|
Провідну роль в протибільшовицькій повстанській боротьбі відігравало
українське селянство, яке у своїй більшості не сприймало радянської влади з
її продрозкладкою, сваволею Чека, конфіскаціями, націоналізаціями,
реквізиціями та іншими характерними явищами тоталітарного режиму. "Якщо є
щось безсумнівне в нинішньому становищі, – записав В.Г.Короленко 13 квітня
1920 року у своєму щоденнику, – то це пряма ненависть села (всього) до
комуністів" [1]. Тому влада більшовиків на селі трималася на терорі і на
протистоянні менш заможних верств селянства більш заможним. В цьому
відношенні діяв давній імперський принцип: "Поділяй і владарюй". В
політико-економічній інформації Полтавського губкому КП(б)У за вересень 1920
року говорилося: "На Україні, особливо на Полтавщині, народ взагалі не
визнає радянської влади і не підкоряється їй" [2]. Неприйняття селянством
Полтавщини більшовицького режиму переростало у збройний опір, який очолювали
десятки ватажків повстанських загонів. За давньою українською традицією їх
називали "отаманами".
Одним з визначних керівників селянського повстанського руху був Леонтій
Остапович Христовий. За даними радянської агентури він був середнього зросту
гарним брюнетом з голеним обличчям. За характером – енергійний, завзятий,
сміливий і кмітливий. Народився Левко Христовий 16 червня 1898 року на
хуторі Скажениковому поблизу Лютеньки в заможній селянській родині. Його
батько, Остап Христовий, мав близько 70 десятин землі і крамницю. Сім’я
Христових походила з давнього козацького роду і була досить чисельною. Остап
мав чотирьох синів: Василя, Олександра, Миколу і найменшого Левка та дочку
Наталку.
Дуже мало достовірних даних маємо про дитячі та юнацькі роки Л.Христового.
Радянські джерела вказують на те, що він був нестримної вдачі, схильний до
рішучих дій і задерикуватий. Будучи неміцної статури, Левко з юнацьких літ
верховодив серед сільської молоді. В роки першої світової війни служив у
кавалерійському полку, а за радянських часів командував червоним ескадроном
і в 1919 році, начебто, був головою Зіньківської Чека. Дмитро Нитченко у
своїх спогадах описує напад групи розбійників із п’яти осіб на хутір його
батька в часи Гетьманщини. Один із грабіжників говорив російською мовою. Як
пізніше виявилося, він деякий час жив у Донбасі. Це був Левко Христовий.
Нападників упізнали, а згодом і затримали в садибі Остапа Христового, коли
вони ділили здобич і кинули в "холодну" в Лютеньці. Але Остап Христовий
умовив батька Д.Нитченка не порушувати кримінальної справи проти його сина,
забрати позов і поклопотатися перед начальником Лютеньської державної варти
про звільнення заарештованих. Пізніше, коли Левко уже працював у Зінькові, у
нього склалися дружні стосунки з батьком Д.Нитченка і вони часто випивали
разом [3].
Інший учасник подій Р.Суслик пише, що за часів Директорії Української
Народної республіки Л.Христовий служив півсотенним командиром комендантської
сотні в Зінькові. Коли ж повернулися більшовики, він почав готувати
повстання з тим, щоб захопити місцеву Чека і звільнити заарештованих
українських патріотів. Змову було викрито і Л.Христовий втік спочатку до
Полтави, а згодом до Києва. Після розгрому денікінщини він перебував на
нелегальному становищі і був учасником антирадянського
національно-патріотичного підпілля в Зінькові. На початку травня 1920 року
Л.Христового заарештували, але він утік із зіньківської в’язниці і почав
готувати повстання [3-а]. Як бачимо, дані про життя Л.Христового до літа
1920 року доволі суперечливі, але хід селянського повстання, яке він
очолював, досить повно відображений у радянських джерелах. Звичайно, вони
дуже тенденційно відтворюють перебіг подій, але інших документів ми не
маємо.
Поштовхом до початку селянського повстання стало пограбування жителів
Лютеньки російськими продовольчими загонами, які будь-що намагалися вилучити
хліб за продрозкладкою, не зупиняючись при цьому перед насильством і
терором. Загін Л.Христового, який станом на 6 липня 1920 року налічував не
більше 50 чоловік, озброєних гвинтівками і обрізами, спочатку роззброював
непрошених гостей і відпускав на волю з наказом більше не попадатися. Та
зрештою терпець у повстанців увірвався і під час чергового набігу продзагону
на Лютеньку, який супроводжувався спаленням селянських хат, повстанці
схопили і розстріляли близько 40 продармійців.
Після розправи над продзагоном село почало озброюватися в передчутті
каральної акції червоних у відповідь. До 18 липня в загоні Л.Христового вже
було більше 300 чоловік, в тому числі 15 кінних, при двох кулеметах. Селяни
добровільно постачали повстанцям зброю, боєприпаси, продукти харчування та
обмундирування. Орієнтація повсталих, як зазначалося в повідомленнях
радянської військової розвідки, була "петлюрівською", тобто вони вели
боротьбу за державну незалежність України. Центром повстання стало велике
село Лютенька Гадяцького повіту. В 1921 році в ньому налічувалося 1597
дворів і 8768 душ населення. Це і не дивно, адже Лютенька з часів Визвольної
війни 1648-1657 років була сотенним містечком Гадяцького полку. Значна
частина його населення за походженням була козаками з давніми волелюбними
традиціями. Під час проведеного в 1731 році перепису серед козаків
Лютеньської сотні згадувалося декілька прізвищ Христових. З початком
Лютневої революції 1917 року в Росії в селі виник один з найбільших на
Гадяччині осередок "Просвіти". Він славився своїм хором і драматичним
гуртком, в якому за невеликим винятком брали участь усі учні, які щойно
закінчили місцеву школу.
Організатором і керівником драматичного гуртка і просвітянського хору був
Сергій Дмитрович Артеменко, в минулому – унтер-офіцер російської армії,
актор-аматор і співак. Здобувши домашню освіту, він, проте, мав незаперечний
авторитет серед односельців. В 1920 році люди обрали його головою комісії по
будівництву Народного дому у Лютеньці. В часи Української революції для
закупівлі будівельних матеріалів він часто їздив до Харкова, Катеринослава
та інших міст України і був свідком драматичних подій під час агресії
більшовицької Росії проти України. Режисером драматичного гуртка був учитель
Іван Дмитрович Перевала, а активними учасниками – його брат Андрій, а також
Трохим Базавлук, Степан Яременко, Ганна Литвиненко, Палажка і Олена
Півторядні та ін. Більшість із них згодом стали активними учасниками
селянського повстання, а Сергій Артеменко командував у Л.Христового окремим
загоном і брав участь у штурмі Гадяча [4].
Протягом 18 липня – 5 серпня 1920 року в Лютеньці та навколишніх селах і
хуторах проходило інтенсивне формування повстанських загонів, які за давньою
козацькою традицією поділялися на курені і сотні. Водночас був створений і
штаб повсталих, куди ввійшли колишні офіцери російської армії з числа
вчителів. Начальником штабу став Борис Пошивайло, а одним із командирів
сотень – Парфеній Галагуза. Начальником караульної сотні і комендантом
Лютеньки Л.Христовий призначив учителя Любарця. Штаб повсталих відразу ж
встановив зв’язок з іншими повстанськими загонами, які діяли на теренах
Зіньківського, Гадяцького і Миргородського повітів. Оголошена Л.Христовим
мобілізація дала змогу збільшити число повстанців до 4-6 тисяч чоловік.
Проте лише половина з них мала різнокаліберну зброю, яка зберігалася в селян
ще з весни 1918 року, коли відступаючі червоні війська роздавали її всім
бажаючим з надією на швидке повстання проти австро-німецьких військ. Решта
озброювалася, хто чим міг: сокирами, косами, ціпами, киями. Так, Тихін
Колембет з Великопавлівської волості, перебуваючи в загонах Л.Христового, не
мав зброї протягом червня-серпня. Навіть під час наступу на Гадяч у бій ішов
з дрючком. Жителю Рашівки Тимофію Миколаєнку в загоні Л.Христового дали лише
шаблю.
В оперативних повідомленнях радянського командування вказувалося, що на
початку серпня 1920 року у Бірківських лісах зібралося близько 5 тисяч
повстанців, проте вогнепальну зброю мала хіба що десята частина. У
повстанців було і три кулемети та дві гармати, але без набоїв. Повсюдно в
селах проходили мітинги, на яких лунали заклики до боротьби з радянською
владою [5].
Практично все чоловіче населення Лютеньки влилося до загонів Л.Христового.
Показовим є той факт, що після розгрому його основних сил, коли в Лютеньці
більшовики створили з бідноти загін місцевої самооборони, то з 25 чоловік
його складу лише п’ятеро не брало участі в повстанні, а командир цього
загону і в Л.Христового командував одним із підрозділів. Масова участь
селянства в протибільшовицькій боротьбі пояснюється не тільки грабіжницькою
продрозкладкою, а й справжнім полюванням на українських юнаків для
поповнення Червоної армії, яка в цей час вела виснажливі бої в Польщі і мала
намір дійти до Ла-Маншу. В одному з донесень Полтавського губернського
воєнно-цензурного відділення за серпень 1920 року говорилося: "Повсюдно
повстання проти комуністів і євреїв. Мобілізованих ловлять, а якщо не
піймають, то забирають все на хуторі і його спалюють" [6]. Тому юнаки
призовного віку становили основну масу повсталих. Наприклад, у Свинарному
(нині - село Соснівка Гадяцького району) до загонів Л.Христового добровільно
вступили Петро Баранівський, Герасим, Петро і Антін Міняйли, Дмитро
Радченко, Іван Тягло, Степан Торяник, Микола Мацак, які до цього ухилялися
від мобілізації до Червоної армії і перебували на становищі дезертирів.
Протягом літа 1920 року в охоплених антирадянськими виступами селах
Гадяцького, Зіньківського і Миргородського повітів велася інтенсивна
протибільшовицька агітація, під гаслами боротьби за волю України проходили
мітинги і збори. Цю ділянку роботи очолював найближчий помічник Л.Христового
вчитель Степовий. Штаб повсталих розташовувався спочатку в садибі Христових,
а згодом у Лютеньці. Навколо села були вириті окопи з ходами сполучення, а
на вулицях збудовані барикади.
Певний час повстанці трималися пасивно, але пильно стежили за пересуванням
червоних військ. Розвідниками в них, як згадував пізніше Р.Суслик, часто
були жінки і діти 12-14 років. Одного з них на прізвисько "Пацан" червоні
згодом розстріляли. Розвідувальні дані військового характеру передавала
повстанцям також Настя Зубань. Вона ж поставляла їм і зброю. Пізніше слідчі
Чека встановили, що робила вона це в хаті Юхима Судя. Набої з Полтави
передавала і Наталка Недопада. Діставала вона їх у якогось "тов. Спиці". За
доносом жителя Лютеньки Йосипа Кривки чекісти хотіли заарештувати Наталку,
але не змогли знайти [7]. Із вступом на терени Полтавщини армії Махна
повстанці активізували свої дії і невдовзі оточили Гадяч щільним кільцем
селянських загонів. Наступ на місто вівся з двох боків: з боку Вельбівки із
боку Сар. У Вельбівці стояла застава червоних, яка охороняла міст через
Псел. Її збили, а двох червоноармійців (Жидкова і Слизогуба) захопили в
полон. У селі повстанці захопили і Кир'яна Орла – батька відомих місцевих
більшовиків Василя і Юхима. Частина вельбівців також приєдналася до загонів
Л.Христового. В їх числі був і 25-річний Петро Теркун, який до цього служив
у караульній роті в Гадячі і брав участь у її виступі проти радянської
влади. Після придушення повстання разом з командиром роти Олександром
Ковалем пішов до лісу, а коли дізнався про наступ Л.Христового на Гадяч,
разом із загоном приєднався до нього.
У Рашівці до повстанців Л.Христового в числі інших місцевих селян пристав і
22-річний командир кінного взводу Червоної армії комуніст Трохим Чернушенко.
До цього він чотири місяці командував каральним ("летючим") загоном по
боротьбі з повстанцями в Гадяцькому повіті. Пізніше на слідстві в Чека Т.Чернушенко
показував, що повстанці його мобілізували насильно, коли він приїхав
провідати своїх батьків у Рашівці. Степовий наказав йому прийняти загін,
яким командував недосвідчений у військових справах Олександр Сергієнко, і
повести його в наступ на Гадяч сарською дорогою. Коли Т.Чернушенко
відмовився це зробити, його заарештували, тому участі в штурмі Гадяча він не
брав, а сидів на возі біля міського цвинтаря [8].
7 серпня 1920 року спільними силами повстанці здобули Гадяч, витіснивши
звідти 220-ий батальйон ВОХР. Рештки червоних військ разом з представниками
радянської влади втекли до Лохвиці, з прибуттям яких у місті почалася
паніка. Вступивши до міста, повстанці захопили запаси шкіри на місцевому
шкірзаводі і товари на складах залізничної станції. Все це возами
відправляли до Лютеньки. Мануфактуру, сіль, цукор, сірники та інші захоплені
в Гадячі товари були роздані жителям Лютеньки та навколишніх сіл.
Мародерства і насильства над мирними жителями з боку повстанців не було.
Проте, вже 9 серпня під тиском переважаючих сил червоних повстанці залишили
Гадяч і відступили до Лютеньки. Із собою вони захопили дружин голови
повітвиконкому Мусієнка та одного з керівників місцевих більшовиків Немзера,
які не встигли втекти, але незабаром з гуманних мотивів звільнили їх [9].
Коли повстанці вирушили на штурм Гадяча, лютеньські послідовники більшовиків
на чолі з учителем Іллею Коцюбою вирішили подати червоним знак про напад. З
цією метою вони запалили в Лютеньці клуню і тим самим викрили себе. Селяни
жорстоко розправилися з ними. Коцюбу повстанці, за переказом односельців,
схопили, відрізали вуха, а потім розстріляли. В іншого вчителя Андрія
Перевали, який також перекинувся до більшовиків і був одним із організаторів
комнезаму у селі, повстанці спалили хату, вбили матір і поранили брата.
Один із загонів повстанців, який налічував близько 200 чоловік, відступаючи
з Гадяча, зайняв Веприк. Там стояв невеликий гарнізон із 10 міліціонерів. У
короткому бою вісім з них було зарубано шаблями. З Гадяча на Веприк, який
був важливим стратегічним пунктом на шляху до Охтирки, радянське
командування послало підрозділи 185-ої бригади ВОХР і 226-ий батальйон
Червоної армії. Коли повстанці дізналися про наближення червоних військ,
вони розстріляли Кир'яна Орла і захоплених у полон червоноармійців. В числі
останніх був і Жидков. В бою з червоними повстанці втратили у Веприку
декілька возів з гвинтівками і набоями, 20 верхових коней, 10 телефонних
апаратів і деяке інше майно [10].
Під час зустрічі Махна з Л.Христовим останній одержав мандат за підписом
начальника махновського штабу Петренка і начальника оперативного відділу
штабу Марченка на право формування Особливого загону Повстанської армії
України (махновців). Махно надав також право Л.Христовому брати в населення
все необхідне для свого загону (продукти, підводи, коней та ін.), але
поставив жорсткі умови: коня можна було взяти в селянина без оплати лише за
умови, якщо в його господарстві не менше чотирьох робочих коней; замінити
коня можна було при наявності більше двох робочих коней; бричку дозволялося
брати для потреб війська, якщо в господарстві було дві брички. Лише тачанки,
сідла і зброю повстанці могли забирати необмежено там, де вони були [11].
Л.Христовому Махно передав кілька сот гвинтівок, кілька кулеметів з обслугою
і набої. Чимало зброї було захоплено також у Гадячі.
Після взяття Гадяча селянське повстання швидко поширилося, охоплюючи
найвіддаленіші села Гадяцького, Миргородського і Зіньківського повітів.
Радянська влада існувала практично лише в повітових центрах, звідти проти
повсталих селян посилалися каральні загони.
У серпні 1920 року повстання під проводом Л.Христового досягло найбільшого
розмаху. В одному з листів до більшовицького керівництва Гадяча він писав:
"Зв'язок з рештою повстанських загонів на території шести повітів я маю і
вони повністю у моєму підпорядкуванні" [12]. За даними радянської військової
розвідки сили повсталих досягали 13 тисяч чоловік, але їм бракувало
військової виучки, дисципліни, набоїв і вогнепальної зброї, не кажучи вже
про важке озброєння. Документи свідчать, що селяни охоче підтримували
повстанців, які захищали їх від пограбувань продзагонами, повертали
вилучений за продрозкладкою хліб і захоплені на складах предмети першої
необхідності.
У кінці серпня 1920 року Л.Христовий розділив свої загони на дві частини:
одна група повстанців, що налічувала більше 300 возів з "неорганізованою
піхотою" і 40-50 кавалеристів з чотирма кулеметами, вирушила до
Миргородського повіту, підіймаючи селян на боротьбу з більшовицьким режимом.
Командував ними Степовий. Друга група повстанських загонів під командуванням
Лісовського направилася у Південно-східному напрямку – селами Зіньківського
повіту.
Загони Степового пройшли Великою і Малою Обухівкою, Попівкою, Савинцями та
іншими селами Миргородського повіту, розганяючи там органи радянської влади,
продзагони і комнезами та знищуючи їх документи і засоби зв’язку. 28 серпня
один із загонів Степового, перебуваючи в Гадяцькому повіті, зайняв Березову
Луку і перерізав залізницю Гадяч-Лохвиця та почав загрожувати стратегічній
залізниці Ромодан-Ромни. Повстанцям протистояли підрозділи Червоної армії,
які перебували в розпорядженні начальників тилів Миргородського і Гадяцького
повітів. На допомогу їм червоне командування надіслало з Лохвиці 30
червоноармійців, які взяли участь у. боях за Бакумівку, Хомутець і Комишню,
втративши при цьому чотирьох піхотинців, двох кавалеристів і трьох коней. У
Комишні і у червоноармійців закінчилися набої і їх терміново відізвали назад
до Лохвиці, якій теж загрожували повстанці [13].
Одержавши підкріплення, червоні війська з Миргорода і Гадяча перейшли в
наступ. 29 серпня вони зайняли Рашівку і відразу ж провели арешти учасників
протибільшовицького повстання та заможних селян (куркулів). 15 з них
розстріляли відразу на майдані посеред села, а 30 заарештованих відправили
до концтабору в Полтаву. Наступного дня командування червоних військ
насильно мобілізувало більше 600 селян з вилами та лопатами і погнало їх на
Лютеньку. Прикриваючись селянами, як живим щитом, за ними йшли регулярні
частини Червоної армії. Потіснивши дрібні селянські загони, червоні війська
підійшли до Лютеньки, де зосередилися основні сили повсталих у кількості
близько 2 – 2,5 тисяч чоловік при п’яти кулеметах і після жорстокого бою 31
серпня увірвалися до села. При цьому половина села була спалена: згоріло 803
селянських хати. ''Лютенька, за винятком бідняцьких халуп, вся знищена'', –
телеграфував до Полтави голова Гадяцького повітвиконкому А.Кузьменко [14].
''Містечко Лютеньку спалили комуністи, кажуть, спалять і Павлівку'', –
говорилося в одному з перлюстрованих військовою цензурою червоноармійських
листів. Сотні жінок, дітей і підлітків, рятуючись від розправи, втекли з
палаючого села до лісу. Під час бою загинуло більше 150 повстанців і мирних
жителів Лютеньки. Решта повсталих відійшла за річку Лютеньку і укріпилася в
лісі.
У цей час до голови Гадяцького повітвиконкому прийшла сімнадцятирічна сестра
Л.Христового красуня Наталка з проханням врятувати решту села від знищення.
Проте її прохання було марним. Місцева більшовицька влада пообіцяла зберегти
село лише за умови, якщо повстанці капітулюють і визнають над собою
радянську владу [15].
У цей же час загони Лісовського, в яких налічувалося до тисячі повстанців,
1-го вересня зайняли містечко Грунь, а через два дні село Комиші, де
розігнали волосний ревком і забрали близько 250 тисяч карбованців. Залишаючи
село, повстанці забрали з собою і голову ревкому Капусту, але біля Малої
Павлівки відпустили з наказом більше не служити радянській владі. В районі
села Куземине до Лісовського на короткий час приєднався загін анархістів у
кількості 300 чоловік, який через Глинськ і Більськ ішов на з'єднання з
Л.Христовим.
Не встигли основні сили червоних залишити Лютеньку, як повстання
розгорнулося з новою силою. Дрібні загони повсталих розходилися Гадяцьким,
Зіньківським та Миргородським повітами, підіймаючи селян на боротьбу з
більшовицьким режимом. У Груньській волості діяв повстанський загін
чисельністю більше 500 чоловік, який очолював 25-річний Пилип Масюта – син
сторожа Воскресенської церкви в Зінькові. В роки першої світової війни він
був унтер-офіцером російської армії, а в 1919 році – слухачем школи червоних
командирів у Полтаві. Згодом очолював повстання проти Денікіна і після
вигнання білогвардійців деякий час був комендантом Зінькова. В Куземинській
волості діяв загін Данила Степенка (Дороша), а в Бірках – Максима Мандика.
Помічником у П.Масюти був георгіївський кавалер Посяда – в минулому вахмістр
драгунського полку, який приєднався до повсталих разом із двома синами.
Перегрупувавши сили, повстанці Л.Христового 5 вересня знову розпочали рейд
селами Миргородського повіту і пройшли через Сорочинці, Зуївці і Остапівку,
де зазнали відчутної поразки від об'єднаних сил миргородського гарнізону і
226-го батальйону ВОХР. За даними червоного командування їх втрати становили
близько 200 чоловік вбитими і пораненими. Червоні захопили також три
кулемети, 10 телефонних апаратів, 28 коней із сідлами і частину обозу [16].
Від цілковитого розгрому повстанців врятували кулеметники-махновці.
Розбившись на дрібні загони, частина повстанців відступила в район
Розбишівки Гадяцького повіту, решта розійшлася по лютеньських лісах. 9
вересня загони Л.Христового знову зібралися в Лютеньці. Під впливом поразок
значна частина повстанців розійшлася по селах та хуторах і до певного часу
затаїлася, або взагалі відійшла від боротьби з більшовиками. Наприклад,
мешканці Сар і Крутьок надіслали до Гадяча делегацію з покутою і проханням
припинити воєнні дії проти їх сіл. Свою участь у повстанні селяни пояснювали
темнотою і тиском з боку навколишніх сіл, які приєдналися до повсталих.
Проте видати органам радянської влади ініціаторів виступу відмовилися,
мовляв, у повстанні брали участь усі жителі їх сіл. В результаті переговорів
було прийняте компромісне рішення: вважати бандитами тільки тих дезертирів,
які добровільно не з'являться до представників влади. Крім того, селяни
погодилися вибрати з-поміж себе ревком і таким чином визнати радянську владу
у своїх селах.
За даними радянської військової розвідки у Л.Христового на середину вересня
1920 року залишилося не більше 100 чоловік піхоти та 30-40 імпровізованих
кавалеристів, які не мали шабель, а замість сідел використовували подушки.
Проте повстанці продовжували боротьбу. 16 вересня один із загонів
Л.Христового (100 піших і до 50 кінних) напав на обоз і, розігнавши охорону,
забрав 140 підвід солі, яку перевозили з Гадяча до Зінькова. Серед жителів
Лютеньки до цього часу збереглися перекази як Л.Христовий солдатським
котелком розподіляв сіль поміж селянами.
19 вересня об'єднані загони Л.Христового і Д.Степенка (250 піших і до 50
кінних) вступили до містечка Грунь. До них також приєдналися дрібні загони
повстанців з різних кінців Зіньківського повіту і частина махновців під
командою Ковальова, які відбилися від основних сил. Загалом повстанців
зібралося близько 600 чоловік. Отамани загонів провели нараду з приводу
доцільності наступу на Зіньків, але через брак зброї цей намір довелося
відкласти. Загони розійшлися [17]. У Груні повстанці Л.Христового захопили
значні запаси зібраного за продрозкладкою збіжжя, перемололи його в місцевих
млинах і вивезли до своїх баз у лісах.
Через декілька днів до Груні знову вступив загін Д.Степенка у кількості 70
чоловік. Повстанці вкотре розігнали призначений із Зінькова ревком, знищили
його документи і позривали розвішані по селу накази і відозви радянської
влади. Були пограбовані і будинки членів ревкому та керівників місцевого
комнезаму. 25 вересня об’єднані загони повстанців напали на Опішню. Міліція,
що знаходилася там, опору не чинила, тому її роззброїли і відпустили з
наказом більше не служити комуністам. Повстанці спалили справи волосного
виконкому, забрали з собою телефонні апарати, гроші на пошті і зникли так же
несподівано, як і з'явилися [18].
8 жовтня повстанці, щоб уникнути жертв з боку цивільного населення, під
тиском червоних військ знову залишили Лютеньку і відійшли до лісу. Одночасно
дрібними групами по 10-15 вершників вони робили раптові напади на
міліцейські пости і підрозділи Червоної армії, тримаючи їх у постійній
напрузі. Рано вранці 15 жовтня загін Л.Христового в кількості понад 80
чоловік несподівано увірвався до села Комиші і розгромив міліцейську
дільницю. Повстанцям дісталися коні, сідла і зброя. При цьому були
пограбовані сім'ї "радянських службовців". Через дві години повстанці зникли
в напрямку Малої Павлівки.
19 жовтня кінний загін Л.Христового напав на міліцейську заставу, яка стояла
в Бірках. Під час бою декілька міліціонерів було вбито і поранено, решта
втекла. Повстанці знищили документи волосного виконкому, забрали з собою
телефонний апарат, п'ять підвід зібраного за продрозкладкою вівса, а також
пограбували садибу і спалили клуню голови місцевого волосного ревкому, який
ревно служив більшовикам [19].
Проте наближалася зима. Осіння негода не сприяла швидкому пересуванню
повстанських загонів, а голий ліс демаскував їх. Саме в цей час Червона
армія в союзі з Махном вела напружену боротьбу з білогвардійськими військами
барона Врангеля на підступах до Криму. 8 листопада Л.Христовий звернувся до
представників радянської влади в Гадячі з листом, в якому заявив про
припинення воєнних дій проти більшовицького режиму і запропонував укласти
тимчасове перемир’я. Свою позицію він мотивував тим, що між Махном і
радянською владою існує угода про спільні військові дії проти Врангеля, а
Л.Христовий є командиром одного з підрозділів махновської армії. У зв’язку з
цим угода має поширюватися і на повстанців Л.Христового. Для ведення
переговорів він пропонував прислати до Лютеньки двох представників [20].
Ймовірно в успіх цієї справи не вірив і сам Л.Христовий. Надто очевидним
було вороже ставлення радянської влади до українських повстанців. До того ж
було зрозуміло, що союз більшовиків з махновцями є тимчасовим, як це було і
раніше, і після розгрому Врангеля армія Махна буде приречена на знищення. Не
міг контролювати Л.Христовий і дії інших повстанських загонів, які формально
підпорядковувалися йому, але продовжували самостійно вести збройну боротьбу
проти радянської влади. У той час коли отаман пропонував перемир’я
радянській владі, М.Мандик 7 листопада із загоном у 30 чоловік напав на
Романівку і знищив канцелярію сільської ради та пограбував сім’ї
міліціонерів і службовців радянських установ.
9 листопада члени Більського волосного ревкому разом із своїм головою
поверталися після чергової наради із Зінькова додому. Їх охороняло четверо
міліціонерів і четверо червоноармійців. Але між селами Довжик і Нікольське
на членів ревкому напав роз’їзд повстанців у кількості 12 чоловік. Під час
короткої сутички одного міліціонера і двох червоноармійців було вбито, двом
удалося втекти, а решта була схоплена і доставлена в Довжик, де
розташовувалася основна частина загону (70 кінних, 50 піших, 7 тачанок і два
кулемети). Після допиту представників радянської влади відпустили, але їх
документи знищили [21].
Саме в цей день пропозиція Л.Христового про перемир’я обговорювалася на
екстреному спільному засіданні президії Гадяцького повітвиконкому і
командування 64-го полку Червоної армії, штаб якого розташовувався в місті.
Певного рішення учасники наради не прийняли і звернулися за вказівкою до
губернських властей, але тактичний маневр Л.Христового розгадали:
наближалася зима і за несприятливих умов повстанцям стало важко вести
боротьбу, тому вони хочуть виграти час, щоб зберегти сили і протриматися до
весни. 10 листопада 1920 року командир 22-ої бригади Червоної армії Воронін,
він же командуючий червоними військами на Полтавщині, повідомив, що
припинити воєнні дії проти Л.Христового можна лише за умов повного
роззброєння повстанців. Одночасно він заборонив вести будь-які переговори з
Л.Христовим до прибуття в Гадяч представників військового командування з
Полтави та наказав блокувати .охоплені повстанням села і не допускати
контактів повстанців з червоноармійцями [22].
Для ведення переговорів з повстанцями до Гадяча прибув особисто комбриг
Воронін, а від Л.Христового приїхали Борис Сидоренко і Олексій Дехтярьов. Як
і слід було сподіватися, переговори ні до чого не привели. Вимоги Вороніна
зводилися до негайного і повного роззброєння і здачі зброї представникам
радянської влади, мобілізації повстанців призивного віку до Червоної армії,
відновлення телефонного зв’язку між Гадячем і Лютенькою та ін. Незважаючи на
те, що учасникам антирадянського повстання гарантувалася особиста безпека і
збереження громадянських прав, вони відмовилися здатися на милість
переможців. 15 листопада о 10-ій годині ранку переговори були перервані.
Загін Л.Христового на цей час перебазувався з Лютеньки до Рашівки.
Переговори червоні використали для збирання сил і блокування охоплених
повстанським рухом районів. Каральну експедицію очолив особисто комбриг
Воронін. До неї були залучені 64-ий полк Червоної армії (командир –
Дмитрієв) з приданим йому кавалерійським ескадроном 24-ої бригади. Все
тугіше стягувалося кільце червоних військ навколо охоплених повстанням сіл.
Нарешті 18 листопада поблизу села Млини, що за чотири кілометри на захід від
Рашівки, їм вдалося оточити і притиснути до Псла, який тільки-но почав
братися кригою, активну частину загону Л.Христового в кількості близько 60
чоловік. Під час жорстокого, бою 9 повстанців було вбито. 26 чоловікам
вдалося прорвати кільце оточення, але під час переходу під вогнем противника
через Псьол крига провалилася і більшість із них потопилася. Серед загиблих
був і П.Масюта разом з документами штабу. Пораненого Кириченка червоні
захопили в полон, але за версією радянського командування, при спробі втекти
його зарубали. Л.Христовому з декількома повстанцями вдалося втекти. Їх до
останнього прикривав кулеметник-махновець, який загинув. В числі інших
трофеїв червоним дісталося три кулемети і коні.
Протягом 18-26 листопада 1920 року в Лютеньці, Рашівці та навколишніх селах
і хуторах ішли поголовні облави і обшуки з метою виявлення активних
учасників селянського повстання. В ході операції було заарештовано або
добровільно здалося більше 300 чоловік. У селян під час обшуків було
вилучено 88 гвинтівок, 31 телефонний апарат і 7 музичних інструментів, які
червоні також вважали військовими трофеями. "Добровільна" явка повстанців
зводилася до того, що їх батьків або рідних заарештовували і тримали
заручниками доти, доки вони не з’являться з лісу. У сім’ях повстанців
червоноармійці конфісковували майно, розорювали господарства, виймали серед
зими вікна в хатах та ін [23]. Оскільки переважна більшість учасників
протибільшовицького повстання була молодь призивного віку, їх насильно
забирали до Червоної армії. Пізніше майже всі вони стали жертвами
більшовицького терору і були репресовані.
Значна частина повстанців, які з настанням зимових холодів вийшли з лісу і
здалися радянській владі, була без суду і слідства розстріляна в Гадячі. Їх
знищення набрало небажаного для більшовицького режиму розголосу і стало
предметом обговорення на засіданні президії Всеукраїнського ЦВК 12 лютого
1921 року, яка зобов’язала голову Полтавського губвиконкому Порайка
розслідувати ці ганебні факти і свої висновки подати більшовицькому
керівництву УСРР [24]. Наслідки цього службового розслідування нам невідомі,
але в будь-якому разі життя розстріляних українських юнаків уже неможливо
було повернути.
Налякані позасудовими розстрілами повстанці переховувалися по лісових
криївках і господарських приміщеннях селян. Так, вісім учасників повстання –
жителів Свинарного на чолі з Антоном Міняйлом протягом зими 1920-1921 року
переховувалися в сосновому лісі в наспіх виритій землянці, їсти їм приносили
місцеві дівчата Одарка Марченко, її сестра Санька (Олександра) та Настя
Підгайна. 10 лютого 1921 року під час прочісування лісу повстанців виявила
міліція. В ході бою декількох юнаків було вбито. Василь Радченко дістав
четверте поранення за час перебування в загонах повстанців, але зумів
утекти. Деякий час він переховувався вдома, а потім рідні відвезли його до
гадяцької лікарні [25].
Подібна доля спіткала і робітника з Катеринослава двадцятирічного росіянина
Панаса Турова. У березні 1920 року він добровільно вступив до загону отамана
А.Левченка і взяв участь у всіх військових операціях проти червоних, але
після одного з невдалих боїв, в якому повстанці зазнали поразки,
переховувався деякий час по лісах Полтавщини. Від випадкового перехожого
П.Туров дізнався, що на Гадяччині боротьбу з більшовиками веде отаман
Л.Христовий, знайшов його і вступив до загону. З невідомих причин у П.Турова
повстанці декілька разів забирали гвинтівку і він перебував поза загоном, а
потім знову повертався до нього. 18 лютого 1921 року П.Туров остаточно
залишив загін Л.Христового. Деякий час він переховувався по лісах поблизу
Дейкалівки і відморозив ноги. Випадково його знайшов Степан Василенко,
привів додому і надав першу медичну допомогу. В селі С.Василенко познайомив
П.Турова з юнаками призивного віку, які перебуваючи на становищі дезертирів,
переховувалися по селянських клунях, час від часу міняючи місця. Зрештою під
час облави його виявила і заарештувала міліція. Військовий трибунал засудив
П.Турова до п’яти років ув'язнення [26].
Восени 1920 року повстанці зазнали тяжких втрат. У боротьбі з більшовиками
на хуторі Рибальському загинув Данило Степенко (Дорош), а невдовзі в селі
Журавне червоні схопили і повісили його заступника Івана Ланчака (3абашту).
До рук комуністів потрапив і брат Д.Христового Микола, який згодом помер у
гадяцькій в’язниці. Захоплених у полон у Бірках Бедюка і Геруса
червоноармійці прив’язали до сідел коней і так волочили аж до Опішні. В
Лютеньці більшовики створили собі опору в особі комітету незаможних селян,
який очолив Яків Корзун, та загін самоохорони під командою Сергія Артеменка.
Іноді до села навідувалися і підрозділи Червоної армії. Але радянська влада
в Лютеньці існувала лише формально. Село продовжувало жити своїм усталеним
віками життям, а селяни не збиралися виконувати продовольчу розкладку і
визнавати більшовицький режим.
Регулярні частини Червоної армії і загони міліції прочісували всі хутори,
яри і переліски в околицях Лютеньки, але нікого з повстанців не виявили.
Вони скористалися тим, що Гадяцькі і Миргородські повітові органи радянської
влади не могли домовитися між собою про спільні дії і перебували на межі цих
двох повітів, постійно змінюючи місце базування. В селі Хатки повстанці
вбили одного комуніста та його брата і спалили їх садиби. Через декілька
днів вони знищили лісопильний завод у Попівській волості.
На ліквідацію залишків загону Л.Христового радянське командування залучило
особовий склад 22-ої бригади ВНУС, штаб якої на той час розташовувався в
Гадячі. Операцією командував особисто комбриг Самойлов. За звинуваченням у
сприянні повстанцям на мешканців Лютеньки і навколишніх сіл була накладена
контрибуція продуктами харчування і одягом, а з числа їх жителів взяті
заручники. Судячи з армійських повідомлень, під час широкомасштабної
каральної операції червоними військами в кінці 1920 року було затримано 30
повстанців, в тому числі зі зброєю в руках. На острах селянам останні були
розстріляні публічно [27]. Л.Христовому з невеликою групою повстанців
вдалося уникнути розправи. За даними чекістських інформаторів він з 15
повстанцями переховувався в лісі в околицях Лютеньки.
Як тільки-но червоноармійські частини залишили Лютеньку, повстанці дали про
себе знати. Відразу ж після Різдвяних свят вони відновили активні дії проти
радянської влади. В разі потреби заявлялися до села, тримаючи в постійному
страхові активних прибічників більшовицького режиму, а Л.Христовий навіть по
телефону зв’язувався з радянськими військовими начальниками в Гадячі.
Морозної зимової ночі група повстанців у складі Павла Потішного, Артема
Яременка, Степана Романюка, Семена Бездудного та інших викрали
"відповідального радянського працівника" комуніста Семена Дирявку. За
наказом Л.Христового за селом Свинарне його розстріляв 22-річний фельдшер з
Красного Кута Сарської волості Остап Горобець [28]. Згодом червоні його
також розстріляли.
"Сексоти" Чека повідомляли, що в середині січня 1921 року в загоні
Л.Христового вже налічувалося 15 кінних і 85 піших повстанців. Для боротьби
з ними 22 січня з Гадяча до Бірок був посланий "летючий" загін у складі 43
штиків і 10 шабель з кулеметом. Командував ним Бабич. Під час прочісування
навколишніх хуторів їм вдалося схопити і розстріляти трьох повстанців.
Командування 64-го полку Червоної армії, який прибув до Гадяча, послало в
Лютеньку півтори роти (380 червоноармійців). Не виявивши в навколишніх лісах
Христового, солдати через декілька днів повернулися до Гадяча.
31 січня 1921 року з Гадяча проти Христового була послана нова каральна
експедиція у складі 125 штиків, 10 шабель з трьома кулеметами, а із Зінькова
– 50 штиків і 25 шабель з двома кулеметами. Червоне командування поставило
перед ними завдання: знайти і знищити загін Л.Христового, відновити
телефонний зв’язок з Лютенькою, Рашівкого і Сарами, встановити постійне
спостереження за Крутьками, Харківцями і Веприком та ін. Опорними пунктами
червоних в боротьбі з повстанським рухом стали села Рашівка, Лютенька і
Велика Павлівка, де стояли постійні гарнізони військових підрозділів
Червоної армії. Зокрема, в Рашівці розмістили роту 22-ої бригади ВНУС.
Населення було попереджене про колективну відповідальність за переховування
або надання допомоги повстанцям.
З настанням весни 1921 року повстанці Л.Христового, користуючись підтримкою
місцевого населення, активізували боротьбу проти більшовицького режиму. В
офіційних повідомленнях органів радянської влади зазначалося, що по селах
вони почали розповсюджувати листівки "петлюрівського змісту". На початку
березня повстанці напали на продовольчий загін у Бірках, який під охороною
міліції забирав у селян хліб, і гнали його протягом шести кілометрів. При
цьому одного міліціонера, який відстав від своїх, було зарубано.
У зв'язку з активізацією повстанського руху члени виконкому Лютеньської ради
селянських депутатів були переведені на казармене становище. В селі була
встановлена військова комендатура і гарнізон почав готуватися до оборони.
Комуністи Симоненко і Шутик дали згоду стати таємними інформаторами
("сексотами") лютеньської комендатури. Руками найнятих убивць Чека готувало
фізичне знищення Л.Христового, загін якого навесні 1921 року збільшився до
35 чоловік при двох кулеметах.
21 березня лютеньська міліція заарештувала дружину отамана Катерину. Разом з
іншими заарештованими її кинули в "холодну" при Лютеньському волосному
виконкомі. Старший міліціонер Дмитро Сіренко охоронцем до неї поставив
вісімнадцятирічного Макара Підгайного. Але вже наступного дня Катерина
попросила в нього пити і доки недосвідчений міліціонер ходив за водою,
втекла [28]. Пізніше "сексоти" Чека повідомляли, що у вересні 1921 року
Катерина Христова перебувала у загоні Яцуна, який після загибелі
Л.Христового діяв у околицях Лютеньки.
28 березня повстанці Л.Христового вступили до села Млини і зібрали серед
селян чимало продуктів харчування, одягу, господарських інструментів та
кухонного посуду. Наступного дня рибалки на одному з островів Псла бачили,
як повстанці готували собі їжу. Висланий проти них загін із 25 піхотинців з
кулеметом і кінна розвідка з 10 чоловік через весняну повінь не змогли
виявити повстанців [30].
В ніч з 3 на 4 квітня 1921 року Л.Христовий, незважаючи на присутність у
Лютеньці регулярних частин Червоної армії, вчинив напад на село, під час
якого було вбито (за іншою версією – поранено) місцевого комуніста Андрія
Солодовченка і червоноармійця першої роти 489-го полку Петра Зирянова. Інша
група повстанців у цей час у другому кінці села запалила хату відомого в
Лютеньці комуніста Павла Перевали. Під час перестрілки було вбито його матір
і поранено брата Йосипа. Павлові Перевалі, зважаючи на темряву, вдалося
втекти [31].
Оголошена 4-им Всеукраїнським з'їздом Рад амністія викликала неоднозначне
ставлення до неї і внесла розкол в ряди повстанців. Бажаючих з'явитися з
повинною до радянської влади Л.Христовий не затримував. Ті, хто добровільно
вступив до його загону, могли так само добровільно і вийти з нього. В
основному це була молодь із сільської бідноти: Яків Кийко, 25 років,
безземельний; Петро Триль, 22 роки, безземельний. У Андрія Носенка, 23
років, батьки мали три десятини землі; Петра Просяника, 22 років і Андрія
Биюна, 25 років, – по одній десятині; Михайла Сніжка, 25 років, – дві
десятини. Лише Йосипа Чабанівського, 23 років, можна віднести до селян
середньої заможності, оскільки його батьки мали вісім десятин землі. Поряд з
пряником радянська влада не забувала і про батіг. 20 квітня 1921 року виїзна
сесія Полтавського губернського революційного трибуналу за звинуваченням у
побитті нагайкою дружини лютеньського комуніста Яременка засудила до
розстрілу І7-річного Івана Копитька [32].
Незважаючи на втрати, загін Л.Христового налічував 19 активних бійців. На
початку квітня 1921 року вони вчинили напад на село Савинці Миргородського
повіту, де вбили голову місцевого комнезаму, а також роззброїли, роздягнули
і роззули трьох червоноармійців, які перебували на постої в селі [33].
Присутність регулярних частин Червоної армії, які не знали місцевих умов і
вороже сприймалися українським селянством, не гарантували безпеки
представникам радянської влади. Червоне командування змушене було визнати,
що військові операції червоноармійців проти повстанців "не дають позитивних
результатів". Більшовицьке керівництво Полтавщини пропонувало створити
особливі мобільні загони з місцевої міліції, але в неї не було ні коней, ні
сідел. Крім того, червоне командування не довіряло їм. Тому подібні загони
почали формувати з регулярних частин Червоної армії.
15 квітня 1921 року маневрений загін 489-го полку під командуванням Тарга за
п'ять кілометрів на південний схід від Лютеньки виявив повстанців
Христового. Під час перестрілки з червоними один повстанець загинув, але
решта відірвалася від переслідування і пішла в ліси Миргородського повіту.
На допомогу загону Тарга з Миргорода виступив інший маневрений загін на чолі
з командиром 55-ої бригади Червоної армії Фельдманом, але пошуки повстанців
Л.Христового виявилися марними [34]. Одержуючи від місцевих жителів точні
дані про пересування карателів, Л.Христовий був невловимим і наносив удари
там, де його не чекали. Протягом квітня-травня 1921 року Його повстанці
здійснили декілька нападів на Лютеньку, Свинарну, Рашівку та інші села
Гадяцького, Зіньківського і Миргородського повітів, під час яких чинили
розправу над надто ревними прибічниками радянської влади. Так, у
лютеньського міліціонера Дирявки вдома вони забрали пасху, сало і деякі
домашні речі, у "радянських службовців" Передерія, Кириченка і Широколави
спалили хати і пограбували майно.
Незважаючи на оголошений Леніним у березні 1921 року перехід до нової
економічної політики, на Україну вона не поширювалася. Комуністичне
керівництво республіки, щоб вислужитися перед Москвою, з останніх сил
намагалося вибити з українського селянства продовольчу розкладку. Села
Полтавщини заполонили перекинуті з Росії озброєні продовольчі дружини,
міліція, регулярні частини Червоної армії. На захисті селян від червоних
грабіжників стояли повстанські загони. Тому з ними потрібно було покінчити
за будь-яку ціну. З цією метою 12 травня до Гадяча прибув 487-ий полк
Червоної армії. Із першого батальйону 550-го полку був створений окремий
маневрений загін у складі 40 штиків на підводах та загін міліції під
загальним керівництвом начальника Гадяцької військової дільниці Реуско, які
прибули до Лютеньки. Увечері 25 травня до села підійшов і загін чекістів із
100 штиків під командуванням уповноваженого Всеукраїнської Чека Карло
Максимовича (справжнє прізвище – Саварин). Разом із підрозділами 487-го
полку вони мали розшукати і знищити загін Л.Христового [35].
Карло Максимович – галичанин 1890 року народження. Під час першої світової
війни, перебуваючи в легіоні Українських січових стрільців, потрапив у полон
до росіян, де сприйняв більшовицькі ідеї і протягом тривалого часу
використовувався чекістами як провокатор у боротьбі з повстанським рухом,
чим заслужив їх особливу довіру і став "особоуповноваженим". У 20-х роках
активно підтримував політику "українізації" та її чільного провідника
О.Шумського, за що в 1933 році був заарештований за звинуваченням у
приналежності до Української військової організації (УВО) та до підпільного
Всеукраїнського боротьбистського центру. В 1934 році безслідно зник в
застінках Чека, як відпрацьований і вже не потрібний матеріал.
Незважаючи на насиченість червоними військами охоплених повстанням районів,
боротьба проти радянської влади не припинялася. 24 травня по обіді в селі
Мала Загрунівка Бірківської волості п'ята рота 488-го полку Червоної армії
мала бій із загоном Л.Христового, під час якого декілька повстанців дістали
поранення, але зникли разом з отаманом. Червоним дісталося п'ять чумарок,
валіза з медикаментами, три пари чобіт, дві ковдри та деякі інші дрібні
речі. Наступного дня в надвечірній час Л.Христовий разом із 18 повстанцями
з'явився на сільському сході в селі Обухівці Савенківської волості, де
виступив із закликом боротися проти комуністичного режиму. Повстанці
зарубали голову місцевого комнезаму Фургаса. та роззброїли і пограбували
трьох червоноармійців. Тієї ж ночі вони вчинили напад і на Сакалівку [36].
У червні 1921 року повстанці Л.Христового об'єдналися із загоном Антоненка і
протягом декількох тижнів базувалися в лісах поблизу Романівки, Великої і
Малої Загрунівки. Тут вони формували і навчали свої загони. За даними
радянської агентури, в загоні Л.Христового налічувалося 60 штиків і 25
шабель, а в Антоненка – 30 штиків. Місцеве селянство постачало їм усе
необхідне: харчі, коней, упряж і розвідувальні дані. У інформаційному
повідомленні лютеньського комуністичного осередку за червень 1921 року
говорилося, що серед населення Лютеньки "настрій здебільшого
контрреволюційний, що заважає знищити місцеву банду" [37].
Постійна поінформованість повстанців про дії червоних військ і наміри
радянської влади протягом тривалого часу не давала змоги "сексотам" Чека
проникнути до їх загонів. Невеликими групами по 10-15 чоловік повстанці
діяли в Лютеньській і Вельбівській волостях Гадяцького та Савенківській
волості Миргородського повітів. Як і раніше, вони розганяли органи
радянської влади, нападали на міліцейські і червоноармійські пости, вели
агітацію проти продрозкладки, а після її ліквідації – проти продподатку, а
також розправлялися з найбільш ненависними представниками радянської влади.
5 червня повстанці схопили на луках під час сінокосу голову і секретаря
Млинського сільвиконкому. Першому вдалося втекти, а другого вони роздягнули,
роззули і відпустили [38]. В матеріалах Миргородської повітової військової
наради зазначалася цілковита дезорганізація радянської роботи в
контрольованих повстанцями селах, намагання "радянських службовців" втекти
разом із сім'ями до Миргорода.
Для боротьби з повстанцями Л.Христового, саме ім'я якого наводило жах на
представників комуністичного режиму, влада мобілізувала значні сили: загони
ЧОНу, міліцію, полтавські піхотні курси, частини 7-ої Володимирської
стрілецької дивізії, - загалом понад дві тисячі чоловік, які щільним кільцем
оточили район дії повстанських загонів. Широко практикувалося взяття і
розстріли заручників. Згідно рішення Миргородської повітової військової
наради для розправи з повстанцями і селянами, які їх підтримували, була
створена особлива "трійка" у складі командира загону ЧОНу латиша Лякса,
завідуючого Миргородським політбюро Губенка і представника повітового
парткому КП(б)У Коханого. Нарада вирішила також розширити мережу "сексотів"
в охоплених повстанням селах і вкоренити їх до загонів Л.Христового і
Антоненка.
Намагаючись позбавити повстанців підтримки селян, радянська влада водночас
посилила терор проти всіх, хто в тій чи іншій мірі симпатизував їм. Згідно
рішення Гадяцької повітової військової наради від 25 червня 1921 року з
Лютеньки було виселено вісім з намічених десяти родин, які підтримували
повстанців. Лиха доля обминула Тимофія Скаженина і Марка Гапоненка, чиї сини
відбували службу в Червоній армії [39].
Жорстокі заходи радянської влади не привели, проте, до ізоляції повстанців
від селянства, яке продовжувало забезпечувати їх всім необхідним та
повідомляло про наміри і пересування червоних військ. 1-го липня 1921 року
відбулося розширене засідання Гадяцької повітової військової наради, на якій
були присутні голова повітвиконкому М.Дехтяр, секретар повітового парткому
КП(б)У С.Немзер, голова політбюро І.Шевченко, повітовий військовий комісар
А.Сирота, представники радянської влади з Лютеньки О.Римар, А.Козик,
І.Глущенко, А.Величай, І.Перевала, П.Костянський і Д.Смієненко, а також
командири "особливого загону по боротьбі з бандитизмом" Ю.Орел та А.Півень.
Учасники наради змушені були визнати, що "Христовий має дружню підтримку
серед частини населення Лютеньки", яке своєчасно надає йому необхідну
інформацію. Тому учасники наради прийшли до висновку, що "лише червоним
терором можна гарантувати спокій і недоторканість особи радпрацівників". У
зв'язку з цим було прийняте рішення розстріляти вісім жителів Лютеньки, яких
вважали таємними інформаторами Л.Христового. Жертвами червоного терору стали
Микита Савченко (50 років), Агеп Скаженик (40 років), Макар Яременко (64
роки), Григорій Хлопко (40 років), Гаврило Войко (40 років), Парфен Кацюба
(34 роки), Филимон Міщенко (33 роки) і Катерина Бойко. Десятим розстріляли
Данила Дворника, якого звинуватили в дезертирстві з курсів червоних
командирів, розстрілі захоплених у полон червоноармійців, вбивстві голови
Лютеньського комнезаму Кацюби, голови повітового "народного суду" Войника і
Дирявки. Одночасно в Лютеньці було взято 19 заручників, яких пообіцяли також
розстріляти, якщо напади повстанців на представників радянської влади будуть
продовжуватися. Таємними інформаторами Чека зголосилися стати члени
Лютеньського комнезаму Федір Артеменко, Омелько Патенко, Клим і Макар Блохи,
Феоктист Кириченко, Степан Кашуба, Марко Потапенко та Іван Губрій. Детальні
інструкції вони мали одержати від уповноваженого губЧека в Гадяцькому повіті
Горєлова та уповноваженого губЧека в Лютеньській волості Барабаша [40].
Незважаючи на втрати, Л.Христовий постійно поповнював свій загін, який на
початку липня складався із 100 піших і 30 кінних повстанців при трьох
кулеметах [41]. Базувалися вони в урочищі "Дубина" поблизу Лютеньки, яке не
змінювали протягом тривалого часу, що дало змогу оточити їх щільним кільцем
червоних військ. Щоб знищити штаб карателів, Л.Христовий надіслав до
Лютеньки кількох надійних повстанців, але випадково їх викрили і
розстріляли. Одночасно Л.Христовий звернувся до інших отаманів повстанських
загонів з проханням провести відволікаючі акції в інших частинах Гадяцького
повіту з тим, щоб відтягнути на себе частину червоних військ. Саме на це
вказував голова Веприцького волосного виконкому в листі до Гадяцької
повітової військової наради. Повідомляючи про посилення нападів і обстрілів
села, він просив допомоги, позаяк 20 міліціонерів, які стояли у Веприку, не
в змозі оборонитися [41].
Наближалася трагічна розв'язка. Дедалі менше залишалося борців за свободу:
одні гинули в боях, інші ставали жертвами терору з боку радянської влади. 15
липня о 7-ій годині ранку карателям маневреної групи міліції К.Матяша
вдалося оточити частину об'єднаних загонів Л.Христового та М.Мандика і
витіснити їх з лісу на заболочені луки. Судячи із спогадів Ю.Орла, який
видавав себе за "уповноваженого Чека по Гадяцькому повіту", що не відповідає
дійсності, частина повстанців у ході операції була оточена в клуні на
околиці Малої Загрунівки. Оскільки приступом червоні їх взяти не могли,
клуню запалили. З палаючої будівлі вирвалися декілька повстанців. Під час
прориву Л.Христовий був тяжко поранений, згодом убитий. Можливо, його
застрелили чекісти.
На подібні обставини загибелі Л.Христового вказувала і тепер уже покійна
донька М.Мандика Марія Максимівна Яременко. У своїх свідченнях вона
спиралася на розповіді своєї матері, спогади родичів і знайомих.
Л.Христового оточили в лісі між Лютенькою і Малою Загрунівкою. Прориватися
вирішили невеликими групами і в різних напрямках. Частина повстанців на чолі
з Л.Христовим відходила заболоченими луками з напрямку Романівки. Тут, між
Малою Загрунівкою і Романівкою, відбувся вирішальний бій. Л.Христовий зумів
дістатися до околиць Малої Загрунівки і в повітці біля луків був смертельно
поранений. В ході жорстокого бою загинули також помічник Л.Христового
Потапенко, помічник М.Мандика Штаменко і дев'ять повстанців. Серед втрат
маневреної групи в офіційній інформації названий лише командир третього
ескадрону Сергій Шпіка – уродженець села Піщаного Кременчуцького повіту.
Як згадував Р.Суслик, тіла вбитих карателі перевезли до Зіньківської
трупарні, а згодом таємно закопали на місцевому цвинтарі. Проте прибічники
Л.Христового якимось чином довідалися про поховання і впорядкували могилу
свого отамана та влаштували поминки. Про це дізналися представники
зіньківської влади і за їх розпорядженням могила Л.Христового була знищена.
Трагічною була і доля братів Левка Христового. Найстаршого Василя в 1919
році розстріляли денікінці, Олександр помер від тифу, а Микола – у Гадяцькій
в'язниці. Сестра Наталка, згідно розповіді старожилів, невдовзі після
загибелі братів вийшла заміж за червоного командира, який швидко зробив
кар'єру в органах радянської міліції (останнім часом у Ростові), але в часи
"великого терору" 30-х років був розстріляний як "ворог народу". Наталку
спіткала сумна доля дружини арештанта і вона перебувала в концтаборі аж до
хрущовської "відлиги". Померла в 70-х роках минулого століття.
Незважаючи на загибель Л.Христового, рештки його загону продовжували
боротьбу. 21 липня вони вбили міліціонера Бобрицької волості Гадяцького
повіту Харлампія Кірсу, але через два дні зазнали поразки від маневреного
загону кінної міліції. Під час бою одного повстанця було вбито і одного
поранено. Решта приєдналася до загону Яцуна, який діяв поблизу Лютеньки та
Івана Пушка – у Бірківській волості. 9 вересня під час прочісування околиць
Романівки на одному з островів серед порослого очеретом болота міліція
виявила покинутий курінь і забрала з собою пару чобіт, 20 аршин полотна і 10
ряден та знищила три човни, на яких повстанці переправлялися до острова.
Самих повстанців виявити не вдалося [42].
В лісах навколо Веприка ще і в 1922 році продовжував боротьбу загін
"лісовиків" у кількості 16 чоловік, який очолював учитель Вишняківський з
Великобудищанської волості Гадяцького повіту. Раніше він воював у загоні
Л.Христового, а після загибелі отамана перебрався до Веприцької волості. У
зв'язку з цим серед селян ще довго жила надія, що Л.Христовий не загинув і
продовжує боротьбу. Навіть через десятки років, незважаючи на нав'язане
комуністичною пропагандою Л.Христовому тавро бандита, в пам'яті людей він
жив як народний месник, борець за волю України, оборонець прав і свобод її
народу.
<< НА ПЕРШУ |
