1. Початок
колективізації в Україні
«Сталін зрозумів цілком правильно, що найкращим способом видобути щось з
українців було створення колгоспів. Завдяки їм Сталін визискував Україну
краще, ніж царська Росія»...
Еріх КОХ
Рік 1929 був роком крутого повороту політики Політбюра ВКП(б) взагалі, а на
Україні — особливо. Партія взяла курс на знищення куркуля як кляси та на
колективізацію сільського господарства.
Що ховалося під цими формулами? Чого хотіло Політбюро комуністичної партії,
цей найжорстокіший диктатор Росії-СССР?
Московському Політбюрові ВКП(б) ішлося про те, щоб землю у селян одібрати, а
самих селян примусово спролетаризувати, перетворити їх (хоч і з дрібних, а
все ж самостійних господарів) на звичайних робітників, які працювали б на
державній землі, які не мали б жодних власних засобів виробництва, які
позбавлені були б будь-яких прав на продукти своєї власної праці.
А для чого це було потрібно?
Це потрібно було для того, щоб, по-перше, задурно забирати у селянства увесь
урожай сільськогосподарських продуктів, залишаючи самому виробникові лише
голодну норму харчів, а іноді й того менше, себто для того, щоб довести
визиск селянської маси до найвищої міри. По-друге — щоб цілком узалежнити
багатомільйонову селянську масу від себе, від своїх партійних
агентів-урядовців і цим зробити її, цю селянську масу, зовсім безвільною,
слухняною, нездатною навіть на пасивний опір. А цей то опір у різних його
формах саме на Україні (з часу пробудження українського народу до вільного,
незалежного й свідомого політичного життя в 1917-1919 рр.) — ніяк не зникав
після московської окупації України. Не зникав, не зважаючи на всі
жорстокості окупаційного режиму, протягом десятка років.
Для того ж, щоб цей процес пограбування селянства не виглядав дуже чорно,
особливо для закордонного пролетаріяту, придумано відповідні формули:
«знищення куркуля як кляси» і «колективізації сільського господарства».
Але про якого ж «куркуля» ішла тут мова?
Щоб ясно було, треба сказати, що «куркулі», себто багатоземельні селяни, які
жили з визиску найманої робочої сили, зникли на Україні як соціяльна
категорія швидко після революції 1917 р. так само, як зникли й поміщики, бо
землю у цих селян, яку вважали за зайву для трудового господарства, одібрали
ще в перші роки революції, як одібрали тоді ж і різні сільськогосподарські
машини: жниварки, молотарки, млинарські двигуни тощо.
Цим колишнім «куркульським» господарствам залишено було лише трудову норму,
яка сягала не більше 8—10 десятин на господарство. І якщо в 1929 році ще
траплялися на Україні господарства, які мали землі більше згаданої кількости,
то це лише там, де родини були дуже великі. Ось приклад. Родині Павла Климка
з Федіївської сільради Решетилівського району на Полтавщині, яка до
революції 1917 р. мала ЗО десятин землі, залишено було для трудового
користування 23 десятини. Але ця родина складалася з 17 осіб, а в тому числі
було два жонаті сини, які мали своїх дітей. Жили ж вони всі разом, великою
родиною.
Отож, «куркулів» як соціяльної категорії, як певної соціяльної кляси, в 1929
р. на Україні вже не було. Був лише невеликий відсоток селян з колишніх
«куркулів», з колишніх заможних селян.
Кого ж на практиці підганяли під категорію «куркуля» і як саме відбувалося
оце «знищення куркуля як кляси», якщо ця соціяльна категорія вже фактично
зникла?
На практиці відбувалося так, що під визначення «куркуля» — багатоземельного
селянина, що живе з визиску найманої сили, підпадала кожна селянська родина
(хоча вона і не походила з колишніх «куркулів»), яка потрапляла в якусь
опозицію до місцевих урядових чинників, або яку запідозрено було у ворожості
до більшовицького режиму, і яка часто-густо мала не більше навіть як 5-8
десятин землі, і яка ту землю завжди обробляла своїми власними силами без
будь-якого застосування у себе чужої найманої праці. Якщо ж селянська
родина, що потрапляла до опозиції, мала землі ще менше ніж 5 десятин, тобто
була незаможньою бідняцькою, то їй наліплювано ярличок «підкуркульники» і з
ними поводилися так, як і з «куркулями».
Далі виявилося, що «знищення куркуля як кляси» та «підкуркульників»,
розумілося просто як фізичне винищення людей, що їх з політичних міркувань
підганяли під цю страшну в умовах СССР категорію. При чому під час цього
фізичного винищення не щадили ні дорослих, ні старих, ні дітей...
Яскраві конкретні приклади-ілюстрації до цього докладно й образно подає
селянин з Полтавщини Іван Климко. Про це так само докладно й образно
розповідала на процесі В. Кравченка в Парижі селянка Ольга Марченко з
Таганрожчини та інші свідки на тому ж процесі або в пресі.
Так само колективні господарства («колгоспи»), що їх почали створювати, були
фактично ніякими колективними господарствами в розумінні господарств,
належних колективам, громадам. Ці колгоспи виявилися простісінько одною із
форм удержавленого господарства з прикріпленими до нього робітниками.
Виявилося, що членам колгоспу не вільно було для керівництва своїми
господарськими справами обирати тих людей, яким вони, колгоспники, довіряли,
яких вони вважали за придатних до керівництв колгоспним господарством. Ні,
колгоспники мусили обирати тих, кого їм визначала партія. Членам колгоспу не
вільно було керувати своїм господарством і порядкувати в ньому так, як вони
вважали це за потрібне, за краще. Ні, вони мусили робити так, як це
наказувала їм партія через своїх аґентів-урядовців. Члени колгоспу не могли,
навіть у випадку явного голодування, взяти з колгоспного господарства якусь
кількість продуктів для свого й своєї родини прохарчування, хоча б і в
рахунок свого заробітку (дуже, до речі, низького!), поки держава не забере з
колгоспу всього того, що вона вважає за потрібне забрати і поки не визначить
злиденної норми, що її можуть взяти собі колгоспники-продуценти.
Одно слово, швидко виявилося, що колгоспи на Україні це є, власне,
замасковане державне кріпацьке господарство. І як колись селянин-кріпак був
прикріплений до пана, до його господарства, був його річчю, так тепер
селянин-колгоспник виявився прикріплений до колгоспного господарства, яким
формально керували обрані, ніби, самими колгоспниками люди, а насправді —
незалежні від колгоспної маси партійні агенти-урядовці. І колгоспник без
згоди керівництва колгоспу нікуди не міг легально піти або навпаки — його
могли без його бажання і згоди послати на переселення, бо він, колгоспник,
цілком залежав від примхи цих партійних урядовців. Виявилося, що при
новозапровадженій системі «колективізації» на селянина-колгоспника було
покладено багато тяжких обов'язків і не дано було фактично ніяких прав,
окрім, хіба, права нужденне животіти, а то й гинути з голоду. Цього бо права
партія ВКЩб) не квапилася в нього відбирати. Вона відбирала в нього тільки
хліб, продукти його тяжкої праці і то — в «законний» спосіб!...
Приступаючи до наміченої соціяльної реформи, московське Політбюро, очевидно,
цілком ясно передбачало всі наслідки своєї акції, а тому вже в 1929 р.
запровадило в СССР жорстоку карткову систему на хліб по містах і енергійно
почало нагромаджувати в руках підлеглого йому державного апарату відповідні
хлібні запаси.
Мету й сутність цієї соціяльної реформи прекрасно зрозуміло селянство
України, а тому й почало творити пасивний опір. Воно у масі своїй ніяк не
хотіло добровільно/як того вимагалося, вступати до колгоспів, віддавати туди
свою худобу, свою землю тощо.
Тоді розпочалася акція примусу, акція «розкуркулювання куркулів та
підкуркульників», себто — акція примусового відбирання у тих селян, яких
обвинувачено було в «куркульстві» та в «підкуркульництві», землі, худоби і
навіть хат та хатнього майна.
Ця акція в Україні набрала характеру масової й дикої своєю жорстокістю
колоніяльної розправи з непокірною людністю. Селян, навіть серед зими й
морозів, з жінками, старими і дітьми силою викидали з їхніх власних хат,
відібравши у них одежу й харчі, при чому відбирали у них або нищили навіть
печений хліб. І ніхто, не наражаючися й сам потрапити в «куркулі» або
«підкуркульники», не наважувався прийняти отаких нещасних до себе в хату,
дати їм змогу переночувати, нагодувати їх або чимсь допомогти їм, як того
вимагала людяність.
Іноді розкуркулених, вигнаних із власних хат, навантажували на вози,
вивозили десь за село в яр чи провалля і демонстративно скидали їх там з
возів, наче сміття на смітник...! в таких випадках ані сльози й голосіння
дітей, жінок чи старих, ані прохання й моління — ніщо не допомагало!
Виконавці були сліпі, глухі й безсердечні! І не тільки тому, що їм щось там
перепадало з добра розкуркулених, а переважно тому, що це була директива з
Москви. А вже здавна було відомо на Україні, що «Москва — сльозам не
вірить», і що вона жорстоко карає тих, що не виконують її наказів; її вимога
до своїх прислужників була проста: «Будь собакою до моїх ворогів, як не
хочеш, щоб я сама з тобою по собачому розправилася».
Коли ж цей процес «розкуркулення» набрав масового характеру, коли скрізь
тисячі людей були вигнані з своїх хат, тоді цих «розкуркулених», кажучи
образно, почали безупинно й тисячами «експортувати» із «самостійної» УСРРдо
«дружньої» республіки РСФСР для колонізації диких, суворих, незалюднених
просторів цієї «дружньої» до УСРР держави...
Про це оповідають не тільки ті людські документи, що їх подано передніше, а
й маса інших, надрукованих вже в «Народній Волі» та іншій укр. пресі,
матеріялів.
2. Чого коштувала Україні акція Московського Політбюра
із запровадження «колективізації»
«Маю сумнів, щоб на світі існувала інша країна, в якій були б так уярмлені
дух і характер людини, як це відбулося в Совєтському Союзі. Я глибоко
переконаний, що навіть у гітлерівській Німеччині рабство, насилля та терор
не досягли таких розмірів, як у сучасному СССР».
Андре ЖІД
(«Монат», VI, Берлін, 1950)
Проведення «колективізації», розпочатої в 1929 році, ніде в СССР не мало
такого ґвалтовного, такого звірячо-дикого, такого масово-винищувального
характеру, як на Україні. Справа бо в тім, що тут Московському Політбюрові
ішлося про те, щоб, застосувавши найжорстокіші, найнелюдськіші засоби,
придушити на Україні будь-яке змагання до вільного самостійного
культурно-національного й політичного життя. Те змагання, яке виявив
український народ, прокинувшися від довгого сну під могутнім подихом
революції 1917 року. Не дурно ж усі ті ганебні заходи проти українського
селянства ішли в парі з всеукраїнським погромом українських
культурно-національних здобутків та з фізичним масовим винищенням
української інтелігенції, особливо ж наукових українських сил та фахівців.
Адже в цей час була розгромлена Українська Академія Наук, велика кількість
науково-дослідчих інститутів тощо.
Отож, під гаслом «знищення куркуля як кляси» на Україні провадилося фактично
плянове фізичне винищення людей тими способами, що про них вже згадувано і
які частково ілюстровано конкретними прикладами в попередніх фактичних
матеріялах-свідченнях.
Яких же розмірів досягло це фізичне винищування української людності?
Ю. Г.-Г. (Ю. Горліс-Горський) у своєму яскраво написаному памфлеті «Ave
dictator» пише: «Зимою 1929-30 року у Вологді, Архангельську, Котласі,
Мурманську, Кемі і на периферії вимерли від холоду й голоду майже всі
вислані з України діти до 8-9 років. Число їх не трудно уявити, коли взяти
до уваги, що лише під час другої найбільшої хвилі «наступу на капіталістичні
елементи села» на Україні, вислано (до далеких таборів за межами України)
35. 000 селянських родин, а таких «хвиль» було чотири, окрім постійних
«дрібних» висилок родин. Не покращало становище дітей і тоді, коли їх стали
відбирати у батьків і вміщувати до дитячих таборів. Діти до 14 років, які
згодом, за дозволом Москви, були повернені без батьків на Україну —
поповнили собою лави нових безпритульних»...
«Загальне число висланих за межі України на кінець 1932 року, в тому числі
жінок і дітей, досягло двох мільйонів чотирьохсот тисяч»...
Але це не був кінець! Завершенням цього суцільного погрому України, що його
розпочато було року 1929, і який зломив був на якийсь час всякий спротив
української людності, була організація плянового голоду на Україні.
Унаслідок суцільного й цілковитого грабунку врожаю у селян в 1931 р.,
грабунку, що його здійснила партія ВКП(б) та уряд за вказівками Московського
Політбюра — вже на початку 1932 року почався на Україні сильний голод, від
якого загинуло багато десятків тисяч людей. Але, не зважаючи на це, урожай
року 1932 за директивою того ж Московського Політбюра знову приспішеними
темпами був забратий з села увесь чисто. Внаслідок цього знову почався
голод, і на початку 1933 року розгорнулася вже така жахлива катастрофа, якої
Україна ніколи перед тим не зазнавала. Люди по селах їли собак і котів, їли
полову, листя й кору. Товкли в ступах ще з осени обеззернені качани
кукурудзи й пекли з того «борошна» перепічки. Нарешті, подекуди почалося
заїдання трупів померлих, а там — і людоїдство. І що найжахливіше, так це
те, що це явище нікого вже не вражало і не дивувало. Так бо страхіття голоду
і свідомість безвихідности притупили тоді людські почуття.
Голодні селяни сунули до міст, щоб там шукати собі порятунку, але його й там
не було. Роботи й заробітку по містах вони здебільшого не могли собі знайти.
За винятком невеликих окремих упривілейованих груп, вся міська людність
одержувала харчові продукти лише на картки і в такій обмеженій кількости, що
сама ледве животіла, а тому майже ніякої допомоги голодним не могла давати.
Страшною примарою бродили ці голодні селяни по містах, а знесилившися,
падали на хідники і конали на очах перехожих. Щоденно вранці вози й вантажні
автомобілі підбирали по вулицях і звозили до трупарень цілі купи померлих з
голоду людей. Тих же, що могли сяк-так рухатися, але не могли вже тікати,
збирали на вантажні авта, вивозили за 20—30 кілометрів від міста й скидали в
степу, щоб у місті не мозолили очей. Там вони й гинули.
Іноді конаючим од голоду, що їх рано-вранці збирано по вулицях міст,
окупанти (як це, скажімо, бувало в Харкові), робили останню «ласку»: їхні
виконавці впорскували морфій, щоб прискорити й полегшити цим нещасним
жертвам їхнього нелюдського режиму розставання з жорстоким світом...
Один із свідків цього жаху у газ. «Свобода» (ч. 98 за 1948) писав: «Десятки
тисяч напівбожевільних від голоду матерів, добравшись до міста, покидали
своїх дітей, лишали їх просто на вулицях, громадських вбиральнях, скрізь. Ці
нещасні матері, що вже ніколи не бачили своїх дітей, думали в такий спосіб
врятувати їх від неминучої смерти».
«Щоранку в Києві, Харкові, Одесі можна було бачити сотні голодних посинілих
і майже прозорих від виголодження дитячих істот, напівголих або в сморідному
дранті, яких забирала міліція та відводила до дитячих будинків. Там
більшість оцих дітей померла, а з решти, що не знала потім ні роду, ні
племени, комуністи виховали «відданих партії Леніна-Сталіна большевиків».
І чи треба дивуватися після цього тому, що згадка про цей навмисно створений
в Україні большевицькою владою жах, вивела навесні року 1948 (у
п'ятнадцятиріччя голоду") на вулиці великих міст Західньої Німеччини тисячні
маси втікачів з України для проведення демонстративних протестаційних
походів?!
Щоб приховати перед цивілізованим світом та перед закордонним пролетаріятом
оцей страшний нелюдський злочин народовбивства, на додачу до «китайського
муру», що ним відгороджено було Україну від решти світу, дано було по
партійній лінії сувору директиву, щоб у жодній газеті, у жодному усному
виступі не з'явилося навіть натяку про голод. Як же хтось насмілювався
згадати про нього й сказати небезпечне слово «голод», він сам швидко зникав
без сліду. Лікарям в офіційних актах також заборонено було писати про
голодування як про причину смерти. Хто порушив би цю неписану директиву,
загинув би.
Отож, коли надійшла весна 1933 р., то виявилося, що на Україні на селі
нікому було працювати: одні повмирали, інші були цілком знесилені голодом. І
от, замість того, щоб дати селянам хліба і зробити їх спроможними працювати,
партія й уряд протягом весни й літа 1933 р. кинули на село для виконання
польових робіт сотні тисяч міських робітників і службовців, які, дуже часто
не мали ніякого уявлення про ту роботу, яку їм треба було там виконувати, і
виполювали часом замість бур'яну — буряки. Селян же партія й уряд лишали й
далі вмирати з голоду, бо так було запляновано.
Дехто з російської еміграції, торкаючися справи колоніяльного гніту в СССР,
з явною тенденцією намагається втовкмачити в свідомість свого й чужого
громадянства твердження, що большевицький режим був і є, мовляв, однаковий
для всіх народів Росії, що він в однаковій мірі усіх їх пригнічував і
пригнічує. Проте, це твердження нічим не доведене та й довести його не
можна, бо воно суперечить дійсному станові речей. Не відкидаючи факту, що
большевицький режим пригнітив і московський (великоруський) народ, ми все ж
мусимо тут підкреслити, що московський народ серед пригнічених перебував і
перебуває відносно в упривілейованому стані, і що основна вага
большевицького гніту лежала й лежить на неросійських народах СССР, які й
випили вже гірку чашу колоніяльного визиску й пригноблення політичного,
економічного й культурно-національного. Не місце тут зупинятися на
всебічному розгляді цього питання з наведенням маси дотичних фактів, бо це
велика й окрема тема, а тому ми, стосовно до даної нашої теми зазначимо
лише, що дикунські методи «колективізації» й запровадження тиску в спосіб
штучно-створеного голоду були спрямовані виключно проти українського народу
як в самій УСРР, так і за її межами (Кубань, наприклад). Цього факту не
хочуть замазувати навіть дехто з росіян. Так, наприклад, Серґєй Максімов,
російський письменник і російський патріот, у свому романі «Дєніс Бушуєв»,
що з'явився у четвертій книзі, мюнхенського російського квартальника «Ґрані»
за 1948 р., в розділі VIII устами російського ж патріота, архітекта
Бєлєцкого, що в центрі Росії розмовляє із своїм приятелем, каже:
«Україна вимирає від голоду. Ми ж з вами п'ємо чай з варенням, на столі у
нас білий хліб, масло, сир, пиріжки»...Про це ж саме говорять і чужинці,
зокрема Артур Кестлер, який бувши в ті часи в СССР, бачив голод не на
московській (великоросійській) території, а саме на хліборобській Україні.
Але найкращим і незаперечним доказом, що акція народовбивства в 1929-1933
рр. спрямована була Політбюром і ВКП(б) проти українського народу, є
офіційні совєтські дані переписів. А вони показують, що в той час, як
московський (великоруський) народ за період між двома переписами 1926-1939
рр. мав великий нормальний приріст людності, на Україні за ці ж самі 12
років людність у своїй кількості зменшилася, хоча ще в період 1924-1927 рр.
вона, за офіційними ж совєтськими даними, щороку давала 2,36% чистого
приросту. Отож виходить, що за 12 років (1926—1939) людність України мусила
б була збільшитися більше як на 28% А в дійсності ніякого приросту не
виявлено і є підстави твердити, що загальна кількість української людності
навіть зменшилася. Отож, які жахливі наслідки дав цей, з терористичною метою
штучно створений большевицькою партією і старанно прихований від закордону
голод, на Україні в 1932-1933 рр. вкупі з терором до і після нього — тяжко
навіть собі уявити!
Деякі села на Україні втратили половину своєї людності, як от: Медвин на
Київщині, в якому з 12. 000 лишилося 5 чи 6 тисяч. Інші села, втратили дві
третини людности; прикладом може бути с. Благодатне Вовчанського району на
Харківщині. Ще інші — вимерли майже цілком, як от: Сморожчина недалеко від
Полтави, велика слобода Олешня між Охтиркою та Лебедином, велика слобода
Мурахва на Богодухівщині і маса інших сіл по цілій Україні, назви яких треба
ще списати та оголосити в пресі.
Щоб рятувати ситуацію і прикрити для закордону ці зяючі на тілі України
рани, при уряді СССР у Москві було створено навіть спеціяльний Переселенчий
Комітет, який і займався «експортуванням» з Московщини на Україну
переселенців для залюднення вимерлих українських сіл. Цим переселенцям з
Росії давалася значна матеріяльна допомога. Супроводжувати транспорти
переселенців на Україну призначалися лікарі-українці...
Після цього терору й штучного голоду Україна не дорахувалася більш як
четвертої частини своєї людності, і то якщо спиратися тільки на аналізі
офіційно оголошених совєтським урядом статистичних даних.
Передбачаючи, як видко, наслідки своєї велетенської канібальської акції
народовбивства, Політбюро ВКП(б) та московський уряд заздалегідь
«засекретили» не тільки господарську статистику, а й статистику руху
людности. Ця демографічна статистика у своїх підсумках з року 1930 стала
приступною лише для небагатьох довірених людей. Перепис людности, що
відбувся року 1937, не зважаючи на колосальну вартість цієї операції, був
забракований і наслідки його не оголошені. Шкідники, мовляв, переменшили
кількість людности!...Уперто кружляли чутки про те, що Куйбишев, голова
Держпляну СССР, помер не своєю смертю, бо занадто настирливо в надрах партії
оперував цифрами загибелі людности ...
Довелося року 1939 зробити новий перепис. Та хоча ж як старанно «виправляли»
дані підрахунків цього перепису, а все ж довелося ствердити, що на Україні
року 1939 було 28 мільйонів людности; себто стільки, як і року 1926.
Виходить що людність України за 12 років не збільшилася, тоді як за цей же
час росіян (великоросів) збільшилося з 77,5 мільйонів до 99 мільйонів, себто
приросло їх 21,5 мільйонів.
Якщо тепер взяти загальний приріст росіян 27,7% і приложити цей відсоток до
української людности, то вийде, що Українців з 28 мільйонів 1926 р. мало б
бути 35,7 мільйонів року 1939. Коли ж на Україні року 1939 зареєстрували
тільки 28 мільйонів, то недостачу 7,7 мільйонів — забрав терор і штучно
створений голод.
Звичайно, це наблизний підрахунок. Ця тема потребує ще спеціяльного й
ґрунтовного дослідження та аналізи усіх офіційних часто-густо непевних
совєтських цифрових даних, якими старалися «замести сліди» злочину. Але ця
пильна перевірка не зменшить обрахованої нами кількости, а хіба що збільшить
її.
Отож, хоча советська преса жодним словом ані в 1932-1933 рр., ані пізніше не
згадувала про голод на Україні, хоча вона з люттю виступала проти брехливих,
як вона твердила, чуток про голод на Україні, про що писали тоді за
кордоном, але фактом є те (і це доводять цифри самого ж советського уряду!)
що Україна в 1939 році не дорахувалася більш як семи мільйонів людности.
Такі були трагічні й страшні наслідки «колективізації», що її збройною рукою
здійснювало Московське Політбюро ВКП(б) на Україні та штучно створеного з
метою терору й примусу голоду 1932-1933 рр.
Звернення до читачів, які під час Другої світової війни
чи після неї змушені були покинути Україну
Збираймо матеріяли й творімо базу для нашої історичної науки, бо вона також
є могутня зброя в боротьбі за звільнення нашого народу з-під жорстокого
чужого ярма.
Пишіть, хто як уміє, свої спогади про різні факти й події, добре вам відомі:
про колективізацію й голод, про повстання й партизанщину, про винищування
владою людей та українських культурних цінностей тощо. Пишіть про все, що
може здатися для кращого й повнішого висвітлення історії українського народу
під чужою окупацією між двома світовими війнами. Написане надсилайте на
адресу Видавництва Української Вільної Громади:
Ukrainska Vilna Hromada
2965 Carpenter Ave., Detroit 12, Mich.
або, коли хочете, на адресу якоїсь україн. наукової установи. Матеріяли, що
їх ви надішлете, будуть опрацьовані й використані в загальнонаціональних
інтересах.
Зазначені передніше факти й події змальовуйте правдиво й безсторонньо, бо
для науки потрібна й корисна тільки правда. Про кожну подію пишіть цілком
точно:
1) коли вона відбулася,
2) де саме,
3) за яких обставин,
4) хто був за виконавця (чи виконавців) даного акту,
5) хто впав жертвою (чи жертвами),
6) хто був за свідків тощо.
Коли можете до написаного додати якісь документальні докази (документи чи
фотокопії з них, якісь тодішні друковані речі тощо) — то зробіть і це. Коли,
нарешті, про поданий факт чи подію знає кілька осіб, то дуже бажано мати під
написаним власноручні, окрім самого автора спогадів, підписи усіх тих осіб
із ствердженням правдивости написаного.
Заохочуйте до такого писання й інших. Крім того, вишукуйте й тих, що знають
про різні такі факти й події, але самі не можуть написати про них, і
старайтеся якнайточніше й найяскравіше записати з їхніх уст те, про що вони
знають, дотримуючись при цьому тих вимог, які подано передніше.
Старанно роблячи це, ви виконаєте перед своєю Батьківщиною бодай один із
своїх обов'язків політичного емігранта. І не попрікатимуть тоді вас, питаючи
словами Євг. Плужника:
— Що з вас кожен робив тоді,
Як робилося наше вчора
На землі, від крови рудій?
<< НА ПЕРШУ
|
