За винятком великих міст, як от: Харків, Київ, Одеса тощо, де було сяке-таке
«плянове» постачання, вся Україна року 1933 тяжко голодувала, бо була «пляново»
ограбована окупаційною владою. Того року я працював у Харківськім Університеті й
жив, рівняючи з селом, дуже добре, бо кожного дня як науковий робітник мав 800
грамів хліба. Щоправда, окрім хліба, більш нічого, але й самі оці 800 грамів
чорного хліба були тоді великим щастям.
Кожної середи приїздив до мене батько — селянин із села Лисичої Карлівського
району на Полтавщині, і я купував йому на Кінному базарі в Харкові «з-під поли»
й по неймовірних спекулятивних цінах-пуд (16 кіло) житнього борошна. Цим
борошном він годував на селі, окрім себе, мого брата-агронома, невістку та двох
дітей-онуків. Кожного разу батько привозив мені свіжі новини з Лисичої, від яких
не хотілося жити... І кожного разу я бачив, як він усе танув і танув, бо того
борошна, що його в Харкові куповано, на цілий тиждень на шестеро душ, коли
більше ніяких харчів не було вдома, звичайно не вистачало.
Але в березні місяці, перед Великоднем, батько якось не приїхав в одну середу,
не приїхав і в другу. «Що могло з ним трапитися? Хіба?...Так ні ж, він ще не так
уже зле виглядав останнього разу» ...Чорні думки снували в голові й не давали
вночі спати, а вдень працювати. Хотів їхати до Лисичої, щоб з'ясувати, але куди
ж поїдеш, коли за спізнення на 20 хвилин на працю — шість місяців в'язниці, а
тут же треба витратити на це принаймні два дні...Аж ось якось повертаюся з
Університету, заходжу до хати, а мені й кажуть: «Батько приїхав, та коли б
тільки не вмер цієї ночі!»...Заходжу я до кімнати, вітаюся до нього і бачу, що
він справді ледве живий. Щоки позападали, очі ледве дивляться, ноги попухли.
- Що з вами, тату? Чого це ви так довго не приїздили? Що там у вас діється в
Лисичій? — питаю.
- Та нічого такого не діється, — відповідає, — а оце на тому тижні ходив
одвідати Орину (мою сестру) в Сморожчину (Василівської колись волости на
Полтавщині) та зайшов до хати, аж вона лежить на полу мертва, а коло неї двоє
дітей теж мертвих, а він (зять) лежить мертвий на лаві. Вийшов я та почав
скликати людей, щоб допомогли поховати та ніде нікого не знайду, бо всі сусіди
або повмирали, або лежать знесилені голодом і борються з смертю. Так я сам тоді
у садочку за хатою викопав яму в метр завглибшки, бо сили на глибшу не
вистачило, та й поклав їх усіх разом і земелькою зверху присипав. А після того і
сам ледве у полі не загинув: не було сили, щоб додому дійти...
- Та чого ж вони повмирали? — питаю. — Я ж ще восени чув від самої Орини, що в
них добре вродило і що хліба та картоплі у них було досить. Як же це воно
сталося?
- Та як там сталося, — відповідає батько. — Він же (зять) одноосібник, не пішов
до колгоспу, так на нього наклали продподатку восени 100 пудів збіжжя. Він
виконав цей податок. Тоді перед Різдвом наклали на нього ще 200 пудів. Але в
нього не було не то що 200, а й 20 пудів. За невиконання державного
розпорядження йому загрозили тюрмою. Так він тоді продав корову, коня й деяку
одежину, купив 200 пудів зерна й віддав податок. Тоді вони (місцева влада) у
лютому місяці надіслали йому сповіщення, щоб здав державі ще 300 пудів. Зять
одмовився від виконання цього третього податку, бо вже ніде нічого не було, та й
сам вже ходив опухлий від голодування. Тоді до нього прийшла комісія шукати
хліба. Ніякого хліба та комісія, звичайно, не знайшла, але забрала торбу пшона,
та горщечок квасолі, що їх виявила на горищі. Лишився в них тільки мішок
картоплі. Та її швидко поїли, а потім... Оце й все... Та ні, ось тобі ще письмо
від Зіни.
Зіна — це старша донька моєї сестри, що вмерла разом з матір'ю на полу, замучена
голодом. Було їй 10 років. Цього листа вона передала моєму батькові для мене за
два-три тижні до смерти. Ось що було написано в тому листі:
«Дорогі Дядю!
У нас немає хліба і немає чого їсти. Батько охляли з голоду і лежать на лаві, не
встають. Мама осліпли з голоду й нічого не бачать. Я їх виводжу надвір. Мені
дуже хочеться хліба. Візьміть мене, дядю, до себе в Харків, бо я вмру од голоду.
Візьміть, я ще маленька і хочу жити, а тут я вмру, бо всі вмирають ...
Прочитавши цього листа, я стояв остовпілий серед хати. Я не знав, куди мені
подітися й що робити. У голові увесь час мозок сверлило: «Я ще маленька і хочу
жити...Візьміть мене до себе»...
<< НА ПЕРШУ
|
