|
Поїхав з України козак молоденький.
На чужині загинув.
Свою рідну Україну
навіки покинув.
(З народної пісні)
Чи думав хто з політиків, істориків, державних діячів, що через тисячоліття
а Європі відродиться найганебніша форма насильства над людиною — рабство.
Відродилося воно в найжахливішому вигляді а першій половині XX століття в
цивілізованій Європі і "хрещеним батьком" його став представник арійської
раси, що претендувала на світове панування, кат слов'янського, іудейського
та інших народів Адольф Гітлер.
Стосовно України він неодноразово говорив, що тут необхідно позбавитися
місцевого населення, колонізувати територію, а шеф гестапо Г. Гіммлер
доповнював: "Ми хочемо, щоб на Сході жили виключно люди чистої німецької
крові, а для цього треба знищити 30 мільйонів слов'ян". Це стосувалося в
першу чергу України і Білорусі.
Метою німецького командування, крім масового знищення людей, було ще й
використання працездатного населення як дармової робочої сили.
Генеральний уповноважений з використання робочої сили на Україні, а тому
числі й на Полтавщині, Заукель писав в одному з своїх наказів: "Всі
вказівки, які тимчасово обмежують вербування робітників Сходу, скасовуються.
Вербування на державні роботи повинно на найближчі місяці стояти на чолі
всіх заходів".
На початку 1942 року в наказі Г. Гіммлер від своїх підлеглих вимагав:
"Діяльність Міністерства праці повинна бути підтримана найбільшою мірою. Під
час депортації місцеве населення примусово передане в розпорядження
уповноваженого по праці".
Отже, ухиляння, відмова від виїзду тягли за собою відправку до табору
примусових робіт, конфіскацію майна, спалення будинків, арешт, розстріл.
Спочатку окупаційним апаратом велася агітаційно-пропагандистська кампанія по
добровільному набору робочої сили. Вдавалися на Полтавщині і до такого
методу, як обіцянки завербованим через кілька місяців заплатити певну суму
грошей сім'ї, дати наділ землі і т. д. У Полтаві, а також Кременчуці,
Лубнах, Миргороді штучно затримували мізерні пайки хліба, які хоч якось
могли підтримати голодний міський люд. Існувало й безробіття. Тому деякі
молоді люди й потрапили "на гачок" німецької агітки – згодились
"добровільно" поїхати на роботу до Німеччини. Але вже в Києві на так званій
"комісії" переважна більшість зрозуміла, що їх безсовісно ошукано.
Щодо сільського населення, то тут практикувалась і така форма агітації, як
добровільна вербовка дітей і онуків старост та поліцаїв, а коли розкрилось,
що такі "добровольці" благополучно повертаються з Києва — тоді метод
агітації перестав діяти.
Окупантам довелося показати своє справжнє обличчя й застосувати інші методи:
залякування, погрози, шантаж, арешти, облави на базарах, в кінотеатрах,
церквах тощо.
"До осіб, які ухиляються від явки, вживайте найрішучіших заходів", —
говориться у розпорядженні Кременчуцької районної управи старості села
Рокитне цього ж району про примусову депортацію молоді на роботу до
Німеччини.
Лубенським гебітскомісаром 23 листопада 1942 року було надіслано
розпорядження старостам сільуправ, в якому говорилося: "З особами, які
призначені для відправки на роботу в Німеччину і які не мають посвідки від
вербувальної комісії про звільнення, треба поводитись як з немісцевим
елементом, тобто арештовувати їх та відправляти під охороною до
жандармського посту у місті Лубни. Переховування втікачів заборонене і буде
суворо покарано".
Аналогічні розпорядження видавала окупаційна влада в Зіньківському,
Кобеляцькому, Глобинському, Чорнухинському та інших районах області.
Не сподіваючись на виконання навіть найсуворіших розпоряджень, в Полтаві,
Кременчуці, Миргороді, Лубнах практикувалися облави, в яких були задіяні
вояки "СС" та місцева поліція. Людей оточували на базарах, у церквах,
кінотеатрах, де для такої мети демонструвалися безплатні кінофільми, на
вокзалах. Оточивши чималу групу, відбирали в основному молодь і чоловіків до
50 років, а решту розганяли нагаями та автоматами геть.
У Полтаві в Спаській, Миколаївській, Сампсоніївській церквах,
Хрестовоздвиженському монастирі та інших храмах окупаційні власті вчинили
великі облави в ніч з 6 на 7 січня 1942 року, коли йшли богослужіння
напередодні Різдва Христового і на Пасху цього ж року.
Такі ж облави окупанти проводили в Кременчуці, Миргороді, Лубнах, Пирятині,
в селах Великі Сорочинці та Зубівці Миргородського, Варварівці та Федорівці
Карлівського районів.
Жителів обласного центру сколихнула жахлива подія, що сталася зимою 1942
року. Окупанти оголосили, що колишнім працівникам паровозоремонтного заводу,
депо та інших служб станції Полтава-Південна у визначені дні будуть
видаватися продуктові пайки. Частина голодних полтавців повірила окупантам,
обман спрацював.
Всі, хто прийшов, були оточені окупаційними військами та
найманцями-поліцаями і під охороною відправлені в табір, що містився в
середній школі № 7, а через кілька днів їх загнали у вагони, на дверях яких
були написи: "Їдемо добровільно до Великої Німеччини", і відправили на
рабську працю до рейху.
У кожному з районів області, починаючи з листопада 1941 і до серпня 1943
року, періодично проводилась мобілізація молоді 1920 —1925 років народження,
а коли лінія фронту наблизилася до території України, то потрапляли юнаки й
дівчата 1926—1927 років народження.
Найбільшого розмаху набуло насильне вивезення населення на каторжні роботи
до рейху в 1942 році. Примусова депортація працездатного населення
торкнулася практично кожної української сім'ї. Гітлерівці по суті відродили
на окупованій території рабсько-кріпосницьку систему.
У Німеччині в зв'язку з мобілізацією до гітлерівської армії сотень тисяч
чоловіків промисловість, сільське господарство залишилось без робочих рук.
Тож насильна депортація українського населення, особливо молоді та людей
зрілого віку, була німецьким за правилами потрібна як ніколи.
Вони мали дармову робочу силу, яку використовували на найтяжчих ділянках, в
першу чергу, в промисловості — на шахтах, шкідливих заводах, на будівництві
підземних комунікацій, а пізніше й на спорудженні укріпрайонів. Потребувало
робочих рук і сільське господарство Німеччини. Дармові робочі руки
невільників, особливо жінок, були необхідні майже в кожній німецькій сім'ї.
Потяглися на Захід сотні ешелонів із бранцями з Полтавщини, Як правило, для
транспортування невільників використовували товарні вагони без елементарних
побутових умов.
Цинічне, нелюдське ставлення до людей було й під час так званого медичного
огляду та "санітарної обробки". Невільників обливали холодною водою в
будь-яку пору року, подовгу затримували одяг. Багато приречених були хворі,
але це нікого не цікавило.
Протягом перших трьох місяців з Глобинського, Кобеляцького, Лохвицького,
Оржицького та інших районів було відправлено від 2-х до 4-х тисяч чоловік з
кожного віком від 17 до 45 років.
Визначених на рабську працю, як правило, не відпускали додому, а утримували
в приміщеннях (клубах, школах та ін.), обнесених колючим дротом під охороною
поліцаїв. Такими таборами для приречених в місті Полтаві була школа № 7, в
Решетилівському та Глобинському районах — Будинки культури, В Лохвицькому,
Гадяцькому, Зіньківському районах були приміщення, які можна було обладнати
для утримування бранців під надійною вартою.
Незважаючи на прохання рідних, тим, хто потрапив за колючий дріт, не
дозволяли навіть передати одяг, взуття, продукти.
Найстрашнішим днем для невільників був той, коли їх під надійною охороною
транспортували на залізничні станції і заганяли як тварин у вагони.
Неможливо було втриматися від сліз, чуючи плач і крики осиротілих матерів,
нещасних дочок і синів у хвилини прощання.
На Решетилівщині можна було чути пісню-плач "Стоїть явір над водою". Співали
козацькі діти-невільники, навіки прощаючись з Батьківщиною.
Тяжкою була дорога в неволю, їх майже не годували, не давали води, у вагонах
— тіснота і сморід.
Ешелони з бранцями в Дрездені, Лейпцигу, Берліні та інших містах Німеччини
зустрічали підприємці, бауери-рабовласники, відбирали живий товар безплатно
чи за кілька марок. Дармову робочу силу експлуатували безжалісно. Робочий
день тривав 12—14 і більше годин. Кожному з них нашивалися на одяг знаки
"ОСТ", що значить "східний робітник". Суворо контролювалося, щоб завжди цей
ганебний знак — "слов'янин-раб" — було добре видно.
Переважна більшість остарбайтерів голодували. Основним продуктом для них був
суп із капусти чи брюкви, чай, ерзац-хліб, ерзац-кава.
За найменший непослух, невиконання робочої норми бранців відправляли через
поліцію в табори праці, а найчастіше опинялися вони а концтаборах смерті: "Бухенвальді",
Тросс-Розені", "Дахау", "Заксенгаузенї" та інших, звідки один шлях — у
крематорій.
На Україну від невільників почали надходити листи, точніше листівки, які
суворо контролювалися цензурою. Але з них можна було зрозуміти, як живеться
приреченим у рабстві, як їм голодно, тяжко, яке приниження вони терплять.
Так, Марія Біда з Решетилівського району в листі до сестри пише: "Живу я
так, як сусідка Уляна та її коза. Тож якщо зможеш, вишли мені в посилці
трішки сухарів та пшона. Буду дуже вдячна." (Сусідка Уляна була душевно
хвора і дуже бідувала). Олександра Шафран з міста Кельна до рідних у село
Яреськи Шишацького району з болем у серці пише: "Мої рідні, всього я тут
чотири місяці, а мені здається, що чотири роки. Не діждуся того часу, коли
додому або на той світ піду". А Ганна Повзик з міста Дуйсбурга, не дуже
зважаючи на цензуру, з гіркотою писала матері в село Тищенки, теж Шишацького
району: "Живу, як собака на цепу прив'язана. Тільки працюєш з 5 годин ранку
до 7 вечора. Недосплю, недоїм, недоп'ю".
Марія Васильченко з Лубен у листі до сестри застерігає: "Вірочко, краще бути
калікою вдома, ніж потрапити в це пекло. Роби з собою, що можеш, але не
повтори мою гірку долю". Такі ж тривожні листи пишуть: Тетяна Осолінська з
Решетилівського району, Віра Бондаревська з Великобагачанського, Ніна
Анацька з Глобинського та інші.
Тривожні листи йшли на Котелевщину та Зіньківщину від хлопців, які працювали
на підземних заводах в Австрії, Голландії, на заводах Круппа, в авіаційній
промисловості.
На Полтавщині майже через кожен місяць-два оголошувались заходи по
депортації робочої сили до фашистської Німеччини не тільки молоді, а й людей
старшого віку, військовополонених, яким у свій час вдавалося знайти притулок
в глухих селах, хуторах чи в залишених колгоспних конторах, в селянських
сім'ях.
Кожна сім'я з тривогою чекала чергової "повістки" на комісію, а потім і в
далеку дорогу в рабство, для багатьох — навіки.
Якщо було багато бранців, німецькою окупаційною владою для медичного огляду
були задіяні як свої лікарі, так і медики міських та районних лікарень,
особливо з "фольксдойче", вихідці із сімей репресованих, розкуркулених та
тих, що мали судимість. Серед медиків були й такі, що намагалися вислужитися
перед окупантами. Як, наприклад, лікар Полтавської міської лікарні В.
Петренко, Решетилівської районної – І. Марченко та інші. Хто потрапляв на
медичний огляд до Марченка, всі були здорові", навіть з явними ознаками
хвороби серця, виразки шлунку та інші. Багато з бранців воліли краще
потрапити до німецьких лікарів, ніж до своїх співвітчизників-запроданців,
безжалісних і жорстоких.
Серед полтавських лікарів було чимало тих, хто добре розумів, що чинять
окупанти на нашій землі. Вони були вірними клятві Гіппократа і, як могли і
чим могли, намагалися захистити і врятувати приречених на рабство.
У деяких районах лікарі були членами підпільних груп і навіть очолювали їх.
У Вогишокринківській районній лікарні (тепер Глобинського району) підпільну
групу очолив військовий лікар з полонених Микола Іванович Колосов. Вони
врятували від депортації значну кількість військовополонених та молоді,
приречених на вивезення до рейху. Членом підпільної патріотичної групи була
лікар Глобинської районної лікарні Юлія Антонівна Маренич, яка врятувала не
один десяток молодих глобинчан від рабства. За доносом поліцая-запроданця
була заарештована і загинула в застінках гестапо.
За велінням серця і лікарського обов'язку рятувала молодь Решетилівського
району Людмила Олександрівна Дашук. Вона радила молоді, як з допомогою трав
— лікарських і різних бур'янів викликати захворювання шкіри, кровотечу,
серцебиття та інше. До цього часу решетиляни з теплотою згадують свою
рятівницю, що допомогла їм уникнути страшного рабства.
Десятки молодих людей села Оболоні врятував від рабства лікар П.І. Назарець.
Велику кількість молоді Кобеляк і району врятувала група лікарів, очолювана
хірургом Миколою Лукичем Іващенком.
У Чорнухинській районній лікарні в одній із кімнат обладнано стенд,
присвячений пам'яті головного лікаря цієї лікарні Олексія Сидоровича Будая.
В роки окупації він очолив патріотичну групу лікарів, які, ризикуючи життям,
переховували, лікували і допомагали вийти з оточення воїнам
Південно-Західного фронту. А коли фашисти розпочали насильно вивозити на
каторжні роботи до рейху молодь, О.С. Будай і його колеги не одну сотню
молодих людей врятували від рабства шляхом видачі фальшивих довідок та
зроблених фіктивних операцій, накладення гіпсових пов'язок на здорові
кінцівки. Вдячні чорнухинці після смерті лікаря-патріота назвали його іменем
одну із вулиць райцентру.
Про нелюдське ставлення до депортованих, про страшний розгул окупантів на
Полтавщині та в інших регіонах України стало відомо радянському командуванню
і весною 1942 року неодноразово з літаків скидалися листівки із закликом до
молоді будь-якими шляхами уникати депортації на рабську працю до фашистської
Німеччини. Радіостанція імені Т.Г. Шевченка, що базувалася на той час у
Саратові, присвятила кілька передач, в яких розповідалося про звірства
фашистів на Україні і Полтавщині і закликала людей чинити опір окупантам,
уникати рабства.
Проводили агітаційну роботу серед населення групи підпільників Полтави
("Нескорена Полтавчанка", Лімова-Баяна, Мисецької та інші).
Більш активно діяли підпільники міста Кременчука та група "Набат" села
Білецьківки Кременчуцького району, які кандидатів у остарбайтери
переховували у дніпровських плавнях.
У травні 1943 року в Ноті Уряду СРСР повідомлялося про небувалі звірства на
Полтавщині, де, зокрема, 65 залізничників міста Полтави були засуджені до
повішення за відмову виїхати на каторжні роботи.
Факти жорстокої розправи з непокірними шокували не тільки простих людей, але
примушували задуматися навіть старост сільських управ, громадських дворів,
священнослужителів, які раніше закликали мирян, уповаючи на волю Божу,
смиренно коритися німецькій владі.
У деяких районах області з ініціативи священнослужителів запровадили й таку
неофіційну форму порятунку — вінчання в церквах молодих людей. Це деякий час
рятувало від депортації, але ненадовго. Коли німецька армія потерпіла крах
на Курській дузі і радянські війська наблизились до території України, вивіз
робочої сили до Німеччини набув масового характеру.
Значна увага в цей час приділялася депортації вчителів, медиків, інженерів,
студентів, учнів середніх учбових закладів. Адольф Гітлер на одній із
численних нарад стосовно вивезення робочої сили до Німеччини цинічно
говорив: "Хай українська жінка краще стоїть біля мартенівської печі, ніж
вивчає якісь науки чи вчить дітей". Цим було сказано все...
149 тисяч молодих людей, жінок різного віку було вивезено з Полтавщини на
каторжні роботи. Зокрема, з Гадяцького району бранцями стали 5 тисяч
чоловік, з Глобинського — 10 тисяч, з Кобеляцького, Лохвицького, Лубенського
— по 6 тисяч громадян.
Вдавалися окупанти до такої форми розправи з непокірними, як арешт когось із
членів сім'ї. Марія Прокопенко з Кобеляцького району з гіркотою згадує: "Два
рази я уникала явки на призовний пункт у Кобеляках. Ховалася у лісі. А потім
мама принесла мені їсти і повідомила, що заручницею взяли мою молодшу
16-річну сестру. Довелося з'явитися на комісію".
А потім — три роки каторжної праці на заводі в місті Дрездені, пережила
страшну ніч з 12 на 13 лютого 1944 року, коли після бомбардування міста
залишилося лише каміння.
Брали заручників не тільки в Кобеляцькому районі, але й у Лубенському,
Миргородському, Чорнухинському та інших.
Після відкриття другого фронту, коли англійські й американські літаки
бомбардували промислові регіони фашистської Німеччини, багато остарбайтерів
гинули під час нальоту авіації, бо беззахисних рабів залишали напризволяще.
В Дрездені були затоплені в підземеллях тисячі бранців з України, в тому
числі й з Полтавщини. Тільки з Глобинського району тоді загинуло 11 дівчат,
з Лубенського та Оржицького — відповідно 7 і 9 юнаків і дівчат. А в місті
Ногаєм-Густен, де працювало чимало полтавців на підземних роботах, коли
розпочиналося бомбардування і проривались підземні води, полонених та
східних робітників навіть не випускали на поверхню. Там вони і гинули.
Тисячі бранців, юнаків і дівчат та військовополонених загинуло під час
бомбардування і боїв у квітні 1945 року в Нюрнберзі, де охоронці в таборах
спеціально пустили струм високої напруги, щоб східні робітники не могли
втекти, а бомби падали на їхні голови одна за одною, адже знаходились вони
від великих промислових підприємств на відстані 2—3 кілометрів.
У 1945 році, коли фашистські заправили відчули свій неминучий кінець і
близький час розплати, вони підвозили бранців до портів, вантажили їх на
баржі і кораблі, вивозили у відкрите море і там підривали мінами та
торпедами. Хвилі Балтійського та Північного морів ставали вічним спочинком
для синів і дочок України.
Таких прикладів нелюдського знущання можна навести чимало. Тому серед
остарбайтерів, особливо тих, які працювали на оборонних заводах, шахтах,
фабриках, на будівництві підземних споруд, вже а 1942 році наростав
супротив. Створювалися підпільні комітети, що спрямовували невільників на
активну боротьбу проти своїх гнобителів. Організовувалися втечі, які
очолювали військовополонені, які працювали разом з остарбайтерами. Ті, кому
пощастило вирватися із лабет смерті, особливо у таборах "Бухенвальд", "Грос-Розен",
"Закценгаузен" та інших, ставали активними борцями Руху Опору, йшли в
партизанські загони, що діяли на території Польщі, Чехословаччини,
Югославії, Франції. Та не завжди навіть добре законспіровані і продумані
втечі та масові виступи проти табірного режиму увінчувались успіхом. Про це
говорять скупі і суворі дані про долю тих, хто очолював такі групи. Багатьох
наших полтавців спіткала жорстока доля в концтаборах смерті. Лише за
німецькими табірними картками в'язнів у "Бухенвальді", "Грос-Розені", "Маутхаузені"
та інших загинули 152 полтавці.
У зарубіжній пресі в 1960—1980 роках, зокрема в німецькій, італійській,
угорській, робився наголос на тому, що в таборах смерті гинули тільки
військовополонені. Ці твердження далекі від дійсності. Гинули там і юнаки
18—20 років, які ніколи не були воїнами, жінки, яких вивезли на рабську
працю до рейху. В числі тих, хто загинув або спалений в печі, було й 25
полтавок.
Серед бранців, які загинули на кораблі смерті, був 18-річний Олексій
Єрмоленко з міста Зінькова. Його, як учасника Руху Опору, катували в таборі
"Блюмунд Фасе", а за спробу ще раз втекти відправили на корабель смерті "Кап-Аркон",
де було понад 8 тисяч непокірних, яких потопили в холодних водах моря. Там
загинув і наш полтавець Альоша, далеко від рідного квітучого Зінькова.
Україна, Полтавщина втратили не тільки тисячі молодих, красивих, дужих синів
і дочок козацького роду. Гинув цвіт нації — майбутні берегині роду, вчені,
поети, хлібороби, лікарі. Інженери. Не багатьом, хто пройшов усі кола пекла,
вдалося вижити. А ті, хто чудом врятувався, словом, піснею, книгою, гіркими
розповідями доносять до своїх ровесників, рідних, друзів, молодого
покоління, яке не знало війни, про те, що пережили вони — раби XX століття.
... Трагічна доля судилася юнакові з села Бурбине Семенівського району
Василеві Бондарю. Його, студента Лубенського учительського інституту, було
мобілізовано на риття окопів у районі селища Оржиці. Потрапив в оточення, в
"Хорольську яму". Вдалося втекти.
Дома в селі веде широку антифашистську роботу серед молоді, організовує
втечу земляків, яких відправляли у рабство. За доносом зрадника потрапляє до
Лубенської в'язниці, а звідти—в концтабір "Сирець" у Києві, з якого був шлях
або в Бабин Яр, або а якийсь із таборів у самій Німеччині.
У 1942 році він — в'язень концтабору смерті "Дахау". Доля і тут була
милостивою до нього. Серед майже тисячі повсталих в'язнів був і Василь
Бондар. Не скорився, мужньо дивився смерті в очі. Несподівано прийшла воля.
Червонокрилі радянські літаки розбомбили табір.
Пізніше, вже ставши поетом, про один із бунтів в'язнів "Дахау" він напише:
Дощ ущух.
І проглянуло сонце червоне,
Зачепившись за бік заводської труби...
А в калюжі стояла босоніж колона —
Вісімсот арештантів...
Чотири доби...
Нелегким був його життєвий шлях і після повернення на Україну — цілий ряд
допитів, праця на Камчатці, заборона навчатися у вузі, друкуватися. Лише в
період хрущовської відлиги побачили світ збірки поезій: "Маки на дроту",
"Зоря моя непогасна", "Листя летить проти вітру" та інші.
Не всім, хто потрапив у фашистську неволю, пощастило лишитися живими, дожити
до дня визволення, до Дня Перемоги. На околиці колишньої столиці Югославії
Белграда є "Руське кладовище", де поховано близько двох тисяч воїнів,
партизан, в'язнів концтаборів, які вели боротьбу проти фашистських
загарбників. Там спочивають вічним сном юнаки 18—20 років, які загинули в
партизанських загонах в 1943 – 1944 роках. Серед них — імена полтавців:
Сахно Віктор, Ющенко Василь, Петренко Олексій та інші.
А один із багатьох партизанських загонів, що діяли там, очолював полтавець
Юрій Лазоренко — уродженець села Мала Перещепина Новосанжарського району, в
якому було багато колишніх остарбайтерів-земляків. Цей загін брав участь у
20 бойових операціях, знищив немало живої сили і техніки противника. В
одному з боїв мужній командир загинув і похований далеко від рідної домівки
— в Югославії.
Чимало випробувань випало на долю Юхима Моргуна — уродженця Опішнього, якого
фашисти вивезли на каторжну працю 16-річним. Потрапив на фабрику фірми "Кабель-Унзе-Дєвєрк",
разом з однолітками втік, але був спійманий і відправлений у концтабір "Маутхаузен".
Чудом залишився живим. Після визволення прослужив у Радянській армії майже
шість років. Відвідав "Маутхаузен", уже будучи в складі духового оркестру,
на відкритті пам'ятника замордованому там генералу Д. М. Карбишеву.
Нелегкі випробування випали на долю юнаків із села Савинці Оржицького району
— Я.І. Часника, П. Зарудного, І. Шаблі, М. Петренка, які втекли з концтабору
і опинилися на території Чехословаччини, де партизанили разом із словаками.
Згодом Я. Часник очолив інтернаціональний загін, який успішно діяв у горах,
а потім влився в бригаду імені Я. Жижки. У квітні 1945 року бригада
зустрілася з частинами 4-го Українського фронту.
Серед освітян Полтави користувався повагою вчитель української мови і
літератури Павло Айдонець. Та мало хто знав, яка нелегка доля була в нього —
в'язня трьох концтаборів, де він мужньо витримав чимало знущань, побоїв,
тортур, але не скорився ні в "Маутхаузені", ні в "Лінці II".
Після повернення у Полтаву йому теж немало довелося пережити. Попри всі
життєві знегоди, закінчив Полтавський педагогічний інститут, зайнявся
улюбленою справою.
У селі Діброва Котелевського району в 60—70-х роках шанували директора школи
Марію Миколаївну Бородай як ерудованого викладача української мови і
літератури, громадського діяча, хорошого вихователя молоді. Мало хто знав,
яких неймовірних зусиль коштувало їй, колишній студентці Полтавського
педагогічного інституту, витримати всі знущання і наруги окупантів, а потім
і місцевих можновладців.
У 1943 році її, вагітну, разом з чоловіком Я.П. Бородаєм було насильно
вивезено на каторжні роботи. Виснажлива праця на фабриці, народження сина в
таборі. Напевно, не витримала б, якби не допомога простих німецьких жінок —
робітниць фабрики, які ділилися потайки з матір'ю-страдницею шматочком хліба
чи картоплиною, якоюсь одежиною для сина. Коли прийшло звільнення, вона
майже місяць добиралася до батьківської домівки з хворим сином, опухла від
голоду.
Не менш тяжкою була й доля Євгенії Григорівни Йови з села Голуби
Решетилівського району. У рабство потрапила в 1942 році. Працювала на
залізниці в самому Берліні. Витримала немало побоїв, знущань, принижень.
Після визволення кілька місяців працювала в госпіталі, доглядала поранених
бійців. Довідки з госпіталю не здогадалася попросити, а начальник "забув"
видати. Тож дома розпочалося "ходіння по муках" під час влаштування на
роботу.
Кадровики з недовір'ям ставилися до молодої жінки. Адже була в Німеччині, а
чому, нікого не цікавило. З великими труднощами вдалося влаштуватися
стрілочником на станції Полтава-Київська, де й пропрацювала аж до пенсії.
Мрія стати лікарем так і залишилася мрією, як і створення власної сім'ї.
Розметалися далі, ясні та прозорі.
Гартувалися пера й багнети,
Коли падали з неба розстріляні зорі.
Коли падали в землю юнаки і поети.
Так написав поет Микола Петренко, колишній остарбайтер, а нині відомий
український поет, автор поетичних збірок: "Суворі береги", "Обпалені
блискавицями" та інших.
На долю майбутніх майстрів пера Миколи Петренка та Олександра Чучі, які
стали остарбайтерами в неповні двадцять літ, випало немало тяжких
випробувань, їм вдалося вижити, але нелегко склалося життя на Батьківщині.
Та попри всі знегоди, вони не тільки витримали їх, а й написали сувору
правду про рабську неволю в фашистській Німеччині. Деякі вірші Миколі
Петренку, як і Василю Бондарю та іншим, вдалося опублікувати лише в 70—80-х
роках.
Тривалий час тема про концтабори і остарбайтерів була закрита, особливо в
Україні. Лише в 1965 році кіровоградському прозаїку й історику Миколі
Смоленчуку, теж колишньому остарбайтеру, вдалося опублікувати роман "Сиве
покоління", присвячений молоді, яка стала рабами в XX столітті й на долю
якої випало чи не найтяжче випробування. Тодішня критика відгукнулася про
нього негативно.
Тисячі остарбайтерів чудом залишилися живими. Хай хворими, знедоленими, із
зламаним особистим життям, але живими переступили вони батьківський поріг.
Сотні тисяч їх згоріли в крематоріях, розстріляні за непокору, померли від
хвороб і голоду, затоплені в підземеллях, задушені в газових, камерах,
потоплені на кораблях смерті.
...З роками не гасне свіча пам'яті про невинно убієнних. І нині суворо
звучать слова, сказані пророком Мойсеєм більш як три тисячоліття тому:
"Тільки бережись... щоб тобі не забути тих справ, котрі бачили очі твої... і
повідай про них синам своїм, синам синів твоїх". Пророчі і вічні слова.
Р.П. САМОЙЛЕНКО,
Л.Г. УБИЙВОВК.
ОСНОВНІ ДЖЕРЕЛА
КНИГИ СКОРБОТИ
ЦАМО РФ. ф. 252, оп. 646, спр, 433. арк. 325.
ЦАМО РФ, ф, 251, оп. 646, спр. 211В, арк. 465.
ЦДАВО України, ф. 14, оп. 2. спр. 2118, арк. 129—130.
ЦДАВО України, ф, КПФ-8. оп. 2, спр. 149, арк. 217.
ЦДАГО України, ф. 57, ол. 4, спр. 169, арк. 16.
ЦДАГО України, ф. 1. оп. 23, спр. 1480, арк. 260.
Державний архів Полтавської області (ДАПО): статистичні дані про населення,
економічний, соціальний, освітній і культурний розвиток області напередодні
Великої Вітчизняної війни, документи про формування народного ополчення,
винищувальних батальйонів, участь населення у будівництві оборонних споруд,
матеріали про партизанський і підпільний рух в області.
ДАПО, ф, р-3388, оп. 1, спр. 1601а, ари. 2—5,7,8.
ДАПО, ф. р-2359. оп. 1, спр. !, арк. 17,11.
ДАПО, ф. р-9106, оп. 10, спр. 5461, арк, 3.
Архів Управління СБУ по Полтавській області, спр. 132 [851—И —12), томі—4.
Архів Управління СБУ по Полтавській області, спр. 2877, арк. 2 — 3,7.
Німецькі окупанти на Полтавщині (1941 — 1943 рр.): Збірник документів. —
Полтава; Вид-во "Зоря Полтавщини", 1947.
Полтава. Історичний нарис. — Полтава. 1999.
Полтавщина у Великій Вітчизняній війні Радянського Союзу 1941 —1945 рр.
Збірник документів і матеріалів. — К.; Наукова думка, 1977.
Історія застерігає. Трофейні документи про злочини німецько-фашистських
загарбників та їх посібників на тимчасово окупованій території України в
роки Великої Вітчизняної війни. — К„ 1986.
Коваль М. В, Трагедія і подвиг народу у війні 1941 — 1945 рр. Сторінки
історії України. — К., 1992.
Полтаві — 800 років (1174—1974 рр.). Збірник документів і матеріалів. — К.:
Наукова думка, 1977.
Сообщение Советского информбюро. — М., 1941 — 1945. — Т. 1—8.
Лето 1941. Украина: Документы н материалы. Хроника событий. — К.: Украина,
1991.
Українська РСР у Великій Вітчизняній війні Радянського Союзу 1941 — 1945 рр.
— К.: Політвидав України, І975.
Нюрнбергский процесс над главными немецкими преступниками: Сборник
материалов в семи томах. — М., 1957 —1961.
Баграмян И. Так начиналась война. — М.: Воениздат, 1977.
Бондарев В. Сильніше за смерть. — X.: Прапор. 1970,
Бондарец В. Военнопленные, 70200. Записки капитана. — М: Молодая гвардия,
1960.
Вінок безсмертя. Книга-меморіал сотням безсмертних українських сіл, що
згоріли в огні фашистських каральних акцій, тисячам неповинний людей, що
жили в них і загинули мученицькою смертю від гітлерівських катів. — К.:
Політвидав України, 1988.
Волошин Ю. Українська православна церква в роки нацистської окупації (1941 —
1944 рр.). - Полтава, 1999.
Клоков В., Кудрицький А., Бречак І. Далеко від Батьківщини. Українці в
антифашистській боротьбі народів Європи. (1941 — 1945 рр.) — К.; Політвидав
України, 1968.
Кобытев Е. Хорольская яма. Документальная повесть. — X.: Прапор, 1989.
Котляр В.. Христич П. Полтавці не здаються. Документальна повість. — К.:
Молодь, 1970.
Котляр В. Память о павших — в сердцах живых, 2-е изд. — X.: Прапор, 198В.
Наумов Н. Степной рейд, — К.: Молодо.1961.
На огненних рубежах. — М.: Политиздат, 1968.
Подвигу народному жити у віках. Матеріали науково-практичної конференції. —
Полтава, 2000.
Шевченко В. Заграви над Пслом. — К.: Політвидав України, 1968.
<< НА ПЕРШУ |
