Сталін, виступаючи на об'єднаному пленумі ЦК і ЦКК 11 січня 1933 року говорив:
«...У чім головна хиба нашої роботи на селі за останній рік, за 1932 рік? Головна хиба є в тім, що хлібозаготівлі цього року пройшли у нас з більшими труднощами, ніж торік, ніж 1931 року. Пояснити це поганим урожаєм ніяк не можна, тому що врожай у нас був цього року не гірший, а кращий, ніж торік. Ніхто не може заперечувати, що гуртовий збір хлібів 1932 року більший, ніж 1931 р., коли посуха в п'яти основних районах північного сходу СССР значно зменшила хлібний балянс країни. Звичайно, ми і в 1932 р. мали деякі втрати врожаю через несприятливі кліматичні умови на Кубані і Тереку, а також у деяких районах У країни. Але не може бути сумніву, що ці втрати не становлять і половини тих втрат, які були 1931 року через посуху в північно-східних районах СССР.
Отже, 1932 року хліба у нас в країні було більше, ніж 1931 року. І проте, не зважаючи на цю обставину, хлібозаготівлі у нас 1932р. пройшли з більшими труднощами, ніж попереднього року».
Як бачимо, Сталін рішуче заперечував неврожайність 1932 року. Аґроном С. Сосновий у статті, що на неї ми вже покликувалися, з свого боку писав у Харкові в 1942 році:
«Ми категорично твердимо, що голод 1932-33 року організовано штучно. Справді, за метеорологічними умовами, 1932 рік не був неврожайним, подібним, наприклад, до 1921 року. У 1932 році подекуди була недостатня кількість опадів, була місцева посуха, хоча в інших місцях опадів було й досить. У всякому разі, з боку природніх умов нічого катастрофічного в 1932 році не було».
Були, нарешті, ще в 1932-33 рр. голоси з місць, що врожай 1932 р. був подекуди зовсім поганий. Очевидно, ці голоси йшли переважно з степових районів Одещини, Дніпропетровщини і південно-східньої Полтавщини, що часто стають жертвами більшої чи меншої посухи. Про це, між іншим, згадував С. Косіор у своїй доповіді на пленумі ЦК КП(б.)У в лютому 1932 р. Він казав:
«...Чим пояснити цей неймовірний, нечуваний в історії України факт провалу хлібозаготівель? Адже до такого низького рівня хлібозаготівель ми за останні роки не доходили.
У чому тут справа? Я мушу з усією категоричністю заявити, що ніякими об'єктивними причинами не можна виправдати таку цифру, як 255 міль. пудів хліба, заготовленого цього року. Більшовики ніколи не заперечували і не заперечують об’єктивних причин. Об'єктивні причини, звісно, мають свій вплив і на них треба зважати, але, я підкреслюю, що варто тільки уважно розглянути ці, так звані, об'єктивні причини, щоб переконатися у цілковитій можливості виконати встановлений плян хлібозаготівель.
Говорять, що врожай був поганий. Якщо навіть прийняти цілком на віру цифру наших статистичних установ, а ці цифри основані на значно применшених даних фактичного обмолоту, то виходить, що врожай за цими даними на перше жовтня становить пересічно 7,3 центнера з 1 га, а минулого року врожай за цими ж таки цифрами був нижчий — 7 центнерів з 1 га. Виходить, що за порівняно кращого врожаю цього року ми заготовили менше ніж минулого року.
Як би ми не оцінювали врожай, навіть коли брати найбільш применшені дані, то й тоді знайти пояснення такому виконанню пляну хлібозаготівель, такій поганій роботі в об’єктивних причинах — неможливо. Звісно, у цьому році труднощів проти минулого було значно більше, та, проте, ми повинні визнати, що ніяких непереборних об'єктивних причин для невиконання пляну у нас не було...
Нарешті, беремо цитату з виступу П. Постишева на пленумі ЦК КП(б)У 10. VI. 1933 р. Ось вона:
«Дозвольте нагадати вам «знамениту» справу керівників Оріхівського району, які давали колгоспам і сільрадам настанову «з виконанням пляну хлібозаготівель почекати, забезпечити себе повністю всіма фондами, а якщо не забезпечите, віддамо під суд». Можна було б Вам нагадати Кобеляцьких «героїв», що складали дуті балянси, за якими треба було не заготовляти, а завозити хліб до Кобеляцького району. Не завадить пригадати і керівників Солонянського району, які, маю чи, всі можливості виконання пляну, твердили, що плян хлібозаготівель нереальний, і пробували залякати нас тим, що «коли ми зробимо міцний натиск на хліб, то ми можемо викликати серйозні ускладнення».
Із усіх цих докладних цитат можна зробити висновок, ще цілому по Україні врожай 1932 р. не був поганий і недостатній, як це було в 1921 р., коли огульний збір хлібів в Україні досяг тільки 277 міль. пудів. Проте все ж немає сумніву, що в деяких районах України року 1932 був гострий неврожай, де кількість хліба не могла забезпечити навіть потреб місцевої людности. Інакше не можна зрозуміти, чому керівники Оріхівського району, що їх, як ми щойно бачили, грубо заатакував Постишев, — а ці ж керівники були комуністи, члени партії, — давали колгоспам і сільрадам настанову «з виконанням пляну хлібозаготівель почекати, а (спершу) забезпечити себе всіма фондами». І за невиконання цього наказу грозили навіть «віддати під суд». Це свідчить, що становище в Оріхівському районі було дуже й дуже тяжке і загрожувало явною катастрофою для людности.
Так само не можна припустити, щоб керівники Кобеляцького району, теж комуністи, члени партії, ні з того, ні з сього (добре знаючи, що це загрожує не тільки їхнім партквиткам, а й їхньому власному життю) ризикнули подати фальшивий («дутий») хлібофуражний балянс (як це твердив Постишев), з якого виходило, що в Кобеляцькому районі не вистачало свого хліба для прохарчування людности, і треба було його завозити туди.
Не можна так само припустити, щоб комуністи, члени партії, з Солонянського району могли безпідставно наважитися на протести проти державного пляну хлібозаготівель, коли б у них все було гаразд із врожаєм. Більш того, як виявляється, сам ЦК КП(б)У спочатку давав розпорядження, які свідчать, що він прекрасно знав і розумів трагічність становища. Постишев у промові на пленумі ЦК КП(б)У 10. VI. 1933 р., де давалися напрямні щодо проведення наступної хлібозаготовчої кампанії з урожаю 1933 р., казав:
«Не можна обминути і не слід обминати мовчанням і ті помилки, які були допущені ЦК КП(б)У в керуванні хлібозаготівлями минулого року, ... які привели до провалу хлібозаготівель на Україні ..А помилки були допущені дуже й дуже серйозні. Треба прямо сказати, що з боку ЦК КП(б)У не було належної боротьби проти створення в першу чергу різних колгоспних продовольчих, фуражних, насінних, резервних фондів, фондів колгоспної торгівлі і т. л. Це особливо видко з того, як ЦК КП(б)У поставився до питання про вивіз так званих насінних фондів у рахунок хлібозаготівель. Адже в одному з керівних документів в одному із своїх інструктивних листів партійним організаціям ЦК КП(б)У заборонив вивозити так звані насінні фонди з колгоспів, які не виконали свого пляну хлібоздачі і мали в коморах різні фонди».
З цього виходить, що й ЦК КП(б)У до січня 1933 р. творив якийсь опір хлібозаготовчим розпорядженням з Москви, аж поки з ЦК ВКП(б) не приневолили його підкоритися і скапітулювати, надіславши в Україну «для наведення порядку» Постишева із необмеженими уповноваженнями. Діючи від імени ЦК ВКП(б), він і почав перечищати тутешній партійний апарат.
Але тоді що ж власне трапилося? Що призвело до голоду із страшними людськими жертвами, якщо були важкі врожайні труднощі тільки в окремих районах, а в цілому по Україні стан з урожаєм не був такий вже загрозливий, як року, скажемо, 1921?
Та ще більші здивування і розгубленість заявляються, коли перейти до розгляду відповідних офіційних цифрових даних та до порівняння їх з іншими фактичними матеріялами. Так за обчисленням органів влади, загального збору зернових хлібів з урожаю 1932 р. в Україні було (за даними статистичного довідника 1936 р.) нібито — 894 міль. пуд. Сама по собі ця цифра не занадто велика, особливо, коли візьмемо до уваги, що за роки 1909-1913 пересічний щорічний врожай цих хлібів дорівнював 1 151,5 міль. пудів. Проте цієї кількости цілком досить було для цілковитого забезпечення усіх потреб людности і для створення якихось вивозних лишків за межі УССР. Далі, шляхом хлібозаготівель урядові органи до лютого 1933 р. встигли зібрати, як ми щойно бачили з цитати з промови Косіора, 255 міль. пуд. Теж цифра не занадто, ніби, велика. Адже року 1927-28 в УССР заготовлено було ріжного збіжжя, борошна, крупів, макухи, висівок і насіння трав — 259 667 000 пудів. Для засіву 18 124 000 га (ця площа була засіяна зерновим хлібом у 1931-32 рр.) треба було 145 міль. пудів (по 8 пуд. на га). Щоправда, до лютого 1933 р. площа ярових хлібів ще не була засіяна і, як казав Постишев, засівного матеріялу не вистачало на 70%, але немає сумніву, що навесні 1933 р. вся площа була таки засіяна, і потрібний для цього посівний матеріял був зібраний на місці навіть у кількості більшій, ніж було потрібно. Бо директива в цьому напрямку була дана така рішуча й гостра, що не можна й подумати, щоб вона не була виконана.
Таким чином на селі з урожаю 1932 р. (після заготівлі 255 міль. пуд. тільки на початок лютого 1933 р. і після збору на насіння 145 міль. пуд., а всього після вилучення мінімум 400 міль. пуд.) мало лишитися для прохарчування сільської і міської людности і для задоволення усіх інших сільськогосподарських потреб близько 494 міль. пудів зернових хлібів. Коли припустити, що абсолютно весь заготовлений хліб з урожаю 1932 року (255 міль. пуд.) був вивезений з України (так воно нормально не бувало, бо частина заготовленого хліба йшла на харчування міської людности УССР), то й тоді згаданих 494 міль. пудів цілком було досить, щоб прогодувати всю людність України і навіть мати якісь додаткові лишки для вивозу за межі республіки. Адже року 1924-25, наприклад, увесь збір зернових хлібів в УССР за урядовими даними дорівнював всього — 651 міль. пуд. Якщо з цієї кількости взяти на посів ті ж самі 145 міль. пудів, то в 1924-25 рр. на селі мало лишитися біля 504. міль. пуд. А проте в 1924—25 рр., хоча й не було в Україні великих достатків, але не було також і голоду. І цього року провадилася в УССР навіть хлібозаготівля, і заготовлений хліб вивозився за її межі.
Розмірковуючи над усім цим, ми приходимо до висновку, що з офіційною цифрою загального збору зернових в Україні з урожаю 1932 року не все гаразд. Не дурно ж її спершу, як видко, рахували рівною близько 807,8 міль. пуд. (за розрахунком на підставі доповіді С. Косіора на початку лютого 1933 р.), а потім підняли до 894 міль. пуд. (за «УСРР в цифрах», Київ, 1936).
Цю останню цифру загального збору хлібів з урожаю 1932 р. занадто збільшили під явним тисненням з Кремля, звідки дано було Україні безглуздо великий плян хлібозаготівлі — 385 міль. пуд. Зроблено було це підвищення загального збору для того, щоб надмірне вивласнення у селян хліба, яке носило явний характер гвалтовного державного грабунку, прикрити серпанком «аконности» і обґрунтувати економічними показниками. І справді, плян хлібозаготівель, даний Україні (власне — хлібоздачі) в кількості 385 міль. пуд., якщо б загальний збір хліба дійсно дорівнював 894 міль. пуд., виглядав майже як «нормальний». А як в дійсності, справжню кількість загального збору зернових хлібів Україні з урожаю 1932 р. довільно збільшено було під тисненням Кремлю на якихось, може, три з половиною сотні мільйонів пудів (якщо не більше), то вивласнення у селян навіть 255 міль. пуд. хліба плюс 145 міль. пуд. посівматеріялу призвело до страшної голодової катастрофи в Україні. хоч об'єктивних природних причин для неї й не було,
Щоправда, тут треба взяти до уваги ще один важливий момент. Про нього пише сучасник голодової катастрофи. що мав можливість свідомо, уважно й безпосередньо придивлятися до тодішньої ситуації в Україні. Він каже:
«...урожай... 1932 року був дуже добрий (передніше ми виявили, що він не скрізь був на Україні однаковий і, що подекуди були райони гостро неврожайні – Д. С. ), отже його вистачало, щоб запобігти голодові. Правда, в 1932 році українські селяни скосили тільки частину врожаю, для особистих потреб, решта згнила на полі. Попередні три роки суцільної колективізації навчили селян, що скільки не працюй, все одно держава забере все безплатно. Але в 1933 р. Москва забрала у селян “під мітьолку” і хліб, зібраний для особистих потреб.
Неправда, що в 1932 році українські селяни саботували колгоспи. Такої максималістської програми вони собі не ставили, хоч і ненавиділи сталінські колгоспи. Теза про саботаж колгоспів — це сталінська теза, яка мала виправдати репресії проти селян. У дійсності селяни саботували оббирання колгоспів державою, саботувала даремну працю на державу. На тих умовах, на яких змушували працювати у колгоспах, у промисловості не працював би ні один робітник, навіть з комуністичним партбілетом у кишені. Бо все таки робітник діставав принаймні хліб, а в селянина й хліб забирали!».
Це зауваження цілком правдиве. Сам Сталін, роблячи 7.1.1933 р. підсумок досягненням першої п’ятирічки, хвалився, що колективізацію за цю п'ятирічку «перевиконано в три рази» і що партія добилася того, що товарового хліба після цієї колективізації державний апарат став заготовляти у 2,3 — 2,4 рази більше.
За рахунок чого міг державний апарат, керований ЦК ВКП(б), раптом збільшити у 2,3 — 2,4 рази кількість товарового хліба? Тільки за рахунок вивласнення його у продуцентів-селян, за рахунок відібрання у них того, що потрібне було їм для прохарчування їх самих та їхніх родин.
Тиснення партійного апарату на селянство в Україні було таке брутальне, нагальне й жорстоке, що воно інших настроїв у селянства, аніж ті, що про них передніше свідчив сучасник, і не могло викликати. За завданням ЦК ВКП(б) і під його неугавним тисненням, державний апарат, не маючи ані достатньої кількости сховищ для зберігання хліба при станціях, ані відповідних транспортових засобів для його негайного вивезення, намагався вихоплювати той хліб у селян з-під рук, зараз же після обмолоту. Дарма, що той хліб, блискавично вихоплений з-під молотарок і звезений та зсипаний на залізничних станціях під голим небом, без прикриття навіть брезентами, мусив часто-густо гнити потім під дощем на очах тих же селян-процудентів.
Оці прискорені темпи вихоплювання у селян хліба (щоб вони, бува, не з'їли його більше, ніж прирік їм ЦК ВКП(б) та щоб не зменшили потрібних партії «товарових лишків», про які так хвалився Сталін) змалював, між іншим, сам С. Косіор у доповіді на початку лютого 1933 р. На жаль, він зробив це у самих відносних числах. Ось вони:
 

Темп хлібозаготівлі з урожаю 1931 р. у порівнянні з роком 1930

Далі, як казав С. Косіор, — «така сама картина». Себто, треба думати, поступове зниження кількости зібраного державою в 1931 р. збіжжя у порівнянні з роком 1930, бо в 1931 р. держава встигла «заготовити» вже протягом липня-вересня основну масу хліба.
Ця операція ґвалтовного вивласнення у селян «товарового» хліба в 1931 р. викликала навесні 1932 р. в Україні голод, що закінчився смертю великої кількости сільської людности. Цей гіркий досвід і викликав в Україні у селян під час жнив 1932 р. ту апатію і, нарешті, той пасивний спротив пограбуванню/що про нього написав цитований нами свідок. На жаль, ми тепер позбавлені змоги тут підрахувати, як багато могло загинути незібраного в полі хліба з урожаю 1932 р. Ясно лише одно, що ЦК ВКП(б) створив у 1932-1933 рр. катастрофу цілком штучно і свідомо, забравши у селян України (поза насіньовим фондом) 255 міль. пуд. Це за даними на кінець січня 1933 р. А після цього ж операція «хлібозаготівлі» не припинялася.
Коли б у людности України не було навіть зернини хліба (а це не так, бо тоді б вимерла вся Україна), то цих вивласнених державою 255 міль. пуд. зернових хлібів, треба думати, досить було б. щоб прогодувати усю людність України (31,9 міль. на 1. І. 1939 р.) протягом цілого року і не допустити жодної людини до смерти від голоду. Що ж до утримання при житті 7,5 чи 8,5 міль. людей, що їх Україна не дораховувалася під час перепису 1939 року, то для того ЦК ВКП(б) вистачило б тим голодним жертвам своєї політики в Україні повернути максимум 90 чи 100 міль. пудів із 255 міль. пуд. відібраного у них хліба. Себто — досить було б обмежити свій «заготовчий» плян в Україні, скажемо, до 155 міль. пудів.

4. Голод свідомо пляновано з політичних міркувань і був він наслідком колоніяльного становища України

Що наш здогад про навмисне й свідоме перебільшення кількости загального збору хлібів в Україні з урожаю 1932 р. цілком правильний, у цьому переконує нас дивне, на перший погляд, твердження Сталіна у цитованій промові, що «ніхто не може заперечувати, що гуртовий збір хлібів 1932 року більший, ніж 1931 р. » і настирливе підкреслювання цього ж самого у наступній за виступом Сталіна промові С. Косіора; і, нарешті, жалі районових працівників на те, що плян хлібоздачі 1932-33 рр. не відповідав розмірам загального збору хлібів. Але перейдемо до дальшої аналізи доступних нам офіційних статистичних даних.
За київською публікацією «Народне господарство УСРР» С. Сосновий подавав, що у 1932 році площа засіву зернових культур в Україні становила 18 124 200 га. А за статистичним довідником «УСРР в цифрах», Київ, 1936 загального збору хлібів нараховано 894 міль. пуд. при пересічному для всіх зернових культур врожаї — 8,1 центнера. Коли ж ми повернемося тепер до уважного перегляду передніше поданої цитати з доповіді С. Косіора, то побачимо, що він навесні року 1933 подавав у своїй доповіді пересічний врожай зернових в Україні в 1932 р. не 8,1 центнер з га, а тільки 7,3 центнера. І подавав він цю цифру, з підкресленням, порівнюючи її з урожайностю 1931 р., яка тоді, за його свідченням, дорівнювала тільки 7,0 центнерів. Отож, виходить, що до весни 1933 р. сам ЦК КП(б)У рахував, що врожай усіх зернових культур в 1932 р. в Україні на площі 18 124 200 га сягав тільки 132,3 міль. цент., або 807,8 міль. пудів (беручи норму 7,3 цент. з га). Чому ж тоді після пленуму ЦК КП(б)У, що відбувся в лютому 1933 р., збільшили в Україні пересічну врожайність одного га з 7,3 до 8,1 центнера? А в зв'язку з цим і загальний збір усіх зернових збільшили з 807,8 міль. пуд. до 894 міль. пуд. Про причину цього ми вже висловили свою думку в попередньому параграфі. Правильність її підтвердять нам далі ще й нові цитати з доповіді С. Косіора. Тепер же підемо далі.
Як відомо, розмір загального збору зернових хлібів республіки встановлювався, звичайно, ще в кінці літа центральним органом статистики УССР на підставі поточних спостережень над станом на полі зернових культур та на підставі даних про вибіркові пробні обмолоти, що їх на самому початку жнив роблено було по всіх районах України в присутності урядових комісій, в складі яких були фахівці сільського господарства та представники партії і влади. Ця вибіркова метода при обчисленні, обґрунтована теорією статистики, вживана була здавна. Але, як свідчить фахівець, що сам довгі роки працював у пляновому органі Ново-Санжарівського райвиконкому, ця метода в роки запровадження першої п'ятирічки була відкинута. Почала діяти не метода, встановлена статистичною наукою, а політичні вимоги і вказівки ЦК ВКП(б) з Москви. Він пише:
«До першого п'ятирічного пляну, себто до 1928 р., в кожному районі за допомогою агрономів-фахівців складалися хлібофуражні балянси, де був зазначений валовий (загальний) збір сільськогосподарської продукції, а далі відчислялися витрати тієї продукції на харчування населення, худоби, засівні та страхові фонди і інші потреби. Наркомзем подавав відповідні норми для харчування людности та худоби. Валова продукція вираховувалися на с" нові статистичних спостережень за ходом урожаю, а головне — на основі дійсного обмолоту. Ця наукова метода давала ясну картину становища з хлібом у районі, області, республіці. Але з розгортанням «соціялістичного наступу» на селі, цю методу обліку в сільському господарстві цілком засуджують, як ворожу, і справа пішла набагато простішим шляхом — на «пролетарське око».
Підтверджую прикладом свого району. В 1931 році валовий збір 8 головних зернових культур — ярої пшениці, озимої пшениці, жита, вівса, ячменю, гречки, проса і кукурудзи становив 20 тисяч тонн (округляю). Плян же хлібозаготівель з Харківської области був доведений до нашого району в розмірі 30 тис. тонн. Районовий Виконавчий Комітет доручив мені, як фахівцеві, обґрунтувати протест, що плян в 30 тис. ненормальний і не обґрунтований. Негайно на цю скаргу одержали телеграфічну відповідь: «Вами не враховані лишки зерна у селян з минулих років»... Обласна плянова комісія мені окремо вислала листа з зауваженням, що вводжу в блуд президію Райвиконкому».
Як бачимо з цього конкретного прикладу, плян хлібоздачі встановлювано, в центрі виходячи не з розмірів загального збору, вирахуваного на підставі вибіркових даних місцевого обмолоту та попередніх місцевих поточних спостережень над станом урожаю, а просто на підставі неумотивованого бюрократичного припущення про «невраховані лишки зерна у селян з минулих років». При чому встановлювано в наполовину більшому розмірі, ніж район обчислив у себе весь загальний збір. Унаслідок цього загальний збір зернових хлібів, що його вирахували в районі, становив тільки дві третини даного йому з центру пляну хлібозаготівлі. Ясно, що Ново-Санжарівський район не був у даному разі якимсь винятком. Це був загальний підхід унаслідок відповідної директиви, джерелом якої був ЦК ВКП(б) в Москві. У Москві свідомо і пляново йшли до створення в Україні голоду. Для цього вимагали від підлеглих їм в Україні плянових органів якомога дужче піднести цифри примусового вивласнення хліба, що називалося «хлібозаготівлею». Про це явище говорить і подана раніше цитата з промови Постишева, в якій він намагався зло висміяти кобеляцьких керівників. З неї ясно видно, що за кобеляцьким хлібофуражним балянсом, там потребували хлібної допомоги внаслідок неврожаю, а їм навпаки — дали плян хлібоздачі. Так ново-санжарівський, як і кобеляцький, приклади дають підстави думати, що загальний збір зернових культур з урожаю 1932 р. по всій Україні так само був штучно підвищений до отих 807,8 міль. пудів. Фактично він дорівнював не 807,8 міль. пуд., що їх раховано було ще взимку 1932-33 рр., а був на третину менший, скажемо — 538,5 міль. пуд. Коли ми тепер із цих 538,5 міль. пудів (цього більш-менш певного фактичного загального збору зернових в 1932 р.) відрахуємо тільки 255 міль, пуд., що їх, за свідченням С. Косіора, державний апарат, застосовуючи примус і реквізиції, заготовив був на початку лютого 1933 р., та мінімум 145 міль. пуд., що їх він мусив був зібрати і безперечно зібрав на насіння, то на селі з урожаю 1932 р. мало лишитися максимум 138,5 міль. пудів.
Кажемо максимум, бо «на насіння» було зібрано, треба думати, значно більше, ніж 145 міль. пудів. У цьому впевнює нас характер усієї гістеричної і погрозливої доповіді С. Косіора на Пленумі ЦК КП(б)У 7 лютого 1933 р. А в резолюції, що її ухвалив тоді Пленум ЦК КП(б)У, поставлено перед партійним апаратом ясну вимогу мобілізувати для виконання завдань, що їх дав ЦК ВКП(б) на чолі з Сталіном, усі свої сили і цілковито забезпечити успіх. Резолюція підкреслювала, що при цьому «не може бути місця в більшовицькій партії виявам гнилого лібералізму». Ця вимога ставилася цілком обдумано, бо саме тоді розпочалися дні найбільшої смертности від голоду, і партійці-виконавці перед лицем страшної дійсности на селі могли заломлюватися. А що «місця для гнилого лібералізму» підчас «хлібозаготівель» не було, свідчить, наприклад, документ з Криничанського району Дніпропетровщини від 23 лютого 1933 р., з якого видно, як саме провадилася ця «хлібозаготівля». З цього документу видно, що його було так мало, що він не тільки не творив товарових лишків, а його навіть не досить було, щоб дана родина, що підпала реквізиції, могла з ним без явної скрути прожити до нового врожаю. Але найкращим і найвиразнішим свідченням про те, що дійсно «місця для гнилого лібералізму не було», свідчать самі наслідки голоду — мільйони людських жертв.
Зрозуміло, що при максимум 138,5 міль. пудів зернових хлібів, що їх залишено на селі, де за даними на 1.1. 1933 р. було 24 742 тис. людности (із загальної кількости 31 900 тис.), і де хліб завжди був основним продуктом харчування, мусіла надійти страшна катастрофа. І вона, як ми вже знаємо, надійшла. Надійшла внаслідок ворожого і брутального ставлення до українського селянства з боку ЦК ВКП(б) та підлеглих йому органів влади.
Яка ж була мета у цьому штучному збільшенні цифри загального збору хлібів? Мета, треба думати, була одна: в цей спосіб прикрити запиналом якоїсь законности та обґрунтованості економічними даними запляновану в ЦК ВКП(б) акцію фактичного грабунку хліба у селян України. Врожай хліба, мовляв, був достатній. Це безапеляційно стверджував Сталін у своїй цитованій раніше промові 11 січня 1933 р. А відси — плян здачі державі хліба був також цілком, нібито, нормальний, бо стояв у абсолютній відповідності до розміру офіційно оголошеного загального збору хлібів. Якщо ж з селянством трапилася біда, то в цьому винне воно само, бо ослабило свою господарську активність, та ще, мовляв, винні всілякі ворожі комуністичній партії елементи. Цим, очевидно, й треба пояснити дивний факт, що вже після закінчення сільськогосподарського року врожайність зернових культур 1932 р. в Україні піднято з 7,3 цент. ^ га (про які говорив С. Косіор на початку лютого 1933 р.) до 8,1 центнера, а весь загальний збір аж до 894 міль. пуд., як це подано у виданні 1936 р. Зроблено все це для того, щоб формально все виглядало якнайкраще.
Спробу ж заперечувати реальність пляну хлібозаготівлі, що був установлений для України за вказівками ЦК ВКП(б), себто спробу заперечувати реальність цифри встановленого для України загального збору — придушили залізною рукою ҐПУ, органу диктатури партії, як ворожу спробу. Про це свідчить цитована раніше заява Сталіна, в якій говорилося, що «ніхто не може заперечувати, що гуртовий збір хлібів 1932 р. більший, ніж 1931 р.». А ще більш виразно свідчать наступні уривки з доповіді С. Косіора на Пленумі ЦК КП(б)У на початку лютого 1933р., яку він виголосив після виступів Сталіна 7 і 11 січня того року. А в тих виступах Сталін давав вказівку при потребі шукати винних серед всіляких опозиціонерів. Косіор казав:
«У нас прогледіли нові форми боротьби клясового ворога проти хлібозаготівель ...Коли приїжджаєш до району в справах хлібозаготівель, то вам починають витягати з усіх кишень зведення, таблиці про низьку врожайність, що їх скрізь і всюди складають ворожі елементи, які окопалися в колгоспах, земвідділах, МТС. Але в цих зведеннях ви ані слова не зустрінете про той врожай, який був на корню, який розтягли, розкрали, приховали. Наші ж товариші, а в тім числі і всілякі уповноважені, не розібравшися у підсунутих їм фальшивих цифрах, в ряді випадків стають куркульськими адвокатами, оборонцями цих цифр. На численних прикладах доведено, що ця арифметика є куркульська арифметика, що по ній ми не тільки не дістали б тієї кількости хліба, що заготували, а навіть і половини не заготовили б. Фальшиві цифри, дуті балянси, були в руках ворожих елементів прикриттям для крадіжок, для масового розтягання хліба».
З цього ясно, що скрізь по районах прибулим з ЦК партії уповноваженим доводили нереальність плянів хлібозаготівель і подавали відомості про дійсний стан із загальним збором урожаю. С. Косіор свідчить, що за цими їхніми даними не можна було заготовити навіть половини того, що було фактично заготовлено. А до лютого 1933 р. заготовлено було, як він твердив у цій своїй доповіді, 255 міль. пудів. Отож виходить, що державний апарат силою взяв на якихось 128 міль. пудів хліба більше, ніж можна було взяти (таким чином, наше припущення, зроблене раніше, що органи влади взяли з села зайвих 100 міль. пудів хліба було дуже скромне). Але за директивами з Кремля ці аргументи місцевих робітників наперед відкидалися. Апріорі і загалом визначалося, що відомості про низьку врожайність «скрізь складають ворожі елементи». Дарма, що у цьому складанні брали участь і місцеві комуністи, члени партії. І С. Косіор продовжував:
«Замість того, щоб прямо й гостро викривати куркульську аритметику, люди були в полоні цифр і обеззброювали місцеву парторганізацію, підривали її позиції в боротьбі за хлібозаготівлі. Хіба може уповноважений, я вже не говорю про секретаря РПК, і голову РВК, які часто самі брали участь у складанні дутих цифр, прийнявши всерйоз ці цифри, організувати по-справжньому хлібозаготівлі? Звісно, не може. Для того, щоб хліб заготувати, треба, щоб кожен керівний працівник, кожний комуніст пройнявся недовір'ям до підтасованих, фальшивих цифр».
Як бачимо, від членів партії вимагалося, щоб вони не вірили ніяким цифрам про загальний збір хлібів, що їх складали за їхньою ж участю місцеві фахівці, себто — не вірили самі собі. Від них вимагалося, щоб вони пройнялися недовір'ям до всіх тих цифр, які суперечили вимогам з ЦК ВКП(б), і щоб вважали їх за підтасовані, за фальшиві.
Та реальна дійсність була така страшна і разюча, а смертність від голоду серед старих, дорослих та дітей була така величезна і вражаюча, що все це не могло не впливати на психіку всіх, хто ще не втратив людських почуттів і не перетворився на бездушного виконавця-автомата. Ця дійсність створювала певний настрій в низовому партійному апараті. Колишній пляновик Ново-Санжарівського райвиконкому на Полтавщині, що ми вже його цитували, свідчить, наприклад, що голова сусіднього Котельнівського райвиконкому Петро Браташевський покінчив самогубством, а перед тим надіслав багатьом своїм знайомим листа:
«Немає більше сил так ганебно знущатися над своїм народом, краще вмерти!»...
А голова Ново-Санжарівського райвиконкому Д. Волков не витримав і в присутності безпартійних сказав слова, рівні в умовах СССР актові самогубства:
«Або я з ума зійшов, або хтось інший сходить. Нічого не розумію, що діється навколо мене, за що терплять діти!?»
Про цей настрій серед партійного апарату говорив і С. Косіор, не згадуючи про такі трагічні випадки, як з П. Браташевським чи Д. Волковим. Він казав:
«Я повинен, передусім, нагадати про ті настрої, які були на початку хлібозаготівель, та й не тільки на початку, а протягом червня-вересня (1932 р. — Д. С.) У чім полягали ці настрої? У нитті про те, що плян важкий, що плян дали неправильний тощо. У цьому розумінні особливо відзначилися дві області — Дніпропетровська і Одеська. Треба сказати, що й інші від них не відставали. Ми на цю тему не раз говорили з районними працівниками Одеси і Дніпропетровського. Не раз і дуже серйозно ставили питання і змушені були щодо деяких керівних районних працівників вжити різких заходів, але, проте, треба посовісті визнати, що цю справу ми до кінця не довели, міцно не вдарили приховані, замасковані настрої, на тих, які по кутках говорили, що з пляном нічого не вийде, треба зачекати, може знизять тощо» ...
Що плян хлібоздачі, який по деяких неврожайних районах навіть переважав розміри всього фактичного загального збору, приголомшив місцевих керівників, членів партії, і вніс в їхні лави велике занепокоєння і цілковиту розгубленість, видно й з дальшої промови С. Косіора. Він казав:
«Чого варті самі балачки секретарів між собою про плян. Хіба обласники не знали про ці опортуністичні балачки? Знали, а відсічі не давали. Коли доводилося ловити такого секретаря й руба, гостро, ставити перед ним питання про його демобілізаційні настрої, він, звичайно, починав присягатися в тому, що нікому в районі він не говорив і не говорить і що повідомляв тільки в обкомі.
Така позиція наскрізь гнила, бо коли секретар посправжньому, з ентузіязмом, працювати не зможе, то тим більше не зможе він піднести ентузіязм в організації...
Здавалося б, що все це (про що добре знав не тільки С. Косіор, а й ЦК ВКП(б) на чолі зі Сталіном) мусіло б вплинути в напрямку радикальної зміни «генеральної лінії» партії в хлібозаготівлі в Україні. Але ні. Щоправда, як це видно з промови С. Косіора, даний Україні плян хлібозаготівлі, під тисненням низового партійного апарату, тричі зменшували. Але навіть в остаточному зменшеному вигляді він лишався абсурдно великий супроти дійсного загального збору. Проте відмовитися від нього цілком ЦК ВКІІ(б) не мав жадного наміру. А для виправдання себе примушував переглядати цифри загального збору і підвищувати пересічну врожайність з 7,3 цент. до 8,1 цент. з га, або до загальної, суми — 894 міль. пудів (146,4 міль. центнерів). ЦК ВКП(б) на чолі з Сталіном не хотів піти на дальші поступки тому, що: по-перше, це було б прилюдним визнанням своєї помилки у плянуванні, а партія ж — не може помилятися, вона безпомильна; по-друге, це бодай трохи паралізувало б його терористичний акт помсти щодо української людности за її спротив колективізації й за її визвольні змагання; до цього ЦК ВКП(б) також не міг допустити. І тому С. Косіор, під тисненням з Кремлю, у своїй доповіді недвозначно заявив:
«Сказати, що плян, навіть попередній (себто в першому своєму найбільшому варіянті — Д. С.) був нереальний, ніхто, жоден більшовик не може.,,
Зрозуміло, що тим або іншим колгоспам, унаслідок помилок під час середрайонного плянування, могли дати неправильний плян, але сказати, що цього року Україні дали ми неправильний плян, ні в кого язик не повернеться».
А щоб усім членам партії ясно було, що значить «язик не повернеться», С. Косіор в кінці доповіді повідомив про те, що розпочата чистка партійного апарату, бо, мовляв:
«... у ряді організацій на селі, ганяючися за кількістю, забули про якість, людей приймали без серйозної перевірки і внаслідок послаблення більшовицької чуйности деяких керівників районових та сільських організацій до сільських осередків часто-густо щастило пролізти клясовим ворогам, що прикриваючися партквитками, провадили шкідницьку роботу, зривали заходи партії».
Які саме заходи партії зривали ті члени, не сказано, але ясно, що мова йде про хлібозаготівлю, яка була центром уваги всієї доповіді. І далі С. Косіор подав результати чистки в п’ятьох районах, де ця операція вже була проведена.
«Чистка 5-ти районних парторганізацій: Великолепетиської, Солонянської і Васильківської (Дніпропетровської области), Фрунзівської та Снігурівської (Одеської области), виявила значну засміченість осередків цих організацій переродженими, чужими, а часто явно петлюрівськими, махновським та іншими антирадянськими елементами. У цих районах були далеко непоодинокі випадки зрощування «комуністів» з куркулями, з антирадянськими елементами.
Не можна сказати, що чистку там проведено задовільно, але все ж вона дала позитивні наслідки щодо зміцнення цих організацій та підвищення їхньої клясовоі пильности. Разом виключено 23,5% загального числа членів та кандидатів цих п'яти організацій. При чому по окремих осередках процент вичищених доходить 40-50. Крім того, парткари, догани і інше дістали 15% загального складу організацій. До 75% виключених — це особи, що провадили клясово-ворожу політику у колгоспі...
Комсомольські осередки тих районів також були дуже засмічені. Наприклад, у В.-Лепетиському районі до 20% комсомольської організації становив чужий елемент». І т. д.
Але це тільки уривкові дані. В іншому місці, де ми розглядаємо справу чисток більш докладно, ми подаємо відомості про те, що в 1933 р. із усіх 500 тис. членів ВКП(б), що їх було вичищено по цілому СССР, на чистку України припало 300 тис. або 60% всієї кількости вичищених при питомій вазі людности України в СССР близькій 20% Але ще більше погромлений був ЛКСМУ. Кількість комсомольців в Україні від 1932 до 1934 рр. зменшилася майже втроє і становила в 1934 р. у порівнянні з роком 1932 тільки 34,6% . З цього видно, що в 1932-33 рр. ЦК ВКП(б) громив не тільки Україну, український народ, а навіть свій власний відділ партії в Україні та її підмурівок — ЛКСМУ. Бо, як казав П. Постишев у своїй промові 11 січня 1935 року в Києві:
«1933 рік був роком розгрому націоналістичних петлюрівських та інших клясово-ворожих елементів, що засіли на різних ділянках соціялістичного будівництва ...
У 1933 році ми розгромили клясового ворога, який намагався використати колгоспи для своєї антирадянської роботи і висадити в повітря колгоспи зсередини» ...
Раніше ми подали цитату з місячної газети «Вперед», в якій сучасник, що добре знався на тодішній політичній ситуації, цілком правдиво твердив (бо й ми були свідками всього того), що розмови про висаджування в повітря колгоспів зсередини — це вигадка Сталіна, придумана для виправдання своїх нелюдських заходів, яку негайно постаралося підтвердити ҐПУ-НКВД своїми «фактами», що їх творила ціла армія його агентів-провокаторів.
Все це ясно говорить, що страшна трагедія, яку пережив український народ в 1932 і 1933 рр. була наслідком не неврожаю який, [точніше — урожай — Ред.], хоча й був малий сам по собі, ще далеко не загрожував голодом. Сталася вона внаслідок мстивої терористичної акції, що її було вжито цілком свідомо і продумано для застрашення українського народу, для придушення його пасивного спротиву колгоспній системі, для придушення його національних визвольних змагань та для винищення найактивніших його громадських елементів. Щоб у цьому переконатися, вистачить досить уважно перечитати доповідь Сталіна про «Підсумки першої п'ятирічки», особливо ж вступний розділ її «Про міжнародне значення п’ятирічки» і промову «Про роботу на селі». Після цього слід прочитати збірку згаданих промов П. Постишева за 1933-1935 рр.
На цьому тлі стають цілком зрозумілі самогубства видатних українських комуністів: письменника Миколи Хвильового (13. V. 1933) та наркома Миколи Скрипника (6. VI. 1933), що завершили низку самогубств низових партійних робітників. Вони, як і деякі з низових партійних робітників, також побачили й переконалися, що між теоретичними і декларативними проголошеннями партії та між їхніми власними мріями, з одного боку, і з другого — між страшною фактичною дійсністю створилася така безмежна безодня, якої не перейти.
Відгуки побоювання і остраху перед національними прагненнями українського народу, які, кінець-кінцем, мусять привести до знищення колоніяльної залежности України від Москви, відчуваються трохи не у всіх цих промовах П. Постишева в Україні. Наприклад, у промові за 11. І. 1935 р. на з'їзді Рад Київщини він говорив:
«За минулі роки вороги наші не раз намагалися організувати відрив України від Радянського Союзу» ..
Оці побоювання і страх, як би Україна не відірвалася від РСФСР, викликають у ЦК ВКП(б) лють і намагання будь-що-будь приглушити ті національно-визвольні прагнення драконівськими засобами. Виступаючи, наприклад, на згаданому з'їзді Рад Київщини 11 січня 1935 р. П. Постишев говорив:
«На протязі двох років цього періоду — 1931 і 1932 років — Україна пережила глибокий прорив в основних галузях й господарства і культурного будівництва. Цей прорив Україна з успіхом подолала в 1933 році і вийшла на широку дорогу переможного будівництва соціалізму».
Таким чином, 1933 рік, рік найбільшої трагедії і жалоби українського народу, для П. Постишева, репрезентанта ЦК ВКП(б), як бачимо, був — роком успіхів «на дорозі переможного будівництва соціялізму!»
Прибувши на початку 1933 р. в Україну із спеціяльним завданням від Сталіна, П. Постишев у своїх промовах розкрив усе те, на що Сталін лише натякав. При чому розкрив з якоюсь нелюдською українофобською ненавистю, включно до звичайних погромних закликів, у межах виробленої партією практики, де остаточний удар належав до компетенції органів ҐПУ, а інші тільки підготовляли для нього обвинувальний матеріял та ґрунт для здійснення тієї акції. Він, Постишев, виступав із прилюдними промовами і закликами на взірець:
«...бий Бадана — не бійся, бий Василя Сірка — не бійся, бий Черняка — не бійся, бий Озерського — не бійся, бий їх, цю націоналістичну наволоч, яка тут розперезалася, знахабніла, почувала себе чудово»84.
«Націоналістичною наволоччю» тут, себто — в Україні (і тільки в Україні, бо в Росії, на думку чільних діячів ВКП(б), її не було, а через те там не виголошувалися й такі промови), були, звичайно, тільки українці. Тому, коли з такими промовами і закликами виступає в Україні головний відпоручник ЦК ВКП(б) та ще й стосуються ці заклики до погрому навіть членів тутешнього відділу партії, то цілком зрозуміло, що саме після цього мало починатися. І, звичайно, били там не шкодуючи. Наслідок же був той, що, як ми вже бачили, за час від перепису 1926 р. до перепису 1939 р. УССР, як державна територія» не дораховувалася щось із 7,5 міль. осіб мінімум, а українська етнічна група в цілому СССР не дорахувалася близько 11,6 міль. осіб.
Про те, що штучний голод було організовано як певну політично-терористичну акцію, спрямовану проти людности, говорить нам і свідчення Гр. Токаєва, хоч воно безпосередньо стосується Північного Кавказу та заселеної українцями Кубані. До втечі в 1949 році за кордон, Гр. Токаєв був у тісних стосунках із людьми, які стояли близько до партійних верхів і був добре поінформований про закулісні справи ЦК ВКП(б). Даючи характеристику Л. М. Кагановича, якого називає «клясичним взірцем талановитого тирана-диктатора», Гр. Токаєв пише:
« У період колективізації та ліквідації «куркульства» в низці районів Північного Кавказу, Середньої Азії і Західнього Сибіру (всі ці райони залюднені в основному неросіянами — Д. С.) спалахнули озброєні повстання проти радянської влади, і режим виявився звислим на волос й ні. Деякі секретарі і відповідальні робітники ЦК ВКП(б) поспішили відмежуватися від сталінсько-молотовської лінії і зробили заяву про відмовлення взяти на себе відповідальність за її наслідки. У цей час і появився Каганович начолі ЦК. Він провів гігантську організаційно-політичну працю, за короткий час «навів порядок», нещадно розігнав скигліїв і спас олігархію від катастрофи.
Трохи пізніше в Чечні, Інгушетії, Північній Осетії і на Кубані спалахнули нові повстання; подекуди радянська влада була скинута; в інших районах пасивний спротив колгоспам через навмисне сповільнену працю набув загрозливих розмірів. Політбюро вирішило покарати бунтівників штучним голодом. На Північний Кавказ прибув «сам» Каганович у супроводі двох десятків членів і кандидатів ЦК ВКП(б) і маси енкаведистів. За його вказівками у селян віднімали всі рештки харчових продуктів, десятки тисяч були арештовані і заслані в етапний спосіб до концентраційних таборів^ цілі станиці і села були виселені на Сибір і в такий спосіб пощастило примусити буйний край «полюбити» колгоспне життя».
Та все це шаленство робилося не лише на Кубані і Північному Кавказі, а й в УССР.
Найгірший диктаторський і терористичний уряд не одважиться стати на шлях такого колосального винищування свого власного народу. Такі випадки можна знайти хіба що в історії колоніялізму, й то — колоніялізму давніх, найтемніших часів.

5. Підведення економічної бази під владу ЦК ВКП(б) і разом з тим продуманий удар по українському селянству, як основі української нації

Сталін у доповіді про «Підсумки першої п'ятирічки», з якою він виступив 7 січня 1933 року на об'єднаному Пленумі ЦК і ЦКК ВКП(б), зупинився на досягненнях у галузі сільського господарства. Він говорив:
«Завдання п'ятирічки в сільському господарстві було в тому, щоб перетворити СССР з країни дрібноселянської і відсталої на країну великого сільського господарства, що організоване на базі колективної праці і що дає найбільшу товаровість.
Чого добилася партія, провадячи програму п'ятирічок за 4 роки в галузі сільського господарства? Виконала вона цю програму чи зазнала краху?^ Партія добилася того, що протягом якихось трьох років вона зуміла організувати понад 200 тис. колективних господарств і близько 5 тис. радгоспів зернового і тваринницького напрямку, добившися рівночасно розширення засівної площі за 4 роки на 21 міль. гектарів. Партія добилася того, що колгоспи об'єднують тепер понад 60% селянських господарств, охоплюючи понад 70% усієї селянської площі, що означає перевиконання п'ятирічки в три рази».
Як бачимо, Сталін навмисне підкреслив, що в галузі сільського господарства партія досягла великих успіхів і перевиконала п'ятирічний плян аж у три рази. У той час, як Сталін говорив про ці «досягнення», мільйони селян умирали в Україні з голоду, але в доповіді про це (як і в усій партійній пресі) — ані згадки. Сказано тільки, що:
«Партія добилася того, що куркульство як клясу розгромлено, хоч і недобито ще, трудяще селянство звільнено від куркульської кабали та експлуатації і під радянську владу підведено міцну економічну базу на селі, базу колективного господарства».
Цим, ніби, стверджувалося, що ніякого голоду немає, а є тільки «розгромлювання куркульства як кляси», Пропаґаидивно і фальшиво твердилося про «звільнення трудящого селянства від куркульської кабали і експлуатації» (хоч для того моменту це був фактично вже цілковитий анохронізм) і говорилося це, очевидячки, для замаскування факту, що саме внаслідок цих заходів партії і залежної від неї влади оте трудяще селянство, оті колгоспники, масами в Україні вимирали від голоду. Та основним і найважливішим є тут твердження про те, що «під радянську владу підведено міцну економічну базу». А як вираз «радянська влада» є відома фікція і під нею розуміється тільки партія і то в особі її Центрального Комітету, то Сталін не без причини вважав за велике досягнення відібрання у селян землі та створення з тих селянських клаптиків державних лятифундій (в т. ч. й під фальшивою назвою «колективних господарств»), які знайшлися під цілковитим контролем (власне — володінням) партійних бюрократів. І він із задоволенням констатував, що партія добилася того, що вона тепер має змогу забирати з села «товарового» хліба у 2,3—2,4 рази більше, як перед колективізацією. Отож, Сталінові і очоленому ним ЦК ВКП(б) ішлося про те, щоб будь-що-будь зосередити в руках і розпорядимості свого партійного апарату («радянської влади») якомога більшої кількості товарового хліба, незалежно від того, які наслідки від ужитих заходів і «реформ» матимуть селяни.
Хоч у цій своїй доповіді Сталін і прикривався заявами на зразок того, що партія, мовляв, дбає про «визволення багатомільйонового трудящого селянства від злиднів», проте — це була звичайнісінька порожня пропаґанда, бо для нього селянство, як видно, не більше важило, ніж для малокультурного і напівдикого господаря рої бджіл, що їх він виморював у дуплянках, щоб забрати у них потрібний йому «товарний» мед.
Проте це виморювання селянства голодом ЦК ВКП(б) організував не скрізь однаково по цілому СССР, а на окупованих територіях неросійських народів — і в першу чергу в Україні. Оцей нелюдський підхід до трактування селянської маси, що творила за переписом на 17. XII. 1926р. в цілому СССР—82,1%, а в Україні — 80,8% всієї людности республіки, знайшов свій вислів у другій промові Сталіна 11 січня 1933 р. на тому ж Пленумі. У ній він, аналізуючи хиби роботи партійного апарату на селі, знову жодним словом не згадав про голод і масовий загин людей. Він говорив у ній про «труднощі хлібозаготівель». Ці слова його надзвичайно прикметні. Цитуємо:
«У світі нема і не бувало такої могутньої і авторитетної влади, як наша Радянська влада. У світі нема і не бувало такої могутньої і авторитетної партії, як наша Комуністична партія. Ніхто не перешкоджає і не може перешкоджати нам провадити справу колгоспів так, як вимагають цього інтереси колгоспів, інтереси держави».
Якщо відкинути тут порожнє твердження про авторитетність (бо про авторитет влади серйозно можна говорити лише там, де та влада вільно обрана народом; там же, де вона існує на підставі диктатури і збройної сили — немає жодного авторитету, а є лише підкорення грубому насильству), й коли згадати, що під «радянською владою» розуміється влада партії, то з усім іншим можна погодитися. Дійсно, ЦК ВКП(б), ставши безконкуренційною і ніким не обмеженою диктаторською владою в державі, міг керувати справою створених ним для своїх політичних і економічних потреба колгоспів так, як це було йому потрібно. Тому дальша заява Сталіна цілком була слушна:
«Не в селянах треба шукати причину труднощів у хлібозаготівлях, а в нас самих, у наших власних лавах. Бо ми стоїмо при владі, ми маємо засоби держави, ми покликані (вираз характерний для всіх вождівських тоталітарних диктаторських партій — Д. С.) керувати колгоспами і ми мусимо всією повнотою відповідати за роботу на селі».
Але про які ж «труднощі» говорить тут Сталін ? За яку саме погану роботу на селі мав відповідати партійний апарат ? Виявляється, за те, що він, як казав Сталін, не збагнув того, що при «недогляді» в колгоспах верховодитимуть есери та меншовики, петлюрівські офіцери і інші білоґвардійці, колишні денікінці і колчаківці, тоді як керувати ними, стояти на чолі їх мали тільки комуністи. А всі названі елементи (фактично під ними Сталін розумів усіх не членів партії) не можуть, мовляв, бути щирими прихильниками колгоспів і сприяти їхньому розквітові. Партійний апарат мав відповідати за те, що послабив, нібито, боротьбу з куркулями і підкуркульниками, не вмів розпізнавати їх у колгоспах; не виявляв достатньої активности і т. д. А внаслідок, начебто, усього цього не зумів заготовити хліба стільки, скільки визначив затверджений в ЦК ВКП(б) плян. Виходить, «труднощі» були не в тому, що маса селянства в Україні гинула від голоду, укриваючи своїми трупами села, дороги й поля України, а в тому, що від тих селян партійний апарат не зумів заздалегідь вирвати хліба більше, ніж він вирвав. І тут, інтерпретуючи постанову ЦК і Раднаркому про колгоспну торгівлю, Сталін роз'яснював і повчав свій апарат, що та постанова, нібито, говорила сільським працівникам:
«...Не заслонюйте своєї уваги турботою про фонди та запаси всякого роду, не відхиляйтеся від головного завдання, розгорніть хлібозаготівлі від перших же днів та форсуйте їх, бо перша заповідь — виконання пляну хлібозаготівель, друга заповідь — засипання насіння, і тільки після виконання цих умов можете почати і розгортати колгоспну торгівлю».
У нормальній державі, де влада не є чужою окупаційною силою, чужою збройною диктатурою над народом, навіть важко уявити, щоб хтось з державного апарату міг дати таку дику інструкцію. У нормальних людських стосунках є закон, що працедавець у першу чергу має розплатитися з робітниками, Тут же ми маємо протилежне. Партійному апаратові і колгоспній адміністрації дається, та ще й у момент найтяжчого розгортання голодової катастрофи, ясна директива, непідлегла ніякому запереченню, що першою заповіддю є здача державі стільки хліба, скільки вона визначила. Коли це буде виконано — можна засипати насінньові фонди. А вже після виконання й цього завдання, цієї другої заповіді, можна почати продаж колгоспних лишків. Про розплату ж за трудодні хлібом із селянами, продуцентами його — ні слова. А в якому стані була ця справа видно із випадкових зауважень С. Косіора на пленумі ЦК КП(б)У на початку 1933 р. Він казав:
«Хиб у роботі колгоспів, особливо молодих, ще багато. Досі ще не закінчено розподілу прибутків за 1932 рік... За даними Наркомзему (розподілено, — Д. С.) по Одеській області — 5,2%, по Харківській області — 18,4%. Трохи краще стоїть справа (розплати, — Д. С.) у Вінницькій області — 31%. Щоправда, відомості ці неповні, але навіть, якщо і зробити певну прибавку на відставання звітності і недооблік, то і в цьому випадку слід визнати становище за абсолютно ненормальне».
Але ця констатація була зроблена між іншим, для годиться, щоб показати, що партія, мовляв, турбується про людей. Насправді основне завдання доповіді С, Косіора було — примусити партійний апарат видавити з села, з колгоспників і неколгоспників, максимум можливого хліба, не турбуючись тим, чим буде селянська людність харчуватися завтра.
Не згадав Сталін у своїй промові про розплату з селянами, з колгоспниками не тому, що він про них забув. Ні. Тому, що нормальна розплата з селянами-колгоспниками, поза декляративними заявами, не входила в його дійсні розрахунки. Досить уважно поперечитувати тодішні виступи Сталіна, а за ним Постишева і Косіора, щоб зрозуміти, що вся акція партійного апарату за розпорядженням з ЦК ВКП(б) була спрямована в Україні проти селянства. Була вона наперед добре розрахованим ударом по ньому. Цього прилюдно не говорилося, але це ясно розумілося і відчувалося, що селян можна виморювати, як рої бджіл у дуплянках. І заява Сталіна 19 лютого 1933 р. на першому всесоюзному з'їзді колгоспників-ударників про те, що «найближче завдання партії — зробити всіх колгоспників заможними», на тлі тодішньої голодової катастрофи, виглядає просто як грубий цинічний насміх всевладного сатрапа, розрахований на збаламучення темних голів ага безкритичність довірливих людей, і на те, що ніхто не насмілиться виступити з будь-яким запереченням.
У 1932—1933 рр. ми були свідками жорстокої політичної помсти всьому українському селянству за його непокірливість, його бунтівливість, за його невгаваючий спротив московським розпорядженням. ЦК ВКП(б) хотів тоді раз на завжди приборкати визвольні змагання українського народу. Для цього намічено було підірвати життьові сили українського народу і зломити хребет українському селянству, його основі.
Цим і пояснюється, що Сталін вважав за потрібне у своєму виступі на Пленумі висунути твердження, що хліба, мовляв, мало заготовлено тому, що «в колгоспах верховодили колишні білі офіцери, колишні петлюрівці і взагалі вороги робітників і селян». Вони, мовляв, винні у всіх нещастях. А за ним і С. Косіор у цитованій вже доповіді на Пленумі ЦК КП(б)У на початку лютого 1933 р. поставив своєму апаратові вже цілком ясне завдання:
«...вигнати з колгоспів, а також з апаратів МТС (щойно створених партією з перевірених людей! — Д. С.) і земорганів куркульські, петлюрівські, махновські та інші контрреволюційні елементи, дібрати для колгоспів міцнів більшовицькі кадри і завоювати в колгоспах міцну більшість».
Себто — дано було вказівки розпочати політичний терор проти всіх, хто виявляв невдоволення з політики керівництва партії, хто творив опозицію до його заходів, підганяючи усі ті опозиційні елементи під визначені категорії для полегшення з ними брутальної розправи. Втягши селян цілою низкою примусових заходів до колгоспів і здобувши від них «добровільні» писані заяви про вступ до колгоспів та передачу їм своїх земель, реманенту та худоби, партійний апарат мав тепер усіх запідозрених у непокорі і опозиції викидати з колгоспів, але без повернення їм їхньої землі, їхнього реманенту і худоби, від яких вони добровільно, мовляв, відмовилися на письмі. Це значило — прирікати їх на голодну смерть з їхніми родинами.
Цю партійну формулу-директиву, взяту з промови Сталіна і ще більш розгорнуту, С. Косіор лише у своїй доповіді на Пленумі ЦК КП(б)У повторив аж п'ять разів! Це ще раз ясно говорить про що саме йшлося для ЦК ВКП(б), і в який бік мали звернути увагу органи диктатури партії. Як видно, це завдання свідомо ставилося ще з самого початку першої п'ятирічки. Ф. Пігідо (за М. Ковалевськнм — «Україна під червоним ярмом») подає, як «Пролетарська Правда» ще 22. І. 1930 р. пояснювала, що колективізація сільського господарства має на меті:
«Знищити соціяльну базу українського націоналізму — індивідуальні сільські господарства.
А тому, що під «українським націоналізмом» розуміються національні прагнення українського народу, то цілком зрозуміло про що йшлося ЦК ВКП(б).



6. Реманент, коні і люди в Україні в турботах ЦК ВКП(б) в 1933 р.

На початку лютого 1933 р., коли голодна смерть косила в Україні незчислимі свої жертви, Постишев виступив у Харкові на Пленумі ЦК КП(б)У з доповіддю. У ній він постарався виявити себе дбайливим і хазяйновитим господарем. Він говорив:
«Їдеш іншим разом полем або виселком і бачиш: не раз трактор у болоті, з розкиданими частинами валяється, на полі плуги валяються, сівалки, борони ржавіють^ псуються і хоч би хто небудь з керівників звернув на це увагу, хоч би хто небудь з цих керівників обурився, хоч би кому з них серце заболіло з того, що колгоспне добро пропадає».
Звичайно, дуже шкода, що колгоспне добро пропадало, що пропадали наслідки людської праці. Але, як це не дивно, жалісливе господарське Постишевське серце не заболіло, і він не обурився, що скрізь по селах, по шляхах і полях, валялися людські трупи, дорослих і дітей. Про людей, про їхнє страшне нещастя, він у своїй промові не згадав жодним словом,
У тій же доповіді, говорячи про потребу добре підготуватися до наступної весняної сівби, П. Постишев згадав і про коней. Він казав:
«Третє найважливіше питання — готування до сівби ...Треба повнотою ліквідувати знеосібку в догляді за кіньми, прикріпивши коней до певних виробничих бриґад та конкретних осіб в середині цих бриґад, там, де вони ще не прикріплені. Треба разом з тим посиливши ветеринарний догляд за станом кінського поголів'я. Тут потрібне пильне партійне око».
Таку ж зворушливу турботу про коней виявив на тому ж пленумі і перший* секретар ЦК КП(б)У — С. Косіор. Та він там же виявив і джерело наснаги тієї турботи. Він говорив:
«Цими днями ЦК і РНК ухвалили розгорнуту постанову, в якій намічається ряд організаційних заходів, щоб поліпшити догляд коло коня. Колгоспи повинні не давати коням знесилюватися роботою. Адже скрізь і завжди падіж коней буває через те, що їх заганяють в роботі, не зважають на їхній фізичний стан. Цього року перед засівною кампанією треба дати коням, які мають робити в полі, місячний або мінімум тритижневий відпочинок ...
Треба негайно мобілізувати всю увагу партійних організацій, МТС, політвідділів, колгоспів і радгоспів на поліпшення догляду коня, встановлення справжньої відповідальности осіб, приставлених до цієї справи, організацію правильного і пильного годування коня, мобілізацію на це всіх наявних кормових ресурсів колгоспів і радгоспів».
Як бачимо, ЦК ВКП(б) і підлеглий йому уряд, а також усі його відпоручники по партійній лінії на місцях (в Україні — Постишев і Косіор) виявили неабияку турботу про те, щоб перед наступною весняною кампанією колгоспним коням дано було відпочинок, щоб їх піддано було доглядові ветеринарних лікарів, щоб їх достатньо підгодували і т. ін. Всім цим мали забезпечитися від можливого падіжу коней під час тяжкої весняної роботи в полі.
Чи виявили таку ж зворушливу турботу ЦК ВКП(б) і його агенти щодо людей, колгоспників, особливо ж в Україні, де вони — оті люди, колгоспники — в той час перебували в значно трагічнішому стані, ніж коні, масами вимираючи від голоду ? Так, виявили. Ми не знаємо, чи скрізь, бо за РСФСР, наприклад, ми на такі дані не натрапили. А щодо України, то це не підлягає сумніву. Але ця турбота виявилася в зовсім іншому напрямку, ніж можна було б сподіватися.
У журналі «Господарство України» ч. 1—2 за 1933 р. ми знаходимо статтю трьох авторів, в ній пишеться, яких організаційних заходів треба вжити по колгоспах, щоб під час наступної весняної засівної кампанії 1933 р. досягти якнайкращих наслідків. Для цього треба по колгоспах створити робочі бригади, призначити для них бриґадирів і розподілити поміж тими бриґадами усіх колгоспників. Кожна бригада має відповідати за конкретну доручену їй ділянку праці. У кожному колгоспі мають бути вироблені «правила внутрішнього розпорядку в бригаді». Члени бриґади мають дотримуватися «найсуворішої трудової дисципліни та цілковитого і повного виконання правил внутрішнього розпорядку». Ці правила мають обов'язково забезпечувати:
1) щоб кожен колгоспник бездоганно і, не відмовляючись, виконував доручену йому роботу;
2) щоб кожен колгоспник ставав на роботу у точно визначений від бриґадира час і не залишав роботу без дозволу останнього, серед дня або не закінчивши роботу;
3) роботу виконувати старанно, як до вимог аґротехніки, зооветмінімуму чи інших вимог, що їх встановлено від управи колгоспу;
4) під час роботи дотримувати суворої дисципліни і якісно виконувати доручене завдання.
Але особливо вартим уваги є наступний абзац із цієї інструктивної статті:
«За виконання цих зобов'язань кожен колгоспник має відповідати морально і матеріяльно. До заходів морального і матеріяльного впливу треба віднести: стягання вартости за перестої худоби з провини колгоспника, перевід на іншу роботу, що гірше оплачується, зменшення розцінок і таке інше; зауваження, догану з оголошенням у пресі, чи на загальних зборах бриґади, або колгоспу, догану з попередженням про виключення із складу бриґади, колгоспу і — виключення».
Стаття в «Господарстві України», центральному органі Держпляну УССР, це — директивна стаття. Як бачимо з неї, колгоспників мали взяти в добрі шори. Мали зобов'язати їх якнайкраще виконувати покладену на них роботу. Загрожено їм відповідальністю не лише моральною, а й матеріяльною. Одне слово, докладно визначено їхні обов'язки. Але нічого не сказано про їхні права і не зроблено цілком ясного визначення їх та не сказано, чим ці права колгоспників забезпечені. Не сказано, чи має колгоспник якесь право сам обирати собі роботу. Не сказано, як, в якому розмірі і коли мають з ним розплачуватися. Не поставлено в умову, щоб лікарі оглядали колгоспників бодай так, як ветеринари мали оглядати коней. Не сказано, чи мала адміністрація забезпечити, щоб колгоспники мали силу працювати і бути нагодовані тощо. З практики ж знаємо, що колгоспник мав працювати абсолютно не знаючи, скільки грішми і натурою видадуть йому за його працю. Йому записували тільки трудодні. Знаємо також, що остаточний розмір оплати з'ясовувався, і вона видавалася лише в кінці року, в залежності: а) від кількости записаних йому трудоднів і б) від наявности грошових прибутків та натуральних лишків, що їх держава залишить колгоспові. Колгоспник і його родина тим часом мали існувати з того, що давала їм їхня маленька присадибна дільниця, засаджувана переважно картоплею та буряками. Знаємо, нарешті, що за поточний 1932-33 рік до лютого 1933 р. розплата з колгоспниками в Україні не була здійснена. У цьому признався сам Косіор на пленумі ЦК КП(б)У в лютому 1933 р.
Але навіть при цьому способі розплати з колгоспниками, коли люди мусили працювати цілий рік, не знаючи, що за це вони, кінець-кінцем, дістануть, існували, крім того ще й кричущі зловживання з боку колгоспної адміністрації, призначеної від партії. Цих зловживань було так багато і були вони такі нестерпні, що Косіор змушений був бодай для годиться про них на пленумі згадати, щоб у цей спосіб зняти з керівництва партії відповідальність за них. .Він казав:
«Ось лист колгоспника Онищенка з колгоспу «Соціялістичний штурм» до редакції газети «Колгоспне Село»:
«Я, колгоспник колгоспу «Соціалістичний штурм» (Валківського району на Харківщині), працював увесь час на польових роботах, оцінка трудодня була багато менша за фактичну вартість. За день (праці, — Д. С.) писали 50% і 75% трудодня. Я за весь період польових робіт, а також і дворових працював щодня. Зарік мені нараховано 185 трудоднів. А правління колгоспу, як голова, заступник, рахівник, секретар, табельник, бриґадир і польовод нарахували собі за фактично пророблений день від 125% до 175% трудодня. Тепер, наприклад, голова колгоспу має за звітний рік 525 трудоднів, рахівник має 450 трудоднів, приблизно стільки ж одержали і працівники контори. Я ж працював у полі, а рахівник у конторі, він одержує на 450 трудоднів продуктів, а я на 185 трудоднів. Виходить, що член правління або працівник контори одержав вдвоє більше хліба, ніж польовий робітник».
Читання цього листа Косіор закінчив таким евфемістичним зауваженням:
«Цей лист, як у дзеркалі відбиває те становище, яке ми в багатьох випадках маємо в колгоспах, внаслідок плутання і формального підходу до оцінки праці».
Пленум ЦК КП(б)У відбувався на початку лютого 1933 р., себто, як вже підкреслено, в час найтяжчої голодової катастрофи. На вулицях столиці УССР валялися трупи селян, що йшли сюди шукати собі порятунку, але гинули на вулицях, знесилені голодом. Не більш як через місяць мали по всій Україні широко розпочатися польові роботи. Тому питання про харчування людей, з якими колгоспи, як свідчив сам С. Косіор, у величезній більшості не розплатилися за працю за попередній рік, мало стати перед керівництвом партії у всій широчині. І воно, як видно з доповіді С. Косіора, займало увагу партійного керівництва. Але в якому ж напрямку ставилося це питання і давалися напрямні щодо його практичного вирішення?
У промові на Пленумі ЦК КП(б)У 10.VI.1933 р. П. Постишев згадуючи про ситуацію щойно закінченого 1932-33 сільськогосподарського року, говорив:
«Я міг би навести одну з постанов Одеського обкому 1982 р., який напередодні збирання дає таке «сердобольне» гасло:
«Перший гектар обмолоту — на громадське харчування». Чи треба спеціяльно спинятися на всій неправильності цього гасла? Адже це гасло відсувало завдання хлібоздачі державі на другий плян, висовуючи, як першочергове завдання, забезпечення громадського харчування. Хіба це неяскравий зразок того, як деякі наші обкоми пленталися в хвості споживацьких тенденцій колгоспників, що використовуються клясовим ворогом у боротьбі проти інтересів пролетарської держави?».
«Клясовий ворог» згаданий тут, як звичайно, тільки з демагогічною метою, щоб затуманити суть справи, відвести увагу від основного. Як видно із згаданих у підрозділі 3 розпоряджень керівників Оріхівського району, самого ЦК КП(б)У і згаданого тут розпорядження керівників Одеського обкому, серед членів партії в Україні викристалізувалася думка, що держава існує для людей. Тому потреби працюючих мас в Україні мусять стояти на першому пляні, особливо ж у момент голодової скрути, їх, ці потреби, має задовольняти державний апарат, використовуючи для цього усі свої засоби. У Москві ж, в ЦК ВКП(б) стали на супротивну позицію: люди існують для потреб керованої ним держави. Відси повчання Сталіна у виступі 11 січня 1933 р. в Москві на Пленумі ЦК і ЦКК ВКП(б), де він у час розгортання страшної голодової катастрофи в Україні, про яку не згадав і словом, виголосив свої «заповіді»:
«...перша заповідь — виконання пляну хлібозаготівель, друга заповідь — засипання насіння і тільки після виконання цих умов можете почати і розгортати колгоспну торгівлю хлібом».
Про розплату натурою з колгоспниками, що тяжко в той час голодували, навіть не згадано. Це у пляни ЦК ВКП(б) не входило. Навіть навпаки — застерігалося проти цього. С. Косіор, після одержання зауважень з Москви в лютому 1933 р. на Пленумі ЦК КП(б)У говорив:
«У нас були такі факти, коли колгоспи платили, і до того дуже щедро, хлібом за найману працю (очевидно, коли не вистачало своєї робочої сили в час голодного знесилення колгоспників, — Д.С.) Дуже багато колгоспів розплачувалося хлібом. Все це коштувало багато хліба».
Виходить, що колгоспи мали б розплачуватися за роботу грішми, за які не можна було купити хліба, бо вільний легальний продаж його не існував. І далі С. Косір продовжував:
«Тепер у ряді районів громадське харчування знову починає відновлюватися. Я маю на увазі не громадське харчування в широкому розумінні цього слова, а тільки видачу хліба. Очевидно треба буде цілком відмовитися від витрачання хліба на громадське харчування з тим, щоб хліб видавати індивідуально колгоспникові, залежно від наслідків праці».
Кілька разів С. Косіор у своїй доповіді підходив з різних боків до справи громадського харчування колгоспників, але кожного разу для того, щоб всіляко застерегти від зайвої витрати хліба і шукаючи кожного разу все нових способів, щоб видачу його взагалі звести до мінімуму. В цьому відношенні коні в Україні виявилися в кращому становищі, ніж колгоспники.
У резолюції, що її ухвалив Пленум ЦК КП(б)У 7 лютого 1933 року після доповідей С. Косіора та П. Постишева є аж дев'ять розділів: 1) про організацію праці в колгоспах, 2) про збирання насінфондів, 3) про реманент і готування тракторного парку, 4) про готування живої тяглової сили, 5) про заходи для піднесення врожайности, 6) про роботу МТС і політвідділів, 7) про проведення сівби в радгоспах, 8) про сівбу в одноосібнему секторі, 9) про організаційно-партійну роботу на селі. Немає тільки десятого і основного розділу: про будь-яку допомогу тим, що масами вимирали на селі від голоду, а в тому числі — переважно колгоспники. Чому? Відповідь може бути тільки одна: вимирання мільйонів українських селян було здійсненням бажання ЦК ВКП(б). Через це він не тільки не поспішав з допомогою, а навіть заборонив прилюдно згадувати про наявність голоду. А що робилося для дезінформації в цій справі закордону, яскраво змальовано в спеціяльній праці Мілени Рудницької.
 

<< НА ПЕРШУ