АРТЕЛЕРЩИНСЬКА СІЛЬСЬКА РАДА


Визір Артем Петрович і 3 члена сім'ї. Поховані на сільському кладовищі.
Визір Григорій Іванович і 3-ри члена сім'ї. Поховані на сільському кладовищі.
Визір Євдокія Антонівна
Визір Ігор Кирилович. Похований на сільському кладовищі.
Визір Михайло Кирилович. Похований на сільському кладовищі.
Візир Г. - мати, батько і 3-є дітей. Поховані на садибі.
Візир Ілля, його брат і 2-є дітей
Гунько Борис Семенович, дружина і 2-є дітей. Поховані на сільському кладовищі.
Кравченко Степан Іванович і 4-ри члена сім'ї. Поховані на сільському кладовищі.
Макаренко Василь Петрович, дружина і 3-є дітей. Поховані на сільському кладовищі.
Манойло Іван Антонович, дружина і 2-є дітей. Поховані на сільському кладовищі.
Манойло Петро Іванович, дружина і 3-є дітей. Поховані на сільському кладовищі.
Серга Григорій Іванович. Похований на сільському кладовищі.
Серга Євдокія і 2-є дітей. Поховані на сільському кладовищі.
Тесля Григорій Микитович, дружина і 2-є дітей. Поховані на сільському кладовищі.
Тесля Левко Петрович і 3 члена сім'ї. Поховані на сільському кладовищі.
Тесля Марія і 4-ро дітей. Поховані на сільському кладовищі.
Тесля Никифор Павлович і 3 члена сім'ї. Поховані на сільському кладовищі.
Тесля Семен Демидович, дружина і 2-є дітей. Поховані на сільському кладовищі.
Тесля Федір Никифорович і 3 члена сім'ї. Поховані на сільському кладовищі.
Тесля Юхим Григорович. Похований на сільському кладовищі.
Ткаченко - сім'я із 4-х чоловік. Поховані на сільському кладовищі.
Тягло Михайло Юхимович. Похований на сільському кладовищі.
Тягло Юхим Терентійович. Похований на сільському кладовищі.

БАТЬКІВСЬКА СІЛЬСЬКА РАДА


Бабанська Марія
Бабанський Антон
Волощенко Олена
Гавва Мотрона
Гавва Степан і 7-ро дітей
Гаряча та його дружина
Гетало Степан Андрійович і 2-є дітей
Гнатиха
Городян, його дружина і внук
Діденко Андрій, його дружина Устя і 3-є дітей
Жадан Прокіп (дитина)
Звягольський Михайло і його дружина
Кисільна та її невістка
Китриш Катерина і 4-ро дітей
Коляда Дарія
Коляда Ольга
Коляда Сергій
Краснощок
Левчан Панас
Луговий
Мироненко Катерина і 2-є дітей
Остапенко Марія і 2-є дітей
Портянка, його дружина і дитина
Порхвира
Розпутько
Сальник Дарія і 2-є дітей
Сальник Катерина і 2-є дітей
Семенецький Василь (дитина)
Семихід Євдокія і 2-є дітей
Сень, його дружина і 2-є дітей
Скакун Євдокія Федорівна
Скакун Іван Іванович
Скакун Микола Федорович
Скакун Пелагія Федорівна
Стеблівська
Стеблівський Петро (дитина)
Стус Пелагея
Тимошенко Прокіп, його дружина і 2-є дітей
Ткаченко Дмитро і 3-є дітей
Хандійок, його дружина і дитина
Чегирин Іван
Чигирин та її внук
Шийка Сергій Іванович і його дочка Анастасія
Шкура Улита і 6-ро дітей
Яковенко Павло Єлисейович і 2-є дітей

БІРКІВСЬКА СІЛЬСЬКА РАДА
Село БІРКИ



Бедюх Зіновій Ілліч і його дружина
Бендюх Лук'ян - сім'я із 7-ми чоловік.
Бендюх Феодосій і його дружина
Білик Іван, дружина Настя і 4-ро дітей
Біловол Порфирій і 3-ри його дочки
Борщак (дитина)
Борщак, його дружина і 2-є дітей
Буря Гаврило Терентійович
Буря Євдокія і 2-є дітей
Буря Ольга Василівна
Буря Степан, його дружина, син, невістка і 2-є дітей.
Буря Терентій і його дружинина
Вайло Харитон і дитина
Варава Горпина та її дочка Надія
Величко Одарка і 1 дитина
Величко Петро
Величко Трохим, дружина і 2-є дітей
Верьовка Микола Аврамович
Візир Василь, його дружина, батько і 2-є дітей. Поховані на сільському кладовищі.
Візир Г. - мати, батько і 3-є дітей. Поховані на садибі.
Галушка Мина Денисович
Гирбатій Омелян
Горбатій Надія
Горбатій Опанас і його дружина Катерна
Горбатій Павло Омелянович
Грудько Іван
Грудько Кузьма
Грудько Максим
Грудько Оксана
Грудько Роман
Гужва Мина Олександрович
Гужва Надія
Дубиненко Павло і 3-є дітей
Дудка - жінка
Жук Лука
Зуй Павло, його дружина і син
Карбан Андрій
Карбан Софія
Кизенко Іван Прокопович та його дружина Христя
Кизенко Катерина
Кизенко Наталія
Кизенко Пантелеймон Дмитрович, його дружина і 2-є дітей
Кизенко Пилип Прокопович і його дружина
Кизенко Степан Омелянович і 4-ро дітей
Кизенко Тетяна
Кизенко Яків Матвійович, дружина і 2-є дітей
Кизь Василь Якович і його дружина
Кизь Гордій і його дружина
Козак Галина Омелянівна
Конюшенко Євдокія
Конюшенко Іван Кирилович
Конюшенко Іван Лукич
Конюшенко Кирило
Конюшенко Кирило Микитович
Конюшенко Микола
Конюшенко Онисія
Лавріненко Уляна
Левін Григорій, дружина і 3-є дітей
Левін Оксана Данилівна
Майлат Григорій, дружина Анастасія і син
Мартиненко Олена Артемівна і 2-є дітей
Маслівець Пилип
Маслівець Роман і 2-є дітей
Папудько Федот і 2 його дочки
Пирлик Андрій Семенович
Пирлик Степан Семенович
Прилюк Андрій Мойсейович
Сидоренко - сім'я: чоловік, дружина і3-є дітей
Сидори - сім'я із 4-х чоловік
Силикоз Олександр
Силикоз Олександра
Троцький Іван Петрович
Троцький Нестір Омелянович
Троцький Омелян
Троцький Петро Омелянович
Усенко Улита
Хомич - сім'я із 4-х чоловік
Цюпа Лепестина
Цюпа Оверко і 5-ро дітей
Цюпа Парасковія
Цюпа Парасковія
Шевченко Трохим
Шевчук Ганна і син
Щербак Пилип


Село СИВЕРИНІВКА


Величко - мати і 3-є дітей. Поховані на сільському кладовищі.
Гладкий Ігор, дружина і4-ро дітей. Поховані на сільському кладовищі.
Грабар Євдокія, чоловік і дочка. Поховані на сільському кладовищі.
Грабар Микола і 3-є дітей. Поховані на сільському кладовищі.
Грабар Петро, його батько і син. Поховані на сільському кладовищі.
Грабар Пилип і 4-ро дітей. Поховані на сільському кладовищі.
Кабзар Марія, чоловік і 2-є дітей. Поховані на сільському кладовищі.
Лісяк Федір, дружина і 6-ро дітей. Поховані на сільському кладовищі.
Рись Степан, його дружина і 2-є дітей.
Хмара і 4-ро дітей. Поховані на сільському кладовищі.
Шапошник Іван, дружина і син.
Шатравка Петро та його дружина. Поховані на сільському кладовищі.



Село ГОРОБІЇ


Копиця Онисія і 3-є дітей. Поховані на сільському кладовищі.
Тимченко Конон - сім'я із8-ми чоловік. Поховані на сільському кладовищі.

Село МОРОЗИ


Силка Дмитро - сім'я із 5-ти чоловік. Поховані на сільському кладовищі.
Силка Іван - сім'я із 7-ми чоловік. Поховані на сільському кладовищі.
Силка Сергій - сім'я із 6-ти чоловік. Поховані на сільському кладовищі.

РАДЧЕНКО ЄЛИЗАВЕТА МИРОНІВНА
В нашому невеличкому селі Морози вихор сталінщини проносився двічі. Перший раз у 1930 році було забрано і вивезено 13 сімей невідомо куди, і ні про кого з них донині нічого не відомо. Другий раз у шести сімей було забрано майно, одяг, весь хліб і скотину. Наша сім'я (четверо дітей і батьки) жила кілька років у землянці. Потім з великими труднощами батьки збудували хату. А під кінець 1932 року нас назвали куркулями і розкуркулили. Багатства у нас ніякого не було. З перших днів заснування колгоспу в ньому стали працювати мої батьки. Забрали у нас на перший день корову, теля, свиню і кури, на другий день - кращий одяг, хліб і квасолю, на третій - сіно, картоплю і буряки.
Скільки було сліз і плачу - передати словами не можу. Батька на той час дома не було (був у від'їзді по якихось колгоспних справах), а мати тяжко захворіла. Ми пішли по людях просити хліба. Хто давав, а хто й не давав. Одного разу моя мама пішла до сусідів просити, та залилася сльозами, а вони нічого й не дали. Після цього більше ніде не ходила. До ранньої весни батьки заробляли по людях. Одні давали поїсти, інші - окраєць хліба. Мама нам ділила його по маленькому кусочку, щоб хватило на кілька днів. А на горищі чудом лишилась торбинка з сухарями. По одному сухарику в день батько видавав нам, дітям, сам їх не ївши, поки вони не скінчились. Мені не раз хотілося дістатися до тієї торбинки. Бувало, залізу на горище, а вона дуже високо на бантині висить...
Були й хороші сусіди, які іноді допомагали нам. Але прогодувати шість чоловік в таких умовах батькам ставало все важче й важче. Менший брат Коля і тато опухли від голоду, їм трудно було ходити. Особливо тяжкий період настав весною. В селі на цей час люди почали вмирати від голоду. Одного разу ми з мамою зайшли до таких же, як і самі, сусідів, а в них із семи чоловік нікого живого вже не лишилось. Діти лежали на поликах, а батьки долі.
Як зацвіла верба, почали збирати з неї кашку. Сушили її, потім мама випікала з неї коржі. Коли підсохла земля, стали копати корені лопухів і синяка. їх пекли замість картоплі. В ступі товкли качани кукурудзяні, та борошно було з них погане. Від нього боліли животи. Як зацвіла трава, нас найбільше виручала конюшина. З неї і кисіль, і борошно були найкращі.
Полегшення настало тоді, як нам під кінець травня повернули корову. Але віддали не нашу. Доїлася вона дуже погано, тому доводилось молоко розбавляти водою. Коли налилось жито, мама зрізала з нього колосочки і сушила їх у печі. Зерно мололи дерушкою. У мливо добавляли конюшину, і коржі тепер виходили напрочуд смачними.
Навіть після збирання врожаю нам самим не вірилось, що ми наїлися хліба без всяких домішок. Не вірилось, що й живими лишились.
В той жахливий період голодування місцева влада нікому ніякої допомоги не надавала. Батька навіть штрафували за слабку роботу в колгоспі. А бувало так, що дійде він на колгоспний двір (приблизно за 1,5 км), а за сівалкою чи плугом уже не мав сил ходити. А корову допоміг вернути його знайомий, районний працівник Бігурей, з яким вони разом учились на сільськогосподарських курсах у Полтаві.
Тягар на душі і серці доповнювався ще й тим, що наші речі, частина худоби не попали в колгосп, а лишилися в людей, які забирали все це. Злиденними бідняками їх ніяк не назвеш... Невідома тільки доля зерна. Такі люди могли його пропивати, бо частенько по селу після розправи вони ходили добряче напідпитку.
Від голоду померло в селі 20 чоловік. Сусідній же хутір Мала Човнова від такої горе-колективізації зовсім перестав існувати.
Не встиг затамуватися біль від виселення і голоду, як прийшли репресії і війна. І що б ви думали? Знайшлися такі "активісти" колективізації, що з перших днів окупації пішли служити фашистам...
Тут-то й виявилось, хто був справжнім громадянином, а хто пристосуванцем. Та найбільшого розквіту пристосування в усяких його гидких формах набуло в період застою.
Завершуючи свою сповідь, хочу кілька слів сказати всім молодим людям про хліб і людську доброту. Там тільки й буде хороше життя, де ці два поняття цінуватимуться. Берегти їх треба і ставити на першому місці в житті за найбільшу їхню значимість. Живемо ми, селяни, зараз у достатку, та хочемо ще краще жити. А щоб кращим було життя, то треба всю людську енергію і розум віддавати рідній землі-матінці. Не руйнувати її і не обпікати (як це зараз бездумно робиться) хімією, менше затоптувати технікою. Природу негайно треба відновити, оздоровити, а потім і захищати. А якщо ж будемо лише захищати, як до цього часу і зараз захищаємо, то скоро нічого буде захищати...



ТИМЧЕНКО СТЕПАН КОНОНОВИЧ, 1915 р. н. с. Горобії
Як тяжко люди від голоду помирають. Батько мій, Конон Денисович, захищав нашу Радянську владу із зброєю в руках. Коли почали записувати в колгосп, він перший коня відвів і здав реманент, який мав. А от же довелося з голоду вмирати. З нашої родини восьмеро чоловік померло в 33 році. Померли сестра Марія, зять Федір і п'ятеро дітей. Три дівчинки -8, 7 і 5-ти рочків, і двоє хлопчиків - одному 3 рочки, а менший ще в колисці лежав, там і упокоївся. Хай би не було хліба, а то ж був хліб, берегли його від людей під пудовими замками в церквах, з них хрести поскидавши, та по коморах, вартували біля нього вдень і вночі, вивозили вагонами. А ті, хто його сіяв і молотив, корчилися в голодних муках. І ніхто не заступився за народ, ніхто його не пожалів.
У нас у селі жила вдова з трьома дітьми, Копиця Онисійка, була вона каліка, не ходила. На неї наклали хлібопоставки. А де вона хліба візьме? Приїхали уповноважені, винесли каліку надвір, під дощ. Хату розкидали, корову вивели. З шиї хрестика стягли. То де вона була, тая правда? Довго й мовчали, що голод був на Україні, що стільки людей викосив. А оті сироти нещасні попідростали й пішли від німця свою землю боронити... Я так собі думаю, якби такого голоду не було, то й німець тут не був би...

ВИЗІР Г. Ф., 1923 р.н. с. Бірки
Сім'я наша була працьовита, з п'яти років уже виконували якусь роботу. Під неп батько "розбагатів": збудував нову хатину, сарай з глини, клуню. Наймитів не було. Коли почали заганяти в колгоспи, батько подав заяву. Як сьогодні - все пам'ятаю: запрягли кобилу, склали на підводу реманент, прив'язали корову. Хліб забрали раніше - усуспільнили. Але скоро з колгоспу викинули як куркулів. Тоді й почались обшуки. Найчастіше нас "обслуговували" двоє "активістів" з нашої вулиці - Ситенький і Кирило, так їх називали. Цих найдужче боялися, забирали вони все, що на очі попадало, одежу описували і теж брали, ми навіть в одежі спали.
Батько ховався, мов якийсь убивця, щоб не забрали в тюрму. Старші діти розбрелись по радгоспах. Часто матір викликали в "штаб", особливо вночі, допитували, де схований хліб, де батько. А щоб "чистосердечно" признавалась, давили дверима пальці рук, били. Як і чим ми дожили до літа - не знаю. Пам'ятаю, вже осінь настала. Мати, я і брат (13 років) збирали на стерні колосочки. Колосочки вже поросли, попріли, а ми збирали і раділи, що буде на зиму хоч на заколоту. Скількись уже припасли. А одного разу поверталися з поля, а нам сусіди кажуть: Ситенький і Кирило від вас понесли клунок... Найстрашніше мені, коли я уявлю себе матір'ю: йде зима, малі діти, і немає в хаті зернини... Востаннє відвідали нас наші опікуни Ситенький і Кирило навесні 1933 року. Облазили все до мишачої нірки, бо, думали собі, чимсь же ми живемо! Батько ловив рибу, за неї вимінював кукурудзу. Ото була наша пожива. Але й ту кукурудзу знайшли на горищі, скидали на землю ті нещасні качани і мене з братом змусили збирати: "Ворушіться, куркулята!" Але й це ще не все. Комусь із їхньої братії захотілось нашої хати. Викидали наші пожитки на сніг, але ж проявили "милосердя", матір за ноги не витягали, вона вже не могла ходити. Сказали, щоб до вечора забрали. Ось так закінчилось наше "куркульство", більше вже нас не відвідували.
Мати десь за місяць померла. Батько помішався умом і теж помер, його загребли сестри під своїм тином без могилки, без нічого...
Як ми вижили? Найменша померла, а ми вижили. Були сухі, були пухлі, а от вижили. Так пройшло життя, без дитинства, без юності, я навіть не раділа тоді, що живу. Як забирали останні качанчики, як вигнали з рідної хати, ось тоді я й стала дорослою.
А ці люди, наші ж, сільські, що розорили нашу трудолюбиву селянську родину? Ось Ситенький - молодий, рум'янець так і пашить, на п'яті крутиться та гиготить. Після того я не раз бачила його, вже старшого, а все рівно він переді мною той, що був весною 1933 року...
Брат мій, 16 років, завербувався в Донбас на шахту, потім служив на морфлоті, в Кронштадті. Потім війна, ленінградська блокада, поранення, госпіталь і знову фронт. Під Кенігсбергом 19 квітня 1945 року брат загинув. А Ситенький? Перед війною був директором школи сусіднього села. Як почалась війна, залишили його для підпільної роботи на окупованій території. А він по першій же вербовці добровільно поїхав у Німеччину, отак він "воював"... Якщо таким Ситеньким фізичної кари нема, то нехай хоч моральна! Хай він підрахує, скількох людей він задушив голодною смертю в селі Бірки, скількох пустив під тин сиріт. І хай мучить його совість, поки й дихатиме.
В селах, у школах є музеї, то треба відвести в кожному з них місце для тих мучеників голодної смерті 1933 року, скласти списки померлих, щоб пам'ять про них жила. Кісток їхніх вже ніхто не збере, бо й могили їхні братські в багатьох місцях попереорювали, щоб і сліду не було. Але пам'ять людську не переореш, не заборониш і не вб'єш.

<< НА ПЕРШУ