ДМИТРО СОЛОВЕЙ

СКАЗАТИ ПРАВДУ

Реєстр селян с. Будьонівки на Харківщині, що загинули під час плянового голоду 1932—33 р., одержаний від Е. Гусар

<< НА ПЕРШУ

Вступні зауваження.

На наше прохання Е. Гусар та інший односельчанин з с. Будьонівки Вільшанського району на Харківщині (до закінчення московсько-большевицької окупації України це село називалося Мироносівкою), спільно перебравши в пам'яті прізвища селян, що їх вони більш-менш добре знали (сусідів, близьких та далеких родичів тощо), склали цей реєстр загиблих у селі від пляново організованого на Україні московською окупаційною владою року 1932-1933 голоду.
Реєстр цей охоплює 92 дорослих, не рахуючи малих дітей, бо їхніх імен, а іноді й кількости, складачі не могли точно пригадати. Оці 92 особи належать до 49 родин. Всього ж у селі року 1928 перед «колективізацією» було 150 дворів, або родин. Таким чином, реєстр загиблих від голоду подає відомості лише про третину родин села Будьонівки. Отож, він, цей реєстр, не є вичерпний. Та це й зрозуміло. Адже складено його, хоча й двома особами з того села, але майже через 20 років і з самої пам'яти. Про декого могли забути, а про долю інших взагалі не знали й тоді, позабували й прізвища.
У цьому реєстрі подано відомості лише про тих, що загинули від голоду в самому селі Будьоновці або поблизу нього. Але, крім того, — кажуть складачі реєстру, — було чимало й таких, які загинули голодною смертю десь далеко за межами свого села: попід тинням руських сел Курщини та Вороніжчини, по залізничних станціях, у місті Харкові на вулицях та коло хлібних розподільників тощо, куди вони позаходили в розпачливих пошуках рятунку від страшної повільної голодної смерти. Ці останні, бо про їхню загибіль точних відомостей не було, до реєстру не потрапили.
На наше прохання складачі реєстру дали потім додаткову коротку соціяльну характеристику кожної родини, зазначаю чи та або інша родина до революції 1917 р. була незаможна (бідняцька) чи заможна, чи середняцька. А під час голоду чи та або та родина була членом колгоспу, чи провадила своє господарство одноосібне (самостійно), чи, нарешті, належала вона до категорії родин вже викинутих із колгоспу, як «чуждий елемент».
Цю характеристику ми звели в цифрові таблиці. Виявилося, що з цих 49 родин, які загинули від голоду, перед революцією 1917 р. до групи незаможних (бідняцьких) належало 18 (або 36,7%), до групи середняцьких — 28 (або 57,2%) і до групи заможних — 3 (або 6,1%).
Із цих же родин в час голоду 1932-33 рр. у колгоспі було 32 родини (або 65,3%), провадили своє господарство одноосібне і до колгоспу не вступали 16 родин (або 32,7%) і 1 родина (або 2,0% від усієї передніше позначеної кількости 49 родин, вимордуваних голодом) була викинута з колгоспу.
Майже таку саму картину відносного розподілу дає й підрахунок зроблений не по родинах, а по окремих людських одиницях з тою різницею, що при такому підрахункові відносна вага незаможних трохи зменшується, а заможних трохи збільшується, що пояснюється більшою кількістю членів родин по заможних господарствах.

Соціяльна характеристика селян села Будьонівки, що загинули від голоду, в цифрах

 

Отже з цієї цифрової характеристики наочно бачимо, що з 92 осіб, що їх замордовано штучно створеним голодом, 31 (33,7% усієї кількости замордованих за даним реєстром) були незаможниками і 53 (або 57,6%) були із середняцької групи. Далі ми бачимо, що вимордувано голодом не лише одноосібників, а й колгоспників, які становлять 61,9% (майже дві третини) всієї кількости загиблих у селі від голоду.
Нарешті, звертає на себе увагу тут ще одна цікава деталь. Три господарства із 49 (два одноосібних і одно викинуте з колгоспу), які колись належали до групи заможних, підпали не тільки загальному вивласненню хлібних запасів, а ще й були розпродані за неспроможність виконати даний їм «план до двору». Отже, були віддані владою своїм посіпакам, як колись висловлювалися на Московщині, «на поток і разграблєніє». Внаслідок цього, звичайно, 8 душ у цих трьох пограбованих господарствах загинули від голоду.
Так виглядала на практиці окупаційна політика Москви з її жахливими наслідками. Треба думати, що ця картина, що ми її маємо для невеликого села Будьонівки, є більш-менш типовою і для цілої України.
Актів про смерть од голоду не складалося, бо це було заборонено таємним розпорядженням московської влади, а тому для актів реєстрації придумувано якісь інші причини смерти. Ховати померлих на цвинтарі, як свідчать складачі реєстру, не дозволяла місцева влада, їх закопували родичі по дворах і городах, «попід клунями, попід вишнями, на картоплищах тощо, хоч і християн, але без хрестів на могилах». Тих же, в кого не лишалося ніякої рідні й нікому було ховати, з розпорядження місцевої влади звозили по декілька осіб, голих, роздягнутих, і закопували в кручах, глинищах та баюрах, як тварин. Часто-густо закопували не лише тих, що вже вмерли, а й тих опухлих, не здатних вже рухатися та непритомних, які ще боролися з голодною смертю, у яких не потухла ще остання іскра життя.
Тільки одиницям, — кажуть далі складачі реєстру, — пощастило врятуватися від загибелі. Це були ті, що не встигли ще опухнути від голодування й своєчасно повтікали на Донбас та правдами й неправдами, часом під чужими прізвищами, повлаштовувалися на працю до вугільних копалень. Це дало їм заробіток і змогу якось прохарчуватися. Там вони попід горами, попід кручами, у використаних і покинутих вугільних копальнях побудували собі хатки й повикопували землянки та так-сяк і перебули страшні часи голоду імени Йосипа Сталіна.
І, нарешті, ще одна цікава деталь. На місце вимордуваних штучним голодом українських селян, за пляном навмисно тоді створеного Переселенчого Комітету при уряді СССР в Москві, негайно було привезено й оселено в Будьонівці, як свідчать складачі реєстру, 35 родин великоросів з Калузької та Рязанської губерній.

Реєстр селян, що померли од голоду в 1932—1933 рр. в селі Будьонівці (колись Мироносівці) Вільшанського району Харківської області УРСР.

 

Важко змалювати, що переживали тоді люди на нещасній Україні, і що то був за нелюдський жах, який невмолимо прирікав мільйони здорових людей, дорослих і дітей, на повільне й неухильне вмирання в тяжких муках голоду. Люди, наче мухи восени, падали й гинули по хатах, по подвір'ях, по полях і дорогах. Вони втрачали людський образ, звіріли, божеволіли, а деякі в розпачливій боротьбі за життя, в намаганні якось врятувати своє існування, доходили навіть до крайньої межі: до трупоїдства й людоїдства. Не оминув цей жах і Будьонівки. Ось кілька відомих нам тяжких випадків про деякі з тих родин, що занесені до реєстру.
1. ЖУК Мотря, біднячка, одноосібниця, мати чотирьох синів: Григорія, Левка, Мирона та Федора. Коли на початку революції 1917 р. в Одесі почало формуватися українське військо, старший син Григорій та середущий — Левко перші пішли до нього і навіть інших заохочували до цього. Але після того як на Україну в 1918 р. прийшли німці, а за німцями по селах з’явилися каральні загони гетьманського уряду, Григорія без ніякої провини було заарештовано й катовано. Вийшовши із в'язниці з побитою шомполами спиною, Григорій, не чекаючи жодного дня, забрав своїх трьох братів — Левка, Мирона та Федора — й утік з ними до большевиків.
Року 1918-1919 під час бою з білогвардійцями десь під Царициним, здається, Левка, Мирона та Федора було забито, а вцілівший Григорій після закінчення громадянської війни повернувся додому.
Хоча Мотря Жук і була незаможницею та матір'ю червоних партизанів, що боролися за діло Москви, а їй довелося померти від голоду, що його організувало на Україні Політбюро ВКП(б) на чолі з Й. Сталіном. Після смерти матері, син Григорій, мучений голодом, порубав її мертве тіло і якийсь час живився нею, та незабаром і сам помер.
2. ТАЛДАЙ Мартин, середняк, одноосібник. Його син Іван також був червоногвардійцем і загинув у бою з денікінцями. Явдоким же, молодший син Мартина Талдая, мучений голодом, украв з колгоспної стайні мале лоша, для свого прохарчування. Колгоспна управа знайшла у Явдокима в хаті лошаче м’ясо, вивела його на майдан і самосудом забила на смерть.
3. ШКВАРЧЕНКО Пилип, середняк, одноосібник, щоб рятувати від голодної смерти трьох маленьких діток, пішов на те поле, що забрали в нього для колгоспу, й почав зривати колоски пшениці, яка щойно почала наливатися. Та ще не нарвав він і повної жмені колосків, як із-за-рогу високої пшениці з дрючком у руці вискочив розлютований колгоспний бригадир Іван Сума, Архипів син. Він схопив Пилипа Шкварченка за горло і почав його душити. Пилип був пухлий вже і безсилий, він став просити Івана Суму пожаліти, як не його, то бодай отих трьох також уже пухлих його діток, що чекають від батька якогось харчу. Та лютий бригадир кинув придушеного Пилипа на суху дорогу і, не давши йому й упасти, з усієї сили вдарив дрючком по голові. Пилип тут же й помер.
Пилипова дружина Софія, що була теж вже пухлою від голоду, пішла кудись світ-за-очі, залишивши в хаті трьох малих дітей, які без догляду й будь-якого харчування померли через кілька день. Доля самої ж Софії — не відома, а тому до реєстру померлих од голоду її не внесено.
4. ГУСАР Павло, середняк, колгоспник. Занепавши од голоду на силі й опухши, зібрав деякі свої речі й пішов до Росії, щоб виміняти там на ті речі хліба. Дійшовши до села Лимани (за сім кілометрів від Будьонівки), обійшов із півсела і не впросився до жодної хати, щоб переночувати. (Це у колись гостинному українському селі, де в ті часи людина стала людині вовком!). Тоді він зігнувся у вузлик під чиїмсь поламаним тином та й заснув непробудним сном. Колгоспники, що йшли ранком до праці, знайшли у бур'яні його задубіле тіло. Якийсь час ніхто з колгоспників не хотів закопати його, бо по-перше, колгоспна управа не записувала колгоспникам трудоднів за таку працю, як за працю «непродуктивну», а по-друге — колгоспники боялися бути покараними або занесеними до реєстру неблагонадійних за те, що поховали якогось, може, «куркуля» чи «ворога народу».
5. ГУСАР Явдоха після голодної смерти свого чоловіка Олексія Гусара, бідняка й колгоспника, увесь час була в хаті й нікуди не виходила. А як протягом тижня померли з голоду троє малих її дітей (від одного до чотирьох років), вона порубала їхні тіла і якийсь час живилася ними. Та швидко вона збожеволіла й померла.
6. СКРИПНИК Мавра, середнячка, колгоспниця, порубала на шматки труп свого сина Григорія, що помер з голоду, поховала ті шматки в льоху і якийсь час живилася ними. Потім померла й сама.
7. ХОПЕРСЬКИЙ Прокіп, бідняк. Року 1918, після того, як німці побили його шомполами, став червоним партизаном. За це окупаційна большевицька влада нагородила його потім землею та лісом на будівлю хати. Ще пізніше, як почали засновуватися колгоспи, — вступив до колгоспу. Та голод не проминув і його. Спочатку від голоду померла його жінка. Він порубав її мертве тіло і якийсь час живився ним, аж незабаром помер і сам.

Е. ГУСАР.

<< НА ПЕРШУ