1.
Критично-порівняльний перегляд фактів
Голод в Україні був протягом двох сільськогосподарських років: 1931-32 і
1932-33. Року 1931-32 голод був менший і ще не охоплював усі селянські
господарства. Голод же року 1932— 33 охопив усі селянські господарства
України і набрав жахливих форм. Найтяжчі моменти, коли найбільше людей
гинуло з голоду, припадали на перші п'ять місяців кожного з цих років
— 1932 і 1933. Особливо тяжка була весна року 1933. Сільська людність
України, ґвалтовно пограбована озброєною рукою держави, лишилася без
будь-яких харчів. У ці місяці люди вмирали масами. Часто від нестерпних мук
голоду божеволіли. Були й факти людоїдства.
В обидвох випадках голод був наслідком непомірне і навмисне перебільшених
норм обов'язкової і невідкличної здачі селянами України зернового збіжжя та
інших сільськогосподарських продуктів державі. Встановлені ж були ці,
навмисне перебільшені, норми у Москві ЦК ВКП(б) на чолі з Сталіном, а
забирали їх у селян збройною силою большевицького апарату.
На ІІІ-й Всеукраїнській партійній конференції в Харкові 6 липня 1932 р.
виявлено, що Україна, мавши в 1931 р. середній урожай, не могла виконати
пляну, що його було встановлено в Москві, недовиконала аж 70 мільйонів пудів
хліба і має «продовольчі труднощі». А як виявився отой недобір зерна
державою — видно було з тих відповідей, що їх дали наркомові М. Скрипникові
у селі Красному в Молдавії, і які переказав він на згаданій конференції.
«Причина та, що в нас усе забрали під мітлу»... «Тому немає хліба для
існування, тому тяжкий продовольчий стан, тому голод в окремих місцях» — так
говорили місцеві адміністратори.
В «Большевику Богуславщини» за 23-25 березня 1933 р. читаємо, що «навесні
1932 р. колгосп ім. Сталіна в селі Медвині на Київщині і колгоспники
переживали труднощі»... Із свідчень селянина з того села виходить, що ті
«труднощі» полягали в тому, що навесні 1932 року у селі Медвині з голоду
померло близько 1500 душ.
Про голод навесні 1932 року згадує у своїх свідченнях селянин Іван Климко:
Він каже: «На хуторі Лучки (на Полтавщині) навесні 1932 р. померло від
голоду до десяти осіб...Влітку, як наспів урожай, справа трохи покращала, й
люди перестали вмирати». Свідчив про голод навесні 1932 р. і селянин села
Шамраївки Велико-Половецького району Київської области. Він казав: «Весна
1932 р. була тяжка. Було багато людей з опухлими обличчями й ногами. Часом,
ідучи селом, можна було побачити, як під тином, скорчившись, лежала мертва
людина. Але масового вимирання ще не було помітно: люди рятувалися буряками,
мерзлою картоплею, домішуючи до них суху траву або дерев'яну тирсу». Про
голод навесні 1932 р. пише й Гр. Китастий, згадуючи про свій виїзд на село у
складі міської бригади, яку вислано було на допомогу посівній кампанії. А
проф. Є. Онацький зазначає, що у березні року 1932 у львівськім українськім
щоденнику «Діло» з'явилася кореспонденція з Донбасу із згадкою, що на
Україну насувається страшний голод.
Знали про голод навесні 1932 р. в Україні і за кордонами СССР. Так,
наприклад, Віліям Штайн у берлінському «Фоссіше Цайтунґ» за 27.V.1932 писав:
«Україна — шпихлір Росії — стоїть перед голодом. Ані сарана, ані неврожай не
є тому причиною»...«Історія голоду в Україні дуже цікава. На хлібозаготівлю
уряд призначив забагато хліба. Тому забирали не лише збіжжя, а й борошно, й
усе, що далося силоміць забрати...Наслідок цього той, що як населення, так і
худоба голодує.
Тоді ж і Кендес Фос, американський кореспондент «Інтернейшел Ньюс Сервіс»,
що навесні 1932 року побував в Україні, писав:
«Голод і пограбування большевиками сільського майна в Україні досягли свого
апогею. Тому, хто не бачив, важко навіть уява-ти собі, щоб щось подібне
трапилося в історії людства. Тисячі селян, поклавши на плечі клунки, в яких
було складено все їхнє майно, голодні, холодні, обкрадені йдуть з того
місця, де вони родилися й жили. Рух цей набрав стихійного характеру. Селяни
тікають із багатої колись України, щоб знайти собі шматок хліба, бо
большевицький режим довів до того, що ця багата країна — шпихлір, комора
всієї Росії — перетворилася в пустелю...Те, що мало йти на корм худобі,
тепер їдять люди, які силкуються чим-небудь заспокоїти свій голод. Голод в
Україні досяг такого розміру, що багато вже було випадків голодової смерти.
Я сам бачив трупи людей, що розпухли з голоду і так загинули ...».
Навесні 1932 року в Україні був отже безсумнівний голод, і люди вмирали від
нього. Про це знали (бо не могли не знати!) і місцева адміністрація, і
центральні органи большевицької окупаційної влади в Україні, і ЦК ВКП(б) в
Москві на чолі з Сталіном, і навіть чужинці, які цікавилися вивченням
ситуації. І знали всі не лише про самий факт голоду в Україні в 1931—32
сільськогосподарському році, а й про причини того голоду, про непомірне
перебільшені норми натурального податку. У цьому переконують наведені факти,
хоч вони далеко не всі.
Постає питання: чи був врахований у Москві той, трагічний для людности
України, досвід 1931-32 року при встановлюванні нових норм обов'язкової
здачі селянами України зерна та інших сільськогосподарських продуктів з
наступного врожаю 1932-33 року?
Був. Але тільки в такому пляні, щоб оту трагедію України 1931-32 р. безмірно
побільшити в 1932-33 р.
Під час другої світової війни Сталін казав Черчілеві, що він (Сталін),
протягом чотирьох років вів жахливу боротьбу з десятьма мільйонами селян,
«щоб уникнути голоду в Росії» (W. Churchill: «Рштпу ща Афеу», IV, р. 498).
Але Сталін говорив неправду, коли твердив, що боровся з селянами ради
уникнення голоду. Навпаки, як побачимо далі, він вживав усіх заходів, щоб
створити і посилити в Україні той голод. Робив це з явною терористичною
метою. І своєї мети досягнув.
1928 року Україна, за офіційними совєтськими даними, зібрала 800 мільйонів
пудів загального збору зерна. А 1924 року загальний збір зерна, через
неврожай, був зовсім малий — 651 міль. пудів. Але ні 1928-29 року, ні навіть
1924-25 р. люди з голоду в Україні не вмирали. А року 1932 загальний збір
зерна, дорівнював 894 мільйонів пудів, себто був більший на 94 міль. пудів
за збір 1924 р. І разом з тим дивне диво – 1932-33 року в Україні від голоду
загинуло багато мільйонів людей.
У чому ж: причина? В тому. що влітку 1932 р. (себто: зараз же після явного
голоду в Україні навесні року 1932!) ЦК ВКП(б) у Москві на чолі з Сталіном
знову встановило для України такі непомірне великі норми обов'язкової здачі
державі зернових хлібів у натурі, що селяни, як це виявилося пізніше, не
могли їх виконати, навіть віддаючи державі увесь зерно-хліб, добутий з
урожаю. А ще ж, окрім перебільшених норм обов'язкової здачі зерна, були такі
ж перебільшені норми обов'язкової здачі державі в натурі м'яса, молока,
птиці, яєць, картоплі та інших продуктів і сировини.
Центральна большевицька влада у Кремлі добре знала, до чого призведе в
Україні таке перебільшення норм здачі харчових продуктів державі. Врахувала
вона також досвід весняної сівби 1932 р., коли голодні колгоспники під час
посіву на полі часто їли сухе посівне зерно або ховали його по своїх
кишенях, щоб принести якусь жменю зерна додому для голодної родини. Нарешті,
врахувала влада й досвід перших літніх місяців того ж таки 1932 р., коли ті
ж голодні селяни подекуди не могли діждатися цілковитого вистигання хлібних
зерен і зривали для свого прохарчування ще зелені колоски на полі. І вона
дала наказ побудувати на полях сторожеві вежі та призначити вартових для
охорони колгоспних засівів. А найголовніше — поспішила видати відомий закон
від 7 серпня 1932 р. Ось статті цього закону, що набули в Україні лихої
слави:
а) Прирівняти за своїм значенням майно колгоспів і кооперативів (урожаї на
полях, громадські запаси, худобу, кооперативні склепи і магазини тощо) до
майна державного і всебічно підсилити охорону цього майна від розкрадачів.
б) Застосувати в формі заходів судових репресій за розкрадання (злодійство)
колгоспного й кооперативного майна вищу міру соціяльного захисту — розстріл
з конфіскацією всього майна і з заміною, при зм'якшувальних умовинах,
позбавленням свободи не менше 10 років з конфіскацією всього майна».
Фактичним призначенням цього закону було нещадно (навіть з застосуванням
смертної кари» а найменше десяти років каторги!) боротися з голодними
людьми, приневоленими красти самою державою. Адже відбираючи у селян,
одноосібників і колгоспників, усе зерно та інші харчові сільськогосподарські
продукти, держава не постачала їм потім харчів за картками, бодай за тими ж
нормами, як видавала їх найнижчим категоріям міських робітників та
службовців. Та на практиці виявилося, що за цим законом від 7.8.1932 тяжко
карали не тільки за дрібну крадіж, а й тих, хто після оголошення його
наважувався збирати колоски на зжатому колгоспному полі, з якого цілком вже
був зібраний врожай.
А. Вишинський, тодішній головний прокурор СССР, згадував, як були засуджені
за оті колоски діди 60-66 років, або як засуджено було на підставі цього
закону парубка, що наполохав колгоспне порося. (Див.: «Революционная
законность на современном этапе», за 1933 рік, стор. 102—104). Писав А.
Вишинський про все це з гумором і твердив, що ці присуди були скасовані. Але
селяни-втікачі з України свідчать тепер про масу таких самих присудів, що
ніколи не були скасовані, і люди тяжко були покарані: одні — смертю, а інші
— каторгою.
Але й цього закону від 7.8.1932 було не досить. Передбачливий «господар» з
Кремля знав, що голодне селянство України, в якого примусом заберуть хліб і
всі інші харчові запаси, буде намагатися купити собі харчі в РСФСР, де
людність голоду не знала. І от, щоб перешкодити й цьому, в додаток до закону
від 7.8.1932 ЦВК і РНК СССР видають закон від 22.8.1932 такого змісту:
«З огляду на те, що останнього часу, не зважаючи на заборону, збільшилися
випадки спекуляції крамом масового споживання, ЦВК і РНК СССР зобов'язує ҐПУ
(НКВД), органи прокуратури і місцеві організації влади вживати заходів до
викорінення спекуляції, застосовуючи до спекулянтів і перекупників
ув'язнення в концтаборах терміном від 5-й до 10-и років без застосування
амнестії».
На підставі цього закону встановлено було блокаду України. На важливих
залізничних пунктах, на кордонах чи близьких до кордонів УССР районах,
агенти ҐПУ контролювали пасажирів, що їхали з України, і завертали назад
усіх селян. Так само контролювали тих, хто їхав в Україну і відбирали
харчові продукти, хоча їх везено як ручний багаж, себто в дуже обмежених
кількостях. Про це ми маємо вже багато свідчень. Для ілюстрації подамо тут
лише один уривок із свідчення Сергія Фурси з Маріюпільщини. Він каже:
«В службових справах їздив я до міста Юзівки (в Донбасі). На станції цього
міста я бачив масу людей, що подорожували за хлібом. Усіх їх обшукувала
міліція і забирала все, що знайшла. На моїх очах сталася така подія: в
одного селянина міліція знайшла в мішечку якихось 5 фунтів крупів і два
буханці хліба і забрала це. Як же він благав їх, щоб не забирали тих його
скарбів. Казав, що у нього дома лежить на смертній постелі його дружина і
двоє дітей, які чекають на цей хліб, як на порятунок. Не помогло. Звертався
він і до людей, щоб вони вступилися за нього та помогли йому. Багато з них
плакало, слухаючи його розповідь, але ніхто йому не поміг, бо не міг.
Півгодини пізніше він кинувся під потяг»...
Таке було призначення цього останнього закону й така була практика
застосування його. Про те, що большевицький уряд в Кремлі цілою системою
заходів старався організувати на території України голод, свідчить ще й
такий незвичайний факт, про який згадує П. Феденко у своїй книзі «Ukraine,
her Struggle» («Україна, її боротьба за волю» — Ред.). Він пише:
«Вкінці літа 1932 р. українські фермери в Канаді звернулися до Совєтського
Червоного Хреста з пропозицією надіслати йому зерно для безплатного
розподілу серед голодних в Україні. Але Кремль рішуче відмовився прийняти
цей дарунок».
Щоби перешкодити селянам спожити те зерно, яке вони могли собі десь придбати
чи приховати, агенти большевицької влади в Україні повели рішучу боротьбу з
ручними хатніми млинками-жорнами. Ці жорна вживалися колись для примітивного
ручного перемелювання зовсім малих кількостей зерна. Цих хатніх жорен до
цього голоду селяни ніколи не виробляли й по хатах не мали. І от, виявлені
при обшуках, ці ручні хатні млинки-жорна комуністична влада відбирала і
нищила. Ось що про це писав «Більшовик У країни» ч. 11 за листопад 1932р.
«Селяни мелять у себе дома на примітивних хатніх млинах...На самій Одещині
знайдено 125 хатніх млинів». А московська «Правда» за 28.XII.1932 писала:
«На Полтавщині в Лубенському районі знайдено 27, у Царичанському — 75; у
Слов'янському районі на Харківщині 100 таких куркульських млинів». Слово
«куркульський» додано тут, звичайно, тільки для компрометації явища.
Користувалися ж з цих ручних хатніх жорен, в разі потреби, усі голодні. А
коли тих ручних жорен не було у себе чи в сусіди, то серед ночі товкли зерно
у ступах. Та й не тільки зерно, а й обеззернені качани кукурудзи. Вживати як
їжу таке примітивне, а то й просто неспоживне «борошно», могли тільки люди,
що потрапили, через систематичні заходи комуністичної влади, в невимовно
тяжке й безвихідне становище.
ЦК ВКП(б) на чолі з Сталіном, намірившися влітку 1932 р. відібрати в
людности України усі харчові запаси, призначив дуже короткий час для здачі
їх державі. Це було зроблено з тією метою, щоб люди менше встигли з'їсти. Ця
швидка здача сільськогосподарських продуктів однаково зобов'язувала всіх — і
одноосібників, і колгоспників. Для блискавичного ж переведення цієї кампанії
був мобілізований не лише увесь місцевий партійний, адміністраційний і
поліційний апарат, а ще й надіслано з РСФСР в Україну тисячі партійних
робітників, їх завданням було наглядати за місцевими партійними робітниками
і керувати проведенням операції грабунку, що його здійснювала комуністична
партія в Україні.
Намолочене зерно скрізь забирали негайно, з-під молотарки, і відвозили до
державних сховищ. Але ці сховища були погано устатковані, їхня пропускна
спроможність при таких блискавичних темпах виявилася зовсім недостатньою.
Цих зерносховищ просто не вистачало. Не вистачало й транспорту, щоб
перевозити забрані у селян продукти. Не вистачало й мішків. Тому зерно часто
зсипали коло сховищ та на залізничних станціях під голим небом. Воно там
мокло на дощі, проростало і пріло. Про це не раз можна було прочитати в
тодішній совєтській пресі. Відбувалося це в той час, коли пограбовані селяни
пухли і вмирали з голоду.
Протягом кілької місяців після збору врожаю усе хлібне зерно у селян України
було забрано. Але ...призначений для України плян здачі державі хлібів не
був виконаний. Тисячі організованих большевицькою владою бриґад ходили по
селах і малих містах від двору до двору, від хати до хати й шукали
прихованого зерна. Часто розвалювали в хатах печі, колупалися в купах соломи
й полови, шукали закопаного в землі. Забирали все, що знаходили, хоч би й
найменшу кількість. Нещадно карали всіх тих, у кого виявляли заховане. А
плян здачі державі все ж не в силі були виконати.
Один із свідків (Барабаш) розповідає:
«Восени 1932 року В. Молотов відвідав Козельщину між Полтавою й
Кременчуком)...Він не виходив з вагону... Керівники з районів намагалися
довести В. Молотову, що хліба вже нема, що людність голодує. Та цим показали
вони відсутність большевицької настирливості і їх негайно зняли. Накручений
В. Молотовим партійний апарат районів шалів по селах. Робилися тотальні
обшуки, забиралося все, навіть торбинки з насінням городини... Виїздні сесії
обласного суду судили селян, судили «активістів», судили голів колгоспів і
сільрад. Судили за злісне невиконання пляну хлібозаготівель, за саботаж, за
шкідництво, за контрреволюцію, — за законом 7 серпня 1932 року».
Та все було даремне: пляну виконати не могли.
Нарешті, із спеціяльним завданням від Сталіна приїхав в Україну П. Постишев.
Приїхав з призначенням на посаду другого секретаря ЦК КП(б)У, а фактично на
становище диктатора. Він («Більшовик України» ч. 11 за листопад 1932)
заявив:
«Від початку хлібозаготівлі на Україні довелося змінити 60% персонального
складу окружних комітетів партії і 80% складу обласних комітетів ...Але
хліба-збіжжя немає» ...
У той час, коли голодна смерть вже нищила в Україні мільйони людей,
большевицький орган «Більшовик Богуславщини» за 23-25 березня 1933 року з
обуренням писав, що члени партії Медведєв та Ґорґуля з села Медвин на
Київщині насмілилися, мовляв, доводити вищим інстанціям «нереальність
виданого завдання хлібозаготівлі». За це їх, та ще низку інших, було
заарештовано і віддано під суд.
Голод робив своє. Люди масами вмирали, нікому було хоронити їх. Вістки про
це діставалися поза кордони СССР. Уряд примушений був маскувати справжній
стан подій. І от, в Україні, в Харкові, в газетах «Вісті» й «Комуніст» за 12
березня 1933 р. несподівано з'являється повідомлення «Від Колегії ОҐПУ»,
підписане головою ОҐПУ В. Менжинським. В ньому сказано, що Колегія ОҐПУ (на
закритому засіданні) протягом одного дня, 11 березня 1933 р., розглянула
справу 75 вищих урядовців Наркомзему та Наркомрадгоспів, переважно
агрономів, і присудила: 35 розстріляти, 22-ох на 10 років, а 18 — на 8 років
ув'язнення. Засуджено їх, мовляв, «за контрреволюційну й шкідницьку роботу в
галузі сільського господарства в районах України, Північного Кавказу,
Білорусії». Вони, мовляв, «підірвали матеріяльне становище селянства і
утворили в країні стан голоду тощо». ЦК ВКП(б) на чолі з Сталіном, як
звичайно, досягнув подвійної мети: знищив небажані для себе опозиційні
елементи і разом з тим переклав на них усю провину за голод, що його сам
організував.
І, знову підкреслюємо, в той час, як люди масами вмирали з голоду і їх
нікому було хоронити, коли вже відомі були факти трупоїдства і навіть
людоїдства, озброєні ватаги агентів большевицької влади в Україні,
настирливо «підстьобувані» ЦК ВКП(б), продовжували робити по селах
безнастанні обшуки і забирали будь-які запаси зернохлібів, хоч вони ніяк не
становили товарових запасів і потрібні були родинам тільки для власного
прохарчування, для збереження свого життя.
Ось приклад: Грабченко, начальник управління міліції невеликого міста
Кам'янського на Дніпропетровщині, та Мальовник, начальник оперативного
відділу тієї ж міліції, надсилають «спецсведения по заготовке»: 1) голові
міськради, 2) секретареві міськпарткому, 3) начальникові міського ОҐПУ, 4)
міському прокуророві. Із цих відомостей ми дізнаємося, що 23 лютого 1933 р.
при ревізії господарств вивласнено зерна: а) у місті Кам'янському — 304
кілограми, б) по селах району — 4134 кілограми. Із докладного звіту
виявляється, що ці запаси відібрані у 25 господарів, прізвища яких названо,
при чому 16 господарств, коли до них прийшли обшукувачі, самі добровільно
знайшли у себе приховане і здали все, що мали — 2448 кілограмів, а в 9-ти
господарствах, які одмовлялися, що не мають, міліція знайшла 1911
кілограмів. Всього відібрано 4359 кг.
Якщо взяти тепер до уваги, що кожне господарство мало пересічно по 4-5 осіб,
то запас зерна в 4359 кг на 100 чи 120 душ ледве міг вистачити їм на чотири
місяці, щоб дожити до нового врожаю. І то, коли все те зерно вжити на харчі,
не лишаючи нічого на весняний посів. А проте це зерно примусом забрали, а
тих, хто не признавався, що його мають, потягли до суду. І ще варте уваги:
за визначенням самої міліції, оті 25 господарств, у яких забрано при ревізії
зерно, поділяються за нашим підрахунком так:
1. Робітників на заводах
(а в тому числі один кандидат партії)...... 4
2. Колгоспників ......................................... 1
3. Бідняків (не зазначено — колгоспник
чи одноосібник) ......................................... 1
4. Середняків-одноосібників .................... 2
5. Середняків (без зазначення колгоспник
чи одноосібник) ......................................... 8
6. Невизначена категорія .......................... 9
Разом господарств ..................................... 25
Виходить отже, що серед тих 25 господарств не було жодного «куркульського»,
жодного нетрудового, бо цього визначення міліція ніколи не забувала
пропустити.
Лондонський «The Times» за 1 березня 1933 р. писав, що хоч Молотов і Сталін
офіційним урядовим актом восени 1932 р. і стверджували, що врожай зерна 1932
року скрізь був задовільний, проте після закінчення 1932 р., другим
офіційним урядовим актом, той же Молотов і Сталін повідомили, ніби в Україні
й Північному Кавказі урожаї зерна у 1932 р. були погані, а тому уряд вирішив
надіслати в ці місця 600 000 тонн зерна з державних запасів.
На підставі цього повідомлення можна було б подумати: а) що в Україні року
1932 був неврожай; б) що Кремль надіслав харчову допомогу людності України,
яка вимирала з голоду. Але це була б велика помилка. Урожай зерна 1932 р. в
Україні, за офіційними совєтськими даними, був цілком задовільний і, як вже
згадувалося, дорівнював 894 мільйонам пудів («Україна в цифрах». Київ,
1936). Що ж стосується отих «600 000 тонн зерна з державних запасів», то
призначення їх було зовсім інше. У цілком таємній інструкції, що її 20 січня
1933 р. за ч. 26 Сталін надіслав секретареві ЦК КП(б)У Косіорові, а копії
секретарям обкомів, горкомів та райкомів, а також ОҐПУ й прокуророві
республіки, ясно було сказано: «По лінії системи «Заготзерно» дано
розпорядження про відпуск за розрахунок готівкою фуражного зерна для
кінського поголів’я колгоспів України».
Отже, це зерно дане було не для людей, що вмирали з голоду. Це було фуражне
зерно для худоби. Але, щоб голодна людність не поїла й цього фуражного зерна
(вівса), в інструкції далі сказано:
«Вжийте суворих заходів до одержання, транспортування і схоронення цього
зернофуражу в колгоспах. Згаданий фураж може бути використаний виключно в
період весняної посівної кампанії поточного року. Зверніть особливу увагу на
схоронення цього зернофуражу в колгоспах, не допускаючи використання його на
інші потреби. Винних за розкрадання, розбазарювання і використовування його
не за призначенням нещадно притягайте до відповідальности за законом від 7
серпня 1933 року».
Як бачимо, Сталін турбувався про коней, щоб вони могли працювати під час
посівної кампанії, а не про людей. А що було з людьми під час тої весняної
кампанії 1933 року, про це розповідають свідки, як наприклад, у книжці:
Dmytro Soloveу: «Тhe Golgotha of Ukraine». Одно із цих свідчень сенатор
Тhomas A. Burke навів у своєму виступі в сенаті 2.VIII.1954 (Див.:
Соngressional Record № 147, р. А 5683).
Свідчили про це і сучасники голоду, чужинці, які побували тоді в Україні.
Ось, наприклад, у квітні 1933 р. англієць Ґарет Джонс у лондонському «Дейлі
Експрес» писав про те, як він з торбою за плечима мандрував пішки по
голодній і спустошеній Україні і бачив сотні сіл, вимерлих або покинутих. А
в статті Малколма Меґріджа в англійському місячнику «Фортнайтлі Рев'ю» за
травень 1933 р. писалося:
«Під час недавніх відвідин України я трохи бачив той бій, що його провадить
совєтський уряд проти селян. Поле бою спустошено, як на справжній війні і
нищення провадиться далі. По один бік — мільйони селян, з тілами, опухлими
від голоду. По другий бік — вояки, поліцаї, агенти ҐПУ, що виконують накази
диктатури пролетаріату. Вони накинулися на Україну, неначе хмара сарани, і
пограбували все їстивне; вони вистріляли і повиселяли тисячі селян, іноді
цілі села; вони створили з найплодючішого краю в світі меланхолійну
пустелю»...
Згадані тут вістки в чужоземній пресі про страшний голод в Україні в 1932-33
роках не були поодинокими. Мілена Рудницька, член “Комісії УВАН США для
дослідів над пореволюційною Україною”, у своїй доповіді 12.XII.1953 на тему
«Відгуки поза межами СССР про голод в Україні» згадала про 78 тогочасних
статтей в німецькій, австрійській, швейцарській, французькій, англійській та
американській пресі, які писали про цей голод. Нарешті, питання про голод в
Україні, як відомо, порушувалося і на 14-ій Сесії Ліґи Націй восени 1933
року. Та, на жаль, вільний світ не вірив тому, що бачили його власні
спостерігачі в Україні. Він цілком ще перебував тоді під гіпнозом
багатомовної пропаґанди Кремля. А та галаслива пропаґанда цинічно
заглушувала крики мільйонів нещасних селян-українців.
2. Які фактично були причини большевицького народовбивства
в Україні та яку кількість людей було знищено?
Щоб легше було зрозуміти причину того народовбивства, стислу картину якого
ми щойно подали, наведемо тут деякі факти з історії.
Вже з перших днів окупації території Української Народньої Республіки в 1920
році большевики з усією енергією взялися за відновлення старого
колоніяльного визиску матеріяльних багатств і за національне пригнічення її,
на цей раз замасковане, і за таку ж замасковану русифікацію.
Демократичний уряд УНР вів збройну боротьбу з большевицькою навалою на
Україну, але змушений був 1920-1921 р. вийти за кордони своєї батьківщини на
еміграцію. Проте народня маса цю боротьбу з большевицьким колоніяльним
режимом в Україні стихійно провадила й далі у формі неорганізованого,
переважно пасивного'. спротиву. Часто ця пасивна боротьба з большевиками з
Україні набирала й активних форм, перетворювалася в місцеві збройні
повстання. Та їх швидко й жорстоко кожного разу придушували большевицькі
збройні сили та керований з Москви величезний апарат ЧК-ҐПУ-НКВД. Спротивом
зустріла Україна теж заходи примусової колективізації. У відповідь на це, з
метою раз назавжди придушити змагання українського народу до вільного й
незалежного життя, було запляновано в Москві під керівництвом Сталіна
страхітливу акцію масового фізичного винищення людности України. І це було
здійснено в період 1929-1933 років.
При проведенні цієї страхітливої акції большевики не зупинялися ні перед
чим: жертвою впали передовсім селяни-колгоспники, а теж робітники і навіть
партійці; впали чоловіки й жінки, дорослі й діти.
Щоправда, дехто висловлював думку, що голод 1931—32 і 1932—33 років стався
внаслідок намагань ЦК ВКП(б) загнати селян до колгоспів. Цю думку
підказувала й сама большевицька влада. Вона скрізь підкреслювала, що
бореться з «куркульством», як клясою визискувачів, що вона бореться за
усуспільнене сільське господарство в інтересах трудового селянства.
Та чи так це було? Чи існувала на початку примусової колективізації
куркульська кляса, себто нетрудові селянські елементи, які жили тоді з
визиску найманої праці?
За офіційними совєтськими даними на початку переведення примусової
колективізації в 1928 р. в Україні було всього 7% селянських господарств, що
мали понад 10 га (гектарів) землі. Але й ці 7% найзаможніших селянських
господарств фактично були тоді вже трудовими, бо «нетрудові» земельні лишки
у всіх, хто їх мав, були відібрані ще на початку революції, як були тоді ж
відібрані у заможних селян та усуспільнені й сільськогосподарські машини
(трактори, двигуни, молотарки тощо). Таким чином дійсних нетрудових
(«куркульських») господарств на початок колективізації фактично вже не було.
Були лише менш заможні й більш заможні, але виключно трудові, господарства.
Отож, цілком зрозуміло, чому «керівна верхівка аж до секретаря райпарткому»
в Кагарлику на Київщині ще восени 1929 р., коли із Москви настирливо
надсилалися вимоги вишукувати «куркулів» для застосування до них репресій,
заявила: «У нас куркулів немає, у нас тепер тільки селяни», — як писала
«Правда» за 9. X. 1929. Про подібний випадок розповідає і Ф. Правобережний.
Але й ці 7% більш заможних трудових господарств України, які могли мати не
більше 1.750.000 осіб (на 1.1.1929 р. усієї сільської людности в Україні
було 24,9 міль. Осіб) були більшовиками зруйновані й знищені економічно.
Самі люди (разом з родинами) були якщо не розстріляні, то у величезній
кількості вивезені протягом 1929-1930 років за межі України до концтаборів
каторжної праці разом із старими й дітьми. Про які ж нетрудові
(«куркульські») елементи могла йти мова, скажімо, в 1932—33 році? А в тих
роках було знищено 6 чи 7 мільйонів людей. Себто в кілька разів більше
людности, ніж її могли мати оті 7% господарств з наділом землі більше за 10
гектарів. Отож, при ближчому й уважнішому вивченні цього питання,
виявляється, що причина була не та. І нищено було тоді не тільки всі
заможні, але й незаможні та колгоспні господарства. В цьому переконують ще й
такі факти:
1) Організацію голоду в Україні розпочато було в першій половині 1932 р.. а
завершено у жахливій катастрофі першої половини 1933 р., себто тоді, коли
колективізація в основному була вже закінчена, а тому не було жодних потреб
вживати особливих способів для її ніби закінчення. Адже в офіційній «Історії
ВКП(б)», виданій у 1945 р., ясно сказано:
«1931 рік дав новий ріст колгоспного руху. По основних зернових районах було
об'єднано більше 80% загального числа селянських господарств.
Суцільна колективізація в основному була вже закінчена».
2) Року 1931-32 і 1933 цілковите вивласнення усіх запасів зернохлібів та
інших сільськогосподарських продуктів відбулося не лише в одноосібників, але
й у колгоспників, їх обшукували й грабували однаково.
3) На підставі цілої низки даних можна твердити, що серед загиблих від
голоду дві третини становили саме колгоспники. Та інакше не могло й бути,
якщо колгоспники вже у 1931 році становили 80% всієї селянської маси, а від
голоду загинуло 6—7 мільйонів людей. Отже виходить, що внаслідок організації
тотального голоду на селах України і масової смертности фактична кількість
колгоспників мусіла зменшитися, а не збільшитися. Значить, голод був
створений не з метою загнати селян в колгоспи. Бо для чого ж тоді треба було
заморювати голодом мільйони колгоспників?
4) Колективізація відбулася у всьому СССР. Але терор під час примусової
колективізації 1929—1930 років застосовано в основному на територіях
заселених неросіянами. Так само здача державі сільськогосподарських
продуктів з урожаїв 1931-32 і 1932-33 років відбувалася в цілому СССР, але
норми цієї здачі в самій Росії масового голоду не створили і люди там з
голоду не вмирали. Натомість в Україні, на Кубані, на Донщині, у Туркестані
тощо, де людність боролася за незалежне політичне, культурно-національне й
економічне життя, норми здачі сільськогосподарських продуктів були так
перебільшені, що призвели до дворічного голоду й смерти мільйонів людей.
Отже, створенням голоду і винищенням маси людности, режим Сталіна намагався
задавити в Україні, а також на Кубані (Північний Кавказ) і Туркестані,
всякий спротив своїм колоніяльним заходам і раз назавжди придушити змагання
до волі. Тут система народовбивства була застосована з виразною політичною
метою.
Перейдімо ж тепер до підрахунку кількости жертв, що їх зазнав від голоду
український народ.
Большевицький колоніяльний терор в Україні набирає гострих форм переважно на
селах, починаючи з 1929 р. Найвищої ж точки досягає в 1932—33 роках, коли
для цього створено було голод. Після 1933 р. процес фізичного винищення
українців зменшується, але не припиняється. Особливо він шаліє за єжовщини,
по містах, б’ючи переважно по інтелігенції. Ми не будемо робити тут складних
обрахунків скільки людей загинуло в Україні в період 1929-1933 рр. або під
час самого голоду 1931-32 і 1932-33 рр. Ми візьмемо тут цілком певні основні
дані, а саме: перепис на 17.XII.1926 р. і перепис на 17. І. 1939 р., і,
спираючись на інші офіційні совєтські демографічні дані, спробуємо
підрахувати, якої кількости людей за період між переписами 1926 і 1939 рр.
не дорахувалися українці в СССР внаслідок большевицького народовбивства.
Цього й досить буде, щоб показати, яких колосальних розмірів досягло в СССР
винищення українців в 1926—1939 рр.
У московських (отже — офіційних) виданнях подаються, наприклад, відомості
про людність цілого СССР за даними перепису на 17. І. 1939 в розподілі на
етнічні групи. Кількість росіян на початок 1939 р. подається 99. 019. 929, а
українців — 28. 070. 404. У женевському статистичному збірникові Ліги Націй
подано ці самі дані перепису 1939 р. в порівнянні з даними перепису 1926 р.
Відомості перепису 1939 р. у підсумках можна знайти також і в “Малой
Советской Энциклопедии», том X, вид, 1940. Отож, за цими офіційними
совєтськими даними в цілому СССР ми маємо таку картину:
Етнічні групи
|
Зареєстровано людности
17.ХІІ.1926 |
Під час перепису
17.І.1939 |
|
Росіяни |
77. 791. 124 |
99. 019. 926 |
|
Українці |
31. 194. 976 |
28.070.404 |
Взявши числа на 17.XII.1926 р. за 100%, можемо легко вирахувати, що за час до
17.І.1939 року кількість росіян збільшилася на 27,3%, а кількість українців
зменшилася на 10%. Явище, якого перед тим у нормальних умовинах в історії
розвитку українського народу ніколи не спостерігалося. При чому ще недавно, в
1924-1927 рр., людність на території Української ССР (серед якої етнічна
українська група становила домінуючу масу — близько 80%) щороку збільшувалася
пересічно на 2,36% .
На підставі зазначеного пересічно-річного нормального відсотку приросту людности
в Українській ССР (2,36%) можна обчислити, що від 17.XII.1926 р. до 17.І.1939 р.
українська етнічна група в цілому СССР нормально мусіла б зрости більше як на
28%. Але ми з обережности візьмемо для української етнічної групи ще менший
відсоток приросту, той що його виявила за цей період російська етнічна група —
27,3%. Тоді етнічна українська група в цілому СССР мала б зрости із 31.194.976 в
1926 р. до 39.706.000 в 1939 р. Фактично ж, як ми вже бачили, советські
демографічні дані подають кількість українців, як етнічної групи, на 17.1.1939р.
в цілому СССР лише — 28.070.404.
Виникає питання, чому це українська етнічна група в цілому СССР, за якихось 12
років, не дорахувалась величезної кількости – 11. 636. 000 людських одиниць?! Де
поділися мільйони українців? Що це була за демографічна катастрофа, і чому про
неї мовчать совєтські джерела?
Мовчать тому, що ця катастрофа була наслідком величезної акції народовбивства,
довершеного послідовно і пляново протягом багатьох років з метою убити або,
принаймні, придушити і на довгі роки зупинити змагання українського народу до
вільного й незалежного державного існування й розвитку.
Тут, до речі, зауважимо, що большевицька влада застосувала тоді ж оцю величезну
акцію народовбивства не тільки щодо українців, але й до тюркської людности
Туркестану. Мета була та ж сама: зломити опір колоніяльним заходам і придушити
гін до розвитку отих тюрських народів, що заселяли туркестанські республіки:
Казахстан, Узбекістан, Таджикістан, Киргизію та Туркменію. Колишній урядовець
Індії Sir Oiaf Caroc у квартальнику «Foreign Affairs» за жовтень 1953 р. у
статті, присвяченій дослідженню совєтського Туркестану, пише, що у тих п’яти
республіках, в яких за даними перепису 1926 р. жило 17 мільйонів автохтонної
людности, перепис 1939 р. виявив зменшення людности на 21,9%, себто — на якихось
3,7 мільйона. А представник народів Туркестану Омерхан Ахметжан твердив у
Мюнхені 2.XII.1951 р., на з'їзді колишніх репресованих совєтами, що в самому
лише Узбекістані внаслідок організованого большевицькою владою голоду й терору,
загинуло тоді більш як мільйон туркестанських селян.
Отож, як бачимо, в один і той же час українська етнічна група в СССР не
дораховувалася 11,6 млн., а автохтонна людність Туркестану, певно, більш як 4
мільйони, а група самих росіян збільшилася на 27,3%.
Деякі спостерігачі-чужинці, а також деякі росіяни із старої еміграції висували
припущення, що зникнення мільйонів українців в СССР — це, наслідок їх
асиміляції. Але це припущення безпідставне. Адже таких величезних темпів
асиміляції за 12 років та ще після могутньої хвилі державно-політичного
відродження українського народу в 1917-1920 роках та після продовження
культурно-національного відродження в 1920-1926 рр. нічим для періоду 1926-1939
рр. не можна пояснити. Якби такими величезними темпами (як за оці 12 років)
природня асиміляція відбувалася до або після того 12-річного періоду, то
українці, як окрема національна група, давно вже не існували б.
Ми не збираємося тут відкидати факту асиміляції, що проявляє себе зокрема у
несприятливих умовинах, і що асимілюється й певна кількість українців в СССР,
так само як асимілювалася вона і в колишній царській Росії. Але ж той відсоток
асимільованих не міг дати кількох мільйонів людей за 12 років і навіть зменшити
абсолютну кількість української людности. Таких випадків в історії українського
народу ніколи ще не було.
Цілковита абсурдність пояснення, що внаслідок прискореної асиміляції в СССР за
12 років зникло 11,6 мільйонів українців стане ясною, коли ми підійдемо до
розгляду демографічних відомостей, що стосуються Української ССР, як точно
окресленої державної території.
Але перед цим для точности мусимо тут зробити такі зауваження. Територія УССР як
на 17. XII. 1926, так і на 17. І. 1939 (моменти переписів) була однакова
(пізніше вона змінилася). Разом з тим територія УССР не охоплювала тоді всіх
етнографічних українських земель в СССР. Отже, в цю офіційну територію УССР не
включено такі суміжні з нею землі, заселені переважно українцями, як Кубань,
південні райони Вороніжчини й Курщини, деякі райони колишньої північної
Чернігівщини. Крім того, українські переселенці здавна творять великі, суцільно
заселені, гнізда в Казахстані, в Усурійському краї (Далекосхідня республіка)
тощо. Через те, як під час перепису 1926 р., так і під час перепису 1939 р. в
СССР мільйони українців були зареєстровані поза межами офіційної території УССР.
Так само як і на території УССР жили й зареєстровані цими переписами й
неукраїнці, становлячи 20% загальної кількости населення Української республіки.
Після цих зауважень перейдемо до державної території УССР. Візьмемо для неї той
демографічний варіянт, що його подає офіційне джерело: «Збірник
статистично-економічних відомостей про сільське господарство України», виданий у
Харкові в 1939 р. (інші тодішні офіційно видані джерела подавали інші
демографічні варіянти). За даними згаданого збірника ми маємо:
Зареєстровано в УССР людности:
на 17. XII. 1926 — 29. 042. 900
на 17. І. 1939 — 30. 960. 200
За цим же офіційним джерелом, пересічно-річний приріст людности в УССР, за
період 1924-1927, становив 2,36%. Взявши цей пересічний відсоток за чотири роки,
можна цілком певно обрахувати, що на час перепису 17. І. 1939 р. всієї людности
мусіло б було бути в УССР близько 38. 420. 000. А перепис, як ми бачили, виявив
лише 30. 960. 200. Де ж поділася ріжниця 7. 465. 000 людських одиниць? Того вже
ніякою асиміляцією не можна пояснити. Адже взято тут усю територію УССР і всю
людність — українців й неукраїнців. Отже, нестача в УССР за згаданий 12-річний
період 7,5 мільйонів людей є безперечним фактом.
Щоправда, велика кількість українців (цю кількість обраховують від 1,5 до 2,4
мільйонів) були в період 1929—1931 рр. вивезені з УССР до концтаборів, на
заслання і примусове поселення, переважно на півночі РСФСР. Але натомість не
меншу, треба думати, кількість людей було привезено з РСФСР не територію УССР
після голоду, для заселення сіл вимерлих та спорожнених депортаціями, під час
примусової колективізації. Адже для цього був тоді при Раднаркомі СССР створений
спеціяльний Переселенчий комітет. І на еміграції є чимало свідків, які на власні
очі бачили ешелони цих переселенців або безпосередньо знали тоді про їх приїзд в
Україну. Тому ці два явища (вивіз і привіз людности з — і в УССР) в цифровому
визначенні в якійсь мірі себе рівноважать. І обраховану на 7,5 мільйонів нестачу
людности в УССР ніяк не можна визнати перебільшеною. Навпаки, її треба вважати
переменшеною. Є ціла низка підстав думати, що офіційно подана на 17. 1. 1939 р.
кількість людности в УССР — 30. 960. 200 в якійсь мірі була штучно збільшена,
щоб прикрити страшні людські втрати в УССР від голоду й терору 1929-1933 років.
Ось ці підстави:
1. Починаючи від 1930 року демографічні відомості в СССР стали таємницею. Даними
демографічної статистики, що не були офіційно надруковані, ніхто не міг
користуватися і доступ до них був заборонений. Це пояснити можна лише тим, що
демографічна статистика фіксувала такі явища, яких влада, щоб не компрометувати
себе, нікому не хотіла показувати.
2. Перепис 1937 року, який виявив страшне зменшення людности в УССР, був
оголошений «шкідницьким». Підсумки цього перепису не були надруковані і
користуватися ними було рішуче заборонено.
3. Після закінчення підрахунків матеріялів перепису 1939 року їх ніде їх ніде не
було надруковано у такому, розгорнутому по районах і областях, вигляді, як це
зроблено було з підрахунками перепису 1926 р. Пояснити це можна лише тим, що
загальний підсумок в УССР був так грубо сфальшований, що це відразу ж виявилося
б, коли б були надруковані порайонні підсумки.
4. Року 1940, після закінчення підрахунків матеріялів перепису на 17.І.1939
офіційно надруковано (наприклад, в газеті «Комуніст») інший (менший) варіянт
загальної кількости людности в УССР, ніж 30. 960. 200. І той інший варіянт був
дуже близький до кількости людности в УССР, що була зареєстрована переписом 1926
р.
Все це дає підстави думати, що нестача в УССР 7,5 мільйонів людей за період лише
1926-1939 обчислена мінімально.
Робимо підсумок. Уся українська етнічна група в СССР за період 1926—1939 рр.
зменшилася близько на 11,6 міль., а вся людність УССР зменшилася не менше як на
7,5 міль. Такі були наслідки терору й штучно створеного голоду, що їх пляномірно
застосовувало ЦК ВКП(б) на чолі з Сталіном протягом 1929-1933 рр., поборюючи
змагання українського народу до вільного й незалежного державного існування.
Ми подали тут дані офіційних статистичних джерел. Вони дали цифрове визначення
розмірів злочину, що його поповнили в Україні большевики під прапором
національного визволення лише за період 1929-1933 рр. Але є ще й масові
свідчення живих людей. Треба згадати й про них.
Нещадний політичний терор большевиків примусив сотні тисяч українців покинути
під час другої світової війни свою батьківщину і розсіятися та поселитися по
цілому світу. Вони змушені боротися за своє існування. Проте не забувають вони
про мільйони замучених в Україні і в цілому СССР своїх батьків, братів і сестер.
Не забувають вони жахіть голоду 1931—1933 років. Вони вшановують пам’ять
загиблих многолюдними зборами й демонстраціями протесту. Цим нагадують вони
вільному світові про злочини й безкарність кремлівських народовбивців. Такі
масові демонстрації-протести відбулися в п’ятнадцяту річницю голоду, року 1948.
Такі ж масові й по цілому світу, демонстраціі-протести відбулися й у 20-ту
річницю голоду, 1953 р.
<< НА ПЕРШУ
|
