Страшне число у нелюдській напрузі
Пропалює світи до глибини
У тридцять три розіп'яли Ісуса
У тридцять третім на земному прузі
Розіп'ято мільйони без вини.

Б. Олійник

Голод на Україні - одна з найболючіших, найтрагічніших сторінок історії українського народу, яка сколихнула не тільки українців, а й громадськість усього світу, викликала у небайдужих людей щире співчуття.
Письменник Ю. Семенко писав:
Нема в світі вищих братських могил, ніж ті, що заповнені останками безвинних жертв голодомору в Україні.

Довгий час в Радянському Союзі трагічний голодомор в Україні був замовчуваний. На нього наклали "табу" здавалось навічно. Мовчали державні мужі, мовчали історики, мовчала преса. Та не можна було змусити мовчати всіх очевидців, які пережили цей жах і дивом залишились живими ...
Пам'ять - нескінченна книга, в якій записано все: життя людини, роду, країни. Багато сторінок написано сонячно-блакитними "словами". Але чи не найбільше вражають ті місця, де криваво-чорними рядками вкарбовано гірке слово, "голод", що безжально косив життя селян України.
Лише в середині 80-х років минулого століття ця "біла пляма" поступово стала відома деяким науковцям, а за ними й журналістам.
Найсуворіше "вето", жорстка заборона не могли викреслити з пам'яті народу спогади про голод. Все передавалось від старшого покоління до молодшого, знайшло відображення в усній творчості, в гірких піснях, в художніх творах письменників.
З метою забезпечення належного вшанування жертв та постраждалих від голодоморів, відновлення історичної справедливості, утвердження в суспільстві нетерпимості до будь - яких прояв насильства Президент України В.А. Ющенко 4 листопада 2005 року підписав Указ "Про вшанування жертв та постраждалих від голодоморів в Україні". Ним, зокрема, встановлено, що здійснення конкретних, дієвих заходів для вшанування пам'яті жертв та підтримки осіб, які постраждали від голодоморів, пережили трагічні сторінки в історії українського народу, є пріоритетними завданнями центральних та місцевих органів виконавчої влади.
Указом передбачено утворення Організаційного комітету з підготовки та проведення заходів у зв'язку з 75-ми роковинами голодомору 1932-33 років, вирішення питання щодо спорудження в м. Києві Меморіалу пам'яті жертв голодоморів в Україні, а також пам'ятників, монументів, впорядкування місць поховання жертв голодоморів. Президент також доручив створити Український інститут національної пам'яті, основними завданнями якого є посилення уваги суспільства до власної історії, розповсюдження об'єктивної інформації про неї в Україні і світі, реалізація державної політики і координація у сфері відновлення і збереження національної пам'яті українського народу, ухвалення комплексу заходів з увічнення пам'яті жертв голодомору і політичних репресій, учасників національно-визвольної боротьби.
Дуже хотілося б сподіватись, що і дане видання стане своєрідним внеском в реалізацію важливого державного завдання: увічнення трагедії, що призвела до фізичного винищення українського народу, до руйнування соціальних основ нації, її духовності та самобутності.
І нині, більш як через 70 років, боляче згадувати - вмирали хлібодари шанованої світом житниці України, родючі землі якої годували не лише Росію, а й інші країни.
В першій половині ХХ-го століття вмирали голодною смертю просто серед поля, на шляхах , у холодних хатах, на вокзалах, у бур'янах і хащах. Вмирали поодинці і цілими сім'ями, старовинними козацькими родами. Вмирали цілі хутори і села, назавжди зникали з лиця землі, ніби їх і не було.
Що ж стало причиною цієї трагедії?
Не віриться, що в Україні раптом зник хліб і люди залишились без зернини, картоплини, буряка, капустини. Урожай за кілька попередніх років був достатній, щоб селяни могли себе прогодувати. Отже, причиною цього було не стихійне лихо, а задуманий, злісно підготовлений штучний голодомор, який скосив мільйони українських селян.
Полтавщина була в епіцентрі цієї жахливої трагедії.

На цій горі, на пагорбі печалі?
З небес святої чистоти
Ідуть дощі вдовиними плачами,
Спадає плащаницею мовчання.
і тільки дзвін волає: "не прости"
Б. Олійник.

Полтавщина. Красивий, мальовничий регіон України, де чи не найбільше збереглося українських народних звичаїв, обрядів, традицій, де милували око старовинні козацькі містечка і села, хутори, в яких жили вільні нащадки запорожців, сміливі, вміли за себе постояти перед чужоземними зайдами. А в мирні дні - дбайливі господарі, хлібороби, які вирощували дорідні врожаї пшениці, жита, гречки та ячменю, багаті сади. Мали вони й чималі отари овець, табуни породистих корів, баских коней. Так було...
Доля ж села в 30-ті роки минулого століття навіки залишилась болючою раною для України і нашого краю. На Полтавщині тоді чи не найбільше загинуло насильницькою смертю селян-трудівників.
За деякими даними соціологів, дослідників, істориків всього ж на Україні голодомор забрав майже 10-ть мільйонів трудівників-селян. І серед них левова частка - полтавці.
В даний час нам відомо понад 30 тисяч конкретних імен земляків, померлих від голоду і це далеко не всі. Тож пошуки тривають і знаходяться не тільки поодинокі імена, але й цілі родини, навіть хутори, раніше невідомі.
Факт голодомору довгий час замовчувався в керівних інстанціях тодішнього Радянського Союзу, починаючи з Кремля, де тоді на керівних постах були його організатори та виконавці - Каганович - уродженець Київської області, В. Молотов /Скрябін /, Постишев та інші. Тодішні правлячі кола України теж були поінформовані про те, що ж діється в Україні, які наслідки суцільної колективізації, про що поспішили доповісти в Москву. А голод уже насувався чорною хмарою на села чорноземної України.
Спричинили його і прискорили ряд урядових постанов. Й. Сталін і В. Молотов поставили підписи під Постановою Раднаргоспу СРСР та ЦК ВКІІ/б/ від 25 лютого 1933 р.
Це - особливий документ, що висвітлює тезу: "допомога по-сталінськи". Там є такі твердження: "Несприятливі кліматичні умови влітку 1932 року в ряді районів України та Північного Кавказу призвели до втрат частини врожаю". А далі тут іде мова про те, що ряд колгоспів і радгоспів цих регіонів не змогли забезпечити себе насінням для весняної сівби.
А насправді тисячі очевидців свідчать, що жодних стихійних бід не зазнали поля України в 1932 році. Врожай був нормальний і ніщо не віщувало голоду на Україні і тим більше на Полтавщині.
Причиною ж голоду було й ряд постанов про розкуркулення, примусове виселення та депортацію сімей, тих, кого вважали "куркулями", кампанія про термінову суцільну колективізацію і жорстку розправу з тими, хто відмовлявся йти у колгоспи чи СОЗи /як тоді їх називали/. В той час організовувались і "комуни", куди насильно зазивали й молодих селян, і , як показала практика, вони себе не виправдали. До них охоче йшли дуже бідні селяни, ледарі, п'яниці, одинокі жінки. На Полтавщині їх налічувалось 7. В селі Парасковіївка Полтавського району, в Козельщинському, Лубенському, Зіньківському , Шишацькому та інших районах.
До колгоспів продовжували "заганяти" селян, щоб закінчити суцільну колективізацію, яка для більшості виявилась трагічною.
Усуспільнювались не тільки земля, коні, корови, реманент, але й домашнє начиння. Нестача кормів викликала загальний падіж. Нещасні тварини гинули сотнями. Гинула найнадійніша тяглова сила господарств і практично її вже не відновили в майбутньому.
А з Москви одна за другою йшли постанови, телеграми про те, що країні, яка переходить на індустріальні рейки і повинна закупати за кордоном обладнання для шахт, заводів, фабрик, потрібно терміново розрахуватись за все хлібом і в першу чергу пшеницею. Тож на Захід, особливо до Німеччини, йшли ешелони - везли український, кубанський, краснодарський хліб. А в селах уже лютував голод.
Весна 1933 року була тяжкою і для новостворених колгоспів, і для всіх селян Полтавщини. Зерно, заплановане здати в державний фонд кожному колгоспові, вивезене було ще в кінці минулого року. Але цього виявилося не досить.
Тож кожному господарству пропонувалось ще й здавати не тільки зерно, а й квасолю, просо, буряки, іншу городину. А коли не залишалось нічого - з'явились на горе селянам так звані "буксирні бригади", в яких, як правило, були комсомольці, активісти сільської ради, колгоспу. Вони без дозволу вдень чи вночі вривались до осель, обшукували будинок, всю садибу господаря. Озброєні, як правило, палицями із залізними наконечниками і такими "щупами" вишукували місця, де міг бути захований хліб чи інші продукти, розбивали печі.
Безжалісно, під голосіння і плач дітей забирали все, прирікаючи сім'ї на голодну смерть. Якщо намагався захистити земляків голова колгоспу чи сільської ради - з ними розправлялися партійні і радянські органи. Були випадки, коли їх засуджували до 5-10 років ув'язнення і навіть розстрілу.
Тож селяни, колгоспники вони чи ні, були приречені на голодну смерть.
Прислужувалась перед тодішньою правлячою верхівкою і преса, публікуючи різкі обвинувальні неправдиві кореспонденції.
Йшла весна 1933 року. Наближався період засіву полів зерном, але ж його не було. В колгоспах на зернопоставки вивезли навіть фонди. Все забрано і в господарствах колгоспників. Працювати голодним людям теж не під силу. Поля заростають бур'янами. В переважній більшості колгоспів вирішили засівати хоч якимось уцілілим зерном, буряками чи ще чимось.
Правління колгоспів в ряді районів області /Глобинський, Диканський, Лохвицький, Решетилівський та ін./, щоб підтримати працюючих людей, варили спільні обіди, де був якийсь суп, затірка чи мисочка каші і 100-200 г. хліба чи макухи, чай із солодких буряків.
Та чи врятували ці кухні людей від голодної смерті?
Варто зазначити, що кожен голод на Україні мав своє підґрунтя: 1833 рік - тривала засуха, пізніші голодні роки в XIX ст. теж засухи та інші стихійні лиха. Причиною ж найжахливішого в світі голоду 1933 року на Україні можна назвати хіба що Постанову Раднаргоспу СРСР і ЦК ВКП/б/ від 5травня 1932 року про план хлібозаготівель, в якій передбачалось за рахунок колгоспів і одноосібних господарств Радянського Союзу заготовити 1,2 мільярда зерна. Майже четверта частина його знову ж припадала на Україну.
Постанова московського центру мала подвійне завдання: зерном із українських нив розрахуватись з іноземними державами і розправитись з непокірними українцями.
Ця постанова й дала чи не найбільший старт голодомору 1932-1933 років. Подекуди люди відчували його й у 1934 році: поля ж не були засіяні. То ті, хто залишились живими, голодували ще й в наступному році.
Хлібозаготівлями займались працівники центрального апарату, керівники районних партійних та комсомольських організацій, МТС та інших. Скрізь по Україні і на Полтавщині теж були створені бригади по викачуванню хліба, а точніше ті ж "буксири" тільки ширшого масштабу.
Пропагандистською підмогою у виконанні постанов партії і уряду стали газети як республіканські, так і обласні та районні. На їх шпальтах чимало публікацій присвячених темі "злісних невиконавців" хлібоздачі, а особливо "куркулів" та підкуркульників, колишніх учасників громадянської війни, що перебували в "білій" армії та інших. Варто назвати декілька з них: "Більшовик Полтавщини", "Червона Лубенщина", "Робітник Кременчуччини", в яких були такі замальовки та інформації: "Приховали куркулі хліб", "Ще дужче натиснемо на куркулів", "Вони - вороги народу", "Відсіч куркульським підспівувам". Були й кореспонденції з критикою керівників районної ланки, які до нездавців хліба не вживають репресивних заходів.
В ряді районів області за такими газетними матеріалами проводили засідання партійних та радянських органів і приймали відповідні рішення, стягнення. Про захист селян не було й мови.
Навіть в таких умовах селяни не корились, хоч відкрито протестувати вже не наважувались: в грудні І932 року була прийнята Постанова Політбюро ЦК КП/б/У та раднаргоспу УРСР про занесення на "чорну дошку" сіл, що злісно саботують хлібоздачу. В ній наголошувалось, що там, де ганебно провалюють план, перед райвиконкомами, райпарткомами поставлено завдання: зламати саботаж, організований куркульськими елементами, знищити супротив частини сільських комуністів, які стали практично провідниками саботажу, втратили сумісність із званням члена партії, забезпечити швидке наростання темпів, повне і безсумнівне виконання хлібозаготівель.
В постанові були названі й непокірні села Полтавщини. Серед них - старовинне село Лютенька Гадяцького району та Кам'яні Потоки Кременчуцького. В селі Лютенька проживало на той час більше 5 тисяч чоловік. Всього на Україні така доля судилась 6-ти селам Дніпропетровської, Одеської та Полтавської областей.
Села, які потрапили на "чорну дошку", негайно опинялися в тяжкому стані. До них припинявся підвіз товарів кооперативної і радянської торгівлі. Селяни не могли. придбати найнеобхідніше: сіль, гас, сірники, мило і навіть ліки. Тобто, залишалися сам на сам зі своїми бідами. З ними заборонялося проводити будь-які фінансові операції.
В названих селах вишукували "зачинщиків" саботажу хлібозаготівель і жорстоко розправлялися з ними: їх заарештовували, в них конфісковували майно, висилали в далекі табори або ж на виселки.
Багато невинних людей загинуло з голоду ще до масового голодомору. Як правило, в таких селах восени 1932 року майже скрізь земля була необроблена і незасіяна.
А тодішні газети ще "допомогли" в цьому. На їх шпальтах з'являлись інформації про те, що в такому-то селі не засіяно сотні гектарів жита чи пшениці, що "ліниві" селяни не бажають працювати, тому й пустіють хати, невідомо куди зникають цілі сім'ї, багато молоді опинилось аж на шахтах Донбасу. Такі села та прилеглі до них хутори першими вимерли з голоду ще в 1932 році.
Деякі партійні і радянські керівники розуміли наслідки цієї страшної ситуації і намагались захистити людей від наруги, але не завжди їм це вдавалось.
Голова ВУЦВИКУ Г.І Петровський, як його тоді називали "всесоюзний староста", в лютому 1932 року направляє листа в політбюро ЦК КП/б/У особисто С.В. Косіору де пише, що в ряді областей України виникли продовольчі труднощі і просить поінформувати про це в Кремль. Він додає, що в Україні необхідно призупинити хлібозаготівлі і запровадити вільну торгівлю хлібом згідно закону і, в першу чергу, звернути увагу на села, що потрапили на "чорну дошку".
Але по суті цей лист не дав бажаних результатів. Майже 70% загального плану хлібозаготівель припало на колгоспи і одноосібні господарства селян і, передусім, родючих земель Харківської, Одеської, Дніпропетровської та інших. Варто зазначити, 40% плану хлібоздачі по Харківській області, куди тоді входила і Полтавщинна, повинні були виконати райони теперішньої нашої області. Вважалось, що це реально. Але конкретна обстановка була далека від дійсності.
Два попередні роки колгоспного господарювання переконали селян в тому, що як грошова, так і натуральна оплата праці за трудодні затримується, або залежить знову ж таки від виконання різних поставок державі. В таких умовах селянин-колгоспник має надіятись тільки на своє присадибне господарство і це було єдиним, що їх рятувало від голодної смерті. Падала трудова дисципліна в колгоспах.
Весняно-польові роботи розтягувались на 30-40 і більше днів. Така ж ситуація була і в час збирання врожаю, особливо в таких районах як Диканський, Лохвицький, Семенівський, Решетилівський та ряд а інших.
На початку грудня 1932 р. керівними органами Москви були надіслані "рекомендації": кожному районові в області заносити на "чорну дошку" "непокірні" села на свій розсуд, узаконюючи їх рішеннями керівників районного масштабу. 4 грудня цього року Миргородський райвиконком прийняв постанову: сільськогосподарські артілі ім. Леніна Савинської та ім. Сталіна Великосорочинської сільських рад, які виконали план хлібоздачі лише на 61%, занести на "чорну дошку".
Обидва колгоспи були позбавлені "почесних" назв. Їх зобов'язали повернути всі раніше одержані кредити, а голів господарств віддали під суд.
Не менш репресивними були й заходи про припинення товарного постачання окремих районів Полтавщини, які не виконали хлібопоставок. Така блокада поширювалась не на окремі населені пункти, або ж колгоспи, а на цілі райони.
Незважаючи на те, що згідно постанови РНК УССР і ЦК КП/б/ про відновлення завозу промислових товарів на село, яка, здавалось би дає деяке послаблення селянам, тут же в ній відзначалось, що дія її не поширюється на окремі райони Полтавщини: Гадяцький, Кобеляцький, Лохвицький, Новосанжарський, Семенівський, Решетилітилівський.
У тих же районах, де дозволялось продавати промтовари, в основному були лише товари першої необхідності.
В ряді районів області, спираючись на дану постанову, на "чорну дошку" заносились як колгоспні господарства, так і окремі одноосібні.
Наприклад, в селі Попівка Миргородського району, де було створено кілька колгоспів і чимало міцних одноосібних господарств (всього в селі налічувалось більше 5 тисяч населення), спираючись на постанову уряду. щодо прискорення темпів в хлібозаготівель, вирішили в присутності лише 250-ти чоловік занести село на "чорну дошку", що й було зроблено. Які наслідки цього необдуманого кроку - стало зрозуміло із скупих даних про кількість жертв голодомору. В цьому колись багатому козацькому селі в 1932 - 1933 роках померло голодною смертю понад третина людей: серед них майже половина дітей і старих.
Партапаратчики не гребували використовувати навіть учнів шкіл, особливо піонерів. Діти Петрівської школи Миргородського райну під керівництвом комсомольців та молоді села з плакатами і гаслами підійшли до сільради, де відбувались збори, виступили з вимогою до односельців негайно виконати план хлібоздачі і вимагали від них звіту(!), чому вони "не йдуть в ногу з життям".
Такі ж "подвиги" піонерів мали місце в селі Балясне Диканського району, в ряді населених пунктів Лохвицького, Оржицького, Семенівського та інших районів.
Мали місце й трагічні наслідки таких "подвигів" дітей. В селі Великі Сорочинці на Миргородщині Павлик Тесля, піддавшись агітації комсомольців, написав донос на свого діда в місцеву газету, про те що він "куркуль" і заховав зерно на своїй садибі, а плану не виконав. Після нелегких розмов у сільській раді дід обманним шляхом завів Павлика на кладовище і по-звірячому розправився я ним. Згодом на садибі школи, йому спорудили пам'ятник. Полтавський "Павлик Морозов"? В ім'я чого загинув хлопчина? Які моральні критерії вчинків обох сторін?
Аналогічний випадок трапився в селі Мусійки Решетилївського району. 14-ти літній школяр Микола Левадний розповів сельчанам про те, що його сусід закопав зерно під липою недалеко від струмка на їхній садибі. Дізнались "буксири", знайшли зерно, сусіда заарештували і засудили на 5 років, вислали в далекі табори, звідки той не повернувся. А згодом Микола зник невідомо куди. Лише згодом знайшли його труп у копанці недалеко від батьківської хати. Гірко плакала мати, клянучи убивць сина, хоч і розуміла, що сувора дійсність того трагічного голодомору змушувала людей часто на необдумані вчинки, використовуючи навіть дітей
Таких випадків дитячої "активності" зустрічалось тоді чимало. Значно пізніше шановний всіма письменник - земляк, який і сам пережив голодомор, Олесь Гончар детально і переконливо розповів про це у своєму романі "Твоя зоря".
Попри всі зусилля партійного керівництва всіх рангів, наприкінці 1932 року на зсипні пункти було доставлено лише 71,8% від плану. А в січні 1933 року, незважаючи на жахливі умови, в яких опинились з вини властей села України, в тому числі й Полтавщини, кремлівськими можновладцями було оголошено чергове зустрічне оподаткування, тобто новий наступ на хлібні запаси українського селянства, яких уже давно не було.
Сталіну та його прибічникам здавалось що, Україну і, зокрема, Полтавщину, Одещину та інші області необхідно примусити ще додатково здавати хліб державі. Труднощі ж виникли на Україні тому, що в селах і особливо в колгоспах орудують антирадянські елементи, гальмують заготівлю хліба. Та ще й частина комуністів, сільського активу вважають, що саботажництва немає, а якщо й є окремі факти, то вони намагаються їх прикрити, замовчати.
Голод в Україні уже набирав жахливих обертів, а на спільному засіданні ЦК партії та ВЦВК Сталін ще раз наголосив, що причину труднощів потрібно шукати в самій партії.
Ряд партійних і радянських керівників України намагались довести що план хлібоздачі гальмується тому, що всі запаси хліба, навіть посівного зерна, уже давно здані, а на Україні лютує голод, вимирають цілі села. Чимало листів тодішній всесоюзний староста Г.І. Петровський одержував від колишніх учасників громадянської війни, активістів становлення радянської влади на Україні, вчителів, медиків, в яких повідомлялось про страшний голод в селах. Зокрема, вчитель із села Мачухи Полтавського району І.К. Лашкевич повідомляє не тільки про трагедію в його рідному селі, але й в селах свого та сусідніх районів: Івонченцях, Тахтауловому, Байраці, Братешках, Черняхівці…
Колишній червоноармієць, а згодом колгоспник колгоспу "Червоний партизан" села Березова Лука Гадяцького району Г. Шиян в листі до Г. Петровського з болем писав про те, що в його та інших селах люди за працю протягом року не одержали не тільки хліба, але й інших продуктів. Тож зневірившись в обіцянках чимось допомогти голодним, тікають із села хто куди може. Повідомляв Г. Шиян і про те, що урожай був зібраний непоганий, але хліб мають лише "верхи" села, тобто, голова колгоспу, бригадири, активісти, а решта вже в кінці 1932 року голодувала.
Аналогічні листи йшли на цю адресу з Кобеляцького, Лохвицького, Чорнухинського та інших районів Полтавщини.
Завідуюча дитячим будинком з м. Пирятин П.С. Чернова надсилає доповідну записку Наркомосу УССР про хвороби й виснаження дітей від недоїдання (6 березня 1932 р.) і описує їх тяжкий стан. А їх в будинку було 72.
Секретар Харківського обкому партії (куди тоді входила Полтавщина) Р.Я. Терехов в доповідних керівним органам Києва та Москви інформував про тяжкий стан селян ввіреного йому регіону, але крім відписок та рекомендацій суть справи не змінювалась. Хоч наводились факти про вкрай тяжкий стан в селах Семенівського району: Бурімка, Веселий Поділ, Очеретувате, Крива Руда та інших, в населених пунктах Кобеляцького району: Суха Маячка, Чорбівка, Красне, Василівка, Сухинівка та інших, де люди повально мерли від голоду і отруєнь різними покидьками, поїдання трупів конини, диких звірів, і навіть людей.
Таке ж творилось і в Чутівському, Котелевському, Оржицькому та інших районах Полтавщини.
Москва, Кремль - мовчали. Та, нарешті, на спільному засіданні ЦК партії та ВЦВК у січні 1933 року, куди був запрошений і Р. Терехов, Сталін повторив, як і раніше, що причина такого стану справ в самій партії. Терехов намагався заперечити, мотивуючи тим, що в Україні лютує голод, хліба давно вже немає, люди мруть масово. Сталін висміяв його, назвав романтиком і "порадив" займатись не партійною справою, а писати казочки для дітей. А партія його оповідям не вірить.
Л. Каганович у своєму виступі додав, що потрібно вести нещадну боротьбу з класовим ворогом, тобто куркулями, саботажниками, які гальмують заготівлю зерна для посівів.
"Притуплення більшовицької пильності було головню причиною відставання у сільському господарстві України" - наголосив у подальшому виступі П.. Постишев. І це вважалося одним із серйозних обвинувачень ЦК ВКП/б/ проти більшовиків в Україні.
Для підкріплення діяльності партійного апарату на Україну було призначено П. Постишева другим секретарем КП /б/У та першим секретарем Харківського обкому партії. Він по суті призначався спеціальним уповноваженим Сталіна в республіці для "більшовизації" комуністичної партії України і подальшого викачування зерна з українських господарств, люди яких уже тоді помирали голодною смертю.
А Постишев ще й твердив, що допомагати Україні насіннєвим фондом держава не повинна. Хай селяни шукають вихід із такого становища самі. Про це була навіть надрукована досить недоброзичлива стаття в газеті "Правда". Допомоги по суті чекати було ні від кого. Селяни, колгоспники залишались із своїм горем самі, нікому не потрібні.
Кількість же померлого населення ретельно приховувалась, тим більше, що в кінці 1932 року переважна більшість сільських рад навіть не реєструвала число померлих, або ж в актах записів про смерть ставились діагнози далекі від дійсності (туберкульоз, дизентерія, малярія, серцева недостатність, тиф та інше).
Мовчала про цю трагедію і преса не тільки обласна чи місцева, але й республіканська. Навіть в розмовах між собою така тема не дуже охоче акцентувалась між людьми, що дивом залишились живими.
Міське населення, яке отримувало хліб по картках та деякі продукти, тільки з розповідей сільських родичів та по численних трупах померлих на вулицях голодних людей, могли зрозуміти, що діялось тоді в селах, та й то всілякі "пропагандисти" говорили, що померли ті, хто не хотів працювати.
Достеменно одне - скільки б не було загублено людських жителів, це були в основному селяни. Винищувалась основа етносу України, її звичаї, обряди, духовність.
Московські можновладці, а точніше "батько всіх народів" Й. Сталін та його поплічники В. Молотов, Л. Каганович, П. Постишев та ін. поставили собі за мету - приборкати Україну, щоб комуністи, правляча верхівка їх була покірна Кремлю. Цього вони домагались і домоглись.
В кінці 1932 і першій половині 1933 років на Україні розпочались "жнива скорботи". А точніше цю трагедію охарактеризував наш земляк, уродженець Козельщини Олександр Міщенко, назвавши свою книгу "Безкровна війна". Вона вийшла друком в 1991 році - тоді, коли про страшний голодомор ще тільки говорили, але майже нічого не робили на державному рівні. Звернення до історичних документів, численних свідків, які ще тоді були живими, публікацій, дали можливість автору книги стверджувати, що на Полтавщині, як і по всій Україні, голод був штучним, спланованим московськими можновладцями.
В передмові до "Безкровної війни" він пише: "В ній немає жодного слова вимислу. З тих далеких часів до нас говорить сам багатостраждальний народ, його муки і правда, розіп'ята на Хресті". Письменник віднайшов і обнародував 573 імені померлих і записав понад 30 спогадів.
Високо оцінив цю нелегку працю відомий український письменник, воїн, академік і Герой України О. Гончар. В передмові до книги він писав: "Нелегко читати ці гіркі, тужливі записи з народних уст, нелегко ще й тому, що йдеться про наші рідні полтавські краї. Вони як реквієм по незліченних людських жертвах, так немилосердно, безневинно загублених на очах цивілізованого ХХ віку".
В цьому районі голодна смерть не минала нікого. В селі Бреусівка помер, як і його земляки, Рибалко Яків Степанович, який був членом ВЦВК, але в 1929 році на засіданні проголосував проти поспішної колективізації на Україні й був виключений із складу тодішніх керівних органів у 1933 році.
Невеличкий район, де протікає кілька річок, весною 1933 року не зміг врятувати голодних селян від смерті рибою, рослинами, які б могли втамувати голод хоч на декілька годин. Тож у відчаї люди ловили і поїдали котів, собак, степових звірків, дохлих колгоспних коней та інше. Були випадки й людоїдства. У селі Бреусівка сім'я Андріана (прізвище невідоме), разом із дружиною зварили в казані трирічну дочку і з'їли. В селі Загребелля Ромась Іван теж поїв своїх дітей.
Не обминула біда голодомору й колись привільних сіл Решетилівського району, де жили трудолюбиві хлібодари та народні умільці, килими та вишивки яких були відомі усьому світу. Ще в часи козаччини тут з'являлися хутори, в яких оселялись запорожці, а згодом і їхні сини. Таких хуторів, налічувалось більше 40. Під час голоду вони зникали першими. Ніби їх і не було. Скосила невблаганна смерть і жителів колись багатих та заможних сіл таких як Демидівка, Каленики, Піщане, Сухорабівка, Федіївка, Шилівка. В них майже третя частина жителів померла в 1933 році.
Село Голуби - старовинне козацьке поселення, якому налічується понад 200 років. Село не мало статусу "великого" - але чи не найбільше смертей було саме в ньому. Першими помирали в ньому багатодітні сім'ї. Гаврило Вовк мав чималу сім'ю - він, дружина, дві дочки, син, два внуки. Не залишилось жодного. А сім'я Антона Дзюбана налічувала аж 11 чоловік. Теж не вцілів ніхто. Помер і "буксир" Яків Щербак та його сестра Єлизавета. До речі, в селі проживало чимало воїнів першої світової війни, учасників Брусилівського прориву, які потрапили в полон і повернулись із Австрії лише в 1918 році. Користувались вони повагою в односельців, любили розповідати про ті краї, де їм довелося побувати, особливо про Австрію і Західну Україну.
А коли організувався колгосп, першими записались до нього. Надіялись, що буде краще господарювати спільно, за що більшість із них незабаром і відійшли в інший світ. Один із них - Гнат Андрійович Дзюбан за кілька днів до смерті, вже опухлий, з гіркотою в голосі говорив своїй дочці: "Не був убитий у Карпатах, не помер в австрійському полоні, то помру на своїй землі. Жито уже наливається, але я його уже не діждусь, тож хто з вас виживе, з перших зерен спечіть коржі, ввечері засвітіть свічу, повечеряєте і пом'яніть мене і дочок та сусідів, що померли цього голодного року".
Помер хлібодар і воїн, не доживши кілька тижнів до нового врожаю.
Яків Щербак не просив його пом'янути. Він був в числі активу колгоспу, запопадливим "буксиром", що вигрібав останні зернини з хат сусідів. А коли став непотрібним місцевим можновладцям, то й сконав від голоду на своїй садибі і майже тиждень лежав не похований.
Голод скосив у цьому селі більше половини мешканців. Залишились порожніми майже 20-ть хат, які потім заселили багатодітні сім'ї з Орловської та Білгородської областей. До речі, вони ще й лаялись, що ледачі "хахли" навіть не скрізь у хатах мали кілька кімнат.
Решетилівський район був одним із тих, де голодна смерть забрала чи не найбільше невинних людей.
В Глобинському районі під час голодомору перестало існувати понад 40 сіл і хуторів.
Дякуючи ентузіастам, тим, хто залишився живими, стало відомо, що тільки в одному селі Ламане померло голодного року 557 чоловік. Така ж доля судилася й колись квітучому селу Лукашівка. Там проживає всього кілька десятків сімей, які поселились в порожні хати вимерлих господарів у 1933 році.
Колись у багатому й заможному козацькому селі Іванове Селище в 1933 році вимерла майже половина мешканців. Ховали їх у великих ямах, без молитви, слова Божого, без поминальних свічок. Така ж доля спіткала й села Вишеньки, Битакове Озеро, Замлянки, Опришки та інші.
Уже в кінці 1933 року можновладці району побачили: багато хуторів і сіл, навіть великих, обезлюдніли. Голодні і обідрані діти блукають наче привиди. То ж для них організували колгоспні патронати. До речі, в такому патронаті виховувався й майбутній Герой Радянського Союзу Павло Анцеборенко.
А як бути з порожніми хатами? Запросили з ближніх областей сім'ї з Росії. В селі Землянки прибуло їх чимало, вони проживають і нині. Одна із вулиць носить назву "Руська". Кілька сімей з Орловщини переселились в село Опришки і вважають вони тепер своєю батьківщиною Україну.
Кобеляцький район чи не найчастіше потрапляв в поле зору тодішньої московської еліти. Тільки не тому, що в цьому районі голодомор скосив тисячі селян, а зовсім з іншого приводу. Адже керівники району як могли і де могли намагались захистити земляків від безкінечних планових, зустрічних та інших хлібозаготівель. Намагались зберегти хай невеликі залишки зерна та інших продуктів в колгоспних коморах і в господарствах селян, утихомирити "запопадливих" уповноважених з району і представників з області, республіки та навіть з грізного Кремля.
Але одна із чергових перевірок установила, що план по всіх пунктах виконано лише на 80%.
За поданнями Харківського обкому партії за невиконання хлібозаготівель колишні керівники були засуджені на строк від 5-ти до 10-ти років позбавлення волі.
Понесли покарання й цілий ряд працівників районної ланки. Ніякі докази того, що в районі безжально косить голодомор сотні нещасних селян, до уваги не бралися.
Трагічні сторінки історії колись багатого козацького Придніпров'я так і залишились би "білими плямами", якби не знайшлася небайдужа людина - не журналіст, не письменник, не літератор, а чоловік, професія якого пов'язана із сільським господарством. Це - Валентин Платонович Голяник. Уродженець села Перегонівка цього ж району, шофер широкого профілю багато років збирав матеріали про історію свого краю, зустрічався з людьми, які пережили жахи голодомору, і, на щастя, залишились живими, щоб тепер повідати нащадкам про те, що довелося пережити їм і їхнім землякам.
Неоцінимий внесок у відтворення правди життя він зробив, створивши реквієм по убієнних голодом земляках. Тільки великий патріот міг узятися за таку нелегку працю і довести її до кінця, бо був переконаний, що він мусить це зробити і зробив. Вона з окремих записів вилилась у книгу, "Трагічні сторінки моєї Вітчизни. (Голод 1932-1933 р.р.) у Кобеляцькому районі на Полтавщині". А видання її фінансував Микола Андрійович Касьян, академік, народний лікар СРСР, заслужений лікар України, благодійник, кавалер багатьох нагород України. Дякуючи М.А. Касьяну, книга побачила світ у 2005 році.
В Кобеляцькому районі ще в кінці 1932 року і на початку 1933-го вимирали повністю невеликі села: Білоконі, Дудки, Дендебері, Оленівка та інші. Всього за цей час зникло 50 таких сіл.
Не минула люта коса смерті й колись великі та заможні села, такі як Василівка, Бутенки, Жуки, де померло від 200 до 400 чоловік і більше.
Трагічна доля судилась дітям шкільного віку. Були випадки, коли серед учнів 4-6 класів залишались живими лише 5-7 дітей.
В колись багатих придніпровських хуторах і селах в страшних муках голодною смертю померло 1945 чоловік.
Серед тих, хто дивом залишився живими були й майбутні письменники: О. Гончар та П Загребельний. Олесь Гончар про ці трагічні події - розкуркулення і голодомор, неодноразово писав у щоденнику, який побачив світ уже після смерті видатного земляка.
Уже на схилі літ він зазначав: "Сьогодні за покликом серця і совісті на Україні пишеться книга великого народного горя, книга, що й до нащадків перейде, як грізне свідчення, як реквієм по незліченних людських жертвах … і про дію можновладців минулого і пересторога майбутнім, особливо тим, хто рветься до влади тепер".
Невеличкий район на Полтавщині - Чорнухинський, один із найпівнічніших є досить своєрідним. Він майже повністю населений українцями. Суто сільскогосподарський. Рятуватись від голодної смерті селянам практично було неможливо.
Найближча залізнична станція за 35 км від райцентру. Тож по суті чорнушани залишились самі із своєю бідою і повально падали там, де їх настигала безжальна, невблаганна смерть. Населені пункти цього району на відміну від інших районів області були великими: по 200-500 сімей і більше. Виявлення і збір спогадів старожилів адміністрація району провела найпершою в області.
Крім надісланих списків у великій пригоді стала книга "Ні могили, ні хресного знаку", упорядкована М.І. Булдою - ентузіастом -краєзнавцем, одним із кращих працівників бібліотечної системи Полтавщини, заслуженим працівником культури України. Цей збірник був опублікований у 2004 р. В ньому крім списків померлих від голоду, опубліковано ряд документів та спогадів очевидців з посиланнями на республіканську пресу.
В райцентрі смт. Чорнухи померло від голоду майже 300 осіб. Це чи не єдиний райцентр на Полтавщині, де загинула така кількість жителів. Багато померлих в селах Логовики, Вороньки, Курінька, Сухоносівка та інших.
Випала гірка чаша принижень, болю, горя і образ та насильницької смерті селянам Гадьцького, Зіньківського, Лохвицького, Лубенського, Семенівського, Хорольського, Шишацького та інших районів Полтавщини, де чи не найбільше загинуло синів і дочок нашого краю.
Полтавщина - це справжній український мартиролог. Розкуркулення, колективізація та голодомор призвели до демографічної катастрофи, яка завдала полтавському краю більше мільйона людських жертв.
Найвідчутніше зменшилось населення в таких районах: Кобеляцькому - на 36 %, Глобинському - на 33, Решетилівському - 34,6, Котелевському - 30,2, Шишацькому - 22,4. В решті районів від 10 до 20 відсотків. Природно ж приросту населення фактично на Полтавщині не було за винятком міст Полтави і Кременчука. В цей період перестало існувати, тобто зникли назавжди понад 500 малих населених пунктів області.
Минуло більше 70 літ від страшного голоду, але з пам'яті старожилів не зітреш того, що було в ті страшні часи. Ніякі "табу" не в силі викреслити із пам'яті того, що спалило їхні душі і серця. А було ж … Щоб врятуватись від голоду селяни Зіньківського, Шишацького, Решетилівського, Великобагачанського та інших районів у відчаї пішки, на дахах поїздів прямували до Миргорода, де на крупзаводі за останні копійки можна було придбати мішок відходів проса (м'якини) і дома з них спекти млинців, які називали "шелюшениками", і хоч на деякий час втамувати голод.
Не знали і не відали нещасні, що після них по всьому тілу будуть болючі ранки, які довго свербітимуть, а іноді й призведуть до смерті. Багато людей помирало в страшних муках. Тільки у Великобагачанському районі від такої "їжі" мученицьку смерть прийняло понад 40 осіб. Такі ж випадки мали місце в Решетилівському, Диканському, Зіньківському та інших районах.
В пошуках хліба та інших продуктів селяни з України намагались виїхати в "хлібні" регіони Росії, Білорусії, на Донбас. Для багатьох такі подорожі закінчувались смертю десь на вулиці чи під колесами поїзда.
Незважаючи на те, що жорстока смерть косила гострою косою синів і дочок України, у декого з них ще хватало снаги навіть складати частівки про страшні часи загального горя.

У полі висохли криниці,
Ніхто не сіяв, не орав.
Голодний рік, мов чорна птиця
Над краєм змореним літав.
( З фольклору 1933 року).

Дівчина одного із сіл на Зіньківщині за кілька днів до смерті на листочку написала, як прощальний заповіт тим, хто залишиться живим:

А житечко моє таке густе
І мамина рука ще гаряча.
Вам соромно стане колись за це
Та я вже цього не побачу.

Не можна сказати, що полтавці були покірними і принижено несли свій хрест, схиляючи голову перед тодішньою владою, своєю чи московською. Були й протести, були конфлікти з можновладцями, але вони в переважній більшості закінчувались перемогою над беззахисними селянами і, як правило, мали трагічний кінець.
Першими чинили супротив жінки, захищаючи своїх дітей від грабунків "буксирів" у власній господі, коли ті з небувалим нахабством відбирали останній вузлик пшона, картоплину чи шматок макухи.
Захищались вони відчайдушним криком, плачем, благанням. А нерідко доведені до відчаю, від "буксирів" відбивались палицями, рогачами, сапами і нерідко їм вдавалось врятувати голодних дітей хоч на деякий час від смерті. Такі випадки мали місце в Глобинському, Лохвицькому, Решетилівському, Оржицькому та інших районах.
Наприклад, в селі Денисівка, що на Оржиччині, Марія Бурлака відбила у "буксира", до речі односельця, кілька вузликів пшона та миску вареної картоплі і побила грабіжника так, що той більше не відбирав у односельців останній шматок, а весною 1933 року й сам помер від голоду.
Завжди непокірними до будь-якої влади були жителі села Часниківка Лохвицького району. Кілька жінок цього села напередодні Різдва Христового (січень 1933 року) вчинили супротив "буксирам", коли непрошені ввірвались до господи однієї з них. Забрали все, що мала ця нужденна жінка в хаті навіть залили вогонь у печі. Віра Башкир, Ганна Герасименко та ще декілька жінок з рогачами загнали в болото запопадливих виконавців влади і відшмагали під сміх і свист односельців.
Таке ж траплялось в Шишацькому, Чутівському та інших районах. Через Полтавщину проходить кілька залізничних магістралей в напрямку Києва, Харкова, Одеси. В час голодомору було відомо людям, що в деяких станціях появились склади із зерном (гамазеї), які пильно охороняються озброєними вартовими, в основному солдатами та міліціонерами. Багатьох це зацікавило, але наблизитись до них було марно.
Та доведені до відчаю голодні жінки із сіл поблизу станцій Братешки і Сагайдак (в основному із Братешок, Лобачів, Піщаного, Федунки, Коржів та інших), зважились напасти на них. Братешкіський склад було розгромлено, вдалося навіть винести з нього чимало пшениці. Але прибули наряди міліції, пострілами і струменями води частину жінок розігнали, а організаторів заарештували і чимало жінок відали до суду, які отримали від 2-х до 6-ти років з виселкою в далекі табори. Не було послаблення нікому. Жінка, засуджена на 5-ть років, силою була відірвана від п'ятирічної дівчинки, яка залишалась одна серед чужих людей.
Полтавщина в страшному вирі голодомору 1932-1933 років чи не найбільше втратила людей різного віку. І особливо найболючіше - молоді: юнаків і дівчат, які тільки розпочинали свою життєву дорогу - майбутніх хліборобів, вчителів, медиків, воїнів, державних діячів. На жаль, це відчувається й тепер у вільній, незалежній Україні.
Серед тих, хто вцілів у цьому страшному смерчі на щастя були й майбутні письменники: О. Гончар, П. Загребельний, І. Цюпа, Е. Петренко, П. Капельгородський, І. Миценко, П. Мостовий, П. Ротач і багато інших. Вони й написали чимало творів про страшну трагедію першої половини ХХ-го століття.
Давно заросли травою, а подекуди зрівнялись із землею могили жертв голодомору. Відійшли у вічність майже всі їхні мучителі. Та пам'ять невблаганна. Люди все пам'ятають і не прощають.
Не випадково на Горі-Зажурі під Лубнами поблизу Мгарського монастиря ще в кінці минулого століття за ініціативою письменників-земляків Б. Олійника та О. Коломійця і за підтримкою адміністрації і широкого кола громадськості було споруджено символічну могилу - Курган Скорботи в пам'ять майже 10 мільйонів безневинних жертв голодомору на Україні 1932-1933 рр.

Ми відспівали їхні чисті душі.
Вони нас не спалили у клятьбі.
Вони - простили … Але пам'ять душить:
Чи маєм право ми простить собі?

РЕДАКЦІЙНА КОЛЕГІЯ.

ПІСЛЯСЛОВО

Багато літ пройшло. Здавалось би можна й забути. Проте пам'ять чітко відновлює події 1932-1933 років, наче вони відбулися вчора. Адже історію не перепишеш, не забудеш, не викреслиш із людської пам'яті. "Жертви Голодомору мають бути вшановані як мученики однієї з найбільших катастроф в історії людства" - наголосив Президент України Віктор Ющенко у виступі на жалобному мітингу 25 листопада 2006 р.
Геноцидом українського народу визнала найкривавішу трагедію і Верховна Рада України.
Проведена велика пошукова робота щодо виявлення та уточнення імен жертв Голодомору. При цьому використано матеріали обласної універсальної наукової бібліотеки ім. І.П. Котляревського, Державного архіву Полтавської області, відділів РАЦС районних управлінь юстиції Полтавської області, преси та науково-документальну літературу.
Колектив відділення сердечно дякує всім, хто надав допомогу в творенні літопису Голодомору. А саме:
- начальнику головного фінансового управління облдержадміністрації В.М. Шапошніченку;
- голові постійної комісії обласної Ради з питань депутатської діяльності та інформаційної сфери І.М. Момоту;
- робочим групам Гадяцького, Глобинського, Кобеляцького, Лохвицького, Лубенського, Семенівського, Чорнухинського та Хорольського районів;
- працівникам обласної універсальної бібліотеки ім. І.П. Котляревського О.І. Щербініній, О.М. Войцехівській, В.В. Волошко, Л.І. Черноволенко, І.І. Безпалько, В.І. Співак;
- працівникам обласної бібліотеки для дітей ім. Панаса Мирного Л.Г. Чобітко, Є.М. Клименко;
- заступнику начальника відділу інформації та використання документів НАФ Державного архіву Полтавської області В.В. Коротенку;
- працівникам відділів РАЦС райуправління юстиції Гребінківського, Лубенського, Машівського, Оржицького, Пирятинського, Чорнухинського районів;
- генеральному директору державної телерадіокомпанії "Лтава", заслуженому журналісту України М.І. Ляпаненку;
- головному редактору газети "Зоря Полтавщини" Л.Ф. Гриню;
- редактору газети "Село Полтавське" Л.Ю. Кобі;
- редактору газети "Вечірня Полтава" В.П. Марченку;
- члену національної спілки журналістів України М.М. Дорошенку;
- колективу видавництва "АСМІ"

Особлива вдячність
голові обласної державної адміністрації
Валерію Михайловичу АСАДЧЕВУ
та голові обласної ради
Олександру Васильовичу УДОВІЧЕНКУ
 

<< НА ПЕРШУ