1. Початок «колективізації» у Федіївській сільраді Решетилівського району на
Полтавщині
У червні 1929 року перед жнивами приїхали якісь представники сов. влади до
Федіївської сільради і наказали скликати збори селян. На цих зборах вони дали
директиву — знайти з десяток куркульських господарств, ворожих до совєтської
влади, і накласти на них обов'язок негайно вивезти і здати державі певну
кількість хліба.
Тут же, на сході, було виявлено, що на всю Федіївську сільраду є 6 заможних
колись господарств, які є тепер позбавлені права голосу. У числі тих позбавлених
права голосу був і я. Окрім мене, у це число потрапили:
Федій Олександер, Чуб Хома, Яровий Петро і вдова Жадан Марія, двоюрідна сестра
мого батька, яка мала четверо дітей.
Удова теж з чотирма, здається, дітьми, що лишилася після Терешка Федія,
розстріляного, мабуть, 1920-го року під час ліквідації невдалого повстання у
Федіївській сільраді проти Горобця, начальника бандитського большевицького
загону.
Розстріляли цього Терешка Федія при таких обставинах. У сусідній Демидівській
волості стояв кінний загін під орудою Горобця, що походив з хутора Коломака,
Демидівської волости на Полтавщині. Цей загін тероризував усю ближчу околицю,
тоді ще рясно усипану малими хуторцями. Він із своїм загоном часто-густо налітав
несподівано на той чи той хутір і наказував заможним ще тоді господарям, що мали
до революції 1917 р. по 10, 20, а то й по 30 десятин землі, негайно, протягом,
скажімо, двох годин наварити на 40 осіб його загону вареників, або поставити два
відра горілки, або подати відповідну кількість меду тощо. При цьому цей Горобець
охоче зазирав і до селянських скринь.
За будь-який непослух чи спротив він наказував ставати лицем до стінки і стріляв
у потилицю. Щоправда, він, здається, нікого не вбив: кулі влучали осторонь, але
що переживали люди — самі знаєте.
Тому, коли на овиді показувалися вершники, люди, як несамовиті, тікали в болота,
кидаючи по дворах лише зовсім старих дідів та баб. Та Горобець і їх не жалів.
Допитуючися, де поділися господарі, він лупив старих нагаєм. Селяни на нього
озлобилися і робили засідки, та все невдало.
Отак цілий рік налітав Горобець на хутори, грабуючи й знущаючися над людьми.
Одного разу він з малою купкою охорони (душ, може 5-6) повертався у полудень з
якогось хутора та й заскочив до Федіївської сільради, яка складалася з низки
малих хуторів, що простяглись на 7 кілометрів понад річкою Вільхова Говтва; то
були такі, починаючи з півночі, хутори: Братівка, Гонтовівка, Федіївка, Моцарі,
Бажули, Бабичі, Чуби, Лучки. Крім того, по горі розташовані були хутори:
Климківка, Ониськівка, Барабашівка. Цього разу Горобець заскочив на хутір Бабичі
у двір до Івана Ів. Бабича і почав порпатися в скринях. Дізнавшися про те,
федіївці (що жили за два кілометри) швидко зібралися в кількості близько ста душ
і під керівництвом незаможника Черевка (його ж прозивали Штаною) кинулися до
хутора Бабичів, щоб зловити Горобця. Та знайшовся у Федіївці один парубок —
Антін Федій, пізніше він був головою комнезаму та начальником міліції, що побіг
і попередив Горобця, з яким був у зв'язку. Отож, поки наспів Черевко (Штана) із
своїм гуртом. Горобець встиг вискочити з двору і втік зі своєю охороною та
Антоном Федієм, який до села тоді не повернувся.
Утікши, Горобець негайно повідомив у Полтаву про «повстання проти совєтської
влади» у Федіївці. Незабаром після цього з Полтави приїхав кінний каральний
загін, що складався не менш як з 200 червоногвардійців. Проїхавши Федіївкою,
загін зупинився і арештував Черевка (Штану), незаможника, та Терешка Федія. Як я
пригадую, Терешко Федій участи у цьому повстанні проти Горобця не брав, але був
заможним селянином, мав щось із 40 десятин землі, парову молотарку, а до
революції 1917 р. був старшиною в Обазівці (під Полтавою).
Забравши Черевка і Терешка Федія, загін червоногвардійців повіз їх у напрямі до
Надежди; по дорозі на Перцьовому, коло малого хутора Гайдарі, постріляв їх. Було
це, либонь, року 1920.
Але вертаюся назад. Так от, нас, шістьох господарів, а в тому числі двох вдів, у
червні 1929 р. зобоз'язали, щоб ми завтра ж вивезли і здали державі по п'ять
пудів хліба. Та це вже була для нас дурниця, бо кожен з нас мав тоді зерна, може
пудів по 300. І ми на тих же зборах заявили, що можемо здати державі по
державній ціні по 100 чи по 200 пудів, коли треба. Та нам відповіли:
- Ні, нам більше не потрібно. Тільки по п’ять пудів...
Після цих зборів представники місцевої влади вивісили оголошення, що перелічені
шість господарів є, мовляв, такі то й такі, а тому зобов'язані виконати отакий
наказ.
І ми наказ виконали: вивезли і здали державі по 5 пудів хліба.
Та ледве минули жнива, як раптом удову Марію Жадан та вдову покійного Терешка
Федія (забув, як її звали) зобов'язали вже такою поставкою (по 500, здається,
пудів), що вони не змогли виконати її. Мене ж та інших трьох цього разу не
зобов'язували.
Либонь у жовтні 1929 р. тих двох вдів за невиконання поставки арештували,
протримали тижнів зо два під арештом і судили в Решетилівці. Тоді таких судів
було дуже багато. Суд цей був прилюдний, я на ньому був. Але який був присуд,
так ніхто з нас і не зрозумів. Арештованих вдів, проте, випустили.
Десь наприкінці грудня 1929 року іду яз хутора Катяків (з Лучків) до Федіївської
сільради у якійсь, справі. По дорозі заходжу до Марії Жадан, як до своєї
родички. Зайшовши на подвір’я, бачу, що до тітчиного двору метрів, може, за 200
іде гурт людей а в ньому: Лучко Гнат, Лучко Максим, Лучко Митрофан, Верхола
Федір, був там, здається. Лучко Павло та інші. Увійшовши до хати, я сказав
тітці, хто до неї йде. Та не встиг я ще й закінчити, як вони — рип — та й
увійшли всі до хати.
- Ну, — звернулися вони до тітки, — тепер все вже оце не твоє! Тепер не ти
господиня тут, а ми...
Що? Чому? — вони не казали. Та ми й так зміркували, що це випливає з тої
постанови суду, якої ніхто з нас тоді не зрозумів.
Ледве проминуло кілька хвилин, як перед порогом хати зупинилася підвода:
маленькі поганенькі санчата. У ці санчата запряжена була шлейкою і без віжок
біла поганенька шкапа. Приїхав нею Кирило Ґедзь з Чубів.
Прибулі активісти запропонували Марії Жадан виходити з дітьми (найстаршому з них
було тоді 13 років) й сідати на підводу. Надворі лежало у півметра снігу й було
дуже холодно, ступнів , може, із 30. Марія Жадан хотіла взяти ліжник, щоб дітей
вкутати, та їй не дали. Що було на них, в тому їх і вивели з хати та й посадили
на ті сани.
До мене ніхто не обзивався і нічого не казав. Я одійшов набік і з гнітючою
тривогою спостерігав те, що передо мною діялося.
Усадивши в оті сани тітку з дітьми, вони повезли їх у болота, кілометрів за
півтора від двору і з кілометр від мого двору, та там їх під корчами й скинули
просто в сніг...
А я стою на пригорку і все те бачу. У середині в мене тяжка нудьга, страх перед
чимсь невідворотним, безглуздо жорстоким...
Що робити? Взяти їх до своєї хати? А як прийдуть та викинуть з моєї хати не
тільки їх, а й мене самого з родиною?
Я пішов кілометрів за сім до сільради. Головою сільради був тоді Ґедзь Андрій.
От і почав я просити його, щоб він дозволив мені пустити тітку до моєї хати, бо
ж, мовляв, діти, а надворі — мороз: загинуть у снігу...Та голова сільради і
слухати не хотів. І так дві чи три години надокучав я йому своїми проханнями, аж
поки він, нарешті, дозволив.
Коли я прийшов додому, то тітка з дітьми була вже у моїй хаті. По снігу добрела
вона до нас пішки.
Господарство вдови Марії Жадан, що мала четверо дітей, у момент розкуркулення в
1929 р. було таке: окрім хати й двору, вона мала: пару волів, корову і дев'ять
гектарів землі. Щоправда, до революції 1917 р. батько її чоловіка — Тимохвія —
Петро Жадан, був заможний господар, мав із 40 десятин своєї землі та орендував
поміщицької землі десятин до 120. Проте після революції поміщицької землі не
стало, а його власну землю, яку вважали зайвою, одібрали. Отже, його син Тиміш
мав лише звичайну «трудову норму». Згодом, проте, року 1920 ЧК-ҐПУ заарештувало
Тимохвія Жадана та посадило до в'язниці, хоча він і був тихий, спокійний чоловік
і ніякого опору совєтській владі не робив, і нікого не зачіпав. Застудившися
тоді, він захворів на туберкульозу й року 1923 чи 1924 помер. За рік перед тим
помер і його батько — Петро Жадан.
Отак розкуркулили вдову Марію Жадан. її з малими дітьми вигнали з хати, а все,
що в неї лишилося на місці — перейшло до колгоспу, що заснувався на базі її
дворища.
Через чотири місяці вона, боячися нових несподіваних репресій, утекла з двома
дітьми на Донбас. Там одружилася і в жовтні 1930 р. забрала до себе решту дітей,
що перебували в моїй хаті.
Що ж до вдови Терешка Федія, то як її розкуркулювали, я гаразд не знаю, бо вона
від мене жила далеко. Знаю тільки, що на її подвір'ї організували другий
колгосп, а її саму з дітьми згодом вивезли чи то на Урал, чи то до
Архангельська. Тепер вже не згадаю точно — куди, бо висилали тоді з нашої
сільради розкуркулених туди й туди.
2. Продовження « колективізації» та вивіз «розкуркулених» до Архангельська
(«Перша група розкулачки»)
Десь у кінці лютого чи на початку березня року 1930, під час страшного весняного
бездоріжжя, у Федіївській сільраді заарештовують раптом багато мужчин із
заможних колись господарств. Ці господарства до революції 1917 року мали по 20,
30, а то й по 40 десятин землі, але тепер — не більше як по 9 гектарів. Одному
тільки Климку Павлові, у якого ще до революції 1917 р. було 30 десятин, залишили
й після революції 23 гектари. Але це трапилося тому, що його родина складалася
аж із 17 осіб, а саме: з нього самого та його дружини, з одного сина з жінкою,
що мав уже четверо дітей, з другого сина з жінкою, що мав двоє дітей, та з
п'ятьох ще не жонатих синів. Всі вони жили одною родиною.
Так от заарештовано було цього Климка Павла з усіма його синами, далі - Ярового
Петра, Ярового Ничипора, Жорника Петра, Дем'янка Марка, Павлія. Усі вони жили на
Климківці. Заарештували ще декого, а всього душ із 40. Замкнули їх до якоїсь
комори у Федіївській сільраді.
Другого дня зібрали кілька десятків підвід. Ці підводи під'їздили до двору
кожного заарештованого і сільські виконавці забирали на ці підводи родини
заарештованих. Цим родинам дозволялося взяти з собою дещо з одежі, дещо з
харчів, а вся решта залишалася на місці. Всього таких родин було 10 чи 12, але
все це були великі родини, які всі разом мали душ до сотні.
Отож, коли сім'ї були зібрані на підводи, їх позвозили до сільради. Тут
випустили всіх заарештованих мужчин і наказали кожному з них іти до того воза,
на якому була його родина. Після цього всю цю валку возів з «розкуркуленими»
чоловіками й жінками, з старими й дітьми спрямували до ст. Сагайдак по тяжкій,
кальній дорозі...
Що переживали ці люди перед лицем несподіваної напасти й страшної невідомої
майбутності? Які думки роїлися в їх головах? Як завмирали й трепотіли їхні
серця? Які гіркі сльози зрошували їхні лиця? Хто це може переказати?...
Господарства оцих «розкуркулених» з усім рухомим і нерухомим майном, з хатами й
хатнім приладдям, залишилися в розпорядженні активу «ре-се-ї» (Р. -С. І.),
головою якої був Дем'янко Радион.
Щоправда, із станції Сагайдак повернуто було назад двох синів Павла Климка, з
огляду на те, що вони служили в червоній армії (призвані були, здається, року
1923 й відбували службу у Ленінграді), їм виділено якусь пайку з майна цілої
родини. Але дома прожили вони тільки з рік. А потім, за невиконання плянів
поставки державі хліба (хоча вони не мали відповідної худоби, щоб задовільно
обробляти землю!), на підставі адміністративного розпорядження, одного з родиною
вивезли десь на Урал, а другого — арештували, судили і засудили на 4 роки.
Потім, у 1934 році, я зустрів його у в'язниці, куди привезли його з Божкового,
де він відбував примусову працю. Але швидко я втратив його з поля зору. До сім'ї
він також за 10 років не повернувся.
На Сагайдаці отих «розкуркулених» навантажили у товарові вагони, позачиняли й
позамикали двері і під охороною повезли до Архангельська. Щоправда, дехто й міг
би втекти, але від родини тоді ще ніхто не хотів одриватися. Лише пізніше, вже
з-під самого Архангельська втікши, повернувся дехто з родини Павла Климка. Але
...по наших хуторах ходив уже цар-Голод, вони ж не мали жодних засобів до
існування, і страшна передчасна смерть припинила їхню боротьбу з суворим життям
...
3. Вивіз під кручу, а потім — на Урал.
(«Друга група розкулачки»)
Проминула весна й літо ...Якось у вересні року 1930 бачимо: їдуть підводи, ціла
валка, може із тридцять. Везуть невідомих людей. За кілометр від хат нашого
хутора, під маленькою кручею, зупинилися і вивантажилися. Були там люди й
сяке-таке майно. Підводи повернулися, люди залишилися.
— Що воно таке? Чого цих людей привезено? І звідки? Цікаві пішли ближче, щоб
дізнатися, але поставлений головою Федіївської сільради наглядач Павло Клюка,
по-вуличному Ґалавур, не дозволив наближатися. Не дозволив він і привезеним
людям нікуди ходити ані хліба, ані води просити, ні соломи, ні палива. Такий був
наказ. Привезеним дозволено лише копати ями-землянки для життя ...Наші хуторяни
побачили, що між прибулими були й дорослі, і старші за 60 років, і діти, навіть
немовлята ...Були це «розкуркулені».
Десь через тиждень, може, їм дозволили таки ходити по наших хатах і просити, хто
що дасть. А просили вони — дерева, щоб якось свої ями-землянки добудувати,
соломи, щоб можна було на ній спати, та їжі. Тоді ми дізналися, що це були
«розкуркулені» середняки і навіть незаможники з Бакайської сільради із-за
Демидівки. Уся Бакайська сільрада була небагата. Там і до революції 1917 року
жодна родина не мала більш як 15 десятин. Але як надійшов час когось
«розкуркулювати», то мусили знаходити когось!...Тому й привезли їх, небагатих,
хоч не було защо. Був дехто й з інших сільрад Решетилівського району.
Пригадую, були там три брати Тумки, Блоха Петро, либонь Мелешко, Кисіль Іван
(цього запам'ятав, бо його жінка іноді казала шуткуючи: «Давайте будемо свою
фамілію варити»). Було багато й інших, що їхніх прізвищ я тепер уже зовсім не
можу згадати. Між ними була й одна вдова з дітьми. Усіх ям-землянок коло нашого
хутора, що звався Лукашенки або Катяки, було, либонь, дев'ять чи, може, більше.
А в деяких ямах-землянках (глибина їх була до двох метрів) жило й по дві родини.
Ще не встигли ці люди добре прикрити свої оці ями-землянки та хоч сяк-так
обладнати їх для нужденного життя, як надійшла дощова пора, настали холоди.
Побачили ми, хуторяни, що людям ніяк жити, бо ями-землянки не закінчені, а воно
— дощ, холод, сніг, грязюка, і почали ми ходити до сільради та просити, щоб нам
дозволили цих людей, серед яких є старі й малі діти, пустити до наших хат.
І нам через якийсь час таки дозволили. Спершу дозволили малим дітям і старим, а
потім непомітно й інші перейшли, бо жити в тих ямах-землянках було неможливо.
А хутір наш — Лукашенки, був малий, всього 10 дворів, а тому більшість із нас
пустила по дві сім'ї.
Та ось проминуло тижнів зо два, й раптом почалися арешти... Було це 16 жовтня
1930 р. Заарештовано було частково з хуторян, частково з оцих привезених
«розкуркулених». Із хуторян узяли мене (Климка Івана), мого брата Климка
Михайла, Жадана Семена, ми всі з хутора Лукашенок, і Жорника Сидора з х.
Климківки. .Із привезених до нас «розкуркулених» тоді ж узято: трьох братів
Тумків, Блоху Петра і ще когось, а всього 5—6 осіб.
Про цей арешт я розповім окремо, а тут скажу тільки, що трапилося з усіма оцими
привезеними до нас «розкуркуленими», під час того, як ми сиділи у в’язниці.
У березні чи, здається, в лютому — бо ще була зима — року 1931 усіх оцих
«розкуркулених», що їх було до нас привезено восени 1930 р., забрали і вивезли
на Урал. Як це відбувалося у нас, я, звичайно, не бачив. З ними, либонь, була
вивезена й наша хуторянка Житничка Марія, вдова по Терешкові Федієві, що я про
неї згадував передніше. Чи вивезли тоді (під час «другої групи розкулачки») ще
когось із місцевих, окрім Житнички — добре не пригадую, бо не був тоді дома.
Треба сказати, що це була загальна операція. Забирали «розкуркулених» по всіх
районах та вивозили за межі України.
Пізніше, коли я потрапив до Донбасу (а я туди їздив-тікав тричі), я зустрів там
одного з отих привезених до нас «розкуркулених», що звався, здається, Мелешком і
жив у мене якийсь час у хаті, перед тим, як мене забрали до в'язниці вперше.
Виявилося, що він з родиною втік тоді на Донбас. Та швидко там його
заарештовано, дано йому 10 років за втечу, і я вже з ним більше ніколи не
стрічався...
4. Блоха Петро й «повстанська організація»
Але вертаюся назад. Як заарештували нас 16. 10. 1930 року, то погнали надвечір
до Федіївської сільради, а відти вночі — до Решетилівки. Було нас з нашої
сільради душ, може, 12. Вартою навколо нас ішли хуторянські активісти,
комсомольці і, либонь, один міліціонер. Пригадую, були там: комсомолець Федій
Сергій, Петрів син (його батько був колись церковним сторожем),
комсомолець-поліцай Лукашенко Методій, комсомолець Тяглик (це по-вуличному)
Сергій та інші, а всього їх було 6-8 осіб.
У Решетилівці сиділи ми три дні. За цей час число заарештованих збільшувалося,
збільшувалося і досягло великої кількости. На четвертий день нас у кількості 73
осіб у супроводі великої озброєної варти, що мала з собою й собак, погнали до
ст. Решетилівки, а відти — повезли до Полтави. У Полтаві ж погнали нас до
в’язниці на Кобеляцькій вулиці і після «карантину» в «нульовках» через два тижні
всіх посадили до одної камери число 18 (приміщення колишньої в'язничної церкви).
Я та, треба думати, й величезна більшість інших з нашої групи, не знали і не
розуміли, за що нас заарештовано. І просиділи ми отак в невідомості аж чотири
місяці бо не було допитів. Та після того часу почали декого кликати та
допитувати. Одних, як от Блоху Санька, що його привезено було з Бакайської
сільради і прилучено до нас ще в Решетилівці, Климка Михайла з Лукашенок і Блоху
Петра із тих привезених до нас «розкуркулених», кликали по сім разів, може, на
добу. Інших викликали раз чи два на тиждень. Так із два місяці тяглися допити.
Ми дізналися тоді, що нам «шиють» статтю 54, IІ, п. 8 і п. ІI. Ми бачили, що все
побудоване на якійсь брехні. Так, наприклад, мене обвинувачували в тому, що мій
брат Михайло сказав ніби Петрові Бяосі таке: «Мій брат Іван Климко, — себто я, —
кожночасно, якщо це буде потрібно, може виступити на боротьбу проти совєтської
влади». Щось подібне було й з іншими. Слідчі намагалися створити з нас якусь
повстанську організацію. Ми ніяк не могли зрозуміти, відки воно вітер віє, аж
поки одного разу не привели з допиту одночасно Климка Михайла, Блоху Санька і
Блоху Петра. І тут ми довідалися (передавалося, звичайно, пошепки), що їм щойно
була очна ставка, на якій Петро Блоха свідчив і доводив, що у нас, ніби,
існувала повстанська організація, на чолі якої стояв Санько Блоха, а заступником
його був Михайло Климко. Що, ніби Блоха Санько приїздив на наш хутір
організовувати повстанський загін і т. д. Дійсно, Санько Блоха крадькома
приїздив до нас на хутір із Бакайської сільради, але приїздив він відвідати свою
куму Марію Чорнобай, яку привезли нам під кручу як розкуркулену...
Та десь хвилин через п'ять, як повернулися зазначені троє з допиту, Петра Блоху
викликали з речами. А десь хвилин, може, через 20-30 і нас по одному почали
викликати з речами.
Досі всі ми сиділи у великій камері ч. 18, де бувало від 105 до 120 осіб
арештантів, а тепер кожного з нас посадили до іншої камери, а багатьох — до
одиночок.
Та ми вже встигли дізнатися, в чому нас обвинувачують і хто обвинувачує. Для нас
стало вже ясно, що Петро Блоха — чи з охоти, чи з примусу — став небезпечним для
нас провокатором...
Місяців зо два сиділи ми по одиночках. Нас без кінця викликали на допити;
декого, як от Санька Блоху, дуже мучили, але нічого не добилися. Помогло те, що
Петро Блоха був дурнуватий і не зумів всього до ладу скомпонувати, а Санько
Блоха — чоловік розумний (він, до речі, у 1920-923 рр. був за начальника
міліції), не дав себе слідчим заплутати. Не допомогли їм і тортури, що їх вони
застосовували до Санька. І після довгого тримання у в'язниці нас почали
випускати. Я вийшов на волю, здається, 23 квітня 1931 р.
Проте не всіх тоді випустили — чотирьох засудили. Жорника Сидора на 3 роки.
Жадана Семена теж на 3 роки. Його хата, бачте, потрібна була для створення в ній
колгоспного двору, а тому — його сім'ю викинули з хати ще до суду. Одного
старого діда, що мав років більше, як 70, прізвище я його забув, засудили на три
роки. Він був із залізничного роз'їзду Братешки, де жив на хуторі. Блоху Петра,
що відогравав у руках ҐПУ-НКВД ролю невдалого провокатора, згодом, коли ми були
вже на волі, засудили до розстрілу. Він труївся, випивши розчин двох хемічних
олівців, але його врятували. Розстріл, проте, замінили десятьма роками. Усіх їх
засудили, звичайно, не за те, в чому обвинувачували спочатку. Знайшли й
«пришили» щось інше....
З усіх випущених узяли підписку, що нікуди не будуть відлучатися з дому. Таку
підписку дав і я.
5. Втеча з дому на Донбас
Під час арешту 16.10.1930 р. у мене було таке господарство: 4 гектари землі, 1
кінь, 1 бугай, 1 віл, корова, 2 кабани і 3 вівці. Поряд з тим я мав патент 2-го
розряду на торгівлю й торгував на хуторі чорно-бакалійними товарами та ще мав
патент на різницю, бо я різникував. За це мене й позбавлено було права голосу.
За це ж, певно, мене й арештовано було.
Коли ж я повернувся із в'язниці додому на початку травня 1931 року, то ні биків,
ні корови, ні кабанів, ні овець уже не було. Частково вони були забрані
сільською владою, а частково люди помагали жінці ховати від реквізиції і так
«поховали», що потім і сліду ніякого від того похованого не лишилося... Крамниці
також уже не було.
Знаючи, що на цьому не кінець, і що репресії й далі сипатимуться на мене, я,
хоча й підписав зобов'язання нікуди з дому не відлучатися, вирішив тікати з
рідного хутора. З цією метою я написав заяву, щоб у мене без будь-якої заплати
прийняли до колгоспу коня з возом, плуг та інший сільськогосподарський інвентар,
а також три з половиною гектари засіяної вже землі. Моє прохання задовольнили.
Року 1927 я побудував нову хату і всі господарські будівлі (комору, хліви тощо)
під одним залізним накриттям. Ця будівля мала 22 метри довжини. Я продав за дуже
малі гроші половину оцієї своєї будівлі і через два тижні після того виїхав з
родиною до міста Іловайського на Донбасі. Там я зустрів ще кількох утікачів з
наших місць, а пізніш й Санька Калатура, червоного партизана, з Шкурупіїв нашого
району, але я його боявся і уникав.
Прожили ми в іловайському до лютого 1932 р. Та в цьому місяці розпочалося для
нас нове велике хвилювання, бо почалися арешти серед таких втікачів з села, як і
я. Забрали двоюрідного брата моєї дружини Петра Вовка з с. Щербаків,
Славківської сільради, забрали чимало інших, що їхні прізвища я позабував.
Ми захвилювалися: відки вітер віє? Чи це з села, чи це місцевий? Писати додому й
питати — ми побоялися, бо листи в сільраді читають. І я у лютому 1932 р. поїхав
на рідний хутір, щоб дізнатися, що там робиться.
Приїхав я вночі на станцію Решетилівку і, йдучи додому, зайшов по дорозі на хут.
Коломак, до кума Костя Мордика, щоб дізнатися, чи все гаразд у мого батька. І от
там я дізнався, що сам Кость Мордик заарештований і сидить у в'язниці, а мого
батька вчора «розкуркулили»... Бригада розкуркулювачів забрала в хаті все чисто.
З плечей матері стягли навіть вовняну хустку, що її вона сама собі вив'язала з
домашньої вовни. Забрали одежу, столи, стільці, лави і навіть ікони. Лишили
чотири голі хатні стіни...
З тривогою в серці поспішав я додому, щоб дійти вночі, а, коли треба буде, то
вдосвіта тікати й назад.
Прийшов, постукав. Мені відчинили. Посеред порожньої, обідраної хати я побачив
купу соломи: на ній спали мої батьки...
І тут я вже від них самих дізнався про те саме. що бригада розкуркулювачів все
позабирала, скрізь лазила, заглядала навіть у пічурки і повитягала відти та
позабирала грудочки цукру, що їх мати іноді ховала туди «на потім»...
Але... забравши все в хаті, бригада залишила батькові коня та
сільськогосподарський інвентар, потрібний для обробки землі, якої він мав 5, 6
чи 7 гектарів. Він бо й далі мав обробляти землю й здавати державі хліб та
платити податки, купувати облігації.
У нас був звичай білити вал снігом. Коли випаде з півметра снігу, жінки стелять
вал на снігу. Потім його прикривають нові шари снігу і так лежить той вал та
вимерзає до самої весни. У матері цієї зими лежало й білилося під глибоким
снігом 20 моташків валу. От, коли у них усе позабирали, мати й подумала собі:
- Ну, нехай! ...А під снігом є у мене 20 моташків валу. Прийде весна, то я собі
щось таки з них витчу й зроблю.
Та виходить вона надвір, а бригада сніг розгортає і вал відти витягає...
Батька я застав хворим. Ще як мене заарештували 16 жовтня 1930 р., то він,
боячися несподіваного арешту вночі, ходив спати в поле, під скирти соломи, та
там і застудився, бо була глибока осінь. А тут, під кінець 1931 р., наступив
голод, і довелося їздити на Донщину, до Ростова, по хліб. Носячи якось клунки з
хлібом та вмощуючи їх на буферах, він зігрівся. А їхати довелося на протязі, між
вагонами, і він знову сильно застудився і тепер зовсім нездужав.
Я не затримувався дома, а залишив батькам хліба, риби, що привіз із собою, і
пішов до свояка, кілометрів за три. Там я перебув добу і негайно повернувся на
Донбас.
Пробувши цей короткий час дома, я дізнався ще ось про що. У той день, коли я
приїхав до батьків, бригада активістів, душ, може, з 20-ти, робила (через якийсь
час після «розкуркулювання») перевірку у Лукашенка Гната (мав троє дітей) і
Лукашенка Ілька (мав п'ятеро дітей). Жили вони на хуторі Лучки, Федіївської
сільради, на кутку, що звався Лукашенки. Це були рідні брати й обидва перед тим
були в колгоспі, але їх відти викинули і «розкуркулили».
Треба сказати, що батько Лукашенків, Гната й Ілька, до революції заробляв у той
спосіб, що їздив по селах, збирав саморобні селянські сукна й возив їх товкти в
Баранівку до шаповала, а потім оброблені («зваляні») сукна повертав власникам.
На зароблені у цей спосіб гроші купив він 15 десятин землі, яку й обробляв
силами своєї сім'ї, не користуючися з найманих робітників. Цю землю старий
Лукашенко під час революції розділив між двох синів піл-на-піл. Отже, до
«розкуркулювання» у цих Лукашенків ніякого вивласнювання не було. Це був їм
перший удар.
У бригаді, що розкуркулювала й приходила тоді перевіряти, були: голова —
Калашник Христя (років, може, 40-50), активістка, і члени: Лучко Ахтанасій
Гнатович, Лучко Митрофан Григорович, Лучко Гнат Григорович, Лучко Данило
Філімонович. Лучко Тихін, росіянин Сергій Столяров, (він приїхав до нас року
1922, коли в Росії був голод, й оселився в нашій сільраді). Ґедзь Кирило, Ґедзь
Михайло та багато інших. У цій бригаді були й морально примушені, як от,
скажімо. Лучко Тихін, людина дуже порядна, але йому сказали: «Або ти підеш у
бригаду, або ми тебе самого розкуркулимо! Ми ж знаємо, що ти петлюрівець». — І
чоловік мусів іти...
Зайшовши до хати, хтось із членів бригади запитав, звертаючися до батьків:
- Що, ви ще живі й досі? Не подохли ?.
А звертаючися до найменших дітей, почали випитувати:
- А що ви, дітки, сьогодні їли?
А де батько брав те, що ви їли? Чи з-під стріхи, чи може одкопував з-під снігу?
Роблячи контрольний обшук у Лукашенка Ілька, знайшли з 2 кіло насіння льону, що
його діти біля «рамки» на залізничній станції назмітали чи, може, вкрали, а в
Лукашенка Гната знайшли торбинку квасолі, кілограмів з 4-5. Все це вони
конфіскували, забрали з собою.
Я дізнався також, що ця бригада, отак «перевіряючи», ходила по хатах цілу зиму,
а з нею їздило дві-три підводи. Іноді за день «роботи» вони знаходили і
відбирали у «розкуркулених» якісь дріб’язки, що в сумі складали 5-10 пудів
різних харчів, а іноді й того не бувало. Було якось, що за цілий день ця бригада
відібрала всього лише з півпуда (8-10 кілограмів). Тоді голова бригади Каленик
Марія розсердилася та й каже:
«Погано ми сьогодні шукали! Нікуди така робота не годиться!» ...
Частину того, що бригада за день назбирувала, передавалося до колгоспу, а
частину — члени бригади поміж себе ділили.
6. Дальша втеча на Кубань
Повернувшися від батьків до іловайського, ми почали радитися. Те, що робилося
дома, на хуторі, й арешти декого тут, в іловайському, свідчили, що черга ось-ось
може дійти й до нас. Непокоїла нас і поява в іловайському Санька Калатура, який
здавався нам провокатором.
І от ми в кількості п'яти родин — Марія Жадан з чотирма дітьми та з чоловіком
Бабичем Грицьком, що з ним вона вже тут одружилася. Бабич Іван Трохимович, я та
ще дві чужі родини, які до нас приєдналися (їх прізвища я вже забув), швидко
зібралися, гонимі страхом, і з дітьми рушили гуртом на Кубань. Було це на
початку березня 1932 р.
Але що то була за подорож! Мало того, що нас мучила тривога і страх перед тяжким
невідомим, яке уперто гналось за нами, до цього долучилися ще й фізичні муки від
жахливих умов подорожі. Віддаль, на яку з пересадками на вузлових станціях
тратили звичайно не більше доби, цього разу нам довелося їхати аж вісім діб!
В Україні вже з початком 1932 р. лютував голод, і маси людей, шукаючи собі
порятунку, чіпляючися за життя, пересувалися залізницями. Одні їхали на Кубань у
надії роздобути там хліба, щоб привезти його своїй родині. Інші, купивши на
Кубані, де ще не було страшного голоду, зерна чи борошна, або риби й олії, або,
нарешті, накупивши в Ростові печеного хліба — з труднощами пробивали собі дорогу
назад. На кожен потяг, що приходив на станцію, кидалися, як на штурм кріпости,
маси народу з клунками за плечима. Влазили в товарові вагони і в пасажирські,
влазили через двері і через вікна, а коли у вагони вже ніяк не можна було
протиснутися навіть на ґанок — лізли на дахи вагонів, вмощувалися на буферах,
їхали на східцях вагонів, часто-густо гинучи або калічачися під час руху поїзду.
На вузлових станціях, як от: у Таганрозі, Ростові, Кущовці, Тимашовці тощо,
доводилося довго чекати, що незвичайно втомлювало, їдучи отак, ми через 8 діб
добралися до міста Ахтарі, яке було розташоване над затокою Чорного моря. Там ми
й найнялися на рибний промисел. З приміщенням було нам дуже тяжко. Поки не
познаходили собі кімнат, то платили на заїздному дворі за місце для спання на
підлозі за одну ніч по 1 карбованцю з особи. Але продукти були ще дешеві. Один
пуд борошна (16 кг) можна було тут купити за 5-10 крб., а пшеничного — по 15
крб., а на Полтавщині цей пуд коштував тоді вже 120 крб. Четвертина соняшникової
олії (3 літри) коштувала 22 крб., тоді як на Полтавщині в багато разів дорожче.
Паляниця, сама найбільша, коштувала 1 крб., а на Полтавщині і за 10 важко було
її купити. Отож і не диво, що рух з голодної України на Кубань по харчові
продукти — і не лише залізницею, а всіма видами транспорту — все збільшувався і
збільшувався аж до самого літа.
На хуторі Лучки* навесні 1932 р. померло від голоду до десяти осіб. Коли не
помиляюся, тоді саме померли з голоду Лучко Савка та інші.
Влітку, як наспів урожай, справа трохи покращала й люди перестали вмирати.
Казали, що врожай на наших хуторах був нижче середнього. Десятина давала 15-16
кіп, а з копи виходило 3,5-4 пуди зерна. Та це ще ніякої загрози не творило. Але
у одноосібників — незалежно від того, чи він був колись багатим селянином, чи
був незаможником — увесь хліб забрали з поля в колгосп, примусили самих
господарів змолотити його там, а потім одвезли це зерно на станцію і здали
державі, не залишивши господарям нічогісінько. Не вистачило, мовляв, змолоченого
й на те, щоб виконати визначений їм від держави плян поставки ...А тих
господарів, що в них не вистачило врожаю для покриття визначених їм плянів,
судили навіть і засуджували. До таких належав, наприклад. Лучко Ахтанасій
Григорович, якого засуджено за це на 5 років до далеких концтаборів.
Отож, якщо хтось щось украв із власного зерна, або взяв крадьком що з свого
власного поля — ото було й його! Але у декого, як от у мого батька, сам колгосп
зжав хліб і звіз з поля до свого двору. Таким господарям не дісталося й зернини
з свого врожаю.
Так було з одноосібниками, що не хотіли вступати до колгоспу, або яких туди не
прийняли як «куркулів» чи «підкуркульників». Та не дуже краще була справа і з
колгоспниками. Змолочений колгоспний хліб негайно вивозили і здавали державі. По
скільки кілограмів на трудодень дали тоді колгоспникам —гаразд не пригадую. По
200 грамів, здається, але не чистого зерна (чистого, перевіяного не давали!), а
самих одвійків, зернових відпадів. З колгоспів вивезено та здано державі навіть
те зерно, що було призначено на посів. Для схову, мовляв. Назад обіцяли видавати
аж навесні 1933 року. Знали, видко, наперед, що буде голод і подбали, щоб люди
не поїли того посівматеріялу.
Проте, до кінця 1932 р. люди, хоча й мучилися, але здебільшого якось ще
трималися. Та вже з початком 1933 р. голодна смерть зачала людей косити знову,
ще дужче, ніж попередньої весни.
7. Знову на хуторі й голод
Року 1932 мого батька не стало. Залишилася сама мати, що мала 50 років (нар.
1882 р.) та сестра 11 років. І я, щоб допомагати матері, восени 1932 р. вирішив
повернутися на рідний хутір. Приїхавши з своєю родиною, я побоявся йти до своєї
хати, хоча половина її була моя; побоявся йти і до батькової, а найняв собі хату
за кілометр у Лукашенка Гната. Пізніше, вже у 1933 р., я знайшов собі роботу в
Полтаві на 12-й взуттєвій фабриці. Я закуповував на селах і постачав для їхнього
кінного транспорту сіно.
Головою нашого Лучківського колгоспу ім. «Правди» був тоді Лучко Максим
Олексієвич. З ним трапилася така пригода. Десь у грудні 1932 р. з Павлограда
приїхав якийсь вербовщик і звернувся до нього як до голови колгоспу. Він
пропонував колгоспові підписати якусь умову про те, що колгосп аж до весняних
польових робіт 1933 р. дає в Павлоград 20 возів, 40 коней і до 60 осіб
робітників для виконання якихось робіт. Та організація, від імені якої діяв
вербовщик, окрім звичайної платні робочим, забезпечить цих 60 колгоспників ще й
харчами. Вербовщик обіцяв навіть самому колгоспові допомогти дечим у справі
прохарчування.
Голова колгоспу Максим Лучко побачив, що ця комбінація є дуже вигідна, бо ані
фуражу для прогодування худоби, ані хліба для прогодування колгоспників йому до
нового врожаю не вистачить, і що голод є неминучий; він, власне, почався вже.
Тому Максим Лучко охоче підписав договір, підібрав душ 60 колгоспників і сам
поїхав з цією групою до Павлограду.
Але по приїзді до Павлограду виявилося, що на підставі підписаного договору,
коні й вози були вже не колгоспні, і їх у колгоспників одібрали, а людям
сказано, що вони можуть лишатися працювати, але не на тих умовах, що про них
говорив вербовщик, коли голова колгоспу підписував договір, а на зовсім інших,
значно гірших...
Отже, умови життя цієї групи лучківських колгоспників у Павлограді виявилися
дуже тяжкі, й вони почали хворіти на тиф та почали мерти. Помер там і двоюрідний
батьків брат, Кузьменко Пивін, що поїхав з цією групою.
У січні-лютому частина з цих колгоспників повернулася з Павлограду до Лучок, а
де поділися інші — невідомо. Сам голова колгоспу, Максим Лучко, який видко, не
зумів розібратися в тому договорі, що підписував, і який більше вірив тому, що
йому обіцяв ошуканець, аґент-вербовщик, а не тому, що було написано на папері,
не наважився повертатися на хутір і поїхав десь до Нижнього Новгороду шукати там
собі роботи. Він бо був мариністом, працював раніше при молотарках і сподівався
влаштуватися десь у Нижньому. Та праці він собі там не знайшов і в лютому
повернувся додому на хутір. Головою колгоспу був уже в той час Лучко Гнат
Григорович. Він і почав допитуватися у Лучка Максима Олексієвича: Так де ж коні?
Де вози? Ось весна надходить, а чим ми землю оброблятимемо, чим возитимемо?...
Свідомість провини перед людьми і голод погнали Максима з хутора. Він поїхав до
Менська, але по дорозі захворів на тиф. Видужавши, знову приїхав додому. А дома
в нього була жінка та четверо дітей, і їсти було нічого. От і пішов Лучко Максим
до голови колгоспу Лучка Гната, просити допомоги. А вже була весна, і в полі
провадилася робота. Так голова колгоспу й каже: «Приходь працювати. Скільки
виробиш — за те й одержиш».
Скільки й чого саме тоді за ту працю, яку пропонував голова колгоспу, давали, я
не пригадую. Пригадую лише, що під час поління буряків норма була така: за одну
соту гектара виполотої ниви давали 100 гр. хліба, що його пекли не з борошна, а
з насіння буряків. Хліб цей був зовсім не їстівний.
Та Максим Лучко від хвороби й голоду та ще на таких «харчах» до роботи вже був
непридатний. У квітні він помер. Протягом, може, двох тижнів померла з голоду і
його дружина Палажка (з Чубів), жінка дуже славна, хороша. Не врятувало її й те,
що вона продала свою хату. Померли від голоду й усі четверо дітей.
8. Жахіття голоду 1933 року
Якщо я скажу, що 60 проц. людей хутора Лукашенок померли в 1933 р. від голоду,
то ця цифра сама по собі не дасть ще яскравого уявлення про те, що тоді робилося
на селі. Отож, щоб хоч трохи розкрити ті жахіття, я коротко розповім про кожну
родину нашого хутора. Загально ж тут скажу, що тоді ніхто не знав, що лишиться
живий. І я теж не думав, що виживу.
Отже роблю перегляд родин.
1. Лучко Василь. Він купив у мене року 1931 половину хати і жив у ній. Був
членом колгоспу, а вся його родина в 1933 р. складалася з п'яти осіб: він,
дружина, дочка 11р., хлопчик 6 р. і другий — 4 роки. Дружина його Санька була
хутірська активістка. Під час голоду вона частенько їздила купувати харчі то до
Миргороду, то до Полтави і іноді щось привозила. Василь ходив на працю до
колгоспу, але поволі зовсім знесилився від голоду.
Одного разу, було це в кінці березня чи на початку квітня (в полі в цей час
відбувалися вже польові роботи), я побачив, що Василь, пішовши до колгоспу,
швидко повернувся додому. Його жінки й дочки у той час не було на хуторі: десь
поїхали вони на роздобутки. Через півгодини, може, прибігає до мене мала
племінниця (4 р.) та каже:
— Поведіть мене до дядька Василя. Кажуть, що Миколка помер. Я хочу подивитися.
Миколка — це був найменший Василів хлопчик. У мене боліла голова, але я пішов з
нею, взявши її за ручку. Входячи до хати, я одчинив двері і зажмурив очі, бо
навпроти у вікно яскраво світило сонце. Тримаючи в своїй правій руці ручку
племінниці, я раптом лівою рукою, там де мав бути твердий одвірок, зачепив щось
м’яке. — Що тут може бути!» — блиснула думка, і я, розплющивши очі, повернув
голову. Те, що я побачив, враз зупинило мене. На мотузку на одвірку висів
старший хлопчик (6 р.). Язичок був висунутий, слина стікала на груди...
Зляканий, я вхопив племінницю і вискочив з нею на подвір'я. Я міркував: «Василь,
певно, збожеволів і повісив сина, то щоб не зарубав і нас або не зробив взагалі
чогось страшного» ...
Одвів я подалі від хати дитину, а сам обережно повертаюся, знову одхиляю двері
та й гукаю:
— Василю! ти в хаті? Чи де ти є? — Бо я його не бачив, як увіходив.
Зачувши Василів голос з другої кімнати, я знову одійшов на середину двору, щоб
не наразитися на якусь несподівану небезпеку, а коли він з'явився на хатньому
порозі, я запитав:
- Що це ти робиш, Василю? А він:
- Повісив хлопця.
- А де ж другий? — знову питаю.
- У коморі лежить, я ще вчора повісив його.
- Так нащо ж ти зробив це?
- Їсти нічого...А Санька, як привозить хліба, то не дає, а все дітям, все
дітям... А тепер, як привезе, то їх не буде, і вона мені дасть хліба... Тільки
не кажіть про це, Іване! Нікому не кажіть!...
Я побачив, що він справді таки збожеволів. Що його робити?... От я й кажу:
- Ти ж, Василю, гляди, не їж дітей! Ми ось зараз прийдемо й поховаємо їх. Ти
зніми хлопця, але гляди!... Не їж!...
Коли я прийшов додому, мала племінниця почала розказувати, що бачила, як хлопець
висить, а в нього язик висолопився і слина з рота котиться...
Я розумів, що надійшла погибіль, що порятунку їм немає і не повідомляв про це
сільраду. Для чого?!...Що це могло змінити?... Я покликав лише брата і разом з
ним викопав у садку яму. Покликав потім сусідів (зійшлося душ із п'ять жінок) і
гуртом ми поховали дітей як померлих з голоду. Труни не робили, а підкопали під
боки, позастеляли там соломою, поклали туди хлопців, позаставляли їх дошками, та
й засипали яму. Батько тут же мовчки ходив і дивився, як ми все це робили ...
Через два-три дні приїздить Василева дружина Санька з дочкою. Приходить до мене
та й каже дражливо:
- Яке це ви мали право ховати моїх дітей?!...Хто вам дозволив!?
Я злякався. Адже вона була активістка і могла зробити мені якусь пакість. І я
мирно відповів їй:
- Я побоявся, щоб Василь не почав їх їсти. Поховали ми їх дуже гарно. Люди
бачили. А як що ти хочеш подивитися на них, то я можу відкопати тобі.
Про те ж, що Василь повісив обох дітей, я їй не сказав нічого, щоб не дратувати
її ще більше. Нехай від нього самого дізнається...
Потужила Санька та й заспокоїлася трохи.
Проминуло тижнів зо два — зо три. Настали теплі травневі дні. Якось рано вранці,
ще не світало, рушили ми з Грицьком Лучком на Решетилівку. Була думка поїхати до
Харкова, щоб купити там хліба. У Полтаві здобути його не можна було, а в Харкові
у державних крамницях уже тоді продавався по високій ціні «комерційний» хліб.
Ідемо до станції залізничним шляхом. Пройшли кілометрів, може, зо два, як раптом
чуємо: — Ряту-у-уйте! Ряту-у-уйте!...
Прислухаємося, аж кричить, ніби, жінка Тупкала, що його хата була за
півкілометра вбік від залізниці.
- Ряту-у-уйте! Ряту-у-уйте!
І ми побігли до Тупкалового хутора. Біжимо та й собі кричимо, щоб дати знати, що
йде якась підмога.
Прибігли. Виявилося, що в хаті були дві жінки та малі діти. Чоловіків не було. У
хлівці ж, що був прибудований до хати, була корова. Грабіжники полізли по
корову. Жінка Тупкала, почувши це, вискочила в сіни, видряпалася по щаблях в
середині широкого старовинного димаря, що стояв у сінях, на самий верх і,
вилізши з димаря, почала відти кликати на допомогу.
Її відчайдушний крик та наше відгукування злякали грабіжників, і вони втекли.
Ця нічна пригода затримала нас, і ми спізнилися до потягу. Довелося вертатися. У
цей час уже світало. А поки ми, вертаючися, дійшли до мого двору, в якому жив
Василь Лучко, то на небі вже світило сонце.
— Щось давно вже ніде не видко Василя! Чи не трапилося з ним чого! — стали ми
розмовляти й вирішили зайти. Постукали в двері — ніхто не відповідає. Почали
заглядати у вікна — нічого не видко. Тоді ми вирішили обійти хату й заглянути у
віконечко, що на печі. Віконечко на печі, як звичайно, високо, а тому я
підставив свою спину, а Грицько Лучко став на неї і, притулившися до шибки,
заглянув на піч. На печі лежало двоє:
Василь і дочка. Саньки в той час не було дома: вона поїхала десь на роздобутки.
Грицько стукав, гукав, але ніякого руху: вони, видко, були мертві.
Тоді ми пішли й звернулися до хутірського активіста Петра Лукашенка. Разом з ним
знову повернулися до хати, виколупали одну шибку, відчинили вікно і влізли до
хати. Василь і дочка були мертві і вже смерділи.
Петро Лукашенко і Грицько Лучко запропонували викопати яму й поховати їх. Та я,
пам'ятаючи неприємності з Василевою жінкою з-за хлопців, одмовився. Ми зачинили
вікно й пішли додому.
Днів через чотири-п'ять, може, приїхала Василева жінка. Куди їздила, де була, що
привезла — не знаю. Прибігла до мене з плачем:
- Ідіть ховати: помер Василь, померла дочка. Та я відповів:
- Тепер уже сама ховай, бо там такий сморід, що й на подвір’я не можна
навернутися!
Проте все ж пішов копати в садку яму. Зійшлися ще люди. Коли яма була готова,
подали Василевій жінці рядно, і вона вбігла до хати і не знаю вже як, постягала
з печі трупи на те рядно. Тоді ми, позав'язувавши собі хустками носи і роти,
вскочили до хати, швиденько вхопили те рядно за кінці, бігцем винесли і вкинули
трупи з рядном до ями. Люди швиденько гуртом і загорнули, бо не було як дихати.
Скоро після того приходить до мене Василева дружина Санька та й питає, чи я
нічого не матиму, як вона зніме з своєї половини хати залізо з даху та продасть,
щоб купити собі хліба. (Я вже згадував, що року 1931, тікаючи на Донбас, продав
Василеві Лучкові половину своєї хати. І що я, повернувшися після смерти мого
батька на хутір, не пішов жити ані в батькову хату, ані в половину своєї, а
найняв собі хатину в Гната Лукашенка. Це для того, щоб не дряпати очей місцевим
активістам та представникам влади).
Отож, подумавши, я сказав їй:
- Що хочеш, те й роби! Однаково, після того, що трапилося у тій хаті, моя
дружина не піде туди жити.
Я кудись поїхав, а Санька зняла з половини хати залізо з даху, продала його,
купила хліба, наїлася та від цього й сама померла... Коли я повернувся, то з
родини Василя Лучка вже нікого не лишилося. Голод забрав усіх.
2. Лукашенко Гнат, одноосібник, мій родич. Я вже згадував, як його
«розкуркулювали» навесні року 1932. Після того він став за наймита у радгоспі, а
дружина з трьома дітьми жила вдома. Коли-не-коли Гнат приїздив додому, щось
привозив із свого нужденного заробітку, але це не могло року 1933 врятувати
сім'ї. Ми також потроху допомагали Гнатовим дітям, даючи їм, коли-не-коли
шклянку молока (я мав дві вівці), але це теж була дрібниця, а на більше ж ми не
могли спромогтися, бо й сами сяк-так перебивалися. І Гнатові діти почали один по
одному вмирати. І якось дивно! Ще звечора ходить, лягає спати, а вранці не
прокидається. Спершу навіки заснув старший — Олексій, потім середущий — Митько,
а потім і найменший — Антін. Не довго протягла і їхня мати Палажка.
Пригадую: поїхала вона із Санькою до Полтави на роздобутки та нічого й не
добула. Обидві вони поверталися додому із станції Уманцівки під великим дощем.
Знесилена Палажка, хоч нічого не несла, втратила останні сили й лягла на дорозі.
Добрівши додому, Санька гукнула до мене:
- Якщо хочете, то підіть візьміть Палажку на дорозі, бо лягла і не може вже йти!
...
Я пішов і знайшов її кілометрів за півтора від хутора. Вона не могла вже не
тільки що рухатися, а й говорити... Я взяв її, наскрізь промоклу від дощу, на
руки і приніс додому. Вона ще дихала. Жінка затопила в хаті і ми поклали Палажку
на піч, щоб у теплому зігрілася. Залили їй у рот шклянку теплого овечого молока.
Так і залишили її на ніч, мовчазну й нерухому.. Що буде, те й буде! — думали ми.
Було пізно. Полягали спати. А ранком гукаю:
- Тітко Палажко, чи ви живі?! (Вона була двоюрідною сестрою мого батька).
Вона обізвалася. Та, проте, не довго вона прожила! Тижнів зо три, може, й
померла. Лишився сам Гнат. Уцілів, бо наймитував у радгоспі, де все ж давали
якусь пайку харчів.
3. Лукашенко Ілько теж був одноосібник. Родина його, як не рахувати двох
заміжніх дочок, які жили окремо, складалася з семи осіб. Навесні року 1933 на цю
голодну сім'ю кинувся тиф. Під час хвороби Ілько Лукашенко, щоб купити харчів,
дозволив свойому зятеві, Михайлові Климкові, зняти з хати нове залізо й продати
в Полтаву на якусь фабрику. А в той час ішли дощі. Хворі лежали в хаті без даху,
а стеля розмокала й обсипалася на них...На підлозі стояли калюжі брудної води,
що протекла крізь стелю. У хаті було щось страшне й жахливе ...
Та від тифу вони якось не померли, усі видужали. Проте... швидко всі померли від
голоду, бо не було чого їсти.
Бувало, як повертаюсь я з роздобутків, то Лукашенко Ілько вийде з хати та й
гукає:
- Свате, а свате! Дайте їсти ...
І я, коли міг, дещо давав, але цього, звичайно, було замало. Одну дочку — Марію,
одвезено до лікарні, а з лікарні вона пішла потім до заміжньої сестри. Та сестра
після цього теж захворіла на тиф і померла, а Марія лишилася жива. Так само один
син — Прокіп, під час хвороби потрапив до своєї дядини — Степаниди Мордик, і теж
залишився живий. Усі ж інші з родини:
батько, мати, Павло, Сергій і Михайло — померли від голоду.
4. Лукашенко Петро, колгоспник, був продавцем у кооперативній крамниці. Його
родина складалася з п'яти осіб, а в тому числі було двоє старих: батько й мати.
Одного разу, під час голоду, вже як зовсім звечоріло, приходить до мене Петро та
каже:
- Ходімо, Іване, мого батька шукати, бо десь пополудні пішов по молоко до
залізниці, на Полуказарми, та й досі не повернувся додому.
Пішли ми. Ідемо стежкою через жито, аж бачимо: лежить старий Павло Лукашенко
край стежки у житі. Навкруги жито витолочене: видко, як упав, то ще лазив,
намагався, мабуть, встати. Ми до нього — він ще живий. Забрали його ми та й
принесли до хати, але вночі він помер, а через тиждень померла й Павлова
дружина, Петрова мати.
5. Лучко Грицько, колгоспник, мав родину з трьох осіб. Він дуже часто Їздив до
Харкова по комерційний хліб і якось витримав. Лишилися живі жінка й дитина.
6. Климко Михайло, одноосібник, мав дружину й дитину. Дружина, влітку 1933 р.
заразилася від сестри (Марії Лукашенко) голодним тифом і померла. Сам він і
дитина лишилися тоді живі.
7. Жадан Гнат — колгоспник, мав родину з п'яти осіб, а в тому числі трьох малих
синів. У зимовий період 1932-1933 рр. ми, сусіди, запримітили, що дітей у нього
десь не стало, і, разом з тим, ми не бачили, щоб він їх хоронив як померлих.
Отож, у нас з'явилася підозра, що він їх поїв. Настя Климко, сусідка Жаданів,
все казала: «Я боюся за свою дитину, щоб не вхопили та не з'їли».
Це побоювання стало міцніти після того, як Настя одного разу спостерегла, що
Гнатова жінка Мотря якось увечері почала закликати до себе на ніч чужу жінку, що
проходила повз її двір, хоча тій жінці до свого власного двору було всього лише
один кілометр.
Якось навесні 1933 р. я з братом Михайлом поїхав до Миргорода, щоб роздобути там
картоплі на насіння, бо вже почали її садити. Як повернулися ми додому, то наші
жінки зустріли нас повідомленням, що Мотря щойно перед цим повела до себе додому
чужого хлопця років 15. У Жаданів тоді не було ніякої худоби, їсти їм самим не
було чого. Отож цей факт викликав підозру, що того хлопця не з доброю метою
закликано до хати. Тому вирішили прослідкувати.
Коли надворі зовсім стемніло, і в хаті Гната Жадана блиснуло світло, наші
дружини пішли заглянути, що там діється в хаті. І от вони побачили, що той чужий
хлопець спокійненько сидить собі на ослінчику, перед ним щось поставлено, і він
їсть. Все гаразд, отже — можна вертатися до своєї хати. Та раптом на їхніх очах
трапилося щось неймовірне й дике. На шию хлопцеві ззаду накинули волосяну петлю,
в одну мить зашморгнули її і вдарили обухом. Від жаху й несподіванки жінки трохи
не зомліли. Прибігши додому вони трусилися наче в лихоманці, й не могли нічого
до ладу сказати. Із їхніх пополотнілих обличь, із їхніх не зв'язаних до купи
слів, ми зрозуміли лише одно: хлопця або ріжуть, або вже зарізали.
— Біжіть швиденько до колгоспу і заявіть про це тому з керівників, хто там є, —
сказали ми з братом. Сами ж почали здалека спостерігати за хатою Жадана, чи не
виходитиме хто.
З хати Жаданів ніхто не виходив, а жінки вже й повернулися. Кажуть:
— Зараз хтось прийде.
І дійсно, хвилин через десять прийшло троє: Дем’янко Радіон, голова РСІ, новий
наш учитель (призвища не пригадую) і не відомий мені представник районового
центру. У цей час саме були якісь збори в колгоспі. Та вони пішли з тих зборів
так, що ніхто цього й не запримітив.
Коли я побачив, що ці три чоловіки ідуть уже до Жаданової хати, я теж поспішив
туди. Та ледве ми наблизилися до дверей, як вони раптом відчинилися і назустріч
нам вийшов Гнат з відром по воду. Побачивши нас, він від несподіванки остовпів.
Та хтось із прибулих сказав:
— А це ти! Ну, ходім до хати.
Увійшли. У печі топилося: там стояли чавуни. З-під ліжка визирали ночви. Хтось
витяг ті ночви — у ночвах лежав тулуб хлопця. Ноги, руки й голова були вже
повідрубувані. У піч до чавунів — аж там уже киплять порубані ноги й руки. Під
припічком лежала якась велика купа сміття. Хтось штурхнув ногою, і з неї
викотилася хлопцева голова.
Прибігли жінки, моя й братова, та ми їх до хати не впустили, щоб не бачили того
страхіття. Брат же в цей час спав, бо перед вечером випив.
Обох Жаданів, Гната й Мотрю, пов'язали й повели до сільради. Коло хати поставили
сторожу — мене й Дем'янка Радиона. Коли на другий день прийшла слідча комісія,
то виявилося, що у хаті Жаданів було порізано багато вже людей, і малих і
великих. Про це свідчили такі дані: 1) в льоху знайдено цілу купу людських
кісток, може, на цілий віз; 2) у скрині виявлено багато чужої одежі з людей
різного зросту, віку й статі; 3) коло волосяної петлі, якою давили жертви,
виявили довге чуже жіноче волосся ...
Коли я днів через три-чотири їхав до Харкова, то на ст. Решетилівці я побачив,
як цих Жаданів і ще багатьох, усього душ 10—12, вантажили у вагон. Міліція
казала, що це людоїди і їх везуть на Харків. Де їх поділи — нам не було відомо.
8. Жадан Іван (Гнатів брат), колгоспник, мав родину з чотирьох осіб. Після
батька лишилося землі щось із п'ять гектарів. Цю землю він із Гнатом поділив
пополам. Працював у колгоспі конюхом.
Взимку 1932-1933 р. та навесні 1933 р. коні так само гинули, як і люди, бо нічим
було їх годувати. Зерно забрала держава. Руки у людей якось опустилися. Сіна не
заготовлено достатньо. У колгоспі панувала безгосподарність: одні люди приходили
до колгоспу, інші тікали з нього, а ще інших викидали. Може й ще були які
причини, та я не пригадую, бо пізно повернувся на хутір, і не тим у мене була
тоді голова забита, щоб до всього додивлятися. Так от, через оту недостачу
фуражу й коні дохли. При чому дохли переважно найкращі, найдобірніші. Може, це
тому, що їх найбільше визискували на роботі, і вони ж найбільше потребували їжі.
Трупи подохлих коней вивозили, поливали чимсь білим, як вапно, й закопували
метрів на два в глибину. Але голодні люди, переважно жінки, ходили вночі,
відкопували, брали м'ясо цих подохлих коней і їли... Я сам бачив, як це м'ясо
добували: Олександра Жадан (Іванова жінка), Олена Лучко та Марія Лучко з хутора
Лучок, обидві ятрівки та інші.
Десь на весні 1933 р. під час Іванового дижурства, вночі, одна з великих коняк
вийшла із стайні й подалася до ставка пити воду. А тому що була виснажена, то,
влізши у воду, вона зав'язла в грязюці і не могла вже вибратися відти. Коли
ранком зійшлися люди і витягли її з ставка, коняка здохла. За недогляд за
худобою Івана Жадана заарештували й посадили до в'язниці в Решетилівці. Просидів
він там тижнів із три чи два. Їсти там майже не давали, а з дому теж нічого було
приносити. Отож, хоча його швидко випустили, але повернувшися додому, він помер.
Померла в нього з голоду й дочка Марія, що ходила вже до школи.
9. Крутько Пилип, колгоспник, родина його складалася з семи осіб. Спасаючи себе
й свою родину від голоду, з'їв свого рябого собаку — Рябчика. Дочки й син ходили
добувати (відкопувати) м'ясо дохлих коней. Загинуло четверо: сам Пилип, дві
дочки і син Дем'ян років 15. Дем'ян пішов десь у пошуках їжі і вже назад не
повернувся. Де подівся — не відомо. З цілої родини лише троє лишилося живих.
Був на хуторі у нас ще Подольний Василь, що походив з с. Янківки, Кукобівської
сільради. Він 1920 р., мабуть, пристав у прийми до дочки Самійла Овсія. Батько
Василя жив у с. Янківці і до революції 1917р. був багатий: мав 18 десятин землі,
молотарку, щоправда, на спілку з кимось іншим. Тесть Василя Подольного — Самійло
Овсій — мав сім десятин ще дідівської землі, і люди балакали, що в нього є
гроші. Отож, року 1920 бандити прийшли його грабувати та й забили.
Перейшовши до тестевого господарства, Подольний Василь став згодом хутірським
активістом, брав діяльну участь в організації колгоспу і був у ньому бригадиром
та керував тими підводами, що їздили з бригадами розкуркулювачів. Але року 1932,
ранком якось, коли Василь ще був у постелі, несподівано явилася до нього самого
в хату бригада розкуркулювачів і ...«розкуркулила» його самого так, як
«розкуркулювала» й інших. Позабирали в нього все чисто з хати, а потім викинули
й з колгоспу ...
За що? — Ми так і не дізналися! Мабуть тому, що походив із заможних і надійшло
розпорядження по партійній лінії. Після цього Василь Подольний найнявся
робітником до радгоспу й забрав туди свою родину. Отож у 1933 р. на хуторі він у
нас не жив.
По інших хуторах було те ж саме, а якась сільрада Решетилівського району (забув,
яка саме) вимерла вся; лишилося живих тільки три двори.
Під час голоду 1933 р. залізничні робітники ст. Решетилівки під керівництвом
агентів ҐПУ-НКВД щоденно оглядали район станції Решетилівки, об'їздили
залізничний шлях на дрезині та збирали усі виявлені трупи, їх звозили до станції
Решетилівки, і метрів, може, за 600 у бік Полтави, навпроти семафора через
залізничний шлях, де були вириті глибокі траншеї завширшки на два метри й
завдовжки, може, 10—12 метрів, укладали ці трупи впоперек траншей один на
одного, як колоди, і, коли в цьому місці траншея достатньо наповнювалася,
засипали. Отож накладання трупів і засипання траншеї відбувалося поступово.
Скільки там наповнено отаких траншей і скільки в них закопано трупів — не можу
сказати, але я сам бачив, коли заповняли і присипали другу траншею.
Пригадую, ішов я якось на станцію. Бачу — навпроти семафора, коло залізниці,
цілий гурт людей, і всі кудись дивляться. Я пішов і собі подивитися.
Наблизившися, я побачив: на збитих з кількох дощечок грубих ношах коло траншеї
лежить Гайдук Іван, колись заможний господар. Жив він за три чверти кілометра
від цього місця, на хут. Бардакова, і я його особисто знав. Тут же стояли
робітники: Лучко Іван, Лучко Санько, Чамара Грицько та інші з хутора Коломака,
що їхніх призвищ не пригадую. Знесилений голодом Гайдук Іван не міг уже
рухатися, але ще був живий і просився:
- Не кидайте мене до ями, я ще живий.
Він лежав десь коло залізниці, його забрали й принесли до траншеї, бо був
суворий наказ ҐПУ-НКВД, щоб побіля залізниці трупи не лежали, і щоб з поїзда
ніхто їх не міг бачити. Отож мусіли збирати, зносити до траншеї й засипати. Чую,
Іван Лучко й каже:
- Та кидайте його до ями, він там дійде. Однаково йому вже не жити.
Та інші жаліли, а тому не вкинули, а залишили коло траншеї. Коли ж я годин через
дві вертався й проходив поблизу, то вже не бачив коло траншеї нікого, не видко
було й Івана Гайдука.
Згадаю тут ще такий випадок з тих часів. Наприкінці весни 1933 р. моя дружина
йшла якось із ст. Решетилівки. Дійшла вона до залізничного переїзду з хутора
Лучок на Коломак, це за півтора кілометра від мого двору, а тут її й затримали
два агенти ҐПУ-НКВД, що ніби чекали на неї. Після того агенти викликали із
залізничної сторожки коло переїзду (жив у ній залізничний сторож Вовк) другу
жінку і, нічого не кажучи, повели їх, зляканих, понад залізницею, до містка.
Виявилося, що там лежав труп померлої з голоду жінки. У ній моя дружина пізнала
свою заміжню сестру Параску Овсій. Дружина хотіла забрати тіло сестри додому,
щоб поховати, та агенти не дозволили. Вони змусили жінок принести із сторожки
копаниці, викопати яму й засипати трупа при них.
Чоловік Параски Наум Овсій, був одноосібник. 2-го березня 1932 р. його
заарештовано у зв'язку з тою ж справою про повстання, що й Федія (обвинувачення
по ст. 54 Карного Кодексу). У в'язниці на Кобеляцькій вулиці він і помер. А року
1933 померли з голоду і всі чотири члени його родини. Жили вони у Кукобівській
сільраді, біля хутора Німців на Козаченках.
Взагалі, можна було б подати багато випадків отих страхіть, що їх натворив голод
1932-1933 років, під час якого люди поїли усіх собак, котів, а деякі стали
навіть людоїдами. Та, на жаль, я позабував прізвища, назви, обставини тощо.
Пам'ять зберегла лише дещо.
Ось, наприклад, на хуторі Тупкали був собі Антін, прізвища його не можу зараз
пригадати, одноосібник. Він сидів у в’язниці, заарештований у тій же справі, що
й Федій, а звільнили його року 1932. У травні року 1933 ми гуртом обходили луки
та дивилися, чи вже пора косити на сіно. Проходячи метрів за сто побіля
Антонової хати, почули раптом сморід і вирішили зайти. У хаті ми побачили
мертвого Антона, що лежав, упавши на дривітню. Коло нього була сокира й порубані
шматки людського м'яса, що вже завонялося. Знайшли й голову і по ній дізналися,
що то порубана була сестра Антонова. Жінки не знайшли, але знайшли ноги й руки,
як видко, її. Мабуть, ще раніше з сестрою він з'їв жінку...
Ось другий приклад. На хуторі Лучки був собі Верхола Василь. Ще після 1920 року
він помер. Після нього лишилася жінка і син, калікуватий від народження. Року
1933 під час голоду його жінка пішла на станцію Решетилівку, де блукали голодні
люди, і привела дівку, сказавши їй, що має корови, які треба пасти і має що
їсти. Привела до себе ту дівку увечері, дала їй щось з'їсти і поклала на долівці
спати. А вночі, як дівка спала, Верхолиха встала, взяла сокиру і хотіла
відрубати дівці голову. Та в хаті було темно, а дівка ще й з головою ряденцем
укрилася, то Верхолиха й промахнулася. Злякана дівка схопилася і почала
боронитися. Тоді на підмогу Верхолисі з ножем кинувся її калікуватий син, якому
було років з 20. Та дівка, ще міцна й не зовсім виснажена, завзято боронилася,
хапалася голими руками за ніж, за сокиру, їй пощастило кінець-кінцем вирватися,
добігти до хатніх дверей і вискочити надвір. Уся порізана, покривавлена, вона
прибігла до голови «ресеї» (Р. С. І. — робітничо-селянська інспекція) Дем’янка.
Верхолиху та й калікуватого сина негайно заарештовано за людоїдство і їх обох
вивезено на Харків разом із Гнатом Жаданом. Де їх поділи — ми не знали.
Нарешті згадаю такий випадок. У хуторі Бабичах жив далекий мій родич — Павло
Іванович Бабич. Його «розкуркулили», а на його дворищі поставили колгосп. Павло
Бабич та його жінка десь року 1928 померли, обоє на одному тижні. Після них
лишилося троє дітей сиріт. Де ті діти сироти жили — тепер уже не згадаю.
Найстаршому з них було 13 років, а найменшому — 9 років. Під час голоду в 1933
р. середня дівчина пішла просити хліба, так її заманили й зарізали. Це зразу ж
виявили й заарештували злочинців. Призвищ їхніх я не пригадую, але жінка Федія
знає, певно, тих людоїдів, бо вони близько жили.
ЗАЯВА
Усе написане тут Дмитром Солов'єм про те, що діялося в 1929—1933 рр. у
Федіївській сільраді Решетилівського району на Полтавщині (про колективізацію,
арешти, розкуркулення й страхіття голоду ), подане за моїм оповіданням і ЦІЛКОМ
ВІДПОВІДАЄ ТОМУ, ЩО ДІЙСНО БУЛО, що я, Іван Климко, і стверджую своїм
власноручним підписом.
КЛИМКО ІВАН
11 вересня 1949 р.
Власноручність підпису Івана Климка ствердив голова Табору ім. Лисенка в
Ганновері (брит. зона Німеччини) В. Кравчук своїм підписом і печаткою Управи
Табору.
<< НА ПЕРШУ
|
