1
Даценко Ганна ось уже кілька років не бачила свого батька Захарія, не знала, як, де і чим він живе, дихає. Після того як Ганні вдалося втекти з дому, уникнути видющої смерті, вона майже не згадувала батька, не цікавилась його долею. А якщо мимоволі інколи й згадувала, то чомусь наостанок, а під кінець своїх споминів бачила занесену батьком над своєю безпутною головою сокиру з щербатим лезом і майже божевільне батькове обличчя, яке нічого доброго їй, Ганні, не віщувало, наче вони були не батьком і дочкою, а найлютішими, найзатятішими ворогами. Тільки в дитинстві і отроцтві вона щиро і самовіддано любила батька, а він її (матері вона майже не пам’ятає); а потім все те хтозна-куди й подівалось, наче й не було нічого. Ні дитячих мрій допомагати батькові по господарству, як підросте, ні вічного поклику крові. Скільки разів у дитинстві вона жаліла його, дивлячись, як він самотужки вправляється по господарству, порає худобу, клопочеться біля печі, випікає хліб, готує їсти, золить у жлукті гречаним попелом білизну, щоб м’якша і біліша була, пере полотняні сорочки, рядна, вибілює біля озер полотно, косить. Серце Ганни в такі хвилини не раз обливалося кров’ю. Свого часу вона навіть клятву собі давала, що, як тільки підросте, так і буде в усьому допомагати батькові. Не збулося. Підрости-то підросла, стала дівкою, пострічала Матвієнка Петра і наче здуріла. Все в її житті перевернулося догори дрига, та і саме життя теж пішло, покотилось під укіс, перевелося ні на що, пішло на розтартур. Інколи їй здавалося, що це вже й не вона, не Ганна, а якась зовсім інша людина перебуває в її оболонці, ховається під її обличчям, статурою, шкірою, начебто після якогось незрозумілого і страшного сну її душу взяли і непомітно підмінили на зовсім іншу: чужу і незрозумілу навіть для неї. Начебто дві різні істоти, дві жінки одночасно жило під її оболонкою: одна совісна, добра, співчутлива, а друга – жорстока і зла. І ця, остання, хай поволі, непо-спішливо, але вперто, настирно і наполегливо витісняє з її душі, серця першу. Хоч ще й не витіснила, не вигнала остаточно.
Свого часу вона навіть була проти, щоб батько одружувався вдруге, ревнувала до пам’яті матері. Тепер їй це зовсім, ну, майже зовсім байдуже. Хай жениться, на кому йому заманеться. Їй-то що? У неї своє життя, у батька своє, і схоже, що їхні життєві дороги не те що не співпадають, не перетинаються, а навіть ніде не перехрещуються. Ось так. І виходить, що втримувало її свого часу біля батька тільки його багатство, гроші, земля. А тепер, коли він легко позбувся всього цього, а точніше, йому допоміг в цьому той же Петро Грабарка, Біденки, Петро Матвієнко, до якого вона прикипіла, і не стільки душею, скільки грішним тілом, їй все байдуже. А що їй залишалося робити? Колись в дитинстві вона мріяла не тільки про те, щоб допомагати батькові, але й про інше: як вона виросте, стане багатою, знатною, відомою, а головне – ні від кого не залежною, а вже потім, трохи пізніше, стаючи поступово дівкою й закохано погладжуючи в звабливому присмерку своє ніжне і водночас пругке і гарне, можна сказати, навіть прекрасне в своїй довершеності, наче збите на вершках тіло, Ганна мріяла вже про те, як вона ось-ось вийде заміж, щонайменше за якогось із нащадків Дурново, в гіршому разі – за когось із Копилів. Чи не кожної ночі снився їй красень маєток, вчувалося вуркотіння виру на Пслі, шелест полину, похмурих вільх, лоскотання тополиного пуху на обличчі. Та життя чомусь взяло і повернулось зовсім іншим боком, несподіваним і ніким непередбаченим. Все пішло шкереберть, стало з ніг на голову. Наверле. Хто раніше був ніким (той же Петро Матвієнко), зараз став господарем життя, вершить не тільки свою, але й чужі долі. Іще як вершить! А тому Ганні не залишалося нічого іншого, як звернути увагу на Петра. Хай він і одружений, і набагато старший за неї, все те мало обходило Ганну. Прийде час, кине свою Петриху і з’єднає свою долю з Ганниною. А не з’єднає, то й так буде.
І якщо прискіпливо розібратися, то батькові Захарьку гріх і ображатися на неї. Якби не вона, то давно б уже кукукав з братами на Соловках, може б, уже й кісточки там зітліли. Матвієнко – то такий, що з живого не злізе, а так, хай і не вдома, не в своїй хаті, а на Срібній горі, але ж у рідному краї. А як він хотів, щоб його зовсім не займали, і пальцем не торкнули? Дуже багато він хоче. Хай подивиться й прикине, де інші Даценки з усього великого Даценкового хутора. Залишилися на місці тільки вони, рідні брати, навіть дядько Харитон з синами, якщо не рахувати калічного Івана та Данила, зник десь на Донбасі, а вони вціліли, і перш за все завдяки їй, Ганні. Вони думають, що то їх заслуга, – е, ні, Ганнина. Звичайно, злягаючись з Петром, Ганна менше за все думала, як ця подія відіб’ється на батьковій чи дядьківських долях; вона, перш за все, думала за себе, але так вже вийшло, співпало, що наступні події, їхня скоріше розпутна, ніж праведна любов з Петром якось зачепила і долі її рідні, бо, як би там не було, а щось людське інколи проривалося і в Петра, і тоді він, ледь посміхаючись в руді вуса, недбало кидав:
– Нехай буде по-твоєму.
А тому, вирвавшись тоді із комірчини, де батько хотів порішити її, Ганна йшла з дому з твердим наміром у всіх деталях і подробицях розповісти про все Петрові. Було порівняно тепло. Назустріч їй летів негустий сніг, танув на щоках, на носі. Від чого ніс час від часу свербів, і вона не втримувалась, чухала його нігтем вказівного пальця, думала: «Неодмінно хтось дулю дасть. Хоч би не Петя».
Уже на стовповому, під Срібною горою, їй раптом спало на думку: «А може, не треба нічого казати Петрові? Нехай все це залишиться поміж ними. Петрові тільки дай. Він і справді такий, що з живого Захарія не злізе, як узнає, а тому чи не краще буде промовчати?» Подумала так і сама подивувалась своєму рішенню, своїй несподіваній доброті і співчуттю, ще як слід не здогадуючись і не розуміючи, звідки вони впали, чи, бува, не від пережитого страху? Навіть не відразу допетрала, що ні, не від страху, а від іншого, від чогось все-таки родинного, підсвідомого, а тому й правильного. Добралася непомітно до хутора. Першою від краю стоїть Петрова хата. Навмисне пішла навпростець, щоб хоч у вікно здалеку заглянути, Петра побачити, але Петро, мабуть, спочивав або ж не було вдома. Біля вікна, було добре видно, у вечірньому присмерку, освітлена зсередини жовтуватим світлом багаття, вешталась біля печі й лав Петриха, мабуть, готувала вечерю. Ганна поминула Матвієнків двір, пішла до дядька Миколи. Дядько Микола добрий, впустить переночувати, а там вона знайде собі пристанище. І тільки навпроти вигона серце в Ганни раптом стріпнулося, наче голкою в нього кольнули. Ганна глянула на колишню Данилову, а тепер Гната Чухна хату, і раптом наче відкрилося їй те, що до цього вона сприймала як належне, як само по собі зрозуміле, мовляв, інакше і бути не могло: батько не міг її ось так просто, за здорово живеш вбити, та ще й так жахливо: зарубати сокирою. В останню мить щось ворухнулося в його жорстокому серці, пом’якшило його, якийсь спомин, думка, наче лід, розтопили його зашкарублу від тяжких поневірянь і часу душу, і ось тепер це тепло, цей порух, це добро повернулося до Ганни, і вона зрозуміла, скоріш підсвідомо відчула, що повинна вчинити так само: простити батькові і нічого не говорити мстивому Петрові, який тільки й чекає цього. Йому подобається, що у їхній сім’ї немає спільності, єдності, любові, що все це замінила ненависть і ворожнеча. Прийшовши такої думки, Ганна полегшено зітхнула, і наче тяжкий тягар спав з плечей та голови, з душі. Вона пішла жвавіше, діставшись дядькової хати, постукала у причілкову шибку з твердим наміром ніколи не повертатися в батькову хату.
Як вирішила, так і зробила. Ось уже майже п’ять років Ганна не бачила батька. Жила то в дядьків, то в Бобричок, то в Миргороді, наймала там квартиру, працювала то на Виноградовім млині, то на сінному пункті, то на скотному дворі. Згодом, після повернення з Донбасу, став працювати в Миргороді і Микола Даценко. Вона, зрештою, й присовітувала. Микола мав пашпорт, а тому влаштуватися робітником йому було не важко, хоч і мав свого часу строк ув’язнення, та Ганна, в пориві вдячності за сподіяне, поручилася, допомогла.

2
Андрій Януарович Вишинський на все життя запам’ятав слова Йосипа Віссаріоновича Сталіна, сказані ним одного разу, що меншовики – це єврейська фракція в Комуністичній партії, а більшовики – російська.
Ці слова, мовлені в його присутності, останнім часом все частіше згадувались Андрію Януаровичу.
Хоч він і займав тепер досить високу посаду Генерального прокурора СРСР, та на душі було неспокійно. Час, як і завжди, до речі, був непевний. Особливо для нього, бо з самого початку, а саме з 1903 і по 1920 рік, він був меншовиком. Йому ніхто про це не нагадує, але він певен, всі про це знають. Знають і мовчать, і тихенько очікують розв’­язки. А вона може наступити кожного дня, кожної миті. От і сьогодні його викликає до себе Йосип Віссаріонович. Кожний такий виклик може стати останнім. І не з таких вершин падали. Той же Блюхер, Уборевич, Тухачевський і багато-багато інших. Впали і більше не підвелися. І імена їх скоро забудуть, наче і не було їх ніколи на цій землі. Маршали! Йому навіть самому інколи дивно, чому він тягнув зі вступом до партії більшовиків майже до закінчення громадянської війни. І лише коли ніяких надій не залишилося, вступив до РСДРП.
Непокоїв Вишинського і недавній арешт жінчиного племінника. От і сьогодні, в цей похмурий і вітряний день він, здається, нічого не чує й не бачить, окрім пожовклого листя, котре носить непривітними московськими вулицями вітер, думає про скору зустріч з вождем. Зовні спокійний, він зараз був у неабиякій напрузі, очікуючи на це рандеву. Звичайно, він зможе доповісти вождеві про всі поточні справи Генеральної Прокуратури, про справу право-троцькістського блоку. Красномовства йому не позичати, але вождь уміє ставити несподівані запитання, і від відповіді на них інший раз може залежати кар’єра, воля, а то навіть і життя. Вишинський склав до теки всі, на його погляд, потрібні папери, вийшов з кабінету, сів у службовий автомобіль і за кілька хвилин дістався Красної площі. Машина в’їхала у Боровицькі ворота без затримки. Варта знала Вишинського в обличчя. Так само, майже без затримки, він потрапив до кабінету вождя і відчув, як похололо не тільки під ложечкою, в грудях, але і в животі. Сталін, як завжди, походжав по своєму просторому і, як здалося зараз Вишинському, аж занадто довгому кабінету, не звертаючи на нього ніякої уваги. Неспішно дійшовши до вікна, якусь мить постояв, вдивляючись на Красну площу, кремлівську вежу, і повернув назад. У правій, напівзігнутій руці вождь тримав люльку.
Так само неквапно, як ішов до вікна, Сталін повернувся і знову пішов вздовж вкритого зеленим сукном столу, не звертаючи найменшої уваги на Вишинського, який стояв ні живий ні мертвий, переминаючись з ноги на ногу. Таке довге, затягнуте мовчання і непомічання нічого доброго не віщувало. Нарешті Сталін порівнявся з Вишинським. Андрій Януарович весь напружився, подався і тілом, і душею, й думками в бік вождя, та Сталін наче й не помітив його напруження, пройшовши мимо в протилежний бік кабінету. У зеленій сталінці і синіх галіфе, у м’яких шеврових чоботях він нечутно ступав по килимовому ворсу і, лише порівнявшись з Вишинським утретє, несподівано зупинився, запропонував:
– Сідайте, товаришу Вишинський. Я викликав вас, щоб дізнатися, чому зволікається справа по троцькістсько-бухарінському блоку. Ця справа не терпить зволікань. Чи, можливо, у вас недостатньо доказів?
– Та ні, товаришу Сталін, ми намічаємо відкритий судовий процес на кінець року.
– Вам не здається, товаришу Вишинський, що ви надто зайнялися непотрібним теоретизуванням? «Теорія судових доказів у радянському праві» – так, здається, називається ваша праця?
При цих словах Вишинський здригнувся, пильно подивився на вождя. Він вкотре був здивований його винятковою пам’яттю. Колись у розмові з вождем він похвалився перед ним своєю роботою, і той, бач, запам’ятав, наче читав те з обкладинки. А може, й читав. Сталін мав звичку переглядати все значуще, що з’являлося в художній, політичній, правовій літературі. Не говорячи вже про твори, котрі висувалися на здобуття Сталінських премій усіх без виключення ступенів. Сталін, мабуть, зрозумів хід думок Вишинського, примружив свої жовті тигрячі очі й знову пішов вздовж по кабінету. Сталін хоч і був за національністю грузином, але за духом давно і безповоротно був великоросом. Він недарма тримав на посту Генерального Прокурора СРСР такого непевного, здавалося б на перший погляд, Вишинського. І не тому, що той чимось суттєвим виділявся серед партійного загалу, зовсім ні.
Сталін давно і небезпідставно вважав, що заплямований меншовизмом Вишинський набагато надійніший партійних чистоплюїв і бонз, того ж Молотова, Калініна, Кагановича, які вважають себе такими ж непорочними, як діва Марія, і святішими, аніж Ісус Христос. Щоб якось збити з них оту спесивість, довелося витерпіти немало неприємних хвилин. Рідного брата Кагановича довелось розстріляти. А Катерину Іванівну Калініну треба посадити, щоб менше моталася по Союзу. Ольгу Михайлівну Будьонну теж треба зачинити, а заодно з ними й Поліну Жемчужникову, дружину свого найближчого соратника – Молотова. Ні, з Жемчужниковою треба трохи зачекати, поспішати нікуди. Для цього він і викликав Вишинського. Сталін недарма свого часу навчався у Тифліській семінарії. Він ще тоді засвоїв схоластичні Біблійні істини і найголовнішу з них, що стосувалася людини: немає святого жодного, всі согрішили, а хто стверджує, що це не так, – брехун і обманщик. А тому й ставився підозріливо до всіх представників так званої ленінської гвардії, до їх суто демонстративної чистоти і вірності, прекрасно розуміючи, що все це, врешті-решт, обман і неправда. Кожен з них: Троцький, Бухарін, Риков і багато інших, таких, як вони, вважають себе саме такими, хоч насправді такими не були і не могли бути, а тому в кожного було через край пар-тійної пихи, бонапартизму і чванства. Кожен вважав себе геніальним і вірним послідовником Леніна, його надійним апологетом, а тому і вдень, і вночі бачив себе на місці його, вождя. І, незважаючи на клятви і запевнення у вірності йому, Сталіну, він знав – все це брехня. Сталіна не обдуриш. Кожен з них будь-якої миті ладен був підставити йому підніжку, щоб звалити, перехопити владу. Хіба приклад Троцького не переконав його в цьому? Невже треба ще якихось інших доказів? Їх і так досить. Аж занадто. Не вірив Сталін своєму оточенню не тільки через добре знання Біблії, а ще й тому, що він, Верховний вождь, ніколи не вважав себе таким послідовним і вірним справі партії і комуністичним ідеалам, як вони, його помічники і сподвижники. У нього було досить розуму і здорового глузду для цього. Мабуть, більше ніж досить. Він ніколи не вважав себе ні святим, ні непорочним. Не був таким і Ленін. Якось підійшов до нього один із кремлівських вождів, менший за рангом, пожалівся на скруту, а чим він міг йому допомогти? Он, здається, і Вишинський хоче поскаржитись.
– Я вас слухаю, товаришу Вишинський, говоріть, – підбадьорив його Сталін.
– Користуючись нагодою, я хотів би поклопотати за племінника своєї дружини.
– А що трапилось, товаришу Вишинський? – співчутливо запитав Сталін.
– Учора ввечері його заарештували органи.
Сталін витягнув із рота люльку, що давно вже погасла і не диміла, не припиняючи руху по кабінету, скрушно сказав:
– Це дуже страшно, що ви мені зараз сказали, товаришу Вишинський, але що я можу вдіяти? Вони вже половину моєї сім’ї пересаджали, і я не можу знайти на них управу. Та ви самі це прекрасно знаєте. І якби тільки мою. Недавно органи заарештували дружину Михайла Івановича Калініна, дружину Семена Михайловича Будьонного, дружину ворога народу колишнього маршала Єгорова. Я хотів би, щоб Генеральна Прокуратура впритул зайнялася цією справою і негайно. Вам зрозуміло?
– Абсолютно, товариш Сталін.
– Тоді я вас, товаришу Вишинський, більше не затримую.
Сталін знову пішов до вікна, а Вишинський тим часом залишив цей просторий, але сковуючий не тільки рухи, але й думки і волю, кабінет. По дорозі в Прокуратуру йому згадалися дні його перебування в армії, служба в якості меншовицького агітатора в полку Остапа Табура. Де вони, його колишні друзі? Знають, куди він вибився, яких висот сягнув? Напевне, що знають і, мабуть, заздрять. Газети дружно друкують його виступи, портрети. Але він зараз заздрив їм, дрібним і непримітним. Хоча хтозна, як і їм там живеться у цей неспокійний і тяжкий час.
Машина несподівано загальмувала, і тільки тут Вишинський побачив, що вони приїхали. Він вийшов з машини, впевнено, як завжди, дьорнув двері Генеральної Прокуратури. Вони нечутно відчинились.
3
Даценко Захарій простував у Байрак. Йшов узбіччям, промежками, думав про життя, про своє сьогочасне, минуле, від них перекидав місток у майбутнє. Зрештою, таких вільних, нічим не заповнених хвилин випадало в житті небагато. Кожен день робота, клопоти, проблеми, особливо думати ніколи. Як наробишся за день, жіночу й чоловічу роботу вергаючи, то тільки приторкнувся щокою подушки, так зразу й заснув. А прокинувся – знову рукава засукуй, берись за чепіги. У роздумах про сьогоднішній і завтрашній день Захарій незчувся, як поминув Сайкове, як добрався до Ясинового яру. Дно, спуск яру, що вже добирався до дороги, було забетоноване, щоб яр не поширювався далі і не перетнув дороги. По спуску, з вибалка шелестіла вода. Муляли черевики. Захарько зняв їх, зв’язав шнурки, перекинув через плече. Він звик ходити босоніж, але для такого випадку взувся. Йшов не просто у справах, а до Біденок, збирався знову забрати до себе Мокрину. Після того як Мокрина полишила його і пішла до Байрака, Захарько майже кожного дня жалкував за нею. Як би там не було, але удвох все-таки краще, ніж одному. Спочатку якийсь час він надіявся на повернення дочки Ганни: поблукає по білу світу і повернеться в рідне обійстя, та йшов час, спливали за днями дні, а надій на налагодження стосунків з дочкою не залишалося. Особливо після тієї жахливої ночі, коли він мало не порішив Ганну. Спасибі Богу, вчасно одвів руку.
З тих пір як Ганна вибралась зі свого ув’язнення і полишила його, ось уже кілька років вона не з’являється вдома. До його братів: Миколи, Ригорія – інколи заходить, ночує і знову надовго зникає у невідомому напрямку. Ось так! Наче й не було у нього дочки. Та навіть і тоді, коли й була, коли відносини між ними були ще не зовсім зіпсовані, Ганна не раз говорила батькові:
– Дарма ти вигнав Мокрину. З ким ти думаєш віку доживати? Якщо на мене надієшся, то облиш.
Захарько слухав ту доччину мову, ніяково і болісно всміхався.
І ось пройшов цілком достатній час, щоб одуматись. Мокрина, за чутками, як і раніше, жила одна, і Захарько вирішив провідати колишню свою дружину. Може, якби у нього було все гаразд, він би й не пішов, а так нічого іншого не залишалось. До того ж допікало сум-ління. Якщо розібратися, то, вигнавши Мокрину, він поспішив, перегнув палицю, одним словом, погарячкував. Він майже зразу пожалкував про те, але що було робити? Бігти за Мокриною вслід? Довго вагався Захарько, перш ніж вирушити у цю подорож. Дуже довго.
Інколи йому здавалося, що треба йти попросити в Мокрини вибачення, в інший раз – ні. Та після того як Петро Матвієнко і Остап Холоша мало не втопили його в криниці, сумнівів залишалося все менше й менше. Він десять разів збирався і десять разів відкладав свій намір. І от сьогодні, напровесні, вирушив. Соромно – не соромно, гордість – не гордість. Після всього пережитого, після стількох втрат і принижень, нещасть і смертей, зрад і напастей хіба це може мати якесь вирішальне значення? Захарій спустився з гори, поминув Чугуївку, завернув на Склепщину. А он і колишнє подвір’я Ригорів, трохи далі – подвір’я Біденок.
Захарько напружує зір. Сходить паром прогріта земля. На горизонті клубочаться білі хмари. Дехто вийшов на город скородити. Після недавньої зими ще відчувається якась лінькуватість у руках, у рухах, у відношенні до всього оточуючого.
Мокрину Захарько побачив у садку. Вона саме відв’язувала солому, якою були вкутані на зиму саджанці, щоб не погризли зайці. Скінчивши роботу, Мокрина взялася в боки, розігнулася в попереку й побачила Захарька. Він стояв біля ліси, тримаючись за почорнілий кілок.
– Доров була, Мокрино. Бог в поміч.
– Доров. Звідки ти взявся?
– Та от прийшов. Хочу забрати тебе до себе. Якщо підеш...
У Мокрини і ноги потерпли, мало соломи не випустила з рук, та вчасно опанувала себе, роблено всміхаючись, запитала:
– Зараз збиратись чи коли?
– Вибач, Мокрино, я був не правий.
Мокрина теж багато думала над тим, що трапилось, над своєю долею і дійшла висновку, що вона теж винна. Який би не був чоловік, а його треба слухатись. До того ж нічого поганого він їй тоді не говорив. Хотів як краще. Скупий трохи, але, як кажуть, скупість – не порок.
– Заходь до хати, – запросила Мокрина. – Мабуть, натомився, сідай обідати.
Мокрина швидко зібрала на стіл, приказувала:
– Не гнівайся. Чим багата, тим і рада.
Захарько присів, зняв картуза, оголив свою лису, як більярдна куля, голову, витер пальцями губи, сказав:
– Збирайся. Сьогодні й підемо. Жаліти буду й шанувати буду. А через тиждень перевеземо весь скарб.

4
Як секретареві райкому, Варшавчику досить часто доводилось їздити по селах, хуторах.
Після Теплого Олексія, на Похвалу, а точніше, на Похвальну суботу, за три тижні до Паски в Байраці трапилась помітна подія: до них знову завітав у гості секретар райкому Михайло Якович Варшавчик.
Кажуть, на Сорок Святих сорока сорок паличок покладе в гніздо, а на Похвалу першим яйцем похвалиться. Варшавчику хвалитись було нічим. Хутір Коломійців зусиллями Матвієнка так і залишився в одній упряжці, в одному колгоспі з Байраком. Варшавчик колись розпочинав свою кар’єру з Бутової Долини. Спочатку деякий час навіть був головою колгоспу. Варшавчик, мабуть, тому й полюбляв ці села й хутори. З них він розпочинав своє сходження. Працювалося Михайлові в колгоспі нелегко. Колишній робітник полтавських механічних майстерень, двадцятип’ятитисячник, Варшавчик розумівся на сільському господарстві не краще, ніж свиня на апельсинах. Поле, коней, він, можна сказати, побачив по-справжньому зблизька вперше в житті. Хоч дитинство й пройшло в Багачці, та як Михайлові виповнилось сім років, батьки переїхали до Полтави. Він і сам був не радий своєму новому призначенню. У Полтаві, в Харкові на майовках було, далебі, краще й легше. Керувати ж господарством було нелегкою справою. Розпорядження, які він весь час віддавав підлеглим, були часто некомпетентні, а інколи й нерозумні. А тому у новій ролі голови колгоспу він був зовсім безпорадний і безпомічний. Але що поробиш? Диктатура пролетаріату. А раз так, значить, пролетаріат повинен учити уму-розуму споконвічних хліборобів, які від діда-прадіда з молоком матері всотували секрети свого землеробського ремесла і так само дбайливо, бережно передавали їх своїм нащадкам. Спочатку він відмовлявся, не хотів їхати на село, але його ніхто не слухав. Нічого не вдієш, диктатура. Недовго Варшавчик був головою колгоспу, не справився, але й це було видано як успіх, і Варшавчика призначили начальником політвідділу МТС зразу на чотири колгоспи. Тут Варшавчик проявив себе краще, і робота в нього пішла успішніше. Керувати політвідділом виявилося набагато легше. Менше конкретної повсякденної роботи, якої він майже зовсім не знав, і більше рутинної. До того ж багато знайомого, наприклад, майстерні, на що він міг обіпертися. А тому Варшавчик швидко пішов угору і невдовзі був призначений секретарем райкому. Тут уже Варшавчику вчити уму-розуму нерозумне селянство і зовсім було неважко. А що вдієш? Треба! Сільське господарство хоч і нескладне по своїй суті, але потребує немало повсякденних специфічних знань про погоду, прикмети, про різні рослини, трави, про худобу. І таких відомостей, хай і простих, сотні, тисячі... Їх не можна опанувати за якийсь місяць. Для цього потрібні роки. Потрібно народитися селянином й жити на землі. А якщо й не народитися, то довго працювати на ній. Селянин ці відомості всотує з колиски. Чимало таємниць відкривається людині, небайдужій до землеробської праці.
Коли б не завітав Варшавчик до Байрака, завжди розпочинає з виговору, з прискіпувань. Це вже манера така, в кожні відвідини. А тому й сьогодні винятком не стало.
– Ну, чого це в тебе такі безобразія творяться в господарстві? – запитав Варшавчик мало не з порогу.
– Ви кажіть, які конкретно, тоді я буду відповідати, – розгубився Табур. Минулого разу він чим міг: м’ясом, салом, медом, крупами – завантажив прольотку Варшавчика, і знову крик.
– А то ти не знаєш, – ухильно відповів Варшавчик. Не спеціаліст, він зразу не міг віднайти жодного путящого недоліка. Табур, видно, розумів те, а тому відповів не менш ухильно:
– Господарство велике, всякого буває, будемо справлятись...
– Я вже до тебе у дрібницях не придираюся і навмисне не прискіпуюсь. Тут хоч би головне робилось як слід. Взяти ту ж оранку. Чого це ви до цього часу не орете? Сніг давно зійшов, а ви ні куєте, ні мелете! Ждете вказівки? Треба ж якось ініціативу проявляти, – Варшавчик підійшов до вишикуваних у ряд, вилискуючих полицями плугів, зауважив: – Добре, що хоч тут порядок. Реманент наче на виставку вистроїв. Молодець!
Табур, правда, так не вважав, бо на площадці в основному плуги з дефектом. В крайньому від них була поламана колішня, інший був без чересла, ще інший – без подушки.
– Та це ми тут виставили плуги, які підлягають ремонту, – зізнався Табур. – Плуги для оранки аж он де, – вказав рукою. – В тому кінці двору стоять.
– Ну, так тим більше, якщо у вас іще є плуги. Чому не орете? Чого ждете? Жданого? – відчуваючи, що знову попав в халепу, дратівливо мовив Варшавчик, намагаючись таким чином відволікти увагу від чергового промаху.
Табур хотів було сказати, що орати ще трохи ранувато, місцями, особливо в вибалках, острівки льоду, та й земля мерзла трапляється. Та й людей зайвих для оранки немає. Виїдуть, можливо, що й завтра. Та й кого на Похвалу чи в Великдень виженеш в поле орати? Народ в Байраку богобоязкий, релігійний... Хотів Табур сказати Варшавчику й про це, але зразу ж зрозумів, що для Варшавчика це зовсім не доказ, не підстава, не виправдання. «Ще почне вкоряти тим, що не займаюсь роз’яснювальною роботою, атеїстичною пропагандою», – подумав Табур і став шукати якийсь інший, більш переконливий доказ. І вже хтозна чи й знайшов би, та тут якраз Біденко – директор МТС нагодився, виручив Табура. Хоч в свій час Біденко і працював разом з Варшавчиком, але спільної мови вони
так і не знайшли. Варшавчик весь час вважав, що Біденко його
підсиджує.
– Анафій Миколайович, ану, йди сюди. Це тут питання і по твоїй часті.
Біденко жваво наблизився до Варшавчика й Табура, привітався. Низький зростом, невиразний.
– Ну що ж, я слухаю, – набундючившись і заклавши руки за спину, сказав Варшавчик. Він недолюблював Біденка. Ще коли разом в МТС працювали, Варшавчик, було, вимагає негайної відповіді, а Біденко заїка. Поки скаже фразу, і засідання скінчилося. Але не це було головною причиною неприязні, а страх за посадове крісло, яке Варшавчик отримав не по заслузі.
– Щ-щ-щ-що ви хочете п-п-почути? – запитав Біденко.
– Чому ви до сих пір не орете? МТС повинна б очолити цю справу...
Біденко глянув на одного, потім на другого, хутко зметикував.
– А ви що, х-хіба не бачите, всі плуги б-б-раковані?
– Ви що думаєте: я зовсім неграмотний?
– Та чьо там, ми нічого, – зніяковів Табур.
– Ну, так от. Я прекрасно бачу, що два чи три плуги несправні, та й з них можна зробити одного, якщо постаратись. Решта на ходу.
– А я вам скажу, що вони не зовсім на ходу, – глузує миршавий, жвавий Біденко.
– І де ви бачите несправність?
– А ви гляньте добре на колішню, – підморгнув Табуру Біденко. За час спільної роботи в МТС він добре вивчив слабкі і сильні сторони Варшавчика. Про його дивовижну некомпетентність ходили легенди.
– Ну? – здвигнув плечима Варшавчик.
– Бачите: одне колесо в-вище, а д-друге нижче? Брак. На оранці перекос, натерті холки в коней, а це пахне самі знаєте чим.
Варшавчик окинув поглядом плуги – і правда. І головне, на кожному плугові. Він почухав потилицю, хотів було вже посоромлений їхати до району, але кмітливість робітника механічних майстерень підказала вихід. Лице Варшавчика враз проясніло, він зверхньо подивився спочатку на одного, потім на другого, подумав: «Господи, яка тільки тупість? Одне слово – селяни. Що з них візьмеш? Стоять посеред двору добрячі, майже нові плуги, а руки до них не доходять. Не стільки руки, скільки розум: повільний, неповороткий, селянський. Нічого, тепер я з вас поглузую. Я вас надоумлю, як вийти з положення. Бо стоять ті плуги вже, мабуть, з півроку, а то, мо, й більше. І ще скільки стоятимуть, і ніхто не додумається, що з ними можна зробити».
– Ви що мені тут розказуєте? – спираючись ногою на колішню, взяв зверхній тон Варшавчик. – А голова на плечах для чого? Картуза носити? Одно колесо в-вище, д-друге н-нище, – перекривив він Біденка. – Так це дуже просто рішається, хлопці, тільки головами думати треба, а не м’яким місцем. Візьміть і поміняйте: великі поставте до великих, малі – до малих. І будуть у вас плуги, хай і різнокаліберні, але без перекосу.
– Гаразд, так і зробимо, – першим вихопився Табур, боячись, аби Біденко ще що-небудь не відчебучив.
З почуттям виконаного обов’язку і справжнього, дійового керівництва Варшавчик сів у прольотку і помчав до району. Нарешті прийшов і до нього час тріумфу. Він покаже цим тупоголовим дядькам, що таке робітничий клас. А то позвикали. Думають, що його де завгодно можна на полові провести. Ні. Робітничий клас все-таки гегемон. «Нас на м’якині не проведеш», – тріумфував Варшавчик, під’їжджаючи до райкому. Не зійшов, збіг на другий поверх і прямо з порога недбало кинув секретарші:
– Негайно всіх голів колгоспів, актив району – на нараду. До заходу сонця, а конкретно в шість, щоб всі були тут! – замучений, запилений, порипуючи хромовими чобітьми і ремінцями і за звичкою тримаючись за портупею, Варшавчик ввійшов до свого кабінету.
– От дураки так дураки! – вголос розмовляв сам на сам з невидимими опонентами Варшавчик, ще й кулаком по столу пристукнув. – Не приїдь вчасно, не роз’ясни, що й до чого, так би й стояли, поки рак свисне. Ніхто б і не здвинувся орати. І, мабуть, Табур не один такий в районі. Все-таки робітничий клас – гегемон. Йому все вид-ніше і зрозуміліше. А селяни що? Вівці. Там їм і поратись. І дійсно. Ось хоч би й він. Два класи і третій коридор церковноприходської школи має, в свій час одходив. Ледве читати навчився і розписуватись. Наче б і не ума палата, а тільки глянув, так зразу і вирішив. І ніяких проблем. І тепер все так буду рішати. Головне – сила і натиск, головне – відчути, що ти можеш. Цікаво, скільки ж в районі ще таких дурнів, як Табур і Біденко? Негайно всім роз’яснити. Негайно! Інакше зірвуть зяблеву оранку. Зяблеву чи парову? Все-таки, мабуть, зяблеву. Зрештою, це вже не так важливо, як вона називається, головне в іншому.

5
Степан Ригір благополучно проживав у Харкові на Клочківській у просторому будинку, який сам збудував, биндюжничав, займався іншими прибутковими справами: самогоноварінням, спекуляцією. Складав гроші копійка до копійки, заощаджував на всьому, беріг речі, тому вчив і дружину Харитину, і обох дітей: старшеньку Олесю і меншого Віктора. Все-таки збулися його сподівання. Не встигли побудуватися, переїхати в нову оселю, як народився син. Степан уже думав, що у них з Харитиною дітей не буде, а воно, бач, послав Бог, почув молитви.
Інколи Харитина докоряла Степанові за його скупердяйство, але він твердо стояв на своєму.
– Не бачиш, двоє дітей. І кожного треба в люди вивести.
– Та у нас уже стільки грошей, на десятьох вистачить.
– Своя ноша важкою не буває і плечі донизу не тягне, – на те Степан.
– Хоч би для себе не жалів, – обурювалась дружина. – Живемо як старці.
– Волос довгий, а ум короткий. Згадай, скільки помінялося всього тільки на нашім короткім віку, а що завтра буде – невідомо. Чи забула, як прийшли, попросили вибратись назавтра обох з хати, яку наймали, а де ти дінешся? Прийшлося йти. З чужого воза, як кажуть, хоч серед калу. А тому я хочу побудувати і Віктору, й Олесі – кожному по будинку. Ти знаєш, скільки це буде коштувати в Харкові? Чи не кожного року будматеріали дорожчають і дорожчають. А що буде через рік-два – невідомо. Я підвожу різних людей, розмовляю, вивідую, хто чим дише. Так от, все частіше говорять про війну, скоріш за все з германцем. Вважай, більше двадцяти років пройшло від тієї, в чотирнадцятому. Так що краще помовч.
І Харитина, зваживши на ті чоловікові слова, на те, що він частіше треться між різних людей, вмовкала.
Степан, мабуть, відчував свою неправоту перед дружиною, сім’єю, а тому, наче виправдовуючись, додавав:
– До того ж обох треба вивчити. Чи ти не бачиш, які настали часи? Всюди в почоті і шані люди освічені.
– Ну й де ж ти думаєш їх вчити?
– Ще не знаю. Але думаю, що Олесі було б непогано стати модисткою. Дуже заробітна професія. А Вікторові – шофером. Ти бачила, які появляються авто на вулицях міста? Прийде час, і потреба в моїй професії відпаде. Всі будуть їздити на машинах. Кращої професії і бажати нічого.
– А я думала: ти їх в інститут якийсь чи в ніверситет збираєшся влаштувати.
– Якщо будуть добре вчитися, якщо кеби вистачить, то чого ж, я не проти. А якщо ні, то краще вже бути майстром своєї справи, фа-хівцем, а не просто мати диплом.
– Та й то так, – знову погодилась Харитина.

6
В шість годин зал засідань райкому був переповнений. Зібралися голови, рільники, об’їждчики.
–Ну як? Усі в зборі? – запитав Варшавчик у секретарки.
– Всі, тільки що перевіряла.
– Нехай сідають.
Варшавчик вийшов з бокових дверей, іншими словами – з «передбанника», виждав, поки присутні заспокоїлись і в залі стало так тихо, що було чутно, як дзижчить, повзаючи по склу, муха.
– Товариші, сьогодні я був у колгоспі «Жовтнева революція», – Варшавчик зробив паузу. – Треба прямо сказати, я глибоко обурений положенням справ з оранкою в цьому господарстві. Там до цього часу ще й не приступали до оранки.
– Так земля ще не скрізь відтала...
– В них там інша проблема.
– Яка?
– В плугах брак. Одне колесо в плуга вище, друге – нище, від чого плуг получається перекошеним. Згоден, таким плугом орати незручно. Весь час буде вбік тягти, натирати конім холки.
Готовий вибухнути сміхом зал завмер. Варшавчик помітив те пожвавлення в залі, але не зрозумів, що стало його причиною, сказав погрозливо:
– Так от, я суворо попереджаю, може, ще де в кого така проблема з плугами? Мені в деяких господарствах доводилось бачити такі плуги.
– Ну то й що? – засміявся Остап Холоша.
– Тут смішки короткі, – з ходу осадив його Варшавчик. – Тут, мушу сказати, діло підсудне. Зрозуміло?
– Зрозуміло.
– Так от, я попереджаю, щоб цього більше не було, і заодно роз’яснюю. Якщо трохи подумати, то ця проблема рішається дуже просто. Слухайте всі уважно, а краще записуйте. Берете два плуги і паруєте колеса, більше – до більшого, менше – до меншого. Коротше, на один плуг ставите більші колеса, на другий – менші. Хіба вже для цього великого ума треба? А те, що плуги трохи різні будуть, не біда, зате ніякого перекосу. Ну, так що, самі не могли до цього додуматись, що секретареві райкому обов’язково треба втручатися?
– Та чого там не могли? – сказав Остап Холоша. – Могли, тільки над вами поглузували.
– Як? – зблід Варшавчик.
– А дуже просто. Той, хто вам це сказав, або ж орати не хотів, або ж дуже веселий чоловік.
– Ви не крутіть. Ви толком об’ясніть тут всім, що ви маєте на увазі? – вимагає Варшавчик.
Остап, що сидів поруч з Матвієнком, звівся з місця. Голови колгоспів і рільники, голови сільрад дивилися на Остапа. Дехто навмисне відвертався, щоб сховати на обличчі небажаний усміх.
– Я хотів сказати, – почав Остап, – що колеса в плугів навмисне так зроблені. Велике йде в борозні, щоб держати, так сказать, правильно ручку, а мале – по цілині. Так би мовити, по приступку. От граділь з подушкою, а заодно й леміш і йдуть рівно відносно землі. Не перехняблюються. А якщо зробити так, як ви кажете, то на оранці плуг і перекоситься. Тоді ним як слід не вореш.
Варшавчик довго приходив до тями, нарешті сказав:
– Ну, тоді що ж, у мене на сьогодні все. Можете роз’їжджатись по господарствах.
Під кінець засідання до Варшавчика підійшов Матвієнко, сказав: «У попа Сергія дочка, кажуть, сифілісу від Платона ще в громадянську підхопила. Попадя тепер і хиріє. Не сьогодні-завтра помре».
– Хоч одна добра звістка! – сумно посміхнувся Варшавчик.
Закривши райком, Варшавчик ішов додому. На душі було неспо-кійно, шкребли кішки: «Нічого, він знайде спосіб поквитатися з Біденком, Табуром, іншими жартівниками. І десятому закажуть».

7
Після колективізації в хуторах Даценковому й Коломійцевім не залишилося й половини чоловіків. Одні згинули на Соловках, інші – в безкраїх просторах тундри й тайги, в царині таборів Гулагу.
Андрій Коломієць, онук Ларивона, вродився високий, негарний: самі кістки та шкіра. Хуторяни лякали ним своїх дітей.
– Нічого, зате ніде не загубиться, – говорив дружині Явдосі батько Пилип. –Некрасивий – півбіди, аби був щасливий.
Та щастя не всміхнулось Андрієві. Він був першим із хуторян, хто після жахливого голодомору потрапив до в’язниці.
Ну, Андрій хоч за діло сів, продав державне борошно. Везли з Гогольської підводу борошна. Старший підводи – Андрій. Їдуть, а діло восени було, дощ пустився. Намокли, намерзлися, а їхати ще далеко. Поки радились, що робити, покацубли. Врешті-решт, щоб зігрітися, вирішили продати чувал борошна, а на виручені гроші купити горілки. Випили, зігрілися, але діло розкрилося. Хтось доніс. Справу передали в суд. Обурений несправедливістю, Андрій із залу суду втік, але в бігах був недовго. Спіймали і дали десять років.
Та минула колективізація, голод. Поволі відроджувались села, поповнювались сім’ї. А в сім’ї, як то кажуть, не без виродка, бо скільки людей, стільки й доль, характерів.
Рідного сина Сашка, щоб його чорти засмикнули, Білик Іван вже давно не чекав. І вродиться ж таке. Як зарізяка. Рідний син, а не раз батькові страху наганяв. Чимось невдоволений, як гляне було, аж моторошно робиться. Змалку такий. Впертий і звіркуватий. Ще як школярем був, натерпівся Іван від нього. Все робив Сашко з-під бича. І тижня не минало, щоб не викликали батька в школу. То поб’є когось, то що-небудь вкраде, то парту ножем поріже. А потім і зовсім перестав в школу ходити. Дійде до Ясинового яру, залізе в акацію й сидить, жде, поки хуторяни будуть назад зі школи вертатися. Жде і на батька злоститься. Вдома сидів би, так батько в школу проганяє, от і приходиться в яру сидіти. А щоб батько не взнав, кожному було прикаже, а кому й кулака під ніс піднесе, а якщо не допомагає, то й ножем пригрозить. Не те що чужому батькові чи ще комусь в хуторі, рідному вітцю не скажуть, де Сашко був і що робив під час
уроків. Під дулом рушниці не зізнаються, бо батько ще чи
вистрелить, чи ні, а Сашко зуби порахує, а то й ножакою пирне, йому ум не заоре. Йому ніж що в людину, що в деревину загородити – однаково.
На Благовіщення знову визвали Івана в школу. Хотів було не йти, давно вже рукою махнув. Та празник великий (пташка гнізда не в’є), вдома роботи ніякої, а треба було ще й в сільраду зайти, податок сплатити. Попутно і в школу завітав.
– Чого це вашого сина місяць в школі немає? Захворів, чи, мо, ви ходити не дозволяєте?
– Та, буває, – збрехав Іван і почервонів. Хоч і негоже старістю брехати, але приходиться. – Як Мотря, себто моя стара, померла, не вправляюсь по хазяйству. А взагалі ходити буде.
Прийшов Іван додому, зняв з колодязя віжки, перегорнув удвоє, дочекавсь, поки прийде Сашко, вхопив за руку, хотів було за вухо, та побоявся, що вирветься, саме вухо в руках залишиться, голову – між ноги і став вчити уму-розуму. Вчить та приказує:
– Поки я очима буду кліпати? Доки ти будеш мене позорити? Будеш ходити в школу? Будеш? Будеш?!
Сашко мовчить, тільки сопе. Бив, поки заморився, потім кинув віжки під призьбу. Кілька днів Сашко ходив у школу справно, як годинник. Та через два тижні знову взявся за старе. Забулась наука. Викликали Івана в школу ще кілька разів, та він більше не пішов. Хіба ти находишся старістю за десяток верств? Була б дитина як дитина, а то таке вперте, скільки вб’єш, стільки і в’їдеш. Нічого йому ходити в ту школу, одна проволока. Іван мучився, потім плюнув, все одно ніякого толку, хай краще йде в колгосп, працює. Мо, коли й по хазяйству допоможе, більше толку буде.
Після того як Сашко залишив школу, Іван рідко виходив на люди. З одного боку, ніколи, по хазяйству треба вправлятись, а з другого – соромно. Очі від людей нікуди діти. Скільки можна лупати, поки й повилазять? Хоч крізь землю валися, хоч в Сірка очі позичай.
Та Сашко й до роботи не дуже вдатний видався. Як завіється з дому вранці, то й до вечора немає. Одного разу пішов дід за Сашком слідом, піймав песиголовця в Ясиновому яру, відшмагав хворостиною. До рук побив. Увечері Сашко додому не повернувся. Не повернувся й вранці. Ждать-пождать – немає. Іван не дуже й журився. Прийде, так прийде, а ні, так ні. Такі не пропадають. Є ще в Івана старший син Степан, бригадиром працює, якось проживе.
Появився Сашко в хуторі років через три. Одягнений наче й не погано, але все наче з чужого плеча. Повернувся не сам, з братчиками, з валізами, набитими добром. Із заробленим по кутках не ховаються, та й додому повертаються вдень, як люди, а не вночі.
Сашко, здавалося, зла за науку на батька не тримав, та спав Іван неспокійно. Спав і курей бачив. Після перших півнів не витримав, став прислухатися. Наче сплять. Порився в речах, ненароком порізав руку об гостру фінку, та так до ранку і не заснув. А вранці спитав:
– Що там у вас в чамайданах?
– Не твоє діло, – буркнув Сашко. – Все, що є, – все наше.
На другу ніч пішов Іван ночувати в клуню. Просунув в ручку на дверях стару голоблю, подьоргав. Міцно, не влізуть. Незчувся, як і заснув на сіні.
По уривках розмов, окремих словах, якими Сашко інколи перемовлявся з дружками, по тому, як нетерпляче, зачувши гавкіт, ті сновигали по хаті, по двору, починав здогадуватися, що Сашко з дружками їздив по поїздах, грабував людей.
Може, піти заявити? У тюрмі хоч живий буде, не вб’ють, а там подорослішає, набереться ума. Сашко, мабуть, здогадався про батьків намір, увечері його й слід прохолов. І дружків його тільки й бачили. Через півроку Сашко прислав листа, начебто працює на шахті в Донбасі. Іван уже став звикати до самотності, аж тут Бог послав йому Олену Ригіршу. На той час Іванові стукнуло п’ятдесят чотири роки.

8
Семен Семенович Білик хтозна й нащо одружився на тій Густодимовій Оришці. Вся з голови до п’ят в ластовинні, волосся рідке, руде, аж червоне. Та ні за які б гроші не взяв Семен Оришки, якби лихо не заставило. Навесні Оришка завагітніла від нього і от-от мала народити.
Весілля на неділю призначили, а в суботу Семен ще на вулицю вийшов. Прийшли за Семеном, а його й вдома немає.
– Семене! Семене! – гукає батько. – Де ти, в лихої години, дівся?! Свайба на носі. Недавно ж вдома був. Ану, Явдохо, піди в клуню, подивись, мо, сінце в прикладок складає.
Хоч і дрібний і миршавий Семен, а роботящий, хазяйновитий – години без роботи не всидить. Явдоха кинулась до клуні, старий Семен по повітках шастає, шукають сина і ніяк знайти не можуть. Коли це хтось озивається. Мабуть, Марта Густодимова, Оришчина мати.
– Гля, он щось в городі в гарбузинні ворушиться!
– Де? – вибіг з повітки старий Семен.
– А он.
Старий Семен подивився – і правда, в городині таке наче син лежить. Обминаючи огудиння огірків і гарбузів, щоб на вуса не наступити, бо повсихають, старий Семен пішов на грядки. Дивиться, а син і справді на грядках в гарбузинні ховається. Та хіба ж ти від долі сховаєшся? Доля і під ліжком знайде. Старий Семен з досади махнув рукою. Прибігли бояри на вгород, забрали Семена, зв’язали, повели на весілля. Семен трохи попручався і перестав – а де ти дінешся? Хай Оришка й ряба, але ж і ставна, струнка, висока. А Семен що? Хоч і гарний на вроду, наче намальований, зате й дрібний, як кукіль, і до плеча Оришці не сягає. А ще Семен співає гарно, голос – наче срібний дзвіночок переливається. Так в хуторі ніхто не заспіває. Як затягне Кармалюка чи Дорошенка, то не тільки собаки, птахи вмовкають. Ну, то й що з того? Все життя співати не будеш. Треба жити, працювати, ростити дітей. А до роботи Семен беручкий, завзятий, це в хуторі всі знають. Через свій малий зріст натерпівся Семен кпинів і неприємностей – не приведи Господь. А тому, коли вирішили одружити його на Густодимовій Оришці, Семен не противився, змирився, таємно в душі надіючись, що якщо вже йому не вдалось покохати й одружитись на гарній і вродливій дівчині, то, можливо, його синам, які, звичайно, вродою будуть в нього, а зростом в Оришку, поталанить. Та не збулися Семенові сподівання. Оришка так і не народила Семенові жодного сина.
У першу шлюбну ніч Семен сказав:
– Не подобається мені твоє ім’я. Я буду звати тебе Орисею.
– Зви хоч горщиком, тільки в піч не сунь, – лагідно мовила на те Оришка.
Невдовзі після весілля народилася дочка. Дали їй ймення Галька. Деякий час Семен не поспішав з дітьми, не був впевнений, що житиме з Оришкою. Та доля була безжальною. Після перших пологів Оришка тяжко захворіла. Дивна якась була хвороба. І по бабках ходила, і по дохтурах Семен возив – ніхто не визнавав тієї Оришчиної хвороби. І переполох виливали, і шептали, а їй все гірше й гірше. Інша взяла й померла б, а ця живе, не вмирає. Хтозна, що воно за хвороба така? Може, й хворіла через те, що бачила – не любить її Семен.
А після того як узнала, що, вбираючи хліб в Зайцевім хуторі, знайшов Семен собі молоду трактористку Полю, й зовсім занедужала. І тиждень, і два немає Семена. Взяла Оришка Гальку й пішла в Зайців. Забрала Семена в розлучниці. Оришка довго плакала, охкала, та так вже більше й не видужувала, так і прохворіла весь свій вік. Нічого наче й не боліло, та хвороба ввійшла в звичку, стала другою натурою. Так жодного дня Оришка й не працювала в колгоспі, ні в ланці, ні на ріжних, та й вдома – ні за холодну воду. Та ніхто її болящу й не заставляв нічого робити. Семен працював за трьох. Спочатку постійним біля худоби, потім шоферував, а через кілька років пересів на трактор. На тракторі були більші заробітки. А ще через кілька років – на комбайн. Семен працював, а Оришка була за домогосподарку. Згодом, майже перед самою війною народила другу дочку – Любку і мала намір народити ще й третю, щоб балакучим заткнути роти, та розпочалася війна. Зрештою, ніхто дуже й не докоряв Оришці за те, що не колгоспниця. Життя у Густодимових дівчат було не легке.
Семен добре знав Якова, тому, мабуть, і пожалів дочку. І не багатий наче був чоловік, ні коней, ні волів не було, а овець розвів багато. Робив з овечого молока добру ґляґанку. Семен колись пробував. Через тих клятих овець і пропав. Віддав у колективізацію в бригаду тих овець і з досади на печі помер. Залишилось у Марти четверо дітей: Наталка, Оришка, Марія та ще син Степан. Так і жили з матір’ю. А з матір’ю без батька відомо яке життя. Останнім часом Семен навіть жалів Хворяку, як дехто називав Оришку.
З часом Семен звик до Оришки, до її білявого рябого обличчя, що ніколи не знало загару (Оришка намагалась не з’являтись на сонце), прив’язався до старшої дочки. Була вона хоч і смаглява, не схожа статурою на Оришку, але така ж негарна, гостроноса, невисока росточком. Мабуть, вдалася не в Семена і не в Оришку, а в свою дядину Густодимову Марію. Наче з ока випала. Тетяна Ладимариха за довгий, гострий і горбатий ніс прозвала Марію Орлом. Коротше, не Семенового поріддя, – Густодимового. Кожного Божого дня бігала Галька до бабусі Марти, за що хуторяни прозвали її бабусиною. І хоч не любив Семен Оришку, але попервах, схоже, навіть ревнував. Все-таки щось притягувало його до неї. Чи то, може, стрункість, високий зріст, чого сам не мав, чи, може, ще щось. А тому Семен надто швидко погодився на пропозицію своєї половини не виходити в колгосп на роботу. Нічого їй там робити. Та й що вона там заробить? Облизня? Доста, що Семен механізатор. З ранку і до вечора в полі. Правда, хліба як привезе восени, складе в сінях, то є на що подивитися. Для чого ще тій Оришці працювати? Вдома діти, хазяйство, кури, корова, за ними теж пригляд потрібен. Та й грядки треба прополоти. А прибуток від домашнього господарства інший раз навіть більший, ніж від колгоспної роботи, особливо, коли працюєш в колгоспі на ріжних.
– Ну, так що, мо, й мені сходити в бригаду на наряд? – питає було Оришка. – А то Петро забігав, загадував.
– Щоб і ноги твоєї там не було. Хворієш ото, і хворій собі на здоров’я. Хіба ти викапіруєш в тому колгоспі, виполеш ту ланку, як тобі на сонці не можна? Не викріпиш. Мені ще й ланку прийдеться за тебе полоти. Сиди ото вдома. Може, коли лишній раз борщ звариш. Та й Гальку ні на кого оставити. Хто за нею буде пильнувати? Ото сиди і з двору ні ногою. Звикнуть. Через півроку і згадувати перестануть. А як підеш раз та два, то Петро отут і стоятиме кожний день на виїзді, на виступцях. На чорта воно тобі здалося, оте кріпацтво? Та й що ти там заробиш? Якби ж хоч платили, а то роби задаром. І ні слави, ні пам’яті. І сестрам своїм, і матері нічого не кажи. А то десь вийде, ще причепляться. Хіба не бачиш, що це за влада? Маленький совєт.
– Та й то так, – проспівала Оришка. – Їм тільки дай потачку, кожного дня будуть ходити загадувати.
– А то ні, ти он на Матвієнка подивись. Хоч би раз пішов, у колгоспі поробивсь. І Маньки не пускає. Не бійсь, Матвієнчиха ланки не поле. А чого ти полоти будеш? Хватить, що я роблю з ранку й до вечора.
– Щоб я без тебе й робила, Семене? Хазяїн ти в мене. Я хоч би той гектар городу, що в дворі, обробила. Посади, прополи, викопай. А коли я його буду полоти?
Зрештою Оришка його й не полола. Бо на сонці їй не можна було, а ввечері, як сонце сідало, приходив додому Семен, полов.
– Отож, і корову прийдеться продати. Хто її буде ганяти та доїти, як ти в ланку підеш? – бурчав на вгороді Семен. – У нас старих нікого немає. Мої мати підірвалися, померли, а твоя з Марією живе. А як ми будемо без корови, без молока з малою дитиною? Та й що ти заробиш у тій ланці та на ріжних? За год двісті паличок. На двісті трудоднів нарахують по двісті грам хліба і по одинадцять копійок... Клунок зерна і двадцять два рублі, от і все.
– Ти теж палички заробляєш, – образилась Оришка.
– Зрівняла хрін з пальцем. За мою паличку платять більше. А ти даром будеш робити.
На тому й порішили.
– Не піду й трохи, і один день, хай воно горить.
– Оце недавно бачив Матвієнка, балакали, – зізнався Семен. – Каже, не пущу свою бабу в СОЗ і на день. Щоб вона на тому сонці пропадала? Не буде такого. Моя баба і дня на ланку не піде.
– Правильно й казав, – погодилась Оришка. – Хоч йому та його рідні треба було б робити в тому СОЗі і вдень, і вночі. Він же з Сидором, Остапом, Петром Грабаркою людей в нього заганяв. А тепер і сам не робить, і жінку не пускає.
– Отаке воно й є. Подивись, і Остапова Векла в колгоспі не робить.
– Та Остапиха, мабуть, хвора.
– Чим, воспаленієм хитрощів? А Сидориха? Здорова, як не лусне, іде і не здвигнеться. Дебела, наче глиняна, а на роботу не дуже поспішить.
– Та я оце дивлюся, так воно й є. Хто тоді нічого не робив, той і в колгоспі не робить.
– А то ні? Ти подивись, хто в ланці. Як не бувші куркулі, так діти куркулів ланки полють. Ну, ще дехто з середняків. А бідняків пошти нікого немає.
– Куркулям та середнякам страху нагнали, а то б і вони не пололи. А біднякам боятись нічого.
– Отож. То хворі, то хазяйство ні на кого залишити. Та ж Остапиха, Сидориха, Матвієнчиха, Оришка Дмитрова і дня в колгоспі не були. Та хвореня, та ледацюга, а та...
– У Оришки хоч дітей купа...
– А Гнатиха? Попотягалася з Остапом... І не вбив Гнат Чухно.
– Е, так воно й є. Колгосп строїли одні, а робити прийшлося другим. Може, якби платили добре, то й робили б.
– А то ж що?
9
Михайло Якович Варшавчик приїхав до Байрака, в знову утворений колгосп імені Жовтневої революції. Зрештою, куди не поїдь, всюди море проблем, безліч халеп. По дорозі в Байрак завернув на Гнатову гору, в хутір Коломійців. Господарство тепер одне. Біля Даценкових озер колгоспники на підметі працюють, коноплі проріджують.
– А чого буряк не полете? – запитав Варшавчик.
– Нехай, може, воно трохи розгодиниться, на теплі стане, – за-спокоїв його Іван Остапович Табур, – тоді й полотимемо.
Каже те і всміхається. Розуміє, що Варшавчик в сільськогосподарських роботах і їх строках, як то кажуть, ні бе, ні ме, ні кукуріку. Питає, аби що-небудь спитати. Такий же, видно, секретар і в області. Подзвонив учора Варшавчику, дав вказівку, а цей тепер його, Табура, напинає. А що він на це може сказати? Що буряк вони давно прорвали, випололи, перевірили? Залишилось ще раз перевірити. А як візьме та ще розсердиться? А тому Табур і заспокоює Варшавчика. Його діло маленьке, приїхав, подивився – і назад. А Табуру треба працювати, щось зібрати з цієї землі й здати державі, а не тільки посіяти, прополоти.
– Ну, ти гляди, за буряк доложиш мені лічно. А ні, то ми спитаємо.
– Нехай. Не пізніше четверга буде все зроблено.
– Гаразд, я перевірю... А люди... – заїкнувся Варшавчик, – що вони ото роблять у тебе?
Йому було трохи незручно і в той же час соромно виказувати свою необізнаність і некомпетентність. Але все ж запитав, не втримався. До того ж, якщо можна було в кого спитати, так це в Табура та ще в Грабарки. Цим можна довірити. Не роздзвонять, не розпатякають. Підійшов Варшавчик поближче до молодиць, привітався:
– Здоровенькі були, бабоньки!
– Доброго здоров’я, добрий чоловіче! – молодиці, підв’язані білими хустками, випрямлялися, прикладали руки козирком до лоба, роздивлялися проти сонця приїжджого. Майже всі його давно знали.
Небо вкрите негустими хмарами, сонячне проміння сіється крізь них, заламується, і якщо дивитися навпроти, то аж очі ріже. До того ж ще й піт з чола скочується, очі щипає. Подивилися молодиці і побачили, що Михайло Якович набурмосений приїхав, видно, великим начальником став, та ще й не в настрої, а так можна б і позагравати, не старий ще.
– Ідіть, нам помагайте! – першою вихопилась Ганна Бадилиха.
Молодиці побачили, що приїжджий раптом посуворішав, навіть не всміхнеться, зацикали на Ганну і поволі, одна за другою знову взялись за свою звичну роботу.
Варшавчик дивиться на ту їх роботу, і в його душі росте невдоволення. Даремно запитав у Табура про роботу, принизив свою гідність. Тепер він бачить, що тут твориться кричуще неподобство. І йому раптом стало зрозуміло, чому голодують міста, чого немає вдосталь одежі, тканини. Ось воно перед ним – саме звичайне, якщо не зумисне шкідництво. Це ж треба додуматись до такого! Рвати коноплі абияк: частину рвуть, а частина залишається. Так ми дохазяйнуємося! Може, тому Варшавчик не сприйняв Ганниного жарту, не відповів на нього. З такими робітниками треба розмовляти інакше. Коноплі – стратегічна сировина. Штани, сорочки – чорт з ними, а от порох, вибухівка, які так потрібні країні! Та що ж це таке? Чи, може, мовчки повернутися і, не кажучи й слова, сісти в прольотку і – в Багачку, прямо до Кряжева? Варшавчик на мить розгубився, не знає, що йому робити. Рішимість їхати в Байрак змінювалася пекучою думкою: ну, доповість він Кряжеву, а що потім? Той неодмінно заарештує і Табура, і ось цих колгоспниць, а тоді? А там черга й до нього дійде, до Варшавчика. Варшавчик ще раз уважно подивився на Табура, на його відверту блукаючу на губах посмішку, спокійний погляд, впевненість, і знову його охопив якийсь сумнів, він раптом відчув деяку нерішучість, невпевненість. «Невже Табур не розуміє, не бачить, що твориться на його очах? Я, по суті, профан в сільському господарстві і то розумію, що все треба збирати якісно, підряд, щоб нічого в полі не залишилось, не гинуло. Звичайно, що розуміє», – вирішує Варшавчик. І знову підсвідома думка обпекла мозок: «А може, все це незумисно? Може, сам Табур дав таке розпорядження колгоспницям?» Звичайно ж, що віддав, інакше хіба вони посміли б творити таке неподобство в його присутності? Віддав. Тут не може бути ніякого сумніву. Ось він – ворог народу. Тут і дивитися нічого. Батько Табура, Остап, колишній царський офіцер, сам Іван у Махна свого часу служив. Негайно треба викликати Кряжева. Варшавчик знову глянув на Табура, зустрів спокійний і, як здалося йому, глузливий погляд. І чи цей погляд, чи щось інше не давали Варшавчику змоги прийняти остаточне рішення. Ніхто б його, Табура, не поставив не те що головою колгоспу, а й бригадиром, але рідкісний господар. Приїде сюди Кряжев, заарештує всіх, ославить на всю область, а може, й на всю країну. Що потім подумають про район, про нього як про секретаря?
У числі двадцятип’ятитисячників Якова послала в село партія підіймати господарство, нагодувати країну, великі і малі міста. «А я що роблю? Як я виправдав довір’я партії? Чим? Тим, що покриваю ворога народу? Закриваю зараз очі на оце неподобство? Та я ніколи потім собі цього не вибачу»! Після недовгої боротьби мотивів Варшавчик вирішив тут же припинити це неподобство і навести належний порядок самому, без Кряжева, врешті-решт, він хазяїн району.
– Все! Досить. Припиніть! Що за неподобство?! Чого коноплі не підряд рвуть? – суворо запитав у Табура.
– Матірку оставляють, плоскінь вибирають. А як же ще? – здивовано відповів Табур.
Варшавчик остаточно розгубився і, не розчувши як слід, не знайшов нічого іншого, як сказати банальність:
– Непорядок! Матірка хай стоїть, вибирайте батька.
«Та так же й робиться», – мало не злетіло з Табурових вуст.
– Чи пак навпаки.
Табур скоса, недовірливо і підозріло подивився на Варшавчика, промовчав. Він такого не чекав. Безглуздість розпорядження була для нього очевидною, а тому він не знав, що йому робити. Виконувати? На таке він не відважиться. Та й жінки засміють. Не стануть робити. Але й не виконати, пропустити мимо вух зауваження начальства було б верхом зухвалості, безтактності і неповаги, а це обіцяло в майбутньому неабиякі неприємності. Єдине, що залишалося, так це ви-крутитися. Та як на зло нічого переконливого не приходило Табурові на ум. Хіба, може, на деякий час припинити роботи? Для Варшавчика цього буде досить. Не розказувати ж, кінець кінцем, що весь підмет тут відведено не під плоскінь, тобто під батька, а під матірку.
– Так, дівчата, досить вам довбатися в тих коноплях, сядьте трохи перепочиньте.
– Так рано ж ще... сонце хай хоч трохи підіб’ється...
– Нічого, що рано. Одпочиньте, передихніть, а після обід інакше будемо робити.
– Як це по-другому? – зашуміли жінки. – Ми хіба щось не так робимо? Та так наші і матері, і бабусі робили. По-другому ми не знаємо.
– Нехай. Взнаєте. Я вам все розкажу, – і, звертаючись вже до Варшавчика, сказав: – Ну, а тепер куди поїдемо? Може, в тракторну завернем, пообідаємо?
– Я думаю, що обідати й справді ще рано, – зауважив Варшавчик, – поїдемо на ферму.
– На ферму, так на ферму, – погодився Табур.
Сіли кожний в свою прольотку й покотили в Грянчиху до свинарні. Варшавчик, вдоволений поведінкою Табура, що там не кажи, а поважає начальство, знає своє місце, трохи заспокоївся. Він хоч і не розумівся як слід на сільському господарстві, а все ж дійшло – може, він і зморозив зараз якусь дурницю, але Табур не подав виду. Навпаки, задкував, аби тільки не сперечатися, не конфузити Варшавчика. І це теж подобалось. Але те, що Табур був все ж таки компетентнішим від нього, і що навіть молодицям ясно, що він, робітник, зобов’язаний керувати всіма ними, багато чого не розуміє, а тому не може збагнути очевидного, знову стало дратувати його. Та що ж це таке? До того ж він не перший рік на селі, а з самого початку колективізації, а якісь забиті, затуркані селяни знають і розуміють в землеробстві набагато більше, ніж він, володіють незбагненними для нього таємницями. І це він, представник класу-гегемону?! Від цього припущення Варшавчик напигидився, зробив поважний вид, надувся, наче сич на сиру погоду, навіть спробував гоношитися перед Табуром, ставлячи того в незручне становище. Хоч і розумів, що для того, щоб завоювати авторитет, стати вище від оцих забитих, затурканих селян, цього замало. Ніколи вони не будуть належно поважати і слухатись його. Найбільше, на що він може розраховувати, так це на те, що вони будуть боятися його і робити вигляд, що розуміють і виконують всі його вказівки і розпорядження, як це зараз зробив Табур. Але це, чорт візьми, зовсім не задовольняло його. А тому поступливість і хитрість Табура вже не заспокоювала його, а дратувала.
Заведений з самого ранку дзвінком з області, наганяєм і тим, що через тиждень його викликають в обком, на бюро, Варшавчик все більше нервував, до всього прискіпувався, намагався, де тільки можна було, принизити Табура.
– Чого це в тебе такі сараї обшарпані? – визвірився Варшавчик. Тут він уже міг показати свою обізнаність.
– Та я ж їх не будував! – виправдовувався Табур. – Які відвели.
– Так що, обмазати важко? А стріха? Горобці всю повибивали...
– Та ще ж не осінь. Обмолотимо жито, поперекриваємо сараї, стріху обв’яжемо і около обшпаруємо, – запевнив Табур. – Ось трохи розшиємось з роботою, виряхаємось, позасукуємо рукава...
– А гній чого кругом лежить, не вивозиться? – Варшавчик прискіпувався до всього. Особливо до того, що було очевидним і лежало на поверхні, видиме неозброєним оком навіть сторонній людині.
Зайшли на територію, а тут і бригадир Петро Грабарка.
– Ну, що тут у вас? Нічого не трапилось? – побачивши набурмосеного Петра, запитав Варшавчик.
– Та нічого страшного. Кнур кнура вбив, – махнув рукою Петро.
– І це, по-вашому, нічого? – подивувався Варшавчик, здвигуючи плечима. – А ти в міліцію заявив?
– Ні.
– А чого це ні? – повернувся Варшавчик до Табура.
– При чом тут міліція? – в свою чергу здивувався Петро Грабарка.
– Та таке в нас частенько буває, що кнур кнура заріже, – пояснив Табур.
– Якщо часто було, то це ще не значить, що буде й надалі, – походжаючи взад-вперед, руки на попереці, говорив Варшавчик. – Запам’ятай! При мені такого не буде! Не потерплю! Бач, до чого дійшли? До вбивства на побутовому ґрунті. Нічого собі, – а про себе подумав: «Не дарма нам казали, що селянство – відсталий нереволюційний клас». – Я вас навчу уму-розуму! Негайно сповісти в міліцію, винуватого в кайдани і до в’язниці!
Розгніваний Варшавчик сів у прольотку, помчав у Байрак, до контори, дзвонити. В дорозі трохи перегорів. «Чорт з ним, – подумав про себе. – Від голоду вимерло чорті й скільки – і то нічого. То, зрештою, не моє діло. Міліції. Приїдуть, розберуться». А тому й заговорив з Табуром трохи миролюбніше, хоч і не менш грізно.

10
Ілько Ригір з кожним роком мужнів, набирався сил, та в його характері, поведінці було багато такого, що не подобалось не тільки оточуючим, але й батькові, якби він був живим, не сподобалось би, не кажучи вже про матір.
Потайний, відлюдкуватий, з непередбачуваною поведінкою, він був зовсім не схожим на поверхового на перший погляд, але в думках глибокого, а в поведінці й словах жартівливого Миколу, на доброзичливого, товариського, трохи меланхолічного і співучого Івана, на сміливого і легковажного Альошу, якого ніяк не могла забути Олена – час від часу проклинала Качечку Дем’яна, бажала йому смерті, але Бог чомусь не зважав на її думку, Качечка залишався живим. Із усіх трьох синів: Миколи, Івана, Ілька – Олену найбільше непокоїв Ілько. Вона, як уміла, намагалася відволікати його від сумних і тяжких думок, врівноважувати його неспокійний і нерівний характер. Ілько то безпричинно веселився, а то впадав у гірку тугу, що бувало значно частіше, а всілякі запитання про причину тієї туги залишав без відповіді. Все в його житті було якось не так, як у людей. Він ображався там, де ображатись було не слід, і в той же час пропускав мимо вух зауваження, які не варто було пропускати і на які б звернули увагу дев’яносто дев’ять чоловік із ста. Його поведінка взагалі не вписувалась у звичайну, рівну, передбачувану. І якщо вже говорити про її стиль, то можна охарактеризувати її одним словом: парадоксальна. Яка-небудь дрібниця могла легко викликати в нього сльози і в той же час чиясь жорстокість – полишити байдужим. Здавалося, не було нічого такого, притаманного Ількові, що ріднило б його з братами. Хіба що з покійним Альошкою. Ілько, як і його брат Альошка, не боявся, здавалося, нічого, і навіть смерті. Це насторожувало і лякало Олену. Ілько перший прибився в хутір до діда Івана, а десь через місяць, а може, й того менше, серед ночі зав’язав знадвору двері у Матвієнка, позачиняв віконниці і підпалив хату. Не встиг Ілько зникнути з місця злочину, як нагодився Петро. На своє щастя, він затримався у Байраку, в рідні і вчасно нагодився. Пожежу загасили, злочинця впіймали, це було неважко зробити, Матвієнко безпомилково вирахував, чиїх рук то справа, і запроторили неповнолітнього Ілька до в’язниці.
На суді Ілько не просився, не виправдовувався. На запитання відповідав коротко, але вичерпно.
– Господи, що ти натворив, синочок! – бідкалась Олена.
Ілько мовчав і тільки сопів. Перед оголошенням вироку на запитання судді, чи визнає себе винуватим, відповів: «Не визнаю».
Про те, що саме звело його з Матвієнком на вузькій доріжці, Ілько промовчав.

11
Спершу, коли Варшавчик приїздив у хутори і села уповноваженим, виступаючих, невдоволених було багато. А ще більше було галасу, непогоджень. Та після того як відправили на Соловки Даценок, діда Любенка, других базік – полегшало. Наче сто бабок пошептало. Яків навіть не підозрював, що люди бачать не тільки те, що зверху, а й інше – те, що з-під споду, зворотний бік справи. Один пожартував і – з кінцями. А Дем’ян Качечка, по-вуличному Росєйка, двох, а може, й більше дітей вбив і ходить по землі, наче нічого й не трапилось, наче так і треба. Це насторожувало людей. Тепер люди стали значно обережнішими, ніхто накриво й слова Варшавчику не скаже. Але в Штимовій хаті, а потім і в сільбуді, організованому в колишній церкві, чути тільки суцільне мовчазне ремство, непогодження, помітно важкі, спідбрів’я погляди. Незгода мовчазна і вперта. Навіть серед голоти. Волю язикам давали тільки вдома і зовсім рідко з сусідом.
– То куряча сліпота тільки в Великий піст нападала, а тепер буде круглий год, – злословила Олена Ригір, стоячи на промежку з сусідом Гнатом Ододкою.
– Та, може, ще й старцювати прийдеться, воно не вгадано.
– Ми й так вже старці. Піду хоч віниччя наламаю, – махнула рукою Олена. – Від тюрми і від суми не зарікайся...
– Батогом обуха не перешибеш, – насуплено мовить Ододка Гнат. – Треба було таки писатися в колгосп. Колгосп, бачу, надовго.
– Та воно-то так, в добрий час сказати, а в лихий промовчати, аби тільки голоду та війни не було, або ще якогось горя, – підійшовши до гурту, без причини бідкалась Біличка Наталка, била долонями в заполи.
Тепер хуторяни принишкли, причаїлись, чинили мовчазний опір владі. Один тільки Петро Чухно ходив по хутору, наспівував:
– Батько в СОЗі, а я ні, на ... воно мені?
А тим часом наближалася Покрова. І хоч радянська влада об’явила, що Бога немає, хоч і була вже зруйнована і перебудована в сільбуд церква, а піп Сергій відлучений від роботи, люди, хто потай, а хто відкрито, готувалися до свята. Олена Ригір, як і всі, писала на віконницях, на дверях, одвірках хрести, і в хаті, і в повітках. А щоб яка-небудь відьма, та ж Секлета, не зіпсувала корови, не відбила від молока, на стовпах, на косяках воріт, що вели в двір, виводила чорні смоляні хрести, обмітала обійстя полиновим віником. Бо самий підходящий момент для цього у відьми – це коли корову в ворота заводять. На якусь мить, проходячи ворота, вона слабне, а відьма знай собі не дрімає. Та що там говорити. Варто Секлеті хоч раз глянути на корову, як в тієї вже пухне вим’я. І додому не доженеш з пастівника. А тому малюють люди на стовпах чорні хрести, щоб ніякі, навіть самі найчорніші очі той хрест не пересилили. Мабуть, кожен з малюючих зараз потай ті хрестики на чому світ стоїть кляв безбожників, що звалили в Байраці церкву. На першу Пречисту приїхав Варшавчик в сільраду, запитав у Матвієнка:
– Ну як? Рушимо церкву?
– Ну а як же. Валяємо, Михайле Яковичу, валяємо.
Вранці Матвієнко Петро напоїв єдиного тракториста МТС, сам випив за гурта. А як ти не вип’єш? Ось уже три дні, як отримано розпорядження з району, щоб церкви й признаки не було, а вона стоїть. Людей на оболоні біля церви зібралось – ніде голці впасти, і віруючих, і невіруючих. Краса дивна! Мабуть, в усій області другої такої церкви не знайдеш. Тільки запустять «Фордзон», а старі, ветхі, як утиль, бабусі – геп під колеса і лежать. І хоч їдь та дави, а хоч на місці стій. Дзвони теж скинули не відразу. Придуркуватий Остап Холоша заліз на дзвіницю, турнув один, потім другий дзвін, а вони не піддаються. Остап і зліз, рясно матюкаючись.
І дзвони не скинули, і церква стоїть. А стояти не повинна, така резолюція. А їй, церкві, як виявилось, плювати на ту резолюцію. За два дні завалили тільки церковну сторожку. Дехто з бідняків, не дуже віруючих, пішли туди вночі, щоб цегли набрати. Прийшов і Гаврило Штим. Засів у кущах, дивиться: Качечка іде й Біденко. Гаврило як потаскає цеглину, та як загуркотить по блясі, якою була сторожка вкрита. Качечка й Біденко навтьоки. Гаврило ще й другу слідом пошпурив.
– А я тобі що казав?! А ти не вірив, – відсапуючись, мовив Біденко.
– А я хіба казав, що Бога немає? Не казав, – виправдовувався Качечка. Так і пішли додому ні з чим.
Дзвони з дзвіниці були скинуті порівняно легко, а от хрести, куполи піддалися не відразу. Кілька днів причинуватий Степан Білик бив по них ломом, молотком, кувалдою. Нарешті зібрали на майдан всіх безбожників.
Степан, сам особисто (бо дехто з партійців побоювався Бога, навіть Остап Холоша, до чого вже матерщинник, безбожник, і то побоявся лізти на дзвіницю вдруге), забрався на церкву, похитав хрести – не ворушаться, заліз, турнув з дзвіниці дзвони. А наостанок ще й малу нужду справив, помочився з дзвіниці. Отак! Щоб знали, що Бога немає. Чим заслужив гарячу похвалу районного уповноваженого. Заправивши струмент назад у штани, сказав полегшено:
– Бачите, нема Бога. Уже б скарав, – і став спускатися вниз.
– От молодець! Щоб всі знали, що Бога немає, – хвалив Степана Варшавчик. – А вони думають, що все, що з неба падає, то Божа роса.
– Боже й Боже! В тебе ж Мар’я важкою, от-от розродиться, а ти отаке витворяєш?! – хрестились бабусі.
Хтозна, чи то Варшавчик направив його на те неподобство, щоб швидше розвіювався релігійний дурман, чи, можливо, сам додумався, запопадливо вислужуючись, але вчинив таке святотатство. І, мабуть, декого переконав, та більшість людей, переважно немолодих жінок, чоловіків в роках, покрили його прокляттями.
– Щоб твоя Мар’я не розродилася! Щоб воно в неї вигнило!
– Ірод! Супостат! Нечиста сила! Диявол! – неслося знизу. Але серед тих голосів, на які Степан і уваги не звертав, лунали й інші.
– Де б він взявся, той Бог? Он скільки год жили, бідували, і ні разу не бачив.
– Нічого, тепер без Бога тільки так заживемо!
На другий день в Байрак на майдан прийшов з хутора і Харитонів Данило. Колись давно, ще як був молодим, Харитон викував у кузні хреста на Байрачанську церкву. Це по ньому ось уже три дні молотить Степан, а він і не ворухнеться. Хтось, мабуть Росєйка, порадив зрубати його зубилом. Відшукали й подали на вірьовці зубило. Степан став рубати. І от хрест метеликом полетів додолу, зарився в сніг. Данило в тій веремії і метушні (погляди всіх прикуті до бань) тихенько дістав з-під снігу той хрест, засунув під чумарку і – на Коломійців. Уже в хуторі, напроти вигону, зустрів Данила Петро Грабарка і відразу ж придрався.
– Що несеш?
– Нічого.
– Ану, показуй!
А де ти дінешся, влада, прийшлось показувати. Петро Грабарка разом з іншими комуністами відібрали у Данила той хрест і під конвоєм направили в Байрак, заставили віднести хрест у сільраду.
Петро Матвієнко спочатку наказав того хреста закинути, та Данило раптом впав на коліна, став благати:
– Віддайте хрест! Ради Бога!
– Для чого він тобі? Бога немає, – сміються невіруючі Матвієнко й Кухар.
– Про те ніхто не знає, – буркнув Данило. – А хрест – пам’ять про батька. Він його кував. Хрест тепер став непотрібний. Я його батькові на могилу поставлю.
– Твій батько під поїзд кинувся. А самогубцям ніколи хреста не ставили, – зауважив Матвієнко.
– Та віддайте вже йому той хрест, хай іде собі, – засміявся Остап, підморгнувши Данилові і зрозумівши, що той поставить могорича. Матвієнко не став сперечатися. І хоч дехто й шумів, обурювався, Данило таки взяв того хреста, обмотав хусткою, сховав під полу і бігцем додому, поки не передумали. Приніс додому – і таки й правда, напровесні поставив на батьківську могилу. Той хрест стояв на Харитоновій могилі до війни. У війну його знову поставили на церкву.

12
Степан Білик за те, що калатав на церкві, отримав прозвище Калтан.
На другий день після того, як скинули дзвони й хреста, Степан Білик ходив по селу гоголем – ще б пак, скинув дзвони, ще й уповноважений похвалив. Тільки не довго радів намаханий Степан.
Як не кляли, не бажали віруючі, щоб Мар’я не розродилася, Бог не пристав на їх думку.
Десь через місяць дружина Мар’я народила Степанові дочку Палазю без обох рук. І признаки не було. Наче б так і повинно бути. І пішов хутором тихий поговір.
– Бачите, Бог таки є, покарав супостата за святотатство.
– Хоч би які загогулини на тому місці, де руки повинні бути, повиростали, а то нічогісінько, й признаку немає, – гомоніли хуторяни.
– Ото щоб знав, як дзвони з церкви скидати. То його Бог покарав. Тільки аби не дитині, а йому руки повідпадали, – гули богомільні.
З банями та хрестом розправились порівняно швидко. А от церкву як не намагались звалити – нічого не виходило. Навіть у район їздили за допомогою. В районі подумали, порадились і вирішили з тієї церкви сільбуд зробити. Для перебудови організували бригаду тесль на чолі з Остапом Холошею. А потім і Петра Матвієнка мало не звільнили з посади за ту церкву, призначили відповідальним, мало не виконробом.
– Я так понімаю, хро-хро, нам треба поставити сволоки, зробити стелю, – сказав Матвієнко.
Для цього нарубали в лісі кращого дерева. Матвієнко Харитоновою рулеткою розмічає сволоки, вказує, де і як тесати. Іван Харитонів, Данило, Семен, Остап тешуть, аж цур’я сиплеться. До середини літа виготовили сволоки, змайстрували, поставили. Стали підшивати стелю, не дійшли й до половини, а воно все взяло і обвалилося.
– Так вам, безбожники, й треба, – радісно гомоніли люди. – То так Бог дав, що стеля впала. Якби була ще кого-небудь і привалила.
– Господь Бог милостивий...
За місяць зробили стелю вдруге – і знову впала. Матвієнко вже не знає, що з тією церквою й робити. Розсадник віри. Краще було б звалити на корню, щоб і дух не пішов. Хтозна, що тепер буде?
Чотири рази під керівництвом Матвієнка настилали в церкві стелю, і чотири рази вона падала.
– І що б той Мантачка построїв! – обурювались заздрісники. Петра вже давно прозивали Мантачкою, бо кожного року було, як траву косить, так і шукає мантачку або в кого-небудь з сусідів питає:
– Остапе, ти моєї мантачки не брав?
– Ні, не брав і не бачив. Бери он моєю помантач.
Ні Матвієнко, ні хтось інший з тих будівничих не розумів, що перекрити площиною те, що було охоплено банею, неможливо. Налякане районне начальство запросило майстрів із Полтави. І ті, з горем пополам, таки перекрили. Хтось, видно, знайшовся більш обізнаний, надоумив зв’язати сволоки з кроквами металевими тягами так, що вийшли ферми.
– У мене такого заліза не було, а то б і я перекрив, хро-хро. Що ж, вони розумні! – спроквола казав спітнілий Матвієнко, і дехто вірив йому. А тому нікому й не дивно було, що Петра Матвієнка, як тільки стали будувати в Багачці на Пслі міжрайонну ГЕС, призначили на будівництво виконробом, а точніше – наглядачем. Там, як і всюди, Петро Матвієнко не щадив нікого, проявляв себе жорстокою і безжальною до оточуючих людиною, а тому, як завжди, ріс по начальству.
Жив Петро, як і раніше, в хуторі, але працювати їздив у Багачку, сільрадівські справи тимчасово передав Кухарю. Ніхто з хуторян не відав, як він там працює, але з розповідей самого Петра виходило, що він чи не самотужки будує ту ГЕС. Проте чутки, що доходили до хуторян, свідчили зовсім про інше. Будівельник з Петра був, як з гімна куля. А от своїми доносами на будівництві Петро загубив не одну душу. Твердо про те ніхто й нічого не знав. Але хуторяни були впевнені: кожен, хто опинився за ґратами, знаходиться там не без Петрової допомоги. Слухав ті Матвієнкові розповіді й Данило. Приходив додому, хвалився Данилисі:
– Ти чула, стара, Матвієнко ГЕС будує? Найшовся будівничий. А є такі дураки, що й вірять.
– Не хочу я його й слухати. А то ми не знаємо того Матвієнка?
– Та й я кажу, – погоджується Данило. – Не з того боку в нього потилиця затесана.

13
А тим часом класова боротьба загострювалась. Тепер, коли селян прорідили голодом, вона перенеслась на інші верстви населення. За них теж добре взялися. Особливо загострилась боротьба з опіумом для народу – релігією. Вона стала новій владі на заваді, впоперек горла. В більшовиків була своя, державна релігія і ніякої іншої бути не могло. Останнім часом районна влада проводила цю боротьбу досить спритно й успішно.
Якось вже після Спасівки, на другу Пречисту, приїхав Матвієнко в район, зайшов до Варшавчика, а той його так прямо з порога й запитав:
– Чому не викорчовуєш у своєму дворі чортополох?
– Який? Куркулів усіх вислано на Соловки. Остальних ворогів, тих, що на будівництві, готуємо, взяли на карандаш. Список ось привіз.
– Не про це річ. Це буде зроблено без тебе.
– Якщо мова йде про Івана Ригора, так після того як його звільнила міліція, я повторно заявив, і його недавно заарештовано ГПУ і відправлено по етапу як сина ворога народу, який причетний до втечі свого двоюрідного брата Степана, – намацуючи точку опори, безбожно лукавив Матвієнко.
– Ні, зараз ми з тобою, Петре, не про Ригорів погомонимо. А скажи ти на милість, яка тільки сімейка?! І один, і другий, і третій. Коротше, всі як на підбір. Став до стінки всіх до одного, не помилишся. У громадянську таких шльопали без суду і слідства. Це зараз панькаються. Розпустили народ. Треба б трохи строгіше. А то ми скоро так дохазяйнуємося!
– Та то так, цяцькаємось, – погодився Матвієнко. Трохи розгублений, але хитрий, як лисиця, він віддано дивився Варшавчику в очі.
– Попрацював ти славно, куркулів, вважай, виведено, на будові ГЕС теж людей переполовинив, тепер приступай, можна сказати, до головного. До опіуму. Це, брат, ідеологія...
– Не пойму, про кого ви, – зовсім знітився Петро.
– Ех, ти! Не пойме він! – Варшавчик по-дружньому поплескав Петра по плечах, і той навіть аж підріс трохи, випрямився, випростався. – Я хотів тобі нагадати про релігію. Релігія – це опіум для народу. Так сказав Карл Маркс, – Варшавчик сам толком не знав, кому належать ці слова, а тому приписав їх Марксові, бо, окрім Маркса і Леніна, та ще Троцького, нікого не знав з більшовицьких вождів.
– Так ми ж того... Церкву вже ліквідували, скоро на тому місці буде сільбуд, – знову розгубився Матвієнко, не розуміючи, чого від нього хотять.
– Церква, друже, само собою. Я хотів з тобою поговорити про попа Сергія. Ти що? Не розумієш, що таке піп? Йому й церкви не треба. Свій опіум він може розповсюджувати й проповідувати і на вулиці, і в хаті, та де завгодно. Так от, я й хотів запитати в тебе: поки він буде баламутити народ? Що, в тебе на нього управи немає? Думаєш, ми не знаємо, що у вас творилося, коли церкву в сільбуд перебудовували? – Варшавчик все досконально знав від нього ж, Петра Матвієнка. – Ти думаєш, люди самі по собі вийшли на майдан, утворили демонстрацію? Запам’ятай: народ – це вівці, куди поведеш, туди й підуть! От вони й пішли. А щоб вони пішли, їх треба було організувати. Як ти думаєш, хто їх організував?
– А що? Піп? – здивувався Петро такому своєму припущенню, бо був певен, що люди вийшли на майдан самі.
– Бачу, вловлюєш політичну ситуацію. Звичайно, що він. Ми ж з тобою їх туди не просили збиратися? Ні! На збори другий раз не докличешся.
– Так піп Сергій наче нічого й не казав, – інтуїтивно, собі на шкоду, вступився за священика Петро. Він хоч і був секретарем сільради і в партію недавно вступив, а все ж, як і всякий селянин, теж скоріш інтуїтивно вірив у Бога. А тому й відповідав Варшавчику дещо невпопад, ухильно.
– Нічого ти толком не знаєш. І для чого ми тебе там поставили? Невже думаєш, він при тобі це казатиме? При тобі він і пари з вуст не випустить. Що він, дурний, чи що? Він за твоєю спиною тихою сапою орудує, людей підбурює, настроює їх проти народної влади. Зарубай це собі на носі. Зрозумів?
– Та... зрозумів, – розгубився Матвієнко. – Що від мене вимагається?
– О, це вже інша розмова, – Варшавчик знову по-дружньому обняв зніченого Петра за плечі. – Зрозумій! Релігія ліквідується, і служителі культу ні в якому разі не будуть нашими прихильниками. Вони наші вороги, щоб там вони не говорили. Вже в силу того, що ми ліквідуємо релігію, знищуємо церкви, – вороги. Я от і думаю: треба приймати до нього міри, як до ворога...
– Так, може, його заарештувати?
– А ти подумав, як до цього поставляться люди? У вас же там розсадник релігійної зарази... Знову будуть ходити по всіх інстанціях, набридати. Арешт – це крайня міра. Арештувати ми могли б і без тебе. Кряжев поки що на своєму місці. А я зараз з тобою балакаю.
– Тоді що?
– Що? Що? Невже мені тебе треба вчити? У вас же там міст є.
– Ну?!
– Залізничний. Ще й річка.
– Так, є. Ну?! – знову не второпав Матвієнко, чого від нього хотять.
– Ну, ну! – перекривив його Варшавчик. – Дугу гну! Невже ваш піп ніколи не випиває, не ходить по мосту? До чужих молодиць не вчащає?
– Та по мосту, мабуть, ходить. Якщо в Яроші треба, то там другого шляху просто немає. Але п’яним я його ні разу не бачив. Так що й не скажу, випиває чи ні. Та й до молодиць вроді не заскакує, не чути щось. Шила в мішку не втаїш.
– Бачу, ніяк не второпаєш. Поганий з тебе секретар сільради. Про такого гуся і нічого не знати. Не ходить, не випиває! Та що це за відповідь. Він що у вас – святий, чи що?
– Та ні, – зовсім розгубився Матвієнко.
– Ну, так от. Виходить, він теж чоловік з усіма причандалами... А чоловік, нехай він хоч і піп, хоч архієрей, може і випити, й закусити. Може і на вогник до куми чи до молодиці завітати. Там іще добавить – не відмовиться. А п’яному, як відомо, море по коліна. І нікому не вір, що піп не п’є. Таких немає. Просто він розумно п’є, що мало хто бачить і знає, не те, що ви з Кухарем. Понапиваєтесь і лазите на чотирьох кругом сільради. А ти, як секретар, повинен би це знати. А якщо треба, то й випити з ним. Запам’ятай, всі, хто знає про те, що піп п’є, мовчать. Бояться. До того ж ще зовсім недавно священик на селі – це ще і влада була. А хто владу без бою вступить? А якби хто взяв, відважився, сказав, що хоч раз бачив попа п’яного, то всі б і кури в Байраку балакали, як і про вас з Кухарем. Кажуть, понапиваються, зловлять кого-небудь з перехожих, заведуть в сільраду і б’ють ослонами, щоб зізнався, хто курям зерно сипле, потім ще добавлять і лазять на чотирьох кругом сільради – ніяк в двері не попадуть.
– Та ну, – знітився Матвієнко.
– Не нукай, не запріг. Правильно й робите. Якби просто так пили, то вже давно б спитали, а для діла можна... Щоб удар вірнішим був, – всміхнувся Варшавчик. І наляканий Петро від тії посмішки полегшено зітхнув, ожив. – Ну а стосовно попа зрозумів?!
– А чого ж тут не зрозуміти? – запопадливо сказав Матвієнко. – Значить, треба, щоб хтось сказав, що піп п’є?!
– Ну, звичайно, сказати і неодмінно! – загорівся Варшавчик. – Не сказати, а розголосити по всьому приходу. Зрозумів?!
– Та це я зрозумів, а далі?
– А далі дуже просто. Йшов п’яний через міст в Яроші до молодиці, звалився з мосту і втоп у Пслі чи то вбився. Чого не буває?
– Та, всього буває, як чорт гуляє, а Бог спить.
– Ну от, а ти ніяк не второпаєш!
– Та ні, я все пойняв, – Петро намагається загладити допущену помилку, обіцяє. – Все буде зроблено, як ви сказали.
– Тільки гляди мені, щоб комар носа не підточив. Добре все обдумай. Висунь яку-небудь версію.
– А куди й як її сунути? – знов розгубився Петро.
– Кого?
– Ну, версію, чи як ви сказали?
– А! – розсміявся Варшавчик, і його впалі щоки зарозовіли нездоровим рум’янцем. – Версія – це вірогідне пояснення якогось випадку, що не суперечить здоровому глузду і в яке кожен може повірити. А якщо й не повірити, то не зможе заперечити, довести протилежне. Тепер зрозумів?
– Та, наче тепер все ясно...
– Тільки вибери для цього слушний час. І не тягни.
– Добре, буде зроблено – неохоче погодився Петро. Убивати священика йому не хотілося, та ніде не дінешся.
– Ну, а тепер будь здоров. Через десять, від сили двадцять днів жду від тебе втішних вістей. Якщо й правда отець не п’є – напої, не мені тебе учити. Коротше, роби що хочеш. Одне лиш запам’ятай: якщо нам прийдеться вжити крайні заходи, тобто арештувати попа, то тобі буде не солодко. Не вдержаться тоді тобі на своєму місці, так і знай. Так що вибирай.
– Я вже вибрав, – твердо сказав Матвієнко й перепитав. – Ну, то я піду? Можна?
– Іди, тільки про нашу розмову нікому! Нікому й слова!

14
Данило Харитонович сів у тюрму по-дурному. Хліба того року вигнали високі, вершник сховається. А через поле, як завжди, стежки навпростець до Човнового, щоб до корів ближче було і до Даценкових озер, щоб навпростець ходити і до Буряківщини. Данило йшов стежкою. На виході з поля зупинився, закурив, бо так курити хотілося – вуха попухли. А тут, де не візьмись, Матвієнко:
– Що, хотів хліб підпалити? Якби я не нагодився, то й підпалив би.
Посадили Данила на десять років.
Тепер Данило розуміє, в таборі дійшло, що справа тут була не в хлібові, не в підпалі і, може, навіть не в Матвієнкові. Державі треба було будувати Біломорсько-Балтійський канал. Терміново була потрібна робоча сила, щоб будувати його задарма, зайвих грошей не було, от і саджали всіх, хто під руку підвернеться. Особливо міцних, працелюбних, таких, як Данило, – за що б не взявся, в руках все так і горить.
А темпи які? ґрунт кам’янистий. Скільки загинуло, вмерло, скільки повтікало з того проклятого, голодного, вошивого табору, хто в краще життя, а хто прямим ходом на той світ. А що залишалося робити тому, хто у відчаї втратив віру? От і йшли на крайнощі, бо в нестерпних умовах були доведені до межі. По руслу каналу рубали ліс і відправляли у Фінляндію, колишню російську колонію. І все ж знаходились сміливці, які відважувались втікати. У середині вагона залишали кубельце, обкладали його деревом, а щоб втікач не загинув з голоду, міг протриматись у тій страшній камері-одиночці, на яку сам себе прирікав, хоча б з тиждень, весь табір віддавав йому пайку хліба. Якщо не захлянеш, не задихнешся, не замерзнеш від нерухомості й тріскучих морозів, може, й живим попадеш у Фінляндію, кордон поруч. Йшли ці люди на відчай Божий. Сиди і чекай, поки те дерево розвантажать. Якщо обережно будуть розвантажувати, то й нічого, а якщо повідкривають борти і воно разом гуне, то й кісток не лишиться, потрощить.
Данило не міг зрозуміти тих людей, які заради жаданої, химерної волі попадали ще в більшу неволю, а то й гинули. Селянин звиклий коритись обставинам, природі, владі. Данило теж корився, терпів, а тому на крайній крок не відважився, пожалів Одарку, дітей. Знав – не має права так чинити. Хто-хто, а він розумів: варто йому втекти, як в такому чи ще гіршому таборі опиняться всі його родичі: жінка, діти, брати і вся рідня до п’ятого, а то й сьомого коліна, скільки зможуть докопатись, то краще вже хай буде він. А тому й вважав, що на таке могла відважитись тільки вкрай відчайдушна людина, поставлена обставинами на край загибелі, а то й самогубства. Людина без роду й племені, без коріння, одним словом – перекотиполе. Ті, в яких немає нічого ні за душею, ні в отчині. У нього ж все те було. Данилові часто снився хутір, рідні, знайомі. Щемно й тоскно було на серці після тих снів. А далека й незнайома Фінляндія, хоч до неї зараз було в сто разів ближче, ніж до дому, здавалась йому чужою й недосяжною. До того ж після кількох більш-менш вдалих спроб залишити в такий спосіб табір все стало змінюватись на гірше. Начальство збилося з ніг у пошуках втікачів, посилило режим. Всі, від конвоїрів до начальника табору, ходили злі, за найменшу провину безжально карали, та най-більше допікало їх те, що ніде не було ніяких слідів втечі. Випарувалась людина – і тільки. Вдень і вночі мотались туди-сюди шнирі, «кум» не знаходив собі місця, добивався: «Де дівались втікачі?» У перевтілення душі, в Бога – не вірили. Літати ніхто не вмів, підземних переходів, тунелів, підкопів ніде не було. Вертухаї з собаками невпинно кружляли навколо табору, та всюди була сніжна цілина. І чи то хтось із стукачів доніс начальству, чи то вертухаї самі допетрали: завантажать вагони лісом і, якщо хтось із в’язнів зник, заганяють їх в тупик і тримають там доти, доки втікач не загине від холоду і голоду. А скоріше, від відчаю, зрозумівши, що нікуди він не їде і хтозна, чи й буде їхати. А взимку для того небагато й треба. Кілька днів – і готовий.
Та Данилові б і гроші платили, то він не поліз би в ту западню, бо ніщо йому не замінить отчини, хутора, людей, з якими скільки прожито й пережито пліч-о-пліч. Ніщо не приваблювало його в далекій Фінляндії. Все, що відривало його від батьківських і дідівських могил, викорчовувало, обривало зв’язки, розлучало з дітьми, з садком, роїнням бджіл, було не для нього. Він умів чекати й терпіти в найнестерпніших умовах.
Набуравлять шпурів, де має в кам’яному плато бути русло, закладуть в ті шпури вибухівку і, чи то навмисне, чи з необачності, не всі шпури приєднають до вибухового пристрою. А тому кожного разу кілька шпурів залишається незірваними. Де не зірвано – знову починають бурити. Якщо вгадають, і бур помине вибухівку, то й нічого; якщо натрапить, дивись, чоловік вісім-десять й злетіло в повітря. В інший день відлетить на небо не одна грішна душа. Не дай Боже, пережити таке ще раз. А тому й не дивно, що дехто вважав за краще залізти у вагон з лісом чи ще в яку-небудь барлогу, аби тільки не стояти на тому триклятому плато. Конвоїр оддалеки стоїть, погрожує, підганяє, а ти свердлиш і кожною клітиною, кожним нервом відчуваєш порух того свердла і розумієш: ще міліметр-другий, півміліметра – і тебе рознесе в клоччя, а душа прямим ходом на небеса злетить.
Стояв не раз на тому плато і він. Хреститись, звичайно, не дозволялось, за це карцер. А молитись подумки хто заборонить? Прокаже коротку молитву, бо на довгу часу не вистачало, й знову крутить той бур.
– Спаси мене, Господи, матір Божа, а якщо судилося тут загинути, то прийми мою грішну душу.
Так що побачив на своєму віку Данило всякого, жалкувати ні за чим і втрачати також немає чого. Спокійний, урівноважений, витриманий – таким він був і в роботі, і в хвилини скрути, небезпеки. Не один раз доводилось сидіти у в’язниці в одиночній камері і в карцері, цементному конусоподібному мішку, наповненому водою, в якому ні лягти, ні сісти, а тільки стояти можна, і то на одній нозі. І так все продумано, що як би ти не відхилявся, а на бриту голову через певні проміжки часу вода капає: кап-кап, кап-кап. Дехто втрачав розум від таких випробовувань, а він витримав, не зійшов з круга. Навіть воля його не похитнулась, бо думав не про себе – на собі давно поставив хрест, а про рідних. Постійно відчував перед ними провину, розуміючи, що, можливо, їх там ще жорстокіше митарять і катують через нього.
Бачив не раз і те, як ведуть людину на страту. А страчували за найменшу провину. Сказав накриво слово начальнику конвою, забалакав густо з начальником режиму – і все, смерть. І хоч доводилось бачити те часто, завжди вражала поведінка приречених. Приводять злочинця на місце страти, а він просить:
– Дай пожити десять хвилин.
– Мені ніколи, становись.
Жертва витягує золотого годинника, перстень, протягує кату, просить:
– Дай закурити, якщо можна.
– Візьми, покури, – каже той, ховаючи золото до кишені.
За хвилину життя людина віддавала своєму катові найдорожче: срібну табакерку, золотий портсигар. А коли у нього запитували про останнє бажання, то він і тисячі таких, як він, виведених на страту, навіть якщо ніколи в житті не курили, просили закурити. Приречений запалював цигарку і сидів з нею якомога довше, бо догорала цигарка, а разом з нею догорало й сходило нанівець його життя. І за ту цигарку, за можливість думати, дихати, жити приречений віддавав усе, бо яке це мало для нього значення тепер, коли забиралось життя.
Приречений сидить, курить, востаннє смакує цигарковим димом, затягується на повні груди. Не поспішає.
– Все, десять хвилин скінчилися, – кат клацнув кришкою золотого годинника, звівся на ноги. Встає і жертва. Клацнув затвор, лунає постріл. Життя скінчилося.

15
Отець Сергій спішно збирався в Яроші. Там помирав поміщик і лікар Василь Яковенко, давній, ще по Ярошівській гімназії Сергіїв товариш. Помирав чи то від віку, чи від невиліковної хвороби, пережитих потрясінь, чи то від усього разом узятого. Останнє мало цікавило Сергія.
На прохання диякона він повинен був соборувати Яковенка. Так забажав друг дитинства. А бажання вмираючого – закон. Ну що ж, він і висповідає, і пособорує. А там видно буде. Може, в Ярошах і заночує, а ні – повернеться назад, додому.
– А може б, ти завтра зранку пішов? – запитала його дружина.
– Як завтра? Чоловік помирає. Разом вчилися, як же я не піду?
– Та бачиш же, які зараз часи?
– А що? Я священик, мене ніхто не займе, – отець Сергій поправив під рясою срібний хрест, відійшов від дзеркала.
Устимко, вже парубчак, теж докинув свого слова:
– Нічого з татом не трапиться. Та вони ще будь-якого бандита в баранячий ріг скрутять...
Отець Сергій не чув і не слухав того, він вже виходив з дому. Зрештою, Устимко правий. Отець Сергій нікого не боявся. Люди не посміють скривдити, а нелюди? Та найостанніший в селі безбожник, і той побоїться його зайняти. До того ж за все своє життя він нікому не заподіяв ніякого зла. Треба поспішати. Смерть не буде чекати навіть священика. Смерть та родини – не ждуть години. Що ти, отаке пережити, перенести? Василь Яковенко хоч і поганеньким був поміщиком, але й у нього забрали все, виселили з дому, а тому жив він тепер у хаті на курячих ніжках. Спочатку думав, що минеться, старий уже, в роках, не посміють зайняти, скільки йому там вже залишилось. До того ж син у нього відомий на всю губернію доктор. До нього навіть з Москви приїздили лікуватися. Сам Бунін не раз бував у гостях. Але, як потім виявилось, Бунін все-таки втік за кордон, а нова влада не порахувалася ні з його старістю, ні з заслугами сина, викинула, наче паршивого кота, з родового маєтку. І це остаточно підкосило старого. Тоді й виникла, а потім і зміцніла думка залишити цю Богом і людьми прокляту Росію і втікати куди-небудь за кордон. Але втікати вже було пізно. Та й сил для цього не лишилось. І ось тепер він помирає. Син, що невідступно знаходиться біля нього, вже нічого не може вдіяти: смерть не лікується. Та й ліків потрібних немає. Кінець може наступити кожної миті. Надто слабке серце.
Отець Сергій ще тільки збирався йти, вигулькнув до воріт, як йому назустріч, порипуючи чобітьми, важко протопав секретар сільради Матвієнко. Матвієнка він впізнав – влада, але не звернув на те уваги. Останнім часом Матвієнко все частіше попадався йому на очі. Що поробиш – служба. Так і повинно бути! Турбот, докуки прибавилось.
Привітавшись з Матвієнком, отець Сергій завернув до приземкуватої будочки в дворі. У ній зберігалось все необхідне для богослужіння.
Взяв трохи вина, оливкового масла, прихватив все інше, вкрай необхідне, й пішов. Дорогі ікони, хрести, образи з золотими окладами нова влада прибрала до рук. Бозна-де вони й подівалися. Але дещо отець Сергій все-таки встиг перенести додому, надійно сховати. Хрест, кадило, чашу, ризи, єпітрахіль. Людей поки що ховають на цвинтарі, інколи і його запрошують відспівати покійного.
А тим часом отець Сергій вирнув за околицю села. Понад сосною вийшов до лугу. На узліссі якась жінка лаяла сина.
– Чого ти не тримаєшся купи? Тягнешся, як зчисток.
Та хлопець все одно відставав, весь час хникав:
– Я вже не можу, заморився. Дайте спочити.
– На тому світі будемо спочивати. Пішли.
– Теж кудись поспішають, – подумав отець Сергій, простуючи назустріч.
– Здрастуйте, батюшко! – привіталася жінка.
– Здоров була, небого, – відповів на те Сергій, але в сутінках так і не впізнав жінку, що поверталася з хмизом додому. То була Штима Гаврила дружина Параска.
Зайнятий своїми думками, отець Сергій навіть не став замислюватись над тим, кого ж він зустрів. Тим більше, він не відчував за собою ні провини, ні слідкування.
На той час, коли отець Сергій зустрів дружину Штима Гаврила, Матвієнко був уже на мосту. Він поспішав.
Все було продумано зарані. Та, як то кажуть, домашня думка в дорогу не годиться. Спочатку Петро наміривсь перепиляти дошки всередині мосту, але побоявся. Хоч і високо, але все ж таки берег, сніг, м’яко. Впаде – не вб’ється. Потім вибрав місце над річкою. Вже й ножівку з-за халяви дістав, але щось знову зупинило Петра. Якась нервозність, нетерплячка не давали як слід взятись за діло. Щось було недодумано. Нарешті згадав, що з обох боків, окрім улоговини, є кам’яний укіс-хвильоріз. Він приходив сюди вже не раз, бачив все те, але ніяк не міг рішитися, вибрати місце. Ось і зараз його мучили сумніви, яких раніше не було. Невдало вибере місце – і впаде піп Сергій на мілину. Хтозна, яке тут дно. Він ніколи тут не купався, бо не вмів плавати, а зараз вже й холодно. Ну, вивихне батюшка ногу і врешті-решт вибереться. Те, що піп Сергій не вміє плавати, Петро знав, а от яке дно під мостом – ні. Якщо раніше глибина, то тепер камінний укіс видавався йому найбільш надійним. До землі тут було більше десяти метрів, а тому можна було пиляти сміло і бути певним, що при падінні з такої висоти на каміння отець Сергій неодмінно розіб’ється. Від напруженої гарячкової роботи мозку в Петра спітніло чоло. Нарешті він вибрав місце аж по другий бік мосту і став чиргикати. І знову сумнів. А що, як яка-небудь лиха година смикне його за рясу і він перейде залізницю й піде по лівому боці? Але часу на вагання і роздуми не лишалось, тільки на дію. Треба зробити хоч те, що задумав. А якщо піп піде тією стороною, то прийдеться підпиляти й там, тільки пізніше, мо, на зворотному шляху обембериться.
А тут якраз нагодився київський поїзд, стишив хід, прогуркотів рейками, Матвієнко, що на деякий час сховався в ярку, витер піт з чола. Брав Петра острах. Серце шалено калатало. А що, як першим піде хтось інший? Ну й нехай! Матвієнко закінчив свою справу, скотився з укосу майже до самого низу, сховався в прибережних лозах. Сидить, чекає. Пройшла хвилина, друга, третя... Час тягнувся довго й нудно. Петра розбирало нетерпіння. Від нервового напруження пересохло в роті.
Петро прислухався. Було чути, як налякано калатає власне серце, улюлюкає у вирі вода, грізно гуде Чортова яма, шелестить у шелюзі вітерець, шумить перестояний очерет. Раптом крізь увесь цей шум Матвієнко почув кроки. Хода була швидкою, рішучою і напруженою. У Петра відлягло від серця. Поспішає. А раз поспішає, значить, присвічувати не буде. Петро хотів цілком розібрати місток в одному з пішохідних прольотів, та побоявся, що отець Сергій вчасно помітить і зупиниться, обійде пастку. А тим часом кроки загуркотіли вже по містку. Серце штовхнулося в грудях, стріпнулося в підребер’ї і завмерло. Ще мить. Ще... Кроки уже посередині... Далі... Очікуючи, Петро напружився. У цей час почувся тріск, зойк, протяжний крик. Важке падіння і слідом за ним мертва тиша. Матвієнко трохи зачекав, потім спустився вниз, під міст. Над головою зяяла прогалина мосту. Тіло отця Сергія скотилося до самісінької води й лежало нерухомо. Мат-вієнко бридливо, з острахом доторкнувся попової руки, вона була ще теплою, але неживою. Щось вже було в ній від тліну, від смерті.
Петро кинув ту безвільну руку попові на груди, а сам поспіхом пішов додому. Над Жабокриками вирізьбився золотавий серп місяця, масляно зблиснула покрівля на маєтку Дурново. Справу було зроблено, можна доповідати. Манька й дочки, Наталка й Галька, звиклі до вечірніх нарад та засідань, вже, мабуть, давно сплять, та якби й не спали, то нічого б не запідозрили. Матвієнко, чи не вперше в житті, йшов швидко, поспішав, рипів снігом, час від часу нахиляючись, хапав його рукою, кидав до рота. Біля власного будинку Петро неохайно витер рота, відсунув засув, увійшов у хату, роздягнувся. На долівці білий перехрещений квадрат – у вікно зазирає місяць. Обережно приліг на полу поруч з дружиною, намагаючись не розбудити, але та, видно, не спала.
– І де можна швендяти ночами?
– Робота...
– У тебе одна тільки робота, – буркнула Манька і відвернулась до стіни.
– Ну, давай я кину сільраду, піду волам хвости крутити. Тоді буду вчасно...
– Що хоч, те й роби, – відрізала Петриха.
– Не бубони, мені завтра рано-вранці в район.

16
Табір ув’язнених, у якому сиділи Данило Харитонович і Гаврило Штим, знаходився на півночі Архангельської області. Зв’язок з нав­колишнім світом слабкий. В основному – авіацією. Місця дикі, ліси непрохідні навіть влітку, а зимою, навесні та восени і зовсім зв’язок з центром порушувався, а тому й не дивно, що наставали часи, коли в таборі баланду ні з чого було зварити.
Начальник табору вишикував ув’язнених, запропонував сходити в сусідній табір, кілометрів за півсотні. Давно скінчилась крупа, комбіжир, сушена картопля. Засніжило. Погода була погана, і в таборі не було ніякого зв’язку з навколишнім світом.
– Ну, так хто піде до сусідів? – запитав начальник. – Дорога важка. Можна й згинути. Про втечу й думати годі.
Данило подумав і відважився: «Якщо тут, в таборі, ліс валити, під канал камінь довбати по п’ять кубометрів на день на хохла, та ще й голодному, краще піду», – вирішив він і вийшов з шеренги.
Начальник глянув на Данила, бачить – кріпкий. Цей дійде. А щоб не одному йти, призначили Данилові в напарники ще одного арештанта, земляка, родом з Байрака, Гаврила Штима.
Гаврило, побачивши, що Данило йде, теж сам визвався.
Зрештою, так і підбиралася група: Данило за старшого, як людина серйозна й надійна, а напарник з тих, хто знає дорогу.
– А дорогу віднайдете? – запитав комендант.
– Я дорогу добре знаю, – збрехав Штим.
– Глядіть, не заблудіться, – попередив начальник табору. – Тримайтеся мисливських стежок.
Данилові і його напарнику Гаврилові видали по дві порожні цеберки, і вони вирушили в дорогу. Втраплять вони до сусідів чи ні, знають чи не знають дорогу – мало турбувало начальника табору. Втекти звідси додому серед зими практично неможливо, та, мабуть, і серед літа. Якщо не в снігах згинуть, так в болотах щезнуть. А заблудяться – теж каюк, туди їм і дорога, спишуть. Відер порожніх хіба що жалко, їх списати важче.
Ідуть арештанти лісом, гомонять. Навкруги сосна, на соснових лапах сніг, гарно і свіжо. Пахне смолою, свіжою хвоєю. Хочеться жити і дихати. Аж ось і розвилка.
– Ну, а тепер, Гаврило, кажи, куди йти, – зупинився Данило.
Той мовчить. Дивиться Данило – Гаврило не знає толком, куди вернути.
– Ти ж казав, що знаєш дорогу.
Мабуть, Гаврило теж згодився, як і Данило, тільки б в таборі не сидіти. Постояли, посмикалися біля тієї розвилки і пішли навмання, як Бог на душу положить. Ідуть і йдуть, а воно вже й вечір, смеркає. У лісі швидко темніє. Ніде нікого. Тільки вершки корабельних сосен, що звільнились від снігу, високо вгорі колишуться, шумлять. Коли це раптом щось як затріщить. Зупинились, придивились, а воно ведмідь.
– Видно, шатун, – спокійно каже Данило.
– Значить, правильно йдемо, – загорівся Гаврило Штим. – Ведмідь сам з зимової барлоги вилізти не зміг би. Не інакше, як хтось потривожив, розбудив.
– Може, й потривожив, а може, й ні.
Данило вже не вірить Гаврилові.
– А я кажу: десь тут недалеко є люди. Це їх робота.
– Тільки які люди, – зауважив Данило.
– Да, це вопрос. Люди другий раз гірші від звірів бувають.
Данило задрав голову догори. То хоч небо видно було, а це вже й вгорі чорно. Не видно нічого. Ні місяця, ні зірок. Захмарило. Тут рідко коли небо зоряним буває.
Налякані ведмедем, обидва шарахнулись вбік, побігли. Глядь, коли це троє дерев разом ростуть, наче з одного кореня, а вгорі проти неба щось темніє. Обійшли навкруги, обдивились гарно, а між тих трьох дерев мисливська будка ховається, наче колиска з немовлям погойдується.
– Ну, що будемо робити? – питає Данило.
– А що? Полізли. Глупа ніч, куди ми серед ночі зайдемо?
– Полізли, то й полізли.
Наверх веде щось схоже на щаблі. Драбина, чи що?
Вибрались повище, дивляться – і правда, будка вгорі. Дверцята в будку не замкнені, але щільно причинені. Прочинили обережно, увійшли.
– Ану, присвіти, – попросив Данило.
Гаврило чиркнув сірником.
– О, ти диви, та тут лучче, чим в хаті!
І правда, дверцята і всі стіни зсередини звірячими шкурами оббито.
Зліва, в кутку, – дрова, справа – полиця. На полиці – сірники, продукти, лампа.
– Ану, світи лампу.
Засвітили, поїли трохи. Ще в таборі вони чули про мисливські будки у лісі і про те, що в мисливців закон: тайга – можеш їсти, спати, але всього щоб не забирав, і якщо є що-небудь своє, то неодмінно повинен залишити. У них нічого свого не було. Гарно відпочивши, рано-вранці встали й рушили йти далі. Через півкілометра слід обірвався, попереду сніжна цілина. Постояли, порадились і повернули назад. По старому сліду добрались до розвилки і пішли іншою дорогою. Того ж дня під вечір дістались до потрібного табору. Там заночували, а на третій день з крупою і лоєм повернулись до свого табору.

17
Майже всю ніч Петро, наче його кусали блохи, крутився на дерев’­янім полу, ніяк не міг заснути. А коли під ранок забувся, привидівся йому отець Сергій. Живий, чемний, усміхнений простягав до нього руки у вітанні, потім причащав якогось малого. Глянув Петро і обімлів. Та то ж він сам у дитинстві. Потім сповідав, вимагав зізнатися в гріхах, як і тоді, в дитинстві, коли він мало не втопив Павла Ригора.
Петро прокинувся в холодному поту і довго не міг заснути. Тепер, під ранок, якось гостріше відчувалась провина, скоєне. Зрозумівши, що більше не засне, Петро піднявся, вмився над помийницею і зразу ж став збиратися в дорогу. Від Байрака до райцентру неблизький світ. Сімнадцять кілометрів. Кобильчиною поки дочукикаєш, то й розвидниться. Треба б пару запрягти і їхати. До того ж за ніч і снігу вкинуло мало не в пояс. Це добре буде саньми їхати. Петро запряг пару коней, виїхав на зорі. Рано-вранці він уже був у Байраку, біля райкому. Гладкий, ситий, стояв перед двоповерховим будинком, топтався, щоб зігрітись. Біля конов’язі тупцювалися прив’язані коні, розбивали ногами ще паруючі кім’яхи жовто-рожевого посліду. Горобці зграєю з цвіріньканням налітали на той послід, добивали його вкінець, гребли, скльовували вівсяні зерна. Петро притопував підшитими валянками, розігрівав ноги. Край підв’язаної під підборіддям шапки і комір пальта були в опуші білого інею. З кінських носів валував пар, сріблив волоски. «Наче курять», – подумав Петро. У будинку райкому похмуро темніли вікна. На сході, над сосновими лісами світліла рожева смужка. Червоно сходило сонце. Петро трохи зігрівся, нервово ходив взад-вперед перед райкомом, час від часу намотував на товсту двопалу рукавицю плетений батіг, обстукував пужалном примерзлий сніжок з чорних валянок, тер напалком червоний, м’ясистий ніс. Зайнятий своїми справами, він зразу і не помітив, як з-за причілку вирнув Варшавчик.
Варшавчик з самого ранку був невдоволений: дочка Степанида недавно вийшла заміж за Володю Штельмана. Не такого зятя він бажав Степаниді. Сам єврей, він одружений був на росіянці і дочці теж дав слов’янське ім’я. Хотів, щоб і вона вийшла не за єврея, а за росіянина. По всьому відчувалось, над євреями згущаються хмари.
– Ну, з чим завітав?
– Та, все гаразд.
– Пішли в кабінет, розповіси докладніше.
– У нас трапилась пригода. Отець Сергій учора ввечері впав з мосту.
– П’яний, тверезий?
– Тверезий.
– Дивно. Як він міг тверезий впасти?
– А дуже просто. Батюшка давно займався розпустою. От чоловік підслідив і підпиляв дошки на мосту. Я, правда, не знаю всіх подробиць. Так кажуть.
– Це інша справа. Буде знати, як шлятись по молодицях. А люди знають?
Матвієнко ствердно кивнув головою.
– Головне, щоб народ знав, хто такі попи і як вони обдурювали людей. Списки репресованих привіз?
– Привіз. Ось вони, – поліз Петро за пазуху під кожуха.
Коли Петро повернувся в Байрак, отця Сергія вже привезли додому. Діти Устимко і Тетяна плакали, попадя заламувала руки, падала непритомна, мліла. Тетяна з Ладимарем Густодимом ледве добралася по такій негоді з хутора в Байрак. Та ще й Ладимарь не відпускав і сам не хотів іти, комбідовець чортів, активіст.
– І хто йому міг таке підстроїти? – бідкались люди. – Боже й Боже!
– А хто його зна, кума, всі під Богом ходимо, і попи теж. Ото так.
В той же день Байраком поповзла чутка, що піп часто ходив у Яроші до молодиць. Цю вигадку підхопила біднота, Матвієнкові поплічники. А ще через день отця Сергія поховали на цвинтарі. Люди зовсім принишкли. У Матвієнкову балачку мало хто вірив. Не інакше, як його рук справа. А може, й Кряжева?

18
Устимко сидів біля вікна і поглядав через шибку надвір, бачив на горі у червоному сяйві панський маєток, церкву, дзвіницю, по якій ще зовсім малим хлопцем ходив по карнизу, згадував батька, який так трагічно загинув на мосту через Псьол. А мати ж попереджували, що зараз навіть удень ходити небезпечно. Не послухав і поквитався життям. Інколи погляд Устимка повертався до ліжка, де лежали мати.
Після смерті чоловіка мати зовсім захворіли, та так вже й не піднімаються останнім часом. Сестра Устима, Тетяна, що за Густодимом Ладимарем замужем у хуторі Коломійцевім, інколи провідає матір і знову поспішає на хутір, додому. Мати не дуже шанують дочку, вважаючи, й до того ж давно, що це за її гріх, що вона свого часу зв’язалася з Платоном, дістала собі невиліковної болячки, на їх сім’ю впала Божа кара і загинув батько, а вона, матушка, ось уже скільки років нездужає, та й у самої Тетяни немає щастя. Ладимарь Густодим, взнавши про її недуг, вважай, не живе з Тетяною, блудить то до Пріськи Бужинки, то ще десь. А як він міг не довідатись, як Тетяна разів десять вагітніла та так і не народила здорової дитини. Дитя або ж народжувалось мертвим, або ж було недовговічним. Поплаче, попищить кілька тижнів чи місяців у люльці й померло. Зразу думали, того що не хрещене, спробували хрестити чи не наступного після народження дня, тільки все марно. Діти не трималися життя. Смерть забирала їх до себе, якщо не одразу, то тільки трохи побавившись. До кого не зверталися, всі лікарі сходилися на одному – все це наслідок до кінця не вилікуваної хвороби. Мати і слухати про те не хотіли, вважаючи, що то не що інше, як плата за Тетянин гріх, перелюб-ство з Платоном, якого теж, вже жонатого, скарала доля.
Устим, як уже підріс, не один раз заперечував матері:
– А як інші творять гріхи, чомусь Бог і не карає!
– То, синок, інші, то мирські люди, їм багато чого дозволяється, а вона, твоя сестра, була дочкою священика – слуги Бога, ось так.
Мати все більше і більше укріплялась у цій думці, її стосунки з дочкою становилися все прохолоднішими, та так, що через деякий час вона зовсім перестала розмовляти з нею. Прийде Тетяна з хутора, а мати лежать наче німі, хоч ще зовсім недавно гомоніли з Устимом.
Тетяна посидить, погомонить з братом Устимом і чимчикує на хутір. Висока, струнка, всім: і статурою, і повадками – вилита мати, але, не зважаючи на це, мати не люблять дочки. Занепали мати духом після смерті батька, занедужали, побачили, вві сні привиділось, над собою караючий Божий перст і стали готуватися до смерті, до зустрічі з чоловіком. І якби не Устимко, то давно б уже, мабуть, померли.
Над двором майнула здоровенна тінь шуліки, в сусідньому дворі поховалися під комору курчата і кури.
– Не послухала доброго слова... Скотина й та повольняється, як попросиш, а вона занапастила весь рід разом з батьком та матір’ю.
– Не побивайтесь так, нене, – заспокоює матір Устимко.
– Вона занапастила і мою, і батькову душу, та й свою теж, – вкотре повторює мати і шепче щось мерхлими губами, мабуть, молитву, щоб Бог простив доччин гріх і не карав більше її, а особливо сина Устимка. Устимко дослухається материнських слів, і крізь шум вітру в гіллі дерев долинають до нього слова материної молитви:
– Впало на нас... Владико, прокляття твоє... і нині, і прісно, і вовіки віків, амінь... Будь благословен і прославлен... Да расточаться вразі твої...
Батько, отець Сергій, в миру Аріон Кобзар, давно спочивають на цвинтарі, скоро й матері Устині Кобзар збиратися туди. А де діватись йому?
Устимко не помилився. Як упав другий сніг, мати померли, віддали Богу душу. І самим дивним було те, що її не соборував і не сповідав священик. Священика в Байраку, та і у всій окрузі не було. Був один у Миргороді, та хіба він міг поховати всіх померлих майже в трьох районах? Та його мало хто й кликав, настали часи, коли ховати мерця із священиком стало небезпечно. Обходились без слуги Господнього, здебільшого кликали півчу, яка залишилася після погрому церкви майже в кожному селі.
Приходили старенькі бабусі, молодиці, співали над труною псалми, проказували молитви, і цього було цілком досить. Та навіть і це робилося здебільшого при закритих дверях. Молоді на похорон, за виключенням рідні, не ходили, це вважалося дурним знаком, забобонністю, тхнуло попівщиною, а тому майже кожний боявся. Йшли переважно старі, ті, яким через рік-два, а може, й скоріш, самим доведеться ось так лежати.
Прийшли й до матушки Усті лише старенькі бабусі та дідусі. Схилившись над труною, плакав Устим. Здоровий, міцний, статуристий, він вимахав у доброго парубка, і хоч був неодружений, не мав сім’ї, та справляв цілком пристойне враження.
Тетяна стояла трохи позаду Устима й теж плакала. Відчуття провини, видно, гнітило її. Не кожному судилося стати причиною смерті батьків, а їй випало. Нелегко те навіть для чоловічих плечей, а для жіночих і поготів.
Одспівавши псалмів, одвезли мертву на кладовище санчатами. Бабусі та дідусі поставили труну на оплони, впряглися й потягли сани на цвинтар. Коней бригадир Петро Грабарка не дав.
– Не вистачало ще попадю колгоспними кіньми возити, – спопелів Петро Грабарка і загнув заковиристого матюка.

19
Повернулися з кладовища під вечір. Увійшовши в церковну хату, Устим і Тетяна загомоніли:
– Ну що ж, Устимко, де ти тепер будеш? Женився б уже, чи що? – говорила сестра.
– Не знаю, що й робити.
– Ну, тоді кидай все та пішли зі мною в хутір, – запропонувала Тетяна, впевнена, що Устим відмовиться.
Жила Тетяна з Ладимарем погано, вдень і вночі лаялися, а тому Устим був би там, у хуторі, великим тягарем для обох. І все ж, якщо згодиться, то Тетяна забере Устима, що не говори, а рідний брат.
– Якщо й прийду в хутір, то ненадовго, – сказав Устим стримано. – Одним словом, хати не перележу.
– Ну, ти думай, а я пішла, – сказала Тетяна, – а то пізно прийду, Ладимарь лаятиме.
– З Богом, – сказав Устим і залишився один в спустілій хаті.
Важкі думи налягли на Устима. Тут, у цій хаті, пройшло його дитинство і почалась юність, але зараз затримуватись у ній було небезпечно. Що не день, до Устима приходила впевненість, що батько загинув не випадково, а його вбили. Дошки на мосту були кимось навмисне підпиляні, і в цьому тепер для Устима не було жодного сумніву. А оскільки батько та й мати поплатилися життям, то і Устима ніщо гарне тут не чекає. Треба втікати з цього погибельного місця, і чим ра-ніше, тим краще. Поки мати були живі, це рішення якось не визрівало, але тепер, коли він залишився один як перст, йому не залишалося нічого іншого.
Куди податися, він остаточно не вирішив. При всій передбачуваності, смерть матері все-таки виявилася для Устима несподіванкою. Ще недавно за батьками Устим був як за кам’яною стіною. І от за якийсь короткий відрізок часу в його житті все докорінно помінялося. Переслідування духовенства, яке розпочалося ще в революцію, продовжується і буде тривати доти, доки не залишиться на цій проклятій Богом землі, як казали мати, жодного священика, а тому Устим ладен бути ким завгодно, хоч віником у кочергах, аби тільки не бути Устимом Кобзарем, сином сільського попа.
«Підожди, – Устим на мить замислився, прикинув, гірко всміхаючись одними вустами, – віник – чим не прізвище? Якщо додати в цьому слові друге «н», то виходить і взагалі непогано: Вінник». Якщо йому вдасться коли-небудь замінити прізвище, то він поміняє його на Вінника. Був Кобзар, а став Вінник. Ось такі от невеселі справи. А для цього треба помотатись по світу, збавити собі віку років на три, а то й на п’ять. А чого, є люди моложаві на вигляд, а є застаркуваті. Те, що він здоровенький, що йому десь років двадцять, ні про що не говорить. Буде блукати по білу світу, схудне, здрібніє і скидатиметься на п’ятнадцятирічного підлітка. На лице він моложавий: двадцять років, а тільки вус пушком проклюнувся, а бороди й зовсім немає. У його віці багато хто вже років п’ять, а то й більше, голиться. А тому Устиму легко видати себе за підлітка. Затримають Устима раз, вдруге, втретє. Всім буде говорити, що він Вінник Устим. І хоч в тих записах буде вказано, що все занотовано зі слів затриманого, але прізвище буде потроху звикати до нього, а він до прізвища. Так і потоваришують. А там направлять Устима до якогось розподільника безпритульних з довідкою, в якій буде значитись, що туди й туди направляється безпритульний Вінник. Так його й запишуть, а там, дасть Бог, все стане на свої місця. Як то кажуть, Бог не видасть, свиня не з’їсть. А поки що треба діждатися ранку і йти до сестри Тетяни, пересидіти там лиху годину і мандрувати далі, між люди. Тут, у Байраку, Устиму затримуватись аж ніяк не можна. Раз вже батька вбили, то чому б не вбити і його? Особливо це легко зробити зараз, коли він залишався в хаті, та й взагалі в Байраку один. Ніхто зараз не прийде до нього, сина священика, навіть у гості, щоб не наражати себе на небезпеку, в кращому разі на неприємності, та й немає друзів у Устима в Байраку. Раніше стримували батько та мати, щоб менше якшався, товаришував з мирськими хлопцями та дівчатами, а тепер ось маєш. Один тільки Осаульчин Ванько-дурник був справжнім товаришем Устима, та й той згинув у голодовку. Одвіз його чи то Сидір Холоша, чи, мо, Іван Табур до ями, в яку звозили мерців, – ні шани, ні пам’яті.
Устимко не помітив, коли й заснув.

20
Ось уже кілька років Харитони жили в Горлівці. Можливо, вони за-тримались там би надовго, та часи були непевні, неспокійні, хоч на перший погляд могли видатися якнайкращими.
Сини Гриша і Дмитро, взнавши нарешті з листа брата Івана з Коломійцевого, що батька на роз’їзді в Байраку зарізав поїзд, злякалися можливого слідства, а ще того, що горбатий Іван на допиті не витримає, розповість усе, що знає й чого не знає. Особливо боялися Іванової дружини Наталки. Тепер, коли в тієї з’явився Матвієнко, Наталка може зрадити в будь-який момент, видасть їх з потрохами. Про Наталку і її шашні з Матвієнком Гриша взнав не з Іванового листа, а з листа двоюрідного брата Миколи Даценка.
Гриша, може б, і не поспішав, та йшов 1937, наближався 1938 рік, то там, то в іншому місці стали зникати люди, переважно вночі, а коли стали пропадати знайомі, сусіди, яких він знав і які були, на його думку, невинні, коли заарештували начальника шахти, а з ним ще з десяток чоловік, коли на всю країну прогриміла «шахтинська справа», Гриша зібрав свої манатки, продав будинок і вирішив втікати. Гриша давно все обдумав і вирішив податися в Білорусію. Там такі ліси, ще батько розказував, що ніхто не знайде. А тут ще й товариш по шахті підтвердив. Про цей свій таємний намір він не казав навіть домашнім, а не те щоб сповіщати комусь на хутір. Тепер це було надто ризиковано, небезпечно. Незчуєшся, звідки й лихо схватиться.
– Ну що ж, стара, і тут, схоже, ми не затримаємося надовго, – говорив дружині.
Та мовчки зітхала, інколи запитувала:
– І куди ж думаєш податися?
– І сам ще не знаю, – брехав Гриша, бо вже давно вирішив втікати в Білорусію.
– Від себе не втечеш, – міркувала дружина.
Все частіше Гриша ходив у місто, їздив на вокзал, затівав розмови з незнайомими людьми, вивідував. Майже всі співрозмовники згоджувались, що найкраще – це сховатися в тайзі, в Сибіру, або в Білорусії в непролазних лісах і болотах. Останнім часом Гриша працював на шахті, отримав паспорт, мав стабільні і гарні заробітки, але страх чомусь не полишав його ні вдень, ні вночі.
Вночі йому чомусь снилися якісь кошмари, страхіття, Матвієнко. Він прокидався в холоднім поту і до самого ранку не міг заснути. На роботу йшов з важкою головою, з роботи повертався дратівливим, виснаженим. Не хотілося нічого чути, бачити. Немотивоване зло зривав на дітях та жінці, які наче навмисне підвертались йому під гарячу руку.
І ось, нарешті, навесні Гриша збув хату, спродався, зібрав сім’ю, всадовив на поїзд. Ніхто з домашніх толком не знав, куди вони їдуть. Їдуть то й їдуть. Хазяїну видніше. А що залишається робити?
– І доки ми будемо їздити? – заїкнулася дружина.
– Цигани весь вік їздять і живі, – невпевнено відповів Гриша.
– То цигани, а ми люди...
За вікном пропливали поля, незнайомі села, хутори, міста. Все здавалося якщо й не близьким, то досить знайомим своєю схожістю на рідну землю, хутір, за яким вони давно скучили, але дороги назад не було.
– Ти, бува, нас не назад везеш, старий? – затурбувалась дружина.
– Ні, не назад, – зітхнув Гриша і знову втупився у вікно. Йому не було й сорока.
За вікном замість неозорого степу раптом почали з’являтися невеликі гайки, переліски. Все частіше колеса поїзда дзвінко вистукували, проїжджаючи залізничні мости через невеликі й неширокі річки. На тих мостах здебільшого стояли вартові, видно, влада боялася, щоб вороги їх не підірвали, не паралізували рух. Річки були різні: зовсім невеличкі і досить-таки великі, схожі і не схожі на рідний Псьол, з болотистими, порослими очеретом берегами, великими і не зовсім лугами, з усіяним порослими приземкуватими кущами узліссям. Все частіше степ перетинався лісом. У відчинені вікна тягло вільгістю, прохолодою.
Пройшов ще деякий час і потяглися за вікном майже суцільні ліси, болота. Підкочували до самих коліс, особливо зранку і в першій половині дня, клуби бузкового туману.
Гриша не випадково вибрав для власного порятунку ці місця. Працюючи в шахті, він познайомився там з одним, таким же як і сам, хлопцем родом з Білорусії. Він-то і нараяв Гриші перебратись у Білорусію, в його рідне село Степановичі. Після обіду Гриша з сім’єю і небагатьма пожитками зупинилися в селі Степановичі. Село було невелике, скоріше, не село, а хутірець, з усіх боків оточений деревами, лісом. До села радіально підходило три дороги, які й зв’язували цей загублений серед віковічних лісів клаптик землі з навколишнім світом.
Село сподобалось Харитонам. Спочатку вони поселились у Гришиного знайомого по шахті, потім збудували невелику рублену хату. Лісу навкруги стільки, що ніхто його як слід не рахував. Він ішов і на будівництво, і зимою на опалення. Спочатку Харитонам було дещо непривітно й незвично жити в Степановичах, та вибирати не доводилося.
– А то ми в кращому вік прожили, – заспокоював рідню Гриша. – Що то хутір, що це хутір.
– Так там у нас землі скільки було! – не погоджувались з його доказами домашні. – А тут що?
– Землі зараз що там би не було, що тут – все колгоспне. Так тут хоч волі побільше. Якось проживемо. Люди ж живуть.
Гроші в Гриші на перший випадок були, за три роки заробив у шахті, купив у Горлівці навіть свій дім, а як надумав виїздити, продав і взяв чималі гроші. До того ж мав Гриша й ще гроші, які кожному з синів наділив покійний Харитон. Якщо не тринькати направо й наліво, працювати, то вистачить не на один рік. А зараз прийшли такі часи, що день благополучно прожив – і на тому спасибі, дякуй Богові.
За два роки Харитони звиклись на новому місці, подружилися з односельцями. На запитання цікавих, чому переїхали з Горлівки, відповідали ухильно:
– Грицько захворів на шахті на силікоз і дохтурі нарадили лісисту місцевість, свіже повітря.
До того ж їм самим нелегко було дихати тим донбаським повітрям. До пори до часу терпіли, а це терпець урвався. Та й набагато краще тут. На самих ягодах можна прожити. З голоду тут вже не пропадеш.

21
Прокинувся Устимко, як в причілковому вікні зарожевіла верхня шибка, і щоб менше людей бачило, став збиратися. Одягнувся, склав у плетену кошовку найнеобхідніше одежу, гроші, адже в дорозі й голка важка, і пішов. Полишив Байрак, ще й сонце не зійшло. А сходило воно дивно, мабуть, на негоду, бо на сході, там, де повинно було здійнятися сонце, довго височів між рідких хмар жовтогарячий стовп.
У хутір прибився під обід. Тетяна й Ладимарь, як побачили родича з поклажею в руці, на мить розгубилися, та швидко опанували себе.
– Проходь, Устиме, доров будь, – простягнув вузьку долоню Ладимарь, і його обличчя розпливлося в широкій гостинній усмішці. – А я зразу сказав Тетяні: «Забирай його сюди, чого він там один буде гибіти? Хата велика, всім місця хватить, не перележить. А миску борщу теж десь знайдемо, старців, як то кажуть, не поведем».
– Та я до вас ненадовго. Трохи погостюю в сестри, а там буду сам влаштовувати своє життя, я вже дорослий. Так що сидіти у вас на шиї довго не збираюся, – говорив Устим, помічаючи, як веселішими стають господар і господиня.
Батько не раз казав: «Дочка – відтятий шматок, так що доведеться доживати віку з Устимом».
Не довелося. Може б, і Тетяна була не такою, якби не пустилася берега, не зв’язалася з Платоном, то, можливо б, інша доля спіткала й її. А так що? Прийшлося виходити заміж за того, хто брав. Добре, що хоч Ладимарь Густодим посватався, а то взагалі б могла залишитись незаміжньою. Хіба мало такого? Та й Тетяна вийшла заміж тільки тому, що була дуже вродливою. Красуня на весь Байрак. З такою вродою можна було не такого жениха вибрати. Та доля розпорядилася інакше. Сказати б, що Ладимарь був зовсім бідний, не можна. Було їх двоє братів, Яків і Ладимарь. Яків у колективізацію пропав, так подосадував за тими, відібраними Матвієнком вівцями, що поліз на піч і помер з досади, а Ладимарь вижив. Батько Ладимаря, за класифікацією більшовиків, куркулем не був, але справжнім, твердим середняком – беззаперечно. Старшого Якова батько відділив, побудував поруч із своєю хатою новий дім, туди й пішов Яків з нареченою Мартою. Тільки б жити та радіти, та прийшли ті нехристі і все порушили. Не вдалося пожити ні Якову, ні Ладимарю. Хоч менший, Ладимарь залишився у батьківській хаті, та не таланило небораці, слабував здоров’ям. Часто простуджувався, хворів, от-от чахотка підкинеться. Можливо, тому й не переривався на роботі, лінувався зайвий раз косою махнути, а тому й жили з Тетяною незаможно, а до того ж ще й не в мирі та злагоді. Тетяна, попівська дочка, теж не звикла працювати, Ладимарь здоров’ям слабує, а тому де тим статкам взятися. Не було їх і не буде. Та вони не дуже й потрібні, було б щастя, здоров’я – це головне, але й їх не було.
– Я зараз, Устимко, ось борщу насиплю, хоч поїси, – говорила Тетяна, ставлячи на великий обідній стіл здоровенний полумисок і розкладаючи ламаний глевкий хліб. – Нам з Ладимарем теж уже підоспіло їсти, зранку голодні, і ріски хліба в роті не було. Оце тільки спекла.
Устим глянув на той хліб, подумав: «Так і не навчилася сестра пекти хліб», – зітхнув. Пообідали, погомоніли про те, про се і розійшлися кожен до своєї роботи. Тетяна – полоти грядку, Ладимарь – косити сіно.
Устим трохи відпочив і став помагати швагеру. Дивлячись на невеселе життя швагера і сестри, Устим ще побув з тиждень, чи, мо, два, в гостях і зрозумів: йому тут робити нічого. Вдень і вночі Устим обдумував своє майбутнє життя, поведінку, все більше схиляючись до того, що йому треба вирушати в дорогу, пробувати будувати власне життя. В один із сонячних днів він попрощався з господарями і пішов у широкий світ.

22
Устим вийшов на околицю хутора і твердо вирішив: треба діставатись до залізничної станції, а там на поїзд – і куди очі дивляться. Світ широкий, безмежний, може, де і його доля завалялась, чекає господаря. Треба шукати. Під лежачий камінь вода не біжить. Спочатку хотів іти на Гогольську, та потім передумав, не хотілося повертатися в Байрак, а тому видибав на бригадську гору, а звідти на Суржків, а там недалеко й до Миргорода, хоч у справжньому місті побуває, поп’є ситра. Гроші в Устима водилися, батько немало полишив у спадок. Частину Устим закопав у вільхах біля Чортової ями, на своєму подвір’ї побоявся. Прийдуть з шпурами, все перериють, та й як ти потім будеш відкопувати, як його подвір’я комусь віддадуть? А тому біля виру буде надійніше. Місцина глуха, гибла, людей туди заносить не часто. Незчувсь Устим за думками, як дістався переїзду. Але зразу не пішов на вокзал, а попрямував на базар, попив ситра, пошлявся біля курорту, зайшов до собору, там якраз правилось, попросив у Бога благословення і, перехрестившись тричі на царські врата, вийшов геть.
Наближався вечір, треба було поспішати до вокзалу. Увечері, як думав Устим, і правильно думав, було легше сісти на будь-який поїзд, і не тільки сісти, але й їхати безпечніше. Вдень тебе кожен собака бачить, а вночі за два кроки ніхто не помітить.
Устим добрався до вокзалу. Сутеніло. На парах стояв товарний ешелон, чекав, поки обхідники закінчать огляд гальмівних букс. Устим ще з дому вирядився в темний одяг, а тому пробирався вздовж поїзда впевнено й швидко. Хотів було сховатися на гальмівному майданчику, та передумав. Треба йти до голови поїзда, де в першому за паровозом відсіку чи вагоні знаходиться тендер з вугіллям. Там найкраще сховатися, як учили Устима випадкові вчителі, а тому він поспішав, обхідник от-от мав закінчити огляд букс. Залишався останній вагон. Обхідник довгою, схожою на букву «Г» ключкою відкрив кришку, глянув, чи не насипав туди який-небудь зловмисник піску, й залишився вдоволений оглядом, дав жовтим прапорцем сигнал черговому по станції. Через якусь хвилину-дві відкрився семафор.
Покриваючи сусідню колію клубами пари, паровоз дав протяжний, пронизливий гудок. Клацнули зчепки, щось брязнуло. Переходячи із стрілки на стрілку, поїзд рушив у путь.
У тендері, в кутку, на вугіллі сидів, зіщулившись, Устим. Для нього розпочиналося нове, до цього часу невідоме життя. Колеса внизу жваво вистукують на стиках, блищать у місячному сяйві рейки, а вгорі, в темному і недоступному небі, мерехтять золотим і срібним пилком таємничі і загадкові зорі.
– Тук-тук, ток-ток, так-так, – все швидше, все напруженіше вистукують колеса, і від того в Устима веселіше на серці, приємніше на душі.

23
Миколка Ригір не замерз в ту хуртовину, вижив.
Він стояв на роз’їзді в Байраку, коли, чахкаючи, підійшов товарняк. Микола давно чекав його, та товарняк не зупинився, проскочив мимо. А Миколка так надіявся. Ну та Бог з ним. Обіч насипу, чи то від вітру, чи то від бджіл колишеться гречка. В лузі косарі косять сіно. Видно, потомилися, все частіше мантачать коси. А он, здається, і дід Никін Ряднинка. Мокрий від поту, як бирка, присів перепочити, поклепати косу. Довелося-таки й Ряднинці працювати в колгоспі, хоч довго й не писався. Микола інтуїтивно сховався за будку стрілочника. Не вистачало ще, щоб дід його побачив. Звичайно, що до косарів далеко, але своє золото, як кажуть було мати, і в попелі видно. Можливо, що дід Никін і не вважав його за свого, але зараз, коли батько загинув, а мати покинула, дід Никін для Миколи був найближчою людиною. Мати й батько хоч жили порівняно непогано, але все ж сварилися. Олена допікала Павла за ятрівку Лукію. Павло мовчав, а коли ставало зовсім нестерпно, казав у відчаї:
– Та чи ти здуріла?! Отаке верзти!
– Щоб ти був пощез! – втрачаючи розсуд, кляла його Олена.
– Нехай! Ще діждешся. Якби я тільки не вмер, а замер, щоб потім встати й подивитися, як ти тут живеш...
Згадав те Микола, й сльози градом покотилися з очей.
Вже не встануть тато. Ех, якби встали та подивились, як вони тепер живуть. Іван пропав, він блукає, а мати десь на хуторі.
Нарешті, під вечір Миколка діждався пасажирського. Замурзаний машиніст, самі лише зуби та очі блищать, виглянув з паровоза. Миколка шаснув під вагон, переліз на другий бік і, поки машиніст слідкував за семафором, забрався в тендер з вугіллям. Хоч і брудно в тендері, зате затишно. Можна б на вагон забратися, так там вдень і вночі злодії шастають. Нарешті машиніст дав пару, так що й неба не стало видно, плавно рушив з місця до мосту. Миколка забився в темний куток і раптом побачив, що там хтось сидить, одні тільки очі світяться, як у кота. Спочатку йому здалося, що хлопець приблизно одного з ним віку, та потім переконався, що він набагато старший за нього. Познайомилися. Хлопця звали Устимком. І тут тільки Миколка впізнав сина загиблого отця Сергія.
Поїзд набирав оберти, важко стугонів на рейках. Стемніло. Зверху, по вагонах моталися якісь постаті. Звичайно, що злодії. Хлопці принишкли, притислись один до одного. Дивляться, один із злодіїв зліг впоперек на вагон, засунув всередину через відкрите вікно ключку. Через деякий час обережно витяг. На ключці гойдалася валіза. Він обережно зняв її, подав напарнику. Під’їжджали до Псла. Злодій знову нахилився, засунув ключку і на цей раз добув якийсь згорток. Деякий час злодій здивовано дивився на нього, розмірковуючи, що б там могло бути. А тим часом поїзд влетів в прогони мосту. Раптом згорток заверещав. В ньому було закутане немовля. Недовго думаючи, злодій відвів ключку вбік, і згорток полетів у річку. Хлопці вжахнулися, позаплющували очі.
І все ж крізь гуркіт коліс чи то почули, чи то вздрілося, як, хлюпнувши, враз розступилась і зімкнулась, приймаючи янгольську праведну душу, на Пслі вода: по ній концентричними колами побігли в прибережну осоку тремтливі хвилі. Хлопці лише міцніше притислись один до одного, сидять, мовчать. Помічник машиніста за-брався в тендер, кидає вугілля в топку, але, схоже, їх не бачить, вже досить темно, та й ділом зайнятий, а вони сидять тишком-нишком в ще темнішому кутку, дивляться, як летить вугілля. Молодий помічник машиніста вчепився в ту лопату, наче ратай в чепіги. Хлопці сидять, вже й не дихають. Не дай Бог, помітить – враз прожене. Та помічник, добре навтішавшись, нарешті пішов. Хлопці перезирнулися.
– Ти як сюди попав?
– А ти?
– Я з патронату втік, – сказав Миколка.
– Ну й дурний. А я сам по собі. Батько вбився, чи вбили, мати померли. Гуляй, Вася. У сестри не вжив.
– Дурний – не дурний, а назад не вернусь.
– Чого? Невже погано?
– А то, думаєш, гарно?
– Їсти ж дають?
– Коли дають, а коли й не дуже. Всякого буває.
– А чого ж так?
– А того що пошлють на доярню за молоком чи ще за чимось, ми, малі, беремо відро і йдемо. По дорозі бува, що й розхлюпаємо трохи. Принесемо, а Матвієнкова Манька, вона в нас за старшу, ланки не бійсь не хоче полоти, кричить:
– Їсти сьогодні не буде! Ні в обід, ні ввечері! Ви вже своє молоко випили!
І не дають. Набридло. Накричить, наображає, ще й по плечах дасть. А тоді гукає:
– Колько, Ілля, беріть оце молоко й несіть до мене додому.
– Ну й що, несете?
– А де ти дінешся, не понесеш – бити будуть. Хіба ж так бебехів дадуть – кров’ю харкатимеш.
– А пожалітись?
– Кому? Матвієнко – секретар сільради. Піди пожалійся. Тоді хоч в село не потикайся. Мій батько не жалівся, а всього-на-всього тіки побився колись зі старим Матвієнком, а вже давно в землі черву годує. Та й твого ж хтось убив. Пожаліюсь, те й мені буде.
– А що ж ви тоді їсте?
– Кандьор з пшона, а замість молока – чай без сахару.
– А в них шо, корови своєї немає, що у вас молоко крадуть? Так наче ж була.
– Чого там немає, є.
– Невже мало?
– А видать, мало. В них же ще й собака, свині. Принесемо відро молока, засядемо в шелюзі й дивимось, як стара Матвієнчиха бере те відро з молоком і – поросятам в корито. Те ж саме з кандьором, кашею... З усім. М’ясо щотижня колгосп виділяє... А ми його бачимо? Хтозна – куди воно йде.
– Може, собаці?
– Та й може. Тільки м’ясо вони й самі поїдять. А нам кістку зварять у борщі і все. Тільки об’являють, що борщ чи каша з м’ясом.
– Так ви хоч би, як відра несете, наїдалися!
– Як?
– Що, зовсім того? Вона шо, супроводить вас?
– А в тім-то й діло. Манька доведе до виїзду, поки нас стане з Матвієнкового двору добре видно, і повертається назад. А там уже з нас бабуся очей не зводить. Пасе. Це хіба що помиї несемо, то наїмося.
Поїзд дав протяжний гудок. Над тендером хмарою слався дим, було сиро і прохолодно. По обидва боки лінії похмуро темнів ліс. По вагонах моталися бандити, видно, збиралися втікати. Тугий пучок світла наче лезом ножа різав в’язку темряву. Хлопці притиснулись один до одного, щоб було тепліше, вмовкли на мить, прислухалися, як важко пихтить на підйомі паровоз, гуркочуть, стугонять рейки. Під’їжджали до Сагайдака.
– Сагайдак, Сагайдак, нема грошей – сідай так! – згадав Миколка.
– Тоді мені лучче, ніж вам, – сказав Устимко. – Мене ніхто не б’є, не притісняє. А якщо повезе, то й наїмся добре, не те що ви... А я колись заздрив таким, як ти.
– А чого мені заздрити?
– Ну того, що в патронаті... Обутий, одітий, спиш в чистій постелі. Захищений новою владою!
– А то ж як? І обують, і вдягнуть...
– Як так?
– Цієї весни до нас в патронат вори влазили, обібрали. Прийшлось ходити в дранті. Хто беріг сандалі, не вспів зносити, то ходив і далі, а хто порвав, то залишився босий.
– А як же вони влізли?
– Вибили вікно, вскочили в хату. Ми спали. В хаті чотири кімнати і кладовка. Зігнали нас всіх в одну кімнату і наказали, щоб сиділи тихо, як миші. Ми, звісне діло, налякалися, дехто і всцявся. Сидимо, дрижимо, думаємо: зараз будуть нас питати, де що лежить. А нам якраз нову одежу з крамниці завезли: парусинові черевики, ботиночки, пальта, штани, сорочки.
– Ну й як, сказали де?
– Нас ніхто й не питав. Вони самі все знали. Видно, хтось сказав. Видно, вори свої були. Всі в масках. Страхолюддя. Сидимо, дрижимо від жаху, зубами цокотимо, скиглимо, а вони кричать на нас. А один весь час стояв біля дверей, слідкував, щоб ніхто з нас не вибив вікна і не втік.
– Ти диви.
– Обібрали нас тоді до нитки. Все винесли. Одежу, взуття. Постіль. Ходили в чому були вдіті. З нас не знімали. Спали на чому прийдеться.
– І через те ти втік?
– Ні, не через це.
– А через що?
– На перше травня привезли в патронат канафет. Всим роздали, а мені не дали. Сказали, що в мене мати жива. Мовляв, хай іде до матері і нехай вона йому й купує, а ми купувати й годувати цього куркульського вилупка не збираємось. От я й пішов.
– Обидно було?
– А як ти думав? Хлопці їдять і мене дражнять. Цілий день проплакав. А ввечері вирішив тікати. От і їжджу тепер. А ти?
– А я їжджу після смерті матері. Хотів було в Москву мотнути, але там, кажуть, безпритульних виловлюють і поселяють в дитячі будинки. А я в дитячі дома не хочу, – сказав Устимко.
– Тебе вже туди й не візьмуть, ти майже дорослий.
– І то так. Ти куриш? – несподівано запитав Устимко.
– Курю. Але зараз нічого немає.
– А в мене є. Зараз закуримо.
Устимко вивернув кишеню, витрусив на долоню разом з крихтами тютюнову потерть, став крутити самокрутку. Паровоз збавив хід, заточуючись на стрілках, під’їздив до Сагайдака. На станції зупинка. Устимко виглянув зі свого сховища, сказав:
– Пусто. Довго стояти не будемо. На світанку будемо в Полтаві. А що в Байраку нового?
– Балакають, що твого батька на той світ Матвієнко спровадив. А ще, що в бувшому панському маєтку гроші золоті сховані.
– А я чув, наче його хтось з мосту зіпхнув... Тихо! Он хтось іде.
Устимко все-таки помилився. Доїхати до Полтави їм не вдалося. В тендер зайшов машиніст, пригрозив:
– А ви чого тут? Ану злазьте!
– Дядю, та в нас грошей на білет немає, а їхати треба, їсти хочеться, – вголос дружно заскімлили хлопці, але машиніст не звертав на те скімлення ніякої уваги.
– Злазьте! Живо. А то поскидаю. Вас таких тут море.
– Та ми додому.
– Знаю, до якого дому. Як їздка, так хто-небудь в тендер і забереться.
– Що ви там з ними воловодитесь, – почувся знизу приємний і водночас суворий жіночий голос. – Скільки їх там у вас?
– Та двоє.
– Хай спускаються. А ні, я їх зараз сама зніму, – сказала жінка і стала підніматись по вертикальних металевих сходнях.
Устимко загасив цигарку, бичок відправив до кишені. Глянули вниз, а там їх вже чекають. Висока, тарапата, з шрамом на обличчі (віспою побите геть все лице), жінка забралася до тендера, за-кричала:
– Ви шо, руського язика не понімаєте? Бродяги! – і, не довго думаючи, стала бити обох по руках, обличчю шкіряною планшеткою.– Вам шо, нейметься сидіти в теплі та в добрі! Шляєтесь. Спускайтеся. Зараз же оформлю справу і відправимо обох в тюрму.
– Я в патронаті був, – заскімлив Миколка.
– Ах, в патронаті? А чого ж втік звідти?
– Не знаю, – розмазуючи сльози по замурзаному обличчю, скімлив Миколка.
– Вставайте! Живо! Вниз!
Внизу їх вже чекав міліціонер. Обох повели до вокзалу. Ще двоє міліціонерів кинулись обшукувати вагони. В вагоні розпачливо голосила мати. Видно, за скинутим у річку немовлям.
– Там розберемося, – проказала жінка. – Раз втік з патронату, значить, туди тебе й відправити треба. Будеш знати. Що, прокрався?
– Та ні.
– А чого ж?
– Не сподобалось... Хотілось одному спробувати.
– Що, сирота?
– Так.
– А ти? – звернулась до Устима.
– І я теж.
– Ну що ж, пішли.
Поїзд тим часом полишав станцію. Ну що ж. Прощавайте, мрії про прекрасні міста, марево вогнів, розкіш і багатство крамниць. Прощай, воля. Поїзд наостанок пронизливо загудів і зник у темряві.
Хлопці в супроводі жінки і міліціонера ввійшли в будівлю вокзалу. Яскраве електричне світло засліпило очі. Хлопці затулили обличчя руками.
– Прізвище? – відкривши планшетку і приготувавшись записувати, звернулася жінка до Миколи.
– Микола Ригір.
– А твоє?
– Устим Вінник.
– Батьки є?
– Немає.
– А в тебе? – звернулася до Миколи.
– Теж немає, – збрехав Миколка.
– Де ви зустрілися?
– Ми друзі давно, – відповів Устимко.
– Звідки їдете?
– А звідти, – невпевнено і невиразно показав рукою на захід Устимко.
Він був уже майже дорослий: на верхній губі висіявся темний вус.

24
Весна 1937 року видалась теплою, дружною. Короткі зливи змінялись ясним днем, теплим сонцем.
Петро Матвієнко і Захарієва Ганна після довгої розлуки лежали розімлілі в ожереді пахучого сіна в Срібній балці. Ганна підклала під голову сплетені в замок руки, задивилась в голубе небо. На губах – кусочки пережованої трави. В головах струмує, дзюрчить струмок, шелестить осока.
– Гарно мені з тобою, – вкотре говорить Ганна. – Ти таким вродливим став, як схуднув.
– Та там у мене зараз роботи стільки: і не захочеш – похудаєш,–жалівся Матвієнко. Останнім часом він працював у кузні.
– Нічого, підчинишся.
Петро скосив очі на збите Ганнине тіло, дещо довше звичайного затримав свій погляд на грудях. Ганна лежала в чому мати народила. Петро стояв поруч, застібав ґудзики на кальсонах.
– Ось як весь твій рід зведемо під корінь, тоді зовсім гарно стане, – пожартував Петро. Вставай, чого розляглася? Пора додому.
– Хоч всіх до одного, – солодко й безсоромно потягнулася Ганна. – Аби тільки з тобою втішатися. Господи, нічого більше в Бога не прошу! – Ганна звелася, стала вдягатися, натягала сорочку.
– А чого ж прибігла сьогодні заплакана? Жалко, мабуть, своїх?
– І нічого не жалко! І нічого я не заплакана...
– А то я не бачу. Ще он синяки під очима не зійшли.
– За тобою ревла, того й синці під очима.
– Невже? А на руці?
– А тут не бачив? – Ганна опустила оголене плече, зняла через голову тільки-но вдіту сорочку, безсоромно обкрутилась перед Петром. – На спині хіба не видно?
– Не тільки на спині, а й нижче, – всміхнувся Петро. – Ти тільки не маяч тут, як семафор, а то аж в хутір видно.
Ганна знов стала одягатись.
– А ти спідницю через голову вдіваєш. Щоб хлопці любили...
– Мені аби ти любив. З тобою хоч в могилу, хоч на край світу, – сказала Ганна і знову з головою зарилася в пахуче сіно.
Петро вдоволено посміхається в підкручені вуса. Віддана, як пес! Рідко таке буває, щоб від батьків відрікалися. Раніше він не вірив. Та ось вочевидь пересвідчився. Кажуть, Кочубеєва Мотря на те відважилась, та й то хтозна, може, Пушкін прибрехав. Для красного слівця. Петро ловить тонкими рухливими ніздрями запахи лугового сіна, осоки, блідих квітів, час від часу погладжує живота, питає:
– Батько?
– А то хто ж іще?
– І не набридне?
– Атож! Останнім часом наче сказився.
– Чого ти знову до нього пішла?
– Та ти ж послав!
– Про те, як ми з Остапом приходили, не розказував?
– Ні. А коли це було? – розгубилася Ганна.
– Воно тобі нужне?
–Та ні.
– Сама призналась? – кивнув Петро на синці.
– Ні.
– Хтось сказав?
– Мабуть.
– Хто?
– Не знаю.
– І не догадуєшся?
– А хтозна? – Ганна дивилась в небо, час від часу брала в рот билинку трави, перекушувала її гострими різцями, спльовувала через плече.
– Такого бути не може, хро-хро.
– Пам’ятаєш, як під Срібною горою нас застукав у копах дядько Микола? Він якраз з Миргорода, з крупозаводу з роботи повертався і там встав. Кажуть, він і в тюрмі не добув. На Донбас утік. А як вернувся, пішов у Миргород на крупозавод. Невже не помниш?
– Та помню. Так то коли було. Треба було їх всіх на Соловки виселити.
– Було то давно, та досі впомку.
– А він хіба взнав нас?
– А ти думав? Він-то до нас не дійшов, але, думаю, що впізнав. Відти все й почалося. Тепер батько лупцює.
– Ага, так, – роздумує Петро. – Ти знаєш, може, й він. Ну так то тоді. А зараз?
– А то він не догадується, коли я з тобою буваю. Я ж після того весь день сяю. Як не старалась, нічого не можу з собою зробити.
Петро приліг поруч з Ганною, повернув спиною до себе, задер сорочку, погладив сині рубці, круті стегна. Тамуючи пал, не втримався, притягнув до себе, втопив у пахуче сіно, затис в обіймах, довго голубив, а коли пил згас і все скінчилось, неквапливо мовив:
– А ти вкрадь у дядька Миколи документи. Зможеш? Хро-хро.
– Для чого?
– Без документів його до роботи не допустять. А може, ще й за-арештують. Зроби йому таке, щоб знав...
– А що я буду робити з його пачпортом? Не дай Бог, батько найде, вб’є. Чи, мо, порвати й викинути?
– Для чого його викидати? На справжній пачпотр завжди добрий покупець найдеться... Ще й гроші добрі вторгуєм, буде за що гуляти...
– А його точно заарештують? – звелась Ганна на лікоть.
– Шо, жалко стало?
– Трохи. Троє дітей малих залишається... Ні батька, ні матері. Круглі сироти.
– Круглі сироти! – перекривив Ганну Петро. – Жалій їх, гадів, побільше, а вони тебе, не бійсь, не дуже жаліють. – Петро знову повернув Ганну до себе. – Спину, бач, як сполосував! А ти жалій.
– Так хіба ж його – дітей жалко!
– Дітей? Тих куркульських виблядків? А мені тебе жалко. Он геть уся спина синя. А ти побільше жалій. А я так думаю, Галю, своїх ворогів жаліти не треба.
– Та мені не дуже й жалко, а все ж племінники...
– А казала: «На край світу»! Геть, іди від мене. Аби тільки язиком молоти. Він, правда, без кісток, стерпить.
– А я й зараз кажу: з тобою хоч в могилу, – і подивилась на Петра затуманеним, хтивим поглядом. – А ти не покинеш мене, Петю? Тільки правду кажи, не бреши.
– Ні. Чого б я тебе кидав? І придумала таке, дурна.
– Для чого я тобі потрібна, як у тебе он яка жінка?
– Перестань, яка б не була, а друга ніколи не завадить, – Петро хіхікнув, з усього маху шльопнув Ганну по м’якому місцю, тільки виляски пішли, і аж очерет захитався.
– Ну, а якщо я й правда вкраду ті документи? Хто піде й заяве в міліцію, що в нього документів немає?
– Сама підеш і скажеш.
– Як?
– Мовляв, чула своїми вухами, як розказував, що перед цим перестрічали начебто його якісь хлопці, давали за пачпорт великі гроші. Дуже, мовляв, жалкував, що документів при собі не було, а то б продав. А тому договорився з тими хлопцями іншим разом зустрітися, – напучував Петро Ганну. – Та воно й так виявиться.
Про себе він давно вирішив: для того щоб правдивіше було, перестріти Миколу з Остапом чи Петром Грабаркою, як із жалуванням йтиме з Гогольської, з сінного пункту. Батько Петра, Йосип Грабарка, злий на Миколу за те, що не віддали за нього, бідака, Бобричку Явдоху, якось відкривсь Петрові, що Мар’я – то його дочка. Мо, бреше, а мо, й правду каже. І Петро вирішив використати цю обставину.
– Ну, хіба що так, – знову солодко потягнулася в сіні Ганна, закрила очі, деякий час лежала нерухомо, доки Петро не гримнув на неї:
– Хватить тобі валятися, пішли вже. Взнаєш, якою дорогою дядько Микола повертається з Миргорода додому, де хранить документи, так і приходь.
– А я ще не хочу нікуди йти. Кохай мене, чуєш?! Це коли ще ми стрінемось з тобою. Ну, кохай! – Ганна звелась навкарачки і поповзла до Петра.
Петро зграбастав круте Ганнине тіло і знову пірнув, провалився в солодке забуття палу.
– Ну й стерва, в мертвого підніме.

25
Останнім часом нічого, здавалося, не турбувало байрачан. Правда, інколи зникали люди, без всякого сліду, але нечасто. Так одного разу зник Кость Ряднинка-Болтушкін.
Якось прокинулось село, вигнало прогоном корів до череди. Вивів попасти свою корову й Біденко. Дивиться: біля сільради, на стовпі, щось біліє. Підійшов ближче, аж воно листок з зошита в клітину вишневим клеєм приклеєно, а на тому листку щось надряпано. Став читати – не вцурить. А тут і Матвієнко з Кухарем ідуть.
– Шо там таке? – питають у Біденка.
– Та не пойму ніяк.
Ті підійшли, гуртом стали читати. На листку дитячим почерком було виведено: «Я б теж правив державою, як Сталін. Хай би він попробував воду возити». І все, ні підпису, нічого.
– Ще хто-небудь читав? – суворо запитав Кухар.
– Та йшли люди, зупинялися. Хто його знає, коли воно почеплено? Якийсь дурак взяв повісив на стовпі...
– Вчора наче не було. Нічого, зараз взнають.
Матвієнко обережно зняв той папірець, пішов у сільраду. Кухар уже дзвонив у район. До початку занять у школі в Байрак приїхав Кряжев з двома оперуповноваженими, зайшов до сільради, поговорив з Матвієнком і Кухарем.
– Хто у вас возить воду? – запитав суворо.
– Та Цилюрик, Ряднинка... Частіш Ряднинка, а що?
– Діти Цилюрика, Ряднинки вчаться в школі?
– Вчаться, – підтвердив Матвієнко.
– Пішли в школу, – звелів Кряжев.
Спочатку зайшли в кабінет до директора школи. Кряжев обережно повів розмову з директором про вчителів, настрої в школі, про виховну роботу, піонерську й комсомольську організації.
За півгодини директор посірів, втратив впевненість, а після того як Кряжев дістав папірець і поклав його на директорський стіл, пополотнів і мало не втратив свідомість.
– Не може бути... Вихованці... в нашій школі на таке нездатні, – облизуючи пересохлі губи, белькотів директор.
– Зараз побачимо. Викликайте сюди учнів п’ятого й шостого класів по одному з зошитами.
Першим ввійшов патронований Микола Ригір.
– Хто висловлювався проти уряду, партії, Сталіна?
– Я не чув, – злякався Миколка.
– Листівку ти писав? – вказав на стіл Кряжев.
– Ні, – зовсім розгубився Микола.
– Де його зошит? – гримає Кряжев.
– Це не його почерк... Він пише каліграфічно. Оформляє стінівку, вірші складає. Зошити всіх вихованців у канцелярії.
– Давайте перевіримо зошити.
Черговий учитель приніс до кабінету зошити учнів п’ятого і шостого класів. Стали звіряти почерк і за півдня знайшли автора записки і зошита, з якого був вирваний лист. То був зошит учня шостого класу, найменшого Ряднинки, Івана Болтушкіна-Ряднинки на прозвище Гамазур. Його викликали до кабінету директора, допитували, хто його надоумив написати таке.
Іван довго впирався, крутив, та, будучи припертим до стіни неспростовними фактами: вирваний листок приклали до того, що залишився в зошиті, і всі нерівності збіглися, і навіть розірвані букви з’єдналися (Іван часто залазив на сусідній листок), і зразу всім стало видно, що це дві половинки одного цілого, – зізнався:
– Батько колись казали, а я і написав.
– А кому ще казав?
– Не знаю, нікому.
Потім викликали ще й старшого Іванового брата, Василя Болтушкіна.
В той же день Костя Ряднинку заарештували і повезли. А школу ще мордували днів п’ять. Не було жодного учня, якого б не викликали в кабінет директора і не допитували: що чув, що бачив і хто і що говорить про Сталіна, про уряд, про владу. Особливо допитувались, що Іван Ряднинка коли-небудь розказував, за що агітував. Як веде себе його брат Василь. Кряжев мав намір вийти на велику антирадянську організацію, але його чекала невдача. Незважаючи на допити, інколи з пристрастю, ніяких відомостей добути більше не вдавалося. А Кость Ряднинка-Болтушкін поїхав валити ліс. Ну що ж, добалакався. Думав, якщо бідний, то йому нічого не буде. Коли Костя Ряднинку судили, то він уже фігурував у справі не як бідняк, а як підкуркульник, ворожий елемент, що співає з чужого голосу, а директора школи й Матвієнка за недогляд звільнили з посад.

26
Десь навесні тридцять восьмого року в Байрак приїхав комполку Петро Штим. Був свого часу царським полковником у війську, тепер став радянським полковником. Невідомо й як, якщо брати до уваги походження. Буяла весна, був поминальний понеділок. Майже весь Байрак зібрався на кладовищі. Прийшла з хутора пом’янути померлих і Олена Ригір. Хрести, хрести... Пройшлася вздовж і впоперек кладовищем, відшукала могили Луки та Василя, а над рештою ні хреста, ні признаки немає. Ні над могилками дітей, ні батьків, а тим більше хазяїна, який взагалі невідомо де похований. Після голоду Олена як пішла на хутори, та так і щезла, то пряла, то ткала, то городи полола, аж поки заміж не вийшла за діда Білика Івана. І хоч давно вже Олена Ригір не живе в Байраку, а все ж люди, хто живий зостався, впізнають, вітаються.
Ідучи понад рядами людей, що сиділи на гробиках, намагалася впізнати, хто сидить. Інколи віталась, забалакувала, розпитувала про життя-буття, подовгу дивувалася, побачивши живими людей, яких вважала померлими, і дізнаючись про померлих, яких вважала живими. Таких теж було чимало. Одні сиділи на гробиках, інші вже були там. На дерев’яних хрестах дехто читав викарбувані ножем прізвища, дати народження і смерті. Сава, Докія, Дарина, Лукія. З усіма ними вона була знайома, дівувала. Раптом погляд Олени впав на голову якоїсь молодиці. Впав і прикипів до хустки, якою та була зап’ята. Олена безпомилково вгадала свій квітчастий, подарований ще татом кашеміровий платок. Ще як дівувала, він привіз його з Сорочинської ярмарки, а через рік вона пішла заміж. Недовго думаючи, підійшла поближче, заглянула, перегнувшись наперед, у вічі, бо йшла позаду сидячих, взнала Біденкову Мокрину і, розлючена, зірвала той платок з Мокрининої голови. Смикнула за вузол і зняла разом з очіпком. Засалений очіпок назад кинула, а хустку під руку взяла, ліктем до боку притисла.
– А я думала: хто воно в моєму платку ходить, а воно ти? – не зупиняючись, Олена йшла далі вздовж рядів, кляла Мокрину, лихі часи.
Люди здивовано дивилися на неї, дехто схвалював Оленин вчинок, інші засуджували, обурювались:
– Я розумію, платок то її, та хіба ж можна в поминальний день та ще й на кладовищі отаку бучу здіймати?
Тільки Олена нічого того не слухала. Вона йшла вздовж рядів, на всі заставки хаяла, лаяла Мокрину.
– Мій хазяїн, діти в сиру землю лягли, а ти на чужих сльозах та горі як запара підійшла! А я, бач, висохла, як тріска, бо мого хазяїна на той світ загнали. Щоб воно тобі поперек горла стало, те добро, щоб ти ним удавилася, – Олена здійняла руки з хусткою над головою, прокричала: – Цей платок забрав у мене з скрині Качечка, як Альошку вбив, а мене й Миколу скалічив. Скажи, на Божу милість, як він до тебе попав? Чи, мо, й ти його полюбовницею була? Він багатьом платки дарував. У людей з горла, від живого тіла відривав, а наложницям дарував. І скажи ти, ніхто й не зав’язав на голові сорочки, щоб не знала куди і йти!
Мокрина сиділа ні в сих ні в тих, червона, наче запаска, згадувала невдале заміжжя за Захарьком, коротку любов з Росєйкою. Вона й справді не знала, чий то платок. Його їй і справді подарував Дем’ян Росєйка за те, що кілька разів переспала з ним у коноплях. Мокрина тоді не думала, чия то хустка, а воно – бач. Вона тоді нічого не думала, взяла той дарований платок, та й усе. І ось зараз від того, що Олена все-таки не помилилась, хустка, видать, і справді її, щось немилосердно гнітило і злило Мокрину. Добре, що хоч родичі сиділи оддалеки. Олена йшла, розмахувала тим платком наче прапором, святкувала перемогу. Та своє вона живцем видере. Ну, нехай забрали землю, коней, волів, але платок її батьком куплений, і ніхто на нього, окрім неї, не має права. Хоч хай її розстріляють прямо ось тут, на місці. Поки Олена лаялась, погляди майже всіх людей були звернуті не на неї, а на якогось по-городському одягненого чоловіка, який ішов кладовищем. То був полковник Петро Штим.
– Ви не скажете, люди добрі, де тут мої поховані: мати, батько, брат?
– Чий ти будеш, чоловіче добрий? – Олена приклала до чола долоню козирком, впізнаючи, задивилася. – Ні, мабуть, не впізнаю.
– Ану, дивіться пильніше, – всміхнувся Петро.
– О, тепер впізнала! Петько Штимів. Вгадала? Якби не всміхнувся, то не впізнала б ні за які гроші. Материна посмішка. А біля очей і лоба на батька скидаєшся.
– Вгадали, тьотю, вгадали. І я вас впізнав. Ви з Лісок, Олена Ригір. А в дівоцтві Вірич, Максимова сестра.
– Та так. Максима вже давно немає. Ну а ти ж де, Петько? Чи, може, тебе вже так і кликати не можна? Великий начальник, мабуть?
– В Архангельську служив, тепер у Миргороді. – Петро хотів сказати, що працював військовим прокурором, але промовчав, щоб не лякати. Знав з досвіду, прокурорів усі бояться.
– А я помню, як вашу рідню на Соловки в тридцять третьому виганяли. О, Боже й Боже! Жінки по дві, по три одежини натягували на дітей, а вони не дають, щоб їм Бог долі не дав. А потім на Сагайдак повезли до поїзда, бо в нас на роз’їзді поїзди не зупинялися.
– Та пам’ятаю, – сказав Петро. – Ну, а рідня моя як тут?
– Батька немає, – ухильно сказала Олена, – брата Дмитра коно-кради вбили, Гаврило десь на Біломорі був, а мати в голодовку захляла, царство їй небесне, а племінника Ванька...
– Шо Ванька? – перепитав Петро. Він уже чув, що невістка Марта збиралась зарізати власного сина.
– А Ванько голодний пішов до Дем’яна Качечки, хотів, мать, в городі картоплину вирити, бо вже зовсім пухлий був, захлявав. Вирвав кущ, а може, й не вирвав... А Росєйка впіймав його і вбив, – Олена приклала до вологих очей кутик білої хустинки, вимокала в куточку непрохані сльози.
– Значить, немає і Ванька в живих... – пополотнів Петро.
– Е, немає, царство йому небесне, земля пухом. Росєйка в нас такий.
– Він і Ригорового Альошку за головку маку вбив, – додала Ялисовета Осаулка, в заміжжі Коломієць. – Та люди тут кажуть, що не тільки їх двох.
Наступного дня Петро Штим поїхав у Багачку, зайшов в прокуратуру, показав посвідчення. Розповів, що й до чого. На другий день прибула в Байрак міліція і заарештувала Качечку.
При обшуку під рундуком було знайдено кілька дитячих черепів. Може, й правду казали, що й сам їв дітей, хоч якщо розібратися, то Качечки дуже й не голодували. Скоріш за все, повбивав, голови повідрубував і поховав. Показав Качечка і те місце, де зарив тіло Ванька. Відкопали, пересвідчились. Відбувся суд. Знайдені черепи фігурували на суді як речові докази, як головне звинувачення. Олена на той суд не пішла. Микола, що повернувся в патронат, був присутній як свідок. Хтозна вже чого й не пішла. Навіть і Миколі не дозволяла, все казала, попереджувала:
– Що б там йому присудили, як тепер їх влада? Нічого йому не буде. А нас ще й посадять з тобою в цугундер. Не ходи! Острогів зараз ще більше, ніж колись було. Ти, Миколо, як хочеш, можеш іти, ти бачив, тебе б не повинні забрати, а я не піду. Мене зразу заберуть, бо я не втерплю, ще щось не те ляпну. Воно б і ти не йшов... Альошу з того світу все одно не піднімеш, та й не бачила я його мертвим. Нехай. Бог йому суддя.
Але на цей раз Олена не вгадала. Суд відбувся. Дем’яну Росєйці дали порівняно небагато, всього сім років. По року за кожен череп.
– Ви визнаєте себе винним? – запитав Росєйку суддя.
– Визнаю.
– Встати! Суд іде. Іменем Української Радянської Соціалістичної Республіки Качечці Дем’яну Тихоновичу визначається міра покарання – сім років позбавлення волі в таборах посиленого режиму.
Качечку вивели з залу суду, посадили в машину і повезли на Гогольське, до поїзда.
В тюрмі, взнавши, за що він мотає строк, в’язні хотіли задушити Дем’яна, та вчасно нагодилася варта. Все-таки, видно, дійшли Оленині молитви до Бога. Недаром кажуть, що кров убитих волає до неба. Те, що Качечка залишився серед живих, зовсім не доказ, що його прощено Богом, скоріше навпаки, свідоцтво того, що одною лише своєю смертю він повністю не покутує скоєного ним зла, не все ще отримано ним за гріхи, а тому ще довго нести йому свій хрест, катуватись і мучитися, страждати і надіятись і знову впадати у відчай; і тільки після всіх отих пекельних мук, що чекають на в’язня, зійти в небуття. Зійти хай і не передчасно, але жорстоко і страшно.
27
Зразу ж після посівної Кряжев вдруге приїхав у Байрак і заарештував голову колгоспу Івана Табура й директора МТС Анафія Біденка на прозвище Ляпашко. Табура невдовзі випустили, а Анафія Біденка за дискредитацію партійної влади, за зумисний зрив весняної оранки посадили. Суд був коротким. Жінка, техробітниця місцевої школи, сама відреклася від ворога народу, а дочку Ганну й сина Миколу примусили зректися. Для цього зібрали загальношкільні піонерські збори.
– Я, юна піонерка, перед лицем всіх громадян, перед лицем радянського суду, перед всім радянським народом, перед своїми товаришами по піонерській організації, перед нашою славною Кому-ністичною партією і її великим і мудрим вождем Йосипом Віссаріоновичем Сталіним врочисто клянуся: я відрікаюся від свого батька Біденка Анафія... І з цього часу він мені не батько.
– Справі партії Леніна-Сталіна – будь готова! – вигукнув із залу новий директор школи.
– Завжди готова, – відповіла піонерка, здіймаючи до лоба в урочистому вітанні праву руку.
У директора навіть рука сіпнулася повторити той жест.
Так і загримів Біденко на десять років без права переписки, всіма проклятий і забутий. Правда, через кілька місяців зняли з посади і Варшавчика і перевели уповноваженим на той самий кущ, де працював головою Табур. Спочатку начальником політвідділу на чотири колгоспи, потім директором МТС.
Варшавчику, напевне, не везло. Як часто і буває в сільському господарстві, того ж таки літа небувала засуха спіткала господарства району. Треба було щось робити, приймати якесь рішення, коротше – діяти, а не ждати, як віл обуха, поки на полях звернеться й висохне останній лист. Але як діяти, що робити – Варшавчик не знав. Не наймати ж, як це було раніше, за старих часів, священика, щоб відправив молебінь? Кінець кінцем, не ті часи. Та й не вірив Варшавчик, що молебінь щось допоможе. Хоч не раз бачив у дитинстві, як ходили з хоругвами та іконами навколо села, по полях, ще й водою свяченою бризкали. Не раз бувало, що й дощ після того йшов, але все то було, мабуть, чистою випадковістю. Зараз з хоругвами і іконами не підеш, а якщо підеш, то будеш там, де Біденко та Іван Ригір. Але на Варшавчика натискали. І він втратив не тільки спокій, але й сон. Вдень і вночі нуртувала думка:
– Вода! Вода! Як добути воду?
Отут би Варшавчику й показати себе. Провчити оцих вайлуватих селян. Як би там не було, але до цього часу вони не вважають його за свою людину і відносяться дещо зверхньо, поблажливо. Їхав колись селом і побачив, як у Ригорів, у Штимів та й ще де в кого вимочуються біля лугу дерев’яні бочки. Спочатку не звернув на те уваги, а вже потім, як приїхав у поле і майнула думка, стукнуло в голову:
– А якщо конфіскувати в селян діжки, вивезти їх всі в поле, розставити в рядок чи то в шахматному порядку, заливши їх водою, і з тих діжок потім поливати? Варшавчик миттю повернув змиленого коня, погнав назад у Байрак, відшукав Кухара, Матвієнко був десь на зборах, наказав:
– Оце як хоч, а я з тебе з живого не злізу. Даю два дні строку, щоб усі бочки, що в селі, були в полі. Зрозумів? – і помчав миттю в район, щоб доповісти Штельману, новому першому секретареві райкому.
Через два дні всі діжки, які тільки були в селі, вивезли в поле, залили водою.
Варшавчик, в порядку передачі досвіду, разом з іншими уповноваженими пройшлись по полях, перевірили. Все гаразд. Все готово для битви за врожай. Ініціативу Варшавчика схвалив перший секретар райкому Штельман. Про неї збиралася написати обласна газета. Уповноважені вибралися з поля на обніжок. Всім хотілося побачити врочистий момент, як колгоспники будуть поливати. Варшавчик махнув рукою – знак початку заходу. Тільки встигли зачерпнути по відру води, вилити, а тут набігли хмари, дощ як уперіщить, та такий проливний, що на полі калюжі стали, а всі діжки, що в балці стояли, позмивало, і вони попливли до Ясинового яру.
– Оце так! Де він, той дощ взявся? – обурився Варшавчик. – Все діло спортив. Отаке міроприємство зірвав. Все пропало! Отак все організували, настроїли, а показати не довелося. Зараз поїду доповім Штельману.
– Уповноважені тільки прийшли, перевірили, тільки зібралися поливати, а тут дощ! – обурюючись, жалівся Варшавчик по телефону Штельману. – Як не везе, так не везе! Тільки організуєш який-небудь захід, хтось візьме і зірве. Думали, проведемо на найвищому рівні, а цей дощ, звиняйте, все пересрав.
– Ну, так я думаю, це ж непогано, що дощ, – зауважив Штельман.
– Як же непогано? Як ми отак підготувалися, а він взяв і перемішав. Два тижні воловодились. Готуєшся, готуєшся – і все собаці під хвіст. Це ж добре, якщо вродить. А як не вродить, то нічим і відчитатись буде в області! А так би одне, друге міроприємство – і, дивись, сухими б з води вийшли, – кричав, аж захлинався в телефонну трубку Варшавчик.
– Нічого, якось переживемо, – гудів у відповідь Штельман. – І не падайте духом, ваш труд даром не пропаде. Засуха ще не один раз буде. Ще не одна нагода буде застосувати своє міроприємство.
– Так підготовлено ж як було! Організація ж яка, – жалкував Варшавчик. – Всі бочки витягли і в рядок, як по шнурочку, виставили. Жалко. Я розумію, дощ теж потрібен. Так міг би він днів через два-три піти, після того як ми міроприємство проведемо? – чулося на другому кінці проводу.
Володя Штельман ще трохи послухав ту мову і, всміхаючись, поклав трубку на важелі.
– Ех! – досадував Варшавчик. – Не вспіли. А встигни, хто б тоді згадав той дощ. Всі б балакали: «Якби з бочок не полили, то і урожаю б не було»!

28
Суд над Росєйкою був у Байраку, мабуть, самою найвизначнішою подією останніх років, але й про нього скоро забули за клопотами й турботами кожного дня.
Після повернення в 1937 році з Донбасу Миколу Даценка в колгосп не прийняли, а тому прийшлося йти працювати на крупозавод, потім на сінний пункт. Недавно Микола звільнився з сінного пункту в Гогольській і пішов працювати в Миргород на скотобазу гуртовщиком. Робота не важка. Возив скот у великі промислові міста. На днях повернувся з Ленінграда. Привіз дівчатам квітчасті хустки з мережкою на оборці і чорними китицями.
Працювала разом з Миколою на базі і Захарієва Ганна, її теж не брали до колгоспу. Може б, Микола й досі працював в Гогольській, та на Прокіп’я перестріли Миколу під Жабокриками троє, вимагали документи, погрожували. Документів у Миколи не було, а гроші, які отримав за роботу, прийшлось віддати. Хто то був, Микола не впізнав, але був певен, що люди свої, знайомі. Добре знали, коли і якою дорогою буде повертатися. Навряд, щоб випадкові стрічні були такі обізнані. Та й де б вони взялися глупої ночі серед поля? По всьому видать – вислідили. І ось тепер Микола на новому місці. Спочатку думав, що буде гірше, а воно навіть краще. Супроводжує Микола ешелони з худобою в великі міста: Москву, Ленінград. Микола тепер хоч світу побачив. От і дарунки дочкам привіз. Дівчата крутяться перед дзеркалом, приміряють хустки. То на плечі напнуть, то до грудей прикладуть, любуються. А на тих хустках квіти горять, наче ружі червоні. Микола сидить, дивиться на дочок, всміхається. Троє в нього їх: Мар’я, Манька й Галька. Манька й Галька – то його кров, а Мар’я – ні. В свій час він підозрював покійну Явдоху, ревнував і недарма. А от Маня – як дві каплі води в нього вдалася.
– Маню, ану лишень йди сюди, до мене, – наказав Микола.
– Чого?
– Подивлюся, яка ти в мене гарна.
Мар’я й Галька озирнулися на батьків голос, обличчя в обох невдоволені, їх беруть завидки. Особливо Мар’ю. Мар’я давно відчуває в відношенні батька якийсь холодок, відчуженість. Наче вона в цій хаті стороння, а тому й платить батькові тим же. Попервах вона часто плакала, та з роками звиклась, змирилась. А потім, підрісши, вимастившись в дівчинку, подовгу крутилась біля дзеркала, доки сама стала помічати, що зовсім не схожа на своїх сестер. Маня й Галя обоє чорняві, а вона руда, аж червона. До того ж і в ластовинні вся, негарна, от і не любить її батько.
Марійка невпевнено і сором’язливо підійшла до батька, і від ніжності й теплоти у Миколи на мить завмерло серце. Найменша. Кровинка. Так вже скидається на нього. Хто б не побачив їх вдвох, так і каже:
– Батькова доця.
– Ну, то що, Маню, гарний платок? – запитав Микола.
Микола зап’яв Марійку кашеміровую хусткою, проказав: – Ну й гарно тобі в ньому. Їй-бо, як рожева квітка в лузі! Правда, дівчатка?
– Правда, – насуплено й неохоче відповіли ті.
– Ну, сідай батькові на коліна, розповідай, як жили.
Марійка всілася на коліна, сидить наче зв’язана, ніяковіє, вказівний палець на правій руці ссе, а заодно батька за мочку вуха мне, так солодше, та одно до щоки горнеться.
– Який він тобі родич, – недобре всміхається Мар’я, вона вже майже доросла, – що ти так до нього тулишся? Чи й не шо.
А Манька ще ближче горнеться, припадає до батька, ніяковіє, червоніє, наче боїться, що його в неї віднімуть. І від тої дитячої ніжності й вірності кров прилинула Миколі до лиця, наповнила серце, і наче аж дихати вільніше стало, від чого Микола полегшено зітхнув.
– Ну, чого мовчиш? Розказуй.
– Погано без тебе жилося. Холодно і їсти нічого. Ти частіш приїжджай.
– Постараюсь, дітки, – Микола гладить Марійку по голові, зітхає. Підійшла до Миколи й Галька, середульша, потерлась біля ніг і сіла поруч з Марійкою на друге коліно. Микола обняв і її. Сидить, розмовляє, а вони поприпадали головами до грудей, принишкли. Мар’я, наче звірок який, зіщулена, зла, дивиться в куток, не підходить, наче все те її не обходить.
– І тебе взяв би, та нікуди, – ніяковіючи, виправдовується батько, бачачи зніченість старшої дочки. Мар’я ще й не доросла, але майже вже дівка, все розуміє. З одного боку, їй уже стидно сідати батькові на коліна, не маленька, але все одно боляче відчувати, що вона негарна, а тому, мабуть, і непотрібна нікому. Була б жива мати. Мар’я добре пам’ятає, як колись засліплений ревнощами батько бив матір батогом, жорстоко, безжально, за якогось Йосипа Грабарку чи Петра Чухна. Та й як не пам’ятати, якщо навіть найменша Марійка й та кілька разів питала:
– Тату, а за що ти маму бив?
– Коли?
– А ото колись, давно. Я ще манюня була. Я тоді руки в озері мила, щоб не поіржавіли.
– Забудь, дитино. Мами вже п’ять років як немає.
Микола сидить, пестить Гальку й Марійку і навіть не помічає, не здогадується, що Мар’ю це дратує, та і самої Мар’ї теж впритул не бачить. Мар’я інколи зиркне на нього вовченям і знову відвертається, ховає заплакане обличчя в долонях. А Миколі якось і байдуже, він навіть тих поглядів не помічає. А що вдієш? Серцю не накажеш.
Мабуть-таки, не любила його покійна Явдоха, а піп Сергій, видно, помітив, не дарма пропонував їм поцілуватись перед амвоном. З боку воно видніше. І хоч йшла Явдоха, царство їй небесне, за нього наче й по добрій волі, а все ж не з великої любові. Тому й плуталась з Йосипом Грабаркою. І Мар’я – то не його кров, а Йосипа. Така ж руда й негарна. За життя він не раз вчив Явдоху батогом, та це, мабуть, мало допомагало, і лише згодом, коли Йосип одружився, все само по собі стало на свої місця. Осталась від Йосипа пам’ять – Мар’я. Другу дочку назвали Галькою. Коли та народилась, ще важко було сказати щось певне про Мар’ю. А коли народилась третя (Микола вже остаточно переконався, бо Мар’я підросла, вимастилась, і всім стало ясно, що вона не Даценківського поріддя), навмисне назвав її Марією, наче Марії в них не було, це перша. Брати Захарій та Ригорій, щоб якось розрізнити дівчат, стали кликати одну Мар’єю, другу Манькою. Ось так і появилось дві Марії в одній сім’ї. Микола демонстративно не помічав старшої дочки. Марія, ось вона – найменша. А Мар’я тим часом підросла, вимастилась, і, наче за гріх, всім домашнім стало видно, що вона дуже вже схожа на Грабарку Йосипа, та й народилась в 1917 році, коли Миколи й удома не було. Так і жили. Микола був певен, що Мар’я не його, догадувались про те й брати Ригорій і Захарько. Вони теж не признавали Мар’ї як племінниці. Та, мабуть, найдужче розчулило Миколине серце те, що менша Марійка була як дві каплі води схожа на батька.
Мар’я – точно не його. В Гальці можна було сумніватися, а от в Марійці – ні. А тому й любив її більше за життя. Як не намагався Микола втриматись од ревнощів, нічого з того не виходило.
Щоб там не було, а підозра, сумнів роз’їдали душу, і та недовіра мимо волі переносилась і на середульшу Галю. І хоч не було тому доказів, але не було й спростувань. Галька з виду була якоюсь невиразною – важко було судити, чия вона. Материна, звісно. А більше нічого не скажеш. І все ж, як би там не було, старшу, Мар’ю, Микола терпів. До того ж Мар’я няньчилась з меншими, гляділа Маньку й Гальку, слідкувала за ними і після смерті матері, по суті, замінила її. Вважай, дівка, а тому Микола привіз хустку й їй. Ні, вдома перед Манею й Галею, а тим більше перед людьми, Микола останнім часом не намагався підкреслювати, що Мар’я їм нерідна, але водночас ніколи й не наближав Мар’ю до себе, не називав по домашньому доцею, як обох менших, і рідко, зовсім рідко, брав на руки. Це хіба що коли був у дуже доброму настрої, а та, будучи ще малою, так вже просилася, терлася біля батькових ніг, що навіть у нього стискалося від болю й жалю серце. Врешті-решт, дитина не винувата. Вона не знає, хто її батько, вважає за батька його, а тому й хай так вважає. Микола брав Мар’ю на руки, гладив по голові. Робив він це тільки в хвилини якогось просвітлення, доброти, але й цього було досить. Мар’я сиділа, наче мишка в норі, – принишкла, щаслива. Микола ніколи не лукавив, але порух душі важив для нього дуже багато: він заставляв бути добрим до Мар’ї, але якщо поруху не було, Микола був байдужим. Він ніколи навмисне не демонстрував почуттів до старшої дочки на людях. Найчастіше він звав її Марією. Ось і зараз:
– Маріє, принеси води.
Марія взяла кухоль, принесла, подала, стоїть, мовчить. Микола й зараз нічого не підкреслював, але якимось шостим почуттям Мар’я відчувала, що він їй чужий, а тому теж сторонилася батька, хоч як слід і не могла пояснити чому. Сторонилась, і в той же час в глибині дівочого серця, десь на денці, ховалася любов до нього. Часто, ще дитиною, лежачи на печі і обливаючись слізьми, вона не раз мріяла: «Нехай, прийде час, і твої любі Маня та Галя зречуться тебе, забудуть, а я тоді стану тобі в пригоді. І ти тоді зрозумієш, хто по-справжньому тебе любить, вони чи я». Але час йшов, а нагоди продемонструвати батькові свою любов і вірність не траплялося. І все ж вона вірила, що колись той час неодмінно настане, прийде й на її вулицю свято. Можливо, тому вона й приходила до батька в скрутні хвилини. Тоді, коли не було ні Гальки, ні Маньки. Потреба в батьківській любові й ласці жила в Мар’ї, накопичувалась і часто, не знаходячи виходу, робила її замкнутою, нетовариською, заглибленою в себе.
Микола попив води, став чукикати найменшу Марійку. Галька за-плакала, почала відпихати сестру. Микола погладив по голові Гальку, і та принишкла.
– Ну, розказуйте. Ніхто вас тут не обижає?
– Ні.
– Мар’я помагає вам?
–Помагає.
– Ну, от і добре.
– А ти все одно нас не кидай.
– Гаразд. Не буду.
І знову вмовкли. Нічого не поробиш, відвикли від батька, поки сидів у тюрмі.
– Ну, ще що-небудь кажіть. Не мовчіть. Та каганець засвітіть. На тому світі надоїсть поночі.
Мовчать дівчата, причаїлись.
– А де ж це дядько Захарій та тітка Мокрина?
– Пішли до озера, в верби, лозу рубають, – нарешті відповіла Мар’я.
– Ну, раз вони такі сором’язливі, небалакучі, тоді ти, Марійко, розказуй, як ви тут живете. Слухають вони тебе?
– Слухають, молодці. Я й піч стоплю, й їсти зварю. Вони теж, бува, помагають. Солому на загніт, плитки в хату внесуть...
– Та як носити не будемо, ти нам і їсти не даси, – бурчить насуплена Галя.
– То не страшно, доцю. Захочете їсти, помагатимете. Молодці, дівчатка. Слухайте Мар’ю. Матері немає, вона тепер старша. А мені треба працювати. Ви що, хочете, щоб мене знов не було? Візьмуть посадять в буцегарню. Хто не робить – той не їсть.
– Не хочемо.
Мар’я підійшла до печі, розворушила вогонь. Під товстим шаром попелу павичевим оком жевренів жар.
Мар’я кинула в челюсті оберемок сухого хмизу. Зверху прикрила соломою. За мить в печі запалахкотіло багаття.
– Ну от, ти вже настояща хазяйка. Погрій черінь сестричкам.
Микола хоч і сидить спиною до челюстей, але чує, як палахкотить позаду, як виграють по спині спалахи вогню, як гаряче плечам. Язики полум’я лижуть челюсті, гуготять в коминах, весело виграють по стелі, вікнах, стінах, сволоках, по прибитому до стіни конику. Дерев’яний коник підтримує невелику полицю. Внизу, на ще меншому конику, висить рушник для рук. Манька зачудовано дивиться на ту гру світла по конику, по поставцю. Там складені батькові й їхні сорочки, вишиті хрестиком рушники, одежа, документи. Вони ще деякий час сиділи так, як раптом в сінешні двері подьоргало.
– Хто там? – вийшла в сіни Мар’я. – Це ви, дядьку?
– Ні, це я, Ганна, впустіть.
– А, тьотя Ганна, заходьте.
Захарієва Ганна ввійшла, привіталася. На місці й хвилини не встоїть, така кручена.
– Оце прийшла з города в хутір – і переночувати ніде, – лопотіла Ганна. – До батька хоч не ходи, вижене.
«До Петра Матвієнка б і йшла», – ледь не вирвалось у Миколи. Та вчасно стримався, запитав: – Ну, як там батько? Брикається?
– Питаєте, наче я його бачу.
– А дядько Ригорій?
– Та ще наче нівроку, вештається.
Ригорій після колективізації жив у Миргороді в свого знайомого. Хотів побудувати хату в хуторі, та Грабарка не давав осайби, крутив ось уже кілька років і врешті-решт виділив ділянку біля берестини, поруч з Харитоновим Данилом. Ригорій вагався – не впоратися йому з пеньками на цвинтарі. Хоч і старе, а все ж кладовище. Почни копати, й люди проклянуть, а тому пересиджував лиху годину в братчика.
– А я так скучила за вами! Дай, думаю, зайду.
Від тих слів Миколу покоробило: «Отака шльондра! Збреше й не скривиться. Потрібні ми тобі, як собаці прут або дівці дитина. Меле тим язиком, як помелом, та з хати ж не виженеш – рідня». І хоч не поважав Микола Ганну, але пожалів, впустив переночувати. Тільки невдоволено глянув на племінницю, і та знітилась під тим його уважним поглядом. Від душі в Миколи відлягло. Шляється по білу світу, воно й правда переночувати ніде. Батько не впустить, хай вже заходить, хати не перележить. Хоч і незаміжня і тягається з Матвієнком, а все одно рідна кров.
– Ну, що там батько поробляє? – з ввічливості, підтримуючи розмову, знову запитав Микола.
– Думаєте, дядьку, я його бачила? – Ганна повернулась, огледілась.
– А то дядини плахта?
Микола пропустив те запитання мимо вух.
– А де ж ти зараз, що поробляєш?
– Як де? Хіба ви не знаєте? Була на курсах трактористів в Сорочинцях, тепер на скотобазу встроїлась...
«Бреше чи правду каже? – вагавсь Микола, і на душі знов стало неприємно. – І принесла її лиха година. Таке вже брехливе та плутане. Як нарив дозрівший, в кожну мить можна чекати чого завгодно. Як не намагайся, не слідкуй, а не вгадаєш, коли бреше, а коли правду каже».
Для порядку й заради ввічливості ще трохи погомоніли, потім Ганна взялася за двоюрідних сестер. Вона весь час присідала біля них навпочівки, смішила, приставляючи вказівні пальці до лоба, живота, грудей, весело і несподівано крутила ними, і ті заливалися сміхом.
– Ну що ж, посміялися, давайте, мабуть, вже спати будемо. Гріх допізна вигигикувати, а то ще плакати будете. Хрестіться вже та лягайте, – наказав Микола.
– Спати так спати, – солодко позіхнула Ганна.
– Лягай, Ганно, на піл з дівчатами, а я, мабуть, постелю собі на лаві, а ні – на піч полізу, – сказав Микола.
– Та чого б ви, дя, гнулися на лаві, лізьте на піч! – гаряче запропонувала Ганна.
Микола проспав перший сон і раптом прокинувся. Притискаючись до нього бутонами оголених грудей, поруч на печі лежала Ганна.
– Ти чого тут?
– Та замерзла чогось... Зуб на зуб не попадає.
А коли Микола прокинувся вдруге, вдосвіта, Ганни вже не було. Вона спішно пішла з двору і більше не з’являлася, хоч і обіцяла. Та ніхто її, окрім дітвори, й не чекав.

29
Десь на третій чи на четвертий день після того як у Даценок побувала Захарієва Ганна, Микола підійшов до полиці, на якій висіли чисті накрохмалені і рублем на качалці викатані й відпрасовані старшою Марією сорочки, потягнувся до документів. Документи були сховані в одній із сорочок в нагрудній кишені. Чого потягнувся – і сам не знає. Може, тому що недавно перестрівали, питали, хотіли забрати. До того ж всі ці дні не йшло з голови, як поспіхом, панічно полишила їх вранці Ганна. До того ж десь перепустка поділася. Згадуючи тепер той візит, бачив, що була вона якась неврівноважена, напружена, знервована, не така, як завжди: вальяжна, розкута, але, сам стомлений, не придав тому ніякого значення. Раніше крутилася на одній нозі, а то чомусь уникала дивитися прямо в вічі, начебто соромилась свого виду. Та воно й було трохи опухше, її лице, мабуть, з похмілля. Так і пішла з хати: хаміль-хаміль, вислизнула, наче щось вкрала.
Микола перевірив одну кишеню, другу – немає документів. Не інакше, як Ганна вкрала. Хіба не виказала голоті, що в батька на вуглі квасоля закопана? Прийшли Матвієнки, викопали на причілку здоровенну яму. Квасолі, правда, не знайшли. Захарько здогадався, переховав.
Микола сів за скриню, на кулак схилився, задумався. Що тепер йому робити? Нічого хорошого чекати не доводиться. Неодмінно буде якась халепа. І для чого він сказав Захарьку, що Ганна гуляє з Матвієнком, та ще й додав, що, можливо, в Миргороді – з міліцією? Якби не племінниця, то, може б, і не сказав. А то гидко й дивитися. Та й як він міг не сказати рідному братові про його дочку, а про свою племінницю? Як ти вмовчиш, як воно тебе вдень і вночі доймає? Микола одягнувся і пішов на роботу. Йшов невеселий, смутний. Час зараз складний, нерівний. Він, правда, і в колективізацію таким був, і в громадянську. Кінець кінцем, не своя доля турбувала Миколу, хоч і своя теж, бо від неї залежала доля дітей. Після того як Микола повернувся з Донбасу, з шахт, рідна жона таки пожаліла, викупила Миколу за золото з тюрми. Весь час сидів Микола в Харкові на Холодній горі. Перед тим як випустити на волю, начальник викликав до себе Миколу, порадив:
– Не здумай тіки додому їхати. Зараз врем’я таке, не пройде й тижня, як знову в нас опинишся. Поїдь років на два-три в Донбас, поробиш там, поживеш, поки все уляжеться, а тоді вже й додому повернешся. Та й ті, хто знав, що тебе посадили, будуть впевнені, що строк свій відбув. Коротше, ні нас, ні себе не підведеш.
Послухав Микола розумного слова і прямо з Харкова поїхав на Донбас, щоб і люди не знали, не заявили. Працював на шахті в Краматорську. Додому не з’являвся, листів не писав. Звісток ніким не передавав. Так і одбув на тому Донбасі майже чотири роки. Повернувся додому дещо постарілий, з сивиною на скронях. Явдохи в живих уже не було.
А що поробиш, таке життя. Люди гинуть як мухи. Половини Коломійцевого хутора і вважай всього Даценкового не стало. І вже потім часто думалось Миколі, що, можливо, він тим і врятувався, поминув лиху годину. Не посадили б в тюрму, залишився б в хуторі, каюк був би. Вже б і кості на Соловках зітліли. А не потовпився б на Соловки, в тридцять третьому захляв би.
Не довго думаючи (документи в Миколи були, видали, як працював на Донбасі, і паспорт, і трудову), пішов Микола в Миргород на крупозавод. Потім перебравсь поближче, в Гогольське на сінний пункт. Пішов, але довго працювати не довелося. Незнайомі перестріли Миколу біля Маляренкового, обібрали. Забрали одежу й сто рублів грошей, ще й перепустку в сінний пункт взяли на додачу. Миколі і на думку не спало, що Захарієва Ганна була причетна до того пограбування. І ось тепер Микола зовсім залишився без документів. Ішов Микола в Миргород і не дуже печалився. Нічого він такого не зробив, а що зробив, за те отвітить. А в чім він винен? Може, хіба як на крупозаводі та в Виноградовім млині працював, коли-не-коли крупчатки принесе в кармані дітям? Так там і красти не треба. Доки робиш, понасипає тобі муки і в чоботи, і в кармани, і в штани, і в піджак. Нехай судять. Жінку, землю, багатство – все втратив. Не жалко Миколі тепер нікого й нічого, окрім власних дітей. Нелегка жіноча доля, гіркі сирітські долі. А долі дочок і подавно гіркі будуть, бо і сирітські, і жіночі водночас.
Не встиг Микола переступити прохідну скотобази, дивиться, наче Захарієва Ганна заполами по коридору майнула. Чи вона, чи, мо, здалося. Виждав час, вона. Вийшла з кабінету начальника і навіть не привіталася, носа набік верне. Чого вона могла сюди приходити? Може, й правда на роботу влаштовується.
Микола приступив до звичної своєї роботи, коли це десь під вечір його підізвав бригадир і якось по-дружньому, келейно, наче по секрету сповістив:
– Зайди до начальника.
В Миколи й серце похололо. Оце і все. Робити нічого, повернувся, пішов.
– Миколо Васильовичу, можна я гляну ваш пропуск? Хочу подивитись, чи не пора продовжити?
Микола зам’явся і раптом відчув, як лице залила фарба. Немолодий вже, скоро сорок, а доводиться через ту Ганну брехати.
– Та в мене його зараз немає, – збрехав Микола в надії, що перепустка все-таки знайдеться.
– Як це немає? А як же ви зайшли сюди?
– Та як? Так і зайшов, – зам’явся Микола. – Я тут роблю вже давно. На прохідній мене всі знають в лице, от і пропустили.
– Непорядок! – сказав начальник і ще раз повторив: – Непорядок.
– Ну, та я ж завжди з пропуском.
– А як же так, що сьогодні – без?
– Та спішив. Кинувся чуть світ шукати і не знайшов. А воно вже час на роботу... Не спізнюватись же.
– Ясно. І все-таки, як вас пропустили? Невже в нас оце такі порядки? Ви хоч нікому такого не кажіть. Якщо самі допустили промах, то хоч других не топіть.
– Та мене тут і без пропуска кожен собака знає.
– Зна! – всміхнувся начальник. – Знають, не знають, а пропуск перевіряти повинні. Завтра ви його принесіть. Я непорядків на своєму підприємстві не потерплю.
Пізно ввечері Микола перевернув з дівчатами усю хату, все майно в скрині переглянув, всі пруги в карманах перемацав, але перепустки ніде не було. Дочки злякано дивились на батька, наче відчували: знов біда насувається. І хоч як він їх не заспокоював, вони не вірили, пла-кали.
– Тату, а вам нічого не буде, що документів немає? – перепитувала найменша Манька.
– Та, нічого. Полають і другий випишуть, – заспокоював дочок Микола, хоч і сам не вірив в те, що казав. Якщо подумати, то нічого страшного й не трапилось. Накладуть стягнення і новий випишуть, а звільнять з роботи – піде працювати в інше місце. Чув, на Виноградовім млині вантажники потрібні. Шестипудові лантухи з борошном не дуже багато охочих тягати. Одна біда: вкрадено й паспорт. Про це Микола не сказав навіть дочкам.
На другий день пішов Микола на скотобазу без перепустки. Його зразу ж викликали до начальника.
– Вашим пропуском може скористатися ворог, проникнути на територію, – сказав начальник і звільнив Миколу з роботи.

30
По весні помічником до Петра Грабарки призначили Білика Степана. Не забуло-таки начальство, як дзвони з церкви турляв. Головна його робота – обліковець. Степан за роботу взявся круто, завзято, та інакше й не можна було. Спочатку необхідно трохи страху нагнати, а тоді вже можна й відпустити віжки. Білик Іван, Степанів батько, хворів. А тому Гнат працював у бригаді і за воловика, і за конюха, і за сторожа одночасно. Сторожує, то хай сторожує. Але порядок повинен бути. Степан за тим добре слідкує. Рано-вранці прийде в бригаду і одно ходить поміж стіжками, біля клуні. Добру клуню Харитони збудували. Та й повітки, сараї теж. Ходить Степан, придивляється, до чого б його причепитися. Глядь, біля стіжка клочок сіна валяється. Побачив Степан сіно, взяв у руки, понюхав – гарно пахне, лугом, чебрецем і ще бозна й чим. Мабуть, весною. Тисячі запахів. Степан ухопив той жмут і летить як навіжений.
– Гнат, чуєш чи де ти в біса дівся?
– О, треби тобі такого. Та се я ось збрую дьоготьком змазую, щоб було по-хазяйськи, – чути з комірчини Гнатів голос. – Се що воно там случилось, горить, чи що? Чи, мо, здохло що? – Гнат виглянув з ко-мірчини, а Степан аж тіпається від люті.
Степан, може б, і не в’їдав на Гната, бо по-сусідськи живуть. А раз по-сусідськи, то всякого буває. То курка в огород забіжить, гнізда повибиває, то порося картоплю підриє, то ще що-небудь трапиться. Але й це не головне. Про це можна б жити. Найбільше дошкуляла Степанові Гнатова поведінка. Степан став начальником, обліковцем, для хуторян це все одно, що бригадиром, та зрештою, так воно й було, виріс на голову, а то й на дві, а Гнат наче й не бачить того, не помічає. Так же, як і раніше, по-панібратськи веде себе, бо разом парубкували, ще в одну й дівчину, Мар’ю, закохалися. Та якби хоч один на один, то ще й нічого б, а то ж принародно. Який, скажіть, в чорта буде у Степана після цього авторитет? Та ніякого. А його стосовно авторитету попереджували в конторі й Грабарка, й Табур.
– Не клади пальця в рот отим хуторянам, зразу зануздай. Що ти! Одні недобиті куркулі! Запам’ятай, твій авторитет – це авторитет радянської влади на хуторі.
А тому й прискіпувався Степан до Гната, давав зрозуміти, хто є хто, намагався встановити потрібну дистанцію, якої Гнат ніяк не хотів визнати й тримати. А повинен би зрозуміти, що він тепер не просто Степан, сусіда, до того ж ще й молодший від Гната, а бригадир, начальник. Ніяк до нього не доходить. До того ж і Мар’я Степанова за Гнатом сохла.
– У тебе, Гнат Тимофійович, – Степан навмисне звертається до Гната по імені й по батькові, дає зрозуміти, щоб і той так робив, звертаючись до нього, – сіно розбирають вночі, а ти нічого не бачиш. Спиш, мабуть. А худобу годувати весною чим будемо?
– Та гарне сінце в клуні складене. Хто б його брав? – виходячи з комірчини, маракує Гнат, непомітно киваючи на Степана.
А тим часом у колишню Харитонівську хату повно людей набилося за нарядом.
– Не знаю, є сигнал, що в тебе сіно крадуть. Ясно? – навмисне кричить Степан, щоб всі хуторяни чули: а як же, він казав, попере-джав, є свідки.
– Та се непорядок, треба приглянути, – прикурюючи від кресала, погоджується Гнат. – Нехай, я ось подивлюся.
Гнат спокійний, урівноважений, він добре знає, де те сінце дівається. Ключ від клуні тільки в нього і в Степана.
– Дивись! В оба дивись! – погрожує Степан, впевнений, що підозру стосовно себе, якщо вона в когось і була, знято.
– І чого він в мене в’ївся, проклятущий, – вголос думає Гнат. Гнат, звичайно, любить пожартувати. І так, щоб й не помітно було, ґедзика вкинути. А що, може, й за язик? А може, думає, що батькову роботу посяду? Причепився, як реп’ях, спокою від нього немає. І згадалось Гнатові, як недавно він позбиткувався над Степаном. Степана тільки-но призначили бригадиром-обліковцем, а Гнат трохи вдома затримався. Поки попорався по господарству, спізнився вранці на роботу в бригаду. Вже всі люди зібралися, а Гната немає. Ну й що тут такого? З кожним може трапитись. Та Степан скорий на розправу, ніт щоб промовчати, зразу налетів з виговором.
– Чого так пізно на роботу прийшов?
– То нічого, Степан, я за те раніше додому піду, – пожартував Гнат. Дехто зразу второпав, гикнув і вмовк.
– Ну, добре, – за звичкою зробив широкий, красномовний жест Степан. Слухаючи тільки себе, він не дослухався Гнатових слів. Накричав для годиться, щоб порядок знав, а тому заздалегідь прийняв Гнатові слова як виправдання, як просьбу за вчинену провину піти з бригади пізніше всіх, тоді, як впорається з роботою. Так, як врешті - решт і повинно було бути. Коротше, не зрозумів жарту. Так же, як і багато інших, які сприйняли Гнатові слова, особливо не вдумуючись в їх зміст. Та потім до нього, видно, дійшло, а мо, хтось сказав. І ось тепер маєш. Звісно, що хтось сказав, охочих внести Степанові у вухо будь-що – більше ніж треба. З тих пір немає Гнатові спокою. Видно, хтось ушліший, той же Матвієнко, вніс у вуха Степану. Мовляв, ти не дочув, чи, мо, не допетрав, а Гнат привселюдно поглузував з тебе. Мислене діло – таке сказати? Прийшов пізно на роботу, а за те ще й раніше піде! Хороше діло! Це, Степане, саботаж!
Мабуть,тільки тепер зрозумів Степан, як його підкузьмив Гнат, ходив, кривився, наче від болю. А тому зараз перед усіма і гонить погінку на Гната. Щоб всі люди чули й бачили: Степан усе чув, образу він нікому не спустить, не вибачить, хай і не надіються. А тому Степан навмисне вибирає час, коли в бригаді збирається побільше людей, вчить Гната уму-розуму. Всі повинні зрозуміти: з кожним, хто поглузує, хто замахнеться на його авторитет, так буде.
– Е, се так діло не піде, – вголос подумав Гнат. – Треба виводити вориків на чисту воду.
А Степан вже кричить у дворі, знає, що його словам повірять, бо Гнат з дитинства такий, на ходу спить:
– Спиш, туди твою розтуди, а сіно крадуть!
Гнат мовчить, наче в рот води набрав. Думав Гнат і не раз, щоб його зробити, щоб прикрити ту лавочку, бо своїми очима бачив, Степан інколи по сінце вчащає. Весна, своє, видать, скінчилося, а тому теж бере, та не як-небудь. Глевку носилку накладає. Якщо слабий, то так сплоха ще й не понесеш.
Думав Гнат, думав, ніч не спав і таки придумав. На своєму сторожуванні залишив Гнат з вечора клуню навстіж відчиненою. А до клуні від хати далеко – це аж на гору йти треба. Розчинив Гнат двері не тільки в клуні, а й у хаті, щоб не рипіли, якщо спішно виходити прийдеться, а сам сів біля вікна й дивиться. Добре, ніч місячна. Вже й очі у Гната постовпіли і аж сльозою стали запливати. Спати хочеться, позіхається, як не перед добром. Вже й місяць покотився до горизонту, а Гнатові спочивати не доводиться. Тільки заснеш, а Степан тут як тут. Прийде, налиманить добрячу носилку сіна, а тоді ще вранці й вилає. Хіба ж так вичортує. Треба терпіти. Вдивляється Гнат у темряву і аж чманіє від того чекання, а голова такою важкою робиться, що в’язи не тримають, наче тебе хто з-за вугла мокрим мішком з димом вдарив. Гнат вже і жданики поїв, незчувсь, коли й куняти став. Добре, що щока рукою підперта була й сприснула. Гнат мало шибки не висадив головою. Якби не картуз, мабуть би, й щоку порізав, а то тільки в раму козирком вперся, а сон наче рукою зняло. Гнат припав до вікна, дивиться – в дворі нікого, пусто й на дорозі. Похмуро темніють садки в Срібній балці, блищить профіліровка, тьмяно біліють хати. Щоб, не дай Бог, знову не заснути, Гнат вийшов надвір. «Обійду навколо Харитонову, то біш бригадську хату і прикімарю», – подумав Гнат. Недружно проспівали перші півні. Гнат накинув на плечі сіряк, сів на лаву й сидить, напружено вдивляється в дорогу. Глядь, коли це понад Ладимаришиними кленками прямо на Харитонову гору хтось іде і в бригаду не завертає. І таке наче з носилкою. На горі повернув, до клуні простує. Нічого, йди, я тебе давно жду. Місяць хоч ще й не зайшов зовсім, але хмарно, інший раз присмерком землю криє. Розвиднилось, придививсь: їй-бо, Степан!
Тільки Степан відкрив двері, у клуню зайшов, розіклав носилку, став поспіхом смикати і накладати сінце – аж на двір чути, як сопе, Гнат тишком-нишком підійшов до дверей з-за клуні та й каже:
– О, стерво! Треби тобі такого. Як се я забув клуню закрити? От їдять його мухи! Ще яке стерво прийде та сіна вкраде. Буде мені тоді. Степан мене і так кожен день шпує, ні за що, ні про що ганяє, треба прикрити.
Гнат наглухо зачинив клуню. Скрипнули нахололі двері, гримнув засув, клацнув замок. Гнат ще й запрутив двері занозою, продів замок через кільце, гарна вийшла закрутка, й пішов спати.
Прокинувся Гнат перед світом. Іде по повітках і кошарах, та все наче перевіряє, все коней, овець та волів вголос перераховує, сіна в ясла підкидає, озивається. Зайшов і до клуні, розпрутив, відчинив двері навстіж.
– Треба таки провірити, чи ніяке стерво за ніч сінця не вкрало, а то й так бригадири лають, шут з ними...
Гнат ввійшов до клуні, придивляється в ранкових сутінках. Глядь, аж воно Степан Калтан на сіні сидить, а порожня носилка біля дверей стоїть. Добряча носилка. Дуги з горіхових батогів гнуті.
– О, треби тобі такого, – подивувався Гнат і, начебто впізнавши нарешті Степана, заспокоївся.
– А, се ти, Степан Іванович. Чого се ти тут сидиш на сіні?
– Та я... Та я... перевірити рішив, хто сіно краде. – Степанові стало незручно, він зашарівся, як маків цвіт.– Чуєш, Гнате, ти хоч нікому його не кажи, що я тут був, щоб і люди не знали.
– Та я се не скажу, та тільки й ти мене не дуже лай, як сам по сіно ходиш. Се ж твоя носилка біля дверей стоїть?
Степан мовчить.
– Звісно, не без того. Для порядку, може, коли й треба лайнути, а коли й примовчати, не кожен же день.
Після того випадку Степан Гнатові й слова накриво ні разу не сказав, а не те що лаяти за те, що сіно в бригаді крадуть.

31
Після тої пам’ятної нещасливої розмови з начальником скотобази й звільнення, пішов Микола працювати на Виноградів млин. На Виноградовім млині робітники були потрібні, особливо вантажники. Робітником Микола був добрим, історію з документами не втаїв, все розповів, як було, і його на роботу прийняли, понадіялись, що, може, документи все ж знайдуться.
Інколи Микола ночував у брата Ригорія, та, побачивши, що Ригорій там сам на пташиних правах, майже кожного дня повертався додому, до дітей. Там його чекали кожен день. Десь з середини літа дні становились коротшими. Петро і Павел час убавив, а Ілля-пророк – два уволок.
На Теплого Мартина йшов Микола з Миргорода з получкою, біля Вовнянки знову перестріли його троє, забрали гроші й перепустку на Виноградів млин. Микола прийшов у хутір, не втерпів, розповів людям. Може, дійде до грабіжників, хоч документ підкинуть. Чув Микола: з іншими таке бувало. Відчував Микола, що один з тих трьох знав його, або ж з хутора був, або з сусідніх хуторів. Але все марно. Через тиждень його заарештували. Чутка, що Даценко Микола в тюрмі, долетіла до хутора. Кинулись гадати, якого Миколу арештували, Секлетиного чи Василевого, – обоє Даценки.
Тюрма знаходилась за мостом через річку Хорол. Дійшла та чутка й до Жабокриків. Рідна Явдошина сестра Оксеня нав’язала добрий вузол, поїхала в Миргород. Добралась до тюрми, взнала, що й до чого, звернулася до начальства.
– Що там з Даценком Миколою Васильовичем таке? – запитала Оксеня.
– А ви хто така будете? Жінка? Сестра?
– Ні те, ні друге. Я жінчина рідна сестра.
– Нічого вам сказати не можу, не дозволено. Слідство ще не закінчено. Буде суд, тоді взнаєте.
І хоч як не добивалась Оксеня, як не просила, як не молила, вже і плакала, і на коліна падала, та так нічого і не добилась. А під кінець простягнула вузол.
– Ви хоч передачу візьміть.
– Не можна. Якщо табак є, давайте. Нічого іншого не приймемо.
– Ну, чого ви, візьміть! А я за вас Богу буду молитись. Я ж он відкіль його перла. В мене ось і гроші з собою є, це вам за те, що передасте.
– Сказано, не положено, і не просіть, – відрубав черговий.
Оксеня вже й сережки з вух золоті виймала – нічого не допомогло. Черговим був ще порівняно молодий хлопець і, з усього видно, совісний, а тому Оксеня наполягала:
– Ти хоч скажи мені, чи довго їх ще тут держати будуть? Ось на тобі на канфети, – і простягнула золотий червінець.
Черговий сховав у кишеню золотий червінець, сказав тихенько:
– Через два дні будуть кудись вивозити, а куди, я не знаю.
Більше Оксені взнати нічого не вдалося. Приїхала Оксеня в хутір та й каже племінницям:
– Була оце в городі, провідувала вашого батька.
– Ну й як там він? – заметушились дівчата, обаранили тітку – не вирватись.
– Не пустили мене до нього, дітки. Проте взнала: післязавтра кудись повезуть. Може, хтось із вас з’їздив би, а то мені ніколи буде. Очерідь пасти треба. Сьогодні день вбила, не знаю, що там і вдома, свині, мабуть, і саж підрили.
– Я не поїду, – сказала, як відрізала, Мар’я. – Мені в радгосп на роботу... Не піду – рощитають.
– Ти ж казала, що з тіткою Оленою, Білика Івана жінкою, робила. З тією приблудою, побовтюхою, як каже Остапиха.
– Ну то й що?
– Може б, з нею переказала. Скажи, що батько захворів, придумай. Не бійсь, за один день не виженуть... Манька ще зовсім мала... не дійде.
– Тітка Олена там давно вже не робить. З тих пір, як в хутір прийшла. Он Галька піде.

32
Працюючи бригадиром, Степан Білик ні-ні та й заверне було до Бужинки. Прокіп Любенко, з яким вона прижила Павла, десь на Соловках, чому б і не зайти. А Бужинці що? Для неї все смішки. Колись Степан наче ненароком зауважив:
– Чого це в тебе, Прісько, таке молоко чорне, чи ти його не цідила?
– А в мене й корова чорна, – відпаяла Пріська.
Мар’я Степаниха давно здогадувалася про шашні свого чоловіка Степана з Пріською Бужинкою, та здогадка – не доказ. Так би воно, може, й довго тяглося б в невідомості, якби одного разу майже дорослий, високий, здоровкуватий Бужинчин син Павло не застукав Степана прямо на матері, в непристойній позі. Товчуться з Пріською на полу в чому мати народила, хоч би страм прикрили. Бідний Павло до того розгубився, що від несподіванки й потрясіння вискочив на дорогу, біжить, волає:
– Заберіть, тітко, свого дядька, хай він до моєї матері не ходить! Заберіть! – і хоч майже дорослий, а по обличчю сльози, і припухле лице по-дитячому наївне й розгублене. Зоддалеки подивитися – дебелий мужичара, а зблизька – дитина. Здоровенні губи пересохли, потріскались, ледь чутно шепочуть:
– Господи, шо вони витворяють?! Господи! Що вони витворяють! Заберіть, тітко, прошу вас, дядька Степана з моєї матері, або як-небудь прийміть!
– Хай його сира земля прийме, – пропищала Степаниха, та, трохи повагавшись, кинула малу Прісю напризволяще, рушила йти. Страшно їй стало за Павла, ще, чого доброго, ума тронеться. Не приведи Господь, їй-богу, не в собі.
Так це вона ще хоч при поганому, а при здоров’ї, а як зляже, лежма лежатиме, що тоді буде? Хто тоді буде ходити за козою, курми, коровою?
На Степана у Мар’ї і раніше слабка надія була, а тепер і зовсім щезла. Зникла, вивітрилась за роки, і дух не пішов. З самого початку жили Степан і Мар’я погано, якщо не сказати більше. А останнім часом вже не живуть ніяк, тільки й того, що сплять в одній хаті. Та й то нарізно. Степан хтозна й чого не злюбив Мар’ю. Зрештою, для цього були підстави. Степан молодий, здоровий, кров нуртує, стане підбиватися поближче до Мар’ї, обнімати поміцніш, а вона стогне, плаче. В неї взагалі голос тонкий, плаксивий, а тому Степан спочатку думав, що він, можливо, помиляється, та одного разу, цілуючи, відчув у кутиках очей солонуваті сльози. Спочатку думав, що сам обслюнявив, провів по Мар’їному обличчю тилом долоні, а воно мокре.
– Ти що, плачеш? – запитав Степан і завмер в незавершеному русі.
– Бозе й Бозе, і для цього воно мені нузне? – заплакала Мар’я, і сльози річкою полились з очей. – В мене все болить, матка опустилась. А ти не залієш.
Степан терпів, терпів, а потім плюнув і пішов в загул. Одиноких молодиць вистачало. Дід Прокіп Чухно, на прозвище Любенко, на Кавказі будує укріплення на турецькому кордоні. Захворів там лихоманкою, мало не помер. А це на днях Бужинчин син Павло застукав Степана вдвох з матір’ю, та ще й навкарачки. Степан і раніш часто ходив мимо їх двору, коли йшов у бригаду, бо був бригадиром, чи туди йде, чи назад повертається, дивись, до Бужинки Пріськи загляне. Він ще й раніше, коли Прокіп вдома був, заходив. Та Павло, тоді ще малий, а скоріше, трохи недоумкуватий, думав, може, на роботу загадувати. Степан, бригадир, у всі двори заходить, бригадиру до всіх діло є, та тільки Пріська після тих відвідин чомусь на роботу не йшла, а відлежувалась. Може б, воно й на цей раз минулось, та, як часто буває в житті, допоміг випадок. Павлу щось знадобилося вдома. Мабуть, вернувся за кухвайкою чи, може, за рукавицями: сіно вже холодно залізною ключкою смикати, в руки зашпори заходять. А ті двері на засув не взяли, от і застав. Застав і розгубився.
Здоровий тілом, міцний, але глевкий вдачею, характером, Павло, замість того щоб поламати материному ухажору ребра, вискочив на дорогу і побіг до Біликів. Біжить і кричить, наче несамовитий:
– Тітко Степанихо, ідіть, заберіть свого дядька в моєї матері! Чого він до неї ходить?
Так вочевидь взнала Степаниха і весь хутір про чоловікові походеньки. Вона й раніше здогадувалась, а тепер переконалась остаточно. Метнулась до Бужинки, а Степан ще там. Обоє й досі – в чому мати народила. Вскочила в хату, обірвала патла на Прісьці, скусала, подряпала Степана. Степан – здоровий, міцний – навіть не одбивався од слабкої, писклявої Мар’ї. З тих пір гризня в Степановому дворі не вгавала і на хвилину. Ні вдень, ні в ночі. Зранку й до вечора Степаниха то плаче, то вищить, наче її хто ріже. Вона, й веселе розказуючи, плаче. Вийде по корову і, звертаючись до молодиць, жаліється:
– Ви як хочете, а я буду вмирати. Все пече, болить, наче побите або спечене: і руки, й ноги, і внутрях. Хтозна со воно. Вже й до баби Самодинки ходила, і в Кульбашне. Нісо не помагає. А живіт наче різцем ріже, їй-бо, матка опустилася.
– І чого б ти вмирала, отака молода, – глузує баба Дмитриха. Дмитрисі давно за вісімдесят. Ще кріпосне право пам’ятає, а подивитися – дівка, наче й роки не про неї. Як вдіне плахту, запаску, білу сорочку, то і не скажеш, що баба. Півсотні – не більше. – Я зовсім стара і то вмирати не збираюся.
Баба Дмитриха зроду така, молодцювата, по корову ще ходить, очерідь пасе, може ще й підбігти, якщо треба. Набагато молодші від неї давно вже немічні, відійшли від господарства. Не живуть, а доживають. А Дмитриха ще за трьох справиться. Весела, лукава, такий і син Дмитро.
– Е, так болить, так болить, що не знаю, чи й до вечора доживу, – бідкається Мар’я.
– І шо воно за людина? Ти її люби, а вона плаче, – обурювався Степан.
Пройшли роки, та Мар’я мало змінилася. Може, тому і Гнат Степанисі в серце запав – скромний, порядний, сором’язливий. А що вдієш? Така натура. З тих пір як Мар’я піймала Степана у Ганни Бужинки, її здоров’я геть зовсім погіршало, зійшло нанівець. Цілими днями Мар’я плакала, тужила. День проз день гризла Степана, кляла, заклинала.

33
Коли Даценко Микола вперше попав на допит до Кряжева, то здивувався тому, наскільки слідчий був обізнаний з усіма подробицями його життя і з тим, що з ним, Миколою, трапилось.
– Прізвище? Ім’я та по батькові? – запитав Кряжев.
– Даценко Микола Васильович.
– Рік народження?
– 1890.
– Соціальне походження?
– Куркуль.
– Нагороди?
– Повний Георгіївський кавалер.
– Я питаю про радянські нагороди.
– Немає таких.
– Притягалися до кримінальної відповідальності?
– Так, п’ять років тюрми за невиконання налогооблогу.
– За саботаж, – вточнив Кряжев, запитав: – спеціальність?
– Гуртовщик.
– В нас є дані, що вас пограбовано. Це так?
– Так, місяць тому назад. І другий раз ось недавно.
– А точніше?
– На Василя й на Теплого Мартина. Кажуть, якщо на Мартина жаби кричать, то після Мартина мовчать.
– Ви шо, віруючий? Називайте число.
– Четвертого і двадцять сьомого квітня.
– Що в вас забрали?
– Жалування і перепустку.
– А чому в міліцію не заявили?
– Думав, знайдеться.
– Пачпорта та інших документів при вас не було?
– Не було.
– А де ж ваш пачпорт?
– Пропав десь, не знаю.
– А в нас є відомості, що ви його продали.
– Кому б я його продав?
– Це ми й хотіли б знати, бо під вашим іменем і пачпортом вже здійснено кілька тяжких злочинів проти радянської влади, – брав на пушку Кряжев. – До того ж ви являєтесь членом міжрайонної контрреволюційної організації, яка має намір повалити радянську владу.
– Я нічого цього не знаю, – не на жарт злякався Микола, бо й справді паспорт його невідомо де, а про організацію вперше чує. Може, інші продали, цього Микола не знав. – Я нічого не продавав.
Микола дивився на Кряжева віддано, з надією. Він вірив, що все обійдеться. Правда на його боці. Кряжев рано чи пізно зрозуміє це.
– Не відмовляйтесь. Хто був керівником вашої організації?
– Їй-бо, я нічого не знаю.
– А я знаю: Герінг. До того ж у нас є свідки, при яких ви висловлювали думку, як би подорожче збути кому-небудь пашпорт. Вербували агентів.
– Ради Бога, кому? – звівся на ноги Микола. – Кого вербував?
– Сидіть. Бог тут ні при чому, не прикидуйтесь дурником. Тим, хто вас перестрівав, тим і нужні були ваші документи, а не сто рублів, про які ви всім розказуєте.
– А для чого ж вони тоді в мене їх забрали, ті сто рублів?
– Не знаю. А ось протокол допиту, де вас звинувачують в агітації. Куценко на вас показує.
– Про Куценка я взагалі вперше чую.
– Не знаю. Може, ви все це вигадали.
– Я? – здивувався Микола. – Та побий мене Бог, правду кажу!
– Якщо ви і надалі збираєтесь відпиратись, то ми можемо влаштувати вам очну ставку.
– Та що хочете, те й робіть, я нікому й нічого не продавав, нікого не агітував.
– Часовий, ану введіть сюди свідка Даценко Ганну.
Ввійшла Ганна, мимохідь глянула на Миколу, скосила і сховала очі.
– Ви знаєте цю людину?
– Знаю. Це мій рідний дядько Даценко Микола.
– Ви часто з ним стрічалися?
– Останнім часом ми з ним разом працювали на скотобазі, так що майже кожен день.
– Про що ви з ним останнім часом говорили?
– Ми мало балакали.
– А не збирався він нічого купувати чи продавати?
– Збирався. Хотів продати пашпорт.
– Це ви чули від нього, чи, мо, від когось іншого?
– Від нього. Після того, як його перестріли біля Маляренкового й забрали гроші.
– І скільки ж вони йому обіцяли, не скажете?
– А цього я не знаю, казав п’ятсот чи тисячу. Не знаю... Забула.
– Ганно, невже ти й гріха не боїшся? Такого ж не було. Для чого ти видумуєш?
– Так було чи не було? – запитав слідчий.
– Казав. Вкрали, мов, відібрали гроші. Збитки поніс. Діти малі... А тут можна добре заробити, підлататись, – сказала Ганна й втупила очі в підлогу.
– Побійся Бога! – заволав Микола.
– Так що, й зараз не визнаєте?
– Ні. Вона взагалі така... Як навидумує...
– Хай не бреше, – ощетинилась Ганна.
– Введіть другого свідка, – Кряжев встав, неквапливо пройшовся впродовж столу, закурив, проказав: – Введіть Куценка... – і, вже звертаючись до Миколи, запитав: – Ну, так ви в кінці кінців скажете нам, кому продали свій пачпорт?
– Ні, не скажу, бо нікому я його не продавав.
– А в нас є відомості, що ви продали свій пачпорт ворогу народу, емісару Блюмкіну, ярому троцкісту, який у 22-му році брав участь у вбивстві посла Мірбаха, а тепер має намір убити нашого дорогого вождя Йосипа Віссаріоновича Сталіна. Так за скільки срібняків ви продалися? Ви були членом селянсько-троцкістського блоку?
– Ні. Я нічого не знаю. Я нічого не продавав, – Микола вже не знає що й думати. Може, й справді Ганна вкрала і продала або втеряла, а пашпорт попав до ворогів. Про те, що слідчий бреше, бере його на пушку, таке Миколі й на думку не спадало.
– Так що, свідок бреше? Невже ви думаєте, що ваша племінниця на вас наговорює?
– От іменно.
– Вам відмовлятися є резон, а їй який?
– Аякже. Зла на мене. Із-за мене їй від батька не раз попадало. Взагалі ж, вона з дитинства така брехлива. Як понавидумує інший раз, так і на голову його не натягнеш. Може, й зараз...
– І все-таки, де пашпорт? Навіть якщо його у вас вкрали, то це вже факт злочину. Факт злочинного відношення до зберігання документів. У нашій країні дуже багато людей, яким потрібні документи. Переважно це вороги. Ви уявляєте, що може натворити ворог з вашим пашпортом?
Від тих слів у Миколи й голова впала долілиць, і плечі опустилися, наче на них звалили непосильну ношу.
– Ну так от, подумайте гарно.
– Я не знаю, де мій пашпорт. Він був у хаті. Я його ніколи з собою не носив. А де дівсь – не знаю. Сторонній до нас ніхто не заходив. А зник він після того, як у нас в хаті побувала з ночівкою Ганна Даценко. Та, яка тільки що свідчила проти мене. Може, вона й взяла. Але даремно казати не буду, як то кажуть, не пійманий – не злодій. Ще тиждень тому пачпорт був, я сам перевіряв. За це врем’я ніхто посторонній в хату не заходив. Не знаю, – стенув Микола плечима.
– А жаль. Ви знаєте, що на вас чекає? Ви розумієте, хто ви?
– Не знаю.
– Ви – ворог народу.
– Ні! Не може цього бути! – пополотнів Микола.
– Але ж факти проти вас. Ви продали документи, пашпорт...
– Ні, не продавав. Бог свідок. Не зійти мені з цього місця.
– Всі так кажуть. Хватить! Ви звинувачуєтесь у контрреволюційній діяльності. 58 стаття, пункт «б». 10 років таборів. Підписуйте, не тягніть, поки я добрий, а то попадете під розстріл.
– Не підпишу.
В цей час до кабінету слідчого завели Куценка.
– Ну що ж, ви самі зробили свій вибір, – наголосив Кряжев. – А що скаже Куценко?
– Нас в організації було п’ятдесят шість чоловік. У парку, що біля перукарні, Микола загітував і мене, – пробелькотів той.

34
По весні, як тільки одсіялись, майже всіх коломійчан, хто молодший, забрали на військові збори, в табори. Територіальна частина, скорочено – терчасть, знаходилась порівняно недалеко, в Миргороді. Срібний Гриша, Ододка Гнат, Секлетин Іван, Матвієнки, Остап, Семен, Петро Качечка, молоді чоловіки порівняно одного віку і призову, попали в одне відділення. Всі десь родом з дев’ятсот третього – дев’ятсот восьмого років народження.
Репресії в військових частинах на той час хоч і пішли на спад, та обстановка була напруженою, хоч вголос ніхто про це й не говорив. Мабуть, тільки командир кавалерійської частини Остап Табур і його заступник Петро Штим не стільки знали, скільки здогадувалися, що всі ті двадцять дев’ять офіцерів частини, які були репресовані за два неповних роки, ніякі не вороги. Хлопці молоді, років по двадцять п’ять – тридцять, тільки б жити. Всюди творилась якась незрозуміла вакханалія. Так скоро й до них черга дійде, як до колишніх царських офіцерів. В усьому окрузі з бувших їх тільки двоє й вціліло, може, Вишинський допоміг. Він тепер при владі, поруч з вождем. Кимось була допущена непростима помилка, але ніхто тії помилки не міг і не хотів визнавати, а тим більше виправляти. «Не може такого бути, щоб всі оті хлопці до єдиного були вороги, – думав Штим. – Взяти комроти Самуся, Холошу, Даценка. Ні, не може бути». Він знає Даценка з дитинства. Жили в Байраку, ходили в одну школу. Навіть якщо ворогами були всі, то тільки не він. А які Даценко на вольтажировці та джігітовці номера на коні виробляв? Справжній вершник, джигіт, циркач. Найкращий наїзник не тільки в частині, окрузі, а може, і в усій республіці. В усій РСЧА. Але й його не пожаліли, взяли. Добре, що хоч батьків в живих немає, давно захляли з голоду. І от знову в частину скоро нагряне комісія з округу. Чим скінчиться її перебування, які висновки вона зробить, кого не стане після від’їзду – невідомо. Комполку давно віддав наказ готуватися. Найбільш його турбували новобранці. Від них можна чекати чого завгодно. Треба б трохи й навчанням зайнятися, бо знову ж можуть перевірити. Ось уже чотири дні підряд новобранці прибирали територію частини, посипали її піском, готувались до інспекторської перевірки. Наближався Великдень. В Миргороді в кавалерійському полку ждали високої окружної комісії з Києва.
Так вже трапилось, що релігійне свято співпало з приїздом інспекторської перевірки. І якщо б хто захотів, то всі оці дні підготовки й прибирання міг би поставити Штиму в провину, мовляв, прибирає, готується до Пасхи, хоч насправді він готувався до іншого. Чекав високої комісії, яка от-от повинна була появитися десь на Великдень або зразу після нього.
З страсної суботи на Великдень Ододці Гнатові випало бути в наряді, днювальним по конюшні. Весь день Гнат порався біля коней, вимітав зі станків, чистив, посипав у ногах піском, потім відміряв кожному коню вівса по мірці, замочив у великому кориті і, як тільки овес набубнявів, нагодував коней, поставив на ніч на довгий чомбур, може, якому примандюриться лягти, хоча здоровий кінь ніколи не прилягає, спить навстоячки. Під кінець повичищав станки, перевірив цимбалини. Які були надто низько, попідтягав, щоб коні не билися. В конюшні було порівняно сухо. На днях весь особовий склад частини копав у станках глибокі, не менш ніж в коліно, ями. Потім в ті ями ставили торцем дрючки, торчували. Проміжки між дрючками заповнювали, засипаючи перемішаною з сіном глиною, трамбували. Все робилося для того, щоб коні не вибивали під задніми ногами ям. Тепер в стайні сухо і чисто. Позгрібає Гнат широким, схожим на сапу гребком кінський помет і сечу у рів, і знову чисто й сухо.
Під вечір Гнат розніс по годівницях в металевому невеликому, кілограмів на півтора, кухлі замочений овес, підкидав сіна. Пізно ввечері до конюшні пригнали весь особовий склад. Як завжди, десь з годину коней чистили шкребницями, розтирали ноги й спини скрученими з соломи й сіна віхтями. Прибули з навчання третій і четвертий взводи. Вчора пройшов теплий весняний дощ, і в усіх коней були мокрі, забрьохані по саме черево ноги. Щітки на ногах стирчали борідками, їх теж витирали й мили, масажували ноги сіном. І тільки лиш як стемніло, на конюшні стало спокійно.
«Дивина та й годі», – думав Гнат. Їм на все відділення видають в суботу два бруски мила. Заведуть в лазню, мивсь не мивсь – через двадцять хвилин вилітай. А на другий день, в неділю, ведуть ескадрон на конюшню, на цілий день коней мити. А для цього кожному видають по бруску мила. Здається, помив уже все: і щітки на всіх ногах, і гриву розчесав, і між ногами вимив, крайню плоть привів у порядок. Під кінець ополіскуєш коня з відра, а потім ведеш до командира. Командир гляне, знайде в хвості на ріпиці темну пляму і завертає назад. І так разів п’ять. А здаси коня, за сідло берися. Стремена цеглою натирай, трензеля на вуздечці чисть, щоб сяяли. Сам випацьоришся так, що вже й не знаєш, чи був у тій лазні, чи ні. Це щотижня. До того ж тричі на день по годині чистиш того коня, наче щось путнє. Три години на день ляснуло. А варто захворіти коневі, всі летять: дохтурі, ветінари. А Гнат колись впав з перекладини, дух забив – ніхто й не заглянув: ні лікар, ні сестра милосердя. Та хоч би не будили так рано для тієї чистки, а то п’ять годин, а ти вже на ногах, як штик. Дехто, правда, не дуже старається, залізе під коня і спить.
Коні переступали з ноги на ногу, пряли вухами, тупцювалися, сопіли, шелестіли, вибираючи губами з металевих жолобів овес, губили, крадучи один в другого сіно, розтрушували його під передні ноги, невдоволено били ногами по цимбалинах, іржали. «Головне, щоб ні-яка не замотала шию в цеп», – думав Гнат. Попереду у нього ніч. Гнатове чергування закінчувалось – вранці, і після чергування, на Великдень, в нього випадав вільний день. Гнат солодко позіхнув, подумав, що сьогодні, мабуть, пости провіряти не будуть (Гнат би не провіряв), чого б їх перед Великоднем телесувало, і, як тільки стемніло, заліз у жолоб. Гнат найкраще висипався у жолобі. Там, у пахучому кориті, під хрумкіт сіна на кінських зубах Гнат і задрімав, поспав перший сон, вирішивши, що якщо розводящий і начальник варти прийдуть перевіряти, то він вчасно встигне почути їх кроки, скочить на ноги, начебто він порався біля коней, доповість, як того вимагає статут. Вночі, в темряві, чути далеко, навіть коли засне як убитий і не почує, то коні, зачувши наближення сторонньої людини, нашорошаться, почнуть тупцюватися, турбуватися, хропіти, і він неодмінно прокинеться, доповість згідно статуту. А якщо його навіть і застукають, то хай ще спробують знайти, в якому жолобі він спить, стайня здорова, в ній і вдень темно, а вночі й поготів. Поки провірять всі жолоби, коні такий переполох здіймуть, що й мертвий прокинеться. А тим часом Гнат вийде десь поміж коней, наче от-от порався. Та навіть якщо Гнат вийде десь поруч, і то хтозна, чи його в темряві помітять, якщо не обізветься. А тому Гнат не боявся, лежав у жолобі майже до самого світу. Десь в кутку від несподіванки захропіли коні. Гнат прислухався – ніде нікого.
Всю ніч снилася Гнатові якась чортовщина, нерозбириха, мучили страхи й переслідування. То його хтось бив, примушував вступати в якусь банду, і Гнат погодився, бо злякався. Ватажок банди пострілом з пістолета на очах у Гната вбив хлопця, що сидів за столиком поруч з незнайомою жінкою. Жінка навіть не здригнулась, не глянула в його бік, як і в бік забитого, а тим часом бандит кинув пістолет у викопаний позаду рів і у вечірньому присмерку метнувся до Гната, примусив його іти діставати той пістолет. І тільки тоді Гнатові стукнуло: ти ба, як хитро все продумано. Побачить жінка з пістолетом не вбивцю, а його, Гната, і каюк йому. Гнат заартачився. Вбивця полоснув Гната бритвою по шиї, потім по животу і знову по шиї. А тут, де не візьмись, комполку Штим, заломив руку вбивці, і Гнат залишився живим. Прокинувся Гнат від ранкової прохолоди в холодному поту, ніде нікого, серце шалено калатало в грудях. Чути тільки, як біля вуха щось сопе і хрумтить. Невже той, з бритвою?
Раптом Гнат відчув на лиці теплу, з лоскочучими волосками губу коня, кинувся, остаточно прийшов до тями. Почув цокіт цепка об метал, тупіт копит, удар ноги по кованих цимбалинах.
Тьфу ти! Та він же в конюшні, днювальний. І ніде ніяких бандитів. І присниться ж таке! Не дало як слід і поспати. Гнат солодко потягнувся, позіхнув, чхнув:
– Апчхи-апчхи-апчхи! – аж коні схарапудились, понатягали ланцюги, от-от ясла винесуть.
«А чого це я у Великдень буду в казармі сидіти, як у мене вихідний?» – подумав Гнат, піднімаючись з жолоба і щулячись від прохолоди. Гнат швиденько розніс по стайні сіно, підкинув у ясла і, тільки як слід зігрівшись, вийшов надвір.
– Піду лучче в Багачку, провідаю тата. Сьогодні все одно вихідний. Кому яке діло, де я буду. Тут чи вдома. А в понеділок раненько- вранці прийду на построєніє, на перевірку, і не помітять, – міркував уголос Гнат. Як подумав, так і зробив.

35
Рано-вранці, можливо, ще раніше від Гната, в Мінську прокинувся і Бадила Василь. Знаходячись на строковій службі, Василь Бадила щовечора перед сном згадував рідний хутір, дружину Ганну, своє життя.
Після вбивства батька Федора Бадили його й Настю забрала до себе в Багачку рідна Федорова сестра, там вони й жили деякий час. Інколи згадувалась мачуха Дарина, вона була Василеві рідніша рідної матері, бо рідної матері ні він, ні Настя не знали. Жаль, по-дурному загинула під кряжами в економії Дурново.
Круглий сирота, Василь швидко подружився з Володею Штельманом, який жив з батьками поряд з тітчиним подвір’ям. Двір у двір.
Влітку вдвох вони бігали до Псла, купались, бавились на гарячому піску, а потім, йдучи проти течії, щоб зносило пісок, і тупаючи ногами, вистукували і ловили щурів, на яких миттєво клює окунь. Це заняття було легким і досить цікавим. Ідеш, тупаєш ногами по дну, доки наляканий щур не вилізе зі своєї схованки в піску і, трохи постоявши проти течії, оцінюючи ситуацію, знову не зариється в облюбованому місці.
Тоді варто накрити те місце долонею і акуратно взяти з дна жменю піску, в якому неодмінно буде знаходитись і невдаха щур.
Вода в Пслі чиста й прозора, а тому хлопці часто набирають її в долоні й п’ють.
По той бік річки – сосновий бір, а трохи нижче по течії будується місцева гідроелектростанція. Будують місцеві муляри й теслі. Кимось там на будові працює і Петро Матвієнко, а в хуторі серед знайомих розповсюджує і заохочує своїх дружків і братчиків, щоб робили те ж саме – розповсюджували чутки, наче на тій будові Петро працює виконробом. Та його на гарматний постріл не допустять до такої посади, а бач, плеще, і язик не зболить.
Ну, та нехай, прийде час, Василь повернеться в хутір, на своє старе батьківське подвір’я, і все розповість. Хай тоді посміються над Петром.
А як закінчувалось золоте і швидкоплинне літо, удвох з Володею Штельманом ланом, мимо млина, вони бігли до школи, навіть за однією партою удвох сиділи, їх навіть не розсаджували, як інших. І хтозна, хто в тій хлопчачій дружбі був відданіший, вірніший, мабуть, Василь. І не тому, що натура у Василя була такою, ні. Скоріш за все тому, що Василеві ні до кого було прихилити голову. Круглий сирота – ні батька, ні матері, а тому там, де в серці повинні б бути родинні почуття, у Василя були дружні. У Володі Штельмана були батьки, а тому він ділив своє серце на трьох, а може, й на більше, тоді як серце Василя безроздільно належало тільки другу і більше нікому. І треба ж було такому трапитись, що через кілька років, на порозі юності, тоді, коли до людини вперше і часто й густо несподівано приходить кохання, прийшла любов і до Володі з Василем. І все було б гаразд, якби та любов прийшла або ж не одночасно, або ж вони закохались у різних дівчат, а не в одну, як це трапилось з ними. Полюбили обидва однокласницю Степаниду Кряжеву. Незважаючи на те, що Степанидин двоюрідний брат, Юрій Кряжев, займав високу і грізну посаду начальника районного відділу НКВС, та й батько, Яків Варшавчик, був великим цабе в районі, Степанида, як і всі її ровесники, була веселою, товариською, але не легковажною дівчиною. Це притягувало до неї однолітків. Не минули тієї напасті і Володя з Василем. А коли обидва довідались, що по вуха закохані в Степаниду, розгубились. Спершу обоє були готові вступити одне одному, та Степанида, помітивши те, а ще ра-ніше відчувши закоханість хлопців, чомусь віддала перевагу Володі Штельману, і це боляче вразило Василя. Він вважав, і небезпідставно, що Степанида вчинила так тільки тому, що він сирота, безбатченко. І що б там не говорили про бідних і багатих нагорі, що б не писали про те в книжках, насправді ж – все навпаки. Бідного й безрідного обходять всі. Нікому він не потрібний. От і Степанида вибрала Володю, і йому, Василю, тепер не треба нікого і нічого вступати, все ви-рішилося само собою, без стороннього втручання. Помітив те й Володя і, відверто поговоривши з Василем, вирішив не поривати стосунки із Степанидою. Через деякий час вони стали зустрічатися, і Василь виявився зайвим і для Володі, і для Степаниди. Він навіть став для них тягарем, постійно нагадуючи своєю присутністю про їхню, нехай і не відверту, але все-таки зраду.
А їм все частіше хотілося бути вдвох, не стрічатися з Василем, не бачити його сумного, докірливого погляду. Їхня любов і стосунки були самодостатніми, коли третій виявляється зайвим. Щоб не загострювати ситуацію, Володя Штельман вирішив відверто поговорити з Василем. Домовились про час і місце зустрічі.
Василь, звичайно, пристав на ту мову товариша. Якщо розібратися, то йому щастя й не світило. Та найболючішим було те, що Степанида замінила Володі його. Він став непотрібним не тільки Степаниді, як це було раніше, а й Володі. А окрім Володі, у нього нікого не було. Так уперше Василевого серця торкнулася зрада. Він, як міг, підтримував стосунки з Володею, та любов, мабуть, почуття набагато сильніше від дружби, такою, у крайньому разі, вона виявилася у Володі, і вони стали потроху віддалятися. Перший крок до цього зробив Штельман, а потім уже Василь. Поглинуті першим глибоким почуттям, його несподіваними проявами, Володя й Степанида скоро забули про Василеве існування. Він помітив це і теж став уникати зустрічі з ними. І там, на тому місці, де панувала дружба і відданість, непомітно ріс тарантул образи, болю, який поступово перетворювався в зневагу і ненависть. Якщо Володя так легко забув про їхню вірну дружбу, то чого вона була варта? Тоді за що його кохає Степанида? «А що, як він леститься до Степаниди лише тому, що і батько, і брат у неї ходять у великому начальстві?» – інколи думав Василь і тут же відкидав припущення, вважаючи його абсурдним. Василь підходив до дзеркала, пильно вдивлявся в риси свого обличчя і бачив, що зовні він нічим не згірш від свого колишнього друга. Значить, тут щось інше. Що саме – Василеві не вдавалося взнати, а тому, ображений на весь білий світ, він шукав полегшений підхід до проблеми, де на перший план знову ви-ступало його походження, бідність, безрідність. Можливо, що він був і не дуже далекий від істини, і все ж таки цілив мимо, бо, щоб там не думав, не перебирав, не вибудовував Василь у своїй уяві в довгі зимові ночі, насправді ж все було не так.
Почуття жінок настільки примхливі й некеровані, особливо перша любов, що виникають інший раз до людини зовсім негідної у своїх вчинках, несподіваної у своїх звичках і уподобаннях, і природу цього феномену, цієї алогічності жіночого серця ще нікому не вдалося розгадати. Бог береже таїну любові, як береже він таїну народження, а точніше – самого зачаття людини, і таїну смерті. Хоч, мабуть, деякі біографічні факти щось та важать для людської любові, але не настільки, щоб стати чимось визначальним для неї. Серцю, як відомо, не накажеш. А тому, часто й густо, жінка ігнорує гарного й розумного, а закохується в злодія. Якби й тут у них було щось подібне, то у Володі не виникло б нездорових асоціацій і думок. У них було все, як у кіно. Степанида полюбила багатого і, мабуть, все-таки вродливого хлопця, а його, Василевою любов’ю знехтувала. Все частіше Василь ставив себе на місце колишнього друга і переконувався, що він би по відношенню до Володі так не вчинив, навіть якщо б Степанида була закохана в нього, Василя, по самі вуха. Він ні в якому разі не зрадив би дружби, а можливо б, навіть пожертвував любов’ю заради чоловічої дружби. Так здавалось Василеві, а тому він повірив у те і був впевнений, що так би воно й було. А через рік Володя і Степанида зіграли весілля. Василь на весілля не пішов, хоч і запрошували. А ще через півроку Василь повернувся в хутір і одружився на Коломійця Федора і Параски Ганні. Ганна припала Василеві до вподоби, і він забув і про Степаниду, і про Володю Штельмана.

36
Даценко Микола, повний Георгіївський кавалер, лежав на дерев’­яних нарах у Миргородській в’язниці, і хоч було далеко за північ, не спав. За заґратованим віконцем світив повновидий місяць, солодко, голосно і закохано, на всі лади витьохкував соловейко. На душі у Миколи було сумно і боляче. Жінка Явдоха померла ще у 33-му, Матвієнко та Остап вбили. Він навіть не знає, де похована. Остап з Матвієнком вкинули в яму з-під сохи в чиємусь дворі, загорнули, і ні сліду, ні признаки. Наче ніколи й не було на землі. І тільки троє дочок нагадують, що Явдоха все-таки була, особливо – середульша Галька. Так вже схожа на покійну – і статурою, і голосом, і з виду. Навіть всі вихватки Явдошини. А так ніхто й не згадає. Нікому, та й не до того зараз. Ось і він лежить на верхніх нарах у в’язниці майже приречений, намагається думати про щось стороннє, а думки весь час вертаються до життя, до Явдохи, до дітей, до весни, що буяє за вікном. Першого і другого – життя й Явдохи, вважай, немає, а діти лишилися на нещастя й біду, а слідчий Кряжев і його помічник на кожному допиті погрожують ліквідувати не тільки його, а й дітей, якщо він не підпише протокол допиту. Заарештували його в кінці квітня, зараз за вікном травень, буяє весна. Мабуть, навмисне так зробили – навесні, коли все народжується, розквітає, оживає ще недавно мертве, так не хочеться помирати і так хочеться жити, дихати, радіти, хочеться бачити своїх дітей, говорити їм прихильне напутнє слово, і слідчий це прекрасно розуміє, бачить і знає, а тому й напосідає на Миколу і на таких, як він.
А всього їх, бідаків, – десь п’ятдесят шість чи п’ятдесят сім. І кожного із них заставляють оббріхувати один одного; а вони ні сном, ні духом не знають і не відають, чого від них вимагає слідчий. Можливо, колись Миколині внуки прочитають той протокол, який він мусить підписати, а він уже переписувався неодноразово, бо майже кожного разу на допиті він обагряється його, Миколиною, кров’ю настільки, що його знову й знову доводиться переписувати. Але на цей раз Микола, мабуть, підпише все. Терпіння давно скінчилося, зійшло нанівець, снаги до життя немає.
– Прости мене, Господи, святий і прісний, простіть мене, невідомі мені внуки і правнуки, за мою малодушність. Я не хотів перед смертю кривити душею, оговорювати зовсім невідомих мені людей у тих гріхах і вчинках, яких вони не робили і робити не збиралися.
У своєму житті Миколі доводилося бачити всякого, але таке не могло приснитися в найстрашнішому сні. Звичайно , за свої провини перед оцими людьми, яких він ніколи і у вічі не бачив, він опиниться, скоріш за все, мабуть, у пеклі, бо, хай не по своїй волі, а все ж обмовить їх, а його дітям, внукам і правнукам аж до сьомого коліна не бачити щастя й долі. Так написано в Біблії, яку Микола хай досконало й не знав, а все ж таки вряди-годи читав, по великих празниках ходив до церкви, слухав проповіді. А тому те, до чого схиляли слідчі, було противно Миколиній натурі, приголомшувало і остаточно пригнічувало його, як страшний і непростимий гріх перед людьми, їх життям, кров’ю, а отже, і перед Богом, перед своїми дітьми, нащадками: внуками, правнуками і праправнуками, яких йому не судитиметься побачити, але долі яких він понівечить, скалічить.
По суті, всі вони, члени контрреволюційної групи, народилися на території колишнього Миргородського повіту в різних селах і вперше зустрілися на допиті в кабінеті слідчого при проведенні очних ставок, а деякі так і не знають про існування один одного.
Що від них вимагають? Хоч би й від нього? Якщо відверто, то не так і багато. Перш за все зізнатися, що, працюючи на скотобазі, він стрічався у вільний від роботи час біля перукарні, що за єврейськими торговими рядами, навпроти курорту, з Петром Куценком, ім’я та прізвище якого він чув уперше. А коли зустрічалися, то, звичайно ж, не хвалили нову владу, а гудили, бо обоє сиділи в тюрмі, тільки й того, що в різний час. А гудячи, приходили до висновку, що нова влада нічого путнього їм не дала, скоріше навпаки, а тому було б краще, якби вона сконала. Та з усього видно, що сама вона, скоріш за все, ще довго існуватиме, то не лишається нічого іншого, як повалити її.
– Як ви збиралися повалити радянську владу? – запитує слідчий.
– Ми не збиралися нічого робити, – стоїть на своєму Микола.
– Це вже встановлено. Всі показують, що ви член повстанської організації. Відповідайте, як?
Микола напружує свою уяву, розум, але не може нічого сказати, бо ніколи над цим не думав. Микола, звичайно, був не в захваті від нової влади, бо нічого гарного вона йому не зробила. Три роки, по суті, ні за що ні про що відсидів у тюрмі, поневірявся у Донбасі на шахтах, далеко від рідних, від сім’ї. Нова влада в особі Матвієнка, Остапа і Сидора вбила дружину Явдоху, зробила неповнолітніх дітей напівсиротами, а тепер вони стануть круглими сиротами, бо то не було тільки матері, а тепер не стане ще й батька. Так що дякувати Миколі новій владі було ні за що. Але й повалювати владу? Своїм селянським розумом він не міг до такого додуматись. Бувало, він бажав їй, владі, багато всіляких негараздів, хотів, щоб вона згинула, сконала, але навіть уявити не міг, як це і за яких умов може трапитись.
– Ну так що, будете говорити?
– Я не знаю, що казати.
– Прийдеться вам нагадати. Ви збиралися повалити радянську владу шляхом нападу на радянські установи і знищення їхнього керівництва.
– Удвох, чи що? – подивувався Микола.
– Ви не прикидуйтесь. Ви що, не знаєте, що ваша повстанська організація налічує п’ятдесят шість активних, вороже налаштованих проти радянської влади членів?
– Та навіть якщо б нас було тисячу, то хіба ж можна повалити отаку державу?
– Мовчати! Не прикидуйтесь дурником. Наче ви не знаєте, що такі організації створені в кожному районі!
– Не знав, – щиро подивувався Микола.
– Може, скажете, що і в нашому районі немає ніякої ворожої орга-нізації? Ви це хочете сказати?
– Я цього казати не збираюся, бо не знаю. Може, така організація й існує, але я до неї не маю ніякого відношення. Я що, мало відсидів, щоб не зрозуміти, що жарти з владою погані? Тільки вирвався з тюрми і знову б всунув голову в пекло?
– Мовчать! – слідчий гахнув кулаком по столу. – Ви за що сиділи?
– У вас там все записано.
– Відповідайте.
– За налогооблог. Не виконав повторного плану.
– Значить, був саботажником ще тоді? Ясно. А тепер прикидаєшся ягням. Не вийде. Признавайся, де хотіли взяти зброю, звідки отримували інструкції, хто керував організацією? Хто перший привів до неї? Все викладуй. Немає часу воловодитися.
– Та навіть якби я знав, що така організація існує, як би не ненавидів радянську владу, я б не вступив до неї хоча б заради дітей, щоб врятувати їх. Вони неповнолітні, у них немає матері. Невже ви думаєте, я ворог своїм дітям? Ви б пішли на таке?
– Мовчати! Питання тут задаю я. Дев’ятого травня вас буде судити суд, а протоколи допиту не готові. Підписуйте, якщо хочете повернутися коли-небудь до своїх дітей, а інакше ви їх ніколи не побачите.
Микола підняв голову, подивився на слідчого, потім через заґратоване вікно на річку Хорол, на прибрані, побілені до Великодніх свят хатки, і від прямолінійної відвертості Кряжева йому стало не по собі.
За той час, що довелося відсидіти у харківській в’язниці на Холодній горі, зрозумів: про справедливість суду годі й думати. Закон, що дишло...
Жінка Явдоха тоді викупила його за золото, яке залишилось в них від батька Василя, а тепер кому він потрібен, окрім дітей? Але діти ще настільки малі, що мало що розуміють у цьому житті, а особливо в тому, що трапилось з ним. Значить, така його доля. А долі, як відомо, не вибирають, доля сама знаходить нас.
Відчуваючи, що приречений, що скоріш за все їх, а точніше, його розстріляють, Микола зовсім занепав духом і не стільки власне існування непокоїло його, скільки сирітські долі дітей, яких він уже ніколи не побачить і нічого не взнає про них. А кажуть же, що зі смертю людина вся не вмирає, її душа опиняється чи то в раю, чи то в пеклі. Раніше Микола не дуже вірив у це, а зараз так жагуче захотілося, щоб рай і пекло існували, що на якусь мить він навіть зміцнів фізично й духовно, готовий знову боротися з цим абсурдом вигадок, обмов, наклепів. Мабуть, вони всі, схоже, судимі і всі будуть знищені як потенційні вороги нової влади. Минулого разу на допиті слідчий так і сказав: «Радянська влада не збирається панькатись зі своїми ворогами». Єдина надія зараз у Миколи на пекло. В рай він не попаде ні за яких обставин, все життя його яскраве підтвердження тому, що доля готує йому не рай, а пекло, бо, по суті, майже все його життя на цій суціль грішній і неправедній землі – пекло. Хіба те, де він перебуває зараз, не пекло? До того ж гірке, зле, несправедливе, а тому справжнє Господнє пекло, скоріш за все, видасться Миколі за рай, бо в тому потойбічному пеклі не повинно бути хоч оцієї несправедливості, що кожен час і мить твориться на землі. Якби Микола був хоч у чомусь винуватий, якби в пред’­явленому йому звинуваченні була хоч крихта правди, тоді б не так гірко й боляче було іти з цього, хай і грішного, але в чомусь, можливо, саме тому, що воно грішне, прекрасного життя, навіки розпрощатися з весною, з садами, з вишневим, яблуневим цвітом, з білими і рожевими пелюстками, що, опадаючи, так ніжно лоскочуть руки, лице. А тому Микола вважав за гріх навіть подумати, що він може попасти в рай. Туди, скоріш за все, попадають ті, хто і на землі живе в раю, в кого щаслива і безхмарна доля. Було б вкрай несправедливо створювати для людини тяжкі й нескінченні страждання, а потім, після відходу, відправити таку душу в рай, і Микола це добре розумів. Він був згоден потрапити в саме пекло, навіть в його епіцентр, аби тільки мати можливість щось знати про своїх сиріт, у яких доля складеться, можливо, хоч трохи краще і щасливіше, ніж у нього. Аби то дав Бог. Він і там, у пеклі, в киплячій смолі буде просити у нього їм щастя й долі.
Після всіх цих думок, що блискавично промайнули в Миколиній голові, остаточно визріло рішення: нічого не підписувати, боротися, стояти на своєму до кінця.
– Я не можу підписати те, чого не було, і того, що не знаю!
– Як це ви не знаєте?! – гримнувши кулаком, підвівся з-за столу слідчий.
– А так, не знаю – і все. Я не хочу брати гріх на душу, оббріхувати людей, яких я ніколи і у вічі не бачив.
– І ви думаєте, що цим чимось допоможете їм чи собі? Вони вас давно продали з потрохами, а ви... Ось, почитайте, – слідчий кинув на стіл протоколи допитів Миколиних «подєльників». Микола глянув на них і, заглибившись в читання справи, все зрозумів.
– Чи, можливо, вам треба знову влаштувати очну ставку? Ану, введіть сюди Куценка, – гукнув вартовому.
За хвилину змарнілий Куценко знову був у кабінеті слідчого.
– Ви знаєте цього громадянина? – слідчий вказав Куценкові на Миколу.
– Так.
– Що він вам пропонував?
– Повалити радянську владу.
– Хто був вашим керівником?
– Герінг.
– Де мали брати для повалення радянської влади зброю?
– Хотіли роззброїти військову частину.
– Ви чули, громадянине Даценко?
– Чув. Але то неправда.
Миколу добре побили і знову кинули до камери.
За вікнами камери буяла у всій своїй красі весна, цвіли, наповнювали пахощами землю садки, у шибки заґратованого віконця дивився місяць, стукала вишнева гілка.
А Миколі було всього лише сорок років, знову, як і колись в молодості, жагуче хотілося діяти, жити, ростити дітей.
37
Слідчий Кряжев сидів у своєму кабінеті, думав над словами Миколи Даценка. Твердий дістався горішок, недарма Георгіївський кавалер. З усього видно, за царя нагороди даром не давались. Але Кряжеву доводилось розколювати й не таких. Трохи зачекаємо. Хоча дуже чекати вже й ніколи. Кряжев глянув на календар. Через кілька днів відбудеться суд. Усю групу судитиме «трійка», отже, смертний вирок забезпечений усім. Як людина, Кряжев розумів всю абсурдність за-тіяної справи проти цих горопашних, що ні сном ні духом нічого не знають, селян, але як громадянин, як член партії, врешті-решт, як капітан НКВС, розумів, що так треба, що прийняте рішення десь там, нагорі, у верхніх ешелонах влади цілком виправдане, доцільне й надзвичайно розумне. Як би там не було – справедливо це чи несправедливо, але у свій час скривджені радянською владою люди, особливо ті, що сиділи у в’язницях, повинні бути знищені, і негайно. Класова боротьба загострюється, як вчить мудрий вождь всіх часів і народів, міжнародне становище з кожним днем ускладнюється, пахне війною, хоч про це й заборонено говорити, але думати – ні. Війна може бути, може не бути, скоріш за все, вона рано чи пізно, а буде, бо вся попередня історія Росії підтверджує ту просту і неспростовну істину, що Росія, по суті, ніколи не жила мирно більше 15–20 років. Як тільки підросло, змужніло ще одне покоління, так і чекай війни.
Після Першої світової минуло вже майже двадцять років, строк аж занадто довгий. Не сьогодні, так завтра чекай нової війни й мо-білізації, а тому всі оці колишні зеки, що скуштували нари й парашу, здебільшого несправедливо, за класовою ознакою були незаконно репресовані, звичайно ж, що в перший же день війни перейдуть на бік ворога, організують так звану п’яту колону (випробовувати долю не варто, подібне траплялось в багатьох країнах). А тому чи не краще позбутися таких заздалегідь? Ця далеко непроста задача лягла і на його, Кряжева, плечі. Правда, він перепоручив її помічникам, але все знаходиться під його невсипним контролем. І нехай не всі з них за-кляті вороги радянської влади, серед них є й совісні, як от і Микола Даценко, але всі вони в свій час були скривджені нею, переважно несправедливо, бо того вимагали обставини і час, а зараз інші обставини і час вимагають, щоб вони були знищені, і чим скоріше, тим краще для нової держави, для її міці і боєздатності.
Можна б, звичайно, відбирати таких, але за яким принципом, ознаками, та й кому це потрібно, хто візьме на себе відповідальність стверджувати, що той же Микола Даценко не зрадить?
Людина настільки здатна мімікрувати, пристосовуватись у будь-якому життєвому середовищі, що абсолютно нічого й ні про кого не можна гарантувати. Єдине, що так-сяк може давати хоч і неповну, але яку-не-яку гарантію – це анкета прожитого життя: не був, не підлягав, не замішаний, не помічений, за кордоном нікого немає. Серед близьких і далеких родичів теж немає такого, хто б чимось заплямував себе недостойною поведінкою, ганебним вчинком, минулим. І навіть у такому випадку трапляються помилки й прорахунки. А що тоді говорити про тих, які були заарештовані, хто брав участь у якій-небудь антирадянській організації, виступі чи ще в чомусь, сидів?
І нехай Миколи Даценка це не стосується, навпаки, у свій час він навіть воював проти банди Пирлика. Ну то й що? Чи й не подвиг. Маршал Тухачевський не одну банду розгромив, забарвив матроською кров’ю авроровців кронштадтський льод, ліквідував повстання тамбовських селян, водив червоні полки, дивізії і навіть армії проти ворога, а потім і сам став ворогом. Так і заарештували, не подивилися на заслуги, а про Миколу і говорити не варто: звичайнісінький гвинтик.
Кряжев, безумовно, міг би й простити Миколу – троє дітей, чотири Георгіївських хрести, воював на боці радянської влади, – але тоді не виключено, що і його, Кряжева, завтра візьмуть за шкірку і опиниться він в одній камері з Миколою, такі випадки вже були, а тому ніякої поблажливості і пощади до ворогів радянської влади.
Робота в нього не з легких, не позаздриш, та знаходиться немало людей, які все-таки заздрять його посаді, владі, положенню, не розуміючи, що це тільки ширма, фасад, за якою муки і кров, сльози і розпач, катування і смерть часто й густо зовсім безвинних людей. Був час, коли молодий слідчий ВЧК Юра Кряжев беззастережно вірив, що навкруги запосіли одні вороги і ми всі живемо у ворожому оточенні, та тепер у Юрія Стратоновича Кряжева зовсім інша думка стосовно цього. Ніхто не каже, вороги були, є і будуть. При будь-яких державних устроях знаходяться невдоволені, але це не значить, що таких неодмінно треба знищувати. Є взагалі люди, які не сприймають державного устрою, яким би він не був. Таких досить усюди: і в Америці, і в Німеччині, і в Росії, але вбивають і страчують таких тільки в Радянській Росії. І правильно роблять. Як тільки Кряжев дійшов такої думки, жити йому стало набагато легше і краще, а то було хоч глузд втрачай. Як напосядуть думки, нікуди від них не дітися, не сховатись. Важко відбирати життя в людини, дуже важко. Але якщо ця людина ворог, то все це робиться набагато легше, і вночі після цього не сняться кошмари. Головне – переконати себе, що довкруг тебе самі вороги і ти сам знаходишся в щільному кільці ворожого оточення, причому такого жорстокого і безжального, що якщо ти не знищиш його, то воно знищить, поглине тебе. Ні в якому разі не треба бачити в жодному підсудному людини, а треба бачити тільки ворога. І якщо добре подумати, то так воно і є. Всі оці селяни, які одсиділи свого часу хто два, хто три, а хто й п’ять років у в’язницях, хіба друзі? Зараз вони принишкли, причаїлись, але варто змінитися владі, піти проти СРСР війною світовому імперіалізму, вони перші продадуть і державу, і його, Кряжева. Ніхто з них не пожаліє його, хіба що Микола Даценко, та й то, як то кажуть, бабка надвоє гадала. Можливо, як людину він і пожалів би Кряжева, але як керівника райвідділу НКВС – ні. Такий самий слідчий, а може, навіть і він сам, колись посадив його до в’язниці, комбідівці, якщо не бреше, вбили його дружину, то чого він буде симпатизувати новій владі? Так вже влаштована людина, що ненависть за заподіяне зло окремою людиною, що знаходилась свого часу при владі, переходить з часом і на владу, і на всіх її представників, навіть якщо вони самі не мали ніякого відношення до того заподіяного лиха, і нічого тут не поробиш. Єдине, що тут можна зробити, так це знищувати таких без жалю і докорів сумління, поки вони не знищили нас. Навіть лозунг он висить на стіні: «Якщо ворог не здається, його знищують».
Кряжев глянув на годинника. Стрілки показували другу годину ночі. Він натиснув на кнопку дзвоника. До кабінету зайшов вартовий, хвацько клацнув каблуками.
– Рядовий Цилюрик за вашим наказом прибув.
– Підсудного Миколу Даценка на допит.
– Єсть! – вартовий так само хвацько клацнув підборами чобіт і тієї ж миті зник за дверима, загорлав так, що, мабуть, на другому боці Миргорода, біля Виноградового млина стало чути.
– Микола Даценко, на допит!
Від того голосу Микола, хоч і не спав іще, здригнувся, звівся на нарах, коли це клацнув замок.

38
Ще в сутінках Гнат покинув межі частини і, вибираючи найкоротший шлях, рушив кривими вуличками напівтемного передмістя на Багачку. З кожною хвилиною у Гната додавалося впевненості. Поминаючи підгнилі тини й паркани, Гнат набавляв крок. Молодий, здоровий, чим далі від частини, тим він ішов скоріш і скоріш. Ще тільки треті півні проспівали, а Гнат уже поминув центр. В соборі поблизу курорту правилось. Чи то закінчувалась всюношна, чи, мо, розпочалась заутреня.
– Ще й службу не закінчать, як я вдома буду, – вголос розмірковував Гнат. – Скільки тут іти до тієї Багачки, двадцять дві версти. Десь в шість-сім і в двері постукаю, якраз у коней будуть чистити. Розговіюсь, окраєць паски, яйце свячене з’їм, часточку сала, – багатів думкою Гнат, і від тих думок зібрався у нього повен рот слини. Поблизу терчастини він ще боявся, що його помітять, зупинять, але тепер, на виході з Миргорода, на переїзді, така небезпека, схоже, минула. Пришвидшуючи крок, Гнат поминув переїзд. Там якраз стояв на службі, прискаливши око, закривав шлагбаум, аж горб на спині випинався, Іван Харитонович.
Іван Харитонович був освіченою людиною, вмів читати, писати, добре рахував, приторговував до колективізації то хлібом, то часником. Умів з усього зробити копійку. Після того як за порадою Мат-вієнка, що скоріш була схожа на вимогу, Біличка розвелася з Іваном і вирядила з батьківської хати, ніде в колгоспі Іванові роботи не давали. Та й жити було ніде. Жив Іван у якогось знайомого в Миргороді. Міг би, звичайно, поїхати до своїх на Донбас, та не знав, де живуть. Після того як Матвієнко, Сидір та Остап розігнали Харитонівський рід в тридцять третьому, як утекли з хутора, то ні слуху від них, ні духу. Влаштувався працювати на переїзді, приторговував на базарі квасолею, тим і жив.
Якось Сидір та Остап зробили з смоли хрест і непомітно поклали Іванові на картуза. Сонце пригріло, смола побігла вниз по потилиці, прилипла до волосся. Хлопці регочуть, а Іван прискалив око, лається.
Та біда, як звісно, одна не ходить. Якось глибокою осінню малий Василько прийшов зі школи, роззувся, помив гарячі ноги в кориті-довбанці. Вода в кориті вже пришерхла, взялась тонкою, візерунчастою кіркою льоду. Батечкові та матері не до нього було. То сходились, то розходились, все колотив сім’ю Матвієнко, а дитині місця не було.
Після того миття відібрало в Василька ноги. Чим вже Біличка його не лічила: і травами всякими, і горілкою настояною на первоцвіті перцю та бодяги натирала, і гріла, і парила, а він лежить, в стелю дивиться.
– Геть, не дивись в стелю, лучче в вікно дивися.
– А чого ?
– Того що не можна, погана примічка. На вмируще. Кажуть, душа на не­бо проситься, от дитина й дивиться вгору. Підожди, я ось тебе казьонкою зітру.
І Василь став дивитися у вікно. Біличка теж не здавалась. Настирна, рішуча, здорова. Невдача не зупинила її, навпаки, тільки додала сил. Материнська любов долає і не такі перепони. І доти терла, поки домоглась свого. Через рік Василько став ворушити ногами, а ще через півроку пішов, хоч вилікуватись до кінця так і не зміг. Все життя потім слабував ногами. Крутило суглоби, ломило кістки.
Але Гнат, на всяк випадок, вирішив не звертатись до Івана, поспішав, до того ж Іван був зайнятий своєю справою, і в сутінках пройшов не поміченим. Через кілька хвилин за спиною у Гната прогуркотів товарняк.
Іде Гнат дорогою вистрибом, інколи не втерпить – підбіжить, думка думку перемагає. Про що б не думав Гнат: про тата, Багачку, дім – думки постійно поверталися до паски, до сала, до крашанок. Так розмірковуючи, Гнат поминув Овнянку, Суржків, Срібну гору. На горі почало світати. Гнат хотів завернути в хутір, та передумав. Явдохи все одно немає, сидить у Божково за самогон. Дітей доглядає Явдошина сестра Маруся. Та якби й була, не зайшов би. То така нахаба, що і їсти не дасть. А може й пасок не спекти. Е, ні, треба добиватися до тата.
За Буряківщиною зовсім розвиднилось.
Ще версти дві-три – і Косогір, а там спуститися вниз – і Багачка. Десь приблизно в цей час в терчастині відбувалася ранкова перевірка:
– Білик!
– Я!
– Ододка! – у відповідь мовчання. Всі стоять, озираються, на губах блукає сонний лінивий усміх.
– Де Ододка, я питаю? – грізно запитав комроти Холоша Прохур свого заступника, земляка Степана Даценко.
– Та він же днювальним по конюшні!
– Збігайте хто-небудь на конюшню. Білик Семен, давай, мотнись.
Семен маленький, вертлявий, побіг шукати Гната. А перекличка продовжується:
– Коломієць.
– Я.
– Матвієнко.
– Я.
– Холоша!
– Я! – вигукнув Остап. Остап – рядовий, а син – командир роти.
А тим часом з конюшні прибіг захеканий Семен.
– Немає його там.
– Становись в шеренгу. Увага! Хто знає, де Ододка?
– Та Гнат, мабуть, дома, хро-хро, – протяжно мовить Матвієнко.
Семен теж чув, що Гнат збирається додому, але мовчить, вагається, нарешті не витримав:
– Та вчора він балакав, що непогано було б сходити додому, поїсти паски, крашанок, – не вийшов, вибіг з шеренги Білик Семен. – Мо, й правда пішов.
– Так чого ж ви мовчали? Чом не сказали командиру? Я вас накажу.
– А я відкіль знав, я думав, мо, він шуткує.
– Доповідайте, як він казав. Слово в слово.
– А так і каже: «Що ти мені, Семене, посовітуєш? Завтра я вихідний, може, мені до тата сходити»?
– А ви?
– А я кажу, якщо дуже треба, сходи.
– Рядовий Білик, як ви дозволили собі?
– А він, як казав, весь час всміхався. Я думав, він жартує, ну й я пошуткував.
– Гарні жарти. Ви знаєте, де він живе? – запитав заступник командира кавполку Штим.
– Та так... Знаю.
– Так знаєте чи ні? Кажіть точно, конкретно.
– В хуторі знаю. А в Багачці, де батько живе, де саме хата стоїть, – не знаю. А в якому місці – приблизно знаю.
– Що це за відповідь, рядовий Білик? Приблизно.
– А що? Знаю, на якому кутку живе. Він колись казав, що десь на Ямах. Там людей можна буде спитати, скажуть.
– Рівняйсь, струнко! Розійдись! А ви, рядовий Білик, негайно заводьте машину. Зараз їдемо.
Семен пішов до гаража, завів машину-півторатонку, стоїть, чекає на командира. Аж ось і командир. Спускаючись зі сходів, Штим лівою рукою притримував на боці за темляк шаблюку, здалеку гукнув:
– Поїхали!
Семен вирулив з гаража, помчав центральною вулицею мимо Виноградового млина до переїзду. Він щосили давив на газ, мчав напівпустими вулицями міста. Весняна дорога була ще не дуже накатана, після дощу подекуди ще стояли калюжі, і машину кидало з боку в бік.
На переїзді, відкриваючи шлагбаум, тільки-но промчав, обдаючи переїзд густими клубами пару, київський поїзд, метушився Іван Харитонович. Семен посигналив Іванові, як-не-як родичі, він ще зовсім недавно держав Семенову рідну сестру Наталку. Але Іван, мабуть, не зрозумів, хто його вітає, та, помітивши, що машина військова, злякано й розгублено на всяк випадок махнув у відповідь здійнятою рукою.
– Треба було його, падлеця, на коніх догнати.
– Не вспінете вже, товариш командир, – зауважив Семен.
За переїздом дорога покращала, і Семен видавлював зі своєї півторатонки все, що міг. Далі прямий шлях на Багачку.
А Гнат тим часом підходив до косогору. Червоне, наче коване, сходило над горою сонце. Вже втомлений, Гнат зупинився на косогорі, закурив. Ще трохи піднатужитись – і він вдома. Гнат смачно затягнувся, коли це позаду: «Хур-хур». Що воно там гуде? Гнат оглянувся – півторатонка. В кабіні за жовтим каламутним стеклом – двоє.
– Не могли раніш догнати? – буркнув.
Гнат, як тільки побачив машину, зрадів, наче мала дитина. Бо за дорогу таки здорово вхоркався. Жарт – верст двадцять відмахати. Хай йому абищо! Та ще й ні разу не відпочивав. До того ж і спав погано. Який там сон у залізному жолобі? Спиш і курей бачиш. Звичайно, підбився. Збираючись на косогір, машина загула проворніше. Гнат став на узбіччі, підняв руку, голосує, підбадьорює себе: «Мо, хоч трохи підвезуть. Це добре, що він на косогір вибрався. А то під горою могли б і не стати, – маракує Гнат. – А на горі стане, де він дінеться. І в кузові, видно, пусто. Візьмуть».
Ревучи, машина зібралася на косогір, притишила хід. Вирішивши, що водій зупиняється, і щоб марне не витрачати часу, Гнат побіг машині назустріч, ухопився за правий борт.
– О, це добре, підвезете! Хоч до Тамази підкинете. Я там вже й пішки дійду.
Машина поволі, ледь помітно рухається, не дає залізти в кузов. Тільки Гнат стане на колесо, а нога й сприсне, бо колесо прокрутилося. Висить Гнат збоку, на борту, волає:
– Підожди, я ще не заліз, притиш трохи! Куди спішиш? Вспіємо! Тут вже недалеко!
Та замість того, щоб зупинитися, машина раптом звернула вбік, з’їхала на узбіччя, таке наче розвертатись зібралася.
– Ей, куди ви? – волає Гнат. – В Багачку сюди. Ви правильно їхали!
Гнат оббігає машину, чіпляється на лівий борт, примовляє:
– Підождіть, я зараз.
А тим часом машина розвернулася боком, стала впоперек дороги. Гнат кинув борт, підбіг до кабіни, звернувся до водія.
– Чи ви шуткуєте? Я ж можу скалічитись! Зупиніть, я на ходу не залізу! – благає Гнат і раптом придивляється, впізнає Семена.
– Семене, це ти? Оце так так. Куди ти? Чи й ти рішив на Паску додому проскочити? Так чого ж мені не сказав? Га? Я он скільки пішки протьопав, ноги хіба ж так набив, гудуть. Підвів ти мене, Семене. Підкинь тепер хоч до Багачки, га? До тата. А тоді вже в хутір їдь. Шо тобі стоїть машиною, га? А то рядом з тобою хто? – нарешті помітив Гнат другого пасажира. – Бува, не Матвієнко?
– Рядовий Ододка, сідайте в кузов! – гаркнув Штим. – Негайно! Не розговарівать!
– Зараз сяду. Тільки хай не спішить, – розгубився Гнат, впізнавши свого командира.
«В мене сьогодні вихідний. Як тільки запитає, так і скажу», – вирішив Гнат. Видно, гарний чоловік, добрий. Побачив, що вморився, – зупинив, тепер підвезуть. Це тобі не Семен.
– А я думав, Семен, хто з тобою, – забираючись у кузов, просторікував Гнат. – Я думав, хтось чужий. А тут всі свої. Я чув, ви теж з цих країв,– звертається Гнат уже до Штима. – Буцімто з Байраку. Правильно й робите, що на Паску додому їдете, наче без вас в часті не обійдуться. Прямо, вода не освятиться. Обійдуться. Значить, і мене підкинете, а то я вже думав, пішки прийдеться йти...
– Не розмовляти!
– Підожди, я ось зараз розвернуся, тоді й залізеш. Чи ти вже заліз? – сміється Семен, збираючись розвертати машину.
– Для чого ти, Семене, розвертаєшся, га? – ніяк не второпає абсурд­ної логіки Гнат. – На Багачку ж прямо. Чи ти, Семене, забув? Ви йому, товариш командир, вложіть пам’ять, а то він таке наче спросоння.
– Мовчати!
– Мовчати то й мовчати, – погоджується Гнат.
– Розвертайся та поїхали! – гаркнув на Семена командир.
– Ну, куди ви, їй-богу?! Підкиньте вже мене в Багачку, а тоді й їдьте! Чи вам важко? – мало не плаче Гнат. Він ніяк не збагне чужої логіки. Доїхати майже до Багачки і повернути назад. Будь він на їх місці, обов’язково б підвіз і одного, й другого.
А тим часом Семен звернув на узбіччя, стоїть наче вкопаний, передні колеса вбік дивляться.
– Ну, що ж, тоді їзжайте, а я піду, – заносячи над бортом ногу, щоб встати, філософськи зауважив Гнат. – Важко вам підкинути...
– Стоять! Рядовий Ододка, назад! – гаркнув командир, але Гнат уже був на землі.
– Ну, так що? Мені йти, чи ви, мо, передумали? Я вас не пойму. Сім п’ятниць на тиждень і всі в середу, – обурився Гнат.
– Що? Я вас на гауптвахту посаджу! – обурений такою зухвалістю підлеглого, гаркнув Штим.
– За що? – здивувався Гнат.
– За самоволку. Ви без дозволу залишили розташування частини!
– А я вихідний, я ще повинен спати. Для чого я вам там нужен у вихідний? Аби тільки хліб переводити. Для чого вам лишнього чоловіка годувати? А так я вдома поїм. Я нічого преступного не зробив! Думав тата провідати, тільки і всього.
– А я сказав – посаджу!
– Ну, якщо по-інакшому не можна, то я в понеділок раненько прийду та й відсиджу, – ображений Гнат витер непрохану сльозу, повернув до косогору, щоб іти. Він уже так звикся з думкою про домівку, тата, маму, що не міг від неї відмовитись. До того ж ще скільки протопав, що в нього й гадки не було, щоб його могли оце взяти й повернути назад, а тому, дивуючись, попростував далі.
– Стояти!
– О, треби тобі такого?!
– Сідайте в машину! Таку вашу мать... – наказав командир. – Ви що, юродивий? Ідіот? Швейк?
– Хто?
– Сідайте вже, – ледь помітно всміхнувся Штим.
– Ну, за це спасибі вам, значить, таки підкинете, – Гнат прожогом кинувся до машини.
У Гната навіть і гадки не було, що його зараз візьмуть і прямо з косогору, за два кроки від домівки, повезуть назад у Миргород, в терчасть.
– От спасибі. Дай вам Бог здоров’я. Я, може, до вечора й вправлюсь. За півдня доб’юсь додому, скажу: «Христос воскрес», похристосуюсь з татом, мамою, поїм паски, крашанок, сала – й назад, – вдоволено мовить Гнат.
– Дарма ти, Семене, на Миргород пробував розвернутися, став упоперек дороги. Чув, що командир каже? Щоб я в машину сідав. Так що ти не смикайся, поки я сяду. Печена Параска. А то ще під колесо попаду ради празника і тата не побачу. Чи, може, ти зразу розвернешся на Багачку?
– Сідай, тоді вже й розвернуся, – лукавить Семен.
Гнат незграбно вчепився в борт, переломився, наче ліверна ковбаса, руки й голова в кузові, ноги – з борту звисають. Добре вхоркався за дорогу, сил немає і в машину забратися. Гнат ще трохи поборсався і звалився в кузов, радо гукнув: «Давай, рушай!» На дні кузова тонкий шар піску. Кілька днів пісок возили з кар’єру в частину, посипали доріжки, готувались до перевірки.
Як тільки-но Гнат гепнувся на дно кузова, машина, всупереч його сподіванням, не розвертаючись, тихо покотилась з косогору в бік Миргорода.
– Семен, ти куди? – Гнат кинувся на лівий бік до кабіни, потім перебіг на правий. – Товаришу командир, куди ж ви? Підкиньте мене хоч до Тамази, а тоді вже й їдьте!
– Молчать!
– Га? Скільки вже тут тії їзди до Багачки? Чи вам важко? Їй-бо, я втомився. Скажіть тому причинуватому Семенові, куди він ото править, чого він вас не слухає? Самоуправством займається. Товаришу командир!
– Молчать! – знову гаркнув з кабіни Штим.
– Оце так добрий, – вголос подумав Гнат. – Вихідний, а він здівається.
Гнат вже настільки звикся з думкою побути вдома, відпочити, поїсти свяченої паски, відвідати крашанок, сальця, погомоніти з татом, що йому навіть зараз, коли машина вже була під Буряківщиною, не вірилось, що його хай хоч на часину не відпустять додому. Хоч за те, що він скільки протьопав. Якщо вже такий поспіх, то хоч би в двір заїхали. Гнат сказав би: «Христос воскрес», пообідав, їх би з Семеном пригостив і – назад в терчасть. Отакий празник, Паска, що їм стоїть? Підкиньте і їдьте собі у своїх справах. Так ні. І сам не гам, і другому не дам.
– Гей, Семене, ти чуєш? Семен! – кинувся Гнат до лівого борту, знов гунув до кабіни, щосили загамселив кулаком по дощатому верху. – Останови, я вже якось сам дійду, якщо вам важко підкинути.
– Молчать! Під трибунал підеш за самовольну відлучку з часті!
І навіть зараз не дійшло свідомості Гната, що Семен і командир їхали не в своїх особистих справах, а за ним. Це не вкладувалось у Гнатовій голові. Гнати за ним, як за чимось путнім, отаку машину... Та хіба б він сам не прийшов у понеділок? Так ні. Мабуть, їхали у справах, по дорозі наздогнали Гната, взяли, щоб підкинути, та в останню мить передумали, а може, щось забули, повернули назад. І таке буває. Гнат знову щосили загупав кулаком по кабіні.
– Зупиніть. Чи ви забули, що я в кузові? Кажу ж вам, піду пішком. Дурак, понадіявся, скільки тут того ходу.
– Він шо, глузує? – питає Семена командир.
– Та ви шо? Ні! Він зроду такий.
– Ну, тоді ясно, – полегшено зітхнув Штим, хоч йому не все і не до кінця було ясно. В його голові, так само, як і в Гнатовій, не вкладувалося інше: як це можна було, не здавши діжурство, нікого не попередивши і не питаючи, самовільно піти з розташування частини? А тому він ще раз перепитав Семена:
– Рядовий Білик, ви не жартуєте?
– Їй-богу, ні, ось вам хрест. Він такий і є чудакуватий, той Гнат, – ще раз підтвердив Семен і, виглянувши з кабіни, прикрикнув на Гната:
– Ще раз стукнеш по кабіні – по голові лопатою шарахну, не відліпиш. Мені ум не заоре.
– От спасибі тобі, – не зрозумів Гнат. – Я так і пойняв, що під уклін важко тормозити. Зупини, спасибі тобі, хоч під Срібною горою. Я до Явдохи зайду.
– Не бреши, Явдохи і вдома немає.
Так і їхали до самого Миргорода. Штим весь час намагався зрозуміти Гната, ввійти в його положення, але це йому ніяк не вдавалося. Аж голова розболілася від тих зусиль. Хай їм грець.
За годину Семен в’їжджав в розташування частини. Незважаючи на вихідний, неділю, новобранці носили на ношах пісок, розтрушували його на доріжках. Одне відділення займалось на спортивній площадці гімнастикою. Семен під’їхав до казарми, зупинив машину. Командир виліз з кабіни, не дивлячись у кузов, наказав:
– Рядовий Ододка, негайно вставайте з машини, приведіть себе в порядок.
Гнат сплигнув з машини, обтрусився.
– Об’являю вам троє суток гаупвахти.
– За що?
– Рядовий Ододка, в таких випадках треба отвічать: «Єсть». Чи ви Уставу не знаєте?
– Єсть так єсть, – поправився Гнат. – Тільки я не пойму за що.
– Про накладене стягнення доложіть своєму командиру відділення.
– Єсть.
Виліз із кабіни й Семен. Удвох з Гнатом увійшли в казарму.
– Ну що, Гнат, поїв паски? – сміються бійці.
– Та хіба тут поїси? – ніяковіє Гнат.
– Га-га-га! – вибухнула сміхом казарма і раптом вмовкла.
– Е, хро-хро, паска сьогодні дома, крашанки, сальце, ковбаса, – зітхнув Матвієнко. – Відпустили б хоч на день.
– Жди, відпустять. Он Гнат сам себе відпустив, так вернули. Гнат! Ти тут?
– Та тут, а що?
– Іди додому ще раз. Ми вже не скажемо, куди ти дівся.
Гнат ніяково, одними губами всміхається, мовчить. Всю наступну ніч Гнат не спав, думав не стільки про майбутнє покарання, яким погрожував командир, а про дім, про тата, про Марусю. Інколи й Явдоху згадував. Одружився на свою голову. А тепер як і згадає, то страшно становиться.

39
Микола стояв перед Кряжевим у подраній сорочці і таких же штанях, босоніж на цементній підлозі. Чекав запитань.
Кряжев уважно дивився Миколі у вічі, не поспішав.
Перед ним стояв вже не покірний селянин, а ворог, прихований, затятий, безжальний і безпощадний, а ворога, якщо б навіть він захотів, не зміг би порятувати, бо така була вказівка згори: виявити якомога більше людей, потенційно невдоволених радянською владою, ворогів і знищити. Кряжев знову крадькома подивився на лозунг. Микола послідкував поглядом за Кряжевим.
Так був штучно створений цей селянсько-терористичний центр, який ставив за мету повалення існуючого суспільного ладу. Справу цю, досить сумнівну навіть на перший погляд, вів помічник Кряжева, і він підключився до неї тільки на завершальному етапі слідства. Він завжди намагався стояти осторонь таких справ. Другого травня всіх було заарештовано, а дев’ятого повинен був відбутися суд. Забиті, затуркані селяни мали підписати потрібні папери вчасно і без затримки. Все сталося майже так, як і планувалося. Підписали всі, за винятком кількох чоловік, серед них і Микола Даценко. Протоколи допитів були куці, не більш ніж на чотири сторінки з учнівського зошита. Але це тільки на перший погляд роботи ніякої, а якщо 57 помножити на 4, то вийде 228 сторінок убористого тексту, декотрі з яких доводиться переписувати по кілька разів, аби не видно було слідів крові. Завтра вже сьоме травня, а протоколи не готові, немає всіх підписів, а тому неможливо заготувати звинувачення, а суд повинен відбутися дев’ятого. Ні на один день пізніше.
– Ну так що, будеш підписувати? – перепитав Кряжев Миколу.
– Правду підпишу, брехні – ні.
– На, читай, тут все правда, – простягнув Кряжев протокол допиту Миколи.
– Немає тут правди, – закінчивши читати, сказав Микола.
– «Нет правды на земле, но нет ее и выше», сказав поет, так що підписуй, ти один залишився, і якщо хочеш знати, то ми можемо залишити твій протокол без підпису. Всіх, хто підписав, суд помилує, а тебе засудять до вищої міри покарання – до страти, зрозумів? Так от. Бо решта 56 підтверджують наявність ворожої організації, один ти впираєшся. А без одного жида, як то кажуть, ярмарок буде, – пожартував Кряжев. Він був наполовину євреєм і в колі друзів з особливим захопленням розповідав єврейські анекдоти.
Кряжев глянув на Миколині розчавлені під час тортур, закривавлені пальці, під нігтями закипілася кров, а два, вказівний і великий на правій руці, були зовсім без нігтів.
– Ну так що будемо робити? Знову прийдеться застосовувати примусові методи, винуждаєш, громадянин Даценко. Цікаво, в чому ти не згоден?
– Я свій пачпорт нікому не продавав, так само, як і перепустки, у мене їх забрали, перестріли й забрали разом з грошима.
Кряжев на мить задумався, сказав:
– Гаразд. Про паспорт ми опустимо за недоказаністю. І справді, поки що паспорт не знайдено і, окрім Ганни Даценко, до речі, твоєї племінниці, інших свідків немає. А свідчення родичів до уваги не беруться. От як впіймаємо тих, хто криється під твоїм паспортом, тоді інша справа, – і, вже звертаючись до вартового, наказав: – Ану, розбуди Обичайкіна, нехай зайде.
За хвилину до кабінету увійшов заспаний помічник.
– Перепиши протокол допиту, за паспорт тільки відміть, так як це й справді не доведено.
– А я думав, що на суді буде доведено й інше.
– Що?
– Те, що не було ніякої військової міжрайонної організації, створеної з метою повалення радянської влади, – сказав Микола.
– Індик теж думав, та в суп попав, – зауважив Кряжев, кивнув Обичайкіну.
– Гаразд, я зараз, – сказав Обичайкін і вийшов, а за двадцять хвилин повернувся знову, з новим протоколом допиту.
– Ну, тепер, якщо хочеш хоч хвилину відпочити, підписуй, а ні – не дамо спати до самого суду, вірніше, до того часу, поки не буде підписано протокол допиту. З мене вимагають, щоб сьогодні вранці я поклав його на стіл трійки, яка й буде судити вас як ворогів народу. Вона повинна вивчити матеріали слідства і винести справедливий вирок. Так що в мене немає ні бажання, ні часу займатися тобою. Зараз покладеш пальці в глухий кут дверей, а вартовий їх гарно причинить, щоб з пучок бризнула кров. Ну, підписуй, – гримнув Кряжев. – У мене теж нерви є, не тільки в тебе. Вас тут таких, як ти, знаєш скільки?
Десь на Личанці проспівали треті півні.
Микола понуро стояв посеред кабінету, мовчав. Немилосердно хотілося спати. У заґратоване вікно зазирав повновидий місяць. Було далеко за північ, майже ранковий час, бо шибки помітно світліли і сам кабінет слідчого наповнювався тим світлом. Хоч під стелею й висіла електрична лампочка, але, не в змозі змагатись із денним світлом, вона ледь помітно жовтіла. Кудись подівалися з двору, з-під дерев нічні сутінки, і знову було прекрасно видно розкішні, у вишневім і яблуневім цвіту дерева, пригасаючі, танучі Стожари, блискучу, сховану, яка час від часу виринала з ранкового туману, що бузково клубочився над водою, біля берега, над очеретами і луками, стьожку ріки Хорол, ближні і далекі обрії, крайнеба, що загорявся, палахкотів гаряче і червоно. І від цього споглядання, зникнення темряви, вмирання ночі і народження нового дня на душі у Миколи робилося, як завше, трохи тривожно і моторошно, а в мозку з’являлася, народжувалась надзвичайна ясність. Недарма, мабуть, кажуть: ранок вечора мудріший. І Микола раптом надзвичайно чітко уявив і зрозумів, що ніякі його відпирання, стояння на своєму нічого в його долі і долі його дітей не змінять. Буде так, як говорить слідчий, як вирішила влада. Хіба він не переконався в цьому, коли його уперше допитував Кряжев в 1933 році, а потім слідчий у харківській в’язниці на Холодній горі? Все буде так, як уже давно вирішено без нього, точніше, без них. Бо і суд цей, і слідство не для того, щоб вияснити істину, виправдати невинного, а, навпаки, спрямовані зовсім в інший бік – для того, щоб несправедливо звинуватити його й засудити. Так чи варто продовжувати цей даремний і зовсім марний опір? Можливо, що не тільки цей слідчий і його помічник, а навіть ті, що стоять над ними, не в силі змінити давно кимось намічений і спрямований хід розвитку подальших подій, тоді чого варте його, Миколине, проти-стояння? Йти проти влади, що мочитися проти вітру, на тебе все й понесе. Його, Миколина, доля давно, ще, може, до арешту, вирішена десь на недосяжній і незрозумілій Миколі горі, а тому найрозум-нішим для нього зараз буде потурбуватися про долю дочок-сиріт, а його опір існуючій владі зараз нікому не потрібний і шкідливий перш за все для нього, для його дітей. Нічого неможливо вдіяти. Проти сили піском не посиплеш, потрібна рівноцінна сила, а тому треба, і це розумно, рятувати те, що ще можна врятувати, – дітей. Може, такі організації дійсно викриті не тільки в них, а і в інших районах, по всій країні?
– Останній раз питаю: підпишеш протокол допиту чи ні? Ти ж не перший раз під слідством, повинен розуміти, – Кряжев чи то навмисне, чи, можливо, випадково на зміні подиху зробив промовисту паузу, – що слідство все одно дійде до істини і викриє ворогів робітничо-селянської влади, як би вміло й майстерно вони не маскувалися під друзів.
– Підпишу, – нарешті видихнув Микола, – тільки пообіцяйте, що не займете дітей, – і здорові, наче горох, сльози покотилися по його змарнілому, стражденному виду.
Сонце вже зійшло, перші його промені лягли на стіл слідчого, на протокол, бавились за стінами цієї кімнати у пелюстках квітів, відбивались, яскріли у важкій, наче молозиво, сріблястій росі.
На якусь мить сонячні промінці заглянули в душу Кряжева, і він, зворушений чимось незвичним, що завжди приходить втаємничено, на зламі дня і ночі, раптом сказав:
– Я не уповноважений давати подібні обіцянки. Але вважаю, що вони не постраждають. Великий і мудрий вождь товариш Сталін сказав: «Діти за батьків не відповідають». Так що можете бути впевненим. До того ж карна відповідальність наступає не у вісім і не у десять років, а значно пізніше – в тринадцять.
Микола підійшов до столу, притримуючи лівою рукою протокол, взяв розпухлими, неслухняними пальцями ручку, вмочив перо в чорнила і тремтячою рукою вивів: «Даценко», обіпер ручку об чорнильницю, відійшов від столу.
– Відведіть арештованого до камери, – наказав Кряжев і, глянувши на протокол, досадливо поморщився: навпроти сонця добре було видно два кривавих відбитки на папері від пальців лівої руки, треба було притримати протокол самому. Зайвий доказ офіційно недозволених методів ведення слідства. Ну, то нічого. Існує таємна інструкція і дозвіл вождя, як виняток, застосовувати проти окремих громадян подібні методи, а якщо до окремих, то це значить, до всіх і до кожного. Кряжев взяв протокол, наказав помічнику:
– Підпиши, зроби, як треба, як слід. О дев’ятій годині його треба здати. І ще одне: нехай арештований напише листа додому.
– Він уже одного написав. Він там, у Вас у справі.
– Нехай напише ще й другого, зрозумів?
– Так.

40
І ось настало 9 травня. День видався погожий, сонячний.
– Встати, суд іде.
І тієї ж миті більше ніж півсотні пар чоловічих ніг зашаркали, засовались по підлозі.
– Іменем Української Радянської Соціалістичної Республіки за зраду Батьківщини засуджуються до страти:
Ажажа Віктор Іванович,
Даценко Микола Васильович,
Куценко Петро Юхимович,
Ниценко Микола Павлович...
– Вирок остаточний і оскарженню не підлягає! – наче крізь туман долинають до Миколи слова головного обвинувачувача. В очах на мить темніє, земля пливе, кудись дівається з-під ніг. На якусь коротку мить Микола втрачає свідомість.
– Вирок виконати не пізніше двадцяти чотирьох годин після його оголошення, – знову доносяться до Миколи слова, вертають до дійсності. «От і кінець всім стражданням», – майнула думка, і знову коротке забуття. Як не важко жити на цьому світі, а вмирати не хочеться, особливо, коли надворі буяє весна, а тобі всього-навсього за сорок. Почуте ще як слід не дійшло до свідомості, не вляглося в потрібному її закапелку, а їх уже виводять на вулицю, саджають у криті брезентом машини. Спереду, позаду і посередині – вартові з гвинтівками.

41
Рано-вранці, ще й треті півні не співали, Манька звелася на ноги, пішла в Миргород. Збиралася й Галька, та наступила на акацію, проколола ногу. Боса, в легкому ситцевому платтячку йшла Манька спочатку профіліровкою, потім звернула попід осички, пішла по росі. Йшла й плакала. На світанку добралася до залізниці, а як перетнула переїзд, побачила біля будочки дядька Івана Харитоновича, він якраз піднімав шлагбаум, зраділа, стала питати, як їй добратися до тюрми.
– Що, знов батька посадили? – прискаливши око, запитав Іван.
– Так, тата, дядечку Іване, – заплакала Манька.
– Перестань, не плач, може, ще й відпустять...
– Так я не знаю, куди мені йти?
– А отак прямо і йди оцією вулицею, Сорочинською. Довго прийдеться йти, аж поки не побачиш міст. А потім, як міст перейдеш, у когось ще спитаєш. Та там тобі всякий скаже, де тюрма.
Останні слова Івана змив шум пасажирського поїзда. Манька зачудовано дивилася на те казкове життя за вагонними фіранками, нарешті зітхнула, пішла.
Поїзд, залізниця, місто справили на Маньку незабутнє враження. Незчулася, коли й до мосту дійшла. За мостом Манька знову стала розпитувати в людей, де в’язниця.
– А он бачиш кам’яний мур?
Манька придибала до тії кам’яниці, босі ноги в курчатах. Тоненька, маленька, худенька, невідомо в чому й душа тримається. Якщо добрий вітер подме, то й полетить. Біля тюрми людей вже зібралося чимало. Ходять мовчки, сопуть, огинаються. Манька підійшла до заґратованих воріт, всунула дрібну голову між залізних прутів, зиркає в різні боки, наче когось виглядає, що ось-ось має підійти.
– Чого тобі, дівчинко? – нагодився чи то вартовий, чи хтось з адміністрації.
– Я до тата прийшла... Хочу побачити.
– А хто твій батько? Як його кличуть?
– Микола.
– А прізвище?
– Даценко.
– А тобі скільки років?
– Дванадцять.
– А чого ж ти така мала?
– Не знаю. Яка виросла.
– Погано тебе батько та мати годують.
– А я без матері й батька виросла. Сама.
– Сирота, значить. Ну гаразд, жди, скоро повезуть, мо, й побачиш свого татуся.
Манька ходила попід стінами в’язниці, оддалеки заглядала в за-ґратовані вікна, надіялась побачити батька. Нарешті втомилась, присіла, на мить задрімала. І приснилось, наче вона вдома, під акацією. Акація давно відцвіла, з неї метеликами облітали і з тріском лопались коричнюваті, повні темно-червоного насіння стручки. Воно з шелестом осипалось в траву, а скручену батламу ще довго крутив, носив по двору вітер. Та ще більше стручків залишались нерозлущеними, трималися на черенках, чекали дужчого вітру, а може, й снігу. Маня сумно дивилася на все те, грала прямо на дорозі в крем’яхи. А тут і сніг пішов. Кинулась, побачила біля воріт напівмовчазний натовп, сон пропав.
– Дитина! І уві сні грається,– сказав хтось і заплакав. Чи то дівчинки стало шкода, чи, може, себе.
– Якби знати, куди їх повезуть, – гомонять між собою люди.
– А хто його знає. Може, в Полтаву, а може, в Харків.
– А може, й на Соловки... – напівжартома додав хтось.
– Чого скалишся?
– Того, шо плакати хочеться.
– А скоро їх повезуть, тьотю? – Маня підійшла до якоїсь, схожої на хутірську, молодиці, пожалілась. – Бо мені ще й назад треба вертатися. А далеко... А вже он сонце високо. Вночі темно буде, я буду боятись, – Маня нахилила голову, біла хустинка аж на потилицю з’їхала, здавалося: от-от заплаче. Може б, і заплакала, та не було сліз. Дорогою виплакала.
– А хто ж його зна, дитино. Якби ж я знала, то й тобі б сказала.
Манька ще нижче схилила голову, не знає, що їй робити: чекати, поки будуть батька везти, чи йти назад? Якщо назад, то чого тоді було взагалі з дому вириватися? Та й як вона піде, не побачивши татуся? Ні, краще вона вже підожде, а там видно буде, десь заночує. А що, як їх взагалі нікуди не повезуть? Прожде, просидить тут цілісінький день і нікого не побачить. А тоді що робити? Якби хоч знала, де тут живе дядько Ригорій, то зайшла б переночувати, так не знає. А може, Іван Харитонович ще буде стояти на переїзді, на нього у Мані остання надія. А як не буде? Від тих думок Маню брав острах. Так, в роздумах, в напруженому чеканні пройшов ще деякий час. Коли це раптом ворота брами зі скрипом прочинилися. По обидва боки воріт стали вартові. Всередині, мабуть, щось там затримувалось і знетерплячений народ посунув до воріт. Не проходить і п’яти хвилин, як машини рушають до брами. Охоронники намагаються відтіснити людей. Натовп глухо гуде, наче вулик. Нарешті на вулицю виточилась одна, потім друга машина, обидві зверху нап’яті брезентом, обдали людей гарячим бензиновим димом і пилюкою. Вибрались за ворота. І хоч машини були криті, всі, хто сидів у кузові, виглядали один із-за одного, намагалися, може, востаннє побачити рідних, близьких. Біля заднього борту скупчилась варта, люди кричали, плакали. Конвой не міг справитись з арештантами, погрожував, тіснив прикладами.
Маня побачила батька в другій машині, і серце сіпнулося:
– Тату! Тату!
Микола довго і безпорадно водив очима по волаючому натовпу і не міг второпати, розгледіти, хто і звідки його кличе. А може, то й не його, а когось іншого. Тільки голос до болю знайомий. Обличчя розпливлося в сумній посмішці. Вже й не думав, що хтось прийде його проводжати в останню путь.
Микола відхилив голову, глянув убік і біля заґратованої брами побачив ще зовсім мале дівча, впізнав свою улюблену доню, Марійку, хотів гукнути, але це було категорично заборонено. І все ж він закричав:
– Маню! Рідна! Як ви там? – та в загальному гаморі Маня, мабуть, не розчула тих слів.
Машина полишала в натовпі Маню, і Микола теж вже нічого не чув і не бачив. А вона кричала. А вона кричала, бігла слідом разом з усіма, та в тому гаморі навряд чи можна було щось розібрати. Плакали й кричали з усіх усюд. Суцільне ревище, шарварк, безладдя, в якому ніхто й нічого не розумів. За якусь хвилю щільна завіса пилу і куряви стіною відгородила машини, що весь час віддалялися від натовпу.
– До побачення, доню! Цілуй за мене сестер! Слухай Мар’ю!
Заплакана безпорадна Маня ще деякий час бігла слідом за машиною, але, звернувши на бруківку, машини звично набирали швидкість і за короткий час виїхали на хорольський міст, розтанули, зникли із виду. Більше вона ніколи не бачила батька, окрім хіба що вві сні. А що вдієш? Така його доля. Видно, так на роду написано.
Арештантів вивезли за міст, повезли дорогою в напрямі Лубен. Їхали вони не дуже довго, хвилин сорок, доки не опинилися в лісі, в якомусь урочищі. На великій галявині машини враз зупинилися, їм було наказано сходити.
Микола думав, що їм дадуть лопати і накажуть копати собі могили, та помилився. У тіні біля дерев стояли конвойні, там була викопана, мабуть солдатами, довга і глибока траншея. Пролунала гучна команда:
– Всім засудженим вишикуватись лицем до траншеї!
Приречені до страти повільно йшли до траншеї, це була та мить, коли поспішати й справді було нікуди. Якщо вони йтимуть повільніше, то ще якусь зайву хвилину, секунду, мить побудуть на цій, такій прекрасній і такій жорстокій, грішній землі.
Конвойні підштовхували їх, не давали подумати. Втекти не було ні-якої можливості, та про це зараз мало хто й думав. Все було продумано і вивірено заздалегідь. Позаду і з боків були конвойні, попереду досить широка траншея. Їм, знесиленим, закатованим, не перестрибнути. Хоч так, хоч інакше тебе чекає неминуча куля, а тому поспішати не варто.
Коли всі вишикувались біля рову, кілька офіцерів НКВС підійшли до строю приречених і, стріляючи з пістолетів у потилицю, стали приводити вирок у дію. За півгодини все було влаштовано, траншея загорнута, а зверху, щоб не дуже видно було, викладена спеціально залишеним для цього дерном.
Через деякий час прийшов дівчатам додому лист, потім, через півроку, ще один. Читала ті листи Мар’я. Нічого обнадійливого в них не сповіщалось. Та й невідомо, кому вони були адресовані. Нічого не взнаєш і по штемпелю. Потім листування урвалось.

* * *
А восени Даценкову Гальку завербували на Кавказ, будувати під турками укріплення, ставити мури, фортеці. Галька б, може, й не поїхала, та де ти дінешся. У першу чергу вербували одиноких, не сімейних. Яким же було її здивування, коли вона зустріла там Прокопа Любенка на прозвище Чухно. Прокопа, як бідного, з Соловків ще у тридцять сьомому направили на Кавказ будувати укріплення. А там, на Кавказі, добра всякого – прямо очі розбігаються: і вази, й килими, чого там тільки немає. Всі, у кого гроші були, купують, один тільки Любенко – ні.
– Чого ви, дядьку? Купуйте платки квітчасті. Прісьці повезете, рада буде.
– Ні для чого вони мені, Галько. Мені, мабуть, тут і померти доведеться, – сказав Любенко.
Та померти Прокопу не довелося. Десь через тиждень чи два за-хворів Прокіп малярією чи лихоманкою, зліг, а як вихворівся, поїхав додому. Комісували Чухна. Залишилась Галька одна, та так і пробула там мало не до кінця війни.

42
Наступний день, як завжди, розпочався з побудки й ранкової перевірки. Гнат вже чекав, що таки об’являть арешт, і не на три доби, а діб на п’ятнадцять, з відбуванням арешту на гаупвахті, але пронесло.
Комроти не дійшов ще й до Гнатового прізвища, як підбіг хтось з штабного начальства, щось шепнув на вухо, і всі зрозуміли: в терчасть приїхала інспекторська перевірка. Будуть перевіряти стан бойової і політичної підготовки. Комісія з великих чинів з самого Києва, з округу. Так-сяк провели вранішню перевірку, наказали розійтися і приготуватися, щоб через двадцять хвилин після снідання вишикуватися на плацу.
Через годину й двадцять хвилин весь особовий склад полку стояв на плацу. Цілий тиждень прибирали доріжки, плац, мели алеї, посипали, притрушували піском, біля стаєнь купи піску он залишилися. Бійці стоять натомлені, спокійні, хоч трохи й напружені, з відчуттям виконаного обов’язку. Куди не глянеш, все сяє довкруг чистотою. До того ж весна. Дерева ще голі, але терен, яблуні, вишні, жерделі вже зацвіли.
– Шикуйсь, струнко! – гаркнув Табур і, повернувшись на дев’яносто градусів, відрапортував: «Товаришу бригадний комісар, особовий склад терчасті згідно вашого наказу построєний».
– Здрастуйте, товариші бійці!
– Здра жела, товариш бригадний комісар!
– Вільно! – видихнув комісар.
– Вільно! – сказав Табур.
– Вільно! – повторив Холоша.
Бійці трохи розслабились. Комісія в складі дев’яти чоловік свити пройшлась вподовж строю, пильно вдивляючись в обличчя, прискіпливо оглядаючи обмундирування, але нічого такого не помітила.
В першій шерензі стоять Остап, Матвієнко, Росєйка, інші хуторяни, а десь на лівому фланзі – дрібні: Гнат, Семен. Голодні всі, як собаки, аж очі блищать. З цією перевіркою не встигли як слід і поснідати. Тільки зайшли в їдальню, посідали, а тут команда: «Вставай строїтись!» До того ще й незвичні до солдатської пайки. Все, що з дому брали, давно поїли. А вчора ще й Великдень був. Скільки балачок було, саме розстройство. Багатьом і вночі снилися крашені яйця, паска, сало. А тому вираз обличчя у всіх пісний, невеселий. Хтось із свити, мабуть, помітив те, запитав:
– Ну, як вас, орли, тут годують?
– Харашо!
– Хватає?
Стрій завмер, недружно відповів:
– Хватає!
– Молодці, орли, – комкор оглянувся, перемовився зі свитою, і ті вдоволено закивали головами. – А може, все-таки хто не наїдається? Незвично все-таки на казьонних харчах. Ми розуміємо, недавно з дому, переважна більшість жила в селах, шлунки порозтягувані... Одним словом, якщо є такі, не стісняйтесь, можете просити добавку.
В строю стиха загомоніли.
– А коли можна просити? – запитав з лівого флангу Семен.
– Та хоч зараз, – мовив комкор, звертаючись до командира полку Табура. Табур уже давно подав рапорт з проханням відправити його на пенсію, і це, мабуть, була остання перевірка в його житті.
– Ну, чого мовчите? Стісняєтесь, чи що? Оце й бійці! – підбадьорює його другий зі свити з трьома шпалами в петлицях.
Стрій завмер. Чути тільки важкий, стриманий, переривистий подих бійців.
– Як ти, Остапе? – тихо питає Матвієнко. Вид у Петра бадьорий, вуса рішуче настубурчені.
– А так, як і ти, – відповів Остап. – Голодний.
– Ну, так давай вийдемо, хро-хро.
– Не знаю, – обізвався Остап.
– Шикуйсь, струнко! Хто не наїдається, три кроки вперед. Кроком руш!
Стрій колихнувся, але залишився стояти на місці. Завагались. Остап навіть не поворухнувся. Житейський досвід підказував, що добром це не кінчиться. Але дехто, в тім числі й Петро Росєйка, вийшли. Вискочив з шеренги на лівому фланзі й Семен. Маленький, непомітний, стрімкий, оглянувся – ніхто більш не виходить, і швидко, як і вискочив, ускочив назад у стрій, сховався, мабуть, здогадався, чим це пахне. Петро Матвієнко, огрядний, неповороткий, побачив краєм ока, як вибігав із строю Семен, і теж вийшов, повернув голову, стоїть, чекає команди в їдальню. Остап відчув, як засмикало шлунок, хотів було вже теж виходити, та згадав, як подібні комісії приїздили в лубенську тюрму, де вони сиділи деякий час із братом Сидором за крадіжку з крамниці. Чого тільки не обіцяли, як тільки не підбивали, щоб правду сказав. А потім самі ж і видавали начальству тих, хто скаржився. Комісія поїхала, а тому, хто скаржився на начальство, порядки, життя потім не було. А це що? Хіба не те ж саме? Потрібен їм мій шлунок, далі нікуди. Так само, як і те, наїдаюсь я чи ні. «Купують дураків», – подумав Остап і в останню мить втримався, не вийшов. Дехто з обачливіших теж смикнувся слідом за Матвієнком, та подивився в один бік , в другий – всі на місці стоять, і теж ні з місця. Матвієнко, мабуть, думав, що за ним чи не весь стрій вийшов. Оглянувся – ніде нікого. І Семен десь зник чи, мо, й не виходив. Мабуть, йому здалося. Матвієнко залишився перед строєм один, стоїть, озирається, хотів стати назад в шеренгу, але його попередив голос командира:
– Дивитись вперед, не оглядатись! Вам що, пайки не вистачає?
– Та вроді того...
– Нада отвічать: «Так точно» ілі «Нікак нєт».
– Так точно, – поправився Матвієнко.
– Як ваше прізвище, боєць?
– Матвієнко.
– Боєць Матвієнко десять кроків вперед шагом марш! Хто ваш старшина, боєць Матвієнко? Чий це боєць?
– Я, товариш бригадний комісар, – вийшов із строю Семен.
– Цьому вояці зараз повну викладку, – грізно наказав командир.
За кілька хвилин Білик Семен і Петро Росєйка принесли на плац лопату, скатку, шинель, набої, котелок, протигаз і речмішок.
– Вещмішок набити піском. І по-пластунськи. Від казарми до конюшні й назад! – грізно наказав командир. – І кожен день. Йому треба схуднути, огрядний дуже. Йому й не буде хватати...
Матвієнко як глянув на той шлях, мало мови не позбувся. Оце й так, оце й добавка! Не менш як з версту.
– Так точно, товариш бригадний комісар! – відрапортував Семен.
– Ви чули наказ, боєць Матвієнко?
– Так точно! – спроквола проказав Петро. Він мало не зомлів від переляку.
– Так чого ж ви тоді стоїте, виконуйте!
– Слухаю, – похнюпивши голову, Петро пішов до великої купи піску. Посміхаючись, хлопці нагортали в речмішок піску.
Матвієнко начепив лопату, скатку, протигаз, котелок, став навкарачки. Хлопці кинули на спину Матвієнку речмішок з піском. Матвієнко зігнувся, гикнув, закректав, весь обвішаний амуніцією, став схожий на гору. Тільки по боках поглядує та вусами по піску водить, наче тарган.
– По-пластунськи до конюшні й назад, марш! – командує комроти Холоша. – Засікаю врем’я.
Матвієнко дивиться спідлоба, намагається лізти навкарачки. Речмішок по спині совається. То в один бік смикне, то в другий.
– Назад! На вихідний рубіж! – гаркнув командир. – Повзти як положено, по-пластунськи.
Матвієнко оглянувся, вуса в піску, неохоче повернув назад. На вихідний рубіж повертався не по-пластунськи, наче й не чув команди, ліз навкарачки. Поки вернувся на вихідний рубіж, мішок двічі звалив Петра. Руді вуса вже не стирчали хвацько в різні боки, а, кволо звисаючи, волочились по піщаній доріжці. На червоному, як цегла, лиці проступив піт. Петро був наче скупаний. Гімнастерка промокла, а він ще й метра не проповз. Став Матвієнко на вихідному рубежі, затуманеними від сліз очима дивиться вперед, роздмухуючи важким подихом пісок, готується до вирішального ривка. Конюшня була далеко й двоїлась. Петро повернув голову в бік, благально подивився на командира – може, таки змилується, відмінить. Стоїть рачки, похитується, чекає остаточного вирішення своєї долі.
– Приготуваться! Вперед! Марш! – командує комроти Прохур Холоша.
– Засікаю час, – комкор витягнув з кишені швейцарського годинника, клацнув кришкою, – зараз пів на третю. Через десять хвилин щоб був тут.
Матвієнко зрозумів: з ним не жартують. Впав на живіт і, тамуючи подих, поповз.
Повзе Петро на животі, мішок з піском перевалюється з боку на бік. Як не підтримуй його, як не поправляй, а він все з спини зсувається. Лізе Петро, кволі вуса опали, по піску волочаться, сопе, як ковальський міх, роздмухує перед собою пилюку й пісок. Всі, хто набивав мішок, повернулися в стрій, стоять на плацу, дивляться, всміхаються, про щось думають. А в Петра вже й спина змокріла і з брів капає, піт очі заливає.
Нараз очі Петра зустрілися з Семеновими. В них теж не було співчуття, один лише глум і торжество. Мабуть, від того, що самому вдалося уникнути подібного знущання й приниження, Семен радів і не приховував цього. Матвієнко не проповз і половини шляху, а старшина вже кричить:
– Повзи швидше! Ти повинен уже бути біля конюшні!
Коні в стайні чують той сап, схропують, вертять головами, б’ють ногами по цимбалинах.
І все ж Матвієнко, хоч і не вклався в час, доповз до конюшні, довго збирався рушати назад, поглядав, сподівався: мо, відмінять екзекуцію. Але ніхто не збирався займатися поблажливістю. Повернув Петро назад, мокрий увесь, аж посірів, живіт по боках опав, ні риба, ні рак. Обмундирування – хоч викручуй, сопе, пихкає, мабуть, і на ноги не зведеться, вуса й геть уся голова в піску. Повзе Петро назад, дивиться, а перед очима стрій хитається, ледве живий. Піт очі заливає, а в роті сухо, губи спеклися, не розтулити. Перед очима, фіолетові плями й круги, от-от втратить свідомість.
– Боєць Матвієнко, ви не вклалися в час, – похитуючись з каблуків на носки і порипуючи хромовими чоботями, командир поглядає на срібного годинника, час від часу клацає візерунчатою кришкою.
– Я більше не можу, – сказав Матвієнко, а може, тільки думав сказати.
– Наказую. Ще раз по-пластунськи до конюшні й назад.
Матвієнко знову поповз, та сил уже не було. Він не доповз і до середини плацу. Оглянувся, в голові майнуло: «Хай хоч і вб ’ють».
Матвієнко виплутався з речмішка і, плентаючись, поволік його до казарми. Почув, як командир наказав старшині.
– На сьогодні досить, а завтра знову повторити, і так кожного дня, з повною викладкою.
Перед відбоєм хлопці питають у Матвієнка:
– Ну як, гарна добавка вийшла?
Матвієнко тільки сопе й потихеньку лізе на другий ярус нар. Як тільки заліз, так і прикипів до подушки. Заснув наче вбитий.
Проспав Матвієнко до ранку. Підскочив від крику:
– Рота, підйом! Виходь строїтись на фіззарядку!
Хлопці зіскакують з ліжок, натягують штани, взуваються і – на вулицю. Матвієнко, як і більшість, щоб швидше стати в стрій, кладе онучу на халяву чобіт, щурх туди ногою – і взувся. Та все одно вискакує на вулицю останнім. Дуже вже вайлуватий.
– Шикуйсь, струнко! Білик!
– Я.
– Ододка! Ододка тут?
– Тут.
– Ну, якщо Ододка тут , то і всі тут, – жартує командир.
– А якщо тут немає, то в жолобі спить, – вихопився хтось, мабуть, Семен.
– Вільно. Матвієнко, на ісходну.
Петро неохоче виходить.
– Хлопці, набийте мішок, та дивіться мені, піску не жалійте. Завеземо.
Хлопці либляться, переморгуються, жартують, щільніше набивають пісок в речмішок, натоптують його ногами. Бадьорі, хвацько за-кручені догори Матвієнкові вуса сіріють, опускаються до низу.
В кінці травня військові збори скінчилися, всіх розпустили по домівках. Повернулись і хуторяни.
43
Відбувши строк на будівництві Біломорсько-Балтійського каналу, потім на лісоповалі, повернувся в хутір Данило Даценко, а в Байрак – Гаврило Штим. Взнавши, що двоюрідного брата Миколу заарештували, Данило засумував, днів два не виходив із хати.
– Щось Данила рано випустили, – зауважив Петро Матвієнко, рано-вранці зустрівшись з Остапом. – Може, втік?
– Та то такий.
Матвієнко подумав, подумав та й каже:
– Давай я візьму дробовика, підемо заарештуємо і поправимо його в Багачку, в міліцію, поки з дому не пішов.
Матвієнко хитрив. В будь-якому разі: втік Данило, відсидів чи його завчасно випустили – Матвієнко Петро нічого не втрачає. У першому випадку Данила знову посадять, а Матвієнка, можливо, навіть нагородять як патріота, поновлять на роботі, в другому – обов’язково відмітять його пильність і теж можуть поновити в посаді. Іншого б Матвієнко сам заарештував, але Данила побоювався. А тому й підбурював Остапа.
– Давай, – погодився Остап, як завжди, легкий на підйом, охочий на будь-яку авантюру. Спочатку робить, потім думає.
– Якщо втік, то нам ще й по медалі дадуть, – заохочує Матвієнко.
Він не надіявся, що Остап так швидко згодиться, а тому й припас затравку про медалі, а про свої сподівання на поновлення в посаді передбачливо вмовчав.
Поминули грушу-дичку, увійшли на подвір’я Харитонів. Біличка вже поралася, метушилась по двору. Іван Харитонович стояв у сутінках сіней, розп’ятий на порозі, наче пам’ятник, скалив ліве око. Забачивши Петра й Остапа, шаснув у хату, гримнув засувом, прикипів до вікна, видивляючись, куди ж вони йдуть. Матвієнко й Остап завернули за причілок. За хатою садок, крислата липа. Петро потягнув носом, ви-граючи ніздрями, ловив тонкі аромати липового цвіту.
Аж ось і Данилова халупа. На порозі виткнулась Гаврилиха, йде насупроти з відром. Видно, корову доїти зібралась. Схід тільки-но рожевів, малиново розливався в півнеба.
– Хазяїн вдома? Хро-хро.
– Та он, в хаті тютюн товче, – сказала Данилиха. Данило ще нічого не товк, тільки збирався.
– Стара! – шумнув до дружини Данило. Данилисі не було, мабуть, ще й сорока, та в хуторі так було прийнято називати жінок, з якими прожито роки. – Ти не знаєш, де я ступку й товкач дів?
– Е, не знаю, сам шукай. Про рогач спитав би, сказала...
– О, це видно, що хазяїн дома, – сміється Остап.
Вони спочатку не дуже й вірили Данилисі і в двір входили нерішуче, побоювались. Данило – то такий, що й з дробовика пальнути може або з обріза. З ним жарти короткі. А тому без ружжа Петро і в двір би до Данила не пішов.
Відчинили двері, дивляться: Данило в полотняних підштаниках і босоніж сидить на долівці, по-турецьки підігнувши під себе ноги. Біля ніг – металева ступка з гільзи-сорокап’ятки, в руках – різак. Ввійшли в хату і від несподіванки й напруженості навіть привітатись забули, хоч не бачились з Данилом, мабуть, років дев’ять, та й не обов’язково з ним, ворогом, вітатися. Деякий час топталися в сінях, дивились, як Данило січе радак.
– Даниле, ти чого це вдома? – питає Матвієнко.
– Як чого? Відбув своє от і вдома. А де ж мені бути?
– Кажеш, відсидів? Тоді покажи документ.
– Стара! – знову позвав Данило. – Ти документа мого не бачила?
– Та ти ж казав учора, що в міліцію відніс, – озвалась знадвору Данилиха. – Підожди. Дай я хоч корову здою, тоді й побалакаємо.
Корова важко дмухала, ремигала. Дзвеніли об дно цеберки тонкі струмені молока. З-за причілку дув вітер, заносив хвости в курей, задував на них іржаве пір’я так, що було видно, як біліє оголена пупирчата шкіра.
– Тепер чуєте, що стара каже? Я її нарошне позвав, знав, що мені не повірите. Так от чули? Немає документа, в міліції на регістрації. Піду завтра в міліцію й отримаю.
Данило неквапливо гупав коротким ломиком. Над ступкою здіймалась їдуча порохнява. Остап вдушливий, не витримав, закашлявся.
– А чого раніше не взяв, мать-перемать? Кахи, кахи!
– В хуторі ж міліції немає, а то б зараз пішов. Вчора встав в Гогольській з поїзда і одразу додому.
В хату ввійшла Данилиха, стала розливати по глечиках молоко. Петро й Остап присіли.
– Треба негайно йти в Багачку, – знову насідає Матвієнко.
– Чи ви подуріли? Шо за строчність?
– А раз так, тоді збирайся, ти заарештований. Ти з тюрми втік.
– Як так?!
– Зараз ми тебе в міліцію здамо. Тобі десять год давали. Ти строку не добув.
– Ви що, подуріли? Сьогодні ж неділя! – віджимаючи великим і вказівним пальцями цідилок, сказала Гаврилинчиха.
Звиклий коритися владі, Данило мовчки встав з долівки, висипав до кисета жменю тютюну, сховав до кишені, став взуватися. За кілька хвилин зібрався, вийшов на двір. Сонце вже зійшло. Велике, розпечене, наче шмат заліза, сяяло за Андрієвими осиками.
– Брав би вже й струмент, казав же, в оптеці пол слати, – гукнула з сіней Гаврилинчиха.
– Семен візьме, – буркнув Данило, пригадуючи, як по-дурному сів, а тепер, мабуть, прийдеться сидіти ще. А хіба Гаврило Штим сів інакше? Хтось із комбідівців сказав, мабуть, Петро Матвієнко надоумив, що він, Гаврило, не схвалює СОЗи і буцімто на всіх перехрестях гудить:
– Зібралися в СОЗі одні ледацюги. Дохазяйнуються скоро комбідівці, що й сіяти нічим буде.
Посадили Гаврила, хоч він ні сном ні духом нічого не знав. Посадили начебто за довгий язик. А це випустили.
З учора Данило збирався в Багачку на роботу, в аптеку підлогу настеляти.
Зайшов напередодні Данило до міліції, тепер вона в одному приміщенні з НКВС, відмітився. Там побачили, що тесляр, на роботу в аптеку направили. Данило не тільки підлогу настеляти, але й вікна, лутки, рами, всю дерев’яну роботу згодився робити. В напарники попросив Білика Семена.
І от знову Матвієнко з Остапом правлять Данила в Багачку.
– Хлопці, одумайтесь, неділя ж.
– Нічого, йди.
Привели Данила в міліцію, а там і правда нікого, черговий один, решта, мабуть, у справах пороз’їжджалася.
– Оце бачите, з тюрми втік, хро-хро, – доповів черговому Матвієнко.
– Та ні, цього чоловіка я запам’ятав, – сказав черговий. – Недавно він становився у нас на облік. Ну, а якщо хочете точніш знати, то приходьте завтра.
Одержавши облизня, Остап і Петро посмикались і пішли додому.

44
Наступного дня Данило з плетеною кошовкою, з інструментом прийшов до аптеки на час відкриття. Семен був уже там, чекав Данила. Настилають Данило підлогу в аптеці з Біликом Семеном, коли це начальник НКВС Кряжев заходить. Постояв, подивився на їх роботу та й каже:
– Оце так ви робите, хлопці? А я, Даценко, не думав, що ти такий майстер. – Данило недавно в нього відмічався. – Добре хлопці стелять. Навіки добре!
– Та, як виходить. Як матеріал добрий, то добре й виходить, –погодився Данило.
– Мені, хлопці, теж треба підлогу наслати. Хто тут з вас старший?
Семен на Данила кивнув, мовляв, он він.
– Ну так що, прийдете? – тихо, наче він і не начальник, запитує Кряжев, хоч міг би і наказати.
– А чого ж? Прийдемо, – погодився Данило.
– Тільки в мене, хлопці, дубові дошки, а не соснові, як оце.
– Нічого, то ще й лучче. Не переживайте, постелимо, – запевнив Данило.
Кряжев ще трохи покрутився, погомонів, полюбувався їхньою роботою, вправністю чепурних рук, які так точно підганяють дошки, що глянеш – і щілин не видно ніде, лезо бритви не пройде, наче суцільне все.
– Треба було з ним за ціну побалакати, – турбується Семен. – А то, я бачу, він нам нічого не заплатить, – Семен, як завжди, метушиться, поспішає.
– А чого ж ти мовчав, взяв і сказав би, – Данило стоїть на колінах, перевіряє шпунт, підганяє плінтуси. Кряжеву він постелить підлогу і за так, аби не прискіпувався.
– Та я ж думав, що ти договоришся...
– Міг би й ти побалакати, а то на мене показуєш, що я старший, – Данило згорнув вбік пахучу стружку, дістав з кишені заздалегідь приготовлену тріску, став прочищати фуганок. Ще трохи погиркались і нарешті дійшли згоди. На другий день ідуть Семен з Данилом, роз-мірковують.
– Я оце і в ночі не спав, все думав: не заплатить-таки Кряжев грошей.
Семен був скупуватий, як і батько, старий Семен Білик. А Данилові ті гроші не дуже й потрібні, відвик у зоні, та й в хуторі що ти на них купиш? Хутірський чоловік мало звичний до грошей, а Данило й поготів. Для нього головне робота, задоволення. До того ж як ти будеш брати платню з Кряжева, як ти від нього залежний?
– Не заплатить так не заплатить. І так зробимо. Скільки там тії роботи?
– Та там у нього хата знаєш яка? Хоч гоцки грай. За день конем не об’їдеш.
По закінченню справи їм заплатили за роботу в аптеці сто рублів. Дали однією купюрою. Завідуючий платив Данилові, як старшому, та так вони, ті гроші, в нього й залишилися, ніде було розміняти.
– Завтра, як до Кряжева йтимемо, віддам, – пообіцяв Данило.
– Нехай, – махнув рукою Семен. Данило прийшов додому, сто рублів, які заплатили в аптеці, поклав за божницю, а п’ятдесят взяв, щоб на другий день віддати Семенові його долю.

45
Після арешту в Сагайдаку Миколу й Устима спочатку направили в дитприйомник. Після волі в дитприйомнику умови були зовсім нестерпними. Тепер Микола часто згадував, як він був у патронаті, тоді його існування більш-менш скидалось на життя. Було де спати, так-сяк поїсти, Микола ходив до школи. Може б, він і досі там жив, та в одну з осінніх ночей в хату, в якій знаходився патронат, забралися злодії. Троє дорослих чоловіків налякали й так наполохану дітвору, залізли у вікно, забрали парусинові черевики, дитячі ботиночки, штани. Взяли не тільки запас, який тримався в скрині, але й ношене. До того ж вихователі били дітвору, обкрадали, посилали в луг за молоком. Поки відро молока принесуть з лугу, літрів два розіллють. І не дивно: хлопці малі, а відро здорове. А потім тим, хто ніс, не дають їсти, кажуть: ви вже своє випили. Трохи поналивають дітворі, а решту розберуть. А тому на другий день після пограбування Микола взяв і втік з патронату. Тепер треба було втікати і з дитприйомника.
Розпрощавшись з дитприйомником, Микола спочатку вирішив відшукати на залізниці рідного брата Івана, може, вже вернувся. Та Івана як заарештували, то ні слуху від нього, ні духу. Наче у воду впав. Де він зараз, живий чи ні, ніхто не знає.
По дорозі Микола зайшов у сосну до Штимів, погостювати у рідної тітки Параски, що була за Гаврилом
– Зостався б у нас, – припрошувала тітка, але Микола не послухався, пішов на могилу до Альошки.
Останнім часом Штими жили погано. Гаврило зачастив у гості до Сибірських. Антон, на прозвище Курочка, захворів і несподівано для всіх став сліпнути.
Дружина Антона, Настя, така вже гарна, з лиця хоч воду пий, давно подобалась Гаврилові. Гаврило і Антон цілими днями сидять за столом, п’ють горілку, співають. Гаврило весь час поглядає на Настю: така вже вродлива молодиця, як лялечка, наче намальована, клята. Їй-бо, як картинка.
Дивно інколи розпоряджається доля. Якщо розібратися, то для чого сліпому така? Про це йому й Гаврило не раз казав за стаканом.
– Антоне, ну для чого тобі така гарна жінка? Ти ж все одно нічого не бачиш! Давай поміняємось, – випивши, пропонує Гаврило.
– А я руками бачу, – відказує Антон, – краще, ніж ти очима.
Гаврило сміється з тих його слів, підливає в стакани.
– Верзе, аби верзти, ну й бач! - Гаврило моргає Насті, обнімає, цілує. – Давай вже, бери стакан!
Вип’ють ще по одному й співають втрьох. А як Антон уп’ється, то Гаврило вже не випускає Насті з рук. А Антон виспівує, поки й не за-сне, вірить Гаврилові, а може, Насті.
Цілісіньку ніч Гаврило тирлується з Настею, знає, Антон до ранку тепер не прокинеться. Настя тільки стогне під Гаврилом та губи кусає.
А вранці знову все розпочинається з початку. Інколи, особливо на годові празники, п’ють по декілька днів підряд. Гаврилові й гадки немає йти додому, аж доки Антон не наважиться, не скаже:
– Гавриле, йди вже додому, кажуть, тебе вже Параска по селу біга шукає.
Додому Гаврило повертається злий, роздратований – на гарматний постріл не підходь, аякже, розлучили з Настею, тепер чекай, поки нагода трапиться. Гаврило скандалить та з ножем за Параскою ганяється по Байраку. П’яний – свічки не поставить.
Розхлюпавши енергію й зло, сідає під призьбою, починає підраховувати, коли буде черговий празник. Недавно Івана було, тепер чекай Іллі. Та й довго ж чекати, їдять його мухи, майже місяць. «Треба якось у неділю навідатись», – вирішує Гаврило й заспокоюється.
Узнав все те Микола, пожурився трохи і знову повернувся в патронат.

46
Прокинувся Данило вранці, склав інструмент в кошовку, пішов нав­простець через поле. Йде житом, дивиться, як половіють, наливаються колоски, виглядає Семена. В одній руці плетена кошовка з інструментом, в другій – картуз. Семена щось не видно. Данило трохи пристояв біля скіпця, коли це назустріч Петро Грабарка конем стежкою летить. Побачив у Данила в кошовці сокиру, злякався, крикнув:
– Ану, куркуль, геть з дороги, а то конем стопчу!
– Спробуй. Я тебе скоріш зарубаю.
Від несподіванки Данило переклав кошовку з однієї руки в іншу, оступився, зійшов вбік зі стежки, став і стоїть. Петро Грабарка, мабуть, і справді подумав, що Данило зарубає його, злякався, повернув коня назад. Вискочив наметом на дорогу, помчав у бригаду. Там якраз зібралися Матвієнко Петро, Остап Холоша, Степан Білик – вся влада.
– От куркуль проклятий, хотів мене зарубати в житі, – вскочив в хату блідий, наче смерть, Петро.
– Хто?
– Та Харитонів Данило.
– А де він?
– А там, у житі, – показав рукою у вікно.
– Ану, пішли, хлопці. Що це таке? Замах на владу! Хро-хро. Контр-революція!
Ще Данило і до краю поля не добрався, а тут Петро вже братчиків привів, стоять на дорозі, чекають, в жито заходити бояться, хоч і вчотирьох. Давно ждуть, Данило ще ген-ген їх помітив. Хотів було сховатися в житі, знав: його ждуть, та передумав. Нічого злочинного він не зробив, нікого не вдарив, не вбив, пожартував, правда, і то не перший. Петро пообіцяв Данила конем стоптати, а він його зарубати. На тому все й скінчилось. А тому Данило сміло йшов до гурту. Жаль, треба було гроші Семенові віддати, а тоді вже і йти, а то ще відберуть. Семен на слободі жив, біля Даценкових озер. Тільки Данило виткнувсь з стежки на дорогу, а його гукають.
– Ану, Даниле, зайди до нас, – позвав Грабарка.
Бачить Данило, що обшукувать будуть. Найдуть гроші, тоді тільки їх і бачив, а тому шаснув рукою до кишені, витягнув п’ятдесят карбованців і непомітно в жменю затис.
– Що він хотів з тобою зробити? Хро-хро, – навмисне питає Матвієнко в Петра, щоб нагнати на Данила побільше страху. Він уже давно знав, що й до чого.
– Хотів зарубати.
– Ану, ведіть його в хату. Хро-хро.
Під конвоєм повели Данила в бригаду, в рідну хату. Ввійшов і не взнав. Стіни облуплені, посеред хати стіл з нетесаних дошок.
– Ану, потрусіть його, – наказав Матвієнко.
Гуртом кинулись обшукувати Данила.
«Ага, шукайте», – подумав Данило про сховані гроші і міцно, з усієї сили стис праву руку, аж пальці в суглобах побіліли. Степан і Остап стали шарити по кишенях, Матвієнко перебирав кошовку, розкидав інструмент. Довго нишпорили, все передивились, але так нічого й не знайшли.
– У нього он щось у руці, – сказав Петро Грабарка. Він, як потер-пілий, стояв осторонь, наглядав.
– Ану, показуй, що там у тебе в руці, хро-хро.
Данило стоїть, мовчить, він не збирається нічого показувати.
– Ану, хлопці, розігніть йому пальці, хро-хро.
Всі четверо кинулись до Данила. Данило дужий, міцний, наче дуб корчуватий, сів на лаву. Лави в хаті кріпкі, батькові. А цю лаву він сам робив. Однією ногою обхватив ніжку лави і сидить, думає: «Лучче б я їх порвав, ці гроші, перед цим, як вони оце наді мною в батьковій хаті глумляться».
Став Степан Білик розгинати пальці, не розігне. До нього підключився Остап, але і вдвох з одним пальцем не впораються. Нарешті гуртом відігнули-таки один палець, тримають.
– О, та в нього там гроші. Полтинник! – радіє Остап. – Розгинай, Петре, остальні, а я цей подержу.
Стали з Матвієнком відгинати другий палець. Поки другий відгинали, а Данило перший зімкнув. Міцний Данило в руках. Та й в ногах теж. Парубкуючи, не раз іспит витримував. Жорстокий і дикий був той іспит. Становляться хлопці в ряд, а дід Никін бере за-лізний ціпок, б’є по ногах, все сильніш і сильніш, хто довше витримає. Данило найдовше вистоював. А про руки й казати нічого. Вони в Данила все одно, що залізні. Якщо візьме, то наче обценьками. А тому й мучаться зараз Степан, Петро та Остап. Другий палець розігнули, взялись за третій, а другий трохи попустили, прогавили, Данило взяв і зімкнув його. Мучились, мучились, мабуть, з годину з тими пальцями, поки й чуби змокріли, поморилися добре і нарешті покинули:
– Іди, бери дробовика і прав його в Багачку, в міліцію, – наказав Матвієнко Петру Грабарці.
– А як тікати буде? – запитав Остап.
– Стріляти, хро-хро. Зразу! Без попередження!
Петро Грабарка, мабуть, забоявся один вести аж в Багачку такого злодія, сказав:
– Та я б і повів, так у мене ружжа немає.
– А де ж воно ділося?
– Продав... Думаю нове купити...Тулку.
– Ну, тоді я сам поведу, хро-хро, – сказав Матвієнко. «Зрештою, так воно краще буде, – подумав Петро. – В міліції побачать, оцінять, мо, на роботу приймуть вже не внештатним, не тайним, а справжнім». – Тіки ти мені, Петре, свого коня давай, я пішком не піду, – повагом сказав Матвієнко.
Грабарка передав потрісканий повід вуздечки Матвієнкові в руки. Петро вставив ногу в стремено, гицкаючи, все-таки кинув за третім разом своє важке, трухляве тіло в сідло. Кінь хитнувся, вигнувся під Петровою вагою, йокнув селезінкою, вертаючи рівновагу й збиваючи копитами пил, затупцював на місці. За плечима в Петра гвинтівка.
– Ану, Даниле, вперед!
– А кошовка, інструмент? – нагадав Данило.
– Тут побуде. Іди. Хро-хро.
Матвієнко виждав, поки Данило відійшов кроків на десять вперед, відпустив повід, ще раз попередив Данила:
– Будеш тікати – стрілятиму, зрозумів?
Мовчить Данило, нагнувши голову, простує стовповим шляхом. В кулаці гроші затиснуті. Позаду, на відстані, Петро на баскому коні виграє. Кінь рветься, бокує, весь змокрів, губить в пилюзі по дорозі піну. Петро весь час стримує його удилами, замучився, впотів, але не встає, ледачіє.
За якусь годину – півтори пригнав Петро Данила в міліцію. Спішився, по-хазяйськи прив’язав коня накоротко біля конов’язі. Данило стоїть, чекає. Нарешті Петро вправився, йде до порогу, поправляє вуса. Данило простує попереду. Входять в приміщення, а тут назустріч їм Кряжев, якраз з кабінету вийшов, на обід збирається, сонце вже височенько підбилося.
– Ви що, в мене ще не були? – питає в Данила.
– Та ні.
– А чого так пізно, Данило Харитонович? Напарник вже давно жде.
– Та, мене задержали...
– Хто?
– Та ось він, – Данило кивнув головою на Петра.
Кряжев тільки тепер зрозумів, що Петро Матвієнко тут не випадково, знову під конвоєм привів Данила. Кряжев виглянув у вікно. Петрів кінь, задерши хвоста, якраз опорожнявся. Послід ще курився, сходив димком.
– Він з тюрми втік, – нагадав Петро.
– Яке твоє собаче діло! – розсердився Кряжев. – Ми тут самі розберемося. Бачу, тут класове чуття тебе підвело. Ану, марш відціля! Вон! – гаркнув Кряжев.
Матвієнка наче вітром здуло.
– А оте, що кінь наробив, в картуз збери і віднеси на кучу гною, – і вже звертаючись до Данила: – От дураки так дураки, – обурювався Кряжев. – Коли він до вас причепився?
– Зранку, як до вас ішов. Хотів до Семена завернути, а вони не дали, перепинили...
– Ну, нічого, ідіть, робіть. За тиждень, думаю, закінчите.
– Та якби не оця халепа, то й руки б помили.
– Ну, от і добре.
Данило вийшов на ґанок, сонце стояло високо в зеніті. Біля конов’язі, переступаючи з ноги на ногу, відбивався від мух, махав хвостом Петрів маштак, дробив копитами оранжеві кругляки власного посліду.
Данило ступив з підташок на траву, побачив Матвієнка. Петро весь час озирався, виглядав, вийде чи не вийде Данило. Данило, за звичкою покірно схиливши голову, пішов до хати начальника НКВС Кряжева. Вважаючи, що Данило вже не бачить його, Петро згріб руками на великий лопуховий лист кінський послід, поніс в бур’ян.
– А я вже думав, що тебе не буде. Де ти пропав? Я вже думав, мо, захворів, – лопотів, метушився Семен.
– Та, довго розказувати. Нехай, як додому йтимемо, розповім.
– Їй-бо, думав, що ти вже не прийдеш, – радів Семен. – А тут якраз така робота, що один не вцуриш, треба тільки вдвох.
– На ось гроші, – Данило протягнув Семенові півсотні.
– О, це добре. А то Оришка збиралася купувати Гальці плюшку чи москвичку, я там знаю, тепер будуть як знахідка! – зовсім повеселів Семен.
– А ти, мабуть, подумав: получив Данило гроші і забіг світ за очі?
– По правді тобі сказати – й така думка закрадалась.
Данило взяв Семенів фуганок, провів по неструганій дошці. В отвір полізла пахуча стружка, і це, як завжди, додавало Данилові сил і наснаги. Залишилося зовсім небагато – почати й закінчити. Дубових дощок вистачало, і підлога робилася на славу.
Працюючи в Кряжева, Семен не раз хотів завести з господарем мову про Матвієнка, та Данило весь час відмовляв Семена. Як-не-як, а Семен через сестру Наталку з Данилом рідня. Стосунки Білика Семена й Петра Матвієнка впродовж років складалися непросто. Семен роботящий, гарячий, наче вогонь, вибуховий. Петро ж, за що б не взявся, робить як мертве горить. І все ж Семен кориться Петрові. У Петра влада. А в кого влада, в того й сила. Скільки разів Матвієнко заявляв на Семена, що той гонить самогон. Прийдуть, потрусять і, нічого не знайшовши, підуть. А це домігся, щоб Семенові дали старий трактор, і привід знайшов: Семен сім’ю покинув, з помічницею Полею зв’язався. Семен весь час перебирав своє життя, зважував. Особливо свої стосунки з Петром. А згадати було про що. Чомусь споминалось, як на другий день після обшуку возив Петра в міліцію.
І ось тепер Семен настилає підлогу у того самого Кряжева, який колись кричав на нього, погрожував. Він його відразу впізнав, а Кряжев, мабуть, ні. Поговорити б, розказати про Петра. Та чи зрозуміє?
– А то, думаєш, вони не одні, – вибираючи комірець, глузує Данило. – Я на них надивився.
– Та чого там! – не вірить Семен.
– Ну, візьми скажи. Тебе ще й посадять.
– Невже? Тоді, мабуть, Даниле, платню з нього брати не будемо, якщо й даватиме.
– Він уже дав. Я її он на вікно поклав.
– А де ж це твій струмент, що ти мій береш? – запитав Семен.
– Забув, – збрехав Данило, а про себе подумав: «І прив’яжеться цей Семен, все йому треба знати».
– Брешеш, – помітивши нещирість, образився Семен.
– Кажу ж, довго розказувати. Додому йти будемо, дорогою й розкажу. А зараз треба робити.
Данило вмовк, виглянув у вікно. Хата начальника НКВС стояла на узвишші. З вікна було видно вигнутий сагайдаком, сивий від хвиль рукав Псла, саги, сосновий бір, міст через річку, піщане плесо, село. Над лугом здіймався вітерець, гнав по траві оксамитові хвилі, мружив дзеркало води, здіймав на дорогах пил. Кілька вихорів з піднятою соломою й сміттям крутилися на промежку біля самої хати. На вірьовках теліпалася, хлопала білизна. На душі в Данила було спокійно й хороше.

47
Всюди дружно шуміли, колосились, половіли жита. Непомітно підійшли і оддзвеніли жнива. Данило, як завжди, повертався з Багачки навпростець. Семен пішов прямо з Буряківщини пашнею додому, а він – дорогою на колишній Даценків хутір. Були в Данила невідкладні справи. Давно купив корівчину, щоб дітям хоч по стакану молока було, а тому вирішив подивитись, чи виросла в озерах трава, щоб можна було вкосити на зиму. Інакше як тримати корову?
Біля першого озера виграє в пояс трава. Данило поминув шипшиновий кущ, зупинився, огледівся. Кущ розцвів пишним цвітом. Під тим кущем поховано дядька Василя, Миколиного і Захарієвого батька, а поруч, в ямі з під сохи, знайшла притулок і Явдоха Бобричка. Тепер ось і двоюрідного брата Миколи немає. Коли Микола повернувся з Донбасу, Явдохи вже не було. Матвієнко й Остап поки знущалися, вибивали зізнання, де сховано золото, поки й померла. Під кінець ще й поглумилися, а потім в яму з-під сохи вкинули стовбула й загорнули. Микола назад в Донбас повертатися не захотів, хоч брати й радили. Тут були діти, батьківщина. В колгосп не приймали – пішов працювати в Гогольське, на сінний пункт, встиг пролетарізуватися в Донбасі. Баламут Гриша, на прізвисько Срібняк, рідний Платонів брат, втік аж в Макіївку, на шахти, там отримав квартиру і на днях Срібниху з малим Васьком забрав. А Микола після сінного пункту пішов працювати на скотобазу гуртовиком, потім на Виноградів млин, там і арештували. Осталася з Даценківського роду, окрім Миколиних братів, баба Стеха, Миколина мати, та й та вже ума тронулась після всього пережитого.
Чудна була тітка Стеха, їй-богу, чудна, а під кінець зовсім звихнулась. Скільки й пам’ятає Данило тітку, все вона жаліється, все хворіє:
– Ти ще женишся, як я вмру, – каже було своєму чоловікові Василеві.
Василь – рідний Харитонів брат. І правда, здоровий лобуряка був. Хіба такий лоб! А бач, вже сім років, як немає, вбили Матвієнко та Остап, плигаючи на груди. А тітка Стеха і внуків діждалась, та, мабуть, були б уже й правнуки, якби дочка старшого сина Захарія, Ганна, не пошилася в гульки. Вони, правда, вже і потрібні їй, ті внуки, як собаці пряник. Сама вже гірше малої дитини, не знає, скільки років сповнилось. Сидить на призьбі, в кремняхи грається, а потім як підхопиться та до внуків.
– Он хтось, дітки, на шляху пішов! Хто воно?! Їй-бо, вже не впізнаю. Нічого не бачу, хоч плач. Зовсім стара стала.
А малі Манька, Марія й Галька як попідхвачуються:
– Де, бабусю, де?
– Та он, дивіться, на шляху. Лучче дивіться. Чи ви сліпі? Ну й горе мені з вами.
А куди там впізнати, коли до того шляху версти дві, а то й більше. Діти й ті не бачать.
Данило, вибравши ділянку для укосу, йшов мимо Даценкового двору. Підійшов до хати, постукав.
– Хто там?
– Це я, тьотю, Данило.
– Не знаю такого, йди геть, – озвалася тітка Стеха.
Вигнали Даценок з хати, а вона вернулася, ніхто їй не указ, окрім Бога. Колись тітка Стеха, видно, щоб виправдати невістку, дезавуювати поговір, розказувала, як повезла найменшу внучку в церкву в Байрак хрестити і по необачності Марією охрестила, забула, що Мар’я вже є. Щоб якось відрізняти сестер, старшу стали звати Марійкою, а найменшу Манею. Данило краєм вуха чув і інше, що то Микола настояв, бо велика підозра є, що Мар’я не його дочка. А чия, й Данило того не знає. Колись батько Харитон обмовився словом з дружиною, та, побачивши, що Данило в хату ввійшов, вмовк.
Повернувся з тюрми Данило, взнав про долю двоюрідного брата Миколи, опечалився. Як все трапилось, ніхто толком не знає. Йому всього не розказують. Чув, наче Микола додому повертавсь з Гогольської, навпростець і десь біля Жабокриків чи біля Маляренкового перестріли Миколу троє, забрали гроші, документи. Може, й Матвієнко з братчиками. І судити Миколу начебто ні за що – бо сам потерпілий. По справедливості треба б шукати тих вуркаганів, що розбоєм займаються, але посадили Миколу і як троцкістського агента запроторили хтозна-куди. І придумали ж, в чому звинуватити: мовляв, ти сам продав свої документи, пашпорт і тепер ними скористаються вороги робітничо-селянської влади й шпіони. Може, якби Явдоха була жива, то знову б викупила за залишене в спадок від дідів і прадідів золото, дукачі, намисто, бо справа була шита білими нитками, а може, й ні. А його, Данила, хіба за діло посадили? Просто Миколі не треба було вертатися з Донбасу. Зараз такі часи, якщо додому благополучно доберешся, то й добре, дякуй Богу. Єдине місце, де можна загубитися, – це Донбас. Воно, мабуть, навмисне було так зроблено, бо на тих шахтах в Донбасі, кажуть, нікому працювати. От і саджають ні за що ні про що людей, а потім випускають і вказують, куди тікати. Видно, там край руки робочі потрібні.
Це Данило теж чув краєм вуха. Що чув, а про що здогадувався. Так що, може, Микола знову в Донбасі, якщо живий. Данило поминув Даценків хутір, пройшов відкриту місцину, наблизився до подвір’я Гната Ододки.
Може, й правильно робить тітка Стеха, що нікого не впускає серед ночі, зараз би і вдень не стоїло впускати, таке врем’я. Самі звірі по землі ходять, тільки й того, що двоногі. І де наплодилося стільки всякої нечисті? Чи, мо, вона й раніш була, тільки не помічали. За клопотами ніколи було придивлятися. Все робили, тільки й знали, що багатіли, вгору глянути ніколи було. А тепер роздивились, побачили, та пізно. Недаром казала Петра Матвієнка мати: «Якби знала, що син таким виросте, то в повитку задавила б». Чи, мо, воно й правда Страшний суд і кінець світу приходять. Раніше звірів, вовків боялися, а тепер один одного. Навіть на родичів не можна покластися, тільки на Бога. Тітка Стеха дев’яносто год прожила, а такого не згадає. Скільки років ніхто з доброю вістю в хату не приходить, а тому зареклася чужих людей в хату впускати. Тимофій Ододка он впустив...

48
Восени дощі моросили, не перестаючи. З Багачки до Гната прибився в хутір старий Тимофій Ододка. Явдоха така щоб і на поріг не пускати, та як ти не впустиш – батько.
Коли це на другий день хтось постукав до Ододок в шибку мало не опівночі:
– Хто там? – запитав Тимофій Ододка.
– Та це я, Петро Чухно. Переночувати впустите?
– А чого ж? Заходь.
– Та я, звиняюсь, не сам. З коровою.
– А де вона?
– А он за двором в осичнику прив’язана.
– Ну, тоді заводь до повітки. Кілочок з петлі біля дверей витягнеш, відчиниш двері і до ясел корову прив’яжеш, – порадив Тимофій. – Та сінця там подивись, підкинь. І нашій заодно. А то Явдоха та Гнат, мабуть, і не поралися. За ніч і ясла витягнуть голодні.
– Зараз заведу, – сказав Петро і шаснув за причілок. Через деякий час поторгав двері, вони були хоч і зачинені, але не замикалися, зайшов у хату в соломі, в остюках.
– Ти що, переплутав прикладок зі скиртою? – запитав Тимофій. – Ну та нічого.
– Я вас, бува, не скісню? – обтрушуючись біля челюстей від остюків і полови, запитав Петро.
В хаті пахло кислим борщем, кістрицею, помиями, плавленим воском.
– Нічого, якось помістимось, в тісноті – не в обиді, – пообіцяв Тимофій. – Явдоха і Гнат в хижу підуть.
– Ну й добре, а то я завтра думаю встати раніше, щоб вдосвіта й на базар, корову хочу продати.
– Та ми теж збиралися з Гнатом раненько в базар, якщо не проспимо. Гнат, то такий, як засне, то не добудишся.
Петро Чухно завітав до Ододок не випадково. Сам родом з Коломійцевого, син діда Любенка, бідний як церковна миша, Петро все життя блукав по світу і ніде не міг нагріти місця. Не було в нього ні хати, ні грядки, ні землі. Пролетарій, бродяга. Там украв, там продав, там добрі люди нагодували. Тим і жив. В колективізацію жив у Секлети, поки не вигнала, потім у Ялисовети Тимонової... З Тимофієм потоваришував ще в ті часи, коли той драв на скотомогильниках дохлих коней. Тимофій інколи доручав продавати ті кожі Петрові. Остаточно зблизились Тимофій і Петро після того, як гуртом стали викрадати коней. Але те співробітництво в конокрадстві було не довгим. Петра спіймали, побили, мало не ґиґнув. Били наче й не дуже, по п’ятах, але, мабуть, повідбивали якісь нутрощі, і Петро облишив те ненадійне зайняття. Звичайно, ніхто з заможних Петра й на поріг не пустив би серед ночі, і він це знав, а тому й напросився до Тимофія. Зрештою, він давно набрид всім. Мабуть, не було в хуторі, та і в усій окрузі хати, в якій би він не ночував, не просив притулку. Спочатку його впускали, не зважаючи на те, що після таких відвідин в дворі неодмінно щось зникало, нехай і дрібниця, абищиця, та для людей, які жили чесно, це було потрясінням, та й річ була потрібна в господарстві.
– Отак, відплатив за добро. Пригріли змію. Та якби він у мене попросив, то я б йому відро тих кислиць і так дав, для чого ж ціпком збивати? Понабивав листя...
Люди не розуміли, як це можна красти, платити злом за добро. Ходити, просити милостиню, то інша справа, зрозуміла, богоугодна. А красти – ні. Красти – це чи не найбільший гріх. «Не вкрадь» і в Христових заповідях стоїть через одну після «Не вбий»... Так вже склалося протягом віків, що злодій був для селян такою ж незрозумілою по мотивації людиною, як і вбивця. Людина, яка працює, не може опуститися до того, щоб красти. А якщо вона краде, то це вже й не людина, а бозна й що. А тому, якщо й траплялась у когось яка-небудь покража, то не треба було йти до городового. Всі знали – Петра Чухна робота. Більше нікому в усій величезній окрузі. В усі часи таких злодіїв було не густо – один-два на волость, і їх всі знали. Звичайно, це були відчайдушні люди, бо за кражу могли і вбити, не допомогли б і жарти. А тому нечистий на руку Петро Чухно не наважувався останнім часом проситися ночувати до когось з хуторян, окрім як до Ододок, яких давно знав.
Хіба не було? Колись перед цим прийшов до Коломійця Дмитра. Дмитро жив бідно, купа дітей. Петро вхопив курча за ніжки, поклав до рота і губи стулив, а малий Іван побачив, та як закричить: «Відніміть, а то з’їсть!»
Петро розтулив рота, витяг курча і пустив під квочку. Так і зжив життя. Зайвий раз не перетрудився. То рибу вудить біля Псла, то спочиває. Жінка теж – ні за холодну воду. Тільки й того, що коли-не-коли огород комусь прополе. Люди щось і заплатять. Вузол нав’яжуть, дадуть додому, нагодують. І на тому спасибі. Інколи, буває, і Петро покосить у людей. Косар з нього як з гімна куля, та у врожайний рік перебирати не доводиться, робочі руки ніколи не лишні. В полі всі – від малого до старого. Чоловіки косять, молодиці в’яжуть. Старі й дітвора підгрібають обкосини, ставлять копи, а той, хто зовсім старий і немічний, їсти варить, а зовсім малі воду косарям носять. В жнива вчасно напитися – все одно, що сил набратися. До того ж і немовлят, годовалих дітей треба няньчити. Покладуть в тіні під копами, куклу з ганчірки зв’яжуть, і хай ссе, а малого посадять, хай дивиться, щоб не вдавилося. Дивись, за півтора – два тижні і весь хліб у копах. Залишилось звезти в стодоли й обмолотити.
Петро трохи погомонів з Тимофієм і Гнатом, став вмощуватись спати. Гнат і Явдоха з такої нагоди хотіли йти ночувати на другу половину хати, в хижу, або до Остапа, той дверей ніколи не бере на засув, защіпки тієї й напоказ немає. Зайдеш до Остапа в хату – чим там здобрієш? Хіба шо вошей наберешся, які так і кишать у ряднах. Гнат вже було зібрався йти до Остапа, та невибагливий Петро ліг відпочивати на лаву, і Гнат з Явдохою полізли на піч, Тимофій ліг на полу.
– А їхати ж чим будеш? – запитав Петро Тимофія.
– Як чим? Кіньми. Раненько встанемо, запряжемо й поїдемо.
– Непогано живеш, – чхнув Петро. – А коні ж де взяв, купив, чи що?
– Ти ж мене, Петре, знаєш, за що б я купив? Сувітська власть, спасибі їй, коня наділила, – брехав і не кривився Тимофій. – Якби й ти ото не шлявсь по світу, а став на хазяйство, то й ти б коня мав. А що? Бідняк з діда-прадіда.
– Нужне мені те хазяйство, як дівці дитина. Клопоту не хватало. Он корову весною купив, а тепер під осінь не знаю, як здихатись. Їй же на зиму прірву сіна треба.
– Та воно то так, – згодився Тимофій. – Я теж оце не знаю, що з тим конем робити. Сам старий, а про Явдоху й Гната він здохне.
Гнат на печі, видно, почув батькові слова, щось пробурчав собі під ніс, мабуть, матюкнувся на батька і, повернувшись до комина, за-хропів. Гнат так солодко з присвистом дув в обидві ніздрі, що, мабуть, було чути аж на дорогу. Петро Чухно, звичний ночувати де прийдеться, теж невдовзі заснув.
Першим чуть світ прокинувся Чухно Петро. Встав, вийшов надвір. Від Даценкових озер до двору накочувався туман, за два кроки нічого не видно. Петро подивився на схід, на захід, справив малу нужду і повернувся в хату. Світліло, мабуть на мороз, небо.Тим часом повставали й хазяїни, стали збиратись. Чухно прив’язав корову до воза, ще й коня не впрягли, кинув в затилок добрий оберемок сіна. Корова стоїть, ремигає. Гнат вивів коня, довго заводив в голоблі, лаштував дугу, затягував черезсідельник.
Виїхали, ще й на світ не благословлялось. Їдуть. Тимофій в якомусь несусвітньому дранті сидить спереду на полудрабку, поганяє, Гнат з дочкою Галькою в задку примостилися. Петро Чухно збоку за полудрабок вчепився, щось мугикає. Черевик об черевик вистукує, гріє ноги. Тільки біля Овнянки стало потроху розвиднятися: роз-
смоктувались густі сутінки, розповзався по байраках туман, бриніла напередодні нового дня якась несподівана тиша. Чекаючи сходу сонця, все завмерло, принишкло.
Додивляючись сни, Гнат в кожусі куняв у задку воза аж до самого Теплого. Потім ліниво відкрив одне око, а друге вже само відкрилося і несподівано на лоб полізло. Потихеньку, щоб не наполохати Петра Чухна, Гнат непомітно присунувся до батька.
Чавкає під кінськими копитами грязюка, потріскує тонкий, схожий на скло льодок.
– Тату, ви бачили: корова дуже на нашу схожа.
– Багато ти понімаєш, як їдять та тобі не дають.
Гнат знову посунувся в задок. Їдуть. Корова охоче йде слідом і, тягнучись в задок за сіном, залишає на ручицях, на полудрабку, на зв’язі павутину слини. Забачивши, що Гнат не спить, корова весело замотала головою.
– Мань, – тихенько позвав Гнат і протягнув руку. Мокрим носом корова ткнулась Гнатові в долоню. – Їй-бо, це наша корова, – стрепенувся Гнат і знову до передка поліз. Став навкарачки і батькові на вухо шепче.
– Тату, хай мене грім поб’є, наша корова ззаду.
– Ти що? Здурів? Що ти пасталакаєш своїм дурним язиком? – визвірився на сина Тимофій. – Правда, ти причинуватий і був. Особенно після того, як тебе Бужинчин бугай побив. Не доїхати мені до города, щось в тебе з тих пір в голові повредилося.
– Чого ви, тату? – образився Гнат. – Може, Петро в темряві переплутав.
– Сиди ото. Не мішай правити. Через тебе мало в баюру не заїхав.
Гнат повернувся в задок і більше вже не рипався. Посеред возу на м’якій соломі лежав Петро, солодко спав. А тим часом поминули переїзд, мимо Виноградового млина покотили до базару. За переїздом Петро відв’язав корову і вів на налигачі, захотілось розім’ятись. В базарі вже зовсім розвиднилось. Петро довго не торгувався. Корову збув швидко.
– Ну що? Продав? – питає Тимофій. Він попросив кожух у Гната, гріється.
– Та, здихався. Ти тільки, Тимофій, не дуже придивляйся, як корова в руках у нового хазяїна хвостом вимахує.
– Воно мені нужне? – загнув матюка Тимофій.
– Та й я так думаю, – згодився Петро Чухно. – Ти ось що, Тимофій, дай мені лишень свого сіряка, я хоч душу нагрію, а заодно й півлітру в лавці куплю, та хоч вип’ємо, приллємо продаж.
– На ось, візьми, – Тимофій скинув із плеча сіряка, протягнув Петрові. Той швиденько, петляючи і обминаючи затягнуті неміцним ще льодком калюжі, побіг босоніж до торгових рядів, де одна до одної ліпились бувші єврейські крамниці. Гнат і Тимофій продали два мішки жита, а на виручені гроші трохи скупилися, придбали макітру і чере-п’яну миску виторгували. Зібралися біля воза, чекають Петра. Виглядали, виглядали, а його немає. Пішов, як розтанув. Вже й по рядах ходили, і в людей питали – ніхто не бачив. Хіба один Петро босий ходить? Ждать-пождать – немає Петра. Дочекались до обід і стали збиратися.
– Поїхали, а то я так без сіряка замерз, що аж щелепи зводить, – каже Тимофій. – Може, він в хутір двинув, сидить нас жде з півлітрою.
Погнали ту конячину вскач. Тимофій, щоб зігрітися, скочить з воза і біжить слідом, а як захекається, спотіє, знову на воза сідає, а воно ще холодніше. Гнат стоїть в передку на колінах, віжками махає над головою, щоб кінь швидше біг. А в того бідного коня вже на удилах піна, а на боках, крупові лискучі пролисини від поту. Доїхали до Овнянки. В паху, на боках у коня, на здухах, під черезсідельником зійшли, як опара, й клаптями губляться по дорозі шматки піни, а в осінньому морозно-свіжому повітрі гостро і паморочливо пахне сечею і кінським потом. Менш аніж за годину добралися до хутора. Коня не жаліли. Він не їхній, Бог з ним. З Харитонової гори від стовпового вже не кінь тяг воза, а віз штовхав коня. Весь у милі, він парував, наче після Покрови незамерзші Даценкові озера. Так-сяк вкотили в двір. Від перевтоми в коня трусилися ноги, а в Тимофія цокотіли від холоду зуби, ходуном ходили щелепи. Ще й коня не розпрягали, як вибігла на двір Явдоха і в крик:
– Ви поїхали, а тут причина! Корова десь пропала! Скільки можна шлятися? Щоб ви поза Уманню їздили! А я тут одна, кричи – хоч і лопни. І дитинча те як не розірветься.
– А ми її продали, – сказав Тимофій.
– Як?
– А так, взяли і продали, – глузував сам з себе Тимофій. – Продали і макортет купили.
– А я вам, тату, що казав?
– Що ти казав? Казав, та не зав’язав. Схожа, ну то й що? Їх багато схожих. Отак і впускай. Ні, якщо вже не везе, то не везе. Наче хто подвір’я лаптем взяв і обвів.
А Петрові що? Зайшов у двір, вивів Тимофієву корову, прив’язав в осичнику, начебто пожартував. Так спочатку і думав. Потім постукав у вікно. І вранці прив’язав жартома до ручиці, сподівався, що взнають.
Збирався пожартувати, а вийшло всерйоз. Така вже людина. Якби спіймався, все б на жарт звів.

49
В тисяча дев’ятсот тридцять дев’ятому році Микола закінчив сім класів Байрачанської школи. За відмінні успіхи в навчанні і зразкову поведінку був нагороджений похвальним листом і без іспитів вступив до Сорочинського педтехнікуму. Радості не було меж. Промине якихось чотири роки, і він стане вчителем, і тоді вже будуть у нього свої гроші, штани, одежа, їжа. А там, дасть Бог, заочно чи очно поступить і закінчить педінститут.
Як патронованому, дали Миколі з технікуму письмове відношення до правління. У ньому вказувалось, що колгосп зобов’язаний йому, як сироті, купити на зиму одежу, взувачку, видати сорок карбованців грошей, щоб до першої стипендії вистачило на прожиття. А стипендія була Миколі призначена як на той час немала – шістдесят карбованців на місяць. В той же день Микола пішов до контори правління, показав відношення заступникові голови правління колгоспу. Табура не було, був десь на нараді чи на зборах, а заміщав його Кухар, голова сільради.
– Колгосп у нас бідний, ти не сирота. Так що нічого ми купувати для тебе не збираємось. У тебе є мати, хай і купує, – розвів руками головбух.
Завидно їм було обом, що ось колишній куркульський син скоро стане вчителем. До того ж обоє не дуже й вірили, що то правда. Для Миколи дорога туди повинна б бути заказана. Вчитель – найшановніша на селі людина. Віслюки, вони ще не знали, що батьком народів, щоб трохи пом’якшити в народі удар, безнадію і розпач від повальних арештів і чорних нічних воронів, котрі назавжди й безповоротно забирали батьків, матерів, чоловіків, братів, менше травмувати дітей – майбутнє нації, вже був пущений і діяв крилатий вислів: син за батька не відповідає. Інакше хто б його туди пустив.
У збурених почуттях ішов Микола за порадою до діда Никона Ряднинки.
– А ти б у РВНО з’їздив, – порадив дід.
Микола так і зробив. В РВНО написали листа голові колгоспу, щоб той негайно виправив ситуацію.
Микола з тим папером знов до контори, а там наче змовились, голова, як завмисне, пішов у відпустку, і всі Миколині папери зависли в повітрі. До кого б він не звертався: до заступника, бухгалтера – у відповідь чув одне:
– А це мене не стосується. Вийде голова, хай і рішає. Там йому написано.
– Так зайняття вже розпочалися...
– Яке наше діло?
Микола ходить з кабінета в кабінет, з кімнати в кімнату, ледве не плаче, добивається правди, а її як не було, так і немає. Інший раз Миколі здається, що все це підстроєно і зовсім не випадково, що голові хтось навмисне порадив піти у відпустку. Мовляв, ти йди, а ми права не маємо: хазяїн у відпустці. Покрутиться-покрутиться куркульський синок, та на тому все й скінчиться. Хто його там ждатиме?
А тим часом заняття в технікумі йдуть вже другий тиждень. Байрачанські хлопці, теж учні педтехнікуму, повернулися додому на другу суботу і принесли Миколі наказ про виключення його з педтехнікуму як такого, що не з’явився на навчання.
– Ти б же хоч раз прийшов, – навперебій казали хлопці, Макар Сахно та Микола Біденко. – Хоч би розказав, що й до чого.
– А як би я прийшов? Босий, чи що? – Микола гірко заплакав і пішов додому, в пусту хату. Прийшов, вирвав із зошита в клітинку два аркуші, сів і написав листа. Написав про все. Про те, як хрещена відкусила вухо, про сирітство, про патронат, про те, як никав, просив шматки, як ходив через день у школу, бо треба було заробляти на прожиття, про те, як вступив до технікуму і як йому з усіх сил намагалися перешкодити навчатися і перешкодили. Коротше, описав всі свої митарства. Поклав того листа в конверт, схиляючи голову набік, акуратно підписав: «Москва, Кремль, Голові Раднаркому тов. Молотову В.М.». Вкинув Микола того листа в поштову скриньку, що на причілку біля сільради, чекає відповіді. На другий день перестрів Миколу Матвієнко й питає:
– Ти що, Молотову письма пишеш? Думаєш, Молотову читати нічого, окрім твоєї писанини? А то ми напишемо, хро-хро.
І Микола зрозумів: його листа викинуто. Наляканий, в сльозах, босоніж поїхав у педтехнікум.
І правда, не збрехали хлопці: на дошці наказів у коридорі висить якась об’ява, підійшов ближче – про нього: «Студента Ригора Миколу Павловича наказую відрахувати з технікуму за неявку на заняття. Директор Пацей».
Приїхав Микола додому у Байрак в сльозах і знову став писати листа про свої митарства, на цей раз уже Сталіну. Листа в поштову скриньку Микола на цей раз не став кидати, а, за порадою діда Никона, на другий день встав рано-вранці й пішов на Гогольське. Ішов швиденько, щоб встигнути до поїзда і до обіду повернутися назад. І все ж десь на середині шляху наздогнав Миколку молочар Ряднинка, він тільки-но повернувся з ув’язнення.
– Сідай, підвезу! Куди це ти так рано?
– За кудикіни гори, – зухвало сказав Микола.
– І то діло нужне, – всміхнувся Кость, вважаючи, що Микола збрехав або жартує. Він не знав, де знаходяться вищеназвані гори. – Но, вороні, – махнув батогом Кость Болтушкін. – Гляди тільки, не блуди.
– Та ні! Спасибі, дядьку.
Микола встав з воза навпроти станції, витягнув з-за пазухи листа, повертів його в руках, ще раз перечитав пряму і зворотну адреси, чи нема, бува, помилок: «Москва, Кремль, Й.В. Сталіну». Микола стояв на пероні, чекав поштового поїзда Київ–Звєрєв, а його все не було й не було. Хотів було вкинути листа в поштову скриньку на станції, та, навчений гірким досвідом, побоявся. Якщо вже поїзда не буде, тоді, може, й вкине, а так ні. Микола стоїть, роздивляється довкола. Перед будинком вокзалу постамент. На постаменті, схиливши голову, сидить М.В. Гоголь і начебто до Миколи придивляється. Микола боязно сховав листа за пазуху. Протяжний гудок паровоза полоснув слух. Хитаючись на стрілках, поїзд підходив до станції. Пихкаючи, випустив пару. Але навіть крізь кучеряві клуби пару Микола побачив, що махове колесо з червоним шатуном зупинилося. Микола мотнувся вздовж поїзда, відшукав поштовий вагон, опустив конверт у спе-ціальний отвір і відчув, як відлягло від серця. Провівши поїзд, повернувся Микола в Байрак і став чекати. Через тиждень надійшла відповідь. Тремтячими руками Микола взяв засургучений конверт, розірвав. Дістав складений вдвоє лист, став читати:
«Наркому освіти УРСР т. Пінчуку І.В.
Копія т. Ригору М.П.
Полтавському облвиконкому. Зав. Облвно т. Ричко О.М.
Директору Сорочинського педтехнікуму т. Пацей Г.І.
Негайно поновити в правах студента тов. Ригора М.П. Як патронованому, видати одежу і взуття. Виділити місце в гуртожитку. Призначити стипендію і припинити переписку. Про виконання доповісти управлінню справами Раднаркому Союзу РСР.
Керуючий справами Раднаркому Чавдаров».
Після одержання цього листа Миколині справи стали швидко поправлятися. Був уже майже кінець вересня, та за наказом по педтехнікуму Микола Ригір був поновлений у правах студента. Перед розпорядженням з Москви не встояли ніякі накази директора педтехнікуму, ніякі відмовки, перепони і перешкоди правління. На цей раз гра для них була програна. І, можливо, вперше в житті Микола на власній шкурі відчув, що значить сила влади. Після листа з Москви Микола не шукав ні голови колгоспу, ні завідуючого РВНО, вони самі знайшли його і все, що належало Миколі, принесли прямо додому.

50
Студентське життя подобалося Миколі. Він любив навчатися, до того ж, і це було чи не найголовніше, у Миколи з’явилась конкретна видима мета в житті.
Та найголовніше – тут було весело і майже не відчувалось сирітство. В гуртожитку всі були рівні. Цілий місяць Микола надолужував згаяне. На жовтневі свята випав перший сніг, потім ще і ще. Замело. Додому не дібратись. Та й хто його там ждав. А тому Микола додому майже не їздив. Вчився Микола успішно. У матрикулі у нього були одні п’ятірки. Не дивно, що в нього зразу з’явилось багато друзів.
Не встигли опам’ятатись, як наступило тридцяте грудня. По педтехнікуму на честь вісімнадцятої річниці утворення СРСР дирекцією був оголошений заїзд на лижах на вісімнадцять кілометрів. Ініціатором заїзду був Осовіахім.
Микола не був спортсменом, лижі вперше побачив у технікумі, а тому брати участь у забігові не наважувався, знав, що призового місця йому не зайняти, але Микола Біденко, друг дитинства і товариш по гуртожитку, настояв.
Всі учасники вісімнадцятикілометрового забігу вишикувались на старті. Пролунала команда. Макар Сахно, син Ахтанасія Сахно, відомий у технікумі спортсмен, вправний лижник, зразу ж вирвався вперед. Слідом за ним сипонуло десяток-півтора інших достойних супротивників. Розпочалися справжні змагання. Микола з Біденком спочатку йшли всередині, потім потроху стали відставати, аж поки не опинилися далеко позаду. Плелися вже найостаннішими, далеко позаду. У Біденка було негаразд з кріпленням. Хоч знімай лижі та пішки йди.
– Треба вертати назад, на стартову позицію. Попереду вісімнадцять кілометрів топкого снігу, – запропонував Микола Ригір.
– Нічого, дійдемо, – запевнив дрібний Біденко.
А тим часом вервечка лижників розтяглася вже на добрий кілометр. Макар Сахно спустився з гірки в улоговину балки і, переможно озираючись, піднімався на протилежний, ще крутіший схил. Він далеко відірвався від своїх товаришів і зараз був схожий на чорного настирного мураха. Ригір і Біденко огледілись. По правий бік, зовсім недалеко, сажень триста, не більше, вкатана дорога.
– Давай будемо вибиратися на дорогу, там хоч не так топко, – запропонував Біденко. – У мене кріплення зовсім не гоже. Може, зремонтую...
Сяяло сонце. Іскрився сніг.
Зняли лижі, взяли в руки, вийшли до дороги. Стоять, топчуться на одному місці, не знають, що робити: іти вперед чи вертати назад. Якби були не вирушали, то не так би й прикро було. Поки торгувалися, вирішували, дивляться – машина-полуторатонка дорогою їде в потрібному їм напрямку. Біденко жартома підняв руку і машина зупинилась.
– Що, хлопці, обламалися? Сідайте, підвезу, якщо недалеко, – виглянув з кабіни шофер.
Хлопці поспіхом, нашвидку поскидали в кузов лижі, перевалюючись через борт, наче дозрілі груші, попадали на дно кузова в солому. Рушили. Лежать хлопці на соломі, з цікавістю дивляться в щілини між дошками бортів.
– Он дивись, біжать! – гукає Колько Біденко, забачивши перших лижників. Хвилин за десять обігнали основну масу спортсменів. Дорога була поганою, а у вибалках і зовсім нікудишня. Машина йшла під ухил нешвидко, а на підйомі дерлась не набагато швидше, ніж ішли завзяті спортсмени-лижники, часто буксувала. Нарешті обігнали й ту десятку учасників, що йшла за Макаром, насідаючи йому на хвоста. Мчить Макар, тільки поли благенького пальта розвіваються. Ті, що зовсім ще недавно йшли за ним майже впритул, слід у слід, поки Макар підіймався з улоговини на пагорб, а вони, навпаки, спускались в улоговину, тепер безнадійно відстали і здалеку були схожі на млявих весняних горобців. Вони ледве дерлися на підйом, а Макар вже вибрався на рівне місце і, видавалося Ригорові й Біденкові, йшов семимильними кроками, полишаючи їх далеко позаду. Поки вони видеруться на пагорб, а він був дуже крутим, машина й то ледь повзе, Макар буде хто його зна й де.
– Ти подиви, як горобці по снігу скачуть, – сміється Біденко.
Хлопці трохи відійшли від невдачі і тепер, знаходячись у становищі набагато кращому, ніж їх товариші, повеселіли. Що вони будуть робити далі і де встануть – не знали.
Але те, що вони їхали, а їх товариші скакали, наче горобці, по снігу, подобалось, настроювало на жартівливий лад. Сахно теж інколи оглянеться, всміхнеться. Його груди розпирає радість.
– Я перший! Приз мій!
На підйомі машина обігнала Макара, спустилася в балку. Довго вибиралася з неї, піднімаючись на узвишшя. І знову балка. Попереду, на пагорбі – молодий березняк. А ще далі, ледь мріє, хтось стоїть. Таке наче Петро Кіндратович, фізрук.
– Давай будемо вставати, а то коли б не проїхати, – порадив Біденко.
Постукали. Водій зупинився, озирнувся назад, виглянув з віконця.
– Що, вже? А я думав, вам до Гогольської.
– Та ні, ми тут. Спасибі.
Машина звернула вліво і покотила далі, а хлопці стали на лижі, ввійшли в улоговину балки, потім – в березняк і трохи навскіс, можна сказати, напереріз, добралися до фінішу. На фініші з секундоміром у руці стояв фізрук. Поруч на снігу стояв і приз – юхтові ботинки. Забачивши двох Микол, Петро Кіндратович розгубився. По всьому видать, першим він чекав Макара Сахна, а не їх.
– Як це ви з Біденком змогли прийти першими? – здивовано запитав у Ригора Петро Кіндратович. – Признаюсь, я ніколи не чекав.
Петро Кіндратович був розгублений, невдоволений. Гордість педтехнікуму, Макар Сахно залишився позаду, а якісь нікому невідомі хлопці, які й у першій десятці не повинні були бути, прийшли першими. Це, як то кажуть, не лізло ні в тин, ні в ворота, спростовувало його прогнози, принижувало як спеціаліста, майстра своєї справи. Що він тепер скаже у своє виправдання директору Пацею? Що він не знає можливостей своїх учнів?
– Та й ми, по правді сказати, не думали, – відповів на зауваження Петра Кіндратовича Ригір Микола.
– Да, діла, – шумно видихнув фізрук. – Ну що ж, нічого не вдієш. Тепер я буду знати, хто в мене поїде на змагання в Полтаву. Давайте я вас на замітку візьму. Так хто з вас першим прийшов, а то я тут трохи зазівався і не помітив?
– А ми разом прийшли, – запевнив Біденко, зваживши, що з полуторки вони дійсно встали разом і ніхто з впевненістю не міг сказати, що він був хоч трохи попереду. А тим часом на обрії замаячила спортивна фігура Макара. Через кілька хвилин, здіймаючи віяло снігу, Макар круто розвернувся на фініші, наче ставив розмашистий підпис, зупинився, витер спітніле чоло, глядь, аж збоку, поруч з фізруком, хтось уже стоїть. Спочатку подумав, що то арбітри, і, усміхнений, тріумфуючий, направив свої лижі туди. Їхав недбало, здіймаючи сніговий пил, легко, граючись, по черзі то на одній, то на другій лижі, навіть не придивлявся. Жодного, навіть найменшого сумніву в перемозі не було в Макара, він не вірив, що то хтось з його товаришів-фізкультурників. А тому їде Макар, весело розмахуючи ціпками, часто і глибоко дихаючи. Сиві зграйки видихнутого повітря клубочаться позаду. Поступово фокус зору Макара звужується, переходить на ближні предмети, перш за все на ботинки, які стояли поруч із фізруком. Хлопців він, як і раніше, не помічав. А коли побачив, що поруч з фізруком стоїть не Микола Іванович, викладач літератури, який знав напам’ять всього «Євгенія Онєгіна», і навіть не директор з завучем, а Ригір Микола і Біденко Колько, то аж побілів від обурення й злості.
– Коли це ви вспіли? – сторопів Макар. – Я ж першим йшов... Ви всі відстали.
– Відстали, ну то й що? – погодився Микола. – Я тутешній, моя бабуся тут живе, і добре знаю місцевість. А тому ми з Миколою пішли трохи навскіс, зрізали кут.
– Так це ж незаконно.
– Чого це? Із старту ми вийшли, до фінішу дійшли.
У технікумі обом влаштували гарячу зустріч, випустили «Блискавку»: «На честь вісімнадцятої річниці створення СРСР у лижному кросі перемогу отримали Біденко Микола і Ригір Микола.»
Пацей і слова не сказав фізруку, навпаки, він був радий, що перемогу в кросі отримав його підопічний Микола Ригір.
Потім були торжества в клубі, де їм влаштували справжні почесті, вручили грамоти й приз. Макару Сахно, який зайняв третє місце, діставсь заохочувальний приз.
– До нас прийшли на курс справжні спортсмени, – вихвалявся Петро Кіндратович. – За чотири роки я з них зроблю справжніх чемпіонів. Слідуючий крос на честь Радянської Армії буде 23 лютого.
Хлопці сиділи налякані, перешіптувались, обіцяли виправдати довір’я, вже й не раді. Бо що ж буде потім, якщо їх і правда почнуть виставляти на змагання? Але страхи їх були передчасними, марними. 23 лютого видалась велика відлига, танув сніг, капало з стріх, дзюрчали струмки, і крос відмінили. Йшов 1941 рік.

51
Відбувши на Далекому Сході свій строк, Іван Ригір повертався з ув’язнення додому. Попереду ще був далекий, несходимий Сибір, і до рідної України було бозна й скільки кілометрів.
Разом з усіма іншими везуть Івана на великих, зварених з труб металевих санях по Амуру. Ніч. Місячно. Стоять майже тридцятиградусні морози. Річка вкрита метровим шаром льоду. Випускаючи сині кільця диму, попереду розмірено гуркочуть два ЧТЗ. Пообіч, на крутих берегах лежать метрові снігові замети, місцевість непроїжджа, і тільки по річці, по льоду можна так-сяк пробиратися вперед. Спереду саней на деякій відстані один від одного йдуть два спарених ЧТЗ. На обох санях шестидесятитонні цистерни з пальним. Кого тільки немає на тих санях. І прикордонники, і просто цивільні. Немало всілякого люду з-під конвою. Десь позаду, тільки мріє, фари інколи поблискують, на добрячій відстані ще така ж упряж із двох ЧТЗ. Мороз, аж лід вицьвохкує. А в повітрі літає дрібна гольчаста паморозь, що росте з розчиненої в повітрі вологи. Іван сидить на санях, вдивляється в темряву і мріє про той час, коли він добереться до залізниці, а там вже, якби там не було, добереться до Гогольської, а потім і до Байраку. Тепер уже не довго, більше чекав. Кожної ночі снилися мати, батько, брати. Чи живі ще? Відкалатав Іван, як то кажуть, від дзвінка до дзвінка. Може б, і набавили строку, там до цього недовго, та так вже вийшло, що в тридцять дев’ятому році Сталін ввів новий закон про спізнення на роботу. Спізнився на десять-п’ятнадцять хвилин – і суд, позбавлення волі. Чийого жетона у вісім годин немає на прохідній – той і спізнився. Прийдеш пізніше, ні в книжці розписуватись не дозволяють, ні номерка не дадуть. Передають відомості адміністрації. А тому люду в таборах значно побільшало. Там, де раніш сидів один, стало два. І хоч, як кажуть, в тісноті – не в обиді, але поширене раніш правило з усякого приводу, а то й без нього, набавляти строк за найменшу провину, а часто й густо без неї, послабло.
Провину знайти не важко. Є стаття, знайдеться й провина. А якщо такої немає, можна спровокувати на порушення режиму. З безправним, утиснутим це легко. І якби не той указ, то прийшлось би Іванові ще сидіти. Ліс теж комусь треба пиляти безкоштовно.
Поруч з Іваном його сусіда по нарах, земляк Андрій Коломієць. Родом Андрій був з Коломійцевого, і вони подружилися. Іван ще в Байраку чув розповіді про його діда Ларивона, що колись вірою й правдою служив Дурново, з розповідей Андрія добре знав батька Пилипа, дружину Пріську, дітей.
– А я за двоюрідного брата Степана, – розповідав Іван, – одкалатав. Кудись втік, і досі не знаю. А мені пришили співучасництво. Хтось сказав, що бачив, як я хуру помагав грузити. А я ні сном ні духом, нічого не знаю.
– Так, значить, невинний сидів?! У нас невинних не саджають, – обірвав його прикордонник.
– А я що, кажу, що невинний? Кажуть, бачили, як я допомагав. А мене там і близько не було.
– Може, той в темряві обізнався? – висловив сумнів прикордонник.
Іван не відповів. Ще, чого доброго, добалакаєшся, що назад відправлять. Деякий час їхали мовчки. Іван вслухався в рокіт тракторів, вдивлявся в небо, ніч стояла ясна, місячна, зірки – як грона. Іван глянув на повновидий місяць, згадав, як в дитинстві мати було розказують:
– Дивись, сину, он брат брата на вилках підняв. Виростеш, живіть дружно. Не творіть такого.
Іван глянув пильніше, а й справді, наче два чоловіки, один знизу, а другий зверху, і в того, що внизу, – вила в руках.
– Чи дивляться зараз мати на місяць?
Іванові спогади обірвав глухий тріск, начебто кришилось і валилось на них саме небо. Сани раптом зупинились, поверх льоду пішла вода.
– Що там таке? – затурбувались прикордонники.
Всі позводились на ноги, стоять в повний зріст, роздивляються... Справа в Амур впадає річка Пронга.
– Хлопці, дивіться, перший трактор під лід пішов!
Передній трактор і правда занурювався у воду все глибше й глибше. Тракторист ледве встиг виплигнути на лід. По обидва боки стирчали осколками в небо дві крижини. Передній ЧТЗ вже занурився по платформу кабіни. Другий, той, що позаду, забрів у воду до середини гусениць. Щось бренькнуло, наче перетягнута струна, – обірвався трос. У першого трактора виглядає з-за крижини сама кабіна. Тракторист вибрався на сухе, стояв, бідкався, що кинув трактор напризволяще. Уже й не радий, що врятувався.
– Що будемо робити? – затурбувалися прикордонники.
Начальник вантажу розгубився, побілів і слова не вимовить.
– Треба здати назад, спробувати витягти трактор, – порадив хтось.
– Давай!
– Як ти його витягнеш? Трос зірнув, таку-перетаку, – перебуваючи в ейфорії, весело лаявся другий тракторист.
Осідаючи в воду, перший трактор вдарився причепною сергою об крижину, шкворінь вилетів, і причіпний трос вислизнув, скручений, зміївся під гусеницями заднього ЧТЗ. Тепер уже йому можна було здати назад. На санях гомін, переполох:
– Трактор затонув!
– Невже ото Амур такий мілкий?
– Треба скоріш здавати назад, а то й ми тут потонемо к лихій годині!
Але здати назад не вдавалося. Трактор молов гусеницями, перемелював траками в біле крошево лід, а сани ні на дюйм не подавались назад, стояли наче вкопані.
– Оце тобі й санний шлях, їті його в корінь.
– Невже ото дно?
– Та, наче ні.
– Таке тут часто буває, – пояснив прикордонник. – Або прорве десь, і поверх льоду вода піде, або в верхів’ях приток, дощ піде, сніги тануть, або ж у прилив вітер воду пожене з океану, от і утворюється кілька шарів льоду. Амур, мабуть, замерз, а поверх льоду вода пішла з Пронги. От ми зараз і сіли на той перший лід.
Всі трохи заспокоїлись, позлазили з саней, стоять, дивляться. Нічого не вдієш. Трос, що з’єднував трактори, від удару об лід ви-слизнув, відскочив від серги, і перший трактор, схоже, витягти вже не можна було. До того ж і їхати тепер хтозна як. Один ЧТЗ не тягне саней, хоч цистерни з пальним зливай. Стали ждати другі сани. Потерпілий тракторист мало не плаче.
– Люди добрі, що тепер буде?! Мене ж посадять! Я ж ні в чому не винуватий! Ви ж самі бачили. Хіба ж я знав, який тут лід? Сказали – їдь, я й поїхав. І чого я перший поїхав? Ще й хотів помінятися, наче душа чула. Господи, та якби хоч вдень, то, може б, побачив, що тут Пронга впада, вчасно зупинився б, а так...
– Треба було дивитися! – кричить переляканий начальник. – Я за тебе отвічати не збираюся!
А тим часом під’їхали два других ЧТЗ, що йшли слідом, зачепили передні сани, відтягли назад. Трос зовсім ослаб, бризнув у воду, не знайти.
Навели фари, дивляться:
– Хіба ти його зараз побачиш? Треба було раніш відчепити.
– Нічого, прокурор розбереться! – погрожує начальник.
Іван стрепенувся, йому стало жалко молодого і, з усього видно, сільського хлопця, можливо, що й з розкуркулених, був би з бідняків, не боявся б. Скільки йому доведеться відсидіти, витерпіти!
Іван Ригір встав з саней, мовчки підійшов до краю облому, відшукав обмерзлий кінець тросу з петлею, покрутив його в руках, гукнув напарникові потерпілого:
– Шкворінь є?!
– Є, а що? – пересилюючи шум мотора, гукнув той з кабіни.
– Давай його сюди, – неголосно кричить у відповідь Іван, бо мороз надворі, аж губи злипаються.
Тракторист довго рився в кабіні, цокотів залізяччям, нарешті виліз, став на гусеницю в повний зріст, щось простягнув.
– На ось, візьми! Тільки що ти зробиш?
Іван мовчки взяв шкворінь, той так і прикипів до рук, але рішення вже було прийняте. Витягти трактор можна було тільки назад. Тут лід обломився з нахилом, не так, як по боках, а тому втоплений ЧТЗ стояв трохи під кутом. Позаду була похила площина. Іван скинув з себе благеньку кухвайчину й штани, роздягнувся, залишився в одних підштаниках і, не довго думаючи, плигнув у те провалля в льоду. Перший трактор і справді стояв на другому шарі льоду, вода сягала Іванові майже під руки, була нестерпно холодною, наче закрутіле тісто, в’язала рухи. Серце підкотило до горла і не опускалось. Іван намацав сергу ногою, але зачепити трос не вдавалося. Тоді Іван набрав повні легені повітря, пірнув, піймав сергу руками, але продіти шкворінь в сергу не зміг. Його всього трусило наче в лихоманці. Трос і шкворінь Іван весь час тримав зануреними у воді, їх було небезпечно витягати, щоб не прихватило руки. Іван, як міг, заспокоїв себе і знову пірнув, засунув шкворінь у сергу, та й на цей раз він пройшов мимо петлі. Тільки за третім разом Іванові нарешті вдалося просунути шкворінь в отвори серги, зачепити трос. Іван виліз на лід, з нього стікала вода, скинув підштаники, став одягатися. Голова вмить покрилася білим інеєм, обмерзла. Витріщивши очі, присутні дивилися на Івана. Ніхто не міг зрозуміти, для чого він це вчинив. Вчорашній зек, політв’язень. Іван тим часом одягнувся, сказав:
– Тягніть!
Нарешті з людей зійшло оціпеніння. Другий тракторист відчепив сани, дав задній хід, виволік по льодовому спуску перший ЧТЗ.
Зраділий тракторист, дякуючи Іванові, запустив мотор і, перекрикуючи шум, заявив:
– Все, я більше першим не поїду! Нічого не зробив, і то мене вже під суд збиралися віддати. Якби не чоловік, спасибі йому, то, мабуть би, сидів! – тракторист подякував Іванові і побіг до своєї кабіни.
Другий тракторист теж не хоче виїздити наперед.
– Давай, їзжай! – наказав зраділий начальник.
Трактори помінялися місцями, рушили. Звернувши круто вбік, об’їхали ополонку і знову глухо і дружно зацокотіли траками по льоду. Сани йшли слід у слід, вищали по тонкому снігу полозками. Хтось із прикордонників запропонував Іванові шинельчину, але Іван відмовився. Пропаде так пропаде, в таборі і не в таких бувальцях доводилось бувати. Його вмовляють, дивуються з нього, а Іван і сам не збагне, що його понесло під лід, на вірну погибель. Пожалів невинного тракториста? Захотілося переконати оцих молодих хлопців в зелених картузах, майже ровесників, що ніякий він не ворог і що сів у п’ятнадцять років ні за що? І так, і ні. Мабуть, виною всьому повінь почуттів, що сколихнула, розбурхала душу перед близькою зустріччю з рідними, з домівкою. Хоч тепер він може й не доїхати. Одбув мало не вісім років і пропаде! Шкода!
А тому все-таки одягнув шинельчину. По ходу, на правому березі Амуру замерехтіли вутлі хупаві вогники.
– Хлопці, село, – гукнув хтось. – Давай, завертай!
Трактористи різко взяли вправо. Правий берег пологий. Через лічені хвилини зупинилися на околиці якогось села. Попросилися в першу хату. Хазяїн дістав пляшку спирту, вилив у алюмінієвий кухоль. Іван випив весь спирт до дна, попросив ще. Налили. Іван випив і другий кухоль.
– Ну, а тепер роздягайся! – наказав господар. Тим, що залишилось у пляшці, Івана розітерли, загорнули в суху ковдру, вклали спати на печі. Розговорились.
Мабуть, правду кажуть люди, що тільки гора з горою не сходиться... Іван з Байраку, а господар з Багачки. Чи можна придумати дивнішу ситуацію? Господар детально й охоче розповідав Іванові, як на Далекому Сході зустрів рідну тітку і двоюрідну сестру. В одному селі почув рідну мову, запитав, звідки, виявилося, що з Миргородського повіту, з Ярошів. Слово за слово, і вияснилось, що ті виїхали на Далекий Схід ще в революцію. Збалакались – Штими. Довелося тут і оселитися. Потім вияснилось, що родичі. Дивина та й годі. Виходить, для того щоб розійтися і не стрічатись, і світ малий. Не дослухавши, Іван заснув наче вбитий.
І приснилося чомусь Іванові літо, спека, жнива, батько. Глянув Іван – поле кипить. Старі снопи в копи складають, малі підгрібають. Ті косять та в’яжуть, ті огребини складають, а ті їсти варять на кабиці. У холодку, під копою величезний гарбуз з вибраним насінням повний води стоїть. У ньому вода не притеплюється. «За тиждень весь хліб у копах буде, – кажуть батько. – Трохи вистоїться, провіється вітрами, наллється, затужавіє, зерно стане вагомішим. А там розпочнемо возовицю. За тиждень звеземо снопи, зложимо в клуні, в стіжки й обмолотимо, і дух не піде».
У кого менше – молотять ціпами, а в кого побільше – паровою машиною. І ось уже бачить Іван, як тягнуть ту машину по піску самотужки з кутка в їхній двір. А вона така важуча, що і дошки, й коноплі під колеса кладуть, щоб у піску не прогрузали. А спереду батько вірьовку зачалив, і чоловік сорок здорових дядьків як взялися за ту вірьовку, вірьовка натяглася – як струна стала, дошки тріщать, а машина, вважай, на місці. Тоді Біденко, а з ним ще чоловік п’ять, хто не був в упряжі, кидаються до коліс, хапаються за шпиці, крутять, тягнуть. Машина хоч і грузне, кособочиться, а дивись, і перетягли в Ригорів двір.
Іван давно спав наче вбитий. Поснули й інші. Рано-вранці прокинулись. Збирались в дорогу. Незважаючи на пересторогу господарів, що хвороба може схопити в дорозі, Іван не залишився. Він разом з усіма вирушив у дорогу. А дорога неблизька. Інших саней чекати не доводилося.
52
На Теплого Олексія Іван і Масний Андрій зійшли у Гогольській з поїзда. Була весна. Всюди капало зі стріх, і на дірчастому, крихкому льоду синіли калюжі. Ще недавно білий сніг темнів, підходив знизу водою. Іван вийшов з вагона і мало не очманів від радості. Ще з Полтави як влип у шибку – не віддереш. Снігу було ще багато, подекуди прямо зверху по снігу текли дзюркотливі струмки. Дорога була важка, ненадійна. Начебто й по стежці, по вкатаній дорозі йдеш, зверху біліє сніг, а тільки став, так і провалився в холодну сіру тванюку. Та Іванові не звикати.
Під вечір добрався до Байрака. Зайшов до Гаврила Штима, розговорилися. Іван розповів Гаврилові про його родичів на Далекому Сході, запитав про рідню.
– А що ми тобі, Іване, скажемо? Все вроді добре, Микола десь вчиться в Сорочинцях у педтехнікумі, недавно в нас був. Мати пішла по хуторах на заробітки, там десь і заміж вийшла. Про Альошу ти, мабуть, чув, знаєш. Вбив його Качечка в грядці... Ілля у Віричів...
– А батько? – напружуючись, запитав Іван. Він уже зрозумів, відчув кожною порою шкіри, що батька немає, і в той же час продовжував вірити в чудо, та роки, проведені в таборах, руйнували, спростовували ту віру, переконували – чуда не буде.
Гаврило опустив голову.
«Батьку!» – спалахнуло в мозку, запекло в грудях, опалило лице. І, не очікуючи відповіді, запитав:
– Де він похований? – сухі спазми стисли Іванові груди, перехопили подих, борлак судомно заходив по горлу.
– Того, Ванько, ніхто не знає. Забрали в Диканьку, там десь під повіткою і захляв. Ти тільки не побивайся. Я знаю, батько є батько, але що вдієш, життя. Тут половина байрачан не знає, де хто похований. Так-то.
Іван довго сидів мовчки, потім звівся йти, та Гаврило зупинив його:
– Куди ж ти супроти ночі? Оставайся, переночуй, а завтра вже й підеш.
Іван мовчки осів на лаву, та так до самої ночі й просидів з Гаврилом і Параскою.
Другого дня Іван поїхав у Сорочинці, відшукав Миколу. Мовчки обнялися, довго гомоніли, під кінець Іван пішов на хутір Коломійців шукати матір.
Відсидів Іван за двоюрідного брата Степана. Кого потім не питав, ніхто не знав, де він. Степан вушлий, загубив кінці. Багато води втекло за вісім років, та у Коломійцевім мало що змінилося за цей час. Тим більш для Івана тут все було нове й незвичне. У хуторі він був уперше. Іван швидко відшукав матір. Гнат Ододка допоміг.
– О, треби тобі такого, он у той двір простуй.
Іван вийшов на причілок, побачив матір.
– Оце, мамо, й зустрілися, – видихнув Іван і одвернувся, сльозу витираючи.
Мати впала Іванові на груди і довго так стояла, плакала, жалілась на життя, на нещасливу долю. Іван цілував матір, заспокоював.
– Де ж ти, синок, подівся в Бога, я думала, тебе вже й в живих немає! – побивалася Олена.
Кілька днів Іван гостював у матері, а вона ніяк не могла нарадуватися сином. Радується, а тоді раптом візьме й засмутиться, заплаче. Чує біду материнське серце.

* * *
Сніг давно зійшов. Наступала весна 1941року. Пташки наперебій щебечуть, справжній рай. А в берестині Ладимарихи і Густодимів сичі ридають. Вийде Олена за вугол, прислухається:
– Ох, не на добро так-таки сичі тужать. Коли б войни не було. Отак-таки плачуть, щоб вони виздихали всі до одного, а берестина всохла.
– Яка там война. Война серед гімна. Сталін он з німцями мир підписав, – заперечив дід Іван Білик.
– Хай який не мир, а до войни недовго. Чуєш, як кричать, аж душа розривається. На погибель плачуть. Така прикмета в людей. Голодовка минула, а вони не вмовкають, кляті. Боже й Боже! Тепер хіба що війна, більше нічого, – і заплакала.
– Перестань! – заспокоює Олену дід Іван.
– Е, ти мені тут що хоч кажи, а я знаю – горю великому, вселенському бути. Рідні мої синочки, для чого я вас на світ народила? Для чого сама животію?
– Не тужи хоч ти вже, моторошно становиться. Наче вони раніш не кричали.
– Правильно, і в голодовку так було. Та хіба не вимерло півсела? Та якби півсела, то ще й нічого, а то, мать, півсвіту. Ех, горе, горе!.. Іван тільки прийшов, тільки б жити. І нарадуватись не вспію. Народила я тебе, сину, та в нещасливу годину, – заплакала, заголосила Олена. – Немає тобі на цій землі ні щастя, ні притулку. Та хоч би взяв та женився, чи що? Як-не-як, а вже двадцять три годочки.
– Двадцять три, – погодився Іван.
– Ну от, а я в шістнадцять за твого батька пішла, світ зав’язала. Пожив би хоч трохи. А то, не дай Бог, війна... Візьмуть вб’ють, щоб їх об суху дорогу било. Женись.
– На кому?
– А он на Даценковій Мар’ї. Гарна дівчина. Я з нею в радгоспі робила. І не ходи нікуди. Залишайся. Я хоч подивлюся на тебе.
– А чого ж, залишайся, – погодився й дід Іван Білик і раптом насторожився, задивився в бік дороги. В двір по промежку йшов син Степан Білик.

53
Десь влітку перебрався до діда Івана Білика Микола Ригір, а це й Іван прийшов. Вислідила-таки Олена Миколу на промежку за хутором, кинулась до нього, а він навтьоки. Наздогнала, обхватила стрижену покосами голівку цупкими долонями, притисла до грудей. Миколка трохи попручався й затих, вхоркався. А коли перестав плакати, а тільки схлипував, Олена смикнула Миколу з промежка за руку і, не пам’ятаючи себе, потягла у двір до діда, привела в хату. Хай тепер лається, трясця йому в бандури. А вижене, то й підуть. Зараз не тридцять третій. Не пропадуть. Люди не дадуть померти. Та якщо подумати, то й не вижене, не випхне в плечі, бо любить Олену.
Хоч і не стара ще, без чотирьох років шістдесят, та з того дня, як прибилася до діда, Олена намагалася удавати з себе набагато ста-рішу, ніж була насправді, щоб не приставали хоч з тим клятим колгоспом, та й взагалі не налягали з зайвою роботою. Вона їй, малій, дрібній, недішлій, і замолоду була не під силу, а тепер і поготів. Раз вже пішла заміж за діда, значить – баба. Так і поводь себе межи людьми, нічого молодитися, як ота причинувата Мокрина Біденчиха. Як одягне вишиту плахту, хусткою квітчастою кашеміровою як запнеться – наче сімнадцятка. Куди воно подобне? Захарію хоч на люди з нею не з’являйся, крізь землю валися. Ні одягтися б, як Олена, у темний одяг, на голові такий же очіпок, ще й платком зап’ястися і кругом шиї однією сталкою обмотати. Усі в хуторі, кому за п’ятдесят, носили переважно темну одіж, не розшиті, а прості очіпки, такі ж і платки. А коли Олена йшла між люди чи то на город, чи на проводи, на похорон, поминки, а чи просто виходила брати корову з пастівника, то тулилася не до молодиць, а до бабусів, намагалася одягатись так, як вони, нешвидко, розважливо говорила, спиралася на ціпок. А то побачить дід, що дуже вже молодиться, то ще вижене к лихій годині. А чого, йому ум не заоре! І хоч була вона вже не такою й молодою, а все ж на цілих шість років молодша за діда. Ці шість літ були для Олени наче провина, яка могла тільки за-шкодити їй. Олені постійно здавалося, що дід навмисне збавляє собі роки, щоб бути в очах Олени молодшим. А вона, як могла, згладжувала, применшувала той розрив у літах. До того ж часи он які неспокійні. Будеш бабою, а не молодицею, – менше бригадири приставатимуть, менше будуть питати за роботу. А тієї роботи не переробити, хоч ти її вдень і вночі роби.
Дід Іван і справді не вигнав. Не те щоб дуже радий був, але й не сердився. Сподобались дідові хлопці. Микола, перш ніж осісти в хуторі, довго вагався, ходив туди-сюди, то в Байраку жив, то знову навідувався в хутір до матері.
Повертаючись з Байраку, Микола обов’язково проходив мимо Даценкового хутора, іншої дороги не було. А Даценківські дівчата: Манька, Галька, Мар’я – помітивши Миколу ще на Гнатовій, нетерпеливились, вискакували навперейми на дорогу. Сироти, заміж виходити треба, та й цікаво, хто ж воно йде. Не багато незнайомих людей з’являлося в хуторі. Бувало, навідається хтось з навколишніх сіл, провідає рідню чи зайде ще в якихось справах, але такі були відомі чи не всім хуторянам. Вони знали про них все, до найменших дрібниць: де народився, де хрестився, з ким одружився. Забачивши Миколу, дівчата несміло виглядали з садка, потім вибігали до дороги, зачіпали, а він, спантеличений такою увагою, проходив мимо мовчки і боязко. Це останнє надавало дівчатам сміливості. Верх, звичайно, брали старші – Мар’я і Галька. Манька здебільшого мовчала, їй було ніяково за своїх сестер.
– Ей ти, хлопче, як тебе звуть?
Микола мовчить.
– Та він, мабуть, німий, – сміються осмілілі дівчата. – Ще й без вуха.
Микола, наче то й не до нього, проходить мимо, не звертаючи на них ніякої уваги. Це задівало дівчат. Потім появився ще й Іван. Інколи вони приходили до матері вдвох.
Дівчата бігали на ту несподівану зустріч, поки всі троє таємно закохалися в Миколу.
Так вже влаштована людина: свої хлопці відомі до найменших подробиць, мало цікавлять дівчат. Кожна знає, як веде себе той чи інший, що і як їсть, як дихає, спить. І ця обізнаність стає нездоланною перепоною для кохання. Людину приваблює невідомість, загадковість, все те, що вносить свіжу струмину. А тому обранцем має бути чужий, вперше бачений. В цьому одна із загадок і мудрість матінки-природи. Цим вона ставить перепону для кровозмішення.
– Ох, не вмовкають сичі. Кожної ночі, як діти, плачуть, біду кличуть, – кладучи поклони на покуття, клопочеться Олена.
Дід прийняв хлопців, наче рідних синів, часто лаяв Олену, що колись вмовчала, не сказала. Мо, і для годиться лаяв, хто його знає, але лаяв. А може, й правда поважав хлопців, бо свої діти хтозна й де подівалися, розбіглися по світу. Дочка Ганна з Баламутом Гришею десь на Донбасі, збиралися повернутися, та щось не чутно. Марина замужем в Бехтерщині, найменший Сашко – нежонатий, наче в воду впав, ні слуху ні духу. Один Степан в хуторі бригадирує. Інколи й до батька завітає. Оленині сини, хоч і не рідні, а поважають діда більше, ніж свої діти.
Дідові це подобається. Скромні, ввічливі. Полюбив дід хлопців, як своїх. А тут Ганна з Гришею повернулись з Донбасу. Привезли на санчатах малого Василька, побудували поруч з дідом хату, стали жити. Про синів дід, здавалося, забув зовсім. Та Сашко нагадав про себе сам. Повернувся додому в сорок першому, навесні. До Миколи й Івана Сашко спочатку відносився сторожко, навіть вороже, та потім збайдужів. Йому, мабуть, було не до мачухи та її дітей. Але дід не спішив радіти поверненню сина. Він уже звик до думки, що Сашко десь пропав, і подумки поховав його. Поплакав, погорював і не мав ніякого бажання знов вертати до старого. Все одно Сашко своєю смертю не вмре.
Син Іван зайшов у хату. Олена, обметуючи себе хрестами, звелася з колін.
– Господи, мої й синочки, та я за вас день і ніч Богу молюся. Спаси їх і сохрани. Та в мене ж і так смерть та голод вісьмох забрали. Невже й цих? Отак-таки сичі кричать без угаву.
– Та вони завжди так кричать, – заспокоїв матір Іван.
– Е, не скажи, Ванько, я життя зжила... Ти прислухайся, вони не кричать, а ридають. Прямо-таки тужать, як в голодовку. Їй-бо, не перед добром. Велика біда йде. Коли б війни не було.
– Війна, війна, таке балакаєш. А ти чула, що Сталін каже? Ми з ним одногодки, – озвався з-за скрині дід. Намилюючи щоку, дід Іван дивився у вмурований в стіну осколок дзеркала, примірявся бритися.
– Хай каже. А я кажу, що война буде.
– Ви його хоч поміж людьми не балакайте, а то ще посадять, – зауважив син Іван.
– За що мене садити?
– За те, що паніку пускаєш... пораженчеські настроєнія. Одним словом, слухи і плітки розповсюджуєш, – підтримав Івана дід.
– Дуже він розумний, твій Сталін. Хай би приїхав сюди та хоч одну ніч поспав у хатині так, як оце я, та послухав, як сичі ридають, наче діти, тоді б він не те сказав. Швидко б у нього язик у гузно потягло. А то сидить там, за мурами, нічого не чує. А война буде, ось подивитесь. Або война, або голодовка. Серце недаром ниє, біду чує.
– З ким?
– Не знаю, може, з германцем, а може, з китайцем. Старі люди не дурні були. Ще мій покійний дідусь казали: «Як піде війною китаєць, то буде світу кінець».
– Та таке балакали... І я чув. Війною піде Китай – буде світові край. А про війну не мели, а то, їй-бо, через тебе й мене посадять. Незчуєшся, де й лихо візьметься, – сказав дід Іван. – Сталін, чула, що пише?
– Тобі легко балакати, в тебе один Сашко і троє дочок.
– А Степана забула?
– Нехай і Степан. А в мене троє синів зосталося, і більше нікого, всіх голод забрав. Сталін той розпроклятущий видавив. А тепер трійко лишилося, та й тих війна прибере. Господи, спаси і сохрани, відведи й помилуй, старістю одною зостатись, синів поховати; вдень і вночі, вранці і ввечері тебе прошу: змилуйся, Господи!
А сичі й справді тужать вночі, наче зарані оплакують мільйонні жертви. Десятки мільйонів життів.
– Не знаю, мо, ти його й не примічаєш ніколи, а я примічаю.
– Хто приміча, той і отвіча.
– Та ти ж від мене старіший. Невже ти раніш такого не чув? – звертається Олена до діда.
– Я до нього не прислухався. За роботою ніколи прислухатися. Як торкнувся щокою подушки, так зразу й заснув. Це тебе ночами мучить, а я сплю як убитий.
– А я, їй-бо, тобі кажу. Перед тою війною, як германець на нас ішов, сичі кричали. Не пройшло й году, як почалась війна. Добре, що хоч не дуже довго воювали, германець замирив. Мій хазяїн теж на тій війні був.
– Та хіба тільки твій хазяїн? І я вошей годував в окопах.
– Ну от, а ти кажеш. А оце перед оцим мором, перед голодовкою, хіба ж так сичі плакали. І дивись, не збрехали. Людей страшне вимерло. Ну, тут у вас трохи менше, а у нас більш ніж півсела.
– Та й у нас чимало, – погодився дід.
– Та, бачиш, у тебе ніхто не пропав, всі живі, а в мене і хазяїн, і діти.
– Та в мене ні, бо син бригадирував. А так пухлих багато було. Та й померло чимало. Правда, в нас такого, як ти розказуєш, не було, не дійшло до такого, щоб людей їсти. А мерти – мерли.

54
Неділя 22 червня видалась напрочуд тихим і світлим днем. Зранку сонце випило росу. В небі ні хмаринки. Від озер тягне вільгістю, шумить, розмовляє з вітром осока. Гнуться під різкими поривами вітру патлаті верби.
Так вже трапилось, що в ту неділю майже всі коломійчанські дядьки й молодиці були за Пслом, косили в лузі траву. Жартували, сміялись, наче не перед добром. І здавалося, що ніколи в житті їм не було і не буде так весело і гарно, як зараз.
Один лише вісімнадцятилітній Яким Коломієць сумував. Недавно Яким одружився на Одарочці. Молоду привів з Байраку. Не встигли відгуляти весілля, а тут батьки перечити почали, невістка стала не до вподоби. Жити в одній хаті з батьками, сестрою Наталкою і братом Іваном, на прозвище Узбек, Яким не захотів, а тому взяв і звичайну повітку на батьковім дворищі перебудував на хатку. В повітчині прорубали троє маленьких віконець: двоє спереду, третє на причілку, послали стелю – от і хата. Хата як хата, та, мабуть, не було в тій хаті щастя.
Баламут Гриша, Коломієць Дмитро, Білик Семен, Іван Михайлович, неодружений Секлетин синок, недавно повернувся з Полтави, був там по вербовці, Матвієнки – Петро й Михайло, Ододка Гнат, Павло Бужин і його товариш Болтушкін Іван, ще зовсім молоді хлопці, косили. Почали рано на пагорбі, поки ще росу сонце не визбирало, а як сонце підбилося, спустилися вниз. Недавно пройшов дощ і деінде в траві вода стоїть. Коса йде м’яко, плавно, тільки шелестить. Псьол майже поруч, чути, як шумить текуча вода, кумкають в сагах жаби. В кінці гонів порослі травою і лататтям саги.
В травні одружився менший брат Петра Матвієнка, Михайло, і чоловіки стали жартувати з приводу цього. Може б, і не женився, та наречена Надежда, яку привіз із Жабокриків, була вже помітно черевата. А у Михайла від першої дружини, що так несподівано померла від сухот одразу після громадянської, залишився шістнадцятирічний син Тихін.
– Ну що, Михайле, розкуштував уже своє щастя?
– А то я пальцем роблений,– відбувається жартом менший Матвієнко.
– У тебе вже синок такий, що скоро попробує. Дивись, не залишай самих у хаті.
Сонце стоїть майже прямовисно, і вода в сагах тепла, як молоко. Ще до обід всі чоловіки пороздягалися до пояса, один лише Іван Михайлович у темній сатиновій сорочці і в картузі.
– Чи тобі, Іване, ото й не жарко? – сміється Дмитро. – Чи чого ти такий залиганий?
– Та він, мабуть, молодиць соромиться, – глузує Семен.
Іванові виповнилось тридцять три, а ще нежонатий. Та майже всі, окрім миршавого Семена, величають його Іваном Михайловичем. Здоровий, як бугай, центнер з гаком потягне.
– Я, хдопці, як робив у Подтаві електриком, пополазив з когтями по стовпах. Там нам роздіватись не розрішали. А вообще, жадко, – не зупиняючись, Іван кинув на товстий пахучий покіс картуза, погнав ручку далі.
В густій, як щітка, траві пурхають метелики, сюрчать коники. На узліссі біля Ярошів кує зозуля.
Іван Михайлович іде першим. Інколи зупиниться, помантачить косу і кладе покіс далі. Іван косить добре, але бере силою. Слідом за Іваном – Дмитро, Гриша Баламут на прізвисько Срібний. Глянуть на Іванову ручку – як побрита, а місцями й земля зрізана.
– Іване, чи ти й коси не мантачиш? Пре й пре. Ми вже скоро з ніг попадаємо. Стань, роздінься, косу відбий, ми хоч трохи віддихнем, – каже Дмитро.
Дмитро тільки трохи нижчий за Івана, здоровий, але не поспішає, хоч і п’ятеро дітвори вдома і дружина Оришка ніде не працює. Таку кагалу за колгоспні заробітки і трудодні не прогодуєш. Марно й старатись. Легше вкрасти. «Поле, воно тільки вдень колгоспне, а ніч – мати», – лукаво всміхається Дмитро. Дмитро бідняк, до того ще й дітей купа, його хоч і на крадіжці впіймають – нічого не буде. А тому й лінується, відчуває поблажку.
– А для чого її мантачити? – озивається Іван. – В мене коса, як бритва.
– Ти глянь, з землею ріже. В тебе, Іване, і отава не ростиме.
– На гада вона здалася? – Іван навмисне не згадує чорта, аби зайвий раз не гаркавити.
– Ну, тоді розкажи про Полтаву, які там дівчата, молодиці. Хро-хро.
Матвієнко йде останнім, не спішить. Стане, закурить люльку, похрока, уже, мабуть, на добрих півсотні метрів відстав від Івана.
– Е, хдопці, в Подтаві баби не те, що в хуторі, гододські. Була в мене одна, така вже ляля, як намальована. Тдусики шовковенькі, содочка на бдетельках. Куди тій Мадії.
Івана вже давно сватають за Густодимову Марію, дівку років за тридцять, та Іван не потурає, не поспіша одружуватись.
– А чого ж ти тоді, дурак, не женився в Полтаві? – сердиться Семен.
Останнім часом Іван і сам став вчащати до Густодимової Марії, Оришчиної рідної сестри, а тому Семен не любить, коли Іван привселюдно ганить Марію, а значить, і Оришку, хоч сам колись ховався від Оришки в гарбузах, щоб не оженили. Хоч свого часу, працюючи в радгоспі, й кидав Оришку, хоч і знюхався був з трактористкою Полею, та зараз Семен живе в сім’ї і вважає, що не варто гудити наречену перед людьми. Ганячи дівчину, ти ганиш перш за все себе. Якщо Марія не така, кинь, чого ти до неї ходиш? До того ж у Семена двоє дочок, і тінь, яка падає на Марію чи Оришку, мимоволі покриває славою огуди і їх, а їм колись треба буде виходити заміж. Особливо це стосується Гальки. Викапана Марія Густодимиха, її й називають всі в хуторі «дядина», а ще «бабусина». Тільки й чути в Семена в дворі:
– Галько, куди ти? – питає Оришка
– Піду до дядини, – відповідає Галька.
– Що, дома нічого робити?
– А я хочу до бабусиної Марії! – хниче Галька.
А тому Семен не переварює Івана. Хіба раз він розмовляв з Іваном, та все марно. Простуватий, відвертий – все одно, що дурний.
Семен уже думав не втручатися, хай меле, але не втерпів, спитав, і якщо у Івана є хоч крихта розуму, то повинен зрозуміти, що Семен таким чином попереджає його, щоб не молов зайвого. Та й Марія он рядом. Хоч би пожалів. Батько Яків Густодим помер на печі, подосадувавши за ягнятами, залишилася Марія сиротою.
– І ото тебе, Іван, ніяка не окрутила в Полтаві? Ги-ги-ги, – жартує Надежда, Михайла Матвієнка половина. Вони з Марією, Ганною Бадилихою й іншими молодицями працюють трохи осторонь, складають протряхле сіно в копички, перевертаючи, ворушать дерев’яними граблями валки. У них свої розмови, а бач, почула.
– Та, пдосила мене одна, – просторікує Іван, – пдоведи та пдоведи в хаті пдоводку.
– Ну й як? Провів? – сміється Дмитро. – Ти такий хлопець, що проведеш.
– Та, ти знаєш, Дмитре, прошляпив. Я думав їй зведху, на роликах, а їй скриту пдоводку треба. Три дні проводив. Перший день на кватирю пішов ночувати, а на другий день робив до темна. Наробився, повечеряв і заснув. Пдокидаюсь серед ночі, а вона дядом лежить. Я зразу й не туди, не второпав, де я. Лягав наче один, а це ще хтось. Прикинувсь і лежу. Чую, й вона не спить, ворушиться. Лежу, дивлюсь в стелю, шо його робити? Думаю, може, трохи полежить та піде.
– Га-га-га, го-го-го! – іржуть хлопці, наче жеребці в лузі біля залізничного мосту.
– Ну й чим же все кончилось?
– Пдохо, хдопці, кончилось. Не зайняв, вона мене й пдогнала, й пдоводки не провів.
– Видно, вона така їй нужна була, та проводка, хро-хро.
І знову конячий регіт: «Га-га-га! Го-го-го!»
– Невже ото й справді не знав, що робити? Скільки ж тобі хоч год було?
– Та, десь під тридцять.
І знову: «Га-га-га, го-го-го!» Один тільки Семен стоїть, міниться. Якби хоч Іван до Марії не ходив. Не приведи Господи, ще родичем стане, то Семенові невдобно буде і родичатися з таким остолопом. Виставив себе дурачком на людське посміховисько.
– А коли ж пойняв? Га-га-га, го-го-го!
– Потім, як прогнала, пойняв. Десь тижнів через два до мене дійшло, що треба було робити.
– Як до жирафа. Ой, не можу! – хапається за живіт Іван Болтушкін-Ряднинка на прозвище Гамазур. Він уже давно кинув косу вбік, хапається за живіт, качається по траві. Молодий та ранній.
Незважаючи на регіт і зауваження, солоні жарти, їдкі насмішки, Іван іде вперед. Вони не заважають Іванові, він гонить і гонить ручку. Оглянеться, всміхнеться:
– Сдабі хдопці! – і знову йде.
– Та ти ще що-небудь розкажи, то ми геть зовсім відстанемо, хро-хро.
Попереду, на видноколі, Яроші. Крута прямовисна гора. Над горою текуче марево. Розмиті контури залізничного мосту. Іван доходить до краю, скидає сорочку.
– Правду ти казав, Дмитдо, жарко. Хай йому чодт.
Гарячий, спітнілий, Іван іде до води. В сазі на лататті сидить жаба, здорова, оката, як і Марія, побачила Івана, плигнула у воду, обдала Івана бризками.
– У, чодтяка, – сикаючи, здригнувся Іван.
Поруч на узліссі болото, над головами дзижчать, рояться комарі, жалять Івана.
– Ну й комаді злі, тдеба було не роздіватись, – Іван б’є долонею по голому незагорілому тілу, аж виляски лугом ідуть.
– Заміть собі, Іван, – гигоче Іван Болтушкін-Гамазур, а ще Чередник пускає очима бісики. – Не комар, а комариха кров п’є.
– От чодтяка! А я думав, чого воно такі баби злі!
– Ото, щоб знав.
– Ну, що Іван, може, скупнемося, – пропонує Дмитро. Вони теж добили свої ручки, стоять, витирають травою коси, натягнувши на долоню рукав сорочки, змахують з чола піт.
– Скупнемося. Нехай вода трохи притепліється, Дмитде.
– Та вона й так як борщ, – сунув руку у воду Дмитро. – Ось попробуй.
– То скдаю. А там, в осоці, хододна. Жаба он пдигнула, хай їй чодт, аж їжаки по кожі пішли. Давайте ще пдойдемо ручку-дві, тоді й скупаємось.
– Ну тебе к чорту, Іван, ти вже всіх заганяв. Он Петро Матвієнко вже другу ручку пропустив.
– Та він он щось загубив, ходить шукає.
– Вчорашнього дня. А мо, витрішки.
– Та воно таке наче під обід , їдять його мухи, – каже Степан Білик.
Сіли, гомонять. Помітивши, що чоловіки Івана все-таки поважають, обізвався й Семен, загомонів:
– Іване, в тебе, мабуть, коса добра, що ти все перед ведеш. А ну, дай я попробую.
– А чого ж, бери, пробуй, – Іван витяг встромлену ніском у землю косу-дванадцятиручку, простягнув Семенові. – Тільки ти нею не вкосиш, сдабий.
Семен взяв у Івана косу, махнув. Коса ввійшла, ввігналась у траву й застряла.
– Ти, Семене, хоч би семиручкою вкосив.
– А в тебе ж яка? Дев’ятиручка? – навмисне принижує Івана Семен, хоч і бачить, що більше.
– Дванадцятиручка. Гімно, а не косар, давай сюди, – Іван ставить косу вертикально, впирає кісце в плече, лівою рукою обхвачує полотно, мантачить. «Вжик-вжик, дзень-дзелень», – пливе металевий дзвін над лугом. А високо над головою видзвонюють в майже безхмарнім небі жайвори.
– Хоч і дванадцятиручка, а ума немає, – злоститься Семен. – Ти, мабуть, її так ні разу й не клепав. Страшне, хлопці, тупа коса, не потягнеш. Шо ти її ото мантачиш, її клепати треба. Викинь ту мантачку жабам в болото.
Поклавши язик у куточок рота, Іван уважно слухає Семена, потім засовує мантачку в праву кишеню підкочених до колін штанів. Білі, наче молоком облиті ноги, обліплені ряскою і комарами. Допалися, аж кров виступила.
– Ні, в пдошлом году клепав раз, – каже Іван. – А ти кажеш, не кдепав.
– Язиком! – сердиться Семен. – Перший клеп, щоб ти знав, треба бруском сточити або зрубати, а тоді вже клепати вдруге, якщо хотів, щоб коса така як слід була.
– От, чодти, отак-таки їдять, – шльопає себе по білих литках Іван.
– Та я тільки дивлюся, – іронічно всміхається Гнат. – Чи то ти такий терплячий чоловік, чи шо таке? Скоро з’їдять, а він стоїть. Он вже кров по литках тече.
– Ну, так що воно ото, Іване, Семен каже на тебе? – питає Баламут Гриша, Семенів сусіда.
– Хай не бдеше, в мене коса гостда, як бдитва, – Іван навмисне, на доказ своїх слів, поторкав жало пальцем, прицмокнув.
– Тепер і коси не ті, і бритви, – підходячи до гурту, забубонів Матвієнко. Він давно покинув свою ручку, ходить, шукає мантачку. – Раніш, було, візьмеш опасну бритву в магазині і пробуєш на ноготь. Якщо ноготь бере не точена й не правлена, значить, хороша бритва. А якщо не бере, то її й купувати не слід, хро-хро.
– Шо ти ото, Петро, битий час в лузі шукав?
– Та, оце, хро-хро, хочу у вас спитати. Ніхто не бачив моєї мантачки?
– Ми б і тебе не бачили, якби не прийшов, – чоловіки стоять, всміхаються, кожен про себе згадує, як недавно удома Матвієнко люльку шукав. Довго шукав, а потім не витримав, Маньку питає:
– Стара, ти, бува, не бачила моєї люльки?
– А я вже давно хотіла тебе спитати, шо ти шукаєш.
– Та кажу ж, люльку.
– Та вона ж он у тебе в роті.
– Да-а-а! А я й не замітив.
– Да, зараз такі бритви, шо ними хіба картоплю чистити, – веде своє Матвієнко.
– Зараз добрих бритов немає. Ти її бери, веди по нігтю, а вона повзе і ногтя не дряпає, – заводячись, підтвердив Семен.
– А я колись взявся бриться, – лукаво всміхнувся Гнат, – намилив щоки, бороду, підправив жало об ремінь, тягну по щоці, а вона повзе. Щось, кажу, бритва дуже тупа. А воно та оказія, Явдоха причинувата, як вихватиться: «Тупа, тупа! Чого там тупа? Я як учора картоплю чистила, то гостра була, коли б вона затупитися вспіла?»
Чоловіки знову сміються.
Іван не дослухав Гнатової розповіді, почепив косу на кущ шипшини, пішов на узлісся. Може, надвір захотілося, а може, в холодку ви-рішив посидіти.
– Ану, шо в нього за коса, – поцікавився Дмитро, – що він все перший і перший? Я ж теж не слабий, а за ним не вгонюся.
Дмитро кілька разів махнув Івановою косою, сплюнув.
– Ну й здоровий, чортяка. Я теж нівроку, а нею не вкошу. На ще ти, Петре, попробуй.
– Куди там йому? Якщо ти не вкосиш, то тут ніхто не вкосить, – спалахнув Семен.
Іван і справді міри в руках не знав, весь час косив неклепаною косою. Погострить для годиться бруском чи мантачкою і пішов далі. Інші гострять, чого б і йому не погострити. Іван не любив виділятись з загалу.
– Давай, Дмитре, поклепаємо йому косу так, щоб він і не знав, – пропонує Гнат Ододка.
– А чого ж? Давай! Це ти, Гнат, діло сказав, – Дмитро меткий, бідовий і лукавий, мастак на всілякі витівки. Прилаштував між ніг бабку, взяв молоток, сидить клепає, та одно в бік лісу поглядає, не дай Бог, Іван на шкоді застукає, буде тоді. Дмитро Івана-то не боїться. Силою вони, можна сказати, рівні, одногодки. Тільки й того, що Дмитро худіший, а Іван опецькуватіший. Дмитро більше силою, Іван – вагою бере.
– Ну й луговина, посидів трохи, і вода виступає, – Дмитро витяг дерев’яний брусок з бабкою, перейшов на покіс, забив бабку в іншому місці і знову клепає. Клепає та насвистує.
Поки Іван ходив по узліссю, шукав, де б його присісти, Дмитро набив Іванову косу і знову почепив на кущ шипшини. Чоловіки сіли на покосі, дістали сидори, повитягали хліб, цибулю, по часточці сала, що в кого було, сидять полуднують. В усіх було майже одне й те ж. В одного тільки Петра Матвієнка, окрім сала й хліба, десяток варених яєць: п’ять вкруту, п’ять всмятку. Поки їли, повернувся Іван. Іванова коса висить на кущі шипшини, наче її й не займав ніхто.
– Сідай, Іване, перехватиш, – пропонує лукавий Дмитро.
Іван присів навпочіпки і, поки не з’їв часточку сала й півхлібини, не встав.
– О, се й я знаю, молотник, – подивувався Андріїв Олексій, по-вуличному Масний, колишній комсомольський ватажок. Олексій з Коломійців, племінник Дмитра, недавно з Іваном Ригором повернувся з ув’язнення.
– Мугу, – мурчить Іван і в знак згоди хитає головою, бо рот набитий хлібом і салом.
– Давай закуримо, Петде.
– Та на вже, де тебе дінеш. Коли вже в тебе своє буде, хро-хро?
– Бач, закурити вициганив, а в баби випросити не зміг, – сміється Чередник.
Хлопці смачно закурили й пішли косити. Всі, окрім Матвієнка, який все ще шукав мантачку, знову зайняли ручки. Іван, як завжди, став першим, взяв широчезну ручку, погострив косу, та як махне, так і обкрутився навколо себе. Звик брати силою. Що не махне, так і обкрутився. Хлопці стороняться Івана, ще, чого доброго, зрубає, та виду не подають. Один тільки Іван Гамазур за живіт держиться, побіг у кущі глоду. Іван ще трохи покрутився, не витримав, плюнув, кинув косу.
– Шо ви з нею здобили? Не вкошу.
– Та ти подивись. Тобі ж лучче зробили, косу поклепали.
– От дудаки, не вспів одвихнутись, взяли і сподтили косу. Тепер нічим косити.
– Ну, бери тоді он Матвієнкову, він все одно ходить, попід кущами заглядає.
– Та той Мантачка якщо ручку за день пройшов, то й добре, – сказав Срібняк Гриша. Матвієнко й справді все ще ходив лугом, не нагинаючись, ворушив ногою покоси. Чи, мо, сам десь мантачку сховав, а тепер ходить шукає, щоб не косити? Лінивий Петро й хитрий.
– На чодта вона мені здалася. І хто вас пдосив? Я ж її кдепав. Це, мабуть, ти, Дмитре, тут більше нікому.
– Та хіба ж я знав, – виправдовується Дмитро. По його обличчю блукає лукавий усміх. – Хотів як лучче. Візьми молоток, побий ним по жалу, щоб затупилося.
– Та то не Дмитро, то Семен, – сміється Гамазур.
Іван пішов у траву, взяв косу, десь за півгодини так-сяк пристосувався, та так вже й прокосив до вечора, хоча весь час і бурчав, плювався. Косив сам, хлопці відстали, хтозна й де плетуться, ніяк не вгоняться, та й бояться, тепер у Івана коса гостра, ще підрубає. А Петро Матвієнко проходив за мантачкою до полудня, а потім сів в холодку й сидить. За подібні витівки Петра давно прозвали Мантачкою. Косовиця – це тобі не в сільраді з Кухарем куркулів ослінцями молотити.
Під вечір всі потомилися, пішли до Псла митися. Місця побіля берега обривисті, а плавати як слід з хуторян, окрім Гриші Баламута та Дмитра, ніхто не вміє.
– Мантачка, пішли купатися, – гукає Гриша. – Хоч ополоснемося в воді.
Першим ввійшов у воду Срібняк Гриша, зростом такий же, як Секлетин Іван, а може, й вищий. Іван не дарма рівняється на нього. Чоловіки поскидали штани і підшатаники, позалазили в воду. Дмитро й Гриша забрели на глибоке, стали й стоять. Іванові тільки на них і рівнятися. Секлетин Іван недавно повернувся з Полтави. Як поїхав в колективізацію по вербовці, та так і проникав по білому світу аж до сорок першого. Іван стоїть на березі, дивиться, глибоко Гриші Баламуту чи ні. Він так і не навчився плавати. А Гриша знай собі бреде. Зайшов аж по шию і йде далі. Інколи Іванові здається, що Гриша пливе. Та ні наче. Став і стоїть, ні руками, ні ногами не володає. І Дмитро теж. Їй-бо, мабуть, не глибоко, думає Іван, але про всяк випадок вточнює:
– Гдишо, там гдибоко? – до Дмитра Іван не звертається, сердиться з-за коси.
– Ні, ти ж бачиш, – бреше Грицько Баламут, дна він не чує.
– Та, вдоді ти далеко зайшов, – Іван помітно хвилюється, гаркавить, малим бик налякав. Іван недарма питає. Якщо й правда Гриші по шию, то Іванові під руки. Зріст у Івана три аршина, два вершки. Можна сміливо забродити.
– Іди, Іване, не бійся, тут не глибоко, – бреше Гриша, він уже давно на плаву, в воді стиха руками перебирає. Дмитро теж стоїть, непомітно воду розгрібає. Іван скинув з себе одежину, остався в одних підшатаниках, матня розстебнута, і хазяйство видно, сестра Олена ґудзики повідрізала, для чого вони йому там, а в неї до кофти не має що пришити.
– Ану, Іване, покажи, як тупори плавають, – сміється Семен.
– Ти, Семен, сам як тупор. Я там, де Гриша пройшов, всігда пройду.
Іван рішуче забрів у воду, пішов. Вода вже під руки сягає, а він бреде. Потім як шубовсне в яму, так і сховався з головою, тільки жмурки пішли. Дно те бозна й де дівалося, наче його хто висмикнув у Івана
з-під ніг. Бужинів Павло кинув у воду віжки, крикнув: «Хапайся, Іване, за гузир!» Ледве витягли гуртом Івана з тії ями.
– Ну як, накупався? – жартують хлопці. – Оце якби баба Секлета взнала.
– Та, накупався, хай йому чодт. Отак ти мене, Гдицьку, підманув.
Хлопці знову косять, жартують, натягуючи на долоню рукав сорочки, витирають на вилицях піт. Сміються.
– Іван води на два дні напився. Ми вже по п’ять раз пили, а йому байдуже.
Так з розіграшами, зі сміхом, з жартами-примовками докосили до заходу сонця, незчулися, коли й тіні лягли на покіс.
– Назад підемо навпростець, до дач, щоб круг не накидати, – запропонував ледачий Матвієнко. Зайве йти не хочеться, аж криком кричить.
– А там міст є? – питає Іван.
– Та немає... Кажуть, там брід...
– Тоді я не піду, я вже сьогодні бродив, ідіть самі, – навідріз відмовився Іван. Петро Матвієнко, як і Секлетин Іван, не вміє плавати, але йому хтось сказав, що напроти дач є брідок, можна перебрести.
– Немає там броду, – навмисне, щоб дошкулити Матвієнку, заперечив Данило Харитонович.
– Ну, тоді пішли старим шляхом, через місток. Старий кінь борозни не скривить, – підтримали Івана інші чоловіки, більшість з них теж плавати не вміють. Виросли не на Пслі, а на мілководних Даценкових озерах.
На містку якраз міняли настил. Дошки кинули навкидя. Там кинули, там пропустили, туди приліпили, де наживили, а де й ні, ще й перила знесли. А тут і косарі нагодилися, ідуть. Хто плавати вміє, той зразу перейшов. Семен, правда, хоч і не вміє плавати, та перебіг через той місток по дошках бігцем. Маленький, легкий, і голова в нього не вернеться. Остап Холоша, Данило теж подолали той вутлий місток, хоч теж як слід плавати не вміли. Іван Михайлович і Петро Матвієнко довго, аж поки голова від течії не стала вернутися, стояли на березі, таке хоч назад вертайся, бо добре злякалися швидкої течії. Дочекалися, поки всі відійшли подалі від містка, Іван перший, Петро позаду, по-пластунськи, навкарачки, тримаючись за дошки, перелізли на протилежний берег. Обоє спітнілі, в пилюзі. Обличчя від страху посіріли. На Беєвій горі ружів колишній панський маєток, у вільхах гудів вир, непокоїлась у надвечір’ї Чортова яма.
– Слабий ти, Іване, – сміється Семен.
– Чого?
– А чого ж ти через місток рачки лазиш? Герой в бабиній кохті...
– Гімно ти, Семен. Ще він і сміється. Я сьогодні чуть не втоп. І ти б злякався. Я гектар сіна викосив, а ти? Тіки й знає косу портити, – зводячись на повний зріст, сердиться Іван.
– Я теж косив.
– Де косив, там і гривки пооставляв.
– Що ти привселюдно брешеш? – розсердився Семен.
– А що, не правда? Ти ж коси не потягнеш.
–Ще слово скажеш, косою зарубаю, – скипів Семен.
– Тебе, Семен, і в землі скільки, як зверху? – жартує Іван.
Семен і так злий, а це ще більше розізлився, мало не побилися з Іваном, та Дмитро розмирив. Розтяг Івана та Семена по різні боки – сам посередині. Особливо довго прийшлося вовтузитися з Семеном. Таке вже чіпке та запальне, як ощепіриться, не доведи Господи. З двох слів битиме. Так і йшли потім до самого хутора. Семен дрібцює попереду, Іван йде позаду, посередині Дмитро.
І хоч в хуторі не було навіть найпростішого детекторного радіо-приймача, та не пізніше як у другій половині дня прибіг з Байрака захеканий Олексій Коломієць, менший Андріїв син, закричав: «Почалася війна!» Гарна чутка далеко чутна, а погана – ще далі.
Сполотніла Олена ввійшла в хату, сіла на лаву і наче скам’яніла.
– Іван, ти чув? Германець нам войну об’явив, – зронила з блідих, зів’ялих вуст.
– Та, чув.
– Тебе ж першого й мобілізують, Господи, тільки вернувся. І дома не побув.
– Він ще замирить, – висунув здогад Іван. – Або одіб’ють...
– Е, не замирить, не хочу я його й слухати. Сичі два годи тужили. Без малого шістдесят год прожила, а не чула, щоб так сичі ридали.
– Та добре плакали, – погодився й дід.
– А я давно казала, не перед добром. Так воно й вийшло. Не збрехали, будь вони неладні.
– Ну, що ж тепер, сиди жди жданого, – розсудливо мовив дід Іван, – може, й правду каже Іван, одіб’ють і поженуть назад.
Тим часом косарі ввійшли в хутір, а там плач наче по померлому. Жінки вибігають на дорогу, кричать, плачуть, згадують Бога, та розбірливо чути лише одне слово: «війна!»

18 лютого – 20 квітня 1990 року

<< НА ПЕРШУ