1
Після смерті Сталіна плин життя в хуторі міг би мінятися дещо стрімкіше, але тому заважали самі хуторяни. Дихати стало вільніше, легше, та люди весь час очікували якихось нещасть, які неодмінно повинні були настати після смерті вождя. Майже кожен відчував якесь незрозуміле оціпеніння, особливо ввечері і вночі, коли так багато роздолля для думок, для уяви.
День за днем сходив час. Хуторяни дивилися на те, що творилося навколо і ніяк не могли второпати, зрозуміти, що ж воно буде, що чекає їх попереду? Жінки часто виходили ранками та вечорами надвір, вдивлялися на схід і захід сонця. Пройшла чутка, що в небі з’явилася комета з мітлою, а тому людей чекає велике горе. Напрям мітли показує місце, відкіля те горе повинно з’явитися.
І недаремно чекали, комета й справді з’явилась спочатку на сході, потім на заході. Була вона хвостата і подовгу стояла над бригадською горою.
В хаті Ригорів ще темно, хоч зблиснули вогники у Біличок, Надежди, Чередника.
­— Вже пора б і каганець світити, — проказала баба Олена.
— Шо, темно дихати? — буркнула невістка.
— Мені то що. Мені хоч і зовсім його не світи, Артем он біля вікна схилився, читає, очі портить. Я теж молодою вишивала ввечері, а тепер нитки в голку не вшилю...
— Вже б давно сами засвітили. Чи мене ждете, — роздратовано сказала Манька, та каганець все ж засвітила.
— А ви чули: Срібний Василь з Марійкою помирилися.
— Муж та жона — одна сатана. А з свекрами? Таке вже незвичайне. Сказано, Баламут.
— Другий би і в город не поткнувся після того, як Андрія старістю в Човнове зганяв. Стидоба отака.
— Стид не дим, очі не виїсть.
— Та Бог з ними. Чай будете пити? — питає Манька.
— Пий ти його, мабуть, сама.
— Е, гарний чай, на вишні. Настоявся, червоний, а пахне, не надишишся. Артем, іди пити чай.
Артем дивиться в книжку, краєм вуха ловить хутірські новини.
— Чаю, чаю, накачаю, — рече з печі баба Олена.
— Відкіля ви його берете, примовки всілякі?
— Та це у нас дід Никін, Гамазура Івана дід, в Байраку було приказує, царство йому небесне. А то ще Сидір Холоша, той, що людей в голодовку в яму звозив.
Манька й Артем сіли пити заварений на вишні чай. Баба Олена деякий час сиділа мовчки. Володя вже спав.
— Так, кажеш, зійшлися Срібнячок і Марійка? Отак. А то кричала: «Хто з тобою житиме, як ти отак п’єш?»
— Та, казала, — обізвалася Манька. — А він їй тіки так відпаяв: Завтра ж, каже, поїду і самосвал бабів у двір привезу. Виверну і спитаю: «Хто зі мною буде жити? Ніхто! Тоді вон к такій матері. Поїду вдруге. Привезу ще один самосвал, висиплю в спориш і так до тих пір возитиму, поки не знайду таку, яка буде зі мною жити». Ото такий Василь.
— Ні дать, ні взять, Платон, — зітхнула баба Олена.
— Тосподи, що ми вчепилися за того Срібняка на ніч глядя.
А шо таке? — нашорошилася свекруха.
Нічого когось судити. Недаром люди кажуть: „Якщо є сини або дочки, то сиди мовчки”.
— Господи, та що ж це таке, отак нога болить. Мабуть, залоза одскочила, — забідкалась баба Олена.
Манька глянула на настінний годинник з трьома ведмедями на циферблаті з картини Шишкіна, тяжко зітхнула. Миколи, мабуть, цілий тиждень додому не буде. Артем пішов доробляти уроки. Важко давалась Артемові каліграфія. Хіба раз переписував зошити від палітурки до палітурки?
— Де він хоть той Микола в світі Божому дівався? — выглядаючи у вікно, гірко заголосила Манька.
— Е, без хазяїна воно так. Я оце скільки живу одна, скільки й плачу.
На деякий час у хаті зпанувала довга, гнітюча тиша.
— Хто його зна, як тепер без Сталіна буде? Хазяїн був, – наче вторячи свекрусі, промовила Манька.— Е, Сталіна боялися, а тепер хто його замінить? Тридцять год, як льоду, пробув у руля.
Щоб якось скоротати вечірній час, Манька примостилася скраєчку столу, відкрила зачитаний «Кобзар». Як завжди, коли шкребло на душі, стала читати «Катерину». Баба Олена слухає те читання, інколи вкине слово. Слухає і Артем, хоч і не подає виду. Манька з перших рядків зашарілась, очі зробились вологими, от-от заплаче.
Вміла мати брови дати, карі оченята,
Та не вміла на сім світі щастя-долі дати.
Голос у матері здригнувся, став глухим. Перегорнула сторінку, читає далі. Артем уже не вчить уроків, скоса дивиться на матір. На очах у матері бринять сльози.
Заридала Катерина,
Та бух йому в ноги:
«Прости мені, мій батечку,
Що я наробила!
Прости мені, мій голубе,
Мій соколе милий!
«Нехай тебе Бог прощає
Та добрії люди;
Молись Богу та йди собі —
Мені легше буде».
Ледве встала, поклонилась,
Вийшла мовчки з хати.
Осталися сиротами
Старий батько й мати.
Голос у Маньки густішає, рветься, вона рожевіє до мочок вух. Сльози градом сиплються на засмальцьований «Кобзар», в хаті мертва тиша. Мати вже не читає, а тільки витирає очі. Лице червоне, мокре й солоне від сліз. Артем не може стриматись і теж плаче. Йому жалко і матір, і Катерину. Скільки пам’ятає Артем, мати завжди плаче на цьому місці. Може, тому, що сама сирота. Хвилює розбурхану Маньчину уяву, тривожить душу доля Катерини, що пішла світ за очі. Отак би й їй, підхопити Артема на руки, поки один був, і піти куди очі дивляться. Зразу після війни не відважилась, а треба було. Бо що то за життя? Манька знову пробує читати. Слова поета бентежать, сльози встеляють зір, язик заплітається. Вона відсовує «Кобзар» на край столу, схиляється на ліву руку і гірко-прегірко плаче, аж плечі здригаються.
— Чого ти журишся, Манько? — співчутливо питає з печі свекруха.
Манька аж заходиться плачем. Артем майже дорослий, йому соромно власних сліз і водночас жалко матір. Щоб не бачили його сліз, Артем встає і йде в бокову кімнату, лізе на піч до бабусі. Володя спить, тихо сопе в ліжку, підібгавши ноги.
— От дурка, так дурка, перестань! Аби тільки голова боліла. Чого його ото так плакати? Геть, не смути серце, — бабі Олені теж стало жалко Маньки.
— А чим мені радуватись, — крізь сльози проказує Манька.
— І радіти нічому, і печалитись нічого. Не читай ото всякого. Нужне воно, як собаці прут.
— А то я прожила за вашим Миколою? — риданням рвучи слова, схлипує Манька. — Прожила, як в негоду за пеньком в.... Де можна шлятися, отака ніч. Скільки всякого трапляється, а його наче лизень лизнув.
— Служба в нього така.
— Яка там служба? Треба було ото як Артем малий був, завербуватися на Донбас, і живіть собі, як знаєте.
— Та чи ти здуріла? Перестань. Чого ти тужиш? Дітей поперелякуєш.
— Нічого, діти виростуть, поймуть, — тужить Манька.
— Поймуть, то поймуть, та не перелякай сонного. Володя наче вже заснув, ось я вигляну, — каже баба Олена.
Артем поліз на піч до бабусі. Манька перестає плакати, несе каганець з|із| світлиці в бічну|бокову| кімнату. Чіпляє його на цвях під оббиту жерстю полицю. Полиця під стелею, на ній Миколини книжки. Лампове скло, мало не торкається полиці, і щоб полиця не загорілася, Микола вирізав|вирізав| з|із| консервної банки жерсть, прибив знизу. Але|та| полиця все одно під жерстю обвуглюється, чорніє.
Олена перехилилась через крайок, виглянула з-за комина. — Спить. Слава тобі, Господи. Глупої ночі дитини будити не слід. Чи ти не знаєш? А то ще родимець ухопить. До того не довго.
Баба Олена поклала на гарячий комин недоїдений шматочок хліба, поворушила на обох коминах сухарі, які вона завбачливо і щоденно заготовляє на випадок раптового голоду, аби на цей раз не застукав зненацька.
— А що я бачила в вас? — ридма ридаючи, билася в корчах Манька. — Тільки й того, що наробилася як катюга, натерпілася, вас обробляючи. Мало в тюрму не сіла, як Матвієнко піймав з соломою. І носилку потрощив, катюга, а солому по вигону розвіяв. А ви п-п-прожили...
— Так і я прожила. Воно чуже лихо за сахар. Ти думаєш, я не плакала, як з Лукією Павла застала. Отож. Воно в усіх життя не мед. То воно тільки так здається.
— Піддержали, як пісок на вилах.
Манька перестає плакати, несе каганець з хати в бокову кімнату. Чіпляє його на гвіздок під оббиту жерстю полицю. Полиця під стелею, на ній Миколини книжки. Лампове скло мало не торкається полиці, і щоб полиця не загорілась, Микола вирізав з консервної банки жерстину, прибив знизу. Та полиця все одно під жерстю обвуглюється, чорніє. Артем поліз на піч до бабусі.
— Шо воно, Манько, ото тріщить? — питає баба Олена.
— Гніт. Карасір в Суржковім взяла, а там, мабуть, десь вода в бочку попала. А може, та премудра Женька води доливає. Прозівали, як воєнні з Миргорода привозили.
— Та Гриша ж гукав, тіки ніхто вставати не захотів.
— Якби я чула, як гукав, то встала б.
В Миргороді стояла авіаційна частина і військові частенько возили по навколишніх хуторах і селах керосин, приторговували. Брали не дорого, по карбованцю за відро. Дехто з хуторян брав по три-п’ять і навіть по десять відер. У авіаторів керосин вищого гатунку, чистий, як сльоза. Він і скло не закіпчує, і горить світліше. До того ж улітку хуторяни здебільшого на керогазі їсти варять, і той керосин був, як знахідка.
Артем лежить, чекає сну, але сон не приходить. Страшно вночі без батька. Найкраще Артемові, коли в хаті ще вештаються, гомонять, а він засинає, але таке буває рідко.
— Е, Сталіна боялися,— знову для чогось каже Манька.
Артем лежить і не може заснути. Жалко йому матері.
Сталіна давно немає, а страх, як зашпори, не виходить з душ.

2
— Ну що, вляглися? — питає Манька. — Чи чого ви кублитесь?
— Та щось наче в боки муляє. Мабуть, вже кістки старі, — зітхає на печі баба Олена. — Раніше де б не ліг, хоч на камінцях, мулько не було. А зараз і на теплому черіні мулько, — баба Олена перевела подих, завагалась: продовжувати розмову далі чи ні. Нарешті відважилась.
— Ти ото обижаєшся на Миколу. Я його сама не одобряю, хоч він і син мені. На тебе в мене ніякого зла немає. Ну, буває, полаємось, так хто не лається? І хоч ти мені чужа-чужина, а другий раз подумаю, так ти мені наче аж рідніша.
— Балакаєте, аби не нишком, — махнула в темряву рукою Манька.
— А так воно й є. Мені, якщо розібратися, ні Микола не нужен, ні ти. Я до того веду, що воно, мать, доля. Як у тій притчі. Мати колись розказували, прости Господи, що проти ночі згадаєш. Я її й зараз, як присниться, боюся. І на чорта вона мені сниться? Щоб їй і на тому світі добра не було.
— Господь з вами, хіба ж можна так про рідну матір? А я думаю, кого то ви серед ночі клянете?
— Хай не сниться, щоб не кляла. Як батько гарний був, то гріх і казати. А мати, не дай Бог нікому, будь вона проклята й заклята така мати.
— Хватить вам уже клясти. Давайте, розказуйте, що вона там казала, та будемо спати, бо мені завтра рано вставати. Ви то до обід спати будете, а я, тіки розвидниться, й піду.
— Та, розказувала. Молода роботяща дівчина зустріла гарного й роботящого хлопця та й думає: вийти б за нього заміж. Бог тоді ще по землі ходив, почув, та й каже: «Ні, ти вийдеш заміж он за того п’яницю, що під лісою лежить. Йому теж треба якось жити. А цей хлопець і без тебе проживе». Ото так. Така притча. Якби сходились роботящі з роботящими, а ледачі з ледачими, то що б воно й було.
— Може, й так, — згоджується Манька. — І Микола часто каже, що хтось повинен жити, а хтось робити. Він, бува, не ваш син? Їй-бо наче з ока випав?
— Ти не глузуй. Я про те, що жити треба, як Бог дав. Живи і дякуй. І не протився, не нарікай. Гріх противитись. Гадаєш, я як за Павла виходила, так про щось думала? І в головах не клала. Та й він, мабуть, ні сном, ні духом не знав, яка його доля. Все на цій землі від Бога. Зараз молоді в Бога не дуже вірять. Нехай, воно колись дійде, та пізно буде.
— Наче ви в нього вірите. Аби балакати. Піст, а ви, мерщій, скоромне їсти.
— Шо ти мене в приклад береш, я вже стара. А як молодша була, то постувала. Колись, як святий Миколай нараяв, — то аж дванадцять тижнів одкапірувала. До того було допостуєшся, що «куряча сліпота» нападе. А це останній раз як була в церкві, так батюшка прямо так і сказав: «Хто хворий чи слабкий, можна постувати два тижні: перший і послідній. Я хоч два тижні постую, а ви й того не придержуєтесь. Ти думаєш, чого я така слаба?
— Синицю — хоч на пшеницю.
— Е, не кажи, Манько. Не дай Бог таке життя прожити. Послідньому врагу не побажаю. Дітей поховала, голод перенесла, а тепер живеш, червивієш, аби щот.
Артем лежить, прислухається до шуму вітру в галуззях гілок дерев, хмизу, під стріхою, в суточках. Страшно в хаті без батька. До того ще й зима не здається. Ночі темні, глухі, безмісячні. Снігу аж під стріхи понаносило. В хуторі вже до багатьох вори влазили. Хоч би мати та бабуся подовше гомоніли. Артем лежить, напружено вслухається в темряву. Мати вморилася, придрімує.
— Е, не кажи, Манько, раніше люди не так жили. Старших поважали. А тепер ніхто нікого не понімає. Як-то кажуть, куди стрело, туди й брело.
— Чула, як ви діда Мусія поважали.
— Хіба то я. Онуки.
— Яка різниця. Не знаю, чого вже вам так гірко, прямо далі нікуди. Нехай уже мені не мед, а вам, що котові, що попові.
— Ти знаєш, Манько, другий раз як подумаю, то й не гірко. — баба Олена сидить в кутку між коминами, рече: «А чого зараз погано? Це старі люди черствим куском чорного хліба давилися та хазяйством себе затягували. Багатіли, дурні. Я тобі колись розказувала про Саву Штима. Голим задом борошно намічав, щоб не дай Бог, лишнього коржа не спекли. Та так воно те багатство й ляснуло, пішло прахом. Відляпалось. А тепер життя: живи — не хочу. Другий раз подумаєш: їй Богу, Сталін добре зробив.
— Та, добре. Хай йому грець, — неохоче погоджується Манька.
— А то погано? Геть, і не кажи, не хочу я його й слухати. Мені свекор на безмені борошно важив, а тепер крупчатки наміняють у Виноградовому млині і наминають круглий год білий хліб. А бува, що й свині того борошна підмішуєш. Не раз бачила, та змовчала, щоб не лаятись. І так гриземося. Отакі тепер хазяїни. А ті причинуваті куркулі, так їм і треба дуракам, чорним сухарем давилися, багатіли. Сава було на ярмарку яшного хліба купить, а його ж самого не в’їси. Так він і пару бубликів ще візьме, щоб заїдати.
— Як ви його, дядьку, їсте? — глузує хто-небудь.
— Як робимо, так і їмо, — відповідає Сава, впевнений, що йому заздрять.
— Хай би їли, — спросоння буркнула Манька. — Хто їм не давав.
— Як будеш цілий год білий хліб їсти, то голим задом світитимеш. Найзаможніший бідняком би став, якби хазяйнував так, як оце ви. Що ти? Мислиме діло крупчатку поросяті сипати, — знову за своє баба Олена. — Тоді про хазяйство думали про те, як подорожче хліб продати, щоб рало, борону, сівалку й плуга купити. Того й давилися сухарями. А до того плуга ще й коня, волів мати треба, воза, гарбу. А там діти підростають, треба б і земельки прикупити, щоб кожному хоч поганенький наділ був. Та ще й помогти построїтись. В кого свій ліс, тому легше, а в кого немає, — грошей треба. А де їх взяти? Хліб продав, от і є зайва копійчина. А немає хліба, то ніхто тобі й шага не дасть за так, і на долоню не плюне. Я знаю, жила в гурті. Хай воно прокляте буде те хазяйство. Вставай кожнісінької ночі чуть світ до тієї худоби. Напій, нагодуй. Та хай вона виздихає вся до “дної.
— Наче ви тіки й вставали. А що ж другі робили? Та ж Лукія?
— В гурті, Манько, всім роботи хватало. Той пере, той їсти варить. Спробуй наварити на отаку збірню, чоловік, мо, з двадцять, а, мо, й більше. Хліба напечи. Розхватали по шматку, був і нема, наче його лизень лизнув. Завтра знову печи. Та шо там казати? Гуртове - що чортове. Якби знав, що на себе робиш, то й нічого, а то все як у прірву. Скільки не роби, ніхто й спасибі не скаже. Це вже як дід Мусій нас з Павлом відділив, стало легше. Знали: для себе хазяйнуємо.
— Чом би не легше, як Павло все робив, а ви ні за холодну воду. А тут ніхто не перемінить. Як води витягнеш — то нап’єшся, їсти звариш — поїси.
— І нащо ти його ото кажеш? Ти що, у хаті у нас була? Та тебе тоді ще й у гузні не було, а ти балакаєш.
— Оце так! Та ви ж сами колись і вбалакались.
— Ясне діло, мішки піднімати не давав. Ти ж бачиш яка я, від вітру хитаюся. А він хоч і невисокий був, а натоптуватий. Бере ті мішки з пшеницею і кида, наче грається. Я раз хотіла підняти, так він мене хіба ж так вилаяв.
— А чого ж ваш Микола не бере, мені приходиться?
Баба Олена деякий час мовчить, потім переводить мову на інше.
— Ну, а таке, як їсти зварити, попрати, хто б його за мене робив? А то ти як розкажеш, так я зовсім вже нікудишня. Я не кажу, що ти не робиш, ти робиш багато, та й я немало на віку переробила, хай йому грець. І оце дивлюся на твою роботу, так їй-богу в колгоспі лучче. Ще й сонце не зайшло, а ви вже дома. А раніш робили дотемна. А не дай Бог, худобина здохне. Попопечешся за тим телям чи ягням, як за дитиною. Господи, хай воно не вертається те старе життя. Ото, що тіки той проклятий Сталін людей позаганяв на той світ, а так, їй-богу, луччє. Оце зараз в колгоспі чом погано? Одробив своє і думки немає, і душа ні за що не болить. Хай воно хоч і прахом за ніч зійде, нікому воно не нужне. А то було прямо вмирають. Хіба он Марії Густодимової батько не пропав? Одвів овець в бригаду, як в колгосп заганяли, поліз на піч і вмер: так подосадував. Ти чуєш, що я кажу. Чи ти вже спиш? — баба Олена на мить призупинила свою мову, прислухалась.
— Поробили б ви в тому созі, тоді б і взнали. Зас... б пілку передню й задню. Воно чуже горе за сахар, — буркнула крізь сонне марення Манька. Вона вже посапувала з присвистом, хропіла. Баба Олена поправила на шиї засмальцьований гайтан, на якому теліпався алюмінієвий хрестик, прислухалась до хропіння невістки, перехрестилась, тричі прочитала «Отче наш» і тихенько стала вмощуватись, готувалась відходити до сну.
— Артемко, ти ще не спиш?
— Ні, бабу.
Баба Олена примовкла, прислухалась до завивання завірюхи, до протяжного й жалібного собачого виття, тяжко зітхнула. Вона боялася собачого виття, так само, як і співу курки, вважала за поганий знак, котрий віщує біду. І якщо розібратись, то для кого? Звичайно ж, що для неї. Вона вже свій вік прожила, тепер живе, мабуть, чужого. Всі згинули в тім страшнім вирі: і діти, й зовиці, й батьки, й родичі. А вона, бач, вижила. А тому й не дивно, що бабі Олені часто вчувався курячий спів там, де його насправді й не було, а завивання завірюхи ототожнювалося з собачим виттям. Але на цей раз слух не підводив бабу Олену. Мухтар і справді вив на причілку протяжно і жалібно.
— А щоб ти був на свою погибіль! — припадаючи до віконця, картала баба Олена Мухтара, але той, звичайно, не чув прокльонів старої і приспокійнісінько продовжував вити, сидячи на снігу і підібгавши під себе сірого пухнастого хвоста. І чим міцніше і заповзятіше лаяла його стара, тим жалібніше й тоскніше він вив.
— Їй-бо, як навмируще, щоб ти був здох. Нехай, хіба до завтрього не доживу, я тебе нагодую! До самого вечора їсти не дам. Ти в мене повиєш. Щоб ти був до ранку окочурився. Щоб ти на свою голову вив. Ти в мене не те що вити, гавкати перестанеш. Оце що не хочеться з печі злазити, а то б я заткнула тобі пельку. Аби хоч Микола дома був, їй-бо пішла б, а то ще кого-небудь введу за собою. Отака темінь, негода надворі.
Артем слухає ті прокльони, і йому становиться жалко Мухтара, який зараз на отакому холоді один на один з темрявою і зі всяким недобрим людом, а вони всі в теплі, в добрі та ще й лають його. Може, він і виє, щоб не так страшно було сидіти на ланцюгу. Дивиться на місяць, що бреде між хмар, і виє. Посадили б їх зараз з бабусею на цеп, то ще б не так завили, а то прямо. Артем хотів сказати про це бабусі, та передумав. Ще лаятись буде. Хай уже краще Мухтара картає, ніж його, Мухтар все одно не чує тієї лайки.
Нарешті Мухтар затих, і баба Олена трохи заспокоїлась. Мухтар, видно, сховався в будку, змирився зі своєю долею. Що не кажи, а життя в нього й справді собаче. Баба Олена тихенько засопіла. Через деякий час задрімав і Артем.

3
Артем забіг до Степана, щоб разом іти до школи. Добре було на канікулах. Гасаєш цілісінький день по калюжах, і ніхто тобі й брешеш не скаже. Інший раз так навтішаєшся, що ляжеш, ніг не помивши. А як курчата заведуться, то попосичиш, попоплачеш, як мати в кориті почне відмивати. Було, як помиєш ноги перед кінцем школи і аж поки знову в школу йти. Так і бігають з немитими.
Коли Артем увійшов у хату, Густодими саме снідали. Марія поспіхом ставила під лаву посуду, щоб кіт вилизував. І хоч Артем до безтями любив котів, а бабауся навіть називала його кошачим батьком, йому було відворотно дивитися на те. Школа в Суржках, кілометрів три шляхом, а навпростець, через бригадську гору мимо вишки –– півтора. Школа невелика, класи зведені. В кожному класі п’ять-сім учнів. Ходять в школу і переростки –– діти війни. Ододчина Галька в кожному класі по три роки сидить. Якщо вдасться закінчити чотири класи –– слава Богу. А то ще в третьому заміж піде. Гнат відноситься до того філософськи:
— Ото в мене Галька правильно робить. Мо, хоч що-небудь пойме. Бо що там у того Буряка за год можна навчитися.
Поки Стьопко збирався, підійшов з дітворою Срібнячок, стукає. Артем думав, що з Мишком у школу йтиме, він завжди рано приходить, а це спізнився. Стоять, зіпершись на обкладення, наче колядують, а в хату не завалюються, бачать: Стьопко вже виходить. Гуртом прошкують у Суржків.
Гуготить під ногами сніг, мете поземка, і на сірому, підмерзлому після відлиги тлі насту біліють косяки переметів. З-під низу дме вітер, забиває в лице, а тому час від часу приходиться відвертатися. Дехто з хлопців, щоб зігрітися, бігає, ганяється за дівчатами. Срібний Мишко упрявсь за Ододчиною Галькою. Перший урок читання.
Учитель Буряк оглянув клас і каже:
— Відкрийте підручник з мови на 136 сторінці, віднайдіть четверту строчку. Зверху, де написано: Лаврентій Павлович Берія. Затушуйте це ім’я й прізвище чорнилом.
Артем старанно затушував вказаний рядок, задумався.
— Ну а тепер будемо читати оповідання про Павлика Морозова, — оголошує вчитель. — Читай Ригір.
Артем, як завжди, читає виразно. Дочитавши до слів: “куркулі –– вороги радянського народу”, червоніє. Його діди теж були розкуркулені, а тому Артем не може приховати збентеженості. Варто учителеві чи учням відірвати від книжки очі, подивитись на Артема, як вони зразу ж все зрозуміють. Раз вже його діди були ворогами, значить, і він недалеко відбіг. Яблуко від яблуні не далеко падає. На слові “куркуль” голос Артема січеться, на мить він збивається з темпу, не в змозі вимовити тих трьох слів, червоніє, як гастук, що висить на шиї, і не знає, що робити: відмовитись від читання, сказати, що йому зле, але брехати не повертається язик. Артем набрав повні легені повітря і, важко спотикаючись на кожному слові, прочитав: “куркулі –– вороги народу”. Сказати чи не сказати вчителеві, що його діди теж були розкуркулені? Суперечливі почуття ще деякий час борються в душі Артема. Він долає ті слова, наче прірву, і несподывано заспокоюється, читає далі, хоч не так вже й виразно, час від часу скоса зиркає на вчителя. Помітив чи не помітив його розгубленість? Якщо помітив, то чому не запитає, чому мовчить? Може вчитель, як і він Артем –– теж ворог. Як же так! Ні, то його діди були ворогами. А він –– ніколи й ні за яких обставин, відмежовується Артем від своїх предків. Артемові хочеться сказати про це всім, але він боїться, а тому стоїть, блимає віями. Він ніколи не буде ворогом. Він любить свою Вітчизну більше життя, матері, батька.
Увечері вдома Артем вголос читає оповідання про подвиг Павлика Морозова. Мати вслухається в те читання, питає:
— А як би ти вчинив на місці Павлика Морозова?
— Так, як Павлик Морозов, — відчеканив Артем.
Мати уважно глянула на сина, промовчала, більш нічого не посміла сказати. А ввечері розповіла про все Миколі. Тепер у присутності Артема ніхто не вів сумнівних і важливих розмов.
Непомітно минула зима, прийшла весна. Артем втікав з дому в школу, там йому було веселіше, почував там себе розкутіше. До того ж він весь час закохувався як не в одну, так в іншу дівчину. Після школи втрьох з Срібним і Степаном поспішали в бригаду і, не заходячи додому, сідали на краю ями, дивились, як ганчірник розкопує розбомблені під час війни рештки зброї: автомати, гвинтівки, башти гармат, мотоцикли.
— А ти, Мишко, не забув, як ми сиділи в башті справжнього танка? — питає Артем.
— Там ще й важелі були: “др-др,” — дирчить Мишко, імітуючи перемикання передач.
Танк потім кудись відтягли, а те, що лишилося після вибухів бомб, скидали в яму і загорнули.
— О, тут залізяччя! — дивувалися хлопці. — На всі глиняні пищики й свистки вистачить.
Бо скільки його пішло разом з ганчір’ям, міддю на виготовлені під соловейка чи зозулю глиняні свистуни і пищики, які вони вимінювали у ганчірника.
А ганчірник все копав і копав, аж майка на спині змокріла, і піт скапував з чола на розпушену, змішану з глиною землю, ганчірник так був захоплений роботою, що навіть не намагався його витирати. Інколи попадалась німецька зброя, обмундировання, пряжки зі свастикою і написом: “Майн гот” –– “З нами Бог”.
Наступного дня в школі Артем намалював на промокатці німецький танк з свастикою на башті. Буряк побачив той малюнок, заверещав:
— Ригір, встань, що це таке? Як ти смів? Це фашизм?
— Я, — розгубився Артем, — бачив такий малюнок у книжці.
— Чому ти тоді не п’ятикутну зірку намалював, їх теж малюють в книжках, а ось це… — боязко тикав учитель пальцем в малюнок, наче боявся, що, доторкнувшись, теж заразиться фашизмом. — Стань, як слід. Зараз поздвоню в МДБ, в НКВС, хай заберуть твого батька! Це він тебе так виховує?
— Ні, я сам. Я не хотів. Я малюю й зірки. Ось.
— Ти що, сам себе виховуєш?
— Ні, я більше не буду.
— Гаразд, сідай і зарубай собі на носі.
Артем сидів і подумки каявся: більше, поки й живий, він не намалює жодного німецького хреста. Під кінець уроків у Артема розболілась голова. Зі школи поверталися кружним шляхом. Під осикою навпроти крамниці сидів голий до пояса, безногий Прокіп, Степанидин брат. Здоровий, огрядний, трохи несповна розуму, Прокіп пошпурив костура, аж пилюка закуріла. Хлопці обходять Прокопа стороною, бояться. В війну, в другий призов, Прокопа поранило в ногу. Поклали Прокопа на операційний стіл, відтяли ногу до коліна. Та не повезло бідолазі. Нога стала чорніти. Прийшлось пиляти вдруге, на цей раз вище коліна. А воно знову зараження, гангрена. Одхватилили Прокопу ногу по самі пахви, вже без наркозу. З тих пір щось і пошкодилось в Прокоповій голові. Сидить тепер Прокіп кожного дня в пилюзі біля стовпового. Спитати б Прокопа, чого його тягне на стовповий. Так не скаже. Пошпурить костур і все. Мабуть, тому, що на стовповому яке не яке, а вирує життя. Дружина померла, доглядає Прокопа рідна сестра. І обпере, і нагодує. Дома навіть радіо немає, нудно, от і телесується. А тут ось і хлопці голодні з уроків ідуть, завертають до Женьки в лавку, купити подушечок. Прокіп сидить у траві в холодку. Інколи, бува, аж на дорогу вилізе, мабуть, хоче, щоб задавило, бо набридло жити. Але машини його обходять. Прокіп кидає вслід їм костур, сидить, матюччя пре, а машини знай собі шелестять по профіліровці, об’їжджають Прокопа. Життя іде. Під обід рух стихає. Спираючись руками, Прокіп знову переміщує своє громіздке тіло в тінь. Прокопові образливо й боляче. Для чого він воював, втратив ногу, здоров’я? Дітвора й та зневажає його. Один тільки Срібний Мишко ніколи не ображає Прокопа, не глузує знього. Батько Мишка, Гриша Баламут, загинув на війні. В грамоті він, може, і менше від хлопців розуміє, зате в житті значно більше. Сам не займе Прокопа і їм не дозволяє.
Хлопці вже зібралися перебігти дорогу, коли це на великій швидкісті промчала на Миргород “Побєда”. Виваливши рожевого язика, увішаний разком медалей, в заднє вікно визирав собака.
— Дядьку, а в вас є медалі? — гукнув Артем. Прокіп жбурнув другий костур, мало не оперезавши Артема по ногах. Здіймаючи на обочині куряву, костур проорав землю.
— Хлопці, для чого ви його займаєте? — гукнув з крамниці Женьчин Василь.Виглянула з-за прилавка й лавушниця.
— А ми його не займаємо. Ми про медалі спитали.
— Відійдіть від нього, не дратуйте. Нема в нього ніяких медалей. Йдіть своєю дорогою.
— А чого ж так? На собаці, мабуть, з півсотні медалей, а в нього жодної? — дивуються хлопці.
— То не ваше діло, йдіть звідти, — Василь подає Прокопові костура. Прокіп сидить, міниться, грає жовнами, чує всі ті розмови, що товчаться осторонь, майже силою вириває у Василя костур і, спираючись руками, швидко й нетерпляче сунеться на дорогу, машинам під колеса.
Артема навіть до ганчірника не став заходити, не було настрою, боліла голова. Хлопці зараз сидять біля ями, дивляться на зброю, а Артем лежить і думає про неприємність, про свастику. Не дай Бог, ще взнають, що з бабусею в церкву на Спаса їздив, заїдять. А Баламут Мишко може сказати, тому ум не заоре. Може б, Артем, і не поїхав у ту церкву, але хто його просто так візьме в Миргород, окрім бабусі? Батько хоч і кожного дня в Миргороді, але не повезе. Тільки бабуся. Звичайно, якщо одговіється, буде слухати й допомагати. Ще за місяць до Спаса, а то й раніше, бабуся попереджає: “Оце так і знай, не послухаєш, в город не візьму”.
А яка тільки краса в тому соборі! Десь з самого піднебесся дивляться на тебе святі угодники, ангели. У вікна сіється сонячне світло. Кажуть, Шевченко й Рєпін малювали ті ікони. Можна годинами стояти й дивитися на них. А як заспіває півча, як почне молитися батюшка, голоси від царських врат підіймаються у високість, сягають піднебесся і уже звідти, начебто й справді освячені Богом, спускаються до віруючих. Особливо подобається Артемові всюношна. Звичайно, їм, дітлахам, вистояти цілу ніч важко, а тому вони час від часу виходять, любуються красою і величчю храму, а на лавках, що побіля собору, стиха гомонять люди. Хлопці ходять навколо церкви врочисті, стримані, бо як ти будеш бешкетувати, як за тобою стільки очей дивиться, скільки вух прислухається до розмов. Прислухається до розмов інших і Артем.
— Якщо пороблено, то нічого не поможе. Є такі, що вміють. У нас одна годів двадцять хворіла, поки добрі люди не порадили відрізати від вірьовки, якою б’ють у дзвони, отакенький, довжиною в палець кусочок і зсукала з нього свічку, а на Пантелеймона поставила ту свічку в церкві. І ви знаєте, як рукою зняло. А наробилося ж, хай Бог милує, кажуть, на собі показувати не можна, бо ще прикинеться, не в мою міру.
З вечерні хуторяни гуртом ідуть до кого-небудь із віруючих ночувати. Ночують здебільшого в хаті, а, бува, що й у повітці на пахучому сіні. Господиня розповідає:
— У нас тут одну не віддавали за хлопця, так вони поперерізували собі вени, обнялися, та так і заклякли.
Артем лежить на пахучому сіні, слухає, думає про жебраків, яких бачив біля церкви. Найбільше запам’ятався Артемові один: драний, в ликових постолах, ходить, просить милостиню, хто що дасть. Городяни кажуть, що в того старця сто тисяч карбованців на книжці. Хтозна, чи правду кажуть, чи, мо, брешуть. А скільки болящих!
На другий день хлопці повертаються додому, біжать до Гриші. Гриша з усього маху б’є об долівку кролів. Впоравшись і розіп’явши на п’яльцах кожки, дістає з-за халяви гумових чоботів самопал, крише в мідну трубку сірники, готує заряд. Срібний Мишко починає йорзати на лаві. А як тільки Гриша вставить в трубку зігнутий гвіздок, Срібного наче вітром здуває. Зривається й біжить хутчіш од вітру. Каже, що застудив вуха і від пострілу вони починають боліти. Іди, провір, так це, чи не так. Скоріш всього Мишко бреше. Колись Гриша дістав з-за халяви заряджений самопал, вистрелив біля самого Мишкового вуха. З тих пір і боїться. Не зважаючи ні на нудьгу, ні на поганий настрій, Артем сьогодні не піде ні до Гриші, ні до Степана та Мишка в бригаду, які, мабуть, зараз сидять біля ями і дивляться, як ганчірник дістає з ями, наче з чудодійного рукава, зброю.

4
Після смерті Пріськи Бужинки Бужинчина хата спустіла. Син покійної Павло хотів було на старому печищі одкопати матір, провести ексгумацію, та родичі не звеліли.
Двірнички, як і раніше, жили в бригаді.
— Ну, що? Як будемо жити? Он хата ослобонилася, мо, купимо в Павла, він багато не запросить, — запропонувала стара Двірничка.
— Та страшно буде в тій хаті?
— А без хати, Галько, ще страшніше. Я піввіку, вважай, прожила, знаю. Ми шо, хужі від тієї циндрі — Череднички?
У всіх коломійчан прозвища.
— Треба купувати. Хай хоч каміння з неба падає. Хватить жити де прийдеться: то в Грянчисі на курятнику, то в бригаді, будь воно прокляте таке життя, ліпше вже в наймах. Якби твій батько шо-небудь робив, а не малював, то, може б, і ми жили як люди. З спання не буде коня, так і з малюванням. Заробиш з цапову душу. Ніхто на нього, на те малювання й не дивиться, це хіба що ікону намалюєш, то дадуть якийсь руб чи троячку.
Тільки недовго малював ікони Максим. За розповсюдження релігійного дурману відправили Максима туди, де Макар телят пасе, і більше додому він не повернувся.
Може, тому, що жили по чужих хатах, бригадах та повітках, і Галька народилася хворобливою. Все тіло, наче лепом, вкрите прищами та чиряками. Одні сходять, інші з’являються. На руках, ногах, обличчі — болячки, виразки. Чи то простуда, чи, мо, кров така, що все тіло виразками вкривається. Мабуть, і те, і друге.
Двірнички родом з Бутової Долини. В Коломійців перебралися з Грянчихи, з курятника. В хуторі ще був магазин. Не магазин — лавка. Хліб, сіль, гас, горілка — оце і весь крам. Зразу по війні лавка була у діда Івана Білика.
— Що там той Іван вторгує, як він і щитати як слід не вміє? До того ж і старий. А в мене і гирі, і бедзвін, хро-хро, — обурювався Матвієнко, поки та лавка не перекочувала до нього. Прибрав Петро лавку до рук, став лавушником. Петриха — лавушницею. Лавка побула в Петра недовго. Хтось зірвав замок, забрав горілку, крам, на тому все й скінчилося. І Валєт не почув.
— То Петро сам зірвав той замок, а горілку поховав. Хто б в той двір зайшов, як там такий злющий собака, — гомоніли хуторяни.
Пробували знайти злодія, привозили собаку, але собака сліду не взяв. Пізно.
— А як же Валєт? — питали в Петра хуторяни.
— Та й не гавкнув. Мабуть, щось дали. Хро-хро.
Тепер хуторянам за всякою всячиною, за всякою дрібницею приходилось їздити в Суржків, а то й в райцентр. Прийдуть в Суржків, а магазин закритий. Потьоргають хуторяни двері, пообтирають вугли й додому.
— Не тьоргайте двері, Женька в отпуску, — скаже хто-небудь.
— От горе, завтра прийдеться в Багачку їхати.
Двірнички тільки дві зими й пожили в бригадській хаті, а як вбили Бужинку, пішли до Павла.
— Хату батьківську продаватимеш? Продавай, поки покупці є, бо хто, окрім нас, її тут купить, — лопотіла стара Двірничка.
— Та, я знаю, — погоджується Павло. — Ну й скільки ж ви даєте?
— Триста рублів. Більше немає.
Павло подумав і згодився, не став торгуватися, добре, що хоч скільки візьме. Хоч якусь сотню за дорогу верне. Все одно прийдеться доручати продати ту хату родичам, тій же Явдосі та Гнату. А вони хтозна ще чи й продадуть, а продадуть, то обдурять, і того не візьме. Даром віддавай ту хату, не кожен ще й згодиться жити в ній. Поки ще ні один покупець не приходив, окрім Двірничок, та й ті можуть повернути голоблі назад, напитають в іншому місці. Якби не те жахливе вбивство, то покупець, може б, і знайшовся не дивлячись на те, що хутір неелектрифікований, немає сільбуду. Для нормального сільського життя головне те, що в гарному місці, поруч стовповий, до райцентру рукою подати, серед поля. А те що хутір, — вся країна, вважай, живе по хуторах. А от хата відлякувала, не кожен згодиться в такій жити. Двірнички теж боялися, та нікуди було діватися.
— Пішли на відчай Божий, — зітхала Манька Ригірша. — Та мені б оце сто сот давали, золотом обсипали, не пішла б у ту хату. Хоч під тин, тільки не туди.
Ввійшли Двірнички в ту хату наче в домовину. Перш за все пообдирали на печі заюшену кров’ю побілку й глину до самого очерету, на коминах до цегли, підмазали, поновили, побілили і наче й нічого. А через деякий час кров знову проступила бурими плямами. Тижнів зо два не могли заснути в тій хаті, а потім призвичаїлись. Як тільки загасять каганець, так і вздрівається Бужинка. Як тільки подме вітер, зешелестить снігом чи бадилиною обкладиння на шибці, так і здається, що хтось у вікно лізе. Загавка собака біля клуні, порипуючи снігом і оплонами саней, Росєйка по дорозі проїде, а їм здається, хтось у двір іде. Двірнички схвачуються, світять каганця, припадають до намерзлих шибок, зшкрібають нігтями іній, дмухають, щоб хоч маленька проталина була. Виглянуть - ніде нікого. Але світла вже не гасять, так і сидять всю ніч до ранку, гомонять під потріскування гноту і ледь чутний гуд задубілих, вкритих сніговим наростом-куржаком сінешних дверей. Лягали лиш перед світом, спали переважно вдень, поки не звикли. Хуторяни думали, що Двірнички не сьогодні-завтра полишать ту хату і підуть знову в бригаду чи ще куди-небудь, але помилилися.
— Та ніхто б, ні за які гроші не пішов у ту хату переспати,а не те що жити, — дивувалась Манька Ригірша. — А їх дві баби і не бояться.
— А де їм діватися? — заперечувала баба Олена. — Хоч з мосту та в воду.
— Та я б лучче під тином ночувала, а в ту хату не пішла.
— А Бужинку, Манько, Матвієнко вбив, я те поріддя по Байраку знаю, гнилі люди, сміття.
Та доля примхлива. До одних задом повертається, до інших передом. В ту першу весну на клуні в Двірничок намостили гніздо лелеки. Скільки й хутір стоїть — такого не було. В Човновім бачили, а в хуторі — ні, а тут на тобі.
— На щастя, — гомоніли хуторяни.
— Яке там щастя, — вагались інші, — як не було його змалку, то не буде й наостанку.
Галька ще деякий час їздила дамським велосипедом на роботу в Грянчиху, на курятник, поки не наїздила дитини — Петька Глечика.
— Оце вам і щастя!
— А що, буде хоч на старість кому води подати.

5
Червень. Нестерпна спека.
Увечері, як від дерев простяглися довгі тіні, машина привезла з поля в хутір ланку полільниць. Петро Матвієнко й малий Сашко стоять на воротях, виглядають матір.
— Ну, як, Сашко, будеш вчитися? — злазячи з машини, питає Харитонівська Манька.
— На п’ять.
— Молодець! Це вже скоро і в школу?
— Та скоро, — повагом каже Матвієнко, — та тільки жалко такого розумного хлопця до отого дурака в Суржів віддавати. — Позаучував дітвару, тільки на трахтур іти.
У старшої Петрової дочки Гальки й Узбека спочатку народився хлопчик без людської подоби, його зразу ж і задушили, а потім вже дочка, Валя, яка ледь-ледь переходила з класу в клас, не могла назвати день і дату, не орієнтувалась по годиннику.
— А Ригори? Артем он як вчився.
— Той ще при Сіроклині починав. Нічого, якось і Сашко буде.
— Та дід же розумний, одно газети читає. Видно й онук не дурний. Ну, Саша, розказуй. Засоромився! Оце й парубок, — нахиляється до Сашака Харитонівська Манька. Цікава, не дай Бог.
— Та, хро-хро, читати ще не навчився. Нічого, навчиться. Дурне діло не хитре. Всі читають, а от математика — то друге діло.
— А шо, вже й математику знає? — лепече аж захлинається Манька. — От молодець. А молода ж у тебе є? Чи в Москві найдеш— От молодець.
— Молодець і є. Ніхто в хуторі з такої дітвори таблички не знає, а Сашко знає, — вихваляється Петро.
— Невже? От молодчина. Гарний хлопчик, — Манька гладить Сашка по голові. — А горобчика ховай, бо гусак одкусить, тоді й молода не схоче.
— Ану, Сашко, скажи скільки буде один та ноль?
— Десять.
— А два та один?
— Двадцять один.
— І правда, молодець. Отаке мале, а отаке розумне хлоп’я.
— В мене Сашко все знає. Оце тільки підеш у школу, зразу кажи, шо табличку знаєш
Прийшов Сашко в школу. На першому ж уроці Буряк питає:
— Ну, що, діти, хто з вас букви знає, вміє читати, рахувати? Підніміть руки.
Всі сидять, мовчать, один Сашко тягне руку.
— Ти шо, читати вмієш?
— Ні, я табличку знаю.
— Ану, розкажи.
На тому першому для Сашка уроці у лисого Буряка випала на журнал остання волосина. А згодом Сашко став отримувати двійки.
— Та в мене Сашко все знає, а він двійки! Кого той дурний Буряк навчив у хуторі?
— Шо, Сашко погано вчиться? — перепитують хуторяни.
— Та, Сашко б вчився тільки так, якби не той дурний Буряк, хро-хро.
— Та він же полисів від грамоти.
— Не знаю, від чого він полисів. Тільки мені здається, що він ще дурніший став, — підвів риску Петро Матвієнко.

6
Проїхав мимо двору Ригорів на своєму старому велосипеді «Україна» Семен. Ще до війни нагородили за ударну роботу,а, бач, до сих пір їздить. Зуби на п’ятикутці правда вже через один повибивані, а тому цеп плигає, тріщить і від того тріску шарахаються, розбігаються врозтіч кури. Понад Гришиним терником Семен править у бригаду. В колгоспі розпочалися жнива. Семенові дісталось поле за лісосмугою. Гони здорові, хліба високі, барабан забивається часто, Семен тягне за дріт, сюрчить і тоді з вишки, траінгуляційного пункту, що височить посеред поля, з карканням здіймаються в небо граки. Семен біля комбайна днює і ночує, нічого не поробиш — жнива. Куховарки возять їсти жниварям прямо в поле. Там і обідають, і вечеряють. Буває, що й сплять у полі. А це чогось примандюрилось додому поїхати. Сказати б на обід, так ні. Оришка того борщу як напартолить, то хіба ж його можна їсти? Та ще й гризе: «Семене, ти що, весь борщ поїв? А що ж дівчатам буде?» Весь хутір сміється з Оришки, ні стида, ні совісті.
— Невже того борщу не можна наварити, щоб хватило на всіх, цілими днями дома сидячи? — обурювалась баба Олена. — Я стара і то б наварила. Отакий трудяга! Та він їх всіх на світі держить. Подумати тільки: їх з Оришкою двоє та троє дівчат. Отака сім’я — і ніхто ніде не робить, окрім Семена та Гальки. Та на свинарні вправляється. Мала, порська, беручка і така ж роботяща, як Семен. Любка — то таке! Ні Богові свічка, ні чортові кочерга, ні дать, ні взять — Оришка. Наче з ока викотилась. Найменша Катька — теж якась невдала, правда, та ще мала, може вимаститься.
Почвалав мимо двору Іван Михайлович.
— Ти що, Іван, не на жнивах?
— Шо, бабо, на сонці гріємось? — наче й не почув запитання, в свою чергу запитав Іван й додав. — Ми вже, бабо, віджнивувалися.
— Та гріюся, хай йому абищо. Як своя кров не гріє, то й на сонці не нагрієшся.
— Та то так, хдопці.
— Е, так, Іване. Постарієш, взнаєш. А ти ж куди?
— Та думав до матері, колодязь треба підчистити.
— А я думаю, чого це ти в кирзових чоботях серед літа.
— Та вдів, щоб там не перебуватися.
На днях Іван попросив у матері сорок рублів, щоб одягнути Стьопка, приготувати до школи, а мати не дала, запропонувала: «Полізь, підчисть колодязь, тоді й дам сорок рублів».
— Е, Іване, — баба Олена деякий час йшла за Іваном, вистукувала ціпочком, випроводжала аж до самого промежка. Кишнула на курей. — Киш-киш, ану, геть зі шкоди, щоб ви видохли. Ох і суша! Все згорить. Скоро й під землею вода висохне, а не те що в озерах. Раніше було — Артем корову прижене, тільки на губи взяла тієї води, і в повітку, а тепер — не напоїш. І в колодязі відро тільки й того, що пірнає. Чи воно вже кінець світу прийшов? Так уже б швидше, щоб і не мучитись.
— Е, бабо, жара страшна, жнива кінчаються.
Баба Олена ладна йти за Іваном аж до самої дороги, хоч погомонить. Микола та Манька як прийдуть додому, то й не обізвуться. Чи то такі наморені, чи спесиві. Ото тільки з Іваном та Гришею й відведе душу. Інший пройде через город й не муркне, а Іван, бач, не гордий. Такий же й Гриша.
Важко бабі Олені. Якби не Володя та Артем, то хоч дурій. Влітку з Артемом теж дуже не погомониш, цілісінький день гасає, і ноги не зболять. Хіба що ввечері, перед сном, коли ввійде в хатину спати. А вона б оце, якби не треба було нічого робити, сіла б і сиділа або лягла б і лежала. А він, бач! Що значить молодий? Тут уже не те що бігати, дихати не хочеться. А треба ще й курей ганяти. А не будеш ганяти, Біличка паліччя в двір кидатиме, аж на самий причілок летітимуть. Та й як ти підеш, як треба виглядати машину. І де він в чорта взявся з тим вугіллям? Хай би Манька сиділа й ждала. А то як лаятись, то широка, а як ждати, то їй. А ввечері посходяться, ще й вибанітують за те, що нічого не робиш. А воно домашньої роботи не видно. Її сам чорт не переробить. Як не кури в грядці, так порося кільце загубило, відірвалось і півповітки зрило. Та якби хоч землю, а то норовить стіну підрити. Другий раз не знаєш, за що хапатися. Тут корову доїти треба, а тут порося кричить, щоб воно до вечора здохло й ноги витягло.
— Підожди, я тебе зараз накричу, — баба Олена відставляє миску з молоком, хватає палюру і по боках, по спині, по рилові. Порося кричить, вищить, шукає яке-небудь укриття, глухий куток.
Баба Олена внесла в хату відро з молоком, проціджуючи розлила по глечиках, запитала:
— Артем, після обід куди гнатимуть, в Човнове чи в Даценків?
— Казали до Ївги, на стерню.
— То вже напасуть. Отака жарища. В Човновому хоч вода є, а там бідні корови позаливаються. От уже ледачі, так ледачі. Хто воно хоч очерідь пасе?
— Росєйка й Узбек.
— Я так і знала. А я думаю, і що воно так молока мало? Мабуть, теля ссало. Ті такі, що й бачитимуть, то не проженуть. Вранці наче й дійки кізяком намазала, а що воно — і на пастівник не дійшло, як висохло, така жара. А теля таке вже жадне, стане й цмолить, як несамовите. Не стій хоч ти над душею, і так досадно, — гримнула на Артема.
— Цмолить, бо пити хочеться.
— Та й жара отака, де воно в Бога те молоко візьметься. Ввечері та хазяйка прийде та ще й лаятись буде. А що я йому — чорта дам, як воно ссе? Якби хоч пастухи не такі були, можна б попросити щоб свіжим, та ще й чужим кізяком підмазали, частіш відганяли. Тіки хіба ти за ним вгонишся? Я, мабуть, йому після обід їжака надіну.
— Надівайте, — погодився Артем.
Баба Олена вийшла надвір і мало не впала за порогом, так жарить.
— Ну й парота! Це вже все попалить. І що воно на білому світі твориться: чи його вже й Бога немає? Такої жари, скільки живу, не помню. Воно вже, мабуть, кругом чорти правлять, що на небі, що на землі. Від нас, антихристів, Бог давно відказався. Ох, Боже, їй-бо скоро страшний суд прийде, земля горіти буде.
Під обід надворі й правда було нестерпно душно. Розпустивши пір’я, ховалися в тінь кури, стояли під кленками набурмосені, розкриливши кртла, порозкривавши дзьоби, от-от позаливаються. В унісон з диханням колишуться їх напівпусті вола, ходить туди-сюди язик. На інвалідській машині проїхав на бригадську гору Білик Сашко. Колись Сашко вчив Олену в лікбезі в Надеждиній хаті читати, та так нічому толком і не навчив, може, ще й тому, що після того, як він її мало не зарізав у діда Івана, вона його боялася. Баба Олена оділа на морду теляті їжака, взяла в поросяти порожній чавун, пішла в хату.
— І не здохне. Не нагодуєш...
В сінях всипала в чавун дерті, добавила вареної картоплі, влила кисляку.
— Там коров ще не гонять? — крикнув з хатини Артем. — Чи що ви там робите, чого ви мовчите?
— Та, он порося скоро повітку розриє. Хоч би кільце вставили. Та я б йому гвіздків в те рило набила. Як уставлять кільце, то, дивись, хоч з неділю сумирно лежить. А це вже десь загубило, одно риє, одно риє, щоб ти здохло.
Баба Олена розбавила теплою водою поросяче, понесла в повітку. На дорозі, проти свого двору, наче примерз, стоїть в тіні Матвієнко.
— Щоб ти був у ката стовпом став! — лайнулася баба Олена і пішла в повітку, поставила чавун з поросячим, щоб не перевернуло, рукою тримає. — Геть хоч рилом не коверсуй, чортула, спідницю випацьориш, а вона в мене одна. Мені в ній в церкву йти. Оце так-так, накинулось, наче з голодного краю.
Понад повіткою щось прогуркотіло, наче хто возом проїхав, кахикнуло. Данило погнав корову. Баба Олена вийшла з повітки, згадала вірш, який розказувала їй біля церкви одна богомільна:
Отчего на свете так живется скверно?
Оттого, что всюду ложь царю безмерна,
Оттого, что люди Бога позабыли,
Оттого, что роскошь сильно полюбили.
Если бы почаще к Богу прибегали,
Если б неимущим все бы помогали,
Если б честь да совесть в свете сохранили,
То тогда, неверное, лучше бы и жили.
Згадала і задумалась, відчула серем’яжну правду в цих нехитрих словах. Хто зараз у хуторі вірить у Бога? Самі старі, та й ті не як слід, бо живуть не по-Божому. Недарма кажуть: роби так, як піп каже, а не так, як робить. І знову очі на дорогу. Матвієнчиха погнала корову, а Петро, що весь час стовпчиком стояв на дорозі, взяв косу, пішов до Надежди косити овес.
— Артем, іди вже, он люди корови погнали.
Артем вибіг з хати, відлигав корову, попаски погнав промежком. Баба Олена ввійшла в хату, прилягла, хай йому чорт, хоч трохи спочине. Цілий день крутишся, як у чорта в зубах, а їй уже не сорок, навіть не п’ятдесят. Лягла й задрімала. І приснилося бабі Олені дитинство, мати. Олена зробила якусь шкоду, а мати йде. От-от битиме.
— О, Боже, рятуйте, — крикнула стара й кинулась. — І приверзеться, скажи ти, Господи. На чєртєй воно мені здалася ще й вдень снитися. Чи то вже такий нещасний вродився? Що-небудь хороше, дивись, ніколи не присниться. — Баба Олена піднялась, вийшла з холодної хатини надвір, сіла на лавці між берестками, хоч не яка, а все-таки тінь. Але довго не всиділа, хай йому чорт, де тінь, там і протяг. Промежком босий, зігнувшись, налигач на плечі, руки підняті, держаться за дві сталки, холоші до колін підкочені, іде від корів на бригаду Данило.
— А хіба корови не на стерню до Ївги, а в Човнове погнали? — Це я до тебе, Даниле, чи ти оглух? — гукає баба Олена.
— А, це ти, Олено? Та в Човнове.
— А чого ж мені Артем брехав що, до Ївги. Ну нехай, хіба не прийде.
Тим часом Данило стрів Антона. Антон ішов стежкою від хрещеного Кісіля.
— Антон, ану давай, лишень, закуримо гензуглею, — запропонував Данило.
— Зараз закуримо.
— Як кажуть: кури та плюй на батьків... — сміється Данило.
Стоять вдвох, курять, коли це Артем підтюпцем біжить.
— Ти чого це мені збрехав, шибенику? Зараз як візьму хлудину, як осмуружу, так піявка й схватиться, — паленіє баба Олена.
— А що я винуватий? Казали до Ївги, а погнали в Човнове. Видно, передумали. Он люди не дадуть збрехати.
— Ну, дивись, мені, — полагіднішала, потепліла баба Олена. — Збігай в терник, свербигузу нарви кролям, а тоді вже будеш гасати.
Артем побіг, як ногу вломив, а баба Олена згадала, як зовсім недавно, минулої осені, Данило розказував їй в бригаді про своє життя. Бригадир Петро Грабарка попросив посторожувати в бригаді, а щоб не страшно було вночі одному, з старих ніхто не погоджувався сторожувати один, загітував бабу Олену. Так і проспали всю осінь в хаті на соломі. Ото хіба що Данило та Андрій в Бога вірують. В празник світять лампаду, а як тільки святий вечір, то з обіду вже нічого не роблять. І за стіл ніхто не сяде, рота не перехрестивши. А зараз такий народ пішов, що за стіл сідає і шапки не зніме, а то ще й матюччя пре. Ні, Данило вірить. Андрій Переляка, як видавав дочку Марію заміж за Баламута Василя, сам вийшов назустріч з образами, тричі перехрестив:
— Благославляю вас щастям і долею, і святою іконою.
А воно, бач, не задалось у Марійки життя. Якби хоч Василь не такий був відірвиголова. Хоч, якщо розібратися, то й Василь не винен. Сирота, безбатченко, Ганна з ранку до ночі на роботі. І в кого він набрався тієї юшки? Звісно в кого, в того причинуватого дядька Сашка. Той надоумить. Той ні в Бога, ні в чорта не вірить. Так і живуть, як скот. Та хіба тільки одні вони? А в них вдома хіба краще? Про Бога й не заїкайся. І Артем, і Манька, й Микола — всі однакові, всі заодно. Артем хоч податливий, м’який, наче віск, хоч в ухо бгай, так що ти зробиш, як їх он у школі напучують, щоб старих не поважали, в Бога не вірили. Думають, від такого навчання толк буде. Ні, не буде добра з такої науки. Бо такому, щоб на старших за себе плювали, доки й світ сонця стоїть, не вчили. А тоді ще дивуються, що син матір в Ясенів яр одвіз серед зими та там і оставив, щоб вмирала, а другий розсердився, побити хотів, під рукою нічого не знайшлося, так він вихватив головню з вогню й біжить, гониться за матір’ю. А мати одно оглядається та просить, мало не плаче:
— Синок, кинь, ти ж опечешся.
Це зараз, поки ще старі люди живі і світ стоїть. А далі, як остануться одні безбожники, бузувіряки, буде ще гірше. Е, буде. І знову згадала, як колись Іван Білик розказував, як в громадянську знайшов мішок грошей, бозна й скільки тисяч.
— Довго ніс той мішок, — розказував Іван, — потім кинув. Де я його в трясці діну? Та й взагалі, на хляпа він мені здався. Родимець його бери. Спочатку хотів закопати, щоб потім, як війна кінчиться, вернутися, та передумав. Кинув їх к монахам в колодязь і пішов. Рішив: тільки заховаю, так і вб’ють.
— Чого це?
— Гроші — це, Олено, диявольська спокуса. Повезло з грошами, не повезе в другому, в житті. От і вирішив викинути. Е, Олено, життя — се така хитра штукенція.
— Мо, й правильно зробив, на трясцюки вони тобі здалися. Від них один клопіт. Я свої гроші за Івана всі до копійки Миколі віддаю, та все не в ту дяку, — скрушно зітхнула баба Олена.
Довго з Данилом в бригаді сиділи за столом, згадували молодість. В цій хаті Данило народився. А як місяць відірвався від причілку і покотився над бригадською горою, полягали на заслану соломою долівку. Харитон яким багатим був, а поли в хаті, бач, земляні. Соломи багато, в коліно, лежати м’яко, мо, хоч перед світом заснуть.
— Се, може, давай Олено погріємось? — запропонував Данило, несміло обнімаючи Олену.
— Та чи ти, Даниле, здурів? Для чого воно мені вже здалося старістю? Та й гріх, чи ти, мо, в Бога не віруєш? А Андрій кожен вечір лампадку світить.
— Я лампадки не свічу, а Святе Писання колись читав.
— Невже оце там так написано? Ніколи б не подумала.
— В Святому Писанні сказано: «Бог є любов».
— А я думала, що ти й справді святий. Ніколи не черкнеш, матюка не загнеш.
— Ото гріх, а се можна. Давай не мнихайся.
— Все воно гріх.
— А що ж, цілу ніч день у день спати спина до спини й не пригорнутись. Ніч як год.
— Нічого. Ніч скоро вже коротшою стане. Свята Варвара ночі ввірвала. А те мені вже не нужне.
Данило встав на коліна, молитовно склав на грудях руки.
— Ну чого ти? Я правду кажу — Бог є любов, так написано.
— Може, так і написано, та не так прочитано. Що не кажи, Данило, а гріх таки є. До тії церкви раз в году виберешся, а чого тільки не почуєш.
— Воно в хуторі такого багато. Он Олексій Масний, Андрія синок, повісив на залізному хресті в матері вінок, так казав: мало не кожної ночі стало снитися, що Пріська за ним ганяється. Так пройшло, може, з місяць, а, мо, й два. А він і не туди, забув про той вінок, бо вішав п’яним. А потім пішов, зняв той вінок і перестало снитися.
— Ну що, Олено? Ще брикаємось? — гукнув з дороги Данило, прогнав спомини.
— Та ще. Воно як так жити, як здоров’я нема, так лучче вмерти.
— Туди ще вспіємо. Це не за хлібом, туди черги немає, — Данило нахилився, пішов стежкою, навпростець через Олексіїв город. Баба Олена встала з лавки, обійшла хату. Десь заголосила курка, видно знесла крашанку. Вона вже давно замічає: зозуляста постійно десь в бур’яні чи в хмизу несе яйця, а вона ніяк не знайде того гнізда.

7
Артем тільки зібрався заснути, провалився у перший сон і прокинувся — хтось несподівано почав пиляти двері, котрі вели з хатини прямо в хату. Наглухо забиті, вербові, вони виходили прямо в кочерги, в запіччя. Ввійти через них у хату було важко, заважала піч, хтозна й для чого їх залишили. Мабуть, як залишали, не внесли поправку на піч.
«Вори! — обмер Артем. — Випиляють отвір, влізуть, і тоді буде їм те, що Бужинці».
Серце підскочило до горла і не опускалось. Кілька хвилин видались Артемові вічністю. В збуреному мозку спалахувало то одне, то інше видовище.
Думки були хаотичними. Та, окрім того, щоб ухопитися за полотно пилки руками й спробувати втримати її, нічого путнього не приходило. Та хіба вони зможуть її втримати. Навіть гуртом їм не справитися з такою задачею. Це хіба що загнути полотно набік. Артем ніяк не міг прийти певної думки, а внизу все пиляє й пиляє. От-от випаде дошка, і злодії увійдуть у хату.
Мабуть, в причілкове вікно залізли. Та хоч би зупинилося, чи що? Пиляє й пиляє, наче в нього десять рук.
— Бабу, ви чуєте? Вори в хату лізуть, — не втримався Артем.
— Шо? Які вори? — баба Олена звелася на лікоть, прислухалася. Сон де й дівся.
Пиляння на якусь мить затихло і знову розпочалося.
— Чуєте, як пилкою пиляє?
— Та, мать, ні. То коли б не порося. Ми з матір’ю на ніч в хатину ввели. Щось прихворіло, каліч отака, не їсть нічого. Ото воно й чухмариться об двері. А тобі здалося, що хтось пиляє. Не бійся, спи.
Артем заснув, а вранці баба Олена з перепелиних яєць, які знайшла в житі, спрягла яєшню. Артем вискочив до вітру, смикнув гілку. Вона хитнулась, обдала Артема росою.
— Шо ти бігаєш, як курка з крашанкою? Іди вже їж, — гукає баба Олена.
Артем налив кухоль кислянки, став пити.
— Не налягай на кисляк. Доки вже ти будеш воду варити, он же яєшня є, чи я даром її прягла?
— А чо такі малі крашанки? Де ви їх взяли?
— У зайця відняла.
— Ага.
— В житі знайшла. Їж уже. Ну як, добра яєшня?
— Угу.
— Та бачу і за вуха не відтягнеш. Ну й мазун, — баба Олена виглянула в причілкове вікно, задивилася, як кубляться в пилюзі і попелу кури, а потім, настобурчивши пір’я, струшують з себе все те. Тряснув тілом, струсив з себе росну прохолоду собака. Схиливши голову набік, зозуляста курка підняла лапу, потріпала нею гребінь, голову, прочистила дзьоб.
— І де вона, зараза, несеться, ніяк гнізда не знайду, там уже, мабуть, з півсотні крашанок. А я перепелині яйця пряжу. Ти б, Артем, послідив за нею, — зітхнула баба Олена. — А то мені щось не в руку.
— Нехай, подивлюся. А ви не видумуйте ото — не в руку, не в руку. Брехня то.
— Мо, брехня, а, мо, й ні. Колись, зразу після голодовки, в воскрісінську неділю ішов через хутір дід і всім гадав на планету.
— Ну, й шо він там нагадав?
— Е, Артем, хоч вір, хоч ні, всім угадав. Ну, а Ялисоветі як в око вліпив. Каже: «Скільки б у тебе не було синів, а й одним не попользуєшся», так і вийшло. Самий старший ще до війни служив сверхурочну, а тоді там щось скоїлось, приїхав у колгосп, устроївся фуражиром, а через місяць знайшли його біля скирти соломи вбитим. Решту на війні вибило, а самий менший, вже забула як і звали, Михасем, мабуть, від водянки помер. Ото так.
— Ну, а вам що казав?
— Спитай мене. Я його вже й забула, до пуття й не згадаю. Наче все сказав шо було: шо хазяїн помре, діти, шо лишилося два сини...
— Ну, це він міг і взнати в кого-небудь.
— Ну, а під кінець сказав, що з одним зостанешся жити, а другий на війні кості зложить, а під кінець і той тебе полишить. Я так пойняла, що вже після смерті, і зразу якось аж в голову вдарило: точно Микола.
— А він шо, казав хто?
— Ні, хто не казав, сама здогадалась. Іван би мене не покинув. А Микола, той може.
— То ще хтозна. Для чого його балакати?
— Мо, хтозна, а, мо, й ні. Хіба я не бачу, що я їм зараз не нужна. Якби вмерти, так живйом же в яму не ляжеш. Не бійся, я твоєї ями не заляжу. Боже й Боже. Умру й не заплаче. Я теж зразу не повірила, а воно, бач: Іван не вернувся, зостався твій батечко один. І про войну казав. Ну, про войну я й сама потім побачила. Сичі у Гриші в берестині так плакали, так плакали, так уже ридали, я ніколи такого не чула. Та й жінка ходила на циганку схожа, по-панськи одіта, все вмовляла: «Киньте, люди добрі, ворогувати, багатіти, скоро війна буде», так не послухали. А як війна кончилась, можна б, як той казав, жити й Бога хвалити, так гріхи не дають, — баба Олена завдала ногою кота, що нявчав і, підводячись на задні лапи, тягнувся до сковороди. — Геть, хоч ти під ногами не плутайся, не вари воду. Розмурчався. Голодний. А то як увірву качалкою, так і потягнеш зад. Я сама голодна. З учорашнього дня й ріски в роті не було. А ти, Артем, не дивись на нього, їж. А то бачиш, який розумака, ще в сковроду вскочить.
Артемові стало жалко кота, він непомітно взяв з сковороди кусочок сала, кинув під лавку. Кіт понюхав, поторкав той кусочок лапою, чи не гаряче, став їсти.
— Шо ти ото кидаєш? — спалахнула баба Олена. — Щоб тебе лишаями та коростою скидало. Хай он іде та мишей ловить. А то миші скоро вуха пооб’їдають. Вночі кругом шастають, та пищать, а він одно тільки б спати та об коліна тертись. Я ось тебе зараз потрусь, ти в мене навилядієш! — баба Олена взяла макогона, відчинила двері, кіт драпонув у сіни. Стара пошпурила макогона слідом. Кіт забіг, видравсь на двері, плигнув на горище. — А ти чого сидиш, куняєш, наче не в собі? Чи, мо, в тебе яка болізнь? Отака таки каліч.
— Кота жалко, — промимрив Артем.
— Кота? Себе жалій! А то мерщій... Кіт тебе не пожаліє. Та й не тільки кіт — ніхто. Згадаєш потім мене. Так як оце й мене. Аби тільки робив. А ніхто й спасибі не скаже. Та шо там розказувати, ти сам бачиш. Ніхто в твій бік і не плюне. І не обізветься. Роби й роби. А якби спитав для чого? Воно оце мені нужне, як мені не сьогодні-завтра вмирати? Я шо, його з собою в голови візьму? А вони, якщо їм треба, хай роблять. Та якби ж хоч не лаяли. А то робиш як віл, а тебе ще й виганять на останок. Думаєш, не обидно? Підеш, виплачешся за причілок і знову йдеш у хату. Воно ж домашньої роботи не видно. Нехай, як мене не стане, тоді взнають. І поросячого звари, і всіх чортів нагодуй, корові й теляті води натягни, та ще щоб і грядку прополов, інший день не присядеш. Одних курей спробуй впасти. Тільки одвихнувся, а вони вже в шкоді: то кубла в грядках вибивають, то баклажани клюють. А то, дивись, уже до Білички в огород вшнипились. А та як побачить, так паліччя й летить аж до самісіньких вікон. Ій-бо не одвихнешся. А там, дивись, і сонце сідає, скоро додому сходитись будуть. Ще і їм їсти навари. Та ще щоб і добре. А де його того доброго набрати?
— Купити, — порадив Артем.
— Купити, не с... влупити. Стоїш, вариш і тіло на тобі труситься, бо зарані знаєш, щоб не зварив, все не так, все невгодне. Прийдуть насуплені, наче чорти по них катаються, і почнуть лаяти, на кремпілець брати. А твій премудрий батько зразу питає, хто борщ варив. Якщо я, то і в рот не візьме.
— Чого?
— А спитай його. Того, що нечепурна вже. Нечепурно готовлю. Може, вже й нечепурна. Мені вже не сорок год, вже й бачу не так. Поживете з моє, будете й ви нечепурні. А воно, як на гріх, то муха в борщі знайдеться, то волосина. Вже наче й слідкую, все одно попаде. І за що мене Бог карає? А помогти, так ніхто дуже й не поможе. Ніхто не розженеться. Микола з роботи прийшов і або ж в газету втупиться, читає, або ж на посиденьки до Данила чи до Матвієнка піде. Ну, до Данила, то ще й нічого, а до того пузаня я б і в двір не пішла. Ніт, щоб перемінити матір, відро води витягти, — баба Олена витерла кутиком платка непрошені сльози, повела мову далі.— А в мене другий раз вже й мочі немає. А він у бреньки пішов. І Манька теж гарна. Правда, інший раз бува й перемінить коли, а посліднє врем’я, як прийшла, так і до Марії Череднички, наче там медом намазано, і в поле красти. Як той казав, вовк бере, бере, а тоді, дивись, і вовка взято. І де той Грабарка? І не піймає, щоб знали, як красти.
— Не балакайте, а то он мати йде. Почує, буде вам.
— Боюсь я її, як г... морозу. У тії Череднички днювала б і ночувала. Зараз стерню, ту, що за смугою лущать, удвох гребуть. А спитай, для чого нам та стерня здалася…
— Топити.
— Микола брикету не привезе чи що? Так ні, біжить з Чередничкою за компанію, гребти. Такі вже подруги! Далі нікуди. Нічого, скоро горщика розіб’ють.
— Якого горщика?
— Та то так кажуть. С... в один горщик, а тоді горщик об горщик і розбили, тільки скалки полетіли.
Скрипнули сінешні двері. В хату увійшла Манька.
— Я зараз піду до вишки. Там буряк підорюють «Ніверсалом», а ви з дому , глядіть, не сходьте, должні з Миргорода вугіль привезти. А то люди приїдуть, а нас і дома немає нікого. Скажуть, оце й хазяїни.
— Та буду. А де ж я в чортинного батька дінусь.
— Возьмете, та ще в Байрак підете. Хіба не було. Ніт, щоб помогли буряк чистити.
— А то я тобі не помагала. І провіряла, і рвала, і чистила.
— Та це я так. Там ще тільки рядків шість підорали. Прийдете увечері з Артемом. Трохи порвете, якщо миргородчан не буде.
— Нехай, іди вже.
— Зараз піду. Глядіть же, Артема пришліть, як привезуть. Поможу розгружати, ви ж його самі не скидаєте. Я то й сама буду поглядати, мо, побачу.
— Нехай.

8
В тому році Артем закінчив початкову школу в Суржках і став ходити в школу в Байрак. Батько хотів, щоб Артем пішов у Багачку, але всі хуторяни ходили в Байрак, довелося йти й Артемові.
Спочатку жили з Степаном на квартирі, яку найняв Іван Михайлович у своєї далекої родички на Чугуївці, і Степан вважав, що Артем за це багато йому зобов’язаний. Тепер Артем і речі Степанові сам повинен носити, і взагалі, в усьому прислужувати Степанові. Може б, Артем там і не жив, та Іван сам набився.
— Я кватирю Стьопі найшов, хай удвох з Артемом живуть.
Хай, то й хай.
Артем вважав, що вони рівні, але Степан вже давно відчував себе хазяїном положення, всіляко добував собі привілеї. Перша сварка виникла з-за чорнильниці-невиливайки, яку дали їм в школі, щоб можна було готувати уроки. Артем доніс ту чорнильницю до Ліба, більш, ніж наполовину дороги, засперечався.
— Візьми й ти понеси. В мене вже рука отерпла.
— Сам неси, не візьму.
Пройшли ще з кілометр, а може, й більше. З кожним кроком в душі Артема закипала злість. Нарешті він не витримав, залишив чорнильницю в пилюзі посеред дороги й пішов слідом за Степаном. Степан впертий, йде, не вертається. Навіть і думки немає. Звернули у вузеньку вуличку: за похилими тинами вже й чорнильниці не видно. Понад тинами, на межах росте, хитається під вітром, гнеться під важкими, достиглими кетягами ягід припала пилом бузина.
— Вернись, хоч трохи понеси, — мало не плаче Артем.
— Не вернусь. Її тобі давали.
Артем уявив, що завтра, може, навіть і післязавтра він не виконає уроків, до того ж чорнильницю, по суті Степан правий, вчителька давала йому, а не Степанові, а її зараз візьмуть і роздавлять возом чи машиною. Прийшлось Артемові повертатись за чорнильницею.
Чомусь згадалося Артемові раннє дитинство. Прийдуть було з Мишком Срібнячком до Степана, а вони з Параскою до дриветні віжками під руками поприв’язувані, лазять. Іван Михайлович, як з дому йде, обов’язково поприв’язує, щоб ніде в шкоду не влізли. Мишко старший на два роки за Степана, повідв’язує обох і на вигін — грати. Місять з болота квадрати, продавлюють п’ятами ямки. Здіймаючи над головою, гахкають об землю. Вибух. Степан хоч і боязкий, зате затятий і мстивий.
Артем добре пам’ятає, як на розі згорілої під час нальоту авіації, та так і не відновленої після війни прибудови до хати Антосик і Гриша направляли Степана, щоб той не пускав Артема до гурту. Артем був чужак. Вони тільки-но переселилися з вигона на нове подвір’я. Та Артем впертий, іде, а Степан його товстим, в палець, ціпком б’є. Тільки так до голого тіла прилипає. Степан був злим завжди, але Артем виявився терплячим. Незважаючи на червоні смуги на тілі, несправедливість, сльози образи, що котилися з очей, від того, що Гриша й троюрідний брат Антон проти нього, Артем не здавався. Надавало Артемові сил ще й те, що боротьба була нерівною й нечесною з їхнього боку. Степан бив безоружного, а Артем плакав і ліз, і врешті-решт таки здолав Степана в рукопашній борні, і той, плачучи від безсилля і люті, втік у двір. Може ще й тому справжніми друзями вони так і не стали. В першому і другому класі Степан був відмінником, а Артем, який у перший клас не ходив зовсім, а пішов зразу в другий, приніс в чверті кілька трійок.
Пізно восени Ригори закололи порося і вони з матір’ю ходили брати в Явдохи Ододчихи два ріжки, щоб начиняти ковбаси.
— Он Степан як вчиться! — допікала в садку біля Ододок мати.
В садку пізніх груш як лепу нав’язалося, під ногами валяються. Гнат по двору ходить, а дітвора з-за причілку виглядає, грається. Артемові байдуже до того грання, йому боляче і образливо від материних слів, з досади аж в грудях заболіло, кольки все тіло пройняли, заштрикало в серце.
— Ну, чого мовчиш?
— В мене серце заболіло, — сказав Артем.
— Не переживай, хай воно горить, — злякалась Манька.
Степан був відмінником тільки в першому та другому класах. А чом би й не бути? Іван Михайлович накосить на плішинах, де пашня повимокає, мишію, трави й везе вчителю. Сіроклин калічний, горбатий, сам не в змозі вкосити. Іван, звичайно, працював на перспективу, та Сіроклина взяли й перевели в Бутову Долину. А в Суржків прислали Буряка. Слідом за Сіроклином пішов у Бутову Долину і Срібний Мишко. Іван хотів було піддобритися й до Буряка, але тому сіно було непотрібне: Буряк корови не тримав. А тому в третьому Артем легко обігнав Степана по успішності. У Артема було тільки дві четвірки, і то в першому півріччі, а в Степана — половина.
— Невже б у вас руки повсихали віз сіна накосити? — інколи встрявала в розмову баба Олена. — Були б і в Артема одні п’ятірки.
— Коли його Миколі косити те сіно, як він, що не день, так і пішов на роботу. А Іван цілими днями дома та й здоровий, як смик. Хіба - таки в Миколи стільки сили, як у Івана? — заперечує Манька.
— Ну тоді б кусок чи два сала віднесли. А як ви думали? А то самі тягають, поки діжа й дно не покаже. На пісному б посиділи, не вмерли. А я б їй-бо, віднесла, як отак таки переживати. А ні, так тоді й мовчіть, на чертей вони здалися ті п’ятьорки.
— Хай ото вчиться.
— Навчиться він чортів пляшку. Думаєте, така й учоба дурна? Як нічого не понесеш, то ото і будеш задніх пасти. А як ви думали? Я його давно пойняла. До дохтура Яковенка люди, було, плавом пливуть, той курку, той крашанки несе. З пустими руками ніхто не йшов. А якщо й ходив, то такі й ліки були. А я, як курку понесла, як у Миколи різачка була, то один порошок дав, і наче сто баб пошептало.
— То таке тоді було. Гетьте, його й не розказуйте нікому. Зараз друге врем’я. Балакаєте, аби не нишком, — замахала руками Манька.
Та, може, й так, — образилася баба Олена. — Сказала, аби не нишком. Нате, мов, і мої п’ять, щоб було десять, — баба Олена сидить навпочіпки на сундуці, перебирає на сірому платті стряпи. — Врем’я — воно яке було раніш, таке й осталося. А якщо моє не в дяку, то я зі своїм і назад.
Баба Олена перстала займати оторочку, полізла на піч.
Микола закурив, пішов надвір, заговорив, невідомо до кого й звертаючись.
— Що б та баба знала? Це в Суржках один Буряк, то можна й кусок сала віднести, а як піде в Байрак у школу вчитися, там п’ятнадцять вчителів, якщо кожному по куску чи два сала нести, то й свині не хватить.
Та всі ті розмови виявилися пустими — в наступній чверті Артем став відмінником, а ще через рік став ходити в школу в Байрак.

9
Промайнуло кілька років, лелеки на подвір’ї Двірничок кожної весни справно поверталися на старе гніздо, виводили виводок, а восени здіймалися і сім’єю летіли у вирій. Згодом про тих лелек в хуторі забули й думати. І придумає ж хтось таке — щастя. Де б воно в тих Двірничок взялося?
— Брехня то все про лелек, — заводить мову з Семеном Іван Михайлович. Семен живе з Двірничками по сусідству. Мабуть, тільки один Іван ще згадував про лелек, бо сам не раз мріяв: сядуть лелеки наступної весни не до Двірничок на клуню, а до нього на хату, і буде й у нього щастя.
— Дурний ти, Іване, треба самому про себе дбати, а не на лелек надіятись. Як ума немає, то до шкури не пришиєш, — глузує Семен. Семен закурив, довго дивився на сіре в рижих підпалинах небо.
— Дай і я димну, Семене, — не образився на ту Семенову мову Іван Михайлович.
— Бог подасть, — обрізав Івана Семен і, легко здійнявшись на ноги, пішов у садок, став вершити копичку сіна.
— Їй-бо дощ буде, — жваво і вправно працюючи то граблями, то вилами, поглядає на небо Семен.
Біля прикладку торішнього сіна жваво гребуться кури, визбирують чи то вівсяницю, чи, мо, мурашок та черв’яків. З заходу темним, розпростертим крилом накрива хутір хмара. Десь над вишкою, трангуляційним пунктом, виблискує горизонт , б’є грім, коле навпіл склепіння небес. Осколки його довго котяться шатром неба, сунуться десь аж до Човнового.
— Ти ба, як палахкотить. Хоч би дощ вжарив, а то ще когось монія спалить, — підбираючи покоси в леваді, бідкається Семен. — О, вже йде.
Іван прислухався: і справді, десь у бригаді, на Івановім і Гришинім дворищі шумить дощ, наче хтось з довгого рукава сипле на землю жито. Дощ ближчає, наростаюче шумить, шелестить листям.
Аж ось сяйнуло, вдарило десь поруч, наче каміння загуркотіло по новій, вкритій бляхою Семеновій покрівлі. Здіймаючи ліниві зграйки пилу, сипонуло по дорозі, залопотіло у Івана по картузі.
Семен кинув під стіжок гліцериново вилискуючі держаком і зубками вила, побіг до хати, вхопив на призьбі клейонку, накрив копичку.
Здійнявся вітер, крутив у перевесла й жмути дозріваючу пшеницю, прошелестів, гойдаючи гілля, наче б хтось настирно продирався до них з Семеном осиками, садком. Струшуючи росу, вітер загорнув на стіжку, наче дівочий подол, шар сіна. Ховаючись, кури перебігали з-під берестка до повітки. Вітром їх зносило вбік, задувало на іржавому хвості пір’я, оголяло блідо-рожеве, вкрите їжаками тіло. Палахкотіло. Раз по раз бив грім. Освіжаючи землю і все живе, дощ шаленим шквалом йшов хутором. На дорозі вмить стали калюжі. Іван в накидці стояв у сінях, дивився, як з прибитих дощем пагонів і листя споришу скапує на землю вода. Гуркотіло вже десь над Гнатовою. Вітер розігнав хмару, скупо виглянуло в прорісі хмар сонце, висвітлило викупане глянцеве листя садків, обшарпані з окола, схожі на мокрих курчат, хатки.
На дорогу вискочив Двірниччин Петько, гамселить палицею по воді, розгонить калюжі, та вони як на зло знову сходяться. Семен біга по двору, наче дитина, тільки куці ноженята мелькають, складає розметане вітром сіно. Раптом очі Семена здивовано розширились, він став, наче вкляк.
— Що там таке? — питає Іван.
Іван млявий, вайлуватий, поки виліз з сіней, вийшов на причілок і взівав, як молода Двірничка промайнула мимо Семенового двору з якимось чоловіком. Семен те побачив, і руки опустилися. Ось тобі й маєш, ось тобі й лелеки! Принесли-таки щастя.
— Это он? — запитав у Гальки незнайомий. Петько побачив матір з якимось дядьком, від подиву завмер.
— Ану, марш додому! — гримнула Галька. Петько босоніж, розбризкуючи калюжі, помчав до бабусі.
— Бабу, бабу, до нас якийсь дядько йде.
Двірничка Явдоха поспіхом витерла руки об поли спідниці, вона якраз мішала запарку, запитала:
— Сам чи що? Де?
— А он.
А тим часом Галька з якимось незнайомим молодиком повернула з дороги в двір.
— Мо, з міліції... — ще не вірячи щастю, сказала стара і, впізнаючи, приклала козирком до чола долоню, витерла вказівним і великим пальцем кутики зів’ялого рота, закусила одну сталку хустки зубами, потягла вільною рукою за другу, поправила на голові очіпок, білу в дрібний горошок хустину, сказала вголос:
— Та й гарний же який. І шо воно за чоловік?
Іван Михайлович зупинився біля почорнілої ліси, підкотив штани, пішов слідом. Від землі пахло трухлявим деревом і мокрою кропивою. Тин лоснився вологою. З нього на чорну, аж сизу від вологи землю, стікала вода. Збиваючи на свербигузі росу, Семен осичником прокрався до межі, зазирнув до Двірничок у двір і очам своїм не повірив. Чоловік разом з Галькою завертав у двір. Семен деякий час споглядав, як розсипається в гостинності перед прийшлим стара Явдоха, і, не вибираючи дороги, в розбурханих почуттях, розгортаючи високу кропиву, жалячи закацублі в роботі руки, побрів додому. А в нього ж троє дочок і всі незаміжні. Пахло пріллю торішнього полину, перетлілим злежаним листям, солодким настоєм свербигузу, глухо лопався під ногами розмоклий опалий сушняк, м’яко пружинило прошите стеблами кропиви й чистотілу торішнє листя. Лизнув глянцеве листя легкий вітерець. Каркаючи, сів, похитуючись, на гілку осики обважнілий грак, струснув на Семена краплисту росу.
— Так вот это твой пятистенок? — питає у Гальки молодик.
— Як бачиш.
— А это сын? Как тебя звать, сорванец? Ну говори, не бойся.
Забризканий по вуха болотом, Петько стоїть з палицею в руках, нітиться під суворим поглядом й мовчить, наче язик проковтнув.
Над Срібною горою, обганяючи одна одну, клубочаться хмари, малахітово зеленіють жита, шумлять осики. Двома лискучими стрічками, наче хоче злетіти в небо, втикаючись в його сіре шатро, вилискує мокре жало асфальту.
— Ну чего испугался? Заячьей крови много?
— Петько.
— А меня Саша Захаров. Иди, будем знакомиться.
— Не хочу.
— Ах ти ж турок, а не казак.
На клуні, на одній нозі, повернувши голову набік до сидячої в гнізді лелеки, стоїть лелек, перебирає в огузку мокре іржаве пір’я, дивиться вниз. Трохи нижче на розі вальма, в провалі прогнившої солом’яної покрівлі, лежить дерев’яне, наполовину без спиць, колесо гарби. Лелек здивовано піднімає голову, голосно клацає дзьобом.
Кацап стоїть посеред двору. Чоловіки виглядають з дворів, дивуються:
— Шо воно ото за чудак? — питає в Миколи Кісіль.
— А хто його зна, мо, страхагент?
Сонце виглянуло з-за хмар, відбилось у великій калюжі. Спалахнули над бригадирською горою світлорожевим полум’ям вершки дубів.
— Ма, приготовте яєшню, — весело гукнула Галька.
Явдоха кинулась до сідала, внесла в подолі спідниці яйця.
— Крашанок побільше взяли б, а то наче вкрали.
— Якщо мало буде, я ще принесу, хіба тут довго.
— Спасибо, мамо.
— О, Боже, хто ж ти такий, добрий чоловіче? Дай тобі Бог здоров’я і віку, — заплакала в хустину стара, хоч ще й моложава з виду Явдоха. — Ходімо, лишень, в хату та там і погомонимо, а то он люди кругом повитріщалися, щоб їм повилазило.
Сашко крутнув головою, не розуміє, що від нього хочуть. Сонце торкнулось гори, оплавилось. Хутір гудів. Здивуванню не було меж. Отакий гарний, до того ж ще й молодий чоловік, тільки й того, що більмо на правому оці, взяв заміж гнилу й бідну Гальку з байстрюком. По один бік троє багатющих Семенових дівок, через двір — Матвієнкова Наталка, на вигоні Тетяни Матвієвої Оленка, біля Даценок — Секлетина Марійка — ні дитини, ні билини. А в тії Секлети тільки птичого молока немає. Син Микола наслав з Германії і чобіт, і хрому, і шовку, і передів, і піднарядів, а грошей тих у баби нещотно, не менше ста тисяч. Іван Михайлович в сорок сьомому два рази носив мішком міняти в Багачку. Чом тобі не прийми? І всі, окрім хіба що Матвієнкової Наталки, молодші, та й вродливіші за Гальку, а головне без прицепу. Ось тобі й лелеки, ось тобі й щастя. Таки висиділи.

10
Так навесні 1956 року до Двірничок пристав у прийми Захаров Сашко. Скільки в хуторі дівчат, дівок, молодиць і красивіших, і гладших, і кращих, і роботящих, і багатших, а Сашко взяв і вибрав Гальку з нагуляним Петьком Глечиком. Так прозивали Петькового імовірного батька. За кілька років прижили ще трьох дівчат. Ніхто толком не знав, ким він був і звідки взявся. Пішла чутка хутором, що сидів у тюрмі, за вбивство. Пахла «вишка», але обминув, був неповнолітній. Ось тобі й чорногуз. Повертати в рідні краї Сашко так і не відважився, боявся помсти. Хуторяни вважали, що Двірничкам і справді повезло. Язиката, невитримана, ніхто її інакше й не називав, як причинуватою, та ще гнилою, бо була вся в прищах, а тіло, руки, ноги в якихось виразках, які ніколи не загоювались, Галька була невродливою. Сашко ж був гарним на вроду, роботящим, правда, на одне око більмастим, та все ж таки не пара Гальці. Правда, і в Сашка вистачало дурощів, а тому хуторяни дійшли одностайної думки: який ішов, таку й знайшов. Цю думку невдовзі підтвердили й самі Двірнички. Полаявшись, а лаялись вони мало не кожен день, обидві кричали:
— Якби ти був нормальний, хіба б ти до нас у прийми пристав?
Сашко то ніяковів, то вмовляв, то пер матюччя, але те мало допомагало, навпаки, тільки ще більше злило, розпалювало обох. А привід для лайки завжди знаходився: обоє — і стара й молода — ревнували Сашка по черзі то до Надежди, то до Сидорихи. Діставалось Сашкові і від хуторян. Чоловік чужий, прийшлий, він завжди був без вини винуватий. Що б в хуторі не трапилось: парубки чийсь садок обнесли, чи в кого-небудь лисиця курку вкрала, винуватий був Сашко, все валили на нього, як колись на Маньку й Миколу Ригорів.
— На кого Бог, на того й люди, — часто вступалася за Сашка Манька Ригірша, в минулому сама сирота, тільки хто її слухав. Біличка? Чи, мо, Переляка, Семен? Так і жили. В хуторі ще довго згадували Бужинку, гадали, судачили, але ніхто так і не взнав правди. Чи то міліція припинила слідство через те, що підозра падала на їх нового співробітника, чи, мо, родичі, зацікавлені в припиненні слідства, настояли, дали хабаря, бо не менша підозра падала на не сповна розуму рідну сестру Оксеню. А це чи не найбільший гріх, коли близькі по крові люди вбивають одне одного.
Люди народжувались і вмирали, підростало нове пагіння, передаючи з уст в уста, від покоління до покоління цю так і не розкриту тайну. Але, незважаючи ні на що, хутір жив.
Полаявшись з Сашком, Галька чи не кожного дня вискакувала з хати і бігла на шлях вішатись. Слідом за Галькою Сашко й мати. З народженням дочок життя трохи ввійшло в колію, але не надовго.
Стара Двірничка стала ревнувати Сашка до дочки. Петько по суті був наданий сам собі, все частіше задумувався над складністю й мінливістю життя, його збоченнями і перекрученнями. А тим часом настало літо, прийшли жнива. Хутір згорав у роботі. Одні тільки військові пенсіонери, дідусі й бабусі були вдома, пололи городи, займалися господарством, доїли корів, порали худобу.
Сашко Захаров швидко подружився з хуторянами. Хутірський уклад життя припав йому до душі: до ув’язнення жив ще в глухішому місці. Сашко неохоче розповідав про своє минуле, хіба інколи прохопиться необережним словом чи реченням. Запеклий картяр, балагур, він без особливих зусиль вписався в хутірське товариство, з ним поводили себе відверто й доброзичливо. Один лише Данило не любив Сашка, таких сявок у тюрмі хоч греблю гати. Іван Михайлович колись за грою розповів, як застукав Гальку з Гамазуром, і Сашко став ревнувати Гальку до Чередника.
— Мені тоді баби у Івана Федоровича на свайбі пальця об язичок западки порвали, а Чередник до твоєї Гальки загравав і дозагравався.
Поки Сашко Захаров не знав всіх подробиць, то й не ренував. А як узнав, так і став п’яний ганяти Гальку, а п’яний мало не кожного дня. Життя йшло під уклін. Сповзали, наче туман в Ясиновий яр, дні, тижні, місяці, роки.
Якось Двірниччин, а точніше Глечиків, Петько з Володею Ригором без дозволу Сашка Захарова склали вдвох один велосипед і поїхали для проби спочатку в Долину, потім до Антона Захарієвого в Макортет, як називає Дмитро Стігло, такі там гори круті. Першим нащупав туди стежку Антон, а за ним і всі хлопці внадились їздити на чужу. Заїдуть і до Антона. З одного хутора — вважай родичі, до того ж Антон Володі троюрідний брат.
— О, вже біжить Антосик собачою стежкою, — вийшовши вранці надвір, глузує Микола Ригір.
Антон і справді вертався з чужої стежками.
— Се воно, стерво, й дурне, — скрушно скубе в дворі потилицю Андрій Федорів. — Антонові хіба ж такі прийми можна було б найти? Он і в Семена Галька, чом би не жити? І ходив же. Всі думали жениться, а він найшов. Сам босий і голий, і вона ж така, до того ж ще й сліпе.
— Не мелеться твоє, старий, не засипай, — подає з сіней голос Одарочка.
— Та і в нас Марійка незаможем, — зітхає Андрій.
Хлопці довго вагались, з’їхати з гори в Макортет, чи, мо, звести, і вирішили їхати. Петро, він на рамі сидів, заклав взуту ногу в вилку (переднього щитка не було) й гальмує. А воно несе, наче той велосипед чорти в прірву пхають. Петро і рад би вже ногу висмикнути з вилки, бо в підошву хіба ж так припікає, а не може, присмоктало ногу, не витягти. Пахне смалятиною й горілою кожею, а полохливий димок з-під підошви синьою стьожкою тягнеться, от-от черевик спалахне. А ще тільки до півгори спустилися. Десь тут живе й Антон, тут і невеликий мисок. Володя підвернув велосипед, зупинився. Витягли ногу з вилки, глянули — черевик наскрізь протерло. Підошва почорніла від кіптяви.
— Скидай вже їх та на руль вішай, — радить Володя, — пішли до Антона.
Над головою окраєць неба й купчасті хмари, а навкруги улоговина, на узбіччі чебрець і синюватий дрібний полин.
— І як він живе в цьому макортеті, — дивується Петько. Нахил до філософствування й порівняння у Петра від несправедливості в сім’ї, сирітства, глузування оточуючих.
— Петько, ану, йди сюди, зараза, а то шкуру родиму спущу, — кричить з двору мало не щодня Галька.
— Поки ти вже будеш мене бити? Поки й вуса виростуть? — незворушно, наче старий, відповідає Петро і йде додому.
— А той, чортула, аби тільки в карти грати, — банітує Галька Сашка.
— Йди вже його займай, — піджиговує стара Двірничка. — Хватить. Наче без нього вода не освятиться.
Галька смикається, знає: хуторяни будуть глузувати, довго крутиться, нарешті бере уквітчаний реп’яхами налигач і йде на промежок до Ригорів.
— Ти що й по корову не думаєш іти? — насідає на чоловіка Галька.
— Іді домой, — моргає кривим оком Сашко. Вони не раз домовлялися, що Галька не буде приходити й славити його перед чоловіками. Галька наче й не бачить того, бурчить, кидає налигача.
— Доров була, Галько, — причукикав на промежок Гнат. Гнат теж прийшов подивитися на Сашка. Всі в хуторі балакають, який Двірничкам хазяїн лучився. Гнат прослав в споришеві налигач, сів на нього й сидить. «А грає, сукин син, як! — дивується Гнат. — Всю карту запоминає. Тюремна школа». А та причинувата хвойда кричала, щоб не ходив. Хай кричить, хоч і лопне. Після тюрми Гнат її зовсім не празнує. Пробула та язиката Феська, Явдоха, п’ять років у Божково. Гната як інваліда (снайпер в руку і в ногу однією кулею влучив) випустили по амністії. Всього два роки пробув у тюрмі й повернувся додому. Явдоха як узнала про те, на зло Гнатові год після тюрми жила з якимось чоловіком.
— А ти жив, жив без мене! — лящала вечорами.
— На тіло позаздрився? — рішив Гнат. Ододчиха майже однакова що в висоту, що в ширину. — Я ж сам жив. Тебе чекав, наче щось і путнє.
— Брешеш, брешеш, брешеш! Змилувався Бог над раком...
Гнат сидить, дивиться на Сашка, міркує: «Бойовий! Ач, як карти тасує, тільки в віччю миготить.»
Данило, як завжди, видно, щоб не простудитись, стоїть на колінах, навпроти Сашка. Він теж непогано грає.
— Я тебе, Данила, обоб’ю пер’я! — погрожує Сашко. І це зневажливе звертання на ти — Данилові давно за сімдесят — сердить Данила: він до такого не звик.
— Сранка ти, — в розпачі каже Данило. — Тебе і в землі скільки, як зверху.
— Э, Данила, обобью, только пух полетит. А ну, ходи сюда, — Сашко знає, що дратує Данила, а тому насідає ще дужче.
— Ти ба, який сміливий, — дивується Гнат, — повезло Двірничкам.
— Дурний ти, Гнат, хіба діло в тому, — кип’ятиться Семен, бо в самого три дочки і жодна не замужем.
— Га? Ти щось сказав? — повернувся до Семена Гнат. Він задивився на гравців, задумався над долею своїх дочок й не розчув. Старша заміжня, гарна і статурою, і з виду, а зятеві, Петру Сакалі, далеко до Сашка. Тільки й того, що губатий.
— Головне, Гнат, що тепер в хуторі на одного чоловіка прибавилось. А як нахту найдуть, то ще й залізницю протягнуть.
— Е, проведуть, — підтримує свояка Іван Михайлович. Поки нікому грати, він грає з Данилом на пару. Не грає, — скидає з рук карту. Данилові як з Матвієнком грати, то краще з Іваном. З Матвієнком він на одному гектарі не сяде. Перш ніж бити, Іван довго шкребе нігтем під картузом, нарешті береться середнім і вказівним пальцями за карту, бо великий, придавлений пресом на цегельні, нечутливий, може випустити й передчасно висвітити карту. Іван ним без наперстка шиє, хіба ж так вганяє голку в пальто. Іван довго вагається, бити чи не бити.
— Куди ти б’єш нею? Тягни ту, шо рядом, — підказує Гриша. Він добрий гравець.
— Грицьку, мені аблакатів не тдеба, — озивається через плече Іван. — Я сам знаю, якою картою бити. «І де він узявся, ще ж недавно не було, мабуть, з бригади прийшов», - дратується Іван.
— Ну, тоді програєш. Бий.
— А ти не бдешеш, Гдицьку? — остаточно втрачає впевненість Іван.
— Кажу ж, бий! Зараз побачиш.
Іван поволі переміщає пальці вправо, до вальта, на якого вказує Гриша, і знову вертає назад.
— Ти, Іван, або грай, або карти віддай, — сердиться Данило.
— Та він боїться.
— Тіні він своєї боїться.
Іван знову веде пальці вправо і таки б’є вальтом.
— Бач, і відбився. Вальти всі вийшли, в тебе послідній був. А та карта ще вся на руках.
— А чьодт її знає, — невпевнено каже Іван. — Беди, Гдицьку, ти гдай, ти молодший.
— Ти, Грицьку, як пасешся в чужих картах, так не підказуй, хро-хро, — поволі, наче читає «Отче наш», проказує Матвієнко.
— Ну ти й назбирав, Іван, я думав, вони в тебе по одній, а ти попідмощав по дві, а то й по три. Та тут у тебе цілий бриль карт, — регоче Гриша.
Іван ходить під Матвієнка. Петро відбивається.
— Ну, а тепер, Данила, под меня ходи, — заохочує Сашко Захаров. Данило кидає дві десятки.
— Я взял! — Сашко так швидко підібрав карти з споришу, що в Гната аж в віччю потемніло.
А, ось ти який, голубчику! Босий і голий, — зловтішається Данило і починає давати всі карти підряд, по старшинству. Сашко бере до останнього, знає, Данило тримає три сьомаки на погони. Впевнений, що в Сашка немає жодного козиря, одна лашпачня, Данило кида напослідок козирну дев’ятку і в нього залишаються одні сьомаки. Сашко розгортає віяло карт, щось там шукає.
— Що він там ще шукає? Валет, дама, король, туз козирні — давно у відбої, чи ти думаєш, що я за картою не слідкую? — обурюється Данило. У нього, як і в Сашка, школа гри в карти тюремна. Але Данило був політичним в’язнем, Сашко — злодій. Ворожнеча між політичними і злодіями завжди була запеклою і непримиримою.
Сашко гарячково перемацує кожну карту, проводить по тому віялу пальцем так, що ті аж лопотять, блискавично вихоплює козирну десятку, б’є.
— Сранка ти, — бачачи, що програв, сердиться Данило.
Сашко зводиться на коліна, розправляється з Данилом, як повар з картоплею чи Бог з черепахою.
— Як я її пропустив, будь вона неладна. Ти, мабуть, її з одбою витяг?
— Обожди, — горячиться Сашко. — Не отбрасывай отбой, — Сашко гарячково парує карти. — Смотри, все попарно.
Він завжди ловить Данила на дрібних картах. Данило вже старий, пам’ять слабка, а тому не запам’ятовує дрібних карт, пропускає, щоб не завантажувати пам’ять, зате всі великі пам’ятає, а тому Сашко навмисне, щоб приспати Данилову пильність, викидає великі козирі на самому початку гри. Тузи, королі, дами, валети, в тім числі й козирні, летять у відбій, потім Сашко раз або два візьме, щоб остаточно заплутати, приспати Данилову увагу. Недарма десять років просидів у в’язниці. «Все, немає козиря. Аби був, бив би», — вирішує Данило й помилиться, хоч і уважно слідкує за картами.
Сашко все викидає, а приховає козирну шостаку або сьомаку й погрожує:
— Я тебе, Данила, обобью перья!
Данило невдоволений, що кацап тикає на нього та ще тому, що злидота. Звідти прийшла революція, колективізація. На Україні їх би повік не було.
— Э, обобью, Данила! — Сашко нутром відчуває, що Данило його не переварює. Ворожнеча між політичними і злодіями не припиняється й досі, вона майстерно підтримується адміністарцією зони.
Данило бере останню карту, Сашко вішає Данилові і Іванові погони — кожному по два вальти.
— Це ти, Даниле, програв? Я свої карти викидав, — оправдовується Іван. — Сідай, Гдицьку, гдай.
— Он думал виприснуть у меня, — сміється Сашко і грозиться на Данила пальцем. — Ти у меня не випреснеш, я тебе обобью перья!
— Осе, хлопак! — захоплено вигукнув Андрій Федорович Переляка.
— Таких у нас ще й не було, — погоджується Гнат, — хіба що Срібняк. Бач, як на Данила гримить.
А Данило ще міцний. Недавно Василь Баламут увійшов в бригаду серед ночі за хомутами, хотів поїхати на баштан, а Данило якраз сторожував. Василь тільки до хомутів, а Данило з лави встає.
— А, Срібняк! Куди це ти!? — взяв Данило Василя за руку, наче обценьками, — Ану, сідай, посидь, охолонь трохи.
— Ну, що ж, давай закуримо, — відчувши силу й волю, погодився Василь, та так до хомутів більше й не рипався, не підступав, пішов додому. Та й Данилові спокійніше. А то Срібняк з Гнатком кататимуться, а Данила ще й посадять за те, що не всторожував, може Гнатко навмисне послав. До цього часу не може вибачити, що в окупацію Данило виселив Гнатка з своєї власної хати. Данило ж не ображається, що Гнатко з колективізації живе у його хаті.
Галька Двірничка, що була вже пішла додому, знову прибігла на промежок, стала впритул біля Сашка й стоїть.
— Пішли додому! Кому кажу.
— Йди, я скоро прийду. — Сашко грає, а Галька стоїть. Коли це біжить і стара Явдоха Двірничка, але до гурту не йде, стала на дорозі навпроти виїзду й кричить:
— Галько, ви думаєте їхати по листя?
— Думаємо, — відповідає Сашко.
Галька швидко йде до дороги, накидається на матір:
— Чого ви хоч бігаєте? Прийняли б собі діда й жили! — вона ревнує Сашка до матері. Мати хоч і старша, але ще дебела, моложава на вид, пишнотіла, якщо поруч поставити, то хтозна, хто краще.
— Толку з того діда, як з глевкого хліба! — кричить стара Двірничка. — Приймак — це не хліб, можна й обійтись.
Іван Михайлович, здавши вахту, іде додому, лягає в сінях на обтягнутій рядном дачці біля кліток з хліба, дрімає. Аби зайвий раз не гризтися з бабами, восени, весною й літом Іван спить у сінях, та Марія ще дужче кляне Івана. Холодить, дратує Марію одинока постіль.
— Та чи ти здуріла? — дивується Іван. — Ти хоч би при дітях мовчала. Стьопа он уже парубок.
У Івана й гадки немає, що Марія гризеться з ним через те, що він давно не спить з нею.
А десь через тиждень Сашко Захаров влаштувався водієм в «Сортнасінняовоч», працював разом з Миколою Ригором.

11
Тільки Артем вигнав з двору корову, баба Олена знову заметушилася.
— Господи, поможи мені в час добрий діждатися, — проказала.
Після обіду вона тільки те й робила, що виходила на вулицю, виглядала машину. Микола обіцяв привезти з Миргорода вугілля або торфу. В урочищі Хоролу того торфу, хоч торфяну електростанцію будуй. Обіцяв і немає. У баби Олени вже й терпець увірвався, вона пішла на грядку ввірвати хрону. Тільки виткнулась з-за причілку і раптом побачила на дорозі навпроти Матвієнок вантажівку. Машина притишила хід, накрила наче сірим простирадлом, пилюгою хуторян. Баба Олена навіть не встигла розгледіти кого.
— Ох, Господи, мало не взівала.
А, може, це не та, мимо проїде? Так ні, й справді до них повертає. Зверху в кузові щось чорніє, або ж брикет, або вугілля чи торф. В кабіні наче двоє. Шофер і ще хтось. Мабуть, Миколин керуючий, Сватенко. Серце Олени йокнуло: якби дід Рудявський, то було б краще. Вона давно симпатизує йому. Але, мать, не він. Рудявський такий високий, що головою й кабіну проткне. Олена схопила на призьбі ціпок і стук, стук на промежок. Так і є, повернули на промежок.
Пом’явши невістку Надежду в сінях на лантухах, вийшов з хати Матвієнко. Взяв косу, що висіла на груші пішов косити братовій овес. Тільки зайняв ручку, почув рокіт мотора, оглянувся, побачив машину, завантажену вугіллям. Завидки ножем полоснули серце. Ніхто, окрім Ригорів, не топив взимку вугіллям, а топити б належало Петрові, а не тому куркулеві. Матвієнко кинув косити овес, побіг навперейми. Ні до, ні після ніхто не бачив, щоб Петро так швидко бігав. Якби Захаров Сашко знав, що те трапиться, то, може б, набавив газу, проскочив. Петро вискочив наперед машини, ліг з косою на промежок й лежить. Сашко, баба Олена його зразу впізнала, бідовий такий, як і в племінниці Гальки, в Байраку, Преснов, вискочив з кабіни і до Петра:
— Ану, геть з-під кольос!
Петро не встає. Прийшлось встати керуючому, вдвох ледве викишкали. Тільки Сашко в кабіну, а Петро знову під колеса. Злий Сашко їде впритул. Тільки викишкають, стануть їхати, а Петро знову під машину лягає. А тут і Надежда прибігла, розмахує вилами перед машиною, кричить: «Не пущу!» Сашко розізлився, витягнув з-під ніг монтіровку і вже хотів було оперезати нею Петра, але той вчасно встав. «Ну, дума, тепер поїдемо». Сів в кабіну, став рушати, а Петро знову, хоп, і під колесами лежить, наче сніп. Виліз з кабіни керуючий Сватенко, вмовля, переконує, погрожує, нічого не допомагає.
— Ну, то так, я тебя предупредил, перееду сейчас и отвечать не буду, — єрепениться Сашко.
— Будеш! Тіки спробуй переїхати, в тюрмі згниєш, хро-хро.
Сашко подумав і здався. По-перше Петро має рацію, по-друге він такий товстий, що його зразу й не переїдеш. Це хіба що з доброго розгону. А як ти розгон набереш, як він прямо під колеса ляга. І об’їхати ніяк, промежок вузький, по обидва боки грядка. Керуючий Сватенко виліз з машини, пішов до дороги. Біля воріт, спираючись пишними грудьми на стоян, стовбичить Сидориха.
— Шо воно ото за чудак ненормальний?
— А хіба я жнаю, жранку був наче нормальний, а це й шправді наче ждурів.
— І що воно за чудо? — обурюється Сватенко.
— Я его сейчас перееду, гада! — кричить посеред промежку Сашко.
Сашко сів у кабіну, став здавати назад, щоб взяти добрий розгін. Петро, видно, подумав, що той поверта назад, на Миргород, встав. Та, побачивши, що Сашко розганаяється, знову впав. Сашко добряче розігнав машину, всі думали переїде, та біля Матвієнка загальмував, став наче вкопаний. Петро видно не на жарт злякався, вискочив з-під колес наче опечений, перебіг на друге місце і знову впав.
Баба Олена не наважується підійти, стоїть на промежку, навпроти двору на попільнику. І що воно за місцина? Як ведеш корову, то так гуготить, наче там якесь провалля. А може, й справді під ногами пустота?
— Ладно, Сашко, повертай назад, — наказав Сватенко.
Матвієнко розправив квелі вуса, струснув з чола піт, повеселів. Баба Олена підійшла до Петра впритул, наче ненароком штурхнула його ціпком.
— Ти чого б’єшся? — визвірився Петро.
— Я тебе не бачила. Я на машину дивлюся. Та мені, якщо вугіль не привезуть у двір, то хоч з дому сходь. Вдарила я його, щоб тебе чорна болізнь била об суху дорогу і не переставала. Наче ти не заслужив: чо ти під колеса лягаєш? І хлопці ото не приймуть. А я бігаю потом вмиваюся, щоб тебе обмили і на лаві положили. Щоб тебе сира земля до вечора прийняла, щоб до завтрього і коржики поїли. Господи! Пречиста діва Марія... Як його такого оце земля носить? Зійди з дороги, кому кажу? Чого ти не даєш людям їхати? Щоб ти до кінця днів коліньми їздив. Та я тебе закляну й прокляну. Вдарила я його. Та я оцю ціпуру на тобі до канцура поб’ю, а тоді, хай хоч і розстріляють, мені все одно, і так, і так не жити. Зарізяка, душогуб! Та мені люди ще й спасибі скажуть. Я всі гріхи на тобі покутую. А на тому світі ще й в рай попаду.
Матвієнко не чекав Олени, а тому трохи розгубився, стояв наче в воду опущений, не знав, що сказати. Та й взагалі говорив він мляво, повільно. Олену ж не перебалакати. А вона тим часом замірилась ціпком, цілячись Петрові в око. Тут і підбігла, хтозна де й взялася, Остапова Марія, зупинила машину на розвороті.
— Ви до Ригорів? Їдьте по моїх грядках. Картопля вже нав’язалася, нічого їй не станеться, хіба що огудину помнете, їдьте, не бійтеся.
Від несподіванки баба Олена опустила ціпок, подумала: «Як же тепер з картоплею? Тепер прийдеться восени віддавати. А про те, її діло маленьке. Хай як хотять рощитуються». А Марія наче почула ті бабині думки, проказала:
— Хай, їдуть, бабо, як гарна вродить, віддасте.
— От спасибі тобі, Маріє, дай Бог тобі здоров’я й щастя, — приказує баба Олена. Їй трохи ніяково, що зовсім недавно вона гудила Чередничку Артемові.
Сашко розвернув машину і по картоплищу, по Маріїній і Ригорівській леваді заїхав прямо до Ригорів у двір. А тут і Манька нагодилась, стоїть з грабаркою, чекає. Матвієнко встав, стоїть стовпчиком, майка вся в пилюзі. Постояв, похрокав, пішов докошувати овес.
А десь через годину виринув з-за причілку, наче з неба впав, Микола. Манька закінчувала розвантажувати машину, Сватенко обурювався Петром. Половину вугілля Ригори гуртом занесли в сарай, а друга половина так і лишилась лежати просто неба. Баба Олена на всі заставки банітувала Матвієнка. Микола і Манька мовчали.
— Перестаньте. Воно ж чути, — не втерпіла Манька.
— Ви як хочете, а я більше й вуглини не внесу, хай йому чорт! Чи це вже кінець світу, чи горить. Завтра занесем.
Манька й Микола поносили ще трохи і теж облишили.
Увечері у людей тільки й розмов, що про Матвієнка й Ригорів. Манька час від часу плаче.
— Скільки той Матвієнко тільки знущався. З хати виселяв, матір разом з Остапом і Петром Грабаркою вбили. Дідусеві на груди плигав. Ну, хай то врем’я таке було, ні й зараз. Господи, скільки можна?
— Воно те врем’я і перед війною, і після війни страшне було, — додала Олена. — Якби не Матвієнко, то й Ілля б оце живий був.
І ось тепер знову Матвієнко поперек дороги лягає.
Манька зварила вареників з вишнями, насипала в полив’яну миску борщу, посідали вечеряти.
— Нічого, тепер хоч топити буде чим цілу зиму. А то намучишся з тими плитками та соломою. Володю, чого ти не їси? Там є й з полуницями. Йшла через кладовище, а вони такі гарні. Ввірвала жменю, думала сама з’їсти, а тоді рішила вареників зварити. Їжте, хоч і не багато: як то кажуть, всім по ягоді, лиш би в злагоді.

12
Після того, як Манька внесла серед зими в хату жабу від поросячого в алюмінієвій мисці, вона стала боятися жаб, як вогню. Тоді вона мало не сіла в тюрму, впіймалась на кражі.
І от приснився Маньці проти суботи сон, наче топлять вони з бабою Оленою піч і плиту, одна з-поперед одної підкидають кукурудзяні качани, а вони вже так горять, аж душі ловко. А тут, де не візьмись, жаба по хаті стрибає. І де вона в Бога взялася? Стали вони вдвох з свекрухою ганятися за тією жабою, а вона то під припічок стрибне, то в кочерги, то під мисник. Баба Олена стала її виштрикувати з-під мисника рогачем, а вона знову під лаву скочила. Манька думала, що під лавою свекруха її придавить, а жаба під піл заховалася. Свекруха кинула рогач в кочерги, спіймала жабу в жменю й несе.
— Ану, відкривай заслінку, — гукнула Маньці. Манька відтулила заслінку, а з печі аж пашить. Свекруха як кидоне ту жабу прямо в піч, ще й заслінкою придавила: «Нехай, лишень, трохи погріється».
— Отак тобі, заразюка, й треба, щоб ти там спеклася! — сказала Манька, а жаба як плигоне на Маньку з-під заслінки, Манька й прокинулася. Так і не заснула до самого ранку. Вранці пішла в бригаду по наряд: до обіду возили в поле гній. Два рази привезли соломи для овець, висипали біля кошари, куди вказав Анафій Біденко на прозвище Ляпашко, і пішли додому обідати. Вдома Манька сіла до столу, взяла ложку борщу, а з-під низу, щоб не розхлюпувати, окраєць хліба приклала. Борщ добрий, гаряченький. А в полі холодно, аж кишки померзли. Манька взяла другу ложку, сьорбнула, відчула, як зігрівається нутро.
Зачерпнула й третю, глядь, аж в борщі волосина плаває. Манька підхопилася і мерщій надвір. Такі вже в молодиці нерви, як побачить волосину (де б не було, чи то в каші, чи в борщі, чи на хлібові) і мерщій векати. І до того довекається, що починає блювати, якщо є чим, та так, що виблює й те, що вчора їла, а якщо немає, то цілісіньку годину буде векати, вивертати нутро, і вже до столу не сяде. Чи то баба Олена навмисне підкладувала Маньці волосину в миску, щоб дошкулити, чи, мо, так приходилося.
— Чи ви його нарошне кидаєте? — вся в сльозах входить в хату Манька. Нікому дивись не попадається, одній мені.
Артем з докором дивиться на бабусю. Може, й справді, навмисне.
— А чорт його знає, де вона взялася. Наче й дивилася. Я вже й платком підв’язуюсь. І як воно тобі попадає? Мені хоч би раз припливла.
І справді, це було схоже на фатум. Ні Миколі, ні бабі Олені, ні Артемові, у яких та волосина не викликала огиди, вона ніколи й не попадалась, і якщо була хоч одна волосина в страві, вона за якихось загадкових обставин обов’язково опинялась у Маньки в мисці. Свекруха й невістка пересварилися.
Після обіду Манька знову пішла на роботу в бригаду. Харитонівська Манька, молода дружина Кисіля, запропонувала піти ввечері по гичку. Як стемніло, вийшли на виїзд, перегукнулися. Під рукою у кожної туго згорнутий мішок.
— Давай ще й Чередничку гукнемо, — запропонувала Ригірша.
— Не піду, не піду з тією циндрею, — залопотіла Кисілиха, ревнуючи, що Ригірша і Чередничка затяті подруги. — Іди, якщо хочеш, сама клич, а я лучче піду Наталку Матвієнкову гукну.
Ригірша й Чередничка були подругами неспроста. Микола більше товаришував з Гамазуром, ніж з Кіселем. Та найбільше стримувало Маньчину дружбу з Харитонами, — хоч ті й родичі, — те давнє непорозуміння, коли Біличка била її за вкрадену Біликом Сашком свиню. І хоч зовні вони начебто помирилися, жили по сусідству, не сварилися, але якийсь холодок у відносинах залишився. Чередничка бойова, Остапа Холоші дочка, з бідняків, і щоб там не трапилось, Чередничці нічого не буде, а значить менше буде і їй. Може, тому Чередничка була набагато сміливіша за Маньку, до того ж ще й бачила, як сова.
Одна тільки баба Олена була проти тієї дружби, бо Чередничка солом’яна вдова. Іван Гамазур десь блукає, а до неї хто тільки не навідується вночі. Грабарка, Василь Баламут, Гнатко. Яка може бути дружба в незаміжньої з сімейною жінкою?
— Миколо, ти б їй сказав, хай вона не ходить з тією циндрею, бо Срібний і Гнатко її вграють! — жаліється було синові баба Олена.
Микола тільки сопе й мовчить.
Ніч темна, хоч в око ткни. Матвієнкова Наталка з Кисілихою на пару, Чередничка з Ригіршою позаду, правлять до кагатів. Кисілисі, Харитонівській невістці, теж спідручніш іти з Матвієнковою Наталкою, якщо спіймаються, то Наталці нічого не буде, отже менше буде й Кисілисі. Коли це, де не візьмись, машина їде, підсліпувато блима підфарниками. Гамазурша помітила машину і до Маньки.
— Пішли краще за берестину, там наберем. А то тут точно міліція.
— Пішли, то й пішли.
Густодимовою левадою через Грицьків город вийшли за берестину. Коли це щось як захрока, захропе, наче коняка. Чередничка й Ригірша аж поприсідали від несподіванки. Коли це знову:
— Когов! Когов! Когов! Хро! Хро! Хро!
— Шо воно таке? Чи, мо, хто з дідів кашляє? Чи, мо, розмовляє сам з собою, щоб не страшно було?
Манька й Чередничка залягли в берестині й лежать, вдивляються в темряву. Аж воно Гнат Ододка кукурудзу несе в гумових чоботях, видно, ще й на босу ногу. А вони, прокляті, риплять, бозна й куди чути. Іде Гнат, а чоботи то хрокають, наче хрокало, то риплять, тільки чути: «Хро-хро, когов, когов». В сорок сьомому, як міняли гроші, всі гребли хто що міг, от Явдоха й накупила чобіт 50 розміру, хоч у Гната і 40-й. Чоботи, як заглянути в халявки, то й п’яти з них виглядають, вдвічі більші, чим треба.
Молодиці перележали, поки Гнат пройшов з ношею.
— Я його зараз налякаю. Він і чоботи погубить з переляку, — погрожує Марія.
— Геть, облиш. Для чого він тобі здався? Щоб завтра весь хутір знав, що ми з тобою по гичку ходили? — заперечила Манька.
Неквапливо набрали гички, кинули в’язки на плечі і несуть.
А в Харитонівської Маньки і Матвієнкової Наталки трапилась ціла катавасія. Пожаднились дівчата, понабирали буряків і несуть. Коли це глядь, машина підфарниками, як той сліпко крізь напливи туманцю блимає. Хоч і звичні, восени таке часто буває, туман не суцільний, а наче хвилями горне: то посвітлішає, то знову за два кроки нічого не видно, а все ж не догледіли. Манька, та жвавіша, встигла висипати буряк з мішка, а Наталка ні.
— Стій, куди сиплеш? Ану збирай! — кричить Сахно.
— Е, то не мій, — виправдовується Манька. — Я за гичкою прийшла.
— Якщо за гичкою, то чого до кагата прийшла, гичка он у полі, — і до
Наталки.
— Ану, давай сюди свій мішок.
Наталчин мішок вкинули в машину. Мішок Харитонівської Маньки, — вважай пустий, з десятком буряків, — теж конфіскували.
— Ну що ж, дівчата, поїдемо на Миргород чи тут протокола складатимемо? Знаєте чим це пахне? — запитав один з міліціонерів.
— Та ні, не знаємо.
— Сім років тюрми.
— А в тебе, — озвався до Наталки той, що був за рулем, — й на червонець потягне.
— Та ну, що ви? Ми більше не будемо. Невже ви нам не вірите?
— Не віримо. Всі так кажуть, як попадуться. Сьогодні відпустимо, а ви завтра знову з лантухом в поле.
— Господи, та що ж нам робити? — забідкалась Манька.
— А то вже самі думайте, що вам робити. Якщо в тюрмі сидіти не хочете, то треба якось розраховуватись.
— Та ми любі гроші заплатимо, аби тільки не тюрма. Це ж позору скільки. До того ж його все одно приорють. Ми ж не з кагата брали, ми так збирали, — лукавить Кисілиха.
— Не брешіть, дівчата. З кагата.
— Ну, їй-бо, не крали. Кажіть, скільки платити, ми заплатимо.
— Нам гроші не потрібні, нам своїх дівати нікуди, — сказав Макар Сахно і дихнув на Маньку перегаром.
— Господи, твоя й воля, що ж нам тепер робити? Тепер пропали, — впали в розпач молодиці.
— Ну раз так, то пішли он туди до ожереду. Там в затишку й погомонимо, може, до чогось і добалакаємось.
— Пішли, мені все одно куди йти, — сказала Наталка і рушила до ожереду, що жовтів біля Наталчиного подвір’я. Манька на деякий час завагалась. Той, що був за кермом, виліз з кабіни, пішов з сорокарічною Наталкою, Сахно повів Харитонівську Маньку до кагатів. Кисілиха нарешті зрозуміла, чого від неї хотять, то ж слухняно пішла. Того й діла. До того ж і Василь давно хворий, хтозна й коли спала з чоловіком.
А через тиждень занедужала Манька. Простудилася, лежачи на тих клятих буряках так, що і в лікарню довелося йти. Та якби на тому все й скінчилося, то й нічого. Десь через місяців два виявилося, що вона вагітна. Знову треба йти до лікарні. Чутка, що Манька важкою, швидко облетіла хутір. Кожному було зрозуміло, від кого Манька в тяжі. Навіть у Василя і Білички не було ніяких сумнівів. Василь давно хворів нирками і з Манькою, вважай, не жив.
Взнала про все те й Манька Ригірша.
— Оце тобі й сон, та ще й під п’ятницю, наче в око вліпив. Геть і не кажіть, сон під п’ятницю ніколи не збреше. Взяти хоча б і ту кляту жабу. А ми балакаємо, Бога немає.
— Якщо жаба не наяву являється, а сниться, то то не на погане, — сказала свекруха. — Це якщо весною першу жабу дохлою побачиш, — то, кажуть, навмируще. А так ні.
— А я хіба кажу, що на погане? Якщо розібратися, то нам в той день з Чередничкою ще й поталанило.
— Та то так, — підтримала невістку баба Олена. — Раз приснився, то чогось жди.

13
Гнат, як завжди, спав на горищі, щоб та причинувата Явдоха не будила не тасувала. Десь під обід Гнат зліз з горища, одягнувся в чорну сорочку-косоворотку й смугасті, бавовоняно-паперові штани, натягнув картуза, подибав у Багачку.
Гнат сходив у лікарню, болів кутній зуб, на зворотньому шляху завернув до Миколи Штельмана в перукарню. Колись вони жили по сусідству. Ввійшов, привітався. Штельман в білому халаті, на вікні лежать загорнуті в газету, оселедці.
— Що, Гнат, бритись прийшов чи підстригатись? — жартує Микола, син секретарем райкому, чому б і не пожартувати.
— Та ходив оце в лікарню, думаю, дай зайду ще й до сусіда.
— Ну й як, вилічили?
— Ті коновали вилічать.
— Якщо чиряк де схватився, то давай я полічу. Микола взяв бритву, рішуче сказав:
— Пішли вже, щоб замах не пропав, он за перегородку.
— Розумака! Ти лучче скажи, де оселедці брав. Я і в чайній був, і в хлібному, а не бачив.
— В аптеці, — збрехав Штельман.
— В оптеці? — подивувався Гнат. — Ну, то звиняй, я тоді пішов. Мені якраз в оптеку й треба. Лікарства візьму, а заодно й пару оселедців прихвачу.
Гнат вийшов з перукарні, поминув скоб’яний, «Меблі» порівнявся з рестораном. «Зайти чи не треба?» — сверлить думка, допікає: «Оселедці ніде не дінуться, зайду». Гнат заходить до ресторану, прямує до буфету.
— Що вам, дядьку? Яким вас побитом сюди занесло? — глянувши на бідний одяг, запитала буфетниця.
— Мені сто грам любительної, кружку пива, пиріжок і ковбаси грам сто, — сказав Гнат, не відповідаючи на останнє запитання.
— Сідайте, вас обслужать. Я думала, вам сто грам.
— Мені ніколи, мені в хутір їхати треба.
— Тоді не морочте голову.
— Я вінвалід.
Буфетниця глянула скоса на Гната і, видно, пожаліла,налила склянку горілки, подала пляшку пива, пиріжок, нарізала ковбаси. Гнат взяв те, пошкандибав до столика, неквапливо випив і трохи пролив: рот драний чи що, закусив, почервонів, відчув як розморило. Сидить Гнат, покурює. Дим з «Паміру» їдучий, в очі заходить, сльозу видавлює. Гнат докурив сигарету, задавив недокурок в тарілці з-під ковбаси, пішов в аптеку. Ліва рука витягнута, в руці рецепт, він його давно приготував, права-ранена — на попереку. Мовчки, з простягнутою рукою Гнат увійшов в аптеку, прямує до бар’єру.
— Що там у вас? — питає молода провізор.
— Та ось лікарство, подивіться.
— Хвилинку заждіть, — провізор метнулась в підсобку, винесла завернутий флакон.
— Тричі на день, п’ятнадцять капель на склянку води, полоскати рот після їжі. Зрозуміло?
— Зрозуміло. Гнат взяв ліки, стоїть роздивляється, шукає, де ж лежать оселедці. Дивився, дивився, і очі заволокло сумом — ніде немає. Вже й не знає що робити: йти чи питати? Мабуть, під прилавком, для начальства. Хто б це для Гната оселедці тримав?
— Ви ще щось хотіли? — питає провізор.
— Заверніть мені пару оселедців.
— Що?
Гнат здригнувся, наче від удару, знітився.
— Заверніть, кажу, пару оселедців. — Гнат розгублено водить очима, болісно всміхається. Знає, раз для начальства, то не дасть.
— Ви що, шуткуєте?
— Ні, я сурйозно. Це ви шуткуєте.
— Та ви що? Оселедців в нас немає й ніколи не було.
— Я вінвалідів, дайте, — вигляд у Гната жалюгідний і принижений, як і у всякого, хто просить і знає, що йому не дадуть.
— Та сказано ж вам — немає.
Гнат стоїть, тримає в руках троячку, і сумний усміх блукає по губах. Провізор не знає, що робити, людина мало не плаче.
— Ви мені хоч скажіть, хто вас сюди направив?
— Не скажу, — голос Гната безнадійно сів: «Все, не дадуть».
— Ну, тоді й стійте.
— Штельман.
— А, Штельман. Та то він пожартутвав, - розсміялася провізор, - а ви повірили. У нас тільки лікарство.
— А я думав для вінвалідів держите, — сказав пригнічено Гнат і поспішив надвір. На очі наверталися сльози. Принижений, розчавлений байдужістю, вийшов надвір, витер очі, подумав: «Бреше? Вже й оселедці по блату. За що ж я воював? Рука й нога зранені. Добре тим, що полягли, хоч не бачать, що воно в світі діється. Гнат дійшов до Тамази, став, махає рукою, мо хто зупиниться, підвезе. А воно місце таке, одні їдуть на Миргород, інші — на Гогольску, треба йти до розвилки або вертати до автостанції.
Іде Гнат, думає: хто ж убив його тещу, Пріську Бужинку і за що?Скоріш усього за гроші якими та вихвалялася. Дурний був Гнат не скористався нагодою.А Пріська колись обіцяла натякала. Тільки й того що й переспати треба було помиритися з Явдохою. А може й не було в неї тих грошей, молола язиком...Була в собаки хата...
А про те син Гриша в Єстонії, міг і вислати. Та хіба тільки в тещі гроші? Тато хіба раз посилали в Доценкові озера щоб копав. Полінувався,а якби ні, то може щось й викопав би. Не счувсь, коли й до розвилки дістався.

14
Чужа душа - темний ліс.
Після кількох років блукань Гамазур знову появився в обжитих краях. Наближалась глибока осінь, час, коли треба мати власне житло, а тому Іван знову прибився до Марії. Скільки він уже раз кидав її, скільки повертався, одному Богу звісно. В хуторі, окрім хіба що Марії, та ще дітей, яких встигли за кілька років настругати аж троє, і всі дівчата, таких підрахунків давно вже ніхто не вів. Марія така б що і не приймала Івана, та де ти дінешся, одній жити не дуже весело. Може, коли хто й навідається на вогник, той же Гриша Густодим, Грабарка, а так одна . А роки йдуть, не йдуть — летять. Одразу після війни всі чоловіки, хоч хворий, хоч каліка, нарозхват. На п’ять молодиць — один мужик, дуже не розженешся, та ще й у хуторі. А тому інколи закрадалась підступна думка: «А, може, вже Іван нагулявся, одумався. Скільки можна колготитись? Як-не-як, а троє дітей. Якщо вона не потрібна, так, може, хоч діти? Мо, хоч трохи ума набрався, по світу блукаючи? Наблукався, набродився, зрозумів нарешті, що всі вони на один кшалт, та й буде жити». І все ж з роками Марія все менше і менше довіряла Іванові, а тому Іван, як правило, не йшов у хутір сам, знав, не впустить, а ловив у Багачці на автостанції кого-небудь з хуторян, найчастіше Миколу Ригора, який чи не кожного дня повертався з роботи через Багачку. А ні, їхав в Миргород в «Сортнасінняовоч», де працював Микола, звично зустрічав, запитував:
— Ну, як там Марія? Одна?
— Та знаєш, Іван, одна.
— Не знаходиться охотників ?
— Та поки що ні.
— Ну, тоді пішли в хутір.
Того дня Микола, як і завжди, прийшов на автостанцію, щоб їхати додому. Хотів пройти в приміщення автовокзалу, вже, було, й намірився, а там народу напхом напхано, не протовпишся. І що воно таке ? Сказати б неділя, базарний день, а то ж будень, а людей хоч греблю гати, ніде яблуку впасти, боком не протиснешся. «Ну, та Бог з ними, візьму білет в автобусі», — вирішив Микола і повернув голоблі назад. В автостанції було холодно, видно навіть, як з ротів пар іде, мабуть, і цей рік топитись не буде.
— Вже ні до старих, ні до інвалідів пошани немає, — обурюються жінки.
— Е, що немає, то немає, — почув Микола знайомий чоловічий голос і озирнувся, прислухався.
— Да, там німець натворив ділов.
—Та ми його й тут того германця бачили. Страшне.
Невже Гамазур? Давно його не було. Микола пробився крізь натовп жінок і бабів, встав навшпиньки, переглядає через голови. Точно Іван. Стоїть в юрбі посеред автостанції в військовій шинелі без погон, в штанях галіфе, ялових чоботях і щось розповідає жінкам, видно, цікаве, бо оточили Івана - не протиснутись. Микола став, слухає. Історія була дещо схожа на «Долю людини» Шолохова, але де в чому й своя, самобутня, дещо видозмінена, стосовно до себе — жаліслива. Іван, видно, безпомилково відчував жіночу психологію, бо дехто вже шморгав носом, витирав носовичком обличчя, тер почервонілі очі..
— А тепер от і блукаю один, все порушила, поламала війна, — голос Івана задзвенів, як ординська стріла, й порвався. В натовпі почувся плач, схлипування. Іван теж витягнув носову хустину, витер вологі від натхнення очі.
— Був колись командиром застави, приймав перший бій фашистських орд. Замісника зразу наповал, а мене в руку ранило. Бачите: й зараз як слід не розгинається. - Іван підняв над головою зігнуту ліву руку, похитав.
— А сім’я ж де? — запитала якась бойова молодиця.
— А я хіба не казав?
— Та, може, й казали, та ми не допетрали.
— Перед самим нападом, десь у два ночі, якщо не раніше, взнав я, що німці будуть наступати.
— Як? — видихнув хтось у натовпі.
— Що як? — нашорошився Іван.
— Та наче ж в чотири часа війна почалася, про це й пісню складено:
Двадцать второго июня,
Ровно в четыре часа, Киев бомбили,
Нам объявили, что началася война.
— А я шо кажу? Я ж і кажу, що до начала ще знали, — не розгубився Іван. Один німець перейшов на нашу сторону. Його арештували прикордонники, привели до мене на допрос.
— Наряд арештував, ото да! — гукнув хтось з хлопчаків, видно, начитався шпигунських книжок про кордон.
— Помовч хоч ти! — обірвала хлопчину мати. — Слухай он, що чоловік каже.
— Да, наряд, — невдоволено підтвердив Іван. Знавці його не влаштовували? Став я допитувати того фріца, так, мов, і так. Шпрехен зі дойч? Шпрехен война. Гітлер капут.
Було мені потім з тим німцем клопоту. Німець виявився комуністом, підполковником. Коротше, розказав все, як на духу.
Я розбудив дітей, жінку, визвав машину, позвав замполіта, той теж своїх побудив, ясно, що треба евакуіруваться. Ждемо, поки зберуться. Я ще раз зайшов у підвал до того німця, питаю: «Ну що? Все сказав, фріц? Нічого не збрехав, не наплутав, не втаїв? А то я вже доложив по команді.
— Все, каже німець, і бачу, чимось невдоволений, чогось супиться, мнеться. Ну, я його й питаю навпряму, по-німецьки.
— В чом дело? Шо случилося?
— Не маєте права оскорблять. Я не фріц, я член партії, — і показує партійний білет. Я хотів той білет забрати, мовляв, доложу по команді, а він не дає. Тута я розсердився, та як гаркну?
— Ти не мичи, а кажи в чом діло, мені ніколи тут з тобою забавляться, врем’я — деньгі. Розказуй, як на духу, а то на розпил пущу! Мені з тобою чикатись нічого. Може, ти провокатор. А таких білетів, як у тебе, знаєш, скільки можна напечатати? У нас в тюрмі хлопці гроші робили. Не отлічиш, де настояща десятка, а де намальована.
— А ви що, в тюрмі сиділи? — здивовано запитав хтось.
— В тридцять сьомому, в одній камері з Рокосовським, — оговтався Іван. Мене в тридцять дев’ятому випустили, а Рокосовський до сорок першого сидів.
— Ну а далі ж що було?
— Бачу, німець злякався, почав розказувати. Оказується, наші хлопці, як брали його в бліндажі, а потім тягли, побачили на руці золоті часи і зняли.
— А ви ж казали, що він сам перейшов.
— Сам і перейшов, а хлопці, що в бліндажі сиділи, в дозорі затягли його туди, а він товстий, з бліндажа не вилізе, прийшлося витягти.
— Бліндажів на кордоні немає, і дозор не сидить, а йде, — вигукнув вже знайомий хлопчачий голос.
— Зараз, може, й немає, а перед війною були. Не мішай, а то розказувати не буду, грамотний найшовся. Матір дома вчи.
Жінки знов накинулись на хлопця, зацикали. Хлопець щось пробував заперечити, так його мало не побили.
— Построїв я всіх, хто ходив в розвідку, то єсть в наряд. Воно перед війною шо розвідка, шо наряд, одинаково було. Вивели підполковника, ну я й кажу: «Товариші прикордонники, перед вами німецький полковник, він перейшов на наш бік, це наш товариш, комуніст. По дорозі в нього зняли годинника. Хто взяв, три шага вперед, шагом марш. Стоять, мовчать. Звертаюсь до німця по-німецьки, питаю, хто з оцих хлопців часи брав? А він дивиться, очі вилупив, віями кліпає: «Не впізнаю, — каже, —темно було, до того ж мене чимось огріли». Визвав я тоді тих братчиків в кабінет, поклав на стіл парабелум і кажу: «Викладайте часи на стіл і кришка, іначе переполовиню. Не понімаєте, якого чина обібрали? До того ж, ще й комуніста. До Москви дійде, з мене голову знімуть. А, може, він тільки прикидується, видає себе за німця, а насправді наш розвідник? Мовчать гади, як в рот води понабирали.
— Не опускати голови, в очі дивитись! — кричу і проходжу вздовж шеренги. Бачу, діла не буде. Що робити? Пустити в розход того німця, так в округ доложив, вдруг затребують? Прямо голова розламується. А тут ще й война на носу. Через якихось півтора часа начнеться. А сім’я ще тут.
— Да, там нелегко було? — підтримує Івана якась жінка.
— Нада було їх на гаупвахту, — гуде натовп.
— Ніколи вже саджати, — підвищує голос Іван, переборюючи загальне збудження. — Ще раз спитав, мовчать. Тоді я старшину підзиваю, приказую: «Веди оцих сукиних синів в баню, роздінь їх там догола, і обшукай до нитки. А я тим часом сім’ю відправлю».
— А чого в баню?
— Зараз, бабусю, зрозумієш, — іронічно всміхається Іван. — Повів старшина тих жевжиків, а я сиджу, жду. Мо, чверть години пройшло, коли це вбігає старшина: «Товариш командир, дозвольте доложить. От вам часи, — і кладе скраєчку на стіл загорнутого в газету годинника. — Найшов.
— Найшов?
— Так точно.
— Від імені служби об’являю подяку.
— Служу Радянському Союзу, ? витягнувся в струну старшина.
— В кого були?
— В рядового Холоші.
— Де? Ми ж його обшукували.
— Звиняюсь, товариш командир, в задньому проході. Всіх обшукав, немає. Стоять, дрижать, в бані холодно, нетоплено, одежа під ногами лежить. Я й скомандував: «Ноги на ширину плечей, будемо робити вправи, раз померзли, а поки часи не найду, будете голі стояти. Нахиляйся — раз-два.» Всі нахиляються, а Холоша стоїть.
— Ану, нахиляйся! Чого стоїш?
— А мені не холодно.
— Нахиляйся, команда для всіх одна.
— Нахилився, а часи й випали.
Поки з тими часами розібралися, вдарили перші залпи. Розпочався наступ.
— А як же сім’я?
— Сім’я, — Іван нахилив голову в тяжкій задумі, потягнувся хустиною до очей. ? Я думав, ви забули... не хотілося зайве згадувати. Думав обійти, а раз вже нагадали, скажу. Поки я вияснив обстановку, доповідав в округ, готувався до оборони, сім’я виїхала за ворота. Ну, в путь добрий! — зітхнув полегшено. А воно той шлях виявився коротким. Кілометра не від’їхали. Пряме попадання, на очах. І ховати нічого було. — Іван витер очі, деякий час стояв в задумі непомітно, слідкував за реакцією слухачів.
— Ну й артист! — в захваті подумав Микола.
— О, Боже! — в один голос забідкалися жінки. — В чоловіка отаке нещастя, а вони, бач, повиростали в мирне врем’я, і все їм трин-трава. Ач, як до ветеранів та до старих відносяться? Холодрига, хоч собак ганяй. А ви ще й в одній благенькій шинельчині.
Хтось став стукати у віконце до касира.
— Що це за безобразіє? Отака холоднеча. У вас там, не бійсь, тепло, того й закриваєтесь. Хоч би раз протопили.
— Тут натопиш, як двері ні вночі, ні вдень не закриваються! — огризнулась диспетчер з червоною пов’язкою на рукаві, але виходити в зал не захотіла.
— Я була і в Миргороді, і в Полтаві, там люди чогось топлять, а тут ні стида, ні совісті, порозбирали вугіль по домах, — зчепилися кілька молодиць з молоденькою диспетчершою.
— В Миргороді курорт, може й протоплять коли, — сказала в пориві відвертості диспетчер. І це ще більше обурило оточуючих.
— Значить, там курортники, там можна й топити, а в нас, значить, не люди. Совісті в вас немає! Якби хто взяв та пожалувався! В газету написав.
— Шо ти на них будеш жалуватись, як вони тут всі одні. Послухають, посміються та на тому й кінець. З них, як з гуся вода.
— Та, нічого, тут теж всякі люди бувають. Он чоловік воював, кров за нас проливав, а ви не можете сказати нам, чи буде автобус на Білоцерківку чи ні ? - кричала в закрите віконце якась молодиця.
— Я вже казала, десять раз повторювати не буду.
— А на Остап’є?
— Тільки що відправився, я об’являла.
— О, Боже. Що ж нам тепер робити? — Збиваючи з ніг оточуючих, до виходу гунуло з півтора десятка молодиць з котомками, сумками, вузлами. — О, Боженьки, ще й білети взяли. Оце й дослухалися! Нехай я глуха, а як ти не почула, як об’являли? Чи, мо, вона бреше? Що ж нам тепер робити?
— Слідуючий автобус через три часа. Оце так-так! Хто ж оце в мене корову подоїть, а порося й хлів рознесе до вечора.
— Та, таке ! Тепер хоч пішки йди.
Натовп вихлюпнувся за поріг, але автобус вже відправився, не наздогнати. Напівпорожній, він весело гуркотів по асфальтівці, задерикувато пускав з-під черева голубий димок.
— Та хоч би подивився, скільки людей в автобусі, а то гуркнув і поїхав.
— Це, мабуть, і білети наші пропали, оце так-так.
В автостанції стало трохи просторіш, і Микола протиснувся до каси. Трохи осторонь, біля стіни, стояв Іван.
— Ну, а потім як ваша доля склалася? — допитуються молодиці, чий автобус відправлявся ще не скоро.
— А так. Попали ми в оточення. Воював, пробивася до своїх. Під Сталінградом був удостоєний звання Героя Радянського Союзу.
— Чого ж тоді ви не підійдете та не скажете, що вони оце тут творять?
— Начальство автобусами не їздить, от вони й змиваються над простим людом.
— На жаль, у мене немає Золотої зірки, — скрушно зітхнув Чередник.
— А що ж таке? Невже не дали?
— Біля Брандербургзьких воріт німецька пуля попала в медаль. Зірка вщент, зате я живий остався.? Іван мало не заплакав насправді, довго тер очі.
— Е, то, мабуть, цнайпер, — ввійшов в приміщення автостанції Гнат. Він ще не розібрав, хто воно і про що балакає та, зачувши про таке точне попадання, висловив свою думку.
— А пенсію ж як, получаєте? — запитала котрась з молодиць.
— А чом би не получав?! Такий чоловік?! — заперечила інша.
— Яку там пенсію? — махнув рукою Гамазур. — В сорок четвертім під Харковом в плін попав. В Освенцімі сидів. З хлопцями організували побєг.
Вернувся до своїх, не повірили. Кажуть, відтіль не тікають. Це тебе як шпіона випустили. Десять год лагерів одпік, а тепер от один. Можна б і женитись, та все ніколи, все руки не доходять.
— Шо, так самі й живете?
— А шо мені? В тюрмі всього навчився: і майструвати, і пічникувати, і плотникувати. Хату треба построїти чи піч викласти, пожалуста.
— Оце чоловік! — озвалась якась молодиця. — А мені якраз піч перекидати треба б. Скільки вже тих пічників було-перебуло, а не гріє і все, хоч ти лусни. Може, поїдете?
— Зараз ніколи. Скажіть адресу. Я тут трохи розшиюсь зі справами й приїду. Як вас знайти? ? Іван витягнув з бічної кишені записник, ручку.
— Сядете на Остап’є. Доїдете до села. Спитаєте Оксеню. Там всі мене знають. З краю живу. Біля кладки через струмок. Та знайдете, чого там? Язик до Києва доведе.
Гамазур раптом помітив в поріділому натовпі Миколу, дав поглядом знати, щоб не втручався, не видавав. Гнат Ододка теж побачив Гамазура, почимчикував прямо до нього. Але тут якраз об’явили , що підійшов миргородський автобус, і це врятувало ситуацію. Обминаючи Гната, Іван попрямував до виходу. Майже всі молодиці висипали з приміщення автостанції слідом за Іваном. Іван оглянувся, помахав шапкою, сказав, вказуючи на Миколу:
— Бачите, зустрів однополчанина. Поїду до нього.
— Здоров, Миколо! Ну як там Марія?
— Та, все в нормі.
— Як думаєш, впустять?
— Та повинна б.
Надворі стояла незвичайна погода. Тихо, небо похмуре. Інколи крізь хмари пробивається сонце, і тоді на землю, майже вертикально, сиплеться чи то сніжок, чи то ожеледиця, що народжується прямо в повітрі, над головою.
— Ти ба, як южить?
— Та воно щось наче потепліло, мабуть, морози пересядуться та переведеться на дощ.
Щоб не привертати уваги, Іван і Микола зайшли на другий бік автобуса, закурили.
Тут було затишніше, та й людей менше. Молодиці все ще шукали Івана, вибігали то наперед, то крутилися позаду автобуса. Іван як міг, відбивався від них. Коли це по той бік дороги, стежкою, потім тротуаром багачанський суддя накульгує; побачив Івана, став, пізнає.
— Іване, це ти?
— Як бачите, — весело озвався Іван.
— Тут на тебе виконавчий лист прийшов.
— Хай оддихає. Довго, мать, прийшлося йти.
— І куди це ти зібрався, якщо не секрет?
— Рішив податись на старе сідало. Думаю до кубла прибиватися. — Іван задрав голову догори, побачив високо в небі ключ журавлів, додав. — Птиця й та до гнізда летить.
Суддя ще трохи постояв, повагався, сказав:
— Е, ще довго ти, Іване, по світу тинятимешся, ще помикаєш горя, поникаєш.
Іван сміється, вигигикує, плюється, пускає бісики, шморгає носом і в пориві якогось незрозумілого екстазу ляскає себе по колінах, по заду.
В цей час оголосили відправку. Ледве повскакували.
— Здоров були, — привітався Гнат.
— Драстуй, Гнат Тимофійович.

15
Увечері, як добре стемніло, Ододка Гнат, Іван Чередник і Микола Ригір ввійшли в хутір. Микола підійшов до Маріїного вікна, постукав.
— Хто там телесується? — Марія припадає до шибки, вдивляється у в’язку темряву. — А, це ти, Миколо, підожди, я зараз, — накинувши платок, Марія відчиняє навстіж сінешні двері.
— Та я тут не один. За мною чоловік іде.
— Хай іде, аби не худе, — жартує Марія, така ж жартівлива і лукава, як і Остап.
Микола входить із темних сіней в хату, слідом за ним Іван. Полохливо й підсліпувато блимає на столі каганець. З-за коминів виглядає троє замурзаних облич.
— Ану, поховайтеся! — гримнула Марія.
Та ніхто й не думає ховатися. Лідка й Катька ті мовчать, а найменша Полька як закричить: «Тато прийшов, тато прийшов, канфетів приніс!» Полька грудкою впала з крайка на піл, з полу на долівку, в перетерту ногами солому.
Іван на мить зніяковів, поліз до порожніх кишень, але, окрім крихт хліба й табаку, нічого не знайшов.
— Ну, що ж, я, мабуть, пішов додому, — каже Микола і ловить благальний Маріїн погляд, виходить надвір. Йому незручно. На вулиці стиха накрапує дощ і замерзає.
Іван, може б, і не прийшов більше до Марії, якби та вела безпутне життя, але за Марією нічого такого не водилось. Ніхто не ганить Марію. І в той же час нікуди подітися. Гонить його лиха година. За календарем зима, а переночувати ніде, бо чергова молодиця, в якої Іван жив у приймах, на поріг вказала. Можна було б піти до іншої, таких, хто прийме Івана, тільки в вікно постукай, чимало. Тільки, як кажуть, не надовго старий жениться, пройде якийсь тиждень чи місяць і знов почне гризти, як і попередня:
— Іди на роботу, скільки можна дома лежати?
Іван страшно не любить гризні. Зрештою, як і роботи. А в хуторі взимку роботи, вважай, ніякої, ніхто й на наряд не ходить, хіба що інколи, це тобі не Байрак.
Іван замолоду не любив працювати, мабуть, у рідного діда Никона Ряднинку вдався. В селі жнива, а Іван знай собі лежить, прохолоджується в садку. А потім, як Грабарка став наполягати, внадився на глинище. На глинищі навіть і в жнива прохолодно. Власне, Грабарці Іван без діла, хай би собі лежав, з нього хоч так, хоч інакше, толку ніякого. Одна біда: люди на Івана вказують, кивають, подейкують, пальцем тикають, мовляв, Іван в колгоспі нічого не робить, а я чим гірша? В мене сім’я, діти, город треба садити, ідіть до нього, хай хоч раз гною повозить, а я тим часом около ошпарую, скоро Великдень, так і залишиться хата немазаною. Грабарці треба, щоб робота була зроблена, а хто і як її робитиме, його не цікавить.
І ось тепер припекло, нікуди Іванові подітися, окрім хутора, хоч ти плач... Прибило Івана до хутора, наче кізяк до берега. Звичайно, є в Івана знайомі молодиці і в інших хуторах та селах, але там він порівняно недавно був, на черзі Марія. Ну, а там, де, мо, рік чи два тому кочував, ще не загоїлись рани, а дехто й приймака встиг прийняти, хазяйновитого, роботящого, нерівню Іванові, який ще й боки йому намне.
Хутір Коломійців — найкраще для Івана пристанище. Роботи взимку в хуторі, вважай, ніякої, окрім хіба що постійних, їх можна на пальцях порахувати. Переважно жінки. Решта лежма лежить до зими. Механізатори й ті не загружені, вештаються без діла. А тому читай собі прочотні книжки та радіо слухай. Іван і дня не може без радіо. Така вже чутлива, музикальна натура. І як тільки хто-небудь з дітвори чи Марія вимкнуть, шумить:
— Ти для чого його виключила? Щоб не охрипло?
— А нащо його так витріщати? Кричить наче недорізане, не заснеш, та й батарії сідають, — обурюється Марія.
— Нові купимо, — лукавить Іван. Довше, ніж до весни, він затримуватися в хуторі не збирається. А як боки від лежні заболять, Іван збирається на гульки або в карти пограти. Звичайно, що колгосп і взимку існує, ніхто його на зиму не закриває, але в хуторі ні ферми, ні свинарні, одні вівці тирлуються на бригаді в кошарах, так там за вівчаря Анафій Біденко на прозвище Ляпашко, після відсидки керівної роботи Анафію не дають. І якщо раз в тиждень Грабарка загадає привезти вівцям чи коням соломи, то на цю роботу знайдеться добрий десяток молодиць. Івану за ними не втовпитись. А головне, не турбує Івана совість, не допікають докори сумління, всі лежать лежма і він лежить. І ніхто його не картає та й сам він не помічає ніякої різниці, відмінності від інших? живе так, як і всі. Так що зиму Іван якось перележить, прогайгакає, а там видно буде. Навесні, знову ж таки, щоб не йти працювати, життя в Івана, поки посівна, огородина, розпочинається з будівництва паркану.
Взагалі, з потомственних хуторян-хліборобів мало хто розуміє Івана. Дивак та й годі. Та варто Іванові на чому-небудь заграти, почати розповідати — заслухаєшся. Самородок, талант, якого, мабуть, і сам Іван в собі не розуміє і не цінує, не те, що оточуючі. Інколи Іван брався й за господарські справи. Минулого разу Іван у Маріїному дворі дерев’яні стовпи між кленками закопав, натягнув три ряди дроту. Це був, мабуть, найміцніший паркан, коли-небудь збудований Іваном, але й він стояв недовго. Дітвора й парубки пообривали той дріт, а стовпи взимку Марія поспилювала на дрова.
Скільки разів Марія зарікалася не приймати Івана. Та як ти не приймеш, як прийде, впаде на коліна і ноги цілує, клянеться.
— Прости, весь світ, Крим, Рим і мідні труби пройшов, а кращої і солодшої за тебе не стрічав.
У тому голосі благання й відвертість. Як тут жіноче серце витримає? До того ж ще й діти плачуть, вмовляють.
Іван і справді не брехав. Він дійсно так думав, бо давно не бачив Марії. А головне, за плечима зима, холод і голод, завірюха в зад дме. Пішов би до матері, тут не далеко, так і мати день проз день гризе, докоряє меншим братом Василем. Василь Болтушкін, хоч і калічний, закінчив інститут, працюэ у райкомі партії, тепер у райкомі профспілки, сім’я, діти. Іван до брата не їздить. Принципово. А як мати вкоряє, виправдовується.
— Це ви мене, мамо, такою судьбою наградили?
— Нічого на дзеркало пеняти, як рожа крива!
Може б, Іван і переборов себе, завітав до матусі, та влітку Горпина продала хату і пішла в радгосп до якогось діда доживати віку. Не ночувати ж тепер під парканом? А тому Іванова фантазія народжує такі слова, такі пристрасті палахкотять в його душі, ображенім серці, що куди там тому Ромео. Ще не встигли двері за Миколою зачинитися, як Іван впав на коліна.
— Прости, весь світ пройшов, а лучшої не бачив! Все. Зав’язав... будемо жити... — Іван виголосив добрий десяток монологів, які народила його багата уява і голодний шлунок, але те мало допомогло, Марія була невмолима:
— Іди, Іване, по-хорошому, звідки прийшов. Он до Сидорихи. Вона давно тебе жде.
— Від тебе нікуди, а з тобою хоч на край світу.
— Я вже сотий раз це чую. Іди. — Марія відчинила навстіж сінешні двері, звідти неприємно потягло сквозняком, так і лиже по низу, а що буде, як будуть пекти морози?
— Прости! Пожалій дітей. Найкраща, — Іван надіється, що Марія трохи повпирається, поартачиться і вибачить, як це робила раніше. Іван нюхнув прохолоди, що покотила з сіней над засланою соломою долівкою, і знову пішов у наступ, поповз на колінах до Марії. Нічого, тут головне на ніч залишитися. Солома на долівці давно вже перетворилася на труху, бо дітвора босоніж цілісінький день по хаті гасає. То в жмура грають, то ганяються одна за одною. А найчастіше бігають, щоб зігрітися. В хаті хоч собак ганяй. Марії то що? Марія якщо не на роботі цілий день, то по хазяйству, шниряє. Бува, так вгріється, що й лоб мокрий. З ранку й до вечора не присідає. Їй воно й байдуже, навіть не віриться, коли дівчата жаліються, що в хаті холодно, а тому інколи й гаркне:
— Де я в біса візьму вам того топлива? По хаті бігайте. Я за цілий день як набігаюсь, то аж впрію. А ви, прямо, померзли. Якщо зараз почнемо топити, то чим тоді взимку будемо грітися? Як завірюха й хати позамітає, тоді вже точно прийдеться замерзати, — Марія дихнула і пару видно. — Ну що? Не бачите? Якщо холодно, то пар з рота хіба ж такий валує. А то прямо! Грійтеся!
— Мамо, для чого ти двері відчинила, закрий? — мало не плачуть дівчата. Іван, розраховуючи на гірший розвиток подій, звівся на ноги, кинув на чашу терезів останнього козира, дістав з бокової кишені шинельчини завернуті в газету, притрушені тютюновою потертю і крихтами, десяток «лампас’є», простягнув дітям. Полька, найменша, кинулась до батька, а старші ? ті дивляться на матір, чекають дозволу: брати чи не брати?
— Не смій! Куплю! — зупинила Польку Марія. Та, хникаючи, відійшла. Тоді Іван дістав з другої кишені три маленьких слоника. До кожного на нитці прив’язані тягарці. Іван поставив слоників на стіл, тягарці спустив вниз, і слоники пішли. Тут уже не витримали й старші, кинулись до слоників, не дай Бог до краю дійдуть, попадають і розіб’ються. Дівчата поставили слоників на попереднє місце, і вони знову пішли. Потім перенесли на лаву. Іван допоміг спустити тягарці, і знову те ж саме. Дівчат троє і троє слоників. Марія теж не бачила в житті нічого подібного, на якусь мить вклякла, вже й на Івана не дивиться, а на слоників, всміхається. І таке вже хоч самій грайся. Та заціпеніння продовжується недовго. Марія згадує всі кривди, які заподіяв їй Іван, рішуче стирає з лиця усмішку, збирає в кулак залишки волі, наказує:
— Іди геть з хати! Ти тут не потрібен.
— Тобі не потрібен, дітям нужен.
— Ану, давай лишень, спитаємо дітей. Катю, Лідо, Полю, хай батько остається чи хай іде? — Марія суворо глянула на дітей, і ті, щоб вгодити матері, схиливши голови, мовили: «Хай іде».
— Ну, тоді я й сльоники забираю.
— Забирай їх к чортовій матері. Оце й батько! Раз за п’ять год прийшов, хоч би яку іграшку приніс! — відчуваючи, що діти не згодяться залишитися без слоників, розсердилась Марія.
— А я й приніс, а тепер беру назад. — Іван змів слоників з лави, затис у жмені. Дівчата в плач: «Тату, оставайся!»
— Їй кажіть, — Іван навмисне робить кілька кроків до дверей, качає права.
— Мамо, хай остається! — діти обаранили Марію, смикають хто за руку, хто за ногу, хто за полу, благають, плачуть, вмовляють.
Марія не витримала, впала на піл, заридала. Іван віддав дітям слоників, присів скраю, став заспокоювати.
— Маню, Маню, ну чого ти? Перестань! — потім враз заспівав: «Ой чого ж ти, Маню, та й не шанувала». Співав, співав, а потім став витриндикувати. Марія вже не знає, що й робити. Треба було минулого разу не приймати. Було б оце двоє дівчат і все. А так появилася ще й Полька. А тепер що? Тепер, мабуть, хай живе. Іван тоді, може, того й залишив її, що народила дочку. Він так все життя мріяв про сина, що навіть казав, начебто він у нього десь є. А може, й справді був. Хіба ти його знатимеш?

16
Микола Ригір прийшов додому, сказав, наче якусь новину сповістив:
— Бачив Івана Чередника в Багачці.
— Ну й що? Де він зараз?
— А он у Марії.
— Невже прийняла, дурка?
— А де вона дінеться? Прийме, хоч і не захоче! Іван кого хоч укоськає.
— Не мішався б ти хоч туди, а то ще лаятиме.
— Хай спасибі скаже.
— Скаже…
— Ну й бреше чортів Іван.
— Брехати — не ціпом махати.
Баба Олена почула ту розмову сина з невісткою, вирішила докинути й свого слова:
— Якби та премудра Остапиха не мішалася куди не слід, то вони б і не розходилися, жили б, як і люди.
Баба Олена страшне зла на Остапиху за ті сто рублів, які позичили, та так не і повернули, хоч і не раз доводилося лаятись.
— А то ви знаєте, як вони там жили? — заперечує Манька. — Чужа хата покришка.
І згадалося Маньці, як вона колись заздрила Марії та Іванові, ті обливалися водою біля колодязя, а вона йшла від сестри. Може, й наврочила.
— А то не знаю? — сердиться свекруха. — Сто разів ходила. Воно ж на людину не похоже, як бутурлим. Надметься, як жаба на купині, й ходить. Ні всміхнутися, ні слова мовити, як-то кажуть, ні Богові свічка, ні чортові кочерга. Ото їй-бо Остап правильно й робить, що до Гнатихи ходить. Від неї галасвіта забіжиш. Вона і Івана через Остапа ненавидить.
— То воно гарно, як чийсь ходить. Чуже лихо за сахар. А як ваш ходив до Лукії, гарно було? Чи, мо, й не ходив, я там не була, а так здавалося.
Баба Олена стріпнулась, отетеріла, не знає, що казати:
— Та хіба я така, як ото Остапиха? Ти її за гроші питай, а вона никає кругом хати, бубонить: «Бу-бу, бу-бу». Її й біс не пойме, що вона там бурчить, — баба Олена на кого вже зла, то не скоро змилостивиться, змінить гнів на милість. — А чом Іван поганий? Хату сам построїв, колодязь викопав, видно ж, думав жити. Та хіба ти з такими чортами вживеш? Та зараза поки гризла, поки настроювала Марію проти Івана, поки й розвела. Геть і не кажи, вона їх розвела. Іван шутливий, любить посміятися, повеселитися. Молодець. І в кого він вдався, Іванів дід Никін Ряднинка наче таким і не був, а, мо, вже забулося, скіко год пройшло.
— Молодець серед овець, а проти молодця і сам вівця.
— Нехай.
— А чом би ж не построїв? — знову втрутилась в розмову Манька. — Отакий молодий, здоровий. Воно, як дивитися збоку, то все ясно, як-то кажуть, чужу біду руками розведу, а до своєї й ума не прикладу. Ми в своїй сім’ї не розберемося. Гетьте, не хочу я його й слухати оту дурницю. Хай луччє Микола розказує, де він Івана стрів.
Микола довго не казав, брав на витримку, а потім наче його прорвало, став розповідати. Виходило, що й на цей раз Іван з’явився на хуторі завдяки йому, Миколі Ригору.
А тим часом Марія мало не виставила Івана за поріг, та під кінець змилостивилась, залишила ночувати, не йти ж глупої ночі в холод хтозна й куди.
Наступного дня, рано-вранці баба Олена виглянула з вікна і до Маньки:
— Он подивися: то ж Іван копає, чи хто?
— А то ж хто?
— А ти балакала. Не вспів прийти, а вже хазяйнує. Ні, то, мать, Іванові таке нещастя за батькові гріхи. Кость Ряднинка Дарину в могилу звів, та так і в самого добра немає: шляється по білу світу, спився.
Іван і справді копав ямки понад самою дорогою, ставив невідомо де взяті стовпці. По рову деінде росли американські кленки, вони заміняли стовпці. Закопавши останній стовпець, Іван натягнув на цей раз чотири нитки дроту, кріплячи їх гвіздками то до стовпців, то до дерев. До вечора огорожа була готова.
— Та це щось дуже швидко, — казала Манька. — Мабуть, непереливки. То було по місяцю строїв, а тепер за день. Видно, щось велике в лісі здохло.
На другий день Іван закопав дві щогли, натягнув у дворі антену.
— Ач, як хазяйнує, — гомоніли хуторяни.
Майже кожного вечора Іван Михайлович виходив на двір, зачудовано дивився на ту антену і знову йшов або ж додому, або до Миколи Ригора, бо вдома допікала Марія:
— Он подивись, Чередник приїхав, і вже радіо є, а ти — ступа.
На цей раз Чередничка була безжальною, день проз день гризла Івана, щоб влаштувався на роботу. Знала, якщо влаштується, то, може, ще й житиме, а якщо ні, буде те, що й раніше. Іван не чекав такого натиску, а тому категорично заявив: «Як хочеш, а в СОЗ не піду, я чоловік культурний».
— А куди ж ти підеш, щоб ти був з ума та з толку пішов.
— Тільки в учрежденіє.
— Нужен ти в тій установі, як п’яте колесо до воза.

17(106)
Зразу ж після Жовтневих свят у колгоспі імені Жовтневої революції вирішили терміново провести звітно-виборчі збори. З району на збори разом зі Штельманом мали приїхати з десяток відповідальних працівників: начальник міліції, начальник районного НКВС, голова райвиконкому. Вибори обіцяли бути важкими.
Штельман якось після чергової наради підізвав Табура, запитав:
— Ну, що, на тому тижні збираєш колгоспників?
— Зараз не час для зборів. Колгоспникам є що робити у полі, тільки одсіялись. Буряк, кукурудза в полі, треба й на зяб орати.
Петро Матвієнко ходив околяса, відданими очима ловив Штельманів погляд. Штельман уникав стрічатися з Петром очима, не підтримував розмов, розумів, що Матвієнко неправий. На місці Табура він учинив би так же само. Наближати зараз Матвієнка до себе було передчасно. Це тільки ускладнить становище, тим більш, невідомо, як усе скінчиться. Такого парторга, як Матвієнко, він знайде, а от голову? Впертість Табура злила Штельмана, і він був готовий її зламати.
— Помиріться при мені. І ніяких зборів збирати не будемо, даю чесне партійне слово, — зібравши в кабінеті голови обох, наполягав Штельман.
— Мені з ним миритись нічого, я з ним не сварився, — зауважив Табур. — Договір дорожче грошей, а він його порушив, начхав на мій авторитет. Таких людей на керівній посаді я тримати не збираюсь. Я б його й рядовим не взяв, та не маю на те права.
— Ну, а ти що скажеш? — звернувся Штельман до Петра Матвієнка.
— Я тут ні при чому. Так партійні збори вирішили.
Штельман розумів, що Петро, м’яко кажучи, бреше, бо партійні збори вирішують так, як каже секретар, та все ж вирішив підтримати Петра.
— Бач, комуністи не захотіли, щоб на Дошці висіли всякі, — накинувся Штельман на Табура.
— Що? — перебиваючи Штельмана, скипів Табур. — Марія Ригір, Данило Даценко — це всякі? Та ні. Це трудяги. А всякі — це він, — вказав на Петра Матвієнка. — А Марія і Данило, між іншим, найпрацьовитіші люди, передовики, висітимуть вони на Дошці пошани чи не висітимуть.
— От бачиш, я все-таки був правий, ти страждаєш політичною близорукістю.
— Говорити можна, що завгодно.
— Ні, ти послухай. Ти цікавився, чому вони так самовіддано працюють?
— Ні. Хіба це так важливо?
— От бачиш!
— Якщо людина гарно працює, то вона приносить користь людям, державі.
— А може, вона замолює свої гріхи і провини?
— Якщо це дійсно так, тоді я за те, щоб такі гріхи і провини були у всіх. Для мене байдуже, що змушує їх працювати: голод, холод, нужда, сумління. Дай Бог кожному так працювати. А ці, думаю, працюють тому, що вродилися працьовитими. А Матвієнка Петра не те, що сумління чи партія, а навіть голод не змусить працювати як слід. Так хто ж тоді ворог владі, а хто друг?
— Ти мені тут політінформацію не читай, — обірвав його Штельман.
— Я висловив власну думку. Чому це секретар парторганізації повинен бути неробою, ледарем? Він повинен бути взірцем, з якого інші комуністи і позапартійні, в тому числі і я, повинні брати приклад. А який з нього приклад? Хіба що самий негативний. А тому про повернення на попередню посаду не може бути й мови.
— А я наполягаю, — дивлячись прямо у вічі Табуру, стояв на своєму Штельман.
— Це теж не моє рішення, — витримавши погляд Штельмана, відповів Табур. — Це рішення правління, і так, як Матвієнко неспроможний відмінити рішення партзборів, так і я не в змозі відмінити його.
— Значить, райком зніме з посади не тільки тебе, а й правління. Правління, яке йде врозріз з вказівками райкому партії, нам не потрібне. Походите в рядових, може, одумаєтесь.
— Це інша справа. Знімете мене, виберете головою Петра Матвієнка. Незалежно, буду я конюхом чи свинарем, я буду робити те, що він скаже. А поки головую я, буде так, як я сказав. І кожний колгоспник, ким би він не був — рядовим, бригадиром — буде виконувати мої розпорядження. А раз ми погодили, хто повинен бути на Дошці Пошани, так і повинно було бути. І так буде, поки я голова. А як знімете, тоді робіть, що знаєте. Тільки Матвієнко колгосп не потягне, за півроку розвалить.
— Ну, що ж, подумайте тут, поміркуйте, але колгосп в такому стані, коли секретар і голова не знаходять спільної мови, ми не залишимо. На коли зберете збори? — запитав Штельман, виходячи з контори.
— Я думаю, зберемо цукристі, піднімемо зяб і скличемо. Тижнів через два.
Штельман, а за ним і вся свита сіли в машини й поїхали. Табур подивився, як юрмиться під колесами машин курява, краєм ока глянув на чисте безхмарне небо, зітхнув: «Посіяли, вважай, у суху землю, хоч би дощик перший бризнув. Посіємо, а що збирати будемо, — не відомо. А проте, мо, ще й не доведеться збирати», — подумав Табур і знову зітхнув, цього разу з полегкістю.

18
Після того, як Степаниха помстилась Гнатові за свою нерозділену дівочу любов, зробивши свідком його домагань, Явдоху і майже весь хутір. Гнат надовго втратив впевненість. Будь Гнат менш довірливим, може б, цього і не трапилось. Довірливих завжди підводять.
Гнат довго не вітався з Степанихою, міркував, яку б капость їй зробити, але для цього в нього не вистачало ні хисту, ні винахідливості. За Гната це зробив Ладимаришин Гриша, і не одній Степанисі, а обом одразу. Знаючи про їх стосунки, він і поміняв їм корів.
Перед Покровою прокинулась Степаниха чуть світ, ще й не розвиднялось, і за цеберку. Пошвидше б подоїти Лиску, щоб ще й на базар з молоком встигнути. Глядь, а корова в капусті: «Мань, Мань, Мань!» Степаниха взяла на призьбі налигач, налигала, прив’язала корову до ясел, для порядку шморгонула хворостиною, стала доїти.Тільки що воно в біса таке, дійки наче не її Лиски: тверді й короткі. Чи, мо, повсихали за ніч? Роздивилась, аж воно Гнатова Квітка.
— А де ж моє Лиска? Мабуть, теж десь у шкоді.
Степаниха все-таки здоїла Квітку, не дарувати ж капусти. Потім взяла ціпок, стала виховувати. Квітка довго крутилась, а потім як рвонула, так ясла з уздром і винесла надвір. Вже на промежку наступила, обірвала налигач, задерла хвоста й тікати. Степаниха вслід їй прокльони шле.
Гнат почув гвалт, прокинувся. Глип очима, аж в городі Степанишина корова капусту доїдає, одні корінці на грядці стирчать. В трусах і майці Гнат вибіг надвір, вхопив під напнутою клейонкою копичкою сіна, вилискуючі відполірованими зубками вила-трійчатка і до корови. Зблиснули в ранковій імлі зубки, придали Гнатові агресивності й рішучості. Він уже намірився штрикнути корову по правому вздуху, та в останню мить отямився. Повернув вила зубками до себе та держальном по кульшах, по кульшах. Бив, поки й бретельки від майки з плечей не поспадали.
— Щоб тебе черви та пранці їли! Щоб тебе розірвало, зараза!
Грядками через садок Гнат вигнав корову з свого огороду, а назустріч йому Степаниха гонить його Квітку і теж лупцює, аж ціпок вигинається, тільки цур’я з нього сиплеться. Гнат від подиву остовпів, довго стояв ні в сих, ні в тих.
Гнат забрав свою Квітку, пригнічений, погнав у двір. Жалко стало Гнатові скотини, кульші позбивані, на боках криваві смуги й попруги, наче їй рогами перепеку поставили.
— Зараз я тебе, Квітко, хоч напою.
Притримуючи крутілку рукою, пустив в колодязь відро. Воно брязнулось об щось тверде, наче об дорогу. Підняв цепок, кинув ще раз, відро не пірна. Заглянув у колодязь, а там темно, як у г...і, вода тільки по краях блищить. Довго придивлявся Гнат, поки допетрав, що в колодязі ляда плаває. Таке міг встругнути тільки Ладимарів Гриша. І де він її взяв? Тільки й знає шкоду робити.
Явдоха, як взнала, що Гнат знову до Степанихи бігав, та ще й у трусах, попогризла. Щоб не слухати тії гризоти, Гнат зібрався і помандрував до Кисіля.
Хоч і негусто, але були в хуторі люди, яких Гнат поважав. Дмитра — за жартівливість, Миколу — за грамоту, Кисіля — за гостинність. Коли б не зайшов, завжди погомонить, як з рівнею, а бува, що ще й побриє чи підстриже безкоштовно. Гнат дуже любив подібні вияви уваги, бо ніхто й ніколи в житті за ним не ходив, не прислуговував, а тому чи не щотижня, вигоном, через осики, а якщо з бригади, то левадами, йде Гнат до Кисіля.
— Здоров, Василю.
— Здоров, Гнате Тимофієвичу.
Василь намилює Гнатові щоки, бороду, приказує:
— Тут вона йому й сказала: «За мной, майчик, не гонісь».
Гнат ніяково всміхається такому жарту, переводить його на свої взаємини з Явдохою.
— Я заяз вас, Гнат Тимофійович, ще й підст’ижу.
— Якщо не важко, то чого ж, як кажуть, милості просим, — трохи губиться Гнат, бо дуже вже багато уваги, як на нього. — Поважаю я тебе, Василю, дуже вже ти прийомний, — зізнався, наче в першій любові, Гнат.
Полишивши бриття, Кисіль береться за машинку, підстригає.
— Ану, йозчишіться, а то он тйохи пійя в голові.
Побачивши, що Кисіль відкрив у дворі перукарню, через левади хитається й Гриша.
— Доров, Василь. Поки ти вже цього Гната будеш скубти? Гони його к такій матері!
— О, треби тобі такого, — нітиться Гнат.
— Здойов до коов, а зд’астуйте до людей, — весело відказує Кисіль і запитує, — Жалійся, чого п’ийшов?
— Та, теж думав під’єрефениться, — ламаючись, наче мрець в печі крематорія, відказує Гриша.
Коли Гриша невпевнений, або хвилюється, то не ніяковіє, як Гнат, а пускає слину й карьожиться від голови до п’ят, наче по його тілу пропускають електричний струм.
— Так тебе тільки підст’игти чи й поб’ити?
— Якщо можна і те й друге, — від хвилювання Гриша міниться на лиці, похлинається словами.
— Зараз Гната Тимофійовича відпущу, тоді.
— Що ти мнихаєшся з цим Гнатом, гони його к такій матері! — белькоче, аж захлинається, Гриша.
Можливо, тому, що Харитонівський Василь, як і Гнат, теж інвалід і ніде не працює із-за ніг, хоч іще порівняно молодий, до того ж ще й шепелявить, через що з нього часто сміються, Гната й тягнуло до нього. Ішов від Василя, окрилений, розправивши плечі, чистий, вибритий, наче парубок, гордував. Ніхто в хуторі, крім Василя, не називає його на «ви» й по батькові. Навіть дітвора й та кричить: «Ондечко Гнат, Гнат іде!»
Звичайно, що як батьки, так і діти. Та найбільше, мабуть, зближало обох те, що ні в того, ні в другого не годилися ноги. У Кисіля вони, правда, були понівечені не на війні, як у Гната, та яка різниця. Зате мати Біличка, зрання й до вечора не присідає, крутиться по господарству, як муха в окропі. То косить, то поле, то кінських кізяків назбирає, повітки шпарує. Живе Василь за материною спиною, як у Бога за пазухою. І де тільки в матері те здоров’я та сили беруться. Бог його знає. Може, від відчуття провини за недогляд, а, мо, від того, що вставала й лягала разом з сонцем.
Одного тільки не розумів Гнат, за що прозвали Василя Кисілем: за нетвердість характеру чи за шепелявість? В залежності від настрою й обставин одне й те ж слово вимовлялось ним двояко: здойов і здоов, пйийшов і п’ийшов. Перша вимова була буденною, повсякденною, звичною, друга вживалась тільки тоді, коли Василь почував себе незручно або був у піднесеному настрої, і намагався говорити правильно. Та хтозна, як і краще: мати чи не мати прозвище. От він наче й не має прозвища , а його ім’я давно стало називним не тільки в хуторі, але й далеко за його межами. З ким яка б халепа не трапилась, так і згадують Гната, тріпають його ім’я язиками.
На Спаса в сутінках Семен не впізнав Гната та й питає у Івана Михайловича:
— Ти, Іван, не впізнав, хто ото пішов вимазаний в крейду, як Гнат?
— Та, то ж Гнат і є. Не кдичи, а то ще почує.
Гнат ображено зупинився, хотів щось заперечити, та передумав, пішов, зробив вигляд, що й дійсно не почув. Так краще. Тільки при чому тут він?
Звичайно, Василеві одному вдома нудно, а тому він радий якому завгодно гостеві, хоч старшому років на 30, хоч на стільки ж молодшому. Гнат ні в чому не звинувачує Василя. Головне: він бачить у Василеві людину в такій же мірі, як і він, обійдену долею і в той же час не озлоблену, добру й відкриту, а тому й тягнеться до нього. До того ж і глузують в хуторі найчастіше з нього, з Кисіля, з Івана Михайловича та ще хіба що з Семена. З того за скупість.
Навесні вийде Кисіль за поріг в синіх, налатаних зсередини шкірою, щоб не витирались між ногами, галіфе, виверне ступні так, що вони утворюють букву «Т», а то й пряму лінію, й стоїть годинами під хатою, не змінюючи пози, гріється на сонці. Отак хвороба ноги повикручувала. До чого вже дітвора на всяке вдатна, а ніхто не може так стати, як не стараються, а тому й сміються.
А Кисіль з півдня стоїть, як грак на оранці, й з місця не зрушить. Воно, може, для когось і смішно, тільки не для Гната.
І знову думки про покійну тещу непокоятьГната.І не тому що теща дуже потрібна Гнатові, а тому що цікаво Гнатові. Так можуть і його кокнути, чи довго уміючи. І ні слуху і ні духу. Наче і не жила.

19(107)
І от, нарешті, одорались, одсіялись, зібрали і вивезли буряк, кукурудзу. Тепер залишилось чекати весни, першої полінки, сінокосу. А поки з роботою не сутужно, зібрали в колгоспі ім. Жотневої революції загальні колгоспні збори. У президії сидять Штельман, начальник міліції, районне керівництво, інструктор райкому Василь Болтушкін, майже всі бригадири. Табур теж примостився скраю. Петро Грабарка головує, гупає кулаком по столу. В руках, про всяк випадок, шворінь. Збори вже йдуть третій день. Порядок денний для всіх ясний: вибори нового голови. Штельман і Матвієнко підготували штат виступаючих, переважно тих, хто був невдоволений головою.
— Тут мова йде не тільки про голову, а про все правління, —. роз’яснював Матвієнко. — Бо який голова, таке й правління, — повільно, наче по складах, рече Петро. Судіть самі, якщо курка вивела курчат, то квочку виносять з хати. Так чи не так?
— Так, так, — почувся в залі смішок.
— Так от, виносять квочку і обичайку разом з розбовтками викидають. В общім, викидають всіх гамузом. Я думаю, це всім ясно, хро-хро.
— А кого ж ти пропонуєш головою? — запитав з залу Ододка Гнат. Не втримавсь, хоч і вчений вже Варшавчиком.
— Я? — розгубився Матвієнко. — Я тут нікого не пропоную, тут пропонує райком. А я міг би предложити Миколу Біденка, Івана Білика, Остапа Холошу.
— Так Остапу ж 72 года, — гикнув хтось. — Такий голова тобі на руку.
— Кривий і неграмотний.
У залі сміх. Грабарка знову стукає по столу кулаком, а лівою рукою налапує під столом шворінь. Петро добре знає настрій людей. Загалом, люди були проти того, щоб знімали Табура. Той не раз допомагав, відстоював, захищав їх у перші тяжкі післявоєнні роки, коли на трудодень фактично не платили ні натурою, ні грішми. Інколи навіть давав украсти. І не те, щоб він відкрито це дозволяв, а просто бачачи, що хтось насипав зерна в кишені чи сховав кілька картоплин, відвертався. Він рідко приїжджав у поле в кінці дня, коли молодиці вже додому збираються. У кожної відро піджачком чи хустиною напнуте, а зніми ту хустку, відро повне. Але якщо траплялось таке, не займав. Тільки гляне в налякані благальні очі молодиць, скаже:
— Ну, що, дівчата, закінчили?
— Та, наче, — відповідають молодиці і погляди у землю туплять.
— Молодці, добре поробили, — сяде й поїде. Ніколи не трусить, не перевертає відер, як інші. Табур намагався не їхати в поле під кінець дня, не турбувати молодиць, та й самому себе не компрометувати, та в райкомі заставляють. Хіба не ясно, що в молодиць у відрах? Тому й ховають очі. Зрештою, все це дуже схоже на мовчазну змову. А тому Табур намагався приїхати або раніше, або пізніше. А візьми Грабарку, Матвієнка, Гнатка, ті не те, що зерно, ті душу з тебе витрясуть. І не подивляться, чи то молодиця, чи підліток, чи мо, й зовсім ще дитина. Скільки дітей працювало у війну та й після, і хоч ти проси, хоч моли, тільки гірше наробиш, ще нещаднішу злість викличеш, а тому й не дивно, що майже всі, за винятком небагатьох, хто або ж сам рвався до влади чи якимось іншим шляхом нажив у Табурові ворога, як, наприклад, Матвієнко, були за нього.
— Давайте Холошу, Холошу, — кричить хтось із залу. — А чого ж, 72 роки, якраз.
Штельман побачив, що збори перетворюються на балаган, а тому запропонував на посаду голови інструктора Болтушкіна Василя Костовича, бо Варшавчика знали дуже гарно, а тому були проти відразу. Болтушкін Василь — рідний брат Івана Гамазура, Костя Ряднинки син був трохи калічний, трохи накульгував, але на відміну від легковажного брата, дуже завзятий, трьом здоровим фору дасть. Наче й не брат з Гамазуром зовсім. Василь Болтушкін навіть сторониться старшого брата Івана, не сприймає його всерйоз. Він сидів у президії, вдоволено усміхався. Болтушкін встав, на обличчі кисла міна.
— Їй-богу, Гнате, твого яблука скуштував, подивись, який кислий, — жартує Василь Баламут на прозвище Срібний. Гнат зашарівся, йому не подобається ця історія. Репутація в Гната й так підмочена, а та яблуня й зовсім її не прикрашає.
Василь Болтушкін не горів бажанням очолити колгосп. Набагато перспективніше працювати в апараті райкому, ну, а потім, якщо вже й піти, то на радянську чи профспілкову роботу. Тільки не в колгосп. Колгосп — це останнє. Не було ще такого випадку, щоб хто-небудь з голів колгоспів куди-небудь висувався. Їх завжди і постійно лають, практично за все. Лають за власні провини, за те, що дощ не йде, за всі вади самої колгоспної системи. Та будь ти хоч академіком, а в колгоспі нічого путнього не зробиш, бо там і зробити нічого не можна, бо сама система гнила. А тому Болтушкін, який спав і мріяв про профспілкову роботу, майже всі п’ять днів, поки йшли збори, просидів у кінобудці. В президії він посидів лиш день, а потім відпросився у Штельмана і під приводом вивідати, чим дише люд, пішов у кінобудку. Там завжди було людно. Зібрав чоловік п’ять хлопців у Червоному кутку, пив самогонку, грав у доміно й карти, що, звичайно, сподобалось колгоспникам.
— Якщо в карти... того... може грати, то такого можна й головою ставити, — просторікував Гнат.
— Тут твоє, Гнате, не мелеться, не засипай, — обурюються хлопці.
— А чо? Спить у конюшні з людьми, ходить в кирзових чоботях, у галіфе, у куфайці і конем правити може. Одноконку запряже. Одним словом, наш чоловік, — виправдовувався Гнат.
Василь Болтушкін слухав ті Гнатові слова і думав про те, що він, мабуть, переборщив із своїм виходом у народ, ще чого доброго виберуть. Збори й так вже який день топчуться на місці, колись і кінець прийде. А вибирати дуже ні з кого. Болтушкін навіть додому не їздить, сидить у колгоспі, вивідує настрій, гомонить з людьми і от, нарешті, на четвертий чи на п’ятий день бачить, збори зайшли в безвихідь, і його можуть вибрати, незважаючи на авторитет Табура. Райком весь час давить та й крикуни, найняті Матвієнком, луджені глотки деруть. Наляканий Ряднинка-Болтушкін не спав цілісіньку ніч, а вранці вирішив піти на відчайдушний крок. Той день був надзвичайно напружений, зал гудів, з місць у президію летіли звинувачення на адресу Табура.
— Весь колгосп пропив, для чого нам такий голова?
— За горілку своїм дружкам все роздавав.
— Правду кажеш: ліс виписував, дубки пиляти дозволяв, поросят, жом роздавав.
— А пшеницю весною хіба не звалював на корм? У березні треба було ще збори проводити! — чулися підбурюючі голоси.
Крикуни, по всьому було видно, брали гору, шаленіли в своїй люті. І ніхто їм, схоже, вже не заперечував, не заважав. Вони відчували свою зверхність. І це торжество неправоти надавало сил, підбурювало інших. Це було схоже на кульмінацію. З одного боку райком, з другого — крикуни. Люди порядні, відчувши безґлуздість опору, принишкли: перемелеться — мука буде. Проти сили піском не посиплеш. Під вечір, за допомогою знайомих хлопців Василь Болтушкін зібрав крикунів і заводіїв, які вимагали поміняти правління, та й каже:
— Знаєте, хлопці, я ніколи в колгоспі не робив і не знаю, що це таке. А що стосується коней, ночівлі в конюшні, так я колишній прикордонник, мав діло з кіньми. Так що не розраховуйте, вашого колгоспу я не потягну.
— Та ми хіба що? Нам все одно. Нас Матвієнко Петро підбива.
На другий день знову виступали, говорили, звинувачували Табура.
— Минулого року трактор з жомом на саніх аж он звідки тягли, а розвезли по домівках.
— А 50 гектарів конопель? Так і зогнили на пні. То ж наші гроші згнили.
— Не на пні, а в скиртах, їх весною хтось підпалив. Найти б того злодія, ми б йому показали.
При цих словах Штельман напружився і від обурення навіть трохи почервонів. Відтоді, як він став секретарем райкому, ніхто не називав його злодієм. А тут якісь зачухані колгоспники — і на тобі. Розпустив Табур людей.
— П’янку розвів, що це таке, — гундосить Гнатко.
Але це вже зовсім не те. Атака явно пішла на спад. Петро Матвієнко сидів, сопів, роздував вуса. Звинувачення на адресу Табура були, з одного боку, серйозними, а з другого — пустими, дріб’язковими. Ніхто не міг їх підтвердити. Хто зна, може, Табур і пив, але ніхто, ніколи й ніде не те, що п’яним, а навіть напідпитку його не бачив. Не було й таких, хто міг би похвалитися тим, що він випивав з Табуром в одній компанії. Табур взагалі не бував у компанії, навіть на весіллях. А якщо й бував, то хіба що заїздом на три-п’ять хвилин, щоб поздоровити молодих. Не виїздив і на природу. Ну, а тим більш, на роботі його ніхто не бачив напідпитку. Штельман, побачивши, як глохне, захлинається наступ, як пропадає запал, вирішив виступити сам.
— Товариші колгоспники, ми пропонуємо вам такого голову, який за якийсь рік підніме в колгоспі не тільки дисципліну праці, не тільки виробіток, але й доходи. Я думаю, що вже наступного року він зможе платити вам не менше як по карбованцю і по кілограму хліба на зароблений трудодень. Я думаю, що за такого голову треба б проголосувати дружніше.
Болтушкіна, що сидів у Червоному кутку напідпитку і забивав «козла» з сільськими хлопцями, ті слова Штельмана насторожили й налякали. І справді, можуть вибрати. Отримавши «генеральського козла», Василь кинув доміно, помчав з клубу до контори. Слова Штельмана виявились для нього несподіваними, впали наче сніг на голову, про що він натякнув хлопцям. Болтушкін прибіг у бухгалтерію та за допомогою Андрія Переляки швидко зрозумів, що слова Штельмана — пусті обіцянки. Швидше небо впаде на землю і наступить страшний суд, ніж колгосп зможе платити селянам такі гроші. Куди не кинь — кругом одні борги.
— Оце ви такі бідні? — запитав Болтушкін у головного бухгалтера.
— Хіба тільки ми? У всіх таке. У нас ще й нічого. Та й як ми можемо бути без боргів, як центнер хліба коштує копійки, а трактор, комбайн — десятки тисяч. Та хіба тільки хліб? Візьми будь-яку нашу продукцію. Кругом за все платять одні копійки. Рідко на що ціна піднімається більше десяти, ста карбованців за тонну. А техніку, міндобрива — отримуємо дуже дорого, платимо, як за золото. МТС дере з нас три шкури. Це ж уму не доступне для розуміння: хліб стоїть — косити треба. Скосили, продали, виплатили борги МТС за уборку і залишились боржниками. Виходить, що збирати хліб — збитково, краще хай він гниє на пні. Може б, так і робили, так заставляють. Про яку тут зарплату може йти мова?
— Ну, а де ви діваєте борги? Вони ж ростуть?
— Та там і діваємо. Набіжить порядний борг...
— Скільке це? — перебив його Болтушкін.
— Та так, як перевалить через мільйон, так і їдемо в район, в область, в різні інстанції, становимося на коліна. Ну, бува, що списують з нас борг, буває, що ні. Я вам по секрету скажу — дивна картина інколи виходить. Чим більше урожай, тим у нас більший борг, тому що МТС бере з нас не за гектар, а за зібраний урожай. От і думайте, як тут можна робити? Може, тому з нас і списують ті борги, бо добре розуміють, звідки вони беруться. Отакі справи. Так і держать нас весь час на гачку, а ми в свою чергу — людей. Мовляв, ні з чого платити, кругом борги, то перш, ніж їх списати, ліквідувати, держава вимагає, щоб на наступний рік ми хоч частково покрили їх хлібом, продукцією. А раз так, для того, щоб якусь сотню, тисячу рублів боргу покрити, ми мусимо здавати державі все до останньої зернини. Так і викачуємо хліб та і все. Це вам відповідь на другий пункт: зможемо ми чи ні на наступний рік нарахувати колгоспникам по кілограму зерна. Казки це про білого бичка, поміж нами буде говорено. Та хоч ви сто центнерів зберіть з гектара, хай подвояться, потрояться врожаї жита, ячменю, проса, інших культур, подивіться — ось наш борг. Він доходить до мільйона карбованців. І держава зробить усе, щоб ми його, якщо і не виплатили, то покрили Все мітлою виметуть з комор. А борги як були, так і залишаться, а то ще більшими стануть. А якщо вам і вдасться їх списати, то вони ж того року знову з’являться, правда, менші, а років, дивись, за п’ять-сім — набіжать такі ж самі. Та що вам розказувати? Тут проста арифметика.
Коломієць Андрій зітхнув, закрив пухлий фоліант і, накульгуючи, бо одсидів ноги, пішов ставити його на полицю.
— Тоді я буду відмовлятися, — мовив Болтушкін.
— Я б вам радив, а там робіть, як знаєте.
— Та для чого мені це ярмо потрібне? — Василь вийшов надвір і полегшено зітхнув, наче з плечей сто тонн звалилося. Ішов до клубу й думав: «Ну й штукар наш перший. Це ж добре, що я не клюнув на вудочку. Та й колгоспники, видно, не дурні — розуміють, що ті обіцянки-цяцянки, — то рябої кобили сон. Ще візьмуть та виберуть, а потім наступного року що мені їм казати? А вони приставлять ніж до горла, обіцяв — плати. А як ти заплатиш? Той же Штельман і дасть вказівку вивезти все до зернини, а не вивезеш, віддадуть під суд, як саботажника. Років десять забезпечено. От і крутись, Вася. Ні, треба подалі від цього колгоспу триматися, будь він проклятий».
А тим часом серед колгоспників просочилися інші відомості. Світ, як-то кажуть, не без добрих людей. Ще тільки Болтушкін вийшов з бухгалтерії, а головбух Андрій Федорович Коломієць, колишній фронтовик, людина розумна (він був зацікавлений, щоб головою залишився все-таки Табур), а тому сказав:
— Це свій хлопець, нашенський, а тому вибирати його не слід. Інший би згодився, а цей, бач, прийшов, поінтересувався, що й до чого.
Під впливом розмов і слухів збори сходили нанівець.
Другого дня розлючений Штельман приїхав на збори з нарядом мілііції, щоб нагнати страху, задавити колгоспників морально. Скільки можна панькатись з тими байрачанами. Всі знають, що там одні палії живуть. Як тільки полаялись, так і спалив сусід сусіда. Одним словом, ненадійні люди, без міліції не обійтись. Разом із Штельманом і міліцією приїхав і новий кандидат на голову правління. Вчора Штельман остаточно зрозумів: Болтушкіна на цю посаду не оберуть, а тому підізвав його і сказав:
— Тут тебе не виберуть. Я вже бачу. Зразу люди наче й не проти були, а тепер все. Не допомогли й твої ходіння в народ. Підеш в менший колгосп головою. В той же «Заповіт Леніна». А сюди я свататиму заступника голови райвиконкому.
Болтушкін віддано дивився в очі Штельману, намагався відгадати, чи знає той про ту роль, яку він сам зіграв в особистому необранні?
Це було дуже важливо для нього, від цього залежав зміст відповіді Штельману на його нову пропозицію. Відповідь могла бути висловлена словами, а могла й мовчанням. У даному випадку це було аж ніяк не бажано. Болтушкін невимушено всміхнувся, чим викликав невиразну усмішку й у Штельмана. «Значить, не тримає на мене зла. Не носить каменя за пазухою, а тому пропонує цілком відверто, без задньої думки. А раз так, то й відповідати треба теж відверто.
— Я вас дуже поважаю, — зайшов здалеку Василь Болтушкін, — але туди головою не піду.
— Чому? — враз спохмурнів Штельман.
— Такі справи не робляться з бухти-барахти...
— Не зрозумів.
— Ви знаєте, що я завше йшов туди, куди посилала партія, — останні слова Болтушкіна сподобалися Штельману, він розплився в посмішці. — А тому коли на бюро райкому ви запропонували мені Жовтневу, я не відмовлявся, хоч умови тут не з кращих, що стосується господарства та й людей. Я думаю, ви самі переконалися в цьому.
— Це ти правильно підмітив, — погодився Штельман. — Люди тут не цукор, пальця в рот не клади. Управляти такими нелегко.
— Про те й я кажу. Ну, а тепер самі посудіть, обгадили мене тут, що про мене скажуть у «Заповіті»? Скажуть, у Байраку не обрали, так ви його до нас привезли. Ні, я так не можу. Не оберуть і там. Тоді хоч крізь землю вались, та й з партійної роботи треба буде йти. А я б не хотів.
— Загалом я тебе розумію. Одне лише непойнятно, хто тебе обгадив? Тут про тебе й слова поганого ніхто не сказав. Так що звиняй.
— А хто в це повірить? Та хоч що б ви їм не казали, кожний селянин собі на умі. І про себе думає: раз там, на батьківщині, не обрали, значить, негодня. На знак згоди з вами він буде кивати головою, але думати інакше ви його не змусите. Так що, раз мене тут не обрали, нічого сунутися в інше місце.
— Ну, що ж, переконав! Ти правий, — Штельман розуміюче усміхнувся, звернувся до другого секретаря райкому Варшавчика — Ну, раз ти такий немічний, що за тиждень не зміг провести кандидатуру цього хлопця в голови, доведеться мені взятися за цю справу. Кого будемо пропонувати зборам?
— Я думаю, Бужина, заступника голови райвиконкому. Сама підходяща кандидатура. За нього неодмінно проголосують.
Варшавчик і Бужин не мирилися, а тому Варшавчик вирішив здихатися його.
— Ану, піди поклич його, хай зайде до мене.
Хвилин через п’ять Бужин зайшов у кабінет Штельмана, трохи несміло, боком протиснувся в щілину між дверима і одвірками і тут же біля порогу став.
— Ну, що, підеш головою в Жовтневу? — прямо запитав його Штельман.
— Та ви що, шуткуєте? — обурився Бужин. — У мене з головою постійно щось робиться. До того ж я замісник, ніколи не був на керівній роботі. Не потягну.
— Ну, от бачиш, Біденко без освіти, Бужин хворий. Мабуть, Михайле Яковичу, підеш ти, — сказав Штельман, звертаючись до Варшавчика.
— Ви, мабуть, забули або ж жартуєте. Я вам теж не раз казав, що в мене состояніє здоров’я не таке, щоб головою йти. Та й обирали вже раз... Не пойму, це вдруге, чи що?
— Так що, мені самому іти, чи що? — скипів Штельман.
— Не знаю.
— Нічого, підеш! А здоров’я ми підправимо.
Варшавчик зблід, але змовчав. Сіли за стіл президії. Штельман повів збори жвавіше. Зал трохи притих. По рядах глухе ремство. У залі, в президії, біля входу в клуб — всюди міліція. До того, ще й суддя в президії.
Вкотре почалися дебати.
Виявилось, що з жомом і справді був прикрий випадок: хтось украв мішок чи два з саней, остачу ж довезли. Люди, хто як міг, виправдовували Табура. Так продовжувалося до обіду.
— Я більше на збори не піду, скільки можна, — каже Болтушкін. — Та й не нужен я вже тут більше.
— Гаразд, — погодився Штельман, — можеш їхати додому.
Болтушкін зразу змикитив: після Табура йому тут робити нічого. Краще вже піти в сусідній колгосп імені Енгельса. Хоч і за двадцять кілометрів від райцентру, клуб у колишній церкві, контора в Ригоровій халупі, але й колгосп доведений до ручки, далі валити вже нікуди. А значить, буде якась допомога, дотація. В усякому разі, гірше зробити він уже не зможе.
Післяобіднє засідання розпочалося з виступу Штельмана. Протягом майже цілої години він доводив, що голову в Жовтневій треба негайно міняти.
Райком, райвиконком і партійна організація теж такої думки. Іншого виходу в нас немає. Тим більше, що ми пропонуємо головою не кого-небудь, а другого секретаря райкому партії Варшавчика.
Зал принишк, слухав і ніяк не міг зрозуміти, чим же Табур не вгодив райкому. Люди чекали.
Вчора Микола Ригір поїхав у Миргород до юриста проконсультуватися. Зайшов, розповів суть справи. Юрисконсульт довго рився в стосі законів, нарешті задер окуляри на лоба, сказав:
— Збори у вас йдуть неправильно. Не можуть збори йти двадцять один день.
— Та не двадцять один день. То вам почулося. Дванадцять.
— Не важно, — дещо суворо мовив юрист, видно, образився на зауваження. — Навіть якщо вони йдуть тиждень, це вже порушення всіх законів і статуту колгоспу.
Ця звістка, яку принесла на збори Манька Ригірша, миттю облетіла всіх. Народ осмілів.
— Що ви в нашому колгоспі голову міняєте, наче в районі немає хужих господарств, — кинув з місця Андрій Переляка. — Он у Широкій свині поросят їдять. А криси, мабуть, з гарного вовка, бо свинім вуха об’їдають. А ви нас митарите. Се, я думаю, не по справедливості.
По залу пройшовся легенький шумок, по-всьому видно, люди підтримували Андрія. Повеселів і Варшавчик.
— Може, другий секлетар і краще діло поведе, але, як мій батько казав, лучче синиця в руці, чим журавель у небі. Варшавчика вибирати ми не будемо.
— Якщо ви нам нового голову виберете, то ми в Москву поїдемо Табура відстоювати, — вигукнув із залу Баламут Василь і всім стало ясно — і в залі, і в президії, що Варшавчика не виберуть, забалотують. Роздратований Штельман мінився в лиці. Люди не довіряють йому. Другий секретар райкому — і не пройшов, а якийсь, звиняйте, махновський недобиток отаким авторитетом користується.
— Це що, контрреволюція? Бунт? — сполотнів Штельман. — Я зараз поїду в район за прокурором, — ледь стримуючись, щоб не закричати, крізь зуби говорив Штельман. — Вас тут усіх треба в Магадан! Вор на ворові сидить і вором поганяє!
— І куркуль на куркулеві, — підказав Матвієнко.
— Розбазарюють народне добро, а ти покриваєш, — вже звертаючись до Табура, говорив Штельман. — Думаєш, нам невідомо, як ти відстояв запеклих самогонщиць Білик Гальку і Доценко Явдоху? Кругову поруку розвів… Дружків всюди понасаджав. А вони поросят, жом крадуть. Коноплі згноїв. А в район одчитався, що здав. Це, голубе, кримінал. Кукурудзи п’ятдесят гектарів залишив під снігом. Так і пропала. Ваолокушею звалив і справився. Таке господарювання нікому не потрібне. Ось у мене один список порушень, ось другий.
Штельман підняв стос паперів. Всі вони були написані Матвієнком і його поплічниками.
— Субчиків розвів у правлінні. Парторга самовільно з роботи зняв.
— Не я, правління зняло.
— Ти як хочеш, а ми його начальником радіовузла поставимо. Нехай получає гроші в сільраді.
— Він в тому радіо, як баран у біблії розбирається — на повному серйозі зауважив Гнат. У залі засміялися.
— Або свиня в апельсинах, — додав Срібняк. — Знаєм ми того Матвієнка.
Жінки загомоніли, виявляючи невдоволення, нетерпіння. Вдома роботи хоч захленись, а тут кожен день на збори йди. Чоловікам то все одно, стоять, курять, гомонять, їм борщу не варити, поросят не порати. Та Штельман уперто стояв на своєму. Знову стали обговорювати кандидатів, одного, другого, а на голосування не ставлять.
Болтушкін знову заметушився. Візьмуть ще та його виберуть здуру.
— Та що це таке в чортового батька? Вже скоро місяць, як на збори ходимо, — обурюються люди.
— Ви чуєте, що говорять у залі? — запитав Табур у Штельмана.
— А що?
— Люди вже не знають, кому їм підчинятися. Хто старший у колгоспі? Або ж перебирайте, або ж давайте закруглятись. Так діло не піде. Довибираємось, що й проривка, і сінокіс будуть на носі.
Болтушкін сховався з хлопцями в кінобудку, випив, упрошує:
— Люди добрі, не вибирайте мене ради Бога. Я у вас тут пропаду.
А тим часом Штельман подзвонив у райком, викликав у Байрак Макара Сахна. За півгодини той був у колгоспі. Штельман зустрів його з чорного ходу, став умовляти:
— Будеш виступати, побільше обіцяй.
— А як виберуть?
— Тоді видно буде. Виберуть — підтримаємо.
Макар навіть за стіл не сів, зразу поліз на трибуну.
— Товариші колгоспники, як тільки стану головою, я вам буду платити не так, як Табур.
— А як? — зацікавились колгоспники.
— Механізаторам по рублю, дояркам, тваринникам — по 60 коп., рядовим по 50 коп. на трудодень.
— А з натуроплатою як?
По реакції залу було видно, що це багатьом сподобалось. Сахно збільшить зарплату майже в два рази, і це на перший погляд було обґрунтовано. Не те, що в того балакуна Болтушкіна. Всім по рублю! Придумав. Такого не було і хтозна ще й чи буде коли, щоб механізаторам і різноробочим платили однаково.
Єдине, що викликало сумнів, так це те, що Макар був сином Актанасія Сахна, а це багатьом не подобалось. Без упину буде міліція шерстити Байрак, допомагати синові. Ні вкрасти, ні самогонки вигнати. Хай йому грець.
— Ну, а що касається натуроплати, — Макар витягнув з кишені якісь папери, видно розрахунки, розгорнув їх на трибуні, — то тут така картина получається. Постійним по кілограму хліба на трудодень, рядовим — 500 грам.
— Це б непогано було, — знічено мовив Гнат Ододка.
Головний бухгалтер Андрій Переляка ще раз прикинув в умі, перед очима в нього ще стояли цифри, які вони недавно вивчали з Болтушкіним, і зрозумів, що і в цих набагато занижених цифрах немає ніякого економічного обґрунтування.
— Я скільки платити, як ви обіцяєте, не буду, — сказав Андрій. — Хіба що зі своєї кишені платитимете.
— Можна мені? — піднявся Остап Холоша. — Ми тут з Гнатом посовітувались, — так от Гнат хоче нашу обчу думку сказати, Давай, Гнат, ти тут самий голосистий, — як завжди, жартує Остап.
— А чо я? — зніяковів Гнат. — Хай Дмитро каже. Ну, а якщо громада требує, то й я можу сказати. Тут нам по рублю обіцяють платити, а Табур і бухгалтер кажуть, буцімто ні. Так хто з них бреше? Може, цей чоловік, — вказав на Сахна, — які секрети знає нащот нашої оплати, то нехай і нам скаже.
Гнат знітився і сів. У залі піднявся гамір.
— Ну, так що? Табура оставимо!
— Давайте Сахна. Хай нам по рублю плате!
— Слухайте його. Як він заплатить? Хай скаже.
— Я така людина, раз пообіцяв, буду платити. То бухгалтер нічого не знає. У нас он ліс є, овочі, мед продамо. Все продам, а платитиму.
— Продати штука не мудра. Тільки чи надовго хватить.
— Той мед ще з вуликів по району розтягнуть.
— Ну, що, проголосуємо? — запропонував Штельман. — Хто за те, щоб Сахна вибрати головою правління.
У залі піднялось два десятки рук. Ті, що й раніше.
Штельман терміново зібрав бюро, вирішив, будь-що буде, а Табура переобрати. Не можна так залишати, щоб колгоспники відчували, що вони гору взяли. Завтра про це буде знати весь район і тоді ні на кого управи не знайдеш. Дурний приклад заразливий. А увечері хлопці знайшли Болтушкіна, стали радитись. Знімуть-таки Табура, а їм би не хотілося.
— Якщо хочете, щоб Табура залишили, то завтра на зборах кричіть: «Хочемо головою секретаря райкому Штельмана».
— А допоможе?
— Неодмінно.
Вранці наступного дня Штельман відкрив збори, веселий, життєрадісний, на сьогодні він привіз ще двох кандидатів і прокурора, щоб натиснув і був упевнений, що колгоспникам, врешті-решт, набридне оця колотнеча, і вони згодяться.
— Ну, якщо ви не захотіли головою колгоспу ні Сахна, ні Варшавчика, ні Болтушкіна, ні Біденка, то я вам пропоную...
— Хватить! — кричать із зали хлопці, з якими Болтушкін грав у козла і пив горілку. — Не хочемо більше нікого, давайте нам Штельмана. Ми Штельмана знаємо.
Штельман стоїть, пополотнів, слова не вимовить. Болтушкін підійшов до нього та й каже:
— Давайте кінчати це діло.
— Гаразд, ми поки що оставимо головою Табура, а взимку чи коли там, оберемо, кого треба.
— Якщо ще й взимку будуть перевибори, тоді давайте вже зразу.
— Якщо ви не хочете до нас головою, то давайте нам прокурора, — кричать дядьки й діди.
— Я вмію тільки судити, — розгублено мовить прокурор. — Я більш нічого не можу. Зрозумійте, я не агроном, я юрист. Всіх пересаджаю, — навмисне лякає прокурор, щоб не вибирали. — Ви ж тут усі крадії!
— Не треба нам нікого! Прокурора!
— Ні, ви вже звиняйте.
Так і поїхав Штельман ні з чим. Друзі Болтушкіна ще довго пропивали колгосп. Брав у цій п’янці участь і начальник міліції. Через тиждень Матвієнко залишив секретарство, а потім і з партії його виключили як неробу. Так весь вік вдома й просидів з Манькою. Возив сало в район, щоб платили військову пенсію. Але на роботу рядовим колгоспником не пішов.

20
Кожного дня Марія йшла на роботу, а Іван лежав, місяців, мо, два, три, читав книжки, слухав радіо, відпочивав. Потім став вчащати в Багачку, шукав роботу. Під Новий рік приїхав пізно ввечері, сказав Марії:
— Оце встроївся в Багачці на роботу.
— Куди? — наполохано стріпнулося Маріїне серце, давно втратила Марія всяку надію, що Іван буде працювати.
— На откормочник.
— О, на відгодівельному добре платять!
Марія не знає де посадити Івана, готова молитися на нього, а на другий день встала чуть світ, наготувала всяких шиндриків-пиндриків, зв’язала вузол, дала карбованець на обід. З вузлом, щоб всі бачили, Іван іде на роботу.
— Ач, яким справним став! — визираючи з вікна, каже баба Олена.
— А поки б же він на печі лежав?
— А я хіба що кажу? Ввірвалася дурничка. Тепер треба йти в холоднечу на службу. А то було життя: «що котові, що попові».
Тепер кожного дня у Череднички чи в не найпершої (першою в хуторі засввічує світло Біличка) світяться вранці вікна. Марія не ходить, на крилах літає. У кого ще в хуторі, окрім Маньки Ригірші, чоловік службовець? Марія споряджує Івана на роботу і про дітей забуває. А то де в чому дівчата повдавались у Івана, наче з ока повипадали. Особливо середульша Катька.
— Катько, що ти ото читаєш? ? — питає Марія.
— Книжку.
— Я думала, вона уроки вчить, а вона прочотні книжки читає. А завтра повен щоденник двійок принесеш. Я тоді тобі бубну виб’ю, — грозиться Марія. — А ти, Лідо, що робиш?
— Алгебру вчу.
Минув місяць. Марія землі під собою не чує, з дня на день чекає Іванової зарплати.
Та поминув день, другий, третій, промайнув, наче хвиля, тиждень, а зарплати немає. Марія навіть не нагадує. Нарешті не витримала, терпець увірвався.
— Вам що, ще зарплати не давали, а то я думала дівчатам обнови купити?
— Давали.
— А де ж вона?
— В Багачці.
— Загубив? — у Марії і серце завмерло.
— В чайній з дружками пропив.
— О, Боже! — сплеснула в заполи Марія. — Ти при своїм умі, чи при позиченім?
— Якщо хочеш знати, то першу зарплату ніхто додому не приносить, — всміхнувся Іван, чим остаточно роззброїв Марію. Марія ще трохи побурчала і заспокоїлась. Бо й справді діло каже чоловік: дійсно, треба вкоренятися в колективі. Іван, з усього видно, збирається жити, бо не на місяць, не на два розраховує, а на роки. Основується грунтовно. Бо якщо думаєш і далі працювати, то треба і майстра, і бригадира напоїти, в гріх не впадеш, а там, дивись, наступного місяця краще наряд закриють, на заробітнішу і легшу роботу пошлють. Нічого не вдієш, таке життя. Наче в них у хуторі не таке? Хто день крізь день напуває Петра Грабарку, той, дивись, і город першим виоре, і з підводою, якщо змолоти чи в лікарню треба — ніяких проблем. І трудоднів і виходів в такого врешті-решт більше в кінці місяця, хоч і не кожний день, працював, і на легшій роботі був. Спробуй, не виконай вихододнів, примусовки дадуть! До того ж, у тих, хто начальство напуває, міліція й самогонки не трусить. Іван правий.
Та коли і наступного місяця Іван не приніс зарплати, у Марії закралась підозра. Вона вже зібралася в Багачку їхати, та Іван запевнив, що зарплату затримали, от-от видадуть. Невідомо на що розраховував Іван. Він не був на роботі жодного дня. Кожного дня вранці він приїздив у Багачку і йшов до чайної, брав на карбованця, який давала Марія, пива, сідав за стіл, розташовував сіль по обідку кухля, з насолодою потягував хмільний напій, очікував таких же, як і сам. Аж ось іде один. В Івана око наметане. Зразу визначив: з похмілля чоловік та ще й з великого.
— Ей, ти, куди розігнався? Чорти тебе несуть! Присідай! — припрошує Іван.
— Мені б трохи пивка, труби горять.
— Та бачу, в мене глаз як алмаз. На ось, випий.
Поки Арсен — так звали чолов’ягу — хилив пиво, Іван недбало переповів кілька веселих історій, анекдотів, нарешті запитав:
— Ну, як?
— Спасибі. Наче розвиднілось трохи, а то думав, капець.
— Спасибі, це що, нові гроші? Я взяток не беру, — гигоче Іван. — Ти лучче збігай додому, візьми п’ятьорку, вип’ємо за знайомство. Давай не засиджуйся, а то скоро чайну на обід закриють.
— Ти знаєш, я б і пішов, так у мене жінка вдома. Як побачить, що не на роботі, їй-бо, битиме.
— Жінку я беру на себе, — запевнив Іван. — Пішли, покажеш, де твоя хата.
Вийшли на ґанок.
— Бачиш, колодязь з журавлем і ворота зеленим пофарбовані?
Іван підійшов до паркану, у дворі жінка порається.
— Води попити можна?
— А чого ж? Пийте на здоров’я, цього добра не жалко. Я зараз винесу.
— Мені б холодненької, з колодязя.
— Ви знаєте, вона в колодязі така погана, болотом тхне. Це треба аж до колонки йти. А мені ніколи.
— Давай двоє відер, я сам принесу.
— Оце чоловік. А те ледащо десь шляється, щоб твоя й путь пропала.
Жінка винесла відра, провела Івана метрів з півсотні, показала колонку.
Хотіла було вже вертатися, та передумала. Хто його знає, що то за чоловік? Раніше такого в Багачці не бачила, ще, чого доброго, вкраде відра або покине. А тут ще й сусідка вийшла. Пристояли, розгомонілись.
— З ким то ти йшла? Чи, мо, нового приймака прийняла?
— Та якийсь чоловік пити попросив.
Поки Іван набирав воду, Арсен прокрався до хати, взяв у серванті п’ятірку грошей і мерщій до чайної, стоїть, очікує Івана. А Іван все ще біля колонки порається, не поспішає. Жінка одно поглядає, чи не покине відра, не втече? Ні, таки набрав, слава Богу, несе. Приніс у двір, поставив на лавку і прямо з відра напився.
— Доров, пийте, — припрошує жінка.
— Спасибі, — відірвався від цеберки Іван і витер рота, пішов до чайної.

21
Наступного дня вранці Арсен вже чекав Івана біля чайної. Спочатку пропили Іванів руб.
— Ну що, Арсен, тепер іди ти. Мені в хутір далеко.
— Та ти шо? Й не думай. Жінка не дасть і на поріг не пустить.
— Біжи, хоч трояку візьмеш. Скільки раз повторювати, жінку я беру на себе.
Іван підійшов до двору, побачив знайому, ще досить гарну молодицю, привітався. Вчора заклопотаний, він як слід не роздивився, не до того було.
— Драстуйте, якщо не шуткуєте, — озирнулася молодиця.
— А чого мені з тобою жартувати, я людина сурйозна. З чоловіком шуткуй.
— Воно й видно, — огризнулася молодиця. — І вчора щлялися й сьогодні, видно, такі ж, як і мій. Кажіть швидше, що вам треба, та я пішла.
— В прийми хотів пристати.
— В прийми? — жінка наче аж посвітлішала трохи. — Та, мо, й прийняла б, якби того п’яницю скоріше сира земля взяла.
— А що ж таке? Що він такого натворив?
— Та хай йому абищо. Оце вчора так наклюкався, всі тарілки потовк. Борщ ні в віщо насипати, і в магазині, як на той гріх, немає. Хоч з собачої миски їж. Я йому, як прийде, в неї й насиплю. Трясця його не візьме.
— І правильно зробиш, — підтримав молодицю Іван. — А коли ти там була?
— В магазині чи що? Вчора.
— А я тілько що з хазяйственного. Люди мішками гребуть опішнянський і миргородський посуд. Горшкольопи в Миргороді скільки наробили, що вже ніхто не бере.
— Ой лишенько, а чого ж ви мені раніш не сказали? Ну, звиняйте, тоді я побігла, — жінка на ходу відв’язала передник, кинула його на ослін разом з тертушкою, якою терла поросяті кормовий буряк, гунула в хату. З хати в магазин.
Арсен тим часом знову гроші поцупив, сидять з Іваном в чайній, п’ють, вигигикують. Ввечері Іван додому йде, виспівує:
— “Ой чого ж ти, Маню, та й не шанувала?” “Нічого, Іванку, буду шанувати”.
Так продовжувалось місяців, мо, три. А десь в березні Марія таки взнала, що Іван її обдурює. Зрештою, вона про це здогадувалась давно, ще тоді, коли він не приніс першої зарплати, а все ж розлютилась, та так, що мало не вирядила Івана. Але праведний гнів був зовсім іншим, ніж при зустрічі після п’яти років розлуки. Тепер їх в’язали не тільки діти, але й певні стосунки, спільне ліжко, обійми, може, навіть любов. А образи, що були раніше, згодом забулися. Іван знову викрутився, вибрехався і пообіцяв, що як тільки прийде весна, обов’язково піде на роботу, хоч водовозом.
— Та хіба ж можна так дурити?! — скрушно говорила Марія. Вона вже не злостилася, не гнівалась, вона була ніяка.
— Я ж хотів, як лучче, — виправдовувався Чередник, — хотів, щоб ти не переживала. Скажи ж, переживала б, якби знала, що я не роблю? Я й так знаю, що переживала б, а так три місяці пожила спокійно. А де я зимою знайду роботу? Вам і то всім не хватає в колгоспі. А тільки потепліє, зразу ж і піду.
— Та треба піти, а то ж люди сміються. Та й куди воно годиться? Раз не робиш, то й жити не думаєш. Тепер треба хоч брехати в одне.
— Та ти що, Маню? До конца днєй.
— Ох, і брехун! Геть, іди звідсіля. Он з весни, Петро Грабарка казав, бригаду нову будуть строїти, бо Харитонова хата вже падає. Піди хоч на хаті пороби, це ж поруч.
— Туди, Маню, піду. Гриша Ладимаршин казав, що то клуб будуть строїти, електрику проведуть.
— Хто б її провів, — махнула рукою Марія.
— А як же кіно будуть крутити? Якщо сільбуд построять, обов’язково проведуть. А я устроюсь кіномеханіком. Тут ніхто кіно показувать не вміє.
Мабуть, тільки Чередник та коломійчанська дітвора, підлітки, мріяли про сільбуд. В хуторі ніхто більше про нього не згадував, бо нікому він був не потрібен. Інша справа церква. В церкву б пішли.

22
Як тільки в хуторі стали будувати нову бригаду, Харитонова хата, в якій вона була до цього, зовсім ветха стала, хуторяни повірили, ожили. “Значить, хутір зселяти не думають”. І знову попливли хутором чутки. Особливо ожив Семен, ходить по дворах, всім хати за так підкриває. Аби тільки люди не розбігались, жили. Підкриває, як правило, восени, вже й холодно, бува, й дощ накрапа, а Семен одно вмощує солому, та грабельками чеше. Тоді по спині глиною приллє, щоб вітер не скинув, приколе, скріпить крючками по кутах, по верху, скаже:
— Ще годів десять простоїть. Ще хутір будуть населяти, тоді дадуть і шифер і залізо.
Нікому і в голову не могло прийти, що збудувати бригаду для влади нічого не варто. Сьогодні збудують, завтра розвалять. Та й які там затрати? Дерево, глина і трудодні. За виконробі на будівництві — Матвієнко.
Петро Грабарка мало ума не тронувся, поки ту бригаду будували. Данила Петро посилає, щоб робив, бо майстер, а Матвієнко за бригадира й виконроба, бо бідняк. А ще тому, що в нього весь Данилів інструмент, і столярний, і слюсарний. Так уже повелось, хоч будувати, хоч хомути та ходи в бригаді ремонтувати, чи то повітки — Данило робить, а Матвієнко за старшого. Матвієнко ледащо, робити не любить та й не вміє, сидить на окоренку дриветні, курить люльку, хрокає, плюється. Данило теше деревину, робить крокви — тільки тріски білими метеликами розлітаються. Поруч крутиться Срібний Мишко. Цікаво йому. Побачив Артема й Стьопка, показує на Матвієнка. Коли ще тільки розпочали будувати бригаду, всі вважали, що в хуторі буде клуб, а тому пересилка відпаде сама собою, як яйця від продподатку. Зрештою, в тому були повинні надмірні довірливість і надія хуторян, а також начальство, яке, глузуючи, на запитання цікавих: “Що будується?”, відповідало: “Клуб”. Стара Харитонівська хата, що правила за бригаду, хоч і була благенькою, могла ще служити років десять, от і повірили. А відтоді, як в хуторі двічі показали кіно, коломійчанська дітвора стала марити клубом. Як тільки в хуторі розпочали будівництво, впевнені, що будують клуб, старалися з усіх сил. Поливали фундамент, допомагали тягати обаполи, місили глину, качали й носили вальки. Вже й кричали на них і ганяли, але їх не можна було прогнати додому. Кроками міряли довжину і ширину будови, сперечалися, де буде віконце кінобудки. А як почали виливати простінки –– не відходили. І лише після того, як вивели простінки майже до стелі, зрозуміли, ніякого клубу не буде, а буде бригада. Інакше б залишили віконце для кінобудки. Дехто твердив, що віконце можна прорубати будь-коли, але то була примарна надія. Та й простінок був майже посеред хати, а не біля стіни.
Серед дітвори кілька днів був справжній траур. Тепер у них не було ніякої цікавості до будівництва. Дитячі мрії й надії вщент розбилися об Матвієнкову сокиру, якою Данило тесав колоди. В дворі пахло лісом і хвоєю.
— Ану, Даниле, хро-хро, повощи нитку, а я вдарю, — Матвієнко стоїть посередині бруса, простягує Данилові котушку з ниткою, а сам зайвого кроку не зробить. Данило маже крейдою нитку,один кінець подає Гриші. Удвох натягують нитку вздовж бруса. Матвієнко відбиває лінію.
— А тепер, Даниле, хро-хро, теши.
Данило теше й переверта, аж чуб мокрий. Інколи йому помагає Ладимаришин Гриша. Може б, і більше помагав, так каліка. Майже все життя, чи не з дитиниства порається біля коней. Петро сидить на обтесаному Данилом брусі, курить, сопе. І совість його не турбує. В колективізацію за доносом Петра Данило на десять років загримів до в’язниці.
А потім, як у Данила підросли сини, а в Матвієнка дочки засиділися в дівках, Матвієнко Петро не раз пропонував Данилові:
— Хай жениться ото Василь на Наталці та й живуть. Построїмо хату. Ти будеш плотником, а я слюсарем.
Данило мовчав, а приходячи додому, плювався.
— Зовсім безсовісний чоловік. Скільки зла вчинив, тепер в свати набивається. Недаром ти, стара, й на поминки не ходиш.
— А з ким поминати? З Матвієнком?
З колективізації не ходять Данило й Одарочка на гробики поминати померлих разом з усіма.
Постругавши сволоки, поробивши крокви, Матвієнко і Данило пішли додому. Пішов вечеряти й Гриша Густодим. Не встиг у кухоль кисляку налити, як прибіг переляканий Грабарка.
— Гриша, біжи мерщій в бригаду, там тебе Штельман жде. Швидше! Оце буде. Секретар райкому, а коні в пшениці. Внадились у шкоду, тепер не відучиш, поки того клина не винуздають. Там таке стовковище зробили, таке стовковище, страшно дивитись. Земля чорна, наче на ній і не росло нічого.
Гриша злякався. З секретарем райкому йому доводилось мати справу не щодня. Взяв вуздечки, які ремонтував вдома, і від передчуття недоброї зустрічі навпростець, через терник, кособочачись, пішов у бригаду. Гриша не бачив Штельмана зблизька ні разу, а оддалеки приходилось. Приїдуть, було, з першим снігом, включать прожектори й цілісіньку ніч зайців поза хутором та побіля Човнового по озимині ганяють. А заєць , до чого вже дурне, аби тільки попав у промінь прожектора, то вже не вискочить, так і бігатиме в ньому туди-сюди, доки не впаде або не вб’ють. Цілісіньку ніч навколо хутора стрілянина, ревище машин, сяйво. А Гриша ще малий, сидить, було, на бригаді, сторожує за матір, у вікно вдивляється, щоб, бува, не прогавити, як начальство на бригаду заїде. Мати, всю ніч не спавши, вже не витримує. Але ні разу так ніхто й не заїхав.
— Йому, бач, так можна по пшениці. Я йому зараз скажу. Хай хоть саджає, хоч стріляє. Я ж сам тієї пшениці не толочу. Хай обгородять, а я круглосуточно сидіти біля коней не буду, — вголос подумав Гриша і хода його трохи вирівнялась. –– Хай ще найдуть такого дурака, щоб за п’ятнадцять трудоднів вдень і вночі сидів біля них. Ну, зайшли в озимину. Там і озимини тієї з гулькин ніс і балакати ні про що, клинчик. Раніше там трава й будяки росли, тепер зорали. Оборали бригаду кругом, де мені тепер їх пасти?
Карьожачись, Гриша виринув з-за терника, побачив Штельмана і так злякався –– що й ноги не несуть. Рука з вуздечкою поїхала назад, тіло скособочилось, перехнябилось на лівий бік. Штельман як побачив Гришу, швиденько сів у машину і тільки пилюга закуріла під гору понад лісосмугою. Поки Гриша йшов до колодязя, райкомівська “Победа” пірнула в Бихову балку, зникла з очей.

23
На подив Марії Іван стримав слово. По весні став возити воду. Марія хуторянам сказала, що Іван розрахувався з бази, бо далеко їздити, аби попрацювати в колгоспі. Тепер Іван ходив по хутору з навощеним в доьгті батогом, стьобав ним, наче циркач, дорогу спереді, позаду, збоку, жартував, розповідав всілякі байки, плітки і одним своїм незалежним, молодцюватим видом привертав увагу хуторян. Інші працювали якось непомітно, а Іван весь час наче на сцені. Не працював, а грався. Демонстрував роботу. Перше, що зробив Чередник, ставши водовозом, це запріг в бочонок коня і поїхав до Остапа. Посадив тестя верхи на бочонок, привіз до себе в двір. Остап знає, який Іван жартівник, сам такий, а тому й не пручався, їхав. А як на вибоях бочонок дуже вже кидало, пер матюччя. Хуторяни виглядають з дворів, дивляться як Іван з Остапом їдуть на бочонку, вигигикують.
— Шо ти надумав, Іване? — встаючи з бочонка, запитав Остап у дворі.
— Щас будемо фотографіруватись.
— Шо ти не міг раніше сказати, таку-перетаку? У нас під осиками і сфотографувались би.
— Ви бачите, що це за кінь? Чортяка, а не кінь, — хвалився Іван, хоч той кінь ледве переставляв ноги. — Поносить, поб’ю аппарат в дорозі, а він гроші стоїть. Тут сфотографуємось.
Іван зробив кілька кадрів з Остапа, потім з себе, а потім поставив аппарат на ескпозицію, щоб навіки закарбуватися удвох з тестем на бочонку. Стоять, обнялися, як брати, цигарки смолять. У двір стали стікатися люди. Іван тим часом відігнав бочонок у бригаду, стали грати в карти.
— А коли ж фотографії будуть? — питає Остап.
— Через два дні. А ви шо, ні разу не фотографувались?
— Ні. Бачити, правда, бачив у Полтаві, як їздили з Матвієнком за штаньми. Було нам з ним у Полтаві. Петро захотів ще й часи купити. І ти знаєш, сам своїми очима бачив, часи добрячі, на цепочці, швейцарські. Ще й до вуха мені й Петрові приставляли. Потім один і каже: “Давай замотаю”. Взяв, завернув у бумагу, подав Матвієнку. Той похрокав, відщитав гроші, а воно дощ пустився. Я й кажу.
— Ану, давай подивимось, скільки воно там врем’я, бува, не пора на вокзал? А Петро: “Дома подивимось, дощ он іде”. Приїхали на вокзал. “О, тут, хро-хро, можна й розвернути”. Розвернув бумажку, а там тільки корпус від годинника й кришка.
— Мені теж раз хотіли туфту підсунути, — сміється Іван. — Так я не дав, кажу, я й сам замотаю, заховав у карман і пішов. Мене навчило. Ще як у ювелірному магазині робив у Харкові на Холодній горі. Друзєй багато, приходять і просять, хто тисячу рублів, хто дві.
— А ось вам, а не гроші, — слова Івана супроводжує красномовний жест, правою рукою він показує на лівій по лікоть. — Як мене в тюрму посадять, то ви мені й тютюну не принесете.
Остап гигоче.
— Де б ти там робив у тому магазині, тріпло, — сердиться Данило. Він не любить ледацюг і пустомелів. Від них усі біди й нещастя. В тім числі й революції. Такі ж із шурпами ходили в 33-му. Ряднинки.
Один лише Іван Михайлович покладе язика набік в куточок рота і уважно слухає.
— Що, не віриш? — кип’ятиться Чередник. — Ось, на, дивись! — блискавичним жестом Іван витягає з бокової кишені бумажник, дістає звідти стос посвідчень. — Ось шоферські права, — Іван дістав якесь посвідчення, майнув ним перед очима присутніх і тут же сховав.
— Ти дай сюди, в руки!
— А ху-ху не хо-хо? Ач чого захотів? Дай йому в руки. Ти що, автоінспектор? А ось це удостовєрєніє на управління тепловозом — на цей раз Іван висмикнув з кишені якусь книжечку і теж заховав. — Бачив? Більше не побачиш.
— Ні, ти покажи як слід. В руки дай!
— У руки тільки бабі … дають. А документи постороннім давати заборонено. Та я міліції документів не даю, окрім пашпорта. Я на номерних заводах робив.
— А шо це воно таке? — допитується Росєйка.
— Секретні… Воєнні…
— А чо? Може, й робив, — підтримує Чередника Іван Михайлович.
Іванова підтримка заспокоює Чередника.
— Так шо, хлопці, я ким тільки не був. І скажу вам по секрету… Ні, не казатиму, вгадайте. Гриша, ану ти скажи, ким луччє всього робити?
— А хрен його знає, — сміється Гриша. — Ти у Івана Михайловича спитай.
— Прорабом, — каже Іван. — Як Чабак у Гоголівській. Або правителем.
Фігня то все, хлопці, саме луччє лісником. — Про те, що Чередник був у приймах в Байраку, у Ригорової двоюрідної сестри, знають майже всі. Деякий час і лісником працював.
— А чом би й ні? В лісі всігда свіжо, хододок, — резюмує Іван Михайлович.
— Холодок холодком, та тільки страшно, — сумнівається Росєйка.
— Нічого ви, хлопці, не понімаєте, — загадково всміхається Чередник.
Чоловіки уважно дивляться на Івана. Гриша навіть карти перестав тасувати, бо й справді Іван лісником працював, а тому, може, й про машину, про тепловоз не бреше.
— Поїхали, Гриша, я тебе лісником встрою. Хоч поживеш.
— Шо там у тому лісі, хро-хро. Жолуді одні?
— Свиняку добру можна вигодувати, — зауважив Гнат.
— Дерева можна вкдасти.
— За дерево в тюрму сядеш. Грамотний дуже, — бурчить Гнат.
— Які ви, тіки, дураки! — глузує Іван.
— А шо там хорошого? Літом комарі кусають, а зимою холодно, — зауважив Гнат.
— А ви подумайте. Он уже Гнат напав на думку, а я вас ще наштовхну. Ну, думайте, зима холодно… Та тут же все просто: зима, холодно, ну?
— Ну?
— … в дугу гну. Зима, холодно. Усі молодиці куди? У ліс по дрова. По хмиз. А ти лісник. Ну? Думайте.
— Ну, й хай бедуть. В лісі того хмизу хватить, — каже Іван Михайлович.
— Дурний ти, Іване.
— Чого це дурний?
— Того, що щедрий. Хай беруть?! Ти ж там лесник! Хазяїн!
— Ну, то й що?
— А те, що даром ніхто й нічого на дає.
Чоловіки принишкли, чекають, що видасть Іван.
— Хай кажда півлітру несе, — каже Гриша.
— Та за топливо тобі шо хоч дадуть. Бери любу, став головою в дупло, розганяйся й плигай.
— Тю, дурак! Найшов. Такого добра кругом навалом, хро-хро, — повагом каже Матвієнко.
— А де ж ти шоферував? — питає Гнат. — Щось я не бачив, щоб ти машиною їздив. Ригорка, Кацап, Срібняк ті як шоферують, то видно.
— Я, Гнат, в Полтаві робив. Приходилось і на Миргород грузи возити. Хотів раз заскочити в хутір, та пізно було. До того ж, Срібна гора дуже крута. Розженешся перед горою, потім згадаєш, та пізно.
— А чого ж удень не заїхав?
— Я вдень рідко ездив. Переважно вночі. Секретні грузи возив.
— В Полтаві я був, з когтями по стовпах лазив, — незворушно каже Іван Михайлович. — Там такі баби ходять, що ми з тобою, Іване, і вдвох не обнімемо.
— То все, Іван, єрунда. Товстих, Іван, не бійся. Товсті не страшні. Раз, два і спеклася. Худі, Іван, зліші.
— Тепер я Іванові вірю. — Іван Михайлович аж на ноги звівся від несподіванки. — Їй-бо правду каже. В мене он маде, страмне, а зле, не дай Бог.
Чоловіки сміються.
— Так от, їду раз машиною, везу з номерного заводу груз. Гриша он мене бачив.
— Коли? — стріпнувся Гриша і від несподіванки перехнябився.
— А що не помниш? Дощик якраз пройшов, а ти холоші до колін підкотив і на шлях. Не знаю, куди вже ти зібрався, чи, мо, в Макортєт до тії горбатої, чи, мо, в Багачку за вином. Я ще тобі й посигналив, рукою помахав.
Макортетом в хуторі називали Стігло, невеличке село, а, точніш, хутір. Воно лежало біля Псла в улоговині, дійсно, схожій на макітру.
— Та було… Йшов, — перекособочився Гриша. — А я тебе не впізнав.
— Виїхав я на Срібну гор. Доїжджаю до Суржків, а тут міліціонер спиня. Я зразу на тормоза. Все, оп-ля. Остановив, провірив свєт дальній, ближній, документи, габаритні вогні. Покрутив руля.
— Люфт у вас великуватий. Ваші права?
Думав, що я йому четвертак в права покладу. Не на того напав.
— Е, Іван, як прижмуть, то покладеш, ніде не дінешся. То такі хдопці, що чикаться не будуть.
— А ху-ху не хо-хо. — Іван знову зробив красномовний жест руками. — Я витяг права, простягнув: “На, забирай! Тільки знай, груз секретний. Сьогодні в 12 ночі должен буть у Миргороді. Там його на поїзд погрузять і будуть правити за гряницю. Це добре, що ти мене в Суржках остановив. Мені тут додому рукою подати, півтора кілометри. А ти тепер сиди, сторожуй. Завтра провірю, хоч одна пломба буде зірвана, пеняй на себе. Я за тебе сидіти не буду.
— Треба було держатися за ту роботу як за землю, Іване. Воєнні, то люди.
— Чепуха, Іван. Тільки я до Ремиги дійшов, поминув Данилевську, а він, видно, роздивися накладні, за мною біжить, просить : “На права, тільки груз вези”.
— Якщо такий грамотний, то сам вези. В мене прав немає.
— Пожалій, в мене жінка, діти. Біжить і плаче. А я йду, насвистую, ноль вніманія. Аж до Бихової балки слідом біг та просив. Я таки пожалів, дурака. Вернувся, відігнав груз у Миргород.
— Брешеш ти, Іване! Оце б за тобою міліціонер біг?
Іван Михайлович та й багато хто з хуторян вважають, що міліціонер чи не найгрізніший начальник. Та Чередник зовсім іншої думки про міліцію.
— Не віриш, як хочеш? Груз секретний. Случай би розтягли, не тільки суржчан, а й вас всіх пересаджали б. Він вообще не мав права мене зупиняти, якщо хочеш знати. Я міг не стати і все.
— А що ж ти возив?
— А я не знаю, що там було. Контейнери запломбірувані, опечатані. Та якби й знав, то не сказав б. Хто ж таке скаже?
— Та то так, — погоджується Іван Михайлович. — Я, як на тракторі підмінним робив, тоже всякого бувало. Не заправлять було хдопці трактора. Гони довгі. Доїдеш в той кінець до промежку, заглохнеш і хоч ти плач. По солярку поки сходиш, то й день ляснув, — каже Іван. Йому теж хочеться буть значим. Хай і не на рівні з Чередником, а все ж. Що б там не казали, а Іван бачить: Гамазур був у бувальцях. На ньому й шкура грає. Тому й вірить.
— То, Іван, так тільки дураків учать, — зауважив Чередник.
Іван Михайлович з усмішкою приймає образи від Гамазура. Що не кажи, а битий хлопец. Від такого не грех. В хуторі таких більше немає. Та й в Полтаві Іван таких не стрічав.
— Коли я ще на тепловозі робив, базірувались ми на станції Полтава-Южна. Мій перегон Полтава-Ромодан, а обратно –– Полтава-Харків. Ну, а з Харкова назад в Полтаву. Так от і мені хотіли таке втворити, як тобі. Приходжу, як ти, Іван, кажеш, на роботу за півчаса. В костюмі, в галстучку. Ну, що б ти робив першим долгом?
— Не знаю, — простодушно зізнався Іван.
— Ну, ти на тепловозі не робив, то, може, й не знаєш. Ну, й трактор, якщо ти тракторист, то должен приймати. Ну як, заправлено? –– питаю в смєнщика.
— Все в порядку.
Прийняв я в смєнщика тепловоз і погнав на Ромодан. Доїхав до Мелашенкового роз’їзду і заглох. Добре, що місця знакомі. Поставив тепловоз на тормоза і кажу стрілочнику, щоб сторожував поки мене не буде. А сам пішов за горючим. Той злякався, біга кругом поїзда. Я взяв два відра і на тракторну. Приніс, заправив і таки доїхав до Миргорода. Після того вже приймав не так. І смазку, і заправку. Все чин чинарьом. По часу здавали. Поки все до ключа, до гайки не здасть, додому не піде. Ото так треба, Іван, вчити. Спуску не давай. А то поймуть, і будеш тоді бігати від Човнового в бригаду.
Чередник розказує і одночасно грає в карти. Він до безтями любить гру в карти, жінок, як і розповідати всілякі небилиці, а, можливо, коли й правду. Ніхто з хуторян ніколи не міг ствредно сказати, правда то чи брехня. От і зараз підійшла черга Гамазурові вішати погони. Наче Чередник меле весь час язиком, а за картою, бач, пряде, слідкує. Гамазур відбився від Данила і зосталися в нього самі погони. Данило теж здогадується про те, але дати більш нічого. Погони Чередник вішає виключно тільки на лоба. Данило намагається ухилитися, але марно.
— Не крути головою, всьоравно вчищу! — Іван замахується і цьвохкає Данила по лобі.
— Ср… ти, Іван, — розсердився Данило. Іван гигоче, збирає в споришеві карти. Чоловіки оглядаються. Прямо в двір з дороги якісь незнайомі люди йдуть. Іван збирає розкидані в траві карти, роздивляється.
— Хто тут хазяїн? — питає чоловік. Хуторяни сидять на споришеві під повіткою, уважно роздивляються прийшлих. Іван недбало глянув на чоловіка. Чоботи й обличчя сірі від пилу. Іван знову тасує карти: туз до туза, даму до дами.
— Я хазяїн, а що?
— Та ми чули, що ви корову продаєте...
— Продаю.
— Ну, так ми оце приїхали купувати, — збуджено заговорила жінка. — Давайте, глянемо, мо, сторгуємось?
— Ідіть, дивиться. Он вона в повітці стоїть.
— Ну, а ви? Ми аж відкіля забилися. Мо, разом глянемо?
— Для чого? Я її каждий день бачу, — засміявся Чередник. — До того ж, я зараз зайнятий. Бачите, яка карта прийшла паршива, одна лашпачня.
Чередник провів рукою по віялу карт, показав незнайомому вразливе крило.
— Ладно, грайте. Ми підождемо, поки дограєте.
— Ждіть. Тільки, мабуть, довго прийдеться ждати.
Гра обійшла круг, скінчилася, а Іван не встає.
— Ну, так що? Мо, підемо? — знову за своє чоловік. — Подивимося коровчину. Про ціну домовимось, все як слід обмізкуємо. Щоб лишній раз не тормозиться.
— Нікуди я не піду. Я людей не покину.
— Ну, а що нам робити? Ми ж не тутешні.
— Не знаю. Тут готелю нема. Якщо корова нужна, то ждіть.
— Поки?
— Поки відьми не вчеплю, не встану, — категорично заявив Чередник. — Ви шо, не бачите, що я зайнятий?
— Ну, а коли це буде? — добивається чоловік, з усього видно, настирний.
— Не знаю, може, і в дванадцять.
— Ну, а що ж нам тепер робити? Ми ж за тридцять кілометрів, аж з-під Комишні забилися, — бідкається молодиця. — Відкіля їхали й даром!
— Як приїхали, так і поїдете. Я нічого не знаю. Я вас сюди не приглашав. Якщо вам корова нужна, то підождете, а ні, то другий раз приїдете. Всі діла робляться в будень. А сьогодні вихідний.
— А коли ж нам приїхати?
— Коли свободніший буду.
— Ну, а конкретно?
—Я не знаю. Гриша, ходи.
Гриша сміється.
— Ну, так хоч би подивитися, прикинути, мо, в ціні б зійшлися, — продовжує наполягати молодиця.
— Подивитися можете. Он вона в повітці стоїть, ремигає. А торгуватися будемо завтра. Сьогодні в мене празник, люди, ніколи.
— Так, може, вам хоч завдаток оставити? — жінка дістала звідкілясь з-за пазухи вузлик з грошима, стала розв’язувати, відрахувала двісті карбованців, простягнула Іванові. — Ось двісті рублів, візьміть, перещитайте.
— Клади он там на столі. — Жінка завагалася. — Ложи, кажу. Цеглиною придави і йди.
— А якщо ми збрехали, поклали тіки сто, — пробує жартувати чоловік.
— Якщо збрехав, я тебе й на тому світі знайду! Із під землі дістану, — попереджає Гамазур.
Гриша сміється, Гнат і Іван Михайлович захоплено дивляться на Чередника.
Люди потопталися, потопталися, та так і пішли ні з чим на стовповий.
— Таких хазяїв, як ти, Іване, я ще не бачив. — Данило встав і в знак протесту пішов додому. Замість Данила сів грати Матвієнко.
— Дурак ти, Іван, — повагом заговорив Петро, як тільки-но гра обійшла кругів три. — А я на тому тижні вдачно свою козу продав у Миргороді одному дядьку з Бехтерщини.
— Ну, й як продав? — цікавиться Іван Михайлович.
— Як купував, так і продав. Як купував, то дядько нахвалював, що коза по шість стаканів молока дає. Стала стара доїти, кухлик за день надоїть і все. Оце й коза, оце й шість стаканів? Треба пошвидше її збутися. До того, ще й Валєт не злюбив її. Як побачить, так і гавкає. На тому тижні взяв я козу за мотузяник і повів у город. Дивлюся, знайомий дядько по рядах шастає. Що ти шукаєш, питаю?
— Та, козу хочу купити.
— Ну, так он у мене бери.
— А що за коза?
— Та по шість стаканів дає.
Жінка, мабуть, не повірила, довго придивлялась до вим’я.
— Не дивись, кажу їй, там усе справно.
— Ну, тоді беремо.
— Так і продав, хро-хро.
— А я думав він і до півночі не розкаже, — сміється, аж захльобується Гриша, звертаючись до Чередника. — Поки розказав, як козу продав, сонце за смугу сіло.
Чоловіки загомоніли, обговорюють Матвієнкову продажу. Тільки перебалакали про ту козу, коли це Гриша як засміється:
— Петро, он хтось козу з гори веде. Бува не твою? Важка, видно, коза, здорова.
— Яка там вона важка. То тіки облуда здорова. — Матвієнко примружив одне око, сказав: — Ні, то не моя.
Матвієнко знову примружив, на цей раз ще й ліве око, вдивляється, невпевнено, повільно, тихо, наче його прокололи, як м’яч, і він випускав дух, каже: “Хай веде”.
Коли це, й правда, заводять козу до Матвієнка в двір. Манька Матвієнчиха в дворі одна, а тому направила незнайомого до Чередника. Петро сидить, наче в…, тихо й не муркне. Коли це хазяїн:
— Оце козу привів. Чого ж ти збрехав? Казав, що по шість стаканів молока дає. А я оце тиждень продержав, якраз шість стаканів і надоїв. Що це за коза?
— А шо ж я тобі збрехав? Сам же кажеш, шо шість стаканів надоїв. Я тобі те ж саме казав. А за скільки, за день чи за місяць, ти в мене не питав. Я теж тиждень продержав і шість стаканів надоїв. А той хазяїн, в якого я козу купив, те ж саме мені казав, що й я тобі. Хро-хро.
— Ну, так що мені тепер робити?
— А я не знаю, — каже Матвієнко.— Я її до старого хазяїна не водив, як узнав, а повів на базар та тобі продав. Візьми й ти продай. Вона ж тобі не нужна і мені не нужна. Якби нужна була, я б не продавав.
Хазяїн повернув і потяг козу на гору. Зрозумів: з Матвієнка нічого не візьмеш, грошей він не поверне. Чоловіки вдосталь посміялися і розійшлися по домівках. Матвієнко теж пішов додому. Переодягнувся, бо холодно під вечір стало, вийшов на дорогу в бушлаті, що свого часу в діда Даценка Василя забрав і в його забродчиських чоботях. Став і стоїть. Забродчиські чоботи наполовину вже без халяв, але взнати ще можна.
— Їй-бо в дідовому бушлаку стоїть і в чоботях, — каже свекрусі Манька.
Отаннім часом Петро на охоту ходить рідко, а тому халяви на забродчиських чоботах обрізав, а з тії кожі пошив ще одні чоботи.
— Щось нога болить. Мабуть, у цій чверті дощ буде, — розмовляє сам з собою Петро. — Хро-хро, що воно там в цій чверті? Молодика, повнолуння, чи, мо, місяць на ущербі? Ладно, завтра подивлюся. –– Петро підправляє вуса, повертає до вигону.
— Мабуть, до Надежди пішов, — каже Миколі Манька. — Та зараз самогонки стакан напудить і хай п’є.
З усього, в чому вдягнений Матвієнко: висока гостра шапка, яка постійно в крейді, бо верхом до стелі дістає, та ще штани, сорочка –– тільки й Петрові. Решта –– накрадене, забране в людей. У тих же Даценок, Ригорів. Петро старався з усіх сил, грабуючи ближнього. І ось уже, вважай, кінець віку, а ще всього й не зносив. Ще й у скрині лежить, нафталіном присипане, ніколи й ніким не одягане. Не Петро зносить, так Петрові діти, онуки.
— Хро-хро, доров, Надеждо!
Надежда, що весь час бігала по двору, ганялася за курми, на мить зупинилася, здивовано сказала:
— Ги-ги-ги! Давно вас не було. Заходьте в хату, я зараз.
Матвієнко пройшов до скрині, зачепився за сволок шапкою, сказав:
— Стара в тебе хата, Надеждо.
— Е, стара, ги-ги.
— Стара й низька. Сідає. Люди скоро будуть за сволок зачіпатися. Семен і той не пройде.
— А шо ж робити?
— Та, зробити можна…
— Ги-ги, зробіть пожалуста, якщо можна, я ще й могорича поставлю.
Матвієнко підійшов до полу, сів, роздягнувся до нижнього, зняв чоботи.
— А тепер іди, Надеждо, сюди. Потім будемо рішати.
— Інтересно, шо ж ви придумали?
— Я його в тебе випиляю, щоб не мішав.
— А я б і не додумалась, — мліючи в Петрових обіймах, призналась Надежда.
— То ж ти, а то я, — застібаючи підштаники, сказав Петро.
На другий день Петро випиляв у Надежди сволок, який підтримував стелю, розпиляв його на три рівні частини і возиком перевіз додому.

24
Важко, як і всім вдовам, жилося Ялисаветі після війни без чоловіка, без синів з свекрухою, свекор Дмитро теж недавно помер. А яка їй баба Дмитриха родичка, та й дівер Дмитро. Чужа-чужина. Не жила — доживала. Ялисавета кутала в велику сіру хустку голову, один тільки ніс і тирчить та очі блищать. Влітку на голові одна хустка, взимку дві, а то й три. Йде Ялисавета, під ноги дивиться, наче щось шукає. А що поробиш? Така доля. Одинадцять синів-соколів війна забрала, ще й чоловіка Михайла на додачу. От і болить тепер у Ялисавети голова. Вже й до бабок ходила, і до дідів –– ніщо не допомагає. Кутає голову в три хустки. А що ті хустки, як долі немає?
На десятиріччя Перемоги в Великій Вітчизняній війні Манька Ригірша подала на ім’я правління заяву, щоб колгосп надав бабі Олені матеріальну допомогу.
— Мо, хоч трохи зерна випишуть, — розважливо казала Манька, — от і буде, що зимою кусати. А то коли б в цьому році недорід не спопашив. Дуже багато озимини повимерзало кругом, поля за хутором прямо-таки чорніют.
Та, мо, й випишуть, — охоче погоджувалась баба Олена. — Їсти ж трактористам варила. З Табуром колись у голодовку в одній ямі лежали. Сидір Холоша обох живими відвіз.
Подала написану дівером Дмитром заяву й неосвічена Ялисавета. Баба Дмитриха на той час померла. Під весну заслабла, вже і не вешталась, згорбившись, по хаті, більш лежала. Після уроків прибігли в хату Дмитрів Василь і Володя Ригір. Загралися. Коли це свекруха гукає:
— Ялисавето, будь добра, подай води.
Ялисавета набрала повний чавунний кухоль води, подала. Баба Дмитриха звелась на лікоть, випила і тієї ж миті померла.
— Ану йдіть хлопці з хати, — тихо сказала Ялисавета, а сама пішла кликнула сина померлої –– Дмитра, сусідів, бабу Олену. На другий день бабу Дмитриху заховали. Окрім Ялисавети, ніхто й не плакав за померлою. Віджила своє.
Ялисавета, залишившись одна, стала ще смутнішою. В колгоспі вона вже не працювала, жила на мізерну пенсію, яку отримувала за синів і чоловіка, та ще з того, що шептала від уроків.
У понеділок до схід сонця баба Олена й Ялисавета встали, взяли ціпочки й пішли в Байрак. Хоч Ялисавета й була дочкою Ївги Осаулки, куди колись дід Мусій носив харчі, мед, та баба Олена не тримала на Ялисавету зла. Воно їй нужне чуже багатство.
Вирувала весна, та в глибоких вибалках, Ясеновім яру, в акації ще лежав сніг. Обоє одягнені бідно, по-хуторянському: баба Олена в кухвайці, Ялисавета –– в сіряку й чумарці, на руках латані-перелатані рукавиці, хтозна й коли зв’язані Дмитром. Дмитро довго й не погоджувався плести, своїм не встигав, сімейка така, поки до останнього черга дійде, у першого вже порвалися, та потім вибрав час і сплів, бо знає, що таке рукавиці. Зимою сіна чи соломи не всмикнеш, руки коцюбнуть. А воно ж і плиток в хату треба внести, і хмизу наламати, і води витягти. Рукавиці хоч і з вовни і плетені, а рвуться. Ялисавета обшила зверху рукавиці полотном, для держави, однаково порвалися. А йти ще раз до Дмитра духу не вистачає. От і латає. Кине латку в одному місці, в іншому, потім поверх тих двох іще третю. Назбиралося тих латок, не порахувати: латка на латці. Не йти ж до Дмитра вдруге. Інша б, може, і пішла, тільки не Ялисавета. А тому натягла Ялисавета рукавиці, сплетені Дмитром ще в сорок шостому році, латані-перелатані і червоним, і чорним, і зеленим, і синім і з бабою Оленою пішла до контори. Йдуть дорогою, гомонять, згадують недавні похорони.
— Страшно в хаті одній, — жаліється Ялисавета.
— Один чоловік під Лукою, як жінка померла, на ніч відрядив всіх сусід з хати. Чи то вже так любив, чи, мо, примхи. Сидів, мо, й до півночі, дивився, а тоді став його острах брати, — розповідає Олена. — Воно вроді й своє, а все ж таки мертве. Став він потроху відсуватися по ослінцю, на якому труна стояла. А воно все страшніш і страшніш. Непомітно досунувся до краю. Ослінець візьми та й перекинься. Труна разом з мертвою на нього. Тут же й помер бідолага. А ти кажеш, Ялисавето, страшно одній. А чого б же не страшно?
— Е, страшно. Та ще й воші кусаються. Мабуть, і бабини на мене перекинулись. Я вже й дусту сипала, й в жлукті одежу пропарювала з гречаним попелом, не виведеш.
— Е, не виведеш, — жвавішає баба Олена. — З лікарні бува ходять, провіряють. А що їх провіряти, як вони мать, і в Сталіна є? Ми було з Манькою другий раз аж полаємось.
— Чого? — дивується Ялисавета.
— Манька каже, що в Сталіна вошей немає, а я кажу, що є.
— Нужний він вам? Помер, хай лежить.
— Та й я другий раз так думаю. Загубив, гад, наших дітей. Тих в голодовку, а тих у війну.
— Що загубив, то загубив. Хіба б ми, Олено, йшли з тобою просити ту нещасну жменю зерна, якби в нас сини були?
— Е, страшна війна була! Скільки людей забрала. А буде ще страшніше. Мій свекор колись казали, а вони грамотні були, Святе писаніє читали: як піде війною китаєць, то буде світу кінець. Я, може, Олено, й не доживу, а ти повинна. Весь світ буде дротами обплутаний, а в небі залізні птиці літатимуть.
Та воно вже пошти таке й є, — погоджується Ялисавета. — Боже, як тіки голова болить.
— Манька он збирається під Луку до діда, кажуть, дуже помагає.
— Хай і мене візьме.
Так, розмовляючи, дійшли до контори. Біля конов’язі стояли прив’язані виїзні коні.
— Олено, йди, мать, перша ти, бо я чогось боюсь першою заходити.
— Таке? Ну, якщо боїшся, піду я.
Олена трохи повагалась, причепурилась, витерла затягнутого, беззубого рота рукою і прочинила двері.
— Хай тобі Бог помагає, — тихо вслід проказала Ялисавета.
Олена ввійшла, стала біля порога, ціпок в руках. В кабінеті двоє: заступник голови, Колько Біденко, дрібний, невиразний, ледве з-за столу виглядає, колись з її Миколою товаришував, і Петро Грабарка, Іван Остапович був відсутній. Олена Біденка впізнала одразу, стояла розгублена, як то кажуть, ні в сих, ні в тих. Вона то відкривала рота, то закривала, а готові от-от вихопитись слова застрявали в горлі. Зовсім було незручно Олені просити за себе при сторонній людині, і ця незручність гнітили її, робила ще нерішучішою. Вона навіть губами перестала ворушити. Стояла мовчки, смикалась, переставляла ціпок, наче поривалася кудись бігти.
— Ну що, бабусю, трапилось? Чого прийшли? –– запитав Грабарка.
Баба Олена зовсім розгубилась, зам’ялась, таке, наче вона милостиню прийшла просити.
— Та я вам заяву подавала на допомогу. Може, зерна випишете? — сказала нерішуче і вмовкла.
— А хто ви? –– Чи то й справді не впізнав, роки пройшли, чи то навмисне зробив вигляд, що не впізнає.
— Ригір Олена.
— Зерна, значить, — Біденко переклав папери, замислився.
— Там є шо їсти, син агроном, — сказав Грабарка на вухо Біденкові так, що й Олена почула. — Та й в колгоспі, вважай, не працювала.
— А хіба не я трактористам в таборі їсти варила? Ще колись і Табур хвалив, — обурилась Олена, та її перебив Грабарка, заікаючись, зам’яв незручність.
— Манька Ригірша ваша невістка?
— Авжеж, моя.
— А Манька хіба нічого не получила? — встряв Біденко.
— Та наче получила, — знітилась Олена і від сорому зашарілась. — Так хотілось же, щоб і моє було. А то скільки живу, все наче в гостях.
— Вистачить вам і того зерна, що Манька заробила.
— Та вистачить, — погодилась Олена. Тільки набридло дармоїдом бути. Їси той кусок хліба, а він в горлі застряє, впоперек становиться.
— То нічого, — всміхнувшись, зауважив Біденко. — Аби було чому застрявати.
— Так значить не випишете? — розгубилась Олена. Їй вже зовсім стало соромно. Вона підняла голову. На стіні поряд висіли портрети Леніна і Хрущова.
— Ні, не випишемо. До побачення.
Баба Олена повернулась і, згораючи від сорому, пішла. Відчиняючи двері, вдарила ними Ялисавету.
— Ну що, виписали? — з надією запитала Ялисавета.
— Виписали, щоб їх списало з ніг до голови. Дурна, тільки ноги набила. Та Бог з ними! Хай вони ним захленуться, — слала прокльони баба Олена.
— Так що, так нічого й не сказали? — затурбувалась Ялисавета.
— Та сказали, що Манька получила, я й не второпала, чи тільки своє, чи, мо, й моє. Не знаю, коли вона його получала? А якщо получала, чого мені не сказала? Щоб її чорт узяв. Та ти, Ялисавето, не бійся, йди, ти сама живеш. Хазяїн, одинадцять синів на війні голову зложили, тобі випишуть.
— Та мені не скільки зерна, мені аби машину дали, топлива привезти. Плиток уже здоров’я немає топтати.
Ялисавета нечутно прочинила двері і так же нечутно пройшла до кабінету. Тихо, одними лише губами мовила:
— Драстуйте!
Біденко й Грабарка про щось стиха перемовлялися, а тому й не почули Ялисавету. Оглянулися, аж жінка біля дверей стоїть.
— Ви хто така будете? Фамілія? Чого без стуку заходите?
Від переляку Ялисавета забула не те, що власне прізвище, але й як її звуть. В голові в висках застукали молоточки.
— Коломієць Ялисавета, — нарешті злякано прошепотіла Ялисавета.
— Х-х-хто? Не почув. Повторіть, — Грабарка повернув голову до Ялисавети, приставив рупором до вуха долоню. — А, Коломієць Ялисавета! Зрозуміло.
А тим часом Біденко уважно оглянув прийшлу, її вид неприємно вразив його: або ж жінка на жалість б’є, хоче більше урвати, або ж не поважає ні їх, ні себе.
“Мабуть, хоче розжалобити”, –– подумав і Грабарка, і від цього припущення якесь глухе роздратування піднялось від ложечки вгору до грудей, докотилось до комірця білої сорочки, стисло горло. Він навіть головою покрутив, наче хотів випростати шию з-під тої удавки, але розстібати верхнього гудзика при Ялисаветі не став.
— Що ви, бабо, в таких рукавицях і сіряку в контору приперлися? — всміхнувшись, жартівливо зауважив Біденко, і, звертаючись за підтримкою до Грабарки, продовжив: — Петро Йосипович, скажіть і ви їй, що в такому одязі в Байраку вже ніхто не ходить. Ще ж минуле сторіччя. Чи ви всі в хуторі такі зачухані? До того ж, ще й не вітаєтесь.
“Як же так?” — в душі обурилась Ялисавета. — Я ж поздоровкалась. — Ялисавета хотіла ще щось сказати, виправдатись. Їй заміж вже не йти, не молодіти. Одягнула, що було й пішла. Якщо по правді, так нічого кращого в неї й немає. Та й ні до кого наряджатись, ні синів, ні чоловіка. І що вони побачили страшного в тому, що вона в такій одежі? І мати, і батько, та всі раніше в такому ходили і живі були, і совість у людей була, не те, що тепер. А то прямо! Рукавиці, правда, можна було і зняти, та не додумалась. В коридорі було холодно, а потім ввійшла, розгубилась. Її вина, її сором. А де їх візьмеш кращі? В лавці в’язаних не продають, одні матерчані. А що ті матерчані, байкові? В…сь на них. Два рази соломи всмичеш — пальці повилазили. А до Дмитра іти просити, щоб нові зв’язав, –– сором. Ні, не піде Ялисавета до Дмитра,буде доношувати ці. А там, як не стане рукавиць –– не стане і її. Залишився б в живих хоч один син, хіба б вона прийшла в таких рукавицях і в такій одежі? Може б, і взагалі не прийшла. Все це промайнуло в Ялисаветиній голові за якусь мить. Нова, на цей раз гаряча хвиля вдарила в голову. Боже, що ж їй робити з головою, хоч відірви й викинь. Вдень і вночі болить. Що вже з нею, клятою, сталося? Не доведи Господи розхвилюватися, то й зовсім біда. Ялисавета помітила, як захитався перед очима світ, а замість одного голови стало два. Не дай Бог, ще впасти. Не треба більше ні про що говорити, окрім про справу.
— Та я хотіла, якщо можна..., — мовила ледь чутко. Але її знову ніхто на почув.
— А ви ж, мабуть, і пенсію чималу отримуєте за синів, — перебив Ялисавету Біденко, — могли б і краще одягатися.
В одежі Ялисавети він бачив неповагу до себе, а тому й злостився. Ялисавета здригнулась, наче від удару.
“Боже й Боже, та я б усі гроші до карбованця повернула, ще й свої б приплатила, аби хоч один син живим повернувся. Та хіба ж можна так? Який тільки гріх дорікати тими грішми”, — Ялисавета відчула, як по виду покотилися сльози, впали на полатані рукавиці. — “Краще б ви її получали ту пенсію”, — сльози бризнули з Ялисаветиних очей, вслали зір. Їй стало до того незручно і за одежу, і за рукавиці, і ось за ці сльози, краще б вони їх не бачили, і такий сором полонив Ялисаветине серце, що воно застукало десь аж у висках. Ялисавета хотіла стримати себе і не змогла. Таке в неї траплялось і раніше від образи, необережно кинутого слова. А тому Ялисавета намагалась й не вступати в зайві розмови з людьми. Голова кололась навпіл. “Ви ще нічого не знаете, можливо, вас чекає в житті ще гірше. Нехай”. Ялисавета мовчки вийшла з кабінету, навіть не сказавши, чого приходила, дала волю сльозам. Баба Олена навіть не запитала, що трапилось, пішла, вистукуючи горіховим ціпочком, позаду, на відстані, щоб не заважати. Хай виплачеться.
Петро Грабарка підвівся з-за столу, глянув у вікно, сказав Біденку:
— Треба, мабуть, повернути. А то накинулись удвох на жінку.
— Не треба, Йосиповичу. Для чого вона вам здалася? Баба з воза –– кобилі легше. Що ви, не знаєте тих хуторян? Куркулі. Ще якби й виписав. Знаю я їх, — згадуючи життя в Надежди, підстьобував Біденко власне роздратування. — Хай собі йдуть. Значить так треба. Мо, ще на коліна вдвох станемо, та будемо просити, щоб вернулися?
— Ні, треба б таки вернути, — спохмурнів Грабарка, поглядаючи у вікно.
Біденко трохи заспокоївся і теж підвівся, йому стало незручно.
— Все-таки старі, забилися аж із хутора, — вагався Грабарка.
— Та я б і позвав, так незручно. Одній відмовили, другій випишемо. Тоді треба обох звати.
— Ну, то й що?
— Самі подумайте, що про нас люди скажуть?
— А що?
— Скажуть, не господарі свого слова. Зразу відмовили, потім виписали. Та нас же засміють. Скажуть: бігали, коломійчанських баб просили. Сказано ні, значить — ні. А якщо вже дуже треба буде, то другий раз прийдуть.
— Ти правий. І справді незручно. Тільки якось негарно вийшло, — осілим голосом мовив Грабарка.
— Не переживай, Петро Йосипович. Хіба ти не знаєш тих коломійчан, то куркулі, узурпатори, особливо старі. Вже не ладан дише, а йде, пороги оббиває, поміч виписати просить, а в колгоспі жодного дня не робила.
— І то правда.
— А то ні. Поприкидалися бабками в сорок год: то серце в них, то в боку коле, а як ніч, так і в шкоду. За ніч можна стільки вкрасти, що й за год не заробиш. Ти ж знаєш, які при Сталіні заробітки були? Так що заспокойся. Послухай краще новий анекдот. Ще теплий. Вчора в райкомі на нараді розказували.
— Давай, — всміхнувся Грабарка. Знав, Біденко й справді мастак розповідати анекдоти. Мабуть, за це й парторгом призначили замість Матвієнка.
— Так от, зустрічають Микиту Сергійовича цигани в Криму, співають, витанцьовують: “Ой, Микито, Микито, що ж ти наробив? Сам по світу їздиш, нам заборонив”. — Біденко всміхнувся, зробив красномовну паузу. Грабарка почухав потилицю, на пошрамованому обличчі проступили червоні плями, запитав:
— Ну й що ж він їм відповів?
— Каже, в цьому-то вся й діалектика. Ви раніше їздили, я –– тепер. Всі одночасно їздити не можуть.
— А в якому місці сміятися? — єхидно усміхнувся Грабарка.
— А я думаю, тут не до сміху. Ні циганам, ні нам.

25
Від Злодіївки понаді Пслом ішла на Байрак темна хмара. Ялисавета й баба Олена поминули сільський базар, сільмаг, крамниці, мимо сільбуду повернули до мосту.
— Коли б нас ще дощ не направ. Бачиш, он яка хмара суне? Ти ба, як пре, щоб тебе розіперло, — лаялася баба Олена. Ялисавета йшла мовчки, не озивалася, весь час потай плакала. Баба Олена з острахом поглядала на хмару, на всі заставки кляла Грабарку й парторга.
— Нехай, нехай… Хіба в хутір не приїдуть. Я їх так вибатькую, і чортам тошно стане. Треба таки було в конторі, щоб і люди чули. І чого я, дурка, злякалась. Мені вже ні заміж не йти, ні дітей не хрестити.
Так, Ялисавета мовчки, баба Олена лаючись, дійшли до хутора.
— Їй-бо, вимочить. І чорти тебе піднесуть. Ще й вітрюган знявся! — затискуючи коліньми кинутий вітром на обличчя подол спідниці, лаялась баба Олена.
“Ніде не дінешся, прийдеться просити Дмитра, щоб привіз і їй торфу, взяв до паю, а на розпал сухого соняшничиння. Вона до біса наламала його за Остапами. А було його там страшне. Леж. Гарне топливо, горить, наче порох”, — думала Ялисавета, повертаючи вигоном додому. Але в хату не зайшла, поминула, пішла до Дмитра в двір. Не встигла до порога дійти, як її обаранила Дмитрова дітвора.
— Тітко, що ви нам принесли?
— Та, нічого. Ось десь в кармані гостинці були.
Ялисавета витягла жменю подешучок разом з чорними нитками й крихтами хліба, що поприставали до солодких боків, разгорнула долоню і не зчулася, де все й поділося, наче корова язиком злизала.
Дмитро подивився на Ялисаветин страдницький вид, пообіцяв:
— Бачив, багато соняшничиння натягала. Завтра собі буду возити і тобі привезу, якщо дощ не помішає.
Ялисавета знову заплакала. Дмитро скрутив цигарку, закурив, подивився уважно на небо, перевів погляд на свояченицю.
— Е, мабуть, Ялисавето, тікай або додому, або до нас у хату. Зараз такий дощака полосоне. Бачиш кури й крила поопускали і в повітку поховалися.
Ялисавета заспішила додому. В Андрієвих осиках вже шуміло, йшов дощ. Сивіло. Небо наче прорвало. Суцільна злива. І в цій зливі мріли, туманились, падаючи навскіс, дрібні крапельки туману, мабуть, розпадалися в повітрі великі краплі. За якусь хвилю в дворі, на току, стали калюжі, в них схвачувались здоровенні пузирі і тут же лопалися, щезали.
А тим часом баба Олена, лаючись, допленталась додому. Ввійшла в хату. З виду, з спідниці стікала вода.
— Шо ж ти получила хліб, а мені не кажеш, — накинулась на невістку.
— Я свій получила, — обурилась Манька.
Баба Олена відкрила скриню, стала переодягатися, продовжувала лаятись.
— А Ялисаветі виписали? — поцікавилась Манька.
— Так само, як і мені. Щоб їх на Ґраматку за упокой записали.
— Ну що там Ялисавета хоч розказувала?
— Хіба ти не знаєш Ялисавету? Всю дорогу мовчить. Я сказала, що ти до діда під Луку збираєшся, так вона просилася, щоб взяла. Голова дуже болить. Оце і всі балачки.
— Хай приходить, підемо. Хіба мені що? Вдвох швидше й веселіше йти.
— То однаково, що одна, що вдвох з Ялисаветою. Не вдалась в матір, Ївгу Осаулку. А Микола ж де?
— Я б і вас не бачила, якби не прийшли.
— А он наче й Микола з шляху на промежок звернув.
— І впізнали.
— Своє кошеня і в попелі видно.

26
Десь на третій день, як тільки-но після дощу трохи протряхло, Ялисавета прийшла до Ригорів, закушкана в хустку, закутана в кухвайчину. Після дощу добре похолодало.
— Чула, Манько, що ти під Луку до діда збираєшся йти шептати.
— Та збиралася.
— Мо, й мене візьмеш. Дуже вже голова болить, — зізналась Ялисовета, вмовчавши за те, що з цього приводу казала баба Дмитриха.
.— То тебе Бог покарав за те, що ікони з хати винесла, — вдень і вночі картала невістку покійна баба Дмитриха. Може, й тому. Бог його відає.
— Ну, так що, візьмеш? — перепитує Ялисовета.
— Оце так прямо? — здивувалась Манька: — Я думала трохи пізніше, ну, та грець його бери. Пішли.
Майже всю дорогу до Байрака йшли мовчки, потім кілометрів з десять під Луку. Розмовляла переважно Манька. Ялисавета більше слухала, кивала головою, погоджувалась. Біля переїзду, обдаючи паром, з посвистом прогуркотів потяг. Хоч і не знали, де живе дід-шептун, та, раз запитавши, попали прямо в двір.
— Шо в тебе, молодице, болить? — запитав у Маньки дід?
— Серце.
— А в тебе?
— Голова.
Дід всадовив обох на ослінець, швидко ворушачи губами, пошептав, походив наколо, почаклував, потім дав обом попити якогось зілля, вніс, дав, розділивши навпіл, по віхтю трави.
— Оце заварюйте й пийте по півстакана тричі на день.
Ялисавета й Манька розплатилися, вийшли від діда, попростували стежкою попід вільхами. Ялисавета йде, жує окраєць житнього хліба. У Ялисавети завжди був тільки житній хліб. Ще в колективізацію, як валили церкви, заріклась Ялисавета радянський хліб їсти. Сіяла на дев'яносто сотках городу жито, молола на млинку, пекла хліб і їла.
Ялисавета , як і раніше, весь час мовчала. Манька теж балакала не густо, бо втомилася. Дійшли до Грянчихи, повернули під Гнатову. Манька, намагаючись разговорити Ялисовету, завела мову про болячки, але та мовчала, наче води в рот набрала. І лише на Гнатовій, як побачила хутір, перші хати, текуче марево над Миргородським шляхом, всміхнулась про себе, загомоніла до Маньки:
— Ану, Манько, покажи, якої тобі трави дід дав?
Манька дістала з брезентової сумки пучок засушеної трави. Ялисавета скинула з плечей плетену кошовку,дістала свою, притулила до Маньчиного пучка, деякий час так тримала, дивилася. Манька нічого не могла второпати. Ялисавета вдруге всміхнулась, потім вперше за стільки років голосно засміялась.
— Оце тобі і вся недовга, Манько. Я всю дорогу йшла й думала.
— Ти ба? І в вас, і в мене однаковісінька, — нарешті допетрала Манька. — А шут його бери, хіба перший раз? — Манька махнула рукою, заховала пучок трави до сумки. Рушили. Парувала під ногами земля, тіснила запахами груди, заважала дихати.
— Та й я оце всю дорогу йду і думаю, — гомоніла Ялисавета, — у тебе серце болить, а в мене голова, а трави пити дав однакової. Та й удома напував з одного чавунця, — глузувала Ялисавета. — Поглумився чи що? — Ялисаветі дуже часто, мабуть, тому що головою маялась, здавалося, наче люди вважають, що вона давно з ума спала, а тому інколи намагалась зауважити і щось суттєве, логічне, аби спростувати таку думку у інших і перш за все у себе, бо сама теж думала так. Звичайно, ті внутрішні Ялисаветині переживання не були відомі людям, а тому мало хто думав про неї так, як вона сама про себе, ніколи було за клопотами. І це побоювання, острах, що люди розкриють її неміч, безумство, можливо, й було причиною її замкнутості.

27
Останнім часом до Сидорихи внадився Анафій Біденко, на прозвище Ляпашко, бо після того, як у тюрмі випали зуби вже не поймеш, що балакає, тільки губами ляпає. Менший син Микола був головою сільради, до того ж ще й парторг, а старий, Анафій –– вівчарем. Зимою, а то й восени, як кінчалася паша в лузі, овець переганяли в колишні Харитонові кошари, поближче до кормів, до соломи. Ляпашко порався біля овець, і хоч була в нього кобила для роз’їздів, а заодно й сідло, їздив в Байрак тільки на неділю. Ніколи було за роботою, а найбільше за горілкою. Захаріїв Антон-підпасич, вдвох з Гришею запряжуть сани –– і в Суржків до Данилевської по горілку. А тому Біденко ніколи не вихмеляється. За свої кровні так би не пив, даром тобі ніхто й чарки не наллє. А за смушки чого ж, будь ласка. Овець в кошарах десь близько тисячі. Суягних теж не мало. Вважай кожна друга. А тому находиться тих ягнят в інший день більше десятка. Одним словом, є за що пити. Антон підпаском у Ляпашка, Гриша конюхує й сторожує, а тому весь час у бригаді.
Щоб можна було кожен день пити в бригаді, колишній харитоновській хаті, заведено такий порядок. Всі вівці й барани в кошарах. Кітні вівці-матки, двотижневі й старші ягнята в першій половині хати, де тепліше. В наступній половині хати бригада. В кутку піч з вмурованим в черінь казаном, в якому колись німці яйця варили. В цю останню хату вносять тих, що тільки-но вилупились, кидають їх в солому під лаву ще липких, паруючих від зчистків. Вони дрижать, лізуть під лави, де тепліше. В цій хаті вони й живуть тижнів зо два, поки окріпнуть. Звичайно, якщо вдасться дожити. Ягнят повна хата. Кожного вечора п’яний в димину Ляпашко лізе на піч відпочивати. Тільки на краєчок забереться, а яке-небудь ягня й заблеїть під лавою. Анафій на мить припиняє відхід до сну, звертається до Гриші:
— Гриша, ану подивись, яке воно там ягня блеїть, спати не дає? Я його зараз збрянчу, бо то вже цілу ніч спати не даватиме.
— А хрен його зна! — визвірився п’яний Гриша, ще й матюком придавив. — Мать оце, — махнув гумовим чоботом під лаву. Гриші хоч зима, хоч весна, хоч осінь, завжди обутий в резину. На валянки, хоч би й ті сукнянки, не говорячи вже про биті чи кирзові чоботи, в Гриші не вистачає грошей.
Ляпашко гузнує, спускається з печі, мисливський ніж між колін бовтається, на довгому вшивальнику до пояса приторочений. Хитаючись, бо ледве на ногах тримається, пробує пальцем лезо. Підійшов до лави, витягнув те ягня з-під лави, шварк ножем по горлу і кинув під припічок на солому. І знову на піч повзе, ніяк не збереться, хоч підсаджуй. Йому й тверезому нелегко туди забратися, а п’яному годі й думати. А тут знову якесь ягня заблеяло.
— Гриша, яке?
— Та, мать, оце піді мною, — навмання показує чоботом Гриша й сміється.
Він уже зрозумів Ляпашкову тактику, хоч теж ледве язиком волода. Анафій ще й на піч не заліз, ноги так і звисають з печі. Плюгавий, низенький, менший від Семена, дитина та й годі.
І знову сунеться з печі, нерозбірливо лепече:
— Зараз і тобі те саме буде, — ворушить мокрими губами Біденко.
Ось так наріже ягнят, а вранці, як проспиться, оббілує, смушки сховає під кухвайку і до Матвієнка, похмелятися. Той наллє Анафію. Ляпашко вип’є того зілля, на тютюнові настояного, і очі посоловіють. Вже ні руками, ні ногами, ні язиком не володає.
— Іди, Анафій, в бригаду, ти вже готовий, — каже Петро. Біденко, заточуючись, слухняно прямує до воріт. А Матвієнко вичинить ті смушки і в Миргород на базар. По двісті п’ятдесят карбованців за кожен править.
— Бач, сволота, на себе та на Ляпашка й не напише, — гомонять люди.
Не вигодно Анафію за так носити смушки до Матвієнка, а тому, якщо голова не дуже болить, є терпець, то посилають з Грицьком Антона в Суржків по горілку. В Данилевської самогонка ніколи не вибуває. Антон запряже одноконні сани, а якщо снігу немає, то “біду” і помчав. Дивишся, через годину –– дві повертається з грілкою горілки. А туди літрів три влазить, є що пити. Ну, а щоб Матвієнко, чого доброго, не написав, куди слід, Ляпашко кожного тижня бере два-три смушки і йде до Матвієнка.
— Другий раз луччі смушки неси, сиві, тоді й наллю, –– випроводжаючи Ляпашка за поріг, наказує Петро.
Один сезон порався біля овець Росєйка Петро. На Хрещення Артем сидів біля покутнього вікна, вдивлявся в темряву, виглядав батька. Росєйка з Ляпашком добре впилися й шукали де б його ще добавити. Підійшли до подвір’я Ригорів, постукали в причілкове вікно, біля якого сидів Артем. Артем відсахнувся від шибки, та все ж таки встиг побачити, як щось наче посунулось за причілок, одні тільки руки міцно обхопили кілки обкладення, вбиті перед вікнами. Артем ніяк не міг второпати, чого це прийшлі ховаються, до того ж, ніяк не впізнає хто там. А Росєйка та Ляпашко ніяк не можуть встояти на ногах. Петро на якусь мить вирівнявся, зашкрібся в шибку і знову крутнувся.
Та чи він грається? Поки тримається обома руками за кілок, поки й нічого, як тільки пустився однією, щоб в вікно постукати, так і поїхав набік. Ляпашко, той давно лежить в снігу, нюхає сухе картоплиння, спочиває. Довго так вовтузилися по той бік вікна, поки Петро нарешті прийняв вертикальне положення, припав до шибки, вигукнув:
— Артем, не бійся! Ти шо не впізнав, це ж дядько Петро?
А самого так і водить по колу. Якби не кілки, то неодмінно впав би. До того ж і вдома нікого немає. Мати пішла в Човнове по солому, а бабуся –– до Ододок, світили год по Тимофієві. Хлопці потопталися, потопталися під вікном та й пішли до Надежди. Збили, стоптали сніг під вікном наче коні.
В Надежди горілка знайшлася.
— Ги-ги, сідайте. Я зараз ще й капусти принесу.
Якщо коли до Надежди смушок принесуть, то на другий день він буде в Матвієнка.
Остапів Борис та Грицько підслідили, куди пішли Росєйка й Біденко, найшли довжелезну хворостину, встромили в отвір, куди ключ для засува вставляють, і б’ють по долівці, потім по хатніх дверях. Росєйка постійно наляканий ворами, бо живе на відшибі, прохмелів зразу.
— Їй-бо, вори в хату влізли. Ото-те, о! Це точно Гамазур з дружками орудує. Хоч ти мені що кажи, ото так, о! Чуєш, он уже в сінях гупають. Ти, Надеждо, хоч двері защипни.
Надежда накинула защіпку на двері.
Оце буде! Що його тепер робити?
— Давай, Петре, через вікно вилазити, — пропонує Ляпашко.
— Як?
— Шибку видавимо й виліземо.
— Придумав. А як який-небудь біля вікна з обухом стоїть? Хакне по голові і здобрій тоді. Ото те, о!
Хлопці, може, з час поляскали хворостиною по дверях і пішли, а Ляпашко та Росєйка так і просиділи в Надежди до самого світу.
Скільки тих смушків осіло в Матвієнка? Наробить горілки, настоїть її на тютюнові, щоб дурніша була. Ляпашко перехилить стакан-два, вже й готовий. А як стакан-два, так і смушок перепадає. Без смушка Анафій і в двір до Матвієнка не сунеться. І в борг Петро ніколи на наллє, це тобі не Данилевська.
Якось пішов Біденко до Матвієнка, дуже вже захотілось випити, а смушків з собою не взяв, окот давно скінчився, не було чого брати. Так Матвієнко й сто грам не налив і в двір не впустив, випровадив від хвіртки.
— Іди, Анафій, щоб я тебе не бачив. А не послухаєш доброго слова, добром не підеш, так я зараз Валета відпущу. Він тобі штани полата.
На весь хутір не було злішого собаки, ніж у Матвієнків. В двір ніхто не зайде.
Ляпашко швиденько подибав від воріт, вийшов на дорогу. Хто його знає, куди йти? Пройшов трохи і повернув вправо до Матвієнкової сусідки Сидорихи. Постукав у вікно. Та, хоч і пізненько вже було, відчинила. Найшла півлітри, зварила картоплю в кожушках, дістала квашеної капусти. Сіли за скриню. Сидориха розлила в стакани. Ляпашко випив, а вмів пити не ковтаючи, так що горілка лилася прямо в шлунок, і очі на лоба полізли. Самогонка й справді була міцною. Первак. Тримала його Ганна для знатного гостя. Приховала дві півлітри перваку для прокурора, якого син возив. Одну таку півлітру восени міліціонер Макар Сахно вихилив. Як на той гріх нагодилася до Ганни Надежда, побачила міліціонера, пориваючись йти додому, завиляла хвостом.
Хлопці зібралися, пішли до Надежди кавуни красти. Володя Ригір малий, між картоплинням по-пластунськи лізе, доліз до баштану, а там пусто. Прийшлось лізти Артемові. А воно кавуни Надежда землею пригорнула, щоб хлопці не крали. Виносили хлопці ті кавуни, а кучки землі понагортали, наче так і було. Надежда спочатку й не туди, а як здогадалась, побігла до Матвієнка. Петро то такий, що управу знайде.
— А я тобі шо казав? Сади баштан у мене. До мене не сунуться. В мене Валєт, ружжо.
— Буде наукою, ги-ги!
Зібрала Надежда те, що хлопці не винуздали і в погрібник знесла, десятків зо три кавунців таких, як кулак. Гриша корову вигонив, побачив. А ввечері до Сидорихи міліціонер навідався. Прибігла у двір до Сидорихи й Надежда. А там на столі півлітра, мащені олією капуста, картопля.
Поки Надежда гигикала, Артем, Степан та Гриша ті кавунчики з погрібника всі викачали. Хоч і недалеко від Сидорихи, вважай навпроти, двір у двір, а взівала. — Ги-ги, я вам зараз ще й кавунчика принесу, — пообіцяла Надежда, в надії відбити у Сидорихи ухажора.
— Давай, неши вже, — невдоволено буркнула Сидориха.
Ступаючи босими ногами в ще гарячі коров’ячі коржі, прибігла підтюпцем додому, бо вже добре стемніло, заглянула в затхлий погрібник, а там пусто. Пахло павутиною і мухами, старим, змішаним з трухлявиною, їдучим пилом. Гриша й Артем не знали, що в Сидорихи міліціонер сидить, а тому на промежку в Надеждиних кленках, сидять, кавуни їдять. Надежда, правда, збігала, знайшла під стріхою кілька пуп’янків, таких як кулачок, посмішка до вух, така вже рада, шльопаючи по дорозі босими ногами, понесла їх через дорогу до Сидорихи. Тільки ніхто їх не їв і їсти не збирався. Зрештою, ті кавуни виявилися зайвими, бо як перехилив Макар Сахно ще стакан, то й язиком перестав володати. Надежда, може, думала, що Макар до неї прийде ночувати, як-не-як а вона молодша за Сидориху, от і прибігла. Та він, бідолага, вже й із-за скрині встати не міг. Так і ночував у Сидорихи, бо горілка була такою міцною, що годі було й думати в дорогу рушати.
Відтоді не прибився до Сидорихи жоден із мужиків. І от нарешті, занесло Ляпашка. Мале, миршаве, ледь до плеча Сидорисі сягає, і то якщо в шапці, а якщо зніме, то буде блищати лисою, наче більярдний шар головою десь на рівні пупа, до того ж, ще й погане, беззубе, а все ж таки мужиком пахне. На подив Ганни Ляпашко виявився кріпшим від Сахна, бо після того, як перекинув другий стакан, ще поривався йти в бригаду, хоч правда, нічого з того не вийшло, тільки язик висолопив і на губи поклав. Що було встане, зіпнеться на ноги, хоче зробити крок, щоб із-за скрині вилізти, так і сів. Разів десять вставав, потім бачить –– діла немає, став сунутись по вичовганій до слизоти лаві. Досунувся тихенько до кінця, а далі хто його зна, що й робити. На ноги то зведеться, а тільки скрині пустився так і впав.
— Нічого, підеш як миленький, — Сидориха довела Біденка до полу, ще й на крайок підсадила і сама, хутко скинувши спідницю, на піч залізла, лягла поруч. Здорова, м’ясиста в тілі, вдвічі вища Ляпашка, Ганна зайняла на печі весь простір, затиснувши Ляпашка в кутку між коминів. Деякий час Анафій лежав наче немовля, тільки очима кліпав. Такої молодиці Ляпашко за все життя не бачив і у ві сні не снилася.
–– Може, тобі холодно, то сунься до мене. От штерво, отак впилося, — обізвалася Сидориха.
Ждала, ждала Сидориха, поки Анафій притиснеться, і сама присунулась. Від прогонистого Ганниного тіла Анафія наче зсудомило, хміль пропав. Він обняв Сидориху, притис, взяв в шори.
— Та ти шо? Здурів? Я вже штара. Боюся, — набивала собі ціну Сидориха. — Чи ти шказився, — вона ще й сама не вірила в те, що відбувалося, — мені страшно.
— Яка ти там стара. Наче я молодий? Перестань. Придумала. Не бійся, видержиш. Миша копи не боїться. — Анафій щосили притис Сидориху до себе, та так і не відпускав з обіймів до самого ранку. Світало. Світліло на печі віконце. Сотався в закутках присмерк. По небу неквапливо пливли затужавілі від холоду хмари.
— Такої жінки мені ще не приходилось бачити, — зізнався неговіркий Анафій.
— А мені такого чоловіка, — щиро мовила Сидориха, — їй-богу, не брешу, щоб я жива була.
Анафій встав з печі, закурив, одгріб шапкою дим, розчахнув двері. З шляху, з-під Срібної гори, чути гуркотняву. Важко збирались на гору автомашини. Сидориха глянула на Анафія, на його наче випите хворобою обличчя, побігла до Надежди за чверткою, принесла похмелитися, поставила вчорашній борщ, картоплю. Анафій підмів той борщ, взявся за картоплю. І знову рушив з хати.
— Чи воно поріг повищав, чи що воно таке, — обурився Анафій і пішов навпрошки до бригади. Йшов і думав про Ганну добре й ніжно, наче в молодості.
— Їй-богу змалів, — подумав Анафій і разом з цигаркою виплюнув ті думки. — Там вівці ревуть, колготяться. Треба йти поратись. — І знову подумав про Ганну. — А все-таки чим від неї так гарно пахтіло? Ні, треба таки йти на роботу впрягатись, досить дурниць.
Буває, сходить чоловік від жінки до чужої молодиці раз, вдруге і втретє, якщо є бажання, а ні то й до другої заверне. Але й там те ж саме. І так блукає людина від однієї до другої і не знаходить пристанища. А от між Анафієм і Ганною було зовсім інакше. Десь через день чи два Анафій відчув, що тягне його до Ганни, наче магнітом. Він не вдавався в аналіз: любов там чи щось інше, це, зрештою, мало цікавило його і її. Та найдивнішим, найнесподіванішим було те, що ні в подружжі, ні потім ніхто з них не любив так палко й жагуче. Ганна помолоділа, стала гладшати. А Ляпашко, який раніше, окрім горілки, нічого не хотів знати, тепер сидів в бригаді між дядьками, слухав теревені, плітки, дивився на гру в карти, а в самого голову так і верне до вікна, наче соняшник до сонця в бік Сидоришиного двору. А воно ще ж і не стемніло. Як тільки довго час тягнеться!
— Ти, Анафій, таки в’язи звернеш. Так і будеш ходити, голова назад, — сміється Гриша.
— Нехай верне, одним хуторянином більше буде, — жартують чоловіки.
В хуторі тепер тільки й розмов, що про Ганну та Анафія. Якби Ляпашко не крився, не чекав вечора, не ходив манівцями, а вставав прямо серед білого дня і йшов до Ганни, а що тут такого, Ганна не заміжня, Сидір в колективізацію помер, то ніхто б і уваги на те не звертав. Погомоніли б трохи і перестали.
— Щось воно наче небо бусурманиться, видно, віхола буде, — радо каже Анафій. Раз віхола, значить сліди замете, не видно буде, як у двір до Сидорихи завертатиме.
— Ну, я, мабуть, піду поратись, — попереджає Ляпашко.
Чоловіки сміються, це вже, як Божий день ясно, що Анафій зібрався до Сидорихи.
— Ганна, мабуть, вже там віє спідницею, — жартує Ригір Микола. — Хлопці, дивіться, як Ляпашко порається. До Ганни поменжував.
— Оце учучварив! Уже другий тиждень добивається додому і ніяк не доб’ється. Жінка скоро в хутір прийде, — сміється Баламут Василь.
Надворі хоч і кура, але береться на мороз. Ляпашко підійшов крадькома до Ганниної хати, поторгав двері. Після відлиги знову вдарили морози. Ганна сокирою нацюкувала льод, що наріс біля колодязя, сколупувала поріг, щоб Анафій, бува, не впав на слизькому.
— Заходь, чого огинаєшся, — припрошує Ганна. — Завтра будемо солому до кошар возити, бригадир загадав.
Сидориха розкушкалась з платка, розчервонілася наче дівка, ледве тамує радість. Ще не перевелися люди старої закваски. Анафій хоч і немолодий, а справний. А тим часом, Анафій вішає на гвіздок засмальцьовану, пропахлу овечим потом кухвайчину, кладе під рушники картуза, а Ганна дивиться на нього мудро і просто, і навіть трохи губиться, як колись в молодості. Ляпашко погладжує лисого черепа і думає про те, що треба б уже і додому навідатись, але їхати зовсім не хочеться. Його тепер значно багатша уява малює в спаленому перваком мізку розгаслі шляхи, як це бува лише навесні, щоб ні він не міг добратися до Байраку, ні жінка до хутора, бо тоді буде гризня до ножів. Сидориха з високо підсмикнутою спідницею метушиться по хаті, готує вечерю, а тим часом хутір гуде. Дивним для хуторян було не те, що Біденко низький, зовсім не пара Ганні, ходить до неї, а те, що Ляпашко, якому вже всі шістдесят з гаком, негарний, беззубий, раптом став соромитися, вигадувати час, щоб піти до Ганни та так щоб і люди не бачили. Дивувало й дратувало хуторян ще й те, що Ганна стоїть за Анафія горою. Це дуже нагадувало не просто гріх, а справжню любов, яка в багатьох давно вже минула, а в більшості її й зовсім не було.
— Ну, що? Як? Ляпашко сьогодні пішов до Сидорихи? — питає Манька Миколу, що повернувся з бригади. — Я весь вечір поглядала у вікно, а воно весь час сніжок трусив, прогледіла. Таке наче хтось ішов, потім трохи постояв біля промежку і шаснув до Сидорихи в двір. Мабуть, Анафій.
— Е, пішов, — відповів Микола.
Особливо цікавилась тими походеньками Густодимова Марія.
— Бачила, Анафій ішов, а куди хто його зна, мабуть, до Сидорихи.
— На чорта він мені здався? — лається Іван. Івана злять Маріїни розпитування. Іван молодший Василя років на десять-п’ятнадцять, а вже давно вдвох з Марією не сплять.
— Ти ба, отакий малий і не подумав би. Це якби ти ходив, то й не дивно, — брала Івана на глуми Марія.
— Хай празникують, — відмахується Іван і сідає за скриню. — Насип борщу.
Марія мовчки насипає полив’яну миску, ставить на клейонку. Скоса дивиться на Івана, злоститься, метає блискавки.
— Скільки ти вже будеш їсти, щоб ти вдавився, іди вже поратись.
— Не гавкай під руку. А то й правда вдавлюся, –– Іван потамував голод, а тому був добродушним, не звертав на Маріїні кпини ніякої уваги.
— А я думаю, чого ти такий добрий, хоч до рани прикладай. А він їсти хоче. Жере й жере, щоб тебе розірвало.
Іван розвіз по клейонці опецькуватим пальцем пляму від борщу, і він потік під скриню. Хай кіт поїсть. Марія вихватила миску, поставила під лаву. Хай заодно вилизує й миску, буде легше мити. До того ж, примічка є: якщо кіт ложки й миски вилизує, то ніяка хвороба до людини не причепиться.
— Чула, на цім тижні додаткову оплату будуть давати, так, мо, поїхав би завтра, получив, — буркнула Марія. Іван взяв мовчки відра і пішов поратись.
— Стоїш, ялова, можна б і не напувати, — виказав, підставляючи повне відро. Іван дивиться, як тугими вузлами перекачується по довгому коров’ячому горлу вода, згадує минувшину. Перед війною завербувався на Донбас, працював в Полтаві монтером. Потім згадав, як Марія ходила важкою з Степаном. Згадав, а порадуватись дуже й нічому. Як-то кажуть, ні втік, ні догнав. Не милувало Івана життя. Одне, правда, радувало: дуже вже ловким народився Стьопко. В нього вдався. Іван виглянув у двері, побачив біля Сидоришиних воріт Ляпашка. І не займе ото жінка хлудиною. Раніше б неодмінно хто-небудь дьогтем ворота вимазав, а тепер наче так і треба. Та хоч би ходив раз на тиждень, чи на місяць, а то кожен день плете, і це злить, непокоїть охочих до любові молодиць, викликає заздрість до Сидорихи. Марія майже кожного дня бере Івана на кпини.
Іван напоїв корову, кинув сіна в ясла, ввійшов у хату.
— Дивись, он біла нитка до піджака вчепилась, мабуть, якась молодиця ганяється, — глузує Марія. Іван вже відгуляв своє.
— Одстань хоч ти, — сердиться Іван. — Он уже Степан скоро сволоки головою підпиратиме, а ти все за своє. Та не забудь найти і позалатувати мішки, завтра поїду додаткове получу.
— Та їдь уже, — трохи заспокоїлась Марія, — аби дав Бог гожого дня.
Єдине, чим може гордувати Марія, так це тим, що Іван завжди при ділі.
— І як він той Ляпашко отакий п’яний до тії Ганни втрапля? — знову за своє Марія.
— Тут корова ялова, а вона про того Біденка.
— Та ялова, — зітхнула Марія, складаючи на грудях руки. — Не в нас одних. Он у Данила теля скинула.
Іван чомусь згадав, як минулої весни витер соломою новонароджене теля, вніс на руках у хату. Потім, не кажучи й слова, став збиратися в Байрак, лаштувати мішки, сукав, в’язав до них зав’язки.

28
Микола приїхав у Миргород, а там керуючий обласним відділенням «Сортнасінняовоч» Черкасов. Микола хотів обернутися швидко, туди й назад, аж не виходить.
Микола сидів у конторі, нудьгував, керуючий його тримав. У вікно добре було видно, як по садку, задерши хвоста, бігає біле собача.
— Що, сподобалось? — запитав. — Бери. Безплатно даю.
— Для чого воно мені? — Втрачаючи рештки впевненості, сказав Микола. — Я ж, ви знаєте, в хуторі живу.
— Ото якраз він тобі й нужен. Хороший песик. Артимон, неси собача.
— Для чого воно мені здалося городське собача, — протестує Микола. — Воно ж комнатне. У мене ванни немає, щоб його купати.
— В тазику або в ночвах будеш купати, — наполягає керуючий.
— Та гетьте, не беспокойтесь, Олександре Григоровичу. У мене недавно сучка сімох вивела, не знаю куди дівати, — збрехав Микола.
— Так би зразу й сказав. А то комнатне, городське! — розчаровано сказав Черкасов. Він ніяк не міг знайти, кому б збути собача.
— Ну що ж, тоді давай сплануємо роботу на завтра. Шо в нас сьогодні за день?
— Та зранку була середа.
— А завтра?
— Четвер. Потім п’ятниця, субота.
— Субота буде в п’ятницю.
— Та, то б добре було, якби в п’ятницю субота була.
— А я тобі кажу буде. Переноситься. Артимон, гей, Артимон, де ти там?
Прийшов Артимон.
— Микола не хоче, так, мабуть, ти бери того песика. А Тарану буде білохвоста сучечка.
— Я його зараз вб’ю, — буркнув Артимон.
Черкасов наче й не почув того, звернувся до Миколи.
— Ти казав, у колгосп їдеш? Їдь, я тебе не затримую.
— Та думав, — Микола встав і пішов до дверей.
— А в мене ж сьогодні, чуть не забув, звітні партзбори, — Черкасов обмацав одну, другу, потім третю кишеню і раптом зблід.
— Інтересно, — загадково прошепотів Черкасов і став роздягатися. Зняв піджак, сорочку, кинув все те на стіл, стоїть в самій майці, одно плечико відірване, підтяжки поспадали.
— Артимон, ти в мене партійний білет узяв!
— Та ви що? Для чого?
— Щоб мене вигнали, а тебе поставили на моє місце.
— Та клянусь вам, не брав.
— Ану, негайно верни назад Ригора.
Артимон вибіг за ворота, гукнув:
–– Миколо, вернись, Черкасов зве.
Микола неохоче повернув назад.
— Ти не брав у мене на столі партійний білет? — запитав у нього Черкасов.
— Ні.
— Ану, давайте переставимо сейф.
Гуртом натужились, перетягли.
— Ану, залізь за сейф, у тебе рука тонша, — наказав Черкасов Миколі.
— Звідкіль ви взяли, шо в мене тонша?
— Ану, клади руку на стіл.
Микола поклав. Поруч поклав свою руку Черкасов.
— Да, в тебе тонша. Лізь.
Микола поліз, довго шастав у павутинні, вигріб жменю сміття, соняшниковго лушпиння.
— Немає, — підіймаючись на ноги, оголосив Микола.
— Тепер хоч на збори не йди. Та й внески вже час платити.
— А ото шо у вас в штаніх, Олександре Григоровичу, — питає Артимон.
— Де?
— А он, у самому низу.
Черкасов швидко зняв штани, залишившись в одних трусах і майці, перевернув їх догори дрига, труснув.
— Нічого тут немає.
— Та в вас, мабуть, карман порваний, от він і впав за підкладку, — сказав Артимон.
Черкасов поліз рукою в холошу, витяг звідти червону книжечку.
— Їй-бо партбілет. Добре, шо штани на підкладці, а то б загубив.
— Ну, все, хлопці, йдіть. Ну, чого стоїш, Артимон? Сказано іди, значить іди, і ти, Ригір, іди. І глядіть мені, нікому й слова.

29
Багато хуторян пам’ятають, як зразу після війни, коломийчани тоді в сагах біля Псла коноплі мочили, Іван Гамазур, тоді ще підліток, підвозив їх. Останнім часом він ніяк не міг вдовольнити Ганну, наче скажена стала від тої любові. А тому вивернув одного разу струка і струком між ніг. Сидориха днів два не відходила від Псла, поливала причинне місце водою, так пекло. Може, в тих розповідях і жартах було більше вигадки, але все ж таки щось і було. Чередник не зміг, а от Анафій Біденко на прізвисько Ляпашко і миршавий, і поганий, а Ганна кожного дня його виглядає, хоч уже теж не молода, давно за п’ятдесят. От і сьогодні ходить по двору, поглядає на дорогу. Тільки марно.
На суботу й неділю Біденко таки вирішив з’їздити верхом в Байрак. Підвів коня до воза, заліз на полудрабок, гиц і сів. Кінь сумирний, скільки вб’єш, скільки й в’їдеш, стоїть наче вкопаний, і з місця не зрушить, поки Ляпашко не дасть шенкеля. Інколи, як заїздить з кожками до Матвієнка, або для того, щоб чоловіки не бачили й не сміялися, як він з воза в сідло сідає, веде коня за повід аж до Чередничиного двору. Там пагорб і улоговина. Анафій заведе кобилу в рів, стане на узвишшя й стоїть. Маріїні дівчата виглядають у вікна. Цікаво їм, що ж буде далі. Добре, що такого коня наділили. Хоч час, хоч два буде стояти. Довго так стоять, дивляться один на одного: кінь на Ляпашка, Ляпашко на коня. В постаті Ляпашка нерішучість, в нахиленій голові задума, видно, людина хоче щось зробити, та ніяк не наважиться. Люди давно з вікон визирають, покидали печене й варене, чекають, поки той п’яний в дим Біденко буде на коня сідати. Дехто вже відійшов, набридло, а кінь і Ляпашко все ще стоять, дивляться один на одного, наче закохані. Нарешті поскуб потилицю, видно, щось надумав, виліз на пагорбок, підстрибнув, залазячи на коня, замолов ногами.
— О, Господи, хоч іди помагай, — переживає біля вікна Манька Ригірша. — Отакий безсовісний.
— Хто? — питає з другої хати Микола, він читає газету.
— Та хоч би й той же Матвієнко. Тоже мені чоловік два вуха. Отак напоїти! Смушки, не бійсь, забрав, а помогти сісти чоловікові на коня –– не має й думки. Я б сама побігла помогла, якби ближче, та й та циндря, якщо дома, в гріх не впала б, якби підважила.
— Череднички, може, й дома немає, до Остапів пішла, — встряє в розмову баба Олена і теж припадає до спітнілої шибки.
Ляпашко все ще лежить впоперек коня, меле ногами. Голова й половина тулуба до Матвієнків, ноги й зад до Череднички.
— Тьху! Перестарався, впав на той бік! — гукає баба Олена. Вода з бригадської гори тече в снігу серединою дороги. Біденко шльопнувся в воду, наче мішок. Кінь сумирний, повернув, схилив голову до Ляпашка, мать, жалко стало, заохочує: “Вставай вже та будемо їхати”.
— І для чого його так впиватися? — лається баба Олена. — Тьфу! Аж дивитись страмно. Оце й сусіда.
Олена і Анафій колись у Байраку жили по сусідству.
Ляпашко поборсався в мокрому снігу й знову забрався на бугор, думає сідати. Та сісти так і не вдалося, знову впав. Чередничка, вже як кишки від сміху заболіли й набридло дивитися на ту комедію, вийшла, підсадила. А от Матвієнко ні разу не допоміг. Вийде, гляне, чого Валєт гавкає, ага на Ляпашка, і димлячи люлькою й хрокаючи, йде в хату.
— Господи, отак таки мучиться чоловік. Та я б її й в рот не взяла, — лається баба Олена.
— Зарікалася свиня г… не їсти.
— Ти про шо?
— Аби тільки балакати… — відрізала Манька. — Чи давно з храму йшли ніякі? А в Байраку колись так напилися, що пластом лежали. Я, правда, не знаю, я там не була, ви ж самі й розказували.
— Та то ж Гаврило заставив, царство йому небесне, земля пухом. Так-таки по дурному пропав чоловік, замерз в сінях у покійної Бужинки. То їй така смерть за гріх. І шо ти рівняєш, то храм, а це бозна й шо.
— А як на поминках були? Йду з роботи, а ви під копичкою сіна сидите і язиком не володаєте, встати не можете, такі п’яні. Ледве в хату ввела, їй-бо, невміняємі. Чуже лихо за сахар. Так ви ж жінка й старіші, а то чоловік.
— Та на чертєй він мені здався той Ляпашко. Хай він скисне, втопиться на тій дорозі, як ти ще будеш мені за нього виказувати.
— Ото ж бачите, як ми всі правду любимо.
— А чого ж ти вкоряєш?
— Я не докоряю.
А тим часом Ляпашко знову впав. Звівшись на ноги, сперся спиною об коня, благально дивиться на Маріїне вікно, чи, бува, не вийде ще раз. Марія рукою махнула й лягла відпочивати. Анафій то на коня лізе, то в вікно дивиться. Не діждавшись допомоги, взяв коня за повід і повів у бригаду. Довів до Гришиних кленків і знову вернувся, мо, таки сяде. Скочив на коня, ліг животом на круп і лежить на коні наче лантух, а кінь стоїть. Щоб не впасти, Ляпашко перестав соватись. Відчувши, що Ляпашко не ворушиться, кінь, полишаючи в снігу темні від підступаючої води сліди, рушив. Ляпашко лежить на спині коня мішком, язик на губу поклав, одним оком на світ Божий дивиться, потім і його прикрив. Мать, заснув.
Так добрався Ляпашко до Андрійових осик. Мокро, слизота. Під снігом тонкий льодок. Кінь ступа сторожко. На дорозі, біля рову води коневі під пахви, під водою крига. Кінь оступився, Ляпашко впав у воду. Вода понесла його до Срібнишиного рову в саме гирло. А там води доброму дядькові під руки, а такому миршавому, як Анафій, з головою. Там у тому рову Біденку б жаба й цицьки дала, та в той час вийшов з хати Баламут Василь, дивиться: вода когось ровом несе. Став Срібняк біля хати з ключкою, і як тільки неборака порівнявся з ним, зачепив за хлястик куфайки і висмикнув з рову. Кінь тим часом вийшов з глибокого місця, став і дивиться в той бік, куди Анафія понесло, хазяїна вигляда. До чого вже відданий, хоч дощ, хоч сніг, хоч хай каміння з неба падає, а буде стояти й чекати Ляпашка до скону. Срібняк найшов старі штани, повідривав по коліна холоші, щоб не довгі були, витяг з-під полу материну кухвайку, переодягнув Біденка, підвів до коня, допоміг сісти. Той доїхав до колишнього Данилового двору і знову впав. Навпроти, біля Бадил, теж височенний бугор. Розігнався Ляпашко з того бугра і гиць коневі на спину, лежить животом на крупі й співає, вниз дивиться, поглядом землю обмацує, наче щось шукає.
— І шо це воно за стерво таке, чи грається: голови не видно, одні ноги й зад, — обурюється Гнатко. Кінь стоїть, не рушає, мо, годину, дві. Чередничка якраз ішла до батьків, побачила те, гукнула:
— Дядьку, чого ви не їдете?
Ляпашко й вухом Марії не веде, лежить, виспівує. Марія не полінилася, обійшла кругом коня, дивиться, в снігу Ляпашкова шапка лежить вгору дном, струмок під неї підтікає, а Анафій встати з коня не може, такий п’яний, а тому й не дає коневі знаку, щоб той рушав. Для того й співає: може, хто почує, зверне увагу, підійде.
Марія підняла ту шапку, струсила воду, наділа на лису Ляпашкову голову, і кобила пішла.
— Отака розумна, — подивувалась Марія.
І от все це кіно, що повторювалось майже кожного тижня, раптом скінчилось. Як тільки вечір, так Ляпашко і в Сидорихи, як тільки розвидняється –– в бригаду йде. Було кіно, а тепер любов, та така, що молодих завидки беруть. Весь хутір гуде наче вулик. Подібного в хуторі давно не пам’ятають. Розказують про Федора Бадилу й Дарину, так коли то було. До того ж, і клопот вгамувався. Раніше Надежда, Сидориха й Двірничка, було, як зріжуться лаятись за курей в понеділок, то хоч би в п’ятницю скінчили. Все переберуть, всім кісточки перемиють, а головне, забудуть, за що завелись.
Одного разу приїхав Макар Сахно до Матвієнка, питає:
— За що вони ото хоч лаються?
— А ви побудьте в хуторі з тиждень, послухайте, ви й самі не знатимете за що.
Тепер Сидорисі не до лайки. Двірничка й Надежда кілька разів заводились, підкусювали, але марно.
— Ти ба, розприндилась, вже й балакати не хоче, — в’їдала, зголосившися вдвох з Двірничкою, Надежда. Але Ганна пішла в хату, буркнувши.
— І не штарайся. Не підкусиш.
Правда, перед тим, як зачинити двері, Ганна подививлася на них з-під дашка долоні і розтанула в пітьмі сіней, горда, вдоволена. Анафій був у хаті, шляхи розгасли, з-під посірілого снігу, перетворюючи його в темну рідоту, виступала вода.
— Ти б хоч додому з’їздив — навмисне радить Біденку Ганна. — Мабуть, місяць не був.
— Тепер уже й не поїду, ти бачиш, як сповеніло.
Ганна нахилилася до коханця, глянула просто в обличчя. Той потягнув розлогим носом повітря і знову почув знайоме пахтіння: “Та чи я й справді здитинів?”
Біля порогу, під мисником, велика балія з водою. Анафій взяв алюмінієвий кухоль, випив, відчув, як заломило зуби. На обличчі з’явилась блаженна, майже дитинна усмішка, якою він не всміхався років сорок.
— А я кажу, Анафій, вибивайся на шлях, у Дашки, мать вже й очі постовпіли, — кладе своє Ганна. Закушкана в теплий пуховий платок, Ганна перевела подих, –– чекає, що скаже той.
— Чого ти така прохана? Присікалась! Ти ж бачиш, не вибитися на шлях.
Біденкові очі більшають, розходяться віями, наче брунатні вічка.
— Збиткуєшся над бабою, характерник, — виказала Ганна.
— Та ти що, я тебе кохаю. З жінкою сорок год прожив, в молодості до дівчат бігав, а що таке любов, взнав лише зараз, з тобою, як за шійсят перевалило.
Анафій не брехав.
До всіх молодиць забігали на вогник, перехилити чарку, зігрітися. До Бадилихи ходив Сахно, інколи заскакував Петро Грабарка. Але то було епізодичним. А тут всі бачили: Ганна чекає Анафія і Чередника забула, а Біденко щодня поспішає до Ганни.

30
Наприкінці року Микола Ригір і Дмитро Рудявський приїхали в Полтаву, збиралися разом з обласним начальством їхати в Київ на нараду. Була обідня перерва. Керуючий Черкасов, головний агроном Таран і Микола Ригір сиділи у Юхима в кладовій, грали в доміно. Рудявський чи то не любив гру в доміно, чи то вважав за краще не грати з начальством, а тому весь час був за спостерігача. Черкасов грав з Миколою, та вони весь час програвали ще й “козла” голого отримали. Керуючий боляче переживав поразку, а тому, як тільки скінчилась перерва, викликав Миколу до себе в кабінет, запитав:
— Ти мені скажи, для чого ти підігравав Тарану й Юхимові? Чи ти думаєш, якщо Таран молодший і робить головним агрономом, то його на моє місце поставлять, як я на пенсію піду? А дзуськи! Не бачити йому тепер мого крісла, як своїх вух.
— Та що ви, Олександре Григоровичу? Я такого і в головах не клав. Та й для чого б я їм підігравав? — виправдовувався Микола.
— Тоді мені зовсім неясно. Невже тобі, дуракові, наравиться програвати? — Черкасов навмисне ображав Миколу, йому хотілось на кому-небудь зігнати зло. — Врешті-решт Таран та Юхим теж могли піддатися, не лізти на рожен, –– почухав потилицю управляючий, задумався.
— Не наравиться, — погодився Микола. — А що я міг зробити? Дуже вже погана карта йшла. Одні дуплі.
— Дуплі кажеш? — подивувався Черкаський. — Та ти наче й казав, що дуплі. Вірю. Ну, а Юхим, як ти думаєш, міг тягти руку за Тарана? Міг же він мені як начальнику й старшому за віком хоч раз програти?
— Та, мабуть, що міг, — невпевнено сказав Микола. Ще чого доброго скажеш не те, вони помиряться, а ти потім ще й винуватим будеш.
— Він і “голого козла” нам дав… — зітхнув Черкасов.
— Та він, а хто ж іще, ми ж більше ні з ким не грали.
— Я про те, що не Таран, а Юхим лисим кончав. Міг би й сховати…
Черкаський, що весь цей час стояв за столом, раптом сів, замислився.
— Ти бачив, без году тиждень працює завідуючим базою, а гонору? Ще й сміявся, зубами скреготав. Нічого, я йому зараз покажу, де раки зимують. А то дума, він тут велике “цабе”. Зараз я йому встрою. Ану, Галько, поклич Юхима!
— Титаренко, зайдіть до начальника, — гукнула з-за столу приймальні Галька.
— Олександре Григоровичу, для чого це ви все? — злякався Микола. Ще чого доброго почне виясняти, спиратися на нього, а йому б не хотілося сваритися з завбазою, наживати ворогів. Спершу Микола думав, що Черкаський жартує, а воно, бач, всерйоз обернулося.
— А що мені зараз робити? Тебе додому одправити? — глянувши Ригору в очі, запитав Черкасов.
— Так ви ж казали, що в Київ на нараду будемо їхати. Я зібрався, підготував папери, — зовсім розгубився Микола.
— Ладно. Зви сюди Юхима, я його зараз з роботи зніму. Другий раз буде знати, як грати з начальством в доміно.
— Та ви що?
— А я кажу: зви. Я його зараз вижену. І взагалі, я роздивився, він чоловік ненадійний: п’яниця, розгільдяй. На роботу спізнюється, не знає субординації, — на ходу вишуковував у недавнього супротивника недоліки Черкасов. Микола добре знав: Юхим спиртного вважай не вживає, а стосовно дисципліни нічим суттєвим не відрізняється від інших.
— Я на нього зараз наказ напишу і хай іде.
— Ну, чого стоїш, іди зви, ти ж бачиш, він Гальки не слухає.
— Може, він не чує?
— Не розсуждай, іди зви.
Микола нехотя вийшов у двір, гучно позвав:
— Юхим Петрович, зайди в контору, тебе Черкасов зве.
— Що там стряслося? — замикаючи двері, невдоволено буркнув Титаренко і незлобливо вилаявся, пішов у кабінет Черкасова.
— А я вас шукала, думала вас уже немає, — сказала секретарка. Та Юхим не звернув на неї ніякої уваги, причинив за собою двері, запитав:
— Ви мене звали?
— Юхиме! — холодно й без передмови заговорив Черкасов. — Я на тебе наказ написав про звільнення. — Черкасов звів очі, дивиться, яке враження справили його слова на підлеглого.
— А я на вас наказ напишу, — не розгубився Юхим.
— Як? — отетеревів Черкасов.
— А так, напишу і все.
Черкасов, як і всякий керівник, людина нечиста на руку, стоїть кліпа очима, не знає що йому робити, чи наступати далі чи відходити на вихідні позиції. Слово “наказ” він навіть не почув. В мозок гостро врізалось “напишу”. Цікаво, що ж він про нього знає, окрім того, що вони продали кілька тон сортового насіння, запчастини, інші дрібниці. А чорт його знає, краще не зв’язуватись. Черкасов подумав, повагався, почухав біля вуха, сказав:
— Гаразд, іди роби.
Юхим повернувся і неквапливо пішов до дверей.
— Підожди.
Юхим зупинився на порозі, став, чекає вказівки.
— Зараз же перещитай, скільки груш росте на груші і доложи в письмовому виді. Тижнів через два до мене начальство з Києва повинно приїхати.
— Ну, то й що?
— Як це, ну то й що? Як ти думаєш, я повинен їх пригостити чим-небудь, чи ні? Ну так от, візьми ті груші під контроль. В минулому році їм дуже сподобались ті грушки. Урозумів?
— Гаразд, — сказав Юхим і вийшов. Черкасов полегшено опустився на стілець, задумався. Щось точило його зсередини, не давало спокою.
Ні, треба було все-таки вигнати Юхима. А він злякався, проявив слабкодухість. Тепер уже пізно. Нічого, ще буде час. Приїде з Києва, знайде привід. Черкасов сидів, тупо дивився в одну точку, невдоволений на весь світ. На столі тривожно задзеленчав телефон. Від несподіванки Черкасов здригнувся, потягнувся рукою до слухавки, але його попередила секретарка. Почулися кроки.
— Олександре Григоровичу, візьміть трубку.
— Скажи, що мене немає.
— Там дружина. Просить терміново.
Черкасов підняв слухавку: “Алло, я слухаю”.
— Олександре, оце з автомата дзвоню, — схвильовано заговорила дружина.
— А що таке? Телефон зламався?
— Та ні. Пішла оце на ріг Пролетарської й Леніна в магазин, все закрила. Вернулась додому, дивлюся, вікно в вітальню відчинене. Коли б не злодії в хаті побували. А я, ти віриш, в хату боюся зайти. Того й дзвоню. Ти чуєш, чи чого ти мовчиш?
Черкасов відвів слухавку від вуха, сидів думав. Ти ба. І шо воно за день? Неприємність за неприємністю! Це вже як пішло, то до кінця дня так буде. Невже й справді вори? А вдома грошей чимало за продане з Юхимом насіння й за списану моркву.
— Ну, чого ти мовчиш, скажи шо-небудь, — нетерпляче волала в трубку дружина.
— Я чую. Думаю, що робити? Коротше так. Зайди в хату, а тоді поздвониш. Що? Боїшся? Ну, тоді підожди. Іди стань у дворі і дивись, щоб ніхто з вікна не вискочив. Позви сусід.
Черкасов виглянув з вікна, в дворі якраз був Микола Ригір і шофер Сашко Захаров. Завбазою ходив навколо груші, бурчав: як ти їх порахуєш, як тих груш, як лепу.Навмисне|навмисно| примусив|заставив|, щоб хоч як-небудь помститися за програш.
— Ану, Сашка, заводь машину, — гукнув Черкасов. — Зараз будемо їхати.
— Та ви ж казали, що в командировку.
— В командировку потім, а зараз додому, — нервово говорив Черкасов. Він був чимось дуже збентежений, стурбований. За десяток хвилин добралися додому, на ріг Пролетарської й Леніна. Черкасов жив внизу біля Червоної гірки, в старому особняку.
— Он, дивися, — вказала на відчинене вікно дружина.
— Пішли, хлопці, — скомандував Черкасов.
Стали втрьох біля вікна.
— Так, кажеш, наглухо зачиняла? — перепитав дружину.
— А чого б я брехала?
— Точно злодії! — осілим голосом сказав Черкасов. Обвів поглядом присутніх, наказав: «Сашко, лізь у вікно, а ти Миколо, становись навпроти. Як будуть вискакувати, хватай. А я про всяк випадок, на дверях стану».
— Та чого б я ліз, — здрейфив Сашко. — Ви хазяїн, ви й лізьте. А я на дверях постою.
— Я не залізу, високо.
— Мені теж високо.
— Я кому сказав! А то поздвоню Сватенку, хай зніме тебе з роботи. А якщо високо, підгонь машину і лізь з машини.
Сашко трохи повагався, обдумуючи всі за і проти, набрався хоробрості й поліз.
— Ну, що там! — після напруженого чекання запитав Черкасов.
— Все на місці, — загудів з кімнати Сашко. — То, мабуть, вітер відчинив.
— Не було вітру, — впевнено сказала дружина.
— Ну, тоді кіт.
— Немає й кота.
— Ну, тоді, може, дітвора, а може, сквозняк.
І знову тиша, напружене мовчання.
— Ні, ти добре подивися, може, де сховався хто, — наказав Черкасов.
— Та вже все обдивився, нікого немає.
— Ну от і добре, а ти боявся.
— А то ви не боялися?
— Хто? Я? Я не боявся. То Микола он в штани наклав, — радо говорив Черкасов, вдоволений, що клопіт з домівкою відпав.
— А чо я. Я біля вікна стояв, мені не страшно, — виправдовувався Микола.
— Ну, раз все в порядку, поїхали, — сказав Черкасов і звернувся до Сашка. — Ти взяв мені те, що я просив?
— Взяв. — Сашко витяг два кілограми ковбаси, три оселедці, пачку “Біломору”.
— Так, ковбаса –– 4 рублі, оселедці –– півтора, куриво — 22 коп. А здача де, я тобі шість рублів давав?
— А он на папиросах.
— Правильно, 28 коп. Зараз одвезеш нас на вокзал, а сам їдь на Миргород.

31
Другого дня рано-вранці Ригір, Таран, Рудявський і Черкасов були в Києві. Поселилися в готелі “Росія”. Миколу Ригора й Черкасова поселили в один номер, Рудявського й Тарана в інший. Зайшли в номер, огледілись. Микола не поспішав займати ліжко, чекав, коли це зробить Черкасов. Не довго думаючи, Черкасов вибрав місце біля батареї.
— А ти, Микола, лягай біля дверей, — вказав Миколі на вільне ліжко.
Радий, що все врешті-решт влаштовано, Микола взяв на бильці рушник, мило й пішов умиватися.
— Миколо, а чого в мене нема полотенця?
— Не знаю. Ви сами койку вибирали.
Довго не вагаючись, Черкасов взяв рушника і мило з сусіднього ліжка.
В номер увійшов жилець. Огледівся, запитав:
— Хто забрав моє мило й полотенце?
— А в чом тут діло? — обурився Черкасов. — Ви тут давно повмивалися, а я з дороги. Мені теж треба привести себе в порядок.
— Я зараз адміністратора позву, — погрожував жилець.
В цей час в номер заглянув Рудявський. Високий, майже двометрового зросту, затулив усю пройму.
Присоромлений і розлючений Черкасов не знав на кому вимістити зло. Не вистачало, щоб в присутності підлеглих йому робили зауваження. Та хто він такий? Вступати в суперечку з кривдником Черкасов не відважувався, а тому накинувся на Рудявського. По принципу: бий свій свого, щоб чужі духу боялися.
— А ти, Дмитро, не заглядай по готелю, а скоріш їдь додому та нашивай ззаду на штани розову латку. Завтра, як додому приїдемо, буду тобі сраку латати.
Командировочний, що спочатку став був у позу і погрожував визвати адміністрацію, примовк, дивився на Черкасова уже з повагою і до неприємного інцинденту більше не повертався. Після обід Черкасов і Ригір Микола гуляли по місту, повернулися лише під вечір. Черкасов влігся в ліжко, гортав папери, готувався до виступу на нараді.
Першим, кого зустріли на другий день вранці в тісному й кривому коридорі республіканського управління, була середніх літ жінка, з густо підведеними очима й темно-синіми віями.
— Де тут Барабан? — без передмови накинувся на неї Черкасов.
— Може Барибін? — знітившись, поправила жінка.
— Який там Барибін, Барабан? — Черкасов крокував коридором і, здавалося, ніщо не стримувало і його. Відчувалось, вони давно були чимось пов’язані. Жінка стенула плечима і, трохи знічена й налякана, сховалася за непричиненими дверима. Черкасов по-хазяйськи зупинявся біля обтягнутих кожею дверей, короткозоро придивлявся до табличок. День видався похмурим, вузький нерівний коридор був неосвітлений.
— Ви теж дивіться, — гукнув Черкасов супутникам.
Микола хоч і мало що бачив, ще в війну із-за зору отримав “вовчий білет”, для годиться теж став придивлятися до дверей. Черкасов пішов в один бік, Микола –– в інший. Ішов од дверей до дверей і нарешті зупинився, прочитав здоровенну табличку: “Барибін К. Г.” Оглянувся.
— Олександре Григоровичу, може, оце він?
— Ану, де?
Микола вказав на двері з білою емальованою табличкою.
Черкасов наблизився до дверей, вголос прочитав: “Барибін”.
— Да, це він. Тільки тут помилка. Він не Барибін, а Барабан. Пішли.
Черкасов навстіж прочинив двері, переступив поріг. За столом сидів худорлявий, сухий чоловік з пишною, майже зовсім білою шевелюрою. Збоку за гостєвим столом сиділи двоє військових, майор і полковник.
— Костя, здоров! — вигукнув Черкасов і спрожогу гунув до столу.
— Послухай, Олександре Григоровичу, я ж в кабінеті не один. Та й отчєство у мене є. Якщо забув, можу нагадати. Григорович.
— Ну, добре, Кость Григорович, ти не сердься, я не прав, погарячкував, не роздивився, хто в тебе в гостях, звиняй.
— Ну, що ти хотів? — невдоволено запитав Барибін. — Кажи скоріше, якщо термінова справа, а ні, зайдеш пізніше.
— Та я, Кость Іванович, хотів спитати, як ми будемо рішати вопрос…
— Кость Григорович, — поправив Черкасова Барибін.
— Ладно, Кость Гаврилович, мені не ясно, як ми будемо рішати вопрос про насіннєві радгоспи.
Барибін спочатку спохмурнів, потім поблажливо всміхнувся.
— Не хвилюйся, все буде гаразд.
— Ні, ти Кость Гасанович, вислухай.
Черкасов хоч нестарий іще, недавно минуло шістдесят шість, давно вже плутав імена, прізвища, забував. Барибін знав це, а тому, хоч і незручно було в присутності незнайомих людей, вирішив не звертати уваги.

— Підожди трохи. Я ось зараз закінчу з людьми, а потім вже поговоримо з тобою. Докладно.
— Ну, тоді я підожду, Кость Гаврилович.
Черкасов відійшов від столу і вже хотів було сісти на розставлені під стіною стільці, та Барибін зупинив його.
— Олександре Григоровичу, підождіть у коридорі. У нас тут зараз конфіденціальна розмова, так що ти вибач, будь ласка.
— Та нічого, Кость Гордійович, я тут підожду, я вам мішати не буду.
— Олександре Григоровичу, зрозумій мене правильно. Незручно якось виходить. Ну, так і бути, — махнув рукою Барибін і щось сказав військовим, мабуть, щоб зачекали, поки він відкараскається від цього настирного відвідувача.
Майор і підполковник, трохи пом’явшись, вийшли.
— Ну, шо ти, Олександре Григоровичу, ставиш мене в незручне становище? — обурився Барибін, як тільки вони залишилися в кабінеті самі.
— Костя, ти шо, розсердився? Я ж хотів як лучче.
— Хотів, хотів, а ведеш себе як слон у посудній лавці.
— Та що ти при мені не можеш побалакати з ними?
— Я то можу.
— Ну, так в чом діло?
— А в тому, що вони не можуть. Є такі питання, які можна обговорювати тільки один на один. Бачив, пішли ображені.
— Ти диви на них, — обурився Черкасов. — Сказали, я б вийшов. Ти чув? — повернувся Черкасов до Миколи.
— Та, я ж казав…
— То ж ти казав. Я думав ти жартуєш. А якби вони сказали, то друге діло.
— Скільки в тебе насіневої картоплі в області?
— Та, десь, — Черкасов задумвся, почухав потилицю, — підожди, я зараз подзвоню Артимону.
— Не треба, — зупинив його Барибін. — Зрештою, це не так важливо.
— А в чому справа?
— Якщо не сьогодні, то завтра тебе повинен визвати до себе міністр сільського господарства.
— А в чом дєло? — обурився Черкасов. — Для чого він мені нужний? Я з ним балакати не хочу.
— Зате він хоче.
— А що він хоче?
— Хоче тобі орден видати.
— Який ще орден? Кость, не шуткуй.
— Справа в тім, що в Харківській і ряді західних областей в цьому році надзвичайно низький урожай картоплі, а тому, скажу по секрету, Мацкевич хоче, щоб Полтавська область відправила чотириста тонн насінєвої картоплі в інші області.
— Та ти що? Без дозволу обкому я й тонни не можу віддати.
— Поговори з Мужицьким.
— А чому, Кость, від нас? У Черкаській області теж добрий урожай, та й у Сумській непоганий.
— Не спіши поперед батька в пекло. В Чернігів вже спущено завдання на сімсот п’ятдесят тонн, а з Сумської повинні вивезти триста п’ятдесят. Так що, не ти один. Ну, так що? Дзвонити міністрові зразу, сказати, що ти в мене, чи будеш ждати, поки сам викличе?
— Не дзвони, Кость, — благально попросив дещо наляканий Черкасов. — Може, воно якось минеться, може, він забуде.
— Та, мабуть, не минеться. Саме пізніше післяза… — Барибіна обірвав телефонний дзвінок прямого зв’язку. Недокінчивши розмови, він підняв трубку.
— Барибін слухає. Черкасов? Він зараз у мене. Хай зайде до вас? Добре, зараз пришлю. Всіх вам гараздів, до побачення, — Барибін нахилився над столом, поклав слухавку на важелі. — Ну, що ж, іди. Як бачиш, не забув.
Черкасов піднявся, втягнувши голову в плечі, пішов, дрібний, зіщулений, потяг хвоста з кабінета, наче побитий собака, де й ділась його самовпевненість і зухвалість. Передчуття підказувало –– це початок кінця.
У міністерській приймальні Черкасову запропонували трохи зачекати.
— У мене нарада. Я довго ждати не можу, — обурився Черкасов.
— Нічого, встигнете, — люб’язно сказала молода секретарка.
І справді, ждати Черкасову довго не довелося. Не пройшло й п’яти хвилин, як Черкасова запросили до кабінету. Під час вимушеного чекання Черкасов спробував опанувати себе, заспокоїтись, і в якійсь мірі це йому вдалося. Та переступивши поріг глибокого, просторого кабінету, раптом відчув, що знову розгубився, мабуть, не вдасться йому на цей раз випливти.
— Ви знаєте, для чого я вас викликав?
— В загальних рисах.
— Полтавська область в місячний строк повинна поставити західним областям чотириста тонн посівної картоплі. Щоб не завдавати вам зайвого клопоту, ми вирішили: безпосередньо ви поставляти не будете. До вас приїдуть.
— Такої кількості я відпустити не зможу.
— Не зможете, будете звільнені з посади.
— Ясно, — пополотнів Черкасов.
— Можете йти, я вас більше не затримую. За тиждень картопля має бути відправлена.
Черкасов вийшов з задушливого кабінету міністра і нетвердою ходою подибав до управління. Йшов і всю дорогу думав: “Нічого, це ще не все”. Стосунки з обкомом у нього, колишнього обкомівського працівника, були непогані, а тому Черкасов швидко оговтався. Ще подивимось, хто кого. І все ж, загроза була надто серйозною. Перш за все треба негайно доповісти Мужицькому. “Може, зателефонувати? Ні, краще зайти і поговорити віч-на-віч, як повернуся”. В роздумах, ваганнях, Черкасов не помітив, як увійшов до залу. Нарада вже розпочалася, і головуючий надавав Черкасову слово. Встиг, якраз. Черкасов хутко переключився на нараду, поліз до кишені піджака за доповіддю, шурхнув в одну, потім в іншу кишеню, ніяк не знайде. І знову розгубився, навіть спітнів.
— Господи, та що ж це таке? — Як же без доповіді? Він її всього один раз читав і то поверхово. І де вона в біса дівалась? Черкасов стояв у проході, не рухався. А тим часом головуючий знову об’явив:
— Зараз перед вами виступить голова колгоспу Черкасов.
— Що він меле? — на весь зал обурився Черкасов. — Який голова колгоспу? — Черкасов рушив до трибуни, нишпорить по кишанях, наче гроші шукає.
Погляди всіх присутніх були прикуті зараз до нього. Під тими поглядами Черкасов не міг ні збочити, ні повернути назад. Становище було надзвичайно важким. Черкасов перебрав, перемацав всі кишені, але доповіді так і не знайшов. Тим часом в президії Барибін щось шепнув головуючому на вухо, і той знову об’явив у мікрофон.
— Товариші, я вибачаюсь, зараз перед вами виступить голова Полтавського обласного об’єднання “Сортнасінняовоч” товариш Черкасов.
Тепер уже Черкасову і зовсім нікуди було діватися. Погляди присутніх впивалися в Черкасова, підштовхували до трибуни. “Ну, пропав”, — подумав Черкасов, збираючись на поміст. Руки його мимо волі ходили від низу штанів до нагрудних карманів, ледь помітно дрижали, і це викликало пожвавлення в залі.
Ригір Микола теж бачив те і чомусь згадав, як учора Черкасов загубив у дворі готелю десять копійок. Темніло, загускали сутінки.
— Миколо, три сірники, а я буду шукати, — наказав Черкасов. — Хіба ж так труть? Так нашукаємо? Три зразу по два, а то нічого не видно. А взагалі, ти шукай.
— Як же я буду шукати, Олександре Григоровичу, як перед очима огонь, нічого не видно. До того ж і руки зайняті.
— Тримай в зубах і шукай, — розсердився Черкасов та потім, трохи заспокоївшись, гукнув, — Дмитро, Артимон, Юхим, ідіть сюди.
— Та я вже роздітий, — озвався з вікна готелю Артимон.
— Нічого, іди в трусах, тут темно.
Прийшли. Дмитро рве траву, Артимон трусить її, наче на сито провіва, шукають. Так тих десяти копійок і не знайшли. Шукали б іще, та всі сірники попалили, а більше ні в кого не було.
Проходячи понад столами президії, Черкасов напився води з графина, вийшов до трибуни, стоїть, мнеться, кишені мацає.
— Вам десять хвилин, говоріть. У нас регламент.
— Артимон, де мої бомажки? — прямо в мікрофон гукнув Черкасов.
В залі пожвавлення.
— У тебе ж, Артимон, должні ще бути, — знову залунало на весь зал.
— Який ще Артимон? — запитав головуючий, — ви нам про справи говоріть.
— Та підождіть, он він іде, Артимон, — зрадів Черкасов, наче мала дитина.
Артимон наблизився до трибуни, подав доповідь.
— О, це друге діло, — пожвавішав Черкасов. — Я ж казав, що ти мені не дав бомажок. Де б же вони дівалися?
— Ви не сперечайтеся, а виступайте, час іде, — знову натякнув головуючий.
— А я й виступаю. А що ж я роблю?
За кілька хвилин Черкасов розповів присутнім про справи з насінництвом, в регламент, правда, не вклався, прихопив кілька зайвих хвилин і впевнено рушив до свого місця. Сів, загудів:
— Ти, Артимон, не дав таки мені доповідь. Я так і знав, що ти мене підведеш під монастир…
— Як же не дав? Вона ж у вас у задньому кармані.
— От чорт, як же я не побачив? — і, зрозумівши, що потрапив в незручне становище, обірвав Артимона, перевів розмову в інше русло. — Гаразд, слухай, що он кажуть.



32
На другий день разом з співробітниками Черкасов повернувся до Полтави, зайшов в обком і зразу ж напросився на прийом до першого секретаря. Були вони з Мужицьким в дружніх стосунках. Черкасов, в минулому теж партійний працівник, був першим секретарем райкому, потім працював в обкомі заввідділом, секретарем. З війни повернувся в чині майора і зразу пішов на партійну роботу. Перед виходом на пенсію Мужицький запропонував Черкасову роботу в обласному об’єднанні “Сотрнасінняовоч”, де він і працював ось уже близько десяти років.
— Ну, що там? Розповідай! — загудів Мужицький.
— Олексій Михайлович, міністр наказав відгрузити в західні області чотириста тонн картоплі.
— Цього не буде. Не будемо ждати з моря погоди. Я сьогодні ж дам команду. Завтра зранку приїдуть з колгоспів машини і заберуть в тебе всю картоплю, під мітлу.
— Правильно, я теж так думав! А що я скажу міністру?
— А ти що пообіщав?
— Та ні, не обіщав. Як би я без вас міг обіщати? Сказав, що не зможу.
— Ну, й правильно. А тепер скажеш, що картоплі немає. Розібрали по колгоспах.
— Сказати я скажу, — на мить зам’явся Черкасов.
— Ну, що там ще?
— Справа в тому, Олексій Михайлович, що міністр пообіцяв зняти мене з роботи, якщо не виконаю його розпорядження.
— А виконаєш, я зніму. Так що вибирай. Тільки якщо він зніме, то я тобі персональну пенсію дам, а як я зніму, що тобі міністр дасть? Тобі, Олександре Григоровичу, зараз треба пройти між “так” і “ні”. Пройдеш, буде все в порядку, не пройдеш, пеняй на себе.
— Ясно.
— Добре, йди працюй.
Впродовж року міністр тричі знімав Черкасова з посади, забороняв банку видавати за його підписом гроші, і тричі Мужицький поновлював його на роботі. Тоді міністр звернувся до голови Ради міністрів. Той поздвонив Мужицькому, запитав:
— Що ти там жарти встроїв?
— Не розумію.
— Черкасов знятий з роботи за невиконання розпорядження міністра. На свавіль не становись впоперек броду. Інакше я змушений буду доповісти Шелесту, — і поклав слухавку.
Мужицький ще деякий час тримав трубку біля вуха, слухав короткі гудки, потім викликав Черкасова, сказав:
— Ну, ось тепер все. Більш тримати я тебе не можу. Тільки що дзвонив Кальченко. Квартиру і пенсію тобі дамо, іди відпочивай. Та воно вже, мабуть, і пора. Скільки тобі?
— Шістдесят сім.
— Саме час. Не ображайся, скільки міг, стільки й тримав. Проти Кальченка я не піду, тут вже мова йде про мою голову. Така наша доля. Кожен день треба проходити між “так” і “ні”. Ти не пройшов. Прийде час, колись не пройду і я.

33
Кажуть, треба мати щастя й умерти, а не тільки жити.
Манька зранку не пішла в бригаду на наряд, полола город. Спочатку картоплю, потім приступила до соняшника й кукурудзи. Стало трохи легше. А попереду чекала ще городина, гарбузи. Манька розігнулась, обчистила пучками полотно сапи: та й далеко ще до краю, і знову нахилилась. Полола, поки й поперека звело. Ледве розігнулась. У дворі пусто, ніде нікого. Чути, як у Густодимів, втрачаючи самообладання, кричить Марія.
— Стьопа! Стьопа! Чи ти вже пішов, гемонська твоя душа?
— Пішов, — неголосно озвався з терника Срібний Мишко.
— Так ти тут? Га? Признавайся, я з тебе живого не злізу. Чуєш? Га?
— …на!
— О, озвався Мартин з конопель, — знову не второпала Марія.
Кукурудзу, мабуть, полоти не буду, — подумала Манька, — і так зав’яла. На глинищі, не колихнувшись, припала пилом, високою стіною стоїть глуха кропива. Звідти по картоплі стрімголов, кудкудакаючи, пробігла курка, мабуть, знеслася. “Он де вони гніздо намостили,” –– подумала Манька і знову згадала свекруху.
Учора ввечері баба Олена вичортувала Маньку на всі боки й полізла на піч, і тепер хоч ти хрести гризи, навіть надвір не вийде, щоб корові пару відер води витягти в ночви, а корів он уже чути хутором гонять. Минулої ночі бабі Олені приснились собаки, а це на сварку. А тому, не чекаючи халепи, а ще для того, щоб швидше відбути чергу, баба Олена заводила сварку сама. Розпочиналося все з якої-небудь дрібниці, а доходило до батьків, матерів, згадувались події ще довоєнні, а то й пізніші. І кожен жалкував, що колись в пориві відвертості розповів щось таке, що тепер виставлялося аргументом в суперечці, характеризувало того чи іншого з негативного боку.
— Нехай! Нічого. Буде колись і на нашій вулиці празник, — затялась Манька, хутенько натягла в ночви води і скоріше зі зла, ніж по необхідності, виполола кукурудзу. Повісила сапу в кленках, пішла до хати. “Нічого, я зараз вам бубну виб’ю. Той у карти грає, а матуся на печі лежить, — подумки лається Манька. — Зараз хоч вибанітую як слід і Миколі скажу, хіба додому не прийде”.
Манька глянула в бік Матвієнків: Господи, хай воно сказиться, перед вікнами ж не дополено. Вернулась, зняла сапу, дополола ще й те. Розхлюпала в роботі злість: “Господи, і шо воно за життя?” Наче хто коло навколо Маньки постолом обвів. Ні радості, ні щастя.
Манька увійшла в хату, а там уже й Микола, прийшов від карт з вигону, заглядає в глечики з стоянцями та лається. Маньці й лаятись перехотілось. Згори, вбрані в рушники, суворо дивились на Маньку з образів святі. Справа портрети, фотокартка Івана. Манька пройшла в хатину. “Хай їм біс, їх тільки зачепи. Віддихнули, тепер будуть лаятись до самісінького ранку. Ляжу, та хоч відпочину”. До того, ще й їсти хочеться, аж за душу ссе. Манька з’їла кілька шматочків сала з хлібом, мовчки лягла й задрімала. Тільки сон наліг, а свекруха наче навмисне, заходилась злазити з печі, заскрипіло пружинами ліжко.
— Хоч би хвилину дали задрімати, — виказала Манька. — То на печі лежите лежма, а то припекло, тасуєтесь, як старці проти поминальної суботи. І поки б ви телесувалися? Лягайте вже спати. Ніч глупа надворі. “Господи, шо я мелю? Отак таки обмарило. Провалилася, як у прірву”.
— Та хіба ти не чуєш, он Володя плаче. Мо, та причинувата Ладимариха напосілася на хлопця за те борошно? Я її зараз піду хоч вибатькую. А, мо, корова в шкоду до тих Біличок пішла та банітують хлопця. Господи, і шо воно таке, хоч каравул кричи?
Баба Олена вийшла надвір, впустила в хату рій мух, побачила Срібного Гришу, що колошматив Володю, гукнула:
— Володя, ану тікай від нього. Отакий бусувіряка. Здоровило! Пристав до хлопця, — лаяла вона Срібного Гришу. — А то я тобі зараз дам. Отака негодня. Нехай, підожди, хіба матері не побачу. А ти, Володя, не плач, ми зараз йому дамо. А он і міліціонер з Багачки їде лінєйкою, я ось зараз йому скажу. Хай він тебе, вуркагана, в буцегарню забере. А ти перестань мені плакати, — гримає на Володю баба Олена. — Чого сьорбаєш? Чого ти йому здачі на дав? Завдав би, щоб і полетів к монахам і ноги задрав, ти ж удома.
Зачувши про міліцію, Гриша тікає додому. Вилискуючи срібними крилами, в голубому, безхмарному небі гудуть над хутором літаки, лягають курсом на Байрак. Там полігон.
–– Он яке! Осталось одне, як г... на цідилку, а бач, в броду не стоїть. А ти б не дивився, а дав по зубах, він би тебе й не займав. Побачив би, шо ти не з полохливого десятка і облишив би дратувати.
Баба Олена увійшла в хату, переповіла Маньці, що трапилось.
— Там хоч корова прив’язана? По грядці не ходить?
— А то б тебе ждала.
— Підіть хоч здоїть. Та Володі чоботи найдіть, а то завтра очерідь пасти, а воно таке, як на дощ.
— Чоботи, кажеш? — перепитала свекруха. — Надовго старий жениться. Він їх уже на бабки посадив.
Баба Олена взяла дійницю, рушила до дверей.
— Ти знаєш, — виправдовувалась вона перед невісткою, — я думала з тобою шо-небудь трапилося.
— Шо б зі мною сталося?
— А шо ж тебе як чорти в шию пригнали? Впала й захропіла, аж захлинаєшся.
— Заморилась, того й прийшла. А ви хоч би борщ встали зварили, не полінувались. Хоч би раз в год згадали, де ті кочерги.
— А то я не варю? І сьогодні б зварила, так ти ж не звеліла.
— Та ви на те скорі, вам тільки слово скажи, щоб не варити, то те ви помните довго. Ви вже забули, де вони ті кочерги й є. Хоч би трохи помогли.
— А який тебе чорт в шию гонить? Я б не прополола чи шо? Сьогодні Петра, а ти полеш.
— А коли ж мені полоти? Якби ж ви взяли та пропололи, я б в празник і не полола. А то ви в стороні, а я в бороні.
— Скажи спасибі, що хоч домар в хаті є. Хоч поганий, а все-таки домар. Ти ж сама колись казала, що Петро Грабарка партійний, а в празник, бач, нічого не робить. А як починає сіяти, зніме шапку, як в старовину, ще й перехреститься. А як в великий празник на роботу посилає, то тільки на легку.
— Та казала. Казала, та не зав’язала. В колгоспі є кому робити.
— Ото вони всі такі. Тільки й того, що партійні. Самі вірять, а нам не велять. Ще й у церкву ходять.
— І таке балакаєте, аби не нишком.
— А ти коли-небудь піди подивися у Миргороді в соборі, які тільки пани в церкву заходять. А молодиці?! Такі вже шикові та панські. Хіба їх не видно, що вони ніколи й нічого не робили? Е, пани. Шо колись були, шо тепер. Тільки тоді ще й хазяйнувати приходилось, душа за все боліла, а тепер кому воно нужне. Та хай воно хоч і видохне все в бригаді, воно тому Табурові й Штельману без діла. На їх вік хватить. А колись же з Табуром в одній ямі лежали, Сидір одвіз. — Цокаючи дійницею, баба Олена пішла в повітку, здоїла корову. Від утоми аж піт виступив на чолі.
— Е, нема вже мочі! І для чого його жити, як отак-таки не годишся.
Баба Олена внесла в хату молоко. На порозі спіткнулась і мало не впала. Розливаючи молоко через цідилок по глечиках, довго лаялась.
— І на чєртєй його робити таким високим той поріг? Мало молока не розлила. Чи то поріг високий, чи то я вже така недішла, ноги не занесу. Горе та й годі. Грязі тії по пришви, а забрьохаєшся по фалди, — баба Олена поставила дійницю на лаву, перевела дух, нап’яла на долоню рукав сорочки, витерла з чола піт, віджала цідилок, підклала під дужку відра.
— Нехай, виперу. А ти, Манько, фершала так і не бачила?
— Сказала, щоб прийшов, а то порося одно приляга та часто дихає, погляділа, а в нього й рило гаряче. Учора вранці п’ятачок був ще холодний, а це гарячий. Повинен прийти. Там в миснику хоч борщ остався, чи все прибрали? А то їй-бо так напололася, що аж за душу ссе.
— Та встань, не полінуйся, подивися, там щось було.
Манька звелася, скрипнули пружини панцирної сітки. Манька неквапливо пішла до мисника, насипала дерев’яною ложкою борщу, присіла на стільчику, їсть.
— Їй-бо, як кіт наплакав, та ще й пісний. Чи ви його Густодимам варили?
— А шо?
— Та хоч би вже засмажили. Куркулі. Собі й жалієте. Дві скалки олії в чавунці плаває. Ось ідіть, хлопці, подивитесь. Їй-бо не брешу.
— Раз, два, три, встали, — командує Артем.
— Е, й не кажи, засмажувала, гріх і брехати.
— Наробишся за день, як віл, — обурюється Манька, — а поїсти нічого. Аж під ложечкою ссе, наче там камінюка лежить. Їй-бо й печінка болить.
— Так піст же. Думаєш, я б його варила, чи він мені не впекався? Було дід Мусій видасть видавцем полустакан олії і на цілий тиждень, і хоч їж, хоч дивися. Ходиш і від вітру хитаєшся. Хіба куряча сліпота не нападала? Так мені колись батюшка в церкві казав: “Хто хворий, слабкий здоров’ям, постуйте по тижню: на початку і в кінці посту”.
— Воно, як на печі лежати, так можна і місяць постувати. А як наробишся, як катюга, то не дуже той пісний суп потягнеш.
— Тобі що|, мій шматок хліба упоперек|впоперек| горла став? Так я сухарі, ті що на коминах| їм, — Ось|от| вже майже три десятки років, а точніше з тих пір, як|відколи,с тех пор | перенесла голод, Олена під час снідання|, в обід і за вечерею не доїдає свого паю хліба, ховає в заполу|, в кишеню, несе на піч сушить на коминах| ( а раптом голод, до цього не довго), а коли сухарів набереться дуже багато, розмочує їх у воді і потихеньку їсть, при цьому не забуває поповнювати|доповнювати| запаси. Домашні|хатні| потихеньку жартують над старою, але|та| вона не звеертає|звертає| на їх жарти ніякої|жодної| уваги.
— З чого ви узяли? Їжте на здоров'я.
—З мене вже такий і їдець. Ти його їси, і воно тебе їсть. А про борщ треба ж було сказати, я б зварила, хіба мені важко?
— А то самі не бачите, вчорашні. Напололися б оце, як я, шо й спина не розгинається, тоді б і взнали. Налягли на Маньку, як циган на точило.
— А то я не роблю. Тільки воно мого не видно.
— Чого там не робите. Робите і пальці знати. До схочу.
— Моє вже, Манько, минулося, хоч кричи, хоч лопни, — сказала баба Олена і раптом спалахнула: — Чого ти пристала, як шевська смола, ради празника? Чого б я сьогодні робила? Ти, мо, така розумна, що й завтра чи в воскресінську суботу будеш робити, а в мене он скільки дітей повмирало, та й мені вже скоро вмирати.
— Та то ж то й біда. Як чортувати, то ви гріха не боїтесь, а як полоти, то не дай Бог, який гріх.
— А то ви не доведете. Ви мене не так лаєте. А я ж старша за вас. А діти чують, та й собі.
— При чому тут одне до другого?
— А як же? Як батьки, так і діти. Думаєте, вони не бачать, як ви мене шануєте? І собі так. Хіба оце колись Володя не сікався битися?
Манька вмовкла, стала їсти пісний борщ. З’їла, ще й тарілку м’якушкою вимазала.
— Отак посолонцювала. А казала, поганий. Ну, що ж, на здоров’я.
Тим часом в хату увійшов Артем. Взяв на засланому клейонкою столику кухоль з водою, став пити.
— Шо ти ту воду дудлиш, як після солонини? Їй-бо допався, як дурний до мила, хватить вже тобі. Поїв би чогось тривкішого, он кислянки візьми, — бідкається бабуся.
— Я наївся, — і звернувся до матері. — Ну, шо, як з’їздили в млин?
— Та поїхали б, та нічим, синок, їхати.
— Як нічим, он підвода прийшла від комбайна. Я того й прибіг з бригади, з Гришею не поїхав.
— А шо, хіба Семен не косить?
— Та, видно ж, ні. Срібнячок від вишки приїхав.
— Та, може, воно й сиро ще, не обмолочується, отакий дощ пройшов. Це спасибі, дай тобі Бог здоров’я, що сказав. Це Срібнячкова підвода буде, як знахідка. Скажи ти на Божу милість, отак звезло. Ну, що ж, буду збиратись, після обід й повеземо, як пройде номер. Хоч дерти надеремо, а то свинюка вже скоро повітку завалить. А що я їй в чорта дам? Хоч самій в корито лягай. Як почне вищати, хоч вуха затикай. А коні ж які?
— Сива й Чалий.
— А Стригуна нема? Жалко. Чалий то такий, як убоїще. Ти його хоч вистрель, стане й ні з місця. Скільки вб’єш, стільки й в’їдеш. А Сива, то щира. Тільки замахнешся хворостиною, тягне, аж з шкури вилазить. Жили так і напинаються. А Чалого, скільки не бий. Чим більше б’єш, тим хутчіш становиться. Та таке вперте, клята душа, нічогісінько з ним не зробиш. У Сивої шкура, як на барабані на кісточки понапиналася, тягне, аж очі рогом лізуть, а він зовсім пристав.
— Та ми колись з свекром, дідом Олексієм, як в город до Заморіної їздили, з Овнянки поки доїхали, так кінь і, правда, зовсім пристав. Прийшлось випрягати. То страшне, як таке. Не запрягали б уже разом, раз таке, чи що?
— Та хіба я раз казала Грабарці. Вже язик об зуби побила, та хіба він послухає. Такий впертий, як і Чалий, а може ще й хуже. Нічого, якось з’їздимо. Та хоч би дав Бог змолоти. А то той раз так-таки не поталанило з тим мливом, що далі нікуди. — Манька виглянула у вікно. — А он і ветінар, мать, іде, Фарба. Слава тобі, Господи. Якщо зараз зберемося, то до вечора , мо, ще й змелемо, як Бог дасть.
— О, то добре, що ветінар. — Баба Олена випросталась з ряден, стала спускатись на крайок. — Хай іде, мо, таки вилічить, а то ще здохне к лихій годині. Тоді що зимою кусати будемо? Дулю?
— І куди ви ото з ліжником сунетесь? Всю піч Миколі на койку змели.
— Тьфу ти, а я й не бачила. Нехай, іди вже ветінара стрічай, збирайся, готов мішки, я сама витрушу.
Манька пішла стрічати Фарбу. Через деякий час вернулась.
— Ну що, зібралась у млин? — запитала баба Олена.
— Вспію ще з козами на торг. Зараз, мать, піду познімаю ще он ті ганчірки, що вранці попрала.
— Геть, не займай. Чи я без тебе не зніму?
— Та чого там не знімете. Йдіть знімайте. А то сидите цілісінький день запечатані в хаті. Тільки воно, мать, ще линке. Та й коли б воно висохло? — Манька навпомацки перебирає в сінях лантухи, вивертає, трусить, гукає до свекрухи:
— Ви хоч оте чорне разом з білим не періть. Я колись вкинула, так воно так відлинює, краска, видно, нікудишня, а від нього й те грязне робиться.
— Та я наче маркого й не перу. Хіба, може, де не побачила та вкинула.
— Так дивіться. Очі ж є.
— Та дивлюся. Щоб йому й добра не було, може, де й пропустила. Оце шоб не забути, спитаю, а то вп’ять забуду: ти в Біличок давно була?
— Ні, а шо?
— Та я оце колись ходила, поки не полаялась, щоб Наталка пошептала, зайшла в хату та й на Василька Маньчиного одним оком глянула. Ти, бува, не дивилася?
— А шо?
— Та воно їй-бо, хай Господь простить, що скажеш, таке як навмируще. Все вгору, на стелю дивиться. Ще й око, як у Івана Харитоновича, прискалене. Манька ще як важкою ходила, так я тобі казала, шо воно не таке, як слід. Хіба його не видно?
— Ви такого хоч нікому не кажіть. А то десь виляпаєте, то Біличка прийде й вікна поб’є. Або хлопців буде проклинати. Для чого воно здалося.
— Та чого б я виляпала?
— А то ні?! У вас вода в г… довго не держиться. Хіба торік були не сказали Данилові, як у берестині перестрів, що по обапіл ідете. Ми облишили йти, а Данило вернувся і забрав той обапіл. А ми другого дня завидна пішли до того ярка, а обапола й слід прочах, давно немає. Такий гарний був обапіл, що й зараз, як згадаю, жалко. Готова тобі соха.
В той час у хату вбіг Володя, за звичкою свиснув, сказав:
— Ма, он хтось до нас в двір іде.
— Хай іде, аби не худе. Заріжемо –– м’ясо буде. Хто б там ішов, мо, Гриша. А ти, шибенику, не свисти, грошей і так немає, — гримає Манька.
— Хай свистить, сьогодні свистунам получка, — каже Артем.
— Досвистишся, поки голод буде, — сердиться баба Олена.
— Який там голод? — заперечує Манька. — Кажуть, якщо в маю два дощі і гром, то не нужен агроном. А їх три було. Не полінуйтесь, вийдіть за смугу, подивіться, скільки Семен намолочує.
— Хай шо хочуть кажуть. У тридцять третьому і грім, і дощ був, і хліб добрий вродив, а півсела вимерло. А були, розказують, такі села, шо ні лялечки не зосталось, одні хати в бур’янах. До того, Манько, не довго, щоб його ніколи не доживати Ми й так на кошачій| та собачій| долі живемо, часто казали мій покійний|спокійний| дідусь.
— Як це?
— А так. Одного разу|одного дня| розгніваний| гріховністю роду людського, Бог вирішив|розв'язав| наслати на людський рід черговий мор. Аж|та| тут занявкали коти, загавкали собаки, їм то першим доведеться|припаде| здихати з голоду. Бог узяв і пожалів|пожалів,пожалкував| безневинну|невинну| звірину. Ось|от| і ми дякуючи їм живемо. На їх пайці.
— Може і так, тільки|лише| не бійтеся, зараз голоду не буде. Урожай сей год на славу. Я вам ще навесні казала, шо врожай гарний буде. Ми з Чередничкою як солому до кошар від Човнового возили Ляпашкові, там таких у ожереді мишей було, страшне, тільки пищать.
— Ну, то й шо? — дивується Артем.
— Кажуть, як в соломі мишей багато, то на врожайний год.
Від тих Маньчиних слів баба Олена трохи світлішає поглядом, але ненадовго, на денці очей ще жевріє страх.
— А он і Марія йде, мабуть, збирайся вже.
Чередничка увійшла в двір у гумових чоботях на босу ногу, литки ніг в собачках і крапельках болота, під рукою жмут згорнутих зав’язаних мішків. Марія в синій блузці; поверх підперезана мотузкою й застебнута булавкою спідниця.
— Та чи ти по корову зібралася? — гукає Манька.
— А ви чим тут займаєтесь? — як завжди жартома питає Чередничка.
— Сном та голодом, якщо не знаєш чим, — відповідає Манька.
— Ну, то як, скоро в млин їхатимемо?
— Ветінара випровожу й поїдемо.
Ветеринар тим часом оглянув порося, ввійшовши в хату, сказав:
— Напувайте відваром деревія і глухої кропиви. Тільки щоб не дуже гаряче.
Баба Олена познімала ганчірки, вибілюючи, шкребла коскою лаву.
— Вже така засмальцьована, чорна вся.
Манька прип’яла накоротко Мухтара, посадила на прикорень, щоб менше гавкав, Володя обняв бабусю за плечі, став цілувати.
— Геть, іди від мене, шибенику. Оце й так! Шо тобі заманулось? То колеса кидав, а це такий вутлий, хоч до рани прикладай. Такий вже рідний.
— Підлиза! — дражнить Артем.
Баба Олена аж порозовіла від задоволення.
— Ану, підожди, онучок, ось у тебе пувичка відірвалась на сорочці, зараз пришию.
Баба Олена дістає голку, довго вшиляє нитку.
— Оце бачиш, Артем, як погано, коли не бачиш. А шо ж тут мені, ще й восьмидесяти немає. В мене он свекрусі було, мо, під дев’яносто, а вона ще вишивала. А тут вже нічого не бачиш без очок. Ото не читай вечорами, а то й тобі таке буде, тоді й узнаєш, по чом Савчин дьоготь продається.
— Я ввечері бачу.
— Ну й що що бачиш? Я теж бачила. А ти чого стоїш, як стовп, сорочки до сих пір не зняв? Чи, мо, на тобі зашивати? На ось хоч нитку на зуб візьми й не балакай, а то ум зашию.
У вікно світить сонце. Посеред хати два сонячні стовпи. Артем виразно бачить, як плавають в них мікроскопічні ворсинки й дрібний пил, що здіймається від долівки. Він ще з дитинства любив спостерігати той чудернацький рух, кружляння, начебто не пилюка, а дим плаває в хаті, то з’являється невидимий в стовпі і, клубочачись, знову зникає в тіні.
— Бабу, подивіться, он скільки волосинок в пилюзі плаває.
Баба Олена підсліпувато придивляється туди, куди вказує Артем, заперечно хитає головою.
— Е, внучок, вже не бачу.
— І я не бачу, — дивується Володя, — ти, мабуть, брешеш.
Мимо двору йде Гриша, збавляючи крок, заглядає у вікна. Правий ботинок перев’язаний мотузкою, бо просить їсти, штани від самого низу до пояса прошиті білою ниткою чи, мо, алюмінієвим дротом.
— Шо, Манько, порося хворе, що ветінар приїздив? — пробелькотів Гриша.
— Та, захворіло.
— І у мене ж таке, лежить, сопе, так хоч би їло, а то і в рот нічого не бере.
— А ти йому, Гриша, трави побільше давай, кропиви вари, ветінар совітував.
По дорозі, мимо Матвієнків, іде Росєйка. На голові кубанка, зверху перехрестя з червоної стьожки, мабуть, прямує в бригаду.
— То Росєйка, бува, не запрягати пішов?
— Та коні в бригаді… Не знаю, — каже Гриша, — мені нічого не казав.
— А то ми з Чередничкою в млин збиралися. Якби не млин, то хай запряга.
— Так їдьте, сьогодні косити не будуть. Семен там за смугою весь комбайн розкидав, — сміється Гриша, — я коней ходив завертав, бачив.

34
Навесні з в’язниці, з Далекого Сходу, повернувся по амністії Бадила Василь. Давали 25 років, а відсидів 10. Поки Василь сидів, Іван Узбек і не рипався битися і пальцем Гальки не займав. А як повернувся, став в’їдати, хотів розвестися. Про те взнав Матвієнко, попередив:
— Якщо Іван ще хоч раз троне Гальку, я Василя посаджу, хро-хро, — відійшовши від пережитого страху видющої смерті, бо Іван мало не вбив тестя макогоном, сказав Матвієнко Ганні Бадилисі.
— Та він по амністії вернувся.
— Ну, то й що? Ще раз посадять, а тобі примусовки дадуть.
— Я тебе прокляну! — розпалірувалась Бадилиха і, можна сказати, Матвієнка з двору вирядила. А наступного дня трапилось нещастя.
Поїхав Василь разом з хуторянами молоти дерть у Суржків. У свій час він багато там добра хапонув у людей. Ганна й не пускала, та Василь стояв на своєму.
— Поїду і все, я своє одсидів. Доки я буду ховатись? Є закон… хай тільки хто троне.
Приїхали до млина в полудень і напрочуд швидко змололи. Всю дорогу, в млині Василь жартував. В цей день хуторянам везло, як ніколи. Поминули Андрієнок, доїхали до Менделя, тут Бадилу й позвали: — Пішли, погомонимо.
Бадила встав з воза і пішов, наче ногу вломив. Зайшли в бригадську хату, аж там з десяток мужиків. Василь спочатку злякався, хотів тікати, та його вчасно підштовхнули в спину. Василь улесливо всміхнувся, сказав:
— Шо ж ви, давайте закуримо, погомонимо, бити ще вспієте.
— Закурюй!
Басиль Бадила вийняв кисет, відірвав прямокутничок від газети, бадьориться.
— Налітай, хто хоче! Дармове!
Чоловіки стоять, дивляться з-під лоба:
— Закурюй!
— Я, хлопці, не жадний, — Василь кинув кисета на стіл так, що складена газета висунулась і впала на долівку. Але ніхто не підійшов до кисета, не скористався Василевою гостинністю. А тим часом Василь, хоч і трусилися добре руки, звернув самокрутку, поліз до кишені за сірниками.
— Не спіши, прикурити ми дамо.
Сильний удар підхопив Василя і кинув від порогу до причілкової стіни. Не встиг Василь торкнутись лави, як чийсь дужий кулак підняв його і спровадив під припічок.
— За що? За що? — випльовуючи гнилі зуби, питає Василь.
— За сльози наших дітей, жінок!
— Я своє відбув. Не маєте права! Я покараний!
— Е, ні, ти ще не покараний.
Молотили Василя з півгодини, а може й більше. Ніхто з хуторян не відважився піти в хату подивитися, що там діється. Серед мелільниць були лише жінки, а тому тільки ойкали, переживали, та дивились на двері, за якими недавно розтанув Василь.
В душі Маньки Ригір, що сиділа на передку й правила кіньми, нуртували суперечливі почуття жалю і болю, досади й образи за те, як Василь силою вербував її до великої Німеччини. В цей час двері хати прочинилися, виплюнули в спориш заюшеного кров’ю Василя. Він навіть не витирався, обережно ступаючи, наче п’яний, брів до підводи. Прийшов, спробував всміхнутися, мовляв, не звертайте уваги, чоловіча розмова, з ким не буває, й не зміг. Розквашені губи непевно кривилися в болісній усмішці. Василь прикрив їх рукавом, зробив спробу витертися, але й це як слід не вдалося. З розпухлих губ сочилася кров. Було видно, що Василеві ніяково й боляче, не тільки від побоїв, але й прикро за своє минуле. Тільки мало хто співчував йому. Слідом за жалем йшов холодок. Переважна більшість жінок не були байдужими. Якби, не дай Бог, Василя вбили, може б хто й заплакав, особливо тонкосльозою була Манька Ригірша, але Василь, слава Богу, був живий. Та по тому, як він ледве зібрався на воза, було видно, що дали Василеві гарних бебехів. Били вміло, так, щоб зверху наче й цілий, а нутрощі повідбивані. І, мабуть, таки повідбивали. Майже всю дорогу в хутір Василь Бадила лежав на білих від борошна мішках, час від часу харкав і спльовував кров’ю на сіру дорогу. Привезли Василя аж додому, разом із мливом, бо дійти з бригади хтозна чи й зміг би. З того часу й захворів Василь, занедужав. Налякана Бадилиха побігла до брата Івана.
— Жив би ти вже з тою Галькою. Василя он побили, ледве живий. Мо, Матвієнко направив, то такий мудригаль, ума того, як кажуть, два с…, а три набивало. А то ще чого доброго, прийдуть та вб’ють. Так, мо, хоч би Матвієнка побоялись…
— Не вб’ють, — нервово перебираючи руками вербове кісце, криво всміхнувся Іван: ящіркою вигнувся на всю щоку шрам.
— Чого там не вб’ють, вб’ють і отвічать не будуть.Чи ти не бачиш, яке врем’я? — Ганна не втрималась, заплакала. — Побачив би ти його. Тіки й того, що живий. Кров з горла так і ллє. Там усе живе, мать, повідбивали, всі печінки. Коли б не помер.
— Я й так мучусь через тебе, — сказав Іван сестрі, перевертаючи свіжоскошений валок. Пахло різнотрав’ям і люцерною. В рожевих суцвіттях зумерили бджоли, брали на ніжки жовтий пилок. Над левадою промайнула тінь яструба. Наполохані кури кинулись до схованки.
— Дмитре, неси ружжо, яструб до берестини полетів. Зараз поверне назад.
— А твоє де?
— В хаті. Дробу немає.
Дмитро пішов у хату за ружжом, розсерджена Ганна — додому. Гув під ногами, начебто пустий, попільник. Спіла шовковиця мазала бежеву хустку. Заглянула в причілкове вікно, вбігла в хату.
— Вася, що тут таке?
— Хіба не бачиш, Ганнусю, вмираю.
— Перестань, виживеш, не таке пережив.
— Ти ж бачиш, що це за влада, — зітхнув Василь, облишивши скаржитися. — Та хіба б я пішов до тих німців, будь вони неладні, якби мене в тридцять третьому не скривдили? І повір, Ганнусю, в лагерях майже всі такі, як я. Ех-ма. Тільки сліпий не бачить, що ця влада — погибель для всіх. Хоч круть-верть, хоч верть-круть –– погибель. От і пішов. Мені ті німці нужні були, як собаці п’ята нога. Хотів від більшовиків здихатись.
— Е, від них так сплоха не здихаєшся, — зітхнула Ганна.
— Може я, Ганно, й не діждусь, але вір, прийде й на нашу вулицю празник. Народ, як вівці, сліпий, заляканий. Я ж бачу, і жалко мене людім, а пожаліти відкрито бояться.
— Кому, може, й жалко, а Срібниха, не бійсь, радіє, що побили. Для чого ти хоч того Баламута з Сашком займав?
— Нехай, — захрипів Василь і знову виплюнув на вслану соломою долівку згусток крові. В стовпові пилу тяглась, клубочилась до завішених рушників дрібна й густа курява.

35
Як тільки-но мати з двору, Володя витяг з-за дядькового Іванового портрета згорнутий прапорець і, поки крутився, виглядав матір у вікно, поки впав з лави, заплакав.
— Отакий таки дурний, як пробка. Отак-таки обемберився, — пожаліла онука баба Олена. — Треба таки трохи легшим бути. А то вхопить той флак і наче здуріє. Полож його назад к монахам, а то ще поламаєш, будуть мене тоді знову на кремпілець брати.
Той маленький іграшковий прапорець з білими літерами СССР купив Микола ще, як учився у Харкові. Пішли вони з Устимом Вінником до знайомих молодиць. Вінник сів біля столу, а Микола –– на ліжкові вмостився. Сидять, теревенять. Внизу ліжка вишите простирадло з зубчатим, в’язаним мереживом, піднадзорником, аж до підлоги спускається. Микола підібгав ноги під себе і раптом відчув, що під ліжком люди. Микола хутко піднявся, моргнув Устиму:
— Пішли надвір, перекуримо.
— Та, куріть вже в хаті, — наполягає господиня.
— Та, ми скоро.
По тому, як Микола перемінився в тварі, зблід, Устим зрозумів: щось трапилось, вийшов слідом за Миколою.
— Діло гибле, — сказав Микола, як тільки вийшли, — треба тікати. Там під кроваттю чоловік п’ять сидить. Обберуть як липку. Добре, як живими зостанемось, а то і дух випустять.
На радощах, що випутався з халепи, Микола й купив Артемові той прапорець. Спочатку Артем ним грався, подовгу роздивлявся його на світло. Дивно –– з одного боку букви білі, а як подивитися з-під споду, то –– чорні. По оборці золота мережка. Згодом інтерес до прапірця пропав, але його не викинули. Микола згорнув його і поклав за Іванів портрет, там він і пролежав кілька років без вжитку, а оце ось перейшов до Володі. Володя взагалі не дивився на ті букви, махав ним і все.
— Вхопився за той флак, як чорт за грішну душу і крутиться. Щоб тобі ноги й руки повикручувало, ще й голову проб’єш. Хіба не пробив об петлю на сундуці, що й мозок видно було. Бач, чого йому заманулося, а я й не туди: а він так-таки ладиком до баби. Микола заборонив займати той флак, — палірувалась баба Олена. — Та я з тебе з живого не злізу, родиму шкуру спущу, а ти в мене будеш слухатись. Їй-бо, станеш, як шовковий. Тоді жалійся кому хоч, хоч батькові, хоч матері. Та що це таке, отак балуватись? Не дай Бог голову ще раз проб’єш, та мені тоді хоч з дому сходь. І на сквозняку не стій, для чого ото кватирку роззяпив? Ще чого доброго, протягне й чорти зашморгнуть. Дивись, і не вмерло. Скільки з тобою поповозились по тих лікарнях. А якщо вже такий сколоздрий, то треба якось примінятись, берегтися. Я он як сквозняка боюся, то весь вік підперезана платком. А як ти думав?
Під зливою тих слів Володя трохи знітився, перестав плакати.
— Держи груди колесом, чеши коліном, — сміється Артем.

36
Манька повернулася з млина схвильована, збуджена, сказала свекрусі:
— Отак-таки побили Бадилу Василя суржчани.
— Та він і заробив.
— Ви його хоч при хлопцях не балакайте, — попросила Манька, — хай не розносять по хутору. А ось і Артем. Господи, скільки раз збираюсь сказати і все забуваю. Ви чули, що дід в Просяному вмер.
— Та шо ти кажеш? Отой, шо шептав?
— А який же? Господи, як його, пак, звали? Ну та бог з ним. Кажуть, прийшли до нього чуть світ троє хлопців, постукали в шибку. Дід легкий на ногу, здійнявся, підійшов до вікна, а воно ще й мріти на сході не починало, та й питає:
— Чого вам, хлопці, треба?
— Гроші неси.
— А, он шо. Підождіть, зараз вийду.
Знесиленими від сну пальцями дід застібав ґудзика на полотняній сорочці і ніяк не міг попасти в петельку, вийшов босоніж надвір, сказав:
— Заждіть.
— А чого зразу не взяв?
— Я ж не знав, скільки вас, — сказав дід і пішов до хати, сінешні двері так роззяплені й покинув, начебто ненароком, наче ось-ось вийде. Хлопці ждать-пождать — немає діда, але стоять, дивляться на відчинені двері, чекають. Хай дід грощі відщитує. Підганяти не слід, у діда грошей не міряно, чим довше не буде, тим більш відщита. А дід лежить собі в хаті, спить. Стоять хлопці, й ноги поніміли, дрижать. Хміль став виходити, сироти від холоду, мать, і на голові повиступали. Коли це дід виходить (над косогором таке наче аж світати почало) та й каже:
— Ідіть, хлопці, живо додому і нікому не кажіть, де ви були.
Хлопці повернулися і пішли з двору, забули за чим і приходили. Отак дід обробив. Коротше, повезло хлопцям, як куцому на перелазі.
— Та дід той багатьом помагав, — озвалася свекруха. — Кажуть, до нього і з Ленінграда приїздили. Якогось льотчика, кажуть, від екземи вилічив, так він йому телевізор в подарунок привіз. І як могли взнати про діда аж у Ленінграді? Хіба, мо, Кирило Степанів сказав?
— І таке пасталакаєте.Де б він того Кирила зустрів в такому городі?
— А шо тут такого? — дивується баба Олена. Вважай вік зжила, а, як і раніше, не розуміла багатьох речей, які загальновідомі жителям великих міст.
Якось привезли до Івана Михайловича бджоли з Миргорода. Хазяїн мало не щотижня навідувався до пасіки. Баба Олена улучила хвилину, коли Івана не було в леваді, загомоніла:
— Я чула, ви з Миргорода?
— З Миргорода, а що?
— Та, там наша Любка хуторянська, Семенова дочка живе. Може, знаєте? Така косенька.
— Ні, не знаю.
— А Рудявського? В “Сортсімовочі” робить. Високий такий. На Личанці живе, баба в нього, кажись, Мотря.
— І Рудянського не знаю.
— Тоді, мабуть, ви не з Миргорода.
А тут Манька нагодилась, з бригади стежкою йде.
— Шо ви до чоловіка вчепились, відкіль би він його знав?
— А чо? Мо, й знає. То він не городський. Якби в городі жив, то знав би. Того Рудявського весь мир знає. Скільки живу, а такого високого чоловіка не бачила. Їй-богу не брешу, не зійти мені з цього місця.
— Та чого там немає, — втрутився в розмову Артем. — Скільки завгодно.
— А як ти думав? Мо, на губернію один такий і знайдеться, а, мо, й ні.
Артем стоїть, сміється. Дивна психологія у бабусі. В хуторі все і про всіх знають, значить і там у Миргороді теж повинні знати.
— Ну, так шо? Кажеш вмер той дід, а я все збиралася з’їздити, щоб пошептав.
— Та, кажуть, як тільки цих хлопців спровадив, так через місяць і помер.
— Царство йому небесне, — перехрестилася баба Олена. — Смерть та родини— не ждуть години.
— Кажуть, в нього рак був.
— Господи, і шо воно таке з світом робиться, — сплеснула в заполи баба Олена. — Раніше його ніхто й не знав, того раку. Раніше такої й хвороби не було. Вік зжила, а ні разу не чула.
— Чого там не було.
— Геть, і не кажи, їй-богу не було. Не даром в Святому Писанні написано, мовляв, під кінець світу люди будуть розумні та недовговічні. Будуть на ходу мерти. Вчора ще був здоровий, любісінький, а сьогодні, кажуть, вже немає. Раніш їй-бо такого не було.
— А то раніш не вмирали.
— Чого не вмирали? Бувало, засне й не прокинеться, так це як годів під дев’яносто. А шоб молоді, під сімдесят, отак мерли нагально, їй-бо не було. Скільки живу, не чула.
— І шо, оце не мерли ті, яким під сімдесят? — добивається Артем. — Не вірю.
— Слухай їх, — махнула рукою Манька і одвернулась до причілкової стіни.
— Мерли й такі, чого там не мерли? Тільки попохворіє було, попочервивіє. Простудиться, абощо. Переведеться, було, нінащо, одні тільки очі блищать, а тоді вже і вмирає. А шоб отак на ходу, та ніхто такого й знати на знав, і чути не чув.
— То, мабуть, ви не знали. Вмирала людина від раку, а хто вам казав від чого? Його шо, лікар дивився?
— Геть, і не кажи мені. Були такі, що не знали. Добре впомку, як свекра діда Олексія ховали, їй-бо червоний, як стьожка, лежав у труні. Всі казали, шо впав у летаргічний сон. А так усі знали, хто від чого вмер. Найбільш від простуди, малярії, тифу, лихорадки. Мала дітвора від різачки.

37
А на другий день в хуторі трапилась подія, звістка про яку облетіла весь район, округу і сягнула за його межі.
Такого в хуторі не було, доки й світ стоїть, сходить і заходить сонце. Прокинулись рано-вранці хуторяни й побачили: на щоглі для прапора й репродуктора щось теліпається. Спочатку думали, мо, ганчірка, а тому якомога швидше ховалися в хати, завішували платками вікна, щоб не бачити того неподобства. Не дай Бог, потрапити в свідки. Приїде з району Кряжев, чого доброго ще на Соловки або на лісоповал загримиш. Краще триматися подалі від гріха.
Останнім в хуторі прокинувся Гнат, зівнув, потягнувся, чухаючи волохаті груди, підійшов до вікна.
Гнат завжди вниз дивиться: горе, чвари в сім’ї до землі гнуть, а це так і тягне голову вгору. Підійшов Гнат до вікна, побачив те, прорік звичне: “О, треби тобі такого! Явдохо, ти бачила?”
Та Явдоха і вухом Гната не вела, і той став збиратися на вигін до Дмитра. Підійшов до щогли поближче, задер голову: “О, треби тобі такого! Хтось курку повісив”. Гнат навіть не помічає, як в сусідніх хатах колишуться платки і занавіски. Люди визирають з-за них і тут же ховаються, а Гнат знай, стоїть маракує, роздивляється. Дивиться: папірець до стовпа приколотий, а на ньому щось написано. Придивився, вчитався: “В моїй смерті прошу нікого не винити. Не виконала плану по яйценоскості і вирішила повіситись. Зозуляста”. Гнат ще трохи постояв, подер голову і пішов до Дмитра.
— Дмитре, ти бачив: курка повісилась?
— Воно, Гнат і є від чого. Оце б тебе заставили знести сто крашанок і безплатно здати, то й ти б повісився, — гигоче Дмитро.
А тим часом хуторяни гонять на прогін корів. Вигнав і Дмитро. Коли це один задер голову, другий, дивляться на стовп, вритий для радіо. Вже й чорну тарілку репродуктора на ньому повісили, та руки не дійшли підключити, бо, видно, десь там, в недрах апарату народився і став визрівати план зселення хутора, а на тому стовпі, вгорі, на самому вершечку, на тонкій шворці курка висить за шию повішена і крила опустила. Вчені, такі, як Данило, Коломієць Явдоха, ті подалі обходять той стовп, розуміють: смаленим пахне, на корів погейкують та все крутіше голову від стовпа вернуть, обминають, щоб потім, як запитають, можна було сказати –– нічого не чув і не бачив, он і свідки є. Матвійова Тетяна, що живе біля вигона, так зайняла свою рябу, що та, задерши хвоста, вскач до дороги побігла. Данило теж поминув те кляте місце, став щось шукати в траві. А дехто, в тому числі й Дмитро та Гнат підійшли до того стовпа поближче. Дмитро спокійнісінько зупинився, дивиться, папірець до стовпа причеплено на рівні очей, став читати. Папірець зі шкільного зошита в лінійку, а букви печатні: “Не виконала плану по яйценоскості і вирішила повіситись. Зозуляста”. Не збрехав Гнат.
Дмитро гонить корову, всім розповідає зміст передсмертної записки. Гриша й Надежда регочуть. Двірничка й Срібниха цікавляться подробицями. Але переважна більшість хуторян, особливо чиї батьки були розкуркулені чи репресовані –– мовчать, наче води в рот понабирали.
Матвієнко саме йшов дорогою розбиратися з зятем Іваном Федоровичем, а тут Надежда.
— Ти, Петре, ги-ги, бачив, курка на вигоні повісилась?
— Як повісилась? Хто тобі таке сказав?
— Багато казати, та мало слухати. Дмитро Дмитрович каже, що плану не виконала.
— Та в нас, якщо плану не виконаєш, з живого не злізуть, — не второпавши про що мова, зауважив Іван Михайлович.
Матвієнко прискорив крок, прийшов на вигін, подивися на те видовище. Хотів було зірвати напис, та передумав. Хай влада приїде, подивиться.
А тим часом відігнали до череди корів, поверталися додому, дивувалися.
— І хто міг отаке одчубучити!?
— Їй-бо Гамазур учучварив.
— Інтересно, живу чи дохлу вішав?
— Звісне діло, дохлу, хто б це живу повісив? — гомонять жінки. Данило, той навмисне відстав, щоб розмов тих не чути.
— Та воно й нам таке, хоч вішайся, — каже Ялисавета. Центнер картоплі, шыстдесят кілограмів жита віддай, молока чотириста дванадцять літрів і сто двадцять яєць віднеси, порося заріж –– шкуру і сорок три кілограми м’яса віддай, і все за так. А я в цім году взяла откидча, а воно кишкун оказався, сало воня.
— Та, таке й є, — підтримує Ялисавету Срібниха.
— А спробуй шкуру з поросяти не обдери, — каже Дмитро. Він один з мужиків йде з бабами, розумує, сміється — Дереш і боїшся лишній раз порізати, бо ще не приймуть.
— А не обдереш, осмалиш, то з тебе п’ять шкур здеруть, — глумливо всміхається в вуса Гнат.
Він хоч і йшов далеко позаду, та вітер був навстріч, з заходу, а тому чув майже все.
— Та, то так. Ще щоб і не порізав, — сміється Росєйка.
— А я так люблю смажене сало, — зітхає Срібниха.
— Мало, що ти любиш, Ганно, кожі державі нужні, — зауважив сусіда Бадила Василь, що недавно повернувся з в’язниці. Після бебехів тижнів два не появлялся на люди, а це очуняв.
— Ще й бринзи, дванадцять кілограмів здай. Добре, якщо вівці є, а якщо немає –– виноси коров’ячим молоком, — обурюється Масний Андрей, ыншими словами Переляка.
— Кожі здаємо, а босі ходимо, — сміється Остап.
“Остапові то можна радянську владу гудити, йому нічого не буде”, — думає Данило.
— А податок? За грядки –– сімсот рублів, за плодоносне дерево, бджоли –– чотириста двадцять, — втручається в розмову Семен. — Зараз трохи легше стало.
Сьогодні неділя, та до того ж ще й дощ пройшов, а тому Семен не в тракторній, не на роботі. А так, як вдома робити нічого, то й занудився, вирішив перемінити Оришку, вигнав корову.
— Се ви як балакаєте, то думайте, що кажете. Се воно так не минеться, — попереджує Андрій Переляка. І наче в воду дивився. Під обід в хутір приїхала міліція шукати зловмисника й собаку в машині привезла, довго крутилися з нею навколо того стовпа, але собака сліду не взяв, мабуть, корови затоптали.
— А, може, його там і не було, може, вона туди залетіла з шворкою в дзьобі, потім петлю на шию і повісилась, — жартує Іван Федорович на прозвище Узбек.
Не встигли пожартувати, як міліція пішла по дворах. Кряжев ходить навколо щогли, поскрипує ременями, портупеєю. Міліція зігнала на вигін весь хутір, посилає добровольців на стовп курку знімати. Ніхто не хоче. Прямо на вигоні влаштували дізнання, всіх допитують: старих і малих. Викликали і Гната з Дмитром, Бадилу Василя.
— Хто з вас читав ту крамолу? — гримнув Кряжев.
— Я читав, а шо? — по простоті душевній зізнався Гнат.
— Значить, ти все це і зробив, — насідає на Гната Кряжев.
— А чо б же я тоді читав. Я й так би знав, що там написано.
— Не розпатякувать! Нарошне сліди замітав! Лізь знімай!
— Куди я полізу, у мене рука й нога калічні. Я на фронті був. Ранетий.
— Зараз ми звіримо почерка, — біснується Кряжев. — Пиши.
— Написав би, так не вмію, — всміхнувся Гнат.
Врешті-рашт зійшлися на тому, що зробив це хтось жартома, без задньої думки. Ті ж самі парубки. Але на тому все не скінчилося. Довго ще велось слідство, не раз приїздила міліція. Декого викликали навіть в район. Небійсь, як убили тещу Бужинку то ніхто окрім Сахна не приїздив і в район нікого не викликали. Гамазура, правда, потримали на домашньому арешті, тільки і всього. А чього, може й Гамазур,— подумав Гнат.— То такий, що швидко очки вставить. Шальонний. Кажуть, він інколи забігав до тещі вихилити чарчину. Сидориха не дарма в,їдала на Пріську. Тільки як він міг вийти з хати покійної. Вікна всі цілі двері взяті на засув і ключ під лавою. Може, й правда , сама померла, як стверджує Сахно.

38
В той день череду (по-хутірському очерідь) пасли Артем і Андрія Федорового Марійка. Ще на зорі корів вигнали на вигін, і попаски погнали в Даценків. В Даценків ближче, ніж в Човнове, а треба ще й на роботу встигнути, в бригаду на наряд. А вчора ще й дощ пройшов. Тільки листя розпустилося, садки зацвіли і линнув. Втопчуть, погрузять ратицями траву, що тільки-но стала пробиватися, понівечать в Човновому пастівник. А тут, в Даценковому, на бувших куркульських подвір’ях, земля твердіша; левади, садки, та й вигорає тут швидше, хай пасуться. Артем втупився в книжку, ходить, читає. Скоро у школі іспити. Марійка ходить в накидці, хоче загомоніти, та бачить, що Артем зайнятий, не наважується. Артем то закриє, то відкриє книжку, вчить. А яка там учоба, як ті очі злипаються? Не доспав вчора, з хлопцями допізна гуляли, а сьогодні рано встав.
— Гей, куди пішла? — махнув ціпком Артем на Гришину корову. Без ціпка й не підступайсь, бо ще поб’є, придавить, як недавно Одарку Гаврилинчиху, Данилову супружницю.
Десь о десятій годині знов бризнув дощ, прибив на дорозі пил. Хмари весь час крутилися навколо хутора, от-от линне злива. Марійка, в легкому,одно бідкається та поглядає в бік хутора.
— Це нас тут, Артем, до кісток промочить. Боже, що його робити?
Артемові байдуже, він знай чита кижку, готується до іспитів. Коли це дивиться, біжить в Даценків Андрій Переляка, холоші смугастих штанів підкочені до колін, на спині накидка. Прибіг, віддав накидку Марійці:
— Іди геть додому, я вже якось допасу. Се воно бачиш, як набурмусилось, та ше й на молодика, перехода, от-от линне.
Андрій до самого обіду поглядав на небо. Артем ходив осторонь, час від часу зазирав у книжку, щось бубонів собі під ніс. Артем читає, вчить, але й під ноги дивиться. Колись тут був хутір Даценків, а тепер одні пеньки, глинища. Під ноги весь час попадає бита цегла, кусочки скла, уламки горшків, і будяк, будяк. Ніде ногою ступнути. За день нагониш скільки колючок –– не порахувати. От і приходиться і корів пасти, і ноги. Одне око в книжці, друге в ногах. Можна й нігтя об пеньок знести ненароком. До того ж очі сходяться біля перенісся, дивляться на Гришину корову. Прозіваєш –– то, може, й на роги підкинути. Скільки раз казали і Гриші, й Тетяні, щоб колодку повісили, як об стіну горохом. Андрій теж дивиться під ноги, погляда на Артема і ніяк не вторапає, що з хлопцем сталося. То такий говіркий, товариський, а це з-під лоба зиркає. Може, Манька розказала, як він колись глумився над ними: кидав на причілку впряжені в сани воли, а ти, Манько, хоч їдь, хоч дивися. Стоять воли на причілку, скрипить занозами ярмо, а Артем плаче, надвір чути. І все ж, скріпивши серце, Андрій виганяє Маньку на роботу, бо Матвієнка боїться. Матвієнко в’їдав на Маньку, бо Микола не взяв його Гальки.
Тепер Андрій Федорів картав себе за те і до Артема відносився, як боржник, з особливою теплотою і приязню. А всі негаразди, старша дочка спочатку жила з чоловіком на славу, а лишилась в сорок літ вдовою, чоловік помер від чахотки, Марійка теж тільки те й знає, що розходиться з Василем Баламутом, відносив на рахунок того давнього гріха, який тепер намагався покутувати. Нікому не дасть Андрій закурити, якщо в кисеті залишилося на цигарку, а Артемові дасть. Кисет у Андрія пухкий, розшитий, ще й шовковою шворкою затягнутий і складений вдвоє. Всередині тії складки схована складена прямокутничками газета. Ні, мабуть, все-таки щось знає хлопак, –– подумав Андрій і ще більш згорбився.
Артем і справді зиркав на Андрія, йому було дивно, як він ото ходить по кропиві з підкоченими холошами. Чи вона його й не жалить? Артем глянув пильніше і побачив, що литки Андрія в сірих плямах підсохлого болота, волохаті й парують.
Довго ходив Андрій по один бік череди, Артем по другий, а під обід сумніви стали налягати: “Невже знає? Мо, Манька розказала? Такий завжди товариський, все було гомонить, і на тобі: ні пари з уст”.
Швидко ростуть чужі діти. Наче зовсім недавно приводив Андрій на вигін запряжені в сани воли, а вже парубчак. Года –– як вода. Спливли роки й озирнутися не встиг.
Крізь каламутний розрив хмар проглянуло усміхнене сонце, тінь коршаком пронеслась над глинищем, помчала пашнею до косогору. В зелених, з сивим нальотом, житах ходять малахітові хвилі, дружно і весело кричать перепели.
Поглядаючи скоса на Артема, Андрій обходить глинище, вдивляється в ряд дуплястих, обгорілих верб. Інколи з тих дупел вилітають щури, чи, мо, горобці, і довго потім носяться над Андрієвою головою, вицвірінькують, проганяючи, відволікаючи від гнізда. Ну, то Андрій і пішов.
Ще восени Артем з Гришею пасли корів. Артем пхав оберемками в дупла солому, а Гриша йшов слідом і палив. Палали ті верби свічками, весь хутір переполошився. А се, бач навесні знов ожили. Зеленіють, цвітуть, красуються зеленою кашкою.
— Артем, в тебе часом гінзуглеї немає? — нарешті не втерпів, запитав Андрій перед самим обідом.
— Є, ось візьміть, — Артем всміхнувся, витяг з кишені пачку “Севера” простягнув. Від душі в Андрія відлягло.
— Хай тобі абищо, а я вже подумав бозна що, — Андрій дістав коробку сірників, перевіряючи, чи є, помахав коробком біля вуха, прикурив, затянувся і аж очманів від цигаркового диму.
— Шо ти ото, Артем, читаєш цілісінький дообід.
— Та, екзамени скоро, вчу, — нехотя відповів Артем.
— Ану, прочитай що-небудь кумедне й мені, і я послухаю, шо хоч задають на той екзамент?
— Ну, якщо хочете, то ось Шевченка “Сон”.
— Ану, лишень, і я послухаю.
Артемові з Андрієм завжди весело. Доброзичливий, розмовляє, жартує. Це не Данило. З тим можна цілий день очерідь пропасти й слова не почути. Не любить зайве балакати, відучили, десять років відсидів. Та якщо вже почне говорити, то заслухаєшся, багато бачив і багато знає. І про рулетку, і про війну. Колись розохотився, ось так, як і Андрій, і став розповідати, як перед війною і в війну, в блокаду, був у Ленінграді.
— Кірова з ленінградців ніхто не міг убити, — тільки сказав, а Артем зразу питання.
— А хто тоді його вбив? У Ленінграді ж убили?
Мовчить Данило, бачить Артем, що знає щось, але мовчить, ходить, збиває ціпком рожеві головки будяків, остерігається казати, бо сидів з політв’язнями, а там всякі були, наслухався. Казали, що Кірова вбито за наказом Сталіна. Хіба можна таке казати Артемові? Завтра Артем не втерпить, десь бовкне, і Данилові знову небо в клітину.
Артем навдалу відкрив книжку, став виразно читати:
Блюдолизи: Аж ось і сам,
Високий, сердитий
Виступає; обік його
Цариця небога
Мов опеньок засушений
Тонка, довгонога.
— Ну, як?
— Се я так пойняв про давнє, про старовину, — не спішить з остаточним висновком Андрій.
Артем коротко розповідає про Шевченка.
— Ага, це ще при Миколаї Першому. Та й давно ж це було, — чеше під башликом потилицю Андрій.
— Може, ще прочитати?
— Давай, читай.
— Ось послухайте:
Дивлюсь, цар підходить
До найстаршого… та в пику
Його як затопить!
Облизався неборака
Та меншого в пузо, -
Аж загуло!.. А той собі
Ще меншого туза.
— Ну, як? — в захваті питає Артем.
— Да. І не побоявся. Се Артем таке…
— Так от, я вам не доказав. За оце, що Шевченко написав, цар заслав його на десять років в солдати на Арал без права писати й малювати.
Андрій Федорів хитро всміхнувся, знову поліз рукою під башлика, почухав сивіючу потилицю, повагався і в пориві якоїсь незрозумілої, народженої відчуттям провини, відвертості прорік:
— Се я тобі, Артеме, знаєш, шо скажу. Се якби ти зараз таке написав, про теперішніх царів, то не тільки б тебе, а всіх твоїх родаків до сьомого коліна завтра б вибрали. Ніхто б не знав, де й ділися. Люди он, — Андрій повів навколо себе рукою, — не писали нічого, тільки й гріха, що хазяйнували, та робили, як воли, до сьомого поту, а де вони?
Артем здивовано глянув на Андрія, і хоч до нього ще як слід не дійшла суть сказаних ним слів, він наперед знав, що сказати: –– те, що вичитав із книжки, що вчать у школі, –– заперечив:
— Але ж погодьтеся, цар був жорстокий. За що скарав? — наполягає Артем.
— Та се й недобрий, так, — погодився Андрій. — Гей, куди пішла, от се ще стерво, тільки одвихнись, так і в шкоді. — Андрій намагається бігти за Ладимаришиною коровою, та його виручає Артем.
— Підождіть, я зараз заверну.
— Се, спасибі тобі, Артем, дай Бог тобі здоров’я. — Андрій Федорів зібравсь розповісти Артемові про випадок у Харкові. Колись йому розповідав покійний зять: “На Перше травня в Харкові підйомним краном вішали величезний портрет Сталіна, а тут мимо люди снують, хто мовчки, наче й не помічає, хто на мить зупиниться, подивиться з цікавістю і йде далі. Один надто вже веселий перехожий, чи то випив, чи, мо, настрій передсвятковий, був в доброму гуморі, візьми й скажи: “Вішайте його, хлопці, покріпше, щоб не зірвався”. А тут де не візьмись два працівники НКВС. Заарештували. Ніхто не знає, де й дівся. А то, подумаєш, десять років. А за таке, як Шевченко написав, на місці б розстріляли.
Андрій вже й рот розкрив, щоб заперечити Артемові, а тут де не візьмись Срібний Мишко й Степан, вискочили з лісосмуги, як Пилип з конопель. Зеленим полем, вервечкою тягнулися на пастівник хуторяни, і Андрій передумав, хай йому біс, скажеш, а потім спати не будеш. Якби хоч сам на сам, без свідків.
Наближався обід. Слідом за хлопцями виринув з конопель Гриша.
— Се в тебе, Грицьку, й корова вредна. Так в шкоду й норовить. Та ще й б’ється. Ти б їй, Гриша, колодку на лоба повісив, абощо. Се, воно, Гриша, нікудишнє таке діло.
— А шо я їй чорта дам? — визвірився обурений Гриша: набридло слухати нарікання.
Поки хлопці борюкалися, а Гриша з Андрієм вели словесну перепалку, підійшло ще чоловік десять, почали розбирати корів. Останнім, налигач на шиї, прийшов Росєйка. Сів мовчки на глиняному горбику від колишньої печі й сидить.
— Порося біжить і то хрюкає, а це г... прийшло й не муркне, — вголос сказав Андрій Федорів.
— Шо ти там, Андрію, балакаєш? — озвався Росєйка. — Хтозна й шо тобі треба.
— Шо-шо? — попередив Андрія Гриша. — Ти, таку твою мать, спочивати сюди прийшов чи по корову? Бачиш: люди вже налигують, а він сидить.
— От зараза, — крізь зуби процідив Росєйка, — і оддихнути не дасть. Думав, посиджу, закурю.
— Ти, Петре, якщо ще думав закурацію тут робити, то се треба було трохи раніше з дому виряхуватись.
— Та він же до обіду спав, — гигоче Гриша.
— От зараза, — лається Росєйка і в риплячих гумових чоботях на босу ногу, невідомо якого розміру, оддалеки п’яти видно, йде налигувати корову.
Артем гнав корову одним із перших. Андрійові слова так і не дійшли його свідомості, він залишився при власній думці, точніше не власній, а запозиченій із книжки. Він їх тут же й забув, бо для нього було важливим не те, що казав Андрій, а те, що казав він. Ті Андрійові слова дійдуть до нього пізніше, вразять своєю простотою і мудрістю в саме серце.

39
Хуторяни пригнали корів на обід, тільки звернуло з дванадцяти. Артем прив’язав корову до прикорня на розі біля повітки, пішов на грядки, за глинище. Там росли сливи угорки. Обтираючи об штани сивий наліт, став їсти. З відром вийшла на поріг баба Олена, кишнула на курей, що вибивали кубла в грядці, пішла доїти корову.
— Артем, де ти?
— Я ось, — озвався з-під сливи Артем.
— А я хоч і задрімала трохи, видно, воно таки знов дощ буде, щось у вухах свербить, та й кури кубляться, а почула, що корова на промежку прогуготіла. Видно добре пити схотіла. Якби хоч в озері пасли, то там би напилася. Воно в нас отам на повороті, де дереза, таке, як провалля. Другий раз аж страшно. Колись як гугонеш туди, тільки с... блисне. А ти ж де? Я думала ти біля корови, чи ти, мо, в грядках заховався? Артем?! — покликала стара.
Баба Олена вставила в вухо мізинний палець, довго й часто трясла ним. Видно, дуже свербіло у вусі.
— Та хіба ви не бачите, я сливи їм.
— Та чи ти здурів? Воно ж зеленець. Ще живіт болітиме. А корову ж хто гнатиме? Геть, тікай відтіля, кому сказала? Та чи вони гожі? Воно ж як бур’ян. Куди воно подобне?
— Нехай, бабо їсть, як душа бажає, — обізвалася зі свого городу Біличка, розгинаючись і обчищаючи пучками сапу. Біличка пригнала на обід корову, вже здоїла і город поле. Така вже непосидюща. Хоч би в обід відпочила. Скільки там того обіду? Година?! Хвилини зайвої не посидить. А як корови будуть гнати, кине сапу й пожене. Прийде від коров і знов за сапу чи косу, за станки –– плитки топтати, листя шмагати, хліб пекти. І так від схід сонця, доки й не стемніє. І чорти випхали нас сюди в плечі. Жили б краще на вигоні, а то Манька як побачить, так і докоряє. Та нехай собі докоряє. Я його в обід полоти не буду, хай хоч і лопне. Хіба мені до Білички рівнятися? Біличка і молодша, та й не така недішла, як я? Її в плуг запряжи й потягне. Ні голоду не знала з Матвієнком, ні холоду, а я пухла була. Дев’ятеро дітей поховала, хазяїна. Ще й хочеш, щоб здоровим був. Моя вже робота така.
Баба Олена йде до корови, гомонить з Біличкою.
— Та який там з нього наїдок, аби щот. І охота ото його їсти? То сливи, то жерделі. Тьфу, зеленець! Тільки згадала, повен рот слини набігло.
— Хоч і зеленець, а бачите, кортить. Нас хоч би й заставляли оце зараз, то не їли б. А йому, бач. Пас очерідь, мо, вжарився, пити захотів, а воно кисле, спрагу перебива.
— Та хай вже їсть, щоб його черви та пранці їли, — незлобливо лається баба Олена, — тільки не на вгороді, а то хробаки заведуться, все переточать. Кому сказала, зійди з грядки, — виведена з рівноваги баба Олена стоїть, смикається, не знає, що їй робити, чи йти доїти корову, чи настояти на своєму, прогнати з грядки Артема. Якби хоч Біличка не бачила, то хай би вже робив що хоче, а то ж незручно, скаже: ото й онук, і вухом баби не веде:
— Іди, кажу, не топчися! Її й так кури та качки витоптали.
Артем вирвав ще з десяток побурілих слив, пішов на промежок. Шелестить листям біличин вишняк, груша-дичка поряд із сливою теж нечутно тріпоче листом. На груші прибита довго щогла, друга така ж щогла в дворі. Між ними натягнуто дріт. Антена для приймача. По небу біжать густі темні хмари. Волога земля сходить важким, духмяним паром.
Баба Олена здоїла корову, сіла під кучею плиток, викладених жлуктом по колу, щоб сушилися, відпочиває.
Через двір плете Іван Михайлович, побачив бабу Олену, привітався.
— Шо ви ото, бабо, сидите? Сквозняком протягне.
— Та, вже, Іван, здоров’я немає. Оце корову здоїла і вморилася, хай йому чорт. Піт так градом і ллє. Мокра зробилась, як рибина, — баба Олена витирає кутиком білої хустини змокріле пташине обличчя. — І як ото Наталка цілими днями не присідає?
— Парить, бабо, видно на дощ, — каже Іван.
— Шо там Степан робить? — запитав Артем.
— Дома. Читає. Я думав він алгебру вчить, а він прочьотні книжки читає. Ну, нехай тільки іспит не здасть! Я йому покажу, де раки зимують.
— Та їх, Іван, зараз до учоби не нагнеш, — зводячись на нетривкі ноги, обізвалась стара, — літо, тепло, тільки б гарцювали, а уроків і думки немає вчити.
— Їй-бо, бабо, біда. Аж кричать, не хотять. Нікому гайок закрутити. Треба, хдопці, на мехальника вчитись або на інженера, як ото Чабак в Гогольській.
Баба Олена бере дійницю і йде в хатину, розливає по глечиках через марлевий цідилок шумуюче парне молоко, видавлює пальцем об вінця шум, накриває глечики старими Артемовими підручниками.
— Хто воно там застує? Чи то ти, Артем? А я вже думала бозна й хто. Чого ж ти стоїш у порогах, наче засватаний? Їж вже, он хліб бери в макітрі, ріж, а я зараз борщу всиплю, бо скоро вже й корови гнатимуть. Та премудра Біличка вже, мабуть, виганяє. Як сама пасе, то, не бійсь, не спішить, а то куди там? — баба Олена хитнулась через поріг, глянула на стінного годинника, що висить в хаті, добре, що хатні двері відчинені, сказала: — Та воно вже й пора, другий час.
Артем тим часом впорувався з обідом.
— Оце й молодець! — глянувши на напівпусту полив’яну миску, зраділо проказала баба Олена. Микола ніколи не їсть, як вона зварить, та й невістка не дуже. — Хліба такий окраєць одпанахав, що й руку зломить. То як з’їси, то до вечора їсти не хотітиметься. Впорався за трьох молотників. Нічого, аби на здоров’я.
— Чули, курка на вигоні повісилась?
— Та чула, хай їй грець. Робити комусь нічого, от і поглумилися.
Артем встав, витер руки, пішов до дверей, води напитися.
— Ти вже йдеш? Ну, йди, з Богом! А мені після обід ще ті плитки топтати. Твоя мати розумна, все на Біличку й Харитину киває. А що Біличка? Біличка, колись ми балакали, на п’ять год молодша, та й здоровіша, хіба я за нею вгонюся? Бува цілий день топче. А що? Голоду такого, як я, не зазнала, здоров’я є. Нічого, воно скоро і в неї ввірветься. Е, ввірветься, не зчується де й ділося. А про ту Харитю, я й балакати не хочу. То, як дядько. Їй-бо, нестеменний мужик. Воно ж ні за холодну воду, ні за шо не переживало, ніколи не рожало. Хай би родила десятеро, як я, а дев’ять поховала, тоді б і взнала, де те здоров’я. А то розумна. Діда того Ригорія ні в шо поставила, ґонжувала ним, широка була за хазяїном. Хоч і поганенький хазяїн, а був. А якби пожила так, як оце я, тоді б здобріла. Тоді б не патякала, не судила б кожного, а стояла б мовчала, слухала, що люди кажуть. Нехай, тепер, як діда не стало, взнає по чом Савчин дьоготь продається. А то така розумна. Як стане балакати, не переслухаєш. А тепер язик далеко затягло. Та якби ще син дідів невістку гарну привів, щоб ворсу добре витерла, щоб не знала, куди лягти і де стати.
Артем слухав ті бабусині скарги і нарікання і їв, тільки за вухами лящало. Пахло борщем, свіжим часником і кропом, справа біля макітри, накритої рушником, ковганка з потовченим часниковим листям. Видно, бабуся залишила трохи й собі.
— Ну що, поїв, онучок? Ну, тоді вшивайся.
— Поїв. Дайте ще кисляку.
— Он, бери в глечику. — Артем взяв глечик, перехилив. Кисляк слоїстий, свіжий, пада брилами, не проковтнеш.
— От на здоров’я. Там сироватка ще не відскочила? Та я дивилася, наче нічого.
— Ні, — прогудів в глечик Артем.
— От і добре. Отак напився навхильки. От молодець. А я вп’ять за своє. Їж поки рот свіж, а як рот зав’яне, то й муха не загляне. Мати твоя роботи, як ішла, надавала і за день не переробиш. А здоров’я, щоб робити, немає.
— А ви не робіть, спочивайте. Хто вас в шию гонить? Самі дома, що хоч, те й роби.
— От спасибі, внучок, хоч ти мене пожалів. Воно б і не робив, — зітхнула баба Олена, — так треба. Надають нарядів, і виснуть як гріх на шиї. А другий раз плюнеш на все, хоч роби, хоч не роби, все одно лаяти будуть, як поприходять, — баба Олена вийшла на поріг слідом за Артемом, проказала: — О, вп’ять та Данилиха брехні потягла до Двірничок. А та оката Густодимова Марія з-за вугла виглядає, щоб тобі повилазило. Чого його ото наглигувати? Вирячиться і стоїть. Оце тільки почну плитки топтати, так і вигляда. Щоб тобі полуда очі заступила. Оце хоч вір, хоч ні, а так-таки в голову стукнуло, що, мабуть, таки знов прийдеться до Білички йти, щоб пошептала. І винесе її. Щоб тебе на марах понесли. Ну, що, Артемко, збирайся. Мій ти онучок дорогенький і золотенький, бо он уже й Біличка править свою корову. Щоб тебе правцем виправило. Винесло її, щоб тебе вперед ногами винесли. Ще ніхто й не збирався гнати, а вона вже жене, щоб тебе зігнало, як гору. Гони, Артемко, й ти, а я буду плитки топтати. Та й важучий цього году гній, чи то я вже така немічна? Поки донесеш, викладеш на споришеві, щоб сохли, то й очі рогом вилазять. Е, піду. А то ввечері прийдуть, будуть лаяти. Правда, я їм не дуже й потураю. Їм тільки дай потачку, — баба Олена зробила паузу, вагаючись, запнулась на слові. — І твій батько теж добрий, взяв би коли та й сказав Маньці. Хіба він не бачить. Мені вже не два віки жити. — І заговорила, звертаючись вже до сина, якого не було вдома. Бабуся часто розмовляють з ним так, заочно, а як батько додому прийде, то й слова накриво не скажуть.
Артем бере на призьбі обчухрану з американського кленка хворостину, йде відв’язувати корову, прислухаючись, як бабуся, звертаючись до свого рідного сина, а його батька, виказує:
— Думаєш тобі лучче буде? Підожди. Будуть і тобою підкидатися, та ще й як. Думаєш так, як оце ти мною? В десять раз гірше буде. Тоді згадаєш матір. Думаєш далеко? Е, ні, вже не за горами. Не вспієш і оглянутись, а воно вже тут. Не спопашишся, де й взялося. Ото он Гавриленчиха живе і я знаю. Потеліпала на посиденьки до Двірничок, справна, червона, як стьожка, бо є за ким. І плитки їй не нужні. Данило топче. А молода ж. Годів на десять молодша. А тут не позбудешся тії роботи, як той лиха. І не прибере Господь Бог, як сіно в годину. Був би і в мене хазяїн, то він би мені і пилом не дав припасти, а так… — від образи стара заплакала.
— Гей, куди пішла? — кричить Артем. — Тільки й знала б припасатись.
Гуготить під коров’ячими ратицями знайомий поворот. Голокозиха махнула головою, обдала Артема теплою павутиною слини. Під боком у Артема загорнута в газету книжка, в руках хворостина. Він стьобає нею корову, покрикує: “Гей, гей!” Баба Олена стоїть у дворі, дивиться на Артема крізь пелену сліз, дерезу й вишняк.
— Ото тільки й радості, що онуки. Нічого, мої ще сльози віділлються. Материні сльози на калу не падають. Нехай! — баба Олена взяла на причілку обіперті один об один станки, пішла до гною, кинула в кожний по навильнику, відганяючи зелених, докучливих мух, стала топтати. — Сама б не наліпила тих плиток, в гріх би не впала. Хіба я їх вже втопчу, як мене вже й ноги не носять.
Після обід коров пригнали в Човнове. Хуторяни розлигали і пішли, петляючи стежкою, що вилась житами та пшеницями додому. Корови майже зразу позаходили в лепеху й стоять. Парко. Ото-от линне дощ, а в осоці вода прохолодна і чиста. Дружно, наче одна, кумкають жаби. Артем розгорнув газету, роздивляється.
— Ну, що там пишуть? — питає Андрій Федорів.
— Та ось гади-американці негрів побили.
— А що ж таке?
— Та виступають проти білих.
— От їдять його мухи, — сказав Андрій і вмовк. “Їдять його мухи”, –– улюблена його примовка.
Пасли мовчки майже до вечора. Андрій, людина догадлива, намагався не заважати. І тільки під вечір не витримав, загомонів.
— Давай хоч закуримо мого кріпачка, бо вже он бачу від берестини йдуть. Осе перший хто воно? Бува, не Гриша?
— Гриша.
— Се, їдять його мухи, стерво, а не хлопець. Казав же: повісь корові на роги колодку, так ні. А що там її лаштувати? Взяв дощечку, прив’язав до ріг і хай собі ходить. Щоб попереду себе не бачила. Збоку побачить, кинеться битись і втеряє з виду. Нема на того Гришу хлудини.
Артем відірвав від поданої Андрієм газети невеликий прямокутничок, скрутив цигарку. Закурили. Андрій кілька разів глибоко затягнувся, одкашлявся, кинув на траву налигач, сів. Довго так сидів, підібгавши босі, забрьохані в воді ноги. На плесні і білих литках присохлі схудлі зерна жаб’ячої ікри й ряски.
— Ну що там ще про мериканців пишуть? — запитав Андрій і несподівано звівся на ноги, — а то ще скажуть, що пастухи забарилися, а корови в шкоді.
— Та нічого такого. Виступають, бастують.
— Се воно, Артемко, таке життя, що його так зразу й не поймеш, їдять його мухи. Я давно на нього дивлюся, буває, що й газету почитаю. Чого тільки в ній не пишуть. І все про мериканців. Та ще про тих, як їх, забув, руминів чи що. Та ні, брешу, — почухав Андрій потилицю. — Про Чайканші. Не дай Бог мериканець голкою палець вколе, на весь Божий світ розтрублять, а нашому й печінки повідбиває й голову відірве, ніхто й не муркне ніде. Всі мовчать, наче води в рот понабирали. Отаке воно наше життя. Он ще за курку невідомо, що буде, знову слідчий приїздив. — Андрій Федорів недбало махнув рукою і, кинувши на згорблені плечі налигача, пішов завертати корів.
— А шо може бути? Хтось пожартував.
— Та то погані жарти. Як узнають хто, то посадять.
Сонце невпинно котилось на захід, ховалось за лісосмугу і, оплавляючи над Биховою балкою край, торкалось гори. Люди мовчазні, занепокоєні, налигували корів, вели кружним шляхом додому.

40
А ввечері баба Олена розповідала Артемові те, що передумала за день, з післяобідньої пори.
— Ти думаєш раніше люди дурні були? Мій дід теж читав Святе Писаніє.
— Ну, та й шо?
— Все читав та приказував! Я то не доживу, а ти, Оленко, обов’язково доживеш. Оце хоч вір, хоч ні, а побачиш, на твоїм віку буде кінець світу і Страшний суд.
— Чи вам ото інтересно, щоб разом з вами всі померли?
— А то, Артем, не від мене залежить, мені шо? І хоч ти часто проти Бога виступаєш, а я дідові вірю, бо казав колись: доживеш до того, шо весь світ буде дротом обплутаний, а в небі залізні птиці літати будуть. А в світі буде такий бедлам, що ніхто нікого не буде понімати: ні менший старшого, ні син батька, ні дочка матері, а довкруг сама розпуста буде й гріх. Люди наче подуріють в послідню чверть віку. А якщо й будуть народжуватись розумні, то будуть недовговічні.
— Та то ще не вгадано, — сказала входячи в хату Манька. — Люди чого тільки не накажуть. В колективізацію хіба не казали: “Серп і молот, смерть і голод”, а люди й по сьогодні живуть, хоча б тобі хни.
— А то, як в колгосп заганяли, не було ні голоду, ні смертей? Дітей їли. Так шо, правильно казали, — буркнула бабуся.
Манька махнула рукою й вийшла.
— Вслід хоч тупицею, — сказав Артем і знову втупився в книжку.
— Артемко, що ти там читаєш? Почитай вслух, щоб і я чула. Ох, і погано в світі неграмотному. Оце якби вміла читати, сіла б і сама читала. Їй-богу. В книжках багато всякої всячини понаписувано.
— Ну, тоді слухайте, про Сталіна. Як Сталін у війну на фронт їздив.
— Та хіба він на нього, на той фронт, їздив. Щоб він коліньми їздив!
— В книжці написано, значить їздив, — роздратовано сказав Артем.
— А мо, й правда їздив, — погодилась баба Олена. — Война була страшна. Це тут німець тільки трохи побув і то. А побіля Дніпра, сама бачила, люди в землянках жили, села по десять разів із рук в руки переходили.
Артем відкрив книжку, став читати. Закінчивши, запитав:
–– Ну як?
— Бач, який. А в мене девятеро дочок і синів було, та тільки один остався. Всіх видушив той премудрий Сталін. Одних видушив, а Ілька та Івана війна забрала. Вибило народу, страшно й згадувати. Не дай Бог нікому такого переживати. Послідньому врагу не пожелаю. Я того Сталіна, онучок, і вдень, і вночі проклинаю. А оце ти мені прочитав, як він на хронт їздив, і аж жалко стало. Їй-богу не брешу. Хоч гад проклятущий і видушив всю сім’ю, а жалко. Воно й йому не легко приходилось. Воно, видно, врем’я було таке Богом послане, будь воно неладне. Сталіну теж не мед було. А кому воно мед на цій землі? Оце дивлюсь на тебе, вже парубчак, а там ще трохи і женитись будеш. Мо, дасть Бог і я доживу. Хоч хустку бабі подаруєш. Чи як? Мать, пожалієш?
— Подарую, а чого ж?
— Давно хочу тобі, Артемко, сказати. Якщо будеш женитись, на кому хоч женись, тільки дохтурші не бери.
— Чого?
— Не знаю, не переварюю дохтурів. Один раз у них тільки й була. Вони зараз такі мудрі, пішла, веретеном сколола і все. А раніше родити треба було. Виродиш, виглядиш, обсиплешся дітворою, як лепом, то не дуже на гульки потягне. А щас шо вони? Он і Харитину візьми, здорова як лошиця, бо не рожала.
Артем і бабуся погомоніли ще трохи й поснули. Розбудив Артема страшний шум і тріск. За вікном і в хатині все висвічувалось блискавицями. Гроза. Горобина ніч. Дощ. Шелест листя.

41
На другий день під обід, як пригнали корів додому, знову приїхала в хутір міліція. По дворах ходять, розпитують, цікавляться, в кого скільки курей і чи ніхто не бачив тії курки в кого-небудь з хуторян.
— А звідки нам знати?
— А ви дивіться, впізнавайте.
— Гарні сусіди все знають. Може, коли розмова була, казали. Я, наприклад, про своїх сусідів все знаю, — підтвердив Макар Сахно.
Міліція довго ходила, придивлялась, розпитувала, допитувала.
— А може, хто в кого в дворі бачив курку?
— А Василь Бадила не міг цього зробити?
Хуторяни здивовано стинали плечима, мовчали. Може, хто й бачив, так не признавалися. Скажи, а тоді як жити? Міліція поїде, а люди залишаться. Будуть скоса позирати, та що там позирати, з’їдять. Всі сходились на тому, що таке втнути міг хіба що Остап або Гамазур. Ну, ще Срібняк. В крайньому випадку, Гнат. Правда Гнат і Остап зразу відпали –– каліки, по рівному ледве ходять.
— Та я на той стовп і з когтями не вилізу. Молодим не лазив, в тепер і подавно, — заперечив Остап.
Гната теж викликали на допит.
— Та чи ви подуріли? Не бачите, я вінвалід. Куди б я заліз? — обурився Гнат.
— Підбирай слова, дід, а то сам здурієш.
— Та це я так, до слова прийшлось, — знітився Гнат.
— Ти, Гнат, добалакаєшся, поки знов посадять, — зауважив голова сільради Біденко. — Хай би новачок, а то ж сидів уже, знаєш.
— Ніхто мене не посадить. Я воював, кров проливав, вінвалід. Я б і тоді не сидів, якби був найняв хорошого аблаката.
— Хто тобі сказав?
— Прокурор в тюрму приїздив, він і сказав.
В кінці-кінців, так нічого і не добившись, зібрали всіх хуторян на вигоні, стали заставляти, щоб хто-небудь зняв ту курку. Але кожен тільки всміхався.
— Я б, може, поліз і зняв, — каже Срібний Василь, — так потім скажете, що то я її й повісив.
— Не скажемо.
— Ні, не полізу, — навідріз відмовився Срібний. — Шелесну звідти, стану калікою, ви моїх дітей годуватимете? Я її туди не вішав і знімати не буду.
— Ну, раз так, тоді ми його спиляємо, — спокійно й розважливо каже Болтушкін. — Тільки радіо в хутір тепер вже ніхто вести не буде. Справа вирішена. Можете мені повірити, як депутату.
— Ех, ви, люди! Радянська влада хотіла вам отаке благо зробити, радіо провести, а ви так позбиткувалися над нею, — з удаваним болем говорив Сахно.
Тим часом Пилипова Явдоха принесла поперечну пилку. Івана Михайловича і Гната, щоб не роззявляли ротів, не торгували ними дарма, заставили спилять щоглу. Гнат довго не впирався. Не поспішаючи, спиляв, відв’язав курку, і на виду у всього хутора, права рука на попереку, в лівій – курка, пошкандибав до попільника. Тепер всі побачили курку зблизька. Вона й справді не тільки винеслась, а й свій вік віджила.
— І чого вони на тих хуторян такі ненависні? — буркнула Явдоха Ододчиха. — Як тільки що-небудь трапилось, так зразу й на хуторян. Вікно в Надежди хтось дрючком висадив, так ви зразу Грицька заарештували й повезли. А я знаю, хто його розбив, і всі знають, а ви каліку безрідного три дні в холодній продержали!
— Якщо знаєте, скажіть хто, — наполягає Сахно, — я зразу занесу до протокола.
— А то ви не знаєте, хто? Вірка Гнаткова! За те, що Іван до Надежди вчащає. Людей би спитали, вони б вам давно сказали.
Артем в душі був вдячний Явдосі за те обурення. Він добре пам’ятає ту несправедливість. На Трійцю приїхали в бригаду Макар Сахно й Біденко бортовою машиною, гукнули Гришу, вкинули наче скотину в кузов і повезли.
— За що ви його? За що? Що він такого зробив? — кинувся до молодшого Сахна Артем. Але з ним навіть розмовляти ніхто не захотів. Від обурення в душі Артема кипіло. Він біг за машиною аж до кленків. А вночі Артем довго не міг заснути. Гришу подержали в холодній, допитали і випустили.
— Я так маракую, що то, може, й не хуторяни повісили ту курку, — під кінець зауважив Гнат.
— А хто? — став прискіпатись Сахно.
— Не знаю, ви влада, ви й думайте. Ви при ісполнєнії, а я так, приший-пристібай. Думаю, що й Чередник її не вішав. Я так думаю, що якби ту курку Гамазур вішав, то він би повісив її в Багачці, прямо на оте радіо, що кричить, як не охрипне.
Василь Болтушкін трохи знітився, бо Гамазур доводився йому рідним братом. Всі розуміли, що Гнат має рацію. До того ж в Чередника всі кури були білі, інкубаторські. І це було самим неприємним для органів дізнання.
— А може, в кого здохла курка? Признавайтеся, нічого не буде.
Але всі мовчали, ніхто не зізнавався. Аби тільки сказав, то так і загудеш, ніхто й сліду не знайде.
— А ви ж з собакою, й шукайте. Шо ви питаєте в хворого здоров’я? Хто вам правду скаже? — глузливо мовить Гнат. — А ні, візьміть на кспертизу.
— Ану, прекратіть разговорчики! — озирнувся Сахно.
— Ти, мабуть, Гнат, знову в тюрму захотів, ти ба, який розумний, — підпрягся нештатний міліціонер Василь Болтушкін. — А то ми швидко тобі язика вкоротимо. Розбалакався.
— Ми зараз його візьмемо замість собаки, хай шукає, тоді взнає, — напівжартома сказав Сахно.
— О, треби тобі такого, я вінвалід. Я за вас кров проливав, — образився Гнат. — Я вам як лучче совітую, а раз моє не в діло, то я зі своїм і назад.
— Замовкни, не мішай слідству, а то ми тобі покажемо, де раки зимують, — рявкнув Микола Біденко. — Чи ти не бачиш, шо тут трапилося?
— Бачу, курку повісили.
— Ні, громадянин Ододка, це контрреволюція!
— Замовкни, замовкни! Дурак, дурак! — репетує Явдоха.
— А я думав контрреволюція –– друге, — не вгавав Гнат.
— Що саме? — настрополився Кряжев.
— От ми робимо в созі, а хліб їдемо в Багачку купувати. Та ще так і не дають, береш хлібину, а до неї в нагрузку мітлу. Хлібина двадцять копійок, а мітла –– руб двадцять. Тричі з’їздив і пенції немає.
— Мітли теж продавати треба, їх в Затоні роблять.
— Як роблять, то хай і продають, а в мене тих мітел повен двір. Куди не глянь –– кругом віниччя росте, начальству, не бійсь, не накидають.
— Ти добалакаєшся, поки й тебе заберем. Кажи, хто курку повісив?
— Я думаю, що то чужі. Приїхала парубота, давай шо-небудь вчучваримо. Наче мало чудопалів? І садки обносять, і ляди в колодязь кидають. — При цих словах Гриша гикнув, бо ляду в колодязь Гнатові вкинув він.
— А козу хіба не затягли на хату Бадилиній Варочці за те, що якогось там парубка не захотіла. То не наших людей робота. Ви записки зібрали, злічіть почерка й побачите. Ні, то не наші, — ствердно сказав Гнат.
Та незважаючи ні на що, міліція Бадилу Василя все-таки забрала. Протримали в Багачці з тиждень і випустили.
З тих пір і став в’їдати на Гната бригадир Петро Грабарка. Мабуть, Біденко напоумив. А тут і випадок трапився.
Гриша й Володя Ригір перед самим ранком зачинили Гната в бригадській хаті. Гнат торгає двері, благає:
— Хлопці, не шуткуйте, кому сказав, мені на двір треба. Давленіє.
— Ги, — через деякий час знову, — ги-ги-ги.
— Їй-бо, Гриша, — вголос вирішує Гнат. — Гриша, відчини! Чуєш? Я не шуткую.
— Може, відчинити? — пошепки питає Володя. — Каже ж в уборну.
— Ги-ги-ги! Хай в хаті робить, — гигоче Гриша.
Гнат припав до вікна, прислухається. Потім іде до дверей, натискає плечем. Та двері зав’язані. А тут, як на зло, бригадир нагодився.
— Шо, Гнат Тимофійович, спав? Оце так сторож. Тебе колись підпалять к хренам собачим. Разом з бригадою згориш.
— Мо, й згорю, — погоджується Гнат.
— Я тебе з сторожів вижену.
Гнат мовчить. А шо ти скажеш, якщо й справді не чув, коли в хаті зав’язали.

42
Артем пас у Човновому корів. Пеком пекло сонце, з заходу сунули хмари. Темні, густі. Корови перестали пастись, стояли, позакидавши на спини хвости. Голосно, наче довбав довбанку, стукав у смузі дятел. На висілку в пилюзі купалися гуси й горобці. Десь далеко в хуторі рвав стріхи вітер, куйовдив крони дерев. Баба Олена вийшла надвір. Жучки і мурашки, що повзали по призьбі, кудись поховалися.
— О, Боже, отака хмара з Срібної балки суне! Це дасть Артемові пранки. Господи, а я й сіна не згребла, прийдуть, будуть лаятись. — Баба Олена метнулась згрібати, складати в копичку сіно. Вітер виривав оберемки з рук, носив по двору.
— Господи, до чого ж ти допустився. Воно вже, мабуть, і на небі чорти правлять, а не те що на землі. Відказався ти від нас, безбожників. Так нам і треба.
Тим часом вітер подужчав, задуваючи плахіття, носив з тим сіном і бабу Олену. Легка, маленька вона ніяк не могла подужати той опір. Купалися в пилюзі гуси, співали півні, бігали по двору кури й качки. З заходу сунула важка хмара. Над Харитоновою горою косами пускався дощ. Вдарив грім.
— Підождіть, я ось вам поможу, — прибігла з бригади нап’ята клейонкою Манька. Вітер несподівано вщух, в листі берестків і кленків дрібно шелестів дощ.
— От спасибі тобі, а то я вже не знала, що й робити, — бідкалась баба Олена. — І де ти в Бога взялася?
Сяйнула блискавка. Над берестиною, а, мо, біля вишки вдарив грім, розпоров надвоє небо. Наче з відра линув дощ. Манька вивершила прикладок, кинула зверху клейонку, придавила обаполами.
— Нехай стоїть.
— Нехай. Ховайся вже в хату. Бачиш, дощ аж пищить. Чого його ото гибіти? І ти, Володя, тікай, не роззяплюй дверей, а то ще сквозняком монію втягне.
Володя недовірливо зиркає на бабусю, але двері зачиняє. Не раз чув від бабусі і від батька. Батько, як побачить, що хмара насуває, і кватирки, й двері, і верх, все наглухо позапечатує. Ще в дитинстві пас Микола з братом Іваном корів у лузі, а тут, де не візьмись, гроза. Давай ховатись під вербу. Дивиться Іван: над Миколою блискавка спускається і тільки шарах в землю, аж засичало. Підбіг до Миколи, а він лежить і не ворушиться. Іван думав, що вбило. Аж воно ні. Микола полежав на сирій землі і відійшов. Старі кажуть: якщо людину вдарив грім, треба її закопати в землю, щоб відтягло. Сира земля відбере електричний заряд. Ну, а вдома треба все закривати, блискавку може втягти куди хоч: в димар, в двері, в кватирку. Торік сиділи в бригаді Дмитро, Гриша, Антон, курили, надворі гроза. Коли це запливає в хату через двері таке, наче білий м’яч.
— Бери он, Гриша, прикурюй, — жартує Дмитро.
Політав, поплавав той м’яч по хаті наблизився до вікна і вилетів, тільки стекло хтозна де й дівалося, наче випарувалося. Шукали потім хлопці, та так і не знайшли.
Нарешті ввійшла в хату й Манька, мокра, хоч на рогачі суши. А он і Артем у дворі корову пригнав. Мабуть, і рубця сухого немає, промок до нитки.
–– Сім’я вмісті і душа на місці, –– зітхає Манька.
А дощ аж пищить. Голокозиха, так звали корову, нюхнула наповнені водою ночви, побігла в повітку. Хмари перейшли хутір, виснуть над Човновим озером, опускають до води темні коси. Плачуть біля колодязя верби, ридають стріхи. Протяжно ревуть корови. Сутеніє.
— Це добре, що хоч повідпасували, — виглянувши в освітлюване сполохами вікно, сказала баба Олена. Артем переодягнувся, сів вечеряти, загомонів з Володею.
— Хоч би поїли мовчки, не балакали, — зауважує мати. — Не смійся. Зі сміху люди бувають.
— Ма, післязавтра затемнення сонця.
— Та об’являли в газетах і по радіво. Чула сьогодні, тіки, як така погода буде, то шо там побачиш?
— Щоб вони там знали, — відмахується баба Олена. — Прямо-таки.
— Тепер вже недовго ждати! — сказав Володя.
— Та так, тіки дощ ото.
— Нічого, воно роз’ясниться. Грозовий дощ довго не буває.
Артем підвівся з-за столу.
— Ну шо, відстрілявся? На здоров’я.
Спати лягли з легким серцем. Майже до самого ранку гуркотіло. Яскраве небо полохливо вихоплювало сполохами то верби, то двори, то дорогу.

43
Цілий день періщив дощ. Увечері зібралися хлопці в бригаді й вирішили піти до Данила, баштан потрусити –– дощ, негода. Поминули берестину, попільник, у діда Захара ще світиться. Видно, Мокрина мережку вишиває, або Антон на млинку меле. Хотіли кликнути й його, та передумали: хай меле.
— То, мать, Ригоран-мавпа, встав з могили, пшоно в ступі товче, — жартує Гриша.
Трохи далі в вишняку, дідова Ригорієва могила, ледь бовваніє перев’язаний посірілою хусткою хрест.
А що, як дід і справді виїде на козі, як снилось матері, їм навперейми, подумав Артем.
Аж воно вже й грядки, баштан.
— А як Данило вийде? –– завагався Гриша
— І куди б він поткнувся в такий дощ, спить давно.
Гриша йде попереду, сопе, кукурудза так і лягає під ноги, а дощ чистить, світу білого не видно. Увечері, ще як корів з пастівника брали, видно було, от-от буде дощ. Всі корови, як одна, стоять, хвости на спини позакидали, ремигають. Не встигли до хутора догнати, як бозна звідки, наче з Срібної гори, натягло хмари, рушив дощ.
Ллє дощ, грізно гримить грім, часто січуть небо яскраві блискавиці. Данило з хати побачив Гришу в тих сполохах, вийшов на поріг, та як палоне прямо з сіней з дробовика, так огонь і шугонув, наче смерть, над головами. Хлопці потікали, а Гриша впав серед грядки і лежить, сопе в картоплинні.
Данило стоїть на порозі, башликом накрився. Скурив одну цигарку, звернув другу. Гавриленчиха вдушлива, замолоду слабує на легені, гонить Данила з хати, особливо, як сиро. От і стоїть Данило, накурюється. Загораючись в темряві, жевріє вогник цигарки, тріщить, спалахуючи і пострілюючи, табак, а дощ аж пищить, наче небо прорвалося. Гриша лежить на вологій землі, сопе, мокрий, як хлющ, рубця сухого немає. З годину простояв Данило на порозі, накурився, аж голова стала вернутися, й пішов у хату. Гриша теж на ноги звівся, і тихенько, матюкаючись, вже не до кавунів, пішов додому. Гриші завжди везе, як куцому на перелазі. Недавно свічку в мопеді закидало, мопед не заводиться, хоч ти плач.
— Давай прокалимо, — пропонує Степан.
Налили в кухоль бензину, вкинули туди свічку, витягли, підпалили. Як вже той вогонь в кухоль перекинувся і шугонув аж до стріхи, одному Богу звісно. За малим хату не спалили. Мабуть, ікона “Неопалима купина”, що в хаті, якусь силу все-таки має. В іншого б та хата як сірник згоріла б у таку сушу. А наостанок “димову” зробили. Обмотали гребішок шматком газети, підпалили, і як тільки гребінець спалахнув, потушили, щоб тлів, кинули у хату і двері зачинили, шоб Гриша не вискочив. Гребінець сичить, а з обпаленого газетного отвору такий густий та їдучий дим валує, що за мить в хаті темніє, стає, наче в сутінках, Гриша чхає, пре матюччя.
— Відкрийте, кахи-кахи, кому сказав, кхе-кхе, мать-перемать, кахи-кахи.
Срібний Мишко пожалів, одкрив. Гриша не вийшов, випав з дверей. Ходить по двору тиняється. То в дьоготь вступить, то в кінський кізяк. А з навстіж відчинених дверей зеленавий дим валує.
Біличка покинула полоти, розігнулась, чистить пучками сапу: “Їй-бо, мать хата свекрова горить”. А дим їдучо-білим язиком вивалюється з дверей, стелеться по рундуку, лягає в спориш. Хата то її, Біличина, точніш Харитонівська.
— Гришуня, що там таке? — кричить з двору Ладимариха, — їй-бо та жолдашня хату спалила? Казала: гони їх проклятущих, щоб і духу не було.
— Та мовчи хоч ти, кахи-кахи, — чхає Гриша.
Хлопці гигочуть. Срібний Мишко, як дим зійшов, забіг у хату, і прямо на столі кучу наваляв. Гриша побачив те і почув не відразу, бо від тої димової завіси нюх втратив, до того ж і в хаті постійно пахне дьогтем, кінським потом, збруєю, а тут наче інший запах. Кричав, кричав Гриша на хлопців, а потім взяв віхоть соломи, скрутив його перевеслом, обхватив кучу і, одвертаючись, поніс за хату.

44
Накрапав дощ. Манька повернулася з роботи додому.
— Присипали кукурудзу супером, так дощ розігнав, — жалілась свекрусі.
Баба Олена збиралась спочити, тільки тепер чорта з два. Буде швендяти по голові туди-сюди, заважатиме. Та й як ти ляжеш, як вдома не один.
— Раніше, ще як у гурті жила, хата та ніколи не зачинялася. Той на вулицю, той з вулиці. Той встає, той лягає. Той напуває, той в поле їде, — спостерігаючи, як забиває в шибки дощ, змиваючи з окола крейду, і по склу течуть брудні, грязно-білі потьоки, — жалілась баба Олена, — а зараз і погомоніти ні з ким. Господи, жили собі люди, нікого не займали, щоб їх займа зайняла, та так і пішло все прахом. А що натомість? Отакі сім’ї порушили.
— Та чого там вам ні з ким погомоніти? — обзивається Манька. — Як дід Рудявський приїде, то як вип’єте чарку, то гомоните хіба ж так. Бува й цілуєтесь. Може, ще й сьогодні з Миколою заїде.
— На чорта він мені здався той Рудявський. У нього своя Килина є. Як свого хазяїна нема, то чужим не здобрієш. Як кажуть, не наївсь, не налижешся. Та й дощ он який поре, ворон і кості не занесе. Я так і знала, що дощ після обід буде. Спека до обід така стояла, зваритися можна. Та он і Біличка каже: “Якщо дощ зранку, то до обід перестане, а якщо серед дня почався, то на цілий день”.
— Знає та Біличка те, що я забула. А де це Володя?
— Та де ж? Пиряють, мабуть, з тим причинуватим Срібним Гришею самокаткою. А там отака негода, слизота. Їй-бо сколізь, наче взимку, — визираючи у вікно, каже баба Олена. — І покупили ті самокати, щоб повбиватися. Як на шо нужне, так жаліють грошей, а на це й не жалко. Та хай хоч і повбиваються, як батьки такі дурні, — в розпачі каже баба Олена і кросномовно махає рукою.
— Не каркайте. Для чого його заказувати? Воно, кажуть, така мить буває, скажеш і збудеться. Як то кажуть, в добрий час сказати, в лихій –– промовчати. Хто б їм ті ялосопети купував, якби не в Байрак у школу. Чи поки мені назирці за ними ходити? Чотири годи в Суржків відходила, тепер сюди. Не лежу обліжні, як ви.
— Купили б ото хату в Байраку і ходити б не треба було.
— Купити, як то кажуть, не с... влупити. Балакаєте, аби балакати, аби не нишком. Язик без кісток, без вітру меле.
— І таке! Чого ти вже розприндилась? Наче я тебе возом зачепила. Чи, може, я неправду кажу?
— Та якби ви помогали хоч трохи, то я б пішла в сільраду, взяла б у Байраку осайбу й построїлась. Люди як роблять шось, то за гурта. А мені все самій треба. Микола кожен день пішов і пішов з дому, ви старі.
— А то ні? Молода, хоч заміж віддавай.
— А я хіба шо. Старі й є. Тільки я не вхвачу все на одні руки. Хіба не лазила колодязь підчищати?
— Не лізла б.
— А воду ж де брати? Злазили б хоч раз і взнали. Довбеш той глей, а він як камінь. Там і так дихати нічим, а як добре навтішаєшся з лопатою, то й зовсім. Голову задереш і зірки видно. Не бабське то діло.
— Хіба я тебе посилала? І хотіла б допомогти, так не поможу. Моє, воно вже все не в лад. Мені вже мички микати і то важко, не те, що колодязі копати. А як зима прийде, мороз придавить, то хоч крізь землю вались. Вже ждеш, ждеш поки мороз пересядеться, душі ніде не зігрієш. На піч залізеш, і на печі холодно. Воно, як своя кров не гріє то й на черіні холодно, — баба Олена махнула рукою. — Шо там та піч, як свого тепла немає. Спасибі вам, шо хоч здорову поставили, хоч гоцки грай, хоч є де повернутися. А колодязь, —то, вибач, не моє.
— Та я вас колодязя копати й не заставляю. Так хоч би вдома по хазяйству вправлялись, та їсти коли-не-коли зварили.
— Шо ти, Манько, з мене воду вариш? Хіба ви будете після мене їсти? Микола як тіки взнав, що то я варила –– не їсть. Може, вже й нечепурна. Ти молодша за мене, чепурніша, бери й вари. Така вже чепуруха.
— Ви, їй-бо, як маленькі, як з печі впали. Для чого ви його оце зводите? Якби ви його робили, як слід, то чого б же його той Микола не їв? А то робите, як нерідному батькові. Та хоч би за хазяйством слідкували. Здою корову, молоко розіллю по глечиках, прийду з роботи, а воно поскисало, вже сир в глечиках пищить. Спитаєш вечеряти. “Та бери молоко пий”. Глянеш в ті глечики, а в них мухи купаються. Хіба його важко понакривати, сир той відтопити та віддавити, щоб не пропав?
— Та не важко.
— І я теж думаю, що ні, не важко. А тут наносишся за вечір кукурудзи, аж голова вернеться, ввійдеш у хату, а в хаті хоч собак ганяй, така холодрига. А ви між коминами сховаєтесь, линтварями обложитесь і сидите на теплому черіні, якщо ще не вистиг. Хіба його важко розтопити? Кинешся шукати їсти –– а в миснику хоч шаром покотити –– пусто. Якщо не спите, то буркните: “Бери он молоко, а не хочеш, то бери вари”. Звариш, ще й вам на піч подаси. Другий раз молока вип’єш, а, бува, так і ляжеш голодним, бо від тії кукурудзи аж тошнить. Ви сьогодні свинім давно давали, а то й повітку розриють?
— Давала, хай вони виздихають.
— А чого вони таке наче урчать? — Манька прислухалась, виглянула в причілкове вікно, — їй-бо повітка ходором ходить. Мать, піду.
— То тобі так здається, навскісний дощ.
Манька одягнула брезентовий плащ з башликом, з казанком, повним свинячого, пішла в повітку, зазирнула в загороду, а свиней і признаки немає. Повилазили. Знайшла свиней аж на глинищі, в бур’яні на колишньому Густодимовому подвір’ї. Лежать, хрюкають, риються, щось їдять. Видно, корінці. Тим часом дощ трохи вщух. Зі сходу навіть проріха в хмарах утворилась. Синій клаптик неба прямо над Андрієвою хатою. Манька почала заганяти свиней, коли це чує Ладимариха кричить у своєму дворі, повчає курей, що позабивалися в кубла під бузиною.
— Чого ви в огороді кублитесь, просо вибиваєте. Отуди на колхозне, на колхозне йдіть.
“Господи, їй-бо, воно нічиє те колгоспівське, нікому не нужне”, — подумала Манька, заганяючи свиней в повітку. Нагодувала і свекрусі не сказала, що негодовані вилізли, бо полаялись би до ножів, стала на порозі, виглядає хлопців. Немає, не видно, не їдуть. Батько один, а діти різні. Артем –– відкритий, прямий. Колись влітку виносив кавуни з Надеждиного погрібника, старші хлопці направили, Надежда якраз до Сидорихи бігала, у тії міліціонер був, випивав.
— От шортови парубки, шворінь із землі вирвали і десь закинули. А тепер кожа неприп’ята ходить, — жалувалась Сидориха міліціонерові.
— Які там парубки, дристуни, — сміється Надежда.
Через тиждень-два, як все уляглося, Артем зразу ж і розказав, зізнався в усьому. А Володя –– той хитрий, мовчазний, так сплоха нічого в нього не вивідаєш. Колись, ще зовсім малим, хотіла вивідати, чи курить Артем. Володя прилетів з бригади, наче з гілки зірвався. Манька в ліжку лежить, стогне.
— Шо, мабуть, курить Артем? — спросила спроквола.
— Ні, а шо?
— Е, курить, мені так таки погано, мабуть, умру.
— Чого?
— Того, що ти брешеш. Я ж знаю, що курив.
— А якщо правду скажу, не вмреш?
— Ні, кажи вже скоріш. Ну, то як? Курить?
— Курить. Вже, мабуть, цілу пачку скурив.
Глянула Манька й на шлях, не видно Миколи. Десь з Рудявським шляються. Брату Харитонівської Маньки недавно дав прізвисько Кадраба. Тепер Манька дметься. Олексія, кума, охрестив Масним, хоч той худий, наче з хреста знятий. І всі в нього так: то Мотор, то Кисіль, то Гонжа, то Переляка, то Ляпашко.
Хлопаючи тванюкою, вийшов на дорогу Матвієнко в плащі, в башлику. Став і стоїть. Спокійний, незворушний, тепер, мо, й до вечора стоятиме, доки й не стемніє. Домкратом не зрушиш. А як стемніє або дощ більший пуститься, то так зразу і не поймеш: чи то стовпець вритий бовваніє, чи, мо, лантуха хто біля воріт скинув. Добре треба придивлятися, поки впізнаєш, що то Петро. Ніколи не поспішить і не любить метушливих, швидких на ногу і на слово людей.
Восени привезли в хутір зерно на трудодні машиною. Майже у всіх возики, а у Харитонівської Маньки немає. Підбігла під вікна до Матвієнків, та як забелькоче:
— Дядьку, у вас возика немає. Мені возика треба. Василь хворий, не потягне. Дайте, спасибі вам, возика, а то не знаю шо вже й робити. Казала, щоб зробив, так він хіба послуха. А мені оце ходи, просися.
— Хто воно там белькоче? — спроквола питає лукавий і насмішкуватий Матвієнко. — Ану, виглянь, Наталко, не німці, бува, прийшли?
Манька ще трохи постояла, повиглядала Миколу, увійшла в хату. Роздратована, не втерпіла, виказала свекрусі:
— І шо ви за куркулі, отакі-таки ледачі, хай Бог милує й криє. І як ви робили в себе на хазяйстві?
— Хіба я його робила? Хазяїн.
— Воно й видно.
— А шо таке?
— А те, шо свині повітку розрили й повилазили.
— Невже? — злякалась свекруха. — Ти його хоч Миколі, спасибі тобі, не кажи. Прийде з служби, буде тут матюччя, і чортам тошно стане, — баба Олена трохи помовчала, стала перемивати синові кісточки. — Ото не треба його туди лізти ради празника. А то в нас як празник, так найбільше роботи.
— А як же: Бог з празником, а чорт –– з роботою.
— А я що кажу? А воно Бог не всіх зразу карає. А Микола теж гарний, хоч ти б йому сказала, він мене все одно не послухає. А оце дивлюся на Великдень, а в нього пальці дратвою сполосовані, шив, видно.
— Я вже казала, — махнула Манька рукою. — Моя казка до одного місця. Луччє помовчати. Шо ви з нього хочете, як він в патронаті виріс? — сказала звично, буденно, а старій здалося –– з докором. Вона зиркнула на невістку, але змовчала.
Тим часом в хату забігли Артем і Володя.
— Не померзли?
— Ні.
— Мабуть, ногами не вспівали махати, — всміхнулась бабуся, — от і слава Богу.
— Де той Бог, немає Бога, — ощепірився Артем.
— Якщо Бога немає, — вступила в суперечку баба Олена, — то чого ж від собаки собака знайшовся, а не кіт?
— Про це Дарвін написав. Еволюція. Людина, наприклад, від мавпи пішла.
— І таке скажеш. Якби таке було, спаси і одведи, то чого ніде не чути, щоб людина зараз чи нехай хоч год сто назад від мавпи найшлася?
Артем пробував щось пояснити, та його, окрім баби Олени, ніхто не слухав.
— Е, не думай, онучок, що ти тільки розумний. Раніше люди теж не дурні були, книжки читали, Писаніє. Мені мої дідусь хіба раз казали: “Я ні, а ти доживеш до кінця світу”. І доживу, мабуть, аби його не доживати. Зараз воно кінець і є. Кругом сатана править.
« Мабуть, хочеться бабусі, щоб кінець світу швидше настав. За гурта воно й помирати легше», — подумав Артем..
— Так і дідусь, царство їм небесне, казали: “Люди перестануть слухати Бога, і він відречеться від них. Перед Страшним Судом буде правити миром сатана”.
— Коли він буде той кінець?
— Як піде війною китаєць,так і буде світу кінець.
— Шо? — страшенно обурився Артем. — Якби ви що друге казали, то, може б, і я повірив.
— А шо я таке сказала? — здивувалась баба Олена.
— Дурницю. Ми з Китаєм –– найкращі друзі. Розумієте? А ви мелете.
— Це вас так в школі вчать, старших не поважати?
— Так не меліть дурниць.
— Не знаю, онучок, — перебираючи стряпи хустки, змирила баба Олена. — Так старі люди казали, і я кажу. Якщо вони брехали, то й я брешу. А то ще б пак. Ти бачиш отака пам’ять дирява, га! Згадала! Як на Паску буде місяць чернець, то буде світу кінець, казали.
— Як це?
— А ти шо, не помічав, що на Паску завжди місяць вповні.
— А він ніколи чернець не буде, — заперечила Манька, — бо Паска завжди в різне число випадає. Там воно, мабуть, по молодику й щитається.
— Хтозна шо воно буде. Мо, буде, а, мо, й ні, те не вгадано, — погодилась і баба Олена. — Тільки люди дарма балакати не будуть. Люди не збрешуть. Воно багато такого. Гетьте і не кажіть, я більше вас прожила. Он перед війною сичі хіба так у Гришиній берестині ридали. А то інчий раз наче дитина плаче, аж моторошно. І все було хлопці родяться, наче не перед добром. І в голодовку таке було, і в ту війну. Тоді, правда, германець якось швидко замирив, а цей раз страшне. Півхутора не повернулося. І Іван десь кості зложив. Та воно якби того чорта, Сталіна, не було, то, може б, і войни такої не було. Ото правильно Хрущов зробив, що все, як на духу, розказав людям про Сталіна і з Мавзолею виніс.А то молилися, як на Бога. Бог один.
— А при чому там Сталін?
— Та так прийшлося сказати. Оце колись слухала: Артем читав, як Сталін на фронт їздив. До чого вже клята та зла на нього за дітей, а жалко стало. А Бог є. Ви якщо грамотні, ось замітьте, хоч яка засуха стоїть, а на Івана всігда дощ піде. Хоч невеликий, хоч капне, а все одно буде. І на Петра і Павла, на Тройцю, на Іллю…
— Та, всякого буває. Бува, шо й на Івана не йде.
— Якшо на Івана немає, то значить на Трійцю. Ні, так на Петра, на Іллю. Скажи, чого воно так?
Артем і Володя вже вчили в хатині уроки і не втручалися більше в розмову. Та, мабуть, і не знайшли б що відповісти на ті слова.
— А сни? — продовжувала сумніватись, чи то доказувати свою правоту баба Олена. — Та другий раз як присниться, так їй-богу, як в око вліпить. Е, є Бог, — і перехрестилася на образи. — І хазяїн, і Іван як на війну йшов, не послухали мого совіту. А мені обидва рази сон снився. І Ілля як застрелився. А Іван нестеменний батечко, наче з ока випав: “Нехай, якось воно та буде”. А хто хитріший, бач, не пішов. Семен он трактористом був і не взяли, а Іван стрілочник. Так не сказав, промовчав. Росєйка на залізниці робив і теж минув погибелі. Скільки я за ними сліз вилила. Хіба й так не видно, суха, як тріска стала, на вухналь зотліла.
— Погану синицю хоч на пшеницю.
— Е, не кажи, Манько, молодою, я не такою була. Якби хоч син не дорікав.
— Хто вам уже так і дорікає?
— А то ні? Не бійсь, моїх батька й матері й не згадає, наче їх і на світі не було. А як почне Ригорів рід згадувати, то на цілий день, і язик не зболить. Я колись не втерпіла, виказала, мовляв, тих слинявих Павлишів почитаєш, а мого батька, що всі брички й вози його в окрузі, і не згадаєш ніколи, а той Мусій з язика не сходить, так він розсердився. Ну, та нехай.
— Ну й зарядив проклятий дощ. Завтра думала ячну солому возити до кошар, а це, мать, наряд поміняють, — продовжуючи дивитись в смутне від дощу вікно, каже Манька. — Яшної соломи, можна б, і собі вкрасти та свинім запарити. Он подивися, Галюся за поріг вибігла і впала, така вже розтрайда, як і Манька.
— Розтрайда, то нехай і розтрайда, та хтозна доля яка.
— А он і Кисіль виліз, відкрив партабашницю, мабуть, курити буде.
— Все думаю, Манько, тобі сказати, та забуваю. А оце згадала.
— Шо там, кажіть.
— Колись свекор покійний казали: “Якщо є сини та дочки, то сиди мовчки”. І ще казав: “Багатство не вічне –– злидні вічні”, і, як в воду дивився. Тоді воно мені таке дивне було. Так шо язик прикусювати треба.
— І чого б я мовчала? В мене хлопці, як кажуть, молодці.
— То ще не вгадано. Скажеш “гоп”, як перескочиш. Як то кажуть, в добрий час сказати, в лихий –– промовчати. Як той казав, не хвастайся, як було й є, бо не знаєш, як буде. А краще змовчати, бо недовго й зурочити, а з уроків буває люди вмирають. Оце хоч вір, хоч ні, а мене та оката Марія як зурочить, то тільки свяченою водою і спасаюсь. Артем тричі збризне, розмаже по пиці, дивись полегшає. Він старший, від нього помагає. А як Артема дома немає, то приходиться до Білички йти просити, щоб пошептала.
— То, може, вам й не з уроків, а чогось так.
— Як там не з уроків, як мене починає зразу морозити, трусити, наче в лихоманці, місця собі не находиш. Е, Манько, Марія врішлива. Ти коли-небудь заміть. І така вже незвичайне, побачить і йде до тебе, очі вирячить.
— Може, вона й не зна.
— Щоб вона не знала, коли ніч прийде, а день настане. Зна, — сказала роздратовано свекруха. — Давно хотіла тебе спитати –– хліб будете получати?
— Ще немає заробленого. Як новий урожай зберуть, тоді й будемо получати, а шо?
— Та думала сходити до Табура, мо, хоч пуд випише. Колись же варила трактористам. В одній ямі в голодовку лежали. А то все вас об’їдаю.
— Гетьте, не ходіть, не позорьте Миколи. Вже раз ходили. Хіба ми без того пуда не проживемо. Оце він нас на ноги поставить.
— То ваш, а то був би мій. Геть, не виказуй! Мо, я ще й не піду. А ти курім зерна не сип.
— А я й не сиплю. Поросятам он дерті змолола з кукурудзи. Може, коли жменю й кинула, в кармані вигребла. А так –– ні.
— Нехай пасуться, щоб вони виздихали. В гної он скільки черв’яків та й у дворі. На дощ он скільки повилазило, брали б і збирали. Так ні, поховалися. А дерті багато?
— Та ні, в один лантух все влізло і заховалося.
— Може, на коші обдурили?
— Ну, нехай на відро. Мірошник своє все одно візьме. А свиней годувати треба, бо он сала вже немає в діжі. Скоро нічим буде й борщ засмажити.

45
— Ти шось, Манько, задумалась, — запитала свекруха.
— Та, так, звіть хлопців їсти.
Артем і Володя прийшли відразу. Баба Олена насипала борщу, влила молока, звідкись з-під поли дістала подушечок, що злиплися — в крихтах, в нитках.
— Отак і ви мені канфети носитимете, як підростете?
— А батько ж як носить, то хіба вам дає? Мені та Володі. От і я своїм дітям даватиму, — сказав Артем.
— Та то так. А ти, Володя?
— Не знаю.
— От сукин кот, от внучок мій дорогенький.
— Ви б пішли яблук квашених принесли.
— Пішла б, так ноги вже не несуть, — сказала невістці, але миску взяла. Велику, череп’яну, полив’яну. Через деякий час повернулася з повною яблук.
— А ви кажете, Бога немає. Оце йшла за кислицями й думала: є й Бог, є й доля. Ще колись, як Бог по землі зі святим Петром ходив, заходять до одних людей в гості, а там якраз мале народилося. Петро подарував крижмо й питає: “Господи, яку йому долю дати?” А Бог і каже: “Він у вісімнадцять літ утопиться”. Стали ті люди жити й біди ждати. Не вспіли оглянутись, воно вже й вісімнадцять год хлопцеві, вже й женитись пора. А тут і правда, свайба підійшла. На день народження випала. Щоб не трапилось нещастя, батько колодязь дошками забили ще й рядниною обв’язали. П’ють, гуляють і про Бога забули. Аж тут дощ пустився. Зібралось в тій ряднині кухлів зо два води. Молодим набридло в хаті сидіти, пішли прогулятися. Проходили мимо колодязя, хлопець взяв і спіткнувся, впав на ту ляду, хлебнув трохи води, що в ряднині зібралась і вдавився. Молода злякалась, стоїть, не знає, що робити. Поки додумалась гостей позвати, а наречений вже й Богу душу віддав. Отак.
— Казка.
— Нехай, мо, й казка, всі казки з життя взяті. А я вам ось зараз правду чи, мо, притчу розкажу, — сказала Манька. — Висиділа ворона трьох воронят, і як ті трохи підросли, зібралась переносити з гнізда через річку, безпечніше місце шукати. Старе гніздо було на камені, а вода в річці почала прибувати, от-от затопить.
— А вони шо? Самі літати не вміли?
— В тому то і діло, шо ні. Донесла ворона найстарше вороня до середини річки й питає: як ви оце Володю й Артема питали, якби не ви, то, мо, й не згадала б:
— Скажи мені, сину, ти як виростеш, теж будеш мене носити?
— Буду, — каркнуло вороня.
Ворона розціпила клюв і вороня шубовснуло в річку. А сама повернулась назад, взяла друге, середульше. Винесла на середину та й питає:
— А ти мене будеш, як виростеш, носити, як я оце тебе?
Мовчить вороня, заніміло.
— До смерті догодовувати будеш?
Мовчить, бідне вороня.
— Кажи правду, а то в річку кину.
Вороня розкрило заїди, пролепетало: “Буду”.
Ворона кинула в річку і середульше, повернула за найменшим. Несе найменше, ось уже скоро й середина річки. Подув вітер, хвилі темними гривами так і встають, а по них білі гребішки піни. Злякалося вороня, видюща смерть страшна, та провірити, там краще й бачило смерть своїх братів, скоро й його те чекає. А ворона тим часом питає:
— Виростеш колись і ти великим, будеш мене годувати й носити, як я оце тебе?
Вороня зіщулилось з переляку, з життям прощається. Глянуло вниз на бурхливу річку і очі закрило. Все одно помирати, подумало вороня, скажу правду:
— Ні, не буду. Якщо я виросту, то буду годувати й носити своїх дітей, а не тебе.
— Спасибі, що правду сказало, — зітхнула ворона й перенесла найменшого на другий берег.
— Я все це для того, що Артем вам правду сказав.
— Він ніколи не бреше. Е, не бреше, гріх і казати. Я давно замітила. Артем і справді такий, хоч до рани прикладай.
Артем сидів за столом: їв біле прядиво з курячої спинки. Зачувши, що про нього мова, встав з-за столу.
— Е, так не годиться. Доїдай. Не оставляй на сльози, — сказала баба Олена.
— Та шо там уже доїдати. Нехай, якщо не хоче, хай іде, я сама ті кісточки пообсмоктую, — сказала Манька.
.День йшов на спад. Миколи все ще не було вдома, мабуть, затримався десь на роботі, а може, грав у бригаді в карти. А дощ все йшов і йшов, наче над хутором прорвалося небо. Темно й моторошно. Чутно, як шелестить на розі за причілком на жерделеві листя, і скапує в калюжі під хатою зі стріхи вода. За вікном бовваніли тьмяні хутірські вогники, далекі й беззахисні. Інколи на стовповому з’являлась машина, свердлила світлом фар густу й непідйомну темряву, важко колихаючись на вибоях, розганяла темряву.

46
Наступний день видався погожий, сонячний, вилискувало мокре листя, парувала земля.
— І видумають. Нісенітниця все те, — ввійшла в хату баба Олена. — Та хоч на шматочки ріжте, не повірю, щоб ото наперед знали, що там на сонці робитиметься.
— Нічого, скоро переконаєтесь, — з викликом мовив Артем.
Баба Олена махнула рукою, пішла мазати около. Підводила призьбу, шпарувала взятий обручем поріг. Так дійшла аж до причілка, і чи то вколола пальця, чи підірвала нігтя, вдарила віхтем об землю, вилаялась:
— А щоб тебе чорт узяв, як ти ще й колешся! Думала після обід валу впрясти, старі мички позоставались, а тепер як я його прястиму. — Баба Олена обмила руку, обдивилася: палець цілий.
— Артем, ану йди ти подивися.
Артем вийшов на причілок. Достигають жерделі. На клумбі цвітуть айстри і портулак. Сонце зійшло вже давно, але матіоли ще пахнуть.
— Нічого тут у вас немає, — знічев’я каже Артем і йде закіпчувати скло. Він уже їх багато налаштував, і зелених, і синіх, і білих. Артем огледівся на клумбу, пішов до своїх склянок.
— От, спасибі тобі, Артем, що подивився, а то я вже не бачу. Заллю палець керосином та піду-таки, мабуть, валу напряду. А то Голокозиха така вже мудра, геть усі пута порвала.
— А ви не путайте.
— Не путала б, так люди лають. Кому за чужою коровою ганятись хочеться? Ще як молоді, то й нічого, а як такі, як оце я, то вже й не побіжиш. А Матвієнко, то такий, що з живого не злізе.
— Ну, як хочете, йдіть, прядіть, — невдоволено каже Артем.
— Е, піду.
— А як затемненя буде… Прозіваєте…
— В голові у тебе затемнення.
— Е, буде.
— Невже ото чорти й до сонця добралися? — обурюється баба Олена і йде у справах.
Артем не образився. Навпаки, зауваження бабусі відволікало, викликало бурю емоцій, безліч думок. Не повезло йому з батьками. Відсталі, не передові. Аж кричать, не хочуть жити по новому, як навчають у школі, пишеться в книгах. Наче вони не тільки книг не читають, а й в школу ніколи не ходили, не слухали радіо, не читали газет. Тяжко Артемові з такими відсталими, несучасними батьками. З кожним роком вони віддаляються, становляться незрозумілими, чужими. Ех, якби вони були схожими на його вчителів! І за що його скарав Бог? А проте, який Бог? Бога немає. Не так давно і Артем вірив, молився. Горе заставило, помирав брат. Та потім учителі переконали. Бога немає ні на небі, ні на землі, ні в душах людей. Невже його бабуся така дурна й забобонна марновірка, що й досі вірить у Бога, в ангелів, в друге пришестя, коли наука з точністю до хвилини передбачає затемнення сонця?
— Та який там Бог! Скоро всі переконаються.
Артем, як і радили в газетах, закоптив на каганці скло, чекає. І хоч бабуся й не просила, закіптюжив і їй, хай дивиться та вірить в науку, а не в Бога та нечисту силу. Що затемнення відбудеться хвилина в хвилину, Артем не сумнівається. Можливо, що вірять в те й бабуся, та не подають виду, не хочуть припускатися чужої думки. Стара, забобонна, якими й малюють їх у школі. І правильно роблять, бо що вони несуть людям? Звісно що: опіум. Тоді за що він любить бабусю? Адже любить. Артем прямує в хату. Бабуся сидить на днищі, смикає мичку, пряде вал. Хурчить в покручених часом, шкарубких руках, веретено. Тонка пряжа виходить з довгого рівного й свіжого прядива, а на вал піде й таке: осмички. Артем любить спостерігати за колесом прядки. Спочатку, коли воно рушає, видно майже кожну спицю, потім, як набере обертів, всі спиці зливаються в суцільне коло. Спиці в колесі не прості, з загогулинами, точені з груші або з горіха. Взимку бабуся знімають з мотовила пряжу, надівають її на моташку, перемотують на клубки. Днями крутиться в хаті моташка з чотирма конями. Артем дивиться то на коней, то на жердку, де висить ліжник, троє ряден, чумарка, білене полотно й сорочки, які вона намотує на качалку і прасує, перекочуючи рублем, а потім складає все те в скриню.

47
Артем зручніше вмощується на стільці, дивиться, як в бабусиних пучках народжується нитка. Однією рукою бабуся смиче мичку, скручує прядиво в нитку, другою, напівзігнутою, не дивлячись, лише проводячи рукою взад-вперед, веде ту нитку на скалку, намотуючи її рівними витками, наче на куповану котушку. Мудре то заняття. Скрипить в днищі гребінь, мотається з боку в бік циганка. Інколи бабуся зупинить прядку, розчеше мичку гребінцем і знову за діло. Хуркотить прядка, невпинно біжить своїм шляхом шнур, зливаються в суцільне коло спиці. Артем непомітно бере на ослоні пучок клоччя з кострицею і так же непомітно підводить його до шнура. Бабуся спльовує на білі, до слизоти відполіровані ниткою пучки, веде нитку на скалку. «Скільки тільки тії слини треба на ту пряжу?» — думає Артем, підводячи руку. Клоччя попадає під шнур, він тренькає й злітає. За звичкою бабуся ще котрийсь час надавлює на педаль. Зачувши волю, колесо прядки крутиться наче несамовите. Якусь мить колесо, веретено й вилка ще зливаються в коло, та бабуся гальмує педаль, зупиняє прядку, Артем непомітно ховає клоччя, давиться сміхом. Бабуся вправно одіває на колесо шнур, і знову спиці зливаються в коло, хурчить разом із скалкою вилка. Артем підносить клоччя до шнура. Звиваючись, він злітає над скалкою, плутається в залізному черв’яку, в циганці.
— От чортова робота, — незлобливо лаються бабуся і дещо поспішно й нетерпляче одівають шнур. — Шо з нею в чорта зробилося, казала ж не займайте, — бабуся навіть не дивиться на Артема. Артем сидить біля прядки тихий, сумирний, святий та правий, хоч в ухо бгай. Запускаючи прядку, баба Олена щосили надавлює на педаль, а Артемова рука з клоччям уже наготові, біля колеса. Досить відсталості. Не встигла прядка розігнатися, замерехтіти спицями, захурчати скалкою, як шнур знову злетів.
Баба Олена спересердя шарпонула прядку, потім, наче якогось шибеника, відірвала її від землі, добряче струсонула й гахнула об долівку, але шнур все ж таки оділа, пряде знову.
Артем ледве стримує себе, щоб не зареготати, а руку так і тягне до шнура, наче магнітом. Шнур летить, наче його чорти підхопили. Бабуся з усієї сили надавлює на педаль, зупиняє колесо, лається й знову надіває шнур, та Артем так вправно й непомітно приловчився підсувати клоччя, що бабуся не встигає як слід натиснути на педаль, а колесо зробити й півоберту, як шнур летить, наче навіжений.
— А розпрочорти б твого батька та матір! — бабуся наче опечена підхвачується, трясе прядку. Вона вищить, скрипить, фігурні точені стовпці ледь тримаються в стільчаку. Бабуся декілька разів підіймає прядку над головою й з усієї сили ставить на долівку. Долівка береться коржем. Стримуючи сміх, Артем червоніє.
І знову співає прядка, струменить, намотується на скалку нитка, вилка з крючками зливаються в щось суцільне, розмите. Бабуся помітно нервує, час від часу торгає гребінь, смиче з мички прядиво, аж скрипить днище, все частіше плює в пучку, веде нитку. Колесо прядки стрімко набирає оберти, гуде. Артем миттєво підводить до колеса пучок клоччя. Шнур злітає, безвільно висне. Від різкого гальмування прядка тріщить.
— А щоб тебе чорт узяв з такою роботою. Оце й сплела путо!
Бабуся одіває шнур, надавлює на педаль, колесо не встигає зробити й півоберту, як шнур знову звисає.
— А щоб тебе чорти засимкнули!
Артем злякався, руки шаснули за спину і тут же повернулися назад. Погроза стосувалася не його. Бабуся вже не встигає одівати шнура, рве нитку. Артем не втримався, засміявся, з очей викотилися сльози. Бабусю дратує Артемів сміх, та вона, як і раніш, не підозрює, що то його, Артемова, любимого внука, робота. Дуже вже склонний, слухняний у неї онук. Одіваючи шнур, вона зблискує в його бік очима. Бреньк, і знову шнур безвільно і мляво повис на скалці.
— Е, підожди, нечиста сила, ти в мене будеш прясти! — надто повільно і мстиво погрожує бабуся. Війнувши спідницею, вона злітає з днища. Від різкого поштовху двопільні двері роз’їзжджаються навстіж, коливаючись, стукаючись об одвірок, укоси зминають на долівку крейду недавньої побілки. Бабуся повертається до прядки, хапає її обома руками за стульчак і скалку і з усього маху кидає в сіни. Міцна нитка валяє разом з днищем гребінь, висмикує його з гнізда й обривається. Прядка на колесі швидко біжить в сіни і, наче бик рогами, б’є скалкою в стіну, облуплює крейду, підплигує і, розвертаючись, завалюється вздовж стіни набік.
— Отуди к чортячому батькові та чортинячій матері!
Перекособочене колесо деякий час обертається, поки його остаточно не заклинило. «Нічого собі вісьмірка», — дивується Артем.
А тим часом бабуся розправляється з остатками. Наступивши на днище ногою, вона вириває гребінь. Він летить слідом за прядкою. За ним — днище, гребінь, мички, веретено, пряжа, інше причандалля, шматок ганчірки, яким застилається днище.
— На чертєй воно мені здалося, отак прясти! Воно мені без діла! Хай вона хоч і здохне непутана, я його сукати не буду, сучіть самі, — бабуся переганяє всіх домашніх на корди і раптом кидає злий погляд на онука. — А ти чого скрегочеш, бусувіряка? Щоб ти був на кутні сміявся!
Артем на мить вмовкає, хутко підхоплюється з стільця, ховається в спальні, бере двері на защіпку, стрибає на крайок, з крайка на піч, з печі на комин. Хоч і тісно: спиною стелі торкається, зате в безпеці і все видно, як на долоні, що в хаті діється. Тут нарешті до бабусі й дійшло. Якби Артем не втікав, може б, і не здогадалася. Кинулась зо зла до дверей, натисла плечем — не піддаються. Підхопила стільчик, щоб кинути в сіни або на Артема, та рука не здіймається, бо його Микола робив. Ще ніжку зламає, тоді буде. Артем дивиться на те Мамаєве побоїще, скоєне бабусею в хаті, і нестримно вголос сміється. Тепер бабусі ясно, чого Артем на комин забрався.
— Я зараз тобі покажу! До нових віників пам’ятатимеш! — бабуся знов підбігає до спальні, налягає на двері.— А щоб тебе родимець вхопив! До чого додуматись.
— А при чому тут я? — захлинається від сміху й сліз Артем.
— Геть, не розказуй, то твоя робота. А я дурна прядку побила. А тепер на чому я прястиму? Щоб ти був пощез ще маленьким. Щоб ти був в повитку окочурився, заливається , як дурень сироваткою. Щоб ти слізьми захлинувся! І не вишкіряйся! — бабуся до кінця не впевнена, що то Артем, але на комусь же треба зігнати зло. Артем дивиться на бабусине безсилля і заходиться від сміху, його прямо таки підкидає на комині. Бабуся шаленіє від люті. Такої підступності від Артема вона не чекала. Оце й онук. Оце й слухняний, склонний! Бабуся кілька разів штовхає плечем двері. Артем перестає сміятися. Там тії защіпки бачити нічого. Ще раз наляже і вилетить. Артемові стає страшно. Ввійде з дверима, приб’є. Бабуся ще кілька разів штовхає двері, але несильно, боїться синового гніву. Защіпка благенька, відлетить чого доброго, тоді перепаде на вареники. І Артем те розуміє. Гнів бабусі трохи вщухає, влягається, а Артем знову регоче, аж комини ходором ходять.
— Ану, злазь з комина! Кому сказала! ? І йди сюди, живо! Впіймаю, я з тебе живого не злізу, так і знай!
Артем сміється.
— Бити тебе, та нікому, а бити треба. За одного битого десять небитих дають і не хотять.
Бабуся неохоче відходить від дверей, завдає ногою стільчик, на якому сидів Артем, він летить під лаву, валяє ослін. Новий приступ реготу приголомшує і ще більш розлючує бабусю.
— Щоб ти сам з себе сміявся, виродок! Я тебе зараз посміюся, щоб ти був захленувся!
Бабуся хапає в кочергах рогач, намагається дістати Артема рогачем, але марно. Тоді вирішує стягти з комина, стає на табурет.
— Підожди, виродок! Ти в мене злізеш! Ти в мене посмієшся. Як то кажуть, не все коту масляна. Колись попадешся в руки, я з тебе сім шкур спущу. Е, спущу. А я дурка його захищаю, та батькам нахвалюю, щоб не били. А тепер хай хоч і кожу родиму спустять, не жалко. Ще й у церкву брала, як щось і путнє. А він отаке витворя. Щоб тебе було забрало з рук, з ніг, з плечей і з очей.
Артем продовжує сміятись, але вже не так голосно. Мабуть, таки бабусині погрози дійшли до свідомості.
— Смішно йому, он всю крейду на стелі забрав. Злізь хоч обтрусися, а то як мара. Вся спина в крейді, як у Гната.
Артем розуміє, розплата може настати кожної миті. Одна надія: бабуся пересердиться й забуде. Головне, не попасти під гарячу руку, а там, дивись, перемелеться — мука буде. Бабуся погрожує все розказати батькові та матері, але Артемові чомусь не страшно. Та й не віриться. Навряд чи відважиться бабуся розповісти синові та невістці, в яку халепу потрапила. Артем переконався в тому остаточно, побачивши, як бабуся, не чекаючи приходу Миколи й Маньки, скинула понівечену прядку на горище, а з нею і все причандалля. Артем був задоволений. Досить їй вже прясти, ткати, вибілювати полотно, шити сорочки. Тепер не буде в їхній хаті прядки, ції ознаки споконвічної відсталості, не буде пряжі, мичок, кістриці, а замість полотна буде коленкор. Якщо чесно, то Артемові соромно і за бабусю, і за батьків, та зрештою і за всіх хуторян. Жалюгідні, безкультурні, вони живуть в минулому сторіччі. Незважаючи на стрімкий плин життя, он уже й супутника запустили, а вони ніяк не хочуть сприймати нічого нового, з усіх сил намагаються жити по-старому, чим принижують свою і його гідність. З’явилося щось нове — купуй, бери на озброєння. Та батьки чомусь не поспішають, чогось очікують, подейкують. Важко Артемові з батьками, з бабусею. Добре, що хоч прядка тепер так понівечена, що прясти на ній годі й думати. Вчителі, мабуть, якби взнали, були б задоволені. А то так і вмерла б серед пряжі, мичок, в безкультур’ї! Ні писати, ні читати не вміє. Ходила тижнів зо два в школу і в лікнеп, та так нічого й не навчилася. Такі вчителі. Нічого, Артем, як візьметься, то навчить.
— Бабу, га бабу! Чи ви не чуєте?
Мовчить бабуся, сердиться.
— Хочете, я вас читати навчу?
— Згинь, іроде, не телесуйся. Пропадеш ні за цапову душу. — Бабуся ще трохи повешталась по хаті, взяла дійницю, пішла в повітку.
— Ану, оступись! А то як дам по храпах, — зла, баба Олена замахнулась відром. — Ти диви, не боїться. Я ось візьму хлудину, та як лигну, зразу злякаєшся. Оступись, кому сказала?
Корова ступнула вбік, вийшла з грузького місця на сухе. Стара присіла, помила дійки, задзвеніли по дну струмені молока.
— Стій, не пручайся. Чи в тебе дійки потріскались? Маже тим кізяком. Ніт, щоб солідолом помазати.
Тим часом Артем вислизнув на вулицю. Сутеніло. Бабуся ввійшла в хату, хотіла засвітити каганець, процідити молоко і порозливати його по глечиках, але гніт чомусь тріщав, язичок полум’я пригасав. Глипне, блимне, зашкварчить, засичить і почне меркнути, потім і зовсім погасне.
— Ще й ця зараза горить, як сліпий дивиться. Сліпець і то лучче.
— Де хоч та болсанка? — баба Олена хитнула лампу, перевірила, чи є керосін. На дні хлюпнуло, вогник гойднувся й погас. Стара вилаялась і знову чвиркнула сірником, піднесла до гноту. Гніт засичав і погас. Воно вже як не везе, так не везе.
— Та чи ти води сюди налив? Чи якого чорта він на ладан дише? Вже, мабуть, і сюди добрався, похазяйнував. Постривай, хай тільки прийде та премудра Манька. Я її тільки так вихрещу. Всім чортам тошно стане. Хай таки спиняють, а ні — так я сама спиню. А я не спиню — люди спинять.
— Там, мабуть, гніт короткий, не достає дна, — примирливо обізвався з сіней Артем.
— Іди потримай, я новий вправлю.
— А бити не будете?
— Ні, іди вже.
— А як обдурите?
— Та йди вже чортула, молоко ще виверну! Темно он як.
Артем відчув, що все давно уляглося. Якби бабуся й справді хотіла бити його, то не кричала б, а навпаки, була б улестивою. Він давно вивчив її.
— Оце б дати тобі по пиці, щоб знав, як дратувати, я тобі не залізна. А вони теж цілісіньку ніч світять. Хазяйни. Ану, постривай, я зараз доллю.
— Та батько ж читав.
— Все ніяк до хреста не дочитає. І шо воно в тих книгах понаписувано. Невже й там пишуть, що можна з бабусі глумитись?
— Та, ні. Там такого немає, — ніяковіє Артем.
— Ну, а чого ж тоді збиткуєшся? Для чого його читати, як воно в одно вухо влітає, а в друге вилітає? Інчий раз слухаю, як ти вслух читаєш, так там таке, наче гарному вчать: і щоб слухали, і щоб батька та матір шанували. Так чого ж ви отакі з батьком грамотні, а отаке творите?
— А шо я? — знічено каже Артем. — Я пожартував.
— Ну, нехай ти. Ти малий, дурний, ще не понімаєш, а батько ж все знає, а глумиться. А гнота вставити ума немає. Руки не відтіль виросли. Нічого, нехай, може, посходяться. Я їх вихрещу, всім чортам тошно стане. Не подивлюся, що твій батько. Він все одно до мене не озивається. Нехай, і до нього обзиватись не будуть. Ото ти вже не звеш його батьком, так йому й треба. А далі ще гірш буде. Материні сльози на калу не падають. Я йому все викажу.

48
І от нарешті прийшов очікуваний день. З дев’яти годин ранку ніхто нічого не робив, всі чекали затемнення сонця.
— А чи буде?
— Буде.
Бабуся не вірила, хрестилась, трохи навіть прихворіла. Від жилавого понеділка не слабувала, а це, як на гріх, злягла.
— І на чєртєй воно мені здалося ще за це периживати. Хай хоть і кінець світу, я вже своє оджила. Нажилася, надивилася, аж тошно.
— А скільки ж вам? - домагається Артем.
— Та вже, мабуть, вісімдесят. Хіба, мо, без одного.
— Та й багато.
— Та чого там багато, ще б і не стара. Ще б і жити можна, якби здоров’я було.
— А мені ні, — каже Манька, — нажилася. Оце якби зараз земля розступилась, то й сьогодні ладна на той світ.
— От дурка. І язик повертається таке молоти. Гріх у Бога смерті просити.
— А що неправда? Ви, може, хоч трохи пожили, а я одмучилась.
— Їй-богу дурка! Та я хазяїна втеряла, восьмеро дітей поховала, отакий голод пережила, Іван з війни не вернувся, а ти балакаєш. Воно чуже горе за сахар.
— Воно і в мене таке. Скільки не живу, скільки й плачу.
— Ти з дурного ума плачеш, а в мене вже й сльози висохли. Геть, і не кажи, тобі й близько не довелось того пережити, що мені, і в сні не снилося. Не бачила ти смаленого вовка.
— Воно і в мене життя не мед: робила, як катюга, строїлась. Вас хоч Павло переміняв, а мене ніхто. Миколи місяцями вдома не було, а як Володя захворів, думала осліпну від сліз. Подивлюся, а Микола з шляху йде й плаче, і аж моторошно робиться. Це страшне, як чоловік плаче, страшнішого вже немає. А як піде з лікарні, то й душі немає. Хіба раз казав, що повіситься, якщо Володя вмре.
— Не бери гріх на душу, — і повернулась до внука. — А ти шо ото робиш, Артем? Ще хату спалиш. Поки вже ти будеш коптити ті склянки?
Майже всі в хуторі, як і радили в газетах, позакіпчували скло. В усіх все готово, всі чекали одинадцятої години дня. Хвилювалися, побоювалися чи бува, не зачепиться сонце за місяць й не шубовсне потім на землю. Першим таке припущення виказав Дмитро Коломієць. Спочатку з нього сміялися, потім задумались. А й справді: не дарма старі люди попереджали: якщо на Великдень буде місяць чернець, то буде світу кінець.
— Так зараз же не Великдень, — перечив Артем.
— Ну то й що? — питала баба Олена.
— Та брехня то все, не буде ніякого затемнення. Ото такечки, — втручалась в розмову Біличка. - Ви, бабо, вже й прожили багато, а таке кажете. Хіба місяць удень є? Він вранці на ущербі заходить, а молодика увечері. Хай би вже молоді таке казали, а вам старістю стидно та й гріх.
— Та Артем, пристав, як шевонська смола, не відчепишся. Каже, десь вичитав. А я що? Воно мені нужне, хай хоч і кінець світу.
Артем збуджено снував по леваді, поглядав на годинника. На душі було радісно і трохи боязно. Вірилось і не вірилось. І ось нарешті пробило одинадцять. Артем перший помітив, як зник маленький, ледь помітний кусочок сонця, наче його хто взяв і надкусив або вищербив. Артем підніс закіпчену склянку до очей і раптом побачив, як сонячний диск розчавлюється об щось тверде й чорне. На якусь мить стало моторошно.
— Почалося!
Манька теж взяла зелене пляшкове скло, трохи подивилась, потім кинула, взяла закіптюжене. З хат виходили люди, вертіли головами, дивувалися, поглядали на небо.
Матвієнко сидів у дворі в плетеному кріслі і теж дивився на небо. Чередник і Марія теж дивляться, вигигикують. Сидориха ганяє по двору наполоханих курей. Двірнички лаються з Надеждой, ревнуют до зятя Сашка. Вийшли надвір Іван Михайлович і Марія. Гриші не видно, але чути, пре матюччя, мати не дала вчасно закоптити скло.
— Дурак, послухав тебе, не буде, не буде! Оце тобі й Неопалима Купина, - белькоче Гриша, поспіхом закіпчуючи скло.
— Свят, свят. Господи, та що ж це воно таке? Їй-бо, нечиста сила, спаси і одверни, ще хату спалиш, — хреститься Ладимариха.
— Гриша, що ти там коптиш, іди, он у нас скло є, — гукає Манька.
— Дєтка, що воно оце робиться? Їй-бо кінець світу, — звертається перелякана Ладимариха до Маньки.
А тим часом сховалася майже третина сонця. Людей охопила тривога, неспокій. Щоб не так страшно було, люди збивалися до гурту, гомоніли.
Один тільки Гнат Ододка, наче нічого й не трапилось, збирав у дворі шовковицю і, не миючи, жменями кидав її до рота. Від голоду в Гната зводило шлунок, і він гамував його. Ще вдосвіта полаявся з Явдохою, і та не приготувала їсти.
— От зараза, хоч би свинячого зварила, — бурчав Гнат.
— Щоб тебе черви та пранці їли, — відгавкувалась із сіней Явдоха.
— Брешеш, їсти захочеш — звариш, — бубонів про себе Гнат. Від задоволення він закрив очі, накульгуючи, щось мугикав, хотілось дошкулити Явдосі. Йому, зрештою, на все начхати. Поїсть шовковиці і не пропаде. Хоч і дошкуляв голод, та Гнат осмілів, затягнув:
— Гей долиною, гей, козаки йду-у-ть!
Хоч і тяжке, безрадісне було життя, шанував Гнат пісню. В пісні втікав від незгод життя, від Явдохи. Гнат раптом помітив, як стало темніти, начебто сонце за хмари сховалося. Гнат перестав обривати шовковицю, роззирнувся.
— Мабуть, дощ буде, — розсудливо зауважив Гнат і виглянув з-під шовковиці. В небі ні хмаринки.
— Невже, вздрівається? — Гнат нахилився, щоб зібрати ще хоч жменю шовковиці. Ліва рука шастає по землі, права — поранена, лежить на попереку. Не встиг назбирати жменю, як стемніло, закукурікали півні. Небо всіялось зорями.
— О, треби тобі такого, не зчувся, коли й сонце зайшло, — Гнат розігнувся і пішов до хати. У сінях мало не впав. Явдоха навмисне кинула під ноги стару кухвайку.
— От проява... — Гнат скрипнув зубами, загнув матюка, ввійшов у хату. — Оце б покійні тато та мама побачили, яка в них невістка. Вже ніч надворі, а вона ще й снідати не варила, — сказав з докором, а про себе подумав, що батько навряд чи підтримав би Гната. Скоріш за все, сказав би:
— Та ви обоє-рябоє. Що Явдоха вирва, що ти дурак.
— Дурак, дурак, дурак! — підхопила Явдоха. — Он батько тебе знає і дураком взиває, значить дурак і є! І пішла за тебе. Недарма кажуть, як нема пайди, то й за батюшку не йди.
Артем сидів з хлопцями на пагорбку на леваді, дивився крізь закіпчене скло на небо. Чорна тінь поволі напливала на сонце, поглинала його. Нарешті від сонця не лишилось і сліду. Один світлий ободок, наче золота окантовка навколо місяця. Заспівали, перекликаючись, півні, забідкались молодиці.
— А що, як так і буде тепер? — затурбувалась Манька. — А зірок, зірок на небі, як проса!
Хлопці на мить притихли. А що як і справді, візьме й не вийде більш сонце. От тобі й кінець світу! Так і будемо жити в темряві, поки не пропадем.
— Чи воно на небі ті самі зірки, що і вночі, чи, мо, другі? — запитала баба Олена.
— Та, мать, ті — каже Манька.
— Ні, ма, не ті. Я десь читав, що вдень над нами друге небо. Ми його ніколи не бачимо, це перший і останній раз.
І знову з краю в край хутора тривожно і моторошно прокотився півнячий спів. Всі збилися в гурт, поближче один до одного, наче вівці. Було тривожно й моторошно, брав острах. Вкупі було надійніше і безпечніше. Один тільки Срібний Мишко тримався трохи осторонь, хоч був теж знічений і розгублений, проте хоробрився. Страх єднав людей більш, ніж радість. Кожний був готовий боронитися, хоч і не знав толком від кого. Такої напасті, скільки й пам’ятав кожен себе, не було.
— Їй-бо, кінець світу. Сімдесят год прожила, а такого не бачила, щоб серед дня ніч була. Їй-бо, свят, свят! — Ладимариха стала навколішки, стала бити поклони.
— Геть, іди відціля, - лається Гриша.
Артем оглянувся. В темряві бовваніла хата, темніли кущі. Навіть Біличчине подвір’я, осики було видно наче в звичайну ніч. Все, хана, капець. Пропали, — обірвалося серце. Та ось зблиснув краєчок сонця, сяйнув, осліпив. Зорі щезли, наче їх хто визбирав у мішок. Напруження спало, всіх охопив збуджений радісний настрій.
— Спасибі, Богу, — минулося. — Кожен знову потягнув склянку до очей.
— Ну, що я вам казав? — збуджено мовив Артем, — навіть хвилини збіглися. Наука — велика сила. А ви — Бог.
Бабуся мовчала. Чи то погоджувалась з освіченим онуком, чи то не знала, що відповісти, вона таки добре налякалася. На її віку давно колись вже таке було, але зарані, як ось тепер, ніхто про це не знав і не сповіщав. Була тоді справжня паніка. Люди плакали, тужили, ховалися по хатах, погрібах. Ні, все-таки мудрий у неї онук, хоч і розпутний. Та й наука, видать, щось петрає, раз втручається в Божу парафію. Бабуся згадала про вчорашній день, прядку, сердито цикнула на Артема: «Плаче по тобі березовий прут, сукин син, е, плаче». В цей час Гнат прочинив двері, щоб запитати у Явдохи, чого це він дурак і отетеревів: «О, треби такого, чи, мо, вздрівається. То наче б ніч, то вп’ять день. Начебто ровзвиднятись почало».
— Та то ж, дурень, затемнення, - мовила Явдоха.
— А відкіль ти знаєш, що воно таке?
— А хіба ти не чув, як Остап казав? Чи чим ти слухаєш?
Як тільки-но з’явилося сонце, Гнат став насідати на Явдоху, щоб готувала обід. Може, хоч вечеря буде.А сам думав про те,що якби йому вдалося розгадати загадкове вбивство тещі, то його могли б узяти працювати нештатним в міліцію,як Матвієнка.Тоді б і Явдоха відносилась до нього інакше, менше гризлася, та й коломійчани поважали б його,не те, що тепер.

49
У хуторі останнім часом тільки й розмов було, що про затемненя сонця та про Василя Бадилу.
— Отак-таки побили сукини сини, щоб їм руки повсихали, — лаяла суржчан Манька Ригірша.
— Геть, не жалій, Манько, правильно й зробили. Найшлись-таки добрі люди, — виглядаючи з-за комина в крайок, додала баба Олена. — То тільки така зараза. Воно тільки улесливе, а так гад з гадів. Я на тому тижні пішла в бригаду пеньків трухлявих набити на розпал, замотала в картату хустку маленький тупорець, щоб не видно було, великого вже не підніму, хай йому чорт, руки болять. Іду, оглядаюсь понад берестиною і стук-стук по пенечкам. Який підгнив, хитається, виб’ю, підберу, кину в завіску і знову йду, стукаю, а завіску за собою тягну. Коли це, де не візьмись, наче з-під землі Бадила Василь виріс. Я саме пенечок збила, сховала, тріски збираю, а він як підскочить, як присікався: «Ти чого,бабо, тут тріски збираєш, пеньки корчуєш?» Я зразу злякалась, як-не-як, а Василь сторож, тоді оговталась, та й кажу:
— Безсовісний ти, Василю, воно що, твоє? Вседно згніє. Та й не бригадське це, пустош. Чи, мо, й досі на Івана злий? В поліцію не пішов, не звеліла, так Іван свої кості зложив, а ти як не луснеш. Ілько через тебе пощез. Так він розпалірувався, битись сікається, кричить: «Ану, давай, бабо, сокиру!» І таки вихватив, замахнувся. Чи то вдарити хотів, чи, мо, так хотів налякати. А мені без тупорчика хоч додому не вертайся, з світу Микола зживе. Насмілилась, кажу: «Я завтра в Багачку піду, заявлю, там швидко на тебе управу знайдуть». Так він кинув тупорчик під ноги й пішов. Каже: «Я не знав, що це не бригадське». Щоб ти не знав, коли день пройде, а ніч настане.
— Ото й не ходіть, а то ще хтось приб’є, хіба дураків мало? Не скільки тих пеньків, скільки клопоту.
— Думаєш, я не злякалась? Злякалась, аж ноги затремтіли. В кущах міг би і вбити. Щоб його руда глина вдарила. Ледве додому дійшла. Я вже й по рівному як слід не піду, а не те шо в пеньках. Там все дерезою та бур’яном поросло. І яма на ямі. Інчий раз ідеш, наче й по рівному, а мені таке, наче скіпців понакопано. Ідеш і через соломину перечіпаєшся.
— Отож!
Баба Олена трохи помовчала, додала:
— А ти думаєш, його Срібниха помилує? Після того, як він сина мало не вбив з тим премудрим Сашком. Аякже, свояки зібралися, сестер держать, Василь — Ганну, а Сашко ту кислу, клишоногу Наталочку.
— Гетьте, його хоч не згадуйте, аж мороз по шкурі дере. Такі-таки звірі. Сашко — рідний дядько, а бив, поки Василь й свідомості не втеряв. А тоді ще й у яму з-під буряків вкинули, безсовісні. Ганна, кажуть, так вже просила, щоб не займали. Василь лежить безчуствений, Срібниха плаче, а Сашко молотить. А Бадила підскакує та й собі: «Дай я його хоч раз по-тюремному вдарю. Та як дасть ногою під груди, а потім в пах по ядрах.
— А ти кажеш жалко.
— Кого зобижають, того й жалко.
— А за шо вони хоч завелися? Як воно хоч собулося?
— Горілка ще нікого до добра не призводила. Впилися добре й побилися, п’яний свічки не поставить. Сашко теж гарний. Поміг Василеві з Марійкою розвестися, посиротив дітей, щоб його й путь пропала.
— Та то, Манько, таке діло: муж та жона — одна сатана.
— Нехай і так, тільки ви мені хоч хрести тут гризіть, а Сашко винен. Він розвів. Через те й завелися. Бо який би Василь чоловік Марійці не був, а батько він непоганий. Діти ті в Срібнихи й виросли. Думаєте, Василь не злий на Сашка за те, що розвів?
— Та там і жити важко.
— Як би не важко було, а зараз ще важче, бо двоє дітей сиротами ходять, це вам не шутка.
— Та й то так, — погодилась баба Олена і несподівано запитала. — А де це Микола? І де його в чортинного батька носить?
— Прийде. До Матвієнок пішов.
— Та той вже Матвієнко скоро і в шкуру не потовпиться. Такий товстючий став.
— Та він такий і був.
— І чого б я ото до нього йшла? Я б з ним на одному гектарі не сіла, а він ходить. Хоч і матір’ю мене не зве, а в мене все тіло труситься, як інчий раз довго додому немає. Їй-богу тобі кажу. Це він думає, що матері не нужен.
Маньці не дуже подобається свекрушина мова. Вона не вірить в її відвертість, вважає не чим іншим, як заглажуванням провини, та ще надіється, що невістка віднесе все Миколі, от і балака. Манька невдоволено кривиться, відвертається. Баба Олена розуміє невістку й вмовкає: не віриш, ну то й не вір. Та тривога чомусь наростає.
Микола й справді був у Матвієнків — гомоніли про політику. Це особливо зближало. Навіть те, що Микола не взяв Гальку, якось забулося, відійшло на задній план. Те, що Микола людина з вищою освітою, ходить до нього, радиться, імпонувало Петрові.
До того ж зять Іван сімейний, роботящий, не бовтається по молодицях, як Микола. Хіба то в Маньки життя? Що прожила, що за трухлявим пеньком посиділа.
А тим часом розмова неквапливо крутилася навколо недавньої поїздки Хрущова до Америки. Коли це, де не візьмись, зять Іван заявляється, п’яний, як дим, ледве на ногах тримається, за халявою ніж.
— О, це добре, застав і тестя, і зятя. Зараз будемо розщитуватись. — Узбек нахилився, щоб вихопити з-за халяви ножа, та його попередив Микола. Іван ледве не впав.
— Ти ножа забрав, віддавай!
Микола сидить, держиться за ніжку стільця.
— Будеш приставати, оцей стілець на тобі погуляє.
— Чого він до вас ходить? Га? - Присікується до Петра Іван Федорович. — Микола, значить, розумний, а Іван дурний, так значить? З Іваном можна й не рахуватися? Не балакати? Я ось зараз вам покажу.
— Ми тебе зараз зв’яжемо і кинемо під припічок, щоб трохи охолов.
— Та ми його, Миколо, мать, зараз в саж до свині спровадимо, хай там побалакає, хро-хро, — Петро незворушно підпалює люльку. Він не вперше бачить Івана таким, знає, що скоро він вхоркається, поплоша. І справді, Іван ще трохи повиступав і став плакати. Миколі стало ніяково від тих чоловічих сліз, і він пішов додому, подалі від гріха. Вдома все було, як завжди. Манька, вироблена за день, дрімала, Володя грався, Артем щось читав. Нечутно було тільки матір, вона ще не спала, чухала Артемові ногу.
— Слава тобі, Господи, вернувся, — зітхнула баба Олена й непомітно стала клювати носом.
На вигоні розходилась вулиця. Співали перші півні. У Біличок в хаті спалахнуло світло й погасло. Передрімавши перший сон, Наталка Біличка запалила сірника, щоб подивитись скільки годин. Аж тут в причілкове вікно хтось постукав.
— Хто воно там стука, ніч надворі, — гукнула Біличка.
— Це я, Ганна, Василь тіки-но помер, — почула Наталка по той бік вікна тихий голос Бадилихи.

50
Хуторяни добре запам’ятали те літо й осінь. Тоді в хуторі на вигоні вперше показували кіно. Осінь того року була тепла й дощова. За два місяці озимі вигнало майже в коліно, а тому побоювались, як би вони, чого доброго, ще з осені на викинули колос. Щоб не допустити такого, дозволили пасти по озимині корів.
Хуторяни запускали корів у густу, як щітка, озимину і, чвалом, попаски, поки не стемніє, кружляли навколо хутора.
— Оце й я знаю, наперлась, як бочка, врівень із вздухами. Ач, як напрягла. Оце пастівник, — приказувала баба Олена, оглядаючи корову. Потім брала відро-дійницю, присідала доїти. Голокозиха, так звали корову, бо купили її в якогось Голокоза, і на гіршій паші давала за удій по відру молока, тепер же не знали, куди його й дівати. Місяць годували молоком порося.
В листопаді похолодало, примерзло, випав сніг. Всі полегшено зітхнули, стали чекати весни, нового врожаю.
Найстарші дивувалися, копирсались в своїй трухлявій пам’яті і не могли пригадати такого врожаю. Хліба стояли стіною. Семен, Срібняк, інші комбайнери по добі не злазили з комбайнів, бувало, що й їли на ходу. Побоюючись, що колгоспники не впораються з уборкою, на допомогу прислали солдатів. Навпроти Гнатового подвір’я, майже на самім краю хутора, під американськими кленами, солдати розбили польовий табір, напнули намети. Вони не тільки вивозили хліб, але й працювали на току, біля комбайна, скиртували солому. Один з солдатів закохався в Бадилину Варочку, хотів одружитися, а вона ховалася від нього спочатку вдома, потім у рідної баби Параски в клуні, на горищі в Ялисавети. Та він віднаходив її й там.
Під кінець жнив привезли солдатам кінофільм «Алитет уходит в горы». У Остапа на осиці почепили екран, запустили движок. На просянищі, просо Остап давно скосив і змолотив, поставили три автомашини. На одній встановили кіноапарат, на двох інших розмістились солдати і майже вся хутірська дітвора, якій теж дозволили залізти в кузов. Артем стояв рядом зі Стьопком і Мишком Срібним радісний, збуджений, а там, десь внизу, зібрався майже весь хутір. Хто стояв, хто сидів, а дехто дивився, лежачи прямо на стерні, або в траві на промежку. Не прийшли тільки найстарші, в тім числі і баба Олена.
— Бабу, пішли з нами, — вмовляв Артем, та тільки куди там. Баба Олена і на мову не дається.
— Якби хоч ближче та молодшою була, мо, й пішла б... а так! Стоїло б того діла, щоб пертися аж он куди. Та й невдобно старістю, скажуть, принесло, не сиділа б ото дома. Та й на чертей воно мені здалося? То нечиста сила, недаром його вночі й показують. Сиди наглигуй.
Довго потім згадували хуторяни те кіно. А баба Олена навіть жалкувала, що не пішла, коли їй розказували вдома Артем і Манька. А тому років через три, коли на правлінні чи то в сільраді вирішили таки просвітити забитих хуторян, залучити і їх до культури і вдруге привезли в хутір кіно, здійнялась, спираючись на оріховий ціпок і баба Олена пішла. Добре, що хоч іти було недалеко, на вигін. У звітах сільради те кіно крутилося в хуторі мало не щодня і лектори там виступали, і концерти ставили.
Під старою дуплястою грушею зібравсь, наче змовились, весь хутір. Зачувши крик і стрілялину, кінофільм був про війну, приповзла, спираючись на ціпок зігнута в три погибелі столітня бабка Дмитриха, яка народилася ще за кріпосного права. Та й як не подивитись, як показують майже в дворі.
Діти сиділи під самим екраном. Чоловіки і жінки трохи далі, а всі, кому перевалило за сімдесят, стояли осторонь. Наче очікували, подивимось, що ви нам покажете, якщо не понаравиться, то, мо, й по домах розійдемось. Потім і вони стали присідати. Одна тільки баба Дмитриха, на обличчі суха, зморщена, як печене яблуко, постояла хвилин двадцять, задерши голову, розігнутись вона вже не могла, перехрестилась тричі, прошепотіла: «Свят, свят, спаси й сохрани од нечистої сили», — й пішла додому, заболіли в’язи. А тим часом головний герой вирізав на дереві слова: «Глушка предатель».
— Їй-Бо, нечиста сила, баба Дмитриха недаром казала, — прийшовши додому, зробила висновок баба Олена.
— І що ви ото мелете?
— Геть, Манько, і не балакай. Недарма його вночі й показують. Сатана, він ноччю тільки й являється, хай удень спробують показати. Де нечистого нема, те й удень видно.
Манька не знала, що й казати. Навіть старший і начитаний Артем отетерів, розгубився. Став невпопад пояснювати, як працює кіноапарат. Володя мовчав. Він нічого не розумів у тій мові. Переводив погляд з бабусі на брата, з брата на бабусю.
За все своє життя баба Олена так і не побувала далі Миргорода. Син Іван, коли ще працював на залізниці, обіцяв звозити в Полтаву, та не встиг, загинув на війні. А тому в уяві баби Олени Полтава була хтозна й де, а Москва на краю світу. В Миргород і то не близький шлях, далечінь. І хай би їй сто рублів платили, не пішла б, якби не говіти.
І хоч вона й не була дуже богомільною, але кожного року на Спаса їздила в церкву, говіла.

51
Того року довелося Гнатові з дідом Захарієм сторожувати в Човновім зерно на току.
А тут як раз і полювання підоспіло. Накинувши башлик, Данило в забродчиських чоботях в осоці стоїть і не ворухнеться; а де води поменше, то й присяде. Аж ось і чиря злетіло в повітря, крякнуло. Данило здіймає дробовика: бабах! Чиря, пульсуючи, збилося з темпу, клюнуло носом і пішло грудкою вниз. Слідом лунає ще один постріл, Матвієнків. Чиря шубовсь у воду. Данило бреде у воду по самісінькі пахви, щоб не попередив Валет. Артем, Срібний Мишко і Степан задивляються, зівають, корови шниряють у шкоду.
— Да, добра качка, — з потягом каже Петро, — давай її сюди, це я вбив.
— Та й я стріляв, — стенає плечима Данило.
— Ти зовсім не туди стріляв. Вона впала, як я дуплетом вдарив.
«Як з тобою спорити, — думає Данило, — лучче забери ти її собі, я ще вб’ю. Тут і чиряти того!» — Данило мовчки подає Матвієнкові качку і знову лізе в осоку, завмирає. Дітвора, люди, що прийшли по корів, всі бачили: качку вбив Данило, але що ти йому скажеш, як чоловік безсовісний. Йому хоч плюнь в очі, а він каже: «Божа роса.» І на роботі такий же. Хоч тепер і не в Даценок, а в колгоспі, а нічого не змінилося, робить, як мокре горить, аби день до вечора. Данило тим часом скрутив цигарку, сидить курить, аж на берег чути, як, спалахуючи іскрами, потріскує радак. Над озером знов здійнялося каченя. В Данила зір гострий, соколиний, рука тверда, несхибна.
Постріл. Завалюючись на крило, каченя стрімко втрачає висоту. В цей час лунає ще один постріл, Матвієнків.
— То моя качка, хро-хро.
— На, забери, — каже Данило і йде на протилежний бік Човнового. А що робити? Не віддаси, скаргу Кряжеву настрочить. Хай бере, мо, подавиться. Матвієнко бачить, що Данило йде від нього, і теж сопе слідом, знає, Данило ще вб’є. Зір орлиний, хоч уже і в літах. Захарій і Гнат дивляться на те, кивають головами.
На току Захарія ніколи б не поставили сторожувати, –– куркуль; та було нікому. Молоді чоловіки на жнивах. Остап возив воду, Андрій Переляка прихворів, а Петро Матвієнко не захотів. Прийшлось звертатись до Захарія. Дід старий, багато не понесе, у сім’ї, окрім діда, Біденківська Мокрина, та неповнолітній онук Антон. Ну, а щоб уникнути всіляких випадковостей, послали на тік ще й Гната. Хай удвох сторожують. Гнат красти вже не буде –– вчений. А яка тільки недовіра до хуторян! Визвуть в контору того ж Росєйку чи Гнатка й кажуть:
— Підеш баштан біля хутора сторожувати. Не дивуйся, там нікому таке діло доручити, одні куркулі, за ніч все розтягнуть.
— А Андрій Федорів?
— Та той сам всі кавуни роздасть.
Так поступово виробилось до хуторян своєрідне ставлення. Як робота, то найгірша, а як сторожувати, то свої, довірені. Це вже такий закон був по відношенню до коломійчан. Та в тому році його довелось порушити. Поставили на току сторожами Захарія і Гната.
— Ото, Гнат, тільки й нашого, — пізно ввечері, як від озера до току починає котитись туман, каже дід Захарій.
— Де? — не розуміє Гнат і дивиться то на захмарене на сході в брудних розводах небо, то на густіючі в близькій лісосмузі тіні.
— Я вже казав Миколі Ригору: “Нікуди твій Артем не поступить. Куди він розігнався, сталь варити. Хто нам таке доручить? Ото керамічний в Миргороді, де на горшкольопа вчать та ще сільськогосподарський, де довгоносиків три годи вивчають, ото тільки й нашого, Гнат.
В хуторі в маленьких вікнах бликуни. Захарієва хата вікнами дивиться на Багачку, але в віконце на печі видно: жевріє вогник, а, мо, тільки вздрівається.
З півдня дихнув вітерець, від хутора потягло горілою сажею, солом’яним димом.
— Вночі, Гнат, мабуть, дощ буде.
— А як ви взнали?
— Як з моє поживеш, то й ти взнаєш. Голова й бік болить. Та й дим он подивись балкою, аж сюди стелеться, — дід Захарій сказав ще щось, але Гнат не розчув.
В берестині кричали сови. Захарій обійшов тік. Гнат сидів, думав над дідовими словами, поки й цигарка погасла. Кинувся сірників, а їх немає. Подув, мо, розгориться. Та від неї відірвалися дві чи три іскри, полетіли в стерню.
— Та вирва вп’ять витягла, щоб тобі жили повтягало. — Гнат зайшов у вагончик, може, на столі де завалялися, помацав долонею охололий тес і знову вийшов. Дивиться: біля току два вогники, видно, хтось стоїть і курить, гомонять. Хто б міг бути? Може, Антон діда прийшов провідати? Так дід вже наче не курить. А, мо, Петро Грабарка чи Сахно приїхали сторожів перевіряти? Або той причинуватий Росєйка. Аби хтось красти прийшов, то не курив би.
— Піду й я, — вголос міркує Гнат, — а то ще скажуть, що сплю. Заодно й прикурю.
Гнат іде, а воно світить.
— Та чи вони їх, тих цигарок, і з рота не викидають? Видно, молоді хлопці, тільки так смолять, — вголос міркує Гнат.
Гнат приклав долоню до лоба, щоб зірки у віччю не мерехтіли, намагається розгледіти, що ж воно таке?
— Ей, ти! Хто воно тама курить, на току фуліганить? — навмання гукнув Гнат. — Чи то ти, Захарій, якщо ти, то дай прикурити. — Гнат іде далі, вже метрів зо два осталося, а не впізна, хоч ти вішайся.
— Підожди, Захарію, чого ти відвертаєшся, дай прикурити. Ти ба, який!?
— Куди тебе, Гнат, понесло? Чи ти зовсім сліпий, не бачиш, що то вовк, — гукнув від смуги Захарій.
Та Гнат уже нахилився, зібрався тикати цигаркою вовкові в око, придивився, а воно й справді вовк здоровий, як теля стоїть, очима світить.
— О, треби тобі такого?! –– Гнат мало не зіткнувся з тим вовком ніс в ніс, та мерщій назад. Стали вдвох з Захарієм кричати. Вовк ще трохи постояв і нехотя потрусив у бік хутора.
Над татарським курганом зводився кований золотом місяць, від лісосмуги лягали на дорогу довгі страхітливі тіні.


52
За тиждень до Спаса баба Олена переставала черкати, навіть не лаялась. Це хіба що дуже виведуть.
— Е, Манько, мене життя підкосило. Дев’ятеро дітей було і ні одного не лишилось.
— Гріх вам таке казати, а Микола?
— Хіба то син? Іван, ото тільки й людини було. А бач, пропав, як слина. Видно, така моя доля. Воно не всім однаково. Товариш був у Івана, все віскряки тягав, таке вже незвичайне. А, бач, поступив у Полтаву, на інженера вивчився і живий. Усю війну в Казахстані щось строїв. А Іван, бач, і не дурний наче був, та рано без батька остався, підказати нікому було, щоб учився, та так і пропав. А як вдруге на войну йшов, як я тільки просила: «Скажи, що ти стрілочником був, Семен он сказав, шо комбайнер і не взяли». Так не впросиш і не вмолиш. Воно, як ідеться на погибель, то ти її і десятою дорогою не поминеш.
— А то так, не шукай причину, вона тебе сама знайде.
Баба Олена трохи повагалась, сказала:
— Я оце збиралась в церкву йти, хотіла взяти трохи сала, треба б в церкві на часточку дати, заглянула в хижу, а воно сальник зовсім пустий, так я і облишила.
— Оце й віруючі. Богу й то жаліють.
— Ще лаятись будете.
— Таке?! Беріть хоч і на дві часточки, старців не поведемо. Там же в бодні ще є. Це добре, шо нагадали, треба таки той сальник випрати.
— Та хіба ти його відпереш? Нехай, як вода весною через двір бігтиме, на льоду потреш добре.
— Володя, синок, шо ти бігаєш, як з крашанкою, лягай спи вже. Їй-бо як з цепка зірвався.
— Нехай, він скоро ляже. Я їм обом давно приказала: не будуть бабу слухати, в церкву не поїдуть. Хай і не припарюють до мене. А то як вдень, так і закрити бабу в хатині можна, а як темно, то як поприпадають до баби, не відірвеш, такі вже рідні, далі нікуди. Бач, і Володя пішов, хоче-таки щоб взяла баба з собою?
— Шо їм там вже робити? Отаким здоровим? Найшли диво.
— Е, Манько, й не кажи. Як стане півча опівночі співати, то так вже гарно, день і ніч слухав би. А народу того сила-силенна, так валом і валить. І старі, й молоді — всякі. І курортники бува зайдуть. Хто так подивитися, а хто й перехреститься. Їй-бо, своїми очима бачила. А вже як в дзвони задзвонять, то як музики грають. Не знаю, чого ти не поїдеш. Поїхала б хоч раз одговілась. Записала б в грамотку за упокой всіх своїх. Я б і сама записала, так неграмотна, сама прошу. Та й шо я. Я то таке. Треба, щоб ти пом’янула.
— Та можна б і поїхати, та все ніколи, все не виряхаєшся.
— Воно ніколи і вмерти буде.
— Нехай, колись з’їжджу.
— Нехай, — послідній чоловік, сама колись казала.
— Ви колись розказували, як нечистий кожу по церкві тягав і записував на неї всіх, хто грішний.
— Та розказувала. А, бач, в церкву всі ходять. Боже, скільки там того миру.
— Ходять, а гріхів не меншає. І той чоловік, поки в церкву не ходив, не грішний був.
— Та так. В тій церкві тільки гріха наберешся. Батюшка молодий, гарний, молодиці як гунуть цілувати ризи. Господи, спаси й одверни. Хто ризу тягне, а хто руку. Тьфу, страмота отака!
— Та хіба їм батюшка нужен? — дивується Манька.
— А то я не бачу і не понімаю. Господи, прости! Руку як поцілує, хоч та ж і Сидориха, як розчервоніється.
— Як таке балакати, то нічого туди й їздити, — сердиться невістка.
— Може б, і не поїхала, так перед людьми невдобно. Скажуть, отака стара, а живе, як антихрист. Вони й так кажуть, що я невіруюча. А як ще й у церкву не їздитиму?
— Біличка он як вірить, то в середу ввечері як поїсть, то аж до неділі, поки говіти, терпить клята баба і ріски в рот не бере.
— Хіба в мене скільки здоров’я, як у Білички. Я голодовку перенесла, геть уся пухла була як колодка. Біличці таке і не снилось. Колись і я, як молодою була та дуже хворіла, один старий дід нараяв постувати. Бог його зна, де він і взявся біля нашого двору. Ти, каже, молодичко, попробуй дванадцять п’ятниць підряд одпостувати».
— Ну й як, помогло?
— А Бог його зна. Наче полегшало. А що в церкву ходити не треба, їй-богу, правда. Чого тіки там не побачиш. А побачиш, подумаєш. А воно, як кажуть, як подумав, то вже й согрішив, прости, Господи.
Інколи баба Олена брала з собою в церкву й Артема. Майже вся хутірська дітвора їхала в город зі своїми бабусями. Зразу після війни не часто випадала нагода побувати в Миргороді, скуштувати цукерок, морозива, міраду, якого на карбованця наливали від пуза, а тому їхали охоче і завжди на ніч, попутним траспортом. У церкві теж, звичайно, є на що подивитись, скільки понамальовано кругом, але стояти важко й нудно.
У серпні у баби Олени свято — тижнів за два, за три до Спасівки Артем перестає бешкетувати, слухається, інакше не скуштуєш ні міраду, ні морозива. У баби Олени свій виховний метод.
Десь за місяць чи й більше вона попереджає:
— Оце ти так слахуєш бабусю? Так і знай — в город я тебе, безбожника, не візьму.
— Чо-о-го? - скиглить Артем.
— Того, що розпутний, черкаєш. Я вчора чула, як ви з Срібнячком на бригаді коней ганяли, що не слово, то й чорт.
Отже напередодні Спаса не дозволялось ні черкати, ні бешкетувати, бо те й друге великий гріх. Найбільший гріх, звичайно, бешкетувати. Бабуся, може, й навмисне перебільшують, щоб їм легше було, а може, тому, що й самі часто згадують чорта й нечисту силу. Та нехай собі, хай хоч два тижні спокійно поживуть. А хочеш бешкетувати — сиди вдома. А що вдома? Звичайно, після такого попередження можна ще трохи побешкетувати, але тижнів за два до Спаса так вести себе було ризиковано, може й справді не взяти. Всі поїдуть: і Срібнячок, і Параска, і Стьопко, і Мишко Дмитрів, а він залишиться вдома, ні тобі морозива, ні міраду, а головне, знудьгується за два дні.
Артем добре пам’ятає, як вони вдвох з бабусею вперше їхали в город в кузові військової машини. Артем як забачив на аеродромі під Миргородом серебристі літаки, як підхопиться з лавки, щоб краще роздивитися, так вітром з голови й зняло, наче його корова язиком злизала, нового, пошитого батьком напередодні Спаса з синіх діагоналевих штанів-галіфе картуза. Потім довго тягло слідом за машиною разом з пилюкою. Бабуся підхопилась, грюкнула кулаком по кабіні, схилилась до дверей: «Спиніть, спасибі вам, а то в онука картуза зняло». Шофер зупинив машину, виліз з кабіни, став на підніжку, глянув чи далеко быгти бабусі й знову сів. Бабуся побігла за картузом, що вже посірів від пилюки, а Артем у плач: візьме шофер, не підожде бабусю, завезе його одного і дороги додому не знайдеш.

53
Пыд осінь Гнат надумав змолоти оклунок зерна. Трохи-таки вкрав сторожуючи з Захарьком. Явдоха вже давно ні хліба не пекла, ні борщу не варила. Гнат їв би й борошно, бувало, за день по піввідра виїдав, не звикати, та борошно Явдоха десь заховала. А то була лахва, затягне на горище оклунок і їсть. А як наїсться, висуне голову з мішка, пика наче в мірошника, одні лише вуса ледь чорніють, та й ті наче памороззю прибиті. А щоб Явдоха не била, слідом за собою й драбину затягне. До Покрови там і спить. Лежить голічерева біля димоходу, мацає драбину, чи ж рядом? А то раз не затяг, а Явдоха взяла й сховала, цілий тиждень голодний і холодний, та ще й без води на горищі просидів, поки не додумався зв’язати штани, підштаники, майку, сорочку, прив’язати все те до бантини і спуститися вниз.
Так от, взяв Гнат оклунок зерна, кинув на плече й пішов у Суржків до млина. Прийшов, а млин на ремонті. Гнат добрався до шляху, зайшов до Женьки в лавку, купив тюльки і, не заходячи додому, прямим ходом у Багачку. Всю Багачку з клунком обходив — ніде не мелють.
— Їдь в Долину, там мелють, — помітивши Гнатову простоту, поглузував мірошник. Добрався Гнат до Буряківщини, повернув на Долину. До Долини транспорт рідко ходить. Та Гнатові в той день звезло. Трапилась підвода, довезла Гната до самого млина. Млин навстіж відчинено.
— Ну, це змелю, — забувши подякувати візниці, Гнат встав, польопав у млин, а там якраз камінь набивають.
— Дядьку, сьогодні не мелемо.
— О, треби тобі такого, — обурився Гнат. — Я аж куди забився, а ви не мелете. Може, хоч оклунок змелете? Га? Шо вам стоїть?
— Та чи ти малохольний? Не бачиш, млин розібрали?
— Ну, так зберіть.
— Ми як зберемо, як висиплемо отой ваш клунок, то він весь отут на камені й зостанеться. Хіба, мо, жменя борошна витече.
— Ну, нехай, скільки вже буде, — мало не плаче Гнат. Він не вірить, вважає, що з нього глузують. То все одмовки. Наче він не молов ніколи. Мішок як всиплеш, то мішок і буде, хай і з висівками.
— Ну шо вам стоїть? Я аж он куди забився. Вже і в Багачці, і в Суржковім був, сказали, щоб сюди їхав.
— Хто вас сюди направив?
— Та ваш главний в Багачці. Казав, щоб змололи.
— Та чи ти не бачиш, шо ми ще не відремонтували?
— Ви шо, шуткуєте? Начальник сказав, а ви не слухаєте. Змеліть, а тоді вже ремонтуйте.
— Гетьте, не морочте нам голову, — сміються дядьки. — Мелете бозна й шо. Чоловік здравий, а розсуждаєте, як мала дитина. Я ж вам уже сказав, шо воно тут усе й лясне.
— Ну, так мене главний направив, — тисне Гнат.
— Так чого ж він не сказав вам, шо в нас не мелють, а мелють аж в Довгалівці. Він же зна, — збрехав і цей мірошник, щоб відчепитись від надокучливого відвідувача.
— А хіба ж я знаю?
— Треба ж було розпитати.
— Ну, так шо? Не змелете? А я понадіявся, забився.
— Ідіть геть з-перед очей, поки розводним ключем не оперезав.
— Ну, шо ж, тоді прийдеться добиватися в Довгалівку. — Гнат кинув на плече клунок, пошкандибав на дорогу. Оглянувся, ніде нікого. Іде Гнат знову в Багачку навпростець і весь час оглядається, чи ніхто позаду не їде.
Поминув своє колишнє подвір’я і наче аж сил додалося. Нічого, до Довгалівки з Багачки він якось добереться, якщо не машиною, то автобусом. Гнат поминув центр, дивиться, назустріч йому Бужин, колишній сусіда, а тепер ще й родич через Явдоху, іде.
— Ти, Гнат, куди?
— Та, оце піврайону обійшов, ніде змолоти не можу. В Долині сказали, шо в Довгалівці мелють, так оце правлю туди.
— Ну що ж, прав, може, й змелють. Тільки чого б ти туди перся?
— Кажу ж, весь район обійшов і катма млива. Отак.
— А ти ось сюди зайди, - показав на райком. — Тут тобі зразу змелють.
— Хіба?
— А я тобі кажу. Прямо на другий поверх іди! До першого секретаря. Він тобі покаже, куди йти.
— О, це діло. — Зрадів Гнат. — Чом я тебе раніш не стрітив. Це ближче, чим в Довгалівку. А то б знову аж на край світу забився. І чого він мені зразу не сказав? — дивується Гнат. — І питав же, й просив, та ні в яку. Отаке незвичайне. Хоч би пожалів. Вінвалід, ранетий.
— Обдурив, звісне діло. Ото йди, куди я тебе направив.
— Та, мать, прийдеться. Спасибі, шо надоумив, а то й до завтрього б не змолов. Ну, шо ж, бувай, спасибі.
— Хай тебе, Гнат, за пупа посіпа, — пожартував той. — Спасибі скажеш, як змелеш.
— Ну, то я пішов, — для підкріплення власної впевненості, проказав Гнат і, розвернувшись, попер в райком партії.
Піднявся на другий поверх, огледівся. Справа прочинені двері.
— Куди ви? — зупинили Гната в приймальні.
— Як куди? До секлетаря.
— Не можна. Він зараз зайнятий.
— О,треби тобі такого! А мені сказали, що можна.
Гнат з клунком попер прямо до кабінету і, відчуваючи, що й тут може оскандалиться, не змолоти, та ще тому, що надто втомився, набрався невластивої йому нахабності.
— А мені треби.
— Ви шо, не розумієте? Сказано не можна, значить не можна. І взагалі, ви що в такому виді?
— А шо? Ти з ручкою, а я з мішком, — Гнат рішуче відчинив двері.
— Що ви хотіли? — піднімаючись з-за столу й не показуючи, що розгубився, запитав Штельман.
— Та змолоти хотів, — напирає Гнат.
— Тут не мелють, це райком партії.
— А може, все-таки змелете, я вже весь район обійшов.
Штельман непомітно надавив кнопку сигналізації.
— О, треби тобі такого! Я хоч віддихну, — сказав Гнат і кинув під ноги клунок, тільки присів, а тут і міліція входить. Забрали Гната в міліцію. Вияснили в чому справа, зробили накачку, довго лякали, напучували, потім посадили на десять діб за дрібне хуліганство. Мабуть, півдня гиготів райвідділ, аж стіни здригалися.
Оце й міліція. А він хотів працювати тут.

54
Десь тільки всередині літа Манька відчула спокій і душевну рівновагу. Все, здавалося, складалось гаразд, і в сім’ї, і на роботі. З народженням Володі Микола остаточно прив’язався до сім’ї. Все частіше в двір забігав Петро Грабарка, нагадував про роботу. І Манька, діватись нікуди, спочатку ходила до комбайна, їздила на соломокопнувачі, потім, як скінчились жнива, пішла на різні. А восени, як розпочалась посівна, стала сівачем. Від лісосмуги до лісосмуги кілометрові гони. З Харитонової гори спускаєшся в балку, потім знову до Човнового на гору, на Татарський курган, і так весь день. Раніше тут був пар, росла трава, площа брудна, поросла бур’яном. Сівачі Секлетина Олена, Ригір Манька, Ганна Бадила, Наталка Матвієнкова і колишня Маньчина сусідка Явдоха Ододчиха. Одна постійно на боронах, чистить їх від мишію, що весь час набивається, та так, що борони вже не боронують, а пливуть на мишієвій подушці.
— На ходу чистіть, не теряйте дорогоцінне врем’я. Час — год годує, — наказав Гнатко.
— Та нам це, як рака перервати, — пожартувала Манька.
— А як під борону попадем? — ощепірилась набагато старіша Бадилиха.
— Со? Не лови гав, не попадеш, — відрізав Гнатко, підняв на дибки коня і тільки курява знялася.
Розпочали сіяти. Спочатку по черзі чистили борони тільки на зворотах, коли трактор розвертається і борони начебто трохи сповільнюють хід, зупиняються. Мишію того за гони начіпляється бозна й скільки. По первах жінки витримували, та згодом мишію побільшало, та так, що хоч чисть борони посередені гонів. Інколи так і робили. Десь під обід прийшла черга чистити борони і Явдосі Ододчисі. Клята, гарячковита, вибухова, як порох, Явдоха весь час лаялась. Дівчата засипали зерном сівалки, махнули трактористові Сашкові Захарову, що весь час виглядав у заднє віконце:
— Поганяй!
Трактор рушив, сівалки здригнулися і покотили з гори на спад. Борини позаду стрибають на грудді, волочать мишій, стерну, коріння. Так-сяк дотягли до зворотів. Явдоха Ододчиха скочила з підніжки сівалки, стала чистити борони. Почистила одну, другу, третю, приступила до четвертої, а трактор верне.
Щоб не збило з ніг плашками, Явдоха розігнулась, щоб трохи відпочити. Робота не з легких, не позаздриш. Дівчата вже всі спробували. Побігай, нахиляючись, за тими боронами. А Явдосі вже за п’ятдесят. Стоїть Явдоха, відсапується, а трактор не зупиняється, а знай собі, верне.
— Чорт з тобою, верни, — лається Явдоха. — А я під борони не полізу, не полізу. Що це таке: кидай печене й варене, а чисть. Мені вже не сімнадцять год. Нехай стане, тоді й почищу.
Сашко зрозумів Явдошин намір, розвернувся, став наче вкопаний. Явдоха хутенько вигребла рештки мишію з-під борін, охапками скидала його під смугу. Коли це, де не візьмись, Гнатко з-за лісосмуги летить. Вороний кінь запінений, йокає селезінкою, боки вилискують потом. А з-під копит, наче вовчий дріб, груддя летить. Дівчата й молодиці розгубилися. Гнатко аж з тварі змінився. Ніхто не думав, що він Явдохи не вб’є. Такий звірячий вираз мало його обличчя, скільки рішучості було в кожному русі, скільки енергії, цього вистачило б, щоб стерти Явдоху в порошок.
— Со? Трактор зупиняти, таку-перетаку! Ти получиш у мене за сьогоднішній день!
Гнатко зіскочив з коня, кинув повід на змилену шию і до Явдохи. От-от розчавить. Молодиці завмерли.
— Їй-богу, він її вб’є, — шепнула Наталка.
— Со це таке, я питаю? — Гнатко опустив стиснуті кулаки над Явдошиною головою. Губи його смикались, вії дрижали. Поряд стояв кінь, часто здіймалися здуховини. Видно, летів як несамовитий. Всі вважали, що Явдоха почне проситися, благати Гнатка, в крайньому разі стоятиме мовчки. Одне слово — і Гнатко від Явдохи мокрого місця не залишить.
— А шо я зроблю, як я вже на зворотах не вспіваю? Я вже стара, стара для такої роботи, — визвірилась на Гнатка Явдоха. Вона була заморена й зла, а тому слів не вибирала. Трохи оговтавшись, осмілівши, понесла, вчепилась лаятись, навіть Гнатко сторопів.
— Геть звідси! — бризнув піною Гнатко. — Під суд підеш, ледацюго! — гримів Іван.
— Будеш ледачою, якщо є за ким, — огризнулась Явдоха. — А в мене ні за ким.
Їй тільки того й треба було, бо втомилася страшенно. Вона підхопила свій вузлик, що лежав під кущем жовтої акації, і пішла.
— Це тобі велике спасибі, Іване, що прогнав, — сказала Явдоха і хутенько подибала до смуги. Пішла і не оглянулась. Іван спочатку чекав, думав, що Явдоха охолоне, відійде й вернеться, але не тут-то було. Зрозумівши, що Явдоха не вернеться, Гнатко погнався за нею конем, хотів було вернути, тільки куди там? Явдоха і на мову не дається.
— Стопчу, твою мать! — кричить Іван, піднімаючи коня на дибки. Кінь хрипів, кусаючи удила, губив коржі піни.
— Хоч і задави тут, а не вернуся, не вернусь, — затято відповіла Явдоха і, обходячи коня, пішла в напрямку берестини. А там вже хутір, левади, осики, Явдошина садиба. Гнатко, відчувши страшенну Явдошину рішучість, ненависть в очах, Явдоха, якби її воля, надвоє б його перервала, така була клята та сердита, відступив. Іван не раз наскакував і на молодиць, і на чоловіків. І ніколи не отримував такої відсічі. Всі боялися, а Явдоха не злякалася. По очах побачив. Правду каже, не бреше. Вмре, загине під кінськими копитами, а не вернеться. Молодиці не чули тієї розмови, але бачили, що Іван здався. А Маньці чомусь навіть жалко стало Явдохи. Хоч і виганяли колись удвох з Матвієнком з огороду, а потім з Одароччиної хати виселяли, а жалко. Якщо розібратись, то Явдоха ще й добра. Бурчала, лаялась, кричала,а хто б стерпів, якби на його подвір’ї чужі люди хазяйнували? Інший би зовсім проходу не дав. І чого він над нею знущається? Людина все ж таки. А Іван — то катюга, фашист.
Хіба Маньці не було. Одного разу не захотіла їхати зимою зверху не машині з буряком, бо Артем малий був, до того ще й хворів, а вдітися як слід ні вві що було, один плащик. Як накинувся на Маньку, то й той, єдиний плащ пообривав з плечей. Отакий ненависний. І не тільки до Маньки, а взагалі до людей.
Манька дивилася на той поєдинок Івана і Явдохи і думала: їй-богу справжній катюга.
Господи, чому такі злі й бездушні завжди при владі? Та він же, як над людиною знущається, так наче аж підростає, насолоду отримує. Що йому зробила хоч би й Явдоха Ододчиха? Жінка вже немолода, в літах, може, й не встигає без зупинки почистити. На гінці, коли трактор на четвертій передачі йде, інший раз як відстанеш, то й не доженеш по ріллі. Та якби хоч менше було того мишію, а то вже такого вродило, наче хто наслу наслав. Не встиг одну борону почистити, під другою повно набилося. Бігаєш за тим трактором від однієї зчіпки до іншої, як цуценя. А тому й не дивно, що все так обернулося. Просто так покинути роботу Явдоха ніколи б не відважилась: від людей сором та й судити можуть за зрив посівної. Залишити агрегат і піти, та за це тільки так можуть припаяти, до нових віників пам’ятатимеш. Щонайменше примусовки дадуть.
Явдоха доходила до кінця гонів на послідньому віддиху, вже не рада і власнїй сорочці, та, зрештою, й такому життю. Впасти б у тій смузі й не жити. А тут Господь Бог Гнатка послав. І ось тепер вона вільна. Іван сам усунув її від роботи, Явдоха ні в чому не винна, хай там що хоче робить: кричить, конем топче, золоті гори обіцяє — вона не повернеться. Обминаючи коня, Явдоха наближалася до хутора. Гнатко вважав, що, усунувши від роботи, він покарав Явдоху, а вона навпаки, радіє, бо до вечора б на тому полі й ноги витягла. Вона, ще як до смуги доходила, чула, що вже на ладан дише. Всі сівачі дивилися на той поєдинок. Не оглядаючись, Явдоха пішла додому, а Гнатко повернув назад. Прискакав, гаркнув:
— Таку-перетаку, со стоїте, не сієте. Вам що, особого приглашенія треба?
— Чистити борони нікому, — виправдалась Наталка. Манька та мовчить, а Наталка Матвієнкова і Олена Секлетина — полюбовниці Гнатка, стоять всміхаються, — мовляв, ну що, схопив облизня? Івана не раз застукували в Човновім з Наталкою та й з Оленою в лісосмузі, як буряк провіряли. Може, він заради них і старався, показував свою владу, свій норов, глумився над Явдохою. Бог його знає.
— Ну, що ж, Іване, прогнав Явдоху, становися сам до борін. Сам кажеш, що сіяти треба, та й ми не сліпі, бачимо, що треба, а борони чистити нікому, — глузує Секлетина Олена. Олениного чоловіка Третяка у війну розстріляли, Олена й пустилася берега, тягалася не тільки з Гнатком, але й з Грабаркою.
— Ну чого дивишся, становись.
— Зараз стану. Я вам покажу, як треба робити! — Гнатко прив’язав коня в лісосмузі до кленка, вийшов до сівачів.
— Поїхали!
Тракторист рушив. Загуркотіли, заплигали на груді зчіпки. Не встигне Іван з-під однієї плашки мишій вибрати, а воно вже під другою повно. Кинеться туди, під третьою й четвертою набилося. Поки вибере з-під третьої, а воно вже всі плашки до однієї мишієм забиті. А Наталка та Олена наче змовились, навмисне під’юджують.
— Іване, подивись, он уже горне.
Гнатко огрядний, упрів, чистить ті плашки, а вони забиваються й забиваються. А воно ще й до кінця далеко, тільки на Харитонову гору стали збиратися, а в голові вже тенькає, в віччю миготить.
— Іване, не бачиш, он знову горне. Зубки вже землі не торкаються, — глузує Олена, бо ревнує до Наталки.
Добрів Іван в один кінець, захекався, сатинова сіра сорочка на плечах змокріла, іде за боронами, наче п’яний.
— Іване, на зворотах живіше вичищай, бо знову горне.
— Хай воно хоч і все загорне, а я більше не піду, — сказав Гнатко, плентаючись до лісосмуги. Відв’язав коня, сів у сідло й поїхав.
— Ну а нам же як тепер — У нас тепер чистити нікому.
— Спиняйте трактора і гуртом чистіть.
— Ну, це друге діло, — перемовляються молодиці, — а то шутєйне діло, на четвертій передачі, та ще й на ходу чистити.
— Не дарма кажуть: мужик поки не помацає — не повірить. Так і Гнатко. Пройшов раз гони, тепер і десятому закаже, — не вгавала Наталка.
Наступного дня Явдоха Ододка пішла у Байрак в контору, поскаржилась Табуру на жорстокість і самоуправство Гнатка. Розповіла також про храм, розбиті по п’янці з Срібняком сани. А десь через тиждень Гнатка зняли з посади, а обліковцем призначили колишнього Гнаткового свояка — Росєйку. Може б, і не зняли, так Грабарка настояв. Не вибачив, що Гнатко любовницю відбив.

55
Закінчивши дев’ять класів, Мишко Срібний пішов на курси механізації, до весни скінчив їх, попрацював літо в колгоспі, а восени Мишка проводжали до армії. Довго згадували хуторяни ті проводи, посміювались над Гнатовим зятем, Петром Трибушним на прозвище Сакала.
На тому тижні Петро пообіцяв звозити Явдоху в Багачку. Явдоха сіла на мотоцикл, і амортизатори поховалися, хтозна де й ділися. Гнат, що до цього часу збирав шовковицю і кидав її до рота, ревно обійшов мотоцикл, бо його ще ні разу зять не катав на ньому, сказав:
— Ти її, Петре, й до містка не довезеш, скати полопаються.
— Не твоє діло. Не твоє діло, не твоє діло! — репетує Явдоха. — Думаєш, як тебе не возять, так і мене не повезе?
Розганяючи курей і здіймаючи куряву, поїхали. Гнат довго стояв на дорозі, дивився услід. Хутором Петро проїхав благополучно, а став виїздити з виселка на стовповий, трапилось нещастя. Виїзд недавно вимостили кругляком. Тільки виїхали на бруківку, лопнув задній скат, наче ним вистрелили.
— Наїздили, — глузує Гнат.
— Нічого, я йому дам на балон. Дам, дам, дам, — репетує Явдоха. — Куплю, куплю.
І купила. Напившись на проводах, Петро, наче навіжений, мотався по хутору на мотоциклі. Родом з Байрака, він ходив по хутору в черевиках на високій підошві, чим дуже дивував хуторян. В тих черевиках і на мотоциклі ганяв, поки не впіймав на вигоні іржавий металевий, кимось викинутий на смітник обруч. Обруч скрутило в три погибелі і втягло під передній щиток. Колесо заклинило, Петро мало не пішов через голову. Хлопці якраз вийшли з-під Срібнишиних вишень на вигін, побачили, як п’яний Сакала мучиться з тим обручем. Артем поспівчував, допоміг витягти. Тим часом прибігла на вигін Галька.
— Петре, їдь додому, вдома півлітри є, — бреше Галька.
В такому стані тільки півлітрою можна заманити в дім чоловіка. Петро, не вагаючись, помчав додому. Коли це крик аж на вигін:
— Немає?! Немає?!
«Бур-бур-бур», — загудів мотоцикл.
— Та куди ж ти поїдеш отакий п’яний, — впрошує Явдоха.
— Немає?! Немає?!
«Бур-бур-бур».
На поріг вийшов Гнат, вагомо сказав:
— Ото не треба було його справляти. Ти, проява, давала гроші на скат, тепер хай їде. Якби не спішила, то оце б сидів удома, а то ще вб’ється. Треба діставати самогонний апарат.
Та все обійшлося благополучно.
56
Недавно призначений обліковцем Петро Росєйка поспішав у бригаду, знав: люди чекають його; ще вчора збиралися їхати в Миргород на базар, то чи дасть він хода й пару коней. Брати без нього не наважаться. Хоч часи і помінялися, та не настільки, щоб самоправством займатися. За новим адміністративно-територіальним поділом хутір недавно відійшов до Миргородського району. Біда та й годі, не встигли як слід поділити і об’єднати райони, як у верхах визріло нове розпорядження. Сьогодні ввечері його зачитали на правлінні, і Петро Росєйка, користуючись тим, що хуторяни чекають його в бригаді, поспішав, щоб сповістити їм нове урядове рішення.
Він не помилився, люди давно очікували його. Сиділи біля колодязя, хто на зрубові, хто на кориті, палили. По тому, як часто і нервово спалахують в темряві вогники цигарок, по неголосній розмові, ремству Петро ще біля Гришиних кленків вгадав напружене очікування.
Говорили стиха, прислухалися, чи не йде Петро, весь час повертали до кленів голови.
— Здоров були, кого не бачив! — непомітно наблизившись до гурту, привітався Петро.
— О, треби тобі такого. Тебе тільки тут не хватало.
— Здоров був, якщо не шуткуєш. А ми вже заждалися, — улесливо озвався Дмитро. Тепер Росєйка в начальстві, треба з ним ладиком.
— Та я й поспішав. На наряді затримали, нову постанову читали.
— Ну й що ж там интересного? — питає Гнат.
— Зараз скажу. Дайте й мені хоч разів два смикнути, а то вже вуха попухли, півдня не курив. Ото те о! Засідали без перерви. А з контори вийшов, мац по карманах, а курити нема. Час пізній, магазини закриті. Так оце й прибіг у бригаду.
До Петра з готовністю потягнулись руки з кисетами.
— На ось мого кріпачка закури, — пропонує Дмитро. Дмитро, як завжди, улесливий, ні з ким не хоче псувати стосунки. А тим більше з Петром — бо Петро дурний. До того ж ще й якась постанова вийшла. Він бачив-перебачив тих постанов на своєму віку і дійшов висновку, ніякої від них користі, ні одна з них йому і таким, як він, не принесла нічого втішного — навпаки. І ця, мабуть, теж.
Петро закурив, солодко затягнувся, присів навпочіпки, випустив вгору над собою тонку цівку диму.
— Так от, хлопці, вийшло нове розпорядження: з завтрішнього дня корів у базар вести заборонено, — сказав Росєйка і зробив очікувальну паузу.
— Як це? — обурився Гнат. — А як я хочу продати?
— А так. Сказано: не вести і все. Крапка. А хто захоче продати корівчину, — звісно, такі є й будуть, хай здає в колгосп. Ми, товариші, йдемо до комунізму. Перспективи вже окреслені, задачі визначені. Треба поповнювати колгоспне стадо, переходити до колективної власності. Ось таке розпорядження. — Петро знову солодко затягнувся, зітхнув, додав: — Так поволі й позбудемось приватної власності.
— Та це вже було в тридцяті. Тоді теж ішли по головах, потоптом, а толку.
— Хоч би свєт провели, щоб комунізму не прозівати. А то бува як прийде ноччю, ми його в темряві й не взнаємо, — чи то глузує, чи турбується Гамазур.
— Ти, Іван, балакай, та не забалакуйся. Воно зараз хоть і послабили віжки, а можуть запроторити туди, де Макар телят пасе. Не зчуєшся, де й лихо візьметься.
— А я хіба що? Я за комунізм. Я наоборот кажу, щоб свєт провели, щоб бистріше прийшов, щоб не взівати.
— Не треба, Іван, чули вже тебе. Можеш вдаляться куди завгодно, ми тут і без тебе заживемо. Чули вчора виступ Микити Сергійовича Хрущова?
— Та Микола щось вчора вечором казав. Пленум був чи що? — невпевнено каже Іван. — Антипартійна група... Хотіли Хрущова за кукурудзу зняти.
— Ну, ото ж то. А те, що у вісімдесятому році, хлопці, комунізм буде, знаєте? Хліб, гірчиця, транспорт — вже в цьому році безплатні. А там нові електоростанції збудують, проведуть електрику й до нас. Нічого, буде ще й на нашій вулиці празник.
— Значить, кажеш, і в нашої кози хвіст виросте. Ну що ж, подивимось, — підкручує вуса Матвієнко Петро.
Петро Росєйка мружить лоба, намагається згадати хоч що-небудь з того, що йому говорили на правлінні, щоб розказати оцим забитим, недотепкуватим людям, особливо про внутрішнє і міжнародне становище.
Чоловіки сидять біля колодязя на розсохлому, перевернутому догори дном кориті, слухають, курять, стиха гомонять. Їх не дуже цікавлять ті високі матерії, про які опівночі толкує Петро, та з ввічливості не перебивають. Зрештою, не для того вони тут зібралися, їх цікавить завтрашній день, а не те, що буде через півсотні чи сто років. Про те один Бог відає.
— Ти хода в базар їхати даєш? А те ми вже чули, — нарешті перебиває Петра Срібний Василь.
— Даю, тільки глядіть мені, щоб без корів.
— Звісне діло.
— А я поведу. Явдоха наріпилась, тепер не одстане, — каже Гнат.
— Бабі повірити — себе обдурити, — сказав Гамазур.
— Нічого не знаю. Веди пішки. Поки дошкутильгаєш до Миргорода, й базар скінчиться.
— О, треби тобі такого! А ти ж казав, ход буде. Га?
— Буде, ну та й що? Не для тебе буде.
— Я Айстру до ходу прив’яжу й поїду аж у Миргород.
— Там ручиця слаба.
— З неї не стріляти.
— Я ж тобі руським язиком об’ясняв — ніззя. Чи ти, Гнате, дурак, чи чим ти слухав?
— А я тобі руським язиком отвічаю, поведу коровчину. На базарі я за неї гроші візьму, а в колгоспі — дулю з маком.
— Я оце тобі, Гнат, при свідках кажу, не поведеш. Чо я за тебе отвічать должен.
— Поведу, ти й не знатимеш.
— А я тобі в присутствії всіх кажу: забороняю і все тут, а то ще скажеш, що не знав. Сам потім будеш отвічать.
— Поки хвалько нахвалиться, битько наб’ється, — сміється Дмитро.
Мерехтять в темному небі далекі недосяжні зорі. Над Биховою балкою котиться між горсткою хмар Віз Великої Ведмедиці. Лише на заході небо трупно—синє, там виблискує гостре, коване лезо місяця. Над хутором вистояна тиша, інколи її порушують гавкіт одиноких собак, надсадне гудіння автомобілів, що, збираючись на Срібну гору, свердлять, розганяють зіницями фар полохливу темряву ночі.
Дожовуючи солому, ремигають бики, фиркають коні, переступаючи з ноги на ногу, б’ють по цимбалинах. Низом, балкою тече з Човнового приємна вільгість, легкий вітер доносить запах осоки-різухи. Пахне кінським вистояним потом і овечим кізяком.
— А ти думав, Гнат, так. У нас рішення правління.
— Вис...ь на нього, — белькоче Гриша.
— Ти шо, в тюрму захотів? — міниться Петро. — Думаєш, як каліка, так не посадять? Посадять, тільки загудеш.
— Е, посадять, — згоджується Іван Михайлович.
— А Гриша тюрми не боїться, йому там лучче буде. Там зимою в ризових чоботях не ходять, — вступається Гнат.
— Спасибі Сталіну-грузину, що обув нас у резину, — сміється Гриша. Він так і не спромігся купити на зароблені копійки і мізерну пенсію хоч кирзові чобітки, а тому всю зиму ходив у гумових, та й ті були одні на двох з матір’ю.
У Гриші постійна проблема: купиш кирзові чоботи, ні за що гумові купувати. А в чому тоді ходити восени та весною в тванюку? А тому вибір падає на гумові. В них можна ходити в будь-яку погоду.
— Нічого, як попаде, злякається.
— А він каліка, його ніхто робити не заставить, — всміхається Гнат. — А такі в тюрмі не потрібні.
Чоловіки регочуть. Петро то почервоніє, то побіліє, розпалірувався, не знає вже, що й казати. І все ближче підступається до Гната, от-от битиме.
— Ти, Гнат, мені не єрунди. Оце так — поведеш корову, пеняй на себе.
— А я тобі кажу, поведу.
— А я забороняю. Нічого, я не полінуюсь завтра вдосвіта встати.
— А я часа в три встану, виведу корову до смуги, а як підвода на гору вибереться, прив’яжу корову до полудрабка й поїду, — дратує Росєйку Гнат.
— Нічого, і я не полінуюсь, на гору вийду, — сприймаючи Гнатові слова всерйоз, палірується Петро.
— Тоді я аж до Суржкового поведу, а в Суржковім до воза прив’яжу, ти й не бачитимеш.
— А як в конторі взнають?
— А я скажу, що ти мені не казав.
— Та чи ти зцапів? Що ти за чоловік отакий? Думав хоч в неділю спочину, та хіба тут оддихнеш за такими, як Гнат? — бубонить Петро. — Їй-бо прийдеться самому в Миргород їхати. — Господи, ні вдень, ні вночі спокою немає.
— А я поведу, — дражниться Гнат.
— Ти в мене дограєшся, Гнате. Раз сидів і вдруге посадять. Будеш рецидивістом. Там довго менжувати не будеш.
— Я вінвалід.
— Ну то й що? Посадили ж на десять суток, як в райком ходив молоти. Ну, а то годів п’ять дадуть. Вдруге, Гнат, блошнювати не будеш, я тобі на повнім сурйозі кажу.
— За це не посадять. Я до корови хазяїн. Що хочу, те й роблю.
— Та то так, циган зна, що кобилі робить, — впрявся в розмову Срібняк.
— От чортула, а не Гнат. Та чи тобі в пику плюнути? Їй-бо не дасть поспати. Прийдеться таки вдосвіта вставати, — Петро плюнув під ноги і наче йому хто жару в зад сипонув, побіг з бригади додому.
— А як ти думав? Найнявся, що продався, — кричить навздогін Гнат. — Шо хоч роби, а я завтра корову веду.
Гнат ніяково всміхається в чорні вуса, тягне цигарку, висвічує темне, антрацитове обличчя.
— Ну що, Гнат, розкажи й нам, як ти в райком ходив, — скрегоче Гамазур.
В нерішучості Гнат мовчить, ніяковіє, кутики рота смикаються то в один, то в другий бік.
— А так і ходив. Воно тобі нужне? Сходи сам і взнаєш, — бурчить Гнат.
Не встиг Росєйка поминути Гришині кленки, коли це в бригаду стежкою з-за терника виринув Кисіль.
Василь підійшов до чоловіків, запитав:
— Ну шо, їдемо в базар?
— Їдемо.
— Я теж, мабуть, поїду. Треба Гаюсі на плаття набрати.
— Їдь, хто тебе не пускає? — сміється Гриша.
— Та думаю, чи не сутужно коням буде?
— Та ні. Тут не всі їдуть.
— А чого тут Петро кричав?
— Того шо дурний, як беркові штани навиворіт, — каже Гриша. — Ото шо Петро, шо Гнат, два чоботи — пара.
Чоловіки ще трохи покурили, погомоніли і розійшлися по домівках. Завтра рано вставати. Базар.

57
Дмитро й Оришка разом з хуторянами теж збирались у Миргород на базар. Захотілось побазарювати. Хоч і грошей катма, то хоч подивляться, походять межи людьми, відпочинуть. У Дмитра дітей ціла кагала. Не всі хуторяни рахунок знають, інколи навіть Оришка плутається.
— Та чи то восьмеро, чи то дев’ятеро, — каже весела на вдачу Оришка. Чи то жартує, чи правду каже. Такий же й Дмитро. Лукавий і жартівливий. Одним словом два чоботи — пара.
— Ні, таки, мабуть, дев’ятеро, — заявляє Оришка, і знову не зрозумієш, так це чи ні, бо в очах бісики, а в куточках очей зморшки.
Не дивно, що Дмитро в хуторі найбідніший. Проте на життя не нарікає. Де вкраде, а де так дадуть. На Різдво хуторяни колють свиней. Колієм здебільш запрошують Дмитра. Заріже порося, дивись, і є чим годувати ораву. Може, б і не гукали Дмитра, бо від нього м’ясо й сало собачиною тхне й гіркне, так більше нікого. Росєйка коле тільки своїм. Ну, та ще Данило. У Росєйки своя свиняка більше центнера, Галька вигодувала, та й дітей не густо — одна дочка. Та й та в пелюшках. Син ще немовлям згорів від простуди, так що зайвий шмат сала чи м’яса йому не потрібен. А в Дмитра і дітей дев’ятеро, і поросяти не держать. Божим духом живуть, чи що? Корова, правда, є. На чотири дійки одинадцять ротів. Правда, поруч живе баба Дмитриха, Дмитрова мати з невісткою Ялисаветою, у них і корова, і порося, дивись, інколи й онукам борщу наллє.
— Ти, Манько, поклич краще Данила порося колоти, в нього рука легка. Прошлий год як заколов свиню, то сало аж солодке було, а після Дмитра собачиною воняє, — каже свекруха.
— Собак на бубни б’є й чинить, того, кажуть, і воняє.
Дмитро й справді непоганий бубнар, недарма його запрошують на всі весілля. Бубни Дмитро робить сам. У хаті їх не менше десяти. Біля печі, на миснику, на покутті, біля образів. Три чи чотири висять на сволоку, кожному по бубну. Головний сволок товстий, пофарбований у коричневий колір, зверху лежать тютюн і набої для рушниці. Майже кожного року Оришку везуть у лікарню.
— Знову у Дмитра нащадок буде. Плодюча, як кролиця, — каже баба Олена невістці.
— А де дінешся, така жіноча доля, — заперечує Манька.
— Де, де? Пішла б он до баби Дмитрихи, хай би веретеном сколола.
— За це зараз судять.
— Хто б її судив? Десятеро дітей. А ти таки не забувай, кликни Данила. Їй-богу, після нього м’ясо добріше.
— Добріше, бо Данило кабанчика колов, а Дмитро свинку. Вона весь час в охоті була, хоч веди до кнура та злучай. Того, мабуть, і собачиною припаха.
— Геть і не балакай! Дмитро колій нікудишній. Росєйка, той, мо, й нічого, та не хочу я того Качечку й у дворі бачити.
— Воно й Росєйка добрий. Хіба колись не вдарив порося під праву ногу? А воно вирвалось і побігло з ножем у повітку, а кров цибенить, як з відра. Дмитро теж не завжди вдало коле, зате шкіру з свині здере — ні разу не поріже. А в Росєйки вся в дірках, наче решето.
— А чого ж ні. Дмитро на собаках навчився.
— Та її в державу треба здавати. Свинячої не здаси, тоді хоч свою знімай та здавай, бо ще і в тюрму посадять. А порізану принеси — скажуть, навмисне порізав і теж посадять.
— Та їм ум не заоре. Ну, що ж, роби, як знаєш, хай і Дмитро коле, — погоджується свекруха, хоч ще на тому тижні бачила, як Дмитро прив’язав за хатою біля груші чийогось собаку і давай стріляти з Ладимиришиним Грицьком та дітворою. Півдня стріляли, ніяк не вб’ють, бо добре випивши. Вбили тільки під вечір. Вже при каганці Дмитро зідрав шкуру, вичинив, пошив шапку.
На базар Дмитро й Оришка приїхали вдосвіта. Походили по рядах, подивилися з тим і повернулися. Остап знову водив продавати корову, яку купив за страховку. Інші хуторяни скупилися. Іван Михайлович купив штани й кухвайку. Купували, переважно, ношене. В Миргороді кілька військових частин, багато офіцерів, а тому на базарі завжди повно поношеної одежі: кітелі з стоячими комірцями — «сталінки», сині діагоналеві штани галіфе з червоною окантовкою. І все по приступній ціні. Галіфе беруть найохочіше. Їх зручно носити в чоботях. І хоч які бувають не ношені, а міцні. В сто раз міцніші бавовняних, м’ятих, у смужку. Останні, звичайно, зовсім нікудишні, але після війни і їх не вистачало. Особливо любили носити військову одежу Микола Ригір, Матвієнко, Гамазур. Микола, мабуть, тому, що на війні не був. Інколи носив і Дмитро.
Оришка та Дмитро повернулися додому після обід. У дворі тихо, аж не віриться, наче вимерли всі. Увійшли в хату. Діти збилися в куточоку, сидять причаїлися, ні дать, ні взять — щось накоїли: хто в землю дивиться, хто в куток. Глянула в куток і Оришка. І мало не впала. Великий десятилітровий глечик з олією був розбитий на друзки. Олія геть уся витекла під скриню, осталось трохи на самому денці, на раз хліб повмокати. Поруч лежала мокра, як квач, ганчірка, якою був обв’язаний глечик зверху.
— Хто шкоди накоїв? Хто глечик розбив, я вас питаю? — кинулась Оришка тасувати дітей. Скрутила за вухо одного, другого. Всі мовчать, наче води в рот набрали, тільки нижче голови нахиляють.
— Підождіть, я вам всім зараз бубну виб’ю, — кинулась Оришка в кочерги за ціпком.
— Васько, це ти розбив? — дійшла черга до найменшого. — Будете тепер палець ссати. І хліба не дам. Ну, так хто розбив? Ти? Признавайся.
— Не я, — захлюпав Василько.
— А хто?
— Не знаю...
— Підожди, ти в мене взнаєш. Я ось тебе як хакну отим черепком, так зразу і взнаєш. — Зайшлась Оришка плачем. — Ой, мамонько рідна, та що ж мені робити, що й казати? — Оришка знову вмовкла, затялася. — Я вас зараз усіх повбиваю. Ви з мене всі жили вимотали!
— Не займай ти дітей, він тобі нужен той глечик? — Дмитро сів на лаву, скрутив цигарку.
Мишко глянув на батьків скручений з війни вузлом вказівний палець, всміхнувся.
— Я його давно хотів розбити, та не знав як, — пихкаючи сизим димком, продовжує Дмитро.
Оришка на мить остовпіла від тих його слів.
— Ну, так хто, хлопці-молодці, розбив глечика? — питає Дмитро, розганяючи їдкий дим. — Ну й табак! Тільки гадюк тровити. Ти, Васько?
— Не я. Я вже казав, — похнюпився Василь.
— Добре, не ти, так не ти. Пішли, хлопці, клуню розбирати.
— О-о-о, пішли, — загули хлопці.
— Інтересно буде дивитись, як вона гухне, — зауважив Іван.
— А для чого її розбирати? — навперебій загуло кілька голосів.
— Вона нам не нужна. Коней немає, а для корови нам сіна і в стіжку хватить. Я її вже давно хотів к бісам турнути, та все ніяк руки не доходять, — теревенив Дмитро, порпаючись у кочергах.
— Ти шо там забув? Чи, мо, вчорашнього дня шукаєш? — глузує Оришка.
— Та, ні. Вірьовку.
— Все мотуззя в сінях, біля димаря, чи ти забув?
Дмитро вийшов у сіни, прочинив дверцята димаря, згріб мотузки в оберемок. Перш ніж зачинити дверцята, глянув угору. Над головою ясний і прозорий клаптик неба. Діти слідом за батьком теж норовлять заглянути в димар. Хто під руку лізе, хто в ногах плутається. Від рідної бабусі, баби Дмитрихи, не раз чули про залізну бабу, а тому й видивляються, мо, з отвору на лежанці прямо в димар вилізе. Старший Микола, той в димар увійшов, за ним Іван. Як і в усіх старовинних хатах, димар у Дмитра починається від долівки і йде стовпом до самого верху. В таких димарях краща тяга. Дмитро переклав мотуззя з правої руки в ліву, вигукав з димаря хлопців, щільно причинив двері, пішов до клуні. Сміючись і спотикаючись, дітвора сунула слідом за батьком. У клуні Дмитро довго примірявся, плював у долоні, нарешті закинув один кінець мотузки за бантину, затягнув зашморгом, взявся за вільний кінець, що звисав до самої землі, скомандував.
— Ану, хлопці, беріться!
Хлопці, ставши по ранжиру, вхопились за вірьовку.
— Ну що, всі взялися? — весело запитав Дмитро.
— Всі!
— І той, що глечик розбив, взявся?
— Взявся, — в захваті крикнув Мишко і зашарівся.
— Раз, два — взяли! — скомандував Дмитро.
Смикнули раз, вдруге, клуня ні з місця.
— Ану, дружніше!
— Ні, хлопці, ми її не звалимо, треба Узбека просити, — зітхнув Дмитро, відв’язуючи вірьовку і змотуючи її на лікоть. Іван Федорович наче почув про те, вийшов на поріг. В оточенні дітей Дмитро неквапливо вийшов надвір. Закурив, поклав долоню з скаліченим пальцем Мишкові на голову, всміхаючись запитав:
— Ну, а як ти глечика розбив?
Мишко знітився, стоїть, мнеться.
— Ну, чого ти, не бійся! Він нам зовсім не нужний. Я його давно хотів розбити. Гилив, гилив молотком та й покинув, — повагом мовив Дмитро.
— Треба було макогоном, — в захваті вихопився Мишко. — Я як хакнув макогоном, тільки черепки полетіли!
Дмитро поліз до кишені, витяг жменю горошку, сипонув у траву.
— Це вам гостинець за те, що хоч хати не спалили, — гигоче Дмитро.
Валяючи один одного з ніг, дітвора кинулась в леваду. Шукають, нишпорять. Дмитро тільки всміхається. Раніше Дмитро, було, купить цукерок, роздасть, а вони поїдять і знов просять. А тепер висипле горошок в спориш і шукайте хоч до самого вечора, ще й на другий день вискочиш, будеш шукати, може, де закотився, завалявся в споришеві, бо ніхто не знає, скільки його було і скільки знайшли. Дмитро сидить під хатою, смолить самокрутку.
— Тату, сипни ще! — просить Василько.
Дмитро махнув пустою рукою.
І знову залопотіли ногами, тільки п’яти мелькають.

58
Після того базарювання Петро Росєйка став в’їдати на Гната, прискіпувався до всього, навіть до дрібниць. Гнат сторожував у бригаді біля телят, а який сторож не спить уночі?
Сільбуду в хуторі немає, дітворі робити нічого, а тому й викидають коники: то зав’яжуть Гната в хаті, то хомути сховають, ще що-небудь витворять, а там і серпень на підході, треба на баштан чи на «чужу» з’їздити. Дуркуючи, можуть і дривітню чи каменюку в вікно протаскати. А тому Гнат ніколи й не сідає навпроти вікна. Сидить біля стіни, крейду витирає, наспівує:
— Гей, долиною, гей, широкою, козаки йдуть!
Гнат виглянув у вікно. Ніч ясна, місячна. На світлому до білизни, всипаному зорями небі тягнеться на узвіз до косогору Чумацький шлях, вилискує навпроти місяця вкатана профіліровка, бовваніє вдалині Буряківщина. Кидаючи довгі, невиразні тіні, темніє обсаджений осиками стовповий. Кований, повновидий місяць висить над Срібною горою, цідить на землю холодне сяйво.
Від сараїв, конюшні, Гришиних кленків і терну лягли на землю химерні тіні. Тиша. Інколи, пролітаючи, каркне ворона і зникне, розтане в напівпрозорій далечі, з шелестом проріжуть холодне вологе повітря повільні в маху крила.
На долівці, на комині, перерізані рамою, два білих квадрати світла від вікон. Гнат задивився на комини й не помітив, як хлопці підлізли під воза і, взявшись за спиці, котять його за причілок. Дмитрів Мишко побіг за мішками. Хомути в сінях не замкнені, коні — в конюшні, теж не зачинені, запряжуть — і на баштан.
— О, треби тобі такого, віз котиться! — дивується Гнат. Гриша чатує під вікном, почув те Гнатове здивування, махнув рукою. Хлопці завмерли, лежать під возом і не дихають, крізь щілини й дірочки в дошках сіється на них краплисте місячне сяйво.
— О, треби тобі такого. То наче їхав, а тепер став. Мабуть, примарилося. Чого б він сам їхав — вдруге подивувався Гнат, — і знову заспівав:
— Доле, доле, де ти бродиш, а я сиджу в хаті, в хаті на бригаді.
Гриша ледь втримується від сміху, стоїть харчить під стіною. А тим часом хлопці викочують віз на причілок, запрягають коней. Аж ось і Дмитрів Мишко, приніс три білих мішки і картату хустку, щоб запинатись.
— Для чого ти білі мішки приніс? Чи ти хочеш, щоб нас за три кілометри було видно?
— Других не знайшов.
— Сідай вже.
Спереду на полудрабку Ригір Артем править кіньми. Срібний Василь намагається відібрати у Артема віжки. Згадавши, як кілька років тому назад Василь з Гнатком їздили на храм, хлопці протестують. Срібний тоді теж правив саньми, гнав коней вскач і доправивсь до того, що побив у Гапиному яру сани на цур’я. А під кінець посадив Гнатка на чудом уцілий полозок, наказав:
— Сиди, а то вб’ю.
Василь спереду сидить, за оплін держиться, Гнатко позаду. Летять, тільки вітер у вухах свистить. Відібрати віжки силою Василь не наважується. В берестині, на кладовищі, один на один, вони вже мірялися з Артемом силою. Василь так і не зміг подужати Артема, здрейфив. Відчуваючи неабияку силу, Артем не став наполягати, не хотілося конфузити дядька. Артема влаштовувала рівність.
А тому Артем гнав коней на всю.
Поминули Зайців. Обсаджене вербами Снітове озеро. Аж ось і баштан.
Коней, про всяк випадок, залишили біля дороги на найменшого, Володю Ригора. Артем, Гриша, Василь ходять з мішками по баштану, добираючись мало не до самого куреня, носять кавуни. Степан від підводи далі, ніж на десять кроків не відходить, збирає дріб’язок.
— Ти ще б і в пістон штук два положив, — сміється Гриша, побачивши, як Степан приніс два не більш за дитячий кулачок кавуни. Пістон — манюсінька кишеня в штанях, для годинника. А тим часом Срібний Василь пішов прямо до куреня.
— Хто йде? Стріляти буду! — Вискочив з куреня сторож, наставив на Василя рушницю.
— Стріляй, — Василь, не зупиняючись, прямує до куреня. — Якщо вб’єш, твоє щастя, а промажеш, пеняй на себе.
Сторож затремтів від переляку, відвів рушницю вгору, сіпнувся, бабахнув дуплетом в небо. Василь відняв у нього зброю. З обох цівок ще валував, сходив, закручуючись, дим. Василь Баламут перевірив замок і по самісінькі курки встромив рушницю в землю. Повернувся, гукнув:
— Ану, хлопці, їдьте сюди. Хрещеник, прав коні прямо до куреня.
Володя їде, коні прядуть вухами. Гуртом швиденько накидали повний віз назбираних сторожами кавунів. Налякані сторожі поховалися в вербах. Біля ставка хлопці розвернули хода, поїхали на хутір. Як тільки стих стукіт коліс і від ставка потягло густим холодним туманом, сторожі повернулися до куреня, хлопці тим часом вибралися на стовповий. Коні то тупотять по глевкій дорозі, то, розбризкуючи воду, бухають по калюжах. Попереду щось бовваніє. Коні харапудяться, сторожко поводячи, стрижуть вухами. Під’їхали ближче, аж воно п’яний Петро Сакальський на прізвисько Сакала, їхав мотоциклом до Ододчиної Гальки й застряв. Гуртом скинули «мінчака» в задок, котять шляхом. То в тінь сховаються, то знову на видне місце виїдуть. Аж ось і перехрестя доріг, попереду підсліпувато блимає фарами «бобік».
— Їй-бо, Мар’янський голова їде, — каже Гриша. — Давай скидаємо кавуни під осиками.
Так і зробили. Хід полегшав, задеренчав полудрабками. Під’їхали ближче — і, справді голова. Видно, добре напідпитку, підійшов, погомонів, роздивився, переконався, що не його коні, й поїхав. Хлопці вернулися назад під осички, скидали кавуни на воза й поїхали далі.
Сторожі на баштані на пару тягли рушницю, тільки куди там її витягти. Потім, як стало світати, один з них, той, що жив поближче, приніс лопату, відкопали. В обох цівках повно землі.
Хлопці повернулися на хутір, розвезли кавуни, розпрягли коней, зайшли в бригадирську хату, щоб погрітися, під ранок похолодало. Гнат хропе, аж крейда з стелі осипається.
В сінях лежать лемеші від плугів.
— Давайте покладемо лемеші Гнатові на живіт, — запропонував Володя.
Обережно поклали на Гната три лемеші, а зверху ще й відро води поставили. Гнат навіть не муркнув: солодкий вранішній сон. Вийшли надвір, Гриша голосно затарабанив у вікно. Гнат кинувся, встаючи, за звичкою підняв ноги, відро з водою перекинулось, вода облила Гната з голови до ніг. Лемеші з глухим дзвоном попадали на долівку.
— О, треби тобі такого! Отаке лихо субулося! Не даром кажуть, не шукай лиха, воно тебе само знайде.
Гнат зібрався й пішов додому, переодягнувся і на Багачку пити «Любительську», а тут, де не візьмись, Василя Болтушкіна піднесло. Ще вчора, як гнали корів, Гриша побачив Гната, запитав:
— Гнат, де ти ходиш в такої матері, тебе Болтушкін шукав.
— О, треби тобі такого. Для чого я йому нужен?
— Спитай у нього.
Гнат набавив крок, під грудьми ворухнулась тривога, замлоїло: «щось трапилось». Зустрів Петра Росєйку, запитав:
— Петре? Га, Петре. Ти мені, бува, не скажеш, чого мене Болтушка шукав?
— Та діло, Гнат, плохе. На твоєму діжурстві трактор розукомплектували. Я точно не знаю, що там взяли, якщо на багато, то можуть і посадити. Ото те о! Кажуть, крант відкрутили.
— Може, його там і не було?
— А як би ж вони в бригаду приїхали? Чи ти, Гнат, зовсім не соображаєш?
— Не може того буть. Я, як Іван Михайлович приїхав, зразу подивився, кругом трактора обійшов. А де той грант, про який ти кажеш, не бачив.
— Грант, грант, — перекривив Петро, — Крант! Спиш, Гнат, на діжурстві. Піймаю, пеняй тоді на себе.
— Лови, як охота є. Я не сплю, — невесело всміхається в чорні вуса Гнат.
Після тієї розмови Гнат і српавді кілька ночей не спав,думав про загадкове вбивство тещі. Досипав Гнат удома. І доспався, поки яструб курчат переполовинив. Боявся Гнат Болтушкіна. Та тому було не до Гната.

59
У Байраку трапилось нещастя. В одну з ночей у пожеженика Сергія Біденка, сина голови сільради, загорілася хата. Розпатлана, в одній сорочці, Біденчиха вискочила надвір, побачила Гамазура, що був у гостях у батька, Костя Ряднинки, попросила:
— Іване, подзвони, будь добрий, чоловікові на пожарню, хай їдуть тушать, а я людей кликну. Тут у декого і багри є.
Гамазур прибіг на тракторну, до телефона, набрав номер.
— Пожарня! Пожарня! Це пожарня?
— Хто там? — буркнув сонний, невдоволений Біденко.
— Це Біденко? От добре, Сергій, що я зразу на тебе напав. Хата в тебе горить, скоріш їдь.
— Що? Що ти кажеш?
— Та кажу, їдь швидше, хата горить.
— Ти шо, ще не похмелився? А то я живо тебе похмелю. Скажу Сахну чи Цилюрику, ті швидко вихмелять. Ти диви який. Робити йому більш нічого. На понт він мене бере. Іди спи і не мішай службу нести. Це тобі пожарня, а не забігайлівка — стенув зубами Сергій і поклав трубку на важелі.
Гамазур набрав пожежну знову.
— Та я не брешу, правду кажу, — сміється Гамазур.
— А я кажу, не грайся. Зі мною шутки короткі. Як оштрафує Сахно за фуліганство, на кутні будеш сміятися.
— Яке ще хуліганство?
— А це що? Телефон здря займаєш, не даєш дозвонитися тим, хто насправді терпить біду.
Чередник вже відкрито сміється в трубку і Біденко те чує. І справді, комічна ситуація виходить: у Біденка хата горить, а він, замість того, щоб гасити, йому нотації читає.
— Ну, як хочеш, — сміється Гамазур, — ще раз кажу, що хата горить і кладу трубку. Сообчив йому, як путньому, ще й винуватий.
Сергій поклав трубку, ліг на топчан, захропів, коли це знову дзвінок.
— Знов той дурак! Ти диви який? Прийдеться-таки оштрафувати, щоб не грався.
— Альо! Альо! Це пожарня? В Біденка хата горить, — прокричав чийсь схвильований голос, чий — не розібрати.
На цей раз Сергій повірив, сон неначе рукою зняло. Завели машину, поїхали. І справді, хата полум’ям схвачена. Чути, як крокви тріщать. Вогонь червоними язиками лиже сухе дерево. Розмотали шланги.
— Ти, Сергію, не хвилюйся, — заспокоює Біденка Болтушкін. — Ще нічого страшного немає. Можна сказати, вчасно приїхали. Зараз трохи пужнем з шланга, воно й потухне.
Розвернули машину, здали назад, ухопилися гуртом за шланг і вклякли, очікуючи напору.
— Щас попре, — каже Болтушкін. — Держіться. Давай газу, Штим.
Штим Олег включив воду, тисне на газ. Пожеженики ще дужче в землю ногами повпиралися, з усіх сил шланг тримають, щоб не вирвався, ждуть. Коли тут Біденчиха підбігає, зла, розпатлана:
— Що ви його держите, щоб вам руки повсихали, там же бочка пуста, води й каплі немає.
— Відки ти знаєш? — пополотнів Сергій.
— Он Петько, синок, дивився.
— Як це немає води? — скипів Болтушкін. — Ти ж, Сергій, відповідальний за воду. Це ти винуватий. Це добре, що в тебе й горить. Будеш знати, як за водою слідкувати.
— Як це добре, що горить? — скипів Сергій. Він давно був сердитий, роздосадуваний і на Івана Ряднинку, що дзвонив, і на себе, що не второпав, не повірив, і на Іванового брата Василя Болтушкіна, а тому вибухнув, наче порох. — Ах ти, зараза кривобока, я про тебе в газету напишу...
Хата горить наче смолоскип, а Сергій і Болтушкін лаються посеред двору, з’ясовують стосунки. Хата, правда, вціліла, згорів лише дах, люди відрами встигли загасити, та від того не легше. Правду кажуть, вибирай не хату, а сусід.
А на другий день Сергій розрахувався з пожарні. Людям сказав, що жінка наполягла, але йому мало хто вірив. Скоріш за все Сергія вигнав з пожарні за привселюдну образу Болтушкін.

60
Так, не розпочавшись, скінчилося гоніння на Гната. Скоріше всього він і був потрібен Болтушкіну, як дівці дитина. Може, навіть, Петро Росєйка нарошне попросив Болтушкіна, щоб той полякав Гната.
Пройшов деякий час, і Гнат остаточно заспокоївся. А щоб Петро, чого доброго, не застав його сплячим у бригадській хаті, не зав’язав, Гнат став спати на возі. Ляже на сіні й спить. Вночі далеко чути, біля Матвієнків йтиме Петро, почуєш. Поки Росєйка шукатиме його в хаті, цокатиме западками, а Гнат і прокинеться.
Прокинеться й піде: «А шо тут за ворики?».
— А ти шо, Гнат, не спиш?
— Ні, від коней в хату йду.
Так думав Гнат. Ночі серпневі напрочуд теплі, ясні, з зорепадами. Тільки під ранок холодає, та Гнат одягає куфайку, і холод його не бере. До того ж ще й натренований, звик спати вдома на горищі до першого снігу.
Хтозна, вже як воно трапилось: чи, мо, Петро хлопців підмовив, чи самі вчучварили, але трапилось. Не дарма кажуть: «На кого Бог, на того й люди». Хто знає, як вже той Гнат думав залишитись непомітним для бригадира, як він так хропе, що аж полудрабки деренчать і штельвага на дишлі колишеться. Звісно — хто хропе, не чує власного храпу. Хлопці: Артем, Гриша, Мишко підлізли під воза, взялися за спиці і тихенько, задки, щоб дишло в дорогу не впиралося, покотили віз на Харитонову гору. Як тільки Гнат перестає хропти, заворушиться на мить, зупиняться.
— О, треби тобі такого, наче їде. Мабуть, примарилося, — каже Гнат, вкладуючись набік, і давить хропака далі. — Куди б воно їхало без коней, без мотора? — провалюючись в сон, думає Гнат. — Може, то комета по небу пропливла.
Так поволі метр за метром докотили хлопці віз до смуги.
— Ну й дає хропака, — дивується Гриша. — Давай аж у Човнове відкотимо або в Бихову балку.
— Та то далеко. Хватить йому й так, — шепоче Артем. — Коти сюди.
Гната з возом вкотили в проїзд у лісосмузі й залишили. Ну а тут уже й світати почало, заспівали треті півні. І як на той гріх, люди погнали корів у Човнове. Зранку найчастіше корів гонять в Даценкове і ближче, та й на роботу встигнеш, не спізнишся, а вже післяобід у Човнове.
Та хоч би гнали через Даценків, а то, як на зло, через Харитонову гору, кругаля. Хтось сказав, що промежок понад смугою від Даценок до Човнового зорано. Прийшлось гнати дорогою. Дороги на Зайців поки що не орють. Тільки видерлись на Харитонову гору, а молода Двірничка в крик:
— Дивіться, дивіться, он в смузі таке як віз стоїть!
Хто гнав корову своїм ходом, ті зразу побігли, а хто вів на налигачі, трохи повагавшись, покидали налигачі на роги й посунули до смуги. Один тільки Данило, як вів корову на налигачі, так і веде.
А тут, де не візьмись, Петро.
— Ну що там? — гукають задні.
Двірничка повернула назад прищувате лице, розпинається:
— Та тут страшне! Віз у смузі стоїть, а посеред возу Гнат без штанів спить.
— Мо, вбитий? — висуває здогад Сидориха.
— Та ні, живий, хропе, аж листя з жерделів осипається.
— Гнат?! — будить Гната підоспівший Петро Росєйка.
— Агов! Шо таке?
— Ти спиш?
— Та ні, я не сплю.
— А що ж ти робиш?
— Лежу, спочиваю. Гнат навмисне не встає, мовляв, бачиш, я й при тобі можу прилежати, ніякого криміналу тут немає. Приліг і лежу. Лежачи, я всю округу бачу, і хату, і повітки, а мене ніхто. До того ж вже й день, чому б і не придрімати.
— Гнат, ти спиш на сторожуванні! Я тебе посаджу, — погрожує Петро.
— Е, я не сплю, чого б я спав, — напрочуд спокійно каже Гнат. Гнат все ще думає, що він лежить на возі в бригадському дворі. Гнат піднімає ноги, і, використовуючи їх як противагу, ноги йдуть вниз, туловище — вгору, підіймається.
— Я, Петре, не сплю, я сторожую.
— А що ж ти тут сторожуєш? Смугу?
Гнат оторопіло дивиться навкруги, ніяк не може второпати, де він. Навкруги дерева, позаду кукурудза. Спереду дорога, ремигання корів, тупіт, скрип ратиць, курява, окрики молодиць, сміх і гвалт дітвори.
— Гей, куди пішла в шкоду, Ряба? Ще буряком вдавишся.
— Ти ба, як я тут опинився? — дивується Гнат.
— А я не знаю, — каже Петро, і в усій його обуреній позі готовність судити Гната суворо і строго. — А ти кажеш, що не спав. З тебе он люди сміються.
— Їй-бо не спав.
— А як же тебе сюди затягли? Он і дишло скривлене.
— З нього не стріляти. Хто б мене сюди тяг?
— Не знаю. В тебе, Гнат, мабуть, в голові якийсь зян.
— А чого ти думаєш, що іменно привезли? Може, я сам сюди приїхав подивитися, чи коні в кукурудзу не заходили? Та й бригаду з гори видніше. Я ж тобі казав, що всю округу бачу, як на долоні: і хату, і повітки, а мене ніхто.
— А чо ж ти зразу не сказав? Признавайся, ти ж думав, що на бригаді лежиш—
— Зразу думав, — погодився Гнат. — Забув. Пам’ять стала, як решето.
— Я тобі, Гнат, покажу пам’ять! Будеш у мене знати, як спати на сторожуванні. Якщо сюди сам приїхав, то де ж коні?
— Га? Коні? — Гнат сів на возі, звісив з полудрабків ноги, рукою тримається за ручицю.
— Геть, хоч ти не забивай памороки, дай я таки згадаю, що було вчора ввечері. Ти ба. Наче й не пив, а не помню, як сюди приїхав. А сам же їхав.
— Так коней, коней же нема! — беленіє, аж піниться Петро.
— Коні — то не біда, коней я міг і випрягти і пустити попаски. А що сам приїхав, то сам. А який би ж дурак мене привіз сюди?
— Через десять хвилин, кров з носа, а віз щоб був у бригаді.
Так погомоніли, посперечалися, Гнат спокійно, бо був винуватий, Петро — на підвищених тонах, і розійшлися.


61
Ще зранку Микола Ригір та Дмитро Федорович Рудявський поїхали по колгоспах з перевіркою насінників. Спочатку в радгосп «Дев’яте січня», потім у Байрак до Табура.
— Тебе, Миколо, тут більше знають, піди хоч м’яса випиши, треба б підобідати. Тільки гляди, козячого не бери, — наказує Рудявський.’
— Де б воно в колгоспі взялося те козяче?
Микола виписав свинини, розрахувався.
— Ідіть он до Штимової Параски, — радить кладовщик, — там вам і приготують. Тільки м’ясо дуже солоне, не знаю, як ви його їстимете. Це треба, щоб воно днів три у воді викисало. Літо, м’яса ніхто дуже не бере, не виписує, тільки на тракторну. Так там куховарки беруть зарані й вимочують, а ви як будете, не знаю.
Микола відніс м’ясо до тітки Параски, а заодно ще й десятку дав на пляшку горілки.
Впоравшись зі справами, пішли обідати. Параска відізвала Миколу в суточки, та й каже:
— Не годиться ваше м’ясо. Мочила, мочила, а воно солоне, як ропа. Так я зварила вам зі свого. Козла недавно зарізала.
— Та, мені то все одно, — каже Микола, — а от напарник не переносить козячого м’яса.
— О, Боже!— сплеснула тітка в заполи. — А що ж робити? Якби ж знаття, може б, напитала в кого та обміняла?
— Нічого не робіть. Не кажіть йому, от і все. Хай думає, що свинина.
— Що ви там шепчетесь? — гукнув Рудявський. Він стояв посеред хати, мало не впираючись головою в сволок, роздивлявся зап’яті рушниками й засиджені мухами фотокартки, образи, розглядав жердку, зазирав через комини.
— Та то ми своє, Дмитре Федоровичу, — ввіходячи в хату, каже Микола, — насчот півлітри.
— Ото на карточці мій хазяїн Гаврило, а то дочка, син Олег на пожарці, — охоче розповідає Параска. — Хазяїн після війни пропав. Замерз по дурості. Микола он знає.
Параска заслала скриню клейонкою, поставила пляшку, борщ, свіжу капусту, варену картоплю, смажене м’ясо. Рудявський розлив горілку по склянках.
— Не знаю, як ти, а я проголодався, — каже Рудявський, розглядаючи пляшку навпроти вікна. Випили, налягли на закуску. Рудявський їв борщ, наче за себе кидав. Невдовзі миска показала дно. На дні миски лежала величенька кістка. Рудявський обгриз на ній м’ясо, став вистукувати на клейонку мозок.
— Добре м’ясо, Миколо, а ти казав, солоне.
Микола переглянувся з тіткою Параскою, та Рудявський того не помітив, сказав:
— Ви б нам ще пляшку знайшли до такого обіду.
— А чого ж, можна й знайти, давайте гроші, як то кажуть, для хороших людей не жалко. Зараз он збігаю до Біденкової Дарини, принесу. А он і Дарина у двір зайшла, сапу в кленках повісила, — підв’язуючись косинкою, каже Параска. Микола сидить, ссе кістку. Рудявський деякий час дивився на нього, чекав, коли той буде гроші шукати, як не як, а підлеглий, та Микола наче й не чує.
Рудявський дістав гаманець, простянув десять карбованців. Параска вийшла з хати, пішла городами, понад лісом, потім промежком навпростець.
Випита натщесерце горілка подіяла приголомшуюче. Рудявський вистукує мозок на клейонку та м’ясо нахваляє, та Миколу критикує за те, що той не розуміється на м’ясі, яке солоне, а яке ні.
— А ви, Дмитре Федоровичу, знаєте, що це не те м’ясо, яке я виписував? — запитав задітий словами Рудявського за живе, добряче захмелілий Микола.
— Як не те? — звів Рудявський на Миколу посоловілі очі.
— Це м’ясо козляче. З козла.
Кістка вислизнула у Рудявського з рук, з гуркотом впала на скриню.
— А де ж наше?
— А он в миснику вимокає.
Рудявський гунув до мисника, відчинив засклені, засиджені мухами дверцята, потягнув чавунець.
— Ти правду казав, ось воно! — витягаючи чавунця, Рудявський ненароком зачепив глечик. Він впав і розбився. По долівці потекла сметана. Кіт кинувся до сметани. А тут і тітка Параска в хату нагодилася.
— О Боже, хто це таку шкоду зробив? — сплеснула хазяйка в долоні. — Два тижні збирала ту сметану, думала в неділю на базар віднести.
— То он кіт, — знайшовся Рудявський. Кіт, мабуть, відчув біду, сидить, нявчить біля дверей.
— А щоб тобі добра не було.
Параска взяла качалку і, відчинивши двері, так оперезала нею кота, що він бідний без драбини на горище злетів.
— Я його зразу розкусив, що він шкідливий, — сміється Рудявський.
— Ще й даром сходила, — повертаючи гроші, кається Параска, — отаке-таки нещастя. — Параска опустилась на коліна, пригорщами зібрала сметану в помийне відро.
— Ох Боже, Боже, недарма кажуть, як бідному женитися, то й день малий, — важко зводячись на ноги, приказує Параска.
Рудявський та Ригір смачно пообідали, подякували й пішли у справах.

62
Тільки завернули в провулок, коли це назустріч якийсь дідок возиком котить, таке наче, як Кость Ряднинка. Недавно повернувся-таки в Байрак до Горпини.
— О, цей дід нам горілки й дістане, — каже Рудявський.
У возику лежать три клунки. Чи в млин везе, чи вже з млина готове мливо. Наче таке, як у млин, бо мука б крізь мішок просипалася.
— Я зразу вмітив, що це чоловік сурйозний.
Кость здогадався, що говорять про нього, зупинився.
— Дмитре Федоровичу, це чоловік ненадійний, п’яничка, — попереджає Микола, — його тут всі знають. Ряднинка, Болтушкін, Гамазур.
— Не патякай! Я людей наскрізь бачу. Це наш дід. Це тобі не якийсь жевжик, а стара людина.
— Ви щось хотіли? — запопадливо запитав дідок. — А, це ти Миколо?
Рудявський витяг двадцять п’ять карбованців, простягнув дідові.
— Будь добрий, дістань нам горілки.
— Цічас, — Кость розвернув возика, покотив назад. Скриплять, в’їдаючись в сірий плюш пилюки, залишаючи позад себе лискучі смуги, металеві ободи.
— Ждіть мене, — оглянувся Кость. — Тут недалеко.
— Дарма ви, Дмитре Федоровичу, йому гроші довірили, — каже Микола.
— Цить, ти в людях не розбираєшся. Слухай мене.
Кость і справді повернувся швидко. Кишені його штанів горбились від пляшок.
— Ну, що я тобі казав, це наш чоловік, — зрадів Рудявський.
— А ви добре роздивіться на нього.
Рудявський окинув Костя уважним поглядом, запитав:
— Ну що? Як?
— Та ось, бачите, все як слід, — Кость кинув дишло возика в пилюку, ляснув себе по кишенях, сказав:
— Тут дві пляшки.
— І все?
— А де ж чвертка?
Кость Ряднинка був уже помітно п’яненький, видно, випив ту чвертку дорогою.
— Ну чорт із нею! — вирішив Рудявський. — Давай горілку сюди.
— Ви шо, так будете пити? Без закусі? — запитав дід. Дорогою він випив, посвіжішав, просвітлів і миттєво склав власний план. — А закусити? У нас їдальні немає. Поїхали до мене. В мене й перекусите. Баба там сьогодні наварила, напекла всяких пиндиків—миндиків. Поїхали!
Рудявський прикинув збитки, погодився. Втрачену чвертку на їді наверстає.
— Гаразд, веди, все одно треба десь їсти просити.
— Та не треба б нам туди йти, Дмитре Федоровичу, — застерігає Микола.
— Перестань, ти що, не бачиш? Це мировий дід. Ради нас діло відклав.
Поки Микола й Дмитро сперечались, Кость поминув толоку, підмет, під вербичками звернув з дороги і поїхав вниз з косогору до двору. Візок з клунками накачується, штовхає Костя Ряднинку під ноги, а то, бува, й під зад. Зайнятий приборканням возика, Кость Ряднинка не помітив, як на вимощений битою цеглою поріг вийшла баба Горпина, на прозвище Гамазурка, витерла руки об завіску, зарепетувала:
— О, Боже, знов п’яний! Це ви його, такі-сякі, споюєте, — накинулась на Миколу й Дмитра. — Господи, їхав з дому, ніде ні шага не було, я всі кармани обшарила, а це п’яний. Цілий тиждень возить і ніяк не змеле, — Гамазурка вдарила себе об заполи, кібцем злетіла з крильця.
«Видно, скора на розправу», — подумав Рудявський. Дорогою прогула машина й зупинилась. З кабіни виліз Микола Біденко — голова сільради, гукнув:
— Чого ви, Миколо Павловичу, туди пішли? Хіба ви не знайшли б де випити?
— Я тебе змелю! — насідала Горпина на Костя.
— Не кричи! До нас люди в гості прийшли, — вмовляє Кость свою половину і норовить поставити на причілку возика. — Чого ти? Млин робить, змелю, ніде не дінеться. А хороші гості раз на рік бувають. З людьми треба ладиком.
— Я тебе зараз нагостюю, — Гамазурка кинулась в сіни, вхопила дебелого макогона і за дідом. Дід кинув возика, з пляшками мотнув за хату. Наполохані кури позалітали в грядки.
— Ви не хвилюйтесь, вона зараз заспокоїться, — крикнув Кость з-за причілка. І побіг, тільки п’яти замелькали вздовж передньої стіни. — Все буде опля!
— Я ж казав тобі, що це мужик ненадьожний, — сердиться Рудявський, бо може статися, що його гроші відляпались. Достане баба макогоном, і самі склянки в штанях залишаться.
— Не ви, а я вам казав, — спалахнув Микола.
— Ти тут людей ні чорта не знаєш, — лається Рудявський. — Поки сам не розберешся, діла немає.
Кость вискочив з-за причілка, кричить:
— Не беспокойтесь, заходьте в хату. Я її зараз вговорю, — і пішов на друге коло, аж загуло.
На причілку терниця, бита кістриця, горстки мочених конопель.
— Я тебе вговорю, сукин ти син. Я тебе зараз тільки так вговорю мацюгою, — кричить стара Гамазурка. — Я вам і ноги поперебиваю. Хоч ото які не довгі, а поламаються, як палички, — визвірілась Горпина на Рудявського, вбачаючи в ньому основного призвідника.
— Е, це діла не буде, — каже Рудявський.
І тільки-но Горпина побігла слідом за Костем, став на причілку. Як тільки той виткнувся, Рудявський спритно вихватив обидві пляшки з Костевих кишень — і на косогір до машини.
— Тепер ми в дамках. Бачив, як я діда обув?
Микола не перечить. Баба Горпина облишила діда, метнулась за Рудявським.
— А, це ти, главний призвіднику? Це ти споюєш мого діда? Я зараз тобі ребра пощитаю.
Рудявський з Миколою добігли до машини, захекані вскочили в кузов, гукнули Біденкові:
— Одвези нас, спасибі тобі, подалі від цього клопоту.
— Я ж казав Миколі, що це дід ненадьожний, і з ним зв’язуватись нічого, — обурюється Рудявський. Микола мовчить.
Машина рушила, заторохтіла бортами на вибоях, вкрила хмарою куряви придорожній спориш, бурякову ботвину, гарбузове огудиння, що разом з гарбузами повибиралось аж на тини, почіплялось на соняшник.
— Зараз до мене заїдемо, пообідаємо, — висунув голову з кабіни Біденко.
Микола Біденко і Микола Ригір — друзі дитинства.
— Оце бачиш, його зразу видно, що це чоловік сурйозний, — повчає Миколу Рудявський. — А дід — то сявка.
Аж ось і Біденкове обійстя. Навпроти колишня Миколина хата. Тепер у ній бригада.
Сіли. Випили. Закусили. Сонце звернуло з причілка, повело день на захід. Опорожнили ще по одній, а воно вже таке, наче й сутеніти збирається. Закурили, дивляться, а в город Кость возиком заїжджає.
— Ти бачив, отакий чорт, — каже Рудявський. — Як він нас найшов?
— Мабуть, по сліду. Тут машин небагато їздить. По сліду протектора.
— Цього діда на поріг не пускай, — наполягає Рудявський.
— Та я зараз завісками вікна позакриваю, може, він не побачить, — погоджується Біденко.
— Правильно. Нічого йому тут робити. Я не знаю, як ти, — звертається Рудявський до Миколи, а я його бачити не хочу. Путаєшся тут з усякими. Я людей наскрізь бачу, а ти тут жив, тисячу разів був і нікого не знаєш. Отак опростоволоситься.
Микола мовчить, — знайома пісня. Минулого року удвох з Рудявським поїхали в Харків на курси перепыдготовки. Ідуть тротуаром, а на узбіччі в траві гаманець лежить.
— Он дивіться, Дмитре Федоровичу! — шепоче Микола.
— Калим пополам! — поспішає застовпити свою частину бариша Рудявський. — Я бабі Килині плаття куплю.
Микола нахиляється до гаманця, а гаманець поїхав.
— Там, мабуть, ні г... немає.
Рудявський в два кроки нагнав гаманець, відкрив і кинув.
— Ну, що там? — запитав Микола.
— Те, шо ти казав, те й було, — витираючи об траву руки, мовив Рудявський.
Біденко хоч і закрив завісками вікна, але двері лишив незачиненими, і Кость спокійно увійшов у хату. Прийшлось налити. Кость випив, втерся рукавом і пішов надвір, покотив возика назад додому.
— Баба йому зараз виб’є бубну, — радіє Біденко.
— Хай що хоче, те й робить, то її діло. Нам би оце ще півлітру, й хватило б, — потираючи руки, каже Рудявський. — В тебе, бува, немає?
— Та, півлітра наче десь була, — розважливо сказав Біденко. — Бачив, стара недавно ховала. Зараз в скриню загляну.
Біденко підняв віко, довго порпався в складених сорочках, плахтах. Бачив же, на тому тижні баба ховала. Де вона могла подітись? Наче крізь землю провалилась.
Нарешті дістав заткнуту кукрудзяним качаном пляшку, відіткнув, понюхав, всміхнувся: «Вона!»
Біденко зачинив вікно, розлив самогон по стаканах, в кухоль (один стакан, як піднімали віко, десь закотився), а тому Рудявському прийшлось наливати в мідний кухоль. Біденко взяв кухоль, виглянув у вікно. Дорогою, от-от заверне в двір, ішла дружина.
— Швидше пийте, — каже господар, вибулькуючи остатки в кухоль, — а то он уже хазяйка йде. Побачить, буде шуміти. Для чогось же вона її ховала.
Рудявський, ускочивши в халепу і в збитки з Костевою половиною, поспіхом випив, посунув порожній кухоль до вікна, потім зняв з губи щось темне, підніс до шибки.
— А це що таке? Жучок, чи що? Де він взявся? — Рудявський став роздивлятися.
В хату ввійшла Дарина.
— Я питаю, що це таке? — дибивається Рудявський, тримаючи в руці жучка. — Чим ти нас напоїв?
— О, Боже, та чи ви горілку з майками випили? Я настояла, щоб поперек витирати, а вони випили, — кинувши на лаву вузол, сплеснула в долоні Дарина. — Та хоч би ж глянули. Ану, дай пляшку!
Дарина взяла пляшку з чоловікових рук, подивилась на світло.
— Оце так-так. Пропала моя настойка. Можна б було іще налити, так, мать, ні одного жучка не зосталося, чи ви їх поковтали всі?
— І в мене немає, — розгублено заглянув у кухоль Рудявський.
— Де я їх тепер назбираю? Прийдеться слідуючого году ждати. Господи, отаке пити! І не потравляться. Ще й хотіла пляшку аж на дно сховати. Як знала.
— Не бійсь, не потравимось, ми ще з Миколою не пили, — запевнив Біденко, — це один він видув, — вказав на Рудявського.
—А що ж оце мені робити? — злякався Рудявський. — Мо, два пальці в рот закласти?
— А мені що робити? — питає Дарина.
— Я ж кажу, що ми ще не пили.
Дарина стала зливати горілку з стаканів назад у пляшку.

63 

Манька присіла біля вікна на лаву, зіперлася на кухонний столик, взяла балабуху, відкусила, стала спроквола жувати. Глянула на заплакані вікна, задумалась над життям. На тім тижні ходили з сестрою Галькою до дядька Захарька, ввійшли в хату до Мокрини Біденчихи, а та хазяйка й не муркнула.
Довго й не женився Захарько, а під кінець вибрав. За перебір — та чорта в двір. Зрештою, Біденчиха їм не потрібна була, прийшли провідати дядька, а він уже й з печі не встає. Не жилець на цьому світі. Прийшлось самим лізти на крайок. Заглянули на піч і вжахнулися. Лазить дід по печі, а кров з грижі на черінь скапує. А нажив ту грижу дядько, як в Мокрини хату будував. Важка пахова грижа.
— Дядьку, може вас в лікарню відвезти?! — вжахнулася Манька.
— Ти, Манько, про мене не думай. Ти думай про себе, як тобі жити, — сказав дід Захарька, скоса глянувши на племінницю. Знав, недобре живеться Маньці за Миколою. Манька не втрималась, заплакала.
— Добре, що хоч ті гроші, що тоді вкрала,не пропали, — раптом сказав дід, і скупа сльоза викотилась з його сірих вицвілих очей, впала на облізлу кожушину.
А через тиждень дядько Захарій помер. Так всі дядькові гроші й осіли в Мокрини. Посіла чуже багатство, наче своє.
В той день під вечір, на заході сонця, поїхала Манька ходом в Голубове по дрова. Поки доїхала, стемніло. Розвернулась, поставила воза, щоб зручно було накидати, а тут, де не візьмись, дядько, як з землі виріс, наче його хто послав. Манька злякалася, аж ноги потерпли.
— Миколо, де ти там запропастився? Йди вже сюди, та будемо дрова скидати, — не розгубилась Манька, — чого ти там сидиш, чи, мо, передумав дрова брати—
Дядько ще трохи постояв, а потім пішов, розтанув у пітьмі. Манька швиденько накидала повен віз дров, привезла в двір, скидала за хатою в хмиз. Добре, що грядка була вбрана, і можна під’їхати до хмизу картоплищем. Зачувши гомін, вийшла надвір баба Олена.
— Господи, ти вже й приїхала?
— Та, бачите ж. Прийшли б та хоч трохи помогли.
— А то я чула.
— Та як розгрузила, то почули.
— Та хіба я до тебе вийшла? Десь оце на днях Воздвиження, мать, піду до Білички взнаю, коли.
— Шо край? Чи, мо, горить? До завтрього не підождете, чи шо? Вчепилися в той празник, як чорт у грішну душу, і хоч ти лопни. Бачите, в них уже каганець погашений, люди спати полягали.
— Оце так-так, щоб тобі й добра не було. А що ж робити?
— Треба самому празники знати. А то вік зжили, а коли який празник — не знаєте.
— Ну то й що?
— Та, нічого. Що ж ви тоді знаєте? Гриша — й той знає всі празники.
— Ні, я таки, мабуть, піду. Там он хтось по двору ходить, мабуть, Біличка порається. — Баба Олена поривається йти.
— Кажу ж невдобно, і шо ви за людина?
— Невдобно штани через голову знімати.
— Ну, то ваше діло, як знаєте. Скільки можно телесуватись, чи у вас врем’я немає, такі вже зайняті, такі вже хазяйни, що далі нікуди.
— А що ж, і ні? То корови, то кури, то хлопці масла забажали, прийшлось колотити. Артем так прямо навхильки ті сколотини випив. Молодець, аби на здоров’я. — Олена трохи повагалась, повернула до хати.
Надвір по малій нужді вийшов Артем.
— Шо ви там, бабу, про мене балакаєте? А шо мати приїхала? Ма, тобі помогти?
— Оце, синок, хоч ти мене переміниш. На ось кропив’яний мішок та неси в хату. Нарізала осоки, хоч долівку потрусимо.
— Артем, ти в хату? — гукнула баба Олена.
— А куди ж? А що таке?
— Та ти знаєш, онучок, мене так-таки ота оката Густодимова Марія зурочила, думала, вже й до вечора не доживу. Хотіла до Білички піти, щоб пошептала, так мати твоя розходилася, як холодний самовар. І шо воно таке? І голова болить, і нудить. Таке як натха напала, так яєць же не їла. То холодно зробиться, то росою лоба обсипле, то смага на губи впаде. Надворі наче й не холодно, а мене морозить.
— Перетерпите, такі вже приндикові, — вибираючись на промежок, сказала Манька. — Но, куди їдете, а то ще в рів ходом втелющуся.
— Тобі легко казати, бо в тебе не болить, — відповіла на те баба Олена і рушила слідом за Артемом.
— Артем, пішли хоч ти мене свяченою водою збризнеш. Ти старший, від тебе поможе. І де воно в Бога взялося отаке? Господи милосердний і небесний, срібний і золотий.
В хаті на столі жевріє каганець. По кутках колишуться полохливі тіні.
— А то шо за надолобень сидить?
— Ви що? Вже зовсім осліпли?
— А, це ти, Володю, а я їй-бо, не впізнала, — баба Олена підійшла ближче, погладила онука по голові. — А я думала, шо він робить, а він їсть. Правильно, тьопай борщ. А то всі кажуть, що баба погане варить, а він ач як маламурить, — бабі Олені подобається, коли охоче їдять зварене нею. — Їсти не хотять, того й погане. Хай г... з’їдять. Я оце зранку не їм і аж байдуже. Отак зурочила та зозуляста. Та якби був сам собі хазяїн, хоч би ліг полежав, а то ж невільний, отаке хазяйство, за цілий день не приляжеш. Щоб ти на жару лягла і не встала, як ти ото так зурочила, — проклинає баба Олена Іванову Марію.
Артем набирає в рот свяченої води, бабуся йде в хатину, лягає голічерева на піл. Артем тричі бризкає на обличчя бабусі і тричі навхрест проводить тилом долоні по дрібному пташиному обличчю, малює хрест.
— От спасибі тобі, дай тобі Бог здоров’я, онучок, наче трохи легше стало.
— Чого ви ото клянете, може, й ви наврочуєте кого-небудь?
— Е, ні, я не врішлива. Про мене ніхто не скаже. Це, кажуть, той, хто довго цицьку ссав, як ото Іван Михайлович до п’яти год. Тьфу, що я мелю старістю. Зовсім з ума вже вижила. Та оката зовсім памороки забила, щоб ти пощезла. Не той, хто довго цицьку ссав, а кого двічі відлучали од цицьки, той, кажуть, врішливий.
— Брехня то все.
— Е, внучок, і не кажи. З уроків буває вмирають. Хіба мою ятрівку не наврочила та відьма, що вже й соборували? Лежить прикро й не встає, вмирає. Та добре, що дід Олексій додумався Докію Штимову кликнути, а то б померла. Е, померла б! Пропала б як слина. Або як яка-небудь птиця довго в дворі ячить, то теж, кажуть, навмируще.
Артем виходить надвір, гукає:
— Ей, ти, надолобень, іди сюди.
Володя сердиться, не виходить. На причілку квітник. Приємний духмяний запах матіол пливе двором. Тихо, зоряно, тепло. У Ладимарихи в дворі гомін:
— Гришуня, ти чув, кажуть, під Полтавою ікона обновилася.
— Не мели ото, — лається Гриша і гне матюка.
— Щоб я більш не довідалась, шо ти матюччя гнеш.
Чутно, як гомонять в інших дворах.
— Даниле Харитоновичу, у вас, бува, немає розсади тютюну?
— Та он піди до старої візьми. Стара, де ти сімена дівала, що я не найду.
— А кат його зна, десь було, зараз пошукаю.
Бабуся вкотре розповідає Артемові, які гарні квіти ростуть біля будки стрілочника в Байраку. Колись він мріяв насадити багато квітів, розпитував про кольори, дивувався й печалився, що немає квітів зеленого кольору, і не міг второпати чому. Це псувало настрій, викликало невдоволення.
— Не буває і все, — торочила баба Олена, — не цвітуть зеленим.
— А батько казав, що в Харкові бачив портрет Леніна і Сталіна з квітів. У залізничника такого немає?
— Е, немає.
Артем довго не міг зрозуміти, як таке може бути. Якщо то одна квітка, а Сталін в зеленому кітелі, значить, квітка цвіте зеленим. Виходить, бабуся або не знає, або каже неправду.
— Так значить, зелених квітів немає?
— Е, нема.
— А в мене будуть, — Артем всміхнувся своїй дитячій наївності, ввійшов до хати. Тоді він марив квітами:
— Тільки виросту, насаджу у себе всяких: і жовтих, і червоних, і зелених. Є такі квіти, що й зеленим цвітуть, то ви їх не бачили, — наполягає на своєму Артем.
— Нехай, нехай, посадиш, хіба ж я що?
— Признайтесь, що не бачили.
— Та, може, й не бачила, спи вже.
І от Артем підріс, і та перша дитяча, жагуча мрія кудись поділась, наче її й не було.
— Ну що, як вам?
— Та ти знаєш, наче трохи полегшало. Дай тобі Бог здоров’я, онучок, що збризнув, — баба Олена звелась на лікоть, ойкнула і знову лягла.
— Вам, може, що подати, чи чого ви?
— Та хотіла оте радіо виключити, кричить і кричить цілий день, щоб йому заціпило, а воно в кульшу так і стрельнуло, так я й назад.
— Лежіть, я сам, — Артем клацнув вимикачем.
— От спасибі тобі, а то розкричалося, наче не перед добром. І язик не заболить, не одніметься, цілий день пасталака й пасталака. І все таке, хтозна й про що. Про хутір, дивись, ні разу не скаже, як ми тут живемо.
— Кому ми нужні?
— Та й то так. Якби нужен був, то не орали б озер. Он і в Дмитра вже подвір’я скоро заніміє, — зітхнула стара. — Розбігаються люди, хто куди.

64
Повернувшись з бригади, ввійшла в хату Манька.
— Для чого хоч ви оте радіо виключили? Боїтесь, щоб не охрипло, чи що? Хоч би врем’я сказало.
— Воно мені так за день вгавкалось, хай хоч трохи спочине, тихо побуде. Хтось витріщив, а я не можу виключити, кричить, наче його ріжуть. Це ти, мабуть, його і витріщила на всю. Для чого тобі те врем’я. Мені воно без діла.
— Та думала на базар завтра поїхати.
— Інтересно, по чом воно зараз корови в тому базарі?
— А хтозна, треба вести. Базар ціну вкаже.
— Е, скаже. Та тільки забороняють.
— А я оце дров привезла. Тепер буде на розпал. Хотіла ще й завтра поїхати, так Петро коней не дає.
— Спасибі Богу, хоч сьогодні благополучно з’їздила, хватить і того.
— Для вас то хватить, вам аби на печі було тепло, а мене Микола кожен год лає, приказує, щоб вугіль берегла.
— Та ти його й топиш до нестями, аж піч червоніє. Сиплеш вугіль, як у паровоз.
— Вам на печі, може, й жарко, а в хаті вітер гуляє.
— Ну, то твоє діло. Хочеш, їдь. Охота, кажуть, гірше неволі. За дурною головою і ногам нема спокою.
— Та й Чередничці обіщала помогти сарай мазати, около шпарувати. Як ми строїлись, нам помогали.
— А то так, чужу с... лижеш і свою підставляй.
— Якщо на днях мазати не будуть, то післязавтра й поїду. Мо, дасть Бог, не заберуть. Я й сьогодні їхала навдалу. Думала, вже й духу тих дрів немає. А тут ще й якийсь чоловік рядом крутився. Злякалась, ноги не несуть, а він прямо до мене пряде. Приплів, став і мовчить. Як я вже додумалась Миколу позвати. А він тоді хаміль-хаміль і поплуганив назад.
— То ще скажи спасибі, що так обійшлося. Міг би шо-небудь і зробити. Е, казали покійні свекруха, не шукай лиха, воно тебе само знайде. І на печі не сховаєшся. Оце дивлюся: Артем з Володькою що не день, то і на Псьол купатися. Хіба довго до лиха, це ж вода. Я вже казала, казала і язик зболів, об зуби побила.
— Казка не поможе.
— Я й сама знаю, що моя казка нікому не нужна, в одне вухо впускають, а в друге випускають. А що робити?
— Не пускати.
— А то вони мене послухають. Ви порозходитесь, а ти хоч гоцки грай.
Стануть удвох і в одну шкуру: підем і хоч каравул кричи. Треба таки й вам хоч трохи спиняти, ви ж батьки. Якби пристрожили добре, щоб мене слухали, то нікуди б вони не поїхали. А то сами не щитаєте мене й за домаря, а діти бачать і теж не слухають. І за вухом не ведуть. А купання — то таке, обмивсь трохи й годі, чи купатися поки й верба з г... виросте? Та ще й у Пслі. Там, кажуть, соми такі, як телята, й дядька в воду затягнуть. А кручі? А то шо плавають, так я теж плавати вміла, а на Пслі й разу не купалась.
— А де ж ви купались? — уїдливо питає Артем.
— Як де, в Вузькій. Роздінусь, було, запливу, сажнів на два-три і назад.
— Шо ви, бабу, розказуєте? То ви так плавали, — втрутився в розмову Володя. — Артем ще в п’ятому класі перепливав Псьол туди й назад. А шо ви там плавали, як ви і в Пслі не купались.
— А чом би й не плавала? І наввимашки, і голічерева. Тільки навстоячки, як Іван, не вміла. Той теж було плавав. І з кручі той дурисвіт Платон кидав. Як прийдуть, було, хлопці, розкажуть, що Іван з Ярошів кавуни через Псьол вплав перевозив, так аж тіло затруситься. А, бач, як не смерть була, то не втопився.
На якусь мить в хаті запанувала тиша. Чутно, як сичить і потріскує в каганці ґніт.
— А як ви плавати вчились? Хто вас вчив? — питає Володя.
— А хто б мене вчив? Сама вивчилась. Якось зайшла у воду, а хвиля як підхватить, чую під ногами дна немає, мать, на яму попала. Спасибі Богу, Сава Штим нагодився, ухопив за косу, висмикнув. Я підхопилася і сама до берега попливла. З тих пір і плаваю. А ти думав як?
Артем встав, пішов надвір курити.
— Ти, Манько, їм таки скажи, а то хіба вони мене послухають? Оце недавно, на днях, вчора чи позавчора, пішла в хатину часточку сала врізати, борщ затовкти, бодня вже пуста, а в сальнику ще трохи є, так Володя взяв і зачинив мене з сіней на защіпку. А то колись з запаркою закрив. Я вже просила й вмовляла: «Володя, Володя, відчини, га?» А він як бузувіряка стоїть під дверима і дражнить. — «Володя, Володя, відчини, га?» Вже й двері торгала й плакала, й просила.
— Та чи ти здурів?
— Та чи ти здурів? — сміється Володя.
Баба Олена стоїть під дверима, ноги потерпли.
— Ти чуєш, он як свині кричать чи ні?
А Володя й собі:
— «Ти чуєш, он як свині кричать чи ні?»
Баба Олена навіть розгубилась од такої зухвалості, вмовкла.
— Та хай вони хоч і виздихають.
— Та хай вони хоч і виздихають, — дратує Володя.
— Та хай вони хоч і повітку завалять.
— Та хай вони хоч і повітку завалять.
Після кожного речення баба Олена робить паузу, надіється, мо, вплине.
— Он риють на всю! Стіна скоро впаде.
— Он риють на всю! Стіна скоро впаде. — Повторює слідом Володя.
— Думала, вже як відчинить, то так прутом відшмагаю, що й кожа родима злізе. Їй-бо ціпок до рук побила б, якби впіймала. Мислиме діло? Керогаз в сінях горить, аж гуде, ще хата к бісам собачим займеться. Все ж до гнота згорить. А він закрив і не відкриває, щоб тебе навіки закрило.
— Ви його оце, як кажете, хоч думаєте? Ви його хоч людям такого не кажіть, бо люди будуть сміятись. Хіба ж можна так своїх онуків проклинати? — захищає Володю Манька.
— Хай шкоди не робить.
— А то думаєте Біличку чи бабу Марту онуки не закривають?
— Е, ні.
— А ви там знаєте?! Не знаю, Біличку, мо, й не закривають, а бабу Марту закривають. Марія колись сама казала. А баба, дивись, не плеще, як ви, язиком. Такі вже слизькоязикі. А що ж ви хотіли, дітвора. А в вас відкіль вітер, відтіля й язик. Пересердитесь і самі тоді жалієте, так не одліпиш. А воно, кажуть, така мить бува, скажеш, а воно й собулося.
— Та якби ж той чортів борщ не варився, то кат з ним, хай закрива, я б і в хатині посиділа. А то ж від того керогазу ще хата згорить. Другий раз як заллє керосином з тії балії, вогонь як гогоне аж під стелю, аж самій страшно робиться. Хіба до лиха довго? Суша он надворі яка. Все, як порох. Воно шутки-шутки, а хвіст набік.
— Не скільки там того борщу, як балачки.
— А скільки б не було! — паленіє баба Олена. — Робиш як луччє, а вони тебе ще й вилають. Для чого воно мені здалося, щоб з мене збиткуватись. Здівайтесь хоч ви, а то ще й діти.
— Давайте не будемо ціпки в’язати, — розсудливо каже Манька, — бо я бачу, для вас лаятись, як попереду танцювати. А хлопцям я скажу.
— Скажи, спасибі тобі, — трохи заспокоїлась баба Олена. — Воно береженого й Бог береже. Та якби ще Володі й по губах дала, щоб і губи вистрьопались, щоб знав, як бабу перекривляти, а то що ж? Ви нічого не кажете, даєте потачку, а вони зразу похватують. Хороше що-небудь, то не дуже, а погане зразу. Зроби їм укорт.
— А то вони не в ваше поріддя повдавалися? Та їй-бо, обидва, як з ока повипадали.
Манька засвітила каганець, стала готувати вечерю.
— Де воно хоч коска в біса дівалася? Нічим і хліба врізати.
— Дивись, десь там.
— Оце так-так. І вора не було, і батька вкрадено.
— Та он вона в тебе під рукою. Дивись у самий край, в кутку. А я оце, як за Івана гроші получу, то піду, мать, до Сашка хоч воску куплю. А то вмру і свічки ні з чого буде зсукати.
— Хай він луччє не знадобляється.
— Та, хай. Ти чула, шо Чередник знову в хуторі об’явився?
— Слава тобі Господи! Коли?
— Сьогодні.
— Та то таке щастя, що нещастя буває луччє.

65
Повертаючись з бригади, в хату ввійшов Микола, запитав:
— Чередник не заходив?
— Бог милував, — сказала Манька, потім запитала: — Їсти будеш, то насиплю.
— Видно, Іванові непереливки, — всміхнувсь Микола.
— Володі не бачив? І де його телесує? — готуючи вечерю, зітхнула Манька.
— Горе нам буде, — зітхнула баба Олена. — Артем то плохий, хоч в вухо бгай, так ви його ще й обижаєте, а Володя вам ворсу витре. Е, витре. Це не Артем.
— Таке, аби не нишком. Що він вам дорогу перейшов той Володя, що ви на нього в’їдаєте. Такі вже ненависні.
— Ви Артема обижаєте, а Володю в г... цілуєте, а воно не даром колись казали: «За одного битого двох небитих дають, і не хотять».
— Та, що ж ви рівняєте? Володя отак перехворів. Може, коли й пожалієш.
— То, шо хворів, то вже пройшло, виздоровів. А як балуєте, то треба й спиняти, та й міру знати. А то куди воно годиться? Не скажи нічого, а тільки сказав, націля на тебе зубчате колесо. Оце на днях як потурив те зубчате колесо, де він його взяв, якби була не одвихнулась, то так би був і розрубав голову, а ні, щоку зчесав. Я після того гляділа те колесо, їй-бо зубки гострі, як бритва. Хіба я вже втечу від того колеса? Мені не сімнадцять літ.
— Нічого, підросте, навилядіє, життя наламає.
— Е, наламає, — втрутився в розмову Микола. — Я без батька й матері виріс, в яких тільки бувальцях не бував, а не пропав.
Баба Олена вмовкає, наче води в рот набрала. Це їй син дорікає.
— Ну, що? Одстрілявся? — питає Миколу Манька.
— Та поїв. — Микола встав, закурив.
— Якшо поїв, то стілець за собою не забувай приймати, а то будеш ловитися, як будеш красти.
— Я нічого ні в кого не краду, так що мені боятися нічого, — на те Микола, — а все ж стілець прийняв. — Там у тебе в платті десь півтора рубля було. Так ти віддай Киселеві, а то в мене дрібних грошей немає. Чиш?
— Та чую. Як ти йому задолжався?
— Та чи ти вчорашня? Нічого вже в голові не держиться, — Микола зловтішно сміється. — Петро Росєйка недаром на Гальку каже: «Довговолоса», таке воно й є. Вчора вночі воєнні карасір привозили, а в мене грошей не було, попросив у Кисіля.
Манька стала порпатись по кишенях.
— Карасин — то нужне. Це вже давно й не возили. А то вважай кожного місяця привозять з аеродрому, — втрутилась в розмову баба Олена.
— Воші тут, а не гроші, — коментує свої пошуки Манька. — Де б вони в Бога взялися? Підожди, я зараз ще ось тут подивлюся. — Манька полізла в потайну кишеню. — Мабуть, і тут таке. Була в собаки хата, та під дощ згоріла.
— Дивись лучче.
— Та ні, тут щось таки є, зав’язане в платочку, намацала, зараз подивлюся. Їй-бо, замотане, як котове сало. Наче тут бозна які гроші. Завалялось десь твоє щастя. — Манька розгорнула платочок, стала рахувати. — Їй-богу півтора рубля ще й три копійки. Вгадав. Наче в кармані був.
В хату вбігли захекані Артем і Володя.
— Шо ви повискакували, наче вас чорти в шию пригнали? — питає Микола.
— Та оце з самого вигона бігли! — зізнавсь Володя. — Там таке! Дюдя надворі, мать, град завтра буде.
— А чого ж ти не кажеш, шо похолодало. Треба ж було хоч курчат в хату внести завидна.
— Сідайте вже їсти, — каже Манька, відрізаючи два окрайці хліба. — Он цибулю зелену беріть з пірцями, таке вже добре з борщем. І зразу щоб не забути. Оце з сьогоднішнього дня без батькового відома, щоб ні шагу до Псла.
— А чого?
— Багато знатимете, скоро постарієте. Сказано ні, значить ні. Їжте вже та спати лягайте.
Артем мовчить, їсть. Володя намагається вияснити, чого та як, перечить:
— Рано ще спати.
— В Біличок он подивіться, — повчає Манька. — Як сонце зайшло, так і не світиться. А нам все не спиться, як старцям проти поминальної суботи. Все ми чогось не доробили. А тоді спимо, поки й сонце не підіб’ється. А воно не даром кажуть: «Хто рано встає, тому Бог дає». Оце скільки не живемо тут, а ще ні разу не встала раніш від Білички. Інший раз нарошне підхватишся, вийдеш, а вона вже, чортова баба, на ногах. Чи вона, мо, з півночі не спить?
Манька дочекалась, поки хлопці скінчили вечеряти, теж сіла за стіл.
— Ну, шо, хлопці, одстрілялись? — запитала у Артема і Володі Манька.
— Угу.
— Ти колись так голодна останешся, — зауважує свекруха.
— Кажуть, як повар з голоду вмирає, то батюшка не ховає, — відповідає на те Манька. — Ви його оцей борщ хоч часником затовкували?
— Та затовкувала і салом, і часником, а як би ж. А що те сало? Аби здір був.
— Миколо, ти з кацапом, бува, не поскандалив? — питає Манька. — А то Двірничка сьогодні прошмигнула через двір і не обізвалась. Порося біжить і те хрюкне, а се пройшло і не муркнуло.
— А чого б я скандалив?
— Я там знаю. Мо, в карти грали та не поладили. Мо, через роботу.
— Я його з Миргорода не рощитував, сам пішов.
Баба Олена виглянула надвір і знову ввійшла в хату.
— Там таке наче на дощ збирається. Миколо, ти виходив, бачив? — чи то питає, чи стверджує баба Олена.
Микола мовчить, наче й не до нього.
Баба Олена трохи помовчала, очікуючи, та зрозумівши, що не отримає відповіді, знов заговорила.
— І шо воно таке? Отака суша, їй-бо голод буде. Росєйка вчора вулік дивився, казав, що й по радіо передавали.
— Слухайте того Росєйку, він накаже.
— Та я йому не дуже й потураю. Відкрив вулик, витяг рамку та й каже: «О, тут, бачу, ворики були. Отак, о, чиш.»
— Хай забере їх к монахам, якщо на нас гріхує.
— Та я казала. А він трутнів давить і одно бубонить: «Ворики були, ворики. Родак давно кае: «Ти, Петре Дем’яновичу, подивись бджоли. Зараз сухо, взятка добра. Мо, пора качати. А воно вкачав». — А тут і Галька, сестра твоя, нагодилась:
— Балакаєш, аби не нишком, кому він нужний твій мед?
— Е, не кажи. Ще й вона сюди свого носа суне, довговолоса. Якщо нічого не петраєш, лучче мовчи, — сердиться Петро, — я ж бачу, що були ворики. Отак, о чиш. — Петро закрив вулик, зняв сітку, запропонував: «Пішли додому, стара. Чиш. Та відро гляди маліроване, не забудь. А ви, бабо, готовтесь, буде великий недорід і голод. Гамба! Ото так, о, чиш. Шо ви? Отаке-таки палить. Така жара так сплоха не минеться. Був оце на озимині, поле, як рілля, стало. Пар і все. Ото те, о, а ви балакаєте».
— Геть, іди вже, не пасталакай, — гукає з-за дерези Галька.
— Е, бабо, готовтесь, сей год декого вскубне, — підливає масла в огонь Петро. — А ви думали. Воно покаже, як треба хазяйнувати. Курім зерна сипати не будете.
— А ви слухаєте? То йому зло ні на кому зігнати. Давай на вас. Нехай, я йому колись скажу.
— Та я його тоді як взяла в роботу, ох і вибатькувала. А то іде через двір і не муркне. Тепер здоровкається. Трохи легшим став.
Манька мила у великому чавуні миски й ложки, баба Олена підгрібала рогачем під припічком кістрицю, Микола читав газету.
— Їжте, а то до ночі ще довго, ще примандюриться. Оце як хочете, а більше не просіть. Наїдайтеся, а то вночі кишки марш гратимуть.
— Щось вони їдять, їдять, а штани, чиш, в обох на очкурі держаться.
Володя, це тебе особо касається, щось ти зовсім слабий, скоро вітром занесе, не їси нічого, — бабуся погладила по голові Володю, потім Артема.
Манька переглянула через стрижені хлопчачі голови, вдоволено сказала:
— О, добрі молотники, все підмели. Одні кісточки остались, я їх зараз хоч пообсмоктую.
Манька обсмоктала кілька кісточок, схожу на рогатку, взяла мізинцем:
— Ану, берись, Володю, зараз подивимось, хто більше проживе? — Володя потягнув, відломив довшу сталку. — Ну, а тепер ідіть спочивати, а я ще трохи посолонцюю.
— Ти, Манько, казала про майку, а я згадала, як Микола Артемові чобітки з старих шкуратків пошив, а Артем як обув, та такий вже радий. Отут біля мисника стоїть та одно з ноги на ногу переступає. Їй-бо, хто новини не бачив, то й ветощі рад. Так і Артем. Володя, не бійсь, таких чобіт носити не буде. Восени купили, трохи поносив, поки за новину було, а як личко збив, вже й обувати не хоче.
— Обує, де він дінеться, нових купувати не будемо. То все вибрики.
— Шо ти задумалась, Манько.
— Та думаю, шо треба б завтра корову в Злодіївку зводити.
— Шо, знов до бика?
— А то ви не бачите?
— Значить, бери кого-небудь з хлопців, щоб підганяв, веди, тіки, мать, толку вже не буде. А я, їй-бо, не бачила. Як доїла, вже темно було, не придивлялася, а оце як ти сказала, то наче й правда. Чуть цеберки з рук не вибила. Ну я їй по кульшах тільки так дала.
— Та я колись бачила, і кров повиступала. Чи то вже такі безчуственні, чи такі хазяйки. Б’єте, наче колгоспівську.
— Хай норову не показує, а то взяла моду: тільки сядеш, брязь по відру. Нехай ще хоч раз вдарить, я їй і печінки повідбиваю, молотитиму поки сил хватить. Я б її ото вже й не злучала. Пізно. Однаково яловою буде. Аби тільки тягатись. А якщо й приведе теля, то десь після Трійці. Для чого воно серед літа, аби тільки воловодитись. — Баба Олена встала, горблячись, рушила в хатину, на мить зупинилась:
— А ти, Артемко, чого приліг, чи, може, захворів? Може, тобі градусник принести? — баба Олена наблизилась до Артема, приклала до лоба долоню. — Так наче не гаряча.
Бабуся весь вечір відчувала провину, що Володю, а не Артема першого погладила по голові. А все, щоб догодити Маньці та Миколі. Володя — любимець. А Артем наче й не їхній, наче чужий.
— Звідки ви взяли? — відсахнувся від бабусиної руки Артем.
— Та так здалося, наче губи смагою вкрило. Чого ти так сахаєшся баби? Я не заразна, не трапна.
— Мабуть, заячої крові багато, — глузує Володя.
— Я теж подумала, мо, захворів. Щось ти в ніс балакаєш, — пробуючи кутніми зубами кістку, сказала Манька.
— Ти що тарапатий, чи чого ти в ніс балакаєш? — запитав Микола.
— А як би ж він балакав, як ви його постоянно затуркуєте, — баба Олена хряпнула дверима, вийшла в сіни.
— Та, страшне там вам обом лихо! Як-то кажуть, що котові, що попові, так і вам з Артемом. Все вас хтось зобиджає, — образилась Манька. Впевнена, що правильно виховує дітей, вона не звикла брати провину на себе.
Баба Олена заглянула в хижу, вилаялась:
— А де це клунок зерна дівався? Недавно ж в закамарку стояв. Чи ти його курям розхвоськала. Оце й хазяйка?! Голод як буде, тоді взнаєте. Озимина, як пар. Чи його тобі видавцем видавати?
— Я поки шо сама заробляю. Це вже як не робитиму, не доведи Господь, тоді можете й їсти не давати. Як захочете, так і зробите.
— Як буде голод, то воно покаже, як хліб розтринькувати. Господи, поможи, в час добрий, спаси й сохрани.
— Оце наробив Росєйка шелесту. Ви б хоч у людей спитали. В того ж Матвієнка.
— Та в того ума: два с...о, а три набивало. Розумака. — Баба Олена вмовкла, наче здолала якийсь рубіж, проказала. — Зна він те, що я забула. Та він і з двору не виходить. Та хоч би й знав, вони мені ті Матвієнки одворотні, щоб я ще з ними в балачку вступала?! Не до теревень. Мені вже, якщо розібратись, ніщо не нужне. Вмирати скоро. Оце недавно взяла в скрині сорочку, в якій дівувала, та й згадала, як колись вечорами по прошві прутики, а по рукавах півники вишивала. І на Артема накричала, аж жалко стало. Кажу, не читай, як сонце зайде. Що, що ти бачиш. Я теж, як молода була, бачила, а тепер без очок уже й нитку в голку не вшилю. Е, треба таки воску в Сашка купити.
— Нужна вам та ще сорочка та віск, як здоровому болячка або дівці дитина.
— Е, не кажи, Манько.
— Я не ворожбитка чи не ворожбій, чи як там правильно, Володя, — звертається Манька до меншого сина, — а то знов будеш сміятися, а все ж скажу: ще не один десяток год проживете.
— Е, Манько, вже ні. Дай тобі Бог здоров’я, що зичиш, тільки ні.
— Чом там ні? Скрипливе дерево довго живе.
Микола не став слухати ті розмови, пішов на свою половину, зняв під сволоком каганець. Набридли йому ці розмови про смерть гірш червивої редьки, витер газетою скло, засвітив, підігнув решітку, викрутив ґніт, почепив каганець на гвіздок. Став читати. В хаті пахне паленою соломою, керосином, чути, як потріскує ґніт. Поганий керосин в тому Суржковому, в магазині. Мабуть, Женька воду підмішує. У воєнних гас, як сльоза. Нічого, цей вигорить, завтра наллє нового.
— Як так жити, то краще вмерти, — тамуючи подих, каже баба Олена. Вона не маленька, розуміє, чому Микола пішов у хатину. Він не те, що розмовляти, слухати матір не хоче. А вона вже й стара і хвора. А є ж, що сини матерів жаліють. Чула, розказували. Господи, твоя й воля, для чого вона зжила вік? Було десятеро, залишився один син та й той не такий, як слід. Зарізяка та й годі. Вона навіть не уявляє, як це, якби син обняв матір, поцілував. Зрештою, це їй і не потрібно. Так хоч би не обижав, не докоряв. Яка-не-яка, а мати. Породила, пустила в світ. Хіба ж можна так? Ніхто з домашніх не розуміє її. Чомусь згадалась покійна Галя. Одно було обнімає та цілує. Дитина. А Іван? Як тільки пестив, прощаючись у воєнкоматі. З тих пір пройшло майже тридцять років, а вона й досі пам’ятає ту ласку, теплі слова. Майже все забулося, а це ні.
— Для чого його, Манько, й жити, як нікому не потрібен, — нарешті губить баба Олена і, підібгавши спідницю, збирається йти в хатину.
— А то вам погано живеться? Черінь нагрію, пиріжків спечу, ще на піч і їсти подам.
— Не в тім діло, Манько. Та й хіба я про тебе? Про тебе б ще можна й жити.
Від розмов і протягу язичок полум’я в каганці вилягає, висвічує в вікні галузки гілок. Шерехтить під самісінькими вікнами листя жерделів.
— Я в книжці читав: гірким будеш-розплюють, добрим будеш-розклюють, — не знаючи, як заспокоїти бабусю, озвався Артем.
— Ну й нехай,— втрутилася в розмову Манька. — А ти не будь таким довірливим. А то ти й справді, як каже батько, простий, як два слова.
— А батько складніший?
— Ото дивися й вчися, як люди роблять. Он Антон Гальку Семенову покинув, а що взяв натомість? — і вже звертаючись до Миколи, — Миколо, послухай, спасибі тобі, мене. Сходи завтра, поможи Біличкам хату під корешок вкрити. Бо по—сусідськи невдобно. В гріх не впадеш, яе сходиш.
— Хіба там під корешок крити, як криша набік. А хто за кровельщика?
— Семен.
— А ще хто буде?
— Срібняк, Іван Михайлович, Іван Федорович.
— І той Узбек буде? Він, мать, і навильника не підніме, задиричка. А такий щелихвіст, такий жмикрут, вкусить і зуби заховає.
— Ще й строїть з себе Івана Івановича. І ми, Химко, люди. Таке воно й замолоду було. Одно було до Павла Бужинчиного пристає. А той лежить на возі й просить: «Відійди, ради Бога, подалі від гріха, бо як вдарю кулаком, то вб’ю».
— Та в Павла кулак, як горща, — підтримала невістку баба Олена.
— Нехай, піду, — погоджується Микола. — А коли сіно з Човнового будемо перевозити?
— Та я сьогодні по дрова їздила, глянула, там ще така тванюка, нехай постоїть. Вспієм з козами на торг.
— А як хто забере?
— Хто б його забрав? Не в завороті, та й втелющитись можна в яку-небудь баюру і осей не збереш. А мені в млин треба на цій неділі в Суржків, дерті змолоти, поки не так завізно, бо як почнуть зерно видавати на трудодні, то млива того буде — не протовпишся. А воно стоїть тільки одному поїхати, так за ним і потягнуться вервечкою. А про сіно й не думай, там така моква, не доберешся. Та ще й корови ратицями скопирсали. В темряві оступилась, а тепер нога болить, мабуть, залоза одскочила, — Манька послинила руку, потерла під коліном.
— Шо, жижки треш, нога отерпла? — питає баба Олена.
— Та таке наче. Ще, мабуть, і рука в лікті розвелась, як пеньки кидала на віз. Ви не чули, кажуть, Чередник до Марії прийшов?
— Як прийшов, так і піде, — озвавсь Микола.
— Чого там? Мо, вже й житиме, находився.
— Ге-ге. Іван колись сам казав: «Приймак, що Божа роса, Бог дав, Бог і взяв». Це хіба що зима припне.
— Та й я бачила, — подала голос баба Олена. — Вранці косив. Зразу думала, що то Маріїн брат Бурис, а як роздівся, бачу таки Чередник. Весь розмальований, як ікона.
— Та то, бабу, татуіровки, — перебив бабусю Артем.
— Не перебаранчай! Грець його зна, що воно таке, аж страшно дивитися, ще присниться.
— А я й без уніманія, що вже скосив Іван леваду,— зауважує Манька.
— Та не лишилося й признаки. Значить, п’яти салом ще не дума змазувати,— пожартував Микола.
— Не знаю, чим він їх мазав, а мать, таки добре вколовся, бо шкутильгав. А я й гукаю з двору: «Ти б, Іван, карасіром ногу залив, а то ще стовбняк прикинеться». А він вигигикує, як жеребець.
Манька склала в мисник посуд, зауважила:
— Що ви з тим карасіром носитесь?
— Геть і не кажи, луччого лікарства, ніж карасір, немає, — баба Олена, що вже збиралася йти на свою половину, раптом спохопилася:
— Манько, ти не бачила моїх очей, чи де ти їх дівала?
— Я б і вас і не бачила, якби не прийшли, для чого вам ті очки глупої ночі здалися? — з серцем сказала Манька.
— Та спідницю хотіла полатати, сорочку дошити. Поклала футляр отут на лаві, і де він дівся?
— Я ж вам уже сказала.
— Господи, і де вони в чортиного батька дівалися?
— Подивіться ще в ганчірках.
— Та й може. Що ти вже хочеш, як воно пам’ять драна?
— Класти треба, як слід.
— Та так. Як той казав, далеко положиш, близько візьмеш. А тут клала наче й близько, а брати приходиться далеко.
Микола знову пішов у хату.
— Бачиш, і не обізветься.
— Такий же, як і ви, як з ока випав.
— Е, не кажи. Воно й я добра. У мене ж не один тільки Микола був, а ще Альошка, Ілля, Іван. Хай Альошка то ще малий був, а Іван, вже парубчак. А співав гарно як. І на скрипку грав. А вже дітей любив. Було, за вервечки колише Миколу, колише та виспівує. Аж луна лугом котиться.
А Микола, геть і не кажи, зовсім не такий. Було, заставлю колихати Петька, так він або вщипне, щоб плакало, або за носа вхопить і держить, аж поки те бідне дитя не посиніє.
— А я що кажу?
— Нехай буде й по-твоєму, — згоджується баба Олена. Хоч яке-небудь виправдання, а на душі спокійніше. — Ти не чула, хтось пустив ясу, що в Миргороді на курорті церкву закрили?
— Ні, не чула.
— Скоро Спаса, треба б до церкви з’їздити, одговітися, мо, більш і не прийдеться.
— Балакаєте, аби не нишком. Біличка, як в церкву йде, то перед цим днів зо три не їсть, і ріски в рот не бере. Постує.
— Я вже тобі казала, хіба мені до Білички рівнятись? Вона, як дядько, здорова, голоду не пережила. Тут без посту не прибереш, шо його їсти, зуби в голодовку всі з рота вибрала, а шо тими яснами в’їси— Поссеш шкоринки, та й годі. А воно другий раз і сальця б з’їв, кортить.
Артем і Володя взяли по яблуку, з апетитом стали їсти.
— І як ви його в святого Бога їсте? Ідіть з-перед очей, а то в мене аж щелепи зводить від оскоми, — скривилась стара.
— Беріть і ви. Ось попробуйте, воно солодке,— переконує бабусю Артем.
— Е, ні, онучок, не можна до Спаса. В мене діти померли.
— Ну, то й шо?
— Кажуть, в кого є померлі, тому не можна їсти до Спаса яблук, бо будуть на тому світі плакати. Ніхто їм і яблука не дасть. Нехай, як уже в церкві освятяться, тоді вже я й з’їм. З мене, правда, такий і їдець, хіба поссу. Ще не їла, тільки дивлюсь, як ти їси, і вже слина котиться.
— З вас такий віруючий, як з тієї баби, що казала: «Коли не піду в церкву, та все й паски святяться». Так і ви.
— Якби було ближче, може б, і кожен день ходила.
— Находили. Ви хоч би не чортували, як в церкву йдете, а то, що не слово, то й чорт.
— А то так, бува, скажеш, прийдеться, а так не черкаю, чого б я черкала? А як допечете, то, може, коли й вирветься. Хіба хлопці не доведуть— Я на них, правда, й не серджусь, — і погладила по голові Артема, потім Володю.
66
Баба Олена сиділа на лаві, перебирала ганчірки, складала у ворочок.
— Ось вони, ті очки, щоб вас чорт узяв. Хіба ти їх найдеш? В цій хаті, як на зарваній вулиці.
— Не черкайте хоч опівночі. Як-то кажуть, без Бога ні до порога.
— Хай Бог простить, воно й правда, немає діла без Бога. Хіба раніше було таке, як зараз. Старших не поважають. Ще молоко на губах не обсохло, а воно йде й матюччя пре. Раніше батько якби взяв ломаку, то нагнув би. Або візьми Двірничку і Надежду. Як собаки, поспинаються на тини і лаються з-за того кацапа. Наче там бозна шо.
— Стара ж Двірничка ревнує його і до дочки, й до Надежди, а це, мать, ще й до Сидорихи.
А взагалі-то другої такої людини як кацап в хуторі й немає. І поможе, й поділиться посліднім. Безхитрістний, відкритий, нікому не завидує…
— Хай вона його вс... . Кому він нужен. Не дарма Надежді Гнаткова Вірка дрючок в хату втаскала і раму винесла. Гнатко, кажуть, туди ходив. Надежда й в сільраду бігала позиватись, а шо ти бігаєш, як сама винувата? Для чого ти його приймаєш? А як приймаєш, то й отвічай. Був ото син, так треба було глядіти, а то вграла з дурного ума. Як ховали, й сльози не зронила, каналюга. Піде за хату, очі слиною намаже і назад іде, щоб від людей не стидно було. Люди чужі й ті плакали, а воно пришиблене...
— Самі не бачили, не грішіть.
— Чого там не бачила. А біду на вигоні хто перекинув? Їй-богу, Гнаткова робота. Бригадирство з Петром Грабаркою ніяк не поділять. Петро Двірничку молоко поставив возити, а Гнатко свою Вірку хоче туди вткнути. Колись казав: «Молоко возити, то Вірчина робота». Ніяк не розподілять, кому на яку роботу йти: кому ланку полоти, а кому молоко возити. Догртзлися, що Артемові на канікулах прийшлось молоко возити. Ох, і в’їдала Гнатиха на Артема. Всі, кажуть, Гнатиха до стовпа невістку ревнує, не дає в кабіні їздити.
Маньці не хочеться, щоб брехні з її хати виходили, горя потім не обберешся, а тому заперечує:
— Ну, та й що, шо проїде. Колись Вірчина мати з Долини приходила, казала: «Шо вона в мене послідня, під тином найдена?» А та Гнатиха, як задере свого кирпатого носа і до Вірки всіх тулить, бо сама весь вік з Остапом протягалася. Сама помийниця і невістці не вірить. Хай би вже шоферів, а то й Антона тулить, воно ж ще дитина. Ви його хоч ніде нікому не кажіть.
— Чом би я казала?
— А то я не знаю. Такі вже слизькоязикі.
Артем слухає ті розмови і на вус мотає. А й правда, як корови гонять, Вірка завжди поряд з Антоном йде, та одно заграє, одно теревенить, не відв’яжешся. Можна б і сказати, але для чого? До того ж і розмова вщухла, перекинулась на інше.
— Коли воно в цім году масляна?
— А хтозна. Колись покійні свекруха казали: «Масляна, масляна, яка ти годна, аби тебе сім неділь, а посту одна.»
— Та то правда. Спасибі Богові, що хоч хліб та сіль є. Пішла я, мабуть, ляжу, бо завтра рано вставати, та вести корову, щоб вона здохла. Отак в цім году розохотилась, вже третій раз веду, мать ялова буде.
— Та це вже Росєйка вибирав, — зауважила баба Олена.
— Та то ж і Росєйка такий спеціаліст по коровах, стане на своєму і стоїть, як пеньок. «Не вганяйтеся дуже з грошима, ми й так купимо добру корову.»
— А то він нарошне, щоб не купили луччої корови, ніж у нього.
— Навряд. То спеціаліст такий. Хіба колись не купив собі корови без вим’я. Їй-бо не більш з кулачок було. Каже, первістка. А в неї вже й зуби повипадали. А я колись подивилася на роги, а там кілець, яка ж то первістка.
— Може, ти не добачила? Вона ж у нього шута, з одним рогом.
— Шо, в мене полуда на очах? Так наче ще немає. Мені й одного рога хватить. Дрібне, мов коза, от і видає за первістку, такий, видно, скверний завід.

67
Микола на леваді витягає вкриті бджільми рамки з вулика, роздивляється, чи немає маточників, а то ще будуть роїтись.
— Ну як, мерви багато? — питає Манька.
— Та, не дуже. Дітви зовсім мало. А трутнів повно.
— Так дави їх.
В хаті трохи притихли і знову гомін.
— Бач, що він гонобить, — побачивши, як всміхається Володя, знову загомоніла баба Олена. — Знов бабі хоче шкоду зробити. Я вже своє одкріпила. І вечеряти сідати не буду, так що стільця не приймай, а то як вчищу істиком. Сідай он і ти борщ з квасолею тьопай, там ще трохи зосталось. А ні, кисляк бери. Артем он глечик випив і нівроку. А що? Цілий день удома не було, вхоркався, і ти бігаєш по хутору, як курка з крашанкою. А ну, лишень, сідай. От любий будеш, онучок. Держись за бабу, як за землю, то на Спаса до церкви візьму, а не їстимеш, не візьму, — баба Олена виглянула у вікно, — а того бузувіра пузатого куди це несе? Їй-бо, як гора. І як його свята земля носить? Шо ото корова в Олексія, як бочка, шо Матвієнко. Їй-бо, як опудало. А ти, — зиркнула на внука,— не гнися, будь сміливішим, — стара погладила Володю по світлій голові, — і баби не бійся, баба хіба що згарячу може пранки дати. Е, їй-бо, будеш бабу дратувати, хіба ж так прутом одшмагаю. А так! Не дарма кажуть, поки хвалько нахвалиться, то битько наб’ється, ото й я так, як той хвалько. Того й живу так.
— Як?
— А так. Хіба ви не бачите: і вдома, не дома і в гостях не так. Не дай Бог нікому так жити на старість, як я оце. Куди не йдеш, та все й плачеш. Від сліз очі посивіли й вицвіли. Все вас жалієш, а ви мене не жалієте. Думаєте, мене не били? Еге. Тіпали хіба ж так. Били й плакати не давали. — Баба Олена хотіла сказати, що життя любить терплячих, сміливих, але змовчала, зваживши на те, що для Володі та, мабуть, і для Артема, ця премудість буде хтозна чи й зрозумілою.
— Ото, як від діда Івана йшла, якби не вгиналась, не втягувала голову в плечі, а забрала своє, то, може б, і не штрикали зараз в очі. А дід давав. Нехай і вівцю. Зразу після війни вівця була, як корова. Це тепер розбагатіли. А то як будете хомуваті, то так і проживете, як оце я.
Звичайно, баба Олена підсвідомо розуміла і відчувала, що життя любить сміливих, десь відчувала, що одночасно їх любить і смерть, хоч і не могла як слід висловити це словами, сформувати, як власну думку. Вона довго думала, вдивляючись в стовповий, там, здіймаючи куряву, збирались на Срібну гору вантажівки з коноплями. Спочатку вона бачила все те, та потім погляд її потьмянів, а потім і зовсім згас, а думки заглибились у спомини.
— Після війни, як клепачі по хутору ходили, — неквапливо заговорила баба Олена, — до Степанихи вори влазили. Так вона взяла і через кватирку надвір вискочила. І не побоялась бісова душа? А якби не вискочила, то вже б і кісточки в землі зотліли. Та я ще й нічого, а ваш батько, мабуть, у діда Павла вдався. Казала йому: «Тікай в сосну, он по тебе йдуть». А він охляв, лежить і думки не має тікати. Та так і захляв в тій Диканьці. І Микола, я дивлюсь, такий. На слова широкий, а в житті відкрито не йде. Чи то боїться чи, мо, не хоче. Воно й життя зараз таке.
Артем чомусь уявив, як батько перевіряє позику, він не раз те бачив. Все життя мріяв виграти на позику гроші, та так нічого й не виграв. Хоч інші, взяти того ж Росєйку, Гнатка, вигравали. І по двадцять п’ять тисяч, і більше. Майже всі хуторяни ходили до Миколи провіряти позику, інколи вигравали, а він ніколи.
— І поки ти вже будеш крутитися? — знову гримнула баба Олена на Володю.
— Нічого, я його зараз на калган як візьму, так буде слухатись, — погрожує Артем.
— О, це вже в того Срібнячка був, набрався юшки.
— І нічого не був,— виправдовується Артем.
— А відкіля ж ти його похватив?

68
А тим часом літо йшло під уклін, наближався Спас, час косити отаву. Іван і Микола на леваді стоять, гомонять.
— Здоров, Іване, — баба Олена вийшла з хати, пішла до корита мити ноги, збиралася в Миргород до церкви.
— Драстуйте, бабо. Прийшов Спас, деджи рукавиці про запас.
— Та ще не прийшов, але скоро прийде.
— Шо, кослиці святити йдете?
— Е, іду.
— Можна їсти й не свячені.
— Е, Іване, тобі можна, а в мене і хазяїн, і діти померли. Кажуть, якщо до Спаса будеш їсти, то померлі на тім світі будуть обижатись, бо ніхто їм там і кислички не дасть. Ото так.
— Та й може, — погоджується Іван. Він завжди згоджується: і тоді, коли справді згоден, і тоді, коли ні.
Забалакавшись з Іваном, баба Олена оступилась і мало не впала.
— Отуди к лихій годині! Мало в ночви не шубовснула, — баба Олена чудом втрималась, щоб не черкнути. З промежку, майже перед самим носом прогуркотів попільником на велосипеді Володя.
— Ти шо, як дурний з-за печі? Щоб ти був поза Уманню їздив, мало не збив. О, вже до собачати вбрався. Не займай його, хай не гавкає, ради празника, щоб ти був полум’ям зайнявся. Одягайся скоріш, якщо хочеш в город їхати, а ні — то сиди дома й не рипайся.
Тим часом одягнені в залежані в скринях, пахнучі воском і ладаном, нафталіном і пріллю спідниці, в оздоблені мереживом сорочки, вийшли на промежок Гаврилинчиха, Захарієва Мокрина і Біличка.
— Ну шо, бабо, пішли.
— Та зараз підемо. Оце хоч п’яти цеглою повідтирала.
Стара взяла Володю за руку й пішла.
Добрались до Харитонової гори. Насупроти вітер дме, не підеш.
— Чи вона закалдована ця гора? Ніяк не зійдеш на неї, — бідкається баба Олена. — Ще й вітер упрявся. Прямо з ніг валить. Не зіпрешся. Щоб тебе розіперло, щоб тебе чорти рознесли, — спираючись на ціпок, лаялась баба Олена.
— Та що ж ви до Бога йдете,а так-таки лаєтесь, — не втерпіла Біличка.
— І справді, хоч би день потерпіли, хіба ж можна так, — підпрягається Данилиха. Мокрина байрачанська, мовчить.
Маленька, легенька баба Олена ледве спинається на гору.
— Та я то до Бога йду, — відказує вона, — тільки де він у чорта цей вітер узявся, щоб його розтрясло.
Біличка й Данилиха переглянулись і на цей раз промовчали. А баба Олена кляла вітер аж до стовпового.
На попутній полуторатонці дібрались до Миргорода й зразу ж пішли до собору на службу.
69
На початку зими, ще й сніг не впав, райрада УТМР зібрала всіх мислівців у клубі. Хоч було вже досить холодно, цюкнули дебелі морози, стало слизько, земля на ріллі підсохла й осипалася пилом. Східняк лизав чорні гриви ріллі, підхвачував той пил, ніс на дорогу. Матвієнко в Даценківському кожусі до п’ят, в Данилових битих, підшитих гумою валянках і в шапці-вушанці, походжає в дворі районного будинку культури, розгладжує чубуком люльки прокурені вуса. Петро пристосуванець, один з тих, які завжди там, де краще. Революцію, колективізацію і подальші події сприйняв, виходячи тільки з того, що було вигідно. Зробити що-небудь на користь тієї ж радянської влади, про яку горлав на всих перехрестях і чи не на кожних зборах, окрім доносів і наклепів на своїх односельців-хуторян, — не міг та й не вмів. Ще до колективізації, працюючи в Харитона Даценка, не поспішав. Такого мамулу, може б, ніхто й не брав на роботу, робітник з нього нікудишній, та жалко; бідняк, батько хворий. Треба ж якось чоловікові жити. Не всім дав Бог здоров’я, та і вдача у всяк своя. Ледацюга, яких світ не бачив, Петро був і мав залишитись найнещасливішою людиною, об’єктом постійних глузувань і насмішок. Петро давно звик до тих глузувань і навіть не відповідав на них, було ліньки, говорив так само спроквола, як і ходив. Поки виродить слово, можна до Косогору добігти і назад повернутись. Але грянула революція, і все перевернула. Хто був ніким той став усім.
Ледарство Петра, з якого всі глузували, і яке прирікало на бідність, врятувало його. До самої колективізації він так нічого й не нажив і потім дуже радів з того. Нажив би, могли б і розкуркулити, а так розкуркулював він. Класова приналежність дала змогу примазатись до революції, її ідеалів. Життя мінялося, як в калейдоскопі. Влада була якраз по ньому. Лозунг «Граб награбоване» — подобався особливо. І справді, для чого потрібно було працювати, як тепер можна спокійнісінько відібрати у людей те, що вони створювали десятиріччями. Доля, нарешті, поверталася до Петра обличчям. Тут вже він себе не жалів, не ловив гав, навіть ходив хутчіш, боявся, що хтось інший встигне натягти до свого двору більше, ніж він. І золоті червінці, і дукачі, і кузня — все було награбоване, відібране у людей, інколи разом з життям. Та докори сумління не тлумили Петрову совість. От і зараз Петро ходить по двору райдека в кожусі, в валянках, краєм ока ловить на собі цікаві, заздрісні погляди. Ніхто з мисливців не був одягнутий так, як Петро. Оце і влада. Його, Петрова влада. Петро на мить спіткнувся на думці, бо ясно і виразно не уявляв, що він може заради неї зробити, та за цю владу він положить... — і знову спіткнувся думкою, не знаючи, що саме. Все покладе, окрім кожуха, валянок. Сьогодні на полюванні він покаже себе, захистить бідних колгоспних овечок від вовків. Бо що таке вовк? Це той же класовий ворог. Походжаючи, Петро готувався до виступу. Він неквапливо, подумки пройшовся по тезах уявного виступу і знову відчув, що найбільшу трудність викликає у нього пункт про те, що ж він разом з усіма повинен покласти на олтар. Петро ходив по двору і, розгладжуючи вуса, бубонів щось собі під ніс. Звичайно, що хуторяни — Данило, Андрій Переляка, Кисіль, Срібняк, Гнатко, Чередник — знали, який з Петра мисливець, а тому подивлялися на Петра і тільки всміхалися, всяк своїй думці.
І от, нарешті, зайшли в приміщення, розсілись, розпочалася нарада, потім пішли виступи бувалих людей. Як старший по кущу, попросив слова і Матвієнко. Йшов до трибуни твердим кроком, озираючи зал. Зібравсь на трибуну, зняв шапку, розправив вуса.
— Товариші! Ви всі знаєте, чого нас сюди з усього району зібрали? Вовки не дають колгоспам жити. Що таке, товариші, вовк? Вовк — це та сама свійська собака. Його боятися нічого. Я на своєму віку стрічався з вовками не раз, хро-хро, — Матвієнко перевів подих, оглянув зал, закрутив вгору лівого вуса, товстий — в шкуру не потовпляється. — Пху-пху! Хро-хро! Їх, себто вовків, треба бити, як полову.
— А ви багато вбили? — несміло запитав хтось із залу.
— Я? — не розгубився Матвієнко. — Я тих вовків перебив більше, ніж дехто горобців, — сказав повагом.
В залі загули. Почулись репліки, вигуки:
— Шо, не бачите, що це за чоловік?
— Та, видно, що битий.
— Да, тертий калач, з цим не пропадемо.
— Ти, Євмене, діло кажеш, з цим не страшно і на ведмедя йти, не те що на вовка. Цей поведе, не злякається.
— Е, ні! Не злякається. Подивись, який здоровий. Він того вовка руками задушить.
— Е, кріпкий, і не кажи.
— Вилитий Тарас Бульба. І кужух, і вуса Тарасові. Та і на образ скидається.
Матвієнко виступав не за власним бажанням, а по плану. Багато мисливців ніколи не бачили живого вовка, висловлювали опаску, побоювались брати участь у облаві. А що? Вискочить вовк з гущавини і розтерзає на шмаття. Були серед них, звичайно, і такі, як Гамазур, який тільки-но купив рушницю і ні разу ще з неї не стріляв. Переважна ж більшість стріляла хіба що по горобцях та ще взимку, як розстрілювали зиму на Стрітення Господнє. Навіть бувалі мисливці ще довоєнного гарту і ті, якщо, мо, й бачили вовка, то оддалеки. Більшість же на малюнку. Це було видно по виступаючих. Всього п’ять чоловік на район набралося виступаючих, серед них і Матвієнко, що дуже подивувало Данила.
Матвієнко попередив:
— Ти, Данило, хоч і ходив на вовка, сиди, виступлю я.
— Облаву почнем з Мисківщини, — сказав голова райради і призначив Матвієнка старшим. Матвієнко навіть порожевів від задоволення. Збори закінчились. Жваво сипонули до виходу мисливці. Настрій у всіх піднесений, бадьорий, набагато кращий, ніж був перед цим, тоді, коли вони заходили в приміщення.
— Ну, хлопці, цей не побоїться: здоровий, впевнений, сміливий. Вуса, ач, як понакручувані, — захоплено сказав Євмен.
Вийшли в двір, загомніли, готові хоч зразу вирушити на полювання. Біля конов’язі гарцює пара осідланих коней, на снігу парують грудки червоно-бурого посліду.
Облаву, як і намічалося, розпочали в Мисківщині, від Псла. Від Багачки до Мисківщини не так вже й далеко, кілька кілометрів лісом. Хто не знав Петра, йшли впевнено, наче на курчат. Перш ніж розпочати облаву, зробили коридор. По боках розвішали червоні прапірці. Одні наганяють вовків з лісу, інші, замаскувавшись, лежать, чекають. Данило приліг на лисому піщаному пагорбку, трохи збоку в улоговині — Матвієнко. Данилові Петра видно, Петрові Данила — ні.
Трохи позаду Данила Іван Чередник. Матвієнко лежить, сопе, наче ковальський міх, поруч з Петром, витягнувши передні лапи, весь напружений, готовий до стрибка, прищулився Валет. Дивиться Данило, коли це Петрове собача дзявкнуло і, чимось налякане, побігло назад. Аж ось і Матвієнко зводиться на ноги, теж, видно, зібрався втікати.
— Да! Вовк!Стоп! — відчуваючи, як терпнуть, не несуть ноги, Петро сідає на землю.
Здоровий, наче теля, вовк пролетів мимо собачати і Матвієнка, вискаливши білі могутні ікла. Живіт обвис, шерсть на боках зваляна. Вовк ішов згірком по невидимій смузі піску, легко попихаючи землю, наче ширяв над землею. Данило зіщулився, прицілився і чомусь побачив руді, вивітрені, схожі на руки, коріння дерев, почув як попереду і трохи збоку хтось махнув рукою, потім гукнув: «Бий!» і тієї ж миті в прорізі прицілу з’явилась вищірена паща. Данило шморгнув з лівої цівки картеччю. Вовк незвично високо підплигнув і перевертаючись через голову, наче передні ноги були стриножені, впав на пісок. Мелькаючи хвостом і підпалинами боків, довго котився поміж дерев, час від часу намагаючись стати на ноги, і знову падав, ніяк не міг спинитися. Він давно відчував запах пороху, близькість людей турбувала його, передчуття западні, можливо, навіть, смерті, а тому летів з усіх ніг. На якусь мить Данило побачив, як з лівої цівки на іржаву траву клубами сходить дим, як скочуються вниз від пострілу грудочки мерзлого піску і хотів було натиснути на правий курок, щоб назавжди зупинити той лет, та сталося непердбачене. Вовк раптом зупинився, закрутився на одному місці й випростався. На якусь мить Данилові стало жаль набоїв. Напередодні випросив свинцю на картеч у Обичайкіна Михайла в товаристві мисливців і рибалок. Як ідеш за порохом чи дробом, так і неси півлітру, а не принесеш, то не буде тобі ні пороху, ні дробу. Матвієнку Обичайкін, правда, давав без могорича, бо боявся.
Поки Данило з Чередником роздивлялися вбитого вовка, Матвієнко сховався в пересохлій осоці, спустив штани. «Мабуть, приспічило», — подумав Данило. Тим часом Петро зняв валянки, стягнув з товстих литок вшите галіфе. «Таке як спати збирається вкладатись», — отетерів Данило. Петро обережно скинув підштаники, звернув їх віхтем, хутко одягнувся і обома руками, наче собака, розгріб мерзлий пісок, кинув у вириту яму побурілі підштаники, поспіхом загорнув. Данило і Іван вернулися на свої місця. Лежать, прислухаються до загінщиків. Петро теж прямує на своє місце, обводить поглядом виднокруг, помічає Данила, підходить ближче — і правда, Данило! Не помилився.
— Таке, Петре, наче вовк пробігав, — незворушно рече Данило.
— Та, пробігав, хро-хро.
— А чого ж ти не стріляв?
— Як не стріляв? Я вложив би його за першим залпом, так осєчка вийшла.
— Куди осєчка? В штани? — глузує Іван.
— А ви шо, бачили? — розгубився Петро і тут же оговтався. — Та там же нічого не було.
— А чого ж ти підштаники в піску загріб?
— Та, загріб, хро-хро. Він же на мене плигнув. І розірвав би, якби я за другим заходом його не вложив. Валет і той злякався.
— Та ми бачили.
— Ти, Даниле, гляди нікому не кажи, бо буде паніка, ні одного вовка не вб’ємо. Хро-хро.
— Не скажу, не бійсь.
— І ти, Іване, гляди.
Гамазур ледь помітно всміхається.

70
У розмови й повідомлення, що скоро будуть мінятися гроші, хто вірив, а хто й ні. Та після того, як стали друкувати в газетах взірці купюр, сумніви розвіялися й відпали. Люди не гаяли часу. Один тільки Дмитро Дмитрович продовжував жартувати. Дмитра, правда, зразу й не зрозумієш, чи то жартує, чи правду каже.
— Та хто б і для чого міняв ті гроші? Недавно ж міняли.
— Е, Дмитре, будуть.
— Ну й хай міняють, в кого є що, а нам міняти нічого.
Всюди: в хуторі, в Байраку, в Багачці на базарі тільки й розмов, що про грошову реформу.
Іван Михайлович прийшов пішки з Багачки. Останнім часом він всюди, навіть у Миргород, ходив пішки, рішив схуднути, як радили лікарі, а ще, й це було вирішальним, жалів гроші на проїзд.
Щоб не втратити на обміні грошей, Іван вирішив накупити всякого краму, бо що це за обмін, як в десять разів гроші менші стануть? А чоботи, як коштували сто карбованців, так і будуть. Тоді купиш. Іван не вірив обіцянкам. Скільки вже їх було на його віку. Треба накупити всякої всячини. Товар не пропаде. Зрештою, не тільки Іван, багато людей так думало. Іван Михайлович накупив у магазині чобіт. Сорок перший і сорок другий розмір, ходові, давно розібрали. Залишились тільки сорок п’ятий та сорок шостий, та й ті розпарки. Для Івана пройдуть. Порветься один, в замін другий є. Іван набрав чобіт на одну ногу і гумових, і кирзових, а потім на ті гроші, що лишилися, ще й вуздечку купив.
— Оце й вихватив. Знову одурили дурака. А це нащо? — завдала Марія вуздечку. — Ти б ще хомута купив, дурило. Може б, замість Мирона тебе запрягали.
— А що? Всі брали, і я взяв, — виправдовувався Іван.
— Люди краму понабирали, а ти г..., — допікала Марія.
Інші, дивлячись на Івана, теж понабирали. Десь за тиждень люди розмели в магазинах все, що можна було. Розуміли — на нові гроші вже не купиш стільки, як на старі. Так було завжди при обміні грошей.

71
Відсвяткували Новий рік. Зрештою в Ригорів те святкування було невелике. Нічим той Новий рік не вирізнявся від звичайного дня. Як стемніло, так і полягали спати. За Новим роком підійшло друге січня, перший день обміну грошей. До Миколи Ригора прийшов Іван Михайлович. В січні 1961 року Іванові Михайловичу виповнится п’ятдесят три. А що вдієш? Года, як вода.
— Микодо, як будеш гроші йти міняти, й мені скажеш.
— Е, ні, не скажемо, — пожартувала Манька, — а то ще перестрінеш під Косогором та оббереш.
— А що, грошей багато? — добивається Іван. — А я думав, ви мені поможете...
— Та, мабуть, у тебе більше.
— Та, в мене, Микодо, ні, а в матері багатенько.
Ось уже майже двадцять років баба Секлета отримує гарну пенсію за сина офіцера. А під час війни одна за одною йшли посилки з трофейним барахлом: хромом, шовком, шерстю, столовим сріблом, офіцерська зарплата сина. Так що грошей у баби Секлети і справді було чимало. Вона тримала їх у хаті, замурованими в запічку. А щоб гроші не пропали, час від часу перевіряла, сушила.
Якось в Різдвяний святвечір Степан і Параска приносили бабі кутю на вечерю, а Галька Росєйчиха випроводжала Артема, побачила Параску й Степана та й питає:
— Що там баба Секлета робить?
— Гроші на черені сушить.
— Ото й я знаю, робота, — подивувалася Галька.
І от прийшов Іван до Миколи за допомогою. По-перше, такі гроші нести одному страшнувато, а по-друге, боявся, що обдурять. Один до десяти — це вроді й просто, й зрозуміло, але як замість сотні дають десятку, то й не зовсім.
— Може, там іще щось положено, якийсь процент, про який ніхто й гадки не має, — каже Іван.
— Завтра, Іване, збирайся, підемо, — обіцяє Микола. — Аби тільки погода не спортилась. Цей вітер дощу або снігу насмиче.
— А мілоч брати?
— По копійці, по дві й три не бери, вони не міняються, а п’ять копійок, срібняки бери.
— Значить, дрібні остаються?
— Да, Іван, зостаються.
— От дудак, так дудак, треба було всі гроші на трояки поміняти, — плямкає Іван і схиляє набік голову, кладе в куточок рота язика, — оце б і міняти не довелося. Одурили дурака за чотири кулака.
Іван хоч і невиразно, неясно, але розуміє, здогадується, що грошей було б більше. Це-то для нього ясно, а от на скільки більше, незрозуміло.
— Та якби так зробив, то зразу б у десять разів свої гроші збільшив, — каже Микола.
— Невже? — чухає лисого лоба Іван.
— Тільки де тих трояків набрати? На твої гроші, Іване, трояків, мабуть, і в районі не хватило б.
— Треба ж, отак прогавати, — дивується Манька.
— А що ж тепер робити? Може, зараз сходити поміняти?— міркує своє Іван.
— Тепер, Іване, уже не поміняють...
— Прогавили ми з тобою, Микодо. Ну нехай я не грамотний, а ти ж газети читаєш.
— Е, піймали роззяву, — підтверджує Манька.
— Про таке, Іване, зарані в газетах не пишуть.
— Ти ба, які розумні! — Іван зовсім розгубився, уявивши, який би він міг мати бариш, якби вчасно скумекав. Це ж тільки подумати! Краще б Микола йому про це зовсім не казав, а то щоб і голова не боліла.
— Ну так шо, Іване, завтра вставай раніше, бо я з Багачки думаю ще в Миргород в контору проскочити.
— Я оце, Микодо, думаю, може, мені материних грошей не брати, може, подивитися, скільки за мої дадуть?
— Бери, Іване, в гріх не впадеш, — радить Манька. — Все одно їх міняти.
— І то так, — погоджується Іван.
— Дивись, Іване, то твоє діло, — каже Микола. — У баби там, мабуть, таких грошей, що сама й не донесе?
— Та немало, — погоджується Іван. А може, Микодо, воно ще назад поверне?
— Можеш підождати. Тільки не надійся, назад не поверне.
— Ні, я, мабуть, таки, Микодо, завтра не піду.
— Дивись, щоб і ті, що є, не пропали, бо як за місяць не поміняєш, то тоді хіба що грубу ними розпалиш.
Іван завагався, але на другий день так і не пішов в ощадкасу.
Довго не носив Іван свої гроші на обмін, тримався майже до лютого, надіявся, може, щось зміниться і обмін грошей візьмуть і відмінять.

72
Уже всі хуторяни поміняли гроші, залишились тільки Семен, Іван та Росєйка. Потім пройшов слух: хто вчасно не поміняє гроші, той залишиться ні з чим, вони втратять свою вартість. Іван як почув те, прибіг до Миколи.
— Пішли, Миколо, міняти.
— Надумав-таки.
— Е, тдеба, пішли, — Іван склав свої і материні гроші в велику картату хустку та зв’язати не зміг, не поміщалися. До того ж через проріхи недовго й загубити. Іван взяв лантуха з-під муки, муку пересипав у відро, звільняючись від залишків муки довго трусив порожній лантух біля погрібника. В лантух гроші влізли.
— Та чи ти здурів, в лантусі понесеш? — лаялась Марія.
— А в чому ж?
— Сказано, ума нема. Візьми он краще наволочку. З боку глянути й то приличніш.
Наволочка була велика, а тому в неї влізало не менше, ніж у лантух. Іван і в автобус сідати не захотів, ішли. Зайшли в ощадкасу, праворуч стіл.
— Он туди, Іване, викладай, — показує Микола.
— Підожди, я тдохи спочину.
Перш ніж міняти, Іван довго сидів, спостерігав, як міняють інші, що дають людям взамін зданого.
— Слабі хазяїни, — каже Іван.
— Чого? — перепитав Микола.
— А ти дивись. Бачиш, з чого тягнуть? Хто з хустки, хто з карманів.
Міліціонер, що весь час був присутній при обміні, мабуть, почув ті Іванові слова, запитав:
— Громадяни, а ви чого сюди прийшли?
— Гроші міняти.
— Якщо прийшли міняти, то міняйте, а ні, то йдіть звідсіля, не мішайте людям.
Іван піднявся з стільця, не знає, що йому робити. Стоїть в нерішучості, праву руку в напірник засунув. Коли це дивиться, входить в ощадкасу дядько, на спині мішок. У міліціонера теж очі округлились.
— А ну, Микодо, давай подивимось, що оцьому дядькові дадуть, — Іван знову сів за стіл.
— Не затримуйте, громадяни, ваша черга, — натякнув міліціонер.
Іван Михайлович встав з стільця, взяв наволочку, висипав свої і бабині гроші на стіл, а вони настовбурчились, наче пір’я. Став рахувати, не порахує
— Микодо, ти гдамотний, поможи.
— Щитай сам, а я буду дивитися, чи правильно.
Іван попльовує на пальці, рахує, весь час збивається.
— Що ви мучитесь, — порадила касир, — ви складіть їх як слід на купки: десятки окремо, сотні, троячки, четвертні, п’ятьорки — окремо.
Став Іван складати десятку до десятки, трояк до трояка. Розклали з Миколою по купках, стали рахувати.
— О, тепер можна пощитати, — зрадів Іван.
Перерахував раз, вдруге, потім попросив Миколу. Той теж порахував двічі. Іван подав у віконце чотирнадцять здоровенних пачок, стоїть, чекає. Касир порахувала і подала Іванові дві перемотані і заклеєні навхрест пачки і ще декілька рублів і троячок. Іван перерахував все те з Миколою, поклав до кишені.
— Микодо, диви, в карман влізли.
Іван став біля віконця, чекає.
— Чого ви стоїте?
— Як чого? Грошей жду.
— Які гроші? Я вам всі віддала.
— Як всі?
Касир вже хотіла накричати на Івана, та, зваживши на вік, на те, що Іван, з усього видно, людина малоосвічена, стрималась.
— Ви розумієте, як усі.
— Підождіть. Як це всі? — наполягає Іван. — Сюди приніс в наволочці, а звідси і нести нічого. Мене баби з дому виженуть. Ти ба, Микодо, як в карман залізли?
— Та бачу, — всміхнувся Микола. — Пішли, не наґлиґуй, більш не дадуть.
— Тут, мать, щось не те, — навмисне вголос, щоб привернути увагу міліціонера, — обурився Іван. Може, страж порядку втрутиться, розбереться, скаже, щоб додала. Але міліціонер мовчить.
— А може, Микодо, забрати ті гроші назад, та в Подтаву повезти? Може, тут не знають що й до чого? А в Подтаві людей багато. Там не должні б дурити. Я, мабуть, заберу.
— Як хоч, забирай, тільки там теж стільки дадуть.
— Їй-бо, Микодо, не знаю, що робити. Мабуть, треба забрати та повезти з Оленою в Подтаву. А то, баби, їй-бо, не повірять. Тут же й по вєсу й десятої долі немає, а ти казав один до десяти. Чуєте? Як там вас? Давайте, мать, гроші назад, — схиляючись до віконця, звернувся до касира Іван.
— Ти, Іване, довозишся, поки їх в тебе вкрадуть.
— І то так, — чухає за вухом Іван. — Що ж мені робити? Ти мені, Микодо, скажи. Ти ручаєшся, що мені правильно пощитали?
— Ручаюсь. Ти ж бачив скільки другим давали?
— Та, бачив, — зітхає Іван.
— Ну, так чого ж ти не віриш?
— Так, може, й їх обробили?
— Не видумуй, пішли. Он же міліціонер стоїть. Кажу ж тобі, все правильно.
— Ну, якщо ти, Микодо, ручаєшся, то пішли, — погоджується Іван.
Микола й Іван уже зібралися виходити з ощадкаси, коли це їм назустріч дядько пре ще з більшим мішком грошей, ніж у попереднього. Микола та Іван поступилися. Дядько кинув на стіл мішок, перевів подих. Іван став у нерішучості, дивиться на той мішок, не знає, що йому робити.
А тим часом перший пришлий став готувати гроші.
— Ану, — каже Іван, — давай подивимось, що йому дадуть.
Він висипав гроші на стіл, вийшла купа вдвічі більша Іванової, хутенько перерахував їх, подав у віконце. Через деякий час отримав три пачки нових грошей і пішов.
Іван зітхнув, прицмокнув язиком:
— Пішли, Микодо, пдохі діла.
— Ну що ж, пішли в чайну, нові гроші обмиємо.
Зайшли до буфету, взяли пляшку горілки й закуску. Випили, закусили. Вийшло на трояк з копійками.
— Оце так-так, — всю дорогу, аж поки не прийшли додому, бідкався Іван. — Тридцять п’ять рублів. Оце тільки так Хрущов обробив.
— А ти думав, що Хрущов на твою руку зробить?
— А як же?
— Такого, Іване, не було й ніколи не буде.
— Біда, — каже Іван.
Він і сам знає: як би там не було, а якщо грошей в десять раз менше стало, то погано, які б ціни не були. Одне тільки: куплені чоботи приносили радість. Коли не подивляться люди, йде Іван, і все в нього лівий чобіт новий.
— Іван, ти що, лівий чобіт кремиш, а правий ні, чи що воно таке?
— Е, хдопці, то в мене Хрущовський чобіт. Накупив дурак, як гроші міняли, баби присувітували, а тапер і зносу їм не має.

73
Останнім часом Іван прихворював, жалівся на шлунок, на біль ув оці, яким косував. Скільки неприємностей зазанав Іван через те око в молодості, а це ще й під старість допікає. Майже рік Іван ніде не працював, ходив по лікарях, пас на леваді вівцю.
— Шо, Іван, прип’яло? — гукає з левади Микола Ригір.
— Е, Микодо, припнуло, будь воно неладне. Око — це саме главне.
— Воно, Іван, погано, що б не боліло. У мене ось нога болить, радикуліт, не підеш.
— То, Микодо, єрунда. Не підеш — ляж і лежи, а око як болить, то хоч лежи, хоч сиди, хоч іди — однаково болить.
До літа наступного року Іванові наче б трохи полегшало, і він пішов на роботу. Закортіло заробити добрячу пенсію, та й вдома набридло сидіти. Став Іван водовозом. Робота, наче й не тяжка, та є в ній один суттєвий недолік: як витягаєш відро з колодязя, чи то виливаєш воду в бочонок, хоч трохи, а хлюпнеш на виставлену вперед опорну ногу. Лівша — на праву, правша — на ліву. Як наллєш за день десять бочонків, ліва нога геть зовсім мокра. Переди чобіт з свинячих шкур, хоч ти плач, хоч гоцки скач, а там, де була щетина, пропускають воду. Ось тут і пригодилися Іванові чоботи-розпарки, які придбав перед обміном грошей. Хоч і не везло Іванові в звичайному житті, а от чоботи, всі п’ять, видались на ліву ногу. Намок один, перевзувся в другий. Чотири рази на день можна лівий чобіт міняти. Попогризла його тоді Марія.
А воно, бач, як згодилися. В жнива до Івана, бо не вправлявся, підключили ще й Гнатка.
— І шо його в чорта робити, все врем’я ліва нога нахолоня, ще спаралізує з такою роботою, — бідкався Іван Чухно на прізвисько Гнатко, бо батько був Гнат.
— В мене, хдопці, теж мокне, так у мене змінний чобіт є, — хвалився Іван.
— Продай мені один. Я знаю, в тебе їх штук три було. При мені ж купував, — гарячкував Чухно.
— Хитдий! Треба ж було й собі купувати. А то хитрив…
— Та треба ж було, — погоджується Гнатко, мо, Іван вступить.
— І не проси, Іване, один чобіт я вже зносив, а це доношую другий.
— Ну що тобі, Іване, стоїть? Продай третій, я тобі як за пару заплачу.
— Я б і продав, не жалко, так немає. Кажу ж тобі, зносив, — Іван наче аж підріс, став величнішим від того, що його чоботи-розпарки тепер нарозхват. Бач, який він запобігливий і передбачливий. — Тепер, Іване, таких гдибоких чобіт, щоб аж до колін, і не шиють, а все з короткими халявками, як ботинки.
— А може, сторгуємось. Заплачу як за нові, — налягає Гнатко.
— Нічого продавати, — розвів руками Іван.
— Со ти брешеш, Іване.
— Чого б я тобі брехав, кажу ж, послідні.
— Послідня в попа жінка, — зітхає Гнатко і йде до бочонка наливати воду.
А Іван чухає потилицю, потім лоба, твердить:
— Послідній, Іване, ось тобі хрест.
— Не треба мені хреста, со ти хрест, ти чобіт з дому неси, — жартує не дуже схильний до жартів Чухно.
Іван ллє воду в бочонок, вода тече мимо горловини, скапує на чобіт. Іван стоїть, досадує: «От дудак, так дудак, треба було всі п’ять брати, оце б продав Гнаткові та Росєйці по чоботу, хапонув би грошей, як за дві пари».
Все-таки не прогадав тоді Іван. Іде було від матері додому, або навпаки — з дому до матері, права нога завжди ступа на обочину, в траву, де вище й сухіше, а ліва по дорозі, в багнюці шльопає. А це колодязь недавно матері копав, теж взував обидва ліві, беріг правий, щоб не зношувався. Пару колодязів викопаєш, і чобота як не було. На грядці теж, хоч і незручно, надавлював на лопату лівою ногою, щоб швидше зношувався. Так чи не дурак? Втратити такий бариш. Оце б був той чобіт, як знахідка?!
— Дарма ти, Іван, чоботи вграв. Оце б бариша хіба такого взяв. А со, не так? — начебто вгадавши думки Івана, глузує Гнатко.
— Та так! — розпачливо мовить Іван Михайлович.
— Ти думаєш, ти один такий? Я теж в своє врем’я прогавив. Якби був на війні в партію вступив, то оце б зараз не воду з тобою возив, а був би на місці Табура, головою. Со, не так? — переконливо говорив Гнатко, і очі його палахкотіли.
На війні Гнатко був кілька місяців, в бойових діях, вважай, не брав участі, але в партію міг би вступити.
— А чьо? Може б, і був, — погоджується Іван, бригадиром же був.
— Не святі горшки ліплять, — м’якшає Гнатк від того, що Іван підвищив його в посаді. Гнатко ніколи не був бригадиром, а всього-навсього обліковцем, але для хуторян обліковець правив за бригадира. — Со, Іван, прогавиш свій час, а тоді спробуй догнати. Рад би себе за лікоть вкусити, та не достанеш.
— Е, то правда. Ждати та доганяти найтрудніше, — погоджується Іван. Він давно зрозумів: з людьми найкраще — погоджуватись. Легше для себе. Іван, звичайно, не здогадувався про честолюбні помисли Гнатка. Він про них не згадував ні за яких обставин, боявся Росєйки. Той теж з бідняків, конкурент. Остап і Матвієнко постаріли, і боротьба за посаду обліковця в хуторі велася з перемінним успіхом, між Росєйкою і Гнатком. Інші вважалися не вартими уваги. В біографії кожного було щось таке, що викликало у влади стриманість, а то й підозру. Мало чи не всі хуторяни вважалися в сільраді куркулями, злодіями. Покійний Захарко підмітив те давно, а тому не раз казав:
— Якщо яму копати або косити, то посилають мене з Данилом, а якщо зерно на току сторожувати, то Остапа або Матвієнка. Нам з Данилом на току сторожувати не доручать.

74
Під кінець березня пройшов сильний небувалий дощ. Гнат повертався з Багачки пішки. На автобус грошей не було й попутні машини не йшли, а якщо йшли — не брали, водії не хотіли зупинятися. Зупрнишся — зав’язнешь в грязюці і з міста не зрушиш, що тоді?. Аж ось машина коноплі в Миргород везе на коноплезавод. Восени по негоді не вивезли, тепер довозять. Сніг по балках вже не лежить, станув, вода дзюрчить. До того ж пройшли дощі. Водій, видно, жартівник, призупинив машину, виглянув з кабіни.
— В чому справа?
— Чиш? Довези до Коломийцевого.
— Повилазило? Не бачиш, пасажир у кабіні, куди я тебе візьму, на коноплі?
Гнат зрозумів ті слова, як дозвіл залазити наверх, взявся за вірьовку, повис. Бренькнув рубель, коноплі розсунулись.
— Та чи ти зовсім? — повертів шофер біля скроні. — А вже ж і немолодий.
— Та думав, доїду.
— Доїду?! — перекривив той. — Я ось як візьму монтіровку, я тебе доїду.
— О, треби тобі такого? — Гнат звернув з дороги на узбіччя, пішов, накульгуючи, хай йому біс.
Під косогором Гната наздогнали Ригір Артем і Срібний Мишко. Гнат іде накульгує, одне вухо шапки з вітряного боку відкочене, друге теліпається.
Зовуть мене розбійником,
Що людей вбиває.
Я багатих убиваю,
Бідних награждаю, — наспівує Гнат.
Водій затягнув відпущенний рубель, наздогнав хуторян, обдав водою і їдким запахом відпрацьованих газів.
— О, треби тобі такого! Здурів чи що?
Незчулися, коли підійшли під Срібну гору. Дерев’яний місток знесло повіддю, вода з ревом тече в Даценкове озеро. Хлопці дивляться де широко, пішли перебродити.
— Гнат Тимофійович, бредіть за нами!
— Там, де ви, мать, глибоко, а в мене чоботи воду пропускають. Я перейду де вузько, тут від гори мілкіше, та й брести менше, — каже Гнат, а сам думає: «Бредіть дураки, там он скільки води, а я перейду там, де менше». Хлопці перебралися на той бік, а Гнат все стоїть, вагається, міряє ногою дна.
— Становіться вже, була-не-була, — заохочує Мишко. Гнат став.
— Хоп! — вигукнув Гнат і щез. Хлопці стоять, розгубилися. Коли це шапку наверх витаскало, а слідом за нею Гната. Шапку погорнуло, не наздогнати, а Гната винесло на мілину.
— Хоп! Оп-па! — Гнат устав, мотнув головою, обтрусився наче собака. Вода стікає з голови, вусів, штанів.
— Ну, що, дядьку, де глибше?
— Та, буцім-то тут, зліва. А тут і машина їде. Кинулись зупиняти. В кабіні Петро Грабарка, мабуть, до Череднички їде. За кермом Срібний Василь. Стали, сміються з Гната. Петро навіть з кабіни виліз, стоїть на підніжці в хромових чоботях, здоровий, як не лусне, глузує з Гната. А Гнат тим часом забирається в машину.
— Я оце як подивлюся, що байрачанське теля, що коломійчанський чоловік, — з почуттям очевидної зверхності рече Петро.
Гнат дрижить, замерз і від того злий.
— Е, ні. Я як подивлюся, то ти дурніший від коломійчанського теляти. Теля нікуди від корови не йде, а ти прителіпався з Байраку у Коломійців до Череднички.
— Я тебе зараз викину з машини, тоді і взнаєш: дурніший чи ні.
— Не викинеш, — всміхаючись, глузує Гнат, — я вінвалід. Я кров проливав. А ти і в війну дурака валяв і зараз у хромових чоботях.
— Ти ба, який грамотний, якби знав, не став би. Ну, що? Місток знесло. Куди будемо об’їжджати?— питає Петро у водія.
— Беріть вправо. Там мілко, — радить Артем.
Невдоволений і злий Грабарка залазить у кабіну, скоса поглядає на Гната. Їдуть.

75
На днях Росєйку викликали в сільраду.
— Ну що, Петре Дем’яновичу, — заговорив голова сільради Біденко, — ми хочемо порадитись з вами. Кого там в хуторі можна сторожем на баштан поставити?
— Треба подумати, — почухав Росєйка потилицю. — Можна б Гнатка, тобіш Івана Чухно або Гната.
— Гнатко хай навчиться вести себе. Хіба що Гната?
— Та так.
— Можна б і тебе, так ти ж обліковець. А всі останні — вори й куркулі.
Від таких слів Росєйка наче аж підріс. Що ти, отаке довір’я! Куди там тому Ригору Миколі! Хоч і свояк, до того ж троюрідний брат, освічений, інститу закінчив, а пусте місце. Хто йому довіряє? Та ніхто! Росєйка завжди відчував до Миколи якусь незбагненну неприязнь, ревність. Микола теж не поважав Петра, почував відчуженість, в дитинстві батько Петра, Дем’ян, вбив брата Альошку і мало не скалічив, не повбивав їх з матір’ю. До того ж ніяк не сходились вони з Петром характерами, між ними завжди виникала напруженість, а то й стіна. Микола практичний. Хоч і поганий, але майстер на всі руки, а Петро велосипедної камери і то заклеїти не може. Та після тієї довірливої розмови в сільраді Росєйка остаточно переконався, що навіть зараз, через стільки років після війни освіченсть, по суті, нічого не варта, головне походження, з нього розпочинається довіра влади.
Повертався Росєйка з Байраку наче навіжений. То йде, то підбіжить, то знову йде. Погляд палахкотить, пронизане густою сіткою червоних прожилок обличчя розпашіло. До того ще й випив у чайній після наряду. Прибіг додому, скочив на поріг, і в крик:
— Це ти винувата, що я вшелепкався! Я б уже давно головою був.
— А при чому ж тут я? — всміхається Галька.
— А при тому. Хто ти така?
— Як хто? — дивується Галька. — Людина.
— Ні, ти не людина. А хто ти? Хто твої батьки? Куркулі?! Куркулі. Ото так о! А були б не куркулі, то я б давно був головою. Думаєш, я б так нараду не провів, як оце сьогодні Табур? Еге! Провів би, може, ще й лучче. Ото те о.
— Ну так і проводив би?
— Проведеш з тобою. Якби був, дурак, хоч у партію в війну вступив. Тоді перед боєм всіх приймали. І мене не раз агітували. Якби був вступив, то, може б, і поставили. Табура ж, бач, поставили, хоч і безпартійний. А мене, партійного, зразу б опреділили. Тут і балакати нічого. Ото те о.
— Ну, так зараз вступай.
— Та я вже думав. Тіки якби на фронті, то лучче було б. Треба буде колись спитати.
Росєйка, що всю дорогу і ще деякий час вдома прямо таки палахкотів, від довір’я влади власної переваги над односельцями-хуторянами, від обурення на Гальку за її низьке походження, став потроху вичахати, заговорив спокійніше.
Коли це в хату Гнат преться. Гнат уже давно збирався вияснити за Явдошині та й свої виходи й трудодні. І от прийшов, відважився. Петро, як і будь-який начальник, зробив невдоволений кугутський вигляд, вказуючи Гнатові на відстань між ним і собою, і той зрозумів, що він тут небажаний гість. Та все ж не втримався, запитав:
— Петре, ти не скажеш, скільки в моєї Явдохи виходів у цьому місяці? Я вже давно під акаціями тебе жду. Трохи ще й пристояв. Думаю, хай перехватить, дорога не близька, може, й черв’яка заморити треба. — Гнат переминається з ноги на ногу, відчуває, що невчасно прийшов, але вертатися назад вже пізно, стоїть, ніяковіє, міниться на лиці, ніяк не може второпати, як йому вести себе з Петром. Раніше, коли Петро не був обліковцем, Гнат вів себе з ним, як з усіма хуторянами, з тим же Гришею, Іваном Михайловичем. А ось тепер і невеликий наче начальник, а не підступися. І все ж Гнат вирішив зайти. Як до нього в двір по воду після того, як колодязь у Степанихи завалився, можна ходити, чом би й Гнату не піти.
Росєйка потів, невдоволено перебирав папери на скрині, купу газет на батарейному приймачі, батареях, і так захопився, що на якусь мить забув про своє якщо й не виняткове, то, в крайньому разі, набагато вище, ніж у Гната, становище, принизливо поліз під лаву.
— От чорт, і де вони поділися? Галько, ти, бува, не бачила?
— Ні, не бачила, — Галька висипала з пелени під припічок оберемок кістриці на розпал, обтрусилася. Росєйка виліз з-під лави, спинаючись на ноги, сказав:
— Тоді прийдеш завтра, Гнат. Я, мать, його в конторі оставив.
— Та, я то й завтра можу прийти, — всміхаючись в вуса, погодився Гнат.
Такий земний, виринаючий з-під лави, Петро був зрозумілий Гнату. А то напустить на себе туману і ще чорт його зна й чого, інший раз не знаєш, як і обізватися. Гнат уже повернувся до порога і, виструнчившись на одній нозі, на мить зупинився.
— Я-то, Петре, і завтра можу прийти, так Явдоха не повірить, що я до тебе ходив взнавати і не взнав. Прибіжить навзирці сама, — на порозі Гнат спіткнувся і мало не впав. — О, треби тобі такого!
— От горе, — впав у розпач Росєйка, — ще не хватало тут Явдохи.
Явдохи Росєйка тим більш не хотів бачити і тепер після Гнатових слів був впевнений, що й справді припреться. То така. Галька те зрозуміла, порадила:
— Та подивись, може, він де й є. Посунувся десь отам за лавою й лежить. А де б же він дівся в лихої години? Там він десь біля бомажок і лежить, ото те о.
— Та кажу ж, усе передивився, — скипів Росєйка. — Чи ти не віриш?
— І шо? Ніде немає?
— Та кажу ж, шо немає. Ото те о. Не віриш, іди дивися сама. Хтозна де він. Як у воду впав! — Росєйка знову став порпатися в паперах, уже не розраховуючи на успіх, а просто за звичкою, для виду.
— А ти його, бува, ніде не бачила? — гукнув до Гальки.
— Ні, не бачила. А який він хоч є?
— Та такий синенький.
— Ану, підожди, я зараз подивлюся. Вчора ввечері сметану зробила, то якоюсь бомажкою накрила, на лаві валялася. Ану, на ось подивися.
Галька зняла з глечика згорнутий вдвоє цупкий папірець, вимащений у вершки, подала Петрові.
— Ну, так оце він і є. Як він туди попав?
— Я ж тобі кажу, на лаві валявся.
— Валявся! Я тобі руки за нього пооббиваю. Це ж документ.
Гнат, зачувши ту розмову, зупинився в сінях, чекає, ніяково усміхається.
— Ну, так от, п’ятнадцять виходів, — каже Росєйка. — Так і передай Явдосі. А другий раз приходь справлятися про виходи не додому, а в бригаду. Ото те о.
— Так тебе ж там ніколи немає, — каже, наче глузує Гнат.
— Та чого там немає, — вступається за чоловіка дружина.
— Підожди, Галько, не вихвачуйся, — сердиться Петро. — А то волос довгий, а ум короткий, — Петрові не хочеться показувати Гнатові свою залежність від дружини. — Я сам скажу.
— А що ти скажеш? — допитується Гнат.
— Шо ти, Гнат, ледачий і в бригаду прийти. А на мене звертаєш, буцімто мене немає.
— Так я ж вінвалід, — незворушно каже Гнат і верне до дверей.
Від тієї Гнатової неповаги Росєйка скрегоче зубами. Гнат навдалу ступнув у сіни, в повну темряву, взявся за западку.
— І куди ти його ото мелеш, головою б він був? Аби балакати. Куди тобі головою, як ти свої бомажки в горшках шукаєш, — піджиговує чоловіка Галька.
— Замовчи, а то поб’ю. Їй-бо не подивлюсь. Не виводь!
— Бий, якщо дурний. — Галька на мить вмовкла, прислухалась. — Геть, підожди зі своїм. З ким воно там надворі Гнат гомонить? Чи ти не чуєш?
— Їй-бо гомонить, — погоджується й Петро.
— Ану, пішли.
Вийшли вдвох надвір, аж воно поштар. Гнатові пенсію відраховує.
— Здоров був, Петро! — гукнув поштар. — Чи ти як обліковцем став, то вже й не здоровкаєшся?
— Драстуй, — стримано привітався Петро. — Шо тут таке?
— Та, нічого. Забирай ось свою пошту та давай думай, що ти на слідуючий год виписуватимеш?
— А шо ти посовітуєш?
— Дві газети: обласну й районну і який-небудь журнал.
— А скільки буде стоїти? Грошиків скільки треба платити?
— Та, недорого. Рублів п’ятнадцять-двадцять, дивлячись, що випишеш.
— Для чого вони нам здалися, — з порога загомоніла Галька. Легка, маленька, в білій кохтині і чорній спідниці, зап’ята ситцевою хусточкою в дрібний горошок, вона була схожа на маленьку пташку, — Аби тільки гроші викидати? Їх все одно ніхто не читає. А стоянці накривати, — хватить і однієї.
— Не підпрягайся, сам знаю, — огризнувся Петро і до поштаря. — Випиши мені дві газети: обласну й районну.
— Ну, це друге діло, — кидаючи на живіт схудлу сумку, каже поштар. — Ну, а ти, Гнате, що виписувати будеш? Може, ти журнал випишеш?
— Який журнал? — питається Гнат.
— Хороший, Гнате, журнал. «Здоров’я». Виписуй. І Матвієнко, і Кисіль ще як той раз приходив, повиписували. Остались послідні.
— Ну, чого ти, Гнат, виписуй, — під’юджує Росєйка, а то, чого доброго, ще йому накине.
— А як це, «Здоровля»? — уточнює Гнат. — Лікарство таке чи що? Якби знав, шо воно таке за лікарство і від чого, може б, і виписав, а чого ж?
— Та, ні, Гнате, не лікарство, а журнал, книжечка така тоненька.
— А, журнал. Журнал — то якраз Матвієнкові і Кисілеві. Вони нічого не роблять, то хай хоч читають, а мені він не нужний. Мені он як стемніє, в бригаду треба йти сторожувати. Та й в Багачку сходити б не мішало, олії набити.
— О, це добре, що ти, Гнат, в Багачку йдеш, — зрадів поштар. — Пошти особенної немає, кілька газет, не хочеться забиватися в той кынець хутора, тванюку місити. Віддам тобі, передаси, а заодно і Петра Матвієнка пенсію забери.
— А чого ж? Це можна, — погодився Гнат. — Тільки я не знаю, може, я аж завтра в олійницю йтиму, олію бити.
— Нічого, завтра й віддаси, не горить. Ви тут в хуторі без хліба не сидите. Тут у вас всі баби перепічайки. Так що пенсія не спізниться, якщо й завтра принесеш.
Поштар повернувся, пішов під Гнатову. Галька з Петром зачинилися в хаті, продовжують лаятись. Гнат простує додому. Матвієнкова пенсія у Гната в кишені, своя в руці затиснута. Іде Гнат дорогою, обминає калюжі. І одно дивується. Він весь зранетий, і рука, і нога не годиться, а пенсію отримує вдвічі меншу від Матвієнка. Матвієнко — інвалід першої групи, а він другої, хоч Матвієнко від нього втричі здоровіший. А, проте, йому, мабуть, вдвічі більше й треба. Він вдвічі більше від Гната з’їсть. До того ж, і ходить Петро нормально, не кульгає. Тільки й того, що квело. Так він так і до війни ходив. А чого б він не ходив, як ранений в м’якуш, тоді як у Гната й кістки на руках і ногах поперебивано.
З цими думками Гнат дістався додому. Поклав Матвієнкову пенсію за образи. А тут Явдоха накинулась, стала гризти.
— Дурак, дурак! Не міг доказати, що в мене більше виходів. Я так і знала. Шо б ти там узнав, як ти дурний! І батько в тебе дурний був, і ти дурний!
— Замовчи, проява.
— Не буду мовчати! Не буду!
— Я там знаю, скільки в тебе виходів. Йшла б сама й розказувала. Не я ж, а ти на роботу ходила. — Гнат звів очі на настінного годинника, вилаявся.
— Збирався в Багачку в олійницю, а через тебе опізнився. Антобус пройшов.
Гнат вийшов надвір, пішов у хутір. Явдоха вискочила на причілок, кричала Гнатові навздогін:
— Дурак, дурак, дурак! Виходів не міг пощитати.
Гнат вщулився, втягнув голову в плечі і, не озираючись, набавив крок. Йшов навдалу, навіть калюж не обминав.


76
Десь на другий чи на третій день поштар знову прийшов у хутір. Чоловіки грали на виїзді у Гамазура в карти. Поштар рушив до гурту, загомонів.
— Чи ви газет не читаєте, радіва не слухаєте. Ви хоч чули, що Гагарін у космос полетів.
— Який Гагаїн? — оторопів Кисіль.
— Куди ти кажеш полетів? Хро! Хро!
Гра призупинилася, всі здивовано подивилися на поштаря.
— Кажу ж у космос. В небо. До Бога.
— Мабуть, бдешуть.
Поштар показав картярам портрет космонавта, став читати повідомлення ТАРС.
— Давай газети, хро-хро, ми самі почитаємо, — зауважив Матвієнко.
Поштар роздав газети.
— Та й кдасивий чодтів хдопець! Ні дать, ні взять, мій Стьопа. На скільки ж він хоч полетів?
— Он читай. В перигеї — 195,5 км, в апогеї — 317. Більш ніж триста кілометрів угору.
— Ото, хдопці!
— Та, то, Іван, чепуха, — сміється Гамазур.
— Та, ні, Іван, то не чепуха, — чи не вперше заперечує Чередникові Іван Михайлович.
— Туди здодових хдопців беруть. А ти, Іване, бдехун. Брат у тебе Василь отакий сурйозний, а ти тріпло.
— Я брехун? — висмикуючи карту, пускає з очей бісики Гамазур. — Та якщо ти хочеш знати, я ще до війни в тій команді був.
— Бдешеш! А чого ж ти раніше нічого не казав?
— Тайна. Підписку давав. Ти не знаєш, що таке тюремні нари, а я знаю, прийшлось полежати. Другий раз не хочу.
— А зараз чого ж болтаєш, якщо тайна, хро-хро — каже Матвієнко.
— Раз Гагарін полетів, значить, уже не тайна. До польоту не можна було.
— Хватить тобі вже брехати, Іване, — перевертаючи відбій і кидаючи його на загальну купу, сердиться Данило.
— Ти, Даниле, у відбій не заглядай, — попереджує Іван.
— А ти не бреши, — Данило, як завжди, стоїть на колінах. Зранку до вечора отак вистоїть. Інколи, якщо набридне, присяде на задники черевиків.
— Нехай розказує, — заохочує Іван Михайлович Чередника і, готовий слухати, кладе в куточок рота язика. — Може, й справді не можна було. — Іван поважає військових, і одна лише згадка про таємницю надає словам Гамазура неабиякої ваги. Іван уже беззастережно вірить кожному Гамазуровому слову.
— Ну, а як ти туди попав? — добивається Іван Михайлович.
— А так і попав. В сороковому на строкову призвали, а я в бокс добре грав. От мене і відібрали. Всього було дванадцять чоловік.
— Шо ви того балакуна слухаєте, — сміється Срібний Василь. — Де б він був. В сороковому йому тринадцять год було? Ти ж, Іван, з двадцять сьомого.
— Не з двадцять сьомого, а з двадцять п’ятого.
— Брешеш.
— Ти шо в мене на хрестинах був? Кажу ж з двадцять п’ятого.
— Нехай і з двадцять п’ятого. В сороковому п’ятнадцять год було.
— А я сином полку був. От мене і оприділили в космонавти.
Гамазур, що до цього часу ні разу не глянув на портрет космонавта, хоч його вже роздивилися і жваво обговорювали всі, нарешті попросив.
— Ану, Миколо, дай газету і я подивлюся? — Чередник якусь мить роздивляється портрет, переводить погляд на повідомленя ТАРС, потім недбало повертає газету, рече:
— Все правильно. Не брехня. Цей парняга все-таки полетів. І в нас таке саме було. І форма така ж льотна, тільки без погон. Шпали і ромби були в петлицях.
— Ну, і як? Важко було? — впевнений, що Іван Чередник таки був у загоні космонавтів, Іван Михайлович знову поклав язика в кутик рота, приготувався слухати.
— А ти, думаєш, легко? Я тоді молодий був. Ану, гляньте скільки Гагаріну?
— Та, годів, мабуть, двадцять сім-двадцять вісім, — прикинув в умі Ригір Микола.
— А Данило та Срібняк не вірять, що мене в сороковому в космонавти оприділили. Туди молодих беруть. Тебе, Даниле, вже не візьмуть, бо як запустять, то назад хіба одні вуса вернуться. — Гамазур гигоче, пускає з очей бісики, пританцьовує.
— От с...анка, — плюється Данило.
— Мабуть, кріпко ганяють, — знову за своє Іван Михайлович. — Ти, Даниле, дарма не віриш, — Іван Михайлович не проходив військової служби, а тому повага до військових у нього особлива, можна сказати, трепетна. До того ж, син Степан скоро повинен іти служити строкову, а тому все що стосується армії, порядків, труднощів і незгод, викликає у Івана особливу, непідробну і непеборну цікавість.
— Те, шо ганяють, Іване, пусте. Поганяли, заморився, ліг, спочив і знову бігай. Там другі діла. А це, Іване, єрунда.
— А що ж не єрунда? — наполягає Іван Михайлович.
— Підготовка космонавтів, Іване, і зараз воєнна тайна, а я підписку давав.
— Ясно-о-о, — розчаровано тягне Іван Михайлович.
— Діло ясне, що діло темне, — сміється Захаріїв Антон.
— Ну, якщо вже ти так інтересуєшся, то кой шо скажу. Те, що можна.
— Ну?
— Так от, часів п’ять пробіжиш, а тоді підводять до колиски, наподобіє тієї, що колись на вигоні була.
— А як хто не видержить п’ять часов бігти? Я, наприклад, не видержу.
— Там таких, Іване, немає, щоб не витримали. Хто не видержує, того прив’язують до машини. Машина їде, а він біжить. Як миленький будеш бігти. А впадеш, тягти будуть. Так от, пробіг, підходиш до колиски, становишся на крісло, берешся за батоги й колишешся.
— Та це єрунда, — каже Іван Михайлович. — Аби не бігти. Це б і я зміг.
— Подивився б я на тебе, як би ти зміг, — презирливо каже Гамазур. — Ти б за десять минут вхоркався.
— А шо ж тут такого? — очікуючи від Чередника якої-небудь каверзи, ніяковіє Іван. — Колишися та й годі.
— Та хто ж просто так колихатися буде?
— А як?
— Колишешся й щитаєш.
— Хай командир щита.
— За командира не переживай, командир само собою щита. А ти должен теж щитати, бо за десятим разом треба так колиску розігнати, щоб перекинутись через трямок.
— Сдожно, — каже Іван Михайлович і чуха під картузом лисого лоба, потилицю, запитує:
— А як колиска вгорі застряне, тоді шо?
— Ото ж, Іване, того туди не всіх і беруть.
Хуторяни, поштар, всі, хто спочатку скептично відносився до Іванової розповіді, уважно слухають Чередника, навіть Данило перестав плюватися. Стоїть на колінах, роздає карти. Він хоч і не вірить Чередникові, а все ж прислухається. Не подобається Данилові, що Іван видає себе за бувалу людину, бо із власного гіркого життєвого досвіду знає: хто справді, як і він сам, побував у бувальцях, неговіркі, а Гамазур — тріпло, балаболка. Данилові прийшлось хлебнути не один фунт лиха. Яких тільки людей не довелось бачити, і тепер, наприкінці життя, він був глибоко переконаний, що серед справжніх людей легковажних не буває.
— А ти думав, Іване, космонавти це так: пішов і записався. Попобігаєш, як собака, язик на плече, а тоді ще тебе на оту колиску потягнуть. А сил уже катма, а треба ще й обкрутитися на трямку, мертву петлю зробити. Не всі видержували. Раз, то всі обкручувались.
— А шо, хіба не раз треба? — дивується Іван Михайлович. — Я думав раз.
— Індик, Іване, теж думав, та в суп попав. Ти, як не тутешній. Після першого разу треба крутитися безперервно. Хто два рази обкрутиться, хто три-чотири, а один кріпкий був, так той аж десять раз обкрутився.
— Підряд? — дивується Іван.
— Ясно, що підряд, а як ти думав?
— Ну, а ти ж скільки разів обкрутився?
— Я, Іване, дванадцять разів обкрутився через трямок. Міг би й більше, та командир зупинив.
— Та там йому могло й зуби пощитати. Видно кріпкий був, що вдержав, — зауважив Гнат.
— Дурний ти, Гнате, ти думаєш він руками спиняв? Там спеціальний тормоз є. Ричаг смикнув і все, вже не покрутиш.
— Слухай, Гнате, що Іван каже. І придумали чодтові хдопці. Сказано, космонавти, — дивується Іван Михайлович. — Для чого ж він тебе остановив?
— Побоявся, щоб не поламав. Та колиска вже ходуном ходила. А по мені вже й так видно було, що справлюсь. Більш від мене ніхто не зробив. До того ж, других треба тренувати.
— Ну, а ще що робили? — допитується Іван Михайлович, втративши цікавість до колиски.
— Та всього хватало, Іване. Що там козир? Чирва? В мене козирна шостака, я ходжу. Так от, посадять було, Іване, на круглий стілець, на гвинту і крутять. До стільця ручка прироблена, як ото заводна і требки. Розженуть той стілець, аж в віччю миготить, а тоді затормозять, а ти повинен встати й по дошці пройти.
— Ну й як? Пдоходили?
— Не всі, Іване, були й такі, що тіки встав, так зразу і впав. Ще й дошку обригає.
— А другому тоді йти як? Вона ж скобзька стане?
— Там, Іване, санітари все приберуть.
— Ну й брешеш же ти, Іване, хро-хро, — пихкає люлькою Матвієнко.
— А я вірю, — заперечує Іван Михайлович. — Іван такий, що пройде. Ти ж бачиш, на ньому й шкура грає.
Від тих слів, довіри, Чередник жвавішає, в захваті б’є Данилову карту. У нього залишаються погони, він намагається повісити їх Данилові на лоба. Данило ухиляється, але марно.
Поки карти здаються в черговий раз, Гамазур продовжує розповідь.
— А ще, Іване, по канату ходили, як в цирку.
— Та по канату любий хлопчак пройде, — веселішає Іван Михайлович. — Гнат і той пройшов би.
— А шо як Гнат? — обурюється Гнат, підсовуючи під сідницю налигач. — Не людина чи що?
— Та як на дорозі налигач прослати, то, може, й пройде, — глузує Чередник. — А як отам, через дорогу між осиками натягти, — показав на дві найвищі, одну Матвієнкову, другу свою, то я б подивився, хто там пройде.
— Е, то страшно. Високо. А як упадеш?
— А то вже таке діло, впав, значить, лабець. Отправлять додому в білих тапочках і дерев’янім бушлаті. А в сопроводіловці напишуть: «Погиб при ісполненії». Страшно було, Іване. Інший, поки перейде, обмочиться. Таких багром знімали, таким, як ото у брата Василя чи на бригаді на пожарному щиту.
— А для чого? Хай би вже пдоходили.
— Ти шо, не січеш? Канат розмокне й розлізеться, а я буду слідом іти і впаду. Таких зразу треба знімать. Спеціально чоловік внизу з багром стоїть, ожида.
— Да, то стдашне, — підтверджує попередню думку Іван Михайлович.
— Та й я, Іване, думав, що то саме страшне, а воно, оказується, найстрашніше ждало попереду.
Поштар, що вже збирався було йти додому, знову затримався, став, пристоює.
— Давай уже, Іване, розказуй, а то мені додому треба. Вже скоро сонце зайде, а я ще й досі з хутора не вибрався. А мені ще в Грянчиху пошту заносити.
— А я тебе не держу, йди.
— Так інтересно ж, хоч і брешеш.
— Якщо я брешу, то тоді читай те, що в газетах пишуть, там правда. Ану геть, к такій матері, з мого двору, — удавно суворо кричить Іван і, намагаючись налякати поштаря, підхвачується на ноги. Поштар сторониться, відходить до дороги на безпечну відстань, стоїть, наґлигує. Іван повертається на попереднє місце.
— Не займай його, Іване, розказуй, що далі було.
— А шо далі? Викопали довгу траншею, накрили брусами й дрючками в три накати, зробили бліндаж. Загнали нас всіх у той бліндаж, закрили вхід, оставили невеликі дірки, щоб дим напускати. Зверху дохтурі сидять, в віконце дивляться: хто закашлявся, виганяють. Зразу качали з димокура, як ото на пасіці, біля бджіл, потім стали з машин дути, з вихлопної. Закачали зразу в три духала, дивлюсь, один вчадів, другий, третій. Стали ми кричати, а їм, видно, не чути й не видно, бо дуже багато диму напустили.
— Ну й як?
— Як почули, остановили, повиводили тих, хто сколоздрий, через запасний хід, а нам знову димку піддувають, як бджолам з димокуру, — Іван слідкує, яке враження справляє на оточуючих його розповідь і вже не може всидіти на місці. То встане, то знову сяде. Висякається, плюне, засміється, гикне, лясне себе по коліну, по заду. Руки ходять, жестикулюють, і сам Іван живий, рухливий, як ртуть. Такі ж і очі: живі, грайливі, з бісенятами.
Витіває Іван. Він взагалі спокійно говорити не може, така вже вдача.
— Ти, Іване, як циган забрехався, — піддіває Данило. — Прибивайся до берега. Циган і той міру знає, а тобі ні гори, ні низу.
— Не хочеш, не слухай, я не для тебе розказую, не перебаранчай.
— Ну, а що далі було? Не мішай, Даниле! — згорає від нетерплячки Іван Михайлович.
— А ти як думаєш, шо, як дмуть і дмуть. До того почаділи, один одного не бачимо й не впізнаємо. Під кінець осталось нас двоє в траншеї, я і ще один хлопець, не тутешній, з-під Курська, остальних вивели. Шо вже нам не робили: і гарячим, і холодним димом дули, і чадом. Дмуть та попереджують: «Хлопці, якщо трудно, то виходьте, ви й так вже пройшли всі іспити».
А ми отвічаєм:
— Нічого, ми терплячі, дміть.
— Ну, й як?
— Сидимо, ждемо, шо далі буде. Коли це знову накачали, тільки не диму, а пару. Стало жарко, як в парній, градусів вісімдесят, не менше, шкура от-от від м’яса відстане, а м’ясо від кісток. Той, що з Курська, повніший від мене, не витерпів, вийшов, а я сиджу. Лікарі вже мало не плачуть.
— Ну, як, може, й ви вийдете?
— Ні, кажу, качайте ще. Якщо так живо виходити, то для чого було взагалі сюди заходити?
— М-може, все-таки хватить?
— Качайте.
Лікарі бачать, що таке діло, посадили мене в барокамеру.
— А шо це таке? — вточняє Гнат.
— Ящик такий, з якого воздух викачують.
— О, треби тобі такого! І додумались.
— Так от, посадили мене в барокамеру. Відкачують. Вже дихати нічим, а вони в скло дивляться. Як починаю синіти, трохи впустять. Потім знову викачують, і так цілий місяць. Так шо я должен був першим від Гагаріна в космос летіти.
— А для чого всі ці іспити нужні?
— А для того, шо високо вгорі повітря немає.
— А чого ж не полетів? Га? — добивається Гнат, пориваючись іти додому.
— Чого, чого, наче не знаєш. Війна почалась, не до того стало.
— Да, война багатьом помішала, — прицмокує Іван Михайлович.
— От тріпло, — нервує Данило.
— Чого ти, може й, правду каже, — вступається за Івана Гнат. — Ти ж там не був.
— А чого ж він тоді після війни не полетів, якщо такий розумний? — питає Семен.
— Зразу після війни не до того було. Самі знаєте, хліба вдосталь не було, тут не до космосу. А потім постарів. Перед тим, як Гагарін полетів, ви хіба не помітили, що мене довго не було в хуторі, визивали в центр. На консультацію. Я подивився, парень молодий, кріпкий, красивий, і дав добро.
— Дочумакуєшся ти, Іване, шо останешся один. Марія і діти тебе покинуть, пенсії тобі ніхто платити не буде, бо ніде не робив. Як ти будеш жити? Ото, шо Остап, шо ти — два чоботи пара, два брехуни, — глузує Данило.
Данило не любить Івана ще й тому, що саме ось такі покидьки, ледацюги ходили не так давно розкуркулювали, виселяли таких, як він, трудяг на Соловки, заставляли ломами довбати камінь на Біломорі.
— Я? — скипів Іван. Бо це й справді було найболючішим місцем у біографії. — Та в мене стажу більше, ніж у тебе.
— Де б він у тебе взявся, — махнув Данило рукою, одбиваючи чергову карту. Він, як завжди, стояв на колінах, а відбившись, присідав на задники черевиків.
— Ану, щитай, — Гамазур кинув відбій у траву, став загинати пальці. — В ювелірному магазини три годи, в шахті — три.
— Брешеш, ти в шахті й году не був.
— Там год за три щитається, — остудив Данилів запал Гамазур. — На тепловозі в депо — п’ять. Шофером — шість. Лісником — чотири. На сєвєрі два з половиною. Тут теж щитай год за два. Пару год в колгоспі, три годи на пожарні, чотири на заготзерні. Я цього й щитати не хочу. Всього 33 годи. От тобі й пенсія.
При слові пенсія Матвієнко напружився, мляво повів головою в бік дороги. Поштар, переступаючи з ноги на ногу, рипався йти додому, бо сонце краєм вже торкалося Харитонової гори.
— Підожди, хро-хро, додому ще вспієш.
— А шо таке? — перепитав поштар.
— Оце Іван тут згадав про пенсію, так я хочу взнати, де моя пенсія, хро-хро. По врем’ю вже б должна бути.
— Ваша, діду, пенсія у Гната. Я той раз не думав сюди йти, бо мокро було після дощу, а тому залишив її у Гната. А він вам хіба не приносив?
— Ні.
— Значить, не сьогодня-завтра принесе.
— То в Гната, хро-хро, твоя пенсія.
— Так я ще не получаю, — зніяковів поштар.
— Не знаю, шо ти получаєш, чого ні, я тільки знаю, що моя пенсія повинна бути в мене дома до вечора, а ні, то я завтра поїду в Багачку, і вона таки буде в мене дома. І ти будеш дома.
— Як? — зразу не второпав поштар. Та потім, видно, дійшло, зніяковів, обвів поглядом картярів. Гната серед присутніх вже не було. А он він пошкандибав біля вигону. «Гнат Тимофійович, підожди!» — гукнув поштар і став доганяти.
— Ти чого пенсії не віддав?
— О, треби тобі такого. Забув.
77
Перед Табуром на столі, вперше за скільки років, заяви від колишніх випускників про прийом до колгоспу. Прості, скупі на слова. Він відклав їх окремо, на правий кут столу. Під низом ще дві. Табур перечитав їх ще раз.
«Шановний товаришу голово. Звертається до вас колгоспниця колгоспу ім. Жовтневої революції» Чухно Вірка Василівна. Поспівчувайте моєму горю, вплиньте на мого чоловіка, котрий кажинний день ходить до Надежди і забув про дітей і сім’ю. А якщо ви мені не вірите, то приїдьте до нас у хутір в будь-який день, без різниці, і, як тільки поминете вигін, заляжте під дуплястою вербою або ж у Переляки в осиках. Ну, а якщо йти з бригади, то під шостою, щитаючи від Матвієнка, осикою, — там і кубло є, і пильно дивіться. Десь близько шести мій чоловік Іван буде крастися через осики,потім городами до Надежди. Там ви його і накриєте мокрим рядном.»
Підпис нерозбірливий, нервовий.
Табур всміхнувся. Ось тобі й Іван. Передам в сільраду, хай там розбираються. А ось другий лист, по цьому треба прийняти рішення.
«Я, Ододка Явдоха, вкрала мішок силосу в той день, як сторожував Гнат. Товариш голова, Табур, я понімаю, що вчинила нечесно, але Густодимова Марія, моя напарниця, ми вдвох пораємо телят, вчинила ще нечесніше, ще ганебніше, вона вкрала на тому тижні мій мішок з силосом, котрий я сховала у бур’яні під терном. Я вкрала колгоспне, то єсть наше спільне, а вона — моє власне. Визвіть її на правління, добре проробіть і спитайте, де у неї совість. Я думаю, що її в неї ніколи й не було».
Табур невесело всміхнувся, зітхнув, став готуватися до врочистого, приємного.
Прийом в члени колгоспу випускників Байрачанської середньої школи вирішили провести показово, врочисто, в Будинку культури.
Останнім часом молодь в колгосп майже не йде, катастрофічно не вистачає робочих рук. Людей, які народилися тут, зросли, забирає місто. І тут нічого не вдієш. Там і умови кращі, і розваг більше. Та й зарплату не зрівняти. Тягне туди молодих, наче магнітом. Потім дехто розбереться, оговтається, зрозуміє, що не туди пішов, та пізно. Так і перебиваються: хто на будові, хто прибиральницею в установі, а душу все життя точить смуток. Людина марить Пслом, незрівнянними безмежними далями, краєвидами, запахом кізячного диму і печеної картоплі, що, виїдаючи очі, стелиться над самісінькою землею, заповзає до самісінької душі, тільки марно, все вже втрачено, забуто, все одміряно і відрізано.
Нарешті о п’ятій зібралося правління, приїхав представник райвно, прийшов директор школи, вчителі, представник райкому партії Варшавчик.
Головуючий оголосив порядок денний, Табур встав, оглянув присутніх; взяв у правому кутку заяви, став зачитувати.
Випускники школи Перетятько Петро, Ригір Артем, Неміч Тамара, Дзябенко Валя, Густодим Степан сиділи на стільцях, розставлених понад стіною, слухали. Два роки тому в Миргородському районі Катерина Гулій очолила ланку кукурудзоводів і стала Героєм соціалістичної праці. Приїздили дивитися ту кукурудзу члени уряду, секретар ЦК ВЛКСМ Павлов, перший секретар обкому Мужицький, інші керівники обкому.
Слово для поздоровлення взяв голова сільради Біденко. Він, коли хвилювався, добряче заїкався, а тому, щоб менше сміялись і либились в залі, вирішив виголосити промову російською мовою. Люди в залі зібралися освічені, з життєвим досвідом, і промова, виголошена російською мовою, надасть засіданню правління належної ваги, зробить його винятком з десятків подібних нарад і засідань, схожих одна на одну, наче пара зношених черевиків. Раніше, теж інколи, випускники школи залишалися в селі, але як, за яких обставин? Їхали в місто, пробували вступити до технікуму чи інституту, в профтехучилище; комусь щастило, а комусь і ні, і той змушений був повертатися додому. Повернувшись, невдаха довго клянчив довідку на паспорт, ще довше шлявся по селу, намагаючись віднайти роботу в райцентрі або в Гогольській на нафтопромислі, або в Миргороді на курорті. І знову одним щастило, іншим ні. Ну, а повні невдахи, покрутившись, покрививши, як середа на п’ятницю, рота на колгосп, змушені були йти працювати або ж дояркою чи свинаркою, або ж в РТС слюсарями, трактористами, водіями. Механізаторів в колгоспі весь час не вистачало, та й не дивно. Поруч райцентр, санаторій, промисел, в Байраку відділення сільгосптехніки.
— Д-дорогие товарищи! — безбожно заїкаючись, почав Біденко, — д-д-дорогие ученики. Вы сегодня добровольно вступаете в ряды славного колхозного крестьянства. В эту большую и у-у-уважаемую среду, — голос Біденка вирівнявся, потік, наче по маслу. — Пусть этот день запомнится вам на всю жизнь. Не завидуйте своим более удачливым товарищам, еще неизвестно, как сложится их жизнь. Помните, вы выбрали самую почетную профессию в мире. Вы кормильцы нашего славного рабочего класса, всего народа. И эта среда, в которую вы сегодня вступаете, если хотите, самая честная и нужная. На ней держится жизнь, ибо если перестанет земля рожать хлеб, перестанут рожать и женщины, а, значит, все погибнет. Вступив в эту среду, вы невольно становитесь у истоков жизни, всего святого и сущего. Так цените и уважайте эту среду! Счастья, здоровья вам, земных радостей. Колхоз всегда пойдет вам навстречу, поможет при необходимости жильем, обустройством. Запомните и никогда не забывайте эту среду, которая вас взрастила и вскормила с младых ногтей, а вы стали ее достойными наследниками и продолжателями.
Біденко давно помітив, що Варшавчик подає йому якісь знаки, а тому часто збивався. Біденку довго аплодували, потім піднявся Варшавчик і на правах старшого зауважив:
— Ви, Миколо Анафійовичу, гарну промову виголосили, все сказали правильно, тільки мені незрозуміло нашо ви збиваєте всіх присутніх з пантелику, тим більше, що цей день нашій юні запам’ятається на все життя. Чи, може, ви самі забули, що сьогодні у нас не середа, а четвер. Не в середу вони вступають в колгосп, а в четвер. Якби ви один раз повторили це слово, то я б промовчав, а так, звиняйте, прийшлось зауважити.
Варшавчик щиро притис долоню до грудей і, схилившись в шанобливім напівпоклоні, з почуттям виконаного обов’язку, сів.
— Може, й так, я вибачаюсь. Нехай буде й четвер, — лукаво всміхаючись, погодився Біденко. Дехто, в тому числі й учні, теж усміхнулися, похилили голови. Тільки після зборів дійшло до Варшавчика значення слова «среда», чи хтось підказав з доброхотів, чи сам допетрав. А тому, вже сідаючи в машину, він відізвав Біденка вбік, зробив нахлобучку: «Чого ж ти мене не попередив?»
— А як я міг це зробити? Хто міг знати, що ви так подумаєте?
Варшавчик клацув дверима «Волги» й поїхав, тільки пилюга закуріла.
Довго ще після того стосунки між Варшавчиком і Біденком були напруженими. Та час робить своє.

78
У кожної сім’ї свої турботи. У Івана Михайловича відро в колодязь упало, сам і впустив, а ловити не вміє.
— Сам впустив, сам і лови, — лається Марія, зла, що на неї через скаргу Явдохи Ододчихи за вкрадений мішок силосу наклали штраф. Штраф накладено не тільки на неї, а й на Явдоху, щоб знала, як скаржитись.
Гриша виглянув у засиджене мухами вікно, вийшов з хати. Іван ще в обід, як зліг на зруб, так і висить. Навіть складки на загривку вирівнялись. Он уже й сонце за Харитонову гору покотилося. Грицько підійшов до Івана. Той однією рукою тримає віжки, другою рукою водить ними, тільки|лише| круги|кола| на водній гладіні йдуть, розмовляє сам із|із| собою.
— І куди ти в чодта закотилося?
— А ти, Іване, дві драбини стачай і полізь, швидше діло буде.
Іван мовчить, сопе, знає, Гриша глузує.
Було колись Іванові: три драбини стачав, опустив у колодязь — якраз. Став лізти в колодязь, а драбина все сідає і сідає. Іван зразу й не помітив того, весь час вниз на воду дивився. Поки до води добрався, одна драбина в глей влізла. І не дино, Івана пудів дев’ять. Іван хутенько відшукав ключкою відро, і назад. Ще й до зрубу не доліз, а продовження драбини немає, наче її хто обрізав.
— Грицьку, це ти драбину надпиляв? — гукає Іван. У відповідь мовчання. Якщо надпиляв, то не прийде, — вирішує Іван, зве бабу Марту:
— Бабо, ви в дворі? Йдіть сюди.
Баба Марта сидить на теплій землі під призьбою, простягла ноги, мабуть, не чує. Між ногами палиця. Стара водить нею по вологій землі, щось малює. Грицько у дворі мопед розкидав, перемиває у бензині. Осінь в самій порі. Тепло, сонячно, летить павутина. Бабине літо. Іноді впаде пожовклий осиковий листок, і знову тиша. Іван стоїть на щаблі, змерз, тримає в руці відро, другою вчепився в штаг, аж пальці потерпли. Гриша чує, як волає Іван, але не йде. Так і простояв, поки Марія не пригнала корову.
— Боже, а де ж вода? Невже не натяг, ледащо? Чим же я буду корову напувати?
— Маріє!
— Ти шо, в колодязі? Чого ти туди поліз?
— Та відро впало.
— А шо, кішки немає?
— Є десь, тільки я не найшов, — бреше Іван. Він не вміє ловити кішкою.
— А я думала, він по корову пішов. А він в колодязі сидить. Якби була не побачила налигача на призьбі, то оце б корова в озері була або по хутору заглядала. Гей, пішли!
Марія замахнулась на корову ціпком. Та крутнула головою і мало не вирвалась.
— Та куди ти її прив’яжеш, як вона пити хоче. На буряках пасли, гички наїлась, сиди тепер, поки не напою, — бідкається Марія.
— А як же ти її напоїш? — питає Іван.
— До Ригорів он поведу.
Марія хотіла повести корову до Ригорів, але не змогла. Корова весь час виривалася з рук, тяглася до колодязя.
— А щоб ти був, дурак, здурів, — Марія прив’язала корову до осики, погукала Ригорів, Біличку. Слідом за матір’ю прийшов і Кисіль.
— Такого дурака й тягти б не треба, хай там сидить, так корову жалко, напоїти треба, — лається Марія. Їй подобалось, що ось вона така мала, дрібна, невиразна, недішла, кричить на отакого здорованя, і він її слухає.
— Іван, ти тут? — підходячи до колодязя, гукнув Микола.
— Та тут, — зрадів Іван, — Це ти, Микодо?
— От одоробло, от намахане, — лається Марія. — Чого ти туди поліз? Недавно ж колодязь підчищали, чи щоб обвалився?
— Відро впало.
— Лучче б ти сам туди упав.
— Та й може, — погоджується Іван і це ще більше злить Марію.
— Та ти любу дитину спитай у хуторі, вона тобі розкаже, як те відро витягти. Он і кішка на гвіздку висить, — банітує Івана Марія.
— Та я ж хотів, щоб швидше.
— Ну, тепер і здобрій своїм швидше. Дурак, ледащо, драбини попереводив. А ти їх робив?
— Не кдичи!
— У тебе хоч ум є драбину зробити? Семен поробив, а ти їх удостоїв, всім ума вставив. Всі повгравав.
— Не кдичи, нічого з ними не станеться.
— Не кдичи, не кдичи, — перекривила Марія Івана і поцокотіла відрами до Ригорів. Тим часом Івана витягли з колодязя.
— Ну що, Іване, змерз? Ти хоч би вдівся, як ліз.
— Та надворі, вроді, тепло було.
— То надворі, а в колодязі холодно.
— І чого я, дурка, з тобою живу? — бідкається обманута в останніх своїх надіях Марія. Колись думала, що Іван якнайкращий чоловік, — не збулося. Оце б кому сказати, засміють. Такого дурака світ не бачив. Господи, за які гріхи ти мене так покарав?
— Перестань! — гримнув Іван. — Хотів як луччє.
— Та чи ти й зараз не понімаєш, що ти ступа? Ступа й ще раз ступа.
— Ти не гризись, а протопи, я на піч полізу. Змерз.
— Я тебе протоплю. Ти в мене нагрієшся, — погрожує Марія.
Іван розсердився і пішов в Даценків до матері.
Марія років два ганьбила й ганила Івана. І не тому, що той не вмів ні теслярувати, ні столярувати, а тому, що був нікудишнім чоловіком: за всякою дрібницею приходилося йти до Семена. Семен — майстер, золоті руки, чи метал в руки візьме, чи деревину, все в руках горить, на все кеби вистачає, до того ж і мужик, як розповідає сестра Оришка, непоганий. А Іван? «Про Івана і кури балакають». Без дядька Семена давно б уже й кури загребли.
От і зараз Грицько підійшов до Івана ближче. Іван як висів на зрубові, так і висить, тільки здалося Гриші, що зруб наче трохи перекосився й просів. Він не надав тому значення, пішов додому, почистив голкою примус, прибрав у повітці. Пахло мишами й павутиною, коров’ячим кізяком. Спітнілий Гриша вийшов надвір, загнав вила в купу гною, закурив. А Іван все лежить на колодязі. Колись той колодязь був спільним, аж поки Тетяна Ладимариха чогось не поділила з Марією й не вкинула в колодязь відро вкраденого в бригаді дьогтю.
Марія виловила в колодязі те відро з дьогтем, вхопила ломаку і в двір до Ладимарихи. Тетяна, видно, давно очікувала цього візиту, вискочила з хати через садок, терником навтьоки до дороги. Марія слідом. В одній руці відро з дьогтем, в другій — мацюга.
Ладимариха дуже швидко не побіжить, пристає.
— Господи, мені б тіки до Ситника Сергійка добратися, — квело переставляючи ноги, молиться Тетяна.
Марія молодша, от-от дожене Тетяну. Але відра з дьогтем не випускає, хоч і руку, як ловила, розвела.
— Я тебе, стара зараза, зараз у цьому дьогтеві втоплю. Я тебе, паскуда, вб’ю, як дожену.
— Господи, мені б тільки до Сергійка дістатися. Він тобі старий орел покаже.
Вибігла Тетяна на виселок, а тут і Микола Ригір з Багачки йде, в руках авоська з хлібом.
— Шо таке, бабо? Чого ви біжете?
— Та хіба ти не бачиш, шо отой орел горбоносий за мною гониться? Господи, мені б тільки до Ситника Сергійка добратися.
Довго після того Густодими ворогували дворами, не розмовляли. Семен зробив своячениці ляду, прилаштував замок, і Марія стала замикати колодязь. Дивно, Іван був Даценко, а Маріїну сім’ю звали Густодимами, начебто весь хутір, а не тільки Марія, не визнавали Івана за господаря. Гриша спочатку носив воду з бригади, а потім викопав колодязь у своєму дворі. Та йшов час, і Іван та Гриша помирилися. Іван та Гриша-то помирилися, але не Марія та Тетяна. Виникла між двома дворами ворожнеча не припинялась. Тетяні Ладимарисі стала вздріватися всіляка всячина. То Іван борошно, якого в неї ніколи не було, вкрав, то півня або курку вбив. Побачить, що Іван по двору ходить, живота погладжує й кричить:
— Признавайся, гергуляка, мого півня з’їв?
— Ні, бабо, свого.
— Брешеш. На своїх такого пузела не наїси.
Іван взяв, кинув грудку, хотів прогнати з шкоди своїх і сусідських курей і ненароком вбив Ригорового півня. Баба Олена розпалірувалась, схопила за ще теплі лапи убитого півня і кинула його Густодимам у двір, взяла Івана в шори:
— Щоб ти був ним вдавився. Щоб тебе чорна болізь била об суху дорогу. Щоб тобі той півень на поминки був.
Ходить баба Олена по двору, кляне Івана. Іван слухає те, мовчить, бо винен, потім не витримав, упіймав свого півня, приніс у двір до Ригорів.
— Ви мене, бабо, не кляніть, я не хотів, ненароком вийшло. Ось вам півень, — і з рук в руки віддав зв’язаного півня.
Побачила те Тетяна і, мабуть, вирішила, якщо добре насісти на Івана, то він і їй за кожним разом буде носити по півню. А тому візьме, наріпиться, бідний Іван не знає, куди очі діти. А потім ще вийде й до корів, ще й перед людьми виганить. Може, тому що Тетяна висувала претензії не тільки до нього, а й до Ригорів, Іван терпів, відбувався жартами.
— Так значить не їв півня? — напосідає Тетяна.
— Ні.
— А борошно ж хто вигорнув?
— Для чого мені ваше борошно, в мене он клітки з хлібом під саму стелю, — хвалиться Іван.
— Та так, дєтка, так, — вимушена|змушена| погоджуватися Тетяна з|із| непорушною істиною. — А хто ж його тоді забрав? — знову добивається Тетяна і під кінець немов|немовби| прозріває. — А, це точно Ригори, Артем та Володька.
Згодом Тетяна, котрій як і багатьом хотілося бути заможною, багатою, перестрівала Маньку, допитувалась.
— Дєтка, ти мені хоч скажи, що ви напекли з того гречаного борошна, що твої хлопці в мене з-під припічка виносили?
— Як шо? Галушки, — відповіла Манька.
— Ні, дєтка, ти не шуткуй, признайся, я тебе клясти не буду.
— А шо б же ми, дядино, варили? Конєшно, вареники й галушки.
— Невже, правда? — дивується Тетяна. Їй і самій дивно те чути, бо ніякого борошна в неї не було. — Правильно, дєтка, вареники.
— А чого б же я брехала? Вареники з сиром і з ягодами.
— То з білого. А з гречаного, з гречаного, дєтка?
— А з гречаного галушки.
— Га-га-га! — зрозумівши, що Манька прийняла гру, а тому, щоб остаточно себе не видавати, Тетяна сміється. — Ні, то, дєтка, не твої хлопці борошно виносили, то отой гергуль або ота тридцятка горбоноса. Твої хлопці, дєтка, такого не зроблять.
— Е, ні.
— А я й кажу, твої не візьмуть, ні, ні.
— А чого ж ви тоді Володю в бригаді за горло хватали, вимагали, щоб зізнавався?
— Геть, спаси й сохрани, коли таке було? Не було такого, дєтка.
— За Івана я ручатись не буду, — каже Манька, — а Володя не брав.
— Так, так, золотко, так голубонько. Так, так, дєтка. Твоя правда. Все той гергуляка покрав, а тепер ходить по двору, пузо погладжує. Ти, дєтка, не переживай.
— Та ні, дядино, чого б я переживала?
— Не переживай, я тому гергулю покажу, — кричить Тетяна і йде до Івана в двір. Підходить до вікна, в нестямі молотить ціпком у віконницю.
— Ти, гергуляка, курей поїв?
— Не я, бабо.
— А хто? — Тетяна стукає ціпком вже не в віконницю, а в землю, викручує у вологому черноземі ямку. — Признавайся, а то прокляну.
— Не я, бабо.
— Тоді заприсягнися на іконі.
Тетяна йде в хату, виносить на причілок ікону Божої матері. Іван скидає картуза. На лисині бісером виступає піт.
— Присягаюсь, бабо, Господом Богом, не їв.
— Тричі присягайся, гергуляка!
Іван присягається. Може все-таки відчепиться.
— Тепер вірю, — каже Тетяна і несе ікону в хату.
Стороннім не зрозуміти, чи то Тетяна з ума вижила, чи Іван простак, і Ладимариха навмисне з нього збиткується. А тому Гриша, дивлячись, як мучиться Іван, встромив у купу гною вила, наляканий рій зелених мух здійняввся, покружляв і знову сів. Гриша підійшов ближче, зруб і справді похилився, просів, і аж земля навколо потріскалась, от-от шелесне вниз.
— Ти, Іване, по боках дивишся чи ні? — сміючись, питає Гриша.
— Геть, Грицьку, відціль, не мішай, бо он скоро корови приженуть, напувати треба.
— Та ти, Іване, подивись. Ти, таку твою мать... їй-богу, скоро будеш із зрубом в колодязі.
— Та ти що, Грицьку? — Іван відсахнувся від зрубу, підвів голову, подивився на Грицька, хотів додати до Гришиного ще й свого матюка,та перевів очі на зруб і остовпів.
— Йо-пе-ре-се-те... Ти дивись, і справді. Оце да. А що ж воно таке, Грицьку, слабий зруб чи що? Чи так прогнив?
— Та ти ж півдня на ньому лежиш, — сміється Гриша.
— Та й то так, — погоджується Іван.
З допомогою Гриші Іван витяг відро, пішов у хату, взяв у сінях віжки, натягнув цинкові ночви води.
На Спаса Ладимариха поїхала в Миргород у церкву. Раніше вона ніколи не їздила на Спаса в церкву, вибирала якийсь інший празник. Хуторяни не знали, що й думати.
— Видно, на Івана молебінь поїхала наймати, — гомоніли хуторяни. — Поїхала, а сіно на леваді попросила свояка посторожувати, Гриші не довірила. Гриша й так спить у тому сіні та кубла робить з тією зубатою Івановою Параскою.
Тетянина й Іванова левади поруч, покіс в покіс. Вони навіть межею не розділені, бо належали колись одному господарю — батькові Ладимаря і Якова, Левку Густодиму. Біля осичок вкопаний один скіпець, біля дороги на горбику — другий. Пробредуть по траві з кінця в кінець — от і межа.
Тетяна повернулася з церкви, побачила Івана, наріпилась:
— Гергуляка, скільки півнів злопав, поки мене дома не було?
— Е, бабо, ні одного.
— Брешеш! Ходиш, пузо погладжуєш.
— Їй-бо, не їв. За їйбо не стою.
— Ага, не їв? А пузо від чого? — кляне Тетяна Івана на всі заставки.
Тетяна худа, наче тріска, такий же й Грицько, бо живуть впроголодь, на хлібові й квасові. А, мо, ще й завід такий. А Іван гладкий, живіт через поясок звиса.
— Ану, присягнись.
— Та не їв я, присягаюсь, — щиросердо зізнається Іван.
Ладимариха зійшла на промежок, глянула на скошене сіно, таке наче валки потоншали.
— Так, значить, не тільки курей поїв, а ще й сіно прибрав, — накинулась вона на Івана, що йшов до колодязя.
— Та що ви, бабо, — виправдовується Іван Михайлович. Йому не хочеться здіймати сварку з Тетяною. Соромно від людей, а тому намагається загасити конфлікт. Та вибачливий, повинний тон Івана тільки посилює підозру.
— Зніми картуза й забожися.
— Їй-богу, бабо, не брав.
— А хто тоді брав?
— Та ну шо ви, бабо, — всміхається Іван.
— Ти не либся, ти кажи мені, хто брав? А не то я тебе рішу, — Ладимариха стукає ціпком, підступається ближче. — Їй-бо рішу.
— Чого ти до чоловіка пристала? — зачувши балаканину, вийшов на поріг Гриша. Поруч стоїть, хитається Росєйчин Ванько. Вже парубчак.
— А чого він півнів поїв? Борошно виносив, а це вже до сіна добрався, на свою леваду перегріба.
— Іди додому, кажу тобі, — Гриша стоїть на порозі, сміється.
— А ти не смійся. Щоб ти на кутні сміявся. Чи, може, вже на тій зубатій женитись зібрався? Не дай Бог я її тут впіймаю, сорочку на голові зав’яжу.
— Хай он на Наталці Матвієнковій жениться, — радить Ванько.
Гриша сміється ще дужче.
— Господи, хіба ж вона йому пара, та тридцятка? То ж дядина горбоноса. Чи ти не бачиш, яка вона носата? — сплеснула в долоні Тетяна. На якусь мить вона забула про Івана, та Іван Михайлович не поспішає втікати, стоїть, чекає дозволу, наче винуватий школяр. — Не дай Бог, женишся на тій довгоносій тридцятці, не приходь додому, я з тебе з живого не злізу.
Гриша стоїть гигоче. Ванько хитається. Іван, відчувши, що нарешті він вільний, заховався в сіни, ліг на дачку, на якій спить ось уже десять років, з весни й до пізньої осені, прислухається, що ж там на вулиці.
— Ванько, — звертається Тетяна до Росєйчиного Івана, — я за тебе день і ніч буду Богу молитися, тільки скажи, з ким він ото клин сіна витовк? З Чукикалкою чи, мо, з тією тридцяткою?
— Хто? — губиться Іван.
— Як хто? Та Гришуня преподобний. Чи, може, його та коса Любка рубашнею обпоїла?
— Та ні з ким.
— Ну, слава Богу, — хреститься Тетяна на схід сонця, — дай тобі, Бог, здоров’я.
А на тому кінці хутора чути, як лаються Гнат і Явдоха.
— Проїв корову на цукерках, — допікала Явдоха.
— Проява! Заплатиш штраф, будеш знати, як жаліться на Марію.
Тетяна, нічого не зрозумівши, всміхнулась і пішла в хату. Вона навмисне принижувала всіх хуторянських дівчат, потенційних невісток, щоб не дерли носа. Може, й Гришуня у неї не такий як слід, та хай знають, що й вони не дуже гарні.
79
Іван Михайлович повертався з Даценкового, весь день був у матері, заробляв гроші Стьопкові на хату.
Біличка перестріла Івана, питає:
— Відкіля це ти, Іване, такий забрьоханий? Мабуть, колодязь у когось підчищав?
— Та підчищав. У матері.
— Багато в тебе роботи, Іване.
Біличка не перебільшувала. Як умерла баба Дмитриха, Іван, вважай, сам викопав яму, а тут Семену примандюрилось біля нової хати колодязь копати. Хотів Іван відмовити, бо обіцяв матері, але як ти відмовиш своякові? Викопав Іван той колодязь, а на другий день, рано-вранці, пішов до матері. Мо, таки дасть Стьопі грошей на хату. Давно натякав Іван матері про гроші, але мати, як могла, уникала тієї розмови.
— Нехай підросте, а там видно буде, хтозна ще, де він житиме.
Іван поминув Росєйку, йде до матері. Остап якраз був у Росєйки, зайшов закурити, побачив Івана та й каже:
— Он Іван іде, зараз буде закурить просити, давай висиплемо з горщати табак і наллємо окропу.
Іван впевнено, по-хазяйськи, входить у хату, одриває від газети, якою засланий припічок, невеликий прямокутничок і, не питаючи дозволу, суне пучку в горща, де зазвичай насипаний тютюн, і тут же всимикує.
— Чого воно гаряче? Одудили, сукини сини? Йо-пе-ре-се-те!
Лаючись, Іван довго теліпає рукою, студить на пальці, сикає.
— А що, закурив? — сміється Остап. — Ото треба питати. Табак ондечки на скрині, в газеті.
Іван закурив, пішов до матері. До вечора підчистив колодязь. Мати поставила на стіл графин горілої самогонки, миску капусти з курятиною, сковороду пряжених крашанок, миску сметани-збиранки. Іван добре випив, закусив, зробився балакучий.
— Як воно там, нащот гдошей Стьопі?
— Е, про гроші, Іване, побалакаємо іншим разом.
Іван згодився, звівся, пішов додому. По дорозі зустрів Миколу, пожалівся на Росєйку. Вирішили зайти до Росєйки вдвох. У дворі під грушею-дулею ремигає корова. Іван звертає з стежки, йде до корови.
— Мань! Мань! Мань! — Іван простягає руку, суче вказівним і великим пальцями.
Корова разів два обкручується навколо груші, злякано реве. Потім як замукає:
— Микодо, скажи мені, чого вона реве?
Росєйка почув те, вискочив на ріжок.
— Іван, чого ти хотів?
— Ти мені скажи, Петре, чого вона деве?
— Відкіль же я знаю, о! Сам спитай. Злякалась тебе, от і реве. Ото так!
— Ну, чого ти дудна девеш?
П’яний Іван знову простягає руку, наближається до корови.
— Мань, Мань!
Квітка ще раз обкручується навколо груші, стесуючи кору, впирається рогами і лобом у стовбур. Тріщить налигач, шелестить, осипаючись, кора. Задравши хвоста, Квітка вибриком летить до дороги.
— От дудна, так дудна, — щиросердо дивується Іван, — хотів погладити, а вона деве й деве.
— На чорта мені такі гості здалися? — Ото, те о, — сердиться Росєйка і біжить слідом за Квіткою, ловить у лісосмузі і веде вже не до груші, а в повітку, прив’язує до ясел. Росєйка хоч і гарячковитий, але відходчивий, довго серця не тримає. Він підходить до Івана й Миколи, пропонує закурити. Сіли під призьбою, загомоніли. Від озер тягне вечірньою вільгістю, кумкають жаби. На Буряківщині в вечоровій імлі видно, як вештається по двору, обкладаючи хату картоплинням, чи то складуючи сіно в зарод, Ситник. Аж ось покотило, погорнуло від озер туманом і прохолодою. Погомонівши, Іван з Миколою піднялися й пішли додому. Смеркалось. Десь біля вигону відчув Іван, як гупає в грудях серце.
— Добре, хдобці, мотод добить, — звертаючись до Миколи, каже Іван.
— Тоді, мо, до Надежди зайдемо, бражки вип’ємо?
— Е, ні, пішли, мабуть, додому, Микодо, щось дуже занудило, мабуть, паленої самогонки багато випив.
Хоч від Надеждиного двору й недалеко — Іван ледве добрався додому.
— О, Мадіє, я пдопав! О, Мадіє, я пдопав! — вивертаючи нутро, заволав Іван посеред двору.
— Дуракам закон не писан. Блюй тепер. Будеш знати, як пити. От дурак, так дурак, — лається Марія, — і шо ти таке пив, дихати в дворі нічим.
Марія плюнула й пішла в хату.
Відв’язане собача деякий час злизувало блювотиння, потім несподівано стало ганятися за власним хвостом і докрутилося до того, що впало. З переляку заскавучало, підхопилося, задрало хвоста й побігло світ за очі, тільки його й бачили.
Іван ліг посеред левади та так і пролежав цілісіньку ніч, ревів, як недорізаний бугай, стенав:
— О, Мадіє, я пдопав! О, Мадіє, я пдопав!
— Не вмієш горілки пити, г... їж!
80
На леваді посеред двору лежав Іван Михайлович, слабував після вчорашнього. На оголеному, здоровому, наче барило, животі стояла здоровенна, схожа на макітру, череп’яна миска. Поверх миски лежало щедро наквацьоване дьогтем, дерев’яне колесо з гарби. Марія проливала воду з відра через дерев’яну просякнуту дьогтем ступицю, в макортет. Якщо випити такої води, то всі болячки наче рукою зніме. До того ж колесо всю порчу і чари по дорозі розгубить і розтрусить. Інколи Маріїна рука хибила, і вона обливала Івану живіт, груди. Іван ойкав, втягував м’який, білий, наче молоко живіт, благально дивився на Марію, стенав: «О, Маріє, я пдопав!»
— Не стогни, розстогнався. Менше треба пити. І живота не втягуй, а то вода проливається.
Поруч з Марією стояли розгублені Степан і Параска. З свого двору на те диво з-під кленків виглядали Артем, Володя і баба Олена.
Років кілька тому в Артема теж вхопив живіт, поїв недовареної домашньої локшини. Локшина наче й закипіла, стала вибігати з чавуна.
— А шоб тебе чорт взяв, не вслідиш, — баба Олена взяла й бурхонула в чавунець сирої води, і, боячись, щоб локшина не збігла вдруге, до кипіння не довела. Три дні не застібав Артем штанів. А потім і зовсім їх зняв. Чого вже він тільки не пив: і сік з деревію, і скипідар, і м’ятні каплі і ще якісь ліки, ніщо не брало. Раніше хоч сушені грушки допомагали, а це ні. Якби Біличка була не пошептала, то, мабуть, би й не пройшло. Пошептала й своїх грушок дала. Хоч і в попелі, а, дивись, і допомогло, скріпило.
Тим часом Марія в макортет всю воду з відра вилила, а порожнє відро повісила на трямок біля погрібника, зняла наквацьоване дьогтем колесо, і Степан та Параска стежкою поза Гришиним терником покотили його назад, в бригаду. Марія нахилилась, зняла з Іванового живота макортет, поставила перед самою пикою, наказала:
— Пий. Зараз як рукою зніме.
Іван став на коліна, припав до вінець.
— Та й пдотивне, — відпавши від макортета, як п’явка від тіла, прорік Іван.
— Погане, г... з’їж. Пий, кому сказано. Горілку палену так дудлиш, а води випити не можеш.
— Так багато ж. Ціле відро.
— Нічого, не лопнеш, пий.
Іван трохи покректав, постогнав і знову припав до вінець.
— Шо, Іван захворів? — питає з двору Ригір Микола, він тільки-но прийшов з роботи, обтрушував штани від дорожної пилюки, в правій руці авоська з двома хлібинами.
— Видно, Іван, добре вчора посолонцювали? — сміється й Манька.
— Е, добде. Думав бдин буде. Пропаду. Вже й квас пив, і шкибинарь, і м’ятні каплі, нічого не помага. Аж перед світом трохи розвиднилось, задрімав.
— Тобі, Іване, блин не буде, здоровий, — каже Микола.
— Менше треба пити, а то налиманиться горілої самогонки, а тоді й хворіє, — пояснила Марія і, схилившись до Івана, запитала: «Ну що, як? Відпустило?»
Розчепірившись на дверях, поглядає з сіней на те диво баба Марта. Їй уже от-от дев’яносто, вона давно вижила з ума, весь час співає (змолоду голос був гарний), або ж втікає на дорогу, в Багачку. Там народилася. Все забула, ум втратила, а пісні пам’ятає.
— Та трохи наче легше. Попустило.
Тим часом Степан і Параска одкотили колесо з гарби в бригаду.

81
Степан і Параска вже зібралися з Володею Ригором додому, коли це від берестини крик:
— Гриша, Гришуня!
— Чого тобі?
— Я тебе рішу! — Ладимариха стукнула ціпком об землю, стала, підперла ним поперека. — Признавайся, це ти з тією Чукикалкою ноччю був на сіні? Он копиця геть набік з’їхала. Признавайся, не то ріщу!
— Чи ти здуріла? — перехнябився Гриша, озиваючись до матері через плече. — Нужна вона мені, як чортові постоли.
Росєйчин Ванько сміється. Семеновій Катьці-Чукикальці не виповнилося ще й п’ятнадцяти, а Гриші вже давно за тридцять. Степан мовчить. Катька доводиться йому двоюрідною сестрою. Гриші вона теж якась далека родичка, як то кажуть, десята вода на кисілі, ну, а Володі і зовсім ніяка: Василь бабі тітка.
— Гляди мені, — погрожує мати. — Я присліжу, кого ти сюди водиш. Отакий здоровило, завалив копицю. Чи ти, може, оту зубату сюди водиш?
Це вже про Параску. В дитинстві Параска підлизувала язиком верхні зуби, тепер вони тирчать уперед. От і прозвала її Ладимариха зубатою, а Катьку Чукикалкою, мабуть, тому, що коли йде, з боку на бік перевалюється, наче качка. Параска ніяковіє. Гриша доводиться їй двоюрідним дядьком.
Хлопці стоять на промежку біля терника, і Тетяна їх не бачить. Гриша ворушить вилами сіно, щось бурчить. Іван прислухався до Тетяниної мови, навіть кректати перестав. Видудлив повен макортет води й сидить, не встане. Живіт наче бочонок.
— Чи, може, ти на тридцятці горбоносій надумав женитися? Так я тебе прокляну. Сміється він. — Тетяна тупає ногою, підступається до Гриші. Гриша перестав перевертати сіно, взяв ціп, молотить просо. — Їй-бо рішу, — витягуючи губи в нитку, визвіряється Тетяна, — не зійти мені з цього місця. До тридцяти год заміж не йшла, покритка, для чого вона тобі? О, Боже! Це їй-бо, мать, її приводив.
— Іди геть відціль, — лається Гриша.
— Оце та-так. Та він мене за неї ще вб’є за ту горбоносу тридцятку. Не смій потоптанку брати! Хтось росу збив, а ти гріх покриєш?
— Ги-ги-ги-и-и, — потім знову, — ги-ги-ги, — сміється Гриша.
— О, Боже, треба йти в церкву. Їй-бо жениться на тій тридцятці. Та якби я знала, я б в дванадцяти церквах молебінь найняла. О, Боже, та що ж мені робити, — сплескує в долоні Ладимариха. Так глянути і не зрозумієш зразу, чи то лукавство, гра чи, може, й справді Матвієнкова Наталка вже сидить у хаті. Горбоноса тридцятка — це вона.
— Їй-бо опережу бичем, — перехняблюється Гриша і б’є з усієї сили по волотках. Просо разом з волотками розлітається врізнобіч, шелестить в споришеві. Гриша на мить зупиняється, розв’язує снопа і знову чути, як глухо «Гуп-гуп-гуп», гупає в дворі ціп.
Посвистуючи, зблискує проти сонця бич, вищить капиця. Прилягають і злітають услід за бичем огребини. Ходить вгору-вниз, в такт помахам ціпа, наче дихає, просяниця. А Гриша знай собі б’є по снопах. На мить зупиниться, переверне іншим боком і знову б’є.
— Гришо, а та, окатий орел, що вона з тим Гергулем на леваді робить? — навмисне голосно, щоб почули Іван та Марія, питає Ладимариха. Окатий орел — це Марія, Гергуль-Іван.
— Піди ж і спитай, — сміється Гриша, і знову чортовим колесом ходить бич, здіймає просяницю, бризкає просом. Гриша час від часу підгортає його, зсипає дерев’яним совком у дерев’яний короб.
Марія, мабуть, почула, щось невдоволено бубонить на леваді.
— Ні, ти мені скажи, з Чукикалкою був, чи, мо, з тією тридцяткою удостоїв стіжок? А не дай Бог з тією зубатою, впіймаю — рішу! Я так не одступлюсь.
Гриша не витримує, повертається в материн бік, замахується ціпом.
— Їй-бо бичем опережу.
Тетяна, божкаючи, хутенько втікає на промежок. А там хлопці стоять, заливаються сміхом. Гриша побачив хлопців, заговорив, невідомо й до кого звертаючись, скоріш всього виправдавуючись.
— Їй-бо здуріла! — каже Гриша й кидає на тік із складеного в дворі полукіпка тугі снопи, збирається молотити далі.
На Тетяну інший раз находить. То дітворі про царицю Катерину розповідає, то про Гришку Распутіна. Розповідає детально, в подробицях, як зберегла пам’ять розмови батька отця Сергія з Платоном Баламутом і Кряжевим Юрою. Колись малою чула, як вдома в батька балакали. А то ні з того, ні з сього на Гришу напосідає. Чи то ревнує, чи вивідати хоче, чи, мо, жартує, набиває Гриші ціну, бо з тих хаяних невісток ще хтозна чи й згодиться яка вийти за Гришу заміж. Гриша трохи не такий як слід, до того ж каліка, вродився таким, то хай і вони собі ціну знають, не деруть носа. Грицькові вже давно за тридцять, а все ніяк не жениться. Може, ще й тому, що раз на місяць його викликає|спричиняє| до себе районний невропатолог і дає якийсь укол. Грицьку лікар|лікарка| говорить, що укол від його хвороби, а насправді коле, щоб якір не підіймався, щоб потомства не було.
Тетяна вийшла на стежку, підперла піпком поперека, стоїть, жде, коли хлопці, що повтікали, підійдуть ближче.
— От спасибі Богу, шо ви йдете, — хреститься Тетяна. — А то мене Гришуня чуть ціпом не вбив за ту тридцятку. Ванько, скажи мені хоч ти, до кого-таки мій Гриша ходить?
— Не знаю, — здвигує плечима Ванько Росєйка.
— Ти ж на вулицю бігаєш, хіба ти не бачив?
— Не бачив.
— А не обмануєш, дєтка? Я вже не знаю, що й думати. Чи, мо, його та коса Семенова Любка рубашнею напоїла?
— А що це таке? — допитується Ванько.
— Та є такі мудрі. Труси після місячних випере, а тоді розведе з вином і чоловікові пити дає. Він тоді й дуріє, як ото Гришуня. Любка ж від вас недалеко живе, невже ні разу не бачив, як вони в дворі тирлуються?
— Не бачив, — дивується Ванько.
— Так, так, так, дєтка. Чого б вони в дворі були? То Любка така премудра, що зразу в клуню потягне. Там і чукикаються. Окрім цього дурака, ніхто не піде. Кому воно нужне косе та неподобне, а він полиндає, як собака за хляками. — Ладимариха вмовкла, прислухаючись до шелесту вітру в тернику, задивилась у садок. Півень розгрібає в темному опалому листі вогкі галявини, охоче визбирує на них черв’яків. Гребуться кури, прислухаючись до гомону на леваді, нашорошують голови.
— Ти, Ванько, чуєш, шо той окатий орел каже? Невже почула, що про неї балакаємо?
Ванько озирнувся на Степана й Параску. Річ іде про їхню матір.
— Та ні.
— Та то так, так, дєтка, їй-бо правду кажеш. Так чого ж вона, та зозуляста, так розкричалася? Їй-бо на мене, я її колись вмегелю. Хай Бог милує, мабуть, у двір іде. Гришуня!?
— Чого тобі?
— Той окатий Орел, що вже в дворі? Ти тільки правду кажи, якшо в дворі, то я буду до Ситника Сергійка на Буряківщину тікати.
— Та, ні, немає,— Гриша виглянув з-за причілка. — Іди додому, чи ти змалилась? А то я тебе намелю.
— Бачиш, Ванько, з ним же балакати не можна, і слова не скажи, їй-бо до тії тридцятки ходить. Я тебе прокляну, як ти на тій сивій покритці женишся.
Це знову про Матвієнкову Наталку.
— Перестань! Замовчи! Кому сказав? — кричить, розмахуючи в повітрі бичем, Гриша.
— А шо не так? Той пузань Матвієнко тільки крекче та пузо погладжує, а ти в наймах у нього будеш. Сказала, не ходи до тії сивої, я тебе закляну. Я на тебе молебінь в дванадцяти церквах найму, — кричить на весь хутір Ладимариха. — Придумав! Та чи в хуторі дівчат немає, що ти до тії сивої внадився? Їй-бо рубашнею обпоїла.
— Замовчи, а то приб’ю, — не на жарт розсердився Гриша. Хлопці сміються, йдуть до Гриші в двір.
— Ви його, тітко, до невропатолога Страшнюка більше не пускайте, то, може, й ожениться, — говорить Ванко.
— Може, ти, дєтка, і прав, — відповідає на те Тетяна.
Ладимариха була освіченою, вміла читати, але в хату нікого не пускала. Чи то боялася, щоб нічого не вкрали, чи то не хотіла, щоб бачили, в яких злиднях живуть.
Промежком іде з бригади додому Данило. В дерев’яному ящику інструменти: сокира, рубанок. Із-за високого бур’яну видно тільки голову й вуса. Аж он по дорозі, під кленками і Матвієнко суне. З тракторної спішить Захаров Сашко. Впрявся в роботу і в карти ніколи зіграти.
— Ти, Ванько, сліди за сіном, щоб він з тією зубатою не спав, я буду за тебе Богу молитися, — каже Ладимариха і раптом визвіряється на сина. — Гляди, тільки женишся на тій зубатій, я тебе отрую. Їй-богу вмегелю. «Неопалимою купиною» присягаюся.
— Цить. Ти шо здуріла? Їй-бо, як маленька, — сердиться Гриша.
— Хай він балака, — схиляється до Ванькового вуха Тетяна, — а ти мені, дєтка, підсліди, до кого таки мій Гришуня ходить? Невже до тії тридцятки?
— Та ні.
— Господи, спаси й сохрани, — впираючи ціпок в копчик, мовить Тетяна, — хай до кого вгодно ходить, аби тільки не до тії сивої.
— А шо воно таке, тітко, «Неопалима купина»? — питає Володя.
— Е, дєтка, є така ікона. Святий Ілля їздить своєю таратайкою по небу, викрещує монії. Від неї все загоряється, хоч хай який дощ іде. Одна тільки «Неопалима купина» ні. І в кого така ікона в хаті є, та хата не згорить. Господи, спаси і сохрани, — молиться на схід сонця Тетяна. — А шо ви хоч у бригаді робили? Нічого не підпалили? — допитується Ладимариха.
—Ти шо, не чула, як з самопалів стріляли? — визвірився Гриша.
Росєйчин Ванько поторкав під сорочкою самопал; чи на місці, оступився.
— О, Боже, — бідкається Ладимариха, — їй-бо він мене вб’є за ту косу. Ти їй-бо мені не признаєшся. Він, мать, до тії косої ходить.
Хлопці сміються.
— Господи, а як ви ото стріляєте? Ви хоч у двері не придумайте стріляти, а то хату спалите. Нашевкалось вас повен двір.
— І «Неопалима купина» не поможе, — гигоче Гриша.
— Гетьте йдіть з двору, — махає ціпком Тетяна. — Ви тут не нужні. Ви чого скрегочете? Я вас закляну, — Тетяна випрямилась, стала хреститися на схід сонця, — Іісус... Матір Божа... Неопалима купина... З Хреста...
Хлопці сміються, але розходяться.
— І чого ви туди пішли, ви що її не знаєте? — гукає з левади Густодимова Марія.
— А це ти зозуляста? — озивається Тетяна. — Вкрала борошно, а той Гергуль курей поїв. Вчора ходив пузо погладжував, а тепер векає. Я ж казала, прокляну. Ти їх всіх виригаєш. І півнів, і курей. І кишки викидаєш.
Степан і Параска йдуть додому. З-за причілка, торкаючись зеленим картузом стріхи, виринув Дмитро.
— Гриша, ти тут? — питається Дмитро. — А де хомути?
— В кладовій.
— Пішли, відкриєш. Мені треба мишію привезти.
— А ви йдіть, ідіть, — махає ціпком Тетяна так, що аж кури, котрі гребуться в тернику, розбігаються.
Дмитро лукаво дивиться на Тетяну, всміхається.
— То я, Дмитре, не на тебе. То я на отих жевжиків, — каже Тетяна. — А ти можеш оставатися біля Гришуні, чого ти спішиш? Тільки він у мене сьогодні чогось дуже сердитий.
Гриша знову замахнувсь не матір ціпом, та ледве втекла.
— Тікайте, бабо, а то ціпом опереже, — розсовуючи по ровику газети скрюченим пальцем тютюн, всміхається Дмитро.
— Він сьогодні, мать, не виспався або не на ту ногу встав. В обід облив бельзином пацюка і підпалив. Пацюк як гунув у сіни, чуть хата не згоріла.
— Тепер пацюки змандрують.
— Вже сплюндрували.
— Гриша, поїхали в Човновку, ягід нарвемо, — гукає з левади Володя.
Гриша, що весь час молотив просо, на мить зупинився, бич завис у повітрі, Гриша витер з чола піт, струсив з чорного чуба пил і просяну полову.
— Зараз ось доб’ю п’ять снопів і їдемо.
— Нікуди ти не поїдеш. Я сказала ні, значить, ні. Нам овощі не нужні, — стукає ціпком об землю Ладимариха.
— Ні, поїду, — визвіряється Гриша і, перевертаючи держальном ціпа обмолотини, різко піддає їх, кидає в спориш.
— Гриша, бери й драбину з собою.
— Я вам зараз дам драбини, — погрожуючи ціпком, витикається з-за причілка Ладимариха.
— Гриша, нікого не слухай, їдьмо.
— А я кажу, овощі нам не нужні. Чого він поде? Щоб з вишні впав? Його й так Мартишка з берестка ціпком збив. Летів як груша, он і рука калічна, — кричить на весь хутір Ладимариха. — А вони їхати. Куди він поїде!
— Володя, йди додому! Чого ви туди пішли? — гукає з двору Микола Ригір.
Володя як ногу вломив.
— Тоді я на хлам завтра поїду, — каже Гриша.
— До Федули? Не їдь!
— Поїду, — бризкає слиною Гриша.
— Господи, та шо ж це таке? Завтра до того причинуватого Федули. Сьогодні ввечері на Мигулине до тії горбатої Вірки.
— А, в Макортет! — гигоче Дмитро. — Хай, бабо, їде. Для чого він вам нужен? Помолотив просо і досить, — сміється Дмитро, закурюючи і даючи закурити хлопцям, що знов шеретувалися в двір.
— Глядіть мені стріху підпалите, — зціплюючи зуби, стукає Ладимариха ціпком об землю.
Тетяна прочинила двері, щоб іти в хату, запитала:
— Дмитре, ти не чув, то правда, що Гриша до тії горбатої в Мигулине ездить?
— Іди вже в хату, а то щас бича дам, — перехняблюючись, визвірився Гриша.
— В Макортет, бабо, хай їздить, як охота є, діло молоде, — жартує Дмитро.
— Господи, прости, — випрямлюючись на схід сонця, хреститься Тетяна. — Та хіба ж вона йому нужна? Та для чого ж вона здалася та горбата. Що ж вони будуть робити, як вона не розгинається.
— А шнурки зашнуровувати на черевиках? — глузує Дмитро. — А якщо не така, хай он на Наталці Матвієнковій жениться, добра баба.
— Господи, не нужна нам та тридцятка горбоноса, — відмахується палицею з сіней Тетяна. — Вона ж уже сива.
— Е, бабо, то яку приведе, така й буде.
— О, Боже! Та невже ж ото правда? Їй-богу туди ходить! Оце так, так! Немає Ладимаря, царство йому небесне, він би його спинив. А шо я? Хіба він мене бояться? Поки ти мене вже будеш гнітити, я тебе питаю? — стенаючи і скрегочучи зубами. Тетяна випрямилась, звела голову для молитви, побачила вимазані солідолом двері. — Гришуня, це ти алінахтом двері повимазував чи, мо, Срібняк?
— Не знаю, — гигоче Гриша.
— Їй-бо хату запалять. Е, недаром мене Ладимар бив.
— А за що? — лукаво всміхається Дмитрик.
— Та...
— Кажіть, а то я вже буду йти запрягати. Треба траву з Човнового привезти.
— Так-так, дєтка, то таке, шо треба. А Ладимар раз, ох, і бив. Прийшов додому, а їсти немає, а я на гробиках в берестині проти празника, стала й молюся. А той преподобний Гришуня бачив, куди я пішла, взяв і сказав Ладимарю. Коли це дивлюся, йде Ладимар: в одній руці віжки, в другій — дуга. Ну, думаю, кобилу збирається запрягати, і молюся далі. «А ти чого тут?» — питає. Я нічого не кажу, молитву перервати не можу. Так він мене як став бити тією дугою, щоб йому й руки повсихали, і кров’ю підпливла.
— Та, це я чув, — каже Дмитро і йде за причілок, вертить головою, поглядає, чи високо сонце.
Ладимариха йде слідом, випроводжає.
— Ти хоч би, Дмитре, сказав мені, що мені робити? — понижує Тетяна голос до шепоту. — Той Гергуляка на тім тижні все борошно з мішка вигорнув. А чого б він не вигортав, як Гришуня до тії зубатої Параски ходить? Господи, Матір Божа... цариця... Неопалима купина... — хреститься Тетяна. — Не дай Бог почує, так ще й битиме, і слова навскіс сказати не можна, — Тетяна боязко оглядається. — Я вже Гришуні казала: «Скажи ти йому, що ж він ото робить— Курей поїв, борошно вигорнув. Ходить по двору, пузо погладжує. А вона, видно, його рубашнею обпоїла. Їй-бо оце правду кажу. Він якийсь не такий став. Боже, що вона з ним зробила? Чи, може, мені поїхати в Миргород молебінь в соборі найняти? Га? Чи як ти думаєш, Дмитре? Вже всіх курей випотрошив, Гергуляка. Он три курки за хатою бігає, ото і все».
— Хай же Гриша і скаже йому, — лукаво всміхаючись, радить Дмитро.
— Боже, та шо ти кажеш, Дмитре? Раз він ходить до тії зубатої, то нічого він не скаже. Ходить по двору, сопе, а той Гергуляка курей нуздає.
— Та так.
— Не дай Бог. Кожен день і ніч трусишся.
— Тоді ви йому скажіть. А чого? — глузує Дмитро.
— Ти хоч, Дмитре, тихіше кажи, а то як Гришуня почує, шо я оце тобі кажу, то буде мені. Він же мене вб’є. Думаєш я не казала? Тільки почну балакати про ту зубату, так він сам не свій робиться, сікається биться.
— Хто? Іван Михайлович чи Гриша? — уточнює Дмитро.
— Та ні, Гришуня, — Тетяна схиляється до Дмитра, шепоче: — Оце хочу тобі, Дмирте, признатися, як на духу. Ти ж тільки не кажи, не кажи його нікому, боронь Боже, Дмитре, бо він мене вмегелить. Ти гарно придивися. Та ж зубата Параска, бачиш яка товстюча зробилася, не в мою міру...
— Та, наче нівроку, — сміється Дмитро.
— А ти думаєш від чого?
— Їсть, мабуть, добре, — не здогадуючись куди клонить Тетяна, каже Дмитро. — Зараз літо, канікули. В школу не ходить от і поправляється.
— Та таке! Не в тім діло, дєтка. Вона за цей год вже штук трьох веретеном сколола, а це, мать, четверте, якшо не п’яте, і всі від Гриші. Ото так, дєтка. Ти думаєш чого він на мене такий злий? Бо лаю. А Параска важкою, і не думай. Хіба його не видно? Вже, мабуть, на третьому, якшо не на четвертому місяці. Ти ж того, гляди, Дмитре, не кажи, не кажи нікому, бо він мене вмегелить.
— Не бійтесь, не скажу, — обіцяє Дмитро і стежкою поза хатою мимо терника йде в бригаду.
— От спасибі тобі, Дмитре, я й знала, шо ти не скажеш. Думаєш, я б призналася? Я за тебе Богу буду молитися! — кричить Ладимариха вслід Дмитрові. Військова рубашка на Дмитровій спині вилиняла, під руками темнобілі розводи від поту і солі. Такі ж і зелені штани галіфе. От тільки взутий Дмитро не в чоботи, а в звичайні калоші, підв’язані до плесна широкою резинкою. Тетяна деякий час дивиться Дмитрові вслід і поза хатою, через терник, зарослі глухої кропиви й дурману пробивається на леваду. Іван Михайлович все ще лежить на леваді, стогне.
— Об’ївся курей, Гергуляка, тепер стогнеш? Я тебе закляну.
— Не кляніть, бабо, я їх не їв.
— Ану, присягнися.
— Їй Богу, — невміло хреститься Іван.
— Підожди, я ось зараз ікону принесу, на іконі заприсягнешся, — наполягає Ладимариха. Вона знає, що Іван не брав борошна і все ж іде в хату, виносить ікону. Іван все це лицедійство сприймає за чисту монету: мо, в нього й живіт того болить, що прокляла.
— Ну, а тепер присягнися на Неопалимій Купині, шо півня не їв, покосів не надбирав, борошна не вигортав. Збрешеш, так і знай, хата згорить.
— Їй-богу, бабо, не брав, — хреститься Іван.
— А хто?
— Не знаю, — відкараскується Іван, — може, Ригірша.
— Так, так, дєтка, Ригірша. А я й не туди. Все на тебе гріхувала, нічого, нехай, я її прокляну.
— Куди ти пішла? Іди додому, — кричить Гриша. Він на мить відвихнувся, щоб скласти копичку огребин і прозівав, як мати винесла з хати ікону.
— Не кричи, Гришуня, я зараз прийду, — обіцяє Тетяна,а про себе каже: «Їй-бо вб’є за ту зубату».
Тетяна чи то живе в іншому вимірі і навмисне вигадує, щоб люди думали, що Гриша й справді до когось ходить і що в неї все є: і м’ясо, і борошно, та тільки в борщ нічого класти, бо покрали, чи, може, сама себе переконує, та так, що сама починає вірити в те. Іван, як і переважна більшість хуторян, ніяк того не второпає.
Тетяна неквапливо пішла в двір, а Іван раптом відчув, що оклигав: може, й правда ікона допомогла. У дворі Ригорів прямо під призьбою за столом вечеря. Вареники з вишнями. Микола пожадливо їсть вареники, і його єдине велике хрящувате вухо ходором ходить вниз-вгору, вниз-вгору.
— Володю, бери он ще, великий, — пропонує Манька. — Ну чого ти? На!
— Спасибі, мамо, я більше не хочу.
— Богу дякуй. А ти, Миколо? Чи, мо, ти вже бражки сповідав?

82
Микола збирається йти грати в карти. На промежку стоять Данило, Сашко, Матвієнко, чекають. Данило грає з Миколою. Сашко Захаров з ким прийдеться. Іван Михайлович вже оклигав, за щось лає в дворі Стьопка.
— Попидоси вони курять, жевжики. Як будеш мехальніком, як Чабак, тоді й кури попидоси, — зауважує Іван і йде на промежок.
Марія забирає з левади в хату відра, макітру. Вийшов з двору й Гриша. По промежку до Двірнички мимо Ригорів на посиденьки йде Гаврилинчиха. Бовтається по хутору, брехні тачає, а Данило долівки маже та курей скубе. Хуторяни сміються: Данила, як одружувався, у тещі взяли й переодягнули у іншу сорочку, от і слухається. Плохий, хоч у вухо бгай. Біля картярів Данилиха зупиняється.
— І ти, старий дурило, тут. Сіло воно в карти грати. Іди он мишію корові вкоси. І шо воно понімає, старе луб’я, в тих картах? Віддай ті карти к манахам Грицькові або он Іванові.
— Іди вже, стара, куди зібралася, — тихо каже Данило.
Нарешті розпочинається гра.
— Іване, шо ти смикаєшся, бий сьомакою, — підказує Гриша.
— Мені, Грицьку, аблакатів не треба, — сердиться Іван.
У Захарова осталося три карти, у Данила повна жменя, зате парні з козирями. Данило, мабуть, думає, що в Сашка погони лишилися, а тому після довгих роздумів — відважується.
Данило ходить три дев’ятки з козирною. Сашко бере. Потім чотири десятки, вальти, козирну даму.
— Прийняв? — питає Данило.
— Підожди — зупиняє його Сашко.
Недбало кидаючи в спориш, Данило вішає погони. Кацап змітає Данилові погони в Біличчину картоплю, козирним королем б’є Данилову даму.
— Я тобі обіб’ю пір’я! — зводиться на коліна Сашко.
— Сранка ти, — сердиться Данило, присідаючи на задники черевиків.
Він одинаково не любить, що Гамазура, що Сашка.
— А я б ото повольнилася, — каже Гаврилинчиха.
Сашко по ранжиру вертає карти назад. Данило приймає, Сашко вішає погони.
— Хлопці, у кого козирний туз був, — тасуючи карти, запитує Данило.
— А он у Семена, — сміється Гриша.
— Е, ні, в мене не було, — заперечує Семен. Карти він уже давно викинув.
— Я думав і король у нього, — виправдовується Данило.
— А я казала, віддай, старий дурило, ті карти Грицькові, так ні. — І куди б воно виграло, старе луб’я, — махнула рукою Данилиха і поволі, промежком пішла до Двірнички.
— О, вже польопала брехні тягати, — виглянувши у вікно, сказала баба Олена. Начепивши на ніс окуляри, вона вишивала по подолу полотняної сорочки прошву.
— А шо їй дома робити, як Данило й долівки помаже, й курей поскубе, — втрутилась в розмову Манька. — Вона ж ні на поминки, ні на гробики не ходить, хоч на посиденьки сходить.
— Правильно й робить, що не ходить. З ким там поминати? З тим, хто батьків видавив?
— А чого ж ви йдете?
— Вже не раз зарікалася, та де ти дінешся? Померлі не винуваті, що Матвієнка та Біденка земля досі носить. Нічого, колись вона розступиться.
— Та так. Мертві не ображаються, що до них невчасно йдуть.
— І то так, — погоджується Олена.
— Мо, Гаврилинчиха до Двірничок і йде, бо більш нікуди. До того ж обоє родом з Долини. Є про що погомоніти.
— Та й може. З ким же їй ще балакати.
Данилиху в хуторі ще звали Гаврилинчихою, батько Гаврило був багатою і відомою в окрузі людиною.
— Боже й Боже, — бідкається Манька, — і шо воно в світі білому робиться— Пошле бригадир Данила коней по наряду кувати. Матвієнко на дорозі стоїть, люлькою пихкає, а Данило коней з бригади до Матвієнка в двір веде, бо в того кузня. Починають вухналі готувати. Данило гляне: кліщі, молотки, горно, все батькове. Данило тримає підкову своїми кліщами, своїм молотком вухналі забиває. А Матвієнко стоїть над душею, сопе. Данило підкує коней і знову веде в бригаду. Гляньте, він он і в карти з ним не грає. З Іваном сів.
— Та я вже не раз дивилася, та й Микола казав.
— Він би, може, й зовсім не грав, та тільки де ти дінешся. Ви Володю не бачили?
— Мабуть, десь на вигоні граються. А, мо, в Грицька? Недавно прибігав, ногу через сідло перекинув і гайда.
— Господи, він як поїде тим велосипедом на стовповий, так в мене й душі немає.
— Бач, а мені не вірила, як я колись про Миколу казала. Другий раз було дивишся в вікно і очі постовпіють, і в’язи зболять, а його все немає й немає. Спати ляжеш, і не знаєш чи їв, чи ні, бо й кишки болять, наче їх там пеком пече. Чи то від того, що не їси нічого, чи то вже так витріпаєш себе. А він, бач, як матір шанує. І не озивається. Дума, що я йому ворог. Нехай. Воно колись стукне, та пізно буде.

83
Гамазур побачив, що на промежку біля Ригорів у карти грають, зібрався теж іти, коли це через дорогу від Матвієнків чорти попа несуть в город.
Дочки побачили попа, повсідалися на лаву, поприпадали до шибок, Іван став у сінях, чекає. Собака Тіска як побачив попа в рясі з хрестом на грудях, вискочив з будки, рве, аж захлинається. Піп зайшов у хату, привітався.
— Чого ти прийшов? Чого тобі від мене треба? — питає Іван.
— Пожертвуй ради Христа на церкву, гріхи покутуй, раб Божий.
Принишклі дівчата раптом стали сміятися.
— Бачиш, у мене троє дітей, давати нічого.
— Значить так, раб Божий, не знаю, як кличуть на ймення.
— Іваном.
— Так от, раб Божий Іван, в Біблії сказано: «В кого є, в того ще прибуде, а в кого немає, й те що є, щезне». А тому кожен християнин повинен не жаліти для Бога.
— Пішов ти, — вилаявся Іван. — Полю, ану відпусти Тіску, хай вона йому трохи рясу осмикне.
Полька вибігла з сіней, зняла собачку з ошийника. Собака закружляв по двору.
— Ану, вон з хати! — гримнув на попа Іван.
Піп злякався, впирається, не йде. Іван відчинив двері, гукає:
— Тіска, до мене!
Тіска вбіг у хату, ошкірив ікла, загарчав. Піп з хати в сіни, потім надвір.
— Тіска, взять!
— Син Божий, ти ще покаєшся! — втікаючи до Ригорів на леваду, пригрозив священик.
Тіска кинувсь попові під ноги. Мало з ніг не звалив. Ризи, правда, не обірвав, не встиг, а попа налякав. Може б, і обірвав, так люди нагодилися: Ладимариха, Густодимова Марія, Біличка прибігли в двір, почали лаяти Івана.
— Безбожнику, що ти ото робиш?
— Гріх тобі, ото такечки.
— Я тебе з світу зживу, — стукає ціпком об землю Ладимариха. — Я тебе прокляну. Це, мабуть, ти мені двері алінахтом повимазував.
— Іди хоч ти з перед очей.
— Щоб ти був із світу, з ума та з толку пішов. Нічого, підожди, скоро Івана Предтечого. Я на тебе в трьох церквах молебінь найму. Тоді взнаєш, як глумитися.
Іван огризався, як тільки міг, Біличка, за звичкою, хапала, що під руки попадеться, й кидала на собаку, поки той не збіг з двору, а піп тим часом, плутаючись в рясі, благополучно вибрався на дорогу.
Одбиваючись від жінок, Іван левадою відступав до картярів. Жінки йшли слідом і на всі заставки кляли Івана. Іван сміявся, сякався в обидві ніздрі, ляскав себе по колінах, по заду, чим ще більше злив молодиць. Нарешті ті вморились лаятись, зупинилися на клину. Чередник, відірвавшись від жінок на безпечну відстань, йшов до картярів.
Зібралося мало не півхутора: хто в карти грає, хто дивиться. Сидять в холодку під вишнями, курять. Росєйка розповідає охочим, де воював.
— Ти кажеш, на Ельбі був. Я туди не дійшов, а біля Брандербургзьких воріт був, ото те, о.
— Коли ти там був? — питає Чередник.
— П’ятого травня ми брали ті ворота, — ото так, о.
— А я третього.
— Не бреши, третього наших там ще не було, там німці стріляли з усіх вікон. Ото те, о.
— Да, стріляли, а я був.
— Бачиш, Петде, а ти бадакаєш, — глузує Іван Михайлович.
Росєйка гарячкує, щось доводить, та Гамазур незворушно стоїть на своєму.
— А я кажу, що третього там наших ще не було. Там німці були.
— А я у Смерші був, — каже Гамазур.
— А-а-а! — тягне Росєйка, він вірить і не вірить. — Якщо в Смерші, то ... Тільки|лише| брешеш ти все.
Тим часом найшли ще одну колоду карт, роздають.
— В кого був туз козирний? — питає Данило. — В тебе, Семен?
— Ні, в мене не було, — каже Семен і показує руки.
— Ну, що, Іван Михайлович, будемо й сьогодні вчитись їздити на велосипеді? — питає Чередник.
— Ні, не хочу, нехай іншим разом.
— Дивись, циган знає, що кобилі робить.
Іванові сьогодні непереливки, ледве оклигав. Два тижні Іван Михайлович і в рот не брав горілки, навіть закурити ні в кого не просив.

84
Йшов, минав 1961 рік, рік обміну грошей, польоту Гагаріна в космос. Артем добре пам’ятає той весняний квітневий день. Після другого уроку він вискочив на перерву. Надворі було хмарно, але тепло, в усьому відчувалась весна. По зеленому полю спортивного майданчика бігла однокласниця Валя, кричала:
— Тільки що передали по радіо: «Космонавт Гагарін благополучно приземлився».
Звістка про це негайно рознеслась по всій школі. Невзмозі як слід оцінити того, що трапилось, всі відчували — трапилось незвичайне.
І от минуло літо, Артем став студентом металургійного інституту. Артемові однокласники роз’їхались хто куди. Осінь непомітно вступала в свої права, наганяла смуток. І школа, яку недавно хотілося поскоріш закінчити, раптом стала чимось недосяжним і бажаним. Перейшовши із реальності в минуле, в яке неможливо було повернутися, вона в ієрархії цінностей зайняла чи не найвище місце. Осінь на багатьох наганяє хандру. Навіть людина, яка ніколи не думала про неминучий кінець, гляне на падаючий пожовклий лист, на зім’яту, прибиту заморозками мертву траву, на тоскний, довгий ключ журавлів на похмурому небі і раптом подумає:
— А колись і моя душа отак відлетить у небо.
Дивився восени на небо і дід Йосип Грабарка, думав про скорий і неминучий кінець, згадував молодість, Явдоху Бобричку, Мар’ю — свою дочку, і непрохана сльоза повільно котилась, петляючи по різьбленій зморшками щоці. В Човновім паслась череда корів, і дідова корова весь час поривалась туди. Навколо Човнового уже багато років підряд було все зорано. Навколишнім хуторам підходив кінець. Корів у хуторі Коломійцевім було небагато, як і самих хуторян, до того ж і осінь, шкоди майже ніякої, все навколо зорано, а тому, щоб випадало рідше, пасли чергу вже не вдвох, не на два двори, а по одному, сім’єю. Хоч і тошно, нудно одному, та робити нічого. Якщо пасти вдвох, то черга підходитиме раз на тиждень, а то й частіше. А робити, вправлятись по господарству коли?
— Гей, куди пішла? — гукнула Манька на Густодимову корову. Вона якраз пасла череду.
Корова зайшла в лісосмугу і пішла, гублячи теплі коржі й обчухруючи листя, в бік Маляренкового. Чи то захотілось почухатися об гілля, відігнати докучливих мух, чи, мо, скуштувати листя. На дубі воно ще зелене. Трави ж у смузі ніякої.
— Щоб ти було здохла, — вилаялася Манька, побачивши як Гришина корова погналась за Матвієнковою. Ще не дай Бог перепеку поставить, почнуть братися в роги, битися, подумала Манька. А тим часом корови беруться в роги, б’ються, пока Гришиній корові не збивають ріг, линула кров. Несподівано корови позадирали голови й хвости й риґують. І таке те риґовище страшне, що хоч вуха затуляй і тікай світ за очі.
Заспокоївши стадо іде Манька завертати Гришину корову, думає про батька. Чомусь з самого ранку полонили душу думки про дитинство, матір, батька. Як тільки батько любив її! Вона була дуже схожа на нього. Було посадить на коліна, візьме за мочку вуха і гладить. А вона сидить принишкла, слова не вимовить. Шкода, не пожив батько на світі, не порадувався дітьми. Та хіба б якби був живий батько, вона б пішла заміж за Миколу Ригора? Та нізащо в світі. А так де їй було діватись, сироті, що робити?
Спробувала німецького щастя, в Германію теж брали незаміжніх. Добре, що втекла з Києва додому. Ну, а потім прийшли свої, оголосили вербовку на Донбас. І знову ж так: незаміжніх і нежонатих. А від наших нікуди не втечеш — це не німці. Прийшлося йти заміж. Дивне життя, та й годі, — думає Манька, — і як тільки люди вміють пристосовуватися до нього. Правда, то й не люди, а людці, як називає їх Андрій Федорів Переляка, а все ж таки на двох ногах, з руками. Взяти того ж Петра Грабарку, Варшавчика, Дем’яна Росєйку. При німцях ходили, кланялись, збирали для великої германської армії яйця, смикали за петельки, витрясали душі з тих, хто відмовлявся давати, вербували в Німеччину, а на повірку, як прийшли наші, виявилося, що вони партизанами. А якщо розібратися, то які з них партизани? Взяти того ж Дем’яна, Петра Грабарку. Петро пройшов безславну фінську компанію, був поранений, інвалід. У 1941 році відступаючі червоноармійці попросили, щоб Петро Грабарка провів їх у Яроші. Петро Грабарка спочатку злякався, ще чого доброго, взнають, що служив німцям, розстріляють, і розбиратися ніхто не буде, радянські порядки знав добре. Недовго думаючи, одягнувся потепліше, вискочив надвір і, плутаючи манівцями, провів відступаючих солдат в Яроші, до залізничного мосту, вказав на село, що вже блимало сліпцями, а під кінець попросив у командира довідку, де було вказано ім’я, прізвище командира, номер частини й дату. А як наші прийшли, наладнав радіо на Бєлград і слухає, потім показав довідку. Її Микола теж проводив відступаючих бійців, а, бач, й не додумався стребувати папірець. Може б, він щось допоміг. Петрові Грабарці ж допоміг, і добре. Може б, менше Матвієнко в’їдав та Грабарка. Та хіба ж одні вони. Петро Грабарка зразу зметикував, що такий папірець може знадобитися. Потім можна й яйця німцям збирати, нічого не буде, все той папірець спише. Ходить було по хутору, покрикує:
— Германській армії яйця нужні!
Господи, вмерти й не жити. Страшно, правда, дітей напризволяще кидати.
А проте, як подумати, то що там страшного. Кажуть же, що на тому світі життя є. Хто в рай попадає, хто в пекло. Це ми тут, на землі, можемо зрівнювати, переживаючи радощі, смутки, горе, чіпляємось за життя, бо не знаємо, як там: а з того світу ще ніхто не повертався, може, там і краще. Хіба може бути на тому світі пекло більше, ніж на землі?
Мо, там хоч неправди менше, блату немає? Взяти того ж Петра Грабарку. Прийшли наші, показав той папірець і став партизаном. Недавно ще й медаллю нагородили, разом з Матвієнковою Галькою. А та Галька далі хутора ніде не була. А напарник Петра, Варшавчик, пред’явив довідку, що годував тими яйцями партизан, а потім, як німці розстріляли загін, а заодно і командира Тутку, колишнього секретаря райкому партії, став його командиром. Зразу після війни Варшавчик був головою райвиконкому, тепер — секретар райкому. А згодом, навесні, Петро й Варшавчик ходили вдвох по дворах контрактували телят, в тому числі й тих, що ще й не вилупились. Поголів’я великої рогатої худоби в колгоспах за війну було винищене. А як законтрактував теля, то вже ніде ти його не дінеш. Годуй, гляди, а восени здай у колгосп. З телиці — корова, з бичка віл виросте. Ніхто дуже не обурювався, всі розуміли: війна, треба. А не дай Бог корова теля скине, то походиш в сільраду, пооббиваєш пороги, виправдовуючись.
Ходять Петро й Варшавчик по дворах, контрактують телят, збирають податки, яйця, примушують носити на молочарню за так молоко. У Маньки б очі від сорому повилазили, а їм хоч би що. Робота звична, натренувалися при німцях. То німцям збирали, а це собі. І навіть тон, голос, інтонація мало змінилися, ходять по дворах і так само, як при німцях, покрикують:
— Радянській владі потрібні яйця, молоко, масло. Здавайте.
Думала Манька, перебирала в пам’яті прожиті дні й роки, і образа підкочувала до грудей, виповняла серце. Що вона бачила за Миколою? І непрохані гіркі сльози тихо покотилися по виду. Витерла їх кутиком хустини, пішла по лущеній стерні. Хоч лущ його, хоч кинь, а зерна того падолішнього — проросло, хоч вдруге коси. А якщо подумати, то хто з хуторян прожив своє життя краще за неї? Андрія Федорового Марійка? А ще хто? Якщо подумати-розібратися, то всі так і живуть, як вона, а то й гірше. Як впряглася в хомут в чотирнадцять років, так і тягне до цього часу. А хто винен у тому, невідомо. Звичайно, якби Микола був погодився на Табурову пропозицію, пішов працювати до колгоспу агрономом, то, може б, і їй було якесь полегшення, все ж таки в школу ходила, вісім класів на відмінно закінчила. Давно працює Манька в колгоспі, надивилась на порядки і звичаї, і помітила, що жінки начальства або ж зовсім не працюють, прикидаючись хворими, немічними, і вдома сидять, або ж тільки значаться на роботі. А чого ж їм не сидіти? Гарний начальник за раз більше вкраде, ніж вона за рік заробить, от і сидять. Взяти ту ж Вірку Гнаткову. Дурна, як беркові штани навиворіт, а як тільки Гнатка обліковцем призначать, так, дивись, Вірка ланки й не поле, не вмерзає восени задом в мокру, заюшену дощами землю, а молочарує. Ще й обіду немає, а вона вже дома. Так хто такий Гнатко? Якийсь обліковець, тьфу та і все. Плюнути і розтерти. І то як Вірка носа дере. А якби Микола був агрономом, то їй би, звичайно, було легше. Тільки чи змогла б вона не працювати, прикидатися хворою, ахкати, охкати, як інші. Мабуть, що ні. Та хоч би лаяли менше, і то легше було б. Звичайно, що решті хуторян, тій же Марії, Срібнисі, Бадилисі теж не мед. Ну, так там і думати нічого, їх чоловіки без вищої освіти, а в декого і зовсім чоловіків немає. Скільки раз казала Миколі:
— Для чого ти хоч той інститут кінчав, гроші в Харків розвозив? Прожив би якось і з технікумом.
— Щоб вища освіта була.
— А для чого вона? Якби ти сказав, що закінчив інституту та так як Устим Вінник, поїхав на цілину, заробив грошей, а відтіля на «Волзі» вернувся. Та хоч би в колгосп перейшов агрономом, і то велике діло. А так що? Як робив в Миргороді, шлявся з тим Рудявським по селах та горілку з майками пив, так і продовжуєш. Що помінялося? Та аж нічогісінько.
Микола вмовкав. Знав за собою гріхи, і немалі. До того ж, і самого часто допікало сумління, розумів, не так живе. Інколи кидав:
— Якби я був партійним, то, може б, і перейшов. А хто мене, сина розкуркуленого, в партію прийме? А йти в колгосп без партбілета, щоб тобою Росєйка та Гнатко терли, — не хочу.
Мабуть, Микола мав рацію. Але й це було неправдою, а лише виправданням. Та Манька, стосовно цього, була дещо іншої думки. За довгі роки зрозуміла: добросовісна, сумлінна праця, хоч і погано, а все-таки цінується.
Манька розгортає ціпком густу щітку падалішньої пшениці і стає їй від того соромно й боляче. Здавалось, уже можна й звикнути за скільки років. Ні, не звикає. Манька звела голову, роззирнулась, чи не стягується, бува, на дощ, а назустріч їй від Маляренкового жене корову якийсь дідок. Дивно. Чого він жене сюди— Там он, біля стовпового, що тягнеться з Байрака на Миргород, теж паша непогана, та й озеро по той бік своє. Можна спокійно собі пасти. Мабуть, нудно одному стало, от і жене. Може, вирішив погомоніти з Манькою. А що вона буде з ним гомоніти, як вони незнайомі.
Манька обіперлась підборіддям на ціпок, стоїть, дивиться.
— Здоров, молодице.
— Драстуйте.
— Ну, як тут паша, гарна? Можна пасти? — жваво заговорив дідок. Було йому років сімдесят, а, може, й більше. Рудий, аж червоний в молодості Йосип Грабарка під старість трохи вилиняв, посвітлів.
— Та нічого, можна. В цім году гріх і казати. А наступного року, мабуть, оборють по саме нікуди, по ріпицю. Прийдеться збувати корівчину. У нас уже багато хто збув. Чи воно нарошне так робиться. Чи хто його знає. А у вас як там? Може, у вас там правителі розумніші?
— Та, кругом вони одні, молодице.
— Та, таке, — схилила голову Манька.
— А ти звідкіля, молодичко?
— А он з хутора.
— З Коломійцевого, чи що?
— Відти.
— В мене там дочка є, — зітхнув дід.
— Хто, якщо не секрет.
— Мар’єю звати. Даценкова.
Манька ледве мови не лишилася. Невже сестра?
— Яка Мар’я? — відійшовши від оцепеніння, як руки від зашпорів, перепитала Манька. І хоч майже все зрозуміла, в якійсь хиткій надії подумала: «А, мо, помилився, мо, Степаниха, так ні. З Степанихою вони майже ровесники.
— Даценкова Мар’я, — повторив Йосип. Мо, туга на вухо, не розчула. — Перекажи, будь добра, хай прийде до мене в Маляренків. Скоро вмирати. Там трохи й грошенят є. А ти ж чия будеш?
— Срібна, — прохопилася з брехнею Манька й почервоніла. Не казати ж, що сестра Марії.
— А, чув таких. Платона знав, разом парубкували. А ти ж сестра їм чи жінка?
— Та як вам сказати. Хай буде сестра. — Манька хотіла запитати, як звати діда, та він попередив її.
— Гляди тільки не забудь, перекажи. А як прийде, то хай питає діда Йосипа Грабарку. Та мене й шукати дуже нічого, я скраю живу. Там кожен покаже мою хату. Ну, то як, не забудеш?
— А Петро Грабарка не ваш син?
— Мій. Та тільки Петро без мене обійдеться, без моїх грошей. Ну так що, перекажеш?
— Неодмінно, — Манька ще якийсь час попасла корів, пильно придивляючись до діда, в сум’ятті почуттів переживаючи і недовіру, й неприязнь до ось цієї людини, яка колись скривдила її любимого татуся. А, може, Петро нерідний син? Чомусь згадалося, як батько батогом на току бив матір. Із Маньчиних грудей вставала, росла чи то ненависть, чи то злість до ось цього рудого, зашкарублого чоловіка, ім’я якого вона чула ще в дитинстві. Ось так і звела доля.
— Ти чого так придивляєшся?
— Та так. То вам здалося, — а про себе подумала: «Рудий, як і Мар’я».
Манька завернула корів і, забувши попрощатися з дідом, погнала їх стернею до Коломійцевого.

85
Тричі падав на землю сніг, коржавіло небо, вклякала земля. Тричі замерзала і скресала на озерах крига. За цей час народила Галька Двірничка від Сашка Захарова трьох дочок. Останнім часом Сашко полишив роботу в Миргороді і працював у колгоспі трактористом. Одним словом не викисав з роботи. Галька няньчилась з дітьми, а в куцих проміжках між пологами бігала на курятник, возила молоко. Ланки, як і мати, не полола зроду.
Чоловік прийшлий, Сашко, часто був винуватий в усьому, що траплялось і могло трапитися в хуторі. У когось дітвора садок обнесла, курка пропала — все валили на нього. Особливо допікала Сидориха та Надежда — Ґонжа, бо заздрили Двірничкам, і були б не проти, якби Сашко пристав у прийми до котроїсь із них. І хоч Сашко був більмастим, але ж який роботящий! А вродиливий!
— От чортова гнилюка, — топчучи на причілку плитки і відносячи їх під грушу, — лаялась Сидориха, — отакого мужика відхватила. Ляпашко давно не навідувався, пас овець в лузі біля Псла і Ганна засумувала.
Сидориха якомога вище задирала спідницю, світила до Двірничок у двір сліпучо-білими, тугими, наче налитими стегнами. Забачивши оголені ноги, кособочила шию, мотаючи головою коза, наставляла криві роги. Налякані, збивалися в купу козенята. Скльовуючи черв’яків, крутилися біля станків кури. Сидориха поверталася до Двірничок то боком, то спиною, час від часу нагиналася, начебто витягала з ступні скалку. Сашко рубав на дровітні дрова; метеликами розліталися білі тріски, косував у Сидоришин город більмастим оком, раз по раз курив. Стара й молода Двірнички виглядали з сіней, перемовлялися. Петько збирав під грушею-дичкою ще невлежані грушки, нанизував їх на хворостину, жбурляв у Сидоришин двір. Надежда, щоб не замочити, підіткнула спідницю за пояс, виглядала у вікно, вибілюючи, шкребла коскою лаву, час від часу поливала її з чавунного кухля гарячою водою, дивилася на Сашка, і погляд її маслився хіттю, а в рухах рук, стегон, було щось хтиве й розпутне.
Сашко був веселий, роботящий. Зрештою, тільки один з’ян і був у нього: випивав. Ну, та то нічого. Пий і їж, поки рот свіж, а як рот зав’яне, то і муха не загляне.
Хутором повзли слухи, що Сашко начебто сидів за вбивство. По мальству дали Сашкові невеликий строк, потім кілька років був на поселенні, але повертатися в рідні краї не захотів, боявся помсти. Та й хто його там чекав, дітдомівця.
— Ше кашап огірки витягав, — шипіла Сидорниха, невдоволена, що той не звертає на неї уваги.
— Ви його як кажете, то хоч думайте, — вступалася за Сашка Манька Ригірша, теж сирота.
Зрештою, хуторяни, переважно чоловіча його половина, прийняла Сашка схильно, хоч і не без деякої іронії. Був Сашко затятим картярем, мабуть, ще більш затятим, ніж Іван Чередник та Данило Харитонів. В усіх тюремна школа. Дехто намагався натякнути Сашкові про зв’язок Чередника з його Галькою, але той наче й не чув. В порівнянні з нагуляним Петьком, той випадковий зв’язок у Тетяни в садку на снігу був не бозна-чим. Як-то кажуть, воно однаково, що раз батька вдарив, що двічі. Грає Сашко в карти, а Галька стоїть назирці, щоб зайняти додому. Нічого не допомагало: ні натяки чоловіків, ні глузування.
В бригаду на спітнілих конях примчав Гриша. Гнав вскач, з самого Човнового, косив з Ваньком Росєйчиним і Дмитровим Мишком овес коням. Розтерши сухим сіном кінські спини, випряг, пішов на промежок до картярів.
— Ану, Поцька, забирай свого кацапа додому, я хоч раз заграю, — белькоче Гриша.
Захоплений грою, Сашко нічого не чує й не бачить. Гриша замахнувся п’ятірнею, от-от мазне Сашка по загривку.
Та що там говорити про сторонніх, якщо навіть стара Двірничка ревнує Сашка до дочки. А молода — то до Надежди, то до Сидорихи. А це ще й до Череднички.
— Знову в тії Циндрі був? Чи може в Ґонжі— лютує Галька. — Ще раз підеш, я їх обох спалю.
— Розтрайда, лацюга, Череда! — кричить в свою чергу й стара.
А на другий день пішла Чередничка до колодязя, витягла відро води, на зруб поставила, від струсу по воді брижі і сонячний зайчик бігає по дну відра. А зверху по дзеркалу води — райдужні розводи, наче від бензину.
Двірничка вночі вкинула Чередничці в колодязь відро з дьогтем. Тоді з колодязями була в хуторі справжня напасть. Гриша вкинув Матвієнкові в колодязь здоровенний пластмасовий таз, Гнатові — ляду. Ладимариха — Густодимовій Марії, відро з дьогтем, а в самої, наче за той гріх, двоє кошенят гралися на зрубі і попадали к монахам в колодязь.
Саме картоплю час брати, а тут колодязі чистити треба.
Артем Ригір приїхав на канікули, допомагав вибирати картоплю.
— От тобі й копка! — каже баба Олена. — Не забув, як на картоплю так казав?
— Ні, — всміхнувся Артем, заганяючи під кущ лопату.
З колодязями впорались швидко. Гриші підчищав колодязь Гнатко. Впустити допомагали хлопці: Кисіль, Володя, Петько Глечик. У колодязь впустили легко, а стали тягти назад, дотягли до середини, а далі не витягнуть, тримають ті віжки, ні взад, ні вперед. Намок Гнатко, та й сил забракло.
— Со ви не тягнете? — прислухаючись до гомону, затривожився Гнатко.
— Ги-ги, — і знову, — ги-ги.
— Тягніть вже.
— Нікому, — каже Гриша і пре матюччя, — хлопці пошти всі потікали.
Іван Росєйчин і Дмитрів Мишко зразу втекли, а ті, що зосталися, тільки й того, що за віжки тримаються, скоро теж пустять.
— Ну, що, підчистив Гриша колодязь? — гукає з промежку Срібняк.
— Та наче.
— Так для чого ти його тягнеш? Пускай к такій матері, хай там напоготові сидить, щоб як тільки колодязь заілиться, зразу й чистив. І лопату кинь. Він пічурку вириє й спатиме.
Зачувши Василеву мову, дехто з хлопців кинув віжки.
— Та лопата там, — сміється Гриша й відчуває, як руки його слабнуть, дрібно тремтять, от-от пустять віжки. — Іди геть, Василю, не сміши, а то їй-богу пущу, — Гриша відхилився назад, мало не лежить, вперся ногами в землю, оглядається. Володя та Глечиків Петько теж тримають ті віжки, аж кісточки понапиналися. «Якщо ще й ці пустять, то й я пущу, — думає Гриша. — Бо ще й мене в колодязь втаскає. А Гнатко тільки гавкне. Нічого, там глибоко, не вб’ється».
— Я не вдержу, — скімлить Петько.
— Держи, твою мать, — погрожує Гриша. — Ги-ги, — і знову, — ги-ги.
— Чого ви не тягнете? — з тривогою в голосі домагається Гнатко. Він ще ні про що не здогадується. Думає, мо, хлопці перепочити рішили. Гнатко задира догори голову, бачить маленький клаптик неба і, відчуваючи, що поволі опускається вниз, озирається, хоче обіпертись ногою об стіну, але це йому не вдається. Гриша ногою в зруб уперся, стоїть гикає. — Ги-ги, — через деякий час знову ги-ги.
Срібний Василь вийшов з терника, взявся за вірьовку однією рукою, наказав:
— Кидайте, хлопці! — і швидко побіг від зрубу. Гнатко вилетів з колодязя, наче пробка, мало дошку, на яку відро ставлять, головою не зніс.
— Іди к такій матері, ти мені зруб завалиш, — лається Гриша.
— А це ти, кумець— Чого ти мені не сказав, що там Чухно, я б його й не тяг.
Василь пустив віжки, але пізно, Гнатко вже виважувався на зрубові. Пахло прісною вільгістю води, глини й глею.
— Розумака, — бурчить Гнатко, та Василь уже далеко, аж біля причілку Ригорів.
— Ти, Василю, Володі не бачив? — виткнулась на поріг баба Олена.
— Бачив. На Сашка Білика вінвалідську машину сів і поїхав в Суржків по горілку.
— От чортула, казала ж, не ходи з дому, тепер буде. А для чого вона їм та горілка нужна?
— Пити, бабо.
— А як же вони туди всі сіли?
— А він зверху сів, на кришу.
— О, Боже, а як попадають?
— Як попадають, так і повстають. Сідати більше не будуть.
— А той дурило, що ото так і повіз, так ума й не набрався? Щоб твоя й путь пропала. І міліція, дивись, не перстріне. О, Господи, пречиста діво Маріє, та нема ж ніде й лялечки. Хоч би Микола був, мо, моциклетом змотався б. А то наче там чорти засмикнули на тій роботі. — Баба Олена з надією подивилася в бік стовпового. Ревуть, збираючись на Срібну гору, автомобілі. Небо білясте, в напівпрозорій, наче туман, імлі. Контури сонця розмиті. Южить. Сонце не котиться на захід, а бреде в тій непрогляді. Ще зранку виринуло з-за горизонту червоне, якесь непомірно велике й сумне.
— І додумався повіситись на машину, щоб ти був на гілляці повісився, — лається баба Олена. Василь сміється.
— Ти мене, Василю, в гріх не вводь. Ти, мабуть, брешеш. Ти ж батько хрещений.
— Чого б я брехав? — Василь іде промежком до Двірничок.
Щоб догодити зятеві, а ще щоб той не спав, а щось робив по господарству, та так, щоб бачили люди, стара Двірничка стоїть на причілку, кричить:
— Петько, ану не займай Валі! Шо ти ото надумав? Посадив отаку дитину на самокат і дума везти. Не вези, кому кажу, — тупотить ногами Двірничка. — Вона ще ногу в спиці встроме.
Василь придивляється. Петько грається під грушею. Щось будує з сірникових коробок та хмизу, немає ні Валі, ні велосипеда.
— Што он там делает? — вискочив з хати заспаний Сашко.
— Та нічого він там не робить і не думає робити, — виткнулась з-за причілка Галька. — Аби тільки колотнечу заводити.
— А то я ему живо уши надеру, — грозиться Сашко і знову йде в хату досипати.
Баба Олена ходить по двору з ціпком, час від часу шпурляє його на курей, згонить зло. На клумбу, усаджену квітами, падають тугі жерделі, кружляючи, осипається з вишень, кленків перший багряний лист. Баба Олена підійшла до прикладка сіна, кинула кухфайчину на обапіл. Присіла, поперек обв’язаний платком. По той бік прикладку вискочила курка, кудкудакає. Баба Олена мерщій підхопилася, завернула за ріг:
— А он де ти, зараза, несешся! Треба буде сказати Володі, як приїде, хай полізе вибере крашанки, там їх уже бозна й скільки, — Олена нагнулася, зазирнула під прикладок. Сіно, щоб не підмокало, не пріло й не гнило, складали не на землю, а вимощали деревом, пеньками, щоб під низом вітер гуляв.
— О, та тут, мабуть, їх з півсотні, а, мо, й більше. Це буде яєшня.
Поруч з прикладком, біля повітки, купа складеного, щоб перегнивав, гною, грядки часнику й цибулі. Час від часу, як подме вітер, пахне густим перегноєм, коров’ячим потом, слиною і чомусь молозивом. На глинищі сіріє, колишеться під вітром присипаний пилом і попелом бур’ян і падолішній соняшник. Зграйки горобців сідають на голови соняхів, що колишуться під вітром і тут же злітають. Із-за огорожі Захарієвої хати вітер доносить запахи полину, татарника і свіжої стерні. Біля Човнового гудуть трактори, орють під пар. Пахне димом і соляркою. На розі погрібника лежить у порослі бур’яну дерев’яне колесо з гарби. Золотяться вершки дерев в осиках. Скоро осінь. У дворі в Двірничок знову лайка. Кожного дня Галька возить в Грянчиху на сепараторний два бідони молока. Віз весь час у дворі. На Івана Купала хлопці вивезли воза на вигін, перевернули догори дрига. Вранці шукати, а воза немає. Галька добралася до вигону, дивиться, а дітвора сидить на полудрабках і колеса крутить.
— Це Гнатко наробив, щоб йому тисячу болячок у печінку.
— Ти со, соб я його перевертав? — озивається з двору Гнатко.
— А хто ж?
— Не знаю. У паруботи питай.
Після того Гнатко принципово кілька днів не носив молока.
— Ти со? Соб я здавав тій гнилій молоко?
— Ти шо, хочеш, щоб знову визвали в сільраду і оштрахували? — лаяла Івана Вірка і на третій чи четвертий день понесла вранішній удій сама.
— Володя, то ти гримнув дверима? Ану, бери миску і йди лишень сюди, крашанки забереш. Ти куди їздив з тим дурнуватим Сашком. Хіба він тобі товариш?
— Та я в Грицька був.
— Я його того Срібняка прокляну. Брехло! Йому жарти, а тут все тіло труситься.

86
Після тієї розмови з дідом Йосипом Грабаркою Манька кілька ночей не спала. Спочатку хотіла не казати нічого ні Гальці, ні Мар’ї. Ходила з тиждень сама не своя, поки не зрозуміла, що не зможе вмовчати. Нарешті, вибрала час, щоб ні свекруха, ні Микола не здогадались, вийшла на шлях, сіла в автобус і поїхала в Жабокрики, там жила заміжня Мар’я.
— Що трапилось, — питає Мар’я, — ти наче аж з виду спала?
— Та оце ходжу вже днів нескілько, місця собі не знаходжу.
— А що ж таке?
Манька розповіла.
— Не хочу я його й слухати, Маріє, і таке придумала. Дід може з ума вижив, а ти віриш. Невже думаєш, що то правда? Аж з тварі змінилася.
— А, може б, ти все-таки поїхала? Батьком же як-не-як назвався. Грошей, мо, відписав би. Я чула, він багатий.
— І не вмовляй, сестро, не поїду. Таке придумала. А якщо ще будеш наполягати, то ще й обижуся. У нас один батько був, другого я не знаю, — сказала Мар’я. Манька ще трохи побула в гостях, пообідала, погостювала, та так і поїхала від Мар’ї ні з чим.
Останнім часом Маньці не щастило. Артем, правда, вступив до інституту і вчився гарно, але в інституті не було військової кафедри, і його от-от мали забрати до війська. А стосовно решти справ, то і говорити не доводиться.
Кинулись Ригори міняти корову, а воно, як на зло, рік за роком бички. Нарешті теличка. Додержали до осені, вирішили в зиму залишити, коли це викликають в сільраду:
— Ви що, двох корів держите?
— Та яких там двох? Телицю й корову.
— Не можна. Здавайте або корову, або телицю.
— Та дайте перезимувати, хай теличка погуляє, отелиться. Під осінь і здамо. Як же в зиму без молока йти?!
— Нічого не знаємо. Закон є закон.
Звичайно, не сільрада те зробила, хтось з хуторян нажалівся, може, й Матвієнко, а, мо, Гнатко. Всі знали, яка в Ригорів корова, а тому багатьох брали завидки: не дай Бог телицю зоставлять, знову будуть з молоком. Прийшла Манька додому з сільради, стали радитись.
— Хтозна, що його робити? Візьмуть через год-два зселять, тоді хоч-не-хоч, а прийдеться збуватись корови. Де ми там сіна наберемо? А якщо два годи без молока сидіти, поки телиця роздоїться, то краще телицю здати. Бо тіки молока дождемось, а пересилка тут як тут.
Довелося вести телицю на базу.
Манька встала вранці й повела. Вела і всю дорогу плакала. Вела попаски , боялась глянути в налиті тугою й смутком очі. Скотина, а все розмуміє. Довго потім вздрівалася Маньці та телиця.
Не минуло й року, як Голокозиха всушила на одну дійку, але й з трьох надоювали Ригори по відру за удій.
Тільки через два роки, після того, як Глокозиха стала доїтися на дві дійки, і одна з тих двох стала теж потроху всихати, одвели Голокозиху на базу. І знову Манька плакала. Жалко було тієї телички, що здали на базу. Була б оце добра корова, та побоялися переселення, здали, а тепер спробуй гарну корову купити. Якось би перетерпіли. Що ти зробиш, як не можна. Манька уже так звикла до того «не можна», що навіть не піддавала його сумніву, а тому й образи на владу не було, хіба що на голову сільради Біденка. «Будь воно прокляте, таке життя!» — вилаялась Манька на свекрушин лад, тримаючи в чорних від буряків і горбатих від непосильної роботи пальцях, вузол налигача. А через місяць купили Ригори корову Зірку.

87
Років два чи три прожив Іван Гамазур у новій хаті, а потім одного чудового весняного дня, як Марії і вдома не було, зібрав небагаті свої пожитки, фотоапарат, радіоприймач, ночви, дещо з одежі, зв’язане в вузол, повісив на руль, погрузив на велосипед, іде й співає:
“Ой ти ж мене, Маню, та й не шанувала,
Повертайся, Ваню, буду шанувати.”
Залиш ив Іван у дворі тільки два солом’яних бриля. Діти спочатку гралися ними, а як набридло, позакидали.
Іван Гамазур з братом Василем Болтушкіним ведуть велосипеди попід смугою, гомонять:
— Оце обібрали Марію, як липку, тільки так обчистили, — сміється Іван.
Вчора пройшов дощ, та земля вже протряхла, затужавіла. Баба Олена побачила братів, стоїть, тримає чавунець у руці, блузка по лікті закочена, мокрі руки в калачиках, вони поприлипали до шкіри. Олена рве спориш, чистить закіптюжений в сажі чавунець.
— Якби вас хто взяв та обібрав отак, — каже Манька і йде в хату.
— Кого ти там лаєш? — питає баба Олена.
— Чередника.
— Та про нього й кури балакають, про того Гамазура, — сердиться баба Олена. — Умре й собака не гавкне. А ще і в церкві вінчався, безбожник.
Вона незлюбила Чередника ще з тих пір, коли, сперечаючись з онуком на релігійні теми, потерпіла фіаско. Багато доказів про існування і буття Бога привела вона. Спорудила цілу систему доказів, підтверджуючи все це біблейськими притчами і власним життям. Навіть те, що від собаки народжується собача, а від корови теля, висувалось як доказ. Але найголовнішим, найвагомішим аргументом в суперечці з онуком було те, що протягом життя жодна мавпа не привела, не виродила людини. Окрім хіба що покійного діда Ригорія. Його всі в хуторі чомусь прозивали Мавпою. Чи тому, що не брився, чи з якоїсь іншої причини. Та всі її докази спростовувались одним єдиним доказом Артема:
— Он Чередник і в церкві вінчався, а не живе.
Крити бабі Олені було нічим. Вона не могла нічого вдіяти, заперечити, а тому заходилась клясти Гамазура, весь час злостилась на нього. Вона розуміла, що в тій системі цінностей, які були створені церквою, є сенс, а от довести те онукові ніяк не могла. Зрештою, вона не дуже й хотіла навертати його в свою віру, бо життя йшло іншою незнайомою їй колією. І хтозна, чи вдасться його повернути на старе.
— Воно й зразу примічки були, що жити не будуть, — на те Манька.
— Які?
— Як перебиралися від Остапів в нову хату, затягли скриню на воза, а вона взяла і впала.
— Можна й не їхать, жити не будете, — буркнула Остапиха. Так і вийшло.
— А де ж це Марія?
— На роботі. А де ж їй бути, звісно, в полі, а він, бач, вибрався.
Та Іван з Василем не чують тих пересудів, йдуть, розмовляють.
— Оце обробили Марію. Як вошу на голому гребені пустили.
На рулі у Івана виграє радіоприймач, теліпається кошовка, на багажнику в ночвах швейна машинка, на плечах фотоапарт, на носі світлозахисні окуляри.
Перед від’їздом Іван завітав до Сидорихи попрощатися, а потім завернув ще й до Надежди. Поки та на хвилину одвихнулась, вийшла з хати, Іван дістав з-під припічка останню півлітру горілки, випив, долив її водою й сховав під припічок у кістрицю. Потім став на ослін, і всі коржики з підрешітки, що стояла на комині, змів і поїв, наче за себе покидав.
Воно б і нічого, горілку недовго вигнати, та й коржиків можна напекти, та Надежда з хвилини на хвилину очікувала приїзду в хутір Петра Грабарки, збиралась пригостити. Це вже так заведено у хуторі. Переступив бригадир поріг, наливай повний стакан з пояском. Якщо не дуже п’яний, то вип’є, а якщо вже набрався десь, то може й відмовити. Більшої образи годі й чекати. Надежда й надвір вибігала, виглядала Петра і таки взівала. Поки Івана вирядила, руки об заполи витерла, дивиться: Грабарка біля верби конем скаче. Птахом випурхнула Надежда на дорогу, стоїть, чекає, від хвилювання обличчя плямами взялося.
— Зайдіть, ги-ги, будь ласка до хати. Я там самогонки вигнала, коржиків напекла.
Грабарка спітнілий, злий, весь в пилюзі, осадив коня, криво всміхаючись, сказав:
— Та можна й зайти. Шось заморився, — спішуючись і прив’язуючи повід до берестка, розважливо рече Петро. — Пішли! — Петро ляснув Надежду рукою нижче поперека, пішов у двір. Ввійшли в хату, Надежда мерщій кинулась до мисника. В суматосі перемацала всі закапелки, мало мисника не звалила, але нічого так і не знайшла.
— Господи, та чи я її в кістрицю заховала?
Яструбом впала на долівку, метнулась під припічок, зарилась в кістриці. Кістриця волога, зігрілася, от-от пихне. Так колись, років двадцять тому, запрілася кістриця в Надежди під припічком й загорілася, а може, син Ванько підпалив, злякався і на піч поліз. Вкрився рядном з головою і лежить. Прийшла Надежда на обід, гній вивозили з бригади в поле, в хаті повно диму. Відчинила навстіж двері, звать-позвать Ванька, а його не чути. Полізла на піч, дивиться, а він мертвий лежить. На похоронах сторонні люди плачуть, а в неї по виду усміх блукає, бо син не Михайла Матвієнка, а пасинка. Сама розуміє, що незручно від людей, соромно, а тому ходить по двору, руки перед грудьми заламує:
— О, Боже, як же ти додумався до такого? — голосить Надежда і йде на причілок, озирається і там, щоб ніхто не бачив, слинить очі, щоб мокрі були, повертається знову до людей.
Тільки на мить згадалося те Надежді, надіялась, мо, заміж вхоплять, а воно ні, наче хто двір личаком обвів. Аж тут рука в гарячій кістриці наткнулась на пляшку.
— Ось, Петре, ги-ги, таки знайшла! — рада Надежда йде до скрині, на ходу бере на вікні гранчасту склянку, витрушує звідти дохлих мух, сухі стрюки гіркого перцю, ретельно витирає його зсередини вказівним пальцем від пилюки і якогось осаду, потім задирає пелену мережаної сорочки, те ж саме проробляє внутрішнім краєм подолу, підходить поближче до краю скрині. Відкорковує, наливає:
— Оце, ги-ги, для вас вигнала, пийте, закусюйте. Я ось ще й коржиків дістану, — Надежда стає на ослін, шукає коржики. Петро одним духом випиває, за звичкою молодцювато первертає стакан догори дном, вигляд у нього дещо розгублений.
— Ти шо, водою мене напуваєш? — Петро спересердя турнув стакан, і той покотився по віку скрині, впав на долівку.
— Як водою?
— А так. Сміятися надумала! Я тебе насміюся! В цім году орати будеш хіба що на Різдво, так що готов заступ, — Петро, мало не зваливши скрині, встав, пішов до дверей.
— Та я зараз до Сидорихи збігаю, їй-бо Чередник поглузував. І коржиків — немає...
Петро скочив у сідло, пришпорив коня. Кінь рвонув з місця, з-під копит полетіли на Надежду шматки болотюки. Петро прилетів у бригаду, спішився, накричав на Гришу, що мазав чоботи коломаззю.
А Чередник тим часом вже під’їжджав до Байрака. Рідний дім зустрів Івана прохолодно. В хаті, на вгороді запустіння. Ще напровесні мати кинула і вийшла заміж за якогось діда в Маляренків, батько Кость Ряднинка десь пив. Василь переночував з Іваном у батьківській хаті, а на другий день пішов до сім’ї. Василь був порядним, тримався сім’ї, працював начальником пожежної охорони.
Провівши Василя, Іван поблукав по городу серед бур’янів, що виперли в людський зріст, і як тільки сонце лягло на захід і трохи спала спека, перекинув ногу через сідло і помчав в невідомому напрямку. На відміну від Василя, для Івана життя завжди було пригодою, авантюрою. Головне для нього — кудись їхати, рухатись, а там воно якось само по собі складеться, дорога життя кудись, та виведе. Життя Іванові завжди давалось легко. Він так надійно й весело плете розмову, наче вічка сітки в’яже, що й тому, хто поруч з ним, стає затишно, надійно й весело. Співбесідник поступово і неодмінно попадає під його магнетичний вплив, в уміло розставлені сіті. От тільки з Марією в нього не в’яжеться. Давно вже не вірить, так само, як і дочки, котрі хтозна й коли зневірились, зхаплутавшшись у тому словесному, схожому на мереживо, плетиві. Зрештою, так воно й повинно було бути. Бо як тільки людина починає говорити про життя гарно, красиво і небуденно, так і знай: тут тебе чекає пастка.Суворе й жорстоке життя не любить вишуканих слів. Діти, може б, і не відцурались від нього, якби не Марія, а то тільки Іван з двору, а вони, накручені матір’ю, понаробляють в капелюхи і тягають їх по двору. Тепер Іван забирає й капелюхи, щоб не глумилися. Але на цей раз знову забув. Одне тільки — лаятись гарно навчив, матюччя перти. Вже як тільки не гнуть: і в дзензеля, і в кренделя, і в усіх святих. Нічого, підростуть, перестануть, а ні, то хай гнуть. Івана менш за все хвилюють подібні дрібниці. Якби хвилювали, то не полишав би одних. Спочатку Іван хотів їхати в Миргород. Та потім передумав. Зараз де завгодно можна заночувати. Хоч он під тим заячим холодком, що бовваніє обіч дороги А тому Іван повертає на Суржки.
Надворі місячно, прохолодно.
Вже тричі смеркло, коли Іван в’їхав у Суржків і завернув до магазину.
За сторожа біля магазину Гнат Ододка. Чує, щось наче стукає. Виглянув, коли воно Іван.
— Я з міліції, одкривай.
Гнат вийшов на поріг, дивиться: Іван стоїть, трикутну кобуру, що на велосипеді за бардачок править, на поясі соває.
— Шо случилося?
— Приїхав службу провірити.
Гнат дуже й не вірить Іванові, а проте, може, й правда, в невідомчій охороні працює. Іван бачить, що Гнат вагається, додає:
— Тільки шо був на селекторному у Сахна, і той наказав: «Будеш Іван Костович, їхати через Суржків, провір, як там Гнат службу несе», — Іван порився в кобурі, начебто зброю шукає.
Гнат всміхнувся. Та Іван і справді дістав звідти пістолета, чи то справжнього, чи, мо, іграшкового, спробуй розгледіти в темряві, обійшов з тим пістолетом навколо магазину і тільки тоді демонтсративно запхнув до кобури. Витяг звідкись блокнота, щось туди занотував, включивши ліхтарика, проставив час — 00-30, після опівночі наказав: «Розпишись».
Гнат поставив у вказаному місці нерозбірливий підпис.
— Ну шо, будемо писати доповідну? Порядок нарушаєш, в прміщенні сидиш.
— Та я зараз піду півлітри принесу, — обіцяє Гнат. Він давно зрозумів, що потрібно Іванові.
— Ну, добре, йди, — потираючи від задоволення руки, гигоче Іван. — А я Сахну доложу, що в тебе тут порядок. Гляди ж, тільки не спи, неси службу, як положено. Магазин біля траси. Сю ніч набєг ожидається. Ось тут знову розпишись і йди, — Іван простягнув блокнот. — Ось тут внизу, де написано сторож.
— Не сторож, а охраннік, — образився Гнат. — У мене в трудовій так записано.
— Розписуйся, я справлю. Гляди мені, я можу ще раз перевірити. Може, тобі треба куди одвихнутися, то я тут ще трохи побуду.
Гнат хутенько збігав до Данилевської, приніс пляшку горілки.
— Давай її сюди, — каже Іван, — ти на службі, тобі не положено.
— Та я трохи. Щоб зігрітися.
— Трохи можна, тільки чим-небудь заїдай, щоб запаху не було, — наливаючи чарчину, каже Іван. — А то, може молодший Сахно навідатись.
— А чим же його заїсти?
— А чим хочеш, хоч асфальт гризи, а мені щоб не чути було. Он грушки бери їж.
— Так вони ж зелені.
— Ну, та й шо, зелені, може, переб’ють запах.
Іван випив пляшку сам, сів на підташки, загомонів.
— Думаєш, Гнате, у мене грошей немає півлітру купити? Є, так магазин закритий.
— Відкіль ти впав?
— Я, Гнате, де тільки не робив — і на заготзерні, і в старательській артілі золото добував. В мене шістдесят тисяч на книжці в Одесі.
— А чого ж на велосипеді їздиш? Машину б купив.
— Та стояв у Києві в черзі, ЗІМа хотів взяти.
— Ну, так в чім діло?
— А в тому, що ЗІМи перестали випускати. Випускают тільки для правітельства. Предлагали взамін «Волгу» — та я не захотів.
— А чого? «Волгу» можна було брати.
— Та тепер і я бачу, що можна було, а тоді розстроївся. Думаю другий раз стати, та все ніколи.
— А що ж таке?
— В мене книжка на пред’явника. Так просто перевести гроші не можна, треба тільки самому їхати в Одесу. А робота сам бачиш яка.Собача робота. Ні вдень, ні вночі не одвихнись. Думав, хоч сьогодні спочину, а Сахно до тебе направив. Нічого, може-таки дадуть отпуск, тоді вже заодно і в морі покупаюсь, і гроші переведу.
— Якби в мене стільки грошей було, то я б оце не сторожував, — зітхає Гнат.
— А ти думаєш, я б не рощитався? З дорогою душею. Набридло. Ну його к такій матері. Одне тільки,— зброю кожен день тягати осточортіло.
— Та що там того оружія, воно що, важке?
— Та воно-то не важке, тільки, сам знаєш, всяка зброя раз в год сама стріляє, — Іван ляснув долонею по кобурі, зітхнув. — Давно б рощитався, та не відпускають. Вже десять заяв подавав. Я пишу, а Сахно в папку складає. Каже, будеш на пенсію йти, тоді всі й віддам.
— А що ж таке?
— Замінити ніким. Таких, Гнате, работників, як я, раз-два і обчьолся. Сахно так прямо мені й каже: «На тобі, Болтушкін, та на мені весь райвідділ тримається». От і думай. На самі отвєтствєнні заданія мене посилає. Оце недавно банду брали. Тіки ти мовчок. Ну?!
— Конєшно, мовчок.
— Як ти думаєш хто йшов спереді? Як тільки ті чесонули з обрізів, всі порозбігалися, як миші. Мишко Дмитрів аж в хутір втік. А ми з Ахтанасієм Сахно і арештовували, і к ногтю їх, зрозумів? Нічого, ще три годи,— мрійливо сказав Іван і подивився в небо, протяжно засвистів, — а там вислуга підійде. Ніде не дінеться, відпустить. А ні, в міністерство писати буду, Щолокову. Хватить з мене. Ти думаєш, як банду брали, так обійшлося? Та я весь як решето. Хочеш, покажу? Тільки зараз темно. Та гляди мені, кому-небудь розкажеш! Государственна тайна. Я, може б, уже й зігнувся, так лічать добре. В першокласних санаторіях. Там, сам знаєш, і годують, і дівахи... Один раз як государственного преступника брали, і в санупрі прийшлось полежати. Отам, я тобі скажу, лахва!
— А що це таке?
— Санупр? Ну, кремльовка. В одній палаті з Брежнєвим лежали! Я, правда, в тяжкому стані був, так він мені, бувало, й води подавав, супу приносив, вторе. Каже, Іван Костович, швидше видужуй, у гості заходь. З дочкою Галею познакомлю. Ніяк заміж не вийде. А як вийде, то розійдеться. Ти, бачу, її прибрав би до рук. Ну, кажу, Леоніде Іллічу, зайду.
— Ну, й шо? Заходив?
— Та, заходив, а його чорти понесли в Чехословаччину.
— Пізніше б зайшов.
— А пізніш дочка за Чурбанова вийшла, не захотів розстроювати старого.
— А де ти раніше робив? — невиразно запитав Гнат. — Щось я тебе раніше не бачив, не провіряв ти мене ні разу.
— Раніше я на другому об’єкті був, сопровождав інкасаторів.
— А?!
— Опасна робота, я тобі скажу. Веземо раз увечері гроші в банк. Як зараз помню, 978 тисяч, 531 руб, 64 коп. Ну і на містку біля Довгалівки, чую, Ганна Захарівна тормозить машину. Я до неї.
— А чого шо баба шофером?
— Для конспірації.
— А?!
— Я вихватив револьвер, кричу: «Шо ти робиш? Не знаєш інструкції? Не збавляй скорості.»
Дивлюсь, Ганна пополотніла і слова не скаже, тільки головою на місток показує. Глянув, а там чоловік впоперек дороги лежить. Ганна до мене повертається: «Я не поїду на людину». Дивлюся, й справді не поїде, руки тремтять, побіліла як стіна, зуб на зуб не попадає. А машина вже ледве котиться, і мотор заглох, добре, що з поката. Глянув по боках, а з-під містка братчики того, що на містку лежить, виглядають, ждуть, поки станемо. Я тоді вирвав у неї руля з рук і як газону. Той, що на містку лежав, й підвестися не встиг, тільки кавкнув під колесами. Ще одного з револьвера вложив наповал. А третього поранив. Одного впізнав, можу сказати й хто.
— А чого ж я нічого не чув?
— Того, що про таке в нас не пишуть і не розказують. Не положено. Государственна тайна. Гляди мені, десь бовкнеш, то й тебе, й мене посадять.
— Звісне діло.
Іван ще трохи посидів, погомонів, побрехав і, зрозумівши, що Гнат більше ставити могорича не збирається, поплуганив на Байрак.
Гнат не спав майже цілу ніч, чекав перевірки, але так ніхто й не приїхав. Перед світом задрімав, а тут і Женька, продавщиця, нагодилася. Гнат здав чергування, покульгав навпростець додому. Поки додому добився, влежаних грушок поїв, настрій трохи піднявся, ходить по садку, мугикає. Коли це дивиться: по дорозі один суне, другий, третій... Люди по корови йдуть. Гнат узяв на призьбі налигач, одів на плечі, почимчикував.
Спека нестерпна, а тому ніхто на барився, корів розібрали швидко. Хто гонить, а хто веде на налигачі. Гонить переважно дітвора. Дорослі ведуть. Тупотять, сопуть корови, поспішають до водопою, час від часу помахують головами, без упину прядуть хвостами, ганяють голодних, кусючих оводів, що рояться над стадом.
Відчуваючи близьку домівку, Гнатова корова пришвидшила крок, заревла.
— О, треби тобі такого! Не галдись, — резюмує Гнат. Він нарешті зрозумів у чому справа, проказав. — Та хвойда, видно, теля дома оставила, того ти й спішиш, наче скажена, скоро прийдеш.
Гнат підіймає голову.
Під копами навпроти сонця сидить в шапці, ще й капелюхи підв’язані, Дем’ян Росєйка. Допарубкувався взимку в картузі, тепер і літом в шапці сидить — голова болить.
Ходив Дем’ян з Байрака в хутір на досвітки в шапці. В хуторі Дем’ян одягав картуза, а шапку ховав в ожереді. Хлопці підслідили і переховали. Поки Дем’ян дійшов додому в картузі і вуха повідмерзали.
Хлопці поглядають на діда, сміються.
Дем’ян швидко ворушить губами, лається. Розкочується дорогою, наче хвилі житом, регіт. Хлопці покрикують на корів, подейкують на діда. Корови зморено плетуться хутором. Здіймаючи куряву, біжать позаду телята. Пилюка пахне молоком і кізяками. На носах у телят їжаки, один страшніший другого, щоб не підбиралися до вим’я, не ссали молока. Обвітряться, потріскаються дійки, тоді надоїш чортів пляшку.
Тим часом хлопці всаджують Срібного Гришу на теля, воно вибрикує, скидає невдаху на тверду дорогу. Боляче. Спасибі, Богу, хоч штани цілі.
— Порське, — всміхається в вуса Гнат і раптом супить брови, зникає в кукурудзі.
— Де це Гнат? — сміється Гриша.
— Я б і тебе не бачив, — відказує Володя, — мабуть, в кукурудзі. Давлєніє.
Виринув Гнат в середині строю. Налигав корову. Йде, рука з налигачем на попереку. Корова, прогонячи мух, мотнула головою, Гнат обкрутився навколо осі. Тупотять, ревуть корови, поспішають до водопою. Пливе хутором стіна пахучого світло-сірого, кучерявого пилу.
А наступного дня трапилась подія, що сколихнула весь хутір.
Поїхав Ванько Качечка з дідом Дем’яном вудити рибу біля Чортової ями і оступився, шелеснув у вир, а плавати як слід не вмів.
Кинувся Дем’ян на порятунок онукові, та й сам опинився в тій сатанинській кроговерті, з якої обом вже було не вибратись.
Довго непокоївся вир, гуділа, зітхала Чортова яма, а потім стихла. Тільки на поверхні води довго ще підіймаючись звідкись з дна, розходились темні, холодні жмури.
— Є таки Бог, є, — взнавши про те, тільки й сказала баба Олена й заплакала.
— Отож, — впрялась в розмову Манька. — А скільки ви нарікали на нього.
— Господи, прости мене грішну, — перехрестилась на покуття стара й полізла на піч.
А ще через тиждень помер дід Білик Іван, Оленин другий чоловік. Поки внуки: Вірка, Наталка й Надька возили возиком у садку поки, у возику й умер.

88
Восени привіз Іван Гамазур до матері жінку, а матері і вдома немає, після того млива, покинула Горпина Костя і пішла заміж за діда вдівця в Маляренків. Микола віддав Іванові залишений матір’ю ключ від хати (останнім часом Гамазурка жила в хуторі), подивився уважно на Іванову пасію, і хоч зап’ята була молодиця, а все ж додивився, що в чергової Іванової супружниці немає правого вуха. Діждався поки Іван введе половину в хату, закурив, сказав Івану Михайловичу, що йшов через двір.
— Оце Гамазур дожився! Вже возив, возив, а це й верх вивершив. Привіз жінку без вуха.
— Та хай у твоєї Маньки ще й на лобі вухо виросте, а я її не поміняю на Марфуту, — відрубав Чередник через кватирку і мав рацію.
Марфута ще недавно працювала на шахті і в сорок п’ять років вийшла на пенсію і ось вже майже з пів-року получала її. То були гроші, яких Іван ніколи одночасно не тримав у руках.
На другий день рано-вранці Іван з Марфутою поїхали в Миргород. З нагоди близької зими купили Іванові биті валянки, теплий бушлат. Вже на автостанції Іван спохопився, попросив у Марфути п’ять карбованців.
— Хочеш щось купити? — запитала дружина.
— Літру портфельного, щоб бушлат і валянки гріли.
Марфута дістала п’ятерку. За хвилину Іван повернувся з двома пляшками. Одну випив з горла, другу — сховав до кишені.
Дмухаючи білим димком, підкотив автобус. Марфута полізла в двері. Іван захмелів, не хоче сідати, стоїть, співає. Ще чого доброго загубить і валянки й бушлат. Марфута відібрала у Івана обнову. Сіла й поїхала. Іван покрутивсь на автостанції і подавсь до рідного брата Василя Болтушкіна в Байрак. Випили вина, розговорились.
— Дай велосипед, — попрохав Іван.
— Для чого він тобі той велосипед здався? Давай я тебе мотоциклом відвезу, — пропонує Василь.
— Не треба. Давай велосипед. Він тобі не нужний. Хіба, щоб кури сідали.
— Та як тобі сказати? І не нужен, і нужен. Думав, мо, коли дітвора покатається. Ладно, бери, чорт з тобою.
— Дітвора хай на мопеді їздить, — зрадів Іван. — Зараз молодь на сучасну техніку переходить. Для чого їм велосипед? Це вже мені...
— Та, кажу ж, бери.
— А шо то за шолом у тебе валяється? Він шо, не годиться?
— Та таке. Хотів весною квочку туди посадити, так воно мале, невгодне. З весни ото так і валяється.
— Так віддай його мені.
— Бери.
Іван надів шолом, повертів головою, зазирнув у дзеркало перед умивальником.
— Ну, як? Похожий на Гагаріна? — пускаючи очима бісики, запитав Іван.
— Іди ти!
— Знаєш, для чого мені шльом? — Іван очікувально дивиться на брата.
— Скажи.
— Щоб лисини не було видно.
— Вона тобі нужна? Ховай, не ховай, вже п’ятдесят.
— Е, не скажи. Оце недавно одну молоду хвалував за коровником. Побалакали трохи про зірки, про небо, про любов, про те, про се. Повалив її в половіюче жито, а вона й питає:
— А ти комсомолець?
— Я, таке діло, знімаю бриля й кажу: «Подивись який я комсомолець». Вона як глянула, мало не осліпла. Лисина наче сонце проти місяця сяє. Зразу пручалась, а потім охмолосталась. Ні, все-таки треба в Київ поїхати, волосся наростити, а то молоді вже не хотять. Так-то, Василю, — всміхнувся Іван, сипонув бісиками.
— Та ну тебе, — махнув рукою Василь Болтушкін. Він не схвалює Іванової поведінки, не раз сварилися.
— А шо?
— Ти, Іван, як був придурком, так і зостався. Он у хуторі троє дочок росте, а він своє. Роки, Іван, ідуть, не зчуєшся, як і старість застукає. Я думав, ти хоч під старість ума наберешся, а воно, видно, горбатого могила справить. У батька вдався. Ходив недавно матір просити, щоб зійтися. І тобі те доведеться.
— Хай сходяться, а чого ж! — пожвавішав Іван, приміряючи перед дзеркалом шолом, хіхікнув, пошморгав носом, висякався, поплював, взяв під стіною велосипед, перекинув ногу через сідло, погнав на дорогу, до Снітового, кілька раз оглянувся, послав братові рукою палкий привіт.
Дітвора, де не візьмись, біжить слідом, питає:
— Дя, відкіля ви?
— З Києва.
— Оце прямо?
— Утльом виїхав.
— А чого в шльомі?
— В Києві без шльома нікого на дорогу не випускають. Це тут у вас привілля, бо шльомів на всіх не хватає. Недавно новий завод відкрили, нароблять. На той год і в вас введуть. Будете в шльомах по корову ходити. А як ви думали?
— О, хорошо! — радіють діти, плещуть від задоволення в долоні.
— Походиш цілий день в шльомі, тоді взнаєш, харашо, чи ні. А тоді ще й спати в шльомові заставлять.
— Не придумуйте. Такого не буде.
— Як це не буде? Закон такий вийде і будеш спати. Прийдуть, провірять — без шльома спиш, в чорний ворон і на Соловки, уран добувати на рудниках. — Іван пом’якшує майже всі приголосні, а тому здається, що він шепелявить.
— А я, поки вони в хату ввійдуть, одіну.
— Ти думаєш там дураки. Ліхтариком присвітять у вікно і лапті.
Хлопці сміються з товариша-невдахи.
— А спробуєш ще раз не вдіти, тюрма, а то й вишка. Тобі точно вишка буде, я тебе запомнив. Хлопці, як його звать?
— Петьком, — нерішуче, не знаючи: зізнаватись чи ні, каже Володя.
— А що це таке, вишка? Повісять?
— Розстріл.
Хлопці на мить збавляють крок, захекані, зупиняються. Іван теж збавляє темп. Йому цікаво й весело з хлопцями.
— Дядьку, а скільки вам год?
— Сорок сім і сорок сім жінок, якщо не більше, — хіхікає Іван.
— А що ви з ними робите? — недовірливо питає Володя.
— Питаєш, синок. Як підростеш, узнаєш, — ірже Гамазур. — А ні, в батька спитай, батько тобі розкаже. — І знову регіт.
— Хлопці, та це ж Чередник, — гукнув Володя і зупинився наче вкопаний.
— Їй-бо, Гамазур. Я його в шоломі не впізнав.
— Шо ти сказав, ану повтори, — Іван крутнув педалі назад, заскрипіли гальма. Хлопці кинулись врозтіч. Іван погнавсь за двома, та потім облишив, побоявся, щоб не вкрали велосипед.
— Це такі, що в два щоти стибрять.
Додому Іван прибув пізно ввечері. Марфута трохи посердилась, полаяла Івана та, взнавши, що Іван роздобув транспорт, і їй тепер не прийдеться купувати велосипеда, заспокоїлась, стала вкотре оглядати хату. У Івана в хаті чисто, як у церкві, навіть комини пофарбовані, стіни в репродукціях голих і напівголих жінок. За халявою чобота «Огонек» з такою ж самою натурою.
— Ти б їх ще й на стелі вивішав. — Сердиться Марфута і підперезана хусткою, бо болить поперек, застудилась, як працювала на шахті, лізе на піч.
На покуті, понад лавою, наче на виставці, висять і стоять музикальні інструменти. Іван сідає на лаву, знімає зі стіни мандоліну, бере кілька акордів і чимось невдоволений вертає інструмент на місце, питає:
— Ти скоро з Лубен К-750 приженеш? Чи ждеш, поки зять забере?
— Нехай вже весною, — зіває Марфута.
Іван бере баян, обережно проходить пальцями по клавіатурі і раптом в неймовірних переборах рве міхи. У Марфути аж в очах потемніло від віртуозності Іванових пальців: «Отакий талант згубив, а міг би стати артистом».
Марфута бачила на шахті артистів: і народних, і заслужених, які Іванові і в підметки не годилися. Іван грав на слух, але своэрдно, неповторно, оранжируючи на ходу. Почує нову мелодію, пройдеться по клавіатурі, наче випробуваючи: вверх-вниз і раптом заграв. Інший раз краще, ніж по радіо. Самородок, талант! Композитором, міг би стати, оранжировщиком, але так і не став: розгубив талант по молодицях. Не вистачило ні терпіння, ні витримки, ні цілеспрямованості.
Зачувши музику, стали сходитись в хату сусіди, односельці, захотілось погомоніти, послухати Івана. Розповідає Іван складно, заслухаєшся. В хату набилося стільки людей, що не поміщаються, стоять в сінях. Завбачливий Іван набив у дворі десятків зо три лавок, щоб сідали, не томили ноги. В глухі села, хутори новина пробивається важко, з трудом. Не те, що телевізор, детекторне радіо не в кожного. Останнім часом збиралися провести сітьове, але не провели, мабуть, повішена курка завадила, а батарейний приймач тільки в Ригора та в Матвієнка. І той включався ненадовго, вісті послухати, бо батареї швидко сідають, а їх тих батарей вдень з вогнем не знайдеш. До того ж дорогі й важучі, пудів зо два, попробуй допри з райцентру в негоду. А тому охочих послухати Івана більш, ніж треба. В газетах нічого цікавого, по радіо теж.
Прийде поштар в Коломійців, пропонує:
— Іван Михайлович, підписуйся на газети.
— Для чого вони мені? Я некурящий. То он хлопці смолят, ті випишуть.
— А ти випиши почитати.
— Я колись виписав — курям на сміх. Почитаєш і диву даєшся: і де воно той кодгосп, у якому так-таки гарно живуть люди? Поїдеш в годод, в Подтаву на базар, всі селяни в кирзових чоботях, драних кухвайках, — здвигує плечима Іван. — А колись в районці про свій колгосп прочитав, про Марію Чередничку, Ляпашка. Читали ту газету всім хутором і дивувалися: виходило, що живемо ми якнайкраще, заможніше, ніж в Америці і земля в нас родить, як ніде, і ягнят отримуємо по сто десять, сто двадцять, на сто вівцематок. А тих ягнят і близько стільки немає, до того ж Ляпашко їх ще й переполовинить. У Матвієнка всі родичі в смушкових шапках ходять, та ще й мало не щотижня на базар возять ті смушки продавати. Про оце б в газеті написали, — кладе язика в куточок рота Іван.
— Цього, Іван, не напишуть.
— Ото ж і пдохо, бдешуть чодтові хдопці.
Після того випадку мало хто з хуторян довіряв друкованому слову, здебільшого газету виписували курці та ще на обгортки, лише Петро Матвієнко та Микола Ригір прочитували ті газети від дошки до дошки. Інші ж їх і в руки не брали. Це хіба що стоянець накрити, лаву заслати, завернути щось, в нужник сходити або піч розтопити після дощу, бо сира солома не горить. А так — ні. А тому поява Гамазура завжди сприймалась, як поява пророка Магомета. О, це вже наслухаються. Іван, правда, теж бреше, але не так нудно, як газета, його хоч цікаво слухати. У книжці того не прочитаєш, що Іван розповість. В хаті всі не поміщались, а тому Іван і зробив у дворі щось на зразок літнього клубу. Розсадить всіх на ті лавки і починає. Дядьки слухають, роти пороззявляли. А Іван, якщо відверто, то не дуже й брехав. Тільки й того, що те що бачив, чув, читав, за звичкою трансформував, переплавляючи у своїй творчій уяві, і переповідав по-своєму, додаючи ризику, небезпеки, екзотики, плотської любові. Розповідь йшла від першої особи, а тому розказане сприймалася так, наче все те було з Іваном.
— Бреше чортів Іван, як по-писаному, і не скривиться, — не вірить Гнат.
— Слухай, Гнат, то бувалий чодт, — перечить Іван Михайлович.
Згодом, коли поїздки в Полтаву та Київ стали такими ж звичними, як в райцентр, Іван Михайлович розкусив Гамазура, вважаючи хоч і за мистецького, але брехуна. До того ж Івана до Гамазура не пускала Марія, побоючись, щоб своїми розповідями про численні перемоги над жінками, Чередник не розтлівав її Івана. Та незважаючи на все це, охочих послухати Івана набилося і в цей приїзд достоту, повна хата. Дехто стояв аж в сінях, чекав, поки звільниться місце.
— Півлітра в кого-небудь є? — запитав Іван. — Як це немає? Тоді ідіть по домах. Принесете півлітра, тоді буду розказувати. В мене на суху горло болить.
Кілька чоловік збігали, принесли, приховані жінками про всяк випадок пляшки, хто на якесь свято, хто на розтирку.
Розповідав Іван до ранку. Марфута лежала на печі, бурчала, кректала, видно, відрізане тросом в шахті вухо боліло на негоду. Під кінець Іван заграв.
— Поки ти вже будеш толокониться, спати не давати?
Іван трохи притишив темп, щоб розчути, що Марфута каже, усміхнувся та як розгорне міхи акордеону.
— Ой, Боже! — заголосила Марфута, — та чи ти найнявся? Лягай уже спати.

89
Восени, як возили силос в бригаду, вискочив Василь Баламут мотоциклом на дорогу біля Ївги з-за лісосмуги, з польової дороги і під передок машини підліз, у буфер врізався. Якби їхав на повному газу, то, мабуть, каюк був би там Василеві, не встиг би проскочити спереду смерті. А так тільки піруля відбив і бік обідрав. Ну, що ж, сам винен, був випивши. На головну дорогу вилетів попередньо не зупинившись, в той час, як видимість була обмежена. До того ж від Секлети до Ївги дорога йде на спад, і машини м’яко й беззвучно котяться в м’якій пилюзі. Роботи двигуна, вважай, не чути. Привезли Срібного в Багачку в лікарню. Хірург і головлікар Гліб Михайлович як глянув на Василів бік, ледве в обморок не впав.
— З такою раною ви ще й ходите? Негайно лягайте. А то кишки виваляться, прийдеться в операційну везти.
— А що ж мені робити?
— Зараз обробимо рану й спробуємо зашити. Сестра, наркоз!
— Мене наркоз не візьме, я випивши.
— Тоді прийдеться прив’язувати, ви ж нам будете мішати зшивати. І як ви так необережно? Глянь, — звернувся лікар до медсестри, — і кишки видно. Може, вам хоч укол дати? Обезболюючий?
— Не треба, ший так, я постою.
— А, може б, ви прилягли?
— Я шо, сюди лежати приїхав. — Василь хоч і прохмелів трохи, але не зовсім.
— Бачу, веселий хворий попався. Подивимось, як ви будете себе вести, як я вас раз голкою вштрикну, та нитку крізь тіло протягну. Ми тут і не таких смільчаків бачили.
— Нічого страшного. Бери голку і ший, мені ніколи довго ждати, а ні, то давай я сам зашию.
Гліб Михайлович взяв голку, став зшивати. Збоку глянути, латає чоловік полу кожуха, яку собака порвав. Срібняк стоїть собі й навіть не сикає.
— Ну, шо? Готово?
— Зачекайте трохи, зараз буде готово. Ну, от і все. Може, ви хоч день-два в нас полежите?
— Дома полежу, — каже Василь і поривається йти.
— Заждіть. Ми вас хоч перев’яжемо, а то ще інфекцію занесете.
— В’ яжіть. Тільки живо.

90
На Казанську в Ододок пропивали ланку. Зранку над Гнатовою й косогором клубичилися хмари, а вдень пішов дощ.
— Бабуся колись казали, якщо дощ зранку, то до обіду, а якщо серед дня, то на цілий день, — протираючи запотілу шибку, лопотіла Явдоха. Вона була поблажливою і навіть з Гнатом розмовляла, як з людиною.
І, мабуть, правду казала Явдошина бабуся, бо вже й смерклося, а дощ все полоскав і полоскав. Гліцериново лоснилося на шовковиці рідке листя. Іноді дощ трохи вщухав і тоді крізь шибку було видно стовповий. Тихо, ні шерхне, тільки чути, як шелестить в галуззі гілок дощ, заплескує чорну, як дьоготь, маслянисту землю. Зі стріхи, з погрібника скапує в калюжі вода, стікає тоненькими цівками по залишеному на городі гарбузинню, по іржавому картоплинню. Ніде ні пташини. Кури ще з обід збилися в купки під шовковицею, під погрібником, а потім поховалися в повітку. Видно, надовго зарядив. В таку погоду на сон тягне.
Людей в Ододок зібралося повна хата, кожен вважав, що, може, хоч серед гурту розжене журу, смуток. Сидять за столами, гомонять, Після того, як пропустять чарку, другу, розмова трохи пожвавлюється, але ненадовго, через деякий час знову згасає. Тон на гулянці, як завжди, задавали незаміжні молодиці Ганна Бадилиха, Секлетина Олена, Сидориха, Марія Чередничка, Надежда. Особливо старалася Марія. Чередник ще повесні залишив її, і вона махнула на все рукою. Зрештою, їй найлегше вдавалося бути веселою. З народження успадкувала від батька веселий норов і жартівливу вдачу. Все викликало у неї усмішку, глуз. Кожен бачить і сприймає це життя, світ по різному. Один — вибирає в ньому лише гарне, інший — тільки негативне, а ще інший — лише смішне, саркастичне. Марію несло.
— Став, Явдохо, капусту на стіл, а то бражка в ноги вступає, — гукає Марія.
— Проголодалася?
— А як ти думаєш? Галушок зранку поїла і все.
— Галушки теж харч. Гнат, як галушок поїсть, то днів зо два може не їсти.
— А я щитаю — поїв галушок — все одно, що голодного в зад поцілував, — жартує Чередничка.
Чоловіки сміються. В загальному гаморі губиться шелест дощу в поріділому листі, дзюрчання води в дубову діжку, що стоїть на причілку.
—Ти, Маріє, добалакаєшся, поки напрошусь до тебе заночувати, — жартує Грабарка.
— А куди б ви йшли, Петре Йосиповичу, така погода надворі. Ги-ги.
— Та там, правда, така моква, що й коріння в землі поперетліває.
— Заночуєте в хуторі. У нас он скільки молодиць, — сказала Секлетина Олена. — Побудете хоч ніч одинаком.
— Ну, то що, приймеш? — всміхаючись, жартує Грабарка, так як давно ходит до Марії.
— А то ми ще подивимось, — відказує Марія, — мужику що: ногу вранці перекинув і пішов. А мені треба якось далі жити, на щось надіятись, того не всякого й приймаю на ніч.
— Ну, бабоньки, ще по одній. За ваше здоров’я, — жартує Петро.
Випили. Взяли квітчасті дерев’яні ложки, стали їсти капусту. Манька Ригірша сидить розчервонілася.
— Ох, і кріпка. Так в ноги й вступила. І капуста, Явдохо, добра, хто воно так куховарив?
— То, видно, таке недобре, що розхвалюєш, — озивається Біличка.
— Е, бабо, їй-бо добра. Це ви варили? — Манька їсть та облизується. А під кінець і ложку вилизала, поклала на стіл. — Свекруха моя кажуть: «Пий, їж, поки рот свіж, а як рот зав’яне, то й муха не загляне».
— Правильно каже, — перехиляючи чарку, белькоче Гриша.
— Ну, на здоров’я. Ото такички.
— Дай Бог не послідню. Ги-ги.
— Дай мені горілки випити для запаху, а дурі в мене й так хватить, не раз казав покійний, царство йому небесне, Ододка Тимофій.
Сидять, п’ють, чавкають. Пахне самогоном і кислою капустою. На клейонці крихти, плями від пролитої горілки, капусти. Гомін, веселощі. Один тільки Гнат не вступає в розмову, сидить на покутті, наче засватаний, носить ложкою капусту до рота. Хіба ж так налягає.
Чоловіки відклали ложки, закурили, запихкали цигарками. Густий дим поплив до дверей, під челюсті, а так як верх був закритий, опускався під припічок, стояв стіною в кочергах.
— Хватить вам курити, в хаті хоч сокиру вішай, — протестують жінки.
— Явдохо, відкривай челюсті, щоб тягло, — гукає Іван Михайлович, він не курить, але куріїв підтримує.
Явдоха вже й челюсті відкрила й заслінку з верха витягла, а воно щось не дуже тягне. Мряка й дощ забивають тягу.
— Шо б воно там тягло? Якби мороз. Хро-хро.
— Хватить курити, йдіть вже надвір. Ги-ги.
Чоловіки довго не погоджуються, але врешті-решт йдуть, бо й справді в хаті дихати нічим. Першим пішов Іван Михайлович, хоч і не курящий. За компанію, постоїть, погомонить. До того ж сусід Микола Ригір теж йде. Надворі тихо, сиро, холодно, таке, наче аж примерзає. Іван Михайлович хотів вийти до вітру, та мало не впав на порозі. Микола засвітив сірника. Блиснув під ногами вичовганий металевий пруг кільця, яким обведено поріг, чітко вирізьбилось листя на шовковиці. Вогник на мить осяяв темряву й погас.
— Ну, що там надворі, Іване?
— Е, хдопці, сдизько, — тримаючись за стіну, Іван все-таки сходив на причілок до вітру і повернув назад. — Дощ іде й замерзає.
— Треба було в хаті протопити, — сказав Микола Маньці. — А то до ранку вистудить.
— Нічого, мати протоплять. Хоч згадають, де ті кочерги та рогачі, — відповіла збуджена, розчервоніла Манька. — А якщо не додумаються, то я як прийдемо, затоплю. Там за хатою стоять торішні коноплі, горсток п’ять, всуну в піч, воно швидко черінь нагріється.
Явдоха бігає по хаті, мотається від припічка до столу, наче муха в окропі, ставить на стіл в глибоких череп’яних тарілках капусняк. Останнім входить в хату Іван Михайлович.
— Шо ти там, Іван, так довго робив? Таке наче воли порав, хро-хро.
— Та, ну його к чодту, мало не впав. Темно, нічого не видно. То хоч вікна було світяться, а це вже погасили, мабуть, спати полягали. Видно, дощ надовго. І літаки не літають. То, бува, цілу ноч гудуть, а це не чути. Мабуть, ця погода і воєнним мішає. — Іван сів на ослін поруч з Бадилихою, повів розмову про військових. — Ото хдопці, і я знаю, бдаві. Та й одягають їх добре, все на них блищить, чого ж не служити. Хакові штани, гімнастьорка.
— Якщо хочеш, Іван, понравиться жінці то не військових хвали, а себе, — каже Микола.
— Відкіль ти, Миколо, знаєш?
— Життя, Іван, таке. Дурний наробиться, а розумний — наживеться, — змінив Микола тему розмови.
— Е, плотникувати, Микодо, то тдудне діло, — невпопад сказав захмелілий Іван.
— Чого там трудне, Іван. Я он взявся робити повітку на попільнику й зробив. Думаю, як когось просити, лучче самому робити, не святі горшки ліплять. Вкопав сохи, стягнув сволоками, накинув крокви, стоїть. Пішов раз до діда Захарія косу поклепати, якраз отава підоспіла, в нього добра бабка. А він і каже: «Не буде з твоєї повітки діла, Миколо, дивись, он як її Артем хитає, аж сюди видно». Артем, і справді, взявся за соху і таки добре розхитав. Артемові тоді всього вісім год було, а повітка й досі стоїть.
— Ну, повітка ще так-сяк, а строїти хату — діло рахубисте, Миколо. Це як шити. Кадтуз шестиклинку — просто, а кадетку — сложно.
— Да, обітерла баба Секлета Борисові гниди. Ги-ги. Дала грошей на хату, — сказала Надежда.
— Та підбичувала хіба ж так, хро-хро.
Іван Михайлович нашорошив вуха, але як слід не розчув, про що мова. Він теж мав види на бабині Секлетини гроші. Як-не-як — мати, а тому боляче переживав, як нуздає ті гроші внуччин приймак, Борис Холоша.
— І шо воно за погода надворі? Коли не зберешся погуляти, а воно дощ, — каже Густодимова Марія. Вона сидить розпашіла, червона і коноплястин на обличчі не видно, і з лави не встане, так впилася.
— Воно, як бідному женитись, то й день малий.
— Це ти, Маріє, як та баба казала, — обізвалась Бадилиха, — коли не піду в церкву, а воно все й паски святять.
Застілля розладилося, зібгалося, люди почали збиватися в купки, гомоніли.
— Гості дорогенькі, заждіть ще трохи, ми ось тут ще взвар поставимо.
— Став самогонку... Взвар підожде...
— Ти чуєш, дощ аж пищить. Ото йде, хдопці.
— Нехай, може хоч урожай добрий буде. А со?
— Та так. .. А взагалі у Бога не дощу проси, а врожаю. Ото такечки.
— Е, в Бога все готово. Ги-ги.
— Та озимі наче нічого, хро-хро. Якщо весна та літо добрі будуть, то вродить.
— Геть, хоч ти, агроном найшовся. Як дощі будуть, то й агроном не нужен. А со?
— Три дощі в маю, агрономи по х.., — сміється Срібняк.
— А Секлетина Марійка, кажуть, не вжила з Остапихою.
— Та, чула. Думають перебиратися до матері або хату штроїти.
— Та там грошей хватить. Ги-ги.
— І то так. Се мудро сказано.
— А я мовчу. Люди не даром кажуть, якщо є сини та дочки, то сиди мовчки, — зітхає Манька.
— Та Марійці ще не біда, там підпора велика. Ото те о.
— А то ні? Як я заміж ішла, за мною нічого не дали. Між двох пальців третій показали, — знову обізвалась Ригірша.
— Якби Олена взяла та накрутила Марійці хвошта. То вона б пом’якшала.
— Або накрутила, або зовсім відрубала. Там того хвоста не дай Бог, — втрутилась в розмову Бадилиха, — за версту тягнеться.
Стоять жінки, збилися в гурт, судять. Не відстають від них і чоловіки. Теж гомонять. То про врожай, то про політику, про се, про те.
— Петре?! — звертається до Матвієнка Данило. Данило взагалі рідко розмовляє, а з Матвієнком, вважай, ніколи. А це, мабуть, теж розібрало. Стоїть посеред хати, розчервонівся, пригладжує руді вуса, скручує цигарку.
— Шо таке, Данило? Ти щось хотів — Хро-хро.
— Та хотів спитати, чого ти сьогодні так помалу йшов? На тому тижні ти наче швидше ходив, — глузує Данило.
— А я но тому тижні легший був. Що не день, то й важчий становлюся.
— Та то правильно кажеш, — посурйознів Данило, — Ти хоч повний, а я худий, та й то чую, що важчий став.
— Та Петро здоровий, як лут, — каже Микола.
— Та їсть же без міри, — гикнув Гриша. — Маліровану миску яєць і десятилітровий бідончик молока за день вмолотить.
— Так я, Гришо, води не п’ю.
— А для чого її пити, як відро молока випити. Ти відро води за день випий і не вмреш з голоду. В відрі води, кажуть, п’ять грам жиру. Як для тебе, Петре, то це вже й багато.
— Так я ще й курю, — виправдовується Петро. — Спробував би ти люльку вкурити. А подивись ти на оту гниду Двірничку. Чи то з Байрака, чи з Багачки йде, обвішається ковбасами, наче разками намиста і їсть. Ви подивіться, в неї рот ніколи порожнім не буває, то ковбасу, то канафети, то печення їсть, то сітро п’є, а худа, як мотузка.
— Та він у неї ніколи і не закривається. Як не їсть, то лається. А со?
— Видно, хоче поправитись, щоб Сашкові понаравитись.
Гриша на підпитку, а тому вирішив поглузувати з Петра. Збиткуватися над Петром ніхто не наважується, бояться. Хіба що Срібний Василь, але сьогодні Василь мовчить. Мабуть, тому, що слух пішов хутором, Наталчин Сашко то його, Василів син. А може, й правда його. А тому незручно Василеві з Петра збиткуватися, і так посміявся. Василь з Петром не розмовляє, уникає всіляких контактів, наче вони незнайомі. Ну, а Гриші боятись нічого. Все, що є — на ньому. Штани зшиті мідною дротиною, полотняна сорочка, а поверх неї кухвайка. Тепер мати буде надвір вискакувати в одній сорочці, бо та кухвайка на двох, так, як і гумові чоботи. Майже всю осінь і зиму Гриша ходить у черевиках. На правому черевику підошва відпала і черевик роззявив рота, їсти просить. Гриша підв’язав підошву мотузком, бо ні за що нові купити. Іде Гриша в дощ хутором, вода забігає в черевик спереду, а ззаду витікає. Прийшов Гриша в тих черевиках і на проводи ланки, гумові чоботи залишив матері, може, надвір треба буде вийти, кинеться, а ні в чому. А тому Гриша й злий на багатого, але ледачого Петра. Зажирів на крові та сльозах. Раніше теж були люди багаті, мати розказували, так вони ж і роботящі, що тоді були, що тепер.
— Та ні при одному царі такого не було, — каже, було, мати, — Господи, твоя й воля, щоб найледачіший був найбагатшим. Це тільки зараз таке. Коли не подивишся, а Петро стоїть на дорозі в башлику й з місця не зрушить, як істукан. А, бач, як живе?
— А я тобі, Гриша, так скажу, — попихкуючи люлькою, незворушно мовить Петро. — На швидку роботу в....
— Е, Гдицьку, Петра ти дуже не вщипнеш.
— Та в нього там сала, до живого не доберешся, — сміється Гриша.
Поки чоловіки гомонять, а куховарки, Явдоха, Гнат піклуються, що ж ставити на стіл.
— Ну, що найшла горілку? — питає Гнат у Явдохи.
— Та, трохи он найшла. Більше немає, немає.
— Шукай, проява. В хаті пожару не було.
— Сам шукай, розумний. Я вже й так півчаса втеряла.
— Нічого. Вмирати і то врем’я треба теряти.
— Явдохо, чого ти навстіж двері роззявила? Вітер в хату дме, хоч млинок станови, — жартує Ригір Микола.
— Та все горілку шукаю. І де я її задівала, задівала?
— Я ось її сам знайду, — помітно припадаючи на праву ногу, Гнат неквапливо пішов у сіни і через деякий час вніс сулію сизої рідини.
— О, це ти, Гнат, молодець. Відважився. Давай її швидше на стіл неси, — сміється Срібний Василь.
— І правда, Гнате, йдеш, як свекор пелюшки прати. Хро-хро.
— Нехай. Ціліш буде, а то ще перечепиться, розіб’є. Ото те.
Знову сіли за столи, налили: чоловікам по склянці, а жінкам і старим — по чарці.
— А в мене оце таке горе, таке горе, — бідкається Густодимова Марія. — Йшов Стьопа через Ригорів двір, а Мухтар взяв і зірнув з цепу, та як ухватить за срачину, так зуби й загородив. Ну, те вже зажило, про те можна б жити, та дуже вже налякав хлопця, серед ночі кидається, не знаю уже що й робити? Якби напитати де поблизу гарну бабку, та повів, щоб пошептала. Так став кидатись вночі, аж страшно.
— Нічого, воно пройде. Собака, якщо й переляка дитину, то не страшне, він вигавкає. Ото такички.
— А ти, Василю, чого в Андрія не вжив? Андрій — хороший чоловік.
— В чужій кошарі овець не розведеш, — буркнув Баламут.
— Та ше зараж. Не дивина. Хіба один Вашиль не живе? А он Марія Чередничка з Іваном шкільки шходилися, а все одно не вжили. Ще й у церкві у Байраку вінчалися. Хай там у Вашиля хоч штарі мішалися, а в Череднички хто?
—Як хто? Остапиха. — сказала Манька, а про себе подумала: Чи давно ти сама з Чередником любилася. І в лузі, і в садку Марія заставала».
Андрій Федорів, мабуть, почув ту розмову, підсунувся ближче.
— Гамазур, то такий чоловік, що я б його за столом і не згадував. Се воно й стерво!
Андрій Федорів і Одарочка жаліли Марійку. В Одарочки своїх дітей не було, на роботу Андрій проведе і на машину посадить. А як подає Марійці сумку, то бідну аж через борт смикне, така важка. Посідають коломійчани обідати, хто огірок, хто картоплину, а в Марійки чого тільки немає. А пад кінець шиндики-пиндики. Марійка покладе в куточок рота вергуна, відкусить крихту і скривиться, як середа на п’ятницю.
— Щось петіту немає. Таке вже недобре. На ось, Манько, попробуй..
Манька вкине той вергун до рота, а він так і тане. І чого його ото маніжитись?
— Е, гріх і казати, Марійко, гарні вергуни, — каже Манька, а про себе думає: «Та я б їх сотню з’їла і не оглянулась».
Може б, і Манька коли спекла, та все ніколи: сім’я, господарство. А Марійка — таке вже приндикове, все їй не так, все кривиться, коверсує. Нехай, воно колись ввірветься. Марійці гріх і слово казати. І Андрій, і Одарка ходять, як за малою дитиною, і від того трохи завидно робиться Маньці, бо сиротою виросла.
В хаті у Ододок шум, гомін, нерозбериха. Баламут Василь затягнув пісню, пішов по колу, пританцьовуючи, збиваючи підбором пилюку і солом’яну потерть.
І пить будем, і гулять будем.
А смерть прийде, помирать будем.
— Як би там не було, а не знає чоловік коли йому вмирати, — Манька Ригірша виглянула у вікно, наче між іншим, додала. — Ну й вітер розходився. До ранку з хмар знов дощу або снігу насмиче.
— То й добре, що не знає, їдять його мухи. А колись, кажуть, знав, та за гріхи Бог відібрав у нього таку здатність.
— Та, може й так, дядьку, — погоджується Манька, — бо якби знав, то з год, а то й більше нічого б не робив, — зітхає Ригірша, бо наробилася за своє життя тільки так, як чого доброго наїлася. Откапірувала в тому колгоспі за всіх чортів. Більш ніж половина життя пройшло, до старості верне, а інший раз згадає, і сльози забринять на віях.
— Чого ти плачеш, дурко? — питає свекруха.
— Та так, згадалося. Життя пройшло, вже сива, а й не згадаю, чи була коли-небудь молодою чи ні.
— Чого там пройшло? Я, як була такою як ти, то ще про старість і не думала. Та й скільки тут вже зосталося?
— Воно не вгадано. Кому як Бог одмірив.
Згадала те Манька і жалко себе стало. Непрохана сльоза викотилась з очей, побігла по виду.
— Да, смерть, її хро-хро й на коні не об’їдеш, — підтвердив Матвієнко.
— То так, а чоловік, бач, доки живе, доки про живе й думає. Ото те, о.
Манька витерла сльозу, невесело всміхнулась, сказала:
— Е, не вдуриш. Один, правда, хотів...
— Ану, розкажи. Се інтересно.
— Я ще малою була, як батько розказував, а, бач, впомку. Може, що й не так, нехай. Він якось так прикладно, до діла розказував, я так і не стулю його, — невпевнено розпочала Манька. Чи то від спогадів, чи то від Миколиних витівок (підвипивши, Микола весь час жартував з молодицями), була вона якась замріяна, зів’яла, наче в воду опущена.
— Ну, то розказуй, хро-хро, — при згадці про Миколу Даценка Петро відвів погляд убік. До його смерті він з Ганною Захарієвою приклав руки. А як менший брат Миколи Михайло недавно з Кавказа в хутір у гості приїжджав, сказав: «Воврем’я ти, Михайле, втік, а то б і кісточки вже зогнили».
А тим часом Микола Ригір підсів до Секлетиної Олени, гомонять. Манька дивилась, як Микола облапує Олену, аж очі зболіли, стала розповідати.
— Ну що, Микодо, я, мабуть, пішов, — перебив її Іван Михайлович. — А ти дивись, Олена добда баба, кидай Маньку і переходь жити до матері.
Манька сидить, наче на голках, почервоніла, але мовчить, не подає знаку, наче б то ні обійми, ні мацання, ні заразливий регіт Олени — нічого для неї не значать.
— Став один чоловік кумом смерті, а та й питає: «Куди б ти хотів попасти, на що подивитися? Не відмовлю.
— Та ти знаєш, кума, люди все вже знають і бачили, а от з того світу ще ніхто не вертався. Хотів би глянути, що там і як.
Смерть трохи повагалася, та й каже: «Ну, що ж, хоч і не можна, та раз вже пообіцяла, пішли». І повела під землею. Ідуть напівтемним коридором, а по обидва боки свічки горять. Одні великі, інші догоряють.
— А що це, кума, за свічки? — питає чоловік.
— А це, кум, особливі свічки. Як тільки народилася людина, так і запалюють свічку. Як тільки свічка догорить, ось тобі і смерть прийшла.
— А де ж моя свічка?
— А ось вона, — вказала на огарочок, що ледь блимав.
— Так оце, значить, мені скоро вмирати?
— Як бачиш.
— А не можна поміняти мій огарочок на он ту здоровенну свічк? Ти ж тут господиня.
— А вона там за главного була? — допитується Гнат. — Якщо за главного, то могла б і поміняти. Буцім-то їй важко.
— Е, кум, оцього тільки й не можна, — каже смерть.
— Да, хро-хро. Багато твій батько знав.
— Та він же їздив по світу. І в Москву, і в Ленінград скот возив, як був гуртовщиком. Може, де й чув серед людей.
— Я в войну теж мало не пропав. Ото б і попав на той світ, — хіхікнув Гнат.
— Та в війну й не дивно. Війна півхутора вибрала.
— Та так. Так от, стали ми на постій в одному селі, вляглися. Хто на долівці, хто в сінях, командир на полу з хазяйкою. Я примостився на лаві й хропу. Сплю на лаві і сниться мені, наче я в своєму садку під грушею задрімав. Коли це чую: мати схилилася наді мною, будить.
— Гнате, чуєш? Раді Бога , вставай. Ну, вставай же!
— Та тебе й розбудити не можна. Як заснув, наче вмер, — глузує Явдоха. — Як тато вмирали, як тільки кричали: «Гнат! Гнат!» А потім матюка загнули і спустили дух. Куди б тебе та мати добудилась?
— От собака! — вилаявся Гнат. — Тата я кожного дня бачив, а мати померла я ще малим був. Так от прокинувся і до вікна. Дивлюсь: в селі повно німців, оточили, хати палять, тільки очерет тріщить. Наша хата крайня від лісу. Я побудив своїх, вискочив у вікно, гунув до лісу.
— Брешеш ти, Гнате, ти, мабуть, сам утік, кого б ти там будив?
— Ти, Гнате, як той циган, що під церкву з мішком бігав. Придумаєш, а тоді й сам віриш у власну вигадку, — сміється Срібняк.
— Хай балакає, а то ще, чого доброго, в роті завоняється.
— Який циган? — не второпає Гнат. — У нас був один циган в часті. Ти, що знав його, чи шо? Я буцім-то нікому про нього не казав.
— То, Гнате, циган зустрів мужика на дорозі та й каже: «Чого никаєш? Біжи до церкви, там зерно роздають».
Мужик бігцем додому, за мішок і хода на майдан. Люди дивляться, що Явтух кудись з мішком побіг, теж похватали мішки і слідом. А чого? Може, й справді щось дають, а вони, чого доброго, ще взівають. Явтух же он чогось побіг.
Циган іде селом, всміхається. Дивиться — з одного двору вискочили, з другого, з третього. «Може, й мені повернути? Мабуть, і справді щось дають, он скільки людей зібралося». І мерщій додому, вхопив мішок і собі хода до церкви.
— Який там у того цигана дом? Була в собаки хата, та під дощ згоріла.
— Та яка ріжниця, хай буде до шатра.
— Це ви все тут казки розказуєте. Ото то о, — набрався сміливості й Росєйка. — А я оце до двоюрідного брата їздив у Красноярськ, так у них таке субулося, таке.... — Петро зробив паузу, обвів поглядом присутніх: «Ви думаєте, як Петро, то нічого й не знає». — Посадили одного мужика в витверезіловку, раніше його ніколи не саджали, знали всі, що грошей у нього немає, поживитись нічим, а це начальство помінялось. А пив він не в мою міру на захват, бувало й дома не ночував. День, другий нема чоловіка, жінка навіть й не беспокоїлась, звикла, ото те, о. Ну, а як пройшло днів сім, заворушилася, бо такого ще не було. Ну, думає, пропав. Напився і згорів. Туди йому й дорога. Пішла по моргах. В одному дивиться, ну, точно її Іван: заріс, небритий. Найняла машину, привезла покійника й поховала, потім кликнула людей на дев’ять днів.
— А відкіля вона знала, скільки день пройшло?
— Як відкіль? Чи ти, Гнат, зовсім дурний? Я ж казав, що в морг ходила, а там їй документи видали, вердикт лікарів. Так і так, вчора помер. Найшли на вулиці. Ото те, о. Люди сидять за столами, гомонять, хто старіший, милосердніший, бува, що й сльозу пустить: «Молодий ще, як слід і на світі не пожив». Ну а жінка ходить по хаті, червона як ружа і така вже рада, що здихалась п’яниці, от-от заспіває.
Коли це двері відчиняються, чоловік входить.
— А це шо тут таке? — питається.
— Та, оце дев’ять днів по тобі світимо, — каже сусіда, — свят, свят, їй-бо з того світу встав.
— Так він попосвітив їй. Не знала який куток шукати. Ото те, о.
— А мені свекруха розказувала, як в Байраку приймак благовірну вчив. Сидять, гомонять, а дитя років п’ять від першого чоловіка по хаті бігає. Приймак візьми та й спитай: «Хто тобі дорожчий, я чи дитина?»
— Ясно, що ти, — на те молодиця.
— А як докажеш?
— Як захочеш, так і докажу.
— Голою срачиною посадиш дитину на гарячу плиту? — запитав жартуючи.
— Не мовлячи й слова, жінка вхопила дитинча, закотила плахіттячко і до плити. Так той чоловік вирвав з рук дитину, заголив тій сучці, звиняйте на грубому слові, плахіття і посадив.
— Невже правда?
— За що купила, за те й продаю. Якщо мати брехали,то й я брешу. Кажуть, ухватив її, каналюгу, та голим задом на червону плиту, аж зашкварчало. Якщо ти, каже, заради свого удовольствія ладна дочку спекти, то й мене не пожалієш.
— Та, воно-то так. Така не пожаліє.
— Е, що не кажіть, хоч і пишуть, що Бога немає, а щось воно в цьому світі та є.
— Дураки пишуть. Ото такечки.
— Перестань, Наталко, хро-хро.
Колись у них з Наталкою Біличкою хіба ж така любов була.
— Істино. Он Штельман який чоловік і то. Побігла, кажуть, дитина до сусід, в воскресінську неділю, а ті й питають: «Галинко, шо там мати поробляє?»
— Паски пече.
— Якби знаття, що таке буде, мо б, і не питали, ще подумають, що навмисно випитують. Ото такечки.
— А ви балакали з тією дитиною? — суворо запитав Петро Грабарка.
— Не балакала, люди кажуть. Ото такечки.
— Люди накажуть. Якщо своїми вухами не чув, то луччє помовч.
— Та, може, й так, — всміхається Гнат. — Начальство може й розсердитись.
— Так-так. Скільки того серця треба мати, — зітхнула Галька Росєйчиха. — Тільки народився чоловік, так і сердиться. Та так, поки і не вмре.
— Нічого, спочине трохи, пересердиться.
— Так-так. А чьо б він на неї серце держав? Мо, дівчині й не сказали. Ото те о!
— Ти правду, Галько, кажеш. А тому якби одмірився, набрався сміливості та й пішов хоч і до Штельмана, та спитав: «Чого ви нас дурите?»
— Шо ти, Гнат, сказав? — настрополився Грабарка.
— Та, кажу, погода погана, дощ іде.
— Брешеш.
— А чого мені брехати? Он люди чули, підтвердять. А ще Миколу хотів спитати, що він зараз поробляє, в Гальки калоші розклеїлись, течуть. Мо, прийде, полатає.
— Гляди мені, Гнат, а то добалакаєшся. Забув, як Варшавчик визивав?
— Ну, шо ви мене, Петре Йосиповичу, збили. А цур тобі й пек, отака пам’ять драна стала.
— То, мать, від горілки.
— Не перебивайте, а то вп’ять забуду. Так от відслужив солдат строчну і йде з Миргорода з станції додому.
— Не строчну, а срочну, — поправив Маньку Микола.
— Нехай буде й срочну, — погоджується Манька. — Іде служивий додому, а тут з кладовища хтось іде...
— Геть, не розказуй на ніч такого, а то страшно буде й додому йти.
— А у нас в районі такий случай був. Тільки глядіть, щоб нікому й слова, — п’яненький Петро Грабарка обвів присутніх суворим поглядом, стишив голос. — У Радіонівці в голови колгоспу жінка померла. Тільки поховали, а тут звітні партійні збори. Кинувся шукати партбілет — немає. Все вверх дном перевернув, і вдома, і в кабінеті. Хоч на збори не йди, там же хтось з райкому буде, треба білет показувати. І от приснилася йому жінка. Начебто жива й каже: «Твій білет у мене в труні. Як прощався, припав до ніг, він з кармана й висунувся. Тільки як одкопаєш, будеш шукати, не відкривай покривала». Прокинувся голова серед ночі і до ранку вже не міг заснути. А вранці зразу ж до голови сільради, так мов і так, отакий сон. Може, й правда, в руку. Давай перевіримо. Взяли лопати, ліхтар, розкопали серед ночі могилу, глядь, а в ногах, ледь помітний, тирчить вугол білета.
— От тобі й сон.
Взяв голова білет, а сам думає: «Казала, щоб не відкривав покривала. А чого? І до того його цікавість розібрала, спасу немає, дай, думає, востаннє гляну на свою половину». Відкрив покривало, а на обличчі гробова змія лежить. Так вони швиденько забили труну, засипали могилу й тікати.
— Ото тобі й не вір снам, ги-ги.
— Брехня то все, — каже Остап.
— Та чого там брехня? Мені як приснилось, що Палазя впала в колодязь, так і померла вскорости, — заголосила Степаниха. — Як я її вже гукала, хотіла витягти і не змогла. Сидить на дні, тільки мріє, і очима блимає. Очі тільки й впомку. Та так і вмерло, бідне, від чахотки. Принесла мерзлу рибу на плечах з Багачки, може б і зняла, так ручок не було від народження, як увязала хрещена на плечах та так і йшла до самого дому, застудилась, злягла і за три місяці згоріла, як свічка.
— Е, сухоти — то страшне, — підтримує Степаниху Манька. — Воно інчий раз не те шо казати, думати страшно. Ще тільки подумав, а вже согрішив.
— Та яких тільки випадків не буває, — погоджується Петро Грабарка. — У нас в Байраку про амбулаторію анікдоти розказують. Прийшла якось баба з забитого хутора, так якби з Коломійцевого.
— На що жалуєтесь? — питає Ганна Гаврилівна.
— Та щось, дочко, прихворала, мочі немає.
— Нате вам термометр, поставте його під руку і йдіть в коридор, посидьте. Хто там слідуючий?
Стара взяла той термометр, засунула під пахву, посиділа трохи і наче легше стало, знялась і пішла додому. А через три дні приходить.
— От спасибі вам. Вже так помогло, так помогло, наче сто бабок пошептало.
— Ото такі ще забиті люди в нас є, — сміється Грабарка.
— Та вони не тільки в хуторі, вони і в Байраку є, — каже Гнат.
— Може, вона й не забита, просто ніколи в лікарні не була.
— О, Боже, вже запівніч. Пора. — Грабарка підвівся, не криючись, пішов ночувати до Череднички.

91
Поки ходив Петро Грабарка до Череднички, поки там і присох. А навесні приїхав Петро у поле на ланку з фотокореспондентом, вказав на Марію:
— Оце з цієї ланки, про яку ви написали, сама передова.
Кореспондент зібрався фотографувати Марію, а вона боса й без хустки. Манька Ригірша дала Чередничці хустку, як-не-як подруги, а Марійка Андрія Федорового — черевики. Сфотографували Марію в газету, так стала Чередничка передовою. З тих проводів ланки зачастив Грабарка в хутір. Чередничка в розмовах з Манькою ніколи не торкалась минулого, колективізації, розкуркулення, наче й не було їх. Грабарці ж Марія повідала все. До того ж Петро любив випити, і Марія почала гнати самогон. Був у Марії апарат з металевим змійовиком. Після кожної гонки його треба було чистити, сушити, інакше іржавів. Петро побачив, як Марія мучиться з ним, одного разу почистив сам і зарікся. А на другий день Гамазур приїхав у хутір, зайшов у бригаду, питає в Грицька:
— Ну, як тут моя Марія?
— Скурвилась! — перекособочився Гриша. — З Грабаркою Петром живе.
— Ну, й як, довольна?
— Не знаю. Після того, як Грабарка поїде, днів два, а то й більше хворіє.
— Да? Видно, добрий мужик.
— Е, добрий, — сміється Гриша. — Бачив ото в стайні бугай стоїть? Їй-бо, як бугай! Такий за ніч боки намне. І не тільки боки, а й с...а. І не захочеш хворіти, так захворієш.
— Твоя правда.
— Та й чого не похворіти, як є за ким? Може, вона й нарошне хворіє, щоб Росєйка на роботу не загадував. Він Петра боїться.
— А шо нового? Грабарка у Марії все про хуторян вивідує, а тоді в конторі на наряді розказує: хто самогонку гонить, хто краде. А Табур тоді вичитує Росєйці:
— Скарги звідусіль ідуть, що хуторяни горілку гонять, кукурудзу крадуть, по десятеро свиней тримають, а ти покриваєш.
— А я шо, я за всіми не вслідкую. Ото, те о, — беленіє Росєйка.
Міліція тепер ночами в кукурудзі сидить, ловить.
— Значить до душі припав, — зітхнув Іван, — раз все розказує.
Він несподівано схилився на стіл і заплакав, наче мала дитина, потім встав, всміхнувся:
— Ти, Гришо, нікому не розказуй, шо я тут був, випив трохи, промерз, розклеївся.
— Та кому б я казав, воно мені нужне?
Іван оговтався, заспівав. «Ой, чого ти, Маню, та й не шанувала». Вийшов на двір, перекинув ногу через сідло й поїхав. Більше Івана в хуторі не бачили, поки й хутір не зселили.

92
Іван Михайлович повертався від матері. Ще зима, сніг лежить майже в коліно, а зверху дощ — рубця сухого немає. Стрітення, празник, значить, весна буде тепла й рання. Іван іде протоптаною стежкою, дивиться по дворах, в кого що робиться. Все позамітано, навіть хат не видно. Одні тільки димарі торчать. З хат ніхто й носа не висовує. Коли це вигоном Росєйка йде. Хода в нього дивна: то йде, наче спотикаючись, а то аж підбіжить, немов його хто в плечі підштовхує.
— Здоров, Петре!
— Здоров, якщо не шуткуєш, — упереджено вороже відповідає Росєйка. І далі хлюпає гумовими чобітьми. Іван усміхнувся і не в змозі перебороти цікавість, зупинився. Чоботи здоровенні, не дві, три Петрових ноги влізе. Іван заглянув у них наче у колодязь, а воно й п’ят з тих чобіт не видно.
— Отак ти, Петре, розжився на чоботи, — жартує Іван. — Свайба сорочку знайде.
— А хіба як я, то що, пальцем роблений? — не розуміючи жарту, ображається Росєйка. Він завжди так, наче всі тільки й думають про те, як зробити йому западло. Петро з викликом дивиться на Івана знизу вгору, зіщулився наче кібець, кожної миті готовий до нападу. Але Іван поминає Росєйку, топче сніг далі.
Іван Михайлович добре пам’ятав, як Галька накупила таких же здоровенних чобіт, як і він, тільки була трохи розумніша, чи, мо, вперед зайшла, бо всі чоботи були не на одну ногу, не розпарки. Тільки й того, що здорові. Вони, мабуть, мішків зо два приперли тих чобіт. Вистачить до самої Петрової смерті. А то, може, ще й онуки, будуть доношувати. Такі то чоботи. Десятки років пролежали на прилавку, в складах, ніхто не брав, бо ні в кого такої ноги не було. А як обмін грошей прийшов, то й на той товар покупець знайшовся. Іван поминув осики, окрім Петра, ніде нікого, та й того, мабуть, Галька вигнала поратись або ще чогось. Вийде хіба яка-небудь закушкана баба, віднесе оберемок сіна корові і знову тиша, спокій. Іван звернув на промежок. Біличка по двору вештається.
— Бабо, сьогодні празник. Срітеніє.
— Знаю, знаю.
— Це, кажуть, великий празник. Зима з літом стрічаються. Нічого не можна робити, — кричить з промежка Іван.
— А їсти можна?
— Та можна, — не знаючи куди хилить Біличка, губиться, ніяковіючи, Іван.
— Одна поки празнувала, то ні спідниці, ні сорочки не стало, ото такечки.
— То допразнувалась, — погодився Іван.
— І не літо з весною стрічаються, а старець Сімеон з сином Божим.
— Да, а я й не знав, — дивується Іван.
— А чого це ти, Іване, забалакав про роботу? Празник великикй, твоя правда. Кажуть, якщо півень на Стрітеніє з калюжі води нап’ється, то на Ригорія в траві бик напасеться. Ото такечки.
— Та дивлюся, вештаєтесь. Думав, не знаєте, хотів предупредити. Оце йду від матері, ніхто ніде не ворушиться, наче вимерли.
— Спасибі, Іване, шо підказав, але я не забула. Тільки корову, Іване, і в празник годувати треба. Це не гріх. Бог простить.
— Та то я пошуткував. Робіть, хіба мені шо, — подобрішав Іван.
— А я не жартую. Подивися, і в хуторі, і в Байраку, та весь світ зійди, у всіх хатах, построєних після війни, життя немає.
— Чого там, бабо, немає, — сумнівається Іван. — Отакі дома понастроювали, хоч конем грай. Молоді від батьків поодділялися, не хотять разом жити. Все в них тепер є.
— Все є, а щастя немає, Іване, ото такечки.
— Чого це?
— А того, Іване, що строїлись ті хати і в неділю, і в Великдень. В неділю в церкві дзвониться, а в нього в дворі циркулярка гарчить цілісінький день. Де б воно взялося те щастя.
— А, може, де й є.
— Е, немає. Ти чув, щоб зараз люди співали, раділи, як раніше? Людина в гріхах не може радіти й сміятись навсправжки, від душі, десь там в нутрощах точить її той гріх, як хвороба, як неміч. Інчий раз вона й сама не знає, чого душа нидіє. Наче й живе, як усі. А воно, Іване, не треба рівнятись на всіх.
— Та, може, й так, — погоджується Іван.
— Не може, а так.
Іванові дещо не зрозуміле те розумування старої жінки, а тому він переводить розмову в інше русло, доступніше йому.
— Ну й снігу, бабо, понамітало. Невже воно й розтавати не думає? Мо, хоч дощ поможе. Вже й Стрітеніє, а півень ще не напився.
— Е, Іване, вже напився. Он як з стріх капа. А шо розтавати, так в Бога, Іване, все готово. Може, й за день розтанути.
— Та й то так. Мати кажуть, як на Стрітеніє півень води нап’ється, то дружна весна буде.
— Правильно мати каже, — погоджується Біличка.
— А я оце дивлюся, так, мабуть, вона буде пізньою.
— Та чого там пізньою. Калюж то ще немає, тільки як отакий дощ полоскати буде, то скоро будуть. Та й зранку, як сонце пригріло, в затишку з стріх добре капало.
— А я, їй-богу, не бачив, — зізнався Іван.
— А он дивись, у Ригорів під хатою сніг пожовтів і наче аж птицею подзьобаний.
— І, правда.
— А ти ж куди це ходив?
— Та до матері. Думав корову відвести в город продати. Добра корова.
— Ну, Бог тобі в поміч. І дороги переходити не буду.
Біличка на мить зупинилась, Іван Михайлович обійшов її, і втоптаною стежкою — в осики, до вигону. Дивиться Іван: Дмитро наче щось майструє в дворі. «Зайти закурити чи що», — подумав Іван. Дивно, отака була в Дмитра хата, а це наче поменшала. Підійшов Іван ближче, а там і двоюрідний брат Андрій Переляка.
— Що се ти, Дмитре, робиш? — питається Андрій.
— Комору розбираю.
Як почали давити сильні морози, Дмитро став розбирати на паливо прибудову до хати і за зиму майже повністю спалив.
— Та бачу, — обурюється Андрій, — тільки се воно не по-хазяйськи.
— Ти, Андрій, чоловік сурйозний, розумний. Зразу послухай мене і тоді скажеш, що я правий, — лукаво всміхається Дмитро. — Чим більша хата, тим більше дров треба, щоб її обігріти. Так чи ні?
— Та, се то так, се ти, Дмитре, правду сказонув, — підлещений словами Дмитра, згоджується Переляка. — Та , якби ж ти тільки це зробив. Ти ж той год вже повітку спалив.
— Ну й шо. А літом нову з глини зробив.
— А я б, Дмитре, не робив такого, та ще й в празник. Послухай мене, дурака.
— Топити і в празник треба, — всміхається Дмитро. — До того ж я два діла роблю. І хату вменшаю, і дрова заготовляю.
— Чого ти, Андрію, пдичепився до чодовіка? — питається Іван. — Дмитро правду каже. Давай луччє закудимо.
— Та закурити можна, — каже Андрій. — Тільки нічого тут, Іване, правильного немає. Де ти його побачив те правильне— Правильно собака с..., та неправильно кладе. Так оце й Дмитро. Подивлюся я на нього, ні, не хазяїн.
— Нічого, нехай, — примирливо говрить Іван. Він ні з ким не хоче конфліктувати, всіх хоче помирити, в тому числі й Дмитра з Андрієм.
Андрій зняв рукавиці двопалки, засунув під ліву руку, придавив ліктем, витяг кисета, одірвав від газети два прямокутнички, один подав Іванові, другий взяв собі. Закурили.
Іван без рукавиць. Руки рожеві від холоду, наче після прання в ополонці. Закурили, погомоніли, а тим часом Дмитро випиляв в хаті крокви.
— Ця зима комусь, в кого топлива немає, ще покаже. Не дивіться, що Стрітення. До травня сніг лежатиме.
— А ти, Дмитре, се, мабуть, щитаєщ, що ще й з топливом? — спересердя Андрій плюнув на недокурену цигарку, аж зашкварчало, кинув її у сніг під ноги, розтоптав, скрутив другу.
— Я то з топливом.
— Се ще подивишся, тоді скажеш, шо я бреха. До літа в тебе хата на бабки сяде.
— Зараз, поки земля мерзла, не сяде. А літом хай сідає, — сміється Дмитро.
Дмитро давно виношував намір перебратися до сина в Байрак або в Багачку. Син — механізатор, заробляє добре, кличе Дмитра до себе. Скільки вже йому жити в злиднях. А тому, щоб менше перевозитись, вирішив попалити все на місці. До сина він, звичайно, не піде. Краще купить десь поганеньку хатку та й буде жити. Ще треба менших: Мишка, Вірку, Василя на ноги поставити.
Іван Михайлович стоїть, курить, поглядає в бік Даценкового. Іванові очі там і пасуться, сидять у материному дворі. Він ще трохи покурив, поплювався, послухав Дмитрові жарти і пішов до матері.

93
Наступного дня, в неділю, Іван Михайлович повів свою й материну корову в Миргород на базар. На базарі, як на базарі. Один продає, другий — купує, а хто кого обдурить — невідомо.
Іван припнув біля прив’язі коров, походжає поміж рядів.
— Скільки ось ця корова стоїть?— питають|запитують| люди показуючи на Іванову Квітку. Іван, щоб догодити|попасти| матері, обурюється:
— На чодта вам ця кодова здалася. Купуйте ось цю, материну. Добда кодова. А це сдаба, я знаю. Це моя кодова.
Люди слухають Івана, як він нахвалює материну корову, дивуються. Іван з півдня простояв і змерз. Хоч і вдітий добре: в кухвайці, в шапці, ще й вуха відкочені, а все ж холодно. І не стільки мороз дошкуляв, скільки вітер і сирість. Та ще й зверху незатишно. По небу пливуть лиховісні, пошматовані клоччя хмар. Холодно, незатишно. Люди чомусь весь час хочуть купити Іванову корову, а він не продає. Вирішив — як продасть материну, тоді вже й свою буде збувати. Зрештою свою він продасть коли завгодно, а от материну ніхто поки ще не бере, не знаходиться охотника. А продати б треба, може-таки, дасть грошей Стьопі на хату.
— Чого ви пристали до цієї кодови? Вона сдаба. Я її хазяїн, знаю. А це кодова добда. Оцю й купуйте.
Нарешті таки знайшовся покупець і на материну корову. Сторгувалися. Іван продав бабину Секлетину корову, а свою вже не став продавати, набридло вистоювати, мерзнути на тому базарі. До того ще й голод став допікати. Так захотілося їсти, що хоч стовпи гризи. Іван відв’язав свою корову від прив’язі, повів додому. Привів, увійшов у хату.
— Ну що, не продав? — питає Марія.
— Ні, — відповідає Іван. — У матері добда кодова, а в тебе сдаба.
— А хіба вона не твоя? — питає Марія.
— А я не кажу, шо не моя. Я кажу, що в матері добда кодова, от і купили.
— Та чи ти здурів? — дивується Марія. — Чи, мо, ти таким і був? От уже наказав Господь Бог.
Іванові не хочеться сваритися з Марією, наморився, вхоркався, туди й назад пішки. А до Миргорода не близький світ, кілометрів вісімнадцять.
— Ти того не мели, — удавано суворо каже Іван.— Їсти є?
— Є, он борщ під челюстями, щоб тебе черви та пранці їли.

94
Чередник ледве витримав зиму, жив він у власній хаті, Марія перебралася в Байрак, а як тільки закапало з стріх, став поглядати у вікно.
Очі Івана налиті тугою, як у вовка, що потрапив у пастку.
— Марфута, злазь у погріб, набери в діжці капусти, щось кислого закортіло, — гукнув Іван з-за скрині.
— На похмела? Он возьми розсолу випий.
— Я вже пив.
Погріб у Івана, як і у всіх старовинних хатах, просто в сінях, щоб ніхто нічого не витяг, не обікрав.
Марфута неохоче звісила з печі повні заголені ноги, солодко позіхнула, потягнулась, пішла з мискою в сіни. Як тільки біла хусточка зникла в темному отворі погреба, Іван хутко звівся на ноги, закрив ляду, взяв на защіпку.
— Іван, ти що? Я ж нічого не бачу, не грайся.
— Нічого, посидиш трохи в темноті, звикнеш, ти бачуща.
— Відкрий, ти що сказився? — Марфута стала гупати кулаками в ляду.
— А, ти ще й розорятися будеш? Посидь трохи, охолонь.
Іван навалив на ляду всякого хламу, прислухався. Марфута перестала стукати, заплакала.
— За що ж ти мене так? І-і-і. Чи я ж тобі не годила? І-і-і.
— За те, шо настроєніє постоянно портила. Я чоловік веселий, люблю грати, веселитися, а ти залізеш на піч і хропеш, а ні, скиглиш.
— Відчини, Іван, чуєш, — грюкає в ляду Марфута. — Відчини, буду шанувати.
— Посидь, подумай. Там капусти до нового врожаю хватить. Я до того часу вернуся, тоді й побалакаєм.
Іван зібрав речі, прихопив Марфутину пенсію, для чого вона їй в хуторі, хату замкнув і пішов. На перший раз вистачить, а там видно буде. Вовка ноги годують.
Іван Михайлович побачив Чередника, що поспіхом, наче злодій, полишав обійстя, вийшов на поріг, гукнув Марію:
— Куди це Чередник побіг? Ти ба, ще й оглядається. А де ж Марфута?
— Де, де? — перекривила Марія. — В хаті. Чи, мо, й тобі понаравилась, то йди.
— Та хату ж замкнув. Мо, покинула, та побіг шукати?
— Та й може... Івана, правда, жінки не покидали. Він кидав, а жінки ні.
— Такого цвіту по всім світу.

95
На вулиці буяє весна, бруньки набубнявіли, викинули зелений клейкий лист. Чередник іде швидко, перетинаючи незнайоме село, голодний, як вовк. В такі весняні дні чомусь дуже хочеться їсти.
— Оце вовк! — сказав Гамазур на манер Матвієнка і всміхнувся згадці, як цієї зими ходив з Матвієнком, який відав місцевим кущем мисливців, з облавою на вовків.
Восени Іван повертався через Грянчиху в хутір. Пройшов силенний дощ. Іван завів велосипед до Антона Сибірського. Антон вийшов на поріг, одна нога коротша, стоїть наче півень. В очах блудливі бісики.
— Погано в хутір добиратись? — запитав і знову повело губу вліво. — А як там мій родич поживає? Поживає, поживає, — швидко заговорив Антон.
— Хто? — всміхаючись, питає Іван. Він здогадався, про кого йде мова.
— Як хто? Хіба ти його не знаєш? Його весь район знає. У начальства в почоті. Багачанську ГЕС строїв. За главного прораба був.
— А, це той, шо вс..., як облавою на вовка ходили? Тепер сидить на старому печищі й не рипається.
— Як так?
— А так. Підштаники в піску закопав.
— Це ти на нього ножа точиш. Не точи ножа, ножа, ножа.
— Їй-бо, не брешу. На моїх очах зарив.
З тих пір Антон став уникати говорити про міфічний родинний зв’язок з Матвієнком. Харитонів Данило мовчав, ні пари з уст. А з Іванових слів всі взнали цю історію і наче ненароком натякали Антону при зустрічі.
— Та в нас там є один, Матвієнко. Він, мабуть, вам ще й родич?
— Який він мені родич, як вовка злякався, — Антон швидко і невпинно плюється, хита головою. Нарешті опускається на коротшу ногу, вгамовується, затихає, згадуючи минуле.
Іван нісся через село, як той голодний вовк по піщаній плішині. Нестерпно хотілося їсти. Він навіть трохи розкаювався, що полишив насиджене гніздо.
І от Іван летить селом, а знесилена, розпатлана Марфута, біла хустка на шию з’їхала, б’є головою в ляду, руки давно посиніли і зболіли, стали суцільною виразкою. Та як не намагається Марфута відкрити ляду, все марно. Вже й плакала, й кричала, а толку ніякого. Росіл спраги не тамує. Якщо з голоду не пропаде, то від спраги зігнеться.
За два дні Марфута оговталась, стала прислухатись до сторонніх звуків. Слух її загострився. Звикла до свого ув’язнення, вона чула навіть, як бігають довкола хати кури, точать в сінях нори миші.
А Чередник Іван іде селом, голодний, як пес, шлунок судома зводить. Дивиться, біля дороги звід похилився. Обійстя Трибушних: Пилипа і Хтодоски. Біля колодязя розкішна верба клейкий листок викинула. «Хоч води нап’юся, щоб важчим бути», — подумав Іван і тієї ж миті побачив: баба воду тягне і когось лає.
— Щоб ти був пощез, щоб тебе родимець вхопив...
Взнає чи не взнає Івана, він тут майже не жив.
— Чого ви лаєтесь проти неділі, кого банітуєте?
— О, Боже, та це ж завтра Великодна неділя. Їй-богу забула, хай Бог простить, — сплеснула в заполи стара й перехрестилась. — Спасибі, чоловіче добрий, що нагадав.
— Видно, щось страшне трапилось, раз про Великдень забули.
— Ох, і не кажи, чоловіче добрий. Трапилось. Трапилось лихо та ще й яке. Та як же не лаяти того паразита, живоглота.
Іван стрепенувся, зупинився. Ні, не взнала в світлозахисних окулярах.
— Та ви самі посудіть, добрий чоловіче, на днях піч перекидали, а тяги немає. То хоч погано горіло, а ця ніяк. Весь дим через челюсті валує, стіни чорні, як у кузні. Та як би ж хоч трохи тягло, хіба б же я оце лаялась раді празника? Казала остолопові, не зви того Костя Чередника, п’яничку, а сходи до Цилюрика або в хутір до Данила, гарно попроси, то пічник. Той як зложить піч, як затопиш, то аж гуготить в коминах. Так полінилося, ледащо, йти. Як зарядив: «Кость знайомий, менше візьме!» Оце й менше. Щоб тебе за пупа та за печінку взяло. Ледачий двічі робить, скупий — двічі платить. Так оце й нам. — Кость Ряднинка — Іванів батько, та Іван не образився. — А що тут ходу до того Цилюрика? Верст сім, не більш. Раніш кожного тижня в Миргород пішки п’ятнадцять верст ходили й нічого. А тут того ходу — балакати нічого. Ледащо, що називається. На чому я тепер тобі їсти варитиму? — забачивши на порозі діда, збеленилась баба. — Та й паску, хоч і забороняють, не мішало б спекти. Я тебе зі світу зживу, Іроде проклятий. Я тебе нагодую. Будеш у мене пампушки з сметаною їсти.
Забачивши Івана, дід зніяковів, сховався за лісою.
— Не лайте ви вже діда, — навмисне голосно проказав Іван. — Гріх великий лаятись в празник. Давайте я гляну, що там у вас стряслось, мо, поможу. Мо, де душник забитий або закладений, раз кажете, п’яний ложив.
— Е, п’яний.
— Я так бачу, добрий чоловіче, що ви,мабуть, понімаєте в пічному ділі?
— Та, як сказати? — хизувався Іван. — Якби я зробив вам піч, то оце листя з верби обривали б і кидали в піч і горіло б, як порох. Тільки б гуготіло. Та зараз ніколи. Та й струмент у Миргороді. Оце якраз направляюся за ним, — граючи ніздрями, брехав Іван, вловлюючи запахи борщу і пиріжків, що долинали хтозна й звідки. Чи то, може, примарилось Іванові, та й не дивно, такий голодний. Та головне, передчуття не підводило Івана. Він відчував: тут можна пообідати, інакше хоч вмирай з голоду.
— Ну, то, може, хоч глянете? — з мольбою в голосі попросила стара.
— Глянути не штука,та ніколи, — набиває собі ціну Іван, хоча насправді ладен повзти на карачках до тії хати, аби тільки насипали тарілку борщу. — Мене в Миргороді ждуть. Я там прорабом, людям наряди закривати треба. Та ще й ботинки кісні, ногу намуляв.
— Ну, а як же нам бути? Чи, мо, ви б пізніше зайшли?
Щоб не дай Бог не переграти, Іван пом’якшав:
— Добре, де наше не пропадало? Для хороших людей півчаса не жалко. Показуйте піч.
— От спасибі, дай вам Бог здоров’я, — баба взяла відра на коромисло, похитуючи стегнами, пішла в двір. Слідом за нею Чередник. В ніздрі вдарило смаженим і печеним, аж голова завернулася. Зусиллям волі Іван потамував приступ дурноти і млості, хвацько заглянув під челюсті, виграючи тонким чутливим носом, потягнув повітря і заліз у піч мало не по пояс, вдихав прянощі борщу, подумав: зразу видно, батькова робота. Боязко, нечутно, переминаючись з ноги на ногу, зайшов у хату, трохи осмілілий Пилип. Як-не-як, а Іван став на його захист.
— Бабо, чи ти не людина? Чи завтра не празник? — натякає дід.
— Геть, іди з-перед виду, очі б мої на тебе не дивилися.
— Та я, — відступаючи в сіни, проказав Пилип, — про те, що, може б, чоловікові спочатку їсти треба дати.
— А шо таке? — зачувши дідову мову, жваво виринув з-під челюстей Іван. — В чом тут діло? Тут обідати розсідатись ніколи. — Іван відчуває, як від одної тільки згадки про обід, у нього вернеться голова. На столі стос пляшок і паруючі повні гарячих страв миски, наче примарилось. Іван стенає плечима і знову лізе в челюсті. — Я сюди не обідати прийшов. А піч у вас хирлява. Не горіло і горіти не буде, — зробив висновок Іван, чтобы предложили помыть руки, а заодно и отобедать, вилазячи і обтрушуючи від сажі долоні. Іван вимазав їх навмисне, щоби запропонували помити руки, а заодно й пообідати, бо дуже вже ссало під ложечкою.
Дід Пилип стояв, зіщулившись, наче засуджений до страти.
— А, може, хоч шо-небудь можна зробити? — з надією запитала стара.
— Нічого. Душники пороблено не так і піднебіння криве.
— Та я так і думала.
— Правильно й думали. Треба перекидати й ставити заново. Я б і завтра взявся робити, так празник. До того ж і струмент в Миргороді. А головне, пообіщав людям наряди закрити. Так шо обідати дуже ніколи, — нагадав Іван про їжу.
Вдячний за захист, дід знову став вмовляти стару.
— Ну, так шо, мо, знайдеш? Бачиш, чоловік з дороги, мо, ще й не снідав, — бурчав дід. За ці дні він стільки натерпівся від старої, аж душа зболіла. Випити б хоч шкалик. Мо, відпустило б. А випити можна тільки вдвох з прийшлим. Одному стара не дасть ні за які гроші.
— Господи, та я й, правда, не туди, наче здуріла. Мийте ось руки, — всміхнулась стара до Івана. — Зараз на стіл борщ поставлю. Гарний борщ, скоромний. Хоч і Великий піст, а пісного не їмо. Мо, воно й гріх.
— Підожди, я зараз, — витираючи руки об штани, сказав Пилип і шмигнув у сіни, потім у хижу. За хвилину, не зачиняючи хатніх дверей, вніс і поставив на стіл заткнуту кукурудзяним качаном півлітру.
— Скільки не кажи тобі, не доходить, — побоючись, що баба візьме й сховає півлітра, прогундосив Пилип.
— Ти чого в ніс балакаєш, товпига. Чи тобі на молодика. Вже всівся. Діставай полустакани, — гримнула баба. — Бач, якого нам дорого гостя Бог послав, — витираючи подолом сорочки глибокі череп’яні миски, проказала стара й стала розливати наваристий борщ. — Це вам, — сказала Іванові і вкинула в миску здоровенну курячу ногу. Ти часом дід відкоркував пляшку, витяг кукурудзяного качана, поклав на клейонку.В хаті запахло яйцями, ковбасою, самогоном. — Присаджуйтесь в нашій хаті, не гордіться.
— Не стоїло б клопотатись, — байдуже сказав Іван, ледь стримуючись, щоб не схопити миску з паруючим борщем і не втекти. Ноги самі повели Івана до скрині. Пилип налив в стакан горілки, підніс Іванові, похвалив.
— Первак! Для сина беріг.
— А собі ж як? — нагадав Іван.
— Хіба півполустакана.
— А мені капелиночку, — протягнула чарку стара, — печінка, клята, болить.
— Ну, за празники, — запропонував Іван.
Пилип випив свою долю, витер губи, жваво загомонів.
— Так, може, ви й справді того, піч нам зробите, а то заїла вже стара.
— Та зроблю, хіба мені важко, якби не такий зайнятий, то й сьогодні можна б. Собача робота, скажу вам. Печі кладу від случая до случая і тільки хорошим знакомим, — шкрябаючи дерев’яною ложкою по дну порожнього полумиска, теревенив Іван. Хтодоска підсипала ще. Пилип наповнив чарки. Іван випив і відчув, як його повело.
— Так і бути, хорошим людям не відкажу, — обіцяв Іван. — Зроблю. Зразу після Великодня і явлюсь.
— Так це ж добре.
— А матеріал? — в надії, що старі не зможуть підготуватись, запитав Іван.
— За матер’ял, чоловіче добрий, не беспокойтесь. У нас син цегельнею в Комишні завідує. Та, може, ви його ще й знаєте, Трибушний, — заспішив з балачкою дід. — А по вулишному Батлама.
— Як? Як? Баклажан?
— Батлама. Іван Пилипович.
— Ні, не знаю. Ми там ще й тижня не робимо. А фамілію таку чув,чого ж.
— От бачите. Та там його весь мир знає. І ви його скоро взнаєте, якщо робитимите. Так що цегла не проблема, — весело мовив дід, виливаючи рештки Іванові в склянку. Він був ладен годити Іванові, лише б не допікала стара.
— Тоді так, — проказав Іван, підіймаючи склянку. — За сумашедшу тягу! Через три дні я буду вертатись назад, матеріал щоб лежав у дворі.
— Буде, буде, — заспокоїв його старий, — хоч і празники... Нічого, якось управимось.
— І піч щоб розкидана була, — наказав Іван.
— Буде, ви тільки скажіть, як розкидати: одні комини, чи й подову піч? — нашорошилась стара.
— До самої долівки, — рішуче махнув рукою Іван. — Я по старому сліду ложити не буду. Всю щоб винесли, під чисту.
— Це діло трудніше, празники ж, — засумнівалась баба.
— Нічого, стара, когось кликнемо. Може, добрі люди уважать, поможуть. А Ванько їм цегли випише.
— Хто тобі в Великдень поможе?
— Та чи ти здуріла? На який Великдень? Чоловік каже, що в середу буде вертатись. За два дні й сліду не лишиться.
— Та, воно ж і вівторок ще...
— Ну, тоді сиди без печі.
— Я вам ось що скажу, — понесло Івана в надії, що дід може віднайде ще одну півлітру, а заодно й баба Хтодоска ще одну миску борщу наллє, або ще щось, щоб було чим закусювати. Червяка то Іван заморив, але не наївся, щоб, як ото кажуть, від пуза, під зав’язку. Ще ссало під ложечкою. І невідомо, чи ще прийдеться вечеряти. Так що треба заправлятись ґрунтовно.
— Ну, то вже кажіть, а то ще забудете, — нагадала стара.
— Та я про піч. Був в моїй практиці такий случай: в одних людей, ви їх, правда, не знаєте, рядом з моїм тестем живуть. У Гната Ододки поставили нову піч і трохи прогавили, побарились, зранку не затопили, а хлопці вночі поклали на верх скло. Добре, що влітку. Хоч і жарко, а топити все одно треба. Коли звариш їсти на кабиці, а коли і в печі.
— Та то так, — підтримала Івана баба. — Хліба на кабиці не спечеш. Та й груші, яблука, одним словом, сушку, треба на рештах на черіні сушити, щоб узвар був на кутю.
— Так от вранці взяли й затопили піч, Явдоха хліб зібралась пекти. А воно тяги зовсім немає, курить, як оце і в вас. Позвали Данила. Все перевірили. Аж на горищі в бику сажу трусили. А воно курить і все. Тоді Данило розкидав стару піч, щоб ставити нову. Все рівнем вивірив, а воно знов курить. Куди не заглядали, що не робили, курить. Заглянули і вверх. Мало чого, може, хто віхоть соломи впхнув, чи птиця яка залетіла і впала, димар забила. Глянув і нічого не замітив. Стекло то лежить на верху, світиться проти неба і все. Перекидав Данило ще раз піч, знов курить.
— Грошей не заплачу, — лається Гнатова супружниця, Явдоха, — не заплачу, не заплачу!
— Хай вам і гроші, і тяга хороша. Не знаю, чого вона курить. І колодязі построєні правильно і піднебення, а чого курить? — здвигує плечима Данило. — Тут, мабуть, місце таке прокляте.
Позвали Ододки другого пічника — те ж саме.
Потім прийшли хлопці: Остапів Борис і Антон.
— Ми чули, що у вас тут щось з піччю.
— О, треби тобі такого, — обурився Гнат. — Тут не такі пічники були і то нічого не могли вкоїти.
— А ми зробимо.
— Гаразд, — безнадійно махнув рукою Гнат.
Вночі хлопці залізли на хату, зняли скло з верха, потім полазили в печі, витягли підставлену зарані пару цеглин.
— Ану, топіть!
Явдоха розіклала багаття прямо в челюстях, дим потягло вгору, наче його хто в шию погнав.
— О, треби тобі такого, оце й я знаю спеціалісти! — каже хазяїн.
Гнат сплатив хлопцям добрі гроші і ті пішли. Отак ще буває.
— Може, й у нас хто скло поклав, га, діду? — в надії, що не прийдеться валити піч, запитала баба.
— Ні, в вас друге, — запевнив Іван.
— А може?
— Не вірите, полізьте перевірте, — Іван загорнув рукав піджака на лівій руці, там де мався бути годинник, глянув, сказав: — Ого, засидівся! Ну, вибачайте, мені пора, — і нахиляючись, щоб не зачепити трямок, пішов з хати. Дід наздогнав Івана за ворітьми, сунув в кишеню штанів пляшку первака. Чередник щиро потис дідові руку, подякував і пішов не озираючись. Над дідовою хатою клубочився синьо-зелений димок. Іван поминув село, здіймаючись на пагорбок, оглянувся і раптом помітив діда Пилипа на хаті. Таки не повірив Іванові, поліз. Старий кілька разів заглянув у димар, мо, шибка впала десь нижче, закашлявся. Щось гукнув бабі і став спускатися. Іван всміхнувся й пішов далі, уже не озирааючись.
Через три дні, відсвяткувавши Великдень, Гамазур повертався назад. І так вже вийшло, хоч і не хотів, а дорога й ноги знову привела його в Байрак, наче злодія на місце злочину. Іван не вмів та й не збирався робити Трибушним піч. Коли голодний, то чого тільки не наобіцяєш, красномовство через край пре. Попросити ж поїсти Іванові не дозволяє гордість і людська гідність.
Іван увійшов у село, побачив, як Пилип зі старою, хекаючи, витягують на ряднині рештки печі, невесело усміхнувся і, пришвидивши крок, пішов далі.
Він давно забув про Марфуту. Навіть думки не було, в головах не клав.
А Марфута тим часом втрачала віру в щирість і добро, а заодно і в те, що хто-небудь зможе визволити її із западні. І якби не Іван Михайлович, котрий бачив, як Гамазур покинув подвір’я і весь час назирав за хатою, то, може б, і пропала.
На третій день Іван Михайлович не витримав, підійшов до хати з Марією. Марфута почула кроки, заволала. Іван Михайлович відбив замок, увійшов у сіни, звільнив ляду. Бліда, налякана Марфута, важко дихаючи, вилізла на світ Божий.
— Ну й Чередник! — плямкав губами Іван Михайлович.
Марфута ввійшла в хату, впала на піл і тієї ж миті заснула. Іван і Марія трохи постояли, зітхаючи, похитали мовчки головами і пішли додому. Іван Михайлович вернувсь з промежку, накинув на петлі іржавий замок, запрутив хату.

96
Після чергових приймів Гамазура знову занесло в рідні краї.
Принесло Івана вдруге вже на попелище, коли від Іванової хати, яку він, можна сказати, збудував сам, і признаки не лишилося. Марія з дочками перебралася в Байрак, жила з матір’ю і з дітьми.
Остап помер. Брат Борис за Секлетині гроші поміг Марії побудувати хату, Грабарка теж не стояв осторонь, допомагав.
Десь серед літа Іван найнявся в Багачанській автоколоні робити паркан. Припекло. Грошей і на розвід немає. Від голоду голова вернеться і душа болить. Якби хоч руб був на показ, то хоч би пива випив.
Іван ліпить паркан, розповідає шоферам, як він, Герой Радянського Союзу, з двома товаришами втікав з німецького полону, як важко вони добивалися до Кракова, які небезпечні зустрічі мали з ворогом, і не менш небезпечні, бо могли засвітитися, з жінками. Хлопці сидять, слухають, вуха порозвішували. Згодом одного товариша вбило, другий — пристав у прийми, а Іван надибав по дорозі справжню молодицю, польку.
— Ну, то як ти з тією жінкою, хоч раз переспав? — добиваються чоловіки.
— Всю ніч пекли раків, довго згадуватиме. Вранці став збиратися, а вона в плач, тоді розв’язала вузлик, дає гроші. Я сто рублів в один черевик, під вустілку, другу сотенну — в другий, ще три — під підкладку зашив. Осталося п’ятдесят рублів, так я їх за лобок шапки сховав, капелюхи відкотив і на Краков.
— А там шо, наші гроші? — запитав хтось.
— Похожі, — не розгубився Іван. — Їдьте вже, раді Бога, бо мене начальник лаятиме. Про Краків другим разом розкажу.
— Ну, та ще хоч трохи. Інтересно ж, чи добрались до Кракова?
— Раз тут, значить добрався.
— А з Кракова як?
— А з Кракова прийшов у Коломійців.
— А де ж твоя Золота зірка?
— Як лінію фронта переходив, сховав, а зараз не найду.
— А удостовєрєніє?
— Посвідчення сохранив під вустілкою, так наші, як судили за те, що в пліну був, забрали.
— Конфіскували, значить?
Чередник замахується, навмисне дає зівка, вдаря молотком по пальцях.
— Ох, йоп... в три дзензелі мать, — засичав Іван, махаючи рукою. — Геть, ідіть відси, не мішайте.
Іван бере до рота кілька гвіздків, б’є штахетини, поправляє за вухом олівець. Під’їхав на мотоциклі Микола Ригір. Гамазур покинув молоток, виплюнув з рота гвіздки, йде до Миколи.
— Це ти, Іван? Де ти в Бога взявся? — зрадів Микола. — Хтозна й коли тебе бачив.
— Здоров був, на ось, — Іван кинув у люльку мотоцикла пачку гвіздків. — Приймак, Миколо, шо Божа роса. Бог дав, Бог і взяв. У тебе закурити найдеться?
Микола витяг пачку цигарок, простягнув Іванові. Передавлюючи навхрест мундштук, Іван закурив, повеселів, в очах бісики.
— Дай штук п’ять, — попросив Гамазур.
— Бери, — труснув коробкою Микола.
Іван витягнув з пачки п’ять цигарок, поклав по дві за обидва вуха, олівець сховав до кишені.
На косогорі під вітром колишеться, ходить бурими хвилями пшениця, половіють налитим колоссям жита, вилягають, хитаються. Падають грудьми, губляться в тих хвилях жайвори. В посадці лущать, розтріскуючись, стручки акації.
— Оце б дощику їй, якраз зерно наливається, — зітхає Микола.
— Пшениці, може, й треба, — сміється Іван, — а мені ні, мені забор треба робити.
— Дядьку, для чого ви ото йому закурити даєте? — гукають хлопці. — Він нам як розказав, скільки в нього грошей в банках і в Одесі, і в Севастополі...
— Ну, а як там хутір? — не звертаючи уваги на хлопців, питає Іван.
— Розбігається. Твоя хата ще стоїть, ішов би жив.
— Нехай, ось забор кончу, — жартує Іван і пускає з очей бісики, не поймеш, чи правду каже, чи бреше. Микола теж любив згустити фарби, але на цей раз не брехав. Хутір і справді розпадався, гинув.
— Якби ми були зараз до Долини, а не до Байрака, може б, ще пожили люди, а так Матвієнко з Табуром перекріпили його до Байрака, і став він нікому не потрібним, всіма забутим. А Буряківщина, Долина — ось вони; з кожного двору видно. Та нам до Багачки й ближче.
— А ясно, якби ми були до Багачки, то й я б у хуторі жив. Вже давно б свєт провели. Десяток стовпів поставив від Буряківщини і квит. А з Грянчихи три з половиною кілометри. Та й дорога на Багачку рядом. А на байрачанський шлях поки виберешся. А Марія, кажеш, вибралась?
— Та таке. Хату якомусь діду в Суржковім хоче продати за двісті рублів на дрова.
— Жалко, — спохмурнів Іван. — Чого ж вона зі мною не посовітувалась? Я ж ту хату строїв. Я б їй виплатив ті двісті рублів.
— Не знаю, Іван, тебе ж не видно. Та ще не пізно, можеш навідатись А свєт з Буряківщини, мабуть, проведуть. Вже з год балакають.
— Якби я знав, що в хутір протягнуть електрику й радіо, то я б і зараз там жив.
— Да, Іван, хутір стоїть в зручному місці. Дві минути і на шляху. А відтіль куди твоя душа забажає: Київ, Харків, Донецьк, Запоріжжя. — Микола взявсь обома руками за руль, з’їхав з обочини.
— Ну, то ладно, я пішов, робота. — Іван відійшов кілька кроків, заспівав:
Ой ти ж, мене Маню, та й не шанувала.
Вернися , Іванку, буду шанувати.
Микола завів мотоцикл, рушив. Курява сірим стягом тягнулася слідом, сідала Миколі на плечі, на кремову сорочку, з засмальцьованим коміром. Довгі нитки синіх вихлопів м’яло вітром, розмішувало з їдучою пилюкою. Строчка лінії між коміром і чорною, наче в негра, Миколиною шиєю зникла. Весело пахкаючи цигаркою, Іван повернувся до паркану, став лаштувати смолистий, пахучий штахетник. Солодко пахло димом, лісом і хвоєю. Обіч стояла іржава банка з гвіздками, валявся молоток. Наближався час обідньої перерви. На лавці, біля вкопаного для недопалків диска, з червоним пожежним щитом позаду, сиділи хлопці, чекали Івана.
— Хлопці, ідіть по роботі. Я вам більше нічого розказувати не буду, мені треба паркан городити. Я й так забарився, молотком себе по пальцях вдарив.
— Сергій, Стефан, — каже один з шоферів, видно бригадир. — Візьміть у чоловіка молоток і городіть, а він хай розказує.
Хлопці згодилися.
— Ну, це друге діло, — всміхається Іван, — тільки дивіться, щоб рівно було.
— Загородять. Сергій он учора в тещі городив, я бачив, харашо получається.
— Все рівно шнур натягніть. Це я руку набив, а в вас так не получиться.
— Так от, переночував я в Кракові в молодиці, — розповідає Іван. Хлопці слухають, б’ють штахетини.
— Я ж казав, що слухати легше, ніж розказувати. На гвіздок дивишся і слухаєш, а як розказуєш, то треба ще й на вас дивитися.
— Хлопці, шо це за порядок, обід кончився, а машини стоять? — вийшов на поріг начальник.
— А ми вже одробили своє. Ніде й минути лишньої не стояли. Кругом бігом. В усі колгоспи горюче завезли. Під кінець дня ще раз підвеземо і баста.
— Зараз везіть, а не під кінець! — стоїть на своєму начальник.
— Привезеш і стій тоді. Там зливати нікуди, — огризаються водії.
— Краще там стійте, ніж тут у дворі. Та шо це таке, половина бензовозів не виїжджа після обіду. Вихтір, ти ж бригадир. Я з тебе спитаю.
— Заберіть звідси оцього чорта, — відведеним вбік вигнутим, великим пальцем Віктор показує на Івана, — вони зразу ж і роз’їдуться. Я ручаюся.
— Все, я більше розказувати не буду, — попереджає Гамазур.
— Не перебивай, а то кров пущу. Тоже мені бригадир, — визвірився Степан, бо вдарив себе по пальцях.
— Шо ти там шепчеш? — огризнувся Віктор.
— Кажу, не мішай чоловікові розказувати. Не хочеш, їдь. А то він за всіх ручається.
— Ні за кого не треба ручатись, — погоджується Іван. — Один ручався. Ланку якраз пропивали. Гнатко випив і каже: «Не знаю, як хто, а я за свою Вірку ручаюся». «Не ручайся», — кажу, а він зразу: «Со. Споримо». «На півлітра. Розбивайте». Сидимо, випиваємо. Дивлюсь, Вірка надвір пішла. Я за нею. Згріб на причілку в суточках, зразу, думав, ляпаса одпустить, пручатися буде, а вона сама мене до ліси тягне, шепче: «Пішли он туди, в затишок». Баба як? Поки один мужик — то багато, а як два — то вже й мало. Повалив її на забор, трахнув, а мужики якраз гуртом вийшли покурити. Я підвів Гнатка до ліси й кажу:
— Оце, щоб не ручався. — Чередник зітхнув, продовжив. — Людям вірить ніззя. Я після війни в ювелірному магазині в Харкові робив. Ох і пожив. Всі друззя, начальство кланяється, один те просить, другий — інше. Я трохи роздивися й кажу: «Не буде, хлопці, діла, сказала біла. Це зараз ви такі добрі, а як мене в тюрму на Холодну гору запровторять, ніхто й тютюну на цигарку не принесе».
— Ну, то й як, посадили?
— Ні. Вовремя розщитався.
— А для чого ви прийомник з собою возите?
— Для діла. Случай чого, конєшно, якшо знаєш хвилю, можна підслухати міліцію. В прошлом году, в Лубнах, як у Марфути жив, міліція на хвіст сіла. Добре, хлопці в міліції знакомі, предупредили: «Змотуй, Іван, вудочки, бо буде біда». Бачу й правда, треба рвати когті.
У небі пливуть білі купчасті хмари, вітер вщух, навіть на осиках не тріпоче лист, а хмари пливуть, наче гонить їх якась невидима сила. Вони то набігають одна на одну, то знову розходяться, видно ідуть на різних висотах. Сонце котиться на захід, тіні від дерев видовжились, простяглися, вкрили весь двір. За парканом темніє кропива. В зеленій, наче рута, траві синіє чубатий чебрець, радує око. В дворі мазутні плями, від них вигоріли навіть спориш і подорожник, не допомагає й пісок, який час від часу завозять від Псла й розтрушують. А тому й ростуть навколо автобази тільки кропива та полин. І лише в дальнім куті, біля відхожого місця ружіє, схиливши голову, високий і пишний будяк.
— На заході сонця сів на велосипед і трасою Київ-Харків двинув на Хорол. — розповідає Іван. — Асфальт підтав, виблискує. Міліція послала навздогін озброєний наряд. Жму на педалі, аж шини гудуть, нагрілись, смалятиною воня. За плечима берданка, на поясі патронташ, на рулі — радіоприйомник, фотоапарат. Оглянувсь, бачу, насідають. Виїхав на гору, запахло медом і гречкою, попереду крутий спуск, позаду тріщить мотоцикл. Тільки спущусь з гори, в балочці мене й накриють. Кинув погляд на узбіччя — стежка. Куди вона веде, думати ніколи. Куди б не вела. Повернув на повнім ходу в невисоку, вершка в два, гречку. Попереду, метрів через двадцять, соняшники. Видно, погано зійшли, зворота гречкою засіяли, щоб земля не пустувала. Ну, думаю, спасенна душа моя. Шугонув у соняшник, заліг.
— Треба було подалі тікати.
— Да-да, це б ти тікав, а я вчений. Мені треба знать, що вони далі робитимуть, які мєри предпринімать будуть. Ліг. Дивлюсь на дорогу, а тут мурашня почала кусати. Міліцейський мотоцикл видерся на гору, притишуючи хід, став спускатися. Дивлюся, аж їх в мотоциклі четверо.
Сергій навіть молоток від подиву випустив.
— Ти ба, які грамотні. Як нас, так штрафують, права відбирають, а самим так можна і вчотирьох на мотоциклі.
— Їм все можна, — сміється Іван. — Дивлюсь, стали, головами крутять, тіки шльоми блищать проти сонця. Коли це чую, балакають.
— Треба було собаку брати. Де він міг дітися?
— Мо, на машину скочив. Одна за одною йдуть, — каже другий. — Шо ти хочеш, рецидивіст.
— Якби на машину скочив, то десь би велосипед був. Чи ти думаєш, що він з велосипедом плигнув?
— Ну, так шо будемо робити?
— Давай запрос зробимо. Зв’яжись по рації з начальством.
— А, мо, давай спустимося в балочку, провіримо, мо, він у водосточні круги заліз?
Дивлюсь: завели мотоцикл і поїхали вниз. В балці зупинилися. Один по один бік дороги, другий — по другий, заглянули в ті круги, а там повно мулу. Бачать, таке діло, стали настроювати рацію. Я теж розкинув свою антену, включив прийомник, чую запрос роблять в Лубни, питають, що робити.
— Як шо? Брать.
— Так він вооружон.
— Вас там четверо, таку вашу мать.
Дивлюся, зібрались в гурт, совіщаються. Я виліз із соняшників в гречку, спереду самокат. Руль підвернув, щоб колесо з траси видно було. Зарядив берданку, поклав на раму, добрячий упор получився, взяв на приціл. Придивився — старший групи майор. Рядом соняшник пахне, тільки зацвів, по жовтій шляпці бджоли повзають, росу п’ють. Медвяний дух памороки забива. Коли це майор команду дає: «Он він в гречці. В обхід ідіть, а я прямо вдарю».
— Я задер голову, крикнув: «Якщо мати не плакатиме, то йди, вложу з першого пострілу».
Хлопці молоді, жидкуваті, жити хочеться, злякалися. Дивлюсь, знову совіщаються, потім чую по рації балакають: «Рецидивіст, вооружонний...»
— В такому разі брать тільки живим і крапка, — наказують з Лубен.
— Ну, думаю, стріляти не будуть. Коли це дивлюсь, бадьоряться, повеселіли, начальник пообіцяв підмогу вислати. Чую, в прийомнику затріщало.
— Блокуйте преступника, а ми висилаємо дві опергрупи, одну з Хорола, другу — з Лубен, по п’ять чоловік кожна.
Ну, думаю, на всіх у мене патронів не вистачить. Нічого робити, тихенько поповз до соняшників, а воно вже й роса впала. Троє наблюдають, за колесом самоката, що з гречки тирчить, думають, що я там лежу, а четвертий по рації балака. Добрався до соняшника. Чую, — лущать на трасі мотоцикли.
— Каски, бронежилети оділи? — питає начальник. — Преступник вооружон до зубів. Ну, а тепер повзком. Не бійтесь.
—Кинувся я бігти. Руки й ноги дряпаю шорстким листям.
— Де ж він подівся? — гомонять вже десь біля велосипеда.
Дійшли до соняшника, а сліду не візьмуть, стемніло. Та хоч би й видно було, соняшник добряче заріс осотом, і так його заткало березкою, а землю заплескав дощ, що й удень нічого б не побачили.
— Ну й що? Не впіймали?
— Ні. Бачиш перед тобою сиджу. Якби піймали, я б зараз в другому місці сидів.
— А як же ти вийшов?
— А я по кругу пішов. — Іван малює дорогу, поле. — Це гречка, тут соняшник, а я зробив півколо і вибрався на трасу. Поки вони прочісували соняшники, я причаївся біля мосту, спинив попутку і був такий.
— Брешеш ти, Іване, оце тобі попутка так і стане вночі.
— Хто бреше, тому легше. Не хочеш, не слухай.
— Ну, а потім куди?
— Потім в Одесу, в підводники. Піднімать затонувші кораблі.
— Ну, й як?
— Піднімемо, потім розгружаємо, чистимо.
— А вкрасти можна що-небудь?
— А для чого? Що хочеш, те й бери. Розрішали.
— Трандиш?
— Не віриш, не слухай. Порядок був такий, бери що хоч, тільки щоб доніс і не попався. Єслі візьмеш і не донесеш, рощот.
— Йо, мойо, ото житуха, — дивується Сергій і кидає під ноги молоток. — Хлопці, ідіть ще ви хто-небудь побийте штахетник, а я послухаю. А то вже далеко відійшли, ні хляпа не чути. А ні, ви до нас ближче підійдіть.
— Зараз ідемо, — каже Іван.
— Ну й що там буває на кораблі?
— Все буває: гроші, золото, алмази, янтар, дорогоцінності, одежа.
— І шо, ото розрішають брати? Не поливай.
— Да, розрішають, — впевнено каже Іван і знову закурює. — Якшо не розрішатимуть, то який дурак туди полізе на вірну погибель? Ти знаєш, де ті кораблі лежать і як їх піднімати? Ото ж. Мо, й не розрішали б, так діватись нігде.
— А глибоко? Метрів сто буде?
— Це секрет, я підписку давав.
— Ну, а скільки чого взяти можна.
— Скільки понесеш.
— А ти шо брав?
— Зразу брав золото, а потім гроші. Вони легші, більше понести можна, та й на книжку можна покласти. А з золотом морока. Де ти його дінеш? За собою тягатимеш, ще вб’ють.
— Закопав би.
— Шо? — Гамазур рішуче встає повен тріумфу й обурення, ходить навколо вкопаного диска курілки, довго плюється, ляскає себе по колінах, на яких нашита бубна, по сідницях, розцяцькованих чирвою. — Оце так, хлопці, скажу вам по секрету, єслі кому-небудь попадеться золото, не вздумайте закопувати.
— Чого це?
— А того... Я раз закопав.
— Ну й шо?
— Це хуже чим жінка. Хто з вас ревнував жінку?
— Ну, допустим.
— Ну, так от. Ти ревнуєш, ждеш: от-от любовник прийде, приготувався, щоб застукати, а тебе хоп і в командіровку. Отак і з золотом. Тільки в десять разів хуже. Закопав, а вночі біжиш відкопувати, перевіряєш, чи ніхто, бува, чужий не відкопав. А не дай Бог куди поїхати, то щитай пропав. Ні жити, ні спати не будеш. Нінащо переведешся, на себе не будеш схожий. Тягтиме тебе до золота, як злодія на місце злочину. Ні сну, ні спочинку. Тільки заснув, так і сниться — золото відкопують. Кидаєш все і біжиш на вокзал, а там білетів немає, поїзд спізнюється. Летів би самольотом, так туман. Коротше, послідньому врагу не желаю. Шо я тільки пережив, мало в дурдом не попав. Кричу: «Білет давайте, в мене десять пудів золота відкопали!», а вони пальцем біля виска вертять і дзвонять в дурдом.
— Прямо-таки десять пудів?
— Звиняй, кілограмів.
— Дурний, а я б закопав, я терплячий, — каже Сергій.
— А як хто відкопає? — заперечує Степан.
— А хто знатиме?
— Кому треба, той прослідить. А якщо й не підслідить, то все одно будеш думати, що підслідив. На собі спитав.
— Та бреше він, оце б він тут робив, якби в нього такі гроші були. Та й хто б це розрішив красти по скільки? Це як з кожного корабля носити по скільки, то знаєш, яким багатим можна стати?
— А хто тобі сказав, що з каждого? — спрямував на Сергія лукаві глузливі очі Іван. — Ти хоч знаєш, що там за робота? Який риск? Буває, піднімемо корабель і хоч шаром покоти, нічого немає, а на другому, дивись, і є. Ну, тут вже, як кажуть, гуляй, Вася. До того ж, не всім і брати розрішалось. В основному начальству.
— Та начальство, звісно, воно й тут бере.
— Рядовому треба десять год одробити, щоб розрішили, а на тій роботі більше п’яти год ніхто не видержує. Три-п’ять год і спікся.
— А чого ж ти, якщо начальником був, забор городиш?
— А хто тобі сказав, що я був начальником? Начальник був мєстний, з Одеси, а я був бригадиром. Начальник без бригадира нічого не візьме, так шо приходилось і зі мною ділитись.
— А якщо в тайнику в квартирі заховати? — міркує Сергій.
— А в кватирі що, не можуть почути, підслідити? А як тебе дома не буде, продовбають стіну чи стелю проб’ють, заберуть золото й замажуть, наче так і було. Чи ти думаєш, люди дурні? Не поймуть, чо ти постоянно в одному місці стукаєш? Ти ж не витерпиш, щоб лишній раз не провірити.
— Йо, мойо, а шо ж робити?
— Кажу ж тобі, гроші лучче всього.
— Не слухайте його, хлопці, він бреше. Як ти візьмеш ті гроші, як вони мокрі. Та вони там за день розлізуться.
— Дурний тебе піп хрестив, Степане, — ображається Чередник. — Хоч це й секрет, підписку давав, ну скажу. Гроші, єслі ти хочеш знать, на всіх кораблях в водонепроніцаємих сейфах храняться. На случай, єслі корабель потоне, щоб не пропали. Ще й заварені в резинових мішках. Мішки оце такі, як у вас камери, завулканізірують і хана. Ніяка б... їм там не страшна. Хоч сто год будуть лежати.
— Ну й які там гроші були?
— Всякі. Я тільки стольники брав, їх більше влізе. А вообще, хлопці, єслі откровенно, я може б і золота хапонув, та не можу всидіть на одному місці, натура така. Ну, а головне, самі знаєте... Оце й у вас тут, саме луччє: нові акумулятори, запчасті, хто бере? Правильно, начальник автобази.
— Та він, гад, не тільки запчасті та акумулятори, він ще й взятки бере за нові машини.
— Не мели! — огризнувся Степан. — Ти бачив!
— А шо, не так? Чого боїшся? Чоловік з нами відверто, не заявить. Якби ви тільки знали, що він тут робить і шо бере?
— Не треба, я й так знаю, — жестом руки зупиняє Сергія Гамазур. — Як на калим поїхав, так і начальнику гони четвертак. Як нову машину, так і вісімсот рублів.
— П’ятсот.
— Це тут у вас п’ятсот, а в Одесі бува й тисячу, дивлячись, де робиш. Я все це до того, шо і в мене начальник був, от він золотішко й тягнув. Ну, а я, як бригадир, гроші.
— В тебе там, мабуть, міліони, йо мойо, — заздрісно скривився Сергій.
— Та, міліона, може, й не було, але багатенько. Та я й розтрачую, хлопці, багато. Ви столуєтесь дома, а я в чайних та ресторанах. Думаю, оце в Одесу з’їздити. Зніму з книжки грошей, куплю «Волгу». Надоїло пішки ходити.
— Ото, хлопці, робота, йо мойо, а тут вози цей вонючий бельзін цілими днями, травися за півтори сотні.
— Бреше він, немає в нього таких грошей. У нього он закурити ні за шо купити. Хіба б він оце тут робив, якби в нього такі гроші були? — глузує Степан.
— Дурний ти, Степане, в кого грошей багато, той всігда скупіє, бідняком прикидується. Ти подививсь на нього. Він такий, що чорта підніме, а не те що корабель. Битий хлопець. На ньому й кожа грає.
— Хіба я не похожий на підводника? — пускає очима бісики Іван.
— Як свиня на коня. На ось випий, — відкоркував Степан пляшку самогону. — Пий до дна, не оставляй на сльози.
Чередник випив, витер губи долонею, сидить, курить. Кожен м’яз напружений, очі так і прядуть, грають, блищать, бігають, годі й думати вловити Іванів погляд. Від нього так і пре перевагою, зверхністю, йому на все те начхати, і на паркан, і на начальника автобази, та зрештою і на всіх.
— Шо ти з ними, Сергію, балакаєш, — напрочуд спокійно, з відчуттям цілковитої переваги рече Іван. — Бідним я ніколи не прикидався, але й багатства напоказ не виставляв. А шо роблю оце тут з вами, так обікрали мене в дорозі. Прийшлось збути костюм, черевики, чемодан, в Москві, в Берьозці купив за валюту, і обміняти на оце дрантя.
— А костюм добрий був? — добивається Сергій. Він чи не один по-справжньому вірить Іванові.
— Питаєш. Канадський.
— А де ти його взяв?
— На кораблі. Там які хоч були. Костюми й прості, такі, як оце ви, роботяги, брали. Розрішалося. Замість спецодягу видавали. Вони ж ніде не числяться, списувати не треба. Решту оприходували і все.
— Ну, й як? Добрі костюми?
— Шо ти, — каже Іван. — Мирові, на всі сто. Оце тебе вдіти і поставити отам на дорозі біля колодязя, — таке наче білий. Трохи ближче підійдеш — жовтий, ще ближче — зелений. А станеш тут, де кропива — коричневий, ближче — червоний, а впритул підійти, так наче чорний.
— Йо, мойо, ото живуть люди.
— Перестань йокати. Хай він луччє розкаже, скільки грошей набрав.
— Немало, хлопці. Але в мене й розходи чималі: п’ятеро дітей, мати.
— А ти ж вчора казав троє, брехун.
— То від першої жінки.
— А-а-а.
— Х... на. Каже чоловік п’ятеро, значить п’ятеро. Чи ти, може, лучче знаєш, скільки в нього дітей?
— Не перебивай, Степане, чоловіка, а то по морді получиш, хай розказує, — загули хлопці.
— Три дочки й два сини. Якшо так не пощитаєш, на пальцях щитай. П’ятеро буде, можеш не перещитувати. От, — всміхається Іван, — і думайте тепер скільки в мене грошей. Одній хату в Полтаві купив, другій, найбідовішій — в Одесі, біля Потьомкінської лєсніци. Здоровенну, хоч конем грай. А скільки їм на двох треба, найняли квартирантів, як день, так і руб. А їх десятеро живе. Ні, Полька, та швидко одквита гроші за хату. Ну, а Катька, та в Москві живе, в пригороді і теж у своїй хаті. А обом синам думаю оце в Ленінграді купувати.
— І скільки ж хата в Ленінграді, якщо не секрет ви ж, мабуть, уже напитували?
— Е, хлопці, багато. Ви отут всі гуртом скинетесь і не хватить, щоб купити.
— Ясне діло.
— Та найдорожчі хати, якщо хочете знати, в Одесі.
— Ти ба? А чого?
— Того, шо море.
— А в Ленінграді, шо моря немає? Я там служив, — ставить під сумнів Іванові слова Сергій.
— А я тобі що, казав, що там моря немає? Так там холодно в тому морі.
— А-а-а. А я думав, що найдорожча хата в Москві.
— Індик теж думав... Так на чому я остановився? Ага, на Одесі. Так от, в Одесі я тільки на одну хату викинув вісімдесят тисяч.
— Йо, мойо. Там, видно, домина!
— Я вже казав, як сільбуд. Хата вісімдесят, а обстановка, телевізор, холодильник, хай і небагато, а теж стоять гроші. Каждому зятєві по машині.
— А куди ж оце їздив, що обікрали?
— Матір їздив провідувати. Купив їй невеличку кватирю в Миргороді, хай на старість поживе.
— А діти теж роблять?
— Інженерами. Всі інститути покончали. Полька — торговий, Катька і Лідка вчителюють.
— Це тільки так сказати: в інституті вчаться. Там теж, мабуть, без грошей не просунешся.
Чередник наче й не чує.
— От і прийшлося до вас по договору найматися. А де дінешся? На дорогу ж десь треба заробляти. Я вже й білет в Одесу заказав предварітельно. Оце вчора сказав собі, тільки приїду в Одесу, купую хату, гараж, машину, хватить мотатися по світу. Раз уже в дорозі обкрадають, значить все, крапка. Значить своє од’їздив, — філософськи зауважив Іван.
— Ви багато де робили на своєму віку: і шофером, і на тепловозі, і в ювелірному, і кораблі піднімали.
— Да, багато. Ось і права. — Гамазур витяг якесь посвідчення і тут же сховав його до кишені. — Ну, то й що?
— Скажіть, ким саме лучче робити? Кораблі піднімати?
— Ясне діло, що кораблі, — мрійливо сказав Степан.
— Он шо тобі треба! — голосно розсміявся Іван і мільйон бісиків сипонуло з очей. — Ні, тільки не кораблі. То робота тяжка. Від неї в мене й грижа. Недаром там платять багато. А скільки загнулося.
— Чого?
— Того, шо під водою! Корабель — це тобі не бензовоз, та й акули рядом плавають. Бачив? Не бачив? Ну й слава Богу. Аби тобі їх і бачити не довелося.
— А де ж тоді саме лучче? Пхе!
— Якшо хочете знати, хлопці, то саме лучче, лісником. Воздух свіжий, птиці співають. А молодиці за хворостом ідуть. А шо ще чоловікові нужно? Воздух, птиці, жінки. Хочеш хворосту — рощитуйся.
— А як грошей немає?
— Я грошима ніколи не брав. Тільки натурою. А як гроші нужні, то для цього мужики є. Вони теж інколи за хворостом ходять. Так шо саме лучче, хлопці, лісником. У мене тоді баб було, як у мішку проса. Кожен день душа в рай проситься.
Поки Іван розповідав подробиці, хлопці закінчили городити паркан.
— Гвіздки заберіть собі, а молоток я віднесу, — Іван встав, пішов до контори.
— Шо, закінчив?
— Да. Ось молоток. Коли гроші будуть?
— Не знаю, може, й завтра. А чого це ти хлопців забавляєш— Вже он сонце на захід, а вони ще не виїздили.
— Я їх не припинаю, хай їдуть.
— Хлопці, ану уматуйте з двору! — гукнув у вікно начальник.
Хлопці нехотя стали розходитися, запускати мотори, виїздили з двору.
Гамазур вийшов з контори, почвалав у Багачку. В кишені цокотіло двадцять чотири копійки, якраз на пиво. Підійшов до чайної, дивиться велосипед старенький стоїть. «Мо, в хутір змотатися, матір провідати?» — майнула думка, до того ж там дружків море. Найдуть півлітра, закуску.
Не довго думаючи, перекинув ногу через сідло, поїхав.
— Стой, підожди. Держіть злодія! — Вискочив з чайної хазяїн.
Івана зупинили, повели в міліцію. В кабінеті відділку міліції за столом сидить Макар Сахно.
— Що трапилось? — запитав Макар Сахно.
— Одпустіть! Я переплутав! У мене точно такий велосипед. Якщо не вкрали, то він ще там стоїть, — благає Іван, — вкрадуть, будете отвічать.
— Ви бачили там другий велосипед? — запитав Макар Сахно у потерпілого.
— Не знаю, якісь стояли...
— Він навпроти, під забором стояв, — бреше Іван.
— А чого ж ви тоді взяли той, що з протилежного боку?
— Того, шо переплутав. Я, як ішов у чайну, ставив свій велосипед справа. А як вийшов, теж взяв той, що справа. Отпустіть, а то ще й мій украдуть.
— Ви тут не крутіт. Зараз складемо протокол тоді й підете.
— Який протокол? Вкрадуть велосипед, буду жалуватись начальнику міліції.
— Розпустилися! — Сахно встав, замахнувся на Івана кулаком. — Я б тебе раніше нажалувався. Нема на вас Сталіна. Ану, вставай, пішли до чайної, покажеш, де твій велосипед.
До чайної недалеко, хвилин п’ять ходу. По обидва боки паркану стоять велосипеди. Іван іде, придивляється.
— А он він стоїть! —Зрадів Іван.
Підійшли ближче.
— Ну шо? Де він?
— Ні, це не мій, обізнався. Зараз ще в кущі гляну, якщо нема... — Іван розсунув покриті товстим шаром пилу гілки, вигукнув: — Все, немає, пропав! Я ж вам казав, вкрадуть. Тепер платіть мені за велосипед, я так з міліції не піду.
Дивиться Іван: від автостанції йде сержант міліції, придивися, Дмитрів Мишко.
— Мишко, іди сюди! — гукнув Іван.
— А, Іван Костович, це ти? Що з тобою?
— Та ось бачиш, арештували. Кажуть, що я велосипед вкрав. А я його не крав, у мене вкрали. Свій отут поставив, сів і поїхав. А тепер мені діло шиють.
— Ти шо, його знаєш? — питає в Мишка Сахно.
— Та, знаю. Отпустіть його, він, мабуть, і правда переплутав.
Сахно відізвав Мишка вбік, щось поговорив з ним і відпустив Чередника. Іван, тамуючи спрагу, пішов у чайну. Вихилив кухоль пива, переночував у скирті сіна, а на другий день уранці знову прийшов до начальника автобази.
— Ну, як там сьогодні, гроші будуть?
— Ти ж не кінчив роботу.
Іванові в неабиякій мірі було притаманне почуття гумору, але й він здивувася!
— Як це не кінчив?
— А фарбувати хто за тебе буде, Пушкін?
— Там десять планок лишилось, краска кончилась.
— Фарбу сьогодня привезли.
Гамазур взяв банку фарби, пішов доводити роботу до кінця. Пофарбував, закрив банку, поніс до контори.
— Тепер все. Давай гроші.
— Гроші будуть тижнів через два, в получку.
У Івана і щелепа нижня одвисла, та він швидко опанував себе, наблизився до столу, перевернув те, що залишилося в банці, начальникові на голову.
Начальник мив голову і бензином, і ацетоном, та так, і не відмивши, постригся налисо. Гамазура за хуліганство посадили на п’ятнадцять діб.
— Ну, а тепер веди його в парихмахерську, — наказує Сахно.
— Для чого?
— Шо, перший раз? Порядку не знаєш? Стригти будемо. А як ти думав?
Чередник іде, всміхається. Зайшли в перукарню. Микола Штельман у білому халаті править бритву.
— Цього під нульовку, — каже Сахно. — Знімай бриля, сідай в крісло, — пропонує цирюльник.
Іван сів у крісло, зняв бриля, зблиснув лисиною проти світла, наче місяць на сході.
— Та тут нічого стригти, — обурюється Микола.
— Все одно, стрижи, — наказує Сахно.
Гамазур озирається, в очах народжуються бісики, час від часу він підморгує то Штельману, то Сахну. Він давно наче якогось незвичайного свята чекав, коли його нарешті заставлять зняти бриля, щоб постригти. І от час тріумфу настав.
Перукар походив навколо Чередника з включеною машинкою, роздратовано сказав: «Забирайте вже його, в нього, окрім потилиці, стригти нічого».
Через п’ятнадцять діб Івана звільнили з-під арешту.
— Ну шо, Іван, постригли? — сміються знайомі хлопці з автобази.
— Нас обох постригли, — рече Іван, — Мене, правда, бесплатно підстригли, а ваш начальник ходить пострижений за гроші.

97
— А я Чередника бачив сьогодні в Багачці, — сказав удома Микола, — городив в автобазі паркан.
Наступного дня Володя поїхав у Багачку мопедом. Став назад вертатися, бачок майже порожній. Дай, думає, заїду в автобазу, мо, там Гамазур, попрошу бензину, бо всі гроші на цигарки стратив. Івана вже не було. Навколо автобази зеленів чепурненький паркан.
— Хлопче, шо тобі тут треба? — питають у Володі водії.
— Та хотів Івана Чередника побачити. Він тут у вас забор городив.
— А ти шо, його знаєш?
— То мій сусіда.
— То він шо, і зараз у Байраку живе чи, мо, в хуторі?
— Та я зараз не знаю де він, а колись в хуторі жив.
— А шо ти хотів.
— Заправиться.
— Бери он в відрі. Можеш заїздити, заправлятися коли тобі здумається, раз ти Іванів сусід, — сміються хлопці. — Він тут нам попорозказував.
Володя залив бензину в бак, подякував і поїхав.

98
Матвієнко був жорстокою людиною, а тому робити неприємності, зло йому мало хто наважувався. А тому Петро і вів себе зухвало, знав, люди бояться його. Один тільки Гриша і то напідпитку поперевертав у Матвієнка всі вулики і кинув у колодязь пластмасову тарілку. А може, й не Гриша, а хтось інший під Гришиною маркою. Тієї зими на Різдво лежав Петро на ліжку, читав газету, коли це чує: в сінешні двері хтось шкрябає. Валет біля будки гавкає, з цепу зривається. Таки боявся Петро людей, багато зла їм заподіяв. Ні в кого з хуторян не було зліших собак, ніж у нього.
— І на кого він так рве? — питає Петриха. — Петре, ти чуєш, таке наче хтось в двері шкребеться, мо, кіт?
— Та чую. Ану, Манько, хро-хро, сходи в сіни, узнай хто там добивається. А то я не полінюся, встану, то я нашкрябаю.
Манька посунула в сіни. Надворі завірюха, вітер в двері стугонить.
— Хто воно там стукає? — запитала Манька, прислухалась.
По той бік дверей мовчать, тільки сопуть та шкребуться, начебто собака чи кіт на негоду, а Валєт прямо розривається, рве і рве без упину. Матвієнко прислухався, чути, як натягуючись, дзеленчить об казанок ланцюг і пожалів, що на міцному, новому цепу посадив вчора Валєта на прикорень. Якби був старий, давно б зірнув, полатав би комусь штани. Ввійшла в хату налякана Петриха, погляд винуватий, блукаючий.
— Ну, що там, взнала?
— Ні, мовчить. Мо, хто заблудився або п’яний.
— А чого ж мовчить, якщо заблудився?
Петро ще трохи почитав газету, полежав, потім встав і каже повагом:
— Ану, Наталко, подай патронташ, а ти, Петрихо, неси сюди ружжо і стілець. Я в них через двері палону. Будуть знати, як шкрябатись.
Наталка полізла знімати з сволоку патронташ, він висів біля самого комина на гвіздку, щоб набої не відсиріли. Петриха кинулась в куток, зняла берданку. Петро взяв з скрині каганець і в одних підштаниках і сорочці вийшов у сіни. Потягло холодом. Язичок полум’я видовжився, приліг на дно решітки, замотався наче несамовитий і мало не погас, та Петро вчасно підставив долоню. Вогник вирівнявся. Матвієнко поставив каганець на перевернуту догори дном дубову діжку, став на підсунутий Манькою стілець, поклав поверх одвірок на остеклену полицю цівки рушниці, де, як правило, в заглибку вдень ховають ключ від засува. По той бік дверей нерозбірливий шепіт, шкрябання. На двері, видно по засуву, бо нап’явся, налягли.
«Вори!» — майнуло в Петровій свідомості. Руки від переляку затремтіли, дуло стукнулося об стекло, з брязкотом посипалися вниз склянки. В пробоїну сипонуло снігом. Сніжний вихор залетів у сіни, подув на каганець. Полотнище вогню затріпотіло, вигнулось і погасло. Манька витерла сірника, засвітила каганець, заступила його собою. Стоїть руки розчепірила, наче збирається когось ловити. Цівки дрібно застукотіли об мерзлий одвірок. Щоб не видати переляку, налякати тих, хто по той бік дверей, Петро крикнув:
— Наталко, ану давай патронташ, я їх зразу картеччю!
Наталка протягнула патронташ, Петро дістав патрон, наказав:
— Ану, Манько, неси штани, дме, хро-хро.
Манька знайшла галіфе, внесла. Петро одів одну холошу, хрокнув, розвалив дробовика, хотів загнати в дуло патрон, ще раз хрокнув, та в цей час по той бік дверей хтось високий цупко ухватився за цівки й потягнув донизу, хоч надворі й мороз, а дуло слизьке й холодне. Петро облишив одягати штани, ухопився обома руками за рушницю, ремінець за лікоть замотав, вільною ногою, тією, що без штанини, вперся у двері. Стрельнув би, так стволи не закриті. Рушниця повзає по полиці туди-сюди, взад-вперед. Чи то злодії навимсне відпускають, чи й спрвді сили рівні.
— Ану, Манько, хро-хро, винеси кожуха, а то я змерз.
Манька жваво побігла в хату, принесла ще й кожуха, накинула Петрові на плечі.
— Це, хро-хро, якби Валєт зірнув, — вголос думає Петро.
А Валєт, і справді, наче вгадав думки господаря, розгониться і рветься з цепу, аж прикорень в мерзлій землі дзвенить. По той бік дверей, видно, не на жарт, вхопилися за цівки, тягнуть з усіх сил, от-от Петро рушниці не втримає, з рук випустить. Добре, що хоч ремішок на лікоть намотав. Ось уже й карабін виткнувся, стало видно знадвору. На полиці купку снігу намело. Сніг крутиться в сінях, танучи, осідає на долівку. Матвієнко вперся ногою в двері, крекче. Тут вже не до заряджання, не до стрільби, як воно он уже й курки показалися знадвору.
— Ану, Манько, Наталко, беріться й ви, хро-хро.
Наталка вхопилася за ремішок, Манька за Петрові ноги вище колін. Спрожогу потягли. І чи то по той бік не втримали дуло, чи, мо, тілько того й ждали, взяли й пустили. Петро шелеснув з перевернутої бочки на Наталку і Маньку і, хрокаючи, покотився в куток разом з бочкою, каганцем і рушницею, тільки застугоніло. Оговтався, вбіг у хату, заліз на піч, вибив віконце, став навмання палити з дробовика. Смалив, поки не вистріляв усіх набоїв. Сидориха з Ляпашком прокинулись від тієї стрілянини, не знають, що робити. Чують тільки, як по стіні час від часу щось шарпає, наче водою з брандспойта б’є.
— О, Гошподи, чи воно жнов німчура прийшла, чи шо воно таке?
— Та то, видно, вори до Петра влазять. Там є за чим, я не один смушок одніс, — каже Ляпашко.
— А скільки жолота нагріб у колективізацію, — підтримала Василя Сидориха.
Тільки вранці наважилась Сидориха вийти надвір, виглянула за хату і вжахнулась: вся задня стіна дробом сколупана і шпарування обсипалось.
В неділю прийшов Петро в бригаду, а його питають:
— Це ти, Петре, вночі стріляв?
— Да. Та до мене на Різдво вори влазили, так я їх так налякав, що вже ніде по хутору не лазили і лазити не будуть, одного, мабуть, підстрелив, хро-хро.
— Брешеш, Петре.
— Не знаю, може, й брешу. Вранці вийшов у двір, а воно кров на снігу. Нічого, воно скоро виявиться, стріляну рану не сховаєш.
— Петре Микитовичу, шо ж ви ото брешете, то ж ми з Антоном були, — каже Остапів Борис.
— Отакі здорові, змалились. Ви колись дограєтесь. Оце б піти, заявити в міліцію, щоб знали як, та дорогу перемело. Сашка, онука злякали, куди воно годиться?
Петро б і пішов заявив, сніг би його не зупинив, та надіявся, мо, який з хлопців до Наталки пристане. Чогось же вони приходили?
— А он і Сашко зі школи йде, — сміється Гриша.
— Шось портфель дуже вниз тягне, видно, важкий від двійок, — каже Баламут Василь. Всі в хуторі вважають, що Сашко його й Наталчин син. Срібняк не спростовує тієї версії.
— А ти ж, Петре, казав, що Сашко підросте, то в Суржків в школу не віддаси? В Суржковім одні дураки вчаться.
— Та хотів. Малий дуже, а в Багачку далеко, — мовив Петро.

99
У Петра Матвієнка була й справді добряча кузня. Такої кузні і в районі не було. І міхи, й горно, й наковальня, і весь Харитонів ковальський інструмент. А тому коли треба було підкувати коня чи зремонтувати воза, йшли до нього. Петро не вкладав ні душі, ні старання в справу, робив абияк. Стоїть віз у Матвієнка і місяць, і два, а він все обіцяє, та з рук не пускає. А якщо швидко треба, забирай. Така ж і Петриха. Кажуть, чорт сім пар лаптів стоптав, поки їх до купи зібрав.
І от прийшла в хутір пора сінокосу, а там не за горами і жнива, а за жнивами підоспіли коноплі. Їх здебільшого мочили в сагах, озерах, щоб менше риби в Пслі гинуло й пропадало. В сагах теж бувало ганяв рибнадзор, бо вся риба в них дохла, але крилися. В Миргороді коноплезавод — мочити треба. Правда, часто ті коноплі потім палили прямо в скиртах, та що поробиш?
В пору мочіння конопель прибіг Росєйка наче опечений до Матвієнка, очі лиховісно блищать. Його недавно знов призначили обліковцем, по суті бригадиром над хуторянами. Росєйка ніколи, здавалось, не розумів жартів, сприймав все всерйоз, за чисту монету. Посада обліковця, відповідальність, відбирали рештки розуму. Здоровий глузд, критичне відношення до подій, зникали. Він постійно був знервований, приймав авантюрні, непродумані рішення. А вказівки голови правління, Петра Грабарки виконував з такою заповзятливістю, що нерідко отримував результат прямо протилежний очікуваному. До завзяття ще й розум потрібен, а поспіх виправдовує себе хіба що при ловінні бліх. Люди часто сміялися з Росєйки і при нагоді розігрували.
— Що скажеш, Петре? Хро-хро. — Матвієнко стояв посеред двору, пахкав люлькою.
— Оце я строчно пишу вам два трудодні, — наче на вогні горить Петро, — а ви зремонтуйте гарбу. Треба строчно їхати у Велике, мочити коноплі.
— Вези гарбу в двір, в мене тут кузня, струмент, тут і буду ремонтувати.
— За два часа зробіть, будь ласка.
— Тоді присилай ще Семена й Данила, щоб помагали, хро-хро.
— А як я між вами два трудодні поділю? — подивувався Росєйка.
Петро Грабарка запевнив Росєйку, що за два трудодні Матвієнко наб’є шину, а тому й не міг відступити від вказівки.
— Якшо ти такий грамотний, то вези гарбу до Семена чи Данила. — Петро похрокав, покашляв, пішов у тінь дерев.
— Ну, добре, я їм за щось інше запишу, або й так будуть. Тут роботи небагато, — вирячивши очі, Росєйка побіг у бригаду, потім завернув до Данила.
Данило якраз був удома. Він тільки обпатрав курку і поки Гавриленчиха варила борщ, змазав долівку.
— Хазяїн дома? Строчно треба в бригаду йти, пак до Матвієнка, — наказує Росєйка. — Хід треба зремонтувати.
— Зараз прийду, — пообіцяв Данило.
Петро гунув до Семена, але того і вдома не було.
— А он він у Срібняка, — роззирнулась Оришка. Семен і Василь збиралися перекривати хату, ладнали звід, лещата, щоб подавати на хату оберемки соломи. Росєйка наріпився на Семена, щоб той ішов до Петра Матвієнка, та вчасно прийшов Баламут Василь, прогнав.
— Я, мать, Василю, таки схожу, га? Я там недовго, — забідкався Семен.
Гриша Густодим запріг коней, рушив їхати до Петра. На півдорозі відпала гайка, спало колесо. Гриша підліз під передок, підважив плечима, надів колесо. Хотів загвинтити гайку, аж не тут то було, гайка оділась на вісь.
— Твою мать, вп’ять Матвієнкова гайка.
Ти шо, таку-перетаку, до сих пір воза не одвіз, — летить навстріч Росєйка, лається. Данило й Семен уже в городі, а робити нічого.
— Ти шо, сліпий? Не бачиш, колесо спало.
З горем пополам Гриша притяг того хода до Матвієнка в двір. Матвієнко походжа по двору, роздає Данилові й Семенові наряд. Нарешті ввійшов у кузню, роздмухує горно. Данило тримає кліщами біло-червоний зубок, Семен клепає.
— Семене, хватить тобі вже кувати. Весь вугіль згорів, — Петро зупинив міх, мабуть, вморився.
— На, Петре, поклади свої кліщі на місце, — каже Данило, хоч і бачить, що то батькові кліщі. Петрові ліньки зайвий раз оглянутись, а тому взяв ті кліщі навпомацки, не повертаючись і аж рука зашкварчала. Запахло паленим м’ясом.
— Оце, Даниле, щоб я тебе більше в помошниках не бачив.
— А я й не набивався.
— На мій вік дураків хватить, — Матвієнко похитав ручицю, стягнув шину, сказав знервованому Росєйці, щоб забирав гарбу. Росєйка вибіг на дорогу. Десь вгорі над головою розтріскувалися стручки білої акації і коричневе сім’я сипалося Росєйці на голову.
— Гриша! Грицьку!
— Шо таке? — визвірився Гриша, він тільки відвів коні в бригаду.
— Веди коні назад, забирай гарбу і гони до Човнового, там молодиці ждуть, коноплі грузити.
Гриша загнув матюка, але наказ виконав. Він запряг коні у гарбу, вйокнув, зводячись на коліна, махнув виламаною в американських кленках лозиною, погуркотів до вигону.
Пообідавши, Матвієнко сидів у холодку біля колодязя, читав газету. Глядь, аж тут у двір залітає переляканий Росєйка.
— Оце так, Петре Микитовичу, не запишу вам жодного трудодня. Ото те, о. Гарба у Великому поламалася.
— А ти шо мені казав? Щоб до Великого доїхати? Вона й доїхала. А якщо хотів ще й назад вернутися, — нехотя кидаючи слова розчавленому, вбитому наповал Росєйці, говорив Петро. — То треба було не два часа, в два дні ремонтувати.
Росєйка ще трохи побігав по двору, понервував, невідомо й чого домагаючись від Петра, який, не звертаючи на Росєйку ніякісінької уваги, незворушно сидів, чадив люлькою, і, не наважуючись більше лаятись, пішов геть. По-перше Росєйка боявся Петра. А по-друге — не пізніше як завтра, а, може, ще й сьогодні ввечері йому знову за чимось прийдеться звертатись до Матвієнка.

100
Кисіль ще в дитинстві став інвалідом. Довелось купувати інвалідну коляску.
Одного разу їде Кисіль вигоном, мугика щось собі під ніс, щось роздумує, маракує, а тут, де не візьмись, бугай. Побачив Кисіля в колясці, роги наставив і попер просто на Василя. Василь з переляку забув що й ходити не вміє, вискочив з коляски, та як ввірве додому. Добіг до осик, оглянувся, а бугай коляску перевернув і душить. З переляку Василь наддав ходу, а думка наче шашіль точить: «Як же він тепер без коляски буде?». Після того випадку Василь став ходити. Поки був молодший, взимку та восени Кисіль ходив з Матвієнком та Дмитром на полювання, трохи навіть пасічникував. Якось Артем із Степаном пішли на колгоспну пасіку. Підійшли до лісосмуги, стали оддалеки й стоять, дивляться, як мед качають. Кисіль питає: «Чого ви, хлопці, прийшли?» Хлопці засоромились, мовчать. Хіба не видно чого. Довго стояли, мо, годину, а, мо, й більше. Кисіль відрізав кривим ножем кожному по маленькому стільничку. Хлопці взяли й тікати. А тут, де не візьмись — бджоли. Видно, на переліт попали. Проскочили лісосмугу і до бригади в ярок. Попадали. Ні, щоб в лісосмузі біду пересидіти. А Степан ще й руками в медові з стриженої голови бджіл зганяє, бджоли падають на той мед, жалять.
Під осінь Кисіль кинув роботу, а як набридало одному вдома сидіти, йшов у бригаду і грав у карти, а влітку в доміно. Школярі на канікулах, часу вільного досить. Інколи буває й Захаров Сашко загляне у вихідний. Цілісінький день стукають.
— О, вже козьол го’ий дупей-пусто з Човнового йде, — сміється вдоволений Кисіль.
Хлопці гигочуть з Василевої вимови. А що їм? Їм аби грати, та щоб як по корови будуть йти, не взівати.
Увечері приходить з роботи Манька — зла, натомлена, вироблена, подивиться на те безтурботне Василеве життя, почина стиха бурчати. Вона б йому не так розказала, та боїться Білички. А як Біличка піде в хату або кудись одвихнеться, кричить:
— Ти б ще Петька Двірниччиного та Матвієнкового Сашка гукнув для компанії.
Гриша сидить, заливається сміхом.
— Не к’ичи. Чого ти к’ичиш? Розкйичалася.
— Встав би хоч води витяг.
— А я кажу не кйичи. Мати дві діжки натягла. Дупей шесть, став Гйиша.
— А ти вже поставив? Тоді ходжу.
— Е, Гриша, буде тобі козьой. Три вже з Човного прийшло, а це гоий іде, дупей-пусто, — сміється Василь, наче й не було недавньої перепалки з дружиною. За материною спиною Василь, як за кам’яною стіною. А які до нього претензії? Він би й радий працювати, так скалічився. За нього мати все переробить. Жаліє. А що поробиш? Не стане матері, і він пропаде, і собака не гавкне. От і марнує Василь час, зимою з дядьками, а літом, як мужики на роботі — з дітварою.

101
Останнім часом Чередник жив на колишньому материному подвір’ї, байдикував. Та, переконавшись, що голод не тітка, став шукати роботу. На цей раз Іванові поталанило, влаштувався у Миргороді на пожарні. Стоїть на пожежній каланчі, оглядає околиці. Курить, плюється, з висоти позирає на людей. І це останнє, приносить Івану неабияку насолоду. А тут і Микола Ригір, видно, приїхав у справах. Іде центральною вулицею, мимо курорта, чує, з пожежної вежі хтось сюрчить. Микола задер голову вгору, дивиться, Гамазур картузом махає. Не встиг Микола огледітись, а Іван уже спустився вниз по сходах, йде назустріч, рве газету. На обличчі усміх, в очах бісики:
— Шо ти тут, Іване поробляєш?
— Та оце надавав одному попідбіччю, щоб не спав на посту.
— Добра в тебе, Іване, робота.
— Зараз збираюся на вокзал, кажуть, там непорядки, поїзди спізнюються, поїду розберуся, що й до чого.
— Давай хоч пива вип’ємо.
В генделику, біля автостанції, Микола купив два кухлі пива. Трохи погомоніли і розійшлися. Іван поїхав до вокзалу, Микола пішов у своїх справах. На вокзалі в буфеті Іван купив ще один кухоль пива,зайшов до ресторану. Зайвих грошей у Івана не було, але ж і не обов’зково багато пити, можна й так посидіти, подивитися на людей.
Випив пляшку пива ще й там. Удавано поважний, Іван дивився на брунатний спориш за вікном, похмурі дерева.
Нарешті вийшов з ресторану і в залі віч-на-віч зустрівся з Росєйкою.
— А ти чого це тут, Іване? —дещо зверхньо питає Росєйка і усміхнений іде до Івана, простягає для вітання руку. Іван спочатку наче й не помічає тієї руки, та потім, наблизившись, тисне.
— Здоров, Петре. Відкіль ти взявся? — Іван окинув Росєйку, одягненого в кухвайку і підперезаного засмальцьованим, скрученим в дудку сиром’ятним ремінцем, оцінюючим поглядом.
— Ти мені, Іване, зуби не забалакуй. Кажи, шо ти тут робиш? — дещо зврхньо питає Росєйка. Як-не-як, а в ньго стабільна й постійна робота в колгоспі, сім’я, а Іван — перекотиполе.
— Я, Петре, в Київ їду, а от ти чого тут? — запитує Іван і робить спробу полишити Петра, наче якусь непотрібну річ. Це задіває Росєйку за живе і він перепитує:
— А шо ти там робиш?
— Як шо? В консерваторії викладаю.
— А чого ж ти тоді тут, а не в Києві?
— Приїздив до матері, а зараз жду поїзда. — Іван навмисне бовкнув про поїзд, щоб Петро повірив, бо до того поїзда, мабуть, ще кілька годин. Росєйка не стане чекати так довго, поїде додому, а Іван піде у своїх справах.
Та Росєйка затятий. Думає: «На автобус спізнюся, пішки в хутір прийду, а я тебе, голубчику, нажену на слизьке». Росєйка йде до розкладу поїздів, але толком нічого не може розібрати у тій писанині, звертається в довідкове.
— Поїзд на Київ буде через півтори години, — відповіли Росєйці.
«Нічого, не пожалію часу, підожду, я тебе в конфуз введу! Ти мене так здря не проведеш! Ото те о!»
Гамазур, заклавши руки за спину, ходить по перону, інколи до вокзалу загляне, чи ж Росєйка на місці. Він надіявся, що Петро не стане довго чекати, поїде додому, а тому й ляпнув про поїзд. Можна було й промовчати, кому яке діло коли й куди він буде їхати. Тепер треба щось робити. До того ж Петро живе в хуторі, стрічає Марію. Глянув Чередник на привокзального годинника, обід давно скінчився, вже й на каланчу пора, скоро будуть шукати. Нічого, підождуть, не пожар. На тому тижні Іван з начальником випивав, мо, пронесе. Та хай хоч і з роботи виженуть, а він своє доведе. Росєйка терплячий. Сам не вміє брехати і тих, хто бреше, не любить. Та й не може Іван жити краще, ніж він, Росейка. Терплячий і впертий.
Гамазур змерз на пероні, увійшов до зали. Ходить в шинелі з кутка в куток, руки за спину. Інколи на наручний годинник погляне,чекає поїзда.У Івана того годинника й признаки немає, але заради Росєйки зупиниться, загорне рукав шинелі, наче на годинника дивиться, і знов походжає по вестибюлю. Чи, мо, в ресторан заглянути? Росєйка в ресторан не рипнеться,та ніхто його й не пустить туди в такому одязі. Гамазур зайшов у ресторан, взяв пляшку пива й сидить. Мо,таки відв’яжеться та нав’язка, додому поїде. Вже, мабуть, і передостанній автобус пішов. Росєйка вже, було, думав, що Іван через чорний хід вийшов і тю-тю, шукай вітра в полі. Тепер прийдеться додому пішки йти. Набрався Петро відваги, заглянув до ресторану. Дивиться, сидить Іван за столиком, пиво п’є. Зайти в ресторан Росєйка не наважується, он уже й швейцар іде, щоб гнати Росєйку в три шиї. Дебелий, як не лусне. В’язи, хоч дуги гни, Росєйка поспіхом зачинив двері і хаміль-хаміль до виходу. Чорт з ним, з тим автобусом, може, якоюсь попуткою добереться. А ні, то робочий поїзд буде після кивського, а не встигне, то й пішком двадцять п’ять кілометрів відмахає, а введе Івана в конфуз. До того ж дуже просто. Потім буде розказувати хуторянам, хай заздрять, як він самого Чередника перехитрив.
Коли це й Іван вийшов подихати свіжим повітрям. Петро наблизився до Івана впритул, запитав:
— Скільки воно там уже нацокало?
Росєйка стоїть, лукаво всміхається. Зараз Іван загорне рукав шинелі, і Петро все побачить, викриє, опростоволосить його. Ніякого годинника у Івана не було й немає. Де б він у нього взявся, у волоцюги. Він з Галькою все життя в колгоспі проробив, а на годинника так і не спромігся. Та хіба тільки один він? У хуторі в одного тільки Миколи Ригора є годинник, ну так Микола службовець, а в решти — ні в кого. Годинник — це межа бажань. Де б він в того Івана взявся? Була в собаки хата, та під дощ згоріла.
— Для таких як ти, часи он над дверима, — не розгубився Іван.
Росєйка глянув на електронного годинника. Було без чверті два.
«Нічого, скоро я тебе виведу на чисту воду», — зловтішається Петро і раптом згадує, що Галька наказувала купити дріжджі, а він мало не забув через цього Гамазура, будь він не ладний. Скоро храм, не завадило б вигнати самогону, чи хай буде чемергесу, як каже Гриша. Росєйка ще раз глянув на годинника і вирішив, що він встигає і дріжджі купити і Гамазура на слизьке загнати, хіба що втече.
Чередник, начебто розгадавши намір Росєйки мовчки прямує до кас, схиляється, щось запитує. Схоже, про поїзд на Київ. Петро поспіхом підбігає ззаду. Іван тим часом згріб щось з прилавка, мабуть, здачу і білет, заховав до кишені. Росєйка вже й рота відкрив, щоб запитати в касира, брав цей чоловік білет на поїзд чи ні, але було незручно, та й Іван стояв майже поруч, а тому передумав. Нічого, дасть Бог він встигне скупитися і вернутися до приходу поїзда. З'явиться якраз на посадку і все побачить.
Тим часом Гамазур знову зайшов до ресторану. Росєйка тихенько вислизнув надвір, попрямув до базару. Він, звичайно, не знав, що в цей час до вокзалу збирається однохуторянин Іван Михайлович, а то зачекав би і передав Гамазура в надійні руки.
Іван Михайлович нарешті продав свою корову. Водив майже півроку, а це збув. Іван порахував гроші, поклав до внутрішньої кишені, в спідні штани, лише троячку до верхньої кишені засунув і мерщій тікати з того товковища на базарі, а то, ще чого доброго, обезгрошиться, тільки ляснуть грошики. Хіба не витягли у Матвієнка в Полтаві в магазині. Полосонули бритвою по кожухові і квит. Матвієнко злякався, ухопився за вертикальний поріз на кожусі, бідкається. Отакий кожух добрий був і пропав. Та й всі присутні: Остап, Дмитро, Микола дивляться не вниз, де злодій рукою нишпорить, гаманець підбирає, а на кожуха.
— Оце так-так. Розпоров полу мало не від грудей, аж до самого низу, хро-хро.
А злодій тим часом гаманець з грошима вхопив і тікати. Поки Матвієнко стуляв ту полу на кожусі, глядь, аж воно й кишеню розпороно. Петро зразу й не туди, шо там гаманець лежав.
— Шо ти його, Петре, стуляєш, вже не зростеться, — жартує Остап. А про себе думає: «Він все одно не твій, а Даценківський».
— Якби на вівці, хдопці, то, може, б і зрісся.
— Та, ні, мабуть, таке і на барані не зростеться.
Матвієнко тим часом мац рукою по одній кишені, по другій — пусто.
— Да, кошелька немає, хро-хро.
— Скільки там хоч грошей було?
— Шістсот рублів. Корова. Оце побазарював.
Іван Михайлович всміхнувся тій далекій згадці, вийшов за базарні ворота, навпроти курорту побачив Миколу Ригора.
— Ти, Микодо, куди?
— Та додому збирався. А ти?
— Та оце, бадан, кодову продав, та думаю теж додому. Хотів пішки йти та вже пізно, страшно з грошима. Та й черевики нові, жалко, ще й личка не збив.
— Ну тоді поїдемо автобусом.
— А я, Микодо, хотів поїздом. Ти знаєш, давно не їздив. Колись, ще як в Подтаві робив, їздив і більше ні. Вже годів двадцять.
— Мені, Іване, однаково, поїхали й поїздом.
— Сядемо на лавку та хоч погомонимо.
— Е, Іване, поїзди тепер помінялися. Зразу після війни були телятники, а тепер і общі, й купейні, й плацкартні, й м’які.
— Ти ба! Та мені Чабак колись казав, хочу сам подивитися.
— А тоді ж, Іване, як додому?
— Якось, Микодо, доберемось. З Гогольської на Багачку автобус ходить. В Грянчисі встанемо й прийдемо. Скільки там того ходу — Дві версти?
— Та не хотілось, Іване, ніг бити. То сіли б у автобус або в попутку, доїхали б до Срібної гори і дома.
— Я думав з города пішки йти, а ти боїшся з Грянчихи. Зайдемо до матері, вип’ємо по сто гдам. Поїхали.
— Ну, тоді, Іване, йди на вокзал, а я забіжу в свою контору, скажу, що сьогодні мене вже не буде. А ти жди. Он і автобус підійшов, сідай.
— А вставати ж де?
— В кінці.
— А не одуриш?
— Ні, Іване, приїду обов’язково.
Іван Михайлович поїхав, але до вокзалу дістався не скоро. Він помилково встав не на тій зупинці. Чи то сам наплутав, чи як слід не розчув гоолосу кондуктора. Аби не платити двічі, не тратити зайвих грошей на квиток, решту шляху ішов пішки. І от вокзал. Ходить Іван по перону, уважно до всього придивляється, Бог його зна й коли був тут востаннє. Нарешті зайшов до зали чекання, довго розглядав розписи на Гоголівські сюжети, прицмокував язиком. Кілька разів підходив до дверей ресторану, та зайти не наважувався, на дверях стояв швейцар.
— Ти ба, як генерал, — Іван заглянув у середину, але зайти до зали так і не посмів, хоч і гроші були, й кортіло, але треба було зачекати, як і домовились, Миколу. Іван жодного разу не був у ресторані і навіть не уявляв, як там себе вести. Півлітра, якщо є, можна випити й без ресторану. А там будеш почуватися зв’язаним, всі будуть дивитися на тебе, як на диво. Та ще під кінець і гроші здеруть.
Швейцар пильно глянув на Івана і, видно, зрозумівши, що від цього чоловіка чогось поганого чекати не слід, перестав звертати на нього увагу. Іван Михайлович весь час стояв так, щоб крізь прочинені двері можна було бачити, що там твориться всередині. Та люди заходили і виходили з ресторану не часто, і йому не вдавалося як слід роздивитися, що там діється всередині. І от нарешті повезло. Двері широко, майже навстіж, відчинилися, Іван поглядом обійняв затишну залу.
— Іван, а ти чого тут? — на порозі стояв Гамазур. — Заходь. Перехилимо по сто грам, закусимо баликом.
— Та ні, я хотів подивитися.
— Ну, тоді пішли до буфету, — не розгубився Чередник. Він уже збирався на службу, а тут Іван. Здихався одного, піднесло другого. Тепер хоч кухоль пива перехилить на дурику.
—Та ні, Іване, не треба, я Микоду жду. Зайдемо, а він явиться. А ти ж це куди пропав, шо в Марії тебе не видно?
Гамазур хотів сказати правду, дуже вже припізнився, але недремний дух гравця переміг і на цей раз.
— Я, Іване, не пропав, а наоброт, як на світ народився.
Іван Михайлович окинув поглядом Чередника, причмокнув. І правда, одягнений чисто: в хромових чоботях, в синіх діагоналевих штанях-галіфе, офіцерській шинелі, тільки й того, що без погон.
Чередник перехопив Іванів захоплений погляд, вдоволено всміхнувся.
— Ну, шо скажеш, Іване? Що там в хуторі нового? Як там діти, Марія?
— Та нічого, живуть. А ти де зараз проживаєш, якщо не секрет? — запитав Іван Михайлович.
— В Києві. На Хрещатику. Будеш коли, заходь. Сьомий поверх, 104 квартира, два дзвінки.
— Брешеш ти, мабуть, Іване.
— Хто бреше, тому легше, — вигигикує Іван. В очах виграють бісики.
— Ти диви! А що ж ти там робиш?
— В музичному училищі викладаю. В консерваторію приглашали, так я не захотів. А це, мабуть, піду на півставки. Гроші, Іване, ніколи лишні не бувають.
— Е, ні, — засміявся Іван Михайлович.
Іван Михайлович, звичайно, знає, як віртуозно Гамазур грає на гармонії, а що таке консерваторія, не знає. Мабуть, щось недосяжне. Він і слова такого не чув.
— Брешеш, — вже не так впевнено, як в перший раз, каже Іван, бо Чередник і справді віртуоз, може, й викладає.
— Не віриш, твоє діло.
— Та ба, далеко забрався.
— Хіба це далеко?
— Та, гдаєш ти добде.
— А ти як, біля прицепки?
— Пораю телят, воду вожу, прицепку покинув. А ти й правда музику викладаєш?
— А чого мені брехати. Дітей на акордеоні вчу грати.
— Мабуть, трудно вчити, вони зараз балувані. Бити ж зараз не розрішають, як раніше.
— Та, як тобі сказати, Іване, мені не трудно.
— Та ти бойовий, — погоджується Іван. — І багато в тебе учеників?
— Десять жевжиків. Група.
— І шо, всі грають? Я он Стьопі гармошку купив, тягає, бадан, цілими днями, а толку ніякого.
— Вісім, Іване, так собі, нічого. А два тупі. Ведмідь на вухо наступив.
— А ти вижени к чодту, раз вчитися не хотять.
— Вигнав би, та великого начальства діти.
— Е, тоді вчи. Бо то такі хдопці, як виженеш, то ще й тебе виженуть.
— Та я їх, Іване, не дуже й боюся, я собі роботу де завгодно знайду. Мені хоч на скрипці, хоч на баяні — однаково. Я б і вигнав, та директор проти. Та й зарплата менша буде.
Чередник, за звичкою, дрібно сплюнув на підлогу, перша ознака того, що бреше, запропонував:
— Пішли, Іване, закуримо. — Він міг би закурити й тут, прямо в коридорі, навіть цигарки витягнув і сірники дістав, та згадав, що він учитель музики, а тому треба вести себе пристойніше.
— Пішли, то й пішли, — погодився Іван. — Дай і мені попидосу.
— На ось, бери, — Іван простягнув Іванові дві цигарки «Прибой».
— Для чого мені дві— Мені й однієї досить, — дивується Іван.
— Дають — бери, б’ють — тікай, — всміхнувся Чередник, — одну закурюй, а другу поклади за вухо, закуриш у дорозі.
— Та й то так, — погодився Іван, лаштуючи цигарку за вухом. У тебе, Іване, мабуть, жалування хароше, що попидоси роздаєш.
— Та на харчі хватає. Ще й на те, щоб випити й закусити, остається. Бачив же звідкіля виходив?
— Та, бачив. А все-таки, яке жалування?
— На ось, прикурюй. — Гамазур чиркнув сірника, сховав вогник в долонях. — Шістсот рублів. Чистими.
— Добді гдоші, оце й я знаю. Це за год чи за місяць?
— Задва тижні. Я б і тебе вгостив, та скоро поїзд на Київ.
— Добрячі гдоші, — розкурюючи цигарку, що трохи розмокла, прицмокує Іван.
Надворі накрапав дрібний, наче сіяний крізь сито, дощ. Важкі хмари пливли низько, інколи в проріхи хмар просвічувало сонце, блищав мокрий асфальт.
— Хотілося б побачити Миколу, та, мабуть, вже не прийде. З Миколою ми б випили. Ну, що ж, бувай. — Чередник простягнув на прощання руку. — Мені тут ще у справах треба заглянути.
Іван вірив і не вірив Чередникові, а тому, очікуючи Миколу, натякнув:
— А, може, б зачекав? Він скоро прийде.
— З Миколою не мішало б чарчину перехилити, давно не бачив. Він мене не раз виручав. А коли він буде?
— Та, казав, скоро.
Гамзур нервово ходив взад-вперед по перону, гомонів з Іваном Михайловичем, розбризкував чобітьми неглибокі калюжі.
— Мабуть, Миколи сьогодні не буде.
— Та, казав.
— Казав, та не зав’язав. Він уже давно з якоюсь молодицею тирлується.
— Та, може, й так, — погоджується Іван Михайлович, — Микода доброї молодиці не пропустить.
Іван кладе язика в куточок рота, дивиться на Гамазура.
— Ну що ж, Іване, я, мабуть, буду добиватись до Києва. Мій поїзд скоро.
«Бреше, мабуть», — подумав Іван і відійшов трохи вбік, виглянув у вікно, чи не йде, бува, Микола. Став, задивився. Стекла вікон запотіли і знадвору трохи сльозились, ішов дрібний дощ. Іван оглянувся, дивиться, Гамазур схилився біля віконця каси, щось каже касиру, всміхається. Іван нехотя відходить від вікна, поспішає до Чередника. Чередник відійшов від каси, прямує на перон. Іван вискакує слідом. До перону підходить київський поїзд. Гамазур сідає в вагон. Побачив Івана, махнув рукою. Аж тут з'явився захеканий, видно підбігав, Росєйка, побачив Івана Михайловича, поспіхом запитав:
—Чередника не бачив?
— А он у поїзд сів чодтів Іван, рукою махає.
—От дурак, — вилаявся Росєйка.— Через Гамазура пропустив автобус і робочий поїзд на Полтаву.— Росєйка махнув рукою, пішов геть.— От чортів Чередник, може й справді в Києві працює, сів же на поїзд. А я, дурак, тепер буду до півночі сидіти, — вголос картав себе Росєйка. — От дурак, так дурак! Вже й голова посивіла, а ума немає. На чорта він мені був здався? — картав себе Петро.
А між тим Чередник увійшов в тамбур і одразу ж вийшов на протилежний бік, пішов вздовж вагонів до переїзду. За кілька хвилин, поки поїзд стояв, Чередник був уже далеко.
А тим часом поїзд відчалив від перону. Не встиг поїзд перетнути переїзд, як появився Микола.
— Ти, Іване, ще тут? — гукнув Микола Ригір.
— Та, тут. Гамазура тільки що провів.
— Куди?
— Каже в Київ.
— Бреше.
— Та ні, сів у київський поїзд. Каже, викладає в училищі. Ми з тобою покупили своїм хлопцям гармошки, а вони так і не вміють грати. А Іван, то чодт.
— Я його сьогодні на каланчі в пожарні бачив. Чередник то такий, шо, може на останні гроші взяти білет, щоб ти побачив, доїде до Лубен, а, мо, до Ромодану і встане. До речі в Лубнах у нього жінка. Марфута, та що без вуха, яку ти з погреба визволив. А так як грошей у нього немає, переліз через тамбур і пішов вздовж колії. Поки поїзд рушив, до переїзду добрався.
— А для чого? — ніяк не второпає Іван.
— А щоб ти розказував у хуторі. В хуторі будуть балакати, дійде до Марії.
— Та, може, й так. Хитрий, стедво.
— Ну, пішли, Іване.
— Куди? В ресторан, як Гамазур?
— Та ні, в буфет.
Зайшли. Людей не густо. В кутку за столиком сидять військові.
— Микодо, хто ото в шапці такій, як пиріжок? — пошепки питає Іван.
— Як кубанка? То, Іване, полковник.
— А ото рядом з ним?
— Справа капітан, а он той вусатий, то майор.
— Ведикі чини.
— Та, немалі.
— Давай отут сядемо, щоб і каси видно було, і оцих хдопців, щоб бачити.
— Давай, — погодився Микола. — Іди, бери пляшку.
Не встиг поїзд перетнути переїзд, як на ньому з'явився Гамазур. Микола не помилився, Чередник, і правда, увійшов до тамбура і зразу ж вийшов на протилежний бік, пішов вздовж вагонів до переїзду. За кілька хвилин, поки поїзд стояв, Чередник був уже далеко.
На переїзді зібралися хуторяни. Гнат, Гриша Срібний, Іван Федорович,на прозвище Узбек, сидять, чекають попутньої або автобуса на хутір. Можна б і автобусом доїхати, так грошей жалко. Дивляться, поїзд поїхав, а слідом таке наче Чередник по шпалах біжить, так поспішає. Узбек побачив Івана, регочеться. Ггнат теж помітив Гамазура, зняв шапку, почухав тім'я, начепив шапку на коліно, зав’язує капелюхи.
— Чого ти так поспішаєш, Іване, буцім-то за тобою женуться? — питає Гнат.
— Та оце на ходу з поїзда зіскочив.
— Ти диви, брат, — дивується Гнат.
— А як ти думав. Я в залізничній міліції. Поїзда супроводжую. А це брали одного... Браслети наділи, напарник сопроводжує, а я рішив додому заскочити, матір провідати.
— Та то так, Іване, опасна в тебе робота. А ти ж колись казав, що музики вчиш, — Гнат надіває шапку, іронічно всміхається, готовий слухати.
— Покинув я ту роботу, мало платять.
Чередник підійшов до Срібного, попросив закурити.
— А де ж твої? — питає Гнат.
— Як плигав, десь випали. Вертатися не буду. Там одного пасажира в Решетилівці до нитки облапошили. Секретаря обкому. Тіки мовчок. Ясно.
— От сукини сини і не побоялися. Здоровий чин. Це, мабуть, більше полковника.
— Полковник, Гнате, у формі, а цей без форми. Шо робити. Визвав мене Сахно. Заданіє дав. Я в Сагайдаку сів, і зразу найшов, хто. Дивлюся, стоять двоє в тамбурі.
— Ти ба, — дивується Гнат.
— Я витяг удостовєрєніє: «Пройдьомте».
— Так вони тебе й послухали, — глузує Узбек.
— То теж хлопці биті, колись бачив.
— А як ти думав? Я з пістолетом. Витяг, пішли як миленькі. Ти б оце не пішов?
— А де ж твоє оружіє?
— Передав напарникові.
— Тоді покажи посвідчення.
— Не положено, — розуміючи, що непереливки, каже Гамазур.
— Пока, хлопці, — Чередник поривається йти.
— Куди ти спішиш? Посидь, — припрошує Гнат.
— Посидів би, Гнате,та ніколи, — відповідає Іван. — Робота чортова, через півчаса треба новий поїзд сопровождати, — сказав Чередник і пішов до переїзду.
Уздовж дороги портрети Хрущова з піднятою у вітанні рукою, з обіцяннями наздогнати і перегнати Сполучені Штати Америки. Повсюди зображення кукурудзи — королеви полів. Зап’ята в хустину, вона посміхається всім і кожному, обіцяє добробут і статки. А навпроти через дорогу кукурудзяне поле з воротами, транспарантом, сторожевою вежею, грибком для спочинку.
— Ото, чоловік, — каже Гнат. — Сильніший чим механік.
А тим часом у привокзальному буфеті Микола й Іван Михайлович добре випили, закусили. Іван поклав язика в кутик рота, схилив голову, прислухається до розмови військових. Тільки шо ти розбереш в тому шарварку?
— Ото, хдобці, Микодо, і я знаю, — каже Іван, вкладуючи в свої слова двоякий підтекст, трохи принижуючи Миколу, і завдяки цьому, підрівнюючись із ним.
Військові ще випили, закусили, і полковник щось наказав капітанові. Мабуть, сказав, щоб той ішов по білети.
Капітан увійшов до зали, підійшов до віконця, щось запитав. Касир досить ввічливо і в той же час стримано-холодно сказала, що на найближчий поїзд купейних місць немає і закрила віконце. Капітан ніяково всміхнувся, але, видно, не простак, знову постукав у віконце.
Іван Михайлович, що весь час не спускав з капітана очей, жваво піднявся, вийшов до зали.
Зачувши стук, касир відхилила жовту занавісочку, побачила ніяково-запобігливе, благаюче обличчя капітана і знову закрила віконце, навіть розмовляти не захотіла. Іван стояв осторонь, співчував капітанові, мабуть, ще й фронтовик, підкоряв своїй волі роту чи батальйон, водив у бій солдат, посилаючи їх на смерть, а тут сидить така ж худа і зла, як і його Марія, мимра, і менжує ним, як сама хоче.
— Девушка, всього три білета, я вас дуже прошу. Єх, ви! Що ж нам тепер робити, ранку ждати?
Дівчина навіть очей не звела на капітана і той, піймавши облизня, пішов до буфету. Через деякий час Іван теж рушив слідом, та, побачивши через скляні двері, що полковник вилаяв капітана, зупинився.
— Товариш полковник, я зараз усе влажу, — рішуче сказав майор і тієї ж миті, здійнявшись і широко ступаючи, розгніваний, не пішов, побіг до зали. Іван, що вже був відійшов від каси, став осторонь, щоб не заважати й не впадати в око. Карбуючи крок, майор рвучко підійшов до каси, рішуче постукав у віконце.
— Слухаю вас, — ввічливо відповіла касир.
— Нам три купейних білети до Москви.
— Я вже сказала, купейних білетів на найближчий поїзд немає.
— А що ж нам робити? Ми завтра повинні бути в Москві, в Генеральному штабі. В Харкові то ми візьмемо білети через військового коменданта, а тут у вас такого немає. Ви повинні все влаштувати.
— Розумієте, я б і рада вас обілетити, але нічим. Тільки загальний вагон. Два місця є в плацкарті. Ну то що? Будете брати, чи як?
— Запросіть Полтаву, хай дадуть броню.
— Ви, думаєте, це так просто? Я не маю такого права, ідіть до чергового. А я, що дали, те й продаю.
— Ви що, жартуєте? Ми тут з інспекторською перевіркою, ось посвідчення.
— Ну, так чого ж ви? Хай би ваше начальство й дзвонило.
— Я буду на вас скаржитись! — гримнув майор.
— Скільки завгодно. Я ще раз пояснюю, я продаю те, що маю, чого не маю, того не можу. А тому не заважайте працювати, — і знову зачинила віконце.
— Так значить так! — розгніваний майор крутнувся на каблуках і, карбуючи крок, попрямував до буфету, наблизившись до столика, сказав ледь стримуючись:
— Якась мимра! Не знаю, таких ще не бачив! — крізь зуби цідив майор.
— Ви показали їй посвідчення?
— Звичайно.
— Гаразд, — полковник підвівся, неквапливо перетнув залу, наблизився до віконця. Забачивши папаху, касир відсунула занавіску, прочинила віконце.
— Я вас слухаю
— Три купе до Москви на Харківський поїзд.
— На вранішній?!
— На вечірній.
— Заждіть хвилинку, — касир зняла трубку.
— Алльо! Три білети. Купе. Терміново. Я прошу, — і затуливши трубку рукою, звернулася до полковника. — Товаришу полковник, не хвилюйтеся, все буде гаразд... — І знову заговорила в слухавку. — Алльо! Все зрозуміла. Спасибі.
За хвилину вона вже виписувала білети. Полковник сховав їх до кишені, пішов до буфету. Ввійшов до буфету й Іван Михайлович. Капітан і майор звелись полковнику назустріч.
— Ну, що, як? — запитав майор.
— Все гаразд.
— Ну я їй зараз...
— Не треба, — зупинив його полковник. Тамуючи гнів і образу, майор закусив губу, лице його спочатку пополотніло, потім пішло червоними плямами. Іван Михайлович стояв, язик у куточку рота, хитав схиленою набік головою. Тим часом піднявсь з-за столу й Микола, попрямував до Івана.
— Ну, що тут, Іване?
— Та, оце дивлюся, Микодо, ото чодовік і я знаю, як Чабак. Е, Микодо, подковник, то сила. — Іван завороженими очима дивився на сіру папаху.
Полковник, мабуть, помітив той погляд, глянув на Івана. Погляди їх зустрілися. Іван стояв посеред залу в засмальцьованій куфайці, простих сіреньких в смужку латаних штанях, кирзових чоботях. Полковник ледь помітно всміхнувся і попрямував до виходу.
Іванові стало трохи ніяково. А що поробиш, водив продавати корову, хотів ще хужі штани одягнути, на яких, мабуть, добра сотня латок, та передумав. В тих штанях він ходив удома і лякав Стьопка: «Оце як не будеш вчитися, будеш ходити в таких штанях, як оце я».
Тим часом офіцери вийшли на перон. Микола і Іван теж. Микола стояв на пероні, а Іван на безпечній відстані ходив за офіцерами, прицмокував язиком, аж поки ті не сіли в поїзд. Іван супроводжував їх аж до вагона, потім сказав:
— Поїхали, Микодо, назад. Тобі білетів не дадуть, ти не подковник. Подковник, ото хдопці, чоловік. А капітан і майор — то слабі. Прийдеться нам їхати автобусом або попутньою.
— А як же, Іване, Гамазур взяв білета? Чи ти може брехав?
— А чодт його зна! Мабуть, Микодо, для бабів Гамазур теж, як подковник.
— Та, може й так, — всміхнувся Микола.
— А, може, якби він на Москву їхав, а не на Київ, то й йому б не дали, — в задумі проказав Іван і, не знімаючи картуза, почухав лису голову.
— Ну, що ж, Іване, будемо і ми якось їхати, — сказав Микола, — ну, то як, будемо їхати поїздом, чи підемо на переїзд?
— Пішли, мабуть, Микодо, на переїзд.
А наступного дня Росєйка і Гнат розповідали хуторянам, як вони зустрілися з Чередником. Дійшли ті чутки і до Марії. Вона вірила й не вірила. Ходила смутна, наче в воду опущена. Микола й Іван Михайлович мовчали.

102
Срібний Василь з Кисілем стоять на дорозі навпроти вигона. В руках у Баламута мотоцикл, працює на холостих обертах, ліва ручка відбита, теліпаються на тросику муфти. На багажнику мішок з картоплею. Василь навмисне прив’язав, як Кисіль став опинатися.
— Сідай, кумець, поїдемо до моєї тещі, — наполягає Василь. — Чого комизишся.
— Де ж я сяду? Ти ж мішок картоплі прив’язав, — винувато всміхається Кисіль. — Ні, я мать, Василю, не поїду.
— А я сказав, сідай, — погрожує Срібняк.
— Їй-бо, я п’йопав.
— Зі мною не пропадеш.
— Мені хойодно, моозить.
Баламут глянув на небо; збиралось на дощ.
— Іди бери накидку з башликом.
Кисіль кравець, давно пошив собі брезентову накидку з башликом від дощу. Такої накидки ні в кого в хуторі не було. Навіть Іван Михайлович не зміг собі такої пошити, машинка не взяла брезенту. Кисіль повеселів, гунув до рову. Добратися б до дуплястої верби, а там стежка через осичник. Чкурне додому, а тоді його вже сам чорт з хати не витягне. Та й мати вступляться. Навіть, якщо Василь в город прийде, відгавкаються.
— Стій! — гаркнув Василь. — Не до себе додому, до мене. В мене в городі теж накидка лежить, бачив?
Кисіль зупинився.
— Кажу, накидку в мене в городі візьми, гарбузи нею вкриті. — Василь стоїть з мотоциклом, мотор на малих обертах робить, синій димок Кисілеві під ноги стелиться.
— В тебе вона здойова.
— Тобі в ній не женитися. Ще він перебирає. А ні, сідай так.
Василь дає газу, і з вихлопної, здуваючи пилюку і зрошуючи землю, летять дрібні крапельки масла.
— А скільки ми там будемо? — аби виграти час, мо, Семен ітиме, абощо, перепитує Кисіль.
— Не знаю. Скільки буде горілки. Може день, а може й цілий тиждень. Тобі завтра на роботу не вставати.
— Ну, тоді я піду матір спйошу.
— Сідай!
— Василь, пеєстань. Мене ж з дому п’йоженуть, — Кисіль стоїть прискалив око, як Іван Харитонович, в синіх галіфе, в картузі шестиклинці з гудзиком посередині.
Хоч бік ще як слід, і не зажив, але Василь Баламут не потурає.
— Сідай, я тобі кажу, а то ще й борону прив’яжу, поїдеш на бороні.
— В тебе ж і мотоцикл несправний, Сахно перестріне, права забере, — Кисіль не Сахна боїться, а розбитися з п’яним Василем.
— А я тобі кажу, сідай. Рахую до трьох. Не сядеш, пеняй на себе.
Стоять п’яненькі серед груди, колія мало не в коліно. Недавно пройшли дощі, підсохло. По мокві машини наробили груди, а вкатати, розбити як слід не встигли. Ще з годину тому назад пили у Баламута Василя в подвір’ї під шовковицею, а це горілка скінчилась. Кисілеві, то й досить, а Василеві мало, ще б випив. Василь Срібний жонатий вдруге. У тещі він мало не щодня, набрид. Теща вже заріклася наливати. А тому і бере з собою Кисіля, а на додачу ще й мішок картоплі. За мішок картоплі знайде півлітра. Якщо не в тещі, то в сусід. За мішок картоплі хто завгодно півлітра поставить. А так, як Василь сам ніколи не п’є, то бере Кисіля. З ким починав пити, з тим і закінчить, таке правило. Кисілеві вже багато не треба. Може, йому й незручно на тому мішку сидіти, до того ж, і ноги в чоловіка хворі, а що поробиш? Та якби Василеві хто зараз запропонував, як він оце зараз Кисілеві, випити на халяву, та він бі не те, шо на мішку, верхом би на чортові поскакав. А не думав пити, не треба було й сідати, знайшов би когось іншого. Того ж Гнатка, Миколу Ригора. Микола, правда, уникає його, ну так той хоч з самого початку не сідає. А цей сів, а тепер в кущі. Якщо вже сів, то тримайся до кінця, пий, поки через губу не почне литися.
— Василь, пожалій, я пйопав, — проситься Кисіль. І цим ще більше дратує Срібняка. Прикидається, на жалість б’є. Василь таких не любить.
— Не пропадеш!
— А шо ми там робитимемо? — допитується Кисіль.
— Те, що й тут. Горілку будемо пити. Якби дядько Сашко в тещі не залишився, думаєш я б тебе просив? — сердиться Василь.
Без малого п’ятдесят років Кисілеві, а без матері він і кроку з двору не ступить, а не те, щоб їхати бозна й куди. До того ж поїдеш, а коли назад повернешся, невідомо. Сонце шапкою давно з’їхало з середини неба. От і вигадує всілякі нісенітниці, аби не їхати, втекти від п’яного Баламута. Та Василь не такий вже й п’яний, все розуміє, так просто не виприснеш. Василь навмисне напускає на себе побільше куражу:
— Кумець, останній раз кажу, сідай.
— Я не можу без спйосу.
— Сідай, а то вб’ю.
Кисіль злякався, сів на мішок з картоплею. Срібний дає газу. Густа хмара сизого диму з вихлопної вкриває дорогу. Василь править мотоцикла в найглибші бакаї, спрямовує в найбільшу груду, вихляє наче віл по дорозі. Кисіль підплигує на мішку з картоплею і мало не плаче.
— Васий, шо ти йобиш, я впаду.
Коли Кисіль не слідкує за вимовою, тоді в нього виходить «пйопав», а коли слідкує, — то п’опав.
— Не бійся, кумець, більше газу, менше ям. Мотоцикл у мене хоч і без руля, а ще як звір. Зараз на рівніше виїдем, покажу. Василь набавляє газу.
— Я п’опав, — ниє позаду Кисіль.
— Не пропадеш, тут недалеко, — Василь оглянувся, додав. — На такому м’якому сидиш, ще й гедзаєшся.
— Так у тебе ж і руля намає.
— А для чого він мені? Аби газ був.
Василь товариський, подільчивий, тільки інший раз напускає на себе.
Ось уже два дні сидять вони там з дядьком Сашком безвилазно, поламалась інвалідська машина. До гвинтика перебрали, а вона не заводиться. Подивитися, все як слід, все справно. Два дні ремонтували, й два дні пили.
В’їхали в двір. Вийшов з-за причілка п’яненький Сашко.
— Ану, лізь під машину, дивись. Може, ти побачиш, — наказав Баламут Кисілеві.
— Та я в ній нічого не петраю, Васий.
— Лізь, кому сказав!
Запобігливо усміхаючись, бо ще й битимуть, п’яні, Кисіль поліз.
— Йо-мойо! —виглянув з-під машини Кисіль. — Чи ви її сіном годували— Вся вихлопна травою забита.
— Ану, дай гляну, — гукнув Срібний і теж поліз під «Запорожця». — Ми б тут ще тиждень сиділи, якби Василь не глянув тверезим оком.
— І як воно так получилося? — бідкається Сашко, — це, мать, як з двору виїздили, машина назад покотилася, черконула пузом горб і заглохла.
Як тільки почистили вихлопну, машина завелась.
— Ну, тепер, кумець, одвезу назад. Заробив.

103
З сільради Петро Грабарка привіз в хутір розпорядження, в якому вимагалося, щоб усі хуторяни негайно здали самогонні апарати. Відвідини Грабаркою Марії Чреднички не минулися для хуторян даром. Хто був на наряді, почули про ту вказівку, хто не був, той про неї нічого й знати не знав. Остап відніс свій аппарат до Череднички. Там не заберуть. Та й Грабарці ж горілку треба чимось гнати. Данило повантажив на візок аппарат і повіз на вигін здавати. За десять років, які відбув на Біломорканалі, зрозумів: з владою жарти короткі.
Гнат Ододка якраз повертався з Багачки додому. Дивиться, Данило з возиком на промежку стоїть.
— Що це ти, Даниле, стоїш, бува, не в млин зібрався?
— Та в млин. А як ти вгадав?
— Та дивлюсь он на возику буцімто мішки лежать.
Гнат підійшов поближче, привітався, за звичкою помацав мішки. У городі в Білички стоять під обведеною жовтою вохрою хатою Захаріїв онук Антон з Кисілем. Хрещеник і хрещений. Курять, гомонять, з цікавістю поглядають на промежок.
— А шо це воно таке тверде, наче залізо? — Гнат закотив кутик мішка й зніяковів, наче спійманий на гарячому.
— Не лазив би ти, Гнате, по чужих возиках, — розсердився Данило.
— Вибачай, Даниле Харитоновичу. Я й правда було подумав, що ти в млин везеш, хотів помацати, що саме: кукурудзу чи ячмінь. У мене так тоже кукурудзи трохи є, нам’яв оклунок, то й я б з тобою за компанію.
— Воно тобі, Гнат, нужне. Чого б я возиком в млин віз.
— А шо ж ото?
— Ти ж бачив, апарат.
— Ти шо, надумав викинути, чи що? Так ти якшо того... то, може, я візьму. Зятеві ні на чім горілку гнати.
— Не можу, Гнате Тимофійовичу.
— Ну, та ти подумай. Жалко ж викидати. Я заплачу.
— Про шо ти, Гнате, балакаєш?
— А шо? В мене гроші є.
— Не продам я, Гнате, апарат і не проси.
— Та ти шо? Не шуткуй.
— А я і не думав жартувати. Мене он Сидориха просила, щоб їй зробив апарат, так я оце і зробив. Собі новий оставив, а Сидорисі думаю старий віддати, — брехав Данило аби відчепитись від Гната. Оце привіз, а Сидорихи вдома немає, мабуть, повезу назад, додому.
— Слухай, Даниле Харитоновичу, — навмисне величав Данила Гнат, — ти їй ще зробиш, продай мені. Що тобі стоїть?
— Одчепись, Гнате Тимофійовичу, вона мені вже й гроші заплатила.
— Скільки, якщо не секрет?
— Десять рублів.
— Я тобі п’ятнадцять рублів дам. Їй-бо. А то в мене вдома зять Петро з бабами гризеться, що погана самогонка. Видно апарат такий, нікудишній. А в тебе, дивлюсь, і змійовик, і корита, і бочка.
— Та, незручно, пообіцяв жінці.
— Нічого, Сидиросі ще зробиш. Бачиш же, її й удома немає, хіба ти винуватий? А в мене ось і гроші при собі, — Гнат витягнув з задньої кишені штанів згорнуту вчетверо засмальцьовану носову хустину, розгорнув. — Від пензії осталось, — Гнат добрався до грошей, став відраховувати. — Ось тобі п’ять троячок.
— Ну, нехай, бери вже, — погодився Данило.
— Тільки ти мені, Даниле, возика дай, я додому відвезу, бо важуче ж. Та й не понесеш же через хутір серед білого дня.
— Де тебе, Гнат, дінеш, бери вже й возика. Тільки гляди, сьогодні щоб і назад прикотив.
Гнат взяв возика за металеве держально, покотив до вигона. Доїхав до Семена, дивиться, а на вигоні стовковище. Серед хуторян походжають Болтушкін, Сахно, голова сільради Біденко. Гнат злякався, чкурнув до Семена в двір, потім грядками — добре, що Семен не бачив, а то б лаяв, а, мо, й побив. Хоч і не посіяно ще було, а все-таки нічого товктися. Гнат хутенько вибрався на колгоспівське, поволік возика поза хутором прямо додому. Став відпочити аж за Сашка Білика грядками, витер спітніле чоло, знов поїхав. Біля порога відсапався, увійшов у хату. Пусто. Ні Явдохи, ні Петра, ні дочки Гальки вдома не було. Нічого, до вечора посходяться. Гнат крадькома заніс самогонний апарат в погрібник, подумав: «Нехай, як сядемо вечеряти, похвастаюсь перед Петром». Гнат акуратно склав в кутку корита, бочку, змійовик, кружки, ще одну бочку, накрив все те мішками, з насолодою закурив. По двору метушилися кури, сокотіли, розгрібали сміття, шовковицю, що вже встигла нападати, порпалися в гної. Примруживши очі, Гнат дивився з-під козирка руки на схід сонця і не помітив, коли в двір завернули Болтушкін і Сахно.
— Громадянин Ододка. У вас є самогонний аппарат?
— Га? Шо? — стрепенувся Гнат. — Немає.
— Ну, тоді будемо шукати.
— О, треби тобі такого! Шукайте.
Апарат знайшли швидко. Найшли один і більш шукати не стали, не думали, що в Гната тепер два апарати, один Данилів, другий свій.
— Ну, от, а ви казали немає. Сплатите штраф.
Увечері прийшла додому Явдоха. Гнат розповів, що сталося.
— Дурак! Дурак! Дурак! Я з дому спеціально пішла. Добрі люди сказали, що будуть трусити. А він за чужий апарат штраф заплатив.
— Сама дурка. Не привіз би я цей апарат, то знайшли б і тебе, ніде б не ділась. І все одно б оштрафували.
— Дурак, дурак, я в коноплях сиділа. Хай би спробували знайти.
— А я в Багачці був, — незворушно сказав Гнат. — Може б, і мені сказали, та мене вдома не було. Чого ж ти не кликнула?
— Того, шо не бачила?
— Повилазило б тобі. Як їм, так і крізь стіну бачиш, а то не бачила. Все одно б платили, раз таке розпорядження вийшло.
— Так то б за свій платили, а то за чужий.
— От дурка, — оговтався Гнат. — Де б ти тепер апарат взяла? Тепер в хуторі ні в кого немає, а в нас є. А Петро без самогонки і дня не проживе. Ще Гальку покине. Сама подумай. Осталися, може, одні на весь хутір з апаратом. Всі поздавали, а в нас є.
Явдоха трохи присмиріла, але ненадовго.
— Тепер у нас один апарат! Один! Один! А то було б два! Два! — кричала Явдоха, наче навіжена на весь хутір. — Комусь би взяли й продали. Тому ж Данилові. Він би тобі подвійну платню заплатив. Хіба ж такі гроші б вторгували. А так один! Один! — кричала Явдоха і докричалася: прийшли Сахно з Болтушкіним і забрали й другий апарат.
На другий день Данило зустрів Гната, і, взнавши, що той заплатив штраф, повернув гроші.
— Підвів ти мене, Даниле, — жалівся Гнат. — Віз же здавати, а бач, не сказав.
Данило тільки всміхається.
— Не віриш, Гнате, їй-богу, не брешу, не знав і все.

104
Після п’ятдесяти років Іван Михайлович все частіше скаржився на здоров’я. Болить, клятий шлунок і все. Особливо, як добре вип’є. Пив Іван переважно бражку й самогонку. Від бражки й звичайної сивухи вичухувався швидко, а від паленої хворів.
— Що таке, Іване, — питав Микола.
— Жодудок болить, — скаржився Іван і йшов до хати, лягав у сінях на дачці, кректав. Ось уже кілька років від Ригорія і до Дмитра Іван спить у сінях на дачці. Вдома Івана ніхто не слухав. Марія ходила і тільки бурчала, теща, баба Марта, подовгу втоплювала в Івана свої жовті кошачі очі, ненавиділа. Іван ніяковів і виходив з хати. Ходив Іван і по лікарях, ковтав «кишку», брали у Івана шлунковий сік, потім ходив розповідав: «Насилу ковтнув, хай їй чодт, то саме тдудніше».
Одна «кишка» так і висіла у Івана на сволоці. Іван спочатку ніяк не міг її ковтнути. Давали, щоб тренувався вдома, та так і залишилася.
— Ну, як, справи, — перестрівши Івана на вулиці біля кленків, питає Гнат.
— Та, — безнадійно махає рукою Іван, — хадашо.
Ніякої серйозної хвороби у Івана лікарі не знаходили, але Іван нездужав. Ходив у лікарню, набридав. Лікарі стенали плечима, розводили руками, з огляду на вік і солідну комплекцію, радили переходити на дієту. Мо, й діло радили. Хай Іван і високий на зріст, але ж і вага не мала. Кілограмів сто тридцять. «Їсти м’ясо тільки куряче та кроляче, відмовитись від сала», — радили лікарі. Іван погодився. Тільки як ти від нього відмовишся, як Марія нічого не варить.
Іванів батько помер досить молодим за дещо загадкових обставин. Схоже, що теж начебто шлунок. Ішов Михайло з Багачки, а тут несподівано закрутило в животі. Зразу за косогором скинув Михайло штани і в буряк гунув. Там і знайшли його полільниці, в кількох кроках від рову з спущеними до колін штаньми.
Інколи Іван задумувався, намагався вточнити, коли ж прив’язалась до нього ця хвороба. І доходив твердого висновку — восени, після того, як Стьопко, на якого Іван покладав неабиякі надії, не вступив до ВУЗу й став працювати на Кременчуцькому нафтопереробному заводі. Багато передумав Іван за ту зиму. Інколи не витримував. Ділився сумнівами з сусідом Миколою Ригором.
— І шо воно, Микодо, в тих гододах робиться? Ти ж каждий день в Миргород їздиш?
— А шо таке?
— Та пдиїхав чодтів хлопець в одній майці й тдусиках. Все пдопив.
— А що йому? Молодий, гроші є.
— Та є, — чухає потилицю Іван, — добді гдоші пдатять. Тільки щоб годілку пити та попидоси кудити треба зразу вивчитись, як ото Чабак у Гогольській. Тоді й йоджика можна заводити. Чи як ти думаєш, Микодо?
— А ясно, — сміється Микола, — тоді можна.
— Ото ж і я кажу: тоді можна й бдиля купити.
Згадка про капелюх для Івана найболючіша. Зразу після війни зайшов Іван у Миргород в магазин, довго стояв біля відділу: «Головные уборы», м’явся, потім таки осмілився, попросив приміряти, глянув у дзеркало і здивувався: «Ти ба, який кдасивий! Зовсім другий чоловік. Оце б побачила Бадилиха або Надежда». Та в хуторі б Івана ніхто не впізнав. Іван ще довго стояв перед дзеркалом, любувався власним відображенням, аж поки продавщиця не гукнула:
— Ну, так шо, братимите чи ні?
— А скільки?
— Сорок дев’ять рублів.
— Ого! — вигукнув Іван і віддав капелюха назад. З того часу й захворів. Все життя Іван мріяв купити капелюха та так і не викроїв грошей, жалко було. Поволі Іван звикав до думки, що з грошима треба розстатись, призвичаювався, йшов до магазину з твердим наміром купити, але, як на зло, ціни на той час підскакували і Іван повертався ні з чим. Зачекає до кращих часів. До того ж, і Марія як заведена, тільки й чути:
— В брилях розумні люди ходять, а на твою дурну голову і картуза жалко. Для чого він тобі здався. Ходи ото в картузі, поки хоч того ніхто не зняв.
Іван нерішуче перечив Марії, таємно в душі погоджуючись з її аргументацією. А тим часом підростали діти. Закінчив школу Степан, не до капелюха стало.

105
Іван Михайлович завжди робив те, що роблять інші. Так протягом життя переконала його Марія: «Якщо свого ума немає, то дивись хоча б, шо люди роблять — і сам те роби». Іван старався. Розумів хто він — неосвічений, як слід розписатися не вміє. Прочитати, правда, по складах, друкований текст міг. Не прочитати — пробекати. Працював весь вік, як віл, доки не занедужав шлунком. А занедужав, злякався, пішов до лікарні. Шлунок — не жарти.
— У вас зайва вага, ожиріння, — каже лікар. — Вам треба сідати на дієту.
— Як це сідати? — не второпає Іван.
— А, так.
— І довго на ній сидіти? — пополотнів Іван. Слово «сідати» вживалось Іваном, та з рештою й усіма хуторянами в єдиному значенні. А тому Іванові здавалося, що сідати на дієту — треба приміром так, як квочка сідає на крашанки.
— А спати ж як? Невже і ноччю треба сидіти? Я не видеджу.
— Ви мене не зрозуміли, — всміхнувся лікар. — Не сидіти треба, а навпаки більше рухатись, працювати, їсти не сало з хлібом, як ви недавно мені розповідали, а щось легше. Ви ж в селі живете, розведіть кролів. Я от давно хочу й не можу, а вам що? Ви в хуторі, а кроляче м’ясо — це і є дієта.
— Та клітки трудно робити.
— Попросіть кого-небудь.
— Це ж треба гроші платити, даром ніхто не зробить.
— Ну, то ваша справа, як захочете жити, то зробите.
— Та й то так, — пошкріб потилицю Іван.
— А якщо грошей жалко, викопайте замлянку. Це ви зможете. Не забудьте рецепт. Там я виписав таблетки і мікстуру. Поприймаєте регулярно, полегшає.
Іван звівся на ноги, думаючи, як добратися додому.
Стояла рання весна і роботи вдома було чимало. Минулого року Іван, вважай, нічого важкого не робив. Тільки овець пас. А здоров’я, бач, не прибавилось, скоріше навпаки, посунулось назад. А ожиріння, то не страшне, сяде, як каже дохтур, на дієту.
По дорозі Іван завернув до аптеки.
— Якщо можна, дайте без очереді.
— Чергу треба поважати, — зауважив хтось.
— Ви тут в оптеці кожен день, а мені ще в хутір іти, город копати, — огризнувся Іван. Провізор Михайло Опанасович подивився Іванів рецепт, видав мікстуру, таблетки.
— Платіть три карбованці двадцять копійок.
Іван розрахувався, взяв слоїк, а там бачити нічого. Іван навхильки випив лікарство, та й каже:
— Візьміть слоїк назад.
Іван стоїть, чекає гроші за слоїк.
— Та ви що? Хто ж його так п’є? — здивувася аптекар.
Іван поклав таблетки до кишені й пішов додому. Біля двору зустрів Миколу.
— Де ти був, Іване? — питає той.
— В лікарні.
— І що ж тобі там сказали?
— Щоб кролів розводив та кроляче м’ясо їв.
— Не дурне посовітували. Кроляче м’ясо добре.
— Ти б мені , Миколо, кліток не поробив?
— А в тебе матеріал є?
— Немає?
— І в мене, Іване, немає.
— Біда.
— Ти, Іване, викопай землянку і пусти туди кроля й кролицю. До осені їх там розведеться хтозна й скільки. Он у Грицька землянка була, бачив скільки було кролів? Кожного дня бив.
— Та, бачив.
— А я, Іване, після патронату сам жив. Як пустив у дворі кролів, всі грядки норами зрили. Півтисячі було, не менше. По бур’янах так було і шастають. Я грядки не дбав, пустували.

106
На другий день, щоб менше переводити власної землі, Іван викопав на межі з Грицьком Густодимом землянку, купив у Кисіля кроля й кролицю, вкинув у яму. Увечері заглянув, а кроля й кролиці не видно.
— Де вони в чодта ділися?
— Нору, мабуть, вирили, — буркнула Марія.
— І правда, вирили, — схиляючи голову набік і заглядаючи в яму, дивувався Іван.
Удень Іван накосить трави, накидає в землянку. Спочатку трави вистачало надовго. А під осінь кине здоровенного оберемка у два обхвати, через п’ять хвилин загляне в яму — немає. Розвелося тих кролів — не порахувати. Іван впіймає кроля вб’є і з’їсть. Сподобалось Іванові кроляче м’ясо, та тільки, що там того кроля? Доброму молотнику на раз поїсти. До того ж кролі здичавіли: поховаються в нори й сидять. Кине Іван трави, візьме молоток, сяде біля нори й сидить, облизується. А тим часом кроль через другу нору вилізе позаду Івана й слідкує. Потім тягне сіно в нору. Гриша йде мимо ями по корову, сміється.
— Ну, шо, Іване, впіймав кроля?
— Оце й мужик, — допікає Марія, — не може кроля вбити.
— О, вже прийшла, — зітхає Іван.
Довго мучився Іван, а потім взяв грабарку і загорнув ту яму з кролями, щоб Марія в очі не ширяла, закидав і місце розрівняв. Тільки голод не тітка. А тут Ригори порося закололи. Спекла Манька вареників з вишкварками, взяла штук дванадцять, по три кожному, понесла до Густодимів. Хай буде за «царство небесне». Не встигла в хату ввійти, а Марія назустріч з дійницею.
— На, ось, Маріє, вареники з вишкварками
Марія з’їла один, потім другий, похвалила:
— Спасибі, добрі.
— Ти ж хоч пару Іванові остав, — каже Манька.
— Той чорт і так не пропаде, — розсердилась Марія, доїдаючи останнього вареника, — йому дохтурі заборонили свинину.
Увечері Манька принесла ще й сала, кусок м’яса. Але Іван, мабуть, не з’їв і того. Лише на Різдво ішов якось Іван стежкою мимо вікон до матері, Ригори й кликнули його на свіжину.

107
В той рік Петро Грабарка вирішив таки вступити до сільськогосподарського технікуму. Останнім часом наїхало в колгосп молодих спеціалістів, та все з вищою освітою. У Петра два заступники і обидва інститути закінчили. А в Петра три класи і четвертий коридор. Звичайно, можна було б і не вчитися, доробити вже так, авторитет, досвід у нього чималі, та от біда, молоді спеціалісти — люди зелені, гарячі, інколи й Петра повчають.
— Не вчіть старого горобця по кришах ходити, — сердиться Грабарка, бо знає, хлопці часто на нього кивають голові правління Табуру, очі колють.
— Не хочемо ходити в замісниках. Неуч! Або ж нас призначайте, або рощитуйте за власним бажанням.
Коротше, ця історія тягнеться в колгоспі вже не один рік. Та і в сільгоспуправлінні останнім часом Табуру докоряють.
— Скільки ми тобі будемо спеціалістів виділяти? Що не рік — трьох-чотирьох направляємо і немає. Ти що, їх солиш?
Табур терпів, терпів ті нарікання, а потім викликав Петра Грабарку, сказав:
— Оце так, Петре, ти в нас кадр старий, роботу знаєш, але освіта в тебе, того, хромає. Сам знаєш.
— Та, старий уже.
— Нічого, на заочний підеш, ми направлення дамо. Старий кінь борозни не портить. А то тут дехто з молодих та ранніх пальцем не тебе показує. От ми їм і заткнемо рота.
— Та, не хотілося, їдять його мухи, вчитися, — турсучить потилицю Петро.
— Дурний ти, Петре! Їдь, вчися, поки посилаємо. Знаєш, скільки там таких, як ти? Відпустка двічі на рік за колгоспний кошт, а вони, молоді, хай побігають. А там, дивись, і молодицю собі гарну знайдеш, від Дарини відпочинеш. Ще мені потім спасибі скажеш. Коротше, або їдь підучись, а ні, прийдеться тебе понизити.
Петро подумав, подумав, порадився з дружиною і згодився. Поїхав і вступив.
Чутка про те, що Петро вступив до технікуму докотилась до Коломійцевого. Іван Михайлович перестрів якось Петра, та й питає:
— Ти шо, Петре, на мехальника вступив?
— А чого б я туди, Іван, їздив, як не поступати?
— Ну, то й як? Важкі іспити? — добивається Іван. Петро такий, що може й збрехати, а Іванові конче треба знати, що там і як, бо давно намірився віддати туди Стьопка. Те, що Стьопко не погоджується, то таке. Як діватись ніде буде, погодиться. Сам не піде, нужда поведе.
Іван пишається, ховає від Петра драні лікті, норовить не повернутися до Петра спиною, бо ззаду на штанях не менше трьох десятків латок нашито.
Голосить на сідалі курка, видно, знеслася, лається в своєму дворі Ладимариха. На леваді поміж васильків бродять, вибиваючи стежки, кури, порхають білі метелики, зуммерить під ногами джміль. Сонце стоїть прямовисно. В небі ні хмаринки. Біля вічок коржами поналипали бджоли. Чи то збираються роїться, чи, мо, спекотно. Іванові до того байдуже, бджоли не його. Попросив Петро Грабарка щоб поставити, хай і слідкує. Іван в них нічого не розуміє. Бджоли летять на взяток, пахне медом і гречкою.
— Давай трохи, Петре, відійдемо, а то ще покусають на перелеті. Ну, то як іспити? — з надією перепитує Іван.
— Та як тобі сказати, Іване, — відходячи від перелету, бо бджоли так і йдуть стіною до вуликів, вагається Петро, — щоб дуже важкі, то й не важкі, але ти б не здав.
— Конєшно, я б не здав. Я, Петре, не ти. Не відтіль у мене потилиця затесана, як каже Микола. Я й Стьопі часто кажу: «Рано ще попидоси кудити, та йоржика носити. Як будеш такий, як Петро Грабарка або Чабак, тоді й кури. Тоді не те що попидоси курити чи йоржика носити, тоді можна й бдлиля купити».
Згадував Іван про бриль при нагоді і без нагоди, боліло нездійснене.
— Бриля то й не обов’язково, — каже Петро. — Я теж без бриля ходжу і нічого.
— Та й то так, — ненадовго погоджується Іван. — Тільки, Петде, далі таке врем’я буде, що всі в брилях ходитимуть, як Хрущов.
— Мо, ходитимуть, а, мо, й ні, — до Петра доходили чутки про невдоволеність начальства Хрущовим, яке все частіше потай називає його паршивим кукурузником, про не здійснений кремлівський переворот. Кажуть, вже були й арештували всіх членів Політбюро на чолі з Хрущовим, та трапилось непередбачене. Жінці Маленкова заманулося подзвонити чоловікові, та її не з’єднали. Відчувши лихе, вона зателефонувала Жукову. Жуков наказав увести на Червону площу, під стіни Кремля, танки, попередив: якщо заарештованих не звільнять, танки увійдуть у Кремль. Так провалився антихрущовський заколот. — Хтось у брилі ходитиме, а комусь і хліб сіяти треба. Я, Іване, не люблю тих, хто в шляпах ходить. Особенно, якщо ще й з села. Ще недавно без штанів бігав, а це капелюха начепив.
— А мені, Петре, наравиться. Подивишся в городі: іде здоровий, чисто вдітий, аж лосниться, другий раз аж оглянешся. Якби в голові було, я й сам би так ходив.
— То, Іване, не для нас.
— Я Стьопі часто кажу: «Хдопці, щоб в брилях ходити, та попидоси курити, треба добде вчитися». — Іван завагвся, подивися вбік. Тихо, й не шерхне, лише на осиках тріпоче лист. В своєму дворі кричить Біличка, шпурляє груддя, ганяє Ригорових курей. — Баловства я тоже не одобряю. Оце подивлюся на свого Стьопу — бадан, баданом. Ти йому кошене, він тобі стрижене. Ні, тдеба таки вчитися на мехальника.
— На механіка, Іван, труднувато.
— Та, знаю. А куди ж іти? Волам хвости крутити? Я вже сам якось докручу.
— А куди він збирається?
— Та он Артем думав у воєнне поступати, і Стьопа туди хотів.
— Ну, і нехай ідуть.
— Хто їх, баданів, туди пдийме? Я колись в Миргороді на вокзалі бачив. Подковник — то сила, Петдо.
— Ну, ясно, полковник, — навпевнено проказав Петро.
— В останню мить Артем передумав, збираэться поступати в інститут. Може й Стьопа. Які хоть там іспити на мехальника? Як тільки приїде з Кременчуга, буду жать, щоб готовився.
— Екзамени, Іван, не дуже сложні, здати можна: математика, руський язик і фізика.
— Всього тди? Ясно. Ну й шо тебе питали?
— По математиці сложне. Правда, перший вопрос був простий. Скільки буде два в квадраті?
— Ну, — напружився Іван і аж шию витягнув, наче гусак.
— А я й кажу, можна я вам на дошці напишу?
— Будь ласка.
— Якийсь дурак показує мені з-під парти на пальцях чотири, мабуть, нарошне, щоб завалити. Тільки я калач тертий.
— Атож, — пишається за Петра Іван.
— Я взяв крейду, намалював квадрат, а в середині два написав: «От вам два в квадраті»,
— Ну, а тепер я вам задам трудніше запитання, — всміхається екзаменатор. — Скільки буде два в кубі.
— Тут мені, Іван, прийшлось попотіти, поки я того куба намалював. А як намалював — все просто, вписав два і все готово. Два в кубі. Ну, а по-руському і зовсім просто: «П’єр Безухов положительний герой чи негативний?» — питає екзаменатор.
Іван мовчить, поклав язика в куточок рота, слухає.
— Ну, я їм зразу відрубав, як по-писаному: «Якшо П’єр Безухов був за совєтську власть, то положительний, а якшо проти — то негативний.
— Ну, а як трансформатор працює? — Питають на фізиці. «Ну, думаю, засипався. І кажу, лиш би викрутитись: «Харашо робить».
— Ну, а конкретно?
— У-у-у!
— Гдамотний ти, Педте, я б ні за що не здав. Ну, а як учитись будеш?
— Заочно, Іване, буду вчитись.
— А? Це як Микола Ригір? Один казав : «Що заочно вчитись, що заочно обідати.
— Да.
— В інституті, мать, вчитись трудніше.
— Смотря в якому.
— Та шо там казати, — погоджується Іван, — на мехальника важче, чим на агронома. Спасибі, Петре, шо просвітив. А Стьопа дума, так дурака валяти.
Іван і Петро ще трохи погомоніли і розійшлися. Снували по городу і в траві кури, вибивали дзьобами дозріле насіння.

108
Після обміну грошей, після того, як Степан вступив до технікуму, все здавалось у Івана стало на свої місця. А тут нова несподіванка — в 1963 році ліквідували трудодні. Іван Михайлович як взнав про те — захворів, ходив по хаті, поглядав у вікно, коли це дивиться, Грицько пішов по воду. Іван вискочив за поріг, гукнув:
— Гдицьку, — Іван інакше не звав Грицька, — як же ми тепер жити будемо без хліба, як одні гдоші платити будуть?
— А хто його зна, Іване, шо воно буде, як на гроші перейдемо? Мені то шо, в мене того хліба й так небагато було, а тобі муро покажеться. Ота клітка в сінях під стелею швидко присяде.
— Ото ж і я кажу, Гдицьку, пропадемо.
— Не пропадемо, Іване, — витягаючи відро з колодязя і, обливаючи черевики, Гриша загнув матюка. — Красти будемо. Не зівай, Хома, на те ярмарок.
— Хіба шо.
Зрештою, не тільки Іван та Гриша, переважна більшість хуторян не хотіла переходити на гроші.
— Гроші що? Бомажки. А хліб — є хліб.
— Діло ясне, що діло темне. Привіз, змолов і є шо їсти.
— І собі й свині. А тепер треба хазяйство збрянчувати. Хіба того хліба в лавці в Женьки накупишся?
— А люди ж в городах якось живуть? Проживемо і ми.
— Ти їй стрижене, а вона тобі кошене. Зрівняла. То ж городяни. Городяни — що цигани.
— Нічого, дасть Бог день, дасть Бог і пищу.
Люди трохи посумували і стали очікувати змін. Дехто ці зміни переніс безболісно, а Іван аж захворів, бо не любить невизначеності. Можливо, що тільки на Баламута Василя ця звістка не справила особливого враження. Тільки хіба їм на Василя рівнятися— Василь іде і на Бога свистить. Але життя є життя. Воно всіх наламує. Зачувши ту звістку, Іван Михайлович не витримав, зібрався, пішов до матері. Баба Секлета саме сушила на черіні гроші.
— Ти шо, Іване, знову за грошима прийшов?
— Та йшов оце в Грянчиху, думаю, дай зайду провідаю.
— Та й я думаю, що не за грішми. Я й так недавно Парасці золотий червінець дала. Стьопа хай ще вивчиться. Хтозна де він ще буде жити. Не вганяйся в хату, бо і хата пропаде, й гроші.
— Не пропаде.
— Думаєш, він буде жити там, де ти скажеш?
— Перед тим, як купувати, я його спитаю. Він мені скаже.
— Скаже, та не зав’яже.
— Та я б, мамо, й не спішив, та щось здоров’я немає. Одно під грудьми млоїть.
— Лічись.
— Лікарство не помагає.
— Твій батько теж на жолудок жалівся. Хай ото Марія надавить соку з кінських кізяків і пий по стакану тричі на день. То лікарство тільки таке. Твій батько, як нездужав, то хіба ж так пив.
— Ну, то й як?
— Ти знаєш помогало. Ото й ти візьми попий, якшо не гидуєш. Люди, як припече, й сциклиння п’ють.
— Та й попив би, та...
— Шо та? Якщо Марія не схоче давити, Олену попроси.
— Та не те, що не схоче, ніколи, город...
— Все ніколи. Ніколи буде й умерти. Лічись ото, поки молодий.
— А ви ж як?
— Та я, Іване, нівроку. Тьфу, тьфу, не зурочити б, — баба Секлета для певності постукала кісточками пальців по дерев’яній лаві. — А ти ж чого такий смутний?
— А ви що не чули? Трудоднів не буде.
— І ото ти засмутився? Після трудоднів трудодні й будуть. Колись їх зовсім не було й жили. Найшов об чім печалитись.
Іван розправив плечі, бадьорий, майже веселий пішов додому. Побачив у вишняку біля колодязя дружину Марію, сказав:
— Ти б не надавила мені соку з кінських кізяків від жолудка?
— Ти шо з вишні впав?
— Сказав, надави! — з непритаманною йому рішучістю попросив Іван.
— Сьогодні, чи що?
— Можна й сьогодні. Може, під вечір Олена прийде. Поможе. Мати казали.
І правда, на заході сонця прийшла Олена. Підперезана картатим платком, в гумових чоботях. В обід бризнув дощ, і на дорозі стали калюжі.
— Ну шо, підемо?
— Пішли, — неохоче згодилась Іванова половина.
Марія відшукала старі відра, якими набирала картоплю, удвох з Оленою пішли в бригаду. За півгодини назбирали четверо відер кінських кім’яхів, принесли додому, надавили поливану миску соку.
— Іди пробуй, — буркнула Марія. — Он, в полив’яній мисці стоїть
— Шо, вже готово? — Іван підійшов, випив добрий кухоль зеленуватого соку, скривився.
— Ну, як?
— Та. Нічого.
— Ото бери й пий, — наполягає Олена. — Вип’єш, ще надавимо. А якщо Марії ніколи, то пішов би й сам назбирав, в гріх би не впав. Тут стіснятись нічого. Шо ж, що з виду здоровий, а бач захворів. Хвороба не по дереву, по людях ходить. Як-то кажуть, не шукай лиха, воно тебе само найде. Бери пий ще, поки свіжина, щоб не пропало.
Іван випив другий, потім третій кухоль.
— Мо, ще питимеш? — єхидно всміхається Марія.
— Хватить! Ну його к чодту! Ну й погане. Отак скдутило.
Іван ходив по вгороду, погладжував живота, кілька разів векнув, викинув у кропиву цівку зеленувато-жовтої рідини, облив сорочку, хотів запити водою, але не втримався, і, вже не звертаючи уваги на Миколу, що дивився на Івана з двору, на Біличку, на Гришу, на Двірничок став навколішки під вишнею, якраз там, де скіпець викопано в леваді, між його і Ригоровим подвір’ям, і блює просто в траву. Марія чи то випадково вийшла, чо, мо, почула, виткнулась на причілок, вилаяла:
— Ну, й причинуватий. Допався, як Мартин до мила, дурак! Недобре, не пив би всього. А то назбирали он скільки, надавили піввідра соку, а він взяв і видув, а тепер блює. Скільки добра пропало. Воно як дураку лічитися, то й день малий.
— Геть, не перебаранчай. Ве! Ве-е-е! — і знову через деякий час. — Ве-е-е!
— Та тобі нічого, повекаєш і встанеш, а мені клопоту скіко. Бігаю по горі за кобилою, як та дурка, жду поки опорожниться, а вона, клята, і не дума, хоч видовбуй. Хоч би Гриша стриножив, а то скакають, не вгонишся.
— Шо ти вхопилась за ті кізяки, як чорт за грішну душу? Ве-е-е-е! Кажуть, дві баби — уже базар, а тут одна за десятьох справиться. Ве-е-е!
Повекав Іван, викидав в траву й те, що ще вчора їв і відчув, як трохи полегшало, навіть шлунок, який весь час тримало, наче обценьками, перестав боліти. А шо— Мо, й справді лікарство помогло. Іван звівся навкарачки, випростався, обтрусився, пішов до Миколи Ригора. Микола під кленками ремонтував мотоцикла, лаявся, ніяк не міг відгвинтити гайку.
— І як вони його в чорта робили? У «Яви» одну гайку відкрутив і весь мотор видно, а тут півсотні гайок і ні до “дної не добратися.
Іван підійшов поближче, запропонував:
— Давай, Микодо, може я поможу. Я як біля пдицепки робив, попокрутив ті гайки.
— Та ти тут, Іване, мені й різьбу позриваєш. Ти ж міри в руках не знаєш. Тут, Іване, не силою, тут легенько треба. Та не доберешся, будь воно неладне.
— То, Микодо, большовики роблять.
— Та, роблять, і пальці знати.
Іван стоїть, всміхається. Верхня губа час від часу смикається.
— Добда в тебе, Микодо, машина, мені б таку.
— В табур їздити?
На роботу в польовий стан Іван ходить пішки. Їздити на велосипеді, як інші, Іван так і не навчився. Хоч за вчителя і Гамазур був. Тільки почне крутити педалі, так і впав. Веде, було, велосипед по обніжку, щоб нікельовані обода не пилилися, поруч іде Гамазур, слідом дітвора біжить. На Харитоновій горі, навпроти смуги, біля глинища розвертає велосипеда, слухає повчання Чередника.
— Зразу навчись рулювати. Педалі крутити, то простіше.
Чередник спочатку веде Івана, тримаючись за сідло, а потім пускає. Іван деякий час рулює, дітвора біжить слідом. Велосипед летить, тільки в віччю миготить. Іван пробує гальмувати. Ходить, наче несамовитий, в Іванових руках руль. Переднє колесо виписує хвилясту лінію.
Падає Іван аж на самому низу. Дітвора заливається сміхом. У Гамазура на очах сльози.
— Ну, й важучий ти, Іване, — глузує Гамазур, — я тебе сам з такої гори не вдержу.
— Ну його к чодту! — Обтрушуючись, плюється Іван.
— Шо ти там, Іване, лаєшся? — зупинив навпроти Івана мотоцикла Микола Ригір. Він якраз звернув виселком до хутора. — Ти що впав?
— Та впав. Самокат — це тільки для дітвори, та ще для Гамазура. Той і на одному колесі поїде. А для нас, Микодо, вже троє коліс треба.
Микола глянув на Іванову праву незагорілу ногу, з підкоченою смугастою штаниною, сказав:
— Чого там, ще навчишся.
— Тобі добде бадакати. Ти, Микодо, грамотний, ти на трьох колесах, попробував би ти на двох.
— Та я ж їздив.
— То колись було, а зараз, мабуть, і ти не поїдеш.
— Шо він тут тобі розказує? — спускаючись з гори, сміється Гамазур.
— Та, каже, що самокат, то тільки для тебе та для дітвори.
— Оце, Іване, так, пошиєш мені доброго картуза, щоб лисини не було видно, як до молодиць буду йти, навчу, не зійти мені з цього місця.
— Шо, й їздити буду? — не вірить Іван.
— Літати будеш.
— А тобі якого картуза? Кепку чи кадетку? Кадетка — це саме сдожне.
— Шо пошиєш, те й буде.
— Я б і не вчився на тому самокаті, якби на тракторну було ближче. А то Семен мале, слабе, сяде на самокат і їде, а я пішки йду. Ще й глузує.
— Ну, шо, Іване, будемо далі вчитися? — питає Гамазур.
— Нехай хододком.
Але й холодком виходило не краще. Руки позбивав, шкіру геть усю на ногах зубчаткою пообносив, а їздити так і не навчився. І от дивиться зараз Іван на Миколу, трохи захоплено й заздрісно.
Тим часом Микола затягнув шпильки на циліндрах, виліз з-під мотоцикла і зойкнув.
— Що таке, Микодо?
Микола дістав з коляски обстругану з берестка карлючку, пошкандибав.
— Та нога, Іване, чогось побита розболілась. Може, де на сквозняку протягло, або на сирому під цим чортом полежав, — кивнув на мотоцикла.
— Нога, Микодо, не главне.
— А ходити ж як?
— В тебе он моциклєт, сідай і їдь. А дома, якшо болить, можна лягти й лежати. Хай он баби пораються.
— А леваду хто буде косити?
— Леваду тдеба. У мене он жодудок болить і то не жалуюсь. Жолудок, Микодо, главне.
— Ти ж торік казав, шо главне — око.
Ліве око у Івана трохи косувало і з часом стало боліти. Іван, у якого до цього нічого не боліло, злякався, впав духом, ходив, жалівся.
— Ридикуліт, Микодо, пусте. А як око болить, то найхуже. Око — саме главне.
— Тут не підеш, а він з своїм оком.
— І я не піду, бо не видно куди йти.
— Так другим дивися.
Хуторяни сміялися з Іванової простоти і наївності. А Йван клав своє:
— Попедек, нога, то, Микодо, не страшне. То ти косити не хочеш. Якби око не боліло, я б тобі пособив. Нехай, мо, перестане.
— Та ти, Іване, як викосиш, то й отава не ростиме, ти ж з землею ріжеш.

109
Гнатова хата на краю хутора. З двору видно Даценкові озера, Буряківщину. Тільки ступив за грядку, вже й колгоспівське. За життя Гнат всякого надивився. При Сталіні в чомусь було легше, а в чомусь і важче. Що не поле, не бур’ян, так гонять жінок з сапами. Тепер ситуація дещо змінилася. Більше появилось техніки на полях. Та й сама техніка не та. Тепер уже Іван Михайлович не виважує дрючком плуга на зворотах, навіть саме пойняття причіплювач, відпало. Бігає тракторець по полю, то підніме, то опустить плуга.
Вийшов якось Гнат надвір, дивиться, мотається біля городу невеликий тракторець,тяга позад себе якесь залізяччя. Борони, так не борони, рала, не рала. Яриться сонце. Рухливим текучим світлом, аж очам боляче, вилискують озера. Шумить, гойдається шафранна осока. Гнат витягнув з погрібника відро, пішов на город. Збирає огірки, шо тільки нав’язалися.
— О, знову їсть, шоб тебе було розірвало. Скільки тобі разів казати: «Не їж на грядках, бо гробаки все поточать і в садку і на вгороді».
— От собака червива! Ти луччє б молоко на молочарню однесла, — огризнувся Гнат. Лаятись йому не хотілось, зранку перехопив і був умиротворений.
— Не буду, не буду носити! Гнатко, агітує шоб не носили.
Гнат доїв огірок, пішов на край городу до поля. Хай там їсть тля та хробаки. Хотів сказати тій причинуватій Явдосі, шо Гнатко хоче вижити з молочарів Гальку Двірничку і поставити свою Вірку, та передумав.
Трактор крутнувсь на зворотах, йде понад Гнатовим городом в бік стовпового. Та очі Гната притягує озеро, він задивився на бірюзу примхливих хвиль, на сріблясті брижі гребішків, на малахітовий розлив вилягаючої під вітром осоки. Трактор раптом збавляє хід. Мабуть, щось зламалося. Накульгуючи, права рука на попереці, Гнат підійшов ближче. Тракторист вискочив з кабіни, став порпатись позаду трактора.
— Шо воно ото за грегат? — запитав у тракториста.
— Це культиватор, — підняв той на Гната замурзане обличчя.
— Як кажеш? — не розчув Гнат.
— Культиватор УТК -5, — пересилюючи шум мотора, прокричав тракторист.
— Та щось я не бачу, щоб воно втикало та ще й по п’ять. Воно вирива — це бачу. І рве все підряд. А шо ото за кишки?
— То шланги, а не кишки.
— А-а-а, — невпевнено проказав Гнат, — а оце?
Та тракторист не став більше пояснювати, почистив лапи, підтягнув тягу й поїхав. Доїхав до стовпового, повернув вліво понад смугою, мимо Даценкових озер, звідти знову до Гната.
На легенькому вітерцеві вруниться кукурудза, рядочки напрочуд рівні, вітер похитує їх з боку на бік. Хоч вздовж дивися до Буряківщини, хоч впоперек до Росєйки, хоч навскоси до озер. І придумають отаке. Видно, Хрущов таки розумний чоловік. Отак стали сіяти. Гнат навесні бачив: привезли барабан проволоки з круглими бульбашками, розкрутили вздвож гонів, пустили сівалки. Йде по тій дротині сівалка, тільки бульбашка попала в висівний аппарат, так і кинула зерно. Того й рівно. Отаке придумали. Гнат думав погомонить з трактористом, розвіється, підніме настрій. А воно, бач, як вийшло. Ішов Гнат від межі ще більш роздратованим.
— Нічого воно не втика, — каже про себе Гнат і йде в двір.
Зо зла кишнув на курей. Ті, здіймаючи пилюгу, губили пір’я, розліталися.
— Отакі зараз люди, ніхто тобі правди не скаже, всі брешуть, — ображено думає Гнат. — Та хоч би який-небудь начальник, а то ж тракторист. Такий же як і він, колгоспник і той кепкує з Гната. — Втика! Де там воно втика? Шо він дурний, не бачить? То хоч трохи зеленіло, а то земля зовсім чорна зробилася, як пар. Та й здалеку видно. Де ще не їздив, там зеленіє, а де пройшовся, чорно. Кукурудза, правда, стоїть, ворушить глянцевим листям. Невже ото так важко правду сказати? А ти хотів, щоб в районі начальство, чи міліція по-людськи з тобою балакали. І що воно в світі Божому робиться? Зовсім совісті немає в людей. Тракторист, вважай, рівня тобі, а бач, і на мову не дається. А що тоді в Москві твориться? — Гнат подумав, почухав потилицю, — Москва, кажуть, сльозам не вірить. В Москві, там порядок. Там, може, й правду кажуть. Не так страшні пани, як паненята. — Гнат обійшов хату, хотів сходити в нужник, дивиться, під ногами валяється праска, вила.
— О, треби тобі такого! Знов Колько десь узяв, мабуть, купив у Марійчиного Гриші.
Гнат бере все те і несе в двір до Андрія Переляки.
Ну, й онуки. Та шо там дивуватися, які діти, такі й онуки. Та дурепа обзиває Гната дураком, а як роз’єрепениться, то бува, що й матюччя пре. А дітвора, потім і самі те ж саме роблять.
— Оце воно мені, Марійко, не нужне?
— А я й казала, — трохи косуючи, Марійка всміхається й шукає Гришу, виносить Гнатові гроші.
— Гриша, ти за скільки оце продав?
— По рублю штука, — нітиться Гриша.
— Господи, та скільки я вже буду тобі казати? Вилитий батько.
Гнат забирає гроші і йде додому. Згадує своїх дітей, співчуває Марійці, якій ще прийдеться хлебнути горя з тим Гришею, бо балуваний не доведи Господь. Гнат всміхається у вуса і знову хмурніє. А наче в нього не такі. Ходить Гнат по двору, а дівчата виглядають, з-за рогу дражнять, дратують Гната.
— Гася, де Тася? Ку-ку! — кричить Наталка. Тася — це значить тато, Гася — Галька.
А Гнат в цей час давленіє після огірків знімає. Ллє з нього, як з поганого гусака. А дівчата чують все те, сміються, заливаються. Нарешті Гнат підводиться, голова його виглядає з-за огорожі. Стінки в нужнику сплетені з бозна й колишніх конопель, містами просвічують, а тому видно не тільки голову.
— Ей, ку-ку-ку,— кричать дівчата. Гнат виходить через те місце, де б повинні бути двері, дівчата ховаються. Гнат незворушно йде до хати. Не в одного нього, майже в усіх хуторян такі нужники: ветхі, без даху над головою, зате вентиляція. Не встиг Гнат дійти до порога, з вмурованим металевим ободом, нахилився на причілку, щоб взяти грушу-гниличку, як з хати долинуло:
— Дурак, дурак, дурак!
Це Явдоха. Гнат збирає грушки, одриває щіпки, їсть разом з качанами, не перебирає. Добре пронесло Гната, апетит вовчий. Ввійшов у хату, а Явдоха варениками запихається. Їсть, як за себе кидає, щоб бува Гнатові зайвого не дісталося.
— Хоч би один оставила, проява!
— Он бери щербу, щербу пий.
— Сама пий.
Погладжуючи живота, Гнат плутає до полу, щоб відпочити, лягає і знову налягають думки про тещу. Невже Оксеня? Гнат не раз бачив Оксеню. Зразу видно,не сповна розуму. Така вмегелить кого хоч і рука не здригнеться.

110
Невдача з розведенням кролів надовго вибила Івана із звичної колії. Після того, як поставив Грабарка у Івановім дворі пасіку, став Іван подумувати, як би й собі розвести бджіл. Бджола — комаха свята, до того ж мед, бджолина отрута, прополіс лікують усі хвороби. Іван приходив до Миколи, нахвалював бджільництво.
— Хадоша, Микодо, комаха, літа ціле літо і їсти не просить. Ще й медок носить. Під осінь викачав мед, продав, ще й гроші є.
— То, Іване, літом, а зимою треба годувати.
— Хадоші пасічники, Микодо, не годують.
— Візьми он в Семена отводок і розведи, чи не дає?
— Я Семенових не хочу. Він ніколи меду не качає.
А тому навесні, як привіз у хутір бджоли Петро Грабарка, поближче до гречки, еспарцету і поставив у Івана Михайловича (Іван сам і запропонував, як-не-як — бригадир, а до бригадира часто звертатись доводиться), захворів Іван бджільми.
— Багато ж ти, Іване, за ніч бджіл розвів, — пожартував уранці Микола Ригір, побачивши на Івановій леваді пасіку.
— Та, ні, це Петдови. Я ось подивлюсь трохи і теж розведу.
Микола придивився уважніше і помітив, що Іван на щось спирається.
— Іване, ти що, на костилях? А я й не туди.
— Ти, Микодо, правду казав, нога — главне, ні чорта не підеш. В мене оце заболіла, прийшлось робити костиль.
— Отож. У чоловіка, Іван, нічого лишнього немає. Погано, шо б не боліло, чи нога, чи око, чи палець.
— Ох, туди твою в дріт та в колючу проволоку, отак-таки смикає.
— Сідай, Іване, розказуй, як там твої кролі.
— Я так пойняв, Микодо, що кролі — найкраща худоба: не ревуть, хоч ти їм і місяць їсти не давай, поки не виздихають, і напувати не треба.
На Петра і Павла приїхав Грабарка в хутір, завітав по старій дружбі (колись разом ходили розкуркулювати) до Матвієнків. На честь Петра випили по стакану самогону. Матвієнко теж, хоч і поганий, а пасічник. Ще в тридцять третьому, як ділили відібрані в людей порося, вівцю і вулик, Матвієнкові дістався вулик, Остапові — порося, А Дмитрові — вівця. Той Харитонів вулик пропав у Матвієнка через півроку, але з тих пір Матвієнко вважався пасічником, і час від часу купував бджоли.
Згодом навчився так-сяк біля них хазяйнувати і навіть качав мед. Не те що Семен. Качав по-революційному, не залишаючи бджолам, як і в тридцять третьому людям, нічого, вимітаючи все під чисту, не зважаючи чи то літо, чи осінь, як колись Даценкам, Харитонові, Ригорам, не залишав нічого на прожиття. І якщо люди мерли, то бджолам і Бог велів.
Багато хто, у тому числі й Росєйка, як став розводити бджіл, гукнув не кого-небудь, а Матвієнка. Матвієнко приїхав до Росєйки велосипедом, начепив сітку, зав’язав рукава, відкрив вулика. Бджоли злі, кусючі.
— Е, в тебе, Петре, добрі бджоли, хро-хро, — скоріш, ніж звичайно, проказав Матвієнко і хутенько гунув до велосипеда, перекинув ногу через сідло, тільки його й бачили. Їхав і озирався, чи не женуться. Сітку аж біля вигона зняв. Вулик в Качечки днів два так і стояв відкритим. Заставляв Гальку закрити — не захотіла. Прийшлось кликати Ситника з Буряківшини. Той звичніший. Якось украв вулик у Матвієнка, а льоток чи то забув поспіхом закрити уночі, чи, мо, й не знав, як. Іде оранкою, бджоли з льотка вилазять, затиснуті в пругах одежі, нещадно жалять. Хотів було кинути на півдорозі, але згадка про мед втримала. Прийшов додому, поставив вулик за хатою, пострушував бджіл у траву, а мед вибрав.
Іван що, гірш Росєйки? У Матвієнка, Петра, Миколи, Кисіля, Білика Сашка, у того дряпічки Семена є бджоли, а у Івана немає.
Після того, як випили ще і у Івана, Петро вирішив подивитися бджоли. Іван ходить по городу, поблискує спітнілою лисиною, бо, випивши, десь загубив картуза, гомонить:
— Петде, чуєш, Петде, може, й я подивлюся?
— Якщо не боїшся, що покусають, то йди дивися.
Іван іде в пасіку, погладжує під майкою живота. На поріг вийшла Ладимариха, прямуючи в осичник, крикнула:
— Скільки гергуль півнів вмегелив? Я тебе ріщу.
— Не мішайте, бабо. Я хочу бджоли подивитись. Завтра про півнів побалакаємо, — і до Петра. — Ану, Петде, покажи мені добді бджоли.
— Іди дивись.
— Ні, мені, Петде, цих не треба. Ти мені покажи справді добді бджоли.
Мимо хати Ригорів і далі через Іванову леваду, поза Гришиним терником, плутаючись у траві, стежка біжить у бригаду. Та поява бджіл на Івановій леваді дещо змінила маршрут хуторян. Люди, обминаючи пасіку, стали ходити дорогою.
— От добре, хоч попідвіконню не сновигають, — раділа баба Олена. — А то й не поїси як слід. Йдуть мимо двору, і в рот тобі заглядають.
Дні стояли теплі, сонячні і бджіл в льоті було так багато, що пройти левадою, щоб бджоли не скусали, було просто неможливо.
Намагаючись придати своїй персоні, яку, на його погляд, ніхто в хуторі не поважав, належної ваги, Іван одного разу заявив і потім твердо тримався тієї версії, що разом з Петровим бджільми стоять у нього в дворі ще й бджоли голови колгоспу. Начебто голові, якщо в нього й справді була пасіка, ніде було їх поставити, окрім як у Івана. Хуторяни зодалеки дивились на ті двадцять вуликів, що стояли у Івана в леваді, і думали, що, мабуть, Іван — таки не бреше. Тим більше, що такого за ним раніше не водилося. Він ніколи не був упійманий на брехні. Це вже потім хтось виказав здогад, що два чи три вулики, з тих двадцяти, належали Табуровому родичу.
— Ти мені, Петре, наділи добді бджоли, я заплачу, — захоплено говорив Іван.
— А чого ж? Можна й наділити, — обіцяє Петро.
А бджоли наче шершні, по леваді шниряють, аж страшно дивитися. Наче рій вийшов і розлітається, аж чорно, як глянеш.
— Тільки, Петде, самі сильні, — в захваті відвертості, каже захмелілий Іван.
Іван вранці, вдень і ввечері спостерігав оддалеки за льотками, бачив, як в спеку на заході сонця бджоли кім’яхами купчаться біля льотків і запримітив, як на його погляд, сильний вулик.
— Відкрий оцей, Петре, це сильні, увечері коржами так і сидять біля вічка.
Баба Марта, що весь час ходила по двору, бурчала, наче почула біду, пішла в хату. Якби її тоді покусали бджоли так, як Івана — вмерла б. Хтозна й чого, й нащо живе, а, бач, живе — не вмирає. Ще десь там, де знаходиться передчуття, і механізм якийсь є, що попереджає про небезпеку. Сидить в хаті цілісінький день, співає. А тільки хату відкриють, тікає в Багачку. Хоч і з ума вижила, а, бач, пам’ятає, де дівувала, звідки заміж, в неволю йшла.
— Не дай Бог до такого доживати, — зітхає, рвучи в леваді васильки, баба Олена.
— Стара вже теща, скоро вмре. В годові одна подова, — каже Іван.
П’яний Петро зняв шапку із вказаного Іваном вулика, а потім ще пару-дві дощечок зі стелі. Бджоли почули горілчані пари, почали несамовито жалити. Петро метнувся в терник, Іван — в кукурудзу. Обидва голі до пояса, спітнілі, вони й там не знаходили прихистку. Бджоли знаходили їх і там. Петро впав у садку, засунув голову під товстий шар торішнього листя, Іван махав руками, відбивався. Втікаючи, Іван, виваляв майже всю кукурудзу, наче Тунгуський метеорит над грядкою пронісся. Через вишник Іван перебрався на подвір’я Ригорів у зарості бузини, а вони, кляті, знаходять і там. Іван вискочив з бузини і шурх до Ригорів в уборну, сів і сидить. Бджоли ще трохи політали і повернулися до вулика. Іван сидить у нужнику, боїться вилазити. До того ж ще й нічого не бачить, хоч поводиря наймай, очі геть зовсім позапухали.
Баба Олена захотіла в уборну, підійшла, торгикнула двері. Зачинено. Помовчала трохи, прикидаючи хто б там міг бути. Якщо Микола, то й питати не буде. Та Миколи, наче б то не повинно було бути вдома, рано ще. Манька на роботі. Якби бабі Олені було до вітру, так стала б он там під бузиною, задрала б плахіття та й усе. Баба Олена ще трохи постояла, вагаючись, запитала нерішуче:
— Володю, то ти засів? Поки ти там сидітимеш?
У відповідь мовчання і сап.
— Володю, ти? Чи хто воно сюди в чортинного батька вбрався? — баба Олена вже рішуче смикнула за двері.
— Підождіть, бабо, це я.
— Іван?! Таке! Ще чого не хватало. Чи в тебе нужника свого немає, що ти до нас прийшов. А я думаю, чого він так швидко повніє, а то ти ходиш. Ану, вилазь.
— Не лайте, бабо. Мене бджоли покусали.
— Ну то й шо? Вс... чи що? Ото й я знаю, покусали.
— Та ні, я не ходив у нужник.
— А чого ж ти там сидиш? Вилазь. Чи ти, мо, вірьовку в... хочеш?
— Та кажу ж бджоли кусають.
— Свій нужник чистити ліньки, так ти наш поповнюєш. Може, ви всі сюди будете ходити? І Марія, і Стьопко, і Параска, і баба Марта. Отаке. Скільки прожила, а такого не бачила, їй-богу кажу, і голодовку пережила й війну, всякого бувало; по погрібах, по хатах лазили, а це вже й до нужника добралися, їй-бо світ перевернувся.
— Та ви мене, бабо, не лайте. Гляньте, бджіл біля нужника немає? Якщо немає, то вийду.
— Виходь уже к лихій годині, немає. Мені теж в нужник треба, живіт чогось розболівся.
Іван ще й дверей не відхилив, коли чує, Гриша з двору кричить.
— Іван, де ти є? Бджоли курчат б’ють.
Гриша бачить, курчата в Івановому дворі падають одне за другим догори дрига, трохи помахають лапками й затихають. Придивився пильніше, аж воно над товковищем рій бджіл кружляє, а в леваді вулик розкритий. Бджоли хмарою долітають до Гришиного двору, роблять крутий віраж і знову несуться на Іванове подвір’я. Бідні курчата збились в купку, поприсідали, а над ними темна хмара бджіл.
Квочка, що спочатку розчепіривши крила захищала своїх діток, теж розгубилася.
Іван, як побачив те, побіг у двір, взяв у сінях на дачці, де давно вже спав один, окремо від Марії, рябе, давно не пране рядно, вискочив надвір, накрив ним квочку й курчат. Де й хміль подівся. Потім, як все вгамувалося, брав мертвих курчат за ще теплі дрижачі лапки, носив до гною і там кидав. З п’яти десятків курчат залишилось тринадцять і тільки білі. Та й ті не такі як слід, хоч переполох їм виливай, тіні своєї бояться. Всіх рябих, а особливо чорних, до канцура вибили бджоли, жодного не зосталось.
— Ну шо, Іване, наївся меду, — жартували хуторяни. Особливо допікав Масний Олексій. Невідомо звідки й прозвище. І придума Микола Ригір. Масла у ньому не було навіть для того, щоб змастити суглоби. Худий як тріска, одні кістки кожею обтягнуті. Батько Переляка, син — Масний. От і зрозумій логіку.
Марія чортувала Івана на всі заставки:
— Сходь з світу, щоб я тебе і в дворі не бачила! Всіх курчат бджоли вибили! От дурак!
Іван мовчав, навіть не огризався.
— Ну, шо, Іване, будеш купувати бджоли? — накриваючи вулик, питає Петро.
— Не хочу, Петде, ні бджіл, ні вулика. Марія он з світу зживає. Ну їх к чодту, ті бджоли. Тепер і я пойняв чого той мед такий дорогий.
Петро поїхав у Байрак, а Марія все ще кричала:
— Вижени ти його з огороду.
— Як же я його вижену? Вчора впустив, а сьогодні вижену?
— Оце й так! Хазяїн. Не може вигнати. Та тебе б в той же день виставили, якби ти отакого накоїв.
— Не мели, там головини бджоли.
— Ну, та й шо?
— Мені скоро пенсію оформляти.
— Оформлять.
— Оформлять, тільки як? А так, може, лишній руб набавлять.
— Набавлять, жди. Та Табур не знає, де вони ті бджоли й стоять.

111
Гнат виглянув на дорогу і побачив: котить прольоткою в хутір Петро Грабарка і таке, як збирається повертати до Гната в двір.
— О, треби тобі такого. Треби шукати півлітру.
Це вже в хуторі закон: приходить вранці бригадир загадувати на роботу, піднеси стакан горілки. Якщо вип’є, то вип’є, а ні — то ні, то його справа. А не піднесеш, то город будеш останнім орати, і як привезти щось треба буде, походиш, поклянчиш того воза та коней. Другий раз будеш знати, як стрічати. Гнат стоїть на порозі, в одній руці немитий стакан, в другій — півлітра. Витяг з полови. Після Фоміної, як на гробиках поминали, залишилось. Грабарка намотав віжки на передок, йде в двір.
— Петре Йосиповичу, випийте, — Гнат тримає в руці повну склянку горілки.
— Не хочу, Гнат, і на дух не неси. Спасибі, що пригощаєш, але пити не буду, — рішуче мотнув головою Петро.
— Гидуєте, — Гнат нітиться, ніяковіє.
— Нехай, колись вип’ємо. А завтра щоб у сільраду на сім вечора, як штик явився. Зрозумів? Гляди мені, не запізнюйся.
— А що таке? — нашорошився Гнат. Сільрада хоч і поганенька, а все ж таки влада. А з владою жарти короткі.
— Погано молоко носиш.
— Чого погано? Ношу, як і всі.
— От усіх і викликають. А ти шо, думав, тебе одного? Дожилися. Курей на стовпах вішаєте, плану молокоздачі не виконуєте. Одне слово, будуть на виконкомі слухати ваш хутір.
— Та я ж і вчора чотири літри відніс, і позавчора.
— Ось там і розкажеш, мені розказувати не треба. А то розбалувались на волі. Нічого, трохи гайки закрутять.
— Петро Йосипович, а, може б, мене... мо, без мене там обійшлися б? Ранетий, вінвалід. Двоє дітей. А шо задолжав, я возміщу. Завтра сам все молоко віднесу і післязавтра... На, все-таки випий, — пробує відкупитися Гнат, але Петро зараз непідкупний, хоч і хочеться перехилити той стакан, і не гавкнув би, але не ті стосунки: вип’єш сьогодні, а він завтра в сільраду не з’явиться.
— Ні, Гнат, так не вийде. Треба було раніше носити, це тобі не що-небудь, а виконком. Сходиш, відзвітуєш. Якщо не винуват, то нічого тобі не буде. А стакан потім піднесеш, після виконкому. Не завоняється.
— Так, значить, не мене одного викликають? — полегшено зітхає Гнат, переходячи на правильну вимову. Коли Гнат надмірно хвилюється, він говорить підкреслено правильно.
— Ні. Не тільки тебе. Зараз поїду загадувати іншим.
Хвацько цьвохкаючи коротким прутом по халявах хромових чобіт, Петро пішов до дороги.

112
О сьомій вечора майже весь хутір зібрався в сільраді. Хуторяни стояли під дверима, переминались з ноги на ногу, жінки мліли від страху, чоловіки брали себе в руки: а будь що буде, що людям, те й мені. І от нарешті всіх зазвали до приймальні.
— Ви чого не носите молока? Бунтуєте? — питає Микола Біденко.
— Як не носимо? Носимо.
Стали викликати на килим по одному.
— А я сина в армію проводжала, ніколи було. До осені виносю.
— Ригір Манька, а ви що скажете?
— Скажу. Ви, мабуть, забули, як я ходила до вас просила оставити телицю, а ви не звеліли. А тепер корова присушила.
— Що вона там скаже, — єхидно зауважив член виконкому, завуч школи, депутат Обичайкін. — Вона ще доручення на золоту медаль від сина не принесла.
Манька скипіла, зашарілась. Артем так і не одержав медаль, хоч після закінчення школи минуло два роки і повернуло на третій. В тому році докотились до Ригорів чутки, що Артемові однокласники давно вже отримали медалі. Пішла Манька в школу, а Обичайкін їй: «Хай син приїде, медаль у мене дома».
— Так він же в армії служить, як він приїде?
— Тоді несіть доручення.
Манька прийшла додому, пожалілась Миколі.
— Їй-бо, мать, хотіли ту медаль до рук прибрати.
— Та, мо, й так. Думали, мо, забудуть, не стребують, та так і привикне та медаль. Треба забрати, то Артемова робота, — сказав Микола.
Згадала ту розмову Манька і не втрималась, вибухнула:
— Ви ту медаль два годи в себе держите, а я доручення ще тільки два місяці несу. За два годи й я принесу, — випалила Манька на одному подиху і заспокоїлась, подивувалась. Вихлюпнула образу і аж шкода стало Обичайкіна. Така вже натура. Скипить, наговорить різкостей, а тоді жалкує. — Ну, а стосовно молока, то не носила, бо цілий тиждень хворіла.
— Гаразд, сідайте, а ви, Петро Микитович, що скажете?
Матвієнко важко встав, розпрямляючи чубуком люльки зеленкуваті прокурені вуса, певний своєї ваги, сили і невразливості, сказав:
— А в мене корова хвора.
— А справка є?
— Да-а-а! Я такого ще й не чув, щоб на корову справку треба було, а то б приніс. На корову наче ще лікарняних не видають. Хро-хро, — проказав Петро й сів.
— Слідуючий, — причинила двері Дарина Грабарка.
Ввійшов Гнатко, тлустий, пикатий, як не лусне. Від Матвієнка, правда, в півтора раза тонший, але ж і молодший вдвічі.
— А ви чого не носите молока? Ви ж свідома людина, обліковцем, об’їздчиком працювали. З кого ж люди тоді приклад будуть брати, як не з вас? Якщо й такі не будуть носити, то тоді хто ж буде?
Гнатко стоїть, мовчить, набичився, невдоволено сопе. Всі принишкли, чекають. Хотілось Гнаткові зняти з возіння молока Гальку Двірничку, а на її місце поставити свою дружину Вірку, щоб ланки не полола. Років сім тому, Гнатиха, Іван і Вірка чекали: не сьогодні-завтра прийдуть і попросять Вірку молоко возити. Та Вірки не попросили. Петро Грабарка усунув Гнатка з посади за те, що сани з Баламутом Василем розбив, а тому не мав наміру ставити Вірку до молока. Прийшов до Ригорів, попросив Артема. Артем погодився. Артем, звичайно, не знав всіх перепетій боротьби за владу в хуторі, думав, і правда нікому возити, а воно, виявляється, хотіли декому насолити. Їде було Артем одноконним ходом на двох колесах без ресор з Грянчихи з двома порожніми бідонами, а Гнатиха сидить на призьбі колишньої Данилової хати, квасолю у відро лущить.
— Драстуйте, бабо! — кричить з дороги Артем, щоб Гнатиха почула, бо від дороги до хати далеко.
Кирпата Гнатиха бачить, як Артем привітно киває головою і аж зубами скрегоче, одвертається. Молоко возити — не ланку полоти. Справився до обід і вільний. Це не на сонці з ранку й до вечора стояти, а восени — на дощі, на морозі. Як погано підорють, посмикаєш буряк за чуба так, що потім всю ніч і в животі, і в грудях смикає. А потім сидиш, чистиш. Зверху дощ, сніг, а з-під низу — мерзла земля, хочеш звестися і не встанеш, спідниця до землі примерзла.
— Немає совіцької власті в хуторі. Е, немає. Нашу роботу віддали куркульському вилупку. Їздить на біді, пащекує. По якому такому праву? — стукає Гнатко за вечерею по віку скрині, бо трохи напідпитку. — Та якби де в аналізах помилився, я б його швидко прибрав.
— Та ото ж то й є, шо грамотний, — погоджується Вірка.
— Ви що-небудь думайте, а то ще Вірку защитають дурнішою від Артема, — бурчить Гнатиха. У неї свої рахунки. Тягалась з Остапом, а тому й зненавиділа Артема, надіялась, мо, Вірка молоко возитиме, менше з шофернею кататиметься.
— Та, якби ти хоч трохи грамотніша була, — сердиться на Вірку Гнатиха, — а то колись наплутала, люди приходили лаятись. Ото ж воно й є.
— Та я б півлітру на молокопункті поставив, со думаєте, не порахували б, чи со — сердиться Іван. — І трудодні були б нараховані. А тобі со— Тобі мінімум треба. Пшениці я зароблю, а ні — вкрадемо, проживемо. А це паскудство. — Гнатко вважав, що все краще: Данилів садок, хата, тепер довічно належатимуть йому і його дітям, внукам, а не якимось там Ригорам.
А тому Гнатко навіть на виконкомі почуває себе вільно, незалежно. Мало не по головах ходить. А Маньці, Данилові і таким, як вони, треба втягувати голову в плечі. Гнаткові про це казати не треба. Скільки б Ригори інститутів не закінчували, як би не вчились, дорога до влади для них закрита. І навіть те, що Артем став прикордонником, не змінило Іванового переконання. Його невшклепні дівчата підуть вгору, а Ригора затруть. Затруть і не пікне. Гнатко вчений, бачив. Бува, викличуть у контору чи в сільраду, кричать, шумлять на всіх, в тім числі і на нього, а під кінець залишать і починається відверта розмова.
— Ми вам довіряємо. На хуторі більше ні на кого спертися. Остап хоч і з бідняків, але не серйозний.
— Та то так, — погоджується Гнатко. — Якби ви почули, со вони балакають, ті куркульські недобитки?
— А що?
— Та я так просто кажу. Нічого такого сурйозного, щоб сурйозне при мені не балакають, а дома знаю, що балакають, бо й сам другий раз щось бовкнеш. Так що довіряти їм не можна.
І ось тепер Гнатко вочевидь побачив, що Ригорам не довіряють, незважаючи на те, що Артем служить в прикордонних військах. Не довіряють і ніколи довіряти не будуть. І так буде довічно. Нехай Микола Ригір у держави ніколи й на копійку нічого не взяв, такий же і Артем чесний, а Іван брав і буде брати, бо то народне, а значить — його, ним завойоване, йому належне, — йому довірятимуть. Йому і його дітям, внукам, правнукам, бо його батько, Гнат Чухно, був бідняк. Якщо чесно, то і до роботи Іван відноситься абияк, ну то й що? Правильно й робить. Розбагатів би, розкуркулили. А так здоров’я зберіг. Харитони он робили, а що отримали— Все забрали, а їх по білому світу розвіяли. Одні повинні робити, інші — жити, так було і так буде, доки й світ сонця стоятиме. Зараз його час, його влада.
Тоді Ригори помішали, Артем на біду усівся, зараз та гнила Двірничка. А тому Гнатко вирішив дати бій:
— Не носив і носити не буду. Ви думаєте, яким ви молоком людей годуєте? Вона ж гнила, — з почуттям господаря положення заявив Іван, не розуміючи, що кинув камінь не тільки в двір Двірнички, а й в бік депутатів, голови сільради. — Не вірите, спитайте в депутата Сашка Білика.
Голова сільради Микола Біденко звернувся до завамбулаторією:
— Ганно Гаврилівно, ви провіряли Двірничку?
Ганна Гарилівна колись робила огляд Двірниччиної Гальки і добре пам’ятає, що все тіло тії худе й бліде, всіяне чиряками, прищами, виразками, мабуть, кров застудила, бо жили де прийдеться.
— Провіряла, — невпевнено відповіла Ганна Гаврилівна.
— А я отут при всіх кажу, со вона гнила, — гаркнув Іван так, що стало чутно аж в коридорі.
Двірниччина Галька почула те, вскочила до зали без дозволу, в сльозах:
— То він хоче, щоб його Вірка молоко возила. Оте, о!
Гнатко зіщулився і наче аж понижчав від тих слів, бо те було правдою.
— Якщо свекруха б..., то й невістці не вірить, — гомоніли хуторяни. — Сама з ким тільки не тягалася, і з Остапом, і з Любенком, того й Вірку ревнує до кожного стовпа.
— Та воно й Вірка гарна. Всі хуторяни в кузов лізуть, а Вірка норовить у кабіну. На буряк машиною, з буряка машиною. А як у ланці, то буряк на станцію возить. Тут вже Вірку ніхто не попередить. Та хіба тільки буряк? А зерно на тік, а силос до силосної ями? Як тільки розпочалася посівна і аж до Жовтневих, поки буряк не вивезуть, з кабіни не вилазить, от в сім’ї й непорозуміння. До того ж ще й розтрайда, ні гори, ні низу. Одно б тільки смішки, загравання, натяки. То косяки на хлопців кидає, то оком оцінююче позира. Не раз в хутір приходила Вірчина мати, плакала:
— Та чи вона в мене послідня сучка, чи під лісою найдена, що ви їй кожного кілка тулите?
— Та я бачу, со мати хоче нас розлучити. А я її люблю, — жалівся тещі Іван.
Та тільки Гнатиха на те не потурає. Точить Вірку, як іржа залізо. Якби Гнатиха не ревнувала, мабуть, ревнував би Іван, а так інколи навіть на захист становиться.
І не тому, що вірив в те, чи був у чомусь впевнений, скоріш з притаманного кожній людині почуття протиріччя, Іван інколи припиняв матір. А тому й сьогодні Гнатко був ініціатором бунту. Він був певен, що рано чи пізно, його разом з братчиками, які в знак солідарності з Гнатком теж не носили молока, викличуть до сільради, а вони тоді й скажуть своє вагоме слово. Двірничку з молока знімуть, а ставити окрім Вірки нікого. Воно б може і Вірку призначили, та влада, що поперемінно впродовж двадцяти років переходила то від Петра Росєйки до Гнатка, то від Гнатка до Петра Росєйки, постійне протистояння, зробило їх ворогами. Грабарка навмисне не ставив Вірку, хай краще Двірничка.
— У неї екзема, сибірка, лишаї, золотуха, бешиха, а ви її до молока допустили, со ви собі думаєте? — кричить аж піниться Гнатко.
— Нічого такого в неї немає, — заперчила лікар.
— Це він хоче, щоб Вірка молоко возила, — ощеряється Двірничка, вона вже опанувала себе. Іван не витримав, загнув матюка.
— Всі чули, що він сказав? — запитав Біденко.
— Я в Багачку поїду, якщо мір не приймете, — єрепениться Гнатко. Він надіявся, що разом з Двірничкою, мо, попруть і Росєйку за те, що поставив таку молоко возити. А на його місце попросять його.
— Занесіть до протоколу: «За образу депутатів і людської особистості, Івану Чухно — двадцять карбованців штрафу», — об’явив Біденко.— Тут ще на нього заява, що до Надежди ходить.
— І на чорта я зайняв ту гнилу? — повертаючись додому, бурчав Гнатко.
— Та не переживай, Іване, ми нікому не скажемо, — поспівчував Іванові Гнат.
— Не скажете. Вона ж сама й рознесе по хутору, — буркнув Гнатко і наче в воду дивився. Не встигли в’їхати в хутір, як Двірничка почала кричати:
— Оце вам буде те, що й Гнаткові, якщо молока носити не будете.
— Невже, оце з-за тії гнилої Поцьки ще й штраф платитимемо? — обурилась Вірка.
— А со я зроблю? — бурчить Гнатко.
Наступного дня прибігла Галька в бригаду запрягати, а біди немає.
— Іди, он вона на вигоні лежить догори дрига, — сміється Гриша.
Знайшла Галька ту біду перевернутою, вимазану дьогтем, без коліс. Бігала і в міліцію на Гнатка заявляти, але хто те зробив, так і не знайшли, а, може, й не дуже шукали. Не впійманий — не злодій.

113
Прийшла Манька з сільради, задумалась. Потім розповіла все Миколі. Треба-таки носити молоко, а то й її оштрафують, як Гнатка. Ще у війну заманила Манька в батьківський двір двох теличок. А як війна скінчилась і встановилась радянська влада, заставили одну корову продати. Не можна тримати двох корів в одному дворі, от і весь сказ. Ні, щоб Маньці віддати. Продали. Може б, і віддали, якби жили з Миколою благополучніш, а то от-от розійдуться. А десь через рік після того, як народився Артем, пішла Манька до діда Захарія гроші на корову красти. Там і її доля є. Може, і не пішла б, так Артем малий, годувати нічим. Та куплена за вкрадені гроші корова мало не задавила Артема. Гнали тоді корів до Ївги. Напроти баби Секлети зовсім ще малий Артем з хворостиною вискочив наперед, хотів завернути Квітку з обніжка, а вона його турнула лобом, збила, Артем упав на землю. Добре, що придушити не встигла, Манька нагодилась. «Мабуть, за гріхи, — подумала Манька, — за те, що вкрала в дядька гроші. Видно, зажалів дід грошенят, хоч і казав потім, що то нічого, добре, що хоч не пропали, в діло пішли».
Згодом від тієї корови знайшлася теличка, і корову продали. А тут на Буряківщині у Голокоза корова продається, добавили трохи грошей, купили.
Такої корови, як Голокозиха, ні до, ні після у Ригорів не було. Не нахваляться. Сорок літрів молока в день. Як сів доїти, так і відро, та ще й бачок. Не знали куди те молоко й дівати, по піввідра поросяті виливали. Тільки ніщо під небом не вічне. Постаріла корова. Вона ще, як купували, вже не молода була. Голокоз того й продав.
Після Голокозихи купили Ригори руду Зірку. Десь через тиждень після виклику в сільраду Ригорів спіткало нещастя, корова взяла і вдавилася на плантації біля Човнового буряком. Корів пасли на бурячищі, там було повно гички. Зірка жадібна до їжі, вхопила на кагаті здоровенний буряк і вдавилася. Поспішила проковтнути, боялася, що віднімуть. Пастухи гукнули Маньку, вона чистила буряки. Манька засунула руку корові до рота по саме плече, але витягти буряк не змогла. Пастухи кликнули комбайнерів. Узбек, дорізав Зірку. М’ясо Ригори здали в їдальню.
— Якби корова в той момент здохла, осталась би твоя рука по плече в роті, — лякав Маньку ветеринар Фарба.
А Маньці не так тії руки жалко, як корови. Рука ціла, ніде не ділась, а корови немає. Тепер наносить молока. Прийдеться жити без корови. Та й ганяти її вже нікому. Артем служить, Володя вчиться. А баба Олена ні ганяти, ні доїти як слід тієї корови вже не може. Хутір розпадається. Через рік-два все одно продавати б прийшлось, а хто її купить? Багато хуторян давно вже в Байраку, туди і їм збиратися. Довкруг все валиться, хутір гине, люди позбуваються корів, а вони — купляти. Через два роки і за півціни не продаси. Кому вона буде потрібна?
114
Надворі стояла нестерпна спека. Ні вітерця, ні протягу. Якби не лісосмуга, то хоч задихнися. Коломійчани ще не вивершили скирту, пішли в смугу обідати. В смузі прохолодно, вітерець тягне. Скирти ставились якомога далі від хутора, щоб хуторяни не крали соломи. Поле було між Суржками й Коломійцевим, а тому скирту за наказом Петра Грабарки ставили біля вишки, геодезичного траінгуляційного пункту.
— Та й рахубиста в нас сьогодні робота, — каже Явдоха Пилипова.
— Е, важка, хай їй грець.
— А де ти ту легку роботу в созі бачила?
Сидять хуторяни, порозв’язували вузли. Галька Росєйчиха з півлітрової, заткнутої скрученою газетою пляшки, п’є молоко. Марійка Андрія Федорового вже не перебирає, як раніш, а їсть як і всі, аж огірок хрумтить під зубами. Немає вже м’яса, шиндиків-пиндиків, вушок, коржиків. Зовсім постарів Андрій Федорович. М’яса немає, зрештою, ні в кого. В основному сало та молоко, свіжі огірки, помідори, де в кого яйця. Нехитрий, але здоровий обід.
— А ти, Галько, чого погано полуднуєш? Кутуляє один хліб та огірки, — виказує Манька Ригірша Семеновій Гальці.
— Чого? В мене ось і сало є, — Галька дістає з ворочка жовту-прежовту часточку сала, видно позаторішнє, від якого рот веде вліво і верне з душі.
— Та й старе ж, — каже Ододчиха.
— Та не захотілось лізти на горище, — виправдовується Галька і через силу кусає тверде, як глина сало. На обличчях молодиць блукає усміх. Не пізніше, як учора вони питали те ж саме в Любки і та проста, як два слова, призналась:
— Батько свіже сало на горищі держить, щоб старе виїдали, ще й драбину заховав від матері.
Пообідавши, трохи перележали в лісосмузі полуденну спеку, почекали коли волокушею натягають соломи і знову за роботу. На головах білі платочки, але вони не рятують від спеки. Молодиці беруть важкі навильники соломи і піднімають їх вгору над головою, несуть до скирти, подають вгору Семенові, Данилові. Данило й Семен вивершують скирту. Солома спускається аж до самісіньких п’ят. Якщо дивитися збоку, видно тільки здоровенну копицю соломи, що, колишучись в такт крокам, пливе по золотаво-жовтій, колючій стерні. Не проходить і години, як на обличчях, блузках, спідницях молодиць збирається товстий шар пилу, дрібних остюків і солом’яної потерті. Тепер всі молодиці на одне лице, їх не можна відрізнити ні по одежі, ні по спідницях, окрім хіба що по статурі, та й ті часто до невпізнання обплутані соломою, а тому залишається тільки голос та ще хода. Під кінець дня молодиці вже не гомонять, не говорять зайвого, тільки саме необхідне, бо натомились, бережуть сили, до того ж ще й у горлі пересохло. Бочонок з водою стоїть під смугою, під вечір вода в ньому степлілась і відгониться гнилим і трухлявим деревом і до маленького чопика мало хто підходить. Хуторяни люди терплячі. До того ж у кожного в чвертці чи в півлітрі, захованій у кошовці, вода з свого власного колодязя. Робота, нарешті, закінчується, скирта довжиною в півсотні метрів стоїть, як дзвін. Молодиці миють ноги, вмиваються біля бочонка, втираються посірілими хусточками, косинками, йдуть до кошовок в смугу, промочити пересохле горло.
В стерні вже проростає просипане під час збирання врожаю зерно, бур’ян. Хоч корови вигонь на пасовисько. Тоді хлопцям розвага, вертіти в скирті ходи.
Тим часом обвітрені, збуджені роботою молодиці збираються додому.
Манька Ригірша з Чередничкою назбирали в смузі по охапці сухого хмизу й несуть. Дехто теж взяв, для годиться, по дві хворостини. Взяли по оберемку Галька й Семен. Один Данило йде з порожніми руками, тільки вила на плечі вилискують зубками. Чередничка побачила те, стоїть, чекає.
— Для чого хоть ви, Семене Семеновичу, оце гілля несете. Хай уже ми з Манькою. У нас в дворі й гілки немає. А у вас повний двір дерева.
— Та я б і не брав, так на кабиці літом топити нічим, а це їй-бо таке гарне, так горить добре, баба не нахвалиться. Хоч буде на чому борщу зварити.
— А коли це ваша баба стала літом топити на кабиці? — питає Чередничка й сміється, бо добре знає, що ніякий дурак в Семена влітку не топить, борщу кожний день не варить, жаліють топливо. Інша справа взимку, зварив і в хаті тепло стало, зразу двох зайців вбиваєш. До того ж влітку й так є що їсти: фрукти, овочі, сало, холодний з сірівцю борщ. Та що там казати. Це зараз люди такі, аби тільки тринькати, а Марія добре пам’ятає ті часи, коли не те що хмизу, сірники не палили, якщо вогонь горів. Підкурювали від вогню, переносили його папірцем або жариною, ніхто не чиркав сірниками, як ото зараз парубота, і якщо тільки хтось курив, то прикурював від цигарки. Семен не говорить Марії правди, для чого? З нього й так сміються, а дарма. Справжній господар з Семена сміятись не буде, а голота хай собі сміється. Правильно, літом у них ніхто не топить, який дурак буде обігрівати вулицю, влітку й так тепло, їсти теж є що. Що не зірвеш в садку чи на городі, те й їж. Все треба приберігати на зиму: і топливо, й продукти. Сало, воно ні влітку, ні взимку не портиться. А тому й зараз Семен несе хворост на зиму. Зима все прибере. Так із року в рік старе, перегнивше Семен палить, а свіже приберігає на наступний рік. Семен теж не в лісі живе. Ну й що, що у нього дерева в городі багато? А ти спробуй виростити те дерево, тоді й подивишся, скільки воно росте, а те що виросло, розділи на ті роки, що росло, тоді й узнаєш, чи багато на один рік припадає. Семен он дубки, котрі сто год росли, порізав, нову хату побудував. А тому, як один казав: циган знає, що кобилі робить. Так і Семен. Попереду зима. Звичайно, не без того, щоб протопити; буває, правда, гріх і сказати, Оришка й хліба в печі спече. Так для того є солома. Бо з соломи яке топливо? Перепріло восени під дощами, а взимку згоріло. А тому солому можна палити. Соломи не жалко. Соломи можна і вкрасти.
— То ви, мать, Семене Семеновичу, на зиму?
— Про зиму теж треба подумати, зима все підбере, — філософськи мовить Семен.
Хай Оришка і не думає хмиз палити. Он солома торішня лежить. А треба буде, Семен не поліниться, ще принесе від вишки.
115
Увечері Семен набрав соломи біля Гришиної берестини. Таку носилку нагилив, що й самого за нею не видно, а воно вітер. Іван Михайлович піддав та й каже:
— Ти їй-бо її не донесеш, та ще й вітер он який, будеш аж в Човновому. Надбери трохи.
— Таке ти балакаєш, Іване, наче вчорашній, та я більше від тебе понесу.
Поки йшов понад скиртою в затишку, нічого, а як тільки поминув скирту, вітер як підхватив Семена і направляє в Човнове, зносить убік. Семен бокує, намагається втриматись на промежку. Поки бокував, поки тримався стежки натоптаної в снігу, поки й ішов в потрібному напрямі. Напроти діда Захарія треба звертати на промежок. Семен хотів розвернутись, а тут чи то вітер подужчав, чи то напір став більшим, парусність. Семен не втримався на стежці, осунувсь до Данила в двір. Манька Ригірша, хоч і важко, а повернула праворуч, а Семен ні.
Данило ще не спав, сидів на лаві, гомонів з Данилихою, тільки но повечеряли. Свистить, виспівує вітер поза обкладинням. Коли це у вікні щось шелестить.
— Шо воно там таке? Невже дощ пустився?
— Та недавно виходила, наче не було.
— А шо ж воно таке? — Данило припав до шибки, вдивляється. Нічогісінько не видно. Виглянув у друге вікно — немає. А шо ж ото на причілку? Чи, мо, хто п’яний, так такого здорового й чоловіка немає, щоб все вікно затулити. Хіба що Іван Михайлович? Так ні. Очі Данила трохи призвичаїлись до темряви, дивиться, наче віхтями соломи по шибках хтось тре.
Данило вийшов на двір, аж воно Семен ходить в суточках з носилкою соломи, наче п’яний, сюди-туди. Тільки вийде на причілок, а вітер його назад у двір попхнув.
— Шо таке, Семене? — питає Данило.
— Та вітер.
— Так викидай половину в мене, а остачу неси, ти ж таки й нагилив носиляку. Хтозна, чи й я б поніс.
— Е, ні, якось донесу, вітер скоро втихне.
— Де там він притихне.
— А я кажу перестане. Я ж бачу. А як тіки перестане, я й понесу.
— Так ти до ранку будеш тупцюватися в суточках. Давай я тебе випхаю на Ригорів промежок, там ти вже й сам підеш, там затишніше.
— Оце діло! — каже Семен. — А то таке придумав, викидати.
Данило йде позаду, попихає Семена в спину. Випхав на простір і пустив. Вітер як подме, як рвоне, а може й Данило навмисне ззаду смикнув носилку, як кидоне Семена навзнак, тільки гавкнув. А воно ще й пил при землі мете. Поземка.
Семен ще й не встав, а вже рукою по землі водить, шукає вузол мотузки. А тим часом вітер підхватив носилку і покотив промежком до кладовища. Семен підхопився, як опечений і, не попрощавшись з Данилом, побіг. Догнав носилку аж біля Явдошиного садка. Біля вишень прив’язав до міцного стовбура, подумав: «До ранку вітер втихне, прийду, заберу». Семен пішов додому, а вранці чуть світ звівся на ноги і в садок. Глянув і мало не заплакав з досади. Одні дуги лежать. Соломи немає й признаки.
— Точно, Данило забрав! — скипів Семен. — Добре, хоч носилку оставив. Семен взяв порожню носилку, пішов до Данила.
— То ти солому забрав?
— Та ти шо, і думки не було.
— А хто ж? Один ти знав.
— Може Росєйка? Той всю ніч не спить.
Семен трохи постояв і пішов додому. Довго гріхував Семен на Данила, навіть не розмовляв з півроку.
116
Баба Олена, мабуть, востаннє йшла з Байрака, з гробиків, мочі вже зовсім не було. А тому й зайшла до Біденкової Мокрини перепочити. Живе Мокрина уже без Захарія, сама, на куті біля Штимів.
— Заходьте, свахо, пообідаємо, — припрошує Мокрина.
В хаті Олена сіла за скриню, чекає, поки Мокрина насипле борщу. Був празник. Баба Олена була на гробиках, поминала дітвору, хазяїна. Йшла рядами понад гробиками, глядь, аж на голові в незнайомої молодиці хустка. Її хустка, покійний тато, як ще дівувала, подарували. Навіть не дивлячись хто, підійшла, зірвала хустку з голови, ще й пасмо волосся вирвала.
— Ти шо, здуріла? — оглянулась молодиця.
— А, це ти, полюбовниця Дем’яна Качечки, того, що мого Альошу вбив? Так знай, це моя хустка, він у мене її забрав, а тобі подарував. Щоб вас були чорти засмикнули однією вірьовкою. Його вже, правда, засмикнув, прийде черга й до тебе.
— Не лайсь, Олено, праздник же, гріх, — сказав хтось.
— А чуже забирати, чужих дітей на той світ відправляти не гріх? Якщо вона в Бога вірує, то якого вона чорта в чужому платку ходить і не ховається, щоб її в чотири дошки заховало. Щоб її обмили і на лаві положили. Чи думала, що вже всі згнили, одна зосталась? Будь ви тричі прокляті. Я з вами й поминати не хочу. Щоб вас самих пом’янули.
Баба Олена повернулась і пішла з кладовища. Всю дорогу душили, гнітили бабу Олену сльози. Вона витирала їх хустиною.
— Тату, тату, подивився б ти, якою я зараз стала. Ні хати, ні дітей, ні хазяїна. Все забрали, щоб їм руки й ноги повідбирало, полюбовницям повідносили. Правда, й його вже кістки згнили, — згадавши, як зовсім недавно втопився з онуком Дем’ян Качечка, бідкалась Олена, та зло не проходить, не гоїть душу.
Баба Олена глянула, як Мокрина, перш ніж сідати обідати, стала на коліна, поклонилась перед образами. Вже й з обіду звернуло, а вона молиться, б’є поклони. Олена не втерпіла, сказала:
— Мокрино, ти ж сьогодні цілий день у церкві молилася, сідай вже.
Та насипала борщу і знову стала молитися. Спочатку била поклони стоячи навколішки на долівці, потім залізла на лаву, помолилась ще й там, потім на скриню, та все руки простягає до образів, до неба, до Бога. Бабі Олені вже й їсти перехотілося, а Біденчиха все молиться.
— Мокрино, чи ти до Бога хочеш злетіти?
Мокрина мовчить, ні пари з уст, тільки щось нечутно шепоче губами, та старанно обметує себе хрестами.
— Бог з тобою, молися, — Олена встала і пішла з хати.
Чомусь згадалось, як колись давно Мокрину провчили сторожі в церкві й трохи повеселіла. Та не пішла, мабуть, наука на користь. Не молиться в церкві — молиться вдома.
Вже й служба було скінчиться, а Мокрина з церкви не йде, б’є поклони. Церковним сторожам так уже набридло те її моління — далі нікуди, церкви ж не кинеш не закривши. А воно інший раз і випити кортить, та й додому ж треба, тієї роботи вдома достобіса. Піп Сергій давно пішов, дід Олексій, церковний староста, теж давно спочиває вдома, а Мокрина молиться. А вони, сторожі сидять, ждуть, поки вона навтішається. Не день, не два сиділи, поки додумались. Штима Гаврила попросили, той поліз аж на верх, де дзвони, і як тільки Мокрина почала молитися, руки до Бога простягати та приказувати:
— Господи, святий і прісний, візьми мене на небесі.
Гаврило спустив вірьовку до самого низу та й каже зміненим голосом:
— Чіпляйся, раба Божа.
— Явився-таки Господь Бог, зглянувся, — Мокрина тричі перехрестилася, міцно вчепилась за вірьовку, що колихалась над головою, стоїть на колінах, чекає. Гаврило підтяг її на рівень вікон, а тоді й кажє:
— Та й важуча ж. В рай така не годиться. Видно гріхів багато.
Та як пустить вірьовку, Мокрина як гепнеться.
Охкаючи і ахкаючи Біденчиха хода з церкви та додому. Більше так довго не молилася.
«Отаке б їй ще й удома хто зробив», — злостилась баба Олена. Не зчулась коли й додому дійшла.
— А шо то у вас в руках? — запитала Манька.
— Хустка, Манько, дівувала в ній. З-під вінця йшла, — і заплакала.
Манька й вмовляла, й просила. Баба Олена ридала, билась в конвульсіях. Тільки під вечір дійшла тями, розповіла все по порядку.
А вранці прибіг до Ригорів Росєйка й каже:
— Ви чули, Хрущова зняли.
— Оце. А хто ж став?
— Та якийсь Брежньов і Косогін.
— А я думаю, чого це пшеничний хліб продають? Цілу осінь і літо жовтий продавали з кукурудзи та гороху, а це пшеничний. Сказати б новий врожай зібрали, так листопад місяць.

1990-1992р.р.

<< НА ПЕРШУ