якщо загинуть, заблукавши, то ніхто відповідати за це не буде. Але вони виконали успішно доручення й повернулися до табору з вантажем, який врятував в’язнів від голодної смерті.
Вразить читача й подвиг Івана Ригора. Він був заарештований у п’ятнадцять років. Вісім провів у таборі на Далекому Сході. Звільнений повертався додому з транспортом, який тягли по замерзлому руслу Амура два трактори ЧТЗ. Раптом перший з них пішов під лід, але не затонув цілком, а зупинився на нижній кризі. Ніхто не знав, що робити. Лише Іван узяв шворінь у поліз у крижану воду, продів трос у сергу й закріпив шворнем. Трактор вдалося витягти й продовжити рух.
А скільки у романі комічних епізодів, незважаючи на трагедійну змістову домінанту! Про висміювання горе-керівника Михайла Варшавчика вже йшлося. Але вистачає кумедних епізодів і навколо звичайних героїв. От хоча б Гнат Ододка. Разом з іншими резервістами він проходить перепідготовку в терчасті в Миргороді. Він днювалить у Великодну ніч у стайні. Автор старанно описує усю його роботу, яку він робить із селянською старанністю й дбайливістю, дістаючи насолоду від гарно зробленої справи. Потім йому прийшла думка: завтра він все одно вихідний, чом би не сходити на Паску додому, тим паче, що це зовсім недалеко – якихось двадцять два кілометри. Ще перед світом він вирушив у дорогу. Коли він доходив до дому, у частині почалася ранкова перевірка особового складу. З’ясувалося, що бійця Гната Ододки немає в розташуванні частини. Погнали за ним машину. Гнат зрадів, її побачивши: аякже – підкине додому. Побачивши в кабіні знайомого шофера й командира, він почав хвалити їх, що так само, як і він, вирішили на Паску не сидіти в терчасті, а провідати домашніх. Коли машина розвернулася й повезла його на Миргород, він ніяк не міг зрозуміти, що сталося. А в кабіні заступник командира терчасті Петро Штим не міг зрозуміти, як це можна без дозволу залишити розташування частини.
Або інша історія… Тимофій і Гнат Ододки їдуть на базар, з ним проситься й Петро Чухно, нібито продавати свою корову, яку привів і поставив уночі в їхній хлів. Раптом проспавшись уранці на возі Гнат упізнає в корові, що слухняно йде за возом, свою Маньку, говорить про це батькові, але Тимофій і на мить не може припустити, що Петро Чухно, скориставшись ночівлею в їхній хаті, їдучи на базар на їхньому возі, може вкрасти їхню корову. Обман виявився тільки тоді, коли повернулися додому й своєї корови не знайшли.
Є комічний епізод і в загалом драматичній долі Миколи Ригора. Він один з небагатьох, хто вцілів з величезної патріархальної родини. Після закінчення патронату його зараховано до педагогічного технікуму. Але в сільраді не хочуть виконувати розпорядження з придбання йому одягу. А босоніж Микола не може з’явитися на заняття. Його відрахували з технікуму за неявку на навчання. У відчаї Микола написав листа спочатку тов. Молотову, а коли цього листа перехопила сільська влада, і самому Сталіну. Відповідь несподівано прийшла. Миколу поновили в правах студента. На вісімнадцяту річницю проголошення СРСР у технікумі оголошено лижний крос на вісімнадцять кілометрів. Два Миколи: Ригір і Біденко – відстали від решти, вийшли на дорогу, щоб легше дістатися до технікуму, а тут їх несподівано підхопила й підвезла машина, завдяки чому вони виявилися попереду всіх. Так і стали хлопці несподівано переможцями.
Завдяки таким епізодам письменник показав, що навіть злочинна влада неспроможна знищити народ, його первинні моральні якості. Вони раз у раз проростають, як тільки люди повертаються до нормального, не спотвореного ідеологією життя.
Особливо старанно автор описує день 22 червня 1941 року. Чоловіки хутора косять сіно. Це своєрідне змагання в силі, спритності. Скільки тут жартів і реготу, добродушних кпинів один над одним, розіграшів. Лише повернувшись надвечір на хутір, вони довідалися, що розпочалася війна.

ІІІ. «Мертві не зраджують»

Не думаю, що це найкраща назва для роману про війну. З одного боку, зрозуміло, що мертві не зраджують, бо вони мертві, але цей заголовок підштовхує до висновку: зраджують живі. Але ж далеко не всі. Роман якраз, навпаки, напоєний духом народної свідомості; зображає багатьох героїв з могутніми й потужними ментальними джерелами, які унеможливлюють позитивне сприйняття ними завойовників. Більше того, при всій своїй безправності, нове завоювання утверджує їх у своїх вічних правах господаря на своїй землі. Війна витлумачується М. Олефіренком як грандіозне, але чергове випробування народу на справжність.
Ця всесвітньо-історична подія відображається М. Олефіренком по-своєму: масштабом виміру подій залишаються все ті ж Коломійців і Даценків хутори та їх мешканці. Авторський погляд не зазирає за обрій бачення своїх героїв. Решта світу не цікавить його. Та йому й непотрібні інші наративні можливості. Він уміє побачити всесвіт у межах свого локального простору, бо цей простір, хоч і локальний, але не герметичний; він розімкнутий у планетарне безмежжя рівно настільки, наскільки розімкнуті для несподіваних розкруток долі його героїв.
Заарештовують Миколу Рогора за допомогу відступаючим радянським бійцям і командирам, кидають у в’язницю в Миргороді, і разом з ним дія переноситься до Миргорода. Виявляється і в ньому автор відчуває себе як удома. Відправляють Прохура (sic!) Холошу з фронту до Москви в спецшколу НКВД, вирушає сміливо за ним і автор. Виявляється для нього немає нічого недоступного, нічого такого. Чого б він не знав і не вмів цікаво про те розповісти. Отже, справа не в можливостях автора відображати тільки простір побілябайрачанських хуторів, а в тому, що така настанова – це його художній вибір, він вважає, що цього простору й цих героїв йому достатньо для висвітлення долі всієї України, а через неї й світової історії.
Які найголовніші ідеї випливають з художнього світу, створеного М. Олефіренком?
У народній свідомості німецькі загарбники ототожнюються з «своїми» активістами, які нищили народне коріння в колективізацію й голодомор. Для народу вони так само були загарбниками, грабіжниками, жорстокими й безжальними; і викликали ще більший подив, ніж завойовники: ці хоча б чужі, а ті ж були «свої».
Центральними носіями цієї народної свідомості у цьому романі (як і в епопеї в цілому) виступає родина Ригорів. Під час війни знову зібралася навколо матері Олени її вціліла частина: сини Микола, Іван, Ілько. Більше нікого не лишилося з дев’яти дітей; вони померли в голодомор 1932–33 років; тоді ж загинув від голоду й батько Павло. Та й Олена покинула домівку і знайшла притулок в діда Івана Білика на Даценковому хуторі. До неї в чужу хату й зібрався вцілілий рід.
Нашестя німців Олена сприйняла як повторення напасті, яку вже пережила один раз у житті: «Господи, матір Божа, Цариця небесна, – ремствувала вона, – до чого ви допустилися: знов отакі гади будуть над нами глумитися. То свої глумилися, а це чужі». Олена – неосвічена жінка, не можна сказати, що вона глибоко обдумала сказане. Швидше за все, воно вирвалося в неї інтуїтивно. Але це ще краще підкреслює природність для неї саме такої реакції на грабунок німцями маєтків діла Білика. Вона на рівні підсвідомості зрівняла, поставила на одну дошку фашистську й комуністичну владу, бо і та, і та були антинародними, зневажали особу селянина, відбирали в нього зароблене важкою працею господарство.
М. Олефіренко як тонкий психолог зауважив: Олена боялася найбільше не того, що німці щось заберуть, а того. що дід її вижене за те, що не вберегла його власність (він саме пішов у справах з дому). Зрештою вона вирішила «Чорт з ним, з тим багатством!» Згарячу їй здавалось, що в усьому винна тільки вона, бо допустила таке, чого дід би не дозволив. Оце відчуття відповідальності за чуже майно, сором від того, що не може протистояти грабіжникам, – це так само риса народної свідомості, якою на рівні неусвідомлених природних потягів наділена Олена Ригір.
Варто задуматися на підставі цього епізоду й над тим, що для народної свідомості називається багатством? Насправді це не банківський капітал і не нерухомість, а господарство: корова, свині, домашня птиця. Вони насправді забезпечували існування селянської родини, а не Радянська держава. Але ж кожний, хто займався селянським господарством, знає, скільки праці потребує утримання тієї ж корови, свиней, навіть домашньої птиці. Це, зрозуміло, не єдине місце, де заходить мова про так зване «багатство», але скрізь воно вживається в одному значенні – це господарство, яке потребує величезної праці, зусиль. Якоюсь мірою, це парадоксальне значення, бо багатством виявляється не те, що дає відпочинок, можливість нічого не робити, а те, що вимагає безкінечної праці, завдає клопоту. Але саме так організована українська народна свідомість, у якій добробут родини невіддільний від праці.
Німецька влада виявилася спорідненою з радянською ще й тим, що використала сталінські колгоспи. Нехай вона вважала їх тимчасовим явищем. Вони мали діяти, поки війна не закінчиться і землі в Україні не будуть роздані приватним власникам з числа справжніх арійців. Відтворюючи німецьку логіку, автор пояснив: «Сталін, спасибі йому, розкуркулив й знищив одну частину селянства, а другу перетворив у робочу худобу, полегшив для німців задачу і вони у глибині душі були йому вдячні. Тепер ця земля буде належати арійцям, і покірна робоча худоба вже готова. Після перемоги й розпочнеться остаточний переділ землі». Німцям з їхнім культом порядку вдалося навіть примусити працювати безкоштовно в колгоспах тих ледацюг, які й при радянській владі жодного дня в колгоспі не працювали.
З приходом німців до влади людям впадала у вічі «сила силенна зрадників». Насправді їх було не так і багато, але люди звикли до запевнень через радянські газети та радіо, що радянське суспільство монолітне, непорушно з’єднане навколо ленінської партії, а відтак і якийсь десяток здавався їм безліччю.
Були тут ідейні, переконані німецькі прислужники, як-от: Василь Бадила. Його батько загинув у громадянську війну від рук червоноармійців, мати померла, виростав він у родичів, про колишню славу й заможність роду залишилися лише спомини. «Ушлий, метикуватий, – характеризує його автор, – і водночас скупий, пожадливий до грошей і всього, що має вартість, Василь відразу зрозумів: можна скористатися моментом. У колективізацію біднота пограбувала його, а тепер він одквитає своє». Правилом його життя було ставати на бік сильнішого. А на німецьку силу він надивився, відступаючи з Мінська. Тож як тільки його військову частину було розбито, її рештки потрапили в оточення, він і рвонув додому, де відразу зголосився стати поліцаєм.
Були тут і випадкові особи, як-от Ілько Ригір. Його спіймав на крадіжці пороху з німецького складу Василь Бадила і поставив умову: або Ілько йде служити в поліцію, або його судитиме скорий на розправу німецький суд. Шістнадцятилітньому Ількові не було куди подітися, як прийняти пропозицію сусіди, та й Петрові Матвієнкові кортіло помститися за зґвалтовану матір. Письменник дуже тонко показав, як випадковий, ненавмисний крок обернувся катастрофою для Ілька; він мучиться своїм вимушеним вибором і, зрештою, кінчає життя самогубством.
М. Олефіренко надзвичайно чутливо провів у романі сюжет Ілька. Його мрія – помститися Петрові Матвієнкові – виявилася нездійсненною з двох причин. По-перше, його родина, оточення виступило категорично проти такого вчинку. Його матір Олена Ригір, зґвалтована свого часу сільським активістом Петром Матвієнком, утримує сина від убивства кривдника. Не знаю, чи чула вона в своєму житті що-небудь про толстовство і непротивлення злу насильством, але вона пропонує точну ужиткову формулу цього вчення: для помсти є Бог, не наша справа замість нього встановлювати справедливість. По-друге, Ілько Ригір не знаходить внутрішніх сил здійснити вбивство Петра Матвієнка. Він вже рік як нахваляється це зробити, але далі розмов і нахвалок просунутися не може. Звідси відчуття абсурдності власного життя, глухого кута, з якого немає виходу, окрім смерті.
Проте людей найбільше дивувало в цій ситуації, що в співробітники до німців пішла колишня голота. Це були не ті, кого Радянська влада скривдила й хто по праву мав підстави і прагнув поквитатися з нею, а ті «хто розкуркулював, а ще раніше бідував і кому Радянська влада дала все». Над цим замислився навіть Василь Бадила і прийшов до висновку, що ледаща людина завжди шукає, наче свиня, дармового корита. Такі люди робили колективізацію, шукаючи дармової щасливої долі, портфелів, прагнучи бути на виду, не працюючи для цього. «А тому, як тільки-но влада помінялась, зразу ж і переметнулись в інший бік, аби догодити новим господарям, протовпитись до корита. Кому не хочеться жити по-людськи? Він теж, зрештою, пішов не з однієї лише помсти, а ще й тому, щоб краще жити в майбутньому».
Це і є найголовніша ідея роману: не ідеологія відрізняє людей, а мораль. Ледащеві байдуже: стати під червону зірку чи під коричневу свастику, аби тільки дорватися до корита й, не працюючи, гарно жити. Людина з потужним коренем народної моралі, сприймає цю землю як свою, кому б вона тимчасово не належала і хто б нею не володів. У неї залишається непереборне, природне почуття, що вона живе на своїй землі, серед своїх людей, якими б різними вони не були. Цю землю слід визволяти від будь яких загарбників чи грабіжників. Від чужих, які прийшли як завойовники, і від «своїх», які так само прийшли як грабіжники. Вони такі ж чужі, як і ті, що говорять іншою мовою.
Оце розділення не по вододілу ідеології, а по лінії моралі і є найважливішим здобутком автора. У багатьох випадках він показав реалізацію народної моралі в нелюдських, жахливих умовах війни. Можливо, найбільш переконливі епізоди – повернення з оточення Гната Ододки. Його наздогнала підвода з офіцерами, які евакуювали касу розбитого радянського полку, відібрали коня, примусили бути їздовим. Він слухняно виконував усі їхні накази. Командири знайшли собі ночівлю в двох продавщиць з покинутої крамниці, пішли з ними вечеряти. А про їздового забули. Гнатові стає соромно за командирів: як то можна забути про живу людину?! Він же не скотина до того ж голодний. Вранці його запрошують у хату, пропонують закусити й переспати з молодицею, яку саме для нього запросили. Але Гнат боязко бере півхлібини зі столу, побоявшись узяти цілу хлібину, і йде знову на варту – сторожувати підводу з грошима. «Ну й що, що війна? – розмірковував Гнат. – Війна війною, а людина людиною».
Німці чекали швидкого закінчення війни, тому вбачали в полонених солдатах не ворогів, а робочу худобу. Зібравши під Хоролом величезний концтабір – Хорольську яму, – вони дозволяли забирати звідти полонених родичам і місцевим управам. Так був врятований і Гнат Ододка. Зовсім охлялий, він відбився від колони й прийшов у Миргород на базар. Незважаючи на свій напівпритомний стан, він не наважується ні вкрасти, ні попросити їсти. З ним знову розігрався комічний епізод: два хлопці купили для нього вареники, але з умовою, що він їх з’їсть усі. Гнат заледве пройшов це випробування.
У комічну ситуацію потрапив і його батько Тимофій Ододка… Щоб убезпечити себе від безкінечних відбирань німцями продуктів, він зажадав від одного з них розписку про реквізицію. Той охоче її написав. Але після того, кожен німець, прочитавши її, безпомильно знаходив заховані дідом у лопухах біля погрібника крашанки. Так тривало, аж поки дід не здогадався, що то не розписка, а вказівка, де шукати заховані продукти.
Ці епізоди свідчать про те, що М. Олефіренко нічого навмисне не вибирає з життя, зображує його таким, яким воно було насправді, з його трагічними й комічними епізодами. У нього українська людина залишається українською людиною за будь-яких обставин. Українське село, хутори живуть своїм життям: молодь збирається на «вулицю» й вечерниці, на базарі продаються вареники, дід Іван Білик ходить працювати «в бригаду»; як і Радянська влада, німці вимагають рабської праці, не збираються за неї платити, залишається жити зі свого господарства. Життя звичайної людини мало в чому змінюється від переміщення фронтів.
Німці після поразки під Москвою лютують, що ці напівлюди, за яких вони вважають українців, «не хочуть полишати комуністичної тюрми, рабства і прилучатись до німецької культури, цивілізації». Але українці не можуть залишити цієї тюрми, бо вона збудована в їхньому домі. На глибині свідомості вони відчувають, що ця тюрма не вічна, прийде час, і її стіни впадуть, Бог не залишить українців без свого піклування. Німці, які прийшли після совітів і виявилися такими ж окупантами, як і вони, тільки утвердили в українців почуття господарів на своїй землі.
Московський сюжет Прохура Холоші мав несподіваний розвиток. Спеціальна дивізія НКВД, до якої він потрапив на навчання, була призначена здійснювати терористичні акти проти свого мирного населення. Ось ми бачимо Прохура Холошу на першому завданні: у складі групи з двадцяти чоловік, переодягнених у німецьку форму, яким наказано розмовляти між собою тільки по-німецьки, він бере участь у каральній акції проти мешканців села Степановичі Вітебської області (в Біліорісії). Село спалене, мешканці розстріляні. Мета таких акцій – підштовхнути місцеве населення до партизанського руху. Коли Прохур Холоша та інші побачили, що їм протистоять не приспішники німців, а покинуті під час відступу з окупованої території жінки, діди й діти, вони пережили шок і дружно подали рапорти про те переведення у фронтові частини. Рапорти їх були розірвані, а вони отримали погрози – їх самих розстріляють у випадку повторних подібних прохань.
Після таких епізодів виникає логічне питання: чи були насправді німецькими каральні операції в Хатині, Кортелісах та інших селах Білорусії та України і чи не були вони продовженням війни радянського уряду зі своїм народом, яка велася всі роки Радянської влади?
Подібну інтерпретацію дістає в романі й партизанський рух. Навколо Байрака великих лісів не було, а відтак, ніде було ховатися партизанам, і про них усю війну не було чути. Але з наближенням фронту у Даценковому хуторі раптом уночі з’явився Варшавчик з кількома бійцями. Вони назвалися партизанським загоном Варшавчика. У ту ніч, як на зло, у хуторі ночувало три німці з відступаючих частин. «Загін Варшавчика» кинув гранату в хату, де ночували німці, підірвав гранатою мотоцикл, який не вдалося завести. Уцілів тільки німець, який вартував навколо хутора. Він і доповів у німецьку комендатуру про напад.
Уранці хутір оточив каральний загін коменданта Вольфа Шнітке. Він зігнав усіх мешканців на вигін і оголосив, що за вбивство двох німецьких солдатів буле розстріляно все населення. На захист земляків виступив поліцай Василь Бадила, але його міркування відхилені. Тоді помилування для односельців попросив староста Данило Даценко, сказавши, що головою ручається: партизани не були мешканцями цього хутора. «Скільки разів смерть кружляла навколо Данила, – зауважив автор, – і в громадянську, і в колективізацію, і в таборах, на Біломорсько-Балтійському каналі. А тому оцей німець, – змоделював письменник думки героя, – хай краще стратить його. Хай краще чужі, ніж потім свої. Хоч якщо по великому рахунку, то які вони свої? Можливо, що й рідним краще житиметься після того, як його повісять німці, як свого ворога».
Вольф Шнітке був «психологом»; він любив «досліджувати» такі ситуації. За його наказом підпалений хутір, убитий Данило. Розправу над рештою мешканців зупинив наліт радянської авіації. Побачивши радянські літаки, німці стали розбігатися, розбіглися й зібрані на вигоні мешканці. Дорогою ціною заплатили вони за партизанське «геройство».
Звертає на себе увагу те, що в романі ніхто не чекає «наших». Усі розуміють, що Росія збереться з силою й повернеться, але ніхто руських, а тим паче «червоних», «нашими» не вважає. Їх прихід не витлумачується як «визволення», від них не чекають допомоги в розв’язанні своїх проблем – у відбудові хат, налагодженні харчування абощо.
Після відступу німців запрацювали польові військкомати. Забирають удруге на фронт й Івана Ригора. Він іде на війну з важким передчуттям, розуміючи, що двічі з пекла не повертаються. Матір умовляє його вказати на свою мирну професію – залізничник; таких звільніли від призову, вони були потрібні в тилу. Але Іван Ригір вже знає, що живе в державі, яка полює на людину, і від такої держави йому не врятуватися. «Він міг би вийти, якби не судимість, – пояснив його вчинок автор. – Його, сина куркуля і ворога народу, який п’ять років відбув на Далекому Сході, не візьмуть тепер на залізницю. Почнуть розбиратися, тягати в НКВС. Якби він хоч в полоні не був. А от на фронті, на передовій ніхто не буде його питати, хто він і що він. Ні, там він ні перед ким не підзвітний. А тут в НКВС зразу ж і запитають: а чого здався в полон? Чому пішов додому, а не відстрілювався до останнього патрона. Чому не пробивався далі, до лінії фронту, до своїх, якщо треба, то й до Москви, а майже два роки сидів удома? Це зараз ніхто й нічого не питає, бо господарює фронтове, військкоматівське начальство. І ніхто й не запитає, бо їх гонять на передову, на смерть. А перед смертю всі однакові, смерть всіх рівняє. Іванові не треба розказувати, він добре знає, що це таке — вірна смерть. Її подих відчуваєш щомиті, в зловісному посвисті куль, витті мінометів і бомб».
Іван загинув в операції форсування Дніпра. Автор навмисне заземлює ситуацію. Іванові не судилося вчинити подвигу, як на початку війни, коли він підпалив німецький танк пляшкою із запалювальною сумішшю, йому не довелося навіть побачити ворога й хоч один раз вистрелити по ньому. Його розірвав артилерійський снаряд у власному окопі. Його останків не знайшли; і на цій підставі прислали матері не похоронку, а посвідку про те, що її син «пропав безвісти». Для Олени Ригір це підстава обманюватися до кінця життя й чекати на повернення сина.
Петро ж Матвієнко й після другого призову повернувся додому, хоча й інвалідом. У госпіталі він займався тим, що робив усе життя: доносив на сусідів по палаті. Його комісували за допомогою НКВД. Була підозра, що й поранений він був своїми, бо куля увійшла в ногу іззаду. Повернулися додому й активісти Володя Штельман, Петро Грабарка. Вони ходили по хатах і агітували молодь добровільно вербуватися на шахти в Донбас – країні потрібно було вугілля.
«Майже кожного дня Володя Штельман і Петро Грабарка ходили по хатах, агітували вербуватись, – так описав це М. Олефіренко. – Ще років зо два тому, вони збирали яйця для німецької армії, агітуючи і переконуючи, як необхідні робочі руки Германії, тепер переконували як конче потрібні Радянській владі, для відбудови зруйнованих шахт, молоді й працьовиті Маньчині руки. Манька раз вже звідала вербовки при німцях, а тому вдруге вирішила не випробовувати долю».
У цілому ж роман «Мертві не зраджують» засвідчив стабільну ворожість держави (як такої) для української людини. Вона чужа для неї: і в радянському, і в німецькому зразкові; несе їй розорення в господарстві, руйнування в душі. Людина прагне знайти порятунок у розширенні приватного обрію життя; тільки в своєму приватному просторі знаходить вона затишок і спокій.
Звичайно, є в середовищі української людини особи, які розв’язують свої приватні інтереси в межах державних утворень З насолодою й відданістю служить німцям Василь Бадила, як раніше й потім служив Радянській владі Петро Матвієнко, Михайло Варшавчик, Володя Штельман. Але вони сприймаються як відхилення від норми в той чи інший бік. А норма – це Олена Ригір, її сини Іван та Микола, Гнат Ододка та його батько Тимофій, доньки страченого в НКВД Миколи Даценка – Мар’я, Галя та Манька та інші.

Не можна у невеликій за розміром передмові вичерпати будь-який твір, а тим паче такі багатопланові, багатосюжетні романи М. Олефіренка, про які йшла мова. Іноді здається, що їх багатогеройність надмірна; може привести до плутання читача в іменах і прізвищах. Але уважний читач (а саме на такого завжди розраховує література) з насолодою прочитає запропоновані у цій книжці твори. Він побачить у них правдиву картину народного життя; і зрозуміє, що відзначена багатогеройгність і є підставою для цієї правдивості.
Зміна героя – це завжди зміна ракурсу зображення, точки огляду світу, зміна моральної позиції, ідеології. Зображуючи одного героя й ведучи одну сюжетну лінію, автор залишає за межами зображення множинність репрезентацій життя, оптику Іншого. М. Олефіренко обрав найскладніший письменницький шлях, який просто багатьом не під силу, – подати історію у множинності життєвих доль і характерів. До появи його романів міг існувати сумнів: чи можлива взагалі історія без історичних героїв? Він цей сумнів остаточно розвіяв. У його романах постає саме Історія, репрезентована звичайною українською людиною, постає світ українського народу. А що це світ саме народу, а не окремих його представників, свідчить якраз багатогеройність романів, множина репрезентованих у них точок зору. З цієї сукупності в підсумку складається народна позиція і народна історія – ті цінності, пізнаючи які тільки й буває сильна література.

Ігор Михайлин,
доктор філологічних наук професор,
завідувач кафедри журналістики Харківського
національного університету імені В. Н. Каразіна,
член Національної спілки письменників України.

Реалізм в добу постмодернізму

У наш час панування й торжества постмодернізму не зовсім звично зустріти реалістичний роман із сільського життя, закроєний на традиціях Панаса Мирного, І. Нечуя-Левицького, І. Франка, М. Коцюбинського, а в ближчому до нас часі – М. Стельмаха, Валерія Шевчука, В. Міняйла. Роман, складений не за принципом колажу, не з морально скаліченими героями, що страждають від неробства, самоти й статевої невдоволеності, не з самодостатньою нарацією – текстом, якому діла немає до самого життя, а навпаки, а роман з лінійним перебігом сюжету, із справжнім конфліктом, що доходить до антагонізму, з потужними відображальними властивостями, які надають творові визначного пізнавального ефекту, дають можливість пізнати й зрозуміти нашу історію у віддаленому й ближчому до нас часі.
Задум Михайла Олефіренка по-справжньому грандіозний – показати історію українського селянства в ХХ столітті. Саме селянства, а не села. Його цікавить передусім людина, узята не як гвинтик, функція, а як повноцінна самодостатня особа. Можливо, вона й не особистість, бо для цього їй не вистачає інтелектуальної наповненості, освіченості, але завжди – особа, окрема одиниця із своїм характером, вдачею, поглядом на світ, манерою поводитися, говорити. Епічний світ М. Олефіренка не прагне втягнути в себе столичні простори, історичні особи; його не цікавить рівень держави, але рівень людини, причому приватної, не увімкнутої в жорстку систему функціональності, професійних обов’язків. І тому така людина є сама собою, без машкари, без офіційних нашарувань, ідеологічної підлакованості. Це приватна людина в умовах свободи, показана в ту епоху, коли цієї свободи було в українському національному просторі якнайменше.
Де може найбільш вичерпно реалізуватися така вільна приватна людина? Це знав ще Пантелеймон Куліш, виносивши ідеал українського хутора. У творах «Листи з хутора» (1861), «Хуторская филосифия и удаленная от мира поэзия» (1879) він вказав на те, що місто в Україні зросійщене або спольщене, село убоге, а хутір – саме той простір, де може реалізуватися повноцінна заможна українська особистість. Центр художнього світу М. Олефіренка – хутір Коломійців (бо населявся спочатку Коломійцями) поблизу сіл Байрак і Велика Багачка, що на Плтавщині. У ньому щось із двадцять дворів, отже мешкає така ж кількість родин. Це не мітічна територія, не художній вимисел автора, типа Йокнапатофи У. Фолкнера, а цілком реальна географія. Схиліться над мапою Полтавської області і в самому її центрі (на захід від Полтави) побачите і Байрак, і Вел. Багачку, а трохи далі (Довженкові) Яреськи, (Гоголівський) Миргород. Усе це питома українська земля, яка споконвіку була українською й родила українців. Щоб читачам легше було зорієнтуватися в географії свого епосу, М. Олефіренко на форзацах книжки розмістив фізичну мапу великого масштабу, яка допомагає скласти просторові уявлення про описувані події.
Історія хутора Коломійцевого простежена в «сільському романі» від його заснування до занепаду й репрезентована в численних людських долях. Індивідуальний стиль М. Олефіренка передбачає одночасне ведення розповіді про всіх героїв, розділи про них чергуються в плині загальної оповіді без особливого порядку, складаючи в кінцевому підсумку мальовничу мозаїку. Дуже часто окремі розділи набувають статусу новели із своїм зачином, головною подією-пригодою, кульмінацією й розв’язкою. У цьому сенсі важко говорити про наявність у романах спільного сюжету, навколо якого б єднались усі герої. Ні, такого сюжету немає, він і не передбачається. За будовою й сам роман нагадує український хутір, де хати поставлені далеко одна від одної, де найбільше цінується свобода й незалежність від сусіда і разом з тим існує цілковита прозорість стосунків у громаді, неможливість приховати ні якогось вчинку, ні навіть висловлювання.
Та ще й автор, локалізуючи (але не герметизуючи) події в просторі хутора, наділений функціями універсального й всебічного знання про своїх героїв, свідчить нам, читачам, про їхні таємниці, яких ніхто не знає, про приховані думки й таємні поривання. Тому герої, ніби планети за законом всесвітнього тяжіння, тримаються на потрібній відстані один від одного. Їх можна з’єднати тільки силоміць, наприклад, на сходці села, але як тільки примус закінчується, вони знову розлітаються на свої традиційні місця.
Зрозуміло, що ці герої в просторі хутора пропливають крізь час ХХ століття з усіма його визначними подіями. Із семи книг, з яких складається його епопея, для цього видання автор відібрав два прикметні романи: «Чорторий» – про колективізацію й голодомор (1929–1935) і «Хуторяни» – про занепад хутора (1969–1975). Для загального сюжету епопеї вони знакові своїм змістом і відображеними в них епохами.
Найцінніша художньо-філософська ідея епосу – залежність людини від моральних засад епохи, від ідеології влади, яка формується далеко від хутора і не відповідає ні моральним підставам, ні світоглядним уявленням народу. Українська література має класичні надбання, у яких відображено голодомор. Це, передусім, створені в еміграції романи «Марія» У. Самчука і «Жовтий князь» В. Барки. Здавалося б, після цих творів видатних письменників, що мали могутній відображальний талант й були блискучими майстрами слова, не можна вже нічого додати до образу страшної епохи. Здавалося б, далі можливі тільки повтори і варіації. Але М. Олефіренко спростував ці припущення. Його роман «Чорторий» подає нове трактування теми, розвиває набутки попередників і рухається далі, вглиб життєвого матеріалу. А найбільший парадокс цього роману полягає в тому, що написаний він начорно ще в 1981 році, коли автор не міг знати про твори У. Самчука і В. Барки.
У локальному світі М. Олефіренка наголос робиться не на зовнішніх впливах, а на внутрішніх чинниках розвитку подій. М. Олефіренко мало не вперше не протиставляє моральне українське село звірячій більшовицькій московській владі. Українському читачеві важко змиритися з думкою про те, що голодомор в Україні робився не руками ставлеників більшовицької Москви, а своїми ж українськими незаможниками, які слухняно й запобігливо заходилися виконувати накази з центру. Загалом відомо, що в кожному селі, у кожній громаді є не тільки сумлінні трудівники, але й ті, кого зневажливо називають «ледащо». Вони перебиваються з хліба на воду, жебракують по сусідах, а то й вкрадуть те, що погано лежить, але не «принизяться» до чорної селянської роботи. Споконвіку вони займали маргінальне становище в громаді, були огорнуті зневагою й презирством. Прийшла радянська влада і оголосила цих ледацюг своєю опорою, позбавила виборчих прав трудівників-хліборобів, оголосивши їх куркулями, виславши з родинами на Сибір. М. Олефіренко відразу визначається з головними своїми антигероями: «Колективізацію на території сільради очолив комбід у складі Петра Матвієнка, Остапа Холоші, його брата Сидора, Дмитра Коломійця, Степана Білика та ще Петра Грабарки». Навіть уповноваженим у районі було призначено Варшавчика – «двадцятип’ятитисячника, робітника полтавських майстерень, уродженця цих місць». І тільки ГПУ очолював у районі Юрій Кряжев – чоловік з неукраїнським прізвищем. Але чи міг він один забезпечити здійснення більшовицької політики в районі?
Злим генієм хутора Коломійцевого і села Байрака в романі виступає Петро Матвієнко, який переходить з посади на посаду, але неодмінно залишається ключовою фігурою в керівництві, визначає структуру стосунків у межах місцевого соціуму. Ледачий від природи, а тому й бідний, він тепер зрозумів: прийшов його час, радянська влада віддала в його руки село й навколишні хутори, він покликаний вершити їхню долю. Для нього не існує моралі, авторитету громадської думки, він переконаний у своїй цілковитій безкарності, знає, що будь-який злочин йому зійде з рук. Важко перерахувати всі його злочини з пограбуваннями, зґвалтуваннями й убивствами включно. Але це все-таки не стороння сила, не зовнішня стосовно українського села, вона містилася в ньому й раніше й скористалася слушним моментом, щоб стати визначальною.
Разом з тим роман демонструє дивовижну безвольність, неспроможність до самозахисту української людини. Злочини односельчан-маргіналів не викликають ні колективного, ні індивідуального опору. Народ за час урядування більшовиків приголомшений страхом, паралізований, його бунтарський дух вихолощений. Громада не здібна до захисту, нікому не приходить в голову пустити катам червоного півня, скористатися закопаною ще з громадянської війни гвинтівкою. У художньому просторі роману «Чорторий» український світ ніби застосував засаду толстовської філософії – непротивлення злу насильством. Засада спрямована на те, щоб прикликати втручання Божественної субстанції, покликаної забезпечувати світову рівновагу добра і зла. Але закон непротивлення не спрацьовує в ситуації з більшовицькою владою; а безкарність тільки породжує нові злочини, які в сучасному світі (і нарешті, в Україні) визнані як геноцид проти українського народу.
Автор не побоявся показати, як під впливом страху й голоду трансформується народна мораль, девальвується душа, людина перетворюється на біологічну особину, яка здатна на такі вчинки, що раніше були категорично неприйнятні для неї. Серед багатьох героїв, що репрезентують народ як жертву, особливе місце займає родина Ригорів, в осередку якої батьки Павло та Олена, оточені численними синами й доньками. Усі вони поступово вмирають від голоду, Павло заарештований за доносом Петра Матвієнка. Знакова постать тут все ж Олена, якій доля судила пережити голод. Її врятував син Іван, силоміць відгодовуючи ліпениками. Був епізод, коли її вже відвезли на кладовище, як таку, що завтра має все одно померти. Але вона вилізла з ями, лишилася живою. Проте пережите не лишилося марним для жінки. Жах перед голодом навічно пройняв її до кісток. Автор показав це в кількох епізодах. Особливо значимий випадок з останнім уцілілим сином Миколою. Гнана моторошним страхом, Олена покинула рідну домівку в Байраку і прибилася до вдівця Івана Білика в Коломійцевому. Старий попередив її, що вона може взяти з собою дітей, якщо вони в неї є. І от матір розшукав син Микола, який жебракував навколишніми хуторами й селами. Але, замість залишити сина біля себе, вона виставляє його з своєї нової хати, бо боїться, що дід вижене їх обох, а вона не може відважитися вдруге пережити жахіття голоду й беззахисності. Вона, щоправда, тут же розкаялася й побігла в хуртовину шукати хлопця. Але образа назавжди пролягла між ними.
У другому романі «Хуторяни» ми бачимо тих же героїв через тридцять років. Хутір обіцяють ліквідувати, за документами його, власне, вже давно немає, але кілька родин продовжують у ньому мешкати. До них і прикута увага автора. Це переважно вже літні люди, для яких хутір становить самодостатню цінність; їхні ж діти, онуки легко покидають його, роз’їжджаються в більші села, райцентр, а то й далі. Тут читач зустріне своїх старих, знайомих за попереднім романом героїв.
Автор зобразив цілком нову епоху, дистанційовану від доби колективізації й голодомору не тільки тридцятьма роками, але й іншими соціальними умовами. Винищивши українського заможного (а отже, і працьовитого) хлібороба як клас, радянська влада зупинилася. За приблизними підрахунками тоді було знищено біля десяти мільйонів людей. Це рівнозначно, як би з мапи світу зникли такі країни, як Бельгія, Греція, Португалія, Угорщина, Чехія, населення яких становить саме оті десять мільйонів осіб. Радянська влада зупинилася, бо їй були потрібні раби на українських чорноземах; їх хтось повинен був засівати й збирати урожай. У романі «Хуторяни» ми бачимо доволі успішний колгосп, яким керує Іван Остапович Табур, улюбленець сала Байрака й навколишніх хуторів. Якось районне начальство захотіло за якусь провину зняти його з посади, але колгоспні збори, що тривали тиждень, так і не проголосували за жодну із запропонованих нових кандидатур, – довелося головою колгоспу залишити Табура.
М. Олефіренко показав, як саме життя, увійшовши у відносно нормальне русло, набувши природності, виштовхало на маргінеси тих маргіналів, які тимчасово опинилися в центрі суспільних процесів. Відома нам Олена Ригір, яка дожила вже мало не до дев’яноста років, згадуючи своїх ворогів, що заподіяли їй великих нещасть у минулому, відзначає: всі вони не тільки загинули страшною смертю, але й рід їх перервався, нащадків не лишилося. Живий ще тільки Петро Матвієнко, ніби навмисне залишений автором для пильного розгляду його долі. За невиконання розпоряджень правління колгоспу він знятий з посади секретаря парторганізації і переведений у прості колгоспники. А оскільки працювати не хотів, то й узагалі опинився на узбіччі життя. Продовжував писати доноси на односельців, виявляючи принциповість і пильність. Ось у хутір приїздить дільничний міліціонер Сахно, шукати самогонний апарат, але застукати зненацька хуторян не так і просто. Смерть Петра Матвієнка виступає як розплата за злочини всього життя, як найвища художня справедливість, вмотивована логічним розвитком сюжету й авторською моральною позицією. Його закатували знайомі проїжджі хлопці, які вимагали в нього зізнання про заховані гроші й золоті червінці, награбовані ще в колективізацію.
Баба Олена й досі страшенно боїться примари голоду, якою її задля сміху час від часу лякають молоді сусіди. Вона вся живе у спогадах, розповідаючи про історію свого роду онукам – Володимиру й Артемові. Вона живе з відчуттям непрощенного гріха перед сином Миколою, який один з її дев’ятьох дітей пережив страшні події ХХ століття. Тоді, у 1933-му, він не загинув, згодом знайшов матір, вони стали мешкати разом, але між ними виросла прірва, яку кожен з них відчував. Тому Олена й не може померти не прощеною. До смерті ця неписьменна бабуся ставиться з філософською глибиною. Життя нескінченне, думає вона, і щоб воно рухалося, необхідно, щоб старі поступалися місцем молодим: «Заради тих десяти чи ста, які повинні прийти з волі Божої, варто, навіть конче потрібно вмерти», «виходить, що смерть потрібніша за життя. До того ж вони невіддільні одне від одного. Життя існує тільки тому, що існує смерть. І якби люди жили вічно, то це вже не сприймалось би ними як життя…» Так міркувала собі баба Олена. Вона відчувала, що смерть стоїть поруч, але з останніх сил чіплялася за життя. І лише о четвертій годині по полудні з’являється Микола. «Прости мене, синку», – вимовляє Олена і чує у відповідь: «І ви мене простіть, мамо». Усе. Вона спокійно заплющує очі.
Її онук Артем є носієм дуже цікавої інтенції. Він ніколи не уявляв свого майбутнього в просторі хутора, знав, що залишить його, відслужить армію, здобуде освіту, одружиться, отримає в місті квартиру. Повернувшись з армії, проходячи цвинтар, він раптом зрозумів, що «хутірське життя, від якого він колись утікав, було не тільки розміренішим, а й розумнішим за міське. І що, можливо, всі оті витребеньки, оте все, що він колись вважав за пусте, чим зневажив, якраз і є тим головним, без чого не може жити людина по-справжньому». До цих думок він повертається все своє життя. Хутір вабить його первісною простотою, просторами, відчуттям незалежності й свободи.
Легко уявити, як письменник соціалістичного реалізму, перетворив би ці роздуми на вчинки, завершив би роман прийомом «парусу на горизонті», дав би надію на те. що хутір не загине, не буде знищений остаточно, відродиться в майбутньому, показав би, як молоді Ригори повертаються на землю батьків. Але естетичні засади М. Олефіренка інші, він не може фантазувати, писати неправду. Хутір Коломійців таки зникає з лиця землі, його оборюють, хати розбирають на паливо чи інші будівлі. Його вже нема. Як символ занепаду сприймається в романі Ригерів собака Мухтар, який повернувся з Байраку, куди переїхали Микола й Маня після смерті бабусі Олени, на хутірське обійстя, але марно очікував там зустрічі з господарями.
Не можна не сказати про інших героїв роману «Хуторяни». Автор не прикрашає їх, далекий від замилування ними. Вони іноді сваряться, навіть б’ються, жартують над сусідами, часом і жорстоко, женуть самогон і пиячать, здійснюють такі вчинки, за які потім і самим соромно. Таких героїв колись прийнято було називати в літературній критиці амбівалентними, тобто такими, яких неможливо однозначно віднести ні до позитивних, ні до негативних. У переважній більшості своїй вони за зміст життя мають працю, вміють діставати насолоду від неї, естетичне й моральне задоволення від гарно зробленої справи.
Семен Білик приходить під час посівної працювати на сіялку. Тракторист Петро Грабарка відганяє його: в мене агрегат укомплектований, що я тобі писати буду. «Хай буде, Петре Йосиповичу, не писано, – умовляє його дід Семен. – У мене ж пенсія, садок, бджоли, телиця, корова, кролі, качки, двоє поросят. Не нужна мені твоя писанина. Хочу, щоб біля хутора як слід було посіяно, щоб літом можна було дивитись, як воно зеленіє».
Василь Срібний (по вуличному Баламут, прізвисько, що саме говорить за себе) не міг жити без роботи. «Уволю наробившись, він завжди відчував полегшення, радість, безмежжя сил і здоров’я. Здавалось, немає на світі такого, чого б він не зміг, не здолав, щоб було йому непідвладне. І чим важчою була робота, тим сильнішим, виразнішим було це відчуття. Повертався додому – як Бог. Любив Василь дарувати свою працю людям. Мовляв, нате, беріть, вам це потрібно – та несила, а для мене – нічого не варто».
І так можна розповісти про кожного героя. У М. Олефіренка вони всі – характери, змальовані колоритно, увиразнені в своїй індивідуальності. Можна було б про це й промовчати, але хіба ж не варто сказати, що увиразнені й завдяки своєму мовленню. На косовиці, біля Псла, Іван Даценко говорить: можна й викупатися, але ще рано, «нехай вода степлиться». Його частує сусідка Надежада: «Тобі, Іване, стакан, – ти здоровий, а мені й полустаканчика стане». Дмитро Коломієць частує тютюном Гната Ододку: «Закуримо, Гнате Тимофійовичу, затабачимо, мо, й Америку побачимо». Після затяжки міцним тютюном Дмитро єхидно допитується: «Мермелики ще не видно?»
Герої М. Олефіренка зображені так, що в процесі читання романів стають нашими добрими знайомими. Здається хтось зараз застукає у ваші двері, стане на порозі «в битих валянках, у пальті» і ви його відразу впізнаєте й скажете: «Здоров, Гришо, заходь» і вам буде з ним про що поговорити.
Цікаво було б поглянути, що буде написано в історії української літератури на початку ХХІІ століття, бо тільки час створює реальний масштаб для вимірів художньої вартості. Цікавим є й корпус класиків, і корпус творів. Думається. що в тій історії обов’язково повинно знайтися місце й для «сільського роману» М. Олеферінка.

Ігор Михайлин

В суворій повазі до правди

Правдива любов до своєї Вітчизни може виражатися лише в суворій повазі до правди. Ці слова видатного українського історика і мислителя Михайла Костомарова, незручні часом навіть визначним діячам різних сфер громадської і політичної діяльності, забуті даремно. їх треба пам’ятати постійно, щоб за різними лозунговими заявами, вираженими чи то в формі політичних документів, чи в мистецьких творах, розуміти автора по-справжньому.
Михайло Олефіренко належить до тих не багатьох митців, хто «до правди завжди ставився по правді» (напрошується саме така тавтологія).
Проживаючи далеко від центрів, де завжди ділились і правда, і воля, і слава (кому вони доступніші), він залишив за собою право не брати участі в «ринку химер», щоб впевнено, вдумливо, незаангажовано написати художній часопис найскладнішої епохи з життя свого народу, що випав саме на двадцяте століття. Адже ніхто у світі не зможе однозначно сказати про природу буремної епохи революцій 1905-1917 років. Тільки невіглас може твердити, що соціалізм приніс в Україну на своїх багнетах Овсієнко-Антонов (так, ніби була у світі армія, яка б могла перемогти сорокамільйонний український народ). Безперечно, на Україні перемогла серед інших ідей саме ідея соціалізму, а не чужа армія. Хто і як потім розпоряджався перемогою -це інше питання і воно також потребує свого глибокого дослідження.
Ніхто не може заперечити гігантського кроку, зробленого новою великою державою за неповних двадцять років. I тут також проявилася велика сила ідеї - тільки вона могла в кілька років «поставити на ноги» шахти і тачками та лопатами збудувати «Дніпрогес». Але багато хто сьогодні замовчує це. Не всі нині кажуть правду і про голодомор, а особливо - про його причину і винуватців, що творили геноцид українського народу. I навіть історики мовчать про те, де взялося слово «націоналізм» і коли, під вектором яких сил, яких ідеологій позитивне значення його (в усьому світі) набуло негативного забарвлення у нас. Але окремі митці (хоч і небагато їх) узяли на себе цю ношу - сказати правду (звичайно, не короновану остаточністю, але правду - таку, як самі розуміли). Серед них - Михайло Олефіренко. Він належить до тих письменників, що за своє право писати, так як розуміють самі, заплатили дорогою ціною. Найперше, власна вроджена порядність дозволила зробити їм це без будь-яких поправок на життя в політично складних умовах, де «сама система примушувала» співати славу комусь чи чомусь. Він не співав. Він сьогодні абсолютно вільний від будь-яких боргів: коли інші, славлячи партію чи проклинаючи УПА, одержували премії, він не лише не брав активної участі в політичному житті (чесно - бо це був не його час, і він впливати на події не міг). Коли ті, хто свято повірив у нову демократію ( а серед них і славні трубадури всіх попередніх часів) кинулися зазвичай на передову (а хто-й на заробітки), він пильно вдивлявся в нові риси сучасності і, керуючись законом, висловленим Костомаровим, думав і писав. Писав правду.
Таких письменників новітня історія знає небагато. Найбільш схожа доля Михайла Олефіренка з відомим прозаїком, лауреатом Державної премії України Феодосієм Роговим (нині покійним колишнім вчителем, теж, до речі, з Полтавщини). Зовні вони були мов би поза політичним і літературним процесом ( не брали участі в баталіях і не били себе в груди, клянучись до хрипоти в любові до України), не мелькали зі своїми хвилинами в ефірі, але насправді творили літературу, в художніх творах шукаючи і знаходячи відповіді на ті зумисне затоптані Феодосієм Роговим (нині покійним колишнім вчителем, теж, до речі, з Полтавщини). Зовні вони були мов би поза політичним і літературним процесом (не брали участі в баталіях і не били себе в груди, клянучись до хрипоти в любові до України), не мелькали зі своїми хвилинами в ефірі, але насправді творили літературу, в художніх творах шукаючи і знаходячи відповіді на ті зумисне затоптані питання в історії нашого народу, на які не дають відповіді ні інші художники, ні, більшістю, політичні діячі.
Написав він багато. Ціла художня епопея в сім томів прози (згадаймо, саме сім томів прози залишив нам незабутній Олесь Гончар). I цей семитомник Михайла Олефіренка – особливий літопис з життя полтавського селянина та слобожанської України. Найперше – це широке епічне полотно. Звичайно, я не можу пророкувати йому долю, бо це вгадати не можна: хто знає, що подарує художньому творові головний поціновувач – народ? Але можу точно сказати: це великоформатна художня повість про наше життя, нашу боротьбу, поразки, муки і сподівання на перевалі двох тисячоліть. Написана вона справжнім митцем, який любить свій народ, любить людину, бачить її по-особливому і має справжній талант описати героя в усіх привабливостях і вадах, мудрості й глупоті, переживаннях і поверховості дій, але головне – ми бачимо людину як яскраву складову суспільства, головну його цінність, яка свою особливу вартісність для держави відчуває далеко не завжди.
Я зумисне не вникаю в художні деталі масштабного полотна, не висловлюю своїх симпатій до героїв. Безперечно, дослідження художніх прийомів, аналіз побудови сюжетів, багатство мови – це все залишається в компетенції літературознавців (а найбільше – читачів). Я лише вітаю вихід у світ багатотомного видання, що, безперечно, стає подією в українській літературі.
Проте, не можу бути й безпристрасним читачем семитомника «Пора цвітіння терну», бо герої його – це селяни, наші годувальники-хлібороби, за чию долю соціалісти борються постійно. Ми, саме ми, розуміємо, що сьогодні село – ре-продуктор українського народу, генератор народної, національної свідомості, духовності, мови стоїть на грані вимирання. I також розуміємо, що знищення великотоварного виробництва в аграрному секторі за владною програмою з часом розглядатиметься як стратегічний злочин, бо саме це кинуло наше село (і нашу долю в цілому) у безодню ручної праці, що, звичайно, зумовило раптове «старіння і вимирання» села (молодь у минулі технології примітивної ручної праці не повернеться ніколи).
I тут соціалісти найпершими вдарили на сполох. Щоб відстояти і новітні сільськогосподарські технології, і перше право селянина на землю та на результати його праці. Саме ми внесли в парламент законопроекти, які повинні були захистити селянина на рідній і поки що своїй землі. Інша річ, що не всі різномасні «друзі» українського народу (та й сам народ під час виборів) підтримали нас, а тому добитися вдалося не всього.
Багато чим «Пора цвітіння терну» суголосна з позиціями українських со-ціалістів. Найперше, звичайно, правдою. I тому логічно Харківський обком СПУ і всі соціалісти України підтримують вихід у світ цієї масштабної праці, яка саме в суворій повазі до правди і підтверджує наш обов’язок перед своїм народом.

Голова Соціалістичної
партії України Олександр МОРОЗ


 

ДОРОГОЮ ЦІНОЮ . . .

" С Т О Ж А Р И " Михайла Олефіренка – епопея в 7 кн. – явище небуденне для сучасної української літератури, та, либонь, помітне й ширше.
"Умчался век эпических поэм", – скрушались уже двісті літ тому сусіди. Видно, подзвінкували-поминали передчасно, тенденція ж означилась. Улягалась наразі в геґелівське ложе рокованої вичерпності епічного періоду історії людства. Наставав романний хронотоп виламування особи з епічно-монолітного загалу, індивідуалістський тріумф (вагітний для неї й неуникним занидінням занепаду). Власне, на цій парадигмі й тримається в нас епос нового часу від Кулішевої "Чорної ради" /підкріпленої авторськи "Хутірною філософією"/, ота на півтори століття локального топосу "од Полтави до Гадячого" у Панаса Мирного "пропаща сила", програмована біблейським "Хіба ревуть воли, як ясла повні?" (перебудовано-доленосно сатирик змінив отамо лиш по літері: "як гасла певні"! – злободенне ж і в добі, заповненій навряд чимсь певнішим)...
Новітні "епопеї" стискувалися, згущувались у повість, навіть новелу. Такої концентрації житія протестанта Миколи Джері, доброчина Савки /Сенченкового/ чи психограма божевільного бунту Гриця Летючого. Іноді /у Кафки, Пруста, Джойса, Підмогильного, Хвильового/ абсурд "міста" й "утраченого часу", "санаторійних зон" моделювавсь панорамно, але й там усесудомив усюдисущий "редактор Карк"... Імітація Головком чи Стельмахом епосу по "бур’янах" соцреалізму, кінопоемність землі і моря, вершииків і прапороносців урешті, слава Богу, спромоглася самособоруватися, хоч креативність рекреацій чи перверзій проблематична. Комусь оте епічне фатаморґанить цариною міфу, для більшості вже недосяжно-невідомою, – і звідки б тоді спромога його відтворити? "Утрачений час" марніє втраченим знанням, а мо’ – незнайденням самого себе, як Шлемкевичева "загублена українська людина"...
Але щоб те занепадання відбити хоч приблизно, втрачене мусить проявитись принаймні як першотло-палімпсест, спомин-мана "ста літ самотності". І коли здається, що вже й останній із могікан подаленів безповоротно, зрине раптом ніби хтозна й звідки дивовижно незнищенне, не літописно-архівне, а живе, функціонуюче, відкрите леготам і громовицям сьогодення.
Поруч золотоворітських характерників Ліни Костенко, П. Загребельного, В. Земляка, А. Дімарова, М. Руденка, спадкоємців нанашки не лиш сестер Річинських (два романних Романи: покійний Федорів та най ще довго пребуде – Іваничук), – опліч поліщуків, волинян, наддніпрян Самчука, Дрозда, Шевчука, Захарченка, Пашковського, – знов, як біля самих витоків, зі слобожано-полтавських полків – Багряного, Гордієнка, братів Тютюнників, Федосія Рогового, міських прорабів Муратова й Полонського, місцеворуських сельчан Маслова... В часи гептом глухого безлітератур’я – епоси придонеччан: питомого з Печеніжчини Петра Василенка (щойно в посмертному 2-томнику "Бусова земля", "Чумацький шлях"; раніше друкований у журналі "Слобожанщина" роман "Калина і гордовина") і ось ізвідси вагоме семикнижжя: понад 1600 сторінок – полтавщанських коренів Олефіренка М. "Стожари" (Х.: Майдан, 2001, 2003.- 528 + 648 + 500 с., творене, як зазначено під текстами, з 1981-го по 1990 р., публіковане частинно "Новым миром", у "Києві" й "Вітчизні").
Передслівно до кожного з зазначених трьох томів витяги з видавничих рецензій, відгуки читачів, у т. ч. й відомих. Російські письменники С. Залигін, А. Рибаков, літ. критики І. Іванова, В. Будаков, В. Непомнящий, А. Скалон, українські побратими по перу Р. Полонський, М. Слабошпицький, М. Славинський, А. Камінчук, О. Васильківський, О. Микитенко та ін. Титульний редактор томів Леонід Тома, покликуючись ще й на оцінки Ю. Мушкетика, П. Перебийноса, вирізняє витоки Нечуя-Левицього, Панаса Мирного, братів Тютюнників, М. Шолохова – глибинність традицій "суворого реалізму з романтичними елементами"... Одностайні визнання авторового таланту, його зрілості та самобутності, володіння життєвим матеріалом, чуття народного слова. Передмова "Свідок нашого духу" /кн. І і ІІ. - С. 4-8/ акад., директора інституту літератури НАНУ М. Жулинського називає в літконтекст ще імена Вас. Барки, Гр. Косинки, Євг. Гуцала, Р. Андріяшика, Ів. Чендея, окреслює тему й стиль – на кшталт російської "деревенской" – "хуторянською" прозою; "не беручи під сумнів аванґардистський напрям світової літератури", закидає останній як докір, що оце хутірське "ще не прочитане Європою".
Одна з семи книг епопеї (чи саґи, як дефінує Камінчук) має назву "Хуторяни" й стосується швидше суто локального, в сюжеті вузько окресленого топосу поруч розлогого села Байрак – основного тут місця дії – десь на гоголево-довженківськім стику (романні Яроші – очевидно, проекція кінематографічних Ярешок). Згадана вище Кулішева "Хутірна філософія" в Олефіренка як текст не присутня. Може, це ґандж, недогляд чи недохоп філологічно-філософської ерудиції автора. Але не забуваймо, що в дотриманому загалом наскрізно макростилі твору – психологізованої невласне прямої мови, злиття автора з персонажами –воно чи не оптимальне. Й єдиний на всі сім книг відступ від такої моделі в кінці першої книги – не мотивований ні фабульно-сюжетно, не детермінований імовірним на момент вияву – провесна 1917 року – т. зв. связующим опытом, чисто анахронічний, словесно безособово-загальниковий диспут про перспективи морального прогресу цивілізації персонажами поза даним розділом якщо й не зовсім епізодичними (бо романно людська мозаїка конструюється сливе броунівським рухом), то художньо майже не розробленими, швидше ледь персоніфікованими функціями – сільським попом о. Сергієм, студентом-юристом Кряжевим – згодом шеф повітового ОДПУ/НКВД, – та ще одним, стражником-поліцаєм із цукроварні на грані люмпенізації, – Платоном /але не з "быстрых разумом Невтонов"/ на прізвище Баламут, – може, й потенційного alter-Чіпки, та сюжетно не розгорнутого...
Причому не скажеш, що філософські пасажі не парафія нашого автора: там, де воно природне, пропущене через душу й викладене словом самих персонажів – як-от пронизлива філософія смерті у передфіналі книги про жахний 33-й рік із авторським баченням прийдешнього на крок далі від своїх героїв :
"Невже життя дано людині лише для того, щоб робити помилки? Невже тільки на порозі смерті людина може оцінити свої вчинки і виміряти своє життя до того невідомою їй мірою? І більше ніколи! Ні в часи вагань і сумнівів, ні в хвилини злету й найвищого щастя. Невже для того, щоб оцінити і зрозуміти життя, обов’язково треба вмерти, в крайньому випадку п ідійти до цієї межі? Тоді для чого воно дається Всевишнім?..
Павло то повертався до дійсності, то від безсилля і голоду марив, бачив химерні сни. Часто спливали картини з недалекого минулого. І лише майбутнє не відкривалося Павлові в картинах і образах. І , мабуть, у цьому було зараз його спасіння. Бог беріг Павла. І для нього, і для його найближчих нащадків майбутнє було жахливим . Знай він , що чекає на них, він би не пожалів і трохи ,що помирає . А смерть уже стояла за плечима ,на чатах , дихала крижаним холодом у потилицю. Інколи , відчуваючи ,як не хочеться вмирати , особливо тут ,під повіткою, в чужому краю, на безлюдді,він безпорадно змахував рукою, наче намагався нею прогнати смерть . Не тримали його на землі й гріхи . Він ніколи не кривдив людей , а тому розставання з життям обіцяло бути легким..." /С. 446-448/
Загостривши ж оцінку міри художності в заключенні І-ї книги, облишмо (й так, очевидно, було найоптимальніше авторові) – довірмо зводити наявне в нім у типологічні системи, в т. ч. й "Хутірної філософії", – самим читачам, особливо до того дійшли кваліфікованим : хай стає спільно набутим одкровенням.
Це стосується й символічності, як належало б за логікою прецедентів, концептуальності назви твору. Спливає однойменна повість для дітей, відзначена в свій час престижною Сталінською премією, росіянина Олексія Мусатова. Ніби непретензійна назва села, де розгортався безхитрісний сюжет, проекується заключною в творі реплікою на небесне тезку-сузір’я й таким чином намічає інтенції перспективніші, хоч Довженкового космічного гомоцентризму не сяга, туди... як до неба. В Олефіренка, ще більш чужого фразерству, ходульним претензіям, назва ніби оказіональніша. Як лексема словником Б. Грінченка не зафіксована (а скільки ще справжніх перплин і контроверсійних слово використань подибуємо, котрі все одно збагачують!). Схоже чи близьке маємо там стожалля – пожнив’я, місце скиртувань та обмолоту. Російська ж назва сузір’я з сімейства Плеяд зазвичай фігурує в нас як Волосожар, але усталилось на сьогодні й оце – суґеруюче такі важливі як для концепції масовість зоре-/чи людо-/розсипу й експресію зоряної ж темпоральності!
Причому чисельно та сто-жарність перевищена либонь семикратно. І це якраз принципова та художньо реалізована концепція. Фабульно охоплює долю куточка Полтавщини сливе за сто літ самотності – чи, швидше, ста літ несамовитості: від fin de ciécle "на склоні віку" ХІХ /за Ів. Франком/ – до перед-перебудови радянської доби кінця століття ХХ-го, її, так би мовити, заката, синхронного зовсім не оказіонально бездушному присудові не лиш хуторам рокуючою на смерть наличкою т. зв. неперспективних сіл, що обернулося необжалуванним знаком заникання-заглади самої ж квазіцивілізації – погодьмося з висновком Жулинського: "Успіх Михайла Олефіренка якраз і полягає в тому, що він через вчинки звичайних селян, через деформацію їхньої свідомості та втрату моральних основ розкрив одну з найстрашніших трагедій ХХ століття, яка значною мірою спричинила другу світову війну, розкол і протистояння у світі, поставила на карту саме існування людства".Розселянювання, про яке так уперто судачили й до якого безрозсудно привели більшовики, –деградація моральна, винародовлення, зрештою знелюднення світу – вот злонравия достойные плоды!.. Тяжко, безмірно сумно: урок завданий нам дорогою ціною, – може, й ціною самої екзистенції нації, – але він, безумовно, планетарно-світовий.
Художньо ж переконливим оте загальнолюдське стає модельоване локально-конкретно. На форзацах капітальної книги-альбома К. Бобрищева "Отчий край" /2002.-800 с./ довелося бачити дореволюційну карту Полтавщини, мабуть 2-верстку: скільки там і як густо містечок, сіл, хуторів – зримо злеліяна домівка-нива! То, може, слушно було б і тут творений словом топос теж унаочнити на форзацах семикнижжя схемою, де видно шляхи полтавськії й села Байрак, Яроші, хутори Коломійців, Даценків, маєток панів Дурново, що після першої книги чомусь як міраж, і звідки тільки часом припускаються відлети на фронти першої світової, в "першостоличний" початку 30-х рр. Харків чи в тісний комфорт миргородської хрущоби передодня 90-х, але не інакше, як ниточкою за виплесками з рідних хуторів, де вони або й сам світ – і там і там ! – неуникно обриваються...
Відбити б там так само й генеалогію – якщо не древ, то рясних кущів, що густо переплітаються галуззям, "колінцями", імітуючи квазі-броунівський самоплин життя, коли, скажімо, закроєний на велику перспективу роду байрачан Ригорів ще з дитячим характером Василько раптом помирає юнаком від ніби випадкової пошесті-недуги, коли в ролі "сюжетної гвинтівки" клятва помсти за наругу над матір’ю так і не стреле... При всій питомо епопейній поліцентричності – тобто постійних переключеннях уваги з персонажа на персонаж, із одного роду на інший із наскрізністю ментально-трансродовою й мутаціями особи ніби анархічно-спонтанними, своєрідними гримасами часу, кадейдоскопічно-мозаїчною композиційною автономністю всіх складових /скільки їх пойменованих, характеризованих – 200? 300?/ автор не позбавлений і певної прив’язаності – передовсім до тих же Ригорів.
Від станового сволока кріпацької хати пращура Терентія через непогамовність віталістичного гону, індивідуалістської самоти душі й недряхліючої плоті прадіда Мусія (вже без покійниці Мокрини, та з розрадою покритки Ївги), через заземлений практицизм його сина Олексія із гіркої долі вже його дочкою Дариною й такими різними її братами Василем та Павлом з іще більш відмінними їх "половинами" – тілистою Лукією із її старшим Степаном, хапким до прадідового й усіхнього добра, й зовицею – жилавішою та душеспраглішою Оленою. Одної долі останньої стало б на роман чи романи: стійка до залицянь панича-українофіла й меломана (редукована лінія ще одного персонажа з "Повії" Панаса Мирного – але ж і справді людянішого, та зниклого з овиду байрачан не в місцевім чорториї, так вирах того ж століття), із вибраною парою (усупереч волі батьків, Віричів), хоч і не ідеалізованим Павлом, забритим від сім’ї й дітей 1914 року. Підстрелений на фронті до свого ще одруження суперником Микитою Матвієнком, ніби вимолений у долі ледь не зачахлою в розлуці дружиною працьовитий та совісний Павло уникає повернення на позиції, але хоронить одного за одним уже підпарубків дітей Луку й Василька – Мусієвих правнуків.
На щастя чи на лихо народиться в них іще вервечка – Петько (зразу помре немовлям), Іван, Галя, Микола, Ілько, Альоша, Явдошка. Відділений батьком на самостійне господарство, збудує Павло власну хату, ще й ще одну по незаконних розкуркуленнях Матвієнковим синком – щоб опинитися знов ні з чим звинуваченим у підпалі колишнього суперника. Помре опухлий з голоду на примусових роботах у Диканьці, за кілька верст од дому, линучи душею, та знесилений добитись до таких же пухнучих дітей і жінки. Вона ж, ніби в знак відплати зґвалтована при Ількові-підлітку Микитиним вилупком, рад-"активістом" і всесвітнім кнурякою /маркує в цьому плані й індивідуалізоване в балачці "хро-хро"/, знітить-затаїть теє в собі й здобудеться-таки на гідність відмови новим зальотам ґвалтівникового батечка. Весною чорного 33-го /кн. ІІ – "Чорторий"/ поміж звезених в одну хату, аби зручніш було збирати для кладовища щоденний урожай жнив скорботи, втратить обох дочок, сама буде похована заживо, та апокаліптично виповзе з незакритої ями. Втративши рештки волі до життя, ніби нанавіжена згине з села, од синів, потерпаючи й заїкнутись за них дідові-удівцеві, що прихистить її поблизу на тім же Коломійцевому. Там судилось доживати довгого трудного віку, проклинати на початку окупації німців – чи тільки б же ж їх?..
Голод не тітка: аморалізує бажаючих вижити –крадіжками. Найбідовіший Альошка /ще один заряд пропаших потенцій!/ у вгороді дальнього родича Ригорів на прізвисько Росєйка зазіхне на ще недозріле, остовпіє на якусь мить перед красою цвіту маківки й буде притім закатований нелюдом усмерть. Іван потрапить, оговорений, за ґрати. Миколу, коли забреде жебраком на хутір, не відаючи – до кого, мати обдарує пиріжками, балабушками й... випроваде з несвоєї хати в сніжну невідь заметілі...
Жулинський аж нарікне: "Деякі сцени виписані з такою вражаючою натуралістичністю, що мимоволі, як захисна реакція психіки, сердишся на автора за те, що він у своєму прагненні відкрити чорну прірву озвіріння людини не жаліє читацьких емоцій і почуттів..." Й нагадає конкретно оте вбивство Альошки. Не йдеться про умисні нагнітання шоків (власне стосовно голодомору-33 доречне з Достоєвського, що реальність завше фантастичніша за будь-які вигадки), вразить же ніби й не зовсім нестрашное, та не позбавлене й чорного гумору. Про способи виживання, ба й випадки людоїдства-канібалізму доведеними до відчаю й божевілля мовиться як про хоч і виняткове, та вже озвичаюване, а все ж якоїсь логіки варте. Миколку ж божеволіючи хрещена мати, Оленина подруга, обіймає, цілує і... відкушує заживо вухо – аж потім у школі, під’юджуючи, прозвуть /котрий то навчальний клас?/... – П’єром Безуховим. (О великий, могучий и свободный!…) Заклина-наврочує передсмертно на грані життя в кружеляючій заметілі фінал "Чортория" крупним планом: "Ні, краще б він був вмер. Сльози викочуються з Миколиних очей, падають, білими грудочками замерзають на балабусі" /С.525/.
Чи не ще буквальніше – без-ухо! й бездушно – від минулого (котрого, може-мовляв, і не було?), одмахнуться нині сущі, відхрестяться святенницькою сльозою – буцімто нормальна захисна реакція людської психіки? – та чи нормальної ж моралі?? І достовірно вражаюче – всихання буйно-крони тих генеалогічних дерев усупереч живому гону життя, зяяння суччя, обпасинкованого од пагонів і листу, пташиного гамору й писку, обчухрані колись могутні стовбури, приречені відтак на поруби, з чим трухлявіють самі корені, йде бульдозерне розрівняння-заглада хутірських нив-домівок , що вже видадуться пусткою ніколишнього не-існування – признакою перетворення на пустиню цілої планети?. .
Проблематичніші спроби відтворення "історичних" фігур – навіть ніби й з небезпідставною заявкою на сенсаційність, як-от епізодичний у розділах про першу світову майбутній сталінський генпрокурор одесит /тоді вахмістр/ А. Вишинський із чи доречним просторічним "звиняй". Натомість таки на типологічній карті селянських характерів не вистачає чогось чи баченого б у реальній дійсності буквально, чи домисленого, але ж не менш реального, на кшталт класичного Прокопа Кандзюби із синхронної часом дії, а сконцентрованої до щільності плазми у відомій Fata-morgan’і.
Сила Олефіренкового письма у відтворенні циклічного епосу "трудів і днів" селянина-хуто-рянина: оранка, сівба, сінокіс, жнива, молотьба, збентежувані хіба що детективною романтикою конокрадства та стихійними пустощами зухвальця-Ероса... Час ніби не лінійний, а концентрично-цик-лічний, на його ж зударі з історичним і нуртує, мов недописаний Тютюнниками в и р, Олефіренків чорторий. Автор щасливо відбіг від недавнього, здавалось – уже невитравного вульгарного соціологічного схематизму, тут цілком загальнолюдськи "богатые тоже плачут" і не застраховані, як той же Мусій, від безнадії самотності серед кагали онуків і правнуків. Правда, ніби деяка данина, – як кажуть, не при хаті згадуваній схемі: таки часом і потерпають від недоїдання у... достатку, ба навіть змушені віддаватись, як невістка свекру в домі панського управителя Штима, і хоч то, не виключено, навождення в помку для нашого покоління читацький хміль даного мотиву, т. зв. снохачества нашумілої клубнички черкасовського "Хмеля", бо подібне в наших національних звичаях, здається, не зафіксоване (а на грані дубляжа воно і в перипетіях уже зі згаданим Мусієм у страстотерпної Олени) – уявімо, наскільки неприпустиме подібне навіть подумки для уяви, скажімо, в "Кайдашевій сім’ї" тощо! Адже виламується із системи, де навіть звичаї санітарії побуту, ощадливої економії етично міфологізуються – наприклад, цілий ритуал, як мести хату, виносити попіл тощо.
/"Правильно метеш: від полу до порога. Злидні з хати вимітаєш. Тільки сміття в підрешітку не винось, бо телиці не будуть телитися. І віник приймай, бо як будеш кидати або мести від порогу, то не будуть свати ходити..." – С. 29. "...Одарка взяла в закапелку пічурки гусяче крильце, стала змітати ним попіл і сажу... і, щоб не було сварки, вигорнула все те, відкривши заслінку, на черінь. Віником ніхто не мете в печі, бо то на клопіт, на сварку. Одарка взяла в кочергах рогач, підгорнула жар до окропу, що постійно знаходиться в печі для ангела, аби він переміг в суперечці ідола, який норовить хату спалити тим жаром, заслонила піч заслінкою, щоб вороги ротів не роззявляли і домовий не лазив грітися. Досить у хаті й так чвар і непорозуміння..."–С.32..../
А "дрібничка", як святотатське перелюбство-інцест, ніяким моральним та звичаєвим табу ніби й не підлягає?!. Чи то вже сваволя моди (даруйте анахронічне порівняння: воно не рецензентове, а таки автентичне – але ж анахронічне! – з розглядуваного епосу) буцімто від "сексуальних романів Арцибашева" /С. 90/ – тоді в ходу був термін порнографічні, але ж погодьмося з вершин нашого нинішнього всезнайства: й вони, й так само шельмовані моральні експерименти Винниченка нинішнім у підметки не годяться, то чи варто розкидатись такими та ще й неточними наличками? Причому не дуже чітко та ясно, в чиїй воно звучить мові – чисто авторській чи психологізованій, але коли так, то, здається, – не у викладі через панича Дурново, а ближче до об’єкта його залицянь і таки ж швидше цнотливо-естетських, якщо не платонічних, тобто Олени, що тих романів точно не читала!.. До анахронічних віднесли б немислиме в 1914 р. звертання "товариш ротмістр", в отому вище згаданому диспуті весни 1917 р. нібито бунтарів Кряжева й Баламута з батюшкою о. Сергієм – вирази в останнього про філософію більшовиків, про праці Леніна, щось схоже – в авторських публіцистичних філіпіках про весну року 1933-го – вакханалії, театр абсурду /С. 432/ – теж психологізованіше б до відтворюваного часу й персонажів!
Підкуповує, справді, не позичене у класиків /хоч виплекане на їх взірцях/ чуття слова, не вичитаного зі словників, та вивіреного, певно, й ними – самоцінне лінгвістично, естетично, не номінативно-декларативне, а дійсне володіння фактажем народного життя, самобутньою фактурою наших звичаїв. Варто було б до наступних видань епопеї оформити й додатки-словнички, причому, можливо, посилаючись десь, скажімо, на словник Б. Грінченка, а відсутністю посилань вказувати б на лексикографічні заслуги самого романіста. Не всі вони рівноцінні. Деякі – сліди прикрого суржику (авторового чи реальних прототипів його героїв?? – як розмежуєш?), тоді слід було б ті "новотвори" персоніфікувати сюжетно – скажімо, подибуване замість підсміхати "либитись" – може, принесене в Байрак батраком Віричів Прєсновим? А звідки тоді форми "одружився на...", "вигнившого сучка", "з’явившогося", "кінська моча", замав /калька з рос. заимел/, прокльон "белени об’ївся?" – у нас кажуть: блекоти! – І. 32... Невже то часом автор "мови лишився"/І. 101/ ? Иноді тому сприяє й лиха коректа – злиті, коли треба окремо якби, навмируще, без натяків на правописне пом’якшення, даруйте, ширінка /І. 125/ – таки в кравецькому, а не фольклорно-російському значенні. Але погодимося із зафіксованою формою "людім".
Безумовно ж переважать /а які увійдуть не лишень до словничка-додатка, а багатотомних!/ лексеми й фразеологеми, з-поміж яких щирі перлини: бебехів дати, бусувіряка, бутурлим, виконавчити, врішливий, гоношитися, гріхувати, дрібнота-мукроп, западка /рос. щеколда/, збрянчити, здоровкуватий, мамлакуватий, незаміткий, негодня, навилядіти, настрополити, кабаржина, кістричитись, македувати, мішком намаханий, плесна, окалубитись, опрощене просторіччям ’петіт /апетит/, такий звуконаслідувально живописний розтартур, товкучий тощо.
Пізнаєш знані з дитинства й поза ареалом окремого хутора /та якого ж квітучо-ряснолистого/, ситуації анекдотів, уконструйовані Олефіренком у сюжет – наприклад, оте "жучку! попавсь панові в ручку!.." (дарувало ж Мусієвому батькові вольну від кріпацтва!) або декамеронна фабула із запечатуваним лантухом борошна, видаваним на їжу скупердяєм видавцем. Теж не без того /як Жулинський/ сердишся на автора: мо’, мав би бути десь винахідливішим, та відтак уже не забудуть нащадки.
Усього за одним заходом не объять, та на спеціальну увагу заслуговують теж рясні імпрека-ції, поетесою яких утвердив Довженко в "Зачарованій Десні" Сашкову бабусю. Щоб ти стовбула став; щоб ти мармузу вмив; щоб очі грали, а зуби плигали; щоб вас черви та пранці поїли; щоб вас понос та натха напали; щоб тебе хап ухопив; щоб за вами матері коржики поїли; щоб твою душу на бовдур винесло; Щоб їх займа зайняла, як ви чуже займаєте; щоб тебе правцем виправило; щоб ти окочурився. Це Олена до тих, що вдерлись на хутір, – "бідкалась, лаяла й кляла німців, і від цього, як завжди, відчувала полегкість" /автор, правда, не клене читача, та не має й милості, бо імітує все з численними повторами тих самих складових / – скільки там у такій своєрідній формі зачеплено етичних табу й канонів, відлунь міфів, що отут, либонь, на останнім пристанищі... Й у тім однобічнім діалозі /на відміну від матюччя російського, на яке й фашистські зайди – посміхаються/, не обійдено – то вже ментальне – й саму себе: "– Та на чертєй воно мені здалося це воююче хазяйство, щоб за ним отак тліти? Хай воно горить синім полум’ям. Чи воно мною нажите, для моїх дітей приготоване?.. То свої глумились, а це чужі!.." /Кн. ІІІ.- С. 166-173/
Доречно нагадати Франкове, що "гумор – невідлучна прикмета кожного правдивого таланту".
Та невмолимий фінал навіть синоніми не розцвічують. Закатований (таки кара збувається !) Петро Матвієнко – ніби випадковими відморозками-бандитами – а чи не закономірно деградованими, знелюдненими системою, як він – ще за її "розквіту". І "стріляє" зрештою деталь: ґиґнув у награбованому колись іще під час розкуркулення односельців кожусі. Після прощального весілля з батьківського двору Семен відшукав десь рядняні половики – "одів простьолки,ще й кадилом розмахує – похорон править: ... чи то по собі, чи, мо, по хутору, чи по обом зразу, бо тільки вмре він, зникне й хутір". Гей, не уповайте, глобалісти, що не по вас той подзвін, хоч по самім Семену тільки забряжчить, вивільнена з уже закляклої руки цеберка. Ходить по Богачці (десь зауважив ще в перших книгах автор іронію сеї назви до найбіднішого села!) мати забитого дружками сина, тулиться до невістки, з якою оженився один із убивць, бо з нею ж троє онуків – усе, що лишилося з рідні!.. Безпутна ж їх прабаба Ганна (в епілозі зводяться всі кінці й початки), що була повіялась до Сибіру, "померла в гуртожитку. А через півтора року... спіткала смерть і Антона" /це батька отого забитого дружками/ – "помирав від раку. Не встигли поховати Антона" – донька Ярина їхала на роботу в Миргород, і "жигулі", в які напросилася, під’їхали під Краз. Відтак імітували ті дружки, що ніби втопився син. Доживає з його вбивцею під одним дахом Варка. І заключний абзац:
"У в’язниці помер Степан Ригір, а його дружина Харитина скінчила свої дні у божевільні. Так і нне дочекавшись у гості дочки Мар’ї, відійшов у вічність Йосип Грабарка. А Іван-Іва Болтушкін-Ряднинка-Гамазур-Чередник залишився під кінець один і тихо помер. Жодна з численних жінок, так, як ніхто і з дітей , на Іванів похорон не приїхали".
Не ставили за мету повний аналіз названих книг – завдання не одного дня. Не промовчали про певні, на наш погляд, "недохопи": видання – його поява за конкретних обставин українського безкнижжя своєрідне чудо! – потребувало б ретельнішого та досвідченішого редактора, навіть пильнішої коректи. Хоч на деякі ймовірні зауваження бачимо діалектично й не менш вагомі контрарґументи, тобто нічого елементарно простого. На полотні такого обширу та ще й із постійним перемиканням точок зору не уникнути проблеми, як зв’язувати втрачене й призабуте в нитках розповіді канви твору (може, оті начерки – хоч і не більш – топографічного плану топосу та хронос генеалогічних "кущів" дещо скоригували б орієнтацію на місцевості і в часі, унепотрібнили б повтори-пере-кази). Однак психологізація викладу узаконює притаманні людині повертання навіть у поясненнях собі /акцентоване деким навіть наскрізно/, тим паче адресоване перестрахувальницьки співбесідникам, та й буває ж там і текст, і підтекст, й ідеї-фікс тощо, але хто ж, як не автор, імітуючи потоки свідомості, максимально убезпечить читача від буксувань, оволодіваючи його увагою, та ж ні на гран не більш, ніж необхідно. Подібні ж "пробуксовки" тільки в І-й -2-й книгах подибуємо на сторінках 208, 215, 220, 252, 261, 267, 284-285, 287 тощо. Зарадить тут і не мусить зрадити чуття міри, може, пособили б натяки, крапки-многоточия, навіть оперування шрифтами – хоча теж вивірялося б силою таланту, адже також є фактично маніпулювання уявою й увагою того ж читача.
Пропоновані нотатки – тільки тест одної з граней твору, але – сподіваємось – теж як скалочка голограми. За нею ж бо – епопея!..
Олефіренко поділився відгуком на свій твір од Загребельного, що почув у нім питоме з власного дитинства на Полтавщині (конкретніше то Кобеляччина – до речі, місце видання хай і чисто призабутого, кимось навряд чи й баченого увіч, альманаха "Хутір"; не в одного сноба-верхогляда ті Кобеляки стали наличкою хуторянства – як опудала, жупелу консервативного "місництвва", просвітянсько-"назадницького" шароварництва й каганцювання, – Господи твоя воля: чого тільки не вигадали на грішну голову?!. – не сумніваючись у синівській респектності земляка, Остапа Вишні, як не знітитись від його саркастично-самовбивчого, хай і фейлетонного, – "от у нас на хуторі"!)... Загребельний задля, так би мовити, кодифікації явища підключив ще одну паралель – 4-томне полотно поляка Реймонта "Селяни" /російський переклад – "Мужики"/, зауваживши, що відзначене воно Нобелівською премією. А що кожна подібна габілітація лаконізується ексклюзивно в двох-трьох словах, то дану вичерпано такими: "за великий національний епос"!
Реймонтів, відзначений 1924 р., шедевр – синхронний "Землі" О. Кобилянської й "'Fata morgan’i'' М. Коцюбинського, написаний ще в роки 1902-09 – ровесник їм, як вважай між собою й автори... Селяни, мужики. А як в оригіналі? Chłopi? Себто – кріпаки /рос. холопы, наше хлопи, похідне чи ні – хлопці, ті що хлопають – чим? трахають?/ А як перекласти, скажімо, англійською? Фермери? На хуторі поблизу Диканьки?.. А все ж хутір, усе держава!?. "Хуторянин" – журнал у Полтаві п..ХХ ст. Комусь – оксиморон, абсурд непоєднанного: "хутірна – філософія"!.. Звідки етимологічно – хутір? Хата, хутко? Від хутром навиворіт на пострах світу кожухів чи ще доісторичних невичинених хутер трипільців? А чи не від останнього ще одне – куркуль? Утопії "соціалістичних містечок"-радгоспів, города-сада у Маяковського, утопії всієї землі в цвіту навіть у Довженкових Щорса й Мічуріна (бо никаких же Симиренок ніже Вавилових! – що справді жили тою мрією й чиї зусилля стяла під корінь сокира сталінізму)...
Хоча на адресу хуторян-патріотів іронізував Тараса Шевченко /це тих, чия хата скраю?/, але де сам мислив-вимрівав хатину власну над Дніпром? Складав із товаришем план про подібну й цивілізований Франко. Кропивницький на власнім хуторі Затишок/ на взірець родового Тобілевичів Надія/. Навіть у Франції – Закуток Винниченка-модерніста. Дача для літа чи основна домівка душі в Голосієві неокласика Рильського... Герой Ліниного "Берестечка" потішається як над неприйнятним антиподом власної віртуальної іпостасі – "Богдан Хмельницький, хуторянець, домодержавець власних дібр" /письмівка наша – К.Б./, маючи-таки під столичним Чигирином хутір Суботів.
Конкретний тип поселення й господарювання, екологічно найідеальніший. Такого типу козацькі зимівники не лиш для перезимівлі. І є тут, безумовно, аспект морально-психологічний, навіть, можна сказати, певний архетип, що йому тотожні й козак, і просто селянин-хазяїн, чумак, хлібороб. Отут уже того буквального хутора може й не бути, можливі інші протеїчні лики й імена, такі загальновживані, що чи сторонній і дочує всі відтінки-конотації. У селі зазвичай називали одну череду корів колгоспна /відчужено-"спільна", навряд, чи громадська/, другу – дядьківська, хоч дядько в чоловічому значенні слова був по війні далеко не в кожнім дворі! І саме оцей зміст промовив як мій у концепті поезії Бориса Олійника, хоч він тепер тяжіє до ілюзорнішої, даруйте, череди. Зміст той почув заакцентований М. Жулинським. Так що не "поетична красивість" Стожари була б адекватнішою назвою епопеї, а не зовсім ніби коректне в буквалізмі ситуацій, та архетипне – Хуторяне. У державі, в нації, котрі відбулись, емансипувалися, самоствердились, означеним цим словом нашим ментально індивідуалізмові, екогармонізму не було б ціни! Все те було б одне одному взаємо запорукою. Але поки що це перепона до інтеграції, наше прокляття отаманщини, гайдамацтва. Як транспонувати все практично в державу й націю? Як переступити рубіж??
У пильнім інтересі письменника до даного феномена, принаймні в Олефіренковім підтексті проблема присутня – як питомо ширше й наскрізне з українського макротексту, як він писався й як
читався, – скажімо отим адресантом до Кобилянської з Наддніпрянщини: "Ви написали про землю, а тепер напишіть про небо!" – й авторка звіряється заповітним, засвідчує: воно їй вельми імпонує. А дилема Довженка в "Зачарованій Десні" не втратити щастя бачити зорі навіть у калюжах на життєвих шляхах. Звідти опрощений перефраз В. Міняйла"Зорі й оселедці"...
Журитись чи радіти, що не подибуємо тут, читаючи, наїжджених схем, типів, мотивів? Ні прогресивної ролі робітничого класу – примусового мінімуму для селянської теми, як трудо- чи дурно-днів (подібне умоглядно оприявнив своїм Гущею Коцюбинський, Архип же Тесленко, у тім же 905-му маючи опліч не звідкільсь притягнутого односельця-пролетаря Пиміна Бурду, зігнорував його у власних варіаціях революції на селі, – очевидно, як несуттєве?!). Ні "керівних" чи "спрямовуючих" – Давидова й Давида Мотузки (теж із Полтавщини, до речі далекого від рожевої схеми в першій редакції "Бур’яну"), ні , на жаль, Прокопа Кандзюби – характерологічно й соціально чи не найперспективнішого та найоригінальнішого відкриття в тій же "Fata morgan’і", – на жаль, бо в тім утіленні моці самої природи-землі – її одуховлений виквіт потенцій добро-, сиріч світо-творення.
Не можна сказати, ніби те – загальнолюдське! – не присутнє більшою чи меншою мірою майже в усіх без винятку Олефіренкових персонажах. Але чи де сконденсувалось, як, скажім, Сашкове з "Зачарованої Десни" /хоч мали схоже в Василькові Ригору з першої книги/? Де Фабіянове з Землякового Вавілону, власні, а не Стельмахові, – Безсмертний, Задніпровський? Перелік міг би, на щастя, бути сливе безконечним. Та запитаймо автора, що, певно, міг би за відомим епіком про кожного з героїв проректи сакраментальне "се я", де ж, у кім помежи таки односельців появлене його особисте alter еgo? Та в данім випадку ніби не надмірна філологічна очитаність уберегла від палімпсестного проступання в зображуваному архетипного, та все ж вторинного, маємо ж безпосередні життєві враження й відоме доповнене вельми суттєвим.
Тож не поспішаймо з негативним категоризмом, бо зауважили, що на кожен можливий закид є щораз контроверсія. Судімо твір не за те, чого в нім, як комусь видасться, не вистачає, а по тім, що безперечно містить. Він не відміняє, не скасовує, не заміняє нічого з переліченого й не наведеного, та відкритого теж для інших слушних паралелей як макротекст. По-своєму неповторний його варіант і значною мірою вже того макротексту суверенне alter еgo – розмаїте, різнолике, буйне й, на жаль, приречене на глобальне занидіння й загладу. Лебедина пісня – щемка, завмираюча...
Реквієм не лише фермам-хуторам, а дечому всезагальнішому – навряд, чи відшкодовуваному в будь-який спосіб. То чи не ввібрати все відтак у назві відгуку? Адже в цім – квінтесенція, остаточне й вичерпне, що вбирає в себе сливе столітній сюжет та потенції його життєвої перспективності, у даному разі – приреченої, як ярликовані тим словом села, – неперспективності. Це було б ніби слушним, та все ж, боїмось, – недалеким від байдужої фіксації невмолимо суворого статус-кво: мовляв, реквієм, то й реквієм – не танцювати ж на похороні весільної! – зринуло ж підсвідомо /не лиш од Коцюбинського/ – "ДОРОГОЮ ЦІНОЮ", – що містить і ставлення до зображеного віковічного, й оцінку майже вже безповоротно втраченого – та, може, хоч у "знятому" вигляді перейнятого б, дочитаного б і не лишень Європою, та й нею теж – не лиш хуторянського досвіду.
Не поділяємо думку, що конче необхідно все вартісне преміювати, тим паче, що хотілося б бачити шедевр без підозр на неоковирні плямочки. Та в природі, кажуть, немає хімічно чистих речовин. Тож не покривимо душею: розглянуте заслуговує найвищого визнання, тобто з деякими не позбавленими контроверсійності обмовками – й національної Шевченківської премії. Так!
Кафедра має підстави висунути на неї твір М. Олефіренка офіційно.

К. Б А Л А Б У Х А, проф. кафедри української та світової літератури
факультету української філології ім. Г. Ф. Квітки-Основ’яненка
Харківського національного педуніверситету ім. Г. С. Сковороди,
почесний голова обл.відділення Конгресу української інтелігенції,
член Національної ради КУІн.




Домашня адреса: 61129. Харків-129, вул. Героїв праці, 45, кв. 61. Балабуха КіМ Хомич.
Телефон: 69 – 70 – 82 (д.).

Професорській раді Харківського національного
педагогічного університету ім. Г. С. Сковороди

Члени кафедри української та світової літератури факультету української філології ім. Г. Ф. Квітки-Основ’яненка Харківського національного педуніверситету ім. Г. С. Сковороди, ознайомившись із романом у семи книгах учителя з Балаклії, що на Харківщині, письменника Михайла Олефіренка "Стожари", заслухали на засіданні кафедри 5 жовтня 2004 р. /протокол № / аналіз названого твору професором кафедри Балабухою К.Х., виступи студетів магістратури нашого факультету про враження від прочитаного, згодні в цілому з пропонованими в тім аналізі висновками й рекомендацією.
"Стожари", справді, широке епічне полотно, що, будучи відображенням невеличкого куточка Полтавщини за період від початку до кінця ХХ ст., переломлює в собі буття народу й людства з усіма історичними та соціальними катаклізмами, драматичними процесами й трагедіями – першою й другою світовими війнами, громадянською, колективізацією, голодоморами, розселянюванням і вимороченням т. зв. "неперспективних сіл".
Вже високо поцінований у відгуках читачів, відомих письменників і літературознавців – причому в надзвичайно широкому контексті, в якому він не губиться, не дрібніє, а – навпаки виявляє власну значущість.
У згаданих відгуках та в ході обговорення називались як орієнтири імена Л. Костенко, П. Загребельного, В. Земляка, А. Дімарова, М. Руденка, І. Вільде, Р. Федоріва й Р. Іваничука, У.Самчука, В. Дрозда, Вал.Шевчука, В. Захарченка, Є. Пашковського, земляків І. Багряного, К.Гордієнка, братів Тютюнників, Ф. Рогового, І.Муратова, Р. Полонського, І. Маслова, П. Василенка.
Вагоме семикнижжя – понад 1600 сторінок (Олефіренко М. "Стожари".- Х.: Майдан, 2001, 2003.- 528 + 648 + 500 с.), творене, як зазначено під текстами, з 1981-го по 1990 р., публіковане частинно в журналах"Новый мир", "Київ", "Вітчизна".
Відгукнулись на твір російські письменники С. Залигін, А. Рибаков, літ. критики І. Іванова, В. Будаков, В. Непомнящий, А. Скалон, українські побратими по перу Р. Полонський, М. Слабошпицький, М. Славинський, А. Камінчук, О. Васильківський, О. Микитенко та ін. Титульний редактор томів Леонід Тома, покликуючись ще й на оцінки Ю. Мушкетика, П. Перебийноса, вирізняє витоки Нечуя-Левицього, Панаса Мирного, братів Тютюнників, М. Шолохова – глибинність традицій "суворого реалізму з романтичними елементами". Одностайні визнання авторового таланту, його зрілості та самобутності, володіння життєвим матеріалом, чуття народного слова.
Передмова "Свідок нашого духу" /кн. І і ІІ. - С. 4-8/ академіка, директора інституту літератури НАНУ М. Жулинського називає в літконтекст ще імена Вас. Барки, Гр. Косинки, Євг. Гуцала, Р. Андріяшика, Ів. Чендея, окреслює тему й стиль – на кшталт російської "деревенской" – "хуторянською" прозою; "не беручи під сумнів аванґардистський напрям світової літератури", закидає останній як докір, що оце хутірське "ще не прочитане Європою".

Погодьмося з висновком Жулинського: "Успіх Михайла Олефіренка якраз і полягає в тому, що він через вчинки звичайних селян, через деформацію їхньої свідомості та втрату моральних основ розкрив одну з найстрашніших трагедій ХХ століття, яка значною мірою спричинила другу світову війну, розкол і протистояння у світі, поставила на карту саме існування людства". Тяжко, безмірно сумно: урок завданий нам дорогою ціною, – може, й ціною самої екзистенції нації, – але він, безумовно, планетарно-світової ваги.
Епопейна поліцентричність дозволяє вивести з окресленими характерами 4-5 поколінь різних родів у зображуваному селі та прилеглих хуторах, у кожнім коліні – до сотні неповторних особистостей. Коли мовити за ще одним полтавцем, Панасом Мирним, багато з них – "пропащі сили". На жаль, при перемиканнях розповіді з одного героя/родини на інший авторові подекуди не вдалось уникнути повторень-"пробук-совок", подибуємо похибки лихої коректи, хоч загалом таке вагоме видання в час безкнижжя – своєрідне чудо, – віддаймо належне винахідливості й самозреченості автора та чуйних спонсорів.
Багата й дорідна мова "Стожарв". І безумовно важать /варті й багатотомних словників!/ лексеми й фразеологеми, з-поміж яких щирі перлини: бебехів дати, бусувіряка, бутурлим, виконавчити, врішливий, гоношитися, гріхувати, дрібнота-мукроп, западка /рос. щеколда/, збрянчити, здоровкуватий, мамлакуватий, незаміткий, негодня, навилядіти, настрополити, кабаржина, кістричитись, македувати, мішком намаханий, плесна, окалубитись, опрощене просторіччям ’петіт /апетит/, такий звуконаслідувально живописний розтартур, товкучий тощо.
На спеціальну увагу заслуговують рясні імпрекації, поетесою яких утвердив Довженко в "Зачарованій Десні" Сашкову бабусю. Щоб ти стовбула став; щоб ти мармузу вмив; щоб очі грали, а зуби плигали; щоб вас черви та пранці поїли; щоб вас понос та натха напали; щоб тебе хап ухопив; щоб за вами матері коржики поїли; щоб твою душу на бовдур винесло; Щоб їх займа зайняла, як ви чуже займаєте; щоб тебе правцем виправило; щоб ти окочурився. Це до тих, що вдерлись на хутір, – героїня "бідкалась, лаяла й кляла німців, і від цього, як завжди, відчувала полегкість". Й у тім однобічнім діалозі /на відміну від матюччя російського, на яке й фашистські зайди – посміхаються/, не обійдено самокритично – то вже ментальне – й саму себе: "– Та на чертєй воно мені здалося це вонюче хазяйство, щоб за ним отак тліти? Хай воно горить синім полум’ям. Чи воно мною нажите, для моїх дітей приготоване?.. То свої глумились, а це чужі!.." /Кн. ІІІ.- С. 166-173/. Доречно нагадати Франкове, що "гумор – невідлучна прикмета кожного правдивого таланту". Хоч невмолимий фінал навіть синоніми не розцвічують.
Загребельний почув у тім усім питоме з власного дитинства на Полтавщині.
Задля, так би мовити, кодифікації явища він підключив ще одну паралель – 4-томне полотно поляка Реймонта "Селяни" /російський переклад – "Мужики"/, зауваживши, що відзначене воно Нобелівською премією. А що кожна подібна габілітація лаконізується ексклюзивно в двох-трьох словах, то дану вичерпано такими: "за великий національний епос"!


Твір Олефіренка не відміняє, не скасовує, не заміняє нічого з переліченого й не наведеного, та теж відкритого для інших слушних паралелей як макроконтекст. По-своєму неповторний його варіант і значною мірою вже того макротексту суверенне alter еgo – розмаїте, різнолике, буйне й, на жаль, приречене на глобальне занидіння й загладу. Лебедина пісня – щемка, завмираюча...
Реквієм не лише фермам-хуторам, а дечому всезагальнішому – навряд, чи відшкодовуваному в будь-який спосіб. І в цім – квінтесенція, остаточне й вичерпне, що вбирає в себе сливе столітній сюжет та потенції його життєвої перспективності, у даному разі – приреченої, як ярликовані тим словом села, – неперспективності. Та, може, хоч у "знятому" вигляді перейме, дочита його не лишень Європа – теж не лише хуторянський досвід.
Як кажуть, устами младенця, точніше студентки магістратури під час обговорення висловлено прогноз, що епопею Олефіренка ще масовіше людство читатиме завтра, повертаючись до джерел, шукаючи витоків моральності, гуманізму, краси..
Не поділяючи думку, що конче необхідно все вартісне преміювати, тим паче, що хотілося б бачити шедевр без підозр на неоковирні плямочки. Та в природі, кажуть, немає хімічно чистих речовин. Тож не покривимо душею: розглянуте заслуговує найвищого визнання, тобто з деякими не позбавленими контроверсійності обмовками – й національної Шевченківської премії.
Роздуми про даний твір професора нашої кафедри К.Х.Балабухи додаємо. Кафедра має честь і підстави висунути на неї епопею М. Олефіренка офіційно. Просимо професорську раду Національного педвузу підтримати нас у цьому плані.
 

Зав. кафедри української та світової літератури
факультету української філології ім. Г.Квітки-Основ’яненка
Харківського національного педуніверситету ім. Г.Сковороди,
лауреат літературних премій
ім. В. Короленка та Ф. Абрамова проф. І. Маслов



<< НА ПЕРШУ