ДИКАНСЬКА СЕЛИЩНА РАДА


Белей Василь, його дружина і 4-ро дітей.
Бражник Марина Василівна, її мати і 4-ро дітей. с. Василівка.
Воронянська Марія, її мати і 3-є дітей.
Воронянська Олена, її мати і 5-ро дітей.
Гальченко Андрій, його дружина, мати, брат і 7-ро дітей.
Жук Василь, його дружина, мати і 2-є дітей, с. Василівка.



Смт ДИКАНЬКА


Авраменко Андрій
Губа Федір
Губа Федір, його дружина і 2-є дітей. Поховані на кладовищі.
Кухар Олександра Василівна
Мацаренко Олександр
Москівець Горпина Яківна
Оксьоменко Марена
Романицький Сергій Васильович
Смиш Федір - сім'я із 5-ти чоловік.
Юхименко Дмитро
Шаповал Мусій
Шаповал Харитон
Куріпта Григорій
Куріпта Сергій

Село ТРОЯНИ (знято з обліку)


Троян Іван П., його дружина, мати, батько і 3-є дітей.
Яремченко Григорій
Яремченко Катерина
Яремченко Марко
Яремченко Христина

АНДРІЇВСЬКА СІЛЬСЬКА РАДА
Село ІВАШКІВКА (знято з обліку)


Гринько Макар Михайлович, 1902 р.
Гринько Мина Макарович, 1922 р.
Гринько Ольга Іванівна, 1930 р.
Гринько Степанида Федорівна, 1913 р.
Мороховець Володимир Федорович, 1927р.
Мороховець Гаврило Вакулович, 1895 р.
Мороховець Григорій Федорович, 1924 р.
Мороховець Костянтин Гаврилович, 1928р.
Мороховець Костянтин Михайлович, 1894р.
Мороховець Лідія Федорівна, 1930 р.
Мороховець Михайло Вакулович, 1892 р.
Мороховець Полікарп Михайлович, 1910р.
Мороховець Хатина Михайлівна, 1887 р.
Мошенець Григорій Савич, 1924 р.
Ставковий Павло Омелянович, 1928 р.
Чопівська Євдокія Андріївна, 1862 р.
Юрченко Ігор Федорович, 1915 р.
Юрченко Марія Федорівна, 1917 р.
Юрченко Федір Прокопович, 1892 р.

БАЙРАЦЬКА СІЛЬСЬКА РАДА
Село БАЙРАК


Авраменко Іван, його теща і 5-ро дітей.
Говтяниця Пилип, його дружина і 2 сини.
Гончаренко Василь, його дружина і 4-ро дітей.
Дядюра Марія і 3-є дітей.
Капустян Гаврило і 2 його сини.
Капустян Ольга і 5-ро дітей.
Карпенко Євдокія, її мати і 5-ро дітей.
Микола - невідомий чоловік. Помер на садибі г. Капустяна.
Олійник Терентій, його дружина, мати і 5-ро дітей.
Петренко - сім'я із 6-ти чоловік.
Семко - сім'я із 7-ми чоловік.
Семко Наталія, її мати і 6-ро дітей.
Сердюк, його дружина, батько, мати і 4-ро дітей.
Федорченко - сім'я із 8-ми чоловік.
Харченко Петро, його мати, дружина і 5-ро дітей.
Шило Дмитро, його батьки, дружина, 2 сини і 3-ри дочки.

БАЛЯСНЕНСЬКА СІЛЬСЬКА РАДА
Село БАЛЯСНЕ


Батрак Василь В., його дружина і 4-ро дітей.
Вовк Меланія, її мати і 2-є дітей.
Гарус Мотрона і з'їдена нею 3-річна дитина.
Головко - сім'я із 4-х чоловік.
Григоренко - сім'я з 4-х чоловік
Григоренко Марія, її сестра і 3-є дітей.
Даниленко - сім'я із 5-ти чоловік.
Дядюра - 2 дівчини.
Жінка (прізвища немає) померла на лану при прополці буряків.
Жук - сім'я із 6-ти чоловік.
Задорожні - сім'я із 2-х чоловік.
Климко Тетяна і 4-ро її дітей.
Марина, 18 років.
Мельник Павло, 3 роки.
Остріжна Ганна і її дочка, яку вона з'їла.
Слюсар Антон, його дружина, їх 3-є дітей.
Терещенко - 2-є дітей.
Швед - сім'я із 2-х чоловік.
Шумейко Марія і 3-є її дітей.
Шумейко Платон, його дружина, і 4-ро дітей.
Ярошенко В. - сім'я із 7-ми чоловік.

Село ПОПІВКА


Бражник Мефодій, його батько і 2 брати.
Герасименко - сім'я із 7-ми чоловік.
Коротченко Дмитро, його дружина Ірина і 4-ро дітей.
Ландар - сім'я із 4-х чоловік.
Ландар Варвара і 3-є дітей.
Онищенко Євдокія, її сестра, племінниця і 3-є дітей.
Плигач Орина, її батько і мати та 2 брати.
Попенко Марина, її батько і бабуся.
Яковенко Христя і 4-ро дітей.

ВЕЛИКОБУДИЩАНСЬКА СІЛЬСЬКА РАДА
Село ЧЕРНЕЧИЙ ЯР


Власенко Василь, його батько і 5-ро дітей.
Гармаш Олена і 5-ро дітей.
Головко Віра, її мати і 4-ро дітей.
Даценко Іван, його дружина і 3-є дітей.
Павлюченко Тетяна і 4-ро її дітей.
Терещенко Домаха і 2 її сини.
Терещенко Марія, її свекруха і 5-ро дітей.

Село ПИСАРІВЩИНА


Оніпко - сім'я із 6 чоловік.
Павленко Василь - сім'я із 5-ти чоловік.
Ярошенко Іван - сім'я із 7-ми чоловік.


ВОДЯНОБАЛКІВСЬКА СІЛЬСЬКА РАДА

Бабанська Марія, її мати і батько та 3-є дітей.

НАДЕЖДИНСЬКА СІЛЬСЬКА РАДА


Карнаух Федір і його діти: Сава і Микола.
Стокіз Афанасія і її батько Самійло.
Литвин Євдокія, її сини Іван та Зіновій і невістка Векла.
Озірний, його дружина і 8-ро дітей.
Озірний Нечирір і його дружина Пелагея.
Клочко Устина, її чоловік і 3-є дітей.
Озірний Семен, його дружина Євдокія, їх діти: Ольга, Григорій, Василь, Ганна і 1 дитина без імені.
Папуша Лаврентій, його дружина Горпина і діти: Ганна, 1922 р., Микола, 1923 р., Григорій, Іван, Марія.
Папуша Трохим, його дружина і 5-ро дітей.
Прядко Мартин і його дружина Устина.
Стокіз Онуфрій і його дружина Тетяна.

Село НАДЕЖДА


Вишкварок Ганна і 4-ро її дітей.
Вишкварок Іван, його брат і2 сестри.
Гордієнко - сім'я із 5-ти чоловік.
Гордієнко Василь і 2 його брати
Гордієнко Тамара, брат і 3-є дітей.
Гордієнко Тимофій, його батько, брат і 2 сестри.
Завгородній Мусій, його дружина, брат, сестра і 3-є дітей.
Завгородня Тетяна і 3-є дітей.


Село КЛИМІВКА


Галата Катерина, 2 її брати і сестра.
Гиренко Віктор, його дружина і 7-ро дітей.
Грицай Петро, його дружина, мати і 2-є дітей.
Грицай Уляна, її брат і 3-ри сестри.
Довгопол - сім'я із 6-ти чоловік.
Захарчук Ольга і 3-є дітей.
Ільченко Максим, його дружина, брат і 4-ро дітей.
Калашник Уляна, її мати, батько і 2-є дітей.
Калашник Федір, його дружина, сестра і 3-є дітей.
Каплун Митрофан, його батьки і 4-ро дітей.
Каплун Христя і 3-є дітей.
Литвиненко Ольга і 2-є дітей.
Литвиненко Уляна, її мати і 4-ро дітей.

Село КОКОЗІВКА (знято з обліку)


Ярошенко Ілля, його дружина і 3-є дітей.

НЕЛЮБІВСЬКА СІЛЬСЬКА РАДА
Село НЕЛЮБІВКА


Нелюба Василь, його дружина і 4-ро дітей.
Нелюба Ганна, її мати і 3-є дітей.
Нелюба Н. - сім'я із 8-ми чоловік.
Коваленко Ольга і 4-ро дітей.
Скорик - сім'я із 6-ти чоловік.

ОРДАНІВСЬКА СІЛЬСЬКА РАДА
Село ГРИНІ (знято з обліку)


Гринь Варвара, її мати, 2 брати і 3-є дітей.
Гринь Трохим, його дружина, батько, мати, брат і 3-є дітей.
Павленко Іван, його дружина Ольга і 4-ро дітей.

СТАСІВСЬКА СІЛЬСЬКА РАДА
Село ПЕРЕКОП (знято з обліку)


Курбала Антон Іванович, його дружина і 2 сини і дочка.
Курбала Євгенія і 3-є дітей.



Села, зняті з обліку


Васильченко Петро, його дружина, 3-ри сини, 2 дочки, с. Носівка.
Задорожний Терентій, його дружина, мати і 5-ро дітей, с. Підгорянина.
Петра Ганна Петрівна, її мати, 2 брати і3-є дітей, с. Кіблицькі.
Петра Марина, її 2 сестри, мати і 3-є дітей, с. Кіблицькі.
Плюйко Сава
Скорик Василь, його дружина, мати і 2 дочки і син, с. Кіблицькі.
Скорик Ольга Василівна, її 2 брати, сестра, 3-є дітей, с. Малютівка.
Танцюра Ірина
Танцюра Павло
Терещенко - сім'я із 6-ти чоловік


БУГАЄВИЧ ІГОР ВАСИЛЬОВИЧ, 1921 р. н.
Крізь роки мого життя я бачу давнє українське село Диканьку з стріхочубими хатами, з дебелими дядьками, які тримали коней і волів, орали і засівали свою землю, які їли свій хліб у поті чола, як те заповідали їх предки і древні боги.
І ось на ту благословенну землю прийшов новий Чінгісхан - Сталін, невмолимий, жорстокий і облудний.
Розпочалася біда, коли я вже вчився у третьому класі у Олександри Василівни Кухар. Одного разу в класі вона сказала:
- Діти, ідіть додому і вмовляйте своїх батьків вступати в СОЗ. Там буде щасливе заможне життя.
Я підійняв руку:
- А я живу в бабуні, вона вже стара робити в СОЗі.
- Тоді вмовляй сусідів.
Завдання, що й казати, було непросте. У одного сусіда Андрія Авраменка був син-приймак Костя, з яким я часто бився, то була чужа територія. З другого краю жив Мусій Шаповал - бородатий похмурий дід, як з церковної ікони. Сини його вже були дорослі. Здибати того Мусія можна було за хатою під нашим тином. Довго я чатував, і врешті він з'явився.
- Діду Мусій! Казала наша вчителька, щоб ви записувалися до СОЗу. Там буде щасливе і заможне життя...
Від моїх слів Мусій спершу отетерів, навіть штани покинув розстібати, а потім вибухнув лайкою:
- Ач яке кляте! Де таке й узялося!
Майже такі успіхи в пропаганді нового щасливого життя були і в моїх товаришів. Коли один з них, Сергій, запропонував батькові Грицьку Куріпті писатися до СОЗу, той відлупцював його очкуром, а Марена Оксьоменчиха з того ж приводу напхала синові Сашкові у штани кропиви.
Один лиш Митько Юхименко мав значний успіх - йому вдалося записати до СОЗу батька і свого дядька, за що був нагороджений у школі вишитою сорочкою з майна розкуркулених. Але ми йому не заздрили. Певно тому, що бачили, як провадилось те розкуркулення.
Десятилітнім хлопчиком я спостерігав, як нашого сусіда через леваду вивозили на Соловки. Не знаю вже, скільки в того Башевського було землі, але мав коней, дві корови і хату міщанського типу (потім у ній була колгоспна контора). Збігся на подвір'я Башевських увесь наш куток. Комісія за участю міліціонерів описала худобу і майно, потім запрягли гарбу і почали виводити Башевських з хати. Старий з сином якось ще йшли, а матір і дочку несли на руках, як мертвяків. Вони щосили голосили, пручалися і хапалися за стовпи на ґанку.
Але й після розкуркулення селяни в СОЗ не пішли. І тоді в тридцять першому році почалася нескінченна викачка хліба. Повністю був відібраний новий врожай. Формування із активістів під дивною назвою "буксир" никали в Диканьці по селянських дворищах і вимітали хліб до зернини. За ними їхали вози, на них вантажили збіжжя. Одного погожого дня валка "буксира" завітала і до нашого дворища, до бабусі Горпини Яківни Москівець.
- Давай хліб, стара! - вигукнув керівник "буксира" Сашко Мацаренко в хромових чоботях, в галіфе і при нагані.
Хліба у старої не було. Сашко залізним блискучим щупом поштрикав у долівку, вибив дірку в комині, пошукав у службах і з тим рушив далі. (За фашистської окупації Мацаренко став начальником диканської поліції).
Було заборонено збирати на полі колоски. Коли одного разу я пішов з торбою на стерню, то ледве ухилився від нагая об'їждчика, а Мусіїшиного Ілька він так оперіщив по спині, що просік шкіру.
Сталіну не вдалося загнати селян в СОЗи терором розкуркулення. І він вирішив досягти цього голодним мором... Дядьки чухали свої кудлаті потилиці, але до СОЗу не йшли.
Справжній голод розпочався під весну тридцять другого року. На жорнах мололи жолуді та дубову кору. А потім сушили цвіт акації, бузку, траву, і господині із усього того пекли "хліб". Скоро поїли собак (кішки розумніші, повтікали до лісу і там здичавіли). Ловили горобців, споживали жаб і слимаків-равликів. Прогрес - хоч за жабами наздогнали Європу...
Першим від голоду на нашій вулиці Новостроївці помер Федір Губа. Жив він самітником у старезній хаті. Син його Іван служив у лавах славної РСЧА, і Федору видали допомогу - торбину посліду. Старий наварив з нього куті, наївся і поліз на піч, а вже звідти витягли його мертвим. Померло ще кілька старих людей.
Весною вже насправжки голодували наші вчителі, не забезпечені власним господарством. Пам'ятаю, як злостивий за своє другорічництво Сергій Куріпта запитав Сергія Васильовича Романицького, завідуючого школою:
- А чого це ви, Сергію Васильовичу, опухли?
Знітившись, учитель вийшов з класу, хоч урок лише почався.
В центрі Диканьки під будинком райвиконкому знаходилася "підземельна", де ув'язнювали "куркулів" і "підкуркульників". Ми, учні, з острахом дивилися на ґратчасті віконця підвалу, з яких іноді визирали страшні арештантські обличчя. Мертвяків звідти вивозили на наше нараджівське кладовище. Там їх без труни заривали у неглибокі ями, які копали під наглядом міліціонерів живі в'язні.
У кого були золоті і срібні речі - монети, каблучки, сережки, - спішили віднести їх в Полтаву до торгсину (торгівля з іноземцями). В народі абревіатуру розшифровували зрозуміліше: "Товарищи, революция гибнет, Сталин истребляет народ!" Мій менший дядя, Костя, поніс у той торгсин дідову срібну медаль "За усердие" і золотий бабин хрестик. На дорозі в диканському лісі його хотіли пограбували двоє напасників, але він дременув так, що його не впіймали. На третій день приніс торбину пшона. Ціна на стакан пшона піднялася до 25 карбованців і вище.
Знайшлися "іноземці" і в самій Диканьці. Влітку тридцять другого року по селу пішла чутка про пограбування склепу-усипальниці князів Кочубеїв підлісною Миколаївською церквою. У склепі було кільканадцять гробів із білосніжного мармуру з висіченими гронами і листям. З іншими хлопчаками бігав і я дивитись на побиті гроби. У їх віках зяяли проломи, через які грабіжники вигрібали з домовин прах з ювелірними прикрасами і складали його в мішки. У склепі було тісно і темно. Здобич віднесли у вибалок за церквою і там при світлі багаття шукали золото, яке могло бути на покійниках. Потім приблудні пси обгризали з кісток залишки тліну (мертвих князів звозили до Диканьки в запаяних цинкових трунах). Справдилися пророчі слова Кобзаря про Кочубеїв-Ногаїв: "І стане купою на купі смердячий гній, і все те, все потроху вітер рознесе". Що ж, історія віддячує неправедним владикам, але краще було б їй робити це не в такий спосіб. Грабіжників не знайшли - та, певно, не дуже й шукали.
Голод погнав-таки селян до СОЗу - працюючим давали там приварок і макуху. Ходив і я на созівські лани виполювати в посівах осот. Пам'ятаю, за Миколаївським лісом стояв багато-відерний казан, і в ньому варили кандьор з магари - дрібніших за пшоно жовтих зернят. І звідки в біса ця магара взялася на Україні? її тут зроду не сіяли. Тут же видавали по кавалку макухи. І де тільки її настачили? (Це як нині: в магазинах повно свинячих голів, але немає свинини).
Якось на фермі молодиця Оришка Кухарчиха сказала:
- Юрко! - (так переробили моє ім'я) - продай мені макуху. Скільки ти хочеш? - і вона заховала мій шматок під хвартух.
- Як тобі, Оришко, не страмно?! - втрутилася інша молодиця. - Навіщо облуплюєш хлопцеву макуху?
Звісно, голод не тітка...
Ось так розпочиналася робота в колгоспі "Червоний інтенсивник". Що воно означало, ніхто з дядьків, навіть найграмотніших, не торопав. Тому в народі йому дали зрозумілішу назву - "Червоний індус". Другий диканський колгосп, на Чигрівці, був наречений не менше поетично - "На руїнах минулого". Не інакше тоді в диканських секретарях ходив якийсь поет-гуморист. Тоді "індусами" називали індивідуальників, які до СОЗу не йшли. Диканський фольклор досить тонко пояснював соціальну різницю двох основних категорій селян того часу:
Індуси пасуть гуси, А созівці бугая, Індуси їдять гуси, А созівці журавля.
Певно, йшлося про того журавля, що в небі, - з відомої приказки.
Селянські дворища пустіли - молодші й сильніші тікали в міста. З сусідських дворів подалися в Полтаву і далі сини Харитона Шаповала, Данила Колісника, Федора Губи та інші. Був прибуток і до Диканьки, деякі вдовиці розжилися чоловіками, як наприклад, Олянка Кузьменчиха: до неї прибився бравий козак з Катеринославщини - Сафрон Буланий. Його як розкуркуленого везли на Північ, але він зі станції Божкове, навпроти Диканьки, накивав п'ятами і прибув у наше село.
Як виживали наші сусіди? Кожний рятувався як міг. Той же Сафрон, який працював у СОЗі біля зерна, йдучи з.роботи, засипав його у халяви. Михайло Оксьоменко влаштувався кухарем в Писарівщанському зооветтехнікумі і таємно приносив своїм трьох синам крупу чи м'ясо. Марко Шаповал закопав свій хліб у лісі, що його ніякий "буксир" не зміг витягти на Полтаву-Південну. Грицько Куріпта зладнав жорна і брав мірчук - жменю зерна з черпака. Ще один сусід, Юхим Гребінюк, ловив собак та котів, шкури з них здавав на заготівлю, а м'ясо споживав, за що отримав ім'я Кошкодьора, під яким і ходив до смерті. А дід Федір Слиш пішов десь старцювати на Полтаву та там і пропав І був він такий не один.
Тридцять третього року, ще як сніг лежав, у школі почали давати гарячі сніданки, але не всім, а лише дітям службовців і сиротам. Таких набралося кілька десятків. Я теж потрапив до їх числа - мій батько Василь Іванович, червоний командир, загинув, у громадянську при обороні Полтави при нашесті Денікіна (тому сусіди, зокрема згаданий вище дід Мусій, іноді гримали на мене за мої хлопчачі шкоди: "Ти - комунистий!" Батько справді був комуністом, але з приставкою "боротьбіст". За нього я отримував пенсію - 60 карбованців на місяць).
Отож наша шкільна сторожиха, яка стала куховаркою, приносила з районного дизельного млина відро муки (видавав її завмлином Сашко Воронянський, донька якого Шура вчилася в одному класі зі мною). В школі, в сторожці, на плиту ставили відра і в них варили галушки чи затірку на воді, з сіллю, але без засмажки. Спершу ми їли їх по класах і ділилися з тими, кому галушок не давали, а потім нас почали заганяти на великій перерві в окремий клас, як у спецрозподільник, куди інших учнів не пускали. Пам'ятаю, що своїм дитячим серцем я відчував ту соціальну несправедливість: адже голодували всі. Вариво давали і нашим учителям, також по череп'яній мисці. Пам'ятаю, як одного разу у якійсь справі я зайшов до учительської і побачив, як наш учитель мови Кузьма Кузьмович Сушич обережно переливав затірку із миски в баночку для своїх двох малолітніх дітей. І хоч був я тоді розбишакою і часто воював з "Кузьмою", серце моє стиснулося.
Вже після війни, коли я сам став педагогом і до того ж колекціонером-філокартистом, до моїх рук потрапила на обміні в ленінградському клубі збирачів листівка з надруком: "Дитяча секція Червоного Хреста повинна організувати гарячі сніданки для школярів". Листівка була видана в період голоду Харківським обласним комітетом Червоного Хреста (Диканька тоді належала до Харківської області). На листівці зображено школярів, які снідають. Не дуже чіткий друк, але як голосно він стукає нині в моє старече серце, коли я розглядаю листівку і згадую біду мого народу. Святе спасибі тим людям із Червоного Хреста, які боронили як могли дітей у той тяжкий час.
Щоб не повертатися знову до своєї філокартії, зазначу, що в моїй багатотисячній збірці україніки є ще одна листівка, яка прямо стосується голоду на Україні. Видана вона вже за нашого часу ("Мистецтво", 1970), але твір, з якого вона відбита, був створений в часи голоду художницею О. Б. Сахновською (1902-1958). Вона свідомо пов'язала голод на Україні з ювілеєм великого Кобзаря - 120-річчям з дня його народження. Адже Кобзар - захисник нашого народу. її гравюра на дереві відбиває промовисту символіку голоду: вивіз хліба під прапорами, розпач і тугу селян, фігуру діда-жебрака, засохле дерево, недіючий вітряк і портрет Кобзаря, який у сумній і тяжкій задумі схилив голову перед народним горем.
А голод продовжував нуртувати особливо важко до жнив тридцять третього.
Услід за іншими земляками мій дядько Кость подався на шахти Донбасу, де робітникам видавали хліб. Залишився я з бабунею. Ми б нізащо не вижили, якби моя мама не присилала нам з Ленінграда сухарі. Городину і садовину ми поїли ще взимку, ялова корова Мариська перестала доїтися, за мою пенсію важко було щось купити. Отож ленінградські сухарі і стали основою нашого існування.
Одного разу посилку приніс до нашої хати сам поштар у супроводі начальника пошти, якогось активіста з сільради і нашого сусіда Марка Шаповала - за понятого, чи що.
- Щось до вас часто приходять посилки, - сказав начальник. - Чи нема в них чого недозволеного? Врем'я тепер опасне.
- Та що там може бути опасне, - відповіла бабуся. - Це мати Юрка присилає нам сухарі.
- Зараз ми це взнаємо, - відповів начальникі почав відбивати кришку з посилки. - Ти диви, таки сухарі, та ще й білі є, - здивувався начальник. - Давно вже я їх не бачив.
Жадібні руки поштової комісії потяглися до ящика, брали сухарі, пробували на зуби і нишком совали по своїх кишенях. Лишилася яка половина.
Так мене мати рятувала від голоду. Вона була співачкою українських народних пісень в Лендержестраді і жила з вітчимом у Ленінграді. Там була карткова система постачання і не надто сито. Посилки приходили чимдалі рідше. Бувало, я інколи цупив у баби який сухар і виносив хлопцям, ділили його на шматочки і споживали. Але коли я одного разу подав дівчивці-жебрачці (а вони йшли чередою) якусь крихту, бабуня це помітила і почала замикати залишки сухарів у скрині. А скоро вони скінчилися зовсім.
Раптом приїхала мама, і було вирішено, що вона візьме мене в Ленінград, хоч і тулилася вона з вітчимом у одній кімнатці.
Полтавські враження від нашої подорожі відбилися в моїй пам'яті в кількох епізодах. Ми довго сиділи в залі чекання вокзалу - потяг на Харків мав прибути пізно вночі. За мирного часу ця станція була майже пуста, а нині забита міхоношами. Жебрали діти і старі - їм майже нічого не подавали. Запам'ятав, як за буфетним столиком якийсь військовий їв курку і кісточки кидав на підлогу, а дівчинка мого віку хапала їх і пожадливо гризла. Ціни в буфеті були дикі, ніхто нічого не купував. Посадка на потяг була важкою - юрбою штурмували вагони, провідники не пускали, якимось чудом вдалося нам сісти, як паротяг уже дав гудок.
До Харкова ми прибули вдень. Я ще ніколи не бачив стільки людей разом, як на столичному вокзалі. Були це переважно сільські дядьки й молодиці. Навіть мені, дванадцятирічному сільському хлопцеві, було видно, що українське село зрушилося і багато селян тікало з нього світ за очі. Навколо лунала соковита сільська мова, якої в пізніші часи я вже не чув. Люди сиділи на лавах, лежали попід ними, між ними і де тільки можна. Все це близько нагадувало розворушений мурашник. Але дехто вже не ворушився, і таких час від часу виносили санітари. Так столичний вокзал став останнім прихистком для окремих гречкосіїв. Не знаю вже, як мамі вдалося закомпостувати квитки, але під вечір ми сіли на московський потяг. Пасажирів було - як оселедців у діжці. Сливе під кожною лавою покотом лежали люди. Провідники виштурхували їх геть, але тут же налазили інші. Голод гнав людей з рідного краю. Під нашою лавою лежав сумний бородатий дід, який чимось нагадував нашого диканського сусіда Мусія Яковича, але наш сусід у голод помер. Коли ми їли, я покрадьки кидав щось під лаву.
В Диканьку я повернувся вже восени, коли голод почав вщухати.

ВАСИЛЬЧЕНКО ЛАРИСА ВАСИЛІВНА, с. Білики
Восени 1932 р. я разом з бабусею переїхала жити до бабусиних батьків, зовсім стареньких моїх прадідуся і прабабусі в село Білики на Полтавщині. Вони не були колгоспниками, бо були такі бідні й такі старі, що ніхто в колгосп їх і не звав. Не мали ні землі, ні худоби. Мати тоді навчалась на курсах рахівників у Харкові, батько був у рядах Червоної Армії. Жили дуже бідно. Єдиною їжею були насушені прабабусею влітку різні трави, ягоди, гарбузи. Були буряки, картопля. Та цього вистачило ненадовго. Хліба зовсім не було. Хворів дідусь і перед Новим роком помер. Ні в кого не було сили іти на кладовище, тож і поховали дідуся в садку. Так тоді робили всі в селі. Залишились ми втрьох. Пам'ятаю, що нам зовсім не було чого їсти. Та ось мама прислала трохи грошей, і бабуся купила у когось 5 фунтів проса. Чомусь так ясно пам'ятаю, як бабуся казала: п'ять фунтів, ціле багатство! Висипали ми просо на лист, сушили на печі, і так гарно було пересипати його в руках, оберігаючи кожну просину, знаючи, що це наше спасіння. Я стовкла в ступі трохи того проса, і ми вже їли такий добрий пшоняний куліш!
Одного дня прийшла до нас в дім молода жінка і почала щось шукати. Я сиділа біля хворої прабабусі на ліжку і не могла зрозуміти, що вона шукає. А шукала та жінка і під подушкою у прабабусі. Та ось вона залізла на піч і зняла звідти лист з просом. Тільки тоді, як вона почала зсипати те просо в торбину, я зрозуміла, що вона просо забирає, що не буде нам ні кулешу, ні спасіння. І пам'ятаю плач бабусі, її прохання, вмовляння. А потім біля порога бабуся впала на коліна, простягала руки і знову просила, щоб вона, Тоня, Тонічка, пожаліла хоч малу дитину. Та жінка переступила через бабусю і пішла з хати. А я билась в замерзле вікно і кричала: "Віддай! Віддай!" Це було в січні 1933 року. До цього часу я пам'ятаю той день, пам'ятаю навіть ту торбину з рукава української сорочки, куди активістка Антоніна зсипала наше просо. Вона забрала у нас "надлишки". "Надлишки", "излишки"... Ці слова я зрозуміла пізніше, і коли їх чую, в моїй пам'яті з далекої давнини випливає лист з кілограмом сухого проса. А ще з півкілограма було в ступі, вона не побачила того "надлишку", не забрала...
Пізніше я довідалась, що від нервового потрясіння я захворіла, лежала в ліжку. А дві мої бабусі опухли з голоду і теж лежали. Якась добра душа дала мамі телеграму, вона покинула навчання, приїхала. Та врятувати життя прабабусі уже не могла. Прабабуся померла, померла від голоду. А ми з бабусею і мамою переїхали в інше село, де мама працювала до навчання і тепер повернулась туди до роботи. І не залишилось в моєму дитячому серці любові до рідного села, де родилась і де 7-річною ледве не вмерла від голоду. А коли уже дорослою поїхала у село, не могла спокійно ходити вулицями, бо в кожній старій жінці мені вбачалась та, що завдала тяжких страждань нашій сім'ї.
Не пам'ятаю далі тієї зими. Була хвора, хворіла бабуся. В пам'яті постає лише рання весна, коли я почала виходити на подвір'я. Недалеко річка, міст. А на березі кожного дня щось робили люди. Роздивилась: люди довгими ножами вирізали із землі якесь коріння. Його можна було їсти. Трохи солодкуватий, терпкий і пахучий корінець. Викопували, тут же їли або клали в корзину. Казали, що з корінців тих можна варити кисіль. Завжди, коли я приходила до містка, хтось простягав мені корінець чи два... Довелось мені бути в тих місцях через багато років, стояти на тому мосту. І не міст, а місток, і не річка, а річечка. Дивилась і згадувала тих людей, що спасались від смерті таким чином і в трагічному своєму становищі помічали ще й мале, худе дівча, що не могло самостійно добути собі того корінця. Мабуть, тоді я зрозуміла, що в світі є не лише злі, а й добрі люди, і залишилась в серці добра пам'ять і любов до чудового села Решетилівки.
А ще через місяць ми переїхали до Диканьки, де мама почала працювати рахівником у конторі. Пам'ятаю ту дорогу. їхали на возі. Тягла того воза якась худа конячина. Таким же худим і похмурим був і її хазяїн, наш візник, старий чоловік в кудлатій шапці. Всю дорогу він боявся, щоб у нього не відібрали коня, його страх передавався і нам, бо тоді так багато було розмов про вбивство людей. Було холодно, тулились ми з бабусею і мамою одне до одного, а бабуся відвертала мою голову то в один, то в другий бік і приказувала: "Не дивись туди". Та все ж я побачила те, чого бабуся не хотіла, щоб я бачила. Понад дорогою то в одному, то в іншому місці сиділи чи лежали люди. Опущені голови, нерухомі постаті. Мертві люди... Візник наш вставав, відривав шмат ряднини, що була на возі, підходив до людей і прикривав їм обличчя. Повертався, казав уголос одні і ті ж слова: "Команда забере". І ще довго потім шептав сам собі якусь молитву, а я повторювала невідомі мені слова, і ставало страшно. Це було в кінці березня чи в квітні 1933 року.
Працівникам контори, де працювала мама, продавали по літру сироватки (двічі на тиждень) з місцевої молочарні. Виписувати ту сироватку, а інколи і віяне молоко, входило в обов'язки мами, як працівника контори. Це була така підмога! Появилась уже і кропива, лобода, можна було щось зварити. Якось жили.
Одного разу прийшов до нас у двір хлопчик років дев'яти-десяти. Був він худий, виснажений, а навколо шиї проступала страшна синя смуга. Бабуся дала йому щось поїсти, почала розпитувати. Виявилось, що звуть його Митько, що в їх сім'ї четверо дітей, що недавно померли батько і маленька сестричка від голоду, а старший брат гнав Митька з дому. А потім разом з матір'ю хотів його повісити. Вірьовка обірвалась, він упав, брат ударив його ногою в живіт і втік. Додому Митько боявся йти, ходив тепер, просив, хто що дасть. Приходив він до нас декілька разів, бабуся годувала його, чим могла. Трохи повеселішав, ловив десь рибу, приніс колись і нам маленького окунця і декілька черепашок. Приніс і дав бабусі 10 копійок, щоб зберегла. І більше його не було. Довгі роки бабуся думала за нього, чи зостався він живий. Так і залишився в пам'яті той хлопчина з синьою смугою на шиї. Та ще думки: як могло таке бути між рідними людьми?
А ще я бачила, як люди... паслися. Часто по дорозі на Полтаву з місцевої тюрми вели заарештованих. Йшли ці люди якоюсь страшною сірою юрбою, худі, згорблені, змучені, ледве тягли ноги. Завжди до дороги в такі хвилини виходили жінки, діти і кидали тим людям, хто що міг: морквину, буряк, яблуко, ліпеник. Ліпеник! Ніхто тепер і не знає, що це таке, бо виникло це слово, мабуть, в ті страшні голодні роки. Все, що могло зліпитись докупи і запектись в печі,- лушпиння картоплі, буряків, листя, може, трохи макухи,- це і є ліпеник. Ліпеники заміняли хліб. От такі ліпеники інколи й кидали тим, що йшли по дорозі. Заарештовані падали в пилюку, підіймали з землі те, що не могли зловити. Та вартові з гвинтівками в руках гнали людей вперед. А за селом починалось поле. Ми, діти, часто бігали туди, шукали стеблини козельок, глухої кропиви. Ніколи не забуду, як кидались заарештовані на зелену траву обабіч дороги. І не в силі були охоронці їх зупинити. Люди падали на коліна, зривали, що попадалось, і їли. їли траву. Паслися...
А в кінці вересня маму заарештували. Виявилось, що хтось допустив "халатність", що не можна було рахівникові "розбазарювати" державну власність і виписувати працівникам контори сироватку з молочарні.
Мені бабуся сказала, що мама поїхала вчитись. Повернулась вона через 2 роки. А тоді доля ще раз відвела від нас з бабусею голодну смерть. Повернувся з армії батько і забрав нас до свого села.
Ось так довелось за один лише рік, страшний тридцять третій рік, побувати в чотирьох селах своєї рідної Полтавщини. І всюди бачила жах. А слів, щоб все описати, бракує...
Якщо судити тих, хто винен в стражданні українського народу в 1933 році, то, перш за все, судити їх повною мірою треба за розтоптання людського в людині, за те приниження людської гідності, за той вічний страх, що поселився тоді в душах нашого покоління і, на жаль, не проходить до цього часу. Я боялась тоді, коли кидала ліпеники тим змученим людям з тюрми, а вартовий сварився на мене гвинтівкою. Боялась, коли ходили збирати колоски в поле всім класом і я, голодна, поклала собі до рота декілька зерняток. А що, як побачать? Я боялась, коли розповіла в школі вірш, в якому були слова подяки Постишеву за ялинку для дітей, а мене викликали в учительську і повідомили, що Постишев "ворог народу" і що я теж "ворог", бо розповіла вірш про нього. Чи ж даремно це минуло для нашого покоління?

<< НА ПЕРШУ