|
Складовою частиною злочинної діяльності окупаційного режиму була жорстока
політика примусової праці. Використання людського потенціалу здійснювалося
шляхом насильницького залучення до робіт безпосередньо в окупаційних зонах
та вивезення населення на примусові роботи до рейху. Місцева робоча сила
була дармовою. У серпні 1941 року наказом Розенберга на окупованих
територіях було введено загальну трудову повинність для людей віком 18-45
років. Фактично гнали на роботу кожного, хто тримався на ногах.
Окупанти здійснювали і злочинну депортацію громадян для підневільної, по
суті рабської, праці в Німеччині. Гітлерівці прагнули вивільнити в
промисловості і сільському господарстві ресурси для армії, ліквідувати
дефіцит робочої сили і підірвати сили українського народу, а також послабити
опір в окупованих районах. Крім того, на випадок відступу народне
господарство і Червона Армія позбавлялися людських ресурсів.
Рейхсфюрер СС Г.Гіммлер вимагав від своїх підлеглих застосування
найжорстокіших заходів для досягнення мети. Начальник охоронної поліції і
жандармерії Київської і Полтавської областей Меєр у наказах вимагав, "щоб
поліція незаперечне виконувала розпорядження гебітскомісарів, які займалися
здійсненням цих заходів".
Гебітскомісар давав старостам заявку на кількість людей, які підлягали
відправці. Організовували облави за участю поліції (на базарних площах,
вулицях, на фабриках, у селах). Людей забирали і зганяли на збірні пункти,
де оглядали для з'ясування придатності до роботи. Після цього їх відправляли
спеціальними ешелонами У супроводі поліції. Ухиляння тягло за собою
відправку до табору примусових робіт, конфіскацію майна, худоби, спалення
будинків, арешт, розстріл.
Везли людей до Німеччини у жахливих антисанітарних умовах.
Хто прибував живим, працював на німецьких промислових підприємствах, у
поміщиків. Українські раби не мали вихідних, не отримували зарплати. Мізерне
харчування становило 1/5 норми необхідних продуктів, жили в переповнених
бараках, сараях. Без медичної допомоги страждали від хвороб. Багато
невільників загинуло від непосильної праці та знущань.
Жахливою трагедією жителів стала їх примусова депортація. Основним
постачальником "східних робітників" (остарбайтерів) стала Україна. Центр
управління з використання робочої сили на чолі з Ф. Заукелем з лютого до
грудня 1942 року створив в Україні 110 бюро праці. Вони розгорнули широку
агітаційну кампанію, закликаючи місцеве населення вербуватися на роботу до
рейху. Але, розуміючи неперспективність добровільного вербування робітників,
гітлерівська адміністрація вдалася до насильства. Особливо відчутних втрат
зазнали великі міста, в тому числі і Полтава, та райони активних
партизанських дій.
У погоні за робочою силою гітлерівці "вербували" всіх працездатних, здорових
чоловіків і жінок. Вони розвішували плакати, поширювали листівки із закликом
про легку роботу, чудові умови життя як на підприємствах, так і в приватних
осіб. Агітація успіху не мала. Тоді окупанти вдалися до інших методів. По
селах були розклеєні накази, в яких говорилося, що на основі розпорядження
рейхскомісара введена трудова повинність. Вся молодь 1922-1925 років
народження призивається до трудової повинності терміном на два роки. Тих,
хто ухилявся від виконання розпорядження, арештовували і карали в'язницею.
Журналісти окупаційних газет наче змагались у словесному словоблудді, шоб
переконати населення у надзвичайних перевагах німецької акуратності,
точності і порядку. "Цими днями з Лохвицького повіту багато робітників
виїдуть до Німеччини на роботу", - не без задоволення повідомляло "Лохвицьке
слово" 14 червня 1942 року своїм читачам. А кременчуцька газета "Вечірній
вісник" від 23 червня 1942 року запрошувала населення міста відвідати
виставку "Українці працюють у Великонімеччині". Ці та інші газети рясніли
обіцянками нечуваних благ, що чекають на добровольців: "висока зарплата,
набуття цінних спеціальностей, засвоєння "європейської" культури".
Добровільної відправки у Німеччину не було.
А ті, хто в силу різних обставин потрапив до рейху, гірко каялися і в листах
застерігали, щоб не повторювали їхніх помилок. Таким чином, люди, яким
фашистська пропаганда обіцяла "райське життя в рейху", ставали безправними
рабами. Робітники повинні були носити особливий знак - прямокутник з жовтою
окантовкою, де на синьому фоні білою фарбою був напис по-німецькому "ОСТ"
("Схід").
З весни 1942 року для врятування програми забезпечення економіки робочою
силою нацистський уряд узяв курс на примус. Примусове залучення до трудової
повинності в рейху є залізним законом - це кредо Ф. Заукеля. Передбачалася
мобілізація людей обох статей віком від 15 до 60 років.
Заволодівши Кременчуком, німецько-фашистські окупанти приступили до масового
вивезення людей у рабство. При паспортному відділі був створений адресний
стіл, де значилися адреси всіх мешканців міста.
Якщо оголошеного віку люди самі не з'являлися на біржу праці, то поліція
проводила різні облави будинків, вокзалу, базару та інших громадських місць.
Громадян, забраних під час облави, саджали в тюрму, в спеціально обладнані
будинки міського цирку, а після цього відправляли на залізничну станцію,
вантажили а ешелон і під конвоєм відправляли в Німеччину. Облави проводилися
місяць у місяць, вдень і вночі.
Всього за час тимчасової окупації в німецьке рабство вивезено 10 тисяч
мешканців"" Кременчука, в більшості молодь.
У селах Харсики, Луговики, Бондарі та Городище постановою лохвицького
гебітскомісара від 4 лютого 1943 року оштрафовано кожну особу віком від
16-ти років по 1000 крб. за те, що не виїхали на роботу до Німеччини.
У селах Білоусівка, Богодарівка та Гільці оштрафовано по 500 крб. кожного
віком від 16 років.
У селах Кізлівка та Курінька - по 200 крб. Крім того, у родин, працівники
яких не виїхали на роботу до Німеччини, забирали або рогату худобу, або
свиню вагою понад 60 кг.
У німецьких містах з'явилися невільницькі ринки, де будь-який ковбасник,
чиновник чи бауер міг купити за кілька марок "товар" до вподоби.
Основна маса вивезених невільників потрапляла на заводи й шахти, поряд з
якими з'являлися табори за колючим дротом. Щоранку бруківкою німецьких міст
стукотіли дерев'яні колодки (замість взуття) табірних в'язнів. Це брели під
наглядом конвоїрів раби третього рейху.
Перший "транспорт", так окупанти називали партію "завербованих
добровольців", що доставлялися з чималими труднощами, було сформовано з
Київської, Полтавської та деяких інших областей лише наприкінці січня 1942
року.
Неважко зробити висновок, для чого ці люди відправлялися у фашистську
Німеччину на заводи Круппа. Це була жива робоча сила, яка нічого не
коштувала.
Приречені на каторгу, приведені на збірні пункти, загнані у вагони не
втрачали надії втекти, їх карали, били, але-вони все ж тікали. Олександра
Гетьмана з села Снітин Лубенського району, сина голови сільради,
розстріляного німцями, за втечу хотіли повісити. Повішення замінили
катуванням і на возі побитого хлопця повезли на збірний пункт, щоб
відправити в рейх.
Одними з перших жертв стали також Герасим Міненко з с. Броварки Гадяцького
району і Петро Коваленко з Глобинсь-кого району за те, що вчинили опір
поліції, тікали, переховувалися від відправлення до Німеччини. Вони були
виловлені і страчені. Гєрасиму Міненку прив'язали камінь до шиї і втопили у
річці Псел весною 1942 року. Петро Коваленко за непокору німецькій владі був
повішений 22 червня 1942 року в Кременчуці.
У 1942 році на каторжні роботи вивезений Михайло Іванович Сватенко з с.
Іскрівка Чутівського району у місто Крюцман на завод, де виготовляли гільзи
до зенітних снарядів. За втечу Михайла посадили в концтабір Заксенхаузен. У
1945 році його звільнили англійці.
1 листопада 1942 року дівчата з с. Онішки Оржицького району Надія
Потьомкіна, Ганна та Надія Олійник і Настя Неме-рицька одержали папірець з
вимогою з'явитися на збірний пункт. Усім ледь виповнилося 18 років. Поліцаї
посадили дівчат на підводу і повезли в Солоницю Лубенського району, де
формувався невільницький ешелон. У дорозі не годували, обходилися тим, що
взяли з дому. Підмогою були сумки, залишені тими, хто втік. 20 листопада
поїзд прибув у Дрезден. Бранців зігнали на великий майдан у центрі міста і
виставили на продаж. Найшвидше розібрали високих та фізично міцних. Під
вечір на площі залишилися лише низькорослі і худенькі. Надію Іванівну
Потьомкіну відвезли на військовий завод, де випускали деталі до літаків. На
заводі панували жорстокі порядки. Робітниці були поділені на групи по 4
особи а кожній. Над четвірками - наглядач з нагайкою. Били немилосердно.
Дісталося і Надії. Працювала вона токарем і "запорола" заготівку. Побачивши
це, наглядач так ударив по голові, що обличчя в дівчини заюшилося кров'ю.
Два дні перележала - і знову на роботу.
Параска Денисенко з села Березоточа Лубенського району розповіла про такий
скорботний факт: "Я теж на німців не хотіла працювати, одна була мета -
тікати. Пам'ятаю страшну ніч. Хлопці підпоїли двох" жандармів і спустили їх
під укіс. Пробивши дошки у вбиральні вагона, хлопці і дівчата вистрибували
на ходу з поїзда. Десь на зупинці біля Бреста німці розкрили причину
зникнення жандармів. Оточили ешелон, на очах роздягли і по одному з вагона
розстріляли 25 чоловік. Серед жертв були і полтавці".
Не всім удалося врятуватися. Донька березовотіцького колгоспника П. А.
Пукася Настя разом з іншими вистрибнула на ходу з поїзда. Поліцаї почали
стріляти. Односельці бачили, як Настя змахнула рукою і впала. Через два
тижні прийшов лист від залізничника, в якому він сповіщав батьків, що Настя
Пукась убита при втечі з ешелона.
Зі слів остарбайтера Олексія Єпифановича Нестеренка, з села Плехів
Оржицького району вивезено 25 чоловік на каторжні роботи. Працювали у м.
Дортмунд на шахтах. Олексій тричі тікав і тричі був спійманий. Перший раз
після втечі був допит, побої, карцер. Перевели на танковий завод
електрозварником. Після другої втечі потрапив на кілька місяців у концтабір
і знову повернули на завод. Не розстріляли і не повісили. "Тисячолітній
рейх" корчився від нестачі робочої сили.
Везли невільників не тільки в Німеччину, а й у Австрію, Бельгію, Норвегію.
Ставлячись до "східної робочої сили", як до військового трофею, німці
відповідно й оплачували її працю. Так, на заводі німецькі робітниці
отримували 3,5 марки в день, українки - 2-3 марки на місяць. Та й витратити
їх не було де: на всі товари в Німеччині було запроваджено карткову систему,
а остарбайтерам карток не видавали.
У листах і спогадах можна прочитати і почути: "Якби ви бачили, як ми риємося
по смітникових ямах у пошуках їжі - лушпиння...". "Живу погано, їм погано.
Вдень баланда, котру вдома свиням варять, опівдні - "кава", увечері
баланда", "Страждаємо й не знаємо, за що таку муку терпимо", "Матінко,
пам'ятаю, розповідали про Страшний Суд - оце він і є". Цілком природно, що
смертність серед остарбайтерів від такого "життя-буття" в "Новій Європі"
була надзвичайно високою.
Усього в Полтавській області на каторжні роботи було вивезено близько 150
тисяч осіб. Не всі вони повернулися до рідного дому. Одні з них, не
підкорившись ворогу, стали партизанами і загинули в бою, інших непокірних
фашисти закатували в концтаборах і тюрмах.
Восени 1944 року війська Радянської Армії перенесли бойові дії на територію
Німеччини. У зв'язку з цим змінювалося ставлення німецьких хазяїв до своїх
невільників: якщо раніше ненависть переважала страх, то тепер було навпаки.
Незабаром радість волі затьмарила зустріч з визволителями. Здорових
чоловіків одразу ж мобілізували до армії, а жінок, що опинилися у зоні
бойових дій Радянської Армії, стали відправляти додому... пішки. І тут
сталося неймовірне... З військових автомашин, що рухалися назустріч
довжелезним колонам голодних і знесилених страждальців, лунало: "Зрадники!",
"Повертайтеся назад у свою Німеччину!"
У принижених, знедолених людей створювалося враження, що їх уже не визнають
за громадян і на Батьківщину не пустять, їх використовували без оплати, в
роботах по демонтажу й вивезенню з Німеччини обладнання і матеріалів, що
відправлялись до Радянського Союзу.
І все ж таки рішення про повернення громадян з Німеччини було прийняте
урядом.
Приймали та розподіляли репатрійованих (так стали називати колишніх східних
робітників) у прикордонній зоні. На території України було створено шість
збірно-пересильних, а також 70 обласних приймально-розподільчих пунктів.
Суворо зустріла Батьківщина своїх дітей, які постраждали від фашистських
рабовласників.
Гнітила недовіра влади і залишалася образа на довгі десятиріччя. Більшість
до кінця своїх днів, залякані, боялись згадувати і навіть близьким
розповідати про те, чого зазнали.
Незабутній Олександр Довженко в своєму щоденнику записав; З Україною
пов'язана добра половина всієї Другої світової війни".
І справді, в її полум'ї загинув кожний п'ятий житель республіки.
...Старші покоління, на долю яких випали тяжкі випробування, з честю
виконали свій обов'язок перед прийдешнім поколінням. Тому пам'ять про них
буде жити вічно. Бо вона потрібна не мертвим - вона потрібна живим.
Хай кожен, читаючи Книгу Скорботи, згадає тих, хто не повернувся з фронту чи
загинув на окупованій території, віддав своє життя за незалежність України.
Схилімося перед їхньою мужністю і світлою пам'яттю.
Р. П. САМІЙЛЕНКО
З. Л. ШЕВЦОВА
<< НА ПЕРШУ |
