Навесні 1933 р., за розпорядженням Павла Постишева, що прибув на Україну з
винятковими уповноваженнями від Політбюро ВКП(б), студенти й наукові робітники
харківських ВИШ-ів були надіслані до сіл для прополювання цукрових буряків, бо
голодні селяни не годні були цього виконати.
Студентам і науковим робітникам Харківського технологічного інституту випало
їхати до Вовчанського району. Я, зокрема, з групою інших потрапив до села
Благодатного.
Коли наша колона наблизилася до села, то усіх нас якось дивно вразила цілковита
тиша та відсутність людей на вулицях. Як виявилося потім, дві третини села
вимерло.
Для оселення на час роботи нам дано школу. Студенти привезли з собою достатню
кількість хліба, але місцевому колгоспові дано було розпорядження влаштувати нам
«гостинну вечерю».
Для гостей, що приїхали рятувати колгоспи з «прориву», голодні селяни на майдані
перед школою в казані варили затірку.
Як вийшли ми до вечері, то з усього села почали збігатися голодні діти і навіть
дорослі і просити хліба чи затірки.
Студенти, вражені страшним виглядом голодних дітей, почали давати їм шматки
хліба та звареної затірки. Діти й дорослі селяни з жадобою накинулися на їжу.
Розпочалася розмова. Та керівництво студентської бригади, зрозумівши небезпеку
цього, дало наказ: в розмови не вступати і хліба не роздавати!
За півгодини чи за годину після того діти, що після довгого голодування з
жадобою понаїдались хліба, з криком та плачем почали падати на землю й корчитися
від болю. Серед студенток почулися істеричні крики... Тоді керівництво наказало
студентам зайти до приміщення школи, а дітей повідносили до села.
Другого дня ми пішли по селу. Бачимо — їде назустріч нам підвода з людськими
трупами внавалку. Ця підвода під'їздить до кожної хати, і чоловік запитує, чи є
мертві. Коли є, то кілька чоловіків виносять трупи і кладуть на підводу, а віз
рушає далі. Копати яму на кладовищі знесилені голодом селяни були неспроможні.
Тому підвода під'їздить до льоху коло одної з хат, трупи скидають до нього і
засипають.
Ніхто не плаче і не голосить... На селянських обличчях — цілковита
байдужність... Але на студентство все це зробило страшне, гнітюче враження, і
керівництво студентської бригади заборонило студентам ходити по селу та мати
зносини з місцевою людністю...
Пішли в поле полоти буряки. Незвична для міської людности праця швидко стомила
всіх. Ефект від тої роботи нікчемний. А тут знову пригода. Колгосп прикріпив до
нашої студентської бригади одного селянина, щоб він гострив сапки. Той
колгоспник мовчки виконував своє завдання до обіду. Під час обіду студенти від
щирого серця, криючися, дали йому чимало хліба й вареної каші, не передбачаючи
лиха. Голодний чоловік добре наївся, але через якихось півгодини тут же помер,
на очах у всіх...
Як верталися ми з поля до школи, зустріли кількох голодних дівчат, що теж пололи
буряки. Знову крадькома студенти дали їм хліба. А дівчата, ховаючи його за
пазуху казали: «І чого ви приїхали?! Дайте нам хліба, а ми й самі виполемо
буряки без вас і краще за вас ».
Морально я почував себе незвичайно пригнобленим, а тому постарався вирватися з
села та повернутися до Харкова, хоча бригада ще лишалася на селі. Пощастило мені
зробити це (і то напівлегально) тільки тому, що я був науковим робітником і мав
приятелів.
Йдучи з села до залізничної станції, я побачив перед собою на маленькому містку
кількох голодних селян. Вони дивилися на мене такими очима, що я не наважився
проходити коло них і обійшов місток...
З Харкова й швидко поїхав на Кавказ, здобувши «путьовку» до санаторії в Тіберді.
Доїхавши дистанції Баталнашинськ (остання залізнична станція), я змушений був
чекати автобуса до Тіберди. Гуляючи по станції, я зайшов до буфету і зупинився
вражений: на столах — чисті скатертини й картки меню, в буфеті — повно різних
харчових продуктів, переважно м'ясних. На Україні давно вже ми не бачили чогось
подібного! Гадаючи, що все це наготовлено для якоїсь важливої делегації, я
вийшов. Походивши з годину, я знову зайшов до залі, де був буфет, але там все
було як і раніше. Тоді я, витягши свого «бутерброда», несміливо підійшов до
буфетника і спитав, чи не міг би я добути у нього чогось гарячого. Але яке ж
було моє здивування, коли офіціянт підсунув до мене картку меню і сказав, що я
сам собі можу вибрати, що хочу. Отже, в той час, як на Україні харчові продукти
можна було одержувати лише на картки і в дуже недостатній кількості, а буфети
ніде на Україні не функціонували, тут я міг купити вільно все, що хотів, і
досить дешево.
Подорожуючи потім по Кавказу, я переконався, що там не тільки не було голоду, а
харчів було навіть більше, ніж того потребувала людність.
<< НА ПЕРШУ
|
