|
Незважаючи на те, що наприкінці І9І9 – на початку 1920 років радянська влада
втретє силою зброї була встановлена в Україні, національно-визвольна
боротьба народу не припинялася. Після поразки української армії на фронтах
вона набула форми добре організованої селянської війни партизанськими
методами в умовах більшовицької окупації. Масовий протибільшовицький
повстанський рух породив десятки народних ватажків. Одним із них був Андрій
Іванович Левченко. Народився він на хуторі Гречаному Кишеньківської волості
Кобеляцького повіту в селянській родині. Після успішного закінчення гімназії
А.Левченко вступив добровольцем до російської армії. Згодом закінчив
військове училище в Києві, дістав звання підпоручика і служив у
кавалерійському полку. В 1917 році пов'язав свою долю з українським
військом, з яким пройшов увесь хрестний шлях боротьби за волю України. В
жодній із політичних партій А.Левченко не перебував, але поділяв програми
партії українських лівих есерів (згодом – комуністів-боротьбистів). У
документах Чека він значився як "лютий петлюрівець", чоловік років тридцяти,
брюнет.
Повернувшись на початку 1920 року з фронту до рідної домівки, А.Левченко
деякий час працював у мобілізаційному відділі Кобеляцького повітового
військового комісаріату (за іншими даними - начальником канцелярії), де
займався мобілізацією коней для Червоної армії, яка часто зводилася до
примусової реквізиції їх у селян. Часті поїздки селами у службових справах
дали йому змогу налагодити зв'язки з повстанськими загонами Мошенського,
Тристана і Садового, котрі діяли на теренах Кобеляцького повіту, а також
створити розгалужену підпільну повстанську організацію. Одночасно А.Левченко
встановив зв'язок з Полтавським губернським повстанським комітетом і почав
готувати загальне повстання проти більшовицького режиму на Кобеляччині.
Через своїх зв'язкових П.Погорілого та І.Шилюженка він повідомляв ватажків
селянських загонів про каральні експедиції, які готувалися проти них і про
пересування червоних військ.
У травні 1920 року кобеляцькі чекісти через своїх "сексотів" довідалися про
те, що в селі Хорішки зупинилися повстанці Мошенського і послали проти них
"Особливий загін міліції по боротьбі з бандитизмом", якому вдалося вибити
повстанців із села. Але на зворотному шляху у хорішківському лісі повстанці
влаштували карателям засідку. На початку бою командиру загону Тацькому разом
з трьома міліціонерами вдалося втекти, а комісара О.Берліна вбили, разом з
ним загинули і 14 чекістів. Решта розбіглася по лісу [1].
4 червня з Кобеляк у Бреусівку виїхала група радянських активістів на чолі з
головою повітового парткому КП(б)У О.Батирем, з тим, щоб наступного дня на
волосних зборах селян вести агітацію за радянську владу і необхідність
виконання продрозкладки. Заздалегідь попереджені про їх приїзд, повстанці в
ніч на 5 червня раптово напали на село, схопили і розстріляли О.Батира та
групу повітових і волосних провідників радянської влади, а волосний ревком
розгромили [2].
15 червня о 2-ій годині ночі кілька сот повстанців увірвалися до Кобеляк (за
іншими даними напад було вчинено наприкінці травня). Користуючись
несподіванкою, їм вдалося захопити приміщення Чека, міліції і військової
комендатури. В ході бою близько 10 міліціонерів було вбито, решту
роззброєно, а багатьох активістів захоплено в полон. Потім повстанці
атакували гарнізон, який налічував більше 250 червоно армійців, але
раптовість нападу вже була втрачена і червоні зуміли відбитися. Під
прикриттям передранкового туману повстанці відступили з міста. В Кобеляках
почалися повальні обшуки і облави з метою виявлення співучасників нападу,
під час яких частина підпільної антибільшовицької організації була
заарештована і потрапила до рук Чека. А.Левченку вдалося уникнути арешту і
перейти на нелегальне становище. Його найближчого помічника Тонконогого
вбили під час арешту.
Доля заарештованих вирішувалася 1-го липня 1920 року в Полтаві на колегії
губернської Чека під головуванням Магона. Без суду було розстріляно 6
чоловік, в тому числі інструктора Всеобуча Д.Никоненка, в минулому
штабс-капітана російської армії, який пізніше служив у армії УНР і перебував
у полоні в денікінців; П.Марченка – командира одного із повстанських
загонів; Івана Дейнека, в хаті якого збиралися підпільники; також Михайла
Горбаня, Петра Хоменка, Павла Лебідя, Олександра Михненка, Івана
Черневецького і Никифора Миргородського. Двох заарештованих відправили до
концтабору, двох – у штрафну роту, решту – на службу до Червоної армії, що
також вважалося одним із видів покарань [3]. На початку серпня 1920 року А.Левченку,
спираючись на вцілілих підпільників, вдалося підняти повстання. Його загін
швидко зростав за рахунок селянської молоді, яка не бажала брати участь у
братовбивчій громадянській війні на боці більшовиків, і дрібних селянських
загонів. Так, у селі Озери до А.Левченка приєднався загін Овдієнка в
кількості близько 200 чоловік піхоти і 70 кавалеристів при двох кулеметах, а
в Царичанці – загін Самарського (120-150 чоловік). На судовому процесі в
1923 році А.Левченко показав, що за ним "ішла біднота і середняки" [4].
Селяни, що піднялися на боротьбу, виступали проти найобурливіших явищ
радянської дійсності: грабіжницької продрозкладки і сваволі політичної
поліції - "чрезвичайки".
У серпні з Новомосковського повіту до Кобеляцького перейшли загони, якими
командували колишні офіцери російської армії Самарський і Садовий загальною
чисельністю 120-150 чоловік. В Царичанці вони також на короткий час
приєдналися до А.Левченка і в Недогарках спільними силами розбили каральний
загін червоних та звільнили заарештованих за невиконання продрозкладки
селян, частина яких також приєдналася до повстанців. Не останню роль у
розгортанні масового антикомуністичного руху відіграли безправ'я народу та
зловживання радянської влади, яка в Кобеляках нагадувала мафіозну структуру.
Начальник повітової міліції Тацький та його комісар Проскуров, завідуючий
політбюро Потьомкін, заступник голови повітвиконкому Упир, завідуючий
юридичним відділом повітвиконкому та деякі інші номенклатурні працівники
склали злочинну групу, яка використовувала владу для власного збагачення. На
свій розсуд вони конфісковували майно заможних жителів (мануфактуру,
білизну, гроші і коштовності), а потім ділили між собою і привласнювали [5].
Ставши на шлях збройної боротьби з радянського владою, селяни хотіли бути
господарями на своїй землі, мирно сіяти хліб і ростити дітей. В ході цієї
боротьби вони все більше переконувалися, що досягти поставленої мети можна
тільки збудувавши власну державу. Ідеалом повсталих була Українська Народна
республіка, а надією – українська армія на чолі з Симоном Петлюрою.
Влітку 1920 року селянське повстання охопило весь південь Полтавщини. "Місто
Кобеляки, - згадував пізніше учасник подій Іван Майстренко, - було фактично
в облозі. Виїзд з міста був небезпечний. Щовечора ЧОН збирались у дворі
колишньої гімназії і всю ніч чекали, щоб оборонити місто" [6]. Будь-яка
радянська робота в повіті була паралізована. Замість системи більшовицьких
рад в Кобеляках створили особливу "трійку" на чолі з головою повітвиконкому
Яковом Огієм. Він відразу ж звернувся до губернської влади з проханням
надати військову допомогу. "Місцевими силами можемо утримати лише місто", -
говорилося в телеграмі. Керівництво повіту хотіло навіть влаштувати в
Кобеляках місцевий концтабір для противників більшовицького режиму, але за
браком коштів від цього наміру довелося відмовитися.
Вилучати в селян хліб за продрозкладкою можна було лише в супроводі значних
військових команд. Наприклад, щоб вивезти з хуторів Гречаного і Дашнівки
худобу, виділили взвод червоноармійців під командуванням Д.Самбура. Проте на
обоз із хлібом напали повстанці і відбили його. Під час бою 22
червоноармійців убили, а Д.Самбуру із 8 бійцями вдалося врятуватися. Від рук
повстанців загинули начальник повітової міліції Степаненко і три
міліціонери, котрі поверталися з Козельщини до Кобеляк.
Масові селянські повстання, очолювані отаманами різної політичної
орієнтації; які часто змагалися між собою за лідерство, і відсутність
стабільної влади породили повне безвладдя на Кобеляччині, результатом якого
став розгул криміналітету, невмотивовані вбивства і грабежі, від яких
страждали, в першу чергу, селяни. Крали все: харчі, домашні речі, худобу,
сільськогосподарський реманент, одяг і взуття. В Озерській волості
пограбували навіть приміщення місцевої "Просвіти", яке селяни збудували і
облаштували власними силами і на власний кошт.
Доведені до відчаю грабежами і вбивствами, а також безкарністю злочинців,
жителі села Солошине вирішили розправитися з ними власними силами. В ніч на
28 вересня вони влаштували засаду. Спіймані на місці злочину грабіжники
зізналися у скоєному і видали співучасників. Організатором банди виявився
старший міліціонер Озерської волості Павло Мусієнко, який постачав бандитів
зброєю і покривав їх. Церковними дзвонами терміново скликали сход жителів
Солошиного і навколишніх хуторів Двірнихівки і Миколаївки, на який зібралося
більше тисячі селян і вчинили самосуд над грабіжниками. За вироком
селянського сходу 32 злочинців було страчено, а награбовані речі повернуті
їх власникам [7].
Протягом серпня - вересня 1920 року по селах повіту велася активна
протибільшовицька агітація, проходила мобілізація молоді і коней. Повстанці
А.Левченка діяли, головним чином, на півдні Кобеляцького повіту в районі сіл
Переволочної-Мишуриного Рогу-Царичанки-Озер-Бригадівки. 1-го жовтня вони
вирушили в напрямку Полтави. В рейді взяло участь близько 600 піхотинців і
150 кавалеристів при чотирьох кулеметах. З'єднання мало добре поставлені
тилову і санітарну служби, але відчувався брак зброї і набоїв.
Ядро з'єднання А.Левченка складали повстанці, які прийшли з ним з
Кобеляцького повіту. Решта особового складу постійно змінювалася: одні
повстанці гинули в боях, інші - відсівалися по дорозі, бо не хотіли далеко
відриватися від рідних місць. Разом з тим, склад загону постійно
поповнювався за рахунок селянської молоді і дезертирів з Червоної армії.
Так, уроженець Новоаврамівки Хорольського повіту Пантелеймон Васецький
служив у запасному полку Червоної армії у Крюкові, але коли полк послали на
боротьбу з Махном, червоноармійці розбіглися. П.Васецький в числі інших
повернувся додому і перебував на напівлегальному становищі. В селі Зубанях
разом з чотирма такими ж дезертирами він пристав до з'єднання А.Левченка.
Спочатку до них, як до колишніх червоноармійців, ставилися підозріло і лише
на десятий день видали зброю і зарахували до загону, але у Великих Кринках
вони залишили загін і повернулися додому [8].
Голодний червоноармієць Гаврило Безрук, частина якого брала участь у
придушенні антибільшовицьких виступів у Зіньківському повіті, зайшов до хати
Андрія Микитенка просити їсти, де застав двох повстанців. Вони переконали
його вступити до загону А.Левченка пообіцявши видати чоботи. Г.Безрук брав
участь у боях з червоними під Опішнею і дійшов разом із загоном до станції
Гоголево, але залишив його, повернувся додому і продав коня, якого одержав у
повстанському загонові.
Від Малої Перещепини з'єднання А.Левченка повернуло на Решетилівку, яку
здобуло 4 жовтня, але після невдалого бою з 262-м полком 30-ої дивізії
Червоної армії, втративши 15 повстанців, залишило село і через Говтву та
Хорішки вступило на терени Хорольського повіту. Там повстанці дізналися, що
червоні війська залишили Решетилівку і 11 жовтня знову зайняли її і
перебували там протягом трьох днів. Другу половину жовтня повстанці А.Левченка
оперували на теренах Хорольського і Лубенського повітів. Уникаючи відкритих
боїв з переважаючими силами кременчуцького гарнізону, вони весь час міняли
місце свого перебування. Завдяки підтримці місцевого населення повстанці
мали точні дані про пересування червоних військ. Вони пересувалися і робили
напади на радянські установи і червоноармійські частини головним чином
ночами, коли їх не чекали, а вдень переховувалися по хуторах та ярах.
В ніч на 21 жовтня загін А.Левченка, який за радянськими даними нараховував
300 штиків і 200 шабель, напав на Семенівку Хорольського повіту, де захопив
склади і зсипний пункт, куди червоні звозили вилучений у селян хліб.
Захоплене збіжжя і частину майна повстанці роздали селянам [9].
30 жовтня в районі Хоцьків Переяславського повіту А.Левченко на короткий час
об'єднався з загоном отамана Чорного (Гаврила Куреди), який знаходився на
той час у Прохорівській волості. Згідно повідомлень радянської військової
розвідки, об'єднаний загін налічував 500 штиків і 250 шабель. Незабаром до
них приєднався і невеликий загін Кашкалди. Повстанці намагалися блокувати
рух на залізницях, що з'єднували Правобережну Україну з Харковом і Донбасом
і тим самим допомогти армії УНР, яка притиснута до польського кордону, вела
нерівну боротьбу за волю України.
1-го листопада 1920 року загони А.Левченка і Чорного зайняли село Піщане,
перервавши перед цим телефонний зв'язок із Золотоношею. Рота
червоноармійців, що знаходилася в селі, не прийнявши бою, втекла до
Золотоноші. В Піщаному повстанці вбили трьох "радянських службовців". В
Золотоноші зчинилася паніка, радянські установи готувалися до евакуації,
адже повстанці знаходилися за 10 кілометрів від міста. Наступного дня,
реально оцінивши сили противника, загони відійшли до Богодухівки. Проти них
були послані значні сили червоних. В районі Чепілки - Жорнокліївки, що за 30
кілометрів на південний схід від Переяслава, їм вдалося наздогнати
повстанців і нав'язати бій за невигідних для останніх умов. Під тиском 65-то
полку Червоної армії повстанці відійшли до Великого Хутора і. там
розійшлися: отаман Чорний спільно із загоном Лошуна пішов на Гладківщину і
залишився на теренах Переяславського повіту, а А.Левченко через Миколаївку
повернувся до Лубенського повіту. Невеликий загін у складі 17 кінних і 5
піших повстанців під командою Собка, який відстав від основних сил А.Левченка,
був оточений на хуторі Заглибокому 111-м батальйоном Червоної армії і
розбитий. Червоні захопили в полон трьох повстанців, трьох коней із сідлами
і дві гвинтівки. Командир загону загинув [10].
Щоб ввести в оману радянське командування, повстанці діяли в різних
напрямках і невеликими загонами, які пересувалися на конях і возах. Так, 5
листопада в селі Горошине несподівано з'явилися 23 вершники із загону А.Левченка,
які повідомили селянам, що під командою отамана перебуває більше чотирьох
тисяч повстанців, що було явним перебільшенням. В цей день частина загону
разом із штабом перебували в селі Христинівці Золотоніського повіту, а
основні сили – в Буримці Лубенського повіту [11].
Тривале перебування загону А.Левченка на порівняно обмеженій території
Золотоніського і Лубенського повітів викликало небезпеку його оточення
червоними військами, які поверталися з польського фронту. Швидким маршем
повстанці пройшли через Миргородський повіт і вступили до Полтавського. 7
листопада вони несподівано увірвалися до Великих Будищ, де спалили
приміщення волвиконкому, вбили його голову Швеця і старшого міліціонера
Лещенка. 11 листопада повстанці були вже в Опішні. Судячи з радянських
документів, вони розігнали волвиконком, спалили його документи, пограбували
декілька сімей радянських службовців, чоловіки яких встигли поховатися і
вирізали дві сім'ї євреїв. Авторові не вдалося знайти більше документів, які
б свідчили про антисемітські злочини повстанців А.Левченка.
В Опішні повстанці також перехопили великий транспорт із хлібом, який
рухався до Полтави із Зіньківського повіту і роздали його місцевим жителям
[12].
З настанням зимових холодів маскуватися загону А.Левченка ставало все важче.
Навколо нього стягувався зашморг червоних каральних загонів, які намагалися
знищити його, щоб не допустити до Кобеляцького повіту, де у А.Левченка був
міцний тил. 13 листопада повстанці мали бій із загоном чекістів імені
Троцького, в ході якого втратили близько 40 вбитими. Відірвавшись від
переслідування, вони вирушили а напрямку Йорданівка-Жоржівка до Хорольського
повіту. Разом із А.Левченком перебував і загін отамана Киктя, який
приєднався до нього ще в Лубенському повіті. Перебуваючи в Хорішках, Кикоть
послав своїх людей в Манжелію по коней, але там вони зіткнулися з великім
червоноармійським загоном і зазнали поразки: в полон потрапило 25 озброєних
і 3 неозброєних повстанців [13].
Крім регулярних частин Червоної армії А.Левченка невідступно переслідував і
спеціально створений для боротьби з повстанцями кінний маневрений загін
міліції під командою Івана Федорченка. В ніч на 14 листопада повстанці
перейшли залізницю поблизу станції Сагайдак і вирушили в напрямку
Білоцерківки, але довідавшись, що там зосереджені значні сили червоних,
знову повернулися до Полтавського повіту. 20 листопада вони досягли
Матвіївки, а наступного дня біля хутора Млини поблизу Великих Будиш їх
наздогнав загін Федорченка. Повстанці перебували на відпочинку і, застигнуті
врозполох, не встигли підготуватися до бою і кинулися тікати. І хоч втрати
повстанців у живій силі були незначними (двоє вбитих), червоні захопили
канцелярію штабу, 15 коней, 30 гвинтівок і 4 сідла.
Намагаючись відірватися від переслідування, загін А.Левченка рухався майже
без перепочинку, весь час міняючи напрямок. Люди страждали від холоду,
недосипання і недоїдання. Швидкість руху залежала багато в чому від погоди,
яка весь час мінялася; морози і сніг чергувалися з відлигою і непролазною
грязюкою. Крім того, повстанці були обтяжені обозом з пораненими і хворими.
Не вистачало набоїв, особливо кулеметних стрічок. З Полтавського повіту
довелося знову повернути до Хорольського.
В обідню пору поблищу хутора Варварівки, що неподалік Білоцерківки,
повстанців А.Левченка наздогнав загін Полтавської Чека під командою Лякса.
Після запеклого бою, який тривав до вечора, втративши 26 чоловік вбитими,
повстанці відірвалися від погоні і майже без перепочинку вирушили за
маршрутом Остап'є – Буняківка –Говтва і в ніч на 27 листопада вступили до
Федорівки. Після декількох годин перепочинку вони рано вранці, коли ще не
світало, залишили село, але неподалік хутора Відерівки, поблизу Великих
Кринок, потрапили під удар червоноармійських частин Кременчуцького гарнізону
і, розбившись на дрібні групи, розсіялися по Хорольському повіті. Кожна з
них самостійно пробиралася до Кобеляцького повіту.
Після повернення до рідних місць повстанці почали збиратися по селах і
хуторах Бабинці, Саманине, Доменкове, Дашківка та ін. Декілька днів потрібно
було отаману, щоб зібрати своїх побратимів. Оперативні повідомлення
радянського командування вказували, що на початку грудня 1920 року загін А.Левченка
налічував більше 100 чоловік і мав на озброєнні гвинтівки, бомби і кулемети.
2 грудня після тривалого бою вони розбили кобелячківський загін
комнезамівців і того ж дня увечері вчинили напад на Озеряни, де стояв
ескадрон червоних. Напад був настільки несподіваним, що червоноармійці
навіть не встигли осідлати коней. Про втрати сторін в документах нічого не
говориться, але повстанцям дісталося 30 коней і це багато в чому вирішило
питання маневреності загону. Проте вже наступного дня в районі сіл Мотрине -
Каленики повстанці А.Левченка зіткнувся з переважаючими силами ворога і, не
прийнявши бою, відійшли до Новомосковського повіту і на деякий час припинили
активні дії.
У грудні 1920 року радянське командування декілька разів повідомляло про
розгром загону А.Левченка. Дійсно, за несприятливих зимових умов повстанці
зазнавали тяжких втрат. Зважаючи на велику концентрацію червоноармійських
частин в охоплених повстанням районах, отаман прийняв рішення розбитися на
дрібні загони і розійтися в різних напрямках з тим, щоб збити переслідувачів
із сліду. А.Левченко з частиною свого загону перейшов на правий берег Дніпра
і на Полтавщину повернувся лише 15 лютого 1921 року. Частина повстанців, у
зв'язку із зимовими холодами, розійшлася по домівках або поховалася в
землянках у придніпровських лісах.
Користуючись тимчасовим згасанням повстанського руху, місцева радянська
влада при допомозі регулярних частин Червоної армії посилила вилучення хліба
у селян. Голодні червоноармійці займалися самозабезпеченням, вдаючись до
самочинних обшуків і відвертого грабежу селянства.
30 січня вони спалили хутір Калашники за те, що його жителі намагалися дати
відсіч непрошеним гостям [14].
Незважаючи на відсутність отамана і несприятливі зимові умови, боротьба не
припинялася. Вже на початку січня 1921 року спостерігалася активізація
дрібних повстанських загонів. В повідомленнях чекістів говорилося, що це був
"пробний збір" розрізнених загонів А.Левченка, які тимчасово перебували в
підпіллі. Таємні інформатори Чека повідомляли на появу 6 січня загону
повстанців в кількості 40 шабель поблизу хутора Ляхового, 7 січня – поблизу
хуторів Гречаного і Дашкове (20 піших, "одягнутих в українські національні
костюми"), 12 січня – в хуторі Бренці Сокільської волості (20-25
кавалеристів) та ін. [15].
На хуторі Гречаному Кишеньківської волості зібралося 75 кінних і 25 піших
повстанців з двома кулеметами. 16 січня вони перейшли до Ординської волості
і через два дні в бою з червоними вбили трьох міліціонерів.
У лютому 1921 року згідно рішення Полтавського губкому КП(б)У Кобеляцький
повіт було оголошено ударним щодо виконання продрозкладки. З цією метою були
залучені 55-ий і 56-ий полки 7-ої Володимирської стрілецької дивізії,
продзагони, комнезами, наявні в повіті комуністичні сили, "сексоти" Чека, а
також особливі відділи військових частин і ревтрибунали. Повіт розбили на
чотири оперативних райони, в кожному з яких розміщувалася частина Червоної
армії, яка перебувала на утриманні місцевого селянства. Про дії
червоноармійців у селах Кобеляцького повіту красномовно свідчить звіт
Полтавського відділення ДПУ, в якому говорилося, що "пограбування жителів,
наскоки і здирства в кавалерійських частинах... стали звичним явищем" [16].
Примусове вилучення хліба перетворилося на звичайне пограбування селян
радянською владою. Щоб врятувати плоди своєї праці, а часто і власне життя,
селяни бралися за зброю. Один із повстанських загонів, за даними радянської
військової розвідки, очолив "сексот" Чека Петро Погорілий, який разом з
братом і чотирма прибічниками пішов до лісу і в хуторах навколо села Озери
почав формувати повстанський загін.
На початку травня 1921 року за наказом Головного повстанського комітету у
Львові А.Левченко одержав мандат за підписом генерал-хорунжого Ю.Тютюнника
на формування загонів у 14-му повстанському районі, до складу якого входили
частини Полтавської і Кременчуцької губерній. Тут були закладені повстанські
осередки за системою "бойових п'ятірок". Одному з найближчих соратників А.Левченка
– Петру Погорілому Головний отаман С.Петлюра присвоїв військове звання
полковника і видав мандат на формування Першого повстанського Кобеляцького
полку. Зв'язок між повстанцями та урядом УНР на вигнанні підтримувався через
зв'язкових Антона Кішку та Семена Мигуля.
Піднесенню антибільшовицької боротьби селянства Полтавщини сприяв рейд
махновських загонів, які наприкінці травня – на початку червня 1921 року
пройшли через губернію. Загін А.Левченка, який складався з 120-150 шабель,
вирушив їм назустріч і поблизу Решетилівки на короткий час приєднався до
махновців, але не пішов далі місця свого постійного перебування. Протягом
весни-літа загони отаманів А.Левченка і П.Погорілого вели боротьбу в
Кобеляцькому і Костянтиноградському повітах Полтавської та Новомосковському
повіті Катеринославської губернії. Зв'язок між ними підтримувався через
колишнього вояка армії УНР Василя Поліна. Тактика повстанців полягала в
тому, щоб уникати боїв з переважаючими частинами Червоної армії, завдавати
раптових ударів окремим її підрозділам, а в разі небезпеки розсіюватися на
дрібні загони і відриватися таким чином від переслідування.
10 липня 1921 року кавалерійський загін А.Левченка в результаті раптового
нападу захопив Маячку, але був настигнутий кременчуцьким загоном Чека та
ротою 55-го полку 7-ої Володимирської дивізії і, не прийнявши бою,
переправився через Оріль на катеринославський бік, де об'єднався і з загоном
Романенка.
12 липня роз'їзд червоних виявив повстанців Левченка і Романенка. поблизу
Нехворощі. Їх піша розвідка захопила у передового загону повстанців кулемет,
але вчасно підоспіла основна частина загону розбила червоних і повернула
кулемет. Відстрілюючись, червоноармійці відступили до Маячки. Під час цього
бою було поранено двох повстанців, а семеро червоноармійців, згідно
повідомлення їх командування, пропало безвісти. На допомогу регулярним
частинам Червоної армії були послані загони комнезамівців, які не являли
собою якоїсь реальної військової сили, але переважали повстанців чисельно.
Щоб уникнути оточення, загони отаманів розділилися: А.Левченко, маючи до 70
шабель і одного кулемета, через Соколову Балку пішов на Дашківські хутори і
далі – на Кишеньку, а Романенко – в напрямку Кустолово. Їх переслідували,
але безуспішно, два батальйони КНС і піші підрозділи 55-го полку з двома
кулеметами [16-а].
Відчуваючи безперспективність подальшої збройної боротьби з повстанцями, які
користувалися підтримкою більшості селянства, радянське командування в липні
1921 року розпочало переговори з А.Левченком. Цьому сприяла оголошена 4-м
Всеукраїнським з'їздом рад амністія повстанцям і перехід від продовольчої
розверстки до менш обтяжливого для селянства продовольчого податку. Для
налагодження контакту з А.Левченком були послані представники невеликого
загону Кукші, які нещодавно разом з отаманом перейшли на бік радянської
влади.
Переговори почалися 5 серпня через посередництво Дениса Погорілого, брата
отамана П.Погорілого. В них взяли участь з боку А.Левченка командир Першого
повстанського Кобеляцького полку Петро Погорілий, а з боку червоних – два
уповноважених Кременчуцького і один – Полтавського губернського Чека. Під
час переговорів повстанці висунули умови: звільнити райони Кишеньки,
Солошиного, Сокілки, Царичанки, Китайгорода та інших охоплених повстаннями
волостей від червоних військ, припинити переслідування повстанців на час
ведення переговорів; для зв'язку з іншими повстанськими загонами, які діяли
на Кобеляччині, видати А.Левченку посвідчення на 10 днів, яке б гарантувало
йому недоторканість і вільне пересування. Повстанці пропонували також
розпочати обмін заручниками, захопленими обома сторонами під час воєнних
дій.
У свою чергу Кобеляцька повітова військова нарада висунула свої вимоги.
Мотивуючи тим, що перемоги Червоної армії на фронтах громадянської війни і
перехід до непу привели до повороту українського селянства на бік радянської
влади, вона вважала подальшу боротьбу з нею повстанців безперспективною.
Свідченням цього була здача і амністія загонів Біленького, Киктя, Авдієнка
та інших.
Оголошена 4-им Всеукраїнським з'їздом рад амністія не привела до послаблення
протибільшовицької боротьби на півдні Полтавщини. У зв'язку з цим радянське
військове командування поставило повстанцям ультиматум: до 12 години 9
серпня 1921 року скласти зброю, гарантуючи їм повну безпеку і амністію. В
разі відмови боротьба буде вестися до повного знищення всіх противників
більшовицького режиму [17]. Як і слід було очікувати, переговори ні до чого
не привели. Червоні використали їх для перегрупування і концентрації своїх
сил в охоплених повстанням районах. Військові дії продовжувалися.
12 липня об'єднані загони А.Левченка і Романенка напали в селі Нехвороща на
підрозділ 55-го полку 7-ої Володимирської дивізії. В ході бою червоноармійці
відступили, втративши при цьому 7 чоловік убитими, а повстанські загони
розділилися: А.Левченко пішов у Кишеньківську волость, а Романенко – на
Кустолове. 18 серпня підрозділи 55-го полку оточили ліс, в якому знаходився
загін П.Погорілого. Користуючись перевагою в живій силі і озброєнні, їм
вдалося завдати відчутної поразки повсталим. Згідно повідомлення червоного
командування під час бою було вбито 7 і взято в полон 9 повстанців, з яких
п'ятьох розстріляли на місці, одного відправили до концтабору і трьох, як
насильно мобілізованих до загону, відпустили додому [18].
25 серпня 1921 року в пообідній час загоном особливого призначення
Харківського військового округу, яким командував Петров, і міліцією з
Новомосковського повіту під командуванням Мирошниченка за півтора кілометра
від Царичанки вдалося оточити близько 50 повстанців А.Левченка. Бій тривав
до самої ночі. Червоні повідомили, що під час цієї операції вони зарубали 26
повстанців, в тому числі і А.Левченка, якого вони вважали отаманом усіх
повстанців Лівобережної України. Решта повстанців з настанням темряви
зникла. Це вже було не перше повідомлення органів радянської влади про
загибель А.Левченка, але і на цей раз воно не підтвердилося.
Вдруге загін А.Левченка, який швидко поповнився за рахунок селянської
молоді, був оточений двома ескадронами червоних поблизу села Бабайківки в
сосновому лісі Лучника. Як згадував пізніше житель села Маячківки Михайло
Рудовик, червоні цілий день обстрілювали ліс, випустили по ньому 25
кулеметних стрічок і кинули 67 бомб, в результаті чого спалили всю сосну,
але не змогли здолати оборону повстанців. На допомогу їм прибув піший загін
міліції з Маячки. Разом вони пішли в атаку. Підпустивши близько ворогів,
повстанці дали залп з гвинтівок, від якого двох кавалеристів було вбито і
трьох поранено. Дістали поранення і три міліціонери. Наступ червоних
захлинувся, а між тим наступила ніч. На другий день, не зустрівши опору,
червоні вступили до лісу, але знайшли там лише 7 вбитих повстанців і
захопили трьох коней.
Через декілька днів до Маячки прибув взвод червоноармійців у кількості 30
чоловік, який у степу відбився від свого полку. Побачивши кавалеристів, що
наближалися до села, вони прийняли їх за червоний ескадрон і вибігли
назустріч, але то виявився загін А.Левченка. Повстанці розвернули тачанку з
кулеметом і пішли в атаку, в ході якої 6 червоноармійців і одного
міліціонера зарубали, решта – повтікала до села. Оговтавшись, червоноармійці
залишили село і вирушили до Кобеляк, шукаючи там порятунку, але по дорозі їх
зустріли повстанці і зарубали ще 6.
Незабаром до Маячки прибув батальйон 56-го полку 7-ої Володимирської
дивізії. В Губарівці червоноармійці захопили чотирьох повстанців із загону
Матвієнка, які видавали себе за махновців, одному вдалося втекти. На другий
день Матвієнко приїхав визволяти своїх полонених товаришів, але напад
повстанців вдалося відбити. В бою декількох червоноармійців було вбито і
поранено. Поранення дістав і командир батальйону. За іншими даними в цім бою
загинуло 6 міліціонерів і 12 повстанців [19].
У середині вересня за 6 кілометрів від Кишеньки повстанці напали на загін
міліції. При цьому трьох міліціонерів було вбито, одного поранено і одному
вдалося втекти. Тоді ж до рук повстанців потрапили комісар
військово-дорожнього загону і два співробітники особливого відділу 7-ої
Володимирської дивізії, яких роззброїли, роздягнули і відпустили. Восени
1921 року із 21 волості Кобеляцького повіту в 17 радянська влада була
ліквідована і вони перебували під повним контролем повстанців. Навіть в
самих Кобеляках представники радянської влади не почували себе в безпеці.
Загін П.Погорілого, який базувався в Чорнокалинівському лісі, встановив
зв'язок із отаманом Климентом з Верхнєдніпровського повіту і разом з ним
перебазувався в околиці Кобеляк.
В ніч на 18 вересня повстанці знову вчинили зухвалу акцію в Кобеляках. На
цей раз вони захопили в полон начальника озброєння і декількох
червоноармійців 56-го полку 7-ої Володимирської дивізії, вивели їх за місто
і розстріляли. У зв’язку з цим, командир 7-ої Володимирської дивізії Бахтін
наказав заарештувати на 15 діб командира 56-го полку Зоммера і комісара
цього ж полку Жмаченка. Всьому складові повітової військової наради була
оголошена сувора догана [20].
Восени 1921 року повстанцями були розгромлені у багатьох волостях
Кобеляцького повіту партійні і радянські установи та знищені їх документи,
розігнані комнезами і продовольча міліція. Повстанці перешкоджали вивезенню
продовольства з Полтавщини в Росію, захищали селян від пограбувань з боку
радянської влади та знищували найбільш ненависних її провідників. Так, були
вбиті голови Бродщанського, Озерського і Ляшківського волосних виконкомів. В
разі небезпеки повстанці йшли в глибоке підпілля, переховувалися по далеких
хуторах, у дніпровських плавнях або відходили за межі Катеринославської
губернії на правий берег Дніпра.
Документи, що потрапили до рук чекістів, свідчили, що зимовий похід 1921
року Ю.Тютюнника на Київ був скоординований з повстанцями А.Левченка, які
мали перерізати залізничне сполучення в районі Кременчука та зірвати мости
через Дніпро [20-а]. Проте здійснити цей намір не вдалося, тому що з
настанням осінніх холодів повстанський рух пішов на спад, а отаман
А.Левченко після тяжкого поранення в руку поблищу станції Галещина тривалий
час лікувався і відійшов від керівництва загонами повстанців. Лише
наприкінці 1921 року після одужання він почав організовувати нове загальне
повстання в південних повітах Полтавської та Кременчуцької губерній. Згідно
розпорядження Головного повстанського комітету у Львові в підпорядкування
А.Левченка перейшли повстанські загони Кобеляцького, Новомосковського і
Верхньодніпровського повітів, на чолі яких стояли отамани П.Погорілий,
Іванов, Шуліка, Петраш і Білокриса, - загалом понад 200 чоловік. Об'єднаний
загін, що взяв назву '"Запорізька Січ", мав стати центром селянського
повстання. За розпорядженням А.Левченка були виготовлені печатки
повстанського полку з гербом УНР. Штаб повстанців розміщувався на хуторі
Гречаному Кишеньківської волості і підтримував зв'язок із Головним
повстанським комітетом і урядом УНР на еміграції, а також з повстанськими
загонами Київщини та українським підпіллям у Кременчуцькій,
Катеринославській і Чернігівській губерній.
В новорічну ніч 1922 року на хуторі Дашківці повстанці вбили двох
міліціонерів, а в Чорбівці перехопили групу міліціонерів, які супроводжували
5 заарештованих селян до Кобеляк: міліціонерів вони вбили, а селян врятували
від розправи. На Різдво в церкві Дашківки повстанці відслужили молебень за
своїми загиблими побратимами і дали клятву на вірність незалежній Україні.
Таємна агентура чекістів сповіщала, що повстанці були одягнуті в українське
національне вбрання, а на башликах вишита абревіатура "У.Н.Р."
6 січня загін повстанців із Дашківки у кількості 40 чоловік знищив документи
Чорбівського, Бродщанського, Сокільського та деяких інших сільських
виконкомів. Посланий у Кишеньку червоноармійський загін мав з ними бій
поблизу хутора Кухарівки. Зважаючи на перевагу червоних, загін П.Погорілого
розсипався на декілька невеликих груп і перейшов по кризі на правий берег
Дніпра [21].
9 січня загін повстанців, яким командував А.Левченко, став до бою з
кавалерійською розвідкою 56-го полку і змусив її відступити. Червоні
кавалеристи через Бродщанську і Маячківську волості тікали до Кобеляк. Їх
переслідували до самого міста 12 кінних і більше сотні піших повстанців. В
Кобеляках терміново була оголошена мобілізація комуністів, по тривозі
підняли особливий загін Полтавської губернської Чека і 56-ий полк [22].
Масовий антирадянський рух селянства, який взимку 1921-1922 років охопив
Кобеляцький і суміжні з ним повіти, особливо Костянтиноградський, мав вагомі
причини. Незважаючи на перехід влітку від продрозкладки до продовольчого
податку, полегшення для селян не настало, оскільки продподаток і надалі
стягувався старими воєнно-комуністичними методами: російськими продовольчими
дружинами, збройними загонами комнезамів, а після їх реорганізації –
продовольчою міліцією, частинами 7-ої Володимирської дивізії та ін.
Комуністичні експерименти, що зводилися до відвертого пограбування
селянства, а також посуха влітку 1921 року, призвели до масового голоду на
півдні України, в тому числі і в південних повітах Полтавщини.
Згідно офіційних радянських даних, в Кобеляцькому повіті голодувало близько
160 тисяч селян, які були "приречені на голодну смерть". У листі повітового
парткому КП(б)У до Полтавського губкому партії говорилося, що південь
Кобеляцького повіту перетворився на "Полтавське Поволжжя". Доведені до
повного виснаження через недоїдання люди вживали в їжу різноманітні
сурогати: жолуді, макуху, лободу; збирали кінський навоз, промивали його,
відділяючи неперетравлене зерно, варили і їли [22]. У січні 1922 року в
повіті взагалі не мали хліба 1758 сімей, внаслідок голоду хворіло 374
чоловіки, 35 – опухли від голоду і 78 померло. Від недоїдання і голоду
ширилися епідемічні хвороби. Лише в Китайгородській волості було
зареєстровано 216 випадків захворювання на черевний тиф, у Кобеляках – 274.
Серед населення спостерігалася масова смертність, оскільки через відсутність
палива і засобів для його перевезення в Кобеляцькому повіті закрилася
більшість лікарень. В Лукашівській волості закрилися 5 шкіл, Кобеляцькій –
3, Бродищанській і Китайгородській – по 2 і т.д. Решта працювали з перебоями
[22].
Голодні селяни залишали рідні домівки і, навантаживши на ручні сани домашній
скарб, ішли до інших, більш врожайних країв або жебракували на дорогах.
Через відсутність кормів гинуло безліч домашньої худоби, особливо тільні
корови. В лютому 1922 року їх кількість, порівнюючи з літом 1921 року,
зменшилася з 28390 до 7008 [23]. Навіть місцева комуністична преса змушена
була визнати: "Тисячі наших селян вмирають з голоду. Десятки тисяч мучаться
в передсмертних судомах. Довгі низки голодних, які залишили свої житла, і
вмираючі з голоду сім'ї, тягнуться повітом у пошуках хоча б крихітки хліба.
Скелети безпритульних дітей ми бачимо всюди. Кожний день приносить сотні
смертей внаслідок голоду. Сурогатів не вистачає. Падло становить єдину їжу
голодних з незаможницьких районів. Ось короткі жахливі картини півдня нашого
повіту, які свідчать про те, що ми вже стоїмо напередодні людоїдства" [24].
Проте, незважаючи на голод, продподаток із селян стягувався з неймовірною
жорстокістю. Згідно вироку Полтавського губернського ревтрибуналу від 27
лютого 1922 року за невиконання продподатку було конфісковане все рухоме і
нерухоме майно у Івана. Кулика (пару волів, свиню, теплицю, корову, троє
овець, плуг, рало, борону і всі цінні речі в хаті), в Олексія Горобця
(корову, п'ятеро овець, плуг, рало, борону, сівалку, віялку і землю), Івана
Зимовця (пару волів, пару бузівків, дві корови, 10 овець та ін.), Івана і
Григорія Брижанів (хліб, фураж, одяг) та ін. [25].
Доведені радянською владою до голоду селяни бралися за зброю, поповнювали
ряди повстанців. Найближчим помічником і особистим другом А.Левченка був
Яків Колесник, в минулому поручик російської армії, згодом – сотник армії
УНР, за політичними переконаннями – лівий український есер-боротьбист.
Ідеологічну роботу в загонах повстанців очолював завідуючий відділом
народної освіти Орлицької волості Семен Мигуля, член Української
комуністичної партії.
Різні люди, як за політичними переконаннями, так і за майновим та суспільним
становищем, брали участь у протибільшовицькій боротьбі, але всіх їх
об'єднувала одна мета – боротьба за волю України. Так, селянин Антін
Твердохліб разом із сином Іваном та дочкою Степанидою друкували і
розповсюджували листівки із закликом до повстання, голова комнезаму Ілько
Твердохліб переховував повстанців, начальник .Кишеньківської волосної
міліції, член КП(б)У Неводник – попереджав повстанців про підготовку
каральних акцій проти них. Колишній червоноармієць Кость Пархоменко був у
повстанців скрипалем, а Григорій Путько, Явдоха Марченко, Сергій Твердохліб,
Семен Соляник і Тарас Каблучко переховували підпільників. Наум Клименко,
Іван Лях і Олексій Кащенко – постачали зброю. Студентка медичного факультету
Київського університету Марфа Бридж лікувала поранених повстанців, в тому
числі і А.Левченка. Антоніна Городецька по закінченні Кобеляцької гімназії
працювала у фінансовому відділі повітового виконкому і допомагала повстанцям
медикаментами та продуктами харчування. Ірина Погоріла, дружина отамана
Петра Погорілого, зі зброєю в руках воювала в загонах повстанців, була щирим
патріотом України. Свою непохитність у боротьбі за незалежність вона
викарбувала як клятву татуїровкою на руці: тризуб і напис "У.Н.Р."
Проте підняти широкомасштабне повстання на півдні Полтавщини не вдалося:
підпільна організація була викрита за допомогою підісланих Чека
провокаторів. Протягом 18-36 січня 1922 року в Кобеляцькому повіті були
проведені поголовні облави, в ході яких загинули брат Андрія Левченка Федір,
заступник отамана Іларіон Бережан, начальник штабу повстанців (він же
відповідальний за транспорт) Корній Гречан. Чекістам удалося заарештувати
трьох членів повстанського штабу, чотирьох сотенних командирів і 198 рядових
учасників протибільшовицького підпілля [26]. У кінці січня до рук чекістів
потрапив і один з активних організаторів протибільшовицької боротьби на
Кобеляччині Масловський, в якого під час арешту вилучили фотоапарат і зброю.
Під час п'ятнадцятигодинного бою в селі Солошине Озерськоі волості загинули
отаман Петро Погорілий, його помічник Стешенко і четверо повстанців. При
відступі загону загинуло ще двоє, але решта повстанців, скориставшись
сніжною бурею, зникла.
Каральні акції проти повстанців здійснювала надіслана з Росії 7-а
Володимирська стрілецька дивізія, підрозділи якої відзначалися особливою
жорстокістю щодо українського селянства, пограбуванням і вбивствами мирного
населення, та загони чекістів під командуванням "особливоуповноваженого"
Полтавської губернської Чека К.Максимовича.
Карло Максимович (справжнє прізвище Саварин, 1890-?) уроженець Галичини.
Будучи мобілізованим до австрійської армії, в роки першої світової війни
потрапив до російського полону, де сприйняв більшовицькі ідеї. Працював у
Чека, яка часто використовувала його в якості провокатора в боротьбі з
українським повстанським рухом. У 20-ті роки був направлений до Польщі, де
став одним із лідерів Комуністичної партії Західної України. Відкликаний до
СРСР К.Максимович у 1933 році був заарештований за звинуваченням у
приналежності до Всеукраїнського боротьбистського центру і зник без сліду в
застінках НКВС.
В місцях постійної або тимчасової дислокації червоноармійських частин їх
командний склад входив до сільських, волосних і повітових виконкомів рад з
правом вирішального голосу, а працівники політичних відділів дивізії – до
відповідних партійних структур. Таким чином, в охоплених повстанським рухом
районах влада фактично зосереджувалася в руках командування Червоної армії.
З метою викорінення повстанського руху 17 лютого 1922 року Кобеляцька
повітова військова нарада оголосила військове становище в селах і хуторах
Кустоловської, Бродщанської, Дашківської, Сокільської, Озерської і
Кобеляцької волостей. Селяни, в яких знаходили зброю, розстрілювалися на
місці. На їх плечі ліг тягар гужової повинності по заготівлі і вивезенню
дров. Крім того, селяни були обкладені ще й натуральними поборами (одягом і
полотном) на користь Червоної армії. Лише протягом одного тижня
червоноармійці 56-го полку забрали в селян 13329 аршин полотна, 533 ряден,
111 рушників 497 подушок, 579 пар білизни, 40 пудів печеного хліба, 104 пуди
картоплі та ін. [27].
На Кобеляччині, як і всюди в Україні, червоноармійці з Росії поводилися як в
окупованій країні, займалися розбоями, насильством і мародерством, особливо
під час обшуків і облав. Утисків від них зазнавали навіть представники
місцевих органів радянської влади та міліції. Так, під час переходу через
хутір Олексіївку кінна розвідка 56-го полку обстріляла загін повітової
міліції, поранивши декількох міліціонерів, а коли ті почали кричати, чому
вони стріляють, відповіли, сміючись, що стріляли по зайцях [28].
Протягом лютого 1922 року в Кобеляцькому повіті було заарештовано понад 400
чоловік, яких чекісти підозрювали в причетності до підготовки повстання,
вбито під час проведення облав 25 чоловік і вилучено два кулемети, 94
гвинтівки, 74 обрізи, 33 револьвери, 21300 набоїв, а також телефонні
апарати, друкарські машинки, прокламації і відозви. Тоді ж чекісти розкрили
і окрему підпільну організацію українських патріотів у Кобеляках, яка
підтримувала зв'язок з А.Левченком. До неї входило 15 чоловік [29].
А.Левченку з групою повстанців вдалося уникнути арешту і перейти на правий
берег Дніпра.
Незважаючи на жорстокий терор і несприятливі зимові умови, вцілілі повстанці
продовжували чинити опір карателям. В Ляшківській волості діяв загін
Кіпричка, в Сокільській і Бродщанській – Якова Андрущенка і Василя
Бондаренка, з Новомосковського повіту напади на міліцію і червоноармійців
здійснював загін, який проходив у звітах чекістів під назвою "Премудрого
Соломона". 19 лютого під час бою з частинами 55-го полку 7-ої Володимирської
.дивізії було вбито політрука і декількох червоноармійців, а через тиждень –
ще двох бійців цієї ж дивізії. Місцеві жителі, як могли, чинили опір
карателям і рятували повстанців. В оперативних зведеннях Чека говорилося:
"Жителі хуторів ставляться вороже до дій загонів і приховують відомості про
банду".
Позасудові розправи над учасниками протибільшовицького підпілля і
повстанцями здійснювали польовий трибунал 7-ої Володимирської дивізії,
повітова військова нарада, якій було надано право "застосовувати в окремих
випадках вищу міру покарання", та повітова "політтрійка" у складі секретаря
парткому КП(б)У М.Мотузки, голови повітвиконкому Д.Сердюка, командира 56-го
полку Костянтиновича і "особливоуповноваженого" Полтавської губернської Чека
К.Максимовича.
Про голову "політтрійки" Миколу Мотузку варто сказати окремо. М.Мотузка –
син дяка, навчався один час у Полтавській духовній семінарії. В перший рік
Української революції – один з керівників Полтавської організації партії
есерів-максималістів, людина з великими політичними амбіціями. Влітку 1920
року він перейшов до КП(б)У, де зайняв помітне місце в системі партійної
номенклатури. В середині 20-х років М.Мотузка навчався в Харківському
інституті народного господарства, куди приїхав із 17-річною дружиною Настею.
Там у них народилася дитина. Не бажаючи зв'язувати себе "міщанським"
сімейним життям, М.Мотузка виставив немовля зимою під відчинене вікно і
дитина, простудившись, померла. Пізніше він працював на дипломатичній роботі
у Відні і Празі. Був розстріляний у часи "великого терору" [30].
Заарештованих учасників протибільшовицького підпілля чекісти поділили на
декілька категорій: активні учасники повстання, рядові члени підпілля,
.переховувачі повстанців і селяни, які підтримували з ними зв'язок і
допомагали їм. Але перспектива перед всіма стояла одна: розстріл, якщо
повстанець не розкаювався у своїх вчинках або передача до рук Чека для
використання в подальшому в якості секретного співробітника ("сексота"),
якщо заарештований погоджувався працювати на користь радянської влади.
Альтернативи не було.
Прикладом радянського "правосуддя" може бути справа селян хутора Гречаного
Кишеньківської волості, яка розглядалася "політтрійкою" 19 січня 1922 року.
До слідства були притягнуті Максим Гречан, його син Данило, Федот Чуйко,
Петро Малик і Андроник Твердохліб, яких звинуватили у приналежності до
підпільної петлюрівської організації. Суть справи зводилася до того, що у
грудні 1921 року у хаті Максима Гречана відзначали день народження Андрія
Левченка, на якому були присутні близько 40 чоловік. М.Гречан, знаючи про
іменини і зібрання з цієї нагоди повстанців, не доніс про них органам
радянської влади і пригощав учасників застілля продуктами з власного
господарства. Решту селян звинуватили в тому, що вони підтримували стосунки
з повстанцями, ухилялися від виконання повинностей на користь радянської
влади. Вирок був стандартним: усіх розстріляти. В рішенні "політтрійки"
говорилося: "Вирок привести до виконання о 15-ій годині в присутності всіх
заарештованих і всіх громадян хутора Гречани від 18 до 55 років чоловіків і
жінок" [31].
Протягом лютого 1922 року за вироком "політтрійки" та інших каральних
органів було розстріляно 114 учасників протибільшовицького підпілля і
повстанців, а в березні – ще 37. Під час розправ над українськими патріотами
комуністи ігнорували навіть принципи "революційного правосуддя". 16 лютого
1922 року Кобеляцький повітовий партком КП(б)У прийняв рішення "просити
губпартком передати справи про бандитів із відання ревтрибуналу політтрійці,
а також порушити клопотання про встановлення (інституту – В.Р.) відповідачів
на хуторах, де вбиті червоноармійці" [32]. Не чекаючи дозволу з Полтави,
маховик репресій запрацював на повну силу і головною репресивною силою в
ньому виступала КП(б)У.
Багато учасників протибільшовицького підпілля вбивали без всяких
формальностей - "при спробі втекти". Знищення людей у такий спосіб набрало
такого розмаху, що 24 січня 1922 року губернська військова нарада прийняла
спеціальне рішення: "Піддавати перевірці в кожному конкретному випадку
спроби втечі, які почастішали і закінчуються вбивствами". На Кишеньківську
волость, що стала центром повстання, була накладена контрибуція в розмірі 12
тисяч аршин полотна, 170 подушок і 190 ряден, яку потрібно було внести
протягом п'яти днів [32], а на села, які переховували повстанців (Дашківку,
Мартинівку та ін.) – гужова повинність по вивезенню восьми тисяч пудів дров.
Кривавими методами радянській владі вдалося придушити народне повстання.
Проте боротьба тривала.
Зважаючи на насиченість Кобеляцького повіту чекістами і червоноармійцями,
загони повстанців чисельністю по 10-20 чоловік, очолювані "Андрушкою"
(Яковом Андрущенком), "Премудрим Соломоном", Кіпричем та іншими ватажками,
перебазувалися на терени Новомосковського повіту і робили звідти несподівані
напади на ворожі застави і пости, вбивали комуністів і провідників
радянської влади. Їх активність особливо посилилася з настанням весни. Так,
у березні 1922 року повстанці при сприянні сільської бідноти вбили
"уповноважених по боротьбі з бандитизмом" Василенка, Скотаренка і Волошина.
У зв'язку з цим Кобеляцький партком КП(б)У і повітвиконком прийняли спільне
рішення: перевірити сільські і волосні комітети незаможних селян з тим, щоб
відібрати серед їх членів найнадійніших і використати як таємних
інформаторів ("сексотів"), а також взяти на облік всіх підозрілих, які могли
стати потенційними ворогами радянської влади, керуючись при цьому ленінським
принципом, що "поганий той комуніст, який не може бути чекістом" [33].
У травні 1922 року президія Кобеляцького повітвиконкому змушена була
констатувати, що "політичний бандитизм у Кобеляцькому повіті ще не
викоренений. Хоча знищені найголовніші його організації, але, розсіявшись на
дрібні групи, рештки політичних банд зробилися важко вловимими і продовжують
своє існування" [34].
З настанням весни особливу активність виявив кінний загін повстанців,
очолюваний отаманом Яковом Андрущенком. Він налічував 12 вершників і 5
посаджених на підводи піхотинців. Протягом короткого часу вони пройшли
південними волостями Кобеляцького повіту, розганяючи повсюдно органи
радянської влади, комнезами, партійні і комсомольські організації, де вони
були. В селі Мартинівці Сокільської волості повстанці оточили церкву, де в
той час відбувалася служба, вивели з неї п'ятьох чоловік - попа Костинку,
його сина, члена волосного виконкому, та трьох "радянських службовців"
(Варениченка, Пелиха і Нікіфорова), які були таємними інформаторами Чека, і
всіх розстріляли [35].
5 травня повстанці Я.Андрущенка були вже в Ляшківській волості, а 9 травня
об'єдналися з кінними загонами Кіпричка і Пасічного. Зважаючи на те, що
Кобеляцький повіт був насичений військами (майже в кожному селі стояли
червоні гарнізони), лютували чекісти і шпигували "сексоти", повстанці, щоб
заплутати сліди, через кожні півтори-дві години міняли напрямок руху,
наносячи удари там, де їх не чекали і раптово зникали після нападів,
тримаючи в такий спосіб у постійному страхові місцеві органи радянської
влади. На амністію вони вже не сподівалися, а тому не давали пощади і
провідникам радянської влади. Зло породжувало зло, а ненависть – нещадність.
Поблизу села Лутоніне Ляшківської волості об'єднаний загін повстанців
наздогнав міліцейський роз'їзд. Підпустивши міліцію на 30 саженів, повстанці
відкрили вогонь. Під час короткого бою було вбито начальника міліції 3-го
району і голову волосного комнезаму. Решта міліціонерів втекла, залишивши на
полі бою дві гвинтівки і два нагани.
Через декілька днів за п'ять кілометрів на північ від села Бабайківки
повстанців перехопив об'єднаний загін ЧОН. Зайнявши кругову оборону на
узліссі, вони прийняли бій, в результаті чого червоні відступили, а
повстанці відійшли в межі Новомосковського повіту. Наступного дня вони
повернулися до Кобеляцького повіту, але 13 травня в селі Василівці
Бродщанської волості їх оточила кінна розвідка 56-го полку 7-ої
Володимирської дивізії. Під час бою отамана Я. Андрущенка було вбито, а 14
травня під час облави застрелився, щоб не потрапити живим до рук ворогів,
його побратим Панас Мирченко, який протягом тривалого часу був сотником у
загонах А.Левченка. Рештки загону зуміли вирватися з оточення і відірватися
від погоні. 15 травня вони здійснили напад на загін продміліції і вбили
районного продкомісара [36].
22 травня 1922 року загін Василя Бондаренка чисельністю 18 чоловік, частина
яких була на конях, а частина на возах, обстріляв кінний роз'їзд 56-го полку
у Бродщанській волості і зник від переслідування. Про втрати сторін в
документах нічого не говорилося. Згідно повідомлень радянського
командування, влітку 1922 року .в Сокільській і Бродщанській волостях
продовжували діяти загони Кіприча (6 кавалеристів і 10 піхотинців) та Василя
Бондаренка (7 піхотинців).
Знекровлений червоним терором і голодом повстанський рух ішов на спад.
Повстанці несли непоправні втрати. 18 травня під час бою із загоном чекістів
в селі Ревущині Орлицької волості було вбито одного з повстанців. Чекісти
знайшли в нього оперативну карту Кобеляцького повіту і круглу печатку
А.Левченка з написом "У.Н.Р." Згортанню повстанського руху сприяла і
загальна політико-економічна ситуація в країні, яка ще не мала назви (перші
успіхи непу і припинення насильницьких мобілізацій до Червоної армії та
ін.). Скориставшись новою амністією, рештки повстанських загонів почали
складати зброю. 12 серпня 1922року здався загін отамана Кіприча у складі 6
чоловік, а 28 серпня – ще 9 повстанців із цього ж загону. Уповноваженому
Полтавського відділення ДПУ вони здали 5 гвинтівок, 11 револьверів, один
обріз, дві бомби і 270 набоїв [37].
Проте, незважаючи на нечуваний за масштабами терор і жертви, воля
українського народу до боротьби за свободу була незборимою. У
жовтні-листопаді 1922 року із вцілілих учасників повстанських загонів на
теренах Полтавського повіту виникла нова підпільна національно-патріотична
організація, яка охоплювала Бреусівську, Солошинську і Кобелячківську
волості. Очолили її амністований повстанець Петро Троцько, колишній офіцер
російської армії, житель хутора Костирі; Василь Костиря, також колишній
офіцер і командир сотні в загоні А.Левченка, житель хутора Василенки та Іван
Заїченко – колишній унтер-офіцер. З настанням весни 1923 року вони
готувалися піти до Хорошківського лісу і зі зброєю в руках боротися проти
більшовицького режиму. В листопаді 1922 року підпільники у кількості 12
чоловік вчинили невдалий напад на Бреусівський волвиконком, після чого
чекісти зуміли вкорінити в організацію свого "сексота" і з його допомогою
викрити її учасників. 24 квітня 1923 року чекісти провели облаву, в
результаті якої було затримано 22 чоловіки. Подальша доля їх невідома [38].
А.Левченко навесні 1922 року перебрався до Катеринослава, але вже 4 травня у
Полтаві була одержана телеграма про його затримання. Чекісти випадково
впізнали його на вулиці. Наприкінці лютого – на початку березня 1923 року у
Полтаві відбувся відкритий судовий процес над учасниками кобеляцького
підпілля, повстанцями і тими, хто врятувався від розправи комуністів раніше.
До суду було притягнуто близько 40 чоловік. Повстанці трималися мужньо, не
приховували своїх переконань і не розкаювалися. Під час судового процесу
полтавські патріоти-підпільники розповсюджували серед жителів міста листівки
антирадянського змісту та в підтримку А. Левченка і його спільників у
боротьбі за незалежність України. Судовий процес тривав більше тижня і
висвітлювався у місцевій періодичній пресі. До розстрілу були засуджені
Андрій Левченко, Іван Перепелиця, Дмитро і Степан Гречани, Василь Поліно,
Семен Мигуля та Іван і Ілько Твердохліби. 14 чоловік дістали різні строки
ув'язнення, а решту звільнили з-під варти [39].
Незважаючи на червоний терор і менш обтяжливу для селян нову економічну
політику, в Кобеляцькому повіті ще протягом тривалого часу діяли дрібні
повстанські загони "петлюрівського забарвлення", як їх називали в офіційних
радянських документах, отаманів Вовка, Мартинця, Пасічного та ін. 21 грудня
1922 року після проведеного сходу селян на хуторі Федора Паліївця залишилися
ночувати голова Бреусівського волвиконкому Нечипоренко і секретар місцевого
комуністичного осередку Бабенко з охороною. Про їх появу селяни повідомили
повстанців і вночі загін у кількості 12 чоловік на підводах з криками "Давай
Нечипоренка! Здавайтесь, гади!" оточив садибу Ф.Паліївця. Більше години
тривала перестрілка, але оточені в будинку зуміли відбитися. Повстанці
зникли так само несподівано, як і з'явилися [40].
<< НА ПЕРШУ |
