|
 Влітку 1919 року білогвардійські війська Денікіна, які вели боротьбу з метою
відновлення «єдиної і неділимої» Росії розгорнули наступ на Москву і Київ.
На їх шляху до Києва лежала Полтавщина. Під ударами офіцерських частин
Добровольчої армії червоні війська терпіли поразку за поразкою. У них
посилилося дезертирство, паніка і добровільна здача в полон, особливо серед
насильно мобілізованих селян та колишніх офіцерів. На початку 1919 року
повстанські селянські загони, які вели боротьбу проти Гетьманщини в районі
Диканьки, склали основу полку анархістів, який виступав під гаслом і «Смерть
жидам і буржуям!». Коли ж полк послали на фронт боротьби з Денікіним, його
вояки розбіглися по дорозі і на передовий рубіж прибуло лише 9 чоловік. Така
ж історія трапилася і з полком імені Т. Шевченка. Будучи посланими на
денікінський фронт, червоноармійці цього полку, які перебували під сильним
впливом ідеології боротьбистів, дійшли лише до станції Іскрівка і звідти
розійшлися по домівках [1]. Війну між більшовиками і денікінцями вони
розглядали як боротьбу двох антиукраїнських сил за право монопольного
гноблення рідного краю.
З перших же днів приходу білогвардійців на Полтавщину почалося
переслідування всього українського, оскільки рух українців до національного
самовизначення Денікін розглядав як звичайний вияв сепаратизму.
Великодержавна, політика білогвардійців ображала національні почуття
українського народу, викликала його глибоке обурення і служила чи не
найкращим засобом агітації проти денікінського режиму.
Прихід денікінців, як і більшовиків, на Полтавщину супроводжувався грабежами
і насильствами над мирними жителями і українськими патріотами. У ніч на 17
листопада 1919 року білогвардійцями підступно були вбиті відомі боротьбисти
Петро Тавенко та Нечипір Степовий. Від рук денікінців загинув і Сергій
Домненко - український лівий есер-боротьбист, який при царизмі відбув 8
років каторги, а в часи Української революції очолював партизанські загони,
які боролися проти Гетьманщини і Директорії УНР. Під час наступу Денікіна С.
Домненко командував дільницею фронту Зіньків-Полтава, згодом працював у
підпіллі, був схоплений денікінською контррозвідкою і розстріляний.
Денікінці розстріляли також українського патріота вчителя Березівської школи
Полтавського повіту Сергія Смоляревського та братів Матвія і Якова
Передеріїв, а їх хату спалили. У Ковалівці були розвтріляні Михайло Чухліб,
Федір Чередник, Яків Полеха та ін. Керівника підпільної організації у
Мачухах Андрія Горду білогвардійці спіймали у Нижній Вільшані і збиралися
розстріляти, але селяни викупили його за 5 тисяч карбованців [2].
Із вступом денікінських військ на терени Полтавіщини партії, що стояли на
платформі радянської влади (більшовики, боротьбисти, есери-максималісти та
анархісти), пішли в підпілля. До складу Полтавського губернського
підпільного комітету боротьбистів ввійшли М. Федченко, Р. Матяш, О. Лісовик,
С. Івашко, Мусінзон, Зінченко та ін. Розгалуджена мережа підпільних
організацій боротьбистів існувала практично в кожному повіті Полтавщини.
Кобеляцьку повітову організацію боротьбистів очолював 22-річний уроженець
села Кустолове студент Омелько Співак та його двоюрідні брати Іван і Яків
Співаки. Ця організація утворилася і перебувала під великим впливом Ніни
Хмелевцевої, яка ще на початку 20-го століття стала однією з перших
націонал-марксисток в Україні. За дореволюційних часів вона перебувала на
еміграції в Швейцарії, а до Кобеляк повернулася в 1917 році [3].
Частина підпільних організації більшовиків і боротьбистів була викрита
білогвардійською контррозвідкою і розгромлена, а ті, що залишилися, стали
осередками формування партизанських загонів. Так була розгромлена підпільна
організація в селі Рибцях під Полтавою, якою керували більшовики. Видав
підпільників місцевий житель Іван Котилевець. Із 30 учасників підпілля шість
були розстріляні білогвардійцями [4].
Трагічно і безглуздо закінчилося життя відомого боротьбиста – члена
губернського партійного комітету Романа Матяша. Під час денікінщини він
працював на підпільній роботі в Харкові. 25 листопада 1919 року, глибоко
замислившись, він ішов по залізничній колії на зв’язок із одним з
повстанських загонів і був збитий паровозом.
Білогвардійська політика «умиротворення» викликала загальне невдоволення і
опір з боку полтавців. Полтавщина палала в полум’ї народних повстань різної
політичної орієнтації, як національно-патріотичної, так і більшовицької.
Основною силою повстанців було селянство, яке найбільше потерпало від
денікінського режиму військової диктатури. Денікінці, як і за часів
Гетьманщини, поновили, поміщицьке землеволодіння. За допомогою каральних
загонів у селян знову забрали землю і реманент. Для потреб Добровольчої
армії вони змушені були вносити разовий податок у розмірі 5 пудів зерна з
кожної десятини посіву. У разі його несвоєчасного внесення стягувалася
подвійна кількість хліба. Білогвардійський податок мало чим відрізнявся від
більшовицької продрозкладки.
Коли жителі Чернечого Яру Великобудищанської волості відмовилися платити
податок, мотивуючи тим, що хліб у них забрали більшовики, проти них волосним
старшиною (колишнім царським урядником) був посланий каральний загін у
кількості 30 чоловік, але селяни дали йому відсіч. Під час сутички волосного
старшину було вбито. На другий день прибув новий загін на чолі із становим.
Зачинщики бунту повтікали до лісу, тому карателі спалили чотири селянських
хати і вбили двох стариків, чиї сини стали зі зброєю в руках на захист
інтересів села, а все їх майно забрали з собою до Опішні [5].
Селяни Полтавщини також страждали від постійних реквізицій продовольства,
фуражу і коней. І хоч при реквізиціях селянам платили за кавалерійського
коня 8 тисяч карбованців, артилерійського - 7 тисяч, обозного - 6 тисяч,
бажаючих позбутися основної тяглової сили на селі знаходилося небагато, тому
коней часто забирали силою.
Восени 1919 року на Полтавщині вже діяли десятки селянських за своїм складом
повстанських загонів, контроль над якими намагалися захопити більшовики. З
цією метою вони створили Головний штаб і Революційну військову раду
повстанських військ Лівобережної України. У таємній інструкції говорилося,
що повстанські загони, які не будуть підпорядковуватися командуванню
Реввійськради та її штабу, слід розглядати як ворожі і вести боротьбу з ними
нарівні з денікінцями. Отже, більшовики залишалися вірними своєму принципу:
«Хто не з нами, той проти нас». Питання про встановлення однопартійної
більшовицької диктатури для них важило більше, ніж визволення України від
денікінців.
У серпні 1919 року в Пирятинському повіті почав діяти загін під
командуванням Стеценка, в якому налічувалося 150 повстанців, в Романському -
Кібця (100 чоловік), в Лохвицькому - Дикого і Осипова (200 чоловік з 4
кулеметами), Гадяцькому - Безрука і Бутко (130 чоловік, дві гармати),
Полтавському - Г. Кондратка (300 чоловік), Сердюка (800 чоловік, дві
гармати, дві бронемашини) і Скорякова (350 чоловік, 9 кулеметів),
Кременчуцькому - Даниленка (300 чоловік, 8 кулемтів) і Попова (50 чоловік),
Кобеляцькому - Боярського, який складався з піхотинців і кавалеристів.
Різними за політичною орієнтацією були повстанські загони, але більшість їх
ватажків і рядових повстанців стояла на засадах української партії
комуністів-боротьбистів і виступала за державну незалежність України. Ще під
час наступу денікінських військ влітку 1919 року на Полтавщині утворилося
велике партизанське з'єднання, до складу якого входили комуністи,
боротьбисти і позапартійні, яких була переважна більшість. Керівниками
повстанців були колишній наймит і талановитий організатор Яків Огій та
український лівий есер-боротьбист Кость Матяш. І хоч останній 11 квітня 1919
року заявив у більшовицькій пресі, що він виходить з партії боротьбистів,
все ж залишався під значним впливом її ідеології, тобто перебував на
українських державницьких засадах.
До партизанської групи Я. Огія ввійшов і сформований боротьбистами
Кобеляцький повстанський полк чисельністю близько тисячі чоловік. Його
командиром був Олекса П’ятенко, комісаром - Іван Майстренко, а начальником
штабу - вчитель Шевченко. Згодом до них приєдналися і інші повстанські
загони з Лівобережної України. Як стверджував у своїх спогадах І. П. Семян,
в районі Гупалівських хуторів Кобеляцького повіту зібралися партизанські
загони Я. Огія, К. Матяша, Скрипки і Онипка. До них приєднався і сформований
у Михайлівці повстанський загін Чухрая у кількості 120 бійців. Разом вони
склали Першу червонопартизанську дивізію і перебазувалися до села
Петраківки. За різними даними до неї входило від 4 до 5 тисяч бійців, які
мали на озброєнні 8 гармат і близько 40 кулеметів. Загони ж Леоніда
Крючковського і Бибика, які також діяли на теренах Кобеляцького повіту,
пішли на з'єднання з Повстанською армією Махна.
У повстанців відбувалася гостра нестача боєприпасів, брак єдиного
командування, дисципліни і чіткої політичної орієнтації. До того ж,
повстанці були обтяжені великою кількістю хворих на тиф, що сковувало їх рух
до Дніпра. Під Кам’янкою відбувся вирішальний бій з білогвардійцями, під час
якого обидві сторони зазнали тяжких втрат: повстанці – більше 100 чоловік
вбитими і 30 полоненими, а білогвардійці - 80 вбитих, 5 возів обозу і 30
гвинтівок. Вирвавшись з оточення, повстанці пішли до Нехворощі, де залишили
хворих і поранених, а потім - на Маячку.
Невеликий загін білогвардійців, що перебував там, скориставшсь туманом,
залишив село, не зазнавши втрат [6].
Група Я. Огія вирішила не йти в Росію на з'єднання з Червоною армією, а
переправитися на правий берег Дніпра і, об'єднавшись із армією Директорії
УНР, продовжити боротьбу з Денікіним.
Влітку 1919 року в Золотоніському повіті зібралося більше 11 тисяч
повстанців. Керівники загонів, які ввійшли до штабу повстанців Лівобережної
України, дотримувалися різних політичних переконань, тому згоди між. ними не
було. Протиріччя ще більше загострилися після приходу до повстанців загону
анархістів, яким командував якийсь Зінов’єв. Анархісти намагалися зберігати
нейтралітет у боротьбі між армією Директорії УНР і денікінськими військами і
очікували приходу армії Махна. Спроба О. П’ятенка підпорядкувати їх
об'єднаному командуванню повстанців і політичному керівництву боротьбистів
закінчилася невдачею, Зінов’єв підступно заарештував під час переговорів
керівництво Кобеляцького полку (П’ятенка, Співака і Шевченка), завів їх у
сільську кузню і наказав порозбивати їм голови молотами [7].
Спроба полтавських повстанців встановити зв’язок з отаманом Зеленим також не
увінчалася успіхом. Для зв’зку із Зеленим, який з літа 1919 року вів
боротьбу з більшовиками, була послана Н. Хмелевцева разом із своїм
чоловіком, які їхали без охорони запряженим двома кіньми фаетоном. Із собою
вони везли і касу повстанців - близько 800 тисяч карбованців. Проте у
дніпровських плавнях подружжя Хмелевцевих стало жертвою бандитів, які
порубали їх шаблями. Наприкінці літа 1919 року повстанці з Полтавщини
приєдналися до армії УНР, яка вела боротьбу з денікінцями, і влилися до 3-го
Галицького корпусу, як окрема бригада.
Восени 1919 року армія Директорії УНР опинилася в безвихідному становищі: її
ряди буквально скосила епідемія тифу, а командування Української Галицької
армії заявило про свій нейтралітет у боротьбі з Денікіним. У цей трагічний
для долі України час боротьбистам (Я. Огію, К. Матяшу і Лісовику) вдалося
переконати бійців полтавської бригади залишити армію УНР і повернутися
додому. Через Сквиру і Білу Церкву вони вийшли до Каневського повіту, де
протягом трьох днів човнами переправилися через Дніпро і вступили на терени
Полтавщини. Таким чином, боротьбисти в котрий раз опинилися на роздоріжжі.
Скориставшись тим, що основні сили денікінців були послані на фронт боротьби
з більшовиками і військами Директорії УНР, повстанські загони Г. Тація, Г.
Кондратка, Воронянського і Зубенка оточили Полтаву. У місті в цей час
знаходився лише загін гвнерала М. Кальницького, який нараховував 100 штиків
і 200 шабель [8]. Рано вранці 4 жовтня після короткого артилерійського
обстрілу повстанці увірвалися до міста. Наступ вівся з боку Яківців і
Київського вокзалу по ЗінькІвській вулиці та з боку монастиря - по
Монастирській. Їм вдалося захопити значну частину Полтави аж до Корпусного
саду і вулиці Котляревського включно та звільнити з розташованої по
Кобеляцькій вулиці тюрми 65 заарештованих.
На захист Полтави від повстанців стали відставні військові та учнівська
молодь: студенти, учні гімназій і Кадетського корпусу. З кадетів був
утворений окремий загін під командою їх вихователя капітана Чепурківського.
Після перестрілки в центрі міста, переслідуючи повстанців, вони пішли вниз
по Монастирський вулиці, де сподівалися зустріти іншу групу захисників
Полтави, але несподівано зіткнулися з новим загоном повстанців. Рявуючись
від них, кадети побігли до монастиря, де ченці поховали їх по погрібах і
склепах.
Розлючені повстанці оточили монастир і збиралися розстріляти кадетів. Не
допомогли і умовляння їх командира підполковника Чеботковича з посиланням на
те, що кадети не офіцери і не солдати, а діти, учні Кадетського корпусу. Не
відомо, чим би закінчилося це протистояння, якби до монастиря з боку Харкова
не підійшов бронепотяг «Орел» і не розігнав повстанців. Кадети були
врятовані. Після обіду повстанців було остаточно вибито з Полтави.
Причиною невдалого наступу повстанців на Полтаву було те, що вони,
складаючись із селян навколишніх сіл, не мали належної дисципліни та
військового вишколу і, увірвавшись до Полтави, почали грабувати жителів, не
зупиняючись при цьому перед вбивствами. Так, у Яківцях, на власній дачі були
пограбовані і вбиті вдова відомого вченого-хірурга М. Скліфосовського та їх
дочка Тамара Миколаївна. Розграбовані були і інтендантські склади на
Фабрикантській вулиці (нині вулиця Балакіна) та житла заможних полтавчан.
Під час оборони Полтави, за даними О. Несвіцького, загинуло 14 офіцерів, в
тому числі відставний генерал Кістяківський, і 33 рядових оборонців міста.
Втрати повстанців були набагато більшими [9].
Через Нові Санжари, Маячку і Нехворощу повстанці з-під Полтави відійшли до
Новомосковського повіту Катеринославської губернії. Там К. Матяш, за
спогадами Я. М. Кобеляцького, після невдалого бою з білими кинув загін і
втік до Катеринослава, а командування повстанцями прийняв Я. Огій [10].
Після невдалої спроби повстанських загонів захопити Полтаву білі отямилися і
почали розправу над причетними до грабежів і розбоїв учасниками нападу,
головним чином селянами з приміським сіл. Перелякані заможні жителі Полтави
почали тікати з міста, за місця в вагонах платили шалені гроші. Командуючий
білогвардійськими військами на Полтавщині генерал М. Кальницький за браком
сил не міг забезпечити надійний тил Добровольчої армії.
10 жовтня загони повстанців знову підійшли до Полтави. З боку села Жуки
через Побиванку по диканьській дорозі наступ вели загони І. Федорченка, а з
боку Кочубеївки – Г. Тація. У місті знову зчинилася паніка. Комендант Б.
Раснянський , губернатор Г. Старицький і віце-губернатор Ільїн, вважаючи
становище безнадійним, втекли на станцію Люботин, чим ще більше посилили
паніку. Терміново було евакуйоване губернське відділення Державного банку.
Оскільки з регулярних частин білогвардійців у Полтаві знаходилася лише
офіцерська рота, до оборони міста знову були залучені добровільці: студенти,
кадети, учні старших класів гімназій, в тому числі і дівчата. Командування
оборонцями Полтави прийняв полковник Пальшау, а начальником штабу став
редактор місцевої газети «Родной край» відставний полковник Біскупський. На
допомогу оточеному повстанцями місту з боку Перещепини прибув Тамбовський
полк білих. Спільними силами наступ повстанців було знову відбито. Вони
розійшлися по навколишніх селах і лісах. Під час каральних операцій проти
них був розбитий партизанський загін, що складався із жителів Диканьки. Штаб
загону, що потрапив у полон, білі розстріляли, а командира, в минулому
поручика російської армії Лебура, повісили на базарній площі [11].
Проте розгромити до кінця повстанський рух на Полтавщині денікінцям так і не
вдалося. А між тим їх ударні частини зазнали поразки від Червоної армії в
районі Орла і почали швидко відкочуватися на південь. На Україну втрете
прийшли червоні війська, а з ними і комуністична диктатура у формі
радянської влади. Активізували свої дії і повстансько-партизанські загони
різноманітної політичної орієнтації: від більшовиків до анархістів,
29 листопада 1919 року червоні війська зайняли Ромни і повели наступ на
Гадяч, який захопили в ніч з 3 на 4 грудня, а вранці 4 грудня – і Зіньків.
На шляху червоних до Полтави опору білогвардійці за браком сил майже не
чинили. Їх зїйська були зосереджені на південному сході Полтавщини: звідти
денікінцям загрожувала багатотисячна армія Махна. На початку грудня 1919
року партизанська бригада Верхнєдніпровського району дістала наказ
переправитися на лівий берег Дніпра і рухатися на Кобеляки. Партизанам
Петриківського району довелося вести важкі бої в районі сіл Царичанки і
Маячки з частинами 6-ої офіцерської бригади і Кубанського кавалерійського
полку, які робили відчайдушні спроби перегородити шлях повстанцям на
Полтаву. Навколо міста і в самій Полтаві бродили різноманітні банди, що
тероризували населення. Різниця між кримінальними злочинцями і повстанцями в
цей час була невеликою.
У ніч на 11 грудня 1919 року до Полтави вступили повстансько-партизанські
загони. Одним з найбільших з них командував уроженець Опішні коваль Тимофій
Кочерга, за політичними переконаннями – лівий російський есер. Слідом з боку
Кочубеївки підійшов і 365-ий полк Червоної Армії, який командував Є. Білий.
Почався черговий повальний грабіж населення, який тривав більше трьох днів.
Особливо відзначалися в цьому повстанські загони, які складалися із селян
навколишніх сіл, дивилися на місто як на осередок зла. Ішла своєрідна війна
села проти міста. Складалося враження, що Полтава була віддана повстанцям,
як військовий трофей на розграбування.
Призначений комендантом Полтави Є. Білий запропонував повстанцям або влитися
до Червоної Армії, або залишити місто. Проте на суворі накази червоного
командування мало хто зважав. Щоб не спокушати бійців грабунками, Я. Огій
відвів свою бригаду до приміського села Мачух.
<< НА ПЕРШУ |
