|
Після вступу наприкінці 1919 року російської Червоної армії на терени
Полтавщини, тут утретє силою зброї була встановлена більшовицька диктатура у
формі радянської влади. Цього разу надовго. Продовжувалася політика
насильницької «совєтизації» України в дусі ленінських ідей соціалістичного
експерименту, спрямованого на побудову фантастичного комуністичного
суспільства. Але більшовицькі експерименти, особливо курс на створення
сільськогосподарських комун, заборону торгівлі і введення продовольчої
розкладки, зустрів жорстокий опір з боку українського селянства.
Оскільки селяни однозначно висловлювалися за рівний (подушний) розподіл
усієї землі, більшовики в 1920 році змушені були зважити на їх прагнення і
тому під так звані радянські і зразкові господарства залишили тільки 40
тисяч конфіскованих поміщицьких земель. У той же час 370 тисяч десятин
нетрудових земель було роздано сільській бідноті, яка тим самим стала
зобов’язаною радянській владі підтримувати її політику. Саме з них навесні
1920 року комуністи почали створювати комітети незаможних селян – опору
більшовицького режиму на селі. Шляхом демагогії, фальсифікації і відвертого
терору більшовики усунули від влади не тільки явних, але й потенційних
політичних опонентів, утверджуючи свою диктатуру у формі рад робітничих,
селянських і червоноармійських депутатів.
Навесні 1920 року в Україні була поновлена продовольча розкладка. З метою
примусового вилучення хліба в селян була створена широко розгалужена мережа
радянських продовольчих органів, які базувалися на тих же організаційних
принципах, що і в РРФСР. Бюрократична структура продовольчого апарату
складалася з губернських, міських і повітових комітетів, а з кінця 1920 року
– ще й волосних пересувних та районних продовольчих штабів на чолі з
призначеними комісарами.
Протягом другої половини 1920 року на Полтавщині передбачалося створити 51
районний продовольчий комітет, але у зв’язку з масовими селянськими
повстаннями їх робота була паралізована. Повністю не працювали райпродкоми в
Пирятинському, Переяславському, Гадяцькому, Кобеляцькому і Миргородському
повітах. У решті повітів Полтавщини вони працювали лише частково. До
продовольчого апарату республіки входило багато комуністів (28,9 відсотка) і
мало селян (7,2 відсотка), тому для більшості його працівників село було
чужим, незрозумілим та ворожим, у зв’язку з опором селянства і ставлення до
нього було відповідним.
Враховуючи масовий опір селянства продовольчій розкладці, колегія
Наркомпроду РРФСР 8 червня 1920 року перевела продапарат України на
військове становище. 13 червня Раднарком УСРР наділив Наркомпрод правами і
обов'язками фронтових органів продовольчого постачання. Продовольче
забезпечення частин Червоної армії, що перебували в Україні (станом на 15
вересня 1920 року в них налічувалося 482264 бійці), повністю покладалося на
українське селянство. Полтавська губернія мала годувати Першу запасну і
частково Першу кінну армію.
Зважаючи на неприйняття українським селянством радянської влади, взяти в
нього хліб можна було лише з допомогою грубої військової сили. Так, у
Кременчуцькому повіті, крім шести російських продовольчих загонів, в яких
налічувалося 222 бійці, до вилучення хліба був залучений і батальйон 37-го
піхотного полку Червоної армії [1].
Незважаючи на проголошений більшовиками класовий підхід до стягнення
продрозкладки, вона зводилася до відвертого пограбування селянства, як
заможного, так і незаможного в рівній мірі. З цього приводу В. Г. Короденко
писав: "Середняк при кожних розкладках так само приховує хліб, так само в
нього знаходять, так само каральні загони грабують його, як і «куркуля», і
хата середняка так само згорає, коли випалюють цілі села" [2].
Основним знаряддям вилучення хліба в українського селянства, як і раніше,
були озброєні робітничі продовольчі загони, надіслані головним чином з
Росії. На допомогу їм з числа червоноармійців Запасної армії було сформовано
ще 68 загонів чисельністю майже 5,5 тисяч чоловік. Проте, і вони потонули в
розбурханому морі селянських повстань.
Деякі продовольчі агенти немісцевого походження, говорилося в одному з
повідомлень Зіньківського повітвиконкому, поводили себе обурливо, особливо
уповноважений губвиконкому і Опродкомарму Новіков: забирав хліб у бідняків і
сімей червоноармійців, не залишаючи жодного фунту для прохарчування [3]. 6
червня 1920 року частинам Прилуцького гарнізону і міліції довелося навіть
роззброїти зведений кавалерійський загін Особливої продовольчої комісії
12-ої армії, який "своїми діями підривав авторитет Червоної армії" [4].
Проте, такі випадки були поодинокими. Оскільки селяни добровільно хліб
радянській владі не віддавали, його можна було взяти лише силою. Насильство
над українським селянством тривало і далі.
Влітку 1920 року Ленін висунув грандіозний за своїми масштабами і
жорстокістю план пограбування українського села за допомогою Червоної армії.
Перша кінна армія С.Будьонного, яка перекидалася з Кавказького фронту на
радянсько-польський, мала пройти через усю Україну, в тому числі і через
Полтавщину, вибиваючи в селян продрозкладку, не зупиняючись перед
розстрілами, введенням кругової поруки, спаленням сіл і взяттям заручників.
Штаб армії С.Будьонного деякий час розташовувався у Лубнах. Місто буквально
заполонили голодні червоноармійці: тут розташовувалося 68 різноманітних
військових установ, в тому числі 7 госпіталів і лазаретів. Під виглядом
експропріації куркулів, яка часто супроводжувалася арештами і розстрілами,
розорялися селянські господарства, які відмовлялися добровільно здавати хліб
для радянської влади. Уже протягом січня 1921 року у Полтавському,
Кобеляцькому, Костянтиноградському, Миргородському і Лохвицькому повітах
було дощенту розорено 125 господарств і заарештовано 61 їх хазяїна [5].
Наступного місяця лише в Лохвицькому повіті було "експропрійовано" 222
селянських господарств і взято 120 заручників [6].
Надалі репресивна машина більшовиків набирала чимраз більших обертів.
Протягом січня 1921 року в селах Ждани і Скоробагатьки було розорено 50
господарств, із них чотири – дощенту, тобто, до повного знищення будівель і
взято 13 заручників. У лютому в Білоусівській і Юсківській волостях розорили
50 селянських господарств, у березні – 101, квітні – 192.
Незважаючи на проголошений Леніним у березні 1921 року перехід до нової
економічної політики, продрозкладка в Україні продовжувала збиратися з
нечуваною жорстокістю. Березень 1921 року Раднаркомом УСРР був оголошений
ударним по її виконанню. Одночасно проводилася і "планова кампанія по
експропріації куркуля", під час якої на Полтавщині, за приблизними
підрахунками, було конфісковано 1962 господарств, 468 селян ув’язнено до
концтабору і 40 вислано за межі губернії. У селян під час цієї кампанії
примусово вилучили 4613 предметів сільськогосподарського реманенту і 2486
голів худоби [7]. Худобу і домашні речі віддавали членам комітетів
незаможних селян як плату за участь у пограбуванні своїх односельців, а
сільськогосподарський реманент передавали прокатним пунктам.
І хоч на виконання продрозкладки був мобілізований весь репресивний апарат
радянської влади, українське селянство не бажало віддавати більшовикам хліб.
З часу введення продрозкладки, з урожаю 1919 року і до 1-го квітня 1921
року, розкладка на хліб була виконана на 17,1 відсоток, на зернофураж – на
38,6, сіно-солому – 32, робочих волів – 27,6, великої рогатої худоби – 78,7,
овець – 33,5 і свиней – на 24,4 [8].
Худобу і домашні речі віддавали членам комітетів незаможних селян як плату
за участь у пограбуванні своїх односельців, а сільськогосподарський реманент
передавали прокатним пунктам.
У поданій 12 січня 1921 року скарзі Полтавського повітвиконкому до губкому
КП(б)У зазначалося, що майно в селян конфісковують усі, хто хоче: військові
частини Червоної армії, губернська Чека, Особливий відділ Південно-Західного
фронту, а також місцеві органи радянської влади – волосні виконавчі комітети
рад, комнезами і міліція. При цьому жодних актів про конфіскацію майна не
складається, а домашні речі привласнюють ті, хто проводить конфіскацію. Це й
не дивно, адже при владі на місцях значного мірою опинилися пройдисвіти,
авантюристи, а то й кримінальні злочинці з більшовицькими партійними
квитками в кишенях. Саме на це вказувалося у звіті Полтавського губревкому
за березень 1920 року: "Відносно організації влади у волостях можна сказати,
що склад ревкомів суто випадковий... При владі внаслідок випадкових обставин
стали люди з кримінальним минулим" [9].
Особливою жорстокістю відзначався уповноважений Особливого відділу
Південно-Західного фронту Капустянський. Протягом серпня-вересня 1920 року
його загін поповнився жителями села Івашки Супрунівської волості,
дезертирами і кримінальними злочинцями, яких неодноразово судили раніше за
грабежі і розбої. Серед них були Іван Беруха, Яків Челебій, Сильвестр
Семенець, Тимофій Корнілко, Григорій Дзюбан та ін. Разом з іншими бійцями
загону вони систематично пиячили, тероризували населення приміських
полтавських сіл – Супрунівки, Байраку, Абазівки та ін. Навіть голова
Полтавського повітвиконкому вимагав їх арешту і притягнення до кримінальної
відповідальності [10].
Документи свідчать, що більшість населення Полтавщини не сприймала
більшовицького режиму. Значна частина селянства поділяла ідеологію
української партії боротьбистів, яка виступала за радянську, але незалежну
Україну. Радянську владу воно розглядало як владу всього українського народу
без класових та національних обмежень. Категорично було проти однопартійної
більшовицької диктатури і спроб російських комуністів нав’язати силою свою
волю і ідеологію українському народові. Характерною в цьому відношенні є
резолюція загальних зборів селян Манжеліївської волості Кременчуцького
повіту від 11 січня 1920 року, на яких були присутні більше 3 тисяч чоловік.
У ній говорилося, що селяни "не визнають первенства ніякої, партії і ніякої
нації". Причиною братовбивчої громадянської війни вони вважали "партійні
суперечки". Селяни також виступали проти штучного поділу українців за
класовою ознакою при виборах до рад, з тим, щоб в них переважало
робітництво. В резолюції наголошувалося на тому, що повітову владу має
утворити "повітовий з’їзд селян і городян вмісті, а не окремі з’їзди городян
та селян, позаяк це ми лічимо для нас непотрібним і неправдивим" [11]. Отже,
селяни були поборниками рівних демократичних виборів, що аж ніяк не
влаштовувало більшовиків.
На негативне ставлення полтавців до більшовицького режиму вказували у своїх
листах, які були перлюстровані військовою цензурою, червоноармійці з Росії у
вересні 1920 року. Ось деякі уривки з них: "Життя наше сповнене небезпеки:
всі селяни борються проти радянської влади...", "На Україні справжній
саботаж проти радянської влади. Всі хохли – бандити...", "...Настрій жителів
поганий. Червоноармійців ненавидять, як собак...", "По селах настрій
антибільшовицький...", "Вся Полтавщина проти радянської влади...",
"Становище в Полтаві кепське, мабуть, доведеться тікати, тому що розруха
величезна, повстання мало не в кожній волості...", "Навряд чи щось вийде з
нашої влади, тому що всі проти комуністів...".
Полтавщина, як і вся Україна, була основним театром воєнних дій у
розв’язаній більшовиками громадянській війні, а в 1920 році – найближчим
тилом під час радянсько – польської війни та боротьби з Врангелем. Тому
полтавці, головним чином селянство, зазнавали постійних утисків, реквізиції
і грабежів з боку Червоної армії, концентрація військових частин якої на
Полтавщині була надзвичайно високою, навіть незважаючи на закінчення воєнних
дій на фронтах. Так, у вересні 1921 року лише в Полтаві перебувало близько
21 тисячі червоноармійців. "Всі голі й босі", – говорилося про них у
секретній воєнно-політичній інформації. Про своє злиденне становище
червоноармійці в листах додому писали: "Служити гірше, ніж при старому
режимові: цілими днями голодуємо" (2-ий запасний батальйон 49-ої бригади
ВОХР)... "Одержуємо фунт хліба і суп раз на день. Обмундирування не дають.
Харчуємося сливами і картоплею" (2-ий стрілецький батальйон)... "Дають фунт
хліба, раз на добу суп, чай вранці... Валяєшся, як собака, голодний і
холодний, а на роботу потрібно ходити" (штрафна рота) [12].
На жалюгідний вигляд червоноармійців вказувалося і в листі відділу
соціального забезпечення Полтавського губвиконкому: більшість
демобілізованих, а також тих, хто перебував у короткострокових відпустках,
були "абсолютно роздягнуті, вкриті лахміттям, без верхнього одягу білизни і
взуття". Причин такого становища було декілька: або їх роздягнули повстанці,
або перед демобілізацією в них забрали обмундирування, щоб передати
червоноармійцям строкової служби, або в них не було одягу взагалі. Злиденне
становище червоноармійців спонукало їх до мародерства і "самозабезпечення"
за рахунок селянства, тим більше, що комісари переконували їх: селяни –
куркулі, які приховують хліб і не хочуть годувати ні Червону армію, ні
робітників у містах.
Наприклад, командир караульної роти в Гадячі Лука Шевченко в липні 1920 року
пограбував садибу родини Драгоманових, вимагав 5 тисяч карбованців і 11
пляшок самогону у жителя Монастирських Будищ Григорія Боцули. Злиденне
становище червоноармійців, яких до того ж командування змушувало виконувати
не властиві для армії функції карателів, породжувало масове дезертирство,
непокору командирам і, навіть, бунти в окремих військових частинах. 16
лютого 1920 року збунтувалася караульна сотня Гадяцького повітового
військового комісаріату і заарештувала комуністичне керівництво міста та
радянських активістів. До заколоту був причетний і голова повітового ревкому
Домашенко. Проте вже 18 лютого повстання було придушене надісланим із
Зінькова загоном чекістів. Розправою керували голова реввійськради 12-ої
армії Валентинов і член Полтавського губревкому Ю.Коцюбинський. Організатору
повстання Ковалю вдалося уникнути арешту, і він організував повстанський
загін, який протягом тривалого часу діяв у північній частині Гадяцького
повіту. Хворого Домашенка заарештували і помістили в лікарню, але через
декілька днів він звідти втік разом з вартовим, який його охороняв. Вже
після ліквідації антирадянського заколоту комуністи провели позапартійну
селянську конференцію, але незважаючи на тиск, вона не підтримала політику
більшовиків [13].
Червоноармійці не тільки були знаряддям насильства по відношенню до
селянства, але й несли на своїх штиках незрозумілу йому чужу і ворожу
ідеологію, яка суперечила нормам християнської моралі, традиціям і звичаям
українського народу. Військова присутність у містах і селах Полтавщини
супроводжувалася безсистемними реквізиціями всього необхідного для Червоної
армії, головним чином продовольства і фуражу, та обтяжливою гужовою
повинністю селян для перевезення військових вантажів. Усе це викликало в
населення обурення й протести, які переростали у збройний спротив.
Наймасовіші виступи селянства Полтавщини з державницькими гаслами ("під
жовто-блакитними прапорами", як зазначалося в інформаціях Чека), на початку
1920 року відбувалися в Роменському, Пирятинському, Прилуцькому,
Лубенському, Лохвицькому і Зінківському повітах. "У Лохвицькому повіті, –
говорилося в повідомленні місцевого парткому КП(б)У, – селяни не бажають
виконувати розкладку. Вживаються репресивні заходи: арешти, заручники" [14].
Першими учасниками антибільшовицьких виступів були партизанські загони, які
виникли в період боротьби з денікінським режимом і після третього приходу
радянської влади в Україну не бажали вливатися до Червоної армії або
роззброюватися. В період громадянської війни, частої зміни влад і режимів та
пов’язаних з ними розгулом криміналітету, лише зброя могла гарантувати людям
особисту безпеку. Невдоволення полтавців посилювалося тим, що більшовики,
які воювали проти Денікіна разом з боротьбистами, не бажали ділитися владою
із своїми союзниками, намагалися витіснити їх із ревкомів і рад. Уже в січні
1920 року у Костянтиноградському повіті налічувалося більше 300 колишніх
партизан, які не бажали роззброюватися і виступали під лозунгом "Геть Леніна
і Троцького! Бий жидів і комуністів!" [15].
У Пирятинському повіті в лютому І920 року у повстанських загонах
налічувалося більше 500 чоловік. Продовольчий загін, який прибув з Росії для
заготівлі хліба, боявся виїхати з міста і ніс караульну службу, а посланий
проти повстанців червоноармійський загін був ними обеззброєний, побитий,
роздягнутий і позбавлений коней [16].
Рано вранці 16 лютого 1920 року на Золотоношу несподівано напав повстанський
загін отамана Тютюнника, який складався з 200 вершників з 2 гарматами і 4
кулеметами. Повстанці захопили вокзал і обеззброїли його охорону, а потім
оточили приміщення ревкому і дівочу гімназію, яку червоні перетворили на
казарму. Один з командирів взводу, якому не спалося, підняв тривогу, а
голова ревкому Гайдамака зумів припинити паніку і організувати оборону
міста. По повстанцям відкрили артилерійський вогонь і вони відступили [17].
Під час однієї з поїздок Полтавщиною голова Раднаркому Х.Раковський наказав
відкрити вогонь із свого бронепотягу (а саме так він їздив Україною) по селу
Черняхівці Золотоніського повіту, мешканці якого відмовилися віддавати хліб
для радянської влади, але і після п’яти випущених снарядів селяни не
скорилися. У Хорольському повіті через масові селянські заворушення було
втрачено зв’язок з 11 волостями. "Всі комосередки розгромлені. Їх члени
частково вбиті, а частково розбіглися" [19], - говорилось в інформації
повітового комітету КП(б)У від 27 липня 1920 року. У зв’язку з розмахом
повстанського руху заготівлі хліба в Хорольському повіті взагалі не
проводилися. Лише після приходу в Україну частин Першої кінної армії у села
були направлені продагенти і продармійці.
У Гадяцькому повіті продовольча розкладка протягом літа 1920 року через
відсутність у влади збройної сили проводилася, та й то частково, лише у
трьох волостях – Сарській, Рашівськйй і Веприцькій. У червні у зв’язку з
початком повстання Л.Христового були повністю знищені органи радянської
влади в Лютеньській, Рашівській і Сарській волостях. В кінці 1920 року
стягнення продрозкладки вдалося почати ще у 10 волостях повіту, але зібрали
її лише 1,4 відсотка від завдання. Як зазначалося в інформації Гадяцького
повітпарткому КП(б)У до Полтави, волосні і сільські виконкоми відмовляються
від виконання своїх обов’язків "через повний над ними терор бандитів", а
селяни "починають виступати з вилами і граблями проти радянської влади"
[20].
Піднесенню повстанської боротьби сприяв спільний польсько-український наступ
на Правобережну Україну та чисельні агенти Головного отамана, які
направлялися на Лівобережну Україну для розгортання протибільшовицького руху
в радянському запіллі. В одному з радянських документів говорилося, що
навесні 1920 року до Драбівської волості Золотоніського повіту прибув "агент
Петлюри", який проводив антирадянську агітацію серед селян та Формував з них
повстанські загони. В селі Безпальчеве діяв загін Сагайдачного. Його
повстанці захоплювали зібрані за продрозкладкою продукти і повертали їх
селянам. "Радянські службовці", боячись за своє життя, відмовлялися
виїжджати з міста у села Золотоніського повіту.
Влітку 1920 року у Зубівській волості Миргородського повіту утворилося
декілька дрібних загонів, які складалися із дезертирів. Їх ватажками були
Григорій Мельченко, Ісаак Твердохліб та ін. Збройної боротьби вони не вели,
а лише переховувалися по лісах, рятуючись від мобілізації до Червоної армії.
З часом всі загони зібралися в Попівському лісі і об'єдналися навколо
отамана Пищалки, який був налаштований набагато рішучіше по відношенню до
комуністичного режиму. Згуртувавши близько 35 .чоловік, які мали хоч якусь
зброю, він вчинив напад на Комишню, де повстанці вбили 8 і поранили 5
червоноармійців, а потім пограбували Попівський лісопильний завод та
міліціонерів, які його охороняли.
У ніч на Івана Купала повстанці Пищалки вистежили співробітника
Миргородського повітового військкомату Івана Мельченка, який з Єлизаветою
Вовк кохався у клуні, вивели його до лісу, розстріляли і кинули в Хорол.
Випадкові люди знайшли його без пам'яті у воді. Перед смертю І.Мельченко
прийшов до тями і встиг назвати своїх вбивць. З Миргорода терміново був
викликаний червоноармійський загін, який почав прочісувати Попівський ліс.
Рятуючись від облави, повстанці розбіглися, а Пищалка, розчарувавшись у
своїх вояках, пішов у Кибинці формувати новий загін [21].
У Пирятинському повіті активну боротьбу з більшовицьким режимом вів загін
Суропа. У Петропавлівці повстанці захопили чотирьох червоноармійців, з яких
одного, що чинив опір, вбили. Разом з ним розстріляли і голову місцевого
комуністичного осередку Рака. Об'єднавшись з іншими повстанцями, загін
Суропа взяв участь у боях з червоними у Нечипорівці, Миколаївці і на
Згурівському цукровому заводі. У бою під Черняхівкою повсталі селяни вбили
26 червоноармійців і звільнили заручників, яким загрожувала страта [22].
Навесні 1920 року майже вся Зіньківщина була охоплена протибільшовицьким
повстанням. Центрами "петлюрівського" руху повітова влада вважала
Комишівську, Груньську, Куземинську, Більську, Бірківську і Ковалівську
волості. (Про розмах повстанської боротьби говорить хоч би той факт, що
призначений головою Зіньківського повітвиконкому Литвиненко добирався з
Полтави до Зінькова таємно, за чужими документами).
Найбільш відомими ватажками повстанського руху на Зіньківщині були Максим
Мандик, Данило Степенко (Дорош), Іван Ланчак (Забашта), Пилип Масюта, Семен
Пушко, Яків Бугай, Листопад та ін. Під командою кожного з отаманів
перебувало від декількох десятків до декількох сот повстанців. Загони не
мали постійного складу. Вдень селяни працювали в полі, а вночі псували
телефонний і телеграфний зв’язок, нападали на міліцейські пости, сільські і
волосні виконкоми, знищували їх документи, розправлялися з представниками
радянської влади. Наприклад, у серпні 1920 року були спалені документи
Великобудищанського волвиконкому, а його голова одержав 40 нагайок нижче
пояса, у вересні – Груньського і Опішнянського волосних ревкомів і міліції.
17 листопада загін під командою Турчина розгромив Великопавлівський
волвиконком, знищив його документи, що стосувалися стягнення продрозкладки,
і вбив міліціонерів Яновського та Дзюбу, а Мелешка забрав із собою до лісу.
Основними лозунгами повсталих, як вважали офіційні радянські особи, були:
"Геть комуну, бий кацапів і жидів!" Ці лозунги знаходили живий відгук серед
простого полтавського люду. В одній з інформації Зіньківського
повітвиконкому говорилося, що "селяни відносяться до бандитів із симпатією,
називають їх "наші сини, щирі українці" [23]. Разом з тим, представники
радянської влади вважали, що ідейними натхненниками самостійницького руху на
Полтавщині була сільська інтелігенція, головним чином вчителі.
На початку листопада 1920 року на допомогу Зіньківській владі, яка не в
силах була справитися самостійно з повстанським рухом, прибули харківський і
охтирський "загони по боротьбі з бандитизмом" та загін імені Троцького. З
допомогою місцевих прибічників радянської влади вони конфісковували майно в
сім’ях повстанців, виймали в зимову пору вікна в оселях, розорювали їх
господарства і змушували батьків розшукувати та видавати на розправу своїх
синів. В нерівній боротьбі з каральними загонами в кінці 1920 року загинуло
більше 30 повстанців, в тому числі отамани І.Забашта, Д.Степенко, Я.Бугай,
П.Масюта, С.Пушко. Жертвою червоного терору стала і дружина Д.Степенка
Євдокія та двоє її малолітніх дітей [24].
Про масові протибільшовицькі селянські виступи свідчать такі статистичні
дані: у червні 1920 року на Полтавщині відбулося 76, у липні 99, (у цьому
місяці з 15 повітів повстаннями було охоплено 9), у серпні – 92
антирадянських повстання, які супроводжувалися вбивствами комуністів,
продовольчих агентів, розгромом більшовицьких рад і комнезамів. "Повсюдно
повстання проти комуністів і євреїв", –повідомляв Полтавський губком КП(б)У
у вересні 1920 року. Того ж місяця, як зазначалося в доповіді Полтавського
губернського робітничого бюро, через масові виступи селянства неможливо було
вести продовольчу роботу навіть озброєним продзагонам.
Ось деякі приклади масового опору селянства Полтавщини радянській владі, які
зафіксовані в документах за вересень 1920 року: 15 вересня в бою з
повстанцями між Яготином і Кононівкою було вбито 24 чекістів з батальйону
особливого призначення Полтавської губернської Чека. А всього протягом
першої половини вересня цей батальйон із 600 чоловік особового складу
втратив 100. 22 вересня повстанці розбили 225-ий батальйон 49-ої бригади
ВОХР, в живих залишилося 13 чоловік. Із 120 бійців окремої інженерної роти
49-ої бригади ВОХР залишилося 34, решта була або вбита або розбіглася.
Не менших втрат зазнавали і російські продовольчі загони, на яких селяни
дивилися як на мародерів і грабіжників, про характер їх роботи свідчить звіт
Полтавського повітового робітничого бюро (органу, що керував роботою
продзагонів): "їздимо селами і хуторами, ловимо бандитів і дезертирів,
забираємо худобу, хліб і казенні речі. Дуже небезпечно, .тому що багато
бандитів. Селяни всі озброєні". За п’ять днів продзагін №30 втратив шість
бійців: п’ять вартових і одного продагента, а 16 вересня 1920 року селяни
оточили його і повністю роззброїли. 23 вересня Полтавське повітове робітниче
бюро повідомляло, що всі продзагони перебували в боях з селянами і втратили
29 чоловік. "Щодня хоронимо товаришів, – говорилося в інформації, – убитих
куркулями і бандитами. За три місяці вбито 40 чоловік самих лише
продагентів" [25].
В районі сіл Василівки і Брусівки Хорольського повіту діяли загони
повстанців під командуванням Киктя і Каленника чисельністю відповідно тисяча
і 250 штиків, у селі Біляки – 500 штиків і 200 шабель, у Калениківській
волості – до 1000 повстанців [26]. У Прилуцькому повіті боротьбу з
більшовицьким режимом вів загін під назвою "Добродій козак", яким
командувала "Чорна Маруся". В Решетилівській волості повстанський загін у
вересні 1920 року налічував 700 штиків, 4 кулемети і одну гармату, але без
набоїв.
Влітку І920 року майже весь Кременчуцький повіт був охоплений повстанським
рухом. Головною причиною, що спонукала селян взятися до зброї, була
продрозкладка і мобілізація до Червоної армії. Про це відверто говорилося в
одному з повідомлень Кременчуцького повітвиконкому: "Відношення селян до
радянської влади у зв’язку з проведенням розкладки і мобілізації явно
вороже". У Федорівській, Пісківській і Манжеліївській волостях загони
налічували до 500 чоловік піхотинців і кавалеристів у кожній. Повстанці
називали себе "Н"ятою повстанською Лівобережною армією" і видавали накази,
які забороняли молоді з’являтися по мобілізації на призовні пункти.
У Калебердинській волості повстанський загін налічував 150 чоловік,
Кобелячківській – 300. У зв’язку з тим, що серед провідників більшовицького
режиму спостерігалося засилля євреїв, серед населення Кременчуцького повіту,
як і в багатьох регіонах України, ширилися антисемітські настрої. Комуністів
називали "жидівськими наймитами". В деяких повстанських загонах основними
лозунгами були: "Бий жидів і комуністів!"
17 червня 1920 року загін отамана Скирди відбив у червоноармійців гурт
худоби, яку вони гнали з Манжеліївської волості до Кременчука. 18 червня
повстанці захопили Піски, де забрали зібраний за продрозкладкою хліб і
повернули його селянам. Того ж дня загін Живодера роззброїв міліцію у
Солониці та знищив документи волвиконкому. 25 червня голова Горбівського
волвиконкому Овсієнко з 48 червоноармійцями та двома кулеметами направлявся
у Святилівку для збору продрозкладки, але вночі весь загін був захоплений у
полон повстанцями. При цьому трьох "відповідальних працівників", в тому
числі Овсієнка, було вбито [27]. За підрахунками З.Яненко, протягом
1920-1921 років на теренах Зіньківського повіту діяло близько 40
повстанських загонів, Полтавського – 55, Костянтиноградського – 39,
Кобеляцького – 36, Миргородського – 18, Лохвицького – 14 і т.д. [28]. В
переважній більшості вони складалися із сільської молоді. В одному із звітів
Полтавського губкому КП(б)У говорилося: "По всій губернії оперують банди,
які складаються переважно з призовного контингенту 1896-1900 років
народження".Так, у Кременчуцькому повіті із 5641 взятого на військовий облік
юнака на призовний пункт з’явилося лише 1753, решта переховувалася, частина
з них поповнила повстанські загони [29].
Протягом 1920 року за офіційними даними в Полтавській губернії було
зареєстровано 56296 дезертирів, в тому числі затримано під час облав – 21515
і 34781 з’явилося добровільно на призовні пункти [30]. За цей же час із
частин Червоної армії, розташованих на Полтавщині, дезертирувало 16530
чоловік. Саме вони і становили основну масу повстанців. Так, Кіндрат
Швидкий, Андрій Горбатко і Марко Стасовський були мобілізовані до Червоної
армії в Гадяцькому повіті і направлені на військову службу до Кременчука,
але там їх навіть не одягнули з солдатські однострої. Тому військову службу
вони відбували у селянських свитах. В казармах новобранців тримали
впроголодь і вони змушені були випрошувати їсти у місцевих жителів. Все це
змусило рекрутів залишити казарму і тікати додому, але по дорозі К.Швидкого,
А.Горбатко і М.Стасовського зустріли повстанці отамана Кикотя, видали їм по
гвинтівці і залишили в загоні [31].
Сотні українських юнаків, які підлягали мобілізації, ухилялись від обліку і
перебували на нелегальному становищі. Для боротьби з масовим дезертирством
радянська влада в кожному повіті створила спеціальні комісії, але вже в
серпні І920 року вони були розгромлені у Зінькові, Миргороді, Гадячі і
Кобеляках. Застосовувалися і такі засоби примусу, як умовна конфіскація
майна у сімей дезертирів. Майно повертали власникам тільки за умови, що
дезертир протягом певного часу добровільно з'явиться на призовний пункт. За
неповними даними протягом 1920 року було конфісковано майно у 773 сімей
дезертирів та 358 сімей, які їх переховували [32].
Оскільки бажаючих служити у Червоній армії з часом не більшало, то в 1921
році були вжиті ще жорстокіші заходи щодо родин дезертирів. 22 лютого голова
Лохвицького повітвиконкому С.Нелепа наказував голові Чорнухинського
волвиконкому Сатурі: "При допомозі і сприянні волміліції заарештувати по
одному заручнику з кожного двору, де є дезертир, і всіх заарештованих
направляти в розпорядження начальника Лохвицького Бупру т. Несмачного, де
вони й утримуватимуться аж до явки дезертирів у повітвійськкомат" [33].
Таким чином, заручниками ставало вже не майно, а люди.
Політичною програмою повстанських загонів була боротьба за незалежність
України, створення своєї держави у формі Української Народної республіки. До
чисельних відозв і листівок (див. додатки 1 і 2), що їх поширювали повстанці
та підпільні патріотичні організації, неодмінно включалися пункти про
необхідність усунення більшовицької диктатури і ліквідацію всіх органів
радянської влади, які були нав’язані українському народові
московсько-більшовицькими напасниками та їх місцевими послідовниками.
Встановлений в Україні більшовицький окупаційний режим, вважали повстанці,
нічим не відрізняється від великодержавної політики російського
самодержавства. Разом з тим, повстанці виступали за збереження національний
цінностей і традицій українського народу. Не випадково ватажки повстанських
загонів називали себе старовинним козацьким званням "отаман" і часто брали
собі імена народних героїв – борців за волю України (Палій, Гонта, Залізняк
тощо).
Щодо політичних вимог, то повстанці на відміну від принесених російськими
більшовиками "Совєтів", які були чужорідним тілом в Україні, вимагали
створення традиційних і демократичних за своїм змістом рад, в яких на
багатопартійній основі були б представлені всі верстви українського
суспільства. Ради для селян були повноправними представницькими органами
місцевого самоврядування з широкими повноваженнями на зразок сільських
сходів, які лише частково передавали б свої функції державним виконавчим
установам. Виступаючи за владу в особі рад, селянство в той же час було
проти диктатури більшовицького центру і однопартійної комуністичної системи.
Однозначно селяни Полтавщини були противниками втручання Росії, білої чи
червоної в однаковій мірі, у внутрішні справи України. Відносини з Росією
бачили рівноправними і партнерськими. Отже, більшість повстанських загонів,
селянських за своїм змістом, поділяли політичну програму української партії
боротьбистів.
У фондах Полтавського обласного державного архіву зберігся лист отамана
Коваля, загони якого діяли у північно-східній частині Гадяцького повіту, до
командира Червоної армії Соболєва. Викладена в ньому політична програма є
типовою для повстанців Полтавщини і заслуговує на те, щоб навести її в
повному обсязі:
"Т. командиру Соболєву,
За віщо борються партизани, чого вони домагаються, покладаючи головами в
боротьбі з вами, взагалі з комуністичною владою? Це повинно бути відомо для
Вас, а коли невідомо, то можу сказати. Ми, повстанці України, зокрема я,
боремося за самостійну Українську радянську владу. Коли тільки прийшли на
Україну російські совєцькі війська, проганяючи Денікіна геть за межі
України, то я також і більшість із мого товариства, котре лічилося і зараз
лічиться в моїм отряді, пішли в ряди червоних військ і щиро працювали по
затвердженню радянської влади. Тоді ми, українці, гадали, що спільними
силами з російськими совєцькими військами виженемо Денікіна з України,
розсіємо чорні зграї контрреволюції і збудуємо радянську Україну на
федеративних началах з совєцькою Росією. Програма партії боротьбистів
(комуністів) цілком відповідала моїм прагненням. Ми, боротьбисти, небагато
просили у центрального .уряду: мати свою українську Червону армію і свій
політичний і економічний центр, і тільки. Але центральний уряд не дав нам,
українцям, 34-мільйонному населенню цієї автономності і наказав партії
боротьбистів (комуністів) злитися з комуністами-більшовиками. Миритися з
таким розрішенням цієї справи я не міг і одверто зі своїми однодумцями
виступив на боротьбу з комуністичним урядом. Довгий час я мріяв, що ми,
українці, ще зможемо порозумітися з комуністичним російським урядом, але
згодом переконався, що тільки силою і кулею ми, українці, здобудемо для себе
право на вільне життя, тільки силою зможемо позбавитися жидівського і
російського ярма і так, боротьба з Вами, насильниками і гнобителями
українського народу, до кінця, до побіди. Або ви, другі пани над нашим
народом (перших панів ми зігнали загальними силами і нажили Вас – других),
або ми, вільний український народ з армією вільного козацтва на своїй рідній
українській землі, политій кров’ю і потом нашого народу. Але все-таки, яка б
не була тяжка і жорстока боротьба, ми, люди обох ворожих лагерів, не повинні
втрачати гуманності. Треба бути людьми, а не звірами.
Скажу за себе, що почуття гуманності ніколи не кидало мене і не
(нерозбірливі слова в тексті – В.Р.)... я не карав. Навіть деспотичні кари
часто прощав, відпускаючи на слово честі. Правда, були вбивства зовсім
невинних, але це творилося поза моїми плечима, дякуючи присутності того
бандитського елементу, від котрого не позбавлена жодна армія у світі.
Прохаю Вас, товаришу командир, як начальника отряду по ліквідації повстання
в Гадяцькому повіті (котрого Вам ніколи не ліквідувати) бути гуманним по
відношенню до полонених Вами моїх козаків і взагалі всіх партизан,
пам’ятаючи те, що велика кількість із них робили повстання проти гетьмана,
боролися з Денікіним, і взагалі, служили в Червоній армії. Крім цього, я
хочу порозумітися з Вами в слідуючому: зараз же відпустити всіх
заарештованих Вами повстанців Гадяцького. повіту і з сьогоднішнього дня
залишити переслідування мого отряду і виїжджайте геть із Ціпків і взагалі з
Гадяцького повіту. Коли все зазначене мною Вами буде виконане, я припиняю
всяке руйнування апарату Вашого правління до нового 1921 року. Порукою в
цьому для Вас є моє слово честі.
Отаман Коваль".[34].
Цей лист було зареєстровано Гадяцьким повітовим парткомом КП(б)У 18 грудня
1920 року з позначкою "до відома". Зрозуміло, що він залишився без
відповіді.
Протягом кінця 1919 – 1920 років повстанські загони, що боролися за
відновлення державності України, не мали централізованого керівництва. Лише
в січні 1921 року з ініціативи уряду УНР на еміграції і особисто Головного
отамана С.Петлюри у Львові в напівлегальних умовах був створений
повстанський комітет на чолі з генерал-хорунжим Юрієм Тютюнником. Проте, вже
починаючи з кінця 1920 року в Україну нелегально почали проникати спеціальні
уповноважені штабу Головного отамана Симона Петлюри, для організації
регіональних штабів – повстанських комітетів. В оперативному відношенні
Полтавщина підпорядковувалася Київському "Центральному повстанському
комітетові", який координував дії всіх підпільних національно-патріотичних
організацій. Повстанські комітети мали завдання спрямувати стихійні
селянські виступи в організоване русло з чіткою державницькою програмою,
організовувати патріотичне підпілля, вести протибільшовицьку пропаганду,
забезпечувати повстанські загони зброєю, продовольством, боєприпасами тощо.
Повстанські загони, як правило, складалися з постійного і змінного складу.
До постійного складу входили отаман зі штабом і його найближче оточення,
здебільшого з числа колишніх солдат російської армії – фронтовиків. До
змінного складу входили десятки або, навіть, сотні селян, які добровільно
включилися у боротьбу проти більшовицького режиму. Сільськогосподарські
роботи вдень вони іноді поєднували з повстанською боротьбою вночі. Часто
траплялося, що й постійний склад під тиском переважаючих сил ворога або
взимку тимчасово переходив у глибоке підпілля з тим, щоб у слушний час
заявитися знову і очолити стихійний збройний виступ селян.
Типовою для повстанців є доля невеликого загону отамана Сурона, який виник
влітку 1920 року у Пирятинському повіті і налічував 25-30 чоловік. У серпні
загін брав участь у нападі на Яготинський цукровий завод, пізніше його бійці
вбили членів Чорнухинського волвиконкому Дрофу, Пізнюка і Співака. Зазнавши
поразки, загін на зиму розійшовся і його вояки затаїлися, але по весні 1921
року Сурон знову зібрав повстанців і вони вчинили напад на зсипний пункт на
станції Кононівка, де забрали значну кількість хліба [35].
Характерними рисами військової тактики повстанських загонів були чудове
знання і вміле використання місцевості. Разом з тим, селянські виступи мали
стихійний і локальний характер. Об'єктами нападів повстанців були партійні і
радянські установи, залізничні станції, пункти збору награбованого в селян
хліба та ін. Під час нападів органи радянської влади розганялися, а їх
документи, особливо ті, що стосувалися збору продрозкладки і мобілізаційні
списки, знищувалися. Часто знищувалися і найбільш ненависні представники
радянської влади – комуністи, чекісти, міліціонери, продагенти, голови
виконкомів і комнезамів (у документах вони називаються узагальнено –
"радянські службовці").
Щоб досягти успіху в боротьбі з комуністичним режимом, повстанці мусили мати
добру розвідку. Роль розвідників охоче брали на себе селяни, яки співчували
повстанцям, тому що вони найбільше зазнавали утисків і пограбувань з боку
радянської влади. Особливо цінні відомості повстанці одержували від своїх
.прибічників, які з різних причин змушені були працювати в чисельних
радянських бюрократичних владних структурах. Роль зв’язкових, з метою
надійної конспірації, часто виконували жінки і, навіть, діти.
Здійснивши раптовий напад на військовий підрозділ червоної армії,
міліцейський пост чи радянську установу, повстанці швидко зникали. В разі
невдачі вони до оборони, як правило, не переходили, а намагалися уникнути
переслідування, часто рухалися вночі. Базувалися повстанці в лісах, порослих
чагарниками, ярах та річкових плавнях – малодоступних місцях для регулярних
частин Червоної армії. Тому в народі їх ще називали "лісовиками". Слово
"партизан" зустрічалося рідко. Після закінчення боротьби на зовнішніх
фронтах загони повстанців залишалися чи не єдиною силою в боротьбі
українського народу проти більшовицького режиму.
Через брак зброї, особливо важкої, набоїв і недостатню військову виучку,
прив’язані до рідних осель великі селянські загони були особливо вразливими,
зазнавали значних втрат від каральних експедицій проти них із залученням
загонів чекістів і регулярних частин Червоної армії. Ефективнішими були
мобільні кавалерійські, або посаджені на вози загони, які, застосовуючи
військову хитрість і добре знання місцевості, уникали відкритих сутичок з
переважаючими силами червоних. У цих випадках червоноармійські підрозділи
нагадували людину, яка ловить власну тінь.
Масовий збройний опір селянства радянській владі свідчив, що вона була
глибоко ворожою українському народові і не сприймалася ним. Сільська молодь
була основним джерелом поповнення повстанських загонів. Про це свідчать,
наприклад, списки десятків розстріляних чекістами українських патріотів, що
збереглися в державних архівах до нашого часу. Всі вони кваліфікувалися
радянською владою як "злісні дезертири" та "бандити". Серед розстріляних
жителі Мачуської волості: Семен Білько (22 роки, уроженець хутора Хлипки),
Павло Таран (21 рік, хутір Полузір'є), Савелій Борода (23 роки, хутір
Самохвали), Іван Оріховський (20 років, село Оріховське), Данило Гета (23
роки, хутір Гети), Никифор Тригуб (хутір Тростянець); уроженці
Решетилівської волості: Григорій Ребрик (22 роки), Григорій Осавула (21
рік), Яків Дмитренко (22 роки), Сергій Блоха (22 роки), Ілько Каленичук (22
роки), Іван Закарлюка (22 роки), Іван Козюра (22 роки), Іван Колісник (20
років), Пилип Крамар (20 років) та багато інших [36]. Було б помилкою
вважати, що до зброї бралися лише ті селяни, в кого радянська влада забрала
землю та поколіннями нажите майно. Документи, що збереглися в архівах,
свідчать, що основну масу повстанців становила молодь з бідняцьких та
середняцьких родин, яка рятувалася від призову до Червоної армії або
поповнювала повстанські загони з ідейних переконань. Національно-визвольна
боротьба українського народу породила безліч ватажків селянських
повстанських загонів, які за давньою козацькою традицією називали себе
"отаманами". Різні люди, як за освітнім рівнем, так і за соціальним
становищем, очолювали повстанські загони. Більшість із них були
представниками сільської інтелігенції, здебільшого вчителями або колишніми
військовими – солдатами чи офіцерами російської армії в роки першої світової
війни, а згодом вояками армії УНР. Частина з них починала свій шлях у
революції служінням московсько-більшовицькій владі і займала в радянській
адміністрації досить помітне становище, але зрозумівши антиукраїнську
сутність більшовицького режиму, стала на шлях боротьби з ним. Цей відхід
став особливо помітним після введення в Україні продрозкладки та ліквідації
партії українських комуністів-боротьбистів у квітні 1920 року. Наприклад,
отамани Скирда і Каліберда були радянськими військовими комендантами,
Живодеров у 1919 році командував сформованим боротьбистами полком імені
Т.Шевченка, який вважався одним з найбільш дисциплінованих серед полтавської
залоги, згодом – бригадою, але влітку 1920 року порвав з радянською владою,
організував повстанський загін, з яким приєднався до Махна, був тяжко
поранений під Павлоградом і загинув під Старобільськом у Донбасі.
Влітку 1920 року в Яготині вибухнуло народне повстання, яке очолили вчителі
26-річний Микита Варава та 28-річний Григорій Кривець-Чорнозуб. Вчителями
були ватажки повстанців Гонта, Назарчук, Приходько, Степовий, Біленький та
ін.
Отаман Кикоть – виходець із сільської бідноти. Під час Першої світової війни
він був мобілізований і воював на російсько-німецькому фронті. В 1917 році –
член полкового комітету 4І7-го полку російської армії, згодом – член
дивізійного комітенту, проводив активну більшовицьку агітацію серед солдатів
і селян. У період Гетьманщини Кикоть організував повстанський загін із 60
бійців, але був спійманий німцями і прилюдно побитий нагайками. Коли до
влади в Україні прийшла Директорія, служив у міліції і в той же час працював
у підпільному більшовицькому комітеті. За радянської влади, протягом 1919
року, Кикоть був членом волосного ревкому у Кременчуцькому повіті,
політичним комісаром полку Червоної армії, начальником міліції 4-го району
Кременчука. За денікінщини він знову очолив повстанський загін на півдні
Полтавщини, а коли повернулися більшовики, став начальником міліції
Кременчуцького повіту. В той же час Кикоть налагодив таємні стосунки з
отаманом Скирдою, за що був заарештований Особливим відділом
червоноармійської дивізії. Після чотирьох днів арешту його відпустили, але
встановили таємний нагляд, тому що підозра у зв’язках з повстанцями
залишилася. Щоб викрити Кикотя, Чека вдалося до провокації, підсилаючи до
нього своїх "сексотів" під виглядом зв’язківців від повстанців. При спробі
нового арешту Кикоть втік і перейшов до повстанців. Спочатку він воював у
складі загону отамана Скирди, як його помічник, але в червні 1920 року з
невідомих причин відійшов від нього і створив власний загін.
22 липня загін Скирди та його помічника вчителя Приходька чисельністю
близько 200 чоловік вчинили напад на село Кир'янівку Горбівської волості, де
вбили комісара Горбівського заводу Бутиріна та волосного воєнкома
Брацлавського. Наступного дня загін Скирди зайняв Горби, де розгромив
волвиконком та знищив засоби зв’язку і пішов у Мозоліївську волость, а потім
ліквідував радянську владу у Святилівській і Градизькій волостях. У цей же
час загін Кикотя діяв у Омельниківській волості [37].
Як повідомляла радянська агентура, восени 1920 року навколо загону отамана
Киктя об'єднувалося близько 2 тисяч повстанців, які діяли головним чином у
придніпровських волостях Кременчуцького і Хорольського повітів. Для спільної
боротьби проти радянської влади Кикоть декілька разів об'єднувався з
отаманом А.Левченком. В ніч на 22 жовтня частина загону Киктя після невдалої
спроби захопити станцію Глобине відійшла до Іванівки Хорольського повіту, а
інша частина – зайняла Святилівку, де пограбувала "радянських працівників" і
пішла до Чубарівського лісу в Золотоніському повіті на з'єднання з отаманом
Динькою. Кикоть користувався великим авторитетом серед селянства, яке
допомагало його повстанцям харчами, зброєю і людьми. У грудні І921 року,
скориставшись амністією, він здався радянській владі. Подальша його доля
невідома. Доля отамана Киктя є типовою для багатьох ватажків повстанських
загонів, які хиталися між служінням більшовицькому режимові і боротьбою за
незалежність України.
На початку 1920 року армія УНР була притиснута до західних кордонів України,
а у квітні спільно з поляками почала воєнні дії проти більшовицької Росії.
Повстанці покладали на неї великі надії в боротьбі за визволення України
з-під московсько-більшовицького ярма. Окремі ватажки повстанських загонів
підтримували, хоч і не завжди, зв’язок зі штабом Головного отамана Симона
Петлюри.
Протягом літа 1920 року в Кременчуцькому повіті активно діяли загони
отаманів Авдієнка, Приходька, Дмитра Сухини і донського козака Молчанова, в
Зіньківському повіті – Данила Степенка (Дороша), Якова Бугая, Івана Забашти,
Калька, Дорошка, Войнеця і Масюти; в Лубенському – Диньки і Каліберди; в
Кобеляцькому – Садового, Андрущенка, Матвієнка і Гонти; в Полтавському –
Садового і Біленького та ін. Основними лозунгами повстанців були: "Геть
владу комісарів!", "За радянську владу – проти комуністів!" та ін. Повстанці
виступали також проти продрозкладки, за відновлення приватної власності і
вільної торгівлі.
У селах Роменського і Гадяцького повітів боротьбу проти більшовицького
режиму вели загони Буховецького з Липової Долини (70-100 чоловік), Коваля
(120 піхотинці і 25 кавалеристів), Крупського і Кучера. Згідно радянських
агентурних даних, Федір Буховецький був за переконанням анархо-комуністом.
Влітку 1920 року він встановив зв’язок з отаманом Л.Христовим і разом з ним
взяв участь у нападі на Гадяч. 16 вересня загін Ф.Буховецького, який
збільшився до 120 піхотинців і 25 кавалеристів, залишив постійне місце свого
перебування в районі Липової Долини і до кінця вересня пройшов через Ціпки,
Великі Будища і Бобрик Гадяцького повіту, ліквідувавши тут радянську владу.
На початку жовтня до Ф.Буховецького приєдналися невеликі загони Крупського і
Короля. Об'єднаний загін налічував уже 200 чоловік піхоти і 30 кавалеристів.
3 листопада до них приєднався і загін Кучера, який на той час діяв на
теренах Лебединського повіту. Через два дні вони вирушили через Максимівку
на Берестівку і Коновалівку, але зустрівши опір з боку 64-го полку червоних,
відійшли до села Ціпки. Наприкінці листопада повстанці поширили дії своїх
загонів на окремі волості Роменського повіту. В цей час до них приєднався і
загін Голобородька, який діяв в районі сіл Гречанівки і Митрофанівки.
Оскільки великими силами повсталих вести боротьбу з регулярними частинами
Червоної армії було небезпечно, загони знову розділилися: Кучер пішов у
Лебединський повіт Харківської губернії, а Буховецький повернувся в район
Липової Долини.
У Переяславському і Золотоніському повітах протягом тривалого часу успішну
боротьбу з червоними вів загін повстанців під проводом отамана Чорного
(Гаврила Тарасовича Куреди, в інших джерелах – Курати). Народився він 1897
року в селі Борисівці Дем'янівської волості Переяславського повіту (нині це
село увійшло до складу Переяслав-Хмельницького). Його батько працював
шляховим майстром, а мати – куховарила у панів, Гаврило був четвертою
дитиною у сім’ї (всього в ній було шестеро дітей).Через матеріальну скруту
сім’ї з великими труднощами закінчив гімназію, а на початку першої світової
війни – короткотермінову школу прапорщиків і відразу ж був направлений на
російсько-німецький фронт. В російській армії Г.Куреда дослужився до
штабс-капітана, пізніше воював у армії УНР. В одному з боїв був контужений,
в наслідок чого страждав конвульсіями голови.
За даними радянської військової агентури, Г.Куреда був середнього росту
брюнетом. Перший повстанський загін він організував навесні 1920 року у
Лохвицьких лісах, що за 25-30 кілометрів на південь від Переяслава. На той
час там діяли повстанські загони Усика і "Марусі", які разом налічували не
більше ста чоловік. Частина з них приєдналася до загону Чорного. Більшість
вояків його загону були дезертирами, тобто юнаками, які ухилялися від служби
в Червоній армії. У липні 1920 року Чорний захопив містечко Гельмязево. Під
час нападу одного міліціонера було вбито, трьох захоплено в полон, решта
розбіглося. Церковними дзвонами повстанці скликали мітинг, де закликали
селянську молодь не йти служити до Червоної армії, а приєднуватися до
повстанців, щоб разом "бити жидів, кацапів, поміщиків і рятувати Україну"
[38].
Як офіцер-фронтовик, Чорний намагався створити з повстанців, більшість з
яких не мала уявлення про військову службу і навиків володіння зброєю,
регулярну військову частину, поділивши їх на взводи і роти. Створене було і
керівне ядро загону – Повстанська рада.
Масовий повстанський рух привів до фактичної ліквідації радянської влади в
Золотоніському повіті. У вересні 1920 року загони Чорного, "Марусі",
"Безрукого", Карабута і "Голого" на короткий час об’єдналися. З правого
берега Дніпра їм на допомогу підійшов холодноярський загін "Гонти"
чисельністю близько 100 чоловік. Золотоніські повстанці встановили також
зв’язок із отаманом Келебердою і домовилися координувати свої дії в боротьбі
з більшовиками.
Келеберда – малограмотний селянин-бідняк із села Вереміївки Золотоніського
району. В роки першої світової війни він був мобілізований на
російсько-німецький фронт, де познайомився і сприйняв ідеї більшовизму про
будівництво безкласового і соціально однорідного суспільства. В час другого
приходу російських більшовиків в Україну він декілька місяців обіймав посаду
Золотоніського повітового воєнкому, а в період наступу Денікіна – повітового
коменданта. Будучи, прибічником радянської влади за переконанням, він в той
же час залишався щирим українським патріотом і виступав проти однопартійної
диктатури російських більшовиків в Україні, його політичні переконання
відповідали ідейним засадам української партії комуністів-боротьбистів.
На шлях збройної боротьби проти більшовицького режиму Келеберда став влітку
1920 року після того, коли була ліквідована партія боротьбистів. У серпні
його загін налічував більше 330 піхотинців при чотирьох кулеметах і діяв на
теренах Вереміївської, Жовнинської, Лялінської і Великобуримської волостей
[39]. Після загибелі отамана Келеберди, який користувався незаперечним
авторитетом серед повстанців і селян, його загін розпався. Одна частина
діяла в Іркліївській волості, інша – у Великобуримській та по берегах Сули.
Частину загону Келеберди очолив "петлюрівський офіцер", як його називали в
радянських документах, Динька. Із Золотоніського повіту він повів повстанців
на Орлицю. Йому назустріч виступив загін червоних у кількості 100 піхотинців
і 25 кавалеристів з трьома кулеметами, але після короткого бою
червоноармійці відступили, зазнавши значних втрат. Динька захопив Оржицю і
вирушив на Лубни. По дорозі його загін поповнювався селянами, озброєними чим
попало.
На допомогу відступаючому загону червоних із Лубен надіслали підкріплення –
новий загін, який очолили голова повітвиконкому Буценко та повітовий
військовий комендант Бєляєв. Вирішальний бій відбувся за три кілометри від
Лукім'я, яке повстанці встигли захопити. Не витримавши натиску регулярних
частин Червоної армії, селяни кинулися тікати. Даремно Динька намагався їх
стримати. Під час штикового бою 20 повстанців було вбито і більше 40
поранено. Загинув і отаман Динька [40]. Проте, незважаючи на тимчасову
поразку, протибільшовицькі народні виступи набирали силу.
У придніпровських повітах Полтавської губернії повсюдно були розігнані
комітети незаможних селян, виконкоми сільських рад і районні військові
комендатури. У Прохорівській і Піщанській волостях на противагу органам
радянської влади були утворені, за визначенням чекістів "Ради
самостійників". По селах розповсюджувалися листівки із закликом до повстання
проти комуністів [41]. У вересні 1920 року у Золотоноші був оголошений стан
облоги. Місцева радянська влада панічно повідомляла до Полтави, що сил для
боротьби з повстанцями у неї немає і просила надіслати на допомогу не менше
500 червоноармійців.
28 вересня до Гельмязево для збору хліба за продрозкладкою прибув російський
продовольчий загін у кількості 40 чоловік і розташувався ночувати у
приміщенні волосного виконкому. Про його прибуття стало відомо отаманові
Чорному і вже наступного дня рано вранці посаджений на підводи повстанський
загін оточив і обстріляв волвиконком. Під час обстрілу трьох продармійців
було вбито, решта здалася. Їх роззброїли, роздягнули і відпустили. Повстанці
хотіли спалити і приміщення волвиконкому, але збіглися люди і загасили
пожежу. Повстанці обмежилися тим, що знищили телефонні апарати і документи
волвиконкому та міліції і зникли так само несподівано, як і з’явилися [42].
30 вересня повстанці Чорного на декілька днів об'єдналися з загоном
А.Левченка, який прибув із Кобеляцького повіту, але поблизу Великого Хутора
зазнали поразки від 65-го полку Червоної армії і розійшлися: А.Левченко
пішов у напрямку Полтави, а Чорний залишився у місцях своєї простійної
дислокації. Через декілька днів до повстанців Чорного приєднався невеликий
загін (20-30 чоловік) Лошуна і з того часу вони вели боротьбу разом.
Для боротьби з повстанським рухом радянське командування змушене було
направити значні сили Червоної армії, які рухалися на польський фронт. Між
хуторами Озерище і Хоцький вони зіткнулися із загоном Чорного, який за
радянськими даними налічував більше 500 чоловік і мав три кулемети. Бій для
червоних був невдалим і вони відступили. Проте цей успіх повстанців був
тимчасовим. В них відчувалася гостра нестача боєприпасів.
В ніч на 4 жовтня чекістам з допомогою провокаторів вдалося схопити одного з
організаторів повстанської боротьби в Золотоніському повіті, отамана
Карабута разом з його ад'ютантом Грековим і вже наступного дня за рішенням
президії повітвиконкому і політбюро вони були розстріляні. Одночасно чекісти
провели чисельні арешти націоналістичного підпілля яке мало зв’язки з
місцевими отаманами Чорним, Джановим і "Марусею". В Золотоноші за підозрою у
зв’язках з повстанцями були заарештовані також сім бійців караульної роти і
командир Всеобучу. Це була відчутна втрата для повстанців, яка, проте, не
привела до згортання антибільшовицької боротьби.
Згідно даних радянської агентури, у .загоні Чорного на початку жовтня 1920
року налічувалося більше 300 чоловік. Ядро загону складали близько 60
посаджених на коней повстанців, решта – місцеві селяни. Склад загону
постійно змінювався: одні приходили, інші – залишали його, тому що не хотіли
відриватися від своїх осель, тим паче, що наближалася зима. В загоні
хибувала дисципліна, відчувалася нестача зброї і набоїв, часом проявлялися
антисемітські настрої.
9 жовтня поблизу села Коробівки Золотоніського повіту раптовим нападом
Чорний захопив у полон взвод червоноармійців, який займався заготівлею
хліба. Червоноармійців повстанці роззброїли, роздягнули і відпустили.
Поблизу того ж села повстанці напали на загін міліції, яка супроводжувала
підводи з відібраним у селян хлібом. Двоє міліціонерів встигли втекти, а
шістьох затримали, їх теж роззброїли, роздягнули до білизни і відпустили з
наказом більше не служити радянській владі. Хліб частково повернули селянам,
частково забрали для потреб загону.
Щоб ввести в оману радянське командування, Чорний розділив свій загін на
декілька підрозділів, які діяли в різних волостях Золотоніського і сусідніх
з ним повітів. 14 жовтня один із них захопив 35 возів із сіном, яке було
вилучено в селян для потреб Червоної армії. Червоноармійці, які
супроводжували обоз, опору не чинили, а тому їх лише роззброїли і
роздягнули. Інший підрозділ Чорного, яким командував його брат, вчинив напад
на Безпальчівський волвиконком і знищив його документи, та телефон.
З настанням осінніх холодів активність загону Чорного помітно знизилася.
Частина повстанців розійшлася по домівках і перейшла на нелегальне
становище, багато загинуло в боротьбі, але ядро загону збереглося. 19
листопада загін Чорного зазнав поразки від переважаючих сил Червоної армії,
втративши в бою 21 вбитого, але уникнув розгрому. Становище повстанців
ускладнювалося тим, що звільнені з польського фронту війська червоних
буквально заполонили Україну, намагаючись ліквідувати внутрішній фронт
боротьби з більшовизмом. 6 грудня один із червоноармійських загонів настиг у
Прохорівській волості повстанців Чорного, але зустрів серйозний опір і
змушений був відступити, залишивши на полі бою кулемет і стрічки з набоями
[44].
Незважаючи на настання зими, повстанська боротьба на Полтавщині не вщухала.
Цьому сприяли рейди загонів Махна та інших менш відомих ватажків, чиї
мобільні загони проходили через Полтавщину, У грудні 1920 року через
Пирятинський і Лубенський повіти пройшов загін "Марусі", знищуючи або
розганяючи на своєму шляху органи радянської влади на сільському і волосному
рівнях. Згідно повідомлень радянської військової розвідки загін "Марусі"
налічував не менше 300 кавалеристів та посаджених на вози і тачанки
піхотинців.
Водночас взимку повстанці зазнавали і найбільших втрат, оскільки частина з
них розходилася по селах і глухих хуторах, щоб дочекатися приходу весни і
перебувала, таким чином, на нелегальному становищі. На той час комуністичний
режим уже встиг створити собі в українських селах досить міцну опору в особі
комнезамів, комсомольських і комуністичних осередків, так званих
"співчуваючих радянській владі" і звичайних сексотів, головним чином з числа
амністованих повстанців. Протягом лютого 1921 року лише в Пирятинському
повіті було затримано більше 20 повстанців (одного вбили при спробі втекти),
в тому числі 6 чоловік керівного складу загонів, трьох вчителів і одну
жінку, в хаті якої засідав штаб повстанців – "трійка". Ще раніше за вироком
Полтавського губернського ревтрибуналу було розстріляно командира другої
роти загону Чорного [45].
З настанням весни дії повстанських загонів активізувалися. Уже в березні
1921 року у Переяславському повіті повстанською боротьбою було охоплено 13
волостей. В них діяли дрібні селянські загони чисельністю від 10 до 80
чоловік. Найбільшим з них вважався загін Чорного-Лошуна, який у квітні
нараховував близько 75 піхотинців, Сковороди (40 чоловік), Яременка і Дзюби
(по 5 – 10 чоловік). Представники радянської влади відзначали широку
підтримку населення повстанців Чорного-Лошуна. Цим пояснюються тривалі дії
загону на порівняно обмеженій території, центром якої були Хоцьківські ліси
та навколишні села і хутори. Останнє документальне підтвердження дій загону
Чорного автору вдалося знайти в повідомленні Переяславського повітвиконкому
від 20 червня 1921 року в якому говорилося, що під час бою в селі Хоцьки
повстанці втратили двох убитими, 12 полоненими і два кулемети [46].
Декого з повстанців червоні захопили живцем. В числі інших був і 24-річний
Григорій Підгаєцький – житель хутора Безбородьки Безпальчевської волості
Золотоніського повіту. В період революційного безладдя він вступив до
більшовицької партії і, навіть, був призначений від комуністичного осередку
пропагандистом, але в 1920 році порвав з більшовиками і перейшов до отамана
Чорного. Повстанці обрали його командиром 2-ої сотні і головою повстанської
ради. Червоні вважали його ідейним натхненником повстанського руху в
Золотоніському повіті, тому що він був добрим агітатором і часто виступав
перед селянами із закликом до боротьби проти більшовицького режиму. За
вироком реввійськтрибуналу його розстріляли.
Після кількох поразок від червоних військ отаман Чорний восени 1921 року мав
намір емігрували за кордон, але був заарештований у Києві. Спочатку його
засудили до страти, але згодом цей вирок замінили на 10 років ув'язнення,
яке він відбував у Лук’янівській тюрмі у Києві. Там Чорний захворів на
сухоти і в 1925 році був звільнений за амністією. Наступного року він помер
[47].
Загін отамана Келеберди діяв у придніпровських повітах Полтавщини, головним
чином у Худоліївській, Горошинській, Рокитнянській та Оболо-нянській
волостях. Складався він в основному з дезертирів з Червоної армії та дрібних
селянських загонів, які вливалися до нього. В результаті проведених облав у
Степанівці та сусідніх селах Хорольського повіту у травні 1920 року на
станції Хорол зібралося декілька десятків рекрутів. Коли послабла охорона,
вони вирішили тікати додому. Частина з них поховалася по болотах та по
житах. Вони хотіли пересидіти там, доки прийде інша влада, але почули про
отамана Келеберду і вступили до його загону [48]. Не останню роль у їх
виборі відіграла і агітація, яку проводили серед селян Іван Лишка та Іван
Голодний. Мобілізованого до червоного війська Андрія Махуна, жителя села
Погребище, відправили на службу до Кременчука, але від голоду він утік
додому і по дорозі також пристав до Келеберди.
В ніч на 15 червня 1920 року невеликий загін повстанців (20-22 чоловіки),
розраховуючи на підтримку місцевої міліції, напав на червоноармійців 8-го
трудового полку, який прибув до Оболоні для боротьби з повстанцями і
"викачування" хліба за продрозкладкою. Проте нападаючих було надто мало,
порівнюючи з 65 трудармійцями, які розташувалися у кам’яному приміщенні
школи посеред села. До того ж їх передчасно виявили вартові. Сутичка
закінчилася стріляниною, від якої ніхто не постраждав. Вранці трудармійці
заарештували декількох міліціонерів, в тому числі Ілька Дрозда та Івана
Вітенка. Військовий комендант Оболоньської волості, колишній офіцер
російської армії Микола Динька та начальник волосної міліції Матвієнко разом
з частиною міліціонерів приєдналися до повстанців Келеберди.
Після поразки армії УНР на Лівобережній Україні молоді старшини Іван Яценко
та Савва Бородай повернулися додому в село Матвіївку Худоліївської волості
Хорольського повіту. Натерпівшись від більшовицьких напасників, вони
вирішили в червні 1920 року організувати повстанський загін. Довідавшись про
їх намір, до них відразу ж приєднався Іван Пугач – дезертир з Червоної армії
та десятки односельців. Зібралися вони поблизу села в захищеному болотами
урочищі "Орлове" і почали думати, за що і проти кого будуть боротися. Після
нетривалої дискусії одностайно вирішили почати боротьбу проти комуністів,
"за свою рідну Україну".
З "Орлового" повстанці вирушили до Горошиного, де в цей час стояв загін
Келеберди і приєдналися до нього. Туди ж підійшли і інші дрібні селянські
загони. Незабаром у Горошиному зібралося більше 1500 повстанців, але
більшість із них не мала вогнепальної зброї, а ті хто її мав, не мали
набоїв. Вирішили йти до Золотоніського повіту на з’єднання з отаманом
Чорним, але в селі Мохнич зазнали поразки від регулярних частин Червоної
армії, які рухалися на польський фронт. В цьому бою отаман Келеберда
загинув, а повстанці розійшлися по болотах і дніпровських плавнях. Частина з
них повернулася в урочище "Орлове" і після перегрупування вирушила на
Лукім'я, але й там зазнала поразки. Знову довелося повертатися до
"Орлового", де зібралося близько 200 чоловік.
У липні 1920 року до повстанців прибув посланець Холодного Яру і закликав їх
прийти на допомогу. За Дніпро зголосилося піти більше 180 повстанців, які
обрали своїм отаманом Шостаковського і забрали з собою два кулемети. В
"Орловому" залишилося не більше 20 повстанців, які, налякані попередніми
невдачами, ніякої активності в боротьбі з більшовиками не проявляли. Вони
жили в куренях і по черзі пасли худобу – 30 корів і четверо коней. Часто їх
відвідували молоді вчительки з Матвіївки - дев'ятнадцятирічна Любов
Нікіфорова, яка кохала отамана Івана Яценка, та сестра Савви Бородая Марія.
До загону навідувався і Великоселицький священик Ярош. Вони приносили
повстанцям їжу і повідомляли про пересування червоних загонів [49].
Не почували себе спокійно представники радянської влади і поблизу Полтави. У
травні 1920 року в урочищі Гончарівка, розташованому між селами Куликівка і
Хорішки, повстанці напали на загін полтавської міліції в кількості 30
чоловік. Внаслідок бою 12 міліціонерів було вбито, а решта врятувалася
втечею.
Навесні 1920 року Полтава була переповнена насильно мобілізованими до
Червоної армії українськими юнаками. Але місцева влада боялася
використовувати їх через ненадійність у боротьбі з повстанцями. Основною
каральною силою стали російські червоноармійські частини. У березні цього ж
року з Петрограда для остраху майбутнім мазепам і петлюрам до Полтави були
переведені курси червоних командирів, які стали надійною опорою більшовиків
у боротьбі з українським визвольним рухом.
На відміну від червоноармійців, їх матеріальне і продовольче забезпечення
було набагато кращим. У листах додому курсанти писали: "Одержали повне
обмундирування, навіть хусточки і рушники. У кожного курсанта окреме ліжко,
гарне приміщення. Хліба дають два фунти, вранці чай, в обід – суп, увечері –
каша, а в свята – обіди із двох страв". Прибулих з Росії курсантів відразу ж
кинули на придушення .повстання рекрутів на станції Коломак. У травні
повстали мобілізовані юнаки в селі Мачухи. Проти них послали 130 курсантів,
але вони не наважилися почати бій, і тільки після прибуття червоноармійських
частин з артилерією повстанці були розсіяні.
В 1920 році в руках більшовиків фактично перебували лише міста. Їх влада на
села майже не поширювалася. Полтава перебувала на блокадному становищі
оточена з усіх боків загонами повстанців. В районі Зіньців діяв отаман Шуба,
в Тахтаулівській волості – Вовк, Диканьській – Борис Кутовий, в селі Гора –
Макар Портнов. На північ від Полтави по обох берегах Ворскли боротьбу вів
загін Прокіпа Тація – уродженця села Березівки Василівської волості, який
після ліквідації партії боротьбистів порвав з більшовиками і пішов до лісу.
Його загін налічував декілька десятків чоловік і складався із жителів
Полтави, Малої Перещепини, Рублівки, Ступок та інших навколишніх сіл, але
серед повстанців були і не місцеві жителі. Наприклад, 20-річний Іван Микицій
прибув з Галичини, а 16-річний Семен Тесленко – махновець, який відстав
пораненим від Повстанської армії "батька" під час рейду по Полтавщині.
І9-річний Іван Терещенко пробув у загоні П.Тація лише три дні. Коли отаман
дізнався, що І.Терещенко у 1919 році служив у Червоній армії, то вигнав його
з загону. Радянська агентура повідомляла, що в загоні П.Тація перебували і
кримінальні злочинці.
У вересні 1920 року П.Тацій розгромив Рублівський і Василівський волосні
виконкоми та декілька сільських рад. Під час нападу повстанці хотіли вбити і
воєнкома Василівської волості, але не заставши його вдома, розстріляли його
батька і матір, а І6-річного брата Павла тяжко поранили [50].
Протягом зими 1921 року загін П.Тація базувався поблизу села Ступки, що за
18 кілометрів, на північний схід від Полтави, у трьох добре обладнаних
землянках. У березні в ньому налічувалось 40 піхотинців, 20 кавалеристів і
три кулемети. Під час весняного паводку зв'язок між селами по обидва береги
Ворскли підтримувався за допомогою човнів. Це давало можливість швидко
перекидати сили загону з одного берега на інший. Навесні 1921 року П.Тацій
організував протибільшовицький виступ у Диканьці і декілька нападів на
міліцейські пости у Василівській волості.
28 травня 1921 року Загін П.Тація переправився через Ворсклу, захопив Міські
Млини і напав на Опішню, але був відбитий червоноармійською частиною і
відступив. 30 серпня 9 перевдягнутих у червоноармійські однострої повстанців
вступили до хутора Брусівки Диканьської волості і почали розпитувати
перехожих, чи є в селі комуністи. Узнавши адресу Дроботуна, вони його
роззброїли, забравши дві гвинтівки, два револьвери і дві бомби, а потім
зарубали шаблями. На зворотному шляху повстанці пограбували голову
комнезаму, розігнали в Миколаївському лісі рубщиків дров і обстріляли
шістьох червоноармійців, які підводами їхали до Полтави, а потім зникли у
Василівській волості [51].
Протягом осені-зими 1921 року загін П.Тація базувався у Милорадівських
лісах, але про його дії ніяких слідів у архівних документах не збереглося.
Згідно міліцейських повідомлень П.Тацій загинув 4 червня .1922 року у селі
Глинському Більської волості Зінківського повіту [52]. Після загибелі
отамана рештки його загону очолив Данило Реп'ях, який діяв на території
Великобудищанської і Рублівської волостей, але в кінці 1922 року приєднався
до загону отамана Сергія Дмитренка, який базувався у Василівській волості, в
тих же Милорадівських лісах. В загоні налічувалося більше 15 чоловік, з
основному місцевих селян, частина з яких воювала ще в загоні П.Тація до його
загибелі. Серед них відомі лише імена Василя Киви та Гаврила Страшка [53].
У самій Полтаві розповсюджувалися відозви із закликом до повстання: "Брати,
доки ви будете дивитися та мовчати. У вас забирають хліб, одежу. Усі в кого
сила, ставайте до зброї". Всенародний рух опору змусив улітку губернську
Чека звернутися до Полтавського архієпископа з проханням умовити населення
Полтавщини припинити збройну боротьбу проти більшовицького режиму.
Наприкінці квітня 1920 року керівництво Полтавського губкому КП(б)У
(Я.Дробніс, Ю.Коцюбинський і С.Козюра) виїхало до Харкова, який більшовики з
кінця 1919 року зробили столицею України. Недалеко від Харкова потяг
зупинили повстанці і почали перевіряти документи в пасажирів. С.Козюра свої
документи викинув, перебіг до іншого вагона і заховався серед групи дрібних
радянських чиновників і спекулянтів. Я.Дробніса і Ю.Коцюбинського повстанці
висадили з потягу і забрали з собою. По дорозі вони намагалися втекти, але
їх спіймали, побили і замкнули в підвалі сільського будинку. Проте, на
виручку полтавському керівництву з Харкова прибув загін Особливого
призначення Чека, який поставив перед повстанцями ультиматум: або бони
відпустять Я.Дробніса і Ю.Коцюбинського, або все село буде знищене (в
документах його назва не вказана). Повстанці змушені були звільнити
більшовицьких функціонерів.
Навесні 1920 року в Булановському лісі поблизу Полтави зібралося за
радянськими даними близько 3000 повстанців, які мали на озброєнні дві
гармати і два кулемети, мало гвинтівок і багато холодної зброї – сокир, кіс,
вил, саморобних пік і мисливської зброї. Більшість із повстанців були
селянами Полтавського повіту, які піднялися на боротьбу, щоб захистити свої
сім'ї і майно від грабежів з боку радянської влади, та сільські юнаки, які
ухилялися від служби в Червоній армії. Очолював повстанців уродженець Малої
Перещепини учитель, а згодом працівник полтавської міліції Іван Біленький.
Помічником у нього був Олександр Бородай. Повстанців таємно підтримували, а
згодом і відкрито перейшли на їх бік, начальник полтавської міліції
Олександр Павленко і його помічник Іван Усов.
Знищивши органи радянської влади в навколишніх селах, повстанці трималися
пасивно, хоча час від часу переривали зв’язок на залізниці
Полтава-Кременчук, що в умовах громадянської війни створювало неабиякі
труднощі в перекиданні Червоної армії на врангелівський і польський фронти.
Мобілізувавши значні сили (150 курсантів піхотної школи з Полтави, два
батальйони Червоної армії, 80 кінних міліціонерів з Полтави і загін міліції
з Малої Перещепини) 11 червня радянське командування розпочало наступ проти
повстанців Біленького. Червоні війська оточили Булановський ліс, але в
метушні курсанти зіткнулися з червоноармійцями 30-го батальйону. Виникла
перестрілка, в результаті якої були втрати з обох сторін. В нерівному бою
повстанці зазнали поразки, почалася розправа над полоненими. "Штики
курсантів не щадили нікого", – говорилося у звіті радянського командування
про цей бій. Відчутних втрат зазнали і червоні. Не рахуючи червоноармійців,
було вбито чотирьох курсантів, одного їх командира та інспектора курсів
Дементьєва. В полон до повстанців потрапив і начальник курсів, але йому
якимсь чином вдалося залишитися живим [54].
В результаті цієї каральної акції повстанці були розсіяні, але ядро загону
збереглося, в тому числі і отаман І.Біленький. Відігнані від Полтави, вони
.продовжували діяти в приворсклянських лісах. В ніч на 5 жовтня 1920 року на
станції Галещина повстанці розібрали залізничну колію, але машиніст паровоза
вчасно помітив пошкодження і зупинив потяг. В цей час 40 повстанців із
засідки відкрили вогонь із рушниць, в результаті чого більше 20
червоноармійців, які їхали потягом, було вбито і поранено. Викликаний з
Кременчука загін червоних прибув занадто пізно – повстанці зникли в
сосновому лісі [55].
7 жовтня повстанці знову перервали зв’язок між станціями Ліщинівка і
Руденківка. Вони зупинили потяг, який рухався в напрямку Полтави, відчепили
паровоз з декількома вагонами і на великій швидкості поїхали до Малої
Перещепини. Не доїжджаючи станції, зупинилися на мосту і обстріляли караул,
який його охороняв. Захоплена зненацька охорона опору не чинила. Повстанці
захопили караульне приміщення разом з кулеметом, вбили начальника караулу
Косенка, який спробував оборонятися, а 19 червоноармійців роззброїли,
забрали в них одяг і відпустили. Потім захопили приміщення станції, знищили
телефонний і телеграфний апарати і під загрозою зброї наказали відправити
повним ходом два паровози, що стояли на станції, один в напрямку Полтави,
інший – Кременчука, сподіваючись таким чином викликати аварію зустрічних
потягів. Проте, залізнична лінія виявилася вільною і паровози зупинилися:
один на станції Головач, інший в Ліщинівці.
Для боротьби з повстанськими загонами, які гуртувалися в приворсклянських
лісах і складалися з жителів прилеглих степових сіл та хуторів, крім міліції
і регулярних частин Червоної армії, влада використовувала і найбільш віддані
комуністичному режимові частини – курсантів Полтавської піхотної школи, але
й вони часто не могли справитися з проявами народного спротиву. Так, 20
грудня 1920 року озброєні вилами, кілками і дробовиками селяни з Михайлівки
у кількості 150-200 чоловік напали на станції Руденківка на 44 курсантів і
розігнали їх, а потім пішли в напрямку Малої Перещепини. Розлючене
командування піхотної школи послало проти бунтівного села роту курсантів.
Повстанці зосередилися на Жирківських хуторах і оборонялися протягом півтори
години, але змушені були відійти до Михайлівки, де і укріпилися. На допомогу
їм підійшло підкріплення із сусідніх сіл. Спроба вибити повстанців із
Михайлівки не увінчалася успіхом і курсанти ні з чим повернулися до Полтави
[59].
Всього ж, за офіційними радянськими даними, протягом літа-осені 1920 року у
Зіньківському повіті повстанці здійснили 21 напад на частини Червоної армії,
продзагони, партійні і радянські установи, в яких взяло участь 266 піших і
234 кінних повстанців, у Костянтиноградському повіті – 15 нападів (4040
піших і 145 кінних при 45 кулеметах), у Лубенському – 6 (1180 піших і 45
кінних при 8 кулеметах), у Миргородському – 4 (225 піших і 100 кінних),
Лохвицькому – 5 (250 піших і 225 кінних), Полтавському – 23 (1535 піших і
кінних), Гадяцькому – 11 (779 піших і 170 кінних), Пирятинському – 4 (520
повстанців) і т.д.
13 грудня 1920 року з Прилуцького повіту до Лохвицького несподівано
прорвався кінний загін під командуванням якогось "Івана Івановича", чоловіка
років 45, якого повстанці шанобливо називали "батьком". Для маскування загін
їхав під Червоним прапором. В Івахниківській волості вони вбили голову
волвиконкому Олексія Вовка, уповноваженого по збору продрозкладки Антона
Гавриленка та міліціонерів Якова Пальченка і Григорія Чухляду. Олексій
Шингерій і Яків Галетка втекли коли їх вели на розстріл. Начальника волосної
міліції Луку Петренка перед розстрілом роздягнули, роззули, але він також
зумів втекти, користуючись сутінками, і в самій лише білизні зимової пори
переховувався у діжці з-під води в сараї, де знаходився пожежний інструмент
[57].
Радянські джерела вказували на загалом гуманне ставлення повстанців до
полонених, особливо щодо рядових бійців, які здебільшого були насильно
мобілізованими селянами з Росії. Ось деякі уривки з оперативних зведень і
приватних листів червоноармійців 49-ої бригади ВОХР, яка здійснювала
каральні операції в селах Полтавщини: "Нас розбив Махно і забрав у полон,
роздягнув і відпустив".... "Їздили до Кременчуцького повіту для боротьби з
дезертирством і бандитами. Було вбито нашого командира, а нас забрали в
полон, роздягнули, нагодували і відвезли за 18 верст від бою для допиту –
хто комуніст, а хто – ні"...."В селі Диканьці були оточені бандитами...
Бандити забрали до себе бажаючих служити, а небажаючих – роздягнули, забрали
все і відпустили". Повстанці отамана Погорілого в Кобеляцькому повіті
спіймали командира московського продзагону Мирошникова і двох продармійців,
яких роззброїли, роздягнули і відпустили за умови "більше не попадатися".
Під час нападів повстанці розправлялися, головним чином, з так званими
радянськими активістами-комуністами, продагентами, членами комнезамів і
волвиконкомів, командним складом червоної армії та ін. У звіті російського
продзагону №30 про свою роботу від 12 вересня 1920 року зазначалося: "У
Полтаві багато бандитів, убивають головним чином комсклад".
В ході боротьби з повстанським рухом карателі несли значні втрати. Так, із
600 чоловік батальйону особливого призначення Полтавської губернської Чека,
який для боротьби з повстанцями був посланий до Пирятинського повіту,
протягом вересня 1920 року було вбито близько 100 чекістів. Із 225-го
батальйону ВОХР в живих залишилося лише 13 чоловік, решта загинула,
дезертирувала і просто зникла, а із окремої інженерної роти – 34. Протягом
1920 року в Костянтиноградському повіті було вбито більше 200 чоловік
продагентів, продармійців, міліціонерів і "радянських службовців", в тому
числі 165 – під час проведення "продовольчого місяця". В Новому Тагамлику
повстанці розстріляли голову волвиконкому Івана Куця, в Зачепилівці –
продагентів Петрокомуни Бєлова і Леонова, голову волвиконкому Бречку,
продагента Гофмана, волосного воєнкома Кочубея і командира 46-го полку
Червоної армії Люткіна [58].
<< НА ПЕРШУ |
