|
Максим Мандик народився в селі Мала Загрунівка Зіньківського повіту в
селянській родині. За переказами, його сім'я походила з давнього козацького
роду, в якому з покоління в покоління передавалися спогади про козацькі часи
і героїчне минуле України. В ній любили й шанували народні обряди, звичаї і
традиції.
У роки першої світової війни М.Мандика мобілізували до царської армії і він
мусив воювати за чужі імперські інтереси. Повернувся до рідної домівки, коли
в Києві вже постала Центральна Рада і для українського народу відкрилася
можливість стати господарем на своїй землі. Та не судилося М.Мандикові разом
з молодою дружиною мирно сіяти хліб і ростити дітей. Тричі на Україну чинили
інтервенцію російські червоні війська і наприкінці 1919 року остаточно
встановили радянську владу на Полтавщині. Разом з чужою владою прийшла на
Зіньківщину продрозкладка, реквізиції, конфіскації, сваволя Чека. А коли
більшовики ліквідували українську партію боротьбистів, яка користувалася
найбільшим авторитетом серед селянства, загальне невдоволення більшовицьким
режимом переросло у масові повстання. Найбільше з них влітку 1920 року
очолив Левко Христовий, який під час наступу на Гадяч об'єднав розрізнені
повстанські загони, що діяли на теренах Гадяцького і Зіньківського повітів,
у селянську армію чисельністю кілька тисяч чоловік. Пристав до Л.Христового
і загін М.Мандика, який складався головним чином із селян Бірківської
волості. Лише в Бірках ряди повстанців поповнило близько ста чоловік.
Більшість із них не мала вогнепальної зброї і в наступ на Гадяч ішла
озброєна ціпами, косами і кілками [1].
Після розгрому основних сил Л.Христового М.Мандик продовжував вести боротьбу
самостійно, лише на короткий час вступаючи в контакти з іншими повстанськими
отаманами. Його загін діяв у Зінківському, Гадяцькому та частково
Миргородському повітах. Повстанці боронили селян від нападів російських
продовольчих загонів, зривали мобілізацію до Червоної армії, розганяли
створені більшовиками комнезами і органи радянської влади. Під час раптових
нападів гинули як повстанці, так і представники радянської влади та ті, хто
став на шлях співпраці з нею.
Липневої ночі 1920 року раптовим нападом повстанці М.Мандика розгромили в
Бірках російський продовольчий загін, який грабував місцевих селян, і
змусили рештки продармійців втекти до Зінькова. У день більшовицького свята
– захоплення влади в Петрограді – загін Мандика чисельністю близько 30
чоловік несподівано напав на Романівку, де повстанці знищили канцелярію
сільської ради, розігнали міліцію та забрали продукти і одяг у їх сімей [2].
Разом із загоном Бобра повстанці М.Мандика здійснили декілька нападів (у
листопаді 1920 року і січні 1921 року) на Велику Павлівку.
Якщо влітку 1920 року загін М.Мандика нараховував десятки повстанців, то
взимку – 20-30 чоловік. Переважно це була сільська молодь 19-20 років, яка
не бажала брати участь у розв'язаній більшовиками братовбивчій громадянській
війні і, щоб уникнути мобілізації до Червоної армії, йшла до лісу, де зі
зброєю в руках боронила рідні домівки від каральних загонів червоних.
Наприклад, Олексій Семенчук і Платон Осавуленко, уникаючи мобілізації,
пристали до загону М.Мандика влітку 1920 року, але зброї тривалий час не
мали. Данила Чугуївця встигли мобілізувати до червоного війська, але по
дорозі на призивний пункт у Полтаві він утік і гвинтівку одержав у
повстанському загоні. Олексій Храпач побував у загонах Борисенка і Степенка
(Дороша), але гвинтівку здобув лише під час нападу на Гадяч. Данило Сіренко
служив у караульній роті в Зінькові, але восени 1920 року під час однієї з
каральних операцій проти повстанців був захоплений М.Мандиком у полон і
залишився в його загоні боротися проти радянської влади. Уродженець села
Видієвки Охтирського повіту Нестор Максименко протягом 1918 року у складі
більшовицького загону воював проти гетьмана і німців, під час денікінщини
служив у загоні боротьбиста Бибика і разом із червоними військами вступив до
Полтави. Там з частиною повстанців Н.Максименка насильно включили до 41-ої
дивізії Червоної армії і разом з нею він дійшов до Синельниково, але
одержавши відпустку, на військову службу більше не повернувся, а вступив до
загону Степенка (Дороша). Проте, перебував у ньому не довго: Н.Максименку,
за його словами, не сподобалося, що повстанці захоплювалися грабежами, і він
перейшов до загону М.Мандика і разом з ним взяв участь у нападі на Гадяч
[3].
Повстанці М.Мандика користувалися повною підтримкою місцевого населення, яке
забезпечувало їх одягом, продуктами харчування та повідомляло розвідувальні
дані про пересування червоних військ. Помічник начальника Зіньківської
повітової міліції Гречковський своєчасно попереджав М.Мандика про підготовку
каральних експедицій проти повстанців. Зв'язковою в нього були мешканці
Бірок Ганна Чирка та Пирлик. 22-річна Ганна Руденко таємно збирала гроші для
повстанців, нерідко їздила до Полтави за медикаментами і зброєю для них [4].
Швидкий злет і такий же розгром ненавчених і недостатньо організованих та
озброєних повстанців Л.Христового показав, що у відкритому бою з регулярними
частинами Червоної армії повстанцям не вистояти. Тому М.Мандик обрав тактику
партизанської війни невеликими, але мобільними загонами і вона себе
виправдала. Незважаючи на чисельні каральні експедиції, його загін тривалий
час був невловимим. Із загонами інших отаманів М.Мандик об'єднувався лише на
короткий час в ході спільних дій проти ворогів.
Як і більшість повстанців, М.Мандик довгий час вагався між прагненням
продовжити боротьбу за свободу і незалежність України і можливістю
співіснувати з радянською владою. Невпевненість у перемозі і постійний
червоний терор по відношенню родин учасників протибільшовицьких виступів
змусили його взимку 1921 року здатися радянській владі. Розпочата проти
нього чекістами кримінальна справа була тимчасово закрита. Проте ядро загону
М.Мандика у кількості 12 чоловік збереглося. Командування ним тимчасово взяв
на себе уроженець Великопавлівської волості Юхим Судь. Повстанці перебралися
до лютеньських лісів і встановили зв'язок із загоном Л.Христового.
Протягом нетривалого перебування вдома М.Мандик переконався, що українському
селянинові в умовах радянської влади не вижити і знову взявся до зброї. 4
березня 1921 року його повстанці вбили двох агентів Зіньківського політбюро,
а 16 березня роззброїли 7 червоноармійців, яких потім відпустили, але з
собою забрали 9 їх коней [5]. Це дало змогу озброїти частину дезертирів, які
безоружними прийшли до лісу, і посадити групу повстанців на коней, що
зробило загін більш маневреним.
У березні 1921 року загін М.Мандика зріс до 30 чоловік. Як і раніше, вони
діяли на теренах Миргородського і Зіньківського повітів. У ніч на 17 березня
повстанці вчинили напад на почтове відділення у Кирило-Ганнівці, де забрали
31215 крб., убили голову і секретаря Порскалівського Комнезаму і
червоноармійця, який спробував вчинити опір [6]. Через декілька днів вони
напали на хутір Семиреньки Савенківської волості і розігнали там радянську
владу.
З настанням літа склалися більш сприятливі умови для повстанської боротьби.
Разом з тим вести боротьбу проти більшовицького режиму ставало все
складніше. Крім міліцейських загонів на Зіньківщині, як і повсюдно в
Україні, і з селян, яким радянська влада добавила землі, були створені
озброєні загони комітетів незаможних селян, перекинуті з Росії продзагони та
61-ий полк 7-ої Володимирської стрілецької дивізії. І все ж боротьба
тривала. На Зіньківщині крім М.Мандика діяли загони Антоненка і Товчія (по
20-25 повстанців), Масюка (20 бійців), Турчина – 15, Бея – 12 та декілька ще
дрібніших. Маючи підтримку з боку населення і добре знаючи місцеві умови їм,
протягом тривалого часу, вдавалося уникати каральних акцій з боку радянської
влади.
Якщо окремі ватажки повстанських загонів, що складалися переважно з
дезертирів, переховувалися по лісах і особливої активності не проявляли, то
М.Мандик діяв більш рішуче, нападаючи на міліцейські пости, червоноармійські
застави і сільські органи радянської влади. 19 червня його загін вчинив
раптовий напад на Бірки, де обстріляв приміщення міліції. Не встигла міліція
прийти до тями, як М.Мандик того ж дня вчинив напад на Загрунівку і розігнав
там сільський виконком. Через декілька днів М.Мандик об'єднався із загоном
Турчина. Спільними силами вони атакували вночі гарнізон червоних у Лютеньці,
але міліція і комнезамівці відбилися [7].
Протягом літа 1921 року М.Мандик неодноразово об'єднувався для спільних
акцій проти червоних із загонами Антоненка і Л.Христового, але боротьба
ставала все більш небезпечною. Зіньківщину буквально заполонили загони
міліції, підрозділи 7-ої Володимирської стрілецької дивізії і війська
внутрішньої охорони. 15 липня поблизу Малої Загрунівки в заплавах і болотах
Груні об'єднані загони М.Мандика і Л.Христового були оточені частинами 7-ої
Володимирської дивізії та маневреною групою полтавської міліції К.Матяша і в
нерівному бою зазнали поразки. В цьому бою Л.Христового було вбито.
Радянське командування встигло відрапортувати і про загибель М.Мандика, але,
як виявилося, передчасно [8]. Отаман врятувався і продовжив боротьбу. 4
серпня 1921 року з метою звільнення заарештованих заручників, яких вели до
Зінькова. У лісі поблизу Великої Загрунівки він атакував каральний загін,
яким командував начальник Зіньківської міліції. Напад був невдалим: під
кулеметним вогнем повстанці відступили.
Короткі й уривчасті повідомлення, що збереглися в документах Полтавського
обласного державного архіву, не дають повного уявлення про масштаби народної
боротьби проти більшовизму, зокрема й дій загону М.Мандика, але переконливо
свідчать, що вони були причиною неабиякого клопоту для радянської влади.
На відміну від Росії, де ненависна селянам продовольча розкладка була
скасована у березні 1921 року, в Україні вона тривала до кінця літа і лише з
нового врожаю більшовицький уряд змушений був перейти до продовольчого
податку, який хоч і був менш обтяжливим, але через те, що українське
селянство не хотіло годувати радянську владу, збирався військовими методами
в натуральній формі. Тактика повстанців у нових умовах зводилася до саботажу
всіх рішень радянської влади, в тому числі і у відмові сплачувати
продподаток. 9 вересня 1921 року М.Мандик разом з двома повстанцями ходив по
хатах у Великій Загрунівці і агітував селян, враховуючи їх злиденне
становище, не віддавати хліб радянській владі, а залишати його собі. 9
вересня він знову з'явився в селі і закликав селян саботувати виконання
продподатку, погрожуючи в противному разі зіпсувати молотарки [9].
Для координації дій регулярних частин Червоної армії, міліції і чекістів у
їх боротьбі проти повстанців влітку 1921 року на Зіньківщину прибув
уповноважений Всеукраїнського Чека Карло Максимович. З його подачі 15 червня
Зіньківська повітова військова нарада для боротьби з повстанським рухом
прийняла ряд заходів, які передбачали взяття заручників, головним чином з
числа родичів повстанців, конфіскацію майна у їх сім'ях і виселення з місць
постійного проживання сімей повстанців та осіб, які в тій чи іншій мірі мали
зв'язки з ними. Заможних селян ("куркулів"), які підтримували повстанців,
належало розстрілювати на місці [10].
На виконання цього рішення частина жителів Бірок, в тому числі і сім'я М.Мандика
була переселена до Зінькова, а їх майно конфісковане. Чекісти заарештували і
рідного брата М.Мандика Гната, який невдовзі і помер, не винісши моральних і
фізичних страждань.
В селі розмістили гарнізон 64-го полку 7-ої Володимирської стрілецької
дивізії у кількості 50 чоловік. Для боротьби з повстанцями були залучені
також команда 410-го полку, загін місцевої кінної міліції та загони з
Охтирського, Лебединського і Богодухівського повітів.
Враховуючи нову політичну ситуацію, що склалася в Україні у зв'язку з
переходом до непу і настрої селянства, більшість якого вже змирилася з
існуванням радянської влади, і втому від багаторічної боротьби з нею, у М.Мандика
знову з'явилася думка про безперспективність подальшої боротьби і
необхідність здатися. Тяжкі втрати також похитнули волю повстанців до
подальшої боротьби. Крім того, наближення зими створювало для них додаткові
труднощі: голий ліс і сліди на снігу демаскували повстанців.
У вересні 1921 року М.Мандик надіслав листа на ім'я голови Бірківського
волвиконкому, в якому, зокрема, говорилося "у нас одна ідея, але різні
дороги" і запропонував розпочати переговори про можливість здачі зброї на
умовах оголошеної більшовицьким урядом України амністії повстанцям.
Переговори були тривалими і напруженими, адже М.Мандик довгий час був
непримиримим ворогом більшовицького режиму, представники якого жадали
помсти, а отаман намагався зберегти життя і свободу своїм повстанцям.
Нарешті компромісу було досягнуто. 11 жовтня 1921 року начальник
Зіньківської повітової міліції повідомляв до Полтави, що загін М.Мандика у
кількості 18 чоловік добровільно склав зброю. Разом з ними здалися і троє
повстанців із загону Антоненка.
Протягом жовтня уповноважений губЧека Маслов за дорученням Зіньківської
повітової військової наради вів переговори про здачу також з отаманом
Антоненком, загін якого діяв головним чином у Ковалівській волості і
підтримував зв'язки з М.Мандиком. Переговори ні до чого не привели і були
перервані. Для ліквідації загону Антоненка у Зінькові створили особливу
"трійку" у складі Маслова, командира батальйону 64-го полку Хлопкова і
представника Зіньківського повітового парткому КП(б)У Лісного та
мобілізували "сексотів" з числа сільської бідноти.
Повідомлення про подальшу долю загону Антоненка суперечливі. В одному з них
говорилося, що 21 жовтня 1921 року 19 повстанців разом з отаманом
добровільно склали зброю, в іншому, що 6 листопада в результаті спільної
каральної акції загін Антоненка на хуторі Водяна Балка, поблизу Ковалівки
було розбито. 5 повстанців, в тому числі названий брат отамана Семен
Луговий, загинули, а непритомного від тяжкого поранення голову Антоненка
червоні захопили в полон і поклали до Ковалівської лікарні, де він і помер.
Чекістам дісталося також 6 гвинтівок, 16 набоїв і шабля. На наш погляд, ця
версія найбільш вірогідна [11].
Повстанців, які добровільно склали зброю, відправили до Полтавської
губернської Чека. Шантажем і погрозами їх змушували "спокутувати вину" перед
радянською владою, тобто стати секретними співробітниками ("сексотами")
Чека. Окрім розстрілу іншої альтернативи не було. В числі інших М.Мандик
змушений був погодитися на співробітництво з чекістами. Для цього його
відправили в розпорядження Гадяцького ДПУ. Проте, М.Мандик не став катом
свого народу. На початку березня 1922 року він кинув останній виклик
радянській владі, убивши уповноваженого Полтавського губернського ДПУ, і
втік до лютеньських лісів. Протягом короткого часу М.Мандик зібрав уцілілих
повстанців ("справжніх головорізів", як їх називали у своїх інформаціях
чекісти) і знову став на шлях безкомпромісної боротьби з більшовицьким
режимом [12].
Розраховувати на нову амністію М.Мандику вже не доводилося. Прощаючись
востаннє з родиною, М.Мандик взяв на руки свою дворічну донечку і сказав:
"Якщо ми всі поляжемо, не переможемо, то ти, моя дитино, працюватимеш все
життя з раннього ранку до пізньої ночі. Багато працюватимеш, але тяжко
житимеш і голодуватимеш, бо будеш сиротою". Неначе знав отаман, що живим
додому вже не повернеться. Передані матір'ю перед смертю слова батька дочка
М.Мандика Марія пам'ятала все життя.
З поверненням М.Мандика до лісу органи радянської влади на Зіньківщині
охопила паніка. Командування 60-го полку і уповноважений Полтавського ДПУ по
Гадяцькому повіту отримали наказ за будь-яку ціну терміново виявити і
знищити повстанців [13]. На їх розшук були мобілізовані сільські комнезами,
міліція і чисельні "сексоти". Проте завдяки підтримці населення і постійній
зміні місць перебування чекісти довго не могли виявити місце перебування
загону М.Мандика. Здійснюючи постійні, здебільшого нічні, напади на
виконкоми сільських рад і міліцейські пости, повстанці уникали зустрічі з
регулярними частинами Червоної армії і загонами чекістів.
Навесні 1922 року М.Мандик встановив зв'язок з невеликим загоном отамана
Сибіряка (7-12 чоловік) і спільними силами вони розгромили Бірківський
волвиконком, під час якого знищили документи, що стосувалися збору
продовольчого податку і телефон, а потім розійшлися.
У загоні М.Мандика на початку травня 1922 року налічувалося 16 посаджених на
вози піхотинців і 8 кінних повстанців. В ніч на 12 травня вони вчинили напад
на Дібрівський кінний завод, що на Миргородщині, де забрали декілька
породистих коней і вирушили до Лохвицького повіту, сіючи на своєму шляху
паніку серед представників радянської влади [14]. У кінці травня загін М.Мандика
знову повернувся на терени Гадяцького повіту.
В оперативних міліцейських повідомленнях вказувалося, що на початку червня
повстанці М.Мандика побували в Баранівській волості Миргородського повіту і
повернулися в район Бірок, де була їх основна база, але перебували там
недовго. Щоб уникнути небажаної зустрічі з карателями, загін перейшов дорогу
Гадяч-Зіньків і тимчасово перебазувався у веприцькі ліси. 6 червня повстанці
вчинили напад на Книшівський волосний виконком, де знищили документи, що
стосувалися сплати податків і забрали 40 млн. карбованців. Викликаний з
Гадяча каральний загін чекістів разом з міліцією почав прочісувати ліси, що
прилягали з південного сходу до Гадяча. 17 червня їм вдалося натрапити на
слід повстанців. Під час перестрілки одного з них було вбито, решта
відірвалася від переслідувань, але міліція захопила табір загону, де знайшла
деяке майно і запаси продуктів та особисті речі повстанців [15].
Загін М.Мандика знову повернувся у лютеньські ліси – Борківську і
Ковалівську волості. Там серед повстанців в котрий раз виникла гостра
розмова про перспективи подальшої боротьби з радянською владою. Одні з них,
які не сподівалися на амністію і воліли краще загинути зі зброєю в руках,
ніж здатися на милість ворогам, хотіли продовжити боротьбу, інші –
переконані у її безнадійності, хотіли здатися. В числі останніх був і М.Мандик.
Не останню роль в такому рішенні відіграв арешт його сім'ї, яку тримали
заручниками в Зінькові.
5 серпня 1922 року М.Мандик з групою повстанців прийшов у Лютеньку і віддав
себе до рук уповноваженого губернського ДПУ Антонова. Рештки його загону
розділилися на дві групи: одна під командою помічника отамана Василя Яцуна
залишилася в Лютеньській волості, інша – очолювана пораненим Іваном Пушком,
пішла в ліси Бірківської волості. Для їх ліквідації чекісти хотіли залучити
і М.Мандика. В такий спосіб він мав спокутувати свою провину перед
радянською владою і врятувати своє життя.
Операція по ліквідації загону Василя Яцуна, який базувався в урочищі
"Дубина" неподалік Лютеньки, була призначена на 13 серпня. Стати на шлях
зради своїх побратимів, навіть ціною порятунку власного життя М.Мандик не
міг. Коли карателі почали прочісувати ліс, він спробував обеззброїти і вбити
"уповноваженого по боротьбі з бандитизмом" (прізвище його в документах не
вказується – В.Р.), але інший чекіст, який вчасно підоспів, завадив цьому.
Тоді М.Мандик спробував втекти, але був застрелений у спину [16].
Залишки загону М.Мандика продовжували діяти до кінця 1922 року. Частина
повстанців приєдналася до загону Василя Довгого, який базувався в районі
Романівки і Ковалівки. Василя Яцуна в кінці вересня чекісти затримали на
станції Гоголево. У жовтні цього ж року під час облави загинув отаман Єрмак
Пушко [17]. Одного з помічників М.Мандика Тимофія Савитка під час облави
затримали в урочищі "Дубина". При арешті в нього вилучили карабін, наган і
103 набої. Проте, в Гадяцькому повіті все ще продовжували боротьбу з
радянською владою загони отаманів Тяла (20-24 повстанці), Коваля-Крупського
(10-12 чоловік) та ін.
Після загибелі М.Мандика жителям Бірківської волості, які були виселені за
зв'язки з повстанцями, дозволили повернутися до рідних домівок, крім сімей
Мильченка і Хоменка, чиї сини продовжували боротьбу з комуністичним режимом.
Заарештовану дружину М.Мандика відправили в розпорядження Полтавського
губернського ДПУ [18]. Пізніше їх донька Марія, щоб дістати змогу навчатися
і уникнути репресій, змушена була змінити своє дівоче прізвище на Ландик,
але в селі її всі продовжували називати Марією Мандичкою (по чоловікові вона
мала прізвище Яременко). Померла Марія Максимівна в 1998 році.
<< НА ПЕРШУ |
