Перш за все дякую за
змістовний з суворою правдивістю сайт.
Хотілося б з свого боку зробити деякі уточнення та додавання.
Розділ "Геноцид на Полтаві" публікація О.П. Ермака "Ціна "Великого
перелому".
У той проклятий час голодомору 32-33гг в селі Попівка (нині Миргородський
р-н) жила багатодітна сім'я (9 або 10детей) Лубенця Тимофія Федоровича.
Відомо що голод наздоганяв перш за все багатодітні сім'ї. Вже в кінці
32-року першим пішов з життя батько та годувальник сім'ї, а вже в 33-у році
почали вмирати діти один за одним (бувало на тижні по двоє-троє). Не було
вже ні засобів, ні сил, тому тіло чергової дитини мати Василина Антонівна
разом з рештою дітей просто виволікали в двір і там присипали землею. І коли
залишилася мати з одним хлопчиком, заявилися в хатину два представники влади
(як після згадувала В.А., це були працівники політвідділу місцевої МТС?) з
претензією: - "Чому вона не виконує план здачі зерна державі?" І почали
шарити по хатині та господарчим будівлям шукаючи приховане зерно. Випадково
перевернули ікону, що висіла в кутку і на зворотному боці побачили маленький
кульок з кукурудзою (грам 100) який і реквізували. Мабуть хтось з дітей
знаходячись ще при повному розумі повісив цей кульок, а оскільки при
голодній непритомності у людини відбувається розумове помутніння (про що
згадують блокадники Ленінграда) то він так і помер голодним.
У публікації О.П. Єрмака "Ціна "Великого перелому" багато мовиться (і
заслужено) про винуватців голоду в основному "начальства", але мені не дає
спокою роль рядових виконавців. Яким треба бути людиноподібним мутантом,
моральним виродком і покидьком, щоб забрати ці 100 грам кукурудзи? І це в
сім'ї, де майже всі померли з голоду! Продала Василина Антонівна хатину зі
всіма спорудами за буханець хліба і пішла з хлопчиком, що залишився, як вона
говорила "у світ". Хлопчик встав на ноги, в 1939 році був призваний в РККА,
з перших днів до останніх взяв безпосередню участь в героїчній обороні
Севастополя, потрапив в полон з якого вдалося втекти, потім взяв участь в
боях на території Румунії, закінчення війни застало його курсантом
Київського танкового технічного училища. Зараз цьому хлопчику Лубенцю
Тимофію Тимофійовичу йде вже 87-й рік, живе він в м. Миргороді
(пр. Данила
Апостола №3, кв.8)
З повагою
Василь Ткалун
16 грудня 2006 р.
м. Рига
kredo@home.tk.lv
<< НА ПЕРШУ
|
