БРЕУСІВСЬКА СІЛЬСЬКА РАДА


Дяченко Олександра Іванівна
Зубко і його дружина
Іванко Степан Петрович
Проскурня, 10 років. Помер в червні 1933 р. Похований на сільському кладовищі.
Проскурня Григорій. Помер 19.06.1933 р. Похований на сільському кладовищі.
Проскурня Лаврін Павлович. Помер в червні 1933 року. Похований на сільському кладовищі.
Проскурня Марія Померла в червні 1933 року. Похована на сільському кладовищі.
Проскурня Павло. Помер 17.06.1933 р. Похований на сільському кладовищі.
Сердюк Іван Лукич. Померло 7 чоловік.
Сердюк Трохим і його мати
Сердюк Яків Антонович. Померло 6 чоловік


Село БРЕУСІВКА


Карнаух Сергій. Помер в березні 1933 р. Похований на сільському кладовищі.
Хміль Помер весною 1933 р. Довго лежав у безлюдному хуторі, потім був похований в братській могилі с. Бреусівка.


Село ВИННИКИ


Винник, мати і дитина. Поховані на сільському кладовищі.
Винник Ганна 2 роки. Померла: березень 1933 р. Похована на сільському кладовищі.
Винник Любов 6 років. Померла: квітень 1933 р. Похована на сільському кладовищі.
Винник Марія. Померла: березень 1933 р. Похована на сільському кладовищі.
Винник Михайло Помер: квітень 1933 р. Похований на сільському кладовищі.
Лашко, мати і 3-є дітей. Померли: травень 1933 р. Поховані на сільському кладовищі.
Міщенко Помер: березень 1933 р. Похований на сільському кладовищі.
Міщенко Роман. Помер: травень 1933 року. Похований на сільському кладовищі.
Міщенко Сергій. Помер: травень 1933 року. Похований на сільському кладовищі.
Міщенко Уляна і 2-є дітей. Померли: квітень 1933 р. Поховані на сільському кладовищі.
Хурдей Іван. Похований на сільському кладовищі.
Шевченко, жінка. Померла: квітень 1933 р.
Шевченко Олександр. Помер: березень 1933 р.

Село КРАСНОСІЛЛЯ


Кучер Гаврило Микитович. Похований на сільському кладовищі.
Кучер Семен Васильович. Похований на сільському кладовищі.
Різниченко Данило і його син Петро. Померли: квітень 1933 р. Поховані на сільському кладовищі.
Ткаченко Іван Миколайович. Помер: червень 1933 р. Похований на сільському кладовищі.
Ткаченко Павло Вакулович. Помер: травень 1933 р. Похований на сільському кладовищі.
Ткаченко Федір Вакулович. Помер: червень 1933 р. Похований на сільському кладовищі.
Чорнобривець Іван Іванович, його син, невістка і 2-є дітей. Поховані на сільському кладовищі.
Швець - сім'я із 2-х чоловік. Поховані на сільському кладовищі.
Швець Яків Помер: травень 1933 р. Похований на сільському кладовищі.
Шуліка Віра і 2-є її дітей. Поховані на сільському кладовищі.
Шуліка - сім'я з 4-х чоловік )Батьки і 2-є дітей). Поховані на сільському кладовищі.

Село НОВОСЕЛІВКА


Бондаренки, чоловік і дружина. Померли: квітень 1933 р. Поховані на сільському кладовищі.
Будко Олексій, семеро хлопців, двоє дівчат, батько і мати. Поховані на сільському кладовищі.
Канівець - сім'я: мати і дочка Галя. Поховані на сільському кладовищі.
Титенко Петро Іванович. Похований на сільському кладовищі.
Чепури - сім'я із 4-х чоловік: Петро, Олексій, Ганна, Пелагія. Поховані на сільському кладовищі.

Село ХМАРИНЕ


Дубина Федора. Похована на сільському кладовищі.
Капітоненко Пимін і його дружина. Поховані на сільському кладовищі.
Курятник і 2 сини. Поховані на сільському кладовищі.
Примак Тимофій, його дружина, сини: Никита, Василь, Федір, дочка Орина, невістка Настя і дитина. Поховані на сільському кладовищі.
Священий Григорій. Похований на сільському кладовищі.
Священий Павло Опанасович, його дружина і син. Поховані на сільському кладовищі.
Сибірний Данило і 2 сини. Поховані на сільському кладовищі.
Стовба Петро Савич. Похований на сільському кладовищі.
Татарець Яків і син - Василь та Іван. Поховані на сільському кладовищі.
Танцюра Сергій і його дружина. Поховані на сільському кладовищі.
Шмалько Іван, Шмалько Наталія, Петро, мати. Поховані на сільському кладовищі.

Село ЧЕЧУЖИНЕ


Ганна, мати двох синів, що навчались у Кременчуці в технікумі. Померла на околиці міста.
Голуб Данило і його 2-є дітей. Поховані на сільському кладовищі.
Татарко Яків, його 5-ро дітей. Померли: березень 1933 р. Поховані на сільському кладовищі.
Терещенко Іван Іванович, його дружина і 5-ро дітей. Поховані на сільському кладовищі.
Терещенко - сестри Федора і Одарка. Поховані на сільському кладовищі.

ВАСИЛІВСЬКА СІЛЬСЬКА РАДА
Село ГАЙОВЕ


Бородін Марко Семенович. Похований на сільському кладовищі.
Бородін Олександр. Похований на сільському кладовищі.
Галичний чоловік, дружина і 2-є дітей
Геращенко Євтих і 3-є дітей. Поховані на сільському кладовищі.
Дерига Петро. Помер по дорозі між с. Гайове і Карамазинівкою.
Сердюк Олексій і 4-ро дітей. Поховані на сільському кладовищі.
Сивокінь, жінка. Похована на сільському кладовищі.
Стрільченко Іван, його дружина і 2 сини. Поховані на сільському кладовищі.
Село ЗАГРЕБЛЯ


Горпинченко Сергій Похований на сільському кладовищі.
Село ОЛЕКСАНДРІВКА


Чепур, дружина, син Петро, дід Олексій, баба Ганна. Поховані на сільському кладовищі.
ВИСОКОВАКУЛІВСЬКА СІЛЬСЬКА РАДА
Село ВАКУЛІВКА


Будченко Уляна. З'їла 2-х своїх дочок і сама померла.
Ганна, зарізана і з'їдена двома сестрами - Софією і Параскою
Дерев'янко Максим, його дружина Олена, діти: Настя, Наталка, Дмитро, Роман, Віра. Поховані на сільському кладовищі.
Дзюба Петро і його мати. Поховані на сільському кладовищі.
Калішенко Сава, мати, брати Микола і Кирило. Поховані на сільському кладовищі.
Лісна, мати, Галина - дочка. Лежали в степу Останки були поховані там же.
Сторчак Федір, Іван, Василь (брати). Поховані на своїй садибі.

ГОВТВ'ЯНСЬКА СІЛЬСЬКА РАДА
Село ГОВТВА


Заговтянські - Степан і Левко. Поховані на сільському кладовищі.
Сухина Андрій
Село БУНЯКІВКА


Антонівська Надія і син. Поховані на сільському кладовищі.
Ваган і його дружина. Поховані на сільському кладовищі.
Кіндратенко Яків Микитович. В 1933 р. його живим вкинули в яму і заринули разом з мертвими.
Чернишевський Дмитро, хлопчик 8-10 років. В 1933 р. батько косою відрізав голову, а потім його зварили і з'їли.
Чопенко Горпина Павлівна і 3-є дітей. Поховані на сільському кладовищі.
Чорнявський , його дружина і 4-ро дітей. Поховані на сільському кладовищі.
Тимошівський - сім'я із 8 чоловік. Поховані на сільському кладовищі.
Шаповал Іларіон, його дружина, діти - всього 8 чоловік.

МАНУЙЛІВСЬКА СІЛЬСЬКА РАДА
Село МАНУЙЛІВКА


Лисенко Сарен, дружина Єфросинія і 5-ро дітей. Поховані на сільському кладовищі.
Назаренко, чоловік, дружина, дід і 3-є дітей. Поховані на сільському кладовищі.


Село ДЯЧЕНКИ


Хорішман - дві дівчини. Поховані на сільському кладовищі.
ОЛЕНІВСЬКА СІЛЬСЬКА РАДА
Село БРИГАДИРІВКА


Йолки - мати, син, сестри (2)
Мартинів - сім'я із 4-х чоловік. Поховані на садибі.
Приходько Кіндрат
Сім'я - мати, син, немовля. Поховані на сільському кладовищі.
Тригубенко - сім'я: два хлопці, дочки: Катерина і Ганна, яку батько закопав живою. Поховані на своїй садибі.
Тригубенко Микита і чотири сина. Поховані на сільському кладовищі.
Ярошенко Каленик, його син Кузьма. Поховані на сільському кладовищі.
Ярошенко Марія
Ярошенко Олексій. Помер в чужій хаті. Поховати було нічого - собаки розтерзали труп.
Ярошенко Федір. Похований на сільському кладовищі.


ПІСКІВСЬКА СІЛЬСЬКА РАДА
Село ПІНЧУКИ


Пінчук Григорій Павлович. Похований на сільському кладовищі.
Пінчук Павло

Село ГАНОВЕ

Пінчук Федір і 4-ро дітей. Поховані на сільському кладовищі.

ПРИГАРІВСЬКА СІЛЬСЬКА РАДА
Село ПРИГАРІВКА


Андрейко - мати, батько, дочка Настя. Поховані на сільському кладовищі.
Марейка Марія і син. Мати померла, а сина з наказу голови колгоспу закопали живим. Поховані на сільському кладовищі.
Ноженко Гаврило Захарович, його дружина і син. Поховані на сільському кладовищі.
Старчук Василь, його дружина, ще 4 чоловіка земляків. Поховані в канаві.
Тристан Патьомка. Похований на сільському кладовищі.
Чирва Ілля. Похований на сільському кладовищі.
Село АНДРЕЙКИ


Андрейко Василь Миколайович. Похований на сільському кладовищі.
Білоусько Антон і його дружина. Поховані на сільському кладовищі.
Білоусько Одарка і 5-ро дітей
Глова Іван Панасович. Похований на сільському кладовищі.
Глова Панас. Похований на сільському кладовищі.
Село ПАНАСІВКА


Тристан, жінка. Похована на сільському кладовищі.
Тристан Устим, дружина, син Василь, дочка Наталка
Фещенко Федір і 2-є дітей

Село СУХИЙ КОБЕЛЯЧОК


Пташка - мати і 8-ро дітей. Двох з дітей мати зварила і з'їла.

Село СУШКИ


Назаренко (чоловік) і 2 хлопці
Назаренко Надія Никифорівна. Похована на сільському кладовищі.
Отрешко Зінаїда Гнатівна. Похована на сільському кладовищі.
Ступак (жінка). Збожеволіла від голоду і померла.
РИБАЛКІВСЬКА СІЛЬСЬКА РАДА
Село РИБАЛКИ


Білаш, жінка
Білаш Філареї і 6-ро дітей. Поховані на сільському кладовищі.
Бойко Василь Федорович, його дружина і 3-є дітей. Поховані на сільському кладовищі.
Бойко Василь. Похований на сільському кладовищі.
Бойко Дем'ян Федорович, його дружина і 5-ро дітей. Поховані на сільському кладовищі.
Собакар, 2-є дітей.
Собакар Павло Федорович
Село МИРГОРОДЩИН


Пурас Ольга Федорівна, 1921 р. Померла: червень 1933 р. Похована на сільському кладовищі.
Рибалко, учень. Помер: травень 1933 р. Похований на сільському кладовищі.
Рибалко Миля (Людмила), Учениця. Померла: квітень 1933 р. Похована на сільському кладовищі.
Рибалко Михайло, учень. Помер: квітень 1933 р. Похований на сільському кладовищі.
Рибалко Яків Степанович і його син - учень Померли: квітень 1933 р. Поховані на сільському кладовищі.

СОЛОНИЦЬКА СІЛЬСЬКА РАДА
Село СОЛОНИЦЯ


Нагнибіда Мусій. Похований на сільському кладовищі.

ХОРТСИКІВСЬКА СІЛЬСЬКА РАДА
Село ЗАГРЕБЛЯ


Загора Мефодій, дружина і 2-є дітей. Поховані на сільському кладовищі.
Капустян Єлизавета. Похована на сільському кладовищі.
Капустян Петро і дружина. Поховані на сільському кладовищі.
Кисіль Марія. Похована на сільському кладовищі.
Ромас Іван. Поїв своїх дітей (скільки - невідомо).
Юренко Парасковія, Харитина, Федір, Іван. Поховані на сільському кладовищі.

ЧАПАЄВСЬКА СІЛЬСЬКА РАДА
Село ЧАПАЄВКА


Баренник Микита і 4-ро дітей. Поховані на сільському кладовищі.
Вільховий Василь, Іван, Ольга, Олексій, Праскова і бабуся. Поховані на сільському кладовищі.
Вільховий Іван і 5-ро дітей
Головко Андрій, його дружина Настя і 4-ро дітей. Поховані на сільському кладовищі.
Іщенко Сидір, дружина, діти 4 чоловіка
Іщенко Федір і його брат, мати
Красовські: мати, бабуся, 4-ри дочки і син
Онищенко Устим і його діти: Варвара, Микола, Олександр, Марія, дружина. Поховані на сільському кладовищі.
Телятник Сергій Похований на сільському кладовищі.
Телятник Устим, дружина і 5-ро дітей

Село УЛИНІВКА


Андрушко, дві дівчинки 9-ти і 10-ти років. Померли: квітень 1933 р. Поховані на сільському кладовищі.
Блощинська, мати
Божко Григорій, дружина і 3-є дітей. Поховані на сільському кладовищі.
Зінченко Степан, Тетяна, Одарка. Поховані на сільському кладовищі.
Жеребило Володимир. Похований на сільському кладовищі.
Киба, дружина і син. Поховані на сільському кладовищі.
Кишка Павло Якович, дружина і 2-є дітей
Мирний Сергій Терентійович, дружина і 4-ро дітей. Поховані на сільському кладовищі.
Панасенко, мати і 2-і дочки: Люба і Марія. Поховані на сільському кладовищі.
Педай Федір. Похований на сільському кладовищі.
Стражинківська Марія. Померла: березень 1933 р.
Федоренко Микита, дружина і 2-є дітей. Поховані на сільському кладовищі.

Село КУЛИКІВКА ( в довіднику не
числиться)


Батир Іван Митрофанович і його батько. Поховані на сільському кладовищі.
Батир Михайло Іванович, батько і мати. Поховані на сільському кладовищі.
Жінки (3) і одна дитина Померли: березень 1933 р. Поховані на сільському кладовищі.
Колісниченко Володимир Герасимович, дружина і 6-ро дітей. Поховані на сільському кладовищі.


Село ОСНАЧІ (знято з обліку)


Гурин Павло Наумович, дружина, мати та 12 дітей.
Гурин Юхимія і 8-ро дітей
Редька Никифор, його дружина і 5-ро дітей

Село ГЛИБОКА ДОЛИНА ( в довіднику не числиться)


Дяченко Василь Костянтинович, дружина і 5-ро дітей. Поховані на сільському кладовищі.

Село ПАТЬОХА ( в довіднику не числиться)


Лещенко Михайло, Мефодій, Іван. Поховані на сільському кладовищі.
Патьоха Андрій і Михайло
Патьоха Орест
Патьоха Федот, його дружина, діти: Іван, Антон, Яків, Катерина, Марія, Тетяна, Христя.

Село ТАРАНУШИЧІ ( в довіднику не числиться)


Погрібняк мати і діти: Іван, Євдокія, Наталія. Поховані на сільському кладовищі.
Прокопенко - мати, дід. Поховані на сільському кладовищі.
Прокопенко Іван і його бабуся. Поховані на сільському кладовищі.

Село ТЕЛЯТНИКИ (знято з обліку)


Литвиненко Василина і її сестра
Телятник Гнат Павлович і 3 чоловіка
Телятник Григорій
Телятник Григорій Павлович і 2 чоловіка
Телятник Йосип
Телятник, хлопець 14 років. Похований на сільському кладовищі.
Хміль Дмитро Вікторович, його дружина і син. Поховані на сільському кладовищі.
Хміль Онисим Іванович. Похований на сільському кладовищі.
Хміль Устин Федорович і 2-є дітей

Село ТРОЦЬКИ (знято з обліку)


Середа - сім'я із 5-ти чоловік. Поховані на сільському кладовищі.
Троїцька Марія і 2 дочки. Поховані на сільському кладовищі.
Троїцька Парасковія і 4-ро дітей. Поховані на сільському кладовищі.
Троїцький Сергій, його дружина і 4-ро дітей. Поховані на сільському кладовищі.

Село СИВОКОНІ (знято з обліку)

Сивокінь Семен




Ляшевський Олександр, Федунівська Ганна. Закохана пара. Померли в червні 1933 р. Поховані на сільському кладовищі.
Сім'я із 3-х чоловік. Пелагея - мати, Семен - син, Наталія - невістка Померли в липні 1933 р. Поховані на сільському кладовищі.
Стовпа Павло. Помер в червні 1933 р. Похований на сільському кладовищі.
Татар Яків Іванович, і 4-ро синів. Поховані на сільському кладовищі.
Улита, її чоловік і 7-ро дітей. Померли в червні 1933 р. Поховані на сільському кладовищі.
Хохач Іван. Помер в червні 1933 р. Похований на сільському кладовищі.

ОНИЩЕНКО КАТЕРИНА ВУСТИМІВНА, 1910 р. н. с. Чапаєвка
Тато наш висипали на печі ячменю трохи, думали, що нас, дітей, не будуть займати. А буксири усіх з печі постягували, і хліб забрали. Потім полізли на горище, знайшли в горщику трішки меду. Не бджолиного, а з буряка. Забрали й мед. А наступного дня буксир Андрейко Левко став і корову забирати, а ми галас зчинили і відвоювали корову. А тато не шли в колгосп, і дожилися до того, що з голоду помирали. А я вже в колгоспі працювала. Прийшли вони до мене, плачуть, в ноги кланяються: "Поможи мені, дочко, хоч шматком хліба, бо я помру..." А в мене вже також нічого було їсти. Прибігла я до свого дідуся, він був у колгоспі, та йому виписали сорги пополам з половою та блекотою. Наїлися батько, наїлися діти меншенькі й посліпли. Тижнів зо два не бачили, а потім відійшли. Сестра Варка добиралася до радгоспу "Передовик" та й по дорозі вмерла, брат Іван поступив на кухню робити. Ще й земля не зашерхла на могилі Варки, померли найменшенькі Коля й Саша. А перед цим вони приходили до мене. Кажуть, Катю, дай нам молока або сироватки чи чого-небудь. Я дала молока. Посідали на лаві та й п'ють його з папушником, як земля чорним,- не знаю, де вони й у кого його випросили. Я їм дала свого хліба, а вони ті шматочки в кишені поховали: "Мамі й баті дати". А наступного дня померли Коля й Саша.
А дві сестри - Марійка і Пріся,- зосталися. Але й Марійка на третій день умерла. І баті не стало. Мама й кажуть до Прісі: "От ми, Прісю, й залишилися удвох". До ночі я сиділа біля мами і Прісі. Прихожу наступного дня: господи милостивий - і мама мертві. А Пріся лежить на лежанці, ноги, як колодки, пухлі, водою налиті. Підвела голову, гукає стиха: "Мамо, мамко-о!" Чим могла я її відхожувала, і вона одужала трохи. Я спитала: "Прісю, скільки людей у хаті померло, як ти тільки і не боїся сама?" А вона мені й каже: "Моя душа з мертвими, тому й не боюся..." Дивлюся, а хата ніби пусткою стала. Соломи понастиляно на долівці й жаба посеред хати стрибає. Аж страх розібрав...

ПІНЧУК ЄВГЕНІЯ ПАВЛІВНА, 1917 Р. Н. с. Пінчуки

Батько тягся з усіх сил, вирощуючи бичків на м'ясо. Продавав їх і купував землю, бо своєї було лише три десятини. Для синів і дочок старався. І стало в нас десять десятин землі. А потім прийшли буксири. У шестирічного братика Гриші був шмат спеченого коржа. То буксир скочив аж на піч, вихопив того коржа, а Гриша злякався, трясеться, бідний, плями на обличчя зробилися то червоні, то білі. Через три дні з переляку й помер. А буксири все позабирали. Навіть ліжко, посуд. І ми переселилися з Пінчуків на Горяни. Батько утік на радгосп. Там хліба по 600 грамів давали. Я подалася до сестри Фросі в Омельник. У неї корову вночі злодії вкрали. На ранок чоловік прокинувся, пішов вправлятися, а корови немає. Лишенько! І пішов він по слідах. У злодіїв ноги були обмотані ганчірками, а коров'ячі сліди лишилися і привели до буксира. Корова почула голос хазяїна і як зареве, як зареве. "Ах ти бандюго! - скипів дядько на буксира.- Я тебе зараз із землею зрівняю..." Забрав корову і повів додому. І тепер закували її залізними путами, і чути було, як пута дзвенять. І вже тримали не в сараї, а в сінях. До півночі я не спала, а з півночі сестра. Бряжчить залізо - отже, є корова. Вона нас на світі тримала, а тому її так берегли, як зіницю ока. А що було тим робити, які без хазяйства лишилися... Коло нас жили дід Радигон і баба Параска Шумили. Землі латочка, бідненькі, син їхній помер на законі - балочка така була - ледь не примело його. Сестра моя, Настя, побачила і у двір принесла. В сараї труп поклала. А миші пообгризали йому пальці. Настя побігла до виконавця. "Найдіть кого-небудь яму викопати". Загорнули трупа в рядно і несуть закопувати. Коли це назустріч біжить Прядко Онисія: "Не закидайте ями, мій чоловік помер". Далі йдемо, знову гукають. І так вісімнадцять душ в одну яму накидали і пригорнули на моїх очах. А невдовзі сестриного чоловіка Івана Прядка відпустили з армії і наставили виконавцем. Він грамотненький чоловік був і розповідав, як Марина Дмитренківська порізала своїх дітей. Дві дитячі головки знайшли за гардеробом. А тушки в печі були посушені, як ягнячі...
Від сестри я навідувалася на вихідні додому. Одного разу прийшла, а батько лежить заслаблий в ліжку. Очі запалі, наче в ямках поховалися. Підкликав мене до себе і каже: "Сирітко моя маленька". Гладив по голівці, жаліючи, навіки прощався... Я скільки житиму, той батьків доторк руки пам'ятатиму.

ГОРБАНЬ ТЕТЯНА АНТОНІВНА, 1914 р. н., с. Пригарівка
Волочу-волочу, було, коровою землю, а баби старенькі поперед нас лантушком перегній носять. Іван Черкес, голова колгоспу, пообіцяє, що до вечора дасть макухи по двісті грамів. Ось вечір, а він каже: "Ви не виробили норми - не дам". Прийшов до нього покійний Чирва Іван і просить: "Дайте мені макухи, бо я вмру". А Черкес каже: "Вмирай". Отакий барбос був. А тепер він персональний пенсіонер у Києві. Ще няню йому дали. За віщо? Мабуть, що з людей знущався?
Навесні саджали кукурудзу. І трішки людина в кишеню та й візьме, щоб з голоду не охлянути, а Черкес перестріне і все відбере. А то перестрів Шевченко - в неї четверо дітей пухлі дома сиділи - вона роздяглася: "Труси, нелюде! Труси..." Так Черкес і втік. Аби не втік - люди його б зчавучили...
Якось він завівся з моїм чоловіком: "Вижену з роботи", бо чоловік усе сказав, що думав про нього. Черкес і не воював, і батьківщини не захищав, а десь у Лозовій переховувався.
А в Озерах, ірод, було, позаганяє людей у погріб, щоб ті хліб давали. А хліба в них не було, вже увесь повіддавали, то він зверху їх боронами накрив. Отакі як Черкес і голод на Україні зробили, а зараз вони ще й у героях ходять, персональну пенсію одержують. Не було справедливості, і мабуть її вже й не буде...

КУРЯТНИК ІГОР АНАНІЙОВИЧ, 1908 р. н., с. Чечужино
В Олександрівці, Хмарино й Чечужино в голодовку не дорахувалися більше трьохсот душ... Може б, і мене на світі не було, та порятував радгосп Луценка, що під Кобеляками. Було, видадуть пайку денну - 600 грамів хліба,- я половину з'їм, а половину додому на вихідний несу. Перед жнивами забрали мене на військову перепідготовку в Яреськи, і через півтора місяця повернувся. Не встиг удома й дня побути, як приходить голова колгоспу Кисіль Григорій Федотович:
- Ти що, хіба не знаєш, що треба йти на роботу?
- Знаю... - відповідаю.
Аж приповзає в цей момент мій дядько покійний, пухлий зовсім:
- Ігоре,- стогне.- Послухайся голову, бо мене потягнуть на гибель у степ.
А мене зобида до Кисіля взяла:
- А ви мене чому не питаєте, Григорію Федотовичу, чи я тримав хоч ріску в роті?
- Це мене не інтересує... Іди - тоді дамо. Не підеш - міліціонера Давиденка з Пригарівки покличу. Я управу знайду...
Перекипів я трохи - гаразд, хай буде по його.
Повертаюся з роботи, а в селі вже вісім трупів, і нікому ховати. Померли сестри Федора й Одарка Терещенки, Федора Дубина. В мого дядька два сини, у діда і Якова Татарця сини Василь та Іван. Данило Сибірний помер і його двоє синів. В баби Гурсихи три сини. Отож поїхав я підводою по дворах, зібрав трупи і відвіз на кладовище. В одну яму всіх укинув і навіть не пригортав, бо ще яма була неповна, а завтра обов'язково люди помруть...
Неподалік колгоспного двору жили дід-старець і його німа дочка, і той дід настарцював трохи добра та купив пару овець. Але їх у нього забрали. Як у куркуля. Той дідусь не вижив і помер разом з донькою...
Голова колгоспу Кисіль був такий лютий і жорстокий, що про нього, мабуть, жодна душа в селі не скаже доброго слова. Він навіть у свого двоюрідного брата реквізував хліб до зернини, а потім, коли той не бажав поступати в колгосп, у в'язницю запроторив.
Я від такого беззаконня втік знову в радгосп.

ХМІЛЬ СЕМЕН ДАНИЛОВИЧ, 1923 р. н.,с. Телятники
Дитинство минуло в хронічних злиднях. Одне було добре: село потопало у вербах, тополях, розкішних густих садках. Поруч протікала річечка, що впадала у Ворсклу, а в усі сторони ставки, як дзеркала, блищали. По берегах - очерети-осікняки, різуха хвилястилася на вітрові, як море зелене. Та найбільше роботи було. В ставках розмочували на прядиво льон. З нього ткали полотно, рядна, кодрі, сорочки, штани. У батьків було шестеро дітей. Семен - найстарший. Коли почав ходити в школу, черевики були одні на двох: до обіду Семен ішов у школу, по дорозі додому його перестрівав менший брат, і він віддавав йому черевики. Взимку діти,; сиділи вдома, бо чобіт не було. Якось десятилітній Семенко побачив, що його односельчанин Микола їсть у школі коржик, але такий цвілий, що аж білів. Семенкові стало жалко свого однолітка, і він дав йому свого житняка. Пізніше Семенко довідався, що на коржику була не цвіль, а біла цукрова присипка...
У війну, під Прохорівкою горів у танкові. Там відбило ногу. Повернувшись додому, довідався, що вбитий батько. Старшого брата забрали на каторжні роботи до Німеччини. Пішов недавній танкіст до голови колгоспу - ним був дідусь 70 років - щоб той на роботу взяв. Голова подивився співчутливо на хлопця й каже: "Ставай бригадиром". Бригадиром Семен попрацював з місяць на костурах, а налягала посівна, і треба було збирати по людях посівний матеріал, тяглову силу - коней, корів, волів. Одного разу виїхав верхи на коні, а коняка чомусь перелякалась, скинула з сідла в грязюку, і поламалися костури, а отже, на цьому Семенове бригадирування скінчилося. Невдовзі Семен одружився, але тут була одна делікатна проблема: Валентина його і любила, але боялася, що діти будуть безногими. Дарма, бо народила аж п'ятеро дітей. Нині подружжя має чотирнадцять онуків.

До весни якось та велося. В того корівчина була - молочком жили, в того качани були кукурудзяні - товкли та їли. А навесні пішов справжній мор людський. На моїх очах за одну ніч померло шість чоловік. У сім'ї Димнича Віктора, мого батька хрещеного. Зайшов я до них у хату, хлоп'я десятирічне,- вони покотом лежать мертві. Ховати нікому, то Хміль Грицько і я відтягли їх на ряднинці на кладовище й закопали. Через дорогу, в очеретах жила моя тітка. Там була хата - Лавріна Димнича. І в нього була жінка Галина. Якось я проходив біля її хати, і вона мене схопила. Я не дуже худий був, і величенький, бо людські корови пас, і їсти люди давали. Схопила вона мене в дворі, затягла у погріб, що під ліжком. Я став кричати не своїм голосом. Ми жили по сусідству, і батько мій почув. Витяг мене батько з погреба, сусідки Галини не чіпав, але вже по селу ходила чутка, що діти пропадали. На неї вже була підозра. І ось її прийшли забирати. Шукали, шукали в хаті - не могли знайти. А вона сховалася в комині. Тоді один з тих, що шукав, каже: "Не вилізеш, Галино, будемо стріляти..." І Галина вилізла з комина. Згодом у її погребі знайшли ще кістки людські.
А то приїхав був уповноважений з Козельщини верхи на коні. Він десь пішов по ділах, а Ганна Хміль (вона жива й досі) затягла цю коняку в хату, потім у хатину, вилізла на лежанку й заходилася тварину вбивати. Била, поки кобильчина кров'ю геть не стекла. Уповноважений кинувся до коняки - нема коняки. Де вона? А Ганну, мабуть, хтось бачив, як вона крала, тому що одразу прийшли до неї. Добре, що розумний уповноважений попався, Гальку навіть не судили. Але забиту коняку забрали.
А ще жив у нашому селі такий чоловік, як Телятник Гнат Павлович. У нього не вистачало хліба не тільки під голод, а й взагалі бідність така була, що моторош пробивав. І раз він при такій бідності жив, то хто не приїздив з району, брав у помічники "куркулів" розкуркулювати. І він лишки шукав. Поліз він в одних людей, не пам'ятаю вже в кого - у погріб. Там було масло, мед, варення. Гнат Павлович набрав у пазуху масла, на другий бік укинув півщільника меду. У погребі лазив - нічого: там холодно, й не розтало, а коли на повітря виліз та сонечко пригріло - почало з Гната Павловича те масло та мед по ногах текти. "Що ж ти ото, Гнате Павловичу, зробив - соромили його люди.- Як тобі не соромно. Ти ж уповноважений..." - "І ви б узяли, як у мене он яка сім'я, і треба ж якось прогодуй вати..." - Гнат Павлович у відповідь.
Розкажу й те, як дід Кузьма свого онука заколов. У діда Кузьми ніякої рідні не зосталося, а дід був заможній. І зайшов до нього онук-Грицько Телятник, щоб йому щось перепало від діда - чи молока трішки, чи сироватки. Голодний був Грицько. Діда десь не було, і поліз він у погріб, де були стоянці. Узяв стоянець і п'є. А цим часом наткнувся дід, вхопив вила і там свого онука й заколов.
...Пізніми осінніми вечорами, коли вільний від роботи, часто розпитують діти та онуки, як жили раніше? Що пережили? Я й розповідаю... Яке село було велике, скільки людей було хороших, працездатних. Тільки б робити, та голод покосив. Недалеко жила сім'я Телятника Грицька Павловича. Тут померло два чоловіки, у Гната Павловича - три чоловіки. А який тільки роботящий був Грицько Павлович! Він і борону, і шарпатку було зробить. А ще грав на гармошці добре. У Телятника Йосипа Петровича помер син. Хміль Вустим Федорович... У нього була велика працьовита сім'я з восьми чоловік - двоє дітей померло: Литвиненко Явдоха і Василина. Сестри. Я до них заходив. Лежали на печі як колоди. З ніг текла вже сукровиця, в хаті мертвецьким пахло. Жах і зараз пробирає. Хміль Онисько Іванович. Йому було десь під шістдесят. Брилі він плів людям з тиці. Увійшов я до нього в хату, а він мені поглядом показує - води... Взяв я його голову на руки, аби він пив. А він на руках і помер.

БЛОЩИНСЬКИЙ ПАВЛО ПЕТРОВИЧ, 1920 р. н., с. Улинівка
Колгоспу ще в Улинівці не було, а він організувався в хуторі Кишки. Батько через велику сім'ю записався в колгосп. З восьми десятин землі нам залишили дві. Було ще пудів 150 пшениці, але чоловік десять буксирів з-за Дніпра як нагрянули, то вимели хліб до грама. Спершу злягла мати. Батько її в лікарню відвіз. А там майже не годували. Якось він приніс сухарів і посилає мене з сестричкою матір провідати. А нас за Карнаухівкою перестріли, сухарі повідбирали, і ми додому з плачами повернулися. А батька з роботи колгоспної не відпускали. Через три дні померли мама, а я опух, і сестра опухла. І по сусідству на нашому кутку люди мерли. Недалечко жив Божко Грицько з сім'єю п'ять душ. З тих п'яти душ залишилася лише дочка-комсомолка. Бо комсомольцям давали по пудові борошна на місяць. Поряд, через дві хати, жив Федоренко Микитка. Дружина в нього вмерла, дочка, а двоє дітей у Дніпропетровськ втекло - то живі. Далі жив Киба. Гарний був чоботар. У нього хлопчик був років десяти і їх двоє - всі померли. В Бондарів - до кореня вимерло. По лівий бік вулиці було дві хати - повністю вимерли люди. Третя частина людей вимерла.

ВИННИК ПОЛІНА СЕРГІЇВНА, 1921р. н., с. Майорівка
У тридцять третьому році, навесну, у нас не було в хаті вже ні зернини, ні картошини. Хіба що свята вода. Якось батько озивається удосвіта до матері:
- Горпино!
- Що таке? - підняла мама голову з подушки.
- Засвіти лампу.
Засвітила.
- Дайте мені водички й закурити.- І до Ванька: -В мене сили чогось нема - скрути мені, сину, ти цигарку. Ванько цигарку скрутив, а батько до мами, примовляв:
- Я буду вмирати і прошу прощенія...
Мама плачуть, голосять: "Не вмирай". А батько: "Помираю, помираю..."
Тричі просив прощенія, а мати тричі відповідала - бог прощає... Потім пийнув водички, а цигарки так і не попробував - дух спустив.
Тепер зосталися мама й бабуся, дітей семеро і одна курка. Знесе, було, вона крашанку, мама в казан її - великий-великий, розіб'є, розмішає, розбовтає. Скип'ятимо ми ту бовтанку і їмо. Після батька Тася, дитятко мале, померло. Воно дуже не мучилося. Заснуло і не прокинулось. А бабуся та довго помирали - з семи ранку і до обіду. При повній свідомості. Галі й Гриші через тиждень не стало. І до Мотрони смерть підкрадалася, але забрали її добрі люди в Миргородщину служити, і вона там не вмерла. Катерина, Манька і Йван були в радгоспі, а брат Яшко дома за хазяїна правив. Пам'ятаю, Іван возив сироватку, але ще ж дитина зовсім, застряла коняка його у баюрі ваткою - він мучився-мучився, та покинув ту коняку. Додому прибіг. Став Ванько в колгосп ходити. А дома на усадьбі трохи житця вродило. Нарву я було потай колосків, дрівцями в печі затоплю, насушу на листові, натовчу - поїмо усі, і вмирати вже не хотілося. І пішла я до Катерини Михайлихи дітей глядіти. Було, нагодую її дітей, а потім і сама молока нап'юся. Одного разу так коло діток, яких гляділа, й заснула. Приходить хазяїн - строгий чоловік був,- оце ти так дітей глядиш... Але не бив мене. А я спала неспроста: поправлялася кожної хвилини після голодування, тому й у сон кидало. Пробула я в хазяїнів від Петра і до весни. За гарну службу дав мені трьохпудовий мішок картоплі, і вдома я розвела ту картоплю. Середину їли, а лушпайки саджали. І як посадили ми лушпайки - соток чотири латочку,- то в погріб картопля не влазила. Два-три кущі викопаємо - і відро повне. Штук сімдесят картоплин на кущі. Хазяїн її звідкись завіз. Червона така картопля та здорова.

ЛЕНСЬКИЙ ФЕДІР ІВАНОВИЧ, 1915 р.н., с. Троцьки
Народився я 1915 року в селі Троцьки на Полтавщині в дуже бідній багатодітній селянській сім'ї. В нашому селі переважна більшість мала прізвище Троцькі. І моє прізвище було Троцький, але я в 1948 році замінив його, став Ленський, бо набридло слухати різні недоречності на свою адресу. В 30-х роках наше село було перейменовано на Любченки. А коли покінчив з собою Любченко, воно стало знову Троцьки. І тільки згодом його назвали Трудовик.
У 1932 році я ходив у 7-й клас. Мені було вже 18 років, бо пізно пішов у перший клас, не було у що вдітись і взутись. Школа була в сусідньому селі Піски, за 5 км. Уроків ніхто не вчив. Учителі теж ледве пересували ноги. Тільки весною 1933 року з нашого класу померло 9 душ - третина класу. Іду в школу чи зі школи, обходжу трупи померлих або переступаю їх. Вони лежали прямо на дорозі. Люди гинули як мухи, їх не встигали підбирати і закопувати в ями. В нашому селі хоронили всіх померлих в одній ямі. Декого тягнули за коси, за ноги, бо несила було нести. Страшно на це було дивитись.
Особливо шкода було дітей. Адже ж вони не знали, не розуміли, за віщо так страждають, так мучаться. Ніколи не забуду, як одна жінка в Пісках, припадаючи до своєї єдиної п'ятирічної дочки, голосила і примовляла: "Моя ти квіточко, моя ти зіронько, як же ти хотіла їстоньки, як ти просила мене, щоб я тобі дала хоч крихітку хліба в твій маленький ротик! Я ж не могла тобі нічим допомогти. Не гнівайсь на мене, моя кровинко. Я не винна! Я не знаю, хто ж винен в твоїй смерті". Не можна було байдуже слухати ці слова, хоч я і сам ледве стояв на ногах.
Уже в своєму селі бачив дівчинку років чотирьох, яка сиділа над тарілочкою з водою. В руці маленька ложечка. Вона нею набирала з тарілочки воду і несла в свій ротик. Час від часу дитина примовляла: "Мамо, їсти хочу, мамо, їсти хочу, дай їсти, мамо". А мама лежала на ліжку уже в передсмертному стані. Це не дитина була, а почорнілий шматочок землі. І до цього часу в моїй пам'яті звучать ці жахливі слова: "Мамо, я їсти хочу".
А один хлопець у нашому селі зачинив у коморі своїх маленьких братика і сестричку, щоб вони не просили їсти. Зачинив і пішов. І матері не було дома. А вони плакали, кричали, били кулачками в двері та так і присіли біля "них, задубівши, з відкритими оченятами.
Ми з моїм другом, Сергієм Середою, тоді говорили між собою: "Історія цього не простить". Але минали роки й десятиріччя, а історія мовчала. Аж тепер нарешті прийшов час, що людям стануть правду говорити: чому стався такий голод? Кажуть, ніби в 1931-1932 роках був неврожай, засуха. Та це ж неправда! Я пам'ятаю, як ходив між високими житами. То де ж тоді взявся голод? Куди подівся хліб?
Ми вступили в колгосп восени 1931 року. Того року ми зібрали зі своєї землі непоганий врожай. Молотили на току втрьох ціпами, в тому числі і я. Засипали в коморі багатенько хліба, повністю вистачило б до нового врожаю, ще й державі здали б. Але цим хлібом ми не скористались. Довелось віддати його весь, до зернини. Та в 1932 році ми не так голодували, як в наступному. Моя старша сестра Оксана придумала ховати зерно кукурудзи в середину клубків вовни, яку пряла вечорами. Приходили "буксири" (їх так називали в селі, цих сільських активістів), хто штрикав у комин, хто - в підлогу, а дехто ліз на горище і там шукав. Але ніхто з них не зміг здогадатись, що в клубках може бути кукурудза. Якби штрикнули списом в клубок або взяли в руки, то відразу здогадалися б, що в клубках щось є. Тоді б сестру заарештували й посадили. На щастя, "буксири" до цього не додумались.
В 1932 році нам небагато дали хліба на трудодень. Але й той забрали. Залишився під припічком пуд жита, перемішаного з просом. Та 19 лютого 1933 року "буксири" вичистили його до зернинки. Після цього ми не лише не їли, а й не бачили хліба протягом п'яти місяців, тобто до нового врожаю. Старший брат не витримав, помер. Мати ходила пухла.
Так забрали цей останній пуд хліба 19 лютого 1933 року. Якраз у цей день Сталін виступав на І Всесоюзному з'їзді колгоспників-ударників, де він сказав: "Наше найближче завдання - зробити всіх колгоспників заможними". Хіба ж це не цинізм! Забрати увесь хліб у колгоспників, а потім їх робити заможними! Тих, хто уже помер або помирає з голоду?.. Говорили, що на складах, на елеваторах хліб є, але не дозволяли брати, мовляв, то запас. Люди вмирали, а запас лежав. Ті керівники, які пішли на риск, дозволили дати хліб помираючим людям, були заарештовані і розстріляні.
...В 1933 році я закінчив 7 класів. Вирішено було, що поїду я в Кременчук, вчитись на педагогічних курсах. Все-таки в місті не так люди помирали, не було такого голоду. І от старша сестра Оксана віддала мені свою стару свиту, брат Андрій дав трошки грошей, і я вирушив босий на залізничну станцію, щоб звідти їхати в Кременчук. Вся "наука" тривала чотири місяці. Стипендію видали аж під кінець, зразу за весь час. Ночував я щось із місяць на вокзалі, поки не впустили в хату добрі люди. Вся моя їжа була -200 грамів на день - і більше нічого. Ці 200 грам викупляв я не вранці, а після занять, це в мене були найщасливіші хвилини, коли я заходив у хлібний магазин і подавав продавцю свою карточку. Продавець відрізував ножицями талончик з зазначеним числом, а мені відважував невеличкий шматочок хліба. Цей шматочок я брав тремтячими руками, боявся, щоб і крихітка ніде не впала. Для мене він був золотим...
Після курсів мене направили учителем початкових класів у село Токарі Решетилівського району на Полтавщині, де був ще більший голод. В Кременчуку хоч по 200 грамів хліба давали на день, а тут і цього немає. І я згодом почав пухнути, не міг узути чобіт. Вночі не спав, ходив по кімнаті. Я не знав, що мені робити. Іти по селу і просити милостиню? Що ж тоді з мене за учитель? Соромно це робити. Побачила завідуюча школою Зінаїда Петрівна Піщанська, що я з голоду можу померти, пішла в колгосп, мені виписали півпуда борошна. Воно було гіркувате і нечисте. Проте я його трошки зразу замісив на воді у мисці і з'їв кусочок тіста. Воно таке смачне було, але я спочатку небагато його їв, боявся, щоб не померти. Ввечері уже з'їв більший шматочок тіста. І так кожен день...
Ось так мені довелося пережити той страшний голод. Я не можу його забути до сьогоднішнього дня.
Як розповідають старожили Волині, де я тепер живу, в міста Ковель і Луцьк із Східної України прибували тоді поїзди з зерном, борошном та іншими продуктами. На весь хід ішла торгівля хлібом між Радянським Союзом і панською Польщею. Місцеві жителі знали, що на Україні голод, тому деякі з них відмовлялись розвантажувати вагони. Проте дехто заперечував: то провокація, мовляв, у країні, яка будує соціалізм, голоду не може бути.
Газета "Громадський голос", яка виходила в той час у Львові, 2 грудня 1933 року писала: "З Волині прислали до нашої редакції одного листа, якого отримано від рідні з Великої України: "Дорогі наші родичі, сестра Феня і брат Тарасе. На запит, чи ми живі, живі, та не всі. Вперше, немає твоєї матінки, котра, опухши, з голоду померла. Перед смертю просила хоч кришку хліба. То я, твоя сестра, пішла по заможних своячках і ніде не дістала" (3 Волинського облархіву).
Волиняни і ровенчани намагалися хоч чим-не-будь допомогти голодуючим. Вони збирали продукти, їхали і йшли до кордону, щоб передати їх на Україну. Але цих людей зустрічали прикордонники недружелюбно, говорили, що на Україні немає ніякого голоду, що то вигадки агентів імперіалізму.

<< НА ПЕРШУ