Перетятьку Петру Васильовичу, однокласнику другу присвячую

1
Давно, років сто тому, якийсь прийшлий чоловік на прізвище Даценко Федул купив у пана Миколи Дурново за приступну платню три невеликих озерця й земельну ділянку в десяти верствах від Байрака. Побіля озер пашня, особливо озимина, постійно вимокала, а тому пан вагався недовго. Ціну запросив невелику, цілком приступну. Федул перерахував кілька разів свої гроші й, окрім озер, сторгував і прикупив ще десятин п’ять землі. Побіля озер сама плішина. Федул нарубав вербових кілків, повбивав їх навколо озер, начебто збирався тин городити, побудував хату, став на господарство. Через кілька років навколо озер уже шуміли верби.
Господарство, правда, якщо не рахувати жаб, що вдень і вночі кумкали в озерах, було невелике: корова, поросята, п’ять десятків курей. Риба в озерах не водилася, бо озера чи не кожного літа пересихали, але якщо маєш голову на плечах, а не казан, то жити можна. Можна врешті-решт і з жаб зиск мати.
Бо скільки б ти не дивився на панські землі, що простягнулися скільки око сягне, улоговиною між косогорами, вони не стануть твоїми. Ні метрові чорноземи на дні улоговини, ні великий, верстви півтори-три в поперечнику, витягнутий вдовж улоговини, схожий на човен пагорб,– скіфський чи татарський могильник. Кожної весни улоговиною текла тала вода, заповняла озера: спочатку Човнове, де вода навіть в дуже засушливі роки не пересихала (воно згодом стало суспільним), потім три озерця, куплених Федулом, і простувала долиною, аж до Багачки, що сховалася за косогором, впадаючи трохи нижче села в Псьол.
Бере улоговина початок десь аж за Миргородом. Вона то вищає, то нижчає. Там, де нижчає– вода залишається з весни і стоїть до осені.
Дно улоговини не оралося– луговина. Там росла трава, були левади, сінокоси, ставки, озера. По один бік пагорба знаходилось велике озеро, Човнове. По другий– три менших Федулових. Навесні, під час танення снігів, вода з великої площі стікала на дно улоговини. Через улоговину, навкіс проліг стовповий шлях з Полтави на Миргород.
За кілька років розбагатів Федул. Спитати б на чому? Невже на плішинах, що кожного року вимокають? Тут-то і закралася в пана підозра, що Федул злодій, краде, ловить в Човновім рибу. Пан тримав біля озера сторожів, на баштан висилав варту, тільки марно. Федул жив справно, добре, було видно, що в чоловіка водяться гроші.
Пара коней, воли, дві корови, два десятки овець, поросята. А скільки гусей, качок? Цього, крім Федула, ніхто не знав, а може, не знав ліку птиці і сам Федул. Від птиці кишма кишіли озера. Згодом їх стали називати Даценковими. Чи то заздрість до земного практичного мужичого розуму, чи то злість, що Федул, по суті, обмахляв його, обвів навколо пальця, і він продешевив на озерах, заволоділа паном. Він вважав озера і те, що навколо них, нікчемною, пустою землею, а Федул, бач, відкрив пташиний промисел, розвів повний двір худоби. І з непридатного й похмурого місця вималювався райський куточок.
Не встигли підрости верби, а Федул обсадив озера і хату білою акацією. Коли акація зацвітала, хати, будівель не видно було за білим цвітом та качиним пухом, який вітром носило понад озерами. Звичайно, що всього цього з невеликою своєю сім’єю: жінка, сини Василь і Харитон, та дочка Мотря, Федул з’їсти не міг, а тому під осінь запрягав підводу, складав живу птицю, і– на Миргород. Скоро не тільки гроші, а й золото стало водитися в Федула, так принаймні говорили люди.
Можливо, що тоді, а можливо, набагато пізніше старий Микола Дурново вирішив поселити поряд з Федулом одного з своїх найвірніших кріпаків з дворових– Коломійця Ларивона, Федулу для остраху і для нагляду. Була в пана підозра, що в глухі й темні осінні ночі пасе Федул свою худобу в його озимині.
І хоч сам ніколи не бачив і не помічав потрави, але розбурхана заздрістю уява довершувала справу. Недовіра до Федула росла, особливо вночі, робила їх неспокійними, безсонними.
Думав, думав пан і наказав Ларивону рахувати в полі копи й полукіпки. Поселився Ларивон на дні улоговини, поближче до стовпового, за версту від Федула. Пан наділив Ларивону невелику, десятини в дві, ділянку. Ларивон вибрав на узвишші місце, яке перше висохло весною, так, щоб роса майже не лягала на нього (за цим Ларивон слідкував кілька днів), потім викопав чотири ямки, де повинні б були бути сохи майбутньої хати, поклав у них по двадцять сім зерен жита разом з куснями житнього хліба і чекав три ночі підряд. На четвертий день жито лишилось незайманим. Задоволений Ларивон повернувся додому, увійшов до хати, мовив:
– За примічками, не повинно б бути убитку ні в сім’ї, ні в господарстві, так що будемо строїтись.
І побудувався. Обійстя Федула, з Ларивонового подвір’я, як на долоні, до стовпового рукою подати– півверстви.
Ларивон Коломієць служив панові вірою й правдою і невдовзі вислідив Федула. Стосунки між Ларивоном і Федулом стали напруженими, а тому пан дозволив і синам Ларивона: Дмитру, Федору, Пилипу, Матвію селитися вздовж по улоговині, наділив невеликими клаптями землі. Витрати, кінець-кінцем, оправдовували себе. Тепер було кому обробляти землю. Зранку й до пізньої ночі працювали селяни на панській землі. Трохи пізніше вздовж по улоговині поселилися Білики. Хтось з прийшлих хлопців на прізвище Білик Яким взяв і одружився на тутешній Килині, прижив двох синів: Івана й Семена. Так на порівняно невеликому клаптику землі утворилося три хутори: Даценків, Коломійців, Біликів. Білики й Коломійці згодом злилися в один– Коломійців.
Йшли роки. Федул віддав Мотрю заміж у Байрак за Прокопа Табура, женив сина Василя, і, як найменшого, залишив на господарстві.
Коли старий пан помер, старший син Федула,– Харитон, купив у молодого пана ще трохи землі, прирізав до своєї, побудувався в хуторі, на відшибі, під горою, став приторговувати. Харитон швидко розбагатів. Через двадцять років вся земля навколо хутора стала Харитоновою. Від Даценкового до Коломійцевого– півверсти. Так вони дожили до реформи 1861 року.
А десь зразу після російсько-японської війни один з Даценок, син Василя Микола, повний Георгіївський кавалер, повернувся у хутір, одружився на дочці одного з Біликів Явдосі Бобричці і поселився не біля озера, а на протилежному кiнцi улоговини, в хуторi Коломiйцевiм, аж пiд самiсiнькою горою, на яку здирається Миргородський шлях.
Тепер по Миргородському тракту все частiш i частiш тягнулися хури, обози, особливо в недiлю. По той бiк шляху, на пагорбi, на самому схилi, недалеко вiд Гапиного яру, бiля глинища, поселився Симон Баламут з дружиною та синами Платоном та Гришею. Були вони прийшлi. Нiхто толком не знав, звiдки вони родом. Однi казали, що з Жабокрикiв, iншi– з Радивонiвки. Прозивали Баламута Срiбним, мабуть, за любов до грошей. Гору, на якiй вони оселилися, невдовзi теж нарекли Срiбною. Поселився Симон Баламут пiд горою недарма. На крутизнi обози уповiльнювали рух. Повернути назад, щоб втекти, було неможливо. Глухими осiннiми ночами Симон Баламут з синами зупиняли обози, грабували хури. А тому десь перед першою свiтовою вiйною на Срiбнiй горi виросла ще одна хата Платона Срiбного. Поруч з глинищем здiйнялась цегельня, млин, трохи вище, на пагорбi, вiтряк.


2
На правому крутому і високому березі Псла Чумацьким Шляхом простягнувся Байрак. Коли йти до Байрака з хутора Коломійцевого, то спершу побачиш дзвіницю. Стоїть на белебні, відкрита всім вітрам. Поруч з нею– церква. Трохи далі височіє панський маєток, збудований ще дідом передостаннього господаря Петра Миколайовича Дурново.
У хаті Ригорів зблиснув вогник. Мусій Терентійович Ригір прокинувся, як завжди, рано, проходячи світлицю, гукнув:
– Вставайте. З спання не буде коня, а з лежі не справиш одежі.
Мусій вийшов на ґанок. На сході танули, гасли Стожари. Майже з усіх верхів валував дим і тут же, не підіймаючись, скочувався по солом’яних покрівлях, сизим полотном вистелявся по низинах і вибалках, стікав до лугу. Рожевів схід.
І роботи вже, можна сказати, ніякої немає, восьмий десяток пішов, а не спиться Мусієві. Нічого не вдієш, роки. Не тільки здоров’я залишає людину під старість, а й сон. Думки насідають. Чим більш думок, тим менше сну. Так було споконвіку. І так буде, доки й світ сонця стоятиме.
Зморений сном, Мусій сів на підташки. Мимо, насупившись, пройшов Олексій. Синок. Первісток. Ввійшов до катраги, взяв ярмо. З присмерку, неначе з небуття, вирізьблювався маєток.
Скільки пам’ятає себе Мусій, стоїть маєток, милує око.
Давно, ще в дитинстві, покійні дідусь розказували, як будувався маєток, та він пам’ятає ту розповідь, наче те було вчора. Незрозуміло тільки, для чого так кажуть? Запитай його, що було вчора, зразу й не скаже. Не скаже, що їв, бачив, а те, що було більш ніж піввіку тому, пам’ятає.
Маєток будували не місцеві. Управитель Хома Штим– злий, сухорлявий, жорстокий, праве повіко постійно сіпається, привіз майстрів аж із Миргорода. За найменшу провину, за кожну розбиту цеглину карав нещадно. Дивовижно лискуча й неймовірно червона, наче кров, цегла теж була привізна.
Селяни возили її волами й кіньми на підводах з Ярошів, із станції, але туди її теж звідкись привозили. Цегельного заводу в Ярошах не було.
Маєток ріс, наче з землі. Старий пан був задоволений.
Дурново любив Москву, а тому й звелів будувати маєток на зразок московського Кремля: з баштами, бійницями, зубчатою вежею. Збудований на височенному березі Псла, маєток був схожий на неприступну фортецю, вражав своєю величчю, викликав у селян повагу і острах.
У нім зливалися уявлення про міць і велич російської держави, якої Дурново завжди прагнув і в яку вірив. Зубчатий мур вселяв віру в неприступність маєтності.
Дурново підходив до вікна, з висоти пташиного польоту бачив річку, луки. Вилискує під сонцем серпантин ріки, мріють далекі обрії, темніє диканський ліс, в небі ячать журавлі. Від далечі, що відкривається оку, перехоплює подих. Верств тридцять, а може, й усі сорок до обрію.
Червоною квіткою тягнеться до неба маківка маєтку. Погожого ранку, ще не встигне сонце запалити вершки дерев над лісом, а червоний шпиль вже загорається, дихає розпеченим жаром.
Сонячні промені простеляються над лісом, червоні полиски повзуть униз, спалахують сяйвом у лискучій цеглі; і тоді на червоних, як розпечене залізо, стінах схоплюється і летить в темно-синє небо гаряче полум’я, червоними рушниками лягає на Байрак, на солом’яні дахи, наче хто розклав на Беєвій горі багаття; і тоді здається, що ще трохи– і займуться порослі лишайником і зеленавим мохом селянські хати, обвішані вінками цибулі та нанизаного на сурові нитки сушняку. Так червоно буває в селі ще в ніч на Івана Купала, коли дівчата та парубки палять на вигоні й пустирях вогнища, надівають вінки з барвінку, з червоної рожі, полину й перестрибують в них через багаття.
А коли сонце здійметься над землею, кривавий вогонь світлішає, стікає по стінах від вежі до самісінької землі.
Рано-вранці першими прокидаються жінки. З горшками, глечиками, дійницями виходять у двір, зачудовано дивляться на Беєву гору і, зворушені незвичайним видивом, забувають позіхати.
Вийшла надвір і молода невістка Ригорів Олена, пішла з відром до повітки. Ганяючись за хвостом, забувши про все на світі, крутиться під ногами кіт. По дорозі Олена поправляє на кілках ліси замурзані в сажі горшки й глечики. Хитається, наче під малечею, тин, підставляє полив’яні боки червоному сяйву, а тим часом ремиґають у хліві корови, а в печах каменюкою сідає хліб.
Дивиться молодиця на те чудо, і осмута лягає на серце. Кажуть, у тому маєтку замуровано молоду дівчину, і її привид кожної ночі виходить з муру.
Голосне мукання корови, лайка чоловіка Павла вертає Олену до дійсності. Олена зітхає, іде доїти корів, забувши і про сяйво, і про привид, і про горшки, що тепер до вечора будуть вигріватися на почорнілих від часу і дощів кілках, довго роздоює первістку.
Чомусь згадалося Олені, як біля ставка під вербами обняв її молодий панич. Ледве вислизнула з обіймів– і втікати. Десь через тиждень молодий Павло Дурново знову зустрів її, перепинив дорогу, намагався вибачитися:
– Забудь, Оленко!
– Не вірю я вам! Посмієтесь над бідною моєю голівонькою та й покинете. А кому я буду потрібна покриткою?– намагаючись обійти Павла, відмахувалась від його домагань Олена.
– Геть, і не думай такого,– благав Павло. Він і сам не вірив у те, що говорив. І вступи йому Олена, віддайся, звичайно, що покинув би, не вагаючись. На другий день забув би як і звали.
Слідом за Оленою виходять з напівтемних сіней її сини: Василько та Лука, плуганить Степан– синок дівера Василя.
На порозі на мить зупиняються, забувають геть про все на світі, вбирають очима дивне сяйво, згадують вчорашній вечір: сонце давно зайшло; ліси, луки, Байрак огорнули сутінки, а на зубцях муру ще схвачуються червоні вогники, біжать по шпилеві в небо.
Кіт схопив лапами дерев’яну тріску і, кусаючи її, став гратися. З повітки вийшла Олена. Відро повне пінявого молока. Від прохолоди піна шипить, осідає, в відрі меншає.
Тріска бризнула у Олени з-під ніг котові в морду. Кіт кинув гратися, вигнувшись і припадаючи до самісінької землі, дременув у кущі. В гущавині сів, умивається лапою, тільки очі мерехтять зеленим полум’ям. Мабуть, хтось у гості завітає.
Штовхаючись, дітвора вибігає за причілок. На колоді щось уже майструють дідусь Олексій.
– Ач, хазяїн,– вголос подумав про сина Мусій.– Добре хазяйнувати, якщо є на чому.
Спробували б починати, як він починав. Он уже попродирали очі онуки Павло й Василь, а за ними правнуки, невістка Лукія– всі невдоволені. Хіба що Олені, жінці Павла,– байдуже.
А хіба він винен, що Бог тримає його на цій землі, не прибирає до себе? Прийде час, призове. Глянути б на них, на всіх опісля смерті– полегшає зразу, чи так і будуть снувати по двору злі, надуті, як зараз. Спитати б хоч ту премудру Лукію: вона хоч раз на рік буває вдоволена собою? Та, зрештою, Бог з ними. Хай живуть, як знають.
Мусій перевів погляд на панський маєток. Краєчок сонця вже здійнявсь над землею. Вгорі, на вершечку шпиля, криваво-червоно грає, миготить полум’я, лиже шпиль, стіни.
Колись, давним-давно, коли був молодим і гарним, а до того ж мав ще й веселу вдачу, любили Мусія дівчата. Особливо Мокрина. На ній він і одружився. Першим народився Олексій, потім дочки. П’ятеро. Більш Мусій ризикувати не став.
Олексія Мусій любив особливо. Син, та ще й одинак. Олексій відповідав тим же. Це вже потім багатство, гроші, земля, заздрість понівечили їхні стосунки. Та й чи винен у тому Олексій? Не для себе, для своїх дітей старається. А він хіба не пнувся, не старався? А що має натомість, яку вдячність? І чи варто взагалі було народжуватися для того, щоб усе це побачити, звідати? Може, тільки правнуки– Лука та Василько, сини Павла, люблять його, не цураються.
Дивно, як змінюється протягом віку вартість людського життя. Колись здавалось: йому немає ціни, а ось зараз воно не варте нічого, зійшло нанівець. Мабуть, щоб людині не кортіло жити два віки, легше було розлучатися з життям, землею, спокійніше ступати в безвість.
У хаті знов завовтузились, загомоніли. Олена цокотіла цеберкою, розливала по глечиках молоко. Лукія поралась біля печі. Перш ніж запалити вогонь, перехрестила челюсті: «Господи, благослови своїм Духом Святим».
Із-за причілка вискочили Лука та Василько.
– Василько, йди лишень сюди,– тихенько позвав дід.
– Чого, дідусю?
– Ось гроші,– дід втиснув у мляву зі сну руку онука жменю гривеників.– Як поснідаєш, збігай в Яроші.
– По горілку?
– Авжеж. На здачу цукерок купиш,– дід Мусій піднявся, одягнув кожуха і швидкою ходою пішов з двору, йому не хотілося нікого бачити, а тим більше з кимось розмовляти.
За ворітьми хода Мусія стала повільнішою, думки неквапливими. Ноги самі несли його на Пологи. Майорів перед очима маєток, думки верталися до молодості.
Мусій ревнував Мокрину навіть до сонця, а не те, що до замку, до молодого Миколи Дурново. Мусію здавалося, що Мокрина тільки й очікує, коли молодий панич, гарцюючи, проїде вулицею на буланому жеребцеві. В такі хвилини її наче магнітом тягнуло до вікна. Все вона чогось видивлялася в нього, чогось очікувала.
Щастя, що молодий Дурново не кожного літа приїздив до Байрака, в Петербурзі, мабуть, було краще, до того ж і служба не дозволяла подовгу гостювати. Поважний і суворий пан старів. З роками його відвідини Байрака ставали усе рідшими. Землі на Пологах пустували, не орались. Всіма справами в маєтку заправляв управитель Штим.
Пологи– метровий чорнозем. Навесні чи після дощів за декілька днів у пояс виганяли трави.
З року в рік все менше відводилося землі під зернові. Незабаром і зовсім перестали орати землю. На величезних толоках гуляли, пощипуючи траву, табуни овець. А тим часом у селян, що хазяйнували на своїх убогих землях, не вистачало хліба від старого до нового урожаю, пухли з голоду діти.
Старий Дурново, мабуть, зовсім забув про свій маєток, про багатющі землі. Управитель Штим крав, сваволив.
– Нам би хоч десятину-дві такої земельки, як на Пологах, і можна б жити,– зітхав Терентій.
У перші роки після весілля спав Мусій з Мокриною в клуні на пахучому сіні. Прокидаючись уранці, Мусій вдихав тонкий чебрецевий запах Мокрининого викупаного в любистку волосся, виходив надвір. Синіли, вирізьблюючись у ранковій імлі, білі хати, ружів маєток. Мусій ходив по двору, примірявся до роботи.
– Доки ти будеш никати?– озивався батько.
Мусій брався за сокиру, майстрував. Він навіть не помітив, як розлюбив Мокрину. Людей без зяну немає. От і в Мокрині він відшукав безліч недоліків: і у вікна виглядає, і працювати як слід не вміє.
За багато років життя Мусій переконався: людину не переінакшити. Навіть коли вона згоджується з тобою, слухає, все одно намагається зробити по-своєму. Мокрина– не краща.
«Зайду до Ївги Осаулки»,– вирішує Мусій.
Удома його не люблять, та що там не люблять– не переварюють.
Якби не Ївга Осаулка, не онуки, то Мусій не знає, як би й жив. А що в його житті залишилось, окрім неї? Морок? Їм би такого, як був його батько, тоді б злюбили, тоді б узнали, по чому савчин дьоготь продається.
Гріх казати, батько Мусія, Терентій, був добрий хазяїн. Одна біда: після смерті другої дитини запив. Працює, як проклятий, день і ніч, виглядить пару добрячих волів– і на базар.
– Ну, тепер, Насте, розбагатіємо, земельки прикупимо. Завтра не забудь розбудити чуть світ, поведу волики в Яроші на базар,– зітхає Терентій, бо-таки жалко волів.
– Та гляди ж там, не напивайся,– попереджує Настя.
– І в рот не візьму. Із прошлого году з душі верне,– Терентій гримає по скрині кулаком, аж пил осипається з пересохлого клечання за образами, сердиться.– Ти думаєш, я даром весь вік до сьомого поту робитиму? Це ж тільки курка від себе гребе...
– Та це я так, аби не нишком,– злякано виправдовується Настя.
– Та ти мені її і на душу не неси, і на очі не показуй,– обурюється Терентій.
Та, як кажуть, домашня думка в дорогу не годиться.
У неділю Терентій вів воли на ярмарок, збував за добру ціну і на радощах ішов до шинку– перекусити.
– Тобі, чоловіче, поїсти чи випити?– питає корчмар.
– Наливай! Подумаєш, від однієї чарки старців не поведу.
– Мабуть, воли продав?– питає шинкар.
– Атож. Наливай шкалика.
– Та бери вже кварту.
– Наливай шкалика! На голодний шлунок більше не приймаю.
Терентій випивав шкалика, виходив на вулицю, рушав іти додому. Саженів через сто його починало розбирати, в голові приємно шуміло, і він, спльовуючи на землю, вертав до шинку.
Один раз живемо. Та чи я вже не вільний випити за свої кревні раз на рік? Тільки й знаєш робити, як воляка.
Терентій знову замовляв шкалика, випивши, виходив з шинку з твердим наміром іти додому, та невдовзі знову вертався. На цей раз надовго, аж доки не спускав всіх грошей, осідав у шинку. Пригощав усіх знайомих і незнайомих, віяв грошима, наче половою.
Шинкар безсовісно обраховував Терентія. Терентій тицьне гроші кому-небудь, посилає за горілкою: любив, щоб його обслуговували.
Братчики колесом крутилися навколо нього, виманювали гроші. Дехто дійсно приносив горілку. Були й такі, що вишмигували з шинку разом з грошима, й поминай як звали.
Гуляв Терентій, доки не залишалось і шага. Розлючений, протверезілий довго шастав по кишенях.
– Це ти гроші поцупив! Ти! Більше нікому,– накидався на випадкових відвідувачів. Слово по слову, кулаком по столу, розпочиналася бійка.
– Ану, дай йому в сякало.Чого він до тебе пристав?
– Та не так його, не так.
– Бий в мурло. Воно в нього здорове.
Повертався Терентій додому без грошей, з повідриваними рукавами й заполами, а то й без сіряка чи свитки, весь синій, підпухлий.
З неділю відлежувався, мовчазний брався за роботу.
Невдовзі померла Настя. За десять років Терентій продав шість пар волів. Сьомі були останні. Знайшли Терентія з проломленою головою під шинком, привезли додому, сховали.
Погорювавши, Мусій з малим тоді ще Олексієм взялися за роботу, цілими днями пропадали надворі.
– Хватить вже вам толоконитися, йдіть у хату,– звала Мокрина. Мусій не озивався. Сидів, смалив самокрутку і дивився під ноги, туди, де сірів попіл, шкварчав у снігу жар.
– Іди, Олексо, поїж, а я ще трохи пороблю.
– Та разом вже й підемо, тату,– вмовляв Олексій.
– Ти не помітив, сину, дня наче прибавилось. Свята Варвара ночі ввірвала,– потім подумав, додав:– Кажуть, пан цукроварню задумав будувати. Може, й наші руки знадобляться.
– Вже як примандюриться що-небудь. Мало тобі мажар, возів та саней,– озвалася з сіней Мокрина.
– Авжеж. Побалакай. Що б ти й робила?
– А то вже й сказати не можна. Хотіла як лучче. А якщо надумали, то робіть як знаєте,– махнула Мокрина рукою. А ти, Олекса, застебнись, а то як розтрайда. Ач, як розпарився. Недовго й простудитися. Розхристаний, всю душу видно. Болізь як підкинеться, тоді наробиш і вдома, і на полі.
Олексій щось буркнув про себе, мовляв, пусте, аби балакати, але поли свитини все-таки стулив. Мусій тим часом длубався в трісках.
Мокрина, що йшла вже в хату, зупинилася на порозі.
– Кидайте вже її к бісовой матері, оту роботу, вона безконечна, та йдіть поїжте. Сьогодні, мабуть, і ріски в роті не було.
– Іди, готуй, зараз прийдемо. Плішка випала, тупорище пропаде.
Мусій ще трохи подлубався в трісках, пішов з Олексієм до хати.
– І поки б ви цюкали? І не набридне за цілісінький день? Мабуть, і сорочки мокрі. А то ж як,– Мокрина просунула руку під верхню одіж Олексія, добралась до сорочки.– Так і знала. Хоч викрути!– Мокрина неквапливо відчинила скриню.– Зараз знайду сорочки, переодіньтесь. Олекса, той хай ще молодий, а ти ж старий уже, а отакий дурний. Хіба ж можна так? Все одно помрем, з собою всього не заберемо.
– А ти що, хочеш, щоб я робив, як зять Тихін, як мерзле горить?
Тихін Росєйка був одружений на дочці Мусія Марті. Мусій недолюблював зятя.
– Та той як робить, то змерзне, а як сяде їсти, то впріє.
– Не знаю, як ти, а я й справді зголоднів, як собака,– налягаючи на борщ, мовив Мусій.– А на цукроварню піду обов’язково.
– Ну, на стобіса воно тобі здалося на старості літ? Малі діти обсіли, плачуть, спати не дають, чи що? Олекса он виріс, оженився, дочки заможем.
Мокрини давно немає, залишився Мусій один.
А, пішли вони всі к бісам. Зайду до Ївги, відведу душу. Треба, мабуть, розганяти цю сімейку. Відділю! Хай живуть собі на відділі, як самі знають. Давно б уже відділив, якби було кому хазяйнувати вдома. Нічого, візьму Ївгу до себе та й буду жити.
Мусій підійшов до перекошеної хвіртки, похитав стоян, нерішуче ступив на подвір’я. Ївга виглянула в напільне вікно, побачила Мусія, побігла відсувати засув.
3

Весна 1914 року була дружня, рання.
Лука та Василько простували в Байрак. Василько пообіцяв поділитися з Лукою цукерками. Без Луки він ні кроку.
Усіяна жовтим квітом стежка несподівано вихопилась з чагарникових хащ на широке узлісся і рвучко, по-гадючому шмигнула вбік, загубилась у барвистому оксамиті, в зеленій, наче рута, траві.
Хлопці збавили ходу, пішли, навпомацки відшукуючи стежку.
– Ку-ку, ку-ку, ку-ку,– мабуть, вперше закувала зозуля. Добре, що не позаду. Дідусь казали, якщо позаду, то навмируще.
Василько озирнувся і, стримуючи на юнацьки припухлих губах ніяковий усміх, мовив:
– Зозуле, зозуле, скільки мені років жити?
Зозуля вмовкла, а через деякий час закувала в іншому місці.
Хоч Василько й не вірив у пророкування зозулі, та стояв, потамувавши подих, чекав, рахуючи, задирав голову, шукав зозулю.
– Двадцять п’ять,– підсумував Василько, і його по-дитячому дзвінкий голос загубився в зелених шатах узлісся. Василько перевів подих, в німому чеканні зціпив вуста. Після деякого мовчання зозуля закувала знову.
Попереду темнів ліс. Сонце буяло десь угорі, над хлопчачими головами, купалось у золоті церковних бань, вкривало позолотою гору, забарвлювало в червоний колір глину на високому березі Псла. Від його світла ружів маєток, голубіло небо. Насичений сонцем, сяяв, яскрів весь піднебесний простір. На узліссі по-змовницьки шелестіло бліде листя, губило в траві рухливі тіні. Могутня стіна світла котилась над лісом, золотим дощем сіялась на білі, наче молозиво, роси. Хлопці пришвидшили крок. Лука намагався йти в тіні. Василько, навпаки, тримався на сонці. Золотаві цятки стрибали по його м’якому, як вівсюг, волоссі, торкались спітнілого чола, полотняної сорочки, штанів, пірнали в густу, як щітка, траву.
Ой на горі та й женці жнуть,
А попід горою, яром-долиною,
Козаки йдуть,– заспівав Василько.
Голос у Василька дзвіночком дзвенить, у Луки скрипить, наче немазаний віз.
Пісня пливла наді Пслом. Десь далеко лічила чиїсь роки зозуля.
Примхливо звиваючись, бігла назустріч стежка. Час від часу Лука схилявся, зривав жовті квітки кульбаб. В його лівій руці вже палахкотів чималий жмут. Лука шукав на стежці камінці, жбурляв їх у воду або в хащі, намагаючись вцілити то в стовбур, то в гілку. Лука підніс жмут квітів до обличчя і, трохи повагавшись, жбурнув у воду.
Квіти розсипалися, торкнулися води; ламаючись, побігли назустріч один одному тремтливі кола.
– Он глянь!– вигукнув Лука. Василько оглянувся.
На крутому, наче яничарський сагайдак, вигині річки, оголивши пругке плетиво темно-червоного коріння, з гуркотом бовтнула у воду важка сіра брила землі. Стовп води важко здійнявся вгору, і, осідаючи, розсипався, зашелестів дрібним дощем. Розламуючись, брила гойднулась на хвилях. Тяжко зітхнувши, зімкнулась над нею вода. Дрібні грудочки ще довго цівкою стікали у воду, колихались на тоненьких корінцях. Ламаючись, з плескотом бились у берег хвилі.
Квіти довго кружляли під берегом, потім хвиля підхопила їх, понесла вниз по течії на бистрину.
Василько збився зі стежки і, вже не дивлячись під ноги і не обминаючи зарошених затінків, брів, як і Лука, навпростець. Дзвеніло, обіймаючись з небом, веселе буйноцвіття дерев. Крутими уступами збирались вгору розлогі
темно-зелені крони правічних дубів. Їх великі шапки зеленими шатрами повисали над лісом.
Купали в прозорій воді пружні руки плакучі верби, задивлялись, мов дівчата в люстерко, в рухливу рінь води.
За крутим вигином високий берег змінився пологим піщаним плесом. Квіти розтягнулись на добрий десяток метрів, збираючись на спини хвиль, прибивались до берега.
Біля вкатаного водою берега Василько зупинився, зліг на зігнуті руки, став пити псільську воду.
– Ні, ти глянь!– знов вигукнув Лука.
Караван квітів швидко несло до берега. Квіти на мить зупинилися і, крутнувшись, одна за другою зникли у вирі Чортової ями.
У Василька під самісіньким носом проплив табунець маленьких сріблястих верховодів, довго і нерухомо стояв проти течії. Василько сьорбнув води. Наполохані верховоди кинулись врозтіч.
Брижі набігаючих хвиль ламали відображення вузлуватих гілок, товстих стовбурів, гойдали крони. Василько підвів голову. На протилежному високому березі Псла, на белебні, височіє корчма. Серед кипіння вишневого цвіту жовтіють, наче ромашки в полі, крашеними до Великодня віконницями розметані по пагорбу хати. Василько роздягнувся, поплив.
Десь поруч затьохкав соловейко. Медвяний дух грушевого цвіту змішується з вистояними запахами різнотрав’я.
Василькові ще й чотирнадцяти не виповнилось, та він вважає себе дорослим, і недаремно. Якби був малим, то чи послав би його дід Мусій в Яроші за горілкою? Не посилає ж він ні Мефодю, ні Степана, двоюрідних братів. Мефодя хай ще підросте, материне молоко хай на губах пообсихає. Хай навчаться ще плавати як слід. Степан, правда, хоч і старший і вміє плавати, але дідусь йому чомусь не довіряють. Мефодя теж говорить, що вміє плавати, але так і сокира плаває, як її кинути у воду. Нічого, навчиться. Він же навчився.
А дідусь, мабуть, посварилися з кимось із домашніх. Зовсім недавно Василько ходив по горілку і вже немає. Випив, чи, може, запасається про всяк випадок? Хто його знає. Спробуй зрозуміти тих дорослих. Завжди вони бурчать, завжди чимось невдоволені.
І як тільки можна сваритись, бурчати, коли надворі отака весна, сонце і скільки навколо квітів. Дідусем всі чомусь невдоволені, а він любить його, поважає. Шкода йому дідуся. Інший раз про щось задумаються і нічого не чують, не бачать, нічого не помічають. Останнім часом таке трапляється все частіше й частіше. Василько ніколи не залишається байдужим, коли батько чи дядина, так, щоб дідусь нічого не чули, про себе, лають його. Йому прямо не терпиться сказати дідусеві, щоб він трохи вкоротив їм язика, та згодом передумує, не каже. Знову ж таки жалко. Язика, звичайно, дідусь вкоротять, та вони й самі його прикусять, але дідусь будуть довго потім сидіти, схиливши голову, журитись. А тому краще мовчати. Для чого зайві чвари? Він поділився б своїми сумнівами й думками з Лукою чи Мефодею, та дуже ще малі. Мефодя бідовим росте. Стоїть он з матір’ю на березі, каміння та груддя в воду жбурляє і ніщо його не турбує. А Лука? Луці він навмисне не хоче вступати, хай трохи підросте, наздожене Василька, а то лізе в чужі справи зі своїм носом. Луці скоро буде одинадцять. Що він розуміє? Як їдять та йому не дають? А Степан, за словами дідуся, такий вже бузувіряка, що з ним зовсім ні про що говорити не можна. Скоріш би вже його оженили на Сави Штима Харитині. Звичайно, якщо ще Штими віддадуть їм свою дочку. Не прийшлося б свататись до Никона Ряднинки, як кажуть дідусь.
Разом з жалем до дідуся налягли думки. Ні, не варто розповідати Луці та Мефоді про таємницю, що існує між ним і дідусем.
Обоє дрібнота, пшоно, мукроп. А йому скоро вже піде чотирнадцятий рік. Мати кажуть, що народився він на Василя, тому і ймення таке дали. На ці менини його добре за вуха потягали, кажуть, щоб великим ріс. Виросте чи ні, а вуха, мабуть, з тиждень боліли, постарались хрещені батько та мати, а особливо двоюрідний брат Степан, мабуть, зозла, що Василька дідусь люблять, а його ні. А хіба він може встановити дідусеві, кого любити, а кого ні! Він-то в чім винуватий? Може, й його, як тільки подорослішає, дідусь перестануть любити. Скільки тут вже лишилося?
– Скоро вже можна й женити,– часто жартують дідусь.
– Хватить, що ви весь вік женитесь,– бурчить батько.
– Хочу ще, Василько, на твоїй свайбі потанцювати, а тоді вже можна й вмирати. Смерті все одно не минеш, хоч бійсь, хоч покинь. Всі там будемо. Земля всіх призове.
Василько вдивляється в розмиті контури села на горизонті.
– Ну що, роздівайся, тут перепливемо,– гукнув Луці.
Василько увійшов по пояс у воду, підняв над головою праву руку з затиснутими в жмені грошима й одягом, поплив. Слідом за ним Лука. Холодна вода обручем стягує тіло, впивається в нього кліщами. Попелясті стовбури осокорів віддзеркалюються у воді. Крута хвиля хлюпається в берег, оголяє темні і міцні кореневища. Під ногами пругкий пісок. Хлопці вибираються на
берег, втягують голову в плечі, одягаються. Відчувши, як беруть дрижаки, приминаючи траву, біжать бігцем, щоб зігрітися. А ось і курний шлях. Обабіч щіткою взявся спориш.
Узліссям, запряженою парою коней підводою, їде подорожній. Хлопці зупинились, стоять, очікують. З-під кінських копит зграйками здіймаються хмарини пахучого пилу.
– Чиї будете?– середніх років, чорний, наче грак, з крючкуватим носом чоловік, спиняючи воза, натягнув віжки.– Сідайте підвезу.
– Не треба, ми і на ходу зіскочимо,– по-дорослому мовив Лука.
– Часом не з Полтави мандруєте?– в голосі незнайомого глуз.
– Ні, з Байрака,– цілком серйозно відповів Василько.
– Байрак тут поруч,– сказав, розглядаючи хлопців.– А річку ж як? Перепливли чи що?– запитав здивовано.
– Подумаєш річка!– похвастався Лука.
– Річка-то невелика,– погодився темновусий.– Тільки вода ж холодна.
З цікавістю розглядаючи пишноволосого, похмурого чоловіка, хлопці вирішили промовчати.
– А ви, часом, не Ригорови? Дуже вже схожі.
– Впізнали,– Василько здивовано глянув на незнайомого.
– Колись у вашого діда з Прєсновим корита рубали,– зізнався той, час від часу посміхаючись в довгі прокурені вуса.– Но! Одно запасались би!– і стьобнув борозенного батогом.
– Це, мабуть, на Благовіщення, як поросята виздихали?– здогадався Лука.
– Та ні, на Вознесіння. А ти що, пам’ятаєш?– запитав незнайомий.
– Та, бабуся розказували, наче на Вознесіння довбали корита, свиня якраз опоросилася, так поросята один раз посьорбали молока з того корита та тут же і вилягли всі до одного.
– Може, молоко гаряче було?– висунув здогад співрозмовник, ухиляючись від відвертої відповіді.
– Бабуся кажуть, що то за гріх. Хіба ж можна в такий празник що-небудь робити?– сказав Василько.
– Як кусати нічого, будеш робити, хоч і не схочеш.
Лука згадав, як бабуся скрушно хитали головою, примовляючи: «Знала, що празник, та люди зголосилися робити, думаю, хай роблять. Не нам, їм гріх. А Бог, бач, рішив інакше, нас покарав».
В пориві відвертості Лука хотів сказати про це незнайомому, та передумав.
А тим часом їздовий повернув до хлопців темне, поросле щетиною обличчя, мовив:
– Як повернетесь додому, скажете батькові, що підвозив вас колишній робітник Тимофій Ододка. Не забудете?
– Ні!– відповіли разом, наче змовились.
Незнайомець махнув батогом, і коні, вистукуючи кованими копитами, побігли підтюпцем. Час від часу підплигуючи, віз то шелестів у густій сірій пилюзі, то гуркотів шинами по в’їждженій дорозі. Десь у лісі, мабуть, у Жабокриках, стоголосо кумкали жаби.
– А вас же як звати?– перекрикуючи грюкіт, запитав незнайомий і стьобнув підручного.
– Лука і Василько,– за обох відповів Василько.
Від швидкої їзди хлопці повеселіли.
– В гості, мабуть?
– А куди ж іще?– збрехав Василько.
– Я теж. Глядіть, не забудьте сказати батькові хто вас підвозив.
– Ні, в нас пам’ять добра,– Василько хотів сказати ще щось, та віз загуркотів по дерев’яному містку через неглибокий струмок, що впадав у Псьол, і вузькими вулицями села, що потопали в густому вишняку, покотився далі.
4
– Якби не ти,то не знаю,якби й жив,– дістаючи з напільного кутка штани, і, одягаючись, жалівся Ригір Мусій Ївзі Осаулці.– Аж самому дивно, вік звікував, у старість увійшов, а дорожчої за тебе, здається, й не було. Наче й не любив нікого.
– Мабуть, гарно зі мною?
– Якби погано було, не ходив би,– всміхнувся Мусій, виглядаючи по черзі то в застільне, то в надвірне вікно.
– Правда? І чого воно так?
– Думаю того, що остання ти в мене. А все останнє– останній ковток води, останній день на землі, останній подих– найдорожчі. Поки молодий, не цінуєш того, що маєш, все ждеш чогось попереду. А в мої роки, окрім смерті, хіба що, виглядати нічого. І, окрім тебе, у мене більш нікого не буде. Все. Амба.
– Не знаю. Тобі видніше,– солодко позіхнула Ївга.
Молода, дебела, молодцювата, в соку, Ївга була років на тридцять, а то, може, й на всі сорок молодша за Мусія. Ївзі, звичайно, було байдуже до тих розмов. Вона їх просто не розуміла. Водночас щось і тягнуло її до Мусія, і втримувало. Звичайно, не одне лише багатство.
Колись Ївга вважала, що багаті люди найщасливіші в світі. І осьлише тепер, коли доля звела її з Мусієм, вона зрозуміла, що це не так.
Незважаючи на велику сім’ю, багатство, Мусій був ще нещаснішим і одинокішим, аніж вона. Спочатку це дивувало її, ба, навіть розважало, потім стало шкода людини. Виходить, всі терплять муки, страждають, несуть свій хрест, а щастя– то лише примара, і немає його ні в хоромах, ні в хатах. На перший погляд, то наче й нічого, наче й благополучно, а копни глибше, таке побачиш, що моторошно стане.
– Ївго, ти любиш мене хоч крихту?– питає Мусій.
– А, мабуть,– зашарілася Ївга,– якби не любила, не приймала б. Мусій сидить на лаві, геть зовсім скривджений, задумався.
– Покинь ти їх, переходь до мене,– запропонувала Ївга.
– Спасибі тобі. Золотенька моя й дорогенька. Якби не правнуки, й одного дня не жив би. Вони тільки й держать мене на світі.– Мусій зітхнув, піднявся з-за скрині.– Вигонь вже мене, Ївго.
– На свайбу ж приходь, не забудь,– мовила стурбовано.– А то я вже й Ялисоветі пообіцяла. Рідного батька немає, будеш ти за батька, бо що з того брата, Никона Ряднинки. Бідний, як і я.
– Гаразд. Спасибі, Ївго, прийду. А де ж це Ялисовета?
– Пішла до подруг, а, мо, в дружки сидить.– Ївга визирнула у вікно, повела Мусія за поріг.– Надумаєш, приходь увечері,– всміхнулася з хитких підташок.
Мусій насунув на лоба картуза, хитнув головою, скрипнувши хвірткою, вийшов на вулицю, знову для чогось взявся рукою за стоянець, похитав, сумно мовив:
– Жди, прийду, яблуньок принесу, посадимо. Хороший завод,– сказав, скоса зиркаючи на Ївгу.
Мусій обніжком попрямував на Пологи. На Пологах у Ригорів п’ять десятин. Решта– Запсілля, супіски.
Пружинить під ногами затужавіла від недавніх дощів земля, бринить паростками. Випрямляючись, здригається позаду Мусія цупкий спориш.
Ївга ще деякий час постояла на порозі, проводжаючи поглядом Мусія, пішла в хату.
А тим часом Мусій поминув село, вийшов у поле. Важкий, хмільний дух розімлілої під сонцем землі наганяє втому.
Дивиться Мусій, а назустріч йому Ївжин брат, дід Никін Ряднинка, з ціпом на плечах, поспішає, видно, йде по хуторах виконавчити.
Виконавчити в селі доводилось по черзі. Ряднинка погоджувався виконавчити за всіх. За це Никін брав з людей невелику платню– по коробці зерна.
– Якщо є, сипніть пшениці або жита, а немає, то прісця або гречки, коротше, сипте, що є. Вдома все згодиться,– просить дід Никін.
Інколи, про щось сповіщаючи, доводилось забиватися в таку далечінь на хутори, що за день, бувало, й не справишся туди й назад, особливо в Пилипівку, коли день до того короткий, що сонце наче тільки зійшло, а вже й заходити збирається. Прийде дід до господаря, що згідно з чергою мав виконавчити в цей день, йти по хуторах, та й каже:
– Я з тебе, добрий чоловіче, зерна брати не буду, підкинь мене кіньми за село.
– А чого ж, можна й підкинути, раз не будеш,– всміхається хазяїн.
Виконавець з діда Никона був акуратний, безвідмовний, а тому люди й доручали йому цю справу. До того ж дід Никін мав виключну пам’ять: знав поіменно майже всіх людей у волості, хто, де і коли народився, з ким одружився, коли хрестився. Батько діда Никона теж був бідак, бо землі тієї було десять кроків в ширину та двадцять в довжину. На картоплю й ту не вистачало. Отой клаптик землі й перейшов йому у спадок, та ще, мабуть, прадідів ціп. Не зносилися за довгі роки ні бич, ні капиця, бо ціп лежав, вважай, без вжитку. Дід, батько та й сам Никін інколи молотив у людей від десятого снопа. Згодом дiд Никiн постарiв i зрозумiв, що навiть цiпа в спадок передати нiкому. Бог, мабуть, зглянувся на його нужденну долю, а тому довго й не посилав дiтей. Лише десь пiд п’ятдесят Устя народила хлопчика, нарекли його Костем.
Зранку дiд Никiн взяв цiп, пiшов у волость. Склав папiрцi по порядку в картуз, обережно надiв картуза на голову, тепер йде, помахує цiпом.
– Ну що, Никоне, з добрими вiстями?– питає Мусiй.– Здрастуй.
– Та якi є. Доров був, Мусiю,– привiтався Никiн.– Побалакати б, та нiколи.
– Нехай, колись другим разом,– усмiхнувся Мусiй, згадуючи, як колись разом парубкували.– Для чого хоч цiп за собою тягнеш?
– А щоб не страшно було в двiр заходити. На хуторах собаки, як вовки, здоровi й злi, наче їх тижнями не годують.
Никiн пiшов у своїх справах, Мусiй– у своїх.
I ось, нарештi, Пологи. Свiт зiйди, а кращої землi, нiж ця, не знайдеш.
Навколо Байрака пiски, солончаки, супiски, одним словом,– Запсiлля. Чебрець та сивий полин тiльки й ростуть на них. Навiть спориш та калачики, до чого вже невибагливi, i тi цураються пiскiв. Щоправда, баштани iншого року бувають непоганi.
Мусiй знiмає картуза, остуджуючи вiд скорої ходи лице, довго махає ним перед носом. На побiлiлому пiд околицею картуза чолi червонiє тоненька, в рубчик, попруга, ряснiє пiт.
Мусій по-хазяйськи витирає лоба.
Викидають колос жита. Зелена, наче рута, ходить хвилями, виграє під вітром арнаутка. Якщо на Ригорія в пашниці сховається грак, буде добрячий урожай. До Ригорія ще далеко, а жито вигнало вже в коліно. Пудів по триста з гаком буде на круг, міркує Мусій і промежком простує далі.
За пашнею– пар. Небагато. Всього два пруги. Трохи далі, на колишньому панському полі, темно-зеленими хвилями колобродять жита.
Біля парового поля Мусій зупиняється, розминає в шкарубких пальцях грудочку чорнозему. Земля маслом маже пальці.
Паморочливий, прісний дух землі лоскоче ніздрі.
Постоявши в задумі якусь хвилю, Мусій виходить на обсаджену тополями дорогу. З маєткового пагорба дорога стелиться вниз, розпихаючи хати, гнучко забігає в село, навпіл розтинає Байрак і, вислизнувши на протилежному боці села, ящіркою миготить правим і крутим берегом Псла.
Над стрімкими кручами, над пологими схилами, над ясною далеччю узвиш качиним пухом летить вишневий і яблуневий цвіт, встеляє вибілені сонцем і дощами піщані коси, лягає на воду, спливає Пслом, лоскоче темне, в дрібній різьбі зморшок, лице Мусія. Десь далеко в лузі кує зозуля.
– Непогані сінокоси будуть у цьому році. Пожене трави. До клечаних свят і теля в траві сховається. А я, старий дурень, продав Саві Штиму десятину лісу з сінокосом. Продешевив, їдять його мухи. Менше б бурчали, патякали. А то, як найнялися, все їм не так. Тепер буде так. Щоб знали, хто в домі хазяїн.
Мусій крутить картуза, вправляє в нього гнутий з дроту обруч, пригладжує всипану сріблом, поріділу чуприну, нарешті чіпляє картуза на голову.
Звивиста стежка стрімко збігає до Псла. Мусій роззувається, притискає черевики ліктем до боку, підкочує холоші і босоніж шльопає по стежці.
Замуляли камінчики. Мусій ступнув у траву. Холод лизнув ноги.
В непролазних хащах протяжно й моторошно зітхає вир. Попереду чудернацький закрут ріки; Псьол круто відбігає від гори і лісовими нетрями, лугом плине до Ярошів.
Яроші навпроти Байрака, на крутому, майже прямовисному лівому березі.
Мусій ступнув у тінь діброви. Хлюпнула під ногами вода, крижаним холодом звела ступню.
– Ну й холоднюща!
Мусій вибирається на сухе місце, довго розтирає ноги. Блискавкою шаснула в траву ящірка. На лиці Мусія ворухнувся невеселий усміх. Сяйнув далекий спомин, роз’ятрив схолоднілу за роки душу.
Ось тут вони з Мокриною спочивали після роботи, тут в останній рік її життя і дубок посадили. Загрубілою долонею Мусій торкнувся шорсткої кори, спробував зімкнути пальці рук на стовбурі і не зміг. Ач, як виріс! Він тоді копав ямку, Мокрина тримала деревце, приказувала:
– Ти знаєш, чого я хочу?
– Чого?
– Хоч раз посидіти в його тіні.
Не дожила. Була б Мокрина жива, і йому краще б жилося. Не ходив би він до Ївги, не розносив багатства. Син та онуки були б вдоволені. Не глузували б, що на кожусі в нього (там, де на плечах, зазвичай, торбу носить) капшук здоровенний видувся. Може, трохи й видувся. Бо що він там носить? Візьме на день поїсти. А бач, як очі муляє? Наче то воно їхнє кревне, ними нажите. То ще батька та матері, його й Мокринин піт; а вони наробили як кошеня в попелі. На ноги не вспіли звестися, а вже кричать: «Моє, моє!»
Погляд Мусія сягає в далечінь, зупиняється на рідному обійсті.
Над крутояром, підведена знизу червоною вохрою, висне Мусієва хата, скрипить віконницями. Йти додому не хочеться. Вдома він завжди почуває себе самотньо. Останнім часом життя вдома стало зовсім нестерпним, хоч вовком вий. До цього часу так і не довідався Мусій, хто ж все-таки вкрав золоті, складені в мідну трубку червінці?
В тяжкій задумі виснуть чорні, аж сизі, брови Мусія, смутні здогади зморшками ріжуть чоло. Мусій ще нижче схиляє голову.
Висипана дрібними лискучими черепашками вузенька стежка ховається серед полину і жовтавості молочаю. Мусій звертає на неї, збирається в гору. Сповзаючи вниз, шелестить під ногами вологий пісок.
Біля невисокого перелазу Мусій зупиняється, переводить дух. Під вікном проклюнулись сині півники.
Дихнув вітерець, обдав свіжістю, обсипав біло-рожевою метелицею цвіту. Ген-ген за Чортовою ямою, за таємничою похмурістю вільх, сріблястий зблиск перекипаючої під вітром ріки, круте коліно, зритий щурами високий, майже прямовисний берег, піщані лисини соснових узлісь; а далі, в рожевім мареві, хитромудре плетиво залізничного мосту, Яроші з білими на крутосхилі хатками.А он таке, начеЛука та Василько до корчми простують.
Мусій нагнувся, обітер рукою ступні, плесна, перехвати, взув черевики. З висоти пташиного польоту оглянув строкатий луг.
Над луками, лісом, від хмарок легка серпанкова тінь. Прохолодно й вітряно, як завжди, коли цвітуть садки.
Мусій підрубує надбрів’я долонею, мружачи очі, довго дивиться в небо. Від густої синяви й вітру сірі, старечі, але ще гострі на зір очі запливають сльозою.
Десь із-за обрію випливають купчасті хмари. Значить, скоро стане на теплі, міркує Мусій, ступаючи за перелаз.
Стежка стелиться понад лісою і, витікаючи на подвір’я, губиться в споришеві і подорожнику, суточками прямує до воріт.
За ворітьми– курна дорога. Степ. Під самісіньким обрієм мріє миргородський шлях. За ним тремтлива просинь текучого марева. Десь там, у вибалку, в наметно нерухомому тумані, сховався хутір Коломійців.
Мусій ступив до воріт, прочинив хвіртку. Мимо двору в вишитих півниками сорочках і нових запасках, хапаючись за кілки тинів, назустріч Мусієві йдуть двоє молодих дівчат.
– Чиї будете, гарні?
– Штимові,– чмихаючи в кулачки і відвертаючись, відповідають дівчата.
– Харитино, це ти? А то ж хто? Марта?Невістка? Куди поспішаєте? Бог вам в поміч.
– В луг за барвінком.
– Ти ба, які славні. Підождіть. Ось я вас зараз пригощу,– Мусій порився в кишенях, дістав кілька цукерок, жменю смаженого насіння, простягнув дівчатам. Дівчата пішли, а Мусій ще довго стояв, дивився услід, на стрункі дівочі ноги, потім зітхнув, попрямував до хати.
5
Витираючи подолом на глухому покутті ложки, виглянула з вікна Лукія. На столі в глибокій череп’яній мисці парує борщ, пахне часником і кропом.
– Тільки й знав би тинятися позауманню. Ти ба, який щедрий! Для дівчат і сорочки не жалко,– розкладаючи на столі дерев’яні квітчасті, куплені на ярмарку в Сорочинцях ложки, бурчить Лукія.
– Чого пельку дереш, он Степана женити треба,– гуде з сіней Василь.
– А ти глянь!– зневажливо кивнула на вікно Лукія й сплюнула під припічок, на кістрицю.– Бачить око, та зуб не йме.
– Толку з того діда, як з глевкого хліба,– мовив Олексій.
– З гостей ідуть,– підпряглася Оленина й Лукіїна свекруха Одарка. Розпатлана, вона ськалася біля печі.
Дітвора попідхвачувалась з-за столу, наче мухи, обліпила вікно.
– Ану, геть від вікна, шибеники,– гримнув Олексій.– Обсіли, наче гороб’ята.
Павло в сінях лаштував до хомута супоню, бряжчав збруєю. Зачувши шум у хаті, повісив хомут на крюк, увійшов до світлиці.
Мусій прочинив сінешні двері, хотів було іти спочатку в хатину, та передумав, став на порозі, стоїть, наче в гостях. У глухому кінці дверей, чомусь впало в око, стоїть віник. Біля порогу купка сміття. «Хоч підмітати навчилися»,– подумав Мусій і все ж залишився невдоволеним. В хаті було гамірно. Сім’я сиділа за обіднім столом, збиралися обідати. Те, що сіли обідати без нього, дратувало Мусія..
– А в нас гості, тату, Дарина з хутора Коломійцевого прийшла. Звиняйте, що вас не підождали,– виправдалась невістка Одарка.
– А я й не туди. Здоров була, Дарочко. А чого без Федора?– привітався Мусій і зразу ж спохмурнів. А що як вкрадене золото– їхня з Федором робота? Федір скупий, падковитий до золота, грошей.
Дітвора принишкла, перестали торохтіти ложками. На покутті парував розламаний надвоє, помічений хрестом хліб.
– І де його можна цілими днями никати, тату? Ми думали, що вас і на ніч не буде, хоч іди розшукуй. Правнуків би посоромились,– з докором сказав Олексій.
– Кажуть, пара як піде з хліба, то померлим,– навмисне голосно, щоб зам’яти суперечку,– зауважила Одарка.– Пара, кажуть, аж на той світ доходить.
– Не забудьте ж той хліб, мамо, жебракам віддати,– нагадала Олена.
Мусій втупив погляд у кочерги, якусь хвилю потоптався на порозі, готуючись пройти на свою половину, витягнув з кишені прив’язаного до ремінця ключа. Після крадіжки золота він замикає свою світлицю.
– Годі вам лаятись. Сідайте, тату, з нами обідати,– сказала Одарка і подала свекрові стілець.
– Та я бачу, ви вже тут без мене обідаєте.
– Та зібралися. Воно вже й пора. Хто ж знав, що ви нагодитесь.
Мусій відімкнув замка, пройшов на свою половину, роздягнувся, повісив на гвіздок, вбитий в обмазаний дьогтем стовп, що підпирає в’язовий сволок, картуза, дістав графин з горілкою на денці. На покутті образи, на причілковій стіні засиджений мухами рортрет останнього імператора Миколи Другого. В кутку замкнутий на замок сундук. Під стелею висить лампадка. На стовпі збоку вирізано хреста і цифри:– 1860рік. Того року було збудовано хату. Мусій налив шкалика, випив, розчервонівся. Хату ще покійний батько будував, дьогтем стовп мазав та приказував: «Щоб довіку не взяв шашіль».
Мусій, дивлячись на образи, обметав рот дрібними хрестиками, вийшов до гурту. Взяв ложку-писанку, сів до столу на своє почесне бать-ківське місце, ще раз, для годиться, перехрестив рота. Йому подобалося, що хоч на словах, а все ж його вважають за хазяїна. Захмелілий, став просторікувати:
– Невже ти, Лукіє, не знаєш, що не можна переходити дорогу з попелом і з помиями, бо все на попіл переведеться? Тільки я на поріг, так ти й прешся насупроти. Чорти тебе несуть, а в мене вже й так все на попіл перевелося,– сердиться Мусій, натякаючи на вкрадені золоті червінці.
Мусій поглядає то на Степана, то на Дарину.
– Невже?– удавно підробно дивується Лукія.– Може, коли й було, хіба ти його все знатимеш. Як сказали, щоб помиї та змилки через поріг не лила, то не ллю, тепер і з попелом не ходитиму.
– А хату хто мів?– питає Мусій.
– Та то я,– злякано озвалася Олена.
– Правильно метеш: від полу до порога. Злидні з хати вимітаєш. Тільки сміття в підрешітку не винось, бо телиці не будуть телитися. І віник приймай, бо як будеш кидати або мести від порогу, то не будуть свати ходити.
Олексій зачув ті слова, і наче за язик його хто смикнув:
– Ми вже скоро й так злидні водитимемо,– натякнув на батькові походеньки та на торби, які той носить до Ївги.– Ми вже думали, що ви в гостях і пообідаєте, тому й сіли без вас за стіл. Чи там не дуже пригощають?
– Не треба, не виправдовуйся, сину,– спохмурнів Мусій.
– Якби знаття, що ви нагодитесь, то хто б же без вас сів,– улесливо виспівувала Лукія.
Всім стало ніяково від тієї брехні. Павло поклав на стіл розцяцьковану ложку, сховав під стіл незграбні руки, втупив у долівку нещирий погляд.
– А Василька ще не було?– запитав Мусій.
– Немає ні Василька, ні Луки. Ми їх самі виглядаємо. А де вони?– стурбовано запитала Одарка.
– В Ярошах.
– Знов пішли за горілкою? Ви ще б Мефодю послали...
В Олени перехопило під грудьми, похололо під ложечкою.
– Ви хоч би батькам казали. В лузі розлило он як, та й вода ще холодна,– розсердився Павло.– Потопляться ще, чого доброго. Схопить судорога, зведе ногу...
– Не потопляться, біс їх не візьме,– зблиснув білками очей Мусій.
– Взимку по льоду чи влітку, як Псьол міліє,– інша справа, а зараз... Хіба ж можна дітей посилати? Сказали б мені, я б сам сходив.
Павло схилився над столом, потягнувся до миски.
Мусій, наче й не чує нічого, набирає повну ложку борщу.
– Хліба добрі. Пудів по триста на круг візьмемо,– хмеліючи від горілки й гарячої їжі, мовить Мусій, гучно сьорбаючи й проливаючи борщ на стіл і долівку, хоч весь час підтримує ложку куснем хліба.
– А чого ж, візьмемо, коли Бог дасть.
– Біда тільки, Ригорій на носу, а зозуля вже давно кувала...– несподівано сказав Мусій.
– Ну, то й що?
– А те, що дерева тоді ще не розпустилися. Кажуть, на важкий год. Люди хворітимуть і падіж на скот буде,– відповів Мусій.– Мать, в цім году мені вмирати...
– Нічого, якось воно буде, як людім, так і нам,– буркнув Олексій, незважаючи на останні батькові слова.– Хто приміча, той і отвіча.
– Е, мені-таки скоро вмирати; і рій, снилося, з пасіки вилітав. І другі примічки є,– знову гне своєї Мусій.
– Які ще примічки?
– А той год клечання ставили, за образи запихали... Так от, те клечання почорніло. Кажуть, на вмируще...
– Може, то мені.
– А рій, сину? Кому рій снився?
– У вас петіт, тату, наче сім день не їли. Ви аж поправились. Куди там вам вмирати?– роздратовано сказав Олексій.– Я скоріш дуба дам.
– Нічого, хай їдять, аби на здоров’я. Годі вже тобі. Пристав до тата, як банний лист,– вихопилась Одарка.– А як же, прогулялися, зголодніли.
Мусій недоречно всміхнувся, відломив окраєць хліба, став їсти кашу.
– Не підпрягайся, а то барки обмажеш. Жіноча дорога– від печі та до порога,– гримнув на дружину Олексій.– Я, може, з татом про діло хочу побалакати.
– Та Василь надумав женити Степана. Як ви, не проти?
Мусій зблиснув вицвілими очима, обіпер ложку об миску, витер долонею рота.
– Виходить, пора одділяти,– спохмурнів Мусій.
– А то не пора, правнуки женяться,– невдоволений, що дідусь навіть не поцікавився, на кому жениться Степан, буркнув Василь.
– Треба вже й нам своїм хазяйством обзаводитись, скільки ж можна отакечки?– розвела руками Лукія.– Олексій, син ваш, геть увесь посивів, а все на підхваті,– від хвилювання Лукія здійнялась з місця, пішла в глухе покуття, до мисника, довго цокотіла посудом.
– Олексій– мій син, до того ж одинак. Дочки всі заміжні. З ким же мені накажете жити, з котом?– скипів Мусій.
– Заспокойтесь, тату, а ти, Лукіє, вмовкни, сказано, волос довгий, а ум короткий,– вступилась за свекра Одарка.
– Сватати кого надумали?– нарешті запитав Мусій.
– Харитину. Сави Штима дочку, якому ви ліс за безцінь збули...
– Тільки що бачив. Славна, з невісткою Мартою йшла. Тільки ж то родичі.
– Подумаєш, родичі в третьому чи четвертому коліні. Чого ж ви тоді дочку Параску за Гаврила Штима віддали?
– Гаразд. Як тільки обкосимось, обмолотимось, так і грайте. Після Петра,– і ні з того ні з сього сказав:– А я сьогодні ногу проколов на перехваті.
– Не ходіть босяком.
Мефодя засміявся, зайорзав на стільці. Одні тільки дівчата сиділи наче вкляклі. Дарина теж мовчала, слухала ті теревені. Степан зробив з хліба кульку, запустив нею в Мефодю.
– Перестань, а то швидка нападе!– гримнув на нього дідусь.
Рука Мусія з квітчастою ложкою опустилась Степанові на лоба. Бризнуло недоварене пшоно.
– Будеш знати, безбожнику, як святим хлібом кидатись. Стид і страм! Рано тобі ще женитися,– Мусій невдоволено зиркнув на Василя і Лукію.– Другого разу руки по лікті пооббиваю. У батьків Бога за душею немає, де він у дітей візьметься?– сказав знічев’я, обсмоктав ложку. Старанно вилизавши пшоно, Мусій спочатку поклав ложку на стіл, потім передумав, обіпер на полив’яну миску, витер рота долонею, тричі перехрестив його, потім перехрестився ще й на покуття, на образи, встав. Видно було по очах, що він у доброму настрої. На покуті, під образами Божої матері, Трійці, Неопалимої Купини, святих Миколи, Ригорія, Пантелеймона, ввіткнута вишнева гілка, зрізана на празник святої Катерини. На ній, зазвичай, дівчата ворожили, хотіли взнати свою дівочу долю. Мусій глянув на ту гілку, несподівано запитав:
– Як ви думаєте, що ми з Ївгою робимо?
За столом мовчки переглянулись. Захмелілий Мусій становиться безсоромним, в розмові слів не вибирає і може бовкнути таке, що тільки слухай.
– Чи воно нам нужне,– обурився Олексій.
– Ви, мо, думаєте, що я просто так до Ївги ходжу? Е, ні. Ми як повлазимо з нею вдвох в одну сорочку, як почнемо чукикатись, та так-таки тепло становиться.
– Тьху!– піднімаючись з-за столу, Олексій сплюнув під припічок.– Сказано, що старе, що мале. Ви хоч би при правнуках такого не верзли. І не стидно! Вона вам не в дочки, в онуки годиться.
– А що я такого сказав?– прямуючи на свою половину, дивується Мусій.
Ледве стримуючи сміх, шмигнув у сіни Степан. Лице червоне, на очах сльози. Олена, хрестячись, одвернулась до образів. Лукія поралася в глухому покутті, біля мисника; Одарка взяла в закапелку пічурки гусяче крильце, стала змітати ним попіл і сажу, що так і сипалась з піднебення; пора б уже й сажу потрусити невісткам. Спочатку змела її з сковородника, підпіччя, припічка і, щоб не було сварки, вигорнула все те, відкривши заслінку, на черінь. Віником ніхто не мете печі, бо то на клопіт, на сварку. Одарка взяла в кочергах рогач, підгорнула жар до окропу, що постійно знаходиться в печі для ангела, аби він переміг в суперечці ідола, який норовить хату спалити тим жаром, заслонила піч заслінкою, щоб вороги ротів не роззявляли і домовий не лазив грітися. Досить у хаті й так чвар і непорозуміння. Одарка з тії заслінки й очей не зводить і гусячим крильцем припічок підмітає, а бач, чвар не меншає.
Менші діти гралися в запічку. Василь і Павло вправлялися по господарству. Дід Олексій приводив у порядок збрую, лаявся. В хаті густо пахло дьогтем і кінським потом. Дарина, найменша дочка діда Олексія, красуня на весь Байрак, що весь час мовчала під час обіду, непомітно вийшла з хати. Діти сором’язливо поопускали голови.
Мусій бурчав зі своєї половини, щось доводив, але його ніхто не слухав.
– Пристане, як шевська смола, зі своєю Ївгою. Бодай тобі навіки заціпило,– з серцем сказав Олексій.
А тим часом Мусій випив останнього шкалика, виглянув зі своєї половини, поділився радістю.
– Забув вам сказати. Мене Ївга на весілля кличе. Посаженим батьком до Ялисовети. За Михайла Дмитровича Коломійця, Мокрининого племінника, заміж виходить, на хутори. Так що глядіть, щоб не в одну неділю весілля грали.
– А чого ж, за такі торби і я б покликав. Якби не багатство, то ніхто б у ваш бік і не плюнув,– бурчав Олексій.
«Щоб твій і путь пропав»,– подумки вилаялась Одарка.
– Чим чужих дочок заміж віддавати, краще б своїх правнуків поженили. А, проте, якщо взялися батькувати, то батькуйте,– махнув рукою Олексій.
Зачувши сварку, дітвора вислизнула надвір, наче їх корова язиком злизала.
– Чи, може, ви до Степана на свайбу не прийдете, а підете до Ївги?
– Мо, й не піду,– всміхнувся Мусій.
– Глядіть, подарунка не забудьте. Без подарунка ви там нужні, як торішній сніг.
– То вже не твоє, сину, діло,– скипів Мусій.– Хочеш, щоб я онуків відділив? Відділю. І Василя, і Павла. Краще одному жити, ніж в такій сім’ї. Кагала.
Круто повернувшись, Мусій з грюкотом причинив тонкі пересохлі двері, сів на сундук, заплакав.
– Господи, вишній, чи я в тебе лишній?
Незчувсь Мусій, як став чужим своїм рідним. Син та онуки до багатства пнуться. Невістки вовком дивляться. Мусія не одуриш, вік зжив, всіх наскрізь бачить. Правнуки й ті, бува, зиркають недовірливо. Понастрополяли! Одна Оленка ще так-сяк, багатство їй ні до чого. А здря, Оленці Мусій міг би дещо й відписати.
Мусій і сам не знає, чому з усієї рідні він більше за всіх любить онука Павла дружину Оленку. Чи то за безсрібність, чи, мо, за схожість з його полюбовницею. Озветься до Оленки– і на душі робиться солодко, млосно. Замолоду, й то з ним такого не було. Жаль тільки, ніхто не розуміє його в цій хаті, окрім Василька. Василько, звичайно, розумом теж мало що тямить, але серцем... Серцем він на його боці. Любить його, радісно заглядає в очі. Якби не Василько, то невідомо, як би й жив. Зайде, погомонить, розпитає, що болить, всміхнеться. Мусій теж любить Василька. А Степан, можна сказати, одна кров, а ти ба, зовсім іншого поля ягода. Вирячить свої витрішкуваті, як у жаби, очі і стриже ними. Інший раз гляне, аж мороз поза шкірою пройма, наче обмацує тебе поглядом. А до чого одірви-голова.
Якось на Петра привів у садок гурт хлопців. Добре, що вчасно нагодився, а то обнесли б к лихій годині й листя. Було б хоч спіле, а то пуп’янки, зелень сама. Прийшлось пригостити вуздечкою. З тих пір і затаїв Степан зло. З того, мабуть, все і почалося. Степан не з тих, хто забуває. А та клята Лукія мало очей не повиштрикувала. Тепер то лащиться, а Василя настрополяє.
Від важких неспокійних думок густі попелясті брови Мусія зімкнулись на переніссі, злетіли вгору. Стеля густо засиджена мухами; рівно лежать тертиці. Стелини давно небілені, вкриті пилом.
Довели гуртом, будь вони неладні, що прийшлося продати Саві Штиму десятину лісу з сінокосом. Ліс продав, а гроші, золоті червінці, сховав.
Було те позаминулого року. Мусій прийшов від Сави, вбив у сволок гвіздок, повісив на суровій нитці безмен. Під безменом викопав ямку, загорнув у шовкову хусточку мідну трубку з червінцями, закопав. На тім тижні хотів відкопати, подивитись, полюбуватись червінцями, а їх і слід прохолов, наче їх там і не було. Може, хто гвіздок перебив, щоб він клопотався, так ні.
Мусій навіть не знає, на кого йому й гріхувати. Звичайно, найбільша підозра на Степана падає. Один він у дворі тоді вертівся, як Мусій закопував золото. Хоч і віконниці позачиняв, та хіба не можна підглянути в шпарку?
Щоб переконатися, що міг, Мусій виходить надвір, наглухо зачиняє віконниці на своїй половині, довго ходить попідвіконню, заглядає в усі шпарки, вишукує щілини, дірочки, мо, де сучок випав чи тибль. Пробував навіть трохи підважити чи відхилити віконницю, але нічого з того не виходило. Щілини й дірочки в віконницях, звичайно, були, але не більш за макове зерня, і помітити через них що-небудь знадвору в темній хаті було неможливо. Хіба що хто-небудь чув скрегіт лопати?
Мусій зняв за хатою з крючків драбину, обіпер об стіну, взявшись за штаги, піднявся на три щаблі, довго заглядав під стріху, придивлявся, чи не вирвані парки.
В його половину ніхто не заходив без дозволу, окрім сина. Це хіба що, як його не було вдома? В цій хаті, як на ярмарку, завжди повно людей, двері ні вдень ні вночі не зачиняються, хтось би побачив. Один приходить, другий геть іде. А що поробиш? Гурт. Мусій намагається згадати, коли і на який час він відлучався з дому, але марно. Відлучався Мусій часто, майже щодня. Але як він міг не помітити перекопаної й змазаної долівки? Хіба що копали зразу, по його слідах? Якщо зразу, то й не помітив,– опалив Мусія здогад. Як він раніше не додумався замикати двері на ключ? Тепер замикає, та пізно.
Дарма довірився. Думав, рідні. А воно, бач, яка рідня. Втрачена віра в близьких людей, смутила душу не менш ніж втрачене золото.
Одна відрада– Василько та Ївга. Мусій невесело всміхнувся в руді прокурені вуса, подумав: а, може, Сава верне той ліс, як придане Харитині? Так і бути, відділю.
Мусій знову спохмурнів. Домашні чужими стали. А виною всьому– багатство. Зрештою, що їм до його багатства? Вони його наживали? Призведуть колись– не тільки ліс, а й половину землі продасть, Пологи, а сам– до Ївги. Залишить саме Запсілля, тоді взнають як хазяйнувати. Колись за безцінь купив піски Мусій. Як кажуть, дешева рибка, та погана юшка.
Перед очима Мусія один за другим пропливли домашні. Хто? Варто Мусію увійти в хату, як невістка Одарка ковзне по ньому байдужим поглядом і відвернеться. Те ж саме й онук Павло. А на слова такий улесливий. Невдоволено, скоса зиркне синок Олексій. Олекса змалку надивився на материні страждання, а тому й виріс розважливим, поміркованим. А Степан, стерво, в кого тільки й вдався, дивиться лисицею, а думає вовком. Стрічного погляду не витримує, тупить очі в землю. Нахабне й хитре.
Лише у Василька та Луки погляди чесні, відкриті. Не дарма кажуть: Господня тайна в тих, хто Господа боїться. Їх тільки й жаль відпускати, а решту хоч би й повік не бачити, й не згадав би. Впекались.
Онук Василь поглядає так, що молоко по глечиках кисне, а його половина– Лукія– з-під лоба, а як лаятись, то за двох відгавкається. Видно, багатство, гроші їй муляють, не дають спокійно спати; одно піджиговує Василя, а сама намагається бути улесливою, доброю, навіть привітною. До роботи, не бійсь, не дуже, все більше до грошей. А приданого того принесла, як кіт наплакав. До того ж сина надумали женити. А що, як вони? Василь та Лукія? Зрештою, більше й нікому. І в той же час– непійманий– не злодій.
Мусій прислухався. Десь далеко, мабуть, аж у Савиному дворі загавкали собаки. У Штима троє цепних псів бігають по натягнутій дротині. Двоє стережуть стайню, третій– хату. Інший раз такий гвалт здіймуть, моторошно стає.
Мусій прочиняє сінешні, на два вершки менші від хатніх, двері, щоб менше холоду взимку заходило, ступає в темні сіни. Справа на крючках хомути, упряж, трохи далі кіш для хліба. Вниз, до самісінької землі, спускається широкий чотирикутний димар.
Мусій заглянув у хижу, підійшов до драбини, переступаючи через щабель, поліз на горище. Чути, як гомонять на вулиці люди, а в хатині товчеться й голосно перемовляється дітвора. Сухо й задушливо. Всюди літає порохнява, висне павутина. Здіймаючи картузом з лат і бантин павутину і пил, Мусій довго лазив біля короба, перевіряв, чи не прорвана стріха. Потім, для годиться, оглянув крокви і наріжники– не побила, бува, шашіль. Гавкітнява в дворі на деякий час відволікає Мусія від дум. Він злазить з горища, увіходить у хату, довго протирає спітнілу шибку, намагається виглянути в вікно, крізь шпарину. З хати на вулицю видно добре, набагато краще, ніж навпаки.
Мусій довго, аж поки почали сльозитися очі, видивляється в вікно, але і в дворі, і на вулиці– всюди пусто. Ніде нікого. Мусій прилаштував на гвіздку, вбитому в сволок, безмен, дістав з-під лави заступ, став копати долівку.
6
Купивши в корчмаря графин горілки і цукерок, Василько і Лука поверталися додому. Незчулись, як підійшли до Псла.
– Скажи спасибі, що я тебе плавати навчив,– озвався Василько.
– Не задавайся, тебе теж вчили,– образився Лука.
– Та вчили. Тільки не так, як тебе.
З дев’яти років пас Василько коня біля Чортової ями. Набожні молодиці, щоб не черкати, називали її Чорною, а як на Василька, то раз вона, та яма, Чортова, то так її й називати слід.
Місце було й справді незвичайним і таємничим. Небагато знайдеться таких на Пслі. Правий берег, крутий і обривистий, поріс густим терном. Утворюючи широке й темне склепіння, яму оточують похмурі вільхи. Не минало літа, щоб в ямі хто-небудь не втопився.
Жінки обминали Чортову яму навіть удень. Вночі наближатись до Чортової ями не наважувались навіть сміливці.
Василько ходить околяса біля Чортової ями й уважно дивиться, як важка, темна і рухлива, наче ртуть, вода, пінячись, крутиться, утворюючи в трьох місцях глибокі, в пояс йому, вирви, а з темної глибини виривається глухий і протяжний стогін. Василько хоч і боїться чорта, та цікавість пересилює страх. Він всідається біля прірви, напружує зір. Інколи йому здається, що чорт підплив до самісінької поверхні води, і він бачить маленькі, незбільш, як у теляти, ріжки, а як той пірнає– хвоста й копитця. Йому б так: пірнув тут, а вирнув на протилежному березі, або верстви за дві вниз по течії. От би здивувалися однолітки. Та хіба тільки вони? Вся Гора, Задесна, Чугуївка, Гнидівка, Ковалівка, Склепщина й Собакіївка бігали б дивитися, як на заморське диво.
Звичайно, чорта, так щоб чорт стояв, а з нього стікала вода, Василько не бачив. Та хіба ти його взириш удень? Та коли розповідали про пригоди, пов’язані з Чортовою ямою, плечі обдавало холодом. Одну пригоду Василько розповів Платонові Баламуту. Той довго сміявся, потім мовив:
– Не вір, брешуть.
– А чому ж тоді тонуть?– в голосі Василька образа і недовір’я.
– З переляку. Розгубиться і з усих сил намагається випливсти. А як вибився з сил, так і втоп. Коли вже попав на вир, то каменем іди на дно, потім рвучко відштовхнись убік, а краще вниз по течії, і спливай.
Василько слухав, роззявивши рота, дивився у вир. Важка Платонова рука опустилась йому на голову. Василько відхилив голову вбік, боязко скоса подивився на руку.
– Чого ти?– здивувався той.
– Нічого. Не подобається, коли гладять по голові.
Він побоюється високого і міцного Платона, хоч і давно знає його. Платон ходить до тітки Дарини. А ще Платон служить охоронцем у Дурново на цукроварні і в нього, кажуть, руки в крові. А як на нього, Срібний Платон– непоганий дядько.
Мабуть, люди кажуть неправду. Хіба можна вірити дорослим? Все підряд брешуть. Брешуть і не скривляться.
Платон роздягнувся, з розгону шугнув головою у вир. Василько підбіг до берега, довго вдивлявся в рухливу темінь води. Вирнув Платон аж під протилежним берегом, у верболозі, зовсім не там, де чекав на нього Василько, ухопився за товсте кореневище похиленої над водою вільхи і, відштовхнувшись, поплив проти течії до пологого плеса. Василько зачаровано дивився на його міцне тіло.
– Хочеш плавати, як я?– вибравшись на берег, усміхнувся Платон.
– Хочу!
Платон легко, мов вітерець качиний пух, підхопив його і поніс на витягнутих руках вниз по течії.
– Пустіть! Я сам!– відчувши, як лещатами стискають його тіло руки Платона, рішуче попрохав Василько.
– Що, здрейфив? Не бійся!– заспокоїв його Платон.– Скільки тобі років?
– Дванадцять,– збрехав Василько.
– Ну як, попливеш?– Платон опустив Василька на вологий пісок. Тикаючись в ноги, табунцем набігали на берег хвилі. По-жаб’ячому Василько плавав, а недавно навчився наввимашки. Василько відчув, як, розстібаючи гудзики, дрібно тремтять пальці рук. Тільки б дядько Платон не помітив. У Василька прокинулась природна впертість, і він повернувся до Платона спиною. Та Платон уже дивився в небо, де розпростерши крила, шугав у піднебессі степовий орел. Тільки-но Василько роздягнувся, Платон підхопив його своїми цупкими руками, забрів вище пояса в воду, кинув...
– Не бійся!– донеслось до Василька крізь товщу води.
По тому, як занурюється, зрозумів,– глибоко. Торкнувшись дна, злякано відштовхнувся, кулею вискочив на поверхню, замахав безладно руками. Побачивши, як наближається берег, заспокоївся, відчув, як гуркотить в грудях наполохане серце.
– Ну як, страшно?– усміхнувся Платон, оголюючи два разки білих зубів.
– Ні,– збрехав Василько.
– А чому ж тремтиш, як осиковий лист?
– Вода на глибочині холодна.
– Терпи козак, отаманом будеш,– Платон перевів погляд на вузькі Василькові плечі.– Нічого, будеш плавати! Впертий. А такі потопають рідко.
Платон знову забрів у воду і вдруге жбурнув Василька, на цей раз ще далі, аніж у перший раз.
Скільки разів кидав його Платон у воду в той день, Василько не пам’ятає. З кожним наступним разом він все довше і довше не з’являвся з-під води. Інколи йому здавалося, що то не по воді, а в його очах біжать темні тремтливі кола хвиль, і на цей раз йому вже нізащо не дістатися берега, де не один, а два Платони, з перекошеними вимученими усміхом обличчями, стоять і ловлять його, щоб знову і знову кидати на глибочінь.
Інколи Василькові хотілося повернути назад, дістатися протилежного берега Псла, впасти на пісок, відпочити, але впертість знову вела його в міцні Платонові руки.
– Ще попливеш?
– Попливу!
– Хватить. Не випливеш,– здався Платон. Василько з неприхованою вдячністю подивився на Платона, став одягати на побабіле тіло полотняну сорочку. Впоравшись з штаньми, підвів голову, стурбовано озирнувся довкола: «А кінь же де? Якщо забрів у шкоду, то влетить»,– майнула невесела думка. На душі було спокійно і зовсім небоязко.
Спіткнувшись об оголене кореневище, Василько присів, відчув страшенну втому у всьому тілі, пірнув у сон, наче в провалля. Прокинувся від пекучих ударів по голові, плечах.
Відкрив очі, побачив над собою перекошене люттю обличчя Сави Штима. Від натуги і люті на чолі висипав рясний піт, дрібні хижі зуби недобре стиснуті.
– Дядьку, за що?– здіймаючи над головою руки, благає Василько.
– Я тобі покажу, як спати, бісів вилупок! Батькові розповім, ще добавить,– несамовито кричав Сава.
Намагаючись вислизнути з-під його безжальних ударів, Василько раптом побачив, як безбарвні хижі очі Сави округлились, а вишневе пужално враз вислизнуло з рук. Над головою майнула чиясь постать. Важке чавунне підборіддя, різкий змах руки.Срібний Платон. Короткий удар кулаком відірвав незграбне тіло Сави від землі, кинув Василькові під ноги. Рудим струмком зашелестіла в траву темнувата сукровиця.
– Більше не битиме!– Платон опустив на голову Василька легку руку. Василько підхопився і навтьоки. Потім вернувся, зайняв коня, погнав до села.
Батькові Сава не сказав і слова, видно, добре забив Платон памороки. А Василько ще дужче подружився з Платоном. Майже кожного дня Платон кидав його в річку.
І от пройшов найстрашніший день. Платон підняв його легке тіло над Чортовою ямою, трохи потримав над головою, начебто вагаючись,і жбурнув з п’ятиметрової висоти вниз головою, в гомінку круговерть. Василько свічкою шугнув у воду, відчув, як крутнуло його легке тіло і стрімко потягло вниз. В очах блискало, в скронях гупало, немилосердно боліли вуха й холодна вода обпікала тіло. Відчуваючи, що задихається, Василько гріб руками важку рухливу воду. Інколи йому здавалося, що він втратить свідомість і втопне, а тому почав рухатись жвавіше. Над головою посвітлішало. Ще кілька секунд, кілька рухів руками– і він на поверхні. Василько жадібно ловить ротом повітря.
– Молодець,– почувся позаду густий Платонів голос.
Василько не раз потім хизувався своїм вмінням плавати перед братами і однолітками.
Особливо всі були в захваті, коли, повернувшись з баштану, що ріс на протилежному березі Псла під Ярошами, Василько переплив річку навстоячки, держачи під руками по кавуну.
Всім охочим Василько багато розповідав про Чортову яму, переважно брехав. Він ні разу не сягав дна і ніякого чорта не бачив, хоч і пильно вдивлявся, прорізуючи темну глибінь Чортової ями.
Найчастіше ж, пірнаючи в примхливий і глибокий вир, він забував про чорта. Але його розповідям охоче вірили. Багата уява народжувала картини одна дивніш другої, і він сам починав вірити у власні вигадки.
Василько і Лука роздягнулися на березі і залишились в чому мати народила.
– Бери й мою одежу,– сказав Василько.– А я візьму графин. Василько зв’язав одяг тугим вузлом, простягнув Луці. Високо тримаючи над головою карафку з горілкою і, загрібаючи другою, поплив. За Васильком увійшов у воду й Лука. Одежа на голові. Допливли до середини.
– Васько, не можу!– гукнув Лука.– Тону!
– Тримайся. Зміни руку.
– Не м-м-м-можу...
– Василько оглянувся, повернув назад, підплив впритул до Луки, мизинним і підмизинним пальцями взяв вузол з одежею, притис до графина, запитав:
– Ну, як тепер, легше? Якщо буде важко, чіпляйся за ногу, дотягну.
– А як зсудомить?
– Графин кину, а дотягну. Скільки тут зосталося. Ти тільки не бійся.
До берега добралися благополучно. Василько поставив графин на вологий пісок, розв’язує вузол. Кинув одежу Луці, одягнувся сам. Потім довго бігав, щоб зігрітися. Лука одягнувся і зморений сів.
– Ану, вставай. Нічого зубами цокотіти. Задуб он як,– Василько навалився на Луку. Обоє покотилися клубком.
– Гляди, графин перевернемо, буде тоді,– закричав Лука. Василько вчасно підхопився, взяв графин, підтюпцем побіг у бік Байрака. Під кущами глоду зупинився, зачекав Луку. Сонце стояло опівдні, але гріло мало.
– Тобі жалко дідуся Мусія?– несподівано запитав Василько.
– А тобі?
– Жалко. Якби не жалко, хіба б я пішов у Яроші?
– А я не знаю. Інколи жалко, а інколи ні.
– А мені завжди. Дідуся ніхто вдома не любить. Ти помітив?
– Ні.
– А ти придивись.
– Гаразд. А тобі не здалось дивним, що Тимофій Ододка, бувший наш робітник, роз’їжджає парою коней?
– А й справді.
7
Вислизнувши з хати, Дарина присіла під калиною за терницею, в суточках. Заплакала. На причілку квітник: ростуть айстри, гвоздики, майори, любисток, красоля, нагідки, чорнобривці. Під самими вікнами– півники. Трохи осторонь, на ділянці під вербами, серед жита, обгороджений кілками, вкатаний катком і заснований валом від горобців, підмет. Посередині– напхнуті соломою опудала. В суточках знічев’я шумить вітер, шелестить солома. В садку, за очеретяним тином, пасіка. Пахне воском і медом, мирно зумрять бджоли, падають на квітки і, обважнілі від пилку і меду, летять до вічок. Дарина відійшла вбік, бо якраз вмостилася на перелеті, витерла непрошені сльози. Раз за стільки років прийшла до батьків в гості, а тато навіть не озвалися, не спитали, як живе. Тільки й того, що за стіл обідати посадили, а так, наче чужа, наче й не жила вона в батьківській хаті вісімнадцять літ. А чого прийшла, й сама не знає. Згадати минувшину? Хіба що згадати. Тут минула її молодість, тут вона полюбила. Тільки не судилося Дарині звідати щастя.
Полюбила Дарина Платона Баламута, та батько не звеліли вийти за нього.
– Не йди доню, за такого, що набакир шапка.
Зустрічалася з Платоном потайки в клуні. Олена, тоді ще зовсім молода невістка Ригорів, не раз сторожувала їх. Олексій, як узнав, збив дочку віжками. Довелось Дарині йти заміж за Федора Бадилу в хутір Коломійців. Олексій з Федором служив строкову. Потоваришували. Дарина, як побачила його вперше, мало не зомліла, таким страшним видався їй сорокарічний Федір.
І плакала, і вмовляла Дарина батьків, нічого не допомогло.
– Іди, доню, не противсь батьковій волі,– вговоряла дочку Одарка.– Хай і старий, і негарний, зате хазяїн, багатій. А Платон Баламут хоч і не з бідних, так куди воно подобне. Волоцюга. Покинув землю, пішов службовцем до Дурново на цукроварню. Батько недарма каже: хто набакир шапку носить– господарем не буде.
Скрипнули сінешні двері, хтось вийшов надвір, простує за причілок.
– Дарино, ти тут?– кликнула Олена.– На тім тижні бачила Платона, питав за тебе...
Від несподіванки Дарина здригнулася.
– Якщо в нас заночуєш, то піду перекажу, хай кликнуть.
– Спасибі, Оленко, не треба. Я сьогодні піду, чого я у вас не бачила, в вас свого горя горою.
– Та то так,– погодилась Олена.
– Ви, я бачу, вже й коноплі посіяли,– змінила тему розмови Дарина.
– Е, посіяли. Ще в Великий піст, на шостому тижні, на молодиці, в середу. Ще й Бог дощу послав. Тепер, як не підгорять, то пряжа добра буде. Городні.
– Та то так. Як посієш під дощ, то будуть рясні, а як у годину– обрідні. А ми, мать, пізніше посіємо, гречкові.
– Дивіться, гречкові можна до Прокіп’я сіяти. Глядіть тільки на Вшесті, перед Вознесінням не сійте, бо будуть жорсткі.
– Дідів понаставили...– невизначено мовила Дарина.
– Та одного було поставили, а це сьогодні другого рішили.
Надвір вийшли Одарка з Олексієм.
– Стривай, може, таки піти за Платоном?– тихо запитала Олена.
– Не треба!
– Дивись, як знаєш,– гаряче шепотіла Олена біля самого вуха.– Мені не важко. Надумаєш, скажеш.– Олена трохи повагалась, набрала в поділ спідниці сухих кізяків, рушила до хати.– Ну, то я пішла, Дарино, а то ще побачать разом, буде і тобі, й мені.
Не встигла Олена причинити за собою двері, як з-за катраги вирнули свекри.
– А ми думали, Дарочко, ти вже пішла,– збуджено залопотіла Одарка.
– Та як би ж я, мамо, пішла не попрощавшись.
– Ну, розказуй, Дариночко, як поживаєш там, на чужині? А то хіба в цій кагалі погомониш. Ні спитати, ні самому слово сказати,– розчулилась Одарка.
– Для чого питаєте, мамо? Занапастила я своє життя.
Дарина впала матері на груди, заплакала.
– Ну це погомонимо!– обурився Олексій.– Як стрілися, так і мокроту розводять. А чого, питається? Попала Дарина в надійні руки. Федір не ледар, не п’яниця. Хазяїн на всю округу. Спокійний, розважливий. Живуть в достатку. Та й між людей чув, Федір для нашої дитини нічого не шкодує. Якщо треба, шкуру з себе зніме, а їй віддасть... Душу вийме...
– Непотрібна мені його душа,–зайшлась у плачі Дарина.
– Постривай, старий, хай дитина слово скаже...
– А що казати? Нічого казати, мамо...
– Отож і я кажу, як в церкві дзвониться, то, мабуть, якийсь празник є. Не треба і в людей питати. Я й сама бачу,– витираючи сльози і, трохи заспокоюючись, погодилась Одарка.– Коли не побачу Дарину, все в неї й нове вбрання. Наче пані яка. Не скупиться Федір для нашої Дарочки на обнови. Е, ні. А бач же, щось гнітить дитину...
– Нічого мене, мамо, не гнітить. Федір мене жаліє,– витерла сльози Дарина.– А те, що заплакала, так не бачились скільки. Ну, то я піду. До хутора неблизький світ. Поки додибаю. Та й дітлахи вже, мабуть, скучили. Виглядають.
– Ну-то йди, дитино, йди, хай тобі Бог помагає,– Одарка тричі перехрестила Дарину, перехрестилася сама.– Хай тобі щастить в усьому, Даринко. А ну, стривай, я ось тобі ще гостинця дам.
– Не треба. Бувайте. Не поминайте лихом. Як вибиретесь з посівною, приходьте,– сказала Дарина й пішла з двору, і її запаска ще довго червоніла на битім шляху.
Мусій, зіпершись на лопату, дивився зі своєї половини услід Дарині, і йому стало жалко онуки. Він був проти її заміжжя. А що там гарного? Багатий? Він теж не бідний, а щастя немає. Ще невідомо, хто його червінці відкопав? Може, й Федір. Скупий і дуже, кажуть хуторяни, хоч для Дарини й не жаліє нічого. Після того як відсіються й відорються, пізньої осені, кожного вечора у Семена Білика збираються картярі, грають в очко, коротають зимовий час. Федір, як тільки скучить за Дариною, або програє всі гроші, що з дому взяв, так і хитрує: «Мабуть, я, хлопці, додому навідаюсь?!»
– Боїшся, щоб Дарина до Платона не втекла?
– Та ні, грошей візьму,– мнеться Федір.
– Та йди вже!– дозволяє Степан Білик.
Федір було як піде, то з кінцями. А тому, щоб Федір не хитрував, не втікав, коли виграє чи програє, Дмитро Коломієць запропонував грати у Федора. Збирався у Федора майже весь хутір. Як тільки-но Федір починає програвати, так і зиркає на те місце в хаті, де гроші закопані. Наче його погляд туди магнітом притягує. Першим помічає те Тимофій Ододка, починає сміятися. За ніч Федір переховає гроші– то не схованка, коли про неї всі знають. На другий день погляд Федора вже не під лавою, а в тому куті, де мисник, пасеться.
Як-то кажуть, від Різдва до Колядки всю хату зриє. Чи, мо, через те, що так за тими грошима тліє та вболіває, чи, мо, грати як слід не вміє; чи, мо, ще чогось,– Федір весь час програє. І в карти не везе, і в коханні. Перш ніж потягти карту, Федір довго бігає по хаті, нервує, щось бубонить собі під ніс. Або ж якусь молитву проказує, а скоріш за все ворожить, бо карти, то не Божа, а чортова парафія. Нарешті, настає час,– нічим Федорові банкувати.
– Немає грошей,– трагічно сповіщає Федір.– Квит грати, пора по домівках розходитись.
Федір поглядає у вікно, дивується:
– Оце так-так? Он уже й Волосожар до Харитонів повернув!
– Не скупись, Федоре!– розважливо рече Тимофій Ододка.– Хлопці он голів на хрунті з японцями не жаліють, а він, ти бачив, копійку зажилив.
При грі в очко– ставка копійка.
– Та, кажу ж, немає! Не вірите, дивіться!– Федір вивертає кишені.
– Питай у Дарини, хай дає.
– Дарина вже спить.
Дарина хоч і чує всю ту розмову, потихеньку починає посапувати, наче й дійсно спить.
– Федоре, не дурій!– насідають хлопці. Сердитий Федір лізе на піл, знімає з жердки кожуха, кладе поруч з собою на скрині.
– О, це друге діло! Тут не на один банк,– сміється Іван Білик, підморгуючи Солосі Грабарці з Кульбашного.
Тим часом гра обходить коло. Банк знімає Іван Білик, рідний брат Семена Білика.
– Не везе,– зітхає Федір.
– Карта не кобила, хоч перед світом, а повзе,– в тон йому мовить Семен Білик.
Федір встає, одягає кожуха.
– Куди ти?– питає його Прокіп Любенко.
– Та, до вітру,– бреше Федір.
Вийде Федiр надвiр i прямо в клуню прямує. Сховається у соломi, хай спробують знайти. Хлопцi спочатку пiдождуть, а потiм, як третi пiвнi заспiвають, виходять надвір. Виглядають, топчуться попідвіконню, нарешті розходяться по домiвках. Федiр в хату не повернеться, аж доки всі не порозходяться.
Якось Тимофiй Ододка прихопив заступа, сховав в осичнику. Тiльки-но скiнчилася гра, Федiр узяв банк i з спокiйною душею лiг спати. Тимофій, удвох з Бiликом Iваном, дiстали заступ iз схованки i до Федора пiд хату. Товчуться на покуттi, довбуть заступом мерзлу землю. Навтiшавшись, переходять до дверей, цюкають, довбуть землю навпроти мисника, наче хотять зробити пiдкоп.
– Хто там?– пiдскакуючи до вiкна, несмiливо питає Федiр.
У вiдповiдь мовчання. Хлопцi ще трохи поцюкали, пожартували i тихенько розiйшлися по домiвках. Тепер уже можна бути певним, що Федiр не засне до самого ранку. А як тiльки-но на свiт благословиться, почне розвиднятися, i Дарина вийде у двiр поратися, Федiр вирядить на вулицю дiтвору й переховає грошi в iнше мiсце, зарікаючись, що й не гляне бiльше в той бiк, де вони захованi. Та днiв через два-три, вiд сили через тиждень, хлопцi все ж таки взнають, де знаходиться мiсце нової схованки.
Іде Дарина в хутір і думає, як їй жити далі. І в батька-матері вона чужа, і в Федора життя немає. Якби не дiти, хтозна як би й жила. Перша жiнка Федора Бадили померла при родах. Виродила двiйню– Василя й Настю– й сконала. А ще двоє бiльшеньких. Найстаршому вiсiм рокiв. Без матерi нiяк не можна. Нелегка випала Даринi доля. Попервах вона неугавно плакала. Федiр вмовляв, втiшав, мало з розуму не спав, про дiтей забув. Дивлячись на те, Дарина схаменулась: щоб там не було, а діти невинні. Кому вони будуть потрібні, як її не стане? Видно, така вже в неї доля, такий жертовний хрест. Діти тягнулися до неї, називали мамою. Весь вільний від господарських клопотів час Дарина проводила з ними, обпирала, обмивала, обшивала.
Федір душі в ній не чув, не міг нею нахвалитися. Нікого і ніколи в житті він не любив так, як Дарину. На Різдво, Великдень, Петра справляв Дарині нове вбрання: плахту, коленкорову вишиту сорочку, чоботи. Для неї він не жалів нічого, чим дуже дивував хуторян, бо і Федорів дід, і батько, та й сам Федір були скупими. Навесні Федір приносив Дарині з лісу полуниць, вишуковував у житах перепелині гнізда, добував яйця. Та все це залишало Дарину спокійною й незворушною. І хоча її тіло належало Федору, душа залишалась холодною і байдужою до нього. За короткий час у Дарини набралося дві скрині одягу. Вбрання, вбрання... Тільки ні до кого його одягати. В найгарніше Дарина вбиралася, як йшла до батьків. Якщо в хутір інколи приїжджали брати Павло та Василь, вона теж наряджалася.
Поглинута споминами, Дарина підійшла до хутора. Федір давно чекав її під Гнатовою.
– Оце так-так!– обурилася Дарина.– А діти ж як? Самі?
Увага Федора завжди дратувала Дарину, давала відчути, що вона в чомусь винна перед ним, чогось не додала, а отже, залежна.
– Я сусідам сказав, щоб наглядали. Ну, розказуй, як там батько, мати? Брикаються?
– Та ще нівроку...
Незчулись, як і в хату ввійшли. Дітвора, наче груші, сипонули з полу, обхопили Дарину хто за ногу, хто за шию, хто за руку, обсипали поцілунками. Особливо менші– Василько та Настя, вони вважають її за рідну матір.
– Рідні мої,– тихо мовила Дарина й заплакала. Федір метнувся до мисника, приніс повну миску дикого меду і стільників.
– Надрав у лузі... В Мисківщині... Їж, Дарочко!
– Ой, леле!– Дарина сумно всміхнулася, обережно поставила полумисок на стіл, посаджала на ослінець дітей, взяла стільник, потягнула з сотів янтарний мед, похлинулася, зайшлась кашлем, з докором сказала Федорові:
– Ти, мабуть, навмисне його приніс, щоб я вдавилася. Скажи ж, нарошне?– турбота Федора, як завше, вкоряла її.
Дарина поклала стільник назад у миску.
– Та чи ти в своєму умі? Як ти могла таке подумати? Та як ти вмреш, то я не відаю, як мені й жити...
Діти принишкли, сторожко дивились на названу матір.
– Не знаю,– витираючи сльози, сказала Дарина.– Ти ж сам бачиш...
– Та бачу... З моїх рук для тебе й мед гіркий,– Федір тихо прочинив двері, нечутно вийшов з хати.Він збирався розповісти Дарині, скільки сходив стежок,проблукав лугом, поки вислідив і віднайшов у дуплі старої груші бджолине гніздо, як обранився, як його немилосердно скусали бджоли, поки добував стільники, та передумав. Все марно.
Дарина вклала дітей спати, пішла в хатину. Вона так і не приторкнулась більше до сотів.
Федір лежав у хатині на дерев’янім полу, схлипував. Чи то плакав, чи, мо, стогнав,час від часу розглядав складені на полиці щітки, мички, веретена. Трохи нижче, на жердці, висів одяг: плахти, запаски, сорочки, півмітки пряжі. І від того споглядання Дарининих речей на душі робилось приємно й затишно.
Зачувши в сінях кроки, стрепенувся:
– Дариночко, ти?
– Я, Федоре. Прийшла тобі сказати. Тільки підніму дітей, хай трохи зведуться на ноги, я жити не буду, так і знай... Матері й батькові я ще не казала, а тобі кажу.

8
Шумно дихаючи, Мусій Терентійович Ригір опустився на ослін. На покуті образи в багатих окладах з квітами і кетягами ягід, обрамлені в срібло і позолоту, з пучками ладану й трави, з восковими й паперовими квітами. Суворо дивляться з образів святі. Трохи нижче ледь жевріє й коптить лампадка з єлеєм. Посередині божничка. На дощечках портрети батька й матері. Золотавими плямами снують по склу сонячні зайчики. Пахне засушеним чебрецем, м’ятою та любистком. З-поміж них виглядають запилені книжечки-граматки, дерев’яний хрест, який вкладуть вМусієві руки в домовині. З вулиці стиха стукає у вікно кленова гілка, відволікає увагу. Та Мусію не до її обережного стуку, не до грайливого шелесту листя по шибках. Він дивиться на тоненький снопик сонячного проміння, що висвічує присипаний глиною мідний безмен, клубочіння жовтогарячого пилу.
Маленькі, колись карі, а тепер вицвілі від сонця й часу водянисті очі Мусія ковзнули від безмена до цятки на шибці, вгору, по тугому пучку, перебігли на маленькі, скріплені на краю закрилинами подовжні сволоки. Сітка зморшок погустішала біля очей, на лобі. Сонячний зайчик ковзнув по червоному з берестка черенку лопати і знову стрибнув на безмен, потім на сволок. Ні, гвіздка ніхто не чіпав, зайвий отвір був би в сволоку.
В блискучому, відполірованому лезом лопати шматочку червоної глини Мусію раптом уздрівся золотий червінець. Мусій схопив його в руки і знову сів.
Ні, не той уже в нього зір! Мусій розітер в пальцях шматочок глини, сторожко глянув на двері. Давно вже до нього ніхто не заходить. Василько, правда, інколи забіжить, і то ненадовго. А про сина, внуків, невісток і говорити не доводиться.
Мусій звівся на ноги, взяв у руки заступ. Лопата вп’ялась у тверду глиняну долівку. Чимдуж налягаючи на лопату, Мусій тепер уже скоріш для порядку, скопував долівку, щоб ніхто не здогадався, що і де він хоче знайти. Закінчивши, з серцем кинув заступ у куток, сховав у скриню безмен, зняв з дверей важку защіпку, відчинив їх навстіж.
– Змаж долівку!– невдоволено кинув невістці Олені.
– Господи, як на зарваній вулиці,– обурилась Олена, глянувши на дідову половину. Не зупиняючись, Мусій пройшов подвір’ям до пасіки, сів у тіні осокорів перепочити, задивився на бджіл.
– Хутчіш би повертався Василько.
Мусієві, як ніколи, хотілося випити. Їй-Бо, наче перед смертю.
Скільки разів Мусій чіпляв безмен на нитку так, щоб той торкався долівки і копав, але все даремно. Тьмяно жовтіла глина, а мідної трубки з золотими червінцями, прихованими про чорний день, не знаходив, наче й не було її. Тоді Мусій починав копати в іншому місці, далі від того, куди вказував безмен, в тремтливій, хиткій надії, що, можливо, хто-небудь з рідні переховав гроші, щоб поглузувати. Він пробачив би такий глум кожному, аби тільки знайшлося золото.
Довго він обдумував місце схову, перш ніж закопати золото в землю, поки не дійшов висновку, що надійніше, ніж на його половині, не буде ніде.
Під минулий Новий рік і закопав. Закопав, та спокою не було. Весь час здавалося, що хтось підглядав за ним, часто снилося– що гроші відкопали. Наглухо зачинивши віконниці, Мусій уперше відкопав червінці на Великий піст. Йому подобалося рахувати їх, відчувати в руках приглушений дзвін золота, бачити його жовтий відблиск, і тоді здавалося, що золоті промінці крізь пальці заповзають у душу, пробиваються до серця. Лягав у такі дні пізно, та спав спокійно. І от золото пропало і спокій полишив його. Мусій став дражливим, потайним, помисливим.
Скриплять навіть у безвітря сплетеними кронами два ясени, посаджені на причілку покійним батьком в той рік, коли будувалася хата, дратують Мусія, не дають заснути. А раніше наче й не чув. І хоч як пізно не лягав, вдосвіта прокидався. Мусій інколи бере сокиру, виходить на причілок. Довго стоїть під ясенами в задумі. Потім кладе сокиру на дривітню і йде до бджіл.
П’ять днів поспіль Мусій ночував у клуні на пахучому сіні. Засинав, правда, скоріш, але, як і раніше, прокидався серед ночі. «Нічого не вдієш– роки!»– вирішує Мусій і прямує до хати. Та разом з поверненням до хати повернулось і безсоння. Химерно, наче життя, снувались думки.
Одного разу Мусій не витримав і, до схід сонця, як тільки почали полум’яніти вершки дерев, взяв у сінцях сокиру, тамуючи рештки жалю, неквапливо вийшов на причілок.
Під різкими ударами ясен здригнувся, тривожно зашумів густою кроною. Разом з дрібними краплями прозорого терпкого соку білими метеликами бризнули врізнобіч тріски. Ясенок крутнувся в один, потім у другий бік, наче востаннє хотів краще розгледіти небо, обрій довкола і, ламаючи сухі сучки й обшморгуючи листя, вклоняючись сонцю, важким снопом ліг на землю, кроною до клуні. На цей раз домашні навіть не бурчали, боялися, щоб бува Мусій ще чого не продав. Та безсоння від того не минулося, а стало ще нестерпнішим. І Мусій зрозумів, що не ясени причина його неспокою, а золото. «Даремно зрубав»,– картав себе Мусій. Кілька місяців він ходив сам не свій, на всіх гримав, кляв себе. Ось тобі й надійне сховище! Невже рідні так підвели його на старості літ? А, може, все-таки не син, не внуки? Тоді хто? Федір? Платон? Хіба не вбили Баламути Хому Штима, як упіймали в хуторі з снопами? Мусій ретельно перебирає в своїй тепер ненадійній пам’яті кожного, зважує, а при зустрічі пильно вдивляється у вічі в надії спіймати неспокій, що незагубленою чи пробудженою совістю хлюпнеться в зніченім і відведенім вбік погляді.
Але все ж таки є місце, де Мусій знаходить спокій. Це– пасіка.
Скільки пам’ятає себе, весь вік серед бджіл. І не один лише бджолиний гомін, що срібною ниткою зумрить від вічок, зливаючись з шелестом листя над головою, заспокоює його, а одвічне, засвоєне ще з колиски: ступив до бджоли– заспокойся і не дай Бог пом’янути лихе слово. В іншому місці він ніколи на нього не скупився, а тут вмовкав. Можливо, після хліба бджола має найбільшу святість.
Щорічно, на Теплого Олексія, свяченими васильками і клечаним листом Мусій обкурює кожний вулик-дуплянку, щоб не заводився гнилець. Довго натирає зіллям вулики, щоб не кусали бджоли і, поставивши їх на розіслану солому, обдає ладаном, потім тричі урочисто обходить пасіку з свіжовипеченим, ще теплим хлібом, що першим саджали в піч, зупиняючись біля кожного вулика-дуплянки, і під кінець колосками з житнього снопа, що стоїть на покуті в Святвечір, скропить кожен вулик освяченою на Хрещення водою, прокаже молитву: «Господи, святий, небесний! Спаси, сохрани й помилуй оцю святу благословенну бджолу від скорботи, болізні, напасти, побіждєнія і всякого нападєнія». Шумлять над головою Мусія розлогі крони посаджених у ряд осокорів. Їх тремтливе листя шелестить навіть у безвітря. Колишуться клейкі сережки, падають під ноги в траву. Осокорам стільки ж років, як і йому. Посадив їх батько Терентій в день його народження, в пам’ять про Горпину, що померла під час пологів.
А через рік батько одружився вдруге. Взяв молоду наймичку. Вірив, буде ходити біля малого Мусійка і не буде кривдити. І не помилився. Жаліючи малого Мусія, Настя жаліла в ньому і себе, свою сирітську долю. Сама доброго слова не чула змалку– одні лайки, гризоту, прокльони. Співаючи над Мусійком колискові, Настя забувала про все.
Сльози полегшували біль, очищали її зашкарублу від знущань душу.
Йшли роки. Настя не вагітніла. Всю свою любов вона перенесла на Мусійка, щиро, по-материнському прив’язалася вона до нього. Мусійко купався в тій любові і ласці, як в теплій псільській воді. Терентій віддячував їй добром і ніжністю. Жалів, не кривдив.
Мусійко підростав. Тягнулися вгору осокори. А коли йому виповнилось десять, ховаючи пташиний щебет, вони вже шуміли пишними кронами.
Настю не потрібно було нагинати до роботи. Радіючи своєму нежданому щастю, підіймалась з зорею і цілий день крутилась по господарству, як бджілка. Вперше в житті вона відчула, що комусь потрібна, а разом з цим відчуттям повернулась до неї і людська гідність.
Багато води спливло Пслом. Все частіше похмурнів Терентій у своїй невситимій жадобі розбагатіти, інколи жалкував, що одружився на наймичці. Якось не витерпів, кинув образливе слово Насті в обличчя. Боячись, що може не встояти на слабіючих ногах, Настя присіла на лаву.
Терентій гримнув дверима, горблячись, вийшов у сінці. Провина за те добро, яке Терентій зробив для неї, вирвавши з наймицьких поневірянь, ятрила Насті душу. З тих пір засумувала Настя. Не встигло торкнутись її змарнілого лиця щастя– та й поділось кудись. Уночі на самоті душили Настю сльози, і вона давала їм волю.
Заради сина Терентій був готовий на все. Важкі думи виношував він у таємних закутках своєї душі. Заставши Настю заплаканою, поспіхом гладив по голові, заспокоював: «Сльозами Псла не доллєш»,– і йшов геть. Увага Терентія заспокоювала Настю, повертала до дійсності, життя. На сьомому році їхнього подружнього життя Настя несподівано завагітніла. Радів Терентій. Настя ж землі під собою не чула, літала, наче на крилах. Заощаджуючи на всьому, Терентій встиг прикупити до своїх трьох з половиною десятин ще три й десятину лісу й лук у заплавах, при-дбав пару волів. Завів пасіку. На клуні, яку збудував, завжди мостив гніздо чорногуз.
– На щастя,– говорив, рідко всміхаючись Насті.
– Аби то Бог дав.
Настя гасила палаючий погляд чорних очей в соромливій усмішці і, знічена, перебирала пальцями руки пруг широкої кубової спідниці.
Нанизуючись, як намисто, спливали дні. Як і раніше, забуваючись у надмірній роботі, не відала Настя ні сну, ні спочинку. Тепер уже двійко дітей буде в них, і обох треба вивести в люди. Та не судилося Насті стати матір’ю. Навесні не повернувся з вирію чорногуз, а під час жнив зійшла у Насті дитина раніше строку.
Разом з останнім перевеслом зав’язала Настя надії на материнське щастя. Згасли вони, розтанули, як ранковий присмерк. Поховали дитя під осокором. Не було щастя змалку, то не буде й наостанку– кажуть люди, і недарма. Почорнів Терентій, ще лютішим став до роботи. Впала Настя в тяжку тугу. Хата стала для неї домовиною. Не раз, прокинувшись серед ночі, Терентій не знаходив Насті поруч себе. Йшов на двір, забирав з-під осокора.
Настя скарлюченими пальцями хапалась за свіжий горбок, з шелестом розкочувались вологі грудочки. Терентій мовчки вносив у хату її легке, нахололе від роси тіло, потім так само мовчки й довго сидів на лаві.
Була Настя і раніше неговіркою, а тепер зовсім затялася. Слова з неї кліщами не витягнеш. Інколи Терентій намагався розважити її. Настя слухала його, згоджувалась. Тільки не горіли вже її темні очі, як раніше, той вогонь зсередини палив її саму. Вона тепер не плакала і від цього, мабуть, швидко згасала. А тут ще й Терентій запив.
Через п’ять літ поховали її поруч з дитиною.
Мусій підвів голову. З-за катраги, вилискуючи відполірованим, як дзеркало, лемешем сяйнув плуг. Земля очищає не згірш води.
За своє життя багато чого зрозумів Мусій, тільки самого життя не збагне. Та й промайнуло воно хутко, наче сон, не встиг і озирнутися. Начебто сторінку в Святому Писанії перегорнув. Після смерті Насті Терентій одружуватись не наважувався, пив, а коли вихмелявся, всю свою любов, що ще жевріла в серці, переносив на сина. Та як не любив Терентій сина, але не балував. До роботи привчав з колиски, вважаючи, що те, що вмієш, за плечима не носити. А той, хто любить землю, завжди, за всяких обставин буде на ній людиною. До семи років Мусій встиг перепасти усю худобу від гусей до коней, навіть волів на оранці водив у борозні, а в дванадцять він уже косив, як справжній косар.Тільки дзвеніла та протяжно виспівувала,пе рекликаючись з піснею жайворонка і перепілок, коса в густій луговій траві.
– Дзень-дзень, дзень-дзінь, дзінь-дзень, дзень-дзелень.
А коли Мусію виповнилось вісімнадцять, Терентій став слабувати. Підкосило і його горе, п’янство, вічна гонитва за багатством. Все частіше в роботі зупинявся, щоб перепочити. Особливо виснажували сили косовиця і обмолот хліба.
– Женився б ти, Мусію, чи що?! Бачиш, старію, не впораємось удвох. Робочі руки потрібні та й хазяйка в дім.– Терентій скоса дивився на сина з-під кошлатих брів, важко дихав. Мусій супився, мовчав, сильніше вдаряв бичем по тугих снопах.
– Чого набичився? Всю солому поб’єш, а мені околот потрібен. Клуню треба перекрити. Не мені ж женитися? Ех, мені б твої літа!– зітхав Терентій і неквапливо починав молотити.– Без господаря двір плаче, а без хазяйки хата,– казав колись мій батько,– знову за своє Терентій.– Та не бий же соломи! Скільки разів повторювати?
Та Мусій, наче й не до нього, знай, махає собі ціпом. Свистить, розсікаючи гаряче повітря бич, з гуркотом падає на снопи.
– От бісів син, їй-Богу, бичем опережу!– сердиться батько і, обіпершись підборіддям на руки, що обхопили ціп, відсапується.– Силу дівати нікуди, женись, дурень.– Терентій рукавом сорочки витирає піт з чола, скрушно хитає головою й знову береться до роботи.
Батька, царство їм небесне, давно немає серед живих.
Якось вони їздили удвох з батьком у Миргород на базар. Їхати довелось через хутори. Біля Даценкових озер зупинилися, щоб напоїти коней. Увесь Даценків хутір у піняві акацієвого цвіту. Тоді й примітив Мусій, якими очима дивиться на нього Даценкова Мотря. На Семена заслали сватів. Федул Даценко жив на відшибі від Коломійців, біля трьох озер, а Мотря була єдиною дочкою, і Терентій плекав надії на неабияке придане.
Та недарма кажуть: «Чужої душі не збагнеш». Хоч Ригори були й не з тих, в яких ні гроша за душею, та все ж не рівня Даценкам. Федул мав луки, троє озер. Одне слово, був значно багатшим Ригорів. До того ж і Мотря була вродливою. Під час сватання засоромлена колупала комина, ніяковіючи примовляла: «Я парубку ганьби не даю». Федул мало не вказав сватам на двері, не про такого зятя мріяв. Поговорили про се, про те, і Ригори, можна сказати, повернулись ні з чим. Не було ні відмови, ні згоди.
– Роками не вийшла,– ухильно говорив Федул, ховаючи в скуйовдженій бороді лукавий усміх.– Хай трохи підросте.
– Нізащо в світі не віддам,– сказав Мотрі, тільки-но свати покинули хату.
Мотря заплакала. Те, що дочка хоче вийти за Мусія, здивувало і боляче вразило Федула.
– Та вони ж не жінку беруть, наймичку до хазяйства.
– Все одно, люблю,– плакала Мотря.
А через тиждень, збиваючи на траві росяне срібло, Мусій знову вів свого вороного на водопій.
– І де він узявся!– розпачливо говорив Федул.– Не зиркай на нього, басурмана!– гримав на дочку.– Геть від вікна!
Мотрю наче корова язиком злизала. Та Мусій встиг помітити її припухлі від сліз і безсоння очі.
– Дався він тобі, клятий!– сердився Федул.– Пропадеш за ним ні за понюх тютюну. Він жениться на тобі лише з-за багатства, та ще тому, що робити нікому.
Обіпершись руками в припічок й втупивши очі в долівку, загрубілими п’ятами Мотря м’яла прядиво.
– Підожди, я ось лишень вийду, вкажу тобі дорогу, будеш знати, як збивати людей з пантелику!– лютував Федул.– Від рідних батьків щоб доброго слова не слухала?
Федул дістав з-за комина тютюнову папушу. Задушливо-духмяний і п’янкий запах поплив хатою. Накришив тютюну, закурив, вийшов на подвір’я, очікуючи, коли Мусій буде повертатись назад. Як тільки Мусій порівнявся з обійстям, Федул мовчки ступив йому назустріч і взяв чомусь не Мусія за барки, як задумав, а коня за недоуздок. Кінь форкнув, струшуючи з лискучого тіла вранішню прохолоду, обпалив подихом Федулову руку.
– Стій!– грізно проказав Федул.– Тобі що, іншої дороги немає, окрім попідвіконню швендяти? Сказано: «Хай підросте».
Нічого гріха таїти, злякався Мусій. Жорсткий погляд Федула нічого доброго не віщував. Бліда Мотря стояла біля вікна, чекала, що буде далі. Мусій рішуче зняв волосату руку Федула з недоузка, і не промовивши й слова, і не озираючись, пішов, оббиваючи в споришеві й лободі вранішню росу. Від пережитого хвилювання лице Мусія горіло. Широко роздуваючи ніздрі, кінь гаряче дмухав біля вуха.
Під осінь Ригори заслали сватів до Ларивона Коломійця. Ті прийняли сватів з радістю. І от нарешті весілля. Той день запам’ятався Мусієві на все життя. Зранку світило сонце, потім небо заволокло хмарами, пішов сніг. Душа купалася в погорді, в мідному передзвоні церковних дзвонів. Бриніла в ній Великодня пісня.
Тільки стали з Мокриною перед олтарем, Мусія наче хто за полу смикнув. Мусій оглянувся, та так і оглядався потім все життя на чужих молодиць. Мусій сумно всміхнувся. Сітка зморшок біля очей погустішала, чоло розгладилось.
Шумлять, розмовляючи з небом, осокори. Ніжно-сріблястим сніжком шелестить, осипається вишневий і яблуневий цвіт, вкриває жовті, мов віск, руки Мусія, згорблені плечі, важку від дум голову, снігом лягає на землю. Несе його грайливий вітерець на горбки могил. Безпорадно б’ються пелюстки об почорнілі дубові хрести, вибілюють дрібною порошею руду землю, зелену траву. Від опалого цвіту трава в садку, наче в інеї.
Поруч з могилою Мокрини здійметься колись і його горбок. Куточки Мусієвого рота розпрямляються, повзуть униз. Невесела усмішка губиться в зморшках, завмирає на посірілих устах. Погляд водянистих очей тьмяніє.
«Не родися в платтячку, а родися в щастячку»,– кажуть люди і недаремно. Спочатку зажили вони з Мокриною душа в душу: в мирі, добрі та злагоді. Через рік у них народився син Олексій, а ще через півтора року– дочка. Народилася на Покрову, а на Введення померла. З тих пір і почав Мусій задивлятися на чужих жінок та вдів. Інколи й удома не ночував. Його полюбовницею стала Федулова Мотря. На той час вона вже була замужем за Прокопом Табуром, та любов не пройшла. Доля, кажуть, і під ліжком знайде. Тільки не принесла та любов щастя ні Мусієві, ні Мотрі.
Мокрина прощала, розуміла, що Мусію треба якось розраяти серце. «Тільки чому не з нею?»– думалось в довгі осінні вечори. А ще через два роки народила Мокрина Параску. І купала вона Олексія та Параску, а згодом ще й Марту не настоєм із трав, а дрібною й гарячою сльозою. А вони росли, простягаючи рученята, всміхалися, і в неї відлягало від серця. До того ж Мусій зраджував і Мотрі. Пішла якось Мотря до матері баби Хтодоски, щоб поворожила, а та й каже:
– Полюбовник зміняє тобі, ти в тяжі від нього, але дитини ти не народиш. На обох вас чигає смерть.
Мотря вийшла за двір уся в сльозах і наче її хто за руку взяв і повів до Чортової ями.
Забрав Прокіп Табур від Чортової ями лише одежу Мотрі. Сина Остапа Прокіп віддав в Яроші в гімназію. Мусій трохи погорював і заспокоївся, перестав вчащати до чужих молодиць.
Та й не всі дні, як і в року, бувають похмурими. Жили, як і люди.
– Чого сердишся?– інколи питав Мусій. Всміхався, пригортав задубіле без ласк тіло. Та очі Мокрини давно посіріли, згасли.
Привів у хату невістку Олексій. Пішли онуки Павло, Василь. Потім і вони поженилися. Гуртом з невістками давали раду в господарстві, а як помер Ларивон Коломієць, майже шість десятин хутірської землі відійшли Мусієві. Він продав ту земельку Харитону Даценку, а за виручені гроші купив чотири десятини на Пологах. Тепер і його діти та внуки стануть людьми. От тільки не люблять вони його. Через те, що до Ївги ходить, добро розносить. Та хіба це все не його? Ївга та правнуки тільки й держать Мусія на цій землі.
Гудуть бджоли, обліплюють буйний цвіт. Плутаючись у різьбі зморшок, котиться по щоці Мусія непрошена сльоза, падає на жилаву руку.
...Осінь того року видалась рання й холодна. Уже в вересні опале листя носив по полях вітер, і воно жовтими квітами плавало у Пслі, в сагах. Добрі, як на підбір, вродили того року коноплі. Сіяли на Прокіп’я, а мочила проти Пречистої. Мокрина цілий день не вилазила з саги, вибирала замочені коноплі, ще й залізяку впустила під поміст, щоб утопленика в домі не було. У воді наче й тепло було, але захворіла, злягла. Відібрало в Мокрини ноги. Мусій ходив за нею, наче за дитиною, годував з ложки, та нічого не допомагало. Життя згасало. Якщо раніше була непотрібна, то тепер і подавно. Мокрина вже не плакала, тільки дивилася на Мусія покірними й сумними очима. Йшли роки, схожі й не схожі один на одного. Тільки серце не камінь, і шумлять тепер в головах у Мокрини осокори.
В той рік, коли її не стало, народився правнук Василько. Не часто приходить Мусій до Мокрини на могилу. Та мертві не ображаються, що до них невчасно йдуть. Мусій ще раз глянув на могилу дружини, прошепотів: «Через яму, та й на свою гляну».
Густа сітка напливає Мусію на очі. Він не чує ні бджолиної пісні, ні шуму осокорів.
– Дідусю, ось приніс!– Дзвінкий голос Василька вертає Мусія до дійсності. Він піднімається з дривітні, струшує разом з пелюстками невеселі спомини. Бере з рук Василька кварту горілки, прямує в хату на свою половину, до мисника.
Діставшись порогу, вгледів крізь шибку Олену, що закінчувала мазати долівку на його половині.
– Іди бери харч, Олено, бо я зараз з дому піду,– гукнув Мусій і повернув назад, до комори. На свою половину йому й завтра ще не зайти. Може, й краще. Заночує у Ївги.
«Зараз дам Олені харчі, прихоплю саджанці й піду на Пологи»,– Мусій відмикає важкий кількафунтовий замок. Замок зі скреготом відкриває свою іржаву пащу. З гуркотом падає широка, майже в долоню шпуга, скриплять важкі двері.
Хазяйським оком Мусій окидає ще батьком рублену комору і залишається вдоволеним: на полицях смалець, олія, віск.
– Васильку, де ти подівся, бісів хлопець?– ставлячи кварту на полицю, кривиться дід.
– Я тут!– захеканий Василько ступає на хиткі скрипучі східці.
Очі Василька впиваються в темний куток. Прикипають до липівок з янтарним медом. Дід Мусій перехоплює погляд правнука, що обмацує липівки, і, ніби не помічаючи, як виграють Василькові ніздрі, каже:
– Мерщій біжи в хату, скажи матері хай вже йде, бере харч на завтра й хліба кусень хай принесе, а як назад ітимеш, забіжи на пасіку, візьмеш палицю.
Василько зам’явся. На пасіку, окрім діда Мусія, заходити нікому не дозволялось. Мусій зрозумів Василькове збентеження, додав:
– Тобі й Луці дозволяю.
Василько наче ногу вломив. Мусій налив горілки в чарку, випив, занюхав салом. Знову дістав кварту, налив ще, перехилив. В коморі враз потемнішало, на порозі стала Олена.
– Звали?
– Чого стовбичиш, наче засватана?– не озираючись, каже Мусій.– Хліб не забула?– Мусій повернувся, поспіхом взяв простягнутий кусень житнього хліба, довго й жадібно нюхав.– Набирай борошна і ще чого там треба на завтра. А то ввечері мене не буде.
Очі Мусія масно блищать.
Переминаючись з ноги на ногу, Олена підступилась до засік з борошном: «Знову, мабуть, до Ївги нечистий понесе. І що там можна робити старістю майже кожного дня? На кожусі капшук видувся від торб та мішків, як добряче вим’я. Дітей би та онуків посоромився. Слава Богу на Покрову сімдесят п’ять стукнуло. Ні страму, ні совісті. І Бог не скарає... Кісткою поперек горла твої походеньки»,– Олена рішуче орудує совком біля клунка з борошном. Набрала повен макортет, налила в чарку олії, відрізала часточку сала.
– А не багато береш, Оленко?– улесливо спитав Мусій, намагаючись вщипнути Олену за м’яке місце.
Невістка старшого онука давно була йому до вподоби. «Щоб тобі й пуття не було»,– подумала Олена, відступаючи вглиб комори і, розмірковуючи, як непомітно вислизнути з-під Мусієвого тлустого погляду і блудливих рук.
– Ще макортет розіб’ю, борошно просиплю,– мовила вголос і, червоніючи, наче ружа, запитала.– Можна, я меду візьму?
– Не дам!– рішуче сказав Мусій.– Недавно Великдень був. Брала. Багато брала.
«Щоб тобі сто чортів в бандури та в печінку»,– вилаялась про себе Олена, вислизаючи з комори.
– Як горілку носити, то Василько та Лука, а як меду, то дулю з маком!– сказала сердито.
– Василькові та Луці дам, хай приходять,– зрозумівши, що Олена образилась, пообіцяв Мусій.– Зараз мені, правда, ніколи, буду збиратись до Ївги.
Ой комарицький, комарицький мужик
Задрав ноги та й на пєчке лежить,
Його жінка скомизилась,
По горілочку біжить...– заспівав Мусій.
– Тьху,– сплюнула Олена під ноги.– Вік прожив, а ума не нажив.
Олена з грюкотом прикрила сінешні двері. Мусій, наспівуючи, лаштував клунок і не помітив, як до комори забіг Василько, поставив у куток палицю, весело проказав:
– Онде приніс, дідусю.
– Меду візьми. Он там, в полив’яній мисці.
Василько вхопив миску, скотився з дубових східців на втоптане споришеве подвір’я, в тінь розлогої груші. Там його вже чекали Лука, Мефодя, дівчата. З хати в вікно виглядав Степан. Мусій не став втримувати Василька, збирався.
.
9
Олена запарила запарку, поставила макортет на черiнь, накрила хусткою, обгорнула линтварем, щоб пiдходило, сама сiла за гребiнь, стала сукати вал. Треба доткати рядна. Розмiрено й весело захурчало в руцi веретено. В дворi майнула невиразна тiнь. В сiнях голосно цокнула западка.
– Оленко, можна?– запитав знайомий жiночий голос.
– Заходь Марто. Це ти? – впiзнала куму, подругу по дiвоцтву.
– А хто ж iще? Думаю, дай зайду до Ригiрки,– Марта невпев
нено переступила порiг, зупинилася в рогачах.
– Проходь, сiдай. Погомонимо. А то цiлий день, як у чорта в зубах, не присiдаєш,– бурчала Олена, зиркаючи в причiлкове вiкно; в нього вже давно заглядало сонце.– Ти, ба, вже й полудень.
– I не кажи, кума, стiльки роботи, коли там посидиш,– поспіхом говорила Марта, зручніш вмощуючись на лаві.– У вас хоч діти великі, а у нас з Дмитром зовсiм весело.
Марта вiнчалася з Оленою в один день, завагiтнiла ще в дiвоцтвi, а щоб не видно було живота, як молодiтиме, сколола плiд веретеном у баби Хтодоски, пiсля чого дiтей у них з Дмитром немає, ось уже, мабуть, рокiв п’ятнадцять.
– А ви, мать, посварилися з Павлом чи що?– повела чорними дугами брiв Марта.
– Звiдки ти взяла?– стенула плечима Олена.
– Сорока на хвостi принесла,– всмiхнулася Матра.– А то не видно. Хазяїн похмурий ходить, немов язик проковтнув. Сьогоднi навiть «Драстуй» не сказав.
– Може, не помiтив?
– Я вже така незамiтка,– всмiхнулась Марта й запитала:– А чому ж тодi хазяйка невесела?
– Де там у бiсового батька тi веселощi?– зітхнула Олена.– Спробуй отаку ораву обiпрати, нагодувати. Та й хазяйству лад треба дати. Ледве встигаєш ноги до полу донести й спиш.
– А то вже так. А де ж дiвер ятрiвки, зовицi? В полi, мабуть?
– Хто де,– проказала Олена i нетерпляче засовалася на лавi. Хазяйство воно таке й є, будь воно неладнє,– по-своєму зрозумiла Олена Мартин неспокiй.– Роби поки й з нiг упадеш, i не переробиш усього. Та якби ж хоч для себе, а то так, на гурт. А гуртове, що чортове, як уже й остогидло.
– А менi нi,– ухильно сказала Марта.
– А що тобi? Отаке багатство. Дiтей немає. Мабуть, все до веселощiв тягне?
Скрипнули схiдцi комори й затихли. Хлипнула хвiртка.Олена й Марта позіскакували з лави, понагиналися бiля вiкна, вдивляючись в зеленкувату вiд часу шибку.
Марта побачила Мусiя, запитала нiби нi про що не здогадуючись:
– А то Мусiй куди з клунком потягся? В поле чи що? Так пiзно вже.
Мусiй оглянувся, наче здогадався, що про нього говорять. Хотiв завернути до хати i вирядити Марту геть з двору, як весiльну дружку, та передумав завертати в хату з клунком за спиною. Треба було перепинити їй дорогу ще як у хату йшла, та, збираючись, трохи зiвнув. Золоті червінці її рук не минули. Кожного дня плуганить у двір. Подруги. Скільки разів заставав Мусій: Олена порається в дворі, а Марта в хаті сидить. Чого, питається?
– Яке там поле,– не стерпiла Олена.– До Ївги Осаулки в гостi, щоб йому добра не було. Добре, що хоч Павло в полi, а то ще б заставив везти. Тут робиш, як вiл, а вiн розносить по гульбах.– Легко пiдхопившись, Олена взяла з скринi макортет, пiднесла до подруги.– Подивись, скiльки борошна дав на отаку збірню. Що я їм спечу? Без малого двадцять душ.
– Дулю з маком,– пiдказала Марта, всмiхаючись.
– Ото хiба що. А то й того всiм не вистачить. А олiї тiї нацiдив на цiлий тиждень,– показала на ковганку.
– Авжеж.
– Ач нагилив,– першою вiдiрвалась вiд вiкна Олена.
– Не журись, Оленко,– втiшала її Марта.– Старий уже. Кiнцi приходять всьому, в тiм числi й гулькам...
– Де там кiнцi? Поки весни не було, ще так-сяк, й менi бiльше давав. А тепер зачастив– через день та кожний день. Туди все вiдносить, на нас заощаджує. Ще й не скажи нiчого...
– Твоя правда, кумасю.
– А що нi? Степан Лукiїн ще хлопчаком полiз у садок з хлопцями, яблук захотiлось, бо дідусь не дуже розщедряться. А Мусiй пiймав i побив вуздечкою так, що геть весь синiй був. Лукiя лаялась, мовляв, хiба ж можна так дитину бити? Мало не побилися. Потiм, мабуть, з рiк не балакали одне до одного.
– Ну, то й що?
– Взяв Мусiй та й продав твоєму свекру, Савi Штиму, три десятини землi разом з лiсом i луками в заплавi. А грошi десь сховав.
– Це пам’ятаю!– Марта задумалась. Потiм додала:– Ну, й хай собi, воно тобi болить чуже багатство? Менi Савине– аж нiскiльки.
– Як це хай? Ми ж вiддiлятись хочемо. А хату з якого дідька будувати?
– А вiн що, згоден?– кивнула головою в бiк ворiт.
– Хто там згоден? Остогидло вже все. Робиш, i все як у прiрву. Хочеться самим пожити,– замрiялась Олена.– Та й дiти вже пiдросли, поможуть. Скiльки ж можна поневiрятись?
– Ще самi молодi. I без дiтей впораєтеся,– осмiхнулась Марта.– Думаєш, тiльки в тебе горе? В нас теж не мед. Свекор наче сказився. Все жалiє, все йому мало. А тут ще Харитину надумав замiж вiддавати за вашого Степана.
–Хiба ж твiй свекор дає стiльки харчу, як мiй?– не здивувалась почутому Олена.
Сава Штим славився своєю скупiстю на всю округу: снiгу серед зими проси– не випросиш. Люди чомусь вважали Саву вiдьмаком i трималися вiд нього подалi. А якщо доводилось iти мимо Савиного двору, то не iнакше, як взявши пiд пахви жмут трави- плакуна. I хоч Сава не шептав, не займався знахарством, а от очi в нього були недобрi: колючi, врішливi. Це визнавали всi.
– Не можу я бiльше, Олено,– жалiлась Марта.– Втечу! Мочi моєї бiльше немає. Цiлими днями голодна ходжу. Вже вiд вiтру хитаюсь. Свекор, щоб йому нi дна, нi покришки, видасть на тиждень полустаканчик олiї, губи пірцем помазати i то на всiх не вистачить, і миску борошна. I хоч їж, хоч дивися.
–Та бачу, ти й справдi змарнiла. То була здоровкувата, в кожу не потовплялася, а це спала тiлом, синцi пiд очима. I чого ти тiльки туди пiшла?– поспiвчувала Олена.
– Я ж не так, як ти. В церкву прийшла з одним, а пiд вiнець стала з другим...
Лице Олени спохмурнiло.
– За те мати й досi дорiкають. Ну, та Бог з ними. Розказуй вже про своє, може, полегшає.
– А що тут розказувати?– Мартини губи витягнулись у пряму лiнiю.– Його, як комусь сторонньому, то сором й розказувати,– знiяковiла Марта.– Остогидло жити надголодь, постувати. Тобi однiй зізналась, посовiтуй, Олено, хоч ти що-небудь.
– А що совiтувати, заходила якось до вас на тому тижнi, бачила в сiнях мiшок борошна, бери й печи коржi...
– Таке скажеш?
– А що?
Марта знову знiтилася.
– Пробувала, Олено. Взяла недавно й почала потроху красти. Хоч яка то крадiжка? Все, що брала, на сiм’ю йшло, не для себе ж одної...
– А вiн спiймав, чи що?
– Та нi. Догадався. За тиждень борошно добре подалося.
– Ну, то й що? Вовк i лічене бере.
– О, Боже, та як же я вiзьму тепер?– сплеснула руками Марта.– Вiн же його намiчає. Ти тiльки нiкому не кажи, стид то який. Тобi першiй вiдкриюсь,– перейшла Марта на шепiт, i Олена помiтила, як зарожевiло в хатнiх, легких сутiнках маленьке рухливе лице Марти.
– Я кажу, вовк i мiчене бере. Набери i помiть, як i вiн.
– Та ти в своєму умi, подруго? Ти ж не знаєш, як вiн його мiтить. Видасть видавцем миску муки, знiме штани i сiдає голою с... в мiшок. Ледве встигаю вiдвернутися. Видать, для того, щоб я бачила, що мука мiчена, i не брала.
– Найшла чого журиться,– вiд стримуваного смiху у Олени виступили сльози.– Набери скiльки треба борошна, заголись i сама сядь. Хай потiм звiряє,– його чи не його зад,– пирснула Олена i теж зашарiлась, повеселiла (чуже лихо за сахар), та Мартi було не до жартiв.
– Сiла б так вiн це... Як би тобi сказати... Чоловiчу справу в борошно впечатує.
– А ти Дмитра попроси,– знову пирснула Олена i на мить задумалась: «Сава, мабуть, має на Марту види».
– Та я б попросила. Тiльки свекор все одно взнає,– махнула Марта рукою i почервонiла аж до нижньої кайми очіпка.– У Дмитра зовсiм не те.
– Значить, качалку на те мiсце поклади,– всмiхнулась Олена.
– Господи, як я тiльки сама не додумалась?– щиро бiдкалась Марта.
– А ще краще якось пiдсокирся до Сави, щоб вiн сам давав тобi борошно.
– Та ти що?– знiтилася Марта. Було видно, що вона розкаюється, що так багато вибалакала Оленi, пiде тепер гуляти по селу.– Ти тiльки гляди нiкому про свекра... Я його боюся.
– Та, Бог з тобою, Марто!– стримуючи усмiх, Олена зачудовано дивилась на подругу. Виходить, не тiльки в неї однiєї лихо.
– Мамо, вам допомогти?– на порозi несподiвано став Лука.
– Їй-Бо, як з неба впав,– здивувалась Олена.
– Здрастуйте, хреще!
– Драстуй, драстуй. Викапаний батько,– Марта повернулася до Олени, потiм невiдомо й звiдки, мабуть, з пазухи, дiстала пирiжок, простягнула хрещенику.
– Лука, натягни коровi води, почисть у сараї,– наказала Олена.
– Е, мать, пора й менi вже йти. Зятя все одно немає,– пiдвелась Марта.– Вже й так засидiлась,– свiтячи в темрявi сiнцiв бiлими налитими литками, говорила Марта, натякаючи на Степана.
– Та десь пішов, казав, на Вузьку, рибу вудити. Я там знаю. Так що, звиняй,– випроводжаючи Марту за порiг, гомоніла Олена.
Дерев’яною лопатою Олена витягла з печi спеченого на металевому листi гарбуза. Спробувала. Смачно! Хоч цього добра доволi. Олена вiдломила пахучий, пiдсмажений до темно-червоного кольору кусень, заглянула в пiч. Вечеряти буде всiм. Згадала Мусiя, недобре всмiхнулась. Те, що Мусiй не буде вечеряти вдома i не доведеться, як завжди, всiм чекати його, радувало Олену. Може, розповiсти Павлу про його залицяння? А чи варто? Поскандалять ще, чого доброго, вiзьме й ще що-небудь продасть.
Олена прикрила челюстi заслiнкою, вимила руки, сiла дошивати сорочку. Розпочала ще в Малий пiст, та все нiяк не кiнчить. Скоро лiто, жнива, не до вишивок. Олена стиха заспiвала пiсню дiвочих літ про те, що молодiсть не вернеться, як би ми не хотiли цього.
Оленi ще й тридцяти немає. Пролетiла її молодiсть, як одна хвиля. А що вона бачила на своїм вiку? Вiчну гонитву за остогидлим багатством, роботу вiд зорi до зорi, пелюшки? Ото тiльки й щастя– дiти. Василько вже парубчак, скоро можна буде женити. I сама собi посмiхнулась. Повиростали, як з води, а наче недавно було.
Сутенiло. Олена кинула на покуття шиття, виглянула у вiкно.
– Не видно ще,– проказала вголос, важко зiтхаючи.
Лука й Мефодя вовтузились в споришевi бiля повiтки. Степан заганяв корову. Василько з батьком десь у полі. Те, що старший син нарiвнi з дорослими працює в полi, радувало Олену i непокоїло. Чолом притислась до охололої спiтнiлої шибки, напружила зiр, вдивляється в вечiрнiй присмерк. Де там? Нiч пiдступила до самiсiньких ворiт. Кинула таємничi тiнi вiд кущів, осокорiв, грушi, ворiт, бур’яну, ховаючи рух, приспала життя, причаїлась в оселях. Хати, одна за другою, блимнули каганцями. Олена вiдiрвалась вiд вiкна, взяла цеберку, пiшла доїти корів. Зупинилась, постояла на порозi, вслухаючись у вечiрню тишу. Десь за пагорбом, пiд вiльхами, зачула скрип штельваги, розважливий стукiт колiс. Потiм голоси. Обидва схожi, грубi, один глухий, мазутний, трохи простуджений, другий– дзвiнкий. Батько з сином! Вiдчула, як тепло вiд грудей розливається по всьому тiлу.
– Ма! Ням, ням!– звертаючись до Лукії заскиглив біля воріт Мефодя.
– Iди в хату, поїж м’якушку з хлiба.
– У Лукiї й Василя он який здоровий син,– женити збираються, i то не запрягають. От дурак,– лаяла Олена Павла.– Степан хитрий, його i в ступi не влучиш.
Аж ось показались i орачi.
– Iди, стрiчай батька,– кинула Олена Луцi, пiрнаючи в повiтчанi сутiнки. Поскрипує колішнею плуг, пофоркує натомлений кінь.
– I чого ви, їй-Бо, так довго? Вже всi очi видивила,– бурчала Олена.
– Тебе забули спитати. I таке скажеш. Їй-Богу, нi в тин, нi в ворота. Чи ми, мо, на досвiтках були,– сердиться Павло.
– Та хiба ж можна стiльки робити? Сина пожалiй. Вiн же ще тiльки в колодочки став вбиватися. Подивись тiльки, на що вiн схожий? Худий, наче трiска. Скоро наскрiзь свiтитись буде.
– Нiчого, були б кiстки, а м’ясо наросте,– невдоволено бурчить Павло, йому не подобається, що Олена втручається в чоловiчi справи.– Люди будуть смiятися, як в поле їхатимемо не до схiд сонця, а вертатимемося не з заходом.
– Ти хоч Луку не запрягай в оту польову роботу, хай вона сказиться.
– Помовч, не буду,– розсердився Павло i, пильно подивившись на Олену, що, цiдячи, розливала по глечиках молоко, запитав.– Що це з тобою?
– Нiчого,– стенула плечима Олена.
– Хлопцi, ану марш з хати!– Павло пiдiйшов до Олени, обняв за плечi, пригорнув.– Ти чого?
– Нiчого. Просто не хочу, щоб дiти розривались на роботi вiд зорi до зорi, за весь гурт робили. Гуртове, що чортове...
– Я ж сказав!– знову розсердився Павло.
– А то яка шана? Ти роби, а вiн розносить...
– Не твоє дiло,– скипів Павло. Слова Олени знову зачепили його за живе.– Хай робить. Скоро женити будем, та й вiддiлить, може, скорiше,– промовив невпевнено, скорiш для того, щоб самому заспокоїтись. Потiм сiв за скриню, опустив важку голову на руки, задумався.
– Гляди-бо, поспiшить,– пожвавiшала Олена.– А жити ж з ким буде? Хто йому буде заробляти, щоб клунки носити?
– Цить!– Павло гахнув кулаком по скринi, так що забряжчали шибки в миснику.– Вiн своє носить!– вiдрiзав Павло, вiдчуваючи, що неправий i що думає так, як i Олена.– Ти багато вiд Вiричiв добра принесла?– вколов боляче, i Олена зрозумiла, що Павло не на жарт розсердився. У двiр Ригорiв вона прийшла без посагу.
– Нащо брав тодi?– промовила ледь чутно.
Олена почервонiла i, вирiшивши, що Павла дратувати не слiд, стала мовчки готувати вечерю.
Втомлений, Павло довго сидiв за скринею, схилившись на руки. Кожна звiстка, що його дiд все розносить з дому, приголомшувала Павла. «Не треба було Лукiї сваритися з дiдусем»,– подумав Павло i, звертаючись до Олени, вголос проказав:
– У мене он брат ще є. Чуєш, он з Лукiєю гомонять.От i буде жити з Василем.
– Як знаєте,– згодилась Олена.– Про мене Семене...
– При нагодi побалакаю з батьком,– вголос розмiрковує Павло.– Притомились сьогоднi. А Василько он уже на вулицi з Степаном вигигикує, чуєш? Розбалакалися в полi. Казав, що їх, як у Яроші ходили, Тимофiй Ододка пiдвозив. Той, що корита робив.
– Чую,– буркнула Олена, потім трохи помовчала i, звертаючись до Павла, почала улесливо:– Може, воно й луччє було б, якби вiддiлив. Тiльки навряд. Мусiй із Степаном жити не буде. Вовком на нього дивиться. Невже за той садок?
– Який там садок? За грошi. Нiчого. Все перемелеться, мука
буде. Степан тут нi при чому, скоро ожениться,– промовив стримано. Хотiв було сказати, що в усьому винуватi грошi, золото, яке хтось вкрав, але змовчав, вирiшивши, що якщо на своєму язицi не вдержиш, то на чужому не втаїш.
Тим часом, лаючись, ввiйшли в хату брат Василь та невістка Лукiя.
«Ох, дуже захоче Мусiй жити з ними,– подаючи вечерю, подумала Олена.– Та й ти, мабуть, не дуже спiшиш розстатися з Лукiєю».
Олена зло зиркнула на Павла, перевела погляд на ятрiвку. Ще коли дiвувала, запав Оленi в душу Павло Ригiр. Задурив голову, хмелем в’ючись бiля неї, словами обсипаючи розум, наче червінцями, а дiвоче тiло– щедрими ласками. Довелось Оленi пiти наперекiр матерi, сварливiй і злiй. Олена не любила рiдної матерi нi в дитинствi, нi потiм, як стала дорослою. Та й тепер не любить, будь вона неладна. Як тiльки не хотiли мати вiддавати її замiж за Ригорiв. Як вони їх тiльки ненавиділи. До синцiв збивала, сорочки зашивала з рукавiв i з подолу, навiть голову постригти соннiй збиралась.
Якось на Рiздво, ще дiвкою, прокинулась Олена вiд материного голосу, прислухалась, а мати й каже батьковi:
– Давай їй руки й ноги повикручуємо, аби тiльки не йшла в той бардак. Краще калiку годувати. У нас он ще син Максим є.
– Та чи ти в своєму умi? – обурився батько.– Чи ти, мо, здурiла?
– Я то в своєму, а ти? Один Мусiй чого вартий? Шляється старiстю по молодицях! Один раз була з ним на поминках, стидно дивитися. Облився тiєю сметаною, наче мала дитина, нечепурний, гидкий, а їсть, наче з голодного краю. А ще стиднiше слухати, що він балакає. Боже, що вiн тiльки верзе, особливо як хильне трохи. На одну ногу наступлю, а за другу розiрву, а тiльки до Мусiйок не пiде!– бiснувалась Палажка.
Злякалась тодi Олена можливої розправи i з тих пiр зненавидiла матiр.
За якусь мить в свiдомостi Олени промайнуло майже все життя в свекрiв. Пам’ятає, як пiсля тiєї розмови батькiв вийшла надвiр і пiшла до Павлишів,так прозивали Ригорів. Скрипів під ногами сніг, світило сонце.
Не вдалося Палажцi похитнути рiшучiсть дочки нi забороною, нi погрозами. I вмовляла, i плакала. Зiйшла слізьми. Очi в Палажки не просихали нi вдень, нi вночi.
– Поки ти будеш кiстричитися?– вмовляла дочку наодинцi.– Одсахнись, поки не пiзно, Оленко! Подивись на того Мусiя! Все за вдовами убивається; жiнку, полюбовницю в могилу звiв, те й тебе жде. А послухати, що вiн розказує, стид i страм. Отакому старому отаке верзти. Та що там казати: дурний пiп, дурна й його молитва. Та в них же десятої клепки немає! Та що ж менi робити, що й казати. Та щоб мої очi не бачили такого зятя! Щоб менi й не доживати до такого! Прокляну я тебе!– у вiдчаї кричала Палажка.
– А за кого ж менi тодi йти? Може, за Микиту Матвiєнка?
– Господь з тобою!
Палажка не хотiла вiддавати Олену до Ригорiв не тому, що Ригори були бiднiшi Вiричiв чи байдикували, а тому, що про Мусiя по селу йшла дурна слава. Не хотiлось Палажцi мати не стiльки зятем Павла, скiльки сватом Мусiя.
Палажка вперта. Та тiльки й Олена не стояла в броду.
– Не вийдеш!–пiд кінець твердо заявила Палажка. Не буде тобi нашого благословення. I приданого не жди. Нiчого не дам. Мiж двох пальцiв третiй покажу. Одна ти в нас,– і заплакала.
На якусь мить Оленi стало жалко матерi. Згадався брат Максим, який минулого року помер. Шалений був хлопець. Ляже було мiж рейками i лежить, поки не промелькне останнiй вагон поїзда. То ще що-небудь витворить. Постійно з ним були якісь клопоти. Де яка халепа трапиться, так і знай, що й Максим там замішаний. Ніхто його дуже не любив, не поважав, одні лише діти любили його до безпам'яті. А останнім часом Максим і зовсім від рук відбився, призвичаївся в карти грати. Сяде на роз’їзді в поїзд і до Полтави їде. З Полтави в Ромодан, з Ромодана в Байрак. В очко грає і все виграє. Якось приїхав додому червоний, розхвильований.
– Що з тобою, синок?– питає мати.– Ти бува не захворів?
– Помирати мені скоро, мамо.
– Що ти таке балакаєш, синок? Гріх!
– Мене в вагоні тифозна воша вкусила. Хіба не бачите який жар? Та й в карти постійно везло. Скільки не грав, ні разу не програвав. Наче не перед добром. Всі казали: поганий знак, а я не вірив.
– Перестань!– вмоляли батько та мати.– Простудився, може.
– Ні, це не простуда. Потилицею чую– це смерть. Кругом жар, а там позаду наче хто льоду поклав, холодок якийсь ходе.
Максим не помилився. На жилавий понеділок захворів, а через тиждень помер. Ще й прикмета була: Палажка вийшла рано-вранці надвір, ще й чорти навкулачки не схвачувались битися, аж воно мимо двору ту пришелепкувату бабу Хтодоску несе. Всі її відьмою вважають і недарма. Не стара ще, а око погане. От і наврочила. Прийде хто-небудь у хату з жінок у жилавий понеділок– весь Великий піст будеш хворіти. Раніше Палажка сміялася з діда Никона.
Якось досвіту під Великий піст відв’язав дід собаку і тягне в хату.
– Діде Никоне!– гукнув Іван Вірич.– Для чого ви ото собаку в хату тягнете?
– Та тягну, бо біда. Що не вийду вранці надвір, так бабу й побачу,буває, ще й серед дня в хату принесе, а тоді цілий год або клопіт, або хворію.
– А що ж вам собака поможе?
– А він у мене мужик. Хочу, щоб мужик першим у хату ввійшов.
Іван всміхнувся, пішов до хати, не витримав, розповів Палажці. Попосміялися вдвох.
А тепер от і Палажці піднесло Хтодоску. А в неї око, видать, і справді дурне. Захворів Максим, а через тиждень помер. І коржики поїли, царство йому небесне. Після смерті сина Іван занепав духом. Оклигав тільки під весну. Думали, що вже й не виживе. Хоч що то за життя без сина? Немає нічого жахливішого, ніж ховати власних дітей. Це вже, мабуть, за такі гріхи, які нормальній людині і уявити неможливо.
Були в Олени ще сестри Солоха та Кулина, так ті ще маленькими померли.
– Одумайся, Оленко!– благає мати.
– Гаразд. Вийду за кого скажете.
– Вибирай, дочко, сама,– на радощах дозволила Палажка.
– За Дмитра Штима віддасте?– запитала Олена.
– А чому б і ні?– здивувалась Палажка.– Багаті, порядні. Хоч і родичі Мусійкам, та не рівня їм.
Палажка й тепер не може спокійно згадувати той день.
Зранку вона непокоїлась, та коли побачила, як слідом за Дмитром і Оленкою ідуть до церкви Павло Ригір з Мартою, зраділа: «Все гаразд!»
– Хто ж воно вінчається сьогодні?– загомоніли люди.
– Та то моя Оленка з Дмитром,– вихопилась Палажка.
– А чого ж вона на паперть з Павлом полізла?
– А й справді. Ти диви, Дмитро з Мартою залишився. А батюшка Сергій Павла й Оленку вінчає...
Бідна Палажка аж присіла від безсилля й люті. Не витримала, вийшла з церкви. Все марно. Втекла Олена до Павла. І тепер про те, вряди-годи, Палажка думає, що шкода було й голову тим сушити. А тоді було тижнями не випускала дочку на вулицю; боялась– обвінчається Олена з Павлом без її згоди. І от обвінчалася. Ніщо не допомогло.
– Не прощу!– скреготіла Палажка зубами.– Краще вже б відкрито вінчалася, ніж набратися такого страму.
А тим часом Павло став по лівий бік, Олена– по правий.
Піп Сергій благословив їх, дав в руки по запаленій свічці, обручив обручками, нарешті поклав на їх голови вінки, проказав:
– Господи, Боже наш, Вседержитель,– славою і честю вінчаю я вас,– піп Сергій дав випити вина з чаші, благословив.– Живіть дружно, діліть разом радість і горе.
Нарешті Павло з Оленою обійшли слідом за Сергієм навколо аналою і вийшли з церкви.
– Буде каяття, та не буде вороття. Не буде тобі мого прощення і не надійся,– прошипіла Палажка вслід Олені.– Щоб і духу вашого не було в моїй хаті. В плечі виштовхаю!
Потім було весілля. Два дні без угаву грали музики. Особливо старався сусід Анафій Біденко. Та Палажка на весілля не прийшла. Сама не прийшла й чоловіка не пустила.
Йшли роки. Народжувались і підростали діти. Не ходили до баби Палажки та діда Івана не тільки Олена з чоловіком, а навіть внуки Василько та Лука. Так і жили. І якби не жалів, не любив Олену Павло, то нелегким було б життя безприданниці. Жила Олена за Павлом, як у Бога за пазухою.
Скрипнули двері. У хату увійшов Степан.
– Де тебе нечистий носить? Тебе тут Штимова Марта шукала,– нагадала Олена.
– У товариша був,– збрехав Степан. Насправді ж він повернувся від Чортової ями.
10
Повернувшись додому, Тимофій Ододка, на прозвище Негора, відпочив, а на другий день пішов на промисел.
Тимофій сидів у Вегериному яру біля скотомогильника, драв дохлого коня. Одна туша була обідрана, кінська шкура лежала поруч, прикрита віниччям, її, як і тушу, обаранили мухи. І хоч Тимофій з Сидором Холошею і Анафієм Біденком давно займалися іншим рукомислом, крали в багатіїв коней і збували на базарі то в Сорочинцях, то в Білоцерківці, а коли й в Лубнах, Тимофій не полишав і цього, знайомого чи не з дитинства зайняття.
Вперше Тимофій пішов на скотомогильник у 1906 році, напровесні. Сім’я пухла з голоду. Хоч бери торбу та йди по шматки. Тимофій повитрушував порожні мішки, натрусив, мо, жменю зерна, висипав у миску,– глянув– і дна не закрило, і на кутю не вистачить, взяв ножа й пішов в Гапин яр. Там якраз привезли й скинули в яр коня. Заразився сибіркою й здох. Тієї весни був великий падіж худоби. Ох, і довго Тимофій обдирав його. Боявся порізати шкури і все ж таки різав, кілька разів блював, нарешті таки оббілував кінську тушу і, хитаючись від голоду і втоми, від приторно-солодкого духу падалі, ледве доплентався до обійстя Варшавчика. Тимофій мав намір розізнати у Варшавчика, як вичиняти шкури. Та хитрий Яків розраяв Тимофія.
– Атож. Ти думаєш так з першого разу й вийде. Згноїш шкуру й викинеш собаці під хвіст. Хто її в тебе купить? А за цю я заплачу. Хіба ж на такій шкурі вчаться? Котів бий і дери, вчись чинити.
Тепер Тимофій думає, що Яків боявся конкурента. А, можливо, й правду казав, що вчитися треба на чомусь іншому, а не на такому великому і коштовному матеріалі, як кінська шкура. Її й майстрові нелегко вичиняти. А бездомних собак та котів он скільки по Багачці бігає. Коротше кажучи, Тимофій згодився на пропозицію Якова. Побоявся братися за вичинку, хай воно горить! Та й гроші конче були потрібні. Віддав Тимофій шкуру майже за безцінь. Прикупив пару клунків зерна, не зерна, одвійок, ними й дотягнув до нового урожаю.
Другу шкуру Тимофій зідрав уміліше. А третя і зовсім була без порізів. Тільки от вичиняти знову ж таки побоявся. Для вичинки шкури, окрім хисту, багато ще дечого потрібно. Хай їй біс тій вичинці. Страх втратити, хай такий-сякий, але терміновий заробіток відвертав Тимофія від цієї важкої, складної і, як здавался йому, копіткої справи, вів у цупкі Варшавчикові руки. Згодом Тимофій набив руку і обдирав дохлого коня в десять разів швидше, ніж це було на початку, одне слово, став у цьому неперевершеним майстром. Яків теж, як і велося з давніх-давен, з діда-прадіда, кушнірував, а потім продавав вичинені шкури шевцям. Стратіон Кряжев шив прості чоботи, Штельман– здебільшого витяжки й сап’яни.
Тимофій закінчив оббіловувати другого коня, справа звична, а в умілого руки не болять, поскидав обидві шкури в возик, повіз у Багачку, до Якова Варшавчика. Його хату з високим журавлем аж сюди, в яр, видно. Варшавчик чинить будь-які шкури: і козячі, й овечі, й коров’ячі, й свинячі і, навіть, собачі та кошачі. В кота скільки там тії шкури, навіть на шапку не вистачить для дорослого. А для дитини, чи на теплі рукавиці якраз.
На горизонті з’явилися перші хатки, вкриті соломою, з довгими, здебільшого очеретом в’язаними стріхами, щоб можна було обкладати плитками та картоплинням благенькі стіни. В заможних хазяїнів хати вкриті очеретом, а то й черепицею, інколи навіть залізом.
Через Багачку плине Псьол. Всюди саги, озера, того очерету, хоч греблю гати, а все ж для всіх не вистачає, бо йде той очерет і на стіни, якщо людина будується, і на покрівлю. Та чого там гріха крити, в засушливий рік ще й худобі на корм.
Тимофій би давно покинув це рукомисло, красти коней було хоч і небезпечніше, зате вигідніш, в хаті з’явився такий-сякий достаток, але не зараз. Тепер, коли Тимофій став красти і продавати коней, кидати старе рукомисло було небезпечно. Всі знали– в Тимофія немає й десятини землі. Картоплі й то в інший рік не вистачало. Ледве зводив кінці з кінцями. Посадить городину– от і все. Іншого року, бува, вигадає невеличку латочку під жито чи просо. Вродить на тій латочці шістдесят снопів, якраз копа. Якщо вгадаєш в урожайний рік посіяти те жито, то з снопа можна взяти майже пуд зерна. Шістдесят пудів зерна на таку сім’ю, як у нього, бувало, що й вистачало, якщо є що до хліба. Зрештою, для дорослого пуда хліба на місяць вистачає. Для дитини вистачить і півпуда. А якщо не вистачає, то можна й заробити. А якщо суша, неврожай, то кожний господар намагається і з косовицею, і з молотьбою вправитись сам, щоб ні з ким не ділитися. Одне слово, якщо у людей є, то і в нього буде, якщо у людей обмаль, то й Тимофієві зуби на полицю. Зараз Тимофій, звичайно, міг би й покинути бадлятись у дохлятині. Грошики в Тимофія водились, на хліб вистачило б. Та як ти не будеш бадлятись в падалі, як люди зразу ж і запримітять. Піде Багачкою поговір. Звідки, мовляв, у Тимофія такі статки, щоб прогодувати сім’ю? Землі тієї кіт наплакав, ні жінка Горпина, ні Тимофій ніде не працюють. Звідки ж статкам взятися? Люди день і ніч від сходу до заходу сонця працюють на землі й то ледве кінці з кінцями зводять. А тому Негорі нічого не залишається, як драти дохлих коней.
На попільнястому пригорку з’явились перші хати. Багачка! Ніде в окрузі люди не жили так бідно, як у Багачці. Воістину– багачани. Наче хто в насмішку, жартуючи, назвав так село. Та й звідки тим статкам і заможності взятися. Скільки й пам’ятає Тимофій, з діда-прадіда село бідувало, бо стоїть воно на попільниках, глині, підзолах. Чорноземами, які бувають на Полтавщині– в аршин, в два, тут і не пахне. Родючого слою в вершок, ну в четверть. От і хазяйнуй. Тут хоч і спати не лягай, а нічого путнього на такій землі не вихазяйнуєш. Одним словом, Багачка. Добре поглузував якийсь прийшлий або місцевий дотепник над безпросвітною бідністю селян, назвавши село Багачкою.
Тимофій порівнявся з Варшавчиковим подвір’ям, приминаючи спориш колесами, вкотив возика в двір.
– Хазяїн вдома?– запитав у жінки.
– А де ж йому бути?– відповіла Сара.
Яків Варшавчик був справний господар. Зліва до хати тулилася господарська прибудова. Була вона дерев’яною, слугувала сіньми, кладовою, а взимку заодно і хлівом для худоби. Обмазана криваво-жовтою вохрою, прибудова виразно виділялась на тлі білої хати. Трохи осторонь– комора на стоянах. Під самим садком– клуня для снопів та сіна. Тільки кому воно потрібне те багатство? Син Михайло відрікся від батька, подався десь у Харків, знюхався з революціонерами. Звичайно, були в Багачці господарі й заможніші від Варшавчика, які називали себе не інакше, як «сам сім». Що означає: хазяїн збирає в сім разів більше, ніж сіє, Яків називав себе «сам три», бо зібрати більше ніж утричі від того, що посіяно, ні йому, ні батькові на підзолах не вдавалося. Пропахлий шкірами й дубильними сполуками, з повітки вийшов Яків.
– Здоров був, Тимофій! Що, товар привіз?
– Та, привіз ось...
Яків взяв пальцями шкуру і, виграючи гострим і чутливим носом, бридливо одвернувся.
– Здохла?– запитав з огидою.
– Спитав? А хто ж з живої кобили шкуру дере?– розсердився Тимофій.
– Гаразд. Вези до повітки. А я зараз платню винесу.
Яків увійшов у хату, причинив двері, довго рахував продубілими пальцями гроші. Ніяк не міг вирішити, скільки платити за шкуру.
Тимофій вивалив шкури біля порогу, заглянув у повітку. Призвичаю-ючись до темряви, відшукав здоровенні дерев’яні ночви, скидав шкури туди. Над ночвами закружляв рій мух. Тимофій вийшов на поріг, скрутив цигарку, відійшов подалі, щоб не зайнялась стріха повітки, прикурив. Суша. Очерет наче порох. Пихне– і огледітися не встигнеш. Стоїть, чекає Якова. Не-зчувсь, коли і цигарку докурив. А Якова немає. Звичайно, Тимофій міг би й сам навчитись вичиняти шкури, а потім збувати їх Стратону Кряжеву, чи Штельману,– багачанським чоботарям, та так вже склалося впродовж років.
Тимофій докурював другу цигарку, коли в повітчину, з бочками, набитими шкурами, увійшов Яків. Витягнув з ночов одну, потім другу шкуру, розіслав їх на високих підставках, довго обмацував, нарешті сказав:
– Та й погані ж.
– Чого там погані? Кожі, як кожі,– заперечив Тимофій.
Яків засунув руку до кишені, довго ворушив нею, мабуть, навпомацки перераховував гроші, вагався. Потім рвучко випростав руку з затиснутим рублем, простягнув Тимофієві.
– Це що, за обидві?– подивувався Тимофій.– Малувато. Я їх краще в яр відвезу викину, хай собаки тягають.
Тимофій згріб крайню шкуру, потягнув до дверей.
– З кожної кожі щонайменше чотири пари чобіт вийде. А як пара, то й п’ять карбованців. З двох шкур щонайменше сорок карбованців візьмеш.
– Підожди, не гоношись!– зупинив його Яків.
– А чого я буду ждати? Ти їх не менш як за червонець Кряжеву та Штельману збуваєш, а в мене береш за безцінь. Ти на мені тільки так підлатався. Я тобі їх не один десяток приволік. Мабуть, і в сотню не вбереш. От воно й комора, й хата!
– Побійся Бога, Тимофію! Хто б мені такі гроші заплатив? Щоб пошити чоботи, знаєш скільки треба праці вкласти? Та й ума теж. Ми з тобою, як дурні, то чобіт не шиємо.
– Ну, й не за синеньку ж віддаєш.
– Всякого буває. Коли за синеньку, а коли й за зелененьку. Спробуй ти її ще вичинити. Буває, що вдало вичиниш, а буває й не дуже.
– А я при чому? Думаєш, шкуру з дохлої кобили легше драти? Кожного разу ризикуєш. Хто його зна від чого вона здохла? Підкинеться яка-небудь болізь... Та ж сибірка. На жінку перекинеться, чи на дітей... І сам подохнеш, і сім’ю збрянчиш.
– А мені, думаєш, не ризиково вичиняти такі шкури? Отож! А ти ще й вередуєш. А воно як на зло, зараз і грошей не густо.
– Немає, так немає, мені то що,– Тимофій витягнув шкуру надвір, вкинув у возик.
– Ну, гаразд,– зблід Яків.– Держи ось ще карбованця. Останній.
Тимофій взяв гроші, заховав до кишені, скинув шкуру, покотив порожній возик поперед себе. Над возиком роєм літали мухи, сідали на масні дошки, паслись і знову злітали. На перехресті біля старого попільника Тимофій побачив Бужинову Пріську.
– О, чорти бабу навстріч несуть, якась халепа буде, не інакше,– вголос подумав Тимофій. Хотів було завернути в провулок, та передумав. Справа в нього невелика. До того ж не з дому, а додому їде. Так що боятися нічого. Хіба що з старою посвариться. Так до цього Тимофієві не звикати. А взагалі, бабу даром не піднесе, це вже як пити дати. Та ще таку прояву. Отака таки й врішлива, хоч і молода.
Тим часом з провулку висипав цілий виводок дітвори: Явдошка, Марійка; менших Тимофій не знав.
– Ну, їтіт твою наліво, це вже приїду,– вилаявся Тимофій.
Порівнявшись з Пріською, привітався:
– Добридень, Прісю!
– Здоровенькі були.
– Що це ти вирядилась, як на Паску?
Пріська і справді була в вишитій сорочці, запасці, ще й шаллю-поясом з китицями підперезана.
– Та до подруги йду.
Тимофій не відповів. Воно йому нужне? Так запитував, для годиться. Хай іде куди хоче. Кому вона потрібна? Чоловік помер. Уже років з десять шляється по вулицях та досвітках, а ніякий дурак і не гляне в її бік, бо бідна, багатодітна, а до того ж ще й дурна, криклива, язиката. Весь час із кимось гризеться. Та й де тому багатству взятися, як там тієї дітвори, пальців не вистачить, щоб порахувати. Якби розумні були, хіба б наплодили скільки?
Тимофій повернув вліво, пішов понад озерцем. Біля Лисогорової ями його хата з великим острішком, щоб восени та взимку складені під хатою плитки не замокали, бо тоді натопиш чорта лисого.
Біля хати, під призьбою, сидить старший Тимофіїв син Гнат, тре чорною, як вуглина, рукою очі, чи то плакав, чи, мо, граючись, очі запорошив, а тепер витирає. Тимофій навіть крок набавив, хоч і натомився. Не любив Тимофій Гнатуся. У людей діти як діти, а його, мабуть, Бог покарав. Чорне, як граченя, неговірке, сяде де-небудь у бур’яні і сидить цілісінький день, і хоч клич його, хоч мовчи, і словом ні до кого не обізветься. Тимофій спочатку думав, мо, хворий, так ні, помер би вже. А якщо хворий, то хіба що на голову. У сусід діти як діти: граються цілісінький день, гасають по вулиці і хвилини не можуть без пустощів, а тут кара Господня. Наче недороблений, цілими днями в землі довбеться. Длубається і мовчить, чи то про щось думає, чи, мо, мріє. Інші в його роки гусей, корів пасуть, допомагають по господарству. А Гнат розгубить гусенят, потім ходить шукає. Або ж допасеться до того, що в шкоду підуть, яструб або лисиця покраде. Нагородив Бог сином. А, може, Гнат і не його? По півроку не бував Тимофій удома. А що поробиш? Як то кажуть, чий бичок не плигав, а телятко наше.
Он там, на кутку, живуть Бужини. Дівчат, як лепу, та ще й негарні. Мо, яка дурочка й за Гната піде. Правда, Марусинка, то наче й не їхня, наче іншого поріддя. Таке вже прийомне та гарне, як квітка. Завжди вмите, причесане. Тільки не Гнатові то пара, а якомусь паничеві хіба що, а інші– ті можуть бути і Гнатові. Їх там стільки, що всім їм Пріська і ймення не знає.
Тимофій задумався. Ніяк не збагне Тимофій, чому його батькові дали прізвисько Негора. Жили вони на Вигуляровій горі. Батько, правда, спочатку жив під горою. Може, тому, що батько і він були надійними, з ними і горя можна було не знати, а, може, навпаки, тому, що весь вік прожили в бідності, в злиднях, в горі. От якийсь жартівник, можливо, той самий, що назвав найбідніше в повіті село Багачкою, дав його батькові прізвисько Негора– людина, що не знає горя. Хто його знає. Людської душі не збагнеш.
– Тату, а мене Бужинів бик побив.– Гнат сидів у пилюзі й уже не плакав, а тільки схлипував.
– А я то думаю, чого в тебе чуб матюком стоїть. Як він тебе побив?– розвертаючи возика й ставлячи його біля порогу, питає Тимофій.
– Та як? Ішов вулицею, а він як ударить у спину! Хіба ж так потурив, я аж на лісу впав.
Тимофій підняв на Гнатові полотняну сорочку, огледів спину. Синяків не видно.
– Не болить?– запитав, обмацуючи пальцями.
– Та ні, не б-болить.
– Так чого ж ти квашню розвів на весь куток?
– Того, що у нього картуз новий...
– Як картуз?– отетерів Тимофій.
– А так, він ударив мене в спину, а картуз полетів назад, прямо бику на роги.
– Так оце замість того, щоб відібрати в бика картуза, ти сидиш і плачеш?– Тимофій виламав в американських кленках хворостину, оперезав нею Гната.
– Ану, мерщій за картузом!
Гнат підскочив як ужалений, вибіг на вулицю, став, не знає, куди йти: вправо чи вліво. По ліву руку Бужини живуть, по праву– луг. Бик міг бути вдома і на лузі. Гнат заплющив очі, покрутив вказівні пальці, почав їх зближати. Якщо зіткнуться, то піде вліво, якщо ні– то вправо. Пальці не зіткнулись. Гнат рушив вправо, до лугу, та потім подумав, що в цей час Бужинів бик скоріш за все вже удома, а тому повернув вліво.
Тимофій закурив, задумався. Яке важке й жорстоке життя, і яким непристосованим до нього росте його невдаха Гнат.
Горе йому буде в житті, та ще й велике. Тимофій намагався віднайти в Гнатові якісь риси, які б той успадкував від нього, і не знаходив. Зовні, правда, була деяка схожість: ніс з горбинкою, губи, брови наче його, Тимофійові, а так ні... Особливо в характері не було нічого притаманного йому. А, може, то йому так здається. Змалку він теж був не дуже сміливим та зугарним.
– Ех-ха-ха-ха-ха!– протяжно зітхнув Тимофій, одкотив возик за хату, поставив, обіперши дишлом об стіну. Пахло бузиною і первоцвітом терну.
Гнат ходив по вулиці за биком. Бика він таки надибав. Погрожуючи Гнатові, бик нахиляв голову, вертів рогами майже біля самісінької землі. На розі в нього крутився Гнатів картуз. Роги в бика були занадто круті і картуз не падав. Гнат перестрибнув через перелаз, від переляку заплакав.
– Як я його зніму, хай він горить! Я краще без картуза ходитиму. Тату! Тату!– волав Гнат, але додому було далеко і Тимофій, якби навіть і прислухався, то навряд чи почув би.
– Тату, тату!– забіг на подвір’я переляканий Гнатусь.– Он бик по вулиці з картузом біжить. Я боюсь до нього підходити, він на мене головою маха, знову бити буде! Підіть, може, ви заберете?
Тимофій вийшов за ворота, біля лугу побачив бика. Бик був уже без картуза.
– Ото він?– запитав суворо.
– Ото! Ото!
– А де ж картуз?
– Не знаю. Може, де загубив.
Тимофій удвох з сином довго шукали картуза та так і не знайшли. Може, в кущах чи в заростях дерези загубився, а хтось знайшов, підібрав. Картуз був гарний, новий.
– Та хіба ж я знімати з ріг тебе посилав? Я ж посилав, щоб ти підслідив, коли він його загубить, і забрав.
– Якби ж ви зразу так сказали, то я б слідкував.
– Дуракові всього не перекажеш!– сердито буркнув Тимофій, вертаючись додому. Він не звертав на сина-невдаху ніякої уваги. Можливо, що Гнат і його син, його кров, а не прижитий Горпиною з кимось із зальотних молодців, але з тих, про яких кажуть: «В сім’ї не без виродка».
І знову думки Тимофія перекинулися на інше.
11
Кілька років тому, поховавши чоловіка, Ївга Осаулка зажила самотньо і бідно, наче руда церковна миша. Тільки й роду лишилося, що двоюрідний брат Никін Болтушкін, на прозвище Ряднинка. Це вже потім, коли до неї став вчащати Мусій Ригір, в її житті трохи проясніло, розвиднилось, з’явилась якась надія на заміжжя дочки. Дочку Ялисовету Ївга прижила ще дівкою від Сави Штима. В заміжжі Ївзі не поталанило. Пішов чоловік на цареву службу людина-людиною, а повернувся з війни весь зранений, хворий, немічний. Повернувся і зовсім зліг, зачах. Часто вночі кидався, кричав.
– Артилерія к бою! Шашки вон! Ура!
Для Ївги то були дивні, незрозумілі слова.
– Ну, й упекався з своєю антилерію. І язик не заболить. Щоб він тобі кілком став. Як до роботи, так нездужа. Ішов би краще майструвати. Кусати скоро нічого буде, а він і вночі не забуває ту шашку.
Ївга вважала, що шашка– то ім’я якоїсь іноземної молодиці. Чоловік побував у різних краях, про що не раз розповідав, згадуючи при нагоді за бідною вечерею.
Тільки майструвати він уже не міг. В його грудях щось постійно клекотіло і булькало, наче в казані.
В одну із ночей хрип обірвався. Ялисовета злякалась, Ївга полегшено заплакала. На один рот, на одного їдця менше. А там щось воно та буде. Що Бог дасть, те й наше. Поховали бідолагу на сільському цвинтарі і скоро забули. Ялисовета була ще надто малою, Ївзі було ніколи згадувати за роботою, турботами. Так і жили в злиднях та скруті, біду бідували. Бідному воно так і є– все вітер в очі віє.
Все частіше згадувалась Ївзі молодість, Сава Штим. Як тільки Ївга трохи вбилася в колодочки, віддала її мати до Штимів на заробітки. Ось тоді і примітив її ще молодий Сава Штим. Він тільки-но одружився на Докії.
З гнучкою, гордою поставою, Ївга, дарма, що злидня невмита, була набагато вродливіша від коноплястої відлюдкуватої Докії.
В той пам’ятний день на сінокосі Ївга вершила копиці сіна. Молодий Сава підкрався ззаду, обійняв, палко зашепотів біля вуха. Потім зіпхнув шапку з копиці, повалив Ївгу в запашне сіно.
– Поки живий, не забуду,– обіцяв палко, ніжно і лагідно.
– А як же Докія?– заглядаючи Саві у вічі, запитувала Ївга.
– Ніяк. Я тебе люблю,– говорив, жагуче цілуючи пахучі, наче трояндові пелюстки, вуста.
Докія і справді негарна, ні спереду, ні ззаду немає складу. Та тільки слова Савини небагато важили. Пішов селом поговір, доповз до Докії. Шаленіючи від люті, Докія обсипала Ївгу прокльонами, побила і вигнала з хати за поріг. Невдовзі у Ївги народилась дочкаЯлисавета. Давно те було. Тепер Ялисовета на виданні. Відшуміли розлогим гіллям, віддзвеніли косами в лузі молоді літа, відспівали жайворонням у високих житах. Солов’їною піснею промайнуло життя, наче птахи відлетіли у вирій. Залишилась Ївга по смерті чоловіка незаміжня. Прожила убого, одиноко, та не хлібом єдиним жива людина. Он Мусій, ще одинокіший, ще нещасніший за неї. Дарма, що не один.
І знову попливли спомини.
Стріваючи на вулиці, Сава не раз озивався до неї, та вона не підтримувала розмови. З народженням доньки в Ївги наче полуда з очей упала. Нікому вона не потрібна, ні Саві, ні тим більше комусь іншому.
– Люблю тебе, Ївго, увечері жди, прийду,– обіцяв Сава.
– Не до діла мовите. Слова ласкаві, а думки лукаві. Он у мене,– кивнула в бік доньки.– Не до вас. А прийдете, попрошу на виступці.
– Як знаєш,– порипуючи підбитими гумою битими валянками, Сава йшов по першій пороші. А вона, тамуючи сльози, біль і образу, довго дивилася йому вслід, ковтала і не могла проковтнути пекучий клубок у горлі. Допленталась додому, впала біля доньки, заплакала. Сльози обпікали руки, заливали ковдру. Вона не чула доччиного розважливого гу-гу, ма-ма.
А десь через тиждень до Ївги завітала тонконога, ряба, довга й худа, як гонобля, Докія. Хтось доніс Докії, що дитина дуже скидається на Саву, от і припленталась. Тільки-но переступила поріг і одразу до немовляти.
– Якого дідька прийшла? Злиднів моїх не бачила? А ну, забирайся геть!– Ївга схопила в кочергах рогач, витурила Докію з хати і та, задкуючи, мало не впала з хитких підташок.
– Спалю сучку, за вітром пущу разом з байстрям. Повія! Потоптанка! Покритка!– Синя від безсилля і люті Докія шулікою металась по подвір’ю, підбігала до зачинених перед самим носом дверей, гупала у важкі, сірі від часу і негоди, благі дошки.
Ївга тріумфувала. Хоч і хильнула на своїм віку горя, та ось і на її вулицю завітало свято. Нахилилась, поцілувала Ялисовету. Заради цієї миті, може, й не варто було вказувати Саві на двері? Хоч Докії помститься за свою неласкаву долю. І чого це в своїй хаті вона повинна її боятися? Ївга нап’яла хустку, вхватила в кочергах рогач і– до дверей.
– Геть, відьма довготелеса, з мого двору! Доки ти будеш гупати? Геть, кажу тобі,– і наставила рогач.– Пику проколю.– Ївга рішуче штрикнула Докії рогачем межи очі. Та зблідла, вмовкла, подалась назад, підібрала поли довгої, рясної спідниці шестиклинки, озирнулась навкруги і бігцем по вулиці. Всміхаючись, виглядали з городів жадібні до всіляких пригод і пліток молодиці й чоловіки, висипали на вулицю дітлахи.Час від часу озираючись, Докія бігла, спіткалась на грудді, що визирало з-під снігу, поки не розтягнулась на дорозі під сміх і люлюкання дорослих і дітвори. Плахіття задралося аж на самісіньку голову.
– Я тебе спалю, сучка ряба! В острог підеш!– кричала позаду Ївга.– Я тобі очі твої падлючі рогачем вийму. Не потрібен мені твій Сава, тому й живеш з ним. А тільки захочу, мій буде.
Гарна чутка далеко чутна, а погана ще далі. Під вечір про те, як Ївга Осаулка провчила Докію, знало все село.
– Нехай тільки сини підростуть!– підвиваючи по-собачому, погрожувала ображена і зла, наче пантера, Докія. Зупиняючись, оберталась до людей, била себе у впалі груди, кричала: «Не прощу! Не прощу!»
Сава, що якраз порався, зачувши голос Докії, грюкнув дверима, вийшов на ґанок. Докія кляла його на всі заставки. Не простить йому Докія образи, дуже вже клята й люта вродилась. Недарма худа, як тараня.
Сава махнув на все рукою, знову став вчащати до Ївги. Так і блудив майже весь свій вік: то з однією, то з іншою. Інколи, правда, одумувався, повертався в сім’ю. Докія непомітно настроювала проти батька синів Дмитра та Гаврила, до яких йому за гульками й випивками було байдуже. Та він у своєму постійному безпутстві і п’янстві не помічав того. Саві здавалося, що він знає Докію не згірш, ніж свої старі чоботи. Йому нічого не потрібно було від Докії, а тому такі стосунки цілком задовольняли його. Інколи Докія погрожувала: «Отрую, ось подивишся!»
Сава, здавалося, не звертав на ті погрози ніякої уваги, та походеньки на деякий час припиняв.
– Шкідливий, як кіт, а боязкий, як заєць,– Докія морщила верхню вусату губу в скупій, схожій на оскал звіра, усмішці, добрішала. Відбувалось тимчасове примирення.
– Мамлакуватий ти якийсь,– всміхалась Докія.
Але Сава не відповідав, йшов вправлятись по господарству.
12
Вперше побив Олену Павло на сьомий рік їхнього подружнього життя. Приревнувала Олена Павла до ятрівки Лукії. Не звикла до образ і кривди, Олена побігла до матері. Двері зачинені на засув. Ключ стримить у отворі одвірок, а тому Олена за звичкою,по старій пам,яті, відкрила двері сама. В хаті за ті сім років, що Олена не переступала поріг домівки, майже нічого не змінилось. Піл, жердка,вбрані в рушники образи на покутті, засохле, засиджене мухами клечання за сволоками– все так, як було раніше. На порозі Олену зупинив здивований погляд сухих материних очей.
– За чим прийшла?– Палажка, зводячись з ослону, поклала клубок пряжі поруч з гребенем, пішла дочці назустріч.
Олена стояла на порозі наче вкопана. Не втрималась, заголосила.
– Ой нене, ой нене!
– Бачили очі, що вибирали, тепер їжте, хоч повилазьте,– відразу зрозумівши в чому справа, буркнула Палажка.
«Зараз виштовхає в плечі, як і обіцяла»,– подумала Олена, заспішила.
– Простіть мене, мамо! Занапастила я своє життя! Сил моїх більше немає. Ой горечко! Непутяща я. Нещаслива доля моя.
– Бив, мабуть?– запитала, здогадуючись.
– Ой бив! Ой бив! Щоб його об суху дорогу било!– Олена ледве допленталась до лави, присіла.– Все тіло синє, ось подивіться!
Олена хутко зіскочила з лави, роздягнулась. Можливо, вперше в житті Палажка пригорнула її, поцілувала.
– Побив добре, щоб йому руки повсихали. Ніде й куряті клюнути,– ковтаючи терпкий клубок жалю і образи, мовила Палажка,обмацуючи руками худе, посиніле доччине тіло, що тряслося, неначе в лихоманці.– Поплач, сльози– серцю полегкість.
Тамуючи біль, Палажка одвернулась, змахнула непрошену сльозу. Обійшла навколо Олени, подивилась на вузькі білі зсутулені плечі, випираючі лопатки, поспіхом перевела погляд на вікно. Ворота були зачинені. Значить, Іван ще в полі.
– Боронь Боже, сказати батькові. Гляди мені. Він і так за тобою кожного дня плаче та побивається, душею тліє, ні на що перевівся. Геть увесь посивів. Якби не Максимко, то хтозна як би й жили,– зітхнула Палажка.
Олена мовчала, тільки схлипувала.
– Одягайся, Оленко, і ось послухай, що я тобі скажу!– якомога лагідніше мовила мати.– Жалко мені тебе. Все-таки рідна дочка. Тільки знай, кінь кобили не вб’є. А в житті всякого буває. Мирись, шануйся. У вас он дітки Василько, Лука. Як вони там?
– Та нічого. А Максим же де?
– Десь з батьком у полі. Скажи хай коли-небудь прийдуть Василько та Лука. Може, віз поможуть батькові зремонтувати, ніяк сам шин не натягне. Та й грушами почастую.Тими, що ти любила. Пам’ятаєш? Сама б зірвала, так високо,– і, обіймаючи поглядом подвір’я, відвернулась до вікна. «Добре, що Івана вдома немає»,– подумала, журно всміхаючись.
– Не піду я більше туди. Робіть зі мною що знаєте.
– А діти ж як?– запитала Палажка.– Дурний розум попереду біжить, а розумний позаду. Скільки разів я тобі казала, як ти ще дівкою була? Не послухала! Нарікай тепер на себе.– Палажка трохи подумала, додала:– Все-таки немає гіршого ворога, як дурний розум.
– Та що ж мені робити, що й казати!?– голосила, згадавши дітей Олена.
– Жити! Побив, мабуть, не просто так, а за діло!– наполягала мати. І хоч серце Палажки краялось від жалю, прожиті роки переконували: Олена навряд чи безвинна.– Не знаю, як ви там живете, та від людей чула– Павло жаліє тебе,– Палажка намагалась викликати дочку на відвертість.
– Жаліє?!– Олена здивовано подивилась на матір. Павло й справді не давав їй і пилом припасти: ні важкого підняти, ні досхочу наробитися. Та, мабуть, йому остогидло слухати невпинні ревнощі до Лукії.
– Ну, от бачиш, правду кажу. Значить, не займай, як сердитий. Запам’ятай– своя хата покришка. Зрозуміла? А тепер збирайся і йди до дітей,– вмовляла дочку Палажка. В її голосі зазвучали знайомі Олені нотки. Вони не віщували добра. Олена неохоче встала з лави. Пішла.
– Ну й мати! Оце й пожалілась. Краще б і не приходила,– розкаювалась Олена.
– І жаліться більш не ходи.
Олена прочинила двері, пірнула в сінешні сутінки.
– І сама більше не приходь,– сяйнула в темряву сіней жорсткими колючими очима.– З Павлом заходьте, з дітьми– прийму.
– Ти ба, не знайду западки. Проклята! Де вона поділася,– сердиласьрозгублена Олена, нишпорячи рукою в темряві по одвірках. Нарешті знайшла, відчинила двері.
– Так що, звиняй,– виходячи слідом за дочкою,винилась Палажка.
Олена вийшла на широке подвір’я і, не оглядаючись, невдоволена попрямувала до хвіртки. Біля воріт спіткнулась босою ногою об перевернуте, вирубане Тимофієм Ододкою з старої груші корито, зойкнула, і від того стала ще злішою. «Викинули б його чи що. Окрім зла, це вирубане в празник корито нічого не приносить. А мати... Скільки років не бачились і на тобі,– тамуючи біль, злостилась Олена.– А проте, й дивуватись нічому! Була клятущою, такою й залишилась».
– А мене в гості не ждіть,– почулося навздогін. Палажка ще довго стояла, обіпершись підборіддям на навильник, дивилася вслід дочці. Скупа сльоза викотилася з куточка примруженого ока і, плутаючись у зморшках, побігла вниз, впала на лискучий зубок. Палажка неквапливо висмикнула глибоко ввігнані в чорнозем вила, кинула їх на праве плече, і, трохи сутулячись, городами, через перелази, попрямувала до Вузької, на левади, перевертати скошене сіно. На березі довгими стьожками вибілювалось полотно.
А Олена ще довго не могла заспокоїтись, сипала прокльони на матір, Павла, плакала. Вдома розгублений Павло жадібно цілував її тіло, хапаючи ротом повітря, каявся:
– Пробач, Оленочко!
Павло плакав, наче мала дитина, безпорадно тицявся важкою від дум і відчаю головою, наче одноденне теля в коров’яче вим’я, в її долоні,груди.
12
Дім Сави Хомича Штима на краю села, на відшибі, в сосняку. Будував його дід Сави, жорстокий і скупий Хома Штим, управитель панського маєтку. Одружився Хома на Горпині, двоюрідній сестрі Терентія Ригора, і поселився на краю села, подалі від людського невсипущого ока.
Терентій Ригір розумівся на конях, з дитинства служив у пана Дурново в економії коновалом. За багаторічну віддану службу старий Дурново дав йому вільну, наділив землею.
Любив розповідати про те Терентій, увійшовши в старість.
– Старому панові тоді було років, мо, п’ять, а пройда, а балувані, не приведи Господь,– всміхався в мітлуваті вуса Терентій.– А пустун– як не туди, так сюди свого носа вшилить. Одно було мене зачіпає, та все по-московськи чтокає. Одного разу схопив якийсь камінчик у руку й за спину ховає.
– А ну-ка скажи, Тереша, что у мене в руке?
– Камінець, що ж іще?– відказую. А воно, капосне, шасть, оббігло навколо замку і знову щось в кулачку тримає. А тим часом пан до від’їзду готується. Вся челядь дворова зібралась, двері брами відчинилися, а старий пан як гримне:
– Найдите мне этого сорванца, Петьку.
А Петька тим часом підбігає до мене, заглядає у вічі.
– Ну, а теперь что?
Я, звичайно, ні сном, ні духом не знаю, що в нього в руці. Бачу, пан сердитий, що я затіяв розмову з його сином, очима так і стриже. Кучер ледве коней стримує. Одне слово– непереливки. Ну, думаю, або пан, або пропав, і чешу навмання примовкою, себе на увазі маю:
– Ех, жучку, жучку, попався панові в ручку...
– Угадал, угадал!– закричав Петько,трохи розтуляючи долоню.
Челядь підхопила Петька під руки і до батька в карету. А він ногами меле, руки вгору, а з не щільно затиснутої долоні звичайнісінький собі жук виліз, здійняв крила і полетів.
Пана, який все те чув, взяв подив, він завовтузився, загніздився на своєму місці. Я візьми й бовкни:
– Ач, вмощується, як квочка на крашанках.
– Что?– пан метнув у натовп здивований погляд.
– Звиняйте, кажу, вирвалося.
Пан посміхнувся та й каже: «Угадал, полно яиц. Как тебя звать?»
– Терентієм, ваша милість,– і перед паном на коліна– гуп!
Пан відшукав поглядом управителя Хому Штима, наказав:
– Від мого імені випиши йому вільну.
Кучер відпустив віжки, і вгодовані коні винесли карету на стовповий. За мить спиці злилися в суцільне коло.
– Брешеш ти, мабуть, Терентію,– не вірили селяни.– Оце тобі пан так зразу й волю подарував. Казав пан, кожух дам, та слово його тепле.
– Хто бреше, тому легше,– відказує Терентій й простує далі.
Не пройшло й року, як згинуло кріпосне право. Але як би там не було, воля до Терентія і його сина Мусія прийшла трохи раніше.
Йшли роки, Штими багатіли.
Ще й досі з вуст в уста передаються розповіді батька Сави, Хоми Хомича Штима, про турецьку компанію 1887 року, в яку він був нагороджений за відвагу хрестом і призначений молодшим командиром.
Захоплено розповідав Хома про те, як вони виловлювали турецьких дітей, переважно хлопчаків, становили попід стіною в ряд, по ранжиру, і, навалившись гуртом, давили важкою лавою під горло.
Хома ловив на собі недовірливі погляди, всміхався, хизуючись, зверхньо говорив:
– Звиняйте... Пора йти. Засиділись.
– А для чого хоч дітей давили?
– Що, не ясно?– повертався на голос Хома.– Щоб хоч в одному поколінні з нашими дітьми нікому було воювати.
Повернувшись з війни, Хома Хомич розбагатів несподівано швидко, всім на подив та на заздрість.
– Мабуть, когось вбив і забрав золото,– пішов по селу поговір.
Зрештою, так воно й було. Але не тільки золото, яке батько Хома Хомич привіз з війни, допомогло Саві твердо стати на ноги, а й те, що довгий час дід Хома був управителем у пана Дурново. До того ж шептанням і травами дружина Хоми Хомича, в дівоцтві Текля Густодим, виліковувала божевільних. Часто й густо можна було побачити, як до лісу ведуть зв’язаного буйного хворого. А десь через місяць забирають назад здорового й спокійного. Багато хто хотів знати звідки це в неї. Одні говорили– від Бога, інші стверджували, що від нечистого з Чортової ями. Та що б там не казали, а Хома багатів. І не було йому рівного верств на десять в усій окрузі. А згодом Хома і зовсім перейшов усяку межу. З свояком стали підробляти царські гроші. Але й цього виявилось мало.
Якось улітку, в ніч на Іллів день, впіймали Хому біля хутора Коломійцевого з гарбою крадених снопів. Шість кіп чужого добра прихопив. Хліб зникав і раніше.То в одному, то в іншому місці траплялася покража, але впіймати злодія не вдавалося. І ось, нарешті, піймався. На виїзді з поля хуторяни зняли Хому з гарби, посадили на суху дорогу. Дмитро Коломієць, синок Ларивона Коломійця, веселий, метикуватий, висмикнув з ярма занозу, підкрався ззаду, вдарив Хому по голові. Під кінець поклали Хому на снопи, під рубель, затягли, і пустили волів попаски. Так і їхав Хома до самого дому. Перед світом, поскрипуючи ярмом, воли прийшли до двору, вперлись дишлом у ворота. Текля з сином Савою зняли Хому з гарби ще й на світ не благословлялось, внесли в хату. Ходити він уже не міг, лежав на полу мовчки, заплющившись. Під вечір розняв повіки, прохрипів:
– Баламут, Даценки,– і віддав Богу душу. А що вдієш, своїх рук не підложиш. Цікавим сказали, що помер від чахотки.
– Від сухот помирають у двадцять-тридцять років, а Хомі за півсотні,– сумнівався дехто.
– А я чув, наче його вбили. Піймали в шкоді й дали бебехів...
Знову пішов Байраком поговір. Приїхав становий. Можливо б, і судили Симона Баламута і Василя Даценка, та розпочалась війна з Японією, і Симона й Василя разом з синами забрали на війну. Взяли й сина Хоми Штима, Саву. Лише у грудні 1904 року Сава повернувся з-під Порт-Артура по пораненню.
Йшли роки. Старий пан невдовзі помер, та в маєтку все залишилось, як було. Основною галуззю господарства, як і раніше, залишалося вівчарство. Глевкі, метров чорноземи, залишались неораними. На сотнях десятин землі гуляли вівці з дзвіночками. Похмурі вівчарі доїли овець, кидали в молоко шлунки зарізаних новонароджених ягнят, робили гляганку. Хто проворніший, різав ягнят десятками і збував каракулеві шкурки в Миргороді, Полтаві. Петру Миколайовичу Дурново було не до ягнят. Починаючи з сімдесятих, в Росії став рости революційний рух. Народники, соціал-демократи, революціонери, а згодом і більшовики, баламутили народ, штовхали на терористичні акти. В 1902 році Петро Миколайович захворів, зовсім не до господарства стало, і маєток в Байраку перейшов у володіння його сина, капітана другого рангу Павла Петровича Дурново. Новий хазяїн повів хазяйство інакше, ніж батько. Він ліквідував вівчарство, розпочав будувати цукроварню. Мусій Ригір цілими днями тесав, гнув копили до саней, робив колеса, порався по господарству. Стосовно плотницької і столярної справи Мусій Ригір був майстер неперевершений. В усій окрузі не було такого ходу чи саней, яких не торкнулися б його руки. Ґринджолята, розвальні, звичайні сани. У майстерності вступав хіба що Івану Віричу. Все вмів Мусій, його поважав навіть місцевий багатій Сава Штим.
– Доров був, Мусію, Бог на поміч,– всміхається Сава.
Під чорними битими валянками Сави порипує сніг.
– Здоров, якщо не шуткуєш,– озивається Мусій.
– Добрий майстер буде для панської цукроварні.
– Колись був непоганий, а зараз нанівець зійшов,– вганяючи сокиру в колоду і витираючи піт, говорить Мусій.– Здоров’я того лишилось з цапову душу. Мо, он Олекса. Як-то кажуть, були б люди, а піп буде. А ти звідки знаєш за цукроварню?
– Та балакають.
– Люди накажуть...
– За що купив, за те й продаю,– посміхнувся Сава.– Кажуть, якщо в церкві дзвониться, то, мабуть, якийсь празник є.
Сава ще трохи постояв, покурив, погомонів з Мусієм і втоптаною стежкою почвалав у сосну, до свого дому.
14
Олена і Лукія ворогували давно, і причиною тієї ворожнечі був Павло Петрович Дурново. Розпочалося те давно, бозна й коли, не все навіть у згадках лишилося. Підлітком закохалася Лукія у молодого панича. Ще будучи дівчиною, вона склала собі ціну. Пишнотіла, гарна, Лукія не раз бачила, якими очима дивляться на неї хлопці й чоловіки. А після того, як її мало не зґвалтував рідний дядько Андрій Коломієць (Лукія дванадцятирічною дівчинкою гостювала в хуторі Коломійцевім у тітки й дядька), вона остаточно зрозуміла, що значить для чоловіків, а дядькові було далеко за шістдесят, молодість і круте, біле, наче збите на молоці, тіло.
Дядько затис її в темних сінях, слюнявив лице зів’ялим, беззубим ротом, в якому стирчав один пеньок, гаряче шепотів звабливі, нездійсненні обіцянки:
– Одягну, як королеву. Куплю корсетку, плахту, чоботи, кашеміровий платок.
Тепер Лукія думає: яку корсетку, плахту, кашеміровий платок і чоботи він міг справити? Навіть якби продав усе своє господарство, не купив би. Деякий час Лукія вірила, вагалась, чекала, її розбирала цікавість. Потім, відчувши не зовсім пругку чоловічу справу, вирвалась із дядькових обіймів. Толку з того діда, як з глевкого хліба, кажуть мати, і недарма.
А молодий пан, той би справив. Скільки разів вона навмисне попадалася йому на очі, а він проходив мимо, не звертаючи на неї ніякої уваги. Чому на панича не діяли її чари? Чому він закохався в худу, наче тараня, дрібну, хоч і вродливу, Олену Вірич? Потім, коли Олена вийшла за Павла Ригора, панич, схоже, відстав від Олени, та з усього видно, він був не байдужий до неї. Олена, як могла, сторонилась панича. Чи то була байдужою, чи, мо, боялася, дурепа. А вона, Лукія, віддалася б паничеві не роздумуючи, навіть зараз, в заміжжі за Василем Ригором. Толку з того заміжжя. Роки минають, спливають Пслом, відходить, в’янучи, молодість, а що вона бачила?
Павло Петрович Дурново в останні роки рідко з’являвся в своєму маєтку, цілком довіряючи поточні господарські справи управителеві Саві Штиму, а якщо й з’являвся, то мало вникав у господарські подробиці. Мабуть, були підстави в пана довіряти своєму управителеві. Встановлену суму прибутку Павло Петрович отримував справно. Стосовно ж надлишку, який безсумнівно прикарманював Штим, то те мало обходило Дурново. Зрештою, то його, управителя, заслуга, його гроші; вміє господарювати. А якщо до нього дійдуть подібні чутки, то він уважно придивиться до Штима, прикине, зважить всі за і проти, і збільшить суму річної виплати. А Штиму, щоб мати зайвий прибуток, прийдеться господарювати ще краще. Побудувати, приміром, млин чи ще один ставок, щоб розвести в ньому карасів і продавати їх у Полтаві, Сорочинцях чи в Миргороді.
Приїжджаючи на батьківщину, Павло Петрович здебільшого відпочивав у саду, на дачці, читав сексуальні романи Арцибашева, ходив на полювання. На такий випадок Штим тримав цілу зграю гончих і ловчих псів. А ввечері пан збирав до маєтку тутешніх хлопців, дівчат та молодиць, організовував співанки. До нестями, до самозабуття любив молодий пан українські пісні. Тільки де ти їх в тому Петербурзі почуєш? Почути, зрештою, можна й там, але таку, як тут, на Україні, широку, розлогу, привільну, як степ, чисту, мов води криниці, світлу, як місяць, ясну, як серпанкові світанки,– ні. Він сам і акомпанував на роялі, який від від’їзду до приїзду вкривався товстим шаром пилу. Ніхто в маєтку не доторкався до нього. Та, зрештою, ніхто і не вмів грати.
От і сьогодні увечері зібрав Павло Дурново хлопців, дівчат, молодиць. Всі вже давно знають його забаганку, а тому з’явилися в вишитих сорочках, запасках, червоних чоботях, стрічках. Коротше кажучи, вирядились, як на Великдень. Павло Петрович прискіпливо оглянув жінок, що вишикувались у три шеренги посеред залу другого поверху, на хвилину затримав погляд на Олені Ригір, пройшов у куток під образи, сів на м’який стілець, торкнувся пальцями клавіатури. Чарівні звуки наповнили кімнату. Через відкриті фіранку та вікно попливли до саду. Парубки й чоловіки, на чолі з Анафієм Біденком, тим часом приготували бандури, балалайки, мандоліни, здійняли над головами смички. Пан порахував до трьох, мотнув головою, торкнувся перламутрових клавішів. Дівчата й молодиці разом, набравши повітря в легені, заспівали:
«Повій, ві-і-і-тре-е-е, на Вкраї-і-і-іну-у-у,
Де по-ки-и-и-инув я-а-а дівчи-и-ину.
Через відчинене вікно над Кордонською горою пливло до лугу тужне:
«Де поки-и-и-инув ка-а-а-рі очі,
Пові-і-і-ій, вітре, о-о-о-о-опівночі».
Пан задер г олову, струснув передчасно посивілим чубом, ковзнув поглядом по рядах: Марта, Секлета, Олена, Дарина, Лукія. І знову погляд вертається до Олени Ригір. Сухі очі пана туманяться, масляніють. Широко, наче у повінь вода Пслом, тече пісня.
«Де поки-и-и-нув ка-а-а-рі очі
Повій, вітре, о-о-опівно-о-очі».
Пан тягне, не зводячи з Олени очей. Олена помічає той погляд, червоніє, наче стьожка, опускає очі долу. Помічає той погляд і Лукія, міниться. Олена, може, й не ходила б на ці співанки, та що вдієш, де подінешся. Колись, у далекій молодості, років з десять, а може, й п’ятнадцять тому, молодий ще тоді Павло залицявсь до Олени. Свататись, правда, не наважувався, знав, що не звелить батько брати просту селянку. Та й Олена, мабуть, не згодилась би . Не йняла віри молодому розбещеному паничеві, який тільки й знав, що домагався від неї одного– її тіла. Олена не вступила тоді йому, проте Павло Петрович вважав свої почуття справжніми, вартими найвищих порухів душі.
Йшли роки, Олена вийшла заміж, Павло Петрович одружився. Та щось утримувало його біля тих спогадів, можливо, перше невдале кохання.Зрештою, не так і багато було невдач на його життєвому шляху. Чи, можливо, щось інше, вагоміше. Він і зараз не знає, що. На мить пісня обривається, на деякий час западає мертва тиша. Павло Петрович відриває погляд від чорних Олениних брів, переводить на молодих дівчат з довгими косами, з безліччю вплетених у них стрічок і, стримано зітхнувши, розпочинає нову пісню. Вона не менш тужна і жалібна, ніж перша. І мова в ній про молодість, про те, що вона не повернеться, як би ми не чекали, не хотіли, не виглядали її. Сьогодні всі пісні були про нього й Олену. Про їхню молодість, кохання. У крайньому разі, так здавалося Павлу Петровичу.
Розчервоніла від уваги й збентеження, Олена стояла серед подруг, і хоч була не вдушлива, відчувала, що їй не вистачає повітря; горло стискала якась незрима рука, груди душила ядуха. Їй здавалося, що всі все розуміють, особливо хлопці, що підігрують панові.
А пан наче навмисне підбирав пісні, начебто прощався, начебто знав, що вони вже не зустрінуться, що попереду їх жде розлука. І ось, нарешті, пролунала остання пісня. Павло Петрович встав із-за роялю, і Олена полегшено зітхнула. Наостанок пан розщедрився і, як завжди, обдарував всіх дарунками. Кому дісталися гроші, кому вишита коленкорова сорочка.
– А ти, Олено, залишся, тобі дарунок особливий. Ти сьогодні краще від усіх співала,– сумно всміхаючись, проказав пан. В Олени й підлога попливла під ногами, і в роті висохло.
– Не треба мені ніякого подарунку,– прошепотіла зблідлими вустами й не впізнала власного голосу.
– І все ж залишся. Я вважаю, що ти заслужила ось це,– пан дістав з шафи штуку гарної квітчастої матерії, простягнув Олені.– Чого злякалася? Тримай!– пан з докором глянув на Олену, поспіхом одвернувся, пройшов до прочиненого вікна.
– Лукіє, підожди,– гукнула Олена ятрівці. Олена все ще вагалась. В першу мить вона навіть хотіла відштовхнути випещену панову руку з простягнутим сувоєм, але матерія була надто вже гарною.
– Спасибі вам, Павле Петровичу, за все,– шанобливо вклонившись, сказала Олена осівшим, глухим голосом й кинулась наздоганяти розлючену Лукію.
– Прощавай, Оленко! Більше не побачимось!
Він навмисне не став утримувати її, пожалів. Мабуть, таки любив. Піде поговір, потім недовіра, чвари, побої вдома, пияцтво. До того ж, закінчувалась відпустка, треба було спішно збиратися до Петербурга. Поки Павло Петрович Дурново віддавав розпорядження кучерові і обслузі, Олена наздогнала Лукію.
– Ну, чого він від тебе хотів?– улесливо запитала ятрівка.
– Ось, бачиш,– Олена показала ятрівці загорнутий у полотно сувій.
Лукія, як побачила ту матерію, мало мови не лишилася. Серце її наповнилось заздрістю.
– Не розлюбив, значить, пан. Чи, може, й сьогодні любилися?
– Господь з тобою й Господь над тобою, Лукіє, що ти мелеш?
– Те, що чуєш! Якщо не даси на кофту... ні, на дві, розкажу Павлові, так і знай. Мені, бач, таких дарунків пан не дарував.
– Та хіба ж я винна?– знітилась Олена й злякано додала:– А якщо тобі потрібна кофта, так тут і тобі, й мені вистачить. Тут нам обом по дві кофти вийде...
– Гляди вдуриш!
Додому добрались сутінками. В хату ввійшли мовчки.
Десь опівночі Олена все-таки наважилась і, не знаючи, як розпочати мову про дарунок пана, про погрозу Лукії, плутано і непослідовно почала розповідати про все Павлові. Павлові та розповідь здалась нудною й нікчемною. Добряче натомлений за день, він потихеньку дрімав, пропускаючи її слова мимо вух. Олена не звертала ніякої уваги на його тихе сопіння, час від часу зводячись на лікоть, розповідала, звільнюючи від тягара власну душу. А коли закінчила і безперервний потік слів припинився, то так втомилась сама від нервової напруги, від страху, що Павло не зрозуміє її, поб’є, що навіть не стала перепитувати, виясняти у Павла його думку про ту штуку матерії, подаровану паном, вмовкла, зів’яла затихла у нього під рукою.
– Павле,– стиха позвала Олена.– Ти чуєш мене?
– Умгу,– невиразно відповів напівсонний Павло.
«Може, розсердився,»– злякалась Олена, а тому вдруге перепитувати не наважилась.
15
Другого дня вранці Павло Петрович Дурново парою коней від’їжджав до станції Сагайдак. На передку сидів кучер, позаду управитель Штим. Павло Петрович, здавалося, уже забув геть про все: і про свої відвідини Байрака, і про вчорашні співанки, і про Олену. В голові роїлись інші думки, непокоїли всілякі турботи, веселі і сумні згадки про домівку. Та ще крутилася в голові ця дивна, не українська назва містечка Сагайдак, що по-татарськи означає стрімкий вигин, лук, та ще примовка, яку придумав хтось із місцевих дотепників: «Сагайдак, Сагайдак, нема грошей, сідай так». Все це вертілося в Павловій голові, викликало невеселу усмішку: ось тобі і Сагайдак! Колеса карети, здіймаючи й тягнучи за собою шлею куряви, прогуркотіли дерев’яним містком і знову зацокотіли окованими ободами по в’їждженій дорозі.
За похиленим тином біля подвір’я Качечок, на прозвище Росєйки, увагу Дурново привернув тужний розпачливий плач. Він підвів голову, розплющив очі, які прикрив у задумі повіками, роззирнувся навкруги. Справа, по ходу, обіпершись на кілок ліси, голосила стара, сива, згорблена жінка. Панові губи повело вбік. Погана прикмета. А проте, хто його знає, може, навпаки– гарна. Плач був наче по покійнику. Пан жестом наказав їздовому притримати коней, і коли ті зупинилися, повернувся до Штима.
– Узнай, в чім там річ!
Сава Штим встав з карети, підізвав до себе когось із селян, що боязко виглядали з-за тинів, запитав, що трапилось.
Старенький, дрібний і плюгавий селянин невизначеного віку, йому можна було дати і п’ятдесят і всі сімдесят, то був дід Никін, підійшов поближче до панської карети, низенько вклонився панові в ноги, сказав:
– Та горе в цих бідаків велике. Біда за бідою. Навесні кінь здох. На коня всією громадою стяглися. А кілька тижнів тому помер хазяїн, здається, на Євсевія поховали. А це ось і корова околіла.
Пан схилив голову, наказав дідові покликати жінку і в присутності управителя сказав:
– Не плач, не гніви Бога, ми всі в його волі. Хазяїна ми тобі не повернемо, а корову... Корову– можна,– і повернувся до Штима.– Щоб сьогодні до кінця дня видав цим бідакам корову з мого стада.
– А як же з оплатою?– схиляючись до панового вуха, заитав Штим.– Це ж бідаки з бідаків, у них грошей і коп’я немає.
– Дурень! Не бачиш: у людей горе. Про які гроші може бути мова? Колись відроблять. Не вони, так діти, онуки!– сердито обірвав його пан, рухом руки відсторонюючи того від себе.
Тамуючи образу, Штим з готовністю відповів:
– Зрозумів, Павле Петровичу, буде зроблено, як ви веліли,– і, звертаючись вже до старої, що стояла, схлипувала посеред дороги, витираючи брудними руками очі, мовив:– Нехай синок Дем’ян після обіду зайде до мене.
Даючи знак рухатися далі, пан махнув рукою.Люди у відданім поклоні схилили голови. Кучер стьобнув батогом коней, і ті рвонули, натягли посторонки і, збиваючи пилюку копитами, покотили карету в напрямку станції.
Стара, розпатлана, почорніла від спеки й життя жінка довго дивилась їм услід, потім стала навколюшки, довго молилася, клала навздогін поклони, цілувала землю.
Сава Штим сидів позаду пана, супився, його розпирали злість і образа від несподіваної панської доброти. Хтозна для чого й нащо віддавай корову. Вона все одно в них здохне. Краще б він забрав її собі. Якби хоч син Дем,ян був путящий,а то розказують: йде Дем’ян на досвітки в шапці, ще й хусткою зверху зап’ятий. А мороз січе– земля тріскається.На підході до села Дем’ян розіпнеться, зніме шапку, натягне картуза, хустку в шапку засуне й сховає у кого-небудь в стіжку сіна чи ожереді соломи.
Якось хлопці підслідили й переховали Дем’янову шапку, щоб не задавався, не дурачив дівчат, а заодно і їх. Дем’ян поки дійшов у картузі додому, то так змерз, що вже, кажуть, і не балакав. І зуби позмерзалися, й вуха повідмерзали. Років два після того хворів.
Ох, ця панська доброта! Кісткою поперек горла стоїть вона у Штима. Він роздає, а ти відповідай. Грошей, не бійсь, на слідуючий рік не збавив. Взяв би й зняв за корову. Він добрий, а ти тепер викручуйся. Штим задивився на металеве мереживо Ярошівського мосту через Псьол, і від душі в нього трохи відлягло. А, зрештою, хіба він не користується панською добротою? Бере в маєтку, що йому заманеться і ніколи не звітує перед паном. Якщо гарно подумати, то й для нього пан зробив немало добра, і він не раз був вдячний йому, так що нічого кістричиться. Така вже невдячна людська натура. Коли пан проявляв добро відносно нього, він вважав його благодійником, людиною великої і щирої душі. Зараз же пан в його очах не більш ніж роззява, тюфтій. Звичайно, можна було б і не виконати панової забаганки, через рік все перемелеться, мука буде, навіть не спомнить ніхто. Та Штим раптом згадав, що це завдяки Павлу Петровичу Дурново і його, Штима, сини Дмитро та Гаврило закінчили Ярошівську гімназію, а найстарший Петро–ще й військову школу в Петербурзі, став офіцером. І щось тепле ворухнулося в душі управителя. Лід, що на мить скував висохлу від постійних господарських турбот душу, раптом розтанув. За одне це він повинен служити панові вірою і правдою, виконувати всілякі його забаганки.
По знаку Дурново їздовий відпустив віжки, і карета, похитуючись на м’яких ресорах, мирно застукотіла ошиненими колесами по в’їждженій, вибоїстій дорозі. Дурново сидів, похитуючись на пухкій подушці, думав про життя, про долю, про свою молодість, Оленку. І ці останні думки були зовсім невеселі, і навіть в’їдливе, що давно вже нав’язло у мозку: «Сагайдак, Сагайдак, нема грошей, сідай так», не перемагало тих думок, не відволікало від спогадів. Попереду чітко виднілось ажурне плетиво моста, блищали рейки. Павло Петрович озирнувся.
– Прощавай, Байрак, прощавай, батьківщино! Чи вдасться зустрітися знову?
16
Якось на Воздвиження прокинувся Сава Штим серед ночі, прислухався. В дворі хтось вовтузився: біля стайні чути приглушений гомін, глухий грюкіт.
– А де ж це Сірко?
Сава спочатку кинувся до вікна, потім накинув на плечі чумарку, вхопив під лавою сокиру– гунув у сіни, до дверей. Та двері знадвору були зав’язані. Від безсилля і люті Сава заскрипів зубами. З сокирою в руках метнувся в хату, став будити синів.
– Дмитре, Гавриле!– вставайте, так і життя проспати недовго...– Штовхнув під бік одного, потім другого.
– Який там іще дідько тебе телесує?– спросонку буркнула Докія.
– Сить, кікімора стара!– гримнув на дружину. Голос Сави прокотився до порогу, забрязчав шибками в миснику.
Першою підхопилася невістка Марта. Дмитро і Гаврило невдоволено бурчали.
– Та ситьте ж ви!– вужем засичав Сава.
У дворі глухо брязчало залізо, чулася метушня. В хаті наполохано притихли.
– Гавриле, Дмитре! Де ви?– тихо позвав синів і першим кинувся до вікна, щоб виплигнути, вдарити на сполох. Кілька постатей метнулось до хати.Сава завмер.
– Ми тут, тату,– сказав Дмитро.– Що скоїлось?
– Коні!– відчуваючи, як заходиться серце, прошепотів Сава.– Подивіться.– Сава притиснув лоба до холодної шибки і тієї ж миті відсахнувся, закляк, бліднучи, злився з стіною.
Сини розгублено дивились на батька. Надійно прикрита темрявою, чиясь постать ворухнулась по той бік вікна й знову завмерла. Бліде місячне сяйво тоскно сіялось із-за хмар на подвір’я, вигін, бур’яни, на білі стіни, жовту призьбу.
Дмитро взяв ослона, підійшов до надвірного вікна й скоріше відчув, ніж побачив, що там хтось стоїть. Одразу зрозумів намір батька і те, що не вдасться його здійснити. Спробуй виплигнути– зразу ж зостанешся без голови за здорово живеш. Дмитро опустив ослін.Відчайдушний Гаврило хотів висадити раму, але його втримали.
Сава лютував до самого ранку, несамовито стискав скроні, у відчаї рвав на собі волосся. Гупали копитами об землю потривожені коні, форкали, били копитами по цимбалинах. Не знаходячи собі місця, Сава час від часу наближався до вікна,вискакував у сіни. В прохолодному, наметно лежачому ранковому тумані метушились невиразні тіні, чувся гуркіт заліза.
Десь далеко в селі вихопився перший хупавий вогник, за ним другий, третій. А ось уже й зовсім близько, мабуть, у Ригорів. Заспівали четверті півні, скрипнули набряклі за ніч ворота. По щілинах і закутках розбігалися, зникали сутінки. Сава вичекав, коли зайнялась ранкова зоря, вибрався з синами через вікно надвір, прожогом кинувся до стайні. Біля дерев’яного корита, скрючивши набік голову і висолопивши прикушеного іклами розпухлого язика, лежав мертвий Сірко. В угноєній пилюзі, потворно відкривши пащу, валявся важкий замок.Лише засув надійно тримав набряклі за ніч двері.
«Ні, не залишать конокради свого наміру. Прокинуться колись уранці і побачить спустілу стайню. Краще вже смерть».
Тепер майже кожної ночі Сава з синами ночував у стайні.Інколи,щоб не страшно було, кликав до себе ще й Дем’яна Росєйку. З тих пір, як Сава за наказом пана подарував Дем’яну корову, той став його вірним слугою. Десь через місяць, як похолодало, сини полишили конюшню, пішли в хату.
– Цокотіть тут самі зубами,– махнув рукою Гаврило.
Дмитро з Мартою замикали двері конюшні знадвору і Сава лишався в стайні сам, лежав на пахучому сіні, поринав у роздуми. В головах, як і завжди, лежала рушниця, під рукою– сокира.
Якось звечора в одній сорочці до Сави прийшла невістка Марта,розпатлана погрюкала в двері. Вона довго думала над Олениними словами і нарешті відважилась.А будь, що буде.
– Набої ось забули... Принесла...– сказала знічено.
– Заходь, погомонимо... Не спиться щось одному...
– То, може, вас приспати?– запитала Марта з викликом, опускаючись поруч з Савою на пахуче сіно.
– А чого ж?! Можна. Ти ба, яка смілива!?– сказав Сава, підминаючи під себе туге, розімліле від хатнього тепла тіло невістки.
Марта час від часу зойкувала, стогнала, щось гаряче й безладно шепотіла палкими вустами.
В хату повернулася опівночі. Сава заснув, наче крізь землю провалився. Не встиг додивитися першого сну, розбудили кроки, наче по голові хтось пройшовся. До стайні наближалися крадькома і в той же час впевнено. Сава намацав сокиру, дотягнувся до рушниці. Заскрипіли ясла, заіржали, тирлуючись, коні. Через вузький отвір над дверима зазирав у стайню місяць, висвічував паруючі на дерев’яному помості рожеві кімяхи кізяків. Було далеко за північ. З гуркотом упав на землю пудовий замок. Коні здригнулися, присідаючи на задні ноги, злякано заіржали.Кілька чоловік налягло на двері. Двері скрипіли, але не піддавалися: тримав дубовий засув. Сава нечутно підійшов до дверей, застиг в напрузі. Чекання було нестерпним. Щоб знадвору не почули, як шалено гуркотить серце, знову відійшов від дверей, посунувся до ясел.
Раптом у вузьку щілину щось просунулось, впилось зубцями в дерево, заскреготіло.
«Пилка!»– вжахнувся Сава. Перше, що прийшло на думку– вхопитись за полотно. Потім зрозумів, що цим тільки видасть себе, поранить руку. Залишалось одне– чекати. За дверима вовтузились, перешіптувались, сопіли. Шуміла, гупала в скронях кров. Голоси здавалися Саві то зовсім чужими, то наче знайомими. Витанцьовувала на міцному дубові пилка. Скреготів зубами Сава. Жалко дверей, та, мабуть, пора вже й провчити охочих до чужого добра. На мить пилка вмовкла, почувся стукіт. Почали задовбувати долотом, аби пиляти впоперек. За годину важка дубова дошка, вирізана якраз навпроти засуву, гепнулась Саві під ноги. Білий прямокутничок світла простягнувся до кінських копит, висвітив паруючий послід, розтікся по стайні, аж до ясел. По той бік дверей весело загомоніли, чиясь голова наблизилась до отвору і зникла. Сава підвів важку сокиру на рівень плечей, обіруч стиснув держально.
– Давай вже, відчиняй!– почулося знадвору.
– Не спіши, Гора. Он хай Лівша, йому спідручніш.
Чиясь довга і зграбна рука по самий лікоть просунулась в отвір, облапуючи двері, шукала засув. Сава розмахнувся і, зажмуривши очі, вдарив з усієї сили.Противний хрускіт, гарячі бризки в лице. Обрубок руки глухо стукнувся об дерев’яний поміст. Дикий зойк розітнув тишу. В дворі лайка, погрози, метушня, прокльони і затихаючий тупіт копит. Сава дістав рушницю, просунув у отвір, вистрелив навздогін. За мить все стихло. Сава витер з чола піт, чужу кров, довго блював під ноги.
Тільки вранці, як зійшло сонце, Сава виніс відрубану руку за двір,до дороги. Довго дивився на скоцюрублені, загрубілі від роботи, прокурені пальці, намагаючись вгадати, кому із знайомих вона могла належати. Нарешті бридливо зсунув її ногою у викопану на узбіччі ямку і вжахнувся.Тільки тепер дійшло до Сави, що відрубана рука була лівою.Саву аж у піт кинуло, подих перепинило. Він гарячково перебрав усіх лівшів у Байраку і ні на кому не міг зупинитися. Значить, не місцевий.
Сава трохи заспокоївся, загорнув яму, розрівняв місце схову, роззирнувся, чи ніхто не бачить, чим він займається, і, кинувши заступ на плече, посвистуючи і крутячи лопату то в один, то в інший бік, пішов до катраги.
17
Леткий вогник гуляв по зітлілих, десятиріччями морених у Пслі пеньках. Метелицею порошили над вогнищем метелики. Після весняного розливу викинуті повінню на піщану косу пеньки встигли підсохнути. Лука, Василько і Мефодя з Іваном Табуром та Петром Росєйкою натягали їх ще навесні. Пливе чорне, морене дерево Пслом, майже не виглядаючи з води, і треба мати добрий зір і неабияке вміння, щоб їх виловити. Василько взяв довгу палицю, поворушив напівзітлілі пеньки.
Схожий на постріл тріск. В усі боки сипонуло іскрами. З притухлого багаття вихопився тугий стовп полум’я, злетів високо вгору, лизнув Василькові руки, відбився в розширених зіницях дітлахів, сколихнув темряву і, відірвавшись, загуготів, щез, поглинутий небом і мороком. Метелики, з обпаленими крильми, посипались у вогонь. Від нестерпного жару хлопці повскакували з місць. Василько кинув у потривожене багаття оберемок сухого хмизу, закотив пару дуплястих пеньків. Лиховісно, наче змія, зашипіло, зашкварчало вогнище. Виїдаючи очі, над самісінькою землею горнув важкий зелений дим. Полум’я трохи присіло, потім гухнуло, вирівнюючись і, ковтаючи рожевими язиками повітря, запалахкотіло рівно, ясно і весело.
Хлопці знов підсунулись поближче до вогню.
Поволі присідаючи, гуділо, палахкотіло,пострілюючи, багаття. Міріади мерехтливих іскор райдугою кружляли над головами, язики полум’я, народжуючись, відривалися від багаття і зі стогоном гинули, поглинуті в’язкою, наче дьоготь, темрявою.
По той бік Псла протяжно іржал и коні.
Десь зовсім близько хлюпала вода. Інколи тишу потривожить важкий, наче зітхання, сплеск: мабуть, зголодніла щука переслідує свою здобич.
– Ну й велика, напевно,– подивувався Лука.– Хлюпнулась, як дядько.
І знову плескіт. Втікаючи від хижака, скинувсь окунь, а може, лящ.
– Кажуть, у Пслі є риба, яка їсть людей,– мовив Петро.
– Таке скажеш,– заперечив Мефодя.
– А чого? Утоплеників,– уточнив Петро.
– Казали дідусь, що того літа, як витягли баграми з Чортової ями Федулову Мотрю, він саме ловив рибу у Вузькій, пішов подивитися, а вона геть уся поїдена рибою,– підтвердив Лука.
– Не рибою, а раками,– заперечив Василько.
– Раками то пика подзьобана, а ноги риба пооб’їдала. Кажуть, у Чортовій ямі сом живе, як бузівок, більший за нашого лошака,– запевнив Ванько Табур.– А бабуся Мотря через вашого діда Мусія і втопилася.
– Він нам не дід,а прадід,– заперечив Лука, переводячи розмову в старе русло.– А про рибу правда. Батько тієї осені такого сома піймали, пудів на п’ять. Тупором розрубували. Аршинів два з половиною в довжину.
– Ну й як, наїлися мняса?
– Яке там м,ясо? Як прядиво. Тверде, наче дерев’яне. Мабуть, не одну людину з’їв. Я колись як пірнув на вигині, а там печера. Вода вимила. Ні кінця їй ні краю. А в тій печері соми, як бузівки, лежать.
Знову почувся стукіт копит і сопіння перегнаних коней. Хлопці наполохано принишкли, задивилися в рідіючу темряву по той бік Псла.
– Знову, мабуть, конокради коней поцупили,– зітхнув Лука.– У Сави не вдалося, так вони сюди.
– А може, то й не конокради,– заперечив Василько, воротом вкручуючи лозину в перетлілі пеньки. Багаття затріщало. Скручуючись, зашкварчав край хворостини.
– Ану, гайда, хлопці, подивимось своїх коней. А то будемо рядом і покрадуть,– запропонував Василько і першим здійнявсь на ноги. За ним попідскакували Петро й Лука.
Після яскравого вогнища темрява здавалась густою, важкою і полохливою, наче в могилі. Вільгістю тягнуло від річки.
– Темно хоч в око ткни,– сказав Петро.– Треба було хоч головешку тліючу взяти або пеньок. Ач, як зелено світяться. Наче світлячки.– Петро ткнув палицю в велику кучугуру трухлявих пеньків.
Василько зрідка поцвьохкував тліючою хворостиною, залишав у траві мерехтливі бризки іскор. Лука весь час попадав ногами в роздвоєні коров’ячі сліди, наповнені водою, спіткався, лаявся. Забачивши жеребця, Василько зупинився. Той стояв, звівши голову, сторожко поводив настовбурченими вухами, тихо іржав. Потім мотнув головою, струшуючи нічну прохолоду, ганяв взад-вперед товсту шкіру, лопотів вологою гривою, нарешті повернув морду до Василька.
– Стригун, Стригун,– тихо позвав Василько і ступив крок назустріч, простягнув руку. Тугий, гарячий подих обпалив долоню. Легкий дотик м’якого, пухкого ворсистого носа приємно залоскотав пальці. Верхня губа забігала по долоні, відшукуючи шматочок хліба.
Василько потемки поправив гриву, ніжно провів рукою по храпах, обійняв Стригуна за шию, відчув прохолодну вологу шерсть. Кінь різко повернув голову в його бік, притис головою до тулуба. Василько поплескав Стригуна по шиї.
Хлопці відійшли вже далеченько. Приглушені темрявою, важко, наче перегружені хури, котяться голоси.
– Василько, поки ти там стовбичитимеш, наче прив’язаний?– гукнув Петро.– Гайда з нами.
– Іди до багаття!– кричить Іван. Видно, добре злякався. Струшуючи росу, кінь стріпнув обважнілою гривою, форкнув, кутуляючи мокру в молозиві роси траву, заскрипів зубами. Василько відірвався від коня, побіг наздоганяти Петра й Луку. На тлі темно-синього неба виразно вимальовувався похмурий ліс. Очі Василька вже призвичаїлись до темряви, він бачив на добрих десять- двадцять кроків вперед, далі нічого не було видно. Тиша. Спокій. Десь під лісом шуміла, вирувала вода. Важко хекаючи, Василько біг луками. Попереду маячили нечіткі тіні братів– Мефоді й Луки. Нічну тишу розпороло пронизливе іржання, важке гупання стриножених коней. Коні були майже поряд, на узліссі, біля кущів глоду й шипшини.
– Но! Вйо!– гукав Петро Росєйка, стьобаючи батогом по землі і навертаючи коней назад до багаття. Окрім свого коня, Петро пас ще Штимових коней і коня Віричів.
По той бік Псла знову простугоніло. Вітерець доніс запах кінської сечі й поту. Зблиснули оголені в іржанні кінські щелепи, і наче стогін прокотився узліссям. І знову тупіт стриножених коней, йокання селезінки, брязкіт залізних пут.Повертаючись до багаття, гомонять хлопці.
– Кажуть, якщо влучити лезом ножа у вихор, то на лезі виступить кров. Інтересно,брехня чи правда?–ЗапитуєПетро.
– Я колись кидав, не було,–зізнався Іван.
– Значить, не попав усередину,–не погодився Лука.
– А ще кажуть, відьма часто перекидається у вихор,– сказав Василько.
– Хлопці, а ви чули, чому старий Микола Дурново покинув маєток?– запитав Іван Табур, підбігаючи до гаснучого багаття.
– А він зимою в маєтку ніколи й не жив,– заперечив Петро.
– Я зовсім не про те.
Василько взяв довгий дрин, поворушив зітлілі пеньки.Тріщало багаття. Хлопці принишкли, озираючись, підсунулись поближче до вогню. Кожного проймав острах. Від важкої нестерпної тиші стало моторошно. Хлопці підкидали в багаття просохлий топляк, мовчали. Легкі, летучі язики лизали зітлілі, десятиріччями морені в Пслі коряги; зловісно, по-зміїному тріщав вогонь, виїдаючи очі, слався над землею важкий зеленавий дим. Десь біля річки, в густій дігтярній темноті, хлюпоче й улюлюкає біля паль вода. Іржуть коні, лине приглушений луговиною і вільгістю стукіт копит. Василько воротом вкручує в сирі пеньки лозину; край хворостини скручується, шипить, звивається в передсмертних корчах кора.
– Ну, розказуй уже!– штовхнув Василька під бік гострим ліктем Мефодя.
– Кажуть, недавно під муром знайшли напівзітлілі людські кістки.
Хлопці принишкли.
– Тоді ще жив у маєтку старий пан і понаравилась йому молода дівчина з прислуги, взята на хуторах. Спалахнула любов. Дівчину перевели в покоївки, ну, а через рік у неї народилася дитина. Пані, як узнала, розлютилась, наказала побудувати навколо замку мур і замурувати в нього живцем нещасну разом з дитиною. В одну з похмурих дощових ночей, опівночі, покоївку замурували. Дуже вже дитя було схоже на пана. Дівчина волала на поміч, та ніхто не чув того крику. Поривистий вітер ніс її крик до лісу, топив у Чортовій ямі. Кілька днів з товщі муру було чути розпачливий стогін. Нарешті все стихло. Здавалося, з усім покінчено раз і назавжди. Але тут тільки все й почалося.– Василько обірвав розповідь, вмовк, тамуючи подих. Хлопці принишкли, повтягували голови в плечі.
– І от в одну із ночей, коли весь маєток спав мертвим сном, пан, що страждав від якоїсь недуги, подагри, чи що, ходив по кімнаті, поглядав у вікно і вже було збирався відійти до сну, як раптом по східцях почулись неквапливі кроки: туп-туп-туп. Пан підбіг до вікна, та так і вкляк біля шибки. По східцях піднімалась його покоївка з дитиною на руках. Тільки-но вона увійшла в передпокої, світло в маєтку погасло. Пан зі страху навіть мови лишився. Подовгу затримуючись у кожній кімнаті, покоївка обійшла палац. Нарешті зайшла у світлицю пана, повільно обвела її поглядом і так же повільно й нечутно пішла до дверей. Кроки її було чути десь уже в людській. Оглянувши палац, вона неквапливо вийшла, мовчки повернулася до панового вікна, простягнула немовля. Пан з переляку гупнувся на коліна.
Хлопцям стало моторошно. Від страху вони зацокотіли зубами.
– Покоївка притисла немовля до грудей, стала спускатися східцями вниз. В кінці сходинок ще раз оглянулась, журно подивилася на палац. Наблизившись до кам’яного муру, повернулася до нього спиною і, задкуючи, зникла в його товщі.
Кожного дня опівночі, коли шумить вітер або йде дощ, мовчазна, по-селянськи одягнена у все біле жінка з дитиною на руках, блукає по палацу, інколи плаче, боїться, що зламають мур– її останнє пристанище. Пан кожну ніч запирав двері на засув, та нічого не допомагало. Опівночі кам’яні східці гуділи: туп-туп-туп. А пан лежав і чекав, коли привид зайде до його кімнати, простягне немовля.
– Брехня. Люди б давно побачили,– заперечив Петро. Василько не відповів.
Мефодя й Петро підсунулись ближче до вогню. Острах холодком пройшовся по спинах, скував рухи.
– Правда. Кожного дня опівночі молода, вбрана у все біле жінка з дитиною на руках гуляє по маєтку,– потвердив Іван.
– А вона що, така ж молода й є, як була, не постаріла?– запитав Петро.
– Ні
– Дивно...Давайте гайнемо до маєтку, подивимось.
Всі повернули голови на захід, туди, де на високому правому березі Псла височів панський маєток.
– А я чув, що з тих пір, як старий пан помер, а пані з’їхала, жінка перестала ходити по палацу,– сказав Лука.– Вона виходить з муру лише один раз на рік, в день, коли була замурована.
– Неправда, мій дідусь колись бачили,– стрепенувся Іван Табур.– Кажуть, тільки впав на землю бузковий присмерк й почало темніти, лежу в клуні на соломі й ніяк не засну, жду перших півнів. Коли це дивлюсь: світло в палаці погасло. Тільки кам’яні сходи гудуть: туп-туп-туп. Дідусь глянули через відчинені двері. Матінко моя рідна! Іде по східцях, наче привид, в усьому білому, з немовлям на руках, якась жінка, місячне сяйво з білого плаття розтрушує по двору, а за нею золотою вогняною стьожкою тягнеться слід. Підійшла до дверей брами і розтанула, зникла за ними. Я, як теє побачив, зарився поглибше в яшній соломі і тремчу ввесь.
На другий день пан занедужав, зліг, невдовзі й помер. Пані з’їхала. Та привид і зараз кожної ночі відділяється від муру, обходить замок і знову повертається назад. Молодий пан хотів зруйнувати той мур, сховати сліди злочину, та Христантій розраяв робити другий злочин: руйнувати могилу жінки й немовляти, інакше привид назавжди переселиться в замок. Зараз, коли мур заріс кропивою, парк і сад здичавів, мало хто наважиться, та ще й у темряві, підійти до маєтку.
– Ти ба!
– Хлопці, гляньте!– гукнув Петро.
В маєтку засвітилося й погасло вікно.
– Давайте хоч багаття розкладемо,– тіпаючись від жаху, Мефодя підклав хмизу.
Тріщав, бризкав червоними іскрами вогонь. Сичало сире гілля, вкривало землю густим сизо-зеленим димом.
Василько й Іван піднялись, розтанули в темряві.
– Заждіть, і я з вами,– тремтячи від страху, позвав Мефодя, але йти в темряву було ще страшніше. Привид, здавалося, от-от схопить його за плечі. Щоб не вхопив, Мефодя почав крутитися навколо своєї осі. Привид теж. Жах стояв у розширених зіницях Мефоді. Лука, що був поруч, заспокоював брата.
– Хлопці! Агов!– крикнув він.– Де ви?
– Ми зараз,– Петро і Василько зашаруділи сухим гіллям. Кинули сушняк на напівзітлілі, ледь жевріючі, морені в Пслі пеньки й корчі. Вогник схопивсь і побіг по галуззю гілок у небо.
– Що, злякався?– запитав Іван.
– А то, думаєш, ні?– озвавсь Василько.
– А от і ні!– огризнувся Мефодя.
На нього подивилися з недовірою. Вогняні язики червоними відблисками миготять у розширених острахом зіницях хлопців, виграють на спотворених темрявою і блукаючими тінями обличчях.
– Так ти й справді не боїшся?– запитав Василько.– А мені трохи моторошно.
– А мені байдуже,– намагаючись приховати тремтіння голосу, збрехав Лука.– То он Мефодя боїться.
– Тоді сходи по дрова.
– Сам чи що?– отетерів Лука. Він ні за що на світі не згоден був іти в темряву.
– Ну, так чого ти? Іди.
– А, може, ви вдвох сходите? Я побуду біля вогнища,– схитрив Лука.– Відтак ви більше принесете. І Мефодю з собою беріть, хай не скиглить.
– Ну, гаразд, залишайся. Пішли, хлопці,– Василько піднявся, подав руку Мефоді, гукнув товаришів. Деякий час Лука тримався,потім йому стало здаватися, що біля багаття хтось ходить, почулися голоси. Він не витримав, дременув наздоганяти хлопців.
– Ти чого прибіг? Що трапилось?
– Хтось ходить коло багаття.
– Доки ти будеш сквигнути? То ж багаття гуготить. Ех ти ж, боягуз! А казав: не боїшся.
– А от і ні! То ви, мать, самі тупотите ногами, щоб мене налякати, а може, відьма.
– А знаєте, що про Христантія розказують?
– Ну.
– Ідуть увечері парубки, дивляться вигоном колесо з гарби котиться. Штим Гаврило здогадався, що то відьма зібралася опівночі чиюсь корову подоїти, взяв і кинув у колесо палицю. Прямо в ступицю влучив. Тоді колесо повернуло і на нього поперло. Мало не збило. А на другий день пішов селом поговір: Христантій помирає. Хтось ціпок у рот встромив, та так, що аж в гузно виліз. Ось тобі й колесо. Відьмак він.
– Та хіба тільки в колесо? Відьми перекидаються в кого хоч: у кішку, в собаку, в клубок шерсті.
– Неправда те про Христантія. Мій батько ходив до нього перед смертю, ніякого ціпка не було. Виглядав би з рота,– роздаючи дрижаки, заперечив Петро.
– А то його довго відрізати?
– Хочете, вночі на кладовище сходжу і до перших півнів буду сидіти на могилі Христантія,– хвалькувато запропонував Василько.
– А як ми пересвідчимось, що ти не брешеш?
– Наглядати за мною будете зоддаля.
– Оддалеки можна...
– Давай, кажи коли,– втрутився в розмову Іван Табур.
– Та хоч на тому тижні. Катрагу для курей зробимо з батьком і піду.
– Гляди: не прийдеш– розкажу всім на кутку. Вся Гнидівка буде знати, яке ти тріпло.
Майже навпомацки хлопці відшукали гору дров, стали підкидати в вогонь, що ледь схвачувався. Багаття освітило зелений клин лугу, коней, вирвало з пітьми лискучу стрічку Псла і знову сховало. Тепло й безжурно. Розчервонілі хлопці, відсахуючись, посунулись далі від вогню.
– Хлопці, а нас зараз добре видно з кручі, від маєтку. Це ми нікого не бачимо. А домовий палацу нас бачить. Йому там сумно одному.
Коні знову заіржали, зафоркали, обтрушуючись, забрязчали залізними путами. Місяць вирнув з-за хмари, зблиснув у воді і знов пірнув у хмари. Іван відчув, як поза спиною потягло холодком. Тріщать сучкуваті гілки, гуготить, шугає вгору вогонь. Моторошно. Хлопці присуваються ближче до багаття.
– Кажуть, кого домовий полюбить, може залоскотати до смерті,– зауважив Петро.
– Батько казали, що він живе в кожній хаті, а в палаці їх начебто аж два, а то й три,– сказав Василько.
Знов принишкли. Багаття давно почало пригасати, та ніхто не наважувався принести хмизу. Вогонь ледве жеврів. Зрідка спалахували світлячки. По темних димлячих пеньках снували світло-рожеві плями, ходив пал. Від річки тягло вільгістю. Густий туман вологим сувоєм важко опускався наді Пслом, притискаючи дим до землі,вистилався долиною.
– Хлопці, хто піде за хворостом?– запитав Василько.
– Давайте підемо всі разом,– запропонував Петро.
Василько рвучко звівся на ноги, розтанув у пітьмі. За кілька хвилин повернувся, кинув оберемок хмизу на притрушене летким попелом згасле костровище і знову зник. А коли повернувся вдруге, вогонь уже палахкотів на повну силу. Хмиз тріщав, сипав іскрами. Обличчя хлопців, вилискуючи, чавунились у червоних язиках полум’я. Кинувши оддалік дебелу в’язанку хмизу, Василько примостився навпочіпки рядом з хлопцями.
– А матері снилося, що дідусь Мусій помруть,– сказав Лука.
– Та наш дід Мусій ще нівроку, червоний, як сап’ян. Горілочкою балується,– заперечив Мефодя.
– Ну, то й що? Смерть, вона всяких забирає. Від неї не відкупишся і не відмолишся. Ще нікому не вдалося смерть обдурити.
– Чого там?– заперечив Петро Росєйка.– Мій дід, коли смерть прийшла, сказав: «Бачиш, я ще не готовий: не говів, невмитий, невдітий лежу. Приходь завтра, а я тим часом і Саву Штима прихоплю. Тільки напиши на дверіх «Завтра», щоб не забути та не забаритися». «А не одуриш?»– завагалась костлява. «А чого мені тебе дурити?» Смерть взяла і написала на дверіх: «Завтра». На другий день, тільки розвиднятися почало, приходить смерть, стукає у вікно, а дід їй: «Чого приперлася, не бачиш, написано: «Завтра». От і приходь завтра». Так і спровадив. Походила смерть з косою кругом хати і потягла сірка. Бачить, не перехитрити їй діда, а тому й залишила в спокої до того часу, поки напис не щез від часу.
– Брешеш ти, мабуть, Петре.
– А от і не брешу. А, проте, якщо мені брехали, то й я брешу.
Тим часом Василько та Мефодя принесли хмизу. Багаття майже зовсім притухло, димилися самі пеньки. Петро та Лука, розтягнувшись на траві, міцно спали.
Дніло. Зоріло. Рум’янився, палахкотів, розсмоктував пітьму схід сонця. Все вище і вище над горизонтом синіло, голубіло небо. Танули, гасли Стожари. Вогнем займався край неба.
В неглибокому вибалку бовваніли коні. Грають хвилі, шерехтить по піску вода. Василько взяв путо, погнав свого Мирона до Псла. На душі чомусь бентежно. Стриножені коні хропуть, грають шкірою, струшуючи росу, ганяють шерсть. Мирон вдарив копитом по воді, здійняв бризки, форкнув, вивернув верхню губу, зблиснув рівним рядом білих вологих зубів, заіржав, став пити псільську воду. Василько з цікавістю дивився, як перекочується хвилями по хрящуватому кінському горлу вода. Мирон відірвав морду від води, зі скрипом пожував стікаючу з губ воду.
У вибалках наметно лежав туман. Синіли в ранковій імлі білі хати. На горі займалася золота маківка церкви. Василько цвьохнув по воді батогом, рушив будити хлопців.
– Вставайте, так можна й царство небесне проспати!
Першим відірвався від сну Лука, за ним Петро, Іван, Мефодя.
Десь далеко, на тому березі Псла, тривожно-моторошне іржання, стогін, приглушений травою стукіт копит. Брязкіт залізного пута. На правому березі захропли, заіржали коні. Хлопці сполошилися.
– Конокради, як надумають, і залізне путо розкують,– сказав Василько.
– А ми ж навіщо?– запитав Лука і кивнув на Петра.– Взявся пасти Штимових і Віричівських коней, то паси.
Стукіт копит пронісся узліссям і, зникаючи, затих вдалині. Петро напружив увагу, прислухався до все частішого брязкоту залізного пута.
– Чи бува не мій кінь? Куди це він поскакав?– протираючи очі, спохопився Петро.
– Звісно куди, до води,– відказав Лука.
Стукіт повільно стихав, мабуть, кінь уже скакав по піску, тільки частіше доносились сап, храп, йокання селезінки. Нарешті брязкіт заліза стих, почувся тихий плескіт, нестримне, зазивне іржання. Хлопці завмерли. А коли раптом іржання стало надривно-верескливим, схожим на переляк, посхвачувались зі своїх місць. Нараз почувсь плескіт, начебто щось важке шелеснуло у воду. Іржання на мить захлинулося. Недобре передчуття охопило Петра. Він прожогом кинувся до річки. Слідом за ним– хлопці. І знову важко зітхнула в річці вода, наче скинувся пудовий сом, і на мить все завмерло. Тиша. Тільки накочуються, плюхаються, цілуючи берег, хвилі. Раптом страшне іржання вихопилось з-під води, ламаючись в крутих берегах, прокотилось заплавою річки. Кінь востаннє струснув важкою гривою: дощем зашелестіли по воді дрібні бризки. Втрачаючи рештки сил, кінь рвонув до протилежного берега. По той бік, на крутому березі Псла стояла кобила, видно, з Ярошів, і протяжно, зазивно іржала.Вона була в охоті, і спутаний залізним путом кінь плив до неї.
Хлопці бігли до берега. В останню мить вони побачили, як гніда грива полотнищем розіслалася по воді, потім зникла. Булькнула темна вода і стихла. Тільки довго ще, народжуючись десь на глибині, зринали й бігли по воді нерівні тремтливі кола хвиль. Петро бігав по березі, гукав коня, плакав.
– Тепер батько з дому згонять.– Петро ліг на вологий пісок, невтішно заплакав.– Що мені тепер робити, хлопці? Пропав кінь. Хоч світзаочі сходь.
– Боже, то ж дідів Іванів кінь,– закричав Лука й побіг до берега.
– Та не плач ти, то не твій кінь втоп, Віричівський,– заспокоїв Петра Іван.
– А яка різниця?
Іван Табур намагався втішити Петра, але марно. Петрові було дуже шкода молодого коня, якого батько заробив за кілька років слугування у Сави Штима. Тепер його доведеться віддати Івану Віричу. Дем’ян покладав на коня надію: вибитися із злиднів. Петро часто годував його з долоні, відчуваючи м’яку й пухнасту верхню губу, тепле дихання, пестив. Іван Табур схилився біля розпростертого на піску Петра, час від часу торкав трепетне тіло долонею, мовив:
– Не плач, сльозами горю не поможеш. А батькові скажеш: кінь як побачив кобилу, так наче сказився, нічого не могли з ним вдіяти. Мало з ніг не постоптував. Пре, хоч ти йому що.
Петро заплакав ще голосніше. Він, мабуть, не чув нічого: ні вмовлянь хлопців, ні дотику Іванової долоні. Сонце ще не виткнулось із-за гори, але вже світало, гасли Стожари, починався новий день. Тим часом Іван, Василько, Лука й Мефодя пов’язали своїх коней, понурі рушили додому. Петро так і лишився лежати на крутому вигині піщаної коси. Він уже не плакав, а тільки схлипував. Хлопці Василько, Лука і Мефодя змовились не казати вдома, що втоп кінь діда Івана і баби Палажки Віричів.



18
Старий Мусій, підозрюючи Степана, не помилявся, не даром життя зжив. Золото і справді було у нього. А вкрав його Степан навдивовижу просто. Ні в яку шпарку у віконниці Степан не підглядав, не слідкував, не підслухав, не ходив за дідом назирці. Йому просто поталанило.
Якось, коли Мусій зібрався до Ївги Осаулки, Степан вийшов слідом, щоб переконатися, що дідуся довго не буде вдома, ще й обігнав, аби дідусь подумали, що він теж кудись іде. Зрештою, про те, що дідусь ідуть до Ївги, здогадатись було неважко. Майже за кожним разом Мусій набирав торбу харчів, чіпляв за спину, а щоб домашнім і стороннім було не так видно, одягав кожуха. На тому місці, де була торба, в кожусі видувся добрячий капшук.
Накинувши чималий круг, Степан повернувся додому. Удома якраз нікого не було. Про всяк випадок він узяв шило, гвіздок, пішов на дідусеву половину. На його подив скриня була незамкнута. Степанові давно хотілося подивитися, як живуть дідусь. Зазвичай, окрім Василька і діда Олексія, на його половину ніхто не заходив. Знав Степан і те, що в дідуся водяться гроші. Не раз бачив, як Мусій давав гроші Василькові та Луці, щоб ті купили в Ярошах горілки. Горілка Степанові байдуже, а от цукерок хотілось. Кілька цукерок він дав би і Штимовій Харитині. На днях Ригори збирались виїхати на луки косити траву. Там, напевне, буде й Харитина. Степан давно вирішив: якщо він коли-небудь одружиться, то тільки з Харитиною.
Мало не з дитинства Степан заздрив Штимам, їхнім коням, багатству. Подобалась Степанові Харитина, хоч і не була надто вродливою. Але, як то кажуть, краса до вінця, а характер до кінця. Зрештою, і характер мало хвилював Степана. Інколи йому здавалося, що якби Харитина була бідною, то він би й не глянув у її бік, та й врода її злиняла б. А, може, її ніколи й не було, і Степан її просто вигадав, а насправді його вабили їхні гроші, багатство. Степан увійшов на половину діда Мусія. Роззирнувся. Долівка на дідовій половині, як і у них, була посипана луговою травою, осокою.
Скриня на покуті була незамкнена, сундук теж. Степан підняв віко скрині. На нього війнуло пріллю старої одежі. Степан порився у прискринку. І признаки грошей ніде не було. Хоч би гривеник де завалявся. У сундуці Степан віднайшов півкопійки, і зрадів навіть шагові. Хотів уже було піти геть, та його погляд упав на невеличку купку нерозтрушеної осоки. Дивно! Степан обережно підняв осоку і побачив темну мокру пляму. По всьому видать, долівка була змазана не так давно, вчора чи позавчора, по краях встигла висохнути, а по середині не встигла. «Тут щось закопано»,– сяйнув здогад. Злодійкувато озираючись, Степан збігав до катраги за лопатою, розкопав долівку. На глибині штика, загорнута в полотняну ганчірку, лежала мідна трубка. Степан постукав нею об долоню. З трубки на долоню посипались золоті червінці.Степан зважив червінці на руці Десь близько фунта.Потім спробував на зуб. Сотня червінців, не менше.У Степана навіть дух перехопило. Він намагався порахувати червінці, але весь час збивався з рахунку, а тому облишив свій намір, сховав червінці за пазуху, замазав скопане місце, притрусив осокою, поклав на те місце купку осоки, як і було. Огледівся. Від покуття погрожував Степану пальцем Ісус Христос. З портрета на стіні на Степана сурово поглядав цар Микола. На якусь мить він навіть розгубився від того погляду, та потім опанував себе. На все життя врізався Степану в пам'ять вираз імператорського обличчя. І зразу ж думка: а що як повернуться дідусь, перевірять? Ну й нехай. Вовк і крадене бере. Та Мусій не повернувся ні ввечері, ні вранці наступного дня.Він гостював у Ївги аж три дні. А коли повернувся, долівка була майже сухою.
І туди й сюди метався Степан, ховав червінці, то в погрібнику, то в повітці (їх і справді була сотня), то в стайні, то на горищі за бантиною, та всі схованки здавалися ненадійними.І раптом наче його хто взяв за руку і повів до Чортової ями. Там у глибокому вербовому дуплі і заховав Степан вкрадену трубку з червінцями. Заховав і зразу ж заспокоївся. Сюди не тільки вночі, удень мало хто заходить. Люди, зазвичай, намагалися обходити це місцедесятою дорогою. Хтозна, можливо, й нечистий привів його сюди, але зараз це менш за все турбувало Степана: схованка була досить надійною. Зрештою, у нечистого гроші будуть зберігатися надійніше, ніж у Бога. Бог не любить грошей, а чорт– навпаки, от і збереже. І як тільки ця думка спала Степанові на розум, він полегшено зітхнув і пішов додому. На півдорозі несподівано зустрів діда Мусія. Чкурнув у вільхи.
– Чого ховаєшся, бусувіряка?– гримнув дід.
Після того випадку Степан став уникати діда Мусія, та це мало допомагало. Після того, як украв у діда гроші, спокій полишив Степана. А потім його й зовсім не стало Уночі його постійно мучили якісь страхіття, видіння: то його хтось душив, вимагав віддати гроші, схоже, що домовий. З усього видно, і домовий був не на його боці. Колись візьме й задушить уві сні. А ні, підкаже Мусієві, хто вкрав його червінці. Від подібних думок, покриваючись липким холодним потом, Степан жахався, не міг заснути до самого ранку. Здасть все-таки його домовий. А це вчора приснилося Степанові, наче покійний Христантій з Савою Штимом полізли в дупло за медом. Наткнулись на заховані ним червінці, сіли під деревом на траву, стали ділити здобич. Не поділивши, почали битися. Христантій нараз схопив Саву, підняв над головою і кинув у вир, тільки гавкнуло і загуло немилосердно десь углибині.
Степан думав, що все скінчилося, аж гледь– голова Христантія виткнулась з виру.
Крутиться у вирі, всміхається. Степан придивився уважніше, а у Христантія в зубах мідна трубка з золотими червінцями стирчить,– чого б не всміхатися. Степан кинувся до Чортової ями, та пізно. Христантій вишкірив здорові, як у коня, зуби і зник у вирі.
Степан прокинувся серед ночі в холоднім поту. В скупому місячному світлі, що сіялося через вікно, побачив угорі над собою білі стелини, вибіг надвір, походив околяса навколо хати, та йти до Чортової ями не наважився, хоч щось і тягло його туди. Довго блукав промежком, що вів до Чортової ями, чекав з дрином, коли крадій Сава буде вертатися назад, але нікого ніде не було, тільки чутно, як погрозливо гуде вир, непокоїться Чортова яма.
«Не на добре такий сон, ні, не на добре»,– думав Степан.
Десь під ранок, ще й чорти не починали битися навкулачки, присів Степан під вільхою на пеньочку й задрімав. А коли прокинувся– світало, з-під хмар червоно сходило сонце. Степан кинувся до Чортової ями. Поспіхом, наче собака, вирив руками ямку в піску під кореневищем, переховав трубку з червінцями туди. Тут самі лише хробаки, меду ніхто шукати не буде. Оглянувся. В вільхах, скрушно похитуючи сивою головою, стояв Мусій.
– Невже й правда домовий здав?– обмер серцем Степан. Наче вовк на здобич, знову кинувся до схову, ще раз наполохано оглянувся. Мусія вже не було.
«Сховався, чи привиділось?»
19
Ранок. Тиша. Хлопці повернулись додому, винуваті, принишклі, ховали від зустрічних очі. Батьки давно були на ногах, збиралися в поле, на Пологи.
– Не трапилось з вами чого-небудь, хай йому абищо? Придумали ганяти тих коней на цілу ніч,– турбувалася Олена.
– Скоро он клин сіяти,– буркнув Павло.– Хай пасуться, а то, поки з усією роботою вправимось, хіба ж так вхоркаються.
– Може, їх хто налякав біля Чортової ями?– знову за своє Олена.
– Чого ви завжди чіпляєтесь,– спалахнув Василько.– Ми від ями далеко були.
– Я тебе причеплюсь, ледащо,– гримнув з сіней батько.– Будеш знати, як старших поважати.
– Поки ти вже будеш кричати? Таке... Рот як верша...– стала на захист старшого сина Олена. Василько вмовк, скоса глянув на батька і мерщій в хату під теплий ліжник. Губи його тремтіли, тіпались, зуби цокотіли, тіло тряслось, наче в лихоманці. Він ніяк не міг до пуття зігрітись, ненадовго провалювався в сон і знову кидався, наче з переляку.
– Не інакше, як хто-небудь налякав або зурочив,– бідкалась Олена.– Піду, мать, до баби Хтодоски або до Штимової Докії, хай таки переполох виллють,– Олена стояла на порозі, вагалась: іти чи не йти.
– І таке придумала,– обурився Павло.– Штими давно вже в полі, скоро обсіються, а ми й під пар ще не орали. Як буде недорід в цім году, тоді взнаєш.
– Встигнемо з козами на торг. Хлопець злякався...
– У нас воно завсігди так, будь воно неладнє, як не швидка нападе, так золотуха прив,яжеться,– Павло спересердя плюнув убік, кинув у куток порожній мішок.
– Е ні, Олено, як кутуляти взимку не буде чого, не так злякається. Піст, а не масляну весь год будете наставляти,– виткнувшись на поріг, розважливо сказав свекор Олексій.– Тоді ні Докія, ні Хтодоска не поможуть. Ну, стріпнувся хлопець уві сні, чи, мо, так– ну то й що? З ким не буває,– дід Олексій махнув рукою, пішов у сіни.– Якби знаття, що скоро помру, робіть як знаєте.
– Жалю в вас немає,– похнюпилась Олена.
– Завжди в тебе очі на мокрому місці,– обурився Павло і пішов у сіни до батька. Удвох стали вергати мішки з пшеницею і ячменем, відбирали закладене ще з осені зерно на посів.
– Візьми попорайся, здій корову та приготуй що-небудь: в поле поїдемо. Я в плузі піду, а ти коней поведеш. Пора! Земля тільки так вчора парувала.
– Нам що, більше від усіх треба?– обурилась Олена.– І ори, й сій, ще й коней паси. Он хай дівер Василь з Лукією з’їздять.
– Нічого, не злиняємо, не ремствуй. Грушок сушених не забудь узяти...
– Скільки там того наїдку з тих грушок,– махнула Олена рукою.– Воно он таке як на дощ.
– Нічого, не глиняні, не розмокнемо.
– Здоров були, в вашій хаті, люди добрі,– привітався Дем’ян Росєйка.– В поле збираєтесь? Боже поможи!
– Спасибі, в добрий час будь сказано,– обізвалась Олена і сплеснула в долоні.– Господи, Мефодя, чого ти на причілку стоїш? Я ж курім кинула, думаю, чого вони не йдуть. А воно он що. Щоб ти стовбула став! Та хоч би мармузу вмив, заївся аж страшно дивитися.
– А племінник Василько давно з лугу?– улесливо запитав Дем’ян. Дем’ян доводився Павлові двоюрідним братом.
– На греця він тобі здався?
– Та, треба...
– Та тільки прийшов: мабуть, уже спить. А Луки й досі немає.
Василько, як почув Дем’янів голос, вкрився ліжником з головою, вкляк.
– А чого ж це мого песиголовця немає?
– Мо, допасає?
– Та, гляди, допасе! Хіба, мо, заснув у лузі. Він у мене такий, що й смерть проспить.
– Так, мо, Василька розбудити?– виходячи з дійницею запропонувала Олена.
– Та хай уже спить. Я сам піду, подивлюся,– Дем’ян швидко попрямував з двору.
– Як знаеш,– на те йому Олена.
– Чи є в нього час теревені правити?– гукнув з сіней Павло.– Може, й справді Петро заснув, а кінь десь у шкоді. Хто-небудь донесе старості, то й коня к монахам собачим заберуть. Та й хлопця сонного, боронь Боже, займати, якщо наляканий.
Тим часом в хату шмигнув Мефодя, заліз на піл до Василька.
– Ти чув, Дем’ян приходив? Ой, буде тепер! Ти не казав батькові та матері?
– Не казав, а ти?
– Ні, я тільки з Гнидівки прибіг. Хлопці там. Бояться додому йти.
Як не як, дідів Іванів кінь втопився.
– Ти думаєш, Василько не розбудив би його, якби той заснув?– гудів у сінях Павло так, що аж у хату було чути.
– А як ти його розбудиш, як він на ходу спить? З ним тільки зв’яжись. Хай піде пійма облизня. Петро, мабуть, вже давно вдома.
– Ні, тут щось не те. Бачив, який повернувся з попасу Василько? Коли б лихо не трапилось, не доведи Господь.
– До цього не далеко,– погодився Олексій, вергаючи оклунки,– лихо, воно не по дереву, по людях ходить.
Тим часом у хату прослизнув Лука. Олена хутко здоїла корову, зняла з тину цідилок, увійшла в хату.
– Лука, ти не спиш? А йди-но сюди,– лагідно позвала Олена.
Лука, навіть, не поворухнувся.
– І чого ти в мене такий проханий?– запитала Олена й оглянулась.
В темному прямокутнику дверей, що вели на половину Мусія, стояв схвильований Василько.
– Чогось не спиться,– сказав стримано.
– Отак-таки налякав, аж ноги потерпли. Хай тобі біс присниться. Що з тобою? Чи, мо, з Петром що-небудь трапилось? Дем’ян ще вдосвіта прибігав взнавати. Кажи?! Чи, мо, ви не разом були?
– У нього кінь втоп. Не його, нашого діда Івана. На той бік Псла поплив, а був спутаний залізним путом,– просто сказав Василько і пішов геть з хати.
– О, лелечки!– сплеснула руками Олена і як стояла, так і сіла на лаву.– Правду кажуть: якщо Бог надумає, то і в ложці втопить.
Зачувши те, Олексій з Павлом перестали зав’язувати мішки.
– Що ж тепер буде? Наш кінь втопився. Батько зітліє за тим конем. А Дем’яну тепер як? І раніш жили не дуже заможно, бідували, а тепер хоч з торбою по світу йди за шматками. Трохи тієї земельки, та й тії нічим буде обробити, хоч сам впрягайся. От бідак, так бідак!– била долонями в заполи Олена.– Воно, як бідному жениться, так і день малий...
– Та не голоси ти!– гримнув Олексій.– Мо, то, Савин кінь? Якщо його, то за гріхи, щоб знав, як стрибати в чужу гречку. З невістки полюбовницю зробив.
– Та ні, каже, батьків.
– Та воно й Прєснов дурний. Треба було додуматись, спутати коня залізним путом. Тепер хай на себе пеняє. Виженуть свати на вулицю і правильно зроблять.
– Та хто ж міг знати? Думав, мать, же, щоб конокради не вкрали, а воно, бач, яке нещастя. Як то кажуть, аби знаття, де впадеш, то й соломки б підстелив,– сказала Олена й побігла до матері.
У дворі Віричів стояв плач, як над покійником. Увійшовши в двір,Олена теж стала підвивати.
– Горе сватам,– зітхнув, виходячи на двір, дід Мусій.
– Та то так,– погодився Олексій.– От вправимось з своєю роботою, треба буде допомогти. Та й родичі. Жалко все-таки. Добрячий кінь був.
– Давайте, тату, зразу самі вправимось, а тоді вже й про Дем’яна мову вестимемо,– сказав Павло.– Може, він скоріш кого-небудь іншого договорить. Як то кажуть, ніхто не відає, хто що обідає.
–Я не про Дем,яна, я про сватів.
– Та сватам треба б допомогти.
– Ти б сходив, Павле, до тещі. А то незручно, Олена пішла, а ти ні.
– І то так. Ану подержте!– Павло хекнув, кинув на коліно важелезний мішок, відпустив гузир. В притримуваний Олексієм порожній клунок золотом полилась пшениця.
– Хватить!– Олексій взяв зав’язки, подвійним вузлом зав’язав клунок, потім мішок.
З хати з відром, виходячи надвір поратись, йшла Лукія, закашлялась від дрібного їдучого пилу.
– Наче й невдушлива, а бач,– сказала Лукія.– Шо воно там у Віричів плач такий?–А хто зна,– зівнув,простуючи слідом за дружиною, Василь.
– Це посіємо вручну на назьомі,– не звертаючи на Лукію ніякої уваги, говорив Олексій. На його вилицюватому лиці ходили жовна.
Павло один за одним розв’язував тугі, набиті важким янтарним зерном мішки, засукував по плечі рукав полотняної сорочки, запускав руку в мішок до самого дна. Довго вовтузився, обмацуючи і прощупуючи в пучках зерно. Інколи витягував руку з затиснутим в кулаку зерном, дмухаючи, довго перевівав, пересипаючи його в долонях. Нарешті кидав у мішок, залишаючи в жмені зовсім мало. Те, що залишалось, розгортав по долоні пальцем, сортував. Ріжки, кукіль, неналите– в один бік, добірне– в інший; клав його на зуб, примовляв:
– Гарне зерно, ні відсиріло, ні зіпріло, і жучок не поточив. Наче камінь,– нахваляв Павло і обережно зсипав зерно з долоні назад у клунок.– І з овощю треба поспішати, поки місяць вповні. І оглянутися не вспієш, як третя чверть прийде.А ви, мамо,Лукію будіть, а заодно і Василя.
– Та вони вже встали,– сказав Олексій.– Невже не бачив?
–Ні, не бачив,– подивувався Павло.
– Не посієш, не пожнеш,– примовляє Мусій, ходячи по двору.
Павло й Олексій виносили з сіней оклунки, ставили їх під грушу.
– Запрягайте коні!– наказав Мусій, ідучи за комору.– Попутно завезете мене до Ївги, а потім уже поїдете сіяти.Вдачно зібралися,– Мусій глянув на небо, додав:– Таке, наче на другу кватирю повернуло. А раз місяць вповні, то і в городі повно буде.
Та йому ніхто не відповів. Сонце ще не зійшло, але схід уже пломенів, наче розпечене золото. День обіцяв бути спекотним, сонячним. У небі ні хмаринки. Тільки десь далеко на заході, біля самісінької землі, над Миргородським шляхом висли баранці легких хмар.
– А Лукія й Василь ще сплять?– запитав Мусій.– Чи вони й кобили не годували, перепалась, як дошка.
– Та ні, вже встали, тату,– мовив Олексій.– Ви, як маленькі.
– Збирайтесь швиденько, треба раніше виїхати, щоб ще баби не ходили, дороги не переходили,– підганяв Мусій.– Бо як стрінете молодицю важку на перехід, або з порожніми відрами, то насієте. Тоді хоч вертайся.
Олексій і Павло поспіхом кидали на хід тужаві мішки. А тим часом Лукія з Василем запрягали коней, взявшись за чепіги й леміш, ладили в задку до затилка лискучого плуга. Клин під пар треба зорати, та й під другий підмет. Цілу осінь угноювали.
Перед від’їздом Олексій поклав три поклони на образи, потім окропив йорданською і стрітенською свяченими водами борони, мішок з зерном, воза, волів, коней, проказав:
– Будьте ситі, як земля, а швидкі, як вода,– під кінець освятив ще й город, дворище, перехрестився на чотири сторони.– Господи! Поможи в Божу путь, святого хліба начинать робить.– І пішов відчиняти ворота, побажав.– Тепер аби курка з-під коней не вискочила, або кіт, собака чи заєць дороги не перебігли, чи жінка якась. А так все повинно б бути гаразд. Сідайте швидше!– Олексій зіскочив на полудрабок, натягнув віжки, вйокнув на коней.
Скрипіла штельвага, цокотіли полудрабки; на кінських боках рипіла змазана дьогтем збруя. Розпечене, як шмат заліза в горні, підіймалось над лісом сонце, червонило луки, саги, заплави. Деінде, залиті водою, вони спалахували криваво-червоним полум’ям. Здавалось, не вода, а кров тече Пслом. Десь угорі світло зеленіла груша, кидала на землю нечітку тінь.
– Мабуть, на вітер,– буркнув Павло.– А, мо, й на бурю, ач як червоно сонце сходить! Скоріш би обсіятись, а то вітер землю враз висушить.
Та ніхто йому не відповів. Перші сонячні промені торкнулися землі. Біля Віричівського подвір’я зупинилися, поспівчували. Залишивши Олену у батька і матері, поїхали далі. Незчулись, як добралися до двору Микити Матвієнка. Колись Микита й Павло товаришували. Павло оглянувся. Олена сиділа посеред батьківського подвір’я, плакала.
Микиту Матвієнка, на прозвище Мантачка, мало не з дитинства тягнуло до Віричівського подвір’я. Дуже вже припала до душі молодому Матвієнку Вірич Оленка. Гарна, весела, доброї вдачі. Він так і ходив околяса побіля двору, заглядав через паркан на подвір’я, в надії хоч одним оком глянути на свою любиму. От тільки марно все те. Оленка не помічає його. Ніяк не бачить. І це смутить Микитине серце, навіть більше того: викликає зловісні почуття до того ж Павла Ригора, з яким вони товаришували з дитинства. Друзі були, аж завидки брали. А підросли і зчужіли. Наче чорна кішка між ними пробігла і посварила. Відбувалося те поступово. Так, що Микита відразу й не помітив змін. Ще коли ходив у школу до отця Сергія, відчув– Ригори, їм, Матвієнкам, нерівня. І одягаються краще, й живуть заможніше. До якогось, можливо, десяти-дванадцятилітнього віку Микита Матвієнко того не помічав, а якщо й помічав, та не надавав тому значення– краще, то й краще.
Десь у чотирнадцять-п’ятнадцять років йому до нестями впала у вічі Вірич Олена. Віричі були заможні, а тому розраховувати на те, що Іван та Палажка, батьки Олени, одразу віддадуть за нього Оленку, було б зухвальством. До того ж, треба сказати, що сама доля, невідомо за які гріхи, обійшлася з Микитою надзвичайно жорстоко.
...Років з восьми пасли вони з Павлом Ригором корів біля Чортової ями. Спека стояла нестерпна, і Микита вирішив скупатися... Якби не було Оленки, яка прийшла з руґелею ловити рибу в ковбані, то, може б, він і не відважився купатися в цьому проклятому місці. Та присутність Оленки надала Микиті невластивої йому рішучості. Він роздягнувся, з розгону шугнув у вир і відчув, як якась невидима сила потягла його вниз. Микита злякався, з усіх сил загрібаючи воду, спробував вирватися з виру і не зміг. Бракувало сил і повітря. І раптом він відчув на голові чиїсь міцні, дужі руки і зрозумів, що то Павло, його вірний друг і товариш. Павло смикнув його трохи вбік, і вони легко випливли. До берега Микита плив уже сам, пробував хизуватися перед Оленкою, але та все бачила.
Можливо, саме тоді сподобався Олені надійний і небоязкий Павло.
Як тільки Микита помітив, що Павло небайдужий до Олени, він зненавидів Павла, весь білий світ і навіть бідних своїх батька та матір, які не змогли дати Микиті не тільки багатства, але й долі.
Непомітно вони перестали ходити один до одного, гуляти; інколи в хвилини розпачу Микита навіть жалів, що поліз тоді здуру в Чортову яму, а ще більше, що дався Павлові врятувати себе. Треба було вхопити його обома руками і йти на дно, щоб нікому не дісталась Оленка. Та розпач проходив, а натомість в душі поселялись ненависть і злість.
Тепер у лузі на сінокосі, на досвітках чи на вулиці Микита обходив Павла, намагався не зустрічатися, не розмовляти, особливо після того, як Павло почав упадати за Оленкою. Якось Микита не втримався, сказав:
– Ти, ба, яке слиняве та погане, одне слово– Павлиші, а Оленці, бач, і такий до вподоби. Та я б з ним на одній десятині...
Павло скипів. Слово за слово, розпочалася бійка. Справа у тім, що Павло й справді був негарний з виду. До того ж інколи, особливо, коли задумається про щось, чи щось зосереджено робить, так, що аж рота відкриє: слина з рота тільки кап, кап. Те ж саме і в батька Павлового– Олексія, і в діда Мусія. Тому й прозвали їх слинявими Павлишами.
А тому й не дивно, що Павло не на жарт розсердився. Билися вони тоді довго, до крові, доки зі Склепщини не прибіг батько Павла– Олексій, а з Гнидівки– Прокіп Матвієнко, розборонили:
– Нічого, ще перехрестяться наші путі-дороги,– спльовуючи під ноги кров і витираючи рукавом сльози образи, погрожував Микита.– На віку, як на довгій ниві. Може, війна почнеться– давно не було, може, ще щось. Ти думаєш, якщо багатший, то можна бідного кривдити? Я тобі цього не прощу.
Павло всміхнувся, махнув рукою, мовляв, пусте. Він розхлюпав образу в бійці і не тримав на Микиту ніякого зла. Під кінець взяв Оленку за руку і повів у луг, до Чортової ями. Там у вільхах, у напрочуд тиху і місячну ніч, вона стала його дружиною.
Микита з Павлом більше не вітався. А якщо випадково їм доводилося зустрічатися десь на вулиці чи пастівнику, Микита навмисне звертав у якийсь завулок чи двір, обходив Павла десятою дорогою. Так тривало, може, рік чи два. Павло Ригір спочатку засумував, втратив спокій. Нарешті він зрозумів– з Микитою жарти короткі. Декілька разів Павло намагався порозумітися з Микитою, але марно. Той і на мову не давався.
Йшли роки, а образа не минала. І до Павла нарешті дійшло: при нагоді Микита й справді помститься.
Тим часом віз спускався з Беєвої гори, торохтів полудрабками.
– Як земля висохне, то хіба що дуля з маком виросте,– невдоволено сказав Олексій.
Старший Василів син,Степан, засміявся. Василь гримнув на нього. Лукія перенесла ноги через полудрабок, простягнула їх вздовж по дну воза, дрімала.
Десь позаду, ремигаючи, йшли прив’язані до люшні воли. Тонко скрипіли в ярмі занози, цокотіла штельвага. Перед крутим спуском дід Мусій встав, пішов обніжком до Ївги Осаулки.
Стали спускатися. Олексій натягував віжки. Вилізаючи з хомутів, хропли, присідали налякані коні. Віз накочувався, дишло ввіткнулося в небо. Оковані барки били по кінських ногах.Було видно, як часто підіймаються вздухи. Вилискуючи мокрими спітнілими боками, коні, нарешті, скотили віз з гори.
– Та й крута ж чортяча гора! Треба було заштельважити,– збуджено говорив Олексій.– Тепер так і дивись, щоб острець не напав. Копита враз попідсікаються. Тоді наробимо. Вморилися. Не здишуться. Бач, як пороги ходять.
На самім низу Олексій зупинив коней, обмацав кожне копито.
– Ну, як там, тату?– запитав Василь.
– Та, слава Богу, наче нічого. Поїхали! Будемо сіяти, поки місяць у крузі. Кажуть, як місяць наповняється, то й у городі поповніє.
Біля свого поля Олексій зупинив воза, розпріг коней. Взяв торбу з міркою зерна, почепив через плече, просіяв тричі навхрест по ріллі, ступив правою ногою вперед, набрав у праву руку жменю зерна, розпускаючи між пальців по вітру, пішов вздовж гонів.
– Господи, поможи, в час добрий! Поможи й роди на всякого долю: на сліпого і хромого. Не остав Господи, й мене,– Олексій час від часу зупинявся, поповнював торбу.
Лукія теж взяла жменю насіння, змішала його з землею. Кидаючи врізнобіч, примовляла:
– Господи, поможи! Коли б Бог уродив, щоб було й мені, й людям. Роди, Боже, на всякого долю, а як піймаю– зніму льолю.
– Шо ви там шепчете, мамо?– запитав Степан.
– А так... Примовки різні.
– То вже поможе!– роздратовано сказав Василь. Він хоч і виконував справно обряди, але не дуже вірив у них.
– Поможе чи не поможе– не моє діло, а мені не важко. Язик не відсохне.
– Люди старі кажуть, що цибулю зубку й капусту, щоб рахманні були, треба садить на Средохрестя, або на Похвалу. А пічкурку на Явдошки. Поки ще жаб не чути,– втрутився в розмову Олексій.– А як будеш садити на третій кватирі, то пожене в цибки й пірець не буде, а картопля шелудива або коростява поросте з зав’язі.
– Може, й так,– погодився Василь.– Я не протів.
Василь хоч і не дуже вірив у все те, та порядку дотримувався. Он і Лукія в городині длубається, бо городина– то споконвіку бабське діло, від них, кажуть, краще родить. А зерно, хліб– то мужиче. Найкраще, щоб сіяв хазяїн. А жінка ні-ні.
– А цибулю, щоб не дуже гіркою була,– знову за своє Олексій,– треба садити, як вже піч вичахла, не топиться, і без серця.
– Та то так. На городі сердитись не можна,– погодилась Лукія.– З серцем за шо б не взявся, то наробиш.
Поки Олексій засівав ділянку, Василь з Павлом лаштували плуга, впрягали волів, прокладали першу борозну.
– А не пізно сіємо, тату?– порівнявшись з батьком, запитав Павло.
– А хтона! Штими ще на Теплого Олексія одсіялися, Табури з Благовіщення... Коли кого Бог благословив. Якщо Бог у травні ще дощ пошле, то не пізно буде.
– Треба ж було й нам на людей дивитися,– бубонів Василь.
– Е, то, сину, не вгадано. Я вік зжив і от що вам скажу: усього можна навчитися, діти, одного тільки– хліба добувати– не вивчишся, бо не дав того Бог знати. Інший год раніше, а інший– пізніше луччє сіяти,– як яке поліття. Бо не земля родить, а літо. Не похіття, а поліття. Дасть Бог, і у нас щось уродить. Я так дивився сей год... На Маланки звечора наче так зоряно було, а з півночі нахмарило. Потім вітер з півдня повернувся, а з півдня– значить, ярина вродить. До того ж, сьогодні понеділок, діти, а в понеділок світ зачинався.
– Ще б гречку посіяти для пасіки,– зовсім уже примирливо запропонував Василь.
– Нехай, посіємо. Ще рано. До Миколи, кажуть, не сій гречку і не стрижи овечку... А от коноплі можна. Гарні коноплі тільки на кінських кізяках бувають. А пшеницю можна й не сіяти. Ні греця не збереш. В засушливе літо дотла вигорить.
Старий Олексій говорив ще щось, та вітер зносив його голос кудись униз, до лугу, до вільх. Спочатку вони йшли назустріч один одному, а зустрівшись, весь час тепер віддалялися. Олексій сіяв між пальців добірне зерно, а хлопці прокладали борозну. Поскрипуючи гряділлю і колішнею, плуг врізався в землю, відвалював лемішем і тут же перевертав полицею лискучі брили чорнозему. Воли йшли рівно, спроквола, поспішати їм було нікуди. Зліва була ще чимала латка. За погонича правив Степан. Павло і Василь час від часу мінялися, покрикували на Степана, щоб хутчіш підганяв волів. Воли весь час зупинялися, пощипували зелень, що пробивалася з-під землі, інколи ліниво мотали головами, помахуючи хвостами, ганяли докучливих мух і оводів.
Тим часом Лукія впоралася з городиною, присіла біля торішнього куреня, на іржавій соломі, дивилась, як свекор засіває поле. Над горизонтом текли, клубочились хмари. Зрідка повівав вітерець, куйовдив на потилиці волосся, що вибивалось з-під очіпка. Лукія оглянулась, чи бува ніхто не бачить того, і поспіхом підіпхнула волосся під очіпок, розіп’яла і знову зап’яла хустку, на цей раз тугіше, подумала про свекра: «Хоч і старий, а нікому не довіряє сіяти, навіть синам. Мабуть, боїться, щоб зайвого не просіяли. І з зерном втратиться і врожай гірший буде».
– Може, вам помогти, тату?– скоріш для годиться, бо знає, що свекор не погодиться, питає Лукія.
– Не треба. Це якби жінці можна було хліб сіяти, то можна було б і в вівтар заходити,– бурчить Олексій.
– І таке! Хіба ж я про себе? Наче я не знаю? Он Павло або Василь помогли б, підмінили. Навперемінки роблять, не перетрудились.
– Нехай. Я ще не вморився,– сказав Олексій і подивився на схід сонця. Сонце вже підбилося височенько, хіба ж так пригріває. Хмари потягло десь за горизонт, і навіть вітер утих, ані шерхне; видно як сходить паром волога земля.
А Олексій все ходив, розкидав, сіяв зерно, думав: отаке нещастя в сватів, а ще, мабуть, більше у сестри Марти і зятя Дем’яна Росєйки.
Лукія позіхнула, задивилась на далеке узлісся. В химерному плетиві Ярошівського моста повільно гуркотів потяг.
Додому поверталися, як стемніло. Повечеряли, чим Бог послав, і полягали спати.
20
Поминувши Біденкове й Ригорове подвір’я, Сава Хомич Штим верхи на улюбленому буланому коневі з зіркою на лобі, під’їжджав до кладовища. Тонконогий, підтягнутий Султан не міг встояти на місці, переступав з ноги на ногу, витанцьовував. Сава осадив коня, відпустив повід. Йокаючи селезінкою, бокуючи, кінь поніс Саву до порослого кущами й торішнім бур’яном рову. Погляд Сави торкнувся посірілих хрестів. Батьківська могила. Материна. Дідівська. Холодком війнуло поза плечима.
Сава зіскочив з коня, прив’язав повід до луки, відстебнув трензель, пустив Султана в траву, згадав Дем’яна Росєйку: вважає себе знавцем коней та й справді розуміється на них, а кобилу назвав Султаном.
Султан оступився, брязнув стременами.
«З донських рисаків,– оглядаючи порослий лопухами й глухою кропивою неглибокий рів, подумав Сава.– Навіть у поводу витанцьовує. З’їжджу огляну ліс, чи, бува, не порубали, і поставлю в стайню. Кобила жеребна, ганяти нічого».
Сава перестрибнув рів, опинився на кладовищі. Могила батька поросла густою щіткою трави, осіла, дідівські поопливали. Сава заходився виривати бур’ян. Пройшло вже десять років, як поховали батька. Сава приторкнувся до вибіленого дощами хреста, довго стояв у нерухомій задумі. Якесь недобре передчуття холодом війнуло в душу, заповзло під серце. Задравши голову і вишкіривши жовті плити зубів, Султанзаіржав. Сава перехрестився, переступив у вузькому місці порослий кропивою рів, натягнув на лоба картуза, підтягнув ослаблі попруги, злетів на коня. Кінь знову затанцював. Сава пустив його в намет. З-за пагорба виткнувся ліс. Султан летів,сторожко поводив вухами. З-під горобинового, в білій піні цвіту, куща вискочив заєць, наполоханий помчав до лісу. Кінь схарапудився, шарахнувся в протилежний бік, і, мало не викинувши з сідла, поніс Саву до засіяного поля.Сава, скільки було сил, натягнув повід, тільки марно, Султан закусив удила.Свистіло в вухах, зелене поле стрімко неслося назустріч. Відриваючись від кованих копит, летіли й з лопотінням падали далеко позаду шмаття землі. Скаженим галопом Султан долетів до поля і різко взяв убік. Майже з верству проскакав обніжком. Змилений, важко дихаючи, кінь перейшов на клус, потім пішов інохіддю. Сава полегшено зітхнув.
– Тьфу ти, скажена. Так налякати.
Лискуча ставна голова Султана високо піднята. Він боязко снує вухами, йокає селезінкою. Сава забирає повід у праву руку, пускає коня ступою. На узліссі кінь зовсім збавив крок.У Султана ворушаться ніздрі, прилягає шерсть.
Ліс давно розбрунькувався, зазеленів. Пройде трохи часу, і блідо-зелене листя потемніє, весна перейде у літо.
Дем’ян пустив ясу, що в панській економії нібито порубано молодняк, і Сава вирішив перевірити свій, побувати в березовому гаю. Під час сокогону могли зробити надрізи.
Любить Сава коней. Добрий десяток їх у нього. Давно приціляються конокради до його конюшні, тільки марно. Стайні у Сави– попробуй, виведи. Стіни з паленої цегли, майже в аршин. Двері дубові, перехрещені залізними шпугами, окантовані жерстю з важкими й надійними засувами зсередини і пудовими замками знадвору. А коні! В окрузі не знайти таких. Запряже Сава пару і летить, змагаючись з вітром, на завидки всім.
З тих пір, як Сава відрубав конокрадові руку, вони не наважувались наближатися до його подвір’я: добре провчив.
– Вйо!– пришпорив Сава Султана і перейшов на рись. Чуб, наче воронове крило, вислизнув з-під шапки, розпатлався. Кінь під Савою наче скупаний.
З того дня, а вірніше, ночі, коли до конюшні прийшла Марта, багато дечого змінилося в Савиному житті. Сава наче на світ народився: посвітлішав, помолодів. Мартина молодість переливалася в нього. І все б було гаразд, якби не прикрість. Сава вважав, що Марта віддалась йому з бажання, навіть більше, з надміру почуттів, та потім зрозумів, що помилився. Переспавши кілька разів із Савою, Марта стала вважати, що їй все дозволено. Декілька днів, вагаючись, Марта ходила навколо мішка з борошном, придивлялася, кружляла, поглядала, як кіт на сало, але взяти не наважувалась. Та голод не тітка, врешті-решт не витримала, відважилась. У п’ятницю ввечері Марта набрала повну миску борошна, задрала спідницю-шестиклинку разом з сорочкою, щоб зробити в мішку помітину, а тут де не візьмись Сава. Підкрався до неї ззаду, згріб. Марта і зітхнути не встигла. А коли опам’яталась, було вже пізно та й не до того. Стояла, ввіткнувшись головою в мішок з борошном, міцно тримаючи миску, і молила Бога, щоб ніхто не ввійшов у сіни, не побачив, що витворяє з нею свекор. Інколи кортіло крикнути, хоч для годиться, але кричати було надто необачно та й ризиковано. З тих пір і пішло-поїхало. Дмитро, видно, здогадувався про все, але дивився на батькові й жінчині пустощі крізь пальці, мовчав. Сава тепер вже не скупився на харчі, часто докоряв невістці.
– Чого ж ти як в перший раз приходила, не сказала? Хіба я думав, що ти від голоду тиняєшся.
Марта знічено мовчала. Вона помітно пішла на поправку, порожевіла, та тільки всьому приходить кінець. Якось після бурхливих, шалених любощів Сава, наче між іншим, запитав у Марти:
– Ти не бачила, хто-небудь з синів нічого не рубав до порогу?
– Ні. А що?– стурбовано запитала Марта.
Сава враз спохмурнів, заговорив сівшим голосом:
– А чого ж тоді жаби в хату ходять? Жаби нізащо в світі так не ввійдуть, тільки проти вмирущого. І двері оце колись сінешні скрипіли. Теж на погане. Хазяїн з хати піде, раз скриплять. Так-то. Та й сни...
Марта слухала те, посміювалась: «Пусте!»
– Мабуть, Марто, мені скоро вмирати. І тебе мені Бог наостанок послав. Це вже і до ворожки не ходи. Тільки не думай, що ти від мене так просто відбрикаєшся. Я й мертвий до тебе ходитиму. Так ти мені до душі припала. Так що готуйся,– невесело осміхнувся Сава.
Марта не зважала на ті свекрові речі, заходячись сміхом у міцних обіймах, заспокоювала:
– У вас стільки сил, здоров’я, про що ви балакаєте?
Марта й справді не вірила жодному свекровому слову. Сава розумів те, а тому майже кожного дня набридав домашнім за обідом, вечерею:
– Як хочете, а мені скоро вмирати. А вмру– в гості ходити буду...
– З чого це ви? Блекоти об’їлись?
Гуготить у печі вогонь. Його червоні язики лижуть челюсті, піднебіння.
– Е, помирать! Та й пора вже. На Спиридона сімдесят виповнилось. А під поминальний понеділок ліг прикімарити, а воно й верзеться: наче рій з кращої сім’ї вийшов і полетів до Чортової ями. Вірна прикмета. А під Рожество, на Голодний Святвечір, гуртом кутю їли і ложки до ранку на покуті залишали. З вашими ложками нічого не сталося, а моя чогось перевернутою оказалась,– Сава прискіпливо обвів поглядом домашніх, сказав роздратовано:– Чи, може, хто-небудь з вас перевернув?
– Дуже воно нам потрібне,– промимрив Дмитро і, сутулячись, щоб не задіти трямок дверей, пішов у сіни.
Облишивши думки про смерть, Сава в’їхав до лісу, прив’язав до берези коня, відпустив підпруги, попрямував у хащі. Султан пряв вухами, ворушив ніздрями; над вздуховинами підіймався, вклякав пар.
Сава оглянувся. На душі чомусь було неспокійно, весь час здавалося, що хтось знаходиться поруч, йде слідом, стежить.Сава зупинився, прислухався, несподівано почув у хащах обережні кроки, приглушене іржання Султана. Від переляку зблід, шаснув у зарості, сховався в давно викопаній глибокій ямі, вкрився торішнім, напівзіпрілим листям.
Після того, як відрубав руку конокраду, Сава боявся можливої помсти. Перепиняючи подих, серце калатало десь аж під самісіньким горлом, тіло несподівано вкрилося потом, забиваючи дух, пахло пріллю і тліном. Мимо ями пройшли двоє. Говорили стиха, майже пошепки, так, що він не міг нічого розібрати, а може йому так здавалося, через шаленний стукіт власного серця. Невже очікували його, щоб помститися? Чи, може, тут десь переховують здобич? Сава з переляку мало не зомлів.
Незнайомі зупинилися біля його схованки, загомоніли. Волога земля обвалювалась у Сави над головою, з шелестом падала в яму. Добряча грудомаха стусонула Саву в плече, дрібні грудочки стукались об картуз. Незнайомий вилаявся й відійшов убік. Ще трохи і впав би в яму.
– Ти не бачив, Гора, куди він міг подітися? Як крізь землю провалився,– запитав у Тимофія Ододки Стратон Кряжев. Почувши ту розмову, Сава від страху мало не вмер. Крізь калатання власного серця почув, як хтось знову наближається до ями.
– Ну що, пішли. Підождем на узліссі,– сказав той же голос.– А Йосип Грабарка з Лівшею хай караулять. Дивись, Лівша, не проворонь.
Незнайомі ще трохи постояли й пішли.
Сумніву не було, шукали його. Оце тут недавно була його вірна смерть. Саву охопив майже тваринний жах. Задихаючись, Сава довго лежав на дні ями в прілому листі, бовся дихнути, поворушитися. Терпло, німіло тіло.
Виліз Сава зі своєї схованки, коли зовсім стемніло. Тільки йому відомою стежкою вибрався на узлісся. Султана і слід прохолов. Прибіг додому, ніяких слідів. Місце в стайні, де стояв Султан, пустувало. Ну, тепер буде. Сини скупі й злі. З Докією вони давно живуть погано, і вона, здається Саві, потихеньку настроює синів проти нього. Сава вирішив не говорити домашнім про пропажу Султана, а як тільки розвидниться, удвох з Дем’яном Росєйкою пошукати його в лісі. Це, мабуть, йому за гріхи таке випробування, за Ївгу Осаулку, яку він кинув свого часу напризволяще з дочкою Ялисоветою і дурником Ваньком. Ялисовета– то його, а Ванько, мабуть, ні. Сава зітхнув, ліг і майже тієї ж миті провалився в сон.
21
Тимофій Ододка, по-вулишному Негора, високий, здоровий, ставний, зугарний, нога як під дурним старцем, мав іще одно прізвисько– Гора. Так його охрестили конокради. Можливо, для зручності, а може, з якоїсь іншої причини. Якщо ти Негора по добрій волі, то Горою будеш з примусу. Навіть їдучи на коні, Тимофій горбився, начебто соромився свого високого зросту.
От і сьогодні Тимофій встав чуть світ, править коня в Сорочинці на базар. То був Штимів Султан.
Згадалося чомусь, як він молодим вивів у Хоми Штима коня. Пробрався в сутінках до конюшні, скочив на коня й їде за ворота. А тут, де не візьмись, Хома. Став біля воріт і стоїть Тимофій сидить на коні, наче кілком проткнутий, ні живий ні мертвий, однією рукою за шворінь тримається, що передбачливо засунув за халяву чобота, другою– за гриву. Тимофій відпустив шворінь– а будь, що буде. Якщо впізнає, здійме гвалт, скаже– пожартував.
Та Хома в сутінках не впізнав Тимофія, подумав, що то син Сава їде охлюпкою до Псла напувати коня, а тому іще здаля гукнув:
– Тобі, Сава, відчинити?
– Угу!– буркнув Тимофій.
Так і виїхав з двору, тільки й бачили того коня.
Хіба його синок Гнат здатен на таке? Гнат би бовкнув щось таке, що Хома зразу б здогадався, в чім тут справа. Що на умі, те й на язиці. До того ж ще й витримки ніякої. Горе буде Гнатові. Ох, горе! Поки Тимофій живий, то якось житиме, а сам... Пропаде ні за цапову душу. Хіба що жінка добра попадеться. Тільки навряд. До нашого берега як не г..., так тріску приб’є. Якщо Тимофій помре, то Гната й кури загребуть.
Колись, замолоду, Тимофій теж прагнув розбагатіти. Збираються було чоловік двадцять таких, як він, селян-бідаків і йдуть на південь на заробітки. Найчастіше в Крим, в Таврію, в Масандру. Там тепло, не треба зайвої одежі, і робота завжди є. Виноградники потребують робочих рук, особливо в період збору врожаю. Тут і збирачі, і винороби потрібні. Виноград перестоювати не любить. А соку, а вина скільки! А сонця, тепла?
Десь на Покрову заробітчани повертаються додому з грошима, і теж чималою ватагою, щоб злодії не перестрівали. Удвох-утрьох іти ніяк не можна. Усі знають, що в заробітчан гроші водяться, а тому вб’ють ні за понюшку тютюну. Чимало душ було загублено по дорозі від Таврії на Полтавщину.
В бунтівний 1905 рік Тимофій пішов до пана Дурново в економію з вилами, які десь там і загубив; повернувсь додому, а в Горпини народився первісток. Нарекли немовля Гнатусем. Потім через рік дівчина, а згодом ще двоє хлопців. Гнат вижив, решта померли.
Тимофій недолюблював первістка. Сяде було в попільнику і длубається. Була в Тимофія підозра, що то не його син, а якогось цигана, та й з’явився він, коли Тимофій подовгу бував на відхожім промислі. А так це, чи не так, тепер не взнаєш. На цигана лицем то схожий, а от вдачею ні, дуже мовчакуватий.
За думками Тимофій незчувсь, як і до Сорочинець добрався. Відшукав ряди, де худобу продають, спішився. Найчастіше крадених коней купують цигани. Купують, правда, за безцінь, та де ти дінешся? Скоріш би здихатися, щоб ніхто не побачив, не викрив. Цигани добре про це знають, а тому й не дають справжньої ціни. Сьогодні теж підходять, торгуються, але і півціни не дають. Аж ось іще цигани підійшли. Мабуть, поплічники тих перших, ходять, придивляються, цмокають язиками, збивають ціну, вилякують: «Чия покража, того й гріх».
Хоч і добрячий кінь у Ододки, всім конім кінь, та послухав Тимофій тих примовок і вже зібрався вступати в ціні. Не дай Бог Сава Штим нагодиться, лиха не обберешся. Вб’є, і рука не здригнеться. Подумав те Тимофій і наче сам себе зурочив. Не встиг як слід по боках роздивитись, як у натовпі помітив Саву Штима. Може б, і не помітив, так кінь повернув голову в той бік і, взнавши свого хазяїна, заіржав. Тимофій добре знав Саву; щастя, що Сава не знав Тимофія. У Тимофія і ноги потерпли, і в роті висохло, наче в пустелі Каракум, а очі постовпіли, втупились у Саву і відірватись не можуть, та все ж храпи коню, щоб не іржав, перехопив. Першою думкою було– втікати, та ніяк не міг зрушити з місця, ноги наче повростали в землю. Можливо, Сава не помітить, пройде мимо, ярмарковище здорове. Так ні, не звертає, прямує прямо до нього, а за ним ціла юрба суне. Тимофій оглянувся, приміряючись куди краще втікати; народу не протовпишся, то, може, й втече, загубиться в натовпі. Якщо Сава один, без братчиків, то нічого він з ним не зробить, а якщо з дружками– хана. Тимофій добре знає, як б’ють конокрадів, мало хто в живих лишається, а якщо й залишається, то весь, тепер уже короткий вік харкає кров’ю. Б’ють за коней нещадно, бо вкрасти коня– все одно, що вкрасти життя. В бідних, однокінних селян вони, правда, й не крали, врешті-решт не цигани, та за коней і багатії б’ють жорстоко. Може, ще жорстокіше, ніж бідні. Не по голові, по п’ятах б’ють, аж поки ноги до колін посиніють від биття, а від струсу кісток геть всі тельбухи в чоловіка повідстають– і нирки, і печінка, й селезінка. Довго не протягнеш після такої екзекуції, треба зразу соборуватись. Може, й правильно роблять. Кінь– годувальник. Без коня селянинові смерть. А цигани? Тим немає ні гори ні низу. Чого тільки не витворяють, як тільки не глумляться над православним людом. Тимофій все бачить. Якби не ходив на скотомогильник, то, може, й не знав би, а так знає.
Беруть прокляті невеличку ключку і ходять по хатах, просять, ворожать, заходять інколи до хазяїна в повітку, начебто повітку з хатою переплутали, а взимку, коли корів тримають не в повітках, а на господарській половині хати, і того простіше: ввійдуть в сіни і повернуть вправо, до світлиці, а один– найчастіше циган– вліво. Поки циганка ворожить господарям та всю правду каже, циган в сінях засуне корові в задній прохід ключку, порве пряму кишку.
Після таких відвідин циган корова в господаря злягає, хиріє, присушує молоко і невдовзі здихає. Господарі плачуть, везуть свою годівницю в Вигерин чи в Гапин яр, на скотомогильник. Циганам тільки того й треба. Вони вже давно ходять назирці, стежать за подвір’ям. Тільки господар з скотомогильника, а вони туди. Оббілують, буває, ще теплу тушу, і їдять, бо знають, від чого здохла корова. Буває, ще й на базарі продають те м’ясо. Тоді ще й гроші плавом пливуть до кишені. Тимофій, може, й не здогадався б, як воно все те робиться, та деручи коней, не раз бачив коров’ячі бандури. Майже в кожної дохлої корови було порвано пряму кишку.
Не встиг Тимофій уявити всіх страхіть, що чекають на нього, як до кінного ряду підійшов Сава з юрбою зівак, потіснив циган.
Кінь знову заіржав.
– Добрий кінь, за що продаєш?
Тимофій промимрив щось незрозуміле, невиразне.
– Ти що– німий?– розсердився Сава.
– За червінець.
– Так дешево? Не смієшся?– Саву образила така сміхотворна ціна.
Тільки тепер зрозумів Тимофій, що Сава, мабуть, не впізнав свого коня. Напередодні Тимофій з Сидором Холошею по прозвищу Лівша пофарбували його бузиновим відваром, і кінь з буланого став вороним.
– Пожартував. Хіба не можна?
– Можна. Тільки не на ярмарку, а на полу з жінкою. Хутчій називай ціну, я заберу цього коня.
– Ну, якщо так, то два червінці.
– А не забагато гнеш?– Сава обдивився коня. Розімкнув коневі щелепи, для годиться, заглянув до рота. Це останнє остаточно переконало Тимофія, що Сава коня не впізнав.
– Боронь Боже,– зухвало відповів Тимофій.
– Тоді по руках.
Тимофій отримав гроші й зник у натовпі. Купив Сава свого коня й, мабуть, не впізнав. А скільки Тимофій страху натерпівся.
Та Тимофій помилився. Сава майже відразу впізнав свого коня і поспішив, щоб попередити циган. Інакше куплять і шукай тоді вітра в полі. Спочатку Сава хотів поквитатись зі злодієм, та потім вирішив краще не здіймати бучу. Для чого? Та й що це дасть? Тільки зверне увагу оточуючих, серед яких можуть бути і байрачани, а головне, дружки конокрада. До того ж один він нічого не вдіє проти здорового і набагато молодшого від нього конокрада, тільки гірше наробить: по-перше втеряє Султана, а по-друге– наробить поголосу. А так він верне коня, заспокоїть синів, а, можливо, і конокради перестануть після цього мстити йому за відрубану руку, переслідувати. Одне слово– побоявся.
22
Минула Трійця. Наближався празник Івана Купала– час сінокосу.
Першим у хаті Ригорів відірвався від сну дід Олексій, розбудив Павла.
– Під одним сонцем живемо, та не одне їмо, Павле,– позіхаючи сказав Олексій, і від тих слів прокинувся Василько. Олена теж уже не спала, поралась біля печі; було ні світ ні зоря.
– Поспав би ще, синку, чого тебе в таку рань знесло з печі,– з докором проказала Олена,– ще й чорти навкулачки не б’ються. Ще вспієш наробиться, як Бог віку протягне. Ех, синку, синку!– орудуючи рогачем, Олена зітхнула і погладила Василька гарячою від близького вогню долонею по стриженій голові.
Олена вже давно метушилася біля печі, саджала на висушені капустяні листки круглий хліб. Василько вислизнув на подвір’я, пішов за комору.
– Це вже спечу хліб. Камінюкою, гациком сяде. Воно як робиш, так і вийде,– сердилась Олена. Їй не подобалось, що обоє її синів починають по-справжньому працювати.
Василька запрягли давно, Луку– років три тому. Затягнуться тією роботою з дитинства, які з них чоловіки виростуть. Тим часом піднявся Лука, шльопаючи босими ногами по прохолодній долівці, пірнув у сіни, вийшов на подвір’я. Тиша. Червоні язики вогню лижуть темні челюсті, миготливі відблиски гуляють по жовтій від вохри стіні повітки, забарвлюють шибки, простір довкола. Куди не глянь, всюди червоно. Груша струшує з себе, разом з росою, холодне місячне сяйво. Місяць на ущербі, стоїть низько, недавно зійшов, і його срібне сяйво сіється крізь густі, розкішні крони дерев, наче крізь сито. Миготять, примеркають, гаснуть у небі червоні зірки. Золотим пилком куриться і молочно туманиться Чумацький Шлях. Жаром пригаслого багаття горять Стожари. Цікаво, скільки ж їх у небі– великих і малих зірок? Одні здоровенні, горять, наче в темряві цигарка, інші малі, жевріють слабкіш малої іскорки. Якщо довго вдивлятися, вони то наче щезають, то знову з’являються.
– Агов, це ти, Лука?– гукнув Василько.
Лука здригнувся, перевів погляд убік. У темряві нечітко бовваніла комора. Із-за неї, застібаючи ширіньку, вийшов Василько. Наполоханий півень голосно залопотів крильми, закричав, розтривожив сонну тишу курятника. Запорпались на сідалах, зашелестіли пір’ям, засокотіли кури. Важко дмухаючи, заремигала корова. Зводячись на передні ноги, сухо скрипнула суглобами, затріщала ратицями, шарпонула головою скрипучі ясла. Лука глянув, як замайоріло на стінах червоне сяйво, справив малу нужду, здригнувся, зіщулившись від нічної прохолоди, побіг слідом за Васильком в сінці, щільно причиняючи двері, сховався в хаті. Місячне сяйво затікало в кожну шпарину, сіялось сріблястим дощем в сінешнім присмерку, через круглий отвір старого вигнившого сучка скапувало на руду глиняну долівку. Лука шаснув до стайні і отетерів. Дід Олексій стояв біля Сивої; хвіст у матки задертий догори. Звідти, притиснута до передніх колін, вкрита повним води пузирем, витикалася морда лошати.
– Геть звідси!– гримнув на онука дід. Лука полопотів у хату.
– Дядько Василь та тітка Лукія вже встали?– запитав у матері Василько.
Олена повернулася від печі. Її черепичного кольору обличчя було стурбованим. Олена тилом долоні зігнала з лоба піт, нахилилась, витерла подолом спідниці обличчя.
– Сплять обоє.
– А Степан?
– Хропе, аж зад вгору дереться,– Олена вийшла в сіни, потім надвір, внесла в запасці соломи на загніт, кинула під припічок. Стовпом піднялась густа їдуча порохнява, її зразу ж потягнуло в челюсті. Дзвінко стукнулась об бляшану покрівлю комори зелена недозріла груша, підплигуючи, залопотіла, покотилась у спориш.
Луці згадалось, як мати, бувало, била його долонею навідліг по губах і всміхнувся:
– Дивно. Чому так? Якщо гладити по голові, то неодмінно долонею, а якщо бити по губах, то тільки навідліг.
Олена глянула на худі, аж гострі Василькові плечі, змахнула сльозу. Тільки в колодочки став вбиватися, а вже косити треба. Мабуть, з усіх дітей Олені найжалкіш було Василька. Такий вже плохий: лагідний, покірний, покладистий. У кого тільки й удався? В Мусія– ні, в Олексія– теж. Звісно, в батька. В народі кажуть: покірне телятко дві матки ссе. Дарма кажуть. Щастя дається рішучим, сміливим і водночас хитрим, таким як Мусій, як племінник Степан. Степан не переробиться, його на слизьке не наженеш. Змальства ушле. Ще, бувало, й не горить, а вже здогадується, звідки смаленим запахне. Завжди викрутиться. Спихне провину на Василька або на Луку. Ні, Степана і в ступі не влучиш. Степан– не Василько. Лука, правда, шальонніший. Не раз перепадало. Хіба раз заставляла Олена колихати малого Петька в колисці, щоб не кричав; поки очей не спускає з колиски, Лука тримається за вервечки, колише, а тільки відвихнулась, дитина криком кричить, аж синіє. Довго не могла зрозуміти Олена, в чому справа. А одного разу піддивилася. Як тільки вона відвернеться, бере гемонський хлопець і щипає малого або за носа кусає. А Степан– той і верх вивершив. Про нього й говорити не варто. Що б не заставив робити, очі ті так і прядуть, так і нишпорять, шукають, куди б вислизнути. Степан Василькові та Луці двоюрідним братом доводиться, а щоб товаришували дуже, так і не скажеш. Навіть коли підросли.
За дітьми догляд та догляд потрібен, а тут тії роботи не переробиш, щоб її чорт ухопив. Не встиг огледітись, а дітвора вже біля клуні босоніж. Якби літом, то й нічого, а то ж зима. Обривають під стріхою «сопляки» й їдять, тільки на зубах хрумтить. А до клуні саженів з півсотні. Вийде Олена на поріг, гримне. Василько сіпнеться бігти, а Степан візьме й ногу підставить, так, що Василько посторчакує головою в сніг. А ні, так штурхоне межи плечі, що й носом заоре. Побігають ото так по снігу, а потім носами шморгають, віскряки тягають. А, бач, виросли. Олена знову глянула на дітвору. Худющі, як з хреста зняті. В цей час у хату забіг Лука, закричав:
– А в нас лоша вилупилось! Я бачив...
– Та вже й пора,– відповіла на те Олена.– Менше дверьми рипайте, а то дим з-під челюстей в хату засмикує. Нікудишня тяга.
– Я теж піду подивлюся,– загорівся Василько і тієї ж миті вислизнув з хати. В хатині заскрипів дерев’яний піл. Мабуть, дід Мусій прокинувся.
– Не ходи. Дідусь проганяють.
Та Василько не послухавсь, гунув надвір.
Із-за дверей чути, як за дерев’яною переборкою хтось вовтузиться. Звісно хто: дід Мусій.Мусій сів на піл, звісив додолу ноги, закашлявся сухим кашлем курця. За першим приступом кашлю наступив другий, потім третій. «От добре, хоч побудить всіх к лихій годині»,– подумала Олена і підсунула ногою принесену для загніту солому під припічок. Скрипить, як немазаний віз, а за молодицями хіба ж так упадає. «І кому він к манахам собачим нужен? Осаульці?– подумала Олена.– Не він потрібен, його багатство нужне».
На вулиці на когось без угаву гавкав собака.
«Люди в поле збираються»,– подумала Олена.
Мусій на своїй половині уже не кашляв, а тільки важко дихав, приказував: «День та ночь– сутки прочь, та все до смерті ближче».
Одягаючись, бурчав дівер Василь, тихо лаялись Степан і Павло. Потягуючись, продирала очі Лукія, вигравала пишними стегнами.
«Треба б сходити до матері,– подумала Олена.– Як тільки поїдуть з двору, так і піду. Може, присовітує якої трави, бо щось нездужаю». Мати ні разу не приходила до Олени в гості після їхнього весілля з Павлом. Олена недолюблювала матір. Надто вже скажена. Інша справа батько. Хоч і сердитий, гарячий, зате й жалісливий. Тільки от посивів передчасно. Волосся, як сніг, побіліло.
Років, мо, п’ятнадцять було Оленці, як мало не побив її жеребець. Не побив, а тільки головою зачепив, хотів вкусити. Батько як узнав про те, ухопив горіховий ціпок і до стайні. Замахнувся, та наступної миті рука сама опустилася. Жалко стало коня. А дочку ще жалкіше. Повертів Іван той ціпок в руках і кинув у закуток. Як ти будеш ціпком коня бити? Кінь– все одно, що друга дитина. Та й перебити, повредити що-небудь можна. А тому кинувся Іван до жеребця, хотів вкусити зубами за задню ногу, щоб аж кров бризнула, і не може– жалко. Гукнув робітника Прєснова, щоб той укусив. Прєснов повагався і вкусив. Жеребець заіржав, наче навіжений. М’якуш– не кістка, заживе як на собаці. Прєснов кусав, а Іван потім плакав, лаяв Прєснова за те, що дуже вкусив.
Не повезло Іванові з тим конем. Недавно спутав Прєснов жеребця залізним путом, а він взяв і поплив на той бік Псла до молодої кобили. І до середини не доплив, втопився. Батько ридав за конем, як за малою дитиною.
Любив батько хазяйство, жалів худобу. Ніколи не впряже коней чи волів у навантажену снопами хуру чи віз. Спочатку сам візьме за дишло, спробує. Якщо зрушить з місця, тоді впрягає, а ні– скидає з хури зайві снопи.
Якось застряв Іван з гарбою сіна у вибалку: саме дощ пройшов, моква, коні засмикались, барки тріщать, наче струни, понапинались посторонки, а ход ні з місця. На крупах коней від поту шерсть лоснитись почала. Іван випряг коней, взявся за спиці і викотив воза із вибоїни на сухе, потім впріг коней і поїхав додому.
Згадуючи все те Олена катала качалкою на скрині коржі на локшину, відчинивши хатні двері, щоб трохи дим витягло, побачила свекра Олексія з синами та невісткою Лукією і онуками. Виїздили з двору. В задку невеликого ходка лежали коси, грабки, дерев’яні граблі. Степан, вмостившись в задку воза, додивлявся вранішні сни. Василько і Лука сиділи на полудрабку.
– Гуляти менше треба,– невдоволено проказав Олексій. Та Степан чи то не почув, чи прикинувся сплячим. Місяць, ледь прикритий попелястими, пошматованими хмарами, підстрибуючи на груді, котився по Беєвій горі. І тільки деінде можна було побачити клаптик темно-синього неба. Стугоніла Чортова яма, непокоївся вир. Пудрою тьмянів сріблястий пилок Чумацького Шляху. Тільки на сході небо було ясне, чисте і прохолодне. Гуркотять по дорозі відполіровані до блиску шини, шарудять у груді, ріжуть відволожений плюш пилу, стукають по дерев’яному містку, стугонять вигоном. Віз підскакує на вибоях, тарабанить полудрабками, вищить ручицями. Цокотять штельвага і барки, скрипить щедро змазана дьогтем збруя. Село давно прокинулось, світиться сполохами печей. Далекими зірочками миготять у вікнах вогники сліпців, бликунів, каганців, лінійних, як у Штимів, ламп. Червоні язики полум’я старанно лижуть чорні від сажі і дьогтевого нагару челюсті, гуготять в коминах, обсипають їх іскрами. З димарів валує дим. Село живе, дихає. Куряться дими, іржуть коні. Гамірно кричать півні. Шумно ремигають корови. Чути гомін, скрип дерев’яних воріт. Протяжний плач немазаних коліс, штельваг, іржання коней. Золотиться в гарячому вогні панський маєток. Олена виглянула у вікно, побачила, як віз сховався за Штимовим вітряком, загасила в печі вогонь, пішла з двору.
Олена поминула Піски, ввійшла в сосну. А он і батькове подвір’я, крита бляхою хата. Ще й сонце не зійшло, а на покрівлі разом з Прєсновим лазить батько. Батько фарбує покрівлю кожного року, а то й двічі на рік. На димарі вирізаний з бляхи півень. «Уже й старі стали, а ніяк не можуть без роботи,– подумала Олена.– Як не майструють, то сани роблять, вози. Коли не прийдеш, все вештаються по двору, вибирають колеса, виточують ступиці. Гарні колеса роблять. На Сорочинськім ярмарку таких не знайдеш,– Олена відкрила хвіртку, пішла до порогу.– Хоч пожаліюсь на свекрів». На перелазі побачила насуплену матір, що йшла у двір із садка.
Мати наполягає, щоб батько вигнав Прєснова, а батько не слухається. Чи не вперше в житті пішов супроти Палажчиної волі. Прєснов жив у них хтозна й відколи. Людина прийшла чи то з Курської, чи з Воронезької губернії, Прєснов пропадав з голоду, ніхто не брав його на роботу. Іван узяв, не погребував, та так і живе чоловік у Віричів ось уже майже двадцять років.
А тим часом Ригори їхали на Пологи, сиділи на возі мовчки, не перемовлялись.Олексій інколи гримав на коней, натягував цупкі просмолені дьогтем віжки, свистів батогом. Коні набавляли ходу.
Пригорнувшись до Василя і вчепившись руками в полудрабок, наче курка на сідалі, сиділа, похитуючись, напівсонна Лукія. В селі гавкітнява потривожених собак. Від тряскої їзди прокинувся Степан. Видзвонюючи зубами, сів поруч з батьком. Олексій стьобнув коней батурою, і вони зарисили. Загуркотів по дорозі віз. Василько, в такт їзді, хитав схиленою на груди головою, куняв. Сховався за хмару місяць. Білими розмитими плямами бовваніли хати, химерними тінями летіли назустріч тини, кущі, бур’яни. Ніздрі обпікало ще нерозхлюпаним вітрами, настоєм сивого полину, конопель, чортополоху, бур’янів, гречки, медуниці. Ховаючись у терпкому, пахучому пилу, котяться ходи, брички, вози, бідарки. Стікає до лугу іржання коней, лошат, стукіт копит і коліс, йокання селезінки. Місяць вийшов з-за темної хмари. Світало. Оповитий молочним туманом, спить мовчазний ліс. В ярах і вибалках наметно лежить туман. Його сизувато-молочні клуби ліниво налягають на круті береги Псла. Біля Чортової ями стогне вир. З пагорбів і відкритих місць стікає нічна пітьма, ховається в Шишацьких і Диканських лісах, вихлюпується з ярів, гойдається в глибоких, холодних колисках долин, темною водою дзюрчить у вільшнику.
Під’їжджали до Кордонської гори. Перед самим спуском Олексій зіскочив з ходу, зачепив цепок за полудрабок, заштельважив. Заднє колесо пішло юзом. Обіч валялося каміння. Недавно вБайраку піп Сергій розпочав будівництво дороги.Підіймаючись в негоду на гору коні не тягнули,скобзались,от і вирішив отець Сергій вимостити крутий спуск камінням.
Золотився в гарячому вогні панський маєток.
– Ану, злазьте, годі кімарити!– крикнув Олексій.– Степане, ти оглух, чи що?
Коні сторожко поводять вухами. З-під заштельваженого колеса чути скрегіт гальки, стелиться шлейф дрібних іскр, виповзає нерівний, гадюче-виляючий слід. Олексій, недбало закинувши на крупи коней послаблені віжки, йшов поруч з возом. Коні ступали обережно, без особливої натуги. Ход котився на трьох колесах, бокував, полишав за собою лискучий слід і шлейф диму. На середині спуску шлеї на конях ослабли, хомути, раз по раз, набігали на голови, коні настовбурчували вуха, задкували. На самім низу зняли гальмо. За чверть години добралися до Пологів.
– Глядіть, не поріжтесь об коси,– попередив Олексій.
Всівшись на віз, з гуркотом покотили лугом. Луки Ригорів під лісом. Відшукали торішній скіпець. По праву руку косили Штими, по ліву– ділянка Біденок. Біля криниці дід Никін Болтушкін клепав косу. На межі зупинили воза, розпрягли коней, рознуздавши, прив’язали до полудрабка. Василь вкосив трави, кинув оберемок у передок. Коні жваво замотали головами, захрумтіли.


23
Павло з Васильком і Лукою зайняли ручки, пішли понад лісом.
– Оце їзда, мало душі не витрясло,– блимаючи зеленкуватими очима, пожалілась Лукія й гайнула до лісу. Василь глянув услід дружині, всміхнувся.
– Всю траву витолочить. Сказано, баба; за малим ділом, а аж до самого лісу треба бігти,– Василь дивився, як похитуючись, змикається за Лукією трава, кривив в невпевненій посмішці губи. Степан гикав, Олексій, зводячи докупи брови, гримнув:
– Ану, за коси! Он Павло з Васильком та Лукою бачите де.
Задзвеніла під брусами і мантачками сталь. Шаркнула, вилягаючи під косами, трава. Перші сонячні промені посріблили, обсипані росяним молозивом, трави, відбилися в полотні кіс, сяйнули у вічі, заграли в зеленому листі. Роса на листі оживала, наливалась срібним блиском. Сяяв в золотому промінні панський маєток. Штими давно вже косили. Поки точили коси, займали ручки, одноконкою під’їхали Біденки.
– Доров був, сусіде,– гукнув Анафій Біденко.
– Драстуй, якщо не жартуєш. Не трать часу на теревені, займай ручку.
Взявши ручку, першим йшов Олексій, за ним Василь і Степан.
Вжик-дзень. Вжик-дзень,– шерхотять в густій, високій траві коси.
А тим часом Павло з синами підійшли до лісу. Зупинилися. Підкотили холоші, помантачили коси. Трохи перепочивши, зайняли ще по ручці. Щоб наздогнати Павла, Луку й Василька, Степанові і Василеві годі було й думати.
Ївга Осаулка, що найнялася до Штимів, підгрібала скошене сіно за Дмитром і Гаврилом. Докія понесла оберемок пахучої трави до гарби. Біля коней чаклував Дем’ян Росєйка. Марта чи то не виспалась, ночі проводячи в любощах зі свекром, чи, мо, занедужала,– спроквола згрібала покоси в валки. І це було дещо дивно.
Після тієї ночі, проведеної зі свекром у стайні, Марта посвіжіла, переродилася. Її зовсім не турбували ні людський поговір, ні підозри Дмитра. Майже кожної ночі Дмитро прискіпувався до неї, розпитував, погрожував. Та Марта бачила, відчувала: Дмитро побоюється батька, а тому не здатен на рішучі дії.
Марта безсовісно брехала Дмитрові, клялася всіма святими, доки той не заспокоювався. Ні до чого Марті чвари, напруженість. Вела себе Марта напрочуд спокійно, і Дмитро поволі теж заспокоювався. Але як тільки Дмитро засинав, дратівливість і неспокій нападали на Марту, начебто переходили від Дмитра до неї у спадок, і вона довго потім не могла заснути.
Думки точили її мозок, наче шашіль дерево. Засинала тільки далеко за північ, а то й під ранок. Звичайно, вона розуміла, що не повинна була цього робити, але виходу не було. Жити в такому багатстві і голодувати? Ще чого не вистачало. А тому в усьому Марта винуватила Дмитра: не зміг переконати, упевнити батька, поговорити, щоб той більше відпускав харчів. У неї вже голова почала вернутися, куряча сліпота нападала, особливо навесні. Худа зробилася, наче тріска. Худа й зла. Лігши під свекра, вона відомстила їм обом: і Дмитрові, і Саві.
Косили. Весь луг цвів білими квітчастими хустками, майорів запасками.
На покіс одягалися наче на Великдень. Марта була одягена хоч і не святково, але синя спідниця, вишита півниками сорочка були їй до лиця. Разом з Мартою гребла дерев’яними грабельками і незаміжня дочка Сави, Харитина. Від надміру почуттів і від утоми вона вся пашіла. Важка чорна коса мертвою гадюкою виснула через плече додолу. Нахиляючись, Харитина вправним рухом голови закидала її назад, за плечі. З-під важкого, стріхою звисаючого до самих брів пшеничного чуба, Степан зиркав на метку, вправну, високу й струнку, наче ясенок, Харитину, і від того трава в нього чомусь не лягала тугим рівним валком, а кострубатилась, настовбурчувалась, слалась нерівномірно по покосу.
На другій загінці Степан зайняв ручку слідом за Васильком і весь час косував на двоюрідного брата, всміхався. Давно примітив: подобається Василькові Харитина.Тільки Харитини він так не вступить.
Поки сонце підбилося,потомилися. У важкій, наче чавун голові, гуло і гупало. Чуб змокрів. На лобі виступали краплини поту, на висках тремтливо тіпались сині прожилки. Плечі весь час тягло до низу. З кожним помахом коси наростав біль у боці, під ложечкою, але зупинитися було ніяк, позаду йшов батько. Ще підріже. Василь важко сопів, інколи, для порядку, бурчав на Лукію.
Позаду шерехтіли коси, чулось важке дихання, а коли хто-небудь з силою опускав косу в густу траву молодецьке: «Ух!». Лукія вправно згрібала сіно в валки, хтиво поводила стегнами і всім своїм пишним тілом. Особливо діставалось їй від Василя. Він не давав їй і хвилі перепочити. Степан, налитими кров’ю очима, зло дивився в лискучу від дрібного, наче бісер поту, Василькову потилицю, губив рештки сил. Він ледве волочив ноги і молив Бога, аби не впасти, дійти до кінця гонів. На узліссі Василько знову озирнувся.
– Чого вирячився, мов баран на нові ворота?– зблиснув білками очей Степан.– Кісце легше тримай, а то до кінця дня не докосиш. І не тужся, ти й так червоний, як рак,– радив Степан.– Куди ти преш, аж очі рогом лізуть?
Лука давно вморився, кинув косу на траву, підгрібав за Васильком, озирав поглядом луки. Ні кінця, ні краю не видно. Аж в очах синіє від сокирок, волошок, васильків.
– А ти теж косу п’яткою притискай,– покіс буде рівнішим. А то других вчиш, а сам косиш, як нерідному батькові,– не озираючись, озвався до Степана дід Олексій.
Дійшовши в кінець гонів, помантачили коси.
– Щось вона в тебе, Васильку, як черепок,– зауважив Степан.– Зовсім не дзвенить. Ану, дай сюди.– Степан провів брусом по полотну. Виспівуючи задзвеніла сталь.
– Та ти просто не вмієш як слід мантачити.
Василько краєм ока перехопив глузливий погляд імлистих Харитининих очей, почервонів. Підіткнувши за в’язаний пояс спідницю, Харитина вправно орудувала граблями. На її тугі, наче налиті литки, молозивом бризкала роса, налипало листя березки, зернята собачок, дикої гречки, нитки трави. Трохи перепочивши, знову пішли. Степан прикипав поглядом до Харитининих розчервонілих від росної прохолоди ніг, дужче налягав на кісце. З кожним кроком гірше лягав покіс, наче бик по дорозі посцяв. Степана чомусь дратувало і сопіння батька позаду, тільки піймай гаву, так і різоне по щиколотках, і лискуча масна від поту потилиця Василька. Степанові весь час хотілося повчати брата, щоб чула Харитина.
– Не тягни косу, а пускай з лету,– повчає Василька Степан. Василько мовчить. Під вагою джмеля, що невідомо звідки й з’явився, захиталися васильки. Виблискують коси, схиляючись, падають ромашки, наче під вітром, хвилями ходить з глянцевою чорнотою трава. По павутині лопуха, краплинами олова, збігає дрібна, наче бісер, роса, утворюючи більшу краплю, та ще більшу, поки не потік струмочок, і ось уже, наче в долоні, хитається в глибокій улоговині листка, вода. Ще змах коси, і срібний дощ шелеснув у траву. В очах Василька на мить потемніло.
– Ну його к бісовій матері,– лайнувся позаду Степан і кинув косу. Гонять, як навіжені, скоро пуп розв’яжеться.
Струшуючи з острішків брів рясний піт і витираючи нап’ятим на долоню рукавом сорочки чоло, Степан опустився на покiс, пiрнув у духмяну прохолоду.
– Взявся за гуж, не кажи, що не дуж,– спираючись на кiсце, розважливо мовив Олексiй. Сорочка на його спинi рябiла темними кружалами поту.– Давай вже дiйдемо цю ручку, а в кiнцi гонiв, пiд самим лiсом, перепочинемо. Хто вгрiвся, можна роздiтися до пояса
.– Ану, становись за мною,– скомандував Павло i перейшов на покiс сина. На пагорбах сонце вже визбирало росу i тепер злизувало її у вибалках. Спека стояла нестерпна, і косити ставало все важче. Пiд обiд із заходу посунули хмари.
– Тут хай i очi рогом лiзуть, а ти коси!– обурився Степан.– Повставали, ще й чорти навкулачки не билися, i тут не вiддихнеш.
Штими, дивлячись на Ригорiв, теж зупинилися перепочити. Бiденки, не звертаючи уваги нi на кого, продовжували косити, вони й так припiзнилися. Василько стояв, зiпершись пiдборiддям на кiсце. Вiн розумiв, якщо сяде, то встати вже не зможе.
Перепочивши, підобідавши,хлопцi й дядьки роздягнулись до пояса й пiшли далi.
Пiсля обiд Степановi косилося легше, вiн менше втомлювався. Iнколи жартував:
– Правду кажуть, що Iлля глухий. Бог йому каже: “Пошли дощ туди, де просять, а вiн гонить хмари туди, де косять”.
– Воно-то так. Коли косять, дощiв не просять, вони самi йдуть,– розважливо сказав Павло.
Пiсля обiду Василько все частiше приставав, все рiдше зиркав на Харитину. Кiлька разiв коса мало не вислизнула з його рук. Вiн часто зупинявся, мантачив косу, плював у долонi, дивися в небо: скорiше б дощ. Та хмари вiдступили, пiшли стороною, на Яроші і Жабокрики. Спекотно. Тихо. Хоч мак сiй. Василько ледве тримався кiсця i вже не знав, чи то вiн держить його в руках, чи кiсце водить його. Долонi опухли, перетворилися на кривавий мозоль.
Зовсiм поруч почувся жалiбний писк, і тiєї ж митi коса пройшлася по чомусь м’якому. Боковим зором Василько помiтив у травi качиний виводок, що з писком, втiкаючи, шелестiв осокою, свiтлочервону кров на вологих стеблах трави, пiдрiзане косою каченя. Василько кинув косу, взяв каченя на руки. Воно було ще живе. М’яке крихiтне тiльце дрiбно тремтiло. З обрiзаних дрижачих нiжок скапувала кров.Примруживши бiсеринку ока i, затиснувши в дзьобику краплину кровi, каченя жалiбно дивилося на Василька, в ньому ще нуртувало живе тепло. Василько ввiткнув косу в покiс, пiшов до лiсу.
– Мабуть, годi вже косити. Без вiддиху не впораємось. А завтра з росою i доб’ємо,– розважливо мовив Степан.
– Слава Богу, доскубли сяк-так гони,– сказав Павло. Удвох з братом вони кинули коси, пiшли пiд кущ глоду в холодок. – Василько, а ти куди?– гукнув Павло. Та син не вiдповiв. Чи то не розчув, чи, мо, не захотiв. Пiд кущем глоду Василько опустився на колiна. Холонуче тiльце вже не дрижало. Пухке, воно сповзло з хлоп’ячих рук у траву. Василько нашморгав листя, притрусив ним каченя, витер очi, пiшов до косарiв.


24
Білики– і дід, і батько Семена, теж Семен– були незаможні. Може б, і в багачі вибилися, бо роботящі були, та дуже вже багато дітвори було в обох. Кожному по наділу– і рахувати нічого. А тому Семену, хоча і був за теперішніми мірками твердим середняком, до багатства було далеко, як старцю до Києва. Не судилося старому Семенові дотягнутися до нього самотужки. Скільки не працюй, а воно все як у прірву. Залишалося тільки мріяти про те, щоб жити так, як Даценки або Харитони. Ну, Даценки– Захарій, Микола, Ригорій– ще так-сяк, а Харитони й справді багатющі. Хата під черепицею, комори бляшані, табун коней, три пари волів, плуги, сівалки, інший реманент. Все своє, не позичене. А до того ж, не менш ніж сто десятин землі. Завидував Семен тому багатству. Вдень усе було поглядає в той бік, де Харитони живуть, а вночі сниться. Думав-думав старий Семен і додумався видати за Харитонового сина Івана (інші ще чи й захотять)свою дочку Наталку і хоч таким чином присусідитися до того багатства. Хай не він, так хоч дочка, онуки поживуть. Іван трохи калічний, та й Наталка не вродливиця. Рідний брат Семен, як намальований, а вона, бач, ні. Та й в Івана брати дужі, міцні, а він калічний. Так що спадковість тут ні до чого, не поріддя тому виною, а каторжна робота, будь вона неладна. Може, й Харитониха, будучи важкою, надірвалася. До великого господарства треба й здоров’я неабияке мати. Не встиг повіки склепити, задрімати, а вже треба вставати, сіріє. А як звівсь на ноги в сутінках, то так на ногах і протовчешся весь день, наче головко в погребі. То косовиця, то обмолот, то посівна. А то сіно підоспіло. Не робота, а каторга. А вправлятись з усім треба самому. Якщо будеш на робітників надіятись, то небагато надбаєш. Звичайно, інший раз не обходилось і без робітників. Але основна доля роботи падала на сімейство. Ро-бітників тільки в косовицю та обмолот хлібів наймають, а так цілий рік самі управлялись. Каторжна робота висотує з тебе всі сили. Під кінець дня хитаєшся, наче п’яний. Хресту радий. За день так наробишся, ні руками, ні ногами не володаєш. А ще он тієї роботи скільки, що й пальців не вистачить все перелічити: то солому, сіно в стіжки поставити, то снопи заскиртувати, готуватись до обмолоту– і все самим. Чужі люди, якщо сам робити не будеш, нароблять, і пальці буде знати.Удень і вночі, , поки і очі постовпіють, поглядав на Харитонове подвір’я старий Семен. Не знав, як і підступитися, як видати Наталку заміж.Старий Семен уже й надію втратив, а тут Харитони самі сватів заслали. Семен мало з ума не спав на радощах. Зразу згодився– хай іде. Та й хто від таких сватів відмовився б чи за двері виставив, гарбузом пригостив? Наталка на вроду не дуже вдатня, та з лиця, як-то кажуть, води не пити. Ото тільки що дівчина. Помінятися б їм із Семеном вродою. Семен гарний, зате дрібний. А Наталка руда, в ластовинні, нерівня брату, Наталка другим взяла. На дві голови вища за Семена і здорова, наче з глини лита. За що б не взялася, все в руках горить. А стане снопи в’язати, трьом косарям носа втре. Ті вже вхоркались, падають, а Наталка, знай, на п’яти наступає, перевесла крутить, снопи в’яже, подивитися любо. Не робить, а пісню співає. Все точно, вивірено, жодного зайвого руху. Нахилилась, випрямилась зі жмутом пшениці, поворот рук, ще один– і перевесло готове. Підділа ним оберемок пшениці, скрутила– і летить до полукіпка зв’язаний сніп. Напарниця наче скупана, а їй хоч би що, й роса на чолі не виступила. Ні, такої робітниці, як Наталка, в хуторі не було. Мабуть, тому і не стала Наталка ні Харитонівською, ні тим більше Іванихою, як вимагалося за хутірським звичаєм. Так і залишалась на все життя Біличкою. Ні одне з тих ймень і прозвищ не пристало до неї. Дуже вже виділялась Наталка своєю гарячою, нестримною, біликівською вдачею. Так, попри всі хутірські звичаї, і дітей народила, і зістарилась Біличкою. Ну, що з того, що Харитонівський рід знатний? Біликівський знатний не менш. І та знатність мірялась не одним лише багатством, а ще й працелюбством, вдачею. Це вже потім її невісток, зятів будуть називати Харитонівськими, бо нічим таким з них ніхто не виділятиметься. А якщо по справедливості, то Харитонівською більше підходило бути їй. Зрештою Харитонову супружницю ніхто не називав по імені, а тільки Харитонихою.Такої робітниці, як Наталка, в хуторі не було. А тому задивлялися на неї не тільки Харитони.Старий Микита Матвієнко не раз казав синові Петру, ледачому й вайлуватому, недоладному, вгонив того в краску:
– Підростеш ще трохи, щоб женилка виросла, і Наталку Біликівську бери! А то вмреш, і кури загребуть.
– Чого б я на ній женився?– соромився Петро.– Ряба, погана.
– А того! Багаті, роботящі! Оженишся, сам в люди вийдеш і нас виведеш. Тільки не будь Хомою.
– Для чого ти таке патякаєш?– вступалася за Петра мати.– Піде воназа нього. Жди.
– Як не буде Хомою, то піде. Якщо діватись нікуди буде, то піде, ніде не дінеться. Запам’ятай мої слова. Женишся на Наталці житимеш, як кіт, як у Бога за пазухою. А ні– все життя злидні водитимеш.
– За тебе Олена Вірич дуже пішла? Не бійсь, за Павла Ригора вискочила. Так і Наталка.
Як і всякий лінивий, жили Матвієнки бідно, в злиднях, а тому батькові слова глибоко запали Петрові в душу. Та не судилося Петрові взяти Наталку в жінки, розбагатіти. Одбили Наталку Харитони, попередили.
Так, робітницею ввійшла в Харитонів рід Наталка. Петро затаїв зло на Харитонів, а заодно і на Біликів. Отакому ледацюзі втратити отаку робітницю! А головне, не вдалось виконати батьківський наказ, волю, а якщо по великому рахунку, то заповіт. Батько, як тільки що, так і заводив мову про Наталку, а тому Петр незлюбив Семена.


25
По селах i хуторах в розпалi жнива.
У Даценок– дiда Василя та баби Стехи, Микифорової сестри, четверо синiв: Микола, Ригорiй, Захарiй i найменший Михайло. Гарнi хлопцi, здоровi, характернi. Захарько, як ходить по хутору, то аж на потилицю картуза насовує, Ригорiй– той все на лоба тягне. А як стануть гуртом на току молотити, то як на бубну грають.
– От i дiждалися перемiни, Стехо,– каже Василь.– Чуєш, як гепають? Аж на тому свiтi земля гуде. Оце хлопцi! Всiм хлопцям– хлопцi!
– Та, хлопцi хоч куди. Не дай Бог вiйни, заберуть, поб’ють, заплакала Стеха.– Хлопцi нiвроку. Здоровi лоби. Всi в тебе. А тут не годишся, не годишся! Мабуть, скоро вмирати.
– I чого б ти, Стешино, вмирала?– Василь рукою незграбно обiймає жiнку, пригортає.
– Та чи ти здурiв! I таке придумав, та ще й при дiтях. Ач, усмiхаються!
– Хай смiються,– мовить Василь.
– Та я бачу ти ще оженишся, як я вмру. Геть к монахам, вiд дiтей стидно, а то он як вiзьму пiд призьбою костур та як опережу...– удавано суворо погрожує Стеха.
Василь тiльки всмiхається.
– Я тут македував, македував, чи його гречку, чи просо посiяти на слiдуючий рiк побiля озера, на плiшинах...
– На косминi воно однаково: хоч просо, хоч гречку. Хоч не вимокне, як посiєш?
– I то так,– згодився Василь.– Чуєш, як гуде паровик у Харитона?
Харитон– рідний Василів брат.
– Та чую. I коли вони його думають змолотити все? Як вийдеш на Срiбну гору, як глянеш, а воно по один бiк, аж до Човнового копи й копи, а по другий– аж до самiсiньких Жабокриків. Колись хотiла пощитати; сто кiп нащитала, а далi збилася з щоту. Не вмiю далi. А в кожнiй копi по шiстдесят снопiв, а в доброму снопi не менш як пуд зерна буде,– говорила з заздрiстю Стеха.
– Та пуда може й не буде...– заперечує Василь.
– Чого там не буде. Там нова невiстка Наталка Бiличка, Семена Бiлика дочка, такi важелезнi снопи в’яже, що куди там. А вони потiм ще наливаються у копах. Всiм байрачанам-голодранцям, яких Харитон наймає в жнива, незручно перед Наталкою. Ледве встигають тягнутися за нею.
Даценки, особливо Харитонова гiлка роду, були недовговiчнi. Чiпкi, жадiбнi до життя, до багатства, твердi вдачею й практичнi в справах житейських, розумнi, мiцнi фiзично, а нi одному нащадку чоловiчої статi не вдавалося, скiльки й пам’ятає себе Харитон, перейти межу сiмдесяти рокiв. Як тiльки минуло шiстдесят, так i готуйся сходити в могилу. З’їдала рiд, якась дивна хвороба: ще вчора здоровий чоловiк починав хирiти, за мiсяць чи два перетворювався в трiску i в страшенних муках помирав. Сухоти! Сояшницi? Чорна болiзь? Чахотка?– гадали люди, бо нiхто нiчого толком не знав. Iнколи бувало дещо по-iншому. Чоловiк ставав забудькуватим, потроху втрачав розум, починав забалакуватись i невдовзi помирав. Здавалося б, все повинно бути навпаки. Гострий на розум, яким i був Харитон, таким i повинен був залишитися до кiнця, а змалечку дурнуватий, недолугий розумом, чи то, як кажуть в хуторi, з-за вугла мiшком намаханий, з роками повинен би становитись ще дурнiшим, а воно, бач,– нi. Гострого розумом, дивись розум i полишив. А недалекий, недолугий розумом так i доживає до глибокої старостi, а iнколи, пiд старiсть навiть розумнiшає. А можливо, що й нi, не розумнiшає, а просто навчається приховувати погане, а в цiлому стерпне, пристойне, виставляє напоказ.
Iнколи в роду викидалося щось слабосиле, миршаве, як от Iван.
Харитон подивився на тiк, на клунi, по самiсiньке нiкуди забитi снопами. Цього року до Рiздва з молотьбою, можливо, управляться. Не пiдвели б тiльки байрачани. Зрештою, далi Рiздва тягнути нiкуди. Мишi заведуться, пороблять гнiзда, все провоняється. А хлiба в цьому роцi непоганi. В дворi снопiв хоч греблю гати, а в полi ще бiльше. В полi, куди не кинь оком, всюди люди. Наче мурашня повзає по стернi, i бiля Даценок, i в Срiбній балцi, i пiд Гнатовою, i на Бурякiвщинi. Всi при дiлi, всi в роботi. Дiди з бiлими мітлуватими бородами клепають коси. Робота не з важких, але потрiбна. Добрий клепач десять косарiв замiнить. Перший клеп гарний клепач завжди оббиває брусом, або стирає мантачкою i тiльки пiсля цього клепає вдруге. Старi, згорбленi роками жiнки в таганках готують обiд. А хто при здоров’ї, той крутить перевесла, в’яже снопи. Дiтлахи, що тiльки нiжками перебирати навчились, косарям та в’язальницям воду носять, глядять однорічних сестер та братiв. А всi чоловiки й жiнки, заможнi й незаможнi, вiд сходу й до заходу сонця в полi. Дивись, за два тижнi i вбрали врожай.
На час жнив хутори i села наче вимирають: нiде нi лялечки. Виїжджають– ще й сонце не зiйшло, приїжджають з поля– вже темно, повечеряли i спати. Iнколи, навiть, корiв не доять. Поскидають з телят їжаки й пiдпускають пiд корів, нехай цмулять, щоб вим’я не набрякало. Корiв за давнiм звичаєм пасуть поруч, в озерах. Здоїв трохи молока, запив пшоняний суп, i знову працювати можна. А якщо бiльше десяти робiтникiв працює, як зараз у Харитона, то однiєю коровою не одбудешся. Правда, в Харитона їх не одна, а цiлих п’ять i всi породистi– сименталки.
– Кидайте, хлопцi, побiльше снопiв у барабан,– каже Харитон молодим робiтникам-байрачанам Йосипу Грабарцi, Бiденку, Табуру. Тi тiльки всмiхаються на його мову, мовчки кивають головами, пiддакують, бо не чують до пуття. Паровик так гупає, що аж земля двигтить i ходором ходить. Власного голосу не чути. Побудеш день бiля парової машини, пiд вечiр зовсiм глухим становишся.
Харитон робить красномовний жест руками, i хлопцi, що з’юрмились бiля барабана, щоб перепочити, зiпершись на вила-двiйчатка, нарештi зрозумiли, чого вiд них хотять, спроквола заворушилися. Хоч i до цього гав не ловили. Без передиху бiля паровика не можна. Снопи важучi, зерном, наче свинцем, налитi. Барабан аж гавкає, ковтаючи їх, тiльки встигай повертатися. Пiт безперервно струменить по чолу, спинi, грудях; стоять хлопцi, наче скупанi. Разом з потом i пилюка стiкає, тiльки ненадовго, бо на те мiсце сiдає, в’їдається нова пилюга. Одвихнувся Харитон на якийсь час од молотильникiв, дивиться– з Миргородського шляху, з-пiд Срiбної гори, юрба суне. Харитон пiдрiзав лоба долонею, вдивляється. Так i є– цигани. Попереду юрби таке, наче здоровенний собака. Е, нi, не собака, а, мать, ведьмiдь на цепку. Кiльце в нiс продiте й з намордником. Цигани перетнули хутiрську дорогу, сунуть мимо двору Якова Густодима прямо в Харитонiв двiр.
– Кому погадати?– заметушилися молодi циганочки.– Ми, сербiяни, всю правду знаємо. Все, що буде i з вами, i з дiтками, скажемо.
– Те, що буде, не знає нiхто, окрiм Бога. Ти лучче скажи, що було,– посмiхнувся у вуса Даценко Захарiй, що нагодився на ту розмову.
– А що i скажу, скажу!– залопотiла циганка.– Я сербiянка, я всю правду скажу. Тiльки позолоти ручку.
– Я ось зараз позолочу,– Харитон ухопив на причілку костур.– Ану йдiть геть з двору, а то собак спущу! Тут ще он жито немолочене в полi стоїть, осипається, а вони гадати. Iдiть ворожіть тим, кому робити нiчого.
Цигани потопталися на промежку i посунули з двору. Харитон глянув на робiтникiв. Важкувато! В душi ворухнулась жалiсть, але вiн тут же задавив її. Нiчого, вiд роботи ще нiхто не вмирав. Та й недаром стараються. Косять i молотять вiд десятого снопа. А як гарний снiп, так вважай, пуд зерна. Всiм хутором Харитонового врожаю не з’їсти. А тому Харитон пудiв тисячу продасть, решту комусь дасть пiд новий урожай, комусь,– як плату за якусь послугу чи роботу. А якому-небудь калiцi, то й так вiддасть. Бог бачить i цiнить таке. Вiддане,– сторицею вернеться. Нi, сей год урожай нiвроку, як нiколи. Голодним нiхто не буде. А от як недорiд, слабкий урожай, то й найзаможнiшi намагаються обходитись без зайвих косарiв. А бiдному, нужденному тодi, хоч пропадай. Всi тодi бiжать до Харитона, а Харитон теж не сонце, всiх не обiгрiє. А тому, хто не дурний та здоровий, то в урожайний рiк, як от зараз, не на один год зерна собi напасеться; раптом засуха, чи ще якесь нещастя трапиться, нужда припече, в нього й не пусто в закапелку, той хлiб тодi як знахiдка.
– Що, потомилися, хлопцi?– питає Харитон.
– Платня мала... Вхоркались, хро, хро,– каже Петро Матвiєнко.
– Вiд десятого снопа,– хiба це справедлива плата?– встряє в розмову якийсь прийшлий молодик по прiзвищу Кряжев. Такого в Байраку ранiше не було. Харитон хотiв заперечити, та лише скоса зиркнув на Кряжева, подумав: “А ти прикинь сам, мало чи багато! Пiд осiнь поле зорати треба, а якщо груда здорова, то ще й зралити, заборонувати, посiяти, потiм ще раз пройтись боронами. А тодi ждеш, тлiєш душею, поки на ту землю дощ впаде. Ночами не спиш, схвачуєшся, тiльки за вiкном шерхне: а не дощ бува? Буває, пiсля того й до ранку не спиш, а тiльки загримiло, бризнуло десь, так i заснув, як убитий. А скiльки потiм клопотiв? Жди поки воно зiйде, пустить паростки. А мороз восени вдарить на голу землю, знову ночей не спиш, ждеш снiгу. До того ж ще й слiдкувати треба, щоб нiяка нечисть: нi звiр, нi скот, потрави не зробила, не витолочила. I тiльки як ляжуть вчасно гарнi снiги– заспокоїшся, трохи поживеш. Зрештою, i тодi душi спокою немає: думки точать, яким виросте, який буде врожай? А не встиг снiг зiйти, окрiм клопотiв ще й роботи додається. Тут вже треба не гав ловити, а посiв доглядати. Плiшини насiяти, де густi мiсця,– прорiдити. А якщо осоту чи iншого бур’яну багато, то i прополоти вчасно. Я вже не кажу про коней, волiв, бичкiв чи лошат. Походи за ними, не згiрш, як за малими дiтьми. Воно що дитина, що скотина. Як скотина окалубиться, то й дiтям на той свiт збиратися. До того ж, худобину ще й нагодувати, напоїти й доглянути треба. Пiзно лягти i рано встати. Буває, не встиг забутися, а худобина вже будить, зве до себе. I як би ти не хотiв спати, як би не кортiло ще хоч трохи прилежати,– не влежиш. А бiдний, знай собi спить, аж зад вгору дереться i в ус не дме. А те, що хомути, збруя, реманент, тi ж сiвалки, борони, рала теж не даром дiстаються, а кров’ю i потом, про те нiхто не думає. А їх треба мазати, ремонтувати. А ти кажеш мало. Для тебе мало, а як на мiй розсуд, то й забагато».
Зрештою, не звiр Харитон для своїх людей. Особливо, для тих, яких знає як непоганих робiтникiв. Скiнчилось вдома зерно, кусати нiчого, коржика нi з чого зварганити. Бери зерно в Харитона в набiр.
– Прийде лiто, будете живi, здоровi– одробите,– каже Харитон. Нiхто не скаже, що Харитон скупий. Уся дiтвора тих, хто пiдрядився косити чи молотити, цiлiсiнькi жнива у Харитонiв: i годує їх Харитон, i напуває. Малим дiтлахам, до году, куховарки кукол з ганчiр’я нав’яжуть, в роти позапихають, хай ссуть, дорослiшi, тi бiля загального казана харчуються. Зрештою, пiдлiтки дарма хлiба не їдять, з них непоганi помiчники. Згрiбати огребини, колоски грабельками якраз для пiдлiткiв робота. А ввечерi Харитониха кожному робiтниковi ув’яже таку, як пiдрешiтка, хлiбину, i неси собi додому. Ну, а повний розрахунок наприкiнцi роботи. Ну, а пiзно восени, якщо потрiбно хату перекрити, повiтку чи клуню– приїжджай до Харитона, накладай гарбу соломи i вези в Байрак. Якщо своїх волiв i гарби немає, одвезеш Харитоновими. Минулого року по двi гарби одвезли Табур i Бiденко, цього року– Матвiєнко й Грабарка.
Та й сам Харитон не жалiє нi себе, нi синiв своїх. Пасуть вночi волiв у Вошивому, там i сплять, а вранцi чуть свiт приводять свiжих, нагодованих. З такою худобиною можна й жнивувати. А ввечерi, як смеркне, знову до озера. Сини Данило та Iван звичнi спати в полi. Лiтом в соломi, а як похолодає пiд осiнь, то бува, що й шапку та кожуха доводиться одягати. А де ти дiнешся, як надворi холодрига– зуб на зуб не попадає? I не тiльки на травi чи озиминi, на рiллi бiле полотно iнею.
I все ж до Рiздва хлiб змолотять. Бач, що той Кряжев меле. Мало йому десятого снопа. Та й не тiльки вiн один такої думки. Думають так i iншi. Кидають Кряжев з Матвiєнком снопи в барабан та одно на сонце поглядають. А Iван Табур, хоч i дрiбнiший i слабкий з виду, до того ж ще й заїкається, а працює непогано. Старанний, добросовiсний, жилавий, роботящий. А Матвiєнко– лiнивий i слабкий. Кине два десятки снопiв i вже милиться мiнятися, вiддає вила Бiденку, одним словом, нiкудишнiй робітник i половини того, що Табур зробив, не виробить. А їсти хотять одинаково. Крiпший, зазвичай, довше живе i бiльше робить. Йому й платню бiльше треба класти. Як ти їх порiвняєш, як вони зроду нерiвня? Хiба що забереш у сильного i вiддаси слабкому. Тодi сильнiший перестане як слiд працювати. Для чого дарма пуп надривати. Коротше, нi до чого ця рiвнiсть, про яку iнколи балакають хлопцi, не призведе. Сильний почне працювати в пiвсили, а то й у чверть, i всi будуть рiвнятися не на Табура, а на Матвiєнка.
Таке воно багатство: з солоним потом, з сльозами, з червоними вiд безсоння очима, з думами, вiд яких пухне голова. До багатства треба ще й чiпкий розум i мiцнi руки мати. А де їх взяти, як вони часто й густо кволi, а той розум наче крiзь сито висiявся. Так що платить Харитон своїм робiтникам справно, пристойно, зрештою, як i всi.
А тим часом Харитон думає, на якому полi наступного року посiяти фергунову пшеницю, на якому бiлоколоску, арнаутку. В переважної бiльшостi хуторян один сорт, в них i думок менше.
Харитон наблизився до Кряжева, що сперся на навильник, глянув у сiрi очi. Кряжев невдоволено зиркнув на Харитона, але не сказав нiчого. Змовчав.
“Мабуть, добряче вхоркався– подумав Харитон.– Воно завжди так, чим бiльше втомлюєшся, тим частіше здається, що тобi несправедливо платять. От i виходить: чим ледачiша людина, тим вона бiльше втомлюється, тим бiльшої платнi вимагає. Так як i цей прийшлий Юрій Кряжев”.
Харитон на деякий час, всього на якусь мить, одвихнувся од молотарки й пiшов через вигiн до рiдного брата, Василя Даценка.
– Твiй Захарько, бува, не за паровика приходив домовлятися?– запитав у Василя Харитон,
– А ми й цiпами вправимось, скiльки тут тiї молотьби?– витираючи рукавом сорочки спітнілу лисину, сказав Василь.
– Та, я бачу, добрi молотники. Молотять, як на бубну грають, аж в хутiр чути,– зауважив Харитон, а сам подумав: “Молотять цiпами, то хай собi молотять. Жалiють лишнього снопа менi вiддати, а я б паровиком змолотив. Платню, звичайно, якусь-то взяв би. Так,– для годиться. В цьому роцi жалiтись нiчого, вистачить i без їхнього. З нього того, що й є досить. Не за платнею йшов. Йшов запропонувати помiч i при нагодi подивитися, який у Василя урожай бiля озер, чи не кращий, нiж у нього? По тому який– складають цiну хазяїну. Подивився i залишився вдоволений: нi, не кращий.
Харитон належав до тих хазяїнiв, якi з повним правом могли назвати себе “сам сiм”, бо збирав в сiм раз бiльше, нiж сiяв.
Повертався Харитон додому радiсний, збуджений. Бiля вигону почув, як парова машина захлинулася, вмовкла, наче гарбуза проковтнула. Тепер не зайде до свата Семена Бiлика, треба поспiшати додому, а думав. Давно примiтив Харитон бойову i роботящу Наталку, Семенову дочку. Хай i негарна на вроду, вся в ластовиннi, та калiчному горбатому Iвановi буде якраз. Примiтив i тут же висватав, побоявся, щоб Петро Матвiєнко не попередив.
– Подавилася,– сказав Юра Кряжев хлопцям з усмiшкою, киваючи на паровика. Всi полегшено зiтхнули, хоч трохи перепочинуть. Харитон набавляє крок i, поспiшаючи, прямує навпростець через Коломiйця Андрiя осичник.
– Що тут трапилось?
– Та зламався! Давайте, може, я заведу?– пропонує Матвiєнко.
Але в той день запустити машину не вдалося. Хто тiльки не брався. Харитон пiдiзвав Остапа Холошу, наказав злiтати верхи в Байрак до Штимiв.
Дмитро Штим гарно розумiвся на механіцi, не довго й лазив бiля машини, щось там почистив, прикрутив, i машина знову загула.
– Ось цей отвiр був пiском забитий,– показав Харитоновi. Харитон спохмурнiв. Нiколи наче не забивався, скiльки рокiв машина працювала, не iнакше, як Кряжева робота. Весь час крутиться бiля машини, ще, чого доброго, зiпсує. Скiльки разiв зарiкався брати на роботу незнайомих... Найми, а потiм печись. Зрештою, вiн би i не взяв його, так поручилися Iван Табур ще й Біденко підпрігся.
Машина запахкотiла, загула, і у Харитона вiдлягло вiд серця. А Кряжев, кажуть, з багатих, студент, з батьками не вжив, от i пiдробляє.
– Спасибi тобi, що зремонтував, чоловiче добрий! А за роботу ось тобi мiшок пшеницi. Треба буде чого, заходь, завжди допоможу,– на радощах пообiцяв Харитон.
– Не треба,– зробив жест рукою Дмитро.
– Ну тодi вiзьми грошi.
Низько схиливши голову, Харитон ходив по двору, то зерно дерев’яною лопатою пiдгребе, то повiдбиванi колоски збере i до барабана кине. Може б, i снопи кидав, так старим став, здоров’я не те. Мабуть, скоро помирати. Скiльки б не було багатства, а в голови не покладеш. А от грiхи залишаються. Може, дарма грiхую на людину?– подумав Харитон про Кряжева i тричi перехрестився: «Прости мене, Господи, якщо я помилився”. I зразу ж забув про ту прикрiсть за клопотами. Машина працювала справно, як часи, правда, дещо натужно. Харитон побачив меншого сина Iвана, що викидав снопи з клунi i подавав їх брату Даниловi й Табуру, пiдізвав до себе, запитав:
– Ванько, сьогоднi воли в озеро пасти ти ведеш?
– Не знаю. Черга Данила. Якщо скажете, то поведу.
– Гаразд,– спохмурнів Харитон. Вiн чомусь вважав, що Iван почне вiдмовлятися, шукати привiд, щоб перекласти це не зовсiм приємне заняття на братiв i провести зайву нiч з Наталкою, на якiй недавно одружився. А вiн, бач, нi. Наталцi б не хирлявого, до того ж ще й горбатого Iвана, а хоч би Данила. Або такого мужика, як Платон Баламут. Таких прийомних та молодцюватих жiнок, як Наталка, Харитон на своєму вiку стрiчав небагато. Працює цiлiсiнький день, як проклята. I де б не стала, чи косити, чи снопи в’язати, чи в барабан їх кидати,– наче огонь. Не встиг сказати “раз”, перевесло готово. Рот розтулив, щоб “два” мовити, а снiп вже зв’язаний i в полукiпок покладений.
Не дiвка– вогонь. Така i вдень робить, як катюга, i вночi спати не дасть, по Iвановi видно: днями ходить заспаний. Тому, мабуть, i тiкає на озеро. Хоч там вiдiспиться.
– Ох, горе, горе!– зiтхнув Харитон. Брав Харитон в невiстки бiликiвську Наталку не заради багатства. Бiлики небагатi. Брав, щоб покращити рiд. Наталка не подивилася, що Iван не дуже гарний, до того ж ще й горбатий, пiшла, ясно, не з великої любові, пішла на багатство. Жадібна до роботи, сили тії стільки, що робила б і вдень і вночі, і спати, здається, не лягла б. А в Харитона є де розвернутися. За довгі роки життя Харитон навчився бачити людей наскрізь. Не тільки зверху, а й з-під споду, як то кажуть, з підкладки. Бачить і невістку: не з примусу робить, не для того, щоб догодити, а тому, що від роботи отримує насолоду, відчуття безмежності власних сил. Ач, як зашарілась! А на чолі, на щоках хоч би росинка виступила.
Харитон зітхнув, чомусь шкода стало невістки. Поганенький чоловічок дістався. Ну, та нічого. Дмитра відділю, а Івана поставлю господарем. Усе: і хату, і повітки, і клуню віддам. Дивись, біля багатства, виснажливої роботи і приживеться Наталя. Зараз в Наталки, може, й забагато молодої, гарячої крові, та то нічого, навчиться перегонити її в роботу, та так і житимуть. А там, дивись, з’явиться нове сім’я в харитонівському роду, гідне його статків і розуму. Неодмінно з’явиться.
Харитон відірвав погляд від купчастих хмар, перевів його на Івана.
– Ну, що ж. Жени, якщо маєш охоту. Тільки от що... Ночі вже прохолодні, візьми про всяк випадок кожуха. А щоб не скушно було, можеш і Наталку з собою прихопити.– Та хай краще вдома побуде, відпочине. Втомилась за день. А завтра знову до молотарки, снопи вергати...– зам’явся Іван.
– І то так,– погодився Харитон. А про себе подумав: «Таку, мабуть, і сам чорт не втомить». Був би молодший, та не невісткою була, сам би присусідився. Наталя молодець: завжди його руку тягне».
Харитон повернувся, неквапливо пішов до машини.

ЧАСТИНА ДРУГА

1
Байрачани надовго запам'ятали ту липневу спекотну п’ятницю. Жнива були в розпалі. Всі– від малого до старого були в полі. Зовсім ще малі носили косарям і в’язальницям воду, трохи більші підгрібали колоски, зносили огребини.
Ті, що в літах, інколи переміняли косарів та в’язальниць, плели перевесла, куховарили. Аж ось в Байраку бевкнули дзвони: раз, вдруге, втретє. Все гучніш і тривожніш плив над полями їх мідний гуд.
Голови жниварів повернулися в бік села. На обрії тремтливе, текуче марево.
– Мо, де пожежа?
– Та ні,– заперечив Ригір Олексій.– Таке, як війна.
– Оце новина, їті її в дишло, в полудрабки мать...
Малиновий дзвін тривожно злітав до неба, котився луками, плив над лісом. Кинувши коси, люди вдивлялися в дорогу.
Здіймаючи куряву, до косарів мчав вершник.
Ригір Олексій приклав руку до лоба, намагався впізнати, хто скаче.
Вершник припав до гриви, не розібрати. За ним слався кучерявий шлейф пилу.
Гу-у-у-у!– стугоніли дзвони. В текучому мареві пливла, ламалась маківка дзвіниці, коливався хрест. Несподівано вдарили в дзвони в Ярошах, в Жабокриках, в Лісках. Жниварі заметушились, збились до гурту.
– Війна! Почалась війна!– ще здалеку закричав вершник, і майже всі впізнали в ньому Йосипа Грабарку.
Враз настала мертвотна тиша, заголосили жінки. Гаврило Штим з братом Дмитром кинули коси, подались до гурту.
– Я ж казав. Раз недорід, значить буде війна,– дещо розгублено маракував Олексій. Видно було, що йому нічого більше сказати.
– Треба шукати діда Никона Чередника, хай біжить по хуторах!
Дід Никін Болтушкін на прозвище Чередник жив з бабою Устею на краю села. У хаті саме рядно на полу. У дворі, окрім кота й собаки, ніякої худоби не було, а тому дід і пас по хуторах чужих корів. Найчастіше його наймали пастухувати в Човновім озері коломійчани. Човнове було суспільною власністю. Улітку там випасали корів, а восени, коли озеро пересихало і вода відступала, громада ділила озеро на всіх членів общини під покіс. Хуторяни мали на озері непогані сінокоси. Попадало, правда, трохи й осоки, голощочини, але було й сіно.
Майже вся хутірська дітвора любила діда. Зберуться біля озера парубки років під шістнадцять– Федір Бадила, Данило Коломієць, Захарій, Ригорій та Микола Даценки й займають діда:
– Дідусю, давайте поборемось.
– Давайте,– погоджується дід і лягає в траву, вкривається чумаркою.– Ану, давіть, лобуряки!
П’ятеро, а то й шестеро парубчаків насядуть на діда, міцно притиснуть до землі.
– Ну, що, вже всі?– глухо, наче з погреба, питає з-під споду дід.
– Всі!– весело відповідають хлопці.
Дід Никін поволі, начебто нехотя, встає навкарачки, потім так же неохоче, обвішаний хлопчаками, зводиться на ноги, та як струсне плечима, так геть всі й попадають, наче груші. Навіть Харитонів Данило та Федір Бадила, до чого вже міцні, здорові, вважай парубки, і ті не втримаються.
Малий зростом, миршавий, безвусий, наче хлопчак, а тому, мабуть, і моложавий на обличчі, Никін, хоч і виповнилось давно шістдесят, скільки й пам’ятають байрачани, був виконавцем у волості.
Через виняткову бідність дехто прозивав його Ряднинкою, а через те, що пас за всіх череду, дражнили ще й Чередником, а тому справжнє прізвище, Болтушкін, невдовзі забулося.
Того серпневого дня люди марно шукали діда Никона вдома, на той час, він був уже далеко від Байраку, поминув Грянчиху, вибіг на Гнатову гору. Дивляться хуторяни, біжить дід Никін з Гнатової, ціпом махає, кричить:
– Війна всесвітня почалася! Війна всесвітня почалася!
– Чи біжить найматися молотити?– не розчув Василь Даценко.– Так жнива вже, вважай, кінчаються.
– Та ні, не молотити.Чуєш, кричить: «Війна всесвітня почалася!»– сказала баба Стеха й заплакала.
– Пропали мої діточки, дорогенькі й золотенькі! Знать, в лиху годину та нещасливу я вас на світ Божий породила.
2
Якось, уже після того, як об’явили війну, ішов Дмитро Штим поратись на конюшню, дивиться біля дверей, в отвір для ключа, папірець ввіткнуто. Дивно. Хто б це міг? Недавно проходив мимо конюшні– нічого не було. Може, той, хто поклав папірець, десь тут, поблизу? Дмитро роззирнувся– ніде нікого. Дістав папірець, розгорнув, став читати: «Даємо вам тиждень строку. За цей час ви повинні видати нам того, хто відрубав руку нашому товаришеві. В інакшому разі ми знайдемо, як помститися. Бачить Бог, ми не хочемо, щоб всі ви разом з батьками, дітьми й онуками згоріли у власній хаті. Не послухаєте– помста не забариться. Винуватця власноручно, живого чи мертвого, прив’яжіть в ніч на Спаса до найбільшої вільхи на березі Чортової ями».
Дмитро дочитав до кінця і відчув, як дрібно затремтіли руки, а піт виступив не тільки в улоговині спини, а навіть на долонях, ступнях, на пальцях рук і ніг. Дмитро увійшов у хату, забачив чимось заклопотану матір, запитав:
– Гаврила не бачили?
– А он він, на батьковій половині.
– Звіть його сюди і самі йдіть. Тільки не баріться, не до того зараз. Я маю вам дещо сповістити.
За хвилину всі зібралися на Дмитровій половині. Дмитро прочитав записку. На якусь мить у хаті запанувала мертва тиша, потім заголосила Докія.
– О, Боже, доки ж ми будемо через нього потерпати, ірода?
– А ти що скажеш, Гавриле?
– Я те, що й ти.
– А точніше?
– Пора кінчати з ним, набридло.
– Ма, звіть батяню.
Докія відшукала Саву у стайні біля коней.
– Оце й пораються,– вголос картав Сава синів.– Поки сам не попораєшся, ніхто й з місця не зрушить. Ледацюги!
– Хватить тобі, пішли в хату. Там тебе Дмитро й Гаврило ждуть.
Сава хотів послати Докію подалі, та, зустрівши стурбований погляд, перелякані очі, якими вона чи не вперше зухвало дивилася на нього, глянувши на плоскі, розхвильовані груди, зрозумів: неспроста прийшла його благовірна, щось таки трапилось, і важливе. За двадцять з лишнім років Сава добре вивчив свою половину. Не будь нагальної справи, Докія навряд чи відважилась би турбувати.
Сава ввіткнув вила в стіжок пахучого сіна, пішов до хати. На порозі став, зміряв поглядом Дмитра, потім Гаврила. Сини дивилися на батька вороже, непривітно. «Невже через Марту?»– йокнуло Савине серце.
– Так от, ішов я сьогодні поратися,– нерішуче почав Дмитро.– Дивлюсь, бумажка в отворі стримить, а на ній написано: «Видайте нам того, хто відрубав руку, а не то спалимо. Ні одна душа живою не лишиться». Якщо не вірите, самі почитайте,– Дмитро простягнув батькові папірець.
Дмитро тільки удавав з себе байдужого до батьківських і Мартиних походеньок, заспокоював себе розхожим: краще вже нехай втішається з батьком, аніж з кимось стороннім. Та інколи, особливо останнім часом, коли Марта в стосунках з ним вела себе зухвало й грубо, Дмитро несподівано становився запальним, здатним на все.
Працюючи в полі, пораючи худобу, Дмитро крок за кроком обдумував варіанти помсти батькові й Марті і на жодному не міг зупинитися. Ще раніше, коли він нічого не знав іні про що не здогадувався, майже кожної ночі снилося: у Марти є ще чоловік, окрім нього. Дмитро дивувався: як таке може бути.
Останнім часом, наче ким-то наляканий, Дмитро все частіше прокидався серед ночі, кидався Марти, але її ніде не було: постіль поруч була пуста й холодна. Дмитро схвачувався, хапав в руки сокиру, біг до конюшні. За кілька саженів від стайні переходив на крок. Йшов обережно, нечутно, припадав вухом до важких і холодних дубових дверей, прислухався до жагучого й солодкого стогону Марти в батькових обіймах, до нерозбірливих слів і палких поцілунків і, розчавлений, принижений знову повертав до хати, переконуючи себе, що час для помсти ще не настав, хоч насправді у нього не вистачало для цього рішучості: «Ну, зарубаю я їх обох, ну й що з того? Зарубаю, а сам піду до Сибіру.»
Та після того, як поділився своїм болем з Гаврилом, а потім і з матір’ю, на душі трохи полегшало: брат і мати підтримали його.
Тим часом Сава дочитав до кінця і не повірив своїм очам.
Перечитав іще раз. Може, самі написали? Обвів усіх трьох по черзі допитливим поглядом, переляканий важко сів на лаву.
– Ну так що будемо робити?– стиха запитав Дмитро.– Ми за вас горіти у вогні не збираємось.
– Хай іде на всі чотири сторони,– розпорядилась Докія.
– Та ні, мамо, не на чотири, а до Чортової ями,– уточнив Гаврило.
– Ви що тут змовилися проти мене?– опанувши себе, рішуче сказав Сава.– Нікуди я не піду. Треба йти поратися, а не ляси точити. Поперелякувались. Ти, ба, які слабкі на втори! Може, хто пожартував.
Сава піднявся з лави, пішов з хати.
– Вбити його, паразіта, і то мало,– лементувала Докія.– Нікому через нього спокою немає. А ви чого стоїте?– запитала в синів. Давно б уже порішили, щоб і світу не паскудив. Наче він вам мало насолив.
Дмитро стояв, стиснувши кулаки, блідий, рішучий.
– Не треба ніяких конокрадів, я його і сам рішу,– сказав твердо.– Тільки давайте все як слід обдумаємо.
– Не попастися б,– виказав сумнів Гаврило.– Може, й правда, хто пожартував.
– Які можуть бути жарти, Гавриле. А попастися... Війна почалася, ніхто й шукати не буде. Не до того. А якщо й будуть, звернемо на конокрадів, покажемо записку.
– А з конокрадами ж як?
– Узнають, що помер і зрозуміють чиїх рук то справа. Може, й нам тоді амністія вийде...Чи чого мовчиш? Сумніваєшся?
– Може, все-таки зв’язати й відвести до Чортової ями?– вмовляє Гаврило. Йому не хотілося марати руки батьковою кров’ю.
– Дуже вже батько провинився переді мною, Гавриле. В мене на нього руки сверблять більше, ніж у конокрадів. Зрозумів?
Гаврило промовчав.
3
Байрачани так-сяк хазяйнували на своїх, здебільшого убогих землях, а на Пологах тисячами бродили вівці, толоконили землю. Управитель Штим крав, сваволив, робив, що хотів. Родичі управителя жили, як у Бога за пазухою. Часто в свята селяни збиралися на вулицях і, дивуючись з красеня маєтку, лаяли управителя, жаліли старого пана. Та в Росії вже давно розпочали діяльність марксистські гуртки, розповсюджувалась нелегальна література. Одна за другою котилися хвилі страйків. Робітники виводили з ладу машини, обладнання, нівечили приміщення, псували продукцію.Невдоволені селяни нападали на маєтки, підпалювали хліб, вбивали поміщиків, і Петру Миколайовичу Дурново, який служив у департаменті поліції, роботи вистачало.
Ще в дев’ятсот четвертому році Платон Баламут організував на цукроварні селянсько-пожежну терористичну групу. Ось уже кілька років Платон служив на цукроварні урядником, керував поліцейською дільницею. Дільниця складалася з трьох чоловік: два стражники і він– урядник. Ще на службі в армії Платон призвичаївся читати політичну літературу. То був «Маніфест кому-ністичної партії» Маркса. З цією потріпаною, засмальцьованою книжечкою приїхав Платон в хутір, на Срібну гору. Одного разу на посиденьках повів Платон мову про царську службу і взагалі про життя. В хаті тісно, накурено.
Дехто став розпитувати, як живуть люди в інших краях. Краще чи гірше?
– Та, гірше вже, мабуть, нікуди,– зауважив Михайло Даценко.
– Однаково живуть. Бідно. Людям бідним всюди погано, всюди злидні.
– Та то так, бідному завжди вітер в пику віє.
– Пани, капіталісти– ті всюди живуть непогано, хоч у нас, хоч за кордоном. На нашій крові та на наших мозолях жити можна!– переконував Платон.
– Панів ми знаємо. Он, приміром, Дурново,– повагом заговорив старий Коломієць Дмитро.– Ну, так він і нас не зобиджає. Он недавно корову Росєйці за так подарував. Панів ми бачили, боятись нам їх нічого. А от капіталісти, це ж хто такі, Платоне?
– Пани, вони теж різні бувають. Не всі такі, як Дурново. Є справжні кровопивці. А капіталісти?
– Таких ми, Платоне, не чули.
– Капіталісти– це заводчики, ксплуататори.
– Нічого не ясно.
– А що там пояснювати, як-то кажуть, були б люди, а пан буде.
– Ну, то слухайте!– Платон дістав з-за халяви чобота замотану в рушничок сіру, наче земля, книжечку. Перевернув палітурку, став читати.
Почитає, подивиться на хуторян, що димлять цигарками і з неприхованою повагою і цікавістю зиркають на Платона та причмокують язиками. Спочатку хуторяни слухали Платона уважно, потім стали зівати, перемовлятися.
– Непойнятно.
І Платон зрозумів, що та початкова, неприхована повага до нього зовсім не від розуміння прочитаного, а від тієї споконвічної поваги, яку завжди відчуває неосвічений селянин до освіченої людини.
– Ну, так що, далі читати, чи, мо, досить?– роздратовано запитав Платон.
– Хватить, Платоне. Ми нічого не розуміємо. А проте, якщо хочеш читати– читай. Дуже гарно дрімається. Тільки кісно тут у тебе.
– І як він тільки читає?– заглядаючи через Платонове плече, мовить Даценко Василь Федулович.– Книжка, наче зоране поле, така чорна. А по тому чорному, тільки ще чорніше, наче зерно просипане.
– Її б на цигарки пустити,– запропонував Дмитро Коломієць.
– Та то така книжечка, що на цигарки не годиться, хіба що на локшину. Навариста б локшина вийшла,– сказав Іван Білик.
Платон ще трохи почитав і закрив книжечку, акуратно засунув за халяву, мовчки пішов додому, на Срібну гору. Більше на цю тему з хуторянами він не розмовляв.
А як тільки розпочалося будівництво цукроварні, подався туди, влаштувався урядником.
Праця будівельника не з легких. Майже всі роботи виконувалися вручну. З технічних пристроїв, окрім одновісних візків для перевезення цегли та ручної лебідки, не було нічого.
І от настав дев’ятсот третій рік. Майже вся земля навколо Байрака була зорана і засіяна цукровими буряками. А восени, коли урожай було зібрано, починала працювати цукроварня. Слава про цукристі, про непогані заробітки на їх збиранні ширилась по окрузі. Восени 1903 року на збирання цукрових буряків наїхало багато найманців із Сумської, Курської губерній. Виробництво цукру йшло повним ходом, а оплата праці залишалась невисокою. За дванадцять годин роботи робітник отримував від двадцяти до сорока п’яти копійок. Вищих ставок не було. Що стосується селян, то їхнє життя і поготів не було завидним. Байрак, Яроші постійно відчували малоземелля. Ще за кріпацтва в цих селах був заведений подушний податок. З роками податкова заборгованість накопичувалась, за що у селян відібрали кілька сот десятин орної землі. Не дивно, що за таких умов більшість селян жила дуже кепсько.
27 квітня 1905 року в неділю в Байраку був базар. Підбурювані Прокопом Табуром, Петром Чухном, Ахтанасієм Сахном і Миколою Штельманом, люди завели мову про панські землі, статки, господарство, потім пішли у двір маєтку Дурново. Кожен брав, що йому подобалось.
Після вчиненого розбою його учасники роз’їхалися по навколишніх селах і хуторах, рушили по економіях, грабуючи вже відкрито. Брали переважно зерно: ячмінь, просо, гречку.
Платон, заради конспірації, виїхав до Полтави. А тому підозра на нього не впала. Не минула тільки селян невідворотня кара за самоуправство. В четвер у Байрак прибула з Полтави рота солдат для покарання учасників бунту. Бунтівників зібрали на базарному майдані. Призвідники і організатори Дмитро Коломієць, Сидір Холоша отримали по п’ятдесят різок, рядові учасники– по двадцять п’ять. Багато селян, у тім числі Прокіп Табур, Петро Чухно, Ахтанасій Сахно, Прокіп Бужин були посаджені до буцегарні строком на шість місяців.
Тільки з 1906 року наступив такий-сякий затишок, і в наступні 1907–1908 роки ніяких помітних шатань серед селянства і робітників цукроварні не було.
Лише в 1909 році робітники цукроварні знову застрайкували, вимагаючи підвищення платні. Страйк пройшов задовільно, хоч не всі вимоги робітників було виконано, але перемога була відчутна. Робітники вимагали набавити платню на десять копійок за робочий день, адміністрація набавила робітникам цукроварні п’ять копійок, бригадирам– десять.
Після 1909 року поміщик Павло Петрович Дурново частину землі продав через банк селянам. Селяни скуповували ту землю, хоч і дорогувато було. Під час купівлі без угаву запитували, сумнівалися.
– Ну як, можна на цій землі строїться?
– А чого ж ні?
– Та воно то так, тільки хто відважиться, земля то панська,– сумнівалися байрачани.– Повернеться пан, не звелить, або й взагалі попросить повернути земельку назад.
І все ж селяни розкупили ту землю.
Зайвих грошей у селян не було, а тому Павло Дурново продавав землю під проценти. Прийшлося виплачувати ті проценти байрачанам аж до самісінької революції. Пік виплати припав на 1914 рік. А тут, як на гріх, підоспіло й 1 серпня, розпочалася Перша світова війна. Підскочили податки. Звичайно, що переважна частина незаможних селян не спромоглася купити ту землю, а хто купив, розкаювався. Людей з Байрака, з навколишніх сіл, як і в усі часи, мобілізували на австрійсько-німецький фронт. По мобілізації брали людей, коней, формували транспорт, обози. Замели всіх, хто був здатен стріляти. Тих, хто був старіший, непридатний для строю, мобілізували на риття окопів. Але людей невистачало. А тому брали і молодих, непризовного віку. Підлітків років чотирнадцяти кинули на поля світової війни– рийте, хлопці, окопи, ходи сполучення.
В хутір Коломійців війна принесла чимало страждань і людських жертв, а ще більше матеріальних збитків. В багатьох селах і хуторах виникав голод. Зрештою, продовольства не вистачало ніде. А царська Дума все думала, щось вирішувала. Народ був невдоволений. В той час як Львови, Родзянки, Коковцеви, Гучкови, Керенські думали свою думу, люди тяжко страждали. Чоловіків наче повимітало з дворів.


4
І присниться ж таке: наче на горищі чорти гоцки грають та так, що стеля от-от провалиться, впаде на Дем’яна Качечку. Від того гуркоту Росєйка прокинувся. Надворі негода, гримає, палахкотить. Гроза.
А за вікном знову: «Гур-гур-гур». Гримить. Січуть, розпинають небо, дроблять на безліч осколків блискавиці, б’ють у Чортову яму.
Чомусь згадалося Дем’яну прикре, як він одружувався.
Свайбу грали зимою. З церкви йшли через річку, по льоду. Всі йдуть сторожко, боязко, бо лід слизький, як склянка, а Дем’яну хоч би що; захотілося вистебнутись.
– Чого злякались? Ану, брат, по-воєнному.
Дем’ян став карбувати крок. Як і батько, Дем’ян полюбляв військову службу, виправку, порядок, російську мову, за що й прозвали Росєйкою. Та й перед людьми, нареченою форсонути захотілося:
– Ать, два, ать, два,– та як полетить навзнак. Думали, що лід тріснув, а воно Росєйка п...
І знову загуркотіло побіля Псла, відірвало Дем’яна від споминів. Наляканий грозою, Дем’ян взувся, побіг до Штимів. Качечок прозвали Росєйками давно. Повернувшись з армії, батько Дем’яна довго «чтокав», говорив тільки по-російськи, задавався. От і прозвали Росєйками, вклавши в це слово відтінок деякої зневаги, щоб не задавався. Прозвали батька, а носити приходиться Дем’яну і його сину Петру, ще й онукам дістанеться.
Сава Штим не спав. Цілу ніч не міг склепити очей. Чомусь не давало спокою те, що він купив у конокрада власного коня, хочиа мав би просто забрати.
Звечора вітер гуркотів віконницями, завивав у суточках, стугонів на горищі, зітхав у нетоплених печах, свистів у димарях, обривав уже нетривкий соняшниковий цвіт.
Задрімав Сава тільки перед світом. Прокинувся від страшного гуркоту. Небо і земля кололися навпіл. Нараз яскравий спалах вихопив із сутінків обличчя синів, Докії, Марти. На якусь мить вітер стих, перестала гуркотіти бляшана покрівля. І раптом, наче пудове каміння впало на покрівлю, проломило дах і покотилось, погуркотіло вулицею аж до Чортової ями. Раз по раз тремтіли на горизонті вузлуваті гіллясті блискавиці, впивались в вищерблену, помолоділу землю. Їх сполохи висвічували півнеба, і на якусь коротку мить, пошматовані вітром і дощем дерева. Потоки води підхвачують бруд, качиний пух, запізнілий соняшниковий цвит і разом з піною зносять вулицями до лугу. Темне, наче безодня, небо полосують червоні блискавки.
«Треба б хоч навпомацки попропускати воду,– подумав Дем’ян,– а то ще затопить стайню». Він давно збирався прокопати рівчаки від стайні до лугу, та все якось руки не доходили. Тепер прийдеться йти серед ночі. Постоять коні в мокрому і нападе острець, попідсікаються копита. Дем’ян нехотя накинув плаща, надів на голову башлик, вийшов на вулицю. Струменів дощ, здіймались і, колихаючись, пливли по воді тремтливі пузирі.
Дощ шелестів у тендітному листі, виціловував на клумбі пелюстки квіток. Обважнілі, вони падали на землю, в брудні потоки, спливали до лугу. Біля колодязя Дем’ян зупинився передихнути. Вітер шумів, плутався в розпатланому верболозі. Верболіз мив під дощем пругкі коси. Добірним зерном тремтять на зеленому листі тугі краплини, дозрілі, осипаються вниз.
Тарабанить по бляшаній покрівлі дощ. На заході знову спалахнуло, розкотисто вдарив грім. Дем’ян відшукав заступ, став пропускати воду. В хаті Сави Штима хлюпнулось світло. Дощ трохи вщух, стало тихо.
Дем’ян наблизився до вікна, став навшпиньки і тієї ж миті, невиразно побачивши Докію, що припала лобом до заплаканої шибки, відсахнувся. Під самісінькою стелею висів каганець, закіпчував металевий абажур. Сини стояли біля дерев’яного ліжка. Блідий, наче смерть, Сава намагається звестися на лікоть. Схилившись над ліжком, Гаврило тримає батька за руки, запитує:
– Ну так що, сам підеш до Чортової ями чи доведеться вести?
– Чого я там не бачив, витрішків?– гоношиться Сава. Він ще не вірить, що сини можуть заподіяти йому зле.
– Ну тоді прощайся з життям.
У руці Дмитра матово зблиснула бритва. Дем’ян закрив очі: зіщулився. Дощ лив, як з відра.
– Синочки, рідненькі, пожалійте!– по обличчю Сави текли сльози.
Стріпнувся, пригасаючи, під стелею жовтий хупавий вогник. Тільки висвічують небо і землю тремтливі спалахи блискавиць. Дем’яна охопив жах. Він кинув у ріжок лопату, затулив лице долонями. Потоки води з бляшаної покрівлі лились прямо йому на голову, на башлик. Спалах блискавки знову вихопив з темряви напівпрозоре вікно.
Гуркотить грім, скриплять мокрі, слизькі віконниці.
– Ріжте його, ірода, проклятого!– шаленіє Докія.
Гаврило закрив батькові рота долонею, гукнув Дмитрові: «Кінчай!»
Моторошний, задавлений зойк вирвався з-під Гаврилової долоні. Тіло Сави декілька разів здригнулося і завмерло. І тієї ж миті страшної сили удар струснув землю, гілка блискавиць розітнула низьке, зловісно-чорне небо, спустилася в похмуру глибінь Чортової ями, вихопила з темряви жалюгідного, тремтячого від жаху Дем’яна і знову кинула, сховала його у пітьму. Другий, неймовірної сили удар розколов небо і землю. Дем’ян на мить втратив рівновагу, вхопився за мокрі двері. Втримуючи підступаючу нудоту, завмер. Боронь, Боже, блювати в дворі. Похитуючись, видибав за ворота. Плутаючись в густому споришеві і лободі, і, оббиваючи росу, пішов до дороги. Ноги не слухались, нутро вивертало. Дем’ян уже не міг стриматись, блював, доки в шлунку нічого не лишилося, та позиви не припинялися, він ішов і весь час векав.
Дем’ян був уже далеко, коли двері в хаті Штимів відчинилися і сніп світла вихопив вузеньку доріжку на подвір’ї від хати до клуні. Дем’ян шугнув у кущі, злився з землею. Серце стискалось від жаху, тарабанило. На подвір’ї хтось світив сірники. Вони гасли під зливою, але він знову палив їх. Нарешті важко зітхнула хвіртка. Кроки. Ледь чутні, неясні, розмиті зливою голоси. Дем’ян щодуху кинувся додому. Розбризкуючи брудну воду, втікав пустирем, подалі від цього страшного, який став Саві домовиною, дому.
Над головою, спускаючись до землі, пливли темні хмари. Майже суцільні потоки дощу притискали Дем’яна до землі, а він біг, падав, підіймався і знову біг. А коли остаточно знесилів, озираючись поповз, полишаючи позад себе слизький гадючий слід. І тільки діставшись перших дворів, трохи заспокоївся. На пагорбі бовваніло Мусієве обійстя. Дем’ян розгледів рублену комору, високу з густою кроною грушу, тин, розгаслу, усипану зеленими грушками дорогу, звівся на ноги, пробіг кілька кроків, ухопився за кілок ліси, ледве не повалив її, озирнувся.


6
В дворі Штимів метушня. Дмитро щось доводить Гаврилові й матері. Лише тепер, коли минуло, відійшло напруження тих страшних хвилин, Дем’ян відчув, як ослаб. Руки і ноги тремтіли, все тіло проймали дрижаки. Витираючи брудне чоло ще бруднішими руками і спльовуючи під ноги гіркоту, пригинаючись і обминаючи людні вдень місця, Дем’ян звернув на пустир і бур’янами добрався до Матвієнкового двору, переліз через тин і садком навпростець побіг додому. Непомітно прослизнув у сарай, хутко зняв просякнуту дощем і брудом засмальцьовану одежину, відчув, як тремтить на гайтані і стукається у впалі груди мідний хрестик. Поспіхом дістав із-за бантини старі латані-перелатані штани, полотняну сорочку, в яких ще торік топтав з гною плитки і місив глину, одягнув на побабіле тіло. Гнітив Дем’янову душу острах, а що, як його хто-небудь бачив у Штимів під вікнами? Дмитро та Гаврило– то такі, що прийдуть і вб’ють. Рідного батька вбили– і рука не здригнулася, а його й подавно. Дем’ян з острахом виглянув у щілину між дверима і одвірками; чи то щільно не причинив, чи, мо, відчинило протягом. Біля ліси, на грядці, ще бродили, плелися з огудинням вранішні сутінки. Але на сході, над Ярошами, вже світліло. Край неба вимальовувались вершечки лісу: чи то світало, чи, мо, рідшали хмари. Було тихо. Вітер вщух. Від опалого тополиного пуху трава в садку наче в інеї. На півдні і заході ще клубочились важкі сірі хмари, падали низько, до землі, майже чіпляючись довгими косами високих дерев. А дощ все йшов і йшов, лив наче з відра, тарабанив у вікна.
– А що, як здогадаються?– подумав Дем’ян, і хвиля огидного безпорадного страху оволоділа розумом, полонила серце, вкрила тіло липким потом. Дем’ян щільно причинив двері, схопив мокру одежину, довго полоскав її в діжці з дощовою водою. Тільки б стара не побачила, не проговорилась. Закінчивши справу, Дем’ян рушив до ґанку. Одежа випрана, сліди розмиє дощ. Дем’ян взяв у руки чоботи, глянув і обмер– на правому не було мідної підківки. Дем’ян важко, по-жіночому, опустився на ослін.
– А що, як на подвір’ї у Штимів загубив?– завмерло серце.
У Штимовій хаті було тривожно, неспокійно. В усіх кімнатах стояв важкий, нудотний запах свіжої крові. Жінки полоскали білизну, замивали підлогу. Всюди було видно руді розмазні.
– Самі помиємо й поховаємо,– сказав Дмитро.
– Поховати-то поховаємо. Якби знаття, хто то під хатою наслідив?– зітхнув Гаврило.
Від задухи й переляку у нього дрібно тремтіли ноги, чоло вкривалося бісеринками поту, різалось зморшками.
– Невже хтось бачив? Тільки б взнати хто?– бубонів Дмитро.
– Людім скажемо, що батька конокради вбили. Знайшли у сосні біля двору з перерізаним горлом.
– Це непогано ти придумав,– Гаврило підійшов до вікна, задивився на подвір’я. Він раптом пригадав, як вовтузився хтось у дворі, як гуркотіли віконниці, та тільки подумав, що то вітер. Ех, шкода, що він тоді не вийшов надвір. Якби не дощ, можна було б віднайти того, хто був під вікном по слідах, а так...
– Нічого, взнаємо, хто ходив попідвіконню, затулимо рота,– сказав Дмитро. Наче прочитав братови думки.– А тепер, ма, плачте. Уже світає. А ти, Марто, голоси. А Гаврило нехай мотнеться до Росєйок. Хай Дем’ян робить труну. По дорозі, якщо кого зустрінеш,– попередив Дмитро Гаврила,– кажи, що з батьком трапилось нещастя. Вийшов вночі глянути на коней, виглянув за ворота, а конокради по горлу. І глядіть, щоб ніхто не вбалакався! Про мертвого або добре, або нічого.
– Про мене, Семене,– підіткнувши спідницю і похитуючи пишними стегнами, Марта з віхтем вийшла в сіни.
Слідом за нею– Гаврило. Його все ще канудило, руки не знаходили собі місця. За порогом Гаврило вдихнув на повні груди, рушив іти до Дем’яна.
– Так значить переставились?– бліднучи, перепитав Дем’ян.– Царство їм небесне! Добрий хазяїн був!– Дем’ян перехрестився на образи. Руки його ледь помітно тремтіли. Векла заплакала, наляканий Петрусь усе ще виглядав з-за комина.
– Якби не до вас– не пішов би. Щось я сьогодні занедужав,– сказав Дем’ян.
Векла вже й рота відкрила, щоб сказати, нічого мовляв, шлятися вночі по дощу, та жах, що хлюпнувся в Дем’янових очах, зупинив її на півслові.
– Гаразд. Зараз зберу струмент і прийду,– проказав Дем’ян, проводжаючи Гаврила до хвіртки.
А чутка вже повзла Байраком:
– Конокради зарізали Саву! Конокради вбили Саву!
– Вбили, то хай лежить.
Дем'ян взувся у Веклини чоботи, ішов до Штимів переляканий, блідий. Неспокійний, бігаючий погляд видавав його з головою. Та ніхто не звертав на те уваги. Не на весілля йшов
.Десь до обіду з дубових дощок збив Дем’ян домовину, прицмокнув:
– Гарні дошки, довго лежатимуть, мо, й Саву перележать. Такі б і мені знадобилися. На двоє дверей вистачило б.
Весь час, поки робив труну, Дем’ян нишпорив поглядом по споришеві. Очі його так і косували то в один, то в другий бік, шукали підкову. А мо, я втратив її в полі? Цур їй, пек їй! Головне, його ніхто не підозрює.
Десь під обід, коли труна стояла готова, оббита чорним крепом, Дем’ян зовсім оговтався, з спокійним серцем пішов додому.


7
Ховали Саву наступного дня, в суботу. Байраком уже повз інший слух, що Саву вбили свої за те, що любився з невісткою.Вбили, а ясу пустили, що загинув від ножа конокрада.
Докотились ті слухи й до Ївги Осаулки.
– Царство йому небесне,– Ївга Осаулка зітхнула тричі, перехрестилась на образи, додала:– Як би там не було, а треба йти, він батько моєї доньки Ялисовети.
Ївга витерла сльози, накинула на плечі свитину й пішла до дверей. Тільки ступила на подвір’я, а мимо двору парою коней везуть мертвого Саву на цвинтар. Нашвику обсмикуючи і поправляючи спідницю, поспіхом обметуючи себе хрестами, Ївга зупинилась біля хвіртки, і виждавши час, коли з'явився хвіст похорону, приєдналась до процесії. Попереду, зразу за труною в довгій рясі ішов піп Сергій, в миру Аріон Кобзар. Накрапував, сіявся наче крізь сито дрібний дощ, але людей було багато. Намотуючи на колеса закрутілу смолисту грязюку, віз наближався до цвинтаря. Яма була вже готовою, копачі, зіпершись на лопати, стояли осторонь. Наступила мить прощання нарочито театральна й розтягнута. Та як на щастя знову став припускати дощик, і це прискорило церемонію прощання. На кладовищі, поруч з могилою Христантія, здійнявся ще один жовтий пагорбок.
– Е, Сава, царство йому небесне, давно знав, що вмре,– повертаючись з кладовища, розповідала Докія. На Святвечір, перед Різдвом, поклав ложку в миску з кутею, яку ставлять на покуття померлим, а вранці його ложка була перевернута.
– Та то так. Примічка є, що той, чия ложка перевернеться в Святвечір і до году не доживе,– погодилась Олена Ригір.– Хтось із померлих, що приходили вечеряти, перевернув, дав знати.
– Та так воно й було,– погодилась Докія.– В голодний Святвечір Сава з невісткою Мартою й синами поставили на покуття кутю, завсвітили свічку, сидять, згадують всяку всячину, розповідають бувальщини.. Опівночі притихли, задивились на покуття. Тихо стало в хаті, наче у вусі. Ждемо, коли почнуть іти вечеряти всі, хто помер у цій хаті. Сидимо так хвилину, дві, аж гульк, тінями попливли по стіні мерці. Першим в ряду Савин дід Хома, згорблений і з ціпком в руці. Леле моя, матір Божа, цариця небесна!– сплеснула руками Докія.– А за ним дівер, свекруха, померлі дочка, сини, батько Сави. Я вжахнулася. Дивлюся, слідом за батьком іде Сава, а за ним, мать, я, а, мо, Дмитро. Тим часом дід Хома дійшов до покуття, впав у миску з кутею, а слідом за ним інші, ціла низка, тільки шубовсть в узвар. Я всіх навіть не впізнала. Сава і сам себе не впізнав, а я взнала. По ході. Так що в цьому році й мені вмирати. Подивіться, яка ходжу! В чім тільки душа тримається. Одні мощі. Поховаю Саву і буду соборуваться. Не жилець я на цьому світі.
9
Після вбивства і похорону батька Гаврило і Дмитро Штими принишкли, причаїлися. Підозра, що вбивство батька-то їх рук справа, у людей, звичайно, була. Приїздив у Байрак навіть становий пристав Гуржій, викликав у волость людей, розпитував, дознавався, вишуковував, винюхував, та так, видно, нічого й не винюхав, бо ніхто толком нічого не знав, самі лише здогади, передбачення. Один лише Дем’ян Росєйка все те бачив, хоч теж, мабуть, не все знав. Подумав Дем’ян і вирішив: або пан, або пропав. Скаже, що бачив, тоді Гаврило й Дмитро його неодміно прикінчать, і не пискне, а промовчить, то, мо, ще трохи поживе на цьому світі. «Береженого й Бог береже»,– подумав Дем’ян, причесався перед осколком дзеркала й пішов у волость. Зайшов Дем’ян у волость на допит до станового, і задрижав, затремтів весь, нічого вдіяти з собою не може.
– Ви чого хвилюєтесь? Вам щось відомо про вбивство?– запитав Гуржій.
– Та н-н-н-нічого, пане полковнику, Господь з вами... Господь над вами,– підвищив Дем’ян станового в чині.– Я з роду-віку такий. Тільки яка-небудь халепа, так і хвилююся.
– Так значить вам нічого невідомо?
– Істинно ні, побий мене Бог,– і задрижав іще сильніше, потвердив,– істинний Бог, ні.
– Дивно, дивно!– звужуючи щілини і так вузьких монгольських сірих очей, проказав Гуржій.– Якби в свідки Бога не призвав, нізащо б не повірив.
– Істинний Бог, не брешу!– в знак цілковитої відвертості, Дем’ян притис руки до грудей.
Так нічого толком і не довідавшись, Гуржій сів на поїзд у Ярошах і поїхав до Полтави. Грозився, правда, приїхати ще, до того ж, й не сам, та перша світова війна наче мітлою вимела всіх чоловіків в окопи. Люди трохи поговорили, посудачили про смерть Сави і вмовкли. Не до Сави стало.
Трудівник і годувальник– селянин, знову став гарматним м’ясом. Гибів і гинув в окопах, годував вошей, стенав, вмираючи в польових госпіталях.
Гаврило попав у перший призов. Дмитра, як старшого в сім’ї, вернули додому. Дмитро радів. Він боявся, що його у перший же день вб’ють на війні, гріхів вистачає. Однак, і на цей раз пронесло.Звичайно, якщо війна затягнеться, то заберуть і його, ніде не дінеться, хіба, може, відкупиться. Гроші є.
Увечері, ремонтуючи на причілку віконницю, Дмитро помітив невелику мідну підківку, що виглядала з щілини між фундаментом і призьбою, підняв. Дем’янова. Він не раз бачив подібний відтиск на слідах Дем’янових чобіт. Так от хто в ту ніч шлявся попідвіконню? Нехай, тільки повернеться з війни– поквитаємось.
10
Перша світова війна вже кілька тижнів котилася Європою і, нарешті, докотилась до Байраку, Коломійцевого, навколишніх хуторів і сіл. В першу мобілізацію забрали молодших, перший призов. Багато хто надіявся, що війна не сягне в глиб Росії, і якщо не через тиждень, так через два, закінчиться, замирить проклятий німчура, побоїться. Цим жили, і нікому поки що навіть на думку не спадало, що прийде час і всіх чоловіків, наче мітлою, виметуть з рідних обійсть, сіл і хуторів. І тоді і земля, і хліб, і посівна залишаться на плечах жінок, дітей і підлітків.
Перший призов проходив військову комісію не в волості, як завжди, а в повітовому містечку Миргороді. Молоді здорові хлопці стоять під дверима, товпляться в коридорах повітової лікарні, вигигикують, чекають, поки з-за дверей до кабінету лікаря, покличуть чергову жертву. Тут же, в коридорі, в присутності всіх, соромлячись, роздягаються і ловлять дрижаки ті, чия черга вже підійшла. Коломійчани збилися в невеликий гурт, радяться, розмовляють.
– Добре б було всім разом в одну частину попасти. Ото була б служба!– говорить Іван Харитонович.
– А ху-ху не хо-хо?– засміявся Гаврило Штим.
В цей час і з-за дверей виглянув в коридор хтось із членів комйсії, мабуть, лікар.
– Ах ти ж, босяк! Звідки ти такий грамотний взявся?
– З города Кукуя, хто питає, тому ..!– регіт покрив останні слова Гаврила.
– Хто слідуючий? Заходь!– ображений Штимовою непоштивістю, гаркнув лікар.
– Мабуть, я зараз піду,– несподівано буркнув до гурту Росєйка Дем’ян, хитруватий байрачанський дядько.
– Не товптесь! Згідно черги!– радить лікар, хоч ніхто й не думав товпитись. Куди? Для чого? На бійню ще встигнуть.
Росєйка ввійшов до кімнати. Через прочинені двері побачив: за столами вряд сидять лікарі в білих халатах, військові.
– Ану, скидай штани!– визвірився на Якова Густодима військовий.
– Як? Шо? Га?
– Як? Як? Так як в нужнику!
Яків нашвидку скинув полотняну сорочку, штани, спустив до колін підштаники. За ним, копіюючи Якова– Росєйка.
– Зовсім скидай!– гаркнув військовий.
За мить Яків і Росєйка залишилися в чому мати народила. Росєйка стояв біля дверей, прикриваючи долонею грішне тіло. Підігнаний Штимовим стусаном, видзвонюючи зубами, Росєйка Дем’ян залетів до кабінету. За покритим зеленим сукном столом, лікарі і двоє військових.
– Прийми руку! Ну!– гаркнув військовий.
Росєйка стоїть, очима кліпає.
– Чого витріщився, як баран на нові ворота? Чи руського язика не понімаєш?
Дем'ян тупцюється, переминаючись з ноги на ногу, посеред кабінету, водить очима, наче теля. То на чоловіків погляд переведе, то на жінку.
– Чи ти, мо, глухий?
Росєйка навіть бровою не повів.
Хуторяни: Харитонів Іван, Дмитро Коломієць, Микола Даценко почули той крик за дверима, принишкли, та як слід розібрати нічого не можуть, в коридорі по всіх кутках гомін.
– Ану, тихіше!– прикрикнув Гаврило.
Микола Даценко, даючи всім зрозуміти, що йому не звикати до такого, неквапливо відійшов від дверей.
Строкову службу Микола відслужив давно, навіть трохи воював з японцями, брав укріплену кулеметом неприступну висоту, за що був нагороджений Георгіївським хрестом.
Тільки призвали Миколу на строкову, а тут війна з Японією. Поправили їх з призовного прямим ходом аж у Манчжурію. Довго стояли вони на узвишші правого берега річки Шахе. Вони– на правому, японці– на лівому. Надивилися вони тоді на тій річці один на одного, а коли японці вклинилися в їхню оборону, захопили одну, потім другу дворогі сопки, довелось приступом брати, а де й врукопашну відбивати. І такі вже запеклі, вогнем їх пали, не викуриш звідти.
Слідом за Миколою від дверей відійшли Семен та Іван Білики, Іванів син Степан, Микита Матвієнко.
– Мо, знову з Японією воювати прийдеться? Ти хоть розкажи нам, що й до чого,– звертається до Миколи Микита Матвієнко.
– Та ні, не з Японією, з германцем. А японці кумедні! По-перше дрібні всі, менші, ніж ти, Семен. А по-друге,– я , як побачив, що вони творять,– хвалиться Микола,– три дні не їв.
– А що ж таке?– недовірливо питає Семен.
– Ми, значить, на одному березі річки,– розповідає Микола.– Японці,– на другому. Висідають зранку біля берега і цілісінький день в воду дивляться, жаб ловлять, смажать. А на них шкіра, так і береться пухирями, лопається, злізає, а більшість, чи то вже такі голодні, чи, мо, не потовпляться біля багаття, їй-бо, не брешу, вхопить руками жабу за задні ноги, розірве й їсть сирою.
– Та невже?– дивується Матвієнко.
– Що? Прямо зуздром: з требухою, з кишками їсть?– недовірливо питає Дмитро Коломієць.
– А чого б я брехав?
– Забожися!
– Їй-Богу! Не зійти мені з цього місця. Дивитися на те попервах і то одворотньо було. Цілий день блювати хочеться. Інчий раз думаю, може, то вони нарошне робили, щоб нас із строю виводити? Дехто з наших солдат прямо хворіти почав. Тижнями не їли. Тільки взяв ложку каші, тек і викидав усе; від одної згадки нутро вивертає. Здається, вже й блювати нічим, а він векає.
– Треба було стріляти.
– В них, чи що? Заборонено.
Хлопці, мабуть, вирішили, що Микола жартує, а тому в знак недовіри змінили тему розмови.
– А Георгія ж за що одержав?
– Та, було,– неохоче махнув рукою Микола. Двадцять другого вересня після битви на Лаояні, наші війська отримали наказ наступати. А японці в сопках засіли з кулеметами, поокопувались, не викуриш їх звідти. Наш батальйон мав взяти головну сопку. Командир вистроїв нас та й каже:
– Хто хоче піти на штурм добровольцем, три кроки вперед, шагом марш.
Вийшло двадцять п’ять чоловік кавалеристів, кинулись на сопку з трьох боків. Кулемети строчать, ми всі до грив поприпадали, намагаємось прорватись.
– Ну й як, прорвались?
– Та, бачиш же. Раз живий, значить прорвалися. Правда, не всі. Коротше, доскакало нас до сопки двоє: я й ще один мій земляк, Табур, родак з Байраку. Спопашили ми їх гарно; якраз перезаряджали кулемети. Одним словом, не встигли ні перезарядити, ні втекти. Порубали ми те японське гніздо на кшалт. А нам з Табуром, уже забув як його й звати було, здається, Остапом, Георгіїв дали. Я демобілізувався, а він у військову школу пішов, досі вже офіцером став.
– А не страшно було рубати? Живі ж люди!– запитав Семен.
– Якщо по-правді, то страшно. Вони як побачили нас, поперелякувались. Щось лепечуть, обличчя перекошені й жовті, як восени листя, руками затуляють. Вузькі, розкосі очі на лоб полізли. Дітвора та й годі, особливо коли з коня дивитися. А що лишалось робити? Ми спочатку й шаблі опустили, хотіли в полон брати, а вони на нас кулемета наводять. Дивлюсь, Остап рубає. Я теж рубонув шаблею спочатку одного, потім другого. Голови, як будяки, полетіли. Потім розвернув коня і назад. Доскакав до своїх окопів, дивлюсь, сідло і стремена в крові, а в чоботях аж хлюпає щось тепле. Схилився на сідло, а встати не можу. Зняли мене з сідла майже непритомного, відправили в госпіталь. Виявилось, двічі ранений в груди. Навиліт. Всього тільки місяць і полежав, і знову повернувся в стрій. А з Остапом обійшлося. В частині його вже не застав.
– Та це, може, й правда, а про жаб брешеш...
– Та не зійти мені з цього місця! І на річці Шахе бачив, і на Амурі. Дивина та й годі. На Амурі було вже простіше, звикли. Сидимо, слідкуємо за япошками, а вони бігають на тім березі, наколюють жаб на багнети і до вогню несуть, смажити.
– Брешеш ти, кум,– каже Степан Білик, що тільки-но підійшов. Щирий, запальний, Микола Даценко загорається:
– Своїми очима бачив, провалитись мені крізь землю!– хотів ще сказати: «Хай мене перша куля не мине й гостра шабля шимене, якщо брешу», та побоявся. Як не як, не на прогулянку– на війну йде.– Та хіба ж так смажать? А були й такі, що прямо живцем в рот кидали.
– Геть, хоч такого не розказуй, а то блювати буду,– просить Іван Харитонович і горб на його спині випинається ще дужче.
– Нус! Може, воно й на краще. Чим більш наблюєш, тим вигідніш. Може, на службу не візьмуть. Се, стерво, ох, і не хочеться воювати, їдять його мухи,– каже Захарій Даценко, рідний Миколин брат і двоюрідний Іванів.
– Та мене й так не візьмуть,– впевнено сказав Іван Харитонович.
– Чого це? Через горб чи що?
– А то ж чого? Чи не бачиш?– сердиться Іван.
– Ку-ка-рі-ку!– почулося з-за дверей. Хлопці на мить принишкли, прислухаються.
– Що воно там таке? Чи мо Росєйка здурів?– засміявся Гаврило Штим.
– Та ні, то наче не Дем’янів голос,– засумнівався Павло Ригір.
– Щось дуже довго його там тримають,– занепокоївся Семен.
А в цей час за дверима лікарського кабінету медицинська комісія, утворивши консіліум, не знала що робити: Дем'ян Качечка прикинувся глухим. Не в змозі добитись від Росєйки жодного слова, старший із лікарів наказав підвести новобранця до столу.
Фельдшер мовчки розчепірив Дем’янові лискучою залізякою рота, подивився зуби, підвів до столу.
– Ти що, глухий? Кажи що-небудь, а то запровторю в саме пекло, симулянт!– лікар повернув до вікна Дем’янову голову, вставив у вухо металеву, блискучу штуковину, довго оглядав спочатку одне, потім друге вухо.
– Так і є, симулянт!– сказав, звертаючись до військового, що сидів за центральним столом.
– Значить, не желаєш воювати за царя і отєчество?– з погрозою запитав полковник.
Качечка стоїть, либиться, наче немовля, робить вигляд, що нічого не розуміє.
– Нічого з ним чикаться! Віддати під суд і все!– беленіє полковник.
– А якщо й правда глухий?– сумнівається хтось із лікарів. Дем’ян телячими очима дивиться то на лікарів, то на військових. Що буде, те й буде. Зізнаватися пізно.
– Давайте я ще крикну біля вуха, якщо не глухий, то почує,– запропонував фельдшер.
– Ку-ка-рі-ку!– вдруге заверещав біля самісінького Дем’янового вуха фельдшер та так, що члени комісії, позатуляли свої. Фельдшер набрав повні легені повітря, голосно вилаявся:
– Ідіот! Свиня! Падло!– і вже зовсім знесилений, в розпачі сказав:– Як пеньок!
– Кинь ти його к бісам, хай іде додому!– наказав полковник. Лікар знизав плечима, показав Росєйці на прочинені двері, гукнув у коридор:– Слідуючий!
Росєйка вийшов у коридор і, не звертаючи уваги на односельців, що приставали з запитаннями, радісний, збуджений, попрямував до вихідних дверей.
Лікар прочинив навстіж двері, став на порозі, гаркнув:
– Кому сказано, слідуючий!
А тим часом, не відповідаючи на запитання цікавих хуторян та байрачан, Дем’ян дістався дверей.
– Що, чоловіче добрий, додому?– тихенько запитала біля дверей прибиральниця.
– Е, додому, додому!– переступаючи поріг і, відчуваючи, що в безпеці, радісно просторікує Росєйка.
– Ану, вернись назад! Симулянт! Так і знав,– гукнув від дверей лікар.– Такого ще не бачив. З вуха хоч воду пий, а він не чує.
Зів’ялий Дем’ян повернувся назад. Посеред кабінету стояли ще зовсім молоді Остап Холоша і Іван Харитонович. Іван щосили тужився, надувався, від чого і так здоровий горб на спині ставав ще більшим. Остап показував лікарям скрючений вказівний палець.
– Що там у вас?– запитав хтось із комісії.
– Та от не розгинається,– Остап покрутив пальцем перед комісією, щоб усі побачили.
– І цей теж симулює! Таку-перетаку!– в розпачі сказав лікар.
– Ану, розігніть йому пальця!– наказав військовий.– Чи вони всі змовились, мать перемать?!
Фельдшер ухопив Остапа за руку. Остап в крик.
– Що вони їм там роблять?– дивуються хуторяни.
– Мабуть, Іванові горба вирівнюють,– сміється Гаврило Штим.
– Та, ні, то Остапів голос.
– Ой болить, ой болить!– верещить Остап.
– Попомучимося ще й з цим,– роздратовано сказав фельдшер.– У того, бачите он який горб на спині, а ми з пальцем ніяк не розберемося.
– Гаразд,– сказав лікар,– облиш його,– і звернувся до Івана.– І давно це у вас?
– Що саме?
– Ну, горб.
– Від народження.
– Ясно. Мгу...– пробурчав військовий.– З вами все ясно. А от ви? Давно у вас палець?..
– Палець?– нараз розгубився Остап.– Та, ні. Недавно пошкодив.
– А як він у вас раніше був?
– Ось так!– відповів Остап, розгинаючи пальця.
– Обох симулянтів у найгіршу частину! На передову! В саме пекло! Як ваші прізвища?– лютував військовий.
– Моє– Качечка,– відповів Росєйка.
– А мене– Холоша!
– А мене– Даценко!– похнюпивши голову, сказав Іван.
– Ви, вільні. Забирайтесь геть зі своїм горбом.
Лікар швидко погортав папери, що лежали на столі, схилився до полковника, зашепотів біля самісінького, порослого рідким сивим волоссям, вуха.
– З Даценком тут неув’язка. Горб– вада значна. Але ж є артилерійські війська, в яких він міг би служити.
– Залиштесь, Даценко!– гаркнув полковник і, звертаючись до лікаря, сказав:– Запишіть його в зенітну артилерію.
– А я думаю, що там такі непотрібні,– втрутився в розмову інший лікар.– Даценка треба комісувати.
За хвилину Остап, Дем’ян Росєйка і Іван Харитонович були в коридорі.
«Та в Харитонів хліба та грошей вистачить,– подумав Дем’ян чухаючи потилицю.– Одкупились».
Білики: Семен, Іван, Степан, інші хуторяни пройшли перевірку й огляд сердитий і швидкий, без затримки. За хуторянами пішли байрачани: Ригори, Дмитро і Гаврило Штими, Біденки, Гелеї, Матвієнки.
– Ну, от, Павле, і перетнулися наші доріжки,– невесело всміхнувся Микита Матвієнко. Павло Ригір знітився, промовчав.
Наступного дня всіх посадили в ешелон і поправили прямим ходом на фронт.
Стугонить, реве поїзд, дружно вистукують на стиках чавунні колеса. Час пізній. Хто спить, хто гомонить, а Даценко Микола чомусь згадує свій перший призов на військову службу і те, як холодно проводжала його наречена Явдоха Бобричка. Навіть не побажала доброї служби, не сказала: «До зустрічі», чи хоча б «Прощай!» Нічого не пообіцяла. Та що там говорити, навіть руки не подала. Хотів попросити вишиту хустину-втирачку, яку Явдоха весь час ховала в рукав вишитої хрестиками сорочки і не посмів. Що там просити, як вона й на мову не дається. Якби думала, сама б запропонувала. Зустріла прохолодно, доброго слова не мовила. Аби тільки потім дівчатам розказувати, на сміх підіймати.
Повернувся Микола додому в передзим’я. Заслали сватів, і як не вередувала Явдошка, а перед Георгіївським кавалером не встояла, здалася. Вінчалися в церкві, в Байраку. До отця Сергія, мабуть, дійшли слухи, що не по добрій волі йде Явдошка за Миколу, а тому, коли на Явдошку й Миколу наділи вінець, перш ніж благословити й вести навколо аналою, піп Сергій запропонував:
– Я вас прохаю поцілуватись. Покажіть свою любов.
Гарний, стрункий Микола повернув голову в бік нареченої і, побачивши, як та мимоволі відсахнулась, сказав:
– Як нам треба було цілуватись, ми цілувалися. Треба буде, ще поцілуємось.
– Ваша воля,– відказав на те отець Сергій.– Хай вам Бог помагає. Во імя Отця і Сина, і Святага духа! Амінь!
Микола й Явдоха обійшли навколо аналою і вийшли з церкви.
За цим давнім спомином зринув інший:
Учора Микола обняв Явдошку, поцілував, мовив: «Прощай» і пішов з хати. Явдошка вийшла слідом, очі в неї були сухі й зовсім несумні. Навіть сльози не зронила. Нічого не вдієш, такий характер, натура. Тверда, як кремінь. Але десь під серцем у Миколи все-таки млоїло, не відпускало. Розмовляти ні з ким не хотілося. Сидів у кутку телятника поруч зі своїми товаришами коломійчанами, котрі грали в дурня, і думав свою важку думу. А поїзд без упину стугонів на рейках важко і натужно. А в Байраку Аріон Кобзар розпочав будівництво дороги-камінки. В негоду, виїжджаючи на Беєву гору, коні не тягнули хуру, от і вирішив піп Сергій вимостити спуск колотим камінням. А так як мужиків у селі майже не залишилось, будували дорогу переважно діди. В тому числі Мусій і Олексій.
11
У дворі Ригорів Олена кричала на Луку й Василька: «Ну й шибеники, весь огуд потолочили ! Огірка їм свіжого захотілося! Чи вам повилазило? То ж гарбузиння!»
Всміхаючись, Василько і Лука, простують на огірище.
– Не толочте огуд, кому сказано? Наче тих огірків мало під припічком? Їжте хоч вдавіться, поки й пуза порепаються. Вчора повну пелену принесла. О, знову понесло! Мабуть, правду казав батько, що виросте з вас хіба що хазяйського сина ледащо. Та хто ж в таку спекоту огудиння топче! Та на грядці не їжте, бо хробаки та черви весь город сточать, а прокляті горобці соняшник повипивають. Їй-Богу, хоч іди до Штимів проси жита, що біля мертвого Сави стояло в глечику. Якби обсіяв тим житом сояшники, то не пили б.
А тим часом Василько відшукав рябого лискучого гарбуза, ввіткнув поряд з ним торішню коноплину і точно розрахованими стрибками покинув город. Нарешті Василько відважився, як і обіцяв хлопцям на пасовиську, сходити на кладовище. Білу, аж до п’ят, материну сорочку Василько дістав із скрині і заховав спочатку в повітці під стріхою, потім переховав до клуні, під бантину. На другий день уранці Василько зірвав поміченого гарбуза. З торця, тільки не там, де всихає цвіт, а там, де хвостик, зробив надріз, вибрав жабуриння. Гарбуз якраз налазив на голову. Намітивши, поробив отвори для очей і рота, припас сірники і воскову свічку. Їх не менш як з десяток лежало за божницею.
Василько і Лука, як тільки-но покотилися сині сутінки, пішли на вулицю. Там уже зібралися хлопці, дівчата.
Ванько Табур розповідав про Христантія:
– Зустрів якось Христантій Дем’яна Росєйку й відвів очі, а Дем’яну здалося, що земля горить. Дивиться Дем’ян, а біля дороги дерево росте. Дем’ян і поліз. Як не швидко лізе, а вогонь наздогоняє, п’яти лиже. Дем’ян як рвоне з переляку вгору. Потім роздивився, аж він не по дереву, а по колоді лізе. Отак очі відвів.
– Та було таке з батьком,– погодився Петро Росєйка.– А якось, я сам бачив, жінки йшли коноплі мочити в лузі, дивляться, вода. Хтозна й звідки взялася. Не обійти, не об’їхати. Молодиці підібрали спідниці і побрели. А вода все прибуває, сягає колін, пояса. Молодиці плаття вище задирають. Дядьки стоять, регочуть, а мені не до сміху, за штани хапаюсь. Ось такий Христантій. Він і мертвий очі відведе, а сам з могили вилізе.
– Кажуть, Христантій не тільки лікував худобу й людей, а й нарошне робив, щоб собаки й кішки, казилися, щоб йому робота була. Скільки скажених собак і скоту до Христантія в цих краях ніколи не було. Столітні діди не пам’ятають. Найдивніше те, що лічив Христантій не травами, навіть не заговорами. Подивився якось на прийшлого з Коломійцевого Якова Густодима, запитав:
– Ну, що скажеш?
– Та, собака скажений коня вкусив.
– Знаю,– на те Христантій,– за праву передню ногу вище коліна, але ти не хвилюйся, все буде гаразд. Собака не скажений.
– Не може бути.
– Може,– відповідає Христантій.– Кінь в тебе буланий, добрий. Прийдеш додому, подивись, собака ще й свиню за ліву цицьку цапнув.
Трохи пом’явшись, недовірливий Яків повертає додому. Не заходячи в хату, прямує в саж, чухає свиню, щоб вляглась, роздивляється живіт. Все так, як говорив Христантій.
– А лічить як? Щось пошепче, поворушить губами і на тому кінець,– зауважив Ванько Табур.
– Одного разу і нашу Квітку покусав скажений собака,– перебив Табура Василько Ригір.– Тут вже сумнівів не було. Всі бачили, бігав по селу, нагнувши голову, губив по дорозі слину, що клубками пінилась біля рота. Батько й мати полякались: пропала корова. Хтось надоумив з’їздити до Христантія. Він тоді ще на хуторі жив. Це як баба Килина вмерла, Христантій переїхав у Байрак до сина.
– Треба їхати до Христантія,– стоїть на своєму мати.
– Звичайно, треба,– погоджується батько.
Удвох запрягли коня в одноконку. Батько кинув в затилок мішок зерна, намотав на руку віжки, взяв хворостину, сів на полудрабок, притримує коня, жде, поки ми з матір’ю всядемось: їхати далекувато. Стовповим. Мати, мабуть, не вірять в благополучний кінець, сидять на дні воза, випроставши ноги, час від часу повторюють:
– Он і Никін Ряднинка і Матвієнко ходили,– переконує мати не скільки батька, скільки себе,– поміг. Дасть Бог і нам поможе.
Батько не слухає, підбичовує коня.
– Но, Сива! Паслась би й паслась.
– Я сиджу, вчепившись в полудрабок, хилитаюсь, як сорока на тернині. Від надмірної тряски з мене вибиває геть увесь дух.
– Дасть Бог, боможе,– лепечу я, бо від тії тряски язик верзе вже таке, що й на голову не натягнеш. Я не раз чув про те, як Микита Матвієнко з Ряднинкою до Христантія ходили.
Кажуть, вийшли за село, а Матвієнко й каже:
– Дарма ноги б’ємо, діду! Ніхто нічого не поможе. Немає ні Бога, ні чорта, ні відьм, ні знахарів. Здря ми до нього премося,– Матвієнко кілька разів загнув матюка, але назад не вертається. Хочеться Микиті подивитися на дивного діда. Кажуть, ноги від паху до колін у Христантія зрослися, а тому й ходить по двору куцими кроками, кидаючи ноги в обидва боки, начебто в м’яча ґрає. Прийшли вони вдвох до Христантія, а той і каже Ряднинці:
– Тобі, чоловіче, поможу, а товариш твій хай назад збирається.
– Чого це?– розгубився Микита.
– А що ти про мене казав в дорозі?
– Що, так і сказав?– перепитує Ванько Табур.
– Істиний Бог. Матвієнко стоїть либиться, а Ряднинка просить, вмовляє:
– Пробач його нерозумного, моя племінниця за ним.
Потім вже й Матвієнко оговтався, став благати. Ледве вмовили вдвох. У Микити корова, а в Ряднинки коза живими зосталися. Може, б вони й так вижили, тільки навряд.
– Ну, а вам же як? Поміг?– запитав Ванько.
– Десь під обід добралися ми до Христантія. У дворі людей– не протовпитись, валом валять до діда, хто на своїх двох, хто, як і ми, ходом. Невисокий, з гострим поглядом сірих очей і густою сивою шевелюрою дідок, ходить вдивляється в прийшлих з-під темних, незлинялих острішків брів. Здається, бачить всіх одразу, хоч і балакає з кожним порізно. На той час з якимось дядьком. Прив’язали ми свого коня до конов’язі і теж прилаштувалися у хвіст черзі.
– Хоч і за вим’я покусано вашу рябу, але не бійтесь, все буде гаразд,– сказав Христантій, як тільки підійшла наша черга.
– Так прямо й сказав?
– Не зійти мені з цього місця, якщо брешу. Мати зразу й не туди, що дід до них звертається. Тато ж перші допетрали, за мішок з зерном хапаються. А Христантій навіть уваги на тата не звертає.
– Мало, мабуть, привезли,– шепочуть мати батькові на вухо.– Ти правду казав, треба було брати ще мішок, а я, дурка, не звеліла.
Обоє сумні, думають, що мало привезли платні, і Христантій розсердився.
– Ні, шептав, ні трав ніяких не дав. Поки назад вернемося, й корова околіє,– бідкаються мати.
– Сідайте на хода, поїдете з нами, подивитесь, пошепчете,– готові впасти на коліна, благають мати.– Пропаде корова, як же дітям без молока?
– Не турбуйтесь. Живі будуть і ваші діти, й ваша корова.
Христантій, що весь час сидів на стільці, піднявся, подибав з хати. І тільки тут ми побачили, який він каліка.
– Може, ви думаєте, що назад пішки доведеться йти?– зовсім недоречно сказали мати, так не бійтесь, відвеземо. І платню, яку положите, така й буде.
Та Христантій і слухати не захотів, сердито махнув рукою, наче відганяв докучливих спасівських мух. І треба ж було матері натякнути на його каліцтво.
Додому їхали вбиті горем. Вкотре перебирали свою поведінку, зважували слова. Бо не стільки натяк матері на його каліцтво образив Христантія, скільки те, що батьки засумнівалися в його здібностях цілителя. Додому кінь йшов швидше. Не встигли опам’ятатися, як були вже в дворі. Удома нас чекала радість. Корова одужала, стояла в хліву, ремигала. Ніхто не пам’ятає, щоб Христантій комусь не поміг, чи збрехав.
– Неправда. А Матвієнку?– заперечив Петро Росєйка.
– Та він же тільки погрожував. А в кінці-кінців допоміг. Ти краще розкажи, як твій батько бігав до Христантія вчитися ворожити.
– Як?– прикинувся дурником Петрусь.
– Кажуть, прибіг, став на порозі, кахикнув. Христантій лежить на полу, очі в стелю, ледве дихає. В грудях пищики грають. Христантій, хоч і був уже на Божій дорозі, уважно подивився на Дем’яна притлумленим поглядом і знову втупився в стелю.
Дем’ян бух йому в ноги: «Навчіть і мене».
– Цього так не навчишся,– сказав Христантій.– Що казати й робити, мені приснилося в п’ятнадцять років.
Дем’ян мало не плаче:
– Змилуйтесь, вік не забуду.
– Як світитимуть по мені сороковини, з листям папороті йди до Чортової ями, сядь і сиди там до перших півнів. Якщо витримаєш, будеш дещо знати. Тільки боронь Боже, хреститися.
– А от і неправда,– заперечив Петро.– Христантій, як перестав володати руками й ногами, погукав мого батька та й каже: «В ніч на Івана Купала йди до Чортової ями, сядь і сиди там до перших півнів. Досидиш– все будеш знати. А ні– жалкуй на себе. А тепер пробий мені дірку в стелі, щоб душа хутчіш вийшла». Тато пробили, і тут Христантія почало судомити, він довго бився в страшних корчах, і якби тато не пробили в стелі отвір, то мучився б ще довше. Тато казали, що навіть бачили, як разом з паром вилетіла у Христантія з рота душа. Невелика, як муха, довго літала по хаті, а потім гайнула в пробиту в стелі дірку.
– Брешеш ти, мабуть,– недовірливо сказав Мефодя.
– Ось тобі хрест,– запевнив Петро.
– А що ж далі було?– запитав Лука.
– Тато як глянули на скам’янілого Христантія, то їх такий жах охопив, що вони мершій побігли додому.
– Та він же повертається, як ведмідь за горобцями. У нього в роті мухи паруються,– поглузував Ванько.
– Дурак!– обурився Петро.
Якби таке сказав хтось інший, то Петро биться б поліз, а Ванька він боїться.
– Та чого ти. Може, й правда,– вступився за Петра Лука.– То він до роботи не дуже меткий, а в страху очі великі.
– Ну, так пішов він до Чортової ями чи ні?– запитав Лука. – Ти не слухай його,– і вже на Ванька Табура.– Ану, перестань.
– Так-от, на Йвана Купала, в сороковини, приходять тато до Чортової ями з листком папороті. Сіли й сидять. Ніде ні лялечки. Тільки вільхи шумлять та гуде Чортова яма, непокоїться вир. Стемніло. Вмовк на вигоні галас парубків і дівчат. Небо затягло хмарами. Темно, хоч в око ткни. Тільки вир зітхає і стогне. Тата взяв острах. А коли опівночі з Чортової ями на берег у вишитих сорочках, шерстяних корсетках полізли хлопці й дівчата, оточили тата, взялися за руки і повели хоровод: грають, співають, танцюють, він не на жарт злякався.
– Сиджу й не дихаю,– розказували тато.– Раптом чую, хтось підкрався ззаду, вщипнув за вухо, смикнув за волосся, зразу несміло, потім сильніше. Під кінець стало нестерпно. Лоскочуть, залазять пальцями в вуха, рот, ніс, в ширінку, виштрикують очі. Сиджу, терплю, про себе думаю: «Терпи, Дем’яне,– отаманом будеш». Глядь, коли це один з них (придивився, а він з ріжками), іде до мене з розпеченими кліщами язик виривати, видно, щоб мовчав, нікому не розказував про бачене. І хто б ви думали то був?
– Чорт?
– Та ні, мабуть, Христантій.
– Звісно, що він.– обурився Василько.
– Тут терпець у батька і увірвався. Кажуть, на сороковий день Бог померлим душам нове призначення дає. Так-от яке призначення душа Христантія отримала? Значить, і батькові там бути.
– Де там?– не зрозумів Іван.
– Оце ще мені... Слухай. Душа Христантія в біса вселилась, в пекло пішла. Тепер він там і живе, в Чортовій ямі.
– Та ти шо? А що як почує, сюди прийде?
– Перехрестишся тричі, де й дінеться. Для сатани немає нічого страшнішого, ніж хрест. Батько з переляку перехрестився тричі, де все й поділося. Тихо, ніде й не шелесне. Навіть вир утих, листя на вільхах і осиках не тріпоче. Тільки піднявся, а тут перший півень заспівав.
– Треба було ще мить перетерпіти і знав би все,– сказав Лука.
– Звісно, треба було зачекати,– разом зголосилися хлопці.– Тільки тоді півень міг би й не заспівати.
– Та міг би,– Петро очманіло скуб потилицю, здивовано дивися на хлопців, мовив:– Ні, все-таки треба було терпіти. Тьфу, дурак такий! Оце б і я жив, як пан.
– А про Саву Штима чули?– запитав Табур.
– Ні, а що?
– Кажуть, Сава Штим спав з Мартою,– натякнув Лука.
– Атож. Тому й ходив до неї ще й після смерті,– потвердив Василько. Ванько відчув, як поза спиною потягло холодком.Стало моторошно. Хлопці поближче присуваються один до одного.
Про Саву в селі розказували то страшне, то чудне.
– За життя Сава, кажуть, наводив порчу на худобу й людей, займався знахарством.
– Та то його жінка, Докія,– заперечив Лука.
– Замовкни,– розсердивсь Василько.
– Відчувши, що скоро вмирати, Сава позвав невістку, та й каже.
– Як помру, Марто, після сороковин буду до вас ходити.
– А що, він хіба знав, коли його вб’ють?
– Видно, догадувався.
– Одсвітивши сорок днів по Саві, натомлені Штими спали, а Марті (вчора сама розказувала матері, а я підслухав) снилося: на березі Чортової ями Сава розіклав високе багаття.– розповідав Василько.– Тріщать сучкуваті гілки, гуготить, шугає високо вгору вогонь, сипле іскрами, а вони удвох з Савою (обоє в купальських вінках) намагаються переплигнути те багаття. Сава перескочив і впав аж у Чортову яму, тільки бризки здійнялися, вирнув, шкірить зуби, а Марта прямо в огонь гепнулась і від переляку прокинулась. Було далеко за північ. Марта довго лежала налякана, дивилася в стелю. Поволі, один за другим, стали прокидатися й інші: Дмитро, Гаврило, Докія; мабуть, і їм щось снилося тієї ночі.
Після третіх півнів втаємничено скрипнула хвіртка. Обережні кроки по росі. Протяжно риплять двері. Чутно, як сонно ремигає корова, потім, сопучи, підхвачується на ноги, махає хвостом, наче відганяє докучливих мух. Обтрушуючи вошей, сокоче, кахкає і пищить птиця. Хрюкає в сажі свиня. Раптом двері всіх господарських будівель по черзі відчиняються, і вся птиця й худоба з виском і кряканням полохливо вилітає надвір, потім на вулицю. Обтрушуючись, купаються в попільнику кури, підриває саж свиня. Натягуючи ланцюга, брязчить цепом об корито, скавучить і лащиться до когось невидомого Бровко.
Причаївшись, не в змозі поворушитися, Марта чує кроки, майже фізично відчуває занудливий скрип вибіленого дощами, напівзітлілого, кольору мочених конопель, дощатого рундука, бачить облуплені стіни, одвірок.
– Точно Сава. Не раз казав, що після сороковин ходити буде,– обмерла Марта.
Всіх охопив переляк. Та все ж тішить надія, що хата зачинена на засув. Хтось почав вовтузиться в сінях. Раптом, як немазана гарба, заскрипіли сінешні двері, цокнула западка. На порозі невидимо став Сава.
Гримлять рогачі, чавуни, горшки. Теплий ліжник разом з ряднами здіймається над полом і пливе до порогу. Всі мовчать, наче вимерли, не в змозі навіть пальцем поворухнути.
Світло нового дня по краплині закочується в сіни, в вікна, в відчинені навстіж двері. І так мало не щодня.
Марта і Дмитро замучились, перевелись нанівець. Кожної ночі тільки те й роблять, що чекають приходу Сави.
– То він до тебе, суче м’ясо, йде,– бурчить Дмитро. Марта тільки сопе й мовчить. Дмитро скрипить зубами. Які тільки засуви й замки не вішав, все марно. Мертвий Сава вільно долав всі перепони.
Після таких відвідин– в хаті небачений розгардіяш. За день не наведеш порядку.
Нарешті, в Дмитра увірвався терпець, він став побоюватись, що в одну із ночей Сава порішить їх і як вурдалак видудлить із них усю кров, що тільки цибенітиме з перекушених жил, а тому Дмитро спочатку пішов до бабки Самодинки, щоб та вилила переполох, а на зворотному шляху завернув до попа Сергія, впав на коліна.
– Святий отче, поможи вигнати з дому нечистого духа!
– Встань, раб Божий, розкажи все по порядку, як на духу.
Дмитро розповів отцю Сергію про нічні відвідини померлого батька.
–Гаразд, я подумаю,– сказав на те отець Сергій.
–В день смерті Сави,– розповідав Василько,– а вбили його в середу, під передзвін дзвіниць, отець Сергій прочитав на кладовищі молебінь з анахтемою. Потім взяв заструганий осиковий кілок, забив у могилу напроти Савиних грудей. Кажуть, аж кров на траву чвиркнула.
– Святий Боже, святий прісний, святий безсмертний, помилуй нас! Амінь!– заспівав отець Сергій, і його голос прокотився аж до вільх і грізним, страшним відлунням повернувся назад.
У наляканих хлопців тряслися руки, цокотіли зуби. Принишклі, вони час від часу перезиралися. Раптом напружену тишу розітнув протяжний зойк сови, шерехт крил над головами. Важкі кроки, тихий плескіт води біля Псла, наче вони сиділи не на вулиці, а біля Чортової ями.
– Їй-Богу, Сава,– затремтів Петро.
– Та його таким кілком припнули, що не вилізе,– зауважив Василько.
– Такі знахури, чарівники, як Сава, можуть все,– заперечив Іван. Взяв і перевернувся в могилі, як кілок вбивали, і замість грудей пальця підставив.
– Буде він свого пальця підставляти. Він жабу підсуне або Христантія. Той недарма поруч похований. А ні, очі відведе, щоб кров вздрілася,– сказав Василько.– Хіба не ясно. Вони тепер і в Чортовій ямі разом.
Нарешті кроки стихли, запанувала тиша. Всі полегшено зітхнули.
– Давайте краще не будемо згадувати ні Саву, ні Христантія, а то й справді прийдуть. Докличемось,– попрохав Лука.– Хай їм дідько. Вони дідькові свої душі продали, а ми їх уночі згадуємо, та ще й Чортова яма недалеко. Може, то хтось із нечисті, що в Чортовійї ямі живе до нас ішов,– пошепки говорить Лука.– Він же з ними знався. Недарма Петрового батька до ями посилав.
Тим часом Василько зібрав все своє причандалля, гайнув до церкви, там на нього вже чекали. Хлопці, видно забоялися, не захотіли самі серед ночі йти на цвинтар, на могилу Христантія.
– Боягузи!– сплюнув на дорогу Василько.
– Зараз подивимося, як ти підеш.
– Звичайно, піду,– вихопився Василько. В руках у Василька більше, ніж половина порожнього гарбуза, свічка і біла полотняна сорочка. Не барячись, Василько рушив до кладовища. Густі, наче смола, сутінки зависли на поруділих з Фоміної, в провідний понеділок перев’язаних вицвілими полотняними рушниками та хустками, хрестах. Майже слідом, тільки дорогою, йшли хлопці: Іван Табур, Петро Росєйка й Лука. Аж ось і кладовище. Василько відшукав стежку, пішов вглиб цвинтарю. Хлопці оглянулись на церкву. Урочисто й суворо пливла між рудих хмар маківка дзвіниці, зелений купол церкви. Ледь виднівся в сутінках позолочений хрест. Хлопців взяв острах. А тим часом в густому частоколі хрестів Василько віднайшов новий, дубовий– могилу Христантія.
– Агов!– позвав Василько.
Лука й Петро від несподіванки здригнулися, сховалися в запиленому віниччі й полинові по той бік дороги.
– Це добре, що полин, ніяка нечиста сила нас тут не візьме,– заспокоює Петрусь Росєйка всіх і перш за все себе.
Лука глянув на стежку, що тьмяно зміїлась між могил, подумав: «А що, як Христантій візьме і підніметься з могили, вийде з того світу?»
Під ногами тріснула суха гілка. Василько завмер. Прорізаючи над головою повітря, прошуміла крильми сова, а, мо, кажан, і знову шугнула в темряву, зникла. Василько зіщулився, припав до землі. За годину, що він обіцяв просидіти на могилі Христантія, можна з глузду з’їхати. І згодився ж дурень?! Та тепер нічого не вдієш– дрижи, а марку держи. Василько приміряв гарбуза.
Від села тягне теплом, вітерець, доносить на цвинтар запахи печеної зомлілої картоплі, дими кабиць, прілі, брязкіт коров’ячих ніг по дійниці, лайку.
– Стій, щоб ти здохла!
Дзвенять об дно дійниць тонкі струмені молока. Від могил і хрестів тягне вільгістю, відволоженою павутиною, пустирем, застійним цвинтарним духом, затхлістю, любистком.
І раптом неймовірно важка і гнітюча тиша полонила світ. Десь далеко за погостом, за Ярошівською дорогою, біля гарячих криниць, стихає стрекіт коників. Василько скинув штанці, сорочку, сховав їх в колючих кущах шипшини, а мо, глоду– в темряві не розібрати, одягнув білу, до п’ят материну полотняну сорочку, надів на голову гарбуза, запалив свічку, став підводитись. Хлопцям, що сиділи в бур’яні, здавалося, що то встає, виростає з могили Христантій, з вогненими очима й ротом, з палаючою, неймовірно великою головою.
Іван, Лука й Петро завмерли в бур’яні, мало духу не лишилися. Від полину забивало дух, вони ледве втрималися, щоб не втекти. Петро щось шепотів, мабуть, просив Бога, щоб хто-небудь з’явився на дорозі. А тим часом Василько загасив свічку, став чекати. Він повинен був, як і домовлялися, налякати якого-небудь перехожого. Люди, хоч і рідко в таку пору, а все ж інколи проходили дорогою, мимо кладовища, а іноді знаходились навіть сміливці, переважно напідпитку, що йшли прямо через цвинтар. Хай і поспіхом, озираючись, а все ж тьопали стежкою навпростець.
Петрова молитва, мабуть, таки дійшла до Бога. Десь далеко в лузі ячить сова. А он і перший перехожий чи перехожа– не вгадати. Хлопці зачули кроки ще здалеку. То була Савина невістка Марта. Вона наближалася до кладовища від залізниці. Йшла назирці, сторожко, мабуть, теж побоювалася Сави, який кожної миті міг вийти до неї з домовини, а тому відразу почула, як щось ворухнулось на кладовищі, і тієї ж миті побачила, як в густих непролазних сутінках, наче з-під землі, виріс білий, вогненний привид.
– Рятуйте, люди добрі!– злетів і обірвався над кладовищем пронизливий жіночий вереск, залопотіли, віддаляючись, по плескатій стежці босі ноги. Марта, здавалось, не бігла, а летіла назад до залізниці.
– Точно Ївга Осаулка!– сказав Петро.
– А мені здалося, то Марта– невістка Штимів, таке, як її голос.
– Тепер і дітям своїм закаже сюди ходити,– зауважив Лука.
Пройшло кілька хвилин. Тихо, наче у вусі. Ніде й не шерхне. Раптом Василько почув, як на стежці, десь з того кінця кладовища, глухо затупотіли чиїсь ноги. Ні, він не помилився. Кроки. Василько виждав час і, як тільки кроки наблизились і стали чутні майже поруч, запалив свічку, засунув до рота тліючу шкаралущу з волоського горіха, дмухнув крізь зуби. Мертвяк-мертвяком. Майже поруч чулося важке дихання. Мабуть, чоловік біг перед цим, а можливо, що був напідпитку. Він щось бурчав, мугикав собі під ніс. Василько несподівано звівся на повний зріст, привидом вийшов із-за хреста. Перехожий на мить зупинився, Василько кинувся невперейми.
Стрімкий удар важкою палицею розколов гарбуза навпіл, ковзнув по Васильковому плечу і, вже майже втративши силу, прийшовся по великому пальцеві правої руки наторч. Василько навіть зойкнути не встиг.
– Будеш знати, песиголовцю, як людей лякати,– по голосу Василько впізнав Дмитра Штима, видно, йшов за Мартою назирці. Добре, що хоч свічка погасла. Спотикаючись і плутаючись поміж хрестів, Василько переплигнув рів, огорожу, білою тінню метнувсь до сосни. Десь далеко попереду було чути глухе лопотіння по піску дитячих ніг. Стрімко наближаючись до лісу, Василько притискав палець до рота, хукав на нього, сичав від пекучого болю.
Марта прибігла додому й відчула, як під грудьми щось забилося. Дитя! Марта завагітніла невідомо й від кого: чи то від Дмитра, чи то від свекра.Мабуть від свекра. З Дмитром вони прожили більш ніж п'ятнадцять років і жодного разу вона не завагітніла з ним.
Деякий час вона навіть не знала, що в тяжі, бо вже не сподівалася після того невдалого в дівоцтві аборту у баби Хтодоски народити дитину.
Трапилося все після того, як поховали Саву. Марта прийшла з кладовища і прямо за порогом втратила свідомість. А як очуняла– зраділа: вагітна!
Марта ходила важкою, гордо піднявши голову.
12
Після того, як Сава Штим відрубав Сидору Холоші ліву руку, Сидір сидів у погребі і не знав що йому робити, куди подітися. Сидір лікував руку різними травами, які готувала дружина Ганна, по вулишному Сидориха, видумував всілякі нісенітниці:
– Чуєш, Ганно? А що, як я скажу, що влітку, як топтали плитки, наколов руку і підкинувся острець. Загноїлося, прийшлось дохтурам відрізати. А не відрізав би, не дався, зараження б пішло.
– Не три шірку!– шепелявить Ганна.– Шидиш ото в погребі і шиди. Не жабігай поперед батька в пекло. Шось придумаємо. Ранок вечора мудріший.
Ганна ступила на щабель драбини, в руці відро. Від людей, щоб ні думок ні питань зайвих не виникало, ходила в погрібник не часто, тільки в разі крайньої потреби.
– Чуєш, Ганно, а мо, скажемо...
– Шиди ото мовчки, поки ніхто не питає, і голови не мороч. Шось шкажемо, як будуть питати. Мовчати не будемо,– відмахнулась Сидориха.
– Мені он ще кожу треба ждоїти, борщу жварити, геть к монахам ж швоїми думками.
Після того, як дехто з дуже цікавих хуторян став добиватися, де ж це подівся Сидір, Сидориха порадила йому перебратися з хати в погріб: ще чого доброго заявлять у волость, почнуть шукати.
– Та довго ж і гоштює, клята душа. Вже два тижні, як поїхав у гошті до тештя й немає. Мабуть, повітку штроят. Не поранився б там, як дерево будуть тешати,– ходячи по хутору, з хати в хату, бідкалась Сидораха.
Вдень Сидір сидів у погребі, а на ніч перебирався до Ганни в хату, лягав на піл, гнітив себе думками, терзав Ганну своїми переживаннями.
– Як я буду тепер без руки, Галю. З обома руками не вилазили із злиднів, а тепер нас і кури загребуть.
– Якось будем...
Та як тільки рука стала потроху заживати, Сидір ожив. Особливо після того, як одного разу Ганна прибігла в погрібник, скинула з ляди ганчір’я, порожнє відро і всякий непотріб, гукнула, піднявши ляду:
– Шидоре, война почалася! Чуєш?
Сидір спочатку злякався, та потім оговтався, зрадів. Часто після любовних утіх говорив Ганні:
– Не було б щастя, Галю, так нещастя помогло. Забрали б оце на війну, убили, гнив би десь у Прусії, а ти б зосталася вдовою. А якщо б і повернувся, то калікою, без рук або без ніг... Так що радіти треба.
Десь через місяць-другий Сидір з’явився на людях. Всім охочим розповідав, як налетіли австріяки і відрубали з занесеною над головою шаблею руку.
– А я оце повернувся з госпіталю,– брехав Сидір.
Люди недовірливо всміхалися, допитливо дивилися на Сидора, не вірили, та Сидора турбувало це мало. Він став вчащати у Байрак, до Платона Баламута. Майже кожного дня увечері Платон збирав робітників цукроварні, охочих селян, читав заборонену літературу.
– А хто такі революціонери?– запитував Платона дід Никін Чередник.
– Це люди, які хотять встановити на землі рівність, справедливість, братерство.
– А яким же побитом?– встрявав у розмову Йосип Грабарка.
– А таким, щоб справді порівняти всіх людей на землі.
– Чи було, чи й буде?– сумнівався дід Никін.– Ось ти, приміром, вродився високий, здоровий, гарний, а я слабкий і миршавий. Так як же ми можемо бути рівні, як нас сам Бог порізнив?
– По-перше, Маркс і Ленін говорять, що Бога немає, а по-друге: справа в тім...
– В чім?
– В тім, щоб незалежно від того, гарний ти чи ні, високий чи низький, а щоб мав одинакові права і достаток з усіма людьми.
– О, це інша справа. Це й я зрозумів,– мовив Варшавчик, що весь час сидів у кутку і про всяк випадок тасував колоду карт, наче збирався їх роздати.
– А як же це його можна зробити? Проясни! Ні, не вірю я,– звернувся дід Никін до Варшавчика.
– А треба вірити,– переконано сказав Платон.
– Мабуть, я вже дуже старий, щоб вірити,– зітхнув дід Никін.– Багато всілякого на віку бачив, більш поганого аніж гарного, сам собі не віриш, не те що ще комусь. Як можна порівняти людей, коли вони зроду-віку не рівні?
– А так,– спалахнув Кряжев.– Відібрати зайве у багатих й розділити між бідними.
– Так це хіба що силою доведеться забирати? Даром ніхто не віддасть!
– Звичайно, що силою.
– Ну, тоді це не для мене. Мене хто-небудь турне, я й ноги задеру,– дід Никін витягнув кисета і, з відчуттям завершення розмови і своєї непо-трібності в майбутніх революційних баталіях, задимів.
– В тім то й справа, що забиратимуть не всі, а ділитимуть поміж всіма,– пояснив Платон.
Дід Никін Чередник почухав потилицю, пошкріб синє в прожилках, поросле сивим волоссям вухо, запитав:
– А хіба це буде по-справедливому?
– Звичайно, пролетаріат забере тільки своє, награбоване експлуататорами. Ось послухай, що розумні люди пишуть: «Пролетаріату втрачати нічого, окрім своїх цепів».
– А пролетар’ят це ж хто?
– Робітники. Ну от ви, наприклад, працюєте на цукроварні, значить пролетар’ят.
– Ну, а оті, про яких ти раніш казав?
– Експлуататори?
– Во, во! Ксплотатори.
– Це ті, хто живе чужою працею. Пани, наприклад.
– А зрозуміло, зрозуміло. Так би й казав зразу, що пани, а то ксплуататори,– дід Никін знову став скубти потилицю.– Це то зрозуміло, а от інче ні.
– Що саме?
– Ну, поділять спочатку все порівну, подушно, як ти розказуєш, а потім?
– А що потім?
– А те, що от ти здоровший від мене, ти більш від мене й заробиш і через рік-два станеш багатшим. Потім що, іще ділити? Ні, не вірю я в це. Рівними всі бути не зможуть,– в підтвердження своїх слів дід Никін стукнув палицею так, що сколупнулась долівка. Трохи знічений, обіперся підборіддям на міцно затиснутий в правиці, поставлений між колін горіховий ціпок.
Не знаючи як відповісти, Платон завагався, та йому на поміч при-йшов Варшавчик.
– Можна, я скажу?
– А чого ж? Давай. Тут всі рівні.
– А я так думаю, що можна буде платити одинаково, що вам, що Платону Симоновичу.
– Атож! Сказонув!– підвищив голос дід Никін.– Раз-другий заплатиш так, а він і подумає: «А чого це я буду пупа рвати? Платня у нас з дідом Никоном однакова, буду і я працювати, як він. Пройде деякий час, і всі порівняються на самого гіршого, недолугого й немічного,– на мене.
– А тут уже, діду, треба щоб була свідомість, совість. Тоді кожен буде працювати як слід, по своїм силам.
– А де їх взяти?
– Як де? Виховувати.
– Навіть, якщо й так. Нехай. Значить робимо по-різному, а платня однаковісінька. Тільки в мене одна дитина, а в тебе– п’ятеро, а в нього десятеро. Прийде час і нажите батьками прийдеться ділити тобі на п’ятьох, йому на десятьох, а мені на одного. І знову нерівність. Знову через деякий час треба буде робити революцію, ділити по-новій. Ні, нічого з цього не вийде, ось подивитесь. Та й ніхто вам свого багатства за так не віддасть.
– Не віддасть, візьмемо.
– Спробуй забрати, як у них сила– поліція, армія. Це кров’ю попахує,– виказав сумнів Сидір.
– Спихнем царя, тільки полетить. А щоб кожен працював як слід, не відлинював, треба виховувати, переконувати людей. Кожен повинен зрозумі-ти, що для загального братства, рівності ми повинні не жаліти навіть життя.
– А я вважаю, що людині, яка чесно й багато працює, рівність зовсім ні до чого. Навпаки кожен буде намагатися жити якомога краще, зрештою, як і зараз. Рівність потрібна ледарям. Я так думаю.
– Відсталий ти, діду, елемент,– трохи заїкаючись від хвилювання, сказав Кряжев.
– Може й так. Я так думаю, а якщо ви по-другому, то ваша справа. Самі ж балакаєте про волю. Як кажуть, вольному воля, блаженному рай,– погодився дід Никін Чередник і більше не зронив жодного слова, сидів мовчки майже до третіх півнів, слухав ті розмови та ще те, що їм читали Платон і Кряжев.
Повертався Сидір додому разом з Платоном під ранок, втомлений, збайдужілий. Сидорові надто подобався подібний підхід: забрати все у багатих і поділити між собою, особливо після того, як він втратив руку. Тепер він на це тільки й надіявся, а тому не пропускав жодного зборища.
А увечері, особливо вночі, перемелювались в голові розмови, пусті балачки, чомусь згадувалось те, з чого прийшлося починати. На цукроварні було три поліцейських, два стражники і ще третій– урядник Платон Баламут. В дев’ятсот тринадцятому вони організували пожежно-терористичну групу. До її складу увійшло два конторських рахівники– Микола Штельман і Михайло Варшавчик, і два робітники– Юрій Кряжев і Прокіп Табур. Студент Юрій Кряжев наймався працювати тільки влітку, в канікули. Керував групою Платон. Чоловік діяльний, Платон сам брав участь в організації підпалів і ледве стримував себе, щоб не кинутися в яку-небудь авантюру. За короткий час вони спалили декілька панських скирт, скоїли три пожежі на цукроварні. Хтось доніс про їх діяльність у Рунівщину, дільничному приставу. В донесенні сповіщалось, що організатором пожеж є Платон. Тоді він мало не поплатився роботою, а заодно й волею. Проте, минулося. Діло зам’яли, Платон залишився на своєму місці, став обережнішим. Займалися в основному читанням забороненої політичної літератури.
Сидір і Платон наблизились до хутора. Удома Платона чекав пристав Гуржій і двоє стражників. Вони звечора шукали в Платона заборонену літературу, але нічого компрометуючого не знайшли. Обшукали ще й Платона, але теж нічого не виудили. . Література була надійно схована. А те, що читалось на зборищі, було запобігливо віддано Варшавчикові й Кряжеву. Платон полегшено зітхнув, здогадуючись, що знов на нього хтось доніс.
– Де ви були цілу ніч?– запитав у нього становий пристав.
– Ви ж знаєте, що я не жонатий?
– А та особа, в якої ви провели ніч, зможе це підтвердити?
– Ні.
– Чому?
– Тому, що я не назву її ім’я,– і, побачивши, що урядник здивований, додав:– Справа в тому, пане Гуржій, що вона заміжня, чоловік на фронті. Прийде– поквитається...
– Я вмію берегти таємниці,– з усмішкою запевнив Гуржій.
– Але ж я дав слово.
– Ну, що ж, воля ваша,– пристав клацнув каблуками, відкланявшись, виїхав у Рунівщину.
Невдовзі Платона було звільнено з роботи, а ще через тиждень призвано до армії і відправлено на фронт як неблагонадійного.
13
Останнім часом Дарина зовсім засумувала. Федір загинув. Від Платона теж ніяких вістей. Гарний, сміливий Платон сподобався Дарині давно і з першого погляду. Прийшов якось з хлопцями у Байрак на досвітки до Ївги Осаулки з балалайкою, сів на лаві й грає «Курки». Коли це байрачанські хлопці: Микита Матвієнко, Гаврило Штим, Анафій Біденко– підійшли, стали прискіпатися:
– Парень, ану, грай луччє!– наказав Микита Матвієнко.
– Якщо треба, то я вмію й луччє,– Платон підвівся, та як свисне Матвієнка балалайкою по голові.
– Мо, ще кому заграти?
Платон сів і знову «Курки» грає. Штимів Гаврило гарячкуватий, вихопив з-за халяви ножа. Платон вдарив Гаврила по руці, пригнув до землі, сів зверху, і той ніж Гаврилові між ребер встромив, гукнув:
– Хлопці, шукайте коней, я його до урядника відправлю.
Довелось Гаврилові проситися.
Після того випадку Платон і Гаврило потоваришували. Гаврило познайомив Платона з Дариною. Гаврило доводився Дарині сватом, держав Олексієву Ригорову рідну сестру Параску, Даринину тітку. Жили вони з Параскою поганенько. Гаврило, як тіки вип’є, так і йде на досвітки до Ївги Осаулки. Кого там тільки немає. Майже всі молоді чоловіки й жінки коротали у Ївги Осаулки довгі зимові вечори. Інколи завітає дід Мусій– не біда. Ходив він тепер до Ївги переважно навесні і влітку. Зимою з’являвся рідко.
Йшли хлопці на досвітки не тільки з Ярошів, а й з навколишніх хуторів: Лісків, Жабокриків, інколи навіть з Коломійцевого, Даценкового. Прийде душ десять-п’ятнадцять хуторян, посідають за скриню, насіння лузають, плітки плетуть, розказують бувальщини. Дівчата, як і водиться, шиють, прядуть. Кожну видно, якою хазяйкою буде вдома.
Хуторяни приходили завидна, місцеві хлопці– пізніше. На Гнидівці байрачанами верховодив Микита Матвієнко. Здоровий, пикатий, в кожусі, в шапці, стане на порозі, накаже байрачанам:
– Ану, гоніть із-за скрині отих вонючих хуторян.
Хлопці по одному виштовхують з хати хуторян. Микита на порозі кожному ставить компостер чоботом в зад, та так, що бідолаха, вилітаючи надвір, сторчакує головою в сніг. Хуторяни довго терпіли, а потім пожалілись Платону.
– Як тільки почнеться катавасія, свиснете, я буду назирці,– пообіцяв Платон.
Платон кілька разів сходив на досвітки і став ходити до Дарини додому. В хату Дарина його не водила, а тому вони йшли гуляти до лісу або ж всідались під клунею на колоді.
Десь зразу після Різдва у неділю ввечері прийшли хуторяни, несміливо посідали на лаву скраю, за скриню не лізуть. Аж тут і Микита Матвієнко зі своєю компанією суне. Став на порозі, ноги розставив, кожух розстебнутий, поли мало не по землі волочаться.
– Ми ж домовились, щоб вашим і духом тут не воняло,– презирливо мовить Микита. Дуже ревнував Микита Олену Вірич до Павла Ригора, до декого з хуторян: до Харитона, Білика Семена, а тому й хотів показати себе.
– Ну, значить, так,– раз не послухали,– повагом мовить Микита,– живим відціля ніхто не вийде. Ану, дайте мені ножа!– звернувся Микита до своїх дружків. Хтось послужливо простягнув Микиті ножа. Хуторяни почали проситися. Харитон прослизнув у Микити під рукою, вибіг на вулицю і не свиснув, забув, що треба свистіти, а закричав: «Рятуйте!» Тим часом Мусій і Ївга стали благати Матвієнка.
А тут, де не візьмись, перестрибуючи перелази, Платон, наче вихор, залетів у двір, вскочив у хату. Микита в кожусі за скринею стоїть. Під стелею гасова лампа погойдується. Платон підскочив до Микити, в руках зблиснула фінка. Микита зблід, відсахнувся до вікна. Платон блискавично махнув фінкою– і кожух розлізся надвоє, впав Микиті під ноги. Матвієн-ко пополотнів, став білий, наче стіна, слова не вимовить, а фінка лезом вже в кадик впилася, краплю крові видавила.
– Займеш ще хоч одного– рішу!– сказав Платон і так же блискавично, як і з’явився, щез. Полякались тоді не тільки хлопці та дівчата, а й господиня. Справжній страх прийшов уже потім, коли Платона й слід прочах.
– Вирізав би всіх– і рука не здригнулась,– сказав Гаврило Штим.– Такому що чоловіка, що муху вбити.
– Та чоловіка, мабуть, простіше, муху зразу ще й не влучиш,– погодився Харитон.
Дід Мусій з Ївгою Осаулкою до того налякалися на печі, що в ту ж ніч геть к монахам всі днища разом з гребенями в сіни повикидали, щоб дівчата не пряли в празник. Може, воно того й оказія трапилась. Свої гребені, веретена, днище, прядку Осаулка винесла в чулан ще перед Різдвом і до другого Святвечора і на поріг не внесе. А про досвітки подумала, що то забава, молодим все за іграшки, хай прядуть. А воно, бач, гріх. А вони ж одна поперед одної. Пряхи! Допрялися! Для того воно й празники, щоб їх додержуватись, а супроти них іти– диявольська спокуса. От як після другого Святвечора прийде Хрещення, минеться, тоді можна знову братися до роботи.
Як Ївга ще ходила на досвітки, то як нарядять було той гребінь, наче дівчину, в плахту, зелену запаску, ще й червоним поясом підпережуть, а зубці платком квітчастим запнуть, кетягами калини та васильками, барвінком, гарусом заквітчають, та одно було приказують: «Дай, Бог, щоб на цьому гребені прялось, і хотілось, і не дрімалось. Як не болять в цього гребеня руки, зуби, то хай і в нас нічого не болить». Потім з тим уквітчаним гребенем ішли до шинку, пропивали, а потім, після Хрещення, бралися знову за пряжу та ткання.
Одне слово, вирядила Осаулка від себе досвітки. Довго після того не було на Склепщині досвіток, ніхто не впускав, не наважувався, боялись Платона. Хлопці, хто сміливіший, ходили на досвітки аж на Гнидівку, під Луку, на Чугуївку, а то й на чужу. А ще через місяць Дарину обвінчали з Федором Бадилою з Коломійцевого.
14
І на цей раз доля повернулась до Павла Ригора обличчям. Незважаючи на Матвієнкові погрози, їх дороги з Микитою розійшлися. Остап Холоша, Павло Ригір, Микола Даценко, Гаврило Штим, Дмитро Коломієць попали служити в кінноту, а Микита Матвієко, Дем’ян Росєйка, Тимофій Ододка, Білики– Семен та Іван – в піхоту. Дивізія одна, а полки різні. Особливо це влаштовувало Павла Ригора. Матвієнко не міг йому помститися. До того ж вони кавалеристи, хоч багна ногами не міситимуть, та й кінь, і вуздечка, і сідло звичні з дитинства. Це тобі не гармата, до якої не знаєш, з якого боку й підступитися. Мабуть, не знайдеться сільського хлопчака, якого б мало не з колиски не садовили на коня. А скільки доводилось їздити верхи. Та й потім дорослим, у жнива, ганяючи коней в озера чи ще куди-небудь роз,їжджаючи в господарських справах?! Хоч те було вдома, майже кожен селянин вважав себе кавалеристом. Та з першого ж дня навчання всі зрозуміли, що кінна підготовка потребує сил і нервів набагато більше, ніж здавалося.
З міста Переяслава, де розташувалася їхня частина і кавалерійський полк з конюшнями, притримуючи гарцюючих коней, вони виїздили вузькими вулицями на околицю, розбивалися на ескадрони, вирушали за місто, до вітряків, де для кожного ескадрону було відведено манеж. Там розпочиналася каторга.
Яке ж було здивування Миколи Даценка, коли в командирі свого ескадрону він впізнав Остапа Табура, з яким вони колись брали японські сопки. Першою думкою було підійти, нагадати про себе, сказати щось доладне, та потім передумав. Якщо треба, сам взнає. А ні– значить, так потрібно. Можливо, він його зараз і знати не захоче.
Остап Табур, і правда, на перших порах не впізнавав свого земляка. Всі новобранці для нього були на одне лице.
Ескадрон вишикувався на манежі.
– Ескадрон, шикуйсь, струнко! Дистанція два коня, кроком руш!– чітко розділяючи слова, командує ескадронний.– Кинути стремена! Риссю арш!
Ескадронний гарцює в центрі на карому в яблуках жеребцеві, постукує коротким стеком по халявах хромових чобіт, оббиває з передів підсохлі грудочки землі,слідкує. Йому допомагає урядник. Стрій, ламаючись на кутах, простягнувся вздовж манежу, зайняв майже три його сторони. Табур звівся на стременах, гучним голосом прокричав:
– Арш! Арш! Арш! Набав рисі!– Через деякий час.– Убав рисі!
Не встигли осадити коней, як знову лунає команда:
– Набрати дистацію! Прибав рисі!
Убав! Прибав! Убав! Прибав!– без кінця й краю, без перепочинку.
Микола Даценко, звичний до таких тренувань, непомітно просунув ногу в стремено з зовнішнього боку строю й їде. Дмитро Коломієць трясеться слідом. У Дмитра вже й сорочка змокріла. Кінь такий попався– всю душу витряс. Дивлячись на Миколу, Дмитро теж намагається просунути праву ногу в стремено, щоб хоч трохи менше товкло. Ноги в паху, мабуть, вже до крові розтер пряжками й ременями від тієї тряски. Та ескадронний зразу те помічає: Дмитро сидить якось незугарно, боком. Ескадронний налітає на нього, замахується стеком, намагаючись оперезати Дмитра по спині. Ламаючи стрій, кінь збочує, вибрикує, мало не викидаючи Дмитра з сідла, але той міцно ухопився за луку, тримається. Через десять кроків кінь знову вертається в стрій. Удар стеком приходиться на обох: на Дмитра й на його гніду кобилу. А тим часом ротмістр Табур підскакує до Гаврила Штима:
– Що ти сидиш, як собака на тину? А ти?– знову налітає на Остапа Холошу.– Доки ти будеш бовтатись, як г... в ополонці? Краще б тебе мати калікою народила,– Табур стьобнув стеком Остапа, гучно віддав команду.– Зміна напрямку! Риссю! Арш!
Дмитро натягнув повід, осаджує коня до повної зупинки, розвертається, їде в зворотному напрямку. Не проходить і хвилини, як лунає нова команда:
– Убав рисі! Зміна напрямку по головному! Дистанція на одного лінійного. Риссю! Арш!
І так цілісінький день: «Прибав! Убав! Убав! Прибав!»
Не доведи, Господи, ногу в стремено поставити, натерпишся потім. Іншим хоч везе, кінь з м’якшою ходою або ж іноходець попадеться. Рисиш на тому іноходці, наче в човні пливеш, з боку в бік похитуєшся.
Табур знову стьобнув Дмитра Коломійця стеком. Від образи і болю у Дмитра потемніло в очах.
– Господи, праведний і милосердний, для чого ти мене на світ пустив? Як отак катуватися, краще б я був на світ не родився.
Дмитро опустив очі долу. Штани на литках червоні, давно вже до крові порозтирав ноги на стегнах. Та болю не було чутно, наче тіло заніміло. Не тільки Дмитро, але й Павло Ригір, інші проклинали той день і час, коли народилися, але ескадронний був непохитний. Важко в навчанні– легко в бою. І ніяких потурань.
Колись ось ці солдати, що зараз (він добре бачив це по обличчях), проклинають його, подякують Табуру. А якщо не вони, то їхні батьки, коли чийся син, що мав загинути, повернеться додому живий і здоровий. А тому він буде і буде вичавлювати з них останні сили і соки, буде ганяти по манежу до останньої краплини поту. Сто раз наростуть на стегнах криваві струпи і стільки ж раз зійдуть. Тільки після цього кожний з них, навіть сонний, що є сил буде стискати ногами боки коня, і ніяка сила чи випадковість не в змозі буде викинути його з сідла. Навіть раптовий переляк, чи падіння коня на повному скаку не зможуть цього зробити. Вершник неодмінно залишиться в сідлі. А щоб так сталося, треба все довести до автоматизму, до інстинкту. І заради цього варто пролити сто потів і сто раз заюшитись кров’ю, вкритися струпами.
Та Остап Холоша не витримав, і як тільки збавили рись, навмисне упав з коня. Триматися в сідлі вже не було сил: що буде, те й буде. Кінь шарахнувся вбік і дременув на конюшню. Ротмістр Табур не помітив хитрості Остапа, послав за конем. Коли Остап привів коня, заняття вже закінчувались. Остап ще не став у стрій, як Табур помітив, як Микола Даценко засунув праву ногу в стремено. Помітив випадково. Микола вів себе сторожко, кінь добре відчував вершника, та й сам він був далеко не новачок у кавалерії. А тому й не дивно, що Табур довго нічого не помічав.
Він наздогнав Миколу, стьобнув стеком; червона підпруга лягла через усю спину. Микола оглянувся, Табур, натягуючи повід, здивовано дивився на нього розширеними від подиву очима.
– Миколо, ти? Вибач, оце тільки й впізнав тебе,– сказав Табур і зразу ж скомандував:– Ескадорон, убав рисі. Кроком руш на конюшню. Даценко, до мене!
Микола під’їхав до Табура.
– Ну як, Миколо, справи?
Микола довго розповідав Табурові про життя в Байраку, про його сина Івана, що жив у діда Прокопа і баби Мотрі, потім згадали, як удвох брали японське кулементне гніздо. Уже під’їжджаючи до розташування частини, Табур вернув Миколу в стрій. Від кінної підготовки він його не увільнив, але під час занять намагався не помічати.
Взагалі, кінна підготовка вимотувала усі сили і нерви. Навіть увечері багатьом було не до жартів, не до пліток, не до згадок про молодиць та дівчат. Падали на дерев’яні нари, наче обмолочені снопи. До ранку потертості на стегнах покривались струпами. Ноги, стегна, гомілки– боліли, здавалося, й на коня не залізеш, а не те що на молодицю. Та на другий день все розпочиналось спочатку. Ноги, зсередини стегон, пеком пече, наче їх на вогні смажать. Та кінь обходить одне, друге коло, а ще через три кола вже нічого не чути, все заніміло, тільки голос ескадронного долітає звідкись здалеку, наче з того світу:
– Добав рисі! Убав рисі!
Ці безглузді, на перший погляд, команди вимотують найбільше.
Зрозумівши, що Остап хитрує, Табур замінив йому коня. Остап знову вибрав момент, упав з коня. Новий кінь став, наче вкопаний, і з місця не зрушить. Стоїть, обнюхує Остапа. Хочеш, не хочеш, а довелося знову залазити в сідло. Після цього випадку Остап перестав випадати з сідла. А ротмістр Табур, впевнившись, що той хитрує, в’ївся на нього ще дужче. На кожному кроці прискіпується, посилає в наряд на найтяжчі роботи.
– Щоб знав, як обманювати офіцера! Через місяць ти в мене будеш як шовковий.
Прийшлось Миколі Даценку заступатися за Остапа.
– Звідки ж я знав, що він теж наш земляк? Та все одно, таких хитрунів я не люблю.
Микола поіменно назвав усіх хуторян і байрачан, і ескадронний став відноситись до них трохи поблажливіше.
Кінна підготовка змінювалась вольтажировкою.
Зіскочити з коня на ходу, а потім знову сісти в сідло, дістати на скаку з землі який-небудь предмет– це подобалось багатьом. Спершу, правда, багатьом було трохи страшнувато стрибати через голову коня. Ще чого доброго, злякається кінь, задере голову, візьмеш і зачепишся причинним місцем. Та кожен розумів, що такі вправи потрібні. Мало чого. Вб’ють під тобою коня на повнім скаку, або хай навіть тільки ранять, грудкою будеш летіти через голову.
– Відіб’єш хазяйство, Бобричка зразу покине!– сміються хлопці з Миколи. Та Микола не з полохливого десятка, стрибнув зразу, а от Андрій Вишинський та Дмитро Коломієць, ті довго вагались. Та найбільше подобалось Миколі робити ножиці. Кинув ноги вгору, перехрестив їх, тримаючись руками за луку, і вже сидиш задом наперед. Ще раз– і повернувся у висхідне положення. Та найважче, мабуть, було новачкам пролізти на повнім скаку у коня під животом. Але й це подобалось Миколі. Вольтажировку проводив урядник, маленький, гостроносий татарин, настирний і жорстокий, але й це не відбило у солдат охоту займатись вольтажировкою.
Життя в учбовій частині було заповнене вщерть: з раннього рання і до пізньої ночі. Не обходилось й без знущань начальства над підлеглими, побоїв, мордобою. Та найбільше вразило Миколу ось що. В першу ж суботу полк повели до лазні. Кожному дали невеликий, товщиною в палець, змилок. Кусок мила різався щонайменше на десять часточок. Кожному ескадрону відводилось на миття рівно п’ятнадцять хвилин. До того ж, на всіх не вистачало тазів. Микола кинувся до тих, що стояли вільні, але всі вони протікали. Прямо в лазні розпочалася бійка. Когось обварили кип’ятком. Стогнучи і брудно лаючись, невдаха поповз з повної задушливого пару лазні в передбанник. Не встигли задні зайти, оговтатись, а вже лунає команда: «Виходь строїтись!» Зминають скромніших, несміливих, тих, хто не встиг захопити ряжку, передні вже пруть назад.
– Виходь! Шикуйсь в колону по чотири!– волають урядники.– Скільки можна митись!? Верба з гузна виросте.
При цих словах змилок вислизнув з Миколиних рук. Микола навіть не встиг нахилитися, як змилок уже був розтоптаний чиїмись дужими ногами, а його самого мало не збили, не стовкли. Микола ледве встиг вилити на себе ряжку води і, на ходу одягаючись, вибіг на вулицю. Стрій давно вже стояв, трохи розморений, нерівний, хоч була подана команда шикуватись; чекали його й Остапа Холошу. За спізнення Микола отримав наряд поза чергою, Остап нахлобучку і стусана.
На другий день, в неділю, рано-вранці, зрештою, як і кожного дня, всіх підняли в половині п’ятого і, майже сонних, бігцем погнали до стайні. Чистили шкребницями коней, годували, напували. Після чого короткий туалет, снідання і знову на конюшню: мити коней біля криниці, чистити вудила, стремена. Для цього кожному видали по великому куску мила. Добре вимивши коня, кожний підводить його до урядника. Бридливо закопиливши губу, татарин прискіпливо оглядає коня і вертає назад. Підвів свого коня до урядника й Микола. Кінь вилискував вороною шерстю, струшуючи воду, ганяв шкуру. Урядник попорпався в гриві, вилаявся незрозуміло по-татарськи і замахнувся на Миколу кулаком. Микола вчасно перехопив урядницьку руку, пополотнів, сказав крізь зуби:
– Спробуй, вдарь!
Урядник зблід, але гриву мити заставив.
Микола перебрав гриву мало не по волоску і знову повів коня на оглядини. На цей раз урядник в гриві нічого не знайшов, поліз до хвоста, відшукав щось на ріпиці, скипів, за звичкою знову замахнувся, та, згадавши недавню сутичку, стримався, опустив руку. Микола глянув урядникові в очі, і той не витримав його погляду, відвернувся. Микола більш не підводив коня до урядника, мив його доти, доки не змилив усе мило. Нарешті надійшла команда закінчувати миття. За день урядник розквасив кілька носів, а Павло Ригір виплюнув біля колодязя зуба.
Після миття коней всі взялися за стремена й вудила, латали сідла, зашивали вуздечки. До вечора кожен стер майже по дві цеглини, зате стремена й вудила блищали, наче нікельовані. Терти цеглою іржаві стремена й вудила було ще нудніше, ніж мити коневі ріпицю. Хлопці розсілися по двору купками: хуторами, селами, просто земляцтвами. Вели розмови про домівку, згадували дівчат, молодиць, жартували.
– Хватить тобі, Павло, чистити. Блищать, як у кота яйця.
– Нехай,– махнув рукою Павло і вголос подумав:– Що там зараз моя Оленка робить?
– Думаєш, тебе згадує?– озвався земляк Гаврило Штим.– Нічого їй більше робити. З свекром Олексієм або з дідом Мусієм, мо, вже й дитину приспали...
– Жінка кого хоч вдурить,– сказав ще зовсім молодий кавалерист Андрій Вишинський.
– Е, вдурить. Десять раз, а не раз,– засміявся Іван Білик з Коло-мійцевого.
Микола Даценко згадав свою Явдоху, сказав:
– А я своїй жінці вірю.
– У нас теж один вірив,– відказав Дмитро.
– Ну, то й що?
– А те, що поїхав Іван Харитонович в Яроші в млин.
– А, це, мать, той, що глухим на комісії прикинувся?
– Та ні, той, що з горбом був.
– Та хрен з ним, з чим він був. Ти давай розказуй.
– Так от, поїхав неборака в Яроші, а жінці Наталці сказав: «Якщо дуже завізно буде, то щоб не ждала. Переночую у родака». Жінка наготувала сидора, ще й четвертину горілки дала. Провела на дорогу, ще й хрест вслід поклала: «Їдь з Богом!» А тут, де не візьмись, Петро Матвієнко. Перемовились словом, позвала в хату. Лежать, любляться. Коли це чоловік Іван в двері стук-стук.
– Відчиняй, Наталко!
– Підожди, зараз відчиню!
Петро злякався, вхопив одежину й вже намірився тікати. А Наталка незворушно:
– Ліжником вкрийся з головою, лежи й не рипайся.
Чоловік заходить, а Петро, вкритий ліжником, до стіни одвернувся. Наталка зверху ще й рядно кинула.
– А ти що? Оце вже й змолов?– питає Наталка.
– Змолов, чи довго вміючи? А то хто лежить?
– Та то тітчин чоловік, з Жабокриків забився. У батьків погостював, аце до нас зайшов. Ждав, ждав тебе, а під вечір ліг та й заснув. Мо, розбудити? Повечеряєте разом, погомоните...
– Та не треба, хай спить! Я й так наморився, намерзся. не до розмов. Зараз сирівцю вип’ю, роздінусь і теж буду лягати.
– Га-га-га!– загиготів Вишинський, а за ним і весь гурт.
– Дурак! Треба було казати, щоб вставав,– сказав Павло.
– Та на те ж і рощот був, щоб не сказав. Баба на відчай іде, як лихо застукає,– підтвердив Гаврило.
– Та ми теж гарні,– сказав Остап Холоша.– Пішов я одного разу до знайомої молодиці. Добре знав, гната, себто чоловіка, дома немає. Повечеряли, полягали, коли це кум у вікно стук-стук, гукає:
– Остапе, тікай швидше звідси, он Векла з ціпком в город суне!
– Я навіть не вдівся, схопив одежу жужма і городами додому, навпростець. Залітаю в хату, глядь, а Векла сидить собі за прядкою, мичку скубе.
– Чого це ти голий-голісінький?
– Та це, кажу, собаки гналися, так я роздягнувся, щоб одежину не пошматували.
Векла, правда, нічого не сказала, тільки насупилася, задумалась.
Хлопці гигочуть, прицмокують язиками, навперебій радять:
– Кумові треба було в’язи звернути!
– Або хату спалити. Знайшов шутки!
– Та се ви правду кажете, хлопці. Треба було б провчити. Коротше, це мене не спинило, бойовий був, вибрався до полюбовниці ще раз, потім іще. А згодом так мене потягнуло до тієї кирпатої Гнатихи, що вже і вдень став навідуватись, добре, що чоловік Гнат Чухно був на службі. А вона чи то уникати мене стала, чи від людей совісно, чи, мо, боялась чоловіка: повернеться, бубну виб’є. То в Байрак до церкви піде, то в Яроші, в гості до сестри. А я, тільки стемніє, так і йду. Навпроти Гнатишиного городу зверну вбік, ляжу в гарбузах і прислухаюся: вдома Гнатиха чи ні. Увечері по господарству роботи багато: корову здоїти, порося попорати. Можна було б і до хати підійти, так не наважуюсь. Лежу в гарбузах, прислухаюсь. Коли це кроки на дорозі. Підскочу, вигляну з гарбузів і знову впав. Лежиш, наче на голках, нетерплячка розбирає. Пролежиш в такій напрузі з півгодини (воно коли в напрузі, постійно щось вчувається)– і здається, не те, що в хуторі робиться, чути, а й те, що в Байраку. Гомін на дорозі то з’являється, то стихає. Коли це знов кроки. Близько, зовсім близько. Серце аж до горла підскочило.Гнатиха. Я схопивсь на ноги, окинув поглядом двір, промежок, ніде нікого– і знову впав. Коли це Векла ззаду:
– Остапе, пішли вже додому, її сьогодні не буде. В сестри, мать, заночувала.
Я зі страху як рвонув додому, прибіг, упав на піл і лежу. Коли це й Векла заходить.
– Чого трусишся, цуцик?
– Та, так. Холодно чогось.
– Мабуть, добре змерз у гарбузах, Гнатиху чекаючи?
– Не був я там.
– Як не був? Я ж тебе бачила. Ще й балакали...
– То ти з кимось мене сплутала.
– Та ти що, глузуєш?
– Клянусь, не був, то тобі вздрілось.
Оце вже скільки років живемо, скільки й твержу. Навіть Векла повірила, що то їй привиділось.
– Ну, то ти молодець. А от у нас було, так було..
І знову ги-ги-ги, га-га-га до самої ночі.
15
Другого дня вранці ескадрон вишикувався на плацу. Притримуючи лівою рукою темляк шаблі, вийшов з штабного приміщення недавно призначений командиром ескадрону ротмістр Табур Остап.
– Здравія желаю!
– Здрав желам, пане ротмістр!– гаркнув стрій і завмер.
– Вільно!– командир відняв від козирка руку, пішов вздовж строю. Похитуючись в такт крокам, котиться, повискуючи по гравійній доріжці, коліща піхви.
– А це ще що за солдат?– ротмістр раптом зупинився навпроти солдата, який не сподобався йому.– Прізвище?
– Вишинський, товариш полковник!– повисив Табура у званні солдат.
– Ім’я та по батькові!?
– Андрій Януарович.
– З вихрестів?
– Нікак нєт.
– Погано постарались, Вишинський. На трензелях сліди іржі. Хто командир?
Підбіг вахмістр, татарин.
– Я, ваше благородіє!
– Погано слідкуєте за підлеглими.
– Винуват, ваше благородіє, справлюсь.
– А ви що скажете?– звернувся Табур до Вишинського.
– Я в бою надолужу,– відказав Вишинський.
– Не дуже віриться. Якщо ви в навчанні не старанні, то в бою й поготів.
Табур уважним поглядом окинув стрій, пішов вздовж фронту. За спиною командира вахмістр показав Вишинському кулака, прошипів:
– Морду ввечері розквашу! Як столовий буряк буде.
– Отставить,– повернувся до нього Табур.– Взнаю, що займаєтесь рукоприкладством, віддам під воєнно-польовий суд. Ясно?
– Так точно, пан ротмістр!
Табур обійшов стрій, уважно вдивляючись в обличчя бійців, зробив кілька кроків у бік штабу, щоб краще можна було бачити вишикуваних солдат, звернувся до бійців:
Ну що ж, орли!? Післязавтра ви підете в бій. Мова моя до вас буде короткою! Не посраміть російської зброї, російської слави. Пам’ятайте про Батьківщину. В бою я буду з вами. А головне– з вами Бог. А зараз до вокзалу, на місце роквартирування полку.
16
В полку, що розквартирувався в містечку Рівне і куди попали Микита Матвієнко, Тимофій Ододка, Дем’ян Росєйка, перед відправкою на фронт проходила інспекторська перевірка. Наїхало високе начальство, із вуст в уста пошепки передавалась чутка, що в комісії мав бути великий князь Михайло, але в останню мить чомусь не приїхав.
Полк вишикувався на плацу.
– Шикуйсь, струнко!– гаркнув підполковник Петро Штим.
Висока особа в супроводі офіцерів і дам прискіпливо оглядає стрій, звертаючись до свити, ледь всміхається. Інколи поглядом вказує на стрій, і тоді вся свита дивиться в той бік, куди спрямовані очі високої особи. Огляд закінчується, свита повільно відходить на кілька кроків, особа вдоволено киває командиру полку Петру Штиму. Лунає команда: «Вільно!»
– Ну як вас, орли, тут годують?– питає особа.
– Добре!– прогудів стрій.
– Зайвого не залишається?
– Остається!
– А де діваєте?
– З,їдаємо.
– Молодці, орли!– висока особа оглянулась, перемовилась зі свитою. Ті вдоволено закивали головами.
– А, може, все-таки хто не наїдається? Незвично все-таки на казенних харчах. Якщо є такі, то можете просити добавку.
В строю стиха загомоніли, стрій заворушився, похитнувся і тут же по команді: «Струнко!» вирівнявся, завмер. Бажаючих просити добавку не було.
Перша халепа трапилась під час перевірки казарм. Якийсь недбалий солдат необережно кинув в куток недопалок. Добре, що хтось із свити чи то навмисне, а чи, мо, випадково став у кутку і затулив той недопалок своєю широкою спиною, аби не псувати, не поганити зір високих осіб, та те помітив в,їдливий урядник. Він зблиснув очима, на якусь коротку мить його погляд затримався на Дем’янові Росєйці, потім відбіг до Тимофія Ододки. Неодмінно хтось із них двох. Вчора увечері бачив, як Дем’ян курив, а Тимофій просив докурити. До того ж він давно тримав на Дем’яна зло. За два тижні учбових занять впекався гірше гіркої редьки. Точно вони. Нехай тільки комісія поїде, він їм виб’є бубну. Урядник стояв, нетерпляче пружинив ногами. Він би зараз зітер їх обох в порошок. Особливо Росєйку. Нічого, ще прийде час. Ох, і хитре стерво, той Дем’ян Качечка. Кожного дня відлинює від фіззарядки. Після вранішнього підйому лунає команда:
– На зарядку, становись! Бігом, руш!
– А чого це ми знов без Росєйки?– вигулькне з строю Тимофій Ододка.
– Отставить! Командир відділення, доставити в стрій Качечку!
Микита Матвієнко біжить в казарму шукати Дем’яна. Дем’ян повернувся до покуття, де висить портрет царя Миколи Другого, і приклавши руку до козирка, рапортує:
– Цар-батюшка, Миколай Вторий. Рядовий Качечка по вашому приказанію прибув.
– Отставить! В стрій!– наказує Микита.
Та Дем’ян наче й не чує, чітко вимовляючи кожне слово, рапортує далі:
– Жду вашого дальнейшого розпорядження стосовно служби. Шо, стоять на посту чи підмітать казарму?– Дем’ян навмисне повертає ліве вухо до портрета, прислухається.– Ага, стоять. Слушаюсь!– клацнувши каблуками, Дем’ян віддає честь цареві. Сам собі командує.– Кругом, марш!– і стройовим кроком простує мимо командира. Зупиняється в кутку біля дверей, руки по швах.
Від здивування Микита Матвієнко на якусь мить розгубився, слова не вимовить. Чи й правда Дем’ян здурів, чи, мо, прикидається, щоб не ходити на зарядку?
– Рядовий Качечка, до мене!
Карбуючи крок, Дем’ян підійшов до командира.
– Ви чим займаєтесь замість того, щоб бути на фіззарядці?
– Доповідаю батюшці-царю, що приступив до служби.
– Не сміть! Щоб я більше не бачив, тоєстьне чув!
– Не маєте права, пане командир! Не будете дозволяти, самолічно напишу батюшці-царю.
– Негідник!– прошепотів Микита , ледве стримуючись.– Геть звідси!
Дем’ян так ні разу й не сходив на фіззарядку. Надіявся, що його при-ймуть за юродивого і комісують. Та події розвивались дещо по незвичному сценарію, не зовсім бажано для Дем’яна.
Перед приїздом урядової комісії не спали ночами: чистили казарми, прибирали двір, плац. Всі тільки й сподівалися, що комісія от-от поїде і вони врешті-решт як слід відісплються. Та, як-то кажуть, людина думає, гадає, а Бог вирішує, розпоряджається. Розлючений урядник відразу, як тільки-но високі особи покинули розташування казарми, підізвав до себе Тимофія і Дем’яна, зловісно прошипів:
– Ану, залиштесь! То чия робота? Я з вас душу витрясу!– показав на недопалок.
Хлопці знизали плечима, мовляв, хто його знає? Та урядник був настирливим. Він тут же дістав дві саперні, давно списані лопати, взяв молоток, позабивав на обох леза, повідбивав ручки, наказав:
– Негайно за нужником щоб була викопана яма– два на два і з головою,– провів над власним тім'ям рукою.
Урядник подивився на стелю, показуючи, якою глибокою повинна бути яма.
Дем’ян і Тимофій переглянулись, та перечити не наважились. Урядник, мабуть, вгадав їхні думки, попередив:
– Не впораєтесь вчасно, під трибунал підете, таку-перетаку, мать-перемать,– і зозла заїхав в зуби спочатку одному, потім другому. Заюшені кров’ю, обоє пішли до нужника.
– Підождіть, зараз я сам відміряю.
Урядник якомога ширше розставляв свої криві калмицькі ноги і витягнув з двох кроків, мабуть, не два, а цілих три аршини. А щоб можна було відрізнити ширину від довжини, набавив до неї ще крок. Насупив свої рідкі калмицькі брови, ткнув напівзігнутим вказівним пальцем у землю: «Копайте! Через дві години перевірю».
Хлопці запопадливо прийнялися довбати землю. Біля нужника земля, здавалося, була м’якша, але дуже воняло. Трохи глибше вона стала така тверда, що зубами не вгризеш. Сім потів зійшло з Тимофія й Дем’яна перш, ніж добрались до глини. І тут сталося непередбачене. Тимофій, що весь час так запопадливо копав і викидав землю, раптом кинув лопату на бруствер, байдуже сказав:
– Мать його так! Сил більше немає. Ти, як хочеш, копай, а я не буду. Хай хоч і розстріляють.
– Та ти що? А як же я? Я ж сам не видовбаю... Ти хоч мені лопату свою дай. В тебе наче гостріша. Я таки буду копати.
– Чого ти держишся за це життя? Як хоч, держись, а я Дем'яне, скільки разів був на волосині від смерті, що вже нічого не боюся. І тобі не совітую. Це навіть краще буде, якщо нас тут порішать. Менше мучитись доведеться. Один чорт на фрунті вб’ють.
– До фронту ще далеко,– невиразно промимрив Дем’ян, пробуючи пальцем лезо Тимофійової лопати. Він ще надіявся, що його признають придурком і комісують. А зараз хай і сто потів зійде, а треба вижити. А якщо тут виживе, то не пропаде, навіть якщо на фронт поженуть– ляже на дно окопа і буде лежати. А почнуть відступати– першим побіжить або ж у полон здасться. Дем’ян кинув Тимофієву лопату, бо виявилась тупішою, чим викликав у того глузливу усмішку.
– А я тобі казав, яка вона гостра.
– А я думав, мо, гостріша,– почухав потилицю Дем’ян.
– В чужих руках... завжди товщий,– пожартував Тимофій.
– Ти б, Тимофій, хоч трохи мені поміг,– ледве не плаче Дем’ян.– Постріляють же обох.
– Ну, то й що? Я не боюсь,– відказав Тимофій.
– Сам не боїшся, так мене пожалій. Я ж тебе не один раз виручав.
– Коли? Як шапку в моєму сіні зимою сховав, як на досвітки ходив, що хлопці чуть і хати не спалили, шукаючи, чи, мо, як коня кульгавого підсунув?
– Чого ти так визвірився?– образився Дем’ян, через голову вергаючи землю.– Раніше не допоміг, колись допоможу. Це тільки гора з горою не сходиться.
– Коли? На тім світі? Зараз прийде той гаркавий, подивиться скільки ми викопали і постріляє. Та хоч би держаки в лопат були. Плюнь ти на все й сил не трать. Давай хоч півгодини по-людськи поживемо, покуримо,– Тимофій дістав кисета, скрутив самокрутку.– Ти краще скажи, то ти цигарку кинув, чи ні?! Я взагалі можу не копати, бо до того недокурка непричетний.
– Думаєш, я причетний?– сказав Дем’ян і знову нервово кинув землю через плече, огледівся навкруги, і Тимофієві здалося, що Дем’ян бреше. Зрештою, йому було однаково. Він дивився зараз на життя з іншого, ніж Дем’ян, боку і міг дозволити собі поглузувати над Дем,яновим страхом і навіть над власною смертю. Чи то була впевненість, що урядник бреше, і їх так просто не розстріляють, бо немає в нього на те влади, чи, можливо, заспокоювало те, що стрілятимуть не одного, а обох, і він, напевне, побачить, як Росєйка буде повзти по насипаному ним же самим брустверу, щоб дістатися урядницьких чобіт і в якомусь незрозумілому, запопадливому пориві поцілувати ялові переди, халяви. Заради цього варто було заглянути смерті у вічі. Зрештою, Тимофій, тільки коли був дуже молодим, боявся смерті, а потім, як пішов у Таврійські степи на заробітки, то набачився тих смертей, що й до цього часу не страшно. Зрештою, якби боявся, то й не ходив би на ті непевні заробітки. Ніколи, ні в один сезон, не обходилось так, щоб когось не вбили. Або з-за грошей, або із-за жінки. Або й просто так, по-дурості, сп’яну, за здорово живеш. Тимофій ще тоді зрозумів, що людське життя нічого не варте. Так чого за нього так чіплятися? Нічого гріха крити, інколи пробігав мороз поза шкірою і в нього. Але ж не так, щоб мокріли спина й мотня. А головне, Тимофій зрозумів: якщо не смерть, то нічого не буде, виживе, а якщо смерть– то ніщо не порятує, не спасе.
– Ну, так що, не поможеш?– мало не плаче Дем’ян.
– Зараз докурю, поможу. Де тебе дінеш?
Тимофій взяв лопату, став длубати глевку землю.
Обом було вже майже по шию, як з’явився урядник.
– Ну що? Ото стільки викопали?
Було не зрозуміло– задоволений урядник їхньою роботою чи ні.
– А скільки? Ми ж і так не розгиналися,– зблід Дем’ян.– Та й лопати без держаків... погнуті...
– Молчать! Вилазь!
Тимофій виліз, обтрусився. Дем’ян залишився в ямі. Зіщулений, забився в куток.
– Пане уряднику, я не буду вилазити, я буду виконувати наказ. Я сам копатиму, а викопаю.
– Що ти там викопаєш, тут нове розпорядження поступило,– гаркнув урядник. Ану, Ододка, бери його за руки й витягуй.
Тимофій спробував вхопити Дем’яна за руку або за голову, але той не давався, намагався копнути хоч скіпець і кинути землю на бруствер. Тимофій плюнув, загнув матюка, сказав: «Бачите, не дається! Самі ловіть». На круглій калмицькій мармузі урядника появилось щось схоже на посмішку.
– Гаразд, хай копає,– махнув рукою урядник і постукав стеком по халявах ялових чобіт,– час терпить.– Повернувся й пішов геть. Кілька грудочок глини з бруствера скотилося згорбленому Дем’яну на голову. Росєйка полегшего зітхнув, всміхнувся, запопадливо став копати далі.
– Ось подивишся, тебе, Тимофій, розстріляють, а я живим остануся. Я так не дамся. Я свого доб’юся. Я викопаю, як наказано. А лопату відберуть, нігтями буду рити, як кріт, а вирию, пойняв? А ти боягуз. Сирло.
Тимофій відійшов подалі від ями, постояв, подумав:
«І правда, якби хто-небудь чув оце Дем’яна, неодмінно б комісували. Їй-Богу, ума тронувся. Чи, може, побігти кликнути урядника?– промайнуло в Тимофієвій голові.– Нехай. Сам скоро прийде, побачить. Чорт з ним, хай копає. Як до води добереться, тоді й казати нічого не треба буде. Витягнуть, і прямим ходом додому або на Шведську, в божевільню».
І хто знає, чи то нижче земля помітно пом’якшала, чи, мо, Дем’ян так старанно длубав її, що десь за годину сховався в тій ямі з головою.
Тимофій не витримав, підійшов подивитися.
– Кидай, Дем’яне, вже не розстріляють. Норма.
– Не покину,– Дем’ян притис лопату до грудей, наче її збиралися відняти в нього.– Буду копати далі. Ти думаєш, це так? Зараз війна. Не подивляться...– Дем’ян знову зарився в землю, тільки грудки на бруствер летять, наче в крота з-під задніх лап, тугими і пружними горстками. За якийсь час знову навідався урядник. На цей раз не сам, а з двома дужими хлопцями-братами: Іваном та Семеном Біликами. Заглянув у яму, похвалив:
– Бальшой маладец! Вилазь.
– Ні, я ще копатиму!– волає Дем’ян. Він, мабуть, думає, що прийшли розстрілювати. Хлопці кинулись до Дем’яна, вхопили за руки, витягли на бруствер. Дем’ян кричав, кусався, молов ногами, та ніхто не звертав на те уваги. І тільки отримавши від урядника зуботичину, Дем’ян трохи заспоко-ївся і тієї ж миті побачив процесію. Взявшись за краї чорної ковдри, їхнє відділення йшло стройовим кроком до ями.
– Ховати йдуть. Навіть труни пожаліли! Закопають так,– видихнув Дем’ян і мало не втратив свідомість.
– По-калмицьки. Завернуть в рядно і все,– сказав Тимофій.
А тим часом хлопці наблизились до ями. На одіялі щось сіріло. Тимофій придивився– недопалок.
– Слухай мою команду! Недопалок на дно! Раз!– скомандував урядник.
Хлопці опустили край ковдри і недопалок полетів на дно двометрової ями.
– Ну, а тепер загортай,– наказав урядник Дем’янові.
Дем’ян, хоч і пузирилися від кривавих мозолів руки, вхопив лопату, став загортати. Тимофій теж підняв свою, допомагає. Від душі трохи відлягло, навіть весело стало. Хлопці хотіли допомогти бідолахам, та урядник не дозволив.
– Назад, в стрій! Кроком руш!
Тримаючи одіяло, як і раніше, натягнутим, відділення стройовим кроком понесло його до казарми. Десь далеко в селі заспівали півні. На сході, наливаючись, рожевіла зоря.
– Не прийдеться, мабуть, і задрімати, в наряд пора,– сказав Тимофій, та Дем’ян не звернув на ті його слова ніякої уваги, він вергав і вергав землю, тільки гупало десь на самому дні груддя, де тільки ті й сили бралися. Про який сон балакає той недоумкуватий Тимофій? Слава Богу, що живими залишилися, а могли б і згнити під нужником. Головне, уникнути видющої смерті, а там час покаже, ще відіспиться. А, можливо, що й комісують. Дем’ян не простак, він свого доб’ється. Домігся ж, що не розстріляли.
Та не пройшло й тижня, як весь полк, а заодно й Дем’яна з Тимофієм, відправили на фронт, у саме пекло.
17
Полк піднявся, ще й на світ не благословлялося. Строїлись поескадронно. Сідлали коней. Коні боязко, з готовністю присідали під сідлами, відчуваючи дорогу, злегка тремтіли (тривога передавалась і їм), ганяли мундштуки, губили по плацу жовту піну. Чути було глухий вранці брязкіт стремен, стримані окрики, храп, іржання.
– Баба приснилась, таку-перетаку, не дали й сну додивитись,– пер матюччя Гаврило Штим.
– Баба– се, стерво, на добро не присниться,– розважливо сказав Дмитро Коломієць.– Або ж кінь ногу підверне, або ж ще яка-небудь халепа трапиться.
– Не лякайте його,– заспокійливо сказав Павло Ригір.– Куди ніч, туди й сон.
– А я не з лякливих. Що буде, те й буде. Я знаю, що смерть одна. Двох нікому Богом не призначено, мені теж. Її, голубку, й на коні не об’їдеш.
Було ще темно. На майдані бродили солдати з різних підрозділів, чувся гомін, всюди відчувався неспокій, готувались до виступу. Відбірковий ескадрон, в якому служив і Микола Даценко, рано-вранці вирушив з Здолбуново до містечка Клевань на злиття з піхотним полком підполковника Штима. Ротмістр Табур, чіпляючись стременами за ворота, виїхав за розташування частини, гукнув:
– Ану, затягуй служивську!
«Їхав козак містом, під копитом камінь тріснув»,– затягнув Микола Даценко.
Непомітно перейшли на рись, швидко добрались до залізничного переїзду. На вокзалі, на парах стояли ешелони, димілися польові кухні. Війна визирала, дихала з кожних дверей, з кожного вікна. В вагонах-скотовозах– гамір, сміх, добірна лайка. В вагонах-теплушках для офіцерського складу– діловий гомін, гра в преферанс. Випускаючи з котлів перегрітий пар, пихтять паровози, час від часу подають тривожні гудки. Чорний, наче негр, машиніст, одні тільки зуби та очі блищать, виглядає з кабіни, чекає, коли відкриється семафор. Прямо до паровоза наметом підлетів на білому коні командир ескадрону ротмістр Табур.
– Ну, що? Скоро в путь-дорогу? Нас не візьмеш до Клеваня?
– Нікуди. До вечора своїм ходом будете в Клевані.
– Що? Та я, якщо хочеш знати, швидше від тебе там буду!
– Б’ємось об заклад!
– Б’ємось. На скільки?
– На кварту казьонки.
– Розбивай!– гукнув машиніст до помічника.
Командир ескадрону Табур пальцем підізвав до себе штаб-ротмістра Миколу Даценка, що гарцював на вороному, в білих плямах на лобі коні, наказав:
– Поведеш ескадрон без мене. Зрозумів?
– Так точно!
В цей час семафор відкрився, випускаючи величезні клубки пару, паровоз протяжно загудів. В тих клубах потонув не лише паровоз, а й половина ешелону. Скрипнули гальма, заскреготіли зчепки. Набираючи хід, состав швидко погуркотів на захід. Табур пришпорив свого білого в чорних панчохах коня, оперезав вздовж крупа канчуком, витягнувши в нитку, і за хвилину зник, розтанув за пристанційними будівлями.
Тривожно-розмірено гомоніли колеса. Тонко й протяжно посвистуючи, рвав душу паровозний гудок. Важко пихкаючи, поїзд збирався на підйом.
– Ану, підкинь угольку! Підкинь, не жалій!– покрикував машиніст на помічника. І сам від нетерпіння брався за лопату. Шугав і шугав вугілля в топку до сьомого поту. Нарешті став, відсапався, висмикнув полотняну, колись в білу смужку, а тепер зовсім чорну сорочку, витер чоло, виглянув у вікно, роззирнувся, довго вдивлявся в березові переліски, намагаючись побачити вершника, що, звичайно ж, десь безнадійно відстав, але марно. Вершника не було видно, наче крізь землю провалився. Можливо, що звернув десь на узбіччя, а скоріш всього й зовсім облишив намір наздогнати. Пожартував і досить. Від такого припущення машиніст заспокоївся. Навіть хотів збавити пару. Він був певен, що виграє заклад, але якщо вершник все-таки звернув убік, то де він тепер його зустріне? Навіть якщо все гаразд, то він що, дурний, щоб визнати поразку? І хоч в Клевані стояти доведеться довго, він навіть не навідається до нього, об’їде стороною. А що ротмістр програв, то ніякого в тім сумніву в нього не було.
В роздумах про втрачену кварту, про війну, що несподівано звалилася на людські долі, машиніст коротав час. А тим часом ешелон непомітно наближався до станції Клевань. Інколи з’являлась хитка надія, а може, й не обдурить, офіцер все-таки, мабуть, ще й дворянин.
Станція Клевань була невеличкою, брудною, зі старими будівлями вздовж залізничного полотна. На стрілці, при в’їзді до станції, семафор був відкритий, а на виїзді зі станції– закритий, а тому мишиніст, про всяк випадок, збавив пару, натиснув на гальма, тонко й пронизливо засюрчав гудком, ще раз окинув поглядом станцію і остовпів.
На пероні, недалеко від рейок, стояв прив’язаний до стовпа змилений, наче його хто викупав, вкритий попоною маштак. Груди, пах, шия, здуховини в брудних, змокрілих від поту смугах. Від утоми кінь дрижав і трохи похитувався. Кроках в десяти від стовпа ротмістр в схожій на бурнус накидці стоїть, п’є з кухля пиво. Машиніст глянув на нього і очам своїм не повірив.
Але тут трапилось непередбачене. Поїзд ще не встиг зупинитися, як відкрився відправний семафор, і помічник добавив пару. Паровоз став набирати швидкість. Машиніст здивовано і розгублено глянув на ротмістра, розвів руками, мовляв, нічого не вдієш, війна. На що Табур переможно усміхнувся, мовляв, знай наших, крикнув навздогін щось бадьоре. Що саме, машиніст не розчув. Наостанок Табур нагадав про борг, помахав на прощання рукою і, повернувшись спиною до залізничного полотна, пішов до коня, відв’язав, повів у тінь дерев.
– Зустрінемось, розквитаємось!– кричав машиніст. Але ротмістр уже не чув тих слів. Всі думки його зараз були з ескадроном. Він лаяв своє хлопчаче зухвальство; треба ж було битися об заклад, заганяти коня. Згадалися слова перестороги під час навчання в кадетському корпусі в Полтаві. Тоді вони тільки посміювалися з капітана Штима, а тепер сам бачить, що його командир часто й густо мав рацію. Легковажність і війна– несумісні.
Ротмістр походжав по перону і, нервово покурюючи, чекав прибуття ескадрону. Згодом йому набридло ходити взад-вперед і він присів на лаву у сквері, час від часу палив, нервував, хоч лице весь час було спокійним і незворушним.
Після обіду, вже на заході сонця, ескадрон прибув у розташування кавалерійського полку. Не встигли перепочити з дороги, як отримали нову команду– виступати.
Полк вишикувався на плацу. Рушив на околицю міста вже в темряві. Пройшовши маршем близько півсотні кілометрів, спішилися похмурі, мовчазні, стомлені. Не сьогодні-завтра їх кинуть у бій. Це вже не іграшки, навіть не кінна підготовка, яка вимотувала останні сили і нерви, а смерть. Декому вона тільки дихне в обличчя чи в потилицю, когось навіть обпалить своїм подихом, а когось прирече на загибель.
А тим часом кавалерійський ескадрон під командуванням ротмістра Табура висунувся разом з полком Петра Штима на узлісся, на передову, де в кількох сотнях кроків вмирала від ран, страждала від парші й хвороб, вшивіла й гнила в окопах піхота. Два ескадрони сховалися на узліссі, третій заліг у нескошених хлібах на правому фланзі, четвертий, поки що, залишався в резерві і знаходився на лівому фланзі, в тилу.
Всі нетерпляче чекали бою. Напруження наростало, вимотувало рештки сил. Та чекати довго не довелося. Німці, наче вороння, налетіли на піхоту, що піднялась в атаку на лівому фланзі, і тоді кавалерійський ескадрон Табура несподівано піднявся з хлібів, вилетів на узлісся.
Микола Даценко, стискаючи в правій руці ефес шаблі, зі стогоном і висвистом крутив нею над головою, час від часу з силою опускав на голови ворогів.
Раптом Микола побачив перед собою ще зовсім юне, безвусе, з розширеними від подиву і жаху очима, руде, аж червоне лице, на якому блукав чи то усміх, чи переляк, чи, мо, потворна гримаса близької і неминучої смерті. Вкриті бісером поту крила носа то здіймалися, то знов западали. Занесена над головою шабля, з посвистом розсікаючи пругке повітря, на мить здригнулась і вирівнялась.
Дивлячись на округлені жахом очі, міцне тіло, невміло націлену на себе піку, Микола вдарив шаблею з усієї сили з протягом, відчув, як врізається, наче в закрутіле тісто, пругке лезо, розвалюючи його навскіс, від тендітного хрящуватого плеча до сідла. По знекровленому обличчю, посинілих губах юнака пройшлась судома.
Десь за півгодини австрійська і німецька кіннота була оточена, зім’ята, порубана. Рештки були розвіяні в степу.
Тільки двом чи трьом десяткам кавалеристів вдалося сховатися в чагарнику. Зліва, з заходом в тил, вдарило два ескадрони полку Петра Штима. Вціліло й тут небагато, тим, кому вдалося прорватися крізь січу.
Після бою Микола довго шукав очима Дмитра Коломійця. Спішившись, Дмитро ходив, похитуючись і притримуючи темляк шаблі, переступав тіла вбитих, подовгу зупиняючись біля знайомих. Руки його дрібно тремтіли. Кашкета на голові не було. Русяве волосся куйовдив вітер. Поруч, намагаючись звестись на поламані ноги, конали в дрижах недобиті коні. Бліде лице було сіро-зеленим, знекровленим. Він не міг стримуватись, нутро його весь час вивертало, він блював. Миколу теж нудило від теплої крові, трупного духу, що повільно ширився над побоїщем, від крику граків і вороння над головами. Він раптово згадав спотворене жахом обличчя молодого німця й знову відчув, як десь з глибини душі підіймається хвиля непотамованого жалю.
Багато голів у свій час порубав Микола японцям, та таке з ним трапилось уперше. Японці, зі своїми чудернацькими звичаями, жовтим кольором шкіри на широких вилицях, вузькими, розкосими очима, були чужі, незрозумілі й далекі для нього, селянського хлопця. Зараз же він зарубав такого ж, як і він сам, хлопця, можливо, навіть селянина, хіба що тільки трохи молодшого. Ну, такого, приміром, як його менший брат Михайло. Він навіть чимось був схожий на нього поставою, русою чуприною і ще чимось невловимим. І від цього порівняння настрій у нього вкінець зіпсувався, став ще гнітючішим. Йому нестерпно захотілось ще раз глянути в те юне обличчя і він, озираючись і ведучи коня на поводі, пішов, переступаючи мерців, до узлісся. Там, чомусь уже долілиць, лежав забитий ним юнак. Німець, австрієць, яка різниця. Ноги, взуті в ремінні чоботи, котрі нещодавно ледь помітно й дрібно тремтіли, були випростані. Микола ступив кілька кроків і відчув, як туга хвиля повітря вдарила йому в груди, в очах сяйнуло, замерехтіло й погасло. Він хитнувся, випустив повід і уже не чув, як в останню мить, намагаючись вхопитися за стремено, гепнувся під передні ноги коневі; не бачив і не чув, як кінь, схиливши голову, торкався своїми м’якими губами його щоки, лоскотав волосками вуха.
Випроставшись, Микола лежав голічерева і скляніючими, гаснучими очима, дивився в голубе, майже безхмарне небо.
18
Першою в хуторі отримала похоронку на Федора Бадилу Дарина. Спочатку вона думала, що то лист від Федора, а тому на радощах побігла по дворах, можливо, хто прочитає. Прибігла до Харитона, знала, що той освічений. Харитон уже недобачав, дав прочитати Іванові. Іван прискалив ліве око, зсутулився так, що горб на спині став ще помітнішим, почав читати.
Дарина як узнала, що там написано, мало не впала. Ледве добрела додому, лягла на піл і весь день проплакала. Залишитися одній з такою кагалою чужих дітей. Яке тільки велике нещастя звалилося на неї. Проклята вона й заклята!
– Боже, прости, якщо я коли-небудь просила Федору смерті. За що ти мене так караєш? Господи, Ісус Христос, Причиста Діво Маріє, чим же я перед вами завинила? За чиї гріхи страждаю весь свій вік? І чи хоч коли-небудь буде в моїм житті просвіток? Чи вже така моя розпроклятуща доля до самого скону!– крізь сльози і схлипування волала Дарина.
Поплакала, поголосила Дарина за Федором разом з дітьми кілька днів і заспокоїлась. Така вже, мабуть, її спесива та нещаслива доля. Заміж вийшла не по добрій волі, з примусу. Пішла на отаку ораву дітей. Тепер доведеться самій ставити їх на ноги. Люди в хуторі, як могли, співчували Дарині, розраювали.
– Гріх, Дарочко, багато плакати! На все воля Божа! Не гніти душу! Не гніви Бога! Така, видать, Божа воля, а твоя доля.
Дарині все було байдуже. Наступала осінь. Після перших дощів хуторяни почали сіяти озимину, орали на зяб під ярові, під пар.
Харитон не потурав на війну, засівав пари, орав городину, готував ґрунт під ранні ярові. Більшість хуторян, у тім числі і Даценки, змушені були сіяти наволоком. Коні майже всі на війні, орати нічим, хоч сам впрягайся. А тому зарівняють на картоплищі ямки, розкидають з мішка зерно, і готове поле. Хай собі сходить, береться щіткою, спіє-поспіває, кому його тепер їсти? У Василя та Стехи Даценок майже всіх синів, окрім Михайла, підібрала війна. Та хіба тільки в Даценок? Більше половини хуторян пішло на війну, розтануло в безвісті, гнило в окопах, годувало вошей, гинуло. Життя в хуторі тепер, коли на хазяйстві лишилися одні діти, жінки, старі та немічні, вже не текло розмірено і буденно, а ледь жевріло. А тут якраз підоспів час збирати городину, копати картоплю. Даценко Василь разом з сином Михайлом саме скородили грядку, вивозили з двору в поле гній, як прийшла від Миколи звістка, дід Никін Чередник листа приніс. Михайло подякував дідові, гукнув матір і, зіпершись на навильник, руки в кізяках, читав:
«Доброго вам всім здоров’я! Вам, мамо і тату, жоні Явдошці, братам Михайлові, Ригорію, Захарію, його дочці Ганні– всім земний уклін. Вчора прибули ми на місце. Поки що будемо в місті Мукачево. Є тут таке місто навроді Миргорода. А там буде видно. Служу я в кінноті разом з Дмитром і Федором Коломійцями, з Семеном та Іваном Біликами. Передавайте й їх рідні привіт.
Не печальтеся, все гаразд. Весь час на коніх. Це не піхота. Пропишіть в слідуючому письмі, як там проживає жона Явдошка. Ваш син і брат– Микола. Мало не забув, зустрів тут давнього свого дружка по японській, байрачанина Остапа Табура. Він тепер офіцер. Довго не взнавав, а це, нарешті, признав. Відноситься добре, не гонориться. Знову вдвох довелося воювати. Ну, а тепер звиняйте. На все добре».
Дочитавши листа, Михайло зітхнув. І далась доброму, слабохарактерному Миколі та Явдоха, по вулишному Бобричка. Дівка то, правда, гарна, норовиста й гаряча, як вогонь. А на язик гостра, як бритва. Хлопці так і липнуть. Не з Миколиною спокійною вдачею до таких дівчат свататися. Врівноважений, спокійний, добрий душею і вдачею, а Явдоха, то ж, прости Господи, нечиста сила. Не такі парубки, як Микола, обтирали там лісу і то отримали одкоша, а Микола, як у нього й потилиця не з того боку затесана, й подавно. Правда, декілька разів і Микола ходив, та з гарбузом повернувся. Потім пішов служити строкову. Батько Василь, мабуть, вгадав думки сина, сказав:
– Як тільки повернешся, так і зашлемо до Бобриків сватів.
Ригорій хотів заперечити, сказати, що там давно обтирає вугли Йосип Грабарка, він сам кілька разів чув, істинний Бог, Захарко не дасть збрехати, як Явдоха в клуні клялася в обіймах Йосипа, та пожалів Миколу. Можливо, поки відслужить строкову, все перемелеться, а Явдоха з Йосипом дітьми обсипляться. Правда, ще невідомо, чи віддадуть її за Йосипа, бо бідак з бідаків. Тільки й багатства, що легковажність та весела вдача, тільки й вроди, що ластовиння та руде волосся. Все тіло в ряботинні.
Тільки вийшло не так, як думав Ригорій. Микола повернувся з япон-ської війни, заслали сватів, Явдоха дала згоду, відгуляли свайбу. Явдоха, здавалося, про Йосипа забула й думати.
– Одпиши Миколі, що із Явдохою все гаразд,– наказав Михайлові батько.– Мені здається, вона важкою.
– Хтозна тільки від кого,– буркнув Михайло.
– Що ти сказав?– перепитав батько, Василь Федулович.
Михайло хотів висловити батькові свої сумніви стосовно невістки, та передумав: батькові видніше, так, то й так.
– Гаразд, відпишу,– вергаючи гній, видихнув Михайло.
До заходу сонця ледве вправилися з роботою. Пізно ввечері, як тільки- но почало смеркатися, Василь попорав худобу, повичищав з’їди з ясел, підсипав свіжого, пахучого сіна, звично кинув вила в куток, вийшов з повітки і вже був намірився іти в Коломійців, пограти в карти, та згадав, що Федора вже немає серед живих. На днях Дарина отримала похоронку.
– Немає Федора, вбили,– зітхає Василь і повертає додому.
Забрали Федора в перший призов. А це прийшла похоронка. Залишилась тепер Дарина одна і, можливо, вперше в житті зрозуміла, ким для неї в житті був Федір. Перевелась жінка нінащо. І так, мабуть, життя не мед було, а тепер і зовсім зійшло нанівець. Ходить, наче з хреста знята, ніщо їй не миле. Ні життя, ні діти. Скільки разів бачив Василь: іде Дарина дорогою мимо Даценкового, збирається на Гнатову гору. Все, мабуть, виглядає Федора. Та тільки з того світу не повертаються.
19
Одним з перших по пораненню повернувся в хутір Платон Баламут. Доїхав поїздом до Гогольської, далі прийшлося пішки тьопати. Сімнадцять верстов– не так вже й багато, і не по скільки доводилось проходити, та все ж хотілося скоріше додому дістатися. На дорозі жодного подорожнього, наче Бог відвернув. Міг би і в Байраку заночувати, та хотілося скоріше побачити батька, матір. Тільки під вечір добився до Жабокриків. А от і знайомий шлях на хутір. Ніч стояла напрочуд ясна, місячна. Платон вийшов на Гнатову гору, роззирнувся. Попереду, покритий пеленою туману, маячив Даценків. Хутір невеликий і немалий: дворів сорок. За ним майже без розриву (між крайніми хатами саженів двісті) хутір Коломійців. Теж дворів тридцять. А ще далі маячить Миргородський шлях, Срібна гора. Скільки пройшов, а не відчуває утоми. Що значить домівка. Воно і коні з дому йдуть нехоче, як на убій, а додому– летом летять. Платон пройшов ще деякий час. На Гнатовій горі зупинився і раптом тут, на белебні, коли додому залишились лічені метри, відчув– добряче вхоркався. Ніг зовсім не чує. Платон ще раз роззирнувся, обмацуючи поглядом до болю знайомі місця, зітхнув. В хуторі деінде вихопиться блідий хупавий вогник і погасне. На землю налягає ніч. Під світло бликуна люди влаштовують останні, невідкладні справи і, проказавши «Отче наш», відходять на спочинок. Війна. Світити нічим. Гасу вдень з вогнем не знайдеш, а тому бликуни майже в кожній хаті, здебільшого на лої, салі та смальці. Це хто багатший. А хто бідніший, то на відходах, шкуратках. Це хіба що в Харитона лінійна лампа. Платон пильно вдивляється в Срібну гору. Десь там на жовтогарячому, аж червоному пагорбі бовваніє його хата. Чи ж виглядають? Тільки хто б його виглядав? Скоріше всього сплять. І хоч як не втомився Платон, ноги знову понесли його веселіше. Спустився з Гнатової гори. Біля Ївжиного подвір’я зупинився, прислухався, вагаючись, йти йому прямо дорогою через хутори, чи, мо, двинути навпростець, через Даценкові озера. Мимо Секлети, Михайла та Василя Даценка. У них ще світилось. Та так і не вирішивши остаточно, попрямував далі. Біля озер може бути моква. Платон поминув Ївжине подвір’я, ввійшов у Даценків хутір. Після того, як Ївжиного чоловіка вбито в Ясиновому яру, а Ївга Бужин повісилась, щось дивне творилося на пустому обійсті. Розповідали всілякі нісенітниці: то хтось чув, як Ївга тужить ночами за вбитим, то блукає гола й розпатлана по двору, наче русалка, а Дмитро та Федір Коломійці одного разу, порівнявшись опівночі з Ївжиним дворищем, почав блукати. Майже до самого світу проходив околяса. «Не знаю, що зі мною трапилось, наче не сповна розуму став»,– розповідав Дмитро.
Та Платонові до того байдуже. Він іде і на Бога свистить. Він самого чорта зустріне, роги скрутить, не те що Ївгу. І про смерть теж ніколи не думав, навіть на війні. Вб’ють, значить, вб’ють, значить, така його доля. А ні, залишиться жити. Платон на мить уявив, якими будуть обличчя в його рідні: батька, матері, брата Гриші, якщо той вдома. Незчувсь, як і до Секлети та Михайла дійшов. Повз їхній двір дорога прямує мимо озер на Буряківщину. Платон уже хотів, було, звернути туди і піти на Срібну гору навпростець, та почув дитячий голос.
– Хлопці, он хтось йде в хутір! Мамо! Тату!
«Їй-Богу, Ванько, Михайлів син шепелявить. Мабуть, здоровий бузі-вок виріс. Лобуряка»,– подумав Платон і наче його хто за полу смикнув, пішов дорогою. Хоч на хутір подивиться.
Хлопці вибігли, пильно вдивляються в перехожого.
-Здоров, хлопці-молодці!– гукнув Платон.
Хлопці, їх було троє, на цей раз не відповіли, з переляку залопотіли босими ногами в двір, навперебій розказуючи матері та батькові про незнайомого.
Микола й Степан худі, наче з хреста зняті, а Іван опецькуватий, бо мало не до восьми років цицьку ссав. Підбіжить до матері й треться біля ніг. Люди кругом, а він отакий здоровило цицьку цмулить, аж за вухами лящить. Дивись, хто-небудь страмити почне. Тоді Іван сховається в бузині й сидить. Може, тому й виріс таким сором’язливим і відлюдкуватим. Ще хлопець, а вже батька доганяє. Зростом майже в два аршини випер. А бач, кажуть, і в школу йшов, то ще цицьку ссав. Всі хлопці й дівчата сміялися з Івана. Згодом і Секлеті набридло, стала груди струком натирати, а то, мабуть, і досі б не кинув. І чи то причина тому глузування дорослих, чи то вродилося таке сором’язливе, побачить сторонню людину, почервоніє і шмиг у кущі, особливо, коли хто-небудь застукає на гарячому. А цицьку, стерво, і в школу ходило, а цмулить, було, хіба ж так. До того ще й шепеляве. Замість «л» і «р»– «д» вимовляє. З Івана сміються і діти, й дорослі. Одногодки, ті, так прямо дражнять, перекривляють. Опецькуватий, вайлуватий, Іван навіть не намагався покарати кривдників, хоч і здоровіший від кожного з них. Сміються, то нехай сміються. Хіба ти їм рота замажеш? Іван почервоніє, до матері побіжить жалітись або ж до батька.
– Ма, там дядько чужий,– лепече Іван.– Страшний такий. Я такого ніколи й не бачив, їй-бо.
Секлета відсторонила від себе Івана, неквапливо пішла до дороги. Одного разу було вже з тим дядьком. Йосип Грабарка ішов з Байрака, добравсь до хутора, зупинився біля Секлети, кричить з дороги:
– Не скажете, далеко до Буряківщини?
Іван відірвався від цицьки та й каже:
– Якщо навпростець, то верства, а якщо в кругову, то цілих п’ять буде,– і далі цмулить.
Секлета ніколи не пропустить жодного подорожнього, щоб не вийти назустріч, не розпитати куди й за чим іде. Принагід і про здоров’я рідні дізнається, розпитає, що снідали, обідали, чим зараз зайняті, що поробляють. Можливо, саме через це та ще через те, що мати Секлети, баба Самодинка, була знахаркою, й пішла згодом в хуторі слава про Секлету як про відьму. Спіткає чоловіка в дорозі якась невдача, трапиться халепа, він потім і думає, згадує, кого стрівав, бачив. І виходить, що Секлету. Значить, вона зурочила. А, може, й правда: в жінки погане око. Чомусь її на дорогу так і тягне. Та Платон на це не потурає. До того ж не з дому йде, а додому. Щоб дарма не гаяти часу на теревені з Секлетою, Платон хотів поспішити й пройти мимо Михайлового двору непоміченим, та забачивши, як Секлета вишняком гунула йому навперейми, ховаючись за молодими осиками та кущами бузини, а за нею, наче за квочкою, виводком сипонули діти, Платон облишив свій намір.
– І нужне воно ото тобі, аби люди лаяли,– гукнув від причілку Михайло і, незлобливо вилаявшись, повернув у садок.
– А, це ти, Платоне?– вибігла Баламуту навперейми Секлета.
– Я, я!
– Надовго?
– У відпустку, по ранєнію,– Платон зупинився, з цікавістю розглядає Секлету, дітвору.– Ач, повиростали!
– Е, повиростали. А ти ж як? Дуже поранило?
– Так собі. Бачиш же, живий,– Платон між дерев забачив Михайла, гукнув.– Здоров був, Михайле, а ти ж чого це вдома? Тебе ж наче брали?
– Та зразу брали, а потім вернули.
– Дохтурі щось з льогкими признали,– попередила чоловіка Секлета.– Мабуть, сухоти.
– Мабуть, застудився,– невпевнено сказав Михайло й закашлявся.
– А я почув твій голос, думаю, дай зайду закурити.
– Та він тепер не курить і в рот не бере. Ще весною кинув,– задоволено проказала Секлета.
– Не курю, то правда,– мовив Михайло,– але для гарних людей табачок тримаю. Підожди, я ось зараз,– Михайло шаснув у темряву сіней і через хвилину виніс майже цілу жменю тютюну.
– На, кури! Для хорошого чоловіка ... не жалко. Може в хату зайдеш, погомонимо? В печі в мене горить, від жару й прикуриш.
– У мене кресало є,– відповів на те Платон і висипав тютюн до кишені. З того, що залишилось на долоні, якраз на цигарку, скрутив самокрутку, закурив.
– Ну так що, зайдеш?– насідає й Секлета.
– Ніколи дуже розбалакувати, вдома ждуть, але за такий табачок,– похвалив Платон,– прийму гостину, пішли.
Зайшли у двір, гомонять. Не скільки Михайло з Платоном, скільки Секлета. Діти збилися в купу, мовчать, слухають Платонову розповідь про страхіття війни.
– Та таке воно на войні й є. Кому война, а кому мать родна. Кому той бідний чоловік нужен? Аж нікому.
Тим часом зовсім стемніло, місяць зайшов за хмару, сіяв бліде світло в рідкі проталини хмарин.
– Так що, може його, навпростець чкурнути?– кивнув Платон на озера.
– Я б тобі, Платоне, не совітував. Йди хутором. Нещодавно дощі пройшли, так що біля озер дуже грузько. Якщо вбутий, то роззує. Дорогу геть зовсім залило.
Платон трохи подумав і згодився, облишив іти навпростець.
– Здорові вже в тебе хлопці, Михайле,– сказав наостанку.
– Та, нівроку, повиростали, не потурають на батька. Минулого літа Хведір Бадила їхав парою коней на ярмарок, так вони підкралися ззаду, вхопилися за спиці, хоч вір, хоч ні, коні стали, наче вкопані. Хведір, що до цього часу лежав у передку, підклавши під голову оберемок сіна, оперезав коней батурою. Коні засмикалися, а віз ні з місця, наче вкляк. Тільки штельвага та барки тріщать. «Якби Іван не засміявся, ні за що не здогадався б»,– розказував мені потім Хведір.
– А я прийшов додому й кажу Секлеті: «Пора вже, стара, хлопцям штани справляти».
– Молодці,– Платон по черзі погладив кожного з хлопців по голові, сказав:– Ну, то я пішов. Прощавайте!
– Звиняй, що не так,– повинився Михайло.
– Благослови тебе, Господь-Бог, в добру путь!– проказала Секлета, обметуючи Платона хрестами.
– Гарні в тебе сини, Секлето.
– Та нівроку. Ото тільки Іван трохи...
– А що таке?– зацікавлено запитав Платон.
– А?! Якийсь не такий, як усі, росте– шепелявий, скіснітєльний,– недбало махнула рукою Секлета.– Колись в негоду хотіла провести його в школу, а він сів на полу, плаче й ногами дригає: «Не піду з вами в школу! Дівчата побачать, яка ви погана, будуть сміятися».
– Оце й Іван!– дивується Платон.– Нехай, він ще переросте, вимаститься.
Секлета була ще досить молодою і вродливою. Не один чоловік накидав на Секлету оком, особливо, як причепуриться.
«Мабуть, з рідного, близького саме легше насміхатися, глузувати, бо єдиний його захисник ти,– думав Платон.– Спробуй посміятися над чужим».
Не раз бачив Платон і на війні, і в звичайному житті, як люди з надзвичайною легкістю зрікаються свого, легковажно сприймаючи чуже. А де першопричина неповаги до власного кореня, до своєї землі, так до кінця й не допетрав. І ось зараз дещо проясніло в його голові. Чи не від дитячого глузування над своїми вадами і вадами батьків бере початок відчуття власної неповноцінності? Скільки й пам’ятає себе Платон, він ніколи не соромився ні матері, ні батька, ні своїх вчинків. Він завжди віднаходив у них щось таке, що ставало предметом погорди. Секлета вродлива, гарна, а його мати звичайнісінька собі жінка, та Платон цього ніколи на людях не визнавав і не визнає, як і його менший брат Гриша. Він нікому не дасть в кашу наплювати. У нього мати найкраща в світі, от і все. Платон вийшов на дорогу, поспівчував:
– Подоросліє, навилядіє. І придумав. Та ти ще, Секлето, як квітка. Ну, то я пішов. Бувай.
Платон поминув Даценків хутір, увійшов у Коломійців. Навпроти двору Коломійця Федора, через дорогу, город Федора Бадили. Платон пройшов з десяток кроків і справа, на промежку, побачив знайоме обличчя.
– Дарино, ти? Драстуй!
– Я! А ти де в Святого Бога взявся, отак налякав? Здрастуй!
– З Гогольської! З станції оце йду. А Хведір як там? Діти?
– Федора немає! Вбито.
Крайками зав’язаної під підборіддям хустки Дарина витерла вологі очі.
– Вбито?– здивувався Платон і на мить зупинився.
– Убито. Вже не воскресиш...
– А ти чого оце бродиш?
– І сама не знаю. Дітей приспала, а сама не засну. На душі тривожно, моторошно. Піднялась, вийшла за поріг і наче мене хто за руку взяв і на дорогу вивів. Глядь, а тут ти.
– Правда?
– А чого мені брехати?
Платон зробив крок уперед, обійняв Дарину за плечі, пригорнув.
– Не треба, чуєш?– Дарина випросталась з Платонових обіймів.– Для чого все це?
Місяць виринув із-за хмар, і Платон побачив в її жовто-зеленкуватих сумних очах непрохані сльози.
– Ну, так що? Може, в гості позвеш, чи так і будемо на дорозі стояти? Хведора пом’янемо.
– Побійся Бога, Платоне! Ще ж і году не пройшло, як Федора вбито. А проте!...– махнула Дарина рукою.– Мені вже все одно. Та й любила я тебе все життя, а не його. Заходь,– і повернула з дороги до хати. Платон ледве встигав за нею.
В світлиці Дарина засвітила сліпець. Освоївшись з темряви і відтерши нахололі руки, Платон запитав:
– Ну, а що ж з Хведором? Де його?
Дарина порилася в прискринку.
– О, Господи, що ж це я,– опам’яталася Дарина, полізла на лаву, дістала з-за божниці аркушик цупкого паперу, простягнула Платону.
– Ось візьми, подивись. Письмо товариш прописав.
Платон взяв листа, підніс до бликуна, ворушачи пересохлими губами, став читати: «Дарино, чи як там тебе. Хведора вбито, не жди. На моїх очах австріяка зарубав. Низький уклін тобі від нього мертвого. Звиняй, Андрій Вишинський».
20
Платон вибрався від Дарини тільки під ранок. Світало. Місяць давно закотився за Срібну гору. На сході малиново палахкотів Волосожар, червоно горів схід. Провівши Платона, Дарина увійшла в хату, впала на піл спустошена, байдужа до всього. Сон не йшов. Так і повинно було, врешті-решт, трапитись. Вона любила Платона. Платон кохав її. Та така вже, видно, в них нещаслива доля. Не судилося їм побратися. І ось тепер, коли Федора вбито, хіба то вже такий великий гріх, що вона вступила домаганням і ласкам Платона? Ні в дівоцтві, ні потім, коли вони жили удвох з Федором, навіть після того, як його забрали в армію, але Федір був ще живий, вона не те що робити, подумати про таке боялася. Та вона б скоріш повісилась на бантині, ніж дала б себе ославити.
З тих пір, як обвінчав її піп Сергій з Федором, вона була вірна йому, як пес: ні словом, ні жестом йому не зрадила. Несла свій хрест, як і належало нести. Не варто іти супроти Божої волі, бо, як написано тобі на роду, то так воно й буде.
Дарина лежала на полу і думала вже без жалю, без образи, як раніше, про батька, матір, братів, Федора. Були, звичайно, по заміжжі такі хвилини, коли здавалося, що в усьому винні тато і більше ніхто. І тільки згодом зрозуміла: ні, не винні. Тато теж, можливо, поступали не скільки за власним розсудом і бажанням, скільки за велінням Господа Бога. Хтось же повинен був стати матір’ю оцих нещасних дітей-сиріт? Не вона, так інша. Можливо, що вони, її дітки, що тихо зараз сопуть у другій половині хати, ще нещасніші за неї.
Зразу, як віддали її заміж, Дарина хотіла накласти на себе руки, та потім, припустившись іншої думки, рішуче відкинула той намір. Треба жити заради дітей. Така її доля. А на долю, якщо не хочеш, щоб вона стала ще гіршою, нарікати гріх. Дарина виглянула у вікно, сонце наполовину вже виткнулось з озера. Спориш, трава в дворі і на левадах оздоблені росяним сріблом. Дарині від тієї краси раптом прийшла в голову несподівана думка, а що, як і оце все, що так раптово звалилося на неї: смерть Федора, непередбачена зустріч з Платоном і оця ніч, проведена з ним, теж від Бога, теж знак долі? Щасливий чи ні– а знак. Скоріш за все– нещасливий. Щастя рідко приходить в її віці зопалу. Замолоду, буває, приходить. А ось так, завулками, ламаючи долю, усталене– приходить хіба що нещастя. До нещасть Дарині не звикати. А щастя?! Вона ніколи не знала його, не вміла стрічати. Тому, мабуть, і розгубилась, зустрівши Платона. Інколи Дарині було радісно і млосно на серці від якогось незрозумілого передчуття, і тоді вона навмисне повертала себе до звичного: «Нічого хорошого в мене вже бути не може. Я вдова, купа дітей, от і все».
Дарина давно звиклася з своєю роллю пасинка долі. Зрештою, більшість людей живе так і з роками навіть не уявляє свого життя інакшим. Так вже влаштована людина. Живе гарно– звикає, живе якнайгірше– звикає теж. І якщо запитати про життя в того і в іншого, то перша, скоріш за все, скаже, що живе погано. Незвикла до труднощів, вона найменшу невдачу, непорозуміння, погіршення, а кращати далі нікуди, сприймає як трагедію, тоді як друга– всяке покращання, бо гіршати далі теж нікуди, розцінює як щастя, перст і дарунок долі. Та й не може врешті-решт все життя бути суціль безпросвітнім. Так і в Дарини– виглянуло сонце й заховалося. Можливо, ще колись вигляне. Та, мабуть, найстрашніше– це крах надій, яким не судилося збутися. Дарина гнала від себе райдужні, нездійсненні надії. Тільки довірся мрії, обнадій себе і тоді руку простягни– до нещастя дістанеш. Винесе тебе надія з наїждженої колії, підніме мало не до небес і кине напризволяще. Ні! Краще вже не підійматися високо, навіть у думках, а триматися землі, своєї, хай і нещасливої, зате надійної долі. Зрештою, це тільки дурень думкою багатіє, а вона, слава Богу, пожила, побачила. Кому вона потрібна зі своїм виводком? Платонові? Авжеж.
І все ж, як не чинила Дарина опір своїм мріям і сподіванням на щастя, сімейний затишок, на краще, думки знову верталися до Платона, до його обіцянок, жагучих слів, любощів, поцілунків. Невже все це було не насправді? Зайшов, вгамував пристрасть і пішов далі? Ні, не може бути! Не схоже це на Платона. Але й на справжнє кохання теж. Навіть якщо й кохає, то чи наважиться забрати її до себе разом з дітьми? Зрештою, вона й сама до нього не піде. У неї є де жити. Якщо сам прийде– вона прийме. Атож. Жди. Хіба мало довкола дівчат: гарних, молодих, вродливих. А вона що? Баба. Хоч і заміжня, не потоптанка, як в хуторі називають легковажних молодиць і дівчат, але росу давно збито. І не Платоном. Для чого вона йому потрібна? Навіть не варто тішити себе надією. Що б Платон не казав у запалі, як і всякий чоловік, що горить пристрастю, воно не завжди доречно. Поки душа м’яка, золоті гори обіцяє, а тільки пристрасть зів’яла і душа затверділа, стала наче кам’яна. До того ж іде війна, підбира чоловіків, як сонце росу, а на тих, що залишаться каліками, підростуть по двоє, а то й по троє дівчат, не говорячи вже про молодиць, яких значно більше.
– Мамо, мамо!– заплакав хтось уві сні, мабуть, Василько.
– Я тут, синочку! Підожди, зараз прийду.
Дарина підхопилась на ноги, увійшла в хату, погладила по голові Василька. Точно, це він кричав уві сні, бо й досі ще пручається на полу, ворушить уві сні губами. Поруч з Васильком лежить Настя. Дарина погладила по голові й її. Настя вже дівка.
– Спіть, дітки, спіть мої рідні.
З усіх дітей Дарина найбільше любила Настю. Чомусь здавалося Дарині, що й Настю спіткає така ж нещаслива доля, як і її, бо в кого вона у жінок щаслива? Сказано– жіноча доля! Дарина ще раз погладила по голові дітлахів, стомлена прилягла поруч. І знову обсіли Дарину думки. Їй чомусь так стало шкода Федора, так жалко дітей, як не було ніколи до того. Замолоду зостався вдівцем, намучився один з дітьми, потім взяв її. Ходив за нею не згірш, ніж за дитиною, а натомість яку мав дяку? Байдужість і нелюбов. Навіть більше– неповагу, а інколи й ненависть. А тепер, мертвий, має ще й зраду. Чому вона раніше не цінувала його уваги, ласки, любові, була холодна, як льодина?
Дивно, чим більше любив її Федір, чим більш впадав біля неї, вмирав за нею, тим холоднішою і байдужішою ставала вона. На зло затялася перед батьком. Докоряючи, доводила, якої помилки він припустився, віддавши її за Федора. Дарина мстила батькові, а заодно і Федорові, і, перш за все, собі, і тепер часто плаче і молиться перед образами:
– Прости, Господи, що я мстила їм за все те горе й нещастя, які випали на мою долю.
Дарина страждала, але від того не становилася добрішою, скоріш навпаки. Чим більше страждав, потерпав Федір, тим більшу насолоду отримувала вона. Федір бачив те, розумів: не треба було домагатися її руки. Мабуть, якби не Платон, не власна впертість, вона б змогла полюбити Федора. І, лежачи зараз поруч з дітьми, Дарина картала себе за те, що зрадила не тільки їхнього батька, його пам’ять, а і їх, його дітей. По смерті Федора вона повинна б, скільки в неї лишилося літ, сил і здоров’я, віддати дітям, а тому більше і ноги Платонової тут не буде.
21
Ось уже третій місяць триває війна, нівелюючи, роблячи малозначущим все те негативне, що накопичувалось у свідомості селян впродовж багатьох років.
В якійсь мірі війна поминула Платона. Трохи повоювавши і отримавши легке поранення, Платон повернувся на цукроварню.
Побільшало й забороненої літератури та листівок, що їх розповсюджували в окопах більшовики. А тому з’явилися в Платона і деякі праці Леніна. До складу селянської пожежно-терористичної групи, окрім нього, ввійшло двоє конторських рахівників заводу: Петро Чухно і Прокіп Табур і двоє робітників: Ахтанасій Сахно і Микола Штельман. Діяли мало. Більше читали політичну літературу. Спаливши чотири сараї, п’ять комор та десять скирт соломи, економію, група перейшла на нелегальне положення і по суті припинила свою роботу. Про діяльність групи доповів у Рунівщину дільничному приставу Гуржію один із її учасників старший син Микити Матвієнка Михайло. В доносі Матвієнко сповіщав про те, що урядник заводської поліції Платон Баламут, підпільна кличка Срібний, має політичну літературу і сам бере участь у підпалі будівель, сіна, соломи.
З цим доносом становий пристав Гуржій виїхав з Рунівщини в Байрак. Разом з ним було три стражники й урядник, на випадок можливого опору при арешті. Приїхали в Байрак рано-вранці. Урядник і стражники оточили помешкання Платона. Жив Платон у вдови Солохи Грабарки. Солоха загинув на війні– і Катря лишилась одна. Пред’явивши Катрі ордер на обшук, стражники перевернули все в хаті. Платон, якого застукали в одних підштаниках, ходив по хаті, відповідав на запитання Гуржія.
– Тут написано, що у вас є заборонена література.
– Нічого в мене немає.
– А якщо все-таки знайдемо?
– Шукайте.
– Ви очолили терористичну організацію,– Гуржій для вірності зазирнув до паперу,– так званий пожарно-терористичний центр. Це так?
– Уперше чую,– відповів на те Платон.
– А де ваші поплічники?
– Я нікого не знаю.
– Шукайте ретельніше!– гукнув пристав стражникам.
– Та шукаємо. Вже чуби змокріли.
– Не забувай, це друга скарга на тебе,– не міг заспокоїтись розлючений безплідністю пошуків Гуржій.– Сам знаєш, диму без вогню не буває.
Стражники й стравді шукали ретельно, та все було марно. Обдивилися все, що можна було, але нічого не знайшли. Заборонена література була надійно схована Платоном у відрі, яке слугувало для пиття, в подвійному дні. Між ними й знаходилась недозволена література.
І хоч нічого не було знайдено, Платон був тимчасово усунутий від своїх обов’язків і повернувся в хутір на Срібну гору.
Михайло уважно слідкував за розвитком подій. Він був вдоволений, що помстився за батька. Звільнення Платона сприйняв з радістю. Відправивши листа на фронт, сповістив про нього батька.
22
В госпіталі Микола Даценко очуняв на другий день. Та важке поранення, контузія ще довго давалися взнаки. Десь через тиждень в їхню палату закотили каталку. Їй-бо Білик Іван.
– Іване, це ти?
– Я! А се хто? А, Микола! А я чую, голос наче знайомий. Де тебе?
– Та під Клеванем. А тебе?
– Під Здолбуновим.
– Ми там теж стояли. Дуже пошарпало?
– Та, бачиш же, живий.
Через кілька днів Іван очухався, пішов на поправку. Ліжка їхні стояли поруч, і вони часто гомоніли, згадували хутір, однолітків, парубоцтво, те, як ходили на чужу в Байрак, Зайців, Жабокрики.
– Платона не стрічав?– запитав Микола.
– Е, ні.
– Знать би, де він. Добре він тоді нас виручив.
– Е, то стерво таке, або ж голову зложить, або ж з хрестами прийде. Як то кажуть, або груди в хрестах, або голова в кустах.
– І то так.
– А ти знаєш, Миколо,– Іван аж на руку звівся, оглянувся, прошепотів:– Се мені теж намічалося пропасти.
– Чого так думаєш? Сон поганий приснився, чи, мо, примічка яка?
– Ні. За день до поранення мені дуже повезло. А якщо на війні дуже везе, то або перед смертю, або перед тяжким пораненням. Скоріш всього перед смертю, бо я так понімаю, що поранення– се теж везіння.
– І в чому ж тобі повезло?– всміхнувся Микола.– Розказуй, не тягни кота за хвіст.
– А ти май терпіння, не підганяй коней.
– Гаразд, я слухаю.
– Трапилась ся історія в той день, коли німці наш полк розгромили і нам прийшлось відступати. Ціла катавасія була, я тобі скажу. Бредемо, як вівці, хтозна-куди. Микита Матвієнко дорогою простує, а я звернув на узбіччя. Щось ліва п’ята розболілась, а там наче м’якше. Пройшов я так, може, з версту, дивлюсь, попереду щось сіріє, думав, яка одежина. Підійшов поближче, а воно мішок. Кріпкий, зашитий з чотирьох боків, засургучений. Я лап-лап його рукою, не пойму й квит, що в ньому. Взяв у руки– важучий. Оглянувся– Микита Матвієнко добряче відстав. Іде, сопе, вуса мотузками виснуть. Хотів підождати, а потім передумав. Дивлюсь, справа попереду невеликий гайок. Ну, я взяв той мішок поперед себе, щоб і Микита не бачив, і туди. Бачу мішок не простий, а в сургучевих печатках. Оце так-так! Як хто взнає, то буде мені! Хотів було кинути той мішок так, не відкривати, та руки не слухаються. Коротше, цікавість взяла гору. Сховався в кущах, розпоров шириною в долоню штиком, а там, Боже мій... Хоч вір, хоч ні, а руки трусилися, наче перед боєм.
– Та кажи вже, не муч.
– Гроші, Миколо! Повний мішок грошей! На весь хутір вистачило б.
– Брешеш.
– Ось тобі хрест!– Іван перехрестився тричі.– Чого б се я брехав. Не вертатись мені живим додому, якщо брешу. Гроші. Миколаївські. Повен мішок. Та все сотенними, мабуть, полкову касу загубили, як відступали.
– І багато ж в тому мішку грошей було?
– А грець їх знає.
– А ти що, хіба не щитав?
– Як не щитав? Щитав, Миколо, та з щоту збився, їдять його мухи з комарами.
Вони ж всі в пачках. Пачки навхрест перев’язані і позаклеювані. Я сто пачок нащитав, потім ще сто, а на третій сотні з щоту збився. А ще й половини не порахував. Взявся вдруге– те ж саме. Тоді я покидав ті пачки назад у мішок, зашив, як і було. На плечі кинув і йду. Се якщо по-правді, то воно й щитати ніколи було. Германець позаду насідав. Не пройшов і верстви, а вхоркався далі нікуди. Микита вже ген-ген, бозна й де попереду почимчикував, а з мене дух останній випирає і піт річками. Одежа на спині наче випрана.
– Невже ото такий важучий?
– А ти думав? Я теж думав, єрунда. Гроші не срібні, паперові, здавалося б скільки там тії ноші? Бомажки! А воно, як камінюка. Ніс я його, ніс, поки з сил не вибився, зійшов на узбіччя, присів. Сиджу й думаю: «І що я, дурак, осе роблю? Що се я, вдома? Завтра вб’є к монахам, кому ці гроші нужні будуть? Та й де я їх діну скільки? Чи, мо, сховати? Та хоч як не ховай, помітять. Хіба закопати? Сила силенна грошей?
– А чого? Закопав би?
– Була й така думка, Миколо. Закопати десь. Потім передумав. Злякався.
– Чого?
– А того, що зрозумів: гроші– то моя смерть. Якщо тільки сховаю, то живим додому не вернусь, вб’ють. На хронті, де кожний другий гине, не може так везти, щоб і мільйон нажити, і живим залишитися. Се, думаю, Іване, вибирай– або гроші, або життя. Взяв і викинув той мішок. А на другий день і поранило.
– Та ти що, здурів, невже ото так кинув і пішов?
– Та ні, Миколо, хіба я нехристь який, щоб полишити мішок серед поля. А хтось позаду йтиме й спокуситься, візьме; своє життя спасу, а чуже загублю. І наче Бог підслухав мої думки. Дивлюся, біля дороги колодязь обвалений, видно, давно вже без води. Я й кинув мішок туди.
– Може, й правильно зробив,– погодився Микола.– Хтозна, як би воно було. Могло б не поранити, а вбити.
– Ото ж то й є. Я зразу змикитив, що гроші– це не на добро. То пастка, западня. Бог, мабуть, випробовував, ждав, чи ж пожаднююсь? Якби пожаднився, ото й каюк і мені, і грошам. Ніхто б і не взнав, де вони закопані. Лежали б у землі, поки й зітліли на порох. А так життя дарував.
– А скажи, жалкував, як кидав?
– Се хтозна, як тобі й сказати. Тоді, як кидав, не жалкував, жалкував потім. Як для мене, чи для тебе, таких грошей, а їх була сила-селенна, вистачило б на все життя, ще й дітлахам та внукам лишилося б. Таких грошей і Дурново не бачив. Та життя, Миколо, дорожче, їдять його мухи з комарами. Довго я стояв над тим колодязем. Кілька разів відходив і знову вертався. Колодязь неглибокий, хоч спускайся й витягуй. Та потім облишив. Не мої то гроші були. То моя смерть була. Нечистий спокушав, щоб я дияволу душу продав. І тільки я це подумав, перехрестився й пішов.
– А зараз не жалкуєш?– допитувався Микола.
– Зараз ні, хоч...
В цей час в палату ввійшла сестра милосердя й розмова урвалася.
– Припиняйте розмови, приготуйтесь до обходу.
23
В заміжжі Олена Ригір часто згадувала своє дівоцтво, молоді літа. Після весілля вони з Павлом ще деякий час, років три-п’ять, а то й усі десять, ходили на вулицю, на досвітки, на ігрища, переплигували на Івана Купала через багаття.
Та сьогодні згадалось Олені чомусь зовсім невеселе. Згадалося, як побились на вулиці Микита Матвієнко і її Павло. Билися наче й ні з-за чого, за образливе слово, а тепер Олена розуміє, що та бійка була через неї.
Скільки раз зустрічав її Микита, наче між іншим запитував:
– Ну, як тобі живеться, Оленко?
– Та нічого.
– Та я й бачу,– глузував Микита.
Та хіба одному Матвієнкові вона була до вподоби? Багато хлопців упадало біля неї. А життя зв’язала з Павлом. Хтозна й чого. Сказати б, що дуже видний був, то й не скажеш, а бач, зумів підібрати ключі до її серця. Та так, що з батьком і матір’ю розсварилася. Батьки чужими стали. Олена виглянула у вікно.
У дворі дівер Василь готувався до виїзду в поле на оранку, йому допомагав збиратися свекор Олексій.
Лукія була важкою, а тому майже вся жіноча, а інколи й мужича робота лягла тепер на старшу невістку Олену.
– Ну що, Оленко, поїдеш з Василем, поводиш у плузі волів?– винувато питає свекор Олексій.– Робота не важка. Я б і не просив, сам поїхав, так в волость викликають.
– Та поїду, де ж вас дінеш,– невдоволено буркнула Олена.
Олена нагодувала волів, стала збиратися. Василь приволік за кільце ярмо, запрягав волів, вдіваючи занози, цокотів кільцем, дивився, якого плуга краще взяти з собою на оранку. Свекор Олексій кинув у передок сіна, мовив розважливо:
– Не вистачить, попасете. Якщо за день не впораєтесь, заночуйте. Нічого худобу ганяти аж он куди. Воли й так охляли, й підбилися на сівбі.
– Та підбилися.
– Отож. До вечора пристануть. Так що ночуйте! Нічого туди-сюди кататися. Воли за ніч віддихнуть, мо, завтра і руки помиєте. А так прийдеться ще й післязавтра їхати.
– Я то що? Мені все дно,– буркнув Василь.– Як скажете, так і буде. Допоможіть краще плуга вкинути.
Василь з батьком вкинули в задок спочатку колішню й гряділь, потім причепили до гарби заіржавілий за літо леміш з чепігами.
Ще й за двір не виїхали, а воли, ганяючи мух, так смикнули Олену, що вона мало з ніг не впала.
– Хай воно вам западеться оце хазяйство! Скільки не роби, все йде, як у прірву. Щоб воно за димом пішло. Недарма кажуть, гуртове, що чортове. А сядеш їсти– не встигнеш ложку до миски донести, а на дні вже пусто, тільки ложки шкребуться. А та премудра Лукія збирається ще одного привести,– стиха лаялась Олена, не звертаючи ніякої уваги на Василя. Він давно звик до старшої невістки: клопітлива, лайлива, нестримана на язик; рот, як верша.
– А приведе,– думала вголос Олена.– Тільки хтозна чиє воно? Коли б не Павла.
Хіба раз заставала Олена ятрівку й чоловіка: стоять на причілку вигигикують, а спитай чого, ніхто не скаже. Не раз про те й Василеві натякала, а він стоїть очима кліпає, чума городня. Другий чоловік взяв би та намотав косу на руку, а ні, плахіття на голові зав’язав і селом пустив. Знала б тоді. Хіба раз було в Байраку. Вчили жінок. Правда, не скільки чоловіки, скільки жінки. Олена б теж провчила Лукію, та не подужає. Здорова, товстом’яса. А Олена геть уся висохла, до того ж ще й нездужає.
Лукія ластівкою креслила подвір’я, моталась з хати до клуні, від клуні до стіжка соломи, готувала вузли чоловікові й ятрівці. У полі– не дома. Лукія забігла до катраги, набрала в пелену гарної соломи на загніт, внесла до хати, гнітила, допікала пиріжки, доварювала борщ. Дітвора давно посхвачувалась з теплих місць. Орава хіба ж така! Стоять босі біля печі, заглядають під челюсті.
– Ану, киш, відсіля, агели!– гримнула на дітлахів Лукія. Оленина дітвора відійшла від припічка, а Лукіїни, відчуваючи потурання і прихисток, підійшли ще ближче.
– А ви чого? Чи вас не касається?
А тим часом Василь і Олена виїздили з двору на Пологи. Залишаючи позаду роздвоєні сліди ратиць і лискучий слід від чепіги, деінде зранену лемешем землю, воли потихеньку спускалися в улоговину. Внизу, біля пологого плеса, клубочився туман.
На місце приїхали– вже добре розвиднилось. Орали на Пологах під пар. Відразу і не поймеш, чи то Олена тягає волів, чи воли тягають Олену. Махне віл головою, відганяючи комашню, і полетіла Олена в борозну, а то й у ріллю. А воли стоять собі, гублять з носа й губ тонку павутину слини, чекають, коли Олена підніметься. Василь щось бурмотить собі під ніс, як бутурлим. Не розбереш, чи співчуває, чи, мо, лається, матюччя пре, а, мо, якусь молитву проказує, заговір від пристріту.
Олена неквапливо підіймається з ріллі, лаючись, береться за налигач, смикає підручного.
– Цоб-цобе! Щоб вас чорти засмикнули, отак таки смикаєте. Скоро руки з плечей повисмикуєте. Щоб ви були виздихали ще маленькими! Дивись, і сибірка не взяла. Обох. І борозенного, і підручного.
Олена лається, а Василь поглядає на старшу невістку, бурчить.
– Щоб тебе чорт узяв!– переходить Олена на Василя.– Півдня оремо, а хоч би раз обізвався, слово сказав. Вхопився за чепіги, аж руки посиніли, і не муркне. І як за ним, турком, та Лукія живе? Та я б з ним і одного дня не була. Хіба він оце не бачить, як мене воли тягають та смикають? Та хоч би обізвався, і то легше б стало. А то, наче німий. Оце й дівер, щоб тобі добра не було! Щоб ти був луснув! Щоб твоя й путь пощезла. А Лукія, не бійсь, не дурна, не даром до Павла липне. Павло, той втішить. Він і пожартує, і лагідне слово скаже. Та хіба з таким чоловіком, як оце, можна жити? Он дід Мусій жив з глухонімою. Пожив з місяць і прийшов додому.
– Чого так скоро?– глузує син Олексій.
– Не шкирся! Якби ви тільки знали, як важко жити з німим! Страшніш Страшного Суда. Прийдеш додому, сидить мовчить, як пеньок. І з хати йдеш мовчить. Краще б вона мене била, а не те що лаяла, ніж отак. Хай Бог милує й криє, і одвертає так жити. Краще одному. Очі витріщить– сова совою!
Тоді Олена посміювалась над дідовими словами, а це на оранці поспівчувала. Василь хоч і не глухонімий, а теж ні про що не побалакаєш. Їй-бо недоколихане, хай Бог простить, що подумаєш.
Сонце давно покотилось на захід, а Василь і не думає розгинатися. Дивиться, як заворожений, на чересло, тільки в очах мерехтить, а земля під ногами від утоми ходуном ходить.
На зворотах Василь завалив плуга на лівий бік, і він поповз на черенку. Доки Олена розвертає волів, Василь істиком чистить леміш і відвал, довго дивиться, як підплигує на грудді і вибоях гряділь.
– А хай воно горить, я більше не можу!– Олена кинула волів у борозні, пішла до куреня. Хватить, пора обідати.
Василь ще деякий час крутив на передку грядушек регулятора, аби оранка була глибокою, а потім поплентався слідом за Оленою. Увійшов до куреня, взяв оберемок сіна, поніс волам, а коли повернувся назад, Олена вже сиділа на возі, звісивши з полудрабка стрункі ноги, жувала прісні пиріжки з капустою.
Василь відшукав і свого вузлика в соломі, пішов до куреня, сів там на рядні, поїв, запив все те кислим молоком, погладив живота, встав, поплентався до волів.
Олена трохи полежала на возі, відпочила, полаяла Василя, свекра, Лукію, що так несподівано ввійшла в тяж, весь білий світ, і пішла до Василя. Хоч і впорали немало, та неораним залишалося ще багато. Сьогодні, мабуть, не доскубуть. Хоч би завтра домучити.
– Бач, як Лукії! А як я була важкою, так і за вухом ніхто не вів. Під копами й родила і Василька, й Луку!– бурчала Олена, беручись за налигач.
Василь тримався за чепіги, натискаючи на підошву плуга, направляв леміш. Воли вологими губами підбирали рештки сіна, губили по ріллі павутину слини. Інколи її зривало вітром, несло на Олену. Поскрипуючи, леміш різав жирну лискучу землю, кидав у борозну. До вечора потомилися і воли, і орачі. Олена оглянула поле– зорали трохи більше половини. Торкнувшись горизонту, сонце швидко заходило, сідало за Беєву гору. Сутеніло. Василь уже не бурчав, та й Олена не лаялась, бо воли так насмикали руки, що і вві сні тепер будуть смикатись. Ноги від утоми потерпли, стали наче чужі. Навіть не чути, як цокотить на ярмі кільце.
Олена й Василь пройшли ще гінку, втомлені зупинилися. Воли стояли нерухомо, з опущеними хвостами. Важко ходили пороги. Сил не було навіть для того, щоб відганяти хвостами мух та комарів.
– Ну, що, Олено, тут заночуємо?– запитав Василь. Олена промовчала. Їхати назад до села, і справді, було нічого. По-перше, довго, зморені воли поки доб’ються до Байрака, північ буде. Перші півні проспівають. Не встигнеш задрімати, склепити повіки, прокидайся, щоб ні світ ні зоря бути на Пологах. До того ж Павла вдома немає, чого вона там не бачила? Гризоти!
Їй однаково де ночувати? Як у тому гурті спати, то краще в полі. Як повлягаються всі, то в хаті ніде й ногою ступити. Ще й двері цілісіньку ніч не зачиняються. Той лягає, той встає; той з вулиці, той на вулицю. Нічого, в полі заночують. Рядно взяли, сіряки теж. Буде чим вкритися. В курені тепло. До того ж повно соломи.
Олена забрала з воза своє дрантя, пішла до куреня. Вечеряли в темряві. Василь знову мовчав, наче був у курені один. Першою лягла Олена. Приліг і Василь– спина до спини. Олена деякий час лежала, сподіваючись, що Василь заговорить, як-не-як, не чужі, та й не на роботі– відпочивають, але дівер мовчав. А як мовчання стало нестерпним, Олена перевернулась на спину, згадала своє життя за Павлом. Подумки лаяла Василя. Чи то вже такий вірний Лукії, чи такий дурний? Лежить, сопе. Чи, мо, самій обізватися?
В той рік, як Василь одружився і привів у гурт Лукію, пішло їхнє життя з Павлом на розтартур. Скільки разів бачила Олена: стоять Павло й Лукія на піщаному плесі біля Псла або на пагорбі під сосною, гомонять, жартують. Лукія не встоїть на одному місці, тупцюється, вигигикує, трясе грудьми, звабливо похитує стегнами, заливається сміхом, як дурень сироваткою. Олена довго терпіла те, потім не втерпіла, виказала.
– Що це ти, за Лукією упадаєш?
– Хто тобі таке сказав?– подивувався Павло.
– А то я не бачу. Де не зустрінетесь, там і милуєтесь.
– Та хіба я не маю права поговорити з невісткою?– подивувався Павло.
– Хай балакає з тим бутурлимом! А то Василь цілісінький день ходить, як Хома, а ти його підміняєш, чи що? Він, мабуть, і обняти як слід не вміє, чума огородня. От вона й вигигикує з тобою, заміну шукає.
– Та чи ти в своєму умі? Він же мені рідний брат!– розсердився Павло.
– Ну, то й що?
– Як ну то й що?– скипів Павло.
– А що тут такого? Відкіль ти знаєш, що в неї на думці? Хіба ж то Василь женився на ній? Батьки звели. Ти ж бачиш, на ній і шкура грає. А Василь надметься, як сич, і ходить.
– Ну, то й що? Хай собі живуть, як знають, тобі яке діло?
– А чого ж ти туди свого носа вшиляєш? Я знаю, тобі до вподоби такі. Я суха, як тріска, а на ній тіло так і двигтить.
– Тьфу на твою дурну голову,– плюється Павло і йде геть з двору.
Звинувачуючи в невірності, Олена вдень і вночі допікала чоловікові. Павло довго терпів, всміхався, а одного разу не витримав.
– Іди й ти гуляй, хто тобі не дає!– кинув роздратовано.
– Та чи ти здурів? Для чого воно мені? Мені тебе забагато.
Павло не витримав, вдарив Олену рукою на відліг.
Олена збиралася до батьків, коли в хату ввійшов дід Олексій, запитав:
– Ти це, Олено, в гості чи як?
– Які там гості? Назовсім.
– Я тебе, Олено, розумію і шаную, як невістку, тільки не забувай: у вас же ще й діти є.
Олена посмикалась і пішла до матері. З хати не виходила до Різдва. На Хрещення відважилася, пішла до Псла. На сизому, з вмерзлими пухирцями повітря, притрушеному білою мукою пороші, пошкрябаному льоду сліди підківок. Водохреща. Миру на річці– сила-силенна, не протовпитися. Над натовпом клубочиться пара. Гаврило й Дмитро Штим вирубують в льоду хрест, ставлять на попа. Отець Сергій обливає його бурячним квасом, проказуючи молитву, знімає з себе хрест, опускає в темну, паруючу ополонку, святить воду. Люди товпляться, набирають свячену воду в склянки, глечики, сулії, макітри. Тріщить лід.
– Люди добрі, не товптесь, не дай Бог, лід трісне, завалиться, потопитесь,– попереджає піп Сергій, але його мало хто слухає.
Іван Табур, Кость Ряднина, Михайло і Петро Матвієнки взяли вирубаного з льоду хреста, понесли до церкви.
Лука й Василько набрали в ополонці повні відра води, теж понесли до церкви. Мороз січе, аж щелепи зводить. Штимів Гаврило роздягнувся, пірнув у темну, хрестату ополонку.
– Дівчата, ідіть купатися,– запрошує Гаврило.
Штимова Харитина з дівчатами весь час всміхаються, відступають від ополонки подалі, регочуть. Тільки Олені не до сміху. Знову згадала забуту домівку, постійні чвари, приниження. У матері теж життя не мед, хоч сьогодні з дому сходь.
– Не підеш більше до тих слинявих Павлишів,– кожного дня наполягає мати.– Тепер ти бачиш, які вони?
– Не знаю, мамо, що й робити,– плаче Олена.
– Ти не знаєш, а я знаю. Краще б я тебе калікою зробила, ніж туди йти. Краще б руки й ноги повикручувала, ніж таке заміжжя.
Олена раптом почула, як хтось підійшов до неї ззаду, легенько смикнув за рукав чумарки. Олена оглянулась. Веселий, розпашілий свекор нахилився до вуха, тихо мовив:
– Можна тебе, Олено, на хвильку? Хочу слово мовити.
Олена відійшла від гурту.
– Пішли, Олено, до нас. Разом стрінемо Святвечір. Діти за тобою вже скучили.
Зраділа Олена, прибігла додому.
– Ма, я, мабуть, піду до свекрів.
– Іди, тільки сюди більше не вертайся, хай хоч і вб’є,– палірувалась Палажка.
Попри побої і негаразди, Олена любила Павла.
Вмощуючись, заворушився Василь. Олена прислухалась. І знову підозра в невірності Павла, думки про його шашні з Лукією. Та хіба б оце Павло влежав спокійно поруч з Лукією? А Василь. В кого тільки й вдався? Наче й не брати. Ні, Павло свого не втеря. І що воно за чоловік? Хоч би пригорнувся, обняв, може б, воно тепліше стало? Куди там, лежить, як пеньок. Того й Лукія вішається Павлові на шию. Хоч би своїй тлустій пройді відомстив, щоб знала, як з Павлом плутатись. Ні, сахається. Хто б дізнався? Та ніхто. На все поле одні. Ходили б потім, всміхалися, як його премудра Лукія.
Олена навмисне заворушилася, підсунулась ближче до Василя. Василь зіщулився, відсуваючись, повернувся до Олени спиною і невдовзі захріп.
Олена не спала. Так і пролежали, спина до спини, аж до самого ранку. Як не мостилась, не пригорталась Олена до Василя– все даремно, спить як убитий. Щоб ти був навіки заснув. Чи то наморився так? Павло, як би не наморився, для любощів сили завжди знаходилися. А це– негодня.
Задрімала Олена тільки перед світом. Прокинулась, наче й не спала. Василь запрягав волів, втикаючи занози, скрипів ярмом, цокотів кільцем, щось бурчав собі під ніс.
Вибалком до лісу котився туман.
«Господи, знову треба орати,– подумала Олена.– Щоб воно їм запалось, це хазяйство разом з землею! Хіба в неї десятеро ротів?! Їхала б та премудра Лукія та й орала, а то, бач, не можна. А Олені все можна».
24
Після тієї осінньої оранки Олена Ригір захворіла. Вже й до знахарів ходила, і переполох виливала у баби Хтодоски, і шептала в Самодинки, і в Сорочинці до дохтура їздила– нічого не допомагало. Увечері Олена припалювала кінчик кошачого хвоста, нюхала, чхала, мо, пройде. Не проходило. Навіть удома переполошилися: остануться, боронь Боже, діти без матері, а може, й без батька. Що не говори, а війна. Чого тільки в Олени не визнавали: і пристріт, і сухоти. Яких тільки ліків не нараювали, та тільки все марно: ніщо не допомагало. Олена танула, наче свічка, згасала на очах. Побувавши у всіх знахарів в окрузі, Олена пішла по другому колу.
– То в тебе, молодице, сухоти,– сказав старий Росєйка і дав звіробою,– ось попий, від ста хвороб помагає.
Пила– не помогло. Пішла до Штимової Докії.
– І придумала таке. Які там сухоти. В тебе, молодице, жовтяниці,– сказала Докія.
Докія лікувала божевільних, вважалась справжньою знахаркою.
– Вір мені, я ще й родичка тобі.
– Та то так,– згоджувалась Олена, бо Докія й справді була сестрою діда Мусія.
Скільки разів доводилось бачити, ведуть через залізничну колію від станції запіненого, зв’язаного божевільного до Штимів. Побуде такий якийсь час у Докії, поп’є різних настоїв з трав, дивись, через тиждень-другий іде на роз’їзд сам, любісінький. Наче й не вели його зв’язаного.
Повірила Олена Докії, та мало толку з того. Як хворіла, так і продовжувала хворіти. І так струнка, худорлява, Олена зовсім здрібніла, наскрізь світиться. Перевелась нінащо. Дмухни й полетить, як насіння кульбаби.
– Мабуть, буду вмирати!– плакала Олена.
Дід Мусій тільки всміхався, завважував.
– То така хвороба, що істиком треба лічити.
– І що б ви ото мололи? І не соромно? Молодиця скоро Богу душу віддасть, а вам все б тільки глумитися, скабрезничать,– бурчала свекруха.– Не бачите, свічку в руки– і готовий мертвяк.
– Восчувствія у вас людського немає!– підсумував розмову син Олексій, Оленин свекор.– Одні думки сороміцькі. Жінка он пожовтіла, в домовину кращу кладуть...
Дід Мусій мовчки, всміхаючись, випив шкалика, крякнув, встав, грюкнув дверима і щез на своїй половині, задумався про золоті червінці.
Налякана розмовами про смерть, а вона останнім часом думала про неї і вдень і вночі, Олена поспіхом кидала на маленьку пташину голову кашеміровий, потай батьком дарований на весілля, платок, збиралася під Луку, або ж в Кульбашне, в Жабокрики, до бабки, щоб від бешихи пошептала. Одного разу аж в Маляренків хутір забилася.Чим дальше, тим шептухи досвідченіші. Не допомогло. І знову до Самодинки. А там гості. Дочка Секлета з чоловіком Михайлом прийшла.
– Нездорова ти, дєтка,– сказала Самодинка.– По очах бачу, щось тобі нутро гризе. Підожди, я ось зараз виллю переполох, подивлюсь чим налякана, потім ще й сояшниці в тебе. Дома свячена вода є?
– А як же, є. Якщо ніде не задівали.
– Гаразд, я своєї дам. Секлето, де ти воду дівала? Під припічком?– баба Самодинка нахилилась, дістала десь з-під припічка, відкопуючи в кістриці, пляшку.– Оце тобі ліки: поп’єш по ложці перед поїдком, за неділю всю болість як рукою зніме. Пристріт у тебе і переляк вві сні.
– Аби то Бог дав! І вдень і вночі молюсь,– Олена впала на коліна перед образами, довго била поклони.
Увечері прийшла додому, лягла скраєчку біля мисника, поближче до дітей. Василько здивовано глянув на матір, сказав:
– Ви б пішли, ма, на дідову Мусієву половину, та там і спали, бо тут ви не заснете. Тут, як на зарваній вулиці. Один лягає, другий встає, двері в хаті цілу ніч не зачиняються.
– Спасибі, сину! Якщо не засну, то піду.
Останнім часом Олена й справді погано спала. Спала і курей у ві сні бачила. Інколи сон приходив тільки на світанку, важкий і водночас поверховий. Провалювалась у нього, наче в колючу яму. А головне, сон не приносив відпочинку. Інколи Олена засинала і на своїй половині, в гурті. Влітку всі спали покотом, на долівці. Засинала й вона, але варто було кому-небудь заворушитись, захропти, грюкнути дверима, Олена кидалась і вже не склеплювала повік до самого ранку. І що вони роблять? Товчуться, як головко в погребі. Чого їх чорти мордують цілісіньку ніч? Той встає, той лягає, як на залізничному роз’їзді; і так до самісінького ранку. Двері тільки рип-хряп, хряп-рип, чорт би їх всіх взяв.
Підіймалася Олена вранці з важкою головою. Переставляючи ватяні ноги, ледь вправлялася по господарству.
Лука пригорнувся до матері з одного боку, Василько– з другого. Василько гладить матір по голові, стиха примовляє:
– Мамо, не вмирайте. Як же ми будемо без вас? Ще й татка немає, на війні. Там, мабуть, страшно, вбивають?
– Страшно, сину.
Василько мовчки горнеться до матері. На очах у Василька виступають сльози. Він натягує на долоню рукав полотняної сорочки, тре в темряві очі, інколи хлипає, здебільшого ж мовчить. Лука плаче не криючись. І тоді починають рюмсати ще зовсім мала Лукіїна Галя, Петько.
– Тьотю, рідненька, не кидайте нас.– Галя залазить на Олену, гаряче цілує в губи, в щоки. Годовалий Петько, лежачи під боком, мало що розуміє в тій мові, але коли починають плакати брати, теж схлипує, рюмсає, крутиться під боком. Нарешті, всі гуртом починають вмовляти Олену йти спати на дідову Мусієву половину, там набагато спокійніше. Олена звелась на ноги, похитуючись, пішла в темряві в кімнату діда Мусія.
– Це ти, Оленко?– зводячись на лікоть, запитав дід Мусій.
– Я, тату, я,– відказала Олена.
– Закривай двері. Що ти, як возом їдеш?
– Зараз.
– Лізь на піч. Тебе, я бачу, наче аж морозить.
– Та, таке, наче лихоманить,– не попадаючи зубом на зуб, відповіла Олена.
Трохи повагавшись, Олена залізла на крайок, не знімаючи спідниці, вляглась на теплому черіні. Незчулася, коли й задрімала. Прокинулась Олена від якогось шерхоту. Наче хтось шкребеться на крайку. Спочатку подумала, що то миша точить в мішку зерно, спросонку вилаялась.
– І чорти вас мордують посеред ночі– не заснеш. Котів на вас немає: їдять тільки за трьох дурнів, аж очі позапливали; а тут миші голову одгризуть і очі повиїдають, і ніхто й не муркне.
– Чого ти, Оленко, лаєшся, це я,– обізвався поруч дід Мусій.– Щось я змерз на полу, думаю, дай на печі погріюсь.
Суха, вузлувата рука Мусія намацала Оленчину дрібну пташину голову, потім плече, поповзла до грудей. Олена зіщулилась.
– Не будь дурною, Оленко? У мене все є, ти ж знаєш: і червінці, і золото. Та й хвороба твоя пройде.
– Та ви що, з глузду з’їхали?– прошепотіла Олена.– Там же діти. Я буду кричати.
– А доки ти будеш хворіти? Нінащо перевелась. Я тобі кажу, враз пройде. Згадаєш потім мене. Ще й дякувати будеш. Павла немає, от і хворієш. Вір мені. Я тобі не ворог.
Руки Мусія пестили легке Оленчине тіло, груди, повзли до ніг. Мусій важко дихав біля самісінького її вуха, намагався поцілувати вкриті смагою губи. Якийсь час Олена лежала нерухомо, потім піднялася на ноги, закричала на всю хату: «Рятуйте!» і вискочила до гурту.
– Що там таке?– схопилася свекруха.
За нею прокинувся дід Олексій, Василь, невістка, діти. Дід Мусій відчинив двері слідом за Оленкою, погрозив костуром.
– Другий раз я тобі покажу! Будеш знати. Стерво, отак налякала, все тіло труситься.
– Що вас мордує глупої ночі?– запитав Олексій.
– Та що?– не розгубився дід Мусій.– Серед ночі як закричить, наче навіжена, мабуть, щось приснилося. Лічити треба, а то ще ума тронеться.
– Та тут сам з ума зійдеш,– бурчав дід Олексій, вертаючись на свою половину.
Олена не промовила й слова. Лягла, та так і пролежала до самого ранку. Вона ніяк не могла второпати, чи й справді дід Мусій чогось хотів від неї, чи, можливо, хотів вивідати ума, перевірити, чи не робить вона, бува, чогось подібного з чужими чоловіками? Від напружених думок боліла голова, наче її стягували обручем. Інколи Олені здавалось, що нічого з нею не було і все те їй привиділось.
З тих пір Олена заріклась ходити на половину діда Мусія.
25
Так дожили до неділі. За вечерею всі, від діда Мусія до невісток, зголосилися везти Олену в Миргород на курорт, до дохтурші Заморіної, або в Яроші до Яковенка. Дасть Бог, повернеться Павло з війни, буде потім на них гріхувати. Хоч і далі, вирішили їхати в Миргород, бо в Яковенка черги– не протовпитися.
В понеділок, рано-вранці, кинули на дно воза три оберемки сіна, послали рядно, всадовили Олену. На деревах вже починало жовтіти листя, підступала золота осінь. Після недавніх дощів було прохолодно. Дорога на Миргород– розбита, баюриста. Попотрусило Олену до того Миргорода, понаминало боки і ребра об полудрабки, мало душа не вискочила. Привіз дід Олексій невістку в Миргород ледь живу. Думав не довезе, дійде дорогою. Щоб якось розраяти невістку, гомонів майже всю дорогу. Олена вже й плакала, й стогнала на возі, потім перестала, навіть на це сил не лишилося. Дід Олексій весь час оглядався: може, вже й не жива. Життя, воно таке, як пил, як роса, недарма кажуть: «Їж, поки рот свіж, а як рот зав’яне, то й муха не загляне». Взяла душа і відлетіла, залишилось саме грішне тіло. Душа на небо, а тіло в землю.
Олексій помахував віжками. Хворостина лежала поруч, для годиться, він уже давно не брав її в руки, аби не заподіяти невістці зайвих страждань. Інколи Олексій повертався до Олени, торкав лоба, полегшено зітхав: жива. На переїзді через залізницю Олена знову застогнала, розклепила повіки.
– Ну, слава Богу, може, тепер живими доїдемо. А то я всю дорогу боявся: не доведи Господь, Богу душу віддаси, буде мені!– Олексій ще раз зітхнув, в’йокнув на коня.– Но, ніяк не напасешся, аби тільки зуби з’їдати об удила. Зараз приїдемо, кину оберемок сіна.
Подолавши переїзд, в’їхали в Миргород, покотили головною вулицею. Не доїжджаючи Виноградового млина, звернули вправо. Вузенькою вулицею, понад луками, садами, невисокими убогими хатками, добрались до Личанки.
– О, вже й на Личанці! Он глянь, яка церква гарна!– дід Олексій оглянувся, та зрозумівши, що Олені зараз не до церкви, примирливо сказав:
– Лежи вже. Подивишся біля курорту. Там собор стоїть, як писанка.
Забачивши, що Олена корчиться на возі від болю, Олексій призупинив коня.
– Що з тобою, Оленко?
– Та живіт щось звело. Наче хто різцем ріже. Прямо пеком пече всередині.
– Може, натрясло? Може б, ти краще сіла? Я зараз коня притримаю.
Олена звелась на лікоть, перед очима попливли нечіткі кола.
– Та ні, мабуть, таки поїхали,– сказала спроквола.– Може, якось доїду. Щось голова дуже вернеться. Ще чого доброго, блювати почну.
Олексій махнув на коня віжками, в’йокнув.
– Но, поїхали! Ану, швидше ворушися.
Кінь набавив крок, зацокотів копитами по бруківці. За кілька хвилин під’їжджали до курорту. По зелених, в легкій позолоті, алеях поважно походжали чоловіки й жінки. Мабуть, з багатих, зупиняючи коня і допомагаючи Олені звестися, подумав Олексій. Зсадив з воза ввів до лікарні.
– Зараз вас дохтурша Заморіна подивиться, ліки пропише,– сказала молодиця в білому халаті.
Увійшла сувора лікарка в білосніжнім халаті, наказала Олені роздягнутися. Олена трохи повагалась і скинула з себе все, лишившись в чому мати народила. Заморіна обстукала, обмацала, общупала її худе тіло, що ледь трималося на ногах, прорекла:
– На що жалієтесь?
– Зараз живіт болить, мочі немає терпіти.
– А апетит як? Їсте гарно?
– Погано, ситого, можна сказати, і в рот не беру.
Заморіна ще трохи помацала живіт, послухала, дивлячись крізь скельця окулярів, сказала:
– Ну, що ж, одягайтесь,– і, звертаючись вже до Олексія, додала:– Порадувати нічим не можу. Треба негайно оперувати, інакше помре. Заворот кишок.
Олексій тим часом вніс до приймальні клунок з гостинцем. Заморіна ковзнула по клунку очима, відвернулася до хворої.
– Ну, що ж, Оленко, соглашайся, хай роблять,– зітхнув Олексій. – Дохтурам видніше. А то, не дай Бог, не довезу живою додому...
По блідій Олениній щоці покотилась одинока сльоза.
– Заберіть мене, тату, додому, краще я дома помру, ніж тут.
– Рішайте самі,– стенула плечима Заморіна.– Не зробите, до Покрови не доживе.
Олексій відвернувся до дверей, витер зволожені поволокою сліз очі, вийшов на ганок. Слідом за ним вибігла Олена.
– Не останусь, везіть додому.
Олексій всадовив Олену на воза, вйокнув на коня.
Під вечір були удома.
– Та чи ти здитинів?– лаяли Олексія домашні.– Чого ж тоді було й їхати? Хода ламати? Коня морити? Гони ж он які! В один кінець Бог його зна й скільки верстов. Дохтури, вони ж на те й дохтури, щоб лічити.
Олексій мовчав, тільки сопів.
– Без гостинця воно й ліки такі,– сказав дід Мусій і всі здивовано притихли.– Треба було щось повезти.
– А чого ж ви нічого не дали ? Воно ж у вас все під замком,– сказав свекор, примовчавши про клунок борошна, який відвезли Заморіній.
– Зразу не допетрав, а як поїхали, згадав, та було вже пізно,– піддобрюючись, щоб не лаяли, виправдовувався дід Мусій, бо сам збирався на весілля до Ївги Осаулки з подарунком і неабияким. Мав намір подарувати Ялисаветі, що виходила заміж у хутір за Михайла Дмитровича Коломійця, пару волів.
Під вечір Олені стало зовсім зле.
– Треба було зразу їхати до Яковенка і голови не морочити,– бурчав Олексій.– А то почали: мовляв, там черги, годі й сподіватися пробитися до нього. Нічого, якось би пробилися.
Вранці другого дня Олексій запріг коня, повіз Олену в Яроші до Яковенка. Вся округа нахвалювала дохтура. Навіть якийсь письменник, начебто Бунін, приїздив до нього із Полтави лікуватися. Та хіба тільки він один? Вся губернія їздить до нього.
Уранці Олексій попросив у батька меду, олії. Лукія зарізала трьох курей. Накидали сіна врівень з ручицями, накрили квітчастим рядном, всадовили Олену, як пані, повезли. Ще й до Лісок не доїхали, а Олені зовсім погано стало. Лице загострилося, пожовтіло, лежить– векає.
– Я, мабуть, помру, тату...
Олексій, хоч і злякався, та виду не подав, став заспокоювати невістку:
– Не думай, що так легко померти. Колись мій покійний дідусь казали: «Перш ніж умерти, треба тричі вс...». Хоч грубо, зате правильно. Так що не бійся, тут вже недалеко зосталося. Ось по цій вулиці третя хата зліва під бляхою.
Олексій під’їхав до двору, вбіг на подвір’я. Під парканом, на вулиці, на ганку юрмились люди. Яковенко приймав хворих в альтанці.
– Порятуйте, жінка помирає!– звернувся Олексій до лікаря.
– Вона що, зовсім погана, не може звестися?
– Мать, вже ні. Уважте. Її рідний батько вам колись прольотку робив.
– Пам'ятаю.Гаразд,– Яковенко пішов на вулицю, до воза, уважно оглянув Олену, простукав, довго припадав вухом до якоїсь чудернацької трубки, яку приставляв то там, то в іншому місці до Олениного тіла, нарешті запитав: «Ким вона вам доводиться?».
– Як ким?– здивувався Олексій.
– Ну, дочка? Жінка?
– Невістка,– нарешті второпав Олексій.– Чоловік на війні, а вона, бач, нездужає. Не дай Бог помре, ми винуваті будемо. Не догледіли.
– О, це дуже важливо. Я так і думав. Тому й запитав, заміжня вона чи ні. А якщо ви кажете, що чоловік на війні, то все ясно, в цьому вся й причина. Жінка вона молода,– впевнено говорив лікар,– фізично здорова, емоційна...
– Як ви сказали?– перепитав схвильований Олексій.
– Я мав на увазі, що вона небайдужа; дещо неспокійна, як би вам краще пояснити, ну неврівноважена...
– Та це так! Вона така вже клопітлива, така клопітлива...
– Так от я й кажу. Ніякої серйозної хвороби в неї немає, а нерви лікувати треба...
– А які ж ліки?– заметушився Олексій, поспіхом дістаючи з-під сіна замотаний в полотно горщик з медом, курей, яйця в плетеному кошику, бутиль олії.
– А це ви даремно.
– Е, ні, ні!– замахав руками Олексій.– У нас така примічка на селі, якщо за так лікувати, то ніякі ліки не допоможуть.
– Ну, хіба що так,– ніяково всміхнувся Яковенко і гукнув якусь жінку, мабуть, служанку, щоб забрала дарунки. Потім взяв Олексія під лікоть, заговорив:– А ліки такі: хай поп’є брому, настою собачої кропиви, валеріани. Хай не лежить весь час, а вештається по господарству, посильно працює, відволікає увагу від неприємних думок про хворобу, смерть. Відпочивати, звичайно, треба. Якщо сон поганий, то вдень хай не лягає. А якщо нормальний, то можна годину-дві поспати і вдень. А так жінка вона здорова. Зрозуміло?
– Та, ясно, хоч і не зовсім. Не годиться ж...
– Забирайте ліки й їдьте собі з Богом.
– Щось я не вірою цьому Яковенку,– від’їхавши на пристойну відстань від Ярошів, заговорив Олексій.– Каже, що ти здорова. Я не дохтур і то бачу, що хвора.
– Яка я там здорова?– застогнала Олена.– Дай Бог, щоб він все життя таким здоровим був.
З тим і повернулися додому. Олена знову злягла, та так і пролежала весь піст до Рожества. На Різдво таки звелася; може, в такий празник не вмре. Вона вже не знала, кому й вірити: чи Заморіній, чи Яковенку. Пройшло чимало часу, поки Олена зрозуміла, що так зразу не вмре. По пророцтву дохтурші вона мала вмерти вже давно, ще на Покрову. Чим далі віддалялась Покрова, тим частіше лаяла й кляла Олена Заморіну на всі заставки.
– Хіба то дохтурі? Зарізяки. Якби була згодилась на операцію, були б зарізали. Вже давно б і коржики поїли. А клунок борошна, не бійсь, взяла, щоб тебе взяло з ніг, з рук, з плечей і з очей. Щоб ти його виблювала. Заворот кишок! Щоб у тебе в голові завернулося! Щоб ти не знала, коли день приходить, а ніч настає! Щоб тебе зсудомило! Щоб тебе чорти засмикнули, отак налякала! Більше не поїду до дохтурів, щоб вони вищезли всі до одного! Щоб їм і на тому світі добра не було! Нечисть! Погань отака! Зарізяки!– увійшовши в раж, картала вона дохтурів.
Під вечір дід Мусій повернувся від Ївги Осаулки з весілля. Ялисовету Осаулку заміж в хутір Коломійців віддавали. Прийшов, розстебнув чумарку і хвалиться:
– Бачите, яку мені сорочку Ївга подарувала?
– Та якби мені хто-небудь у двір пару волів привів, як ви Ялисоветі в придане, то я б не сорочку, а кожуха подарував,– обурився Олексій.
– І батьком посаженим був,– докоряв синові Мусій.
– І батьком би взяв, а чого ж?– глузував Олексій.– Невістка он хвора, а вам би тіки свайбувати.
– Ми всі на землі: і бідні, і багаті під Богом ходимо. В мене є, а в Ївги немає, от і віддав. Ївга хоч сорочку подарувала, а ви й спасибі не скажете, скільки не давай. Вам хоч діжу з тістом дай– будете нести і весь час клясти, що важко нести.
26
Як тільки-но хутір придавили сутінки, Йосип Грабарка, обминаючи Човнове, придибав з Байрака в Даценків хутір. Він утік з фронту, переховувався у знайомих. Скрадаючись у тіні напівголих верб і акації, наблизився до Явдошиного подвір’я. Явдоха Бобричка тихо прочинила двері, впала Йосипу в обійми.
– Як я тебе тільки ждала, Йося! Знову ніч наша.
– Наша, наша,– шепотів біля самісінького вуха Йосип, притискаючи Явдоху до широких грудей.
Явдоха заметушилась по хаті, наче ластівка по двору перед дощем. Вона й сама не знає, як воно все вийшло. Колись, зразу після весілля з Миколою, пасла Явдоха в Човновім корову. Дивиться, Йосип іде. Підійшов, привітався, запитав:
– Ну, як замужем?
– Та нічого. Заможем, як заможем. Як то кажуть, ні втік ні догнав.
– Мене не згадуєш?
– А що з того?
– Не жалкуєш?
– А якби й жалкувала, то що?
– В гості прийшов би. Чоловіка ж зараз немає?– лукаво всміхнувся Йосип.
– Немає, але й ти не дуже потрібен,– зухвало відповіла Явдоха.
– Забула, значить,– спохмурнів Йосип.– Ну що ж,– і повернув, щоб іти геть. Кроків через двадцять знов зупинився, не оглядаючись, сказав: «А в гості все-таки жди...»
Явдоха думала, що розмовою все й скінчиться. Аж воно, бач, ні. При-йшов-таки Йосип, як і обіцяв. І вона не втрималася, відчинила. Не допомогли ні докори сумління, ні молитва.
– Як я тебе тільки ждала! Думала, що вже не прийдеш. Пізно тільки прийшов. Зовсім мало часу залишилось. Не сьогодні-завтра Микола повернеться. Писав... Краще б не повертався.
– Нічого, якось стрічатимемось. Зима пройде, літо настане.
– Ну, то й що?
– А те, що влітку можна стрічатись де завгодно: в садку, в городі, на озері.
– Сідай краще за стіл, голодний, мабуть. Та ще б не голодний, он скільки пройти; і не захочеш, проголодаєшся.
Явдоха метушилась по хаті, готувала вечерю, подавала на скриню.
– Облиш, Явдохо, давай я краще тебе поцілую.
Йосип хотів обійняти Явдоху за стан, та вона вправно вислизнула з його обіймів.
– Зразу поїж, а потім вже будемо цілуватися. Хоч губи нагрій, вони в тебе так замерзли, що й не поцілуєш як слід.
– І то так,– погодився Йосип.
– Каганця світити не буду, якщо не хочеш, свічку запалю та й годі. Хоч подивлюся на тебе.
– На що там дивитися?– напівжартома сказав Йосип.– Рудий, негарний, за що тільки любиш мене, га?– і чмокнув Явдоху в розпашілу щоку біля павутинно-м’яких і ніжних завитків.
– Я й сама не знаю за що. Мабуть, за те, що веселий, бойовий. А ще, мабуть, за те, що перший.
– А Микола що, гірший?
– Микола – ні риба ні м’ясо.
– Ну, тобі видніше. З погреба,– пожартував Йосип, наповнюючи чарки.
Явдоха весь час моталася по хаті, наче муха в окропі, ставила на стіл картоплю в кожушках, капусту. Налила в миску олії. Такому гостю– не жалко. В інший час вона б покропила капусту олією та й годі.
– Може, тобі стакан подати.
– Для чого? Якщо охота є, можна й з чарки напитися.
– Та й то так,– погодилась Явдоха.
Нашвидку поїли і полягали.
– Ти скажи, Йося, любиш мене?– запитала Явдоха, пригортаючись до міцного Йосипового тіла.
– Оце б я бив ноги аж он куди. Чи ти, мо, думаєш, що в Байраку молодтць, вдів чи солдаток немає?
– А батьки, що ж оце?
– А що батьки?– підклавши обидві долоні під потилицю, невизначено сказав Йосип.– Батька немає, на війні вбито. Та якби й був, я давно вже вийшов з того віку, коли перед батьком одвіт держать. А мати зколомийчанським Платоном живе.
– А, я не про те.
– А про що?
– Скоро тебе женити збираються?
– Я ж уже казав.
– На Біденковій Мокрині?– звелася на лікоть Явдоха.– Гарна молодиця? От і скінчиться наша любов.
– Коли-то ще буде?– позіхнув Йосип.– Ти мене зараз люби.
– Я й так люблю,– руки Явдохи в’юнком обвились навколо міцного стовбура Йосипової шиї.– Милий, Йося, як я тільки люблю тебе!
– І я тебе.
– Ти лісовик. Ти хоч знаєш про це?
– Називай хоч горшком, тільки в піч не сунь,– посміхнувся Йосип, та Явдоха і в темряві відчула ту його посмішку.
– Он Мар’я на печі посапує, чуєш? Вона ж твоя.
– Невже? А я й не знав. Чого ж ти тоді пішла за Миколу? Треба ж було якось сповістити. Сказали б батькам, може б, і видали за мене...– позіхнув Йосип і спіткнувся на півслові, бо в цей час в вікно тихо, але рішуче постукали. Явдоха на якусь мить вклякла, завмерла, потім хутко здійнялась на неслухняні тремтячі ноги. Стук у вікно повторився.
– Це я, Явдошко, Микола, відчиняй! Чи, мо, не впізнала?
Тепер навіть Йосип взнав Миколин голос.
– Миколо, це ти?– розгублена Явдоха,ще на щось розраховуючи, підійшла до вікна. Йосип хутко збирав по полу свої манатки, натягав підштаники, ніяк не міг попасти ногою в холошу.
– Я! Я! Відчиняй швидше!
– Зажди трохи, зараз вберуся. Я ж уже спала. Гола-голісінька,– вигадуючи час, Явдоха припала лобом до шибки.
– Боже, сніг який валить. Справжня зима надворі, скільки тільки снігу впало!– Явдоха відсахнулась від вікна, наблизилась до полу, ледь чутно зашепотіла до Йосипа Грабарки, що сидів, спустивши ноги з полу, і не знав, що йому робити.
– Ну, що будемо робити, Йосипе?
І вже вголос, трохи неприродним, тремтячим голосом гукнула до вікна:
– Зараз відчиню, Колю! Зараз! Зачекай трохи. Ось тільки одягнуся як слід, зима ж он яка! Дрижаки наскрізь проймають!
Йосип стояв біля полу в одних підштаниках і сорочці, чоботи й решту одежі тримав у руці. Явдоха миттю прибрала з столу недоїдену вечерю, гунула в сіни. Жестом поманила Йосипа за собою. А так як в хаті було темно, Йосип не стільки бачив той жест, скільки зрозумів її намір. Вже на порозі Явдоха шепнула:
– Становися в глухий кут дверей.
Явдоха навстіж відчинила хатні двері, з гуркотом відсунула засув, відкрила сінешні двері і вони поїхали, виспівуючи і ховаючи від стороннього ока Йосипа. Білий, наче привид, він стояв за дверима й тремтів від холоду й переляку. Як тільки-но двері почнуть зачиняти, його й помітять.
– Господи, звідки ти взявся?– обіймаючи й цілуючи чоловіка, зойкнула Явдоха.– Як я тільки чекала тебе, Колю! Пішли в хату.
Явдоха повисла у Миколи на шиї і, задираючи голову, позадкувала в хату.
– Давай швидше. Змерзла я, ноги наче не мої.
– Двері ж хоч закрий!
– Нехай потім,– прошепотіла жагуче.– Хоч націлуюсь. Боже, скільки я тебе не бачила!
Микола підхопив Явдоху на руки, вніс, виснучу на шиї, в хату.
Тим часом Йосип вигулькнув з-за дверей, шмигнув за причілок, взувся, накинув на плечі сіряк і бігцем під Гнатову гору.
Явдоха засвітила каганець, викрутила гніт, гунула до дверей.
– Роздягайся, я зараз. У нас же двері сінешні навстіж відчинені. Низом, по долівці, тягне, як з погреба.
– Не турбуйся, я сам. Чого б ти мерзла, я сам зачиню,– підхопився з лави Микола.
– А то ти не намерзся? Отака далека й важуча дорога. І не думай! Сама впораюсь. Мені що, важко? Руки не повідсихають. А заодно й до корови загляну. Тільна. От-от отелиться. Роздягайся, Колю. Спочивай, я зараз,– цілуючи чоловіка в губи, ласкаво мовила Явдоха.– Спочивай, любий, ще нахазяйнуєшся. Хоч сьогодні спочинь.– Явдоха взула на босу ногу сукнянки, відчула підошвою потерту на потеруху вустілку, накинула на плечі свитину, вийшла в сіни, щільно причинила оббиті ряднами хатні двері, оглянулась. Йосипів і слід прочах. Вигулькнула надвір, побачила на причілку сліди босих Йосипових ніг, вернулася в сіни, взяла полиновий віник, щоб нечиста сила в дворі не заводилась, позамітала ті сліди аж до самої дороги. На дорозі Йосип, мабуть, взувся, і вгадати його сліди серед десятків інших було неможливо. Явдоха ще деякий час постояла, вдивляючись в бік Гнатової гори, де в сутінках, на узвишші, мав з’явитися Йосип, але нічого не побачила. Подумала, може, десь стоїть, чатує, поки вона вийде.
Та Йосип нікого не чекав, він швидко йшов під гору, втікав подалі від гріха. Рипів під ногами молодий сніг, падала дрібна пороша, крізь клоччя хмар пробивався серп місяця. Явдоха ще трохи постояла так в легкій задумі, позіхнула, полегшено зітхнула, заглянула до корови і повернулась в хату.
– Ну, як там корова?– запитав Микола.
– Та нічого, стоїть ремигає. Скоро будемо їсти молозиво...
– Мар’яночка спить?
– Атож. Он на печі крекче. На теплому черіні.
Микола став на крайок, намацав дрібне тільце, довго гладив пухлу ніжку. Тим часом Явдоха накрила скатертиною скриню, подавала вечерю. Микола зліз з крайка, розв’язав торбу, виклав на лаву подарунки: кашемірову квітчасту хустку, цукерки, жіночі чобітки. Явдоха довго, аж поки Микола не повечеряв, приміряла все те перед дзеркалом.
– Дуже личить тобі,– сказав Микола.– Особливо хустка. Ти наче квітка в ній...
– І таке скажеш?!– знітилась Явдоха.
– Ні, я правду кажу. Дуже гарно тобі в ній. Ти в мене найкраща в світі!
Микола підхопив Явдоху на руки, закружляв по хаті, цілуючи, поніс до полу.
– Підожди трохи, я хоч з скрині приберу!
– Потім, потім прибереш,– солодко шепотів Микола.– Зараз ти моя і тільки моя.
– Твоя, твоя,– вкриваючись червоними плямами і пручаючись у міцних обіймах, невпевнено говорила Явдоха.– Ти краще розкажи, як воювалось, як потрапив додому, за що отримав третього хреста.
Мундир Миколи висів поряд з полом на бильці стільця. Опановуючи себе, Явдоха вказівним пальцем торкнулась Миколиних нагород.
– Все розповім. Потім. Ти тільки не підганяй. Домовились?
– Гаразд. І все ж я хочу знати. Коли розкажеш?
– Завтра. Як-то кажуть, дасть Бог день, дасть Бог і пищу. Все буде завтра. Бо ніч Бог відвів людям для сну, для тайни, для любові. Чи, може, я неправду кажу?
– Та ні, правду.
– Отож. А я тебе люблю, як ще ніхто і нікого не любив. А ти мене?
– Не знаю.
Микола поклав Явдоху голічерева на піл, ніжно гладив волосся, обличчя, шию, ноги, цілував очі, впадини біля ключиць, темний трикутник внизу живота.
– Хіба я вже такий негарний, Явдохо? Ну?!
– Гарний.
– Ну, так чого ж тоді коверсуєш? Що тобі не до вподоби?!
– Не знаю! Не знаю! Не знаю! Не задавай мені таких запитань сьогодні.
– І все ж.
– Мабуть, і я люблю,– згадавши Йосипа, Явдоха зашарілась, сказала невпевнено.– Не знаю, чому я така. Інколи здається, що люблю, інший раз– ні. Я й сама не знаю, що зі мною діється. Давай краще не будемо зараз говорити про це.
– Давай!– погодився Микола і надовго прикрив Явдошини уста своїми.– Я про тебе весь час там думав. Навіть в бою. А коли поранило, так і з голови не виходила. Все думав про стрічу. І в госпіталі весь час загадував, щоб приснилася. Якби ти тільки знала, як хотілось побачити тебе уві сні. А ти так ні разу й не приснилася,– палко говорив Микола.– Знаєш, кого я зустрів у госпіталі?
– Кого?
– Білика Івана й Павла Ригора. Останнього ти, може, й не знаєш, зате знаєш його рідну сестру Устю.
– Що за Федором Бадилою?
– Так.

27
– Ну, що, Степане, може не будеш женитися на Штимовій Харитині? Бачиш, яка там сімейка неблагополучна, рідного батька вбили,– говорив за обідом дід Олексій.
– Нічого, зате багаті!– на батькові слова Василь.
– Нехай по Саві год одсвітять і зашлемо сватів,– стиха мовив Мусій.
– Багаті, то багаті, та чорт тому багатству рад. Воно їм ще не раз те багатство боком вийде, ще відригнеться,– сказав дід Олексій і пішов з хати в хатину, став набивати на діжці обручі. Наближався час посолу риби, а там, дивись, замерзне, впадуть сніги, зашеретується льодом Вузька, тоді піймаєш дідька лисого. Хіба що облизня. Земля вже давно підмерзла, впав перший сніг.
– Щось у вухах свербить, мабуть, знову сніг буде,– Увійшовши за чимось у хату, сказав дід Олексій і наче в воду дивився. В ту ж ніч впали великі сніги. Незчулися, коли й Пилипівка прийшла.
Перша воєнна зима була морозна і сніжна. Понаносило, понакручувало шорсткого снігу під самісінькі стріхи. Грудень місяць. Ночі довгі, як год, день короткий, наче подих. Був третій день Пилипівки. Кожен очікував празника Варвари.
З нього починає добавлятися день. Свята Варвара ночі увірвала, кажуть, і не даремно.
А там, дивись, і на весну поверне. Підремонтувавши діжку, дід Олексій вийшов на вулицю вдіхнув морозного повітря. На узліссі, вкриті снігом чатували молоді сосни,.На подвір'ї Штимів Дмитро з матір' й дружиною Мартою вправлялися по господарству.
В обійсті Штимів життя текло, як і раніше. Хоч не було ні батька Сави, ні Гаврила, але залишався споконвічний, невідомо ким і коли заведений порядок: як тільки попоралися біля худоби, зразу й спати полягали.
Десь близько опівночі приснився Дмитрові сон. Стоїть він над кручею біля Чортової ями. А на другому березі покійні батько. Поруч з батьком кінь Султан, а позаду коня– Христантій за хвіст учепився. Кінь не встоїть на місці, виграє, пручається, от -от вирветься і втече. Батько намотав повід на руку, кличе Дмитра до себе. Не роздумуючи, Дмитро плигнув з кручі у воду, і, дивно, чомусь не шугнув у холодну глибочінь, а залишився на поверхні, поплив до протилежного берега. А коли вибрався з води, то батько з Султаном був уже далеко, десь аж під Ярошами. Дмитро кинувся навздогінці і таки наздогнав батька біля самого мосту. Десь зовсім близько прогуркотів поїзд.
– Що, сину, прийшов?– запитав батько.
– Та як бачите,– Дмитро винувато підняв голову і побачив мертвого батька. З перерізаного горла поштовхами, валом цибеніла кров. Кинувся Дмитро– сну наче й не було. Прислухався. Біля стайні хтось відбивав замки, відчиняв двері, ворота. Конокради. Дмитро підвівся з полу, підійшов до вікна. В дворі чутно неголосний гомін, тупіт копит, іржання потривожених коней.
– Гавриле, Марто, мамо!– стиха позвав Дмитро, та ніхто йому не відповів. Гаврила взагалі не було, забувсь спросонку. Мати спала на печі, не чула. Марта ж хоч і спала з ним на полу, але теж не розчула. Міцний і солодкий перший жіночий сон. Дмитро штурхонув Марту під бік. Марта щось буркнула, перевернулася на другий бік. Дуже вже не хотілося Марті вилазити з-під теплого ліжника. Дмитро, наче привид, в одних полотняних підштаниках і сорочці, снував від одного вікна до другого, але шибки в хаті понамерзали, нічого не було видно. Дмитро став хукати на шибку і таки прохукав на візерунчатому від паморозі склі маленьку проталину, припав оком. Те, що він побачив, вразило його. Двері стайні, ворота були відчинені навстіж, конокради виводили коней.
Дмитро перетворився в слух, та нічого ні почути, ні розібрати не зміг. На його любимому білому коні хтось гарцював. Дмитро помітив ще двох вершників, решта коней була прив’язана до сідел. Значить, у стайні не залишилось жодного. Раптом хтось вйокнув. Кидаючи з-під кованих копит шмаття спресованого, рипучого снігу, і, здіймаючи позад себе полотнище білої куряви, коні рвонули з місця. Приглушений сніжною цілиною, поволі згасав десь у далечині тупіт кованих кінських копит.
– Піду, хоч гляну вслід своєму вірному Султану,– в розпачі зітхнув Дмитро.
– Вслід тупицею,– буркнула Марта.
Дмитро накинув на плечі кожуха, вступив на босу ногу в мокрі нахололі сукнянки, відчув холодну й м’яку, зім’яту на порохняву вустілку. Зняв защіп-ку, вийшов у сіни. Стогін копит віддалявся, стихав, гув уже десь біля Вузької– притоки Псла.
Дмитро згадав сон, батька і відчув, як якась невидима сила потягнула його надвір. Дмитро гримнув засувом, відчинив сінешні двері, ступив на припорошений снігом ганок, виглядаючи за причілок, перегнувся через перила. Рипнув під ногами молодий сніг. Нічну тишу розітнуло іржання Султана, і тієї ж миті кинута ласом петля міцно обхопила Дмитрову шию.
– Ну що, Гора? Гайда, поїхали!– сказав хтось.– Лівша, прав його.
Пришпорений Султан оглянувся на господаря, жалібно заіржав, рвонув у намет. Витягуючись у струну, мотузка висмикнула з ґанку важке Дмитрове тіло, кинула головою в сніг. Тріснули перила. Кінь поволік Дмитра по снігу на промежок. Пекучий біль і холод розтікались по тілу.
Розпачливий страх охопив Дмитра. Голова, плечі то занурювалися в сніг, то виринали, билися об мерзле груддя, в кишені кожуха цокотіла об щось Дем'янова мідна підківка.
Десь біля берестини Дмитро загубив спочатку один валянок, потім другий... Відчувши пронизливий холод в усьому тілі, вхопився за вірьовку. Намагаючись ослабити петлю на шиї, побачив високого вершника і міцну, приторочену до сідла вірьовку. Напружуючись, як струна, вона то виринала з снігу, то знову занурювалась у нього, час від часу бринчала, наче волосінь, якою виводять у Вузькій велетенських сомів. Більше він вже нічого не бачив.
Сидір Холоша, на прозвище Лівша, пришпорив Султана, помчав у бік Вузької. В одних підштаниках, у сорочці, бо давно загубив кожуха, Дмитро виринав з однієї кучугури і пірнав в іншу. Присідаючи на задні ноги в глибоких заметах, кінь тягнув Дмитра на голу ріллю. Намертво затягнутий петлею, Дмитро вже не відчував ні снігу, ні мерзлої оранки. За якісь п’ять-десять хвилин його тіло перетворилося на мішок з кістками. Побачивши те, Сидір вирішив зрізати кут, проскочити вільшником, та мертве тіло застряло між дерев. Султан на мить зупинився, але наляканий занесеним над крупом кнутовищем, рвонув. Тіло лишилося в защемленні, а відірвана, залита кров’ю голова ще довго теліпалась на мотузці, і страшний оскал її зубів міг налякати кого завгодно, тільки не Лівшу. Згодом на тій голові налип товстий шар багряного снігу. Відчувши полегшення, Сидір зупинив коня, відрізав мотузку і поїхав у бік Жабокриків, наздоганяти товаришів.
Рештки Дмитра розшукали на другий день і тихо поховали на байрачанському кладовищі.
– Бач, Дмитро думав вціліє, як не піде на війну. А воно як смерть то і дома пощез, гомоніли байрачани.
Становий пристав Гуржій знову приїхав у Байрак після похорону Дмитра Штима. Хоч як такого похорону й не було, бо нічого було ховати, окрім кісток, які зібрали на ріллі, в снігу та по дорозі і, мабуть, ще не всі визбирали. Те, що залишилось, весною витане з снігу.
Довго розслідували те жорстоке вбивство, та так і не дійшли істини. Хоч уже й минув деякий час, ясно було тільки, що вбивство було вчинено з метою помсти за відрубану руку.
Мабуть, здогадувались конокради, що хазяїн неодмінно вийде, щоб глянути услід своїм коням, і не помилилися. Вбивць так і не знайшли. Була підозра на деяких байрачан, жителів сусідніх з Байраком сіл і хуторів. Особливо тих, що були безрукі. Але, як потім виявилося, майже всі вони втратили руки на війні або за інших обставин. Нова війна тільки ускладнила справу. З фронтів поверталися нові каліки. А тому слідство велося абияк.

28
Ту зиму Олена ледве перезимувала, ледве дотягла до весни, такою вона видалась холодною, сніжною і затяжною. І з тих пір на все життя не злюбила зими.
Морози сікли майже до кінця березня. А тут раптом виглянуло сонце і за два дні до Теплого Олексія з'їло весь сніг. Загомоніли струмки, озера. Все ожило, забуяло, зацвів луг.
І на цей раз по весні Олена не витримала, встала. Навесні вона завжди оживала.Олена піднялася з постелі, і хоч вернулася голова, підламувались ноги, вийшла на вулицю. Весна була хоч і не рання, зате дружня.
Зіпершись на кілок ліси, Олена ледве стояла. Від слабкості земля і все навкруги пливло, вертілося, наче млинок. Щоб не так погано було і щоб не впасти, Олена злягла на тин, вдивляється в вулицю. Глядь, аж по вулиці мимо Павлишів дід старезний іде, голова й борода білі, наче в молоці скупані. Олену наче хто в спину штовхнув. Вона на мить випросталась і, продовжуючи триматися за лісу, пішла.
– Господи, і де він взявся? Їй-Богу, святий Миколай!– прошепотіла Олена. Ще раз уважно, для певності, подивилась на діда, чи бува не тутешній, і остаточно вирішила: ні, не тутешній. В Байраку вона його раніше ніколи не бачила, та й у навколишніх селах та хуторах– теж не стрічала.
– Побий мене Бог, їй-бо, святий Миколай-угодник!– Олена хотіла вийти на середину вулиці, вклонитися святому, та ноги наче повростали в землю, заніміли, не несли.– Та що ж це таке?– Олена тричі перехрестилася. «Свят, свят, свят!» А дідок тим часом порівнявся з Оленою, прорік:
– Бачу, хворієш, молодичко!
– Та хворію! Здоровля зовсім немає,– ледь мовила.
– Якщо хочеш виздоровіти, постуй від сьогодні дванадцять тижнів.
– Як скажете, так і зроблю,– зраділа Олена.– Я й двадцять постуватиму, аби тільки минулося!
– Двадцять не треба. Вистачить і дванадцяти.
Олена хотіла сказати, що вона вже постувала тиждень, бо наступив Великий піст, та старий ступив кілька десятків кроків, звернув у провулок і наче крізь землю провалився.
– Побий мене Бог, святий!– прошепотіла Олена і, відпустивши пругкий кілок ліси, пішла, де ті й сили взялися, на середину вулиці, вдивлялася в сліди. Сліди хоч і нечіткі, а все ж були. Босі ноги, з вузлуватим великим пальцем, добре відбилися в кількох місцях. Олена ще довго йшла вулицею, чатуючи слід, навіть про хворобу забула. Біля Штимів слід раптом урвався. Олена зупинилась, подивилась вздовж вулиці, потім на небо. Ніде нікого! Їй-бо, на небо вознісся.
– Ні, таки святий! Інакше де б він подівся? Хіба, може, в який двір завернув так, що вона й не помітила? А що? Одвихнулась і прозівала. Тільки як? Вона ж весь час дивилася. Ні, святий, святий! Прости мене, Господи, святий і праведний, великодушний і милосердний, що подумки гріх на душу взяла, перевіряти стала. Того й сліди побачила. Це ж Бог мені спасіння послав,– мовила тихо.
Олена хутенько повернулася назад і, здавалося, вже не бачила нічого довкруг: ні слідів, ні журавлиних ключів, що тягнулися від косогору. Біля двору спритно відкрила хвіртку, струнка, рівна, наче й не хвора зовсім, ввійшла до хати.
29
Була рання весна, світило, ярилось сонце. Павло Ригір в кінці дня ішов розташуванням резервної частини в уборну, по солдатському в гальйон. Гальйон був розташований під парканом, у заростях бузини. Заклопотаний думками про домівку, Павло не звертав уваги на зустрічних, таких же, як він, служивих. Офіцери тут бували рідко, а тому Павло не боявся напоротися на когось із них і отримати дисциплінарне стягнення або наряд поза чергою. Він навіть не знав, що Микита Матвієнко теж знаходиться тут після легкого поранення. Раптом його увагу привернула метушня справа по ходу, в глухому, порослому ще торішньою кропивою і бур’яном кутку. Він звернув туди, пришвидшив крок.
– Це ти, Дем’яне?– забачивши двоюрідного брата Дем’яна Росєйку, запитав Павло.
Дем’ян стояв на стежці, що вела в невеличкий кленовий гайок, мабуть, когось чекав. З-під невеликих ошатних дерев долинав стриманий гомін, дитячий зойк, сопіння.
– Туди не можна,– Дем’ян на мить оглянувся на те вовтузіння, перегородив Павлові дорогу. Павло відсторонив його руку, гунув під клени.
– Куди ти? Сказано, не можна,– прошепотів услід йому Дем’ян, аби не привертати увагу сторонніх. Та Павло не звертав на нього ніякої уваги.
В кількох кроках від себе, в картатій тіні кленів, Павло побачив тоненькі, гострі в колінах, дитячі ніжки, що мляво і безвільно коливалися в такт рухам якогось здорованя. Ще троє метушилися поруч, тупотіли ногами, стримано іржали, чекаючи своєї черги. В нестримному нападі хіті рвали цупкими пальцями дитяче тіло, котре так і не встигло стати жіночим, обмацували руки, стегна, які то ховалися, то визирали з-під порівняно ще молодого солдата.
– Хватить тобі, кінчай! Моя черга,– мнучи в руках ще зовсім маленькі груди-грудочки, важко, зле сопів біля вуха уже немолодий новобранець. Ще інший, з правого боку, тягнув до себе руку дитини, вкладав у долоню пругкий дітородний орган. Третій робив невідомо що, бо не видно було за тими двома. Він намагався то спереду, то ззаду доступитися до тіла. Павло наблизився до них майже впритул.
Звичайно, молодому здоровому чоловіку, що кожної ночі звик спати з жінкою, нелегко в солдатах. Павло теж ще молодий, недавно тридцять виповнилось– розумів, і все ж.
А, може, й це така ж, як безліч інших, що вештаються довкруг, шукають пригод. Учора зустрів одну, вишмигнула з кущів, років дев’ять, не більше.
– Ей, ти, підійди поближче! Не бійся,– гукнув Павло.– У тебе сором є чи немає? Ех, ти, худорба. Візьми полтинник. Не бійся. Бери! За так даю. Гроші зараз дешеві. Ех ти Ксана! Ганя? Теж ім’я. Мабуть, мало ти, Ганя, ангелу своєму молилась.
Про доросліших жінок, які зграями кружляють навколо військових частин, прислуговують, у Павла й думки не було, але ж тут дитина.
Дівчинці й справді було років вісім, щонайбільше десять.
– Ви що, подуріли?– крикнув Павло.– Та вас же завтра всіх військово-польовий суд...
Павло не доказав. Тієї ж миті хтось позаду вдарив його по голові. Павло втратив свідомість.
– Добий його, Микито.
– Хай живе!
Микита Матвієнко, а то був він, легко міг би прикінчити Павла, та побоявся: надто багато свідків. Дасть Бог, ще буде час. Поквитається колись віч-навіч у бою.
– А не здасть?
– Побоїться. Я його добре огрів. Постарається забути те, що й знав, а ні– допоможемо.
Перепиняючись хіттю, голос Микити тремтів. Тим часом Дем’ян Ро-сєйка влягався на Соню, так звали цю нещасну дівчину, яку вдалося їм заманити в кущі.
Руки, ноги, все тіло Соні було безвільним, але те не зупинило Дем’яна, він продовжував терзати вже мертве тіло, а позаду, важко дихаючи і чекаючи черги, напирали, підганяли Дем’яна ще двоє.
– Невже померла?– подивувався Микита. Та затуманений пристрастю мозок не хотів нічого розуміти, сприймати очевидне.– Ну й нехай. Нам то що?
Зробивши свою справу, Дем’ян вивільнив місце Микиті.
А коли Павло прийшов до тями, нікого поблизу вже не було. Землю поволі огортали бузкові сутінки. У голові немилосердно дзвеніло й гуло, на лівому виску нервово тіпалась тоненька жилка– таке, наче з глибокого похмілля. Павло повернув голову вбік, побачив ще майже дитячі, але в чомусь уже й жіночі ноги, білі, нерухомі грудочки грудей, синє тіло, гарний смаглявий овал обличчя, русяве, локонами спадаюче на лоб волосся, зціплені зуби, покусані до крові губи– і зразу все згадав, звівся на ноги, деякий час, похитуючись, постояв над мертвою і, піднявши легеньке, без жодних ознак життя тільце, поніс його вздовж паркану, за межі розташування частини. Біля неглибокого, в коліно, учбового окопу зупинився, роззирнувся, поклав тіло на дно окопу і тільки тоді помітив, що ліве око мертвої наполовину відкрите. Павло обережно прикрив його, постояв якусь хвилину, загорнув яму.
Повернувшись в казарму, мовчки ліг.
«Сказати чи промовчати,– точила мозок думка.– Промовчати– сказа...»
– Гляди, бовкнеш, вб’ємо,– почувся з темряви чийсь незнайомий голос, і Павло остаточно вирішив: треба мовчати.
30
Після того, як почала постувати, Олена потихеньку пішла на поправку. Вірила: раз вже святий чоловік пообіцяв, що виздоровіє, то так воно неодмінно й буде. Бог-таки дав, послав нарешті і їй поміч. Почув-таки її молитви, змилувався справедливий і милосердний. Через тиждень Великий піст закінчується, а Олена тільки три тижні одпостувала. Ну, та нічого, буде постувати далі.
Наближалась Вербна неділя. Лукія готувала в макортеті квашню, пробувала на зуб проросле в ночвах жито, вивіряла, чи є в ньому солод.
– Хватить вже тобі киснути, всолодало,– Лукія зсипала жито в макортет, заколотила гречаним борошном.– Тільки пройдуть святки, треба буде позолити в жлукті гречаним попелом сорочки.
Дні стояли теплі, сонячні. Весна вступала в свої права то весняним водограєм, то викинутим просмоленим листочком, то розпухлою брунькою, то зеленою голкою трави, піснею пташки, зігрітою першим сонячним промінням, прохолодним струмком.
Незчулися, коли й пора польових робіт підійшла. Спочатку кинулись сіяти ярові, а як відсіялись, стали садити городину, орати, хто не встиг восени, під пар. У Ригорів, та й не тільки у Ригорів, восени орати було нікому. Всі чоловіки, за винятком тих, що в літах і підлітків, були на війні. Виходили з положення хто як міг. На посівну, на оранку виходили старі й малі. Де в кого на господарстві залишився один із синів. У Ригорів не взяли на війну Василя, меншого сина.
– Прийдеться тобі, Олено, й на цей раз у поле їхати,– несміло запропонував дід Олексій.
Свекру, який стільки возився з нею, до того ж ще й відносився наче до рідної, Олена відмовити не наважувалась. Не змогла, хоч потім і картала себе.
Другого дня, на заході сонця, Василь та Олена доорали клин і рушили додому. Тільки виїхали на Беєву гору, дивляться, біжать їм назустріч Лука та Василько.
– Невже щось трапилось?– холодком пройшлося під грудьми. Василь нетерпляче стьобнув хворостиною волів, та воли, засмикані за два дні, як ішли, так і продовжували йти. Олена встала з воза, хотіла побігти назустріч, і не змогла, забракло сил, так налякалась. Заспокоїлась тільки тоді, коли побачила усміхнені обличчя дітвори.
– Тато приїхали. Тато приїхали!– зраділо кричали Лука та Василько.
Тьохнуло, похололо в Олени серце. Мало з возу не впала. Від радості зовсім ослабла, ледве додому доїхала. Зустріла Павла за двором, впала на плече, заплакала.
– Живий! Хазяїне мій, дорогенький і золотенький.
Павло стояв, гладив її вузеньку, що дрібно тремтіла від плачу, спину, заспокоював.
– Не плач. Якось воно та буде.
– Ну що, закінчилась вже та розпроклятуща війна?– стурбовано запитувала Олена.
– Куди там?
– А ти ж як? Надовго?
– Ні. Ненадовго. У відпустку після поранення.– Павло хотів сказати Олені, що в першому ж бою резервної частини стріляв по ньому Микита Матвієнко, хотів, видно, вбити, та тільки легко поранив, але передумав, щоб не хвилювалась, запитав.– А як там твої?
– Та нічого, брикаються по-домашньому.
Ось уже п’ятнадцять років Олена заміжня. І за всі ці роки мати ні разу не була в їхньому дворі. Затялася. Злоститься, що дочка всупереч її волі вийшла заміж.
– Кажуть, Дмитра Штима вбили?
– Та вбили. Конем у вільхи затягли і голову відірвали. Страшне було. А Лукіїн Степан врем’я не тиря. Харитина Штимова таке як понесла від нього. А воно ж гріх.
– Ну, то хай жениться.
– Та прийдеться. А де діваться, як живіт до носа розіпре.
– Давай, Оленко, сходимо до твоїх!– запропонував Павло.– Все-таки війна, сьогодні живий, завтра– ні.– І знову згадав Микиту, націлену на нього гвинтівку. А, може, то й не він. Може, то йому здалося, може, Микита тільки хотів вистрелити, а вцілив у Павла німець.
Тим часом Павло показав Олені хромові чоботи, бритву, наказав:
– Заховай у скриню.
Павло ще в кадетському училищі в Полтаві служив ординарцем у Петра Штима, і той за віддану службу, товариську вдачу подарував Павлові дві пари чобіт.
– А в нас Пріся померла,– сповістила новину Олена.
– Як тільки й зміг сказати Павло.


31
Хоч і не вчащала Палажка до Павлишів, зате Павло з Оленкою не раз навідувались до тещі в свята: носили вечерю, колядували, наставляли Новий рік. Палажка хоч і не любила веселого вдачею і щирого серцем Павла, та душею трохи відійшла.
Павло нашвидку поголився. Олена тим часом одягнула білу сорочку з дрібним різьбленням і вишитою по прошві червоною й чорною заполоччю мережкою, обгорнула навколо стану шовкову плахту, ще й зелену корсетку поверх шаллю з китицями підв’язала, зап’яла кашеміровий платок– і до матері в гості. Павло, у вишитій хрестиками сорочці, кинув картуза набакир, слідом за Оленою вийшов на вулицю.
Промежком підійшли до тещиного двору, нечутно зайшли в хату. Палажка й Іван якраз обідали. Іван помітно постарів, був геть увесь сивий і наче аж осів, став ще менший, дрібніший. Палажка трималася.
– Щасливі, раз на обід нагодилися,– всміхнувся Іван.
– Сідайте до столу,– припрошує Палажка.
Палажка саджає Павла на покутті за скриню, заслану скатертиною, ставить пляшку горілки. Де й взялися пампушки, капуста, холодець. Павло взяв на столі розцяцьковану дерев’яну ложку, перехрестив рота, потягнувся до мальованої миски з борщем. Повечерявши, виглянув у вікно. Місяць, червоним півколом обведений, прямо на причілку висить. «На вітер»,– зітхає Павло, бо збирався після свят перекрити повітку.
– Не печалься, Павле, після молодика неодмінно розгодиниться,– заспокоює Палажка.
– А я оце тільки з госпіталю,– розповіда Павло.– Вчора приїхав. Лежали в госпіталі з земляком Захарієм Даценком з хуторів. Разом і до станції їхали. Зараз десь додому добивається. А ще раніше з його братом Миколою.
– Які-то земляки?– втрутилась Олена.– Хутір той бозна й де.
– А я такий хутір чула,– сказала Палажка.– Тільки ні разу там не була. Нікого не знаю.
– Е, там на війні, якщо й з Полтави, то земляк, а не те, що з хутора,– розважливо говорив Павло.
– А Олена прямо хворіє без тебе,– пожалілась Палажка.
– Та знаю, а що поробиш? Як то кажуть, кому война, а кому мать родна,– невизначено промимрив Павло.
– Ну а ти, як там служиш?
– Слава Богу. Служба в мене тепер легша. Ординарцем був у підполковника Табура. Як узнав, що земляк, взяв до себе. Він теж з цих країв. Мо, хоч живим остануся в тому пеклі,– сказав Павло. І знову згадав наведену на себе гвинтівку Микити, поранення.
– Та Табурів і тут, і в Лісках чимало,– пошкріб потилицю тесть.– Знаття б чийого батька син, мо, Прокопів; можна було б гостинця передати чи що, в гості зайти.
– Та то так,– перебила чоловіка Палажка.– Тільки воно, мабуть, лучче б було, якби ти, Павле, більше не ходив на ту кляту війну, хай вона сказиться.
– І то так,– погодився Іван, встаючи з-за столу, і, про всяк випадок, наближаючись до вікна, чи ніхто не підслуховує.– Тільки як він не піде? Хіба він хазяїн собі? Що захотять, те й зроблять. Гонять, як скот на убой. Кому і хто потрібен?– Іван нахилився, притис лоба до шибки так, що той аж побілів.– Оце так-так, справжня зима надворі. Поранилися ми з сівбою, ще он холоди будуть...
Голови присутніх повернулися на його голос. І справді, за вікном летів сніг.
– Завтра, Павле, прийди до нас. Тільки сам, без Олени,– наказала Палажка.
– Гаразд, мамо. Як скажете, так і зроблю, ваше слово для мене святе. А зараз підемо з Оленкою додому, ви вже не обижайтесь, і так припізнилися.
– Ідіть, ідіть, діти,– раділа Палажка і, вже звертаючись до дочки, виказувала.– Е, гріх тобі, Оленко, на такого чоловіка обиджатися. Такий вже плохий, такий гарний на вдачу, хоч в ухо бгай. Я вік звікувала, а такої прийомної людини не бачила.
Іван і Палажка провели дочку й зятя аж до вигону. Було тихо. Крізь хмари пробивався, сіяв тьмяне срібло місяць, рипів під ногами свіжий сніжок. На Чугуївці, Кутку, Гнидівці співали перші півні. Зрідка вили собаки. Було десь близко опівночі.
32
Дід Мусій давно збирався відділити Павла з сім’єю. Від весни до жнив можна й хату збудувати. І хай не буде в ній ні печі, ні лав, іншої утварі, та жити в ній можна.
Василько і Лука, вважай парубчаки, допомагали будуватися. Лісу дід Мусій виділив небагато: тільки на сволоки, сохи, крокви та лати. Стіни зліпили з глини. Хоч гарної глини поблизу й не було, кругом пісок. Возити глину доводилось бозна й звідки, мало не з Лісок, з-під Луки. Тільки збудувалися, а тут війна. Так і не пожили Олена й Павло удвох у своїй хаті. До зими зі свекром Олексієм збудували піч, перевезли на нове подвір’я господарську утварь, воза, придбали волів, корову, коня. Незчулися, коли й на ноги зіп’ялися, а тут і весна прийшла. Оскільки Павло був на війні, Олена жила то в своїй хаті, то в свекрів. Ходила туди-сюди, як переїзжа сваха. А як повернувся Павло, стали жити вдома, на відділі, недалеко від свекрів.
Наступного дня Павло, як і обіцяв, прийшов до тещі. Палажка вклала його на ослоні, довго натирала ногу травами, потім наколола якимось зіллям. До вечора ногу рознесло, зігнало, як гору. Шкіра нап’ялась, посиніла, нога в жоден чобіт не влазить.


33
Ішов страсний тиждень, чистий четвер, наближалася пасха. Отець Сергій повертався додому з чергового богослужіння, з вечірні. Дома на батюшку чекали Платон Баламут і Юра Кряжев. Отець Сергій був по суті єдиною на весь Байрак освіченою людиною, і вони часто заходили до нього погомоніти, поділитися новинами..
– А чого це ви не на службі?– після христосання запитав батюшка.
– Вибачте, Юра тільки з поїзда, а я з Коломійцевого, з Срібної гори.
– З Коломійцевого?– отець Сергій ледь помітно всміхнувся, мовив.– Прийшов якось до мене прихожанин Іван Білик з Коломійцевого та й каже:
– Не люблю, батюшка, своєї благовірної. Батьки звели– розведіть. Десять год одмучився– досить. Я розумію– воля батьків священна, але батьки померли, по-людськи пожити хочу.
– От що я тобі скажу, раб Божий. Гріх великий те, що ти задумав.
– Якби ви побачили, як ми живемо з Веклою, неодмінно б благословили.
Виявляється, Іванів прадід мав багато землі, яку потім розділив між синами. Двоюрідні брати Никофор і Федір зібрались на сімейну раду і ви-рішили одружити Івана і Веклу, щоб знов зібрати багатство докупи.
– Я розумію, раб Божий,– сказав я Іванові,– тільки не гріши ти на своїх батьків. Вони не винні. Не батьки звели вас, а Господь. Переконай себе в тому, що всі твої напасті– за твої гріхи, а гріхи треба покутувати. Не ремствуй. Тільки тоді Бог відкриє для тебе нове життя. Доля кожного, раб Божий, написана в Бога на скрижалях у книзі життя, і ні тобі, ні мені не дано її переписати. А хто спробує йти наперекір волі Божій, стане ще нещаснішим.
– Спочатку Іван наче й погодився зі мною, та через деякий час знову прийшов.
– Дуже мені прикро, раб Божий, що ти не зрозумів мене, що ти не поважаєш не тільки своїх померлих батьків, але й до волі Господа Бога нашого не прислухаєшся. За це впаде на тебе кара Господня,– кажу йому.
– Нехай падає. Я згоден. Вона вже впала. Краще кара Господня, ніж таке життя. Жаліти не буду.
– З цим тільки до архієрея,– розвів я руками.– Йди в Полтаву, там у соборній церкві тобі скажуть, як його знайти.
– Ну, так чого ж він не пішов до архієрея?– запитав Платон.
– Ходив і не раз, а тричі. В Полтаву не близький світ, верст шістдесят з гаком одмахає. Прийде,– то архієрея нема, то не приймає. На третій раз все-таки прийняв.
– Ну й що ж він йому сказав?
– А те, що й я. Що ми могли йому сказати. Нашими устами глаголить Бог і істина.
– Дивно. Ніхто в хуторі так дружно не живе, як Іван з Веклою,– подивувався Платон.– Їдуть з поля. Обоє натомлені позаду гарби ідуть. Іван і каже Веклі: «Сідай хоч трохи під’їдь, хай ноги спочинуть». А Векла йому: «Сідай лучче ти, я не вморилась». Та так і йдуть удвох до самого дому. Ніколи б не повірив, що вони разлучались,– сказав Платон.
– А що вони вдвох не могли сісти і їхати?– подивувався Юрко.
– Як це вдвох?– знизав плечима Платон.– З поля ж їдуть. Воли натомлені, ледве плетуться.
– А?!– так і не зрозумівши вчому ж суть, вигукнув Юра, вдаючи, що для нього все ясно, сказав.– А ви знаєте, отче, що війна, скоріш за все, буде програна, бо міністрів і військових призначає не цар і навіть не цариця?
– А хто ж?
– Гришка Распутін.
– Доцарювалися. То Катерина дом терпимості при дворі влаштувала, тепер Гришка Распутін.
– На передовій німці листівки кидали, сам бачив,– похвалився Платон.– Кайзер снаряди лінійкою міряє, а наш цар у Гришки Распутіна... оте саме... гм...
– А де ж церква? Куди вона дивиться?– запитав Кряжев.
– Церква завжди там, де їй і потрібно бути. Церква у всі часи засуджувала розпусту, повальний гріх, розпад? Хіба отець Гермоген не вступив у двобій з сатаною Распутіним? А ієромонах Серьожа Іліодор, які тільки тяжкі муки прийняв і все ж не здолав диявола. Сам з козаків, а забіг від распутінського й царського гніву аж у Фінляндію. Е, хлопці, знав я Серьожу. В одній семінарії вчилися. Святий, я вам скажу, чоловік. Він і за кордоном не перестав боротися з іродом. Його всі любили: і семінаристи, і наставники. А ти кажеш церква. Церква теж не всесильна. Тільки в Бога влада над усім.
– А в Бога, видно, руки до всього не доходять...– зауважив Платон.
– Таке казати, сину, великий гріх. Покайся.
Платон недбало, для годиться, перехрестився, продовжив думку далі:
– Я, отче, хочу нагадати вам про Катерину. Построять полк для смотру, а вона йде, видивляється. Хто сподобався, того забрала. Одну лише ніч переспить обранець в обіймах цариці і безслідно щезає.
– Неправда, вірніш, не вся правда. Князів, поміщиків, за певні послуги цариця винагороджувала: віддавала в спадок цілі губернії, маєтки. А одному бідолазі, трохи, мабуть, біднішому, але й вправнішому за всіх, пообіцяла: скільки пробіжиш від сходу до заходу сонця, скільки й твого. Біг нещасний, дивиться, сонце шапкою на захід поїхало. З останніх сил наддав ходу й упав. Конаючи, зняв шапку і вперед кинув: «Оце аж поки моє».
Всі розсміялися.
– Якщо Бог допускає розпусту, то це ще не значить, що він безсилий,– зауважив отець Сергій.– У цьому світі безперервно йде боротьба між Богом і дияволом, між добром і злом. І тому, хто звертається до Бога, Бог рано чи пізно допомагає. А той, хто відвертається, навмисне грішить, попадає під владу диявола, а потім у скруту.
– І це ви вважаєте справедливим, влаштованим по-Божому?– знову вихопився Платон.
– Я думаю, що справедливо. За Божим задумом кожна людина вільна в своєму виборі. Душа, являючись невід’ємною частиною Бога, повинна мати й притаманну Господу вільну, неуярмлену волю.
Устимко й Тетяна, видно, допряли, про що мова, стиха захіхікали.
– Ану, дітки, лягайте спати. Нічого вам слухати дорослі розмови.
– Нічого їх розказувати,– розсудливо мовила попадя.
– Не твоя-то справа, матушко,– зауважив піп Сергій.– Ми не дурниці плещемо, а за Росію-матінку вболіваємо.
А тим часом Устимко й Тетяна повлягалися на теплому черіні, принишкли.
– А в Петрограді про Катерину й зараз дивне розказують,– зауважив Юрко, як тільки-но матушка вийшла з світлиці.– В Петродворці підвали станками забиті. Я думаю, ви здогадуєтесь, якого призначення ті станки?
– Якого?– не второпав Платон.
– Станки для любовних утіх.
– Он як!
– Брехня, не може такого бути!– заперечив піп Сергій.
– І зовсім не брехня. Якби ви тільки знали, скільки для цієї справи станків і пристроїв існує, то ви б не казали. Людський розум тут особливо винахідливий. До єзуїтства.
– Значить, те, що Катерина вмерла під жеребцем, не вигадка?– запитав у Юрка Платон.
– Ні, не вигадка. Цариця чим старішою ставала, тим робилася хтивішою, і дійшла до того, що лягла в виготовлений спеціально для неї муляж кобили. Як тільки жеребчик пристроївся, заіржав, забрикав від задоволення, служитель і штрикнув його швайкою в гомілку. Всім уже набридли витівки цариці. Жеребчик від болю сказився, смикнувся і виволік усі бандури з цариці. Сказав би відвертіше та, мабуть, діти не сплять.
– Брехня-то, мабуть. Цариця, кажуть, була звична й не до такого,– зауважив Платон.
– Перестаньте, ради Бога, говорити про таке в моїй хаті,– запротестував отець Сергій.
– Зараз батюшка скаже, що то диявол її призвів до такого за боговідступництво.
– Я взагалі не хочу говорити на цю тему.
– Невже ви, священик, слуга Бога, не відчуваєте своєї провини?
– В тім-то й біда, що відчуваю і дуже від цього потерпаю. Набагато більше, ніж ті, хто таке творить. З одного боку це добре, що відчуваю, бо це очищає мене від скверни, і водночас погано. Тяжко нести, окрім свого, ще й чужий хрест.
– Таку долю вибрали,– розсудливо сказав Платон,– Я поліцейський, теж різної скверни на віку бачив, перебачив.
– Я не заперечую. Я зовсім не про те хотів говорити: не про скверну царів.Мене більше хвилює простий люд, його доброчесність. Що з ним буде після всіх оцих війн, революцій і потрясінь. Мені хотілося б знати, куди ми йдемо, що буде з нами завтра? Чим ми будемо жити, дихати, в що вірити, на які ікони молитися, які хоругви нести?
– При чому тут Бог, ікони?
– А при тому, що розумна людина не може відкидати Бога. Хто не знає нічого– вірить у Бога. Хто знає небагато– відкидає Бога. І лише той, хто взнав дуже багато, докопався до істини, до першопричини всього, знову повертається до Бога. Такий, по суті, невідворотній кругообіг пізнання.
– Згоден, у вірі є раціональне зерно, мораль. Хоч і убога,– всміхнувся Платон.– Не хотів би вас кривдити, але прийдеться. Всяка релігія– це рабство.
– І покора перед невідомим Богом. Більшовики хотять визволити людину з рабства, принести людям рівність і волю,– додав Кряжев.
– Бог і так дав це кожному від народження. І, взагалі, рівність і воля– це марення, забаганка. Хотілось би, щоб ви вточнили, від кого і від чого воля? Для мене це дуже важливо. У Святому письмі сказано: пізнайте істину, і вона зробить вас вільними.
– Не розумію...
– Справа в тім, що абсолютно вільна від усього людина рано чи пізно стає рабом іншої людини, згубної звички, пристрасті. Людина– слабка істота, а тому краще хай вона буде рабою Бога. Тільки тоді вона стане вільною.
– В цілому я згоден з вами,– сказав Юрко.
– Тоді як же обіцянки більшовиків? Як їх зіставити з реаліями життя матеріального і духовного? Їхні обіцянки рівності й волі– шулерство. Взяти, знищити в свідомості людей єдиного Бога і замінити його іншим. Боюсь, як би згодом не вийшло підміни ікон, хоругв, богів. Розумієте,– така підступна і, зрештою, підла ціль, ліквідувати справжнього Бога, щоб потім тихенько самому зайняти його місце.
– Невже це можливо?– майже одночасно вигукнули Платон і Юрко.
– В тім-то й справа, що неможливо. Бо все це від диявола. А все, що не має Божого Благословіння, не вистоїть. Може, ошукані більшовиками люди й приймуть подібних богів, увірують в них, але ненадовго. І чим охочіше сприймуть, тим безжалісніш потім розтопчуть і забудуть. За самозванство, обман, відсутність святості кара буде лютою. Ви юрист,– звернувся піп Сергій до Юрка,– і добре знаєте, як в історії поступали з лжецарями і лжепророками. З лжебогами буде ще гірше.
– Згоден, що так може бути, але може й не бути. Скажіть, будь ласка, що дає релігія, наприклад, мені? Який з неї зиск?– запитав Платон.
– Мені тебе жаль, раб Божий, бо твоя душа никає в нетрях. А ти випусти її на світ Божий і взнаєш, що Бог при народженні не обіцяє людині рай або пекло. Ми самі вибираємо їх.
– Але ж і пекло, і рай– теж вигадка,– заперечив Платон. – Звідти ще ніхто не повертався, мабуть, там набаго краще, інакше хтось би та вернувся,– пожартував Кряжев.
– Ні, молодий чоловіче, не вигадка. Якщо жити нечесно, то життя може перетворитися на пекло ще за життя.
– Згоден.
– Навіть якщо б це було вигадкою, то конче потрібною, бо хто з нас не прагне безсмертя? І якщо тілесне безсмертя неможливе, то безсмертя душі влаштовує багатьох. Зрештою, Бог на Страшнім суді обіцяє зцілення й тіла. Блажен, хто вірує, бо все, що робить людина на землі: будує, руйнує, творить добро– не що інше, як спроба продовжити себе в справі. Невже пустка і холод в душах мільйонів, що утворяться від прийняття матеріалізму, кращі? Страх перед завтрашнім днем, перед смертю– ось що принесе ліквідація віри. Віруюча людина сприймала смерть, втрату, горе, як волю Божу. І йти супроти тієї волі– великий гріх. А горе, випробування– це не що інше, як тимчасова перепона на шляху до справжнього успіху, і цю перепону треба перебороти, щоб потім Бог винагородив за благопослух: терпіння й покору. А нарікання, звинувачення когось у своїх бідах рівнозначне наріканню на Бога. Шукаючи винуватого десь, а не в собі, ми тим самим плекаємо в душі зло на людей: вони винні у наших невдачах; тоді як Бог– це любов. Віра в те, що долю й на коні не об’їдеш, змушувала людину стоїчно переносити горе, втрати, випробування і навіть смерть. Стара людина не боялась вмерти.
Десь далеко на кутку загавкав собака, його підтримали інші.
– Мабуть, тому, що скорялася волі Божій,– зауважив Юрій.
– Ні! Зовсім ні. Не боялась тому, що доброчесно прожила життя. Душу не обтяжують ні гріхи, ні рахунки з власним сумлінням. Душа давно втомилася в зболілому тілі, проситься на волю. Діди навіть труну собі тешуть. І хіба це не свято для душі: з кволого немічного тіла переселитися в рай? А якщо все життя прожито в гріхах, розпусті, пороках, то смерть страшна, вона лякає людину мороком, безвістю, невідомістю, безоднею.
– І все ж атеїсти вважають– Бога немає,– сказав Юрко.– Так що нічого його боятися, а отже, і говорити про нього.
– Не буде страху перед Богом, і людина стане вільною,– підтримав Юрка Платон.
– Страх, звичайно, річ неприємна, але сказано: початок мудрості– страх Божий. Знищивши страх перед Богом, ви посієте інший: страх перед безвихіддю, перед завтрашнім днем. І цей страх примусить жити сьогоднішнім днем, зраджувати, злоститись, кривдити. А що робити, коли за плечима смерть і небуття? А раз так, то все можна, все дозволено, живемо раз. Згодьтесь, це не на користь людині.
Надворі, за вікном, тихо падав лапатий сніг.
– Все це казка, обман,– заперечив Платон.
– Нехай, але потрібний, кимось мистецьки придуманий. І якщо він робить хоч одну людину доброю, чесною, щасливою, то хай він існує. Якщо більшовики, ліквідувавши Бога, ліквідують в суспільстві обман, брехню, інші пороки, тоді багато чого можна буде їм простити і вибачити. Але цього не станеться, бо ви хочете ліквідувати Бога для ще більш огидної і мерзенної брехні. Ви можете погоджуватись зі мною, не погоджуватись, але запам’ятайте: як тільки не стане віри в Бога, зразу ж стане можливим усе: зрада, брехня, обман, убивство. Від підлості і паскудства здригнеться серце, бо все те творитиметься руками тих, хто не боїться ні раю, ні пекла, ні кари Господньої.
– А чому ви принижуєте совість, переконання, нарешті, ідеї? Невже їх влада менша?– запитав Платон.
Обскубуючи вошурів, засокотів у курнику півень. Матушка внесла і поставила на стіл самовар, миску колотого сизого цукру.
Піп Сергій на мить полишив гостей, підійшов до вікна. Молодь поверталася від Ївги Осаулки з досвіток, розмовляла, жартувала, розходячись по завулках, топтала в снігу стежки, кидалась снігом.
– Як хочете, а без Бога– ні до порога!– Відірвавшись від вікна, прорік піп Сергій.– Без віри мертве все: і ідеї, і вчення, і ідеали.
– Більшовики на чолі з Леніним придумали свою віру.
– За три тисячі років їх скільки було напридумано, а вижило лише християнство. Ісус Христос, людина слабка тілом і могутня духом. І не було в нім ні виду, ні величі. Пам’ятаєте?
– Ну, то й що?
– А те, що всі політичні вчення приречені,– вони спираються на колективізм, на щось аморфне, узагальнене, а душа– це пристанище всього Божого. Вона прагне самотності. І якою б увагою людина не була оточена, скільки б любові до неї не виявили рідні й близькі,– вона завжди помирає в самотині. І примирити з цим людину, окрім Бога, не здатен ні Маркс, ні Ленін, ні капіталізм, ні соціалізм. Всі соціальні вчення спрямовані на всесвітні проблеми, вони для всіх: нагодувати, ощасливити, оздоровити все людство. І немає жодного– окрім християнства– яке б зверталося до конкретної людини.
Лише християнство звертається до заблудшої, якщо хочете, нікчемної істоти. Заспокоїти, втримати від негідного вчинку, врятувати душу від загибелі, принести щастя одній єдиній людині, в християнстві– не подвиг, а обов’язок. Нагодувати й напоїти страждущого, винести з поля бою, перев’язати пораненого – не геройство, а милосердя. Християнство конкретне– марксизм абстрактний. Конкретна, а тим більше негідна людина вас не цікавить. Заради примарної ідеї, абстрактного щастя в невідомо якому майбутньому, марксисти готові пожертвувати життям сотень, тисяч людей, і чомусь ніхто не подумає про те, що щастя не приходить звідкись іззовні, його не можна нівідкіль принести, бо воно в нас самих, в нашій внутрішній гармонії, у відповідності розумінь: бажаю, хочу, можу.
А чого варта самовпевненість більшовиків, що задумане в їхніх не завжди світлих і розумних головах буде прийнятне для майбутніх поколінь?
Бачити серед безлічі людей тільки оту, найбільш стражденну, немічну, найнещасливішу душу, може тільки християнство. Без Бога будете жити сьогоднішнім днем, нищитимете природу, себе, один одного.
– І все-таки– це символ,– заперечив Юрій.
– Символ все, окрім віри. А вам, молодий чоловіче, краще ходити на досвітки. Між іншим там теж потрібна віра. Віра в людині– це стержень. Є віра– є й людина, немає віри– немає й людини.
– А що дає віра конкретно?
– Захворівши, людина молиться, просить у Бога здоров’я, і Бог справді дає його їй. Негрішна, доброчесна, вона укріпляється в своїй вірі і через неї кріпне душею і тілом. Тому й не дивно, що хвороба відступає. А буває, що навіть і смерть...
– Тут з вами важко погодитися,– заперечив Юрко.
– Розуміння, що і смерть, і життя– це теж від Бога, примиряло із втратами, змиряло гординю, повертало людину до життя.
Юрко сидів, відкинувшись на стільці, нога на нозі, допиваючи чай, барабанив пальцями по столу, дивився у вікно, за яким клубочився синій присмерк, летів, шкрябаючись у шибки, сніг. Йому зовсім не хотілось сперечатися з батюшкою: він давно й глибоко поважав його, але дух якогось незрозумілого протиріччя і молодих нерозтрачених сил штовхав його на це, і не тому, що він був не згоден з батюшкою, або мав зовсім інші, протилежні погляди. Йому просто хотілось сперечатися. Він зараз твердив одне, але якщо б піп Сергій змінив свої погляди на протилежні, Юрко зробив би те ж саме. Можливо, в цьому природа заклала ключ до здобуття істини.
Деякий час присутні прислухалися до шелесту снігу за вікном, до гав-кітняви собак, до незрозумілих і таємних звуків, які можна почути тільки вночі. Піп Сергій, начебто зв’язуючи перервану нитку розмови, сказав:
– Уявіть, що у матері помирає дитина, янголя. Кожна мати вірить, що душа її гуляє в райських садах, купається в райських кущах.
На якусь мить Юрко перестав колоти щипцями білий до синяви цукор і кидати його в чашку.
– Ви хочете сказати, що матір заспокоїть те, що проживи її дитя нещасливе, а то й злиденне життя, наберись у ньому гріхів, душа її неодмінно опинилася б у пеклі?
– Саме це. Так чи варті тоді якісь п’ятдесят-шістдесят років грішного нікчемного життя, щоб потім вічно кипіти в смолі?
– Можна було б погодитися з вами, якби не очевидна безглуздість вашого вчення,– втрутився в розмову Платон,– бо хіба не безглуздя на першій же сторінці Біблії стверджувати, що Бог зліпив Адама з глини, а потім з його ребра створив Єву?
– Ні, сину мій, не безглуздя. Якщо Бог створив усе: небо, зірки, то чому такий сумнів, недовіру викликає така дрібниця? Але якщо навіть і безглуздя, то найталановитіше. Скільки написано про свободу, рівність, щастя, братерство? Спокушають тим же самим і більшовики. Та тільки їхнє убоге вчення не в змозі стати врівень з біблейським.
Більшовики стверджують, що людина з’явилась від мавпи, а хто від якої– невідомо. Африканці, мабуть, від чорної, європейці– від білої, китайці й японці– від жовтої.
– Ну, то й що?
– Ось тут, раб Божий, ми й прийшли до головного. Тут корінь зла, ворожості, протиріч. Вдихнути душу в глину, щоб потім знову вернути тіло землі, набагато легше.
– А я певен, що твердження, буцімто люди пішли від Адама і Єви,– справжнісінька брехня.
Піп Сергій нараз зупинився, зневажливо глянув на співбесідника.
– Начитались дарвінізму! Я мушу вам заперечити, що якби Біблія і християнство як вчення, складалося лише з одного цього постулату-безглуздя, то вже одне це робить Біблію безсмертною книгою, бо це безглуздя є найгеніальнішим з усіх відомих світу безглуздь. Ви вірите в те, що безглуздя може бути геніальним?
– Ні.
– Значить, це не безглуздя.
– Ви краще вкажіть, де тут геніальність?– перебив його Платон.
– Геніальність у тому, що і у вас, і в мене, і в наших найзапекліших ворогів– один батько і мати: Адам і Єва. А значить, всі ми на цій землі– брати і сестри.
– Припустимо,– наморщив лоба Платон.
– А значить обманюючи, грабуючи, гвалтуючи, вбиваючи іншу людину, ти вбиваєш, обманюєш, грабуєш, гвалтуєш свого брата, сестру! Невже щось інше може сильніше стримувати тваринні інстинкти? Ні, сину мій, ніякі вожді, ніякі ідеї, ніякі обіцянки. Все тимчасове, нице, мізерне, недовго-вічне. Більшовики нікому не прощають відступництва, а Бог, на відміну від більшовиків, прощає і дає можливість повернутися в лоно церкви після скоєння будь-яких гріхів.
– Чому ж тоді вся історія людства, та зрештою й християнства– це братовбивчі війни, свари між народами?– запитав Юрко.
– А ви думаєте, у більшовиків буде інакше? Ви вбиватимете самих себе. Батько здійме руку на сина, син– на батька. Тому, що піднялися протів Бога. Як це страшно. Творіння– проти Творця.
– І все-таки ви не відповіли на запитання,– сказав Платон.
– Не христянство тому виною. Тримати людей у покорі не завжди було під силу і християнству.
– А я певен, що причина в іншому: в покорі християнина волі Божій. Бо і війни, і мор, і вбивства– все це від Бога. Так, отче?
Піп Сергій зупинився, на мить задумався.
– Не зовсім. В Біблії сказано: кожному воздасться по ділам його. А значить, і передчасна смерть, і мор, і голод– все це всього-навсього кара за чиїсь гріхи і провини, про які ми навіть не здогадуємось.
– А які гріхи у новонародженого, якого передчасно прибирає Бог?
– В нього ніяких, але такі гріхи можуть бути в батьків. А тому кожен повинен пам’ятати, що Бог милує до тисячі родів, а карає до п’ятого, а то й до сьомого коліна. Отже, живи і думай. У цьому теж великий гуманістичний зміст, і цьому безліч підтверджень. Хіба жертва Авраама сином Ісааком осталась непоміченою Богом? Бог милує єврейський народ донині.
– Виходить, треба покірно терпіти поневіряння, несправедливість?
– Неодмінно. Раз вже трапилось нещастя– терпи. І не нарікай ні на людей, ні на Бога. Знай: все, і навіть смерть, від Бога. Вони– це не що інше, як розплата за гріхи або випробування, іншим словом– чистилище. Розуміння цього полегшує страждання, допомагає вистояти. А що допоможе вам? Що маячить перед вами? Фатальність? Морок і пустота?
– Це не більш, ніж припущення, умоглядні висновки.
– От і подумайте, що значить для людини віра. Без віри ви у всьому будете винуватити не себе, а інших, обставини. А це тільки розпалює ворожнечу. Віра, праця, житло– ось три кити, на яких тримається життя. Віру ви вибиваєте з-під ніг, чим ви її заміните?
– Вірою в ідеали.
– Ваші ідеали не слугують людині, бо вони стоять над людиною, а тому ви знищите кожного, хто посягне на них свідомо чи несвідомо– не має значення. Ви заборонили християнство, Біблію, щоб, перекрутивши до невпізнання її постулати, присвоїти їх собі.
– Які?
– Хто не працює, той не їсть. Не хлібом єдиним... Наріжний камінь. Та ви краще за мене знаєте.
– Ну, то й що?
– А те, що ви вибрали окремі камінці, знехтувавши основою, фундаментом. Ви залишили людину один на один з горем, стражданням, страхом смерті. Людина без Бога в душі не зможе достойно зустріти смерть.
– А я знаю людей, які не вірили в Бога, а йшли за ідею на ешафот.
– Не заперечую, були такі. Але це фанатики, одиночки. А ми говоримо про більшість людей.
– Цікаво, цікаво!
– Не блюзнірствуйте. Коли людина втрачала найдорожче і була в відчаї, на межі того, що втратить розум, ми втішали її: не побивайся, не плач, не супереч волі Отця нашого, Господа Бога, який прибрав твоє дитя в рай. Своїм плачем ти накликаєш гнів Божий не тільки на себе, але й на нього. Ти завдаєш своєму померлому чаду біль. А що запропонуєте нещасному ви?
– Товаришів. Колектив.
– Пусте. І не тому, що я не вірю в товариство. Зрештою, людина слабка і може зрадити. Один тільки Бог– ні. Тільки впевненість у тому, що нещастя звалилось на людину за гріхи, змушує аналізувати, перебирати день за днем своє життя, просити у Бога прощення. А тому кожен християнин шукає першопричину своїх невдач у собі, в своєму житті, а не в комусь, і це заглиблення в себе є не що інше, як пошуки совісті, оновлення душі, виправлення самого себе. Шукати їх в інших значить шукати ворогів, множити зло і кінець кінцем нічого не знайти. Більшовики ж бачать першопричину невдач у підступності ворогів, в недобросовності і недоброзичливості співробітників.
– Я не зовсім згоден з вами. Якщо християнство не спонукає воювати з людьми взагалі, то воно нерідко настроює людину проти своїх близьких, рідних. «Близькі твої– вороги твої»– сказано в Біблії.
– Кожен з нас найтісніше зв’язаний з ріднею, і ці зв’язки не завжди м’які. Але я повинен запевнити, що й тут більше гуманізму ніж жорстокості. Людина, яка постраждає за когось, пройде випробування й тортури, закаже й десятому творити на землі зло, аби, не дай Бог, його нащадки не перенесли тих мук і страждань, які переніс він. Не дай Бог буде скарано дітей і онуків, якщо навіть людина махнула на себе рукою, бо має стільки гріхів, що ще один вже нічого не добавить і не відніме. Що робити? Продовжувати робити зло далі чи зупинитися? У вас тільки творити, бо прощення немає і не буде. А у нас покайся– і будеш прощений. А постулат: шануй батька і матір і будеш довголітнім? Шанувати не по наказу, не по обов’язку, а по велінню душі не може навчити ніяке вчення, ніякі ідеї.


34
На Великдень Павло й Олена пішли до церкви. Олена, забачивши батьків, знайомих віталася, кивала головою. Піп Сергій правив службу, молився за спасіння російських воїнів. Павло слухав те й думав, що йому таки добре повезло, що він тепер, мабуть, не піде в армію. Нога не відтухала, боліла, він ледве стояв. Людей в церкві напхом напхано. Всі не поміщаються всередині, а тому стоять у притворі, на паперті, біля входу.
Отець Сергій ще й службу не скінчив, а Павло вже поспішав до виходу, боявсь, щоб його не штовхнули, не звалили з ніг, коли в кінці служби всі посунуть до виходу. Олена поспіхом пробиралася слідом за Павлом.
– Що, натрудив ногу?
– Та трохи болить.
Надворі було тепло й сонячно, співали пташки, щетинилась бліда зелень.
Діти священика, Устимко й Тетяна, теж вислизнули з церкви. Устимко трохи покрутився біля паперті, поліз на дзвіницю. В нових ботиночках, ноги тільки цокотять по кам’яних сходах. Павло зупинився, задер голову, глянув на дзвіницю,смикнув чимось заклопотану дружину за рукав вишитої сорочки.
– Оленко, диви, Устимко до дзвонів добирається!
Олена звела очі до неба і від переляку ахнула.
Устимко звівся на ніски, потягнувся, але до дзвону не дістав, високо. Взявся за вірьовку, висунув голову в бокову арку, подивився вниз. Там, біля паперті, повзали дрібні, наче мурашня, люди, задирали голови, вказували на нього пальцем. Устимко враз відчув якусь пустотливу зверхність над всіма ними і, ще не усвідомлюючи, що він робить, підплигнув, ухопився обома руками за балдахін, виважився, став на підвіконня, знову глянув з пройми вниз. Там уже ніхто не снував, не ворушився, всі злякано дивилися вгору.
– Господи! І чого його туди понесло?!– перехрестилася Олена.
– Впаде, вщент розіб’ється. Тільки мокре місце зостанеться! Господи, спаси й сохрани його янгольську душу.
Хтось, бідкаючись, побіг шукати старосту.
Тільки староста міг увійти у вівтар під час служби, та старости ніде не було.
Відчувши, що надворі твориться щось незвичайне, люди почали виходити з церкви, стояли в притворі стурбовані, налякані, дивилися на дзвіницю.
– Устимко на дзвіниці! Устимко на дзвіниці!– хвилею покотилося до царських врат.
Руки віруючих, занесені для покладення хреста, на мить зупинялися, щоб потім рухатися ще рішучіше, ще жвавіше. Губи, що творили молитву, бліднучи, на мить вмовкали, щоб потім творити її ще пристрасніше, ще жагучіше. Хто не встиг стати на коліна, на мить вклякав. Ті ж, яких звістка застала вже на колінах, довго не могли звестися на ноги, відчайдушно били поклони. Нарешті в вівтарі з’явився староста, щось шепнув на вухо батюшці, і всі побачили, як отець Сергій пополотнів.
На крилосі протяжно й врочисто заспівала півча. Люди били поклони, молилися, боялися озирнутися, чекали, яке рішення прийме батюшка.
Трохи оговтавшись, піп Сергій правив службу. Лише руки, які тримали книгу святого писання, видавали його: вони ледь помітно тремтіли, та ще голос погустішав, дрижав. Отець Сергій не міг встояти на місці. Він то ходив по вівтарю, то, відкривши царські врата, сходив на авмон, впевнено, розмірено, не поспішаючи, наче нічого й не трапилось, правив службу. Два почуття боролися зараз в його душі. Почуття страху за житття сина спонукал його кинутись Устимкові на порятунок, а почуття обов’язку, страху перед Богом– стримувало. Яке з них візьме верх– було невідомо. В крайньому разі він повинен хоч попросити кого-небудь, щоб врятували сина (він знав, що без його слова і згоди ніхто не наважиться це зробити).
Звичайно, краще було б самому кинутися до дзвіниці, збігти по сходах, порятувати сина, але він не міг зараз цього зробити. Щось втримувало його, не дозволяло полишити службу. Він просто не мав на це права. До того ж, це щось підказувало йому, що все це трапилося з ним не випадково. А, значить, що б він зараз не зробив: кинувся на порятунок сина сам, послав для цього когось іншого– наслідок буде залежати не від нього, не від його волі, а скоріше від того, як він вчинить зараз, що вибере.
– Благословен Бог наш, ныни, и присно, и вовеки веков, аминь! Помилуй нас, Господи, помилуй нас, всякого бо ответа недоумевающе, сию Ти молитву, яко Владычице грешнии приносим: помилуй нас!
Притримуючи однією рукою хреста, а другою поли ряси, отець Сергій повернувся до іконостасу. Всі попадали на коліна, зашепотіли: «Помилуй нас!»
До кінця служби залишалося хвилин десять-п’ятнадцять.
Крізь прочинені двері отець Сергій бачив людей, котрі стояли на паперті, час від часу озираючись, злякано поглядали вгору, поспіхом відверталися. Отець Сергій розумів, і це розуміння було дано йому неспроста, а від Бога, що саме Господь Бог послав йому в такий великий празник тяжке випробування за провини і гріхи, які він має покутувати молитвою. І від того, як він витримає його, буде залежати зараз доля сина. Устимка може врятувати тільки Господь Бог і його молитви. Йому залишилось читати до Христа ще чимало. Тільки після того, як він тричі прокаже: «Христос воскрес! Христос воскрес! Христос воскрес!»,– він може йти рятувати сина. Якщо ж він цього не зробить, залишить службу раніше, може трапитись непоправне, син зірветься з дзвіниці, і тоді вже ніщо його не порятує.
Деякий час Устимко зосереджено дивився вниз на розгублених, наляканих людей і йому захотілося налякати їх ще дужче. Устимко виліз через арку, став на надвірний карниз. Хапаючись то за фронтон, то за балдахін, тримаючись за спуски і виступи простінків, кутів, описуючи коло за колом, Устимко пішов по карнизу.
– Боже!– зойкнув натовп. Отець Сергій на мить зблід, та, зрозумівши, що син не впав, інакше б люди гунули туди, продовжував службу.
Устимко кілька разів обійшов дзвіницю, призупинився. Інколи його можна було бачити крізь відкритий ярус для дзвонів, закріплених на балці, і тоді люди полегшено зітхали. Як тільки-но Устимко ховався за колоною, знову виникало напруження.
– Павле, полізь, зніми його звідти!– благала Олена.– Скільки там того карнизу? Оступиться хлопець і все.
– Самочинно, без батюшки я не можу. Візьме, злякається, тоді що?
Люди дивилися один на одного, очікували, хто ж відважиться зняти з дзвіниці Устимка. Та ніхто не наважувався, відчайдушного не знаходилось. Всі вже знали, що батюшці все відомо, але він не полишає службу, нікому нічого не говорить, значить, так треба.
Устимко, тим часом, все сміливіше й сміливіше снував по карнизу, здавалось, ще хвилина– і побіжить. Він уже до того призвичаївся, що йшов по карнизу навпомацки, не дивлячись ні під ноги, ні вниз.
Під ногами в Устимка гуркотіла напівзітліла від іржі бляха. Із-під неї осипався пісок, порохнява, перетліле трухляве сіно й солома старих пташиних гнізд.
Устимко на мить оступився і мало не полетів униз, та вчасно обхватив колону руками, втримався. Натовп зойкнув, здригнувся.
Отець Сергій проказав тричі: «Христос воскрес! Христос воскрес! Христос воскрес!»
Прихожани падали на коліна, клали поклони, обметуючи себе хрестами, стукались головами об дерев’яну підлогу, потім підходили до вівтаря, цілували плащаницю й ікони. Скінчивши службу, отець Сергій метнувся з вівтаря, майже побіг на боковий вихід. Люди сипонули з церкви до дверей.
Розгледівши, нарешті, скільки людей товпиться внизу, Устимко на мить зупинився, пустився руками балдахіна, присів, спускаючи з карниза ноги.
– Дивіться, ноги бовтаються. Видно, заморився. Зараз полетить,– сказала Штимова Докія.
Раптом з натовпу виринув Осаульчин Ванько. Він залишив свого вузлика під горожею, поліз на дзвіницю. Всі на мить принишкли. Ніхто не знав, що він буде робити далі, цей Ванько-дурник. Візьме й скине Устимка з дзвіниці. Натовп мовчав. Під Ваньковими ногами гримотіли кам’яні сходи. Витираючи впрілого лоба, мовчав і піп Сергій.
А тим часом, забачивши батька, Устимко звівся на ноги, і вже ні за що не тримаючись, знову пішов по карнизу. Обійшов його раз, вдруге, потім побіг, тільки бляха гримить.
Ванько, не зупиняючись, збіг на дзвіницю. Побачивши Устимка, що снував по карнизу, поманив пальцем, весело засміявся, і Устимко, якому не раз доводилось грати з дурником у всілякі ігри, зупинився, не вагаючись, поліз усередину. За якусь хвилину вони удвох спустилися вниз по сходах.
Отець Сергій тричі перехрестився, взяв Устимка на руки, нашіптуючи молитву, поніс до хати.
– А тим часом прихожани розходились по домівках, гомоніли.
– Їй-бо, Господь Бог спас! Якби батюшка облишив службу, Устимко б розбився!– полегшено зітхнувши, сказала Олена.
– Твоя правда,– погодився Павло.– Бач, дав Бог, і залишився живий.
Павло стояв біля церковних воріт, стрічав знайомих і незнайомих йому людей, христосався.
– Христос воскрес, Харитино!– Павло нахилився, обняв Штимову Харитину, тричі навхрест поцілував у губи.
– Воістину воскрес, дядьку Павле,– знітилася Харитина.– Давно вас не видно було,– і не знаючи, що сказати далі, підтюпцем побігла доганяти подруг.
Олена скрипнула зубами. В цей день можна цілувати кого завгодно.
– Христос воскрес, Килино! Давно не бачились!
– Воістину воскрес.
– Христос воскрес, Марто!
– Христос воскрес, куме!
Олена то пополотніє, то почервоніє. І году не пройшло, як Дмитра вбито, а їй хоч би що, цілується з Павлом.
Хотіла вмовчати, та тільки не такої вдачі, щоб довго триматися, виказала.
– Ти в інчі празники й до церкви не ходиш, а на Великдень, як попереду танцювати. Тільки й чути: Христос воскрес! Христос воскрес! Хоч би вже з Мартою Штимовою не цілувався. Черево он яке в жінки, не сьогодні, завтра родить. Прямо гидко дивитись. Всих жінок перецілує. Хоч до церкви не ходи. Від сорому можна згоріти!– виказувала Олена.
Тепер удома Олена буде банітувати його на всі заставки днів зо два, але зупинитися Павло вже не міг. Прямо якийсь азарт розбирав Павла. Йому хотілося подратувати Олену, переконатися, що незважаючи ні на що, вона любить його. А те, що палірується, то нічого. Увечері помиряться та такими рідними будуть!
– Геть, пішли вже додому, стидоба,– смикала Олена чоловіка за рукав. Павло, мабуть би, й пішов, та назустріч йому до воріт йшла молода й гарна, в вишитій плахті, Біденкова Мокрина.
– Щоб тебе сі та ті взяли,– вилаялась Олена, та, згадавши, що сьогодні Великдень, прикусила язика, поспіхом тричі перехрестилася на маківку дзвіниці.
А тим часом Павло христосався з Мокриню, його мало обходили Оленині прокльони, лайка.
Нарешті через ворота пройшли останні прихожани. І в церкві, і на подвір’ї стало пусто. Церковний староста протирав ікони, хрести, гасив свічки й лампади, збирав недогарки. На провулку стиха бурчала Олена. Павло відпустив Мокрину, ніяково всміхаючись, наздогнав Олену.
– Ну що, пішли вже додому,– сказав Павло.
Олена йшла попереду, Павло позаду, незчулись, як і дісталися свого подвір’я. Назустріч їм бігли Василько й Лука.
– Мамо, ми підемо до баби Вірички.
– Та йдіть вже, тільки ненадовго. Трохи побудете й додому,– буркнула Олена.
В інший раз вона неодмінно б відправила їх до Павла, щоб спитали ще й у нього, але зараз не зробила цього.
Хлопці здивовано глянули на неї, але дожидатись, поки батько чи мати передумають, не стали. Зірвалися, і з усіх ніг, збиваючи голими п’ятами зграйки куряви, побігли вигоном.
35
З появою у дворі внуків баба Палажка, хоч якою б зайнятою не була, якою б не була заклопотаною, кидала всілякі справи і негайно вела дітлахів до хати, пригощала. От і сьогодні, тільки-но встигла плахту зняти, вишиту заполоччю сорочку, чоботи, та так і полишила все те на скрині– і до столу. Поставила череп’яну миску, розклала розцяцьковані ложки, розв’язала і витягла з вузла свячену паску, поклала на стіл пофарбовані в цибулинні крашанки, ковбасу, сало, дістала з-під припічка паруючий борщ, принесла з сіней взвару.
– Пийте, дітки, їжте, Христос воскрес!
– Христос воскрес!– повторюючи за бабусею, хрестили роти Лука та Василько.
– Воістину воскрес!– поправила їх бабуся.
– Воістину воскрес!– проказали й хлопці.– Тільки ми вже й пили, й їли.
– Так то ж дома, а в баби все добріше, бо від зайця.
Лука та Василько недовірливо переглянулися, взялися за ложки.
– Ну, то й як?– допитується Палажка.– Правду каже баба?
– Та правду.
– А я що казала? Отож, слухайтесь, шануйтеся. Воно в житті як пошануєшся, так і жити будеш.
Хлопці орудують ложками, шкребуть по дну, наче за себе кидають.
– Оце й я знаю, молотники. Молодці!– Палажка задумалась, посмутніла, тихо сказала:– Оце б була живою Пріся, і її б привели. Померла бідолашна.
– Пішла слідом за дідом.
Лука та Василько ще застали живим покійного діда Вірича, бабусиного батька. В чумарці, картузі дід, погладжуючи бороду, весь час сидів під призьбою, дрижав, бо мерз навіть серед літа. Та коли бачив правнуків, гукав Палажку, дивлячись на онуччиних дітей, всміхався:
– О, несе вже голоту!
Постійно заклопотані роботою, дід Іван і баба Палажка, не завжди помічали онуків, а помітивши, все кидали, ішли назустріч онукам. Баба Палажка, як завжди, попереду, дід Іван– позаду.Невисокого зросту, з сивою, середньої величини бородою і такими ж вусами, надто рухливий, як для своїх шістдесяти з гаком років, дід Іван вихором носився по двору, грядках, садку, забігав у повітки, щось там робив, порався. Сухорлявий, легкий, він завжди був за роботою. Все життя дід Іван майстрував вози, гнув до старих і нових возів колеса. Робив для багатих виїзні брички і сани. В усій окрузі не було такого майстра. Коли у когось з односельців будувалася клуня, комора чи хата, дід Іван завжди був за головного.
Хата в діда Івана була чи не найкраща в селі. Велика, простора, вкрита товстою бляхою. По коньку тягнувся залізний гривастий гребінь. А на димарі, виструнчившись на одній нозі, височів, крутячись по вітру, красень-півень.
Ось уже майже п’ятнадцять років, з тих пір, як Олена вийшла заміж, Палажка не ступала до Ригорів у двір і ногою і чоловікові не дозволяла. Проте онуків Палажка пригощала, балувала. А якщо бувало не по ній, спалахувала, як порох.
– Ну, як там батько з матір’ю поживають?– запитала нарешті Палажка.
Лука й Василько перезернулися, сидять, сопуть, зиркають один на одного з-під лоба.
– Та як би вони там жили? Як не лаються, так б’ються,– сказав Лука.
– Гарно, значить, живуть,– на те Палажка.– А за що вони хоч б’ються?
– Та все за тітку Лукію.
– З жиру бісяться, щоб їм добра не було!– вилаялась Палажка.– Робити їм нічого.
– Та ви його не слухайте, бабусю,– втрутився в розмову Василько.– Він вам накаже! Як не придумає, так збреше.
– І нічого я не видумую! Чого б я видумував?– гоношиться Лука.
– А то правду кажеш?!– доскіпується Василько.– Ну, колись раз лаялись. Ну, та коли то було? За царя Панька, як була земля тонка. А може, за царя Омелька, як було людей жменька.
– Ну, то й що ж, що давно, а було ж? Та й зараз буває!
Баба Палажка трохи заспокоїлась, вийшла з хати.
Тим часом Василько насів на Луку, став тузити.
– Не видавай домашніх секретів. Воно їм потрібне? Аби тільки душею тліли, переживали! Ось на тобі, на! Губи наопашки розвісить і меле, дурило!
Роздратована баба Палажка ганяла по двору курей, ганила Івана, згонила зло.
– Ану, киш, щоб ви виздихали! Місця вам другого немає кублитись! Он ідіть на попелище, там і кубліться. А ти– старий дурак!– взяла Палажка в шори чоловіка.– Хай іде за Павлишів! Оце й пішла. Краще б вона була з світу пішла, з ума та з толку. А ти швендяєш попідвіконню. Пішов би та дав перцю сватам, щоб і десятому заказали!
Баба Палажка ненавиділа Павлишів через діда Мусія, а те, що Павло до того ж ще й б’є її доньку, додавало ненависті.
Іван давно вже не звертав уваги, не відповідав на її лайку, порався по господарству, бурчав.
А в цей час у хаті хлопці встроїли справжній розгардіяш.
– Я ще батькові розкажу, він тобі всипле!– кричав Василько.– Дасть духопелки.
– Я тебе розкажу!– Лука відпустив братові порцію гарних стусанів.
Під вікном майнула тінь. В хату грозою йшла баба Палажка.
Майже однакова, що в ширину , що в висоту, проходячи попідвіконню, Палажка по черзі затуляла їх своїм огрядним тілом. Хлопці принишкли. Вони боялись баби Палажки. Опасиста й зла, як оса, вона за найменшу провину пускала в діло віника, мокру ганчірку, а якщо не допомагало, то й дідового батога.
Баба Палажка ще й у хату не ввійшла, через вікно побачила перевернуту миску, розкидані ложки, повалені стільці, спалахнула:
– Що ви тут гармидер вчинили, бузувіри? Що ви оце натворили?
– Бабу, ми більше не будемо!– просяться хлопці.
– Не будемо?! Як таке витворяти, то йшли б на Склепщину, до тих головатих слинявих Павлишів, та там би й товклися, хай би там з вами й клопоталися. Зараз як візьму хлудину та дам прочуханки, і десятому закажете.
Хлопці хутко розставили стільці, прибрали з скрині.
Баба Палажка, хоч і хапалась весь час то за віник, то за рогач, то за дідів батіг, на цей раз втрималась.
– Чого ти на них гримиш ради празника?– Зачувши переполох, дід Іван увійшов у хату весь у тирсі, в порохняві. Десь уже виробився.
– А що з ними робити, як не слухають? Тільки пранки давати!
– Що робити? Я думаю, коли полаяти, а коли й пожаліти.
– Цих ланців тіки пожалій! Їх треба жаліти тоді, коли вони сплять, а не тоді, коли на головах ходять, курчат вибивають, собак дражнять,– і, звертаючись вже до хлопців, непідробно суворо гримнула:– Ідіть, он у дерев’яних ночвах біля колодязя ноги помийте. Як тільки повідмиваєте курчата на ногах, будете полуднувати. Бо як тільки сонце зайде, щоб і ноги вашої в дворі не було! Швиденько додому, щоб там батько з матір’ю не клопоталися, де це ви є. А то ще подумають, що пішли на Вузьку та потопилися, к лихій годині.
Василько і Лука вискочили на подвір’я. Вони зовсім не ображались, що бабуся їх лають, хіба вони не призведуть?
36
Хоч десь одразу після Великодня у Павла закінчувався термін відпустки, та у свою частину він не повернувся.
Довго тягали Павла на призов, поки, нарешті комісували. Лікарі на комісії весь час добивалися, від чого могло таке приключитися з ногою, та Павло не зізнавався, талдичив, як напучувала теща:
– Не знаю. Босий по вгороду ходив, може, об щось уколовся, мабуть, об вила, як в сажу гній вичищав.
– Об віщо?
– Не знаю на що й наступив. Не дивився, бо дуже боліло, таке наче на вила.
З тим і повернувся додому.
Тепер кожного вечора в хаті було повно дитячого сміху, лементу, гамору. Весь вільний від роботи по господарству час Павло проводив з дітворою. Любив Павло дітей, гріх і казати. Хіба ж такий батько! Та й скучив за війну. Збере всіх дітлахів на полу й борюкаються. Сам лежить, а дітвора товчеться по ньому, верещить.
Раптом чує Олена: то наче сміялися всі гуртом, а то таке як сама дітвора. Та так дзвінко, весело заливаються, прямо заходяться від сміху. А Павла зовсім не чути, мовчить, наче в рот води набрав. Олена спочатку не звертала на те уваги, та потім її розібрала цікавість. Що ж вони там таке роблять? Глянула. «Ой, леле!» Павло вже не лежить на полу, звівся. На пиці переляк, рот розчепірений, як верша. Чавунець чи горня в рот став– не зачепиться.
Дітвора дивиться на Павла, от-от від сміху полопаються. Думають, батько грається, а воно не до жартів. Щось із ним трапилось, що рота не закриє. Мо, зсудомило?– злякалась Олена.
– Закрий рота, не бачиш, що з дітьми робиться? Хіба ж можна отак сміятися? Глуха ніч на дворі, спати пора. Ще перехід з кимось трапиться.
Павло вирячив очі дивиться на неї й мовчить, видно, теж злякався.
Олена на всі заставки лає Павла, та нічого не допомагає: Павло сидить, як телепень, а рот, як верша, розчепірений.
Довелось гукати Штимову Докію. Докія зразу допетрала, що й до чого, запитала:
– Що вони робили?
– Та сміялися.
– Ну й досміялися. Щелепа на щелепу заскочила.
– Так шо, оце так вже й буде?– злякалася Олена. Павло водить очима, як немовля, в розширених зіницях благання і жах.
– Та ні, зараз спробую направити.– Докія підійшла до Павла,однією рукою взялася за лоба, другою за щелепу. Сіпнула якось убік, і щелепа стала на місце.



37
Наступного дня, зранку, радісний, збуджений Павло ходив по вгороду, щось наспівував, мугикав собі під ніс. А чого не порадіти? Люди кожної хвилі гинуть на фронтах імперіалістичної, а він преспокійно собі кохається з Оленкою, милується природою, життям, дітьми. Хіба це врешті-решт не щастя? Павло навіть не знав, та, зрештою, й не задумувався, не хотів знати, звідки воно на нього звалилося. Ні, що не кажи, а він везучий. Все попереднє життя говорило і підтверджувало: він, безумовно, щасливий. Народився і живе в заможній сім’ї, має гарну, а головне кохану і люблячу жінку.
Скільки хлопців впадало за Оленкою, а вона, бач, вийшла за нього. І не просто вийшла, а всупереч батьківській волі. Ось уже майже впродовж п’ятнадцяти років не підтримує родинних зв’язків з батьками. Яких ще доказів любові і відданості потрібно? До того ж, як ревнує його Олена. Недарма народилася навесні, як квочка курчат з підрешітки вивела.
Павло на мить зупинився біля воза, помацав ручицю, похитав і, залишившись вдоволеним, вголос запитав себе:
– Чого тобі ще не вистачає в житті?
Павло подумав, поскуб потилицю і, так нічого й не придумавши, пішов у хату. Олена поралася біля печі, гриміла рогачами, збризнувши зверху водою, дерев’яною лопатою саджала в піч хліб на капустяних, засушених ще з осені листках, щоб не налипав попіл.
– Ти б Павле, підстригся, а то ззаді, як стріха,– витираючи піт з чола, сказала Олена.
– Нехай, підстрижусь. А ти візьми свічки поховай. Ще з Великодня на скрині валяються.
– Нехай не здаються, зараз поховаю.
– А начиння чого не винесла, чи, мо, ще половики та рядна думаєш ткати?
– Та треба б. Он Петько підросте трохи, почне бігати по голій долівці, будуть ті простьолки, як знахідка.
Павло підійшов до підвішеної на вервечках до сволока люльки, взяв сина на руки. Петько вхопив Павла дрібною руцею спочатку за носа, потім за вухо, за чуба і, наче щось розуміючи, засміявся.
– Подивись, Олено, як вибрикує, козак!
Петько знову засміявся, затанцював у Павла на руках. А Павло одно носить його по хаті, виспівує, наче не перед добром:
Ой гоп, чуки-чуки.
А дівчата, суки, суки,
А хлопчики, як молодчики...
Байрачани зупинялися біля Павлишевого подвір’я, дивились, як Павло виграє з дитиною, приказували:
– Це вже в тебе, Павле, тільки такий парубок росте. Ні одній дівці проходу не дасть; нестименний дід Мусій. Увесь в прадіда, як з ока випав.
Павло тільки всміхався.
А десь під обід дитя раптом перестало всміхатися, завовтузилось, потягнулось до Павлового обличчя, заплакало. Павло подумав: «Може, пелюшки виробив?»,– і мерщій в хату поніс, щоб Олена перемінила, загорнула в нові. Переступив поріг, глядь, а дитинча неживе.
Павло мало розуму не лишився. Спочатку носив Петька, тряс, не вірив, що той помер, думав, може, заснув. Розгублений бігав по хаті, поки тільце не захололо.
Ховали Петька на другий день. Павло на руках ніс труну, плакав. Повернувшись додому, сказав Олені.
– Моя вина, Оленко, що Петько помер.
– Та ти що? Де вона взялася. Не терзай себе дарма.
– Е, моя, Якби я пішов, був, на війну, цього б не трапилось. Мабуть, мені судилося загинути, а я схитрив. Хтось інший склав свою голову, розумієш? От Бог і прибрав сина.
– Не думай такого, Павле, а то ще ума тронешся.
– Як не думати! Своє життя спас, а Петькове занапастив. Боже, для чого я живу на цьому світі? Краще б я помер, ніж оце янголя!
– Не побивайся, ми ще молоді, будуть у нас діти, а як нас не буде, то вже нічого не буде. Павло глянув на Олену випробовуючим поглядом, наче не вірив сказаному нею, мовив:
– Я, Олено, більше не хочу дітей. Не дай Бог помре, я більше не витримаю.
Після смерті Петька всю свою любов Павло переніс на старших синів.
У той день, як ховали Петька, у Штимової Марти народився син. Нарекли його Ваньком.
38
Ще не скінчилась світова війна, не грянула революція, цар ще не відрікся від престолу, ще солдати годували в окопах вошей, а життя вже повертало у звичне русло. Селянин-хлібороб повертався до землі, до господарства, брався за чепіги, і тоді здавалося, що не було ні війни, ні окопів, ні вошей, ні страждань, а була лиш ось ця, полита кров’ю і потом поколінь предків, земля.
Обстановка у військах неспокійна, напружена, бунтівний дух сочится в усі шпарини.
Поле. Нескінченні лінії окопів. Ходи сполучення. Колючі дроти.
Окопи загиджені, в ходах сполучення стоїть сморід, всюди нечистоти. На кожному кроці дезертири. Хто залишив позиції самочинно, хто з дозволу полкового комітету, хто поїхав делегатом, хто у відпустку, а хто і в самоволку. Нудьга, неробство, карти.
Сонце давно зійшло, та над позиціями мертва тиша.
Першими заворушилися німці, виглядають з окопів, вила зять на бруствер, розвішують змокрілу за ніч одежу.
Окопи загиджені, в ходах сполучення стоїть сморід, всюди нечистоти. На кожному кроці дезертири. Хто залишив позиції самочинно, хто з дозволу полкового комітету, хто поїхав делегатом, хто у відпустку, а хто і в самоволку. Нудьга, неробство, карти.
Дем’ян Росєйка, босий, у брудній сорочці, теж вибрався із окопу, побрів у бік німецьких позицій. Між лініями– поштова скринька, в ній– свіжий номер німецької газети «Русский вестник». Тиша. Жодного пострілу. Полковий комітет своєю постановою заборонив будь-яку стрільбу.
Табур і Штим обходять позиції, вмовляють:
– Виходьте на роботу, треба рити ходи сполучення.
Картярі навіть голови не повернули в їх бік, хтось стиха сказав: «Гаразд!»
На зеленому полі, між колючих дротів– справжній базар. Група німецьких і російських солдат вимінюють один в одного горілку, сало, табак. У деяких ротах по два командири. Один– давно призначений, другий– вибраний, в інших– тільки виборні. Дивно– вибирають самі, а потім же й ігнорують, не слухають своїх обранців-командирів, погрожують:
– Нас не будеш слухати– перевиберем.
Солдати глумляться над офіцерами, принижують їх людську гідність. У деяких частинах доходить до того, що офіцерів розпинають на хрестах, вбивають.
Всюди зборища, мітинги. В широкій балці– резерв полку. Палатки, землянки, конов’язі, похідні кухні. На дорозі, що веде до штабу, колона з червоними прапорами. Спереду– величезний транспарант, на якому білими буквами виведено: «Геть війну!»
Колона зупинилась, збилась до гурту. Просто на дорозі розпочався мітинг.
У полку, яким командує Табур, майже щодня виникають мітинги, збори. І як не намагається Табур втримати бойовий дух, дисципліну в полку, вона падає з кожним днем. Солдати, підбурювані більшовиками, втикають штики в землю, вертаються по домівках. Всюди снують агітатори від більшовиків, есерів, меншовиків.
Одним з таких меншовицьких агітаторів у полку Остапа Табура був вахмістр Андрій Вишинський. Вишинський вступив у партію меншовиків задовго до світової війни. Командир кавполку Табур відразу зрозумів, що від цього приземкуватого і міцного, з колючим поглядом вахмістра можна чекати чого завгодно, а тому, не довго думаючи, викликав Вишинського до себе, суворо запитав:
– Ви чим займаєтесь?
– Службою, пане полковник!– жваво відрапортував вахмістр.
– Ще раз взнаю, що ви розповсюджуєте листівки, розводите в полку агітацію, віддам під військово-польовий суд!
Вахмістр допитливо глянув на полковника, приклавши руку до козирка, відрапортував:
– Зрозумів! Більше не повториться. Дозвольте йти, пане полковнику?
– Ідіть.
А на другий день Вишинський зібрав солдат, виступив з промовою:
– У солдат і робітників Росії ще залишилися закляті вороги,– піднявшись на поміст, заговорив якийсь молодик, і багато хто з служивих упізнав у ньому вахмістра Андрія Вишинського.– Минуло три місяці, як револю-ційно налаштовані робітники й селяни скинули царя і всіх його генералів. Буржуазія, типовими представниками якої є відомий київський сахарозаводчик Терещенко, фабрикант Коновалов, поміщики: Мілюкови, Родзянки, Гучкови, обманним шляхом захопила владу. Солдати, не вірте вовкам в овечій шкурі. Пропоную перевести офіцерів на солдатський пайок.
Безодня слів– морально високих й водночас ницих, злочинних– проходила крізь свідомість солдат, наче крізь сито, відсіюючи всю ідеологію нових революційних понять і термінів, затримуючи лише крихти, котрі мали пряме і позитивне відношення до їхнього повсякденного життя, знецінюючи такі поняття, як честь, обов’язок, державні інтереси.
Полковник Табур теж вирішив виступити, забравсь на трибуну.
– Мабуть, комусь вигідно, щоб брат пішов проти брата, син на батька, щоб у погромах згинуло останнє добро і багатих, і бідних, розпочав Табур.
– Злазь,– почулося звідусіль. Він більше нічого не встиг сказати: йому просто не дали говорити.
Увечері Табур сидів у палатці, писав рапорт: «Звання офіцера принижено і обпльовано. Прошу розжалувати мене в солдати».
А вранці ліжко Вишинського виявилось пустим. Вахмістр зник у невідомому напрямку. Через кілька тижнів одягнутого в цивільне, акуратно причесаного Андрія Вишинського можна було побачити в Києві, в аудиторіях юридичного інституту. Столиця України сподобалась колишньому вахмістру не згірш Одеси, та й загубитись тут було легко.
39
Повертались додому й коломійчани: Іван та Семен Білики, Даценки Захарій та Ригорій, Федір, Михайло, Дмитро Коломійці. Радості, що нарешті скінчилася війна, не було меж, як не було меж і горю в тих сім’ях, де не повернувся додому батько чи син, брат. І хоч яким нелюбим був Федір для Дарини, вона кожного дня від ранку й до вечора виглядала його з шляху, і очі її, колись гарні, жагучі, затягло сувоєм смутку. З кожним днем вони тьмяніли, пригасали і під неприродно-великими на схудлому обличчі віями ще здалеку можна було помітити темно-сині півкола. Інколи Дарина навідувалась у Байрак, до рідні, часто ловила себе на думці, що вона їм заздрить. Взяти хоча б і Павла. Як-не-як, хай і з калічною ногою, а живий. А її Федора вбито. І як не гірко жилося з Федором, а тепер, мабуть, буде ще полинніше. В усякому разі краще не буде. Така її доля.
Накульгуючи, Павло вештався по городу, жартував, підбадьорював сестру:
– Ну, що, Устино, коли хрестини?
В дитинстві її чомусь називали Устиною. Кажуть,спочатку їй хотіли дати це ім’я, та потім передумали.
Згадавши дражнилку з далеких дитячих років, спомнила й те, як разом з братами босоніж по снігу бігала до клуні за «сопляками», що рясніли під стріхою, жовті, обмерзлі, схожі чимось на морквини.
Дарина сумно всміхнулась, щось незрозуміле буркнула братові і знову поринула в свої невеселі думки і спомини. А Павлові що? Знай господарює, гомонить, жартує то з нею, то з Оленою, то з Лукією, то з синами. З ранку і до вечора вештається в справах. Вчить Луку та Василька немудрій і в той же час нелегкій науці господарювання. В господарстві завжди роботи вдосталь, то тин підправити, то ясла корові підремонтувати, то загороду поросяті зробити. Ось так би й її Федір зараз ходив, та тільки немає. Загинув десь у тій клятій м’ясорубці. Вже не повернеться. Ні! Якби був живий, давно вже б звістку дав. Інколи, від того, що вона заздрить старшому братові, Дарині ставало соромно, і вона йшла геть від сараїв на старе подвір’я, до батьків. Біля воріт її, як завжди, стрічав дід Мусій.
– А, Дарочко, доров була!
– Здрастуйте, дідусю, не хворієте?
– Та наче ні. Заходь. Давно тебе не було. Вже забув, яка й є!– дід Мусій настіж відчиняв хвіртку, вів онуку до господи.– Ану, пригощайте дочку!– гримав на Олексія та Одарку.– А я зараз сходжу, медку принесу в стільничках.
Дарина присiла на лаву, загомонiла з батьком i матiр’ю. Згадували минувшину. Про Федора, щоб не ятрити душу, не питали. Знали, якби повернувся, не втаїла б, сказала. Та й сам би не втерпiв, прийшов, розповiв би, як там було на фронтi. Посидiвши, погомонiвши, поласувавши стiльником, Дарина прямувала додому, до дiтей.
Хоч в годину, хоч в негоду Байраком дорога завжди гарна, всюди пiсок. Дарина не могла втриматись, щоб не глянути в бiк братового двору. Василько та Лука допомагали батькам вправлятися.
Два сини, два соколи, вже майже дорослi. Метушаться по двору, майструють. Васильковi виповнилося п’ятнадцять, Луцi– тринадцять.
Павло любив дiтей, бiльш нiж Олену, життя. Весь час сини були поруч з батьком, допомагали. От i зараз Василько теше і забиває кiлки, Лука плете лiсу. Недавно побудували повiтку, треба ще й огорожу поставити.
Павло стояв спиною до Дарини, курив. Iнколи, для порядку, хитав забитий Васильком кiлок огорожi, наставляв. Учив спокiйно, терпляче, без крику i роздратування. Хлопцi тiльки всмiхалися. Iнколи вступали в суперечку.
Їм подобалось, що батько вважає їх за дорослих. В розмові, в повчаннях завжди на рiвних. Вони охоче слухали його, не вiдходили вiд нього нi на крок.
Дарина хотiла пройти непомiченою, та Павло озвався першим, вийшов на дорогу.
– Сестро, стривай! Ти там дуже не побивайся. Змарнiла як. Долi не переiнакшиш. Важко буде, допоможемо. Колись зберемося в гостi з Оленою, а то й досi не знає, де той i хутiр.
Дарина пiдiйшла до лiси, взявшись за вбитий кiлок, в знак згоди хитала головою. Вислухавши Павла, так же мовчки повернулась i пiшла. Павло довго стояв, дивився їй услiд, похмурнiв, думав: горе в сестри! А в нього хiба не горе? Окрiм Луки та Василька, було у них з Оленою ще двоє дiток: двійня– Петько та Прiся. Прiсi не було й року, як померла. Петро дожив до году. Прiся хоч хворiла, жар був такий, що й спинка в бiдної почорнiла. Чи то вже зубики рiзались, та такий жар палив бiдну дитину, поки-таки не спалив, чи, мо, простудилося, бiдне? Дуже побивався тодi Павло. Одна дочка була й та померла. Через три мiсяцi пiсля смертi Прiсі знайшовся Петько. I ось тепер теж помер.
39
Напровеснi, оглядаючи землю i лiс бiля Пологiв, Павло пiдiйшов до пiщаного клина, задумався. Не в заворотi. Повернувся додому стомлений, з твердим намiром посадити на тому клину баштан. Розважливо заговорив з дiдом Мусiєм. Мусій зневажливо махнув жовтою, наче вiск, рукою, недбало кинув: «Роби, як знаєш», i, переступаючи через перелаз, пiшов до пасiки. Вiн тiльки-но перехворiв. Через кiлька днiв, хоч i болiла ще нога, посадив Павло на пiщаному клину баштан. Добрячу латку. Виспiють, буде дiтям гостинець. За вуха не вiдтягнеш вiд столу.
До лiта, як почали пiсля Трiйцi косити луг, нога в Павла зовсiм вiдтухла. А в жнива Павло вже косив, як заправський косар. Того лiта скрiзь були гарнi баштани, то й їх не обiйшов Бог. Кавунiв вродило стiльки, що хоч греблю гати. Павло, коли сам, а коли з Оленою вдвох, а то й з синами, ночував на баштані, сторожував. Стояли серпневi, прозорi з зорепадами ночi. Засинаючи в куренi, Павло часто прокидався вiд гучного трiску. Вилискуючи в мiсячному сяйвi росяними рябими боками, то в одному, то в iншому мiсцi репались переспiлi кавуни. Павло виходив надвiр, обходив баштан, тамуючи жаль, знову ховався в настояне тепло курiня.
За кiлька днiв зiбрали врожай, зложили в клуню.
– Нiчого собi гора, майже пiд бантину,– радiли Лука i Василько.
Василько i Лука налягли на тi кавуни, як циган на точило. Що ти хоч, діти.
Наближався вересень, духота стояла нестерпна, не продихнеш. Павло i Олена, прославши ряднину, лягали спати на долiвку, головами до скринi, ще й дверi в сiни навстiж вiдчинили, щоб протягом по низу проймало. Дiти лежали покотом на полу.
В той вечiр Павло й Олена лягли рано. Намилувавшись, налюбившись з Оленою, Павло одразу заснув. Олена не спала. Лежала, дивилась в темний отвiр сiней, очi хоч налигуй. Не давали спокою духота, думки, якась незрозумiла тривога. Олена невидючими очима втупилась у темний отвiр хатнiх дверей. На якусь мить склепила повiки– і тут її наче хто межи плечi штурхонув. Глипнула бiльмами i очам своїм не повiрила. З глибини сiней в хату йшов широкоплечий, чубатий дядько i щось тримав пiд руками. Олена i мови лишилась, вклякла, iнстинктивно пригорнулась до чоловiка, затремтiла дрiбно, мов осиковий лист. Тим часом широкоплечий прибулець, ледь мiж одвiрками вмiщається, вже стояв на порозi. Олена звелась на лiкоть, напружила зiр, щоб розгледiти, що вiн ото тримає пiд руками, i таки розгледiла. Прийшлий тримав пiд кожною рукою по снопу околоту. I коли Олена вочевидь розгледiла, що снопи й справдi обмолочені, без колоскiв, вжахнулась, непомiтно нахилилась до Павла, штовхнула в бiк.
– Ти чого? Чого тобi?– сiпнувшись, спросоння буркнув Павло.
– Подивись, он на порозi дядько стоїть з двома снопами околоту,– сказала пошепки.
Павло протер очi, довго вдивлявся в темряву, але так нiчого й не побачив.
– Та он же вiн стоїть, невже не бачиш? Глянь, як околот жовтіє.
– Не бачу! Нiкого там немає.
Поки Олена розмовляла з Павлом, дядько зробив крок назад i посунувся у сiнцi, розтанув у пiтьмi, наче крiзь землю провалився.
– Де ти його побачила?– бурчав Павло.
– А й справдi, вже немає! А був же, їй-Богу, був.
– Ото не спиш, воно тобi й вздрiвається. Спи вже,– буркнув Павло, невдоволений, що його розбудили.
Тепер Олена й сама вважала, що все те їй і справді привиділось. Але заснути до самого свiту так i не змогла. I треба ж було вздріiтись такому? Неодмiнно на погане. Якби просто снопи, а то ж обмолоченi.
Стала Олена чекати бiду i дочекалася. Прямо вранцi захворiв животом Василь, а потім Лука.
– Оце так-так. Рiзачка!– Бiдкалась Олена.– Берiть ось сухi грушки i їжте.
Що вже Олена не робила: i заткнигузно вiдварювала, i деревiю, i сухi грушки в попелi давала,– не скріпляє. Хлопцi танули прямо на очах. Вже й штанцiв не одягали, ходили так, бо лилося з них безперервно. Гузенята загострилися, обличчя змарнiли; бiгали за хату, наче з хреста знятi. Лилась з них сама вода. За водою пiшов зелений слиз, а потiм кров.
– А я думав, мо, то швидка напала,– впадав у розпач Павло. – А воно й справдi рiзачка, як ти казала.
– I де воно в Бога взялось отаке лихо!?– бiдкалась Олена.
Павло ходив по двору, наче хмара, мовчав, iнколи стиха плакав. Не пройшло й тижня, як помер Лука.
Дiд Олексiй змiряв онука очеретиною, плачучи, робив домовину. Коли наряджали Луку, то не знайшлося пiдходящої сорочки, все носив навирiст, одягнули батькову.
– Парубок!– шепотiв Павло i, непритомнiючи, падав бiля лави.
На похорон прийшла Палажка, вперше пiсля заміжжя переступила порiг доччиної хати, картаючи себе, припала до мертвого Луки:
– Господи! Може, й я винна в цьому горi! Не було дочцi мого благословiння. Що ж я й наробила, дурка!
Коли труну опускали в яму, Павло плигнув слiдом i його довго не могли звiдти витягти. Олена вже й Бога молила, i в церкву ходила, щоб хоч Василько одужав. Та бiда одна не ходить, а з собою ще й лихо водить. Тiльки одсвiтили дев’ять днiв по Луцi, помер Василько.
Почорнiв, став немилим бiлий свiт. Павло наче аж забалакуватись став. Олена побоювалась, щоб не тронувсь ума. Iнколи, серед ночi, розмовляючи сам з собою, Павло прокидався, йшов у двiр, влягався на соломi, плакав, наче мала дитина. Олена теж прокидалась, мацала поруч з собою охололе мiсце, виходила надвiр, знаходила в клуні Павла, примовляла:
– I таке! Чого його вже так плакати, баламутити дитячi душi? Дай їм хоч на тому світі спокій. Померли, значить так треба! Бог прибрав. А так побиватися, як ти,– грiх. Дасть Бог, будуть у нас iще дiти. Не плач, не смути їх ангельськi душi, може, вони в раю. Царство їх небесне! Наче тут на землi легше?
– Це я баштан посадив, будь вiн проклятий. Через мене дiти померли.
– Перестань і думати таке,– втішала його Олена.
Павло йшов у хату похнюпившись. Інколи дослухався Олениних слів, та частіше ні. Перед Павлом Олена ще тримала себе, та перед односельцями часто й сама пускала сльозу.
– Ото мені точно знаменіє було з двома снопами околоту! Прийшов з обмолоченими снопами і забрав двох синів,– бідкалася Олена.
– Та то так! То правда!– киваючи головами, погоджувались байрачани. Павло ж навпаки,– на людях тримався, а коли залишався з Оленою вдвох– впадав у відчай.
– Осиротіли ми з тобою, Олено!– ридав Павло і йшов у клуню, заривався в пахуче сіно. Павло зовсім на людину став не схожий. Ходить наче з хреста знятий, не озивається, не розмовляє. Ночує як не в клуні, так у курені, на погості. Олена боялась, що збожеволіє. Зовсім занепав чоловік духом. Незвично сумно й моторошно тепер було удвох у хаті. А тому життя в гурті, яке вони ще недавно проклинали, від якого так втікали, видавалося не таким уже й гірким. Тільки-но заходило сонце, в хаті ні гомону, ні гамору. Тиша, наче на цвинтарі. Ні до кого й слово мовити, обізватись, розраяти душу. У гурті двері ніколи не зачинялися. І вдень, і вночі снують туди-сюди, як на залізничному роз’їзді.
Якось попрала Олена сорочки в Вузькій, порозвішувала на коминах. А на другий день взяла рубель, качалку, стала качати. Тільки зніме сорочку з качалки, а те місце, що навпроти грудей, випаде на долівку, наче обрізане. Злякалась Олена, показала сорочки Павлові.
– Бачиш, Божий знак. Не плач, не ходи в клуню, не тужи. Ну чого ти, Павле, так плачеш, побиваєшся. Стривай, я ось тобі розкажу.
Було це в Байраку не за нашої пам'яті. Помер молодий панич у маєтку Дурново. Пані дуже засумувала. Удень плаче, а ввечері, як прохолодніше стане, збирається, наче в неї дня немає, і йде на кладовище. Ляже на могилу чоловіка й тужить. Якби роботою була затягнута, то, мо, трохи забувалася б, а то до вечора так знидіє від неробства, що не знає куди себе подіти. Уже й двірня її розраювала, тільки куди там, і на мову не дається; що їй челядь.
Так продовжувалось, мо, з місяць.
Якось увечері під’їжджає до маєтку чорний берлин, а з нього пан виглядає, всміхається. Пані на радощах вибігла надвір, кинулась панові в обійми, а він і каже: «Ти думала, я вмер, а я тільки замер».
Бідна пані так любила свого чоловіка, що трохи ума не тронулась, повірила, стала цілувати пана, а він і каже: «Збирайся, поїдемо, покатаємось. І діток бери з собою». Їй би перехреститися, «Свят! Свят! Свят!»– тричі проказати, а вона, дурка, мерщій дітей побудила, одягає та в вікно виглядає, не дай Бог пан не діждеться, поїде. Гуртом вибігли, сіли в берлин.
Коні понесли їх, наче вітер. Пан весь час жартує, пані теж сміється, зовсім, видно, звихнулася.
– Мамо, он подивіться, у коней замість вух ріжки тирчать. А з них іскри сиплються,– в один голос закричали діти.
Їй би хоч тепер здогадатися, що то не чоловік, а нечистий, та що вдієш, як полуда очі заступила. Летять коні в бік кладовища, а іскри так і схвачуються на ріжках.
– Ти дивись, наче аж огонь горить на ріжках,– дивуються малі паничі.
– Дурненькі! Хіба ви не бачите, яка хмара від Беєвої гори суне? От шерсть на вухах і світиться перед грозою,– заспокоює дітей пан, пригортаючи паняночку.
А вранці знайшли їх на могилі пана мертвими. Лежать всі троє рядочком, як по шнурочку викладені, а на тім місці, де серце, у кожного груди виїдені. А серця й признаки немає. Не віриш? Ось тобі хрест святий.
– А чому серце?– питає Павло.
– Щоб не дуже побивалася. Кажуть, дуже великий гріх тужити на могилі. От і забрано в них серця. Раз Бог призвав пана до себе, значить, так треба. На все воля Божа. І ти не побивайся. А то й нам те буде. Бачиш, на сорочках груди повипадали?
Відтоді Павло, видно, одумався, став поправлятися, перестав ходити на кладовище.
Важкий був той рік у Павла і Олени, але й він минув. Настало Різдво, а потім нова весна.
40
Після смерті Луки й Василька Палажка стала заходити до Олени й Павла. Одягне вишиту сорочку, в спідницю кубову вступить, платок на очіпок кине і йде. Павло саджав тещу за скриню на покуття, на почесному місці, наказував Олені:
– Ти збираєшся мамі їсти давати?
– Та тільки ж снідали.
– Так, може, мама голодні?
– А чого б це вони були голодні? У них шо, снідання не було?
– Ти багато не балакай!– сердиться Павло.– Не сиди, як печериця, а неси, лишень, мамі холодцю з хроном, підсмаж яєшні.
– Та хіба вони з голодного краю, дома не їли?– бурчала Олена, піднімаючись з лави. Їй так не хотілось готувати, та перечити Павлові не наважувалась, приносила їсти, наливала по чарці.
– Гарну ви мені жіночку викохали,– хмеліючи, всміхався до тещі Павло. Він пригощав тещу всім найкращим, що було на столі, та, зрештою, і в домі.
– Чим хата багата, тим і раді.
Олена не переривалась. Скаже Павло налити чарку– наллє, а не скаже, то й не згадає. Так і з гостинцем додому. Не дуже розщедриться. І не тому, що жаліла, а тому, що вважала: у батьків вдома всього вдосталь. Не голодні й не холодні сидять. Живуть поруч. Захочеться їсти, скільки тут того ходу додому? Раз палицею кинути. Прийдуть– наїдяться.
– Оце як хоч. Хоч ти мені й рідна дочка, а Павло чужа-чужина,– хмеліючи, виказувала неслухняним язиком Палажка,– а він мені ближче до душі припав. Хоч вір, хоч ні: це якби не ти, Павле, пішла б додому не солоно хльобавши, голодна і зла.
– Ви, мамо, вже не держіть на неї серця, вона не винна, що негостинною вродилась, така клята натура,– втішав тещу Павло.
Під кінець Павло допомагав тещі звестися з лави на нетривкі ноги, проводжав до самісінької домівки.
– Скупувата все-таки в тебе жінка, Павле,– жалілась теща.
– Скупість, мамо, не порок,– нахвалював жінку Павло.– Хто скупий, той не дурний. Горе таке пережити... Буває, що й гостя за стіл посадити забуде, ну то й що?
– Просити, не бійсь, не забуває! Е, скупувата!– наполягає теща. Їй подобалась адвокатська мова зятя. Павло ж на похвалу не скупився, на добре слово був щедрий. М’який, улесливий, мабуть, від діда Мусія похватив, але без зайвих хитрощів. Це вже від матусі. Павло швидко завоював серце тещі, та так, що та нахвалиться не могла зятем.
– Е, Оленко, золотий у тебе чоловік! Хочеш жити в добрі та злагоді, змовчуй. Не дарма кажуть: «Хто мовчить, той двох навчить».
– Та як ти будеш мовчати, як він з тією Лукією, як с... з віхтем, ніколи не розстається.
– Геть, не кажи мені більш цього, Оленко! Мо, й забалака коли, так він з усіма такий, вродився компанійським. Не гріши ти на Лукію. Невже він такий дурний, щоб з жінкою рідного брата шашні водити? А дітей як любить. Гріх тобі, Оленко, й пару з уст пускати! Е, гріх.
Чим уважніше придивлялася Палажка до доччиного життя, тим більше переконувалась, що кращого зятя, ніж Павло, гріх було й бажати. Та за таким чоловіком можна жити і Бога хвалити. Хоч раз було, щоб Павло не зустрів її, не пригостив, не почастував? А що вже Олену жаліє. Скільки років живуть, а й клунка не підняла. Повного макортета з борошном. Ні, Павло Олені й пилом не дає припасти.
Та Олена не заспокоюється, хоч після смерті Василька і Луки Павло навіть не розмовляє з Лукією. Дарма, що живуть двір у двір. То було постають на межі і точать ляси. Павло всміхається, жартує, звідки й красномовність береться. А Лукія вигигикує, щоб ти була на кутні сміялась. Мало тобі Василя, що ти ще до Павла липнеш, регочеш, щоб ти була захлинулася. Олена язик об зуби побила, попереджаючи Павла, а толку? Інколи думала, що то Павло навмисне, щоб ревнувала його. Було, що й ревнувала. Бо Олена дрібна, худа, як тріска, а Лукія пишногруда, в тілі, як іде, так під нею й земля двигтить. А ноги, як стояни налиті, не те, що в Олени– палички, і подивитись ні на що. Тут і не захочеш, ревнуватимеш. До того ж, Лукія років, мабуть, на десять молодша. Десь на денці душі, незважаючи на всі запевнення, що Лукія жінка брата і з нею в нього нічого немає і бути не може, ворушиться змій недовіри й сум’яття: ні, все-таки щось нечисто у відношеннях чоловіка й зовиці.
Олена вже й Василеві казала:
– Ти б таки спинив свою благовірну, а ні– я спиню.
Тільки то такий бутурлим, що хоч кажи, хоч плюнь, а він думатиме, що-то Божа роса. Стоїть либиться, мабуть, за дурочку Олену вважає. А того й не розуміє, що сам дурак. Другий тільки б так приструнив. А не допомогло, волосся б на руку намотав, а в другу згорнуті вчетверо віжки взяв, та якби заголив плахіття, та став учити, швидко б розуму дійшла, второпала б що й до чого.
Олена виглянула у вікно, вийшла за поріг, прислухалась. На старому подвір’ї дід Мусій гримав на Лукіїного Василя, наказував мерщій запрягати коней, везти його до Осаулки. Василь, як завжди, бурчав, опинався. Та дід насідав. Бач, і дід Мусій слабину примітив, на Павла, не бійсь, не налягає.
– Знаєш, що в армії буває, як команди не виконують?– повчав Василя Мусій. Він був у доброму гуморі.– Якщо забув, так я нагадаю. Військово-польовий суд, ось що. Та хто ти такий, щоб старших не слухати? І я їй-Богу, пустив би тебе на розпил, і рука б не здригнулася. Біда тільки, бачу вже погано, зір не той. Та й рука не тверда.
Василь хотів запрягти одноконку, та на черезсідельнику підпруга лопнула, наче її бритвою перерізали, треба терміново зшивати. Довелося Василеві запрягати пару.
Вмощуючись на полудрабку, Василь плювався, виїжджав за ворота.
– Гаразд, на перший раз прощаю, не війна!– теревенив повеселілий Мусій, видно, вже добряче хильнув.
Стиха огризаючись, Василь за ворітьми зіскочив з возу, перевірив, для годиться, як затягнуті супоні, поправив біля борозенного посторомку, яка майже злізла з барка, перейшов до підручного. Для порядку штурхонув під бік вороного, норовливого й злого. Той глянув на Василя налитим поволокою оком, заіржав. Василь скочив на воза, вйокнув.
– Но, тепер поїхали,– зрідка оглядаючись на діда, Василь правив на Собакіївку.
– Так що знай мою милість. Життя я тобі дарую,– всміхнувся Мусій, вмощуючись на мішку соломи в самому задку, щоб не так тряско було на вибоях.– А якщо слухати не будеш, то нічого не дам, та й Степана не звелю женити. Зрозумів?
Дід Мусій уже говорив нехотя. Віз на вибоях торохтів, наче навіжений, перепиняв подих, не допомагав і мішок.
– Якби Степана не женити, то я б і з місця не зрушив,– невдоволено бурчав Василь, надійно вмощуючись на передку і спускаючи босі ноги до штельваги.– Но, поїхали. Но!
Василь, зганяючи рій мух, махнув батогом над кінськими крупами. За хвилину наполохані коні винесли хода на вигін. Колеса гуркотіли по попільнику, так гучно, наче там внизу, під колесами, була прірва.
– Оце так хазяїн! Пару коней ганяти до Осаулки,– виходячи з сіней, незлюбливо вилаялась Лукія, підрубуючи долонею лоба, глянула на захід сонця, примружила очі, потім відняла руку, запинаючись, підв’язала вузлом позаду, на потилиці, білу хустку і знову, похитуючи стегнами, попливла в хату.– Був би вдома свекор, не звелів би отаке витворяти,– подумала вголос.– Жаль, немає діда Олексія. Бачила, ще зранку збирався на Вузьку по рибу, готував ятері, весло, хрокало. Це хоча б опівночі прийшов.
Краєм ока Лукія побачила на сусіднім подвір’ї Олену, але зупинятись не стала. Олена трохи потопталась біля порогу і теж сховалася в темних сінцях. Тим часом Лукія розтопила піч, витерши чоло, виглянула в причілкове вікно. Побачивши Павла, вийшла з відром помий на подвір’я, линула до дороги.
Вправляючись по господарству, Олена виглянула з сіней. Павло йшов вiд соняшникiв до Лукiї. I де вiн в бiсового батька був? Мабуть, щось майстрував у клунi або хомута в хижi латав. Всмiхаючись і безсоромно похитуючи хтивою i звабливою статурою, Лукiя ліниво йшла Павловi назустрiч.
– О, зустрiлася с... з вiхтем,– вигукнула Олена.– Це вже й так давно не бачилися. Не вспiв чоловiк з двору, а вона до Павла! А що, недавно дитину народила, от i пiшов на розглядини,– лаялась Олена, пориваючись вискочити надвiр, розiгнати ту збiганку, але опара, що вже давно вилазила з макортета, втримувала, не давала можливостi зрушити з мiсця. Олена на мить припала до вiкна, дивиться.
– О, Павло таке наче всмiхнувся. Слава тобi, Господи! Спаси й одверни вiд такого, щоб ума лишатися. Хай потеревенить, відведе душу.
Не перестаючи слiдкувати за чоловiком i ятрiвкою, Олена неквапливо вiдiйшла вiд вiкна, знову взялась за опару.
Тим часом, мугикаючи, Мусiй пiд’їжджав до подвір’я Осаулки. Сусiди виходили на ґанок, прикладали козирком до лобів долонi, навмисне довго вгадували, хто ж воно їде. Ївга теж вийшла на рундук. У квiтчастiй спідниці-шестиклинці і в такій же квітчастій, тiльки з бiльшими квiтками, хустцi. Хоч замiж видавай.
– Здоров був, Мусiйку,– вклонилась Ївга.
– Доров була, зiронько моя ясна! Давно я тебе не бачив!– на ходу зiскакуючи з воза i зразу ж забуваючи про Василя i геть про все на свiтi, мовив Мусiй.
Василь зозла сплюнув на землю, розвернув коней i, помахуючи батогом, погуркотiв назад.
– Страму скiльки. Не внуки, правнуки женяться. Праправнуки, як Бог вiку протягне, скоро будуть замiж iти, а вiн отаке витворяє. Люди ж все бачать. Стоять, повитрiщалися, хто на рундуку, а хто совiснiший– з вiкна визирає.
А тим часом Ївга й Мусiй увiйшли до хати. Ївга звично попрямувала до полу, Мусiй присiв на лаву.
– Знаєш, Ївго, менi, мабуть, скоро вмирати.
– Перестань, з чого ти взяв? Ти ще ого-го.
– Та й сам не знаю, наче передчуття якесь. А цю нiч такий поганий сон приснився.
– Куди нiч, туди й сон...
Ївга присiла поруч з Мусiєм, обняла за плечi, перетворилася в слух.
– Сниться, наче сиджу на пасiцi, стружу палицю, коли це рiй вилетiв з дуплянки й полетiв. Я за рiйницю й слiдом. Що я вже не робив: i водою кропив, i мiтлою збивав. Бiг за ним аж до Ясинового яру, та так i не наздогнав.
– Ну, то й що?
– Ото й душа моя одлетить, як той рiй.
– Перестань. Сон, i правда, негарний. Мабуть, на якийсь клопiт. Хiба їх у тебе мало.
– Про те й кажу. Та ще й пiд п’ятницю приснився. Помирати в цьому роцi.
– Тьху-тьху-тьху! Хай iде твiй сон у лiси, на болота,– Ївга тричi сплюнула через лiве плече пiд припiчок.– Не потурай. Буде, як Бог дасть.
– Та то так. Без Бога– нi до порога.
Ївга дiстала з мисника сулiю горiлки, поставила на скриню.
– А зараз давай веселитися.
– Одна ти в мене. Бiльше нiкого немає! Всi чужi. Якщо помирати буду, приходь. Хоч десятину землi, а одпишу.
– За що?– розгубилася Ївга.
– За все.
– Прийду, а чого ж?– цiлуючи Мусiя, пообiцяла Ївга, наповнюючи чарки.
– Пить будем i гулять будем, а смерть прийде, помирать будем.


41
Пiд’їжджаючи до свого двору, Василь ще здалеку побачив на межi Лукiю й Павла, що стояли на промежку i про щось жваво розмовляли.
Павло стояв спиною до брата, схиливши голову, i Василь не мiг бачити виразу його обличчя, зате Лукiя всмiхалася на всi тридцять два. Щось неприємне, якесь недобре передчуття вперше ворухнулося у Василевих грудях, вiн стьобнув коней батогом по крупах раз, вдруге, вйокнув.
– Ти знаєш, Павле, що твоїй благовiрнiй пан подарував вiдрiз на плаття?
– Та бачив, лежить у скринi.
– Ну, i що про те думаєш?– змовницьки шепотiла Лукiя.
– А що тут думати? Вiн же, мабуть, всiм, хто спiвав у хорi, дарував?
– Хто тобi таке сказав?– вихопилося в Лукiї.
– Та люди балакають.
– Балакають!– стенула плечима Лукiя.– А ти сам бачив? Олена що тобi казала?
– Виходить, люди брешуть.
– Чо там брешуть? Дарував пан. От i менi,– Лукiя показала мiднi сережки.– Другим теж не краще. А твоїй Оленi сувiй шовку. Ти хоч би запитав, за що?– Лукiя хтиво повела плечима, вiдкопилила нижню губу, очiкуючи, яке враження справлять її слова на Павла.
– Тпру, тпру! Кому сказано, стiйте,– зiскакуючи з воза, пробурчав Василь.
– Ну, так запитай, запитай!– смiялась Лукiя.– Чи, мо, не насмiєш?
– Нехай, запитаю. А ти пiд вечiр приходь у курiнь, там i погомонимо,– запропонував Павло.
Лукiя зашарiлась, нахилила голову, безсоромно похитуючи стегнами, пiшла додому.
– Лукiє, ану, лишень, iди сюди,– позвав Василь.– Поможи розпрягти коней, сiна кинь в ясла. Голоднi. Одно нагинаються. Бачиш, як спориш понад дорогою скубуть.
Олена якраз саджала в пiч пирiжки, мiсила в макортетi тiсто, виглядала в вiкно, палiрувалась, позираючи на Лукiю й Василя.
Згадалося, як восени довелося ночувати з Василем у полі. Василь тільки торкнувся головою рядна й одразу заснув. Її б Павла допустити до Лукiї, всю нiч не дав би спати. А то одвернувся й хропе. Отак, мабуть, i з Лукiєю. Та хто з таким житиме? От i плуганить Лукiя до їхнього двору. Коли б не виглянула в вiкно, стоїть з Павлом червона, наче ружа, всмiхається, теревенить, нi стида, нi страму.
Олена розiгнула зболiлу від довгого стояння на одному місці спину, не виймаючи рук з макiтри, витерла спiтнiле чоло об рукав полотняної сорочки.
Рипнули дверi, в хату ввiйшов Павло, чимось збуджений, невдоволений, бо так гримнув дверима, що аж шибки забряжчали.
– Тебе що, возом зачепили?– не втерпiла Олена.
– А тобi не однаково?– вiдповiв стримано.– Возом мене зачепили чи гарбою, найди краще сорочку, передiнусь, а то весь потом провонявся.
– Вiзьми сам! Не бачиш, руки в кiстi! Чи повилазило?– з трудом витягуючи руки з в’язкого мiсива, мовила Олена.
Павло вiдкрив вiко скринi, нахилився.
– Чого ти туди полiз? Щоб тобi повилазило! Розкидаєш, а менi складай! Твоє справа, пiд прискринком.
Павло довго порпався в скринi, нарештi витягнув вишиту сорочку, кинув на лаву, вiдшукав сувiй квiтчастого шовку, поклав поруч.
– А це звiдки?
– Пан подарував. Я ж тобi казала.
– Невже?! Я щось не пам’ятаю,– глузливо мовив Павло.
– Та ти Лукiю як побачиш, то геть все забуваєш,– згортаючи вiд лiктя великим i вказiвним пальцями тiсто, Олена кидала його в макiтру.– Хай пiдходить. Слава Богу, вчинила.
Олена перехрестила зверху макітру, накрила рушником.
– Чи було, чи й буде,– одягаючи сорочку, говорив Павло.
– Невже забув?
– Їй-Богу, не помню, ось тобi хрест. Скажи хоч коли це було?
– Не коли, а живим пускай,– всмiхнулась Олена.– Як прийшла зі співанок й спати полягали, все розказала: i як дарував, і як половину собi залишила, а половину Лукiї вiддала.
– А чого це ти Лукiї давала, а не пан їй подарував?– застiбаючи гудзика, роздратовано запитав Павло.– Га?
– А я знаю? Iди в неї й питай. А я тобi все розказала. Не знаю, чим ти слухав.
Павло хряпнув дверима, аж крейда посипалася i трiщини побiгли вiд наличникiв, вийшов на подвiр’я, став поратись бiля худоби.
42
Напровеснi, десь зразу пiсля Великодня, повернувся з полону Федiр Бадила. Йшов накатаною дорогою. Земля давно протряхла, затужавiла. Деiнде, заступаючи сонце, безголовою гадюкою скочувалися у яри і вибалки сизi тумани. А як сонце пiдбивалося й трохи теплiшало, сонячне промiння з’їдало рештки туману; курiла, сходила паром земля.
– Ех,– прицмокуючи язиком, зiтхав Федiр,– самий раз сiяти, а я в дорозi. Цiкаво, як там Дарина? Святки минулися, всi люди в полi.
Федiр нахилявся, брав на дорозi грудочки прохолодної вологої землi, розтирав у долонi, тамуючи подих, набавляв крок.
Федiр поминув косогiр, Бурякiвщину, Срiбну гору, пройшов дерев’яним мiстком. Чим ближче була домiвка, тим частiше у якомусь незрозумiлому передчуттi й тривозi заходилось серце. Спочатку вiн збирався йти попiд горою, щоб по прямiй вийти на хутiрську дорогу, навпроти Харитонiв, але його розбирала нетерплячка. Федiр не втримався, пiшов навпростець, мимо Даценкових озер.
«Чи ж чекає його Дарочка? Може, вже й замiж пiшла?» Ця думка весь час не давала Федору спокою. Вiн мрiяв прийти в хутiр удень, а не вночi, гонобив, пiдгадував i пiдгадав– увiйшов у хутiр на свiтанку. Трохи навiть пристояв, милуючись, як шумують у бiлiй пiнi садки. Побiля Даценкових озер клубочився туман, важким сувоєм сповзав мимо Ївжиного подвiр’я пiд Гнатову гору, Федiр пильно вдивляється в знайомi абриси дворiв, а на серцi невiдступна тривога: як його зустрiнуть Дарочка, дiти?
Скiльки разiв уявляв, як i з якого боку вiн увiйде в хутiр, прикидав, хто перший зустрiнеться на дорозi: Харитон, Секлета? Насправдi ж все сталося чомусь зовсiм не так, як мрiялось. Вiн навiть трохи подивувався з того, як небайдуже стрiчали його люди. Це веселило й бентежило Федора. Дехто виходив аж до перелазу i в танучому ранковому присмерку намагався вгадати, хто ж то так рано добивається додому.
Явдоха Бобричка, забачивши Федора, за звичкою приклала долоню до лоба, а потiм злякалася i, хамiль-хамiль, сховалася в хату. Через деякий час на порозi з’явився Микола. Неквапливо вийшов на дорогу, розгублено всмiхаючись, запитав:
– Це ти, Федоре?
– Я. А що?
– Та моя стара налякалася. Каже, з того свiту не повертаються.
I тут тiльки Федiр збагнув, що його в хуторi давно поховано, i на мить спохмурнiв. Виходить, не чекає його Дарочка, а значить, i дiти.
Федiр пришвидшив крок, легко ступаючи, вдивлявся в обличчя знайо-мих людей i незнайомої малечi, парубкiв та дiвчат. Коли Федiр збирався на вiйну, дехто з них ще вiскряки тягав через губу, а зараз, бач, парубок. Щоб не помилитися, вдивлявся, вгадуючи, на кого з батькiв схожий. Федiр поминув Секлетине подвiр’я, порiвнявся з обiйстям Даценка Василя. Увесь бiлий, дiд Василь стояв пiд грушею-дулею. Чи то хворiв, чи, мо, не наважувався вийти назустрiч.
– Драстуйте, дiду!
– А, це ти, Федоре? Доров був! Ти не сердься. Я б i вийшов, та трохи прихворiв. Залоза на нозi вiдскочила. Не носять уже ноги старого. А днак жити треба. Живим в землю не ляжеш.
– Та то так. Тiльки вам там ще нiчого робити. Ще нiвроку.
– Та брикаюся.
– Головне, дуже на роботу не налягайте, бережіть себе.
Федiр ще раз пильно глянув на дiда, подивувався. У нього завжди викликали подив дiди, котрi давно увiйшли в лiта. Мiцнi, чепурнi, наче дуби.
Дiд Василь i двадцять рокiв тому був таким самiсiньким, як i сьогоднi. Нiщо не змiнилося в ньому. Нi постава, нi статура, нi погляд, нi колiр очей. Хiба що сивини трохи добавилося. I якщо Федiр за цей час вирiс, одружився, став входити в лiта, то дiд який був, таким i залишився. Земля навкруг i та помiнялася, а вiн нi, хiба що шкiра на руках i лицi загрубiла, як кора на дубовi.
– Спасибi тобi, Федоре, на добрiм словi,– мовив дiд.
З-за причiлку, наче ненароком, виткнулася i баба Стеха, жваво загомонiла.
– Та Василь ще нiчого, а я вже, Федоре, зовсiм не годжуся. На сквозняку постоїш, як не чиряк пiдкинеться, так пропасниця. Мабуть, вмирати скоро. Оце вранцi корову в озеро вигонила, дивлюсь– хтось мрiє на Гнатовiй горi, а воно ти, Федоре. Ледве впiзнала. Поподивилася, аж очi постовпiли й сльозою стали запливати. Е, не бачу вже, не бачу.
– Та й я вас, бабусю, з Гнатової не впiзнав,– просторiкував Федiр.– Бачу: хтось корову жене, а хто– не впiзнаю. Та воно ж i не близько, версти пiвтори. Куди там взнати.
Федiр ще трохи постояв, поспiвчував бабi Стесi, мовив:
– Ну, то я пiшов, бабо.
На пагорб вискочила Секлета, молода, гарна, щось хотiла докинути Федоровi, та Федiр, широко ступаючи й розмахуючи вузлом, швидко йшов хутiрською дорогою.
Незчувсь, як i поминув Даценкiв хутiр, увiйшов у Коломiйцiв. Серце билось напружено, прискорено. Зачувши чужого, валували в дворах собаки, зринали з прив’язi, клубком пiдкочувались мало не до Федорових нiг, та Федiр не звертав на те уваги.
Аж ось i рiдне подвiр’я.
Ночами у ворожому полонi снився Федоровi хутiр, рiднi осики, тополi, акацiя бiля двору, в бiлiй пiнi цвiту, з гудiнням бджiл i джмелiв. Вiн рве той цвiт i їсть, допавсь, як дурний до мила, i нiяк не може погамувати голод. Вiд левад вирина з соняшникiв усмiхнена Дарина, за нею виводком бiжать дiтки.
Глянув Федiр на своє подвiр’я i мало не зомлiв– все до болю близьке й знайоме, все як i було: кущi бузини, терну, калини. Бiля дороги, в заростях полину, попiльник; вкритий щiткою споришу, всипаний курячим і вутячим пiр’ям та послідом двір. І двiр, i пiдведена з окола вохрою хата менш за все нагадує охайнi нiмецькi подвiр’я й будинки, де панують чистота й порядок. I хай найбагатшому з хуторян, Харитону, далеко до звичайного, середньої руки, нiмецького бауера, та Федора чомусь не спокусили нi германська чистота, нi порядок, нi рудi нiмкенi.
Федiр вже мабуть з рік працював у бауера, коли помер хазяїн. Свiтловолоса, струнка й порiвняно ще молода нiмкеня була не проти, щоб мiцний i здоровий, як стус, Федiр в усьому замiнив їй остогидлого, миршавого й набагато старшого за неї чоловiка.
Федiр, може б, i згодився, якби не приходили в снах оцей попiльник, бузина, калина, Дарина з дiтьми. Не було днини, часини, щоб вiн про них не думав. Майже кожної ночi снилися йому рiднi краї, отчина.
Нiмкеня була схильна, але Дарина ріднiша, вродливiша. Федiр на мить зупинився бiля попiльника, попрямував до порогу, зняв картуза, витер рукою спiтнiле чоло, погамував хвилювання, став, роззирнувся. На подвiр’ї– все як i було, майже нiчого не змiнилося, тiльки щiтка споришу й калачиків наче трохи погустiшала, та обшарпанішими стали стріхи повіток, хата. Горобцi, що весь час з цвiрiньчанням вилiтали з своїх помешканьу стрісі. Гарнi гнiзда повибивали. Пора перекривати. Навiть стiжок торiшньої соломи стояв на тому самому мiсцi, де завжди складав солому Федiр. Тiльки й того, що похилений набiк. Видно, Дарочка складала ту солому сама. Цiкаво, чим вона топила цiлу зиму?
Погляд Федора вiдбiг до левад. Город посаджено. На причiлку рясно зеленiла грядка цибулi й часнику. Картопля ще не сходила, але квасоля вже проклюнулась. Федiр уявив, як пiдростаючи, вона буде крутитися, хапаючись вусиками за картоплю, й остаточно заспокоївся: немає в дворi хазяїна.
Федiр рiшуче повернув до дверей. А що як i в хатi нiкого немає? Спустiла. Скiльки рокiв минуло? I знову важко загупало в скронях, замлоїло пiд серцем. Федiр, як мiг, потамував хвилювання, недбало, щоб вiдiгнати важкi передчуття, турнув сiнешнi дверi, i вони, знайомо виспiвуючи, розчинилися. Дома! Серцем Федора знову оволодiв спокiй.
– Слава тобi, Господи, от я i вдома,– проказав вiн тихенько, нi до кого конкретно не звертаючись.
Не побудити б зненацька. Тремтячими руками Федiр прочинив хатнi дверi, переступив порiг, зупинився.
Його погляд чомусь впав не на деревяний пiл, де спали Дарина й дiти, а на образи, запнутi вишитими рушниками. Пальцi мимоволi склалися в триперстя. Федiр шанобливо схилив голову, набожно перехрестився, кинув важкий вузол, що весь час телiпався за спиною, на лаву. На лавi напливи розплавленого воску. Вiск i на скринi. Поминала. Федiр пiдiйшов до полу. Василь i Настя ще спали. Федiр схилився над їх узголiв’ям, довго вдивлявся в дитячi, знайомi i водночас незнайомi обличчя. Сонце пробивалося в напiвпрочинене причiлкове вiкно. Пiд подихом легкого вiтру рипiла вiконниця.
Федiр витер напiвсухi очi, слiз, як на подив, не було, і знову вкляк над полом. Майже поруч, за спиною, чиїсь кроки. Оглянувся. На порозi, бiля мисника, стояла блiда Дарина. Розширеними вiд подиву очима, вона дивилася на Федора. Зустрiвшись з його поглядом, Дарина випустила з рук дiйницю, i та глухо брязнулась об долiвку. Дарина зойкнула, але з мiсця не зрушила, стояла, наче вкопана. Федiр кинувся на той зойк, обняв колись рiдне, а тепер майже чуже, охололе вiд роси тiло, пригорнув. Дарина впала на його плече, ховаючи в напiвзiтлiлiй, просяклiй потом одежi обличчя, мочила її теплими, солоними слiзьми.
Федiр грав чутливим носом, всотував разом з повiтрям знайомi i незнайомi запахи. Пахла Дарина вишневим цвiтом, пилком, вранiшньою прохолодою i ще чимось домашнiм. Дарина йшла через садок, і у волосся на головi понабивалося повно пелюсток.
– Дарино, ну чого ти? Ну?– Федiр цiлував Даринi щоки, обцiловував вуха, виски, лоб, волосся, пестливо пригладжуючи його, струшував на долiвку рожевi пелюстки відцвітаючих яблунь. Федір глянув на її босі, забрьохані в росі ноги. На тугих литках поналипали пелюстки квiтiв, листя споришу, калачикiв, кашки.
Василь i Настя давно прокинулися, мовчки дивились на все те. Впiзнавши батька, накинулися на нього ззаду, повисли на шиї. Федiр на мить вiдпустив Дарину, повернувся до дiтей.
– Ну, кажiть вже що-небудь, кажiть, чи ви нiмi?– благав Федiр, смiючись i обнiмаючи то одного, то другого.
– Тату, а ти й справдi живий?– нарешті мовила Настя.– А нам казали, що тебе вбито.
– Хто сказав? Мама?
– Нi, люди. Ми й маму питали, та вона тiльки мовчить i весь час плаче.
Федiр пiдхопив Настю на руки.
– Ти чого така, як мокра курка, чи, мо’, впiсялась?
– Нi,– зашарiлася Настя.
– Боже, дiвка вже!
– Татко, а ти привіз гостинця?– обізвався Василько.
– Аякже, привіз. Я й забув!– мовив Федір і рушив до вузла.– Зараз дістану.
Діти гунули до лави. А тим часом Дарина повернулася спиною до Федора, підняла з долівки й поставила на лаву повну білої піни й молока дійницю. Погляд Федора ковзнув по її тугих, налитих стегнах, литках, в напливах листочків трави, калачиків, кашки, і щось неприємно й боляче вразило Федора в саме серце, наче Дарина прийшла не від корови, а з досвіток чи з побачення. Федір узяв з лави вузол, поклав його на скриню, став розв’язувати, не помічаючи, як ніяковіє і нітиться Дарина.
– Мало не забув. Якби не Василько, то зосталися б без гостинця,– теревенив Федір, дістаючи з вузла здоровенний згорток.
– Ось вам цукерки, пригощайтесь. А це ось тобі.
Федір дістав з вузла квітчасту сукню, поклав її на скриню.
– Ось тобі, Дарино, єрманське. А ну йди, лишень, сюди, приміряємо, подивимось, чи до лиця.
Наливаючись ружею, Дарина підійшла до Федора. Він приклав до її грудей плаття і аж подих перехопило, не втримався, видихнув:
– Та й красиво! Боже, ти в ньому, як троянда. Правда ж, дітки?
– Правда.
– А ось і вам по костюмчику, придівайте.
Василь і Настя кинулись до батька, стали приміряти одежину.
– Та й гарна ж,– мовила Дарина, прямуючи до дійниці.
– Кинь ти, Дарино, ту роботу! Кинь! Подивися на дітей, дай на тебе подивитися. Треба буде, допоможу. Не скисне.
Схиливши набік голову, Дарина винуватою ходою пішла до скрині.
43
Як би не скаржилась, не нарікала на долю Олена, а їй з чоловіком ще й повезло. Що б там не говорили пустомелі і злі язики, поталанило Олені, та ще й як! Павло залишився живим. Якщо пройти Байраком з кутка в куток, від Гнидівки до Ковалівки, потім впоперек, з Чугуївки до Задесни, в кожному третьому, а то і другому дворі хто-небудь загинув: хазяїн, син, батько. Дарина он яка молода та гарна, а бач, теж залишилася без хазяїна.
Отака-таки нещаслива вродилась. Тоді гребувала, а тепер плаче. А тому Олені гріх і від Бога скаржитись на свою долю. Не встигла захворіти, не вспів дохтур Яковенко запевнити, що хвороба її від того, що живе одна, без чоловіка, як Павло прийшов у відпустку по пораненню. Може, й його, дохтура, правда. Як-не-як, а п’ятнадцять років прожили з Павлом. Тільки скільки тієї відпустки? І хоч які не кляті мати були, а таки зжалілись над Оленою, кликнули Павла до себе. Що вже вони там робили, про те невідомо, Павло мовчить, мати теж. Чи то розтирали ногу бодягою, чи накололи якимось зіллям, тільки повернувся Павло додому, накульгуючи. А до ранку рознесло праву ногу, наче колодку, страшно дивитися. Чобіт не можна взути, хоч халяву розпорюй. Шкіра на литці, ступні та гомілці нап’ялася, наче на барабані, стала слизькою й сизою. Майже півроку Павло не міг як слід на ногу ступити. Та що там казати, він ще й досі накульгує. А був час, коли Олена зовсім зневірилась. І гадки не мала, щоб прийшло й на її вулицю свято, а воно, бач, не забарилося. І якби діти не померли, то все було б гаразд.
Олена опустилася на коліна перед образами, обметуючи себе хрестами, пристрасно зашепотіла:
– Дай, Боже, щоб і пшениці родили, і діти по миру красно ходили, а тій товстом’ясій, товстозадій, тлустій Лукії пошли сто болячок у печінку. Щоб їй добра не було. Додумалась, на сміх та поговір на весь Байрак мене виставляти. Нічого, ще віділлються мишці котові сльози. Я вже казала і їй, і Павлові, і Василеві. Тільки бачу, казка не поможе.
Олена звелась на ноги, стала перебирати начиння, полинула думками в минуле, згадала байрачанських подруг, молодиць, здебільшого тих, хто залишився без хазяїна, поспівчувала. Якщо вона хворіла, то як тепер жити їм? І хворіти будуть, і плакати невтішно. Особливо вночі в холодному і пустому ліжку.
Так чого тоді їй нарікати на долю? Про людське око, живуть вони з Павлом гарно, а якщо й бувають інколи сварки, ну то й що? В кого їх не буває? І з матір’ю помирилися. А скільки років жили на ножах? Якби діти не померли, то, може б, і досі ворогували. Не було б щастя, та нещастя помогло. Слава Богу, минулося те розпроклятуще врем’я. Недарма люди кажуть: «Як пошануєшся, таке й життя буде».
Олена звісила ноги з полу, відчула, як наче протяг пройшовся понад долівкою, а вже потім почула, як скрипнули сінешні двері. На порозі стояла бліда Дарина.
– Що скоїлось?– злякано запитала Олена.
– Федір повернувся!– Дарина наче підкошена опустилася на лаву.
– Де ж він в Господа взявся?!
– В пліну був! А я його вже й у святці за упокой записала... Горе мені грішній, горе...
– Ну, так радій тепер! Скільки ти за ним сліз вилила.
– Та я вже й землю запечатала.
– Ну, то й що?
– Не знаю, Оленко, що й робити, порадь, в тяжі я... Від Платона...
– Давно важкою?
– Та вже немало. Хіба не бачиш?
– Та ти знаєш, не дуже й видно,– заспокоїла Дарину Олена.
– Два з половиною місяці, якщо не більше. Десь від Теплого Олексія.
– Скажи, що то його. Збреши.
– А то він зовсім дурний. Не можу я так, Оленко! Не можу!– і заплакала.– Будь проклятий той день, в який мене мати на світ пустила. Пропала я!
– Невже скажеш правду?
– Я вже сказала...
44
Повертаючись з Байрака в хутір, Дарина навіть і до батьків не завітала, пройшла мимо двору, схиливши голову. Аж під Лукою оглянулась на батьківське подвір’я, відчула, як защеміло під серцем.
Крадучись від Федора, прослизнула в хату, зачинилась зсередини на защіпку, взяла на припічку надколоте щербате люстерко, довго вдивлялася в нього. Ох, змарніла вона за останні дні, зів’яла. Під очима сині півкола, в куточках очей сірі, наче провалля, тіні. Але навіть після всіх переживань і незлагод вона все ще гарна й вродлива.
Дарина задерла голову, побачила на шиї родиму пляму. Люди кажуть, що то Божа мітка, допоки на Страшному суді у смолі кипіти. А чи ж то правду речуть люди, чи ні, хто його знає. Скоріше всього, що ні. Але те, що задумала Дарина, надто вже страшне, і судитиме її, мабуть, Бог, як останню грішницю. Боже, як тільки важко стало жити на білому світі. Не було Федора, було нелегко, кожен день очікувала, виглядала, а прийшов, ще тяжче стало. Отруїтися і все. Не життя. Важкі думи налягають на Дарину, особливо вночі. Вона втратила спокій і сон.
– Гріх! Гріх!– вголос каже Дарина, і чийсь чужий незнайомий голос вторить їй: «Все гріх! Все!»
А, може, цей голос звучить у ній самій? Дарина від голови до п’ят вкривається липким, холодним потом, поривається пригорнутись до Федора, та раптом зупиняється на півдорозі, сахається.
– Ну, чого ти, Дарино, не терзай себе,– Федір міцно пригортає Дарину до себе.– Ти ж не знала, що я живий.
Дарина не противиться його волі, раз вже так, хай буде й так.
– І ніякого гріха в тебе немає,– переконує її Федір.– Не картай себе. Ти ж була впевнена, що я загинув. Отримала похоронку.
Дарина тільки міцніше зціплює зуби. Що б там не говорив Федір: прощав, не прощав, вона сама знає, що винна.
День проз день, з ранку й до пізньої ночі вмовляє її Федір.
– Дарино, чуєш, я все одно люблю тебе! Забудемо!
Дарина плаче і, поринаючи в роздуми, не чує Федорових вмовлянь, не відчуває ніжності, ласк, наче в душу і тіло вбралися зашпори. Дарина, звичайно, розуміє, що життя людині дає Бог і ніхто інший: ні інша людина, ні тим більше вона сама, не вправі перепинити його. А той, хто відважується на подібне, піддається спокусі диявола, запродує душу чортові. Недарма піп таких і на кладовищі не ховає, не печатає. Зрівняють її могилу врівень з землею, і навіть Василь та Настя не прийдуть поклонитися. Ну, то й що? Значить, така її доля. Так у неї на роду написано. І на життя, і на смерть, на все, кажуть, воля Божа. Невже й на це? Спаси й одверни. Гріх навіть думати про таке. Який тільки гріх!
До самого ранку, до голубого присмерку, не змикала Дарина очей. Кілька разів на ніч вставала, виходила до світу, благала Бога , щоб укріпив її дух і волю, та ніщо не допомагало. Сили Дарини танули, тіло вкривалося липким і від того неприємним холодним потом.
Намір піти з життя ставав все жагучішим. Вдосвіта, коли Сатана б’ється з Богом, тоді як встають і борються один на один світло й пітьма, підвелася Дарина з полу й пішла в хижу, відшукала під скринею давно заготовлену пляшку арсену, відіткнула пробку, хлиснула кілька ковтків, відчула, як перехопило подих, запекло в животі, і той пек поповз під груди, до паху, добрався до горла, голови. Дарина впустила пляшку на долівку, заткнула ганчір’яною затичкою, ватними ногами увійшла в хату, лягла поруч з Федором, тамуючи біль, закусила губу.
Федора, що всі ночі чатував, очікуючи лиха, на цей раз зморив сон. Прокинувся– тільки-но порожевіло причілкове вікно– і до Дарочки. Дарина лежала з перекошеним від болю обличчям, очі напіввідкриті, з куточка рота точилася слина.
– Що з тобою, Дарино? Ти наче з хреста знята?
– Та нічого. Якщо не важко, з’їздь в Байрак, привези батька й матір... попрощатися...
– Та ти що надумала?
– Помирати буду, Федоре. Погано мені.
Федір метнувся в хижу, наткнувся на пляшку з якоюсь рідиною і одразу все зрозумів. Не довго думаючи, вніс в хату стоянець, силком примусив Дарину випити кисляку, а потім засунув Дарині до рота три пальці. Дарину вирвало на долівку, Федір прибрав те, викинув пляшку в нужник, витер долівку і, запрігши жеребця в прольотку, помчав у Байрак.
Ввійшов до тещі й тестя в хату, сказав: «Поїхали. Дарина захворіла».
Ті швидко зібралися. Теща весь час розпитувала, що ж сталося.
Федір всю дорогу мовчав.
Перелякані Олексій з дружиною увійшли в хату. Федір тихо причинив двері. Дарина лежала на подушках бліда, з загостреними вилицями; біля узголів’я мовчазні й налякані стояли Василь і Настя. Дарина повернула незап’яту, в розшитому золотом очіпку, голову в бік батька й матері, тихо мовила:
– Мамо, подайте мені люстерко. Я хоч перед смертю подивлюся, яка я гарна була...
Олексій зблід, стояв, наче вкляк, посеред хати і тільки беззвучно ворушив губами.
Одарка взяла на столі дзеркало, подала дочці. Дарина глянула в те свічадо, задивилася, а краса на очах так і тане, так і меркне.
– Дітки мої рідненькі, от і помирає ваша мама! Прощайте і простіть. І ви, мамо і тато, теж,– Дарина вхопила за голови Василька й Настю, заголосила.
45
Байрак гудів. У Ригорів весілля було в розпалі. Степан одружувався на Штимовій дочці, Харитині. Не було на весіллі тільки Дарини та Федора.
– Нема нічого кращого, ніж дівочі літа. Кіньми не наздогнати, золотом не скупити літа тії. Муро їй покажеться після батька,– зітхала Олена.
Одарка теж пускала сльозу, непокоїлась за Дариною: оклигає чи ні?
– І де вони з своєю свайбою взялися?– бурчала на Василя й Лукію.
– Щастя вам на многії лєта,– сказав отець Сергій, сходячи з авмона. Олена перехрестилися на вівтар, пішла до виходу. На паперті зупинилась, повернулась лицем до входу і, тричі кланяючись, старанно поклала на груди три хрести, пішла слідом за молодими.
Зав’язала Олена собі світ ще й шістнадцяти не виповнилось, а тому й досі не може без сліз дивитися, коли хто-небудь рано заміж виходить.
Біля двору з образами молодих зустріли Василь і Лукія, обсипали зерном з цукерками і мідяками. Дітвора лазила по землі, вихвачувала мідяки й цукерки прямо з-під ніг. Після перших побажань і благословіння молоді увійшли до хати. Гості сіли за столи. Вийшов із своєї половини і дід Мусій. Підсів до гурту, випив чарчину, потім другу.
– Ну, тепер уже й спати ніде буде. І я ще такий, що від молодиці не відкажуся, і правнук жениться.
– Та хоч би людей посоромилися, старістю отаке верзти при людях,– обурився дід Олексій. Навіть на весіллі він не міг потамувати роздратування, пов’язаного з горем, що недавно трапилося з Дариною.
– Нічого, доживете до мого, взнаєте.
– А ви багато знаєте? Те, що я забув. Сиділи б ото мовчки, кутуляли та слухали, що поважні люди балакають,– сказав Олексій, а про себе подумав: «Занапастив я життя своїй дитині, немає мені прощення!»
– Та вони ще під стіл пішки ходили, як я вдруге женився. Хто тут поважний? Гаврило Штим?– прозоро натякаючи на вбивство Сави, запитав Мусій.
– Та перестаньте вже,– зашипів Олексій.– Нас і за вухом не ведете, хоч людей поважайте.
– Я людей поважаю,– розважливо говорить Мусій.
– Та вони вас не поважають.
– Чого це? Ти мені рот не затикай, сину! А ні, то я можу й начхати на цю компанію, якщо вона мене не поважає,– дід Мусій схилився вправо, переглядуючи поза спинами сина Олексія і невістки, шукав онука Василя. Василь сидів поруч з Лукією, про щось розмовляв з Гаврилом.
– Ну, от і поріднилися,– гудів захмелілий Василь. Горілка трохи розв’язала йому язика.
– Та, поріднилися,– невесело відповів Гаврило.
– Ранувато тільки свайбу грати надумали,– вплела в розмову своє слово й Штимова Марта.– Батька недавно поховали, можна було й підождати. Хай хоч би ноги захололи.
– Е, рано,– додала Докія.
– Та, можна б і підождати,– погодилась Лукія.– Так нікуди вже було ждати.
– І то так. Якби ждали, поки ноги захолонуть, інші ноги могли б вилізти,– белькотів п’яний Мусій.– Сорому скільки. Василь, ану збирайся.
– Куди це?– сторопів Василь.
– Не знаєш куди? Запрягай хутчіш, повезеш мене до Ївги.
– Та ви що, здуріли? Чи ви свого правнука не поважаєте?– сполотнів дід Олексій.
– Поважаю, тільки ж і ви мене поважайте,– розсердився дід Мусій.
– Давайте, дідусю, краще вип’ємо з вами,– запропонував Василь.
– Іди запрягай, тоді й вип’ємо.
– Он Павло запряже.
– Їдьте, тільки кому ви там нужні,– махнув рукою Олексій.– Як-то кажуть, з Богом, Парасю, поки люди лучаються.
– Раз і ти, сину, мене виганяєш, то нікуди я не поїду!– сказав, як відрізав, дід Мусій і повернувся до Василя.– Наливай, онучок: і пить будем, і гулять будем, а смерть прийде, помирать будем!
Василь не забарився, налив.
Дід Мусій перехилив чарку, занюхав квашеною капустою.
– Ну, так що? Будемо їхати чи, мо, вже облишили?– запитав Василь.
– Підожди трохи, я зараз розкажу добрим людям, як мене перший раз водили сватати, а тоді вже й поїдемо.
– Розказуйте!– загуло весілля.
– Ну, так от, слухайте. І ви теж,– дід Мусій повернув голову в бік молодих.– Ми в ваші годи не були такими, щоб ото як у вас: хоч грай, хоч гроші віддай.
– А які?– запитав Степан.
– Ох, і пройдисвіт ти, Степане,– посварився дід Мусій пальцем на правнука.– Ох, і горе тобі буде. Не кінчиш ти добром. І, мабуть, своєю смертю не вмреш. Золоті червінці, що в мене були, ти до рук прибрав?– запитав суворо.
– Та ви що? Які червінці?– розгублено пробелькотів Степан.
– Сам знаєш які! Твоїх рук вони не тікали. Ти в своєму і чужому городі пакостиш, безстиднику,– натякаючи на вагітну Харитину, яка все зрозуміла і зашарілась, як стьожка, говорив дід Мусій.
Тим часом Василь заспокоївся, жваво заговорив з Гаврилом. Забули дідусь Мусій про свою поїздку до Ївги Осаулки, і слава Богу. Знає Василь, як примандюриться діду, хоч не телений, а телися. Скаже везти, і повезеш, ніде не дінешся. А не послухаєш, не дасть Степанові нічого, а то ще й не відділить. Хіба не продав десятину лісу і землі на Пологах? Продав і гроші хтозна-де старістю сховав, ніяк не знайде, тепер гріхує на Степана. Бог його знає, може, й Степан узяв. Чорті в кого воно й вдалося таке. Прости, Господи, що так подумаєш про рідного сина. Василь перестав розмовляти з Гаврилом, прислухався до прадідової розповіді.
– Так от, повели мене покійні тато свататись до Ларивона Коломійця, щоб Мокрину висватати. Увійшли в хату, привіталися. Свати запросили присісти. Сіли на лаву, бо дуже таки втомилися з дороги, снігу в пояс, а йшли пішки. Кучугури кругом такі понамітало, що ні пройти ні проїхати. А коней тато жаліли, царство їм небесне. Тоді ніхто кіньми не їздив без діла. Навіть коли по ділу їздили, то неодмінно, було, встануть під гору.
– Зараз теж ніхто без діла не їздить, окрім хіба що вас,– буркнув Олексій, але Мусій, добре напідпитку, вдав, що не розчув.
– Ну, так от, прийшли ми в двір до Мокрини, сіли перепочити. Тато там щось своє гомонять з батьками молодої, а я з Мокрини очей не зводжу: гарна дівка, нічого не скажеш. Сидів я, сидів і так мені захотілось чимось похвастатись перед нею, прямо терпцю немає, а чим похвастатися, зразу й не скумекаю. А потім згадав. Тато ж мені перед тим, як іти свататись, штани пошили. У мене й дух перехопило. Закинув я полу чумарки, хай дивиться Мокрина на мої нові штани з тонкого, як шовк, сукна. Закинув і сиджу, носа деру, на штани й уваги не звертаю, на Мокрину скоса поглядаю, яке ж враження справили на неї мої нові штани. Аж бачу, Мокрина моя, наче рак, червона стала, розгубилася, очі ховає. «Нічого»,– думаю, знай наших. Відстібнув ще одного гудзика, другу заполу закидаю. Дивлюсь, а Мокрина обличчя руками затулила і– хода з хати. Ну, думаю, що за оказія, невже така заздрісна? Дай, думаю, сам подивлюся на свої штани. Глянув, а воно й справді є від чого засоромитись. Заполи чумарки до пояса закинуті, а я голий-голісінький, сиджу в чім мати народила. Якби не полотняна сорочка, то й пупа видно було б. Чоботи взув, а штани забув, бо до шістнадцяти років без штанів звик бігати. То були перші мої штани. Тоді всі так ходили. На всіх штанів не напасешся. В батька є і добре. Це зараз позвикали. Того й порядку немає, старших не поважають. Ще материне молоко на губах не обсохло, а воно вже в штаніх, вже все знає: і де діти беруться, і як спати з молодицею. А я до двадцяти год думав, що мене в капусті знайшли.
Всі, хто був поруч і чув ту розповідь, приказували молодим:
– Бач, як у старовину було, не те, що тепер.
– Та то так...
Хто тугіший на вухо або сидів далі, прислухалися, повертаючи голову, наставляли в бік Мусія, поросле сивим волоссям, в голубих прожилках вухо.
Василь знову налив Мусієві, запропонував:
– Пийте, дідусю, за здоров’я молодих.
– Та це можна.
– Та куди вже йому пити, як він і язиком не володає,– обурилась Олена, та Мусій не розчув.
– Хай що хотять, те й роблять,– прикусила язик Олена.
Внуки й син поїли Мусія, і Олена зрозуміла: споюють навмисне, щоб скоріше вмер.
Мусій вже відсовував питво, а йому турчали над вухом:
–Правнука жените. Першого. Випийте ще чарчину. Не хочете за внукове здоров’я, перехиліть за своє.
– Та ви ще молодого покриєте.
Мусій, вважаючи, що його пригощають від чистого серця, пив до тих пір, поки не впився.
Під вечір одвели Мусія на його половину, стягли на піл.
Олена дивилась на все те і відчувала, як в душі наростає протест. Звичайно, Мусій розносить добро, про сина і дочок не дбає, але ж людина. А як на неї, то воно й зовсім не потрібне те багатство, хай воно їм за димом піде.
Звичайно, Мусій розносив чимало, та біс його бери, воно не її, а людини жалко. Олена не раз бачила: начепить Мусій клунок на спину, а зверху, щоб не видно було, бо від людей стидно, одягає кожуха і йде до Осаулки; доходився, що вже нічого не несе, а капшук на кожусі видувається.
Отаке воно життя, така вона людська доля. А, може, це тільки в Павлишів так? Може, й справді мати були праві, коли заміж іти за Павла забороняли? А вона взяла й пішла. І якщо гарно подумати, то ще й непогано прожила. Павло любив її, переміняв, не давав і пилом припасти. А потім, як довелося Павлові служити в Полтаві, а в неї народилася двійня, Пріся й Петько, скільки тільки тих ревнощів було.
– Не Павлови то діти і все,– бурчали свекри.
То любили, а то враз зненавиділи. Раніше було сідають обідати чи снідати, а дітвора голодна, турбуються:
– А борщу всім хватить?
– Їжте. Кому не хватить, кабачками добавимо,– жартом одбувається дід Олексій. Одне слово, від пуза ніхто не наїдався, з-за столу вставали впроголодь, а тому не тільки дітлахи, а й дорослі переживали: скільки ж кому дістанеться поїдку, чи ж наїдяться? Отаке воно життя. Те, що Мусій до Ївги віднесе, на їхніх шлунках заощаджувалось. Дивлячись на те, рідні батько й мати не раз пропонували Олені:
– Кинь ти їх к бісам! Дітей забирай і йди до нас, хай вони щезнуть.
Інший раз Олена, було, вже й наміриться йти, а як згадає подругу Марту, її свекра Штима і те, як той голим задом борошно в мішку значить, і назад зі своєю рішучістю.
Ні, не послухалась, не пішла. А тут Павло додому прийшов, чоботи хромові привіз. Гарні чоботи, та так і ляснули. Лежать тепер в скрині без вжитку. Після того, як мати назбирала весною на кленках зелених вонючих майок, настояла їх разом з бодягою на горілці, а потім нашпигувала Павлові тим настоєм ногу– не налазять. Пропали чоботи ні за цапову душу, та біс з ними, не жалко, тут життя пропало, і з цим вже нічого не вдієш. Не пішла тоді Олена до батечка та матері, не послухалась, а треба було.
А весілля тим часом розгулялось не на жарт, через вінця хлюпає. Туманить Оленині думки, відволікає. Поряд щось гомонять, трохи далі співають, пахне потом, а з широко відкритих в реготі ротів– горілкою і квашеною капустою.
– Олено, ану неси ще капусняку, не бачиш, на столах пусто!?
– Зараз,– невдоволено відповіла Олена, а про себе подумала: «Хай же й носять ті, кого найняли куховарити, або хай встане та премудра Лукія, трохи сало розтрусить»,– та сперечатись не стала, пішла до припічка. Свекруха розливала капусняк по глибоких полив’яних мисках. Тим часом хтось затягнув пісню: «Ой комарицький, комарицький мужик, задрав ноги та й на пєчкє лежить».
Заграли музики, пісню підхопили: «Його жінка скомизилась, по горілочку біжить!»
Весілля було в розпалі: гуло, сміялось, співало, танцювало, дихало кислим хлібом і капустою, горілчаним перегаром. Всім було весело й байдуже, що на другій половині хати за тонкими дверима лежить на полу непритомний дід Мусій.
Олені хотілось заглянути туди, допомогти, але не посміла, побоялась.
Майже всю ніч дід Мусій падав з полу, син та онуки йшли на дідову половину, підіймали старого і знову клали на піл.
– Постеліть на долівці або дачку поставте, щоб не бився,– порадила Олена, але її ніхто не слухав.
Під кінець стягли Мусія аж на піч, в духоту, мабуть, щоб стало дідові ще гірше та вище було падати з крайка.
До самого ранку дід блював і падав, а його все тягли і тягли на піч.
– Господи, та чи вони не при своєму умі?!– обурювалась Олена. Вона теж не спала цілісіньку ніч.



46
А наступного дня Мусій занедужав, лежав на печі й не ворушився, не підводився. Тільки в стелю дивився, наче немовля. Людям сказали, що перебрав. Так поминув тиждень. Про ту хворобу діда Мусія прочула Ївга Осаулка, приплуганилась до Ригорів, увійшла в хату, скупо привіталась, рішуче ступила на половину Мусія. Їй ніхто не перечив. Ївга заглянула на піч, запитала:
– Мусію, як твоє здоровля?
Та Мусій не відповідав, мо, не розчув, а скоріш за все, він уже не міг говорити. Лежав і тільки очима водив. Розбив діда параліч.
Ївга гукнула Мусія ще раз, але марно. Не довго думаючи, сини та онуки, злі на непрохану гостю, зашуміли.
– Геть з хати! За багатством прильопала! Мало тобі пари волів?
– Ще не все виносив! Іди й не оглядайся!– сказав Василь і майже в спину випхав Ївгу з хати.
Всі боялися, що дід Мусій візьме і відпише Ївзі десятину-другу землі.
– А мо, й правда, жінка провідати прийшла?– сказала Олена.
– Атож, жди!
А тим часом Ївга Осаулка йшла додому й плакала: «Отакі-таки люди! Скалічили бідного Мусія, недарма побоювався рідні, та ще й погомоніти не дали. Нужне мені ваше багатство».
Ївга й справді йшла не за багатством, але ж на щось все-таки й сподівалася. Всю дорогу Ївга переконувала себе, що їй і справді від Мусія нічого не потрібно. Хотіла побачити, попрощатись і все.
Через три дні Мусій помер. Він так і не встиг відписати Ївзі обіцяну десятину землі.
47
Трохи вище, де ліс змикається з небом, від Вузької до села тягнулись огороди, зарослі картоплі, баштани. Влітку тут трава виганяє в пояс, восени– отава в коліно. Біля Вузької землі плодючі, чорноземи гарні, тлусті, а піднявся трохи на згірок– і вже супісок, пісок, пилюка. Там, біля Вузької, Павло Ригір і збудував курінь, щоб можна було відпочити під час косовиці.
Зап’ята білою хусткою, у вухах срібні сережки, в новій блузці, Лукія йшла до куреня, наче по розпеченій сковорідці, не чуючи ніг. Лукія намагалася йти розкуто, вільно, а натомість сутулилася, озиралася по боках. Наче й не бачив ніхто, як з дому виходила. Хвіртку причиняла обережно, щоб ніхто не чув, особливо Олена. Люди якраз доїли корів, готували вечерю.
Лукія дійшла до вільшника, біля криниці зупинилася, глянула в воду і замилувалась своїм видом. Поправила хустку на голові, сховала під очіпок пасмо волосся. Не встигла роздивитися на своє відображення, як з-під вільхи в воду жаба зелена плигнула, аж бризки полетіли на спідницю. Жаби завжди плигають в воду майже нечутно, не здіймаючи бризк, а ця шубовснула, наче чорти за нею гналися. Лукія відсахнулась від криниці, зійшла з стежки на луговину, пішла, миючи ноги в теплій вечірній росі. Про всяк випадок взяла в руку хворостину. Як хто побачить, подумає, що теля чи вівця в вільхах заблукали. Йшла Лукія й не хвилювалася. З Василем вони жили погано. Тільки й того, що в одній хаті. Нічого, окрім дітей, їх не зв’язувало. Та й не дивно. Василь, як чоловік, справний, та звели їх обох, не спитавши згоди. Скот і той по охоті парують. Ну, а тут без згоди. Ну й нехай. Хоч Олені тій сухій, плоскогрудій і плоскозадій насолить, і то вже не даром приходила. Павло й Олена теж живуть погано, а після цього будуть жити ще гірше, так, як вони з Василем, а, мо, й хуже.
Похитуючи розкішними стегнами, Лукія на мить зупинилася, всміхнулась, взялася за пруг спідниці, підсмикнула, щоб було видно оголену ногу, виставила її трохи вперед і вбік, повертіла, роздивляючись, всміхнулася: «Гарна, гарна». Ноги під Лукією стрункі й міцні, наче стояни. Що б там не говорили, а вона ловка. Лукія оглянулась назад через плече. Ззаду теж є на що подивитися. Наче припічок.
– Поки ти вже будеш вихлятися, поки всі побачать? Іди вже скоріш сюди,– тихо з куреня позвав Павло. Від несподіванки Лукія здригнулась, стенула плечима.
– А я думала, тебе ще немає.
– Я тут з самого післяобід. Лісом ходив, сушняк обламував, підкошував, а під вечір оце приліг і задрімав. А це наче хто позвав. Виглянув, аж воно тебе несе. Іди, хоч погріємось. Хоч раз обніму як слід. А то тільки й знаємо, що поза вуглами шептатися.
Нахилившись, Лукія всміхнулась, і щоб не набратися вощурів і полови, шурхнула в сутінки куреня, в Павлові міцні обійми.

48
Олена вийшла з хліва з дійницею, повела головою в бік лугу.
– Де ж це Павло? Ще зранку пішов і наче крізь землю провалився.
Виглядала Павла, а побачила зовицю Лукію, що, оглядаючись, обережно спускалася понад лісою, котра розділяла двори, до криниці.
– Е, ні! Я тебе находжу по чужих куренях!– лайнулась Олена, ставлячи дійницю під призьбу.– Чорт з ним, з тим молоком,– і швиденько, майже бігом, плутаючись в картопляному огудинні, кинулась луговиною до куреня.
Павло і Лукія ще не встигли як слід обнятися, а Олена вже увірвалася до куреня. Перше, що побачила Олена– це широку спину Павла і молочно-білі стрункі ноги Лукії.
– Он як ти хазяйнуєш, ліс прибираєш. Щоб тебе була сира земля прибрала,– лайнулась Олена і кинулась гемселити Павла гострими кулаками по міцній спині. Павло навіть оглянутись не встиг. Він звівся на ноги, застібаючи поясний ремінець, брязчав пряжкою, як завжди спокійний, незворушний. Олена наскакувала то на Павла, то на Лукію.
– А тобі, лярва, потоптанка, помийниця, нікому сорочку на голові зав’язати, щоб так і йшла через усе село. Нічого, хто-небудь знайдеться, ще й ворота дьогтем обмаже. Повійниця!
– Замовч!– Павло в розпачі вдарив Олену рукою навідліг.
Олена впала, заюшилась кров’ю. Підхопившись на ноги, вискочила з куреня і на весь куток, на всю Склепщину стала клясти Павла та Лукію.
– Та не кричи ти! Як ти мені вже впекалась!– благав Павло. Та Олена не слухалась його. Вона кричала ще дужче, ще відчайдушніше, ще розпачливіше.
Павло зозла ще кілька разів ударив Олену. Лукія тим часом осмикнула плахіття, спідницю і городами, левадами– хода прямо додому. Розгублений, озвірілий від несподіванки і розпачу, від всього того, що трапилось, Павло бив Олену, поки не затихла. І лише тоді, коли перестав чути її голос, раптом прийшов у себе, отямився, злякано оцінив усе, що трапилося, взяв ледь дихаючу і легку Олену на руки, поніс додому.
Олена оклигала серед ночі, звелась на ноги і ледь чутно, схлипуючи, побігла до матері, постукала у вікно.
– Хто там?
– Це я, мамо. Впустіть, раді Бога, помираю.
– Підожди, я зараз.
Двері відчинились майже навстіж. Похитуючись, Олена увійшла в хату.
– Розказуй, що трапилось. Та не скигли, хай батько спить, а то почує, буде переживати.
– Краще б я була за Микиту Матвієнка пішла,– схлипуючи, жалілась Олена.
– Бачу, дісталось, як куцому на перелазі,– погодилась Палажка,– І чого тебе, дурку, туди понесло? Скажи спасибі Богові, що він тебе під гарячу руку не вбив. Вже й не молода, а така дурна. Для чого воно тобі здалося? Здоров’я дороше. Нічого страшного. Жива лишилась, іди й живи. Нічого тобі в нас робити.
– Та дайте я хоч заночую.
– Нічого тобі тут ночувати, іди!– Палажка навстіж відчинила двері і виштовхала Олену мало не в плечі. Олена пішла, але до Ригорів в ту ніч не повернулась, ночувала у подруги Штимової Марти. Палажка теж всю ніч не спала, жаліла, що під гарячу руку вигнала з хати дочку.
На другий день Палажка зустріла на вулиці свекра Олексія, виказала:
– Б’є, все-таки, Павло Олену. Ми оце перебалакали з Іваном, мабуть, приїдемо, заберемо скриню. Раз не потрібна, нічого знущатися.
– Кінь кобили не вб’є,– буркнув Олексій.– А чужими руками, свахо, тільки жар загрібати. Вони самі без нас розберуться. Може, її й бити треба, як Сидорову козу, а може, й пальцем гріх зайняти. Ніхто не відає, хто що обідає. Так-то,– Олексій трохи потупцювався на місці, додав:– А скриню не беріть, не позорьте ні нас, ні себе.
– Ні, заберем!
– Діло ваше, якщо надумали– беріть. Тільки знай, свахо: якщо заберете, то назад уже не поставите. На покутті вона більше стояти не буде!
Палажка сполотніла від гніву, але втрималася, зрозуміла– забрати скриню вона не відважиться. Лише на другий день Палажка прийняла дочку.
– Не піду я туди, хоч ріжте, а як піду, то обох отрую. Так уже все ввірилось!– плакала Олена.
– Цур тобі й пек! Схаменись! Ти думаєш, що кажеш? В буцегарню хочеш? В кайдани? В Сибір? Як-не-як, а він все-таки чоловік тобі. Додому кожний день приходить? Ночує? Чого тобі ще треба? Може, в них нічого в тому курені й не було.
– Е, було.
– То тобі так видалося. Ішла Лукія за чимось, зайшла розбудити дівера.
– Неправда ваша, мамо.
– Ну, то й що? Забере в рідного брата жінку, а тебе кине?! І таке ти балакаєш!
– Як так жити, то краще в Сибір.
– Тіпун тобі на язик! Ще раз почую, проклену.
– Ви мене й так прокляли й закляли, скільки можна? Життя немає,– тужила Олена.– Саме прокляття наді мною висить.
– Подивлюсь я на тебе, Оленко,– вже й не молода, вік зжила, а ума не прижила. Та в тебе Павло, хоч в вухо бгай,– вмовляла Палажка дочку.– А молодиці! Який чоловік до них не ходив? Походить, та й кине. Якщо жінка в нього гарна та покладиста, то його завжди додому верне. Ти думаєш, ми з твоїм батьком прожили життя гладко? Всякого було.
– Та щось я не чула,– відірвала долоні від обличчя Олена.
– Не чула– це ще не значить, що не було. А ти думала як? Вік звікувати– не в гостях побувати. Менше людей слухай. Слава людська, що хвиля морська. А що дурний зв’яже, мудрий не хутко розв’яже. Життя– штука мудра.
– А поговір? Піде Байраком,– кутаючись в теплий кашеміровий платок, завагалась Олена.– Шила в мішку не втаїш.
– А я тобі що кажу? Якщо боїшся поговору, не сиди в нас, а йди додому, до чоловіка, наче нічого й не трапилось. А поговір! Плювати на той поговір. Хто бачив, хто знає, окрім тебе? Та й ти нічого толком не бачила. Привиділось! Ну, були в курені, ну то й що? Не спійманий– не злодій. Хіба б ти не зайшла в курінь до Василя, якби Василь там сидів? Отож! Ви ж як орали з Василем на Пологах, то де ночували? В курені!
Не знаючи, що й робити, Олена вийшла на вулицю, пішла сосною в Байрак.
По дорозі зустріла Микиту Матвієнка. Недавно повернувся з війни, чи, мо, з госпіталю.
– Ну, як живеш, Оленко?
Микита стоїть на стежці, чекає.
– Та, нічого. Живемо,– зупинилась на промежку й Олена.
Матвієнко стоїть, всміхається. Одні на піщаній косі, ніде нікого. Віолончельно звучать крони сосен. Небо чисте, прозоре. Вершки дерев ледь помітно колишуться, тремтять. Микита глянув на них поверх Олениної голови, сказав:
– Та я й бачу,– Микита гірко всміхнувся. -Хоч вір, хоч ні, а мені тебе жалко. Не захотіла йти за мене.
– Нічого мене жаліти,– кутаючись в платок, знітилась Олена і, обходячи Микиту по піщаній косі, пішла з твердим наміром повернутися в сім’ю.
49
Дарина не вмерла від отрути, відволодали. Тільки й того, що дитина зійшла мертвою, а так нічого, оклигувала, поправлялася.
– Ти б, дитино, сходила на прощу. В собор, а то й у Лавру, помолилася,– вмовляли Дарину Олексій та Одарка.
Дарина наче й не чула їхніх вмовлянь, мовчала.
– Послухай нас. Гріх якийсь на тобі, прокляття,– наполягали батьки.– Люди ж ходять аж у Київ у Лавру, і нічого, живі.
Десь за тиждень-два Дарина звелася на ноги і вирішила йти з дому, найматись на роботу в Байрак. Хтось проказав, що в маєтку пана Дурново готуються до лісоповалу, набирають людей.
– Ну чого ти туди підеш?– бідкався Федір.– Дома землі скільки, роби– не хочу. Для чого воно тобі? Та й де той Коломійців, а де той Байрак, Яроші?
– Не неволь мене, Федоре, хоч у цьому, прошу тебе. Хай я хоч у цьому буду вільною. Все життя когось слухалась. Далі не можу.
– Ну що ж, роби як знаєш,– махнув Федір рукою.– Аби тобі гарно було. Не буду силувати. Тобі й так нелегко.
– Скільки вже можна сильнічати. Все життя... – і заплакала.
– А я що? Пообіцяй тільки, що більше не будеш труїтись.
– Обіцяю,– Дарина подивилася в вікно, і чи то гра дітвори на подвір’ї, чи зграйка горобців, що вибивали головки соняшників, привернули її увагу, задумалась.– Можна, Федоре, я плахту вдіну ту, що ти на Трійцю подарував?
– Одягай,– Федір пригорнув Дарину, поцілував.– Чого ти, наче нежива? Пригорнулася б чи що?
Дарина знизала плечима і, можливо, вперше відчула, що Федір має рацію. Вона й справді якась млява, нежива. А проте, хіба раніше вона була іншою? Вона ні опиналась, ні підкорялась його волі. І ця мертва покірність могла розлютити кого завгодно, тільки не Федора.
– Ну, то я пішла.
– З Богом! Хай тобі щастить!
Десь на другий чи на третій день Дарина стала працювати на лісоповалі. Чоловіки пиляли дерева, рубали гілля, окорювали стовбури, жінки відтягали гілля вбік.
Багато людей потяглося на ті роботи. Працювали, сміялись, надіялись. Кого спокусили гроші, довгий карбованець, кого воля. Дарина ходила по лісоповалу, наче сновида: сліпа, глуха й німа до всього. Вона не звертала уваги на сальні натяки, незграбні жарти чоловіків, нехтувала їхньою увагою. Особливо допікав Дарині Кость Ряднинка.
– Ну, чого мовчиш, краля? Запишалася– куди там!– приставав Кость.
Дарина не відповідала. Та чим більше вона сторонилася чоловіків, тим більш бажаною була для них, тим більше їх липло, задивлялося на Дарину. Уникаючи відвертих, грубих домагань, вона, здавалося, не помічала всього того: ні уваги, ні захвату, ні відвертої хіті. Те, що декотрі з чоловіків мали серйозні види на неї, теж мало хвилювало її. Вона не бачила нікого й нічого, не відповідала на жарти. Разом з жінками сусідніх хуторів і сіл Дарина тягала гілля від могутніх кряжів. Шелестить гілля, шумить ліс, вистукують свою пісню сокири. Дехто з чоловіків, хто досвідченіший, кіньми трелював лісини, відтягав їх на край ділянки, на галявини, щоб можна було вивезти возами на сплав або ж до маєтку.
Під обід Дарина сіла під крислатим дубом, розв’язала вузлика, хотіла з’їсти варене яйце, та тільки повертіла в руках і поклала назад. Перехотілося. Звелась на ноги, не поспішаючи, подибала мимо складених в сідло кряжів. Погляд її зупинився на кимось кинутому багрі.
– Краля, ти до мене? Іди погріємось,– позвав звідкись з гущавини лісу Кость.– Ну, чого ти? Солодко буде. Поки й жива– не забудеш.
Дарина навіть не оглянулась. Вона неспішно підняла з землі багор, зачепила ним нижнє дерево.
Відчуваючи позад себе важкий тупіт чобіт і надсадне хекання, Дарина хутко оглянулась, побачила масні очі Костя і простягнуті руки, щоб володіти, насолоджуватись нею, з силою смикнула за комель раз, вдруге. Кучугура хитнулась і з гуркотом поїхала.
– Ти що, здуріла?– крикнув Кость і, петляючи, хекаючи, рвонув назад.– Рятуйте!
Та Дарина вже нічого не чула. Висока купа складених кряжів, розкочуючись, накрила її, сховала під собою, вона навіть не встигла зойкнути.


50
Ось уже більше десяти років стоїть Харитонів вітряк на узвишші, на татарському кургані, біля Човнового, знай собі помахує крильми та мукичку меле. Недаром меле, не за так. Це тільки вітер-дурак дме коли й куди йому заманеться. А Харитон задарма молоти не буде. Онде скраю і короб дерев’яний стоїть під вічком, мука в нього сиплеться. Скільки хоч насипай в кіш зерна, все перетруть жорна. Ач, як гудуть, наче пісню співають. Тільки встигай підсипати та не забувай гарну коробку в засік Харитону висипати. Як урожайний год та вітри дмуть, Харитон рідко своє зерно меле. Хай собі стоїть, воно їсти не просить. Наступного року, може, неврожай буде, тоді й продасть. За день Харитону насиплять в засік чимало, на місяць вистачить. Чом би й не прихранити свого врожаю, якщо можна. А дехто не одну, а півтори коробки норовить висипати, придобритися до Харитона перед празниками.
– Ще ось тобі в закром всиплю.
Тоді Харитон (він весь час сидить вгорі під кроснами) візьме і прикрутить щось там у млині. Крутне і, дивись, пішло борошно дрібніше. Та таке вже біле, наче сніг, хоч паски печи, не згірш ніж крупчатка з Виноградового млина. Торкнешся його рукою, а воно м’яке й гаряче з-під жорен. А задаром хто тобі буде крутити, жорна псувати. За так ніхто і пальцем не поворухне...
Харитон засунув ключа до кишені, подивився крізь щілину у двір.
На підташках ґанку крутилася Галька, Наталчина дочка. Балувана росте. Ти їй п’ять, вона тобі– десять. Треба батькам провчити. З неї двох не буде. Вийшов на поріг і онук Василь, засунув руки в кишені підкочених до коліна штанів, крутнув їх туди-сюди на очкурі, висякався, вказівним пальцем подлубався в носі, побіг за хату.
Скоро дідів тиждень, Дмитрів день, а ще он як тепло. Треба б вдіти на крила вітряка шкіряні чохли, бо мало чого, мо, прийдеться комусь змолоти, а млин неготовий. Харитон вийшов з клуні, мимо конюшні пішов до вітряка. Гостро пахло кінським послідом, прілою ячною соломою.
Як тільки подме вітер, тоді Харитон кидає все і йде на гору, до млина. Натягує на ребристі крила кожані чохли, зашнуровує вшивальниками, повертає млин за вирло по вітру і підіймається вгору. Настроює сита, чаклує біля кукулєвідбірника. Слухає, як тоскно й нудно скриплять крила, вищать жорна.
– Засипай, хлопці, зерно!
Першим засипати ніхто не наважується. Товпляться біля поставця, мнуться, бо не знають, яка мука піде. А якщо Харитон ще млина перед цим перебирав та вимів з жорен все, то так і дивись: півмішка на жорнах залишиться, на вальцях, в коші.
– Ну що? Хто? Ти, Семене, засипав?– питає свата.– Чіпляй надійніш мішок, щоб не підманув.Семен ще раз перевіряє закріплений мішок біля коша, щоб, бува, борошно не просипалось, засипає.
За Семеном вже сиплять і інші. Раз сват не побоявся, то й їм можна. Чого боятись.
Весь білий від борошна, як мірошник, Харитон ходить по таких же білих сходнях вниз-вгору. Згори– вниз. Слідкує, щоб всі шнеки, трясуни, інші пристрої працювали як слід, не лінувалися, щоб вчасно засипали до коша зерно. Щоб жорна дарма одне об одне не терлися, не стиралися. Спробуй їх потім переклепати.
Дивляться люди на Харитона, а в нього вже й очей не видно. Весь з голови до п’ят у муці, білий, наче дід Мороз. Дивись, якщо вітер гарний, та ще й зранку, то перемеле в тому млині до вечора чимало людей. І тільки під вечір, як вітер зовсім стихає, Харитон гальмує млина, сходить по скрипучих сходнях вниз на травку, береться за вирло – довгу й товсту голоблю, приторочену до млина десь у самому низу, в центрі, і потихеньку розвертає його; потім ще й прив’язує, щоб випадковий вітер не зірвав млина і не крутив по чім здря. А вітри, Харитон помітив давно, дмуть переважно в одному напрямі, найчастіше– зі сходу, або з північного сходу. Рідше– з півночі і з заходу. Під кінець Харитон розшнуровує вшивальники, знімає кожані чохли з крил і, кинувши під руку, йде з ними додому. А вдома знову береться за яку-небудь роботу.
51
Дарину ховали в Байраку. За труною, окрім батьків, йшли Федір з дітьми, Олена й Павло, Лукія і Василь теж з дітьми, байрачани. Страшна і дика смерть Дарини на якийсь час припинила ворожнечу двох сімей.
Надовго запам’ятався байрачанам той похорон. Як тільки-но винесли труну з хати, в дворі Ригорів заревли корови. Корови ревли без упину майже весь час, коли йшли до кладовища. На душі в Олени й так кішки шкребли, а від того ревища й зовсім стало моторошно. Вважай, весь Байрак ішов на цвинтар. Люду стільки, що, здавалося, і землі важко. А хто не зміг прийти– переважно хворі, неходячі– визирали із-за ліс. Дарина лежала в закритій труні; ніхто, окрім батьків, Федора та ще тих, хто розтягав, розбирав баграми кучу дерев, що розтрощила тіло Дарини, не бачив її мертвою. Останки Дарини: спотворене тіло, кістки, обчухрані від м’яса, наче дерево від гілок, склали в домовину. Їх і ховали. Люди йшли за труною, стиха гомоніли.
– Мертвяка в той день, як вмер, не ховають. Треба, щоб ніч полежав, вечерю заробив,– мовила Палажка Вірич.
– Як це?– перепитала Олена.
– Та, кажуть, якщо мертвяк ніч перебуде в хаті, то люди його обов’язково пом’януть, і тоді душі на тому світі на другий день після похорону дадуть повечеряти.
– Та якби ж вона вмерла,– додав хтось.
– Так їй на роду було написано, бідній, царство їй небесне!
– Що бідна, то бідна, сама собі смерть заподіяла. Ото воно таке заміжжя.
– Може, чоловік обижав?
– Та вроді ні.
Федір ішов, вщулявся, кожною клітиною, фібром душі сприймаючи ту розмову.
– Видюща смерть страшна. Господи, спаси і одверни. Не дай Бог нікому такого.
Дарину донесли до цвинтаря, опустили в яму труну, стали загортати. В дворі Ригорів без упину ревли корови.
– Не дозволили-таки ховати на кладовищі!– стиха сказала Штимова Марта.– Царство їй небесне! Де ж її тепер душа буде?– і перехрестилась тричі.– Свят, свят, свят!
– Бог знайде пристанище...
– Через яму та й на свою гляну,– розпачливо сказав Олексій Ригір і заплакав.– Прости мене, дитино, за все.
За кілька хвилин на місці ями виріс невеликий горбок землі. Знічені люди поволі розходились по домівках. Кожен думав про хрупкість і нетривкість людського життя, і, не в змозі нічого додумати, вирішити, доходив мало не до відчаю, хрестився, проказував:
– Прости мене, Господи, грішного, всі там будемо, тільки не всі одразу.
І знову роїлися в голові думки про завтрашній день, господарство, статки, прикрощі. Та так воно врешті-решт і повинно бути. Живий про живе й думає.
День минав за днем. Так же сходило й заходило сонце. І все на цій землі, здавалося, було стійким і незмінним, наче з перших днів існування.
52
Непомітно минув рік. З морозом, відлигами, заметілями прийшла зима 1917 року. В лютому цар зрікся престолу і влада в Петербурзі перейшла до Тимчасового уряду Керенського. Після більш ніж трьохсотлітнього царювання уряд на чолі з царем Миколою Другим посунувся.
Тимчасовий уряд, очолюваний Керенським, мав намір продовжувати війну. Його підтримав генерал Корнілов. Але з того нічого не вийшло. Майже в усіх підрозділах і військових частинах були акти непокори, революційні виступи, на підприємствах великих промислових міст прокотились хвилі страйків. Більшовики закликали віддати всю владу Радам. У військових частинах утворювались військові комітети. Більшовики агітували кінчати війну і розходитися по домівках. Солдати охоче сприймали цей заклик, відгукувались на нього, втикали гвинтівки багнетами в землю і покидали передові позиції. А коли поверталися додому, силою забирали в поміщиків землю, скот, робочий інвентар, зерно, грабували маєтки, роздавали добро найбіднішим.
В кінці лютого, на початку березня в Байрак приїхав пан Дурново. Приїхав і зразу ж об’явив, що збирається продавати на Пологах землю. Коротко розповів селянам про Керенського, об’явив, що царя вже немає. Зрештою, обманювати селян він не збирався, але й віддавати землю за так теж не мав наміру. Скільки протримається Керенський– невідомо, але якщо станеться найгірше і до влади прийдуть більшовики, теж нічого страшного. Згідно з оголошеною програмою, більшовики скоріше будуть наділяти селян землею і аж ніяк не мають наміру відбирати її. А тому продавав без докорів сумління, продавав недорого, за півціни. Навіть чорноземи на Пологах пускав по приступній ціні. Люди, здебільшого заможні, з достатком, накинулись на ту землю, наче дурний на мило. Зібралось їх перед панським маєтком чимало, чекають. До гурту підійшов Гаврило Штим.
– А ви, свату, чого тут?– запитав він у Олексія Ригора.– Чи у вас своєї землі обмаль?
– Ти знаєш, зайвої земельки немає, тому й вирішив трохи прикупити синам та внукам,– відповів на те Олексій.
– Менше треба було дітей плодити,– усміхнувся Гаврило.– Гроші б зараз ціліші були.
Селяни, в підперезаних шалями кожушанках, в полушубках, жартуючи, переминаються з ноги на ногу, втоптують сніг, смолять табак, кахикають, покректують, розмірковують, чекають.
Аж ось і пан на рундуці з’явився. Худорлявий, стрункий, гарний. Хоч ще й порівняно молодий, але виски вже вдарило памороззю сивини. Байрачани збилися, наче вівці в гурт, стоять, чигають. Над головами в’ється сизий димок від цигарок.
– Кги-кги-кги!– відкашлявся дід Олексій.– А можна вас, пане, запитати?
Пан відшукав у натовпі Олексія, прислухаючись, схилив голову набік.
– Питай, Олексію.
– Ходять чутки, що ви, буцімто, згодні продати нам землю.
– Так, згоден. А ви що, покупці будете?
– Так. Тільки тут у нас одне сумленіє виходить: ну, купимо ми вашу земельку на Пологах. Звісно, не для себе, для онуків, синів купуємо. На відділ...
– Зрозумів. Так в чому ж сумнів?
– А в тому,– дід Олексій скинув шапку, поскуб сивіючу потилицю.– Як би вам це ясніше сказати... Дехто з нас сумлівається, чи на тій землі буде нам дозволено будуватись, чи, мо, ні?
– Ну, а чому б і ні?
– Та тут, Павле Петровичу, дехто вагається. Земля-то панська... Мине час, передумаєте і накажете вибиратися. Пам’ятаємо, як панські були.
– Звісно, їхня влада...– докинув хтось з натовпу.
– Даремні ваші побоювання. Про це не турбуйтесь, все буде гаразд,– усміхнувся пан.
Натовп схильно загув. Колихнувся, погустішав над головами дим від цигарок. Настрій у людей покращав, розмова стала розкутішою. Та дехто з селян у словах пана відчув невпевненість, недомовленість, навіть погрозу.
– Ви казали: тут все буде гаразд. Значить, де-то є негаразд. Де саме? В чому сумленіє?– допитувався Гаврило Штим, впертий, настирний мужик.
– Та, зрештою, ні в чому,– пан трохи повагався, додав:– Самі бачите, які часи настали. Як на мій погляд, то краще будуватися в селі. А якщо будете зводити хати на Пологах, то краще вже стройте на колесах,– пожартував пан.
– А чого так?
– Скоро взнаєте.
– А все ж?
– Того, що поле. Хтозна, як подивиться нова влада на те, щоб будуватися в полі. Чули, що царя скинули?
– Та чули, аякже,– загув натовп.– Ви ж самі й казали. Тільки нам однаково, що при більшовиках, що при цареві. Наше життя від того не помінялося.
– Ще не помінялося, але може помінятися. У свій час стрічав більшовиків, дещо читав. Згідно з їхнім ученням все повинно бути усуспільненим. Так от, чи не прийде їм на ум і землю зробити спільною?
– Навроді общини, чи як?
– Та так.
– Бачили ми вже общини. Були. Луг і ліс і зараз общині належать.
– Ну, так я до того й веду, що землю зроблять общинною, а якщо будуть робити її такою, то тільки ту, що в полі. В селі як ти зробиш?
– Це тобто на Пологах?
– Не тільки. Але й на Пологах теж.
Селяни стоять, мовчать, скубуть потилиці.
– Нарешті дійшло,– Олексій Ригір зняв шапку, пошкріб лисину, розсудливо мовив:– Ну, так можна й не строїтись на Пологах. Гріх строїтись на такій землі.
– Дивіться. Я вас не примушую ні купувати, ні будуватися,– мовить пан.
– Та то так...– жаліються селяни й ще настирніше скубуть потилиці.
– І землю, як бачите, продаю за півціни. Хто не хоче, може не купувати.
Тільки ті останні слова пана чомусь не дійшли до свідомості селян. А могли б. Не дарма мовиться: дешева рибка, та погана юшка.
Який селянин відмовиться від землі, від метрового чорнозему, та ще й за півціни. Та ніхто!
Відтак, за два дні Дурново розпродав усі Пологи і невдовзі відбув до Петербурга. А ще через кілька місяців, прихопивши з собою доньку Софію– до Франції. Селяни раділи. Тепер найкраща в окрузі земля, яка раніше належала панам, у них. До того ж ще й дешево дісталась. Наче не метрові чорноземи купували, а супіски, підзоли.
– Отак-таки звезло!– радів дід Олексій, звертаючись до синів.– Воно, видно, не всі й пани розумні, а наш так і зовсім дурний, отак продешевити. Тепер заживемо, захазяйнуємо. От дурний пан, так дурний. Тепер у нас на кожного по сім десятин землі. Я одним махом прикупив і ту земельку, що колись батько продали. Царство їм небесне, земля пухом!– дід Олексій зняв шапку, перехрестився на покуття.
– Та й вчасно ж купили. Тільки сніг почина танути. Тепер заживемо тільки так,– потираючи руки, радів Павло.
53
Все частіше брати Василь та Павло після всіх отих чвар сходились до гурту, гомоніли, обговорювали, прикидали, як краще обсіятись, поки земля остаточно парою не зійшла, згадували минуле, жартували.
– Ти б, Василю, хоч у церкву сходив, гріхи одмолив.
– Які ще гріхи?
– А то наче не ти напував діда Мусія на Степановій свайбі. А воно, бач, землі скільки. І поїти не треба було.
– Ти так балакаєш, наче сам чарку в нього з рук вихвачував?
– Не вихвачував, але й не наливав.
– Значить і на тобі гріх є.
– Я вже свій відмолив.
– А той, в курені, теж відмолив?– роздратовано натякнув Василь. Павло вмовк, наче в рот води набрав.
– Не лайтеся ви, раді Бога, хоч за це,– втрутився в розмову дід Олексій. Він чув не всю розмову, а тому вирішив, що суперечка між Павлом і Василем виникла з-за того, хто скільки в церкву ходить.
– У Бога можна й дома вірити. А можна і в церкву ходити і бути бузувіром.
– Невже?– засумнівався Василь.
– А ось послухайте, я вам притчу розкажу. Всі в хаті? Олено, ти слухаєш?
– Слухаю, тату.
– Так от, жив собі чоловік. Сини ходили з невістками й дітьми до церкви, а він не ходив, вдома молився. От домашні й наріпились:
– Підіть та й підіть, тату! Гріх великий.
Що поробиш, треба йти. Зібралися, йдуть. А воно хмара насунула, дощ як линне. Всі мокрі стали, по калюжах льопають. Один тільки батько сухий, і не капнуло ніде на нього, й іде по сухому, бо не грішний. Нарешті добилися до церкви. А в церкві, Господи, що тільки твориться?! Там невістка свекруху лає, в іншому місці син батька гудить. Слухає все те чоловік й ніяковіє. Коли це дивиться, чорт по церкві йде і волячу шкуру за собою тягне, записує тих, хто балакає, всміхається, судить інших, хто іще як-небудь грішить. Одне слово, душі вербує. Чоловік стоїть собі, не звертає на те ніякої уваги, наче й не бачить.
Ще й правитись у церкві не почалося, а чорт вже всіх переписав, бо кожен якось та й согрішив. Робити чортові вже більш нічого, до праведного чоловіка поближче підступається. І так і сяк заходив, нічого не вдіє. Як не підступався, не крутився біс біля того чоловіка, нічого не виходить. Вже й чуб змокрів, в шкурі заплутався. Потім як наступить на шкуру, як потягне з усіх бісівських сил на себе, як п..., видно, слабий на втори. Чоловік не витримав, всміхнувся, і зразу ж перестав все те бачити, согрішив. Назад повертався, як і всі: брів по калюжах. Так-то в церкву ходити. А про ваші гріхи – діло буде. Он у Штимів гріхи побільші. Кажуть, Дем’ян Росєйка піддивився, як вони батька різали. Отаких ми тепер родаків нажили.
– Зате багаті.
– Багатство не вічне, вічні злидні.
54
Уже кілька днів була відлига, капало з стріх. Здавалося, вже зовсім повернуло на весну. Та несподівано стукнули морози, мокрий сніг примерз і тільки гудів під ногами. Сподівалися на весну, а воно насунули хмари, пустився сніг. Закрутила, завертіла завірюха. Товстою пуховою ковдрою лягли на землю сніги. Інколи, петляючи, проскаче по сніжній цілині заєць, промете вогняно-рудим хвостом лисиця. З димарів прямовисно здіймається дим, і повновидий місяць угорі дивиться на байрачанські двори крізь галуззя перемерзлих, покритих тонким льодком гілок. Тихо. Видно далеко, а ще далі чутно. Хрупку тишу порушує хіба що ремигання корів, скрип перемерзлих полозків і оплонів, рипіння молодого, незрілого снігу, хрускіт тонкої глазурі льодку на рундуці, вищання дверей.
На ґанку у попа Сергія студент Юрій Кряжев і робітник цукроварні Платон Баламут, притупуючи, оббивають биті валянки, обмітають гусячим крильцем намерзлі на ворсі снігові бубряхи, входять в сіни, привітавшись, роздягаються. Піп Сергій запрошує всіх до світлиці. Весь Байрак давно вже спить. І тільки в оселі отця Сергія світяться вікна.
Устимко і Тетяна здивовано поглядають на гостей.
– Лізьте вже на піч. Дітям давно пора спати!– наказує батько. Діти неохоче спинаються на крайок.
– Ну як, отче, поживаєте?
– Та нічого, молодий чоловіче! Що нового в світі?
– Царя скинули,– вихопився з новиною Платон,– студент юридичного інституту Юрій Стратонович звістку привіз.
– Та чув. Гарна чутка далеко чутна, а погана ще далі,– відповів отець Сергій.– Значить, царя вже немає. А хто ж захопив владу?
– Більшовики. Ленін.
– Нещасна Росія.
– Значить, ви не згодні з працями Маркса?– запитав Платон.
– Ні, не згоден.
– Але ж ви признаєте за Леніним неабиякий розум.
– Я ніяк не можу зрозуміти одного: невже Ленін, людина безсумнівно розумна, не бачить, що його вчення хибне?
– Скажіть, у чому його хибність?– запитав Платон, розливаючи по чашках чай і беручи щипцями з блюдця грудку колотого цукру.
– Кидайте й ви, молодий чоловіче,– запропонував піп Сергій Юрію.
– Ні, цього не може бути. За ним пішли мільйони. Мільйони не можуть обманюватись.
– Ви й справді вірите, що Леніна читали й зрозуміли мільйони? От ви, наприклад, розумієте?
– Я?– знітився Платон.– Я ні, а от Юра розуміє.
– Чому ви такий наївний, Платоне? Юра розуміє не більш вашого. За релігією, яку ви називаєте обманом, опіумом для народу, ідуть і йшли міліарди. Бо релігія об’єднує душі, тоді як більшовизм зруйнує їх.
– Я не згоден з вами. Не згоден!– гарячково заговорив Юрій.
– Гаразд, дайте мені відповідь на одне запитання. Ви дуже ощасливили батька й матір тим, що зреклися їхніх інтересів і приєдналися до більшовиків?
– Гадаю, що ні.
– Надіюсь, що не зробите щасливими дружину і дітей. А тоді скажіть, якщо нам, простим смертним, неможливо ощасливити найближчих людей, то як ви, Ленін, думаєте ощасливити все людство? Невже Ленін, людина справді розумна, не розуміє цього? А, може, розуміє і з самого початку висуває хибну, оманливу теорію, лиш би дорватися до влади? Народ вірить у те, в що хочеться вірити. Хіба це не та сама казка про рай і пекло? Пекло– для ворогів, рай– для більшовиків, тільки за життя. Теорія комунізму брехлива і оманлива. Одурманити неосвічений люд і з його допомогою прибрати владу до своїх рук неважко. Яке майбутнє, ви гадаєте, може мати справа, що народилася і розпочалася з брехні і замішана на крові?
– Гадаю, що не на брехні! Впевнений!
– Не думайте, що ви Соломон. Історія людства знає багато теорій, в основі яких лижить ідея ощасливити людство, щоб за допомогою того ж людства прибрати до своїх рук владу. Що може бути примітивніше? І слава Богу, що ні одна з них поки що не здійснилась, та, зрештою, і не могла здійснитись, бо кожна людина хоче жити так, як їй підказує Бог, власний розсуд, а не так, як їй радять. Де немає волі, права вибору– там немає й щастя. А ви хочете помістити людину в рамки, як птаха в клітку. Невже цього не розуміє Ленін? І чи так важко повести за собою мільйони, якщо кинути лозунг розбійників: «Грабуй награбоване!» Вся нечисть, що віками лежала на дні, тепер піднялася і чинить свою ганебну справу.
– Ви помиляєтесь– вчення більшовиків людяне. Воно проголошує рівність, братство,– заперечив Юрій.
– Брехня! З одного боку рівність, а з іншого диктатура, поділ людей на класи? Де ви побачили рівність, людяність? А головна ставка в цій борні йде на декласовані елементи, п’яниць, гультяїв, ледарів, проституток.
– Це все тимчасове. Раніше теж не все по правді і справедливості було. Одні жили в злиднях, нестатках, інші– розкошували,– прозоро натякаючи на попа Сергія й Юру Кряжева, сказав Платон.
– Хай буде людині по діянням її, сказано в Біблії.
– Ну, то й що?
– А те, що це давало змогу зберегти справедливість. Талановитіший, працьовитіший більше й мав. Тоді як лозунг більшовиків: «Грабуй награбоване»– злочин, розбій на великій дорозі. А теорія соціальної рівності– омана. Працювати по можливості, а одержувати по потребах– невже ви, Юро, розумна людина, не розумієте, що це блеф? Де взяти навіть на середні потреби, якщо працювати по можливості? Людина від природи лінива. І якщо можна отримувати більше, а робити менше, то ніхто не буде як слід працювати. І попри всю свідомість і логіку, хто менше працює, захоче мати найбільше. Така вже недосконала людська природа. Дурень вважає себе мудрим, а ледар– пахарем. Тоді до якого комунізму і рівності ми прийдемо? Рівність– найстрашніше, що коли-небудь було придумано людським розумом– зараз взято на озброєння соціалістами. Вона дає змогу порівняти генія й останнього блазня, а потім, заздрячи, стерти першого з лиця землі, а другого– по класовій ознаці, піднести до незбагненних висот. Запам’ятайте, хлопче, рівності в житті ніколи не було й не буде, окрім хіба що на папері, та ще на цвинтарі. Така теорія потрібна, щоб бездарі можна було безкарно розтоптати талант.
Піп Сергій довго ходив по світлиці, прислухаючись, як сопуть на печі Устимко й Таня.
– Це справа не одного покоління. Якщо з самого початку все будується на брехні, то у чесних і свідомих зникнуть ці риси. Дивлячись, як нахабні й нечесні люди тягнуть від загального котла шматок побільше, вони теж кинуться робити те ж саме. Суспільство захрясне в розпусті, в вадах, зникне інтелігентність. Що втримає людину від вбивства, брехні, перелюбства?
– Совість.
– А де вона візьметься, якщо не буде Бога? Якщо хочете знати, то совість і любов– це й є Бог. І от прийде час, коли кожен буде вихвалятися тим більше, чим більшу гидоту зробить своєму ближньому. Вам це дивно і неприємно слухати, але так буде, бо наріжним каменем вашого суспільства стала класова боротьба, а отже, ненависть, жорстокість, а не гуманізм і людяність. Та найстрашніше чекає вас попереду: в безсиллі, нездатності подолати маразм смерті. Якщо попереду смерть, а за нею небуття, то людина мимоволі стане жити по принципу– після мене хоч потоп. А значить, буде нищити природу, нівечити чиюсь невинність, чиєсь життя. Превалюватиме не культ доброти, а культ особи, культ сили.
– А що дає християнство? Усуває людину від боротьби за своє майбутнє.
– Аж ніяк. Навпаки, стверджує, що життя на землі– це випробування, яке ти повинен витримати, як подобає. Тільки тоді ти попадеш в рай, а значить– борись. Вибирай: або шістдесят-сімдесят років доброчесного життя і рай, або гріх і пороки, а значить– пекло.
– Християнство– це релігія імпотентів,– сказав Платон.
– Ні, це релігія справедливості і стримання. Ви вбиваєте людину за найменшу провину, а ми вчимо, стверджуємо, що навіть останній вбивця, перелюб– не приречені. І позбавити життя останнього негідника має право один лише Бог. Молитвою, стримуванням кожен може покутувати свої гріхи. Бог ні в кого не відбирає права стати людиною, як би далеко він не відійшов від цього. А у вас оступився– і вже приречений.
– Ви говорите про гуманізм, а забуваєте про вбитого вбивцею. Хіба це гуманно: не карати вбивцю, не відомщати за загиблого? Вбитому вже однаково, але далеко не все одно нам, його рідним, близьким.
– Людина без надій на прощення– приречена, вона буде вбивати знову і знову. Помста буде викликати нову помсту, нову кров.
– Припустимо,– згодився Юрко.
– Християнство– це релігія благочестя і вірності. А ще любові. Бог є любов. І той, хто любить, здатен виконати всі десять заповідей. Він не вб’є, не вкраде, не буде перелюбствувати, зізнається в скоєному. Бо втаювати гріх– значить творити інший, ще тяжчий. Людина по своїй природі слабка, і віра в Бога для неї– велика підпора в житті. Бо людина– це не тільки букет доброчесності, але й букет пороків. Вона заздрить, бажає зла, її дратує чийсь успіх, сусідський врожай. Вона вертається з церкви з твердим наміром творити добро, а через кілька днів у трудах праведних забуває про все. Через деякий час знову йде до церкви, де їй вертають людську подобу. А якщо цього не робити, людина втратить критерій для розпізнання добра і зла серед океану людського зла і підлоти.
– Все це фантазія,– відмахнувся Платон.
– Ні, це недалеке майбутнє. І якщо за тисячоліття, як стверджуеєте ви, ми дійшли від мавпи до людини, то з падінням віри в Бога розпочнеться зворотній процес. І триватиме він вже не тисячоліття, вистачить кількох десятків років, щоб вернутися назад. Навіть зараз, коли в душах людей все-таки є Бог, що твориться в світі? І війни, і братовбивство. А якщо Бога не буде, люди будуть вбивати один одного просто заради втіхи, цікавості, розваги. А від нестерпних умов життя розпочнеться масове самогубство. Хто зупинить його?
– Дуракам, як кажуть, закон не писаний. Хто хоче йти з життя, хай іде. Це теж один з елементів свободи,– втрутився в розмову Кряжев.
– Та найбільшу загрозу я бачу в тому, що ви наплювали на тисячолітні святині. А хто наплював на народну святиню, той наплював і на народ. Народ ще не зрозумів цього, але в цьому я вбачаю велику неповагу до нього. І чим пізніше він зрозуміє це, тим гірше для нього. Такого ще не було в історії. Ви відмовляєтесь від свого минулого, своєї історії, мажете їх чорною фарбою і не задумуєтесь, що цим самим відмовляєтесь від своїх батьків, дідів, пращурів, які скільки зробили для слави Росії. Ви вирішили побудувати світ на пустому місці: таким пустим він і буде. Ви розірвали, заставили забути славетну багатовікову історію Росії, примушуєте ненавидіти все її минуле, все те, що лишилось по той бік революції, а цього робити ні в якому разі не слід. Бо ще невідомо, що створите ви. Ви втратите моральність, патріотизм, духовність. Які підвалини використаєте ви, щоб виховати повагу до Батьківщини? Кілька років суцільного кровопролиття і несправедливості?
– Чого ж...– заперечив Платон.
– А як по-вашому можна розвалити все до основи, а потім збудувати новий світ?
– Тут багато шляхів,– невизначено сказав Юрко.
– Ні, тут тільки один шлях– ненависть. І багато вже хто з люттю і огидує згадує минуле своєї Батьківщини, своїх предків,– піп Сергій знов заходив по світлиці, розводячи в розпачі руки.– Я взагалі дивуюся, як можна щось любити, ненавидячи його минуле?
– Тут я з вами не згоден. Можна палко кохати жінку і водночас люто ненавидіти її минуле,– заперечив Платон.
– Ні, тільки не кохати. Ви не плутайте кохання і пристрасть,– не погодився Юрко.
– Гаразд. Але яке це має відношення до Росії? Росія має славетне минуле, а ви дідів і батьків, якими варто гордитися, мажете чорною фарбою. При такому підході нічого гідного поваги і наслідування у вас просто не буде. Минулим ви вже знехтували, сучасне гідне осуду, майбутнє невідоме. Невже ви не розумієте, на що приречені? Викорчовувати таке славетне коріння! Хто вас назве розумними? Американці жаліють, що в них куца історія. А в нас, схоже, куца пам’ять. Щоб виховати справжню людину, потрібне міцне історичне коріння. Чому славні сторінки історії Росії мажуться дьогтем і їх намагаються забути? Ви роз’єднали, розірвали покоління. І цим поставили батьків, дідів і дітей по різні сторони барикад, в прямому і переносному значенні цього слова. Виходить, наші батьки, діди й прадіди– вороги, вони нічого не зробили. А що зробите ви? Ви ще багато чого не знаєте. Не знаєте ви й того, чим обернеться ця ваша неповага для ваших же нащадків. А обернеться вона неповагою до всього теперішнього і майбутнього і врешті-решт до вас. І якщо зовсім ще недавно в Байраку озвірілий натовп з кілками й ціпами загнав у яму прокажену, а потім живою загорнув її в тій ямі землею, то ви свідомо заганяєте зараз до подібної ями мільйони цілком здорових, свідомих людей. І не кажіть мені, що Росія терпіла одні лише поразки. То брехня вашого Леніна. Він сам до них і закликав. Боже! Ви навіть не розумієте, що робите! Ви рубаєте гілку, на якій сидите. Вдумайтесь в вашу брехню: Росія за царату була відсталою, терпіла лише поразки! Що-небудь схоплюєте?
– Ні, не зовсім,– знітився Платон.
– Тоді запитаю так: чи можна любити батька та матір, які все своє життя жили не так і які врешті-решт є не що інше, як нікчеми? Звичайно, що ні. Так чи можна по-справжньому любити нікчемну Росію? І чи полюблять її таку ваші діти, онуки? Я до вас звертаюсь, молодий чоловіче!
– Не знаю. Можливо, що й ні. А можливо, що...
– В такому разі ви приречені. Адже сказано Богом у Святому Письмі: „А підешь війной проти Мене, дам їсти тобі плоть дочок і синів твоїх”.
– А я вважаю, що за нами майбутнє. Ми створимо свою славетну історію, історію, якої не будуть соромитись ні діти, ні онуки, ні правнуки.
– Дай Бог,– отець Сергій осінив Юрія хрестом і пішов на свою половину, даючи зрозуміти, що розмова закінчена.
На дворі, в курнику, в усьому Байраку співали треті півні. Багряним півколом здіймався, сяяв над Беєвою горою світанок, гасли, примеркали Стожари. Трохи нижче біля самого горизонту палахкотіла маківкою ранкова зоря.
1988– 7 лютого 1990 р.

<< НА ПЕРШУ