|
Розметалися далі ясні та прозорі.
Гартувалися пера й багнети.
Кали подали з небо розстріляні зорі.
Коли падали в землю юнаки і поети.
М. ПЕТРЕНКО
Друга світова війна — найстрашніша в історії людства XX століття. Вона
спопелила мільйони людей, особливо слов'ян. Одні з них загинули на полі бою,
в концтаборах, померли від ран. Інші, особливо мирні жителі, стали
безневинними жертвами кривавих побоїщ на рідній землі. Фашистські
зондеркоманди, війська СС, поліції не тільки знищували міста і села, а й
беззахисних жінок, дітей, стариків, а юнаків і дівчат насильно вивозили на
каторжні роботи до Німеччини, Австрії та інших країн.
На Полтавщині чорний смерч війни пронісся двічі: в серпні-жовтні 1941 року,
коли фашистські війська вторглись на територію області і, долаючи опір армій
Південно-Західного фронту під командуванням генерал-полковника Героя
Радянського Союзу М.П. Кирпоноса, просувались на схід, знищуючи асе живе на
своєму шляху. А вдруге — в серпні-вересні 1943 року, коли після поразки під
Сталінградом, а особливо на Курській дузі, пошарпані і вже не такі спесиві
гітлерівські вояки, огризаючись, прямували до Дніпра, безжалісно знищуючи
все на своєму шляху, а тому числі й найцінніший скарб України — її людей.
Тож ступивши кованими чобітьми на українську землю, з перших же днів
окупанти почали наводити "новий порядок", що вилився в небачений злочинний
терор проти українського народу, в справжній геноцид, тобто винищення
окремих груп населення за расовими, національними та релігійними мотивами.
До цього часу, на жаль, ще не всі зрозуміли, що таїлося в нацистській
ідеології переваги арійської раси над слов'янськими, іудейськими та іншими
народами.
На Полтавщині вже на початку жовтня 1941 року почалася розправа над тими,
хто викликав підозру. Особливо це стосувалося громадян, які надавали
притулок оточенцям чи допомагали їм шматком хліба, одягом, показували, як
безпечніше вибратись з оточення. За все це була єдина кара — розстріл.
У секретній частині своєї настанови військам Гітлер наголошував: "Україна
має забезпечувати достаток великій Німеччині. При цьому необхідно
позбуватися місцевого населення, колонізувати територію".
Ряд наказів німецької влади 1941 — 1942 рр. наголошували, що найжорстокіше
будуть покарані ті жителі міста чи села, хто допомагатиме партизанам. Вони
будуть розстріляні без суду і слідства.
Про небачену жорстокість фашистів на окупованій Полтавщині свідчить Нота
Народного Комісара Закордонних Справ СРСР від 27 квітня 1942 року, в якій
повідомлялось, що в Гадячі і Зінькові в жахливих муках загинули 280
громадян. В ями гітлерівці вкинули живих дітей і закопали їх разом з
мертвими батьками. Але найжорстокішим, людиноненависницьким було ставлення
до військовополонених, які потрапили в полон і оточення у вересні 1941 року.
Це в основному війська Південно-Західного фронту, що вели оборонні бої за
столицю України Київ (5-а, 26-а, 37-а, 38-а армії). Вони витримували
численні атаки противника, відволікаючи сили ворога від Московського
напрямку.
Лінія фронту на Полтавщині проходила по Лівобережній Україні від міст
Кременчука до Хорола, Лохвиці і до Ромен Сумської області. Кільце оточення
замкнулось у районі Оржиці, Лубен, Лохвиці. В нерівному бою в урочищі
Шумейковому загинув командуючий фронтом М.П. Кирпонос, члени українського
уряду, генерали штабів, багато старших офіцерів. Невеликій кількості
розрізнених військових частин вдалося вийти з оточення в районі селища Сенчі
та міста Гадяча. Решта залишилась на окупованій території.
Ігноруючи вимоги Гаазької конвенції 1907 року щодо військовополонених, які
визнавали як Росія, так і Німеччина, фашисти запровадили жорстокий,
людиноненависницький режим.
Переважну більшість воїнів Південно-Західного фронту фашистське командування
загнало в концентраційні табори, яких на Полтавщині налічувалось 48.
Одним з перших такий табір під відкритим небом було створено а селі Ковалі
Чорнухинського району, де тримали а жахливих умовах більше 10 тисяч
військовополонених, підпільників, євреїв. Від розстрілів, побоїв, нелюдських
катувань кожного дня там гинуло 80—100 чоловік. Концтабори функціонували а
Гадячі, Градизьку, Кобеляках, Кременчуці, Лохвиці, Лубнах, Полтаві.
Решетилівці, Хоролі та інших містах і селищах.
Незважаючи на холодні осінні дощі, а згодом і суворі зими 1941 — 1942 рр.,
коли морози сягали сорока градусів, люди знаходились під відкритим небом у
колишніх гранітних кар'єрах, глинищах цегельних заводів тощо. Територію, як
правило, обгороджували колючим дротом, а на вежах ставили охорону з
собаками. Протягом 3-4-х діб не тільки не давали їжі, з навіть і води, не
говорячи вже про те, що переважна більшість полонених потребувала
перев'язок, ліків і бодай-якого місця, щоб просто лягти. В цих нелюдських
умовах протягом ночі вмирало по 200 — 300 чоловік.
Особливою жорстокістю відзначався Хорольський концтабір, що був
організований одним із перших на Полтавщині на території елеватора й
цегельного заводу і називався "Хорольська яма".
Вдень в'язні розміщувалися в сараях для сушіння цегли, а на ніч їх в
будь-яку погоду — літом чи взимку — заганяли в глибокі ями, де раніше брали
глину. Там у багнюці, в дощ чи спеку, в холоди та морози тримали їх.
Начальник табору та його підручні придумували і застосовували нелюдські
тортури: на в'язнях тренувались у стрільбі, нацьковували собак, які потім
розривали чергову жертву і їли людське тіло. Для "лікування" в'язнів
відкрили "лазарет", де лікарі "лікували" хворих так, що звідти ніхто не
виходив живим. Фашистські "медики" Фрюхте і Шредер ламали приреченим руки і
ноги, а потім спостерігали, як вони зростаються. В льодову ванну клали
в'язня і фіксували час, скільки він витримає і коли помре. Були й інші
"досліди", про які можна лише здогадуватись. Щоночі в таборі помирало більш
як 300 чоловік.
І до сьогоднішнього дня табір "Хорольська яма" не розкрив усієї таємниці
трагічної загибелі людей. Відомо, що у шести братських могилах покоїться від
92 до 100 тисяч громадян — чоловіків, жінок, навіть дітей, уродженців різних
міст і сіл колишнього Радянського Союзу. Ті, хто витримали голод, холод,
нелюдські знущання, розповіли сувору правду про нього в Спогадах, нарисах,
книгах, мовою різця і пензля.
Військовий лікар Л.В. Орловський, яким був в'язнем цього страшного табору,
ще під час війни одним із перших на сторінках журналу "Огонек", 1943 р., №№
46—47 розповів сувору Правду про злодіяння фашистів, що чинились у Хоролі.
Крім військових, в "Хорольську яму" потрапило багато ополченців м. Києва —
науковців науково-дослідних інститутів, викладачів вузів, працівників різних
столичних установ, медиків, літераторів, студентів. Всього в цьому таборі
зимою 1941 — 1942 рр. перебувало понад 200 тисяч чоловік.
Для врятування вчених, лікарів, творчої інтелігенції, кадрових військових
радянським урядом було направлено через лінію фронту спецзагін під
командуванням майора І.М. Пураса, який у нелегких умовах вивів на волю понад
100 чоловік, їм вдалося перейти лінію фронту і влитися в регулярну армію.
Жителі Хорола та навколишніх сіл — Вишняків. Ковалів, Ковтунів допомагали
полоненим втекти з табору, переховували втікачів, давали їм одяг, продукти,
проводили безпечними шляхами на схід. Серед них: П.П. Лисенко, М.А.
Радченко, вчителька Яцун, інженер М.Г. Шевченко.
Було й так: щоб врятувати нещасних, хорольці, особливо молоді жінки й
дівчата, за відповідний хабар охоронникам викуповували полонених,
стверджуючи, що це їхні брати, чоловіки, сини.
Ще один єзуїтський метод застосовували фашисти — дозволяли за досить великий
хабар відпускати українців додому. Так родичами були викуплені з неволі
майбутні відомі композитори брати Іларіон і Платон Майбороди.
Серед в'язнів табору було чимало талановитих людей. Наприклад, майбутній
художник О. Різниченко, який потім написав ряд етюдів, де зобразив сцени
побоїв і цькування собаками полонених. Серед інших обвинувальних речей вони
демонструвались на Нюрнберзькому процесі.
Потрапив у цей табір і студент Київського художнього інституту Євген
Кобитєв. У повоєнні роки з-під його пера вийшла книга з лаконічною назвою
"Хорольська яма", яка вийшла двома виданнями. В ній автор, крім спогадів про
Хорольську трагедію, вмістив цілий ряд етюдів: "Люди, будьте пильні", "До
останнього подиху", "Повій, вітре, на Вкраїну" та інші.
Цій же темі присвятив повість "Біля самотнього дерева" письменник М. Дубов.
Крім "Хорольської ями", не менш страшними були табори в Кременчуці, що
існували понад два роки. Найбільші з них розташовані були на території
колишніх військових казарм під грифом 346 "А" і 346 "Б". Тримали
військовополонених і на території дзеркальної фабрики та Крюківського і
Піщанського гранітних кар'єрів.
Як і в багатьох інших, в цьому таборі "діяльність" фашистських лікарів
зводилась до навмисного вбивства людей, особливо медиків. Можна, як приклад,
навести знущання над військлікарем Булочкіним фашиста Орлянда. Під час
звірячого катування полоненому повикручували пальці, перебили стегнову
кістку. Орлянд пером своєї ручки виколов йому око, а потім власноручно
розстріляв.
Улюбленою розвагою п'яних гітлерівців було влаштування дикої різні. На
в'язнів випускали спеціально натренованих собак, які калічили людей, а часто
й загризали до смерті.
Незважаючи на страшні табірні умови, патріоти вели боротьбу з фашистами.
Було створено ряд підпільних груп, хоч не всі вони досягали мети. Так,
група, очолювана полковником Т.Ф. Катаєвим, була розкрита ворогом, і 85
учасників її закатували. Та ця страшна трагедія не зупинила в'язнів. Майже
одночасно в таборі 346 "А" групу "Патріот Батьківщини", яка налагодила
зв'язок з підпільниками Кременчука, очолив лікар Т.К. Жванія. До неї входили
в'язні: О.Я. Климов, В.М. Лумбов, А.А. Мовсесян, Л.Н. Шаришанідзе, О.В.
Скляр та ін.
Велику допомогу з волі одержали табірники від головного лікаря міської
лікарні В.В. Константиновича. За допомогою підпільників Кременчука і с.
Білецьківки було вивезено з табору понад тисячу військовополонених, які
потім перетнули лінію фронту. Частина з них пішла в підпілля, в партизанські
загони.
У Полтаві з дня окупації і до дня визволення розташовувався табір на
території обласної лікарні, де тримали в основному льотчиків та офіцерів
Червоної Армії. Його відділення знаходилося на пустирі в районі с.
Пушкарівки та ряду вулиць міста (Слюсарна, Красіна), в приміщенні середньої
школи № 27.
У так званому "лазареті" німецькі лікарі проводили жорстокі "досліди", в
основному на льотчиках. Вони ламали воїнам кістки ніг, рук і спостерігали за
ними, не надаючи ніякої допомоги. Сотні таких піддослідних умирали повільно,
мученицькою смертю.
Підпільники, патріоти, лікарі допомагали військовополоненим як могли.
Протягом зими 1941 — 1942 рр. підпільні групи Лялі Убийвовк (О.К. Убийвовк)
та Лімова-Баяна змогли організувати втечу багатьох офіцерів, які потім
влилися в діючу армію і громили ворога аж до Дня Перемоги.
У Полтавському концтаборі знаходилось багато мирних жителів міста, особливо
євреїв. Вони були розстріляні разом з військовополоненими. Всього в Полтаві
та її околицях страчено більше 20,2 тисячі чоловік.
Таких втрат, які принесла Велика Вітчизняна війна, не пам'ятає жодна історія
воєн.
Значна провина в тому, що тисячі військових стали жертвами фашистського
полону, лежить на керівництві тогочасного уряду та Комітету Оборони СРСР.
Більше як півстоліття замовчувала історія те, що оточення військ
Південно-Західного фронту можна було б уникнути і залишилися б живими тисячі
людей.
Окупаційний режим на Полтавщині почав свої криваві дії вже в жовтні 1941
року. За час окупації Полтави фашисти систематично грабували місто, вивозили
до Німеччини не тільки промислову сировину та обладнання фабрик і заводів, а
навіть меблі. На четвертий день після окупації гітлерівці підірвали і
спалили всі комунальні підприємства, залишили населення без світла і води.
Були зруйновані всі цегляні службові і житлові будинки, лікарні, музеї,
культурно-освітні споруди. Спалені унікальні приміщення, пам'ятники
архітектури: краєзнавчий музей, обласний театр, сцена якого була зменшеною
копією Міланського театру, меморіальний музей В.Г. Короленка, обласна
наукова бібліотека з унікальними книгами XVI — XIX ст. У вогні загинули
цінні картини, музейні експонати, рідкісні вишивки, унікальний посуд.
Зруйнували ряд культових споруд, зокрема Покровську церкву — пам'ятник
архітектури XVII ст., побудовану на кошти запорізьких козаків.
Було встановлено комендантську годину, запроваджено трудову повинність
усього працездатного населення, а біржа праці в терміновому порядку почала
вивезення молоді до Німеччини.
Після загибелі підпільного обкому партії і його керівників С.Ф.Кондратенка і
Г.Ф. Яценка боротьба з окупантами не припинялася. В місті діяли підпільні
групи, очолювані патріотами: О.К. Убийвовк, Й. Баяном та О. Лімовим, Т.П.
Сіриченком, А.В. Марченком-Соколенком та іншими. Вони розповсюджували
виготовлені листівки із повідомленнями інформбюро, влаштовували втечі
військовополонених з концтаборів, рятували молодь від вивезення на рабську
працю до рейху.
Під час окупації фашисти запроваджували "новий порядок" як у містах, так і в
селах області. Було видано ряд наказів, спрямованих на безжалісне
утискування мирного населення. Особливо це стосувалося втілення в життя
аграрної політики окупантів.
У постанові німецького імперського уряду від 15 лютого 1942 року та виданому
на її виконання наказі рейхсміністра А. Розенберга колгоспний лад на Україні
скасовувався, і на базі колишніх колгоспів створювались громадські двори,
обиралися, точніше, призначалися старости (фашисти іншої форми не могли
придумати).
Все, що здобувалось працею селян, йшло в комори громадських господарств і
ставало власністю німецької влади. Суворо обліковувалось і, якщо хто з селян
взяв кілька кілограмів зерна, буряків чи кукурудзи, кара була одна —
розстріл.
У грудні 1941 року житель села Михайлівка Перша Котелевського району був
розстріляний за те, що взяв на полі мішок ячменю, а Кирила Даниловича
Полонського з села Григорівки Кобеляцького району розстріляли як
саботажника, звинувативши в тому, що невчасно відремонтував двигун молотарки
і цим сприяв зволіканню обмолоту пшениці.
Незаслужену кару понесли селяни сіл Решетилівського, Лохвицького, Шишацького
районів, які відмовлялись або не могли працювати в громадському дворі, їх у
кращому випадку безпощадно били нагаями, різками чи просто ногами та
кулаками. Відомі непоодинокі випадки, коли хворих жінок розстрілювали як
саботажниць.
По-звірячому знущалися староста Коржівської сільуправи Степан Жадан разом з
поліцаєм Опанасом Чорнухою над душевно хворою жителькою с. Голуби
Парасковією Данилівною Дзюбан за те, що вона відмовлялась іти працювати на
громадський двір.
Якщо окупанти організовували "вибори" старости громадського двору і названий
чоловік відмовлявся від "почесної" посади, його нещадно карали. В листопаді
1941 року був розстріляний житель села Хомутець Миргородського району за те,
що відмовився працювати старостою громадського двору: таку ж кару поніс Іван
Сидорович Петренко із с. Пришиб Шишацького району за відмову бути старостою
сільуправи.
Тяжка кара чекала на полтавців, які намагалися дати притулок чи шматок хліба
оточенцям, військовополоненим. Мотив для розправи над мирними жителями був
один — "переховування бандитів". Тобто на своїй українській землі
українець-підпільник чи оточенець ставав "бандитом". Мешканка села
Правобережна Сокілка Олена Арсентіївна Кундій була розстріляна карателями
31.10.1941 р. за те, що дала притулок оточенцю Овксентію Федоровичу Шкрьобі.
За підозру у зв'язках з партизанами після жорстоких катувань повішений
жандармами староста громадського двору с. Федорівки Карлівського району
Федір Маркович Третяк. І такі випадки були непоодинокими. Вони мали місце в
Шишацькому, Гадяцькому, Семенівському та інших районах.
Фашистська агресія мала яскраво виражений людиноненависницький характер. Та
цього і треба було чекати від окупантів. Адже шеф гестапо Г. Гіммлер цинічно
заявляв: "Ми хочемо, щоб на Сході жили люди виключно чистої німецької крові.
Тож для успіху німецької політики треба знищити 30 мільйонів слов'ян".
На Україні окупанти не тільки "мали право", а й були зобов'язані проявляти
жорстокість. У пам'ятці німецького солдата говорилося: " У тебе немає серця
і нервів, на війні вони не потрібні. Знищуй в собі жаль і співчуття, не
зупиняйся, якщо перед тобою старий або жінка, дівчина чи хлопчик. Убиваючи,
тим самим рятуєш себе від загибелі, забезпечивши майбутнє своїй сім'ї і
прославившись у віках".
Тож німецька окупаційна влада всіх чинів і рангів діяла згідно настанов і
вказівок вищого командування.
Вже в кінці листопада 1941 року великого розмаху набув геноцид на Україні і,
зокрема, на Полтавщині. Приводом для цього було те, що мешканці міст і сіл
виявились не байдужими до того, що роблять на їхній землі чужинці. Жертвами
розгулу окупантів ставали не лише окремі громадяни, а й села, хутори.
Перша страшна трагедія на Полтавщині сталася в селі Баранівка Шишацького
району. На ночівлю в селі зупинились німецькі офіцери-штабісти, які, як
виявилося потім, мали важливі таємні документи. Підпільниця цього села
Євдокія Бородай негайно повідомила про високих "гостей" командира
партизанського загону Д.Д. Корнілича. Нічний бій з окупантами закінчився
перемогою партизан, які заволоділи важливими документами фашистів. А 9
листопада німецький каральний загін вчинив криваву розправу над мирними
жителями села. Було розстріляно 14 чоловік і серед них підлітка Івана
Піхоту. Пограбували і спалили 470 садиб колгоспників. 23 листопада командир
дивізії німецьких окупаційних військ у наказі, адресованому всім сільським
старостам Полтавщини, повідомляв, що село Баранівка більше не існує, воно
назавжди викреслене із списків населених пунктів області.
Жертвами фашистських нелюдів стали і жителі села Великі Сорочинці
Миргородського району. Майже сто чоловік заарештували поліцаї і після тортур
та знущань розстріляли 11 — 12 листопада 1941 року на березі Псла — під
стінами Спасо-Преображенського храму, спорудженого гетьманом України Данилом
Апостолом. Серед них — зв'язкова партизанського загону Ольга Бондаренко, її
фашисти та місцеві запроданці розстрілювали тричі. Тоді ж загинув її
14-літній син Григорій, Ваня Бутенко – син підпільника, 82-річна Дарія
Дятко, інвалід І.П. Лісовий. Всі вони після розстрілу були вкинуті в холодні
води Псла.
За допомогу партизанам загону "Перемога" Миргородського району жорстоко
розправились окупанти із мирним населенням старовинного села Велика Обухівка
цього ж району. (Родовий маєток відомого письменника, громадського діяча і
мецената В.В. Капніста). Мученицькою смертю помирали велико-обухівці в хатах
С. Нестеренка та І. Гниди, куди карателі під дулами автоматів загнали більше
30-ти беззахисних стариків, жінок, дітей. Останніх з уцілілих сельчан
добивали в ярку біля річечки Обух, а їх було 28. Якова Роя та його дружину і
дітей облили бензином і горіли вони, як факели, факели вічної пам'яті і
безсмертя.
274 великообухівців закатовано, розстріляно і спалено з 12 по 16 листопада
1941 року, серед них: дітей — 108. Спалено 735 будівель.
Така ж доля спіткала козацькі села: Сакалівку, Панасівку, Кибинці.
Сп'янілі від людської крові окупанти повідомляли в Берлін, що села
Баранівка, Велика Обухівка та інші перестали існувати, їх назавжди
викреслили волею загарбників із списків населених пунктів Полтавщини. Про це
були розіслані численні листи старостам сільуправ, поліцейським дільницям,
публікувались брехливі повідомлення в профашистській газеті "Голос
Полтавщини". Сенсацією подавалось, що названі села не тільки назавжди
зникли, але для певності ще й переорані навхрест плугом.
Та вони є. Пишаються красою й тепер у незалежній Україні. Як гіркий спогад і
пересторога нащадкам височіють на схилах Псла скорботні пам'ятники невинним
жертвам фашизму.
Під час окупації всю Полтавщину сколихнула Вільхуватська трагедія. Зимою
1943 року, коли війська Воронезького фронту розпочали Харківську наступальну
операцію і в кінці лютого підрозділи 180 стрілецької дивізії та 30-ї
танкової бригади вже вели бої за звільнення сіл Чутівського району, зокрема
Іскрівки, Кочубеївки, Філенкового і смт Чутового, 22 лютого було звільнено й
Вільхуватку. Кілька разів це село переходило з рук у руки. Мужньо
відбивалися від розлюченого противника радянські воїни, а їм допомагали всі
селяни.
Але сили були нерівні. Війська відступали, не встигаючи навіть підібрати
поранених. Тож на полі бою залишилось багато тяжкопоранених солдатів і більш
як 300 мирних жителів, що допомагали потерпілим. Серед них — 96 жінок.
Фашисти обливали їх водою, втоптували в сніг, добивали прикладами автоматів.
Тяжкопоранені замерзали в снігу. У концтаборі племзаводу "Чутове" за кілька
днів окупанти закатували більш як 250 чоловік. А всього в лютому-березнІ
1943 року в Чутівському районі загарбники розстріляли понад 400 мирних
громадян, спалили живцем 93-х.
Жахлива трагедія сталася в селі Великі Липняги Семенівського району за
декілька днів до визволення у вересні 1943 року. Німецька військова частина
із знаками "63 СС" прибула в село 19 вересня. За чотири дні фашисти не
тільки розграбували колись багате село, а й спалили колгоспні будівлі та
селянські хати, по-варварськи знищили його мешканців. Вони збирали людей
групами по 30—40 чоловік на кожній вулиці, заганяли в хати, сараї,
підпалювали, і люди горіли живими. 47 чоловік, в основному жінок і дітей,
живцем згоріли в сараї колгоспника І. М. Ткаленка.
Шукаючи порятунку, жінки, діти, старики ховалися в садках, на городах, в
заростях бур'яну. Есесівці-автоматники знаходили їх і розстрілювали,
незважаючи на крик, плач, благання зглянутись і залишити живими.
Сп'янілі від крові, вогню, ґвалту нелюди знаходили нещасних в ямах,
погребах, закидали їх гранатами або ж виганяли до стогів сіна і там палили.
Молоду матір Ольгу Дулевич і її сина Віктора, шести років, живими кинули у
вогонь. Марія Бутенко, рятуючись від смерті, схопила трьох своїх дітей —
семи, трьох років і найменшого — десяти місяців, сховалась у себе на городі
і благала про помилування, але звір-фашист усіх розстріляв з автомата.
Не було пощади й старикам-інвалідам. Одного з них — М. Погребняка з
паралізованими ногами витягли з хати, посадили на копицю сіна, зверху
накрили ящиком і підпалили. Він згорів живим. А.П. Тригубенку, в якого не
було лівої ноги, автоматом відбили праву і кинули в погріб, де він пролежав
три доби, доки дочекався визволення, розповів про той злочин, який чинили
фашисти в селі, а через кілька днів помер.
60-річного С.О. Самбура фашисти намагалися поставити на коліна, змушували
просити прощення невідомо за що. Він з гідністю сказав: "Перед гадами на
коліна не стану". А коли пролунав постріл, встиг вигукнути: "Звірі!
Проклинаю вас і матерів ваших!"
Комісія по розслідуванню злочинів фашистів у цьому селі в одній із уцілілих
хат знайшла фото групи воїнів-земляків, в яке вони стріляли з пістолетів,
цілячись в голови і груди липнягівців...
Всього у Великих Липнягах від рук есесівців загинуло мученицькою смертю 371
чоловік. З них; чоловіків — 49, жінок — 116, стариків — 81, дітей — 125.
Лише якимось чудом вдалося врятуватись 15 чоловікам.
Знищувалися не тільки сім'ї, знищувалися цілі роди. Так, із роду Салогубів
загинуло 14 чоловік, Самбурів — 45 чоловік, Сівкевичів — 19 чоловік.
Воїни-липнягівці після звільнення присилали листи додому, а відповідати було
нікому.
Наші військові розвідники догнали злочинців біля села Старий Коврай
Черкаської області і кількох із них взяли у полон. На допиті вони визнали
свою вину, але звалювали її один на одного. Командиром цієї частини був
Фішер, який "наївно" стверджував, що виконував наказ полковника Шумахера.
Вирок військового трибуналу був однозначним: вони понесли заслужену кару за
звірячий злочин.
Силами молоді району, студентів Харківського політехнічного інституту на
зароблені ними кошти на суботниках, за матеріальної підтримки
братів-композиторів Платона та Іларіона Майбород, поета і співака Віктора
Женченка – уродженця села Оболонь цього ж району, у Великих Липнягах одним
із перших в області було споруджено меморіал скорботи, де покоїться прах
невинних жертв війни.
Багато пограбувань, руйнувань, розстрілів зазнав і приміський Полтавський
район. В селах Степне, Циганське, Грабинівка, Ковалівка та інших були
створені табори знищення військовополонених та мирних громадян. Протягом
двох років окупації тут замордовано 795 чоловік.
Незадовго до визволення фашистські головорізи із дивізії СС "Мертва голова"
у селі Стехівці за один день знищили 460 військовополонених і мирних
жителів. Така доля спіткала людей в Абазівці та ряді інших сіл і хуторів
цього ж району.
З архівних документів, подвірних книг та інших джерел відомо, що жертвами
фашистів у Полтавському районі стали 7267 чоловік. Пошуки продовжуються.
Практикували окупанти й такий єзуїтський метод, як розстріл заручників. Так,
у лютому 1943 року в Зіньківському районі було звільнено село Яблучне, мирні
жителі якого обігрівали, годували і допомагали пораненим червоноармійцям.
Під натиском переважаючих сил противника село знову потрапило до рук
фашистів. За доносом поліцаїв-зрадників їм стало відомо, що селяни надавали
допомогу червоноармійцям, але хто саме — встановити не вдалося. Тому вони
вирішили по-своєму покарати непокірних. Зібрали сходку і захопили тут же 24
чоловіка заручників, а потім їх розстріляли після мук і тортур 5 квітня 1943
року.
Такий же метод застосовували при розправі з мирним населенням в Гадяцькому,
Деканському, Шишацькому, Чутівському, Глобинському та інших районах області.
Гинули люди в бога, помирали від ран, замерзали в холодних снігах, тисячами
гинули в фашистських концтаборах, падали від куль автоматів загарбників на
рідній землі. Та це не вдовольняло гітлерівців.
Невигойною сторінкою. Другої світової війни став геноцид проти єврейського
народу. Більше як 72 відсотки єврейського населення Європи було знищено в
крематоріях, концтаборах, душогубках, розстріляно і по-звірячому убито в
гетто, на вулицях, площах, в оселях.
На території України, в тому числі й на Полтавщині, діяло дві айнзацгрупи
"С" і "Д", які залишили свій кривавий слід по знищенню євреїв, особливо а
1941 — 1942 рр. Вони ділилися на чотири зондеркоманди (4-а, 4-6, 5 і 6).
Відомі й імена головних катів та їх поплічників. Командуючий айнзацгрупою
"С" доктор Отто Раш, командир зондеркоманди 4-а Пауль Блобель — виконавець
багатьох масових кривавих актів в Рівному, Луцьку і особливо в Бабиному Яру
в Києві, де за 2 дні (29—30 вересня 1941 року) було знищено майже 84 тисячі
ні в чому не винних людей.
Катастрофа на Полтавщині розпочалася незабаром після розправи в Бабиному
Яру. Першою жертвою цього злочину із свастикою стали мирні громадяни м.
Лубен і Лубенського району. 16 жовтня 1941 року команда з Києва прибула до
посульського міста і раннього ранку почала свою криваву справу. Ще раніше в
приміському селі Засулля було створено єврейське гетто, куди з Лубен,
Оріхівського цукрозаводу, села Снітин були відправлені під конвоєм жінки з
маленькими дітьми, старики, інваліди. Зрадники-поліцаї наказували брати з
собою документи і коштовні речі та теплий одяг. Та перш ніж убити нещасних,
у них все це відбирали, а потім роздягнутих погнали на околицю Засулля, в
урочище Рибки, і там в яру розстріляли. За кілька днів кати позбавили життя
більш як 4000 чоловік.
Ця ж команда розправлялась і з євреями старовинного козацького міста
Миргород 15 листопада 1941 року. Гітлерівці з допомогою зрадників Ксьондза,
Мамчича та інших зібрали їх на Базарній площі (центр міста), зігнали туди ж
українців (щоб бачили, як розправляються з "юдами"). За тим же сценарієм
зробили обшук, відібрали цінні речі, золото та інші коштовності і голих,
босих погнали на околицю Миргорода, де після жорстоких знущань розстрілювали
і скидали в протитанковий рів. Разом з убитими падали поранені, а маленьких
дітей кидали живими. Старожили Миргорода й досі згадують, як протягом
двох-трьох днів з рову було чути стогони, ворушилася земля. Миргородським
жінкам вдалося врятувати кількох дітей, яких потім переховували по селах аж
до визволення району.
Розстріли єврейських сімей, полювання на них продовжувались аж до літа 1943
року. Загинули цілі роди, цілі сім'ї людей, які народились, жили в рідному
місті, мали знайомих і друзів серед українців; українські хлопці
одружувались на єврейських дівчатах, а українські дівчата ставали членами
єврейських сімей і в тяжку годину розділяли їх страшну долю, як і ні в чому
не винні діти від змішаних шлюбів. Так загинули сім’ї Златопольських — 5
чоловік, Коганів — 4 чоловіка, Луховицьких — 7 чоловік. Савинських — 5
чоловік.
Ще в 60-х роках на кошти родичів, друзів і знайомих було споруджено скромний
пам'ятник на місці страшної трагедії 1941 року. В річницю загибелі
збираються біля нього ті, хто вцілів від смерті, вшановують хвилиною
мовчання, запалюють свічки в пам'ять про тих, хто безневинно прийняв
мученицьку смерть на околиці старовинного Миргорода.
Одна із найтяжчих трагедій в 1941 — 1942 рр. сталася в наддніпрянському
місті Кременчуці, де чи не найбільший відсоток єврейського населення на
Полтавщині (21%). В акті держкомісії (1944 р.) "Про звірства фашистських
загарбників в м. Кременчуці" зафіксовано: "За період окупації міста знищено
більш як 60 тисяч чоловік, в т.ч. 50 тисяч військовополонених, 8 тисяч
євреїв, більш як дві тисячі людей інших національностей". Пошуки подальших
років довели, що в місті і його околицях було створено фашистами 9
спецтаборів для військовополонених і для цивільного населення. Найбільші з
них знаходились на території колишніх військових казарм у нагірній частині
міста — 346 "А" і 346 "Б" та в крюківських і піщанських гранітних кар'єрах.
Після визволення Кременчука на території обох таборів було виявлено 48 тисяч
трупів, на Піщаній горі — 20 тисяч. А всього в Кременчуці та його околицях
фашистами було розстріляно понад 97 тисяч чоловік як військовополонених, так
і мирних жителів-євреїв, українців, росіян, циган та ін.
За архівними документами, серед жертв фашизму вдалося встановити імена
відомих вчених, лікарів, інженерів, педагогів, діячів науки і культури:
Катель, 80 років, київський професор і педагог; Дразин — лікар-гінеколог;
Туровець — викладач Київського медичного інституту; Крейник — доцент з
Таганрога; Форштейн Н.І. — педіатр із Баку; Костман — терапевт із Одеси;
Геккер — доцент, працював в Одеському науково-дослідному інституті під
керівництвом В.П. Філатова.
Не здригнулась рука у фашистських катів розстріляти і 77-річного
лікаря-окуліста тільки тому, що єврей, хоч він вилікував не один десяток
німецьких офіцерів.
У кременчуцьких таборах гітлерівці, крім знущань над своїми жертвами, ще й
навмисно вбивали людей, особливо медиків. Над ними проводили різні досліди,
тренувались у стрільбі над беззахисними, напускали спеціально натренованих
собак, які загризали людей до смерті.
Для Полтави одним з кривавих став день 23 листопада 1941 року. Команда
фашистських молодчиків, які розстрілювали мирне населення в Бабиному Яру,
майже в повному складі прибула до Полтави. Тут фашисти влаштували свій
"Бабин Яр" на околиці міста в районі с. Пушкарівки, "Красних казарм" та в
навколишньому лісі, що його полтавці називали Гришків ліс.
Розправу чинила зондеркоманда групи "С", яка кілька тижнів тому лишила життя
не одну тисячу киян. Нелюди розправлялися з мирними жителями за раніше
задуманим сценарієм. Зібрали євреїв нібито для переселення в інше місце,
наказавши взяти з собою документи, коштовності, теплий одяг. Потім їх
оточили, відібрали речі, наказали роздягнутись. Групами під конвоєм
автоматників-есесівців і зрадників-поліцаїв, в основному колишніх карних
злочинців, приречених відводили до тиру та рову, де дітей живими або
змазавши губи якоюсь рідиною, скидали в ями, дорослих розстрілювали впритул
з автоматів, поранених кидали живими. В Полтаві було чимало змішаних шлюбів,
тож фашисти брали всіх. Зникали цілі сім'ї, які мали українське чи російське
прізвище. Із старовинного роду Бруків, яких знали і поважали в Полтаві і
Гадячі, загинуло 6 чоловік, Дрибінських, Заславських, Кричевських і Лейкіних
відповідно 9, 10, 7 і 11 чоловік.
Люди старшого покоління, які пам'ятали події Першої світової війни, не
завжди вірили в те, що німці поголовно всіх євреїв розстрілюють.
Так, відомий полтавський художник і педагог Соломон Аронович Розенбаум
відмовився свого часу евакуюватись, говорячи, що німці — культурна нація і
не може бути, щоб його, художника, який написав понад 15 картин,
розстріляли. Та за доносом місцевого запроданця С.А. Розенбаума знайшли і
розстріляли разом з братом-лікарем на подвір'ї, де вони мешкали.
Марію Лазарівну Лиховіцер, лікаря-терапевта, спіткала така ж доля, її
попередили офіцери-фронтовики, щоб вона виїхала з Полтави, бо через кілька
днів усіх євреїв будуть розстрілювати. Однак жінка не повірила і поплатилася
життям.
Живі свідки Полтавської трагедії розповідають: "Стояв крик, стогони, плач.
Не дивлячись на благання про помилування дітей, їх знищували на очах у
матерів. Цілу ніч з 23 на 24 листопада чути було постріли і стогони. Земля
ще кілька днів дрижала на місці цієї екзекуції".
Розстріли, полювання за ні в чому не винними людьми продовжувались. Есесівці
як гончі собаки бігали по місту, вишукували випадково вцілілих і чинили тут
же криваву розправу. Виривали з рук маленьких дітей у матерів-українок і тут
же вбивали. За два роки окупації в Полтаві розстріляно, спалено, закатовано
в душогубках близько 10 тисяч євреїв, 1 тисяча циган, 1300 хворих обласної
психіатричної лікарні. А всього загинуло понад 15 тисяч міських жителів.
У чотирьох полтавських таборах військовополонених, як свідчать документи, в
тому числі й німецькі, загинуло близько 22 тисяч чоловік. Невідомою
залишилася доля військовополонених, що стали інвалідами.
На місці розстрілу мирних жителів у Полтаві споруджено пам'ятник "Скорботна
мати", де кожного року 23 листопада рідні і друзі запалюють свічки вічної
пам'яті невинним жертвам, кладуть квіти, лунають заупокійні молитви
священнослужителів різних віросповідань.
Геноцид на Полтавщині продовжувався протягом всієї окупації.
У старовинному місті Лохвиці, де проживало чимало євреїв, створили гетто,
куди їх зігнали і тримали без їжі, води, не говорячи вже про забезпечення
хворих медикаментами. Усі вони були приречені на вимирання.
А 12 травня 1942 року на околиці міста — Благодарівці (тепер цей населений
пункт став частиною міста), за один день було розстріляно 287 чоловік.
День Пасхи 6 квітня 1942 року старожили Пирятина не можуть і нині згадати
без сліз, Рано-вранці на Базарну площу міста фашисти та зрадники-поліцаї
зігнали майже 2 тисячі громадян, серед яких в основному були євреї, а також
підпільники, члени їх сімей, оточенці, родичі воїнів Червоної Армії. Під
конвоєм колону погнали в напрямку села Тарасівка Гребінківського району, де
після жорстоких знущань, побоїв за один день люди були розстріляні. Серед
них — 370 дітей.
Приречених на смерть групами по 20—25 чоловік заганяли в раніше викопані ями
і розстрілювали із автоматів. Падали в ями поранені, а дітей кидали живими.
Очевидці згадують, що кілька днів після розстрілу з-під землі було чути
стогони, ворушилася земля...
Хто ж були ці кати-нелюди? їх імена пізніше стали відомі. Серед них:
командир штабу-16 Фрідріх, його заступники Бельвард і Гущ, прямі виконавці
акції — Корнеліус, Кемплер, Вульф. Їх посібниками були: поліцаї-зрадники,
старости ряду сіл Пирятинського та Гребінківського районів — Євдошенко,
Сенько, Бережний, начальник Пирятинської районної поліції Бойко та інші.
На місці загибелі синів і дочок єврейського, українського, польського та
інших народів тепер установлено скромний пам'ятник, біля якого в річницю
страшного кривавого злочину збираються родичі і близькі загиблих, палають
скорботні свічки, проходять поминальні богослужіння православних та
іудейських священнослужителів.
Наприкінці 1941 року було створено гетто в Кобеляках, де в нелюдських умовах
утримувалось майже 300 євреїв, в основному стариків, жінок, дітей. Весною
1942 року їх розстріляли в урочищі Пісок.
Від куль, вогню, нелюдських знущань гинули невинні жертви в місті Гадячі
(Гончарний яр) — 252 чоловіка. В смт Диканьці, в Дзюбиному яру, від тортур і
автоматних черг обірвалося життя більш як 300 чоловік — старих і юних
земляків.
У 1942 році, коли масово розстрілювали підпільників, колишніх державних
службовців, учителів, медиків, продовжувалось полювання і за євреями. В селі
Яхниках Лохвицького району була розстріляна сім'я коваля Дробінського прямо
в кузні, де він кував коней поліцаям.
У селі Березова Рудка Пирятинського району залишилось кілька єврейських
сімей, що евакуювались із Києва. Всі вони були страчені 18 травня 1942 року.
У селищі Котельва жила сім'я Гінзбургів. Батько, Лев Гінзбург, з перших днів
війни — в діючій армії, дома залишилась дружина — українка з двома
маленькими синами. Весною 1943 року на Котелевщині лютували
зрадники-поліцаї. Вони вирвали із рук матері синів, 4-х і 7-ми років,
відвезли у містечко Опішня і по-звірячому закатували. Згорьована мати з
великими труднощами розшукала їх останки, привезла додому і поховала на
кладовищі.
На Миргородщині, в селі Полівка, багато років проживала єврейська сім'я
Бартів. "Дочка Анна, акушерка, не один десяток попівських хлопчиків і
дівчаток прийняла від породіль. А коли село захопили окупанти, Анну заховав
у закинутому підвалі місцевий лікар.
Майже рік прожила вона там. Але її вислідив зрадник-поліцай і по-звірячому
закатував.
У тяжку годину люди не рахувалися з тим, хто якої національності, як могли,
допомагали одне одному.
У Полтаві відомий музикознавець, він же літературний критик і громадський
діяч Володимир Степанович Оголевець, два роки переховував свою
падчерку-єврейку Інну Ширшову. Як могли, допомагали доброзичливі сусіди і
вберегли її від фашистських нелюдів.
Єврейській дівчині Шифрі Гінзбург при розстрілі в Гадяцькому "Бабиному Яру"
вдалося втекти, а староста села Сари цього ж району допоміг їй перейти лінію
фронту. Тепер, живучи в Ізраїлі, Шифра Абрамівна з теплотою згадує свого
рятівника.
У селі Біленченківці, теж Гадяцького району, з вересня 1941 по вересень 1943
року в будинку П.С. Лукаша проживала під чужим паспортом єврейка Верховська
(Жарова) Марія Іллівна. Сусіди і навіть члени сім'ї не підозрювали, чому
господареві дому забажалось мати в садибі "батрачку". Довідались про це лише
тоді, коли окупанти були остаточно вигнані з гадяцької землі.
Коли фашисти вдерлися а Полтаву, Жанні Іконниковій не виповнилося і трьох
років. Від кривавої розправи дівчинку переховувала українка Ніна
Митрофанівна Шерстюк, але за доносом поліцая Келіберди карателі схопили
дитину і вкинули в "душогубку", де було вже понад два десятки єврейських
дітей, приречених на смерть.
Ніна Митрофанівна з допомогою німецького офіцера Ганса врятувала Жанну від
смерті. А її мати і бабуся знайшли прихисток в селі Верхоли Полтавського
району в сім'ї Надії Пальчик.
Дворічну Аллу Луховицьку з Миргорода врятували від рук карателів українки
Катерина Джун та А. Марченко, які до війни працювали в перукарні з батьком
Алли. Два роки вони переховували дівчинку в родичів і знайомих в Миргороді
та приміських селах.
Потрапив у гетто пирятинець Борис Бейлін, а 6 квітня 1942 року в числі майже
трьох тисяч єдиновірців і земляків його розстріляли поблизу села Тарасівки
Ґребїнківського району. Та чудом йому вдалося залишитися живим. Пізньої ночі
він вибрався з страшної ями, а потім аж до вересневих днів 1943 року вірна і
любляча дружина-українка переховувала його, де тільки могла, не лише від
куль фашистських катів, але й від не менш лютих пирятинських
поліцаїв-найманців і навіть родичів.
Зберегла Катерина Бейліна-Черненко не тільки чоловіка та двох своїх дітей, а
врятувала від смерті і Софію Кантор, переховавши її в родичів у невеличкому
селі Сліпорід-Іванівка Гребінківського району. З перемогою повернувся Борис
Бейлін з самого Берліна до дружини-рятівниці, а Софія Кантор — до мирної
праці.
Це тільки кілька прикладів, які засвідчують крах людиноненависницької теорії
гітлерівців про "чистоту" арійської раси.
Перемогли любов, милосердя, повага до людини, незалежно від її
національності, віросповідань, професії.
Факти про злодіяння фашистських загарбників у роки Другої світової війни на
Полтавщині наводилися на Нюрнберзькому судовому процесі. Зокрема, про
знищення унікальних пам'яток архітектури Полтави. Та втрачено чи не
найцінніший скарб — людей. Вони загинули в бою, пропали без вісти, померли
від ран, спалені в крематоріях, вбиті фашистами. І єдине, що ми, сущі на
землі полтавській, можемо зробити — це пам'ятати і згадувати їх, повідати
про них нащадкам.
<< НА ПЕРШУ |
