Лютнева революція 1917 року започаткувала національне відродження в українського народу, одним з проявів якого було створення центральної Ради та відновлення історичних традицій, в тому числі і українського козацтва. Разом з тим, повалення самодержавства супроводжувалося наростанням соціальної напруги в суспільстві, проявами безвладдя і вседозволеності, чим не забарилися скористатися більшовики з тим, щоб розвалити старі державні структури, дискредитувати демократичні інститути, що народжувалися, і захопити владу до своїх рук. Уже навесні 1917 року спостерігалося падіння дисципліни в російській армії, особливо в тилових її частинах, непокора командирам і масове дезертирство. Найбільше від мародерів і розбоїв потерпали мирні жителі України, тому що вона була основним театром воєнних дій на Східному фронті.
Не сподіваючись на захист свого життя і майна з боку владних структур Тимчасового уряду, українці почали вдаватися до самозахисту, створюючи загони місцевої самооборони. Перші з них під назвою «вільне козацтво» стихійно виникли на Київщині і організаційно оформилися на з’їзді в Звенигороді у квітні 191? року. 3’їзд визначив основну мету створення загонів «вільного козацтва»: «охорона ладу від банд збільшовичених дезертирів». Зважаючи на військовий час, загони «вільних козаків формувалися переважно з селян середнього і старшого віку, які не підлягали мобілізації до російської армії, спершу на Київщині, а згодом – по всій Україні, в більшій мірі на Правобережжі, яка знаходилася ближче до фронту, в меншій - на Лівобережжі.
Як стверджують упорядники «Історії міліції Полтавщини», на цей час в губернії діяло 11 товариств, які об’єднували 605 «вільних козаків», це були переважно вчителі, учні середніх шкіл, інколи – офіцери російської армії, які через хворобу не могли відбувати військової служби.
Вилучену у колишніх стражників та в населення зброю мали не всі товариства, а лише ті, де повітові комісари Тимчасового уряду і начальники міліції «ставилися сумлінно до створення козацьких осередків» [1].
На кінець 1917 року кількість товариств «вільного козацтва» і число козаків у них значно збільшилося головним чином за рахунок селянства, яке в умовах хаосу, що нестримно насувався на Україну, розглядало ці міліційні формування як загони селянської самооборони.
Ініціаторами створення загонів «вільних козаків» здебільшого виступали Селянські спілки, як найбільш масові професійно-класові організації українського селянства. 21 вересня 1917 року з’їзд сільських комітетів Селянської спілки Новоаврамівської волості Хорольського повіту вирішив створити загони «вільних козаків» в усіх селах і вимагав від Тимчасового уряду видати їм зброю. У Гадяцькому загоні «вільних козаків» налічувалося більше 100 чоловік. Під командою офіцера Міхура вони успішно проходили військовий вишкіл. В селі Тишки Лубенського повіту до «вільного козацтва» записалося 17 селян. У Миргороді поряд з міліцією охороною правопорядку займалося військово-спортивне товариство «Січ».
Протягом 3-7 жовтня 1917 року в Чигирині пройшов Всеукраїнський з’їзд «вільного козацтва», в якому взяло участь близько двох тисяч делегатів з Київської, Чернігівської, Полтавської, Катеринославської, Херсонської губерній та з Кубані. Делегати з’їзду репрезентували збройну силу української демократії, традиції славних предків-запорожців. Найпершим завданням вони домагалися того, щоб «вільне козацтво» стало військом народу, а не пануючих класів, до якої б нації ці класи не належали». На жаль, ініціатива народних мас не була підтримана Центральною радою. Перебуваючи в полоні соціалістичних ілюзій, її керівництво не мало чіткої програми будівництва національних збройних сил і категорично виступало проти створення регулярної армії. Тому проекти створення національного війська навіть у формі міліційних формувань залишилися нереалізованими. Лише окремі, створені на місцях і організаційно не зв’язані між собою загони «вільного козацтва» взяли участь у захисті України від московсько-більшовицьких напасників.
Розбиті в кінці жовтня 1917 року в Києві вірні Тимчасовому урядові частини Київського військового округу пробиралися до отамана Каледіна на ДОН. Один із загонів, пройшовши близько 300 кілометрів, зупинився на перепочинок у містечку Веприк Гадяцького повіту. Виснажені до краю вояки послали до Гадяча делегацію з повідомленням про готовність здатися українським військам. До Веприка був посланий підрозділ «вільних козаків», який прийняв від невдалих оборонців Тимчасового уряду зброю і військове спорядження. Виручені від продажу коней 14 тисяч карбованців були використані на утримання гадяцького загону «вільних козаків». Полонених офіцерів російської національності козаки відпустили, а українців направили у розпорядження С. Петлюри, який у цей час формував Гайдамацький кіш Слобідської України [1-а]. У січні 1918 року загін «вільного козацтва» з Лохвиці взяв участь у повстанні міського люду проти більшовиків.
Після захоплення російською Червоною гвардією Полтави більшовики зробили спробу створити з колишніх солдат російської армії «перший революційний загін». Щоб забезпечити його кіньми до маєтку Кочубеїв у Диканьку послали червоногвардійців, але об’єднані у «вільне козацтво» місцеві селяни захопили їх у полон і тримали взаперті два дні. Оскільки полонені дали слово не служити більше у Красній гвардії, їх відпустили зі словами: «Ідіть, звідки прийшли!» Проте більшовики слова не дотримали. Через декілька днів у Диканьку був посланий каральний загін з кулеметами, який загнав майже беззбройних селян до лісу і забрав з поміщицької економії 95 коней [2].
У середині березня 1918 року полтавський ревком прослав у приміське село Мачухи червоногвардійський загін, який мав забрати у селян хліб. Але створений у селі загін «вільного козацтва» чисельністю більше 150 чоловік роззброїв непрошених гостей, назвав їх «босяками» і відправив під арешт. Все ж одному з червоногвардійців в ніч з 26 на 27 березня вдалося втекти з-під арешту і дістатися до Полтави. Проти бунтівного села була послана каральна експедиція в складі Першого канівського головного загону і частин 4-ої радянської армії. Командував загоном естонець О. Каск.
Перед повсталими селянами був поставлений ультиматум: під загрозою артилерійського обстрілу звільнити заарештованих червоногвардійців, на що селяни відповіли, що вони не визнають влади більшовиків. Тоді О. Каск розділив червоні війська на два загони: один з них повів наступ на Мачухи з боку Полтави, а інший - з боку Мильців. Одночасно село було піддане артилерійському і кулеметному обстрілу. Майже беззбройні селяни були розсіяні. Червоні звільнили своїх заарештованих вояків і забрали з собою до Полтави голову волосної управи, двох її членів і чотирьох селян. Разом з ними карателі захопили і касу волосної управи – 400 тисяч карбованців [3].
Після цього з Мачух до Центральної Ради в Київ була послана делегація селян на чолі з місцевим учителем з проханням якомога швидще «вигнати москалів з Полтави». До Києва делегація підводою доїхати не встигла, тому що за Лубнами зустріла українську Запорізьку бригаду генерала Натієва, яка разом з німецькими військами вела наступ проти більшовиків, і приєдналася до них.
«Вільні козаки» з Мачух провели українське військо ярами в обхід оборони червоних за Абазівкою і першими від німців вступили до Полтави з боку Розсошинець. Під час бою за Полтаву «вільні козаки» захопили у більшовиків 410 тисяч карбованців. За рішенням волосної управи ці кошти використали таким чином: 250 тисяч карбованців виділили на будівництво технічного училища в селі, 12 тисяч - місцевій «Просвіті», і на допомогу сім’ям загиблих козаків, а на решту – вирішили закласти в центрі села парк.
З приходом австро-німецьких військ в Україну загони «вільного козацтва» були роззброєні і розпущені. Отже, спроба відновити українське козацтво за доби Центральної Ради зазнала невдачі, проте учасники збройних формувань «вільного козацтва» згодом стали ядром антигетьманських і антибільшовицьких повстанських загонів і прийняли найактивнішу участь в національно-визвольній боротьбі українського народу.
Після розгону німцями Української Центральної Ради і приходу до влади 29 квітня 1918 року гетьмана П. Скоропадського політичне становище на Полтавщині ускладнилося. Соціальна напруга в суспільстві підігрівалася антиурядовою пропагандою більшовиків, українських і російських соціалістичних партій, невдоволення політикою гетьмана, яка не відповідала інтересам трудящого люду. На посади губернських і повітових старост гетьман призначав переважно поміщиків, земських діячів або суддів. Так, Полтавським губернським старостою було призначено великого поміщика з Лохвицького повіту Сергія Іваненка. 12 травня 1918 року він підписав розпорядження про повернення селянами землі і майна поміщикам. Посилаючись на грамоту гетьмана, він наказав повернути власникам все майно (живий і мертвий реманент), розікрадене селянами під час правління Центральної Ради і більшовиків. При цьому власники мали право вимагати від селян відшкодування грошима безповоротно втраченого майна. Засіяні селянами землі також мали бути повернені поміщикам. При цьому губернський староста лякав селян «тяжкими наслідками» в разі невиконання його розпорядження. І це не були пусті слова. Так, за спалений будинок поміщика Зінов’єва в Костянтиноградському повіті жителі сіл Зачепилівки і Миколаївки мали сплатити контрибуцію з розмірі 60 тисяч карбованців, а Скальнівки і Нагірного – по 5 тисяч карбованців [4].
Щоб не обтяжувати себе пошуками причетних до погромів і знищення поміщицьких маєтків , гетьманська, влада пов’язувала селян круговою порукою, у відповідності з якою відшкодовувати збитки мала вся громада в рівній мірі. Наприклад, жителі села Ковалівки Миргородського повіту мали сплатити по 200 крб. з кожного двору. Оскільки селяни категорично відмовилися платити, проти них був посланий каральний загін із Зінькова. Тільки після того, як карателі обстріляли село з кулеметів і забрали з пасовища всю худобу, селяни згодилися сплатити контрибуцію [5].
Найбільше невдоволення селян викликало відновлення приватної власності на землю. Стихійні хвилювання переростали у погроми поміщицьких маєтків і садиб заможних селян-власників, які привели П.Скоропадського до влади. Полтавський повітовий староста, який разом із загоном німецьких улан очолював каральну експедицію за маршрутом Диканька-Балясне-Байрак-Абазівка-Андріївка-Демидівка-Решетилівка, вказував на зростаючий опір окупантам і гетьманському режимові. Він повідомляв, що в Диканьській волості розповсюджуються листівки, які закликають до непокори владі і відмови від робіт в економії князя Кочубея, в Балясному - розгромлена поміщицька економія, в селах Піщаному і Надежда – «селяни не бажають підкорятися владі», в Демидівській волості - німецьким військовим частинам вчинено збройний опір, в Андріївці - загін під командою ротмістра Кноблоха селяни зустріли пострілами, вбили одного німецького улана і розгромили економію П’ятака. У відповідь німці оточили село, заарештували 8 селян, а решту змусили стояти на колінах і благати про помилування за протиправні дії. На село була накладена контрибуція в розмірі 20 тисяч карбованців [5]. У Хоролі було вбито трьох братів Черненків і вчителя Козлова, в Оболоні – сім’ю поміщика Позена з чотирьох чоловік разом з прислугою, в Білоцерківці - трьох службовців державної варти [6]. Повсюди горіли поміщицькі маєтки і економії.
Протягом травня - початку червня на Ромаданівських хуторах були спалені садиби чотирьох землевласників та маєток Шарни у Піщанській волості. У Зіньківському і Гадяцькому повітах дише паротягом однієї ночі було здійснено по три підпали, в Пирятинському - вбито двох членів організації хліборобів-власників.
Пропагована більшовиками класова ненависть, нетерпимість і зведений з ранг державної політики терор давали свої криваві сходи. В передмісті Кобеляк Замості кримінальними злочинцями було вбито сім’ю поміщика Остроградського (Ганну, Олену і Наталку), спалено житлові будинки в їх маєтку та вкрадено двоє коней. Молох терору і спустошення котився по Полтавщині.
У відповідь на розгул бандитизму, насильства і безчинства гетьманська влада відповідала терором, посилаючи проти селян каральні загони, накладала на них штрафи і непосильні контрибуції. Терор породжував терор. 13 травня 1918 року об’єднаний німецько-український загін з трьома гарматами був посланий для втихомирення селян до Денисівської волості. Українським загоном командував генерал Литовцев, а німецьким - обер-лейтенант Атронеус. Разом з каральним загоном був і повітовий староста С. Грачов.
Каральна експедиція здійснювалася за всіма правилами військової тактики. За два кілометри від Денисівки на горі була встановлена артилерія, а в село послана кінна розвідка, яку селяни обстріляли. У відповідь німецька кавалерія почала оточувати село, а піхота повела наступ розгорнутим цепом. Одночасно артилерія відкрила вогонь по Денисівці. Незважаючи на втрати, селяни відбили перший наступ карателів і змусили їх відступити. З настанням ночі каральний загін відійшов до Савинців, повстанці тим часом укріпили село. На другий день, перегрупувавши сили, об’єднаний загін карателів розпочав новий наступ і, скориставшись перевагою в озброєнні, увірвався у село. Під чає бою декілька повстанців було вбито і 10 захоплено з полон, решта повтікала до лісу. В полон потрапив і житель хутора Золотухи георгіївський кавалер Іван Яременко, якого за вироком військово-польового суду розстріляли. З ході облави по вилученню зброї село було пограбоване.
Наступного дня карателі оточили і обстріляли з гармат хутір Лисевичі. Не чекаючи розправи, назустріч їм вийшло троє селян з білим прапором і пропозицією здатися. Зброї на хуторі не виявилося, але майже в кожній хаті була невелика винокурня. Закінчивши облаву, каральний загін піддав артилерійському обстрілу Сазонівку. Щоб уникнути розправи, з повинною до карателів вийшла делегація селян на чолі із священиком, але вона не врятувала жителів села від екзекуції. Багато з них було побито шомполами. При цьому ротмістр Лабудзинський змушував селян кричати в честь гетьмана «Слава!» Перелякані селяни добровільно знесли приховану зброю і все забране під час революційного безладдя майно з поміщицьких економій.
Наступною жертвою карателів стали жителі Круподеренців, в яких під час обшуків було вилучено 22 гвинтівки. 16 травня об’єднаний українсько-німецький загін повернувся до Лубен. В результаті триденної каральної експедиції по Денисівській волості 19 селян було вбито, 40 поранено і 22 заарештовано. Більшість же чоловічого населення зі зброєю в руках повтікала до лісів [6].
Однією з наймасштабніших виявилася каральна акція, яку влаштував Золотоніський повітовий староста Клименко. 19 травня 1918 року об’єднаний загін гетьманських і німецьких військ вступив до Іркліїва, але був зустрінутий загоном селянської самооборони пострілами з гвинтівок. У відповідь карателі обстріляли село з гармат, спаливши при цьому 5 хат і заарештували весь склад військово-революційного комітету, який перебрав на себе функції волосної управи. Наступного дня карателі мали бій з повсталими селянами Семеногірок і Лихоліток. Згідно з повідомленням гетьманської влади повсталих було не менше двох тисяч, але вони майже не мали вогнепальної зброї і були розсіяні кулеметним вогнем.
21 травня після артилерійського обстрілу каральний загін зайняв Велику Буримку. Налякані терором жителі села розбіглися по придніпровських лісах і плавнях. Перед тими, хто залишився, була поставлена вимога: видати бунтівників, повернути захоплений селянами німецький вантажний автомобіль, два кулемети і гвинтівки. Вимога була виконана, та й то частково, лише після того, коли карателі спалили 35 селянських хат. 22 травня каральний загін вступив до Малої Буримки, населення якої також розбіглося хто куди. Не виявивши ватажків селянського бунту, карателі спалили їх хати. 23 травня каральний загін повернувся до Золотоноші і в той же день зайняв Богодухівку, а наступного дня – Чорнобай [7].
Розправа над повсталими селянами супроводжувалася поборами у вигляді контрибуції грошима і натурою. Так, з Великої Буримки було взято 15 тисяч карбованців, дві тисячі пудів пшениці і тисячу пудів вівса; з Малої Буримки – 15 тисяч карбованців, і 1500 пудів пшениці; з Богодухівки - 15 тисяч карбованців, тисячу пудів пшениці і 200 пудів вівса; з Чорнобаю - 10 тисяч карбованців. Контрибуції були накладені також на інші села Золотоніського повіту, які не сприйняли гетьманського перевороту і відновлення приватної власності на землю. При цьому весь забраний у селян хліб німці вивезли до Німеччини, а із 70 987 крб. контрибуції - 10 тисяч. Решту передали повітовому старості Клименку [8].
Протягом весни-літа 1918 року каральні експедиції посилалися також до Баранівської, Устивицької і Сорочинської волостей Миргородського повіту, в села Лукім’я, Піски і Хорішки Лубенського повіту, Криву Рудку - Хорольського, Переволочинську, Малодівицьку і Рудківську волості Прилуцького повіту та ін. Селяни Баляснинської і Диканьської волостей згодилися добровільно повернути поміщикам забране під час панування більшовиків майно. Тому Полтавським повітовим старостою контрибуція з них була знята. В той же час жителі Жуків не захотіли повертати награбоване і навіть не прислали своїх представників для переговорів про відшкодування збитків. Проти них був посланий загін гетьманських козаків [9].
25 червня до села Новий Тагамлик Костянтиноградського повіту «завітав» начальник дільничної повітової варти з 7 вартовими. Вони когось шукали, але не знайшли і, розлючені невдачею, наклали на селян контрибуцію самогоном. Перепившись, почали бити всіх підряд нагайками, а потім заарештували двох сільських хлопців. По дорозі на станцію Селещина знущалися над ними, а на станції до півсмерті побили якогось випадкового перехожого лише за те, що в нього на руці був витатуйований якір. Подальше знущання над людьми п’яних вартових припинив німецький офіцер, який наказав своїм солдатам заарештувати їх і відправити під конвоєм до Костянтинограда.
У Прилуцькому повіті каральний загін державної варти очолив колишній офіцер російської армії Макаренко. До його складу входили ті ж люди, які служили і під час недовгого правління більшовиків у Красній гвардії. Здебільшого це були декласовані елементи і кримінальні злочинці. Кривавими методами наводили вони «порядок» у розбурханих революцією селах. В неділю 16 червня 1918 року вартові на конях несподівано влетіли до села Рибець Переволочиської волості. Люто накинулися вони на селян, які розходилися по домівках після церковної служби, намагаючись виявити серед них членів заборонених гетьманом земельних комітетів. Перелякані люди почали тікати, але карателі стріляли їм в слід із гвинтівок і били прикладами. Під приводом вилучення зброї вартові вчинили повальний грабіж селян, забираючи в першу чергу самогон і харчі на закуску. При цьому вартові наказували людям знімати перед ними шапки і кланятися.
В селі Лиски заарештованих селян заперли в приміщенні школи, а потім викликали по одному на розправу, роздягали до пояса і били шомполами та нагаями. На цьому знущання над людьми не закінчувалося. При виході зі школи карателі прикладали до побитих селянських спин і сідниць сині печаті [10].
Зважаючи на масовий опір селян гетьманському режимові, Кобеляцький повіт було поділено на шість військових дільниць, в кожній з яких розташовувався німецький військовий підрозділ з кулеметами. В Оболоні Хорольського повіту було відразу заарештовано 69 місцевих селян, які брали участь у бунті проти гетьманської влади. Щоб зломити опір селян, містечко Горошине цього ж повіту було піддане артилерійському обстрілу, в результаті якого було зруйновано 7 селянських хат і поранено місцеву вчительку.
Після придушення повстання в Таращанському і Звенигородському повітах Київської губернії частина повстанців вирішила переправитися через Дніпро з тим, щоб прорватися до нейтральної смуги, яка відділяла Україну від більшовицької Росії. 2 серпня 1918 року одна з груп повсталих (близько 2 тисяч піхоти, два ескадрони кінноти, ЗО кулеметів, дві гармати і 150 возів з пораненими і майном) переправилася на лівий берег Дніпра поблизу села Кийлів. Інша група (4 тисячі повстанців з 4 гарматами, 15 кулеметами і великим обозом 7 переправилася через Дніпро південніше. Повстанці вирішили пробиватися по ворожих тилах на Чернігівщину, де в цей час вибухнуло велике повстання під проводом М. Копив’янського, але окупанти блокували залізницю Київ-Гребінка, перекривиш їм шлях на північ. Повстанці потрапили в безвихідь. Тоді «верховний головнокомандуючий усіма військовими силами партизанських загонів України» Ф.Гребенко поставив перед ними право вибору: хто хоче - іде на прорив; хто - ні, тим видав по 100 карбованців і дозволив повернутися додому. Обоз він роздав полтавським селянам, а гармати і кулемети, до яких не було набоїв, утопив у річці [11].
Повстанці повернули на схід і через Савинці, Денисівку і Золотухи дісталися до Оржиці. Через Сулу переправилися біля містечка Горошине і розбилися на дві групи з наміром зустрітися для форсування Псла в місці впадіння в нього Голтви. Проте німецькі війська переслідували їх по п’ятах, не даючи змоги відірватися. Протягом 7-11 серпні частина повстанців була розгромлена в районі сіл Голтви і Манжелії, інші - 13 серпня біля Жоржівки і 15 серпня - поблизу Романівки Зіньківського повіту. Частина повстанців загинула в боях з німцями, частина - розпорошилася по навколишніх селах і лісах, а 420 чоловік піших
і кінних при б кулеметах і обозі з 20 двоколок вийшли до нейтральної зони [12].
Незважаючи на значні здобутки гетьманської влади в царині національно-культурного відродження, напруга в українському суспільстві наростала. Селянство було нєвдоволене аграрною політикою гетьманського уряду, робітництво - соціальною, а вся українська людність - австро-німецьким окупаційним режимом. То із одному, то в іншому повіті Полтавщини вибухали й ширилися селянські повстання, які відбувалися під різними політичними гаслами. Розбурхані революційною стихією полтавці не бажали повернення старих часів і за невеликим винятком стали в опозицію до гетьманського режиму. Антигетьманський рух об’єднав різних за політичними уподобаннями людей. Домінуючою серед них була соціалістична ідея, а найбільшим впливом серед полтавців користувалися ліві українські соціалісти-революціонери (есери). У травні 1918 року серед них відбувся розкол. З партії лівих українських есерів, виділилася партія боротьбистів, чільними лідерами якої на Полтавщині стали Михайло Федченко, Іван Федорченко, брати Кость і Роман Матяші, Сердюк, Панін, Дяченко, Сьомушкін та ін.
Певним впливом серед полтавців користувалися і більшовики з їх соціальною демагогією. Організації більшовиків працювали в глибокому підпіллі і, незважаючи на репресії з боку гетьманського режиму, зуміли зберегти свої кадри. Крім того, вони діставали велику підтримку і допомогу (людьми, пропагандистськими матеріалами і зброєю) з божу радянської Росії, яка всупереч умовам Берестейського мирного договору продовжувала підривну діяльність проти України.
Влітку 1918 року в Москві в напівлегальних умовах відбувся з’їзд більшовицьких організацій України, на якому були присутні і 9 делегатів від Полтавщини, які презентували 6 партійних організацій з 717
Членами [13]. З’їзд прийняв рішення про створення комуністичної партії
(більшовиків) України. Проте КП(6)У не була українською партією у звичайному розумінні цього слова, оскільки вона являла собою регіональне відділення Російської комуністичної партії (більшовиків), та й українців у ній за офіційними даними було лише 3,5 відсотки.
Спільна мета - боротьба проти гетьманського і окупаційного режимів -змушувала його противників до тимчасового об’єднання і координації своїх дій. 2 травня 1918 року відбулося перше зібрання підпільників Полтавського повіту., на якому були присутні лише 8 чоловік. Серед учасників наради Андрій Горда називає Г. Кондратка, І. Федорченка, Зубенка, Мотузку і Маслика [14]. Зони вирішили зв’язатися з підпільними групами, які існували в Полтаві і селах Полтавського повіту.
Друге зібрання підпільників у кількості 12 чоловік відбулося 10 травня. Йому передували кущові наради в Мачухах, Байраці і Решетилівці, на яких були представлені всі антигетьманські політичні сили, що діяли на теренах Полтавщини, Головний питанням зборів була підготовка збройного повстання і скликання з цією метою повітового з’їзду підпільних революційних організацій.
Перший повітовий зиїзд повстанських комітетів, на якому були присутні 20 делегатів, відбувся 14 травня у приміському селі Рибцях у хаті Плюйка. делегати представляли три політичні сили: боротьбистів, борьбистів (російський різновид української партії боротьбистів) та більшовиків. Частина делегатів вважала себе позапартійними, але твердо стояла на українських державницьких позиціях. Основним рішенням з’їзду було створення повітового повстанського комітету, до якого ввійшли Петро Курилко, Лідія Блінцовська, Іван Федорченко, Зінченко і Зубенко. Секретарем комітету, тобто фактичним його керівником, за словами Г. Кондратка, стала Лідія Блінцовська, а за словами Зубенка - він сам. Паролем для зв’язку між волосними повстанськими комітетами стали слова: «Від жилетки рукава».
На другому з’їзді повітових повстанських комітетів, який відбувся
29 червня в Гожулах, склад повстанкому був збільшений до 7 членів. До нього ввійшли Мотузка і Собакар, але як стверджує Г. Кондратко, до комітету були включені також Кость і Роман Матяші.
Незважаючи на те, що всі учасники підпілля були єдині в необхідності повалення гетьманського режиму, майбутнє України вони уявляли по-різному. Виконуючи настанови партійного центру з Москви, більшовики Полтавщини проводили свою осібну лінію, спрямовану на встановлення в Україні російського комуністичного режиму у формі радянської влади. Одним з провідників цієї лінії, судячи з його особистих спогадів, був Григорій Кондратко. Разом з відступаючими червоними військами він у березні 1918 року дійшов до Донбасу, але в Росію не поїхав, а 19 квітня повернувся до Полтави.
Перше зібрання прибічників комуністичної ідеї відбулося в селі Петрівцях під Полтавою. На ньому були присутні Іван Погрібний з Тернівщини, Михайло Чухліб з Кованьківки, Федір і Григорій Тації та Микола Рижий. Учасники зібрання розподілили між собою обов’язки з проведення агітації по навколишніх селах, яка дала змогу створити пробільшовицькі осередки в багатьох населених пунктах Полтавського повіту.
21 травня 1918 року на хуторі Тернівщина в хаті Федора Йосипенка відбувся з’їзд підпільних більшовицьких осередків, на якому були присутні 31 чоловік. Після заслухання повідомлень з місць, зокрема про наявність зброї, учасники з’їзду вирішили прискорити підготовку до повстання, а для керівництва ним створити підпільні ревкоми та налагодити зв’язки з іншими антигетьманеькими підпільними центрами. Після з’їзду, за словами Г. Кондратка, більшовики провели 9 кущових організаційних нарад, на яких були присутні по декілька десятків чоловік. Одночасно більшовики налагодили зв’язок з керівниками полтавських залізничників Масликом, Куроєдовим і Омелюженком. З Полтави Г. Кондратко почав одержувати гроші та агітаційну літературу, видрукувану українською, російською і німецькою мовами [15].
Протягом літа 1918 року йшла напружена робота по налагодженню зв’язків з підпільними організаціями в інших повітах Полтавщини з метою скликання загальногубернського з’їзду повстанських комітетів. Хоча різні політичні сили об’єднувала одна мета, ідеологічні суперечки між ними не були подолані. І все ж, попри незгоди, губернський з’їзд повстанських комітетів відбувся. Проходив він у селі Рибцях у хаті Грицька Юхимця. На жаль, делегати з’їзду, які залишили свої спогади не вказали, які повіти були представлені на ньому, але були єдині в одному - більше 50 делегатів представляли як більшовицькі, так і українські державницькі підпільні організації [16]. На з’їзді вирішувалися практичні питання підготовки до повстання і був створений губернський повстанком. Коштів для закупівлі зброї і друкування агітаційної літератури було досить - вони нелегально надходили з Росії.
Остання нарада представників лівих партій, які входили до антигетьманської коаліції, відбулася 29 серпня 1918 року. На ній був присутній і Юрій Коцюбинський, якого ЦК КП(б)У прислав з Москви для організації і керівництва повстанням на Полтавщині. Проти цього виступили ліві українські есери, які не хотіли віддавати керівництво повстанською боротьбою до рук більшовиків. Не знайшовши порозуміння, учасники наради утворили два паралельних повстанкоми - більшовицький і український лівоесерівський, які домовилися працювати в контакті між собою [17]. До складу більшовицького повстанкому ввійшли Бейман, Штейн, Орловський, Колупаєв, Павлов, Кондратко, Собакар, Маслик і Куроєдов.
У зв’язку з відсутністю єдиного загальноукраїнського та губернського центрів протигетьманські повстання здебільшого відбувалися стихійно і розрізнено, 12 серпня на межі Зіньківського і Полтавського повітів з’явився повстанський загін чисельністю до 200 чоловік з двома гарматами і двома кулеметами. Наступного дня він вступив у Жоржівку, а потім захопив Дейкалівку, де повстанці забрали з каси волосного земства 1З тисяч карбованців. У Бірках вони силою забрали в селян коней та худобу і вирушили до Лютеньки, але були розбиті об’єднаним загоном німецьких і гетьманських військ і втекли до лісу в районі Веприка [18]. У серпні 1918 року кількість повстанців у Пирятинському повіті досягла 5 тисяч чоловік. В районі Золотоноші діяв партизанський загін загальною чисельністю до тисячі бійців, на озброєнні якого були кулемети і гармати. Щоб перешкодити німецьким окупантам вивозити з України награбоване майно, партизани руйнували залізничні колії, станційні будівлі і засоби зв’язку. Становище окупантів і гетьманських властей ускладнилося настільки, що 12 вересня П. Скоропадський оголосив Полтавську губернію на військовому становищі. Проте цей захід не зупинив стихійного опору населення.
Особливе невдоволення селянства викликали так звані «закупки» збіжжя для німців, що їх проводив у губернії великий полтавський поміщик генерал В. Бресяер. На практиці вони зводилися до примусової реквізиції продовольства з допомогою німецьких військових команд. Восени 1918 року один з керівників Золотоніської підпільної більшовицької організації Антін Шарий (Богунський) об’єднав повстанські загони Золотоніського, Переяславського і частини Пирятинського повітів і розгорнув боротьбу проти німецьких окупантів у південно-західній частині Полтавщини. В Гадяцькому, Миргородському, Прилуцькому і Лубенському повітах також велася більшовицька агітація. В селі Зубані Хорольського повіту налічувалося більше 300 повстанців.
Опозиційні до гетьмана українські політичні партії також посилили агітаційну роботу серед населення, спрямовуючи її на підготовку масового наро дного повстання. У жовтні 1918 року німецьким військово-польовим судом за звинуваченням в «агітації проти німецьких військ» були розстріляні жителі села Васютинцї Лохвицького повіту Петро Синченко, Антін Перехрест і Павло Шевченко, а п’ять селян з Великої Буримки були засуджені на 10 років каторги кожен [19].
Перші підпільні групи українського самостійницького спрямування виникли в Шишаках влітку 1918 року. Об’єднували вони в основному невдоволену гетьманським режимом селянську молодь. Керівниками антигетьманського підпілля були ліві українські есери (боротьбисти) Устим Шаруда, Мина Гарасгота, Колесник, ТроневськиЙ та ін. Шишацькі підпільники встановили зв’язок з такими ж групами у Великих Сорочинцях, Яреськах, Миргороді та ін. 15 серпня під час ярмарку в Яреськах відбулося таємне зібрання повстанських комітетів п’яти волостей Миргородського повіту. Прикриттям для підпільних організацій служила участь їх членів у товариствах «Просвіта», де вони збиралися на репетиції. У Баранівці і Великому Перевозі підпільні гуртки перебували під впливом більшовиків.
Збройний виступ у Шишаках підпільники вчинили у листопаді 1918 року. Невелика група юнаків (10-12 чоловік) вночі перервала телефонний зв’язок з Миргородом і Полтавою, заарештувала 6 вартових, які з переляку не встигли вчинити опору, і оточила будинок пристава Коломійця, який запершись там, почав відстрілюватися. Тоді повстанці обклали будинок соломою і підпалили. Через 15-20 хвилин з палаючого приміщення вискочила «матушка» Новицька, яка потайки жила з приставом, і вартовий. їх затримали: непритомну «матушку» відправили до лікарні, а вартового – до «холодної» під арешт.
Щоб не потрапити живим до повстанців, пристав застрелився і труп його згорів. У селі почалися грабежі і самосуди. Під час гасіння пожежі пограбували і будинок пристава. Коли розвиднилося, виявилося, то в будинку пристава ночував і околоточний, але користуючись темрявою, він вискочив з вікна з того боку будинку, де ріс терен, і весь обідраний прибіг на станцію Яреськи. Тікаючи, він убив по дорозі одного з повстанців - діда Жаботинського.
На світанку повстанці написали шість відозв до населення Шишак, в яких повідомляли про повалення гетьманської влади в селі, та заарештували волосного старшину Григорія Корецького. Три дні в Шишаках тривало безвладдя. На четвертий день до Шишак з Миргорода прибув каральний загін під командуванням ротмістра Єлагіна і рота німецьких солдат з десятьма кулеметами. На селян була накладена контрибуція в розмірі 105 тисяч карбованців, 100 саней сіна, 1000 пудів фуражу, 40 свиней та багато інших продуктів харчування. Щоб забезпечити своєчасне надходження контрибуції, німці забрали з Шишак 20 заручників і відвезли їх до Миргорода. Селян попередили, якщо контрибуція не буде сплачена протягом двох днів, заручників розстріляють. В ході каральної акції багато селян було побито нагайками і шомполами, але організаторам повстання вдалося втекти. Під загрозою страти своїх односельців жителі Шишак своєчасно зібрали контрибуцію, але незважаючи на це, каральний загін ще протягом двох тижнів продовжував грабувати село [20].
У Ковалївці протигетьманська підпільна організація виникла в перші ж дні після приходу П. Скоропадського до. влади, її члени писали і поширювали серед селян листівки з закликом до боротьби проти гетьманського режиму і відновлення влади УНР. Восени підпільники створили повстанський загін під командою Андрія Зуба, який вчинив напад на волосне правління і звільнив п’ятьох заарештованих односельців та розігнав місцеву організацію хлюборобів-власників. У відповідь проти повсталої Козалівки був посланий каральний загін. Не прийнявши бою,повстанці залишили село і почали відходити в напрямку Шишак, але поблизу Баранівки їх настигли карателі. Трьох повстанців було спіймано і розстріляно, решті вдалося втекти [21].
У Прилуках підпільна організація утворилася в квітні 1918 року, Переважали в ній більшовики, серед яких виділялися Григорій Мавр, Дмитро Носенко, Василь Лапшук, Давид Гутман і його брат Лейба. Вони встановили зв’язок з Москвою, із штабом Кропипив’янського та деякими селами повіту. 27 липня підпільний комітет скликав селянську конференцію, на яку прибуло 22 делегати. Після тривалого обговорення етапу підготовки до збройного виступу було прийняте рішення розпочати його 8 серпня, проте в силу ряду обставин воно не відбулося. По-перше, селянство не було готове до повстання; по-друге, створені по селах невеликі загони не наважувалися виступити проти переважаючих сил гетьманців. Крім того, про підготовку повстання дізналася гетьманська влада і вжила превентивних за ходів: частина підпільного комітету (Д. Носенко, З. Лапшук і Я. Кропивенко) та 17 причетних до організації повстання були заарештовані. Щоб попередити надалі можливі антиурядові виступи, гетьманська влада вирішила створити на допомогу державній варті загони селянської самооборони, але бажаючих вступити до них виявилося небагато [22].
Невдачею закінчилася спроба підняти повстання і б Роменському повіті.Причиною народного невдоволення, як і в інших регіонах України, була політика гетьманського уряду в земельних справах. Загони державної варти, які очолювали колишні поліцейські Іван Дмитренок та Капуста, їздили по селах і силою зброї змушували селян повертати забране в поміщиків майно та сплачувати контрибуцію за завдану їм шкоду. Підпільна організація в Ромнах, яку очолював робітник-залізничник з Катеринослава Сергій Щучкін, була викрита в жовтні 1918 року. При цьому одного підпільника – Шимона Мирхельсона при спробі втекти було вбито, шістьох заарештовано, а решті вдалося зникнути і перейти на нелегальне становище.
У Глинську повстанський загін очолили Судима, Крутін, Вольфсон та Пучко. Перший каральний загін гетьманців, посланий із Ромен, їм вдалося відбити, але коли останні одержали підкріплення, повстанці залишили містечко і повтікали до лісу [23].
Незважаючи на те, що державній варті спільно з німецькими військами вдавалося придушувати розрізнені і слабо організовані антигетьманськї виступи, вони не приборкали і не втихомирили до кінця полтавське село.
Продовжувалися розправи над поміщиками і заможними селянами, так званими хліборобами-власниками, які привели гетьмана до влади. Повсюдно лунали заклики до непокори і протидії гетьманській владі. 24 липня Кобеляцький повітовий староста В.Кубієвич повідомляв губернського старосту, що на Бродщанському волосному зібранні його голова Яків Огій, лівий українській есер за переконанням, закликав громаду не визнавати владу гетьмана і готуватися до збройної боротьби проти неї. Його підтримав Порфирій Твердохліб та інші однопартійці. У зв’язку з цим, повітова влада оголосила їх у розшуку з наміром передати до німецького військово-польового суду [24].
В ніч на 23 листопада почалося повстання в селі Білоцерківцї, в ході якого була роззброєна державна варта і тяжко поранено одного повстанця, який через декілька годин помер. Хорольський повітовий староста С.Родзянко послав проти бунтівного села каральний загін, який прибув саме в той час, коли відбувалися похорони загиблого повстанця. Карателі накинулися на похоронну процесію і побили нагаями всіх, хто був присутнім на ній, а покійника витягнули з домовини і кинули в льох, який потім завалили землею. Хату покійника карателі спалили, залишивши без даху над, головою його дружину з чотирма дітьми і старих батьків. На село була накладена контрибуція в розмірі 15 тисяч карбованців.
Через дейгілька днів селяни Білоцерківки повстали знову і утворили військово-революційний комітет у складі 25 осіб, який перебрав владу в селі до своїх рук. Проти повсталих був посланий новий каральний загін з гарматами, який 4 грудня о 7-ій годині ранку оточив село і піддав його артилерійському обстрілу. В паніці люди почали розбігатися, хто куди. Під час кривавої розправи двох селян було вбито, а чотирьох членів військово-революційного комітету, які потрапили до рук карателів, повісили на видному місці серед села з наказом не знімати їх протягом трьох днів. З жителів села було взято 20 тисяч карбованців нової контрибуції [25].
Іншим загоном гетьманських військ, який здійснював каральні акції проти селян на миргородщині, командував генерал князь Черкаський, помічник Миргородського повітового старости Храмов і штабс-капітан Кирпотенко. За наказом останнього 19 листопада на станції Миргород було розстріляно більше 30 чоловік, звинувачених у антигетьманськиій діяльності, в тому числі син місцевого священника Самойловича [26].
У Зінькові державна варта схопила одного з лідерів місцевої організації української партії лівих есерів Кузьму Багрія, хворого на сухоти, і піддала тортурам. Коли 27 листопада 1918 року його звільнили з тюрми війська Директорії УЇІР, він був уже в агонії і 3 грудня помер. Восени 1918 року на грунті поразок у світовій війні в Німеччині та Австро-Угорщині почалися демократичні революції. Окупаційний режим в Україні послаб, а разом з ним захиталася і влада гетьмана. В Україні назрівало загальне народне повстання.
Ще влітку 1918 року з опозиційних до гетьмана партій був утворений Український Національний Союз, який виступив за відновлення в Україні парламентської республіки у формі Української Народної Республіки. Очолила його Директорія у складі п’яти осіб: В. Винниченка, С. Петлюри, Ф. Швеця, О. Андрієвського і Л. Макаренка, яка взяла на себе організацію повстання проти гетьмана.
Навколо Полтави все тугіше стягувалося кільце повстанських селянсь
ких загонів. їх чисельність постійно зростала: б Тахтауловому і Стасях
в загонах налічувалося по 150 чоловік, Жуках - 200, Гавронцях - 120,
Диканьці - 300 і т.д. Проте єдності дій між керівниками загонів не було:
надто різною була їх політична орієнтація. Створений з великими потугами об’єднаний повстанський комітет .25 серпня розпався на більшовицький і лівоесерівський.
У зв’язку з наростанням масового антигетьманського руху лівоесерівський повстанський комітет вирішив об’єднати всі загони і спільними силами здобути Полтаву. Загальне повстання мало розпочатися 7 листопада 1918 року, але більшовики не підтримали його: у власні сили вони не вірили, а Червона армія з Росії ще не розпочала агресії проти України. Тому перший наступ повстанців державницької орієнтації на Полтаву провалився.
Проте наростання антигетьманського руху полтавців підштовхнуло більшовиків до більш активних дій і 11 листопада було прийняте рішення розпочати спільними силами новий наступ на Полтаву. Цього разу підготовка була більш ретельною. Жінки-розвідниці Пріська Івашова, Феодора Новостройна і Явдоха Зубенко повідомили повстанців про розташування гетьманських і німецьких військ у Полтаві. Останні ще напередодні заявили про свій нейтралітет у громадянській війні в Україні. Крім того, допомогти повстанцям зголосилися і 7 гетьманських офіцерів.
Щоб розірвати утворене повстанськими загонами кільце Блокади навколо Полтави 25 листопада в Харківському напрямку на станцію Божково були послані гетьманські війська - розрізнені Сумського, Севського і Роменського полків, як і перебували в стадії формування і разом становили не більше 200 вояків. Не маючи важкого озброєння, вони зазнали поразки від селянських загонів. Під Хоролом був розбитий повстанцями і загін полковника Соболевського. Окрилені успіхом, повстанські загони, що рухалися в київському напрямку назустріч військам Директорії УНР, вибили три роти гетьманських військ із Оріхівського цукрового заводу.
Менш успішними були дії повстанських загонів у районі Полтави. Готуючись до штурму міста, за рішенням повстанкому в ніч на 27 листопада 30 підвід почали розвозити по селах зброю. Одночасно селянські загони почшіи зосереджуватися на північ від Полтави в приміських селах. Першими прибули загони із Піщанської волості на чолі з І. Федорченком, слідом Г.Кондратко привів 500 чоловік, але лише половина з них була озброєна рушницями, решта - дробовиками. Загалом в наступі на Полтаву взяло участь близько 2 тисяч повстанців. Більшість із них стояла на ідейних засадах української партії боротьбистів.
Наступ на Полтаву розпочався о 4 годині ранку 27 листопада. Загони Г. Кондратка і Мусієнка вирушили до Київського вокзалу, а Т. Федорченка і Юхименка - до Красних казарм. Їх підтримав повстанський загін, утворений боротьбистами у місті, яким командував колишній студент, а згодом офіцер російської армії Матена-Богаєвич. На Київському вокзалі повстанці захопили два вагони гвинтівок ї три кулемети, які відразу ж розвезли по селах, де спішно формувалися і направлялися до Полтави нові загони. Після нетривалого обстрілу І. Федорченко зайняв Червоні казарми, де повстанцям також дісталося багато гвинтівок і декілька кулеметів. На Сінній площі поблизу окружного суду наступ повстанців зупинив кулеметний вогонь із дзвіниці Троїцької церкви, але не надовго. Декілька повстанців непомітно пробралися на дзвіницю і скинули звідти двох кулеметників, які розбилися насмерть.
Об 11 годині дня на Монастирській вулиці з’язилися нові загони озброєних селян і повели наступ на «Присутственные места» (нині - приміщення міськвиконкому), де знаходився штаб 6-го армійського корпусу, яким командував генерал-хорунжий Слюсаренко. Офіцери штабу спробували чинити опір, але опівдні здалися. Склали зброю і 80 офіцерів, які боронилися біля Троїцької церкви.
Надвечір 27 листопада Полтава повністю опинилася в руках повстанських загонів. Відразу ж був створений військово-революційний комітет, до складу якого ввійшли представники від партій українських лівих есерів (боротьбистів), українських соціал-демократів і більшовиків. Гетьманські урядовці були заарештовані і відправлені до в’язниці.
Вранці 28 листопада до Полтави почали прибувати підрозділи Запорізької дивізії П. Болбачана. Щоб запобігти грабежам і мародерству, 29 листопада повстанці, що знаходилися в Красних казармах, були оточені регулярними республіканськими військами і частково роззброєні, частково розійшлися по домівках. Загін І. Федорченка уникнув роззброєння і відійшов спочатку до Рибців, а згодом - до Зінькова, де за рішенням повстанкому влився до військ УНР. Створений у Полтаві ревком за наказом П. Болбачана був розпущений, а 13 його членів, здебільшого більшовиків, які зібралися на приватній квартирі, були заарештовані [27]. Частина пробільшовицьки налаштованих повстанців відійшла до Зінькова, де простояла три дні, а потім через Лебедин вирушила назустріч російській Червоній армії і між Лебедином та Охтиркою приєдналася до неї. Після встановлення радянської влади в Полтаві повстанці склали основу Першого радянського Шевченківського полку (командир – Кримкін, його заступник – Долженко).
центром повстання проти гетьмана в Кобеляцькому повіті стало село Кустолово, де в підпіллі діяв міцний осередок партії лівих українських есерів Г боротьбистів у. Командував повстанцями колишній офіцер російської армії Олекса П’ятенко. Селяни збили начальника сільської державної варти і роззброїли вартових, а потім пішли на Нові Санжари, де мали бій з німецьким загоном, який охороняв великий паровий млин.
У нехворощі антигетьманське підпілля очолив Марко Лобач. Його учасниками були Пилип Підріз, Микола Ріг, Григорій Тищенко, Павло Скачко та ін. Підпільники встановили зв’язок з такими ж організаціями у Малій Перещепині, Паськівці, Михайлівці та іншими навколишніми селами і підпорядковувалися боротьбистському центрові у Костянтинограді. У середині листопада нехворощанські підпільники, яких налічувалося вже близько 50 чоловік, підняли повстання, в ході якого роззброїли загін державної варти і організацію хлібороб ів-власників. Повстанцям дістшіося 25 гвинтівок і 10 коней. Замість волосної управи вони утворили ревком.
24 листопада повстанцю вирушили до Костянтинограду. Як згадував пізніше М. Лобач, з Нехворощі вони виступили під червоним прапором, але через декілька днів змінили його на синьо-жовтий. По дорозі до повітового центру повстанці зробили невдалу спробу захопити склади зброї в Селещині, але були відбиті. До Костянтинограду нехворощанські повстанці вступили разом із загоном К. Матяша і відразу ж оголосили, що визнають владу Директорії УНР. Гетьманські урядовці опору не чинили і розбіглися [28].
До Опішні одночасно вступили два партизанських загони. Одним із них командував уроженець Мачух лівий російський есер і колишній матрос Сердюк, який за своїми політичними переконаннями вважався червоним і згодом вступив до КП(б)У. Другим загоном командував колишній офіцер Ігнатьєв - щирий прибічник Директорії УНР. Заступником у нього був лівий український есер (боротьбист) Лесевра, згодом - один із організаторів Миргородського повстання 1-4 квітня 1919 року, розстріляний більшовиками. Повстанські загони в Опішні були зустрінуті вогнем державної варти і загоном хліборобів-власників, при цьому загинуло двоє повстанців. Розбивши прибічників гетьмана, загони через село Батьки вирушили на Охтирку [29].
Єдиною партією, яка з умовах підпілля боролася проти гетьманського режиму на Зіньківщині, були ліві українські есери (боротьбисти). Восени 1918 року в різних селах повіту вони створили повстанські загони чисельністю більше 600 чоловік. .Влада гетьмана трималася лише в Зінькові, де стояв офіцерський загін. Під тиском повстанців у кінці листопада він утік до Охтирки, захопивши з собою з казначейства 200 тисяч карбованців.
Лохвицю від гетьманських військ звільнили загони кінноти, які складалися з повсталих селян Луки, Андріяшівки і Гирявих-Ісківців. Золотоноша була оточена, повстанцями із Канева і Черкас, які рухалися на Київ. Обороною міста керував повітовий староста полковник Клименко, але сил у нього було замало. Клименко з розпачем вимагав з Києва підкріплень і зброї, в тому числі артилерії і літаків, але його прохання були марними – гетьманський режим доживав останні дні [30].
На грунті загального патріотичного піднесення, викликаного поваленням гетьманського режиму, серед полтавців росло прагнення стати на захист Української революції. 17 грудня 1918 року Роменський військово-революційний комітет вирішив послати на Фронт боротьби з більшовиками всіх козаків - учасників антигетьманського повстання. З Решетилівської волості до республіканського війська в Полтаву прибуло 150 добровольців В Костянтиноградському повіті передбачалося мобілізувати до армії УНР 940 зояків, але на призовні пункти з’явилося більше 5 тисяч добровільців [31].
Десятки отаманів з їх партизанськими загонами, які влилися до армії УНР, в боротьбі з більшовиками займали край непослідовну лінію, турбуючись більше про те, щоб боронити інтереси своїх сіл. Тому воєнно-політична ситуація а Україні на початку 1919 року в значній мірі визначалася плинними настроями цих отаманів, які часто міняли свою політичну орієнтацію: то ставали на бік Директорії УНР, то переходили до більшовиків. Відсутність вдності серед українських патріотів стала головною причиною поразки Директорії УНР і другої окупації більшовицькою Росією України.

<< НА ПЕРШУ