В.Я.РЕВЕГУК
ПОВСТАНСЬКИЙ РУХ НА ПОЛТАВЩИНІ
Збройна боротьба в умовах непу

<< НА ПЕРШУ

На початку 1921 року у глибокому підпіллі виник "Український окружний повстанський комітет Полтавщини", який через листівки звернувся до населення із закликом до повстання проти радянської влади. Невдоволення населення більшовицьким режимом в цей час досягло критичної межі. "На окраїнах Чернігівської і Полтавської губерній, - говорилося в інформації Полтавського губкому КП(б)У за березень 1921 року, - робота петлюрівців посилюється". Селянство дедалі більше доходило висновку, що здобути кращу долю можна лише поваливши ненависний московсько-більшовицький окупаційний режим і збудувавши власну державу.
В одній із листівок, які розповсюджувалися нелегально, говорилося: "Хто сильний духом, кому мила вільна Україна, хто не кат своєму краєві, хто гірко плаче над неволею свого рідного краю і народу – бери зброю і вставай за волю України. До зброї за рідний край... Хай живе соціалістична незалежна Народна Українська Республіка! Слава неньці – Україні!" [1]. Характерно, що основним змістом листівок були не економічні вимоги (скасування продрозкладки, відновлення вільної торгівлі тощо), а політичні – боротьба за державність України. У листівці "До комуністів-українців" підпільники чітко визначали свою мету: "Ми боремося за волю свого краю і народу і не бажаємо ярма чужинців. Ми є народ і в своїй хаті ми самі збудуємо лад без чужої допомоги і вказівок" [2].
Протягом зими 1920-1921 років листівки із закликом до повстання заполонили міста і села Полтавщини. Їх писали отамани повстанських загонів, підпільники, люди різних освітніх рівнів і політичних переконань, але всіх їх об'єднувала одна мета – здобути незалежність України, звільнити рідний край від влади московсько-більшовицьких окупантів і відновити Українську Народну Республіку. Більшість українських патріотів стояла на політичній платформі української партії боротьбистів, тобто виступала за радянську владу, але незалежну Україну. Так, у написаній олівцем відозві штабу одного із повстанських загонів, яка була вилучена чекістами у селянина Фесенка з Гадяцького повіту і зберігається нині у фондах Державного архіву Полтавської області, говорилося про тяжке становище українського народу: примусові мобілізації української молоді до Червоної армії, пограбування селян продзагонами, відсутність всього необхідного: гасу, цукру, солі, дьогтю та ін. Замість обіцяного комуністичного раю, говорилося у відозві, "ми бачимо поголовне вилучення хліба, худоби, одягу і всякого добра, яке переправляється в Росію, а на додачу до цього тривають поголовні арешти, ув'язнення і розстріли українців. Молодь, мобілізована ворожою нам владою, гине десь на фронтах і в Сибіру, а тут по селах грабують їхні сім'ї".
Вихід із тяжкого становища повстанці бачили у визволенні України від чужоземного ярма: "Тільки тоді, коли ми, українці, здобудемо собі самостійну державу, зовсім відокремившись від Росії, і поставимо жидів на своє місце, тільки тоді ми зможемо здобути собі всі ті багатства, яких позбулася Україна завдяки російському і жидівському засиллю". Відозва закінчувалася закликом: "Шановне селянство! Кінчається зима, йде весна і несе поклик до повстання. Повинні встати всі як один, хто тільки вважає себе українцем, і боротися доти, доки жодного комісара не зостанеться тут, на Україні, доки наш рідний край не буде називатися самостійна Українська Народна Республіка. Вперед же, сини України, без страху і сумління. Ми йдемо до великої мети – національного відродження... Вперед за щастя українського народу! Нехай живе самостійна вільна Україна!" [3].
Отаман Коваль у листі до Гадяцького повітвиконкому, спростовуючи поширювані чутки про свою загибель, пояснював водночас мету своєї боротьби з комуністичною владою: "Борюся за самостійну Українську Радянську Республіку не з особистих інтересів, а з глибокого переконання в необхідності самостійного життя для українського народу" [4].
Весна і літо були періодом найбільшого розмаху протибільшовицьких селянських повстань. Саме в цей час комуністичний уряд України, на відміну від Росії, де перехід до продовольчого податку був здійснений ще до початку весняних польових робіт, з останніх сил продовжував вибивати з селян хліб за продрозкладкою. Справа в тому, що з врожаю 1920 року в Україні станом на 1-е січня 1921 року було зібрано лише 35 млн. пудів хліба, що становило 21,2 відсотка від планового завдання. Опір селянства Полтавщини пограбуванню з боку радянської влади був ще сильнішим. Тут продрозкладку виконали на 9,7 відсотків (1,5 млн. пудів) [5]. У зв'язку з переходом до нової економічної політики уряд УСРР змушений був піти на значне скорочення обсягу заготівлі хліба: із 160 млн. пудів до 105 млн. пудів, але й скорочена продрозкладка виконувалася з великими потугами, та й то з допомогою грубої сили.
Навесні 1921 року репресивний апарат радянської влади поповнився ще однією інституцією – продовольчими трибуналами, які вершили розправу над селянами декількох волостей. Так, у Хорольському повіті, що входив тоді до новоствореної Кременчуцької губернії, їх було чотири: Радіонівський, Хорольський, Семенівський і Білоцерківський. Поряд з іншими каральними органами вони мали забезпечити виконання селянством Полтавщини продовольчої розкладки, але все було марно.
Крім небажання селян безоплатно віддавати хліб радянській владі, причиною невиконання продрозкладки було також різке падіння врожайності, спричинене світовою та громадянською війнами, і відповідне зменшення валового збору хліба. Посівна площа зернових на Полтавщині за цей час скоротилася на 12,9 відсотка. В той же час під впливом натурально-споживацьких запитів населення на 40,6 відсотка збільшилася площа посівів під маслянистими культурами – коноплею і соняшником. Як освідчать статистичні дані, проведеного Наркомземом УСРР вибіркового обстеження озимих, їх стан на Полтавщині у 1921 році був таким: дуже погані – 14,15 відсотка, погані – 70,75 відсотка, нижче від середнього – 9,43, середні - 5,67 [6]. Але незважаючи на зменшення кількості товарного хліба, продрозкладка мала виконуватися неухильно. Розорена більшовиками країна потребувала хліба.
У зв'язку з цим в Україну були перекинуті зведені у проддружини чисельні продзагони з РСФСР, котрі як ворожа орда заполонили українські села і хутори, і насильницькими методами намагалися вилучити запаси продовольства у селян, незважаючи при цьому на потреби їх сімей. Хліб брали там, де можна було взяти, не дотримуючись при цьому проголошеного більшовиками так званого "класового підходу".
На пограбування продзагонів селянам навіть заборонялося скаржитися органам радянської влади. У серпні 1921 року, голова Лохвицького повітвиконкому С.Нелепа висловлював своє невдоволення голові Чорнухинського волвиконкому Сагурі за його втручання в дії російських продзагонів і пояснював: "У своїй роботі повітпродком підпорядкований виключно Москві і виконує відповідальні завдання, покладені на нього особисто тов.Леніним. А тому наказуємо: надалі всіх скаржників-селян, які подають вам скарги на дії продзагонів, заарештовувати і разом з їх скаргами направляти в повітвиконком для відповідного розгляду і покарання, оскільки всі дії загонів – суворо законні і відповідають вказівкам згори" [7].
Відвертим пограбуванням селян займалися і направлені для боротьби з повстанським рухом червоноармійські загони, на що неодноразово вказувалося в інформаціях Полтавського губкому КП(б)У. Інакше і бути не могло, адже Червона армія виступала знаряддям терору проти українського селянства. До того ж, червоноармійські частини, що перебували в Україні, складалися здебільшого з жителів центральних губерній Росії і неслов'янських народів.
На початку 1921 року у зв'язку із закінченням бойових дій на зовнішніх фронтах, всі сили Червоної армії були кинуті на фронт внутрішній – боротьбу з опором українського народу більшовицькій диктатурі. Полтавщина була буквально забита військами. Коли в березні 1921 року сюди була перекинута 7-ма Володимирська стрілецька дивізія, її ніде було розмістити і командування просило вивести з Полтави 3-ю трудову бригаду з тим, щоб на місці трудармійців розмістити червоноармійців. Влітку 1921 року на Полтавщині для постійного перебування розмістили 25-у дивізію Червоної армії у складі двох бригад. Штаб 21-ої бригади знаходився в Гадячі, а 19-ої бригади – у Костянтинограді. У Кременчуцькій губернії в частинах Червоної армії налічувалося 31466 бійців, в тому числі в самому Кременчуці – 25300 червоноармійців [8].
Одним з найбільших виступів селян весною 1921 року було очолюване Сазоновим повстання в Костянтиноградському повіті. В його загоні налічувалося понад 500 чоловік піхоти і кавалерії, 50 тачанок на зразок махновських і 10 кулеметів. Деякі історики вважали його частиною Повстанської армії Махна. Повстання тут вибухнуло не випадково. Після закінчення радянсько-польської війни до Костянтиноградського повіту були передислоковані частини 1-ої кінної армії Будьонного. Їх утримання повністю покладалося на місцеве населення, а оскільки воно не хотіло годувати чужу армію, то червоноармійці забирали продукти силою. Самозабезпечення перетворювалося на відкритий розбій. Крім того, червоноармійське командування повністю ігнорувало місцеву радянську владу. Так, 16 березня 1921 року командирами 4-ої кавалерійської дивізії був побитий начальник Костянтиноградської міліції і заарештований заступник голови повітвиконкому.
На боротьбу з повстанцями командування Першої кінної армії направило три кавалерійських полки. 25 березня загін Сазонова був оточений 2,5 ескадронами 21-го полку і кавалерійським ескадроном 22-го полку. Повстанці з боєм вирвалися з оточення, але за 7 кілометрів на південний схід від Лигівки були настигнуті 20-им кавалерійським полком. Під час кавалерійської атаки червоних 10 повстанців (за іншими даними – 80) було зарубано. Крім того, вони втратили 40 коней, 4 кулемети і 10 возів обозу. У бою був поранений і вибитий із сідла Сазонов і, не бажаючи потрапити до рук червоних живим, застрелився.
Щоб уникнути переслідування, повстанці розбилися на декілька дрібних загонів і розійшлися по селах Костянтиноградського та інших сусідніх з ним повітах, продовжуючи громити органи радянської влади і чинити напади на частини 7-ої Володимирської дивізії і Першої кінної армії, які розташовувалися там. В ніч з 16 на 17 березня 1921 року вони вчинили напад на взвод 5-го ескадрону, який "вибивав" хліб у селян, під час якого поранили помічника командира взводу і взяли в полон одного червоноармійця. Інший загін повстанців роззброїв і роздягнув 8 червоноармійців 3-го ескадрону 21-го полку [9]. 19 березня повстанці захопили в казначея 4-ої кавалерійської дивізії два мільйона карбованців, а 23 березня напали на червоноармійців, які стояли на хуторі Копанки, і вбили 7 з них, а також обеззброїли і захопили з собою взвод 22-го кавалерійського полку та двох співробітників волосного військкомату [10].
В Гадяцькому повіті продовжували діяти дрібні загони Крупського, Кулеби, Голобородька і Коваля, кожний з яких мав по 20-30 чоловік і діяв у межах однієї-двох волостей.
Іван Крупський народився в селі Максимівці Краснолуцької волості Гадяцького повіту в 1901 чи 1902 році (точної дати не пам'ятав) в бідняцькій селянській родині. Навчався в сільській школі, а коли йому виповнилося 12 років переїхав до брата до Харкова, де освоїв слюсарну і шоферську справи. Там вступив до більшовицького осередку, партизанив, служив у Червоній армії і караульній сотні в Гадячі. Після придушення протибільшовицького виступу цієї сотні в лютому 1920 року повернувся до рідної оселі, а потім пішов до лісу, де очолив кінний повстанський загін, який діяв до осені 1921 року. Зазнавши втрат у боротьбі з червоними, І.Крупський разом з іншим отаманом Василем Тялом переховувалися в лісах поблизу Веприка. У кінці 1921 року І.Крупський під вигаданим прізвищем і з чужими документами влаштувався на роботу в Гадячі, а потім працював у Полтаві. В 1923 році був заарештований і засуджений до розстрілу, але Верховним судом УСРР вирок був замінений на 10 років ув'язнення. В 1926 році за добру поведінку І.Крупський був звільнений із в'язниці. Подальша доля його невідома [11].
23 березня вибухнуло повстання в Диканьці. Його військовим керівником вважався уроженець Василівської волості селянин Медяник, але справжнім організатором був Прокіп Тацій, який забезпечив збір зброї і продовольства серед населення навколишніх хуторів і передав їх повстанцям. Штаб П.Тація розташовувався на хуторі Ступки поблизу села Петрівки, а район бойових дій охоплював північну частину Полтавського повіту та Опішнянську волость Зіньківського повіту. За даними чекістів у загоні П.Тація було 40 піхотинців і 20 кавалеристів постійного складу при трьох кулеметах [13].
У квітні 1921 року на обліку в органах радянської влади знаходилося 19 загонів, в яких налічувалося 540 піших і 61 кінних повстанців з трьома кулеметами, не рахуючи дрібних загонів махновців, які відбилися від основних сил під час рейду Махна по Полтавщині [12]. На наш погляд ці дані явно занижені. І не тільки тому, що загони виникали стихійно і так само швидко зникали, зазнавши втрат, або їх учасники розходилися по домівках, щоб сіяти хліб чи збирати врожай, а й тому, що зв'язок між Полтавою і повітами та волостями не був стабільним. Тому інформація до губернського центру доходила не завжди і не відображала справжнього воєнно-політичного становища на Полтавщині. Лише у Зіньківському повіті у травні 1921 року налічувалося 9 повстанських загонів, які очолювали отамани Л.Христовий, М.Мандик, Іван Штаб, Антоненко, Турчин, Тимошенко, Кундій, Листопад і Бей. Всіх їх чекісти вважали "петлюрівцями" [14].
4 травня "сексоти" Лубенської Чека повідомили місцеву владу, що в лісі поблизу села Гінці, що на північний захід від Лубен, знаходиться повстанський загін у кількості 250 штиків з 4 кулеметами. Тому з наявних сил Лубенської залоги був сформований об'єднаний загін у складі 3-го трудового батальйону і 6-ої роти 551-го полку Червоної армії загальною чисельністю понад 400 штиків і 20 шабель під командуванням Козлова, але оточити й розгромити повстанців йому не вдалося [15].
9 травня повстанці під командуванням якогось "Хоми" розгромили 2-ий батальйон 7-ої Володимирської дивізії, захопили в полон його командира і увійшли до Ковалівки Полтавського повіту. Щоб прорвати блокаду повстанців навколо Полтави радянське командування змушене було кинути проти них усі наявні сили полтавської залоги, які зазнали при цьому великих втрат вбитими і пораненими. Свідок подій, відомий лікар О.Несвіцький записував у своєму щоденнику: "Кругом Полтави багато повстанських загонів. Сьогодні хоронили з музикою вбитих під Абазівкою. Повстанці роззброюють продармійські загони. Повстанці не дозволяють вивозити хліб із сіл" [16].
У Чутівській волості діяло декілька загонів під запальним командуванням колишнього полковника російської армії Перлика. Помічниками в нього були колишній старшина армії УНР Дмитро Боровик, більш відомий під прізвиськом "осавул Богдан Соловейко", та Копійко. Радянська влада навколо Чутово була ліквідована. Працівники сільських виконкомів, міліціонери і продовольчі агенти, побоюючись за своє життя, під різними приводами тікали до Чутово, але і у волосному центрі вони почувалися невпевнено, тому постійно просили військової допомоги з Полтави.
Загін Д.Боровика складався із кавалерії і посадженої на тачанки піхоти. Він мав і свою символіку – чорний прапор із зеленим хрестом та написами "Геть, поганці, із нашої хати!" і "Смерть комуністам!" Кавалерією в загоні командував Кравцов, а тачанками – Крюк.
В ніч проти 4 червня 1921 року загін чутівського комуністичного осередку у кількості 13 чоловік влаштував засідку у селі Іскрівці, куди мав необачність приїхати без охорони Д.Боровик. Підступно вбивши його, комунари спішно повернулися до Чутово. Того ж дня повстанці на узліссі поблизу хутора Рівне поховали свого отамана і на могилі поклялися відомстити за його смерть. Вони схопили і розстріляли двох міліціонерів, а потім вирішили напасти на Чутове. У нападі взяла участь і група повстанців із загону Перлика, якою командував Білецький, але самого отамана не було. В цей час він лікувався від поранення у Валківському повіті.
Загалом у нападі на Чутове взяло участь 45 кавалеристів і 13 тачанок з піхотою, проте нападаючі не мали жодного кулемета. Вони оточили центр села із двох боків, але раптовість нападу була втрачена, тому що за ними спостерігали із церковної дзвіниці, а навколо села були виставлені застави. Першу з них повстанці захопили зненацька і вбили одного червоноармійця, але іншому вдалося втекти. Оборонці Чутово, яких налічувалося більше 40 чоловік, заховалися за кам'яною огорожею у дворі палацу Дурново і приготувалися до оборони.
Кавалерійську атаку повстанців червоні відбили кулеметним вогнем. Тоді вершники спішилися і разом з піхотою спробували атакувати вдруге, але і друга атака була підбита. При цьому атакуючі втратили двох чоловік вбитими і 9 пораненими. Обстріл оборонців із гвинтівок також нічого не дав. Заховані за кам'яною огорожею червоні хоч і втратили трьох чоловік вбитими, але зуміли вистояти. Після обіду під вогнем противника повстанці забрали на тачанки своїх вбитих та поранених товаришів і відійшли до Нової Дмитрівки, а звідти – до Валківського повіту [17].
У Переяславському і Золотоніському повітах продовжував вести боротьбу отаман Чорний, який підтримував постійний зв'язок із повстанцями Холодного Яру. На початку квітня його загін, який на той час налічував близько 120 чоловік, розділився: одна частина під командою отамана Сковороди переправилася через Дніпро на Правобережжя, друга частина, яку очолили брати Михайлови, залишилася у Переяславському повіті. З рештою загону і трьома кулеметами Чорний пішов у межі Канівського повіту, заздалегідь скоординувавши свої дії з місцевим національно-патріотичним підпіллям і Центральною Радою – керівним органом холодноярських повстанців. За наказом Центральної Ради загони холодноярців декілька разів переправлялися через Дніпро і діяли в межах Лубенського повіту. Так, 18 липня 1921 року об'єднаний загін отамана Нагірного, який налічував 200 кавалеристів і 100 піхотинців, пройшов через Єреміївку, Жовнин і Липувате, знищивши тут органи радянської влади. При наближенні великих з'єднань Червоної армії повстанці відійшли на дніпровські острови [18].
22 квітня після переговорів з Костянтиноградським повітвиконкомом здався загін отамана Бондаренка у кількості 43 чоловік, а до кінця року – ще чотири загони, у яких нараховувалося 67 бійців. Оголошена радянською владою амністія була, так би мовити пряником, а батогом – одночасне посилення репресій проти учасників національно-визвольних змагань. У березні 1921 року губернська військова нарада вирішила раз і назавжди покінчити з повстанським рухом на Полтавщині. Губернія була поділена на чотири оперативних райони з центрами в Пирятині, Лохвиці, Полтаві і Кобеляках, де концентрувалися значні сили Червоної армії, міліції, агентурна мережа "сексотів" і каральні загони Чека. Для боротьби з повстанцями були мобілізовані і комітети незаможних селян – по троє з кожного села. Губернська військова нарада прийняла рішення розстрілювати за кожного вбитого "радпрацівника" по 10 селян ("куркулів"), списки яких мали визначати комнезами. Ударними щодо боротьби з повстанцями були визнані Переяславський, Прилуцький, Лохвицький, Гадяцький, Зіньківський і Костянтиноградський повіти. Широкомасштабна каральна операція мала розпочатися 15 квітня і закінчитися 1-го травня. До Зіньківського повіту для боротьби з повстанцям були стягнуті загони комнезамів і Червоної армії з Охтирського, Лебединського і Богодухівського повітів Харківської губернії, які пиячили, мародерствували і безчинствували по селах. На їх дії не раз скаржилися в губернію повітові власті, але скарги, як завжди, залишалися без наслідків.
Однак придушити національно-визвольну боротьбу на Полтавщині радянській владі не вдалося і цього разу. Причину невдачі губернська військова нарада вбачала насамперед у низькій боєздатності та недостатній військовій виучці червоноармійців, які до того ж діяли у ворожому для себе оточенні. Якщо повстанцям для того, щоб приготуватися до бою (осідлати коней і запрягти обози) достатньо було десяти хвилин, то бійцям Червоної армії – значно більше. Крім того, в погоні за повстанцями червоноармійці швидко втомлювалися і втрачали боєздатність, а при наближенні до них – обмежувалися перестрілкою з далекої відстані, що давало змогу повстанцям відірватися від переслідування й уникнути бою за несприятливих умов. Червоноармійці мляво і неохоче вели воєнні дії, особливо проти махновців, але в донесеннях доповідали про "героїчні подвиги військ", перебільшували число знищених повстанців, які нібито не хотіли здаватися в полон, хоча загальновідомо, що махновці після бою завжди намагалися забрати з собою вбитих і поранених. Керівництво губернської військової наради змушене було констатувати: протягом тривалого часу "війська не могли доставити до штабу жодного полоненого бандита" [19]. Військові чини зводили невдачі Червоної армії в боротьбі з повстанцями до суто військових акцій і не враховували при цьому того факту, що повстанці мали підтримку більшості селянства Полтавщини, яке не сприймало радянської влади.
У боротьбі з повстанцями місцева міліція і збройні формування комітетів незаможних селян виявилися ненадійними, а червоних військ було замало. Тому губернська військова нарада 19 травня 1921 року звернулася до командування Київського військового округу з проханням додатково прислати на Полтавщину 1500 чоловік піхоти і 1000 кавалеристів [20]. У Роменському повіті з радянською владою успішно вели боротьбу загони отаманів Івана Трофименка і Вовка, в Прилуцькому – Коваленка, Кожушка і Булата, в Гадяцькому – Василя Воловика, Івана Крупського, Сибіряка і Кулеби. "Загони добре озброєні, - говорилося в одному з повідомлень радянського командування, - облаштовані і у формі бійців Червоної армії, майже всі в будьонновках, їх рідко вдається захопити зненацька, озброюються за рахунок червоноармійців" [21].
8 червня загін Іванюка, що діяв на теренах Костянтиноградського повіту і налічував 150 шабель з двома кулеметами поблизу станції Куликівки розібрав три кілометри залізничної колії і вбив декількох червоноармійців, які її охороняли. Через декілька днів цей же загін вчинив напад на станцію Сахновщина, де пошкодив телефонний і телеграфний зв'язок, пограбував пристанційні склади і вивів з ладу станційні споруди. В ніч з 20 на 21 липня повстанці Іванюка напали на червоноармійців 57-го полку, які проводили повальні обшуки селянських обійсть з метою вилучення хліба. Частину червоноармійців зарубали, але близько 40 укріпилися в садибі Васильця і, незважаючи на втрати, вперто оборонялися. І хоч хату атакуючі відпалили, вони встигли відбитися [22].
8 серпня загін Іванюка був оточений і розбитий частинами Першої кінної армії, які після розгрому Махна продовжували стояти в Костянтиноградському повіті. Повстанці втратили 53 чоловіка вбитими і чотири кулемети. Вцілілі після поразки повстанці розійшлися по навколишніх селах і влилися до інших загонів.
У перших числах вересня 1921 року до Костянтиноградського повіту з Катеринославської губернії прорвався "петлюрівський" загін Бориса Неверого (100 шабель при двох кулеметах). Помічником отамана був уроженець Костянтинограда учитель і колишній махновець по кличці "Стьопка". На деякий час повстанці Б.Неверого об'єдналися з місцевим загоном, якого чекісти у своїх зведеннях називали "Семьоркою" (інша назва - "Не журись!"). Значна частина бійців у ньому була із загону Іванюка. Командував ними якийсь "Федька", а помічником був Керенський. 8 вересня об'єднані загони несподівано напали на міліцейський роз'їзд: двох міліціонерів встигли зарубати, решта – втекла. Після цього загони розійшлися [23].
У боротьбі з повстанцями комуністичний уряд України намагався розколоти їх ряди, посіяти розбрат між отаманами і рядовими учасниками визвольних змагань. З цією метою за дорученням політбюро ЦК КП(б)У був розроблений проект закону про амністію, який після його схвалення пленумом ЦК і узгодженням з Москвою, 3 березня 1921 року був затверджений 5-им Всеукраїнським з'їздом Рад. Уряд УСРР обіцяв звільнити від відповідальності учасників протибільшовицької збройної боротьби, якщо вони до 15 квітня добровільно з'являться в розпорядження місцевих органів влади, складуть зброю і зобов'яжуться не брати більше участі у збройних виступах проти радянської влади.
Втома від кількарічної виснажливої боротьби за волю і зневіра у можливість перемоги штовхала багатьох повстанців на припинення опору більшовицькому режимові. Багато хто з них сподівався пересидіти лиху годину по глухих хуторах і селах, ближче до рідних домівок. Дуже сподівалися на можливе повернення української армії на чолі з С.Петлюрою, але після підписання Ризького мирного договору між Польщею і більшовицькою Росією, ці надії виявилися марними. Крім того, тактикою політичного і майнового розшарування села і ставкою на комітети незаможних селян радянська влада здобула собі чимало прибічників з-поміж сільської бідноти, якої серед повстанців було чимало. Тому оголошена радянською владою амністія була для неї зручним приводом для припинення збройної боротьби проти більшовицького режиму, від якого біднота очікувала в майбутньому поблажливого ставлення до себе.
8 квітня до голови Полтавської губернської Чека Рудакова з'явився отаман І.Біленький разом із своїм штабом: Петром Борисенком ("Савою Чалим"), Павлом Карпенком ("Недобитим"), Євдокимом Фастівцем ("Зачепою"), Іваном Орловським та Іваном Бажаном. 11 квітня в місцевих газетах вони опублікували звернення "Ко всем повстанцем Полтавщины", в якому закликали їх скласти зброю і повернутися до мирного життя в умовах непу. Звернення відомого отамана справило певний вплив на настрої повстанців. 16 квітня в Полтаві здалися отаман Сергій Дмитренко і п'ять козаків з його загону: Григорій Рядно, Івченко, Кива, Карпенко і Медяник; один з помічників І.Біленького Троян, полусотник Феодосій Дмитренко, рядовий козак Славко і два повстанці із загону П.Тація: Федір Петлюра і Пилип Гордієнко. Останній був членом підпільного Полтавського губернського повстанського комітету [24].
У червні 1921 року під час каральної операції у Будановському лісі загинув отаман Михайло Дмитренко (псевдо - "Харитоненко"), Терентій Вербич та ще двоє повстанців. Тоді ж міліція затримала жителя Драбинівки Кустоловської волості Митрофана Діхтяря та мешканця Крутої Балки Малоперещепинської волості Івана Решетника. Всі вони раніше воювали в загоні І.Біленького.
Незважаючи на великі втрати, боротьба за волю України тривала. На початку червня 1921 року в Золотоніському повіті здалася в полон повстанцям кавалерійська сотня 55-го полку 7-ої Володимирської стрілецької дивізії. Тоді ж головний чекіст більшовицького режиму Ф.Дзержинський у телеграмі до Всеукраїнської Чека висловив невдоволення, що в загонах повстанців беруть участь багато демобілізованих червоноармійців [25].
У ніч на 14 травня під час нападу повстанського загону на село Устивицю було спалено приміщення волосного виконкому і вбито близько 20 "радянських службовців" та членів комнезамів. На початку червня у Савенківській волості повстанці спалили дев'ять дворів радянських активістів, у Зубівській – вбили більшовицького партійного функціонера, у Баранівській – двох червоноармійців і поранили волосного військового коменданта Дерія і т.д.
Частина амністованих повстанців, зіткнувшись із радянською дійсністю, знову повернулася до лісу, щоб продовжити боротьбу. Серед них були і козаки, які раніше воювали в загоні І.Біленького – жителі Малої Перещепини Іван Орловський, Орест Носенко, Євдоким Фастівець та Макар Вербич. В загоні останнього у вересні 1921 року налічувалося більше 30 чоловік. Базувалися вони у приворсклянських лісах поблизу Полтави в районі сіл Буланове - Мала Перещепина. Вони здійснювали диверсії на залізниці Полтава-Кременчук, обстрілювали застави 7-ої Володимирської стрілецької дивізії, міліцейські пости, червоноармійців дорожньо-мостової служби, розправлялися з представниками радянської влади.
Відповіддю на повстанську боротьбу було посилення терору з боку радянської влади: направлення в охоплені повстанням волості каральних загонів, взяття заручників, превентивні арешти потенційних противників радянської влади та ін. 9 листопада 1921 року в селі Березова Лука Гадяцького повіту за постановою парткому КП(б)У було заарештовано 18 жителів, які за переконаннями комуністів "проводили петлюрівську діяльність" з 1917 по 1921 рік. Серед них були освічені селяни, яких комуністи презирливо називали "інтелігентами": Степан Шиян, Тимофій Величко, учитель Іван Сукачов, священик Костянтин Воблий, колишні члени партії хліборобів-власників Роман Кулинич, Давид Шелепа, Степан Плужник, колишній офіцер російської армії Петро Барзаковський та ін. Ніхто з них активно проти більшовицького режиму не виступав і більшість, навіть за переконанням комуністів, була "зі зброєю в руках виступити нездатна". Вся їх провина полягала в тому, що вони були щирими патріотами України і не приховували своїх переконань [26].
В ніч на 5 листопада 1921 року в селі Рябухівці, що за три кілометри від Кустолово, під час репетиції спектаклю до приміщення "Просвіти" зайшло двоє повстанців (троє залишилося на вулиці) і почали перевіряти документи у акторів-аматорів. Коли вони дійшли до завідуючого волосним військовим відділом Овчаренка, той назвався Співаком, але був упізнаний повстанцем, який стояв біля дверей. Він скомандував: "Руки вгору!" Від несподіванки присутні отетеріли. Скориставшись метушнею, Овчаренко шаснув під сцену. Услід йому пролунало декілька пострілів із гвинтівки, в результаті чого він отримав легкі поранення в руку і в голову. В цей час потухла лампа, в залі почалася паніка. Овчаренко непомітно вибрався з-під сцени, підкрався до дверей і ударом рукоятки револьвера по голові повстанця, що стояв там, збив його з ніг, а потім застрелив. Решта повстанців повтікала. Вранці під час огляду у вбитого знайшли фальшиве посвідчення Кустоловського волосного військового коменданта на ім'я Івана Івановича Орловського, його труп забрав "особоуповноважений по боротьбі з бандитизмом" із Нехворощі, а звідти відправили до Костянтинограду [27]. Так загинув отаман Іван Орловський.
У другій половині 1921 року спостерігалося послаблення повстанської боротьби. Причиною його було не лише посилення терору з боку радянської влади, перехід до непу, що привів до деякого послаблення податкового тягаря, та наближення зими, а й проголошена більшовицьким режимом амністія учасникам національно-визвольної боротьби.
Протягом тривалого часу у присульських болотах і плавнях на кордоні Лубенського і Хорольського повітів діяв загін отамана Дінця. Восени 1921 року місцезнаходження загону було виявлене і оточене червоними військами. Їм запропонували протягом 24 годин скласти зброю, погрожуючи в противному разі знищити всіх артилерійським вогнем. Частина повстанців злякалася погроз і протягом 23-26 жовтня вийшла з боліт і здала 9 гвинтівок та 70 набоїв. Згідно рішення Лубенського політбюро всіх 16 повстанців до 30 жовтня відпустили по домівках, а потім відправили в розпорядження Полтавської губернської Чека [28].
Загін отамана Кундія діяв в основному на північному сході Зіньківського повіту у Груньській і Камишівській волостях. З тактичних міркувань Кундій в різний час тимчасово об'єднувався з загонами Л.Христового, М.Мандика та інших отаманів, але не залишав місця свого постійного перебування. Не сходився він і з отаманом Павлом Посядою, який вів боротьбу з радянською владою у тих же місцях, звинувачуючи останнього у симпатіях до білогвардійців.
4 травня повстанці Кундія обстріляли поблизу Ковалівки загін міліції, який конвоював заарештованих селян. Через декілька днів вони об'єдналися з іншим загоном чисельністю близько 200 чоловік (в радянських повідомленнях конкретних даних про нього немає) і 13 травня вчинили напад на Ковалівку, під час якого знищили майно і діловодство волосного виконкому, комнезаму і міліції, та вбили голову комнезаму, командира загону самооборони, одного міліціонера і 8 червоноармійців. На другий день об'єднані загони повстанців увірвалися до Опішні, де також знищили документи радянських установ і вбили одного продагента [29]. Це був найбільший успіх загону Кундія, після чого серед повстанців почалися незгоди. Частина з них схилялася до думки скласти зброю і здатися, сподіваючись на амністію. В архівних документах збереглося повідомлення, що в серпні 1921 року у містечку Грунь вони обстріляли уповноваженого Зіньківського політбюро і міліцію, а 19 жовтня разом з отаманом склали зброю [30].
На початку липня 1921 року через свого "сексота" Настю Посяду чекісти виявили місце дислокації, озброєння і зв'язки загону братів Григорія і Павла Посяд. Під час проведеної протягом 8-10 липня каральної операції їх загін було розгромлено. В офіційних документах радянської влади вказувалося, що під час бою загинув Олександр Посяда, але чи мав він родинні зв'язки з братами Григорієм і Павлом і яка їх доля, - нічого не повідомлялося [31].
Уже в умовах непу в Прилуцькому повіті виник "петлюрівський" загін, який очолив колишній комуніст Скрипченко. У вересні 1921 року у загоні налічувалося 17 чоловік, озброєних гвинтівками і ручним кулеметом. В архівних документах збереглося повідомлення про напад загону Скрипченка на містечко Іваницю, під час якого повстанці вбили співробітника місцевого політбюро Харченка і агента повітового продкому Черненка, знищили справи волосного ревкому, телефони, забрали з собою до лісу 54 пуди цукру, сіль і мануфактуру та спалили понад 4 тисяч пудів соломи.
У Більській .та Опішнянській волостях Зіньківського повіту продовжували боротьбу загони Романа Петренка та Павла Бея, хоча влада всіляко намагалася схилити їх до припинення збройної боротьби і визнати більшовицький режим. Під час чергових переговорів з представниками радянської влади один із чекістів пострілом у спину підступно вбив Павла Бея. Щоб засвідчити смерть отамана його тіло було привезено до Більська.
Незважаючи на оголошену амністію, частина повстанців була знищена ревними провідниками радянської влади на місцях в момент роззброєння. Особливою підступністю в цьому відзначалося командування 1-ої кінної армії. В Костянтиноградському повіті агент Чека Друзь зумів переконати отамана Бондаренка припинити боротьбу. З місцевою владою були погоджені місце і час здачі загону, але тільки-но з'явилися повстанці, щоб скласти зброю, як їх оточили кінноармійці і перебили з кулеметів.
У жовтні 1921 року Полтавська губернська військова нарада заборонила своїм повітовим органам вести переговори з повстанцями на предмет їх здачі властям, тому що строк дії амністії минув, а отамани повстанських загонів вели переговори з тактичних міркувань – наближалася зима, несприятлива для повстанського руху пора року. Губернська військова нарада вважала, що повстанці можуть здатися лише як військовополонені з відповідними наслідками для себе. Інакше ліквідація повстанських загонів має проводитися тільки збройною силою. Водночас каральні органи посилили підривну роботу проти учасників визвольних змагань шляхом укорінення в їх середовище своїх провокаторів і таємних інформаторів ("сексотів"). З цією метою 14 червня 1921 року президія Полтавського губкому КП(б)У по доповіді начальника губернської Чека Герасимова вирішила мобілізувати 75 комуністів для використання їх у секретних операціях Чека [32].
Все ж основної причиною затухання повстанського руху був перехід від політики "воєнного комунізму", яка принесла незчисленні біди українському народові, до нової економічної політики. Оскільки селянство у своїй масі хоч і брало участь в загонах повстанців під гаслами державної незалежності України, все ж вело боротьбу не проти радянської влади, як такої, а проти політичних і економічних заходів, що не відповідали їх інтересам. Тому відмова від політики "воєнного комунізму" і перехід до звичайних ринкових відносин усунула основну суперечність у взаєминах між більшістю селянства і радянською владою. Подальшу боротьбу з більшовицьким режимом продовжували вже в основному ідейно переконані борці – безкомпромісні антикомуністи, котрі на перший план ставили не економічні, а політичні вимоги – незалежність України.
Згідно даних штабу 7-ої Володимирської стрілецької дивізії (далеко неповних, на що вказувало і командування) протягом 1921 року на Полтавщині діяло 25 загонів "петлюрівської" орієнтації, в яких налічувалося більше 4 тисяч повстанців. Найбільшими з них були загони отаманів Іванюка (150 бійців), Шатунова (100), Хойли (300), Чорного (300), Біленького (200). Діяв і курень "Тарас Шевченко", даних про якого в архівах не збереглося. Як свідчили захоплені з цього куреня полонені повстанці, Махно, перебуваючи на Полтавщині, видав наказ, щоб всі дрібні загони об'єднувалися навколо цього куреня. Повстанськими загонами було здійснено 205 нападів, в тому числі 39 – на радянські і більшовицькі партійні установи, залізничні станції, цукрові заводи та почтово-телеграфні контори, решта – на господарства "радянських працівників", комнезамівців і комсомольців. Під час нападів було вбито і захоплено в полон 13 партійних і радянських функціонерів; вбито 55, поранено 30 і безвісти пропало 4 міліціонерів. Про втрати червоних військ в повідомленні не говорилося. Протягом року 14 повстанських загонів, в тому числі й тих, що склали зброю за амністією, було ліквідовано, загинуло 62 і захоплено в полон 50 повстанців [33].
Про те, що дані армійського командування неповні, свідчить хоч би той факт, що лише за 10 місяців 1921 року у Прилуцькому повіті, де повстанська боротьба набувала не найбільшого розмаху, було зареєстровано 12 "петлюрівських" загонів, в яких налічувалося 80 піших і 65 кінних повстанців. За цей час вони вчинили 76 нападів на радянські державні установи, вбивши при цьому 19 радянських і партійних працівників [34].
Протягом 1922 року повстанці, незважаючи на скорочення їх чисельності і масштабів діяльності, продовжували чинити впертий опір "совєтизації" України, перешкоджаючи, насамперед, створенню і нормальному функціонуванню радянських органів влади. Відомий функціонер КП(б)У М.Попов характеризуючи воєнно-політичну ситуацію в Україні цього часу, писав: "Комуністи села продовжували жити в стані облоги, щохвилини натрапляючи на небезпеку зухвалого і нещадного винищення".
Задавлене чотирма роками більшовицького терору селянство Полтавщини, як і всієї України, хоч і терпіло радянську владу, але не сприймало її. "Ставлення населення до комуністів вороже, до радянської влади – недовірливе, - говорилося в політзведенні 7-ої Володимирської стрілецької дивізії за лютий 1922 року [35]. Не змінилося воно і в наступні місяці, незважаючи на певне поліпшення матеріального становища селян у зв'язку з переходом до непу. Армійські політоргани відзначали, що селяни "до червоноармійців ставляться несвідомо і навіть вороже, іноді ображають червоноармійців. До місцевих комуністів ставляться вороже" [36].
На початку 1922 року продовжували діяти створені раніше повстанські загони Тяла і Коваля в Гадяцькому повіті, Єни і Гарбута – в Лохвицькому; Ман-дика, Селіванова і Танюка – в Зіньківському; Марченка, Мусієнка і Калениченка – в Миргородському; Скрипченка – в Прилуцькому і т.д. На теренах утвореної влітку 1920 року Кременчуцької губернії під державницькими гаслами вели боротьбу загони отаманів Грізного (112 бійців), Загороднього-Залізняка (60 чоловік) і Нагірного. Як і раніше, їх дії зводилися до агітації за створення незалежної Української держави, знищення документів радянських установ, вбивства комуністів, продагентів, псування засобів зв'язку і залізничних колій тощо. У повідомленнях чекістів вказувалося, що на початку 1922 року в Миргороді з числа української інтелігенції склалася підпільна "петлюрівська" організація, яка була "натхненником і керівником місцевих банд" Наливайка, Мусієнка і Марченка, що діяли на теренах повіту. Спираючись на їх загони, підпільники готували загальне повстання проти більшовицького режиму.
Загін Наливайка базувався у Попівських лісах і, на відміну від інших, складався з амністованих повстанців та колишніх службовців Кременчуцького і Полтавського Чека, чомусь невдоволених радянською владою. Повстанці Семена Мусієнка діяли в .районі Великих Сорочинець. 7 березня вони влаштували засаду між Великими Сорочинцями і Баранівкою, в яку потрапив батальйон ЧОН. І хоч повстанців було 25 чоловік, а комунарів значно більше, вони змусили їх відступити. Під час бою повстанці поранили 5 комунарів, захопили кулемет з набоями, тачанку і кількох коней. Але невдовзі комунарам надійшла підмога з Миргорода (40 піхотинців і 10 кавалеристів). За 5 кілометрів на захід від Баранівки повстанців наздогнали об'єднані загони червоних. У ході нічного бою загинуло троє повстанців. Були вбиті також отаман С.Мусієнко та його заступник Власенко. У загиблих чекісти знайшли документи УНР і повідомили про ліквідацію "банди". Проте, це повідомлення виявилося передчасним. 7 липня 1922 року повстанці із загону С.Мусієнка напали на станцію Гоголево і вбили агента ДПУ та захопили в Заготконторі близько мільярда карбованців грошей, а потім зникли в напрямку Матяшівки [37]. Загін Марченка виник майже одночасно із загоном С.Мусієнка – в кінці зими 1922 року на хуторах Марченки і Мариничі, неподалік станції Гоголево. 3 березня 9 повстанців із цього загону напали на станцію і вбили завідуючого зсипним пунктом Савченка разом з його коханкою та голову Шишацького комнезаму Колнауса, а потім зникли в лісах між Баранівкою і Перевозом. Декілька разів протягом літа проти повстанців Марченка червоні влаштовували облави із залученням міліції, чекістів та регулярних частин Червоної армії. У кінці липня і в серпні 1922 року чекісти у своїх звітах декілька разів повідомляли про захоплення в полон багатьох повстанців і загибель отамана, але ці повідомлення не відповідали дійсності.
Восени 1922 року частина повстанців, зважаючи на несприятливі для боротьби умови, поховалася по віддалених селах і хуторах, а рештки загонів Мусієнка, Марченка і Мелашенка зійшлися на короткий час на хуторі Мелашенковому. Цього виявилося досить, щоб два "сексоти" повідомили про них чекістів. Проти повстанців з Миргорода послали кавалерійський загін. Під час бою Марченка було вбито, а Мелашенку з декількома повстанцями вдалося втекти. У вбитого отамана чекісти знайшли гвинтівку, револьвер і дві бомби [38].
Судячи з повідомлень Полтавської губернської військової наради, в ході ліквідації загонів Марченка і Мусієнка загинуло 9 повстанців, а 11 потрапило в полон разом з 5 кіньми і возом з продуктами. Одночасно були проведені і арешти Миргородського підпілля. До рук чекістів потрапило 14 його членів – представників української інтелігенції. Про їх подальшу долю нічого не відомо [39].
27 квітня 1922 року загін отамана Сибіряка в кількості 12 чоловік напав на Веприцький цукровий завод у Гадяцькому повіті. Міліція, яка його охороняла, врятувалася втечею. Через два дні цей же загін розігнав Бірківський волосний виконком, знищив його документи і телефонний апарат. 12 травня невідомий загін повстанців вчинив напад на економію Оріхівського цукрового заводу. Нападники вбили управляючого економії, побили охорону і захопили двох коней та продукти: хліб, сало, цукор та ін.
Поблизу Полтави в Булановських і Перещепинських лісах після загибелі отамана Орловського боротьбу продовжували його помічники: Носенко і Штепа. В лютому 1922 року повстанці їх загонів вбили командира взводу 7-ої Володимирської дивізії, начальника охорони станції Мала Перещепина та поранили кількох агентів Чека.
Навесні 1922 року в Костянтиноградському повіті повстанський загін організував уповноважений особливого відділу 7-ої Володимирської стрілецької дивізії 21-річний комуніст Микола Євдокимович Білокінь. Чекісти вважали, що стати на шлях боротьби з радянською владою його спонукали особисті мотиви, але які конкретно, не повідомляли. До боротьби за незалежність України М.Білокінь залучив також "сексота" особливого відділу 25-річного Сергія Соколова, який за завданням Чека перебував раніше в повстанському загоні отамана Іванова. М.Білокінь особисто писав і розповсюджував листівки із закликом до селян повстати проти радянської влади. В них говорилося, що Україна має бути самостійною державою, але досягнути цього можна тільки вигнавши з України "комуністів, кацапів і євреїв". У зверненні до представників радянської влади і комуністів М.Білокінь закликав їх добровільно і негайно залишити межі України.
До розповсюдження листівок М.Білокінь залучив і С.Соколова, який, проте, виявився подвійним агентом і передав їх до особливого відділу 7-ої Володимирської дивізії. Але на початку травня 1922 року С.Соколов остаточно порвав з Чека і пристав до змовників. Невдовзі підпільники залучили на свій бік і 20-річного червоноармійця Гаврила Журавльова, який також виявився "сексотом" особливого відділу і згодом доніс на них. До підпільників пристав 66-річний селянин Венедикт Патока разом із синами Миколою та Іваном. Перш ніж чекісти встигли заарештувати підпільників, вони втекли, захопивши зброю, до лісу.
Щоб схопити М.Білоконя та його спільників навздогін була послана оперативна група 7-ої Володимирської дивізії та загін міліції із 7 чоловік на чолі з Морозом. 21 травня поблизу хутора Бесарабки Костянтиноградського повіту вони наздогнали невеликий загін М.Білоконя, який мав дві тачанки і кулемет. При підтримці місцевих жителів повстанці оточили переслідувачів. Під час бою Мороза, повітового продкомісара і чотирьох міліціонерів було вбито, решта втекла. Все ж 27 травня агентам особливого відділу вдалося заарештувати М.Білоконя та його спільників. 21 серпня 1921 року виїздна сесія ревтрибуналу на своєму засіданні в Костянтинограді засудила М.Білоконя і С.Соколова до розстрілу, а решту – до різних строків ув'язнення [40].
У приворсклянських лісах продовжували боротьбу дрібні загони, які після поразки і здачі отамана І .Біленького розійшлися по хуторах з тим, щоб у слушний час зійтися знову. Один з них очолив отаман Орест Носенко. Його загін налічував більше 10 чоловік і базувався в Булановському лісі поблизу Полтави. 17 лютого 1922 року повстанці напали із засідки на кінну розвідку червоних: двох червоноармійців захопили в полон і розстріляли, а агента Чека, який був у складі загону, тяжко поранили.
У червні 1922 року в Новотагамлицькій волості Костянтиноградського повіту з'явився загін Кліцевича у складі 7 чоловік, який чекісти назвали "Великолепной семеркой". Четверо із загону були курсантами дивізійної школи 7-ої Володимирської стрілецької дивізії. Загін збільшувався за рахунок невдоволених радянською владою селян, але уже в липні цього ж року зазнав поразки і розпався. Частину повстанців (7 кінних і 4 піших) очолив Губарь. У жовтні 1922 року вони перейшли до Булановського лісу і об'єдналися з загоном О.Носенка, проте не надовго. 19 листопада під час каральної операції на хуторі Велике Болото Малоперещепинської волості отамана О.Носенка та ще одного повстанця з його загону було вбито. Рештки загону вирвалися з оточення і зникли [41].
Полтавський губернський відділ ДПУ у своєму звіті повідомляв, що протягом першої половини 1922 року було заарештовано 497 повстанців і 8 отаманів, з них розстріляли 83 рядових і одного отамана. В боях з червоними протягом цього часу загинуло 70 повстанців і п'ять отаманів. Так, у травні 1922 року в бою загинув отаман Андрушко, а його побратим Масляний застрелився, щоб не потрапити живим до рук ворогів. Деякі з керівників повстанців, як наприклад, Семен Вовк і Мартинець, перебуваючи під арештом, були вбиті при спробі втекти.
Часто жертвами червоного терору ставали не лише безпосередні учасники протибільшовицьких виступів, але й селяни, які їм співчували. Так, згідно рішення особливої "трійки" при Костянтиноградській повітовій військовій нараді були розстріляні всі селяни, які допомагали повстанцям під час бою 24 травня 1922 року з каральним загоном поблизу села Парафіївки і хутора Бесарабівки. Їх майно було конфісковане і розподілене серед сімей убитих червоноармійців [42]. Поряд з відкритим терором уряд УСРР декілька разів продовжував строки амністії повстанцям у разі їх добровільної здачі властям.
Незважаючи на тяжкі втрати, опір полтавців комуністичному режимові тривав. 20 квітня 1922 року Миргородська повітова військова нарада відмічала посилення повстанського руху після певного зимового затишшя, який продовжував набувати організованого характеру. 26 червня повстанці розгромили органи радянської влади в Попівській волості. У зв'язку з цим у Миргородському повіті було запроваджено військовий стан. До боротьби з повстанцями, крім місцевих міліцейських формувань, була залучена і Красногусарська Заволзька бригада під командуванням Решетникова. Оскільки селяни співчували і підтримували повстанців, на Попівську волость була накладена контрибуція в обсязі чотирьох тисяч аршин полотна і 105 тисяч карбованців грошовими знаками 1922 року випуску.
29 травня 1922 року голова Бобрицького волвиконкому Стороженко, побоюючись за своє життя і життя інших "радянських службовців" в листі до Гадяцької повітової військової наради просив терміново надіслати до села 20 червоноармійців, тому що кругом бродять "лісовики", а надії на місцеву міліцію мало – вона зв'язана з повстанцями [42-а].
У серпні 1922 року з Костянтиноградського ДОПРу втекло десять смертників, які організували повстанський загін під проводом Коломийця. В Чорнухинській волості Лохвицького повіту з'явився загін отамана Перчика. В Баранівській волості Миргородського повіту, незважаючи на неодноразові каральні акції червоних, діяв загін отамана Каверди у складі 16 чоловік з кулеметом. Його базою було урочище Кут. 2 вересня повстанці вбили секретаря Броварківської сільської ради Снятинської волості Черняхівського і політрука артилерійського дивізіону 7-ої Володимирської дивізії (прізвище невідоме).
Згідно інформації губернської військової наради протягом 1922 року на теренах Полтавщини перебувало на обліку чекістів 18 більш-менш значних "петлюрівських" загонів. Проте до офіційної статистики не були включені дрібні повстанські загони, які діяли протягом короткого часу, тимчасово вливалися до крупніших загонів або "розпилялися" на певний час в разі небезпеки з тим, щоб за сприятливих умов заявитися знову, часто в іншому складі. На початку року у взятих на облік загонах перебувало 800-900 чоловік. Ними було здійснено 398 нападів, в тому числі 119 - на радянські і партійні установи, червоноармійські частини та міліцейські пости, під час яких за неповними даними було вбито 74 чоловіки, серед них: 12 міліціонерів, 19 партійних і радянських функціонерів, 9 червоноармійців і 4 чекісти.
Не рахуючи червоноармійських частин, загонів комнезамів і чекістів, до боротьби з повстанцями було залучено 116 міліцейських загонів, в яких налічувалося 1292 чоловіки, в тому числі 284 піших і 1006 кінних. Під час каральних операцій червоних протягом року було ліквідовано 17 загонів, убито 44 і захоплено в полон 191 повстанець. Червоним дісталося також 14 коней, 105 гвинтівок, 68 револьверів, 139 обрізів і один кулемет. Вісім отаманів, скориставшись амністією, здалися радянській владі.
Решта учасників збройної протибільшовицької боротьби затаїлася по глухих хуторах і селах, перебралася до міст і перейшла на нелегальне становище. Дехто на свій страх і ризик намагався перебратися за кордон. Так, 14 липня "сексоти" Костянтиноградського політбюро повідомляли, що в Зачепилівській волості вони помітили групу з 13 вершників, одягнутих в "українські костюми", добре озброєних, кожний з яких мав по запасному коню. Вони видавали себе за вояків армії УНР і розпитували селян про дорогу до Дніпра [42-а].
Протягом 1922 року виникли нові повстанські загони і з'явилися нові борці за незалежність України. Тому на кінець року на Полтавщині за даними міліції все ще діяло 6 загонів: Дмитренка (15 чоловік), "Лиса" (15), Тяла (42), Скрипченка (10-15), Гарбута (10-12), Нагірного (20-22). Отже, протягом 1922 року повстанці зазнали тяжких втрат. Радянській владі завдяки терору вдалося придушити основні вогнища селянських повстань. Це дало змогу губернській військовій нараді 27 жовтня зняти, нарешті, військовий стан у Полтавській губернії [44].
Було б помилкою вважати, що полтавці змирилися з більшовицьким режимом і сприйняли його як належний. Незважаючи на величезні втрати, яких зазнали українські патріоти протягом 1917-1922 років, опір тривав. І не лише пасивний. Характеризуючи політичне становище Полтавщини, губернське відділення ДПУ у звіті за квітень 1923 року зазначало: "Наявність шовіністичних елементів з петлюрівською ідеологією свідчить про те, що є підпільні петлюрівські осередки". Особливо несприятливі для радянської влади умови, вважало ДПУ, залишалися в Прилуцькому окрузі, колишньому Миргородському повіті, Сорочинському, Комишнянському, Попівському, Хорольському і Сенчанському районах, де "більшість населення має виразно петлюрівську ідеологію" [45]. В іншому звіті ДПУ зазначало, що і в решті повітів, зокрема в селах Бербенці, Івахники, Степухи, Свиридівка, Жабки і Лука колишнього Лохвицького повіту "населення здебільшого куркульське, заражене петлюрівщиною і бандитизмом" [46].
Саме в цих краях аж до 1924 року діяв повстанський загін під керівництвом жителя села Лука Івана Єни. Його ім'я згадується у написаному в першій половині 1924 року зверненні 15 представників органів радянської влади до повстанців, в якому вони закликали "лісовиків" припинити збройну боротьбу з більшовицьким режимом і здатися на почесних умовах: "...Чесним пролетарським словом ми кажемо Вам: ідіть до нас! Ми приймемо всі засоби аби Вас амністіровали, ми цього будем домагаться перед В.Ц.В.К. і безумовно цього доб'ємося! Не забувайте, що Радвлада не тільки способна бить, але і жалувать, і останнього вона особливо тепер додержується... Ваші козаки в останній боротьбі відважно полягли за свою справу... Виставляйте свої умови і ми на все згодні..." [46-а].
Повстанським рухом були охоплені також Єреміївська, Жовнинська, Васютинська і Великобуримська волості. У деяких з них існували підпільні повстанські комітети. Загін отамана Нагірного, який продовжував діяти по обидва боки Дніпра, говорилося на засіданні Золотоніської повітової військової наради, "викликає співчуття селянства і всіляке сприяння з боку куркульського елементу" [47].
Іван Григорович Савченко (Нагірний) народився в 1895 році в селі Вереміївці Золотоніського повіту в селянській родині. В роки першої світової війни служив писарем у канцелярії військового коменданта Золотоноші. Був делегатом 3-го Всеукраїнського військового з'їзду, брав участь у боротьбі з білогвардійцями. Нетривалий час служив у Червоній армії та міліції, але розпізнавши антиукраїнську суть радянської влади, навесні 1920 року остаточно порвав з нею і під псевдонімом "Нагірний" очолив повстанський загін. Влітку 1920 року Нагірний встановив зв'язок з повстанцями Холодного Яру і в оперативному відношенні підпорядкувався його повстанському комітетові. Тоді ж до нього приєдналися рештки загону отамана Келеберди, також уроженця Веремїївки, який помер від отриманої в бою з червоними рани. Навесні 1921 року Нагірний переправився через Дніпро і воював в околицях Холодного Яру, а влітку – перебазувався на дніпровські острови. Звідти його повстанці вчинили декілька нападів на Іркліївську, Оржицьку і Жовнинську волості, де розігнали органи радянської влади і комнезами [47-а].
Протягом зими 1921-1922 років Нагірний створив у Золотоніському, Черкаському і Чигиринському повітах розгалужену мережу національно-патріотичного підпілля і добре організовану повстанську організацію, яку очолював штаб, куди крім Нагірного входили отамани Ратушний, Порублевий, Сараджин, Упирь, Іванов і Дібрівний. Підтримуючи постійні зв'язки з урядом УНР на еміграції, Нагірний був призначений Головним отаманом С.Петлюрою отаманом повстанських військ Лівобережної України (так він себе називав). Територія трьох вище названих повітів була поділена на оперативні райони на чолі з комендантами. Комендантом Золотоніського району був Микола Дібрівний. "Сексоти" повідомляли, що селяни підтримують повстанців, охоче надають їм харчі і розвідувальні дані, збирають і передають зброю.
З настанням літа 1922 року Нагірний готував загальне повстання в центрі України, яке мало охопити Київську, Полтавську і Кременчуцьку губернії. З цією метою заготовлялася зброя, формувалися невеликі повстанські загони по 10-25 чоловік. Діяли вони партизанськими методами, уникаючи відкритих сутичок з регулярними частинами Червоної армії. У квітні 1922 року в партизанських загонах налічувалося вже більше 300 чоловік. Ядро повстанців становив кавалерійський загін у складі 25 вершників, який постійно змінював місце дислокації, а тому був невловимим.
До складу створеного Нагірним національно-патріотичного підпілля входили представники української інтелігенції, селяни, червоноармійці і, навіть, агенти повітових політбюро. Одним із них був 18-річний Василь Тіпікін – росіянин, уроженець Маріуполя, який служив у Золотоніському політбюро. За красивими фразами більшовиків про пролетарську солідарність він бачив, що червоноармійці і навіть рядові чекісти, роздягнуті і роззуті, схожі на жебраків, постійно голодують. В той же час "начальство" (комуністична номенклатура) розкошує, бере хабарі і поступово перетворюється на новоявлених експлуататорів. Під час особистої зустрічі Нагірний переконав В.Тіпікіна, що в незалежній Українській державі жити буде краще, ніж за радянської влади.
Йосип Соколов – 23-річний робітник з Таганрогу служив у Першій кінній армії Будьонного. Під час перебування його частини у Кременчуці був мобілізований на продовольчу роботу і направлений до Золотоноші. З Нагірним він познайомився 12 лютого 1922 року під час поїздок по селах повіту у службових справах. Зустріч відбулася в одного господаря за обіднім столом. В розмові Нагірний пояснив Й.Соколову хто такий С.Петлюра, чого домагаються повстанці і переконав його у злочинності більшовицького режиму. Й.Соколов став таємно допомагати Нагірному, а 30 квітня 1922 року разом із В.Тіпікіним перейшов до повстанців і вступив до загону Ратушного.
Василь Горбенко – дезертир з Червоної армії, протягом 1920 року воював у загоні Калеберди. Після поразки в боях з червоними він перебрався до Кременчука, але незабаром був затриманий чекістами. Під час арешту видав себе за Харитона Дерев'янка і молодшим на три роки. Як неповнолітній В.Горбенко потрапив під амністію, але за умови, що стане "сексотом". Після певної підготовки чекісти направили його до Нагірного з метою вивідати місце знаходження загону і зв'язки з національно-патріотичним підпіллям. Щоб завоювати довіру чекістів, В.Горбенко видав чекістам двох повстанців (Гусака і Дзюбу), але тим самим і викрив себе перед повстанцями. Остаточно заплутавшись, він у травні І922 року порвав з чекістами і вступив до загону отамана Ратушного, у якого на той було лише 9 повстанців.
Навесні 1922 року Нагірний вже готовий був наявними силами виступити проти радянської влади, але початок загального повстання стримувала нестача зброї і розлив Дніпра, який утруднював його зв'язок з повстанцями Холодного Яру [48]. Ніяких даних про боротьбу Нагірного з радянською владою протягом літа-осени 1922 року автору в архівах знайти не вдалося. Відомо лише, що близько 30 повстанців з його загону 30 грудня 1922 року вчинили напад на Жовнинський, а 3 січня 1923 року – на Іркліївський волосні виконкоми, де знищили їх документи, насамперед ті, що стосувалися стягнення продподатку. Після цього загін Нагірного розділився: одна частина залишилася на Малобуримських хуторах, а інша пішла до Лубенського повіту і, розгромивши органи радянської влади у Старих Іржавцях та Оржиці, повернулася на терени Золотоніського повіту.
Активізація повстанської боротьби за здавалось би несприятливих зимових умов, викликала неабияке занепокоєння органів радянської влади. На боротьбу із загоном Нагірного були направлені підрозділи 73-го полку Червоної армії, загони міліції і комуністичні дружини. 25 січня в Вереміївці повстанців настиг черкаський загін ЧОН. Через надмірну безпечність 7 повстанців на чолі з отаманом Нагірним були захоплені зненацька, не встигли вчинити опору і потрапили в полон. Решта загону, скориставшись хуртовиною, зникла від переслідування [49].
Загони комнезамівців, або як їх ще називали комуністи, загони селянської самооборони, були ненадійною опорою в боротьбі з повстанським рухом. Більше того, окремі з них допомагали повстанцям. Наприклад, Вереміївський загін самооборони, який очолював амністований повстанець Іван Цокало (Білий) мав тісні, але таємні зв'язки з отаманом Нагірним. Коли про це дізналися чекісти, вирішили роззброїти загін. 30 січня його особовий склад викликали до Золотоніського військкомату. Там їх оточила особлива група ДПУ і запропонувала скласти зброю. Цокало, спробував вчинити опір, але був застрелений на місці. Його помічника, також амністованого повстанця "Чорного", чекісти вбили при спробі втекти. Частину загону, яка не з'явилася до Золотоноші, роззброїли в Вереміївці. Всього під час цієї операції було затримано 46 чоловік, в яких вилучили 42 гвинтівки, 2 обрізи і 9 револьверів. Частину затриманих комнезамівців відправили служити до Червоної армії, а решту під арешт [50].
Заарештованих повстанців Нагірного відправили до полтавської тюрми. 26 жовтня 1923 року отаману вдалося передати прощального листа своїм рідним, в якому він писав: ...я мав щире і правдиве серце, щиро поважав свій рідний край і нарід й з одвертою душею пішов боронити його". На смерть Нагірний ішов з думкою про матір і про Україну. Звертаючись до матері, він писав:
"Не плач, моя рідна мамо,
Так за мною дуже.
Цим ти мені не поможеш,
Тільки собі хуже.
Ти і так зазнала горя,
Як іще кохала,
Як в колисці позиченій
Мене колихала".
Лист закінчувався словами: "Прощай, моя люба Вкраїно, і ти засмучений нарід її" [50-а].
Протягом 12-13 листопада 1923 року надзвичайна сесія Полтавського губернського суду в закритому засіданні слухала справу отамана Нагірного і його побратимів. Всього до суду було притягнуто 19 чоловік. На судовому засіданні було встановлено, що загін ("банда") Нагірного налічував близько 200 добре озброєних повстанців, які діяли протягом 1920-початку 1923 років, ведучи активну боротьбу проти радянської влади: чинили напади на сільські і волосні виконкоми, зсипні пункти, представників більшовицької адміністрації, псували засоби зв'язку та ін. У своїй боротьбі вони керувалися вказівками уряду УНР на еміграції та інструкціями Холодноярського повстанкому.
Згідно судового вироку Іван Савченко (Нагірний), Степан Адаменко і Прутко були розстріляні. І.А.Козедубу, Г.К.Козедубу, Мусієнку і Воловенку смертну кару замінили на 10 років позбавлення волі із суворою ізоляцією. К.М.Козедуба засудили до двох років ув'язнення. Решта підсудних були частково оправдані, частково засуджені до одного року, але у зв'язку із застосуванням амністії, від покарання звільнені [10-б].
Протибільшовицька боротьба тривала і в інших регіонах Полтавщини. Наприкінці квітня 1923 року повстанці вбили секретаря Веприцького райкому КП(б)У, а в червні – начальника міліції Руновщанського району. В ніч на 14 липня було вчинено напад на Вовчицький райвиконком Лубенської округи, під час якого було знищено його діловодство і вбито одного комуніста, а 14 серпня – на сільвиконком хутора Довгалівки і будинок голови комнезаму хутора Гнилищі, що на Миргородщині.
Проте сили повсталих танули під всеохоплюючим пресом тоталітарного режиму. Давалася взнаки і втома полтавців від багаторічної боротьби, яка ставала все більш безнадійною, і терор з боку радянської влади, під час якого була фізично знищена найбільш активна і політично свідома його частина.
Більше трьох років у Лохвицькому повіті діяв загін Кості Гарбута чисельністю близько 40 чоловік. Його базою були села Івахницької, Озерської і Білоусівської волостей, де повстанці користувалися підтримкою більшості селян, а радянська влада була ненадійною. В документах Полтавського обласного державного архіву відклалися лише окремі епізоди боротьби повстанців цього загону з більшовицьким режимом. 15 грудня 1922 року загін К.Гарбута розгромив сільський виконком у Бербенцях Івахниківської волості, вбив двох міліціонерів, а з шести комнезамівців познімав чоботи. Після цього повітова влада вирішила остаточно покінчити з повстанцями. Проти них був посланий особливий загін полтавських чекістів, тому що надії на місцеву міліцію не було. В ході бою, який відбувся 17 грудня, декількох повстанців було вбито, а 14 захоплено в полон. Решта загону на чолі з К.Гарбутом врятувалася і перебазувалася до Пирятинського повіту.
Оговтавшись після поразки, К.Гарбут з 10 повстанцями знову повернувся до Лохвицького повіту. 6 лютого 1923 року вони захопили у млині Свиридівського споживчого товариства 65 пудів борошна і направилися до села Жабки. З Лохвиці був терміново викликаний кінний резерв повітової міліції (18 шабель і 8 штиків) та взвод комунарів окремої роти ЧОН, які перехопили повстанців. Під час бою К.Гарбута було вбито, поранення дістали комуніст Євсей Залужний і агент ДПУ Троян. Скориставшись темрявою, загін повстанців відірвався від переслідувачів і повернув до Пирятинського повіту. По дорозі повстанці несподівано зустріли чекістів. В ході короткої сутички одного чекіста було смертельно поранено, решта кинули сани, на яких їхали, і втекли.
Проте відірватися від погоні засніженими полями на втомлених конях повстанці не змогли і за 8 кілометрів від Пирятина були настигнуті кінним загоном міліції і місцевого комуністичного осередку. Під час перестрілки загинув брат Гарбута. 9 лютого важко пораненого Федора Михайлюка чекісти знайшли в селі Мала Круча за 5 кілометрів від Пирятина. Пропозицію здатися він відкинув і при перестрілці був убитий. Чотирьом повстанцям вдалося втекти. Рештки загону К.Гарбута очолив Колесник [51].
Перша згадка про появу "повстанської групи" отамана Скрипченка збереглася у фондах Полтавського обласного державного архіву за вересень 1921 року, коли чекісти виявили листівку адресовану "Трудящому люду" із закликом до боротьби з комуністичним режимом, яка велася під гаслом "Земля і воля". На жаль, частина тексту листівки за підписом отамана Скрипченка втрачена, але її зміст свідчить про мету боротьби: "Нищіть, руйнуйте комуну! Вам обіцяли гас, сіль, матерію, а дали розстріли; вас нищать, забирають останню худобу і лякають тюрмами. Годі терпіти наругу, яку терпіли від комуністів-більшовиків... Ніколи ви не сподівалися, щоб те, що зароблене мозолями, бралося у вас самочинно... Трудящий люд! Готуйся скинути з себе ярмо безбатченків-більшовиків і ви будете господарями у своїй хаті. Прокиньтесь! Край палає. Україна стогне. Не вправляються вивозити хліба і скотину до Росії... За Установчі збори! За право трудящих! За батька Петлюру!" [52].
Загін Скрипченка налічував 15-20 добре озброєних піших повстанців, які базувалися в Гаганівських лісах Прилуцького повіту. Як і всі інші загони, повстанці Скрипченка нападали на сільські і волосні виконкоми, міліцейські і червоноармійські пости, роззброювали або знищували представників радянської влади. Протягом тривалого часу вони залишалися невловимими, тому що населення попереджало повстанців про появу каральних загонів. Нарешті, з допомогою зрадника, чекістам вдалося 29 жовтня 1922 року вистежити і оточити повстанців у селі лісові Сорочинці. Під час нічного бою до рук чекістів потрапили заступник отамана Антоній Бабанський, Митрофан Сиротенко, поранені Микита Зоць і Олександр Феденко. Останній незабаром помер. Пізніше під час облави чекісти схопили ще Івана Тембу та Євгена Бадакова. Решта повстанців зникла.
Про дії загону Скрипченка протягом зими 1922-1923 років нічого не відомо. Активізувалися вони навесні 1923 року. Про це свідчить чергова операція проти повстанців, проведена силами міліції і чекістів. 9 травня вони виявили в лісі поблизу хутора Жатьківського криївку повстанців. Перестрілка тривала більше двох годин. Коли міліція, отримавши підмогу, перейшла в наступ, землянка і окопи виявилися пустими – повстанці зникли в Гаганівських лісах, але боротьбу не припинили. На хуторі Кричанівщина вони повісили комсомольця Віхніца, який охороняв сільськогосподарську комуну, а поблизу станції Ічня – вбили командира бригади і комісара Червоної армії.
Лише в липні 1923 року чернігівським чекістам вдалося остаточно розгромити "повстанську групу" Скрипченка. В ході жорстокого бою, який відбувся між станціями Ічня і Коломійцево загинули отаман Скрипченко і його батько, помічник отамана Скубан разом з дружиною Наталею Олексіївною. Побачивши безперспективність дальшого опору проти переважаючих сил чекістів, чотири повстанці здалися в полон [53].
Драматичною виявилася і доля жителя Веприка, вчителя за фахом, Василя Тяла, який більше трьох років вів нерівну боротьбу проти більшовицького режиму в Гадяцькому і Лебединському повітах. Захоплений революційною ейфорією, він у 1918 році вступив добровольцем до Червоної армії, боровся проти австро-німецьких військ і гетьмана П.Скоропадського, а під час другого приходу радянської влади в Україну в 1919 році, служив у Гадяцькій Чека. Коли ж на Полтавщину прийшли білогвардійські війська Денікіна, В.Тяло перебував у складі партизанського загону.
Авторові невідомо, чи був він членом української партії комуністів-боротьбистів, але безсумнівно одне – він поділяв її програму: за радянську владу і незалежну Україну. Тому коли партія боротьбистів у квітні 1920 року була ліквідована, В.Тяло не міг примиритися з цим і організував партизанський загін для боротьби за свої ідеали.
На початку 1921 року репресії більшовицького режиму проти учасників українського національно-визвольного руху посилилися. Протягом лютого-березня у Веприку були заарештовані і вислані за межі містечка 15 родин, чиї сини перебували у повстанських загонах. Серед них – брати В.Тяла, сім'ї Семена Бутка, Назара Дублевського, Пилипа Сірика, Никифора Здойми та ін. Їх майно було конфісковане і роздане тим, хто співпрацював з радянською владою або був "сексотом" Чека.
Між тим, у березні 1921 року радянська влада оголосила амністію повстанцям і В.Тяло вирішив скористатися нею. Разом з Євгеном Пазиничем і Семеном Бутком він вийшов з лісу і склав зброю. Під конвоєм їх відправили до Особливого відділу 55-ої окремої бригади Червоної армії, яка на той час стояла в Лохвиці. Після ретельної перевірки їх мали забрати на службу до Червоної армії, але така перспектива не влаштовувала амністованих повстанців і частина з них знову подалася до лісу. У квітні 1921 року в загоні В.Тяла вже налічувалося 10-12 бійців. Вони вчинили напад на Веприцький цукровий завод і змусили втекти міліцію, яка його охороняла, а через деякий час розгромили приміщення Бобрицького волосного виконкому. Його голова Стороженко встиг втекти.
Влітку 1922 року загін В.Тяла за рахунок об'єднання із загоном отамана І.Крупського зріс до 30 чоловік. Базувалися вони в лісах навколо Веприка. Через незгоди між отаманами з питання відношення до амністії повстанцями, загін швидко танув і активної боротьби не вів. І.Крупський здався радянській владі, а В.Тялові сподіватися на другу амністію не доводилося. Тому з настанням зими у грудні 1922 року він разом з 8 повстанцями перебрався до міста Гжатськ Смоленської губернії і влаштувався на роботу у місцевому відділенні Воєнтрансторгу. Проте, по його сліду через витік інформації вже йшли чекісти. До Гжатська було послано уповноваженого Полтавського ДПУ Маслова, який з допомогою місцевих чекістів затримав В.Тяла разом із його повстанцями. Під час перестрілки одного з них на прізвище Коза було вбито [54].
В.Тяла доправили по Полтавського ДОПРу №1, але 31 березня 1923 року він звідти утік і, зібравши в Гадяцькому повіті рештки своїх повстанців, продовжив боротьбу з радянською владою. Сподіватися, що в разі затримання радянська влада залишить його в живих не доводилося. Боротьба вже тривала не на життя, а на смерть. Ховаючись по лісах і хуторах, повстанці чинили напади на партійних і радянських функціонерів, сільські виконкоми, радгоспи і державні млини. 26-27 квітня після чергової вдалої операції загін В.Тяла розташувався на відпочинок у селі Плішивець. Дізнавшись про це, секретар Веприцького райкому КП(б)У Сердюков і секретар сільської ради Пінчук мобілізували озброєних комсомольців і напали на повстанців. Під час перестрілки обидва секретарі були вбиті, а загін В.Тяла зник. Для його переслідування з Ромен викликали кінний загін міліції [55].
21 вересня 1923 року в селі Кам'яному, що на кордоні Роменського і Сумського округів, чекістам вдалося вистежити і вбити В.Тяла. Рештки його загону очолив учитель Стешенко. 8 листопада 1923 року поблизу Веприка вони вбили районного уповноваженого ДПУ Олексія Малахуту. Про подальшу долю загону Стешенка авторові нічого не відомо.
Через своїх "сексотів" чекісти вистежили отамана Романа Петренка і, коли він 13 грудня 1923 року прийшов провідати в передмісті Опішні свою дружину, влаштували засідку. В ході бою Р.Петренка було вбито (за іншою версією він застрелився, щоб не потрапити живим до рук ворогів), а двоє повстанців, котрі були з ним, побачивши безнадійність опору, здалися. Тоді ж від тяжкого поранення помер і отаман Кравченко (Катеринка), загін якого діяв у Полтавській окрузі.
І все ж боротьба тривала. 15 листопада 1923 року на перегоні Ромни-Ромодан загін повстанців чисельністю близько 20 чоловік (в документах не вказується, хто його керівник) з метою захоплення зброї влаштував аварію військового потягу. З рейок зійшли паровоз і чотири вагони. Охорона військового потягу зуміла відбитися, але залізнична колія на цьому відтинку на деякий час була виведена з ладу [56]. Згідно офіційних даних Полтавського відділення ДПУ на кінець 1923 року збройну боротьбу проти радянської влади продовжували вести партизанські загони отаманів Бойка, Калениченка і Коломійця в Лубенській окрузі, Цимбала – в Полтавській (між Опішнею і Великими Будищами), Сергія Дмитренка – в Милорадівських лісах, рештки загону Гарбута і Стешенка в Роменській окрузі .
В ніч з 14 на 15 серпня 1923 року загін Калениченка, який налічував більше 20 повстанців, з двома легкими кулеметами напав на Вовчківський райвиконком, розгромив його майно і знищив документи, а також помешкання голови райвиконкому. Голова райвиконкому під час нападу встиг заховатися, але голову місцевого комнезаму та секретаря комсомольського осередку було вбито [57]. Після нападу загін Калениченка розділився і пішов у різні боки. Вранці до Вовчика прибули загони міліції з Лубен, Миргорода і Хоролу. Цілий день вони прочісували навколишні яри і ліси, але слідів повстанців не виявили і розійшлися ні з чим. Для ліквідації загону Калениченка була виділена особлива маневрена група і загін кінної міліції з Полтави.
Декілька разів у зведеннях губернської військової наради повідомлялося про вбивство отамана Олександра Бея, який вів боротьбу з 1920 року в лісах Більської, Великобудищанської, Глинської та сусідніх з ними волостей. Як і в усіх інших, склад загону О.Бея не був постійним; влітку він налічував до 30 чоловік, а взимку – 5-6. У червні 1923 року за даними Полтавського відділення ДПУ до загону, крім отамана, входив і його брат, брати Іван і Корній Черевані, Іван Рокита та якась жінка [58].
Протягом 1923 року значного поширення на Полтавщині набув так званий "радянський бандитизм", який був породжений більшовицькою ідеологією з її нетерпимістю, ненавистю і класовим підходом до людей. Приводом до нової хвилі антибільшовицьких виступів був голод 1921-1923 років, який частково охопив і Полтавщину, зокрема Кобеляцький, Зіньківський, Шишацький, Ковалівський, Кишеньківський та деякі інші райони. Внаслідок голоду значно погіршилося матеріальне становище селянства, частина якого перебувала на межі повного фізичного виснаження. Цьому сприяла і політика визиску села з боку радянської влади, адже більшовики розглядали селянство як дрібнобуржуазний елемент. Вона полягала в тому, що ціни на сільськогосподарські продукти свідомо занижувалися, а на промислові товари – непомірно завищувалися. Через це вони стали практично недоступними для сільської бідноти, яка змушена була найнеобхідніші речі виготовляти кустарним способом або взагалі відмовлятися від них. Масового характеру набуло таке явище, як виготовлення цвяхів із телефонних і телеграфних дротів, що призводило до псування засобів зв'язку. Звичним явищем стало також викрадення коней. Лише протягом січня-березня 1923 року на Полтавщині було офіційно зареєстровано 219 таких випадків.
Іншою причиною "радянського бандитизму" був пов'язаний з переходом до непу відхід більшовицького керівництва від своїх ідеологічних догм, майнове розшарування, зловживання владою і корупція серед правлячої комуністичної верхівки. Так, у Шишацькій районній організації КП(б)У, яка об'єднувала 96 членів, частина комуністів у минулому були кримінальними злочинцями, а Федір Безручко та Петро Книш із села Пришиб продовжували підтримувати з ними зв'язки і в 1923 році. Керівники Яреськівської більшовицької партійної організації привласнили по два конфіскованих у односельців будинки, мали по двоє коней і по три десятини саду [59].
До складу загонів "радянських бандитів" входили, головним чином, сільська біднота з числа колишніх активних прибічників радянської влади та ортодоксальних комуністів. У Шишацькому районі діяли загони Линника (Чорного) і Дороша, в Ковалівському – Віктора Матюхи (Глиняного), в Комишнянському – Пищика. Гаслами повстанців були: "Геть неп!", "Геть неп – прямо до соціалізму!", "Проти нових панів – закуркулених комуністів!" та ін. Загони бідноти грабували родини заможних селян, "непманів", спалювали в них клуні, сараї і хати. Це явище було особливо поширене в Кишеньківському районі, селах Коновалівської, Бірківської, Загрунівської та інших сільських рад.
"Радянські бандити" підтримували зв'язки з національно-патріотичним підпіллям і протибільшовицькими організаціями, які, незважаючи на репресії, продовжували існувати в окремих містах і селах Полтавщини. Загони Линника і Дороша мали контакти з підпіллям села Устивиці Лубенської округи, яке очолював фінансовий агент Устивицького району, в минулому – командир загону ЧОН (прізвище його, на жаль, невідоме), а також з підпільною організацією в селі Великі Сорочинці, яку очолював Шевченко. Загін колишнього червоного партизана Віктора Матюхи у своїй боротьбі з більшовицьким режимом спирався на підпільну "петлюрівську" організацію, що існувала в Зінькові. За даними таємних інформаторів ДПУ вона складалася виключно з бідноти.
Більше трьох місяців тероризував апарат радянської влади в Шишацькому і Ковалівському районах Дорофей Линник (псевдо - "Чорний") – колишній слідчий в особливих справах в Гадяцькому повіті, пізніше – уповноважений ДПУ в Миргородському повіті. Нової економічної політики він не сприйняв, а продовжував залишатися на позиціях ортодоксального комунізму. Загін Д.Линника виник навесні 1923 року і складався в основному з місцевих комуністів і комсомольців. До загону приєднався і брат Дорофея – Сергій Линник – міліціонер і теж комуніст. Політична платформа повстанців Д.Линника була викладена в короткому гаслі: "Хай живе радянська влада – геть неп!"
В ніч на 21 червня 1923 року більше 15 повстанців вчинили напад на станцію Федунку, де обстріляли хату голови сільського виконкому, а наступного дня – на Яреськи. Тут вони важко поранили голову сільвиконкому Вацу, який спробував чинити опір, і роззброїли місцевий комуністичний осередок, захопивши 4 гвинтівки, два револьвери, ящик набоїв, четверо коней і одну бричку, а потім зникли в напрямку Матяшівки.
Для ліквідації загону Д.Линника із Полтави до Шишак терміново прибув взвод міліції під командою Золкіна. Мобілізували також місцеву міліцію та комуністів. Загалом каральний загін налічував 50 піхотинців і 12 вершників. Під час операції було заарештовано і доставлено до Полтави Сергія Линника, Івана і Михайла Кобушків, Михайла Никоненка, Дмитра Дербу, Івана Швацького, Онисима Дзябенка і ще п'ятьох селян, які подавали допомогу повстанцям. Поранений Д.Линник з трьома бійцями свого загону зник в лісі поблизу Шишак. Через декілька днів під час облави міліція затримала Дмитра Чуба та Павла Онаського, яких підозрювали в нападах на радянські установи.
Вилікувавшись від поранення, Д.Линник зібрав близько 10 вцілілих повстанців і в ніч на 8 липня 1923 року вчинив напад на станцію Яреськи, а 8 серпня – пограбував контору Яреськівського споживчого товариства. З допомогою "сексотів" Полтавського окружного відділення ДПУ чекісти все ж вистежили Д.Линннка і 5 вересня 1923 року оточили його загін. Під час бою Дорофей Линник і Зиновій Шапран були вбиті, а Черняк, Бережний і Редько здалися [60].
Не встигли чекісти ліквідувати загін Д.Линника, як в тих же місцях виник інший, очолюваний Віктором Матюхою (Глиняним). В ніч на 22 вересня 1923 року його люди напали на Ковалівський райвиконком і районну міліцію, але були передчасно виявлені вартовим і після короткої перестрілки зникли. 10 жовтня загін В.Матюхи раптовим нападом обеззброїв Ковалівський комуністичний осередок: голову райвиконкому Пастернака, його заступника Карпенка, голову сільського виконкому Зуба і комуніста Грицюка. Забравши в них зброю, повстанці відійшли до лісу.
15 жовтня 1923 року під час переслідування повстанців В.Матюхи, загін сорочинської міліції поблизу хутора Семиреньки наткнувся на влаштовану засаду. В ході перестрілки повстанці вбили уповноваженого ДПУ Живодерова, який керував каральною акцією. Втративши командира, міліція спішно повернулася до Сорочинець. Для перевозки трупа Живодерова до Полтави з Ковалівки послали шість місцевих "активістів" на чолі з головою райвиконкому, але по дорозі з кущів їх обстріляли повстанці: секретаря райпарткому КП(б)У Дерія було вбито, а секретаря комсомольського осередку Жидка важко поранено. Повстанці зникли без втрат.
Для ліквідації повстанців В.Матюхи з Полтави прибув загін чекістів з 20 шабель з кулеметом, а також Лубенська (10 шабель ) і Шишацька міліція (10 штиків). Для того, щоб перекрити дорогу повстанцям до Лютеньських лісів з боку Зінькова був виставлений заслін із 10 піших міліціонерів. Але повстанці вночі непомітно обійшли приготовлену для них пастку і, увірвавшись несподівано до Панасівки, розгромили сільський виконком та обеззброїли його голову.
Протягом 15-19 жовтня 1923 року загони чекістів і міліції прочісували лісові масиви навколо Ковалівки, Сорочинець, Семиреньок, Олефірівки, Романівки і Загрунівки. Проте картелям вдалося схопити лише двох повстанців (Куща і Колесниченка) та заарештувати 11 селян, яких підозрювали у співпраці з повстанцями. Лише в ніч з 8 на 9 листопада 1923 року в Сорочинському районі на кордоні з Полтавським округом загони міліції з допомогою агентури окружного ДПУ виявили і оточили повстанців В.Матюхи. Сили були нерівними і шість партизан на чолі з отаманом здалися [61]. 13 листопада міліція в лісі затримала ще двох повстанців – Даценка і Тимошенка. Під час ліквідації загону В.Матюхи чекісти знайшли список із 201 господарства заможних селян та "закуркулених" комуністів, які підлягали спаленню. 18 з них біднота вже встигла спалити.
Методи боротьби радянської влади з "радянським бандитизмом" були випробувані в попередні роки: терор, підступність, провокації і дискредитація їх в очах населення. Широко використовувалися також і "сексоти" ДПУ. У зв'язку з поширенням повстанського руху, який спирався на підтримку бідного населення, уповноважений ДПУ по Шишацькому району Живодеров просив виділити додаткові кошти політичній поліції для оплати секретних інформаторів, оскільки безплатно вони працюють недостатньо сумлінно.
Шишацький райком КП(б)У дав завдання комуністові Чубу проникнути до партизанського загону, який очолювали Луговий і Барабаш, з тим, щоб фізично знищити його керівників. Таке ж завдання від начальника Шишацького райвідділу міліції Гусака одержали і кримінальні злочинці брати Харченки, за що їм була обіцяна амністія за скоєні раніше злочини. Операція проти загону Лугового-Барабаша була здійснена комуністичними частинами особливого призначення і міліцією в ніч з 2 на 3 червня 1923 року. Під чає бою поблизу села Товсте двох повстанців було вбито. Від рук братів Харченків загинув і отаман Барабаш. Вони ж повідомили каральні органи і про місцеперебування Лугового, якому вдалося врятуватися під час облави. В ніч на 14 червня він був заарештований [62].
В ході багаторічної боротьби і жорстоких репресій з боку радянської влади повстанський рух національно-патріотичної орієнтації було знекровлено. В четвертому кварталі 1924 року на теренах Полтавщини вже не було "петлюрівських" загонів, діяли виключно банди кримінальних злочинців. Але опір більшовицькій диктатурі, хай навіть і пасивний, тривав. Остаточно воля селянства до боротьби за кращу долю була зломлена колективізацією і голодомором 1932-1933 років.
 

<< НА ПЕРШУ